Світлиця 2 (52) 2016р. by Вінницький обласний центр народної творчості

Великодня писанка 5-6 травня у Вінниці відбулося ІV Всеукраїнське свято писанкарського мистецтва «Великодня писанка»

Ця писанка – малесенька планета В орнаментах полів, садів, озер, Вона одвічні береже секрети – Іздавна, споконвіку – дотепер Жанна Дмитренко

радиційне мистецтво писанки − це справжнє диво! Ввібравши у себе всі барви українського килимарства, всю витонченість вишивки, всю глибину давніх символів, писанка стала втіленням прекрасної душі українського

майстрів області, а й багато пересічних вінничан, які приходять у нашу Світлицю на майстер-класи з писанкарства. Скільки дорослих і діток за ці роки долучились до таїнства створення писанки! Скільки родин повернулося до світлої традиції Великодніх свят! Скільки нових майстрів зʼявилося за ці роки! Зважаючи на те, як активно почало відроджуватися писанкарство на Вінниччині, у 2007 році Міністерством культури України з метою підтримки і розвитку української національної культури, відродження, збереження і популяризації писанкарства та зміцнення творчих

Організатори свята з юними співачками-писанкарками народу, його візитівкою у мистецькому світі, а також – символом незнищенності і відродження українського духу. Мистецтво писанкарства, що споконвічно передавалося від матері до доньки, пережило нелегкі часи заборон і забуття, коли ниточка традиції була майже втрачена. Але, з Божою допомогою, дякуючи небайдужим шанувальникам цього давнього мистецтва, писанкарство не тільки збереглося, а й отримало нове дихання у роботах сучасних майстрів. Великий внесок у справу відродження писанкарства зробив центр народної творчості. З 2000 року на обласному рівні проводиться свято «Великодня писанка», яке збирає не тільки

звʼязків між майстрами народного мистецтва регіонів України було прийнято рішення започаткувати на Вінниччині Всеукраїнське свято народного мистецтва «Великодня писанка» з періодичністю проведення − раз на три роки. На перше Всеукраїнське свято зʼїхалися 26 писанкарок з 10 областей України, а цьогоріч – Вінниця вчетверте приймала гостей – 40 майстрів з 17 областей зібралися показати свої роботи та поділитися досвідом. До нас завітали прославлені майстрині, які за роки співпраці вже

Оксана Білоус стали друзями Центру: Оксана Білоус, Зоя Сташук, Любов Ктіторова з Києва, Віра Манько, Марія Янко зі Львова, Світлана Стадник з Коломиї, Дмитро Денисенко з Бахмута Донецької області, Наталя Бабенко із Запоріжжя, Таїсія Гарварт з Нововоронцовки Херсонської області, Наталія Дребот з Рівного, Світлана Делікатна з Хмельницьгого, Леоніда Ткаченко − луганчанка, яка нині живе в Одесі. Разом з ними були і ті, хто вперше приїхав на свято: Валентина Сапонюк з Житомира, Оксана Білик з м.Новоград-Волинський Волинської області, Дурда Антоніна з с.Приборжава Іршавського району Закарпатської області, Влененко Тетяна з Києва. З радістю зустрічали гостей не тільки працівники Центру, а й майстрині Вінниччини: Марина Верхова (Юрченко), Людмила Філінська, Оксана Верхова, Тетяна Пірус, Вікторія Ніколаєва, Анастасія Філінська, Анастасія Фоміна з Вінниці, Марія Гоцуляк, Оксана Городинська, Тетяна Мороховець з Могилева-Подільського, Інна Собко з Буші Ямпільського району, Надія Погребняк з с.Жван Мурованокуриловецького району, Антоніна Олімчук з Тиврова, Вікторія Кушніренко з с.Лука-Мелешківська Вінницького району. Тільки два дні мали учасники свята, щоб поспілкуватися, показати своє мистецтво гостям свята, передати досвід на майстер-класах. Тільки два дні мали організатори, щоб проявити свою гостинність, пошанувати писанкарів, показати їхнє мистецтво вінничанам. Тому, програма свята була насиченою, спілкування – активним, кожен вільний майданчик «Плеяди» − задіяний, емоції – бурхливими. 2

Весільні музики з Піщанського РБК зустрічали веселими мелодіями кожного, хто заходив до приміщення філармонії, а там гості свята відразу попадали у світ народного мистецтва: гончарі і вишивальниці, сопілкарі і майстри рогозоплетіння – виставили свої прекрасні твори на огляд. А вище, на другому поверсі вражав багатством і різноманітністю світ писанки. На прекрасних подільських килимах, веретах та рушниках розмістилися роботи писанкарів з усієї України. Як гарно доповнювали експозицію вишиті рушники! Як цікаво перекликалися між собою геометричні орнаменти килимарства з чіткими лініями писанкових символів, як вдало підкреслювали кольори один одного верети і писанки! До того ж. майстри, як творчі люди, не просто виставили свої роботи, а придумали для них цікаві композиції, що самі є витвором мистецтва! Скільки майстрів – стільки різних писанок! Більшість з них ми вже впізнаємо за власним почерком. Ось ніжні травлені писаночки з сюжетними картинками Леоніди Ткаченко, поряд – неповторні зернівки Наталії Бабенко. Ні з ким не сплутати красу писанок-мальованок Наталії Дребот, де поєднуються техніки писанкарства і живопису, створюючи неймовірну красу зображення. Неймовірні різьблені писанки Дмитра Денисенка, сповнені глибокої філософії, на яких зірки складаються в галактики, а самі писанки − в молекули. Вишукані травлено-різьблені шедеври Оксани Білоус, лемківські красуні Марії Янко, геометрично-квіткові композиції Зої Сташук, стримані у кольорі, але такі багаті сюжетами дряпанки Марії Гоцуляк, писанки Оксани Городинської, де традиційна символіка переплітається з авторським баченням, створюючи власний неповторний світ, і,

Школярі на майстер-класі

Анастасія Фоміна проводить мастер-клас для військових звичайно, традиційні подільські писанки Ма- та гостей на урочисте відкриття IV Всеукраїнрини Верхової, що прикрашали всю виставку, ського свята народного мистетцва «Великодня неначе нагадуючи, що є вічним, а що – мину- писанка». А тут починалося пісенне свято! Веснянщим. Загалом виставка створювала таке свято ками і гаївками, танцями і піснями зустрічали душі, що важко було відірватися від цієї краси гостей свята найкращі колективи Вінниччини: і зайти в залу, куди скликали всіх писанкарів «Дивоцвіт» Гніванської ДМШ Тиврівського району, «Джерельце» Барської ДМШ, «Цвіт папороті» Соболівської ДМШ Теплицького району, «Зозулята» Гайсинської ДМШ. На зміну їм на сцену вийшли начальник управління культури і мистецтв Станіслав Городинський та директор Вінницького обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун, щоб привітати майстрів та нагородити. Привітання перетворилося на ще одну виставку, адже, окрім дипломів, їм дарували кошики з традиційним великоднім набором, які підготував кожен район Вінницької області. З подарунками та з гарним настроєм дивилися майстри та гості свята концертну програму. А для них вигравали маленькі сопілкарі з Баланівського СБК Бершадського району, співали й показували весняні розваги фольклорний гурт «Мокоша» училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича та їхня зміна – маленькі солістки «Малої Мокоші», фольклорний ансамбль «Душі криниця» Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського, фольклорно-етнографічний колектив «Берегиня» Оратівського краєзнавчого музею та дитячий фольклорний ансамбль «Журавлик» Оратівської ДМШ. А на кінець додали настрою «Подільські музики» з Зоя Сташук

Дмитро Денисенко ансамблем «З роси й води» Вінницького РБК. Ще б і ще слухати веснянки, дивитися танці та насолоджуватися грою музик, але на майстрів вже з нетерпінням чекали школярі, щоб навчитися писати писанки. Спочатку дитячі голоси заполонили всю філармонію –та вже за

півгодини цей гомін перетворився на загадкову тишу, де лише чути, як сірник спалахне чи затріщить вогник на свічці – діти почали писати писанки. Дивно, як цей процес захоплює, поглинає повністю навіть найактивніших школярів. Як зосереджуються їхні погляди, як ста-

Наталія Дребот, Наталя Бабенко, Марина Верхова, Любов Ктіторова

Світлана Стадник ранно вони виводять свої перші лінії на яйці, словлювали своє захоплення роботою вінницьяк переживають за результат, яким щастям сві- ких писанкарів, особливо − Марини Верхової, тяться їхні очі, коли вони, нарешті, «вмивають» яка дослідила величезну кількість архівних документів і на їхній основі видала книжку «Писвою писанку! Майстрам не було відпочинку, − два дні по- санки Поділля». Порадували новим виданням спіль, постійним потоком йшли діти й дорос- киянки Тетяна Влененко та Любов Ктіторова. лі на майстер-класи. Приводили своїх друзів і Їхня робота «Фарбуємо писанки природними батьків, вчилися, писали і щиро раділи. А вчи- барвниками» стане в пригоді всім, хто хоче відтися було чому. Окрім традиційного розпису творити давні методи створення фарб. Окрім воском, тут показували, як робити дряпанку, інформації про рослини-барвники, книга щеяк створюється травлена писанка, як і якими дро ілюстрована роботами майстринь-писанінструментами можна зробити мережане, різь- карок, пофарбованих саме природними барвблене диво. Раділи й писанкарки, що таке заці- никами. Ще одна книжка Оксани Білоус та Зої кавлення у людей писанкою, що стільки нових Сташук (також киянок) «Школа писанкарства» − це своєрідний підручник з писанкарства, де послідовників матимуть. Перерва у майстер-класах була лише для крок за кроком розписано техніку створення проведення круглого столу. Тема – важлива та писанки. Також за круглим столом обговорювали актуальна: «Українська традиційна писанка: її роль і місце в сучасних умовах». Сьогодні, тему співпраці майстрів з державними устаколи питання порятунку писанкарства, як тра- новами, з приватними організаціями. А ще – диційного виду мистецтва, відійшло у минуле, дякували Центру за таке свято, за можливість багато писанкарів працюють лише в авторсько- спілкуватися, ділитися своїми знахідками та му стилі, створюючи цікаві роботи, які стають відкриттями, показувати своє мистецтво лювізитівками того чи іншого майстра. Але, варто дям, за отримане величезне натхнення творити зауважити, що саме традиційне писанкарство далі. А ми – дякували майстрам, які подарували дало поштовх і напрямок для розвитку автор- нам справжнє свято душі! ських стилів. Наше свято «Великодня писанка» покликане зберігати саме традиційне писанВклоняюсь вам, майстрове і майстрині карство різних регіонів. І на сьогодні далеко не Божественної мудрої краси, всі області можуть похвалитися відтворенням Хай вам таланить в рідній Україні – давніх взірців писанкарства, що зберігають ісІ нині, і завжди, й на всі часи! торичні та мистецькі особливості краю, дають інформацію для подальших досліджень, ствоДиректор ОЦНТ рюють ту різноманітність, яка і є багатством Тетяна ЦВІГУН традиційного мистецтва. Майстри ділилися своїми історіями пошуків давніх зразків писанок, показували знахідки, дивувалися подібностям і відмінностям, ви-

6 Тетяна Філь, «Великдень»

РОДЕ МІЙ СПІВУЧИЙ, РОЗСПІВАЙМОСЯ! Роде мій великий, родичаймося, Роде мій співучий, розспіваймося, Розростайся, роде, як барвінок, Величайсь піснями, Україно Жанна Дмитренко

естиваль-конкурс автентичних колективів, започаткований ще в 2001 році до 100-річчя від дня народження знаного фольклориста Гната Танцюри, знову стартував на Вінниччині. Обласний центр народної творчості запросив до участі понад 60 колективів та окремих виконавців з Хмельницької, Житомирської,

ту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім.М.Т.Рильського, вийшла книга, що стала раритетом, – «Пісні Явдохи Зуїхи». І ось ці пісні, збережені подолянами, супроводжують нас все життя, з покоління в покоління. У місткій програмі фестивалю-конкурсу було передбачено: відкриття та перегляд виступів 36 фольклорних колективів та 13 виконавців Вінниччини. (10 червня); перегляд конкурсної програми учасників з різних регіонів України, а також Гала-концерт «Ой зійдімося, роде!» (11 червня); свято фольклору «Народній пісні жити!» у Гайсині (12 червня). Учасники конкурсу мали змагатися в трьох

Тетяна Шароградська та зразковий аматорський фольклорний ансамбль «Зозулята» Гайсинської ДМШ відкривають свято Волинської, Чернігівської, Кіровоградської, Чернівецької областей і, звісно, Вінниччини. Концертний зал Вінницької обласної філармонії розцвів народними строями різних регіонів України, залунав дитячими голосами, наповнився прадавнім автентичним співом виконавців фольклорних гуртів. Порадів би Гнат Трохимович цьому велелюддю, цьому суцвіттю пісень, що дійшли до нас через століття. Колись він, молодий учитель, на початку минулого століття, цілими вінками записував їх від народної співачки Явдохи Зуїхи у рідних Зятківцях на Гайсинщині, щоб нащадкам передати ні з чим не зрівняні духовні надбання нашого краю. Вже після того як Танцюри не стало у 1965 році, стараннями Інститу-

номінаціях: «Пісенні фольклорні колективи», «Обрядові колективи», «Сольний народний спів». Але в ході конкурсу виявилось, що потрібна ще одна помінація, у зв’язку з тим, що частина молодіжних колективів в особливій манері виконувала народні пісні, вкладаючи в це виконання своє розуміння змісту і виражальних засобів. Тому і виділили ще й «Сучасні фольклористичні гурти». На сцену один за одним виходили і маленькі «дивоцвіти» Вінниччини, і люди поважного віку з усіх куточків України. Най-

ли сучасники, чим жили і втішалися їхні пращури в минулих століттях. За оцю «Ойру» та «Коробочку», та «Карапет» глядачі нагородили їх бурхливими оплесками. (До речі, «Рогізяночка» отримала ІІІ місце у намінації «Пісенні фольклорні колективи»). Чудовий фольклорний ансамбль «Берегиня» із села Орлівки Теплицького району теж взяв ІІІ місце, завдяки давнім пісням «Калина-малина над яром стояла» та «Ой летіла зозуленька через круту гору». І не дивно, адже в цьому селі – вікові хорові традиції, започатковані Давидом Тондієм. «Родичі» Ладижинського МБК «Лада», Народний аматорський фольклорний колектив «Берегиня» «Війтівчанка» з ЛипоБирлівського СБК Бершадського району вецького району, «Джерело» Багринівського менша учасниця конкурсу − Софійка Аль-Ха- СБК, (с.Гончарівка), що на Літинщині, «Війдіді з Вінниці закінчила перший клас, а Надія тівчанка» з Бершадщини, чоловічий ансамбль Шваб із поліського краю у своїх вісімдесят «Явір» з Мурафи Шаргородського району, шість вийшла з прялкою на сцену, щоб, пряду- колектив Героя Соціалістичної праці ім.О.Ф. чи мичку, заспівати унікальний варіант відомої Десяк Тернівського СБК Крижопільського раукраїнської пісні «Чорноморець». Всіх об’єд- йону та інші колективи Вінниччини предстанала українська народна пісня – наш незмінний вили розмаїту програму, ціле гроно народних пісень, що і досі звучать на Поділлі, всупереч посол у світі. Присутніх чарували неповторні старовинні несприятливим подіям і рокам, які, попри все пісні, такі як «Зозуле моя», «Ой піду я до Ки- не заглушили народну творчість. Яке щастя, що йова» у виконанні колективу «Черемшина» з це пісенне багатство вдалось зберегти! Порадували гостей та організаторів фестиПіщанки, рекрутська «Забирають миленького у солдати», що їх співав фольклорний ансамбль валю дитячі та молодіжні колективи. Всі жалі з Кирнасівки Тульчинського району, «За двори- стосовно того, що відходять носії фольклору і ком, за двором» Фольклорного колективу «Ро- не буде продовження, виявились передчасними. гізяночка» села Рогізка Чечельницького району, На сцену виходили, «висипали» цілі гурти діякий ще й народні танці виконав, щоб не забува- тей з цікавими обрядами, піснями, хороводами,

Народний аматорський фольклорно-етнографіний ансамбль «Брикса» Бохоницького СБК Вінницького району

Фольклорний ансамбль «Кралиця» Київського національного університету культури і мистецтв іграми та примовками, відомими з давніх часів костюми, майстерне виконання, позначене диі повернутими в сьогодення, завдяки зусиллям тячою безпосередністю, – все радувало глядаталановитих педагогів, керівників колективів. ча, вселяло надію на відродження традицій. Славнозвісний зразковий аматорський фоль- Відзначено, що молодіжним колективам, предклорно-етнографічний ансамбль «Дивоцвіт» ставленим на фестивалі, притаманні високий Гніванської ДМШ Тиврівського району пока- виконавський рівень, живий інтерес до народзав петрівчані гуляння, колектив «Джерельце» ної пісні, до історичних витоків наших пісенБарської ДМШ представив композицію «Ой них надбань, бажання внести і свою лепту у вийду я на гулянку», підготовча група популяр- справу розвитку та примноження мистецьких ного фольклорного гурту «Мокоша» вийшла на здобутків краю. Це «Мокоша» Вінницького сцену з віночком веснянок. Чудові старовинні училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича, яка у характерній народній манері виконала петрівчані пісні, це дитяча студія «Рута-м’ята» академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» обласної філармонії з народними піснями, записаними у селі Метанівка Теплицького району, це народний ансамбль козацької пісні Барського гуманітарно-педагогічного коледжу ім.Михайла Грушевського, який вперше взяв участь у фестивалі-конкурсі. Як уже мовилось, в конкурсі виступали також солісти з Вінниччини та інших областей. Серед них – чимало молоді. Цікавими були виступи Тетяни Затули з Черкащини, Інни Левченко з Волині, Софії Рошки, яка виконувала «Румунську баладу», з Чернівецької області, Анни Сірої, Анастасії Дуб, Юлії Максимчук, Іванни Кобильник з Гніванської ДМШ. Звісно, як завше, викликає великий інтерес манера виконання колективів з інших областей. У волинському багатоголоссі – своєрідне нашарування голосів, яке створює незвичайне відчуття «дихання живої природи». Народний аматорський фольклорний ансамбль «Толока» Ківерцівського РБК ім.М.П.Ковальова з Волині подарував глядачам незабутні враження. Народний аматорський фольклорний козацький гурт «Червона калина» Чернігівської області, звичайно, виконував козацькі пісні «Ой у лузі калинонька», «Ой гук, мати, гук». Кожен колектив був Марія Бовсуновська - учасниця по-своєму оригінальним, народного аматорського фольклорного кожен ставав відкриттям колективу «Бовсунівські бабусі» нових глибин народної Бовсунівського СБК Лугинського району пісні. А народні костюЖитомирської області

Народний аматорський фольклорний ансамбль «Толока» Ківерцівського РБК ім.М.П.Ковальова Волинської області ми були органічним доповненням до образу, створеного піснею. Вони несли інформацію про історію краю, його звичаї та традиції. Гала-концерт, який відбувся на другий день фестивалю, так і назвали — «Ой зійдімося, роде!». У залі, як кажуть, не було де яблуку впасти. Гостем свята була «Кралиця» — фольклорний гурт Київського національного університету культури і мистецтв. Запальні пісні раз по раз переривалися гарячими оплесками. А між тим, троє учасників цього колективу – з Вінниччини. Керівник «Кралиці» – Іван Синельников, голова солідного журі, що в ньому зібралися найкомпетентніші фахівці зі всієї України. Ох і непросто було учасникам виборювати місця! Гран-прі взяли черкащани, народний аматорський фольклорний ансамбль «Калинова родина» з Кантакузівського СБК Драбівського району, який гідно представив традиції шевченківського краю. Перших місць виявилося аж кільканадцять, адже номінацій було, як уже мовилось, – чотири.

