Світлиця №61 2018 (2) by Вінницький обласний центр народної творчості

ПРИСУТНІСТЬ ТАРАСОВОГО СЛОВА ЯК СВІДЧЕННЯ СОБОРНОСТІ

24-26 травня на теренах Вінниччини відбулось Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій», естафету якого Вінницькій області передала Луганщина. У заходах взяли участь 65 українських письменників та 11 зарубіжних гостей з Болгарії, Вірменії, Білорусії, Молдови, Польщі, Казахстану, Латвії.

Зупинився час пророчий, І задумався Тарас. Озовися, наш Пророче, З березневості до нас Петро Перебийніс

евченківські дні на Вінниччині. Зустрічі, спілкування, поїздки, концерти. Хвилюючі враження. Відчуття причетності. Полум’яні рядки Великого Кобзаря, його пісні, що пережили не одне століття, палкі промови, суперечки і воістину шевченківські пристрасті, ніби вихоплені з поеми «І мертвим, і живим, і ненародженим…», хоч в її останніх рядках поет закликає: Обніміться, брати мої, Молю вас, благаю. Так, Шевченко завжди сучасний, адже був не просто поетом, а виразником народних прагнень. Як сказав у вітальній промові перед громадськістю Вінниччини голова Національної спілки письменників України Микола Сидоржевський: «Матриця творчості Тараса Шевченка унікально співпадає з генетичною матрицею українців як нації.» Саме у віршах Шевченка слов’янський світ відкрив для себе наймелодійнішу мову і пісенне багатство українців, по якому можна було вивчати історію цього народу. Великий Кобзар став нашим речником у світі, послом доброї волі. Він був вихователем і вчителем свого народу в той час, коли українська осві-

та, зводилась в основному до дяківської школи. Він залишив нам заповіти, достойні великого народу, здатного побудувати справедливе суспільство. Роботящим умам, Роботящим рукам – Перелоги орать, Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам. Все це по-новому осмислювалося в дні Шевченківських свят, коли вирішується доля української незалежності на сході, лунало в численних промовах письменників, журналістів, очільників Вінниччини, громадських діячів. Колективу Обласного центру народної творчості, як і всім закладам культури, випала честь взяти активну участь в організації цієї величної культурно-мистецької акції. Сценарій урочистого відкриття, Шевченківська виставка світлиць, представлена майже всіма районами області, участь народних аматорських колективів, виготовлення друкованої продукції, сувенірів, організація делегацій у райони, поїздки – зі всім цим ми справились достойно, віддаючи собі звіт у тому, що народна творчість – це грунт, на якому зростав Тарас Шевченко як поет, громадянин, провідник нації. З народної пісні, з народних дум, легенд і

Хліб з Гайсинщини переказів народилась поезія правди і волі, визна- ва кераміка, що має тяглість з давнини до наших на у всьому світі. Прості мелодійні рядки стали днів, теж зберегла форму і зміст, вибрані колись нашими пращурами. піснями, які і досі живуть між людей …. До Шевченка несуть квіти під широкий розОт і нині його пророчі слова лунатимуть у Вінниці на Музейній площі, де встановлено скуль- логий спів. Реве та стогне Дніпр широкий, птурну композицію Тарасу Шевченку, у маєві Сердитий вітер завива… вишитих рушників серед пишних подільських І скільки б не слухав той потужний урочий короваїв. У кожній світлиці портрет Кобзаря, вишитий заповіт… Вінницькі майстри – живо- спів – завше відчуваєш душевний трепет, щоразу писці, вишивальниці, різьбярі, флористи – всі хвилюєшся від усвідомлення таємниці нерозгапрацювали над образом Шевченка, як над пор- даного: як це може бути, що слова вкупі з музитретом батька рідного. Перед роботами Петра кою, перетворюють картину негоди на образ наПипи, Юрія Дяченка, Ніни Співак, Володимира родного збурення, народного гніву! Це під силу Чернявського зупинялися майстри красного сло- істинному таланту. Кріпацький син, мислитель і рапсод, ва, уважно роздивляючись вишивані та різьблеСпівець-невольник, правди й волі світоч, ні ілюстрації до Шевченкових балад та поем. А Він той поет, чиїм ім’ям народ обрядові хліби, що пишались на столах, могли б Утверджений і сущий, поки світу. чимало розповісти про традиції на Поділлі, що збережені, мабуть, з часів Шевченка. Та й чудо-

Святкують всі! Саме цими словами Миколи Луківа починалося свято. Коли до мікрофона підходить Герой України Анатолій Паламаренко, суворий і зосереджений на магії Шевченкового слова, він кидає, ніби між іншим: «Не розмовляти!» І всім зрозуміло, чому. Бо Шевченка не можна слухати в піввуха, так собі, для розваги, між іншим. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того бог карає… «Торік ми були на Луганщині, сьогодні – у Вінниці, а наступним буде Київ. Цим ми засвідчуємо присутність Тарасового слова, Тарасового генія у всій Україні, цим ми засвідчуємо Соборність України, бо Україна – єдина і соборна, а слово Тараса Шевченка, як і в будь-який час – у дев’ятнадцятому столітті, у двадцятому, двадцять першому, двадцять другому – буде актуальним, на щастя чи на жаль, настільки він злободенний, як от у виконанні Паламаренка, що аж мороз поза шкіру, – доносить свої думки Микола Сидоржевський. – Його слово – магічне, сакральне. Сила національного генія в тому, що він поєднав наші українські чесноти, ментальність, генетичний спадок – все співпадає з словом Шевченка. Унікальне співпадіння в історії світової культури. Ось яка в нас особистість! Шануймо Шевченка. Це наш щит і меч. Без нього ми опинилися б сиротами на цивілізаційних перехрестях, коли шаленіють вітри 21 століття. В нас є сила, є корінь і джерело наших майбутніх перемог. Це − Тарас Шевченко».

Лауреат Національної премії Шевченка Петро Перебийніс «перед святою постаттю» прочитав свої проникливі вірші. Чайка голосом Пегаса Марно квилить на льоду, Батьку, Господе, Тарасе, Дай нам силу молоду. Засвітися біловесним Ореолом крізь дими, Заповітом піднебесним Серед волі загрими. – Поки вчені світу сперечаються чи був Тарас на Вінницькому Поділлі, він до нас прилинув на крилах свого слова. Він думав, як ми живемо, чим живемо, як виконуємо заповіти. Цей натхнений виступ Петра Перебийноса, як і пісні, виконані нашими «Подільськими музиками», хором працівників культури Вінницького району та тріо бандуристок з Хмільника стали початком триденного дійства во славу Кобзаря. Попереду – обговорення, концерти в районах… Попереду – непрості роздуми, пов’язані з тим, що Шевченкові гіркі пророцтва таки збуваються: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком На край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину… Але попри все – нам засівати своє поле: плекати зерна своєї культури, своїх традицій, представлених в елементах нематеріальної культурної спадщини – в наших піснях, в кераміці, у вишивці, в наших унікальних розписах, пленерах, майстер-класах і виставках, в наших нарисах про унікальних талановитих подолян. Цією копіткою роботою ми теж вибудовуємо фундамент тієї України, про яку так мріяв Шевченко.

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Три стежини до Тараса Пішов би я в Україну, Пішов би додому, Там би мене привітали, Зраділи б старому…

ці дні, коли проходило Міжнародне Шевченківське свято на Вінниччині, кожна Кобзарева строфа, прочитана на площі чи в селищному будинку культури, кожна думка, висловлена вченим-літературознавцем, кожна пісня наближала до розуміння того, ким він є для нас. Це були стежини до Тараса, до його правди, до його болю, до усвідомлення непроминущих істин, які нам ще належить осягти. Після першого спекотного дня з його урочистостями, виставками, концертом, протестними виступами і переживаннями у зв’язку з цим, настав

же урок. Часу вистачить хіба що на те, аби назвати знакові імена та події: про бій під Красним в роки національно-визвольної війни 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького, про загибель Данила Нечая, про могилу Петра Ніщинського в селі Ворошилівка і музичну картину вечорниць у п’єсі «Назар Стодоля» Т.Шевченка, про церкву в Шершнях, в якій правив батько майбутнього композитора Миколи Леонтовича, про поета Володимира Свідзинського, який родом з Маянова, де збереглась хата батьків, а самого поета було спалено у 1941 р. під Куп’янськом; про письменника Леоніда Мосенза, який жив і працював у Гнівані разом з батьками Аріадни Стебельської-Шумовської – скульптора, поетеси, літературознавця, яка змушена була після УНР виїхати за кордон, (наша землячка стала автором першої передмови до книги Василя Стуса «Зимові дерева»), про Івана Калиновича з Жахнівки – вченого, поліглота, укладача перших академічних словників з української мови,

На Шаргородській землі

день другий. З Вінниці письменники від’їжджали в глибинку за дванадцятьма маршрутами. Я, як старша в групі, хвилювалася, що нам припало аж два райони – Тиврівський і Шаргородський та ще й в день останнього дзвоника, адже з досвіду знаю, що всі будуть в школах: діти, батьки, вчителі та очільники районів. А хотілося б, щоб керівництво приділило увагу майстрам красного письменства. В нашу групу входили поет Петро Перебийніс, лауреат національної премії імені Тараса Шевченка, Анатолій Федоров, гість з Білорусії, перекладач, меценат, Віра Марущак з Миколаєва, прозаїк, голова обласної організації НСПУ, Наталка Поклад, наша землячка з Бершадського району, поетеса, громадський діяч, Антоніна Корінь з Кропивницького, поетеса, прозаїк, перекладач. В мене було хвилин сорок для ознайомлення гостей з історією та культурою Тиврівщини. Май-

про митця Леоніда Панкошу, колишнього вихованця Тиврівського дитбудинку, згодом – художника, учителя образотворчого мистецтва, одного із засновників Тиврівського музею, про краєзнавця Володимира Очеретного, який чимало зробив для того, щоб зберегти пам’ять про всіх цих достойників. Тиврівський краю – Поділля куточок зелений, Прихисток сонця над дзеркалом Бого-ріки, Вічністю мічений, давній, новий, незбагненний. Пам’яті книгу відкрий, хай говорять віки. Жанна Дмитренко Мої переживання, як виявилось, були небезпідставними. Підїжджаємо до Тиврівського РБК − і одразу бачимо, що люди ще не посходились – всі в школах. Отож, міняємо програму на ходу. Чому б не піти, скажімо, в славнозвісний Тиврівський ліцей, де є філологічний факультет? Хай ліцеїсти

Письменники вітають тиврівських ліцеїстів послухають живих письменників, які приїхали з усієї України, та ще й з-за кордону. А письменники хай побачать приміщення ліцею, пам’ятку архітектури, де працювали музиканти Микола Леонтович та Кирило Стеценко. Отак ми і зробили. Зайшли на святкове велелюдне подвір’я ліцею, повне шуму і гомону. Директору Андрію Подзігуну не вперше приймати письменників, але щоб отак вклинились письменницьким десантом у дійство останнього дзвоника з вітальними промовами та віршами – це, мабуть, вперше. Цвіли людські обличчя, сяяли очі учнів, і, здавалось, що бодай в майбутньому вдасться здійснити омріяне Тарасом. Останній дзвоник. Тиврівський ліцей. Подвір’я в квітах, в зелені – дерева. А ми – до вас! Приймаєте гостей? А ми до вас із словом Кобзаревим. З оцих дітей плекаємо людей – А потім ще й оглянули приміщення, де при вході – меморіальні дошки, які чимало скажуть вам про історію ліцею і Тиврова. А коли вже повернулись до РБК, зібралась публіка. Були це в основному бібліотекарі, учителі, шанувальники поезії. Зі сцени, на яку піднялись ми всі, залунали вірші українською і білоруською мовами, переклади. Це були незабутні хвилини тишини і роздумів. А для працівників культури – знакова подія. Вже після виступу гостей працівники культури показали літературно-музичну композицію «Музи Шевченка», створену працівниками тиврівської бібліотеки. Режисером цього дійства, а також виконавцем ролі Тараса Шевченка був Павло Горбатюк, методист РБК. На екрані з’являлись героїні Шевченкових картин, віршів і поем. А на сцену одна за одною виходили Оксана Коваленко, Ганна Закревська, Варвара Репніна, Ликера Полусмакова. Лунали звуки скрипки, поетичні рядки… Для письменників це був несподіваний і приємний сюрприз. Відвідування краєзнавчого музею доповнили враження про Тиврівщину. Леонід Панкоша довгий час був його директором і своїми руками обладнав і оформив його. Антоніна Олімчук, яка нині керує цим закладом, провела екскурсію від давнини до сучасності, показавши і зна-

менитий експонат «камінне дерево», і дивовижні побутові речі 18-19 століття, а також цікаву виставку вишитих рушників, де були навіть рідкісні – хрестинний рушник та вдовиний. Тут, в музеї до нас долучився і голова РДА Віктор Бойко, який щойно повернувся зі свята останнього дзвоника. А далі ми знову їхали до Шаргорода травневими дорогами, де кучеряве гілля змикалось над нами зеленим тунелем. Працівники культури Шаргородщини підготували прекрасну концертну програму. Народний аматорський вокальний чоловічий ансамбль Джуринського СБК розпочав її «Заповітом» Тараса Шевченка. А ще вони співали білоруську народну пісню в подарунок для гостя Анатолія Федорова. Солісти районного будинку культури, всі колективи ніби створили національно-патріотичний пролог для виступу письменників. Вихованці будинку дитячої та юнацької творчості показали першу дію вистави «Назар Стодоля» Тараса Шевченка. Як розповідала Тетяна Янчурська, начальник відділу культури і туризму Шаргородської РДА, організатори нинішнього свята подбали про те, щоб публіка була не випадковою, щоб на зустріч прийшли учні, працівники культури, освітяни, а особливо ті, що люблять літературу і пишуть вірші. Перед нами виступили керівники району – голова РДА Катерина Кедик, голова районної ради Михайло Попов. У всьому відчувалось сприяння очільників Шаргородщини, увага до представників мистецтва і літератури, до розвитку культури в цілому. Для гостей продумали ще й екскурсійну програму, адже в Шаргороді є що подивитись. Тут мирно уживаються представники різних національностей і конфесій. Воістину по-Шевченківськи: Усім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли. Тут збереглось приміщення Шаргородської бурси (нині це чоловічий монастир), де навчались Степан Руданський, Михайло Коцюбинський, Микола Леонтович. А найвищим виявом духовності і толерантності

В гостях у тиврівчан вважається знаменита Йосафатова долина. Бурхливими оплесками зустріли шаргородці Петра Перебийноса. Вірші поета про рідну землю вони сприймають, як уклін батьківським стежкам і всім землякам. Чую рідну говірку. Не мовчить мій район! Буревіями віку пахне чистий озон. За городом курличе дим гарячих печей, Шаргородщина кличе. І Мурашка тече… Поетеса Наталка Поклад, привітавши всіх присутніх з таким гарним і величним днем, читала вірші. Процитую той, що найбільше сподобався присутнім: Мама за ручку веде: «Будь обережна, дитинко, Тут ось – калюжка, а тут ось – сходинка, Не оступися ніде». Потім ти скажеш: «Сама!» – І між калюжками, і по сходинках, Знаючи: мама тебе щохвилинки Серцем за руку трима: «Не оступися, дитинко». Віра Марущак з Миколаєва прочитала оповідання «Рушник», присвячене тітці Марії, яка вишивала рушники і портрет Шевченка, щоб подарувати школі. – Це оповідання про те, як я маленькою приходила і дивилась, як тітка вишиває портрет Шевченка, слухала, як вона читала вірші і співала його пісні…. під гітару. Її вишиті рушники супроводжували все моє життя. Антоніна Корінь з Кропивницького читала переклади Якуба Коласа, Янки Купали, Максима Богдановича з білоруської. А сам білорус Анатолій Федоров прочитав філософський гумористичний трактат. Потім було живе спілкування, запитання, розмови, зичення, слова вдячності. Гості ознайомились з пам’ятками архітектури, фотографувались і їм зовсім не хотілось покидати гостинний Шаргород, не хотілось розлучатись з людьми, рідними по духу. А далі був третій день Міжнародного Шевченківського свята.

Делегація письменників вирушила до Гнівані на відкриття пам’ятника Шевченку. Як гарно вписалось моє рідне місто в контекст свята, як гарно прийняли гніванчани майстрів слова. На сонячній площі, яка тепер носить ім’я Тараса Шевченка, він стоятиме біля двох бібліотек – на варті українського слова і духу. В кожній бібліотеці його «Кобзар» – на чільному місці. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине! – викарбувано на фасаді пам’ятника як одне з найголовніших пророцтв батька української нації. Слово бере голова ОТГ Володимир Кулешов, який чимало доклав зусиль, щоб цей монумент постав у Гнівані, а згодом ведуча озвучуватиме достойний список, ціле суцвіття прекрасних імен письменницької делегації: Анатолій Паламаренко, Володимир Яворівський, Ніна Гнатюк, Володимир Вітковський, Валентина Сторожук, Віталій Михалевський, Марія Людкевич… навіть з Одеси приїхали журналісти, щоб взяти участь у відкритті. Коли б ще вони потрапили сюди, якби не ця подія. Герой України Анатолій Паламаренко читає гнівні Шевченкові інвективи Шевченка, які, на жаль, суголосні часові, нашій непростій добі. Славнозвісний «Дивоцвіт» Гніванської ДМШ показує фольклорну картинку Зелених свят, з уст письменників звучать сподівання на відродження України, що до нього активно долучається і Гнівань, – нині це третя стежинка до Тараса, найрідніша, найтепліша. З таких стежинок складаються шляхи українського відродження, образ якого раз-по-раз зустрічаємо в пророчих поезіях Кобзаря: Оживуть степи, озера, І не верстовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії

Простеляться…

Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій...» на Немирівщині

лагословенна Немирівська земле! Світло Шевченкового серця осяяло тебе у поемі «Гайдамаки», віршах, присвячених легендарному меснику і захиснику всіх покривджених − Устиму Кармелюку, іменем Шевченка і побожним шануванням його творчості була освячена Немирівська гімназія, де працювали багато його друзів і поціновувачів. Та й сам Геній людського духу милувався немирівською землею восени 1846 року, коли за дорученням Київської архео-

свята «В сім’ї вольній, новій...». Розпочавшись 24 травня у Вінниці на Музейній площі, воно продовжилося у ряді районів області. Іменитих гостей, зокрема відомих поетів Людмилу Павлікову − Хейдарову та Валера Мікалаєвича (Білорусь), Арсенію Велику (Одеса), Ірину Мельник (Рівне), Василя Довжика (Київ), Василя Кузана (Ужгород), Олену Вітенко (Вінниця) та автора цих рядків гостинно привітали очільники району −

Немирів зустрічає гостей графічної комісії виконував значну етнографічну та художню програму: збирав народні пісні, повір’я та легенди, описував та змальовував пам’ятні історичні кургани та урочища, монументальні пам’ятники старовини та архітектури. Відвідини немирівських країв збагатили натхненням поетову душу і відобразилися у його творчості. А Немирівщина свято шанує пам’ять про Великого Кобзаря. З особливою сердечною теплотою у славетному своєю історією та культурними і трудовими здобутками Немирові зустрічали письменників, учасників Міжнародного Шевченківського літературно - мистецького

голова Немирівської РДА Юрій Погорелюк, заступник голови РДА Петро Бугаков, голова Немирівської районної ради Сергій Укринський та начальник відділу культури РДА Валерій Мазур. Обдаровані духм’яним короваєм та сердечними побажаннями видатних творчих успіхів, рушили гості до Немирівського НВК «ЗОШ I - III ступенів № 2 − ліцею» Немирівської міської ради Вінницької області, де, окрім всього, ознайомилися з новою експозицією відомого в Україні і за її межа-

В селі Печора Тульчинського району

Анастасія Гаврилюк (м.Брацлав) читає вірші Шевченка

ми музею Марка Вовчка, єдиного шкільного музею в Україні, що має статус державного. Завідувач музею Вікторія Братусь захоплено розкривала перед відвідувачами таємниці життя і творчості видатної української письменниці Марка Вовчка, а директор ліцею Тетяна Гудима поділилася досягненнями у освіті та вихованні школярів одного з найкращих навчальних закладів Вінниччини. Далі стежка пролягла до добре знаного і шанованого в літературних колах України музею «Літературна Немирівщина», де гості були щиро вражені тим, з якою любов’ю і дбайливістю ставляться немирівчани до своїх майстрів слова, як відповідально дбає директор музею Світлана Касіяненко про збереження унікальних експонатів, що не просто свідчать про розвиток мистецтва слова на Немирівщині, а є переконливими і промовистими документами нашої епохи. Учасники Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій...» залишили у книзі відгуків музею щирі слова вдячності господарям музею «Літературна Немирівщина» і висловили сподівання, що немирівська міська влада всіляко сприятиме збереженню і примноженню мистецьких музейних скарбів, що, безперечно, позитивно відіб’ється на культурному іміджеві міста. Запам’яталися гостям Немирівщини і яскраві та пізнавальні екскурсії Немирівщиною у супроводі − головного спеціаліста з охорони культурної спадщини відділу культури Немирівської РДА Миколи Денисенка. Письменники милувалися архітектурними комплексами у с.Печора та санаторію «Авангард». Але найприємнішими були хвилини спілкування з читачами та митцями Немирівщини. Імпровізований творчий вечір, ведучою якого була Наталія Шевчук, за участю шкільного оркестру музичної школи «Джерельце» (керівник Надія Запорожець), вокального ансамблю «Маркато» (керівник Олена Євтушенко), народного аматорського інструментального ансамблю «Народні музики» Немирівського районного будинку культури (керівник Іван Никитюк), народної аматорської хорової капели Немирівського районного будинку культури (керівник Олена Євтушенко), народного аматорського жіночого вокального ансамблю «Калинонька» (керівник Ольга Рудник), висока майстерність солістів Немирівського районного будинку культури Ольги Йолтуховської та Івана Никитюка, Анастасії Гаврилюк, учениці п’ятого класу Брацлавської НВК № 1 нікого не залишили байдужим. Звучали вірші і пісні, присвячені пам’яті Тараса Шевченка. Зливалися воєдино вічні народні мелодії і сьогоденні поетичні рефлексії сучасних майстрів поезії, звеличуючи Великого Кобзаря і Пророка на-

Ансамбль сопілкарів Немирівської ДМШ шого народу. Низький уклін за високу організацію проведення Міжнародного Шевченківського свята на Немирівщині Юрію Погорелюку, голові Немирівської РДА, його першому заступнику Петру Бугакову, голові Немирівської районної ради Укринському Сергію Віталійовичу, начальнику відділу культури Немирівської РДА Валерію Мазуру, головному лікарю санаторію «Авангард» Петру Цвеню, директору Немирівського районного будинку культури Івану Магденку та усім, хто своїм серцем долучився до святої справи вшанування безсмертного Шевченкового слова! Життя продовжується, кріпнуть літературно − мистецькі зв’язки між поколіннями. Розквітай Немирівщино у своїх славетних трудових і мистецьких традиціях, благослови тебе Боже своєю щедрою підтримкою і благодатю! Яковенко Тетяна ШЕВЧЕНКОВІ «ДАВИДОВІ ПСАЛМИ» (Прощаючись із Тарасом Шевченком, люди впетербурзькій церкві молилися українською мовою, читаючи Давидові псалми у переспіві Великого Кобзаря) Свічки горіли, хоч іще й не смеркло, Велично й гордо, бо уже - навік. У крихітній академічній церкві Лежав безсмертний смертний чоловік. Зайшли якісь дві жінки невідомі, Перехрестились на кутки святі

Й на тго, хто лежав у Божім домі, Бо свого не сподобивсь у житті. Іще душа , прощаючись із тілом, Осиротілим хлипала малям, Іще слова над гробом шелестіли, Їх хтось крізь сльози ледве вимовляв. О Господи, прислухайтесь, панове, Як впереміш з гарячими слізьми, Лунає українське Боже слово Шевченкові «Давидові псалми»! Тремтіли і спливали воском свічі, Гойдаючись в церковних вітражах, Поет відходив в небеса, у вічність, А Україні Бога залишав Правдиво - українського, щоб кожен Міг Господу нести свої думки Цілющим українським Словом Божим, Дарованим Шевченком на віки. Допоки світу, Бога й України, Допоки неба, сонця і людей, У кожної вкраїнської родини Господнє слово - р і д н о ю буде! А в Божій брамі у святковій рясі, На тій межі, де зупинився час, Святий Давид стояв. Чекав Тараса. Поет поета в небі зустрічав. . Заслужений працівник культури України Тетяна ЯКОВЕНКО

