Валентин СОБЧУК
Юс великий повість
Валентин Собчук
Юс великий повість
ББК84,4 УКР
Ця повість про перше кохання, студентські роки, багата на ліризм та іронію, історичні екскурси в історію Луцька, написана пером романтика й буде цікава усім поколінням. Оскільки в житті кожної людини щось зажди було вперше, особливо кохання.
Валентин Собчук. «Юс великий», повість Друкується в авторській редакції. Верстка і дизайн: Людмила Бірченко. Київ. 2012. Друк: ТОВ «Європа». © В. Собчук, повість, фото автора.
Юс великий
Валентин СОБЧУК Юс великий повість 1 Він йшов високий і дебелий, у мештах 46 розміру, йшов прямо на нього, й насмішливо дивився на конспект. Страх проймав з голови до п’ят, і от він взяв зошита, й побачивши, що завдання не виконано, вхопив за вухо та підняв зі стільця на глум всієї аудиторії, примовивши старослов’янською зі звичним наспівом: «Ю-ус ве-ли-кий, і юс ма-лий!.. А ну марш до дошки відмінювати кирилицею іменники!..». І це було найстрашніше, бо він сьогодні не підготувався до заняття… І від цієї думки Богдан просинається, на підлогу падає книжка «Старослов’янська мова». У кімнаті всі спали. Лише вітерець, найшовши шпаринку в заклеєному паперовою стрічкою вікні награв, наче на саксофоні, тиху мелодію. Богдан увімкнув на тумбочці нічник, який називали «лампочкою Ілліча». Оскільки цей прилад був без абажура, темрява, сахнувшись яскравого світла, сховалася під ліжка; було під ранок, хлопці спали, «акі младєнци», лише час від часу хтось посапував носом. За мить Богдан надибав капці, щоб вийти до туалету, «лампочка Ілліча» світила несамовито, «як би її вгамувати, щоб не розбудила хлопців?» — і Богдан не 3
Валентин Собчук
придумав спросоння нічого кращого, як кинути на неї чиюсь майку ; навшпиньках пройшовши між ліжками, тихо відкрив двері й тінню прослизнув у коридор. Вийшовши з туалету, подався через кухню до своєї кімнати, але на мить зупинився коло вікна: світало, з неба до Богдана посміхався молодик-місяць, згадалися усміхнені уста Лесі, під серцем ворухнулася тепла хвиля й завмерла, бо в наступну мить несподівано почув: «Горить, йосипбосий, горить!!!» На своє здивування Богдан зрозумів, що волає Петроній, й поквапився до своєї кімнати, думаючи, що ж там трапилося. Та лише відкрив двері — в обличчя війнуло паленим, а біля «лампочки Ілліча» стояв Петроній, схожий на Івана Грозного, очі світилися фарами, а ще він бойовим прапором здіймав почорнілу посередині майку, з якої Богдан хотів зробити абажур. — Друже, ти спаплюжив мою майку!..— Петроній, приплющивши одне око, так поглянув крізь пропалену дірку, наче хотів побачити Богдана зсередини. Проснулася решта спудеїв, їх в кімнаті було ще двоє, є нагода познайомитися. Найстаршим серед них був Василь (він же Василевс), який завжди читав перед сном книжку Леся Мартовича «Забобон», причому, другий рік поспіль — чи книга була нецікава, чи навпаки — дуже йому подобалася, але він не квапився з нею розлучатися, і ніхто не знав,чому. Василевсом його називали Богдан з Петронієм на кшталт візантійського імператора. Оскільки в кімнаті 808 4
Юс великий
проживало двоє поетів, то мало не кожен мешканець восьмого поверху отримав від них «псевдоніми». Продовжуючи знайомство з Василевсом, зауважу, що він вступив до інституту після армії, мав трудовий стаж і, можливо, через це не дуже активно гриз граніт філологічних наук, зате брав участь мало не у всіх змаганнях, захищаючи спортивну честь філологів. І Василевс мав неабиякі здібності: міг на руках пройтися коридором, крутити на турніку «сонце», от тільки дівчатам крутити голови не вмів. У його карих очах завжди грала весела іскорка, що видавала його добродушність, якою інколи користувалися недоброзичливці; а ще він був легким на підйом, якщо треба було пособити в господарських питаннях (таких сьогодні важко знайти). А проблем у новому гуртожитку було чимало, як от із карнизами для штор, через що Василевс привіз із дому дрельку, з якою пройшов ледь не всі поверхи: мало не кожного вечора дівчата прохали допомогти, і він нікому не відмовляв… Тепер настав час познайомитися з найвидатнішим «римлянином» кімнати 808 — Петронієм, позаяк саме він найвправніше римував, і навіть твір на вступних іспитах до інституту написав віршами, а ще талан Петронія помітила обласна «молодіжка», надрукувавши його поему. Цей симпатичний, з русявим чубом і вдумливими очима хлоп’яга, як і Василевс, служив у війську, а ще мав розряд токаря-фрезерувальника. Так от, наш герой вирізнявся 5
Валентин Собчук
з-поміж інших ще й тим, бо мав незвичний, як для поета, хобіт, перепрошую, хобі радіотехніка. Нерідко в вільний час він виймав із тумбочки свою подругу «Світлану», розплітав її різнокольорові коси, які нагадували тонкі дротики, й чаклував з відкруткою чи паяльником у залізних нутрощах. Так у муках творчості — паяльником і каніфоллю — писалася ще одна поема, а точніше —світломузика, яку Петроній назвав «Світланою». І от, коли вже здавалося, все було готове й всі чекали урочистого моменту, «Світлана» знову капризувала й вимагала якихось нових штучок-дрючок, купівля котрих відкладалася до наступної стипендії. Однак Петроній і не думав відступати, здавалося, що і цієї ранньої пори дістане «Світлану» й встромить у неї паяльник, але він, солодко позіхаючи, промовив: — А шо, братіє, після сьогоднішньої оказії цілком слушна нагода дати нове псевдо нашому палієві? Пропоную — Нерон! — Е, це дуже небезпечно, бо ж Нерон спалив Рим, — озивається Василевс,— раптом Богдан підпалить гуртожиток. І хіба ти забув, що саме Нерон засудив поета Петронія на страту за його «Сатирикон»? Однак Петронія не засмучувала лиха доля римського піїта, і він, посміхаючись, запитав: — А шо з цього приводу думає Мільольонта? Так охрестили третього співмешканця кімнати 808 (Melolontha - melolontha— латинською хрущ). Андрій 6
Юс великий
навчався на біологічному, й не зрозуміло, як затесався до кімнати філологів — якось він мав необережність назвати латиною хруща, в той час як Петроній роздавав псевдоніми. Мало хто знав що означає Мільольонта, найбільше думали, що його так прозвали, бо колись круто «залетів». Звісно, Андрієві не подобалося його псевдо, і коли його так називали, нерідко вдавав із себе глухого. От і зараз не квапився з відповіддю, а розглядав свій садочок на підвіконні, де росли кактуси й зеленіла інша кімнатна рослинність, що навіть плелася ліанами над ліжком любителя ботаніки Мільольонти. Ця кімнатна фауна дуже дивувала хлопців, які вперше заходили до 808-ої, бо майже всі запитували: «У вас шо, живе дівчина?» — Так, живе, — якось пожартував Петроній, відповідаючи одному першокурснику, якого прозивали Піонером. — А той і справді повірив і здивовано перепитав: — І де ж вона спить? — У шафі, юначе! — вишкірився Петроній. Однак з дівчатами в Мільольонти не складалося, точніше з одною, яку звали чарівним іменем Соломія, в яку він закохався по самі окуляри, однак його почуття виявилося нерозділеним, від чого він дуже страждав. Вчора він також ходив на побачення до своєї «мальвіни», і вона знову розбила йому серце. Петроній майже ніколи не упускав нагоди, щоб 7
Валентин Собчук
