Спецвипуск світлиці "Шевченко в народному мистецтві" by Вінницький обласний центр народної творчості

Шевченко в народному мистецтві Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - більш нічого. А серце б’ється, - ожива, Як їх почує... Знать од Бога І голос той, і ті слова Ідуть між люди! Тарас Шевченко

завжди чесне, гнів його завжди справедливий. Вогонь його любові не погасила навіть смерть. У серцях сучасників, у свідомості наступних поколінь його ім’я звучало, як заклик до боротьби, як символ братнього єднання. Усім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли… Любов до поета і пророка потужним потолово поета, сповнене безмежної лю- ком вихлюпнулась у народній творчості. Оббові до України, справді пішло «між люди», раз великого Кобзаря, патріотичні мотиви його натхнених поезій, біль увійшло в кожну українза скривджених і приниську хату, в кожне серце. жених земляків, одвічні Не дивно, що портрет теми материнства, сирітШевченка, вбраний у виства, людського безташитий рушник, вішали лання – все це знайшло поряд з іконами, як найвідображення у народновищий прояв всенародної му малярстві і вишивці, у шани. А «Кобзар» нерідрізьбленні і витинанкарко був єдиною книгою, стві, у мистецтві дряпаняку не лише читали в хаки, флористики та інших тах, а й почитали нарівні традиційних і сучасних зі Святим письмом. видах народного мистеДля звичайних селян цтва. доля Шевченка стала відЧи знайдеться в Укракриттям їхнього власного їні та й у всьому світі ще життя, їхніх думок і прагхтось, бодай один, який нень, віри і любові. Шевбув би так потужно предченко, який народився ставлений у творчості кріпаком, власним житсвого народу? тям показав, на що здатна Шевченкіана народлюдина, що прагне визних митців Вінниччини є волення. «Він був сином однією із найяскравіших мужика і став володарем сторінок українського дуу царстві духа. Він був ховного відродження. кріпаком і став велетВже вісім років понем у царстві людської спіль у березневі дні, які в культури. Він був самоународі називають шевченком і вказав нові, світлі і ківськими, в обласному вільні шляхи професорам центрі народної творчосі книжним ученим» (Іван ті проводиться виставка Франко). «Шевченко в народноВеликий поет і художму мистецтві». ник Тарас Шевченко став Вінницькі майбатьком нації, виразнистри у своїх твоком почуттів і прагнень рах втілюють мільйонів, особливо тих власне бачення «рабів малих, німих», біля Василь Слободянюк Шевченка. Кояких він поставив слово «Портрет Т. Г. Шевченка» жен по-своєму на сторожі. Його серце болить за кожного – і за нещасною, що втрачає прагне відтворити образ Кобзарозум за коханим («Причинна»), і за сиротою ря, мотиви його творчості, біль без роду («Думка»), і за дівчиною, яку засуджу- і гнів полум’яної душі. Загалом, кожен виють всі, та не Шевченко («Катерина») – йому шкода і її, і її батьків, і її дитину. Слово його – ріб народного майстра,

створений в українських традиціях, може бути представленим на цій виставці, оскільки сама поезія Шевченка є суттю українського народу, його життя, традицій, думок, прагнень. Недаремно кожна хата під стріхою у нас зветься шевченківською. А у тій хатці, як і в кожній українській оселі, є і глиняний посуд, і вишиті рушники, і картинка з Мамаєм, і розмальована піч. За роки проведення виставки понад 150 майстрів області представили в Світлиці Центру свої роботи на шевченківську тему. Здобутки народного малярства Вінниччини – це десятки полотен, наповнених енергетикою народного співця. Це героїка козацьких походів і кріпацька недоля, це садок вишневий коло хати і мати з дитиною, як символ щасливого майбуття. Серед тих митців, які щороку представляють свої картини на виставці – лауреат Шевченківської премії Віктор Наконечний з Клембівки Ямпільського району та його земляки – Євдокія і Віктор Крижанівські, Тетяна Дєдова; Василь Слободянюк, Федір Панчук та Іван Горобчук з Вінниці; Людмила Сорочинська з Могилева-Подільського; Олександр Свіргун зі Стрижавки Вінницького району; Тетяна Філь з Липовця; Федір Ущаповський з Піщанки. У творчості вінницького художника, заслуженого майстра народної творчості України

Олександр Свіргун «Перебендя»

Василя Слободянюка спостерігаємо сакральні мотиви, викликані трепетним почуттям благоговіння перед тим, кого доля вибрала на роль українського месії. Перша робота художника на шевченківську тему, представлена в ОЦНТ картина «Мені тринадцятий минало». Це зображення маленької ідилії – хлопча з німбом святого щось грає на сопілочці, а навкруги − ягнята, кізоньки, баранці. Їхні голівки прикрашають віночки, їхні ріжки розписані, неначе дитячі іграшки. Червоні ружі розцвітають навколо хлопчика – земля квітує! А над ними – казкові птахи воркують на гілочках. Як тут не згадати продовження вірша: Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога… Мабуть оці слова «неначе в Бога», цю райську ідилію і зобразив Василь Слободянюк на полотні. Є у художника і портрет Тараса Шевченка − в овальній рамці, як на стародавніх фотографіях. Рамка прикрашена червоними ружами, що гармонійно перегукуються з вишивкою на сорочці Кобзаря. Навіть, якщо уявити, що хтось не знає Шевченка, все одно − традиційна колористика, етнічний фактор відразу видає, що це − українець. Ще одна робота Василя Слободянюка «Подорож Шевченка на Україну». Ця картина − справжня ода радості!Написана в теплих, яскравих кольорах, вона передає Василь Слободянюк «Подорож Шевченка на Україну» відчуття свята і щастя, адже на

Україну приїжджає її улюблений син – Тарас Шевченко. Поета зображено в образі святого, він їде на колісниці, запряженій двома кіньми. Дівчата осипають Кобзаря трояндами. На землі перед каретою розцвітають квіти, небо над поетом розстелилося яскравим українським килимом. Вся українська земля радіє поверненню Шевченка! В роботі використана традиційна кольорова гама подільської картинки, кожен елемент дихає українською традицією: дівчатка в національних строях, у віночках, з вишитими рушниками в руках, карета встелена тканою веретою, коні заквітчані квітами, грива у них – неначе стрічки атласні. Постійний учасник шевченківських виставок в Світлиці – Олександр Свіргун. Ось бачимо старого кобзаря на картині «Вітер віє-повіває..». Величний український степ і безмежне небо над ним зливаються вдалечині, і тільки одинокий млин нагадує, що десь там живуть люди. Відчуття вічності світу і величності у порівнянні з невеличкими фігурами кобзаря і дівчинки. Краса української землі і трагізм людської долі. Ще одна картина Олександра Свіргуна «Кобзар» здається продовженням попереднього твору. Старий кобзар присів під деревом та щось награє на кобзі.: «Перебендя старий, сліпий – Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає» Художниця Людмила Сорочинська написала чудову картину на вірш «Мені тринадцятий минало». Робота, створена в декоративному стилі, передає слова Шевченка: Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!. А дівчина При самій дорозі

Людмила Сорочинська «Мені тринадцятий минало»

Світлана Бортнюк «Тарас Шевченко» Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала… На цій картині, серед стежечок, написаних у вигляді тканих та вишитих рушників, на фоні біленьких хатинок, плаче хлопчик, закривши рукою обличчя. До нього звертається дівчина, простягаючи фартуха, щоб втерти сльози малому. А позад них – такий прекрасний світ! Пагорби з високими тополями, церква з золотими куполами, високе небо і білий лелека, що летить до сонця. Від цього контрасту прекрасного світу і нещасної дитини, що так майстерно вдалося передати художниці, серце стискається від жалю. Є у художниці ще одна чудова робота в її неповторному стилі «До науки. Доля.». Тут поряд стоять два храми: храм Божий і храм науки – школа. Тканими веретами і килимами веде Доля маленького Тараса вчитися життя. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Здавна найбільш поширеним і доступним видом народного мистецтва була вишивка – один з найулюбленіших видів мистецтва в українців. Згадаймо, як воно у Шевченка, у його трепетних віршах про дівоче кохання.

Іван Гонько «Думи мої, думи»

Ой стрічечка до стрічечки, Мережаю три ніченьки, Мережаю, вишиваю, У неділю погуляю. Коханому козакові дівчина «дарувала шиту шовками хустину, щоб згадував на чужині». Ой хусточко, хустиночко! Мережана, шита Тільки й слави козацької – Сіделечко вкрити. Всі українки вишивали. В скількох сільських хатах можна було побачити портрет Шевченка та ще й з текстом заповіту, вишитим сільською майстринею, яка, читаючи «Кобзар», плакала над долею Катерини чи наймички Ганни, а згодом бралась за голку, щоб відтворити образ народного поета. Завдяки цій традиції ціла когорта вишивальниць опанувала шевченківську тему, створивши портрети, сюжетні картини, рушники, панно. Впродовж років чимало вишивальниць взяли участь у виставках. Це заслужені майстри народної творчості Галина Данилюк з Вінниці, Вікторія Кубаль з Крижополя, Марія Савчинська з Ямполя, Наталя Шпак з Турбова Липовецького району, а також Євдокія Чугунова та Ганна Паяцика з Вінниці, Світлана Дищук з Теплика, Лариса Любенко з Іллінецького району та багато інших, які вписали свою вишивану сторіночку у розвиток цього прекрасного виду народної творчості та в подільську шевченкіану. Вишивальниця Галина Данилюк своєю творчістю ніби вклонилася Шевченку. Ось на вишитій картині, серед мальв і калини ми бачимо зосереджене і серйозне обличчя Кобзаря.

Марія Гоцуляк «Перша книжка»

Галина Данилюк «Тарас Шевченко» Це не єдиний портрет, створений майстринею. Інша робота Галини Іванівни вишита за рядками вірша: Тече вода з-під явора Яром на долину. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явір молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють. Бачимо на картині і явір, і червону калину, і верболози, а вдалечині ще й хатка біленька видніється, і молода жінка набирає воду у струмку. Приглушені кольори вишивки передають ніжну любов автора до рідної землі. Прекрасний портрет Шевченка вишила відома вишивальниця Світлана Бортнюк з села Бабин Іллінецького району. Портрет поета обрамлено вишитим традиційним орнаментом. Гармонійно підібрані кольори, вкраплення приглушеного оранжевого, який перегукується з кольором дерев’яної рамки, роблять цей портрет справжнім мистецьким твором. Ще один вишитий Шевченко − роботи Ірини Дубіцької з Гайсина. Портрет поета обрамлений калиною, а внизу

Юрій Дяченко «Т.Г.Шевченко» вишиті слова: «В сім’ї вольній, новій, ми тебе не забули, Тарасе!». Не один портрет Шевченка вишила відома вінницька майстриня Любов Шаламай. Її роботи завжди відрізняються ювелірною технікою та широкою гамою відтінків. Різьба по дереву – один із найскладніших видів мистецтва, що потребує і духовних, і фізичних зусиль. Тільки терплячим самовідданим людям вдається опанувати цю філігранну техніку і досягти вершин. Ціла серія робіт, створена різьбярами Вінниччини Юрієм Дяченком, Петром Пипою, Володимиром Купчишиним, Іваном Гоньком вражає не лише обсягом, а тим глибинним проникненням у творчість Шевченка, що відкриває нові грані осмислення ролі провідника нації.

Портрети Шевченка, сюжети з творів поета, образи кобзарів, майстерно втілені в золотій поверхні дерева, стали прикрасою багатьох виставок. Дивовижна Шевченкіана Юрія Дяченка вражає, як масштабом осягнення, так і силою духу. Джерелом натхнення цього митця стала творчість Кобзаря, ілюстрована Дмитром Сластіоном, який зумів тонко передати стан душі кожного Шевченкового героя. Дяченкові запечалені кобзарі (за творами Шевченка), його невпокорені бунтарі в повній мірі відтворюють і дух, і колорит козацької епохи, освяченої боротьбою за волю. Здається, різець майстра точно відчуває задум автора, його палке бажання увічнити ці українські постаті для прийдешніх поколінь. Над своєю Шевченкіаною Юрій Дяченко працює все життя. У творчості різьбяра Петра Пипи оживає кожна деревина, якій він дав друге життя. Шевченкові сюжети, викарбувані в дереві – в своїй сукупності творять загальний образ України з її вишневими садками, з її побутом і пісенною творчістю. Постаті закріпачених селян, відважних козаків, одчайдухів-гайдамаків, скорботних матерів, знедолених жінок, цілі композиції з українського життя – все це промовляє до кожного серця, вражає глибиною думки. Слід сказати, що Петро Пипа, відомий широкому загалу як різьбяр, відкрив для вінничан ще одну сторінку своєї Шевченкіани, створивши цілу колекцію дряпанок на шевченківські мотиви. У цьому незвичайному виді мистецтва Петро Васильович досяг вершин досконалості. Іван Гонько відомий широкому загалу, як різьбяр. Але його картина на оргаліті, створена до 200-річчя Шевченка — це вже живопис. Навкруг портрета Кобзаря, розміщеного в центрі, чудові ілюстрації творів народного поета.

Петро Пипа «Кобзар»

Все це обрамлене орнаментом з дуба і калини. Перед глядачем розкривається панорама кріпосницької дійсності, незабутніх епізодів життя Шевченка та його героїв, милих серцю пейзажів з вітряками, греблями, вербами та тополями. Он малий Тарас пасе ягнята, а «онде під тином – опухла дитина», а ще далі — образи жіночої недолі: мати, що «на панщині пшеницю жала», Катерина з дитям… Там Ярема з Оксаною в парі: Та поворкуєм, та посумуєм, Бо я далеко сю ніч мандрую… Гайдамацький ватажок стоїть із свяченим, а козаки-побратими, позлізавши з коней, обнялись справді по-братньому, як і заповідав Шевченко. І, звичайно, образ улюбленого Кобзаря, який оспівує українське безталання, героїчну минувшину, і буде його думка «орлом сизокрилим по волі гуляти»… А хто грає, того знають, І дякують люди… Акварель Івана Гонька – це цілий світ нашого прочитання Великого Кобзаря. Кожен, хто знайомий з таким видом мистецтва, як флористика, знає, яку величезну копітку підготовчу роботу здійснює майстер, перш ніж приступити, власне, до створення виробу. Знайти природні матеріали – кору, солому, траву, листя, пелюстки та інше, вималювати в уяві

Василь Гальчевський «Катерина»

Олександр Крутих «Т. Г. Шевченко» те «панно», яке задумав, довести до завершення, до останньої травинки – це дуже непроста справа. І лише велике непереможне бажання втілити свою мрію, допомагає митцю створити те, що пізніше назвуть шедевром. Серію робіт на вірші Тараса Шевченка в техніці «флористика» створили сестри Ніна Співак та Лідія Васильченко з села Підвисоке Оратівського району. Одна з них – картина «Доля», на якій ми бачимо жінку-долю, що веде за ручку маленького хлопчика: «Ти взяла мене, маленького, за руку, і в школу хлопця одвела…». Обличчя у долі сумне, вона знає, який непростий, страдницький шлях долати цьому хлопчику, що так довірливо йде за своєю долею. Кольори в картині – бліді, приглушені, холодні, що посилює відчуття смутку. Інша робота цих же майстрів – «Як би мені черевики…». На передньому плані бачимо засмучену дівчину, що схиливши голову, заплітає косу. Її латана одежина, босі ніжки розповідають про бідність. На задньому плані грають музики, та дівчині до них не йти, не танцювати:«Горенько моє! Черевиків немає, А музика грає! Грає! Жалю завдає!». Ще одна картина має назву «Перша Тарасова книжка». Під мальвами, під соняхами, заховавшись від усього світу, читає хлопчик книжку. Здається, такий простий і невимушений сюжет, та він передає всю ту насолоду, що отримує Тарас від спілкування з книгою. Вражає в цих картинах, і те, з якою фантазією використані природні матеріали. З першого погляду і не здогадаєшся, що тонка сукня, яка розвівається по вітру – це звичайна

лює сюжет композиції, вирізаний на чорному папері. Уявна простота і глибина цієї роботи наштовхує на думку про «простоту» і глибину шевченківської поезії. Близьке до витинанки своєю мережаною суттю випилювання на фанері. Вінницький майстер Олександр Крутих за короткий час опанував техніку випилювання. Створивши сотні робіт, взявши участь у багатьох виставках, Олександр Крутих швидко став відомим. До ювілею Шевченка він представив чудові роботи, своєрідні мережані картини. Цілу серію робіт на тему творів Шевченка створив у техніці інкрустації зерном Василь Гальчевський Дмитро Власійчук «Думи мої, думи мої» з Хмільника. Митці Вінниччини у своєму соломка, ніжний рожевий фон – пофарбоване прагненні висловити шану і любов до народнолистя кукурудзи, високі тополі – засушені ли- го поета, уславити Кобзаря, який явив світові сточки. А як тонко передані всі деталі одягу! Україну, досягли вершин майстерності. Їхні роФактурність, природність цих картин роблять боти, щороку представлені на виставці у ценїх справжніми шедеврами народного мисте- трі народної творчості, є свідченням високої національної свідомості, глибокого розуміння цтва. Надзвичайно цікавий, незвичний, глибоко Шевченкових дум та незрадливої любові до вефілософський пам’ятник Шевченку створив ликого українця Тараса Шевченка. відомий майстер-каменотес Олексій Альошкін Директор ОЦНТ з с. Букатинка Чернівецького району. Свою Тетяна ЦВІГУН скульптуру автор назвав «Вічне джерело – Кобзар». В цій оригінальній роботі обличчя Шевченка оповите вічними символами України, які пронизують всю поетичну творчість Кобзаря: вербою, калиною, пшеницею, образом дівчини-України-любові. Над поетом − символ щастя: гніздо зачарованих лелек з пташенятами та яйцями-писанками. А внизу – кам’яна книга з рядками Шевченкової «Молитви»: Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай! Багато робіт в різних техніках присвятив Шевченку народний майстер з Хмільника Дмитро Власійчук. Він є автором багатьох прекрасних витинанок, і одна з них «Думи мої, думи мої» − присвячена Шевченку. Робота має цікаве композиційне вирішення. По центру знаходиться майстерно виконаний портрет Шевченка, під ним – традиційний подільський вазон, з якого по обидва боки розходяться гілочки. В густому гіллі вазону, прикрашеному калиною, квітами, пташками, розташувалися «думи» поета: ось малесенька хатиночка під стріхою, недалечко музика зі скрипкою. Трохи вище – мати схилилася над своїм любим дитятком, ще вище – двоє подорожніх ідуть шукати кращої долі. Витинанка має три кольори. На білому фоні трьома смугами зроблено блідо-жовтий «підтекст», який створює контраст і підкресНіна Співак «Доля»

Олексій Альошкін «Вічне джерело - «Кобзар»

Шевченківський лауреат Віктор Наконечний Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні – Неначе писанка село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом. Тарас Шевченко

але найбільше вони підходять до тих залів, де з першого погляду ти повинен бути в самісіньке серце «вдарений Україною». Картини Віктора Наконечного досягають цієї мети. Кредо художника – малювати так, щоб викликати в глядача думки і сльози – реалізоване на практиці в переважній більшості його творів. Феномен рідкісного розливу. Втім, який розлив?! Він такий один-єдиний на всю Україну. Перед його картинами не можна стояти. Всі вони мають іконну потужність такої внутрішньої сили, що перед ними треба опускатися на коліна. І багато людей опускаються. Щороку в цю хату далекого села на самому краю України під Молдовою топчуть стежку не менше двох ’ять років тому, коли творчість Ві- тисяч людей. Не можна зачиняти ні воріт, ні ктора Андрійовича Наконечного з Клембівки хвіртки – тече ріка народу. І всі дивуються, всі захоплюються, а вихоЯмпільського району дячи з двору, моляться, була висунута на здояк після церкви. Така буття премії імені Тасила впливу! раса Шевченка, він Той, хто дошукуєтьвирішив порахувати, ся пояснень, не почує скільки намалював карнічого особливого. Хіба тин відтоді, як тримає в що вплив самого місця руках пензля. народження, бо КлемЗ’ясувалося, що рабівка – село, уславлене хунок може бути лише у віках і на цілий світ приблизним. Але й талановитими майстраприблизність вражала ми вишивки, які ловили своїм огромом. Понад блискавицями своїх го4 тисячі продали, розлок сонячне проміння, дали, подарували музеклали його на полотно і ям і приватним особам в них виходили шедевз України, Росії, Амери, про які писано-перерики, Канади, Австраписано, співано-переслії, Англії, Німеччини, півано, а це той «товар», Франції, Ізраїлю; 200 котрий залишає слід у висять на стінах музею, душах і серцях, зовні і яким стала нова хата, не помітний, але тривбо вона заповнювалася кий і глибокий. Якщо так швидко, що їм довев тебе тонка душа, то лося залишатися жити вона здатна нагромадв старій; 70 картин пежувати сонячну енерребували останнім чагію краси. Це наука, яку сом у виставковій залі не вивчають, це спадСпілки народних майВіктор Наконечний кова генетика нації, яка стрів України. А ще ж падає на тебе і в тебе, – витинанки, вишиванки, писанки, різьба по дереву. І все – шедеври, переповнює, виношується, ти стаєш вагітним один кращий іншого, все – коштовності, поди- нею для того, щоб обов’язково народити. Іншивившись на які, зразу хочеш, щоб вони стали ми словами, ти народжуєшся з душею солов’я, і то вже факт, що солов’я народженого ніколи твоїми. Це – магія досконалої краси. Недарма Віктора Наконечного називають ге- не можна порівнювати з соловейком навченим, нієм. Недарма його картини мають три україн- бо цей не витримає конкурсу. Всі академії, всі ські президенти. Не знаю, де вони їх тримають, науки у Віктора Наконечного від клембівської

«Осіння меланхолія» землі, води, повітря, природи, людей, їхніх характерів, звичок. Сюди можна вписувати чистісінько всю поліфонію впливів – від безмежного простору неба над селом до найдрібнішої комашечки під ногами. Це – Аура! Віктор Наконечний ніколи не виїздив з рідного села, щоб жити поза його межами. Він – клембівський Тарас Шевченко, і я дозволю собі хоробро порівняти його талант з Тарасовим. Принаймні, за рівнем майстерності, силою впливу, глибинним зображенням духовності, себто того, що вимагає надзвичайних зусиль, до чого всі прагнуть і чого досягають тільки Богом обрані. – Коли вам, Вікторе Андрійовичу, найкраще малюється? – Щодня! З восьмої години ранку до другої ночі. Задуми напливають один на одного. Інко-

«Відлуння минулого»

ли хочеться зняти копію з особливо дорогого твору, але боюся витрачати час на вторинне. Не тримаю корови, свині, кролів. Маємо у дворі тільки дві курки, півня і собаку. А малюю з першого класу. Та ще пощастило: посадили за одну парту з Петром Кравчиком, який теж малював, і ми з ним постійно змагалися. З Петра виріс великий художник, але, на жаль, помер він сорока дев’яти років, не доспівавши своєї чудової пісні. Я, певне, доспівую і за себе і за нього. Наконечний не сповідує творчого принципу, щоб десь – простіше, десь – складніше. Його стиль – постійна суперскладність. У багатьох картинах така множина людей, що в Іллі Глазунова від заздрощів чманіла б голова. Багатолюддя – це його засіб досягнути своєї мистецької мети. Кожна людина виконує відведену їй роль, але ти цього не бачиш, ти тільки відчуваєш потрібність її присутності та ще органічність кожної деталі. Втім, найголовніший секрет феномену Наконечного таїться у тому свіченні, що промениться з нутра кожної картини, ніби це не фарби виконують свою роль, а є ще якась таємнича сила в самому полотні чи й за полотном. Здається, саме оця чарівна обставина зумовлює ще й неперебутню поетичність і ліризм творчого стилю художника. Коли дивишся його «Осінню меланхолію» з барвистими хвилями рушників, якими застелено зелений моріжок біля річечки;

«Лісова пісня» на блакитну скибку города у квітках, що ніби відчахнулася і впала сюди вкупі з небом; на антураж яскраво-білих хатин, ну таких уже білих, що біліших і не буває; на блискучу слюду непорушного плеса річечки, в якому віддзеркалюється берег; на синє небо з малиновими хмарами; на велику многість жовтого дерева і кущів, то думаєш, що все це мало б заважати, наповзати одне на одного, а воно, тим часом, так гармонує, що нема в картині заднього плану – тільки передній, все – в очах, і ти пильнуєш за тим, щоб нічого не упустити, все побачити, бо перед тобою – диво світла і кольорової музики, якої не чуєш, але яка є. Чим досягається ця зворушлива конкретика відсутності іпостасі? Поясниш це, мабуть, тільки тоді, коли від-

«Ранок на Поділлі»