Обласний Перехідний приз ім.Гната Танцюри отримав народний аматорський фольклорний театр «Господині» Красненьківського СБК Іллінецького району. Завдяки його керівнику, енергійній і всюдисущій Ніні Метельській, яка куди лиш не возила свій колектив і всюди виборювала призові місця, вдалось створити велелюдне дійство, яскраву картинку Зелених свят. Тільки вінничанам було зрозуміло, як це непросто, коли в селі залишилося всього 500 людей. А враження таке, що півсела у зелених вінках вийшло на сцену: жінки, чоловіки, молодь, діти, які, за словами Ніни Іванівни, виростають на сцені. Отож, І місце посіли «Бовсунівські бабусі» із с.Бовсуни Лугинського району Житомирської області, «Етномайстерня Коло» з Вінниці, автентичний фольклорний гурт «Ексампейя» з Соколівського СБК, що на Кіровоградщині, народні аматорські фольклорно-етнографічні ансамблі «Брикса» Бохоницького СБК Вінницького та «Марічка» Животівського СБК Оратівського районів, а також солісти Марія

«Етномайстерня Коло» на гайсинській сцені

Бовсуновська із Житомирщини та Богдана Капкан з Гайсина. ІІ місце в різних номінаціях вибороли зразковий фольклорний гурт «Родовід» Антонінської ДМШ Красилівського району Хмельницької області, «Церенкуца» клубу села Маршинці Новоселицького району Чернівецької області, фольклорний гурт «Мокоша» Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича та інші народні аматорські фольклорні колективи з Вінниччини – Сербанівського сільського клубу-бібліотеки Хмільницького району, фольклорний театр «Господині» та зразковий фольклорно-етнографічний колектив «Самоцвіти» Красненьківського СБК Іллінецького району, «Чопова криниця» Гущинецького СБК Калинівського району, ансамбль козацької пісні Барського гуманітарно-педагогічного коледжу ім.М.Грушевського, «Калина» Кудіївецького СБК Жмеринського району, «Рідня» Гайсинського РБК. ІІ місце серед солістів зайняли Леся Ватаг з Житомирщини та Інна Левченко з Волині. Фактично всі учасники стали переможцями багатолюдного конкурсу, сповненого любові до народної пісні, до рідної землі, до витоків нашої культури. Піднесений настрій цього святкового дійства вилився у фінальній сцені, коли раптом за покликом душі, підкорившись єдиному пориву, всі колективи і солісти вийшли на сцену і, взявшись за руки, пішли в танець під веселий супровід «Подільських музик» Вінницького РБК. Такий фінал не запрограмуєш. Люди не хотіли розходитись. За цих два дні вони стали великою співучою українською родиною. Це з відрадою відзначили члени журі. А директор Вінницького обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун, господиня цього поважного заходу висловила думку, що народно-пісенне багатство Поділля і України є нашим обличчям у світовому культурному просторі, що саме цим ми цікаві для міжнародної спільноти. На третій день дійство відбувалося на Гайсинщині. Подоляни та гості фестивалю поклали квіти до пам’ятника народній пісні у Зятківцях, до могили фольклориста та взяли участь в урочистостях біля музею-садиби Гната Танцюри. Десятки фольклорних колективів Гайсинщини та гості свята «Народній пісні жити» пройшли маршем по центральній вулиці міста. А вже в парку імені Богдана Хмельницького знову звучали народні пісні біля чудових, майстерно облаштованих світлиць з виробами народних майстрів краю, у якому жили Явдоха Зуїха та Гнат Танцюра. Найбільше було бубнівської кераміки. Гайсинщина славиться гончарними традиціями братів Герасименків, своїми

Святкування в Гайсині майстрами – Фросиною Міщенко, Тетяною Шпак, Валентиною Живко. Гості свята на Гайсинщині – фольклорний гурт «Ексампейя» з Кіровоградщини, «Бовсунівські бабусі» з Житомирської області та наша «Етномайстерня Коло» взяли активну участь у всіх заходах і були вражені тим, що гайсинчани так вшановують своїх земляків. До ночі лунав спів над тихоплинною річкою Соб, над промисловим містом, яке заслухалось народних пісень, що їх співали господарі і гості. Майже всі колективи району та міста долучились до величного пісенного фестивалю. Роде мій, ти − дерево величне, Я тобі добра і миру зичу, Щоб зростав на радість і на славу, Щоб себе прославив і державу… Цю пісню співав у Гайсині автор, Станіслав Городинський – композитор, заслужений артист України, начальник управління культури і мистецтв Вінницької ОДА. ІV Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичних колективів на приз Г.Танцюри на Вінниччині вкотре засвідчив, що народні традиції живуть, що пісенна спадщина передається з покоління в покоління, завдяки нашим ансамблям і солістам, науковцям, працівникам культури, завдяки обласному центру народної творчості, який акумулює зусилля всіх небайдужих українців, закоханих в народну пісню, щоб не загинули наші скарби – українські народні пісні, передані нам, як найдорожче віно. Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

СВЯТО ПІСНІ

реба бути людиною величних прагнень та безкорисливих діянь, аби залишити своє імʼя в памʼяті нащадків. Треба безмежно любити рідну землю, людей, що на ній живуть, працюють, співають… А ще − пожертвувати своїм життям, віддати його Важливій Справі. Така Справа знайшла і нашого земляка Гната Танцюру, і він залишив свій слід у віках, бо обрав вічне – пісню. Цьогоріч святкуємо 115-ту річницю від дня народження видатного подільсього фольклориста, етнографа, краєзнавця та педагога Гната Трохимовича Танцюри. На його честь на Вінниччині започатковано обласне свято фольклору, а раз на 5 років – Всеукраїнський фестиваль-конкурс автентичних колективів на приз Г.Танцюри. Уже вчетверте Вінниччина гостинно вітає на своїй співучій землі колективи з усієї України.

журі, Микола Дмитренко − співголова журі, а також Тетяна Цвігун, Раїса Цапун, Антоніна Сторожук, Світлана Творун, Віктор Косаківський. Те, що робота журі виявиться надскладною, було зрозуміло вже з перших виступів учасників конкурсу. Адже навіть серед колективів Вінницької області, які виступали в перший день фестивалю, відчувалася неоднорідність виконання. Одні колективи вражали старовинними піснями, походження яких, безсумнівно, сягає дохристиянської доби, інші − абсолютною довершеністю костюма свого села, треті ж − природністю і недоторканністю. А ще були молоді гурти, які намагалися наслідувати своїх старших наставників у виконанні. Перед членами журі постало надзвичайно складне завдання: як можна оцінити молодих виконавців нарівні з колективами, які є беззаперечними носіями традиційного пісенного

Журі фестивалю з організаторами та учасниками свята

Три дні вінничани та гості області мали змогу насолоджуватися унікальним дійством – старовинним співом, вплетеним у архаїчні обряди, танці в розмаїтті представлених традиційних костюмів. А ще були виставка-ярмарок виробів народних майстрів, виставка літератури «Збирачі фольклорної спадщини» з фондів ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, виставка «Подільський традиційний костюм» з фондів обласного краєзнавчого музею… І на кожнім кутку – гурти співають! Було на що подивитись і що послухати. Оцінювали виступи учасників фестивалю-конкурсу знані в Україні та за рубежем науковці − члени журі: Іван Сінельников – голова

виконавства? Адже, як не старайся, практично неможливо суперничати з прекрасними самобутніми бабусеньками, очі яких іскряться молодістю і завзятістю, не зважаючи на життєвий досвід і прожиті роки (та хто їх рахує?), а голоси, міцні і розкотисті, виписують звивисті взори, які повторити навіть не намагайся! Певно їх ткали в зелених гаях веселкові соловʼї і лугові зозульки. Щоб так співати, треба прожити таке ж бентежне і трудне життя, сходити ті неходжені стежки і при цьому зберегти аж до срібла в косі стільки радості й любові в серці. Тому члени журі, одразу при обговоренні учасників вирішили здійснити справжню революцію

Народний аматорський фольклорний ансамбль «Калинова родина» з Кантакузівського СБК Драбівського району Черкаської області на фестивалі-конкурсі – створили паралельну номінацію «Сучасні фольклорні гурти», в результаті чого розв’язали цю складну дилему (думаю, що всім фестивалям-конкурсам доведеться й собі започатковувати цю номінацію, в зв’язку з неминучим розділенням цих понять у сценічній та фестивальній діяльності.) Вважайте суб’єктивною думку автора про

Леся Ватаг з с. Озаринці Бердичівського району Житомирвської області

те, що нині багато колективів обирають для себе легший шлях на сцені в угоду смаку пересічного глядача, виконуючи на сцені загальновідомі українські народні пісні, які знає і любить слухач, на які з радістю і захопленням реагує, даруючи виконавцям щедрі оплески. Яскраві осучаснені костюми на фоні традиційних приглушених благородних кольорів виглядають на сцені та екрані телевізора вигідніше, краще. А особливо, коли крамниці тканин аж виблискують барвистою фурнітурою, кольоровими стрічками, бісером. Прагнення співаків виглядати ефектно – абсолютно природнє, проте, разом із різнокольоровими квіточками і блискучими паєтками ми втрачаємо щось набагато важливіше, потрібніше, глибше, що не відкривається «замиленому» оку. Цього року члени журі особливо акцентували на цьому питанні свою увагу. Є ще колективи, які несуть в собі оту нетлінну таїну, магію традиційного костюма, що зберіг прадавні знаки і символи – від геометричних візерунків на домотканих сорочках до підбору кольорової палітри. І таких виконавців є немало. Одразу хочу зауважити, що не зможу описати виступ кожного колективу на конкурсі, але, повірте, присутні в залі отримали неймовірну насолоду від усіх гуртів, учасників фестивалю. За словами голови журі Івана Сінельникова, фестиваль відзначився незвично великою кількістю молоді, маленьких виконавців. Це дає надію на те, що є кому передавати нашу багатовікову пісенну традицію, є кому переймати і зберігати давні мотиви. Особливо порадували на конкурсі зразкові фольклорно-етнографічні ансамблі «Дивоцвіт» (м.Гнівань), «Джерельце» (м.Бар), «Зозулята»

В номінації «Сольне виконання» і члени журі, і глядачі були просто в захваті від найстаршої виконавиці Марії Бовсуновської (Житомирська обл.). Ось де реалістична демонстрація побуту нашого народу за роботою (за прялкою) вкупі з піснею! Зачарувала своїм «кучерявим» співом Інна Левченко (Волинська обл.), а Софія Рошко (Чернівецька обл.) заспівала найдовші пісні на фестивалі румунською! В номінації «Пісенні гурти» найяскравішими та найбільш відповідними до вимог конкурсу-фестивалю стали гурти «Марічка» (с. Животівка), «Калина» (с.Кудіївці), «Толока» (Во«Бовсунівські бабусі» з с. Бовсуни Лугинського району линська обл.). Прикладом Житомирської області з Юлією Васюк для наслідування стали та Олександром Шереметом «запальнички» фестивалю – ансамблі «Бовсунівські (м.Гайсин), фольклорний гурт «Мокоша» та бабусі» (Житомирська обл.) та «Рогізяночка» «Мала Мокоша» ВУКіМ ім.М.Д.Леонтовича, (с.Рогізка), які просто «підірвали» глядацький а також солістки Богдана Капкан (м.Гайсин), зал і членів журі не лише своїми піснями, а й Анна Сіра (м.Гнівань), Леся Ватаг (Житомир- завзятими танцями! От в кого через край житська обл.) Софія Васюк та Евеліна Сентемон тєдайної енергії!!! Не обійшлося на фестивалі і без приємних (м.Вінниця) В номінації «Обрядові гурти» члени журі відкриттів. Вперше на Вінниччину завітав анвідзначили гурти «Брикса» (с.Бохоники), «Бор- самбль «Церенкуца» (Чернівецька обл.), який щівчанка» (с.Борщівці), театр «Господині» представив румунський традиційний фольклор (ще й дуже цінні подарунки привезли: автен(с.Красненьке)

Фольклорний ансамбль «Кралиця» Київського національного університету культури і мистецтв

Народний аматорський фольклорно-етнографічний колектив «Церенкуца» КУ «Клуб села Маршинці» Новоселицького району Чернівецької області тичну сорочку та традиційний румунський головний убір!). Також свою родзинку в програму фестивалю вніс гурт «Ексампейя» (Кіровоградська обл.), додавши до старовинних зразків пісень сучасні ритми та інструменти. Сюрпризом для вінничан став виступ молодого колективу «Етномайстерня Коло», учасниками якого є відомі обласні митці – майстри, журналісти, викладачі, які обʼєдналися у фольклорний гурт. Старовинні подільські строї, представлені «Колом», нікого не залишили байдужими, особливо − чорні вишиті хустки з «тороками». А ще − рідкісні інструменти з приватної колекції майстрині Вікторії Ніколаєвої. Завершував насичену дводенну конкурсну програму потужний, яскравий, сповнений бурхливих емоцій гала-концерт учасників, пе-

реможців та гостей фестивалю. В залі яблуку ніде було впасти від кількості глядачів, ніхто не соромився ні сліз, ні захвату від величного фольклорного дійства, яке відбувалося в концертній залі «Плеяда». Найкращі фольклорні колективи не тільки нашої області, а й усієї України дарували своє мистецтво вінничанам. Це не бачене досі свято відбулося завдяки самовідданій, важкій, довготривалій праці всього колективу Вінницького обласного центру народної творчості. Тому, хочу щиро подякувати всім працівникам центру в особі директора Тетяни Омелянівни Цвігун від вдячних глядачів, слухачів, учасників фестивалю та просто не байдужих до народної творчості людей за титанічну, щоденну працю для збереження традиційної народно-пісенної спадщини нашого співучого Поділля. Ви – люди, які живуть і працюють, віддаючи себе найголовнішому: Важливій Справі, яку сто років тому почав наш великий земляк-фольклорист Гнат Танцюра! Викладач Вінницького училища культури і мистецтв ім. М.Леонтовича, керівник фольклорного гурту «Мокоша» Юлія ВАСЮК

Народний аматорський фольклорний ансамбль «Рогізяночка» Рогізківського СБК Чечельницького району

Автентичний одяг Східного Поділля

Відродження заради майбутнього

радиційний народний стрій – це не просто одяг. Для того, хто вміє його «читати», він багато розповість: про місцевість, де його створили, про рослини, які там вирощують, про свійських тварин, яким надається перевага в побуті, а головне – про світогляд, про вірування, про історію місцевих жителів. Автентичний одяг східноподолян на сьогодні є малодослідженим. Причин на це є декілька, одна з них (яка вкотре підтверджує багатство нашого краю) – складність віднайти загальні характеристики для різних районів Вінниччини. Таке враження складається, коли дослідник ознайомлюється, наприклад,

відходять у далеке минуле, цікавість до них все більше зростає. Здається, що люди, нарешті, почали усвідомлювати: втрачаючи традицію створення і носіння традиційного одягу – ми втратимо величезний пласт культури, позбавляючи себе глибинних знань про наше коріння − наших предків, а отже – можливості свідомо будувати своє майбутнє. На жаль, Вінниччина не має єдиного фонду чи повної збірки традиційного одягу, тому, щоб дати можливість кожному познайомитись зі східноподільським традиційним вбранням, Вінницький обласний краєзнавчий музей, Вінницький обласний центр народної творчості, Вінницький державний педагогічний універ-

Організатори, науковці та шанувальники традиційної культури Східного Поділля з традиційним вбранням двох сусідніх сіл одного району. Воно може різнитися за кроєм, фасоном, предметами одягу, кольором, розташуванням деталей строю тощо. Але, коли розглядаєш традиційний одяг Східного Поділля з різних місцевостей, а особливо, порівнюючи його з іншими регіонами України, – відразу стають очевидними основні характеристики наших строїв, їхні загальні риси та відмінність від вбрання інших частин країни. Незважаючи на те, що часи, коли в побуті носили вишиті сорочки, горбатки та рантухи, 16

ситет ім.М.Коцюбинського, відділи культури двадцяти районів Вінниччини, приватні колекціонери: Наталя та Віктор Косаківські, Володимир Козюк, Антоніна Сторожук, Володимир Козюк, Леонід Дідур, Ігор Лановий зібрали воєдино найкращі зразки (більше 400 одиниць) зі своїх колекцій, а також старовинні фотографії у виставковій залі краєзнавчого музею. На відкриття цієї унікальної виставки зібралися науковці та пошановувачі традиційної культури Поділля, щоб поспілкуватися «за

Старовинні східноподільські строї круглим столом» на тему: «Автентичне мистецтво Поділля: вишивка та народні строї». «Унікальним скарбом» − назвав виставку начальник управління культури і мистецтв Станіслав Городинський, «збіркою мистецьких шедеврів» − директор краєзнавчого музею Катерина Висоцька. Віктор Косаківський наголосив на важливості збереження памʼяті про наших предків у всіх її проявах. Після закінчення офіційної частини, коли в

Кожух

залі стихли розмови, нарешті заговорили експонати. Скільки цікавих, яскравих історій повідали вони тим, хто їх уважно слухав! Про те, як сіяли коноплі, як їх збирали, тіпали, сушили. Як зимовими вечорами, коли в печі гудів вогонь і тепло розливалося на всю хату, ткацький верстат народжував полотно. А потім, влітку, під сонячними променями розстеляли його на березі річки сохнути та вибілюватися. Про те, як відміряла дівчина біленьке полотно собі та милому на сорочку, як вишивала ниточка за ниточкою, сподіваючись на осінь сватів. Про те, як довго й тяжко добиралась жінка пішки в сусіднє село на ярмарок з повним кошиком яєць на продаж. Всі забрала з хати, бо ж так хотілося тих ниточок купити, що привозили десь здалеку. Про корову, продану батьками, бо дівка на виданні, а треба хоч низку баламутів справити. Про той взір на сорочці, що пʼятнадцять раз підгледіла у сусідки, а все одно вийшло інакше. Про новенькі чобітки, на які він півроку заробляв у пана, щоб мила босими ніжками на вулицю не ходила. І про найгарнішу запаску, що ткалася усім на заздрість і чорним оксамитом підбивалася, і про сорочку любому, вишиту сухозліткою, і про каптур, що його ще бабина прабаба вишивала, а онука на хустку проміняла, і про рантух, легший за пірʼя… Багато ще різних історій можна було почути серед старовинних строїв, та, на жаль, таких оповідачів лишилося зовсім небагато. Більшість з них не дожили до сьогоднішніх днів. І біда не в часі, який нікого не пошкодує, а в людях, які втратили любов та повагу до свого рідного, а заодно й до самих себе. Те, як безжально винищували національну культуру, а разом з нею і її матеріальні носії, ми вже знаємо. Шкода, що багато людей, не задуму-

Вишита сорочка та нагрудник з с. Війтівка Бершадського району ючись, а хтось, можливо й свідомо, долучилися до цих процесів. Ручну роботу, що часто сягала найвищого мистецького рівня – замінили дешевим «ширпотребом», глибоку символічну орнаментику – аляповатими квіточка-

ми, витримані, благородні, природні кольори – яскравими, їдючими барвами, позбавленими будь-якого смаку. Тому такий неймовірний захват викликала ця експозиція. Найбільше вражала думка про те, що вся ця краса – не спеціально створені шедеври для виставки, а звичайний (нехай у більшості випадків, святковий) одяг наших, не таких вже й далеких, предків! Вони, прості селяни, створювали своїми руками таку красу, що сьогоднішні майстри в захваті розводять руками. Вони, наші пращурі, носили це, як звичайний одяг, а ми сьогодні на ці мистецькі раритети й дихати боїмося. Вони могли відтворити будь-який з цих шедеврів, а ми й не завжди зрозуміємо з чого воно зроблено. Вони розуміли значення речі, що твориться для людини рідної, дорогої, знали про чистоту матеріалу, думки, символу, а ми це втратили. Більше 150 технік вишивки налічує Поділля, і, повірте, це − правда! Розглядаючи неймовірні сорочки, представлені на виставці, вкотре пересвідчуєшся, що технік вишивки наші майстрині знали безліч, але, головною, найбільш вживаною, була низь. Як майстрині підбирали кольори? Дивно, незважаючи на перевагу темних кольорів вишивки (це були найдорожчі, найсвятковіші кольори землі), подільські сорочки мають всю кольорову гаму вишивки: і білим по білому, і червоні, і блакитні, і зелені, і жовті…. Але бездоганний смак у виборі і в поєднанні кольорів притаманний усім сорочкам! Цікаво, що кожна місцевість має свої вподобання у фасоні та кольорах вишивки. Ні з чим не сплутаєш сині та зелені вишиті сорочки на гестці з Ямпільщини, або темно-сині, темно-коричневі красуні з Тиврівщини. А в славнозвісній Стіні, окрім відомих

Жіноча прикраса (згарда) з с.Красносілка Крижопільського району. Вишитий рушник подільського Подністров’я

чорних сорочок з неймовірними манжетами, вишивали ще й золотисті красуні, ніби з іншого світу. І так, що не село, то своя палітра, свої закони і свої сюрпризи. Для тих, хто цікавиться старовинним жіночим строєм, приємною несподіванкою стали представлені давні жіночі запаски (горбатки, гуньки, обгортки) – одяг, що був у широкому вжитку до появи спідниць і ще деякий час паралельно з ними. Запаски Східного Поділля такі ж різні, як і весь інший одяг. Тут і суворі чорні бершадські горбатки з трьома кольоровими смужечками «на свято», і неймовірні крижопільські яскраві червоні плахти, що відразу викликають асоціацію з Полтавщиною, багаті тульчинськи обгортки у велику клітинку та безіменна червона красуня, підбита чорним оксамитом. Старовинні подільські пояси − гарні, широкі, з кутасиками і китицями – лише у нас такі носили. Вже знамениті бондурівські нагрудники (Чечельницький район), які щоразу викликають запитання у шанувальників старовини, бо тільки в кількох районах Вінниччини носили таке вбрання. Верхній одяг – кірсетки, камізельки, кохти, літники, катанки тощо. Чоловічий чугай, свита та кожух, розшитий, як казка! І чобітки тут, і черевички, і шкіряні постоли – у нас їх звали морщенцями, ходаками. Окремо хочеться зазначити такий рідкісний експонат, як каптур та рантух (очіпок та намітка). Каптурі з рантухами носили заміжні жінки до появи у широкому вжитку хусток. Каптур – це прекрасне вишите творіння, яких, на жаль, дуже мало залишилось на Вінниччині. А рантух – серпанкове ткане полотно, прозоре й легке, з тонким малюнком по краю, яким обмотували голову навколо каптура. Ну і, звичайно ж, − прикраси. Тема прикрас теж мало досліджена на Поділлі. Але, якщо

Вишита заготовка для каптура

Пояси Східного Поділля основні багатства дівчини (молодиці) – баламути (бо саме їх найбільше носили у нас) та коралі вже стали відомими, то знайомство з різними видами подільських згард (галочок) – ще попереду. А вони, до речі, неповторні! А ще ж віночки воскові, чільце, бинди, кісники, лєнти – дівчата завжди були дівчатами! А між цими скарбами минулих літ – старовинні фотографії, на яких чинно сидять багаті українські родини в вишитих сорочках та важких намистах, ще не знаючи, що їх буде знищено, памʼятати про них буде смертельно небезпечно, любити їх – буде злочином. Саме тому, ця виставка – не просто виставка автентичного одягу, це виставка нашої історії , нашої незнищенної пам̕яті, нашого боргу перед предками і нашого відродження в імʼя майбутнього. Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

«Танцювальний оберіг» – конкурс краси і гармонії

ініціативи Національної хореографічної спілки України, за підтримки Міністерства культури України, управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації та Вінницького училища культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича, на базі цього навчального закладу вперше був проведений Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Танцювальний оберіг». Журі конкурсу очолив Мирослав Вантух – Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, художній керівник Національного ансамблю танцю України ім.П.Вірського, голова Національної хореографічної спілки України. Серед членів журі від Вінниччини – Станіслав Городинський, заслужений артист України, начальник управління культури і мистецтв Вінницької ОДА та Петро Бойко – народний артист України, директор та художній керівник Вінницького міського центру художньо-хореографічної освіти дітей та юнацтва «Барвінок», голова Вінницького обласного осередку Національної хореографічної спілки України. Скарбниця народної творчості підживляє не лише культуру, а й духовність. І не варто від неї відриватись. Вона допомогає гідно заявити про себе в світі. Мирослав Вантух. До барвистого суцвіття фестивалів та інших культурно-мистецьких акцій, що проходять на теренах Вінниччини, додався ще один – яскра-

вий, неповторний, велелюдний, феєричний – «Танцювальний оберіг». Скільки захоплених відгуків від тих, кому вдалось побувати на цьому незвичайному конкурсі, а також на гала-концерті у Вінницькому музично-драматичному театрі наступного дня. Скільки вражень! Адже це не просто танці. Це українська традиція, жива, відроджена і прекрасна у своїй пластиці, у своєму одухотворенні, в образах далекого минулого і в дивовижних виявах сучасності. Географія фестивалю – надзвичайно широка: Луцьк, Полтава, Дніпропетровськ, Житомир, Калуш, Кам’янець-Подільський, Канів, Київ, Мелітопіль, Миколаїв, Ніжин, Одеса, Суми, Теребовля, Ужгород, Харків, Херсон, Чернівці, Тульчин... Це і забезпечило колорит і розмаїття, дивовижну мозаїку цього незвичайного заходу. Збереження народного танцю і розвиток сучасного на його базі – таке завдання поставили перед собою організатори, розуміючи, що танець це не лише розвага, як може здаватись непосвяченим. Народний танець – це шлях до розуміння наших витоків, нашої ментальності. Згадаємо, що славнозвісний український гопак є квінтесенцією вільнолюбного козацького духу, сили волі, мужності, відваги. Танцювальний оберіг став неабиякою подією на Вінниччині і в Україні. Це було не лише дійство неймовірної краси, а, насамперед, творча лабораторія для всіх, хто причетний до мистецтва танцю, хто розуміється на техніці, на усіх вишуканих секретах творення досконалості і гармонії.