«поспівчувати» з цього приводу, наразі виявився слушний момент, оскільки не почув відповіді на своє запитання, то постукавши обережно ручкою в скельця Андрієвих окулярів, й почувши: «Ти шо, здурів!», мовив: Слухай,Мільольонто, ти б кинув свої страсті-мордасті, а то потрапиш в дурдом, поглянь, на кого ти схожий, скоро висохнеш, як бадиляка, й станеш схожим на городнє опудало. Зніми з очей рожеве пенсне, поглянь навколо себе, скільки на філфаці гарненьких дівчат!.. Переважна більшість — на кожного по сім-вісім, навіть трапляються групи, коли в них всього по одному представнику чоловічої статі, а ти одержимий одною, котра тебе, як казала моя бабця, має в тюті, краще переводься до нас — на філологічний. Твої страждання, юначе, небезпечні не лише для тебе, а й суспільства, бо такі, як ти, стають безхребетними підкаблучниками, які все життя тільки те й роблять, що бігають на цирлях, аби задовольнити примхи своїх «солох», забуваючи про високе покликання мужчини. Тільки взаємне кохання може породити повноцінне подружжя й щасливих дітей!.. І сенс в тому, щоб знайти свою половинку, яка б тебе кохала… Богдан, за визначенням Петронія — «довгов’язий отрок з грецьким профілем і чорними крильцями брів», не втручався в розмову, бо думав про свою Лесю, дивуючись, що багато разів хотів написати про неї поему, але окрім кількох рядків нічого не виходило: 8
Юс великий
Очі твої — сині озера, Волосся темне, мовби ніч. Саме чорні коси й небесно-сині очі зачаровували Богдана — не часто зустрінеш таких незвичайних красунь… — Чи не дівоча краса перетворює нас на підкаблучників? — несподівано вихопилося в Богдана. — О, ще одна жертва страстів-мордастів! Друже, згадай наших предків-козаків, хіба вони сохли за бабами? Невже і ти хочеш стати підкаблучником і рабом своєї майбутньої «солохи»? — Да, ще Олександр Сергійович Пушкін писав: «Чем менше женщину мы любим, тем больше нравимся мы ей», — задумливо мовив Василевс. Після цих слів усі втрачають інтерес до цієї теми, а Петроній запитує: — І який кошмар наснився Нерону, шо він ледь не пустив червоного півня? Богдан коротко оповідає сон… — Да, «Старослов’янська мова» для першокурсника, як шапка Мономаха, — зітхає Василевс. — А шо таке юс великий? — цікавиться Мільольонта. — Ащє хотящє знати, то переходь на філфак, може і в тебе стане великий юс… — загадково посміхається Петроній. — Та я серйозно… Несподівано в коридорі залунало: — Чайник!!! 9
Валентин Собчук
— Значить, пора вставати, — кладучи під подушку «Забобон» Леся Мартовича, позіхає Василевс. — О, сема година, — похопився Мільольонта. — Ти б ше сказав — двайцята хвилина,— коли ти вже навчишся по-нашому говорити? — Іронізує Петроній, натякаючи на галицьку говірку Андрія… Згодом гуртожиток спорожнів, усі поспішали на заняття — парами й поодинці, спудеї 808-ої кімнати пішли квартетом через поле колишнього летовища, оскільки рогатий транспорт (тролейбуси) був у вранішній час надто переповнений, то чимало студентів добиралися «пішкарусами» до іншої зупинки, що знаходилася біля залізничного вокзалу. Однак це був хоч і значно коротший шлях до альма-матер, але не дуже безпечний, бо на коліях незрушною стіною стояли вагони, нерідко дуже непривітного вигляду, на цей раз — навіть цистерни зі смолою. — І який дідько їх сюди припер?— розлючено кинув Петроній… — О, не дай Боже нам повторити долю Анни Карєніної,— зітхнув Мільольонта, пригинаючись, щоб перелазити між колесами. — Ти шо, юначе, зібрався повзти по — пластунськи?— озвався Василевс,—можна ж зверху між вагонами… Нарешті перешкода подолана, й Петроній, озирнувшись у бік залізничного полотна, посміхнувся своїми медовими вустами, промовивши: 10
Юс великий
— Шкода, шо поміж нас нема диверсантів-підривників… 2 Перегодом після свята «Мир-Труд-Май», Петроній з Богданом пріли у пивному погрібку на одній із центральних вулиць Луцька. І хоч черга за хмільним напоєм була довгою, обох зігрівала думка, що вони завчасно розстаралися квитками на «автобіс», вони так називали цей транспорт тому, бо через тисняву в салонах пасажири змушені були душити один одного. Окрім цього, черги на міжміських автостанціях у вихідні теж були ледь не мавзолейними, інколи їх доводилося займати її з п’ятої години ранку, щоб після суботніх занять по обіді вирватися додому. І це в часи планової економіки було таке транспортне кріпацтво! Однак хлопці вже не переймалися цим, а радісно очікували своєї черги за пивцем. — Слухай, друже, я ж тобі забув сказати: я купив такого здоровенного ляща, наче весло… При згадці за ляща Богдан посміхається, бо згадує одного молодого викладача-віршника, який відкрив у інституті літературну студію, і якого вони з Петронієм охрестили Лящем, бо він якось читаючи свого вірша про ставок, так увійшов в образ, показуючи, як лящ ляснув по воді хвостом, що вліпив собі ляпаса, й так звучно, аж витріщив очі, мов окунь. Це було настільки несподівано, що хлопці відразу прозвали вчителя віршування Лящем, 11
Валентин Собчук
хоча він був схожим на «хіпаря» — худорлявого, бородатого й патлатого, ще й з жіночим хвостиком на потилиці, скріпленим гумкою. Він якось не вписувався в жоден портрет поетів, яких штудіювали хлопці в інституті. Зате Лящ непогано знався на поезії, усіх цих оксюморонах, епіфорах і синекдохах, й деколи таке оксюморонив у своїх критичних «шпильках» про творчість студійців, що не раз хотілося, аби він знову дав собі ляпаса. Богданові закортіло поговорити про літстудію із Петронієм, але несподівано почув знайомий голос: — Шановні пани-добродії, будьте ласкаві, пропустіть інваліда… Хлопці повертаються і бачать у дверях Мітьку Царя в темних окулярах й з ціпком, яким він, наче сліпий, намацує дорогу. Богдан ледь не вигукнув від несподіванки: «Мітька, шо з тобою трапилося?», але Петроній смикає його за руку і пошепки каже: «цс-с!». Тим часом черга розступилася, пропускаючи Мітьку з «кульбакою», якою він цокає об підлогу, наче копитцем. Богдан не може повірити, що то йде Мітька Цар, який вчора такий веселенький зазирнув до них, питаючи, чи не бачили його синю куртку, котру довго не могли знайти, бо вона стала білою, оскільки Мітька Цар, не вписуючись у повороти, повитирав нею ледь не всі стіни гуртожитку, мовби наглядно втілюючи в життя прислів’я: «Спина в глині — видно хлопець, що з Волині». Коли Мітька Цар вийшов з пивбару, Петроній, посміхаючись, сказав, що він ще й не таке чудив. 12
Юс великий
Перегодом хлопці запакували до «ридикюля», де відпочивав в’ялений лящ, трилітровий бутель пива і пішли центральною вулицею, яка духмяніла весною: зеленими язичками клейких листочків сонячний мед пили дерева, і лише в завулках хмарилися високі ялини, жалкуючи, що не можуть зацвісти так, як вишні — ніжно і млосно… Центральна вулиця міста за часів розвинутого «ізму» не була багатою на «злачні завєдєнія». На ній знаходилося кілька кафе та лише один ресторан, однак він був хлопцям не по кишені, хіба можна було завітати в забігайлівку, яку називали «Стійлом Пегаса», де за філіжанкою кави за «кафедрами» стоячих столиків збиралася творча братія міста. Однак вони пішли до своєї доброї знайомої «Пельменної», де за карбованець з копійками за кухлем пива чи склянкою вина можна було скуштувати пельменчиків під оцет чи сметанку, і в хлопців вже котилася слинка. Та поглянувши в вікно, хлопці сконфузилися — вгледіли двох тлустих доцентів, які цмулили винце, наче шукаючи в ньому істину, й Богдан з Петронієм вирішили не псувати їм «трапезу», а вдовольнилися гарячими біляшиками на автостанції й сіли в «автобіс». Отже, хлопці вирушили з Луцька в ще невідомий для Богдана край мавок і русалок, лісів і озер. Неспроста кажуть: де немає асфальту, там закінчується місто. І хлопці вже далеко від’їхали від нього, споглядаючи чарівні краєвиди Полісся: їх кликали до себе стежки віковічних лісів, у яких панували сосни, що похитувалися 13
Валентин Собчук