І на тім рушничкові… 16 червня 2018 року в селі Зятківці Гайсинського району вібулось традиційне фольклорне свято ім.Гната Танцюри, з нагоди 117-ї річниці від дня народження українського фольклориста, етнографа, краєзнавця, педагога, який народився в цьому селі і впродовж свого непростого життя записав тисячі пісень, казок, легенд, переказів, загадок, що ввійшли у фольклорні збірники та книги. 21 творчий колектив, 5 окремих виконавців з 16 районів та м.Вінниці взяли участь у цьому прекрасному велелюдному дійстві,організацією якого займалось управління культури і мистецтв Вінницької ОДА, особливо обласний центр народної творчості. Директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун колись стояла біля витоків цього унікального свята. Тема нинішнього заходу «Український рушник – оберіг роду». Пісні лунають, квітнуть рушникиСвятині наші, обереги роду, Живуть між нас і житимуть віки, Нема на них ні старості, ні моди Жанна Дмитренко

а широкому подвір’ї Зятковецького будинку культури знову розцвіли вишиті рушники та старовинні сорочки. Як завше, півколом розташувались сільські «світлиці», прибрані давнім вишиттям, а на столах − ще й вареники і пироги за давнім звичаєм, щоб було чим гостей пригощати. Немирівські музики вигравали на всю округу, скликаючи земляків до гурту. Перед імпровізованою сценою розставили лавки для глядачів під веселковим шатром із різнобарвних стрічок, щоб сонце не пекло. А на сцені – у

вишитому рушнику – портрет Гната Танцюри, який записав пісенні скарби народної співачки Явдохи Зуїхи. Ті пісні сьогодні лились рікою, напоєною чистими джерелами благословенного Поділля. Фольклорні колективи і солісти один за одним виходили на сцену, щоб заспівати їх так, як ще прапрадіди співали, саме в автентичній манері – із заспівом, виводом, з підголосками. Обрядові пісні весняно-літнього циклу – веснянки, петрівчані, купальські, обжинкові – заповнили весь зятковецький простір між блакиттю неба та зеленим споришем. Народне багатоголосся, прекрасне у своєму вільному розвої, піднімалось, здається, до небес, може й, до небесних хоралів, де душі наших пращурів наслухали той спів з вуст голосистих нащадків. Записані Гнатом Танцюрою пісні рекрутські і стрілецькі, соціально-побутові, виконані такими знаними народними аматорськими колективами як: «Війтівчанка» з Липовеччини, «П’ятківчанка» з Бершадщини, «Етномайстерня Коло» з Вінниці,

Вітання учасникам фольклорного свята

Свято біля Зятковецького СБК народні музики з Немирова, «Берегиня» з Орлівки Теплицького району та прекрасними юними солістами Валентиною Кравець, Віолетою Касько, Світланою Дукою та дуетом Альони Гейко та Анастасії Григоренко з Вінниці – все пролунало урочою ясою во славу України. В цих піснях, дарма що давні, озиваються нинішні тривоги, перекликаючись із минулим, але не забутим, як у пісні «Ой гай, мамцю, ой гай зелененький», яку так проникливо співали жінки з народного аматорського фольклорного ансамблю Куманівецького СБК Хмільницького району

Надія Каращенко - керівник фольклорноетнографічного ансамблю «Надія» с.Новоселівка Гайсинського району

Ой гай, мамцю, ой гай, мамцю, ой гай зелененький, Виїжджає з нашої оселі козак молоденький. Як поїхав за ворота, низенько вклонився Прощай, прощай вся моя родино, може, з ким сварився Хоч сварився не сварився – щаслива дорога, Осталася на Вкраїні дівка чорноброва. Дали йому озбруйного коня, коня вороного, А дівчина дала хустиноньку від серденька свого. Чимало нових колективів вперше спробували свої сили на цьому співочому подвір’ї: народний аматорський ансамбль «Любисток» Жабокрицького СБК Крижопільського району, фольклорний «Вербиченька» з Літина, «Розмай» Дзюньківського СБК Погребищенського району, фольклорно-етнографічний «Ластівка» з Леухів Іллінецького району, «Чарівниця» Каташинського СК Чечельницького району, «Калинове гроно» с.Тиманівки та вокальний чоловічий гурт з Крищинець Тульчинського району, фольклорний колектив «Лелеченьки» з с.Кармалюкове Жмеринського району, який виконав петрівчану пісню, що ми в ній знаходимо, такі суголосні нашій добі, добрі сподівання. Ой у полі пшениченька стояла, Там молода дівчинонька дожинала, Вишитими рукавами маяла, Золотими перстенями сяяла, Ой прийшов козаченько, шапочку зняв, Боже ж тобі, дівчинонько, помагай Боже ж тобі, дівчинонько, помагай Буде з цеї пшениченьки коровай! І підбір репертуару, і прекрасне виконання пісень цими колективами промовисто говорить про широкий розголос та авторитет фольклорного свята, яке відбувається щороку, а раз у п’ять років збирає ще й колективи з різних регіонів України.

Юний майстер А участь дитячих колективів – зразковий аматорський «Зозулята» Гайсинської ДМШ, «Вітерець» Миролюбівського СБК Піщанського району та молодіжний фольклорний гурт «Рута-м’ята» з Вінниці – вселяє надію на те, що традиція народного співу житиме. Це підтверджує і практика зміша-

них колективів: «Берегині» Оратівського краєзнавчого музею та ще однієї «Берегині» з Тепличчини, де співають і дорослі, і діти. А чоловічі гурти, села Кузьминці Гайсинського та Крищинець Тульчинського районів, як і належить, виконували пісні, що в них звучить незнищенний дух патріотизму. Головним дійством свята стало дефіле «І на тім рушничкові…» (хореографи Ангеліна Римар та Вікторія Телятникова), що в ньому взяли участь біля сорока виконавців, дівчат та жінок в чудових народних строях. Кожна презентувала рушник села свого району. Це дійство з рушниками, вишитими у дев’ятнадцятому-двадцять першому століттях, до сліз зворушило глядачів. Історії рушників, особливо тих, що збереглись з початку двадцятого століття, з голодного 1933 року, з трагічного 1937 року або з нелегких п’ятдесятих можуть багато про що розказати – і про час, і про майстринь. Вражало розмаїття технік: хрестик, качалкова гладь, низь, мережка, художня гладь, завдяки яким відтворено таємничі символи роду, а також витримана гама кольорів. Ці вишиті і ткані взірці народного мистецтва передавались з покоління в покоління не лише як традиційна окраса житла та атрибут гостинності, а саме як квітчастий оберіг родини. Ось, скажімо, тканий рушник сім’ї Нагірняків, який презентує Оксана Нагірняк. Виткала його прапрабабуся Мотря, а вже прабабуся Галина в день весілля простелила його на щасливу долю доньці Надії. Скільки літ цей оберіг передається з покоління в покоління! А цей весільний рушник початку двадцятого століття вишитий на домотканому полотні у Жмеринському районі. Тут рослинний орнамент поєднується з геометричним. Між літерами М та А – червоне коло, в центрі якого восьмипелюсткова зірка, символ єднання чоловіка та жінки.

І на тім рушничкові...

Переможці свята - Народний аматорський фольклорний ансамбль «Берегиня» Липовеччина представила рушник, витканий 100 років тому Тетяною Пернатою для сина, якого вона випроводжала в далеку дорогу. Унікальний обрядовий рушник привезли з Оратівщини. Вишитий він хрестом, червоно-чорними нитками. Зверху – корона, як свідчення того, що рушник вінчальний. Пара голубів, вишита на ньому – це чоловік і жінка. Бджілка – символ працелюбства. Індик означає повагу, півні – продовження роду. Леви і дракони – символізують мужність. Жезл Гермеса означає ключ ,що відкриває кордон між світлом і темрявою, життям і смертю, добром і злом. Дві змії уособлюють мудрість. І це ще далеко не всі деталі. Слід сказати, що таке змістове наповнення було притаманне кільком рушникам Вінниччини та Гайсинського району зокрема. Рушник з домотканого полотна (поч.XX ст.), призначений для прибирання божника, представляла Анастасія Трачук з Тульчинського району. Його виткала Віра Півдяблик з Журавлівки. Вишивальниці виповнюється незабаром сто років. На цьому рушнику використані східно-подільські орнаменти – ромб, безкінечник, хрест, засіяне поле у поєднанні синьої барви з червоною, розбавлених подекуди чорними і помаранчевими кольорами. Гайсинщина також показала рушники кожного села, про які можна було б написати цілу книгу. На завершення свята вручили Перехідний приз Гната Танцюри, який перейшов від народного аматорського фольклорно-етнографічного колективу «Надбужанка» Тростянчицького СБК Тростянецького району до переможця 2018 року – «Берегині» Орлівського СК Теплицького району. І не дарма! Фрагмент теплицького весілля «Мати сина рядила» викликав цілу бурю оплесків та захоплення пісенним та звичаєвим колоритом, красою виконання, вдалою режисурою та ще й віковим розмаїттям учасників, а найголовніше – любов’ю до

традиції, що і досі живе в Орлівці, про яку розповіла колись землячка орлівчан, письменниця Галина Тарасюк. Слід віддати належне організаторам свята, які чимало зусиль доклали для того, щоб всі присутні не просто послухали пісні і подивились дефіле, а перейнялись духом воістину унікального заходу, на якому запалюються зірки українських сподівань. Ми знаємо, що якби не Микола Ричков, заслужений працівник культури України, начальник відділу культури Гайсинської РДА, який частенько приймає гостей звідусіль, хтозна, чи вдалось би це свято? Сільський голова Микола Теренчук, директор СБК Юлія Лебідь, місцевий підприємець Юрій Лебідь – всі потрудились нині задля того, щоб Зятківці залишились пісенним осередком Вінниччини, куди з’їжджаються співочі гурти, а також знані фольклористи і вчені, як-от уродженець цього села Микола Дмитренко. Начальник управління культури і мистецтв Вінницької ОДА, заслужений артист України Станіслав Городинський привітав учасників свята піснею про українське відродження, яку написав на слова поетеси Ганни Чубач «Українська весна». Стань зо мною, світе, на розмову, Зупини прекрасну кожну мить, Хай в моїй незрадженій любові Рідне слово піснею дзвенить. Кожне слово, сказане нині, кожна пісня, проспівана в Зятківцях, промовляли до людських сердець добром і любов’ю, стоголосо лунали на подільських теренах покликом доброї надії. Дай, Боже, і на той рік діждати.

Жанна ДМИТРЕНКО

Сходься, роде, хлібець краяти! Отак сьогодні завеличалися неповторні рукотворні подільські короваї-книші-паляниці-калачі – на виставці «Обрядовий хліб Поділля», в експозиційній залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України у Києві. Величаються в оздобі подільських рушників та килимів, коло сонцесяйного дивовижжя подільської миски.

я експозиція найперше має своє осібне пахілля. Не аромат, а саме пахілля, пах. Так пахне щасливий достаток, мир, материнство, Різдво, Великдень… Таким пахіллям живородить Весілля – від таїнства нарізання старостівського хліба та від ритуалу «бгання короваю», з отим приспівуванням «А в нашої печі Золотії плечі, А орлові крила, Щоб коровай гнітила» – і аж до вінця, до прославлення весільної шишки: Ой край, дружбонько, коровай Та й нам, дружбечкам, подавай! Старим старикам кришечки, Молодим боярам шишечки, А нам, дружечкам, голубці, Щоб нас любили молодці.

Це ж у нас, у нас! В Україні хлібодайній! Орії, трипільці, пращури наші, вічні вої-оратаї, передали нам запахущу дивородну ниву, населивши її віковічно на неопалиму золоту житню та пшеничну соломини. За них ухопившись, тримаємо отчину, землю, рід наш при хлібі насущному, пробираючись крізь неозор і сум’яття віків. … Хлопчиком заглядав у низьке віконце, за яким мені підморгувала піч і празниково вбрані жінки з піснею й молитвою творили коровай. Заглядав крадькома, бо доки коровай не спечуть і не виставлять на столі під вікно величатися, нікому зі стороннім оком, навіть дитячим, не можна було зирити туди, де чудодіялася правічна таїна. А я підглядав, і – диво чуднеє! – заклопотані жінки мого чіпкого ока не помітили. І вже у глибоку

Слово від почесних гостей Святий дух Хліба стрічає нас з родимого материнського лона, принаджуючи до Життя довгого солодким пахощем. Хліб вітає наші щасливі миті, возвеличує приростання роду, віншує жаданних гостей, скріплює дружбу і добре сусідство. І кожного у свій час земного фінішу хлібина спроваджує до міцних обіймів нашої уселенської матері. Гойдаючись на вікові карою зіницею, задивленою у небеса. Сакральний, обрядовий, ритуальний… Величаві короваї, огрядні паляниці, духмяні книші, калачі, як млинове коло, сонцеликі зільники, легкокрилі жайворонки, заманливі калити, вертляві бублики…

сутінь, коли дебелого розпашілого щирозлотого князя весільного столу під спів господинь поставили під вікно, ми, дітваки, прикипіли до шибок, які миттю зомліли од диху хліба, вкрилися теплою паволокою. Шукали найменшої дірочки, щоб прикластися оком: кожен мав побачити, як коровай величається. Ми зачаровано пасли його поглядами, і хтось уже задихаючись од хвилювання шепотів: «Ой, диви-ися. Він росте… Росте… Велича-ається!» Кличе українство майстровита і гостинна Вінниччина: «Сходься, роде, хлібець краяти!» Заслужений журналіст України Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ

Вишивана Україна Бережемо, наче придане у скрині, Вишиване надбання, немов скарби, У Соборній, незалежній Україні, У контексті європейської доби Жанна Дмитренко Те, що проект «Україна вишивана» органічно вписався в контекст велелюдного дійства Дня Європи у Вінниці, сприймаємо як добрий знак. Авжеж, українська народна культура – це наша візитка, на Європейських теренах, це наше обличчя на світлинах світової спільноти.

майстер-клас для всіх цікавих або представників того жіноцтва, яке після такого споглядання візьметься і собі за голку та нитку щоб розвинути хист, що десь там дрімає, дочікуючись слушного часу. Ось вони наші берегині, прекрасні за ритуалом свого священнодійства. Як голубка сива наша Галина Іванівна Данилюк, знана вишивальниця, заслужений майстер народної творчості України, автор ескізу обласного рушника «Вишивана доля Вінниччини». –Хочеться передати молоді все, що знаю і вмію: оцю техніку, оці символи, а найголов-

Сучасна молодь в давніх строях Тому, у всьому, що зазвичай демонструвалося цього дня впродовж років у центрі міста, не вистачало якраз нашої локації для повної картини, яку можна було б назвати «Європейська Вінниця». Серед численних концертів, рок-гуртів, джазових ансамблів, ігор і атракціонів, виставок живопису та книговидання, в шумі і гомоні тисяч людей, що плавом пливли по Соборні вулиці, наш вишиваний осередок на колишній Театральній площі виглядав розкішною оазою, заквітчаною вишитими рушника. На столах, прибраних вишитими скатерками, і над ними красувались наші обереги – вишиті рушники, старовинні сорочки, і все, що тільки могли вишити українські майстрині. Пошивки для подушок, жіночі плаття, дитячі костюмчики, серветки, доріжки… А самі майстрині – 45 вишивальниць зі всієї області – ще зранку налаштувались давати

ніше – любов. Цій справі я віддала все життя, щоб і моїми рушниками квітла Україна, − каже Галина Іванівна. Заслужений працівник культури України Вікторія Кубаль приїхала аж з Крижопільщини, з села Городківка, де навчила вишивати чимало своїх учениць, які стали її послідовницями. Рушники Вікторії Трохимівни вирізняються серед інших складною орнаментикою та яскравою гамою кольорів. Її рушники не сплутаєш з іншими. Алла Болгарська з Ямпільщини сидить у вишитому очіпку (голубим по білому). До творчості вона заохотила всю родину і тепер з гордістю показує її здобутки. Наталя Шпак-Косаківська, заслужений майстер народної твор-

чості України, яка нині у власній пречудовій вишиванці, веде студію при Вінницькому педагогічному університеті ім.М.Коцюбинського, де навчає вишивати і дітей, і їхніх мамів. Тут і Оксана Безрученко зі своїми бездоганними виробами – купонами чоловічих сорочок та прикрасами. Вона частенько, як і інші майстри, заходять в наш Центр, щоб показати свої роботи, похвалитись вдалими ескізами чи орнаментом. Тетяна Кравець з Баланівки Бершадського району полюбляє яскраві кольори на рушниках, а у Світлани Книш з Немирова, в якої подоляни часто замовляють сорочки, всі барви стримані. Заслужений працівник культури України Оксана Городинська, – поетеса і майстриня з Могилева-Подільського, директор міського центру народної творчості, прибула на свято у вишуканій сукні. Це жінка, здається, опанувала всі види народного мистецтва: писанкарство, витинанкарство, народне малярство, і важко навіть сказати, що любить більше, бо бере участь в багатьох акція та пленерах, які обласний центр народної творчості проводить на Вінниччині. Світлану Дищук з Теплика ми знаємо як майстриню витинанки, а нині вона показує свої вишивки. Галина Очеретна з Тиврова дуже любить брати участь у різних заходах, до яких її заохотив чоловік, світлої пам’яті Володимир Очеретний, тиврівський краєзнавець. Галина Бернардівна взяла рушники, сорочки та панно шевченківської тематики. Євдокія Чугунова, яка все життя працювала в нашому Центрі почала вишивати вже на пенсії, майстерно опанувавши різні техніки: со-

лов’їні вічка, лиштву, лічильну гладь, мережку, качалкову гладь. Нині вона консультує молодих майстрів і вишиває рушники та сорочки. Майстриня з Томашпільщини Олена Штифурко одягла вишиту сукню, де переважають зелені, чорні та жовті кольори. А на виставку привезла вишиванку свого чоловіка Василя, який працює в системі освіти, співає в хорі і цю сорочку носить ледь не щодня. Заслужений майстер народної творчості Любов Шаламай, відома своєю вишитою серією портретів «Величі». Сьогодні прийшла з дитячими сорочечками, які вишила для племінниць. А ось і молоде покоління. Леся Лоян з Могилева-Подільського їздила аж до Вінниці на заняття до знаного майстра вишивки, керівника студії «СвоєРідне» Андрія Єрмакова щоб навчитися вишивати низзю і качалковою гладдю, вивчити символіку та опанувати її на полотні. Трепетне ставлення молодої жінки до вишивання і палке бажання досягти належного рівня дало свої результати: нині вона досконало володіє багатьма техніками, які перенесла і на полотно, і на шкіру, і на все, що можна вишити. Тому стільки захоплених вигуків в гурті шанувальників. Чимало взяли і телефон, щоб брати консультації в Лесі, як у справжньої майстрині. Отак наші майстри презентували кращі зразки подільської вишивки в традиції та сучасному виконанні. Скільки мудрості у символах сакральних! Скільки барв цвіте на білім полотні! Скільки є талановитих вишивальниць У співучій нашій рідній стороні! Світлана Бортнюк з Бабина Іллінецького району, Лариса Сарнавська з Малих Кутищ

Майстриня Леся Лученко з Могилева-Подільського 16

Галина Данилюк та Оксана Безрученко Калинівського району, Любов Вальчевська з Воскодавинець Козятинського району, Оксана Ковальська з Серебрії Могилів-Подільського району, Антоніна Кирилюк з Мурованих Куриловець, Людмила Лобода з Оратова, Ольга Щавінська з Теплика, Наталя Ткач з торкова Тульчинського району, Ніна Чернієвська з Тартака Чечельницького району, Любов Здирко з Івашковець Шаргородського району – всі вони у такому чудовому суцвітті вишивальниць Вінниччини створили вишитий образ Європейської Вінниці, символи якого пророкують нам майбутнє процвітання, до якого доклали зусиль і ці невтомні жінки з тонким відчуттям краси Аж ось настає момент, коли це дійство, за словами ведучої свята плавно переходить в «Одвічну пісню барв і кольорів» – так називалась програма, центральним дійством якої буде дефіле народних строїв представлене нашими подолянками. Найкращі хорові колективи взяли участь в концертній програмі: хор Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича під керівництвом Ольги Бабошиної виконує твори композитора, нашого земляка Миколи Леонтовича «Льодолом» і «Піють півні». Ці пісні високого патріотичного піднесення виконуються тут, на площі Небесної Сотні, створивши одразу відчуття тривоги і напруги, сили і мужності, незнищенності українського духу, за що, мабуть, колись і поплатився композитор. Учасники зразкової аматорської вокальної студії «Веселка» Хмільницької школи мистецтв (керівник Т.Наумчак) виконують пісню «Діти за мир у всьому світі». І зрозуміло, чому нині вона повинна звучати на українській сцені.

