Світлиця 3(58) 2017р. by Вінницький обласний центр народної творчості

МИСТЕЦТВО СЕЛА ЩІТКИ В СТОЛИЦІ УКРАЇНИ Н еповторна хвилююча мить відкриття... Знову наше мистецьке багатство у Києві. Подільський рогозяний дивосвіт золотим сяєвом наповнив зал Національного музею літератури. Щітецькі корзини, козубки, кошики, кадуби, скрині, а ще капелюшки, постолики, дивовижні рогозяні вази з різнотрав’ям, неймовірні гойдалки, жар-птиці, фігурки людей – все це дивовижним злагодженим ансамблем постало перед очима

якраз і для того був задуманий, щоб оприлюднити культурні надбання таких сіл для широкого загалу, використавши можливості столичних виставкових залів, куди приходить творча інтелігенція. Наші земляки – художники, письменники, журналісти, вчені мають нагоду побачити, як народні умільці продовжують справу прадідів вже у ХХІ столітті, творячи шедеври сьогодення на основі давніх традицій. Проектом «Мистецтво одного села» може

Урочисте відкриття здивованих глядачів. На стінах, на підвіконні, на столах і лавках, на долівці зручно розмістилися вони, дивуючи вишуканістю форм і теплих барв. Грайливо спускаючись від стелі додолу граціозною вервечкою, ніби несамохіть розкотились по домотканих веретах між домовитих гарбузів. У поважних господарських корзинах – дари цьогорічного багатого урожаю – яблука, картопля, буряки, квасоля… Так, вони завше були потрібні людині – ці корзини і кошики, супроводжуючи господарів в дорозі, на ярмарках, обслуговуючи їх вдома в будні і свята. Село Щітки, що нині належить до Писарівської територіальної громади, мабуть, одне з небагатьох в Україні, що зберегло традиції ремесла. Саме тому діяльність щітецьких майстрів з рогозоплетіння стала предметом дослідження впродовж років обласним центром народної творчості. Проект «Мистецтво одного села»

похвалитись лише Вінниччина. Саме на Поділлі закопана пуповина нашої культури. Всі прадавні види народних ремесел побутували у цьому регіоні. Щітки є чотирнадцятим селом, представленим у нашому унікальному проекті. Ремесло Щіток сягає глибини віків (як показують дослідження це вісім тисячоліть). Рогоза – один з найдавніших матеріалів, вона росла у кожному ставку. У рогозяних колисках виколисувались діти. У корзинах тримали зерно і все, чим Бог обдарував землю. З корінчика рогози можна робити каву, лікарські напої, смажити, як рибку… Хотілося б, щоб на нинішній виставці кожен відчув енергетику тисячоліть. Ця акція повертає

Дідухи - господарі свята знання наших предків про рогозу – універсальну рослину, з якої виготовляли стільки потрібних і красивих речей. Але основний виріб − це,

звичайно, корзина, яка пахла сонцем, травами, колоссям, всіма овочами і фруктами, які людина зростила на нашій благодатній землі. Відрадно те, що діти на рівні з майстрами, вчаться відроджувати мистецтво рогозоплетіння. Поряд зі знаними майстринями Надією Іщенко та Галиною Заєць майстер-класи дають і школярі: Антон Іщук, Сеймур Коваленко, Анжеліка Рудницька, Максим Білостечнюк. Антон Іщук, даючи інтерв’ю тележурналістам, захоплено розповідав про рогозу, тобто коли її треба жати, як сушити, як домогтись бажаних кольорів. Цю науку передавали в Щітках від покоління до покоління. Антон збирається подати наукову роботу до Малої Академії наук про мистецтво рогозоплетіння та село Щітки, засноване у 1770 році. Назва села , як це найчастіше буває, пішла від роду занять – виробництва щіток та корзин. Рогозоплетіння довгий час було основним заняттям жителів. Виробам щітецьких майстрів, як розповідають старожили, не було рівних на колишніх ярмарках. В Щітках пам’ятають імена Наталії і Павліни Григоренків, які не лише робили корзини, а й гаптували їх візерунками. Ці чудові речі скуповували вінницькі купці і відправляли їх в Польщу, Німеччину та Австрію. В 30-х роках ХХ століття була організована артіль «Червоний кустар». Майстриня Надія Іщенко з любов’ю згадує про свою матір – Валентину Творун, яка ще дівчинкою перед війною плела корзини, а вже згодом, коли стала дорослою і одружилась, навчила свою 11-річну донечку Надійку цьому давньому ремеслу – плести традиційні корзини. Підлога в їхній хаті була встелена рогозяними килимками – «матками».

У виставковій залі

Три поетеси: Валентина Сторожук, Ніна Гнатюк, Жанна Дмитренко Пам’ятає Надія і про Павліну Захарчук, яка також плела корзини. Отож, традиція у цьому селі не переривалася ніколи. А тепер Надія Іщенко та Галина Заєць ведуть гурток декоративно-прикладного мистецтва при сільському

будинку культури. Тут понад сотня дітей має можливість опанувати навички плетіння корзин. Нинішній майстер-клас є свідченням того, що традиції рогозоплетіння матимуть продовження і в наступних поколіннях. Оце і хотілось нам донести до присутніх земляків, які щороку приходять подивитися на виставку, що проходить в рамках культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села», яка вже теж стала традиційною. Ще в 2000 році за сприяння міжнародного Вінницького земляцтва у Києві та управління культури Вінницької ОДА ми розпочали цю акцію, яка вже стала візитівкою не лише обласного центру народної творчості, а Вінниччини в Україні. Я вдячна всім, хто підтримував і підтримує нині цю прекрасну ідею – пропагувати традиційну культуру сіл Вінниччини. Це допоможе нам зберегти ідентичність, власне обличчя серед світової спільноти. Відкрила виставку Галина Сорока – генеральний директор Національного музею літератури, яка назвала наш проект дивовижним і унікальним. «Дякую цим ентузіастам, професіоналам і патріотам, які люблять село і Україну. Хочеться, щоб кожен, хто зайде в цю залу, відчув гордість за те, що ми українці. Ми – європейці, але наш європейський дім треба ставити на міцному фундаменті нашої історії і народної культури, адже саме цим ми будемо цікавими для світу».

Майстер-клас проводять Галина Заєць та Антон Іщук Ці слова в контексті нинішнього культурного процесу є дуже вчасними і актуальними. Світлана Ахова, головний спеціаліст регіональної політики, стратегічного планування та розвитку Міністерства культури України, у виступі порушила проблему збереження клубних закладів, при яких діють мистецькі осередки, адже саме клубні заклади є тією перехідною

з’єднувальною ланкою, яка фіксує, береже і передає елементи нематеріальної культурної спадщини. «Ми багато років поспіль милуємося елементами народної культури, які щороку презентує Вінниччина, показуючи мистецтво різних сіл. Це говорить про величезну роботу, яку веде ОЦНТ, про його безцінний внесок в розвиток культури». Станіслав Городинський, начальник управління культури і мистецтв Вінницької ОДА, заслужений артист України, у вітальному слові сказав: «Того, що є в Європі, у нас ще немає. Але вони майже втратили те, що маємо ми – народну культуру. Так, у них є гроші, але вже немає таких осередків». Філософ Євген Причепій, автор книги «Вишивка східного Поділля», у своєму виступі оцінив роботу нашого колективу, як такого, що усвідомлює місію – збереження народної культури в ім’я духовного відродження України. Він розповів про свої переживання, коли ще у 90-х бачив «розорені села». «Мене це гнітило, поки не познайомився з роботою Вінницького обласного центру народної творчості, поки не побував на різних мистецьких акціях, що постійно відбуваються на Вінниччині». Ми завжди раді бачити письменників, наших земляків, які у своїй творчості оспівують рідний край, оті села різних куточків нашої області, в яких вони зросли. От і нині сюди прийшли Петро Перебийніс з Шаргородщини, лауреат Національної премії ім.Т.Г.Шевченка, Ніна Гнатюк, поетеса і громадська діячка, родом з Ямпільщини, яка у свій час, як заступник голови Вінницького земляцтва, стояла біля витоків нашого проекту, поет і режисер Станіслав Чернілевський з Мурованокуриловеччини, письменник і фольклорист Микола Дмитренко, який родом із Гайсинщини, поетеса Наталка Поклад з Бершадщини. Всі вони, як і кібернетик Володимир Марущак з Хмельниччини

Надія Іщенко, Іван Малюта та Микола Дмитренко чи тележурналіст Емма Бабчук з Іллінеччини, зацікавлені в розвитку народної творчості, а наш захід для них є своєрідним поверненням у юність, до своїх джерел. Кожен з цих шанованих людей намагався донести до всіх присутніх своє бачення розвитку народної культури, свою любов до рідної землі, на якій зростали ці талановиті люди і досягли вершин у мистецтві. Микола Дмитренко висловив думку про те, що щітецька корзина є художнім образом: «У цій корзині подолянка не просто носила яблука, а свою долю. Так, це

корзина тяжкої української долі». Представники влади – голова Вінницької районної ради Сергій Сітарський, заступник голови Вінницької РДА Олег Бегус, Писарівський сільський голова Дмитро Науменко, начальник відділу культури РДА Володимир Мазур, депутат Вінницької обласної Ради Сергій Кривешко обіцяли всіляко підтримувати майстрів і талановиту молодь. Колективи аматорів Вінницького району − фольклорний гурт «Подільські музики» та народний аматорський жіночий вокальний ансамбль «З роси і з води» супроводжували виступи знаменитих земляків, переплітаючи узорами пісень тканину прекрасної зустрічі, чудового свята народної творчості. Ще одне село побувало у Києві. Ще одне свято вплелось у вінок наших надій. Доки відбуватиметься культурно-мистецька акція «Мистецтво одного села», доти можемо бути впевненими, що не загине традиція, яку нам належить передати для майбутніх поколінь. Найближче завдання нині – визначитись, хто наступний, яке село представлятиме Вінничину у 2018. Збереження народної культури – запорука майбутнього духовного відродження. Хотілося б, щоб це було важливим для всіх українців. Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

«Скарби Поділля» -

* Фестивалі

свято краси і народного духу! Д

есять років виповнюється обласному фестивалю народної творчості «Скарби Поділля». Де б його не проводили – чи у Вінниці, чи у Воробіївці, чи у Вінницькому центральному парку, чи на Європейській площі, − всюди він збирає тисячі людей, бо відбувається в переддень великого державного свята, бо у «світлицях» – рукотворні скарби подолян усіх районів Вінниччини. «Величальна хлібові», «Мистецтво одного села», «Вишивана доля Вінниччини», «Українське весілля», «Україна – від витоків до сьогодення»… такий надзвичайно розмаїтий тематичний діапазон

блене, полив’яне, вишиване, плетене… дивовижне. «Узвіз подільських ремесел» ― це натхненний літопис творчості вінничан в добу незалежної України. Якщо хочеш побачити кераміку – сміливо підходь до Гайсинського, Літинського чи Тульчинського району. Саме в цих краях успішно працюють осередки гончарів. Ткацтво і килимарство зосереджені в Муровано-Куриловецькому, Бершадському, Чернівецькому, Чечельницькому районах. Отут і побачите килими та рушники хтозна з яких часів.

Організатори та гості свята цього велелюдного дійства, представленого організаторами (управлінням культури ОДА та обласним центром народної творчості) впродовж років. І от сьогодні до 26-ї річниці незалежності України майстри і майстрині привезли своє багатство, щоб на парковій площі біля фонтану представити свої здобутки, створені ними во славу України. Музикою і співом, радісним гомоном, маєвом вишиваних рушників наповнилась площа. Сюди поспішають вінничани, вдихають духмяний запах короваїв, ходять від світлиці до світлиці, розглядаючи все мальоване, різь6

Різьбу по дереву представляють Погребищенський і Козятинський райони, витинанки – Шаргородщина, Хмільниччина, Тепличчина, а найбільше – Могилів-Подільський, адже саме тут започатковано Міжнародний фестиваль витинанки. Взірці лозо- та соломоплетіння шукайте біля «світлиць» калинівчан, барчан, тиврівчан, тростянчан, а щодо рогозоплетіння – тут першість тримає Вінницький район. Флористику привозять в основному оратівчани, а дідухи – Іллінецький район. Вишитих рушників і картин ви найбільше побачите у немирівській «світлиці», а

також піщанській, жмеринській, липовецькій, крижопільській, а вишиті сорочки – у томашпільській та ямпільській, адже у славнозвісній Клембівці, за народними переказами, всі народжуються з голкою та ниткою. Але цей поділ за осередками дуже умов-

ний. Адже біля кожної світлиці розвіваються крилами рушники і стоять величні дідухи, і в кожному районі є свої художники, картини яких так люблять земляки. Біля «Містечка майстрів» завжди людно, адже тут щороку працює творча майстерня з проведення майстер-класів і виставка-ярмарок виробів народного мистецтва за участю провідних майстрів Вінниччини. Виставку обрядових короваїв і дідухів назвали «Величальна хлібові». Уявіть собі братство дідухів (майже тисяча), яке охороняє нинішнє свято. Дідухи величні, Житні і пшеничні. Вівсяні, ячмінні – Скрізь по Україні, На нашому святі, Зернисті, вусаті – Символ родоводу Нашого народу. Дідухи – розкішне дерево нашого достатку, символ нашого роду. Сотні короваїв на вишитих скатерках та обрусах складають незрівнянну композицію нашого добробуту. Ми – хліборобська нація. Споконвік наші пращури орали, сіяли, жнивували, на Різдво пекли пироги, на Великдень – пишні паски, хлібом благословляли молодих. Іду по цьому чудовому мистецькому колу, де розмістились райони, бачу прекрасні, одухотворені обличчя наших майстрів. Ось подружжя Ігушевих – Наталі та Володимира з Калинівки, які дають май-

стер-клас з плетіння корзин, далі – родина Погонців, славнозвісних гончарів з Тульчинського краю, вони показують, як з глини народжується диво – миски, горнята, гладущики. Ось юний Антон Іщук із Писарівки, якому всього 15 років, а він уже опанував мистецтво рогозоплетіння від майстрині Галини Заєць. Різьбяр Петро Пипа з Погребища теж дає майстер-клас. З його слухняного різця сьогодні народиться картина. Ірина Трибун-

ська з Вінниці хвалиться ляльками-українками, вінничанка Ірина Угринчук пропонує розписане кухонне приладдя для вибагливих українських господинь, а Тамара Вовчарук представляє національну іграшку з текстилю. Автор проекту «Величі» Любов Шаламай, яка вишила десятки портретів видатних українців, нині принесла свої вишиті сорочки. Сауляк Петро показує чудові солом’яні капелюхи. Чимало відвідувачів зібралось

Рукотворні дива подільських вишивальниць

Оксана Шуляр та Тетяна Кравець біля майстрині з Бершаді – Шуляр Оксани, вони розглядають чудовий одяг, вишитий «колодочками», «низзю», «мережкою», «набируванням». – Жодного машинного стібка, – каже Оксана. – Оця вишита сорочка на мені – пошита руками.

Кераміка родини Погонців

Біля бару нас зустрічають музики, а ще − величезні ляльки з сіна, очерету, сухоцвіту. Їх зробила Селіфонова Ірина. А вироби з лози створив священик Андрій Холод. Біля козятинської «світлиці» одразу впадають в око величні храми, виготовлені майстром Миколою Шкрабієм з Блажіївки. Витинанки Дмитра Власійчука красуються у Хмільницькій «світлиці». А в Чечельницькій – незвичайний дідух, якого з любов’ю створила Ніна Трачук. Здалека бачу неперевершені роботи з флористики оратівчанки Ніни Співак. А ось і мої дорогі земляки – гайсинчани, з дідухами і короваями, такими схожими на короваї мого дитинства. Але нині вони пишніші, багатші. У майстрині Вікторії Кубаль з Крижопільщини беруть інтерв’ю, її яскраві вишивані барви нікого не залишають байдужими. А клембівські сорочки Марії Савчинської, а також її землячок з Ямпільщини Алли Мруг, Валентини Сандул, Алли Бондар є взірцями традиційної вишивки. Порадію біля жмеринської «світлиці», побачивши дитячі роботи вихованців Станіславчицької художньої школи. Віра Горбань з Тростянчика (Тростянецький р-н) гукає мене, щоб обов’язково подивилась «мамину сорочку», відшиту майстринею з такою любов’ю. Тиврівщина привезла рушники Людмили Казанець, Галини Очеретної, декоративні вироби Юлії Ткачук, а тепличани

– витинанки Лілії Повєткіної і навіть дива з гарячого скла Алли Бортник… Погребищани представили роботи семи малярів, створені під час пленерів народного малярства в селах Круподеринці та Гопчиця – заслуженого майстра народної творчості

Івана Горобчука, Олександра Свіргуна, Тетяни Філь, Віктора Крижанівського, Людмили Сорочинської, Олександра Шульганя, який відтворив на картині храм Різдва Пресвятої Богородиці у Круподеринцях. А з різьбленими картинами Олександра Шульганя навряд чи хтось може позмагатись. Як же мені написати про всіх талановитих подолян, які сьогодні в чудових вишиванках, радісні і святкові привезли нам свою творчість, свої окрилені серця у цей гомінкий парк, щоб прибрати його до величного українського свята! До кожної «світлиці» підходили очільники Вінниччини, а Тетяна Омелянівна Цвігун, директор обласного центру народної творчості, заслужений працівник культури України, шанобливо, з гордістю представляла чи не кожну з них. «Оце і є наше багатство – вінок подільських талантів. Їхні вироби не соромно показати на будь-якій виставці. Але «Скарби Поділля» − це не просто виставка. Це те, чим ми можемо конкурувати з іншими народами. Це радість творення в ім’я нашого роду. В переддень 26-ї річниці незалежності України цей фестиваль є символом утвердження нашого духу і нашого прагнення до національного відродження. Обласний центр народної творчості гордий з того, що ми стояли біля витоків цього мистецького проекту». А на сцену уже виходять юні таланти, щоб піснями славити рідну землю у концерті «Молодь – майбутнє України». Адже традиція не повинна перерватися Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИТОКІВ 16 вересня 2017 року в с.Миколаївка Козятинського району відбувся XVII Всеукраїнський фольклорний фестиваль чехів України

Єднає нас культура споконвік Й хоч виклики несуть часи нові, Традиції живуть у поколіннях, Не забуваймо ж про своє коріння! Ми чехи, українці, ми – слов’яни, Ніколи наша дружба не зів’яне! Жанна Дмитренко

продовж століть Україну населяли різні народності, серед яких глибоко укоренилися на українських чорноземах чехи, збагачуючи загальнонаціональну духовну скарбницю. Увесь цей час українці і чехи жили у дружбі та злагоді. У кожній чеській родині постійно передавалися народні легенди й перекази, танці, пісні і повір’я, які не дозволяли народній

в Голендрах (Миколаївці), що на Вінниччині, датуються 1876 роком. Тоді 108 чоловіків і 96 жінок поселилися на цих благодатних землях. За майже півтора століття в Миколаївці залишились змішані чесько-українські родини. Деякі з них зберігали чеську культуру, інші пристосовувались до українського середовища. Але для всіх чеська пісня, музика звучить як привіт з батьківщини, як наказ не забувати про своє чеське походження, не забувати материнську мову. Миколаївські чехи завжди усвідомлювали себе частиною чеського народу, берегли свої національні та культурні звичаї, навчали чеській мові дітей, співали чеські народні пісні, танцювали свої народні танці. Разом з тим вони з повагою ставились і ставляться до землі, що свого часу дала їм прихисток, а також глибоко

Товариство волинських чехів «Матіце Волинська» з послом Чеської Республіки Радеком Матулою пам’яті порости тернами забуття. Історична присутність сотень тисяч чехів як в Україні, так і на Вінниччині позитивно сприяла і сприяє зміцненню дружніх стосунків двох братніх народів. Всеукраїнський фольклорний фестиваль чехів України був започаткований в 1995 році в м.Одесі. На Вінниччині ця мистецька акція відбувається вже втретє з ініціативи товариства «Голендерські чехи» с.Миколаївка Козятинського району, яке є етнічним поселенням чехів, що має свою давню історію. Перші офіційні згадки про поселення чехів

шанують українські традиції. У 1990 році в с.Миколаївка було створено Чехословацьке культурно-освітнє товариство ім Я.А. Коменського, яке в 1996 році перейменували у товариство «Голендерські чехи». В селі діє музей історії та побуту чеського народу, а в місцевій загальноосвітній школі – кабінет чеської мови та шкільний Євроклуб. Справжнім сподвижником у справі відро-

Вокальний ансамбль «Вишеград», м.Київ дження чеської традиційної культури є голова громадської організації «Голендерські чехи» с. Миколаївка Козятинського району, заслужений працівник культури України Лариса Лановик та її творчий колектив – народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Студанка» Миколаївського СБК. Цей самобутній колектив бере активну участь у міжнародних фестивалях народної творчості краян «Рож-

