Світлиця 1 (48) 2015р. by Вінницький обласний центр народної творчості

Добрим людям на здоров’я!

По всьому світу стала новина: Діва Марія сина родила, В ясла положила, сіном притрусила Господнього сина, – велично роздається на площі Героїв Небесної Сотні. Славу Богу даймо, весело співаймо, Святий Вечір на землі − чути з іншого кутка, на тім же майдані, де зібрались народні колективи зі всіх районів Вінниччини на ІІІ обласний фестиваль «Різдвяне диво». Жупанами, кожухами, терновими хустками розцвів центр Вінниці. І радість, і смуток відчувається в піснях, в святкових віншуваннях. Час такий – тривожний. Іде війна. Сини України стоять на східних рубежах, захищаючи свободу і незалежність. Скільки їх, тих, що життя віддали, як Ісус Хри-

Споконвіку в найтяжчі роки воєн і революцій, голодоморів і репресій, коли, здавалось, уже не до пісень і віншувань – українці колядували і щедрували в надії на краще. Як сподівались на добрий урожай, так сподівались на мир і спокій в рідній країні. Під бадьорі мелодії троїстих музик вирушаємо до «Плеяди», де завше проходить основне дійство фестивалю. Скільки нас, талановитих, співучих – показує ця різдвяна хода, барвиста, яскрава небуденна по своїй суті, не лише святешним одягом. Юрми вінничан вздовж центральної вулиці захоплено дивляться на різнобарвний гомінкий потік, цей урочий вияв нашого свята. Дивуються, підспівують, приєднуються до нас, щоб розділити радість народження Сина Божого, уславленого в різдвяних віншуваннях.

Фольклорний гурт «Вороновиця» Вороновицького МБК Вінницького району стос «за други своя», щоб колись воскреснути у пам’яті людській, щоб засіяне зерно мудрості зросло в людських душах. В полі, в полі плужок оре, Щедрий вечір, добрий вечір! Батько каже: «Ори, синку» Щедрий вечір, добрий вечір! – Ори, синку, цюю нивку, Щедрий вечір, добрий вечір! – Та й посієм пшениченьку Щедрий вечір, добрий вечір! – З колосочка – буде жменька…

Отак, із зіркою, з дідухами, йдемо через площу стражденного Василя Стуса, народженого в Різдво, який, ставши в Шевченків слід, прийняв муки за свій народ. Це теж різдвяна тема, майже біблейська історія новітнього часу. Заходимо в «Плеяду», де зустрічають нас майстри народної творчості – вертепами, різдвяними хлібами, кутею, та щирою душею. Виставки, з любов’ю сформовані майстрами Вінниччини – це душі відрада, це щедрівки і колядки, це різдвяні страви, це світлі, одухотворені обличчя земляків. Прикрашені світлиці з усіх районів Вінниччини перетворили «Плеяду» на справжню різдвяну казку. Ось два білосніжних янголи схилилися над вертепом у світлиці Хмільницького району. На столі – кутя, біля неї − зарумʼянені різдвяні хліби − хрести, книші та чудова трійця: Хазяїн, Василь і Маланка. Поряд з ними − зелена красуня-ялинка, прикрашена різдвяними оберегами. Крижопільський район створив маленький каз-

Учасники дитячого фольклорного ансамблю «Вербиченька» Томашпільського районного будинку дитячої творчості ковий світ: паперові та сплетені з ниточок янголятка та ягнята в оточенні лялечок-мотанок, славлять народження маленького Христа. Могилів-Подільський район, відомий майстрами витинанки, прикрасив свою світлицю величною витинанкою «Боже, Україну бережи», де янгол веде за ручку мале дитя-Україну, розправивши над нею крила, а навкруги − різнокольорові витинанки-сніжинки, коники і лялечки, змотані з ниток та рідкісні іграшки, зроблені з кукурудзяного листя. Кожна світлиця багата і гарна по-своєму. Тростянець – різдвяним печивом, пирогами, Погребище – зимовими сюжетами на картинах та різьбленим вертепом, Барський район – різдвяним печивом та чудовим дідухом, Тульчинський – соломʼяними павучками, виплетеними ніжними дзвониками

та ляльками мотанками. Гайсинщина – випеченою різдвяною зіркою та різдвяними стравами, Піщанський район – старовинними рушниками і традиційними хлібами, Оратівський район – ягнятками на сіні та старовинною керамікою. Між світлицями пишаються золоті красені-дідухи, котяться по сіну яскраві спогади літа – червоні яблучка та горішки, а над усим цим − різдвяні зірки. Намилувавшись досхочу різдвяними композиціями, ми заходимо у глядацьку залу. Дійство третього обласного фестивалю «Різдвяне диво» продовжується на сцені, де привітні господарі закликають щедрувальників «з двадцяти семи вулиць», бо вчора була Маланка, а нині – Василя.

Народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Демівчанка» Демівського СБК Чечельницького району

Світлиця Піщанського району Ой у полі при дорозі, Щедрий вечір, добрий вечір, Там Василько сіно косить, Щедрий вечір, добрий вечір З днів дитинства зайшла у святкову залу поезія щедрих вечорів з легким морозцем, з мальованими вікнами, із спомином про мамині духмяні пироги, що за ними навіть батька не було видно. Добрий вечір тобі, пане господарю! Радуйся, ой радуйся, земле, Син Божий народився! Перші колядники, гурт «Мокоша» віншує господарів, віншує нас усіх сильними і чистими молодими голосами, і з’являється образ доброї надії у суцвітті прекрасних облич но-

Господарі свята

вої України, яка пам’ятає своє коріння і плекає своє пісенне джерело. Пречиста Діва церкву збудувала, Радуйся, радуйся, небо, земле, веселися – Христос народився. А в перше віконце світить ясне сонце, А в друге віконце світять ясні зорі, Ангели співають, Христа прославляють… Це вже колядники з Мурованокуриловеччини, народний аматорський чоловічий вокальний ансамбль «Ліга» з різдвяними побажаннями. Ясне сонце і ясні зорі наших сподівань ще не раз осяватимуть сьогодні це урочисте дійство, даруючи радість землякам. Один за одним виходили щедрувальники з різних районів, міст і містечок, а особливо сіл Вінниччини, несучи подолянам тепло сердець у зимову днину: «П’ятківчанка» з села П’ятківка (Бершадський район), «Душі криниця» Вендичанського СК (Могилів-Подільський р-н.), «Подоляни» з Вівсяників (Козятинський р-н), «Демівчанка» (Чечельницький р-н), фольклорний ансамбль з Маркушів (Хмільницький р-н), «Подоляни» Бджільнянського СБК (Теплицький р-н.), весільний гурт «Дебют» (Піщанський р-н.), «Калина» Кіблицького СБК (Гайсинський р-н.), «Вербиченька» Лозівського СБК (Чернівецький р-н.), гурт Михайлівського СБК (Шаргородський р-н.), «Кумасі» Чагівського СБК (Оратівський р-н.), «Веселка» Талалаївського СБК (Погребищенський р-н.), «Капустянські переспіви» (Тростянецький р-н.), «Купавонька» Демидівського СБК (Жмеринський р-н.), «Вороновиця» (Вінницький р-н.). Всі вони, оці хлопці і дівчата, чоловіки і жінки зимовими вечорами ідуть від хати до хати в засніжених селах, щоб побажати миру і злагоди, доброго поліття, достатку

Народний аматорський фольклорний колектив «П’ятківчанка» П’ятківського СБК Бершадського району в домі. Раптом подумалось: а що, якби їх не було, і не дзвеніли б під вечірнім небом колядки і щедрівки, і пеленою забуття, як туманом, заволокло наш український простір?! Страшно навіть і уявити. А між тим, ми це вже пережили в радянську добу. Добре, що ще живі носії фольклору, добре, що ми, хоч пізно, а таки повернулись лицем до традиційної культури, в основі якої – народна пісня, що її не можливо підробити, але можна пізнати, записати, вивчити, щоб через роки безгоміння повернути колись вкрадене у народу оте пісенне багатство, бодай дещицю, та щоб подільське село не лише журилось дровами та бездоріжжям, а мало розраду у пісні. Слід сказати, що колективи міських і районних будинків культури – «Заграва» Ладижинського МБК, «Перевесло» Липовецького РБК, «Іллінецькі візерунки» Іллінецького РБК, колектив Немирівського РБК – які так гарно щедрували нині на нашій сцені, у ці дні «запрягають коника в сани» та й гайда по окружних селах, по місту, «щоб і городяни не забули, що Різдво йде, радість несе – Христос народився!» Приємним дарунком до свята став виступ представників польського товариства: зразковий аматорський хор «Молоде листя» з Бару виконав колядку «Тиха ніч» в майстерній об-

робці Л.Халабуди. Тішило, що молодь так активно взяла участь у нашому заході – студенти Тульчинського училища культури, Вінницького медінституту, колектив «Суцвіття» Крижопільської ШЕВ, чудовий фольклорний гурт «Мокоша» Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича та багато інших. Мабуть, кожен, хто слухав співочі гурти Вінниччини, піднімався всім єством над монотонністю буднів, над тривожною суєтою, над людською гризотою і досадою сьогодення, що в ньому осколком в душах ворушиться слово «війна». У таких незвичайних обставинах всі щедрівки і колядки звучали як молитва від кожного найменшого села про злагоду між людьми, про гідне життя українців. Традиційна культура на Вінниччині, осердям якої є народна пісня, постає перед нами у нових відрадних виявах, в суцвітті пісень, у велелюдді культурно-мистецьких акцій, в натхненні майстрів народної творчості, завдяки яким ми бачили нині чудові різдвяні композиції, в ентузіазмі молодих талантів, в урочих побажаннях «Різдвяного дива», що промовляють до кожного серця: Слава була, слава буде, Родженому радість буде, І нам на землі! Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

ПОКРОВИТЕЛЬ КУЛЬТУРИ Добрі звичаї мають більше значення, ніж хороші закони Тацит Публій Корнелій

-2014

рояви доброчинності в Україні існували здавна, переростаючи в традиції, що жили століттями. Багато меценатів були людьми багатими та освіченими. Їх глибокий внутрішній світ, незвичний світогляд сприяли тому, що людина творила добро від душі. Ці традиції залишаються чинними й сьогодні. І знову в залі Вінницького академічного музично-драматичного театру ім.М.Садовського зібралися представники культури з усієї області та покровителі мистецтва. «Покровитель культури-2014» − шоста обласна культурно-мистецька акція. В цьому році за значний внесок у розвиток культури села, зміцнення матеріальної бази закладів культури, підтримку талановитої молоді, творчих аматорських колективів, міжнародних та всеукраїнських культурно-мистецьких акцій, професійного музичного та театрального мистецтва відзначено 22 мецената, якими на потреби галузі культури було надано 7 млн.800 тис. грн. Активну добродійну діяльність провадять меценати нашої Вінниччини: Боримський Іван Арсеньович, Герой України, директор СТОВ «Промінь» с.Черепашинці Калинівського району. Впродовж року були виділені кошти на ремонт Заливанщинського сільського будинку культури та придбано сценічні костюми для учасників зразкової танцювальної студії «Лілея» Калинівського районного будинку культури. Загальна сума вкладених коштів становить 122 тис. грн. Пачевський Анатолій Мартинович, Герой України, директор ПП «Радівське» с.Радівка. Меценатом вкладено кошти на ремонт фасаду та внутрішніх робіт Радівського сільського клубу − 42 тис. грн. Постійно здійснюється фінансова підтримка творчих колективів району. Ратієв Сергій Володимирович, начальник УСБУ, генерал-майор. Завдячуючи працівникам Управління Служби безпеки України у Вінницькій області фондова збірка Вінницького обласного краєзнавчого музею поповнилась унікальними предметами старовини, колекцією холодної зброї ХVІ – поч. ХХ ст. країн Європи, Азії та Африки на суму понад 300 тис.грн.

Вітання від облдержадміністрації Вінніціуш Іванскі, голова ТОВ «Барлінек Інвест». У 2014 році ТОВ «Барлінек Інвест» безоплатно надано Вінницькому міському Центру художньо-хореографічної освіти для дітей та юнацтва «Барвінок» продукції на суму понад 300 тис. грн., а також фінансову допомогу на суму майже 50 тис. грн. Загороднюк Петро Федорович, директор ПП «Супрема» м. Вінниці. За ініціативи Петра Федоровича розпочато будівництво Центру розвитку дитини та лялькового театру, в будівництво яких вкладено понад 2 млн. грн. Юрчишин Петро Васильович, народний депутат Верховної Ради України, директор агропромислового комплексу АПНВП «Візит» Хмільницького району. За його благодійної допомоги проведено благоустрій прилеглої території Соколівського сільського будинку культури (поставлено бетонну огорожу, ковані хвірт-

Анатолій Гук ки, викладено алею тротуарною плиткою, висаджено дерева та кущі) та придбано музичну апаратуру на 55 тис. грн. Патратій Юрій Тимофійович, Джугастрянський сільський голова Крижопільського району. Проведено капітальний ремонт Джугастрянського сільського будинку культури та бібліотеки, впорядковано прилеглу територію. Здійснено капітальні ремонти пам’ятника та могил загиблих воїнів. Загальний внесок у розвиток культури становить більше 492 тис.грн. Сандул Віктор Іванович, голова фермерського господарства «Нива-С» с. Гонората Ора-

тівського району. Протягом року здійснено капітальний ремонт, проведено заміну вікон, встановлено пічне опалення Гоноратського сільського клубу-бібліотеки, здійснено поточний ремонт та оновлено галузевий ресурс Лопатинського сільського клубу, Скибинського сільського клубу, Фронтівського сільського будинку культури. Фінансова допомога закладам культури Оратівського району складає 442 тис. грн. Струсевич Петро Павлович, голова фермерського господарства «Велес Віта» с.Попелюхи Мурованокуриловецького району, який постійно надає значну фінансову підтримку для розвитку та ремонту закладів культури Попелюхівської, Роздолівської, Вищеольчедаївської сільських рад. Здійснювалась передплата періодичних видань та проведення сільських масових заходів. Також в селі Біляни побудовано церкву, яку було відкрито у листопаді місяці цього року. В цілому на благодійну діяльність меценатом спрямовано більше 320 тис. грн. Гладкий Андрій Анатолійович, голова фермерського господарства «Геліос П-А» с.Рогинці Хмільницького району. Проведено ремонт фойє Рогинецького сільського клубу. Гіренко Галина Йосипівна, заступник генерального директора концерну «Поділля». Більш ніж шість років активно підтримує реалізацію Міжнародного фестивалю ім.П.І.Чайковського та Н.Ф.Фон Мекк. Врещ Віталій В’ячеславович, керівник фермерського господарства «Копіївський лан» с.Копіївка Іллінецького району. Впродовж 2014 року проведено ремонтні роботи в Копіївському будинку культури. Здійснено ремонт прилеглої території, ремонт глядацької зали, замінено вікна на енергозберігаючі та придбано музичну і звукопідсилюючу апаратуру. Всього освоєно 129 тис.грн. Є спонсором багатьох культурно-мистецьких заходів сіл Копіївка, Іванівка та смт.Дашів Іллінецького району. Айрапетян Мартин Шекспірович, дирек-

Вітання покровителям від мистецьких колективів

тор приватного підприємства «Дружба народів» с. Лучинчик Мурованокуриловецького району. Протягом року Мартин Шекспірович надав значну допомогу, як для підтримки воїнів АТО, так і для закладів культури Лучинчиківської територіальної громади: придбання музичної апаратури, заміна вікон для Лучинчиківського СБК, придбання періодичних видань, літератури, меблів для сільської бібліотеки. На розвиток закладів культури виділено 97 тис.грн. Сіренко Олександр Васильович – голова селянського фермерського господарства «Зірка» с. Малинки Погребищенського району. За його кошти здійснено ремонти, замінено вікна, двері на металопластикові, облаштовано прилеглу територію Малинківського сільського клубу, Педосівського СБК та бібліотеки. Загальна сума вкладених коштів у заклади культури району становить 90 тис. грн. Щербич Іван Федорович − керівник фермерського господарства «Щербич» Літинського району. При фінансовій підтримці було здійснено косметичні ремонти в Івчанському, Кожухівському СБК, Кусиковецькому сільському клубі-бібліотеці, Микулинецькому сільському клубі, придбано будівельні матеріали для ремонту в Кулизькому сільському клубі, проведено ремонт покрівлі Багриновецького СБК, придбано сценічні костюми для зразкового аматорського колективу спортивно-бального танцю «Шанс». Впродовж 2014 року меценат надав 60 тис. грн. Семенюк Володимир Анатолійович – прокурор Жмеринського району та Семенюк Олександр Анатолійович – директор Рахнянського паливного підприємства, підпорядкованого «Вінницяоблпаливо» Шаргородського району. Брати Семенюки надали благодійну допомогу в розмірі 60 тис.грн.на видання книжки «Рахни-Лісові – яблунева перлина Поділля».

Іван Щербич (праворуч)

Павло Марущак Демченко Михайло Іванович − засновник ПП «Демченко», Віце-президент Вінницької обласної асоціації перевізників, член громадської ради при «Укртрансінспекції». Меценатом надано закладам культури Вінницького району спонсорської допомоги на загальну суму 58 тис. грн. Проведено ремонт актової зали та придбано костюми для Сосонського СБК, надано допомогу у придбанні призів та подарунків на проведення культурно-мистецьких заходів, транспорт для перевезення творчих колективів для участі в обласних та районних культурно-мистецьких заходах. Марущак Павло Григорович – директор ТОВ Устянське Бершадського району. Протягом багатьох років піклується про зміцнення матеріально-технічної бази закладів культури сіл Устя та Лугова: придбання музичнихих інструментів для духового оркестру, сценічних костюмів для чоловічого та жіночого вокальних ансамблів. Проведено ремонтні роботи в Устянському та Луговацькому закладах культури. Ініціатор проекту «Моє село – моя родина» по відродженню історичного минулого Устянської територіальної громади. Виділив кошти на ремонт приміщення сільського громадського музею. Сума спонсорських коштів становить понад 40 тис. грн.

Щелинський Олександр Єгорович – директор ТОВ «Арчі» Козятинського району. Спонсор надає значну допомогу Самгородоцькому СБК, Михайлинському сільському клубу, Самгородоцькій дитячій музичній школі, Йосипівському СБК та бібліотеці на ремонти, на придбання сценічних костюмів, транспортні витрати танцювальним ансамблям «Зірки Арчі», «Непосиди», чеському народному фольклорно-етнографічному ансамблю «Студанка». У 2014 році меценатом було виділено для закладів культури району 65 тис. грн. Петренко Сергій Миколайович – директор ПСП Агрофірма «Нападівська» с.Нападівка Липовецького району, який сприяє покращенню матеріально-технічної бази Нападівського сільського будинку культури та бібліотеки. За його кошти проведено ремонтні роботи у сільському будинку культури, придбано меблі у бібліотеку. Меценат надає матеріальну та фінансову підтримку для організації поїздок на фестивалі і конкурси. Загальна сума благодійних коштів складає 40 тис.грн. Федоренко Тетяна Тихонівна – генеральний директор ТОВ «Курланд» Жмеринського району. Постійно надається благодійна допомога сільським радам (заключені соціальні угоди), закладам культури, дитячим садочкам, школам, територіальним громадам Жмеринського району, православним церквам, громадським організаціям. 27 тис. грн. Гук Анатолій Ілліч – міський голова м.Гай-

сина. За рахунок спонсорських коштів проведено капітальний ремонт фасаду кінотеатру «Мир», впорядковано прилеглу територію та встановлено освітлення цього закладу. Також впорядкована територія районного будинку культури та підключено освітлення у вигляді українського прапору, встановлено дитячий майданчик в парку культури та відпочинку ім. Б.Хмельницького, закуплено виставкові вітрини для краєзнавчого музею Гайсинщини. Сума коштів, виділена на потреби культурної сфери, становить біля 260 тис.грн. Вітаючи меценатів, які отримали заслужене визнання, заступник голови облдержадміністрації – директор департаменту освіти і науки ОДА Ігор Івасюк зазначив: «Напередодні новорічних та різдвяних свят традиційно підводять підсумки року, що минає. Сьогодні ми відзначаємо людей, які мають добрі, розумні, щедрі серця. Ті, хто причетні до меценатства і благодійництва, підтримуючи культуру, освіту, мистецтво, створюють для інших маленькі дива. Тож нехай ці дива повертаються до них сторицею, адже перемоги країни кують не тільки на полі бою – їх здобувають духовно багаті люди». Знову відкрито нові імена, які впишуться в історію українського доброчинства. І ми сподіваємося, що такі заходи матимуть своє гідне продовження.

Петро Струсевич

Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

НАЧЕ СВІТЛО ВІЧНОЇ ЗОРІ До 100-річчя від дня народження Марії Руденко

снує серед дотепників така поговірка, що місто здебільшого постачає світові відомих футболістів, а село – митців, тобто людей з образним мисленням і золотими руками. Якась загадкова аура притаманна селу Слобода-Яришівська, що в Могилів-Подільському районі на Вінниччині. Адже тільки у минулому ХХ – му столітті тут народилися і жили три унікальні творчі особистості. Це академік, шевченкознавець Василь Щубравський, котрий зробив вагомий внесок у дослідження творчої спадщини Великого Кобзаря. А ще − дві унікальні художниці з народу – малярка Фросина Онисько і витинальниця з паперу Марія Руденко. Саме про Марію Авксентіївну Руденко хочу розповісти докладніше, адже протягом лютого цього року громадськість Вінниччини відзначала 100-літній ювілей від дня її народження. Свою життєву ниву сільська вчителька засівала добірним золотим зерном народної мудрості, глибокої духовності. І була вона всесильною хранителькою своїх духовних ланів. Однак, доля посилала і численні прикрощі, що гострими колючками ранили чутливу душу. Усі тяжкі випробування, котрі лягали брилами на плечі селян, не обминали і родину Авксентія та Ганни Мельників, у якій зростала Марійка. Це і буремні події жовтневого більшовицького перевороту, котрий простий трудящий люд спочатку сприймав як довгоочікуване визволення від панського гніту. І розруха громадянської війни. І сталінські репресії, в круговерті котрих був забраний від родини і безвинно убієнний батько…

Довго молодій вчительці Марії Мельник доводилося носити страшне тавро дочки «ворога народу». Навіть заміжжя з червоноармійцем- прикордонником Петром Руденком їй наче дарувалося командуванням застави як виняток, бо Марія була дівчиною товариською, вміла згуртувати біля себе і малих, і дорослих. А що вже пісень знала! В сім`ї усі були співучими. До революції співали в церковному хорі, котрим керував учень самого Леонтовича Григорій Гриневич. Коли вже Марія Авксентіївна вчителювала, то всерйоз зайнялася збиранням фольклорних скарбів серед жителів своєї Слобідки, а згодом радіус пошуків розширився на сусідні села, райони. Вона також керувала хоровими колективами – і при клубі, і в школі. Товсті зошити змережувались записами пісень, колядок, щедрівок,гаївок. Марія Руденко з усіма подробицями відтворила обряд подільського весілля. Цей сценарій увійшов до золотого фонду інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського при Національній академії наук України. Там же зберігаються десятки зошитів із зібраними нею скарбами народної творчості. Відрадно, що все це збиралося не для того, аби прославитися десь у столичних наукових колах. А насамперед, щоб люди не забували і співали. Але ж чимало науковців-фольклористів послуговувались отими скарбами. Часом з дозволу Марії Авксентіївни, а часом – безцеремонно, без її відома присвоюючи собі віднайд е н е н е ю .

