Світлиця 1(60) 2018р. by Вінницький обласний центр народної творчості

РІЗДВО В БУШІ Славу Богу даймо, весело співаймо, Святий Вечір на землі Українська колядка

іншуванням щедрівок і колядок, щедрим посіванням веселої дітвори наповнились різдвяні дні на Вінниччині. Традиційний обласний фестиваль «Різдвяне диво», який щороку проходив у Вінниці, нині перемістився за ініціативою очільників краю у легендарну Бушу.

ним традиціям, щедрівкам та колядкам. Так Микола Сумцов пише: «Колядка зачаровує уяву рисами і образами неземного щастя, наповнює бідне життя фантастичними статками, із одинокої похмурої хатини веде в палаци багача, де всюди виблискує золото і срібло, підіймає слухача в осяйні надзоряні простори…». Тож різдвяних свят українці завжди чекали з радістю. Символічним колом поставили вінничани свої виставкові світлиці, що по них можна досліджувати традиції подільського

Керівники області та «Етномайстерня Коло» Отож, нинішнє свято – етнофестиваль «Різдво в Буші», зібрало вінничан зі всієї області. Делегації майже з усіх районів та об’єднаних громад, села Ямпільщини, майстри народної творчості, найкращі співочі колективи (аж 31, якщо бути точним) прибули ще вдосвіта до уславленої Буші, щоб взяти участь у цьому неповторному дійстві, що славить народження Ісуса Христа, наповнює людські серця радістю і дарує добру надію всім українцям. Весела новина Весь світ облетіла: Породила в Вифлеємі Діва-мати Сина Недарма стільки видатних українців – письменників, фольклористів, громадських діячів присвятили свої дослідження різдвя-

Різдва. В кожній – вертеп у сяєві ікон, під вишитими рушниками на старовинних веретах. Вражало розмаїття різдвяної випічки: хліби і короваї, калачі і пироги, медові пряники, «Василь» і «Маланка», калита, помани, бандерики…Серед різдвяних страв – кутя в макітрі, вареники і голубці, вінегрет і холодець, крученики і «фасолі», холодець з риби, деруни і гриби, бринза і мамалига, квашені яблука і кавуни, і, звичайно, узвар. Ними пригощала кожна громада. Найщедрішими були столи у господарів. Сімнадцять сіл Ямпільщини – Петрашівка, Пирогів, Михайлівка, Русава, Гальжбіївка,

Ратуш, Качківка та інші з гордістю представляли свої світлиці, запрошуючи подивитись, що в них готують на Різдво, як у них щедрують та колядують. А справжнім козацьким кулішем на смаженій почеревині та трьох видах круп пригощали всіх учасників при вході у фортецю. Громади привезли не лише різдвяні страви. Роботи найкращих майстрів – гончарів,

різьбярів, малярів, вишивальниць, учнів дитячих студій красувалися у світлицях. І тому таке багатство рушників та килимів, різдвяних картин, розписів та витинанок, мальованих мисок та горщиків, корзин і кошиків, намиста та герданів, ляльок мотанок, павучків… Все те багатство охороняли дідухи – сторожі нашого добробуту. Розкішні, розлогі, могутні, горді дерева нашого хліборобського роду, стояли біля світлиць, уособлюючи красу і велич, добро і достаток. Ціле братство дідухів – може, сотня, може, більше. Кожен – неповторний, як і подільська щедрівка. Була в батечка їдна донечка, Калина, калина красна, Дівчина, красна в батечка… Ті щедрівки лунали на високій сцені, встановленій тут-таки, на території Бушанської фортеці, де сотні літ тому у нерівному бою, загинули всі її захисники, а ім’я Мар’яни, дружини сотника Завісного, стало символом відваги і незламності. Буша – село знамените. Фортеця, скельний храм, Гайдамацький яр – все приваблює до себе туристів. Сюди зазвичай з’їжджаються на день українського козацтва. А нині-от Різдво святиться тут урочим співом та щедрими віншуваннями фольклорних гуртів, які зібрались зі всієї Віниччини. Прийшли щедрувати до вашої хати, Щедрий вечір, добрий вечір, Тут живе господар – багатства володар Щедрий вечір, добрий вечір, Все його багатство – його добре ім’я, Вся його потіха – хорошії діти… Розпочали віншування гурти колядників Вінницького району «Подільські музики» та «З роси й води», запросивши на сцену очільників області та Ямпільського району до вітального слова. Голова Вінницької ОДА Валерій Коровій,

Народний аматорський інструментальний гурт «Смерека» Піщанського РБК

Народний аматорський фольклорний колектив «П’ятківчанка» П’ятківського СБК Бершадського району звертаючись до Владики, всечесних отців та всіх подолян, у вітальному слові говорив про те, особливе відчуття, з яким сприймається дійство нинішнього фестивалю. «Різдво – родинне свято. І ми тут зібралися наче одна родина. Вбираймо в себе енергетику бушан-

ської землі, бо попереду у нас – багато справ. Це лише перший різдвяний фестиваль в Буші. А ми його будемо проводити щороку». Анатолій Олійник, голова Вінницької обласної Ради, побажавши всім кращої долі і Божої благодаті, висловив думку про те, що маємо зробити все в ім’я відродження народних традицій «які з нас каленим залізом випікали впродовж років. Маємо взятися за руки і разом творити власну долю. Хай нам Бог допоможе на нашому шляху». –Христос рождається. – Славімо його! Цими урочими словами Митрополит Агапіт поблагословив усіх подолян. «Христос прийшов на землю, щоб примирити людину з Богом, відкрити шлях до царства небесного, до вічності, до духовного життя. На старовинній бушанській землі, що чує ці колядки тисячу років, ми зібралися разом, щоб об’єднатися. Хай ця зірка, яку запалив Господь, щоб освіщала путь волхвів і пастухів, освітлює нині нам шлях». А далі один за одним з різдвяною зіркою, козою та маланкою виходили співочі фольклорні колективи районів та об’єднаних територіальних громад області: Щедрий вечір, пане-господарю, Стережи, Боже, твойого товару, Як пташечка в меду ся купала, Так мати сина в військо виряджала Що тут скажеш – щедрівка давня, але ж як перекликається з нинішніми подіями. Була можливість почути багато прекрасних, як старовин-

Гурт колядників Липовецького РБК них, так і авторських колядок та щедрівок. Серед віншувальників виконавською майстерністю, оригінальністю постановок вирізнялись гурти Вінницького, Гайсинського, Липовецького районів, Тульчинського училища культури, ГО «Етномайстерня Коло». Цікаво представив свою програму театр

пісні «Любисток» Серебрійського СБК Могилів-Подільського району. Традицію виконання старовинних колядок, щедрівок представив народний аматорський фольклорний колектив «П’ятківчанка» з Бершадщини. Слід відзначити чудові колядки в обробці Альони Кузьміної, які виконав народний аматорський фольклорний ансамбль «Іллінецькі візерунки» Іллінецького РБК. Приємно було, що на фестивалі співали і щедрівки від автора виконавиці Зої Красуляк «Під віконцем горличка співала», «Сяє в небі зоря» та інші. Щедрівники з Липовеччини, гурти Піщанського району і Тиврівщини, «Кряжани» та «Молодички» з Крижополя… просто неможливо перерахувати всіх, хто вітав гостей свята цього чудового дня. Перед завершенням програми виступили бушанські школярі. І публіку порадували, і самі дуже раділи, що в такому поважному заході взяли участь. А завершив програму фольклорний ансамбль із знаменитої Клембівки, відомої давніми традиціями вишивання, яка виплекала чимало народних майстрів і подарувала Україні лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, художника Віктора Наконечного. Клембівчани вийшли з духовими оркестрами із сердечними віншуваннями. Над Бушею, над річкою Мурафою, Гайдамацьким яром ще довго лунали колядки і щедрівки, бажаючи всім нам миру і злагоди, всіх щедрот земних. Добрий вечір, щедрий вечір, Добрим людям на здоров’я! Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Феномен сміху – людям на втіху

Заказують мені мою рідну мову – заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід – вони мені не заказували; не слухає батько моєї мови – зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців. батько, може не любить своєї мови через те, що нею говорять у нас мужики, а нібито в Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні у Бога і у натури… Степан Руданський

же вдесяте відбулося в Калинівці Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Руданського, присвячене

оркестр прямо перед районним будинком культури, додаючи гарного настрою всім, хто поспішав на свято. Дійство розпочалося традиційним покладанням квітів до пам’ятника Степану Руданському, який знаходиться тут-таки, на площі. І полилася над Калинівкою журлива мелодія «Повій вітре на Вкраїну». Саме під цю пісню, яка давно стала всесвітньо відомою, вклоняються земляки Степану Васильовичу Руданському. Далі на сцену вийшли маленькі посівальники і щедрувальники, залунали веселі щедрівки та вітання з різдвяними святами. А тоді на бричці приїхав і сам «іменинник» Степан Руданський (його роль вже багато років виконує заступник директора Калинівського РБК Василь Островський). Його звернення до зем-

Квіти до погруддя Степана Руданського 184 річниці від дня його народження. Традиційно, тут зібралося багато гостей і запрошених. Це дійство вже стало важливим для калинівчан, бо вони на зимові свята поспішають з різних куточків світу додому, щоб разом з родиною побувати на площі тепер вже Степана Руданського в Калинівці та долучитися до веселощів і різдвяних віншувань, покуштувати куті і заспівати веселих щедрівок. Ще до схід сонця завозили різноманітний товар на площу, розпалювали вогнища для готування смачної юшки, готували місця для розміщення світлиць. Весело і дзвінко грав військовий духовий

ляків було сповнене поваги і вдячності за те, що бережуть пам’ять про поета, що шанують свою землю, традиції та весело жартують і сміються над негараздами та недоліками, своїми і чужими. Щирими оплесками вітали почесних гостей свята. Голова Калинівської районної ради Василь Поліщук побажав землякам всіх гараздів і гарного настрою. Директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун дякувала за любов до народної пісні і твор-

Василь Островський у ролі Руданського вітає земляків чості, а начальник управління культури і мис- мови. Колектив авторів своєю фундаментальтецтв Вінницької ОДА Станіслав Городин- ною працею зробив вагомий внесок не лише ський після свого вітання запросив на сцену у дослідження творчості Степана Руданського гостей, які стали лауреатами Всеукраїнської та його популяризацію, а й охопив коло пипремії імені Степана Руданського. тань, пов’язаних з розвитком лексики та стиПремію за 2017 рік отримав колектив авто- лістики української мови. рів у складі Тетяни Космеди, Наталі Піддубної Це Тетяна Космеда – доктор філософських та Тетяни Осіпової за книгу «Степан Рудан- наук, професор, зав кафедрою україністики ський: феномен моделювання «живого» мов- університету імені Адама Міцкевича в Позналення українців». ні (Польща) та професор кафедри української Ця книга і сама стала феноменом в тому ро- мови Харківського національного педуніверзумінні, що немов заповнила величезну прога- ситету ім.Г.С.Сковороди (за сумісництвом). лину у вивченні творчості нашого поета-зем- Автор чотирьохсот наукових праць, член міжляка, увінчавши щонайвищою оцінкою його народних асоціацій франкознавців, україніспошуки і здобутки як одного з творців рідної тів і т.д. Це докторантки ХНПУ ім. Г.С.Сковороди Наталія Піддубна та Тетяна Осіпова. «Основна мета цієї монографії, − як зазначають автори, − всебічно дослідити «живу» мову С.Руданського… виявити «живі» закономірності розвитку української мови, які були актуальними для 19 століття, простежити і схарактеризувати прагматичний потенціал мовлення українців… розглянути «мовну біографію» письменника крізь призму «мовної біографії» України, що відбилося, як у дзеркалі, у мовній свідомості української нації.» На базі досліджень видатних мовознавців та літературознавців широко розкрито поняття співомовки, як специфічного українського жанру епічної поезії, запровадженого у літературу саме Степаном Руданським. «Це коротке віршоване оповідання з гумористичним змістом, побудоване, як правило, на основі наЛауреати премії Руданського

Народний аматорський ансамбль народних музик «Веселі музики» Хоменківського СБК Шаргородського району родного анекдоту». Тетяна Космеда дає таке визначення: «Співомовка, або небилиця, − це популярне в народі оповідання розважального змісту, комізм якого будувався на дотепно

Олексій Боржковський

скомпонованих алогізмах і каламбурі». Іван Франко справедливо вважав, що «…саме ця частка поетичної спадщини Руданського дістане незаперечне право на безсмертя, що саме цим доробком він увійде в історію літератури… бо до Руданського в українській літературі ніхто так плідно і з такою майстерністю не інтерпретував усно-народну гумористику в поетичній формі» У книзі проаналізовано співомовку «Вір не вір, а не кажи: «брешеш». Цей твір за висловом Л.Булаховського «дозволяє найбільшій нісенітниці одягатися в граматично бездоганну форму», що й продемонстрував С.Руданський. Уже назва її налаштовує на жартівливе сприймання. Поет використовує психологічний прийом впливу на читача у вигляді аргументації. В дупло руку – не іде, Голови не впхаю, Сюди-туди по дуплі – Та й сам улізаю. Текст твору побудований на прийомі аденати – послідовного заперечення, що образно підсилене навмисною неправдоподібністю. Типовими у творі є моделі абсурду: заперечення часу, алогізм дій і станів, алогізм місця перебування, невірогідні оцінки і т.д.: Ото уже я підріс, Літ десяток було: Дід ходив ще без штанів, Батька ще не було… Багато співомовок на тему побуту, взаємовідносин у сім’ї є улюбленими дотепер. Їх з великою майстерністю виконували учасники свята: Віталій та Дмитро Кирницькі з Вінниці, Наталя Загурна з

Джурина, Віктор Кулаков з Калинівки. Щирими оплесками вітали і дипломантів премії. Насамперед, Петрушкевич Антоніну Кирилівну – поетесу, композитора, керівника народного аматорського вокального гурту «Калина» Махнівського СБК Козятинського району за гумористичні вірші та пісні з книги «Сповідь серця» та новий аудіоальбом пісень на її слова і музику «Весела новина від гурту «Калина». Адже гумор притаманний творчості Антоніни Петрушкевич. Вона одна з тих організаторів, що започатковували проведення щорічних днів сатири і гумору на батьківщині С.Руданського. Постійно популяризує його творчу спадщину у авторських концертах та творчих звітах. Її пісні «Мамине серце», «Моя доля», «І знову плине кача», «Козацька могила», «Сини-соколята» на теренах Вінниччини вже давно сприймаються, як народні. Їх завше чекає і «замовляє» глядач. Моя доля – вільна воля, У цимбали, вітре, вдар! З-під копит бʼє дзвін по полю, Ллється пісня аж до хмар… (Моя доля) Дуже популярними стали гуморески Антоніни Петрушкевич, особливо у її виконанні – «Подяка», «Тещині іменини», «Жіноча коаліція», «Злодій-джентльмен», «Краса – страшна сила», «Перемир’я», «Мітла» та ін. Аудіоальбом «Весела новина» від гурту «Калина» з’явився тому, що жінки з її гурту під супровід народних інструментів співають авторські пісні: При долині зацвів терен, Білий цвіт аж стелиться, А мій милий надув губи, Чогось дуже сердиться… (Сердиться) Отож веселий співочий гурт «Калина», на чолі з Антоніною Петрушкевич, став одним з

найулюбленіших на Козятинщині саме завдяки її творчості, нині гідно оцінений земляками. Також дипломантом премії став автор книги «Усмішкою витру сльозу» з міста Рівного Юрій Береза, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Остапа Вишні. Нова книга Юрія Берези – це збірник різножанрового творчого доробку автора, який включає в себе ліричні твори та гумор і сатиру. Веселий і дотепний гумор Юрія Берези непомітно, ненав’язливо допомагає підростаючому поколінню сформувати правильну позицію щодо багатьох сучасних ситуацій та обставин. Сатира ж влучно і досить болісно б’є по життєвих і політичних колізіях. Водночас авторські байкізми, афоризми, епіграми, літературні пародії, рецепти дотепних страв, «нагадки про мовні порядки» є своєрідним методом виховання патріотизму, збереження багатої мовної спадщини рідного краю. Виражальними засобами слова, новаторськими підходами «запотиличники», іронізми, «співомовки рекламні» Юрія Берези перегукуються з гуморесками С. Руданського: Благодійник У народу вкрав мільярд І купив йому більярд. *** Я «Пантіном» чуба мив – І зміцнив я чуба, За той чуб мене з корчми Тягне жінка люба. Щирими оплесками зустрічали і гостей з Житомира. Олексій Боржковський – внучатий племінник Степана Руданського разом з головою Житомирського обласного об’єднання «Просвіта» Святославом Васильчуком та телеоператором Людмилою Натикач презенту-

Народний аматорський ансамбль народної пісні «Калина» Кордишівського СБК Козятинського району

вали фільм-спогад про Степана Руданського «Жива пам’ять». А далі зі сцени залунала запальна музика, веселі пісні та жарти, які виконували гумористи - гості свята – Олексій Омельчук з Житомирщини, Микола Базів з Тернополя, Борис Герус з Київщини та багато інших. Народні аматорські колективи один з-поперед одного спішили на сцену, щоб розповісти веселу гумореску та заспівати веселенької, щоб аж захотілося піти у танок. До речі, так і робили ті, кому хотілося потанцювати і погрітися. Важко визначити чи хтось виступив краще за інших, бо всі вони дарували радість і створювали позитивний настрій. «Веселі музики» Хоменківського СБК розповідали веселі оповідки про кумів, а тоді доповнювали це ще й жартівливою піснею. Ярослав Пшевроський, соліст Липовецького РБК, який виступав одразу ж після щедрівок та святкових віншувань гурту щедрівників, з того ж таки Липовецькго будинку культури, співав пісню про кохання. Жартували і члени Вінницького куреня гумористів на чолі з Леонідом Куцим. Свято шуміло, співало, переливалося усіма барвами, аж сонечко з-за хмари зацікавлено виглядало і підморгувало. А тим часом на десятиметровий стовп, що височіє прямо тут, на площі, почали вилазити перші сміливці, намагаючись добратися до самого вершечка, де в картонних коробках були заховані назви гарних призів, що чекали на переможців. Дуже нелегко зимою вилізти на гладенький десятиметровий стовп, але спритні і сміливі козаки таки є скрізь. І тому плазмовий телевізор та інші цікаві призи швидко знайшли собі господарів. Багато гостей відвідували Світлиці тери-

Учасниці народного аматорського фольклорного колективу «Берегиня» Бирлівського СБК Бершадського району

Лауреат обласних та всеукраїнських конкурсів читців Алла Волинець торіальних громад районів, де їх пригощали багатою кутею та пирогами, дехто біля великих казанів смакував козацьким кулешем та рибною юшкою. Вже і Маланка з Василем обійшли всі світлиці і майстрів, посіваючи і посмішок бажаючи, а ще не було відчуття, що свято закінчується, бо хотілося веселитися і посміхатися. На цій велелюдній площі зустрілися знайомі хомутинчани, і ми ще раз обговорили вчорашні святкові заходи в селі, адже 13 січня свято розпочалося саме у Хомутинцях. Вони розповідали, що за їхніми підрахунками, це вже тридцять сьоме свято розпочалося вчора, а жарти та веселий сміх ще з учорашнього дня, ніби веселі хмаринки, літають над Калинівщиною. І ще довго, аж до самого вечора будуть святкувати і старий новий рік, і Василя з Маланкою, і свято гумору. Як добре, що воно все так вдало поєднується в єдине і гарне. Девізом цьогорічного свята став вислів: «Руданському защедруєм – мир і щастя навіншуєм». Це свято поєднує в собі все: і яскраво прибрану сцену перед районним будинком культури, і жваву торгівлю продуктами та сувенірами, і гостинні світлиці територіальних громад Калинівщини, і вироби майстрів народної творчості з району та області, і стовпа з подарунками, і, навіть, пташиний базар… І все тут здається доречним і потрібним. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

ЛЮБОВ ГРИЧАНЮК – ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ Н

Де ти зростала така – Жвава, вродлива, метка? Наче пташина, співуча, Наче троянда пахуча, Жінка, як пісня, жінка, як мрія, Жінка, як зірка, що в серці зоріє.

в голову мріяти про професію співачки. Батько, Кирило Васильович, взагалі вважав, що не варто займатись цим всерйоз, бо з цього навряд чи можна «їсти хліб». А Любка, маленька, голосиста, переймала всі пісні, яких так багато передавали по радіо. Вона наспівувала їх, коли пасла гуси чи корову, і дуже смішила старших дівчат, коли сама складала пісеньки про все, що бачила навкруг. Я маленька дівчинка, Як у полі квіточка, Спідничка рясненька, хустинка біленька…

езмінна ведуча, господиня театралізованих заходів, автор сотень сценаріїв, працівник культури від Бога. Красива, співуча, діяльна, завзята, самовіддана, надійна... Цей далеко неповний ряд епітетів можна було б продовжувати і продовжувати, щоб змалювати портрет справжньої українки, як Співаючи пеми його зазвичай ред дітьми, уявуявляємо, коли ляла себе артистговоримо про взікою. Слухняна рець української і чемна, гарно жінки. вихована дитиТак, це вона, на, Люба стала наша колега Люсправжнім побов Кирилівна дарунком для Гричанюк, завідувчителів, тільюча відділом збеки-но прийшла реження і роздо школи. Здібна витку народної дівчинка не лише творчості та амадобре вчилась, торського мисчим дуже тішила тецтва ОЦНТ. батьків, а й стала Коли їй нарешті активною учасприсвоїли звання ницею художньої «Заслужений прасамодіяльності. цівник культури Співала, танцюУкраїни» і врувала, декламувачили цю високу ла, була соліствідзнаку – радісне кою шкільного піднесення охохору. Її класний пило нас. Тому керівник Катерищо справді заслуна Никифорівна, жила, тому що вчителька матевсе своє свідоме матики, дуже люжиття присвятила била у Любиному Любов Гричанюк культурі. виконанні пісню А починало«Степом, степом» ся воно в мальовничій Паріївці на Іллінеччині, Пашкевича. Навіть під час екзамену, коли учев багатодітній родині, де вічно заклопотаним ниця відповіла на запитання білета, попросила: батькам, може, й ніколи було підмічати ті та- «А тепер заспівай». І вона заспівала: Степом, степом йшли у бій солдати, ланти найменшенької Люби – сьомої дитини в Степом, степом даль заволокло… сім’ї. Її співочий хист нікого і не дивував, адже Одразу після школи не вдалось поступити, голос успадкувала від мами. Маму, Варвару Василівну, не раз гукали на весілля, бо у селі мабуть, лише тому, що нікому було порадити, не було кращого підголоска. Дуже гарно вона куди ж їй іти насправді?Отож повернулась в співала народні пісні, але нікому не приходило рідну Паріївську школу піонервожатою. Мож10

Народне гуляння у ЦПКів,1997 р. на тільки уявити ту бурхливу діяльність, яку розгорнула юна Люба Гричанюк на цій робо-

Ведуча всеукраїнського фестивалю театральних колективів, 1999 р.