Учасники аматорського вокального ансамблю «Богемія», м. Мелітополь

новське славності» в м.Рожнові у Чехії, «Плеси чехів» (Одеса, Львів, Київ), всеукраїнських та обласних фестивалях і конкурсах національних меншин, де завжди гідно представляє Вінниччину. Організаторами ХVII Всеукраїнського фестивалю чехів України на Вінниччині є управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації, Вінницький обласний центр народної творчості, громадська організація «Голендерські чехи», Чеська національна рада України при підтримці Міністерства закордонних справ Чеської Республіки та Посольства Чеської Республіки в Україні. Такого свята, як і такої кількості гостей Миколаївка ще не бачила! Впродовж декількох годин з великої сцени, встановленої на сільському стадіоні, лунали чеські народні пісні, хореографічні композиції. А які яскраві національні костюми демонстрували учасники фестивалю! Звичайно ж, рівень такого заходу завжди підтверджує присутність поважних гостей. Завітали вони і на наш фестиваль. Надзвичайний та повноважний посол Чехії в України Радек Матула, голова Чеської Національної ради України Людмила Мухіна були в захваті від фестивалю та його високого організаційного рівня. Пан посол у своєму виступі наголосив, що Чехія, чеська земля для чеських родин із України була, є і буде рідною. А уряд Чехії і вся громада будуть завжди підтримувати чехів України як матеріально, так і морально. Перший заступник голови облдержадміністрації Андрій Гижко зауважив, що Поділля із Чехією єднають не лише культурні зв’язки, минулого року керівництвом Вінниччини була укладена і підписана угода про співробітництво з Ліберецьким краєм, відбулись обмінні бізнес-візити, а нинішнього літа понад 30 дітей учасників АТО з Вінниччини мали можливість

там оздоровитися. Нині ж, підкреслив А.Гижко, ми радо приймаємо творчі колективи етнічних чехів з усієї України в Миколаївці і сподіваємося, що ця зустріч – не остання. У фестивалі взяли участь 15 творчих аматорських чеських колективів із Вінницької, Волинської, Житомирської, Запорізької, Київської, Миколаївської, Одеської, Рівненської областей. Пісенну та танцювальну культуру свого народу представили понад 250 учасників. З перших хвилин зустрічі на фестивалі вражало геть усе: чеські мелодії, що звучали у запису і створювали святкову атмосферу, художнє оформлення сцени в національних традиціях, метушня організаторів в очікуванні поважних гостей із чеського посольства та облдержадміністрації, святкова хода творчих колективів, учасники яких були одягнені у вишукані чеські автентичні строї різних регіонів, хвилювання та останні приготування перед виходом на сцену, аромат духмяних квітів, привітні посмішки гостей, вручення короваїв і сувенірів, присутність і щирі вітання представників влади та поважних гостей, вдало вибудувана програма виступів. Все вражало! Відбувалось свято великої чеської родини і єднання чехів та українців: на сцені, серед глядачів і в кулуарах. Директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун так визначила роль і місце цього заходу на подільських теренах: «Нам надзвичайно приємно, що такий

Ансамбль чеської пісні «Чехоградська гудба» с. Новгородківка Запорізька область високоавторитетний фольклорний фестиваль чехів України проходить саме у нас, на Вінниччині. Наш край славиться збереженням традиційної народної культури; розвивається давнє мистецтво витинанки, писанкарства, подільської вишивки. І нині ми раді зустрічати у нас Всеукраїнський плес чехів України. Заслуговує на повагу те, що ви теж зберігаєте свою культуру, обряди, традиції, етнічні танці та пісні, національні костюми. Це є справжнє щастя – щастя людського єднання.» Ми часто говоримо про патріотизм, любов до рідної мови, культури, землі. Та хіба є ще щось дієвіше, ніж подібні фестивалі? Наш нинішній фестиваль став найкращим прикладом патріотизму і любові до найсвятішого – отчого дому, рідного народу та його культури. Це повернення до прадавніх витоків, до тієї генетичної пам’яті, яка з’єднує минулі, давні традиції із сьогоденням. Тож до нових зустрічей! І нехай народна творчість завжди єднає нас! Провідний методист ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК

Учасниці фольклорно-етнографічного ансамблю «Студанка» Миколаївського СБК

Пісенний ювілей Тетяни Гарбулінської

есела, гарна, співуча. До свого Свердловську, і хто зна, як склалось би її життя ювілею назбирала тисячі пісень. і кар’єра, якби батьки не переїхали на КиївщиЗаписала їх, розшифрувала. До- ну, де проживав батьків брат, одружившись з рожить ними, як найбільшим скарбом. Це українкою. Отож голосиста дівчинка з Росії перейшла у другий клас вже у Таращанській шкофольклористка Тетяна Гарбулінська. Коли я ще не була знайома з Тетяною Єго- лі, швидко опанувала мову. Маючи гарний горівною, то почула дивовижну народну пісню, лос і прекрасний слух, поступила до музичної школи, почала грати на баяні, виступала у конщо її нині співають по всьому Поділлі. цертах, активно займалась легкою атлетикою. Ой зійдімося, роде, погуляємо добре, Батьки будували хату, треба було пильнувати Зійдімося, родинонько, менших. Змалку привчена до роботи, Тетянка бо вже нас не множечко зі всім справлялась – і Як виявилось згокорову пасла, і їсти вадом, її «відкрила» саме рила, і вчилась добре. Тетяна Гарбулінська, Після школи поступизаписавши пісню від ла на факультет кульнародного аматорського турно-освітньої роботи фольклорного ансамбКиївського державнолю «Джерело» у селі го інституту культури Лозове Чернівецького («керівник самодіяльнорайону. В добу утверго народного хору»). Тут дження незалежності і долю свою знайшла – України, коли на повСергія Гарбулінського, ну силу зазвучала тема студента режисерського родоводу, зв’язку повідділу… колінь, ця пісня стала За направленням, своєрідним символом Тетяна і Сергій поїхали єднання родини і всієї працювати в ТульчинУкраїни. ське культурно-освітНе цурайся мене роде, ньє училище. Тут, у а я тебе не буду, Тульчині, де витав дух Прибудь, прибудь Миколи Леонтовича, ти до мене, де підтримувались давя тобою рада буду ні культурні традиції, Мати, батько, брат, само слово культура сестра – всі ці слова, звучало по-особливому. близькі серцю, зібраМолода викладачка з лись в одній пісні, щоб запалам бралась за все. нагадувати нам, що з Керувала зведеним народини починається люродним хором училища, дина, з батькової настабрала участь у концернови, з маминої любові, тах, фестивалях. А ще з допомоги брата. ж класне керівництво, Для Тетяни ГарбулінТетяна Гарбулінська студенти…Скільки їх ської, яка виросла в базгодом пішло услід за гатодітній сім’ї, родина – це головне. Таня годинами може розповідати улюбленою вчителькою, ставши працівниками про батька Єгора Максимовича, майстра на всі культури, учителями музики і співів, керівнируки, про маму, Зінаїду Василівну, про сестер, ками аматорських колективів, а також закладів братів, племінниць… Але не тільки розповіда- культури! ти. У важкий час всім слала посилки, підтри16 років, крім викладацької роботи, вела мувала грішми… все про всіх пам’ятає – дні відомчі хори і завжди досягала успіху. Кирнанародження, ювілеї, важливі події. І тому, коли сівський хоровий колектив під її керівництвом вся родина приїхала на ювілей до неї самої, ко- здобув звання народного аматорського. жен сказав: і про те, як її люблять, і про те, як Згодом, коли Сергія Вікторовича перевели шанують, і які всі вдячні їй за турботу – любля- до Вінниці, Тетяна Єгорівна працювала у Вічій донечці, старшій сестрі, тітоньці, яка нині нницькому обласному будинку культури вчитеє об’єднуючим началом у цій сім’ї. До речі, ля, а потім стала провідним методистом з фольТетяна Єгорівна – росіянка. Народилась вона у клору обласного центру народної творчості.

Тетяна Гарбулінська з народним аматорським фольклорним колективом «Черемшина» Піщанського СБК Коли я прийшла працювати в ОЦНТ, запам’ятала насамперед, як Тетяна Єгорівна ділилась враженнями про поїздки в села. Тоді стояли тріскучі морози, а вона з радістю їздила записувати пісні. Розповідала, як у кімнаті гурткової роботи, єдиній, де у сільському клубі палилась груба, співали жінки, а вона все писала і писала – раніше на касетний магнітофон, а згодом на диктофон, яким дуже тішилась, коли

Тетяна Гарбулінська та начальник відділу Національної академії мистецтв України Іван Походзей

його нарешті придбали. Згодом розшифровувала, ділилась піснями з фольклорними колективами, з будинками культури. Отака тиха, на перший погляд непомітна, але дуже важлива робота, завдяки якій множиться наше пісенне багатство. Якщо у радянські часи було заявлено про 400 тисяч народних пісень, то нині цифра зросла зусиллями таких фольклористів як Тетяна Гарбулінська. Під час Всеукраїнської фольклорно-етнографічної експедиції, записуючи фольклор від жителів села Стіна Томашпільського району, їй пощастило познайомитись з унікальним народним співаком Василем Пенчуком, від якого записала старовинну козацьку пісню «Ой над яром глибоким». Ой над яром глибоким росте терен високий, да, Гей, гей, раз у раз, росте терен високий. А з під того терена вийшла вдова молода. Вийшла вдова молода та й винесла два сина… Цю пісню одразу взяли до Києва на творчий звіт Вінницької області. У майстерній обробці музиканта-хормейстера Ігоря Кочурського її виконали зведені хори Вінниччини. Вона увійшла до збірника «Співає народний хор» (українські народні пісні в обробці Ігоря Кочурського). А пісні, записані під час аналогічної експедиції в славнозвісній Буші Ямпільського району, а також стаття Тетяни Гарбулінської «З пісенної спадщини села» увійшли до книги «Буша» (розділ «Фольклор»). Обрядові, історичні,

Тетяна Гарбулінська з народним аматорським етнографічним ансамблем «Подоляни» Бджільнянського СБК Теплицького раойону соціально-побутові – 36 пісень, найкращих на електронних носіях. перлин рідного краю поповнили нашу пісенну Йшли роки. Вінки пісень заплітались на скарбницю. У фонді ОЦНТ зберігається біля святах Вінниччини. п´яти тисяч українських народних пісень, які До ювілею прийшла молодою, натхненною, у 2011 році були оцифровані за пропозицією сповненою бажань. Які там роки! Струнка, ГО «Арт Екзистенція» в рамках проекту «Моя спортивна, завше усміхнена. В її комп’ютері на Україна. Берви». «Спільними зусиллями збере- робочому столі – записи пісень, світлини з тих жемо скарби народної культури для наступних численних фестивалів, в яких брала участь як поколінь» – закликали у своєму зверненні орга- провідний методист ОЦНТ. Радіє, коли фольнізатори проекту. Наш центр одразу відгукнув- клорні колективи «виходять в люди», їдуть на ся на цю пропозицію. За дорученням директора конкурси, зокрема, на «Фольк-мюзік». – Чули вчора, як наші співали?… ЖивоОЦНТ заслуженого працівника культури України Тетяни Цвігун, Тетяна Гарбулінська особи- тівка, Гордіївка, Орлівка! – запитує нас Тетяна сто займалася цим, відвозила матеріали аудіо- Єгорівна. В її голосі – нотки радості і гордості. А ми вже знаємо, що йдеться про колектизаписів до Києва і привозила із столиці записи ви «Марічка» Животівського СБК Оратівського району, «Гордівчанка» Гордіївського СБК, що на Тростянеччині, «Берегиня» Орлівського СБК з Тепличчини. Це лише одна телепередача. А скільки їх співало з екранів телевізора впродовж років! Аматори дослухаються до порад Тетяни Гарбулінської стосовно репертуару, манери виконання, організації фольклорних свят, серед яких відоме на всю Україну – обласне свято фольклору імені Гната Танцюри, що раз у п’ять років переростає у Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичних колективів на приз Г.Танцюри. Недарма, на ювілей Тетяни Гарбулінської завітав начальник відділу Національної академії мистецтв України Іван Походзей, щоб вручити ювілярці Почесний диплом. А від федерації профспілок Вінниччини Тетяні Єгорівні було вручено Почесний знак «Аматорам мистецтва». Отож, попереду чимало гарної творчої улюбленої роботи. А ми раді вітати Тетяну Єгорівну з ювілеєм і побажати нових віднайдених пісень, які охоче наспівають їй земляки у далекому подільському селі, де живе пісня. Подружжя Гарбулінських Жанна ДМИТРЕНКО

ПЛЕНЕР У ГОПЧИЦI

давна Надросянський край славився народними малярами. На початку серпня нинішнього року у мальовничому подільському селі Гопчиця, що за шість кілометрів від Погребища, проводився традиційний обласний пленер народного малярства. Особливий ностальгійний настрій за чимось близьким і рідним охопив мене, коли я споглядала твори наївного малярства учасників нинішнього пленеру. Здавалося б, нічого особливого на картині: краєвид, кілька хатинок із плетеними тинами, церква на пагорбі, місток через ставочок,

лаконічності композиційного та колористичного вирішення криється глибинна суть української душі, її світогляд. Лише тепер починаємо відкривати для себе таїну українського наїву. Велику зацікавленість засвідчують численні виставки та пленери українського народного малярства, що проводяться в різних регіонах України. Не винятком є і Вінниччина. В 2013 році, за ініціативи управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації, обласного центру народної творчості, осередку майстрів народного мистецтва, Погребищен-

Організатори та учасники пленеру поле із квітучими соняхами, пасіка в городі, типажі простих селян, сцени із щодення, натюрморти, але разом з тим розумієш, що саме в цій простоті,

ської райдержадміністрації та районної Ради був започаткований обласний пленер народного малярства. Місцем проведення цього мистецького проекту було визначено древній надросянський край –мальовничий куточок Вінниччини. Чи не кожен гість району прагне побувати в селі Круподеринці, де і був проведений перший пленер народного малярства. Там і донині красується старовинна церква − пам’ятник архітектури, що у 1895 році за проектом О.М.Померанцева була збудована на кошти графа М.П.Ігнатьєва. У ній покоїться прах державного діяча і дипломата, засновника міста Владивосток графа Миколи Павловича Ігнатьєва (1832–1908 рр.). Нині тут діє музей його імені. Світові добре відомі знамениТетяна Філь «Садиба Шкутярука»

виникла ідея про проведення пленеру народного малярства. Славну історію має і мальовниче село Гопчиця. У 1726 році вперше згадується сільська церква на честь Святої Трійці. В 1839 році за підтримки поміщика Різніча Івана Степановича було відкрито церковне училище при Гопчицькому приході. Нині за кошти керівників фермерського господарства «Дружба» Олексія Платоновича та Олексія Юрійовича Лісових зведено новий храм. До розпису його іконостасу долучився земляк, художник і різьбяр Олександр Шульгань із Погребища. Славиться село відомими людьми, серед яких Ушер Гінцберг − єврейський письменник-публіцист і філософ, Кузьма Скрипник − учасник другої світової війни і партизанського руху та інші.. Жителі села забезпечені залізничним сполученням. В селі діє історико-краєзнавчий музей, сільський будинок культури і загальноосвітня школа із відповідною матеріально-технічною базою. Відзначилося село і знахідкою монетних скарбів. В 1991 році у Гопчицькому кар’єрі археологи розкопали скарб із 6821 монети ХVІІ століття. Офіційно, це найбільший монетний скарб у Вінницькій області. Сільські жителі щирі і відкриті, тому учасникам пленеру працювалося комфортно. Як говорили митці, все сприяло плідній роботі – і чудова сонячна погода, і шанобливе ставлення жителів Гопчиці до тих, хто творить мистецтво наших днів. Зі сходу сонця і до його заходу майстри на живописних пагорбах і схилах творили свої дивовижні полотна. «Народження на полотні відбувається за допоВіктор Крижанівський могою світла з небес у сні або наяву. Натхнення тості, що народилися або ж проживали в різний приходить в оточенні див природи, незважаючи час в Надросянському краї − віртуоз гри на гі- на пору року. Милуюся садком, знаходжу різні тарі М.Д.Соколовський, народний артист СРСР, слова втіхи для своїх випещених, виколиханих соліст Віденської опери А.І.Кочерга, народна бруньок на гілках. Це щасливі миті подорожуваартистка України Г.Г.Яблонська, дитячий пись- ти серед своїх дерев, які не зводять з тебе очей менник С.Т.Алєксєєв, фольклористка і етнограф і намагаються наситити твою уяву різними подіН.А.Присяжнюк. В 2012 році відкрито музей ями, які вимоляться у чергову картину», − подіїї імені в смт Погребище. Власне, саме під час лилася своїми таємницями художниця Людмила його відкриття, у Івана Горобчука, земляка, за- Сорочинська з Могилева-Подільського. служеного майстра народної творчості України На закриття пленеру прибули шановні гості – голова районної державної адміністрації Іван Васильович Вінник, заступник голови районної ради Ігор Петрович Гордійчук, сільський голова Роман Миколайович Прилуцький, директор історико-краєзнавчого музею Михайло Дмитрович Петренко, представники обласного центру народної творчості, начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Галина Миколаївна Кравчук, – усіх їх вразили результати. Кожен митець написав три завершених картини з пейзажами Гопчиці, з ліричними образами народного буття. «Біля хати» Віктора Крижанівського із с.Клембівка, що на Ямпільщині, «Квіти мого дитинства» Олександра Шульганя, «Бабусині турботи» Людмили Сорочинської, «Будемо з медом» Івана Горобчука, «Садиба Шкутярука» Тетяни Філь із м.Липовець, «За селом» Олександа Свіргуна з с.Стрижавка Вінницького району, «На леваді» Олексія Буюклі Олександр Свіргун «За селом» із м.Могилева-Подільського – ці та

інші полотна стали надбанням п’ятиденного пленеру. Сюжети цих картин пов’язані із селом Гопчиця із місцевими особливостями традиційно-побутової культури. Так, на полотнах зображені тамтешня церква, вулички і хати, ставочки та місточки. У всьому бачимо місцеві особливості побуту, тобто повсякденного оточення художника і його односельців. Саме в цей казковий або, як нині говорять, віртуальний світ лине душа українця в своїх найсокровенніших мріях і духовних спрямуваннях. Без перебільшення можна вважати, що роботи учасників пленеру постають своєрідним «вікном» у душу майстра, а отже, і всього народу. Мистецтво народної картини виступає оберегом національної самобутності, показником високого морально та естетичного рівня самого народу. Заключне мистецьке свято на честь майстрів за участю кращих аматорських творчих колективів та окремих виконавців села Гопчинця завершилося врученням учасникам пленеру дипломів управління культури і мистецтв облдержадміністрації з пам’ятними сувенірами та подяками Погребищенської райдержадміністрації та районної ради, а також стипендіями від керівників фермерського господарства «Дружба» Олексія Платоновича та Олексія Юрійовича Лісових. Прекрасними експонатами поповнено історико-краєзнавчий музей села Гопчиці та фонди обласного центру народної творчості. Вкотре пересвідчуємося у тому, що такі пленери є своєрідним містком до неповторного процесу творення і творчого натхнення, свідками якого стали односельчани. Хто знає, скільки радості відчули місцеві діти, які один поперед одного бігали до художників, щоб долучитися до цього таїнста – творення картин. А у декого на-

Людмила Сорочинська родилися вірші під враженням від спілкування з майстрами. Матіола дитинства… (очима Івана Горобчука) Город охайний, біла хата, І квітів під вікном багато, В порядку двір, в дровітні - дрова, А у садочку – матіола… Ці квіти ніби для джмелів, — Та я від пахощів хмелів, Не раз приходив я в садок Нектару «випити» з квіток. Так зараз є і так було, — Вертає пам’ять у село… І не забуду я ніколи Вечірній запах матіоли… Г. Кравчук

Олександр Шульгань «Квіти мого дитинства»

Заступник директор ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

Олексій Буюклі «На леваді»

* Обрядові хліби Вінниччини

Паляниці та коржі на свято Маковія

вято Маковія в Україні відзначають (символ Велеса, якого вважають чоловіком Ма1(14) серпня. Християни вважають коші), а також колоски хлібних злаків, цілющі його днем пам’яті мучеників Мако- трави, польові і домашні квіти. По селах до веїв. Цікаво, що в християнських святцях воно маковіївського букета додають суцвіття кропу, досить незначне, по суті робочий день. Проте, квіти соняшника, невеличкі морквини, кукуякщо подивитися на кількість прихожан біля рудзу, стебла квасолі зі стручками тощо. Такий церкви цього дня, то букет міг підноситися зрівнятися з ним мона пошану богині рожуть хіба що Великдень дючості. та Різдво. Отже, всуЦікаво, що до переч християнським складу маковійки вхоканонам, український дять як живі (щойно народ шанує Маковія, зрізані) так і засушені як одне з найбільших рослини, що символічсвят у рокові. В чому ж но поєднують світ жипричина такої популярвих Яву і світ померлих ності? – Наву, володарем якого На обласній виє Велес і куди незабаставці «Щедра госпором піде богиня родюда», що проходила в чості, щоб перебувати 2002-му році у Вінниці там до наступної весни. ми побачили цікавий На Буковині макохліб під назвою «маковійку зразу не заносиша», який випікають у ли в хату, а зберігали в селі Мартинівка Баркриниці до Спаса [2, с. ського району на свято 386]. Криниця в народМаковія. Це наштовхній уяві і є тим місцем нуло на думку: чи не через яке відбуваєтьбогині Макоші у давнися зв’язок між світами ну приурочувалось це Явою і Навою. Від Макрасиве літнє свято. У ковія (свята вшануванархаїчному православ’ї ня Макоші) до Спаса (дохристиянській релі(у давнину свято вшагії наших предків) Манування Велеса) букет коша (Мокоша, Макош) «маковійка» знаходився була богинею родючосу криниці, символічно ті, покровителькою жіпоєднуючи ці божества. нок і дівчат, жіночого Потім її приносили в Дівчатка з шуликами, господарства та рукооселю і зберігали як с.Козятин Козятинського району ділля (прядіння, городоберіг біля ікон на поництва), сприяла вдалокуті або підвішуму одруженню, урожаю, приплоду. Б. Рибаков вали до сволока. Цікаві відомості про святкування трактує слово «Макоша» як матір коша (збору, урожаю). «Макошь (если верно именно такое Маковія наведено в етнографічному правописание) вполне может быть осмыслена довіднику «Українська минувшина»: как Ма-кошь - «мать хорошего урожая, мать «У деяких селах Київщини на Маковія встановлювали високі хрести, счастья»[1, с.386]. Збережені донині українські народні тра- прикрашаючи їх квітами і головками диції підтверджують такі припущення. Адже маку, а зверху прикріплювали гарна Маковія освячують колосся хліба і городину бузову маску з запаленою свічз нового урожаю, мед з нової викачки. Жінки кою всередині, що нагадувало і дівчата несуть на посвяту воду і квіти, щоб людський череп. Протягом доля квітнула, щоб господарство процвітало. усієї ночі хлопці та дівчата Головним атрибутом свята Маковія є букетик співали й танцювали, обе«маковійка», до складу якого входять голівки рігаючи свій маковіївстиглого маку (символ богині родючості), кві- ський хрест від сусіти васильку − інша назва «базилік церковний» дів-однолітків з інших

Макоші

Дівчина з маковійкою вулиць чи кутків, які намагалися його викрасти або зламати» [3, c.98] . На виставці народної творчості, що проходила у Вінниці у 2002 році, ми бачили конструкції схожі до описаних вище хрестів. Представники з Погребищенського і Тростянецького районів називали їх «маковіїхи». Подільська

Маковійка

маковіїха являє собою конструкцію вищу за людину, в основі якої знаходиться палиця, загострена знизу, щоб можна було впхати в землю, до неї кріпилися невеличкі сніпки різноманітних зернових культур. На верхівці красувався снопик з голівок стиглого маку переплетений квітами. Він і уособлював голову «Маковіїхи», гарбуза у подільській конструкції не було. Викрадання або ламання хреста (Маковіїхи) – символічного образу Макоші було імітацією її переходу в інший світ. Ця подія мала відбутися незабаром. З іменем богині Макоші схожі назви не лише букетиків і снопів, що виготовляють до цього свята, але і назви святкових коржів та паляниць, це – «макоші», «макоржаники», «маторжаники», «макошики».