чуватимеш тонше, ніж сам художник. А він же відчуває! О, Господи, пошли поміч, щоб розповісти, як мене вразила «Лісова пісня» Наконечного! Задум він, звичайно, позичив у геніальної Лесі, але тільки як поштовх власній фантазії. Довкола лісового озера і в самому озері між листатим лататтям з білими дзвіночками цвіту – Мавки в повітряно-легких сукнях білої і блакитної барви; на озері – два білих лебедики; по побережжю – довгою шеренгою свічечки з мерехтливими кульбабами ореолів навколо світлого полум’яного язичка. Дві білі Мавки – високо на дубовому гіллі з розпростертими, як в ангелів, руками; на гілці дуба – дві казкові птахи, у яких хвости з квітів; такого ж птаха пробує утримати за барвистого хвоста одна з білих Мавок. Серед тих Мавок найвища – з німбом навколо голови, як у Божої матері чи казкової ангелиці. Є в картині і один парубок у вишиванці, стоять батько й матір. Є неодмінні журавлі, що вписують свій стрімкий білий лет в окремий сюжет довгих тонких зеленолистих гірлянд, напнутих по вертикалі між деревами. Вдалині за озерцем проглядаються білі щоки сільських хат, а згори на вас дивиться жовтий місяць, і хоча від нього – ні промінчика, але це, лише здається — він є тут центральним персонажем тієї музики, якою грає вся картина. Ну, звичайно, все це треба бачити. Моє перо безсиле розповісти задум художника так, як він здійснений і поданий. А поданий так, що хапає за душу. Корінням своєї творчості Віктор Наконечний занурений ніби в минувшину

села зі стріхами солом’яних хат, волами, кіньми, дерев’яними возами, шароварами, солом’яними капелюхами, рясними разками намиста, довгими барвистими спідницями, але враження, що це минувшина, – нема. Є враження, що він весь час малює серце України з її усталеними, невигубними традиціями добра і совісті. Дві його великодні картини «Великодня неділя» і «Великодній ярмарок» закроєні винятково на атрибутиці початку минулого ХХ-го століття: з золотоверхими древніми церквами; корогвами, умисне винесеними на їхні куполи; рушниками і тканими ямпільськими паратарами, розвішаними на тинах, розстеленими на городах і вулицях; чоловіками, жінками і дітьми в яскравих одежах; зорями білого цвіту і вогнищами розквітлих мурелей; мальованими еліпсами писанок на передньому плані, які створюють таке враження вселенської радості, що в тебе – одна думка: «Великдень – це навіки! Якщо в нього і був початок, то ніколи не буде кінця. І нема іншого свята, яке могло б зрівнятися з ним за величчю емоцій». Видатне це уміння, щоб лаконічно, точно і прямо в душу. Втім, усі картини Віктора Наконечного – в душу! Талант непересічний і багатогранний. Недарма його єдиного серед довгої низки талановитих митців 9 березня 2009 року відзначили найвищою мистецькою нагородою України – Шевченківською премією, наблизивши цим

«Я пас ягнята за селом»

«У ніч на Івана Купала» його до сонму обраних. Коли Віктору Андрійовичу з такої нагоди до його далекої хати на бездоріжньому краю села подали чорну «Чайку», що мала свого часу призначення помпезно возити тільки членів Політбюро, то художник з неприхованою тривогою в голосі сказав: – Боже, щоб ці почесті не збили мене з ритму нормальної роботи. На горизонті зоріє стільки задумів, що я їх, певне, не реалізую й до свого століття! *** І ось поминуло з того часу ціле п’ятиліття. Наближалось уже й двохсотріччя Великого Тараса. Зустрівши нашого лауреата в обласному центрі народної творчості незадовго до ювілею, ми поцікавились, чим же були позначені для нього цих п’ять літ? – Ну, звичайно, роботою. Я, зазвичай, навіть у своєму лексиконі не маю такого поняття, як план, тому що постійно перебуваю в пошуку, весь у мистецтві, не виходжу з нього, і воно ні вдень, ні вночі не виходить з мене. Це такий дар Божий, що інколи він здається мені карою Господньою. Ось закінчив картину, внутрішній голос просить: «Сядь! Посидь! Перепочинь!», але я того голосу не чую, у мені вже нуртує інший задум, рука тягнеться до пензля і зачинаю нову роботу. Нікому не побажав би опинитися в моїй творчій кухні. Це – пекло. Правда, солодке, але без вихідних. Я – трудоголік, мистецтвомаз галери. Певна річ, до славного двохсотліття я готувався. Буде велика виставка в обласному центрі, столичне Київське ви-

«Спокій» давництво випускає мій новий альбом на 196 картин, що відкривається картиною «Помисли моїх предків» з традиційною атрибутикою українського села – білостінними хатами, церквою, млином, ярмарком, парканами, квітами, лелеками, садами, хлібом, волами, барвистими одежами, духовними титанами України – Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком. П’ять цих років після найвищої мистецької відзнаки я практично не виїжджав з району: щоліта на натурних роботах – село наше старіє, занепадає, намагаюся зафіксувати те, чого невдовзі не стане на землі. За літо встигаю цілком завершити два десятки картин, за п’ятиліття вийшло більше ста. Утім, порахувати точно не вдасться. Це – постійний рух. Дарується, продається. Картини мої завжди купувалися. Зі зростанням популярності попит на художника Наконечного зріс. Нещодавно, наприклад, кілька картин придбала сім’я губернатора Вінниччині Івана Мовчана, поповнив колекцію і мій рідний район, бувають і несподіванки. Скажімо,

приїхали за картинами люди навіть з далекого Маямі. Закордоння! Це вже навіки пішло з очей. Шкода, але що вдієш. Аби можна було жити, не ївши, не пивши. – Делікатне запитання: ставши лауреатом Шевченківської премії, ви відчули якісь заздрощі? – Мені б не хотілося розвивати цю тему. Скажу тільки те, що претендентів було 65, а пройшов один. Зрозуміло, що мені просто більше повезло. Друзі пораділи за мене, і ми з цієї нагоди не раз добре посиділи. – Як ви особисто сприймаєте постать Тараса Шевченка? – Щиро люблю з самого дитинства. Це – геній! Кріпацьке походження, арешт, десятиліття каторжної солдатчини зовсім не готували для нього тих славетних п’єдесталів, на які його возніс український народ, а по тому – і весь світ. Він став нашим Богом. До нього горнеться Честь, Правда, Добро, себто ті іпостасі й істини, які впродовж віків були і є сповідуваними міражами для всіх властей нашої землі. Через що ні царська, ні комуністична, ні всі інші влади не любили і не люблять ставити пам’ятників Тарасу? Через те, що саме до нього, давно вже мертвого, але невмирущого, як тільки якась колотнеча, ідуть за правдою і благословенням. Як до Батька і до Бога! Так уже 200 років і саме так буде в Україні, поки вона є. Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України Іван ВОЛОШЕНЮК

«Неначе писанка село»

Віктор Наконечний «Клембівські обереги»

Шевченкова поезія у різьбленні Юрія Дяченка

Заслужений майстер народної творчості, член двох національних спілок України – художників та майстрів народної творчості, подільський різьбяр Юрій Дяченко, впродовж багатьох років створив цілу серію робіт, яку нині присвячує 200-річчю з дня народження Великого Кобзаря. Вітер віє-повіває, По полю гуляє. На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає. Кругом його степ, як море Широке, синіє; За могилою могила, А там тілько мріє. Тарас Шевченко

щоб приховане бажання творити раптом прокинулось, розквітло, щоб з’явився сенс творення. Іноді людина іде до цього все життя. Як кому пощастить. Народився Юрій Дяченко 1954 року у Гайсині, в інтелігентній родині. Мати, Катерина Олексіївна, 40 літ очолювала дитяче відділення райлікарні. За самовіддану працю нагороджена орденами Леніна і Жовтневої революції. Юрій теж вирішив стати лікарем. Закінчивши Вінницький медичний інститут, ожен митець верстає свій шлях до отримав призначення у ту ж Гайсинську раТараса. Ця дорога завжди крута і терниста. йонну лікарню. З дитинства захоплювався Але той, хто прагне офірувати свої мистецькі спортом, туризмом, радіотехнікою, книгами. надбання Україні, мусить вивірити їх Шев- Перечитав все про тваринний і рослинний ченком. Лише тоді може впевнитись, що став світ планети. Неспокійна романтична натура хлопця кликала його у мандри. Подорож Майстром. Він відчуває дерево, як бандурист – стру- у Карпати після закінчення вузу відкрила для нього мистени бандури, як цтво різьблення, мати – дитину. здавна відоме у Про це може розцьому загадковоповідати годиму краю, де сама нами. Перш, ніж природа надизвичайна дошка хає на творчість. з липи чи клена Надивившись на стане картиною, карпатські ліси одухотвореною та на взірці крайого натхненням, си рукотворної, перш, ніж пласка захотів сам спроповерхня набере бувати. Відтоді і бажаної опуклопочалось: вдень сті, руки Майстра – робота, вечодовго чаклуварами і ночами тимуть біля неї. – творчість. «БаМисливий різець буся», «Знахарзачистить все зака», «Єва», «Лійве, вималювавсовичок» − перші ши задум різьроботи Юрія Дябяра, надавши ченка. У 1989 потрібної форми. році закінчив фаДерево піддаєтьЮрій Дяченко культет декорася не кожному. Але в його руках стає податливим. Майстер тивно-прикладного мистецтва Московського університету мистецтв ім. Н.Крупської. подарує йому друге життя. Юрій Дяченко – лікар і митець в одній Період 80-х років – це пошук свого стилю, особі. Вважається, що художні відкриття від- опанування плоско-рельєфної і горельєфної буваються десь на межі чи в поєднанні про- техніки. Шлях до Шевченкіани довжиною у десятфесій, якщо є талант, якщо особистість неординарна. І потрібен тільки поштовх, випадок, ки років ще тільки починався.

У дев’яностих роках він вирізьбив перший портрет молодого Шевченка – бентежного поета, сповненого сумнівів і надій. Згодом будуть інші портрети, що на них Тарас – гнівний, рішучий народний захисник, який ставить слово «на сторожі» «отих рабів малих, німих». Нині ці роботи знаходяться у школах, в бібліотеках, в музеях. Хвалити Бога, вони завжди були потрібні в Україні. У 1996 році відбулась перша персональна виставка Юрія Дяченка у Вінницькому художньому музеї, а наступного року – вже у Києві, у виставковій залі Українського фонду культури. Відкрив її майстер слова український поет Борис Олійник. За словами гайсинчанина, лауреата Шевченківської премії, художника Андрія Чебикіна «майстерність і постійна творча праця виводить Юрія Дяченка у коло прекрасних художників». Згодом таких виставок буде чимало – у художньому та у краєзнавчому музеях Вінниці, в обласному центрі народної творчості, у Києві. Великим успіхом користувались роботи біблійної тематики, на які майстра надихнула, як він сам розповідає, творчість Гюстава Доре (французького гравера, скульптора, живописця «найвеличнішого ілюстратора ХІХ ст.», який ілюстрував Байрона та серед багатьох інших видав книгу-альбом «Історія святої Русі»). Сюжети священної історії, зображення християнських святих у трактуванні православного канону, різьблені іконостаси, виконані Юрієм Дяченком у давніх традиціях українських сніцарів (тих давніх слюсарів і ковалів, які виконували найтоншу роботу пов’язану з обрамленням ікон, облаштуванням храмів), − усе викликало непідробний інтерес відвідувачів українських та закордонних. «Христос-Спаситель», «Богородиця», «Напрестольний хрест», «Різдво», «Євангелісти», − ці та інші різьблені картини притягували до себе, наче магніт. Деякі з них розійшлись по приватних колекціях в Німеччині, Ізраїлі, Польщі, Голландії, Канаді, Росії та Україні.

Персональна виставка Юрія Дяченка «Дума про Україну», яка проходила у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, мала широкий резонанс. В газеті «Урядовий кур’єр» йшлося про те підґрунтя, на якому зростає національний митець, – про родину, про подільський край, про повернення до витоків української історії, зокрема, доби Гетьманщини. Його твори «Обідня пора», «Чумаки», «Грибники», «Лірник», «Пишуть козаки листа турецькому султану», його лик Миколи Чудотворця, одного з найшановніших святих в світоглядних оберегах українців, портрети гетьманів, – ці та інші роботи з українського життя і побуту ненав’язливо, хоч і дуже яскраво, з гордістю і любов’ю вибудовували образ України – звичайної і буденної, а водночас духовної, працьовитої, вільнолюбної. Такою різною і неповторною бачить її митець. «Жодна з його робіт не залишає байдужим і відзначається глибиною задуму та майстерністю виконання… В арсеналі митця − розмаїття різних технік. Ґрунтовне знання матеріалу – липи, берези, дуба, груші. Водночас він перебуває у пошуку нових підходів, нових сюжетів. Зокрема, нині розробляє тему абстракціонізму в техніці різьби» (Олег Чебан, газ. «Урядовий кур’єр» 2009 р. 09.Х.). Наступну виставку, яку відкриють в обласному центрі народної творчості до Дня козацтва

у 2010 році, Юрій Олександрович назве «З Україною в серці». До своєї Шевченкіани Юрій Дяченко йшов багато років. Це були роки духовного зростання та опанування різьбярської майстерності, а також осягнення того поета, якого знав з дитинства, зі школи. Перечитуючи рядки, сповнені болю і гніву, з висоти свого людського і мистецького досвіду, все більше утверджувався в думці, що Тарас Шевченко – для всіх поколінь. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать… Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! Глибоко! – Ви подивіться, наскільки він сучасний! Він же все сказав про нашу добу… Таке враження, що все передбачив. Він і справді є українським пророком. Ці думки Юрія Олександровича настільки суголосні з моїми! Та що там – з моїми! Це істина. «Кобзар» у нього – скрізь, куди не глянь. Коли ми разом з начальником відділу культури і туризму Гайсинської РДА Миколою Ричковим та керівником кіностудії Петром Литвинюком зайшли до невеличкої майстерні Дяченка, то перше, що впало в очі (крім робіт, звичайно) – це були твори Шевченка або книги про нього: невеличкий «Кобзар» 1983 року видання, «Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах» Валерія Шевчука, «Тарас Шевченко. Життя і творчість» В.Х. Косяна та Г.П.Паламарчука, а ще ж «З української старовини» Д. Яворницького та «Український живопис. Сто вибраних творів», − словом, все те, до чого повсякчас звертається майстер під час роботи. Всі вони лежали на столику, оббитому залізом, поруч з різцями та іншим робочим інструментом, або ж зручно розміщалися на

кількох полицях. Коли згодом, роздивившись закінчені і незакінчені роботи, зайшли до хати – знову ж на столі в робочому кабінеті лежав «Кобзар» − цього разу поруч з енциклопедіями, книгами з мистецтвознавства. – І знаєте, в мене була, так би мовити, трирічна творча перерва. Розчарування, внутрішнє невдоволення собою, порожнеча… Вивели мене з цього стану ілюстрації Опанаса Сластіона і вірші Тараса Шевченка. Ось гляньте, − яке воно мені миле! − Юрій Олександрович показує свою роботу «А онде під тином опухла дитина». Захотілось відтворити в дереві те, що Сластіон зумів передати малюнком. А потім як пішло… щовечора біжу в майстерню. А там − до ночі. І часу не помічаю. Воно й не дивно, що саме Сластіон направив… Творчість українського маляра і графіка стала своєрідним мостом через століття між поетом Шевченком і майстром Дяченком. Опанас Сластіон навчався у тій же петербурзькій Академії мистецтв, що й Шевченко, відшукав по гарячих слідах чимало відомостей про Тараса Григоровича, згодом вивчав матеріали про українське козацтво, а коли працював викладачем Миргородської художньо-промислової школи, їздив по Україні, змальовуючи і збираючи зразки народного мистецтва та усної народної творчості. Записані ним на фонографі спів

і гра кобзарів були використані Філаретом Колессою у книзі «Матеріали до української етнології». Сам Сластіон, як згадують сучасники, «артистично виконував думи» і підготував матеріал до книги «Українські народні думи» та альбоми української і запорізької старовини. Писав статті про кобзарство і кобзарів, з їхніми портретами. Ілюстрував твори Т. Г. Шевченка, зокрема «Гайдамаки» та «Катерину». Його краєвиди і жанрові сцени («Українка», «Проводи на Січ», «Миргород», «Зима на Чернігівщині», «На Волині» та ін.) мають виразний національний характер. Не дивно, що Юрій Дяченко, закоханий у тему кобзарства, саме творчість Сластіона обрав собі за взірець. Майстер гладить кожну роботу, як улюблене дитя. – Дуже люблю кобзарів, − признається Юрій Олександрович. Грає кобзар, виспівує – Аж лихо сміється… Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись – панували, Та більше не будем!

Тії слави козацької Повік не забудем! «Самійло Яшний», «Хведір Кушнерик», «Дмитро Скорик», «Петро Сіроштан», «Женись на вольній волі, на козацькій долі» − це його улюблені герої – лірники, бандуристи, носії народної думки і пісні. На початку встановлення радянської влади їх намагались або «перевиховати», або знищити, як таких, що своїм яскравим національним колоритом та сумовитим виконанням ніяк не вписувались у бадьорі піснеспіви драматичних тридцятих. Спочатку кобзарів викурювали постановами про жебрацтво та обов’язковий реєстр інструментів в НКВС, а потім, зібравши, ніби на з’їзд, розстріляли разом з малими поводирями. Тільки деяким, що в силу певних причин не втрапили на це трагічне зібрання, вдалось вижити. Вражає тонкий психологізм характерів народних співців, створених Юрієм Дяченком. Всі вони – романтики: то зажурені, то відчайдушні, але завжди свідомі своєї місії – нести людям правду піснею і словом. Розкуйовджене волосся, поетична задума, гіркий усміх – у кожного своє болюче, сокровенне. Рядками Шевченкового «Кобзаря» здебільшого називає Юрій Дяченко свої роботи: «Ой виос-

трю товариша», «На могилі кобзар сидить», «Я різав все, що паном звалось» (рядок із поеми «Варнак», герой якого є прототипом подільського месника Устима Кармелюка). – Ще подумаю, як назвати цю роботу, – Юрій Олександрович показує солдата-інваліда, біля якого притулився собачка з покаліченою ніжкою. Демократизм і людяність Шевченкових творів, такі близькі майстрові за духом, ще довго спонукатимуть до творчості. – Ви ж знаєте, що творчість не прогодує. Тим паче, це не ікони, на які завше є попит, − каже Юрій Олександрович. Але мушу робити оцих неприкаяних Шевченкових бандуристів, козаків, месників. Бо хочеться розказати саме про них. Хто ж про це повідає, як не ми, українці? Серія картин «Гетьмани України» органічно вписується у різьблену Шевченкіану Юрія Дяченка. Їх створенню передує копітка робота автора над собою: вивчення історії України, її визначних постатей, діяльність яких впливала на вибір українського шляху і тому опинялась в полі зору Тараса Шевченка як провідника нації. Юрій Дяченко, перш ніж приступити до роботи, перечитав про кожного, дослухаючись, насамперед, до оцінки, озвученої у творах Тараса Шевченка. Ось «Богдан Хмельницький», під проводом якого розпочалась національно-визвольна війна 1648-1654 рр., будівничий української держави, якого Шевченко називає «нерозумним сином», дорікаючи за недалекоглядність. Ось непереможний «Петро Сагайдачний», за якого козацтво стало могутньою військовою силою і запанувало на Чорному морі. Ось суперечлива постать Івана Мазепи. Намагаючись зробити з України європейську державу, він доклав чимало зусиль для розвитку культури та духовності українського народу. Його спроба реалізувати ідею самостійності української держави не вдалась.

Впродовж століть намагались знищити навіть пам’ять про Мазепу. Але ідея незалежності жевріла серед українців. Кожен з цих трьох гетьманів, на думку істориків, становить цілу епоху. Народний улюбленець Петро Дорошенко, оспіваний у віршах Шевченка, в добу Руїни разом з Іваном Сірком, очолив народне повстання. Ціною неймовірних зусиль йому вдалось, хоч ненадовго, об’єднати розшматовану Україну. Всі вони (13 гетьманів) вирізьблені Юрієм Дяченком, – не просто майстром, а патріотом України, який вносить і свою лепту у розвиток духовності тієї держави, за яку боролись українські гетьмани. Кожен по-своєму, звісно. Про наше одвічне, проблемне, українське, можна говорити з Юрієм Олександровичем до безконечності, аби тільки час знайти. Освічений, думаючий, лікар і майстер, він дивує своєю ерудицією, вражає інтелектом. Дивується, що іноді люди, причетні до мистецтва не читають, навіть митців епохи Відродження не розрізняють. «Їм що Мікеланджело, що Леонардо да Вінчі…». Всі книги, з яких складається бібліотека інтелігента Дяченка, не просто перечитані ним. Переосмислення подій історичних і сучасних, проникнення в конкретну добу, відкриття яскравих

імен, – це те, що супроводжує кожного вдумливого митця. Як же тут без книг обійтись? – Кілька робіт разом веду. Стільки, як нині, ніколи не робив. За чотири місяці – як за кілька років. Відро стружки – за два дні. Фарбу важко підібрати, − поділився своїми, тільки йому зрозумілими труднощами. – До речі, де ж ви берете фарбу? – Лише натуральні барвники використовую, − посміхається Юрій Олександрович, кору дуба, горіх… Змішую, потім уже й сам не знаю, з чого зробив. Завше прагнув добитися теплого кольору. Після фарбування – воском покриваю. Дерево потребує особливого ставлення. Буває, що на малюнку – одне, а на дереві – по-другому вийде. Не ховає майстер своїх секретів. Знати склад барви – ще не все. Це добре розуміє син Павло, який теж взявся за різець. Тепер до сімейної Шевченкіани ввійде і «Тарасик» Павла Дяченка. – Переживаю, що не встигну зробити все задумане до ювілейної дати. Ще отого «варнака» маю допрацювати, ще «Катерину»… Стільки цікавих сюжетів у планах, стільки образів! Із тисячі робіт – вже кількадесят картин

Шевченкіани, вистражданих, болючих, милих серцю майстра, його дорогих дітей. Чи розійдуться по світу, як Шевченкові думи? Чи милуватимуть око у виставкових столичних залах? А все Україні служитимуть. Во ім’я неї і вирізьблені майстром Юрієм Дяченком, митцем нової української доби, в якій є простір для творчості, хто б там що не казав. – Знаєте, двохсотріччя Шевченка – це не просто собі кругла дата. Це своєрідний екзамен для нас, українців. Це усвідомлення того, ким він був для нас – поет і захисник народний, який до останнього подиху писав нам – і мертвим, і живим, і ненародженим. Читаю те послання – і мороз поза шкіру. Тому не можу бути лише лікарем. У різьбленні тонкім – Шевченка лик. За ним – народ, за ним – вся Україна, Яку він словом вивів із імли… Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Юрій Дяченко «Українське село»

Про те, що запало в душу Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все-то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається, Сонце зострічає… І нема тому почину, І краю немає! Тарас Шевченко

е так давно це було, та часу спливло багато. В гарному давньому селі Андрушівка, що колись було містечком, в маленькій «шевченківській» хатинці зібралася ввечері уся родина: тато, мама та п´ятеро діток. Доки мати пораються біля печі, батько беруть до рук «Кобзаря» і починають читати: Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами. Принишкли дітки, заслухалися: Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Тихо стало в хаті. Лише вогник керосинової лампи віддзеркалюється в дитячих очах, сповнених по вінця сльозами. Не вертайся, дитя моє, З далекого краю… А хто ж мою головоньку Без тебе сховає? Хто заплаче надо мною, Як рідна дитина? Хто посадить на могилі Червону калину?

«Думи мої, думи...»