Відкриття фестивалю-конкурсу «Танцювальний оберіг»

– В чому, на вашу думку, полягає феномен і магнетизм українського танцю, який здатний вражати і хвилювати різні народи світу? – запитали Мирослава Вантуха. Відповідь митця є ключиком до розуміння української хореографії в цілому, до успіху «Танцювального оберега» у Вінниці, втім, як і до осягнення постаті самого автора висловлювання, його ролі у розвитку української культури: Кожен номер нашої програми – це певний образ, характер і навіть історія. Адже палітра почуттів нашого народу надзвичайно різноманітна. Це мужність і м’який ліризм, героїзм і романтичність, тонкий гумор і іскрометний запал. Щоб досягти досконалості, одної техніки не вистачає. В кожен рух, мізансцену, артист повинен вкласти емоції і душу. Я часто згадую висловлювання видатного філософа Григорія Сковороди: «Трава без душі – сіно, дерево без душі – дрова, людина без душі – мрець». Головним і визначальним в нашій діяльності є пристрасна любов до танцю, а втім, і відповідальність за роботу... Нині Мирослав Вантух привіз у Вінницю, як подарунок, свою «Зимову казку», що в ній засобами чаруючої пластики, неповторного на-

родного костюма, колориту народних традицій, до глядача було донесено щемку історію кохання і зради, високих і ницих людських почуттів і вчинків, безсмертя любові. Цей твір, що вийшов з-під руки геніального майстра Вантуха, можна порівняти за змістом і духовним наснаженням хіба що з «Лісовою піснею» Лесі Українки або «Снігуронькою» Олександра Островського. Кожен твір, кожна хореографічна картина, показана під час конкурсу і гала-концерту,викликала овації. Обрядові дійства, народні гуляння, феномен сільської вулиці, колорит звичаїв кожного регіону, інсценізація сторінок історії і народних пісень, відтворення історичних легенд, відображення сільськогосподарських процесів, – все це, завдяки високій виконавській майстерності і вмілому втіленню задуму, творило образ України в просторі і часі, з давнини до сучасності, що видно навіть із назв танців: «Сільські гуляння», «Парубоцькі загравання», «Вечір на селі», «Весільний фокстрот»,«Буковинські притупи», «Волинські візерунки», «На Івана Купайла», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Від Києва до Лубен», «Легенда про Прута та Говерлу», «Як у давнину льон ламали», «Плотогони», «Українські козаки», «Циганська рапсодія», «Поліська полька», «Закарпатський народний танець», «Отча сторона» та ін. Дуже непросто було навіть професійному журі давати характеристики, аналізувати, визначати місця. Підсумки, оголошені членами журі, це великий список переможців, які досягли успіху щоденною працею. За результатами конкурсу − Гранпрі одержав: ансамбль народного танцю «Горицвіт» Дніпропетровського коледжу культури і мистецтв; І премію: Ансамбль народного танцю Волинського державного училища культури і мистецтв ім. І.Ф. Стравінського; ансамбль народного танцю «Унава» Житомирського коледжу культури і мистецтв ім. І.А.Огі-

Мирослав Вантух, Людмила Станіславенко та Станіслав Городинський

єнка; народний ансамбль народного танцю «Молодість» Сумського вищого училища мистецтв і культури ім. Д.С. Бортнянського; народний ансамбль танцю «Закаблуки» Харківського училища культури; ансамбль естрадного танцю «Каскад» Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв − в номінації «Сучасна хореографія» Хореографічний відділ Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича одержав ІІІ премію. Всього в різних номінаціях було нагороджено 15 колективів. За кожною перемогою – роки невтомної щоденної роботи, виступів, поїздок, творчих злетів. «Під час круглого столу, –як писали полтавчани на сторінках соціальних мереж – Мирославом Вантухом було зроблено детальний аналіз хореографічного матеріалу, дана характеристика балетмейстерської роботи керівників танцювальних колективів. Було відзначено загальний високий рівень підготовки в училищах фахівців-хореографів, зроблені зауваження щодо відповідності використаної хореографічної лексики регіональним особливостям танцю, наявності плагіату у постановках.» Оце вона і є творча майстерня. Звісно, членам високоповажного журі було що сказати кожному колективу. А глядач насо-

лоджувався ні з чим не зрівнянним видовищем, що досі його мали можливість побачити більше в інших країнах світу, аніж у нас. Все побачене якось враз, з новою силою заговорило до свідомості кожного, щоб знову стали зрозумілими такі прості істини: які ми талановиті! Які ми різні! Яким скарбом володіємо! Яку культуру маємо! Мовою танцю можна донести до людей те, що не зуміли дипломати. В зв’язку з цим згадується розповідь Мирослава Вантуха: «На одному із концертів в Монако, де ми виступали на запрошення князя Альберта, зал у захваті просто шаленів. Артисти по коліна утопали в квітах. Світова фінансова еліта, присутня в залі, аплодувала стоячи. Такого прийому тут не було з часу виступу Лучано Паваротті. Подякувавши за концерт, князь Альберт впевнено сказав: «Якщо народ має таку високу культуру, він здатен подолати будь-які проблеми і труднощі». Отож конкурс став не просто конкурсом, а концерт – не просто концертом. «Танцювальний оберіг» – це неординарна подія у Вінниці. Це тріумф українського хореографічного мистецтва. Це надія на те, що краса таки врятує світ і Україну.

Жанна ДМИТРЕНКО

Шлях до успіху, визнання і любові Усе тримається на них Відповідальних, роботящих, Талановитих, розбитних, Надійних, вдумливих, путящих… Жанна Дмитренко

не люблять надміру балакучих, які не вміють дотримувати слова. Та й поняття гідності і честі − тут не просто так слова. Саме на такій землі і народився Микола Ричков. Село Кірове Немирівського району, що в ньому мешкала дружна родина Ричкових, жило звичним життям: для дорослих − роболюди, на яких тримається спра- та зранку і до смерканку: в ланці, на фермі, на ва, бо вони добре розуміють завдан- конюшні. Дітям слід пильнувати домашню хуня і кінцеву мету, вміють працюва- добу: гуси, кури, качки, кролі, свині ( хто на ти самі і чітко координувати діяльність галузі що багатий), а ще полоти грядки, тримати в порайону. Робота для них стає всім − і щоденним рядку двір і хату. Це само собою зрозуміло й життям, і стимулом, і винагородою. Таким є це не обговорювалося. Між сестрою і братом Микола Леонідович Ричков, начальник відділу домашні обов’язки розподілялись по справедкультури і туризму Гайливості. Отож треба було синської райдержадмініі в школі добре вчитись, і страції. вдома справлятись. Хіба — Він ще молодим що іноді побігти на стабув, як ми всі рівнялись вок у літню спеку, щоб на нього, зразкового заскупатись, а то й рибку відуючого клубом. Нас половити − собі втіха і туди на екскурсію возибатькам підмога. ли, щоб бачили, як треНа радість батькам ба працювати, як триМиколка не лише добре мати в порядку заклад, вчився, а ще й співав та як заходи організовув п’єсах грав. Авжеж, вати, що в них ледь не вдався до мами й тата, все село бере участь, − які брали найактивнішу розповідає Наталя Оберучасть у сільській хутинська, нині директор дожній самодіяльності. Гайсинської центральної Тож не дивно, що після районної бібліотеки, а школи легко поступив колись вона в Ситківцях у Тульчинське культопрацювала, на Немирівсвітнє училище (народні щині. інструменти). ПовернувПро нього написано ся художнім керівником не менше, ніж про якоу рідне село (а згодом го народного артиста. І в став директором будинМикола Ричков цьому нема нічого дивноку культури). На роботу го. Тій популярності, яку приймав його славнозвісний Микола Федоромає Микола Леонідович, тій повазі і пошані, вич Шпортун. Молодий спеціаліст припав до яку заробив за невтомні роки, міг би позаздри- душі начальнику відділу культури Немирівщити не один артист. І суть навіть не в посаді, яку ни. він займає. Хіба керівним кріслом визначається Село велике − господарство потужне, мороль і місце людини на рідних теренах? Звісно, лоді − багато, клуб − прекрасний, поле для діні. Але, якщо вдалось здійснити все задумане яльності − широке. Можна було працювати і і довести, що ти здатен робити діло, якщо ти вчитися далі, що згодом і зробив Ричков, закінмаєш імідж людини слова, якщо з тобою раху- чивши Київський державний інститут культуються і довіряють тобі, бо ти досвідчений і на- ри ім. О.Є.Корнійчука за спеціальністю «Кульдійний, ти недарма посів це крісло. тосвітній працівник, організатор-методист Звідки це в нього, хлопця з простої хлібо- з клубної роботи». Отож, дипломоваробської родини? ний спеціаліст, та ще й такий напоТакі якості, як завзяття, відповідальність, го- легливий і талановитий, був у всіх сподарність − мабуть, від народження, від пер- на виду. Недарма на базі Кішопочатків, від подільського села, де зроблені ровського будинку культури перші кроки, від батьків, які навчали на добро. проводили районні і обласВ селі своя філософія буття, свої мірки і цін- ні семінари. ності. Тільки працьовиті і дбайливі, ощадливі Про те, як проходив почуттях і словах користуються повагою. Тут ло дозвілля у Кіровому,

З ветеранами культури коли тут працював Ричков, досі ходять леген- інструментальний гурт. В селі все вирувало. ди. Іван Магденко директор Немирівського Люди дуже охоче йшли до клубу. Кожен щось РБК недавно мені розповідав про те, що чув від знаходив собі для душі – хтось любив співатещі, корінної жительки цього села, яка брала ти, хтось в оркестрі грав. Молодь танцювала. Скільки гуртків було! Дуже любили у селі участь у концертах: − Повірите, станки вгиналися, стільки великі свята, коли сходилися сюди старі й людей стояло в хорі! І духовий оркестр був, і малі або коли п’єсу ставили… А матеріальна база, як казав Іван Леонтійович, була однією з кращих в районі. Та й не кожен район мав таку. На Кіровський будинок культури все виділялось якраз тому, що робота робилась. От як про це згадує Микола Федорович Шпортун: −Я зрозумів, що вже, мабуть, тісно Ричкову у селі, пора вже виходити на ширші обрії, ставати керівником в масштабах району. А в Гайсині, якраз звільнилось місце начальника відділу, то ж з чистим серцем рекомендував цього надійного хлопця, − охоче розповідає Микола Федорович. − Ричков дуже відповідально поставився до цього призначення. Він умів вчитися. Приїжджав на наради у Немирів, а мене запрошував в Гайсин, щоб подивився, дав оцінку. На початках я його часто консультував, а тепер дуже радію, коли чую про його успіхи. Що стоїть за словом успіх ми знаємо: щоденна копітка робота, результати якої для всієї Вінниччини помітні. Отут уже Микола Ричков мав можливість реалізувати вповні хист організатора і режисера, а також господарника, словом, неабиякого керівника. Якось, коли я впродовж кількох днів не могла навіть по телефону поспілкуватись з начальником відділу, бо він завше зайнятий, мої колеги, почувши це, сказали мені: «А чого ви дивуєтесь? Ричков щоранку їде в якесь село». У районній газеті «Трибуна праці» до ювілею Миколи Леонідовича земляки писали: «Микола Ричков всю душу вклав у розвиток Микола Ричков зі співачкою галузі культури району. Він згуртував біля Лідією Горошко

Мистецька родина Гайсинщини себе обдарованих людей». віду, скільки треба трудитись, щоб удостоїли Слід відзначити, що в «епоху Ричкова» по- такого високого визнання. – Адже понад 10 чесне звання народного одержали 27 різножан- років район отримує перше місце в обласрових колективів. Це ті колективи, які постійно ті за найкращу роботу закладів культури! беруть участь в обласних, всеукраїнських та Кожна справа, ініційована Ричковим, була, міжнародних фестивалях і стають переможця- як кажуть, «приречена» на успіх, стільми. ки зусиль доклав до неї Микола Леонідович. − Звання заслуженого працівника культу- Надзвичайно сильний організатор, мудрий ри України Микола Ричков одержав за велику господарник і навіть «дипломат». Зі всіма сподвижницьку працю, − стверджує Цвігун керівниками району знаходив спільну мову. З Тетяна Омелянівна, директор обласного цен- таким начальником відділу культури легко тру народної творчості, яка знає з власного дос- працювати. У співпраці з ним нам вдалось реалізувати всі задуми про фестивалі, пленери, свята, Стусівські читання. Серед них дуже дороге мені свято «Мамина пісня», яке ми провели у моєму рідному Мелешкові, давньому козацькому селі. Микола Леонідович все з півслова розуміє. Чи не тому гайсинська культура асоціюється у подолян насамперед з ім’ям Миколи Ричкова! Він стільки започаткував і відкрив, що іншим і не снилось: музей-садиба гончарства братів Герасименків у Новоселівці, який отримав статус державного, народний музей-садиба Гната Танцюри, народний музей ветеранів Афганістану, народУчасники пленеру гончарів біля музею Гната Танцюри

На огляді світлиць Гайсинщини ний музей «Пам’ять Чорнобиля», народний музей історії села Краснопілка, стелу «Народній пісні жити» в Зятківцях, пам’ятний знак та пам’ятник народній співачці Явдосі Зуїсі, пам’ятні дошки видатному співаку Емілю Горовицю, хормейстеру Михайлу Горошку, поету Володимиру Висоцькому, видатному інженеру-конструктору, винахіднику Джевецькому С.К. в Кунці Гайсинського району, випробувачу космічної техніки, уродженцю Гайсина В.І.Вознюку. Лише за 2014− 2015 роки під керівництвом Ричкова було відкрито 7 пам’ятних дощок загиблим в АТО землякам та пам’ятний знак Небесній Сотні в парку культури і відпочинку імені

Богдана Хмельницького… 1986 року з ініціативи управління культури, обласного центру народної творчості та відділу культури і туризму Гайсинщини було започатковано свято фольклору на приз Гната Танцюри − учителя, невтомного збирача народної творчості, який записав від народної співачки Явдохи Зуїхи безліч пісень. Щороку в Зятківцях збираються фольклорні колективи Вінниччини, щоб вшанувати пам’ять Гната Танцюри, щоб звучала на святі народна пісня з різних куточків Поділля. А раз у п’ять років цей фестиваль стає всеукраїнським. Тоді у Вінниці приймають гостей з усієї України, тут проводяться конкурси, гала-концерт, а потім учасники знову ж їдуть на Гайсинщину. Свято набуло широкого розголосу. І на тій траві-мураві, що росте біля Зятковецького будинку культури, вже 30 років водять хороводи наші діти, співають пісень літні жінки, молодь переймає пісенне багатство, що Явдоха Зуїха по собі залишила… Але якби хто знав, скільки треба докласти зусиль, щоб всі колективи Гайсинщини стояли біля своїх «світлиць» на тому зеленому подвір’ї і виспівували кожен свою пісню, щоб четвіркою коней козаки їхали на возі і співали, щоб ошатне подвір’ячко було встелене пахучим зіллям, щоб над ним майоріли різнобарвні стрічки, та щоб озвуЗ представниками влади

чення було і, звісно, телебачення, і щоб у клубі було все вибілено і пофарбовано. Та ще ж треба науковців з Києва прийняти таких, як земляк – професор Микола Дмитренко. Адже саме він, Микола Костьович, використав спадщину Танцюри і Зуїхи во славу народної пісні і України, видавши десятки досліджень з фольклору. Це тільки Ричков знає, скільки чого треба зробити, щоб нічого не упустити, щоб свято пройшло на рівні, а земляки сказали: «Оце фестиваль! Певне, ніде такого немає!». Але ж, крім цього фестивалю, є і районний, задуманий на честь Явдохи Зуїхи, який назвали «Нетлінна свіча вічності». Щороку його проводять в селі Кущинцях, куди знову ж з’їжджаються аматорські колективи Гайсинщини та сусідніх районів. Уявіть собі, скільки це клопоту, щоб прийняти їх усіх і щоб захід пройшов на належному рівні. Коли проводяться такі свята і фестивалі, здається, ангели злітають з небес – така незвичайна сердечна атмосфера панує тут. Свято «Мамина пісня», яке проводили на Покрову, зібрало чимало земляків і ніби об’єднало їх материнською любов’ю та печаллю. З цього козацького села вийшла колись співуча Тетяна Цвігун, щоб стати берегинею народної пісні. По цих стежках колись ходили радощі і жалі маленької «артистки», як тоді називали Тетянку. Тут вперше відчула красу і довершеність пісні. А нині – стільки пісень, стільки щемких поетичних рядочків прозвучало! В цей день і пам’ятник Тарасу Шевченку відкрили – поету, який оспівав долю української жінки-матері. І перед нею помолюсь, Як перед образом святим Тієї матері святої… Це свято стало спогадом дитинства для дорослих, моральним уроком для школярів. Адже світло материнської любові є найтеплішим і найяскравішим. Скільки таких свят заквітчалось завдяки співпраці з Миколою Ричковим –

На пленері гончарів життєлюбом і людинолюбом! А щодо Стусівських читань — то це особлива сторінка культури Гайсинщини. Всім відомо, що незламний Василь Стус народився у селі Рахнівка Гайсинського району. Але не всі знають, що саме завдяки Миколі Ричкову тут було створено музей, поставлено погруддя, при в’їзді в село облаштовано криницю, яку тепер всі називають Стусовою. Щороку, 14 січня, на Василя, сюди приїжджають письменники, вчителі, працівники культури, навіть люди з інших районів, як-от іллінчанка Галина Новаковська. Просто вона безмежно любить поезію Стуса, схиляється перед силою його духу і вважає за честь читати його вірші на цьому дійстві: Верни до мене, пам ’яте моя, Нехай на серце ляже ваготою Оця земля з рахманною журбою… Хай сходить співом горло солов’я Чимало письменників приїздило сюди за роки, щоб вклонитись пам’яті великого українця: Ніна Гнатюк, Михайло Каменюк, Володимир Рабенчук, Василь Кобець… всіх і не перерахувати. Син Василя Стуса - Дмитро майже щороку провідує Рахнівку, щоб походити тими стежками, якими рідня ходила, послухати колядки і щедрівки, що їх, може, ще й малий Василько Стус слухав.

Микола Ричков та Фросина Міщенко

Ой у полі при дорозі Щедрий вечір, добрий вечір! Там Василько сіно косить, Щедрий вечір, добрий вечір! А зустрічає делегації і гостинно приймає Микола Леонідович Ричков, господар культури Гайсинщини. − У нас вже стільки всього зроблено, що все й не згадаєш, − жартує Світлана Кузнєцова, директор Гайсинського РБК. От зараз відпустка, а ми ремонтом зайняті. І що нам каже Ричков: «Відпустка відпусткою. А на роботу треба ходити». Сам так звик і нас привчив. Раз у два роки на Гайсинщині у Бубнівці та Новоселівці проводиться пленер гончарів, названий «Освячені горном». Адже там, в Новоселівці, проживає знаменита Фросина Міщенко, заслужений майстер народної творчості України, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України з квитком №1. Ця незвичайна жінка, її непроста доля, її «милі дріботушечки»,… все магнітом притягує земляків різних поколінь. Отож і їдуть вони звідусіль сюди, де глина найкраща, де майстри народжуються, такі, як брати Герасименки − Яків і Яким, що не лише стали основоположниками Бубнівської кераміки, а й племінницю Фросину долучили до цієї нелегкої справи. А вона через роки виплекала своїх учнів — Тетяну Шпак, Валентину Живко, Тетяну Дмитренко… Словом, справа шляхетна і прекрасна! Але ж як нелегко організувати пленер, щоб майстри плідно працювали кілька днів, щоб з’явились нові вироби, відкрились нові секрети майстерності. Про це знову ж має подбати начальник відділу культури. А він – небагатослівний. Іноді навіть намагається бути непомітним, але це не вдається. Як не помітити такого козака богатирської статури! Безліч справ, семінарів, акцій і щоденної рутинної роботи. Концерти до державних свят, мистецькі вечори, заходи від Різдва до Купайла – все це організовано так, щоб люди охоче відвідували їх, щоб будинок культури завше був переповнений. Я була у Гайсині на таких заходах, коли у залі – жодного вільного місця, скажімо, як на ювілейному вечорі Лідії Горошко,

співачки, керівника народного аматорського колективу «Рідня». Бачила, як працюють колективи будинків культури і клубів у Краснопілці, Мелешкові, Носівцях, Карбівці… Але хочеться не лише про це. Мене цікавили людські якості цього діяльного, невтомного чоловіка. Повернусь знову до розмови з Наталею Обертинською, яку майже одночасно з Ричковим доля привела колись до Гайсина: − Гарна, добра, порядна людина. Всі працівники культури полюбили його, бо він усіх любить. Я думаю, що ніде такого начальника нема, такої чуйної людини: завжди зрозуміє, допоможе , підтримає по-батьківськи. Не буває такого, щоб забув когось привітати з днем народження. Ветерани всі обожнюють його. На день бібліотекаря чи на день культури – хай там що – а знайде кошти на матеріальну допомогу. Один пенсіонер хвалився перед сусідами: «Ніхто не одержує премію, а я – щороку, бо я ж в культурі працював!» Чоловік і не здогадувався, що це завдяки Ричкову. Ветерани вже звикли, що до начальника відділу культури можна і за транспортом звернутись( в лікарню поїхати), і за дровами, словом, що кому потрібно. Він сам за всіх пам’ятає, навіть похоронами колишніх працівників культури турбується. Не раз чуємо від нього: «Треба завезти їй дров – вона ж самотня, хто ж їй допоможе?» − у цьому — весь наш Леонідович. Чи є ще хтось, хоч один такий, в області? Завжди усміхнений, привітний. Таким його звикли бачити гайсинчани. Земляки в захваті від нього. Репутація чудового господаря, прекрасного організатора, і, найголовніше, чуйної людини – міцно закріпилася за Миколою Ричковим. І які б там не віяли вітри, все залишається з ним: і людська повага, і людська вдячність. Дай, Боже, здоров’я і сили утримувати на перших позиціях культуру Гайсинщини, її високе духовне розмаїття. Усе тримається на них – Розважливих, обов’язкових, Я так скажу: побільше б їх, Побільше б нам таких Ричкових!