Паляниця «макоша»

«Макоші» печуться із білого пшеничного борошна. Тісто квасне, пісне. «Перед тим як саджати у піч, збоку паляниці робиться надріз ножем. Коли вона випікається, надріз виростає і стає схожим на позіх чи відкритий рот. Макоша повинна бути з відкритим ротом» [4]. Цей надріз може символізувати відкритий шлях у світ Нави – нести інформацію для людей про те, що сили родючості починають переміщуватися в землю, що настає пора, коли слід починати підготовку до озимої сівби. Макошу їдять зі свіжим медом або мокаючи в розведений невеликою кількістю води розтертий з цукром або медом мак. Окрайцем паляниці макоші пригощають корову. Звичай випікати до свята Маковія хліб макошу, як такий, що реально побутує у ХХІ столітті, зафіксований нами лише в одному селі (с. Мартинівка Барського району на Вінниччині). Цього дуже мало для узагальнення і систематизації інформації, тому будемо вдячні за кожен відгук, доповнення або уточнення від Вас, шановні читачі «Світлиці». Маємо ще одну згадку про хліб з назвою «макоша» але дещо опосередковану. У 2012

Коржі на Маковія році на лекції для вчителів, що перебували на курсах підвищення кваліфікації у Вінниці, на запитання, чи не зустрічали ви хліб із назвою «макоша», вчителька Ванжула Олена Вікторівна відповіла, що макоші – це невдалі паляниці, які не підійшли або репнули під час випічки. Таке пояснення було дуже дивним, і я попросила розповісти детальніше, звідки вона взяла таку інформацію і почула ось що: «Колись у дитинстві я приїхала напередодні Великодня до бабусі в село Стасів Майдан (поблизу с. Голенище) Летичівського району Хмельницької області. Ми разом з бабусею (Софією Павлівною Вовк 1909 року народження) пекли паски, а коли почали діставати їх з печі, то виявилось, що тісто погано підійшло. Бабуся дуже засмутилася і промовила: «Не баби вийшли, а якісь макоші, мабуть дріжджі погані». Я запитала, а що таке макоші? Бабуся пояснила, що макоші це паляниці з надрізом посередині. Великодні баби повинні бути високими, а макоші низенькі і розчепірені. З тих пір я думала, що макоші це невдалі великодні паски, які або сіли і не підійшли або репнули посередині. (Записано від Ванжули Олени Вікторівни у 2012 р.)

Маковіївський корж

Маковійвські коржі, с.Гончарівка Літинського району Як бачимо, опис зовнішнього вигляду макоші Летичівського району Хмельницької області співпадає з виглядом макоші у Барському районі що на Вінниччині. Порівняння великодньої баби саме з паляницею макошею також не випадкове. І великодня баба, і макоша у давнину присвячувалися богині родючості, лише весняна баба повинна сприяти зростанню рослинності вгору, тому робилася високою, а паляниця макоша символізувала зібраний урожай і початок сівби озимини, тому виготовлялася звичайної висоти і мала розріз.

Маковіївські коржі

(макоржаники, макошики, маторжаники, мазурики)

Традиційно по всій Україні на Маковія печуть коржі з маком. Їх зазвичай називають «маковіївські коржі» або «коржі з маком на Маковія». Ми також зустрічали й інші назви: «маторжаники» (с. Сокіл Чернівецького району, Вінницька обл. записано від Антонюк Тетяни Василівни), «макоржаники» (с. Селище Літинського району записано від Курочки Галини Василівни 1967 р.н.)., «макошики» або «мазурики» (с. Маньківці Барського району ). Зазвичай маковіївські коржі випікають з прісного тіста, замішують на сироватці або кислому молоці, додають в тісто трішки соди, олію або маргарин, сіль, цукор або мед за смаком. Іноді в тісто сиплять мак. Свято Маковія припадає на перший день Спасівського посту, але незважаючи на це, господині часто додають в тісто яйця, а іноді і жири тваринного походження (масло, смалець), а в якості розріджувача використовують молоко (кисляк). Нам неодноразово доводилося уточнювати у інформаторів чи дотримуються вони посту на Маковія. Та навіть коли

Шулики чули ствердну відповідь, це чомусь не стосувалося замішування тіста для маковіївського коржа. Господині, неначе забуваючись, завжди називали серед інгредієнтів маковіївського коржа кисляк (кисле молоко) і яйця. «То шоб спекти той корж, берем 0,5 л. кисляку, 1 яйце, 1 ч. л. соди чи навіть трохи менше – пучку, щоб пісний корж був» [5]. Подібний рецепт ми записали і від Курочки Галини Василівни 1967 р.н. с. Селище Літинського району. Тісто замішують густо, розкачують кор-

жі круглої або квадратної форми і посипають поверхню маком, а потім проходять по ній качалкою, щоб макові зернятка втиснулися у поверхню коржа. Потім на поверхні коржа роблять надрізи ножем у вигляді ромбів або квадратів, щоб після випічки зручніше було ламати корж на порції, та наколюють його виделкою. Узору, як правило, особливого значення не надають, але він схожий до ромбів із крапочками всередині, який часто зустрічається на українських вишивках, писанках, керамічному посуді, був розміщений на тілі трипільських богинь і на думку дослідників є символом родючості і уособленням засіяної ниви. Маковіївські коржі випікають на пательні або на черені печі. З них готують шулики, великі коржі також ділять на ромбовидні солодкі коржики невеликого розміру (мазурики) і роздають дітям.

Шулики Улюбленою стравою дітвори і дорослих на Маковія є шулики. Їх готують з маку, меду і маковіївських коржів. Щоб приготувати шулики в макітру насипають маку, заливають його гарячою водою і дають трішки набухнути, потім воду зливають, а мак розтирають макогоном, додаючи цукор або мед. Щоб солодка приправа була рідшою до неї можна додати трішки води і гарно перемішати. У готову приправу невеликими шматочками кришать коржі, гарно все перемішують і їдять ложками прямо з макітри. У приправі, приготовленій з маку та меду коржі швидко розм’якають, тому шулики готують порціями в такій кількості, щоб члени родини з’їли все і не довелося залишати в макітрі жодного шматочка. Джерела 1. Рибаков Б.А. Язычество древних славян. – Москва: Наука, 1994. – 608 с.: Изд. 2-е. 2. Маковій Г.П. Очі згори // Народознавчі новели. – К.: Генеза, 1996. – 496 с. 3. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник /А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. – К.: Либідь, 1993. – 256 с. 4. Записано від Навроцької Ніни Іванівни, село Мартинівка Барського району Вінницької бл.. Запис 2002 р. 5. Про «Маковея» словами наших матерів і бабусь. [Електронний ресурс] http://etno-selo. com.ua/ua/55-uncategorised/591-makkovea2013

Коржі на Маковія

Світлана ТВОРУН кандидат історичних наук, доцент ВННІЕ ТНЕУ

* Нематеріальна культурна спадщина

Орнаментні традиції клембівської вишивки К

лембівська вишивка набула загальної популярності в другій половині ХІХ століття, коли до неї стали проявляти цікавість місцеві поміщики та промисловці, з метою запровадити широке кустарне виробництво вишитих речей для збуту на ринку. Клембівська народна вишивка має цілісну і багатогранну орнаментну традицію, яка є продуктом споконвічної етнічної культури Поділля зокрема і українського народу в цілому. Багатогранність орнаментної традиції формувалася з прадавніх часів і передавалася від покоління до покоління, як священний духовний звичай, послідовно і незворушно. Саме цим пояснюється сталість і незмінність орнаментних символів і знаків, які творять цілісну орнаментну систему в найрізноманітніших формальних проявах. Ведучи мову про орнаменти клембівської вишивки, слід зважати на існуючу обставину в

народному вишиванні взагалі, яке зазнає суттєвих зовнішніх впливів чужинного характеру і походження. Чужі впливи стали особливо помітними з розвитком промисловості і суспільних комунікацій, тобто, в другій половині ХІХ століття, і продовжуються з наростаючою інтенсивністю до нинішнього часу. З цієї причини стає надзвичайно актуальним з’ясування і розмежування автентичних етнічних орнаментних традицій від елементів чужих, наносних. Головна і визначальна відмінність автентичної орнаментики клембівської (і не тільки)

вишивки основується на глибинному сакральному змісті її елементів і символів, сотворених і запроваджених в далекій імлі віків минулих епох, крізь які довелося нашому етносу іти своїми власними історичними шляхами. На тих шляхах вдосталь було злетів і падінь, горя і радощів, але вірність духовним основам пращурів береглася безумовно і свято в піс-

нях, казках, легендах, міфах, переказах, обрядах, звичаях і, звичайно, в орнаментах. Орнаментика клембівської вишивки таїть в собі відгомін прадавніх вірувань і світоглядних переконань наших предків. Образотворчий діапазон клембівської вишивки слід поділити на два відмінних один від другого пласти. Мова про вишивання жіночих та чоловічих сорочок, що становить окремий пласт клембівської вишивки. До іншого, не менш важливого, слід віднести вишиті рушники. В даній статті зосередимо увагу на орнаментальній традиції вишивання жіночих та чоловічих сорочок, яка також має дві складові − орнаменти, що вишиваються т ех н і -

кою «низь» і орнаменти, що вишиваються складною комбінованою технікою. Комбінована техніка тому так називається, що в ній комбінуються кілька технік вишивання (іноді до семи), а саме: викол, зерновий вивід, рахункова гладь, штапівка, солов’їні вічка і ін. Вишивка низзю творилася різними кольорами − червоним, синім, блакитним, зеленим, чорним, жовтим, а вишивка комбінованою технікою виконувалася виключно білим по білому. Орнаменти низзю мають чіткий графічний характер, а орнаменти білим по білому мають виразний фактурний характер поверхні, який твориться різними технічними прийомами. Як бачимо, техніка вишивання визначає і впливає на образотворення безпосередньо − орнаменти низзю неможливо відтворити в комбінованій техніці і навпаки, та, зрештою, в цьому не було й потреби. Вишивка низзю є загальноподільським явищем і поширена на всіх теренах Поділля, в

той час як комбінованою технікою вишивання користувалися не всюди. В самій Клембівці і окремих осередках навколо неї (Стіна, Яланець та ін.) комбінована вишивка дуже поширена. Для чіткого і остаточного окреслення території, де була поширена комбінована техніка, слід провести додаткові обстеження і вивчення. Цілком допустимою є теза про причини

виникнення комбінованої техніки, як результат обрядової потреби у виготовленні весільного одягу, оскільки артефактами цієї техніки переважно є шлюбні чоловічі і жіночі сорочки. Орнаментні мотиви вишивок низзю мають дуже давнє походження, їх прототипи і аналоги знаходимо в археологічних артефактах доби Трипілля-Кукутені і навіть ранніших археологічних епох. Це переважно геометризовані S-подібні і свастичні символи і їх різноманітні комбінації, а також ромби та хрещаті знаки-символи. Образний символьно-знаковий ряд орнаментики клем-

бівської вишивки свідчить про глибоку давність її походження і дивовижну чистоту і збереженність її образної мови. Це стосується не тільки орнаментів вишивок низзю, але повною мірою і вишивок комбінованою технікою, в якій ті ж самі символи і знаки подаються в іншому геометризованому варіанті, продиктованому специфікою іншої техніки вишивання. Якщо в вишивці низзю символіка прочитується більшменш чітко і ясно, то в вишивках комбінованою технікою таке прочитання ускладнене і вимагає детального аналізу. Отже, клембівська вишивка − явище цілісне і органічно поєднується з орнаментними традиціями інших видів народної творчості Поділля. Для підтвердження цього достатньо порівняти геометризовані орнаменти клембівської вишивки з орнаментами вишивок інших осередків на теренах Поділля − Нетребівка, Тиманівка, Гарячківка, Бондурівка і багато ін., а також з образними орнаментними системами подільського килимарства, гончарства, писанкарства та ін. Сучасним дослідникам автентичної клембівської вишивки доводиться ретельно відфільтровувати наслідки тривалого штучного впливу часів примислового виробництва,

яке охоплювало майже всіх майстрів-носіїв традиції. Заради промислової та економічної доцільності, народні традиції часто ігнорувалися і вихолощувалися, тому фабричний спадок не є повноцінним сповідником традиційної клембівської вишивки, незважаючи на поодинокі високохудожні досягнення виставкових екземплярів. Слід стисло сказати про особливості крою клембівських сорочок, жіночих і чоловічих, поскільки крій і вишивка нерозривно взаємопов’язані. Крій сорочок є також регіональною особливістю, адже охоплює, крім Клембівки, значну частину Ямпільщини і прилеглих територій. Корінний крій чоловічих сорочок існував орієнтовно до середини ХІХ століття. На зміну йому поширився занесений зразок «косоворотка», що проіснував аж до 1940-х років по всій Україні, за винятком Західної. Зразок корінного крою селянської чоловічої сорочки

на Поділлі можна побачити на портретах подільських селян видатного російського живописця В.А.Тропініна, що були ним написані в с.Кукавка Могилів-Подільського району в середині ХІХ століття. Відносно крою жіночих сорочок в Клембівці, то він суттєво різниться від традиційного крою подільської жіночої сорочки способом з’єднання ру-

кава із станком. Таке з’єднання продиктовує місце вишивки полика. По іншому скроєний і шийний виріз, де відсутній традиційний для подільського крою комір. Клембівська сорочка також не має традиційних для подільської сорочки вишитих погрудок. Під шийним вирізом по центру в Клембівці вишивали орнаментний знак, від якого вниз до пояса вишивалася своєрідна орнаментна смужка.

Рукави буденної клембівської сорочки не мають манжетів, властивих для подільської жіночої сорочки. На даний час не досліджено витоки клембівських особливостей крою жіночих сорочок, Майбутні дослідження прояснять це питання. В підсумку маємо всі підстави для висновку про те, що орнаментна традиція клембівської народної вишивки є повноцінним і незаперечним ми-стецьким явищем автентичної етнічної культури Поділля зокрема і України в цілому, яке базується на споконвічній духовній основі. Глибинне осмислення цього явища нинішнім поколінням українського народу є гарантом і запорукою продуктивних життєдайних перспектив нашого державницького розвою, зміцнення і незнищенності. Мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

Чотири століття під небом України Слова тут сходили, як зерна, Відкрий-но книжку, прочитай… Село подільське, Заозерне, Уславлений Тульчинський край Жанна Дмитренко

оспішаємо в Заозерне. Їдемо серпневими дорогами між пагорбів та долин у кучерявих верболозах, між яблунями і грушами обабіч, що аж вгинаються від плодів. Коли після нетривалих блукань і розпитувань нарешті в’їжджаємо в село – очам насамперед відкривається синь ріки в оточенні верб, що купають свої віти в Бугу. На узвишші, біля самого будинку культури – весел-

* Село на Поділлі

стенди, що дають інформацію про минуле, сучасне і майбутнє. Так задумала Ірина Басараб, Заозерянський сільський голова. Подала проект до обласної ради на конкурс розвитку територіальних громад і виграла його за активної підтримки дирекцій підприємств «Вінницький бройлер» та «Зернопродукт», що взяли на себе частину фінансування, а також всіх активних односельчан. І ось нині вони зібрались тут та ще й гостей запросили. Скажімо, фольклорний колектив «Жива вода» Заозерянського СБК з особливим завзяттям готувався до свята. У цих клумбах, висаджених за зразком сучасного ландшафтного дизайну – праця їхніх рук. А народні пісні, якими починався вечір із зорями заозерянського неба, є мистецьким надбанням рідного краю. Учасники ансамблю на

Заозеряни на фольклорному святі

кове розмаїття вишиванок, музика, радісний людський гомін, небуденне піднесення. Одразу видно – свято! У Заозерному відкривають парк-виставку «Чотири століття під небом». Це був задум не просто облаштувати територію, а зробити місце відпочинку, яке притягувало б до себе не лише охайними доріжками, клумбами і фонтаном. Треба, щоб воно несло пізнавальний зміст, духовне навантаження, щоб заозеряни бачили і знали, якого вони роду (одразу скажемо: козацького), щоб знали сучасників, які доклали зусиль для розвитку громади. Словом, тут повинні стояти

чолі з Іриною Козубовською – директором СБК та керівником колективу – чимало записали їх за роки від своїх родичів. Споконвіку їх співали діди і прадіди у важкі і веселі дні свого життя. Як виявилось згодом, учасники «Живої води» здійснили чималу пошукову роботу і дали друге життя старовинним вишитим сорочкам та спідницям, що чекали свого часу у бабусиних скринях. В цьому будинку культури, побудованому в 60-х роках минулого століття, вони виступали ще зовсім юними. А тепер вже роки… Але пісня не відпускає, завжди бринить у серці. А голос у виводчиці Галини Перегон − молодий і сильний.

Заозерянський будинок культури Зайшов місяць та й за хмару, Сонце стало виглядать, Вийди, вийди, молодий козаче, Щось маю тобі сказать Приїзд письменницької делегації – явище рідкісне. Адже село далеко від районного центру. Заозеряни радо прийняли всіх – і мистецький десант з Ладижина (дитячий танцювальний ансамбль та солісти), і депутатів обласної ради, і очільників району, і керівників підприємств, які перейнялись проблемами села. Всіх представила Світлана Михайлівна Василюк, директор департаменту внутрішньої політики ОДА.