Народні мелодії звучатимуть у виконанні ансамблю «Жайвір» Баланівського СБК, зразкового аматорського народної музики «Дударик» (керівник Ірина Барановська), обласної станції юних натуралістів. Народну пісню, як завше, гідно представили фольклорний гурт «Мокоша» та чоловічий вокальний ансамбль «Бревіс» (керівник Максим Дзівалківський) Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Леонтовича, вокальний ансамбль «Душі криниця» (керівник Катерина Пірус) Вінницького педагогічного університету та інші. Готуючись до свята, колективи добирали твори патріотичного спрямування. Це можна було почути у виконанні таких колективів, як жіночий вокальний ансамбль «Перлина» (керівник Тетяна Гордієнко) Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Леонтовича, народний аматорський вокальний ансамбль «Лебедонька» (керівник Оксана Цивлюк), народний аматорський колектив «Заграва» Тульчинського РБК, в репертуарі якого пісні народні і сучасні. Юна солістка Софія Костяна з Мурованих Куриловець співає «Ми – Україна!», адже саме дітям належить майбутнє. Між концертні виступи вклинюється Театр народного вбрання українців Східного Поділля Вінницької області (краєзнавчий музей) та театр одягу «Оксамит» Вінницького палацу дітей та юнацтва імені Лялі Ратушної і театр мод «Тріумф» Вінницького вищого професійного училища сфери послуг. Це вони стояли при вході на майдан – дві україночки в

Молодь демонструє традиційні строї таких унікальних народних строях, що відвідувачі аж голови звертали, а потім ще фотографувалися з ними. Показ народного вбрання авторської колекції одягу проводила також модельна агенція «Princes» торгової марки «Рута». Подоляни мали можливість милуватися розмаїтими народними строями, що в різні часи

носили на Поділля, особливо головними уборами, нині призабутими. Адже після радянської доби, що в ній фігурували здебільшого дівочі віночки та жіночі хустки білі або тернові, аж тепер в час відродження традицій ми маємо можливість знаходити і повертати дивовижні каптурі, чудові очіпки, рантухи, серпанки… Слід сказати що обласний центр народної творчості не раз висвітлював тему жіночих головних уборів на сторінках альманаху «Світлиця». А зараз увага земляків прикута до дефіле «Вишита сорочка – оберіг роду», що в ньому учасниці представили вишиті сорочки з різних районів Вінниччини. Вишита сорочка – оберіг родини, Квітне сорочками наш Подільський край. Ти у вишиванці рідна, Україно, Рушники в дорогу дітям простеляй. Кожен костюм цікавий своєю історією, мистецьким вирішенням, прив’язаністю до традицій і звичаїв села. Народна культура Вінниччини демонструє розмаїття сорочок і обгорток, поясів і фартухів, літників і камізельок, всілякого намиста – згарди, баламути, коралі, черевички, чобітки. Культурно-мистецька акція «Вишивана Україна» стала ще однією сторінкою книги духовного відродження, свідченням копіткої роботи на теренах народної творчості. Кожна сорочка, кожен вишитий рушник, кожна сукня, з любов’ю створена майстринею, додає нам сили і снаги в нашому устремлінні до омріяної прекрасної України, схожої на отой розкішній гіллястий вазон, що цвіте на наших рушниках. Хай прагнення до краси, притаманне українцям спервовіку, допоможе нам збудувати нову, оту європейську вишивану Україну – найкращу на землі. Жанна ДМИТРЕНКО

Вінничани на концерті

* Обрядові хліби Вінниччини

Великодня випічка: баби, паски, куличі, кукуци

а запитання, яку здобу печуть українці до Великодніх свят, можна почути різні відповіді – це «баби», «бабки», «паски», «куличі». Спробуємо розібратися у цих різновидах великодньої випічки і з’ясувати чим відрізняються баби від пасок та куличів, чи це різні назви одного і того ж святкового хліба. У давнину найбільш вживаною назвою великодньої здоби були «баби» або «бабки». Бабинцями називали і керамічний посуд в якому вони випікались. Пам’ятаю, як у дитинстві у селі Хижинцях Вінницького району, почувши від дідуся Петра фразу – «баби вже по дворі ходять» – кинулася до вікна подивитися, які ж там баби ходять, а бабуся Марія відхилила заслінку печі і промовила: «Ти не у вікно, а сюди подивись, наші бабки спеклися і їх пахощі дід почув аж у дворі» [1]. У наш час великодній хліб в Україні часто називають «пасками». Відбулася заміна давньоукраїнської автентичної «баби» на християнську «паску». Слово «паска» перейшло на випічку від назви свята «Паска», що в свою чергу походить від давньоєврейського «Песах» – свята на честь виходу євреїв з Єгипту. Росіяни називають великодні короваї – «куличами». Цікаво, що така назва великоднього обрядового хліба зустрічається і в Україні, проте у нас «баба» і «кулич» відрізняються між собою. «На паски казали мама «баби» випікалися до Великодня у четвер. А до провідної неділі – куличі. Колись «бабів» на гроби не ставили, тільки куличі і не малювали зверху, як тепер, а тісто ліпили (хрестики)» [2]. Назва «кулич» може вказувати на кулясту форму такого хліба, у селі Думенки Хмільницького району його печуть на пошану покійним предкам. Запозичена назва «паска» не змогла повністю витіснити автентичну «бабу», вони існували як слова синоніми, хоч в деяких селах селяни говорили, що у них випікаються два види великодніх хлібів – баби і паски. При цьому завжди

відзначали, що баби є більш солодкими, пухкими і здобними: «Разом із тим, на Великдень автохтони випікали і бабки, баби, які, переважно, були здобнішими ніж паски. Хоча подекуди слова бабка і паска вживалися паралельно на означення того ж самого хлібного вироба» − читаємо у С.Ципишева [3, с.220]. «В Україні на Великдень печуть високоздобні й різноманітні баби. Їх випікають у спеціальних формах та ринках, високі бувають часто до метра. В баби кладуть 60-120 жовтків з яєчок, масло цукор, пахощі різні, ллють ром. Місять та «вибивають» баби 1-2 години. Крім бабок в Україні випікають ще кілька сортів пасок. Також здобне тісто, але менше дається пахощів, жовтків та масла…» – пише С.Килимник [4, с.44]. Отже найбільш суттєвою відмінністю між великодньою здобою, на яку вказують інформатори і дослідники це те, що хліб із назвою «баба» був більш пухким, високим і здобним і його не несли на кладовище. Поминальний великодній хліб могли називати «паскою» або «куличем», але не «бабами». Таке ставлення до великодніх бабок нагадує ставлення до вагітних жінок, яким народна традиція також не велить наближатися до світу мертвих – ходити на кладовище, дивитися на покійника, щоб дитя не завмерло. Назва «баба» означає статус жінки, на відміну від «дівки» вона заміжня і може бути при надії. «Бабою» називають і повитуху, а слово «бабувати» означало приймати пологи і доглядати новонароджену дитину та породіллю. До того ж господині дуже переймалися, наскільки виростуть великодні баби під час випічки, чи збільшаться у розмірі, чи не сядуть, бо від того, згідно народних вірувань, залежить врожай, добробут і щастя родини. Це дає підстави висловити гіпотезу, про те, що великодня «баба» випікалася на пошану аграрному

культу родючості і уособлювала вагітність, зачаття нового урожаю. Вона могла бути уособленням богині родючості Макоші або Матері Сирої Землі, які за уявленнями селян у цю пору року знаходилась при надії, або бути жертвою для них. Згідно давніх українських традицій першим шматочком освяченої баби завжди пригощали корову, і лише потім розговлялися нею самі. Корова годувальниця, була однією з іпостасей богині родючості. Залишки освяченої паски (баби) закопували і на хлібній ниві, щоб був гарний урожай. Це дарунок Матері Сирій Землі. Окремо випікали хліб для вшанування померлих родичів, який на Проводи несли на могили. Його зазвичай пекли у Чистий Четвер або після Великодня напередодні Проводів. Він був менш здобний і мав білий колір. Що ж стосується власне великоднього хліба, то у наш час на Поділлі більшість респондентів вказують на два його види – здобні жовті великодні баби і більш пісний білий хліб для покійних предків (куличі, паски). С. Килимник пише про три види великодніх пасок – жовті, чорні і білі. Жовті баби − на пошану сонцю, білі – померлим родичам, чорні господарям (людям), або родючій землі [4, с.44-45]. Не виключено, що культ родючості і культ сонця могли вшановувати одним хлібом – «бабою» в якому міфологічно поєдналися два начала – вологе жіноче Матері Сирої Землі і вогняне чоловіче (енергія сонця). Інформація про чорні паски найбільш розпливчата, що туди додавали, з якого борошна

випікали і як саме використовували автор детально не описує. Додаткової інформації про чорні паски з інших джерел ми також не знайшли. Тому зупинимося на виготовленні найбільш поширеної великодньої випічки – жовтої і пухкої великодньої баби. Тісто для великодніх бабів, готують з найкращого пшеничного борошна. Дріжджі вчиняють на молоці, додають багато яєць або лише яєчних жовтків, цукру, масла, олії, а також родзинки, ваніль, корицю. Поклавши тісто у бабинці ставлять його підходити, а щоб баби гарно зійшли на край посудини зверху кладуть освячені вербові гілочки, щоб баба була пухка, як вербові котики. З тістом поводяться дуже обережно, кладуть та пересувають легесенько, «щоб баба не розтрусилася і не сіла», уникають протягів, «щоб баба не застудилася» [1]. Поверхню баби прикрашають магічними знаками. Серед них найчастіше зустрічається хрест. Християни пов’язують знак хреста з розп’яттям Ісуса. У давній українській культурі хрест може бути символом землі – чотири сторони світу, а також символом сонця. До речі, на обличчі ляльки мотанки, яку можна вважати символом Великої Богині, також знаходиться хрест. Крім хреста на поверхні великодньої баби можна побачити шишку (ружу), квіти, листочки, сонечка, птахів, вужиків. Серед прикрас великодніх бабів, що були представлені на обласній виставці (м.Вінниця 2004 р.) з села Крищенці Тульчинського району, ми бачимо сонечка, вужики і листочки, а з села Ставки Піщанського – хрест із косичок, чотири пташечки повернуті дзьобиками до центру, і знаки сигми (вужика). Анастасія Юріївна Петечук з села Ставки, розповідає, що перейняла символіку великодньої баби від матері прикрашає нею свою великодню випічку з тих пір, як сама почала господарювати. Вадим Мицик описуючи прикраси великодніх бабок Черкащини також вказує на описані вище узори. «Бабки із Тального, Легедзиного мають такий узор: Від пишної шишки на чотири сторони відходять листки-закрутки. На багатьох бабках є зображення шишки-сонця, яка зліплена в обертальному русі. На витворах із Стебного (Звенигородщина) через верх покладено прямий хрест, а в центрі – пишну квітку шишку. Поміж проміжками хреста виліплено шишечки або

пташечки»[5, с.12]. За словами Олекси Воропая у давнину поверх паски викладали орнаменти у вигляді жайворонка із складеними вісімкою крильми, колосок, баранячі ріжки та квіти [6, т.1, с.376]. Отже символіка великодньої баби втілює весняне відродження природи. Тут поєднано знаки землі (хрест), сонця (шишка із завитками, сонечка з промінцями), води або вологи (хвиляста лінія, вужик), які повинні забезпечити вирощення майбутнього урожаю, а також символи весни – квіти, листочки (символ весняного проростання, гону), птахи (за народними віруваннями приносять весну на своїх крилах, а також можуть символізувати душі померлих предків). Випікання бабів супроводжується багатьма повір’ями та обрядовими діями. Піч для випікання великодніх бабок розпалюють торішніми освяченими котиками, якщо кинути китицю у вогонь – дух недобрий не прилетить до хати. Коли спечені баби діставали з печі і виймали з бабинців то качали їх по рушникові на столі і промовляли: «Щоб хліб був такий гарний і величний, як ти гарна і велична». Це робилось для того, щоб хліб не виліг на полі [7]. У давнину, великодній хліб завжди освячували на світанку, коли сходить сонце. В селі Дзигівка Ямпільського району літні люди вважають, що освячені баби можна їсти лише до обіду, поки сонце піднімається над горизонтом, а після обіду не можна, бо буде погіршуватись зір і можна взагалі осліпнути [8]. В народі вірять в особливу силу великоднього хліба, шматочок освяченої бабки брали з собою як оберіг, вирушаючи у дорогу, іноді його замотували у рушник і підв’язували на поясі. Якщо в лісі вчепиться блуд, то треба було походити коло дуба за сонцем три рази і згадати, якого в цьому році числа був Великдень і скільки пасок-бабів було спечено, вимовляти цифри вголос. Тоді розвидниться в очах [9]. А ще на Поділлі побутує повір’я, згідно з яким польові миші, скуштувавши шматочок освяченої паски перетворюються на кажанів (летючих мишей) і більше не можуть псувати зерно [10, a.10]. Отже висока здобна випічка, що випікається в Україні до Великодня на пошану культу родючості носить назву «баба» або «бабка». Поряд з нею, схожий за формою, але більш пісний білий хліб, який випікається на пошану культу померлих родичів називають «куличами» або «пасками». В наш час великодній хліб здебільшого не

розділяють за призначенням і випікають на пошану воскресіння Ісуса Христа, його несуть до храму на посвяту, з ним же йдуть на могили померлих родичів. Найбільш вживаною назвою такого хліба в Україні в наші дні стало слово «паска», хоч в багатьох селах люди по традиції називають великодню випічку «бабами».

Джерела

1. Записано від Творуна Петра Гавриловича 1908 р.н. та Творун Марії Миронівни 1906 р.н. с. Хижинці Вінницького р-ну, Вінницької обл. 2. Записано від Колос Ганни Олександрівни, 1930 р. н. с. Думенки Хмільницького р-ну, Вінницької обл. (Записала Корешкова А. Д.). 3. Ципишев С. Хлібні вироби у календарній обрядовості Хмільниччини //Аркасівські читання: Україна в контексті історичного розвитку Східної Європи: матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції (17-18 квітня 2015 р.). – Миколаїв: МНУ ім. В. О. Сухомлинського, 2015. – С.219-221 4. Килимник С.І. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. – К.: Обереги, 1994. – Кн. 2. (т.3. Весняний цикл, т. 4. Літній цикл). – 528 с. 5. Мицик В.Ф. Син землі і сонця: Художнє хлібопечення Шевченківського краю. – К.: КВІЦ, 2005. – 40 с. 6. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Т. 1. – 456 с.. 7. Записано від Корешкової Антоніни Дмитрівни 1970 р.н., с. Думенки Хмільницького р-ну, Вінницької обл. 8. Записано від Репещук Ніни Гнатівни 1925 р. н. с. Дзигівка, Ямпільського р-ну Вінницька обл. 9. Записано від Дубенюк Марії Федорівни, 1925 р. н.. с. Думенки Хмільницького р-ну, Вінницької обл. (Записала Корешкова А. Д.) 10. Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Ф. 1-5, од. зб. 428. Записано М. Рябим в с. Кукавка Могилів-подільського району в1926-1932 рр.

Кандидат історичних наук, доцент ВННІЕ ТНЕУ Світлана ТВОРУН

* Нематеріальна культурна спадщина

Актуальність і тонкощі нематеріальної культурної спадщини В (за матеріалами семінару Мінкультури і УЦКД від 29-30.05.2018 р.)

контексті су- нівської кераміки». Безумов- сія покладена Міністерством часних проблем но, це перший наш успішний культури України на Україндуховної куль- крок в цій справі, який дався ський центр культурних дослітури людства збереження і не просто. Поступово праців- джень (УЦКД). 29-30 травня популяризація нематеріальної ники Вінницького ОЦНТ опа- ц.р. УЦКД провів змістовний культурної спадщини (НКС) новують і підвищують свою семінар для відповідальних за набуває все більшої актуально- кваліфікацію в цій особливій виявлення і охорону елементів сті і гостроти. Як відомо, Кон- галузі культури. В кожному НКС працівників усіх обласвенція ЮНЕСКО від 17 жовтня районі області ведеться робо- тей України. Голова Експертної 2003 року « Про охорону нема- та по розгортанню і охоплен- ради з питань нематеріальної теріальної культурної спадщи- ню всіх об’єднаних громад по культурної спадщини при Міни» Україною була підписана виявленню і вивченню наяв- ністерстві культури України п. в 2008 році, що стало почат- них елементів нематеріальної Фетисов Ілля, який був одним із головних доком впроповідачів на вадження семінарі, деконцепцій тально проКонвенції в а н а л і зу ва в нашій дерсучасні вижаві. Вімоги стосовнниччина но заповнепоступово і ння одного неухильно з найголовр о з го рт а є ніших і найактивну діскладніших яльність в документів даній галузі на елемент кул ьту р и , НКС – облістворивкової карти. ши при Якість підгоуправлінні товки облікультури і кової карти мистецтв є визначальВінницької ною умовою ОДА гроу с п і ш н о го мадську про суванРаду з форня елементу мування НКС до Наобласного Польові дослідження: ціонального реєстру елеВолодимир Титаренко та Фросина Міщенко та Міжнародментів неманих списків. В теріальної культурної спадщини Вінниць- культурної спадщини з метою даний час в Україні впроваджукої області. Протягом кількох оформлення відповідної до- ється нова форма облікової каростанніх років активної праці кументації і подачі її для вне- ти, затвердженої наказом Мінічленами Ради було складено сення в списки різних рівнів, а стра культури України № 1319 орієнтовний початковий пе- саме, районних, обласних, на- від 11.12.2017 р. Нова форма суттєво спрощена і містить релік елементів НКС Віннич- ціональних і міжнародних. чини, один з яких в даний час Специфічні особливос- всього 6 розділів (попередня прийнятий експертною радою ті нематеріальної культурної форма мала 14 розділів). Немає сенсу в даній статті до включення в Національ- спадщини потребують від ний перелік елементів НКС. залучених до її охорони пра- переповідати детально всі виМова про елемент «Традиція цівників постійного навчання ступи учасників семінару, поорнаментального розпису буб- і вдосконалення. Саме ця мі- скільки УЦКД видав окрему

брошуру з матеріалами семінару і вона буде поширюватися Вінницьким ОЦНТ для відповідальних за збереження елементів НКС в районах Вінниччини. Така брошура буде корисною в практичній роботі на місцях для всіх працівників, хто здійснює виявлення елементів НКС і підготовку документального досьє на них для просування до списків всіх рівнів. Слід зауважити, що представники областей під час роботи семінару проявили високий рівень зацікавленості і компетентності, активно ділилися досвідом роботи, обговорювали актуальні проблеми, що постають в процесі роботи по виявленню, ідентифікації та збереженню елементів НКС. В роботі семінару взяли участь представник Міністерства культури Інна Божко, директор УЦКД Ірина Френкель, співробітники УЦКД Валентина Телеуця і Лілія Снігирьова. Лейтмотивом виступів і обговорення проблем звучали теми актуальності нематеріальної культурної спадщини в сучасному культурному житті, як активного чинника збереження і розвитку культури в цілому, так і потужного світоглядного імпульсу для суспільного усвідомлення значимості етнічної ідентичності, що сприяє сучасним державотворчим процесам в Україні. Було розкрито привабливі перспективи участі України в міжнародному процесі виявлення, вивчення,

Свищики Тетяни Шпак збереження і розвитку елементів нематеріальної культурної спадщини, адже українці давно мають усталену репутацію талановитої і творчої нації і спадок їх має незаперечну цінність для всього людства. Отже, поступ України в справі впровадження концепцій Конвенції про збереження елементів нематеріальної культурної спадщини набирає інтенсивних обертів, і це відчутно як на рівні урядових структур, так і на місцевому рівні районів і об’єднаних територіальних громад. Поступово працівники, що відповідають за НКС в районах, набувають необхідних знань на курсах та

Сергій Бугай веде екскурсію для школярів

семінарах, на нарадах різних рівнів. Особливо успішно діють активісти в Шаргородському, Гайсинському, Липовецькому, Тульчинському районах, де створено громадські районні ради з питань НКС і розпочато практичну роботу по виявленню елементів НКС для занесення їх до списків. Зрозуміло, що на початках цієї роботи постає багато труднощів в адекватному розумінні специфічних термінів, в формулюванні відповідей на певні питання облікових карт, в підготовці необхідних документів, що передбачені вимогами Конвенції. В подоланні наведених перешкод провідна роль відведена Вінницькому ОЦНТ, який здійснює методичну допомогу та консультації на всіх рівнях. Саме системний підхід, що передбачає тісний вертикальний взаємозв’язок, коли концепції Конвенції швидко і легко доступні для самих нижніх ланок, які, відповідно, породжують зворотний зв’язок, що забезпечує легкість і якість процесу оформлення досьє на елемент НКС. В даний час набуває актуальності проведення в районах області практичних

одноденних семінарів для членів громадських районних рад з питань НКС з метою навчання методів і способів виявлення, вивчення і підготовки відповідних документів та матеріалів для оформлення виявленого елемента та подання його до певного списку районного чи обласного рівня, з подальшим просуванням до Національного та Міжнародного списків. Мусимо визнати, що не в усіх районах Вінниччини ведеться належним чином робота з НКС, тому проведення одноденних семінарів суттєво може вплинути на активне зрушення цього процесу, активізацію інтересу в працівників закладів культури та освіти, а також у носіїв елементів НКС. Нематеріальна культурна спадщина охоплює надзвичайно широкий аспект національної культури українців – це і наш фольклор, пісенні традиції села чи округи, орнаментальні та образотворчі традиції в народному мистецтві, обрядові традиції в найрізноманітніших сферах суспільного життя, традиції національної кухні, звичаї і т.п. Але є

Створюється бубнівський розпис особливе застереження, якого чітко дотримується ЮНЕСКО і, відповідно, експертна рада при Міністерстві культури , а саме, до списків вносяться лиш «живі» елементи НКС, тобто, ті, що продовжують побутувати в суспільному середовищі, в нашому сучасному житті. Елемент НКС, що втратив застосування в проявах сучасного життя, до переліків не заноситься. Це важлива і визначальна обставина в даній роботі. До особливих умов слід віднести і ту обставину, що в процесі виявлення і провадження елемента НКС важливу роль відіграє участь носіїв елемен-

та, адже без їх згоди та ініціативної ролі елемент неможливо зареєструвати. Це ключова обставина і потребує уважного ставлення працівника, що провадить оформлення документів і матеріалів до подання на розгляд експертної ради. Також, експертна рада при розгляді документів на елемент НКС, звертає увагу на участь в підготовці елемента громадськості, тобто, зацікавлених осіб із місцевої громади. Список зацікавлених осіб з особистими підписами обов’язково додається до документів досьє, засвідчуючи суспільну значимість даного елемента НКС. Отже, нематеріальна культурна спадщина в час інтенсивного розвитку комунікативних і інформаційних технологій набуває актуальності і цілком виправданої значимості в загальному річищі культурологічних процесів. Історичні та суспільні обставини диктують нам необхідність нашої відповідальності та уваги до цієї важливої грані суспільного розвитку. Мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

Бубнівське гончарство

Роботи сучасних майстрів Вінниччини, створені в традиціях давніх гончарних осередків області

* Село на Поділлі

Ті, що тримають Україну Презентація книги «Вила» у сільському будинку культури

Труд і піт, і пісня легкокрила, Сум і радість, слова первоцвіт… Є таке село, що зветься Вила, Світ добра й любові – цілий світ Жанна Дмитренко

авіть якщо через роки згадаю про Вила, то з глибин пам’яті вирине фільм про українську вишиванку «Спадок нації», розповідь про народну співачку з Вил Наталю Матеїшин, чудові вірші вилян про рідне село, народні пісні, що їх співав «Оберіг» і вражаючі відеозвернення земляків з-за кордону, повні туги і жалю за цим селом, що з нього почи-

про село, то ж директор СБК Олена Вихованець і бібліотекар Вікторія Ревера з досвітку «на посту». Експозиція готова. Оркестр грає. Залишились останні штрихи: звіритись за сценарієм, за концертною програмою, підготувати чай для гостей, дати інтерв’ю журналістам стосовно цього неординарного заходу. Авжеж, не кожен рік книжка про село виходить. Сам голова Вінницької обласної ради приїжджає, бо для вилян він не лише очільник Вінниччини, а й їхній односельчанин Анатолій Олійник, який доклав чимало зусиль, щоб книга Надії Подкопаєвої та Юлії Белінської, що так і зветься − «Вила», побачила світ. Вилянам пощастило на цікаву історію, і на авторів, адже Надія Дмитрівна теж їхня односельчанка і теж з сім’ї Олійників. Тут вчилась у школі, звідси по-

Вручення нагороди односельцям чинала свій трудовий шлях, тут написала перші налися їхні дороги у світи. вірші про своє село. Незабутні враження. Неповторні емоції. Надія Дмитрівна приїхала зранку з ТомашпоАле хочу повернутись у той день, коли ми мистецьким десантом їхали травневими заквіт- ля, де працює вчителькою, викладає зарубіжну чаними шляхами на Томашпільщину до села, де літературу. Про це село і про цей клуб, про своїх односельчан вона може розповідати годинами. А дві річки зливаються в одну. Отож, під’їжджаємо до Вилянського будин- перша згадка про село, як розповідає Надія Подку культури. Музики зустрічають нас козацьким копаєва,за однією з версій, сягає 16 століття. Немаршем. І хоч до урочистостей ще далеко, але мо- забаром Вилам виповниться 420 років. Промовибілізуюча сила вальсів та польок сільського орке- сту селянську назву Вила люди пов’язують з тим, стру закликала вилян кидати всі домашні справи і що дві річки Русава і Томашпілка, зливаючись в поспішити зайняти місця в залі, чи роздивитися у одну, творять рисунок, схожий на це одвічне сефойє виставку розмаїтого вишиваного добра, або лянське знаряддя. Стосовно історії клубу, то про нього потроху ж просто поспілкуватися з тими, кого вже давно не бачили. Тут, в будинку культури, живуть спога- розказували всі – і бібліотекар, і директор СБК, ди про юність, про танці після кіно, про концерти і Надія Дмитрівна, і Анатолій Олійник. В них свої згадки про сільську сцену, на якій кожен спісільських аматорів, про творчі зустрічі. А нині день особливий – презентація книги вав або вірші читав, про вилянських співаків та

Презентація переросла в народні гуляння про завідуючих закладу. Перший клуб з’явився, як згадують старожили, у 1928 році. Вже після Вітчизняної війни хату священика переробили на клуб, яким довго керував Микола Федорович Колісник. Далі до 1975 року його очолювала Катерина Афанасіївна Юрій. Від неї прийняв естафету Володимир Степанович Яровий з 1975 по 1997 рік. А в 1980 році розпочалося будівництво будинку культури. На жаль, зводили його на місці старовинної дерев’яної церкви,збудованої колись без єдиного цвяха. Новобудову введено в дію у 1984 році. Це був будинок культури на 320 місць, збудований силами колгоспу. Тут проситься ліричний відступ, щоб бодай кількома реченнями вшанувати людину, завдяки якій, у селі, як жартують односельчани, «був повний комунізм». «Наша головиха», «наша Марія Микитівна» − з такою любов’ю згадують її у селі. Ось уривок з нарису Надії Подкопаєвої: «Проста і мудра, добра і сувора, вимоглива до себе і до інших. Коли вона очолювала колгосп, він був тричі мільйонером. Ця жінка ініціювала і завершила будівництво школи, будинку культури, будинку тваринника з душовими і їдальнею, а також профілакторій, лазню, ферми, дороги…Все процвітало у Вилах: тваринництво, (зокрема вівчарство), рослинництво, садівництво. Навіть шовкопрядів вирощували для потреб Міністерства оборони. В урочищі Калинки було висаджено плантацію шовковиць. Жодне село в районі не мало стільки орденоносців, а сама Марія Микитівна нагороджена орденом Леніна, орденом Трудового Червоного прапора, орденом Знак Пошани. Цим орденом і колгосп нагородили. Всіх дітей годували у дитсадку і в школі, а Марія Микитівна, на той час − член бюро райкому і обкому, про свої статки не дбала, жила з сім’єю у простій селянській хаті і на автомобіль так і не розжилась». Отож Бу-