ті, де мала можливість реалізувати свої творчі здібності. Енергійна, жвава, весела, вона знала, чим заповнити післяурочний час школярів. Позакласна робота в школі одразу здобула новий виток. Учні обожнювали свою молоду і вродливу вожату. Скільки тоді було проведено цікавих зустрічей, концертів, культпоходів – вже й не згадаєш. В роботі з дітьми багато залежить від особистості. Саме цим і виділялась Любов Гричанюк серед інших. Відтоді і зрозуміла, куди рухатись далі. З прекрасною характеристикою вона вступила до Тульчинського культосвітнього училища, яке закінчила з відзнакою. В училищі чимало займалась громадською організаторською роботою. Одержавши спеціальність «керівник самодіяльного хору», з 1976 року працює в Немирівському РБК. Методист, керівник гуртка солістів-вокалістів, учасник хору, тріо бандуристок, жіночого вокального ансамблю, а ще – ведуча концертних програм, і все це з маленькою дитиною, з тими побутовими труднощами, з виїзними концертами на села, коли треба було думати і про сценарії, і про молоко, і про вугілля… Але, як відомо, наша героїчна жінка витримає все. Вдома вона ‒ мама малого синочка, а на роботі ‒ артистка і методист в одній особі. У дружному колективі цінували і підтримували такого працівника. Микола Шпортун, заввідділом культури Немирівщини із захопленням згадував надзвичайно активну і талановиту молоду жінку, яка долаючи всі негаразди, виявляла

культури, відшліфовувала свій професіоналізм і організаторські здібності на посадах завідуючої дитячим сектором, культурно-масовим відділом, а згодом і його художнім керівником. За півтора десятка років провела безліч дитячих ранків, вечорів вшанування, опікувалась діяльністю таких відомих, на той час, профспілкових творчих колективів, як народний і зразковий духові оркестри, хор народної пісні та ансамбль народного танцю «Юність Поділля» і водночас здобувала вищу освіту у Київському інституті культури імені О.Корнійчука (спеціальність – режисер клубних масових заходів). А вже коли стала заступником директора з культурно-масової роботи Вінницького ЦПКіВ ім.Горького, опанувала формат – життя без вихідних. Тут вже – «і швець, і жнець, і в дуду Обласний фестиваль «Скарби Поділля», 2009 р. грець». Стільки всього започаткувала і провела, що й чудеса працездатності. Все перемагала моло- сама дивується: «Невже можна було витримати дість і бажання працювати творчо. всі ці навантаження»? Щоденно дзвінким голоА далі була Вінниця. Профспілковий Палац сом Любові Гричанюк радіо оповіщало відвідукультури «Зоря» 45 ЕМЗ (нині«МПК»). Тут вачів парку про культурно-мистецькі заходи, Любов Гричанюк гартувалася, як працівник знову ж таки з її легкої руки і великої праці. Це

Всеукраїнське свято «Великодня писанка», 2016 р.

Вручення літературно-мистецької премії «Кришталева вишня», 2016 р. тепер в місті є Центр фестивалів і концертних програм, який опікується організацією свят та народних гулянь в місті. А тоді майже все було обов’язком культвідділу парку, де Любов Кирилівна в одній особі – і сценарист, і ведуча, і співачка, і ота улюблена всіма «Одарка-шинкарка» у вишитій сорочці, яка закликає зиму проводжати – весну зустрічати, або «Господиня» чи «Маланка» з розважальною програмою на новорічно-різдвяних заходах біля головної міської ялинки. А ще веде концерти ВІА «Мелодія» на фонтанній площі парку та на підприємствах міста, організовує роботу дитячої театральної студії, з якою виступає перед вінничанами у вихідні дні, започатковує свята за релігійно-народним календарем («Великодні гагілочки», «На Івана, на Купала» та ін.). Неможливо перерахувати все, що ініціювала ця молода невтомна жінка, яка, не знаючи відпочинку, стільки зуміла зробити для розвитку паркової культури в перші роки незалежності України. Аж коли Любов Гричанюк перейшла працювати в управління культури, стало зрозумілим вочевидь, що вона означала для цього закладу! Керівництво просто образилось, що Люба їх покинула, ніби осиротила. Авжеж, це тільки так здається, що немає незамінних людей. Професійна, універсальна, Любов Гричанюк скрізь була потрібною і необхідною. Не кожен витримує ті перевантаження (при невеличкій зарплаті), які несуть на своїх плечах працівники закладів культури клубного типу. У Вінницькому обласному центрі народної творчості Любов Гричанюк з 2005 року. Отут і знадобились її величезний досвід сценариста,

ведучої культурно-мистецьких заходів, відповідальність, і здатність працювати з натхненням і любов’ю, адже без цього не можливо було б проводити ту кількість заходів, скільки проводить Вінницький ОЦНТ. Навіть важко собі уявити, як би колектив обходився без такого унікального працівника. Сценарії до всеукраїнських свят «Великодня писанка», «Українська витинанка», всеукраїнських фестивалів-конкурсів – автентичних колективів на приз Гната Танцюри, кобзарського мистецтва «Струни вічності» та обласних фестивалів народної творчості «Скарби Поділля», «Різдвяне диво» готує саме вона, чаклуючи над ними денно і нощно. Любов Гричанюк веде також відкриття обласних тематичних і персональних виставок народних майстрів Вінниччини у Світлиці ОЦНТ і завжди з душею, завжди усміхнена і спокійна. Оце і є професіоналізм. Бабусею двох онучат, допитливих кмітливих хлопчиків, яких дуже любить і за яких вдячна своєму сину Едуарду та невісточці Олі, Любов Кирилівна стала вже, коли працювала в обласному центрі народної творчості. В ці ж роки зустріла свого Івана, мудрого чоловіка, який все розуміє і у всьому підтримує, знаючи, що означає працювати в культурі. Як людину, Любов Гричанюк характеризує те, що про себе і про своїх колег, говорить вона сама: «Сьогодні, проаналізувавши свій творчий шлях, справедливості ради, маю визнати, що вер-

Обласний фестиваль «Різдвяне диво», 2017 р.

шиною мого творчого розквіту є роки роботи у Вінницькому ЦПКіВ, і я дякую долі, що в мене була можливість працювати з такими талановитими творчими особистостями міста Вінниці, заслуженими працівниками культури України, як Людмила Георгіївна Васильєва, Іван Федорович Лапотанов і Ральф Сергійович Мархлевський (світла йому пам’ять), а ще неперевершений астроном планетарію Марія Федорівна Левченко, режисер масових заходів Валерій Анатолійович Шер та багато інших працівників культури міста, яким я також дякую за співпрацю. Недаремно пройшли мої роки і на посаді головного спеціаліста управління культури облдержадміністрації, коли начальником був талановитий керівник, заслужений працівник культури України Анатолій Іванович Левицький. Адже там я набула досвіду роботи з державними документами і, найголовніше, друзів-однодумців, якими є заслужений працівник культури України Марія Іванівна Юкальчук і Ганна Петрівна Ковальчук (нині заступник директора департаменту культури Вінницької міської ради). Проте найцікавішою сторінкою моєї трудової і творчої діяльності є робота в обласному центрі народної творчості, де, під мудрим керівництвом заслуженого працівника культури України Тетяни Омелянівни Цвігун, маю можливість бути причетною до святої справи – сприяння збереженню і розвитку українського народного мистецтва. Вважаю за щастя доторкатися душею до невичерпного джерела таланту мого народу і робити все, що в моїх

силах для його розквіту. Низько вклоняюсь всім моїм колегам в ОЦНТ, в закладах культури районів і сіл області, всім однодумцям, хто прагне до творчої співпраці задля процвітання нашої національної культури». Сподвижницьку працю Любові Гричанюк було оцінено Почесними грамотами Вінницької обласної ради профспілок України, Вінницької обласної держадміністрації та Вінницької міської ради. Також нагороджувалась Почесними грамотами Міністерства культури України та Відзнакою Президента України – ювілейною медаллю «20 років незалежності України». З нагоди відзначення 75-річчя Вінницького ОЦНТ була нагороджена вищою відзнакою Національної спілки майстрів народного мистецтва України – медаллю «За збереження народної культури». А звання, яке одержала нині – вінець, достойна державна нагорода, з якою Любов Кирилівну щиро вітають всі працівники культури області і бажають ще довго працювати в ім’я нової України – на своєму місці, словом і ділом, всім серцем і душею. Щоб в кожнім домі квітли рушники, Щоб творчістю вінчалися роки, Щоб мудрості й добра зросло насіння В землі батьківській – Рідній Україні! Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Кобзар і Україна

к завжди, у березні на Вінниччині проходить конкурс читців «Кобзар і Україна», що його вже 24 роки поспіль проводить Вінницький обласний центр народної творчості за сприяння управління культури і мистецтв облдержадміністрації. Впродовж років полум’яними Шевченковими рядками освячувались зали знаних мистецьких закладів, духовних осередків культури, як-от музей-садиба Михайла Коцюбинського, обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.Тімірязєва, Вінницький педагогічний університет ім. М.Коцюбинського, Тульчинське училище культури.

Тульчинського училища культури, викладачем Любов’ю Прилипко, за творами Тараса Шевченка, Герася Соколенка та Миколи Щербака. Згідно з положенням, умови конкурсу передбачали декламування творів Тараса Шевченка і сучасних українських поетів. У номінаціях «Читці» та «Літературно-музичні композиції» взяли участь різні вікові категорії виконавців: школярі, студенти, працівники культури, учителі. Вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Симоненка, Євгена Гуцала, Василя Стуса, Дмитра Білоуса, Миколи Лукова, Жанни Дмитренко у виконанні учасників конкурсу вплелись у вінок пошани Кобзареві.

Учасники конкурсу читців Отут, у старовинному Тульчині, де жив і творив композитор Микола Леонтович, в залі славнозвісного училища вже вшосте зібралися шанувальники поезії Тараса Шевченка, щоб «громовозвукими словами» поета і пророка висловити одвічні тривоги українців, озвучені Кобзарем ще в позаминулому столітті, але такі суголосні нашій бурхливій добі. У літературно-мистецькому заході взяли участь переможці районних конкурсів читців –– 54 учасники та 5 театральних колективів. Журі очолила народна артистка України, головний режисер Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського Таїсія Славінська. Журі було нелегко вибрати переможців серед таких талановитих читців. Своєрідним прологом цього дійства стала літературно-музична композиція «Лицарство Крут», поставлена керівником народного аматорського театрального колективу «Маленький театр»

Безсмертя роду, любов до України, боротьба за її незалежність, відчуття причетності до викликів часу – ці поетичні мотиви стали провідними на нинішньому дійстві, присвяченому речнику української нації. Присутніх вразив виступ студента Богдана Сослюка, який прочитав «І мертвим і живим…» Т.Шевченка, а також представив літературно-музичну композицію «Театр абсурду Йосипа Сталіна» (журналістське розслідування), героєм якої є постать розстріляного відродження – режисера-новатора Леся Курбаса. Богдан Сослюк здобув І місце на цьому конкурсі серед студентської молоді. І місце у номінації «Літературно-музичні композиції» виборов народний аматорський театральний колектив «Smagron» Самгородоцького СБК Козятинського району

Богдан Сослюк

(керівник Ольга Савенець) за інсценізацію поеми «Петрусь» Т.Шевченка. Іванна Петрига з с. Нетребівка Томашпільського району взяла І місце у номінації «Читці» - (вікова категорія 7-13 років). У віковій категорії 14-18 років тієї ж номінації – І місце за читання вірша Т.Г.Шевченка «Чого ти ходиш на могилу?» та вірша З.Макаренко «Війна дала мені сім’ю» отримала Олена Юрченко з смт Браїлів Жмеринського району. Переможцем у віковій категорії 19-35 років стала Юлія Надкирнична з м. Хмільник, прочитавши уривок з поеми Т.Шевченка «Катерина». Гран-прі конкурсу було присуджено Катерині Затулі, учениці Вапнярської ЗОШ Томашпільського району, яка вразила слухачів майстерним емоційним читанням поеми Т.Шевченка «І мертвим, і живим…», відтворивши ідейно-художнє наснаження твору. Художнє читання авторських віршів учасниками конкурсу стало ще однією яскравою сторінкою цьогорічного заходу. Опанування і осмислення нових тем та віршів, прекрасна підготовка читців, високопатріотичне наповнення заходу – такий головний здобуток нинішнього конкурсу «Кобзар і Україна» на Вінниччині. А ще він вкотре ствердив правдиві слова вінницького поета Василя Кобця: «Шевченко наш, він – для усіх століть!» Щиро сподіваємось, що і надалі безсмертні рядки Кобзаря будуть наснажувати молоде покоління, бо вони є втіленням народного духу й таланту, самої душі українського народу.

Зоя КРАСУЛЯК

Нагороди вручає народна артистка України Таїсія Славінська

Виколисаний народною піснею До 80- річчя Василя Стуса.

и був хоч один великий поет в Укра- Михайло Коцюбинський про враження від чуїні, на творчості якого не позначилася мацької пісні, яку він чує в степу: б своїм благодатним впливом народна Ясно-ясно сонечко сходить, пісня, ставши ключем до відкриття не лише чаА хмурнесенько заходить рівного світу поезії, а й першопочатків самоусвіСмутен-смутен чумацький отаман, домлення та зростання на дорозі до мистецьких Він по табору ходить... вершин. Андрій Малишко, один з найвидатніших А якщо вже говорити про мистецькі верши- українських поетів-піснярів ХХ століття у свони, то саме ті таланти, їх чудових віршах відякі виколисувались у творив спогади про вербових колисках під важке дитинство (поет лагідні народні пісні, зростав в багатодітній згодом досягали вершин сім´ї), де єдиною втіхою творчості, а також всеубули материні пісні, які країнського та світового назавше поселились в визнання. Тарас Шевдитячому серці. «Пісня ченко, Іван Франко, Леся про рушник», створена Українка, Андрій МаАндрієм Самійловичем лишко, Дмитро Павличу співпраці з Платоном ко, Василь Стус… кожМайбородою возвеличує ному з них співали над материнську любов і саколискою. Для кожного мовідданість. Вона станародна пісня стала тим ла улюбленою в народі і генетичним кодом, який сприймалась, як народна давав розуміння основ пісня. народного духу, історії І на тім рушничкові і культури народу, його оживе все знайоме до найкращих ментальних болю: рис. І дитинство,й розлуМене там мати ка, й твоя материнська сповила, любов… І повиваючи співала… Дмитро Павличко, авписав у вірші «Якби тор пісні «Два кольори» ви знали, паничі» Тарас (музика О.Білаша) теж Шевченко, рання твор«починався» з народних Свічка пам’яті у Рахнівці чість якого увібрала в пісень, які майбутній себе всю красу і мудрість поет чув з уст матері. До народних пісень та дум, легенд і повір’їв. речі, після виконання пісень Андрія Малишка Іван Франко у вірші «Пісня і праця» розкри- та Дмитра Павличка наші українські обереги – ває значення народної пісні, що була розрадою в вишиваний рушник та вишивана сорочка – були його стражденному житті, сповненому сподвиж- сприйняті і усвідомлені народом як сакральні. ницької праці. Творчість поета-борця Василя Стуса, який одПісне, моя ти сердечна дружино, ним з небагатьох став на прю з тоталітарним реСерця відрадо в дні горя і сліз, жимом, теж починалась з народної пісні. З хати вітця, як єдинеє віно, Як той пісок житом зійде, К тобі любов у життя я приніс. Тоді твій син війська прийде… Ох і не раз тая пісня сумненька Нема жита, нема сходу, В хвилях великих невгодин життя Нема сина із походу. Це з народної пісні «Ой на горі вогонь гоТихий привіт мені слала, мов ненька, рить», яку так любив Василь Стус. Сил додала до важкого пуття. Для Михайла Коцюбинського пісні і думи Старовинна пісня, що в ній ніби сліпого лірника стали джерелом національного вимальовується доля самого Ваусвідомлення, шляхом до вивчення рідної мови силя Стуса, так болісно перегукув епоху тотальної русифікації. В оповіданні «На ється «лихо давнє й сьогочасне», крилах пісні» письменник європейського рівня озивається одвічним материнським болем, одвічною українською тривіддає данину любові народній пісні. «Вона виповнює груди, рветься наверх і, вогою безвиході і цілими прибравшись у поетичні шати слова, вільна, як оберемками туги і жалю. пташка, шукає простору…» – так пише новеліст В цій пісні – і наша

лена народна співачка Явдоха Зуїха, що від неї учитель Гнат Танцюра записав тисячі пісень. Слід сказати, що таких співачок у наших селах було чимало у всі часи, лише не кожній пощастило на такого вчителя, як Гнат Трохимович. Так, це край Василя Стуса, його роки, його стежки, його пісні, про які згадуватиме в листах до сина, до матері і дружини з тюрем і заслання. Оті колядки і щедрівки, що «пахли дитинством», ті козацькі пісні, що їх співали «на Вкраїні далекій», допомагали жити, не давали впасти духом, як колись невольникам на чужині. Василева мати Їлинка – одна з тих народних співачок, яких, на жаль, ніхто не записав, про що не раз уже мовлено. Над колискою сина вона співала пісні на слова Шевченка. Сама того не відаючи і не бажаючи, наспівала-напророчила Письменники та працівники культури Шевченкову трагічну долю. Як біля погруддя В.Стуса у Рахнівці і Тарас Шевченко, так і Василь історія, і образи, що відтворюють портрет епохи, Стус пішов з життя у сорок сім. Закосичила, заспівала, а разом з тим нашу ментальність, і символи наМов засіяла піснею шлях… — шого шляхетного безталання. писав її син в одному із зболених віршів. Отож стає зрозуміло, чому в одній із праць Саме мамині пісні Василь Семенович вважає поет називає такі пісні геніальними і чому захоплюється народом, «що викохав, проніс через «першими уроками поезії». «Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх віки свою людяність,гостинність, доброзичливість», чому висловлює намір написати дослі- співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, надження про народну пісню, що так і залишилось шої землячки. І таких самих. Найбільший слід у житті – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, не здійсненим. Василь Стус родом з того краю, де жила услав- моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» - хвилює й досі» - пише поет у передмові до збірки «Зимові дерева». Образ України далекої у пісні «Козак від’їжджає, дівчинонька плаче», взятий Василем Стусом, як своєрідний пароль, яким він послуговувався у переписці з сином. Цю пісню йому співала мама: Козак від’їжджає – дівчинонька плаче: Куди їдеш, козаче? Козаче-соколю, візьми мене із собою На Вкраїну далеку… Кожна народна пісня, почута на «українській» Україні, на «голубому Поділлі», в Рахнівці, несла цілий світ любові, який, одначе, був втрачений не з його вини. Впертий, безкомпромісний, борець Василь Стус був ніжним ліриком, він тонко відчував народну пісню. Але так склались обставини, що мусив бути твердим, різким, затятим, непоступливим, адже там – у тюрмах та на засланні він стояв за всю Україну. А звідки брав сили? Відповідь шукаємо у віршах та в листах до рідних: «А маму Їлинку прошу слів «Добрий вечір тобі, пане господарю» (колядка) – теж слова підзабув. А ця колядка так пахне мені дитинством.» Чимало народних пісень було трансформовано у творчості Стуса. Дослідники його поезії висловлюють думку, що вірш «Горить сосна – од Коровай від Гайсинщини для Ніни Гнатюк

Гості та родина біля криниці Стуса низу догори» є ніби продовженням народної пісні Над лісом висить. Ой, і нещаслива «Їхали козаки із Дону додому» що її всюди спіТи, чорнобрива Галю, чорнобри… вали на Поділлі – і на толоці, і на колодках, і на Наша землячка Марія Іванівна Іщук, яка в непризьбі. Я теж з Гайсинщини, і ця пісня було най- забутні студентські роки читала нам курс «Вступ першою, яку мене навчили в дитинстві – не про до літературознавства», вже на схилі літ напизайчика, а саме про Галю, яку забрали козаки. Її сала нарис «Василь Стус і народна творчість», дуже любили в моєму селі: розкривши у ньому багатогранний талант поеЇдьмо, Галю з нами, з нами – козаками, та-борця, що зріс на грунті народної пісні, і, як Краще тобі буде, як в рідної мами… всі великі поети, вважав її не лише «основою Пройшли роки, і я, знайомлячись з віршами для розуміння і сприймання класичної музики», Стуса, раптом натрапляю на ці рядки, що ніби а й ключем для розкриття нашої ментальності. розшифровують народну пісню, виділяючи в ній «Василь Стус жив піснею, часто думав словами найгостріше, найрідніше, найболючіше… акту- українських народних пісень, цитуючи окремі альне і донині. Адже у поезії створено трагічний рядки, або цілі строфи у своїх наукових працях та образ України. листах… Тож у найтяжчих умовах, у штрафних Горить сосна – од низу до гори. таборах особливо суворого режиму пісня підтриГорить сосна – червоно-чорна грива мувала, живила його душу, давала радість, дозволяла поринути в інший, кращий світ», — пише Марія Іщук. Чимало віршів Стуса стали піснями. Покладені на музику, вони несуть нерозтрачену енергію любові і самовідданості: «Боже, не літості –лютості», «Верни до мене, пам’яте моя», «Два вогні горять», «Зворохобилися айстри», «Козацька пісня», «Ні на що не нарікай з печаллю», «О земле втрачена, явися», «Тільки з тобою», «У цьому полі, сивому, як льон», «Даруйте радощі» та ін. Народна пісня у творчості Василя Стуса – це окрема тема, яка ще чекає своїх дослідників. Багатогранний поет і літературознавець, він залишив нам ще й таку сторінку, яка багато що пояснює стосовно загадок поетичної творчості. І те, що з пісенної криниці нашого народу не одне покоління поетів черпало натхнення, вкотре підтверджується незвичайною вибуховою поезією Василя Стуса – то ніжною, то тривожною, то гнівною, але завжди прекрасною, сповненою любові до України. Любов Шаламай біля власноруч вишитого портрета Василя Стуса