Ірина Козубовська

Вадим Вітковський, редактор журналу «Вінницький край», розповів про мистецький проект «Села Вінниччини» і запросив до співпраці громаду. Ніна Гнатюк, поетеса, заступник голови Вінницького міжнародного земляцтва в Києві, читала вірші, говорила, як вміє лише вона, про село, оспіване в її творчості, про те село, яке народжує поетів, митців, бо тільки тут так терпко пахнуть чебрець і м’ята, так проникливо звучать пісні. Всі згадували про те, що саме звідси, з батьківської хати пішов у широкий світ письменник Аполінарій Мацевич – поет, прозаїк, перекладач. Тут зріють яблука і сливи, Іще в колишніх тих садках, Зростало хлопченя мисливе У цих полях, на цих стежках… Тут щось цікаве за сценарієм, Одначе, що б там не було – Мацевича Аполлінарія Оце мальоване село Наше старше покоління пам’ятає його повісті і романи, твори для дітей: «Грозове світання», «Пригоди Тимка Зозулі», «Гнів Немезіди», «Роман-зілля», «Дикі маки», «Толока», «Над річкою Летавкою», «Анатолій Свідницький», «Закувала та сива зозуля» (незакінчена автобіографічна повість про Петра Ніщинського). З дитинства привчений до роботи, Аполлінарій в юності та після війни де лиш не робив, ким тільки не був − лісорубом і бетонярем, молотобійцем і мостовиком, теслею і маляром. Закінчивши літературний інститут ім.Горького в Москві, повернувся в Україну, в Хмельницький, де працював в обласній газеті та очолював обласне літературне об’єднання. Свій

Урочистий момент відкриття багатий досвід використав у книгах. Його донька Любов Добринська стала журналістом, згодом редактором газети «Вінниччина». Онука Наталя – олімпійська чемпіонка з легкої атлетики. Коли бачиш прекрасні краєвиди Заозерного, розумієш, чому звідси вийшов майстер слова Аполінарій Мацевич, який дуже любив своє село. Я читала вірші про Заозерне, яке було колись Паланкою, ще тоді в добу Богдана Хмельницького. Турки захопили жителів, зігнали в церкву і підпалили її, а козак Андрушко намагався врятувати їх – з шаблею вгнався в натовп турків, зітнувши таки чимало голів. Але його самого вбили розлючені вороги, і тільки людська пам’ять пронесла це ім’я через віки, щоб нинішні учні знали, в якому

селі вони проживають. Фотохудожник Олександр Гордієвич намагався відзняти все, що вмістила величезна програма святкування: і освячення парку, і діток у вишиванках, і співака Олексія Ричка (заслуженого артиста України), і емоційний виступ тендітної головихи із сльозами на очах, і промову вченого – професора з Київського університету, математика Сергія Кривого, якому Заозерне дало путівку в життя, і сільського історика, автора книги про село, Данила Заболотного і директора школи Людмилу Невеселюк, яка теж чимало зробила для розвитку села. Директор СБК Ірина Козубовська під час цього дійства була така зайнята, що ніколи було й поспілкуватись з нею. Аж пізно ввечері повела мене подивитись своє господарство. Глядацький зал СБК має 250 місць. Крім сцени і залу, є дві кімнати для тенісу та більярду, куди приходить увечері молодь. Кабінет директора і гурткової роботи в одному приміщенні, адже практично всіма гуртками керує Ірина Іванівна. Директором СБК вона стала у 2006 році. Заочно закінчувала Тульчинське училище культури (режисер масових заходів). На цій посаді вже 11 років. – А хто був перед вами, ну хоча б з часу введення в експлуатацію цього будинОсь для кого задумали виставку ку культури у 1968 році?

Юні танцюристи – Тарновенко Ніна, Мазур Наталія, Чорна ГаОй ви, хлопці-риболовці, лина, яка нині співає в колективі «Жива вода». хорошії на вроду, В цей колектив, як я уже побачила, крім жінок, Візьміть мене на свій човен, входять ще четверо чоловіків. та перевезіть до роду. – Скільки пісень в репертуарі колективу? Ой раді б ми тебе взяти – – Понад 80. Ми їх збирали всюди. Від батьчовен поламався, ків, від старшого покоління, записували, а потім Ой чую я через люди, вивчали. Серед них, наприклад, оця, старовинна: що мене рід відцурався. Є ще колектив «Файні молодички», власне, тріо: Любов Галабін, Валентина Притуляк, Валентина Войтенко. Вони здебільшого виконують українські пісні. Є ще ансамбль української пісні (6 чоловік) . – Я бачила, як ви виступаєте в Заозерному, на цій імпровізованій сцені. А ще кудись виїжджали? – Сусідні села нас запрошують на концерти – Білоусівка, Михайлівка, Василівка. Частенько в Тульчині на районних святах співаємо. Брали участь в обласному святі фольклору ім. Гната Танцюри у Зятківцях. Провідний методист з фольклору Тетяна Гарбулінська, коли приїжджала до нас з методичною допомогою, сказала, що ми вже можемо готуватися до захисту на звання «народний аматорський». Крім співочих колективів є гурток художнього читання, що в ньому – і дорослі, і школярі. Користується популярністю гурток бісероплетіння. Ірина Іванівна вчить дітей вишивати хрестиком серветки, доріжки. А сама вишиває рушники. А для сільських вишивальниць в минулому році робили свято, де вони спілкувались, співали, чаювали, вишивали. Рушники Любові Онищенко, Галини Перегон, Дарки Король, Марії Орган, Поліни Осоховської, Валентини Колісник прикраСолістка Оксана Лавренчук

Письменницький десант в Заозерному шають сцену в дні свят, їх беруть на виставки в Тульчин. Гарно проходять в Заозерному різдвяні свята. – Отак ділимось на групки, – розповідає Ірина Іванівна, – і ходимо по селі, щедруємо, колядуємо. А масляну проводим коло клубу. Млинці печемо, колодки прив’язуємо, співаємо. Свято писанки проводять вони біля церкви Святого Миколая на третій день Великодня. Приходять учні, старші жінки, щоб написати писанки, помолившись перед цим дійством. А колективи СБК співають гаївки. – Отже, з школою є співпраця? – Так, ми дуже гарно співпрацюємо. Директор школи Людмила Володимирівна Невеселюк бере

Парк відкрито! Заходьте всі!

участь у всіх наших заходах. А ми, в свою чергу, допомагаємо їй, так, наприклад, 1 червня, на День Захисту дітей, коли на подвір’ї школи відбуваються конкурси, ігри, концерти, ми готуємо для учнів призи. А на Івана Купайла всі заозеряни – біля річки, якщо день погожий. А якщо негода завадить, то свято переносимо до будинку культури, це ж поряд. День Незалежності відзначаємо всім селом. А в жовтні проводимо День села, куди запрошуємо земляків. До речі, Данило Заболотний досліджував не лише історію, не лише період козаччини, а й історію родин. Наші благодійники підтримують нас. Це Ігор Лещенко, директор філії «Вінницький бройлер», Володимир Онука, директор філії «Зернопродукт», Олександр Бобрик, директор ладижинської ТЕЦ. Якби не вони, хтозна, чи вдалось би нам здійснювати всі культурно-мистецькі проекти. Вечорниці на Андрія, новорічні ранки − всім цим займаємось у грудні. Таким чином календарний рік заозерянської культури наповнений заходами, які охоче відвідують односельчани. Коли ми виїжджали із Заозерного, було вже зовсім темно. Ми ділилися враженнями від побаченого і почутого, раділи тим, що село живе. Живуть його традиції, живе генетична пам’ять про далеку давнину, коли село було ще Паланкою. Про це ми довго говорили з депутатом обласної ради Андрієм Мельником, про те, що треба зберегти село. Жанна ДМИТРЕНКО

Храм на славу і спасіння У кожного народу, у кожної громади є своє духовне джерело. Для жителів села Степанівка Вінницького району найсвятішим духовним місцем є церква, що в центрі села…Без сумніву – саме вона є його окрасою. Довгі роки тільки старожили пам’ятали про те, що тут колись стояла дерев’яна церква. Історія не зберегла її опису та вигляду. Відомо, що споруджена була ще у 1854 році поміщиком Грохольським (старий дерев’яний храм згорів в 1827 році). Пізніше на місці дерев’яної церкви, вже у 1905 році був побудований величний храм. Будувалася церква на кошти прихожан. Перший камінь заклали на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Мимо цього храму проїжджають машини, проходять люди, і немає серед них жодного байдужого, хто б не помилувався цією архітектурною спорудою. Вражає не лише зовнішній вигляд храму. Це незвична сільська церква, яка за розмірами – справжній собор! Збережена до наших днів будівля кінця XIXст. початку XXст. являє собою зразок церковної архітектури в стилі еклектика (неоруський). Біля храму знаходиться кам’яна дзвіниця. На внутрішніх стінах храму – зображення Ісуса Христа та Пресвятої Богородиці, величні біблійні сюжети та світлі лики святих. Незважаючи на нищення храмів та подальше жорстке гоніння з боку безбожників у непростому XX столітті, сільська церква завжди була відкрита для своїх прихожан. Тільки в період 60-х років, коли знову країну охопила атеїстична лихоманка, деякий час храм був закритий. В пам’яті сельчан, на сьогодні вже літніх людей, залишилися спогади про тих, хто ніс Слово Боже. З

* Подільські дзвони

теплотою в серці згадують добрим словом батюшку Григорія (Дорошка), який більше 20 років свого життя присвятив смиренному служінню людям та Богу (був настоятелем до 1989 року), отця Василія (Місароша). Батюшка Василій чи не найбільше з усіх священників долучився до відновлення храму. Саме за нього був зроблений ремонт дзвіниці, побудовано церковну огорожу, відновлено розпис церкви художниками, які реставрували в Києві Володимирський Собор. В історії храму особливе місце займають ікони. Тут від старого іконостасу збережена ікона «Хрещення Господнє», яка оновлюється сама собою вже впродовж багатьох років. Привертає увагу ікона Божої Матері в справжніх ризах, за словами отця Валентина, «раба божа Лідія пошила ризи для Пресвятої Богородиці з риз Лаврентія Чернігівського». З 1998 року настоятелем храму є протоієрей Валентин (Гуторов). Його зусиллями та стараннями прихожан встановлено новий іконостас, проведено капітальний ремонт верхнього куполу церкви, впорядковано церковний двір. «Коли йдеш за Господом, тоді набагато легше вести за собою людей, бути поруч із ними», - ділиться настоятель приходу. Адже, головне в житті священика – служити Богу і людям та зберегти храм для наступних поколінь. Красується величаво храм у селі, пройшовши через всі історичні потрясіння, і, як століття тому, кличе до себе вогником лампад, нагадуючи всім нам про вічне.

Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА Фото взято з «Вінницького інформаційного порталу Vежа» https://vezha.vn.ua/

* Презентація книги

Україна – земля козаків Якщо ми не будемо друкувати такі книги, То муруватимемо імперські тюрми Григорій Заболотний Народний депутат України, професор Вінницького Національного аграрного університету

митрашківка, Гарячківка, Городківка, Жабокрич, Ободівка, Баланівка, Сумівка, Соболівка, Мочулка, Степанівка – про що вам говорять ці назви? Села на Вінниччини? Так, але… «Ми зʼїхали узвозом у широку долину, де зустрів нас чималий гурт міщан, вони допомогли нашим повозам викотитися на гору, де й розташоване місто. Тисячі тисяч його мешканців (хай поблагословить і примножить їх Бог!) вийшли нам на зустріч; тут були, по-перше, семеро панотців із семи міських церков з корогвами й свічками, потім старшини міста й війська та козацтво. …..проминувши фортечну браму, рушили міськими вулицями, то побачили чоловіків, жінок і дітей у такій безлічі, що нас це приголомшило…..Голови нам ішли оберта від густого гурту дітей усілякого віку, які сипались немов той пісок.» − це про Дмитрашківку 11 червня літа Божого 1654го. «….дісталися до іншого торгового містечка, яке має деревʼяну стіну й фортецю…На зустріч нам також вийшли усі городяни, панотці в ризах, з корогвами й свічками, під спів дітей, і полковник Михайло, який стояв за межами міста з дванадцятьма тисячами козаків, пильнуючи кордону країни ляхів, Молдови й країни татар» − про Мʼясківку (Городківку). «…приїхали до іншого торгового містечка, назва якому Жабокрич. Місто оточено укріпленнями, а всередені стоїть фортеця. Ніщо так не розчулювало, як щирий спів хлопчиків «Достойно є». Церков у містечкові дві….» «Проїхавши дві милі, ми дісталися до торгового міста, значно більшого й кращого від тих, які вже поминули, 34

назва його – Ободівка». Це лише деякі цитати з книги «Україна – земля козаків», що залишив нам Булос ібн аз-Заїм аль-Халебі, подорожуючи з батьком православним Антиохійським патріархом Макарієм Третім з Халеба до Москви через Україну, землю козаків року Божого 1654. Не так багато має Україна історичних свідчень давніх часів. І цей скарб, цей подорожній щоденник в Україні, що мав би бути настольною книгою кожного українця, було видано всього кілька раз силами окремих ентузіастів та меценатів таким тиражем, що «можна вмістити у багажнику легковика». Чому? Чи не тому, що тут описано велич українців? Не тому, що описано українське місто Рашків, яке знаходиться у невизнаній Придністровській Молдавській республіці? Не тому, що задокументовано, як жила і правила козацька верхівка? Яким був Хмель насправді − простим і мудрим. Як нехтували козаки розкішшю і скарбами, що лишилися після ляхів. Як встановлювали справедливі закони на відвойованих українських землях, де з приходом козаків населення не платило податків – вистачало на державні справи відсотків від торгівлі. Не руїна була після війни, а розквіт. Не було в країні ні злодіїв, ні крадіїв, бо був достаток, закон Божий і закон людський. Навіть вдови і сироти були письменні. «Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиту нами радість і захват у країні козаків!» − так писав про Україну арабський літописець. Дякуючи Миколі Рябому, письменнику і патріоту, ми, нарешті, маємо можливість прочитати про самих себе в унікальному виданні Булос ібн аз-Заїм аль-Халебі (Павло Халебський) «Україна – земля козаків», видавництво «ТВОРИ», 2017 Вінниця. Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Фото Михайла Діденка

Тамара ГУЦАЛ Заслужений працівник культури України, директор Гніванської ДМШ, керівник зразкового фольклорно-етнографічного ансамблю «Дивоцвіт»

Життя у ритмі танцю «Танець – це твій пульс, биття твого серця, ство», «Намалюємо майбутнє», «Зірковий час», твоє дихання. Це ритм твого життя, вираз в «Незламна мрія», «Україна» привертають увагу часі і в русі, в щасті, смутку і радості», – каже не лише найвибагливіших шанувальників сучасТетяна Сергіївна Станік, керівник зразкового ама- ної хореографії, а й членів журі конкурсів і суддів торського ансамблю естрадного танцю «ROYAL чемпіонатів. Вже у січні 2016 року вихованці стуDANCE» Шаргородського будинку культури. дії «ROYAL DANCE» отримали призові місця у Чесність, скромність, тактовність, інтелігентність шостому чемпіонаті України серед танцювальних – це ті якості, якими притягує до себе Тетяна. Ця колективів, а в березні, цього ж року на всеукрамолода людина своєю внутрішньою красою, му- їнських фестивалях «Мамине щастя» і «Музична парасолька» (м.Вінниця) дрим поглядом, виваженіотримали два гран-прі. стю, якоюсь особливою Участь в міжнародному харизмою, душевною фестивалі «Калейдоскоп чистотою і добротою виталантів» у м.Щитне (Рерізняється з-поміж люспубліка Польща) також дей. Любить життя, дітей, увінчався успіхом. Тих природу. Вона окрилена конкурсів не злічити! В мрією зробити все мож2015 році за активну творливе і неможливе для розчу діяльність та високу витку хореографічного виконавську майстерність мистецтва на Шаргороддитячій студії естрадного щині. танцю «ROYAL DANCE» З 2011року, після прибуло присвоєно звання їзду Тетяни Станік на цю «зразкова аматорська». благословенну землю, Дивуєшся, звідки ця, в районному будинку напрочуд тендітна і кракультури все завирувало. сива жінка, черпає енерВродлива і струнка дівчигію і непохитну віру в на, колишня випускниця успіх свого колективу. Як зразкового аматорськокажуть в народі: «З ким го ансамблю естрадного поведешся, від того й натанцю «Мрія» Бершадберешся». Кожній людиського районного будинні хочеться бути поряд із ку культури та майстер яскравими, розумними та спорту із художньої гімоптимістичними людьми настики свіжим струмком і наслідувати їх в гарній влилася в творче життя справі. В житті Тетяни, району. Сповнена енергії такою особистістю є Наі бажання, вона створила таля Гаврилюк, заслуансамбль естрадного танжений працівник кульцю «ROYAL DANCE», до тури України, керівник складу якого ввійшло 12 діток старшої та 16 середвідомого на Вінниччині ньої вікової категорії. З зразкового аматорського Тетяна Станік кожним роком бажаючих ансамблю естрадного танцювати виявлялося все більше і більше. Коли танцю «Мрія» Бершадського районного цифра учасників, віком від 5 до 15 років, сягнула будинку культури. Саме як учасниця цьоза 90, колектив було перейменовано у студію і по- го колективу Тетяна потрапила в полон ділено на групи. Нині учасників студії налічуєть- його величності Танцю. Маючи дар ся 130. Впродовж чотирьох років, завдяки напо- внутрішнього перевтілення, володіючи легливій праці Тетяни Станік, її організаційним пластикою тіла і технікою, юна дівчинздібностям, безмежній любові до своєї справи, ка створювала різні образи і вирізнялаансамбль став переможцем на престижних кон- ся з-поміж одноліток артистизмом. курсах і фестивалях. З посмішкою на вустах Тетяна СерУ різних вікових категоріях колектив виборов гіївна розповідала про своє зана міжнародному фестивалі дитячої творчості хоплення автентичним співом, «Зірка України» (м.Хмельницький) два гран-прі коли займалася у дитячому та одне І місце, у всеукраїнському фестивалі-кон- фольклорному ансамблі, який курсі «Зірковий тріумф» (м.Вінниця) – три пер- діяв при районному будинку ших місця. Цікаві сюжетні авторські постановки культури в м.Бершаді, а танців, такі як: «Добро та зло», «Яскраве дитин- також про становлення

в жанрі сучасної хореографії та поділилася першим враженням від перегляду виступу в концертній програмі ансамблю танцю «Мрія». «Хореографічна композиція «Кольоровий дощ» засліпила мене своїм неймовірним розмаїттям і яскравістю сценічних костюмів. Величезна кількість дітей висипалися на сцену, неначе з кошика ягоди. Їх рухи наскільки були швидкі і вправні, що не могла збагнути, де я,− чи в казковій країні, чи десь в кіно?», – каже Тетяна Сергіївна. Після такого емоційного піднесення і яскравих вражень, порадившись із батьками Ніною Миколаївною та Сергієм Івановичем, які приїхали з трьохрічною донечкою до Бершаді, як пересе-

ленці з Житомирської області, що входила в чорнобильську зону, Тетянка загорілася бажанням танцювати і слізно просилася до цього колективу. На той час їй виповнилося 14 років. Оскільки, як завжди, групи в ансамблі «Мрія» були переповнені, Тетяні поставили одну умову – опанувати всі танцювальні рухи хореографічної композиції «Вій», яка тоді була в роботі колективу. Принагідно зауважую, що обдароване дівча з п’яти років займалося гімнастикою. Дівчина заслужено здобула титул майстра спорту з художньої гімнастики, тому не дивно, що її робота над розтяжками, мостиками та іншими складними елементами танцювальних рухів увінчалася успіхом.