динок культури у Вилах береже пам’ять про цю сподвижницю. З 1997 рік по 2001 Вилянським СБК керувала Накорчевська Галина Володимирівна. З 2001 по 2010 директором був Мельник Віталій Миколайович, який нині керує духовим оркестром і народним аматорським ансамблем «Оберіг». З 2010 по 2016 рік заклад очолювала Загроцька Галина Віталіївна. І зовсім недавно, у 2017 р., призначена на цю посаду Олена Вихованець. Святкові дійства, концерти, народні гуляння, виставки… все впродовж років відбувалось на широкій сцені Вилянського СБК. Колектив «Оберіг» відтоді став активним учасником обласних та всеукраїнських заходів: Всеукраїнське свято Гната Танцюри (2006р.), гостини у Ганни Секрет (2002 р.), фестиваль борщу у Правилівці (2009), обласний фестиваль «Світанки над Россю» (м.Погребище 2010 р.), обласний фестиваль «Одвічна Русава», фестиваль у Воробіївці, новорічні святкування в палаці «Україна» і т.д. У 2010 році Вилянський СБК займає ІІІ місце на обласному огляді-конкурсі сільських клубних закладів. Слід сказати про вагомий внесок вилянської бібліотеки у розвиток культури на селі. Одним з напрямків її роботи є краєзнавство. З 2006 року при бібліотеці діє краєзнавчо-пошуковий гурток «Подоляни». Гуртківці збирали матеріал до музейної кімнати. Тут ще не багато експонатів, але давні вишиті сорочки одразу привертають до себе увагу відвідувачів. Бібліотекар Вікторія Ревера вважає бібліотеку тим місцем, де зберігається пам’ять про історію і культуру села. А довгождана книга про село займе тут віднині чільне місце. А от сьогодні у стінах Вилянського будинку культури, який чимало

Народний аматорський ансамбль «Оберіг» Вилянського СБК виступів бачив і чув, відбувається презентація довгоочікуваної книжки про село. Ведуть її Вадим Вітковський (Голова обласної організації НСПУ, редактор журналу «Вінницький край») та Надія Подкопаєва. Насамперед надають слово голові обласної ради. Анатолій Олійник з почуттям душевної відради привітав односельців, однокласників, друзів і сусідів з такою визначною подією: «Де б не жив я і де б не бував (а бувати доводилось в багатьох країнах), завжди душею і серцем линув до рідних місць, до батьківського порога, до землі, що її топтав босоніж, де закопана моя пуповина…З далеких дитячих та студентських років мріяв про те, щоб до мого рідного села прийшли блага цивілізації, щоб про моїх

трудолюбивих , привітних та щирих земляків була видана книга. От і настав цей час. Я зробив для цього все, що міг, мої дорогі земляки.» Найстарішим побажав здоров’я, а найменшеньким, народженим у 2018, − Артемкові Вихованцю, Сашеньці Шикирявій, Настуні Колісник вручив вишиті сорочечки від міжнародного громадського об’єднання «День вишиванки», «щоб росли справжніми українцями і не забували про рідне село». Анатолій Дмитрович чимало зробив для збереження села і громади. Перебуваючи на різних посадах, − голови Томашпільської РДА і районної ради, голови Вінницької ОДА та обласної ради, – він завжди тримав в полі зору рідне село і всіляко сприяв землякам. В тому, що вони

Вилянський духовий оркестр

мають газове опалення в домівках та водогін – його заслуга, його причетність. Згадував перші дитячі прикрощі, коли пас гусей і корову, перші досягнення в школі, батьківські настанови і нагінки, а, найголовніше, те, що тримало громаду вкупі впродовж непростих років: людська приязнь, взаєморозуміння, толерантність у стосунках, взаємодопомога і спільна праця, яка тримає наш рід, як зерна в колоску, як житні стебла у снопі. Про це вели мову і голова Томашпільської районної ради Дмитро Коритчук, і поетеса Ніна Гнатюк, заступник голови Міжнародного Вінницького земляцтва у Києві. Тих думок і згадок було чимало, і кожна відкривала незабутні імена людей скромних і прекрасних. Виступ Ольги Томашівни Колісник нагадав усім про їхнього земляка Йосипа Колісника, який воював разом з Олесем Гончарем, вчився разом з героєм книги Воронцовим в командирській школі, а згодом залишив спогади про все, відворене в романі «Прапороносці». А якою була і є вилянська громада, засвідчив ще й відеофільм, що його організували ініціатори цього дійства, в тому числі й начальник відділу культури Томашпільської РДА Олена Сікал, яка зранку чаклувала біля комп’ютера. Насамперед побачили відеозвернення народного депутата України Івана Дмитровича Спориша, який привітав усіх з презентацією книги. А коли на екрані з’явилися односельчани, які проживають нині в Росії, Ізраїлі, Туреччині, − сердечні емоції пролились через край слізьми, вигуками, аплодисментами. Донька славнозвісної Марії Мушинської − Людмила Заворітня з Білгорода дякувала односельчанам за те, що бережуть пам’ять про її матір. Людмила була у вишитій сорочці, яку їй, а також дітям вишила і надіслала Надія Подкопаєва, щоб у тій, нині не дружній Росії, не забували своє, рідне. Викладач консерваторії Анатолій Боднар, вихованець духового оркестру вилянського клубу,

який згодом закінчив Вінницьке музучилище (клас контрабаса) та Одеську консерваторію, ніби запросив їх на концерт, в якому звучала сольна партія віолончелі у його виконанні в незнайомому місті Афьенкарахісар (Туреччина). В цю країну його було запрошено після одного з конкурсів, де Анатолій брав участь. І всі заговорили про те, що в часи їхньої юності кожне село мало свій духовий оркестр, а деякі села навіть по два і три колективи. І тоді поет Михайло Каменюк прочитав свою знамениту «Баладу про григорівський оркестр». А Наталя Медецька розповіла про народну співачку з Вил Наталію Матеїшин, з уст якої записано стільки народних пісень. І хоч запис був занадто старий і неякісний, люди з великою увагою і любов’ю слухали ті пісні, які до скону берегла ця жінка. Ой вербо, вербо, Де ти росла, Що твоє листячко Вода знесла… Ось на сцену вийшов житель Німеччини (Баварія) Андрій Заєць і сказав, що його «тримає Україна і рідне село». Як виявилось згодом, Андрій – автор букваря для глухонімих дітей. В свій час він створив його разом з матір’ю своєї покійної дружини, яка працювала вчителькою. Цей букварик став у великій пригоді дітям, і що цікаво, − у Східній Україні його переклали російською мовою. На жаль, нас ще й тоді розділяли. Коли Андрій Заєць прочитав власні вірші, односельчани нагородили його бурхливими оплесками. До батьківської хати Я з поклоном зайду, На світанку із татом Пожену череду… Я згадати зумію Через тисячі діб, Як вилянську олію Батько мастить на хліб

Хай життя вечоріє… Нижче мій небосхил, Знаю, серце зігріє Вишиванка із Вил Письменники, присутні в залі, високо оцінили щирість поезії Андрія, його патріотизм справжній, непоказний. Поруч вилянського «німця» – його дружина Аніта Шнайдер в українській вишиванці. Не дивно, що в цьому зеленому розмаї, серед цих розкішних урочищ і рік-сестер зростали поети. Надія Подкопаєва оспівала у віршах поетичний вилянський дивосвіт:Зарудку, Млинівку, Калинки. Ця краса надихала її на творчість, особливо дивовижний Погорений млин, збудований у ХІХ столітті. Це була чотирьохповерхова будівля з контрактовим млином, постоялим двором, складами. Коли конкуренти найняли зловмисника, щоб спалив його подвір’я, верх згорів, але міцна цегла і нині тримає стіни. Вже століття він стоїть без накриття, але й досі красивий, як пише Надія. А Ляхова долина, назва якої пов’язана з Коліївщиною, «коли населення організувало похід на село Серби з метою визволення Гонти»… Прекрасні вилянські топоніми не одного надихали на творчість – і поетів, і вишивальниць, і співаків. Де б не була, завжди пам’ятаю Рідні Вила, милий дивосвіт, Він живе, земний куточок раю, В спогадах з моїх найкращих літ. (Н.Подкопаєва)

А гості свята радо вітали вилянських поетів – учителів, робітників, майстрів, тих, чиє слово народилось серед оцих левад. Михайло Каменюк, Вадим Вітковський, Ніна Гнатюк, Віктор Цимбал, а також фотохудожник Олександр Гордієвич та директор департаменту внутрішньої політики Світлана Василюк перейнялись тим високим піднесенням, яке витало в залі сільського будинку культури. Всіх вразив фільм «Спадок нації». Це ода українській вишитій сорочці, яка має сакральне значення на культурному просторі України, і тому фільм органічно вписався в контекст цього дійства, наснаженого любов’ю до рідної землі, до народної творчості, на яку такий багатий цей край. У розділ книги «Талановиті односельці» внесено майстра лозоплетіння Раїсу Кемінь, живописців Надію Боднар, Миколу Сауляка, вишивальниць Любов Хімій і Софію Сауляк, ткаль Фросину Попову, Валентину Решетнік, Марію Боровнєву. Ось вона підходить до сцени, старень-

ка майстриня, творець вилянських килимів, щоб привітати односельчан з такою визначною подією. Улюблениця вилян, Раїса Кемінь, не лише майстриня, а ще й автор пісень, співала під гітару про батька, про рідне село, а також пісню на вірші Н.Подкопаєвої «До щирості тягнулася душа». Всі знають про її нелегку долю, про золоті руки, що вміють і кошики плести, і вишивати, і на гітарі грати. На вірші Надії Дмитрівни жіночий вокальний дует співав пісню «Вишивала жінка рушники», яку автор присвятила Софії Сауляк. Отож вилянські аматори радували земляків своїми виступами. Народний аматорський ансамбль «Оберіг», як і належить, тримав патріотичний дух. Пісні «Встань, козацька славо», «Село в долині», «Військо зайшло в село» ніби доповнювали все сказане і пережите сьогодні. Історія давня і сучасна, війна колишня і нинішня, людські долі, трагедії і драми, сподівання на майбутнє – все складалось в дивовижну мозаїку. Зі сльозами на очах пом’янули загиблих. Чоловічий ансамбль виконав пісню «Нас війна не там зустріла». А дитячий колектив «Візерунки» своїми хореографічними картинками нагадав усім, що життя продовжується, і композиція «Перлина України» якраз і була тим життєстверджуючим акордом, який пролунав на сцені рідного будинку культури, що сьогодні акумулював всі настрої, думки, сплески емоцій. Це учні вилянської школи демонстрували свою виконавську майстерність. Директор школи Любов Вихованець з гордістю говорила про майбутнє села, про вилянських талановитих школярів, як-от ці танцюристи або Анастасія Медецька – неодноразова переможниця вокальних конкурсів, яка сьогодні співала «Єднаймося, друзі». Коли учитель музики Вилянської школи, улюбленець односельчан Олег Стебельський заспівав «Українська родина», всім було зрозуміло, що це пісня про них, про їхнє село. Усі вони – і сивочолі земляки, засмаглі на вилянських вітрах історії та сільських городах, і діти, що наче маківки цвіли на сцені, і гості, які в честь такої події звідусюд приїхали у Вила – всі, як є, тримають Україну нині і завжди своїм трудом і талантом, людяністю і добротою. Живе у ньому правда повносила, У цім селі з промовистим ім’ям – Простим, вагомим, недвозначним – Вила! Герої книги, честь і слава вам! Жанна ДМИТРЕНКО

Дорога до храму

усі часи храм Божий був для людини тим оазисом добра, віри та любові, до якого приходили спраглі душі, щоб сповнитися Божої благодаті та мати сили іти далі по нелегкій дорозі життя, яке суціль зіткане із людських злетів та падінь. У житті кожного трапляються події, коли сподіваєшся лише на Божу милість; хтось у цей час впадає у відчай, втрачає надію на краще, а когось Господь приводить до себе… Різні бувають ситуації, але якщо людина з Богом, якщо поруч мудрий священнослужитель, а в пріоритеті – любов до ближнього – це вже запорука душевного миру та Добра, яке зазвичай, розходиться, як морські хвилі, та долучається до найпотаємніших сховок людської душі. У Тульчині є декілька храмів, одна з них найдавніша – церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка знаходиться в історичній частині міста. Перший Успенський храм було побудовано ще в 1730 році. У народі церква мала назву «замкової». Та в горнилі пожежі вона згоріла і натомість було споруджено тимчасову каплицю. А уже в 1789 році, трохи в іншому місці, на кошти тогочасного власника міста графа Станіслава Щенсного Потоцького було споруджено кам’яний храм, який і дожив до наших часів без радикальних змін. Сьогодні це пам’ятка архітектури національного значення (Постанова Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 р. № 970) та ошатна окраса нашого міста. Церква побудована в класичному стилі, цегляна, хрещата у плані (висота – 22 м, ширина – 11 м), одноглава (барабан і верх одноглаві). До східної частини з обох боків примикають вузькі бічні приміщення. Престол один – на честь Успіння Божої Матері (28 серпня – храмове свято Успіння Пресвятої Богородиці з благодійною трапезою). Навколо кам’яна огорожа на кам’яному фундаменті, що датується 1872 роком, згодом споруджено і дзвіницю (висота – 19 м, ширина – 6 м), яка розташована на місці колишньої

* Подільські дзвони

дерев’яної, з північної сторони від храму. Дзвіниця відрізняється струнким силуетом, цегляна, двоярусна. Слід зазначити, що огорожа і дзвіниця чудово збережені та доглянуті. Не так давно було реконструйовано головний дзвін. Давні перекази донесли до нас, що церква будувалася майже сім років, і при її закладці було використано каміння із церкви, що згоріла раніше, і сам граф Станіслав Потоцький приймав безпосередню участь у тому будівництві. А із архівних документів достеменно відомо, що будівельником храму був священик Павло Голубовський. Про нього зберігся лист від 1820 року тогочасного власника міста Мечислава Потоцького (сина Станіслава) на ім’я Подільської Духовної Консисторії. У листі граф просить щоб замість П.Голубовського, який прослужив 50 років добросовісно та у мирі з усіма, багато попрацював при будівництві, назначити священиком церкви його зятя – Олександра Юркевича (цей лист було передано у 1893 році в Подільське Єпархіальне сховище). Історичні записи донесли до нас імена настоятелів храму в ХІХст: Олександр Юркевич, Іоанн Якубович, Іосиф Томашевський, Григорій Звенигородський, Єфрем Витебський, Іоаким Грепачевський, Іоанн Кохановський, Дмитро Нікольський, Павло Савлучинський, Федір Добржанський, Олексій Оппоков. Сьогодні церква Успіння Пресвятої Богородиці – те джерело чистої Божої благодаті до якого линуть наповнитися, збагатитися щирої Господньої милості. Тут по-родинному тепло, і в цьому немала заслуга настоятеля храму протоієрея о. Григорія (Курдія), який уже понад двадцять років служить Господу на цьому приході. Саме його зусиллями храм, який налічує 229 років, має належний вигляд (щороку силами прихожан проводяться роботи по благоустрою церкви та прилеглої території). У самому храмі, в якому, на жаль, не збереглися твори мистецтва минулих століть, є декілька сучасних святинь – це мироточиві ікони та прекрасний настінний розпис минулого століття. Колишній вихованець недільної школи, а нині студент Брацлавського агроекономічного коледжу Попелічев Богдан написав вірша, присвяченого церкві Успіня Пресвятої Богородиці. Дорога до храму у кожного є. І душу людську Господь приведе. У церкву Успіння я ранком іду Та всю Літургію Бога молю: Пошли, Боже, миру на нашій землі – По всій Україні, і в нас в Тульчині. Хай мирно буяють сади на весні Та більш не лунають залпи війни. Підготовлено науковим співробітником з пам’ятко-охоронної роботи та туризму Тульчинського краєзнавчого музею Людмилою ЩЕРБАНЬ

* Презентація книги

Ой, ладо, сонечко, грай, та й на добрий наш край

Ой світило сонечко вранці, Ой ходили дівоньки вранці. Ой грай, сонечко, грай, Та на добрий наш край, На поля, на лісочки, На зеленії садочки. Ой, ладо, сонечко, грай, Та й на добрий наш край. Веснянка з с.Лозове Чернівецького району

ожна країна, народ, нація береже свою традиційну культуру, як найдорожчий скарб, розуміючи, що саме з цього джерела живляться всі наступні покоління. І сьогодні, в час, коли глобалізація стирає всі кордони, наш обов’язок − зберегти духовні закони предків, традиції та звичаї, які ввібрали найцінніший досвід, просіяний крізь тисячоліття. Серед цих скарбів – традиційна пісенна культура Кожна пісня, записана, зафіксована, покладена на ноти – це дорогоцінний камінчик, з яких збирається багате і коштовне намисто фольклорної спадщини. Майже сто таких «намистин» зібрала і зберегла для майбутніх поколінь провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості Тетяна Гарбулінська. Не просто записала, а й розшифрувала, поклала на ноти, зафіксувала село, район та інформацію про виконавців. Багато років, працюючи з фольклорними колективами Вінниччини, фольклористка з особливою увагою ставилася до календарно-обрядових пісень весняного циклу. Саме зустріч весни, сонця, відродження природи і життя породило могутній, життєстверджуючий пласт

пісенної обрядової культури. Веснянки були не просто піснями, в них поєднувалися магічні вірування, які демонструвалися через ритм, рух, звук, текст. Ліричні і жартівливі, закличні і величальні, хороводні та ігрові – тематика веснянок багата та різноманітна. В них змальовано оточуючу природу («Ой на траві, на мураві»), парування молоді («На городі льон, льон»), людські стосунки: соціальні («Хитрий дід») та жартівливі «Ішла дівка через двір». Веснянки багаті на символіку(кроковеє колесо – символ сонця, кострубонько – зими, орел – волелюбство), що вкотре підтверджує їхнє давнє походження. Вибравши 94 різножанрові веснянки, записані в 19 районах Вінницької області, Вінницький обласний центр народної творчості видав збірку «Зеленая дібровонько» («Нілан – ЛТД», Вінниця, 2017). Вихід збірки веснянок – це подія для поціновувачів подільської народної пісні, щоб веснянки, записані в різних регіонах Вінниччини, нарешті побачили світ у тих варіантах, в яких вони побутують в цих селах впродовж десятиліть. Видання доповнено фотографіями народних аматорських колективів Вінниччини, з якими не один рік співпрацює ВОЦНТ, і які стали джерелом пісенного фольклору для даного видання. Збірка стане в пригоді широкому колу поціновувачів традиційної культури: фольклористам, етнографам, співочим колективам, студентам. Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Леонід ТРАЧУК

Фото Владислава Вігуржинського

Заслужений працівник культури України, директор Тульчинського училища культури

Калинові мости

16, 17 травня в Тульчині відбувся обласний молодіжний етнофестиваль «Калинові мости», в рамках якого проведено регіональну науково-практичну конференцію «Традиційна народна вишивка на Поділлі»

же втретє Тульчин зібрав шанувальників традиційної культури на обласний молодіжний етнофестиваль «Калинові мости». Свято вирувало по всій площі перед величним палацом Потоцьких. Центральною алеєю розташувалися виставки старовини з різних сіл Тульчинського району:

Іщенко, Юлія Савчук та Галина Заєць, а корзини з лози можна було придбати у подружжя з Гущинець – Володимира та Наталії Ігушевих, а поряд – золотисті капелюхи з соломки Галини Чадюк. Витинанки і намиста з бісеру представляла вінничанка Ліна Концевич, вироби зі шкіри – Олександр Левенець, а народне малярство

Святковий концерт розписані полив’яні миски і глечики, давні ткані рушники та скатерки, і, звичайно ж, − вишиті сорочки – низзю, поверхницею, кучерявим швом, вирізуванням, шабаком – справжні скарби, створені руками наших пращурів. Поряд з ними свої роботи демонстрували сучасні майстри народного мистецтва, гідно продовжуючи давні традиції. Кераміку представили гончарі з Крищинець Тульчинського району Сергій та Світлана Погонці, вінничани Людмила Філінська, Вікторія Ніколаєва та Михайло Діденко, майстриня Ольга Цибуля з смт Вороновиця, а також викладачі Тульчинського училища культури Василь Рижий та Наталія Лавренюк зі своїми учнями. Вишивку демонструвала майстриня з Вінниці Людмила Голова та вишивальниця з Ямполя Алла Болгарська. Рогозяні кошики та капелюхи продавали майстрині зі Щіток Надія

показував Іван Горобчук з Вінниці. Майстри ділилися досвідом, проводили майстер-класи, а на сцені тим часом розпочався театралізований концерт «Хай стелиться вам доля рушниками». До участі з’їхалися колективи не тільки з усієї області, а й з Києва: троїсті музики фольклорного ансамблю «Будьмо» Київського коледжу культури і мистецтв, з Умані – народний аматорський вокальний ансамбль «Софія» та чоловіче вокальне тріо «Гонта» Уманського педагогічного університету ім.П.Г.Тичини. Українські народні пісні лунали площею, а на сцені показували обряд клечання дерну та закликання весни (фольклорно-етнографічний колектив «Самоцвіти» Красненківського СБК Іллінецької ОТГ), танцювали запальну подільську польку «Забаганку»

ни, провідний методист Вінницького ОЦНТ Володимир Титаренко, провідний редактор Вінницького ОЦНТ, голова громадської організації «Етномайстерня Коло» Наталія Сентемон, студент випускного курсу Тульчинського училища Володимир Ференц. Особливим гостем конференції, став етнолог, майстер народного мистецтва з вишивки Юрій Мельничук. Людина, яка все своє життя присвятила дослідженню традиційного мистецтва, етнограф з величезним досвідом експедиційної роботи, власник унікальної колекції старовинного одягу, Юрій Степанович провів майстер-клас з традиційного подільського строю, до якого долучились і учасниці Громадської організації «Етномайстерня Коло». Майстер-клас супроводжувався цікавими розповідями про традиції носіння елементів строю, про семантику та кольорову гаму вишивки, про традиційні жіночі Учасники та слухачі конференції прикраси та про головні убори дівчат і (хореографічний ансамбль народного танцю жінок Східного Поділля. Під час майстер-кла«Забава» Тульчинського училища культури), а су студентка училища культури перетворилася на завершення фольклорний гурт «Мокоша» на справжню подолянку кінця ХІХ століття, Вінницького училища культури і мистецтв вбрану за всіма традиціями дівочого та жіноім.М.Леонтовича влаштували справжнє вес- чого строїв Східного Поділля. няне свято з гаївками, веснянками, кроковим Виступ Юрія Мельничука на конференції колесом, яке з радістю «водили» юні учасники викликав велике зацікавлення у викладачів, фестивалю. студентів училища культури та всіх учасників За день до цього, у рамках фестивалю була конференції. Пропонуємо вам одне з досліпроведена регіональна науково-практична джень Юрія Мельничука про традиційну виконференція на тему «Традиційна народна ви- шивку Поділля. шивка на Поділлі». Доповідачами були: мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв Украї Наталя СЕНТЕМОН