Марія Гоцуляк Але всі в один голос обіцяли, що це буде видано-перевидано. Обіцяли, «вискубували» потроху для своїх кандидатських і докторських, а вона так і не дочекалась омріяного збірника чи альбому. Одна втіха – це її дітище – фольклорного-етнографічний ансамбль «Горлиця». Створила його Марія Руденко в 1962-му році з голосистих сільських жіночок. Ансамбль не тільки вдихнув нове життя у зібрані нею пісні, але й значно збагатив репертуар. Адже тепер кожна жінка з колективу намагалася внести щось своє. Понад три десятиліття незмінно керувала ансамблем Марія Авксентіївна, за, що й отримала серед людей ім`я «Горлиця». І одну з нововідкритих малих планет вчений Кримської обсерваторії Микола Черних назвав Горлицею – на честь нашої землячки.

Мабуть, душа подільської Берегині має втіху на небесах від того, що ансамбль її, у який вкладала всі сили і любов, вже 53 роки радує людей своїм соковитим співом, що тримає його «на плаву» ще одна унікальна співачка Зінаїда Багрій і, звичайно, завідуюча сектором культури і туризму райдержадміністрації Лариса Хухлей, котра всіляко сприяє збереженню цього найстаршого на Вінниччині народного колективу. Ми лише поверхово торкнулись теми фольклорно-етнографічної діяльності заслуженого працівника культури України, лауреата премії ім.Павла Чубинського М.А.Руденко. Тепер маємо згадати ще одну грань її душі – це декоративно-прикладне мистецтво: вишивка, настінний розпис і, зокрема, витинанка. Саме з легкої руки Марії Руденко з Слободи-Яришівської і Олександра Салюка з с. Саїнки на Могилів-Подільщині піднявся потужний сплеск інтересу до старовинного рукотворного дива наших предків – паперової прикраси – витинанки. Служила вона багатьом поколінням і як оздоба для житла, і як оберіг. В дитинстві Марійка стежила за вправними руками бабки Одарки, котра майструвала витинанки і приклеювала їх то на комин печі, то на стіни попід образами. Пробувала й собі щось витинати. А розкішна подільська природа їй служила взірцем – ось квіти ромашки, ось дзвоники, а вгорі – розкішне суцвіття бузку. І так усе те хотілося дівчинці перенести на дефіцитний в той час папір! За дорослими клопотами – вчительство, виховання дітей (а їх в Руденків зростало четверо), за активною громадською діяльністю загубилася десь та жива іскорка творчої роботи

Перший склад ансамблю «Горлиця», в центрі - Марія Руденко

з папером. А от коли пішла Марія Авксентіївна на пенсію, то згадала свою дитячу забавку і почала повертати витинанку з забуття. Поки руки могли тримати ножиці, а очі бачити (хоч і через об`ємні лінзи окуляр), творила вона свій ажурний дивосвіт, називаючи ті роботи тепло і ніжно: «Бабусина квітка», «Зашуміла ліщина», «Садова доріжка», «Два півники», «Сонячні квіти», «На віночок фіалочок рвала». Сотні або й тисячі розлетілись по світу. Знають і шанують ці диво – картинки в Канаді, Польщі, Білорусі, Росії, Болгарії та інших країнах. Та, дякувати Богу, основНародний аматорський фольклорно-етнографічний на частина робіт збереглася ансамбль «Душі криниця» Вендичанського СБК Могилівв домашньому музеї Марії Подільського району Авксентіївни, а після її відходу в засвіти у 2003 році стала основною канвою для створення в Могилеві воді земляків і гостей − найвідоміших в Україні – Подільському нового мистецького закладу – майстрів витинанки. Ці свята були започатковарайонного музею етнографії та народного мис- ні в її честь. Згодом, у 2011-му вони переросли тецтва ім. Марії Руденко. 12 років цей музей у міжнародні! А ще стане пам’ятним в немеркбереже і пропагує унікальнучій біографії М.А.Руденко ну творчу спадщину однієї з 2015 рік – рік її 100 – літнього провідних в Україні постатей ювілею. З великим пошанунаціональної культури і духованням відзначався він як в вності. Слободі-Яришівській, так і в Ще за її життя до барвистої музеї етнографії та народного садиби Руденків збиралися на мистецтва ім.Марії Руденко гостину десятки, сотні шау Могилеві-Подільському, а нувальників. Одним із знатакож у Вінниці. Скільки щикових було І Всеукраїнське рих спогадів про ювілярку, свято витинанки, організоваскільки провідних фольклорне Міністерством культури і но-етнографічних колективів, обласним центром народної скільки барвистих виставок з творчості в 1993 році. В оревитинанками! Тож під час уроолі слави, заквітчана вінком з чистостей було ще раз утверцілющих трав і весняних квітів ішла старенька джено істину, що людина, котра все життя слувчителька – майстриня через усе село в супро- жила безкорисливо своєму народу – безсмертна. Вона залишила по собі такий скарб, котрого вистачить на багато-багато поколінь – і для наслідування, і для роздумів, тобто для осмислення невичерпних можливостей однієї людини в суспільстві. Наче світло вічної зорі, надихає нас цей приклад гуманності й самопожертви. Девізом нашої Берегині і життєвим кредо було – світити людям до останнього подиху. Директор музею етнографії та народного мистецтва ім. Марії Руденко, Марія ГОЦУЛЯК Народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця»

Співає Поділля Леонтовича 12 грудня 2014 року концертна зала Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича гостинно приймала учасників обласного мистецького проекту «Співає Поділля Леонтовича», який вже традиційно щорічно проводиться на Вінниччині

етою цього заходу є вшанування пам’яті видатного композитора-земляка та популяризація хорового мистецтва Поділля. Творча спадщина Миколи Дмитровича Леонтовича (13.12.1877 – 23.01.1921 р.р.) – надзвичайно яскраве і самобутнє явище не лише в українській, а й у світовій хоровій музиці. Він стоїть в одному ряду у галереї таких видатних діячів української національної культури, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко. Основою творчого доробку М.Д.Леонтови-

Станіслав Людкевич сказав: «… коли б Леонтович не написав нічого більше … крім «Щедрика», «Дударика», «Ой пряду, пряду», «Гри в зайчика»…, то і тоді його значення в історії української хорової музики було б раз і назавжди запевнене». Життєвий і творчий шлях видатного композитора тісно пов’язаний з Вінниччиною, Поділлям. І де б не працював Леонтович – скрізь він організовував оркестри і хорові капели. Знаковою в контексті вище викладеного є творча доля народної аматорської хорової капели імені М.Д.Леонтовича Тульчинського районного

Хоровий колектив Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича

ча є українські народні пісні, весь він – органічний вияв співучої поетичної душі українського народу. І річ не лише у тім, що переважна більшість його творів побудована на конкретних фольклорних зразках. Леонтович глибоко відчув образне багатство подільської народної пісенної культури і тонко, неповторно відобразив її у формі вокально-хорової мініатюри. Автор численних обробок українських народних пісень, серед яких «Дударик», «Щедрик», «Пряля», «Піють півні», «Козака несуть», оригінальних хорових творів «Льодолом», «Літні тони», «Моя пісня», незакінченої опери «На русалчин Великдень», композитор зумів проникнути в глибини національного мелосу і поезії, розкрив дух, характер і картини побуту свого народу, як ніхто інший із його попередників і сучасників. Про яскраву індивідуальність Леонтовича як самостійного майстра хорової мініатюри, видатний український композитор

будинку культури. Створена Леонтовичем при жіночому єпархіальному училищі, капела, яка незабаром відзначатиме своє 95-річчя, і донині є окрасою культурно-мистецьких заходів міста та області, а своєю творчістю продовжує славні традиції хорового співу, які були закладені талановитим композитором-земляком. Пам’ять про Миколу Дмитровича Леонтовича гідно поціновується вдячними земляками. В містах Вінниці, Немирові, Тульчині встановлено пам’ятники композиторові, у селі Марківці Теплицького району та в Тульчині діють музеї М.Д.Леонтовича. Його іменем названі вулиці, ім’я композитора з честю носить Вінницьке училище культури і мистецтв. Пам’яті М.Д.Леонтовича приурочені традиційні мистецькі свята і фестивалі: «Криниця Леонтовича – пісенне джерело» (Теплицький район), «В серці вічно Леонтовича пісні» (Немирівський район), «Хорові асамблеї Леонто-

Зразковий хоровий колектив Вінницької ДМШ №1 вича» (Вінниця), обласний мистецький проект в якому, як і в попередні роки, прозвучав не«Співає Поділля Леонтовича». вмирущий «Щедрик». Створений у 1914 році, Ось і цього року, напередодні 137-ї річниці «Щедрик» вперше був виконаний у 1916 році від дня народження композитора, знову заві- хоровою капелою під керівництвом Олексантало свято до Вінниці, в училище культури і дра Кошиця. Завдяки О.Кошицю «Щедрик» помистецтв імені М.Д.Леонтовича, де вінничани, чули за кордоном. Давня українська щедрівка студентська молодь мали змогу насолодитись полюбилася європейцям і нині вони стверджумистецтвом хорового співу під час проведення ють, що це їхня «Колядка дзвонів». А ми, украчергового обласного мистецького проекту. їнці, маємо пам’ятати, що крила «Щедрикові» Цьогорічний захід відбувся за участі твор- для польоту світами дав наш земляк – подолячих колективів диригентського хорового від- нин Микола Леонтович. Скільки років поспіль ділу училища, дитячих хорів міста Жмеринки, лунає «Щедрик», а щоразу душа злітає до неГайсинської ДМШ, Вінницької ДМШ №1 та бес, тільки-но прозвучить перша фраза заспіву: кращих народних аматорських хорових колек- «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластивів Вінниччини, серед яких славетна хорова тівочка». капела імені М.Д.Леонтовича Тульчинського І знов подільська ластівка щебече, РБК, камерний хор «Первоцвіт» Соболівського І знов щедрує «Щедрик» всій рідні, СБК Теплицького району, хорова капела «ВідЙ Микола Леонтович в щедрий вечір луння» Томашпільського РБК, хорова капела Усіх нас чує в рідній стороні. Немирівського РБК, хоровий колектив агроЖ.Дмитренко фірми «Ольгопіль» Чечельницького району, Нині «Щедрик» прозвучав у вишуканому хоровий колектив української пісні «Зорецвіт» професійному виконанні студентського хороХмільницького РБК, хор Тростянецького РБК, вого колективу Вінницького училища під керівхоровий колектив Оратівської ДМШ та хори ництвом талановитого диригента-хормейстера працівників культури Вінницького і Чечель- Ольги Бабошиної. Майстерний спів хору задав ницького районів. високий піднесений тон цьому заходу. СхвиА розпочалось свято урочистим прологом, льовано вітаючи учасників, начальник управління культури і туризму облдержадміністрації Марія Скрипник, директор Обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун, директор Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича Станіслав Городинський, наголосили що творчість Леонтовича, його внесок у збереження і творче переосмислення пісенного ф ол ь к л о ру Поділля мають неоціНародний аматорський камерний хор Немирівського РБК

ненне значення. Підтвердження цьому – наш щорічний мистецький проект, цей своєрідний пісенний марафон, який об’єднує професійні та аматорські хорові колективи і увіковічнює пам’ять видатного композитора-земляка. Зокрема, Тетяна Цвігун підкреслила, що неабияке значення має участь у проекті студентських та дитячих хорових колективів. Адже саме молодь продовжуватиме славні традиції хорового мистецтва на Вінниччині. Розпочали концертну програму заходу творчі колективи училища культури і мистецтв. Цього разу на суд глядача була представлена вокально-хорова композиція «Пори року» у виконанні лауреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів – хорового колективу і вокальних ансамблів «Бревіс», «Перлина», «Мальви». Яскравого колориту у виступ цих колективів додавав вдало підібраний відеоряд із фрагментами народних обрядів календарного циклу та світлинами Миколи Леонтовича. Самі ж колективи у свій академічний виступ майстерно вплітали моменти театралізації та етнозамальовки. Особливої барви до хорового звучання додавали партії ударних інструментів, окарини та сопілки. Тож все це разом захоплювало свіжістю гармоній, проникливістю виконання та енергетикою молодості. Щороку ці колективи беруть участь у нашому спільному проекті і кожного разу представляють нові програми, вражаючи бездоганним ансамблем, виразним фразуванням, професійною довершеністю виконання. Низький уклін викладачам – керівникам творчих колективів Ользі Бабошиній, Ярославу Кушці, Тетяні Драченко, Ользі Мартиновській, які, щоденно шліфуючи виконавську майстерність, домагаються високопрофесійного звучання і виступами своїх колективів стверджують невмирущість української пісенної душі. Порадували цього разу і виступи дитячих хорових колективів Вінницької ДМШ №1, Гайсинської ДМШ та міста Жмеринки (керівники Ганна Гапоненко, Світлана Колосовська,

Любов Діденко). Майстерне виконання творів світової хорової класики Г.Ф.Генделя, Й.С.Баха хором Вінницької ДМШ №1 змінювалося хоровими мініатюрами М.Леонтовича та творами сучасних українських композиторів Б.Фільц, І.Поклада, В.Гогенко. ніжні дитячі голови звучали настільки гармонійно і злагоджено, що здавалося, ніби співають ангели на небесах. Естафету свята продовжили народні аматорські хорові колективи Вінниччини. Варто відзначити, що кожен із цих колективів – особливі із своєю манерою виконання та стилістичним багатством. Хорові колективи працівників культури Вінницького району, Оратівської ДМШ, Тростянецького РБК, «Зорецвіт» Хмільницького РБК, агрофірми «Ольгопіль», щоразу гідно представляють програми своїх виступів. Кожен із цих колективів вражав гармонійним поєднанням сценічної культури та високим рівнем виконавської майстерності. Обробки керівника хору Вінницького району Ігоря Кочурського захоплювали не лише своєю довершеністю, а й тим, як вміло І.Кочурський використовує фольклорні скарби Поділля. Тому так проникливо прозвучали мініатюри «Ой роде мій» та козацька «Ой над яром глибоким». Особливо трепетно, у м’якій манері супроводжував соло Вікторії Пшеничної хоровий колектив Оратівської ДМШ. Керівник хору Іван Гнатюк домігся у хористів такого звучання, що вони наче не співали, а вирізьблювали ту дощечку, по якій ходила Насточка, виглядаючи милого… Хор української пісні «Зорецвіт» натхненно виконав твір свого талановитого керівника Василя Коцулима на вірші місцевого Хмільницького поета Михайла Громова «Кобзар навіки з нами», склавши шану нашому українському пророку Тарасу Шевченку. А як прозвучала у виконанні цього колективу українська народна пісня в обробці В.Коцулима «Ой у полі грушечка»! Куплетно-варіаційна форма де – що не куплет – то нова варіація, та ще й з модуляціями – і проста лірично-побутова пісня, як

Вокальний ансамбль «Мальви» Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича

Народний аматорський камерний хор Соболівського СБК Теплицького району із маленького пуп’янка розцвітає прекрасна квітка, виросла у хоровий твір із елементами народної підголоскової поліфонії та складним драматургічним розвитком. Хоровий колектив Тростянецького РБК (керівник Олена Панчук) порадував глядачів авторськими творами нашого земляка із Краснопілки Гайсинського району Михайла Косенка «Село, серцю миле» та «Материнська доля». Адже раптом згасло світло і на сцену із запаленими свічками вийшов Ольгопільський хор, виконуючи молитву українських козаків «Ой Боже, Боже, зглянься на нас». Істинно говорив незабутній Павло Муравський: «Який керівник, такий і хор». Талановита Валентина Футимська щоразу представляє не виступ хору, а театралізоване дійство справжнього театру пісні. То ж наступний твір – українська народна пісня в обробці Олександра Стадника «Ой Морозе, Морозенку» із вокалізом та молитвою в середній частині, − звучав як гімн незнищенному українському духові. Порадував рівнем виконавської майстерності і народний аматорський хоровий колектив працівників культури Чечельницького району, який вперше взяв участь у заході обласного рівня. Злагоджено прозвучали у їхньому виконанні обробки О.Стадника на вірші Т.Г.Шевченка «За байраком байрак» (соліст Олександр Ковтун) та «Їхали хлопці, три запорожці». Відчувається копітка робота керівника колективу Ніни Трачук над ансамблем та культурою виконання, артистизмом та оригінальним трактуванням творів із використанням партії ударних інструментів, що додавало особливого забарвлення загальному хоровому звучанню. Свято продовжили народні аматорські хорові колективи, які працюють в академічній манері. Камерний хор «Первоцвіт» Соболівського СБК Теплицького району під керівництвом обдарованого хормейстера справжньої сподвижниці хорової справи Наталії Колісник майстерно виконав давню колядку, опрацьовану М.Леонтовичем, «Що то за предиво». Вона перенесла нас у щасливе дитинство і наблизила до різдвяних свят. Також майстерно прозвуча-

ли твори Г.Давидовського на вірші Т.Шевченка «Учітеся, брати мої» та О.Легкого «Витай, Ісусе». Можна тільки порадіти, що у сільському будинку культури, за багато кілометрів від обласного центру, є талановиті музиканти і аматори, які пропагують високу культуру хорового співу! Ці ж слова можна віднести і до хорової капели «Відлуння» Томашпільского районного будинку, яким беззмінно керує ветеран галузі культури та освіти Марія Іванівна Дейдиш. Ця жінка, безмежно залюблена у свою професію, впродовж багатьох років прищеплює своїм хористам (а це люди переважно без музичної освіти) любов до хорового співу, на кращих зразках світової та української хорової класики навчає їх співати в академічній манері. Цього разу капела «Відлуння» потішила глядачів виконанням оригінального твору М.Д.Леонтовича «Легенда». І як майстерно перевтілилися хористи в інший характер, коли колоритно заспівали українську народну пісню в обробці Є.Козака «Ой там за Дунаєм»! Відчувається тісний творчий контакт між диригентом і колективом, що позитивно відбивається на якості виконання творів. Культура звуковидобування, ідеальний ансамбль, вдало підібраний репертуар – всі ці якості вирізняли хорову капелу Немирівського району будинку культури. Цей творчий колектив був створений у 80-х роках минулого століття талановитим хормейстером, музикантом, композитором Костянтином Прокоповичем Семеновим. Капела переживала у своїй творчій діяльності періоди і розквіту, і занепаду. Приємно, що нині, з приходом талановитого хормейстера Олени Євтушенко, у колективу відкрилось нове дихання, він почав звучати злагоджено. Все це ми мали змогу спостерігати, слухаючи у його виконанні хорові твори Миколи Леонтовича «Зашуміла ліщинонька», Агафангела Давидовського «Богородиця» та оброб-

Керівники хорових колективів

ку О.Заставського «Кличе мати сина». І знову, вкотре на обласній сцені – народна аматорська хорова капела імені М.Д.Леонтовича Тульчинського районного будинку культури! Нині капеляни під керівництвом залюбленої у хорове мистецтво Любові Грушко особливо майстерно виконали сцену гадання із музичної картини «Вечорниці» П.І.Ніщинського, до драми Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля», а також твори М.Д.Леонтовича «Гей ви, стрільці січовії» та «Святий Боже». Кожен виступ цього славетного колективу вражає своїм професійним піднесеним виконанням, шляхетно демонструючи глядачам високий рівень майстерності та сценічної культури. Щороку окрасою обласного мистецького проекту «Співає Поділля Леонтовича» є виступи професійних та студентських хорових колективів. Цьогоріч дарунком як для глядачів, так і для учасників став виступ студентського жіночого хору «Оріана» Криворізького музичного училища під керівництвом Катерини Фокіної. Духовні хорові твори Віктора Калінніченка «Тєбє поєм», Лесі Дичко «Милість миру», Миколи Леонтовича «Свєтє тіхій» у вишуканому виконанні жіночим хором звучали по особливому натхненно. Складні гармонії у творах Віктора Іконника на вірші Тараса Шевченка «Сонце заходить» та Діани Скоропад «Щедрівка» змінилися молодечим запальним виконанням української народної пісні в обробці Миколи Ракова «Ой дуб, дуба». Що хочеться зазначити – учасниці цього колективу не є майбутніми вокалістами чи хормейстерами. Вони – студентки фортепіанного відділу училища, а в якому гармонійному ансамблевому поєднанні звучать їхні голоси, якої філігранної виконавської техніки домоглася від хору керівник Катерина Фокіна! Підходив до завершення цей прекрасний захід, а глядачі, причастившись високим хоровим мистецтвом, не хотіли покидати гостинну залу училища. Довго ще в фойє було велелюд-

но, професійні хормейстери і просто пересічні глядачі, любителі хорового мистецтва обмінювались враженнями від почутого і побаченого. Заслужений працівник культури України, викладач Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича Людмила Миколаївна Мартинова, яка наприкінці 60-х років минулого століття стояла біля витоків вшанування пам’яті Миколи Леонтовича, неодноразово очолювала журі обласних фестивалів-конкурсів хорового мистецтва «Співає Поділля» і за понад піввікову педагогічну діяльність виховала не одне покоління хормейстерів, захоплено мовила: «Дуже приємно спостерігати, як з кожним роком зростає рівень виконавської майстерності аматорських хорових колективів. Пишаюся, що значна кількість керівників колективів-учасників – випускники диригентсько-хорового відділу нашого училища. Ганна Гапоненко, Любов Грушко, Іван Гнатюк, Ігор Кочурський, Світлана Колосовська та багато інших стали справжніми майстрами хорової справи! Хочу щиро подякувати організаторам такого прекрасного і вкрай необхідного заходу. Завдяки цьому живе пам’ять про нашого видатного композитора-земляка. Живе і житиме у творчості професійних і аматорських колективів, які виконують твори невмирущого Леонтовича». Безумовно, це найвища оцінка нашого мистецького проекту. Нехай же прекрасні мелодії у хоровому виконанні живуть віки, виблискують яскравими барвами і відлунюють на нових мистецьких проектах та фестивалях-конкурсах, складаючи шану нашому «подільському Орфею» − Миколі Дмитровичу Леонтовичу! Бо ж як сказав поет Микола Бажан: Яка йому хвала? Які його трофеї? Пісні й життя, Пісні й життя навік. Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

У пісні – і душа, і доля... Народ без пісні – дерево без плоду, Немає пісні, то й нема народу. Лідія Горошко