вгорі зеленими острівцями крон, інколи з`являлися ялинові гаї, від яких віяло готикою середньовіччя, колонами біліли берези. Богдан найбільше дивувався лелечим поселенням, що не гніздо, то нова архітектоніка: на деревах вони нагадували човники з білими вітрилами крил, а на старих хатніх дахах гнізда видавалися колисками, й згадувалося повір’я про те, що малих дітей приносять лелеки; зовсім дивними виглядали лелечі гнізда на електричних стовпах, споруджені прямо під дротами. У цьому краї навіть стовпи були окрилені, наче природа нагадувала, щоб люди не забували: вона — мати цього світу. Несподівано Богдан аж припав до вікна: побачив у порожньому гнізді зелене крило молодого жита чи трави: цієї весни, а може й минулої, до нього не повернулися лелеки, мабуть, не витримали крила важкого перельоту, адже лелекам доводиться долати відстані між цілими континентами, і Богдан уявив як з Африки летить лелеча зграя, дивуючись, як вони з року в рік без усіляких приладів і мап знаходять цю небесну стежку, що пов’язує їх із гніздами… Через кілька годин хлопці були в райцентрі, в якому раєм і не пахло, натомість колгоспною кріпаччиною: стояла довжелезна черга до бочки з квасом, наче ця бочка була на увесь район, а ще люди терпляче очікували, щоб купити молодої капусти. Аж якийсь літній чолов’яга не витримав й, підбігши наперед, схопив капустину, за мить підкинув у руці, вирвав лист, і приклавши до чола, 14
Юс великий
несамовито вигукнув: «Давлєніє!.. Давлєніє!.. Вашу мать!..», мовляв, капуста знімає тиск. Це був якийсь місцевий ідіот, і як сказав Петроній: «кожне село має свого придурка, а в містах їх ще більше»… Оскільки цьому райцентру, повторюсь ще раз, було далеко до раю, то хлопцям довелося розраховувати лише на фортуну, щоб добратися до хутірця Петронія, бо «автобіса», як повідомили на автостанції, сьогодні вже не буде, і наші герої «окалачівалі груші» в очікуванні попутного транспорту. Але це не засмучувало Богдана, особливо після того, як Петроній дістав з «ридикюля» пивце у трилітровій банці, чим викликав неабияку заздрість аборигенів, бо в ці часи пиво було великим дефіцитом, й надто в таких, віддалених від облцентру населених пунктах. Хлопці примостилися на трапезу в старому паркові, закладеному з панських часів шляхтою. Старі алеї радо зустріли хлопців пахощами молодих листочків дерев і кущів, і лише князі - дуби були безлистими, й голими кронами, наче корінням вростали в небо, на одній з них, закинувши до неба голову, клекотів лелека: «Кла-кла кла!!!»— розліталося довкруж й бентежило серця, адже лелека співав пісню своїй коханій. І хоч пісня була без слів і зрозуміла лише птахам, зачепила за душу й хлопців. Богдан подумав про свою синьооку Лесю, адже він також, як цей лелека, чомусь не міг освідчитися їй на словах у коханні, але як клекотіло серце, коли її бачив. Згадалися 15
Валентин Собчук
засніжені Карпати, де познайомився з Лесею вперше. Під час зимових канікул студенти різних факультетів, які займалися в спортивних секціях, поїхали на лижну турбазу, щоб тренуватися. Початок січня був безсніжним, й коли вони йшли по Луцьку з лижами до автостанції, на студентів дивилися так, наче вони впали з дуба, принаймні їх тренер, бо навіть Богдан не дуже вірив, що десь може бути сніг. Однак коли автобус перетнув один із карпатських хребтів, усі зраділи першому побаченому снігу так, наче здали сесію, особливо Леся, яка сиділа поруч Богдана: «Боже, які пухнасті!.. — вигукнула вона й так глянула на нього, аж в хлопця стрепенулося серце й, здавалося, потрапило в її долоні, які вона прикладала до вікна, на яке білим роєм летіли сніжинки й танули на склі, лишаючи струмочки, що утворювали загадкові знаки, схожі на ієрогліфи. Їхня турбаза знаходилася біля підніжжя гори Пікуй поблизу дивного закарпатського села, дерев’яні будиночки якого були схожими на казкові тереми, а ще тут пахло смерековим димом, він струменів над хатами сірими пасмами, й наче вплітався у хмари. На турбазі кожного вечора була дискотека, і Богдан уперше під час танцю випадково торкнувся Лесиних грудей, і вона, посміхнувшись, аж на щічках утворилися миловидні ямочки, так загадково поглянула на нього, що він, коли проводжав її до дівочого вагончика, наважився 16
Юс великий
її обійняти. О, яке це було трепетне відчуття! Все єство Богдана пойнялося солодким вогнем, і як хотілося її поцілувати, але він не наважився, а так і стояв під високою смерекою, пригортаючи дівчину до своїх грудей, доки вона не поцілувала його в щічку, прошепотівши: «Пішли…» — Друже, ти шо так набурмосився, озвався Петроній, — наче тобі знову приснився юс великий і завтра екзамен із старослов’янської мови. Дивись, скільки ше в нас пива, а скільки див чекає в поліських джунглях, а які в нас дівчата — кров з молоком!.. там тобі і мавки, і русалки, і навіть хіврі є, — зареготав Петроній, наче молодий рисак. — Хіба світ зійшовся на твоїй Лесі?!. Запитав він і налив пивця, нарізаючи шматочки в’яленого ляща, від якого пахло великою рікою, де він, очевидно, був спійманий. Перегодом Петроній почав згадувати за свої пригоди з однією кралею під час практики на збиранні картоплі: в часи розвинутого «ізму» спудеїв посилали на місяць, а той більше, в колгоспи збирати бульбу. В ті часи навіть вища освіта була тісно пов’язана, як серп і молот, з колгоспами, а тих, хто не бажав гнути поперек на ланах, могли відрахувати з інституту. Амурна історія Петронія нагадала Богданові про власну, коли вони влітку їздили на заробітки в одне мальовниче село на Київщині скиртувати солому. І якось після трудового дня, скупавшись у ставку, хлопці пішли 17
Валентин Собчук
до сільського «клюбу» на дискотеку, місцеві дівчата запримітили симпатичних парубків, і в перший же вечір вони проводили їх додому. Однієї миті, коли зорі на небі були яскравішими, ніж раніше, Богдан узяв за руку нову знайому, котра збиралася цього літа поїхати вчитися до Києва та мріяла про столичного принца, за якого, мабуть, сприйняла Богдана: дівчина першою так палко його поцілувала, що згодом обоє лежали на городній межі, що пахла зім’ятою травою. Богдан пестив ніжно - тремтливе дівоче тіло, розплітаючи чорну, як рілля в цих полях, Любину косу, гаряче цілував її уста, а вона солодко шепотіла: «не нада… ах, не нада…», й Богдан не наважився, хоч не раз проводжав її додому, однак їх обійми вже не були такими пристрасними, особливо після того, як за ним погнався з вилами її батько, вискочивши з-за паркану, наче дикун із лісових нетрів. Однак ця історія зовсім не засмучувала Богдана, оскільки йому не довелося завоювати серце дівчини — вона обрала його сама , й він вкотре подумав: чому так виходить, що найдорожчими почуттями є ті, за котрі доводиться страждати й боротися?.. Десь за півгодини хлопцям пощастило піймати попутній транспорт на копитах — добродушний дядько зголосився їх підвезти до мосту на своїй кобилі, хлопці зраділи й цьому, бо все таки наверстають півдороги до Петронієвого обійстя. Торішнє сіно на возі пахло минулим літом, від нього віяло літніми канікулами і свободою…
18
Юс великий
3 Богдан йшов коридором гуртожитку, наче шпигун, й, здавалося, тримав у кишені пістоля, але насправді стискав у пальцях ключа: боявся, аби не загубити — настільки дорогим він був для нього: ключа від ленінської кімнати дістав по великому блату Петроній, і то лише на вечір. Тож він намагався пройти до ленкімнати якомога непоміченим, однак неподалік почув дівочий безтурботний сміх, і Богдан аж сахнувся, наче згори на нього лийнули водою, й стрімко повернув у закуток. Згодом коридор спорожнів, і він нарешті підійшов до заповітних дверей, однак ключ не дуже слухався, від розпуки Богдан аж прикусив губи, але в наступну мить замок жалібно скреготнув, озвавшись якимось ржавим звуком підземелля — двері відчинилися й він зайшов, а точніше заскочив до темної кімнати, мов за ним хтось гнався. Клацає вимикач і хлопець бачить над диваном картину «Сосновй лєс», здивувавшись чому немає портрета Леніна, мабуть, хтось замінив його Шишкіним , тож в ленкімнаті ніщо не нагадувало про вождя; глянувши на годинник, вимкнув світло, радісно подумавши, що до приходу Лесі лишилося п’ятнадцять хвилин. За вікном вечоріло, в будинках радісно засвічувалися шибки, лише вікно в ленкімнаті було загадково темним. За хвилину-другу Богдан згадує гостини на батьківщині Петронія, як гасали на «їжакові». Його друг так вправно почувався за кермом, незважаючи на поліське 19