Жанна ДМИТРЕНКО

Сопілка – це мій талісман

Є у нас на Вінниччині в селі Баланівка Бер- кого педагогічного інституту. І, як розповідає шадського району дитячий ансамбль сопілка- Володимир Віхренко, грав у славнозвісному рів «Жайвір». Створений у 2000 році відомим студентському ансамблі троїстих музик «Дармузикантом, майстром сопілок і окарин Воло- мограй», керівником якого був Адам Дзюба. димиром Віхренком, ансамбль помітно виріз- Чудове виконання оригінальних обробок украняється серед багатьох зразкових аматорських їнських народних пісень і мелодій цього гурту колективів області різноманітністю народних завжди викликали бурю овацій. Тоді це був один інструментів, які виготовляє керівник ансамб- з найкращих ансамблів Вінниччини. Звичайно, лю. У 2002 році ансамблю присвоєно звання участь старшого брата в «Дармограї» була чу«зразковий аматорський». Він є багаторазовим довим прикладом для наслідування. Але то з переможцем міжнародних, всеукраїнських, часом. А поки що, ще школярем, Володимир обласних фестивалів та конкурсів і вже май- підігравав учням на баяні на шкільних вечорах. же двадцять років не перестає нас приємно Та крім баяна Володимир захоплювався пісдивувати чудовим нями Володимира виконанням та ориІвасюка у виконангінальними обробні ВІА «Червона ками народних мерута», Ігоря Білозілодій. ра у виконанні ВІА Зрозуміло, для «Ватра», а також того, щоб стільки ВІА «Водограй». років працювати На той час, як згаз дитячим колекдує Володимир, тивом, керівнику серед молоді дуже необхідно мати популярним був вонеабияке терпіння кально-інструмента любов до дітей. тальний ансамбль На моє запитання, районного будинзвідки він черпає ку культури, який натхнення, Володуже гарно викодимир відповів: нував найвідоміші «Мабуть від самоестрадні пісні. Кего життя. Я в тарував ним чудовий кому красивому селі музикант Володиживу. Половина мир Григорович села – сосновий ліс, Шульц. посередині тече – Зачепило мене чиста річка. Такі звучання електрочудові краєвиди раінструментів, – дують моє серце!» розповідає ВолодВолодимир та Юлія Віхренки Народився Вомир. – Ті драйвові лодимир Харитозвуки дуже притянович тут, у Баланівці. Про те, як він заціка- гували мою увагу. Особливо подобалося звувився музикою, розповідає так: – «Пам’ятаю чання електрогітар. Тож навчився грати і на ще маленьким, коли ходив у дитсадочок, то на соло-, і на ритм-, і на бас-гітарах. А у восьмому його території було чимало абрикосових дерев. класі я з ровесниками вже грав у вокально-інМи, діти, збирали кісточки з абрикос і шуру- струментальному ансамблі сільського клубу. вали ними об асфальт – робили з них свистки. Ми грали на дискотеках, на танцювальних веГуртом свистіли у них. Це звучало, як зграя чорах для дорослих. Без нашого ансамблю в селі пташечок. Так ми собі розважалися. А вже як не обходився жоден культурно-масовий захід. підріс, то ходив допомагати мамі мити підлоги. Після десятого класу Володимир поступив Вона працювала технічкою в дитячій музичній до Тульчинського училища культури відразу на школі. Тож я любив заходити у клас, торкати другий курс. По закінченні строкової служби пальчиком клавіші фортепіано, підбирати мело- успішно здав екзамени і поступив на музичдії. Дуже подобалися мені ті звуки». Мабуть, то ний факультет Вінницького педінституту. То були перші захоплення музикою майбутнього були чудові роки. Знайомства з новими друзямаестро. Володимир згадує, що його старший ми. Зранку, як всі студенти, ходив на пари. А брат Василь на той час уже навчався в музичній увечері, вже з першого курсу, вів самодіяльний школі по класу баяна. А от Володимира батьки фольклорний ансамбль Вінницького будівельчомусь не відправили до музичної школи. Тож ного технікуму. Перед ним керівником ансамбвін, придивляючись до того, як грає старший лю був його старший брат Василь. Та він уже брат, самотужки вчився грати на баяні. Вже піс- навчався на останньому курсі і мав намір поля школи старший брат поступив до Вінниць- вернутися до Баланівки, тож керівництво тех-

«Жайвір» на обласному фестивалі «Різдвяне диво».: – Я дуже захоплювався грою «Дармограю», нікуму шукали когось хто б зміг його замінити. Звичайно ж Василь запропонував взяти худож- там грав мій брат. Та найбільше мене зачарунім керівником свого молодшого брата. Воло- вала мелодійність і простота звучання сопілдимир згадує, як йому подобалася та робота. ки. Хоча захоплювався грою на скрипці, цимбаТільки-но пари закінчувалися, він уже біг на ті лах – хотів освоїти гру на цих інструментах. До того ж, ще студентом, я пройшов школу репетиції чи концерти. А як познайомився майбутній майстер з гри на весіллях. То була майстерня народної сопілкою? Мабуть, важливу роль відіграв ан- імпровізації. Грати на весіллях дуже непросто самбль троїстих музик «Дармограй». Адже в – потрібно грати те, що замовляють, підбитому ансамблі звучали сопілки, скрипки, баян, рати мелодії на льоту і імпровізувати на ходу, вплітаючи народні мотиви. була ліра, козобас і бугай. Якось так вийшло, що Володимир, поступивши до інституту не грав у студентському оркестрі, а за розподілом попав до студентського академічного хору, яким керував Віталій Газінський. Крім того, він грав на сопілці у оркестровій групі студентського хору «Веснянка», яким тоді керував Микола Плашкевич, на прохання якого на концертах він виконував соло. – Сопілка для мене як талісман. Дуже люблю її звук. Багато знаю секретів з виготовлення цього чудового інструменту. Створив два дитячих колективи «Жайвір» і «Щедрограй» в яких діти грають переважно на сопілках і окаринах. Вони суть мого життя. Завдяки сопілці, я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Юлією, яка навчалася на фізико-математичному факультеті і ще співала в народному хорі. Дякую Богу, що подарував мені таку хорошу дружину. Свій перший дитячий ансамбль сопілкарів Володимир створив у Вінницькій ЗОШ №23, де він проходив практику як вчитель музики. «Якось зайшов до мене Микола Якович Горбович, голова батьківського комітету того класу, де я викладав, і запропонував створити дитяНа «Країні мрій» у Києві чий ансамбль сопілка-

Окарини рів. Перший місяць ми грали гаму до мажор, вивчали аплікатуру на 2-4 звуках, вибудовували прості мелодії. Це дуже подобалося дітям. А вже через три місяці ансамбль брав участь в огляді художньої самодіяльності». Наприкінці восьмидесятих, після закінчення інституту, Володимир з сім’єю повертається до Бершаді. Разом із дружиною викладали у російськомовній школі старовірів музику та математику. В Бершаді при Будинку культури Володимир створив родинний інструментальний гурт, У 2002 році у Баланівці з’явилося місце ро-

боти при загальноосвітній школі. Тут родина Віхренків купляє собі будинок. При будинку дитячої творчості Воодимир створив дитячий інструментальний ансамбль, який з часом виріс у фольклорний гурт «Щедрограй». Сьогодні цей ансамбль має звання «зразковий» по лінії освіти. Володимир говорить, що взірцем інструментального складу цього ансамблю був «Дармограй». Туди входять сопілки, окарини, контрабас цимбали. А репертуар складається з народних мелодій. Тоді ж у Баланівці при сільському будинку культури Володимир створює свій славнозвісний «Жайвір», який став з часом одним із кращих дитячих ансамблів у області з часом ансамблю присвоїли звання зразкового аматорського. Володимира Харитоновича ми знаємо не тільки як чудового музиканта. Знаний він і як майстер народних духових інструментів сопілок і окарин. Сьогодні він виготовляє цілі родини сопілок: сопілка прима, альт, тенорова сопілка і сопілка бас, дводенцівка, тилинка та інші. За ансамблевим принципом створює і окарини. Розробив власну методику навчання гри на сопілці. На запитання, скільки сопілок він виготовив, відповідає:

У майстерні

На «Карпатському вернісажі» у с.Ясіня Рахівського району «Та я вже й не пам’ятаю. Мені йдуть замовлення з усієї України. Я ж часто беру участь у Всеукраїнських фестивалях та ярмарках майстрів народної творчості. Зі своїми сопілками і окаринами був на «Карпатському вернісажі» в Івано-Франківську. Їздив з інструментами до Космача на «Великдень у Космачі», до Києва на фестиваль «Країна мрій» і на «Сорочинський ярмарок» до Полтави. Памʼятаю у Києві купили у мене сопілки Олег Скрипка і відомий скрипаль Володимир Попадюк, син знаменитого сопілкаря Василя Попадюка. Замовляв мені виготовити родину окаринових Геннадій Муращенко, керівник оркестру народних інструментів Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича. Часто звертається до мене за сопілками Ірина Барановська, керівник зразкового аматорського ансамблю народної музики «Дударик» Вінницької обласної станції юних натуралістів. Також замовляє вона сопілки і для студентів Вінницького державного педагогічного університету, де вона працює доцентом кафедри мистецьких дисциплін. Ірина там створила студентський фольклорний колектив. Та багато людей замовляють. Признаюсь і не рахував скільки я їх виготовив. Багато! Люди ж замовляють, та й для своїх дітей потрібно постійно виготовляти». Крім «Жайвора» та «Щедрограю» Володимир Віхренко створив у Баланівці дитячий джазовий ансамбль, в якому грають лише дівчатка. З інструментів там є акордіаніто, бас, сопілка, ударні інструменти, баян. Для ансамблю Володимир Харитонович сам створює прості мелодії, імпровізації. Також він створив при загальноосвітній школі ансамбль барабанщиць. Звідки ж черпає стільки енергії Володимир Віхренко для втілення своїх творчих проектів? Володимир на такі запитання відповдає просто: «Мабуть, від відчуття щастя. В творчості я

реалізовую себе. У мене чудова сімʼя, улюблена робота. Маю хорошу підтримку і розуміння серед односельців. Сам я, мабуть не справився б. В організаційних питаннях щодо концертів, поїздок, пошиття костюмів мені дуже допомагає моя дружина Юлія. Та й в школі допомагають. От наприклад, для ансамблю барабанщиць директор школи по всьому району збирав барабани, сам перефарбував їх, я тільки палички виточував. Велику фінансову підтримку для колективів маємо від селищного голови Віталія Алімовича Казміревського. Отак разом у нас виходить підтримувати культуру в селі. Та й знають нас добре в усій області». Прекрасна родина, улюблена робота, повага від людей, та й творчих здобутків чимало. Чого ще хотілося б Володимиру Харитоновичу? – Останнім часом не просто заохотити дітей займатися музикою. Всі ж захоплюються інтернетом, – ділиться своїми роздумами Володимир Харитонович, – От якби ми могли десь подорожувати більше. Вивозити дітей з концертами по Україні і за кордон. Це б дуже допомогло якось зацікавити дітей прийти в ансамбль. Вони ж прагнуть чогось нового, чого не бачили іще. Ось такі творчі турботи у нашого маестро. І хоча світ став меркантильнішим, майстер не втрачає надії, що його «Жайвір» і «Щедрограй» будуть ще довго виводити мелодії радості життя і закликати людей розтопити лід байдужості в своїх серцях. Провідний методист ОЦНТ Наталія РИМАРЕНКО

* Обрядові хліби Вінниччини

Хліби і калачі до важливих подій пов’язаних з народженням і підростанням дітей

ліб і хлібні вироби дуже широко використовувались в обрядовості і звичаєвості, пов’язаній з народженням і підростанням дітей. Найважливіші етапи в житті дитини були обставлені численними магічними ритуалами з використанням хліба або калачів. Хлібом запрошували бабу повитуху, хлібом та калачами віддячували їй за службу. До хліба дитина робила перші кроки, давали малюку хліб у руки, коли вперше стригли по досягненні року, вчили ділитися хлібом, коли відлучали від маминого молока. А ще з хлібом приходили жінки на родини, окраєць житнього хліба клали у першу купіль. Пшеничними калачами обдаровували гостей під час важливих святкувань.

Хліб та калачі для баби повитухи

У давнину бабою-повитухою (бабою пупорізкою) називали жінку, яка приймала пологи і доглядала за породіллею та немовлям близько тижня, а потім приходила в разі потреби, щоб надати певні поради і допомогу. Бабувати бабу повитуху ходили запрошувати обов’язково з хлібом. Це робив, як правило, чоловік породіллі. Приймати пологи баба також йшла з хлібом, а ще зі свяченою водою і з лікарськими травами. Віддячували бабі за послугу хлібом, калачами, подарунком і грошима. Хлібом і тканиною породілля і родичі віддячували бабі повитусі під час обряду очищення, а калачем та грошима на хрестинах. Окрім того, всі її внуки (діти яким повитуха допомогла з’явитися на світ) щорічно носили бабі вечерю на Святий вечір [1]. Вшановували повитуху і за святковим столом на хрестинах. Баба роздавала всім присутнім «квіточки», а ті цілували її в руку і давали гроші «бабці на капці».

Хрестинні калачі

Багато калачів пекли на Поділлі на хрестини. Стати кумом або кумою у давнину запрошували з калачами, адже в українській звичаєвій

культурі хліб виконував і функцію укладання угоди. «Стати кумом або кумою на хрестинах у нас завжди просять з калачами, а решту родичів і сусідів просять словами особисто але без калачів. Яку жінку просять з калачем, то та приносить крижмо на хрестини, а яку без калача то вже крижму не несе, а якийсь інший подарунок або гроші» [2]. «Коли приходить час хрестити новонароджену дитину за народним звичаєм в селі Якимівка обов’язково печуться калачі. Два великих, якими запрошують за хрещених батьків дитини. А також печуть маленькі калачі у вигляді квітки. Маленькі калачики роздають усім, хто є на хрестини в домі» [3] Калачі для обдаровування гостей на хрестинах на Поділлі роблять з дріжджового тіста, здобні, зверху помащені яйцем. В різних районах вони відрізняються між собою за розмірами і оздобленням. Так у північних і центральних районах Поділля гостям роздають калачі середніх розмірів (вагою 150 – 300 грамів) вони круглі на вигляд, складаються з двох попліток. В південно-західних районах Поділля хрестинні калачі значно більшого розміру понад 500 грамів і можуть складатися з 4-х – 8-ми попліток. Хрестини зазвичай святкують три дні: перший день хрестини, другий – похрестини, а третій – потретини [1]. В деяких селах перший день хрестин називають «колачі» (калачі), оскільки головним обрядом цього дня є саме роздавання калачів [4]. Роздавання калачів і хрестинних квіточок є найурочистішим моментом хрестинного застілля. Їх, як правило, роздають разом. Квіточки роздає баба повитуха, а калачі − родичі хрещеника (мама з татком). Гостей, які складають подружню пару, обдаровують разом, їм підносять два калачі і дві квіточки (по одному калачеві і квіточці для чоловіка і дружини), а кожному неодруженому хлопцеві або дівчині дають на хрестинах по два калачі і по дві квіточки – «до пари», щоб швидко знайшли свою пару. Баба повитуха (в наш час її іноді заміняє рідна бабуся) поверх калачів кладе тарілку з

двома квіточками та чаркою червоного вина і припрошує: «Кум і кума просять вас на калачі, а баба на квіточки». Гості дякують бабці і кумам, проголошують побажання здоров’я та гарної долі похреснику, а також його батькам і бабі. Випиваючи чарку, трішки вина залишають, щоб вилити у тарілку на квіточки. Змоченими у вині квіточками торкаються обличчя один одного, кумів та сусідів за столом, промовляючи: «Божа роса на личко краса» [5.] або «Вмиваю вас квіточкою, щоб рум’яні були» [6] . Після чого цілуються між собою та цілують бабу повитуху в руку, також цілуються з кумами і сусідами за столом, щоб дитину любили, пестили і цілували. Гроші та подарунки для дитини дають її батькам, а на тарілку кидають дрібні гроші бабі повитусі за бабування. Отримані квіточки гості впихають у калачі, їх не можна класти, вони повинні знаходитись у вертикальному положенні, щоб дитятко швидше на ніжки спиналось і почало бігати. Відголосок архаїчних традицій святкування хрестин, як свята представлення дітей широкому загалу родичів зберігся у Наддністрянських селах України. Тут хрещення дитини відбувається у дуже вузькому колі і після здійснення церковного таїнства ніяких гучних святкувань не справляють. До хреста дівчинку несе вінчальний нанашко, а хлопчика – вінчальна нанашка, а пару їм добирають з інших родичів чи друзів. Вінчальні нанашко і нанашка – це подружня пара, яку обирають ще на весіллі батьків хрещеника, як наставників молодого подружжя. Розкішні хрестини для всіх дітей одночасно справляють у Наддністрянських селах через тривалий час після церковного хрещення, коли дітки трішки підростуть, а саме, старші вже зможуть на Святий вечір вечерю носити, а батьки більше дітей не планують. Для цього дійства обирають і досить велику кількість пар кумів (хрестинних нанашок). Всі вони є хрещеними батьками всім дітям одночасно. Серед цієї групи кумів є і ті люди, які в свій час носили дітей до хреста. В селі Стіна Томашпільського району, що на Вінниччині, хрестини також справляють для всіх дітей одночасно, і кожному куму та кожній кумі (разом із дружиною чи чоловіком) на хрестинах дають по парі калачів за кожну дитину. Наприклад, якщо в родині хрестини справляють чотирьом діткам, то кожна подружня пара, один із членів якої запрошений за кума (куму), отримує 8 калачів, стільки ж калачів отримає і

неодружений кум (кума). Решті гостей дають лише по одній парі калачів для подружжя, і по парі калачів кожному неодруженому родичу. Якщо ж дитина знайшлася пізно, на яку батьки вже й не сподівалися і хрестин їй не справляли, вона також вважається похресницею тих же кумів, що і решта братиків і сестричок. А на весіллі, коли за столом збирається увесь рід, кумам і родичам роздають за неї калачі з квіточками і з усіма хрестинними почестями. Тобто до весільного дійства додається ще один обряд – «роздавання хрестинних калачів». Його намагаються зробити в той момент, коли за столом сидять лише свої, а свати ще не прийшли [2].

Відчепні калачі

Відчепними називалися калачі, які у давнину виносили на роздоріжжя і давали голодним мандрівникам або старцям, щоб ті помолилися за дитину і відмолили її долю. Необхідність роздавати відчепні калачі бачили у випадку, якщо дитина, яку несли після хрещення з церкви додому «зваляла крижмо» – випорожнилася у тканину білого кольору, у яку дитя замотували після здійснення обряду хрещення. За народними віруваннями «зваляння крижма» пророкувало ганебний вчинок дитини у дорослому віці, який міг осоромити не лише її, але і весь рід. Якщо таке трапилося з дівчинкою, вважали, що вона може втратити цноту до весілля: «Йди дитинко до хресточку та пильнуй свою крижмочку, Аби чиста, як папірчик, аби ти ще вздріла вінчик…» − співається у пісні [7, с. 15]. Щоб цього не трапилося, потрібно було відкупитися від Недолі калачами. «Якщо крижма таки звалялася – для кумів це велика ганьба: перебираються достоїнства кожного. Нарешті кожен дає відчіпний калач, який несуть на роздоріжжя, аби узяв, хто голодний, і перебрав біду народженика на себе, щоб потім відмолив… А недоля хоче їсти, хоче вона пити, Тай си взяла до дитини, як ішли хрестити. Най недоля добра буде – нам дитину лише, А ми її вже сьогодні колачі відпишем» [Там же, с.15 ] .

Перші кроки до хліба

Коли дитина починала ходити і робила перші кроки, перед нею швиденько клали на стільчику хліб на рушничку, бажано цілу круглу буханку із щипочкою солі на поверхні. Дитину і стільчик розміщували так, щоб перші кроки були до образів (до покуття) або на схід, де сонечко сходить. Після чого просили дитину зробити перші самостійні кроки до хлібчика, «щоб свій хліб по життю мала і на чужий рота не роззявляла». При цьому до дитини промовляли: Іди-іди до хліба-солі, Щоби мала добру долю [1].

Хліб на пострижини

Пострижинами називають свято з нагоди річниці дитини, обов’язковим обрядом якого був перший постриг малюка. Під час постриження на стільчику розстеляли кожух вовною догори, садили на нього дитинку і давали в руки житню хлібину «щоб був здоровий та багатий». Хліб для постриження брали звичайний житній. Перший постриг був символічним, хрещений батько (нанашко) вистригав своєму похреснику навхрест чотири пасма волосся, іноді на цьому стрижка закінчувалась, а іноді дитині обстригали волосся повністю. Після постриження родичі

обдаровують малого іменинника дарунками, а батьки влаштовують для них святкове застілля. Хліб, що був у руках малого, ділять між всіма гостями, щоб щедрим був, і з’їдають за святковим столом. Під час куштування хліба всі дякують малому за те що пригостив їх хлібчиком, висловлюють побажання швидко рости і хвалять смачний хліб.

«На свій хліб»

(обряд відлучення від материнського молока)

Хліб займав центральне місце і в обряді відлучення дитини від материнського молока, який осмислювався, як переведення дитини «на свій хліб». В народі вірять: якщо дитинку на певний час залучити, а потім знову почати годувати материнським молоком, вона погано впливатиме на людей – буде недоброю на перехід, зможе будь-кого зурочити [8]. Щоб безповоротно один раз і назавжди залучити маля, вдавалися до обрядових дій і хліба – важливого свідка цієї події. Випікала такий хліб для малюка найповажніша жінка в роду, яка гарно ставилася до дитини, мала добру репутацію і могла забрати малю-

ка на певний час до себе, щоб він швидше забув про мамине молоко і перейшов на свій хліб. Зазвичай це була рідна бабуся або прабабуся. В селі Тиманівка Тульчинського району на Вінниччині «свій хліб» пекли з білого пшеничного борошна, його поверхня повинна бути гладенькою не кострубатою, щоб і доля у дитини була світлою і рівною, без потрясінь [8]. На Буковині навпаки такий хліб пікся з борошна грубого помолу: «Тай хліб той пікся із разової (небілої) муки, «щоб не шукалося легкого хліба», місився на воді з найближчого струмка-оберега, «щоб світ за очі ловив», зверху робився хрест, «би праведним усе життя той хліб був» [7, с. 22]. Сама обрядова дія залучення малюка у ХХІ столітті збереглася у спрощеному вигляді. Дитині відрізають від спеціально спеченого для неї хліба окраєць з цілушкою, трішки посипають сіллю і дають зі словами: «Благословляю тебе на свій хліб, переходь на свій хліб»[ 9]. Наприкінці ХХ століття на Буковині Г. Маковій записала традиції переведення «на свій хліб» у більш повному вигляді, де з такої нагоди запрошувалась родина «хліба їсти», приносили дитині подарунки, а самі надломлювали і з’їдали крихітку дитячого хліба, пояснюючи: «що даєш, то тобі си вертає» [c.23].