«Виконання різних трюків давалися не так просто, як хотілось. І хоча на кожній репетиції я отримувала від Наталії Гаврилюк чимало зауважень, але продовжувала тренуватися до сьомого поту. Два роки занять у «Мрії», це найщасливіший період мого життя. Я завжди мрію бути такою, як Наталя Гаврилюк», − підкреслила Тетяна. Несподіванкою для всіх виявилося бажання Тетяни після закінчення загальноосвітньої школи подати документи до Вінницького державного педагогічного університету ім.М.Коцюбинського (інститут технологій перспективної економіки фундаментальних наук). Студентка марила хореографією, танцювала в студентському ансамблі танцю «Молодість», займалася організацією різних культурно-освітніх заходів, була завжди в творчому пошуку. Її врода, душевна щедрість, емоційність привернули до неї увагу Сергія, студента цього ж факультету. Згодом вони побрались. Після закінчення університету, здобувши спеціальність математика-економіста, Тетяна працювала секретарем у Вінницькій автомобільній компанії, де у вільний від роботи час, обкладалася книгами і збірниками по методиці виховання дітей та роботи над постановками танців. Думки про створення ансамблю танцю переслідували її щохвилини. Її робота не приносила морального задоволення, тому, пропрацювавши один рік і три місяці, Тетяна звільнилася за власним бажанням і на прохання люблячого чоловіка, який і нині поважає її вибір, погодилася переїхати в м.Шаргород до його батьків. Не маючи хореографічної освіти, лише досвід, який набула в ансамблі «Мрія», двадцятитрьохрічна Тетяна звернулася у відділ культури і туризму Шаргородської райдержадміністрації з проханням щодо сприяння в створенні ансамблю сучасного танцю при районному будинку куль-

тури. Відчувши велике бажання молодої і перспективної дівчини досягнути своєї мети, Тетяна Янчурська, як мудрий і далекоглядний керівник, не вагаючись уклала з нею угоду та створила всі відповідні умови для занять (затишна хореографічна зала із настінними станками та дзеркалами, озвучення та інший необхідний інвентар). Чекати успіхів колективу довелося недовго. Діти одне поперед одного записувалися до танцювального колективу, організовувалися репетиції, шилися сценічні костюми, почалися концерти. Першими спробами в постановці танців були «Рок-н-рол», «Диско», «Амазонки». Діти залюбки танцювали емоційні ритмічні танці, жоден з них не пропускав репетицій. Всі знали, що в колективі панує жорстка дисципліна, від якої залежить результат і успіх. Це наслідування школи Наталі Гаврилюк, де ніхто ніколи ні з ким не «панькався». Її цитата: «Прийшов танцювати – танцюй, хочеш результатів – не пропускай репетицій!». У новоствореному колективі «ROYAL DANCE» все проходило бездоганно, їхнім успіхам раділи працівники культури, діти та батьки. В житті, як на довгій ниві. Через півтора року виникли непередбачувані сімейні обставини. Молода сім’я була змушена повертатися до Вінниці, оскільки Сергію – чоловіку запропонували прибуткову роботу за фахом, тому Тетяна, як вірна дружина, поїхала за чоловіком. Розчаруванню Тетяни Янчурської не було меж, зі сльозами на очах вона розпрощалася з тезкою. Десь на підсвідомому рівні відчувала, що вона повернеться, бо знала – не легко залишити те, що

тобою створене, не легко забути тих людей, які тобі повірили, не легко забути дитячі оченята, що випромінювали щиру радість при зустрічі з тобою. Як говорив відомий хореограф Вільям Грей: «Сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому щоб вчитися танцювати під дощем». Це про Тетяну Станік. Не полишаючи свою мрію бути такою, Тетяна продовжує працювати над собою, шукає шляхи у вдосконаленні практичних знань роботи з дітьми та постановці класичних танців. Понад два роки, день у день, вивчала мистецтво танцю на базі зразкового аматорського колективу бального танцю данс-клуб «Болеро» міського Палацу мистецтв «Зоря». Паралельно Тетяна допомагала організовувати репетиції учнів гімназії №6 з підготовки до проведення традиційних бальних вечорів. Але як би там не складалося, Тетяна постійно згадувала про шаргородських діток, подумки ставила для них танці, уявляла їх виступи

на конкурсах, відчувала тепло їхніх рук. Не прийшлося довго сумувати, Тетяна готувалася стати мамою. Після народження сина – Дениски, сім’я знову повертається до батьків на Шаргородщину. І хоча побутує в народі приказка: «Двічі в одну річку не ввійдеш», але, як виявилося, бувають винятки. Не використавши повністю декретну відпустку, молода мама мерщій побігла на поклін до начальника відділу культури і туризму. Тетяна Василівна, не вагаючись, дала своє благословіння на добрі справи. З приємністю хочеться наголосити на тому, що на радощах народження Дениска та повернення дітей до рідного дому, Тетяна Володимирівна, свекруха Тетяни, розрахувалася з роботи і нині є головним помічником для своєї зіркової невістки. Мабуть інакше і бути не могло. Занурившись з головою в свою улюблену справу, Тетяна, до смеркання прищеплює діткам любов до хореографії та приділяє велику увагу їхньому естетичному вихованню. За що діти і

батьки її обожнюють і всіляко підтримують в реалізації мистецьких задумів. Потрібно бачити, як на репетиціях чи концертах, діти вихором вальсу кружляють навколо неї, як зорі на небі. Горнуться до неї, як ті пташенята, відчуваючи материнське тепло і ласку На моє запитання, чи пам’ятає Тетяна імена всіх 130 діток, здивовано відповіла: «Ще я пам’ятаю прізвища та імена батьків, дідусів, бабусь, братиків і сестричок». Концертні виступи «ROYAL DANCE» щоразу надають неповторності різним мистецьким заходам, що проводяться на Вінниччині. Запал та натхнення, цікаві постановки хореографічних композицій, вишукані яскраві костюми є запорукою до успіху. Нещодавно, в червні нинішнього року із сонячної Болгарії колектив привіз чергове призове місце. Як чемпіонів світу зустрічали їх на центральній площі міста представники місцевої влади і ЗМІ, батьки і працівники культури. Звучала музика, майоріли різнокольорові кульки, букети квітів. Так має бути, адже своїми виступами колектив «ROYAL DANCE» прославляє Шаргородщину не лише в Україні, а й далеко за її межами. Після спілкування із Тетяною Станік, вкотре пересвідчуєшся у тому, що, поринувши хоч раз у світ музики, рухів та почуттів і відчувши це поєднання душі та тіла, хочеться повертатися до нього знову. З приємністю хочеться повідати вам і про спілкування із старшими «роялденчиками», – так називає Тетяна Сергіївна учасників колективу. Ірина Свідницька: «Тетяна Сергіївна всіх нас обожнює, бо ми її діти. Для мене вона є прикладом в усьому. Розказує, як правильно спілкуватися з друзями, в що одягатися, як робити зачіску, як поводити себе в школі і родинному колі, яку читати літературу і ще багато інших порад дає нам». Катерина Услова: (колишня учасниця, яка виїхала за кордон, але щоліта приїзджає до бабусі в Шаргород і летить на заняття в рідний колектив) – «Я могла повідати Тетяні Сергіївні всі свої секрети, про які не знала навіть мама.

Коли мені буває сумно в іншій країні, я подумки танцюю в «ROYAL DANCE» і з нетерпінням чекаю на літні канікули» Крістіна Стадійчук: «Якщо у нас проблеми в школі, вчителі звертаються не до мами, а до нашого керівника, яка з нами веде бесіди, після яких ми робимо висновки і більше її не засмучуємо своїми вчинками. На репетиціях вона строга, бо відшліфовуємо рухи до автоматизму, але потім легко танцювати на концертах». Катя Сербін: «Тетяну Сергіївну можна порівняти з жовтою трояндою, бо вона ніжна і сонячна, а ще схожа на білочку, така ж рухлива і турботлива. Коли вона з нами в поїздках, то як голубка над нами туркоче». Анна Охлова: «Тетяна Сергіївна − великий психолог, без слів прочитає в наших очах те, що ми намагаємося приховати». Вона не любить, коли діти пропускають репетиції, бо дбає за результат. Окрім танців, ми вміємо виготовляти власноруч аксесуари до костюмів, пришивати паєтки, бісер і стрічки, робити зачіски і макіяж. У нас завжди панує родинна атмосфера. Ми – одна сім’я. Тетяна Сергіївна. – наша мама і порадниця». Від себе зауважу, що такі дитячі щирі і відверті відгуки потрібно заслужити. Тетяні Станік це вдалося. ЇЇ щедрий талант, вражаюче бажання творити красу, елегантність, наполегливість і доброта, мудрість і чарівність були і є суттю неповторної Тетяни Станік. Вона дивує усіх нас енергією і життєрадісністю. Завдяки своєму яскравому таланту і високим організаторським здібностям вона є чудовим зразком для хореографів нашого краю. Добра і процвітання хореографічній студії «ROYAL DANCE», його керівнику Тетяні Станік та всій мистецькій родині Шаргородщини! Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

Бабуся-сонечко

7 липня в день народження видатної майстрині гончарного мистецтва, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України з квитком №1, заслуженого майстра народної творчості України Фросини Міщенко в с. Новоселівка Гайсинського району відбулося свято гончарства «Освячені горном»

Маленька і худенька, зігнута, під- клубу, здається, самою природою створена, щоб перта палицею бабусенька. Її всієї на ній збиралися люди. І в цей чудовий день тут – жменька, а з’їжджаються до неї − було гамірно і весело. Громади сусідніх сіл Шуз усієї області. І кожному за щастя ри-Мітлинецької, Жерденівки, Зятковець, Бубнівсхилитися, стати на коліна ки виставили на огляд свої перед старенькою, щоб глястарожитності: старовинні нути в очі і привітатися, бо її розписані полив’яні миски, усмішка – наче сонячні прориночки, горщики, макітри, мінчики, що зігрівають всіх. глечики. Дивишся на цю З року в рік, з дня у день, красу, руками створену, і роось уже 91-е літо наповнює зумієш, що недаремно землі наш світ теплом Фросина ці здавна славилися гончараМіщенко – бабця Франя, бами. Шкода тільки, що імен буся-сонечко. їхніх ми не зберегли. Зате Правду кажуть − не місімена сучасних майстрів, які це красить людину, а люпродовжують давні традиції дина місце. Навряд чи Бубгончарства, добре відомі не нівка була б така відома, як тільки на Вінниччині, а й в сьогодні, якби не Фросина усій Україні. Дуже символічІванівна. Не стали б славноним було поєднання на святі звісними майстринями бубстаровинних виробів і робіт нівської кераміки Валентина сучасних гончарів: ЛюдмиЖивко, Тетяна Шпак, Тетяли Філінської, родини Вана Дмитренко. І про те, що силя Рижого, Наталі Лаврев світі існує таке гарне село, нюк та їхніх синів Дмитра як Новоселівка, ми б теж не і Максима, Ольги Цибулі, знали. Не було б і свята біля Михайла Діденка, Вікторії новоселицького клубу, куди Ніколаєвої та, звичайно ж, цього року з’їхалися гончакогорти бубнівських майсрі з усієї області привітати тринь Фросини Міщенко, Фросину Міщенко з днем Тетяни Шпак, Валентини народження, відсвяткувати Живко, Тетяни Дмитренко. Івана Купайла, показати свої Розписані миски гончарів, нові роботи та й просто порозкладені на тканих рядФросина Міщенко спілкуватися. нах та серед трави, нагадуПрекрасна галявина біля вали чудернацькі квіти, що

Організатори та учасники свята розцвіли на казковій галявині. Ці миски-квіти були справжнім подарунком для іменинниці Фросини Іванівни. Вона обходила майстрів і любувалася їхніми роботами, тішилася кожною пташечкою, коником, мисочкою, раділа, що справа її життя має продовжувачів, а ще більше, здається, була рада бачити усіх своїх друзів-знайомих тут, в Новоселівці. Для кожного знайшла тепле слово, пожартувала, усміхнулася, пригадала події минулих років, кожному бабця Франя, як цукерок у подол, насипала добрих побажань. Втомлена, але щаслива, зайняла іменинниця своє почесне місце на галявині, а всі бажаючі привітати Фросину Іванівну зібралися навколо.

Низько кланявся майстрині начальник відділу культури і туризму РДА Микола Ричков: «Хай ваші золоті руки не втомлюються навчати молодих гончарного мистецтва, а щире серце ще багато літ зігріває всіх нас своєю чистотою». Голова бубнівської територіальної громади Тамара Гончарук дякувала Фросині Іванівні за те, що своєю працею славить і Бубнівку, і Новоселівку, бажала гончарисі ще довгих літ у злагоді зі здоров’ям. Вітали славну майстриню і дівчата з «Етномайстерні Коло», заспівавши «Многая літа». Мистецтвознавець Володимир Титаренко зазначив, як важливо в народному мистецтві зберегти місцеву традицію, як вдало з цим справилася Фросина Міщенко − і попереднє зберегла, і свого додала. Тетяна Цвігун, директор обласного центру народної творчості, не лише іменинницю вітала, згадуючи великі заслуги майстрині, а й нагороджувала всіх учасників-гончарів дипломами. І кожен, хто виходив на цю імпровізовану сцену, від усього серця вітав Фросину Іванівну. А щаслива іменинниця, задарована подарунками та квітами, випромінювала щастя. І, здається, не так через власне свято, як через те, що має можл и вість Валентина Живко навчає діток

радості – у майстрині, що ділилася досвідом з дітьми, чи в діток, замурзаних глиною, які щиро раділи можливості втілити свої мрії. А недалечко виплітав з лози кошики Борис Павлюк. Кошики розліталися, як вареники з миски! Щасливі власники «традиційної сумки» складали в них щойно придбані у майстрів свищики, коники, мисочки, , а ще пироги, вертути, млинці, якими щедро пригощали у всіх світлицях. Лунали пісні у виконанні вокального жіночого ансамблю «Берегиня» Рахнівського СБК, соліста Сергія Грошовика, хазяїв свята − народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Надія» Новоселицького СБК. А молодь тим часом заламала купайлицю та розпалила вогнище купальське. Дівчата з хлопцями, взявшись за руки, почали стрибати через вогонь. Все і всі на галявині святкували! Майстри ділилися досвідом та враженнями, показували Фросині Іванівні роботи, питали поради, дітлахи долучилися до молоді – бо ж більшість ніколи й не бачили, як в селі Купайла святкують. Тим часом старші жінки посідали на лавки і почали співати, старі пісні «Етномайстерня Коло» вітає іменинницю згадувати. От тут було що послухати шанувальникам народної пісні! Свято вдалося на славу! Бо коли збираються, бачити всіх разом, що люди святкують, що соняк в родині, старі і малі, коли робота робитьце світить і що вона має можливість подіся під пісню, коли старші бачать, що їхня литися з усіма своєю любов’ю до цього справа в пошані і має майбутнє, коли світу. люди раді один одному – тоді і свято А свято продовжувалось − адже на душі. Івана Купайла! Навколо кучерявої Нехай гончарне коло завжди круКупайлиці дівчата завели хоровод титься, хай живуть традиції славних під старовинні пісні. А потім забубнівських майстрів, нехай натхспівала Богдана Капкан, і її дзвіннення ніколи не покидає гончарів, а кий голос полинув аж ген за село! глина в їхніх руках буде, як пісня! Тим часом крутилося гончарне Невичерпної енергії, всесвітнього коло, збираючи навколо себе юрбу визнання та міцного здоров’я, дорогі дітей. Коли ще випаде така нагода сігончарі! І нехай у кожного в душі розсти за круг та самому зробити глечика. квітне квітка-сонце, як в нашої шанованої Нехай і не кожен витягне його з першої спроби, але ж магічне відчуття творення ніі любимої бабці Франі! хто не відбере. Майстер-клас проводила Вален Наталя СЕНТЕМОН тина Живко. Важко сказати, в кого було більше

Купальські хороводи

ДЕНЬ СЕЛА У ЧОВНОВИЦІ

ільське сьогодення досить непросте. Але відрадно, що незважаючи на проблеми, сільський житель знаходить час для серця та душі, особливо тоді, коли громада відзначає День села. До такої гарної події готуються завчасно та відповідально. У Човновиці свято села припало якраз на 21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці, у народі називають «Друга Пречиста», або ще – «осенина». І дійсно, вже осінній легенький дощик скропив бруківку, що рівною лінією простяглася до села. Обіч дороги ошатна липова алея тихо похитувала ще зеленим листям, очікуючи чи то на

вають сільського голову Ганну Федорівну Сокур, постаралась, бо впевнена: якщо буде добра дорога у селі, то будуть і люди у ньому. І хоча Ганна Федорівна очолює громаду майже два роки (до головування була директором місцевої школи), у неї вже є за плечима вагомий багаж зроблених з односельчанами справ. Вони разом розвивають своє село, незважаючи на певні труднощі, що часто виникають на шляху. Затишними вулицями прямуємо до центру села. А там велелюдно, здебільшого люди похилого віку, бо молоді, зазвичай, повиїжджали: хто на навчання, хто на роботу. Але у цей день, як було

Учасники, організатори та гості свята сонячні промені, чи то на перші приморозки. І доглянуті лани, і задумливі дерева першими зустрічали усіх гостей свята. В’їжджаємо у Човновицю, у село, що, за історичними даними, виникло в кінці ХV – на початку ХVІ століть. Спочатку тут був хутір, де нараховувалось більше десятка хатин. Але з того часу минули вже епоха століття. Нині − це затишне та гарне село з самобутньою культурою, історією, звичаями і традиціями. Воно широко розкинулось на пагорбах, між якими у низині лисніють ставки, обрамлені кущами верболозу та осокорами. Сільські будинки густо розмістились біля вуличної дороги, асфальтованої, бо у минулому році відремонтовано сільських шляхів майже на мільйон гривень. Це вже берегиня села, як нази-

чути поміж місцевими, всі дороги вели до Човновиці. Бо ж свято! Тож хто родом звідси, той і поспішав сюди. Центр села дбайливо прибраний: будинок сільської ради, школа, відремонтований фельдшерський пункт, Будинок культури. Та й погода навела лад у своєму режимі, разом з тим зробивши дарунок для учасників свята, − у контраст дрібному дощу виглянуло краєм сонце, щоб потішити світлом і трішки теплом. На площі біля закладу культури заграли музики, і враз стало ще радісніше й приємніше. Веселі оркестранти прибули з Бершаді. У коротких перервах розповідають, що у Човновицю на свята заїжджають частенько. Бо вели-

У храмі Різдва Пресвятої Богородиці

кий шанувальник та поціновувач духової музики Олександр Гончарук, який живе і працює на Бершадщині, народився тут і вже не один рік він запрошує їх, щоб порадували земляків. А сам Олександр говорить: «Для мене рідне село – це все: родина, звичай, традиція, це − життя!» І хоча батьки вже пішли за обрій, але він щотижня навідується до рідної місцини. Грають музики, під жваві звуки ноги самі йдуть до танцю, а посмішки не сходять х обличчя. Взагалі все свято відбувається у визначеному форматі: організовано декілька локацій, на кожній із яких − окреме дійство. Свої учасники та глядачі у фойє Будинку культури. Від різнобарвної палітри вишиванок, картин, рушників та серветок, як то кажуть, не відірвати очей. Напевне, таке рукоділля виникло з любові до рідної землі та батьківської оселі, зі спілкування з навколишнім світом та потреби не тільки бачити красу навколо, а й творити її власними руками. Ось роботи Олени Шкільнюк, майстрині із вишивки гладдю, яку по праву можна назвати найстаршою та найдосвідченішою вишивальницею. Нині вона на заслуженому відпочинку, понад 30 років пропрацювала листоношею. Активна вдачею, небайдужа до життя села, вона неодноразово обиралась депутатом районної та сільської рад.

У післявоєнні роки її мати передала доньці свою майстерність. Гордиться майстриня, що внесла свою дещицю у рушник Оратівського краю, бо вишивала його разом із іншими рукодільницями району. Розповідає про свої подушки-думочки Ольга Захарчук, нині – пенсіонер, а в колишньому − кіномеханік: «Зараз уже менше вишиваю. А раніше, навчившись цієї нехитрої справи від свекрухи, тільки вільна хвилина – зразу до нитки та голки. Вишивка для мене – як «хвороба». Для своїх внуків вишила сорочки та рушники, вклавши в них любов та тепло чуйного серця. У кожної майстрині свій почерк. Деяка відмінність помітна у роботах Галини Сокур. Вона аж із Рівненщини сюди переїхала. Галина Володимирівна подарувала у місцеву церкву вишиті власноруч ікони, а своїх дітей зі шкільного порогу благословила вишитими портретами Тараса Шевченка та Лесі Українки. Грає розмаїття кольорів на рушниках та скатерках, подушках та серветках, гардинах, вишиванках, на ковдрах та килимах Ніни Сухої. Її витвори, водночас легкі і витончені, наче створені на одному диханні. У них присутня і сучасність, і традиція. Гарна професія у Оксани Жданкіної, працює вона у місцевому агроформуванні кухарем, готує

Хор Човновицького СБК смачні страви трудівникам поля. Але теж «хворіє» вишивкою. Ще зі школи вишивала хрестиком, навчилась в’язати. Зізнається, що на власне весілля, (так сталось), рушники придбала, бо дуже сподобались – вибиті були. Тоді ще не вміла такого творити, але подумала: «Чи змогла б я сама такі зробити?». Не відкладала на довго, бо ж дуже вже хотілося попрацювати над задуманим. Так вибивні скатерки, рушники, серветки, гардини, одне за другим з´являлися на світ. Оксана Анатоліївна називає їх своїми дітьми. Її ж донька − Марина теж перейняла від матері це мистецтво, а любов до прекрасного спонукала її до малювання. У картинах та малюнках дівчина втілює те, про що думає, що подобається. Але у кожній роботі − глибока повага та шана до рідного дому, краю та Батьківщини. Надзвичайно скромна Надія Дячук не визнає себе майстринею вишивки. Але і її роботи зачаровують. Порівняно з іншими рукодільницями Надія Миколаївна пізно почала вишивати – після своїх 30-ти. Побачила, як сусідка вишиває, – і давай собі. Всі свої витвори жінка любить і з радістю дарує родичам та знайомим. Передала любов до вишивки та в’язання своїй внучці Альоні, яка нині навчається в університеті і не забуває за студентськими турботами зробити кілька стібків нитками. У картинах Тетяни Петрівни, що вишиті хрестиком і бісером, присутня незвичайна сюжетна лінія, яка змушує замислитися і помірку-

вати. Майстерності вишивання її навчила бабуся, та й не тільки її, а ще і брата. Тетяна Петрівна, в свою чергу, захопила своїх доньок вишивкою, тому радіє за них. Свої роботи здебільшого роздаровують: уже в Америці та Німеччині поселилися їхні витвори. Рукодільниця Марія Грабчак, так як і землячка-майстриня Тетяна Вовк, у певні періоди свого життя жили та працювали у столиці. З часом, вийшовши на пенсію, повернулись до Човновиці. Жартівливо називають себе «дачницями», та й ще «у цікавому віці». Обидві, окрім городництва та господарства, займаються вишивкою. Марія Пилипівна дуже любить вишивати бісером квіти. У майбутньому планує працювати над вишивкою ікон, говорить: «Необхідно до цього самостійно прийти, і серцем, і розумом». А от Тетяна Василівна Вовк уже вишиває ікони, хоча до душі теж картини з квітами, особливо подобаються маки. Вона навчила рукодільного мистецтва Нану Романадзе, яка своїми картинами створює затишок у будинку, де разом із чоловіком виховують четверо дітей. Серед вишиваного багатства знайшли своє місце картини човновицького художника Григорія Бра-

Село гуляє славського. «Ще зі школи малюю, − розповідає Григорій Павлович. − Однокласники попросять мене намалювати – я і малюю. Бувало таке, що навіть учителя на уроці не чую, так захопився улюбленою справою. Зараз більше малюю взимку, щось часу влітку мало (жартує, бо має теж чимале господарство). Кожен мій образ схожий на родичів або односельців». Сам Григорій Павлович спокійний та врівноважений, а в його картинах простежується бурхливе життя, відтворене з високою інтелігентністю та глибинною мудрістю автора. За своє життя йому довелось багато де працювати. «Але де не був, де не проживав