Валентин Собчук
бездоріжжя, де замість твердої дороги — піски, що «мациклєт» в його руках був послушним, мов кінь. Богдан знову відчув як у голову впиваються голочки сосон, адже їздили здебільшого «партизанськими» стежками: Петроній жив серед віковічного лісу на хуторі, де було лише кілька хат, поміж якими самотній колодязний журавель скрипучо радів кожному, хто підходив до нього й діставав з колодязної пітьми на білий світ водичку, наче його самого витягуючи з небуття. А ще незвично було жити в садибі без парканів, на цьому хуторі взагалі не було огорож, довкола лише ліс, здавалося, от-от і в гості навідається лось, або дикий кабан. А як було дивно, що прямо в садку в невеликій копанці можна було упіймати карасиків чи іншу рибенцію, котру Петроній запускав сюди з мілководних рівчаків, що сонно снувалися між меліоративними полями й лісом. Хлопці також топтали під берегом карасиків в очереті, витягуючи їх кловнею, та ловилися більше в’юни, на яких Петроній казав «солідні, мов доценти». Та найбільш зворушливою була поїздка на мальовниче озеро Шені, воно знаходилося в безлюдному місці й де навіть водилися чорнокрилі лелеки. Озеро наче оберігало первісність природи магічним змістом своєї назви. Хоча про походження назви озера Богдан почув і жартівливу легенду: «Якось хлопець повіз кохану в саму глибину чарівного лісу, де було озеро, що так і манило кожного роздягтися й поринути в обійми хвиль 20
Юс великий
або коханої. Та хлопець даремно сподівався на палкі почуття — дівчина йому відповіла: «Ше ні…». Потім це повторилося з іншими, наче це було якесь зачароване русалками місце, тож згодом озеро назвали Шені… Таку легенду не дивно було почути від хлопців, які «причащалися» на березі «самограєм», вони також щедро почастували Петронія з Богданом. Оскільки тутешні люди були гостинними, то дорогою до хутора хлопців зупиняли кілька разів, щоб «зняти пробу». Богдан був здивований: чому саме в кущах «трапезують» дядьки? Петроній пояснив: оскільки самогоноваріння заборонене, то його земляки гонять «самограйчик» у лісі. О, поліський самогон, м’який та підступний, як хтось сказав: «добре п’ється за столом, а бере за селом». У наступну мить хлопець проганяє спогади, на мить включивши світло, що вихопило з темряви кімнатні меблі й картину «Сосновий лєс», яка наче демонструвала, що ці меблі були зроблені із деревини зображеного лісу. Поглянувши на годинник, Богдан стривожився: Леся спізнювалася. На дивані вже не сиділося, і хлопець починає нервово ходити по кімнаті, заспокоюючи себе, що це властиво дівчатам. Однак несподівано згадуються Лесині слова: «Чи зміг би ти за мене віддати життя?». Богдан і досі був під враженням від почутого: сам би ніколи до цього не додумався, бо як у коханої про таке питати? Але це ще нічого порівняно з тим, коли в неї вихопилося, як він запізнився на побачення: «От Василь прилетів би 21
Валентин Собчук
на крилах». Значить, в неї був якийсь Василь, хоча вона сказала, що так пожартувала. І Богдан повірив, бо в цей вечір її поцілунки були такими палкими, як ніколи, що сьогодні він навіть надумав зважитися на Це… І хоч йому вже давно хотілося близькості, та його непокоїло, що буде після Цього, адже у нього Це мало б статися вперше. Однак ця подія йому уявлялася як найсвітліша мить, і аж ніяк не думалося що Це має статися в ленкімнаті, адже мріяв про єдину кохану на все життя, хоча із прочитаних романів знав, що від любові до ненависті — один крок, але ж зараз інший час, і думалося, що саме він і Леся створені для великого щастя! Тож відчував серцем, що саме сьогодні може настати той вирішальний день. Однак Леся не квапилася… Ох, ці очікування, здається, немає більшої муки — «прийде не прийде» — шуміло в голові. Нарешті в коридорі почулися поквапливі кроки, і в унісон з ними забилося його серце, й, здавалося, на весь коридор. Він упізнав би цокіт її каблучків на самій велелюдній вулиці! Таки прийшла!.. І темна кімната оживає весняним вітром, який заплутався у її волоссі, тихим сміхом і шепотом: «Ну, Богданчику, дай хоч зніму плаща»… А він поринув у її волосся, що пахло весною, мов у річку, підняв на руки й кружляв по кімнаті, вона щасливо сміялася, а він боявся поставити її на підлогу, бо не відчував її під собою. А коли вони обіймалися, зрадливо співали пружини старого дивана, і коли, здавалося, от-от — і вони обоє 22
Юс великий
поринуть у солодкі води, наче в те загадкове озеро Шені, Леся несподівано прошепотіла: «Зачекай» і попрохала розповісти про перше кохання. Богдан тоді сказав, що вона — його перша любов, хоча й досі не міг забути, як щоліта очікував на дівчину, яка приїздила на канікули до їхнього села. Тоді він вилазив на високу вишню, щоб вона побачила, який він сміливий, і зривав найсолодші вишні, бо тільки на вершку вони були такими. Потім вони разом їли ці аж темно-рубінові й чимось магічноспокусливі ягоди та цілувалися в саду. Однак Богданові не хотілося про це розповідати Лесі, й вона, ніби дякуючи за мовчання, ніжно пригорнулася до нього — в уяві знову постало озеро, білі пелюстки цнотливих лілій, які тремтіли на воді, а Лесине волосся ще дужче запахло весною, руки опускалися все нижче й нижче, у грудях гула велика ріка що прагнула влитися в те заповітне озеро, і Леся також чекала цієї миті , однак — о нещастя — приставши з дивана, Богдан зачепив ліктем вимикач — і в кімнаті спалахнуло світло, несподівано хтось підійшов до засклених дверей і поторсав за ручку: «А шо ви тут робите?!!»— почулося по той бік, і Богдан впізнав знайомий голос. Леся знітилася, та хлопець її заспокоїв, сказавши, що це Мітька Цар. — Цар? — дівчина посміхнулась, — це що, його прізвище? — Так би мовити, бажання, через що його так і прозвали, у нас на поверсі — такі чудотворці!.. Навіть є Кіндрат Імператор. 23
Валентин Собчук
А тим часом, Мітька коло дверей не вгавав: — То шо ви там, конспекти пишете — з трудів Енгельса чи Маркса? — Ні, читаємо Антидюрінг, — посміхаючись, промовив Бодан і вийшов до Мітьки, зрозумівши що той не відстане. — О, друзяко! — зрадів той, коли вийшов Богдан, намагаючись зазирнути за двері та обійняти Богдана, який закрив їх собою.— А я от шкандибаю собі темним коридором, а тут бац — засвітилися двері, ну я ж не знав, шо ви там пишете конспекти, — і Мітька загадково посміхається… Я ж вашу вісімсот восьму поважаю, у вас усі пацани нормальні, окрім одного дендрофіла Мільольонти, мда!.. і хто його до вас поселив?.. слухай, у нас на поверсі сьогодні таке творилося, таке!.. ввечері буде розбір польотів… І Мітька пішов, похитуючись як боцман на палубі, а Богдан похапцем відкрив двері й наче пірнув у темряву кімнати, де Леся так пахла весною. Однак вже на порозі несподівано почув: — Богданчику, включи світло,— і ці слова так боляче його різонули, ніби ножем,— невже все скінчилося?!. І хлопець відчуває, як тепла хвиля, що до цієї миті так солодко прагнула вирватися з тіла, почала крижаніти, і він уперше в житті так неохоче натискає вимикач. Леся вже стояла біля столу й поквапливо порпалася в сумочці, з усього було видно — збиралася йти, а Богдан шукав 24
Юс великий