втор цих слів – співачка і фольклористка з Гайсина. Нині вона запросила земляків на творчий вечір з нагоди ювілею. А скільки літ Лідії Горошко − хіба що пісня може розказати. Популярності цієї жінки, мабуть, позаздрив би не один столичний митець. Погляньте, скільки людей у цьому величезному залі! Не часто таке побачиш в наших містечках та ще й взимку, коли обивателі здебільшого по телевізору концерти дивляться. Але ж для гайсинчан це не просто концерт. Народна пісня, яка все розповіла про нас впродовж років, яка ненав’язливо впліталась в будні і свята, висловлюючи найпотаємніші тривоги і сподівання устами народних співаків – саме вона привела сюди людей зимового вечора і об’єднала їх щирим словом, задушевною мелодією, почуттям шани до тієї, яка стала символом пісні. Адже в цей день, 19 січня, якраз на Водохреща, на Волині в селі Нуйно Камінь-Каширського району у великій співучій родині народилась майбутня співачка Лідія Горошко. Маленька Ліда вже змалку співала в Покровській церкві з церковним хором на клі-

Співуча «Рідня» Лідії Горошко

Лідія Горошко

Лідія Горошко в ролі Явдохи Зуїхи на святі фольклору ім. Г.Танцюри росі і вміла читати Святе письмо. А вже як підросла, то без неї не обходилось жодне шкільне свято у Нуйнівській школі. Співаночки, співаночки, скільки я вас вмію, Назбираю в фартушок, по полю розсію. Після закінчення Луцького музичного училища одержала направлення на роботу в Гайсин – місто її пісенної долі, у якій воєдино сплелись щастя і горе, надбання і втрати. Але як би там не було, від розпачу і безнадії рятувала пісня – її духовне опертя, цілющий лік душі, відрада і порада. Два голуби воду пили, а два колотили, Бодай воріженьки на світі не жили. Бодай воріженьки на світі не жили, Що нас обох молоденьких з пари розлучили. У переповненому залі районного будинку культури ведуча Олена Чучко веде натхненну розповідь про народну улюбленицю, яка присвятила своє життя пісні. «Колись молодою і вродливою дівчиною Лідія вперше вийшла на гайсинську сцену і зачарувала всіх своїм неповторним дзвінким голосом. Відтоді її завше радо зустрічали, як солістку народного хору, що ним керував чоловік Михайло Горошко, як виконавицю-фольклористку, як учасницю сімейного ансамблю Горошків. Щороку Лідія Федорівна здобувала визнання на престижних мистецьких заходах, таких, як Перший фестиваль народної творчості споріднених міст у Польщі (2005 рік) Перший Міжнародний фестиваль фольклору і етнографії «Родослав» в Івано-Франківську, Міжнародний фестиваль фольклору «Берегиня» в Луцьку, телетурнір «Фольк-music» у Києві, Міжнародний фестиваль української культури

«Лесині джерела» в Новоград-Волинську, де стала лауреатом премії у номінації «Мавка», Міжнародний фестиваль української пісні і музики «Горицвіт» у Львові та багато інших. Ми, працівники культури Гайсинщини, з великою пошаною і любов’ю вітаємо нашу дорогу колегу, щиро дякуємо за вірність професії, за любов до людей, до української пісні.» А от і щедрівники прийшли, щоб керівника свого колективу на Водохреща повіншувати, довгих літ побажати. Це її улюблена «Рідня», що впродовж років несла з ними пісню межи люди. Защедруймо нашій господині, Нашій господині, всій її родині… Створивши фольклорний колектив «Рідня» у Гайсині, а згодом – «Родичі» у Ладижині, Лідія Федорівна разом з ними активно пропагує народну пісню, займається пошуковою роботою, адже вона живе і працює в тому краю, де співала Явдоха Зуїха, а Гнат Танцюра записав від неї тисячі пісень – колядок, щедрівок, весільних, купальських, обжинкових. Ліда вивчає їх разом із своєю «ріднею» і пускає між люди. Ой красна-ясна в саду калина, Святий вечір, в саду калина. В саду – калина, в батька – дитина. Святий вечір, в батька – дитина. Щороку на фольклорному фестивалі імені Гната Танцюри у Гайсині, а чи в Зятківцях Лідія Горошко стає легендарною Зуїхою, перевтілюючись у неї і душею і тілом. Щороку піснею збирає родину.

Ой роде мій, ой роде мій, ой роде мій милий, Розійшовся по всім світі, як той туман сивий. Туман сивий, туман сивий – сонця не видати Тим-то тяжко, тим-то важко родину зібрати. – Ви наша Явдоха Зуїха, − кажуть їй земляки, вкладаючи у ці слова похвалу її таланту, її невтомній праці в ім’я збереження пісенних подільських скарбів. Коли біда прийшла в хату – загинув син і пішов чоловік – чи з горя чи з відчаю, вона перестала співати. То був період розпачу і безгоміння. А потім був сон, що в ньому її вродливий співучий синочок з небес просив не кидати пісню, щоб і він її чув, як колись в дитинстві мамину колискову. Через роки, коли гострий біль перейшов у світлу тугу і мудре розуміння того, що все минає, але пісня не повинна змовкнути, вона знову почала співати. Поруч були люди – співчутливі, добрі, щирі, такі ж, як і вона. Друзі допомогли пережити і ожити душею. Сьогодні вони тут. Дзвеніли пісні, грали троїсті музики. Один за одним виходили на сцену шанувальники творчості, учні, вчителі, друзі, колеги – начальник відділу культури Гайсинської РДА Микола Ричков, директор РБК Світлана Кузнєцова. Завжди зайняті очільники району від початку до кінця цього пісенного заходу були разом з своєю громадою, залюбленою в Лідію Горошко. Голова Гайсинської РДА

Сергій Котенко, заступник голови районної ради Олександр Цвігун у вітальних промовах віддали належне трудівниці на ниві народній, без якої вже важко уявити культуру цього краю. Учителька з гайсинської школи №4 Наталя Немировська прийшла з учнями, прочитала натхненні вірші в честь ювілярки, а потім оголосила, що її вихованці написали реферат про подільську співачку Лідію Горошко і взяли І місце в Малій Академії Наук у Вінниці. А Гайсинський міський голова Анатолій Гук з гордістю сказав, що Ліда Горошко і народна пісня – це синоніми. До цих вітань приєднались і працівники обласного центру народної творчості, вірні друзі співачки впродовж багатьох років. Здавалося, що сьогодні на цій сцені, де все життя виходила до людей із піснею і щирою душею, вона захотіла переспівати все лихо і журбу, радість і щастя, світлі надії і сподівання, свою долю – і нелегку, і щасливу. Виганяла лебеді по вишневому саду. Чи я в тебе наймичка, що я боса ходю? Як я в тебе наймичка – плати мені за роки, Як я в тебе господиня, босу мене не веди. На весілля іду, голубкою гуду, Нехай мене рід побачить, Що не боса я йду. Натхнення Вам, Лідіє Федорівно, на довгі роки. Хай пісня супроводжує Вас на всіх стежках, додаючи здоров’я і любові. Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

В гостях у Оксани Пекун на передачі «Фольк-music»

Пісенні дороги «Борщівчанки»

* Село на Поділлі

Із відкритих дверей Борщівецького сільського клубу лине пісня. Ніби знайома, ніби і не дуже. Давня мелодія, задушевні слова одразу беруть у полон. А дівчина вечерю варила, До вечері стиха говорила, Кіпи, кіпи, вечеронько стиха, Щоб не було від милого лиха. А вечеря стиха окіпає, А мій милий на поріг ступає, Сідай, милий, на сіннім порозі Та й розказуй, що ти чув в дорозі.

до душі. Назбирали їх жінки чимало впродовж пісенних років. Авжеж, вони нащадки Андрія Івановича Димінського, знаменитого фольклориста. В дні 155-річчя відомого земляка, у 1987 році, як згадує, один із засновників колективу, директор Борщівецького навчально-виховного комплексу Василь Миколайович Македон, було створено ансамбль. Щоправда назвали його «Берегиня», а згодом було вирішено, щоб у ньому увічнити назву села з воістину українським звучним ім’ям Борщівці. Здавалось би, назва

На фестивалі народної культури «Одвічна Русава» в с.Стіна Томашпільського району Тоді подумалось про феномен української пісні, що в кожному селі звучить по-своєму, по-особливому, ввібравши в себе голоси і барви саме цього села, цих людей, цих солов’їних левад і ставків, а ще – неспокійних років українського буття. І чим би не були переповнені ті роки – важкою працею, бідою і нестатками, героїчними досягненнями, вікопомними подіями – завжди знаходилось місце для пісні. Світи, світи, місяченьку, ще й ясна зоря, Освіти доріженьку аж на край села, Аж до тої хатоньки, де живе вдова, А у тої вдовоньки – дівка молода. Тих пісень, що їх «Борщівчанка» виспівує – не злічити: ліричних і жартівливих, купальських і петрівчанських, колядок і щедрівок – щоб на кожен день і на кожне свято, і кожному

не така вже й милозвучна і лірична, зате вона, мабуть, єдина на теренах Вінниччини та й всієї України, в різних куточках якої «Борщівчанка» вже відома. Спочатку прийшло 10 голосистих жінок. Керівником новоствореного ансамблю стала Дзенгельовська Оксана Митрофанівна, завідуюча сільським клубом. Виступали у Борщівцях, у сусідніх Вендичанах та Озаринцях, згодом – на районній сцені у Могилів-Подільському. Чистота виконання, різноманітний репертуар, що в ньому найбільше саме народних пісень, палке прагнення нести пісню між люди – все це стало запорукою успіху. Гарячі оплески глядачів додавали охоти.

У рідному селі З 2000 року очолює ансамбль енергійна та ініціативна Світлана Михайлівна Андрусь. Як справжня послідовниця фольклориста Андрія Димінського, Світлана Михайлівна дбає не лише про репетиції та поїздки. Вона активно пропагує народні традиції серед учнів району та Вінниці. Її всі знають у цьому пісенному краю, де жила світлої пам’яті Марія Руденко. У Могилів-Подільському районі з великою повагою ставляться до фольклористів, до тих, хто, як намисто, збирає пісенні перли у скарбницю краю. Для Світлани Андрусь її колектив став сенсом життя, джерелом духовності. У 2004 році «Борщівчанка» стала учасником обласного фольклорного свята у місті Гайсин.

Звання народного одержали у 2005 році. На ІІ Всеукраїнському фестивалі-конкурсі автентичних колективів на приз Гната Танцюри (до 105-річниці від дня народження фольклориста у 2006 році) взяли ІІІ місце. Вони ще не раз братимуть участь у цьому чудовому фестивалі. І в 2009 році, і в 2011 році, − і знову взяли ІІІ місце. З цікавістю розглядаю відзнаки борщівчан. Ось вони побували у Голій Пристані на Херсонщині на Всеукраїнському благодійному фестивалі народної творчості «Купальські зорі». «Володар цього диплому є справжнім шанувальником історичної та культурної спадщини, знавцем народних традицій та обрядів», – записано в дипломі. Сюди вони ще повернуться у 2010 році. У 2007 році привезли із Волині (Луцьк) диплом з V Міжнародного фестивалю українського фольклору «Берегиня». А скільки грамот одержали від Могилівської РДА, подяк від Вінницького обласного центру народної творчості! У 2010 рік взяли участь в обласному фестивалі «Одвічна Русава» у селі Стіна на Томашпільщині. Виступали в селі Пирогово під Києвом, у тому незвичайному музеї під відкритим небом. Скільки вражень від тих поїздок! Скільки фотографій із тих пісенних конкурсів. Оце вони в Голій Пристані. Співають вдень на березі річки, Подільський обряд Івана Купайла показують. А це вже ввечері – на сцені. А ось замітка Василя Македона про цю подію в газеті. А ось святкують занесення на районну

«Борщівчанка» на обласній сцені

На виступі у Національному музеї народної архітектури та побуту України в с.Пирогів дошку пошани. Як святкують? – Співають, танцюють під баян. Акомпанує незабутній Григорій Водзінський. Слід сказати, що діяльність «Борщівчанки» широко висвітлена в районній та обласній пресі. Із статей Лариси Знак, Маріїї Райчук, Лариси Хухлей, Алли Гаврилюк постає біографія і географія цього дружнього колективу, який понад усе цінує традиції, українську народну пісню, щире слово, людську довіру. І без цього всього уже не можна уявити собі життя. З радістю знайомлюсь з цими гарними жінками. Вони у старовиних вишиваних сорочках, або ж – у власноруч вишитих, у широких темно-зелених спідницях, обшитих стрічками, у вишитих фартухах та біленьких хусточках, − так тут ходили здавна. Весела і жартівлива Світлана Андрусь, сестри Світлана Мазур (зав бібліотекою) і Тамара Крюкова (обоє Тульчинське училище культури закінчили). Галина Тихолаз – учителька. Її мама теж співала в цьому ансамблі. Євгенія Бурдейна (підголосок) – майстриня коровайниця і вишивальниця, Галина Баєк тут із дня заснування, все життя бухгалтером працювала. Ольга Данильчук та Ганна Мельник, як вони про себе кажуть «з буряків», теж від самого початку. Докія Бабій обліковцем була. На жаль відсутні сьогодні Галина Чорна та Марія Ткачук. («Та ви про них обов’язково напишіть!») У Ніни Дерещук син помер... І вже немає Марії Андрусь, яка стільки пісень записала – «Кізло», «Повій вітре з яру», «Червоненький бурячок», «Ой у полі жито». Чоловіки, які є в Борщівчанці – це гордість колективу. Приміром той же Василь Миколайович Македон. Він і співак, і танцюрист, і душа колективу. – Василь Миколайович так танцював, що й ми йшли за ним у танець. Як виявилось, він у Адама Дзюби вчився колись, у «Веснянках» співав. Саме він ініцію-

вав колись поїздки за межі району та області. Запальний, веселий, цей учитель за професією і культуролог за покликом душі є душею колективу, і в якійсь мірі керівником. Формально ним не може бути, бо школу очолює, але для цих жінок і дівчат завжди був і є наставником, отим генератором ідей, автором задумів і взагалі духовним ядром цього жіночого колективу. Петро Килимник, який в школі працює учителем музики і веде троїсті музики, тут, в ансамблі, акомпанує жінкам. Коли вже добре познайомились, коли було переспівано безліч пісень, знову ж повернулися у розмові до постаті фольклориста Димінського, якого вважають у науковому світі дослідником-самоуком. Про нього не так уже багато відомо. Ось донечка однієї із учасниць, як студентка вузу написала реферат. На жаль, із спадщини цього ентузіаста не залишилося майже нічого. Андрій Іванович Димінський народився 1829 року в селі Борщівці в сімʼї кріпаків. Батько його столярував. У 1840 році Андрій закінчив духовну школу в Кам’янці-Подільському. У 1848 році він склав іспити на звання «майстра цирюльничого цеху» при Кам’янецькій управі, здобувши таким чином право «нижчої медичної практики» у дев’ятнадцятирічному віці. З цього часу працює фельдшером в селі Гаврилівка (нині Кам’янець-Подільського району Хмельницької області). З 1849 року починає робити фольклорні записи, більшість яких, як уже сказано, втрачено, за винятком таких збірників як «Коллекция подольских сказок, которые в 1850-60гг. собрал волостной писарь Дыминский» (частково опубліковані в «Трудах Этнографическо-Статистической Экспедиции в Юго-Западный край»), «Казки та оповідання з Поділля в за-

безкорисливого служіння українській справі, безперечним виявом патріотизму Андрія Димінського, як і його активних сучасників, які попри утиски і переслідування працювали на українській ниві. В контексті часу і видатних імен постать нашого земляка А.Димінського є предметом нашої гордості і поваги. Адже він, попри зайнятість на службі, знаходив час для того, щоб увічнити народну творчість Поділля. Маючи такий взірець самовідданості, учасники фольклорно-етнографічного ансамблю «Борщівчанка» бачать своє завдання в тому, щоб якомога більше записати народних пісень Поділля, вивчити, заспівати їх під час велелюдних «Завітайте до нас на свято!» свят на Вінниччині і за її писах 1850-1860-х років» (видані в 1928 році у межами, а також навчити молодших, щоб через Києві) та «Подольские и малороссийские лю- роки заспівали так, як вони зараз. Гиля-гиля, сірі гуси, додому, бовные песни» (1859), «Рассказ крестьянина о Горе ж тому лебедьові самому, тюремних обычаях». Що поросло біле пір’я по ньому, З біографії фольклориста відомо, що він То не пір’я − то дівочая краса. був писарем у сільській управі села Пукляки, Чого, дівко, не розчесана коса. (нині Чемеровецького району Хмельницької Розчесала б, та й не маю гребінця, області). Тут одружився з полькою Марією Вийшла б заміж, та й не маю молодця. Хобржинською, від якої навчився польської А коли вже говорити про молодших, слід мови та письма й інколи в свої записи вводив пісні польською мовою. Пізніше був писарем згадати як навчали студентів ліцею весільному в інших волостях. Дуже цінною є згадка про обряду, а потім показали його у Вінниці і взяли те, що з 1856 року Димінський співпрацює із І місце в 2013 році. І взагалі, коли в селі чи наросійським географічним товариством і стає віть в окрузі має бути весілля, їх гукають, щоб його дійсним членом. Від 1860 року Андрій освятили це дійство справжньою народною Димінський – член-співробітник «Вольного піснею. І якби тільки почули про те, що десь економического общества». Входить до складу в Україні пісенний конкурс, одразу вирішують, Комітету грамотності від Західно-Подільського що треба їхати. Як каже Македон: «Торби нарегіону. 1862 року рада Російського географіч- поготові – залишається чоловіків умовити. Ніного товариства присудила Димінському брон- яких перепон для них нема». На прощання, коли вже треба було від’їжзову медаль. 1863 року Димінські переїхали в село Струга Ушицького повіту. 1876 року Ди- джати, вони заспівали своєї улюбленої, що в мінського обрали дійсним членом Подільсько- ній «червона калина рясненько цвіте» і «козак го статистичного комітету. Помер Андрій Іва- до дівчини щовечора йде», але не збирається нович у січні 1905 року в селі Струга. З його 9 сироту сватати. Не думай, дівчино, що сватать буду, дітей син Йосип Димінський також був фольПоїду в Варшаву ще кращу знайду. клористом і етнографом. Поїхав в Варшаву, ще й в всі города, За далеко неповними даними Андрій ДиПрийшов до дівчини аж під ворота: мінський зібрав близько 2500 народних пісень, Немає кращої, як та сирота. 2000 казок, 2000 приказок і загадок. За свою Дарма, що старенький будинок культури в сподвижницьку діяльність був удостоєний срібної медалі від російського географічного това- ремонті, що не мають таких гарних умов, як в риства. Впродовж свого життя був знайомий інших селах. Це не впливає на роботу, тим паче, із поетом-гумористом Степаном Руданським, що дах вже перекрили. Найголовніше – це пісавтором славнозвісної поезії «Ще не вмерла ня, яка їх здружила. Щасти тобі, невтомна «Борщівчанко», на Україна», етнографом Павлом Чубинським, істориком-археологом, православним священи- гарні пісні, на вдячних слухачів, на пісенні доком, культурно-грогмадським діячем Поділля роги по всій Україні. Юхимом (Єфимом) Сіцінським та іншими. Жанна ДМИТРЕНКО Це коло знайомств є ще одним свідченням

* Подільські дзвони

Історія церкви с. Кукавка Могилів-Подільського району

авня сільська дорога, викладена бруківкою, веде нас до широкої галявини у центрі села, де стоїть знаменита кукавська церква. До самої церкви викладено широку доріжку, обабіч якої стоять лавочки. Тут, в оточенні дерев і квітів, можна відпочити, подумати про вічне і згадати історію цієї церкви, яка, на жаль, не була милостивою... …1793 року село Кукавка перейшло у власність графа Іраклія Моркова. Молодий власник розпочав будівництво графського палацу та сільської церкви, оскільки попередня церква, ще уніатська, згоріла. Для цього Морков відізвав з Петербурга свого кріпака, художника Василія Тропініна, який на той час навчався в Академії Мистецтв. Тропінін створив проект церкви (до речі, це – єдиний архітектурний твір художника). Її зовнішній вигляд був запозичений з Візантійських храмів, оскільки Василій Андрійович був прихильником італійської архітектури та мистецтва. Первісний вигляд кукавської церкви був відмінний від сучасного. Основою, як і зараз, була висока камʼяна споруда (камінь для будівництва церкви селяни возили з села Нижчий Ольчедаїв), з високо розташованими вікнами та з куполом на середній круглій частині церкви. Купол стояв на деревʼяній надбудові, яка мала вікна. Зовні церква мала два великих портики – з головного входу і з західного вівтарного входу, а при вході в церкву на таких самих колонах була побудована дзвіниця. На верху церкви по краю було поставлено 12 камʼяних в повний зріст скульптур апостолів (автор – невідомий), зроблених з каменя-пісковику, привезеного також з Нижчого Ольчедаєва. 1880 року напівзруйновані портики було остаточно знищено, а статуї апостолів зняли і поставили внизу біля церкви, де було кладовище нащадків Моркова та інших заслужених перед церквою людей. Тут вони простояли до 1936 року і були знищені разом з кладовищем. Цікавим був перший вид церкви в середині. З часу побудови він змінювався кілька разів. Перші два рази при Моркові і Тропініні, третій

раз у 1870 році, а четвертий раз після закриття церкви у 1936 році. Давній іконостас був з шовкової тканини. На її фоні стояли ікони, які спочатку писалися на полотні, потім їх клеїли на дошки, а після цього дошки вирізалися по формі фігур. Виходили пласкі статуї-фігури, барельєфи. Всі ці ікони зникли давно, ще до 1807 року. До 1892 року тут була деревʼяна статуя Христа у терновому вінку невідомого автора. А ще – плащаниця, написана Тропініним. На жаль, історія і час не пощадили цих шедеврів. Не лишилося в церкві й інших ікон, написаних Тропініним. Частину з них зараз можна побачити у Вінницькому обласному художньому музеї: «Бог Саваоф», «Віра, Надія, Любов і мати їх Софія», «Св. Варвара, Св. Дмитро Солунський, Св. Микола Чудотворець». Частина ікон зберігається в Третьяковській Галереї та в Історичному Музеї у Москві. Вся внутрішня частина храму також була розписана Василієм Тропініним. Але оскільки церква двічі закривалася (у 1936 та 1962 роках), а її приміщення віддавали для інших потреб (склад, клуб, музей), то й ці розписи час не пощадив. Тільки в кінці 80-х років до церкви приїхали студенти Київського художнього інституту і відновлювали розписи Василія Тропініна. Їх і сьогодні можна бачити у церкві. Не зважаючи на важкі часи і втрати, церква вистояла, а 1998 року у ній відновили богослужіння. З того часу вона живе повноцінним життям. І сьогодні отець Іоанн разом з прихожанами мають можливість духовного єднання, щоб славити, дякувати і просити для всіх ласки з Божих долонь. Інформація взята з рукопису етнографа, краєзнавця Мефодія Рябого «В.А.Тропінін, як архітектор і будівничий Кукавської сільської церкви» Дякуємо за надану допомогу Миколі ДРАБАТОМУ

* Презентація книги

Вiнниччина туристична

Вінниччина ніколи не вважалася туристичною Меккою. Звичайно, це не курортна місцевість на березі моря і не гірський край для підкорювачів висоти. Але, як не дивно, щороку кількість туристів, що приїжджають у цю частину Поділля збільшується. Чим же приваблює наш край любителів подорожей? Відповідь на це питання можна знайти у новому альбомі «Вінниччина туристична Tourism in Vinnitsya region», виданого Вінницькою обласною державною адміністрацією, Вінницькою обласною радою, управлінням культури і туризму та Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм. Це чудове видання – справжня фотоподорож з цікавими розповідями «екскурсовода»