Зятківці зустрічають гостей

Жанна ДМИТРЕНКО

Кость Широцький Повернення

Спи, друже…Спи, рідний: буде тобі новий похорон – на нашій і своїй уже землі, ще плечі не зігнулися, донесем тебе до обітованого краю… Відроджене мистецтво збудує тобі памʼятник… Відроджена наука оцінить твою працю… Друзі твої вчитимуть молоді покоління: «Будьте чисті серцем, як Кость Широцький… Любіть красу, як він її любив» Павло Зайцев «Памʼяти друга»

сього 33 роки було відведено Костю Широцькому на цій землі. Але те, скільки він встиг зробити за такий короткий час, ще раз підтверджує, що цінність життя вимірюється не роками, а тим змістом, наповненням, спадком, який людина залишає нащадкам. 177 надрукованих праць, понад 30 рукописів, понад 30 рецензій, в яких висвітлено історичне минуле окремих регіонів України, історію декоративного та сакрального мистецтва, археологію, архітектуру, етнографію, мовознавство, народні звичаї, фольклор, друкарство, гончарство, малярство, художню творчість Т.Шевченка, історію культури українського народу – це, мабуть, ще не повний перелік робіт Костя Широцького. Варто назвати хоча б кілька праць науковця, щоб дати уявлення, яке багатство для дослідників ховається у його спадщині: «Художественное убранство украинского дома въ прошломъ и

настоящемъ», «Изъ художественного прошлого Подоліи (Старинная расписная дверь изъ с.Луки Мелешковской Под.губ.)», «Про давнє світське малярство», «Бурсацький жаргон української мови на Поділлю», «Надгробні хрести на Україні», «Український національний колір», «Очерки по истории декоративного искусства Украины, «Украинское происхожденіе певческихъ костюмовъ въ кафедральныхъ храмахъ Росіи», «Національне мистецтво й завдання мистецтва в Україні». Сама назва статті «Національне мистецтво й завдання мистецтва в Україні» (опублікована в цьому номері «Світлиці» під рубрикою «Пошуки науковця») дає розуміння, чому імʼя Костя Широцького довгий час було забутим. Розмірковуючи над суттю поняття «національне мистецтво» Широцький зазначає, що «український народ володіє і самобутньою художньою формою, і відповідним їй змістом» і, незважаючи на «тяжкі часи денаціоналізації, спотворення і нищення народних звичаїв, пісень, музики, мистецтва», український народ у своїй тисячолітній практиці виробив «витончений смак, любов до прикрас і створив досить важливі, оригінальні естетичні принципи.» Логічно робить висновок, що «не можна вимагати від мистецтва служити утилітарним інтересам пропаганди і політики». Зазначає, що художники «чужі українській національності по крові й духу …… культивують із суміші «великорусских» елементів і елементів

українського народного мистецтва якесь начебто загальноросійське мистецтво, що нівелює національні українські особливості та прищеплює нашому народу чужі йому художні форми та ідеї». В цій же статті Широцький говорить про негативний вплив обрусіння української еліти: «Унаслідок обрусіння українських художників та інтелігенції назагал, мистецтво ХІХ ст. в Україні дало переважно тільки дестилізацію й денаціоналізацію життя, народ став цуратися своєї мови і звичаїв, змінювати свій побут, понівечив власну художню творчість». А ось рядки з одного з його листів: «українське мистецтво є по духу своєму таким же європейським як і мистецтво Італії й Німеччини…Як же ж нам своєї старої культури не шанувати. Коли вона несла високість шляхетної Європи?» Не дивно, що грунтовне дослідження життя і творчої спадщини українського громадсько-просвітницького та педагогічного діяча, історика-краєзнавця, шевченко- та мистецтвознавця, етнографа та дослідника історії культури України, людини, що все своє життя поклала на вівтар служіння українському народу, в радянський час було неможливим. Дослідницькі праці української діаспори не давали повної картини життя і творчості науковця. Лише в останні десятиліття сталися якісні зміни в дослідженні цієї теми − вийшло декілька наукових праць і статей, присвячених окремим аспектам життя і творчим здобуткам ученого. Величезний внесок у дослідження біографії та наукової спадщини зробила кандидат історичних наук, докторант Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Т.Рильського Лілія Іваневич. Автор багатьох наукових праць з Історії України, біографістики, етнографії, народознавста, вона грунтовно вивчила життєвий шлях і творчу спадщину Костя Ши-

роцького. Результатом цієї, справді величезної роботи, стала монографія «Кость Широцький (1886 – 1919): науковець, просвітник, педагог», Вінниця 2016 . В книжці зібрано і систематизовано інформацію про основні етапи життя Широцького: формування громадських та наукових поглядів ученого, педагогічну діяльність Широцького, його суспільно-політичну діяльність. В цій праці вивчаються історичні погляди дослідника, етно-

Ансамбль народної пісні «Надвечір’я» Білоусівського СБК

В шкільному музеї графічні надбання. Названо і розглянуто мисте- ла першим безцінним зібранням матеріалів із цтвознавчі дослідження вченого, архітектура та декоративно-прикладного мистецтва у вигляді сакральне мистецтво у працях К.Широцького, оригінальних українських народних малюнків і орнаментів на дверях, кахлях, одвірках, посуді, шевченкознавчий доробок дослідника. Ще раніше, 2013 року Лілією Іваневич було печах, полотнах, сволоках і стінах, як свідчення підготовлено і видано за підтримки ОЦНТ ре- потужного розвитку національної культури, нагпринтне перевидання грунтовної праці К.Ши- лядних ознак самобутності українського декорароцького «Очерки по истории декоративного тивного мистецтва. Цього ж року Л.Іваневич, Державний архів искусства Украины. І. Художественное убранство дома в прошлом и настоящем», яка ста- Хмельницької області та Хмельницький обласний краєзнавчий музей видали ще одну книжку «Кость Широцький у матеріалах із фондів Державного архіву Хмельницької області та Хмельницького обласного краєзнавчого музею», Хмельницький, 2016. В цьому виданні вперше опубліковані нові відомості щодо місця народження К.Широцького, а саме: відповідно до останніх досліджень славетний подолянин народився 26 травня (7 червня за ст. ст.) 1886 року у с. Вільшанка-Бершадська Ольгопільського повіту Подільської губернії (тепер це с. Покровське Гайворонського району Кіровоградської області) в родині священика зі старовинного українського роду Шеїчів-Широцьких. Навчався у Вільшанській церковнопарафіяльній школі, Тульчинському духовному училищі, Подільській духовній семінарії, Камʼянецькій художній школі, Петербурзькому університеті, Петербурзькому археологічному інституті. В книжці вперше надруковано рукописи праць Широцького «Изъ художественнаго прошлаго Подоліи. (старинная расписная дверь изъ с.Луки Мелешковской Под.губ.)», «Народныя поверія о буднихъ днях недели и празднованіе этихъ дней простым народомъ» та епістолярна спадщина науковця. Особливу цікавість викликає ще одне ви-

Білоусівка святкує дання, здійснене кандидатом історичних наук, доцентом Анатолієм Трембіцьким (батьком Л.Іваневич) та Лілією Іваневич «Кость Широцький у працях, статтях, некрологах, гаслах, матеріалах, документах». Саме тут, з некрологів та споминів на роковини смерті Широцького ми здобуваємо по зер-

Анна Порожна демонструє оригінал книжки К.Широцького «Очерки по исторіи декоративнаго искусства Украины»

нинці інформацію про науковця, як про людину. «Тихий, спокійний, делікатний по своїй вдачі і лагідний в поводженню з людьми, К.Широцький в той же час відзначався сміливістю і твердою рішучістю у своїх замірах не тільки на полі чисто-науковому, але і в громадській діяльности. Переконаний український самостійник і радикальний в питаннях соціяльної натури, не терпів компромісів з російською владою…» − згадує про Широцького Володимир Січинський. Звідси ж ми дізнаємося, що Широцький був активним учасником громадського життя, брав участь у всіх нелегальних, таємних українських товариствах, в яких безкоштовно викладав історію українського мистецтва. «Зі спогадів Павла Зайцева: Костянтин Віталійович зріс «серед непорушеного «русифікацією» етнографічного оточення народного, в старосвітській сімʼї, де жили глибокі традиції національні…», «Ще на шкільній лаві, студентом семінарії розпочав свої студії над українським мистецтвом...», «Не було того органу української преси періодичної, де б не писав покійний», «З пʼяти годин ранку цей невтомний працівник вже сидів за своїм робочим столом…», «Делікатний, далекий від усяких матеріальних інтересів та розрахунків, одмовляючи собі во всьому, він вільну, як сам казав, «голодну копійку» витрачав на українські культурні справи. Не думаючи про себе, забуваючи про власні потреби Кость Широцький продовжував працювати: «якась сквапливість, поспішність, як читаєш його праці здається, що автор чогось спішить, кудись квапиться й можна добавити – він ніби передбачає, що, як кажуть – ars longa, vita brevis……. навіть, коли вже він був в тяжкій довгій недузі, не покидав свої праці…» (зі спогадів Єфімія Сіцінського). Здоровʼя було

Спілкування за круглим столом підірвано, а разом з тим душа боліла за те, що відбувалося в Україні – 1919 рік, большевицька влада, що йшла на наші землі не викликала у Широцького ні захвату, ні ілюзій, і це було взаємно. «На Костя Віталійовича останніми місяцями хвороба впала всею вагою, бо йому доводилося тікати з рідного села, тікати з Камʼянця, де якісь азартні комуністки розшукували його та вчинивши нагонку на його родину, як ми чули, повбивали близьких його родичів. …Це все підрі-

Валентина Рябокінь, Тетяна Цвігун, Лілія Іваневич, Анатолій Трембіцький

зало молоду його силу і 13 вересня він упокоївся в с.Білоусівці» (Андрій Ніковський). Як вірно зазначила Л.Іваневич, смерть Широцького вберегла його від неодмінних переслідувань нової влади, з якою шансів вижити у нього практично не було. Костя Широцького було поховано біля старовинної білоусівської церкви Архангела Михаїла, в якій правив його батько. Але, в 70-х роках тіло науковця було перепоховане на сільському цвинтарі. Чому це сталося і за чиєї ініціативи – невідомо, це ще одне з багатьох питань, які потребують дослідження. Сьогодні імʼя Широцького поступово повертається в українську науку та в серця небайдужих земляків. Цьогоріч, вже вдруге в с.Білоусівка Тульчинського району проводився фестиваль «Кроковеє колесо», присвячений 130-річчю з дня народження Костя Широцького. Свято, спільно організоване управлінням культури і мистецтв Вінницької ОДА, обласним центром народної творчості, Тульчинською РДА, білоусівською сільською радою, стало справжньою подією для місцевих жителів. Хлібом-сіллю зустріли гостей учні школи, провели в шкільний музей, розповіли про історію села, про відомих земляків. Найважливішою подією став круглий стіл, за яким зібралися науковці, представники влади, закладів культури: кандидат історичних наук Лілія Іваневич, кандидат історичних наук Анатолій Трембіцький, начальник управління культури і мистецтв Вінницької ОДА Станіслав Городинський, директор ОЦНТ Тетяна Цвігун, голова Тульчинської РДА Микола Підболячний, голова Тульчинської райради

Олексій Авраменко, психолог вінницької школи №11, випускниця Білоусівської школи Валентина Гнатюк, Федір Бондаренко, Тетяна Найда, Михайло Матрицан, начальник відділу культури Тульчинської РДА Катерина Третякова, настоятель Свято-Михайлівського храму протоієрей Андрій, директор Тульчинської центральної бібліотечної системи Віра Вігуржинська, науковий співробітник Тульчинського краєзнавчого музею Анна Порожна, директор Білоусівської середьної школи Валентина Рябокінь. Як вірно зазначила Валентина Михайлівна Рябокінь, одна з найактивніших організаторів свята, людина, яка добре розуміє всю велич постаті Широцького і те, яка честь для села мати такого земляка,: «поглядаючи у минуле – зніми капелюха, поглядаючи у майбутнє – засукай рукави.». Й справді, всім нам потрібно «засукати рукави» і працювати. Працювати, щоб знайти, відродити памʼять про забутих славних синів України, про їхні перемоги і поразки, а загалом – про уроки, які дала нам історія. Саме розуміння цих уроків показує наслідки наших дій і дає можливість вибрати правильний шлях. Всі учасники круглого столу із захватом слухали розповідь Лілії Іваневич про життя, роботу і спадщину Костя Широцього. Здавалося неможливим, щоб людина такого рівня освіти, людина, яка стільки зробила для історії мистецтва свого краю, була практично невідома ні науковцям, ні працівникам культури, ні навіть місцевим жителям. Хоча, що дивуватися, адже Широцький був суворим прихильником самостійності України. Він категорично не погоджувався з політичними поглядами Грушевського і Вінниченка про автономію України. Мабуть, саме дослідження і вивчення мистецтва й історії давали йому чітке розуміння окремішності, відмінності й значення України в світі: «Україна навіть впливала культурно на чужі землі і передавала туди свої вироби….Туди, на північ, попливуть згодом всі візантійсько-київські реліквії, наші артисти, письменники, митрополити і вся культура, щоб створити силу орієнтальній Москві…». На жаль, і величезна колекція з 1058 експонатів (вишивка, писанки, гончарні вироби, побутове начиння тощо), зібрана Широцьким на Поділлі за ухвалою Етнографічного музею «попливла» в Петербург в музей, як і сотні інших колекцій українських скарбів, доступ до яких сьогодні повністю закритий. Тому так приємно було бачити на святі збережені музейні скарби з різних сіл Тульчинського району. Ткані верети й скатерки, вишиті сорочки і рушники, поливʼяні миски і глечики, хустки і навіть каптур (очіпок)! А поряд – майстри, які і сьогодні продовжують творити красу і вчать всіх охочих робити ляльки-мотанки та лялечок з кукурудзиння, різьбити по дереву, вишивати. Подвірʼя сільської школи перетворилось на яскравий вулик, бо гості свята не тільки мистецькі вироби показували, а й співали, грали, та ще й традиційними стравами пригощали, як, наприклад, тиманівчани, які годували всіх бажаючих «засипаною» кашею, яку готують тільки в Тиманівці.

Могила Костя Широцького Після круглого столу організатори й учасники свята пішли на цвинтар до могили К.Широцького вклонитися великому землякові та покласти квіти на його могилу. А звідти – до церкви, біля якої спочатку було поховано Костя Широцького, в якій колись правив батько Широцького Віталій, і яку розписували Кость Широцький зі своїми друзями-художниками, демонструючи самобутній український стиль сакрального мистецтва (докладніше у статті «Білоусівська церква» в рубриці «Подільські дзвони»). …На шкільному подвірʼї співали таланти Тульчинської землі, виступали представники районної влади, учасників свята нагороджували дипломами та подяками. Звучали побажання і пропозиції проводити свято кожні пʼять років. Не швидко, але впевнено повертається Кость Широцький…у своїх надрукованих працях (їх ще стільки треба видати!), у працях науковців (їм ще стільки потрібно дослідити!), у свідомості людей (нам ще стільки потрібно переосмислити!), навіть в назвах вінницьких вулиць (ще в Білоусівці потрібно перейменувати). Коли такі сини України повернуться в наше життя, тоді й Україна стане такою, про яку вони мріяли – самодостатньою, вільною, незалежною! У тридцять три – це не кінець, а втеча Від безуму неукраїнських літ. Широцький Кость – сподвижник і предтеча Нової України на землі.

Наталя СЕНТЕМОН

Вінничани на «Калиновому співі» у Кіровограді Цвіте калина у Кіровограді, А навкруг неї в’ється дивоспів Я чую в тій калиновій баладі Потугу українську, дух степів В суцвіттях білих, в гронах соковитих – Прапрадідів далеких голоси, Це фестиваль людей талановитих, Це символ роду нашого й краси. Жанна Дмитренко

рати участь у культурно-мистецьких заходах інших регіонів України – стало для подолян доброю традицією, одним із чинників взаємозбагачення і взаєморозуміння, поштовхом до розвитку пісенної творчості у всіх куточках України.

вів та солістів. Тридцять дев’ять аматорських колективів стали народними. А кращі хормейстери – заслуженими працівниками культури України. Автор проекту та головний режисер цього дивовижного проекту – директор Кіровоградського обласного центру народної творчості, заслужений працівник культури України Валентина Пращур, завзята і невтомна жінка, справжній патріот і справжня українка. Під її благодатним омофором квітне і розростається калинове дерево рідної культури. Вінничани не вперше на цьому святі. Дарма, що далеко до Кіровограда. А їх магнітом тягне сюди, де потужними джерелами б’є народна творчість. Народний аматорський хор агрофірми «Ольгопіль» з Вінниччини, повсякчас підтримуваний директором агрофірми Пав-

Крокує «Калиновий спів» Щороку в травні у Кіровограді відбувається фестиваль вокально-хорового мистецтва «Калиновий спів», який є ровесником Незалежності України. Цього року він відзначає чверть століття. 25-та фестивальна весна розквітла білим цвітом калини, розмаїттям творчих колективів, новими потужними голосами. На думку кіровоградців та видатних діячів української культури, він «став справжньою лабораторією вивчення пісенної спадщини центрального регіону України». За двадцять п’ять років у конкурсних програмах «Калинового співу» взяли участь понад 1500 вокально-хорових колекти-

лом Каленичем, народним депутатом України, під керівництвом Валентини Футимської торік взяв Гран-прі на фестивалі і нині знову приїхав на запрошення кіровоградців, щоб, як і торік, вийти на сцену з подільськими піснями. Фестивальний ранок розпочався урочистостями з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Перед пам’ятником Кобзаря стали обабіч колективи Кіровоградщини у народних стро-

Жанна Дмитренко серед учасників фестивалю ях, щоб Шевченковим «Заповітом» освятити цей день. Улюблену пісню підхопили всі. Діти читали безсмертні вірші народного поета. Символічним було це освячення фестивалю Шевченковим потужним словом, що зросло на грунті народної пісні. Звідси колективи вирушили неспішною ходою по Дворцовій вулиці. По ній сто літ тому ходили Кирило Винниченко, Юрій Яновський, Євген Маланюк – письменники, громадські діячі, постаті українського відродження початку ХХст., які колись навчались у чоловічій гімназії Єлисаветграда. Колона у барвистих народних костюмах під звуки оркестру і захоплені вигуки городян йшла по історичному Кіровограду біля уславленого театру корифеїв, у якому творили Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Панас

Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський. Здається, на кожному кроці нас чекали дбайливо збережені пам’ятки історичного минулого, які органічно вписувалися в контекст непростого сьогодення. До речі, напередодні свята гості мали можливість побувати на виставі у Кіровоградському академічному обласному музично-драматичному театрі імені М.Л.Кропивницького, недавно реставрованому, сяючому у всій своїй величній красі. Він нагадав нам знову ж про події півторастолітньої історії, коли сузір’ям видатних діячів українського театру творились сторінки української драматургії і української слави. – А он в тій гімназії розміщена школа мистецтв «Пролісок» Анатолія Короткова для обдарованих дітей, відома своїми здобутками

Ольгопільчани на марш-параді

На сцені народний аматорський хор АФ «Ольгопіль» в Україні, – розповідають господарі, – а он колишні миколаївські казарми, де навчалися юнкери, а тепер там військова частина, з якої пішли захищати батьківщину наші вояки, мужні «кіборги». З почуттям душевної відради ми відкриваємо для себе сторінки історії і культури славного Кіровограда. Біля обласної філармонії – знову неповторне дійство – колоритне дефіле 20 колективів Кіровоградщини. Навіть назви районів звучать мені, подолянці, як музика: Бобринецький, Добровеличківський, Новоукраїнський, Олександрійський, Новоархангельський, Світловодський… за кожним свої звичаї, традиції, кожен з’являвся перед публікою із своєю піснею-візитівкою, із своїми талановитими танцюристами. Завершилося дійство церемоніалом, що також став традиційним – квітчання калини. Учасники фестивалю квітчали її стрічками, ніби свою долю, хотілось сказати – долю українського відродження. А потім всі фотографувались біля калини – ровесниці Незалежності, що розрослась пишним гіллям, забуяла білим пахучим цвітом. У фойє обласної філармонії відбулася презентація виставки робіт майстрів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Кіровоградського району «Калиновий розмай», а також виставка короваїв та обрядових хлібів Кіровоградщини, а ще – фотовиставка «Калиновий дивоцвіт». Гала-концерт відбувався у величезному залі філармонії, переповненому людьми, вони стояли навіть у проходах колоритними гурточками. Кращі колективи і солісти Кіровоградщини вийшли на сцену, прибрану чудовими старовинними рушниками. Почалося дійство «Уклін тобі, родино калинова», що його творило суцвіття колективів: академічний театр му-