та працював, − каже художник-аматор, − скрізь залишив частинку себе у роботах, що створені власними руками». Звичайно, така виставка не могла відбутися без робіт талановитого майстра своєї справи Сергія Бугая. Роботи митця з петриківським та подільським розписами знають не тільки у Вінницькій області, а й за кордоном. Кожен твір, кожен візерунок у нього − неповторний. Розглядаєш і дивуєшся, скільки їх існує в уяві однієї людини?! Витвори Сергія, сповнені рідкісної гармонії, випромінюють світло і радість, втілені через мову кольорів − у цьому сила його обдарованості. До

Остання хата під стріхою

Софія, Анастасія та Ольга Мазуренко того ж, Сергій пише ікони. У нашому сільському храмі вже є багато його робіт. На образах лики святих виглядають так, немов хочуть з тобою розмовляти. Це і є майстерність. По-юному щирі, але вже досконалі картини тринадцятирічного художника Саші Зайчука. Він проживає у Вінниці, але все літо проводить у бабусі Валентини та дідуся Олександра Пенькових. Частенько допомагає дідусеві в роботі: і вдома, і в Будинку культури, де Олександр Миколайович є директором. Сашко − один з найактивніших читачів місцевої бібліотеки, захоплюється історією, краєзнавством. Тому такому, не за віком вдумли-

вому підлітку, було зовсім не складно допомагати в оформленні композицій бібліотекарю Надії Гаврилівні Бойченко до святкової виставки. Ця жінка згуртовує та організовує все село до проведення таких чудових заходів. Подивившись неперевершені експонати та надихнувшись майстерністю митців, заходимо до зали сільського закладу культури, де гучно аплодують місцевим артистам-аматорам. На сцені хор розпочинає концертну програму українською піснею, співають мелодійно, душевно. До учасників концерту та громади звернулася сільський голова. Ганна Федорівна, вітаючи усіх зі святом, подякувала односельцям за працю і творчість, за велику любов до рідного села. Щирими словами зі своїми земляками спілкувалася Галина Лошак, голова районної Ради. Поділилася із ними авторським віршем, у якому висловила шану й повагу до найкращого та найріднішого місця кожної людини, того, де народився: В селі моїм нема чужого слова, Тут сірі будні – це мої свята. Сьогодні знову осінь золота В село принесла грона калинові. На празник гості їдуть звідусіль, І я до мами − батька вже немає. Єдине місце на усій Землі, Де ще мене, як Бога, виглядають... Під час святкового концерту найбільше слів вдячності лунало на адресу хлопців, які захищали чи захищають рідну землю на сході України. Аматори сцени приберегли вітання і для ряду жителів села, яких відзначено у різних номінаціях. Серед них: новонароджені, ювіляри, яким виповнилося 90 ро-

Станіслав Городинський, Галина Лошак, Олександр Пеньковий ків, старожили, молоді сім’ї та ті, які святкують срібні та золоті весілля, майстрам рукоділля та образотворчого мистецтва. Концерт йшов за своєю програмою. Багато позитивних емоцій подарували глядачам тріо бандуристок − Софія, Анастасія та Ольга, доньки настоятеля місцевого храму Різдва Пресвятої Богородиці − Віктора. Пісні про неньку-Україну виконувала Олена Якобчук. По-особливому прозвучала пісня дуету Олександра Пенькового та Миколи Циби. Не залишили нікого байдужим пісні у виконанні церковного хору. Бурхливими оплесками глядачі зустрічали

колектив з Оратова «Берегиня». Жінки з «Берегині» радо відгукнулися на пропозицію однієї з учасниць гурту − Зіни Панасюк, яка родом теж із Човновиці, завітати на свято та подарувати низку українських пісень для земляків. Незабутні враження у човновичан та гостей села залишили пісні у виконанні заслуженого артиста України Станіслава Городинського. Присутні у залі не приховували свого задоволення і щиро аплодували знаному співаку, який нині очолює обласне управління культури і мистецтв. Цій зустрічі зі Станіславом Станіславовичем найбільше радів Олександр Миколайович Пеньковий – вони разом у студентські роки вчились музичної грамоти в Тульчині. Тому це був не лише виступ на сцені, це була зустріч давніх друзів. До них приєднався ще один їхній товариш Олександр Медяний, очільник Лукашівської територіальної громади Іллінецького району. На дні села, як годиться, зустрічаються родичі, друзі та добрі знайомі. Це щорічне сільське свято мимоволі стає гарною традицією, що збирає у дружнє коло всі сім’ї та родини. Ще одна локація розташувалась у скверику навпроти клубу. Тут усі пригощалися запашною юшкою, яку так смачно за власним рецептом приготували виходець із села Микола Антонюк разом із дружиною Ларисою. Вони теж часті гості у Човновиці, зараз проживають в обласному центрі. Миколі Павловичу земляки довірили представляти їхні інтереси у районній Раді. Обійшовши усі локації, побувавши скрізь, розумієш: тут, у цьому невеликому селі, що мужньо приймає виклики часу і живе далі, присутній неабиякий український патріотичний дух, тут розмовляють рідною мовою, тут чудова природа та радість спілкування. І все це − завдяки простим та добрим людям, які мають душу ширшу за горизонт, а вся краса, що їх оточує – у них самих. Радник голови Оратівської районної Ради Галина КОЛОНЮК

Родиннi гостини у Правилiвцi Л

іто. Липень. Але навіть ця липнева спека не завадить шанувальникам народної творчості гуртуватися і їхати в далеке село Правилівку, яке знаходиться аж на краю Вінниччини і якого вже фактично немає на карті України. Але воно живе, завдяки заслуженому журналісту України Ганні Василівні Секрет, яка просто в цьому селі, на батьківському городі вже більше десятка років організовує творчі заходи, що збирають до гурту аматорів та професійних виконавців – любителів пісні і творчості. І сьогодні нас теж чекає зустріч з творчими родинними колективами, які поспішають на свято з

і залунали щирі оплески глядачів, бо у ще доволі молодої жінки (керівника колективу) на грудях – орден матері героїні! Це родинний колектив Фуштей з села Колоденка Томашпільського району. У концерті взяли участь і народний аматорський родинний колектив родини Пальонків з с.Соколова Хмільницького району, і вже відомий далеко за межами області Юрій Грицюк зі своїми доньками Іриною та Катериною, а ще вокальний дует «Коханий, Кохана» з Калинівки, колективи і солісти з Київщини та багато інших. Звичайно ж, після виступів, після тих щирих і запальних, веселих і мудрих пісень та танців,

Родина Фуштей різних куточків нашої області. Тому в передчутті свята і настрій відповідний – святковий! Правилівка сонячно посміхається, город Ганни Василівни святково шелестить квітами, а ми зустрічаємо творчі колективи та любителів сольного співу. Їх більше тридцяти, а точніше – 34! Це все учасники цьогорічного телевізійного мистецького свята «Сім’я і родина – це вся Україна!» І зразу ж хочеться заспівати пісню, написану заслуженим артистом України, начальником управління культури і мистецтв Вінницької ОДА Станіславом Городинським на вірші Марії Ясакової: Сім’я і родина, а ще – Україна, Чи є щось миліше за це? Щоб дерево роду гордилося плодом, Плекаймо мале деревце! До речі, саме цією піснею у виконанні Станіслава Городинського і розпочалося наше свято. А далі на сцену вийшов родинний колектив, −

які демонстрували учасники свята, настав час ділитися враженнями від побаченого і почутого. Я якнайшвидше постаралася ближче познайомитися з родиною, яка мене так приємно вразила на початку концерту. Поліна Павлівна Фуштей – працівник культури з багаторічним стажем, а конкретніше – понад 30 років вона працює на теренах культури, і вже тридцятий рік у клубі, в селі Колоденка! А ще – вона мати шести дітей, щаслива бабуся дванадцяти онуків, і десь скоро має народитися тринадцяте онучатко, якого з нетерпінням чекають. Чи ж хтось з дітей захотів піти по маминій стежині? «На жаль, – посміхається Поліна Павлівна, – ніхто з дітей не працює в

культурі, тому що робота ця дуже важка і невдячна!» Вона розповідає, що закінчувала Тульчинське культосвітнє училище, коли вже мала четверо дітей. Як діти були малі, то завжди виступали на сцені, тому, що дуже гарно співають. Чотири донечки і два синочки. Коли народився найменшенький, якому зараз 13 років у Поліни вже було троє онуків і вони тепер старші за свого дядька. Але дружні і роботящі. У всьому допомагають одне одному, підтримують. Кажуть в народі, що разом добре і батька бити, але разом добре і працювати, і святкувати. Поліна Павлівна співає у церковному хорі, і у зв’язку з тим, що там немає регента, ще й керує цим хором. У минулому році, коли вони з чоловіком відзначали 35 років їхнього одруження, до неї у гості з’їхалися всі діти, і онуки. Поліна Павлівна з чоловіком вінчалися у церкві, і діти тримали над ними корони, а онуки тримали образи. Все було так, ніби вдруге одружувалися. Атмосфера була така щира і піднесена, що односельчани казали, здавалося, ніби ангели до церкви прилетіли. На роботі у Поліни Фуштей теж порядок. Має творчі колективи, але найбільше любить працювати з дітьми тому, що знає, як знайти до них підхід. І співають, і танцюють, і допомагають. А ще тому, що діти − це творчі обдарування. При будинку культури діє дитячий хор, кілька ансамблів різних вікових категорій. Співають солісти. Ще багато планів на майбутнє, ще треба дочекатися онуків і від найменшенького сина, ще навчити співати онуків, а, може, ще й організувати сімейний хор!? Про Поліну Павлівну писали у районній та обласній пресі, показували по обласному телебаченню у програмі «Тільки жінка», але тоді у неї було ще тільки вісім онуків, а тепер набагато більше! А вона – завжди молода, струнка, усміхнена. Ніколи не скажеш, що має таке родинне багатство! У всьому допомагає любов до пісні

– щирої і справжньої, такої, що гріє душу, вчить бути собою, любити землю, працювати на благо родини – дітей і онуків. Все починається з малого – з любові, з дитини, з відповідальності, з того місця, де ти пустив своє коріння. І так з кожного куточка, від кожної сім’ї і родини тягнеться ниточка до ниточки, щоб сплітатися у величне і справжнє – український народ! Поліна Фуштей любить їздити на свята з родиною. І на сьогоднішньому святі співало 8 її онуків, найменшенький синочок, сестра з онучкою і мама. Всього 12 учасників, а буває і набагато більше! «В родині нині – свято» так називалася пісня, яка звучала. Найменшенька онучка не хотіла співати на сцені, а вже коли їхали додому, вона все бігала по автобусі і просила: – «Поліна, співай!» І сама співала разом з бабусею від початку і до кінця. Гості та учасники ще довго спілкувалися на подвір’ї, не хотілося розходитися. Отримали дипломи від організаторів свята – обласного управління культури і мистецтв, обласного центру народної творчості та обласної телерадіокомпанії «ВІНТЕРА», Навкруг сяяли щирі посмішки, найпалкіші слова вдячності, як організаторам свята, так і господиням подвір’я – Ганні Василівні Секрет та Вірі Василівні Катрич. Обмінювалися враженнями та телефонами, запрошували в гості одне одних. А коли вже виїхали додому, пішов дощик. Невеликий, лагідний і дрібненький. Але швидко перестав, і знову вже на заході виглянуло сонце. І дорога додому враз засяяла, ніби висипана золотом! Справді, ніби золотий дощик пішов! Ми намагалися сфотографувати цю красу, але не вийшло. Зате в душі цей спомин про золоту дорогу додому, до сім’ї і родини залишиться на все життя, бо ця дорога – найголовніша!

Правилівська родина

Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

І хлібом, і цвітом...

П’є моє коріння сік землі, День летить на білому крилі, Подих вітру схилює жита, Пролітають стомлені літа… Володимир Вихрущ

день Преображення Господнього історичний куточок Козятинщини, а саме – єдиний на Україні Музей Хліба в Білопіллі приймав гостей, що з’їхалися на обласне свято обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг». Цей захід був започаткований у 2014році. І з кожним роком він набуває власного, особливого колориту, поваги і уваги, стає традиційним. 27 територіальних громад Козятинщини та гості з Липовецького та Жмеринського районів

Вітали всіх зі святом, бажали, щоб споконвічні людські цінності – хліб і пісня об’єднували українців завжди. Переглядали експозиції виставок, спілкувалися з учасниками свята. Серед усього розмаїття світлиць, виставок короваїв та дідухів так важко було визначити кращих з кращих, однак журі відзначило найкращу світлицю – села Самгородок. Найоригінальніші дідухи були у Кашперівській громаді, а найвишуканіші короваї – із села Жежелів та від гостей-жмеринчан. Довго не хотілося відходити від стендів, де господарі свята облаштували фотовиставку «Без коріння саду не цвісти», у старовинній клуні при музеї демонстрували фільм з символічною назвою «До свого коріння», а мені одразу ж згадалися слова пісні Володимра Вихруща:

Світлиця Куманівської громади З роду в рід кладе життя мости, представили яскраве творче різнобарв’я виставБез коріння саду не цвісти, кових світлиць, створивши виставкову палітру із Без стремління човен не пливе, запашними обрядовими хлібами, різноманітними Без коріння сохне все живе…, дідухами та виробами з соломи. Кожна виставка адже саме рядок із цієї пісні став назбула оригінальною і неповторною, вмістивши роботи місцевих самобутніх майстрів-умільців вою виставки, і недарма! І фотовиставка, і слайд-фільм ствота художників, щедрість ланів, садів, вміння невтомних рук, що творять красу. Навкруг лунали рений сестрами Світланою Кравченко народні пісні, додаючи учасникам і всім присут- та Оленою Беззубенко. Поспілкувавшись з авторами, скажу, що мене дуже нім гарного настрою. На свято завітали і почесні гості та організа- вразила історія створення цього фільтори фестивалю: заступник голови Вінницької му та фотовиставки. Автори проекту обласної адміністрації Володимир Крученюк, за- народилися в місті і там прожили ступник начальника управління культури Вален- багато років. Зокрема, Олена тина Троян, директор обласного центру народної дитинство провела в Дніпрі, творчості Тетяна Цвігун, перший заступник го- впродовж останніх 15 років лови Козятинської райдержадміністрації Сергій проживала в Києві, а тут знаПрохоров, заступник голови районної ради Ана- йомі запропонували будинок толій Задорожнюк, заступник голови райдер- в селі. Поїхала, подивижадміністрації Ігор Булавський та багато інших. лася і відчула, що душа

Олена Беззубенко відгукнулася на ту красу, яку побачила. От два роки тому вона й переїхала в село Селище Козятинського району. Дуже швидко познайомилася з жителями, які одразу ж стали своїми, так, ніби

вона багато років тут прожила. Кажуть, що для того, щоб у селі тебе прийняли за «свою», потрібно роками жити і заслуговувати авторитет, але у випадку з Оленою все сталося зовсім по-іншому. З яким захопленням вона мені розповідала, що раніше відчувала себе маленьким зернятком, яке десь загубилося серед міського гамору і не може прорости, а як потрапила в село, то, здається, ніби повернулася додому. Коли до неї приїхала сестричка Світлана з Дніпра, спілкуючись за чашкою кави вони вирішили створити фотовиставку, де героями світлин стали б односельчани. А далі посипалися пропозиції: коли, як, де, в яких костюмах – і одразу ж приступили до втілення задуму. Олена – технолог швейного виробництва, тепер вже разом з донечкою Тетяною займаються пошиттям костюмів. Отож вони вдвох взялися за виготовлення костюмів, а Світлана – фотохудожник, на неї було покладено фотографування. Спочатку мала бути лише фотовиставка, але переглянувши готовий матеріал, Світлана вирішила зробити ще й фільм. А оскільки Олена і Світлана – рідні сестри, тож підтримують одна одну в усьому, той задум їхній вдався на славу. Цей проект зблизив багатьох людей села, вони себе відчули зовсім по-іншому. Вдивляючись у фото, через призму тих, хто проживає тепер на цій землі, бачимо і тих, хто жив тут колись. У фільмі знімалися жителі села Білопілля та села Селище. Звичайні сільські люди змогли на себе подивитися зовсім іншими очима, очима своїх дідів і прадідів. Пані Олена вважає тепер Селище своїм рідним. Ще в дитинстві, коли їхні подружки всі літні канікули проводили в селі, для Оленки і Світлан-

Гості свята

Чоловічий вокальний гурт Глухівецького СБК ки це було чимось таким далеким і незвіданим, – Кажуть, – розповідає Світлана, – що коадже у них в селі ніхто не жив і вони там ніколи лись було не так, що зараз все змінилося: і люди не були. А так хотілося! Це була мрія, яка стала інші, і часи настали інші. Але коли подивишся на дійсністю через роки. Кажуть, настає час, коли світлини, то складається враження, що насправді хочеться щось змінити. Ось такі зміни зробила нічого не змінилося. Нам лише здається, що ми для себе пані Олена і тепер дуже щаслива. далеко попереду від своїх батьків, дідів і прадідів. «Не має значення, хто ми за національністю, з Насправді ж ми йдемо стежками, які вони нам якою вірою у серці ми живемо на цій землі. Тут протоптали. Зараз дуже мало уваги приділяють проростає наше коріння, тут виростають наші селу, його соціально-культурному розвитку. Все діти і онуки, а сутність наша, напевне, закладена більше творчої молоді переїжджає до міста, де, у підсвідомості,» – саме такі думки висловлюва- як їм здається, більше можливостей для самореала Світлана, коли ми з нею спілкувалися. лізації. Але скільки ще незвіданого і недослідженого в селі, скільки задумів тут можна втілити, скільки розповісти і показати. Бо ж мальовничі подільські села пахнуть і хлібом, і цвітом, і з діда-прадіда свято бережуть свої традиції. Як добре, що свята народжуються і живуть серед людей. Як добре, що вони збирають до гурту зацікавлених і творчих особистостей. Адже наше коріння настільки переплетене, настільки міцне, що ми відчуваємо його, незважаючи на час і простір, і саме воно допомагає нам міцно триматися нашої землі. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Дідухи Кашперівської громади

ФЕСТИВАЛІ

в Чечельницькому районі

Цього року Чечельницький район був багатий на фестивалі. Про два з них, проведених вперше, хочеться розповісти докладніше

«Медовий спас» у Жабокричці 19 серпня, спекотного літнього дня, село Жабокричка Чечельницького району, а разом з ним і навколишні села Каташин та Бондурівка, святкували Медовий Спас. Святкували всією громадою, адже в цей день в Жабокричці вперше проводили фестиваль. Ідею зробити в селі свято подав Михайло Федчишин − директор місцевої агрофірми «Україна – О». «В цей день люди ніколи не працювали, бо ж свято, − каже Михайло Опанасович, − і в моїй родині цей день − особливий. Батько все життя пропрацював пасічником, я й сам знаю цю науку з дитинства. І хоча тата вже немає, ми завжди з друзями на Спаса збираємось і святкуємо на баштані. Там і виникла ідея зробити свято для всього села.» Добре, що ідею підтримав голова Каташинської сільської ради (куди входить і Жабокричка) Микола Савченко. Та головне, що до справи долучилася громада. Це просто сказати – провести фестиваль, а за цими словами має бути велика робота багатьох людей. А якщо такий захід ще й вперше! Село готувалося до свята, як господиня до зустрічі гостей: прибиралося, чепурилося. Місцевий стадіон, який став фестивальною площею, здається, самою природою був створений, щоб на ньому люди збиралися. Уявіть, на пагорбі – церква, під нею – широченне плато, оточене невеликими схилами, такий природній амфітеатр. Викошена трава, вигоріла від

південного сонця, перетворилась на золотий килим з розкиданими на ньому тут і там золотистими подушками – солом’яними тюками. І от ця казково-святкова місцина почала заповнюватись людьми. Не тільки жабокрицькі жителі, а з сусідніх сіл з’їжджалися та сходилися люди на свято.

Святий хліб для організаторів та гостей

Народний аматорський фольклорний колектив «Чарівниця» Каташинського СБК Приїхали люди і з Чечельника, і з Вінниці, були ступилися місцем на сцені артистам, яких зʼїхагості навіть з Одещини. Тут зустрілися вчителі лося чимало з Чечельницького, Бершадського, з колишніми учнями, однокласники, що давно Крижопільського, Тростянецького районів, а не бачилися, друзі, яких життя розвело різни- ще – з Вінниці та з Одещини. ми дорогами, родичі, що ніби й живуть поряд, Свято вирувало! Тут всім знайшовся віда часу зустрітися – не мають. Тільки й чути починок до душі. Хтось підійшов ближче до було радісні вигуки зустрічей, обійми і вітання сцени, щоб не тільки чути, а ще й роздивитися навколо. Неначе величезна родина нарешті зі- улюблених артистів, інші – навпаки сховалися бралася разом. Молоді й старі, молодь і дітлахи в тіні небагатьох дерев на пагорбі, звідки мож− цілими родинами зійшлися люди на фести- на було спостерігати всю панораму фестивалю. валь. Звичайно, який же Спас без меду! З ВінницьА свято набирало обертів! На сцені зазвуча- кої, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської ли перші вітання від представників обласної, областей зʼїхалися пасічники представити свій районної та місцевої влади. Обдаровані запаш- медовий урожай з акації, ріпака, соняха, різноними короваями, організатори та меценати по- травʼя, а ще пилок, забрус та медовуху. Шанувальники старовини не відходили від Василя Коваленка – директора музею села Бондурівка, який привіз на фестиваль колекцію старовинних речей: ікони, картини, одяг і фото родини, якій це все належало… А дітвора розважалася на соломʼяних тюках – будувала з них піраміди, вежі і гірки. Тим часом на сцені фольклорні колективи та естрадні гурти, солістів змінювали ансамблі, бальні танці – українські народні, але на всіх вистачало глядачів, бо ж гуляло тут не одне село! Цей фестиваль показав всім, як багато можуть зробити люди, об’єднуючи свої зусилля. Кожен доклав свою працю, кожен поділився своїм багатством: талантом, грошима, ідеями – і отримали свято. Щиро сподіваюсь, що фестиваль «Медовий спас» стане традиційним, як і пообіцяли його організатори.