колективи і сучасні концертні зали, виставки і фестивалі– все це створює єдину площину культури Вінниччини. Окремим розділом іде розповідь про традиції Подільського краю, якими опікується Вінницький обласний центр народної творчості. Як влучно сказано в заголовку – про «живі традиції». Поділля справді славиться самобутньою культурою, яка сягає корінням найдавніших часів. Підтвердженням цього є традиційне мистецтво нашого краю. Давні знаки-символи, в яких закодований весь світогляд наших пращурів, перегукуються між собою на старовинних вишиванках з «затертою» часом низинкою, на писанках, що споконвіку творили наші берегині, на давніх килимах, де розпускаються вічні вазони-дерева життя, у тонких лініях подільських ви-

про історію, природу і мистецтво нашого краю. Видання складається із багатьох розділів, кожен з яких висвітлює окрему сторінку, починаючи з давньої історії і до сьогодення. Тут показані всі сім чудес Вінниччини, серед яких і Немирівське городище, назване Скіфськими валами, і Палац Потоцьких у Тульчині, і Історико-Культурний комплекс «Буша» з Гайдамацьким яром. Серед перлин Поділля – справжні історичні та мистецькі скарби Подільської землі: музей гончарного мистецтва в с.Новоселівка Гайсиснького району, місце Батозької битви 1652 року в Четвертинівці Тростянецького району, урочище «Глибокий яр», «Сонна поляна» в с.Стіна Томашпільського району тощо. Вузькі стежки наддністрянських круч, мальовничі пороги Південного Бугу, загадки Іллінецької астроблеми, реліктові рослини та світ тварин − про ці та інші унікальні місця нашого краю розповідають у альбомі. Старовинні церкви і монастирі, музеї і пам’ятники, музичні, танцювальні

тинанок, на гончарних виробах, що ведуть свою історію від трипільської доби. Пісні, які записують і виконують наші фольклорні колективи – це справді «голоси предків». Наші землі – мовчазні свідки епох, вони дихають давниною, а тому, хто відчує їхнє дихання, можуть відкрити багато таємниць. Ми живемо серед цього усього. Традиції і звичаї незримо вплетені у наше повсякденне життя: в побуті, у святах, в мові, в ставленні до людей і до життя. Вінниччина – це справжня красуня, сповнена внутрішньої гідності і самодостатності. Її краса вишукана і ненав’язлива, а внутрішній світ приваблює чи не більше ніж зовнішність. Вінниччина – це жінка-загадка: що більше її пізнаєш, то більше запитань виникає. Зустрівшись з нею одного разу, вже ніколи не забудеш, повертаючись знову і знову. Радує те, що поціновувачів справжнього і вічного з кожним роком стає все більше і більше… Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Фото Костянтина Самойлюка

Мистецьке подружжя:

народний артист України, професор, керівник муніципального хору «Вінниця»

Віталій ГАЗИНСЬКИЙ

та заслужений працівник культури України, хормейстер хору «Вінниця»

Зінаїда КУРКОВА

Рушникова доля Галини ДАНИЛЮК Із материнських теплих добрих рук – Узори дивні, барви веселкові У творчості Галини Данилюк, В полотнах світла, ніжності, любові. Тут помислів сердечних чистота І радощі, й печалі тихоплинні – Все вишили невтомнії літа На рушниках подільської майстрині. Жанна Дмитренко

люди, що про них вже сказано не раз, та все одно слів вдячності не вистачає. Шукаєш, як висловити своє захоплення, а всі слова здаються якимись невиразними і бідними в порівнянні з душевним багатством цієї людини. І все ж таки, я взяла на себе сміливість написати статтю про знану подільську вишивальницю, заслуженого майстра народної творчості України Галину Іванівну Данилюк. Адже в січні цього року наша «сива ластівка» відзначила свій славний 75-річний ювілей і святкувала вона його у колі майстрів та шанувальників, якими є і всі ми – працівники ОЦНТ. З нагоди славного ювілею Галини Данилюк, наша Світлиця уквітчалася її роботами неперевершеної ручної вишивки, і все приміщення ОЦНТ наповнилось світлою енергетикою любові. Як назви робіт, (рушники – «Родовід», «Небесний храм», «Берегиня»; панно – «Матінка земля», «Вічна Україна» «Веселкова писанка», картини – «Світове дерево», «Неопалима купина», «Із глибини віків») так і їх кольорова гама та орнаментика малюнку, говорять про небайдуже, сповнене любов’ю, серце їх автора. Створюючи такі роботи, вишивальниця несе на олтар української культури свою невтомну працю та невичерпну енергію любові. Народжена в селі Лопатинці Козятинського району в 1940 році, маленька Галинка винесла разом з мамою. всі тяготи окупації фашистською Німеччиною та голодні післявоєнні років Вже тоді пізнала горе втрати рідних людей, в 1944 році помер брат 15-річний Петро, а в 1949 році, від незагойних ран, осколків у тілі та хвороб пішов з життя батько Іван Петрович, який пройшов всю війну (1941-1945 рр.). Та, пригадуючи дитячі роки, Галина Іванівна більше розповідає про добро, яке вона бачила від людей, про те як в 5-річному віці взяла в руки срібляночку-голочку і

міцно тримає її все своє свідоме життя. Після закінчення семирічки, не маючи можливості навчатися далі, 15-річна Галина поїхала до Вінниці, де розпочала свою трудову діяльність в артілі «Художекспорт» (потім «Вінничанка») вишивальницею. Згодом закінчила, без відриву від виробництва, Київський технікум легкої промисловості і працювала на фабриці «Вінничанка» вже творчим майстром, створювала ескізи малюнків, що затверджувались Художньою радою «Укрхудожпрому» в Києві і рекомендувались до серійного випуску. За роки роботи творчим майстром, Галина Іванівна створила дві сотні малюнків, по яким вишивались

Галина та Володимир Данилюк прекрасні сорочки, скатерки та серветки. Разом з тим Галина Іванівна вела активну громадську діяльність на фабриці і двічі обиралась депутатом Вінницької міської Ради (1963 і 1967 роки). Окрім всіх талантів та професійних достоїнств, молода майстриня була ще й дуже вродливою дівчиною (це видно із фотографій тих часів). Не дивно ж, що вінницький красень, художник-скульптор, автор відомої садово-паркової скульптури (фонтан Вінницького ЦПКіВ ім.Горького) Володимир Данилюк закохався в Галину і попросив стати його дружиною. Я завжди про

себе зауважую, з якою неймовірною теплотою Галина Іванівна розповідає про роки, прожиті з чоловіком та про своїх двох діток. «Мої діточки, донечка Людочка і синочок Сергійко – моє серце, мої очі, два крила і моє життя, по якому я парю, та яке Богом надане не мені, а їм» − пише вона в одній із своїх книг. З радістю розповідає, як вони з чоловіком знаходили час займатися дітками, хоча обоє мали творчі професії і постійно знаходились в творчих пошуках. Інколи Галина Іванівна не приховує і смутку в очах, адже чоловіка Володимира Олексійовича вже більше двадцяти років

Галина Данилюк та Федір Панчук

За створенням рушника «Вишивана доля Вінниччини» немає серед живих. На щастя, донька і син, не дають їй відчувати себе самотньою, Людмила і Сергій платять мамі такою ж турботою і любов’ю. Початок 90-х – час важких випробовувань. Саме тоді Галина Іванівна втратила чоловіка, тоді ж припинила свою діяльність фабрика «Вінничанка», де вона пропрацювала майже 45 років (з одним записом в трудовій книжці). Фабрика була для неї не тільки місцем роботи, а й можливістю реалізовувати свій творчий потенціал. Можливо хтось другий і опустив би руки після всього, що сталось, але тільки не вона. Галина Данилюк завжди думає про інших і прагне бути корисною людям, а не замикається на своїх особистих бідах. В ті ж 90-ті вона поступає до Національної спілки майстрів народного мистецтва України і при обласному осередку НСМНМУ очолює курси з ручної традиційної вишивки. Вже й важко пригадати скількох дівчат та молодих жінок майстриня навчила вишивати улюбленою качалочкою, низзю. штапівкою та іншими техніками вишивки. Сьогодні Галина Іванівна пишається тим, що майже всі її учениці стали гарними вишивальницями і вже самі навчають цьому мистецтву молоде покоління в багатьох куточках нашої області. Хочеться вклонитися низесенько до ніг майстрині і за ще один неоціненний внесок у розвиток традиційної ручної вишивки на Вінниччині. Зокрема, це – восьмиметровий Подільський рушник, автором ескізу якого є Галина Іванівна, а вишивали рушник 45 вишивальниць області під її безпосереднім керівництвом в рамках проведення обласної культурно-мистецької

акції «Вишивана доля Вінниччини», присвяченої 19-ій річниці Незалежності України (2009 р.). Про цю акцію і про рушник з однойменною назвою вже було багато написано, тому не буду повторюватись. Я тільки хочу додати деякі штрихи до портрету моєї героїні з цієї сторіночки історії її творчого життя. Адже вишивальниці-учасниці акції і досі не можуть забути того священнодійства, яким було вишивання рушника «Вишивана доля Вінниччини», що тривало 3 місяці у Світлиці ОЦНТ. Пам’ятаю, Галина Іванівна кожного дня, як турботлива матуся, зустрічала вишивальниць з районів, просила всіх вимити руки (змити з них всяку недобру енергію), перш ніж почати вишивати і, тільки попросивши у Господа благословення, розпочинали роботу. Автор і натхненник, вона розказувала та показувала кожній майстрині – як, де і що робити. А рушник потрібно було вишивати качалковою (рахунковою) гладдю, якою не всі вишивальниці володіли. Галина Іванівна терпеливо навчала кожну з них перш ніж допустити до рушника, але і це не завжди рятувало його малюнок. Ой, як часто їй приходилось брати рушник додому та ввечері переробляти, але майстриня ніколи нікого не журила, а часто приносила з дому ще й гостинці. То щось із своїх консервацій принесе, то свою неперевершену випічку (трояндочки з корицею). Буває, дякуючи їй за цю смакоту, скажеш: «Галиночко Іванівно, і навіщо ви тратите свої сили і час на все це?». А вона у відпо-

відь: «Я стараюсь жити, як моя мама, вона, хто б не зайшов до хати, запрошувала до столу та частувала всім, що Бог послав». Далі продовжує розповідати, про те, як мама у війну старалась зберегти від німців корову, чим спасла від голоду не тільки своїх дітей. «Після уходу німців з села, до нашої хати зайшли два сусідських хлопчики і мама налила молока в кружку спершу старшому з них, а менший чекав своєї черги з таким жадібним, сповненим голоду поглядом, що я не можу забути тих стражденних очей і понині» – пригадує майстриня. Добра, щедра, гостинна, талановита, працьовита, скромна, віддана своїй справі, − ще багато епітетів, слів вдячності та найкращих побажань прозвучало на адресу Галини Іванівни в день її ювілею та відкриття персональної виставки. А майстриня, яка володіє 50-ма техніками вишивки, і сама розробляє орнаментику, скромно посміхаючись, дарувала виступаючим свою, тільки що видану, книгу «Неопалима купина» і вибачалась перед тими, кому не вистачило. Мені пощастило. Як ведучій ювілейного вечора, Галина Іванівна подарувала мені свою книгу-альбом з прекрасними фото-зразками вишивок

та світлинами, де знайшлося місце всім, з ким спілкується майстриня. Кожен, хто переглядає цю книгу, не тільки милується фото її робіт, але й диву дається, побачивши у світлинах себе на одному із культурно-мистецьких заходів. Ось така вона наша «сива ластівка, сиве сонечко». Її щира, безкорислива любов до людей відзначається в усьому, щоб вона не робила. Взагалі – це вже друга книга знаної вищивальниці, першу «І на тім рушничкові…» (2005 р.) Галина Данилюк присвятила своїй мамі Анні Онуфріївні. «Моєю першою вчителькою була мама» − пише майстриня – «Мама мене навчила і жити, і Бога любити, і людей поважати, і вишивати». Отак в усьому, як мама, і йде по життю Галина Іванівна, прикрашаючи довкола себе життя і своїми прекрасними рушниками, і своєю безкорисливою добротою. Вишиваючи на полотні сповнені високого змісту узори з прадавніми символами і знаками, неперевершена майстриня ручної вишивки Галина Іванівна Данилюк просить для всіх людей здоров’я і миру для рідної землі – України.

В колі шанувальників

Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

120 років Насті Присяжнюк

Під вікном – купчаки. В хаті-стоси книжок. Це вже справжній фанатизм. Жила народним словом. Тільки ним і жила. І лягала з цим, і вставала. Який вулкан в душі був! А душа ця –безсмертна! Анатолій Подолинний

а тернистих шляхах українського відродження сподвижницька діяльність Насті Присяжнюк є (за висловом одного з кіномитців) «криницею для спраглих», що її не вдалось висушити ніяким суховіям казенщини, не вдалось замулити суржиком епохи, несприятливої для таких самородків, як ця, щедро обдарована жінка, невтомна дослідниця народних скарбів. 120-річний ювілей фольклористки вирішено було відзначити у Вінниці, на відміну від попе-

ні, звідки Рось витікає, де все так і бринить піснями, що їх впродовж років збирала, як пташка росу, ця невтомна українка, ми втішаємось тим, що пісня не змовкла і справа не загинула». Тетяна Омелянівна вела мову про необхідність перевидання всього зібраного Настею Присяжнюк і про те, що гріє душу: силами працівників культури району, обласного краєзнавчого музею, за сприяння обласного центру народної творчості нарешті створено музей Насті Присяжнюк. Є куди прийти землякам, учням і студентам. І могила впорядкована, і діти навідуються туди. З гіркотою говорила про втрачений матеріал (все, що записано про річку Рось) і в зв’язку з цим втрачені можливості. Але як би там не було, ми щороку збираємось до гурту, щоб вшанувати сподвижницю Настю Андріанівну Присяжнюк. Вона незримо тут присутня

Народний аматорський ансамбль «Обереги» Чапаївського СБК редніх років, коли погребищани приймали гостей у себе, тим паче, що позаторік у Погребищі нарешті відкрили музей Насті Присяжнюк. На гостину до Насті Присяжнюк прийшло чимало людей – письменників, журналістів, науковців, студентів, працівників культури і, звичайно, фольклорних колективів, що впродовж років черпають із Настиних джерел. Мала мати дочку, одним одиночку, Тай віддала дочку, одним одиночку, У чужую стороночку, – Звучить пісня, яку колись записала Настя Андріанівна і тим самим продовжила їй життя. Свято відкриває заслужений працівник культури Тетяна Омелянівна Цвігун, яка стільки зробила як директор обласного центру народної творчості не лише для вшанування пам’яті видатної фольклористки, а насамперед для продовження нелегкої справи – збереження перлин фольклору, залучення молодих до запису пісень, обрядів, звичаїв. «Коли ми буваємо у Погребищі, на тій доли-

своїм голосом, піснею, співочими колективами. Ой повій, вітроньку, З гори в долиноньку На нашу світлоньку. Делегацію з Погребищенського району виводить до мікрофонів Галина Кравчук – заввідділом культури, поетеса, для якої нинішнє свято – не просто захід у річному плані. З трепетним хвилюванням Галина Миколаївна веде розповідь про життя «з піснями і квітами», що належить не лише надросянському краю. Чим швидше плине час, тим гостріше ми усвідомлюємо, що означає постать Насті Присяжнюк для розвитку народної творчості. Квітами, які вона так любила, засіяно по всіх квітниках і городах містечка. За її рецептами в нас варять борщі, випікають хліби». Ніби на підтвердження цього дарує свіжоспечену погре-

Народний аматорський фольклорний ансамбль «Іллінецькі візерунки» Іллінецького РБК бищанами хлібину Тетяні Цвігун і запрошує фольклорний колектив «Обереги» з Чапаївки, щоб знову ж заспівали колядку, колись записану Настею Андранівною. Добрий вечір тобі, пане –господарю, у тебе, Застеляй столи, бой де Син Божий до тебе… Йордан-річка, тиха вода стояла, Там Пречиста свого сина купала, А скупавши, в шовковеє сповила, А сповивши в яселечка вложила. – Чули, як ми колядували перед початком? – запитує Ганна Миколаївна Горобець, керівник коллективу «Обереги». – Це все пісні, Настею Андріанівною записані.

Анатолій Подолинний

Цими піснями, наче хлібом, пригощав колектив земляків ще зранку. Гарні пісні, а яке ж то життя було! Про трагічний життєпис Насті Присяжнюк розповів професор Анатолій Подолинний, письменник, літературознавець, якому Настя Андріанівна охоче розповідала про себе, але не все. Народилась Настя в багатодітній родині Присяжнюків в Погребищі Подільської губернії 1894 року. Закінчивши двокласну школу у 1908 році, сама мріяла стати вчителькою. Їхня родина вважалась неблагонадійною, тому до екзаменів Настю так і не допустили. Дівчам працювала в економії і на цукроварні в Спичинцях, а в 1910 поїхала до Одеси. На чотири одеських роки коли працювала на канатній фабриці і на цукровому заводі, припало аж два арешти за революційну агітацію. Далі – гласний нагляд поліції в Чернігові, втеча звідти в Погребище. Через два роки – знову арешт. Її відправили в Гадяч, аж почалась Лютнева революція, а за нею і Жовтнева, з якими здавалося б мали закінчитися всі поневіряння невгамовної революціонерки. Здавши екстерном іспити на звання вчительки, працювала в школі. У 1930 році закінчила Кам’янецький інститут народної освіти. Далі навчалась в аспірантурі при кафедрі української мови Київського університету імені Тараса Шевченка. Записи усної народної творчості Настя Присяжнюк починає з 1917 року (майже дві тисячі прислів’їв і приказок). У 20-роках це вже була систематична робота фольклористки: погребищенське весілля з обрядами і піснями (650!) сотні ліричних пісень. Все це слала до Києва. Знайомство з Климентом Квіткою, Агатангелом Кримським спонукало до пілдної співпраці на українській ниві, але й принесло Насті Присяжнюк, як і її кумирам, обвинувачення в націоналізмі, арешт, заслання в Казахстан. І один Бог знає, як вдалося через 10 літ вирватися з тих кіл з пекла, а потім уже в Погребищі зібрати стільки фольклорного матеріалу, що можна було цілому інституту дати роботу. Крім усної народної творчості, в площині її інтересів - хроніка родин, походження імен і пріз-

вищ односельчан, освіта, медичне обслуговування, лікарські рослини, погода, свята - все публікувалось у районній та обласній пресі, у столичних часописах а оті перлини – прислів’я, приказки, загадки, повір’я, замовляння, а також пісні увійшли до книги «Усна народна творчість», до збірника «Пісні Поділля». Все життя Настя Адріанівна була позаштатним співробітником Інституту фольклору та етнографії імені Рильського. «Треба усвідомити, що ми в особі Насті Присяжнюк маємо генія. Геніальна пам’ять. Все було в голові і в серці – і тексти, і мелодії. Її любов до народної творчості вражала. Це пристрасть Виставка книг, присвячена Насті Присяжнюк бджілки, що заради краплі меду облітає тисячі квіток. Не всі її розуміли. Про ставлення до своєї праці Насті Андріанівні. А сусід… тепло згадував Настя Андріанівна говорила: «Це люди, які не дитинство і добру та щиру бабусю Настю, яка знають ціни моїй роботі». За любов до села її завше пригощала дітей та наділяла їх гостинспіткала покара. Хоч вона мені довіряла, ні разу цями. І з гордістю повідомив, що інформацію не сказала про казахстанське заслання, не від- про неї занесено у вікіпедію. Врешті зачитав крила краєчок тієї завіси. А якби це все виклала Леоніда Кісільова: Я постою у края бездны на папері! То була б це українська «БожественИ вдруг пойму, сломясь в тоске, на комедія», її перша частина. Чого нема – того Что все на свете только песня нема. Щасливих геніїв не буває… ПрикриваНа украинском языке. лась єдиним орденом, який мала». Лине ця пісня у виконанні неперевершеного Племінник Володимир Мащенко розповів про те, що зробив дерево родоводу Присяж- тріо заслужених артистів України Галини Конюків, поділився мрією створити щей карту роль та Лідії Остапчук і Олександра Остапчука. Ой при лужку, при лужку життєвого шляху. Подумалось тоді, що родина Там плавали сірі гуси у кружку. Насті Присяжнюк – велика, дуже велика. Он Ой гиля-гиля, сірі гуси, додому, скільки родичів поз’їжджалось на ювілей до Ой горе ж тому лебедику самому. Ой горе ж тому лебедику самому, Ой що поросло біле пір’я на ньому, Ой то не пір’я, то дівоча краса Чи туманить очі козаченькові сльоза. Неначе ниточку долі, так обережно і проникливо ведуть співаки пісню, що в ній стільки ніжності, любові і печалі. Хто вміє це чути, той може пережити щасливі миттєвості чогось такого, що й словами не передаси. В народній пісні все, чим жива людина. Настя Андріанівна відчула це, мабуть, ще з народження, ще з колиски. Співала скрізь – вдома, із земляками, навіть в лікарні. Анатолій Мусійович згадував, як вирішив провідати її в «Пироговці»: – Питаю медиків, в якій палаті знаходиться Настя Присяжнюк. – А он! Хіба не чути? – Справді, чую веселу балачку, пісні. Заходжу в палату – сидить на ліжку. Очі хитрющі! Співає, розповідає… На людях була весела, жвава, балакуча. Журналістці, Галині Волошенюк, автору багатьох нарисів про видатних людей Вінниччини, не вперше розповідати про «бабу Настю». – Дуже тішилася б Настя Андріанівна, якби побачила таке гарне зібрання, - каже Галина Леонтіївна. Марина Разлог та Катерина Пірус

Дружна родина послідовників Насті Присяжнюк

Згадує перші враження від знайомства, коли побачила цю легендарну жінку і всі папки, «що їх напташила впродовж років». А в тих папках - десятки тисяч прислів’їв, загадок, листів, адже листувалася фольклористка з трьомастами людьми, з учнями і вчителями, які збирали фольклор. Їй писали з 70 шкіл з різних областей, зокрема, з Донецької, Херсонської, Чеонігівської. Де стільки часу брала! Кожен папір зберігала в двох екземплярах. Згодом просила вірних друзів Волошенюків, щоб забрали ті папери, але місця і в них не було. Галина Леонтіївна згадала добрим словом тих, хто допомагав Насті Присяжнюк зберігати все зібране - росіянку Калерію Жильнікову з обласного краєзнавчого музею, Євгена Київського з Вінницького радіо, який її голос записав на бабіни. Подружжя Волошенюків зібрали своє листування з видатною фольклористкою у папки, а згодом, впорядкувавши його, видало книжку «Народної ниви жниця. Настя Присяжнюк». Народний аматорський фольклорний ансамбль «Марічка» Животівського СБК Оратівського району теж привіз пісню. Ой ти думала, дівчинонько, Ой що я тебе люблю, А я тебе, дівчинонько, Словами голублю. Тим часом бібліограф бібліотеки ім.К.Тімірязєва Світлана Коваль презентувала виставку «Берегиня народної пісні». – Наша виставка – це уклін світлій пам’яті Насті Присяжнюк,- сказала Світлана Флоріанівна, - зробивши огляд видань, присвячених подільській фольклористці. Знову – пісня, бо це і її день. Подоляни з різних куточків області, фольклорні колективи, тріо і дуети, кожен, хто мав честь заспівати на 120-річчя Насті Присяжнюк, вибирав пісню, колись почуту і записану нею, щоб десь там на небесах вона почула, щоб небо пролилось вдячними сльозами, навіть в грудні. Козаченьку молоденький, Чого зажурився? – співає фольклорний гурт «Мокоша» Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича. І його керівник Юлія Васюк, і її мала Софійка, і всі голосисті дівчата-студентки чимало