зики, пісні і танцю «Зоряни» Кіровоградської обласної філармонії; народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Барвінок»; народний художній колектив України – хореографічний ансамбль «Росинка»; народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Горлиця» Кіровоградського РБК. Учасників фестивалю, його берегиню Валентину Пращур привітали очільники області та району, діячі культури і мистецтва, Світлана Іонова з Українського центру культурологічних досліджень. Серед гостей свята – жіноче родинне тріо Звенигородського РБК з Черкащини, народний аматорський вокальний гурт «Більчанка» Біль-Золотецької ДМШ з Тернопільщини, народний аматорський хор «Веселка» центру культури і дозвілля міста Жовті Води на Дніпропетровщині, чоловічий ансамбль народного аматорського хору палацу культури м.Рубіжного на Луганщині, народний аматорський вокальний ансамбль «Камертон» Добропільського району Донецької області з народними піснями в обробці А.Островського «Ой, чий то кінь стоїть» та «Ой сад-виноград», і , звичайно, наші хористи з Ольгополя з чудовою піснею про Івана Сірка «Отаман» Ой сідай, кобзарику, під курганом, Заспівай на могилі отамана. Пам’ятають кручі, Славутич-ріка, Славні діла отамана Сірка. Там за порогами, степом-дорогами Досі гуляє душа козака. Вінцем фестивалю стала «Дума про кіровоградську землю» (музика та вірші В.Скляра), яку виконали народний аматорський гурт «Веселка» Олек-

Урочисте відкриття «Калинового співу - 2016» сандрійського МБК та народний аматорський ставлення до всіх приїжджих, високе духовне хор «Хлібодар» Новопразького СБК Олексан- наснаження – такі незабутні враження фестидрійського району. І за традицією, обов’язково валю «Калиновий спів», що прокладає калинозвучить «Спів калиновий» (музика А.Бондаря, ві мости до людських сердець. І треба тільки вірші О.Антоненко) у виконанні народного подякувати долі за те, що 25 років тому біля аматорського хору «Заспів» Новоукраїнського витоків цього проекту стояла талановита жінЦПК «Ювілейний» народного аматорського ка, директор обласного центру народної творхору «Хлібодар». чості Валентина Пращур, яка зуміла, як вваНеповторні виступи творчих колективів і жають земляки «перетворити звичайний огляд солістів в чудових народних костюмах, належ- аматорських колективів на неповторне дійство, ний рівень організації цього кількатисячного розробивши його ідеологію, символіку, заподійства, шаноблива увага до гостей, сердечне чаткувавши самобутні традиції. Вона сама є символом фестивалю, який об’єднує і надихає всіх учасників дійства». А нині Валентина Семенівна, натхненна і всюдисуща, пильнувала кожне слово і кожну думку, висловлену зі сцени, кожну нову пісню, віднайдену на степових теренах Кіровоградщини. Фестиваль «Калиновий спів» – її улюблене дітище, а вона – його мудра мати. Велична і одухотворена, у чудовій сукні, вишитій однією з майстринь, вона стояла на сцені і приймала вітання та слова подяки від гостей та земляків. На цій сцені, як на долоні, – пісенні здобутки її життя, присвяченого народній творчості, народній пісні, Україні. Во славу України лунають нині пісні на цьому багатолюдному святі. Ніколи не забуду, як всі учасники фестивалю заспівали нашу пісню з Вінниччини «Молитва за Україну» (вірші Михайла Каменюка, музика Віталія Газінського). Єднаймося, люде, родино, Хай наша свята Україна, Цвіте, як калина! Всього два дні, а стільки краси і любові, стільки неперевершеного пісенного багатства! Майстерний виступ ольгопільчан під керівництвом Валентини Футимської доповнив картину наших радісних осягнень у Кіровограді. Многії літа пісенному фестивалю Кіровоградщини, натхнення нашим друзям! 38

Подарунок Валентині Пращур від Вінницького ОЦНТ

Жанна ДМИТРЕНКО

Відкриття клубу у Гришівцях на Тиврівщині

* Село на Поділлі

Відкрили знову клуб – а це подія! Тому так людно нині в Гришівцях. Село дзвенить піснями, молодіє. Велике свято. Радість у серцях!

я радісна і довгоочікувана подія зібрала людей з двох сіл під дахом… нововідкритого клубу. В контексті сьогодення, коли у невеликих населених пунктах, з яких молодь давно подалась на заробітки і клуби поступово згасали – велелюдне відкриття сільського закладу культури стало справжнім святом. Гришовецька територіальна громада об’єд-

їми виступами. Для того, щоб реалізувати свій задум, ще й товариша переконав Володимира Пахольчака – гніванського підприємця, долучивши його до цієї славної справи – відродження сільського храму культури. Коли ми під’їхали до клубу, оточеного знаменитими грищовецькими садами – не повірили очам, як то кажуть. На ошатному подвір’ї – укладено декоративну плитку, посаджено квіти, засіяно травичкою. Не впізнати це приміщення: плитка у фойє − аж сяє, у залі світлі рожеві стіни, під тон – рожеві крісла, чудовий одяг сцени, аж незвично для села… Дуже дорогим виявився проект, а що вже на реконструкцію пішло, то ті кошти мільйонами обчислюються!

Урочисте відкриття Гришовецького клубу нує два села – Гришівці і Кобилецьке, тож чималий зал ніяк не міг вмістити всіх бажаючих. Молодь юрмилася в дверях фойє, а весела дітвора у вишиванках то гасала навкруг клубу, то заглядала в зал, де сиділи батьки і шановні гості. Колись цей клуб згорів, і, здавалося, годі було й сподіватися на його відновлення. І хтозна, як би воно було, з огляду на трудний час, коли б не жив у Гришівцях фермер Віктор Щур. Віктор Валентинович не лише про врожаї дбав, а твердо вирішив, що він, як громадянин і патріот, мусить все зробити, щоб у селі знову, як той фенікс із попелу, постав клуб, в якому ще діди-прадіди виспівували. Хотілося, щоб онучка Анастасія, співуха і красуня, виходила на сцену у рідному клубі і радувала земляків сво-

І Тиврівська райдержадміністрація не залишилась осторонь. За словами голови РДА Леоніда Мачая, район виділив 200 тисяч на завершення реконструкції, а ще 10 тисяч на апаратуру. Тому очільники району нині, як і підприємці-меценати – на почесних місцях. А працівники районної культури на чолі з начальником Світланою Мартиневич та директором Тиврівського РБК Петром Вишневським, ледь не всі – на сцені або за кулісами. Вони ж і програму ведуть, що в ній – і пісні, і вшанування трудівників села. Гришовецький сільський голова Галина Петрівна Ільницька вручає грамоти найстарішим людям, шанова-

Молодь дочекалась свята ним подружжям, які прожили у парі 50 років, ти їм естетичні смаки, любов до пісні і поезії. адже нині ще й день села. Гарячі аплодисменти Пам’ятаю, як Галина Петрівна, учителі Антонідарують глядачі народному аматорському чо- на Григорівна Лемещак, Наталя Петрівна Будз, ловічому вокальному квартету «Тиверці», со- Ганна Павлівна Дорожанська, Наталія Анатолістці і ведучій Тиврівського РБК Оксані Шев- ліївна Шеремета та інші педагоги проводили чук, але найбільше аплодують оцим діточкам у літературні вечори, зустрічі з випусниками, вишиванках, хореографічному ансамблю учнів ювілеї своєї школи, яка знаходиться просто на сільської школи, бо саме для таких, як вони, території колишньої садиби панського маєтку. реставрували клуб. Я давно знаю завзятий ко- В погідні дні виступали на дворі в тіні золотих лектив Гришовецької загальноосвітньої школи. вікових дерев, а взимку – в невеличкому спортПопри те, що дітей у класах все меншало, а залі. Тепер їм вже є де реалізувати свої творчі клубу не було, учителі на чолі з директором Га- здібності. Хай юні співаки і танцюристи розвилиною Петрівною Решетнік зробили все, щоб вають свій хист на цій оновленій сцені. не лише знання дітям дати, а й прищеплюваНу що ж, клуб відкрито. Ще один осередок духовності з’явився на Вінниччині. Залишилось тільки в реєстр внести. Отже, житиме село. Це вже 1055-тий сільський заклад культури в області. Подякуємо небайдужим людям, завдяки яким навіть у час війни життя йде вперед. А ще побажаємо успіхів і процвітання славній громаді Гришовець та Кобилецького, та оцим юним співакам і танцюристам, що їхній радості немає меж. Піснями заквітчався край отецький, Убрався в вишивані сорочки. Святкуйте, Гришивці і Кобилецьке! Гуртом усе здолаєм, земляки. Жанна ДМИТРЕНКО 40

Жанна Дмитренко з гришовецькими школярами

* Подільські дзвони

Білоусівська церква

ело Білоусівка розкинулось на високих мальовничих берегах річки Сільниці. Історія села ведеться з ХVII століття, коли під час українсько-польської війни козацький ватажок Федір Білоус зробив засідку в лісі і до нього почали сходитись люди. За переказами тим самим Федором Білоусом у 1650 році було збудовано деревʼяну триверху церкву Святого Михайла з окремою дзвіницею.1896 року її розібрали та збудували нову на іншому місці – деревʼя ну, двоверху, хрещату, разом з дзвіницею з новим 3-ярусним іконостасом. Розповідають, що довкола церкви часто знаходили підземні ходи до річки Сільниці. Один з них було розкопано у 1889 році: вузький лаз на глибині 8 метрів привів у приміщення, де могло розміститись до 30 чоловік. Відомостей про білоусівську церкву збереглось не багато, відомою вона стала, дякуючи видатному науковцю Костю Широцькому. Його батько, Віталій Шероцький 1896 року отримав парафію у Білоусівці, куди й переїхала вся родина. Після навчання в петербурзькому університеті, Кость Віталійович займався активною науковою та дослідницькою роботою. Одним з напрямків його діяльності було дослідження церковної архітектури та сакрального мистецтва України. Кость Широцький справедливо вважав, що в уцілілих староукраїнських стінописах, іконографіях і декоративному мистецтві нашого народу міститься цінний матеріал для відновлення й відродження українського живопису в його на-

ціональному дусі. Тому 1914 року Кость Віталійович організував гурт молодих митців на чолі з відомим художником Григорієм Золотовим для розпису білоусівської церкви у самобутньому українському народному стилі. Широцький був не тільки ініціатором та організатором розпису, а також і малярем. Головною метою було переконати суспільство в існуванні самобутнього українського стилю. Варто зазначити, що тогочасна влада не схвально поставилась до задумки науковця. За доносом і звинуваченням у мазепинстві, було наказано переробити все у відповідності до візантійських канонів. Це змусило художників відмовитися від багатьох своїх задумів, зберігаючи лише те, що мало шанс пройти цензуру. Ось опис композиції, зробленої з самого верху, на бані: «Тут, наче в небі, відповідно до знаменовання самої бані несеться в крузі, оточеному українськими квітками. молодий Христос. Могутня постать його з благословляючою, дуже добре ліпленою рукою, нагадує трохи рух Мікель Анджеловського Бога, як говонів він слово: «нехай станеться!» Христос убраний в сорочку з розшитим коміром, його підперезаний жупан червониться як мак на лазуровому тлі неба; поверх жупана розвівається від руху білий гіматій – дань візантійській традиції». Опис всіх розписів білоусівської церкви, дослідження з історії давньоукраїнської архітектури Кость Широцький виклав у статті «Білоусівська церква». Йшли роки. У 1937 році в церкві зробили клуб. Мабуть, саме тоді і були замальовані прекрасні розписи. 1942 року у село прийшли румуни, церкву відкрили, але тільки після перемоги церкву відновили і 1945 року там почали правити. І сьогодні церква відкрита для всіх, Святе Слово несе вірянам настоятель протоієрей Андрій. Бог зберіг прекрасний блакитний храм, що височить на зелених схилах над блакитною Сільницею в Білоусівці, але унікальні розписи українських художників заховано за шарами фарби і новітніх розписів. Як зачарована красуня, чекає білоусівська церква того, хто відкриє світові всю її неповторну красу…

Наталя СЕНТЕМОН

Пісенно-обрядова традиція весни на Східному Поділлі

ідома фольклористка, кандидат мистецтвознавства, доцент Антоніна Сторожук видала нову книгу «Пісенно-обрядова традиція весни на Східному Поділлі» (Вінниця 2015), яка стане в пригоді викладачам та учням загальноосвітніх і музичних шкіл, працівникам культосвітніх установ, керівникам фольклорних колективів та усім, хто цікавиться пісенно-обрядовою культурою подолян. У книжці розглядається історія творення обрядової музики: «як зазначає наукова фольклористика, лише епоха неоліту, що прийшла на землю 6-8 тис. років тому, стала тим часом, у якому відбулося остаточне формування обрядової музики – так званого обрядового фольклору». Досліджуючи питання етапів розвитку землеробської культури, як фактичної бази для формування календарно-обрядової традиції, науковець приходить до висновків, що найперше вона сформувалась на територіях сучасних земель Подніпровʼя, Поділля й Галичини, найпізніше – на Поліссі та в Карпатах. Разом з тим, робота з архівними документами доводить, що давня календарна обрядовість і вірування наших предків найменшої трансформації зазнали саме на землях Поділля. Обрядова музика – особливий духовний спадок давніх часів. Як показує історія, завойовники в першу чергу завжди намагалися знищити ті чинники, що зберігають історичну памʼять нації – мову, памʼятки культури, усталену систему народної культури. Збереження пісенної обрядової традиції стало можливим через особливу сакральність (священність) обрядових дій для народу. «Відібране густим «ситом» історії – воно унікальне за своєю вагомістю і суттю». Аналізуючи зразки весняної обрядовості А.Сторожук виводить характерні прийоми творення поетики весняної пісенності східноподолян, особливості локальної манери співу території Східного Поділля. Для тих, хто хоче долучитися до записува-

* Презентація книги

чів фольклору – автор дає поради щодо роботи з носіями традиції. Для навчальної роботи видання містить біографічні відомості про українських фольклористів, термінологічний словник, приклади аранжувань весняного репертуару Східного Поділля, музичні зразки з літературними текстами, весняні ігри та забави східноподільських земель. Сподіваємося, що ця книга допоможе сучасному поколінню досліджувати і зберігати духовну культуру, надбану пращурами, свідомо збережену і передану нам для майбутніх поколінь. Золот – перстень (дитяча гра-веснянка) Вставити ноти Правила гри. Дівчатка стають колом, складають руки за спиною і заплющують очі. Ведуча, яка тримає в руці «золот-перстень», обходить коло учасників гри і торкає кожного по плечах у такт пісні, яку співають дівчатка: Гадай думай, краса-панно, На чий пальчик золот-перстень! Ведуча віддає перстень тій учасниці гри, на яку припав останній такт мелодії. Після того, як усі розплющать очі, ведуча підходить до будьякої дівчинки і просить відгадати, кому з учасників вона віддала перстень. Якщо вона вгадала гурт співає: Угадала красна панна, В чиїй ручці перстеньочок. Якщо ж не вгадала, гурт співає: Не вгадала красна панна, В чиїй руці ручці перстеньочок. За правилами гри, дівчина, що не відгадала, повинна дати ведучій як заклад якусь свою невеличку власну річ. Після закінчення гри, коли у ведучої назбирається багато речей, вона проводить «викуп» віршиком, піснею, танцем, казкою. За бажанням, гра проводиться до тих пір, поки всі учасники не побувають у ролі «ведучої». Наталя СЕНТЕМОН

Майстриня кераміки, писанкарка, лауреат Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня», член Національної спілки народних майстрів України

Людмила ФІЛІНСЬКА

Рукотворна краса Євдокії Чугунової

она завжди усміхнена, відкрита для засипали землею. Батька-фронтовика, справедспілкування, енергійна і емоційна ливу і освічену людину, поховали в каменолом– такою є Євдокія Чугунова – лю- ні, де він, несправедливо засуджений КГБ (за дина високої духовності й культури, широкої, відмову писати донос) і репресований, працюбагатої душі і щедрого серця. вав на примусових роботах. Кажуть, що талант, як любов, – він є, або Не судилося батькам спостерігати, як зройого немає. У щедро обдарованої та працьови- стають діти. Голод, холод, хвороби, злидні… тої мисткині Євдокії СаІз чотирьох їхніх дітей вивеліївни є хист не лише жили лише Євдокія і Мадо традиційної ручної рійка, та й та в шість рочвишивки. Їй вдається реків в 1946 році залишила алізовувати свій творчий цей білий світ. Дотепер потенціал у різних видах Євдокії ввижається, що народного мистецтва: напомираюча сестра безсиписання писанки, вирілим голосом благає про зання витинанки, виготовшматочок пине (хліба)… лення ляльки-мотанки та Які тільки хвороби не виробів із соломи. Світ її перенесли ці дві дівчинки: мислення – щирий і праві черевний тиф, і малярію, дивий, опертий на глибоке і туберкульоз і дизентерозуміння народного підрію. Від голоду Євдокія ґрунтя нашого подільськопостійно перебувала в стаго краю. ні дрімоти. Із одежі мала Розкритися повністю лише одне, перешите із Євдокія зуміла не лише в шинелі батька, платтячцих іпостасях. Усі, хто мав ко. Взимку в ньому було щастя з нею працювати у тепло, а влітку нестерпВінницькому будинку нано жарко. Кусюча шерсть родної творчості у 70-80натирала шкіру маленької х роках та спілкуватися з дівчинки до крові. З гірнею, обов’язково скажуть: кою посмішкою на вустах «Це був провідний метопригадує наша мисткиня дист із ласки Божої. Вона те відчуття комфорту, коли добре знала, що і як робиїї вдягли в ситцеве плаття тиме сьогодні, завтра і в у Дубосарському дитячоЄвдокія Чугунова майбутньому.» му будинку, до якого після Віддана улюбленій справі, Євдокія бага- смерті батьків, привела її тітка Ніна, рідна сето років засівала ниву культури нашого краю стра батька. Там у Євдокії почалося інше життя зернами духовності, а потім дбайливо і вміло (за розкладом). Ще довго її переслідували відвирощувала рясні паростки, раділа щедрому луння команди «подъем!», «стройся!», «на заврожаєві. І хоча з 1992 року вона на заслуже- рядку!», «обед!»… ному відпочинку, вона і нині сповнена енергії. Прокидалася на світанку першою. Була акЄвдокія Савеліївна Нірка (нині Чугуно- тивна і дружелюбна. Серед своїх ровесників ва) – майбутня відома подільська мисткиня була лідером, хоча зростом була найменша сенародилася 17 серпня 1938 року в сім’ї про- ред усіх. Як і її батько, вирізнялася порядністю стих трударів у селі Кочієри, що розташоване і чесністю, за що її поважали і любили, як вихов Дубосарському районі Молдови на східному вателі і вчителі, так і однолітки. Але найбільше березі Дністра. до неї горнулася Маруся, яка на той час була У ті важкі злиденні роки смерть підкосила випускницею дитячого будинку. Дівчата стамільйони людей. З великим смутком у сер- ли гарними подругами. ці Євдокія Савеліївна повідала мені про своє Після четвертого класу Євдокія стражденне дитинство. Батько Савелій та мама була переведена в інший дитячий Митродора пішли з життя, коли Євдокії ви- будинок, що знаходився в повнилося лише 10 років. З роками стерся з її м.Сороки. Саме тут з велипам’яті образ батьків. Дитяча пам’ять закарбу- ким інтересом займалася в вала лише жахливі картини із похоронів мами різних гуртках художньої – ударника праці, яку по драбині без домовини самодіяльності. Ососпускали в яму і в сидячому положенні так і бливо любила співати в

Роки навчання хорі, яким керував Володимир Мунтян, молодий, красивий і талановитий хормейстер. Для Євдокії він був справжнім народним артистом СРСР. У Володимира Івановича було особливе ставлення до Євдокії, бо була старанною і мала гарні вокальні здібності та музичний слух, а ще була дуже артистичною. Педагоги та друзі про-

рокували талановитій дівчинці гарне майбутнє. Згодом у Євдокії проявилися організаторські здібності. Мабуть, тому відібрали її до Міжнародного молодіжного табору миру в Москву для підготовки концертної програми. Маючи талант до хореографії та співу, вона займалася репертуарним підбором концертної програми, залюбки співала і танцювала в різних творчих колективах. Своєю харизмою та артистичністю вона вирізнялася серед усіх учасників. То й не дивно, що на одному з концертів в Москві, британка подарувала свою брошку лише Євдокії, в знак своєї прихильності до таланту юної артистки. З того часу промайнуло майже 65 років, а Євдокія Савелівна пригадує ті приємні фрагменти із свого дитинства в подробицях. Доля до Євдокії була прихильною. Після закінчення 11 класів її та ще двох вихованців дитячого будинку відібрали на навчання в Кишинівську 10-ти річну музичну школу, де вона майстерно оволоділа грою на фортепіано і баяні, була солісткою шкільного хору. За успішне навчання Євдокія отримувала стипендію в розмірі 70 крб., яку витрачала на книги, кіно та екскурсії. Згодом постало питання, щодо подальшого навчання у вищому закладі. Вчителі та друзі радили Євдокії здавати іспити до консерваторії. Та не судилося, бракувало коштів. Її подальшу долю вирішила подруга по дитячому будинку, Маруся Продан, яка на той час була уже студенткою медичного інституту. Подруга завжди хотіла, щоб Євдокія була поряд з нею, тому й порадила Євдокії скласти іспити у медичне училище. В 1960 році, по закінченню навчання в училищі, Євдокії запропонували роботу в лікарні, де старанно працювала більше року помічником головного санітарного лікаря. В кінці робочого дня, поглядала на годинник, щоб хутчіш бігти до будинку культури та будинку піонерів.