Організатори, гості та учасники фестивалю

Красо України – Подолля Цей знаменитий вислів Лесі Українки стосується не тільки природи, краю, який з раннього Середньовіччя, а може й ще раніше називається Поділлям. Він стосується людей та їхньої праці, творчості. Землеробські племена тисячі років тому обжили ці родючі землі, успадкували все найкраще від минулих епох, цивілізацій. До таких знаменитих, без сумніву, належить трипільська культура. В крові подолян намішано багато генів, але свій слід залишили і трипільці. Адже Поділля в сучасних його межах цілком входить до ареалу Кукутені-Трипілля. Свого часу в Америці була написана Анною Кульчицькою книжка «Орнамент трипільської культури і українська вишивка ХХ століття», яка була видана на Україні у Львові. Авторка, яка є добрим майстром з вишивки, власноруч виконала зразки до цього видання. Кульчицька не досліджувала вишивку, як академічний вчений, а як людина-мисткиня, яка була вражена паралелями, проведеними між трипільською керамікою та вишитими узорами з теренів Правобережної України – спадкоємиці Трипілля. Звичайно, таке порівняння з одного боку не зовсім коректне, проте орнаментальне мистецтво будь-якого етносу має виражені яскраві риси, які простежуються у всіх видах традиційної духовно-матеріальної культури. Якщо кожен народ вирізняють з-поміж інших мова, вбрання, їжа і житло, то зрозуміло, що ці чинники не є скороминущі. Вони не те що сотнями, а тисячами років, завдяки традиції, зберігаються і передаються з покоління до покоління. Це доводять археологічні рештки у багатьох країнах світу. Наприклад, дослідниця українського шитва Т.С. Приходченко була вражена знайденою на Одещині керамічною розфарбованою жіночою фігуркою, вік якої понад 2500 років. Жінка зображена у свиті, силует і характерні оздоблені місця якої повністю ідентичні подільській свиті початку ХХ ст. Зі свого боку, досліджуючи українське традиційне шитво вже біля тридцяти років, хочу зауважити, що такий шов як низь, або низинка, так само як занизування і заволікання, належать до найдавніших у світі, оскільки вони відтворюють візерунки перебірного та чиноватого ткання. Відповідно і символіка, яка передається з допомогою цих швів подає нам архаїчні пласти світового орнаментального мистецтва. Також на древність подільської низі вказує і колористика. Вишивання нитками, пряденими з чорної овечої вовни, подає найдавніші зразки, які поширені на теренах євро-азійського простору. Чорний і білий кольори, які власне є сумішшю кольорів, це Божественна графіка. Як Архітектор, який будує світи, Творець сотворив план чорним на білому, і лише потім виникли інші кольори. Тому подільські чорні низинні узори на білому полотні відображають фундаментальні категорії Світоладу і Світобудови. В цих орнаментах завжди прочитуються не тільки елементи, зашиті чорними нитками, але й незашита біла частина – своєрідний запис ідеограми Тай-Цзи (Інь-Ян). Подільські низинні узори надзвичайно потужні і містять

в собі багато таємниць, які поступово будуть відкриватися нам по мірі духовного зростання. Спілкуючись з майстром вишивки Іриною Зайцевою, яка успадкувала від своєї прабаби-знахарки вміння відчувати орнаменти та ретранслювати їх зміст, я висловив своє припущення, що низь шиється з вивороту не тільки через технологію виконання замочків, а тут нашим предкам було відкрито щось набагато більше. Адже відомо, що є ритуали та обряди, коли вбрання одягають навиворіт. А якщо сорочку вишити з вивороту?!... Пані Ірина пояснила, що з лицевого боку сорочка створює зовнішній захисний контур, але те, що шилося з вивороту, воно потаємне, заховане від сторонніх очей, і творить своєрідний непроникний енергетичний кордон між тілом і сорочкою. Поза тим, Поділля, як староосвоєний край, який лежить на перетині важливих історичних міграційних потоків, увібрало в себе, асимілювало найкраще з різних епох і культур, в першу чергу трипільської, як згадувалося вище. Окрім низинки є ряд інших швів, зокрема прозорих – вирізування, виколювання, мережання, стягувані шви, які запозичені зі Сходу. Це шиття найбільше зосереджено вздовж судноплавної ріки Дністер, коли каравани привозили різноманітні тканини і матеріали з віддалених країв світу. Хочу зауважити, що більш давня українська традиція у виготовленні обрядових речей рушників та сорочок – не руйнувати тканину, нічого в ній не вирізати, не витягувати нитки, не мережити. Спілкуючись у 2002 році з директором Ханського палацу у Бахчисараї Сервером Ебубекіровим, вияснив, що подільська тонка серпанкова намітка – нафрама, або нахрама, а також похідна, очевидно, від неї хусточка нафраниця свою назву успадкували від арабської «махрама» (тонка, прозора тканина). До речі, у кримських татар жіноче головне покривало називається марама. Також якийсь час була загадковою назва мережки «шабак», яка виконується технікою плетення, або латання (церування). Виявляється назва походить від іранської «шебеке», що буквально перекладається, як тин, плетінка, решітка. Дійсно ця мережка перейнята від давнього репсового ткання та похідного від нього ткання «у вічка», яке широко використовується у виготовленні безворсових килимів, рушників, а також в одязі - запасок і крайок. А це переплетення нагадує плетіння кошиків із лози, трави та плетіння тинів. Зі Сходу прийшла на Поділля також локальна традиція вишивати сухозліткою - золотними та срібними нитками, або «широм», «сирмою». Часто в придністровських сорочках, пошитих з тонкого домотканого полотна з фабричних бавовняних ниток («бамбак») застосовується поєднання білих бавовняних більцьових ниток, або білі із сухозліткою. До речі, назва «бамбак» є турецькою і означає бавовна. В народній традиції завжди цінувалась якісна витончена робота. Найкращі сорти полотна повинні бути якнайтонші і найбіліші. Тому поява бамбаку дозволила подолянкам робити шедеври, гідні подиву. Унікальні роботи подільських артілей брали перші місця, золоті медалі і гран-прі на конкурсах ручної вишивки в Європі – Парижі, Берліні, Лейпцигу. Пам’ятаю каталог фран-

цузької фірми DMC (Дольфус Міґ і Ция) 1974 року видання, який присвячений білим вишивкам, що побутують в Європі. Серед відшитих зразків з різних країн окремо виділяються та вражають найбільшою кількістю роботи, витонченістю та щільністю зашивання таблиці з Галичини та Поділля – вище згадані придністровські райони України. Як не дивуватись майстерності, терпінню, потраченому часові, гострому зорові невідомої дівчини, яка вишила біллю на бамбаку своєму коханому нареченому весільну сорочку, на якій біля 2000 квадратних мотивів виколюванням, які дістали поетичну народну назву «солов’їні вічка». Кожен мотив складається з дванадцяти стібків, себто потрібно зробити 24 тисячі стібків лише на виколюванні!!! А ще ж є на цій сорочці настилування (пряма лічильна гладь), зерновий вивід, мережка прутик, оброблення країв зубцюванням, підрублюванням, і врешті вручну зшиті всі деталі сорочки. Про гострий зір подолянок також ходять легенди і розповіді про те, що деякі дівчата так любили вишивати, що могли це робити біля вікна при повному місяцеві. Взагалі на Поділлі вишивкою називалась лише та робота, де треба рахувати нитки. Тобто нерахункова гладь за вільним контуром рисунка, яка поширилась на Україні в кінці 19-го – першій половині 20 століття до вишивки, за подільськими мірками, не належить)) А от хрестик, який прийшов із Західної Європи, до вишивки належить, бо його треба рахувати. Однак в руках подолянок і хрестикові узори вражають дрібною роботою, схожою на венеційський давній бісер. Окрім того, на Поділлі була популярною техніка підстеленого хрестика, або як моя мати Єлизавета, родом з Уманщини, каже «хрестик в перекид». За час своєї практичної діяльності на ниві викладання курсу вишивки мені вдалося зібрати невелику збірку вбрання та рушників з різних околиць України. Ця збірка слугувала і продовжує далі служити гарним унаочненням лекцій, майстер-класів, семінарів та виставок, які проводяться в Києві та по Україні, і навіть за її межами. Частково вбрання було задіяно у проектах «Витоки» на Українському Тижні Моди (2015 рік) та «Спадок», створеного за участю FilmUA та Українського інституту історії моди, де мені довелося працювати консультантом у 2016-2017 роках. Збірка подільських сорочок в моїй колекції, мається на увазі Східне Поділля, Вінниччина, нараховує на даний час 23 одиниці, з яких три є чоловічі і 20 – жіночі. Висловлюю щиру подяку за якісні знімки до статті фотографам Олегові та Оксані Мітюхіним, учасникам ГО «Центр української вишивки та костюму «Оріяна» та ГО «Український інститут історії моди», фотограф Богдан Пошивайло. В статті використано фотографії вишитих сорочок Східного Поділля з колекції Юрія Мельничука

Юрій МЕЛЬНИЧУК

Крила творчості Віктора Прокопенка

* Пам’ять

16 березня 2018 року в Теплицькому районному будинку культури відбувся вечір пам’яті всебічно обдарованої людини, співака, режисера, натхненника, організатора і учасника цілого ряду районних культурно-мистецьких проектів, автора і виконавця пісень про рідний Теплик, колишнього начальника відділу культури і туризму Теплицької райдержадміністрації Віктора Володимировича Прокопенка. …Жив на нашій подільській землі світлий вечора в районний будинок культури аби поклоталановитий чоловік. Вірний, відданий друг, лю- нитися його пам’яті. Зі сцени лунали теплі споблячий татусь, мудрий керівник. Вчитель історії гади від голови райдержадміністрації Людмили за фахом, що знайшов своє покликання у служін- Марцин, начальника управління культури і мисні галузі культури. Віктор Володимирович Про- тецтв облдержадміністрації, заслуженого артископенко. Як неймовірно та України Станіслава Говажко говорити про нього родинського, начальника в минулому часі! Здається, відділу культури і туризму ось зараз зателефонує або Бершадської райдержадзайде в Центр, щоб подіміністрації, заслуженого литися новими ідеями, попрацівника культури Україхвалитися здійсненням нони Надії Герасимчук, колег вих мистецьких проектів, та друзів. І звучали пісні потішитися успіхами творта вірші у виконанні творчих колективів району на чих колективів та окремих міжнародних чи всеукравиконавців Тепличчини. їнських фестивалях-конСеред них – народні амакурсах. Та, на жаль, вже не торські вокальні ансамблі прийде… «Любисток» Теплицького 9 березня 2018 року ВіРБК і «Яворина» Соболівктору Прокопенку мало б ського СБК, зразкові амавиповнитися 50 років. Він торські – танцювальний мріяв відзначити свій ювіколектив «Фантазія» РБК лей у формі творчого вета вокальна студія «Перчора чи бенефісу, де б взялинка» РБДТ, біля витоків ли участь його найщиріші створення яких стояв Відрузі, кращі творчі колекктор Прокопенко. А фольтиви району та області, де б клорні колективи району, а звучали його улюблені пісансамбль української пісні ні та вірші. Та невблаганна «Вишня» центральної рахвороба перервала нитку йонної бібліотеки, а духоземного життя цієї непевий оркестр РБК! Всі вони ресічної особистості, і 1 вклонялись пам’яті свочервня 2017 року він пішов го керівника, наставника, туди, звідки немає воротякий сприяв їхньому творВіктор Прокопенко тя. Скільки задумів, планів, чому розвитку. Натхненно проектів виношував Віктор співав Станіслав ГородинВолодимирович до останнього подиху! На жур- ський: «Іду, щоби дійти до світла, іду, щоб вийти нальному столику до цього часу лежить діловий з мерзлоти, іду, минаючи капкани, іду своє тепло щоденник, де його рукою записані заплановані знайти». Цим світлом і теплом щедро ділився з заходи по серпень 2017-го включно… усіма Віктор Володимирович при житті. А я із …А бенефіс Віктора Прокопенка таки відбув- сердечним трепетом і сумом виконала глибокий ся. Колеги, працівники Теплицького районно- за змістом романс «Ластівка», написаний поетего будинку культури організували і провели 16 сою Ніною Шаварською та композитором Ольберезня вечір пам’яті Віктора Володимировича гою Янушкевич, бо він чи не найбільш був сугопід поетичною назвою «Вічна музика серця». лосний болю цієї втрати: Мене сьогодні ластівка збудила, Тематично оформлена сцена, на задньому плані Вона у шибку билася грудьми, та на падугах розташовані великі портрети ВіІ у скорботі гірко голосила, ктора Прокопенка. Він ніби летів із піднебесся Світанок проганяючи крильми. до земляків, друзів, рідних, що прийшли цього

Зразковий аматорський хореографічний колектив «Фантазія» …Мене сьогодні ластівка збудила, І відлітать чомусь не поспіша, Її я мову серцем зрозуміла, Бо це ж чиясь озвалася душа...

Особливо теплою сторінкою вечора став своєрідний блок улюблених пісень Віктора Володимировича та його авторських вокальних творів, зокрема, «Теплицького вальсу». Як ніжно звучали ті пісні у виконанні співаків Станіслава Ткачука, Миколи Ільніцького, Сергія Науменка, Руслана Бондара, Тетяни Котик! Уривок із повісті Любові Голоти «Епізодична пам’ять» проникливо прочитала Алла Волинець: «Пора… Пора глибокого зору настала. Я ніколи не побачу тих, що до мене були. Я ніколи не побачу тих, хто після мене прийде. Тож нехай кровина моя сьогодні словом кільчиться. Словом чистим, як зерня…». А у виконанні лауреата всеукраїнських фестивалів-конкурсів, місцевої поетеси Раїси Гарбуз прозвучала авторська посвята Віктору Прокопенку: Він так жити хотів, стільки планів було, І бажав, щоб нарешті розквітла Вкраїна, Плаче в тузі тяжкій його рідне село В смутку друзі, колеги і донька єдина. Для культури він був, як святий оберіг, Його пісня по радіо будить щоранку. А весна вже прийшла, краплі падають з стріх, Його перша весна на Небесному ґанку.

Схвильовані спогади Станіслава Городинського

Хто б не згадував цього вечора Віктора Володимировича, – всі підкреслювали його безмежну любов до людей, відданість обраній справі і надзвичайний талант – вміння вірно і безкорисливо дружити. Тут доречно згадати про давні дружні стосунки, які єднали Віктора Прокопенка і Центр народної творчості. Постійно ми обговорювали проведення в районі того чи іншого заходу, завжди Віктор Володимирович радився з приводу започаткування районних фестивалів на-

родної творчості. А їх на Тепличчині є чимало! Це і районний фольклорний фестиваль пам’яті Євгенії Тондій «Душа без пісні – що безкрила птиця», і фестиваль хорового мистецтва «Криниця Леонтовича – пісенне джерело», і конкурс дитячої творчості «Теплоцвіт», і культурно-мистецькі акції «Подільські обереги», «Україна починається з тебе», «Ми – за Україну духовну» тощо. Та найвагомішою і, на жаль, останньою справою його життя стала реконструкція та відкриття оновленого музею і меморіального комплексу Миколи Леонтовича в Марківці. Багато душевних сил віддав він на реалізацію цього проекту. Нині делегації з Вінниччини та й України відвідують Марківку, щоб поклонитись пам’яті Миколи Дмитровича Леонтовича і відвідати сучасні експозиції музею його імені. А скільки хвилювань і недоспаних ночей пережив Віктор Прокопенко, поки цей проект не дійшов до щасливого завершення! Пам’ятаю одну із останніх наших зустрічей в Марківці під час урочистостей з нагоди відкриття Меморіалу та оновленого музею. Віктор Володимирович, втомлений, але щасливий ділився мріями про започаткування цілого ряду свят у Марківці з метою вшанування пам’яті композитора-земляка. «От ще б місцевий будинок культури довести до ладу! Але це – вже після лікування», - бідкався Прокопенко. На жаль, не встиг… Та йому, як мудрому керівникові, вдалось найголовніше – створити і об’єднати творчий колектив однодумців – талановитих працівників культури району. Співак, неперевершений режисер, ведучий різноманітних заходів, він згуртував таких, як сам, небайдужих керівників творчих колективів, яким сприяв у всіх їхніх задумах. Прокопенко завжди прагнув високого рівня професійної майстерності і вимагав цього від колег. Він гли-

боко поважав ветеранів галузі культури району, а особливо тепло, по-синівськи ставився до своєї попередниці, колишнього начальника відділу культури Ніни Гижко. То ж доречну пропозицію внесла Ніна Миколаївна у своєму виступі – аби районне керівництво підняло клопотання про присвоєння Віктору Прокопенку почесного звання «Гордість Тепличчини» посмертно. Дійсно, тепличчанам, та й усім працівникам культури Вінниччини варто пишатися таким колегою і брати за взірець його одержимість у роботі і творчості. Він, наче птах із розправленими крилами, летів над сірою буденністю до небесної високості. Як тонко відчула і відобразила внутрішні поривання творчої особистості Прокопенка хореограф, керівник зразкового аматорського хореографічного колективу «Фантазія» Людмила Юхимчук у хореографічній композиції «Крила» із використанням однойменного вірша Ліни Костенко у виконання незабутнього Богдана Ступки! А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо. В цьому, напевно, правда пташина… А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має! …Людина нібито не літає… А крила має. А крила має! Поезія, пісня, творчість і були тими крильми, якими нині огортає з небес рідну Тепличчину наш щирий незабутній товариш Віктор Прокопенко. Світла тобі пам’ять, друже! Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

Мальована хата в Бушi

давалося б, чого ще Буші не хвата? Відоме всьому світу село, до котрого не тільки приїздять екскурсії, незліченні туристи і просто любителі старовини та сільської екзотики, а яке ще й наповнене, так би мовити, свіжою водою прибулих на постійне проживання нових бушанців із різних куточків країни, особливо із зачумлених мегаполісів. Бушу, певне, вже нічим не здивуєш. Тому,

Чорнобаєва і автора цих рядків, потроху, по одному та по двох-трьох тихенько з’їхались до славної Буші. Цьогоріч, на відміну від минулих симпозіумів, нас менше, та і часу теж – всього тиждень. Тому з першого дня, по полудні, взялись за роботу. Бушанські хати, що розсілися по горбочках так, щоб кожну було видко ще здалеку, чекали художників, мов баби-сидюхи, котра причепурена, а деякі

Учасники проекту біля розпису Оксани Малобельської коли вельми гречні пані Тетяна Цвігун, директор обласного центру народної творчості та Ірина Захарчук, що виконує обов’язки директора Бушанського заповідника, запропонували провести у Буші мистецько-культорологічний симпозіум «Мальована хата», який вже вкотре проходить на теренах краю, це не викликало особливого ентузіазму. Бо ж хотілось малювати хати у якомусь маловідомому селі, де можна було б до повноти зануритись в архаїку і колоритну екзотику невідомого та цим самим підняти питання і культурологічні, адже мета наша не тільки розмалювати тих кільканадцять хат за якийсь тиждень-півтора, а й повернути людей до забутого відчуття прекрасного. А Буша і так уже на видноті, як місце нашої історії, трипільської культури, язичницької, князівської доби і надзвичайно гармонійного в цьому контексті сучасного зеленого туризму. Але оскільки о цій порі вибору не було, то майже стала група в складі Оксани Городинської, Сергія Бугая, Оксани Малобельської, Аурела Пержовського із Молдови, та свіжих сил Василя Слободянюка, Слави Пастернака, Олександра

так собі, по-буденному, мовляв бачили ще й не таких – он до нас скульптори каменотеси аж із Кийова та Адеси і Львова приїздять та такі оденки справляють, що аж пил-курява над всім селом стелиться, а тут з баночками, пензликами… Але ніхто дуже й цим не переймався. Побачимо. Одне мене і всіх непокоїло – почуття відповідальності. Адже, все-таки, це БУША. Тому завдання одне – не нашкодити своєрідному Бушанському колориту, що вже роками склався тут під час відомих скульптурних пленерів, і доповнити своїм малюванням оту особливу історичну культурну ауру, що створилась за багато років. І разом з цим потрібно було, як на мою думку, доповнити все це живописними барвами, оживити суворий ландшафт каміння, внести світла і сонця в душі вже покритих патиною часу героїчних оборонців Подільського краю і додати тепла в щоденні будні сельчанам. Вже менше, ніж за тиждень, музика суворого тривожного і болючого реквієму захисникам фортеці почала

Розпис Сергія Бугая доповнюватись мажорними нотами життєстверджуючих мотивів Сонця, трипільськими і давньоруськими уявленнями про гармонію і безкінечність Всесвіту. Жовті, помаранчеві, червоні, сині, голубі, зелені кольори веселими промінчиками поприліплювались на стінах звеселілих і помолоділих осель. Непримітно маленька хатинка пані Вікторії, емігрантки із Одеси і поетеси, з рук Слави Пастернака, відомого українського художника-коваля, раптом відкрилася вулиці такими гарячими сонцями і «Мольфарами», що стань і медитуй до самого Неба. – Мені, − мовить Славко, − звичніше було працювати з чорним металом, а тут фарби… – Але ж, − кажу – там в тебе, в ковальському горні, хіба не полум’янить жар? – Так, − погоджується майстер, − але ж його не винесеш на вулицю і не залишиш горіти. А тут… – А тут, − доповнює розмову пані Вікторія, − в мене появилось таке Сонце, що всю вулицю світлом залило.