зробили для того, щоб народна пісня по всій Україні лунала. А це ось дует з ансамблю «Душі криниця» Вінницького педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Катерина Пірус та Марина Разлог виспівують «В кінці греблі шумлять верби». Цих двійко дівчат в старовинних сорочках такі схожі на тих, що, може, й 200 літ тому співали, любили, страждали… Народний аматорський фольклорний «Перевесло» Липовецького РБК (кер.Тетяна Осадчук) вибрав історичну пісню «Ой там, на Подолі», гримнувши нею не те, що на весь зал, а, здається, на всю потугу, на всю округу. Ой там на Подолі калина стояла, На тії калині зозуля кувала. Ой то ж не зозуля, то рідная мати, Вона виряджала сина у солдати Я ж думала, сину, невісточку мати, А ти Їдеш, сину, свій край захищати. Співзвучну цій темі фольклорну композицію «Проводи в армію» підготували «Іллінецькі візерунки» (кер.Роман Онофрійчук). Ті ж переживання, болісні передчуття втрат. В контексті нинішніх подій на сході України ця картина народного обряду містить в собі стільки жалю, стільки материнської і синівської любові, що нікого не залишає байдужим. Не сходило вранці сонечко, Хтось постукав у віконечко, Чи то пташка-щебетушечка, Чи козаченькова душечка? Глянеш по залу – то тут, то там сльози бринять у жіночих очах. Іде бій за територіальну цілісність України, за її свободу і незалежність. Чим це висловити? – Піснею! – Маємо «Мокошу», маємо «Голоси предків», «Цвіт папороті», «Дивоцвіти» - отже маємо надію на майбутнє, на те, що народна пісня житиме, - говорить Тетяна Омелянівна, називаючи дитячі та студентські фольклорні колективи. Завершуючи ювілейне свято, вона дякує всім, хто взяв участь у цій щирій розмові людського голосу й душі – аматорам, журналістам, працівникам ОЦНТ і бібліотеки, художникам Олександру Шульгану, Івану Горобчуку, які відтворили образ Насті Присяжнюк на полотні. Жанна ДМИТРЕНКО

Правда великого Кобзаря і правда сьогодення

І я живу, і надо мною З своєю Божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай за мною і учи, Учи неложними вустами Сказати правду. Тарас Шевченко

равда. Її сьогодні прагне чи не кожен українець, її тепер вимагає весь український народ, вся Україна. Страшна і кривава правда зараз в Україні. Але люди все одно хочуть її знати. І ця правда сьогодення і правда Шевченкових віршів злилися тепер воєдино. Час минає дуже швидко, здається ще зовсім недавно святкували двохсотріччя з дня народження великого Кобзаря, а ось ще рік минув… Традиції народжуються там, де прагнуть зберігати гарні починання. Тож у Тульчинському училищі культури 12 березня вже традиційно провели обласний конкурс читців «Кобзар і Україна», присвячений 201 річниці з дня його народження. Сьогодні багато хто, особливо молодь, не байдужі до нашого життя і кожен з учасників конкурсу показав свою часточку переживання. А учасників, як завжди, було багато − 34 з 21 району області. Серед них було і 8 театральних колективів з літературно-музичними композиціями. Розпочалося дійство зі студентів 1 курсу режисерського факультету театру «Сатирикон». Правда, виступ їх був не сатиричним, а дуже патріотичним.

Полум’яне слово Шевченка В часі конкурс майже співпав з відзначенням перших роковин Майдану, тому основна увага учасників – через вірші Тараса Шевченка показати наше буремне сьогодення. Розпочинали учні і курсу режисерського відділу Тульчинського училища культури, які назвали свій студентський театр «Сатирикон» літературно-музичною композицією «Майдан».

«Я вірю!», Юлія Браїловська, студентка Тульчинського училища культури. У віршах цих майбутніх письменників-патріотів України – тривога і біль за долю нашого народу і, найголовніше – віра у краще майбутнє! Але найбільшою потужністю патріотизму були насичені літературно-музичні композиції. Перше місце у конкурсі виборов зразковий художній коллектив «Театральна студія «Мельпомена» Вінницького міського Палацу дітей та юнацтва ім. Лялі Ратушної (керівник Людмила Вонсовська) за літературно-музичну композицію «Єднаймося, браття». Журі довго вирішувало, кому ж все-таки віддати перше місце, тому, що студенти ІІІ режисерського курсу тульчинського училища культури (творча лаНайкраща нагорода - «Кобзар» Шевченка бораторія Оксани Дорошенко) Учасники конкурсу, читаючи вірші Тараса Шев- з літературно-музичною композицією «Я вірю у ченка, настільки переживали все, що у багатьох зяв- слова твої, Тарасе», показали надзвичайно високий рівень майстерності. У композиціях викоритовулялися сльози на очах. Переможцем у віковій категорії 14-18 років став валися і відеоряди і музика, і реквізит, тому вони Владислав Малий з Крижополя. У конкурсі читців сприймалися так органічно. Третє місце віддали він бере участь вже не вперше, але з кожним роком тріо у складі Діани Залізняк, Максима Верби та його майстерність зростала – і нарешті – заслуже- Ігоря Ткаченка з с. Гуменне Вінницького району на перемога. Друге місце дісталося Іллі Паламар- за літературно-музичну композицію «Батьку наш, чуку з Шаргорода, а третє – Віталію Маєвському Кобзарю». У цій композиції твори Шевченка викоз м. Вінниці. В цьому році всі переможці – хлоп- нувались під живий супровід бандури. У віковій категорії 19-35 років, де учасників, на ці, але хочу зазначити, що дівчата були не гірші за хлопців. Просто твори у виконнні хлопців на фоні жаль, не так багато перше місце зайняла Діана Реподій сьогодення звучали патріотичніше. Тож хо- менюк з м.Ладижин за виконання твору «Наймиччеться відмітити і Марину Оцевич з м. Калинівка, ка», а друге – Юлія Надкирнична з м. Хмільник. Конкурс минув, як і всі попередні, учасників наОльгу Лук’янчук з м.Тульчин і Якимець Карину з городили дипломами і кожен в подарунок отримав смт. Теплик. Також чудово виступили діти, які читали власні «Кобзар» Шевченка. А ще в душі кожного учаснитвори, присвячені Україні та подіям, що відбува- ка залишилась віра в те, що слово – це велика, поються тепер на Сході України. Це – Іванна Мель- тужна зброя. Воно не вмирає і через століття, так ник з міста Жмеринка, що читала вірш «За життя і як живе слово і правда Великого Кобзаря – Тараса Україну», Богдана Капкан з Гайсина, яка прочитала Григоровича Шевченка. Ми сильні своєю вірою, вірш «Україні», Олександр Деревянчук з с. Город- своєю правдою, своєю надією, яка нам допомагає ківка Крижопільського району, Катерина Череш- вистояти. І жити і творити далі, для майбутнього. нюк з смт Турбів Липовецького району з віршем Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК .

Студія «Мельпомена»

Величайся, родинонько, у пiснях

то хоч раз слухав пісні Ольги Янушкевич, того назавжди заполонить дивовижне поєднання музики і поезії, той одразу відчує високу вимогливість композитора до Слова, яке ще вище підносить Музика. Народилася композиторка у родині лікарів Миколи Йосиповича та Віри Миколаївни Баніт в Теплику, у «найтеплішому містечку Поділля», як називає його Ольга Миколаївна. Родина Банітів залюблена у пісню та поезію. Тож успадкувавши від батьків музичний слух, гарний голос, тонке відчуття прекрасного, зростаючи у атмосфері творчості, музики, Ольга присвятила їй своє життя.

ком Ольги Янушкевич збагатяться мистецькі колективи Вінниччини: нещодавно вийшла з друку нова збірка вокальних творів О.Янушкевич «Величайся, родинонько, у піснях», видана за сприяння ОЦНТ. До цієї збірки увійшли як нові, так і раніше створені пісні на родинну тематику. Пісні ці написані Ольгою Янушкевич у співпраці з подільськими поетами, чия поезія торкається серця. Так народилися пісні на вірші Марії Ясакової, Ніни Шаварської, Валентини Сторожук, Тетяни Яковенко, Жанни Дмитренко, Олени Вітенко, Оксани Дунської, Наталки Погребняк та багатьох інших авторів. Ці пісні – як ковток джерельної води, тому й назавжди западають у душу виконавців і слухачів.

Тріо «Зірниця» в колі друзів Заповітна мрія авторки – аби серця виконавЗа роки творчої та педагогічної діяльності Ольга Янушкевич створила безліч вокальних ців її пісень були чутливими до кожної ноти і ансамблів, серед яких особливо яскраво виріз- кожного слова, а музика душі співаків та автоняються вокальне тріо «Зірниця», дитяча во- рів була співзвучна одна одній. У новій збірці кожен співак може знайти кальна студія «Мрія» та вокальний ансамбль «Джерела» викладачів Вінницького вищого свою пісню, адже тут вміщено твори, дуже різміжрегіонального професійного училища №4. номанітні за характером від глибоко задушевМузичний доробок Ольги Янушкевич бага- них («Молитва матері», «Моїм батькам»), патий і різножанровий: вона створює вокальну й тріотично-піднесених («Материнська мова», інструментальну музику, пише духовні твори, «Дай, Боже, щастя», «Козацька»), пісень на пісні для дітей, сучасні романси. Нею створено вірші Т.Г.Шевченка і на Шевченківську темати5 дитячих музичних казок, мюзикл, 5 аудіоаль- ку («Сумно, сумно серед неба», «Із другом, бомів авторських пісень для дітей, понад 500 із Тарасом»), близьких до фольклору вокальних творів. Вийшли збірки її пісень «Ве- («Різдво», «Вже весна іде», «Незвиселкова», «Дорога до мами», альбом романсів чайні ці новини») до стрімких веселих замальовок («За тим садом»). «Дзеркало душі». Яскрава, емоційно насичена Вінницький обласний центр народної творчості впродовж багатьох років тісно співпра- музика, відсутність динамічної цює з пані Ольгою, а її твори займають зна- статичності, ритмічне розмаїття чне місце в репертуарі народних та зразкових вокальних партій змусить викоаматорських колективів області. Тому особли- навців доволі серйозно во приємно, що іще одним творчим дороб- поставитись до опра-

Олександр Леонтьєв цювання практично кожної пісні. Значною допомогою для керівників вокальних колективів та виконавців стануть методичні рекомендації авторки щодо особливостей виконання кожного вокального твору збірки. У них Ольга Янушкевич наголошує на необхідності глибокого осмислення змісту творів, що сприятиме якісному їх виконанню. Особливо це стосується пісень, присвячених родинній тематиці («Величайся, родинонько, у піснях», «Моїм батькам»). Аналіз музики і тексту дасть змогу відчути глибину задуму авторів та необхідність його повного розуміння виконавцями. Момент єдності та співпереживання виконавця і слухача необхідно встановити при виконанні усіх пісень, а особливо таких, як «Молитва матері», «Моїм батькам», «Ой прилетіли два голубочки», «Спориш-трава», «Любисток», «Дівочі мрії» та ін.. 22 грудня 2014 року у Світлиці ОЦНТ відбувся творчий вечір з нагоди презентації нової збірки Ольги Янушкевич. Цей захід став справжнім родинним святом, адже в ньому взяла участь велика подільська родина поетів, співаків, працівників культури, освіти та всіх, кому близька тема сім’ї, родини, духовного єднання, що так на разі актуально. У презентації збірки «Величайся, родинонько, у піснях» взяли участь жіноче вокальне тріо «Зірниця», вокальний ансамбль «Джерело» Вінницького МПТУ №4, співаки Олександр Леонтьєв, Ніна Гов’ядова, Тетяна Бондар, Ніна Джус. Композиторку вітали директор ОЦНТ Тетяна Цвігун, директор обласного будинку культури вчителя Тетяна Мельник, колеги – праців-

ники Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, поети-співавтори Жанна Дмитренко, Тетяна Яковенко, Олена Вітенко, журналісти Вінницького обласного радіо Зоя Тищенко, Тетяна Скомаровська, друзі, запрошені. Зокрема, Тетяна Омелянівна Цвігун наголосила: «Поділля здавна славиться пісенними традиціями, які виплекали цілу плеяду вінницьких композиторів. Старше покоління працівників культури добре пам’ятає, як у 60-70-х роках минулого століття з легкої руки подільського композитора Родіона Андрійовича Скалецького була організована секція самодіяльних композиторів Вінниччини. Родіон Скалецький, Констянтин Семенов, Василь Папаїка, Віталій Іжевський, Яків Поляхівський, Андрій Павлусенко, Ральф Мархлевський, Григорій Патрак, Олександр Пільчен – ці талановиті автори зробили вагомий внесок у розвиток Вінницької композиторської школи. Особливо приємно, що нині яскраво виділяється серед когорти молодих композиторів Поділля педагог, музикант, співачка Ольга Янушкевич. Нині я з особливою радістю вітаю пані Ольгу із презентацією нової збірки вокальних творів, яку вона з любов’ю присвятила своїм батькам. Сподіваюсь, що новий доробок Ольги Миколаївни буде в нагоді шанувальникам сучасної української пісні і гідно поповнить репертуар аматорських вокальних колективів Вінниччини». Народний артист України, професор Віталій Іванович Газінський у своїй передмові до нової збірки О.Янушкевич так охарактеризував свою колишню студентку: «У розмаїтті пісенної творчості Поділля стрімко проростають нові таланти з різноманітним підходом до відчуття глибини та високої культури сучасної української музики. Яскравим представником молодої плеяди митців Вінниччини є композиторка Ольга Янушкевич. Поєднуючи змістовні тексти з професійно продуманими та талановитими мелодіями, О.Янушкевич створює не просто пісні, а справжні музичні явища, які відзначаються глибоким ліризмом і знанням подільської мелодики. Мелодійність та продумана гармонія, чітке визначення художніх образів слугують легкому сприйманню її творів різними віковими категоріями слухачів. Високо ціную та радію успіхам своєї випускниці і бажаю їй подальших творчих злетів!» До цих слів хочеться додати: нових пісень, нових збірок та нових проектів нашій талановитій подолянці – Ользі Янушкевич! Ніна ДЖУС

Тепло пісенної душі

*Пам’ять

У Світлиці обласного центру народної творчості відбувся вечір пам’яті колишнього провідного методиста ОЦНТ, ветерана галузі культури області Беті Миронівни Кулик «Тепло пісенної душі» з нагоди 100-річчя від дня народження..

оли ми згадуємо 60-70-ті роки ми- нувала українські, російські, єврейські народні нулого століття і заходи та фести- пісні та романси. За короткий термін вона довалі, які проводилися в той час – сконало опанувала казахську мову і майстерно одразу в уяві постає світлий образ виконувала в концертах ще й казахські народБеті Миронівни Кулик – праців- ні пісні. Її виступи користувалися неабияким ника культури за фахом і покликом душі, висо- успіхом. кокласного фахівця, співачки, великого знавця Після війни капела була розформована, з неї хорового та вокального мистецтва, провідного утворилися ансамбль бандуристів та ансамбль методиста ОЦНТ, світлої людини з великою, «Вітерець Поділля». В той час Бетя Миронівдоброю душею. За її біографією, за її творчим на Кулик працювала солісткою філармонії та шляхом можна вивчати історію розвитку про- учасницею єврейського вокального ансамблю. фесійного і аматорського мистецтва ВінТа головною справою творчого життя Беті ниччини. Миронівни стала робота в обласному Народилася Бетя Кулик 14 либудинку народної творчості. Їй вона стопада 1914 року у місті Вінниприсвятила понад 40 років житці в бідній єврейській родині. тя. Працюючи провідним метоСім’я не мала великих статдистом з вокально-хорового ків, але була багата духовжанру, вона надавала метоно: батьки дівчинки були дичну і практичну допомогу музично обдаровані, дуже працівникам культури облюбили співати, мали преласті, керівникам творчих красні голоси. Особливо колективів, відповідала за батько, чий драматичний організації та проведення тенор був окрасою хорообласних мистецьких завої капели імені М.Д.Леходів, фестивалів, концеронтовича, якою у ті роки тів. Не було жодного сількерував Б.Левитський. ського клубного закладу, Мирон Кулик був неперайонного будинку кульревершеним кантором у тури, де б не побувала Бетя вінницьких синагогах, а Миронівна. Вона знала всіх ще мав неабиякий хист до працівників культури обмалярства. Тож, зростаючи ласті, а скільком допомагау такій творчій атмосфела порадою, добрим словом! рі, Бетя без єдиного сумніву Недарма її звали духовною маприсвятила своє життя музиці тір’ю і професійні музиканти і і творчості. аматори. Спілкуюся із Анатолієм Навчаючись у загальноосІвановичем Левицьким, генеральвітній школі, Бетя брала активну ним директором Вінницької обласної участь в художній самодіяльності, філармонії, заслуженим працівниїї прекрасне меццо-сопрано було ком культури України: Бетя Кулик окрасою усіх шкільних концертів, − Анатолію Івановичу, наприкінтож після закінчення школи у 1932 ці 60-х Ви починали свій трудовий році вона без вагань вступила до Вінницького шлях з посади провідного методиста ОБНТ із музичного технікуму, де навчалася на фортепі- музичного жанру. Що Вам пригадується з тих анному та вокальному відділеннях. років, а особливо – як Вам працювалося поруч Під час навчання в музичному технікумі у із Бетею Миронівною Кулик? тому ж таки 1932 році Бетя Кулик була запро− О, в ті часи, в будинку народної творчості шена до хорової капели імені М.Д.Леонтовича. працював потужний колектив фахівців-жанА з 1937 року, коли капела увійшла до складу ровиків: Михайло Ройзен опікувався Вінницької обласної філармонії, Бетя стала ар- образотворчим та декоративно-притисткою капели та професійною співачкою-со- кладним мистецтвом, Борис Келісткою. Керував капелою у ті роки талано- мельман – кінофотосправою, Мавитий хормейстер, чоловік Беті Миронівни, рія Порада – клубною роботою, Олександр Дмитрович Середюк. Віталій Сокирко – хореографіВ роки Великої Вітчизняної війни артисти єю, Петро Мірошниченко – тефілармонії були евакуйовані до Казахстану. атральним жанром, Бетя Кулик Там, у складі концертної бригади, Бетя Миро- – вокально-хоровим нівна брала участь у концертах, виступала в мистецтвом, а Родіон госпіталях перед пораненими бійцями, де вико- Скалецький очолював

Хорова капела, 30-ті роки

секцію самодіяльних композиторів. Це були яскраві, талановиті неординарні особистості. Всі ці прекрасні люди були моїми колегами і друзями, а серед них – Бетя Миронівна Кулик. Низько вклоняюся її світлій пам’яті. Згадує заслужений працівник культури України, викладач-хормейстер Людмила Миколаївна Мартинова: − Інтелігентна, високоосвічена, культурна, Бетя Миронівна була людиною енциклопедичних знань. Дуже вимоглива і принципова, а разом з тим – добра і душевна. Мені довелось безліч разів бувати з нею у складі комісії на перевірках, оглядах в усіх районах області. І там її зустрічали як рідну. Пам’ятаю Бетю Миронівну як беззмінного помічника головного режисера на всіх обласних святах. Її поважали, з її думкою рахувалися. А головний режисер Іван Теренійович Масляєв завжди при зустрічі цілував її руку. Я від неї багато чому навчилася. Дякуючи Беті Миронівни та Родіону Андрійовичу Скалецькому, я ознайомилася із аматорським хоровим та вокальним мистецтвом Вінничини і, маючи консерваторську освіту, назавжди серцем прикипіла до народної творчості Поділля. Тож на вечір пам’яті «Тепло пісенної душі» прийшли колишні колеги Беті Миронівни, творчі пісенні колективи, всі, хто пам’ятав її при житті і кого хвилює вокальне мистецтво. Спогадами про Бетю Миронівну Кулик поділилися ветерани галузі культури Лідія Онищук – художній керівник Хмільницького РБК, майстер народної творчості, вишивальниця Євдокія Чугунова, працівник Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва Валентина Чернишук (доречі, обидві – колишні провідні методисти ОЦНТ). Зокрема, Лідія Петрівна Онищук схвильовано пригадувала: − Після закінчення в 1967 році Тульчинського культосвітнього училища я прийшла на роботу в Хмільницький районний будинок культури. Колеги мене одразу попередили, щоб

я дуже відповідально готувалася до здачі звіту про роботу за рік, який ми здаватимемо в обласний будинок народної творчості. Мовляв, там працює Кулик Бетя Миронівна, яка знає все і всіх, тож ніякі приписки у неї не пройдуть. «Так вже вона й все знає, − думала я собі. Та немає на світі такої людини, яка б все знала!» і ось приїжджаю до Вінниці, привожу звіт про роботу народних колективів. Бетя Миронівна погортала ці звіти і звернулася до мене: «Дитинко, ти, як методист, повинна навчати керівників і підказувати їм. Адже, коли пісню написав композитор Ігор Шамо, то ні в якому разі не можна писати, що це Платон Майборода! Це говорить про рівень загальної культури працівника!» От тобі й не знає! А вже як почала Бетя Миронівна розпитувати мене про стан здоров’я тодішнього директора Качанівського СБК Миколи Митрофановича Парсяка (після важкої операції на легенях його залишила дружина і він, хворий, сам виховував двох синів), я була в захваті від цієї жінки, яка так близько до душі приймала проблеми колег. З того часу Бетя Миронівна Кулик стала для мене прикладом людяності. Донині з вдячністю згадую її та її уроки служіння професії. Працівник Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва, в минулому – провідний методист ОЦНТ з вокально-хорового жанру, Валентина Чернишук наголосила, що була призначена на посаду провідного методиста одразу після виходу Беті Миронівни на пенсію: − Це було дуже відповідально. Бетя Миронівна поставила високу планку і я намагалася її тримати. Окрасою вечора став виступ народного аматорського вокального ансамблю «Сімхе» Вінницького єврейського благодійного центру «Хесед-Емуна» під керівництвом Наталії Бахчеван. «Ломер оле інейнем, інейнем, Тринкен а биселе вайн», − давайте всі разом вип’ємо трішки вина, давайте поділимо на всіх одну велику радість,− співали дівчата старовинну єврейську народну пісню, а далі ще одну: «Іх хоб дих цуфл ліб», − я так тебе люблю…, − і здавалося, що Бетя Миронівна підспівує разом з ними. Проникливо декламувала свою посвяту Беті Миронівні наша поетеса Жанна Дмитренко: І хто б зрівнявся з молодих, з нових – Все знала, все уміла наша Бетя, І хто б їм підказав, якби не Ви? Вдивляюсь в Ваші очі на портреті: В них – помислів сердечних чистота Й гармонія душі, поваги дивна… Привітна, тиха, скромна, золота, Відповідальна, віддана людина. Мала трудяща пташечка – Кулик…

Ніна ДЖУС

«Мови різні – душа одна» 19 лютого 2015 року в читальній залі відділу документів із гуманітарних, технічних та природничих наук Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім.К.А.Тімірязєва відбулося літературно-мистецьке свято «Мови різні – душа одна», до Міжнародного дня рідної мови.