Євдокія Нірка в художній самодіяльності (крайня праворуч)

Навкруг неї завжди гуртувалася творча молодь, їй вдавалося створювати виїздні агітбригади, вокальні та інструментальні аматорські колективи. Весь свій вільний час вона присвячувала себе улюбленій справі. Саме тоді й зрозуміла, що її справжнє покликання − культура. Навчаючись у Харківському інституті культури на факультеті культурно-освітньої роботи, крім стипендії, Євдокія заробляла додаткові кошти, даючи приватні уроки з гри на фортепіано, а влітку працювала в піонерському таборі медичною сестрою. В інституті вона намагалася осягнути все відразу і була напрочуд здібною в навчанні. Недаремно її обрали старостою групи, де були крім трьох дівчат, лише хлопці. Дуся, як її називали однокурсники, не давала спокою тим, хто полюбляв прогулювати навчання чи запізнюватися на пари. Проявляючи свою лідерську активність, вона швидко завоювала авторитет серед одногрупників, які жартома називали Євдокія Савеліївна у власноруч вишитій сорочці її «бешкетницею», або ж «кнопкою», бо була маленького зросту. життя. В їхній затишній оселі і нині панує злаЄвдокія знала багато народних пісень, хоча в года і взаємоповага. Ігор все життя розділяє із ті роки рідко хто їх співав. Євдокія співала їх на Євдокією радощі і смуток, підтримує в усіх її студентських вечірках чи дівочих посиденьках. починаннях.. Вони виховали дві донечки. Дали На одній із них, а це був танцювальний вечір їм гарну освіту. Галина, як батько − Ігор Олеку студентському містечку Харківського техніч- сандрович, закінчила технічний університет, ного інституту, познайомилася із вінничани- вийшла заміж за Володимира Шлейсмана, а в ном – студентом, своїм майбутнім чоловіком, 1990 році молода сім’я виїхала до Ізраїлю. ЗгоІгорем Чугуновим. Через два роки, щаслива і дом народився синочок − Данило (нині студент закохана, молода пара справила весілля. медичного університету), яким не натішаться Принагідно зауважую, що нині Євдокія Са- дідусь Ігор з бабусею Євдокією. А друга донечвеліївна та Ігор Олександрович відсвяткували ка, Аня, закінчила Тернопільську юридичну акасвій золотий ювілей спільного подружнього демію. Так уже судилося долею, що 1965 року, здобувши спеціальність керівника оркестру народних інструментів в інституті, Євдокія була направлена на роботу до Вінницького обласного будинку народної творчості, де і працювала 15 років. Було в кого набиратися досвіду, адже в ті роки в БНТ працювали корифеї галузі культури. Посаду директора обіймав Іван Терентійович Масляєв, а методистами були − Бетя Миронівна Кулик (хормейстер), Віталій Григорович Сокирко (хореограф), Марія Андріївна Семчишина (клубна справа). Ця багаторічна діяльність в БНТ найбільше розкрила її покликання методист а. Вишивка Євдокії Чугунової

виток народної творчості та аматорського мистецтва Після реорганізації обласного будинку народної творчості, за п’ять років до виходу на заслужений відпочинок, Євдокії Савелівні довелося працювати на курсах підвищення кваліфікації комірником. Маючи більше вільного часу, перечитувала літературу та періодичні видання. Якось до її рук потрапила книга етнографа Василя Скуратівського. Грунтовний опис традиційних обрядів та символів, пробудив у Євдокії велике бажання удосконалити свою майстерність у різних видах народного мистецтва. Коли читала опис виготовлення із соломи різдвяних павучків-оберегів, Євдокія думками поринула у дитинство, Євдокія Савеліївна – писанкарка згадала бабусю Тамару, в хаті Для Євдокії Чугунової це було змістом усього якої у кутку, перед образом Божої Матері висів її життя, життя людини, яка пройшла особисто солом’яний павучок. Прикипівши поглядом до всі низові ланки організації художньої творчос- цієї дивовижної краси, довго могла спостерігаті і могла не тільки навчати, але й організовува- ти, як від кожного подиху повітря він оживав і витанцьовував. В цей же день, після прочитати культурно-мистецькі заходи. Саме тут вона поринула з головою в робо- ного, Євдокія знайшла жмутик соломи і почала ту. Спілкуючись з майстрами, вона оволоділа нанизувати соломинки на нитку, відразу з-під її традиційною вишивкою. Її наставницею стала рук з’являлися химерні конструкції із соломи, майстриня ручної вишивки Єгорова Єлизавета, які вражали своєю довершеністю. Згодом захояка навчила Євдокію вишивати «білим по бі- пилася витинанками і писанками, не оминула лому». Разом з нею в 1993 році створили клуб і ляльки-мотанки. Глибоко вивчала символи традиційної вишивки, якою почала професійрукоділля при бібліотеці. Євдокію Чугунову в період творчої діяльно- но займатися лише коли в 1992 році вийшла на сті не раз нагороджували грамотами Міністер- пенсію. Самотужки опанувала багато технік – ства культури України, облдержадміністрації художня та рахункова гладь, штапівка, мережта обласної ради, управління культури облдер- ка, вирізування, тощо. Мріє опанувати складну жадміністрації та обласного центру народної техніку − низь, яка притаманна подільській творчості за вагомий особистий внесок у роз- вишивці. Високохудожні вишивки Євдокії Чу-

Писанки Євдокії Чугунової

гунової зачаровують з першого погляду. Євдокія більше приділяє уваги багатоорнаментованій сорочці. В її роботах переважають геометричні мотиви, мініатюрна розробка яких справляє враження дорогоцінної мозаїки. У її вишивках переважають пастельні кольори. І це не випадково. Ще в дитинстві Євдокія мріяла вишити собі сорочку нитками блакитного кольору з мережками, яку вперше побачила на дружині директора Дубосарського дитячого будинку. В той день, під враженням від побаченого, зовсім ще маленька Євдокія знайшла собі клаптик тканини, на якому намалювала тюльпан і вишила червоними нитками. Це була її перша спроба у вишивці. Для неї завжди відкриті двері рідного серцю обласного центру народної творчості. Всі його працівники є щирими друзями і палкими шанувальниками її творчості. Вона є членом нашої творчої родини. Без її участі не обходиться жодна виставка, жоден семінар чи майстер-клас з різних видів народного мистецтва. Окрім нас – працівників Центру, у Євдокії Савеліївни багато друзів у Вінниці та районах області, у яких вона самовідданою працею на ниві культури заслужила велику повагу і авторитет. Її шанує керівництво області, колеги, громадськість міста. Ми її називаємо «ластівкою», бо вона, як провісник тепла і весни, своїм щебетом вселяє надію на добрі вчинки і чисті помисли. На життєвому календарі Євдокії Чугунової вже чимало літ. Але це зовсім не важливо. Го-

ловне, що мисткиня знайшла і ревно оберігає своє особливе життєве кредо – впевнено крокувати обраною серцем дорогою буття і творчості, завжди нести людям заряд добра, робити свою справу з великим бажанням і натхненням. У сімейному архіві, як дорогі реліквії, зберігаються чорно-білі світлини, що нагадують дитинство, а також кольорові фото її рукотворних шедеврів, яких не злічити, грамоти, дипломи, подяки та листівки. А скільки їх ще буде! Так хочеться, щоб ще довго від її творчості щедро повнилися красою наші душі та щораз барвами веселки рясно розквітали її вишиванки, щоб не згасала любов народу до рукотворної краси!. Читачам нашого альманаху «Світлиця» та поціновувачам традиційного мистецтва залишається тільки порадіти з того, що у нас на Вінниччині є Богом обдаровані люди, які творять добро і несуть людям радість. Довгих років життя нашій Євдокії Савеліївні Чугуновій та всім майстрам Вінниччини! Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

«МИ ЗА УКРАЇНУ ДУХОВНУ», –

під такою назвою проходив велелюдний фестиваль у Карабелівці Теплицького району. До цього заходу приєдналась делегація сестербенедектинок із Бару, Львова та Польщі. Адже торік у селі встановлено хрест на честь засновниці згромадження бенедектинок. Свято відбувалося у рамках проведення районної громадсько-патріотичної та культурномистецької акції «Україна починається з тебе».

У виконанні народного аматорського академічного хору «Відродження» Теплицького РБК (керівник Микола Сокотнюк) урочисто і трепетно звучать твори «Єдинородний» Дмитра Бортнянського, великодній тропар та «Отче наш» Миколи дразу від греблі, від автобусної зу- Леонтовича, «Нехай сповняться уста наші» Дмипинки відкривається дивовижний тра Січинського, «Христос воскрес!» Григорія краєвид: внизу сяє блакитним пле- Давидовського, «Бог Богів» Олександра Архансом величезний став, вгорі, на зеле- гельського. «Ми християни. Один у нас Бог, і однією неному пагорбі, височіє клуб, зліва – православний храм Покрови Пресвятої Богородиці, трохи ниж- роздільною любов’ю славімо Його, бо Він блаче, справа – хрест у пам’ять Юзефи (Ядвіги) Ку- гословляє нас на взаємну християнську любов і милосердя, одна Україна у нас, яка нині воскрелеші, яка народилась у цьому селі. сає, і для якої на свіБіля сільського ті живемо, бо ми клубу, прибраного – її діти». вишитими рушЯкраз тоді, коли никами, майорять ведучий промовляє прапори, квітнуть ці слова, озивається вишиванки – це з дзвін храму Покросамого ранку з’їхави Пресвятої Боголися до Карабелівки родиці, а до клубу співочі колективи та підходять гості з делегації із сіл – МеПольщі. танівки, Кивачівки, Народний амаПологів, Стражготорський вокальний рода, Розкошівки, ансамбль «ЯвориВеселівки, Росоші, на» Соболівського Кам’янки, КожухівСБК виконує псаки, а також Теплицьлом «Бережи душу кий будинок дитячої мою, Боже» (вірші творчості з роботами своїх вихованців. Карабелівські дівчата (праворуч - мати Геннадія Тетяни Яковенко, Романенка - Марія Романенко) музика Наталії ТоВсі зі своїми виставдосієнко) та «Моками – великодніми картинами, сувенірами, писанками, великодніми литву» Вадима Крищенка і Геннадія Татарченка. Майже всі творчі колективи, серед яких вокошиками. кальний ансамбль «Любисток» Теплицького Великдень всіх нас на гостини просить, РБК, фольклорно-етнографічний колектив «ПоМалює сонце полотно небес доляни» Бджільнянського СБК, а також солісІ крашанку, як усмішку, підносить: ти, як-от Маринка Самко, учениця Соболівської Христос воскрес! – Воістину воскрес! В Карабелівку – на свято Великоднє, Де зібрався люд за промислом Господнім, Де традиції духовності живуть. Жанна Дмитренка

?????????????

Берегині пісенних традицій ДМШ, підготували до Великодня найкращі висо- Теплицькому районному будинку культури (дикохудожні твори, які своїм змістом і високим рів- ректор Микола Паламарчук) за гармонійно винем виконання доносили до земляків прагнення будуване дійство. Ведучі − Алла Волинець та миру і злагоди, добра і любові. Адже нинішній Віктор Прокопенко високим словом та щирим фестиваль покликаний показати нашу толерант- серцем донесли до людських сердець задум фесність, християнські і загальнолюдські цінності. тивалю, його основні меседжі: «Ми українці. Ми Господи! Благослови Україну і всі родини єдині. Нас нікому не здолати. Нам жити і пранаші. Навчи нас не продавати свою совість ні цювати на цій прекрасній співучій, Богом даній дешево, ні дорого. Захисти нас від ворогів види- землі». мих і невидимих, що хочуть поневолити нас. Ще перед початком цього урочистого дійДай кращу долю нашому народу. ства Степанівський сільський голова Володимир Присутні на святі гості – голова РДА Людми- Пурдик, (а Карабелівка належить до Степанівла Марцин, депутати Вінницької обласної ради, ської територіальної громади), бібліотекар Надія делегація з Польщі були вражені атмосферою Грисюк та завідуюча клубом Лариса Клапчук пофестивалю. Вони дякували організаторам: від- казали мені гордість села – книгу «Карабелівка. ділу культури (начальник Віктор Прокопенко), Земля наших предків – земля наших нащадків», яку видано коштом і зусиллями Геннадія Романенка, знаменитого земляка, який ревно дбає про розвиток культури і взагалі про те, щоб слава Карабелівки «не пропала», як то в пісні співається. Ця велика книга – своєрідна енциклопедія, що у ній – історія і географія, господарство і культура села, а найголовніше, на кольорових світлинах, − життя і побут карабелівських родин впродовж століття. Мені вручили цей фоліант, як найдорожчий подарунок. Співали і читали вірші карабелівські діти. Сільський вокальний ансамбль виконав пісню «Моя Карабелівка». І всім було зрозуміло, як вони люблять своє село і які горді з того, що стільки гостей завітали до них. А ведуча оголосила про акцію «Пам’яті, миру і єдності поколінь», яка йтиме по селах Тепличчини як естафета нашої духовності, в переддень вшанування загиблих у другу світову війну, в День пам’яті та примирення. Це і є Україна духовна! Геннадій Романенко

Жанна ДМИТРЕНКО

Неповторний колорит Індії – у Гнівані Вітаю, вклоняюсь – «Салям-Намасте!» Танки екзотичні, мов казка на сцені, Чаруюче таїнство східних мистецтв, Барвиста палітра, високе натхнення.. Жанна Дмитренко – Ми вітаємо всіх прихильників краси і грації на щорічному фестивалі східних танцювальних мистецтв «Салям-намасте», – так починає Сергій Журавльов це чудове дійство. І люди у переповненому залі Гніванського МБК відповіли йому бурхливими оплесками. Зусилля майстра, вкладені в цей чудовий проект, обернулися схваленням земляків, непідробним інтересом до колоритного танцю, до якогось ще неосвоєного мистецького простору. Потреба у прекрасному, у самовдосконаленні, у пластиці танцю, в яскравих барвах екзотичних костюмів, у мелодіях, таких несхожих і незвичних – це все привело в зал глядачів. Сотні прихильників в різних містах України захотіли опанувати мистецтво східного танцю, і тому в програмі нинішнього фестивалю взяли участь 11 колективів та 7 солістів (116 чол.) з Херсона, Запоріжжя, Кам’янця-Подільського, Миколаєва, Вінниці і, звичайно, Гнівані, де відбувається щороку фестиваль. Ось уже третій рік підряд школа східних танцювальних мистецтв «Сур Сангам» та її керівник, Маестро витончених мистецтв Сергій Журавльов, дарують подолянам унікальну можливість поринути у чарівний світ Сходу:

«Душа ніби виростає»

Наталя Журавльова «Природа наповнена музикою і танцем. Ніжне шелестіння листя і веселе горобине цвірінчання, шум морського прибою і нічне скрекотання цикад – це знайоме з дитинства і така рідна музика природи. Вона охоплює нас своєю чаруючою енергією і наповнює душу радістю та любов’ю. душа ніби виростає, вона співає, а тілу хочеться танцювати… » – такий поетичний пролог звучить до свята. У Гнівань знову прибув поважний посол республіки Індія в Україні Манодж Кумар Бхарті з дружиною Анамікою Бхарті. Очевидно, це ї є найвище визнання велелюдного заходу. Високий гість не вперше говорить з гніванської сцени про дружні стосунки між Індією та Україною, про налагодження мостів, про години душевної розради і насолоди, які він переживає щоразу, перебуваючи в атмосфері доброзичливості і натхненного піднесення. Привітавши гніванчан та гостей, він сідає у першому ряду поруч з дру-

Виступ посла Індії на урочистому відкритті жиною та Гніванським міським головою, щоб Закінчила академію кіно і телебачення в Індії, а на іншому материку, на весняних подільських також хореографічний коледж «Кияночка». І ось широтах побачити таке миле його серцю мисте- вона, ця дивовижна жінка виконує танець, і, здацтво. На сцені київська школа індійського тан- ється, що неможливе наслідування і повторення цю «Сарасваті», якою керує Президент федера- рухів, такі вони довершені. ції індійського танцю в Україні Олена Рижей. А – А зараз колектив з Кам’янець-Подільського далі – володарка кубка світу 2016 серед профе- запрошує вас подивитися на виконання східного сіоналів в жанрі табла чемпіонка України з бел- сучасного танцю «Аджанта» в стилі Боллівуд, – лі-денсу Анастасія Кравець – неперевершена запрошує знову ведуча, – і глядачі знову пориДжахара, потім – солістка ансамблю «Сітара» нають під чари незвичного дійство. з Харкова, педагог і хореограф Олена Коржен– Я вражена твоїми манерами, кожне слоко. Кожен, хто виходить на сцену – особистість. во твоє – найсолодша тростина. Твої очі стріОсь Олена Лакшмі-Шатохіна. Вона педагог і хо- ляють гострими стрілами. І звідки навчився реограф індійського класичного танцю в стилі ти так потрапляти в ціль? Через це в серці Кучипуди. Артистка балету та кінорежисер, за- біль, але він такий солодкий … Муджра – дисновниця школи «Лакшмі Самарпана» в Києві. вовижний танець, його єдина тема – кохання, його мета – витончена спокуса. Отак один за одним виходили, випливали на сцену колективи і солісти. В проміжках між танцями звучали чудові поезії в прозі, вірші східних поетів. Глядачі гаряче вітали маститих танцюристів, а ще палкіше – своїх, таких, як юна Оксана Вусик з Гніванської школи №3, солістка групи «Наргіз». Їх зацікавив і навчив Сергій Журавльов, керівник Школи «Сур Сангам», учитель та виконавець, суддя міжнародних конкурсів, він же і організатор фестивалю. Тридцять років віддав він улюбленій справі, навчався в Індії, а нині все зробив для того, щоб свою любов передати талановитій молоді. Звучали екзотичні назви колективів, танців, стилів. Ведучі коментували терміни. Давали коментар, розповідали історію танцю, його походження, місця побутування, які раптом розширилися, завдяки таким сподвижникам як Сергій Журавльов. Незабутні враження фестивалю надовго залишаться в пам’яті тих, хто побував на цьому дійстві, що починалося і закінчувалося словами вітання «Салям-Намасте». Чаруюча пластика індійського танцю

Жанна ДМИТРЕНКО

Мистецькі сади думок і почуттів П

риводом для цієї статті стала виставка «Невидимий сад», яка відбулася у травні-червні у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, на якій була представлена естампна графіка Маргарити Журунової (м.Вінниця) та Богдана Локатира (м.Львів). Для нашого міста виставки такого виду мистецтва досить рідкісні, тому потребують певних пояснень. Естамп (дослівно з французької відбиток) – твір друкованої графіки з основи-матриці. На виставці були представлені різні способи відтисків: монотипія (плаский друк), офорт (заглиблена гравюра з металевої дошки), сліпе тиснення (друк без фарби), картонорит, лінорит, дереворит (високий друк з відбитками фактури матеріалу).