Петро Пипа з онуком Владиком Затрусилися дитячі плечики від стримуваних ридань, вийшли з берегів солоні озерця дитячих сліз. І більші, й менші втираються кулачками, й середульший Петрусь не може стриматися – плаче. …Виріс маленький Петрусь, став Петром Васильовичем, але ті щирі дитячі сльози за бідною Катериною не забулися, як не забулася улюблена пісня сусіда дядька Міши «Думи мої, думи мої», яку він завжди співав, завітавши на свято. Не забувся і портрет Шевченка з текстом «Заповіту», що висів у того ж сусіда над столом. Запало все це в душу ще з дитинства і через багато років повернулося в прекрасних картинах на дереві. Складно сказати, що більше вражає глядачів на виставках Петра Пипи, його неперевершені вироби з дерева чи він сам – високий чорнявий, кучерявий красень з козацькими вусами. Здається, він щойно зійшов з однієї зі своїх картин. І десь неподалік чекає на нього кінь − вірний друг . В дитинстві Петро дуже любив малювати, навіть бігав у сусіднє село до родича брати уроки. А ще мріяв про море, якого ніколи не бачив. Звичайно, мрія про далеке й небачене перемогла, і хлопець після 8-го класу вступив до Херсонського морехідного училища. Вже виднівся йому безкраїй обрій океану, вже відчував на обличчі дотик ніжного морського бризу, та…

батько вирішив інакше: «Малий ще, закінчи 10 класів – тоді й відпущу». Ходити в школу ще 2 роки за 5 кілометрів в інше село – стало справжньою мукою. З горем пополам закінчив ті 10 класів, та куди поступати, як скоро до війська. І дома сидіти нема як. А тут, як по замовленню, дізнався Петро, що

відразу погодилася. «Краєм світу» виявилася рідна Андрушівка, де вони побудували хату біля самого лісу, де народилися два синочки Роман і Андрій, і де вони створили свій маленький рай. Петро Пипа почав працювати лісником. Дерева навкруги – скільки хочеш, а часу – обмаль. Діти, робота, домашнє господарство. Та все одно час від часу брав малих дітей на мотоцикл і їхав з ними у ліси, у поля, де насолоджувався дикою природою і робив етюди, писав пейзажі. Аж ось сини виросли, вивчилися, роз’їхалися. Лишилися Петро Васильович з дружиною вдвох. Тоді дістав з горища етюдники і старі фарби, яким по 30 років, і почав малювати. Заодно і різьбу згадав. А тут і потрібна зустріч сталася. Правду кажуть– вчитель з´являється тоді, коли учень готовий. Два роки вони не могли знайти один одного. І от, нарешті, Петро Пипа познайомився з різьбярем з Погребища Дмитром Храбаном. Одного уроку вистачило Петрові, щоб зрозуміти свої помилки. Майстер показав йому різні способи роботи стамескою, показав, як правильно заточити інструмент. І – робота пішла… Як і більшість майстрів з різьби, Петро Васильович створював картини на дошках. Та одного разу, видавши людям дрова з порізаного лісу, побачив, що лишилося багато липових колод: 3-метрових, з напливами, з ґудзями,

«Катерина» при Вінницькому обласному центрі народної творчості працюють курси художників-оформлювачів. Відучився там і пішов на службу. Час злітав швидко, і ось вона – свобода! Нарешті – на море! Морські подорожі виявилися не тільки школою життя, а й школою художньої майстерності. Йшли в море на півроку й на довше, командою в 100, 200 чоловік. А робота – вісім днів через вісім. Вільного часу стільки – більше такого в житті не було! «Дивлюся на екіпаж, вибираю «ландшафт обличчя», яке мене цікавить і малюю. Буває, що про якесь обличчя Тарас Шевченко тижнями думаю, розгадую його. Та малював тільки тих, хто мені подобався. Будь-кого малювати не буду» – згадує нерівних, нікому не Петро Васильович. Тут-таки він вперше спробу- потрібних. Шкода вав зробити щось з дерева. Мандри екзотичними майстру стало цих країнами надихали на створення таких самих сю- дерев. Погрузив він жетів: ліани, страуси, мавпи, фігурки африкан- їх на підводу і повіз ців, маски. Виходило ще не дуже, але бажання додому: «щось з них буду робити» – подупрацювати не зникало. Добре було в морі, та весь час хотілося додо- мав. Так почалася уніму, на рідну землю. Після десяти років мандрів Петро повернувся на берег і зустрів свою другу кальна серія робіт половинку Вікторію, яку і до сьогодні інакше як Петра Пипи на ко«сонечко моє» не називає. Зрозумів, що це Вона лодах. Добре, що ліс з першого погляду. І не сумніваючись, вже при поряд. Тепер майдругій зустрічі сказав дев´ятнадцятирічній ді- стер навмисне вибивчині: «Поїхали зі мною на край світу». І вона рає колоди з ґудзя-

«Циганка»

«На пасіці» ми, напливами, дуплами. Забирає їх додому, щоб продовжити їм вік, перетворити криві стовбури у диво-композиції, сповнені життя. Петро Васильович ставить привезені колоди біля дверей, де весь час ходить. «Ходиш місяць повз них – хоч би що, а потім раптом бабах – і є! Побачив, що у тій колоді заховалося. Тоді кидаю все і починаю різати» – ділиться майстер. Спочатку він знімає з дерева старий одяг-кору, відкриваючи світові гладеньку шкіру теплих золотистих відтінків, а тоді суцільно вкриває його різьбою. Сюжет гармонійно вписується в саму фактуру дерева: маленький сучок стає коров´ячим вухом, більший – віссю воза, ще більший – головою вола. Талановитого майстра помітила начальник погребищенського відділу культури Галина Кравчук і привезла його роботи на виставку в ОЦНТ. Методист Центру Олександр Свіргун відразу звернув увагу на майстерно зроблені роботи і вирішив поговорити з автором. «Не ріжте ви цю Африку, дайте нам краще українське село» – попросив Олександр Федорович. «Добре» – погодився різьбяр, а у самого в голові відразу виникла думка:«Українське село – це ж Шевченко!» Повернувся додому, взявся за роботу – і понеслося. «Я не міг зупинитися» – розповідає Петро Васильович, – «Просто клапан якийсь відкрився!» З того часу, протягом багатьох років, натхнення не покидає Петра Васильовича. За цей час ним створено десятки прекрасних робіт, більшість з яких розповідають про історію України, про побут українського села, про героїчні подвиги козаків. Майстер зробив багато картин про козака Мамая. Завжди з конем-вірним другом, з кобзою та шаблею. А десь на задньому

плані обов´язково є дівчина, що чекає на милого, хатка батьківська під вишнею та могила козацька з хрестом. А ось картина «Кобзар». На цільній деревині, без використання фарб, майстром створено досконале «полотно», на якому є і небо, і хмари, і кручі, порослі травою, і річка з крутими берегами. Попереду в траві пасуться ягнята, а біля води сіли відпочити кобзарі. На обличчі видно задуму, в тілі відчувається втома. А в траві – квіти, серед яких ви з легкістю впізнаєте волошки. Така витонченість – і художня, і психологічна властива всім роботам Петра Пипи. Вони осяяні внутрішнім теплом, любов´ю до дерева, до персонажів. Ось ще одна картина в дереві «Мені тринадцятий минало». Хлопчина лежить на галявині серед ягнят, прикриваючись рукою від сонечка. А сонечко неначе розлилося по всьому світові. Такий ефект створюють «мазки» різцем по всьому тлу картини, і золотисте дерево неначе мерехтить сонячними бліками. Петро Васильович, створюючи багатопланові роботи, вміє на одній картині вмістити стільки інформації, що її можна читати годинами, насолоджуючись одночасно паралельними сюжетами, майстерністю виконання, теплотою фактури і внутрішнім теплом роботи, яке майстер вклав у свій твір. Є у Петра Пипи ще одне захоплення – дряпанки. Почалося воно теж не без допомоги обласного центру народної творчості. На одній зі своїх виставок у світлиці Центру майстер побачив дряпанки відомої майстрині з Могилева-Подільського Марії Гоцуляк. Петро Васильович таке бачив вперше, але зацікавився відразу. Зідзвонився з майстринями з Могилева, дізнався про техніку і відразу взявся за роботу. Спочатку робив дряпанки на релігійну тему – попереду була Пасха. Згодом створив колекцію з 30 гетьманів України, яка зараз зберігається в музеї Насті Присяжнюк у Погребищі. А 3 роки тому зробив 12 автопортретів Шевченка. Думав, що на цьому шевченківська тема закінчиться, але пізніше, ближче

до 200-річного ювілею Кобзаря цими роботами можна вивчати у Петра Васильовича виникло і життєвий шлях поета, і його бажання створити 200 дряпанок твори. з сюжетами на шевченківську Паралельно Петро Пипа тему. Почалася робота, а часу створив триптих в техніці гообмаль. На запитання скільки рельєфного різьблення. Цендряпанок в день робив майстер, тральна картина присвячена чую відповідь: «В ніч, в ніч ротемі заслання поета. Внизу бив, а не вдень. Бо вдень у мене по центру бідні казахські діхазяйство ( а воно у Петра Васити-байгуші протягують ручки льовича чимале: кобила Одарка, до глядача з німим проханням кролики, свині, кіт Тарасик, стапро милостиню. Вище ми барий пес Фунтик, кури, гуси (для чимо сільську хату і людей, що дряпанок), качки, декоративні зійшлися погомоніти біля тину. голуби і величезна пасіка). А ще А над ними – портрет Шеввдень я займаюся різьбою, бо ченка, обрамлений калиною. не можу без цього. А вночі споНезвичний портрет – тут поет чатку робив по одній дряпанці, з бородою, саме такий, яким а тоді зрозумів, що не встигаю і він був на заслані. А за ним на почав робити 2-3». задньому плані, як згадка і туга Складно уявити, як можна за батьківщиною, пливе човен було зробити стільки мініаморем і видніється вдалечині тюрних шедеврів. Навіть врацерква. ховуючи, що гусяче яйце, на Права і ліва картини триптияких Петро Пипа видряпував ха – це копії картин Т.Шевченпортрети Шевченка і сюжети ка «Циганка-ворожка» та «Каза його творами, не такі крихкі терина». В цих роботах Петра і ніжні, як курячі, все одно воно Пипи вражає не тільки доскобудь-якої хвилини може тріснале відтворення оригіналу, а нути, тільки-но майстер трохи й уміння органічно використазбільшить тиск голки чи леза. ти фактуру дерева, створивши Та й робота ця, як і різьба по девпізнавані, й одночасно «нові» «Місяць на небі» реву, без права на помилку – нікартини Тараса Шевченка. чого не виправиш, не замалюєш. Приємно відзначити, що до Тільки глибока внутрішня мотивація, величезне роботи над шевченківською серією долучився і прагнення втілити мрію, можуть дати терпіння і старший син Петра Васильовича – Роман, який витримку для створення таких робіт. зазвичай надавав перевагу мисливській тематиці. 200 маленьких графічних шедеврів! З них 20 – Зробив свій внесок у цю справу і п´ятирічний автопортрети Тараса Шевченка, серед яких є ма- онук Петра Пипи – Владик. Коли цей маленький ловідомі широкому загалу, 10 портретів Шевчен- хлопчик читає напам´ять вірш Шевченка «Мака, змальованих з його фотографій, 73 авторських ленькій Мар´яні»: малюнка на вірші Т.Шевченка, 97 малюнків, Рости, рости, моя пташко, взятих з ілюстрацій Касьянова до «Кобзаря». Це Мій маковий цвіте, справжня шевченкініада, втілена в такому рідкісРозвивайся, поки твоє ному виді народного мистецтва, як дряпанка. За Серце не розбите… – диву даєшся, який він серйозний. До того ж він стверджує, що вірш цей присвячено маленькій Вероніці, а не Мар´яні. Отак-от. А ще Владик допомагав дідусеві робити дряпанки, а саме – він вишкрябував лезом Шевченка з гітарою і навіть пальчика порізав. Але то нічого, бо він і стамескою вже працював – корабля вирізьблював. Росте новий майстер в гарному давньому селі Андрушівка, що колись було містечком. Тут в гарній сільській хаті попід самим лісом зібралися ввечері дідусь Петро, бабуся Віта та онучок Владик. Доки бабуся пораються на кухні, дідусь беруть до рук «Кобзаря» і починають читати: Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами…

Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН 26

Петро Пипа «Козак Голота»

Дума про батька народного Тараса Шевченка

Вірші П. Ткачука Музика П. Піскового

Речитатив 1. (після 1 куплету):

Речитатив 2. (після 5 куплету):

Сидить Кобзар на могилі, Жалібно співає, – Сяло сонце в небі синім, А тепер не сяє Плачуть в хаті малі діти Ненька помирає Пішли сироти по світу, Не з добра блукають.

Борітеся! За вас правда й воля! Й неситий не виоре на дні моря поле... І Дніпра - Славути хвилі гори підіймають Нашу долю, нашу славу Кобзарі вславляють

Олександр Свіргун «Кобзар»

12 оберегів Антоніни Данилевич

У неділю не гуляла Та на шовки заробляла, Та хустину вишивала, Вишиваючи, співала: «Хусточко мережана, Вишиваная, Вигаптую, подарую, А він мене поцілує. Хустино моя Мальованая. Здивуються вранці люди, Що в сироти хустка буде Мережаная, Мальованая. А я косу розплітаю, З дружиною походжаю. Доленько моя, Матінко моя» Тарас Шевченко

наших подільських селах ще донедавна вишивали майже всі жінки і дівчата. Кожна хата була прибрана вишитими рушниками. А на ліжку у світлиці пишалась гора подушок у вишитих пошивках, на які зверху кидали ще й вишиту доріжку. Звичайні кол-

госпниці, які вишивали на оденках, навіть не вважали себе майстринями. Але народне визнання здобували ті, які піднявшись душею над буденщиною, виходили за межі усталених неписаних правил про те, що треба вишивати. І тоді, крім пишних квітів у вигадливих композиціях, в душі вишивальниці раптом з’являлося бажання вишити Шевченка, як це було, може, ще з її прабабусею десь у дев’ятнадцятому столітті. Про Антоніну Лук’янівну Данилевич з села Порик Хмільницького району, яка вишила 12 портретів Тараса Шевченка разом з його безсмертним «Заповітом», не раз писали. У душевних розповідях йшлося про те, як великий народний поет допоміг вижити селянці та витримати всі життєві випробування, що судились їй на віку і всім її ровесникам, які пройшли через війни, репресії та голодомори двадцятого століття. Як вона, маленька і тендітна дівчина, стала трактористкою, яких поневірянь зазнала у роки війни, – про ці кола українського пекла можна було б написати цілу книгу. Можна було б почати з того, що народилась дівчинка в селі Соломірка, в багатодітній родині. Як виживали такі сім’ї в страшних

Антоніна Данилевич

тридцятих, тепер можна почути хіба від тих, хто при добрій пам’яті все-таки дожив до наших днів. Залишившись без батька, Антоніна, як і інші сільські діти, змалку працювала у колгоспі. Кмітлива дівчинка дуже хотіла вчитись, але хто її питав про це. Іноді дядько, батьків брат приходив провідати племінників, вечорами читав їм Псалтир. Отак, заглядаючи попід лікоть дядькові в ту святу книгу, і грамоти навчилась, сама, без школи. Вечорами при каганці читала Псалтир і «Кобзаря». Скільки сліз пролила над ним, не знаючи при тому, що чекає її, які випробування приготувала їй доля. Одним із таких життєвих іспитів була професія трактористки. Голова колгоспу, помітивши завзяття і розум дівчини, відправив її на курси трактористів. Так, вона опанувала ту машину. Але якою ж робота була! Їдючий чад, гуркіт зранку до смерканку… Від цього постійно нудило, нічого їсти не могла. Щовечора голову відмивала від мазуту. А потім була війна. Антоніну ледь не вивезли до Німеччини. Чимало українських дівчат калічили себе, імітуючи різні хвороби, аби лиш не потрапити в ту страшну «Германію». Спогади про ті невимовно тяжкі роки і страхітливі пригоди молодої дівчини, з яких вона винесла неушкодженою свою поетичну душу, вражають трагізмом як одного людського життя в умовах війни, так і всього суспільства. Та не лише гіркі години згадуються сьогодні. Чимало було відрадних хвилин у ньому, а особливо тих, що пов’язані з улюбленою справою, з вишиванням та читанням. Тарас Шевченко був окремою, світлою сторінкою життя Антоніни. Найкращий спогад молодих років: чоловік Володимир читає вголос «Кобзар», а вона поруч вишиває. З тих віршів все зрозуміла про Тарасове сирітське

буття, таке ж нелегке, як і в неї, як у всього народу, з якого вийшов. Думи великого поета, його сумніви і надії проникали в саме серце і залишались там назавжди. Жіноча недоля в творчості Шевченка вражала до сліз. А сестри! сестри! Горе вам, Мої голубки молодії, Для кого в світі живете? Ви в наймах виросли чужії, У наймах коси побіліють, У наймах, сестри, й умрете! Все таке близьке і зрозуміле, таке схоже на її власне, пережите в юності всіма її ровесницями. Чи не тому у кожній сільській хаті – портрет Кобзаря. Коли вишивала його – в шапці, в кожусі, запечаленого та зажуреного, не думалось, що і для неї поет стане своєрідним вишиваним оберегом. У тяжкі напівголодні роки, коли все знецінювалось, окрім хліба, його портрети все-таки купували. Всі, які вдалось вишити, знадобились людям. То в школу брали, то в клуб, то хату ним прикрашали. А їй – підтримка. Тому і досі в затишній хаті Антоніни Данилевич серед інших вишиваних див – рушників, картин, скатертин – на почесному місці – її рятівник, Тарас Шевченко, який і про сирітську долю розказав, і допоміг вижити таким, як вона. Шевченків «Кобзар», як і Псалтир, – дві найдорожчі книги її дивовижного життя, сповненого злигоднів і тяжкої праці, любові і творчості. Дай Вам Боже здоров’я, невтомна трудівнице, дорога наша землячко, Антоніно Лук’янівно. Хай невмируще Тарасове слово додає Вам сили і доброї надії на все життя. Жанна ДМИТРЕНКО

«Без золота, без каменю, без хитрої мови…»

аме такими ще змалечку чув малий Тарас наші рідні пісні. Такими – правдивими, простими і глибокими водночас, без лицемірства і дешевих прикрас та ще й з гострим, як жало, людським словом. І такими він увібрав їх у себе доостанку: і милі з самого дитинства співи, і їхню неповторну мову, і щирі весняні вигуки, і розпачливий зойк, і сльози, і біль. Та так увібрав, що назавжди вріс своїми словами у їхній безкінечний, невичерпний потік, зрісся з їх предвічними голосами, і сам став тим живим голосом навіки. Бо слухав серцем. Про Морозенка, про козака, що йшов на війноньку, про чорну хмару, що встає з-за лиману, про сонце, що сходить за Сибіром, про чайку, що їй все горе, про пугача, що сидить в степу на могилі, про туман яром, сірі гуси, червону калину, про вдову край села, про дівчину− ту, чорняву з косою до пояса. Все перейняв, знав пісень без ліку, аби де почув нову пісню − міг одразу взяти її на голос і все життя з собою носити, мовби в кишеньці. А як співав! Бувало, як заведе «Ой не

шуми, луже» − усі довкруж замовкали і зачаровано слухали, дехто плакав, а він співав людям на втіху та собі самому ще на більшу. Тому й перелив ті пісні у своє слово. Вони так природньо ставали в рядки самі собою, ніби були його власною мовою, та, може, так воно й було, бо звучали в його крові тисячами весен і зим, що їх бачила Україна з початку часів. Його поезія наскрізь пронизана народними образами, що живуть у серці кожного українця: козак молоденький, мов «явір зелененький»; гожа дівчина − то «червона калина»; пугач, як і в піснях, то символ смерті, вісник біди; сирота бідна – «билинонька в полі»; дівчата – «голубоньки», милий – «орел сизокрилий»… Любов до своєї землі, до своїх людей, до свого краю настільки переповняла серце Кобзаря, і настільки співзвучно відлунювала в серцях українців, що пісні на його вірші, мов ріки, бурхливими потоками збудили приспані душі поневоленого народу. Його поезія стала народною совістю, закликом до повернення не тільки своєї землі, а й власної честі та національної гідності, невимовною тугою за величними козацькими часами:

БУЛО КОЛИСЬ НА ВКРАЇНІ

Було колись на Вкраїні — Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу і волю — Минулося: осталися Могили по полю. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили,— Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави, дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає.

Багато співали в Україні і про чужі краї, куди мусили йти люди на заробітки чи в заслання, де зазнавали тяжких душевних та тілесних мук, звідки найчастіше й не верталися зовсім. Кобзар і сам ковтнув з тої гіркої чаші заслання на чужину, чимало пролив сліз у мріях та сподіваннях ще хоча б раз побачити свою Батьківщину. Свою тугу за рідною землею вилив у щемливі вірші, а народ перейняв їх на голос. І заспівалися вони по всій Україні, виплекані горем та ст ражданням пригноблених людей:

ОЙ ТРИ ШЛЯХИ ШИРОКІЇ

Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. Покинули стару матір, Той жінку покинув, А той сестру, а найменший Молоду дівчину. Посадила стара мати Три ясени в полі, А невістка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долині... А дівчина заручена — Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зів’яла. Не вертаються три брат По світу блукають, А три шляхи широкії Терном заростають.

Та й любити Шевченко вмів так, як вчили пісні, що їх співав – ніжно, лише з погляду, ледве торкаючись долонею кінця стрічки, дівчину-«серденько» ладен чекати до самого світанку, аж поки «треті півні запіють». Досить лише, аби його рибонька виглянула на хвильку, бо «далеко сю ніч мандрує», то може, й не стрінуться більше… У ГАЮ, ГАЮ...

У гаю, гаю вітру немає, Місяць високо, зіроньки сяють. (2) Вийди, серденько, я виглядаю; Хоч на годину, моя рибонько! (2) Виглянь, голубко, та поворкуєм, Бо я далеко сю ніч мандрую. (2) Виглянь же, пташко, моє серденько, Та посумуєм, поки близенько. (2)

А що ще вміє так гірко плакати, як одиноке дівоче серце без любові? Скільки пісень про нещасливу жіночу долю, про багатих нелюбів співали дівчата довгими вечорами під хатою Шевченка! І його душа озвалася до них, сповненими жалю словами: НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі. Нащо літа молодії, Веселі, дівочі?

Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто того не питає, Не знає, не чує.

Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють.

Чужі люди не спитають, Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить!

Серце в’яне, нудить світом Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі?

Плач же, серце, плачте, очі Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули.

Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люди — як чужії, Ні з ким говорити.

Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому, зрадливому На лютеє горе.

Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче.

Але дужче за всі печалі та страждання його наповнювала любов до Батьківщини − до свого села, свого краю. Описував красу рідної землі незліченну кількость разів, не забував жодної травинки-билинки, і все з таким захватом, такою тремтливою ніжністю, до гіркоти! Тому й знайшов свої мотиви вірш, який сьогодні став другим гімном України, і досьогодні народ слухає його стоячи, гордо підійнявши голову, і вуста кожного мимохіть самі перебирають слова пошепки, мов коштовні намистинки, в унісон зі співаками. Це невмируще, як сонце і небо, що назавжди зупинилися над Дніпром і ним, Кобзарем:

РЕВЕ ТА СТОГНЕ

Можливо, ніхто не зможе розгадати загадку його пісенної душі, бо пісня для нього була і водою, і повітрям, і серцем. Поезія його так природно переродилася в солоспіви, що, якби йому не випала нагода здобути освіту, він би, мабуть, став одним із тих безіменних творців божественного дива, який ми всі звикли називати народною піснею. Він був одним з перших, хто зумів побачити в ній феномен усієї української нації:

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідий місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі, То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів.

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово. Викладач Вінницького училища культури і мистецтв ім. М.Д.Леонтовича Юлія ВАСЮК В статті використані картини студентів Тульчинського училища культури.

Тетяна Філь «Дівчина підійшла, рученьку подала...»

* Подільські дзвони

І буде правда на рідній землі

Воістину, все починається з духовності. Хочеться, щоб нашому народу вистачило сил і духу розбудувати Україну такою, як мріяв Тарас Шевченко – вільною, незалежною, заможною.