Нехай в твоїм серці любові . священний вогонь Не згасне Як вперше промовлене слово На мові народу свого. Володимир Сосюра

е дійство завше схоже на один великий букет, в якому пишні троянди, запахущі чорнобривці, яскраві жоржини, ніжні ромашки… Кожна квітка вабить своїм неповторним ароматом, кольором, кожна по своєму красива. Яке ж гарне видовище, оце різнобарв’я в одному букеті. Паралель з квітами не випадкова. Щоразу вона спадає на думку, коли відбувається вечір «Мови різні – душа одна». І тоді вірші та пісні справді сплітаються в один букет а чи вінок людських надій українців і білорусів, ромів і євреїв, грузинів і поляків, які так дружно проживають на Вінниччині. Вагота українського слова, державної мови, окреслюється ще більш виразно в оточені дружніх мов. Так, ми сусіди, ми друзі, ми жителі співучого Поділля, яке здавна славилось своєю доброзичливістю і вважалось чи не найзручнішим місцем проживання. Грузинські вірші, прочитані дітьми, білоруська жартівлива пісня, читання уривків з Міцкевича польською – хіба це не прекрасно! Ми всі вкотре пережили це почуття. Ось капела бандуристок Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича співає «Пісню про Україну». І кожному зрозуміле одвічне відчуття гордості і тривоги за рід-

Алла Ратинська ну землю, за тих, хто стоїть на кордоні, боронячи нашу незалежність. Зважаючи на те, що минулий рік був оголошений роком великого Кобзаря, солістка капели бандуристи Ковтун Аліна виконала «Думку» Тараса Шевченка, якого різні народи шанують як народного поета. Зачарувала своїм співом Яся Коріновська виконавши пісню «Десь у полі колоситься» на слова Руслани Лоцман, музику Ірини Кириліної. Пісня «Звучи, рідна мово» на вірші Андрія Демиденка, у виконанні Наталі Крикуненко ніби розставила акценти в контексті величної теми по-

Ансамбль бандуристів Вінницького училища культури і мистецтв ім. М. Д. Леонтовича

Учасники ансамблю білоруської пісні «Купалінка» дільського мовного багатоголосся. Голова Вінницького обласного осередку Національної спілки письменників України Михайло Каменюк прочитав вірші з яких починалась Незалежність України «Що може слово?», «Молитва рідному слову», «Ліквідувати хворобу безмовності». Алла Ратинська, голова Вінницької культурно-просвітницької спілки поляків представила на святі талановитих учнів з вінницької школи №12, які натхненно читали

Михайло Каменюк

вірші польських поетів: «Обличчя Батьківщини»Тадеуша Ружевича, «Балада про любов до батьківської землі» Віслави Шимборської прочитали Владислав Орлов та Інна Комарчук. Пісню «Такий край» на слова Яна Петшака заспівала Катерина Коваленко. Ансамбль білоруської пісні «Купалінка» Вінницького земляцтва білорусів щоразу дивує учасників свята новинкою, особливим підходом, задушевним настроєм, жартом, гумором. Цього разу заспівали українську пісню «Місяцю ясний» та білоруську народну пісню «Купалінка». Приємною несподіванкою заходу була участь грузинської громади «Арго», голова громади Нарсіа Мерабі Патікоєвич представив юних аматорів грузинської культури. Сестрички Ніні та Софо Кікабідзе читали вірші мелодійною мовою свого народу, отримавши гарячі оплески присутніх. Подружжя Сенченків з Вінницького регіонального центру культури та мистецтва циганського народу «Девлеса, ромале!» нині виконали літературно-музичну композицію «Пам’яті Небесної Сотні» саме українською мовою. Вела цей гарний вечір Анастасія Бондар, учасниця театру книги «Прочитання» ВОУНБ ім.К.А.Тімірязєва, де і відбувалося літературно-мистецьке свято «Мови різні – душа одна» до Міжнародного дня рідної мови. Захід було проведено спільно з Вінницькою обласною науковою бібліотекою ім. К.А.Тімірязєва та управлінням у справах національностей та релігій Вінницької облдержадміністрації. Провідний методист ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК

ЖИТТЄВI I ТВОРЧI СХОДЖЕННЯ

Тетяни Янчурської

проведення І фестивалю національних культур «Всі ми діти твої, Україно!», про традиційні районні свята фольклору, виставки народного мистецтва, осередки художніх промислів та інше. Приємною несподіванкою став виступ Славній, працьовитій, справжній жінці, Тетяни в якості солістки у складі народного Беручній, невтомній – ці рядки, аматорського вокально-інструментального анЧорнобровій милій українці, самблю «Перспектива», який був популярним Що веде, як пісню, всі роки. Ці слова про Тетяну Василівну Янчурську, на Вінниччині. «Щедро обдарована, невгамовна, віддана, − жінку, для якої сенсом життя стала її Величність Культура, якій віддано 33 роки, натхнен- працьовита, щира і мудра», − відгукуються сьогодні про Тетяну них і співучих. Якби Василівну її друзі і ковсі люди були такими леги. Саме такі люди, відданими своїй спраяк Тетяна Янчурська ві, яким би прекрасним ставлять духовні ціннобув цей світ!. сті вище матеріальних Тетяна Янчурська благ. А таке не часто зународилася в історичстрінеш. ному містечку ШарКажуть, що доля городі, котре веде свій людини визначається в літопис з 1579 року. Відитинстві. Саме так. В сімнадцять років тому, родині Хом’яків, яка в коли я вперше туди при60-х роках мешкала в їхала, Тетяна Василівна Слободі-Яришівській, працювала інспектором де й зростала Тетяна із відділу культури, який своїм старшим братом очолював знаний на Володею (нині вчитель Вінниччині музикант історії Федорівської Юрій Петров. В моїй ЗОШ) завжди було вепам’яті залишилася її село, цікаво і людно. розповідь про свій уніВони змалечку купаликальний край, про своє ся в батьківській люборідне місто. З великою ві і в родинних піснях. гордістю вона повідала Батько, Василь Макпро історію міста. Засимович, працював уважила, що Шаргород майстром-будівельни− єдине місто на теритоком. Оскільки під його рії Поділля, де зберігся безпосереднім керівцілий комплекс житлоництвом було збудової забудови XVI-XIX Тетяна Янчурська вано чимало сільських століть, типової для будинків культури, його містечка, де збереглись залишки старовинного замку − костел Святого ім’я сьогодні на вустах у багатьох працівників Флоріана, старовинна синагога, Свято-Микола- закладів культури району. Василь Максимович ївський чоловічий греко-католицький монастир мав добре серце та творчу натуру, самотужки (нині православний), будівля бурси, де вчилися оволодів грою на мандоліні, був гарним ложканаші земляки − письменник Михайло Коцю- рем, вирізнявся яскравим тембром голосу. бинський, поет-сатирик Степан Руданський Мама, Віра Мойсеївна, працювала, як і всі та композитор Микола Леонтович, залишки сільські жінки, у полі, любила шити одяг. Пістурецького валу і міської ратуші, система ка- ля важкої фізичної праці знаходила відпочитакомб, старовинні цвинтарі. А ще з блиском нок, сидячи за п’яльцями, гарно вишивав очах Тетяна Василівна розповідала про тра- ла, наспівуючи народні пісні. Вишила диції, про творчі колективи, про мальовничі ку- сорочку чоловіку Василю, пізніше точки та про знаних людей Шаргородщини. Не отримала в подарунок вишиванку оминула в розмові і свого рідного дядька Петра і Тетяна, а нині бабусиною вишиПеребийноса, відомого письменника України. ванкою хизується і внучка Іванка. Зворушливо і емоційно розповідала про До виховання маленької Тані представників інших національностей, що про- була причетна і бабуся – Анасживають в цьому благодатному краї, а це єврей- тасія Левківна, щира ські громади та три християнських: уніатська, і мила «щебетуха», як православна і католицька. Повідала мені про про неї відзивалися одтакими людьми хочеться годинами спілкуватися, а згодом і писати про них:

носельці. Саме від неї Тетяна навчилася радіти з будь-якого приводу, сприймати цей світ, як безцінний подарунок Бога, бути завжди оптимісткою і прагнути до кращого життя. Коли Тетяні виповнилося 5 років, сім’я переїхала в приміську Гибалівку і поселилася у новому будинку, де живуть і нині. Маючи один гектар землі, вся родина поралася в городі. Тетяна залюбки саджала квіти, копалася в грядках. Як кажуть «з дитинства знала толк в усьому». Тетяна грала на баяні, майстерно підбирала на слух. Завжди була серед однолітків, в центрі уваги. Як не дивно, полюбляла грати у футбол, була гарним воротарем, тому завжди на її колінах не було живого місця. А ще батько навчив її керувати моторолером. Улюбленим місцем для мотопробігу був колгоспний баштан, куди їздила збирати помідори. Долаючи щодня по два кілометри, вона займалася в різних гуртках у будинку піонерів, виступала в агіткультбригадах, співала в шкільному хорі і вокальному ансамблі, виконувала пісні як солістка, співала в дуеті. Крім цього вчилася в Шаргородській дитячій музичній школі по класу баяна. Оскільки її викладачем була тітка Ганна, дружина дядька Петра Перебийноса, Тетяна була старанною ученицею і подавала великі надії на майбутнє. З великим задоволенням співала в хорі, грала в ансамблі народних інструментів, а ще відвідувала танцювальний гурток. Маючи гарний слух, імпровізувала на баяні, тому часто акомпанувала в дитячих садочках та школах. Коли прийшов час обрати професію, тітка Ганна запропонувала Тетяні вступати до Вінницького музичного училища, була впевнена, що племінниця має бути музикантом. Але

Святковий настрій

Незабутні студентські роки Тетяну більше вабила культосвітня робота, і вона самостійно прийняла рішення вступати до Тульчинського училища культури (відділ народних інструментів). Грала в оркестрі на баяні і на домрі. З оркестром виступала на престижному телевізійному фестивалі «Сонячні кларнети». Під час перерви та після занять в училищі її завжди можна було знайти за фортепіано в колі друзів. Любила музикувати, розучувати пісні Оксани Білозір, Софії Ротару, Назарія Яремчука та інших відомих в Україні співаків. Після закінчення училища Тетяна була призначена художнім керівником Мурафського СБК (нині Жданово). А оскільки поряд було село Клекотина, то допомагала і там. Відразу організувала ВІА, де була солісткою. Через рік тодішній начальник відділу культури Шаргородської РДА Юрій Петров запропонував молодому спеціалісту посаду методиста районного будинку культури. Не вагаючись, Тетяна погодилася, бо знала, що там більше можливостей проявити свої, як вокальні, так і організаторські здібності. Впродовж трьох років на цій посаді зарекомендувала себе як ведуча, сценарист, створила оркестр, хор, вокальний і інструментальний ансамблі. З великим бажанням співала і в церковному хорі Свято-Миколаївського монастиря. Помітивши ініціативність Тетяни Василівни, Юрій Петров призначив її на посаду інспектора відділу культури. Прагнучи здобути вищу освіту, цього ж року, нітрохи не вагаючись, вступила до Київського інституту культури ім. Корнійчука на заочну форму навчання. Гарна і весела, Тетяна не забарилася із одруженням. Її обранцем став Віктор Янчурський, випускник Тернопільського медичного інституту, лікар-терапевт (нині заступник головного лікаря з поліклінічної роботи з експертизи

У Шаргородській світлиці тимчасової втрати працездатності центральної районної лікарні м.Шаргорода). Закоханий до безтями Віктор відвідував всі концерти, де виступала його Тетяна. Бували поодинокі випадки, коли його не було в залі. Тоді, як пригадує Тетяна, мінявся настрій і зникав той артистичний запал. Особливими були концерти до Дня медичного працівника, адже вона мала можливість присвячувати одну з пісень своєму чоловіку та дарувати квіти. Через рік молода сім’я тішилася донечкою Іванкою (нині лікар, завідувачка Шаргородською амбулаторією загальної практики сімейної медицини №2.). Як і її мама захоплюється творчістю, вишиває ікони бісером. В щасливому шлюбі подружжя ось уже 28 років. Мають ще й сина Юрія – курсанта Хмельницької прикордонної академії. З 2001 року Тетяна Янчурська призначена на посаду начальника відділу культури і туризму райдержадміністрації. За 15 років роботи інспектором набула великого досвіду, тому на посаді начальника почувається впевнено. Нині її досягнень не перелічити. Вона координує роботу 43 сільських закладів культури району і 1 районного будинку культури. Під її опікою 214 працівників, 341 клубних формувань, аматорських колективів − 278. За її ініціативи започатковано районний конкурс читців, його результатом є щорічна участь в обласному конкурсі виконавців художнього слова і постійні призові місця. Гарною подією в мистецькому житті району стала акція «Рушникова доріжка єднання. Єдина Україна». Було вишито 32 рушники кожною громадою району. Щороку вона змінює формат проведення традиційного фестивалю національних культур «Всі ми діти твої, Україно !», який в 2012 році набув статусу міжнародного. Цікавим видалися і фестивалі фольклору: «Прийшли до тебе три празники в гості» та фестиваль «Вареники, хваленики, благодареники». Традиційним став фестиваль «З народ-

ної криниці». Інноваційною формою роботи стане цьогорічний фестиваль народної інструментальної музики «Осінні ритми», який планується проводити в с.Хоменки. Крім цього, завдячуючи організаторським здібностям та співпраці з органами місцевого самоврядування, значно покращилася матеріально-технічна база сільських закладів культури, є динаміка росту колективів зі званням «народний аматорський», нині їх в районі нараховується 15. Запровадила Тетяна Василівна і виїзні семінари-практикуми на базі сільських будинків культури, що приносять позитивні результати в роботі працівників закладів культури району. В свій час начальник відділу культури Юрій Петров мріяв про створення хорового колективу і духового оркестру, але його життя раптово обірвалося. В пам’ять про нього Тетяні Янчурській вдалося відродити хорові колективи та створити духовий оркестр при РБК. Ось уже 13 років народний аматорський духовий оркестр Прилата Свідніцького виступає на різних заходах району. Нині за ініціативи начальника відділу культури і туризму при філії Джуринської ДМШ в Рахнах-Лісових створений естрадно-духовий оркестр. Крім того, за ініціативи Тетяни Василівни закладені кошти на виготовлення і встановлення меморіальної дошки Миколи Леонтовича та на реставрацію і встановлення дошок на районному музеї образотворчого мистецтва Михайла Коцюбинського та Степана Руданського. Чимало гарних справ зроблено Тетяною Янчурською, а планів ще більше. Тож нехай Бог обдаровує її всілякими гараздами та щедротами. Нових звершень, гарної долі та мирного неба для нас усіх! Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

«Чим хата багата, тим і рада»

20 грудня 2014 року у великій виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею було проведене обласне свято національної кухні «Чим хата багата, тим і рада». Проводиться цей захід Обласним центром народної творчості за участі національних товариств, які діють на Вінниччині, вже вчетверте. Навкруг – ошатно прибрані світлиці, Національні страви – на столах, Дарма, що верховодить сніговиця,− Тепло і радість жевріють в серцях. Жанна Дмитренко

Цьогорічне свято традиційно зібрало усіх небайдужих до культурних традицій інших народів. Ні для кого не є таємницею, що кухня і традиції приготування

національних страв займають значне місце в житті кожного етносу. Адже національна страва може багато розповісти про темперамент, інтереси, звички та смаки не лише окремої людини, а й цілої нації. Це підтвердить кожен, хто бодай трохи цікавиться кулінарією або просто любить дегустувати нові страви. Немає поганих кухонь, є недостатні знан-

ня про них. А коли ми чогось не знаємо, то запитуємо в інших. Саме ця ідея покладена в основу свята національної кухні, учасники якого охоче ділилися своїми кулінарними рецептами, секретами їх приготування, давніми історіями створення різних страв. І хоч тут не було рецептів від прославлених шеф-кухарів, але відчувалася душа того народу, страву якого представляли. У світлицях, оформлених зі смаком і любов’ю, презентували національні страви українців, білорусів, поляків, циганів, гру-

зинів, індусів. У кожній світлиці господар і господиня запрошували гостей до господи, пригощали національними стравами і напоями, розповідали про особливості своєї національної кухні. Грузія здавна славиться своєю гостинністю, що відома у всьому світі. Грузинське товариство, яке очолює Мераб Патікоєвич Нарсіа, запрошувало скуштувати невід’ємний атрибут національної кухні – сири різноманітних сортів, виготовлені за особливими рецептами і технологіями. Смакували всім і вироби з тіста – хінкалі та хачапурі, без яких неможливо уявити грузинську оселю. Також Мераб Нарсіа зауважив, що для кухні його предків характерна велика кількість різних прянощів, приправ і соусів. Скажімо, гостям запропонували білий та червоний соуси тке-

малі, виготовлені з різних сортів аличі. Ці соуси приправляють меленою зеленню, прянощами і мають гострий присмак. «Гість – це посланець від Бога», – каже стародавня грузинська приказка. Упродовж багатьох століть горді сини Кавказу зберігали свої традиції, від батьків до дітей передавали безмежну повагу та любов до гостя і традиційного застілля. Тож не обійшлося і без добірного грузинського вина, яким господарі пригощали, наливаючи у старовинні глиняні піали та спеціальний ріг. Індійська кухня – одна з найстаріших і найрізноманітніших у світі. Славиться вона культом вегетаріанства. Екзотичні індійські страви, декілька видів халви, мініатюрні пиріжечки з овочевою начинкою та східними спеціями презентував на святі Сергій Журавльов з донькою Наталею. Колоритною була і світлиця ромів, дбайливо оформлена і представлена талановитою циганською родиною Івана та Ольги Марценкевичів – працівників культури з Калинівського району. Вони пригощали всіх присутніх традиційною циганською кухнею: рибою, тушкованою в томаті, м’ясом по-циганськи, відвареною куркою. А який неймовірний аромат мав чай, в який цигани додають свіжозаморожені суниці! Всім відомо, що в меню кожної білоруської жінки – чимало неповторних страв із картоплі, без яких неможливо уявити національне застілля. А все пояснюється тим, що природні умови Білорусі сприяють розведенню висококрохмалистих і смачних сортів картоплі. Внаслідок дозування води чи бульйону, додавання жирів і різноманітних спецій можна приготувати більше двох десятків смачних страв з картоплі. Тож білоруську кухню сповна оцінили шанувальники страв із картоплі, бо ж тут так знадливо пахли деруни (біло-

руською − драніки). А ще білоруси пригощали оригінальною білоруською стравою – курніком. Її готують із шарів листкового тіста, почергово наповнених різними овочами та м’ясом, змащеними сметаною. Все це викладається у форму і запікається. Запрошували ж до своєї світлиці представники Земляцтва білорусів на Вінниччині народною піснею «Сьогодні в нашій хаті свято». Світлицю «Конфедерації поляків Поділля ХХІ століття» представляли голова Олена Гаврилюк та молодіжний польський творчий колектив. Окрім великої вітальної програми, вони принесли облатки – символ любові, єднання і дружби. Цим ритуальним різдвяним хлібцем поляки діляться один з одним із найщирішими побажаннями. Нині вони ж поділилися шматочками облаток з усіма присутніми на святі. А ще гості залюбки куштували червоний борщ з вушками, фаршировану рибу, пироги з грибами (так у Польщі називають вареники!), кутю та біґос. Остання страва – улюблена в поляків. Вона готується зі свіжої та квашеної капусти, яка тушкується з різними сортами м’яса, дичини, грибами та копченими ковбасками. Українську світлицю дбайливо оформив творчий колектив обласного центру народної творчості. Учасники свята ознайомлювалися тут з побутом українців і пригощалися традиційними стравами, а їх було чимало і на будь-який смак. Тут і капусняк з пампушками, і пісні голубці з пшоном, і вареники з капустою, і пиріжки з грибами, капустою, сиром, і сирні кульки, і деруни, і квашена капуста. А ще − домашня ковбаса, шинка, оселедець, узвар і, звичайно ж, сало з часником! Всі страви подавали в

традиційному керамічному посуді, сама світлиця була оформлена веретами, килимами, вишитими рушниками, іконами і картинами з фондів ОЦНТ. А народні пісні, українські романси у виконанні народного аматорського чоловічого вокального ансамблю «Жайвір» Немирівського РБК та соло керівника Андрія Благодира проймали до глибини душі, викликали сльозу на багатьох обличчях і додавали віри у щасливу долю: Доле моя, доле, запрягай же коней, доле, Наливай п’янкого в келихи вина. Ми іще з тобою погуляєм, доле, Вип’ємо ми щастя й радості до дна! Ведуча Зоя Красуляк своєю позитивною енергетикою, майстерним виконанням пісень, декламуванням віршів внесла теплу й світлу ауру до нашого заходу, завдяки чому він став справжнім родинним святом. Гостей та учасників щиро вітали заступник начальника управління національностей та релігій Вінницької облдержадміністрації Алла Ратинська та директор Вінницького обласного центру народної творчості, заслужений працівник культури Тетяна Цвігун. Зокрема, Тетяна Омелянівна зазначила: «Так вже по-

велось в українців, щоб з ким подружитися, треба з ним поділитися шматочком хліба і ковтком джерельної води. Ми раді, що завдяки цілому ряду культурно-мистецьких заходів, які Центр проводить спільно з національно-культурними товариствами, маємо можливість ознайомитися з культурою, традиціями різних національностей і щедро поділитись своїми надбаннями. Як це прекрасно, що, проживаючи на Вінниччині, національні товариства плекають свою культуру, свято оберігають свої традиції, мову, національний костюм. Ми завше будемо з радістю продовжувати співпрацю, аби на таких заходах продемонструвати нашу єдність, толерантність і побажати всім многая і благая літа!» Алла Ратинська у своєму вітанні підкреслила, наскільки її вразила щира атмосфера нинішнього свята, це справжнє духовне єднання великої багатонаціональної вінницької родини. «Нехай же в кожній сім’ї панують мир, спокій, любов і достаток. І нехай буде більше того, що нас об’єднує», − схвильовано мовила пані Алла. Провідною ідеєю свята стала тема дружби, єднання і взаєморозуміння, що нині дуже актуально. Не дивлячись на те, що ми різні, нас об’єднує одна подільська земля, яка стала дбайливою матір’ю для всіх народностей. Як би часто ми не зустрічалися, нам завжди є що сказати і показати, є чим почастувати і здивувати. Збираймося ж частіше у дружньому колі, з відкритими серцями, світлими помислами і за щедрими столами! Наталія ЮКАЛЬЧУК