2000 році у Вінницькій студії образотворчого мистецтва «Надія», коли їй ледь виповнилося шість років. Першим вчителем дівчинки був відомий скульптор Юрій Козерацький, який допоміг їй свої дитячі фантазії втілити у цілу низку добрих і веселих робіт. У цьому ж році вона почала навчатися у фізико-математичній гімназії №17 і в Центрі дитячої та юнацької творчості «Барви України» у чудових педагогів − Світлани Телець та Ірини Шостак-Орлової. За кілька років була підготовлена ще одна персональна виставка, яка відбулася у Вінницькому державному педагогічному університеті. Пізніше було захоплення гобеленом, з секретами якого учнів знайомить відома майстриня художнього текстилю Олена Кізімова. Завдя-

Маргарита Журунова та Богдан Локатир

Звичайно, цікавим було дізнатись наочно про широкі технологічні можливості друкованої графіки, проте в першу чергу приваблювало знайомство з внутрішнім світом молодих митців, з сучасним баченням давнього мистецтва. Наразі, мені, куратору музейної виставкової діяльності, робота над цією експозицією була приємною, але ще одним приводом для таких відчуттів було те, що одним з авторів виставки є моя донька. Своєю роботою вона потішила мене і як маму, і як мистецтвознавця. Звісно, я згадувала всю її біографію, тісно переплетеною з творчістю, бо серед дитячих забавок Маргарити завжди були олівці і фарби. Перша персональна виставка Маргарити відбулася у

ки майстер-класам Ірини Шостак-Орлової у мистецькій скриньці Маргарити з’явився ще один улюблений вид творчості − лялька-мотанка, а згодом і авторська лялька. Навчаючись в Арт-майстерні «Скриня» під опікою знаної майстрині художнього текстилю, вона створила серію батиків, в тому числі «Яблуневий спас» і «Вербна неділя», які в 2011 році були прийняті на всеукраїнську виставку декоративно-прикладного мистецтва. Маргарита відчуває своє коріння і звертається до традиційних українських видів творчості – до писанки, до прикрас з бісеру. У хаті в селі, де мешкають зараз дідусь і бабуся, облаштувала етнографічну кімнату, у якій власноруч роз-

Богдан Локатир «Сніги в полоні каменю» писала піч, скриню. Важливою часткою цього Маргариту. Матеріал надзвичайно мальовничий відчуття для дівчини є мова – вона створювала сам по собі – має виразний колір, фактуру, які казки, писала вірші, у яких висловлювала філо- підказують художниці чудернацькі образи. На софію свого світобачення (у 2008 р. зайняла ІІ бересті органічно виглядають персонажі з фенмісце у міському літературному конкурсі «Зе- тезі-епопеї, яка зараз популярна в усьому світі. лене гроно»). Даниною захоплення лицарськими часами стаЦікавою мистецькою пригодою стала для ла й участь у діяльності клубу історичної реконМаргарити творча зміна «Від бізона до Барбі- струкції «Аркона». Риску цим юнацьким захозона» у таборі відпочинку, запроваджена Олек- пленням було підведено у виставці до 16-річчя сандром Никитюком. Тут відбулася зустріч з – «Берестяне фентезі», яка була експонована у видами актуального мистецтва – ленд-артом, Вінницькій бібліотеці ім. Тімірязєва та у культубоді-артом, перформансом. Олександр Никитюк рологічному центрі Вінницького Національного познайомив дітей зі своєю улюбленою техні- технічного університету. кою розпису на бересті. Тоді вона зачарувала і У 2009 р. у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї відбулася персональна виставка «Мистецькі мандри», присвячена живописній природі рідного Поділля, а точніше – одного села, у якому Маргарита зростала. Це околиці мальовничого хутора Глинського (Немирівського району) на березі Південного Бугу. Одного разу сюди завітала на етюди вінницька мисткиня Валентина Колтановська, для творчої манери якої основним кредо є праця під враженням природи. Спочатку дівчинка просто показувала Валентині свої улюблені куточки, а потім приєдналася до неї і стала працювати поруч, засвоївши прийоми олійного живопису. Така пленерна практика тривала три роки, результатом чого стала низка чарівних пейзажів, любов до цього жанру і вміння працювати з натури, що продовжує славні традиції краєвиду в українському мистецтві. Трохи згодом, Маргариті припало працювати на пленері поруч з народним художником України Володимиром Козюком, взяти участь у Немирівському графічно-живописному пленері за сприяння заслуженого художника України Миколи Чулка. Та й зараз вона з задоволенням звертається до натурного етюду, щоправда, частіше у техніці акварелі. Закінчивши школу-ліцей №7, факультет Екслібрис Марини Журунової комп’ютерного дизайну

зокрема Трієнале графіки. Крім графічних технік працює в живописі та кераміці. Цей творчий тандем вперше зарекомендував себе в актуальному мистецтві, а саме – ленд-арті. З спільними проектами вони брали участь у фестивалях «Міфогенез», що проходить на Немирівських скіфських валах та «Хортиця» у Запоріжжі – роботи запам’ятовуються дотепним мистецьким рішенням, модерним трактуванням архаїчних символів і образів, філософською поетичністю («Оракул»), яскравими несподіваними знахідками («Кровотік»). Виставка «Невидимий сад» − ще один спільний проект, цього разу вже на теренах графіки. Експериментуючи з друкарськими техніками, автори вдаються до лаконічного мистецького мовлення, створюючи вишуМайстер-клас з гравюри кані образи з багатою палітрою асоціацій. Кожен твір з досвідченим педагогом Галиною Чекіною, вартий уважного погляду і не одразу розкриває здобувши кілька нагород у конкурсах з комп’ю- всі свої принади (що пояснює назву виставки), терної графіки, Маргарита вирішила стати разом вони утворюють легкий повітряний пропрофесійним художником. Серед її захоплень стір, у якому кожен елемент є частиною гармозавжди передували образотворче мистецтво нії світу. і література, тож вона вирішила поєднати їх В експозицію виставки роботи Маргариу спеціальності книжкового ілюстратора і об- ти вносять романтичний настрій, чуттєві перала Українську Академію друкарства у слав- реживання від оточуючого. У її творах ніби ному місті Львові. З того часу головним у її оживають духи природи − у ліричних, іноді творчості став естамп. Зараз вона опановує в іронічних образах. Досить часто складовою Академії техніки монотипії, офорту, акватинти, віддрукованої композиції є квіти та рослини, літографії. Віддана праця дає результати − Маргарита є дипломантом міжнародних конкурсів екслібриса, естампу, переможцем Міжнародного фестивалю дизайну «Cow» (м.Дніпропетровськ) у номінації «листівка». Проте, говорячи про час в Академії, не слід забувати такої важливої події, як зустріч з Богданом Локатиром, однокурсником Маргарити, який став її гарним товаришем і однодумцем. Богдан − львів’янин, закінчив Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім.І.Труша, відділення художньої кераміки. Також завзятий до творчої праці, він є учасником всеукраїнських виставок НСХУ, Маргарита Журунова «Дідова пасіка»

назбирані на рідному Поділлі. Наразі, такою є серія «Жуки» (офорт, сліпе тиснення) – на тлі заглибленого рослинного рельєфу живуть надзвичайно характерні персонажі, про кожного з яких можна скласти свою історію. Натомість, серія «Невидимий сад» з чаруючим орнаментальним рослинним рельєфом в офорті, серед якого мандрує маленький чоловічок, ставить глибоке життєве запитання про місце людини у цьому незбагненному світі. Маючи імпульсивну вдачу, художниця наповнює експресією навіть ті сюжети, що позбавлені конкретики, як в серії монотипій. Богдан, використовуючи різні способи відтиску, відшукує ефекти визначених фактур (дерева, паперу), які відіграють важливу роль в образному строї твору. В сліпому тисненні з лінолеуму чи картону виявляються можливості аркуша змінювати власне тонування і текстуру – в серії, присвяченій камінню і ландшафту. Він тяжіє до геометризованих форм, до афо-

ристичного сюжету (серія «Народження ідеї»). Врівноважений за характером, Богдан вносить у свої роботи медитативну зосередженість. Цікава стереоскопічна інтонація звучить в пейзажних настроєвих роботах, що складаються з двох аркушів, накладених один на один. У спільних роботах «Під горою» і «Сад каміння» елегійні образи від Маргарити пульсують в стримано-елегантній оправі від Богдана. Загалом, експозиція побудована на органічному поєднанні особливостей жіночого і чоловічого світосприйняття і творчого погляду, створюючи спільне чуттєве енергетичне поле. Завжди на виставках талановитих дітей ми задаємося питанням про подальшу творчу реалізацію. Мистецькі сади Маргарити зростали разом з нею. Зараз ми побачили молодого, але вже дорослого митця, який може донести свої роздуми і почуття в яскравій (в сенсі враження) художній формі. Сучасне мистецтво не завжди просте у сприйнятті, проте Маргариті і Богдану вдалося проторувати шлях до серця глядача, про що свідчать теплі і влучні відгуки про виставку. Сподіваємось, що молоді митці не зрадять тому темпу і настрою професійного зростання, який вони собі задали, а ми будемо чекати на нові зустрічі з ними. Мистецтвознавець, завідуюча сектором виставкової роботи Вінницького обласного краєзнавчого музею Тетяна ЖУРУНОВА

Маргарита Журунова «Подільський краєвид»

Виставки у світлиці «У творчому колі Людмили Філінської» ювілейна виставка народного мистецтва

14 – 21 квітня 2016 р.

Дана виставка була приурочена славному ювілею знаної вінницької майстрині гончарного мистецтва, талановитого педагога і організатора Людмили Леонідівни Філінської . Людмила Філінська − з тих подвижників, які присвятили своє життя збереженню і розвитку традиційної культури України. Енергійна і натхненна, вона відроджувала писанкарство на Вінниччині, переймаючи традицію у Римми Гріх та Анастасії Мудли. У 1989 році з групою однодумців створила музей народного мистецтва, де навчала дітей не тільки любити і розуміти народне мистецтво, а й творити своїми руками. Опанувавши багато видів народного мистецтва, після знайомства з видатним гончарем Олексієм Луцишиним, саме гончарне ремесло стало основою її творчості. Людмила Леонідівна не тільки перейняла всі традиційні секрети гончарства, а й створила свій власний «жіночий» стиль, втіливши одночасно любов до писанки і до глини. Її неповторні керамічні різьблені писанки і пташечки поєднали в собі міцність матеріалу, ювелірність роботи і ніжність готового виробу. Символи трипільської культури, давні знаки подільського писанкарства, традиційна українська символіка, вирізьблені на її керамічних роботах, створюють особливий, ні на кого не схожий, мережаний світ Людмили Філінської. У творчому доробку майстрині нараховується понад 5000 керамічних виробів, багато з яких зберігаються у різних музеях Вінниччини, приватних

колекціях України, Росії, Чехії, Америки, Польщі. Разом з тим, майстриня виплекала цілу когорту учнів і створила справжню мистецьку родину. Експозиція виставки складалася не лише з робіт Людмили Філінської, але й її учнів та послідовників. Її найталановитіша учениця − Вікторія Ніколаєва представила свої гончарні роботи і долучила до виставки, вже свого учня, Михайла Діденка. Взяла участь у виставці ще одна учениця Людмили Філінської − Галина Доценко, яка є керівником зразкової аматорської студії образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Юний майстер» Оратівського РБК. Доповнили експозицію своїми роботами онучка майстрині Анастасія Філінська (кераміка, витинанки, писанки) та невістка Наталія Філінська, яка успішно опановує декоративний розпис та розпис на кераміці. На відкритті виставки творче коло Людмили Філінської розширилось друзями, родиною і просто шанувальниками її таланту. Внучка Евеліна Сентемон, фольклорний гурт «Мокоша» Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича та «Етномайстерня Коло» дарували ювілярці народні пісні. Наталя Сентемон (донька ювілярки і редактор часопису «Світлиця»ОЦНТ) ощасливила матусю сюрпризом, який підготувала разом з друзями при допомозі ОЦНТ, а саме – презентувала мистецький буклет «Людмила Філінська. Кераміка». .

Людмила Філінська. Керамічна писанка

Обласна виставка писанкарства «ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА»

22 квітня - 10 травня

Писанка – це дивовижний витвір народного мистецтва, який символізує народження нового життя, несе в собі сонце, весну та Великодні свята. Щоб зберегти, примножити та передати наступним поколінням традицію писанкарства вже 16-й рік поспіль, напередодні Великодніх свят, обласний центр народної творчості проводить обласну виставку народного мистецтва «Великодня писанка», в рамках якої найкращими писанкарками області проводяться майстер-класи з написання писанок для всіх бажаючих. На нинішню виставку свої роботи представили, як відомі, так і юні майстри з усіх куточків Вінниччини. Всього було 250 робіт від 75ти майстрів. Писанки, дряпанки, мальованки Оксани Городинської, Анни Гопіної, Регіни Трейгер, Лариси Власової, Тетяни Мороховець (м.Могилів-Подільський), Вікторії Кушніренко (с.Лука-Мелешківська Вінницького р-ну), Світлани Малої (м.Тульчин), Тетяни Пірус, Марини Верхової (м.Вінниця), Інни Громової (м.Хмільник), Надії Дубицької (м.Гайсин), Людмили Бондар (с.Сьомаки Жмеринського р-ну), Олени Лазнюк, Вікторії Бугай (м.Жмеринка), Людмили Волчинець (смт Крижопіль), вихованців та учнів Вінницької ДМШ №2 і Вінницької дитячої школи мистецтв, − перетворили Світлицю Центру на писанковий рай. Прикрасили експозицію виставки – керамічні вироби Людмили Філінської та Михайла Діденка (м.Вінниця); флористичні картини Ніни Співак (с.Підвисоке Оратівського р-ну) та Наталі Бойко (м.Вінниця); витинанки

Дмитра Власійчука (м.Хмільник), Оксани Городинської, Регіни Трейгер, Інни Лабун (м.Могилів-Подільський), Ліни Концевич (м.Вінниця); вишиті картини Галини Данилюк. Чудові роботи майстрів з художнього випилювання Олександра Крутих та Альберта Логінова з Вінниці. Доповнила виставку композиція «Великоднє дерево» Ірини Савчук. Експозиція нинішньої великодньої виставки була багата на роботи майстрів декоративного розпису − Сергія Бугая (с.Човновиця Оратівського р-ну), Елли Квашук (м.Хмільник), Наталі Філатової, Наталі Василевської, Анни Чимирис (м.Вінниця), та майстрів техніки батік − Ольги Цибулі, Василя Рижого, Олександри Ольхової і Тетяни Таратути (Тульчинське училище культури). Здивували своїми роботами майстрині, які працюють в нових техніках: коклюшне мереживо – Юлія Єфімова (смт.Крижопіль), паперове плетіння – Валентина Когут (с.Телилинці Жмеринського р – ну). В гармонії з писанками розташувались живописні полотна Олександра Шульганя з Погребища, Людмили Сорочинської, Анастасії Пасічник (м.Могилів-Подільський), Івана Горобчука, Олександра Пелешко, Володимира Купчишина, Ірини Кравченко (м.Вінниця), Тетяни Філь (м.Липовець), а також учнів художніх відділів Вінницької ДМШ і Станіславчицької ДМШ Жмеринського району, студентів вінницького будівельно-архітектурного коледжу та художнього професійного училища №5.

«Крищинецького дива – коріння» персональна виставка гончарного мистецтва з циклу «Мистецтво однієї родини» сім’ї Сергія і Світлани ПОГОНЦІВ с. Крищинці Тульчинського р-ну

12 - 30 травня

І знову в нашій виставковій Світлиці відбулось знайомство з неперевершеними керамічними роботами родини Сергія Миколайовича Погонця із знаменитих Крищинець. Знаково, що відкриття виставки відбулось напередодні Міжнародного дня сім’ї, адже Сергій і Світлана Погонці є взірцем сучасної української сім’ї, яких об’єднує безмежне захоплення однією справою. А любов і щирі відносини в родині придають їх творам неймовірного тепла, краси і світлої енергії. Взагалі в цій сім’ї все переплелося. Любов до роботи з глиною у Сергія закладена в генах, а безпосередньо гончарній справі його навчав дідусь дружини Світлани, яка є талановитим художником і розписує керамічні вироби, що виходять з під рук її чоловіка і робить їх ще досконалішими. На першій своїй виставці (2011 р.) родина Погонців презентувала керамічні вироби Сергія, які Світлана декорувала спіралеподібним орнаментом, характерним для прадавньої трипільської культури. Нині ж сім’я Погонців відроджує славетні крищинецькі керамічні миски, розписані ангобами і покриті прозорою поливою. При виготовленні мисок, Світлана і Сергій дотримуються прадавніх традицій свого села. Тож виставка «Крищинецького дива – коріння» є яскравим доказом того, що родина Погонців є достойними продовжувачами славної гон-

чарної справи своїх дідів – прадідів. Важливо, що їхні діти також займаються народною творчістю. Зокрема донька Людмила, яка стала вже сама матір’ю, закінчила Тульчинське училище культури (художній відділ) і як живописець має свій невеличкий доробок картин. На багатьох з них талановито зображені керамічні роботи батька та інших гончарів Вінниччини. А десятирічний син Сашко любить працювати за гончарним колом разом з батьком. В експозиції нинішньої виставки родини Погонців було представлено близько 130 керамічних виробів, більшість з них – миски (крищинецькі, в традиції с.Рахни-Лісові та авторські за мотивами подільських розписів з використанням елементів техніки фляндрівка та «пускавки». Також красувались на виставці і інші неперевершені керамічні вироби (глечики, горнята, кухлі, барила, куманці та багато ін.) Доповнювали експозицію картини доньки Людмили – «Огорнуті теплом», «Творчість Слубського» та «Народна іграшка». Відвідувачів виставки зачаровували керамічні вироби мистецької родини із славетних Крищинець, адже їх роботи не тільки приваблюють своєю довершеністю і красою, але й дають можливість доторкнутися до української історії, зафіксованої в глині та в малюнку талановитими майстрами.

«ПОДІЛЬСЬКА НАРОДНА ІГРАШКА» обласна виставка образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва

1 - 14 червня

Відкривати обласну виставку «Подільська народна іграшка» до Міжнародного дня захисту дітей вже стало традицією обласного центру народної творчості. І кожного року ця тематична виставка має інший формат. На нинішній виставці представлено біля 200 робіт. Тут і традиційна народна іграшка та живописні картини на дитячу тематику у виконанні знаних подільських майстрів, тут і дитячі роботи з різних видів народного мистецтва (керамічна іграшка, живопис, лялька-мотанка, декоративний розпис, художнє випилювання, різьба по дереву, ручне ткацтво, флористика, вишивка). Почесне місце в експозиції виставки займали народні іграшки з фондової колекції навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету ім.М. Коцюбинського та ляльки з природніх матеріалів (Шаргородський і Вінницький райони) з приватної колекції Тетяни Пірус. Доповнили серію ляльок-мотанок роботи – Тамари Вовчарук (м.Вінниця), Вікторії Черниш (с.Андрушівка Погребищенського р-ну), Лариси Бондарець (с.Зозів Липовецького р-ну.), учасників зразкової студії дизайну і прикладного мистецтва Могилів-Подільського міського Будинку народної творчості ( керівник Регіна Трейгер) і ляльки з природніх матеріалів Світлани Мороз (с.Маньківка Тульчинсько-

го р-ну). Як завжди гідне місце, в експозиції виставки зайняли керамічні іграшки – Сергія Погонця (с. Крищинці Тульчинського р-ну), Людмили Філінської, Михайла Діденка та учасників його гуртка кераміки і гончарства при Вінницькому міському палаці дітей та юнацтва. Не менш цікавими були іграшки з дерева – Василя Слободянюка, Володимира Купчишина, Наталі Бондар, Альберта Логінова (м. Вінниця), Василя Семенюка (с.Крищинці Тульчинського р-ну), а також плетені іграшки Сільвії Ярошенко (м.Тульчин), дитячий віночок Яни Магировської та вишивка - Ліни Концевич (м. Вінниця). Оздоблювали експозицію картини майстрів народного малярства, живопису та декоративного розпису – Тетяни Філь (м. Липовець), Лілії Гудзь (с. Клембівка Ямпільського р-ну), Дар’ї Данильчук (м. Вінниця), Сергія Бугая (с.Човновиця Оратівського р-ну), студентів Вінницького будівельного коледжу будівництва та архітектури і Тульчинського училища культури, а також дитячі малюнки вихованців Арт-майстерні «Скриня», художніх відділів Вінницької ДМШ №2, Хмільницької школи мистецтв та учасників зразкової аматорської студії дизайну і прикладного мистецтва Могилів-Подільського міського Будинку народної творчості. Знайшлось місце і для чудового панно з насіння Наталі Бойко (м. Вінниця), а окрасою експозиції стали гобелени, виготовлені студентами народного відділу Тульчинського училища культури. Органічні, гармонійні сюжети творів учасників виставки, що будять яскраві асоціації та наповнюють особливою енергією, викликали роздуми щодо істинності та чистоти нашого буття.

«ГУЦУЛЬСЬКА ГРАЖДА» виставка майстрів ліжникарства с. Яворів Косівського р-ну Івано-Франківської області в рамках проекту «Обмінні виставки між областями України»

17 червня - 1 липня

Це була вже шоста виставка в нашій Світлиці в рамках проекту «Обмінні виставки між областями України» і цього разу вінничани мали змогу познайомитись з творчістю майстрів ліжникарства села Яворів Косівського району Івано-Франківської області. Село Яворів – колиска відомих майстрів народного мистецтва, які прославили Гуцульщину не тільки в Україні, але й за її межами. Сьогодні Яворів є унікальним осередком художнього промислу – ліжникарства, який став важливим мистецьким центром не лише Гуцульщини, але й України. За останні роки відбулося справжнє відродження яворівського ліжника. Це барвисте диво, завдяки співпраці майстринь-ліжникарок з професійними художниками, є не лише ужитковим виробом, а й мистецьким витвором. І Яворів по праву тепер називають столицею ліжникарства. Ліжник − це ткане вовняне покривало з двосторонньою ворсовою поверхнею. Сировиною для його виготовлення є овеча вовна, а оскільки гуцули займалися вівчарством,

то вироби з вовни, зокрема ліжники були в кожній гуцульській оселі і використовувались для домашнього вжитку. Кожна дівчина з дитинства переймала секрети ліжникарського ремесла, які передаються з покоління в покоління. Започатковані в Яворові щорічні пленери з ліжникарства, де учасниками є художники та мистецтвознавці із Києва, Львова, Івано - Франківська та із зарубіжних країн, сприяють тому, що яворівські майстрині втілюють в життя нові композиції та техніку виконання Доробок яворівських народних майстрів постійно поповнюється новими творчими здобутками. За сприяння Яворівського центру народного мистецтва «Гуцульська гражда» вони беруть участь у виставках, вернісажах, фестивалях, конференціях, семінарах, пленерах. А нині їхні роботи були представлені на виставці у нашій Світлиці. На огляд вінничанам свої вироби представили – Ганна Копильчук (лауреат обласної премії в галузі народного мистецтва ім.Я.Лукавецького), Василина Романчич, Марія Рибчук, Василина Копильчук, Наталія Кіщук, Марія Шатрук, Руслана Гончарук та Ганна Грималюк. Презентувала виставку яворівських майстрів ліжникарства на Вінниччині старший науковий співробітник Центру народного мистецтва «Гуцульська гражда» Романчич Василина Петрівна. Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

НАЦІОНАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО Й ЗАВДАННЯ МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ

-поміж різних видів діяльности людини як члена суспільства художня діяльність посідає одне з чільних місць. Вона прикрашає життя й, таким чином, служить йому, возвеличує його, робить важливішим, значущішим. У цьому сенсі й художник стає слугою народу, спільноти та держави. У розумінні великого значення мистецтва для суспільства, народу й держави говорять про національне мистецтво. Національне мистецтво — це мистецтво, що має безпосередній стосунок до життя певного народу й певного часу. Початок будь-якого мистецтва криється в почуттях і настроях людей. Тому воно завжди суб’єктивне і діє тільки знайомими людині образами, передає враження, що їх отримує той чи інший художник, народ чи суспільство, до речі, наслідує формам, фарбам, рухам, словам, що сприймаються із зовнішнього світу, створюють ілюзію людських пристрастей і почуттів. Привнесення мистцем суб’єктивного характеру при передачі явищ природи власне і творить те, що називається стилем, — звідси й походить таке надто вживане слово «стилізація» як прояв стилю. Стиль — це характер, манера або почерк художника; стильний твір — це той твір, на якому природно і вільно закарбовується душа його творця. А позаяк кожен автор живе у певному часі у знаному колі людей творить за певних обставин і з певною метою, то в кожному стильному творі відбивається дух часу, умови й мета його створення. Іншими словами, стиль художника не має суперечити характеру або стилю всього суспільства, бо як кожна людина і самостійний художник має свій стиль, свою духовну й тілесну організацію, так має його і суспільство в ці-