Джерела

1. Записано від Коваль Ганни Филимонівни с. Бохоники Вінницький р-н 2. Записано від Чорної Зої Зосимівни с.Стіна Томашпільський р-н. 3. Записано від Анаженко Тетяни Миколаївни с.Якимівка Оратівський р-н 4. Творун С.О. Творун С.О. Стінянські “колачі” //Народна творчість та етнографія. 2001. - № 4. – С.109-115. 5. Записано від Акімової Н. с.Лелітка М. Хмільницький р-н 6. Записано від Діхтяренко Ф.В. с.Чернявка, Оратівський р-н. 7. Маковій Г.П. Очі згори // Народознавчі новели. – К.: Генеза, 1996. – 496 с. 8. Записано від Творун Марії Миронівни с.Хижинці Вінницький р-н. 9. Записано від Сіденко Надії Степанівни с.Тиманівка Тульчинський р-н (записала Мензул).

Світлана ТВОРУН кандидат історичних наук, доцент ВННІЕ ТНЕУ

* Нематеріальна культурна спадщина

Ткані рушники і скатеркиобруси Східного Поділля В

итоки народних традицій ткання рушників та скатерок губляться в далекій давнині і з цієї причини мають важливе значення в нашій загальній суспільній культурі. Як правило, ткані рушники і скатерки мають орнаментне заповнення по всій площині тканини і тому представляють науковий інтерес для дослідників, адже орнаментика є важливим інформативним джерелом, що таїть в собі давні духовні і світоглядні знання її першотворів, тобто наших пращурів. Переоцінити важливість орнаментів в народному мистецтві неможливо, і цим пояснюється актуальність теми даної статті. Народне ткацтво рушників і скатерок на теренах Вінниччини надзвичайно багате і розмаїте. В допромислову епоху домашній ткацький промисел був поширений повсюдно, і тому до нашого часу збереглася велика кількість автентичних пам’яток, як в приватній власності так і в музейних колекціях, що дає чудову можливість для вичерпного обсте-

Іл. 1

скатерок в Піщанському, Крижопільському, Ямпільському, Томашпільському районах, де прослідковується послідовна етнографічна близькість з етнічним мистецтвом молдован і румун, тому це тема окремої статті. Отже, зосередимо увагу

Іл. 2 ження і наукового дослідження цієї галузі народної художньої творчості. Чому рушники і скатерки мають тотожне орнаментування? Очевидно тому, що мають споріднену обрядову функцію, адже скатерка має форму значно ширшого рушника. Тобто, скатерка є той самий − рушник, призначення якого покривати стіл. Функціональна спорідненість скатерки і рушника, очевидно, сформувалася в первісні часи буття етносу. Вагомим аргументом на підтвердження цього припущення є орнаментні традиції. Як правило, майстер-ткач використовував одну і ту ж усталену орнаментну традицію при виготовленні і рушника і скатерки. Це поважний факт, який підказує нам, що і скатерка, і рушник основуються на спорідненості обрядової функції. Східне Поділля в орнаментній традиції тканих рушників і скатерок не однорідне. Південна територія цього регіону, що тягнеться вздовж лівого берега Дністра, має суттєві відмінності ткацьких традицій від решти території. Мова про домашнє ткацтво рушників і

Іл. 3 на суто подільській ткацькій традиції, для якої властива етнічна цілісність і чітко виражена стилістична та образна спорідненість. Візьмімо для наочності і підтвердження висловлених вище тез і міркувань три тканих рушники з відносно віддалених один від одного районів Вінниччини – Теплицького, Тульчинського і

Іл. 4 Барського, тобто схід, центр, захід області. Географічне розлоге розташування осередків високохудожнього ткацтва переконливо свідчить про міцну давню закоріненість і стилістично-образну цілісність етнічних орнаментних традицій. Ці три зразки тканих рушників мають настільки споріднений орнаментний рисунок, що створюють враження єдиного осередку (іл.1-6). Для осмислення мистецького та технологічного рівня домашнього ткацтва слід торкнутися технічної сторони цього давнього народного промислу. Виготовлення простого полотна забезпечував горизонтальний ткацький верстат на дві підніжки, тобто двома підніжками почергово мінялося положення ниток основи, чим забезпечувалося рівномірне почергове переплетення ниток піткання і основи. Рушники, які ми розглядаємо, виготовляються на такому ж ткацькому верстаті, але який має 12 підніжок, де кожна підніжка регулює положення певної групи ниток основи. Саме уміння майстра оперувати підніжками дозволяє творити орнаментальний візерунок тканого рушника. До цього додаймо іще уміння майстра-ткача оперувати кольоровими нитками піткання, адже виткане узорне полотно рушника пронизує паралельне кольорове наповнення, що створює додаткове орнаментальне і смислове на-

вантаження. Отже, орнаментна система рушника мала складну побудову рисунка і прихований сакральний зміст. Таємничість сакрального змісту забезпечувалася знаково-символьними елементами, що мають певне значення, тобто, несуть певну інформацію. На жаль, дослідники досі не можуть з певністю трактувати орнаментні символи і знаки, адже їхні витоки давно втрачені, а наукове осмислення розпочалося порівняно недавно і потребує складного комплексного застосування цілого ряду наукових дисциплін, таких як археологія і археографія, історія, фольклористика, міфологія, етнологія та ін. Важливим чинником в успішному досягненні чітких результатів в прочитанні ет-

Іл. 5

Іл. 6 нічної орнаментики, також, є відношення до цієї проблеми відповідних наукових установ Національної Академії наук і державних культурологічних структур, які в нинішніх соціально-політичних умовах в Україні недооцінюють важливості даної проблеми. Поки що нею переймаються лише поодинокі дослідники-ентузіасти, що діють переважно самотужки і стихійно. Ясна річ, що зусилля на такому рівні дають надзвичайно скромні і непевні результати. Проте, археологічний артефакт доби пізнього палеоліту з Мізинської стоянки, що орієнтовно датується двадцятим тисячоліттям до н.е., маю на увазі відомий орнаментований браслет із мамонтової кістки, в порівнянні з наведе-

Іл. 7

Іл. 8 ними тканими орнаментами рушників, має високий рівень тотожності (іл.7). Думаю, це достатній аргумент для пошуку витоків нашої орнаментики в часових глибинах тисячоліть. В духовному житті українців тканий рушник чи скатерка виконує сакрально-ритуальну функцію, яка формувалася на ідеологічній основі предківського вчення про Всесвіт і закони буття в ньому. В світлиці кожної сільської і міської хати на покутті стояв Дідух, оперезаний тканим рушником, як символ життєдайності предківського Роду. Перед Дідухом стояв покритий тканою скатеркою-обрусом стіл, своєрідний духовний символ домашнього престолу-вівтаря-жертовника, на якому завжди лежала хлі-

Іл. 9

бина-жертва Богам і пращурам в потойбіччі, також накрита тканим рушником. Ритуальна функція стола підсилювалася загально прийнятою родинною забороною класти на стіл будьякі речі, наприклад, одяг чи що-небудь інше із домашнього вжитку. Ця заборона знімалася лиш на момент родинного застілля чи будь-яких інших святкових учт. Отже, тканий рушник і скатерка-обрус є незмінним атрибутом поважних священних дійств і ритуалів і саме ця його сакральна функція визначала його важливість в повсякчасному житті, яка підсилювалася орнаментною наповненістю самої тканини.

Іл. 11

Іл. 10 Наведені вище зразки тканих рушників належать до винятково мистецьких і походять з осередків, які залишаються досі не ідентифікованими. Єдиний осередок, що його вдалося виявити і поверхово вивчити це село Стрільчинці Немирівського району. В цьому селі творчо працювала когорта майстрів ткацтва високого мистецького рівня. Слід зауважити важливий факт, що тут ткачами були виключно чоловіки. Односельці досі пам’ятають імена Миколи Рибачука, Юхтима Залізняка та інших майстрів. Стрільчинецькі рушники із розряду найскладніших ткацьких технологій, про які було висловлено на початку даної статті На іл.8-9 бачимо зра-

зок стрільчинецького тканого рушника кінця ХІХ століття, де майстер-ткач активно використав два кольори основи білий і чорний. Ці ж кольори присутні в певній мірі і в пітканні, в якому також активна роль відведена червоному. Таким чином, використовуючи лише три кольори, ткач досяг високомистецької колористичної гри всього орнаменту рушника, який цілісний і інтенсивний за рисунком орнаментних форм. Тобто в результаті маємо високохудожній продукт традиційного народного ткацтва. Такий рушник гідний бути в найвибагливішій музейній експозиції, як зразковий взірець нашої етнічної культури. Даний артефакт мудро було б використовувати в своїх творчих прагненнях сучасним майстрам ткацтва, яких, на жаль, так мало бачимо на виставках. Уваги заслуговують ткані рушники і скатерки-обруси майстрів Літинщини, які бачимо іноді на численних виставках народного мистецтва. Порівняно зі стрільчинецьким рушником, що

Іл. 12 його ми розглянули, ткані рушники Літинщини здаються стриманішими за орнаментикою, але це лиш на перший погляд, тому що тут майстри ткацтва застосовують ті ж технічні можливості, лиш користуються переважно білим кольором ниток основи і піткання (іл.10). Орнаментний рисунок тут стриманіший по формі, але не менш вишуканий і досконало виконаний, тобто, колористична і графічна стриманість надають виробу елегантної досконалості. Зате в окремих деталях орнаментики майстри Літинщини користуються повним арсеналом кольорів, де колористика зреалізовується витончено і майстерно.

Особливою традицією орнаментування користувалися майстри ткацтва в селах Мурованокуриловецького району. Тут сміливо вводилися в орнамент рушників і скатерок-обрусів орнаментні мотиви із килимарської традиції (іл.11-12). Крім того, окремі елементи в орнаментах рушників Мурованокуриловеччини мають аналогії в орнаментиці вишивок низзю. Ці факти є прямими підтвердженнями загальної і послідовної цілісності етнічної орнаментної культури подолян, її образотворчої закоріненності, в основі якої завжди була світоглядна духовна концепція. В невеликій статті фактично неможливо охопити в усій повноті весь пласт такого потужного явища, яким є домашнє ткання рушників та скатерок-обрусів на Поділлі (іл.13-16).

Іл. 15 шого безсмертя вони жили і творили протягом тисячоліть. Ткані скатерки-обруси та рушники є лише частиною безмежного поля нашої невмирущої душі. Мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

Іл. 14

Іл. 13

Розмаїття орнаментальних варіацій подібне до нашого пісенно-фольклорного розмаїття, бо, переконаний: і рушникове ткацтво, і пісенні традиції є вічними продуктами нашої загальної духовно-мистецької етнічної культури. Трепетно і шанобливо сприймати етнічну спадщину свого народу спроможна лише просвітлена знаннями душа. Ця стисла стаття покликана запалити маленьку свічечку в пітьмі часу. Тягнімося до світла наших славних предків, бо саме для нас і на-

Іл. 16

* Село на Поділлі

Обереги Красносілки «Колись давно парою волів-близнят наше село оборав кругом сам пан Генріх Ліпковський, щоб ніяка нечиста сила, ніякі негоди не зашкодили йому. І тепер, які б грози і смерчі не проносились над нашим краєм – селу нічого не вадить, хоч у сусідів скрізь дахи позривало і дерева повалило». Ганна Самойленко, директор Красносільського СБК

нападів південних кордонів Брацлавського воєводства, що знаходилося під владою Польщі. Сюди тікали також кріпаки з Волині і Поділля і вливалися в загони оборонців нашого краю». Пізніше у селі осідали і відставні солдати, про що свідчать записи метричних книг. Серед знакових подій автор книги виділяє будівництво храму апостола Іоанна Богослова, який було завершено у 1703 році Красносілка опинилася в центрі національно-визвольного, так званого «листопадового» нині у знаменитій Красносілці повстання проти Росії у 1831 році, коли село з Бершадського району святкували ініціативи його власника Генріха Ліпковськодень села. І тому чималий будинок го стало «центром збору повстанців на чолі з тестем Генріха генералом Бенекультури на 350 місць заледве диктом Колишком. Сам Ліпковпомістив усіх бажаючих. І хоч ський очолив один з підрозділів захід був надзвичайно насиповсталого війська, якому начений, тривав кілька годин, на віть вдалось на першому етапі наше здивування, люди не розодержати перемогу. Цей момент ходились і готові були до самої зафіксовано на картині Фелікса ночі слухати виступи аматорів Шевчука «Освячення штандарКрасносілки та Бершадщини. тів в Красносілці 1831 р.» Нині день села ознаменувався За пана Генріха Ліпковськопрезентацією книжки про Красго, у 19 столітті було чимало збуносілку, історія якої позначена довано: цукровий завод, дорогу, історичними подіями, славними залізницю. Станція Генріхівка іменами достойників, які дбали залишилась, як пам’ятка про про розвиток села. цього діяльного і активного чоЯк стверджують автори книловіка. Тут і досі все нагадує про ги, дослідження яких сягають нього – і руїни палацу з прекрасдоби Трипільської та Черняхівною ліпниною, і міцні господарської культур, коли ще прожиські споруди, які вже чи не два вали на цій території скіфи, сарвіки служать краснопільчанам, мати, готи, гуни, уличі, тиверці, і бруківка, що проходить через першими поселенцями КрасноГанна Самойленко село. сілки були козаки. Їх направляли А чудове приміщення маєтку сюди «для захисту від турецьких

збирались використати у 90-х роках, як спортивну школу, але щось там не склалось. Так от історія села відтворена у книзі Анатолія Джуса «Красносілка. Красне село на березі Бугу-ріки». Анатолій Іванович – полковник у відставці, уродженець села, вирішив увіковічити його незвичайну історію, сповнену як трагічних сторінок, так і ратних подвигів та трудових досягнень. Допомагали йому у створенні книги, як повідав Анатолій Джус, Володимир Прибила (теж полковник), директор школи Віра Рябоконь. Нині Анатолій Іванович проживає у Вінниці, але рідне село – то найкращий спомин дитинства та юності, найбільша гордість і велика любов, яку вилито на сторінках книжки. Тож автор її зустрів нас і провів своєрідну екскурсію по селу. «Подивіться на цю дорогу, що витримала і війни, і розруху, або на ці склади, що ними й донині користуються. Ліпковського вже давно нема, а його й досі добрим словом згадують. Оця ріка, оцей міст – кожен куточок нагадує юність і кличе додому». Мене, провідного методиста ОЦНТ, особливо зацікавили розповіді про традиції села, відтворені у цій книжці, як-от спогади С.А.Дудника. Був звичай, згідно з яким «ранком на новий рік скотарі вибирали самого кращого вола, накладали на його голову вінок з квітів і приводили його до панського двору, вітаючи господаря зі святом та бажаючи його родині всіляких гараздів. Таким же чином поступали конюхи, наряджаючи вінком найкращого коня і накриваючи його попоною із кольоровими стрічками. У свою чергу пан виставляв скотарям і конюхам могорич і нагороджував їх грішми – по п’ять карбованців золотом. Ранком того ж дня діти

ходили по селу і несли у старих рукавицях зерно. Заходили до оселі і, посіваючи зерно на стіл, примовляли: «Сійся, родися, жито й пшениця, і всяка пашниця…» Вдень чоловіки збиралися біля корчми, випивали та вітали один одного зі святом. У цей час молодь виходила на річку – на «фуркало». Попередньо хлопці закопували в лід дерев’яну вісь, насиляли на неї колесо від воза, до якого прикріплювали довгу жердину, а до неї чіпляли санчата. Під час свята бажаючі сідали на санчата, і хлопці розкручували колесо, яке крутили доти, поки тримався той, хто сидів на санчатах». Після свят, як розповідається у книзі люди бралися до роботи. Молодиці пряли з конопель прядиво на сорочки та штани, а старенькі бабусі – вовну на свитки та запаски. Чоловіки в цей час готували посівний матеріал та реманент до весни. Молотили зерно, яке зосталося на зиму, особливо жито. Трусили околоти для покриття клунь. Пшеницю в снопах молотили ціпами за сухої погоди. З книжки можна дізнатися про знаних ковалів, які виготовляли рала, плуги, сокири, долота, свердла, кували вози, плуги, підковували коней, про чумаків, які їздили до Криму та Одеси. Ми з цікавістю слухали Анатолія Івановича. Слухачами були редактор журналу «Вінницький край» Вадим Вітковський, поет Віктор Цимбал, фотохудожник Олександр Гордієвич і я. Власне, я приїхала сюди з метою створити нарис про ще одне село і помістити в наш альманах «Світлиця» під рубрикою «Село на Поділлі». Згодом у тому ж складі ми вийшли на широку сцену Красносільського СБК, щоб привітати подолян з такою чудовою культурно-мистецькою акцією. Вадим Миколайович розповів про проект «Моя Вінниччина», який

підтримали депутати обласної ради, виділивши кошти на видання книг про села Вінниччини. Ця ініціатива мала широкий резонанс. Письменники, історики, учителі взялись писати книги про рідне село при повній підтримці односельчан. Створення літопису сіл Вінниччини – справа цікава, шляхетна і відповідальна. Вона матиме відгук у нащадках. В моїм селі ще пам’ятають звичай, Ще кажуть незнайомим «Добрий день», Ще сяють людям щирістю обличчя І ще співають дідових пісень. В моїм селі на батька кажуть «тату» І сходяться на толоку гуртом, І людяності в людях ще багато, І через те скучаю за селом… Ці вірші про рідне село читав поет Віктор Цимбал родом з села Джулинка – за 15 км. звідси. Привітали красносільчан заступник голови районної ради Сергій Пересунько, заступник голови РДА Володимир Ольшевський, начальник відділу культури і туризму Надія Герасимчук. Слід сказати, що на святі вони були від першої хвилини до фіналу, що говорить про ставлення до села, до людей. Надія Миколаївна уважно слухала виступи аматорів, розповідала мені про учасників цього прекрасного заходу. Кожного з них знає – хто на що здатен, який творчий потенціал заховано в цих солістах, у цих колективах. Дуже високо оцінила роботу сільського голови Пустовіта Івана Яковича, який на її думку і є взірцем очільника села. «Господар. Відповідальний, діяльний, мудрий, інтелігентний. Всім би повчитися у нього – і як господарювати, і як ставитись до культури. Подивіться, який ремонт зроблено у будинку культури. Ви бачили, який зал для хореографії? А опалення! А сцена!» На моє здивування, Іван Пустовіт сам вів це свято, привітав земляків, розповів про до-

Сільські аматори

Іван Пустовіт сягнення минулого року, відзначив трудівників села, обдарував довгожителів і багатодітні сім’ї, оголосив хвилину мовчання за загиблими в АТО, (серед них капітан Юрій Барашенко), а тоді уступив місце ведучим, які оголошували виступи вокальних ансамблів чи хореографічних колективів. – Звісно, якщо в нас є такі голови, то й справді «ще не вмерла Україна» − думалось мені. Звісно є проблеми – зокрема, погані дороги, на ремонт яких не вистачає грошей. Спроба об’єднатись із сусідньою Маньківкою не увінчалась успіхом. І треба виробляти іншу стратегію, вигравати гранти. До речі, саме завдяки виграному на конкурсі територіальних громад гранту, вдалось відремонтувати СБК і створити унікальну систему опалення. Тобто, все велике приміщення обігрівається інфрачервоними обігрівачами. Шість із них встановлено у глядачевій залі, три – у танцювальному, два – в кабінеті директора, два – в спортзалі, де стоїть тенісний стіл, де грають у шахи і шашки. Якщо наступного дня має бути захід, чи репетиція – обігрівачі вмикають звечора. Тим часом глядацька зала раз-по-раз сповнювалась аплодисментами вдячних глядачів. Пісні народні і сучасні, виступи хореографічних колективів публіка приймала, як своє – рідне і дороге.