слова, щоб її затримати, та не знаходив, і відчай ще дужче полонив серце, та коли дівчина, поклавши до сумочки дзеркальце, так ніжно поглянула на нього небесносиніми волошками, поправляючи чорну хвилю шовкового волосся, яке ще й досі пахло весняним вітром, на душі в Богдана потеплішало. — Богданчику, вже пізно, а мені ще треба підготуватися до практичних занять,— і дівчина одягнула плащ, підперезавшись поясом, ніби підкресливши свій чарівний стан, і Богдан подумав, що ніколи зустрічав такої гарної дівчини. І знову не знайшов слів, щоб сказати їй про це, натомість запитав: — Коли зустрінемося?.. — Скоро, Богданчику, скоро… 4 На кухні одного з блоків восьмого поверху йшов «розбір польотів», оскільки саме ця кімната була найбільшою, то слугувала за актову залу, інколи тут мірялися силою. От і сьогодні на кухні почубилася Дуліби. Назвою одного з волинських племен, яке жило в басейні Західного Бугу, прозвали двох хлопців Толіка й Мирона, оскільки хтось вичитав, що дуліби були дуже кремезними й сильними. Толік з Мироном теж були велетнями, окрім природи, цьому посприяла й далека від аскетизму юність, оскільки в Толіка батько був директором м’ясокомбінату, а в Мирона — головою колгоспу. Тож хлопці були добре 25
Валентин Собчук
годовані, дурна сила так і перла з них, і не раз, «під градусом», вони намагалися з’ясувати, хто з них міцніший, від чого майно їхнього блоку ставало інвалідним: двері — кособокими й «безрукими», а стільці —«безногими». Тож староста гуртожитку Антон Зальот, або просто Тоха, навідався до хлопців, щоб зробити чергове «китайське попередження». — Хлопці, я вам серйозно кажу — буде зальот (він часто повторював це слово, тому його так прозвали). Про бійку чула комендант, і сказала, що більше не буде терпіти, це значить, що когось можуть виселити з гуртожитку, а я не можу більше прикривати ваш блок, — й довготелесий худющий Тоха, який був схожим на «кузнєчіка», ступив крок уперед, блиснувши на світлі своїми окулярами, наче з-під них посипалися іскри злості. Толік з Мироном мовчки пішли до своєї кімнати, й ніхто не наважився їх зупинити. — І шо ти пропонуєш? — філософськи зауважив Петроній, вийшовши на середину кухні. — Ну, не знаю! На цей раз я прикрию ваш блок, але якшо буде повторний зальот, я вже нічого не зможу, ви ж якось самі повинні вплинути на Дулібів. — Угу, вплинути, — посміхнувся Петроній, — пропоную висєчь їх розгамі — хто виконає цю місію? — І Петроній, іронічно посміхаючись, підніс догори старого віника, який мав би стати знаряддям покарання. Вітька Макарон, прозваний так за надмірне 26
Юс великий
«чрєвоугодіє» і любов до цього продукту, аж вирячив й так свої витрішкуваті очі, коли всі глянули на нього, знічено сказав: — Хлопці, ви шо?.. жартуєте?.. та вони любому карк скрутять… — Нам не до жартів, — серйозно промовив Петроній. Позаяк Вітька Макарон був першокурсником й не дуже кмітливим на розум, а з плеяди тих, хто при вступі, як сказав на посвяті в студенти декан філфаку, написав у заяві «прошу принять на фелологический факультет», тобто був справжнім «фєлолухом», то не одразу здогадався, що його розігрують. А в тім цей жарт чим далі, тим більше ставав схожим на серйозний намір, оскільки Петроній надав такого суворого виразу обличчю, що, здавалося, зараз сам піде до кімнати Дулібів, спустить цим здорованям штани й всипле старим віником «березової каші». Богдан ледь стримувався, аби не розсміятися з цієї інтермедії, думаючи: як органічно відповідав Петроній своєму псевдо, адже в будь якій ситуації вмів блискавично зіронізувати, як його римський тезка. Якось імператор Нерон вдав, що мертвий, аби почути що про нього думають насправді. Замість улесливої промови над тілом «покійного» тільки Петроній сказав правду, мовляв, радий, що той ніколи вже не писатиме своїх паскудних віршів і не братиме до рук ліри, за що Нерон йому згодом жорстоко помститься. Оскільки виховна година, яку проводив староста 27
Валентин Собчук
гуртожитку, почала втрачати здоровий глузд, а навпаки все більше обростала жартами, Тоха Зальот спересердя сказав: — Хлопці, я бачу, знову буде зальот, піняйте на себе, я вам більше не помічник… — Ну, тоді ми скажемо, що нам потрібен новий староста, — іронічно зауважив Петроній, коли за Тохою зачинилися двері. Згодом усі розійшлися, на кухні залишилися тільки двоє. — Ну шо, друже, недаремно брав ключика до ленкімнати?— цікавиться Петроній. — Богдан, відводячи очі, промовив: — Дякую, все було класно. — Я дуже радий, тепер ти справжній мужчина! — Петроній замріяно посміхнувся,— та все ж, хоч у тебе таке свято — все одно, треба трішки покумекати над випуском стінгазети, сам розумієш — тиснуть обставини. Всі хочуть чогось оригінального. Слухай, я зараз — до клозету, а ти сходи за нею, вона під моїм ліжком… І Петроній це вимовив у такому тоні, наче під ліжком у нього лежала сама Муза, а не в трубочку скручена стіннівка. У кімнаті було тихо, Мільольонта наче спав, лише Василевс наминав сало, о, він обожнював його, й не раз казав, що «сало нас завжди спасало», й навіть їв його на ніч, і це при тому, що мав жилавий і спортивний торс і 28
Юс великий
виграв не одне змагання. Побачивши Богдана, запросив перекусити, але Богдан сьогодні взагалі забув, що існує їжа — він жив і дихав кожною миттю того побачення з Лесею в ленкімнаті. — Хлопці, і шо, трясця його мамі, означає той юс великий?— несподівано озвався Мільольонта, й навіть сів на ліжку, одягнувши «пенсне», чекаючи відповіді. — Не кажи! — категорично вимовив Василевс, як виросте вус тоді й взнаєш шо таке юс, або коли відгадаєш одну загадку зі старослов’янської мови — що в буквальному розуміні означає растєкашєся мисію по дрєву. — Ну, мислію по дрєву, це ж просто — багато думати… — Не зовсім, доргенький, я ж сказав не мислію по дрєву, а мисію. — Мисію? Шо це має значити? — Отже, не відгадав — мисію, юначе, наші предки називали білку, і кому, як не тобі біологу-ботаніку знати, як білка спритно бігає по деревах, її не легко впіймати, як і зрозуміти «кучеряву» думку. За мить до кімнати увійшов Петроній. — Тебе, бляха-муха, тільки посилати за бабунею з косою… — О, знову будете швендяти уночі,— невдоволено озвався Василевс, дістаючи з під подушки книжку Леся Мартовича «Забобон». На кухні хлопці розгорнули «папірус» з ватману, який 29
Валентин Собчук
мав стати стінгазетою. На ньому в одному з куточків було приклеєно трохи текстів й картинка з деревами. — Бачиш, уже дещо зроблено, навіть є поетична добірка. — До речі, як тобі мій новий вірш? … А люди теж коріння мають, Воно напевно у землі, І в небі тому де витають Дитинства твого журавлі. Спіши туди, де з річки віє Печаллю батьківських вікон, Де гай, мов Київська Софія, Стоїть у позолоті крон … — Чудово! Ти його написав після нашої мандрівки рідними стежками?.. — Друже, ти знаєш, скільки метафор і образів в мене тоді народилося? Слухай, на природі мій Пегас завжди літає на крилах, тільки за суєтою і хатніми клопотами він змушений простоювати, а от коли хтось у мене гостює, тоді я кидаю всі роботи й веду Пегаса на зелені пасовища. — І, мабуть, за нього служить залізний кінь «Ижюпитер». — Ти правий, мотоцикл теж чудове знаряддя для споглядання. А тепер ось про що хотів би попросити: позаяк вірші вже є, ти напиши якесь коротке оповідання чи етюд, в тебе ж непогано виходить, тим паче, попереду — вихідні, як ти на це? 30
Юс великий
Богдан не знав що відповісти, бо наче й досі знаходився з Лесею в ленкімнаті, але оговтавшись, сказав, що спробує, й почав міркувати над сюжетами. Та окрім Лесі нічого не йшло на розум. Однак несподівано згадалася їхня поїздка на лижну базу в Карпати, як тренер, котрий був не от «міра сєго», під час лижних пробіжок завів їх в такі нетрі, що вони довго блукали засніженим лісом: часом їм траплялися дерева, повалені буревієм, деякі були тріснуті посередині, наче в них влучили снаряди, інші стояли ніби в королівських коронах, на них були схожі на лініях зламів жовті, наче позолочені, стовбури; не раз вони мчалися з крутих гірських спусків, мов летіли в небо, бо туман закривав його і був схожим на хмари. Інколи вони втрачали надію що повернуться на базу, а ні в кого не було навіть сірничка, щоб підпалити багаття й зігрітися в цій холодній пустелі. Не рятував від холоду й ліс: день був провільглим, тож, здавалося, й дерева, вкриті білими шапками снігу, щулилися від холоду. Однак Богдана зігрівали Лесині погляди й він щоразу підбадьорював дівчину, що от-от — і вони знайдуть дорогу. І, дійсно, він першим побачив село. Богдан тоді був героєм не лише в Лесиних очах. До села вони спустилися на лижах вже під вечір. Як потім з’ясувалося, заблукали вони серйозно, і добре що до темряви знайшли село, причому, у Львівській області, а база, з якої прийшли, знаходилася в Закарпатті, за кілька десятків кілометрів. У сільраді їх розподілили на нічліг — Богдана із Лесею й ще кількома 31