Повертаємось далі, за ріг будинку, де на причілку всілась «Птаха Ночі» і пильно споглядає з кремезного дуба на перехожих. Це робота Сашка Чорнобаєва. Господарка прямо таки впросила художника створити цей малюнок, бо, як видно, знається на цих загадкових створіннях більше, ніж будь-хто. Незмінна учасниця симпозіумів Оксана Городинська на прохання Олександра Пірняка, людини, енергією і заповзяттям котрої і створений цей унікальний заповідник, притягнула таке ж саме сонячне проміння до самого центру Буші на стіни артгалереї. Оксана цього разу за якихось три дні зробила титанічну роботу, розписавши кілька десятків метрів штукатурного полотна на превелику радість і задоволення не тільки родини Пірняків, а й громади села. Її іскрометні панно української сакральної тематики «Сонячний світ», внесли в сюжет села новий життєстверджуючий імпульс. Тут же ж в своєму своєрідному стилі працював і надзвичайно талановитий майстер народного розпису Сергій Бугай. Сергій всього другий раз в нашій компанії «Арт- Сліду», але його роботи у Гонтівці і сьогоднішні Бушанські «Олені» становлять зразок вдумливого глибокого традиційного подільського хатнього розпису. Вразив своєю монументальністю і лаконічністю розпис фасаду сільського клубу у Дорошівці тендітної Оксани Малобельської з Черкащини. Цього разу малярка своєрідно побачила одвічну і близьку всім тему козацтва, зумівши уникнути зайвої деталізації своєї композиції «Вірні побратими», зобразивши широкими відкритими кольорами козака із своїм братом-конем перед боєм. Майстер-прикладник із Молдови Аурел Пержовський на прохання організаторів симпозіуму залишив на стіні сільської бібліотеки самобутні молдавські килими. А поруч на майданчику перед адмінбудинком сільської ради гарцює фантастично виписаний коник легендарного народ-

Василь Слободянюк та Віктор Крижанівський біля розпису Василя Слободянюка

ного улюбленця «Козака Мамая». Над ним − символ Перемоги, тотемна «Птаха Слави» в образі дівчини із крильми. Це відомий майстер народної творчості, невтомний і мудрий Василь Слободянюк. Панно розлилось на весь широченний простір саме перед потужним погруддям Тараса Шевченка. Таке композиційне розташування мовби доповнює творчість великого поета. – Ех, мало днів, − каже пан Василь, − От, можна було іще помалювати. Скільки задумок в голові, хоч залишайся тут на все літо… Не порушуючи традиції Бушанського сакрального мистецтва, Микола Крижанівський, тобто я, переніс на стіну сцену із відомого скельного язичницького храму. Своєрідна інтерпретація відомого сюжету синтезує давні українські уявлення про Всесвіт і народні вірування, а лаконічна виразна стилізація образів дає змогу глядачеві ширше осмислити внутрішній світ наших далеких попередників. В цьому контексті автором створено і декоративне панно-рельєф «Світ Мурафи». Автор вміло використовує, здавалось би, непридатній матеріал для розпису, як-от, майже розлюсована цегельна стіна, або ж декоративний мур перед громадським закладом, ожививши його в притаманній йому техніці розпису і сграфіто. До речі, побачивши на ньому червоно-чорний малюнок, окремі наглядачі минулої комнезамівської цноти, заявивши, що прибув Правий сектор і малює тут, «понімаєте, лі…». Тоді автор спокійно запитав, чи дивляться вони на сорочку мамину, вишиту також червоними і чорними нитками, або ж, чи не забули, часом, відому народну пісню Малишка. Напруження цього мистецького тижня спало при відкритті ще однієї мистецької галереї заповідника. Це достойно столичних артмайданчиків. І дуже відрадно, що заповідний простір Буші не замикається лише на відтворенні історичних подій 1652 року, а має своє глибоке осмислення

Оксана Городинська біля власного розпису через мистецькі призми світосприйняття. І цьогорічна культурологічна акція «Арт-Сліду», надіємось, вгаптувалась достойно в архаїку і модерн сучасної Буші. Синтентичність проекту «Мальована хата» саме і ставить перед собою таку об’єднуючу мету. Показовими тут згадуються слова бушанців: «Ви так оживили наше святе каміння, принесли в село стільки багато яскравих барв, сонця і енергетики, що воно стало для нас ще дорожчим і кращим. Приїжджайте до нас іще.». Такої ж думки і привітна господиня заповідника пані Ірина Захарчук та молодий енергійний сільський голова Олександр Ільницький, в планах якого продовжувати славні традиції об’єднаної територіальної громади. Справді, притягальна сила Буші – величезна, і може ми повернемось до звабливих Бушанських хатин, на білих полотнах котрих вже залишили невидимі ескізи. І хочеться ще раз зануритись у Гайдамацький яр, на хутір до хрещеного батька «Мальованої хати» Михайла Вдовцова і не один довгий солодкий вечір провести в задушевній розмові про життя… Засновник і керівник проекту «Мальована хата» Микола КРИЖАНІВСЬКИЙ

Розпис Миколи Крижанівського

Жінка, зіткана з любові За все що маю, дякую тобі, За все, що маю і що буду мати Ночами сняться зорі голубі І вишні білі на причілку хати… Микола Луків

заміж. В 16 з половиною народила першу дитину. І вже сама сповна відчула материнське щастя. Ця жінка, справді, зіткана з любові. Любов сяє в її очах. Любов струменіє у кожному слові, мовленому до дітей. А з якою любов’ю співала вона колискових своїм дітям. Співала і тих, які знала, к жаль, що день матері святку- і складала своїх. А діти народжувалися і разом з ють тільки один раз на рік, адже ними народжувалися не проблеми, як в багатьох материнство це така свята місія, що інших родинах, а радість. Чомусь спали на думку про неї потрібно згадувати щодня. З рядочки дитячого віршика: цією фразою, яку я почула на одноМи мам своїх любим найдужче у світі, му зібранні, − не можна не погодитися. Зі мною, звичайно, погодишся ти. Останнім часом батьки, які плановано мають Бо маму потрібно не тільки любити, двоє дітей заслуговують на повагу, а троє – це вже Маму потрібно ще й берегти… героїзм. Чомусь усе нам стало важко: і народжуПоліну Павлівну – бережуть. Бережуть своєю вати, і виховувати, і вирішувати побутові пробле- любов’ю. На святі, яке подарували їй у ОЦНТ, ми… І цінності також стали іншими – не тиха звучали вірші і пісні в її честь. Звучали, зокрема, розмова в «садку вишневім коло хати», не пісня, у виконанні членів її великої дружньої родини. А яку знають у сім’ї всі, вона тільки сором’яза машини, квартири, ливо слухала. А ще згашуби, сумочки та сукні дувала, як починалося від кутюр’є. Звичайно, її материнство, В девсе це добре, але якщо кретній відпустці вона, в сім’ї ростиме дитина практично, не була. То і матиме ті статки та навчалася, а, закінчивне матиме любові, − чи ши Тульчинське культобуде вона щасливою? світнє училище, одразу Обласний центр наж пішла працювати, − родної творчості часто завідуючою сільським проводить зустрічі з клубом та бібліотекою цікавими людьми. Ним у рідних Колоденках. же започатковано цикл А ще пригадалося, як вечорів, присвячених після народження п’ятої працівникам галузі дитини, при вручені їй культури, які багато нагороди, молода жінка років трудяться у сільсвоїм виглядом змушуських будинках культувала ніяковіти навіть ри, чи клубах, бережуть представників районної традиції села, навчають ради. дітей. А ця перша зуЯкщо Поліна вистріч розповідає про росла в сім’ї, де було найсвятіше – материнтроє дітей, то її чоловік, ську любов. Таку зуМихайло, був у батьків стріч назвали «Жінка, один. І одразу ж сказав зіткана з любові» і приїй «Я дуже хочу, щоб у урочили до Дня Матері. нас була велика сім’я». А її героїнею стала живона не стала перечителька села Колоденка ти. Дітки пішли одне за Томашпільського райоодним. Це вже останнім Поліна Фуштей ну Поліна Фуштей. часом на кожне народВзагалі, в приклад, мабуть, Поліну не дуже жене дитя держава виплачує суттєву допомогу. поставили б матері своїм донькам, бо ж не мала Коли народжувалися діти в подружжя Фуштевона дитинства такого, як багато інших дітей, їв, про таке ніхто й не думав. Тож, було всякого. натомість, доглядала молодших у сім’ї, тому що Думали не лише про одяг, взуття, а й про харчі – батьки працювали в геолого-розвідувальній екс- як, що, де «викрутити», щоб діти були ситі, щоб педиції. То ж Полінка більшу частину часу про- вдосталь вживали вітамінів, щоб не горіли їхні водила з братами і сестрами, до першого класу оченята, коли сусідські малюки їдять цукерку чи вела їх, як мама, сиділа над уроками...Та хіба апельсин. тільки це? Поліна Павлівна розповідає, що якось вижиДитинство її закінчилося дуже швидко, власне, вали, працювала, в клубі, де платили 25 гривень, як і юність дівоча. Одразу після 8 класу вийшла бо на 0,25 ставки. Тому закінчила курси і пішла

Поліна Павлівна з мамою Любов’ю Василівною до чоловіка помічником на комбайн. Спочатку працювали удвох на старенькій «Ниві», а тоді від Кряжу дали новий комбайн – КЗС. У Ямпіль-

Онучка Даринка співає для бабусі

ському районі, в селі Русава жнива починалися, а за Вінницею у Берестівці закінчувалися. Жнива подобалися. Фізично важко, але в душі спокій. Зовсім не так, як у клубі. У клубі морально дуже важко працювати , а в полі ти чуєш, як шумлять колоски, як вони лягають під жатку. І все це з піснею. Їдеш і співаєш. Про маму, про поле, про дітей – про все. Здається, що навіть поле відчувало ту любов. Тому що дуже рідко виходив з ладу комбайн. Дітей ростити – це святе і збирати хліб – це теж святе. Це святість душі, так здається Поліні. Це, як у тій пісні. Пахне рідне село тишиною лугів І роздоллям небес, і піснями гаїв І полями, де сонячне світить чоло І хлібом і цвітом, і прадідом-дідом Гріє душу село, моє рідне село… Їй, справді, гріє душу село. Поліна Фуштей каже, що не змогла б жити у місті. І ще аж ніяк не змогла б мати меншу сім’ю. Як же це – без дитячого сміху, без допитливих оченят, без тисячі чому? Діти виросли, і нині вона – щаслива бабуня. Тринадцятеро онуків (поки що!) має Поліна Павлівна, а їй же недавно розквітло лиш полудневе сонце віку. Дивлюся на цю жінку, цю матір з великої літери і не можу не милуватися: красива, сонцесяйна, надзвичайно тиха, скромна, небагатослівна. Жінка, яка ніколи нічим не хизувалася. Яка завжди на перше місце ставила і ставить родину. Саме для таких, як вона пишуться вірші. До речі, один із них – присвяту Поліні Фуштей написала жінка дуже схожої долі – Жанна Дмитренко:

Не просто жінка – мати героїня! Взірець відповідальності й сумління, Турботи, материнської любові, Та лагідної ніжності у слові… Не просто жінка – працівник культури, Завзяттям молодим ламає мури. І клуб за нею, і бібліотека… Й носив дбайливо діточок лелека… Поліна Фуштей аж ніяк не вважає себе героїнею. «Я звичайна жінка,» – каже вона. Звичайна сільська жінка. Зі своїми радощами і тривогами. І я дуже дякую долі, що Бог допомагає мені долати труднощі. До речі, співала Поліна Павлівна завжди. Була півчою й у церкві. А останні 4 роки вона стала регентом церковного хору. А взагалі, храм, до якого ходить, − дуже любить. Каже, що привела її туди бабуня, яка 20 років була касиром у сільській Свято-Покровській церкві. Бог береже і допомагає цій родині завжди. В Центр народної творчості, де проходило свято, з’їхалися з різних куточків області. Олена Сікал, начальник відділу культури і туризму Томашпільської РДА, каже що такі зустрічі дуже потрібні. Про таких людей обов’язково треба розказувати всім. І це просто щастя, що саме Томашпільщина розпочинає такий гарний захід, саме так вважає Олена Вікторівна. Адже у Поліни Павлівни золоті руки, які, до чого б вони не торкалися, все перетворюють у красу… Золота людина, робить сама, навчає інших. Зустріч вийшла дуже теплою, хвилюючою, з віршами, піснями, квітами, з побажаннями. Директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун, важає, що на цій землі саме головне продовження – це наші діти, і вона щиро радіє, що колись познайомилась з цією унікальною жінкою. І запевняє, що тепер треба обов’язково розповідати про таких людей – працівників куль-

тури. До речі, це і є нові форми роботи. Адже, як будуть виховані наші діти, таким і буде майбутнє України. Патріотизм не можна виховати за раз. Власне, що таке патріотизм? На думку Поліни Павлівни, це та ж сама любов до дітей, до батька матері, до труда, до пшеничного поля, до всього, що робиш власними руками, навіть до того, як ти одягаєш на себе вишиванку. До речі, вся родина Фуштеїв ходять у вишиванках. І це не данина моді. Поліна Павліна теж у вишитій сорочці, яку їй залишила у спадок свекруха. Вона впевнена, що ця сорочка зігріває, надає сили. Ось такі гарні традиції: залишити у спадок вишиванку, навчити дітей робити щось своїми руками, навчити їх бути дружними, допомагати одне одному, дарувати любов, − чи може бути щось важливіше на землі. От тоді і пісня звучатиме, і дитячий сміх лунатиме, житиме в серці мамина чи бабусина колискова, яку нащадки колись співатимуть своїм уже онукам. Ще одне свято − день матері відійшло у минуле. Натомість, для мам наших продовжуються будні. Прокинутися ранесенько, приготувати, зібрати, випровадити, прибрати, купити, попрати, перемити, підмести, попрасувати, перевірити, вивчити, проконтролювати, вислухати, пожурити, похвалити… і так день за днем. Дорогі наші, нехай щодня звучать для вас слова вдячності, нехай оспівують вас поети, нехай пишуть для вас композитори і дарують вам пісні, такі, як оця: Веди мене стежко, в дитинство моє, Де хата в вишневім садочку, Де пісня лунає, сплітають косу І шиє матуся сорочку…

Учасники свята

Радіожурналіст Зоя ТИЩЕНКО

РУКОТВОРНІ ДИВОЦВІТИ ПОДІЛЛЯ

Одеському обласному центрі української культури відкрито виставку народного мистецтва «Народні витоки Поділля» (з циклу «Елементи нематеріальної культурної спадщини Вінниччини»). Культурно-мистецьку акцію «Обмінні виставки між областями України» ще 2012 року започаткував Вінницький обласний центр народної творчості за підтримки управління культури і мистецтв тамтешньої ОДА.

крите було від світу все українське, бо в ньому жив дух нації, а це якраз найбільше застрашувало захланних зайд, котрі надовго запанували на нашій благодатній землі. Сьогодні ситуація хоч і протилежна, а проте, у своєму гротесковому вигляді таки нагадує найгірші часи. Культура в занепаді (за винятком окремих яскравих вогнищ) її місце заступила антикультура — варто лише увімкнути будь-який телеканал чи кинути оком по афішах. Єдиним і найпевнішим сховком, де ще жевріє

Вінничани та одесити: Сергій Бугай, Валентина Вітас, Олена Назарець, Тамара Бєлоглазова «Красо України, Подолля!» — у захваті вигукнула колись юна Леся, подорожуючи до моря, й цим рядком у контексті всього циклу немовби ствердила на віки єдність подільського пейзажу з північною Одещиною. Бо, направду, лише географи можуть вказати на якусь вельми умовну межу між ними. А найліпше цю подібність, цю спільність потверджують найдавніші традиції народного мистецтва, які не можна видумувати, а треба лише творчо розвивати, на чому саме і наголошує привезена виставка. Українська пісня, українська писанка, український рушник — три дива (а насправді куди більше!), які витворив наш народ, відколи живе на своїй Богом даній землі, подивляють світ. Подивляли завжди, хоч довгими століттями за-

надія на те, що не все втрачене, є народне мистецтво, у якому заховане, як у відомій казці, наше серце, наш національний код. Це як ота стара бабусина скриня, де віднаходимо давню ще шлюбну її вишиванку чи рушник, на яких кожен узір благословляє і захищає, бо має магічну силу. Сиві нелічені віки оберігають ці таємниці, лише обраним даючи спромогу відкрити їх, а отже — продовжити давню традицію. Нині народні майстри можуть вільно творити, можуть черпати з першоджерел, можуть щиро спілкуватися та нести між люди все, що спізнали та повторили, додавши туди чогось і свого. Та ба!

На все потрібні банальні гроші, яких у країні чомусь трагічно не вистачає, хоча насправді їх стільки, що… Та, на біду, не в неньки, як це не парадоксально, а в її, сказати б, «керманичів»… Яка невідповідність між початковими абзацами й оцими рядками, чи не так? Такі ось наші сьогочасні реалії, на жаль. Тож доводиться майстрам вишукувати спонсорів, і це не таке собі нове слівце в нашому лексиконі, чи нове поняття, бо йдеться незрідка про життя або ж небуття цілого мистецького чи літературного проекту (теж нове слівце у відповідному контексті).

На Вінниччині це вирішується без особливих труднощів, про що й оповідь Олени Назарець, заступниці директора обласного центру народної творчості: − Наш центр координує роботу всіх закладів культури області, а це сільські та міські будинки культури, клуби, бібліотеки… Надаємо методичну та практичну допомогу, організовуємо різні культурно-мистецькі акції, спрямовані на розвиток народної творчості, народного мистецтва, бо покликані відроджувати прадавню народну культуру. На Вінниччині 2122 закладів культури, з яких 1057 − сільські. Вони тримають у полі зору майстрів народної творчості, намагаються задовольняти духовні потреби людей… Творчі колективи, як-от хореографічні, вокальні, театральні фінансуються з районних бюджетів. У зв’язку зі створенням об’єднаних територіальних громад (їх в області вже 34) до них увійшли 116 сільських клубів, які фінансуються з бюджетів ОТГ… Керівники творчих колективів зазвичай вишукують спонсорів на місцях. Ми ж, своєю чергою, започаткували культурно-мистецьку акцію «Покровитель культури». Заохочуємо всіх меценатів, котрі вкладають свої кошти у розвиток культури на селі (до слова, там фігурують великі суми). Віншуючи їх, вручаємо їм дипломи, все дійство супроводжується гарним концертом. У такий спосіб ми вшановуємо своїх меценатів. У нас їх багато. Та вже, певне, таки пора, читаючи це, перейти від, так би мовити, прози чисел, до поезії творення, до захопливих мандрів у часі, що їх здійснює майстер у момент того творення, сам цього не відаючи. Як творить поет − справжній поет, як вершиться любов або ж політ птаха, котрий не замислюється над тим, що він — у польоті. Тому що такі декоративні розписи, і таке малярство, й такі вибагливі витинанки, і все-все на цьому барвистому вернісажі народних талантів, може зродитися лише з відчуття лету, коли рука сама, попри волю й свідомість, знає, що і як робити.

Коли дивишся на ці яскраві барви, на цей банкет життя, на тріумф щастя, від них струменить енергетика, вони виповнюють радістю буття та його нескінченністю, його вірою. Так було завжди: українці спрадавна прикрашали своє життя, свій побут чистими барвами та вигадливими, але простими лініями. Це оточувало людину в її повсякденні. Чи не звідси ота життєдайна сила українців, їхня стійкість та мужність, з якою вони приймають удари долі? Життя народу нашого завжди було нелегким, завжди вороги та недруги, а найгірше − самозвані друзі й навіть нібито брати прагнули знищити сам дух нації, позбавити навіть мови, і декотрі таки забули себе самих. Але залишилася у генетичній пам’яті мова мистецтва, мова отих символів на вишитті, на писанках, у декоративному розписі, й те вміння вчитися у природи творенню краси. Чи не так і нині, коли життя наше дуже й дуже непросте, часом важке, а люди, попри це, невтомно творять красу й вірять, що вона переможе, бо

допомагає їм жити?! Що переможе любов − до життя, до рідного краю, до людей і в людей! Бо, як сказав хтось на відкритті виставки, коли дивишся на творчість цих звичайних подолян, переважно сільських, коли запитуєш, як у них вистачає натхнення на все це у час такої скрути, важкий час, коли в країні — війна, й не лише на сході, чим ще небезпечніша, то відповідь надихає. Це, кажуть вони, творить душа, коли ж душа зчерствіє, впаде у прірву безнадії, в байдужість, то переможе зло, переможе безвір’я, розбрат… Ця виставка, за словами директорки Одеського обласного центру української культури Валентини Вітос, направду, наче перлини Поділля на причорноморському терені. І, мабуть, варто було б на подібні вернісажі частіше приводити молодь, щоби вона знайомилася та долучалася до народної творчості українців. У часі нинішньої всеохопної глобалізації народи Європи, зважаючи на загрози, які несе за собою масова міграція, дедалі більше звертаються до своїх національних джерел − як основи здорового існування нації та продовження роду. Член спілки письменників України, заслужений журналіст України, завідувач відділу культури одеської обласної газети «Чорноморські новини» Роман КРАКАЛІЯ .

На сцені – сотні тисяч кроків – і театру вже сто років! Ч

и любите ви театр? Напевне, це питання жителям Соболівки і задавати не варто, бо відповідь однозначна – щиро люблять! І тому сьогодні 18 травня 2018 року поспішають зайняти місця у сільському будинку культури, де відзначатиметься сторіччя(!!!) Соболівського драматичного театру. Сто років. Для однієї людини це немало літ, а для театру це сотні акторів і сотні тисяч глядачів. У Соболівці роком створення колективу вважають тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік. Напевне, у той непростий для України час, коли треба було вижити і вистояти серед війн і розрухи, попри всі заборони, люди зуміли знайти ту об’єднуючу силу, ту світлу стежечку до щи-

Марина Яківна Гончарук згадувала, як була маленькою дівчинкою і брала участь у масових сценах вистав драмгуртка. П’єси тоді ставили у довгому сараї, що знаходився на подвір’ї школи і слугував клубом, далі перебралися в колишній костел, який довгий час також був клубною установою. Здійснював перші постановки вистав ветеринарний лікар села Леонід Маркіянович Чернявський. Кожен п’ятий житель села так чи інакше пов’язаний з театром. Соболівчани добре пам’ятають тих самодіяльних акторів, які стояли біля витоків театру: вчителька Ганна Федорівна Тульчій, Євдокія Архипівна Дежорж, Іван Полікарпович Червоний, Онуфрій Полікарпович Червоний, Петро Магера. З особливою

Учасники Соболівського театру, 1920 рік рості і правди, якою став театр. Тепер всі ці роки – рівно 100 – стали вже історією – історією любові до театру, до людей, які творять прекрасне і долучають нас до таємниці народження дійства… Отож Соболівський драматичний тепер – найстарший народний колектив району і перший сільський «народний самодіяльний» колектив області. Вже покійна нині жителька Соболівки Валеріна Карлівна Майко (1929 року народження) в минулому – найактивніша учасниця театру розповідала, що ще її мама 54

вдячністю односельчани з вдячністю згадують режисера театру Надію Филимонівну Сидоренко, яка народилася у 1924 році. Режисер від Бога, як кажуть тепер. Не маючи ніякою спеціальної освіти, ця добра, врівноважена і спокійна жінка була на сцені надзвичайним творцем та режисером. Вона здійснила постановку понад 60 вистав. Присилали час від часу в село режисерів з освітою, які здійснювали одну-дві постановки вистав та й їхали кудись, а Надія Филимонівна залишалася. З помічника режисера знову ставала головним режисером і про-

Ювіляри на сцені довжувала працювати. А з яким захопленням та любов’ю односельчани згадують Євдокію Архипівну Дежорж. Проста колгоспниця зіграла на сцені більше 100 ролей. Була в театрі, скільки змогла, і до війни і після війни. Про неї писали в газетах, її любили і шанували сільські глядачі. В ті далекі довоєнні часи ставили п’єси: «Нахмарилось», «Лимерівна», «Безталанна», «Наталка-Полтавка»… На гастролі у сусідні села їздили на конях. У спогадах односельчан і жителів сусідніх сіл залишилися і повоєнні постановки театру: «Назар Стодоля», «Сватання на Гончарівці» та інші. Акторами були вчителі, колгоспники, учні школи, працівники різних сфер, усі небайдужі. У 1970 році, а саме 29.05 1970 році Постановою Комісії Міністерства культури УРСР драматичному колективу Соболівського сільського будинку культури було присвоєно звання «народний самодіяльний театр». Ті плідні сімдесяті – це розквіт аматорського театрального мистецтва в Україні, особливо на Поділлі. Тоді чи не кожен будинок культури чи клуб мав театральний колектив. Гастролі, фестивалі, конкурси, огляди художньої самодіяльності республіканські та всесоюзні. А ще – вагомий творчий доробок у Соболівського театру: поставлено вистави І.Савченка «Мій син», І.Тобілевича «Безталанна», І Глинського «Коли квіти стріляють», Я.Мамонтова «Республіка на колесах», М.Куліша «97», М.Зарудного «Тил» і «Сині роси», А.Макайонка «Трибунал», І. Микитенка «Диктатура» та інші. На допомогу постановок вистав до Соболівки приїжджали актори Вінницького обласного театру. Найбільше запам’яталися народні артисти України Нестор

Павлович Кондратюк та Анатолій Миколайович Овчаренко. Тож у 1973 році колектив бере участь у республіканському фестивалі самодіяльного мистецтва Української РСР, присвяченому 50-річчю утворення Союзу РСР з виставою «Диктатура» І.Микитенка. Режисера-постановника вистави В.Загорію згідно постанови №28-20 оргкомітету Республіканського фестивалю від 26.06.1973 року нагороджено дипломом лауреата І-го ступеня (з врученням великої медалі колективу та золотої медалі керівнику колективу. 1975 рік – участь у Всесоюзному фестивалі, де театр нагороджено дипломом ІІ ступеня, 1979 – знову диплом ІІ ступеня за виставу «Республіка на колесах» Я.Мамонтова. А далі – 1987 – Всесоюзний конкурс – і ще нагорода – диплом та медаль. Народний театр… Якою силою володіє він. Як вміє об’єднати глядачів і акторів! Як прихиляє людей. Як промовляє до людських сердець живою мовою, справжніми емоціями. А зі зміною поколінь не змінюється відношення до театру, а, напевне, тільки з’являється ще більше учасників та шанувальників. У дев’яності роки – ще один виток історії – на заміну приходять нові керівники колективу – Алла Затишняк, Оксана Бабур. У 1999 році на обласному фестивалі-конкурсі «Театральна весна», присвяченому 90-річчю від дня народження Ф.Г.Верещагіна за виставу М.Старицькго «За двома зайцями» колектив нагороджений Дипломом ІІ ступеня (режисер А.Затишняк).