Пiсня на два серця 12 листопада 2014 року у світлиці обласного центру народної творчості відбувся авторський вечір Наталі та Андрія Сенченків «У колі друзів», на якому було презентовано альбоми «Вінницький батальйон», «Два кольца», «Винницкий ветер»

поспілкуватися з ними. У вітальному слові директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун говорила, що у творчих колах Вінниччини Андрій Сенченко відомий як поет, композитор, гітарист та співак, якого шанують земляки, адже подружжя Сенченків живе тим життям, що й Україна, е пісенне дійство надовго за- відгукуючись на всі події, радісні і тривожні. пам’ятають всі, хто у нашій «Це подружжя приходить до нас, щоб поділиСвітлиці слухав пісні під гіта- тися творчими планами і здобутками. Це не ру Андрія Сенченка та вірші, просто гості, вони вже як рідні, і ми дякуємо їм якими так щедро обдарувало гостей це роман- за поважних гостей, що прийшли сьогодні на тичне подружжя. Колись ласкава доля звела гостину, за нові обличчя у нашій світлиці. Адже Андрія і Наталю на росяних стежках Поділля, кожен, хто прийшов нині на презентацію пісенних альбомів Анщоб творити для дрія Сенченка, сам людей пісні – роможе провести тут сійські, українсвій творчий веські, циганські… чір – артиста, поЦей колоритний ета, композитора. дует завжди цікаЯкими талантами вий, завжди має нагородив Бог Поякусь родзинку ділля!» − з такого для своїх глядачів, поетичного благояким несе моменсловення заслужети відкриття про ного працівника волелюбних спікультури України вучих ромів. Тетяни Цвігун і Життя цигапочався цей гарнів з давніх-давен ний теплий вечір овіяне містикою і – вечір-спогад, романтикою: тавечір пісні, вечір бір, коні, кибитки, знайомства з ноквітчасті хустки і вими пісенними плаття, задушевні альбомами Андрія пісні й запальні Сенченка. танці, а передуСвою кар’єру сім – воля та неАндрій розпочав у залежність. Горді Андрій та Наталя Сенченки 1989 році співаком роми зробили свій внесок у культури багатьох країн і народів. На Вінницької обласної філармонії. У 1991 році теренах Вінниччини, що стала домівкою для став переможцем Всеукраїнського фестивалю представників багатьох національностей, до- «Червона рута». З 1995 по 1997 роки він прабре відомі циганський шоу-театр «Андо Ша- цював у Московському державному мутро» і Вінницький регіональний центр культу- зично-драматичному театрі «Ромен» ри та мистецтва циганського народу «Девлеса, під керівництвом знаменитого Миромале!» (З богом, цигани). Їх заснування та ді- коли Сліченка. Повернувшись до Вінниці, яльність стали можливими завдяки невтомній енергії Наталі та Андрія Сенченків. Подружжя Андрій Сенченко заснував циволодіє небаченим магнетизмом слова і пісні та ганський шоу-театр «Шатро» вміє запалювати серця слухачів, наповнювати (1998), на базі якого у їх добротою і любов’ю. В цьому ще раз пере- 2001 році створено Віконалися всі, хто того осіннього дня прийшов нницький регіональний

Пам’ятати про все мені – Господи, допоможи, Ангела, Боже, пошли, Пресвітлого, як зоря. Наталя Сенченко

центр культури та мистецтва циганського народу «Девлеса, ромале!». Наталя Сенченко – віце-президент регіонального центру «Девлеса, ромале», директор

циганського колективу «Андо Шатро». А ще вона – козацька берегиня Вінниччини. В одному з інтерв’ю Наталя наголосила, що «Девлеса, ромале» перш за все проводить культорологічну, певною мірою, просвітницьку роботу. «Несемо мистецтво у народ, – сказала вона, – створюємо позитивний імідж на відміну від того усталеного, упередженого, негативного, що існує про ромів». З 2002 року Наталя та Андрій Сенченки співають, як то кажуть, у два серця, у два голоси. Дует бере участь у всеукраїнських та обласних фестивалях. Пісні теж пишуть удвох: Наталя – тексти, Андрій – музику. Слід сказати, що які б події не відбувалися, які б пристрасті не вирували, завжди і скрізь, у кожну хвилину життя Наталя є музою свого Андрія, його підтримкою і невід’ємною половинкою його творчості. За авторський альбом козацьких пісень Андрій Сенченко, як отаман міського осередку українського козацтва, нагороджений орденами «Віра, Честь і Слава». А зараз Наталя починає читати рядки про Майдан, ніби кров’ю писані. Очі горять, мармурове лице сяє натхненням. Вона вся – у тих подіях, у тих тривогах. Обличчя смерті – який має зміст? Ви вже відчули цей холодний подих… З життя у небуття – такий короткий міст.. Що більш, ніж страх, це викликає подив... З почуття болю і «небесного холоду», із запаху диму, із безповоротних втрат народилася «Молитва за Україну» Сенченків, яку вони виконують вже не вперше, хоч це і презентація, адже їхні пісні потрібні були на Майдані і на Сході України. Ще у 1992 році у поетичній збірці «Бумеранг» Андрій Сенченко передбачив трагізм нинішніх подій.

На презентації альбому у Світлиці обласного центру народної творчості

Друг для друга могилы роем. Неизвестно, кто первым ляжет, Перст Судьбы на кого покажет И кому отвечать потом? «Много ночью прольется крови» Презентуючи альбом «Вінницький батальйон», автор проявив власну громадянську позицію, своє ставлення до Революції Гідності та боротьби українських патріотів за Незалежність України та її територіальну цілісність. – Пісню «Вінницький батальйон» я створив на вірш Любові Бондар, викладача Тульчинського училища культури, – сказав Андрій Сенченко. – Ця пісня дала назву всьому альбому. Схиляю голову перед мужністю, відвагою наших бійців, які захищають нашу державу на Сході, – і вінничан, і всіх добровольців з різних куточків України. Звучали на вечорі твори ще з двох авторських альбомів – «Два кольца» і «Винницкий ветер». В останньому є дві пісні – «Винницкий ветер» і «Река по имени Бог» – на вірші Михайла Каменюка. Взагалі, Сенченко багато пише пісень на вірші поетів-земляків – Анатолія Бортняка, Володимира Рабенчука. Цикл козацьких пісень він написав на вірші Наталі Сенченко. Гей, козаче, ти, козаче! Маєш таку долю: Берегти народу щастя й України волю! Пам’ятай часи звитяги, козацької слави, Хай примножать твої справи могутність держави! На захід завітали почесні гості – Людмила Алфімова з дочкою Лізою, Олександр Немченко, Володимир Рабенчук, Сергій Журавльов, Олена Гаврилюк та багато інших. Письменник Володимир Рабенчук, з яким Андрій колись їздив по містах і селах Вінниччини, коли Володимир Семенович очолював обласну організацію НСПУ, згадував, як вони з

Анатолієм Бортняком вчили молодого співака української мови, як їх зустрічали в сільських клубах, біля ферм і навіть на дорозі перепиняли – так потрібна пісня нашим людям. «Анатолій Горбонос, казав, що ці пісні потрібні, як і боєприпаси», − згадав письменник, характеризуючи творчість Сенченка, а сам прочитав дивовижну баладу про вдівця-лебедя і гуску, про їхню незвичайну любов серед перипетій життя, не лише пташиного. А його розповідь про самовіддану материнську любов, не придуману, а вихоплену із воєнного жахіття, вразила присутніх глибиною горя і силою самопожертви. Все це проходить через серце Андрія, заримовується у Наталиних віршах , щоб потім стати піснями, які співають на велелюдних майданах.

І в нашім обов’язку святім: Україну й волю захищати! – Дай нам, Боже, миру в кожен дім Й мудрості, щоб щастя всім надбати!.. Артист обласного драматичного театру імені М.Садовського Олександр Немченко, з рук якого, за словами Андрія, він одержав символічний скрипковий ключ в Будинку офіцерів, назвав співака одним із тих чоловіків, на яких тримається естрада. «Колись ворогам бажали жити в час перемін. А нам усім довелось жити в такі часи. Але подивіться, як це вплинуло на свідомість! Здається, що в місті щезли грубість і хамство. Андрій один з тих, які творять цю атмосферу патріотизму і єднання». Там, де хвиля Бугова піниться Від гвинтів річкових катерів, Розквітає моє місто Вінниця На просторах крутих берегів. Місто Вінниця, місто Вінниця – В ритмі серця мого биття… Моя Вінниця, рідна Вінниця – Це колиска мого життя… Людмила Алфімова, заслужена артистка України, відома глядачам за фільмами «За двома зайцями» і «Весілля в Малинівці», не приховувала свого захвату:

– Ця іскра Божа, яка є у Андрія, допомогла йому відчути і передбачити Революцію Гідності, боротьбу за майбутнє України! Його пісні, хоч і написані раніше, повністю відповідають викликам сьогодення. Актриса в дуеті з Андрієм Сенченком зачарувала присутніх виконанням старовинного романсу Б.Фоміна «Тільки раз», в якому і спомин пережитих літ, і оспівування одвічного високого почуття, яке підносить нас над сірою буденністю… – Альбом «Вінницький батальйон» був створений спеціально для хлопців, які мужньо боронять рідну землю на Сході нашої країни. Це лірико-патріотична збірка пісень, що написана в різні періоди мого творчого життя. Патріотичні пісні складені на вірші відомих авторів, з котрими я мав щастя співпрацювати. Ці пісні покликані підтримати дух наших вояків, – зазначив Андрій Сенченко. За рішенням Вінницької облдержадміністрації, альбоми Андрія і Наталі Сенченків «Вінницький батальйон» і «Винницкий ветер» відправлені разом з гуманітарною допомогою бійцям, які воюють на Сході. Гості дуже довго не хотіли розходитись. Разом з працівниками центру народної творчості переспівали стільки пісень, що, здавалось, вистачило б на все життя. Андрій і Наталя уміють заохотити, запалити, прихилити серця! Наталія ЮКАЛЬЧУК

Корифей подільської витинанки

* Обмінні виставки між областями

ак хмільничани називають Дмитра Власійчука, жителя свого міста, майстра стародавнього виду декоративно-прикладного мистецтва витинанки, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, відмінника народної освіти. За 55 років плідної творчої праці в курортному містечку Хмільник, куди в 1963 році, після закінчення Вижницького училища прикладного мистецтва з фаху різьби по дереву, Дмитро Іванович був направлений як художник-дизайнер на місцеву меблеву фабрику. З того часу доля майстра тісно пов’язана з Поділлям. Здобув вищу освіту у Вінницькому педагогічному інституті. 33 роки працював вчителем образотворчого мистецтва, креслення, народознавства та етики у місцевій загальноосвітній школі №1 і одночасно вів дитячу студію, де навчав учнів аплікації соломкою, різьбленню по дереву, флористиці, писанкарству, витинанці тощо. Нині Дмитро Іванович працює викладачем відділу образотворчого мистецтва у Хмільницькій школі мистецтв, де прищеплює дітям любов до народного мистецтва, виховує своїх послідовників. Майбутній митець народився у мальовничому селі Малятинці Кіцманського району Чернівецької області, що на Буковині. Село має давню історію. Його жителі пишаються своїми відомими односельцями. Крім Дмитра Власійчука ця благодатна земля зростила письменника Івана Кушнірика, поета та художника Стефана Шимановича, а також довгожителя Їллю Чорнолицького, чиє імʼя носить сільський етнографічний музей. 15 березня нинішнього року Дмитро Власійчук відзначив 78 років від дня народження. Гортаючи сторінки життєвого і творчого шляху майстра, переконуєшся, що він завжди перебуває у творчому неспокої, постійно прагне удосконалення в своїй улюбленій справі. В дитинстві Дмитро вирізнявся серед однолітків спостережливістю, поміркованістю, мрійливістю та допитливістю. Його вабило все красиве: природа, живопис, вироби майстрів декоративно-прикладного мистецтва, архітектурні пам’ятки… Цікавився українською історією і традиціями. Мало хто бачив його на футбольному полі, в компаніях ровесників, чи де-інде ще. Любив усамітнитися, злитися з природою і годинами милуватися краєвидами та вдихати пахощі трав. В сім’ї Власійчуків − Марії Іванівни та Івана Танасійовича, Дмитро був єдиною дитиною. В 1944 році, коли хлопчику виповнилося 7 років, батько загинув на війні, мама в свої 58років відійшла в потойбічний світ. Родичі кажуть, що

Дмитро Власійчук та Микола Шкрібляк талант він успадкував від батька, який мав гарний голос та любив малювати. Односельці частенько казали, що Власійчукова дитина «не господарська». В його руках завжди був олівець, як талісман, подарований Надією Бідак, вчителькою початкових класів. В скрутні післявоєнні часи школярі писали чорнильними ручками з бузини. Таким диво-інструментом багато не помалюєш, тому олівець для Дмитра був справжньою знахідкою, безцінним подарунком, тому і пильнував, щоб ні в якому разі не загубити в полі, куди бігав на замальовки. Після закінчення 10 класів, Дмитро зі своїм художнім доробком подався до Вижницького училища прикладного мистецтва, де йому делікатно порадили звернутися до знаних художників за консультацією, що він і зробив. В Чер-

Вітання від земляків нівецькому обласному осередку Національної вірною дружиною. В 1961 році народила сина спілки художників України Дмитро познайо- Валерія. Нині подружжя тішиться внучкою Вамився зі знаними на Буковині художниками − лентиною, яка, як і її батько Валерій ДмитроКорнелієм Дзержиком і Одаркою Кисилицею. вич, закінчила з відзнакою Вінницький поліПерейнявши від них досвід роботи в створені технічний університет і працює програмістом. живописних робіт, майбутній митець через рік Витинанкою Дмитро Іванович почав займавступив до училища. На другому курсі навчан- тися несподівано для себе у 80-і роки. З його ня його призвали на строкову службу в армію. розповіді ми дізналися про перші спроби майДмитро три роки служив зв’язківцем, ці війська стра. А розпочалося все з того, що одного дня, тоді називали армійською інтелігенцією. Завдя- повертаючись з роботи, зайшов Дмитро Іваноки своєму хисту, військовослужбовець Власій- вич у молочний магазин, де звернув увагу на чук був і картографом, і художником, і писарем паперові серветки з ажурно вирізаними краями, секретної служби. Завжди був у полі зору. Від які прикрашали полиці магазину. Також його армійців і служивих командного складу Дми- погляд зупинився на мережаному паперовому тро мав повагу. Там він і закохався у Галину, головному уборі у вигляді корони, в якому крамолоду привабливу продавчиню воєнторгу, яка сувалася молода продавчиня Галина. Саме вона через рік після демобілізації Дмитра, стала його і провела майстер-клас для молодого хлопця з виготовлення цього ажурного дива. Та значимість і цінність витинанки він зрозумів лише тоді, коли познайомився з відомою витинанкаркою, фольклористкою, краєзнавцем, етнографом Марією Руденко із с.Слободи-Яришівської Могилів-Подільського району під час проведення в 1991 році в Могилеві-Подільському Всеукраїнського свята народного мистецтва «Українська витинанка». З того часу цей оригінальний вид мистецтва заполонив його душу. Як каже Дмитро Іванович: «В солодкій його неволі я перебуваю й досі. Для мене витинанка − невід’ємна частина мого буття, 58

ся на всеукраїнських, обласних виставках декоративно-прикладного мистецтва, зберігаються у вінницьких обласних музеях, Могилів-Подільському будинку народної творчості та музеї народного мистецтва ім.М.А.Руденко, картинній галереї Вінницького політехнічного університету та у приватних колекціях в Польщі, Румунії, Англії, Німеччині, США, Канаді та інших країнах. На батьківщині майстра у с.Малятинці Чернівецької області створена кімната-музей. Його витинанки демонструються в книгах, зокрема в кіноповісті Василя Остапова «Та понеси з України». Важко перелічити його доробок. На відкритті виставки На сьогодні у майстра понад 2000 шедеврів та вона надає можливість поринути у глиб віків та 100 персональних виставок у Вінниці, Києві, Хмільнику та інших містах. Важко перелічити краще зрозуміти власний народ». З того часу минуло чверть століття. Дми- початківців, які освоїли ази мистецтва витинтро Власійчук набув широкого визнання на карства та писанкарства, дякуючи майстер-клаВінниччині та далеко за її межами. Темою для сам Дмитра Власійчука. За 15 років роботи в його творів стають враження та спостережен- Хмільницькій дитячій школі мистецтв, 30 його ня чарівного світу природи, але переважна учнів вступили до університетів на відділення більшість сюжетів пов’язана з українськими декоративно-прикладного мистецтва. Думка про проведення персональної виставтрадиціями та святами. Важливою у його творчості залишається українська історія, її трагіч- ки на своїй батьківщині не покидала майстра ні сторінки, пов’язані з голодомором, війною, впродовж багатьох років. Та як, кажуть в нароЧорнобилем… Особливого натхнення надає ді, ніщо не буває випадковим. В листопаді 2013 року в Світлиці нашого художнику українська пісня, ліричні слова якої знаходять у мереживі витинанок свої зримі об- Центру проводилася персональна виставка аврази. Твори хмільницького митця експонують- торських робіт та народних строїв Буковини, Гуцульщини і Покуття з колекції знаного в Україні майстра, журналіста, етнографа, художника-модельєра, дизайнера, заслуженого діяча мистецтв України, директора учбово-методичного центру культури Буковини Миколи Шкрібляка, що проходила в рамках мистецької акції «Обмінні виставки між областями України». На виставку свого земляка завітав і Дмитро Власійчук. Відбулася гарна зустріч, під час якої директор Центру Тетяна Цвігун запропонувала провести персональну виставку Дмитра Івановича в м. Чернівцях.

І от 5 березня нинішнього року виставкова зала учбово-методичного Центру культури Буковини зібрала земляків, поціновувачів витинанки, на відкриття персональної виставки, яка мала промовисту назву «Молитва за Україну!». Ця виставка стала свідченням великої шани і поваги майстра до народних традицій нашого народу. 40 тематичних робіт Дмитра Власійчука вразили розмаїттям сюжетів, які майстер черпає із світу природи, української історії, звичаїв та обрядів українців. Вдивляючись в кожну із них, розумієш, що в них криється глибинний світогляд української нації, дух патріотизму майстра і його безмежна любов до вічного і прекрасного народного мистецтва. Відвідали виставку знані майстри Буковини, серед них: заслужений майстер народної творчості України Михайло Покиданець (традиційна вишивка), Ганна Кривобок, член НСХУ, заступник голови Чернівецького осередку НСМНМ України, представники управління культури і туризму Чернівецької ОДА, земляки --- сільський голова с. Малятинці Іван Маруняк, директор школи Василь Чижевський, односельці, друзі. Відкриття виставки супроводжував народний аматорський фольклорний колектив «Южинецькі молодички» під керівництвом Ганни Зварич, виступ якого додав справжнього буковинського колориту. Приємним сюрпризом для Дмитра Івановича стала присутність на виставці архієпископа Чернівецького і Кіцманського Онуфрія. Кожному із присутніх на виставці запам’ятався його виступ: «В ці тривожні часи для України, коли на Сході країни йде війна, ця виставка, ці ви-

тинанки – це стратегічний матеріал для виховання нового покоління, патріотизму. За своєю суттю Дмитро Іванович є великим філософом, він формує чисті душі. Він бачить те, що люди не можуть поцінити. Творить витинанки тільки той майстер, який має чисту душу і світлі помисли. Саме таким і є Дмитро Власійчук». Проникливим був виступ Миколи Шкрібляка: «Молитва до Бога простежується в кожній деталі, у кожному кольорі, у кожній формі,--- це все сокровенна молитва за рідну землю. У витинанці Власійчука переплелися всі образи нації, що підносить твори подільського митця до кращих зразків народного мистецтва України». На завершення відкриття виставки Дмитро Іванович, сповнений враженнями від щирої гостинності земляків, говорив про те, що він пробував свої сили у різних видах народного мистецтва: аплікації соломкою, папером та тканинами, різьба по дереву, живопис, флористика, писанкарство…, але витинанки в його творчості займають особливе місце. Дійство пройшло, як кажуть, на одному подиху. Розчулений теплотою, з якою його приймали земляки, майстер щиро дякував за віншування і високу оцінку його творчості. Сподіваємося, що ця незабутня зустріч стане ще одним стимулом для починань, для створення нових шедеврів. Нових мистецьких відкриттів Вам, Дмитре Івановичу, Хай не покидає вас відчуття творчого неспокою. Хай людська пошана і розуміння додають Вам сил і творчості. Олена НАЗАРЕЦЬ

Буковинські шанувальники мистецтва витинанки

Виставки у світлиці

«Мінорний настрій. Етюди» персональна виставка живопису заслуженого майстра народної творчості України Івана ГОРОБЧУКА м. Вінниця

24 лютого – 4 березня

Знаний майстер народного малярства і живопису Іван Іванович Горобчук постійно перебуває у творчому пошуку і потужно працює в різних тематичних напрямках, створюючи цикли картин. Шанувальники його творчості пам’ятають персональні виставки в нашій Світлиці: «Народне малярство в мізансцені» (2006 р.); «За покликом серця» (2007р.); «Духовність і митець» (2008 р.); «Козак Мамай» (2009); «Іконопис з майстерні Івана Горобчука» (2010 р.); «Художник і образ» (2012 р.); «Митця народного духовнії святині» (2013 р.); «Роде мій подільський» (2014 р.). Загалом, на рахунку митця це вже 24-та персональна виставка! Цього разу Іван Горобчук постав перед нами як майстер етюдного живопису. Експозиція нинішньої виставки складалася з 24 живописних картин і в основі своїй це були етюди. Пейзажі – «Перший сніг», «За селом на околиці», «Похмурий день», «Липова алея», «Біля озера»,

«Старі липи», «Осінь», «Буша» та інші, написані саме цьогорічної, не зовсім сніжної, зими. З усього видно, що художник описував природу, не вибираючи погожих днів, для нього був важливим сам процес роботи над картиною. (Відомо, що таким чином люди часто тамують свої переживання, свій біль. І це зрозуміло, адже за все, що нині відбувається з нашою країною, болить душа кожного українця, а що вже говорити про митців, які все відчувають тонше і гостріше). Тому і назва виставки відповідна. Хоча багато з його робіт зовсім не здавалися мінорними. Напиклад, пейзажі – «Маки цвітуть», «Ранкові роси» та натюрморти – «Цукерки до чаю», «Жасмін», «Кульбабки», «Фініки до філіжанки кави», «Натюрморт з калиною». Дивлячись на ці картини, відчуваєш тепло, затишок і радість буття на землі. А загалом, всі роботи нинішньої виставки Івана Горобчука стали свідченням того, що в своїй творчості він не зациклюється на жодній темі, на жодній техніці, на жодній кольоровій гамі. Митець що разу дивує нас своєю творчою невгамовністю в пошуках нового стилю, нового кольору і нового світосприйняття. Любов ГРИЧАНЮК

Обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «РІЗДВЯНЕ ДИВО»