Валентин Собчук
дівчатами відправили до мольфара Івана Смереки, спитавши, чи вони не бояться таких людей. Мовляв, дід вміє намовляти гадюк, щоб вони ссали молоко з корів тих газд, які чимось йому нашкодили, але Богдана з Лесею після таких тривалих поневірянь вже ніщо не могло злякати , щоправда, Богданові згадалися «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, і той мольфар Юрко, який умів накликати дощ, і Богдан радів, що нарешті зможе дізнатися, чи дійсно таке можливе. Старий мольфар привітно зустрів гостей, поцікавившись, хто їх прислав, пригостив усіх, щоб не застудилися, теплим вином з калини, вечерею. А ще на радість Богдана сказав, що вони з Лесею схожі, як брат і сестра, а потім чомусь глибокодумно всім зауважив, що головне в житті — навчитися вміти любити, бо інакше жінка матиме лише половинку чоловіка, або навпаки… Тоді ніхто так і не зрозумів значення цих слів, а Богдан довго не наважувався запитати у нього, чи вміє він накликати дощ, та коли насмілився, почув: «Людина схожа до Бога й навіть не здогадується скільки вона може,— мовив мольфар,— однак сенс в тому, щоб не хизуватися своєю силою на заздрість іншим…» Так коротко Богдан розповів Петронієві цю історію, про яку хотів написати. — Спробуй,— відповів той… Уночі Богданові наснився засніжений ліс, і наче вони з Лесею знову шукали дорогу —та віхола знялася до небес, і якась схожа на Лесю дівчина кружляла поміж 32
Юс великий
дерев у білому платі, й ніби інший торкав її стан у танці над землею, доки вітер холодною рукою не рознімав їх, й вони перетворювалися на прозорий серпанок, який поглинала віхола… 5 Потяг «Київ-Луцьк» зупинився на сонному пероні, який за хвилину ожив людським потоком, заскрипів коліщатками валіз… З важкою сумкою вийшов і Богдан. «Ех, як давно тут не був », — вдихнувши на повні груди відчув, що в рідних краях і повітря свіжіше, ніби воно йшло від самого горизонту. А ще здивувався: незважаючи на осінь, з привокзального скверу пахло пролісками, і цей весняний аромат заповнював усю околицю, здавалося, що от-от — і зацвіте стара крислата яблуня, яка не один десяток років була господинею привокзальної площі. «Звідки ж цей дух весни, звідки? — п’яніючи від несподіваного аромату, запитував себе Богдан, — мабуть, опале листя на перших приморозках згадувало про літо», — сумно подумав він, ставлячи сумку в багажне відділення, й за мить радіючи, що незабаром піде вулицями улюбленого міста. Однак надворі ще були ранкові сутінки, й Богдан вирішив прогулятися привокзальною площею, на якій навіть сірі п’ятиповерхові будинки здавалися рідними, недаремно кажуть, в краю, де народився — твій кармічний щит. І згадався вірш Петронія про те, що «люди теж коріння мають», яке в 33
Валентин Собчук
рідній землі, і Богдан вже вкотре дивується, як пророче передбачив свою долю друг : Спіши туди, де з річки віє Печаллю батьківських вікон, Де гай мов Київська Софія Стоїть у позолоті крон … Після вузу Петроній назавжди вернувся вчителювати в рідне село, хоч мав цікаві пропозиції розпочати викладацьку кар’єру в міст. А от Богдан поїздив світом, і все ж де б не був — тягнуло до рідного коріння, хоча й не було в його краях садів Семіраміди чи інших чудес, однак для нього там було щось значно дорожче. І Богдан згадав своє село... Не зважаючи на ранню пору, біля вокзалу вже торгували газетами — Богдан пишається з того, що його улюблене місто таке інтелектуальне. Незважаючи що Луцьк найменший за кількістю жителів серед обласних центрів, тут випускається багато газет, чимало книжкових видавництв, а скільки поетів і письменників, як хтось пожартував, ледь не на кожному квадратному метрі! Згодом Богдан в однієї бабусі купує великий букет хризантем, сподіваючись: а раптом зустріне її, Лесю, адже вона живе в цьому місті. Вона любила ці квіти й казала що хризантеми пахнуть опалим листям, і Богдан вдихає цей гіркувато-щемкий запах, згадуючи її, а ще пісню: Час рікою пливе, як зустрів я тебе, Як зустрів я тебе, моя пташко 34
Юс великий
Довго, довго дививсь, марно очі трудив, А впізнати тебе було важко Ти висока, струнка, в тебе руса коса, В тебе очі сумні, не веселі, І уста вже не ті, не солодкі такі, Скажи, хто цілував їх без мене?.. Та зустрітися, як у пісні, їм не судилося — хіба сьогодні. І Богдан знову радіє, а ще думає: непогано було б поснідати й збадьоритися кавусею, згадуючи, які тут, в одному з привокзальних кафе були смачні чебуреки, але поки що воно зачинене, тож прийшлося йти у вокзальний буфетик, пригадуючи як з цього вокзалу їх відправляли потягом до війська. Тоді йшла війна в Афганістані, тож до армії брали навіть студентів. Причому, як за часів царизму, брили лоби. Ох, як тоді йому було соромно ходити вулицями міста, й хіба він міг подумати, що колись бубноголові стануть модними. Йому й сьогодні здавалося — коли його такого лисого побачила Леся, то, мабуть, розлюбила, бо відгукнулася всього на один лист написаний їй з війська… Невдовзі на площі загув транспорт, сиплячи з-під дротів іскри, забрязкали дверима тролейбуси, і Богдан згадує як тоді, коли поспішали до інституту, доводилося їх штурмувати, щоб хоч однією ногою залізти до салону. Сьогодні ж у тролейбусі — повний комфорт. Богдан сідає біля вікна, згодом вглядається в знайому вулицю, помічаючи що на ній вже немає зеленої тополиної стіни, біля якої він любив прогулюватися, ось зблиснув, наче 35
Валентин Собчук
айсберг, великими вікнами басейн, де тренувався з Василевсом на секції плавання. Невдовзі засірів старий корпус колишнього педінституту, котрий має незвичних сусідів — з одного боку через дорогу обласний слідчий ізолятор, з іншого — пивзавод і борошномельний комбінат, через що повітря над його альмаматер зажди пахнуло хлібом. А ще в цьому райончику й досі ростуть старі й високі ясени, мережана кора яких — ніби кольчуга. Місто славилося своїм чи не найбільшим на Волині ясеновим царством, інколи зустрічалися такі династії — з одного кореня п’ять дерев! Тож коли Богдан десь бачив ясена, часто згадував Луцьк. Згодом тролейбус зупиняється в центрі. Богдан розглядає таку рідну міську площу з величним собором і монастирем, келії котрого колись служили за студентські аудиторії, театр і такий зворушливий пам’ятник Лесі Українці, котрий ніби промовляв словами Мавки: «Я маю в серці те що не вмирає». Постоявши трохи на площі, з надією зустріти когось знайомого, чомусь про себе зауважує: в давнину це була околиця Луцька, а центр знаходився там, де сьогодні фортеця. І згодом Богдан йде до старого міста. Вже вкотре милується старими будинками, що пережили стільки епох, у декотрих з них — саморобні високі дерев’яні східці до порогів, подекуди такі оригінальні, одні навіть нагадують якийсь химерний трон, начеб тут сидить невидимий Домовик, що є королем цього кварталу. А ще Богдан зауважує, що такі високі пороги зводили 36
Юс великий