З директором СБК Ганною Самойленко я вої здобув перше місце на районному конкурсі мала можливість поспілкуватись лише згодом, патріотичної пісні, де виконав пісню «Ой ніхто адже вона брала активну участь у концерті. Як так не літає, як орел у вишині». виявилось, на цій посаді перебуває лише два Ганна Самойленко з теплотою розповідала роки. Ганна – багатодітна мати, за професією про солістку Валентину Вихристюк, про учас– бухгалтер. І коли найменшенькому виповни- ників драмгуртка – багатодітних матерів Віктолось лише сім місяців, їй запропонували очо- рію Кучер та Вікторію Москальову, студентку лити будинок культури, тому що на той момент Анну Самойленко і про всіх аматорів, з допопосада директора СБК була вакантною. А тут могою яких їй вдається проводити такі чудові якраз виграли грант, треба було комусь займа- заходи, які щоразу збирають повну залу глядатися отим опаленням. Всі знали Ганну, як ак- чів. тивного учасника художньої самодіяльності. Отож, велике бажання працювати і любов Лише поставили умову – навчатися за спеціаль- до культури – це і є ті складники успіху, завдяки ністю. І все вдалось: поступила в Тульчинське яким не згасає культура на селі. училище культури. Згодом – і обидві доньки А від Ганни Петрівни я почула ще дві історії, Аня та Ярослава – за мамою вслід. Аня вчиться що не ввійшли до книжки, але передаються з на художника-декоратора, а Ярослава – біблі- покоління в покоління. отекаря-діловода. Отож директору СБК за два В час Коліївщини, коли страчували Івана роки вдалось зміцнити матеріально-технічну Гонту, в Красносілці зігнали селян і при них базу закладу і згуртувати людей. Дуже гарно козацькому ватажку відрубали руку та й повіспівпрацюють шали на деревони з бібліві на пострах отекою, якою бунтівникам. завідує Оксана Вночі сміливці Тихоненко, а зняли її і перетакож із Краспоховали. но сільським Іще одна буклубом (ковальщина про лишній клуб ікону Божої цукрового заМатері, яку воду), який є не Генріх Ліпковконкурентом, а ський наказав щонайкращим помістити в партнером у камені високо напрямку рознад господарськими будіввитку культури лями. Цей обсела. Вийшло раз намагалися так, що його розстріляти художнім кеі в час громарівником стала дянської війни, по сумісництву і під час другої завуч з виховсвітової. Але ної роботи це нікому не КрасносільПрезентація книги вдалось. Мати ської школи Божа і досі Оксана Панченко, улюблениця красносільчан. Сьогодні охороняє Красносілку. Сповнені враженнями, ми дуже пізно від’їжвона не раз виходила на сцену – то солісткою, то у складі дуету. Надзвичайно артистична, джали з Красносілки. – Приїжджайте весною, або влітку, коли з прекрасним голосом, і взагалі – справжній працівник культури. До речі, будинок культу- буде все цвісти і зеленіти, − запрошували красри збудовано у 1969 році. Директорами у свій носільчани. А я подумала, що ця тепла зустріч в холодчас були Василь Максимчук, Василь Шатайло, Ольга Вихристюк, Дудник Наталя, Прибила ний день надовго залишиться в пам’яті. І розмови, і пісні, і краєвиди цього прекрасного села, і Оксана. В СБК діють клубні формування: художньо- його обереги – все гріє душу. А вихід книжки, го читання, танцювальний, драматичний, во- що в ній історія Красносілки і її родин – це кальний дует «Любисток», якими керує Ганна взагалі подія неординарна. Написали її люди з Самойленко. А художнім гуртком керує друга любов’ю до рідної землі. Допоки є в нас такі, Анна Самойленко – донька директора СБК, як Анатолій Джус, як сільський голова Іван студентка Тульчинського училища культури. Пустовіт, як директор СБК Ганна Самойленко, Вона навчає 12 дітей малювати, в тому числі як Оксана Панченко і всі красносільчани, які і на склі. Учні школи – активні учасники всіх шанують історію та культуру краю – доти буде заходів, які проводить СБК. Школярка Мирос- жити село. лава Вітер є солісткою будинку культури. Вона Жанна ДМИТРЕНКО неодноразова переможиця районних конкур- сів. До речі, минулого року дует «Любисток» у складі Поліни Вихристюк і Галини Єремеє-

* Подільські дзвони

Молитви линуть в небеса

центрі мальовничого села Бубнівка Гайсинського району красується унікальна дерев’яна споруда – Свято-Троїцька церква. Зведена 1891 року, вона вистояла та пережила чимало випробувань – дві світові війни, революції, гоніння. З історичних джерел відомо, що перша церква була збудована у 1752 р. – дерев’яна, триверха, хрещата, з окремою дерев’яною дзвіницею. Дзвіницю розібрали у 1890 році, а церкву на рік пізніше. А історія теперішньої церкви дуже цікава. Сільський майстер Андрій Гончар (1823-1926 рр.), основоположник бубнівської гончарної орнаментики, залишив гончарювання, орендував три млини і пішов старостою до місцевої церкви. На той час вона була невеличка, не вміщала всіх прихожан. Андрій Гончар звернувся до громади села щодо будівництва нової церкви. Сам він був неабияким майстром, умів і гончарювати, і теслярувати. Односельці довірили йому взятись за цю важливу справу, адже вирішили будувати церкву за звичаєм своїх предків, дерев’яну, без жодного гвіздка. Підвалини для нової церкви почали будувати недалеко від старої, на пагорбі в центрі села. Церква набула цікавої форми. Одна з її частин, в якій міститься вівтар, схожа на частину корабля. Розміщення церковних бань нагадує хрест. Розміри самого приміщення церкви вираховувались за розмірами святині церкви – іконостаса. Громада вирішила придбати цю святиню на священній землі – горі Афон. Більше року перебував Андрій Гончар

на горі Афон, де для сільської церкви був виготовлений іконостас. А потім віз її на рідну землю: пароплавом, поїздом, волами. Шлях був далекий та нелегкий. Але, як казали місцеві жителі, Господнє благословення зійшло на таку гарну справу і все обійшлося добре – іконостас прибув до села. І ось у 1891 році в день Святої Трійці відбулося освячення храму та розпочалися у ньому служби. З тих пір храм так і називається – Свято-Троїцький. Територію навколо церкви обсадили ялинами, деякі з них збереглися і понині. Згодом обгородили огорожею з великою брамою. Андрій Гончар прожив 103 роки (згадували, що все життя він бубонів собі під ніс «Дай мені, Боже, здоров’я»). Перед смертю залишив громаді гроші і заповіт поховати його біля церкви. Прихожани так і вчинили. Час йшов... Страшні події історії не обійшли стороною цей храм. З приходом до влади більшовиків почалась гоніння на священнослужителів, руйнування храмів. І ось тут виявилась неабияка стійкість бубнівської громади: не дали зруйнувати святиню, оберігали її і вдень, і вночі – чоловіки з вилами і сокирами, жінки з рогачами. І вистояли, лише не зуміли зберегти дзвони, які були скинуті та відвезені на переплавку. З часу спорудження церкви минуло понад століття. У храмі немає багатого декору, але він підкорює своєю простою красою. Стеля під найвищим куполом розписана зображенням ликів святих та ангелів. На стінах – ікони. Незначна частина їх привезена разом з іконостасом, решта написана місцевими іконописцями. Приваблюють зір велике і мале панікадило. Прихожани Свято-Троїцького храму з пошаною берегли і бережуть свою святиню. Служби тут ніколи не зупинялися. І сьогодні тут линуть в небеса молитви батюшки Олександра і прихожан за всіх людей, які в своїй християнській вірі і любові збудували для Бога цей прекрасний храм. Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА В статті використано матеріали: Жарких М.І. Храми Поділля. Гайсинський район. Приходи і церкви Подольської єпархії. – Праці Подольського єпархіального історико-статистичного комітету. Духовна скарбниця краю.

Гайсинська ЦБС

* Презентація книги

Земля Івана Богуна – колиска Василя Стуса Як добре те, що смерті не боюсь я І не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся В передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни, Ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну І в смерті обернуся до життя…. Василь Стус Недаремно альбом, присвячений 80-річчю від дня народження Василя Стуса, має назву «Земля Івана Богуна – колиска Василя Стуса». Ці дві велич-

ні постаті розділені сотнями років, але вони обидва є носіями давньої лицарської традиції, справжніми аристократами духу, народженими на нашій землі. Прожити життя, ні разу не зрадивши своїм ідеалам – ось справжній подвиг і справжній виклик світові, в якому часто продають душу за 30 срібняків. Ні привілеїв, ні золота не хотів Богун, лише волі людям і свободи Україні, яка була для нього – понад усе. Ні слави, ні поклоніння не треба було і Стусу – лише правди і справедливості для кожного і для України. І хоча Василь Стус для багатьох з нас є сучасником, повернення його відбувалося не швидко і не просто. Так, наче треба було подолати сотні років забуття, а насправді його ще пам′ятають дерева у Рахнівці і його рідні серед нас живуть. Тому важливою і цінною є праця кожного, хто повертає нам Стуса, відкриваючи його поезію, до-

сліджуючи шляхи життя, показуючи, що наша земля народила людину «морального абсолюту» (Іван Дзюба). Книга-альбом «Земля Івана Богуна – колиска Василя Стуса» (Вінниця, 2017 р.) ввібрала в себе вірші, роздуми та спогади багатьох людей, причетних до повернення пам′яті Василя Стуса. Спогади Михайлини Коцюбинської, Василя Овсієнка, Марії Стус – помагають нам пізнати поета, як звичайну людину, що жила з думкою: якщо не я, то хто? Спогади поета про рідне село, історія спорудження пам′ятників Стусу у Рахнівці та Вінниці, хроніка «Стусівських читань», непроста доля До-

нецького університету та історія присвоєння йому імені Василя Стуса – все це зібрано в альбомі. Ініціатор створення та упорядник видання – поетеса, громадська діячка Ніна Гнатюк. «І Василь Стус повертається до нас – у бронзі пам′ятників, на сторінках книг, у назвах вулиць, скверів, навчальних закладів. А головне – у прагненні жити чесно, сповна віддавати свої сили і знання в ім′я розквіту рідної землі, її культури і мистецтва» Земле рідна! Тобі одній Я волів би служить до скону. До твоїх до прийдешніх днів Дотягнутися б хоч рукою. Василь Стус

Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Фото Михайла Діденка

Майстер гончарного мистецтва Сергій Погонець з продовжувачем традицій сином Сашком, с. Крищинці Тульчинського району

Вітаємо Валентину Дорош-Футимську із присвоєнням високого звання! Валентина Овсіївна – талановитий хормейстер, співачка, неординарна особистість, засновниця і беззмінний керівник народного аматорського хорового колективу агрофірми «Ольгопіль» селища Ольгопіль Чечельницького району. Завдяки високому професіоналізму Валентини Дорош-Футимської, її безмежній любові до обраної професії, хоровий колектив під її керівництвом є одним із кращих в області та й в Україні. Хор під керівництвом Валентини Овсіївни неодноразовий лауреат та володар Гран-прі найпрестижніших міжнародних та всеукраїнських фестивалів-конкурсів хорового мистецтва, має своє неповторне обличчя, багатий оригінальний репертуар і, що головне, − особливу виконавську манеру. Хору АФ «Ольгопіль» аплодували в Херсоні, Миколаєві, Одесі, Кіровограді тощо. Ці перемоги є результатом копіткої праці талановитого хормейстера, яка впродовж 37 років очолює творчий колектив. Саме завдяки таким подвижникам, як Валентина Дорош-Футимська, здійснюється творчий культурний розвиток, формується національне самоусвідомлення українців. Де б не працювала Валентина Овсіївна, яку ділянку галузі культури не очолювала б − завжди намагалась досягати найвищої планки у роботі. За свою багаторічну творчу діяльність Валентина Дорош-Футимська неодноразово нагороджувалась

відзнаками різних рівнів. А з нагоди Міжнародного жіночого дня за значний особистий внесок у культурно-освітній розвиток Української держави, зразкове виконання службового обов’язку та багаторічну сумлінну працю Указом Президента України Дорош Валентині Овсіївні присвоєно звання заслуженого працівника культури України. Колектив Вінницького обласного центру народної творчості щиро вітає Валентину Овсіївну із заслуженою нагородою! Нехай же ще багато років триває Ваша подвижницька праця на теренах розвитку хорового мистецтва Вінниччини, наша невтомна берегине!

Мистецтво жити

ортаю фото у фейсбуці – не життя, а казка! Кімнати – царські палати, вікна – вітражне диво, світло – золоте сяйво, і у цьому сяйві – прекрасна молода жінка… Ось вона у Польщі, в Білорусі, у Литві, у Франції, Німеччині, Південній Кореї – і знову Париж…Поряд з нею гарний чоловік і трійко золотоволосих діток. А поміж цих світлин – фотографії мереживних полотен неймовірної краси. А під знімками коментарі із запитаннями: Як? Як вам все вдається? А й справді, як? – запитала я красуню зі світлин, художницю, скульпторку, мисткиню, авторку фантастичних витинанок, засновницю театру тіней «Див», переможницю конкурсів і фестивалів, учасницю сотень виставок, пленерів і симпозіумів в Україні і багатьох інших країнах світу, дружину скульптора, музиканта, унікального майстра з виготовлення колісних лір Гордія Старуха, маму трьох дітей – Дарію Альошкіну. «Я народилась в Києві, але все дитинство провела в селі…» – почала розповідь Даша. І тут варто додати, що не просто у селі, а в легендарній Букатинці Чернівецького району Вінницької об-

ласті. Легендарною вона стала, дякуючи Дашиним батькам – унікальним митцям, художникам, скульпторам, краєзнавцям Олексію та Людмилі Альошкіним. Ще молодим подружжям, вони покинули великі гамірні міста і переїхали жити в прекрасне, тихе село на березі Мурафи, де люди споконвіку займалися каменотесним промислом. Перші роки жили в старих сільських хатах, зводячи власний будинок. Даша була другою дитиною в сім′ї. «Жити і рости в селі – це велика школа, сильний гарт. Природа, як великий всесвіт зі своїми законами, яким ти підпорядковуєшся. Хочеш їсти – ори землю.Щодня.» І Даша підпорядковувалась… І хоча родину Альошкіних в селі вважали диваками, це ніяк не стосувалося дітей. Разом з іншими дітлахами вони вивчали навколишній світ, пропадаючи з ранку до вечора надворі. Даша до сьогодні пам′ятає відчуття голоду, бо нема коли додому забігти, та хіба в селі пропадеш? В природі завжди є чим підживитись – горіхи, яблука, насіння соняшника, суниці, черешні, огірки. А молоденька морква, вирвана із землею – цей смак вона не забуде ніколи! А яким смачним був домашній хліб зі смальцем і шкварками, яким

Дарія Альошкіна

пригощала сусідка баба Дуня. Одинока старенька годувала дівчинку, згадуючи свою померлу доньку. Вони сідали разом на призьбі під грушкою (хто був в Альошкіних – це двір, де гойдалки) і розмовляли про своє старече-малече. А ще у баби Дуні завжди в хаті стояли паперові квіти… Коли в родині з′явилися двійнята, Даші було усього вісім, але велика, і чи не найважча, частина роботи лягла на її плечі – прання. Дівча несло величезний жмут пелюшок до річки, ставало на камінь і починало прати-шурувати, до червоних мозолів на руках. Випрану білизну треба було полоскати посеред річки. Води малій було вище колін, пелюшок, здається, незліченно, та ось ноги починають лоскотати рибки, верби ніжно проводять своїми косами по дзеркалу води, сонячне проміння розсіюється через гілля дрібним золотом на дзеркалі води…Як же ж гарно! Може вже тоді Дарина зрозуміла, що важка праця і краса – десь поряд, вони ніби доповнюють один одного, як дія і наслідок. Даша вчилася в сільській школі, де в класах зазвичай було 3-6 учнів. Навчання давалося легко, особливо дівчинці подобались геометрія і географія, а ще – фізкультура, в футбол ганяти. Дома була своя наука. У тата була сувора дисципліна. Уміння стримувати емоції і упорядковувати думки не раз допомагали Дарині в дорослому житті. А мама, сповнена безмежної любові і терпіння, виростила добрих і світлих п’ятьох дітей! Звичайно, в родині з дитинства всі ліпили, малювали, це було чимось таким звичним. Поки сусіди займалися городами, Альошкіни «вирощували» скульптури. З мистецького заробітку не легко було вижити ве-

Хвилини спокою в Букатинці

Даша з батьками і братом ликій родині, рятувало те, що батьки паралельно викладали у школі. Діти часто їздили у Київ і у Мінськ до бабусів-дідусів. Місто дуже подобалося Дарині, її надихала міська метушня, вона любила його запах, рух, а ще…ванну. Як і всі дітлахи в селі, мріяла поїхати вчитися після школи у місто. Здавалося, питання, ким бути, перед Дариною Альошкіною не мало б постати. Та, як не дивно, Даші і на думку не спадало, що вона – майбутній митець. Дівчина бачила, як нелегко заробляти мистецтвом її батькам. Та й таланту в собі ніякого не визнавала. От Петро, старший брат – це талант! Так як він малював, їй і близько не вдавалося. Але тато вирішив, що донька повинна отримати диплом художника, і після дев′ятого класу Даша поїхала навчатися у Вижницький коледж прикладного мистецтва на фах «художнє ткацтво». Паралельно навчанню Даша постійно брала участь у пленерах і симпозіумах, куди тато завжди брав із собою дітей. Так, на одному з них в Іллічівську, коли їй було 14 років, дівчина зробила свою першу серйозну скульптуру. Вона і раніше не раз допомагала татові робити замовлення, але тяги особливої до каменю не було – пилюка, руки болять. Та з того часу у Дарини за плечима понад 40 всеукраїнських та міжнародних скульптурних пленерів та симпозіумів. Після коледжу Дарина вирішила продовжувати навчання у Львові, в

Подружжя

Академії мистецтв, бо там вчився старший брат. Поступала двічі, незважаючи на те, що мала величезний досвід та червоні дипломи школи і коледжу. Спочатку обрала кафедру скла, а пізніше, все ж таки, зупинилася на скульптурі. Вчитися було нелегко. Щоб зі шматка глини створити мистецькій витвір приходилося дуже багато і наполегливо працювати. Та й в новому місті Дарина почувалася чужою. Все ж таки різниця між галичанами і подолянами давалася взнаки, і звикнути до нового життя було дуже важко. Дивно, але тільки закінчивши Академію, Дарина нарешті зрозуміла, що її майбутнє – мистецтво і почала планувати свою кар′єру в Києві, куди мала направлення до аспірантури і де був варіант з житлом. Вже й речі усі були перевезені до Києва. Подруга запропонувала на прощання зробити спільний проект – виставку молодих митців, Даша погодилась і …зустріла Гордія. І все почало розвертатись у бік Львова. Запропонували піти в школу реставрації, запросили на скульптурні пленери, а головне – кохання. Через рік Дарина і Гордій одружились. Друзі-художники з Вінниці, з «Мокші» пошили весільне вбрання, спільними зусиллями зробили пікнік-весілля. І почалося нове львівське життя молодої сім′ї. Гордій закінчував навчання у коледжі ім.Труша, за фахом – теж скульптор, створив музичний гурт і відкрив власну справу – майстерню колісної ліри. Спочатку мистецькій родині було дуже важко. Маленькі діти і маленькі заробітки часто йдуть поряд. А тут ще й проблема з житлом, яка так шокувала Дарину після переїзду до міста. «В селі

у мене було декілька хат, подвір′я, ліс, річка, поле, весь світ! А в місті люди тісняться в малесеньких квартирках. Як це? Чому? Навіщо?» Можливо Даша і повернулася б в село, а от корінний львів’янин Гордій навряд чи. Родина залишилася у Львові, хоча Дарині час від часу треба «зарядитися» – побути годину біля річки, на природі, в тиші. А найкраще – приїхати в Букатинку, сісти на призьбу, де колись було так добре з бабою Дунею, і помовчати… Молодим митцям було дуже важливо зберегти власну свободу, щоб творити те, чого душа бажає. А це чи не найважчий і найвідповідальніший вибір в житті. «Коли працюєш сам на себе, треба бути дуже дисциплінованим. Планую час, дні, дати – обираю найголовніше, що треба зробити в цей день. Зазвичай перша половина дня – на побут, друга – на творчість.» – ділиться досвідом Даша. Вона щодня працює, як заведена, використовуючи кожну хвилину, кожну секунду. Не дивно, адже сенс життя Дарина вбачає у повній реалізації особистості, як матері, дружини, як митця, як громадянки своєї країни. Мама трьох дітей, Росави, Енея та Вакули, Дарина вже звикла працювати на фоні дитячої метушні. Дякуючи саме їм, Даша почала робити витинанки, бо займатися скульптурою з малими дітьми – складно. Витинанку вона знала й любила з дитинства – на Вінниччині це традиційна хатня прикраса. Традиції для Дарини – фундамент, як у родині, так і у творчості. «Ми багата нація, ми маємо зберегти це надбання і передати нашим дітям. Для цього їх потрібно осучаснювати, зберігаючи найголовніше». Саме це і зробила Дарина,

Дарія Альошкіна Фото: Гордій Старух

Творча родина дала витинанкам нове дихання. Цікаве образне бачення, мистецький хист, жіноча витонченість і монументальність скульптури – все це разом створює неймовірний і неповторний мистецький витвір, який вражає кожного, кому пощастить бачити Дашині роботи. За кілька років майстриня вирізала понад 200 кв м паперу. Складно навіть уявити, яка величезна робота зроблена цією тендітною жінкою. Най-

Конкурс льодових скульптур

більші витинанки були створені для Львівського оперного театру на тему творів Шевченка розміром 2 м на 4 м кожна. Швидкість, з якою Дарина робить одну витинанку – вражає. На двометрову роботу, зазвичай йде 2-5 днів, в залежності від складності візерунка. Майстриня навіть не пам′ятає кількості персональних виставок і проектів. Десь біля 20 персональних виставок лише з витинанками. Створюючи їх, Даша, мріє про нові скульптурні проекти, але то трохи пізніше, як діти підростуть. А дітлахи ростуть у творчій атмосфері: тут і музика, і малювання, а щодо майбутнього – батьки обіцяють підтримати будьякий їхній вибір. Складно повірити, що ця тендітна красуня – ще й авторка десятків (сотень?) скульптур з каменю, дерева та льоду, що вона може величезну брилу перетворити на витвір мистецтва, оперуючи , неначе пензлем, електропилкою… «Митець вміє створити красу, де її немає», – каже Даша, і коли спостерігаєш за її роботою, вкотре в цьому пересвідчуєшся. Більше того, здається, що вона і своє життя виточує власноруч, майстерно володіючи мистецтвом жити. Ще один талант? «Я розділяю людей на дві категорії – які мають талант від Бога, і другі, які напрацьовують талант щоденною працею. Я належу до других. Я не талант з дитинства. Все,чого я досягла – це велика і довготривала праця» – каже Дарина. Думаю, це і є відповідь на питання: Як? Наталя СЕНТЕМОН Фото Гордій Старух

«Мови різні – душа одна»

20 лютого 2018 року у Світлиці обласного центру народної творчості відбулося літературно-мистецьке свято «Мови різні – душа одна» з нагоди відзначення Міжнародного дня рідної мови.