26 грудня – 19 січня

Виставка «Різдвяне диво» з кожним роком збирає все більше учасників, серед яких є добре відомі майстри і нововиявлені молоді таланти. Так, на нинішній виставці презентували свої роботи 66 народних умільців, в тому числі студенти і учасники студій образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Вінниччини. Всього було представлено 156 робіт. Світлу радість Різдва Христового, сюжети з народного побуту та неповторні українські зимові пейзажі перенесли на свої картини майстри народного малярства та живопису: Віктор Наконечний, Віктор Крижанівський (с.Клембівка Ямпільського р-ну); Іван Горобчук, Іван Грищук, Володимир Купчишин, Володимир Оврах (м.Вінниця); Олександр Свіргун (смт Стрижавка Вінницького р-ну); Тетяна Філь (смт Липовець); Олександр Шульгань (м.Погребище); Людмила Сорочинська, Оксана Городинська (м.Могилів-Подільський); Катерина Білокурська (с.Селище Тиврівського р-ну); Олександра Канахівська (м.Хмільник) та юні художники Станісл а вч и ц ь ко ї ДМШ Жмер и н с ь ко го району, Вінницької ДМШ №2 і арт-майстерні «Скриня». Центральне місце у виставціи надали роботам студентів Тульчинського училища культури, які 62

розписом на склі відтворили красу і магію різдвяних прадідівських обрядів та звичаїв. Гармонійно д о п о в н ю ва л и експозицію керамічні вироби Людмили Філінської, Михайла Діденка (м. Вінниця), Валентини Живко (с.Бубнівка Гайсинського району), Вікторії Колісник (с.Вінницькі Хутори) та вінницьких гончариків студії «Коло» (керівник Вікторія Ніколаєва); а також витинанки Дмитра Власійчука, Дарії Громової, Дмитра Турчинюка (м.Хмільник), Ліни Концевич (м.Вінниця), Марії Гоцуляк та Регіни Трейгер (м.Могилів-Подільський), Світлани Колновозюк (с.Писарівка Вінницького р-ну); різьблені картини Юрія Дяченка (м.Гайсин) та Олександра Крутих (м.Вінниця); флористичні картинки Ніни Співак (с.Підвисоке Оратівського р-ну); роботи декоративного розпису Інни Громової (м.Хмільник) та Сергія Бугая (с.Човновиця Оратівського р-ну); батік Наталії Цігельман (м.Вінниця); вишивка Вікторії Кубаль (с.Городківка Крижопільського р-ну), Любові Бурлаки (с.Демівка Чечельницького р-ну) та Любові Шаламай, яка вишила портрет нашого знаменитого земляка, автора відомої в усьому світі подільської щедрівки Миколи Леонтовича. На відкритті виставки дітки із зразкового аматорського ансамблю народної музики «Дударик» Вінницької обласної станції юних натуралістів віншували майстрів та співали колядок і щедрівок . Майстри ж активно спілкувалися, ділилися планами та вітали один одного з новорічно-різдвяними святами. Любов ГРИЧАНЮК

Іван Грищук «Молитва»

Обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Шевченко в народному мистецтві», присвячена 201-ій річниці від дня народження Т. Г. Шевченка

6 березня - 2 квітня

В березневі дні, коли прогресивні українці в усьому світі вшановують пам’ять Тараса Григоровича Шевченка, відзначаючи день народження великого українського кобзаря, у Світлиці ОЦНТ вже багато років поспіль відкривається виставка «Шевченко в народному мистецтві». Оскільки виставка стала традиційною, є певне коло народних майстрів, художників та дитячих студій образотворчого мистецтва, які готуються до неї заздалегідь. В експозиції нинішньої виставки, з нагоди 201-ої річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, було представлено понад 60 робіт 26 майстрів Вінниччини. Народне малярство та живопис представлене творами Івана Горобчука, Володимира Купчишина, Олександра Пелешка, Ірини Кравченко, Василя Бабія, Наталі Якорєвої, Анатолія Васкевича (м.Вінниця), Людмили Сорочинської, Юрія Кафарського (м.Могилів-Подільський), Михайла Громова (м.Хмільник), а та-

кож роботами зовсім юних ж и во п и с ц і в – учасників зразкової аматорської студії образотворчого мистецтва Клембівської ДМШ Ямп і л ь с ь ко го району та учнів художнього відділу В і н н и ц ь ко ї ДМШ №2, які , до того ж, зробили керамічні скульптури персонажів віршів і поем Т.Г.Шевченка. Різьба по дереву представлена картинами горельєфного різьблення Юрія Дяченка (м.Гайсин), композиціями, вирізьбленими на деревині, Петра Пипи (с.Андрушівка Погребищенського району), роботами художнього випилювання Олександра Крутих (м.Вінниця) та різьбленими шкатулками Володимира Краснова (м.Вінниця). Витинанки на виставку презентували Регіна Трейгер, Ізабелла Ткачук та Дмитро Іващенко (м.Могилів-Подільський), Дарія Громова, Анна Панаскевич, Альона Юдкіна (м.Хмільник), Лариса Кайданюк (с.Вахнівка Липовецького району). Як завжди, окрасою експозиції стали флористичні картини Ніни Співак (с.Підвисоке Оратівського району). Доповнюють виставку вишиті роботи Галини Бриль з с.Стара Прилука, Алли Мельник з с.Нападівка Липовецького, Валентини Когут з с.Телиленці Жмеринського районів, а також роботи декоративного петриківського розпису Сергія Бугая з с.Човновиця Оратівського району та Ірини Краснової з Вінниці. У відкритті виставки взяли :участь поети Вінниччини Тетяна Яковенко, Валентина Гальянова і Жанна Дмитренко, які читали свої вірші, присвячені Великому Кобзареві. Також на відкритті звучали пісні у виконанні жіночого вокального ансамблю «Вербиченька» Зарванецького СБК Вінницького району. Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

Чому Маланка – ледащиця?» «Наша Маланка та й ледащиця На споді штани зверху спідниця…» Щедрівка Останнім часом в українців зросла цікавість до культурної спадщини власного народу, глибинної суті нашої автентичної культури – народних свят, фольклору та обрядовості. І тут виникає багато запитань, на які ще немає єдиної узгодженої відповіді, і одне з них − хто такі Маланка і Василь? Зрозуміло, що ці фольклорні персонажі, з якими пов’язані карнавальні обрядові дії мають дуже давнє походження. «Цілковита відсутність християнських мотивів і символів, з одного боку, й розвинута структура ритуалів господарської, шлюбної, очисної магії – з другого, засвідчують глибокі язичницькі витоки народної обрядової традиції «Маланка» − вказує відомий дослідник української новорічної обрядовості О. Курочкін. Він також зазначає, що «прототипом цієї карнавальної постаті можна вважати Макош» [4, с.150-151]. Отже, християнська свята Меланія, день пам’яті котрої відзначався в останній день року, замінила більш давній образ богині Макоші, яка

увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі. Вона була богинею родючості, покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах − особливо в прядінні. Б. Рибаков вважає її богинею «земного плодородия» і посередницею між небом і землею [9, c. 128]. Митрополит Іларіон (І. Огієнко) зауважує, що «у цій богині дослідники мітологи добачували сонцеву сестру, богиню дощу» [1 c. 109]. Дослідник індо-українських зв’язків С. Наливайко виводить слово «Макоша» з індійського, що в перекладі означає Велика Богиня [5, с. 94]. Рибаков трактує слово «Макоша»,

Світлана Творун як матір коша (збору, урожаю). «Макошь (если верно именно такое правописание) вполне может быть осмыслена как Ма-кошь −»мать хорошего урожая»[10]. Якщо Маланка є прототипом Великої Богині, то дуже дивним видається її карнавальний образ, роль якого зазвичай виконує парубок, перевдягнутий у жіночий одяг. До того ж, і у фольклорі Маланка досить часто постає невмілою господаркою Наша Маланка – господиня, Як помастить, так помиє. Стоять миски під лавкою Та заросли муравкою. Стоять горшки під другою Та заросли усугою [6, c.209] У чому ж тут справа? Чи міг народ так зневажливо ставитися до Великої Богині? Розібратися в ситуації нам допоможе давній автентичний фольклор. Наведемо текст відомої щедрівки про Маланку. Ой, учора із вечора Пасла Меланка два качура. Пасла, пасла, припасала, В чистім полі заблукала. Ой там Василько плужком оре,

А Маланочка йому говорить: −Ой, Василю, Васильочку, Заведи мене додомочку. Як заведеш додомочку, Посію тебе в городочку. Буду тебе шанувати, Сім раз на день поливати, /2/ Щосуботоньки проривати [8, с. 146]. Зі слів щедрівки можна зробити висновок про досить дивну поведінку Маланки. Вона обіцяє Василю винагороду – посіяти, поливати, проривати. Такі послуги, були б доречними для рослини (квітки василька), а не для чоловіка, який оре поле плужком. Можна припустити, що в щедрівці оспівуються події в різних просторово-часових вимірах. У давнину наші предки святкували Новий рік ранньою весною. Взимку, коли вся природа неначе помирала, Богиня родючості могла перебувати серед мертвих. На зв’язок Маланки із потойбічним світом у Новорічну ніч також вказує фольклорний матеріал. Ой паночку, Рахманочку, Пусти з нами Маланочку Із квітами, із дутками, З хорошими парубками [3, c.132] За народними віруваннями рахмани тісно пов’язані з культом предків. «Мерці здавна звуться в нас також рахманами; живуть вони на південному Сході в далекій країні», − пише Іван Огієнко [1, с.242]. Отже, Богиня родючості взимку перебуває у царстві рахманів або в царстві мертвих, і

щедрувальники просять випустити її погуляти. Відповідно християнського Василя ми можемо асоцію-

вати з Велесом, язичницьким божеством багатства і родю-

чості, володарем Нави (світу мертвих). С. Наливайко вважає Велеса чоловіком Макоші. «Мокоша стояла на Горі, тоді як її божественний чоловік Велес, стояв на Подолі, на березі Почайни» [5, c.94]. В перекладі з грецької ім’я Василь означає «пан», «господар», «цар». Досить часто в щедрівках Василя ще називають черчиком: Весна-красна Маланочка, А ще кращий Василюню. Ой черчику Васильчику, Посію я ті в городчику, Буду я ті шанувати, Три рази на день підливати, І вершечки зщипувати, Маланочку затикати. У Івана Нечуй-Левицького можна прочитати: «... весна описується як славна пані череватая, що зачерчилась на трьох синів: на пашничка, конюшка і земчика» [7, c.29]. Слово «зачерчилась» тут вжито в значенні завагітніла трьома синами. За аналогією можна припустити, що черчик-Васильчик є уособленням чоловічої плідної сили, божеством, яке запліднює землю. Він же є чоловіком чи нареченим Богині родючості Маланки (Макоші), з яким вона повинна вступити в шлюбні стосунки, щоб був урожай на наступний рік. Василь знає шлях з потойбічного світу Нави у світ реальний Яву, який можна подолати в Новорічну ніч, і виводить Маланку з царства мертвих. Щоб потрапити з Нави у Яву, вони пересікають водний рубіж. В піснях про

Маланку часто зустрічається ситуація, коли Маланка опиняється біля води і мочить свій одяг, зокрема фартух. Щоб приховати від ворогів факт втечі, в щедрівках приховується справжня причина мокрого одягу Маланки і даються інші, часто абсурдні пояснення: Наша Меланка господиня, На ополонці ложки мила.../2/ Ложку, тарілку упустила /2/ Ложку, тарілку діставала, Біленький фартух замочила. Наша Маланочка в Дністрі була, Дністрову воду пила, На камені ноги мила, Тонкий фартух замочила...

[3, c.199]

Наша Маланка біль білила, Тонкий фартух замочила. Повій, вітре, буйнесенький, Висуши фартух тонесенький. Повій, вітре, з яру, з яру, Висуши фартух краще жару. Повій, вітре, із болота Висуши фартух краще злота. Повій, вітре, туди-сюди Висуши фартух, піду між люди

[8, c.147]. У варіанті щедрівки, записаної К.В. Широцьким, фартух у Маланки золотий, що опосередковано свідчить про її непросте, мабуть божественне, походження [12, c.10]. Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. Щоб збити ворогів з пантелику, заплутати сліди, народ вдається до переодягання і маскування. І замість однієї справжньої Богині по селах ходять ватаги маланкарів. У кожній ватазі своя ряджена (підмінна) Ма-

ланка, а в її свиті Василь, Дід, Баба, Коза і гурт охоронців − стражники, драгуни, улани чи козаки з військовими атрибу-

тами. Наявністю справжньої і підмінної Маланки можна пояснити двозначну її харак-

теристику. В одних щедрівках Маланка змальовується як гарна господиня, що допомагає своєму чоловіку, в інших же навпаки – вона невміла ледащиця. В одних ватагах це підмальований хлопець у жіночому одязі, в інших − красуня матір з пишною статурою. «У деяких селах українського Подністров’я (села Голосків, Кептинці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області) за оповідями інформаторів, замість хлопця на роль Маланки вибирали гарну огрядну жінку, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі», − вказує О.В. Курочкін [3, с.201]. Парубок – уособлення Маланки підмінної, жінка-матір мабуть є образом справжньої Богині родючості. Можна припустити, що час перебування Василя в реальному світі в образі людини обмежений, з променями ранкового сонця він зможе бути у світі Яви лише у вигляді квітки василька. Саме в Новорічну ніч, коли Богиня родючості вирвалася з царства мертвих, а Бог плодючості і багатства ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити в шлюб. Від їхнього священного шлюбу залежать добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Цей шлюбний зв’язок уособлюють і обрядові хліби «Маланка» та «Василь»,

які у новорічну ніч лежать на святковому столі один на одному, захищені магічним колом з часнику [11, с.18]. Селяни цієї ночі не сплять на печі і не палять в ній, щоб Маланці було де переночувати зі своїм чоловіком. «Тому то піч на Маланки мусить бути чисто вимащена», «щоб не кляла, що не вимащена». Ніхто у цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого на неї не кладуть... Василь з Маланкою приходить танцювати на печі − аби їм не перешкоджати»....[2, с.116]. Тема весілля дуже широко представлена в новорічних обрядових діях, фольклорі та повір’ях. Юрби ряджених грають весілля Маланки підмінної, щоб обдурити духів з того світу. Таке весілля справді перетворюється на фарс з веселими розвагами, ось як про це пише О.Курочкін: «Замість традиційної ікони останні, в дусі карнавальної інверсії, «благословляли» затулою від печі, рублем і качалкою або чимось іншим, що потрапляло під руку. Далі дійство немовби переносилося до церкви. Наслідуючи справжню церемонію, наречені тримали в руках «вічки» – качани кукурудзи, обвиті вінками з сухого барвінку чи аспарагусу, на голові вінки з бур’яну або сухого бадилля...» [3, c. 158] Весілля Маланки і Василя було початком нового року, що започатковує нове життя, пробудження природи. Серед обрядових дій, що відбуваються в новорічну ніч можна також назвати змагання ватаг ряджених маланкарів.

Вони, як правило, відбувалися опівночі на роздоріжжях або на мостах чи кладках через потік. Змагання були як індивідуальні, так і колективні. В індивідуальних поєдинках кожна ватага виставляла свого рядженого представника. Починали боротьбу зазвичай ряджені «ведмеді», іноді їхнього поєдинку вистачало, щоб визначити, яка ватага перемогла, а іноді справа доходила до колективного змагання хто кого потіснить. Команда, що програла пропускала переможців щедрувати першими. Поєдинок на містку, на рубежі двох світів, відділених

водою, та ще й опівночі міг знаменувати поєдинок з представниками потойбічного світу, які гоняться за Маланкою, а обдаровування ряджених – відкупним пожертвуванням потойбічним силам за Маланку. Отже, справжня Маланка − не ледащиця, а наведена у епіграфі фраза з щедрівки – натяк

господарям, що до хати разом із рядженими дідами (духами предків із Нави) завітала Маланка підмінна, роль якої на себе перебрав парубок. Етнолог, кандидат історичних наук, доцент Світлана ТВОРУН Література:

1. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. /І. Огієнко. – К.: Обереги, 1992. – 424 с. 2. Килимник С.І. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні /С.І.Килимник. – К. Обереги, 1994. – Кн. 1. (т.1 Зимовий цикл, т.2. Весняний цикл). – 400 с. 3. Курочкін О.В. Українські новорічні обряди: “Коза” і “Маланка” (з історії народних масок). /О.В. Курочкін – Опішне, 1995. - 378 с. 4. Курочкін О. Українці в сім’ї європейській: звичаї, обряди, свята /О.В. Курочкін – К., Бібліотека українця, 2004. – 246 с. 5. Наливайко С.І. Індо арійські таємниці України /С.І. Наливайко. – К.: Вид. Центр “Просвіта”, 2004. – 448 с. 6. Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської. – К.: Музична Україна, 1972. – 323 с. 7. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: ескіз української міфології /І. Нечуй-Левицький. – К.: Обереги, 1992. – 88 с. 8. Одвічна Русава (етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі) /Вінницький обласний центр народної творчості. – Вінниця: ТОВ “Консоль”, 2003. – 224 с. 9. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси./ Б.А. Рибаков – Москва: Наука, 1988. – 784 с. 10. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. /Б.А. Рыбаков. [Електронний ресурс] http://www.e-reading.club/ chapter.php/49565/40/Rybakov_-_ Yazychestvo_drevnih_slavyan.html 11. Творун С.О. Українські обрядові хліби: На матеріалах Поділля. /С.О. Творун. – Вінниця: Книга-Вега, 2006 р. – 96 с. 12. Широцький К.В. Подільські колядки та щедрівки (їх історичний розвиток і смисл) / Передрук з журналу “Православная Подолия” за 1908 рік. – Хотин, 1991. – 32 с.

Робимо різдвяні обереги з солоного тіста

*Майстер-клас

Майстер-клас проводить завідуюча клубом села Думенки Хмільницького району Антоніна Дмитрівна Корешкова

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

фото 5

З давніх-давен наші пращури вірили в силу оберегів. Створені в молитовному стані, наповнені світлими побажаннями та глибокою вірою, вони ставали справжніми охоронцями оселі, родини, людини. До оберегів ставилися з повагою. Робили їх з матеріалів, що були в пошані у українців, зберігали з великою обережністю. Втрата оберега не віщувала нічого доброго. Оберіг або передавали у спадок, або використовували за призначенням. Цікава історія оберегів з тіста. Археологи, розкопуючи давні поселення, знаходили різні фігурки. Спочатку не могли зрозуміти з чого вони зроблені – чи то кістка, чи то камінь. А тоді зʼясували – фігурки виліплені з тіста: борошна та солі. Дослідження матеріалу та традицій підтвердили цей факт. Фігурки робили з борошна першого помолу, змішавши його з сіллю. З часом ці фігурки ставали твердими і міцними, як камінь. Найчастіше це були фігурки жінки – богині родючості. Їх зберігали цілий рік на покутті, а потім закопували в землю, як пожертву для нового врожаю. Також відомо, що фігурки з «вічного» тіста дарували, як символ благополуччя та достатку Сьогодні ми покажемо, як можна зробити різдвяні обереги з солоного тіста. Починаючи працювати над оберегами, не забуваймо, що головне в роботі над оберегом – світлий стан душі. Для роботи нам знадобляться: борошно пшеничне, вода, сіль і крохмаль (фото 1). Борошно і сіль беремо в пропорції 1:1. Сіль можна брати і мілку, і камʼяну. Тісто з камʼяною сіллю буде більш фактурним. Перемішуємо. У воду (неповна склянка, близько 125 мл) додаємо половину чайної ложки крохмалю (для кращого склеювання складників), розмішуємо. Виливаємо воду з крохмалем у борошно з сіллю і замішуємо. Тісто потрібно добре вимішати, щоб воно було, як пластилін. До частини тіста можна додати какао – отримаємо інший колір для декору. Готове тісто (фото 2) кладемо на дві години в холодильник. Тепер варто подумати, які саме обереги ви зробите до Різдва. Ними можна буде прикрасити дідуха, різд-

Антоніна Корешкова вяне деревце, ялинку. Їх можна подарувати близьким людям з особливими побажаннями. Робити фігурку з тіста потрібно відразу на деці або на фользі, щоб потім разом з нею покласти готовий виріб на деко, оскільки перекладати його руками не вийде − фігурка деформується. Ми покажемо кілька найпростіших способів роботи з тістом, які доступні і дітям, але ви можете підключати власну фантазію і творити. Першим зробимо сонечко, оскільки споконвічно воно було найголовнішим символом життя. Його вважали джерелом усього живого на Землі, мірилом часу та простору. Сонце-Бог, Око Боже, Дажбог, Божич – так називали наші предки Сонце. Тому знаки Сонця люди наділяли усією силою та магією небесного світила, прагнули закликати його собі на допомогу. Отже, щоб зробити сонечко, відриваємо від тіста невеликий шматочок, скручуємо з нього кульку, кладемо на деко чи фольгу, розплющуємо у коло. Маємо основу.

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

фото 10

фото 11

Тепер його можна декорувати і це вже буде сонечком. Але ми трохи ускладнимо завдання. Оскільки робити промінці-рисочки складно, і потім вони можуть ламатися, ми зробимо їх стилізовано. Беремо маленький шматочок тіста, скачуємо кульку, розплющуємо у маленьке кружальце (фото 3). Наліплюємо це кружальце на основу сонечка (фото 4). Так робимо всі промінчики (фото 5). Тепер сірником чи іншим інструментом робимо декорування, витискаючи малюнок на тісті (фото 6). Маємо чудовий оберіг. Цікавими будуть і більш давні солярні символи, які обʼєднують у собі значення Бога-творця, святості і Сонця: сварга, свастя, коловорот (фото 7− 11). Усі солярні знаки пов’язані зі збільшенням та примноженням як духовного, так і матеріального блага людини. Дітям цікаво робити обереги у вигляді фігурок тварин. Ми покажемо, як можна зробити ягнятко. Ягнятко – це образ чистоти, жертовності, «божої тварини». Саме дитячі ручки можуть створити справжній оберіг-ягнятко, адже дітки ще чисті своєю душею. Тулуб ягнятка робиться за тією ж технікою, як і у сонечка. З маленьких кружалець викладаємо основу (фото 12). Додаємо голівку, вушка, ніжки, хвостик. Витискаємо очки, ніс і маємо чудовий оберіг (фото 13). Можемо прикрасити його декоруванням (фото 14). Варто подумати заздалегідь, як будуть зберігатися ваші фігурки. Якщо їх будуть вішати – потрібно зробити дірочку в тісті. Готові обереги потрібно висушити. Можна сушити на сонці – але це дуже довго і не завжди маємо сонячну погоду. Можна сушити у духовці, на найменшому вогні тримати 5-6 годин. Духовку бажано трохи привідкрити.

фото 12

фото 13

фото 14 Хочемо зазначити, що ці вироби не є печивом, тим більше, не є іграшками. Наші предки ніколи не дозволили б собі гратися найдорожчим – хлібом. В наших оберегах не використовуються ніякі хімічні речовини, адже лише те, що дано Богом-Природою, може нести в собі божественну енергію. Такі обереги можуть зберігатися багато років, охороняючи власника від лиха та нагадуючи про щире і світле побажання близької людини. Записала Наталя СЕНТЕМОН