неспроста, адже колись місто було дуже водним, навіть ще до сьогодні збереглася приказка про Луцьк, що тут скрізь була вода, а посередині біда, однак в історії міста — чимало й світлих сторінок. І він намагається уявити місто, коли воно було молодим, близько тисячі років тому, й засновувалося на острові, що омивався двома річками — Стирем і Глушцем. З історії він знає що тоді в середмісті знаходилося кілька островів, і він уявляє квітучі духмяні луки, сповнені співом птахів, сплесками великої риби, думаючи, що саме луки привабили своєю красою засновників міста, яке й назву отримало від луків — Лучеськ, хоча більшість істориків вважає, що вона пішла від річки Стир, котра тут вигинає своє русло, мов лук. Однак це можна побачити з висоти пташиного польоту, й оскільки в давнину літальним апаратом міг бути хіба що Змій-Горинич, в Богдана ця версія викликає посмішку, тим паче, що місто омивалося двома річками і знаходилося на острові. Пов’язуючи назву міста Лучеськ з луками, він дивувався, що й інше древнє місто краю, як от Володимир Волинський, яке було однією із перших столиць Волинсько -Галицького князівства теж «похрещене» цим словом, а точніше — з річкою Лугою. У наступну мить Богданові хочеться якнайшвидше потрапити в старе місто, в котрому, як йому здавалося, він колись жив і не раз вирушав у походи з князем Любартом. І він пришвидшує кроки і вже не так пильно приглядається до перехожих у сподіванні зустріти знайомих, перегодом зупиняється коло Братської 37
Валентин Собчук
Хресто-Воздвиженської церкви і вкотре відчуває, як тут віє якимось особливим духом — відваги й патріотизму, адже після підписання в 1596 році Брестської унії шляхта з новою силою почала тиснути на православ’я, чому протистояли члени Братства. Нелегко тоді було братчикам, адже в Луцьку один за одним з’являлися католицькі монастирі: домініканців, боніфаторів, кармелітів, єзуїтів, бригіток, шаріток, тринітаріїв та інших орденів. І Богдан думає, що навіть до сьогодні збереглося близько десяти монастирських приміщень, до одного з них він квапиться прийти якнайшвидше, адже саме в ньому трапилася найстрашніша трагедія в історії міста, про яку він ще в студентські роки почув від одного літнього чоловіка, й потім не раз шукав у обласному архіві про неї матеріали, та нічого не зміг знайти, оскільки влада засекретила її за сімома замками. Невдовзі тиха вуличка привела його до старого монастиря, який раніше належав ордену бригіток і кілька разів горів. У 1845 році через пожежу, що виникла тут, зайнялося ціле місто, оскільки монахині не відчинили воріт міщанам, які хотіли там загасити вогонь. Після цього монастир закрили й переобладнали під окружну в’язницю. У 1941 році, за часів розгулу сталінських репресій, тюрма була переповнена, а на початку війни тюремні опричники з песиголовцями НКВС вивели усіх в’язнів на подвір’я, вчинивши масовий розстріл із застосуванням гранат. Очевидці згадують про цю страшну 38
Юс великий
картину, коли шматки людських тіл повисали на тюремних мурах. Розстрілювали навіть чотирнадцятилітніх — загинуло майже три тисячі чоловік!.. Вижило лише кілька десятків в’язнів, котрі залишилися під тілами вбитих. І Богдан кладе букет хризантем до обеліску, думаючи, чому в стінах колишньої в’язниці й досі немає музею, й про те, що це місце надто трагічне: кілька разів тут горів монастир, а потім — масова страта людей, якої місто не знало за всю майже тисячолітню історію, й він знову квапиться тихими вуличками старого міста, вдивляючись у довкілля. Погляд, як магнітом, приваблює велична В’їзна вежа замку Любарта, яка тривалий час час була символом влади Волинського князівства, та сьогодні вона не уявлялася грізною військовою спорудою, а загадковою пірамідою. І Богдан вкотре хоче уявити Лучеськ Великий, як його називали в добу розквіту, коли все місто було суцільною фортецею, з Верхнім замком Любарта і Окольним, в якому було аж вісім веж, а всіх разом — одинадцять. Дорогу до замків перекривали оборонні вали й рови, наповнені водою, саме місто було своєрідним островом і знаходилося в дворіччі, в ньому було чимало мостів і переправ, які розбиралися на час облоги, Богдан завжди дивувався що одна з річок, Глушець, протікала десь через Старий ринок, і там, де сьогодні шумлять торгові ряди, можливо, колись плавали човни. Несподівано дзвонить мобільний телефон. На радість 39
Валентин Собчук
Богдан упізнає голос Петронія. — Привіт, друже, — чує в слухавці, — вибач, що давно не телефонував, все суєта-суєт, а сьогодні так захотілося почути твій голос… — Це, мабуть,тому що я в Луцьку. — Он як!.. Я радий за тебе, слухай, а ти ше не забув, шо таке юс великий? І Богдан посміхається, пригадуючи, як цим інтригували Мільольонту, можливо, він і до сьогодні не знає що це була літера старослов’янської абетки. — Ні, не забув, а ти знаєш як називали Луцьк у давнину? — Звичайно ж, Лучеськ Великий. Слухай, недавно вичитав, що коли в місті князювали литовці, дуже дешевими були продукти, хліб коштував 0,2 гроша, курка півтора, не те шо сьогодні! А от звичайний пес-дворянин аж 150 грошей, за нього можна було купити двох коней чи отару овець, а за мисливську собаку — чотирьох рисаків чи дві отари. Хи, а скільки зараз собацюр бомжують на міських вулицях… А ще, друже, прочитав, коли Луцький замок належав російській короні, то його продали на цеглу, однак спасли курячі яйця? Ти не смійся, правду кажу, просто ще за часів Любарта їх клали в розчин, тож коли почали довбати стіни, то зрозуміли — легше спекти нову цеглу. Богданові й собі захотілося щось розповісти про історію улюбленого міста: — Друже, а чи відомо тобі, що Луцьку фортецю, коли 40
Юс великий
вона ще була дерев`яною, брав у шеститижневу облогу син засновника Москви Юрія Долгорукого — Андрій Боголюбський. Тільки уяви, за тисячу кілометрів прийшов з військом! Значить, дуже привабливим і красивим було тоді місто. — А, про цю історію я знаю,— продовжує Петроній, — тоді лучани дали добру відсіч, ледь не позбувся життя Андрій Боголюбський — врятував вірний кінь, котрий сам не вижив і був похований із почестями, начеб на березі Стиру була могила того коня… Після цих слів Богдан побачив як із-за рогу будинку вийшла жінка, чорнокоса й струнка, і щось аж тьохнуло в серці: «а що, коли це вона?» І Богдан каже Петронієві, що зателефонує пізніше, та йде слідом за жінкою, що так схожа на Лесю. Стан так само чарівно підперезував пояс плаща — талія, як у скрипки, і йшла вона так само, як Леся, наче царівна — самовпевнено та граційно. Певний час Богдан вагається наздоганяти її чи ні, але вона прямувала в бік фортеці, тож він вирішив йти слідом. І от чорною лускою бруківки з легкого туману випливла древня площа, над якою панувала В’їзна вежа замку з короною зубчиків, а ліворуч холодно поблискував куполами, наче шоломами, колишній костьол єзуїтів Петра і Павла, а ще перемовлявся з вітром одинокий ясен-богатир неподалік замкових воріт, начеб найдревніший в Україні, біля якого любила бувати Леся Українка. Богдан на мить зупиняється на древній площі, думаючи скільки століть вона пам’ятає, 41
Валентин Собчук
скільки подій могла б розповісти, однак лише старий ясен озивався шумом хвилі на вітрі й сипав на брук золоті червінці осені. А ще Богдан вкотре з сумом подумав: із кожним роком чимало історичних будівель Луцька перетворюються на істеричних старців, з перекошеними вікнами, а той зі стінами що світяться ребрами дранки, й навіть перед замком Любарта будинок Пузин, які були фундаторами Братства, в такому вигляді, наче його не ремонтували з 17-го століття. Усе це швидко промайнуло в голові Богдана, коли він йшов за жінкою, так схожою на Лесю, все вагаючись, коли її наздогнати. Але вона пішла до замку, і за масивними дверима В’їзної вежі він почув як зацокали її каблучки, о, як цей стук підборів був схожий на Лесин! У нього вже не було сумнівів, що це вона, і серце знову забилося в унісон стуку її каблучків — Богдан пришвидшує кроки. Однак на вході дорогу перекриває гурт людей, але він бачить куди вона пішла — до картинної галереї, і він вирішив спинитися: зачепила розповідь екскурсовода, високого юнака з палким поглядом і вусами, кольору соломи. Він розповідав про історію замку, коли той називався Верхнім, то на його невеликій території знаходився княжий палац, кафедральний собор Івана Богослова, будинок єпископів, дві з трьох веж, заклав Любарт, третю — Вітовт, а збудований він на місці давньоруського дитинця, й спорудили його не одразу, до цього доклали зусиль князі Любарт, Вітовт і Свидригайло. З теплотою 42