Трудящим людям, Всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли. А чистих серцем? Коло їх Постав ти ангели свої, Щоб чистоту їх соблюли. Тарас Шевченко

ело, про яке піде далі мова, має дуже гарну назву – Шевченка, і так відрадно, що села з такими назвами є у Вінницькій області. Історія села бере початок ще з далеких років ХVІ ст., в той час село мало назву Зіновенці (Зиновинці). Вперше село згадується в люстрації в 1564 році, а нині святкує своє 450-річчя. Давнє село Зіновенці перейменовано в 1938 році в село Шевченка. Село невеличке, хоч із безліччю старих хатинок, та все ж таки красиве і мальовниче, як і більшість сіл України. Та найбільша гордість села – це її величезна святиня – чудотворна ікона Божої Матері «Зиновинської», яка прославила село далеко за його межами. З усіхусюд стікається люд на поклоніння до ікони, один одному передаючи, яку велику силу зцілення має цей образ. Ікона була написана православним священиком у XVII ст. для благочестивого сімейства села Кожухова. Коли дружина в цій сім’ї занедужала, покликали батюшку з с.Зиновинці для сповіді і причастя хворої. Після сповіді жінка сказала, що хоче подарувати ікону Богоматері у Зиновинську церкву, а при цьому розповіла, що ночами від ікони буває

дивне сяйво, і тому вони не можуть тримати таку святиню у своєму домі. Ікона Божої Матері «Зиновинська» відноситься до рідкісних в українській іконографії зображень Богоматері «Виховання» або «Аравійської». Благодатна ікона, про яку йде розповідь, особливого виду, якої в числі відомих чудотворних ікон немає. Богомладенець на іконі сидить на лівій руці Богоматері; обидві руки Його покладені на ліве плече Божої Матері; права долоня − на ліву, голова лежить на лівому плечі й дивиться прямо. Голова Богоматері схилилася до голови Богомладенця, а права Її рука простягнена до плеча й руки Спасителя. До цієї руки спрямовані опущені й напіввідкриті очі Богоматері. Ікона написана на полотні, у колі, подібно до «Жировицької» ікони. Першим чудом ікони було те, що в храмі вночі не раз помічалося сяйво Божественного світла. Це сяйво бачили не тільки окремі прихожани, але й усе населення зиновинців. Всі, хто приходив з молитвою до ікони, отримував зцілення від чудотворного образу. Вражаюче зцілення отримав і син священика села Зиновинці Костянтина Федоровича Стрельбицького – Данило, який у п’ять років був паралізований. Зрозумівши, що лікування не допоможе, тієї ж зими, обмотавши сина в пуховик, священик приніс його до храму і поклав у вівтар перед чудотворною іконою Богоматері, а сам став служити літургію за його здоров’я. По завершенню літургії і Причастя Святих Тайн, він мокрою від чаші губкою обтер лик Богоматері, потім тією ж губ-

кою обтер хворого сина і промовив: «Мати Божа! Зціли мого сина. Якщо він видужає, то я віддам його Тобі на службу». Хлопчик поступово одужував. Поведінка хлопчика змінилась дивним чином: ні дитячі ігри братів, ні жвавість однолітків, – ніщо не захоплювало зосередженого, завжди задумливого Данила, який завжди шукав усамітнення. Так і пройшло дитинство Данила Стрельбицького, душа якого завжди була присвячена Богу, іконі Божої Матері й зціленню, яке він отримав перед цією іконою. Він часто любив читати молитви, акафісти й Псалтир. В 12 років Данило вступив до Кам’янецького духовного училища, а потім до Подільської семінарії. Дуже любив Данило ходити до Києва на поклоніння святим місцям, а в 1847 році залишився в Лаврі послушником при церкві митрополита. 17 грудня 1848 року Данило прийняв постриг у теплій монастирській церкві преподобних Антонія й Феодосія Печерських. Архімандрит Іоасаф, який був ректором Подільської семінарії, дав йому ім’я Модест в честь святого Модеста, архієпископа Ієрусалимського (святкування 18 грудня). Приїхавши додому, в рідне село на канікули, ієромонах Модест попросив у преосвященного Євсевія, єпископа Подільського дозволу забрати чудотворну ікону в Київ для зняття копії. Отримавши дозвіл та благословення батька, повіз ікону в Київ, віддав ієромонаху Дезидерію з Києво-Печерської лаври, відмінному й благочестивому живописцеві для зняття копії. Після довгих років служіння, в далеких краях преосвященний Модест мріяв про бу-

дівництво найкрасивішого храму. І от, по милості Божій, у 1893 році, будівництво храму було закінчено. При закладці храму, у східній його частині, у фундамент було покладено кипарисовий ящик із срібним хрестом, святими мощами й кількома каменями з Єлеонскої Ієрусалимської гори. Кам’яний собор прикрасили витонченими карнизами й пілястрами. На куполах засяяли золоті хрести. 11 дзвонів було піднято на дзвіницю, найбільший з яких мав вагу 1200 кг. Розписували собор п’ять іконописців під керівництвом Почаївського ієромонаха Паїсія, відомого в ХІХ столітті іконописця. По своїй архітектурі храм був близький до Житомирського кафедрального собору, який зберігся і до наших днів. Храм мав два престоли: головний – на честь Пресвятої Трійці, і малий, теплий – на честь Покрова Божої Матері. У 1895 році після освячення собору, чудотворний образ «Зиновинської» Божої Матері було перенесено до церкви. Ікону було вставлено в спеціально виготовлений для неї золочений різьблений кіот, покрили Її дорогою срібно-позолоченою ризою, прикрашеною дорогоцінним камінням. До останніх своїх днів преосвященний Модест зберігав при собі копію ікони, а після його смерті Її передано було у храм. Це – незвичайні ікони, на яких Богородиця зображена з заплющеними очима. На жаль, за радянської влади у 1935 році було ухвалено рішення про

знищення Свято-Троїцького собору. За свідченнями старожилів в перші дні руйнування собору ікона світилась чудесним світлом. З неї зняли дорогу ризу і разом з іншими іконами звалили в капличку на цвинтарі. Одна з місцевих жінок забрала чудотворний образ додому, інша – забрала копію і використовувала його в господарстві як ляду для кагату, куди скидала картоплю. Парафіянка храму, Євдокія Дрійчук, вмовила жінку віддати їй ікону і до кінця своїх днів зберігала обидві святині вдома. Довгий час «Зиновинська» ікона вважалася безповоротно загубленою. Пройшло довгих 70 років, поки ікона Пресвятої Богородиці знову явила Свій образ, сотворивши нове чудо. Під час Різдвяного посту (саме коли у Вінниці перебувала кровоточива Державна ікона Спасителя), дочка Євдокії – Зінаїда Сєрова, яка зберігала ікону, раптом побачила, що образ Божої Матері, який за проханням Преосвященнішого Модеста, було переписано у Києві, відкрила очі. Дізнавшись про це велике чудо, священик, який правив в храмі села Шевченка, Володимир Кищук, попросив жінку повернути ікону до церкви, на що жінка зразу ж погодилась. Після хресного ходу ікону перенесли до храму – оригінал і копію, розмістили в храмі поруч, завдяки збереженому списку видно чудо, що звершилось – відкриті очі Богоматері на

чудотворному образі й закриті − на стародавньому списку. Щосереди та щонеділі священик проводить водосвятний молебень. Сьогодні церква Усікновення глави Іоанна Предтечі улаштована в колишньому архієпископському будинку. Є зошит, у якому фіксуються всі випадки зцілення іконою. Про це свідчить і низка хрестиків, іконок, ланцюжків та обручок в знак великої вдячності за промисли Божої Матері. Нині віруючі люди цього села дуже шанують матушку Аліпію, завжди звертаються в молитвах до неї, і навіть біля будинку в якому знаходиться церква, вирізали дупло в липі, подібне до того, в якому матушка жила у Голосіївському лісі у Києві. Разом з цим, сумно, що є байдужі люди без Бога і Віри в серці, які не шанують цю святиню, здійснюють підпал церкви, надсилають погрозливі записки, обкрадають церкву і навіть намагались викрасти ікону. Але Божа Матір, як найбільше втілення добра і смирення, любить усіх людей і молиться біля престолу Господнього за кожного, і за тих хто зійшов з правильного шляху, і зцілює їх душі та помисли. І дай, Боже, щоб храм було збудовано, щоб люду на поклоніння було все більше і більше і щоб всі ми ставали добрішими та милосерднішими! Провідний методист ОЦНТ Олеся КАМСЬКА

* Презентація книги

Дослідження Сергія Гальчака в контексті подільської шевченкіани

Книга Сергія Гальчака «Український Прометей Т.Г.Шевченко і Вінниччина», яка вийшла у 2013 році, одразу здобула популярність. Адже чимало білих плям у цій надзвичайно цікавій царині. На сторінках цього видання - цінна інформація про історію вінницької Шевченкіани, про її найвизначніші постаті та найяскравіші факти. Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люде, що одпочинуть, А я дивлюся... і серцем лину В темний садочок на Україну. Тарас Шевченко

одільські мотиви в творчості Шевченка, можливі місця перебування Тараса Григоровича у Подільському краї, як учасника археографічної експедиції, праці шевченкознавців, фольклорні знахідки, образ Кобзаря в народному мистецтві – все це в полі зору історика, архівіста, громадського діяча, викладача Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Сергія Дмитровича Гальчака. У першому розділі книги, що носить назву «Тарасовими шляхами Вінниччини», автор розповідає про завдання, поставленні перед Тарасом Шевченком, співробітником Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, в зв’язку з чим було видане «открытое предписание» перед подорожжю до Київської, Подільської і Волинської губерній. Серед цих завдань – записування оповідань, легенд, пісень, відомостей про могили та урочища, місцеві перекази, розповіді та історичні дані про них. Крім того треба було знайти і описати визначні монументальні пам’ятки та будівлі, виявити і придбати старожитності, письмові грамоти, що стосувались історії краю. Сергій Гальчак згадує першого дослідника маршруту цієї подорожі - Івана Глинського, уродженця села Потуш Тиврівського району, а також сучасного краєзнавця Олександра Рогового з Липовця, який записував легенду про перебування Шевченка на Липовеччині, його прогулянки на берегах Собу, зазначивши при цьому, що і Пушкін проїжджав тим же шляхом. Автор згадує також про уважного дослідника життєпису Шевченка, яким був Петро Жур. У його книжці «Дума про вогонь» простежується шлях Шевченка (у розділі «Там, де гуляв варнак») до Кам’янця Подільського. Автор книги вбачає прямий зв’я-

зок між перебуванням Шевченка на Поділлі (у Липовці, Жорнищах, Немирові, Брацлаві, Шпикові, Гайсині, Хмільнику, Уланові, Могилеві-Подільському та інших населених пунктах) та його мистецьким літописом української історії, яка стала відголоском подорожі поета. Або ж, навпаки, Тарас Шевченко прагнув побачити ті місця, де діяли його герої – Іван Гонта, Данило Нечай, Устим Кармелюк, де збирались декабристи. Автор цитує «Щоденник» Шевченка та друкує текст пісні про Кармелюка. Розділ «Поділля в творчості поета» містить цікаві розвідки про героїв віршів та поем Т.Г. Шевченка: славнозвісного Івана Підкову, знаменитого морськими походами, який на території нинішньої Вінниччини формував повстанські загони. Арештований у Немирові брацлавським воєводою Яном Збаразьким, Іван Підкова був страчений у Львові. Про Івана Підкову Шевченко писав не лише в одноіменній поемі, а й згадував його в «Гайдамаках». Вірш Шевченка «У неділеньку святую» присвячений керівникові козацького повстання 1594-1596 рр. Северину Наливайку. Згадано вінницького полковника Івана Богуна у поемі «Гайдамаки» та у драмі «Никита Гайдай» Тараса Шевченка. Поділля, за словами С.Гальчака, стало ареною для гайдамацького руху. Повстання, почавшись на Київщині, поширилось на Подільську губернію. В поемі «Гайдамаки» є розповідь про безчинства конфедератів, членів Барської конфедерації. Розділ «Гонта в Умані» — це відтворення кульмінації повстання, яке мало місце саме в Умані, та про глибоку драму одного з ватажків, який нібито убиває власних дітей, «католиків», потенціальних зрадників України. Твори «Меж скалами, неначе злодій», «Ой виострю товариша», «Марку Вовчку», повісті «Художник», «Щоденник» —всі вони написані на основі історичних матеріалів та переказів Поділля. Сергій Гальчак з вдячністю згадує професора Вінницького педа-

гогічного університету Бориса Хоменка, праці якого дозволили пролити світло на тему Подільської Шевченкіани. В розділі «В імперських лещатах» найбільший інтерес становить для нас легенда, записана Іваном Глинським у селі Потуш «Як Шевченко царя Росії обвів навкруг пальця». Згадується факт вилучення в учнів Немирівської гімназії заборонених книг, зокрема творів Шевченка (1883 рік). Історія зберегла навіть імена інспектора та учнів. Також у 1909 році директор народних шкіл Подільської губернії «зажадав припинити поширення книжки «Життя Тараса Шевченка». Цікава історія з книгами Тараса Шевченка на території нинішньої Чернівеччини. Завідуючий Борівською школою Іван Миколайчук дістав три «Кобзарі», два з них передав у сусідні села – Моївку та Бабчинці, а сам читав твори для учнів в хаті селянина Гасича. Після доносу місцевого багатія − в Борівку прибув уповноважений губернатора. Книгу він відібрав, а інші дві, завдяки кмітливості учнів, вдалось врятувати. Але Іван Миколайчук відсидів за «Кобзаря» 20 років! Про заборону участі учнів у відзначенні сторіччя Т.Г.Шевченка та поширення його творів також свідчать архівні матеріали козацької доби, вивчені Сергієм Гальчаком, ще донедавна директором Вінницького архіву. У Браїлові місцева молодь вирішила відзначити 60 років від дня смерті поета виставою «Назар Стодоля». Відбулася вона 10 березня, пройшла з великим успіхом. А через кілька днів чекісти заарештували і розстріляли всіх аматорів сцени. А згодом творчість Шевченка «адаптували» до офіційної ідеології, зробивши його виключно «революціонером-демократом» та атеїстом. У розділі «З немирівської колиски» поміщено факти з життя Івана Сошенка, товариша і вчителя Тараса Григоровича, який 10 років провів у Немирові, викладаючи малювання у місцевій гімназії. Випадки знущання над учителем та учнями з боку дирекції вражають своїм цинізмом

і брутальністю. Сергій Гальчак посилається на легенду, записану фольклористкою Євгенією Горб. У тій же гімназії працював учасник Кирило-Мефодіївського братства фольклорист і етнограф Панас Маркович. Його дружина Марія Вілінська, відома, як Марко Вовчок, саме на Немирівщині написала народні оповідання на основі розповідей селян з окружних сіл. Ці твори Тарас Шевченко назвав «натхненною книгою», написавши згодом вірш «Марку Вовчку». Як стверджує автор, Тарас Григорович Шевченко зустрічався з російським поетом Миколою Некрасовим (як відомо, Микола Олексійович народився у Немирові), якому належить вірш «На смерть Шевченка». До речі, там же зустрічався Шевченко і з педагогом, громадським діячем, учителем Немирівської гімназії Ф.Я.Вороним, який одним із перших висунув ідею створення безплатних недільних шкіл для бідних. Немирівська Шевченкіана містить згадку про польського поета Юліана Беліна-Кенджицького, знайомого з Шевченком в період навчання в Київському університеті. В цій же Немирівській гімназії викладав фольклорист Номис (Матвій Симонов) в подальшому популяризатор творчості Кобзаря.

Відомості про цих та інших прогресивних людей, згаданих у книзі С.Гальчака, є безумовно дуже цінною інформацією і свідченням того, скількох сподвижників на ниві народній породила творчість Кобзаря. У розділі «Хвилювала Шевченкова муза» згадується про твір Петра Ніщинського «Вечорниці» - музично-драматичну картину до драми «Назар Стодоля», а також про корифеїв українського театру М. Старицького, та М. Кропивницького, які інсценізували твори Шевченка. Розділ «Літературний вінок Кобзареві» містить вірші поетів Вінниччини: Миколи Студецького, Володимира Забаштанського, Тетяни Яковенко, Ніни Гнатюк, Володимира Рабенчука, Петра Перебийноса, Михайла Каменюка, Анатолія Бортняка, Василя Кобця. Ступаю там, де кожна порошина Вогненний дух поета зберегла, Де бронзою висвічує вершина Крутого планетарного чола… П. Перебийніс Велику цінність для науковців, студентів, літераторів являє собою розділ «Із доробку шевченкознавців» «Вінниччина дала також видатних дослідників життя і творчості поета, серед них – К. Широцький, Є.Кирилюк, М.Гудзій, В.Шубравський, М.Коцюбинська, М.Бурачек, О.Правдюк. Цілий ряд шевченкознавчих праць опублікували О.Мазуркевич, М.Сиротюк, П.Маркушевський, В.Мовчанюк, М.Стрельбицький, А.Коржупова, М.Присяжнюк, Г.Мовчанюк, В.Волочай, І. Бугаєвич. Згадано про багатющу колекцію Ю.Назаренка літературознавця і перекладача «Україна і світ», що містить матеріали про українську культуру, 90 томів з якої присвячено Т.Г.Шевченкові. Як зазначає автор «одна лише бібліографія шевченкознавчих досліджень члена-кореспондента АН УРСР Євгена Кирилюка може скласти окреме видання».

Уродженець с. Слобода-Яришівська могилів-Подільського району Василь Шубравський – автор численних праць: «Драматургія Шевченка», «Від Котляревського до Шевченка», «Вогненне слово Кобзаря» та багато інших. Вінничанин Олександр Правдюк є автором багатьох досліджень, спрямованих на вивчення народно-пісенних мотивів у творчості Шевченка, зокрема «Т.Г.Шевченко і музичний фольклор України» та ін. У книзі Сергія Гальчака згадується про доробок А.Шумовської-Стабельської, уродженки Гнівані, яка заявила про себе за океаном, як літературознавець, поет, художник, скульптор і громадський діяч української діаспори у США. Сергій Гальчак називає праці сучасних дослідників Шевченка, які навчались, або працювали, зокрема, у Вінницькому педагогічному інституті (нині університет) – Василя Борщевського, Бориса Хоменка, Анатолія Подолинного, Ольги Куцевол, Ірини Руснак, Миколи Бондаря, одного з авторів сучасної шевченківської енциклопедії та ін. Кафедра української літератури Вінницького педуніверситету стала ініціатором організації ряду обласних науково-методичних

конференцій з вивчення життя і творчості Тараса Шевченка. Серед багатющого матеріалу, зібраного в книзі, ми відзначаємо публікації А.Подолинного, який активно співпрацює з обласним центром народної творчості. Це дослідження, зібрані у книзі «Жити Україною», («З іменем Тараса Шевченка», «Заповітна книга», «Український пророк»). Анатолій Подолинний – автор видання «Тарас Шевченко і Віннниччина», «Іменний словник» з відомостями про 180 науковців та митців, які зробили вагомий внесок у Шевченкіану Вінниччини. Розділ «Культурно-мистецька Шевченкіана» містить інформацію про театральних діячів, композиторів, художників, майстрів народного мистецтва. Так, у 1920 році щойно створений театр імені Івана Франка поставив інсценізовані Гнатом Юрою поеми «Іван Гус», «Великий льох», «Лілея», а згодом і «Гайдамаки». Цікавим фактом є інформація про постановки у США 1930-1935 р. драми «Назар Стодоля», здійснені уродженцем Вінниччини Петром Гурським. У 1939 році на сцені Вінницького оперного театру відбулась прем’єра опери «Сотник» М. Вериківського. У 1956 р. Вінницький музично-драматичний театр ім. М.Садовського поставив оперу М.Аркаса «Катерина». За активну участь у відзначенні 150-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка театр удостоєно Шевченківської ювілейної медалі. Чи не найяскравішим здобутком кіномитців Вінницької області став створений у 1951 році видатним українським кінорежисером вінничанином Ігорем Савченком кінофільм «Тарас Шевченко», відзначений у 1952 році на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах. Тоді ж фільму було присуджено Державну премію СРСР. Стосовно здобутків майстрів монументального мистецтва, книга містить факти про спроби встановлення пам’ятника Шевченку, які не

завжди завершувались успіхом. Про один з таких випадків розказано у книзі Сергія Гальчака. У 1907 році відбулось засідання Вінницького повітового комітету у справах земського господарства (граф Гейден), де розглядалось питання про спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченку у Києві. Хоч реакційна управа Подільського земства не надала достатньої кількості голосів, але сам факт шляхетного наміру увічнення Кобзаря багато вартує. В роки громадянської війни на придністровській скелі біля села Нагоряни Могилів-Подільського району Петро Сліпуха висік портрет Тараса Шевченка. Як зауважує автор книги, скульптурне пошанування Шевченка на Вінниччині розпочалось з кінця 50-х років минулого століття. В основному це були залізобетонні, цементні та гіпсові бюсти в селах та райцентрах (Журавлівка та Кирнасівка Тульчинського району, Северинівка Жмеринського району, Варварівка Іллінецького району, Оратів, Воєводчинці Могилів-Подільського району, Ілляшівка Тростянецького району, Вінниця). 1991 рік – час здобуття Незалежності України і спорудження пам’ятників у Могилеві-Подільському (М. Крижанівський) у Тульчині (Руденко), у Хмільнику (В. Стукан), с.Олесандрівці Жмеринського району. Чи не найкраща скульптура з ко-

ваної міді — у Хмільнику. У 2005 році погруддя відкрито в Гайсині. У 2008 році пам’ятники роботи Крижанівського встановлено у Жмеринці та Бару. У книзі Сергія Гальчака окремим абзацом виділено «вінницьку проблему», стосовно встановлення пам’ятника Шевченку, яка не вирішена і досі – то проекти не підходять, то місце не могли вибрати. Автор висловлює сподівання, що до 200-річчя Шевченка монументи таки постануть на площах Театральній та Музейній. Образотворче мистецтво зберегло чимало імен художників і перелік творів, що нині становлять художню Шевченкіану Вінниччини. Художник К. Пржецлавський (с. Махнівка Козятинського району) у 1850 році познайомившись з Шевченком як студент Петербузької Академії мистецтв і вражений його талантом, написав у 1860 році картину «Кобзар. Малоросійська сцена». Позував йому сам Шевченко. У 1964 р. до 150-річчя з дня народження Шевченка вінницькі художники взяли участь у республіканській виставці. Серед виставлених робіт – С.Сидоров «На рідній Україні», В.Пирогов «Шевченко в майстерні», А.Сорока «В українському степу», В.Лесь «Кобзар», а також плакати В.Ольшанського, І Синипольського, картини М.Лошака, гравюра М.Смирнова. Художні полотна, що відтворюють образ Шевченка, численні ілюстрації до творів подарували Україні ювіляр ЮНЕСКО О.Новаківський, художник В.Коновалюк, М.Бурачек, А. Базилевич, О.Пащенко, М.Гончарук, Ф.Глущук, М.Бабій та інші митці. Музична Шевченкіана Вінниччини представлена іменами Д.Бонковського, К.Стеценка, Я.Степового, М.Леонтовича. Г.Давидовського, О.Міньковського, Р.Скалецького, К.Домінчена, В.Папаїки, Я.Поляхівського, К.Семенова і, звісно, П.Ніщинського, автора картини «Вечорниці» до драми Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля». Славою овіяні імена подільських кобзарів Володимира Перепелюка та Андрія Павлусенка.

В.Перепелюк – в минулому соліст Державного народного хору ім.Г.Верьовки, брав участь у Всеукраїнському з’їзді народних співців- кобзарів та лірників в березні 1941 року до 125 річниці з дня народження Шевченка, на якому виконав власну пісню «Нема гірше, як в неволі». Поклав на музику вірші Шевченка «Не женися на багатій», «Тече вода в синє море», «За думою дума роєм вилітає». Перепелюк – автор пісні «Слава, слава Кобзареві». Сам зіграв роль кобзаря у фільмах «Сліпий музикант», «Тарас Шевченко», «Зачарована Десна». Андрій Павлусенко – організатор шевченківських літературно-музичних вечорів у Хижинцях Вінницького району. Керував ансамблем бандуристів Вінницького педінституту у 70-х роках, що згодом став лауреатом республіканського конкурсу «Золоті ключі» та Першого республіканського свята в Каневі з нагоди 175 річниці від дня народження Т.Г.Шевченка. У розділі «У царині фольклору» йде мова про тих, хто зібрав безліч взірців народної творчості на Вінниччині, в тому числі славнозвісний Гнат Танцюра, який записав від Явдохи Зуїхи пісню «Уродився Шевченко». Чимало народних пісень про поета народилося на Вінниччині у роки фашистської окупації.

Окремої уваги заслуговує робота сучасного фольклориста, українського патріота з Уладівки Літинського району, який, зібравши прислів’я, приказки, легенди, уклав книжечку «Шевченкова правда-сила народ розбудила». Сергій Гальчак розповідає про доробок майстрів народного мистецтва, починаючи ще з селянина А.Давидюка (с.Лучинець Мурованокуриловецького р-ну), який у 90-х р.р. позаминулого століття намалював портрет Кобзаря до світлиці Шевченка на Чернечій горі. Сергій Гальчак називає художників з різних районів Вінниччини, які працювали над шевченківською тематикою. Серед них – В.Дорош з Тиврова, Е.Руперт з Теплицького району, М.Пилявець з Вороновиці, К.Синявський з Бершаді, С.Печений з Джулинки. «Озвучений «Кобзар»» створив знаменитий майстер мініатюр із Жмеринки Олександр Маслюк. Розповідаючи про вишивальниць, які працювали над образом Шевченка, автор окремо зупиняється на творчості сучасної майстрині ручної вишивки Любові Шаламай з Вінниці, яка створила цілу серію портретів видатних людей минулого та сучасності – Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Лесі Українки і, звичайно, Тараса Шевченка, означивши їх словом «величі». З великим успіхом Любов Павлівна представила роботи на персональних виставках у Вінниці, а також у Києві, зокрема, у Фонді української культури. Автор приділяє чимало уваги діяльності обласного центру народної творчості, який очолює директор, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун, ініціатор багатьох мистецьких виставок і фестивалів. У виставковій «Світлиці» впродовж років організовано 250 виставок народного мистецтва. У березневі дні

тут щороку проходить виставка «Шевченко у народному мистецтві», зустріч з поетами Вінниччини «Шевченка дух − у кожному із нас». Працівники ОЦНТ щороку беруть активну участь в організації та проведенні на Вінниччині Всеукраїнського конкурсу «Кобзар і Україна» з наступним висвітленням заходу та імен переможців в альманасі «Світлиця» та інших засобах масової інформації. Книга Сергія Гальчака особливо цінна ще й тим, що в ній представлено список вінничан-лауреатів Національної державної премії ім.Т.Г. Шевченка. У цьому переліку – письменники, літературознавці, музиканти, кіносценаристи, драматурги, диригенти, інженери. Серед них – Михайло Стельмах, Євген Гуцало, Климентій Домінчен, Володимир Забаштанський, Миколо Зарудний, Євген Кирилюк, Степан Колесник, Анатолій Кочерга, Михайлина Коцюбинська, Олександр Левада, Павло Муравський, Петро Перебийніс, Василь Стус, Андрій Чебикін, Володимир Яворівський та ін. Книга Сергія Гальчака «Український Прометей Тарас Шевченко і Вінниччина» є потрібною і вчасною, особливо в переддень святкування 200-річчя з дня народження великого кобзаря. Сподіваємося, що вона займе достойне місце серед інших видань, присвячених великому народному поету, речнику України, з іменем якого пов’язують у світі Україну і українців.