«На Гозері» у Бондурівці

Валентина Слюсар та Оксана Гуцу Добре, коли в селі активне культурне життя, коли в клубі двері не зачиняються, коли на свята – село збирається разом, коли в родині всі готуються до виступів, концертів. Такі села стають справжньою громадою, де не «моя хата скраю», а «один – за всіх».

А що ж робити тим селам, в яких не так? В яких клуб давно перетворився на «сіру зону»? Де жителі й не пам’ятають, коли збиралися разом, де не здогадуються ні про таланти сусідів, ні про свої власні? Що робити? Змінювати. Змінювати ситуацію, змінювати село, а головне – змінювати себе. Зрозуміти, що від кожного з нас залежить наше життя. І якщо одному складно – потрібно об´єднуватися. Так і зробили у селі Бондурівка Чечельницького району – в селі давньому, з тисячолітньою історією (бо ж на трипільських поселеннях стоїть), з козацькими легендами, з неймовірними краєвидами, з людьми, що завжди вміли працювати і свою землю обороняти. Зібрались кілька чоловік , яким не байдужа доля селі і вирішили провести фестиваль. Ініціатором стала викладачка Вінницького училища культури і мистецтв Юлія Васюк, яка частину свого дитинства провела саме в цьому селі і вважає його своєю маленькою Батьківщиною. Її підтримала голова села Валентина Слюсар, взявши на себе основну відповідальність за організацію свята. Підтримали і допомогли грошима – директор ППО «СВП «Агро-інвест» Володимир Кузнєцов та голова ФГ «Акіра» Ганна Тодорашко. Організації фестивалю також сприяли управління культури і мистецтв ВОДА, Вінницький обласний центр народної творчості, відділ культури і туризму Чечельницької РДА, ГО «Етномайстерня Коло», Чечельницький держлісгосп, дирекція Національного природничого парку «Кармелюкове Поділля», власники сільських торгівельних точок та жителі села, які своєю працею допомогли організувати свято. Перший фестиваль вирішено було провести біля клубу, хоча і звідси було видно чудову місцину, ніби створену для великого зібрання людей, − «гозеро». Вже за кілька днів до фестивалю майданчик біля клубу прибирався, фарбувався, тож коли почали з´їжджатися пер-

П’ятківчанки та вінничанки

ші гості, Бондурівка зустрічала їх білосніжною усмішкою вибілених бордюрів, барвистими клумбами та хлібом-сіллю. А гостей було чимало – до села з´їхалися 14 колективів та 5 солістів з чотирьох районів та двох областей (Вінницької та Одеської). Ці люди вміють створювати свято! Поки господарі закінчували останні приготування, на подвір´ї вже почалися танці. Майоріли хустки, спідниці, музики вигравали, як на весіллі. Люди, які тільки сходилися – відразу потрапляли у святковий вир. А біля клубу − скарби бондурівські, здається, наче відкрили двері в багату світлицю – це Василь Коваленко, директор Бондурівського музею села, виставив свої експонати. Чого там тільки не було! Килими і верети, рушники і скатерки, сорочки, запаски, спідниці, унікальні бондурівські нагрудники, пояси, хустки, та ще й свита з кожухом – весь традиційний бондурівський стрій! А поряд – гладущики і баньки, горнята і макітри – весь вжитковий посуд. Окрема гордість музею – колекція старовинних воскових віночків та неймовірна збірка старих фотографій жителів Бондурівки. Скільки спогадів, скільки інформації зібрав для нащадків сільський ентузіаст Василь Олексійович Коваленко! Воно й не дивно, що кожен, хто приїхав на фестиваль в першу чергу розглядав бондурівські скарби та фотографувався біля них. Тим часом на сцені один колектив змінював інший, і, що приємно зазначити, практично всі учасники дотрималась умов фестивалю – одягнулися в традиційний стрій свого села. Цікаво було визначати за строєм, хто звідки приїхав. Ні з ким не сплутаєш «Рогізяночку», і «П´ятківчанка» впізнавана відразу, і навіть найближчі села Каташин та Бондурівка мають

Василь Коваленко свої відмінності в одязі. Дуже цікавими були представники с.Загнітки Кодимського району Одеської області. Їхній традиційний стрій не має нічого схожого в Україні. Радував і репертуар – більшість учасників підготували старовинні пісні свого краю. Тим часом людей сходилося все більше, і кожному було чим зайнятися – тут можна було навчитися вишивати низзю у чудової вишивальниці з Бершаді Оксани Шуляр, спробувати попрацювати з глиною разом з молодим вінницьким майстром Михайлом Діденком. А поряд фольклорно-етнографічний колектив «Стратіївчанка» показував обряд покривання молодої. А вже пісень і танців було – на вибір! І що особливо приємно, співав і Бондурівський жіночий ансамбль «Горлиця» під керівництвом Сергія Задверняка − завідуючого сільським клубом. Так, невеличка група ентузіастів, які повірили в людей і в свої сили, створила свято етнографії, свято села, а загалом – свято душі. Нехай цей фестиваль стане прикладом для кожного, хто має мрію. Мрії збуваються, якщо чарівниками стаємо ми самі.

Наталя СЕНТЕМОН

Пленер каменотесів у Буші

же стало традиційним проведення пленеру майстрів-каменотесів «Подільський оберіг» в селі Буша Ямпільського району Вінницької області. Його історія сягає своїм корінням в 1986 рік, коли молоді ентузіасти – художники, за підтримки керівництва Ямпільського району, започаткували пленер, аналогів якому не було в Україні. За 30 років через горнило «Подільського оберега» пройшло понад 50 скульпторів, за роки його проведення було створено більше 200 скульптур. Більшу частину робіт можна побачити на території Державного історико-культурного заповідника «Буша», вони складають парк кам’яної скульптури. Територія парку вражає − 7 гектарів! Бушанський парк є найбільшим у Європі, і, знову ж, нема аналогів в Україні. Роботи майстрів « Подільського оберега» можна побачити і за межами Буші. Вони прикрашають зупинки сіл Ямпільщини, багато з них «живуть» в різних містах та містечках України, від Вінниці до Одеси. В 2017 році темою «Подільського оберегу» було обрано «Туристичні вказівники Буші». Здавалося б, звучить приземлено, але де там! Фантазія скульпторів створила шедеври, які вказівниками назвати важко. Цьогоріч участь в пленері взяли Жолудь Сергій м.Запоріжжя, який створив вказівник « Козацьке кладови-

ще», Шиманський Денис м. Луцьк до музею «Трипілля», вказівники «Скельний храм» та «Гайдамацький Яр» створили львів´яни Мисько Ярема та Ткаченко Назарій, а робота Пастернака В’ячеслава з с.Іванова Вінницької обл. вкаже шлях до музеїв заповідника. Роботи майстрів-каменотесів вражають своєю оригінальністю та самобутністю. Їх можна роздивлятися годинами, кожен раз знаходячи нові образи та відчуваючи нові емоції. Кам’яні скульптури це те, що побачать наші нащадки через тисячоліття після нас. Чи зрозуміють вони, що ми хотіли сказати? Чи відчують вони ті емоції, які вклали в роботи майстри? Можливо вони будуть сперечатися, скликаючи наукові симпозіуми та конференції, б’ючись над походженням та датуванням скульптур, як сьогодні робимо ми, ламаючи голову над загадкою бушанського скельного храму. Хто зна … Але одне я знаю точно, вони будуть вражені скульптурами майстрів сучасності. Тому що душа, вкладена в камінь, нетлінна… Науковий співробітник Адміністрації ДІКЗ «Буша» Ірина ЗАХАРЧУК

Теплицьке весілля в Пирогові В

Йа в городечку зілля. Починається весілля. Хто його начинає, Бог йому помагає

есілля – це перший свідомий і вирішальний крок в житті кожної людини, як в сиву давнину, так і сьогодні. Долю ж бо обираємо на все життя. Тому весільна обрядовість напрочуд багата, глибинна і святкова. На весілля в селах Тепличчини й донині сходиться вся родина, щоб напророкувати молодим довгий, щасливий в здоров’ї та достатку вік.

Ідея реконструкції повного обрядодійства зароджувалась дуже давно, і в минулому році науковий співробітник музею, начальник відділу народного мистецтва та фольклору Інна Миколаївна Кукліна запропонувала нам спільний проект: реконструкція подільського «Весілля на Тепличчині». Даний спільний проект активно підтримали голова Теплицької РДА Людмила Марцин та начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Віктор Прокопенко котрий, на жаль, не дочекав побачити цей видовищний захід. Великою втіхою для нас стала новина про те, що молоді будуть брати шлюб насправді, бо стали учасниками презентації пілотного проекту Мі-

До шлюбу ми йдемо, молодих ведемо Традиції українського весілля унікальні. Нашим колективам вдалося відтворити традиційне українське весілля від початку до кінця. 9 вересня творчі колективи з Теплицького району мали можливість презентувати своє весілля в Національному музеї народної архітектури та побуту в селі Пирогів, що під Києвом. Відтворювали весілля народний аматорський колектив «Берегиня» Орлівського СК, зразковий аматорський колектив «Цвіт папороті» Соболівського СБК, фольклорний колектив «Родина» Метанівського СБК, фольклорний колектив «Вертута» Теплицького РБК. Загалом у проекті взяли участь близько 60 учасників. Окрім того, багато наших земляків, уродженців Тепличчини, які нині мешкають в Києві, приїхали у Пирогово і спробували себе у різноманітних весільних ролях.

ністерства юстиції України «Шлюб за добу», відповідно до якого молода пара може зареєструвати шлюб протягом одного дня. Ми в ході дійства працювали з трьома парами молодих. Вони, як і всі учасники дійства, були вбрані в традиційний для Тепличчини національний одяг початку минулого століття. На дівчатах та молодицях були полотняні вишиті сорочки, обгортки і спідниці в широку фалду, зелені, сині, червоні та жовті крайки, корсети різних кольорів, взуті у черевики та чобітки чорного та червоного кольорів, на головах у жінок − тернові хустинки, у дівчат − заплетене волосся в дві коси, на головах

Не йдіть, дружки низом, не пиліте пилом, щоби наша пава пилом не припала бинди з різнокольоровими стрічками. Чоловіки з благословенням та хлібами до молодої Мати сина рядила, вбрані у конопляні вишиті сорочки, полотняні Місяцем обгородила, штани білі та темно сині (фарбовані бузиною), Зорею вперезала широкі зелені та червоні крайки, юхтові чоботи. На село виряджала. Для молодих ми теж підготували старовинний З дороги, вороги, з дороги! одяг. Особливо красивим був восковий різнокоНе переходьте дороги. льоровий вінок, котрий реконструювала для моНехай перейде родина, лодої Людмила Юхимчук. Щоб була щасливая година. Дійство справляло надзвичайне враження на На обійсті молодої на них вже чекає челядь кожного із присутніх! Тільки уявіть, на експозиції «Поділля» на старовинну бруківку з кожно- молодої, тут відбувається обряд розплетини» – го подільського обійстя, виходить родина: тато з нареченій розплітають косу та вдягають на голову хлібом, загорнутим у льоничку, мати, діти, бабуся червону стрічку, поверх неї − розшиту силянку, а і прямують до хати молодого і молодої. Захоплю- вже поверх віночок. Від молодої весь почт вируюче видовище – родина сходиться на весілля. В шив до церкви, де молодята взяли шлюб. Від цергосподі молодого батьки і вся весільна челядь з кви ми прийшли на обід до молодого, після того піснями та обрядовими діями ведуть нареченого нас повели полуднати до молодої. Одночасно від-

Ой що це за село, що в ньому так весело 64

Благослови, Боже, і отець і мати коровай дарувати бувається обряд «коровайниці», далі «частуван- пиріжки з печінкою і гречаною кашею, капустою, ня», «дарування», «покривання молодих» і вже ковбаси, борщ, тушкована капуста, печеня, затірввечері молоду з приданим вирядили до свекру- ка (домашня локшина) з молоком, колотуха, похи. І все це в супроводі музик. «Краков’як», «Ка- відла (густий фруктовий кисіль) та пироги з сирапет», «Козачок», «Гопак», «Метелицю», поль- ром і маком. Така невибаглива їжа смакувала всім ки та кадрилі вигравали на нашому весіллі, ніхто без виключення: і учасникам, і гостям свята. Відвідувачі музею познайомились з побуне лишився байдужим до тієї музики − ні вправні довою весільного дійства, весільними чинами, танцюристи, ні звичайні любителі. Це короткий сценарій старовинного дійства, весільною атрибутикою, послухали весільних провівши який ми відтворили не лише ритуальні пісень, спробували себе у весільному танці, скудії та пісні (прозвучало близько тисячі весільних штували традиційних страв нашої Тепличчини. пісень), не лише одяг, взуття та необхідні атрибу- Ми подарували для відвідувачів незабутнє, авти, а й страви, котрі традиційно подавали на ве- тентичне, яскраве українське весілля. Це було сіллі. Всю споживу, приготовлену за старовинни- театралізоване дійство, але одяг, музики, страви, ми рецептами, кухарка Лариса Клапчук подавала атмосфера, наречені – справжні, тож і жити в у великих глиняних мисках, і в такій послідов- шлюбі вони будуть довго, щасливо і заможно. А ності як то було колись: квашені овочі, холодець, українці ніколи не стануть безликою масою, ніколи не забудуть свої традиції, свою мову, обрядовість та звичаєвість. Заступник директора Теплицького РБК Алла ВОЛИНЕЦЬ

Збираймося, свашечки

Виставки у світлиці

«КОЗАЦЬКИЙ ДУХ І СОНЯХИ ВАН ГОГА» ювілейна персональна виставка Петра Пипи с. Андрушівка Погребищенського району (різьба по дереву, живопис, писанки-дряпанки)

11 липня — 11 серпня

Зазвичай народні ремесла народжуються і розвиваються з практичної потреби. Проте така вже поетична вдача нашого народу, що в кожен виріб він привносить мистецькі елементи. Наші прадіди, подільські бондарі, роблячи діжки, відра, ярма для волів, найчастіше оздоблювали їх візерунками. Різьбярі прикрашали мисники, стільці, дерев’яний посуд. Отож, в руках справжніх майстрів дерево перетворюється у художній витвір, так як у нашого знаного подільського різьбяра Петра Васильовича Пипи, народженого 6 липня 1952 року в селі Андрушівка Погребищенського району. За викликом долі, здобувши спеціальність художника-оформлювача у Вінницькому ПТУ №5, більше 10 років Петро Пипа працював на науково-дослідному судні (побував у Франції, Канаді, Ізраїлі та інших країнах світу). Проте, побачивши світ,

постійним місцем проживання обрав своє рідне село. Саме на рідній землі зафонтанував його, Богом даний, талант. Працюючи лісником (майже 25 років) художник за покликом душі став ще й різьбярем. Ліс надихнув його на створення картин просто на стовбурах, зрізаних

і придатних для різьблення, дерев. Постійне спілкування з природою сприяло створенню образів та нових творчих задумів майстра. Завдяки своєму прац е л ю б с т в у, таланту і любові до рідної землі Петро Пипа став знаним майстром го р е л ь є ф н о -

го різьблення, прославляє Вінниччину своїми високохудожніми різьбленими роботами. Крім різьблених картин, художник створює не менш талановиті вироби народного мистецтва: писанки-дряпанки, на яких пише сюжетні картинки на біблейську тему та портрети великих українців. На сьогоднішній день у доробку різьбяра нараховується понад 1200 творів, які майстер презентував на всеукраїнських, обласних, районних та персональних виставках. На нинішній персональній виставці Петра Васильовича Пипи, приуроченій 65-річчю від дня його народження, було представлено понад 30 кращих робіт майстра. Переважно це були різьблені роботи на тему українського козацтва, зокрема портрети Богдана Хмельницького і Петра Сагайдачного, картини «Козацька рада», «Бандуристи», «Катерина» та ін. Доповнювали експозицію виставки картини, написані пастеллю та його неперевершені писанки-дряпанки. А ще на виставку митець представив картину «Соняхи», яка є відтворенням однойменної живописної картини Ван Гога. Звідси і назва виставки − «Козацький дух і соняхи Ван Гога». За традицією, відкриття виставки славетного подільського різьбяра відбулось з вітаннями та піснями, які створювали майстру і всім присутнім святковий настрій та родинну атмосферу.

«З Україною в серці» обласна виставка образотворчого та декоративноприкладного мистецтва, присвячена 26-ій річниці Незалежності України

17 серпня - 4 вересня

Щорічно в серпні у СвітлиціВінницького обласного центру народної творчості відкривається виставка народного мистецтва, присвячена Дню Незалежності України. На нинішній виставці з нагоди 26-ї річниці Незалежності України презентували свої роботи провідні та юні майстри з усіх куточків нашої області. Всього було представлено понад 70 робіт від 34 майстрів. Основою експозиції виставки стали картини майстрів живопису та народного малярства Івана Горобчука, Івана Грищука, Ірини Кравченко, Володимира Купчишина, Мар’ни Сілагіної (м.Вінниця), Федора Ущаповського (смт Піщанка), Василя Степанюка (м.Погребище), Миколи Гудзовського (с.Свердлівка Липовецького району), Тетяни Хитрої (смт Оратів), Леоніда Бурдейного (с.Шляхова Бершадського району), Катерини Гончар (с.Паланка Томашпільського райолну). А також роботи юних х уд о ж н и ків – учнів Вінницької ДМШ №2 Діани Шевчук, Віоріки Оліх, Насті Шкаруни, Даші Капусти та Саші Мацери (клас в и к л а д ач а Марини Юрченко).

Крім живопису, на виставці були роботи майстрів декоративного розпису – Ірини Уг р и н ч у к (м.Вінниця) та Інни Громової (м.Хмільник). Витинанки представили Ліна Ко н ц е в и ч (м.Вінниця) та учні Хмільницької школи

мистецтв − Анастасія Кільчицька, Анна Панаскевич і Марія Литвинюк. Прекрасні тематичні роботи показали відомі подільські різьбярі – Юрій Дяченко (м.Гайсин) і Петро Пипа (с.Андрушівка Погребищенського району). Вишивкою радували майстрині Галина Данилюк (м.Вінниця), Лідія Костогриз (м.Жмеринка) і Олена Тригуб (с. Новофастів Погребищенського району). Гончарні вироби презентували на виставку Михайло Діденко (м.Вінниця), Ольга Цибуля (смт.Вороновиця) та студентка Тульчинського училища культури Анастасія Войтко. Були представлені і художній текстиль від Ірини Шостак-Орлової та художнє випилювання Альберта Логінова (м.Вінниця). Експозицію виставки доповнювали іграшки з дерева Михайла Дороша (м. Гайсин). На відкритті виставки звучали народні та авторські пісні у виконанні народного аматорського ансамблю української пісні «Водограй» Гавришівського СБК Вінницького району і сімейного ансамблю Ольхових Літинського РБК.