Як нема без зірок небозводу, Як блакиті без сонця нема, Так і мови нема без народу, І народу без мови нема. Хай не буде братам переводу, Бо не буде, як жару без дров, Без братерства і твого народу, Як і мови не буде без мов. Володимир Забаштанський

ова, якої нас навчила рідна мати, творить духовний світ. Ми будемо далеко подорожувати, роками жити за кордоном, оволодівати іншими мовами, проте всі наші дні будуть наповнюватися словами, через які ми вперше почали сприймати навколишній світ рідною мовою. Тож літературно-мистецьке свято «Мови різні – душа одна» недарма стало традиційним заходом

дійного центру «Хесед-Емуна», керівник – Наталя Бахчеван; вокального дуету Олени Балтак і Надії Кульпеки Вінницького обласного земляцтва білорусів (голова – Володимир Кочелаба); народного аматорського родинного циганського ансамблю пісні і танцю «Ягорі» Іванівського СБК Іванівської ОТГ Калинівського району (керівник – Ольга Марценкевич); Марини Рибак та Марії Вітковської – читців громадської організації «Хмільницька міська спілка поляків імені Владислава Реймонта» (голова – Євгенія Брильянт); Петра Огли, керівника циганського шоу-ансамблю «Барон»; Васіфа Сафарова, соліста громадської організації «Вінницька азербайджанська община «ОГУЗ» (голова – Абдуллаєв Наміг Закіф огли). Цьогоріч захід проводився у дні скорботи за Небесною Сотнею, тож колективи-учасники врахували це при підборі репертуару, тому концертна програма заходу була пронизана духом патріотизму,

На згадку про свято обласного центру народної творчості, адже щороку до участі у ньому запрошуються письменники, літературознавці, журналісти, а головне – представники національних товариств, які проживають на Поділлі, зі своїми творчими колективами. Бо впродовж багатьох років національні спільноти Вінниччини плідно співпрацюють з Центром народної творчості, де мають змогу у дружньому колі поспілкуватись, прочитати вірші рідною мовою, заспівати пісень, що їх співали на батьківщині. Програма нинішнього свята була представлена виступами народного аматорського вокального ансамблю «Сімхе» Вінницького єврейського благо-

вірності традиціям свого народу, щирої синівської любові до його пісенних скарбів. Колективи національних товариств проникливо виконували свої народні пісні, декламували вірші, в яких звучала гордість за свій народ (циганська народна пісня «Сонечко» у виконанні Петра Огли, «Живи, Азербайджан!» - Васіф Сафаров), молитовного поклоніння Господу («Адон Олам» – ансамбль «Сімхе»), шанобливе ставлення до культурних надбань інших народів («Заповіт»

Учасники народного аматорського жіночого вокального ансамблю «З роси й води» Вінницького РБК Т.Г.Шевченка білоруською мовою у перекладі Янки Купали – дует Олени Балтак та Надії Кульпеки; пісня з репертуару гурту «Еней» «Біля тополі» у виконанні циганського ансамблю «Ягорі»). Вперше в нашому заході взяли участь юні представники громадської організації «Хмільницька міська спілка поляків імені Владислава Реймонта», які щиро читали вірші польської поетеси Марії Конопніцької та Т.Г.Шевченка у перекладі польською Павела Прухняка. Давні дружні стосунки єднають наш Центр з Вінницьким обласним земляцтвом білорусів, його головою Володимиром Кочелабою. До речі, серед 80 національних товариств, які діють на Вінниччині білоруське земляцтво стало одним із перших офіційно зареєстрованих. З перших днів заснування

Учасники вокального ансамблю «Купалінка»

земляцтва найактивнішим його учасником і духовним натхненником був Михайло Тишкевич. Тривалий час Михайло Мойсейович очолював білоруське товариство. Він стояв біля витоків створення вокального ансамблю «Купалінка», і впродовж багатьох років був його найактивнішим учасником. Пан Михайло завжди був бажаним гостем центру народної творчості, генератором багатьох творчих ідей, натхненником безлічі спільних проектів. А скільки їх ще було б в майбутньому… На жаль, ніщо не вічне на цій землі. Ще восени Михайло Мойсейович заходив до нас, ще й досі перед очима його привітна посмішка, добрий і мудрий погляд, а на початку лютого 2018 року Михайла Тишкевича не стало. Голова ради національних товариств Вінниччини Мерабі Нарсіа так охарактеризував Михайла Мойсейовича: «Це справжній старійшина, людина великої мудрості, досвіду і такої ж великої душі, сповненої співчуття і любові до людей. Ми, молодші, брали приклад з нього, радилися і завжди знаходили підтримку і розуміння. Шкода, що такі люди покидають цей світ…». Тому окремою сторінкою сценарію свята став спогад про цю скромну, добру і світлу людину. Хвилиною мовчання всі присутні вшанували пам’ять Михайла Тишкевича. …Як море починається з річки, так українське слово – з писемності. Наше слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, шліфувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Мазепи, поглиблювалось під пером Івана Котляревського, Тараса Шевченка, удосконалювалося пізніше Іваном Нечуєм-Левицьким, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою та багатьма іншими видатними українцями. Цю святу справу нині продовжують і плекають сучасні українські поети та письменники, серед яких яскраву сторінку української словесності вписують вінницькі майстри слова. Тож окрасою свята стали вірші у виконанні авторів Жанни Дмитренко – поетеси, депутата обласної ради; Валентини Гальянової – поетеси, члена НСПУ, радіожурналістки; Галини Овсієнко – поетеси, журналістки.

Ансамбль бандуристів Вінницької ДМШ №1 Німецький поет ХІХ століття Фрідріх Боденштедт сказав: «У жодній країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так правдиво і живо, як серед українців». Цей вислів пригадався, коли у виконанні народного аматорського жіночого вокального ансамблю «З роси й води» Вінницького районного будинку культури під керівництвом талановитої Тетяни Казанської прозвучала старовинна українська народна пісня «Туман яром по долині»: «А ще ширша на дубочку, кличе голуб голубочку», – співали дівчата на три голоси, і ми подумки полинули в далеке дитинство, у батьківську хатину, де зимовими вечорами молоді мама й тато співали і від їхніх пісень тепліше ставало на душі. А як тремтливо ансамбль «З роси й води» разом з Олегом Козярем виконали старовинну рекрутську «Надлетіли гуси з далекого краю»! В різних варіантах ця пісня побу-

тує на західному та східному Поділлі, від полісян наприкінці ХІХ століття її записав Микола Лисенко. А як вона перекликається з нинішніми трагічними подіями на сході України: Вийшла стара мати із нової хати: Вернися, синочку, щось маю сказати. Вернися, синочку, ще раз додомочку, Змию ж я ти, змию ще раз головочку. Змиють мені, змиють дощі майовії, Кучері розчешуть кулі стальовії. Було мене, мати, в купелі залляти, Хлопці-українці мусять кров пролляти... Родзинкою цьогорічного свята став виступ дитячого ансамблю бандуристів Вінницької ДМШ №1, керівником якого є викладач Вікторія Оленич. Як проникливо, злагоджено звучали у їхньому виконанні «Колискова» Р.Лісової та пісня вінницьких авторів В.Колотія і М.Прощарука «Мова калинова»! Участь дітей у святі – один із найвідрадніших моментів, що вселяє надію на подальшу співпрацю і є потужним фактором патріотичного виховання молоді та єднання людей різних національностей в Україні на засадах злагоди, толерантності та взаєморозуміння. Український письменник Юрій Мушкетик у творі «Крила ластівки» писав: «Не можна ходити по рідній землі, не чаруючись виплеканою народом у віках рідною мовою. В народу немає скарбу більшого, як його мова…Слова – це крила ластівки: вона їх не почуває, але без них не може злетіти. Тож маємо зробити все для того, щоб не згорнулися крила, щоб не обірвалася золота нитка, яка веде з давнини в наші дні». Нехай же щороку збираються друзі, однодумці з різних національних товариств і об’єднує всіх свято рідної мови! Адже недарма назва його – «Мови різні – душа одна»!

Провідний методист ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК Петро Огли

Моя професiя – музикант Юрій Яремчук – музикант, який у свої 34 роки має великий авторитет на музичному просторі Вінниччини та великий досвід роботи з дітьми. Він – керівник народного аматорського духового оркестру «Молодість» Калинівського районного будинку культури, викладач по класу труби дитячої музичної школи, співак і ведучий концертних програм, учасник знаних на Вінниччині та за її межами народних аматорських колективів: естрадно-симфонічного оркестру «Експромт», ВІА «Дивограй», рок-гурту «Декорум та фольклорного ансамблю «Кумасеньки» РБК. Питання, ким бути і ким стати постає перед кожним рано чи пізно. Вважаємо, що вибір професії залежить від нас. Але ж насправді часто батьки чи родичі приймають рішення про майбут-

тому що він ніколи не змушував мене відмовлятися від сміливих, високих мрій – стати музикантом, а вчителі музичної школи, де я навчався по класу труби, надихали мене. І мені хочеться присвятити їм плоди своєї праці та передати свій досвід молодому поколінню. Для мене музика — це свобода і поклик душі. Коли ти береш в руки музичний інструмент, що відчуваєш? – Впевнений, що кожен музикант відповів би на це запитання однією фразою: «музика очищує». Справді так, коли береш у руки інструмент — із тебе виходить увесь бруд, бо те, що відбувається зовні (невтішні новини, нестабільна економіка та інші негаразди) − хвилює, тому я намагаюся не занурюватися в негативні думки, а поринати з головою в улюблену роботу, яку добре знаю,

Юрій Яремчук в колі друзів-музикантів

нє своєї дитини. Колись наші предки дуже цікаво визначали майбутню діяльність немовляти. Перед дитям клали різноманітні атрибути: книгу, гроші, коробочки із пігулками, знаряддя праці тощо. До чого тягнулася дитина, що забажала взяти перше в руки – в тому напрямку далі і спрямовували (вчителем, фінансистом, лікарем...). У чомусь вони були праві, бо придивлялися і прислухалися до маленької людини, яка з’явилася в сім’ї, визначали її природну сутність, а не переконували cхилятися до виключно прибуткових занять. Юрію, як було у твоїй сім’ї, хто звернув увагу на твої творчі здібності? – Оскільки мій батько, Анатолій Петрович, був музикантом, я сам змалечку тягнувся до блискучого тромбона, який завжди був в хаті на видному місці. Я буду вдячний батькові все життя,

щоб духовно підноситися й надихати інших, розвивати у своєму серці почуття вдячності і любові. Якими музичними інструментами володієш? – Улюблений інструмент – труба. Володію грою на фаготі, тромбоні, флейті, сопілці, фортепіано. Під час виступів колективів, в яких береш участь, я звертала увагу на твої руки, які рухалися зі швидкістю блискавки по інструменту, що неначе зависав у повітрі. Всьому цьому образі була помітна твоя граційна легкість в технічному плані виконання, словом – віртуозність. Чи вважаєш ти себе музикантом-віртуозом? – Якщо я колись встановлю рекорд, як донецький віртуоз Сергій Путятов – зіграю 33 ноти

Виступ гурту на «Фольк-music» за секунду і ввійду в книгу рекордів України, навички гри на трубі. Це ж індивідуальна роботоді буду вважати себе віртуозом. Насправді та і особливий зв’язок. Крім того, дуже цікавим мене лякає це слово. Музикантів, зосереджених є спілкування із учнями. Вони є різними, є такі, на віртуозності, часто критикують за зневагу до якими я пишаюсь. У них можна багато повчитиемоційності, обмежуючись технічною майстер- ся. Це вже інше покоління, люди «айфонів», діти ністю. Колись я читав про те, що виникли навіть часу, в якому інформацію можна отримати дуже суперечки між двома композиторами-класиками легко. Навчаю їх слухати гарну музику. Це зв’ящодо цього. Ференц Ліст оголосив, що «віртуоз- зок із великими композиторами. ність – не дітище музики, а її необхідний еле...Чия була ініціатива щодо створення духового мент». Річард Вагнер чинив опір «несерйозності оркестру «Молодість»? – Ще студентом училища і показним здібностям виконавця», висловлюючи культури і мистецтв ім.М.Леонтовича я мріяв про таку думку: «Справжня гідність віртуоза ґрунту- створення духового оркестру, тому, приступивши ється виключно на гідності, яку він може зберегти до своїх обов’язків учителя по класу труби в мудля творчості. Якщо ж він веде себе легковажно і зичній школі, я відразу при школі створив духожартує з цим, він відкидає свою честь. Він – по- вий оркестр. Вже через рік, у 2005 році, колектив середник творчої ідеї». Так, я захоплююся висту- був удостоєний звання «Народний аматорський». пами музикантів, які обрали кар’єру соліста-ін- Нині в репертуарі колективу більше 20 творів віструменталіста. Саме у них є великі можливості тчизняних і зарубіжних композиторів. У складі проявляти свою технічну гру. Щодо моєї віртуоз- оркестру налічується 23 учасники віком від 10 до ності, то її можу проявити тільки на корпоратив- 62 років. Всі вони залюблені в музику, з ними легних заходах, де можна дорватися до імпровізації і ко працювати. Відчуваю велику відповідальність виплескувати свої емоції через технічну гру. за рівень виконання, адже в моєму колективі грає А яке значення для тебе має викладацька і мій батько. Колись він в технічному університеті робота, твої учні? грав на тромбоні в оркестрі, хоча за професією – – Це важлива справа у моєму житті. Я пройшов інженер-конструктор. З оркестром ми практикугарну школу гри на трубі у відомих музикантів вали сольні концерти в загально-освітніх школах, Вінниччини. У цій же дитячій музичній школі що приносило велике задоволення як оркестранмоїм вчителем був Віктор Федун – музикант від там, так і глядачам. Часто виборювали призові Бога, керівник єдиного в області естрадно-сим- місця на різних районних і обласних фестивалях фонічного оркестру «Експромт» РБК. В училищі та конкурсах. Намагаємося постійно оновлювати культури і мистецтв ім.М.Леонтовича моїм викла- репертуар. На концертах часто виконуємо улюдачем був Віталій Архипович Гуцал. По класу ди- блені твори, це марш нашого земляка, композиторигування – Ігор Павлович Маринчук. Найбільше ра, диригента Анатолія Ткачука, музику до різних люблю працювати з оркестром. Відмінно склав кінофільмів Олександра Зацепіна, державний іспит по диригуванню. твори одного із основоположниУ 2007 році закінчив музично-педагогічний ків романтизму в музиці Франца факультет (кафедра музичного мистецтва) Він- Шуберта і легендарного композиницького педагогічного університету імені Ми- тора в сучасній музиці Володимира хайла Коцюбинського. Шаїнського та музиканта, композиДля мене труба є моїм голосом, моїм другим тора, військового диригента Євгена «я». Коли я займаюся із дітьми, то дуже радію, Дрейзена. адже можу впроваджувати свої знання з методики організації роботи з дітьми, вдосконалювати

Серед працівників компанії Виявляється, що всі члени вашої сім’ї музиканти? – Так, крім батька Анатолія Петровича, брат – Володимир грає на тромбоні, сестра Олена володіє грою на фортепіано і є викладачем ДМШ по класу естрадного співу та керівником вокального ансамблю «Капітошка». Моя донька Анастасія також є ученицею ІІ класу ДМШ по класу фортепіано. Приємним є те, що Віктор Федун, чоловік моєї сестри, також є членом нашої сім’ї. Тому, коли проводяться в Калинівці фестивалі родинної творчості, ми залюбки беремо в них участь як сімейний колектив. Створили сімейний гурт весільних музик «Мрія», завдяки якому маємо хоч якийсь дохід до сімейного бюджету. Щодо мами, Тетяни Петрівни, то можна сказати, що вона також причетна до музики, оскільки є поціновувачем нашої творчості і берегинею нашої родини. Дружина, Юлія, працює в загально-освітній школі практичним психологом. Вона у нас є своєрідним «барометром» у створенні психологічного клімату в сім’ї. У кожного музиканта є свої улюблені композитори, чиї твори вони з великим задоволенням виконують. Чия музика тобі до вподоби? – Не потрібно бути музикантом, щоб визначити, яка музика тобі до вподоби. Прикладом цього є музика вірменського композитора Олександра Арутюняна. Вона вирізняється вражаючою силою сприйняття, «доходить» до будь-якої аудиторії, доводить публіку до вищого степеня піднесення. Музика цього композитора повна пристрасті, знаходить гарячий відгук в серцях українського слухача. – Як не дивно, але нещодавно, крім музики ти знайшов для себе інше заняття – страхування, через що зробив перерву на один рік в

роботі з оркестром «Молодість». Чи жалкуєш про це? Чи підтримали колеги у твоєму несподіваному для всіх виборі? – Донині сфера маркетингу для мене була зовсім не зрозумілою. Але завдяки знайомству з людьми, які працюють в австрійській страховій компанії STARLIFE, яка надає страховий захист за накопичувальними програмами страхування життя фізичним та юридичним особам, я захопився цією справою. Хоча великого досвіду в цій сфері ще не набув, але навчився планувати свою діяльність і бути організованим, орієнтуватися на ринок, працювати в команді, генерувати ідеї, досягати результатів. Коли є можливість заробити додаткові кошти, то тільки лінивий може не скористатися такою можливістю, тому відверто скажу, що не жалкую. Я і надалі налаштований реалізувати свої вміння у цій сфері. А стосовно того, чи зрозуміли мене мої колеги, скажу відверто, далеко не всі. – Чому повернувся в культуру? Оскільки бракувало часу на вивчення всіх тонкощів страхування, я змушений був залишити роботу з оркестром. Мені вистачило одного року, щоб набути знання в цій сфері і не витрачати зайвого часу на роботу з клієнтами. Тепер у мене з’явився час, який я можу використати на заняття з моїм улюбленим колективом «Молодість», без якого весь цей час не міг вільно дихати, знаючи, що з ним займається інша людина. Подумки підбирав для оркестру новий репертуар, мріяв про виступи на обласній сцені, продовжував жити їхнім життям і життям культури. Коли було потрібно виступати чи з естрадно-симфонічним оркестром «Експромт», чи ВІА «Дивограй», чи рок-гуртом «Декорум», чи з фольклорним ансамблем «Кумасеньки», я з великим задоволенням біг на репетиції. – Як воно ведеться в трьох іпостасях – музикант, співак та ще й гарний ведучий? – Я приймав все, що Бог послав. Використовував кожну можливість удосконалюватися. Так склалися обставини, що у 2007 році я мешкав в м.Ноябрськ Тюменської області Російської Федерації, працював методистом в будинку культури і кіно «Русь». Мене як молодого спеціаліста направили на курси підвищення кваліфікації, які проходили на базі університету культури. Там я отримав знання з акторської майстерності. В мене добре виходило, навіть отримав свідоцтво. А щодо своїх вокальних даних, то я завдячую кандидату педагогічних наук, професору Бриліній Валентині Людвигівні, викладачу кафедри музичного мистецтва педагогічного університету імені М.Коцюбинського. Я мав за честь отримувати від неї індивідуальні уроки з постановки голосу. Ще я з величезним задоволенням співав в студентському хорі, яким керував Костянтин Дабіжа. Всі ці знання мені знадобилися в реалізації моїх творчих здібностей в різних жанрах. – Що для тебе щастя? – Бути собою, бути там, де потрібно, бути на своєму місці і присвятити своє життя і час улюбленій справі і своїй сім’ї – це і є велике шастя! – Що хочеш побажати своїм вихованцям? – Бажаю всім знайти своє місце, йти за покликанням! Тоді матимемо шанси стати великим народом, щасливою країною і з вдячністю возносити молитви у блакитне небо.

Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

Свято Колодія в українській традиції і сьогоденні

априкінці лютого – на початку березня у давнину українці гучно і весело протягом цілого тижня відмічали Колодку, інші назви – «Колодій», «Туриця», «Масниця», «Прощений тиждень». «У понеділок колодка народилась, у вівторок христилася, у середу похрестини, в четвер колодка помирає, в п’ятницю її хоронять, а в суботу плачуть. Розуміється ніхто за нею не плакав, а пили й гуляли однаковісінько – як при «народженні», так і при «смерті», – писав Олекса Воропай [1, с.202]. У календарі прощений тиждень розташовується після Стрітення і безпосередньо перед 7-тижневим (48-денним) Великим (Великоднім) постом. Він також співпадає із настанням нового місяця (новолунням).

чистотою стосунків і красою взаємин молодих людей. Зупинимося на трактуванні інших назв цього свята. Слово «колодка» походить від назви головного святкового атрибута – дерев’яної колодочки або колоди, яку жінки і дівчата чіпляли неодруженим хлопцям. Цей ритуал повинен був посприяти створенню власної родини затятими холостяками. Деякі дослідники дерев’яну колодку пов’язують з деревом роду, так за словами В. Войтовича «…маленьку колодочку предки вважали галузкою родового Дерева життя» [3, с.236]. Обряд похорон Колодки – закопування або запихання її в землю, можна порівняти з магічною дією посадки нового Дерева життя, яке забезпечить створення нової родини, буде сприяти розгалуженню роду.

Дівчата з колодками ВННІЕ ТНЕУ 2014 р. У росіян у цей же період святкується «Масленица». Шкода, що українці намагаються відродити російське запозичення – Масляну з її млинцями і спаленням опудала, забувши про автентичну Колодку, звичаї і обряди якої є досить цікавими і привабливими навіть у ХХІ столітті. У 2018 році свято Колодки триватиме з 12-го по 18-те лютого. Цього року воно за часом проведення співпало з відомими іноземними святами – Днем Валентина та початком нового року за Східним календарем і має з ними деякі паралелі. Зокрема, прихильники Рідної віри також пов’язують українського Колодія з початком нового аграрного циклу і українську назву «Колодія» виводять з двох слів – «коло» та «дія», від яких і походить назва «семиденного свята на честь весняного пробудження природи, коли КОЛО починає діяти» [2, с. 77]. Із святом Валентина українського Колодія пов’язують ідеї кохання і освічення в коханні, які в українському святі вирізняються

Назву «Туриця» пов’язують зі словом «тур» (бик), який у давньоукраїнській міфології має відношення до культу Велеса – божества плідності та багатства, володаря світу предків. . «Ой турицю, турицю, Та й на нашу вулицю. Породілля породила, Горілкою покропила, Вставай виростай, А, ти, господине, Горілки давай» Так співали жінки на родинах Колодія у Вінницькому районі, вповиваючи дерев’яне поліно в пелюшки, а потім ще й пританцьовували з ним на вулиці по калюжах, щоб корови гарно відгуляли і яловими не були [4]. Це свято ще називають Прощальним (Про-

Парубки очікують колодок ВННІЕ ТНЕУ 2013 р.