Жанна ДМИТРЕНКО

В статті використані картини учасниць народної аматорської студії флористики «Чарівниця» Підвисоцького СБК Оратівського району, керівник – Галина Співак.

* Презентація книги Тарас Шевченко у подільському фольклорі

Чимало фольклористів та літераторів Вінниччини працювали над темою «Шевченко і Поділля». Кожен із них вніс свою лепту задля увіковічнення в усній народній творчості образу Кобзаря. Книга Павла Ткачука, в якій представлені взірці народної шевченкіани, була чи не першою ластівкою на наших теренах.

устами Шевченка Україна говорить, –так звучить одна із багатьох приказок, записаних Павлом Ткачуком – педагогом, лауреатом премії імені Олекси Гірника, громадським діячем, який все своє свідоме життя посвятив вивченню народної творчості, зокрема прислів’їв, легенд, бувальщин, переказів про Тараса Шевченка. Невтомний Павло Іванович, класифікувавши це багатство, уклав невеличку книгу «Шевченкова правда-сила Україну розбудила», яку рекомендувала до друку вчена рада інституту історії, етнології і права Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Це видання – знахідка не лише для кожного філолога, який має донести до учнів значення великого Кобзаря в житті українців, а й для всіх нас, хто прагне духовного відродження України. Тарас Шевченко – поет воістину народний – і своїм походженням і своєю творчістю, що мала величезний вплив на формування національної свідомості української інтелігенції та простих людей. Адже в кожній селянській хаті читали «Кобзаря» − плакали над «Катериною» і «Причинною», переймалися долею «Гайдамаків», усвідомлюючи соціальну несправедливість. Поета-бунтаря сприймали, як батька, як учителя, як посланця від народних низів. Тому так багато легенд і переказів народилося за віки на Поділлі і передавалось з уст в уста, від села до села, з покоління в покоління. Зберегти ці перли – завдання не просте. Щоб поступово записувати все, що почуєш, треба мати терпіння і глибоке розуміння важливості цієї роботи. Для Павла Ткачука це стало справою всього життя. Адже його дід, Дем’ян Самійлович Балюк, репресований селянин, вижив і не зламався в сталінських таборах саме завдяки «Кобзарю» Тараса Шевченка, який дивом вдалось зберегти. Ця книга згодом стала родинною реліквією.

Працюючи директором Уладівської школи №2, Павло Іванович створив краєзнавчий музей у школі, один із розділів якого має назву «Шевченко і Поділля». Тут експонуються зразки народного мистецтва, зокрема вишиті портрети Шевченка, різьба по дереву, учнівські малюнки, ілюстрації. Ось що писав у передмові до книги нашого земляка літературознавець Борис Хоменко: «Впродовж усього свідомого життя Павла Івановича Ткачук записує з уст подолян усну народну творчість, залучає до цього своїх вихованців. Варто зазначити, що його захоплення фольклором почалося ще з студентських років, коли професор Вінницького педінституту Ангеліна Коржук заохотила здібного студента до цієї благородної справи: тепер у фондах Павла Івановича справжній духовний скарб – більше шести тисяч народних перлин. Особливо цікавлять фольклориста народно-поетичні твори про Тараса Шевченка.» Отже, маємо перше окреме видання народних творів про Шевченка на Поділлі, що побачило світ у 2008 році. З усіх оповідок, історій і народних анекдотів, знайдених автором, перед нами постає образ борця і правдолюба, українського месії Тараса Шевченка, який силою духу завжди перемагає панів («Як Шевченко царя обвів круг пальця», «Ніс з балалайкою», «Дивний гість», «Провчив», «У Божому царстві», «Спогади діда Сянька», «Народ – нездоланна сила» та ін.) В уяві людей Тарас Шевченко – мудрець і наставник, довірена особа і порадник, який знає, що треба зробити, щоб нарешті стало краще жити, як-от розкривається у бувальщині «Це було тоді, як Тарас Шевченко приїхав у Лисянку. Тут його не раз кріпаки виглядали. Хотіли почути правду про долю кріпацьку. Були самі жнива.

ському пророку, звучать натхнені поетичні рядки, сповнені великої шаноби та віри у те, що тільки з Шевченком ми збудуємо вільну Україну: Нас не чекає забуття – І з ним буяють вільні весни, Бо він – стодух, бо він – всезір, Бо він – Вкраїни словомесник. Народні прагнення, тривоги за рідну мову і за долю України, непрості шляхи українського відродження – така тематика поетичної творчості Павла Ткачука. У переддень двохсотріччя від дня народження Тараса Шевченка, Любов Бурлака «Тарас Шевченко» кожен, хто вважає себе гроЖінки на панському полі жито-пшеницю жали, мадянином України, вклоа чоловіки снопи молотили на току. Як тільки ниться його творчості, його безсмертному слову. підійшов Тарас, його обступили та й стали пиКраєзнавець і фольклорист, переможець Всетати, доки будуть на панів спини гнути. Взяв українських конкурсів «Учитель року» Павло він з купи жменю зерна, кукіль повибирав, полову Іванович Ткачук вклоняється Кобзареві своєю видмухав, а тоді каже: працею, що в ній – вицвіт людського духу. Адже – Кукіль – дурне зілля, а полова – липке всі ці розсипи, записані народним учителем із Лісуспілля. тинщини – свідчення народної любові і шани до – То що маєм вдіяти? – загомоніли селяни. великого поета. – Кукіль та полову одвіяти! – твердо сказав Спасибі автору за те, що потрудився на ниві Шевченко». народній, що у всеукраїнський вінок Кобзареві У прислів’ях і приказках, поміщених у кни- вплів і наш подільський цвіт. зі Павла Ткачука, відтворено народну любов до великого поета і розуміння того, що саме він є Жанна ДМИТРЕНКО стержнем нації і дороговказом, що всім нам треба триматися Шевченка, якщо хочемо збудувати нову Україну: Тарасова гора – найвища в Україні Шевченкова слава – українська держава Пана видно по холявах, а Шевченка по віршах Шевченко 47 років прожив і всі роки правді служив Світ Шевченка чує, тому і шанує На Шевченкову правду не було в’язниць у Росії Як Шевченко в хаті – то велике свято Шевченко – сонце народне Як мати – Україна, так батько – Тарас Пани-дуки боялися Шевченкової науки Де Шевченко, там Україна Шевченко любив Україну, як мати – дитину Шевченко – володар народного духу Сяє геній Кобзаря, як у темряві зоря Тарасові слова − то правда жива Один пророк у нас – Шевченко Тарас Слова Шевченкові пророчі, бо мав всевидящії очі Власні поезії Павла Ткачука, присвячені Великому Кобзарю, знаходимо у розділі «Шевченкова доля – України воля». Як низький уклін українДмитро Власійчук «Тарас Шевченко»

Автор: Олександр РОГОВИЙ

Віктор Наконечний «Помисли моїх предків»

Заслужена артистка України, артистка драми Вінницького державного академічного музично-драматичного театру ім.М.Садовського КАТЕРИНА СЕЛЕЗНЬОВА

«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!...» Ой дивуйтеся, лицяйтеся, А з іншими вінчайтеся, Подавані рушники... Отаке-то, козаки! Тарас Шевченко

арас Григорович Шевченко... «володар у царстві духа», «велетень у царстві людської культури» народився на Черкащині 200 років тому. Між 9 і 10 березня 47 років життя, сповненого болю.. Душевного, фізичного... Болю за свою рідну землю. І цей біль виривався на волю думами, які лягали рядками. І сьогодні ми перечитуємо його творіння, дивуючись далекоглядності й пророцтву. Занотовуючи рядок за рядком, він посвідчував свої ж слова: «Kараюсь, мучуся… але не каюсь!.. » Усе життя він сперечався з Богом, а Бог його благословляв. Творчість слугувала не лише духовною потребою, але й взірцем рішучої незгоди з царським свавіллям. Захоплюючись театром, Тарас Григорович спробував свої сили і в драматургії, створивши історичну трагедію «Никита Гайдай» (1841), соціально-побутову драму «Слепая». Російською мовою написана й драма «Назар Стодоля», згодом перекладена (почасти самим Т. Г.) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі (1844-45 рр.). Після опублікування у 1862р., п’єса з успіхом з’являлась на сценах не лише українських, але й російських театрів. Зацікавлювались нею і виїзні трупи Закавказзя, Прибалтики, Білорусі. Та, звичайно, драма надовго прописалася саме в театрах України. Почесне місце цей твір займав у репертуарі корифеїв українського театру. Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Заньковецька вважали за честь грати у «Назарі Стодолі».

Та все ж влада побоювалася влучного сильного слова Шевченка. Остерігалась його і за життя, і по смерті. Так, у 20-тих роках минулого століття Браїлів Жмеринського району Вінницької області після постановки «Назара Стодолі» сколихнула жахлива трагедія: розстріляли аматорів, які набралися духу зіграти свободолюбну драму. Волелюбні мотиви п’єси, заклик до свободи, особистої незалежності, прагнення виборювати свою перемогу, примусили владу дати відповідь цим шевченківським закликам. 170 років поспіль драма не сходить з театральних підмостків, маючи разючий вплив і на акторів, і на глядачів. Сцена Вінницького українського академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського не стала винятком. У роки Великої Вітчизняної війни театр-бранець продовжував своє функціонування. Ворог чинив над ним суворий нагляд, лицемірно видаючи це за опіку. «Доля театру в окупації – трагічна: він існував між двома тоталітарними системами», – зазначив дослідник українського театру цього періоду Валерій Гайдабура. Навіть за таких умов сценічне мистецтво зберігало свою душу, віддану рідному народові. І тут ми спостерігаємо «віддзеркалення у репертуарі політичної ілюзії здобуття суверенності України – орієнтація на національно-патріотичну тематику». Твори Шевченка, звичайно, посідають одне з головних місць і у нашому театрі. Режисер Юрій Авраменко здійснив постановку двох вистав: «Катерина» (листопад 1941) і «Назар Стодоля» (березень 1942). Якщо «Катерина» практично не сходила зі сцени протягом великого періоду, до неї зверталися і Федір Верещагін, і Віталій Селезньов, то «Назар Стодоля» повернувся лише через 50 років. У жовтні 1992 режисер Віталій Селезньов та

сценограф Анатолій Пеньковський здійснили постановку драми на 3 дії. Тоді глядач був вражений блискучою грою Володимира Постнікова (Назар), Любові Богдан, Таїси Славінської (Галя, кохана Назара), Надії Кривцун (Стеха). Неперевершеним відтак бачили і улюбленця публіки народного артиста України Анатолія Овчаренка у ролі Хоми Кичатого. Спів акторів у музичній картині «Вечорниці» Петра Ніщинського просто вражав! Та й не дивно, адже ще живим було звучання народного артиста України Володимира Матковського, заслужених артистів України Арсена Марчука й Андрія Цехместрука, Галини Магелатій (Світла їм пам’ять!). Третя сценічна реалізація на кону садівчан народилася у 2013 році. Вистава, у якій переплелися романтизм і реалізм, присвячена відкриттю ювілейного 80 театрального сезону та 200-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. І хоча вінницький глядач у передчутті свята очікував чогось нового,

від зустрічі з козацькою баладою на 2 дії «Назар Стодоля» (режисер-постановник – н.а.Укр. Віталій Селезньов) він отримав заряд гордості за власний народ. У головних ролях побачили Михайла Крисова, народного артиста України Валерія Прусса, заслужених артистів України Надію Кривцун, Анатолія Вольського, Катерину Селезньову. У виставі зайнята майже вся трупа театру. Давайте згадаємо, що п’єса розповідає про перипетії життя простих українців. Незабаром Різдво. Святвечір. І все так просто: дівчина покохала парубка, а батько хоче віддати її старому з «положенієм та достатком». Це ж Назарові обіцяв пан полковник дочку, адже той врятував йому життя. Та закортіло сотникові багатого зятя. Кичатий і зі священиком домовився, і сватів вмовив. Пов’язуючи їм рушники, Галя впевнена, що до неї сватається коханий. Несподівано з’являються з колядниками Назар та його товариш Гнат Карий… Та побутова фабула, пов’язана зі сватанням, є своєрідною канвою, на якій гаптується малюнок сюжету, наділеного глибоким духовно-моральним змістом. Герої твору згадують історичне минуле. Загалом же у п’єсі побутує чимало реалій, пов’язаних із життям козацтва XVII ст. І цим духом козацьким насичена вистава. Тут вирують події з живими пристрастями, безоглядними, розпачливими вчинками А дивовижної сили кохання переплетене з неймовірним почуттям козацького кодексу честі. Емоційна вродлива Катерина Селезньова у ролі Галі. Чиста серцем, сповнена любові і душевної доброти, вона сприймає світ серцем, не ллє сльози, а лиш тихо страждає від власного горя. Валерій Прусс (Хома Кичатий), якому вдається дивувати своїх прихильників кожною роллю, і тут здивував. Починаючи від гриму − до внутрішнього стану свого героя. Він то грізний батько, який, що хоче, те й робить з

рідною дитиною, знаючи, що віддає за нелюба, крає їй серце, та все ж десь сумнівається. То лагідно-лукавий у сценах зі Стехою, то підступно-злостивий і сильний перед козаками. І все ж у фіналі до нього приходить прозріння: він розуміє, що, взявши на душу гріх, сплюндрував життя власної доньки. Козацьким хистом наділена й заповзята непогамовна ключниця Стеха (Надія Кривцун). Яскравою вона була у минулій постановці, та зараз іскрометність провідної артистки театру просто таки вражає. Михайло Крисов, виконавець ролі Назара, вважає свою нову роботу подарунком небес, адже період козацтва, на його думку, є одним з найцікавіших у історії України. Його герой сповідує народну мораль, через яку неможливо переступити. Йому притаманні перепади настрою, почуттів. Здається, розум і серце Назара постійно змагаються між собою. Гнат Карий у виконанні Анатолія Вольського, уособлюючи справжню дружбу, козацьке побратимство, доводить, що, маючи і бажання, і рішучість, можна змінити долю. Він готовий віддати і життя за Назара, Художник-постановник зі Львова Олег Руденко створив простір вистави витриманим і чітким. Чорний кабінет сцени. Яскраві козацькі клейноди. Репродукції картин Шевченка. І сам поет… «Вечером, когда возвращаюсь в свою коморку, мысленно переношусь в Малороссию…. Есть у меня одна задумка, которая не даёт мне покоя, из жизни давней, запорожской. Я порой до боли представляю своего гордого Назара, Гната, Галю, Кичатого… Я уже и имена их знаю. Они приходят ко мне ночами… Типы сильных людей, запорожских, которые не покидают моего воображения. Когда за смерть товарища – смерть. И хоронят живцем… Я просто выжидаю, когда мой замысел обретёт конкретные формы. Сейчас уже, пожалуй, есть о чём говорить. Название в самом начале само определилось, и типы явились, и песни уже звучат «откуда-то… от берегов Днепра…» Уже по смерті Тараса Григоровича, Петро Ніщинський, український композитор і по-

ет-перекладач, вловивши той дух шевченків, створив музичну картину «Вечорниці» для «Назара Стодолі» (1875р.). Вона стала одним з вищих досягнень тогочасної української хорової музики. Сильно вибудувана вона і в нашій виставі. Підсилення сценічними боями у постановці народного артиста України Володимира Абазопуло надає виставі осягнення духу минулого. Тут вирують почуття, хвилювання, гумор, біль народу. І обряд сватання, і вечорниці долучають глядачів до власного самопізнання, гордості за власний народ, його традиції. Сцена з колядниками жива гумором та грайливістю; сцена з шаблями вражає ефектністю та бундючністю. І вирує тут козацький дух! Це, власне, краще побачити й відчути. Та ще й напередодні шевченківських днів, та ще й весни, надії, прозріння… Звичайно, говорити й писати можна багато. Та в кожного з нас своє сприйняття. Свої емоції. Свої почуття. Свої цінності… Розв’язка драми мирна. І зумовлено це не так законами жанру, як позицією авторів п’єси й вистави… Різдво Христове — свято любові, внутрішнього відродження. І так хочеться вірити в оновлення людини, нації, держави, адже саме в цю святу ніч відбувається очищення героїв нашої вистави, воскресіння їхніх душ у сповіді і всепрощенні. Театр живий і необхідний в усі часи… По-особливому сьогодні сприймають глядачі відчуття поваги до людської особистості, гуманізм. І хай пульсують емоції, серця переповнюються гордістю за власний народ. Народ, яким пишався Тарас Шевченко. Народ, у який вірив. І не знецінюється його слово. Керівник літературнодраматургічної частини ВОДАМД теару ім. М.К.Садовського Світлана ФИЦАЙЛО

Тарас Шевченко і Володимир Перепелюк Все сумує - тільки слава Сонцем засіяла. Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала. Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди; Поки сонце з небес сяє, Тебе не забудуть! Тарас Шевченко

е першого разу у 1978 році, коли ми приїхали у Вороновицю до старенької хати Володимира Перепелюка, він розповів нам цікаву історію, як його пісенна імпровізація на основі поезій Тараса Шевченка, вивела тоді ще молодого подільського кобзаря у широкий світ. Ось її слова: Нема гірше, як в неволі про волю згадати, А я про тебе, воленько, оце нагадаю. Ніколи ти мені не здавалась такою молодою. Такою молодою, прехорошою. Так як на чужині та ще й у неволі? О, доле моя, доле, проспіваная воле, Ой, проспіваная воле. Ой доле ж моя, доле, ой ти ж, моя ненько! Поглянь хоч на мене з-за Дніпра-батенька, Ой, з-за Дніпра-батенька.

Про Володимира Максимовича є що розказати, але обмежусь лише тим, що народився 1910 року під Камʼянцем-Подільським у селі Боришківці. Батько загинув у громадянській війні, отож мати послала його, як найстаршого, у найми. Через те і в школу не ходив. Мав 16 літ, а грамоти навчився у лікнепі (ліквідація неписьменності за кілька місяців). Дуже хотів багато читати, закінчив однорічні бібліотечні курси, і його прислали у Вороновицю до сільгосптехнікуму. У 1939 році мали відзначати 125-річчя з дня народження Тараса Шевченка, і директор будинку культури дав читати В.Перепелюку п’єсу Дмитра Бедзика «Поетова доля». Він мав зіграти старого кобзаря Михея і продекламувати з кобзою оту «Думу про волю». Звичайно, молодий співучий бібліотекар з чудовим голосом уже знав, що той, хто збирається зіграти ту чи іншу роль, мусить перш за все навчитися перевтілюватися в образ. Щоб ніхто не заважав, ховався у старому шкільному саду, або ж ходив до лісу і там почав творити мелодію до слів Шевченка. Насамперед уявляв себе поетом у далекому степу, в

Федір Панчук «Володимир Перепелюк» Орській кріпості, невільним, замуштрованим солдатом. А десь далечезно – Дніпро, Україна, рідна хата. Звичайно, із серця виривались щемливі рядки туги за рідною землею. Нарешті настало 9 березня. По всій Вороновиці оголошення, що закликають людей іти на вечір, присвячений 125-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. Старий бандурист (загримований Володимир Перепелюк) сидить на могилі з кобзою. Раптом у тому місці, де він просто бренькав на кобзі на репетиціях, видає сумну тужливу пісню: «Нема гірше, як в неволі про волю згадати». А голос у Перепелюка, як він зізнавався, був як у того коня, що зі стайні аж рветься. Але тут він зазвучав легко, чисто, ніжно та ще й жалібно. Люди забули, що це п’єса, і вимагали повторити. Отож, нова пісня звучала три рази! Через кілька днів з пошти принесли «пузатого» рекомендованого листа з Інституту фольклору Академії Наук УРСР. Незнайомий профе-

сор Микола Олексійович Грінченко писав, що з нагоди 125-ліття від дня народження Т.Г.Шевченка, Інститут скликає Всеукраїнський з’їзд народних співців – кобзарів та лірників, і туди запрошується Володимир Перепелюк. І треба було чути, як колоритно розповідав про це Володимир Максимович. До речі, він умів так доносити свою думку, такою соковитою народною мовою, що заслухаєшся! Тим паче, що саме цю історію він не раз нам викладав усе з новими і новими деталями. Саме перед тим заарештували агронома-бандуриста Івана Романюка, на кобзі якого вчився грати Володимир Максимович, і ця поїздка до Києва видавалась йому дещо небезпечною. Тоді хапали й «пришивали», що кому хотілось, і відправляли як не на Соловки, то в Сибір, отож, на всяк випадок, взяв пару білизни, сухарів і явився перед професором Миколою Грінченком. Почав співати «Нема гірше, як в неволі», а Микола Олексійович дуже уважно сприймає, та ще й дещо записує, бігає по кімнаті. Обличчя суворе, очі задумливо примружені. Аж новоявлений кобзар злякався! Виявилось професора дуже зацікавила мелодія і оте «а-а-а». Почав допитуватись, чи не був Перепелюк у Казахстані. – Та що ви? Я у Києві лиш другий раз. І створив пісню самим серцем. Коли я дійшов до того місця, в якому Тарас Григорович каже: «А я про

Сергій Гудзь «Гайдамаки»

Іван Горобчук «Кобзар» тебе, воленько моя, оце нагадую», то подумав: «Легко йому написати ці слова. А як же мені показати співом, що він думає-гадає». От я й обрав собі «а-а-а-а», став «кучерявити» голосом, що з мого погляду схоже на думання. Микола Олексійович зауважив: «Визнаю, що вийшло у вас чудово. Рідкісна знахідка. Отак і працюйте серцем усе своє життя. Непотрібно вам ніяких нот. Бо, як тільки перейдете на ноти – пропадете. Ви перестанете бути таким, яким ви є зараз. Знаю кілька випадків, коли нотна грамота сковувала творця. Образно кажучи, це загнузданий кінь. Отож, за порадою Грінченка, Перепелюк не вивчав нот. Не раз Володимир Максимович наголошував, що саме ця пісня на Шевченкові слова, взяла його на широкі міцні крила і понесла у благодатний світ мистецтва. Аякже! Він був запрошений у числі сорока чотирьох «Гомерів» на з’їзд кобзарів! І саме він – молодий, з гучним голосом, потрапив у число тих шести, з яких і утворили ансамбль кобзарів України. Звичайно, подолянин дещо переживав, що не до кінця опанував бандуру. І саме йому випало відкривати пленум, присвячений 125-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка піснею «Думаю про волю», знову ж імпровізовану на основі віршів великого поета. З усіх кінців Радянського Союзу приїхало понад тисячу митців красного слова, в тім числі Михайло Шолохов, Олександр Фадєєв, Янка Купала, Шалва Дадіані, Корній Чуковський, Олексій Толстой, а з України – Миксим Рильський, Олександр Корнійчук, Петро Панч, Юрій Яновський

та інші. З кобзарів запросили Єгояк і що сприймалось слухачами. Особливо ж слідкував, якира Мовчана, Івана Іванченка і ми оплесками зустрічали й Володимира Перепелюка. проводжали Шевченків Наступного дня учасники «Заповіт», «Реве та стогпленуму спеціальним не Дніпр широкий», пароплавом вирушили «Думи мої, думи мої». по Дніпру до Канева Як результат – його на могилу Шевченкнига «Повість про ка. З яким трепетом і народний хор». І трелюбов`ю до Великого ба сказати, що скрізь Пророка розповідав – чи то в Москві, на про ту подію наш земдекаді українського ляк із Вороновиці! На мистецтва, чи в Румунії, все життя запам’ятав ті чи в Польщі, чи на Кавкаподії до дрібниць. зі – скрізь знали й любили Наближалось століття прості і величні пісні на словід виходу Шевченкового ва Шевченка. Оце розглядаю Кобзаря, і Володимир Максищоденники Володимира мович створив думу «СлаМаксимовича, вибираю з ва, слава Кобзареві». Тетяна Філь «Кобзарева пісня» них найвагоміше і найцікаСлава, слава Кобзареві віше, і скрізь червоною ниткою – велика любов По всім світі гучна, Перепелюка до Тараса Григоровича. Ось такий Слава ж тобі, співець любий, факт: 14 лютого 1953 року в Житомирі почув Слава невмируща! уперше улюблену пісню поета «Ой, не пугай, Не зазнав ти ще змалечку пугаченьку» і не міг від неї відірватися. Я не Ні щастя, ні долі. чула цієї старовинної пісні. А при розмові з Відцвіли літа найкращі директором центру народної творчості дізнаУ панській неволі лась, що вони в інституті її виконували. І ТетяТам і сестрам твоїм рідним на Омелянівна Цвігун своїм чудовим голосом Коси побіліли, заспівала її… Там слова твої найперші Про Шевченка і Перепелюка – двох КобзаДзвоном прогриміли. рів України, можна говорити багато і довго, бо Як почули про ті думи вони, як усі самородки – цікаві і незбагненні. Царі петербурзькі Слава Богу, що наша земля народжує таких геВідправили співця правди В степи Оренбурзькі. ніїв. Шануймо їх і не забуваймо. Замучили на чужині, Його вже немає, Ганна ВОЛОШЕНЮК Але ж пісня залишилась, Пташкою літає. Долетіли аж до серця Старого й малого, Прославляють в піснях своїх Тебе, дорогого. Слава ж тобі за ті думи Про сльози людськії, Що співав ти своїм серцем – Слова золотії. Ще не закінчилась війна у 1944 році, а до Вороновиці прилетіла телеграма, щоб В.М.Перепелюк прибув до Києва. Саме там Григорій Гурович Верьовка створював народний хор, до якого потрапив і Володимир Перепелюк. Йому випало жити у Києво-Печерській Лаврі, саме у тій келії, де колись писав знаменитий Нестор Літописець. І чи це не Провидіння Господнє? Бо мандруючи по світу із хором 26 років, Володимир Максимович ретельно фіксував, Віктор Крижанівський «Тарасова пісня»

Славень Кобзареві Вірші М. Заруби Музика П. Дубового

2. 3.