«За мотивами Подільських мисок …з глибини землі» персональна виставка кераміки Вікторії НІКОЛАЄВОЇ (м. Вінниця)

12 вересня - 12 жовтня

Таке дійство в нашій Світлиці відбувалось вперше. Авторка виставки демонструвала старовинний український музичний інструмент – ліру та індійський керамічний – уду, виготовлений Оксаною Ропотіловою за аналогами старовинного, гру на якому освоїв чоловік Оксани − Михайло Зобків. А потім Вікторія Ніколаєва, акомпонуючи собі на лірі у супроводі містичного звучання уду, співала старовинні канти (ХVІ-ХVІІ ст.) і всі присутні завмерли від цього майстерного виконання та дивовижного звуку. Так розпочиналось урочисте відкриття першої персональної виставки майстрині гончарного мистецтва Вікторії Ніколаєвої. Сьогодні на Вінниччині працюють гончарі, які роблять вагомий особистий внесок у розвиток і популяризацію гончарного мистецтва. До цієї когорти гончарів належить і молода вінницька майстриня – авторка виставки. Вікторія Ніколаєва народилася 23 серпня 1978 року у місті Вінниці. Ще навчаючись на факультеті початкових класів і музики у Вінницькому педагогічному університеті ім.М.Коцюбинського, пішла працювати в приватну загальноосвітню школу «АІСТ». Саме там вона зустріла знану майстриню гончарного мистецтва Людмилу Філінську, яка і стала її вчителем та наставником. Як говорить сама Вікторія: «Я одразу закохалась в глину», а відтак вона дуже швидко опанувала це прекрасне ремесло. З великою любов’ю і натхненням молода майстриня виготовляла керамічні іграшки,

скульптури та музичні інструменти. Починаючи з 2002 року, Вікторія Ніколаєва бере активну участь у міських, обласних, всеукраїнських та міжнародних мистецьких форумах, пленерах і виставках. Згодом Вікторія Володимирівна стала не тільки однією з провідних гончарів Вінниччини, але й талановитим вчителем-наставником. З 2006р. по 2010р. вона працювала керівником гуртка «Кераміка і гончарство» у Вінницькому міському Палаці дітей та юнацтва і вже сама передавала любов до глини своїм учням. Один із її учнів – Михайло Діденко став президентським степендіатом, як молодий майстер гончарного мистецтва (від Вінниччини у 2015 р.). Нині Вікторія Ніколаєва є знаною майстринею гончарного мистецтва, яка має свій почерк і свою власну майстерню, її керамічні роботи знаходяться в музеях та приватних колекціях України, Франції, Польщі, Німеччини, Канади, Португалії, Іспанії, Ізраїля, Бельгії, Литви. В даний час молода майстриня працює над відтворенням старовинних зразків подільської кераміки. На свою першу персональну виставку Ніколаєва представила відтворені зразки барських, шаргородських, бережанських, смотрицьких, майдан-бобрицьких, дибинецьких та бубнівських розписаних мисок і баньок (всього 124 керамічних виробів). Такий доробок створений майстринею за останні 6 місяців, вразив не тільки пересічних відвідувачів виставки, але й мистецтвознавців та колег-майстрів. Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

Кераміка Вікторії НІКОЛАЄВОЇ

* Пошуки науковця

Михайло Коцюбинський і народна творчість

ихайла Коцюбинського називають українським письменником, який щасно зумів поєднати у своїй творчості психологізм модерної європейської літератури й традиції української народної творчості. Як змогли поєднатися ці якості? Проблему фольклорно-літературних взаємин М.Коцюбинського досліджували Н.Бучко, М.Грицюта, С.Козуб, І.Лютий, Л.Іванов, Н.Калениченко та ін. Було відзначено, що народна творчість становила для митця могутній засіб вивчення й розкриття людської психології. Ще з раннього віку чутливе дитяче серце Михайлика прихилилося до українського слова, яке чув від простолюду та насамперед від няньки – простої й добродійної селянки Хими. У сім’ї майбутнього письменника, що була в 70-ті роки ХІХ ст. за прикладом більшості міщанських родин Правобережжя російсько-мовною, як переказ розповідали дивовижну історію: якось у дитинстві старший син, якого лагідно називали «Муся», захворів на запалення легенів, кілька днів його била пропасниця. Й ось, перебуваючи в напівмаренні-напів’яві, російськомов-

не хлоп’я раптом заговорило українською. Уже будучи дорослим, Михайло Михайлович зізнавався: «Потому, коли я видужав, часті розмови про цей факт розбудили в мені інтерес до українського слова» [3]. Він став ще уважніше вслухатися в те слово, яке місцеве панство зневажливо називало «мужичим». Від року до року спрагла знань і краси Михайликова душа все більше тяглася до стихії народного життя. Як згадує молодший брат Хома, допитливий хлопчина часто блукав у ярмарковому велелюдді Вінниці, біля хутора Абазівки, аби почути сліпих лірників, серцем приймаючи пісні та оповіді про трагічну минувшину свого народу, пізнаючи його прадавні традиції та звичаї. У 9–10 літ підліток пробував складати українські пісні на взірець народних. У спогадах доньки письменника Ірини Михайлівни «Серцем сина» зафіксовано сімейні перекази про особливості побуту родини бабусі й дідуся: «Жили по-старосвітськи. Часто запрошували до себе лірників, бандуристів, пригощали їх і слухали журливі старовинні українські пісні. Сліпий лірник Купріян був улюбленим гостем

Ольга Куцевол у родині Коцюбинських. Його думи та пісні глибоко запали в дитячу душу вразливого хлопчика Мусі. Він записував їх у зошит» [4, с. 11]. Михайлик зі всеохопним зацікавленням слухав виконувані лірником Купріяном історичні пісні й думи про славетні події сивої давнини – битву козаків з татарами, турками й польською шляхтою. Сучасна поетеса Валентина Козак відобразила залюбленість майбутнього митця народною творчістю у вірші «Перші уроки», промовиста назва якого увиразнює авторську ідею: Ой в містечку на Поділлі, У старому Барі Лірник – Купріян-весільник Співав на базарі. А як відійдуть жандарми – Про Гонту розкаже І що слава гайдамацька Не вмре, не поляже! Вже розходяться додому, А хлопчина стане, Ловить лірника за пояс: «Ще співайте, пане».

Будинок-музей М.Коцюбинського

Та у зшиток щось запише, Шепче, як молитву: «Наша дума, наша пісня Буде вічно жити» [2, с. 4]. Народні традиції підтримувалися і в побуті родини. І.Коцюбинська в спогадах переповідає перекази про підготовку до свят: «…мали звичку мазати хату, підводили червоною й синьою глиною долівку, вимальовували півників на комині. Свята за традицією оформлялися з тією простою наївністю, яка властива старосвітським людям» [4, с. 11]. Ці спогади потребують деяких коментарів: оскільки вони писалися в 1960му р. – у часи, коли будь-яка згадка про дотримання українських народних традицій і звичаїв могла тлумачитися політичними цензорами як ознака «буржуазного націоналізму», то Ірині Михайлівні доводилося маскувати розповідь про віковічні традиції свого народу під словами: «жили по-старосвітськи», «проста наївність, яка властива старосвітським людям» [4, с. 6]. Однак як би оповідачка не вимушена була називати прадідівські традиції, та все ж, читаючи спогади, переконуємося, що майбутній письменник виховувався на них, вбирав у себе мудрість народу. Ось як описує І.Коцюбинська різдвяний обряд: «На Святий вечір стіл у їдальні застеляли запашним сіном, укривали його чистою скатертиною. Посередині клали паляниці, сідали вечеряти, тільки-но на небі

Г.М. Коцюбинська, мати письменника

сходила перша зірка. Їли юшку з солоної риби, кутю з пшениці та узвар з фігами. На Різдво співали маланок і щедрівок. Радо зустрічали дівчат і парубків, що в кожушках, у запорошених снігом чоботях, виводили молодими голосами: «Щедрик-ведрик, дайте вареник». Біля порогу тупцювала традиційна «коза» з дзвіночками на рогах і крутилася яскрава зірка» [4, с. 6–7]. Про високоповажне ставлення Михайла Михайловича до народних обрядів дізнаємося з його листа, написаного майбутній дружині Вірі Устимівні Дейші в передноворічну ніч 31 грудня 1895 р.: «..Ці святки, цей Свят-вечір, Маланки, ці колядки й щедрівки мають для мене значення, промовляють до мене згадками щасливих дитячих літ, віють поезією давніх, доісторичних часів… І як, коли

М. Коцюбинський б ти знала, хочеться переживати ці враження з любою, милою істотою, з моєю хорошою та коханою Вірусею!» [6, V, с. 61]. В автобіографічному листі до М.Мочульського від 30.11.1905р. М.Коцюбинський розповідав: «Хоч у нашій родині все жили українські традиції, та національна свідомість прийшла до мене аж на 12 році життя. Сталося се так. Коли я скінчив 11 літ, я сильно закохався в 16-літню дівчину. Щоб бути гідним своєї коханої, яка не дуже звертала увагу на адорацію дитини, я поклав собі зробитися великою людиною й накинувся на книжки. Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко. Уже тоді я

М.М. Коцюбинський, батько письменника почав складати пісні й писати повісті…» [6, VІ, с. 42]. Знання традицій, звичаїв і народного життя досить виразно проступає в ранніх творах письменника-початківця – «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченії тьма» (1984), «21 грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько і тітка» (1886), «П’ятизлотник» (1891), «На віру» (1891), «На крилах пісні» (1895), у багатьох з яких використовуються українські пісні та перекази. Захоплення фольклором супроводжувало М.Коцюбинського впродовж усього життя. Працюючи з початку 1891р. до червня 1892р. учителем дітей бухгалтера цукроварні К.Мельникова в с.Лопатинці (нині Шаргородського р-ну Вінницької обл.), юнак у вільний час бесідував з місцевими мешканцями й почав записувати від них зразки народної творчості – пісні, балади, легенди, прислів’я та приказки. Пізніше вони були надруковані в збірниках «Этнографические материалы, собр. в Чернигове и соседних с нею губерниях» (т.3, Чернігів, 1899), «Из уст народа» (Чернігів, 1900) та в «Збірничку

М.Коцюбинський з дружиною українських пісень з нотами» збірці зразків усної народної (Одеса, 1896). Його палка за- творчості. У 1892 р. у Лопатинцях Колюбленість народною піснею відображена у вірші Валенти- цюбинський написав віршони Сторожук «В Лопатинцях»: вану «казку з народного поля» «Затамувавши подих, слухав «Завидющий брат». Пізніше спів. / (Він кожну пісню в за- він звертався до фольклорних мотивів, коли вигадував казки писник нотує)» [8, с. 15]. Коцюбинськознавці ствер- для свої чотирьох дітей – «Про джують, що між селянами Ло- двох цапків», «Дві кізочки», патинців та Михайлом Михай- «Десять робітників». Оригіловичем налагодився міцний нальну художню інтерпретацію зв’язок: незвичайний учитель фольклорного образу зустрічасвоїми розмовами навернув ба- ємо в оповіданні «Хо» (1894). Прикметною у творчому гатьох селян до просвіти, саморозвитку власних здібностей. спадку М.Коцюбинського є Зокрема Андрій Дуляк згаду- стаття «Вироби селянок з Повав, що завдяки наставництву ділля на виставці в Чикаго» Коцюбинського, він, ще будучи (газ.«Буковина», 3 листоп. 14-річним підлітком, захопився 1892р.). Тут відобразився його читанням художньої літерату- інтерес до народних промисри, почав збирати фольклорні лів, а саме видів гаптування матеріали, які згодом були опу- золотом і сріблом, поширених бліковані відомим фолькло- на Вінниччині. Митець розпористом Борисом Грінченком у відає, що осередком цього про-

Михайло Коцюбинський

мислу є с.Клембівка (нині Ямпільського р-ну нашої обл.). Він вважає, що мистецтво вишивки засвідчує естетичну розвиненість і смак українського народу, та з жалем відгукується про тяжкі умови праці талановитих вишивальниць. Палкий патріот і гуманіст, М.Коцюбинський наголошує: «Давно вже пора звернути увагу на народний промисел і всілякими заходами підняти його» [7]. Незважаючи на те, що вищенайменована стаття написана 125 років тому, ця проблема не втратила своєї актуальності й сьогодні. У період роботи у філоксерній комісії на теренах Бессарабії та Кримського півострова (1892–1897), Михайло Михайлович пізнає традиції, звичай і фольклор молдавського та кримськотатарського народів, що відобразилося в його прозі: оповіданнях «Для загального добра» (1895), «Пе коптьор» (1896), «Відьма» (1898), акварелях «В путах шайтана» (1899), «На камені» (1902) й «Під мінаретами» (1904). Проте знайомлячись із життям інших народів, він не забуває свій рідний край, продовжує цікавитись українським фольклором, записує пісні селян, які працюють на виноградниках. Робітники філоксерної експедиції С.Коваленко та В.Кузьменко згадували, як Михайло Михайлович розпитував про звичаї їхньої рідної Полтавщини, нотував співані ними пісні [7, с. 40–41]. Після того, як у 1898р. М.Коцюбинський замешкав у Чернігові, він тісно співпрацював з членами «Чернігівської громади», що збирали фольклор та етнографічні матеріали: Б.Грінченком, В.Cамійленком, М.Вороним, М.Чернявським, М.Могилянським та ін. До вагомих напрацювань Михайла Михайловича належить редагування Грінченкової праці «Литература украинского фольклора. 1777–1900. Опыт библиографического указателя» (Чернігів, 1901) та підготовка програми для збирання етнографічних матеріалів «О народной словесности, о кобзарях и лирныках и руководящие замечания для корреспондентов» (Чернігів, 1903). Тривалий час М.Коцюбин-

стилістично багата, неповторна і є зразком для молодої української генерації третього тисячоліття. Ідеостиль Великого Сонцепоклонника глибоко індивідуальний, його не сплутаєш ні з чиїм іншим. Про це захоплено пише Ніна Гнатюк у вірші «Перечитуючи Коцюбинського»:

Творці фільму «Тіні забутих предків»: І.Миколайчук, Л.Кадочнікова, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, 1965 рік ський підтримував наукові й час написання «Тіней забутих дружні зв’язки з Володимиром предків» він часто «заглядав до Гнатюком (листування між записної книжечки», у якій реними почалося з 1899р. і три- тельно занотовував враження вало до кінця життя Сонцелю- від карпатських подорожей, та ба). На прохання письменника, «користувався <…> етнограгалицький фольклорист регу- фічними збірками Гнатюка». лярно надсилав збірки народ- Ірина Михайлівна пригадує, ної творчості. Це пробудило ще «як він підбирав на роялі одним одне захоплення митця-подо- пальцем мотиви журливих коляка – палку любов до Карпат. ломийок, коли писав оповіданВін закохався в горду й непов- ня з гуцульського життя «Тіні торну красу гуцульського краю, забутих предків», як тихенько ще не бачачи його, а відчувши наспівував мелодії, що їх чув у серцем після прочитання спі- Криворівні» [5, с. 132]. вів у фольклорних збірниках Літературознавці роблять В.Гнатюка. У листі від 6 верес- висновок, що М.Коцюбиння 1902р., відгукуючись про це ський творчо використовує видання, Михайло Михайло- майже всі фольклорні жанри – вич писав його укладачеві, ві- пісні, казки, легенди, перекази, домому галицькому етнографу прислів’я, приказки, голосіння. й фольклористу: «Розважали Особливо це позначилося на мене під час вакацій Ваші ко- творах чернігівського періоду – ломийки. Що за хороша книж- «Дорогою ціною» (1901), «Fata ка! Просто подивляє багатство morgana» (1903–1910), «Що занародної творчості, багатство, писано в книгу життя» (1910), колоритність мови» [6, VІ, с. «Тіні забутих предків» (1912) 60–61]. та ін. Захоплений оригінальним Отже, бачимо, що душа фольклором гуцульського на- М.Коцюбинського була напороду, М.Коцюбинський праг- єна українським фольклором не глибше познайомитися з різних регіонів, живилася його його традиціями та звичаями яскравими образами, емоціями й відвідує Карпати тричі: уліт- й темами. Михайло Михайлоку 1910р., 1911р. та 1912р. У вич черпав з усної народної мемуарах наймолодшої донь- творчості багаті лексичні розки письменника про батька сипи, вирази, фразеологізми. маємо підтвердження, що під Завдяки цьому мова його творів

Осіннім садом пахне його мова, Тут кожне речення як золота свіча. Найкращий ювелір в майстерні слова, Інтелігент душею сівача. В ній простору – ніби води у моря. В ній вічністю стає минуща мить. В ній стільки сліз невиплаканих, горя, Що той вчорашній біль і нас болить [1, с. 15]. Література: 1. Гнатюк, Н.Перечитуючи Коцюбинського : [вірш] / Ніна Гнатюк // Інтелігент з душею сівача : (вінницькі письменники про Михайла Коцюбинського) / упоряд. В.Сторожук. – Вінниця : Континент-ПРИМ, 2005. – С. 15. 2. Козак, В. Перші уроки : [вірш про дитинство М.Коцюбинського] / Валентина Козак // Вінниц. правда. – 1989. – 6 трав. – С. 4. 3. Козуб, С. Рід Коцюбинського і його дитячий вік / Сергій Козуб // Україна. – 1928. – Кн. ІІІ. – С. 70–87. 4. Коцюбинська, І.М.Серцем сина / Ірина Михайлівна Коцюбинська // Коцюбинський М.М. : збірник 4 : (до 25-річчя Черніг. музею М.М.Коцюбинського) / упоряд. І. М. Коцюбинська. – Київ : Київ. обл. кн.-газет. вид-во, 1960. – С. 5–14. 5. Коцюбинська, І.М.Спогади та розповіді про М.М.Коцюбинського / Ірина Михайлівна Коцюбинська. – Київ : Дніпро, 1965. – 345 с.

6. Коцюбинський, М. Твори : в 7 т. / Михайло Коцюбинський ; ред. колегія : М. С. Грицюта, Н. Й. Жук, О. Є. Засенко (голова),

Н.Л.Калениченко, П.Й.Колесник, С.А.Крижанівський, Ф.П.Погребенник. – Київ : Наук. думка, 1973–1975.

7. Спогади про М.Коцюбинського / упоряд., післямова та приміт. М.М.Потупейка. – 2-ге вид., доп. – Київ : Дніпро, 1989. – 278 с. : іл. 8. Сторожук, В.Сонцепоклонник : (поетичний вінок Михайлу Коцюбинському) / Валентина Сторожук. – Вінниця : ДОВ «Вінниця», 2002. – 41 с.

Ольга КУЦЕВОЛ, доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри методики філологічних дисциплін і стилістики української мови Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, лауреат премії М.Коцюбинського 2016 року У статті використано фото з державного кінофотофоноархіву України ім.Г.С.Пшеничного http://tsdkffa.archives.gov.ua/ Exhibitions/Kotsyubinskogo/

*Майстер-клас

Робимо глиняного коника

Майстер-клас проводить майстер народного мистецтва, гончар Михайло Діденко, м. Вінниця

фото 1

фото 2

І сьогодні, і вчора, і сотні років тому − діти завжди гралися іграшками: чи то купленими на ярмарку, чи то зробленими мамою, татом, бабусею, братом чи сестрою. Різниця лише в тому, що раніше кожна іграшка, навіть куплена, була зроблена руками майстра, кожна з них була неповторною, особливою, теплою, зі своєю історією. Сьогодні ми навчимось робити іграшки з глини. Глина – загальнодоступний матеріал, її можна накопати в садку, на городі. Але таку глину потрібно ще розмочити, процідити, вимісити – тоді вона буде готова до роботи. Вже підготовлену глину можна купити в гончарів. Для роботи нам ще знадобляться: чашка з водою, стеки, шматок поролону, відшліфований камінець для лощення

фото 3

фото 6

фото 4

фото 7

фото 5

фото 8

Михайло Діденко (фото 1). Цих інструментів вистачить, щоб зробити з глини коника, баранця чи іншу іграшку. Беремо підготовлену глину і трохи її вимішуємо (фото 2). Після цього розминаємо пальцями і робимо пластину (фото 3). Обережно зʼєднуємо краї пластини, залишаючи середину порожньою і отвір з однієї сторони (фото 4). Це буде тулуб. Пустота робиться для того, щоб іграшка була легшою, швидше висихала. В цю середину можна кинути маленькі глиняні кульки, які в готовій іграшці будуть дзвеніти-тарабанити. Згинаємо краї отвору і заліплюємо тулуб, лишаючи його пустотілим.

фото 9

фото 10

фото 11

фото 12

фото 13

фото 14

Відриваємо чотири однакових шматочки глини для ніг коника (фото 5). Скручуємо їх, надаючи конусоподібної форми. Для того, щоб приліпити ноги до тулуба, потрібно місця зʼєднання змочити водою і трохи подряпати стеком (фото 6). Приліплену ногу потрібно загладити пальцем. (це загальне правило для роботи з глиною: коли ми зліплюємо якісь деталі: місце з’єднання потрібно змастити водою і трохи пошкрябати стеком, потім загладити пальцем або інструментом). Так само робимо наступні три ноги (фото 7). Щоб зробити шию –знову робимо з глини пластинку, згинаємо її півколом, приліплюємо до тулуба і вже на тулубі зʼєднуємо по довжині (фото 8, 9). Робимо з глини овальну голову і приліплюємо її до шиї (фото 10). Місце зʼєднання загладжуємо пальцями. З невеличкої глиняної кульки робимо хвостика коню. Основа коника готова (фото 11). З продовгуватого глиняного джгутика робимо гриву конику. Приліплюємо до шиї, стискаємо пальцями і надаємо хвилястої форми (фото 12). Тепер можна починати декорування. Круглим стеком робимо дірочки в гриві, витискаємо або вирізьблюємо малюнок на тулубі, ногах (фото 13, 14). Готову іграшку можна залощити – потерти полірованим камінцем, щоб вона була гладенька і мала особливий відблиск (фото 15). За таким принципом можна зробити й інші глиняні іграшки. Наприклад, − вола. Закрутивши його роги – отримуємо баранця (фото 16, 17). Декорувати іграшки можна, наліплюючи прикраси по верху (фото 18, 19), розписуючи іграшки ангобами (кольоровою глиною). Таким іграшкам можна зробити і свист, перетворивши їх на іграшки-свищики. В готовій пустотілій іграшці потрібно зробити невеличку дірочку стеком, щоб іграшка швидше сохла, щоб з неї виходило повітря і вона не тріснула при випалі. Готові іграшки потрібно висушити (кілька днів), а потім випалити (фото 20). Для випалу бажано звернутися до гончарів, які мають професійні печі з високою температурою. Така іграшка, зроблена власними руками стане частинкою дитячого світу, світлим спогадом дитинства. Записала Наталя СЕНТЕМОН

фото 15

фото 16

фото 17

фото 18

фото 19

фото 20