щеним) тижнем, оскільки всі хто був у сварці повинні помиритися і попросити один в одного пробачення. Якщо ми не пробачимо нанесених нам образ, то й Бог не пробачить нам наших гріхів на тому світі. Особливо зворушливо прощення відбувалися в родинах. Дітки повинні признатися своїм батькам у всіх негарних вчинках і попросити пробачення, а батьки не мали права їх карати і сварити цього дня, і самі мали попросити пробачення в своїх дітей, а потім поцілуватися на знак примирення. Назва «Масниця» укорінилася за цим тижнем через вживання великої кількості сирно-молочних страв, сметани та масла і відсутності протягом всього тижня пісних днів. Найбільш поширеною стравою в українців на цьому тижні були вареники з сиром. Форму вареника пов’язують з новим місяцем, який у цю пору з’являвся на небі. Випуклий вареник також уособлював повноту, достаток, ознаки вагітності насамперед землі і природи, що мало посприяти урожайності у новому аграрному році. В сучасних засобах масової інформації досить часто йдеться про млинці, як головну страву на Масляну, хоча це не відповідає давнім українським традиціям. «На Україні млинці не вважаються обрядовою стравою ні поминальною ні масничною. На спомин про померлих печуть переважно книші, а масницю відбувають власне варениками, і тому про перший понеділок Великого посту кажуть: «Вареники доведуть, що і хліба не дадуть», – писав М. Максимович ще у XIX столітті [3. с.62]. Крім вареників на Колодія дуже часто готують налисники – млинці з начинкою. Назва «налисник» означає «на листі», начинка загорнута на листі з тонкого тіста. Українські налисники, на відміну від російських млинців, – повні всередині, щоб земля була повною і щедро родила. У понеділок святкування Колодія розпочина-

ють виключно заміжні жінки, оскільки в понеділок Колодій народився, а чоловіки на родини не ходять. Молодиці збираються у якоїсь одинокої жінки, приносять в складчину їжу та питво. Всівшись за стіл, раптом одна з них починала ойкати і витягувала з-під пелени поліно або макогона – це і був Колодій. Всі радісно вітали «породіллю» – Колодій народився! Поліно клали на полу (піл це дерев’яний настил для спання, давнє ліжко) і починали пеленати. Пеленки приносили жінки із собою, від своїх дітей, які з них вже повиростали. Тут же знаходилась і «баба повитуха», яка керувала дійством. Пообідавши за столом, жінки веселим гуртом разом з Колодієм на руках йшли на вулицю, щоб заробити Колодці на хрестини чи похрестини. Крім уповитого невеличкого Колодія, якого носили на руках, вони могли ще й волокти на мотузці довге поліно – справжню колоду, яку чіпляли підстаркуватим парубкам до ноги, як покарання за те що не одружилися, що дівчатами перебирали. У давнину на Колодія закінчувався шлюбний період і аж до настання осені весіль не справляли. Тому на цьому тижні вшановують молодят, які одружилися протягом року і жартома карають старих парубків, а за одно і їх батьків, за те що не одружили сина – змушують їх тягти колоду, або ж пригощати громаду: Колодію, володарю Ото знай жіночу кару, З колодкою волочитись, Аж тепер будеш женитись [4]. У вівторок та середу, коли Колодці справляли хрестини та похрестини, до жіночого гурту приставали і чоловіки. Іноді колодку чіпляли і батькам дівчат, котрі «нагороджували» сватачів гарбузами, а заміж так і не вийшли. Звичай чіпляти «колодку» був досить поширений в Україні, і хоч наприкінці ХХ століття його

більше сприймали як жарт, є багато спогадів про те, що колодку парубкам таки чіпляли. Неодноразово доводилося чути, що колодка допомагає у створенні родини. Вірили, якщо громаду, яка вчепила «колодку» гарно пригостити, парубок одружиться вже протягом року. У 1986 році у Конотопі Сумської області на заводі молодиці з цеху вчепили колодку моєму чоловікові, на той час молодому інженерові, і попросили пригостити наявним у нього спиртом, який використовувався для протирання контактів. При цьому переконавши, що традиції порушувати неможна, довелося порушити посадову інструкцію. Жінки розвели спирт водою і в обідню перерву «пом’янули» Колодія. Того ж року ми одружилися, а чоловікові колеги стверджували, що це через ту колодку. У 1996 році підчас зйомок фільму «Колодій», жінки (працівники культури сіл Вінницького району) вчепили колодку персонажу Вірші про кохання на святі Колодія ВННІЕ ТНЕУ 2014 р. фільму – «Старому парубку», якого дуже хотіли одружити, а після зйомок, ще довго згадували, як колодка таки ру можливих партнерів, вияснення їх ставлення подіяла і затятий холостяк нарешті одружився. Та один до одного, допомоги в з’ясуванні стосунків. зазвичай такому одруженню громада сприяла не Дівоча колодка суттєво відрізняється від жінолише магічно. Всі розмови в хатах, куди прихо- чої. Дівчата свої «колодки» виготовляють з атладила весела процесія, крутилися навколо вибо- су, кольорових ниток, бісеру, позлітки у вигляді прикраси, квітки або стрічки, і приколюють парубкам зліва до грудей або пов’язують на ліву руку поближче до серденька. Чіпляння колодки незаміжньою дівчиною – певний вияв симпатії до парубка. Протягом свята дівчина може вчепити колодку лише одному хлопцеві, своєму коханому або тому, якого вона на даний час виділяє з поміж інших. Це можна було зробити в будь-який день протягом всього колодійного тижня, але найчастіше колодки чіпляли на молодіжних вечірках (вечорницях). Колодка – єдиний період у рокові, коли дівчата можуть проявляти ініціативу у стосунках із хлопцями, проте хлопець може і сам замовити дівчині колодку. Чіпляння колодки ніяк не принижує дівчини, вона навпаки наче глузує з хлопця, промов-

Отримав дві колодки, подякую обом.

Свято Колодія у ВННІЕ ТНЕУ 2013 р.

ляючи: «Чіпляю тобі колодку, щоб ти дівчат не боявся, і пару собі знайшов», «Чіпляю тобі квітку, щоб оженився швидко, і взяв собі жінку, як на небі зірку». Але хлопець повинен знати, якщо дівчина вчепила йому колодку, він їй небайдужий, старостів у цю хату можна засилати сміливо, з гарбузом не повернуться. Якщо дівчина на вечірці вчепила хлопцеві колодку, він повинен пригостити її солодощами та напоями, запросити на танок і провести додому. Ой спасибі, Колодію, Що з’єднав до купки, Милувались, цілувались, Аж злипались губки [4]. На Колодія хлопці могли дізнатися про свій рейтинг серед дівчат, адже часто траплялося так, що одному парубкові чіпляли дві а то й три колодки, а іншому жодної. З трьома колодками приходила не лише гордість, а й певні проблеми. Якщо дівчат було дві, або три, парубок мусів кожній приділити увагу, кожну пригостити, для кожної замовити музикам танок і з кожною перетанцювати, а також кожну провести додому. Проводжали, як правило, гуртом і останню парубок проводжав ту, яка подобалась найбільше. Колодка пов’язує хлопця з дівчиною на період Великого посту. До Великодня дівчина повинна вишити парубкові хустинку і написати декілька писанок, а хлопець щось купити дівчині. На Великдень вони обмінювались подарунками. Це здебільшого відбувалося коло церкви. Після освячення великодніх кошиків, дівчина підходила до парубка, діставала вишиту хустинку (вона в неї звисала з-під пояса), клала на неї кілька писанок і простягала хлопцеві зі словами: «Христос воскрес!». Хлопець відповідав: «Воістину воскрес», простягав їй свій дарунок і тричі цілувався з дівчиною. Ці поцілунки могли бути про-

щальними, якщо кохання не розгорілось або ж символізувати початок більш тісних стосунків. Особливу інтригу в оточуючих викликала ситуація, коли парубку чіпляли не одну колодку. Всі крадькома слідкували, якій дівчині він подарує символічну стрічку, а якій підготує подарунок більш суттєвий. Проте, українські хлопці не любили виставляти свої почуття напоказ і тому всім дівчатам дарували стрічки, а тій, що подобалась найбільше, шептали на вушко, що прийдуть до неї додому. Додому приносили дарунки більш суттєві – хустку, намисто чи навіть черевички. Батьки дівчини садили молодят за стіл, пригощали і знайомилися тісніше. Великоднє віддавання колодок у селі Трибухи Літинського району називають «колоденками». Колоденки із застіллям у родині дівчини дуже часто закінчувались весіллям восени. Іноді весіллями закінчуються і наші студентські вечірки на честь свята Колодія. Література 1. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Т. 1. – 456 с. 2. Коло святості українця. – К.:Трійця, 2007. – 205с. 3. Войтович В. М.Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.; іл. 4. Записано в с. Вінницькі Хутори у 1996 р. підчас реконструкції обряду для зйомок телефільму «Колодка» телестудією УТ-1, учасники реконструкції працівники культури сіл Вінницького району. 5. Максимович М. Дні та місяці українського селянина: пер. з рос. /Упоряд. та пер. з рос. В. Гнатюка. – К.: Обереги, 2002. – 189 с.

Світлана ТВОРУН

З роси, з води, із пісні народної… Казанських? Разом з батьками Дмитром Ксенофонтовичем та Марією Миколаївною співали донечки Наталя і Тетянка. Дмитро Казанський – самодіяльний композитор, автор не одного десятка мелодійних пісень, які і нині залюбки беруть до свого репертуару співаки та вокальНад цілим світом хай вона лунає, ні ансамблі. Дівчатка Наталя і Таня зростали в Бентежить душі і палкі серця… любові до пісень, до злагодженого, гармонійБез пісні українця не буває, ного ансамблевого співу. У 1997 році невблаВона від роду з нами й до кінця. ганна хвороба перервала нитку земного життя Надія Красоткіна Дмитра Казанського. У 1998 році, до роковин авно вже виношувала в душі мрію смерті Дмитра Ксенофонтовича, за сприяння ОЦНТ вийшла – розпозбірка вокальних вісти на творів самодіяльних сторінках композиторів Кри«Світлиці» про можопільщини «Пісня лодіжний співочий журавлина восени». колектив, який ревНад її упорядкуно ставиться до давванням Казанський ніх пісенних традипрацював в останні цій нашого народу. роки життя, а назА через розповідь вою збірки стала про співаків –вкотре назва його пісні. скласти шану Пісні. Символічно, що це Українській народодна із найперших ній пісні, що ніколи нотних збірок, які не покидає нас. І равидались коштом дість огортає душу, ОЦНТ. коли молоді таланоРодинні пісенвиті співаки несуть ні традиції, традиїї до сердець нинішції служіння кульніх слухачів. турі далі несла Вінниччина, на Марія Миколаївна щастя, багата на такі Казанська. Її творспівочі гурти. Одчий трудовий стаж ним із творчих костановить 43 роки і лективів, що пропавсі – в Крижопільгує пісенні традиції ському районному нашого подільськобудинку культури. го краю, є народПравда, зі сцени ний аматорський Крижопільського жіночий вокальний ансамбль ВінницьРБК, після смерті кого районного бубатька, вже лунали динку культури із пісні не квартету, а поетичною назвою сімейного тріо Ка– «З роси й води». занських. Ансамбль розпочав Любов до пісні, свою діяльність при музики стала визнарайонному будинчальною при виборі ку культури у 2010 дівчатамимайбутньої році. Створила цей профеколектив і є його несії: Назмінним керівником таля і Тетяна Казанська талановита співачка, Тетяна методист Вінницьмають кого РБК Тетяна Казанська. фахову музичну освіту і гідно Виростала Тетяна в Крижополі, у співучій продовжують справу батьків. Темузичній родині Дмитра та Марії Казанських, тяна Дмитрівна, закінчивши Киякі працювали в місцевому районному будин- ївський Національний ку культури. Хто не пам’ятає сімейний квартет університет культури, Чарівна й світла українська пісня… Де українець, там і пісня є. Протяжна і сумна, аж серце тисне, У пісні тій усе життя моє.

Співуча родина Казанських працює методистом з вокально-хорового жанру Вінницького районного будинку культури. Одразу влилася в колектив, стала майстерною ведучою районних культурно-мистецьких заходів, організатором семінарів-практикумів

для керівників ЗККТ району за жанрами. А в душі виношувала задум – створити жіночий вокальний ансамбль, який би у гармонійному багатоголоссі виконував обробки українських народних пісень та вокальні твори сучасних композиторів. На той час Тетяна вже й сама робила перші спроби опрацювання народних пісень. Тож поступово почала збирати до гурту дівчат-однодумців. Спочатку утворився квартет, а нині в ансамблі «З роси й води» разом із керівником – 9 учасниць. Розповідаючи про формування складу колективу, Тетяна Казанська поділилась важливими міркуваннями: «Крім голосових даних завжди звертаю увагу на людські якості учасників колективу. Адже здорова атмосфера в ансамблі, толерантність, взаємоповага у поєднанні із мелодійністю, наспівністю та гармонійним звучанням творять дива». Кожна з учасниць колективу наділена неповторним голосом: сопрано – Надія Качур, Вікторія Рябоконь, Ірина Пристанчук; альти – Тетяна Казанська, Віта Степанова, Інна Нікітенко, Альона Романенко. В минулому 2017 році, в колектив влилися нові учасниці – Надія Дяченко та Яна Марчук. Всі вони – талановиті співачки, музиканти, самі є солістками, а подекуди – і керівниками власних вокальних колективів. Але разом – це злагоджений колектив однодумців, який народжує дивні акорди і гармонійні співзвуччя, отримує задоволення від творення дива дивного – Пісні, щедро ділячись нею із глядачем. Учасниці ансамблю «З роси й води» поважають і навіть обожнюють свого керівника. Вони у захваті від її роботи і з величезним задоволенням працюють над новим репертуаром, що його пропонує Тетяна. З їх вуст завше звучить висока оцінка творчої діяльності Тетяни Казан-

На відкритті виставки у Києві

Учасники ансамблю «З роси й води» ської, якій вдалось об’єднати однією мистець- майстерний ансамблевий спів і розумієш, що кою ідеєю колектив. Завдяки її копіткій праці, це – мистецтво гаптування найтоншої роботи, а також самовідданості співачок, до колективу найніжніше мереживо неперевершеного багаприйшли перемоги на різноманітних пісенних тоголосся. Не просто спів, а дивовижний дотик фестивалях-конкурсах. Так, в 2011 році колек- до душі. тив «З роси й води», здобув свою першу переЧасто до свого складу дівчата запрошумогу – І місце на фестивалі-конкурсі «Душа ють колегу, здібного музиканта і співака Олеземлі моєю» в місті Сатанові Хмельницької га Козяра. І з’являються у звучанні ансамблю області. Далі – Ясинувата Донецької області: нові, особливі нотки. Як майстерно і хвилююче ІІІ місце у фестивалі-конкурсі «Пісенні перли- звучить у цьому складі рекрутська «Надлетіни народу». В липні 2012 року ансамбль став ли гуси з далекого краю»! «Вернися, синочку, окрасою Всеукраїнського фестивалю «Дзвени хоч раз додомочку, змию тобі, змию ще раз гопіснями, рідна земле» (м.Севастополь). у жовт- ловочку!», – слізно благає мати, а у відповідь ні 2013-го – Міжнародний фестиваль фолькло- лунає синівське: «Змиють мені, змиють дощі ру в м. Яси, Румунія «Trandafir de la Moldova» майовії, Кучері розчешуть кулі сталевії». («Троянда Молдови»). У 2013 році прийшло Нині особливого колориту звучанню анвизнання і до керівника ансамблю: Тетяна Ка- самблю додає інструментальна група колектизанська стала переможцем обласного конкурсу ву, якою керує Тарас Мельник. Саме завдяки «Молода людина року» у номінації «Молодий йому інструментальний супровід та й вокальне працівник культури». Неодноразово ансамбль звучання набули особливих яскравих барв. «З роси й води» брав участь у фестивалях та Отак і живуть наші пісні у виконанні цього міжнародних виставках у Польщі в місті Кель- неповторного пісенного гурту – щоб ближче до це. У травні 2016-го колектив здобув Гран-прі серця, щоб більше в них тріпотіло душі, сповна фестивалі «Гуцульська родина» (смт Ясіня неної болю, радощів і надії. І віри, віри, віри, бо Закарпатської області). Та всіх нагород і не злі- без неї і світу немає. чити! Без цих пісень, без таких виконавиць бідКолектив «З роси й води» вирізняє вдумли- нішим був би білий світ. І, можливо, ми були вий підхід до підбору репертуару, в якому пе- б інші. А слухаєш чарівний спів реважають пісні глибокого змісту, зі складною вокального ансамблю під керівгармонічною будовою. Співають дівчата і «під ництвом Тетяни Казанської і рофонограми», і з інструментальним супроводом, зумієш: народ, який так співає, але як майстерно у їхньому виконанні звучать воістину незнищенний, безсмерттвори a capella! Чуєш, як співає ансамбль су- ний! Тож співайте, дівчата! З роси часні українські «Не сходило вранці сонечко» вам і з води! в обробці Івана Бідака, «Ішло дівча лучками» чи «Ой в лісі, лісі» у перекладенні Тетяни КаПровідний занської, вслухаєшся у ті вишукані гармонії, методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

Виставки у світлиці

«РІЗДВЯНЕ ДИВО» обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва

19 грудня — 19 січня

Кожен з нас, незалежно від віку, чекає Різдвяно-новорічних свят з надією на диво, яке обов’язково має статися. А розпочинаються різдвяні дива вже в День Святого Миколая. Отож, в цей день ми і відкривали нашу традиційну обласну виставку «Різдвяне диво». Експозиція нинішньої виставки відрізнялася від попередніх, тому що 2017 рік ознаменовувався 140-річчям від дня народження автора неперевершеного різдвяного твору «Щедрик» Миколи Леонтовича, і майстри Вінниччини виявили бажання долучитися до вшанування пам’яті всесвітньо-відомого композитора-земляка, а отже, в експозиції виставки чільне місце займали роботи на тему «Леонтович в народному мистецтві». Зокрема це керамічне панно «Леонтович», виготовлене студентами Тульчинського училища культури, картини «Щедрик» Галини Доценко (смт.Оратів), «Різдвяна зірка» Людмили Сорочинської (м.Могилів-Подільський), а ще, написані акварельними фарбами учнями художнього відділу Вінницької ДМШ №2 портрети Миколи Леонтовича В експозиції виставки було широко представлене народне малярство та живопис. Світлу радість Різдва Христового, сюжети з народного побуту та неповторні українські зимові пейзажі зобразили на своїх картинах Володимир Купчишин, Олександр Пелешко, Ірина Кравченко, Мар’яна Сілагіна, Катерина Лівандовська (м.Вінниця),

Олександр Шульгань (м.Погребище), Тетяна Волошкевич (м.Немирів). Порадували роботи юних художників, вихованців Арт-майстерні «Скриня» та зразкових аматорськох студій Клембівської ДМШ Ямпільського району і Могилів-Подільського ЦНТ. Багаті уявою прекрасні роботи (малярство на склі і керамічна скульптура) були представлені студентами відділу образотворчого і де-

коративно-прикладного мистецтва Тульчинського училища культури. Різдвяну картинку декоративного розпису представили Сергій Бугай (с.Човновиця Оратівського району) та Інна Громова і Вікторія Ряба (м.Хмільник). Дивували глядачів і витинанки – Марії Гоцуляк, Оксани Городинської, Регіни Трейгер-Хохлової та Сергія Сивинюка (м.Могилів-Подільський), Анастасії Кільчицької та Світлани Дідик (м.Хмільник). Гармонійно доповнювали експозицію керамічні вироби – Тетяни Шпак (с.Бубнівка Гайсинського району), Людмили Філінської, Вікторії Ніколаєвої, Михайла Діденка та Людмили Бурдейної (м. Вінниця). Широко була представлена флористика від учасниці народної аматорської студії «Чарівниця» Підвисоцького СБК Оратівського району Ніни Співак, а також від Наталі Бойко (м.Вінниця), Оксани Юрчак (смт Тиврів), Миколи Плотнікова (смт Теплик). Не залишили без уваги задану тему майстри різьби по дереву Юрій Дяченко (м.Гайсин) і Наталія Бондар (м.Вінниця) та майстер художнього випилювання Альберт Логінов (м.Вінниця). Прикрашали виставку чудові вишивані роботи Євдокії Чугунової, Ірини Савчук (м.Вінниця), Юлії Михалко (м.Шаргород), а також оригінальні авторські роботи Ірини Шостак-Орлової (текстиль), Наталі Очеретної (гобелен) та Марини Верхової-Юрченко («Вертеп» з паперу). А довершили експозицію солом’яні павучки, які виготовили – Ірина Савчук, Володимир Карпуша, Анастасія Фоміна та Регіна Трейгер. Всього на виставці «Різдвяне диво» було представлено біля 200 робіт від 52 провідних та юних майстрів образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва.

Тетяна Волошкевич «Щедрий вечір»

Із циклу «Обмінні виставки між областями України» «ТА, ЩО ЧИТАЄ…» персональна виставка витинанок Дарії АЛЬОШКІНОЇ (м. Львів)

23 січня – 9 лютого Мереживо витинанок завжди викликає підвищений інтерес у шанувальників народного мистецтва, але ця подія побила всі рекорди бажаючих відвідати виставку у Світлиці ОЦНТ. Альошкіна Дарія Олексіївна народилася 5 березня 1982 року у сім’ї Людмили та Олексія Альошкіних. Мама – художниця, батько – скульптор-каменотес, а доньку природа обдарувала як талантом мами, так і батька. Як мовиться, Господь поцілував і талантами обдарував, адже найсміливіші мистецькі ідеї Дарія втілює і в скульптурі, і в картині, і у витинанці. Дитинство талановитої Даринки пройшло в с.Букатинка Ч е р н і в е ц ь ко го району. По закінченню школи дівчина поступила у Вижницький коледж прикладного мистецтва ім.В.Ю.Шкрібляка. Далі була

Львівська Національна Академія Мистецтв, магістратура за спеціальністю «монумент а льно-декоративна скульптура». В даний час Дарія Альошкіна проживає і творить у Львові, удосконалюючи свій мистецький почерк в станковій і монументальній скульптурі, витинанці та графіці. Одружена, мама трьох дітей. Починаючи з 1996 року, мисткиня веде активну виставкову діяльність, є учасницею біля тридцяти

скульптурних симпозіумів України, Польщі і Молдови. Її скульптури прикрашають Київ, Львів, Чорноморськ, Коломию, Калуш та Жовкву. А також міста в Польщі: Родово, Плавна, Вроцлав, Гладськ і місто Кам’янка (Придністров’я). Також вона є організатором молодіжних пленерів на фестивалі «Тустань». Та і на цьому поле творчої діяльності молодої талановитої жінки не завершується, а заходить на територію театрального мистецтва, адже вона також є режисером Театру Тіней «Див» і у 2016 році в Українському Католицькому Університеті міста Львова відбувся її театральний арт-проект «Антонич», пам’яті поета Богдана-Ігоря Антонича. Творчі здобутки Дарії Альошкіної можна перераховувати безкінечно, в тому числі і 18 персональних виставок, презентованих нею у Львові. Нинішню персональну виставка представлено в рамках обмінних виставок між областями України. Експозиція виставки «Та, що читає …» складалася з витинанок, об’єднаних філософією жіночого начала на землі. Прекрасні великомасштабні мережані різнокольорові витинанки, що мають квіткові назви – «Кульбаба», «Маки», «Бузок» є уособленням земної краси з жіночим обличчям. Надзвичайно цікавими для глядачів були і роботи з серії витинанок, в яких Дарія Альошкіна ілюструвала своє художнє бачення українських прислів’їв про жінку, що стверджують жіночу життєву мудрість і силу. Всього на виставці було представлено 38 робіт мисткині, які відзначались високою майстерністю, вишуканістю візерунків і філософією життя художника.