Послухай, Кобзарю, Звучить наша мова, У пісні до неба злітає душа, І воля козацька - народу основа. // двічі Мов подих весни, на майдан поспіша Послухай, Пророче. Збуваються мрії, До кращої долі нестримний наш рух. Над золотом нив небеса голубіють, // двічі І соколом вільним ширяє наш дух!

Тендітна гілочка Шевченкового древа Ж

У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Тарас Шевченко

иттєрадісна, привітна, гостинна – саме такою і уявляла цю жінку. Валентина Соловеївна Сушицька, пра-правнучка великого Кобзаря по лінії його сестри Катерини, проживає нині в Ладижині, де її знають і люблять, в чому не важко було пересвідчитись навіть за час короткого спілкування. Дізнавшись про наш прихід, (а супроводжували мене працівники культури Тетяна Макаревич та Ірина Боднарчук) Валентина Соловеївна заздалегідь підготувала «матеріали». Скрізь, де тільки можна, лежали альбоми, книги, папки

але за прекрасний голос переназваний Солов’єм, завдяки чому Шевченкова пра-правнучка – чи не єдина в Україні записана по-батькові як Соловеївна. У розмові раз-по-раз повертається до батька, показує родинне фото, де стоїть поруч нього – крутолобого Шевченкового нащадка, який напівжартома іноді кидав своїй Анастасії Ананіївні: «Не лай мене. Ти знаєш, якого я роду?» Це було ще у селі дитинства, у тій Зеленій Діброві на Черкащині, де зросли вони з сестрою, неподалік Тарасових Моринець та Кирилівки. А мати – он вона на фото у вишиваній сорочці та в старовинному намисті – могла сварити батька хіба за те, що на городі дерева садив. Дуже любив природу. Батько Мартин (дід Валентини) не віддав його вчитися співу, бо треба було робити комусь коло землі і худоби. Так він казав колись Лесі Українці та її матері Олені Пчілці, які приїхали з Фотієм Красицьким провідати родину Бондарів і, почувши спів Солов’я та

Валентина Сушицька

та ще й ті грамоти, що ними її вшановували на Донбасі (у Горлівці та Єнакієво) впродовж років, як кращого бібліографа в системі книжкової торгівлі. Нас цікавить все, особливо родинне дерево – від Катерини, що була за кріпаком Антоном Красицьким, – до Федори, до Мартина, до її співучого батька Солов’я, якого так і записали в паспорті, хоч він був хрещений як Сильвестр,

Яринки, умовляли вчити хлопчика. Валентина Соловеївна з гордістю проводить «екскурсію» по історії родинного дерева. Авжеж, Красицькі, Лисенки, Бондарі, Майбороди, Костенки… а все Шевченкового роду: письменники, художники, музиканти, науковці – попри всякі обставини, пам’ятали про своє коріння, а вже у зрілому віці вимальовували родинні дерева, намагались підтримувати

зв’язки, збирались, у Каневі біля могили, як-от у 1993 році, що зафіксовано на знімку та у віршах Валентини Сушицької. Ти стоїш на горі, наш Тарас, Твоя думка – по всій Україні. Вона намагалась у своїх нелукавих рядочках відтворити життя великого пращура, особливо ті моменти, де йдеться про пра-прабабусю Катерину, що як матінка піклувалась про Тарасика. Через поля, через яри Біжить хлопчина до сестри… Його стежиночка вела Якраз до нашого села… Валентина Соловеївна показує мені свої вірші у власній невеличкій книжечці «Пам’ять серця», що їй випустили вже тут, у Ладижині. Не судилося живому Слухати ревучий, Спочиваєш вічним сном, На Чернечій кручі – А коли це ви почали писати? – Запитую. – Тоді, коли дізнались, з якого роду? – Та ні, – сміється Валентина Соловеївна. Колись сидимо увечері в хаті, сестра співає більшовицьку пісню «На посту стоит Воровский», а я ще мала була, тут же, як Пилип з конопель, вискочила на стілець – і давай читати вірш, складаючи його на ходу. На посту стояла дівка І вірша казала І казала вона довго, Поки не сказала… – Сестра була учителькою. Вона мене і читати навчила, і декламувати. Ось у мене портрет Шевченка, нею вишитий. І в Зеленій Діброві портрет Шевченка завжди був на чільному місці. – А читали в родині «Кобзар»? – Звичайно. Моя мати дуже любила «Наймичку», знала її напам’ять, а коли вже лежала хвора, просила, щоб ми вслух читали цю поему. А який ваш улюблений вірш? – запитую зопалу, тут же усвідомлюючи, що це запитання може виявитись не коректним: як можна говорити про один-єдиний вірш. На превелике моє здивування чую відповідь: – «І мертвим, і живим, і ненародженим…» – Валентино Соловеївно, це і мій улюблений твір! А чому саме цей? Чую лаконічну відповідь, на яку і сподівалася: – У ньому – все. Він – на всі віки. Далі розказує про те, що перечитує «Воспоминания о Тарасе Шевченко» з передмовою В.Шубравського, нашого земляка-подолянина з Могилева Подільського. У неї стільки гарних видань, придбаних або подарованих родичами славного Шевченкового дерева. Вона хвалиться цими книгами, що непросто лежать для краси у її скромній квартирі. Всі перечитані. В кожній – поміточки, закладки.

На могилі Тараса Шевченка в Каневі Нині, коли відійшов у вічність її чоловік Борис Петрович, Валентина Сушицька все частіше переглядає ті раритети, при нагоді показує гостям, а насамперед книгу Миколи Лисенка «Коріння Шевченкового роду», видану у Києві в 2012 році. Дістає з полиці два примірники Шевченківського краєзнавчого альманаху 2006, 2007 років. Як жаль, що ми все кудись поспішаємо. Так мало часу, щоб осягти хоч би дещицю з надбань славної родини. Так хочеться і себе причислити до неї і сказати: всі ми із співучого Шевченкового роду, всі ми ті українці, які, перечитавши великого поета, намагалися слідувати його заповітам і відчувати себе людьми, незважаючи ні на що. Дорога Валентино Соловеївно. Спасибі Вам за цей день, освячений Шевченковим словом. Спасибі за те, що не розчарували чимось дрібним, міщанським, а навпаки, своєю невичерпною енергією, додали натхнення і снаги, а ще бажання – пізнавати великого Кобзаря. Ви тендітний паросток цього славетного дерева, яке розрослось на всю Україну, давши тільки добрі плоди. Дай Боже, щоб нащадки вміли скористатись цим спадком. Жанна ДМИТРЕНКО

Галина Овсієнко

Моринці Колиску з вербового цвіту Доля одвічно снує. Ввібрало всі стилі світу У витвір село моє. Сльозою живого серця Розлуки стікає піт. – Добридень, мої односельці І через тисячу літ. Вашу незгасну вроду Не змиє підступна тінь Клопочеться на городі Столиця земних творінь. Вабить Тараса поле, Стрімко зникає лінь. Моринці на видноколі Божих благословінь.

Галина Овсієнко

інницька журналістка, поетеса Галина Овсієнко родом із Шевченкового краю. Рідне село – це подвійна любов поетичної душі. Адже кожна стежечка і криниця, старенька хата і школа нагадують їй про дитинство та улюблених учителів. А усвідомлення того, що кожна п’ядь землі сходжена тут малим Тарасиком, дарує ні з чим незрівнянне відчуття вічності, що за ним народжується новели та нові трепетні вірші.

А що змінилось? А сонце підтюпцем уже біжить. За ним наперегін чиясь дитина. То що ж змінилось у прийдешню мить? Хіба вже світом тужить Катерина, Хіба-що ставу збелена ропа, Хіба-що бджілка спозаранку нудить. Та сойки крик, мов лезо від серпа, Когось розбудить, а когось осудить. Садок стоїть вишневий, як тоді, В очах ані надії, ані злого. Спить павучок, у теплій бороді Пенька. Іще чомусь живого…

Галина Овсієнко

Літо в затінку Уже смеркало. Піднятися на гору допомогла стежка. Тут школа, старенька, але моя. І нічого в ній не змінилося. Кажуть, довго текла стеля – перекрили. І то радість. Як часто снилися мені ці вікна, а при зустрічі чомусь мовчать осиротіло. Підсвідомо розумію, що ніколи нічого не зникає. І те, що народилася тут, вічно черпає свій початок саме звідси. І міражів пуста обнова, І на лілею жінка схожа. Йду до Тараса через слово, Бо ж церква – Божа. І сьогодні в Моринцях діє церква Івана Богослова. І поет був віруючою людиною, православною. А кожний його особистість чомусь приміряє до себе. Багато крику, є навіть жертви. А серце – мертве. Біжу полем. Уже і сонце сіло, і я загубилася в темряві. Тільки думка витає під небом, сповнена водночас радістю, смутком і проханням. – Приїжджайте в Моринці. Багаті і бідні, лауреати і всі прості смертні. Приїжджайте тихо. Лише з єдиною умовою – в серці привозьте любов. Завітайте у школу, музей. Вслухайтесь у шепіт вітру, поспілкуйтесь з вечірніми зорями і з ніжністю переступіть поріг церкви.

«Нічого кращого немає, Як тая мати молодая. З своїм дитяточком малим»

Цей штрих, як весняне стебло, зігріте слово і село. Ото майбутнього прикмета – іду до церкви Богослова і ставлю свічку за поета. Є в біографії Шевченка і свої таємниці. Так документально не підтверджено, в якому кінці села він народився. Як повідомив мені Яків Ковбасенко, – мати Тараса, Катерина Бойко, вийшла заміж у Кирилівку. В 1810 році молоде подружжя переїздить до Моринців і живе в хаті Копія. За переказами, Копій був розбійником, мав групу своїх прихильників і грабував поміщицькі маєтки. Все, що забирав, віддавав народу. Люди, побачивши в ньому свого прихильника, вибрали його в копу. Копою в той час називався сільський суд. Від слова «копа» і пішло вуличне прізвище Копій. У хаті Копія мати народила дві доньки Марії, які скоро померли. Третя донька Марія прожила 36 років. У цій же хаті народилася Єпіфанія, Пріська і хлопці Микита та Йосип. В цей час повертається з каторги Копій, погрожує сім’ї відібрати хату. Вони переходять жити до Бойка Якима, батька матері Тараса. У цій хаті і народжується майбутній поет. На її місці, біля школи, побудували хату – музей Шевченка. З історії знаємо, що дід Тараса, Яким Бойко, був гарним господарем, мав великий садок, пасіку. А хата-музей маленька і неприваблива. Це тому, що за радянських часів науковцям було дано вказівку – зубожити будову. Галина ОВСІЄНКО

Гортаючи сторінки «Кобзаря» П

…Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Тарас Шевченко

рацювати над серією графічних картин, присвячених творчості Т. Г. Шевченка, я розпочав в 90-х роках минулого століття. Навчаючись у Львівському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова, вирішив проілюструвати невеликий поетичний твір поета « Ой, діброво, темний гаю!». В ньому йдеться про пори року і природу, яка «тричі на рік…» то вкриває зеленим покровом, «то огорне в ризу золотую», або «сповиє білою габою…» діброву. Але, композиція, яка просто зображувала красиві неповторні куточки нашої землі здавалась занадто простою і не передавала ліричного настрою, який звучить у вірші. Тому, доповненням і, власне, композиційним центром є молода пара, яка зустрічається під розлогим дубом. Його крона, різьблене листя створюють своєрідне орнаментоване обрамлення навколо фігур. Олександр ПЕЛЕШКО

«Ой, діброво, темний гаю»

Ритмічне повторення листя, його пластичний колоподібний рух групується навколо таких же пластичних гілок. Стилізовано перебільшені елементи нагадують мистецтво різьблення по дереву, декоративні килими та ін.. Підсилює враження руху динаміка дороги, яка змією вигинає своє тіло навколо дуба – центру всієї композиції. Але цей рух нешвидкий, спокійний і рівномірний, як незмінність вічного кругообігу в природі. Зосереджує на собі увагу молодий чумак і його кохана, яка чекала його з далекої подорожі. Їхні фігури, майже нерухомі, тільки злегка нахилена голова дівчини до плеча парубка свідчить про ніжні почуття молодих. Кольорова гама композиції складається з дуже контрастних кольорів, але це не вносить дисгармонії в її сприйняття, навпаки, на зеленому домінуючому колориті, акцентом звучать червонувато-рожеве небо, яке повторюється в плодах дуба, в одязі та інших еле-

ментах композиції. Між контрастно-протилежними кольорами стоять охристо-золотаві та білі кольори, які можуть займати, як великі площі в гравюрі, так і окремі фрагменти. Лінії, штрихи дають змогу знівелювати різкий контраст між кольоровими плямами. Така складна гама була створена і зорганізована завдяки застосуванню авторської графічної техніки, що базується на двох техніках – монументальному «сграфіто» та станковій «гратографії». Сутність однієї і другої у «вишкрябуванні» верхнього шару фарби та добуванні нижньої. У «сграфіто» їх може бути декілька, а в гратографії, тільки два − білий і чорний кольори. Почалась історія поєднання цих двох технік з того, що у 80-х роках минулого століття мені довелось займатися дизайном та оформленням експозиції в Ямпільському краєзнавчому музеї, де в залі «Національно-визвольна боротьба українського народу 1651-1654 рр.» було поставлено завдання на кольоровому (зеленому фоні) зобразити штурм Ямпільської фортеці повстанцями. Важко пригадати, чому саме, було прийнято рішення виконати цю картину за допомогою вишкрябування, але, напевно, через те, що саме такий спосіб зображення, нагадував старовинні гравюри (ця робота і досі є в музеї). Пізніше пригадав творчі експерименти, коли навчався в інституті, і спробував повторити цю техніку, не обмежуючись лише двома кольорами, а використовуючи чотири, п’ять

«Край дороги гне тополю до самого долу»

«Тече вода в синє море, та не витікає, Шука козак свою долю, а долі немає» і більше шарів фарби. Після багатьох спроб зупинився на п’яти кольорах, які дають змогу досягти образотворчої виразності. Матеріали для цієї техніки вибиралися найпростіші – це звичайна водоемульсійна фарба та плакатна гуаш. Змішуючи їх у відповідних пропорціях, можна утворити потрібні відтінки, які наносяться шарами на дерев’яну дошку. Після переведення малюнку починається знімання фарби шар за шаром і створення композиції. Зішкрябування дає мерехтливу гру кольорів, що нагадує манеру імпресіоністів. Ще один цікавий ефект можна спостерігати в таких роботах. Завдяки товщині фарбованих шарів створюється ефект об’ємного зображення, відчуття просторовості сюжету. Таку техніку умовно можна назвати «сграфітографія», але це лише перші кроки в її освоєнні. Від створення першої роботи пройшло багато часу. Було виконано понад 20 творів. Для такого відрізку часу це невелика кількість, але потрібно відзначити, що був період, коли « сграфітографії» майже не виконувались. Тільки в останні два роки була створена колекція графічних робіт. Основна з них – серія присвяченна творчості Т.Г. Шевченка та композиції, які розповідають про героїчні сторінки оборони Буші. До Шевченківської серії ілюструю невеликі віршовані твори такі, як:

«Вітер в гаю не гуляє, вночі спочиває Прокинеться тихесенько, в осоки питає» «Тополя», «Якби мені черевички, то пішла б я на музики…», «А я буду груші рвати, діткам подавати…» та інше, але є ілюстрації до великих, епічних творів: «Утоплена», «Перебендя», « Наймичка». Всі вони об’єднані однією думкою про важку і драматичну історію нашого народу. Так, в композиції, «Вітер віє, повіває, по полю гуляє, на могилі Кобзар сидить і на кобзі грає» застосовані прийоми гротеску, перебільшення алегорії для передачі настрою і намагання донести до глядача скорботу і біль сліпого співака за долю Вкраїни, її минувщину, героїчні сторінки козаччини. Фігура старого — в центрі композиції. Він ніби летить над землею. Підсилюють враження руху, динаміки похилені під рвучким вітром тополі, степова трава. Образи козаків, як марево, могутні хвилі на синьому морі — всі образотворчі прийоми застосовуються з однією метою − передати відчуття голосу українського народу в образі старого кобзаря. А в «Утопленій» передається сімейна драма між дочкою і матір’ю. Це біль України, безталанна доля народу, життєва безвихідь матері, яка власними руками губить свою дитину. Весь трагізм цієї історії передається в трьох фігурах на композиції. Зігнута, з розпатланим волоссям мати, мертве тіло рибалки, а поміж ними — утоплена Ганнуся, похилене в скорботі вербове гілля над зарослим осокою ставом, передають весь драматизм цієї історії. 66

Зовсім інший образ матері в гравюрі «Пішов козак нерозумний слави добувати». В її очах, в безпорадно розведених руках звучить одне запитання: «Де ти, мій сину, чи дочекаюсь я тебе». Відповіді немає. Композиція побудована в трьох горизонталях. У верхній частині − Дніпро і острів Хортиця, середню і більшу частину займає образ матері, що вона підтримує скатертину з нехитрою вечерею, чекаючи безпутного сина. Його образ силуетно зображений в нижній горизонталі гравюри. Він хвацьким козаком вирушав на Січ, промовляючи: «Не хочу я, мати, за плугом ходити, оксамитові жупани на ріллі носити…». Повертається «Обідраний, облатаний, калікою в хату…». Він сидить на порозі, біля його ніг розбитий горщик, як символ його розбитого життя. Всі композиції, об’єднані однією «червоною ниткою» — небом. По ньому пливуть хмари, світить сонце, визирає місяць, вони мовчки спостерігають, що твориться на стражденній, але такій прекрасній українській землі. В цьому році я найбільше уваги вділив творчості Шевченка. Але ця тема невичерпна. Кожен раз буду повертатись до неї, як спраглий до джерела — джерела національної духовності. Олександр ПЕЛЕШКО

«Пішов козак нерозумний слави добувати, Осталася сиротою старесенька мати»

Олександр Пелешко «Вітер віє, повіває, по полю гуляє, На могилі кобзар сидить і на кобзі грає»

Подоляни оспівують Шевченка Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Тарас Шевченко

еній Тараса Григоровича Шевченка яскраво світиться трьома рівноцінними гранями свого таланту – поезія, живопис, музика. Видатний український музикознавець М.Гордійчук відзначав, що Тарас Шевченко – наймузикальніший поет у світовій літературі. Стосовно музичного обдарування Шевченка, необхідно відзначити, що музикальність була і є визначальною рисою менталітету українців. Мабуть, не знайдеться жодного українця, який би не любив співати. Співав і Тарас протягом усього свого життя. У народній пісні Шевченко знаходив розраду, відчував втіху і задоволення. За свідченнями сучасників, він міг слухати співи годинами в якомусь вдячно-молитовному настрої. Спів для Тараса був органічною потребою. Пантелеймон Куліш згадував, що «коли Шевченко співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали; дехто плакав, а він співав людям на втіху та собі самому ще й на більшу». Шевченко мав тенор приємного сріблястого тембру. Його спів вражав щирістю, а м’який, сповнений сумом голос торкався найпотаємніших струн душі. Шевченко знав дуже багато народних пісень.

Іван Горобчук «Дума» 68

Василь Шпак «Шевченко у Брацлаві» Впродовж всього життя збирав і записував їх, а деколи і сам створював мелодії до своїх віршів. Він був одним із перших фольклористів, який зумів побачити в народній пісні феномен української нації. З української народної пісні і виросла поетична спадщина нашого Тараса. Яскраво виражена мелодійність і наспівність українських народних пісень перейшли і в поетичне слово Кобзаря. Шевченко був дуже чутливим, тонким музикантом-інтерпретатором, вдумливим музикантом-критиком, музикантом-мислителем. Наспівність, мелодійність поезії Шевченка дала поштовх до написання численних музичних композицій майже всім українським композиторам. Найбільшу кількість творів на слова Шевченка написав Лисенко. Створивши музику до «Заповіту» Шевченка, Лисенко розпочав унікальний у світовій музиці цикл вокальних творів на слова одного поета – «Музика до «Кобзаря» Т.Шевченка». До нього увійшло майже 100 композицій, які відрізняються за жанровими ознаками. Це – пісні, дуети, тріо, квартети, хорові поеми, кантати. У п’ятичастинній кантаті «Радуйся, ниво неполитая!» Лисенко слідом за

Ярослав Чижевський «Українське село» Шевченком, завдяки прекрасній і виразній музиці логічно розвиває і посилює поетичні образи. Ще одним монументальним натхненним твором є кантата-симфонія «Кавказ» Станіслава Людкевича. Полум’яне Шевченкове слово в музиці композитора звучить як непереможна пісня-гімн: Борітеся – поборете, Вам Бог помагає, За вас правда, за вас слава І воля святая! Одним з перших друкованих музичних творів на текст Шевченка є солоспів «Сирота» («Нащо мені чорні брови»), автором якого став друг поета Микола Маркевич (1847 р.). Першою оперою на Шевченкову тематику стала «Катерина» Миколи Аркаса (1891 р.), а першим балетом – «Лілея» Костянтина Данькевича (1939 р.).