Вітання з ювілеєм від народного аматорського драматичного колективу Бджільнянського СБК У 2005 році, коли телестудія УТ-І знімала художньо-документальний фільм про Миколу Леонтовича, який загинув у с.Марківка Теплицького району, аматори Соболівського театру також були задіяні у зйомках. Керівник колективу Алла Затишняк грала роль сестри Леонтовича Вікторії, дитячий лікар Соболівської лікарні Віталій Соколов – батька Леонтовича, а Петро Бабурець – Грищенка. Активними учасниками в ті часи кажуть були цілі сімейні династії:Анатолій та Валерина Майко, Анатолій та Надія Субота, Ірина та Борис Карчевські, Петро та Оксана Бабурець. А для того, щоб перерахувати всіх провідних акторів та учасників треба декілька днів. Особливо дякують режисери за любов до театру і активну участь у виставах Надії Суботі, Каліцькому Петру, Віжицькій Парасці, Фурдику Михайлу, Клавдії Маліцькій, Андрію Юхимчуку, Сергію Бабуру, Анатолію Волинцю, Карпанюку Віктору та багатьом іншим учасникам. На фестивалі «Театральна осінь-2011» вистава Лесі Українки «Блакитна троянда» також посіла своє особливе місце у історії колективу. Режисер Оксана Бабур вкладала в постановку скільки душі, стільки щирих емоцій та почуттів, що глядачі пам’ятають ту виставу ще й до цих пір. Про всі ці моменти в історії Соболівського народного дуже хотілося розповісти, нагадати на святкуванні 100-річчя. А ще вшанувати тих людей, які і сьогодні не зраджують театру, хоч, повірте це не так просто в наш час. Тож на свято завітали і голова Теплицької райдержадміністрації, і ветерани театральної сцени Соболівського СБК, і керівники колективу, і учасни56

ки вистав, а також колеги по сцені з народнго аматорського драматичного колективу Бджільнянського СБК Теплицького району та театру естради Теплицького РБК. Крім того були й музичні вітання від ансамблю «Яворина», ансамблю гітаристів та ансамблю народних інструментів Соболівської ДМШ. Був святковий подарунок і від ювілярів – народного аматорського театрального колективу. Ще без керівника, але все ж вони подарували односельчанам виставу Степана Васильченка «На перші гулі». Щирі оплески, сміх звучали довго-довго. Це свято стало особливим не лише для Соболівки. З таких подій складається історія культури сьогодення, культури, що створювалася нашими прадідами, дідами, батьками, яку нам берегти та плекати для наших дітей та онуків, коли знову непросто виживати в часи бурхливих змін. Але ми маємо зберегти для майбутнього і нашу культуру і історію становлення та відродження всього того щирого, доброго і світлого, що так зігріває душу, що не дає зневіритися в людях і в собі. Берегти в кожному куточку Поділля та України, так, як соболівчани бережуть театр та пам’ять про нього. Уявіть собі: згасає світло, починає звучати музика, відкривається завіса і на сцені починається історія… уявіть собі, і в вашій душі затепліє іскорка передчуття чогось особливого… Чи любите ви театр? Любіть і шануйте його так, як це роблять у Соболівці. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Єднаймося, браття!

Про діяльність «Барського районного культурно-освітнього товариства поляків імені Конфедератів Барських»

ак вже історично склалося, що здавна на Поділлі проживає багато родин, які мають українсько-польське походження. За роки Незалежності України налагодились дружні стосунки між українцями та поляками, що проживають в Україні. Склались сприятливі умови для створення громадських організацій, польських товариств, клубів. Ці та інші організації досить активно працюють на теренах Вінниччини. При них створені творчі аматорські колективи, які плідно співпрацюють з обласним центром народної творчості. Цілий ряд культурно-мистецьких заходів, організованих ОЦНТ з метою збереження та розвитку народних традицій національних спільнот Вінниччини проводяться за активної участі польських товариств. Одним із таких товариств є громадська організація «Барське районне культурно-освітнє товари-

пісні і танці пропагують національну культуру, а також кращі зразки українського пісенного фольклору в майстерних обробках українських композиторів-класиків. Роки наполегливої праці над удосконаленням професійної майстерності, сценічної культури дають гарні результати: з грудня 2005 року цим колективам присвоєно почесне звання зразкових аматорських. Вони беруть участь у міжнародних фестивалях народної творчості в Польщі (міста Квідзинь, Вроцлав, Мронгово, Рибнік, Жешув, Кельце тощо). Зокрема зразковий аматорський польський хор «Молоде листя» є неодноразовим лауреатом пісенних фестивалів-конкурсів у Польщі, а також постійним учасником майстер-класів полонійних хорів у Кошаліні. У фольклорно-етнографічному колективі «Оксамитки» беруть участь понад 130 дітей, які опановують мистецтво народного танцю у 6 віко-

ство поляків ім.Конфедератів Барських» (голова – Олена Черняк). Основним завданням товариства є відродження рідної мови та культури серед населення барчан, які мають польське коріння. Цьому сприяє поглиблене вивчення польської мови, яке проводиться за підтримки вчителів-волонтерів, направлених безпосередньо з Польщі за державною програмою розвитку польської освіти за кордоном. Молодь товариства є постійним учасником у традиційному конкурсі читців поезії «Креси» імені Адама Міцкевича (Польща), а також здобуває нагороди і відзнаки на олімпіадах з польської мови. Також багато талановитих школярів-барчан польського походження навчається у ліцеях та університетах Польщі. Приємно зазначити, що при товаристві активно діють дитячі аматорські колективи – польський фольклорно-етнографічний колектив «Оксамитки» (керівник Інна Медведєва) та польський хор «Молоде листя» (керівник – Людмила Халабуда). Завдяки талановитим керівникам ці колективи через польські народні

вих групах. Діти в яскравих національних костюмах різних регіонів Польщі майстерно виконують полонези, краков’яки, мазурки, а також українські народні танці Поділля та Західної України. Крім дитячих колективів при Барському культурно-освітньому товаристві поляків також діє камерний хор «Cantica Anima», яким керує Людмила Халабуда. Цей творчий колектив впродовж багатьох років використовувався як навчальний хор під час диригентських курсів для польських хорів з України. Хор – бажаний гість на фестивалях хорового мистецтва у польських містах Кошаліні, Вроцлаві, Староховіце та ін. Знаковою подією для товариства стало відкриття у травні 2016 року в м.Бар Польського Дому, що дало можливість ще більшому розвитку творчих здібностей та уподобань барчан і об’єднання людей різних національностей та різних етнічних традицій. Як зазначила під час урочистого відкриття Дому тодішній заступник голови Верховної

Ради Оксана Сироїд, – «Так вже волею історії сталося, що частина Польщі та частина України і для поляків, і для українців стали рідною землею. І треба навчитися жити в мирі, шануючи традиції іншого народу, але й не забуваючи і плекаючи свої і відчуваючи, хто живе поруч з тобою. Незалежно від того, який гріх мали твої предки, ти мусиш простити і знаходити шлях для розвитку, взаємодії і толерантності. Цей Дім має бути місцем паломництва для політиків усіх рівнів аби вони побачили, як треба лікувати історичні рани і усвідомили, що тисячолітні проблеми між народами не варто вирішувати політично». Тож відкриття Польського Дому стало не просто традиційним заходом, це – успіх людської мудрості та гідності. Беззмінним директором Дому польської культури в Бару є Маргарита Медведєва, яка зробила вагомий внесок у створення та розвиток районного культурно-освітнього товариства поляків, налагодження дружніх стосунків між українським та польським народами, а також польськими містами-побратимами. Вона докладає великі зусилля для успішної діяльності творчих колективів, організації творчих зустрічей, культурно-мистецьких заходів, науково-практичних конференцій та майстер-класів. Так, 11-12 травня 2018 року в Польському Домі увісімнадцяте проходили Дні польської культури, в рамках яких відбулась Міжнародна науково-історична конференція «250 років з дня створення Барської конфедерації» за участі представників Республіки Польщі, а також істориків, краєзнавців, працівників освіти та молодих дослідників історії Вінниччини. У роботі форуму взяли участь заступник голови облдержадміністрації Олександр Крученюк, начальник управління у справах національностей та релігій ОДА Ігор Салецький, представники управління культури і мистецтв облдержадміністрації та обласного центру народної творчості.

Серед почесних гостей конференції – представники парламенту Республіки Польща – депутат Анна Мільчановська та Іреніуш Зиска, Генеральний Консул Республіки Польща у Вінниці Дамян Цярцінські, віце-голова товариства «Спільнота Польська» Кшиштоф Лахманський, голова фонду імені Мауриція Беньовського в Новій Солі (Польща) Ян Маніковський, а також представники польської делегації з м. Квідзин на чолі з бурмістром Анжеєм Кшиштофяком, делегації з м. Рибнік на чолі із заступником президента міста Пьотром Масловським та делегації зі староства повітового у м. Стараховіце на чолі з віце-старостою Мареком Павловським. Звертаючись до присутніх з вітальним словом, представники польської делегації говорили про передумови та особливості створення Барської конфедерації, підкреслили її історичне значення для Республіки Польща на сучасному етапі державотворення. Під час заходу значна увага була приділена висвітленню подій та маловідомих сторінок XVIII ст., фольклорним та документальним джерелам, постійним змінам їх інтерпретації у підручниках з історії тощо. Представники польської делегації також вели мову про ефективність і злагодженість співпраці з місцевими організаціями, українськими дослідниками, а також передали вітання від польського парламенту та висловили подяку організаторам заходу. Зокрема, Генеральний Консул Республіки Польща у Вінниці Дамян Цярцінські підкреслив важливість збереження історичної пам’яті та культури для польської спільноти: «Хочу звернутися зі словами вдячності до представників обласної влади за те, що поляки, які тут проживають, мають можливість й надалі зберігати свої історичні традиції. Присутність дітей та молоді, які співають пісні, декламують вірші польською мовою та вільно спілкуються нею – це підтвердження того, що для проживання поляків на Він-

Зразковий аматорський польський хор «Молоде листя»

Зразковий аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Оксамитки» ниччині створено відповідні умови та плекають- зультатів діяльності Барської конфедерації, порівся дружні стосунки». няльної характеристики української та польської Звертаючись до присутніх з вітальним словом історіографії у висвітленні подій XVIII ст., а таОлександр Крученюк зазначив: «Сьогодні, у пре- кож приділили значну увагу політичним портрекрасному та мальовничому місті Бар, нас зібрала там видатних постатей відповідно до тематики важлива історична подія для польського та укра- конференції. їнського народів – 250-річчя з дня створення Бар11 травня, у рамках заходу, відбулося урочисте ської конфедерації. Це був перший прояв масш- відкриття та освячення пам’ятної дошки на стіні табного протесту, після якого, на жаль, відбулися Польського Дому, присвяченій учасникам Бартри поділи Речі Посполитої. Варто підкреслити, ської конфедерації. Також присутні мали можлищо історія України та Польщі має глибоке та тіс- вість ознайомитися із виставкою художніх робіт но переплетене коріння. І я переконаний, що сьо- учасників пленеру «Бар – колиска конфедерації». годні конференція відкриє для усіх нас нові імена Натомість, під час проведення другого пленарновидатних постатей та цікаве висвітлення подій, го засідання відбулося відкриття бюста Мауриція пов’язане зі створенням та діяльністю Барської Беньовського. конфедерації. Не менш важливим є те, що цьогоУрочистим фіналом мистецьких заходів став річ ми спільно відзначаємо 100-річчя з дня прого- Гала-концерт за участі аматорських творчих колошення незалежності Української Народної Рес- лективів польських громадських організацій з Віпубліки та 100-річчя відновлення незалежності нницької, Житомирської, Київської та ЧернівецьПольщі. Вінницька область пишається результа- кої областей. Також перед глядачами виступили тами партнерства з Республікою Польща, зокре- творчі колективи з міст Рибніх, Хорошів, Пєтрома, плідна співпраця триває зі Сьвєнтокшиським вець Дольний Республіки Польща. Зі сцени лута Лодзінським воєводствами. Я переконаний, що нали польські народні пісні, окрасою концертної подальше співробітництво принесе гарні резуль- програми стали народні танці польських регіонів тати для нас і наших польських партнерів. Також у виконанні зразкового аматорського фольклорхочу подякувати за підтримку на міжнародній но-етнографічного колективу «Оксамитки». Гучарені та побажати Польщі економічного злету і ними оплесками вітали глядачі польські аматоргарного майбутнього». ські колективи «Wszystko w Porzadku» з Броварів, Під час заходу присутні заслухали наукові до- «Квіти Буковини» з Чернівець, «Koroliski» з Жиповіді учасників конференції, у рамках якої було томира, хори «Bell Canto» з м.Рибнік (Польща) та висвітлено маловідомі та суперечливі сторінки «Молоде листя» і «Cantica Anima» з Бару. спільного історичного минулого. Зокрема, проДні польської культури у м.Бар, активна діяльвідні історики, краєзнавці та освітяни Віннич- ність Польського Дому, громадської організації чини звернулися до проблеми висвітлення подій «Барське районне культурно-освітнє товариство XVIII ст. в контексті особливостей української та поляків ім.Конфедератів Барських» вкотре пропольської історіографії, а також відмінностей ін- демонстрували дружню братерську атмосферу терпретації найбільш важливих документів щодо єднання. Адже під гаслом «Єднаймося, браття!» утворення та діяльності Барської конфедерації. з 1989 року в Бару діє польське культурно-освітнє Значна увага була приділена локальним подіям товариство. Тож єднаймося і співп1768 року, зокрема, Вінниці як центру Барської рацюймо, бо в єдності наша сила! конфедерації. Також, окремі дослідження стосувалися питання Коліївщини. У свою чергу, Провідний методист ОЦНТ студенти Вінницького державного педагогічноНаталія го університету імені Михайла Коцюбинського ЮКАЛЬЧУК підготували змістовні наукові доповіді щодо ре-

Виставки у світлиці

«Великодня писанка» обласна виставка народного мистецтва

2 – 20 квітня

Вже 18-й рік поспіль за тиждень до Великодніх свят в обласному центрі народної творчості відбувається це дивовижне дійство − відкриття традиційної обласної виставки «Великодня писанка». Як завжди, впродовж тижня, в рамках виставки відбулися майстер-класи з писанкарства. На нинішній виставці було представлено понад 200 робіт від 68 учасників. В основному експозиція виставки складалася з традиційних писанок, керамічних писанок, дряпанок, мальованок та писанкових композицій. Свої писанки на нинішню виставку представили: Тетяна Пірус, Оксана Верхова-Єднак, Марина Верхова-Юрченко, Людмила Філінська, Вікторія Ніколаєва, Ірина Савчук, Євдокія Чугунова (м.Вінниця), Віта Кушніренко (с.Лука-Мелешківська Вінницького району); Інна Громова (м.Хмільник), Оксана Городинська,Тетяна Яковенко, Лора Городинська, Регіна Трейгер-Хохлова (м.Могилів-Подільський), Оксана Притула (с.Війтівка Бершадського району), Світлана Мала, Марія Танасієнко, Валентина Яковлєва, Антоніна Бондарчук, Денис Черниш і Наталя Пашкевич (м.Тульчин), Тетяна Сінько (м.Гайсин), Тетяна Бондар (с.Трибусівка Піщанського району); Катерина Білокурська (с.Селище Тиврівського району); Антоніна Якобчук (с.Пиховець Козятинського району). Також представили свої писанки та великодні компо-

зиції працівники Шаргородського районного музею образотворчого мистецтва, вихованці зразкової аматорської студії образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Дивосвіт» Могилів-Подільського ЦНТ, учні художніх відділів Вінницької ДМШ №2 і Крижопільської ШЕВ та учасники гурт-

ків «Берегиня» Жмеринського РБК і «Писанкарство» Вінницького районного Будинку дитячої та юнацької творчості. Картини представили майстри народного малярства та живопису Людмила Сорочинська, Інна Лабун, Юрій Кафарський (м. Могилів-Подільський), Мар’яна Сілагіна, Іван Горобчук, Володимир Купчишин, Наталя Бондар (м.Вінниця), Лілія Гудзь, Віктор Крижанівський (с.Клембівка Ямпільського району), Тетяна Волошкевич (м.Немирів), вихованців арт-майстерні «Скриня» та художньої студії «Скарб» (м.Вінниця), а також учні художніх відділів Вінницької ДМШ №2, Хмільницької ШЕВ та Станіславчицької ДМШ Жмеринського району. Прикрашали експозицію виставки і: флористичні картинки Ніни Співак з с.Підвисоке Оратівського району, витинанки Лариси Власової з м.Могилів-Подільський та Світлани Дідик з м.Хмільник, керамічні вироби Вікторії Ніколаєвої і Людмили Бурдейної з м.Вінниця, лялька-мотанка Любові Косенко з смт.Тростянець, вишиті рушники, картинки і серветки Галини Данилюк, Ірини Савчук, Юлії Чернікової з м.Вінниці, а також роботи учасників гуртка декоративно-прикладного мистецтва Липовецької центральної районної бібліотеки. Різьблені роботи Петра Пипи з с.Андрушівка Погребищенського району та майстра художнього випилювання Альберта Логінова з Вінниці привертали увагу відвідувачів своєю філігранним виконанням. А майстриня рогозоплетіння Галина Заєць з с.Щітки Вінницького району виплела на великій металевій конструкції у формі яйця цілу композицію з куркою та маленькими корзинками для писанок. Святковим акцентом великодньої виставки стали прекрасні гобелени Наталії Очеретної з с.Агрономічне Вінницького району. На відкритті виставки юні співачки Евеліна Сентемон та Софія Аль-Хадіді порадували присутніх гаївками та веснянками.

«Духовний світ митця» персональна виставка іконопису, заслуженого майстра народної творчості України Івана Горобчука

2 – 13 травня

Відкриття нинішньої персональної виставки Івана Горобчука, відбулось під звуки класичної музики у виконанні струнного ансамблю Вінницької ДМШ №1, в якому разом зі скрипками звучала бандура і це було дуже символічно щодо виставки ікон Івана Горобчука. Це підкреслила у своєму виступі Тетяна Омелянівна Цвігун, яка сказала: «Виконання класичного твору за участю українського народного інструменту, як не можна краще, відповідає відкриттю нинішньої виставки, адже ікони, списані з всесвітньовідомих образів є не тільки філософським баченням християнського світу митця, але й взаємозв’язком православної і української національної культури». Це вже 27-ма персональна виставка заслуженого майстра народної творчості України, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, голови обласного осередку НСМНМУ Івана Горобчука. Його феномен як митця полягає у великому працелюбстві, про що говорять його щорічні персональні виставки. Тільки в нашій Світлиці це вже 9-та персональна виставка майстра. Шанувальники творчості Івана Івановича пам’ятають такі його персональні виставки, як: «Народне малярство в мізансцені»

(2006 р.); «За покликом серця» (2007р.); «Духовність і митець» (2008 р.); «Козак Мамай» (2009); « І ко н о п и с з майстерні Івана Гороб-

чука» (2010 р.); «Художник і образ» (2012 р.); «Митця народного духовнії святині» (2013 р.); «Роде мій подільський» (2014 р.); «Мінорний настрій. Етюди» (2015р.). Експозиція нинішньої виставки складалася з 32 робіт. В їх створенні художник в и ко р и с т а в традиційні та авторські техніки, інту-

їтивно гармонізуючи твори і відчуваючи ту мить, коли рухи пензля творять у поєднанні з душею, народжуючи шедеври сакрального мистецтва. Одна з ікон художника – образ Володимирської Богородиці. Є багато ікон Пресвятої Богородиці, які шануються християнською церквою. Але є й особливо відомі реліквії, що прославилися своєю незвичною історією і вчиненими діяннями. Саме до таких і належить образ Володимирської Богородиці. Існує багато легенд та переказів про Володимирську ікону. Перший образ Небесної Цариці був написаний ще за Її життя євангелістом Лукою. Майстер використовував для роботи дошку зі столу, за яким трапезували маленький Ісус, Діва Марія і праведний Йосип. Побачивши цей витвір, Богоматір благословила його і пообіцяла, що відтепер з будь-яким Її зображенням перебуватиме небесна благодать. Шануючи історію і традицію, саме так, на дошці, написав Богородицю і вінницький митець Іван Горобчук. Художник представив нашому погляду Святі образи, які пробуджують найкращі властивості людської душі, дав нам можливість доторкнутися до духовної скарбниці нашого народу і, одночасно, до свого особистого духовного світу. Цей мистецький проект Іван Горобчук присвятив 1030-річчю хрещення Київської Русі.

«Традиції в родині гончарів» персональна виставка гончарного мистецтва Сергія і Світлани ПОГОНЦІВ (с.Крищинці Тульчинського району)

18 - 27 травня

В обласному центрі народної творчості, в рамках циклу «Мистецтво однієї родини», талановита мистецька сім’я Погонців вже втретє презентувала свою виставку неперевершених гончарних виробів. Від попередньої виставки в нашій Світлиці пройшло тільки два роки, а Світлана і Сергій Погонці і доробок свій відчутно поповнили, і підвищили свій статус майстрів. В цьому році Сергій Миколайович і Світлана Федорівна стали членами Національної спілки майстрів народного мистецтва України та лауреатами першої премії Всеукраїнського конкурсу «ЕтноПосуд-2018». І це не дивно, адже вони обоє належать до древнього роду знаних гончарів с.Крищинці, тож кому, як не їм, продовжувати гончарні традиції свого рідного краю та примножувати славу свого села. Дуже важливо, що Сергій з Світланою відроджують славетні крищинецькі керамічні миски, розписані ангобами, покриті

прозорою поливою і дотримуються прадавніх традицій свого села. А враховуючи те, якими темпами майстри удосконалюють свою майстерність, можна впевнено сказати, що вони є достойними спадкоємцями слави всесвітньовідомих земляків − майстрів гончарної справи Івана Тарасовича Гончара та Олексія Григоровича Луцишина. Підтвердженням цьому є нинішня їхня персональна виставка «Традиції в родині гончарів», в експозиції якої представлено понад 100 керамічних виробів. Це крищинецькі та адамівські миски в обрядовій традиції та миски авторські за мотивами подільських розписів з використанням техніки фляндрівка та «пускавки». Викликали надзвичайне захоплення відвідувачів неперевершеної філігранної роботи глечики, горнята, трійнята, кухлі, чайні сервізи, баньки тощо. А ще Сергій і Світлана Погонці можуть пишатися своїми дітьми, які успадкували від них талант та любов до народного мистецтва. Зокрема донька Людмила як живописець має свій невеличкий доробок картин, на багатьох з яких талановито зображені керамічні роботи батька та інших гончарів Вінниччини. Звичайно ж, її картини стали гарним обрамленням експозиції виставки родини Погонців. Зокрема використані її полотна «Огорнуті теплом», «Творчість Слубського» та «Народна іграшка». Також на виставці були представлені вироби сина Олександра, який в своєму юному віці вже вправно працює за гончарним кругом . Керамічні вироби мистецької родини зі славетних Крищинець завжди зачаровують своєю красою, дають нам можливість доторкнутися до української історії, зафіксованої в глині талановитими майстрами.

Кераміка Сергія та Світлани Погонців

«Колиска моя яворова» персональна виставка Тетяни Рихліцької

1 - 22 червня

Вже традиційно 1 червня до Міжнародного дня захисту дітей в нашій Світлиці відкривається тематична виставка. Кожного року ця виставка має інший формат. Так, в цьому році це була персональна виставка декоративного розпису, вишивки і дитячої іграшки чудової майстрині, матусі чотирьох дітей Тетяни Рихліцької. Тетяна Юріївна Рихліцька народилася 18 червня 1979 року в смт Кельменці Чернівецької області. Народною творчістю стала займатись ще в дитинстві. Вже в 11 років Таня поступила до школи традиційного народного мистецтва на художню вишивку (с.Самчики на Хмельниччині). Переїхавши до Вінниці, вже в дорослому віці захопилася декоративним розписом, майстерності якого навчалася в талановитої майстрині та педагога Ірини Угринчук. В той же час Тетяна Рихліцька навчалася у Вінницькому державному технічному університеті за спеціальністю «Менеджмент організацій зовнішньоекономічних відносин». Разом з тим майстриня брала уроки з вишивки у Олени Петренко. Другу вищу освіту за кваліфікацією «магістр культурології, викладач культу р ол о г і ч н и х дисциплін за спеціальністю культурологія» Тетяна Юріївна здобула в Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса, який закінчила з відзнакою у 2017 році. Закохана в декоративний розпис і вишивку, майстриня весь свій вільний час використовує для творчості і активно бере участь в обласних та всеукраїнських

виставках образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, є постійною учасницею фестивалю «VinArtFest». У творчому доробку Тетяни Рихліцької нараховується понад 250 робіт з вишивки та декоративного розпису. Її роботи з н а ход я т ь с я у приватних колекціях в багатьох країнах Європи, в США та Канаді. На нинішню виставку Тетяна Рихліцька представила 119 робіт. Це прекрасні, вишиті качалочкою, низзю та мережкою роботи (дитячі, жіночі, чоловічі сорочки і рушники) та чудові дерев’яні іграшки, прикраси та побутові речі (колиска, столики, стільчики, іграшки, скриньки та картини – тарелі), розписані декоративним розписом. «Колиска моя яворова» − перша персональна виставка Тетяни Юріївни, і ми дуже втішені, що вона відбулася саме в нашій Світлиці. Адже на її відкритті ми познайомились з великою сім’єю майстрині і відкрили для себе та шанувальників народного мистецтва незнаний досі широкому загалу творчий і людський потенціал цієї тендітної жінки, яка своєю любв’ю до дітей, своїм талантом, працелюбством та захопленням народною творчістю робить наш світ кращим.

Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

ВЕЛИКОДНІ ТРАДИЦІЇ ПРИКРАШАННЯ ПОДІЛЬСЬКОГО ЖИТЛА

ц е р ко в н о м у календарі є свята, що припадають на різні числа в році. Тобто вони залежать від свята Паски, яка не має сталої дати. Такі свята називаються рухомими. Свято Христового Воскресіння характеризується як довшими приготуваннями, так і довшими святкуваннями. Український народ з особливим благоговінням відносився до нього, як до свята весняного сонця та пробудження природи. Багато вчених досліджували звичаї, обряди, вірування, легенди , пов’язані з цим святом. Так, М.Максимович в етнографічній розвідці «Дни и месяцьі украинского селянина», яка з’явилась друком у 1856 році подає опис народних звичаїв та обрядів протягом календарного року, в тому числі й тих, що стосуються Великодня [10]. В семитомних «Трудах» Павла Чубинського теж приділяється належна увага цьому світлому святу [18]. У 1861 році в журналі «Основа» з’являється етнографічне дослідження, написане А.Свидницьким «Великдень у подолян». У центрі уваги автора - опис народної обрядовості, пов’язаної з весняним християнським святом. В центрі розвідки - образ подільського селянина середини 19 століття, щоденне життя якого було пов’язане з найрізноманітнішими віруваннями, які часто своїм корінням сягали ще в язичницькі часи [16]. Про Великдень він

пише, що це «для подолян саме радісне свято в році» [16, с.459]. Тому перед святом протягом тижня всі були зайняті роботою. «У ці дні клопоти в самім розпалі: жінки так зайняті, що не вистачає часу й заснути; вночі і вдень печуть паски, поросята. А поки ще начинки заготовити. Там писанки пишуть, крашанки красять; дивись і витирати пора... А там ... не оглянулась, а вже й Христа дочиталися. Хапайся-хапайся. Пора вже святити. Боже-боже! Отут-то колотні, яка не вправилась абощо» [16, с.462]. У 1930 році з’являється велика праця Агатангела Кримського «Звиногородщина», де зібрано величезний етнографічний матеріал, записаний від селян-інформаторів Звенигородщини у 20-х роках 20 століття. Тут також є відомості по окремих селах про Великий піст, про великодні звичаї, обряди, про дівочі та парубоцькі гуляння [7]. Частина наших вчених змушена була залишити Україну в 20-х, 40-х роках 20 століття, але вони продовжили свою роботу в діаспорі. Одну з найцінніших народознавчих праць створив професор Степан Іванович Килимник «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у п’яти томах (Вінніпег - 1955, 1957, 1959; Торонто - 1962, 1963). Шостий том залишився не виданим, у рукописі. Ось що пише автор у другому томі «Року» під назвою «Веснянки-гаївки»: «До глибо-

Фото інтер’єру в експозиції Поділля НМНАП України (хата із с. Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області). 2018 р.

Ніна Зозуля ких, змістом і давністю, мистецьких неперевершених народніх творів, ще далеко дохристиянської доби, належать численні обрядові пісні наших далеких дідів-прадідів (пращурів), зокрема весняного циклю - веснянки-гаївки» [4, с. 151]. У третьому томі (Весняний цикл) автор приділяє велику увагу останньому тижню перед Великоднем. Цей тиждень «носить декілька назв: Білий, Жильний, Чистий чи Вербний, в Галичині - Вербний або Шутковий» [5, с.40]. Ще одним подвижником, який працював на чужині був Олекса Воропай. У 1958 р. в Мюнхені вийшли два томи відомої багатьом українцям його праці «Звичаї нашого народу». Він пише: «Вся моя праця про народно-календарні звичаї розподілена за порами року, а саме: І-ша частина - «Зима», ІІ-га - «Весна», ІІІтя - «Літо» і IV - «Осінь» [1, с.7]. Етнографічний та фольклорний матеріали до книги автор почав збирати ще в Україні з 1937-го року - до початку 1943-го та потім

продовжував їх збирати в Німеччині в 1944-48 роках від людей, які перебували з ним в таборах для переміщених осіб, тобто записи стосуються кінця 19-го - початку 20 століття. Значна увага приділена автором Великоднім звичаям, народним та церковним обрядам, віруванням, традиційним стравам, як до свята, так і після [1]. У 2000 році з’явився невеликий етнографічний нарис Лідії Орел «Великдень в Україні», де коротко, але чітко описано звичаї та обряди, пов’язані з підготовкою та святкуванням Великодня. В основному це стосується традиційних страв Великого посту, з виділенням окремих його тижнів, писанні писанок, святкуванні Паски та інше [15]. Великдень або Паска - це тисячолітня назва свята, яка означає велике християнське свято Воскресіння Ісуса Христа. Це вважається найважливішим святом, що символізує радість з приводу перемоги Ісуса Христа над смертю та вічним забуттям. У народному уявленні це свято також пов’язане з оновленням землі та природи. В українців підготовка до Великодня займала цілий Страсний тиждень Великого посту. Зазвичай у Великий понеділок українці займалися прибиранням осель. Спочатку білили стіни глиною, потім змащувати жовтою глиною долівку, підправляли після зими призьбу, мили столи, лави, двері, вікна, чистили все начиння тощо. В наступні дні тижня господині прали, золили білизну. Якщо була гарна погода, виносили на двір для просушування постіль, рядна та іншу тканину. Також готували святковий одяг. Всі хатні та господарські роботи було прийнято завершити до вечора середи, «бо казали, що з четверга свята надходять» [5, с.41], щоб із Великого четверга розпочати приготування головних символів Великодня - паски, писанок та крашанок. «Хата мусіла бути очищена, вимазана-вибілена; всі лавки, столи, начиння - випарене, вимите; білизна - попрана до останньої ганчірки. Хліви, комори, обори, стайні, кошари, подвір’я, клуня (стодола) - все прибиралось, всюди виміталось, чистилось, упорядковувалось після зими; «чистителями й святителями» - вогнем і водою, ізганялось усе лихе, недобре...» [5, с.40]. «До полудня у чистий четвер закінчують усі важкі роботи в хаті і надворі. Після полудня господиня порядкує в хаті та в сінях. У хаті: закладає рушники за образи, заквітчує васильками, ласкавця-

Фрагмент інтер’єру хати 1842 р. із с. Луги Чечельницького району Вінницької області в експозиції Поділля НМНАП України ми, кудрявцями; розвішує рушники на кілках та стінах, розмальовує комин, а в деяких місцевостях - і стіни» [5, с.42]. Особливу увагу українці приділяли оздобленню своїх осель як із ззовні так і зсередини. Унікальна і неповторна українська хата завжди відображала естетичні смаки своїх господарів; їх характер та індивідуальність. Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровими глинами, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами. «Вважали, що гарно, коли мальовано, бо чим же було вбирати хату. Колись це було найкраща прикраса» - так висловилась мешканка с. Куражин на Хмельниччині Н. Якуновська [11], з якою спілкувалася автор у 1977 р. під час етнографічної експедиції по півдню Поділля. За традицією малювали хати в основному дівчата та молодиці. Розписували «хто як умів», але на селі була одна чи декілька майстринь, які задавали тон. їх запрошували багатші селяни або ті, що зовсім не вміли малювати. «За це їм щось дарують. За розпис однієї зіньківської хати (вазони, піддашшя, фриз) дівчина малярка одержувала велику торбу грушок» [8, с.15]. Ззовні подільська хата, як правило білилася з трьох сторін. «Затильна стіна» мастилася жовтою, червоною, чорною, сивуватою глинами (залежно від місцевих традицій). Дуже часто білий колір з причілків наче завертав на «затилля». Ширина цієї смуги від 10 см до 1 метра. Білий колір від темного міг

відділятися вертикальними кольоровими смугами: червоними, чорними, жовтими, синіми. Були села, де на «затильній» стіні білу смугу лишали попід стріхою, які мали вигляд рамки обводки. Особливістю української хати є неповторний декоративний розпис. Ним прикрашали стіни, печі, стелю, сволоки, підлогу та ін. Цей вид мистецтва був особливо поширений в південних та східних районах Поділля. Важливим елементом в оздоблені подільських будівель були підводки. Вони використовувались для посилення виразності деталей всередині та ззовні хати. Особливе місце відводилося призьбі. Так як вона охороняла частину стіни від негоди, а також використовувалась для різних господарських потреб. Вона була жовтого, червоного, чорного чи сірого кольорів (в залежності від наявності глин та місцевих традицій). Обов’язковим елементом при цьому була підводка, яка розділяла призьбу і стіну. Вона проводилась у вигляді однієї чи двох смуг шириною від 2 до 10 см. і могла бути різних кольорів - червоного, синього або чорного. Були також свої особливості й в оздобленні вікон. Вони обводилися однією чи декількома яскравими смугами. При цьому вони не зливалися з білою стіною, а водночас вікна здавались більш виразними та підкреслювали декоративність будівлі. В інтер’єрі хати особливе місце приділялося печі. Господиня оздоблювала її кольоровими підводками та орнаментами. Для розписів використовували всі вільні площини. Підкреслювалася кожна деталь: карнизи, челюсті, припічок, лежанка тощо. По

Фрагмент великоднього інтер’єру в експозиції Поділля НМНАП України (хата із с.Яришів Могилів-Подільського району Вінницької області). 2018 р. комину часто малювали «букети» с.23]. Крім «вазонів» ще малювата «вазони». ли «букети», які часто мали назву Челюсті печі, які швидко чор- «квітки». ніли від диму, мастили червоною Українська етнограф, дослідчи жовтою глинами. При обводці ниця Поділля М.Щепотьева клачелюстей часто робили «клинчи- сифікувала рослинні композиції ки» тобто підводку з одним або розписів на 4 групи: декількома загостреними клин«1) Квітки з основним стецями, симетрично розміщеними блом, від якого або симетрійно, обабіч челюстей, що символізува- або з правильним ритмічним повли вогонь у печі. торенням, одходять бічні гілки. 2) Квітки в вигляді жмутка, Пічна «затула», якщо вона була не дерев’яна, а глиняна, та- де всі гілки симетрійно розходятькож білилася чи фарбувалася у ся від одної нижньої точки. 3) Квітки, що в нижній своїй темний колір. Часто вона прикрашалася розписом, у вигляді «буке- частині збудовані, як в І групі, але тів», «квітів» чи т.зв. «кривульок» в верхній основне стебло губиться, відхиляючись на бік, і квітка та «капок». Крім печі розписували стіни, робиться асиметрійною. 4) Квітка не має основного сволоки, стелю та долівку. Підводками виділялися стовпчики під стебла й збудована асиметрійно» лавами, «постіллю», мисником. [19, с.26]. Інколи підводки поєднувалися Обов’язково відокремлювалась стіна від долівки, яка як правило, з такими давніми елементами як мала жовтуватий чи зеленуватий «курячі лапки», що мали вигляд птаколір. Усі розписи робилися від руки, імпровізовано. Зазвичай шиних ніжок. Вони складались хату оздоблювали намальовани- з трьох ліній у вигляді тризубця. ми «букетами» з барвінку, тої, Який зміст селяни вкладали, коли волошок, інших квітів. Улюбле- їх малювали - невідомо, але цей ною композицією були «вазони». елемент зустрічається у мистецтві Біля них могли ще розміщувати багатьох народів світу. На Поділлі пташок - «зозульок», «курочок», такі елементи орнаменту можна «півників» тощо. Вікна, сволок було побачити в 1970-ті рр. оздооздоблювали фризом винограду, бленні хат в с. Володіївці Могидубових та кленових листків. Ча- лів-Подільського району [12]. Тут сто в декорі використовували пря- «курячі лапки» поєднувалися з мі лінії, «кривульки» та «крапки». жовтою обводкою вікон, що були «Спершу «малярка» робила намальовані по три вгорі та внизу «розвід», себто самі гілки, без кві- вікна. На Поділлі, крім стін та стеток, при чому проводила основне стебло, потім більші паростки, по- лі малювали також долівку. Поміж ними вміщувала ще дрібніші. під лавами, столом зображували Коли розвід був готовий малярка зірки, а посередині хати робили малювала ще дрібніші. Коли роз- «гратки» та «квітки». Основним матеріалом для від готовий малярка малювала квітки: спершу всі квітки одною кольорових обмазок, підводок, фарбою, потом усі інші, так, що в розписів були глини. Це - яскрароботі у неї тільки одна фарба» [8, во-жовта глина різних відтінків,

червона, синя, зелена, чорний глей. Жовту глину могли також перепалювати на червону. Для цього виробляли маленькі «балабушки» і клали в «грань» (жар). Потім їх товкли, терли та «розпускали» (розводили) у воді. Червоний колір мав різні відтінки: дуже перепалена глина -темно-червоний, менше перепалена - яскраво-червоний. Окрім цього використовували соки та відвари рослин, а також мінеральні фарби. Наприклад, на Поділлі зелений колір могли робити з соку листя повію чи гарбуза. Часто для чорного кольору використовували сажу та синьку [13]. Фарби могли розводитись на молоці, яйці, на клейстері з житнього борошна та ін [3, с.19]. З початку XX ст. на базарах стали продавати мінеральні фарби. Наприклад, у Могильові були поширені: «синій колір - фарба мінеральна в порошку (ультрамарин), зелений - фарба мінеральна (зелень темна), червоно¬гарячий - фарба мінеральна в порошку (кармін), коричневий - фарба мінеральна в порошку (умбра), цеглистий - фарба мінеральна (сурик), фарба мінеральна і порошку (світла зелень), фарба мінеральна в порошку кольору бордо (бакан темний), фарба мінеральна в порошку жовтого кольору (крон), фарба мінеральна в порошку бузково-рожевого кольору (бакан з крейдою), фарба мінеральна в порошку червоно кольору (бакан синій)» [14]. З часом нові фарби витісняли фарби рослинного походження або використовувалися одночасно. Починаючи малювати, розводили всі фарби одразу. Кожен колір малювався окремою щіточкою. їх робили з пір’я, шерсті кота, вимоченого проса або свинячої щетини тощо. Деякі елементи, наприклад виноградні грона, «капали пальцем», вмоченим у фарбу. Могли також використовувати сухі квіти, наприклад по білому фону «капали» сухим «кривавником» (деревієм). Також могли «капати» вирізаним своєрідним штампом з картоплини чи буряка у вигляді квіточки. В Національному музеї народної архітектури та побуту України в експозиції «Поділля» представлено декілька хат в яких можна побачити оригінальні настінні розписи. Зокрема, зразки народного малювання* знаходяться в хатах із сіл Кадиївці Кам’я-

нець-Подільського району Хмельницької області та Луги Чечельницького району Вінницької області. Привертає увагу відвідувачів музею хата із с. Яришів з Вінниччині. Розписи в ній виконала у 1977 р. майстриня з с. Слобода Яришівська Кондратюк Анастасія Миколаївна (1908 р.н.) Вона була відомою малювальницею в селі. Малювала з дитинства. Для розписів хат її запрошували інші жінки, які не вміли це робити вправно. Однією з улюблених композицій майстрині були «букети». Любила малювати рослинні орнаменти винограду, вишні, рожі, айстр, яблук, волошок, тої, грушок, барвінку, бузку. Матеріалом для розписів майстрині в основному були анілінові фарби, які використовувались для малювання писанок, а щіточки робила з пір’я та тканини (тоненькі квачики) [13]. Починаючи з другої половини XIX ст. поряд з розписами в українських хатах стали популярними в народі прикраси з паперу: витинанки, квіти, «павуки». На противагу розписам, витинанки і паперові прикраси могли використовувати протягом тривалого часу. їх, навіть, можна було придбати на базарі чи ярмарку. Український вчений М.Станкевич вважає, що саме слово «витинанка» з’явилось на початку XX ст. [17, с.16] . Матеріалом для витинанок був кольоровий глянцевий папір. їх клеїли на стелі, печі, на стінах попід стелею та образами між вікнами. На стелі також «розводився павук». Самодіяльний художник з с. Кирнасівка Вінницької області Іван Коваль (1946-2000) так описував процес виготовлення цієї хатньої прикраси: «... шукали різну білу бумагу, навіть у хід ішли газети, і після того як викрасили валівці для ряден, красиву різнокольорову бумагу, з неї вирізували різні звеня для павука. В хід проходила також пшенична солома і нитки. А зроблений один павук у дівочих покоях міг жити п’ять років, а після цього строку нового міняли. Посередині [павука] робилася велика квітка, а по краях нового щупальця чіплялася менша квітка. Одна низка - одна нитка. Низки робили хто скільки хотів, робили і п’ятнадцять, і двадцять. Говорили чим густіший павук, тим кращий. Чіпляли в одній хаті два павуки. Тому що стелю перетинав в більшості хатів сволок...» [9]. Крім зірок та квіток, поширені були мотиви живого світу: «коники», «ляльки», «пташки». Одніми з найулюбленіших зображень

були домашні птахи, зокрема півень. З часом витинанки розвинулись від простої хатньої прикраси в окремий вид мистецтва. За виконанням вони ставали більше делікатними, виділялися дрібні деталі, стали з’являтися сюжетні й тематичні. В експозиції «Поділля» є декілька хат, в яких можна побачити оригінальні паперові прикраси. Зокрема, в хатах із с. Крищенці Тульчинського р-ну Вінницької обл. та з села Кадиївці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Традиції та звичаї Страсного тижня залишаються актуальними і в наш час. Багато українських господинь намагаються дотримуватися давніх правил прибирання прикрашання власних осель. Інколи, в сучасних інтер’єрах можна зустріти не зовсім традиційні речі, які більше з’являються під впливом інших культур. Зберігається давня традиція прикрашання оселі вербовими гілочками, освяченими у Вербну неділю. В наш час господині роблять оригінальні флористичні композиції, з використанням їх, писанок, пророщеної свіжої зелені (вівса чи пшениці), весняних квітів. Такі композиції виглядають дуже модно, ніжно і красиво. Кожна господиня приділяє велику увагу оформленню т.зв. «великоднього кошика». Напередодні свята, багато жінок намагаються ретельно підійти до вибору пасхального рушника чи серветки. При чому, часто цей важливий атрибут свята вони часто шиють чи вишивають власноруч. Нові модні тенденції мають місце й у прикрашанні великодніх яєць. Сьогодні, окрім традиційного фарбування рослинними відварами, з’явилось безліч способів перетворення їх на справжній витвір мистецтва. Часто можна

зустріти яйця пофарбовані хімічним фарбниками, покриті різнокольоровими наклейками, або прикрашеними в сучасній техніці «декупаж» тощо. Джерела та література 1. Воропай О. Звичаї нашого народу. -К.: Оберіг, 1991. - Т.І.- С.353448. 2. Дублянський А. Українські святі. - Мюнхен, 1962. - 100 с. 3. Зарембський А. Народное искусство подольських украинцев. - Ленинград, 1928.-48 с. 4. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. - К.: Обереги, 1994. - К.1. - Т.2. - С. 151-387. 5. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. - К.: Обереги, 1994. - К.2. - Т.З. - С.27-241. 6. Кислашко О., Кислашко Я. Православні свята та народні звичаї. К.: Грамота, 2003. - 152 с. 7. Кримський А. Звиногородщина. К., 1930. - С. 292-319. 8. Левитська Л. Селянський стінний розпис на Поділлі. - К., 1928 - 29 с. 9. Лист Коваля І.Д. до автора статті 2.10.1986 10. Максимович М. Дні та місяці українського селянина. - К.: Обереги, 2002. - 192 с. 11. Матеріали польових досліджень автора. - 1977 р. 12. Матеріали польових досліджень автора. - 1977 р. 13. Матеріали польових досліджень автора. - 1976-1980 рр. 14. Матеріали Російського етнографічного музею. Колекція 4321. 15. Орел. Л. Великдень в Україні. К.: Орбіта, 2000. - 17 с. 16. Свидницький А. Великдень у Подолян // Роман. Оповідання. Нариси. К.: Наукова думка, 1985. - С. 465-512. 17. Станкевич М. Українські витинанки. - К.: Наукова думка, 1986. - 123 с. 18. Чубинский П.П. Трудьі зтнографическо-статистической зкспедиціи в Западно-Русскій край. - СПб., 1872. - Т.З. - С. 12-29. 19. Щепотьєва М. Розписи хат на Кам’янеччині. - К., 1928. - 30 с.

Завідувач науководослідного відділу Поділля НМНАП України Ніна ЗОЗУЛЯ

*Майстер-клас

Вишиваємо техніками «поверхниця» та «кафасор»

Майстер-клас проводить майстриня з вишивки та декоративного розпису Тетяна Рихліцька, м. Вінниця

фото 1

фото 2

Традиційна вишивка Східного Поділля має велику кількість різних технік. Сьогодні ми розглянемо дві з них: «поверхницю» та «кафасор», які використовувались для вишивки підуставкового орнаменту на жіночих сорочках Могилів-Подільського району (фото 1). Цікаво, що інші частини сорочки такою технікою не вишивали. Більше того, на Східному Поділлі ці техніки ніколи не використовували, як самостійні, лише, як додаткові. Поверхницю і кафасор часто вважають різними назвами однієї техніки, але ці техніки, хоча і схожі – мають суттєві відмінності. Цими техніка-

фото 3

фото 6

фото 4

фото 7

фото 5

фото 8

Тетяна Рихліцька ми можна утворювати виключно геометричні орнаменти. Варто зазначити, що в інших регіонах України ці назви можуть означати інші техніки вишивки. Для роботи нам знадобиться шматок світлої тканини полотняного переплетення, голка, нитка муліне, ножиці, схема (схему можна зробити самим за зразком вишивки) (фото 2,3). Спочатку зробимо зразок у техніці «поверхниця». Для вишивання беремо нитку вдвоє, засиляємо голку, так, щоб лишилась петля і протягуємо голку на 2 нитки тканини (фото 4).

фото 9

фото 10

фото 11

фото 12

фото 13

фото 14

Оскільки тканина може мати різну щільність, потрібно перед початком роботи визначити, який буде стібок і яка буде відстань між стібками (кількість ниточок). Всі стібки мають бути на однакову кількість ниток і відстань між ними теж має бути однакова. Можна зробити попередню пробу. На нашій тканині робимо стібки на 6 ниток і відстань на 2 нитки полотна. Спочатку закріплюємо нитку − протягуємо голку на 2 нитки,затягуємо петлю, щоб не робити вузлик (фото 5), тепер справа наліво відраховуємо решту чотири нитки і виходимо на лицьову сторону – разом маємо 6 ниток – стібок (фото 6,7). В поверхниці стібки завжди йдуть вертикально доверху. Шиємо перший стовпчик доверху (фото 8,9 (зворот)), а тоді «змійкою» опускаємось вниз, перевертаючи тканину. Стібки мають бути паралельними, вони йдуть тільки вгору. Поверхницю вишивають завжди стовпчиками знизу доверху справа наліво (фото10, 11(зворот)). Маємо зразок вишивки поверхнцицею (12,13 (зворот)). Тепер вишиємо зразок в техніці «кафасор». Кафасор вишивається справа наліво і знизу догори. Закріплюємо нитку так само, як і в поверхниці, на 2 нитки. Після цього набираємо чотири нитки вверх (фото 14). Вишиваємо за тією ж схемою, що і поверхницю, відмінність в тому, як лягає нитка на звороті. В кафасорі всі стібки йдуть по діагоналі в одному напрямку (фото 15,16). Отримуємо завершений зразок (фото 17,18). У вишивки кафасором більша щільність, ніж в поверхниці? і вишивається зразок трохи швидше. Ще один зразок вишивки кафасором на фото 19,20 – елемент сорочки, вишитої Тетяною Рихліцькою. Ці техніки стануть гарним доповненням у вишивці сорочки Східного Поділля. Записала Наталя СЕНТЕМОН

фото 15

фото 16

фото 17

фото 18

фото 19

фото 20