Юс великий
в голосі екскурсовод оповідає про князя Любарта, який був одружений на волинській княжні, що він дуже полюбив місто Лучеськ і цей край, і навіть прийняв православ’я, отримавши друге ім’я Дмитрій-Любарт, а ще першим заклав мурований замок. Лучани любили князя. Любарту постійно доводилося воювати, оскільки на князівство часто нападали: з півдня татари, з заходу— поляки й угорці. Однак князю Любарту вдалося суттєво розширити свої володіння, і з удільного князя він став правителем Волинсько-Галицької держави й переніс столицю з Володимира до Лучеська. Мужній князь до кінця своїх літ не покидав меча і помер у поході на 83 році. Богдан знав, що поховали князя Любарта в замковому кафедральному соборі Івана Богослова. Сьогодні собор розкопаний, в ньому можна побувати, а ще в підземній крипті (некрополі). А от останки князя з поховання в соборі втрачено, й Богдан вкотре шкодує, що князю Любарту немає величного пам’ятника, от коли б його спорудили на площі перед замком. Згодом екскурсія відійшла від підвалин княжого палацу в глибину замку, й Богдан подумав, а чи не зайти йому до картинної галереї куди пішла жінка, схожа на Лесю, але вирішив зачекати. Екскурсовод уже розповідав про іншого литовського князя — Вітовта, який прийшов після Любарта і теж полюбив Лучеськ, зробивши його своєю улюбленою резиденцією. І хоч за часів Вітовта кордони Великого Литовського князівства розширилися від Балтійського 43
Валентин Собчук
до Чорного морів, і князівство стало, по суті, державою, й чи не найбільшою в Європі, однак не всі визнавали його самодержцем. Це було однією з причин, коли Вітовт наважився до рішучого кроку — зібрати в Луцькому замку монархів усієї Європи, де, окрім власної коронації, запланував обговорення питань спільної стратегії боротьби з Османською Портою, а таокж проблем в стосунках між православними й католиками. І цей, по суті, перший в історії Європи дипломатичний саміт, відбувся в 1429 році. Королі та найвищі представники найбільших держав зібралися в Лучеську, враховуючи їхню челядь, прибуло п’ятнадцять тисяч чоловік, і це при тому що в місті проживало всього п’ять тисяч. Такого великого зібрання не знав не лише Лучеськ, а також Європа. З’їзд тривав два тижні, щодня на банкетах випивалося до семисот діжок меду й пива, а вже скільки було з’їдено волів, лосів, зубрів, курей і гусей — точно ніхто не знає, бо цифрами з багатьма нулями в ті часи оперували хіба що великі математики. Розповівши про це, екскурсовод посміхнувся в солом’яний вус. Однак на цьому з’їзді Вітовта не коронували, начеб красі корони, яку привезли з Риму, позаздрив польський «круль» Ягайло, є переказ що цю корону порубали на шматки й повезли по різних країнах. Вітовт збиратиметься провчити гонорового шляхтича, однак передчасно помре. І першим у наступ піде «круль» Ягайло, причому, проти свого брата Свидригайла, який пообіцяв зрівняти православних з правами католиків. У 44
Юс великий
липні 1431 року Луцька фортеця буде в облозі, її захищав чотиритисячний гарнізон на чолі з воєводою Юршею Русином. Оборонці протистояли в кілька раз більшому війську поляків, більше місяця тривала жорстока битва за фортецю, і вона вистояла — польський «круль» пішов на перемир’я. «Історія знає чимало випадків несхитності оборонців Луцької твердині» — після цих слів екскурсовода Богдана наче пронизало струмом: з картинної галереї вийшла жінка, схожа на Лесю. І от він знов чує знайомий цокіт каблучків, ще мить — і бачить ці небесно-сині, як озера Волині, очі… Та перед ним була не Леся, а юна дівчина, так схожа на неї. «А що як вона її донька?», — майнуло в голові, але він не наважився про це запитати, а тільки стояв і слухав цокіт її підборів, наче стукіт годинника, що повертав стрілки в юність…
45
Валентин Собчук
З циклу
На крилах цвіту РОЗМАЙ Цвітуть суниці та конвалії, зелена кров пульсує в кожному листочку, симфонія пташина над галявиною до неба лине, й в кожнім голосочку вчувається крилатий заклик радіти дню в розмаї цвіту… О, Господи допоможи мені, щоб став я птахом хоч на мить й забув про суєту та будні, щоби зумів відчути благодать, що духмяніє в цьому лісі, яку оспівують пташки, що з неба п’ють блакитні струмені вічних джерел весни. 18.05.2012р.
46
Юс великий МАГІЯ ПЕЛЮСТКИ Й КРИЛА Я відчув такий свіжий подих і небувалу легкість на серці, наче янгол до мене торкнувся крилом — як я вдячний Йому за підтримку й терпіння, скільки раз я хотів в снах побачить Його, але він не приходив… А сьогодні так легко мені на душі, мов він поруч… Але серце тривожить моє дивний сум, і від сну прокидаюсь, й одягнувши халат виходжу до саду, а там яблуні в ореолі цвітіння!!! І повітря таке неземне, як в раю... І бджоли політ наді мною, і я знову дивуюсь, як на крильцях крихких тримаєтья світ: від запилення ж їх визріває врожай на дереві й в полі. І в сонату бджоли я вслухаюсь, намагаюсь збагнути Творця таємницю. Розумію лише, що в пелюстці й в бджолинім крилі, вона також сповита… 07.05.2012р.
47
Валентин Собчук *** Цвіли акації, і ми цвіли з тобою на березі високому ріки... Мліли серця, як в молодості мліли — в солодку далеч знов ми вдвох пливли. Зозуля нам кувала довгі роки, і соловей від щастя завмирав, і пестили волосся ніжно руки, й, здавалося, я так ще не кохав, щоб так під цвітом, коли у білім світі струмує торжество небес й землі, коли акації, мов наречені, і нам співають солов`ї. 26.05.2012 р.
48
Юс великий ЧЕРВЕНЬ Вже сонце не таке ласкаве й троняди пломеніють, наче жар, і липи відцвітають — та медочать в затінках іще, й коли повіє вітер звідти, то серце стрепенеться, наче птах, і на душі повеселіє, немов би ти у вічнім літі — ти у вічнім літі! І дихаєш озоном юності й летиш у невідомі простори, де цвіт не знає смерті … 18.06.2012 р.
49
Валентин Собчук *** В лугах річки Ірпінь — квітуча повінь… Аж ліс замилувався небесно-синім, пурпуровим, золотистим трав цвітінням, де царським скіпетром усюди коров’як возносився і закликав відчуть себе царевичем природи. І я ішов зеленим царством трав, І кожну квітку розглядав, немов коштовність, шкодуючи, що не відома більшість назв, а так хотілося б знати усі рослини, бо в кожній з них цілюща сила є — адже вони лишились нам від раю… 11.07.2012р
50
Валентин Миколайович Собчук. Член Національних спілок журналістів і письменників. Лауреат літературної премії ім. Антоновичів. Шлях журналіста розпочав у 1986 році на Дніпропетровщині. У 2008 - 2010 роках був головним редактором газети «Правосуддя України». Сьогодні працює в київських часописах. Автор поетичних книжок: «Вокзали душ», «Приручене каміння», «Світло світанкової води», «Крона», «Біла гора», «Amore»; прозових сатиричних збірок: «Пером і серпом», «І сміх і гріх», роману «Коло», збірки есеїв «На край моря», «По святих місцях». Історичні повісті: «Сага про Ольвію», «Юс великий». Про творчість автора схвально відгукувалися відомі поети й письменники, зокрема Павло Мовчан, В’ячеслав Медвідь, Володимир Лис та інші. Більш детально з творчістю автора можна познайомитися на його персональному літературному сайті www.sob.ukoz.ua