Пророче слово Тараса Шевченка є невичерпним джерелом натхнення для багатьох поколінь українських композиторів. Два корифеї української професійної музики – М.Лисенко і С.Людкевич стверджували, що мудре, полум’яне слово Тараса Шевченка зробило їх українцями і мало вирішальне значення у тому, що вони стали на почесний шлях служіння рідному народові. Людкевич писав: «Коли б не поезія Шевченка, я, мабуть, взагалі не став би композитором». Цю ж тезу стверджував і Лисенко. Отже, без Шевченка не було б у нас ні Лисенка, ні Людкевича, а точніше – української національної професійної музичної школи. Це стверджує у своїх наукових дослідженнях музикознавець зі Львова Оксана Захарчук. Значний внесок у мистецьку Шевченкіану зробили і ті українські композитори, чий життєвий або ж творчий шлях пов’язаний з Вінниччиною. П.Ніщинський, К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, Г.Давидовський, М.Міньківський, Р.Скалецький, К.Домінчен – ці композитори у своїй творчості розкривали пісенну красу Шевченкового слова. Тут принагідно згадати музичну картину «Вечорниці» до другої дії Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля» видатного композитора-земляка Петра Ніщинського. Цей твір зробив ім’я композитора безсмертним, багато пісень з «Вечорниць» стали справді народними, сама музична картина увійшла до першого десятка шедеврів світової хорової музики, а за славнозвісний чоловічий хор «Закувала та сива зозуля» народ назвав композитора соловейком України. Дмитро Власійчук «Шевченко в рідному селі»

Також упродовж усього творчого життя черпав натхнення із поетичної скарбниці Тараса Шевченка композитор Кирило Стеценко. Його перу належать кантати «Шевченкові» та «У неділеньку святую», хорова поема «Рано-вранці новобранці», музика до інсценізації поеми «Гайдамаки», хори «Ой у полі могила», «Тече вода з-під явора», декілька варіантів обробок «Заповіту», обробки пісень «Тополя», «Плавай, плавай, лебедонько», «Утоптала стежечку», «Зацвіла в долині» та ін. Неодноразово звертався у своїй творчості до поезії Т.Г.Шевченка і видатний наш земляк, майстер хорової мініатюри Микола Дмитро Власійчук «Садок вишневий коло хати» Леонтович. Серед його творів на вірші поета – «Зоре моя вечірняя», «Ой горе тій чайці» та ін. Композитор працю- 200-річчя від дня його народження. Заклади культував над вокально-хоровими уривками з «Кобзаря», ри області проводять культурно-мистецькі заходи, які разом із «Заповітом» та «У перетику ходила» приурочені цій визначній події. А творчі колективи демонструють свою майстерність, виконуючи пісні залишились незакінченими. Більшість подільських композиторів, наших на вірші Тараса Шевченка та сучасні вокальні твосучасників оспівували і нині оспівують творчість ри, присвячені Кобзареві. Так, дитячі хорові колекТараса Шевченка. Це Родіон Скалецький – «Садок тиви Крижопільської, Соболівської, Жмеринської, вишневий коло хати»; Василь Папаїка – «Думка»; Гайсинської, Теплицької дитячих музичних шкіл та Григорій Патрак-Кухаренко – «Огні горять», «Тече Хмільницької школи мистецтв виконують «Зацвіла вода з-під явора», «Гамалія», «За байраком байрак». в долині» К.Стеценка, «Зоре моя вечірняя» К.СтеПрославляють Кобзаря у своїх творах сучасні ценка і Я.Степового, «Садок вишневий коло хати» вінницькі композитори Адам Дзюба («У перетику Р.Скалецького тощо. У репертуарі хорових капел «Відлуння» −− Тоходила»), Павло Пісковий («Кобзарева дума» –вірмашпільського, «Відродження» Теплицького, імеші Павла Ткачука), Павло Дубовий («Славень Кобні М.Д.Леонтовича, Тульчинського, «Зорецвіт» зареві» – вірші Миколи Заруби), Ольга Янушкевич − Хмільницького районних будинків культури, («Із другом, із Тарасом»– вірші Олени Вітенко). Переважна більшість народних аматорських во- агрофірми «Ольгопіль» Чечельницького району, кально-хорових колективів Вінниччини виконують «Дзвін» Вінницького міського палацу мистецтв твори на вірші Т.Г.Шевченка. Тим відчутніша увага «Зоря» впродовж багатьох років чільне місце займадо творчості великого Кобзаря нині, напередодні ють Шевченкові «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Заповіт» в обробках різних авторів. Текстом пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» стали дев’ять строф з балади Тараса Шевченка «Причинна», – одного із ранніх творів поета. Цей текст пізніше став українською народною піснею літературного походження. За музичні позивні українського радіо в другу світову війну ( радіо «Дніпро») було взято мелодію пісні «Реве та стогне Дніпр широкий». Цими ж позивними в наші дні розпочинають свою трансляцію Перша програма Національного радіо та Всесвітня служба «Радіо Україна». Народний варіант мелодії вперше опрацював і записав педагог і композитор Данило Крижанівський з присвятою Марку Кропивницькому. Знаково, що коли після однієї із вистав оркестр і хор почали виконувати цю пісню, глядачі підвелися і підхопили її. Так вперше прозвучала пісня, яка стала своєрідним гімном українців. Пізніше, у 60-х роках ХІХ століття, український композитор Владислав Заремба написав на тему пісні «Реве та стогне Дніпр Дмитро Власійчук «Тарас Шевченко в Хмільнику» широкий» фортепіанну п’єсу. У 1927 році

український письменник і композитор Гнат Хоткевич написав хор «Реве та стогне Дніпр широкий». Такий же хоровий твір у 30-40-х роках ХХ століття створив український диригент і композитор Євген Форостина, а у 1964 році український диригент і композитор Євген Козак створив обробки пісні Тараса Шевченка для мішаного, жіночого та чоловічого хорів. Так само і «Заповіт» став основою для музичних творів багатьох композиторів. Цікавою є історія створення музики до «Заповіту». Через сім років після смерті автора «Кобзаря» громада Львова збиралася вперше відзначити Шевченкові роковини великим концертом. Пісень на слова Шевченка тоді майже не було, і львів’яни звернулися до молодого київського композитора Миколи Лисенка з проханням написати музику до «Заповіту». Миколі Віталійовичу вдалось поєднати у своєму творі дух шевченківської поезії зі специфікою української народної пісні. Це був перший оригінальний твір композитора. Вперше «Заповіт» прозвучав у 1868 році. 1870 року з’явилася нова, цілком оригінальна мелодія «Заповіту», яку створив полтавський учитель музики Гордій Гладкий. Йому вдалося створити хорову мелодію величезної переконливої сили. Микола Лисенко зробив декілька незначних поправок до цієї музичної версії, і пісня полинула у світ. Цей «Заповіт» співаємо і ми сьогодні. Його мелодію теж тривалий час вважали народною. Хорові обробки «Заповіту» здійснили Яків Степовий, Кирило Стеценко, Порфирій Демуцький, Олександр Александров та інші. Із 1868 року хорові колективи виконували цей твір в надзвичайно урочистій атмосфері. І кожного разу під час співу зал вставав. Ця традиція – слухати спів «Заповіту» стоячи – поширилася на всю Україну і живе донині. І в наші дні глибоконаціональні хорові твори «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Заповіт» звучать у майстерному виконанні професійних та аматор-

Людмила Сорочинська «До науки» («Доля») ських колективів Вінниччини. Та й не лише вони. Так, «Зоре моя вечірняя» в обробці В.Захарченка до вподоби хоровим колективам Гайсинського та Тростянецького районів. Хоровий колектив АФ «Ольгопіль» має в репертуарі обробки В.Захарченка «Вітре буйний» та «Спи, Тарасе». Проникливо виконує хоровий твір нашого земляка Миколи Плашкевича на вірші Миколи Негоди «Тарасова верба» хоровий колектив «Вінок Поділля» ім.В.І.Іжевського Іллінецького РБК. По-особливому піднесено звучить у виконанні хору ветеранів війни та праці Хмільницького РБК «Славень Кобзареві» Павла Дубового, керівника цього колективу. А запальне виконання хором Оратівської ДМШ «У перетику ходила» в обробці Адама Дзюби ніколи не залишає байдужими глядачів. Видатна постать Тараса Шевченка з’явилася в критичний момент розвитку української нації. Доля нам послала Великого Тараса, щоб український народ заговорив своєю рідною наймилозвучнішою мовою у світі, щоб вільно лунали його пісні. Бо без мови і пісні немає народу. Шевченко став духовним провідником української нації. Народна інтуїція стосовно величі Шевченка підказала українцям унікальне звертання до нашого Кобзаря: «Батьку Тарасе!». Такого звання не удостоювались ні Шекспір, ні Пушкін. Тому і оспівує в піснях та хорових творах Вінниччина Шевченка, тому й стоголосо лунає над Поділлям його поетичне слово, пробуджуючи національну самосвідомість і вкотре стверджуючи Тарасове: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине»!

Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС Тетяна Філь «Мені тринадцятий минало»

72 Микола Гудзовський «Тарас Шевченко»

КОБЗАР НАВІКИ З НАМИ Вірші М. Громова Музика В. Коцулима

Живи, Тарасе наш, в серцях палких і щирих! Безсмертний твій політ у той безкрайній вирій... Ти – України син і ти навіки з нами! Слова твої живі сіяють над віками! Приспів: Ти – світоч наш, величний, нездоланний, Не згаснеш ти з роками і віками! Ти – урочистий день, ти – грім весняний, Ти – України син, навіки з нами! Ідемо ми вперед, зростаємо мов квіти! Кобзарю рідний наш, ми – України діти, Ми зводим дім новий. Твої слова, як сонце, Із тих далеких літ нам ллються у віконце. Приспів. Ти вічний, мов Дніпро, і правда твоя з нами, Як світле джерело, тече між берегами. Думки твої живуть на Заході й на Сході, І славний будеш ти навіки у народі! Приспів.

Маловідома сторінка Шевченкового життя

серпні 1859 року, під час останніх відвідин України, Тарас Шевченко познайомився зі своїм земляком Феофаном Лебединцевим. Сталося це в Києві. Згодом, згадуючи цю подію, Ф. Лебединцев писав: «Тарас Григорович прийшов до мене /.../ Майже одразу він заговорив про задумане тоді в Петербурзі видання «Основи», її завдання і мету, про сили, засоби і таке інше /.../, заохочував мене до участі в ньому, просив назвати інших, що забажають працювати на цьому полі діяльності». Ф. Лебединцев після деякого вагання прочитав йому свій «невеличкий твір» про ярмарки, написаний у жанрі казання, тобто церковної проповіді. Поетові сподобалось почуте, і він забрав його для задуманої «Основи». Ф. Лебединцев згадував далі, що Т. Шевченко вже в Петербурзі читав той рукопис знайомим, «захоплювався чистотою мови, її ритмом, речитативом, як казав він мені сам і як писали мені інші. Він не міг надивуватись, як зберіг я, пройшовши школу, таку чисту народну мову...». Наприкінці жовтня цього ж року Ф. Лебединцев звернувся з листом до поета, запитуючи, між іншим, про долю свого казання, та воно з’явилося в «Основі» лише після смерті Шевченка, в шостому числі журналу за 1861 рік, і без імені автора, як він того й хотів. Феофан Гаврилович Лебединцев (1828 - 1888) родом з села Зелена Діброва, що розташоване неподалік від рідних шевченкових місць. Сюди вийшла заміж сестра Шевченка Катерина і стала навіть сусідкою Лебединцевих. Осиротілий Тарас бував у сестри і дитиною, і підлітком, коли наймитував у кирилівського священика Григорія Кошиця. Ф. Лебединцев відомий в історії як історик, педагог, журналіст, громадський діяч, член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Заснував у Києві і редагував журнал «Руководство для сельских пастьірей» (1860-1863), став першим видавцем і редактором журналу «Киевская старина», в якому було опубліковано велику кількість матеріалів з дослідження і пошанування життя і спадщини Тараса Шевченка. Ф. Лебединцев та його старший брат Петро, теж історик, - автори спогадів про поета. Тарас Шевченко постійно цікавився знаменитим українським ярмарковим дійством, оспіваним Квіткою-Основ’яненком та Гоголем, і добре його знав. Ще підлітком, перебуваючи у Кошиця, бувало, возив на продаж яблука та сливи з попового саду, бував на ярмарках у Богуславі, Ромнах і Шполі. Відомий факт: у липні 1845 року він разом з Л. Свіч-

Анатолій Подолинний кою побував у Ромнах на Іллінському ярмарку, який якраз і назвав «знаменитим торжищем», а в лютому наступного року разом з О. Чужбинським був на ярмарку в Лубнах. Такий же епізод згадує й А. Козачковський: «У червні 1859 року, вранці, у двір, де я жив, в’їхав поштовий візок. Той, хто сидів у ньому, здався мені схожим на Шевченка. Я не помилився; мовчки ми привіталися, мовчки він привітав мою сім’ю, мовчки кілька разів, помітно хвилюючись, пройшов по кімнаті, потім глянув у вікно на ярмаркову метушню і висловив бажання подивитися ярмарок; ми пішли». Було це в Переяславі. Напевно, «казання» Ф. Лебединцева про ярмарки привернуло увагу Шевченка не лише чистотою мови і виразністю етнографічного малюнка, але й передусім палким співчуттям до народу. Це співчуття ще раз яскраво проявилося у вже згадуваному листі Лебединцева до Шевченка, де маємо немовби вставну новелку про станового та нещасну сільську жінку. Цій новелці передують такі слова: «Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи, звичайно, службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще добре випивають, а народ бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає».

Заслужений працівник культури України, кандидат філологічних наук Анатолій ПОДОЛИННИЙ

74 Віктор Наконечний «Ярмарок»

Вишиваю Шевченка Вишиваю Шевченка, підбираю до ниточки нитку Хочу вишити світлим його образ безсмертний, ясний, Синім вишию очі, темно-сірою вишию свитку Тільки погляд чомусь залишається завжди сумний. За ким тужиш, Тарасе, нерозділене кличеш кохання? Чи у сни твої знову повернулись Аральські степи, Чи згадав, як на кручі Дніпрові приходить світання, Чи як жінка на панщині в’яже пшеничні снопи? Підголубила очі, рум’яними вишила щоки, Трохи світлої нитки у високе, розумне чоло, Заплела сивину у козацькії вуса широкі А усмішки нема, тільки смуток, так завжди було. А позаду Дніпро, проти сонця вода, наче криця І тополі у полі буйний вітер запрошують в сни, Кущ калини в долині, з-за дерев виглядає дзвіниця, Чому в тебе, Кобзарю, залишається погляд сумний?

Низький уклін Кобзарю

Раїса Грабуз

Із Вінниці везем тобі уклін, Кобзарю наш, пророче наш великий, Від тих людей, що встали із колін, Від тих, що стали вільними навіки, Подай нам знак, і нас нарозуми – Дітей своїх, і досі нерозумних, І відведи всі блискавки й громи, Розвій невіру і невчасний сумнів. Прийми від нас подільський коровай І слово нелукаве, незрадливе – Прийми, поете, гніву не тримай І словом осіни сади і ниви, Дзвінкі, пісенні Бугу береги, І верби, і старі, як світ, пороги, Додай нам сили, твердості й снаги На всі, які судилося, дороги. Везем тобі у вузлику землі І рушники в два кольори – для тебе… Поете, в тебе сонце на чолі, А над тобою – українське небо. Одне воно – ніяк не поділить – Ані словами, ані прапорами… Ти проведи нас крізь розлом століть, Ти проведи – і залишайся з нами.

Жанна Дмитренко

Шевченко і час Хто сказав, що він не серед нас? Що нам так не вистача пророка? Ні, вогонь його очей не згас, Він лише сильніше з кожним роком! Він нас бачить нині із небес, І йому ятриться в серці рана, Заклика до боротьби за честь Голосом Сергія Нігояна. Він стоятиме на грані барикад, На несхибнім рубежі свободи, Доки не скона останній кат, Що жиріє на крові народу. Хто сказав, що він не серед нас?

Марія Гоцуляк

ПОДІЛЬСЬКА ШЕВЧЕНКІАНА

* Пошуки науковця

Двохсотріччю з дня народження Великого Кобзаря присвячується

Потреба в осмисленні теми «Шевченко й ПодіПлани Кобзаря поступово втілювалися в життя. лля» зумовлена тим, що подільська Шевченкіана За рекомендацією професора Михайла Максимовиє невід’ємною частиною загальнонаціонального ча комісія неофіційно доручила йому влітку 1845р. шевченкознавства. Відомо, що після другого повер- оглянути і змалювати історичні пам’ятки в Чернення в Україну (1845 – 1847) Тарас Шевченко роз- нігівській і Полтавській губерніях. Про це Тарас почав співпрацю з Археографічною комісією (офі- Шевченко згадує в повісті «Музикант» [14, с. 178 ційна назва Тимчасова комісія для розгляду давніх – 239]. На замовлення комісії він змалював декільактів). Про утворення цієї комісії Кобзар дізнався, ка архітектурних пам’яток, зокрема, Густинський найімовірніше, від Пантелеймона Куліша, одного з монастир на Чернігівщині, будинок Івана Котляїї членів, коли відвідав його 1843 р. під час першої ревського в Полтаві та Воздвиженський монастир подорожі в Україну. Мабуть, іще тоді в поета з’я- у Переяславі. Здобутки художника було належно вилася думка долучитися до роботи установи, яка оцінено Археографічною комісією, в журналі засіприваблювала його широтою своїх завдань у галу- дань якої від 10 грудня 1845 р. записано клопотання зі науки й культури. Закономірно, що ця співпраця про запрошення «художника Академії Тараса Шевбула пов’язана з намаганням поета професійно об- ченка в званні співробітника Комісії для знімків з лаштувати своє життя по предметних пам’ятнизакінченні Імператорків» [10, с. 23]. Відтак ської Академії мистецтв його прикріпили до у Петербурзі (Тарас Археографічної комісії Шевченко мав срібну як штатного художнимедаль за успіхи в малюка і збирача фольклорванні), органічною поних та етнографічних требою в самореалізації матеріалів. 21 вересня (спроба влаштуватися 1846 р. київський геневикладачем малювання рал-губернатор Бібіков в Київський університет підписав розпорядженсвятого Володимира), ня №7247, у якому знапрагненням поглиблено чилося: вивчати минуле України, «Г[осподину] сотяке становило осердя руднику Временної всіх ідейно-естетичних комиссии для разбора горизонтів Кобзаря. древних актов ШевченКрім того, Тарас ке. Шевченко виношував Поручаю Вам отпраідею видати збірку гравиться в разные места вюр «Живописна УкраїПодольской и Волынна», куди мали, зокрема: ской губернии и поста«1)Виды Южной Росраться собрать следуюсии, примечательные щие сведения: по красоте своей или 1-е. О народных по историческим сопреданиях, местных Вадим Василенко бытиям. Все, что время повестях, сказаниях и пощадило от совершенпеснях, и в силу, что Вы ного истребления: развалины замков, храмы, укре- узнаете, составить описание, а песни, рассказы и пления, курганы найдут себе место; 2)Народный предания сколько можно списать в таком виде, как быт настоящего времени, обряды, обычаи, поверья, они есть; содержания народных песен и сказок и 3)Важней2-е. О замечательных курганах и урочищах, где шие события, известный из бытописаний Южной и в каком месте они есть и какие на счет собственРоссии, начиная от основания Киева, имевшие вли- но их существуют на месте предания и рассказы, яние на судьбу обитателей того края» [15, с. 203]. а также исторические сведения. С этих курганов Перед ним стояло більш ніж відповідальне завдан- снять эскиз насчет их формы и величины и списать ня: показати реальне життя трьох прадавніх укра- каждый по собранным сведениям; їнських земель – Київщини, Поділля й Волині. З 3-е. Осмотреть замечательные монументальные листа поета до Варвари Репніної дізнаємося, що на памятники и древние здания и составить их описакошти, виручені від розповсюдження «Живописної ние, чтобы можно было распорядиться снять с них України», Тарас Шевченко мав намір викупити з в будущем году рисунки. Если бы где Вы имели вокріпацтва своїх рідних, за яких поміщик Енгельгард зможность достать какие-либо древности, письменвимагав 2000 рублів [6, с. 197]. ные грамоты и бумаги то таковые доставить ко мне,

или узнав, где они находятся, и о том мне донести; 4-е. Кроме сего, отправитесь в Почаевскую Лавру и там снимете: а) общий наружный вид Лавры; б) внутренность храма; в) вид на окрестность с террасы. Все собранные Вами сведения, описания и рисунки по возвращению Вашем в Киев предоставить ко мне. Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 руб. серебром при расходной тетради Вы получаете из моей канцелярии» [11, с. 129]. В «Открытом предписании» Бібіков наказував «градским и земским полицям Подольской и Волынской губернии оказывать г[осподину] Шевченке при исполнении сего поручения самое деятельное законное содействие» [11, с. 130]. Також Тарасу Шевченкові було доручено кілька пакетів документів, два з яких (№ 7248 і 7249 від 21 вересня 1846 р.) були адресовані виконуючим обов’язки Подільського і Волинського губернаторів: «Сотруднику учрежденной при мне Временной комиссии для разбора древних актов, свободному художнику Шевченке поручено мною собрать в управляемой Вами губернии разныя сведения о народных преданиях, рассказах, о курганах, замечательных памятниках древности и т. п. Сообщая о сем вашему превосходительству имею честь покорнейше просить не оставить распоряжением вашим, чтобы г. Шевченке, при исполнении сего поручения, было оказываемо надлежащее законное содействие» [11, с. 79 – 80]. Оскільки завдання Археологічної комісії передбачало ознайомлення з цер-квами й монастирями на території цих губерній, два інші пакети (№ 7250 і 7251) адре-совано подільському архієпископу Арсентію і волинському Никанорові з проханням сприяти Тарасу Шевченкові при описі пам’яток старовини. Як і два попередні, за змістом ці листи були ідентичні: «Высокопреосвященный владыко, милостивый архипастырь! Сотруднику учрежденной при мне временной комиссии для разбора древних актов, свободному художнике Шевченко поручено мною собрать в управляемой Вами губернии разные сведения о народных преданиях, рассказах, о курганах, замеча-

Дмитро Власійчук «Берегиня»

Дмитро Власійчук «Думи кобзаря» тельных памятниках древности и т. п. Сообщая о сем Вашему Высокопреосвященству, имею честь всепокорнейше просить не оставить распоряжением Вашим, чтобы г. Шевченке оказываемо было со стороны духовных лиц надлежащее содействие в отношении поручения, в случае осмотра им каких церквей и монастырей» [11, с. 80]. Відомості про Поділля Тарас Шевченко мав з історичних та народних джерел іще задовго до своєї поїздки. Так, у поемі «Гайдамаки» Кобзар згадував про Барську конфедерацію [12, с. 136], героя козацько-селянських повстань Северина Наливайка [12, с. 157], вінницького полковника Івана Богуна [12, с. 157]. В одній зі строф «Гайдамаків» Шевченко, зокрема, зазначав, що Іван Богун потопив польське військо в річці Інгул («Де той Богун, де та зима? / Інгул щороку замерзає – / Богун не встане загатить / Шляхетським трупом. Лях гуляє» [12, с. 157]), хоча насправді це відбулося під Вінницею під час битви з польською армією 28 лютого – 11 березня 1651 р. 21 вересня 1846 р. Тарас Шевченко отримав від скарбника Комісії відповідні документи, 150 карбованців сріблом і прошнурований зошит для опису своїх витрат: «Предписание за № 7247, открытое предписание за № 7252, подорожную за №... сто пятьдесят рублей серебром с расходною тетрадью и 4 пакета за № 7249, 7251, 7250 и 7248. Сентября 21 дня 1846 года получил свободный художник Т. Шевченко» [11, с. 80]. На жаль, зошит у якому відряджений записав усі витрати, а також позначив маршрут своєї поїздки, місця і дати перебування в різних населених пунктах, не зберігся в документах Комісії, куди Шевченко здав його 31 грудня 1840 р. Відтак дослідникам-шевченкознавцям доводиться вести пошуки інших документів. На основі автобіографічної повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Тараса Шевченка та дорожника «Расписание трактатов от Петербурга до Москвы и других важнейших мест Российской империи» літературознавець Петро Жур простежив орієнтовний шлях Кобзаря під час його відрядження з Києва. На думку дослідника, Тарас Шевченко рушив через Васильків, Білу Церкву, Сквиру й невдовзі опинився у межах сучасної Вінницької області, яку перетнув за кілька днів із північного сходу на південний захід через по-

штові станції Морозівку, Плисков, Брацлав, Шпиків, Джурин, Серби, Могилів-Подільський, Яришів, Муровані Курилівці, а до Кам’янця-Подільського прибув 2 жовтня 1846 р. [1, с. 396]. Цілком імовірно, що в Брацлаві (нині Немирівського району) Тарас Шевченко побачив руїни першої фортеці на річці Південний Буг, збудованої нащадками великого литовського князя Ольгерда, а також почув перекази про участь жителів містечка в польсько-козацьких війнах, зокрема – про героїчну загибель брацлавського полковника Данила Нечая. Болісні думки міг викликати в поета вигляд мальовничого села Серби (тепер Гонтівка Могилів-Подільського району), де польська шляхта закатувала уманського сотника Івана Гонту, одного з лідерів Коліївщини, якого поет оспівав у поемі «Гайдамаки». Час перебування поета в Кам’янці-Подільському зафіксовано мінімум у трьох документах. Так, 2 жовтня 1846 р. подільський архієпископ Арсеній надіслав київському генерал-губернатору Бібікову повідомлення про те, що він розпорядився сприяти Шевченку в його археографічній місії. 7 жовтня подільський губернатор повідомив про надання допомоги Кобзареві з боку адміністрації губернії. Третій документ – записи народних пісень подолян у альбомі самого Шевченка. Відомо, що від подільського фольклориста, учителя географії Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії Петра Чуйкевича він записав народну пісню «Ой Кармалюче, по світу ходиш». Цей запис зроблено рукою самого Чуйкевича. Місце й дата запису дописані почерком Шевченка: «Кам’янець, 1846 літа, 3 октября». [16, с. 70 – 71]. Цікаво, що в колективній монографії, яка вийшла друком під егідою Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, за факт перебування Кобзаря в Кам’янці-Подільському взято саме ці записи: «…3-м жовтня датований перший запис в альбомі, де рукою П.Чуйкевича чорнилом записано пісню «Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха…». П. Чуйкевич, учитель Кам’янець-Подільської гімназії, був на чотири роки молодший за Шевченка, закінчив 1843 року Київський університет. У червні того ж року поет познайомився з ним у Куліша, а потім не раз зустрічався у Костомарова. Притягався до слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства, але через брак доказів звільнений. Далі в альбомі рукою П. Чуйкевича записані ще дві пісні:

Ліна Концевич «На панщині пшеницю жала»