лому, об’єднане державними, економічними або національними інтересами. Кожен свідомий народ завжди живе і відчуває усе по-своєму — не так, як народи з іншим життєвим укладом. Життя й історія свідчать, що без особливого укладу життя і без мистецтва не було жодного народу. Будучи могутнім засобом спілкування і єднання людей, пробудження і плекання в них альтруїстичних нахилів, мистецтво завжди посідало в житті одне з найважливіших Кость Широцький. місць. Водночас Петербург, початок 1900-х у різних народів мистецтво зачіпає різні теми, од чужоземного насилля. Життя говорить різними фарбами й і психологія українського нароформами, навіть інакше роз- ду набули в ту пору особливого виває однакові мотиви. Зовсім забарвлення, і художня діяльосібне мистецтво було й є у ність українських майстрів була греків і ассирійців, єгиптян і ки- доволі різнобічна, оригінальна і тайців, японців і європейських збігалася із загальним настронародів. єм. Назагал мистецтво тоді було Має бути і справді є свій ху- в пошані. Різниці між майстром дожній стиль і в народу україн- і мистцем у старій Україні не ського. було: окремі цехи й їхні асоціУкраїнський народ розпочав ації виконували різноманітні розвивати його разом зі своєю художні та ремісничі роботи, національною культурою ще 10 — як вислід, усі ужиткові предстоліть тому. Характерні осо- мети були художніми, і, таким бливості цього стилю (колорит, чином, відбувався естетичний малюнки, композиція) проявля- розвиток суспільства. лися ще в глибоку пору художАле в XIX столітті в Україні ніх запозичень із Візантії, а роз- настав важкий час денаціонавинулися в епоху великих рухів лізації, спотворення і знищенукраїнських мас (ХУІ-ХУІІІ ня народних звичаїв, пісень, ст.), що зобов’язані були захи- музики, мистецтва. Однак це щати свою національність і віру ще доконечно не змінило духо-

вности українства, не знищило ще багатих задатків минулого художнього господарського життя, бо воно в силу своєї природи надзвичайно живуче. Мистецтво, як свідчать збережені пам’ятки, ніколи ніде не припинялося, — то процвітало, залежно від тих чи тих соціальних умов, то заникало, але не вмирало. Вмирало воно тільки зі смертю самих народів. Про мистецтво України ми маємо усі дані говорити, що воно живе. Наш простий український селянин ще ставиться до нього з особливою повагою. Своєю тисячолітньою практикою він виробив вишуканий смак і сформулював важливі й оригінальні естетичні принципи. Художня винахідливість і фантазія українського народу втілювалися насамперед у різноманітних предметах і речах домашньої вжитку. Ними він прикрашає і урізноманітнює своє монотонне життя. Візьмемо, до прикладу, одяг. Незважаючи на те, що зникають національні строї, Україна надзвичайно багата ще всілякими різновидами народних каптанів, свит, гунь, кептарів, лейбиків, опанчин. Майже кожне село характеризується іноді різкими, а часто помітними лише досвідченому окові відмінностями в стилі, але, незважаючи на таку розмаїтість, всі вони пройняті одним духом, стилізують один місцевий матеріал, запозичені форми пристосовують все-таки до місцевих елементів, відображають місцеві кліматичні умови і побут, релігію, історію й економічне життя. Так само і з іншими царинами народного побуту — наприклад, архітектурою. Біла хата, одна й та ж у своїх основних особливостях, відома на всьому українському обширі: від Карпатських гір до Кавказу і більше ніде, але яка тут різноманітність архітектурних деталей (колонки, димарі, фронтони, рундуки, лутки дверей і вікон, сволоки і кронштейни балок і стропил) і стінних декорацій! І всі ці прийоми архітектури також стилізують місцевість.

Мати Костя Широцького Євгенія Шероцька Чудово, що селянина не обтяжує бідність, не обмежує недосконалість інструментів, із якими він працює, ні довготривала та клопітна процедура виготовлення фарб. Почуття задоволення — той імпульс, який бадьорить його в цій малопродуктивній роботі.

Батько Костя Широцького Віталій Шероцький

Усі ці прикраси потрібні народу для задоволення естетичних його нахилів; у них він може розповісти, означити за допомогою ліній те, що для нього цікаве і що він пережив у своєму тисячолітньому житті. Життя народу разом зі стилізацією форми витворює стилізацію духовну. Душа людини може відчувати себе такою, що злилася з природою, і наш народ також живе із природою. Уподібнює природу собі, звертається до природи як до собі подібної істоти й чує, розуміє її голос, проникає і її душу. Символіка, мітологія і народні сказання України – це результати тієї ж стилізації природи, яку наш народ відчувпо-своєму, стильно – особливим і оригінальним чином. Завдання українських художників і полягає в тому, аби тримати і розвивати те, що створили почуття і розум народу. Вони повинні продовжувати розпочату народом справу узагальнення, відбору найсуттєвішого, повинні прагнути вибрати найчистішу форму, презентуючи її в лінії, в рисункові, — але так, щоб художню мову зрозуміла уся поспільність, до якої приналежать, бо у протилежному випадку, коли індивідуалізм художника набирає абсолютно незрозумілих інтимних форм, сам художник перестає бути ним. Іноді, проте, лунають голоси, що насправді про національність у мистецтві нічого піклуватися, тому що справжня національність — потрібна і природна властивість кожного самостійного художника; що художник, належачи по крові до будь-якого народу, мимоволі вносить у свої твори іноді навіть занадто багато національного. Це можна говорити, в усякому разі, не про Україну, а тільки про ті суспільства, що живуть здоровим національним культурним життям, котрі мають

Петербурзька студентська громада, поч. 1900-х. Кость Широцький у першому ряду справа-наліво четвертий прекрасним. Твори мистецтва свою державність, і про тих мистецтва. художників, що ставляться до Однак мистець, що наслі- можуть бути й посередні, хоча своїх національних обов’язків дує будь-кого, навіть і народ, в основі сюжету — прекрасні уповні свідомо. не може стояти високо. Не ма- форми («Персей» Канови), і, Скажуть ще, що ніхто не ємо також думати, що сучасний навпаки, можуть бути художні має права видавати які-небудь український художник повинен шедеври, що представляють поприписи чи накази мистецтву, звертатися до старого мисте- твор («Предтеча» Донателло). Щодо сюжетів, достойних вказуючи йому дорогу, бо абсо- цтва і створювати, до приклалютного ідеалу, правильного і ду, речі схожі на мистецтво мистецтва, потрібно сказати: обов’язкового для всіх народів, України XVI-XVII ст. Усе наше понад усе небезпечна для хуу мистецтві нема. Нехай так, але життя тепер інше, інші тепер і дожника безідейність. Але, звине треба випускати з поля зору, почуття. Ми можемо захоплю- чайно, це не означає, що мисщо людина — істота соціаль- ватися старим мистецтвом, але тець повинен брати свої теми на, і від середовища залежить, маємо лишатися дітьми свого з літератури і тільки ілюструякі почуття й думки викликає в часу. Повторювати або насліду- вати нею думки і сцени. Чисті ньому той чи той предмет. Не- вати давнину скидалося б на те. літературні ідеї тут недоречні, зважаючи на всі індивідуальні Якби поет наших днів послу- і це чудово видно на багатьох особливості, є загальні закони говувався мовою Сімеона По- полотнах російських «передпсихічного життя, за межі яких лоцького або Славинецького. вижників». Нам ближчий і дожодна людина вийти не може. Таким чином, національному рожчий вільний, самостійний Таким чином, позаяк довкіл- мистцю варто звертатися голов- художник, художник-громадяля для більшосте індивідуумів но до сучасної творчості роду нин, який співає про горе і рапевного кола сприймається або до тих залишків старовини, дість, про потреби і прагнення однаково, існують і естетичні котрі ще пов’язані із сучасністю рідної землі, що чуйно прислухається до незрозумілого для норми, котрі можна висловити й до решти не знищені. якщо не в категоричній, то в неВодночас недосконалість і багатьох гулу суспільного житдеяка грубість народного світо- тя. Твори художника, що свідогативній формі. Безумовним насамперед є те, гляду і мистецтва не повинні мо прагне втілити ідею в життя, що художник не має бути у про- обмежувати художника, бо він наблизити дійсність до ідеалу, тиріччі з народним мистецтвом. призначений до того, щоб їх зникнуть безслідно і не терпітиНавпаки, народна творчість — ошляхетнити. Народне мисте- муть докорів у тенденційності. це те чисте джерело, з якого і цтво часто вражає нас своєю Ідейність і настрій нададуть слід черпати. Народна творчість сутністю, задумом, начебто во- змістовності пейзажу. Якщо дає матеріал для найрізноманіт- лаючи про допомогу, що так її жанр порівнювати з епосом, що ніших видів мистецтва, і поезія потребує. Заодно треба мати на в ньому головний елемент — це Шевченка — найяскравіший увазі, що власне досконалість розповідь, то пейзаж — істинна доказ, як на народному ґрун- форми не є такою потрібного лірика мистецтва образотворчоті може вирости гарне дерево для того, аби твір мистця був го, що в ньому головну роль ві-

діграє настрій. Так, змістовним і національним може бути не тільки жанр, а й краєвид — картина природи й місцини рідного краю, бо відомо, що гідність стильного твору мистецтва залежить не тільки від того, що воно буде висловлювати, а й від того, як воно буде виражено. Стиль у творах мистецтва істинно являє все. Для мистця важливо також не ставати у протидію до основних принципів народного мистецтва, що проступають у характері й розташуванні орнаментів, а також в особливому колориті. Народ, наприклад, ніколи не дозволить собі прикраси одних предметів застосовувати до інших, яким вони зовсім не пасують. Тому й мистець, що прагне працювати в національному дусі, не має тих засад цуратися. Вигляд столярних і гончарних орнаментів, що їх використовують художники до золотих і срібних виробів, навряд чи буде захоплювати нас. Нарешті, для характеристики духовного портрета народу дуже важливий підбір кольорів, улюблених цим народом, а тому художнику, що прагне бути відображенням духу народу, не варто ігнорувати й цю царину. Тим паче, що українському народу добре відомо суто наукове розділення кольорів веселки на основні і складні, відомі й закони, за якими можна отримати додаткові тони, змішуючи основні, а також групування всіх кольорів довкола холодних та теплих тонів. Мистецтво художника, що зважає на такі обставини і проникає в найрізноманітніші прояви життя, буде чудове, оригінальне і корисне. Новий час пов’язав мистецтво з категорією корисного. І це не суперечить суті прекрасного — навпаки, ця сутність завжди вкладає в себе і корисне. Для долі, до прикладу, певного народу або держави зовсім не байдуже, чи знайшла вираз своєрідна сутність народного мистецтва в міських і сільських будинках, чи ні. Вже давно зауважили, що мешканці міст зі стильним характерним розміщенням будинків відрізняються заодно і любов’ю до своєї батьківщини. І навпаки — не мають такої прихильно-

сти жителі тих міст, що у своїй архітектурі неоригінальні. Мимоволі стає зрозумілим, що не можна вимагати від мистецтва служити утилітарним інтересам пропаганди і політики. Проповідь свою мистецтво має вести не сюжетами лише власних творів, а й відповідним їх трактуванням — стилем. Святість сюжету не робить річ святою. Можемо не вірити в жахи середньовічного пекла або в блаженство небес, але і тепер ми захоплюємося пекельними колами Данте і фресками Фра Анжеліко. Словом, корисне й чудове в мистецтві те, що стильне, а стильне те, що оригінальне, що щиро відчуте й пережите одним автором або колективним творКость Широцький. цем, те, що захоплює, Петербург, початок 1900-х запалює, переконливо говорить іншій душі. На жаль, нічого такого не художнє життя України переможна знайти у творчості біль- буває не тільки в хибному, а й шости сучасних художників, частково в трагічному стані. З «зацікавлених Україною». Пе- тієї ж причини чуже стильності реважно це люди, чужі україн- й життя свідомої української ській національності по крові інтелігенції. Одяг, декорація й духу, і переслідують вони кімнат, начиння — все це нонайчастіше лише етнографіч- сить характер безладу; у смаках ні інтереси. Вони всього лише і думках цієї інтелігенції немає підлаштовуються під смаки пу- нічого безпосереднього й трабліки, що кидається на крикли- диційного. Мистецтво у відові ілюстрації простонародних браженні сучасної української сцен і шаблонних краєвидів інтелігенції начебто вичерпаіз незмінними українськими лось. Багатьом здається навіть, хатками, соняшниками, маком що національне мистецтво геть та тинами. Водночас такі ху- занепало, але це не так. Ознадожники культивують із гуміті ки збіднення насправді треба «великорусских» елементів і приписувати не мистецтву, що елементів українського народ- ніколи не помре, а житю, що ного мистецтва якесь начебто відображається в мистецтві. загальноросійське мистецтво, Сумний стан нашого мистецтва що нівелює національні україн- — безпосередній відгомін неські особливості та прищеплює втішного стану суспільства. нашому народу чужі йому хуНа жаль, знову-таки, навіть дожні форми та ідеї. багато хто зі свідомих украУнаслідок обрусіння україн- їнських художників ських художників та інтеліген- наших днів не відійції назагал мистецтво XIX ст. в шов ще від того етУкраїні дало переважно тільки нографічного дестилізацію й денаціоналіза- н а п р я м у цію життя, народ став цуратися в українсвоєї мови і звичаїв, змінювати свій побут, понівечив власну художню творчість. Сучасне

ському мистецтві, що культивувався місцевими й різними заїжджими авторами ще з часів Гоголя, Штернберга, Соколова і Шевченка. Однак ці художники не стоять вже на тому шляху показного щастя і достатку, котрий так наполегливо провадиться в російській політиці й навіть літературі та пресі стосовно України. Вони, очевидно, усвідомлюють, що для істинного щастя недостатньо скидатися на щасливців, якими нас звикли змальовувати. Вони відтворюють іноді моменти значніші, аніж ті, що опрацьовувало попереднє убоге етнографічне мистецтво. Але ще більше це буде усвідомлюватися з розвитком національних прагнень українців долучення художників до народної творчости. Українським художникам залишається, таким чином, уважніше вдивлятися і вивчати народне життя і його естетичні прояви, щоб, перейнявшись певними настроями, самим сприяти розвитку цього життя. Українська інтелігенція і собі повинна відгукнутися на заклики художників. Вона має потурбуватися і про те, щоб народ не цурався своєї побутової краси, повинна давати зразки поваги до свого побуту, традицій, узагалі до стилю і створювати таку атмосферу, котра виховувала б у суспільстві бажану оригінальність, смак, духовний підйом, закликала й спонукала б до роботи з інтимністю настроїв. До цієї мети має йти школа, книги, домашній лад, архітектурні споруди, твори пластичних мистецтв. На Заході естетична освіта народу йде врівень із загаль-

ною — з усвідомленням того, що такий шлях розвитку найкоротший і що естетична освіта, крім свого морального впливу на моральний побут народу, — один із бажаних важелів на шляху промислового прогресу й інтелектуального розвитку, а значить, культурности і добробуту будь-якого народу. Важливість естетичної освіти народу деякі слов’яни вже усвідомили, і приклад поляків показує, як багато це важить, їх закопанський стиль, заснований почасти на запозиченнях із народного мистецтва українців-гуцулів, тепер дістав повсюдне поширення, а одночасно з цим підняв цілі області польської промисловости. Те ж, приблизно, можна спостерігати у Великоросії, де кустарі після ознайомлення з різними удосконаленнями стали свідомо і планомірно розвивати своє мистецтво і навіть витримувати конкуренцію на міжнародному торговому ринку. Україна в цьому йде ще позаду, а її національ-

ним спадком тим часом користується закопанське польське мистецтво і велике російське мистецтво, яке не соромиться видавати українські орнаменти за свої — навіть у школі народного мистецтва в Петербурзі під «освіченим» керівництвом визнаних знавців «великорусской» старовини та стилю. Правда, дещо в цьому напрямку робиться вже й на Україні (наприклад, у Миргородській художній школі, у школі при київському кустарному складі або ж у кустарній школі княгині М.Щербатової в Немирові), але все це поки що занадто мізерне і ніяк не впливає на виховання мас. У такому разі потрібна не тільки особиста й суспільна ініціатива, а й підтримка держави у вигляді субсидій і такого сприяння, наприклад, що його проявляє Австрія, де було видано розпорядження про підтримку народних строїв у Галичині, ознайомлюючи народ із найкращими моделями зникаючих уборів і прийомами їх крою та шиття. Будемо сподіватися, що скоро турбота про зростання національного мистецтва стане справою суспільною і що нинішня розхитаність у підвалинах нашого суспільства, створена збігом несприятливих обставин, — тільки тимчасовий і перехідний щабель до тієї славної, можливо, недалекої од нас епохи, коли наші художники, за прикладом майстрів старої України, знову творитимуть глибоко пережиті твори в національному дусі. Кость ШИРОЦЬКИЙ

Пишемо традиційну подільську писанку

*Майстер-клас

Майстер-клас проводить майстриня з писанкарства та вишивки Анастасія Фоміна м. Віннииця

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

фото 5

Писанкарство Східного Поділля, як і загалом, традиційне мистецтво Вінниччини, має свої неповторні риси. Символіка наших писанок зберіглася з давніх дохристиянських часів практично не зміненою, оскільки вносити свої елементи в традиційний малюнок не можна було. І хоча кожна майстриня мала свій почерк, основа писанки − символіка і колір лишалися незмінними. Кольорова гама подільських писанок одночасно яскрава і стримана, контрастна. Зазвичай подільська писанка має чорне тло (свята земля), білий контур символу та червоно-жовті кольори. Інколи додається зелений, оранжевий, коричневий колір, синій – вкрай рідко, майже ніколи Сьогодні ми напишемо традиційну подільську писанку «Вазон». Вазон – давній символ, символічне зображення Дерева роду або Світового дерева. Композиція малюнка розділяється на три яруси по вертикалі. Підземна частина зображується у вигляді ромба, трикутника, що символізують землю, підземний світ, а також минуле; середня частина складається з квітів та листочків, які зображують земне життя, теперішнє. Вершечок прикрашає велика квітка, часто у вигляді зірки, показуючи звʼязок з небесами, майбутнім. Традиційна писанка пишеться на повному яйці. Яйце – це символ всесвіту з зародком життя в середині. Традиційна писанка пишеться в піст, з молитвами за того, кому вона подарується. Вважається, що всі ваші думки під час роботи яйце «вбирає» в себе. Повне яйце може зберігатися десятки і сотні років (жовток в середині засихає), якщо не має тріщин. Видуте, пусте яйце – це сувенір, який не несе в собі глибокого, сакрального значення.

Анастасія Фоміна Для роботи нам знадобляться: яйце ціле, оцет, баночки для фарб, ложки, фарбники для писанок, писачок, віск, свічка, сірники (запальничка), серветки. Подивіться уважно, чи яйце не має тріщини. Протріть його оцтом, щоб знежирити (на жирне яйце погано лягає фарба). Оцет також стирає фабричну печатку на яйці. Готуємо писачок. Лінії малюнку на подільській писанці доволі широкі, не тонкі, тому, купуючи писачок, вибирайте з не дуже маленькою дірочкою. Віск повинен бути натуральним (можна купити у пасічників або взяти воскову свічку). Ми використовуємо натуральний віск, підфарбований чорною фарбою – його краще видно на білому яйці, але це не обовʼязково. Спочатку наносимо основний контур малюнку на біле яйце. Не варто користуватися простим олівцем. Краса ручної роботи в її теплоті і приємній недосконалості. Все, що ми напишемо по білому яйцю

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

фото 10

фото 11

– лишиться потім білим. Розігріваємо писачок над свічкою, гарячим мачаємо у віск (не потрібно класти шматочок воску у лієчку писачка, тому що він швидко розтане і витече на яйце) і ведемо лінію. Спочатку ділимо яйце на дві половини, потім з однієї сторони починаємо писати вазон. Такий самий малюнок робимо й з іншої сторони яйця. Тепер потрібно покласти яйце у жовту фарбу. Для фарбування писанок можна використовувати різні барвники. В магазинах перед Великоднем продаються фарби для крашанок. Їх можна використовувати, але, зазвичай, вони не дуже швидко беруться і їх не вистачає на велику кількість писанок. Можна купувати львівські барвники для писанок, але найкращі − американські фарби для писанок. Вони мають найбільшу кількість кольорів і дуже хороші за якістю: швидко фарбують яйце і одного пакетика вистачає на десятки писанок. Готуємо фарбу: засипаємо порошок з пакета в півлітрову банку, заливаємо фарбу гарячою водою трохи більше половини, ставимо трохи охолонути, додаємо ложку оцту (як зробити фарбу потрібно дивитись на інструкції барвника). Кладемо яйце на ложку і обережно опускаємо у баночку з жовтою фарбою. Якщо фарба хороша – за кілька хвилин яйце пофарбується. Обережно ложкою виймаємо, промокаємо серветкою (не тріть, бо зітрете віск). Тепер потрібно всі елементи малюнка, які мають бути жовтими, покрити воском, щоб зберегти від наступних фарб. Писачком замальовуємо потрібні елементи. Опускаємо яйце в червону фарбу. Порядок фарбування – від найсвітлішого кольору – до найтемнішого. Виймаємо. Замальовуємо елементи, які мають бути червоними. Кладемо яйце у чорну фарбу. Виймаємо. Тепер починається справжня «магія» − вмивання писанки. Ми робитимемо це традиційно – над свічкою. Промокніть яйце серветкою, щоб воно було сухим. До вогника свічки яйце потрібно підносити збоку, не перпендикулярно зверху, тому що

фото 12

фото 13

фото 14

фото 15 вогонь може закоптити писанку. Тримайте яйце на відстані 5 мм від вогника. Коли віск розтає − витирайте його серветкою. Так, повільно, повертаючи яйце різними сторонами до свічки, ви вмиєте його повністю, і у вас на очах народиться прекрасна писанка! Подаруйте її дорогій вам людині… Записала Наталя СЕНТЕМОН