«Бушанська хранителька» виставка подільських рушників з колекції Надії Пірняк (с. Буша Ямпільського району)

19 лютого – 6 березня Надія Борисівна Пірняк народилася 19 лютого 1957 року в с.Буша Ямпільського району. Має вищу педагогічну освіту (філологічний факультет Вінницького державного педагогічного інституту). Трудовий шлях розпочинала вчителькою в Бушанській ЗОШ. З 2004 по 2012 рік працювала науковим співробітником Державного історико-культурного заповідника «Буша», де і виникло бажання колекціонувати рушники. Разом зі своїм чоловіком Олександром Олександровичем, на той час директором ДІКЗ «Буша», збирали (купували) рушники, килими, які пізніше передали до фондів заповідника. Доля звела їх із сім’єю знаного майстра гончарного мистецтва з с.Довжок Володимира Слубського. Його дружина Наталя вишиває рушники, і тоді, 18 років тому, подарувала родині Пірняків рушник, вишитий качалковою гладдю. «Цей рушник став нашим сімейним оберегом» – пригадує Надія Борисівна. А в 2005 році за сприяння київських меценатів родини Григорія та Ірини Садових, в Буші було проведено навчання з вишивки (жаль, що із 18 жінок, які пройшли навчання, на даний час вишивають тільки дві), тоді в Надії Пірняк і зародилася ідея – власними зусиллями створити в Буші музей подільського рушника. Адже вона знає, що вишитий рушник супроводжує українців все жит-

тя від народження. Нині в колекції Надії Пірняк нараховується понад 300 вишитих рушників. Нею зібрані «переткані» рушники (50-70рр. ХХст.), рушники, вишиті художньою гладдю, хрестиком і з мережками, але найбільше відшитих зі старовинних рушників Ямпільського, Томашпільського, Піщанського районів нашої області. «Мене полонили в них геометричні візерунки, кольорова гама, стиль виконання, символи, знаки. Саме подільський рушник відкрив для мене духовний світ наших пращурів, дав можливість глибше зрозуміти нашу історію, віру», – говорить Надія Борисівна. На нинішній виставці Надія Пірняк презентувала 65 рушників зі своєї колекції. В цьому році має відкритись вимріяний музей подільського рушника, головною метою створення якого є збереження і відтворення культурних скарбів рідного краю. Відкриття виставки співпало з днем народження Надії Борисівни, отож 19 лютого в нашій Світлиці відбулось подвійне свято для нас і для творчої родини Пірняків, яка приїхала підтримати і привітати свою берегиню. Здоров’я, благополуччя та невичерпної енергії для втілення всіх мрій, бажали іменинниці рідні, друзі, працівники ОЦНТ і всі, хто знає цю чудову родину Надії та Олександра Пірняків. Адже завдячуючи саме їхній невтомній праці, ентузіазму, залюбленості в свою рідну землю та в народне мистецтво, Буша сьогодні є улюбленим місцем, звідки черпають енергію та наснагу художники, письменники та майстри не тільки Вінниччини, а й усієї України.

«ШЕВЧЕНКО В НАРОДНОМУ МИСТЕЦТВІ» обласна виставка образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва

6 – 16 березня

Перечитуючи безсмертні твори Т.Г.Шевченка, які й сьогодні не втратили своєї актуальності, кожна творча особистість відчуває силу й велич духу, що дає наснагу. Отож кожного року експозиція традиційної виставки, присвяченої дню народження Тараса Григоровича Шевченка, тішить нас і наших відвідувачів новими роботами, створеними митцями за темами творів Великого Кобзаря та новими іменами авторів багатьох з цих робіт. В експозиції нинішньої виставки було представлено більше 60 робіт 25 майстрів Вінниччини з різних видів народного мистецтва. Варто відмітити, що в цьому році учасники виставки порадували відтворенням тем різних творів з Кобзаря («Сестрі», «Думи мої, думи мої», «Мені тринадцятий минало», «Гайдамаки». «Рано-вранці новобранці», «Тече вода з під явора», «Варнак», «Ой діброво, темний гаю» і багато ін.). Звичайно, як завжди, було багато і портретів Т.Г.Шевченка. Особливо хочеться відзначити майстрів горельєфного різьблення Юрія Дяченка з Гайсина, Петра Пипи з с.Андрушівки Погребищенського району та Василя Слободянюка з Вінниці. Роботи цих різьбярів займали чільне місце в експозиції виставки. Вирізнялися також полотна майстрів народного малярства та живопису Івана Горобчука, Олександра Пелешка, Володимира Купчишина, Наталі Бондар з Вінниці, Федора Панчука з с.Свердлівка Липовецького району, Людмили Сорочинської та Юрія Кафарського з м.Могилів-Подільський, Олексія Степового з с.Джулинка Бершадсько-

го району, Василя Очеретнюка з м.Шаргорода. Як завжди підвищену увагу відвідувачів привертали до себе роботи учасниці народної аматорської студії «Чарівниця» Підвисоцького СБК Оратівського району Ніни Співак. Портрег Т.Г.Шевченка з зерна створив Микола Плотніков з Теплика. Присвятили свої роботи 204-ій річниці Кобзаря і майстри інших видів народного мистецтва: Сергій Бугай, майстер декоративного розпису з с.Човновиця Оратівського району; Галина Данилюк, Тетяна Войнаровська та Євдокія Чугунова, вишивальниці з м.Вінниці; Ірина Черній, майстриня гільєширування (випалювання на тканині) з Липовця, Альберт Логінов, майстер художнього випилювання з Вінниці; Юрій Березін, майстер випалювання по дереву з Теплика. Потішили своїми картинами (гуаш на папері) і юні художники Вінницької ДМШ №2, Хмільницької ДШМ та Станіславчицької ДМШ Жмеринського району. Прикрасою експозиції виставки стали – гобелен дизайнера Наталі Очеретної з с.Агрономічне Вінницького району, віночки і намисто ручної роботи Анни Лотиш з Вінниці та бубнівська кераміка Тетяни Шпак. Надзвичайно затишним, сповненим любові до Великого Кобзаря було і саме відкриття виставки, на якому своїм ставленням до постаті Т.Г.Шевченка ділились директор ОЦНТ Тетяна Цвігун, завідувачка Лабораторії етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету Тетяна Пірус, мистецтвознавець Володимир Титаренко та провідний методист ОЦНТ, поетеса Жанна Дмитренко. Свої вірші, присвячені Т.Г.Шевченку, читали члени Національної спілки письменників України Тетяна Яковенко, Валентина Сторожук, Олена Вітенко. Уривок з «Катерини» неперевершено прочитала Галина Овсієнко, а автори-виконавиці Тетяна Скомаровська і Зоя Красуляк чарували всіх присутніх своїми піснями.

Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

ЗВІЗДА СІЯЄ, ХРИСТА ВІТАЄ…

українському фольклорі існує два види пісень, якими здавна послуговується народ у новорічно-різдвяний період свят, – колядки та щедрівки. Ґрунтовну розвідку про українські колядки і щедрівки у свій час здійснив видатний учений-фольклорист О.Дей. Основну мету колядування він вбачав у перенесенні слухача «… в ірреальний соціально-справедливий світ добробуту і успіхів…», зустрічі з яким завжди чекає людина. Характерно, що у своїх дослідженнях зимові види пісень (колядки та щедрівки) учений розглядав як єдиний жанр [4, c. 10]. Як і в далекі історичні періоди, ці види пісень продовжують відігравати стрижневу роль у повсякденні календарного періоду зими. Сьогодні, аналізуючи, зокрема поетичні тексти видів зимового періоду, ми стверджуємо, що вони досить різні. Однак завжди інформація, вміщена в обрядах і піснях, що достеменно правдиво розкриває устрій життя, культуру й побут наших далеких пращурів протягом різних історичних періодів, є надзвичайно цінною.

Попри те, що в усі часи на календарну обрядовість впливали різні чинники, які змінювали її традиційні функції, існує окрема думка В. Гошовського. Відомий учений переконаний у тому, що український народ задля подальшого життя і розвитку своїх споконвічно рідних обрядів у певний історичний період був змушений формально приурочити їх до різноманітних свят християнського походження. Це відбулося, передусім, задля того, щоб уберегти їх від різного роду утисків церковної чи державної влади, необґрунтованих заборон, закріпачення, переслідувань тощо) [3, с. 26]. Завдячуючи цьому факту й було збережено те важливе, що, серед іншого, у сьогоденні надає неабиякої цінності обрядовості зими. Наприклад, на Східному Поділлі мешканці вшановують декілька обов’язкових для виконання в ці дні вимог, серед яких: дотримання часу святкових обходів осель; попереднє визначення, так би мовити, «маршруту» руху гурту; чітке збереження традиційної етапності колядування чи щедрування тощо. Більш ґрунтовне вивчення виявлених на східноподіль-

Антоніна Сторожук ських землях колядок і щедрівок вказує на те, що ці види не можуть існувати без певного взаємозв’язку між собою. Зокрема науковий розгляд підтверджує неабияку заглибленість поетики зимового жанру в зміст давнього березневого новоліття, усталеного суворими релігійними догмами. Означений факт можна віднайти в численних прикладах поширених на цій території зимових зразків пісенності. Продовжуючи своє активне побутування в нових історичних та соціальних реаліях, пісенно-обрядовий пласт зимового періоду постійно доповнюється, удосконалюється, що є природно закономірним явищем. Виходячи з ознак свого формування, колядки та щедрівки, утворивши в історії жанру два самостійних види (за визначенням В. Гошовського, на що посилається О. Курочкін), поділяються на типи та різновиди [7, с. 90]. Таким чином, колядки ми правомірно відносимо до жанру величальних календарно-обрядових пісень, які

в дохристиянську добу завжди мали стійке приурочення до початку нового господарського року, а з утвердженням християнства – Різдву Христовому. Під впливом християнського календаря час виконання колядок наблизився до зимового повороту сонця на літо (21 грудня, відколи збільшується світловий день) [8, с. 207]. У ранні часи, як показують давні документи, колядки, практично, масово починали виконувати в період від Святвечора – із 6-го на 7-ме січня. Завершувався спів цього зимового виду пісень після Богоявлення (Йордань, 19-те січня за н.ст.). Натомість щедрівки, багата і різнобарвна словесно-пісенна частина обрядового величання зимового періоду, як правило, виконували в переддень Нового року. Готуючись до важливої для селянина весняної рільницької праці, із щедрівками наші праукраїнці-хлібороби зустрічали початок нового господарського року, а відбувалося це наприкінці березня [8, с. 436]. За християнським календарем, який продовжує діяти й сьогодні, вечір напередодні Нового року – 31 грудня за старим стилем (13 січня – за новим) – безпосередньо вважають днем преподобної Меланії (Маланки). Щедрий вечір (1-ше січня за старим стилем, за новим – 14 січня) праслов’яни святкували як день народження Місяця (Молодика). Існували різні підходи до

розгляду давнього пласту обрядових наспівів зими. Окремі вчені-фольклористи, досліджуючи групи календарно-обрядової пісенності – колядки і щедрівки, що наділені особливими прикметами, висловлювали різні думки. Наприклад: щедрівки слід розглядати вкупі з колядкою, не виділяючи їх в окремий жанр. Можна припустити, що ця думка виникла, передусім, із причини відсутності чітких розмежувальних ознак між змістом і формою в означених групах. У свою чергу, подібну думку висловлював і відомий дослідник О. Потебня. Він зазначав, що в XIX–XX ст. між поняттями, які означають ці два слова (колядка і щедрівка), не можна було знайти якоїсь чіткої різниці. Особливої

розмежувальної лінії щодо їх змісту чи обрядової функції не знаходили й фольклористи-дослідники музичного фольклору В. Гнатюк [2] та Ф. Колесса [6]. Однак більш детальне вивчення видів зимової пісенності, насичених виключно весняно-землеробським змістом, показало, що такий підхід є не зовсім раціональним. Більш правильним у цьому дискурсі, на думку провідних учених сучасності, можна вважати поділ зимових видів пісенності за принципом, здавна уживаним у середовищі простого народу, а саме : щедрівка – термін, що походить від «щедрий вечір» – вечір перед Новим роком (у різних регіонах побутують й інші назви цього вечора – Багатий вечір, Друга коляда тощо). У свою чергу колядка, як видозміна латинського calendae, має кілька значень: перші дні місяця, назва Нового року тощо. Відповідно, за таким поділом виходить, що колядують напередодні Різдва, а щедрують – під Новий рік. Відносно термінів, які позначають зимові співи, ми читаємо: «Назви колядки і щедрівки є зовсім різнорідні терміни, із яких перший чужого, а другий – нашого походження» [2, с. 5]. Завжди особливим було використання нашими пращурами різних наспівів давніх колядок, засвідчених у зимових традиціях майже всіх індоєвропейських народів. У свій час відомі вчені світового рівня, характеризуючи і класифікую-

чи український пласт зимових видів пісень (зокрема колядки), по-різному висловлювалися про ті наддавні зразки, що дивом дійшли до нас. Як вважав Ф.Колесса, передусім, вони є досить різнорідними за своєю тематикою та відбитим у них світоглядом. З-поміж них учений виділив п’ять основних груп: із хліборобськими мотивами, із фантастичним змістом, із казковим підкладом (світоглядом), зразки любовного змісту та з біблійним підкладом [6, с. 42-47]. У свою чергу С. Килимник, подаючи класифікацію колядок та щедрівок, звертає нашу увагу на десять їх груп, які в давнину співалися гуртами під вікнами або безпосередньо в хаті. За його словами, ці твори були зовсім вільні від будь-яких євангельських чи апокрифічних мотивів (народ їх часто називав світськими колядками). Це, зокрема, філософічні (про походження світу), світоглядовоміфологічні, лицарсько-дружинні, історичні, пізньої княжої доби, початків християнства, періоду двовір’я, апокрифічні, біблійні, релігійно-національні, а також ті, що включають теми господарські та з політичним забарвленням тощо [5, с. 68]. Якщо ж розглядати види колядково-пісенного фольклору в цілому, не розділяючи їх на окремі групи, можна виявити значно більшу їх кількість. Однак, як показує практика, надмірний поділ, так би мовити – «дрібнення», має значні

недоліки. При більш глибокому аналізі виявляється, що пропонований варіант більшою мірою опирається на чіткі філологічні підходи і майже не бере до уваги надважливе – музичні особливості обрядових наспівів зими. По-перше, це передбачає значне ускладнення їх класифікації, а отже, менш стійким і зрозумілим стає вивчення зразка; по-друге, надмірне «дрібнення» відволікає своєю незрозумілою розпорошеністю від того головного, що до сьогодні містить кількісно великий пласт збережених історією колядок. Досвід записування зимового фольклору на місцях дозволяє нам вважати найбільш правильним і зручним у роботі чітке відокремлення щедрівок від колядок з

їх подальшим об’єднанням в окремі видові групи за наступним принципом – тематика та образність. Відповідно до цього, колядки, які продовжують своє ужиткове життя в сучасності, слід віднести до таких основних груп: найдавніші, що втримали світські мотиви (їх коріння сягає глибини століть дохристиянського часу); християнсько-релігійні (виникнення цієї групи відносимо до пізніших часів); новітні, що відтворюють світогляд і життя українців у його історичному розвитку вже в наші дні. Характерно, що до останньої групи правомірним буде зарахування переважно тієї пісенної обрядовості, яка сьогодні вже в редукованому вигляді (редукований – той, що змінився в бік зменшення, послаблення) продовжує свій ужиток на східноподільських землях [1, c. 102]. Повертаючись до витоків зимової обрядовості, слід зауважити, що у всі часи, від самих початків землеробства (тобто з моменту її виникнення – VI–V тис. до н. е.), обрядовість зими була завжди наповнена магією дій і співу. Це означає, що вона вже в сиву давнину мала сакральне призначення, у силу впливу якого вірили давні люди. Наприклад, на етапах свого зароджен-

ня колядка (як зимовий вид пісень) і безпосередньо звичай колядування (як система певних життєво необхідних ритуалів) використовувалися людьми, передусім, перед початком будь-якої важливої роботи. Це вказує на важливість колядки для життя давнього селянина (чи воїна). Отже, завдяки особливому співу або проведенню певного ритуалу, що розігрувався його учасниками перед весняною сівбою, братовбивчими війнами між племенами, початком важливого завойовницького походу, під час полювання звіра тощо – відбувалося своєрідне зосередження езотеричних знань (потаємних, священних) та ініціації (термін «ініціація» означає «чинити таїнство», походить від лат. – initiatio) [8,с.162]. Для тогочасних учасників ритуалізованого колядкового дійства значним досягненням була велика віра в успіх наміченого ними. Вона включала в себе щиру надію на позитивне завершення задуманого. Це ставалося тому, що безпосередньо в колядкових ритуаль-

них діях скриті досить давні в часі відголоски так званої ініціальної магії – давні пращури чинили певне таїнство, у дію якого безмежно вірили. Магічні ритуали в сучасності стали лише символічними обрядами, виконання яких у давнину вимагали неписані закони. Через віки ми, як і наші давні пращури, теж намагаємося убезпечити себе й свою родину від різних негараздів (війни, хвороби, бідності, нещастя, природних стихій тощо). Намагаємо ся також закріпити віру в перемогу добра й світла, заслужено возвеличивши свою працю та працю рідних. Ми щиро віримо, що наші бажання збудуться, і часто в ці святкові дні й самі вдаємося до певних передбачень. У цьому нам допомагає образна система мислення, яка, серед іншого, найперше закорінена в слово чи наспіви давніх видів пісенної обрядовості зими.

Література

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови : довідкове вид. / уклад. і гол. ред. Т. Бусел. – К., Ірпінь : ВТФ «Перун», 2001. – 1440 с. 2. Гнатюк В. Колядки і щедрівки / В. Гнатюк // Етнографічний збірник Вид. Етнографічна комісія НТШ. – Львів, 1914. – Т. 35-36. – 269 с. 3. Гошовський В. Українські пісні Закарпаття / В. Гошовський. – Львів, 2003. – 446 с 4. Дей О. Величальні пісні українського народу // Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. – К., 1965. – С. 9-40 5. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному висвітленні. У 6-ти томах. Зимовий цикл / С. Килимник. – К. : АТ «Обереги», 1994. Кн. 1. – Т. 2. – 400 с. Колесса Ф. Українська усна словесність / Ф. Колесса. Вступ. ст. М. Мушинки. Едмонтон, 1983. – 645 с 6. Колесса Ф. Українська усна словесність / Ф. Колесса. Вступ. ст. М. Мушинки. Едмонтон, 1983. – 645 с. 7. Курочкін О. Новорічні свята українців : традиції та сучасність / О. Курочкін. – К. : Наукова думка. Інститут мистецтвознавства ім. М. Рильського НАН УРСР. – 1978. – 191 с., 8. Українська фольклористика : словник-довідник / Уклад. і заг. ред. Михайла Чорнопиского. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2008. – 448 с.

Кандидат мистецтвознавства, етнограф, фольклорист Антоніна СТОРОЖУК

Робимо сопілку

*Майстер-клас

Майстер-клас проводить майстер з виготовлення дерев′яних та керамічних народних інструментів, керівник зразкового фольклорного гурту «Щедрограй» та ансамблю сопілкарів «Жайвір» Будинку дитячої творчості Володимир Віхренко, с. Баланівка Бершадського району Сопілка – один з найдавніших, найулюбленіших та найпоширеніших інструментів в Україні. Звали її в різних місцевостях по-різному: сопілка, свиріль, денцівка, а в нас на Поділлі, найбільше – дудка:

фото 1

Дудка в дудки ночувала, Дудка в дудки штани вкрала Гей, дуй, дудка, дуй, Дудка, дуй, дуй. Або мені дудку дай, Або мені тут заграй. Гей, дуй, дудка, дуй, Дудка, дуй, дуй (Записано Гнатом Танцюрою в с.Зятківці Гайсинського району Вінницької області)

фото 2

фото 3

фото 4

фото 5

Звичайну сопілочку можна зробити практично з будь-якого дерева або навіть з бузини, з калини, з бамбуку тощо. Але сьогодні ми більше поговоримо про те, як зробити сопілку з твердих порід дерева. Наприклад, з граба. Перш за все потрібно заготувати деревину. Для цього взимку (коли сік не нуртує) рубають дерево (або готове замовляють в лісника), розколюють на скиби-заготовки розміром 40см х 3,5см, складають в сухому місці і лишають сохнути не менше, ніж на три роки. Через три роки сухі заготовки (які не тріснули за цей час) потрібно виварити в розчині: 50 відсотків олії (можна як харчову, так і нехарчову) і 50 відсотків твердого парафіну. В металевий бак наливають олію і кладуть поламаний на шматки парафін. Сюди ж кладуться заготовки з дерева. Цю суміш потрібно повільно підігріти, але не доводити до кипіння. При такій температурі дерево повинно варитися не менше двох діб. Далі заготовку потрібно обточити на деревообробному верстаті (якщо сопілка робиться з бузини, очерету, то вона вже має відповідну форму), надаючи їй відповідної

Володимир Віхренко циліндричної форми. На фото 1 представлено: дерев′яну заготовку, залізний штир, два надфілі, ніж і тампон. Середина також висвердлюється на верстаті (якщо сопілка з бузини, очерету – серединку можна прочистити будь-яким твердим штирем (фото 2)). Для того, щоб вирізати віконечко для свисту, просвердлюємо дірочку на відстані 20 мм від краю сопілки (фото 3). Тепер до цієї дірочки різаком робимо канавку всередині сопілки (фото 4). Зверху різаком робимо віконечко розміром 7мм повздовж і 6мм в ширину. Під кутом обережно зрізаємо одну сторону віконечка, утворюється так званий «зуб» (фото 5,6). До потрібної гостроти доводимо його надфілем (фото 7). Тепер робимо денце (або чопик). Ця невеличка, але важлива частина інструменту виготовляється з того ж просушеного і провареного дерева. Найкраще – з груші чи черешні. Денце ро-

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

биться під внутрішні розміри сопілки (фото 8). Ширина – 20 мм. Готове денце обережно забивається в середину інструмента (фото 9,10). Загалом дірочки для звуків можна зробити довільно, спробувавши, де зручно, ставити пальці. Якщо робити «концертну» сопілку-приму, потрібно точно розрахувати місцезнаходження отворів. Можна зробити з пластику чи іншого матеріалу заготовку з дірочками, що одягається на сопілку і з неї переноситься на інструмент (фото 11). (В сопілці з бузини, з очерету чи інших легших матеріалів дірочки можна пропалити гарячим залізним стержнем). Готову сопілку потрібно натерти шелаком (природна смола). Робимо тампон: вату замотуємо в бинт. Кілька крапель шелаку наносимо на тампон і хвилин п′ять натираємо сопілку (фото 12). Лишаємо її на добу і повторюємо процедуру, а через добу – ще раз. Шелак дає колір і блиск інструменту. Сопілка готова (фото 13)! Якщо ви майстер – можете спробувати зробити дводенцівку (дві сопілки, поєднані в один інструмент) (фото 14), а якщо початківець – спробуйте зробити сопілочку з бузини чи очерету. В будь-якому випадку – це буде чудовий традиційний український інструмент (фото 16)! Записала Наталя СЕНТЕМОН

фото 12

фото 13

фото 14

фото 15

фото 10

фото 11

фото 16