Ліна Концевич «Сім’я вечеря коло хати» «Зійшла зоря ізвечора, да й не назорилася» і «Ой Кармелюче, по світу ходиш…» [11, с. 134]. Першу пісню Тарас Шевченко використав у повісті «Близнецы» [15, с. 11 – 119] і «Прогулка с удовольствием и не без морали» [15, с. 208 – 326], останню – в поемах «Марина» [13, с. 101 – 108; 611 – 613] й «Варнак» [13, с. 72 – 76; 596 – 597]. Як бачимо, це єдині писемні факти, які підтверджують перебування Шевченка на території нашого краю. Хоча деякі дослідники наводять і четвертий факт –прижиттєвий портрет Тараса Шевченка, що зберігся у фондах історично-краєзнавчого музею в Кам’янці-Подільському [8, с. 31]. Апелюючи до творчості Кобзаря, можна привести ще один факт. Поза сумнівом, у Кам’янці-Подільському поет зацікавився старовинною твердинею над річкою Смотричем, у якій був ув’язнений Устим Кармелюк, один із центральних персонажів у його творчості («Меж скалами, неначе злодій» [13, с. 111 – 115; с. 616 – 618], «Ой, вигострю товариша» [13, с. 129; 627 – 628], «Варнак» [13, с. 72 – 76; 596 – 597]). До речі, словом «варнак» позначали людину, яка втекла з каторги або ж відбувала її. Устим Кармелюк, який за 11 років до приїзду Шевченка загинув від рук убивці Рутковського, шість разів утікав із в’язниць і заслань. Образ народного месника, якого Тарас Шевченко назвав у своєму щоденниковому записі від 20 травня 1858 р. «славним лицарем» [16, с. 187], також пов’язаний із його подільською місією. Привертає увагу ще такий, здавалось би, побіжний, однак незаперечний факт. На початку січня 1914 р., тобто через 68 років після поїздки Тараса Шевченка до Кам’янця-Подільського та через 53 роки після його смерті, до міської думи була подана заява за підписами 169 кам’янчан із вимогою відзначити сторічний ювілей Кобзаря. «Наше місто – Кам’янець, – зазначали вони, – справедливо є розумовим і культурним центром Поділля, на мові населення якого писав Т. Г. Шевченко, в цьому випадку не може бути виключенням і ми, що нижче підписалися, висловлюємо сподівання, Кам’янецька міська дума, визнаючи і цінуючи творчість Т. Г. Шевченка, який у свій час відвідав і наше місто (виділення моє. – Автор), гідним чином відгукнеться на ювілей» [3, с. 39 – 40]. Незважаючи на те, що царський уряд заборонив відзначати ювілею поета, сам факт перебування Кобзаря в Кам’янці, як бачи-

мо, міцно вкоренився у пам’яті української інтелігенції. На логічне запитання – чи малював Тарас Шевченко в Кам’янці-Подільському – Павло Зайцев відповів: «Психологічно неможливою річчю було б, щоб він не зрисував видів Кам’янця і пам’ятків тутешньої старовини» [7, с. 160]. На запитання, чому ж не збереглись малюнки, перший біограф Кобзаря Олександр Кониський відповів: «…бо праці його, зроблені тоді на Правобережній Україні, дякуючи великому недбальству комісії, а може, ще більш переполоху її, викликаному потім арештованням і засланням Шевченка, не тільки не побачили світу Божого, а здебільша просто невідомо де погибли» [9, с. 209]. Прикро, однак, що деякі дослідники, на зразок автора статті «У яку погоду блукав Шевченко по Поділлю?», дозволяють собі нехтувати очевидним: «На відміну від багатьох відомих дослідників життя і творчості Тараса Шевченка, котрі переконані, що Кобзар 1846 р. був на Поділлі, вважаю таку його подорож гіпотетичною і, читаючи праці тих маститих шевченкознавців, щораз більше схиляюся до думки, що на Поділлі Тарасові Шевченкові, на мій щирий жаль, бути не довелося» [2]. Не зрозуміло, що дає підстави Валентину Бендюгу стверджувати, «що Шевченкові не пощастило побувати на нашому прекрасному Поділлі», а з документів «можна достовірно довідатися лише про те, якою була погода на Поділлі у жовтні 1846 року» [2]. Як бачимо, подібні припущення ніякого реального ґрунту, окрім претензійних закидів, під собою не мають. За описами дослідників, зокрема, Миколи Дубини, автора книги «Шевченко і Західна Україна» [5], із Кам’янця-Подільського до Почаєва шлях Тараса Шевченка пролягав через села Дунаївці та Ярмолинці до міста Проскурова (сучасного Хмельницького) з дорожніми станціями Меджибіж, Летичів, Хмільник, Староконстантинів та Ямпіль. Імовірно, що дорогою Кобзар зупинявся в містечку Вишнівці, яке привабило його своєю багатою історією, і зробив ескіз замку з боку старого Вишнівця та призамкової церкви, яка служила родинною усипальницею князів Вишневецьких, а також змалював види самого містечка. До Почаєва Тарас Шевченко прибув у другій половині жовтня. У ті часи це було невелике містечко, яке, по суті, нічим не вирізнялося з-по-

Ліна Концевич «І буде син, і буде мати...»

Ліна Концевич «Кобзар» між інших, окрім Лаври, з якою і пов’язували його назву. Розпорядження генерал-губернатора Бібікова про те що, треба змалювати види Лаври, Тарас Шевченко виконав: «1. Почаївська Лавра з півдня. 2. Почаївська Лавра зі сходу. 3. Вид та околиці з тераси Почаївської Лаври (акварель з його підписом). 4. Внутрішній вигляд «Собору Почаївської Лаври» [18, с. 148 – 151]. Духовний світ Почаєва завжди вабив Кобзаря: ще перед поїздкою сюди він згадував про цю сакральну пам’ятку в поемі «Невільник» (1845) [13, с. 286 – 302; с. 712], а після відвідин у поемі «Слепая» (1848) [12, с. 207 – 233; 681 – 684] та повісті «Варнак» (1852 – 1854) [14, с. 121 – 151]. Наприкінці жовтня 1846 р. Тарас Шевченко виїхав із Почаєва до Крем’янця, де, очевидно, оглянув крем’янецький ліцей, заснований Тадеушем Чацьким і Гуго Колонтаєм. Оскільки крем’янецькі ліцеїсти брали активну участь у польському повстанні 1830 – 1831 рр., то під час приїзду художника до Крем’янця ліцей уже не діяв. Натомість у його приміщенні функціонувала духовна семінарія, яка з 1836 р. була переведена сюди з Аннополя. Досліджуючи історію та етнографією Подільської землі, Тарас Шевченко записував народні перекази, легенди, пісні, а також збирав відомості про архітектурні споруди й давні могили. Існує думка про те, що всі ці записи безслідно зникли у слідчих архівах після його арешту 1847 р. [1, с. 397]. Після повернення поета до Києва, Археографічна комісія організувала ще одну експедицію, однак Тарас Шевченко не взяв у ній участі (ймовірна причина – участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства). 1 березня 1847 р. його звільнили зі складу співробітників комісії: «Временная комиссия для разбора древних актов, имея в виду, что сотрудник комиссии Шевченко без всякого согласия Комиссии отлучился из Киева и по комиссии не занимается, определила: исключить его из числа сотрудников комиссии, с прекращением производившегося ему жалованья» [11, с. 91]. 4 квітня поета заарештували при в’їзді до Києва. Подорож на Поділля була невеликим фрагментом у мозаїці складної письменницької і людської біографії Тараса

Шевченка, однак природа, населення, історія та культура цього краю залишили глибокий відбиток у його творчості. Це засвідчує хоча б той факт, що навіть на засланні Тарас Шевченко зберігав записи з уст народу, зроблені ним під час перебування на Поділлі. Про це йдеться, зокрема, у формулярному списку про службу поета рядовим у лінійному оренбурзькому батальйоні № 5, де зазначено, що під час обшуку в квітні 1850 р. в нього знайдено «стихи и песни в двух альбомах на малороссийскому наречии, не его сочинения, а записаны им только как песни народные, во время бытности его в 1846 в Киевской, Каменец-Подольськой губерниях, которые рассмотрены в 3-м отделении и ему возвращены» [11, с. 233]. Творчий дух Тараса Шевченка

должен был я сказать в последствии» [15, с. 232]. Письменник із болем згадує «велетенські руїни палаців та замків на берегах Дністра», які «говорять про рабство і волю співвітчизників»: «Что говорят пытливому потомку эти... грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе. Бедная, малосильная Волынь и Подолия, она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах. А прекрасная, могучая вольнолюбивая Украина... своей славы на поталу не давала, ворога-деспота под ноги топтала и свободная не растленная умирала» [15, с. 267]. Звертаючи увагу на повсякденність подолян, Кобзар писав: «О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так

Дмитро Власійчук «Тарас Шевченко»

ніколи не розлучався з Поділлям, а набуті тут враження не раз відлунювали в його творах, насамперед у поемах «Меж скалами, неначе злодій» (1848), «Варнак» (1848), віршах «Ой виострю товариша» (1848), «Марку Вовчку» (1859), повістях «Варнак» (кінець 1853 – поч. 1854), «Художник» (1856), «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1857), а також у «Журналі» (1857 – 1858) та численних листах. Так, у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», художник Дармограй (псевдонім Шевченка-прозаїка) розповідає: «Нужно было мне съездить в Каменец-Подольский, я и Трофима взял с собой, а чтобы занять его чем-нибудь в дороге, я дал ему чистую тетрадь и велел записывать все, что случится во время дороги, начиная с названия почтовых станций, сел, городов, рек. Я был доволен своей выдумкой. Но кто проникнет зрячим оком непроницаемую тьму грядущею – со вздохом

богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но, увы! Земля ваша — как рай, как сад, насажденный рукою Бога-человеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братии» [15, с. 269]. Пам’ять про перебування Кобзаря на теренах нашого краю міцно вкоренилася у свідомості подолян і закарбувалася в назвах вулиць, кутків, сіл і селищ. Так, на території сучасної Вінниччини існує чотири варіанти шевченківських найменувань: Тарасівка, Шевченка, Шевченкове і Шевченківка. Всього у Вінницькій області понад 15 шевченківських топонімів: у Барському, Жмеринському, Іллінецькому та Теплицькому районах по два; Гайсинському, Калинівському, Могилів-Подільському, Немирів-

ському, Тульчинському, Хмільницькому й Чечельницькому – по одному. У Хмельницькій області нараховується 8 шевченківських назв у шести районах: по 2 в Ізяславському та Ярмолинецькому й по одному в Городоцькому, Кам’янець-Подільському, Славутському та Старокостянтинівському. На території Тернопільської області по одному топоніму є у Збаразькому та Підволочиському районах [4, с. 49]. Запропоноване дослідження є тільки начерком до осмислення багатогранної теми «Шевченко й Поділля», яка ще не вивчена до кінця й береже чимало цікавих відкриттів для майбутніх дослідників-шевченкознавців. ЛІТЕРАТУРА:

1. Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ-ХХ ст.: Історіографія. Бібліографія. Матеріали / Л. В. Баженов. – Кам’янець-Подільський, 1993. – 480 с. 2. Бендюг В. У яку погоду блукав Шевченко по Поділлю? [Електронний ресурс] / В. Бендюг / Режим доступу: http://h.ua/story/97893/. 3. Гаврищук А. П. Шевченківські дні 1914 року на Поділлі / А. П. Гаврищук, О. П. Григоренко // Т. Г. Шевченко і Поділля: Тези доповідей науково-практичної конференції, присвяченої 175-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. – Кам’янець-Подільський, 1989. – Ч. 1. – С. 39 – 41. 4. Гуньовський І. М. Ім’я Тараса Шевченка на карті Поділля / І. М. Гуньовський // Тези доповідей Дев’ятої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції 5 вересня 1990 р. – Вінниця, 1990. – С. 49. 5. Дубина М. Шевченко і Західна Україна / М. Дубина. – К.: Вид-во Київського університету, 1969. – 155 с. 6. Жур П. В. Дума про огонь / П. В. Жур. – Л.: Советский писатель, 1989. – 304 с. 7. Зайцев П. І. Життя Тараса Шевченка / Упор., комент. та іл. Ю. Іванченко; Передм. В. Шевчука; Худ. І. Динник. – К.: Мистецтво, 1994. – 352 с.

Ліна Концевич «Кобзар» 8. Зенюк М. А. Про перебування Т. Г. Шевченка в Кам’янці-Подільському / М. А. Зенюк // Т. Г. Шевченко і Поділля: Тези доповідей науково-практичної конференції, присвяченої 175-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. – Кам’янець-Подільський, 1989. – Ч. 1. – С. 30 – 31. 9. Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя / О. Я. Кониський. – К.: Дніпро, 1991. – 702 с. 10. Сергієнко Г. Я. Діяльність Т. Г. Шевченка у Київській археографічній комісії (1845 – 1847) / Г. Я. Сергієнко // Т. Г. Шевченко і Поділля: Тези доповідей науково-практичної конференції, присвяченої 175-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. – Кам’янець-Подільський, 1989. – Ч. 1. – С. 21 – 25. 11. Шевченко Т. Г. Документи та матеріали до біографії. 1814 – 1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. – К., 1975. – 432 с. 12. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 1: Поезія 1837 – 1847. – 784 с. 13. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 2: Поезія 1847 – 1861. – 784 с. 14. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 3: Драматичні твори. Повісті. – 592 с. 15. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 4: Повісті. – 600 с. 16. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 5. – 496 с. 17. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 6. – 632 с. 18. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів в десяти томах. – К., 1961. – Т. 7: Живопис, графіка 1830 – 1847. – Кн. 1. – С. 148 – 151. Текст доповіді озвучено на Міжнародній науковій конференції «Народні засади та образно-стильові системи спадщини Тараса Шевченка в контексті сучасних національно-культурних пріоритетів» 24 травня 2013 р. в Києві.

Дмитро Власійчук «І буде син, і буде мати...»

Аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України Вадим ВАСИЛЕНКО

СЦЕНАРІЙ

* На допомогу клубним працівникам

проведення урочистих зборів громадськості Вінниччини з нагоди відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка

«Уклін тобі, Тарасе, пророче наш великий» На екрані, на фоні загальноукраїнського логотипу до 200-річчя Т.Г.Шевченка з’являються титри: «200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка», «З святом Великого Кобзаря» ПРОЛОГ: ТАРАСОВІ СТОВПИ (Звучать позивні. На відеоекрані демонструється логотип свята, який згодом змінюється зоряним Чумацьким шляхом та фотофільмом “Чумаки”. Завіса повільно відкривається. Акапельно лунає старовинна чумацька пісня в обробці В.Тихоліза “Ой фортуно, ти небого”. По центру сцени − силуетні обриси чумаків на привалі - учасників народного аматорського студентського колективу “Маленький театр” та народного фольклорного гурту “Брати”. Поступово світло вихоплює постать малого Тараса та старшого з чумаків. Пісня стихає.)

Перший чумак: То кажеш, хлопче, йшов до залізних стовпів? Тарас: Ішов, та поки не дійшов... Перший чумак: Гадаєш, дитино, що хтось справді підпирає наше небо? Тарас: Та неодмінно підпирає. Самі, дядьку, поміркуйте, якби його ніхто не підпи-

рав, то воно б давно на землю впало. Другий чумак: Оце так додумався, справжній козак! Третій чумак: А гайда з нами чумакувати! Тарас: Ні, я ще малий, батько не відпустять... Четвертий чумак: А стовпи шукати відпустили? Тарас: Та я, направду зізнатися, у них і не питав. Четвертий чумак: Виходить, втік... Тарас: Не те що б втік, а так... Дуже вже цікаво було на ті стовпи, хоч в півока поглянути. А ви їх часом не бачили? Перший чумак: Ні синку, не довелося. Наші стовпи далеко. Ми − до них, вони − від нас і тільки край неба зоріє. Тарас: А я свої неодмінно відшукаю, ось побачите! Прощавайте! Другий чумак: Щасти тобі, хлопче! (Тарас прощається з чумаками, двоє з них ведуть хлопчика на авансцену. Акапельно лунає мелодія “Думи, мої...” Світло на сцені зникає. На екрані фотофільм “ Тарас Шевченко в автопортретах”.)

Дикторський голос: Чумаки, які відвезли малого Тараса назад додому, поставилися до його пошуків прихильно. Але чи могли вони подумати, що все життя він шукатиме стовпи, на яких тримається небо на нашій грішній землі? Він ті стовпи відкриє і покаже, що на них тримається людина і людський

світ. Він оспівав Любов і Красу, Добро і Правду, щоб ми зробили те своєю вічною піснею. (Промінь висвітлює постать Тараса, який з вузликом на палиці йде по центру сцени від задника, до авансцени.)

Тарас: Я знаю, залізні стовпи існують... Я всеодно їх знайду! Ось побачите!

(Звучить сопілка. Ближче до порталів з’являються білі стовпи. В залежності від технічних можливостей вони або «ростуть» вгору, або опускаються згори на площину сцени. Тарас підходить до першого стовпа, в якому висвітлюється силует дівчини. Вона “оживає” і виходить назустріч Тарасові).

Перша дівчина: І перший стовп - то є Любов До ближнього і до Вітчизни, Свята основа із основ, І ліки проти зла, трутизни... Тарас: Свою Україну любіть. Любіть її... Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть! (Тарас підходить до другого стовпа, в якому висвітлюється силует дівчини, яка“оживає” і виходить назустріч Тарасові).

Друга дівчина: А другий стовп - то є Краса. Що у мистецтві розквітає! Поглянь в блакитні небеса, Таких на світі більш немає! Тарас: Тече вода з-під явора Яром на долину.

Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явор молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють... (Тарас підходить до третього стовпа в котрому висвітлюється силует дівчини, яка“оживає” і виходить назустріч Тарасові.)

Третя дівчина: Добром є третій стовп землі, Добра в житті шукає кожний... Щоправда, у людській імлі Так легко заблукати можна! Тарас: Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчилася любить!

(Тарас підходить до четвертого стовпа, в котрому висвітлюється силует дівчини, яка“оживає” і виходить назустріч Тарасові.)

Четверта дівчина: Останній стовп, що втримав світ, Є Правда, що як сонце сяє... І хоч гіркий цей чесний плід, Та шляху іншого немає!

(Дівчата підходять до Тараса, утворюючи пластичну композицію по центру сцени).

Тарас: Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає.. І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя правда, І сила, і воля!

(Лунає мелодія “Заповіту”, сцена поступово заповнюється учасниками хору, учасники театралізації підходять до авансцени. В центрі стоять дівчата і Тарас. До мікрофонів підходять чумаки-читці)

Перший чумак: Опав росою на духовний голод І рідних піль, і планетарних крес. Його устами небеса глаголять, Рокоче він глаголами небес. Другий чумак: Нетлінний весь, бо плоть його - у слові, Що яр-зерном сурскає по сівбі. Він кожну мить являється в обнові, Щоб нас добром розбуджувать в собі. Третій чумак: Зоря його, немов повісна птаха, Летить, летить за межі світлові! І сходить вище шапки Мономаха Козацька шапка на крутій главі. Четвертий чумак: Кожух його теплом отави диха. Верба, злеліяна в добу глуху, Вросла в зеніт, немов зелена віха, На нашім тричі праведнім шляху. Другий чумак: Чумацький вус заврунився, як волоть. В криниці ока височінь дріма... Його устами немовля глаголить Сиріч глаголить істина сама. Перший чумак: Його ім’я калиновим уставом В папірус літ вписали журавлі... Глаголить він народними устами. Його устами, вдосвіта уставши, Народ себе глаголить на землі (Звучить пісня на сл.Т.Шевченка “Думи мої, думи мої...”).

Вихід ведучих. Ведучий: І знов тебе Шевченків біль болить, Ти на розпутті, наче тополина, на перехресті гомінких століть стоїш, моя бентежна Україно. Ведучий: Він тут, він на Поділлі, серед нас, У кожному рядочку, в кожнім слові – Поет, Кобзар, Пророк, святий Тарас, Провісник днів нових, добра й любові. Опускається інтермедійна завіса Ведучий: Доброго дня, дорога подільська родино! Великі поети вічні супутники свого народу і цілого людства. Таким вірним та благородним супутником на дорогах століть став для України – Тарас Григорович Шевченко, 200-річчя від дня народження якого відзначає у ці березневі дні світова спільнота. Ведуча: І як сказав наш земляк, письменник Михайло Стельмах «Поки наша планета буде намотувати на свою орбіту пряжу сонця і час, доти Тарас Шевченко буде сучасником її дітей». Ведучий: Шановні учасники зібрання! Урочисті збори громадськості Вінниччини з нагоди відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка оголошуються відкритими. Виконується Державний гімн України (Проводяться урочисті збори)

Ведучий: Розпочинаємо святковий концерт майстрів мистецтв та творчих колективів Вінниччини «Уклін тобі Тарасе, Великий наш пророче!» Піднімається інтермедійна завіса Ведуча: Сл. Тараса Шевченка, муз. Платона Майбороди, вокально-симфонічна кантата «Тополя». Виконують хоровий колектив та оркестр народних інструментів. Опускається інтермедійна завіса Ведучий: До вашої уваги поема Тараса Шевченка «Холодний яр». У всякого своє лихо, І в мене не тихо; Хоч не своє, позичене, А все-таки лихо, Нащо б, бачся, те згадувать, Що давно минуло, Будить бознає колишнє, Добре, що заснуло. Хоч і яр той; вже до його І стежки малої Не осталось; і здається, Що ніхто ногою Не ступив там, а згадаєш, То була й дорога З монастиря Мотриного До Яру страшного. В яру колись гайдамаки Табором стояли, Лагодили самопали, Ратища стругали. У яр тойді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом – Одностайне стати На ворога лукавого,

На лютого ляха. Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Чи сам заріс темним лісом, Чи то засадили Нові кати? Щоб до тебе Люди не ходили На пораду: що їм діять З добрими панами, Людоїдами лихими, З новими ляхами? Не сховаєте! Над Яром Залізняк витає І на Умань позирає, Гонту виглядає. Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона. Не славтеся царевою Святою войною. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу, і шкуру За отечество!... Єй-богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Гонту зневажає, Ледаче ледащо! «Гайдамаки не воины, Разбойники, воры. Пятно в нашей истории…» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб’є живе серце

За свою країну. Ви – розбійники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру. Ведуча: Сл. Тараса Шевченка, обробка Віктора Захарченка «Зоре моя вечірняя». Піднімається інтермедійна завіса Ведучий: Вітре буйний, вітре буйний, Ти з морем говориш, Де мій милий чорнобривий, Спитай синє море. Ведуча: Сл. Тараса Шевченка, муз. Віктора Захарченка «Вітре буйний». Опускається інтермедійна завіса Ведучий: Українська народна пісня в обробці Анатолія Авдієвського «Ой не пугай, пугаченьку». Піднімається інтермедійна завіса

Ведуча: В садах, у зорях – рідна сторона, Козацький край, Поділля героїчне, Земля Нечая, Гонти, Богуна, Оспівана краса і слава вічна. Ведучий: Хореографічна композиція «Тополя». Ведуча: Вокально-хореографічна композиція «Тарасова земля». - сл. Миколи Негоди, муз. Миколи Плашкевича «Тарасова земля» - сл. Тараса Шевченка, муз. Миколи Плашкевича «Наш отаман Гамалія». - Вокально-хореографічна композиція «Гомін сивих козацьких дібров». Опускається інтермедійна завіса Ведуча: На вулиці – музиченьки, Бандуристи грають, Сватай мене, козаченьку, Поки молодая. Ведучий: Муз. Віктора Власова, на вірші Тараса Шевченка «Утоптала стежечку». Ведучий: Свою Україну любіть Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть. Без оголошення. Монолог Тараса Шевченка. Читає актор театру на фоні колективу, який закритим звуком виконує мелодію пісні «Думи мої»

Тарас Шевченко: На вас я кинув слова свого тінь, На вас і сотню ваших поколінь Я вас не вчив, де ваші шлях і ціль. Сказав, що людство ви – не ржа, а сіль! Я мовив вам, що вічна боротьба Це ваша доля, ваше майбуття! Я дав вам шанс завзяття, блиск зіниць, Дав вашим воїнам відвагу й міць. У душах прищепив ненависть і любов... Розбурхав в жилах кров! Зітріть із душ ви братовбивства біль, Бо буде Божий суд і мій проклін. Сил не щадіть, вперед все йдіть, З моїм йдіть словом в круговерть століть! Піднімається інтермедійна завіса Ведуча: Від Вінниці тобі – низький уклін, Кобзарю наш, пророче наш великий, Від тих людей, що встали із колін Від тих, що стали вільними навіки. Ведучий: Сл. Юрія Рибчинського, муз. Олександра Осадчого «Шлях до Тараса» . Ведуча: Дзвенять пісні, в розмаї – прапори, І йде народ до тебе, а не маси! Ти бачиш нас з Чернечої гори, Ти бачиш все і чуєш все, Тарасе. Фінал: пісня «Україна». Вихід ведучих.

Ведучий: З Шевченком йти в майбутнє Україні, Над світом пломенить його зоря. Пшениця золота і небо синє, І всемогутнє слово Кобзаря. Ведуча: Шановні подоляни!!! Черпаємо сили та надії і в горі, і в радості із джерела Шевченкового духу. Ведучий: Бажаємо усім мирного неба, спокою і добра. Нехай Тарасове слово буде для нас усіх дороговказом!! Ведуча: І нехай нас усіх береже Бог! До нових зустрічей, до побачення! Заслужена артистка України Марія СКРИПНИК Голова циклової комісії режисерських дисциплін Тульчинського училища культури Любов ПРИЛИПКО В статті використані роботи Тетяни Дєдової (с. Клембівка Ямпільський район)

88 Тетяна Дєдова «Весілля»