molodist.TXT by Molodist International Film Festival

issuu.com/molodist

Кадр із фільму «32А», режисер Меріен Куїн

#6 ’11

41-й КМФ «Молодість» весняний випуск читайте нас on-line:

Анн Дюрюфле:

Олександр Міндадзе:

Врятувати короткий метр

«Французи дивуються щоразу, коли я говорю, що Україна більша за Францію. Днями сюди приїхав молодий француз, який готує репортаж про вугільні шахти під Донецьком. Цікавиться Україною. Ось знає Андрія Куркова – і все. Курков– ваш посол у Франції».

«Власне, ми всі так живемо: святкуємо на тлі всесвітньої катастрофи, на тлі смерті. Суспільство епохи споживання грає весілля фактично на пороховій бочці. Нас лякають кризами, підривають у власних будинках, а ми все одно шукаємо розваг. А що залишається робити?»

Клермон одним із перших звернув увагу на появу нових візуальних форм мистецтва та виділив для них спеціальний майданчик, окремий від традиційного кіно. В пріоритеті тут – оригінальність форми та нові засоби реалізації ідей.

детальніше на сторінці

02 ЛЮДИНА-СВЯТО WANTED Увага, розшукується людина-свято, гонорар – мир на планеті Земля! Свято завжди повинно бути з вами і жити всередині вас. «Якщо ви хочете, щоб на вашій вулиці було свято, поселіться на тій вулиці, де воно вже є», – писав російський актор Григорій Шпигель. Так і зробило багато українських кіноманів, які нещодавно з’їздили на кінофестиваль до Берліна, Роттердама, Клермон-Феррана, Парк-Сіті (Санденса). Їхні враження ви можете прочитати на шпальтах цього номера. Усе швидко втрачає свою актуальність: сьогодні ти любиш одні фільми, завтра – інші, а от свято завжди залишається з тобою. Свято – це не пишне весілля з наїдками і напоями, куди люди приходять, бо їм треба прийти, і запрошують їх, бо треба запросити. Свято – це той позитив, який завжди живе всередині тебе, всупереч тому, що відбувається довкола. Фестиваль, що, власне, перекладається як «свято» – це надзвичайна енергетика, яка рухає нами. Ми їдемо кудись, щоб знайти і пережити щось нове, щоб перевірити і пізнати себе, краще відчути, більше збагнути і підготуватися до ще більшого. Свято щодня має бути з нами, незалежно від того, чи ми у Парижі, чи у занедбаній зйомній кімнатці на Троєщині, не зважаючи на те, хто що сказав, бо у кожного на все є своя думка, і врешті-решт, все проходить, а свято залишається. Свято – це все найкраще, що сталося з тобою, – люди, місця, здійснені бажання. На одному з фестивалів «Молодість» моя подруга познайомилась із бразильським режисером. А потім вони зустрілися в іншому місці – десь посередині між Україною і Бразилією. Тепер вони разом, і відстань для них не має значення. Згадка про свято надихає, допомагає долати складнощі. Святкувати треба як перемогу, так і поразку, хоч би що. Це ж наше життя, і почуватися в ньому погано – це більше, ніж гріх. Наше свято варте того, щоб його оберігати, захищати, завжди бути на його сторожі. Ми можемо ділитися святом з іншими, збирати довкола себе людей, не боятися святкувати, бо наше свято – це наше життя. Бути людиною-святом справді небезпечно, бо завжди доводиться когось рятувати, гармонізувати стосунки між людьми, контролювати, щоб показник «зло» не перевищував «добро». Людина-свято wanted. Може, це ви? Бо вже треба рятувати планету Земля, щоб на всіх її вулицях було свято. Головний редактор Віра Маковій

афіша

Кіновесна 2011 БЕРЕЗЕНЬ 2-9 – проект «Лінія іспанського кіно». У програмі – 5 нових стрічок сучасного іспанського кінематографа. Відкриється фестиваль романтичною комедією «Я теж». Крім того, глядачі зможуть побачити драматичну комедію «Сумна балада для труби» та комедію «Товстуни». В рамках фестивалю відбудеться і допрем’єрний показ стрічки «Бьютіфул» Алехандро Гонсалеса Іньярріту. Фестивальні майданчики – кінотетари «Київ» та «Україна».

2-8 – приурочений до 8 березня фестиваль «Жінка з кінокамерою», у рамках якого покажуть найкращі фільми жінок-режисерок. Запропонована кінопрограма – це добірка фільмів з Міжнародного фестивалю жіночого кінематографа у французькому місті Кретей. Окремими подіями програми зазначено показ короткометражних фільмів та ретроспектива стрічок французької режисерки Аньєс Варда (кінотеатр «Жовтень»).

3 – виходить в український прокат стрічка «Чоловік у пошуках еротики».Режисер Йорген Лет, друг і вірний соратник Ларса фон Трієра, здійснює мандрівку різними країнами світу з метою дослідити природу еротичності. Про що думає жінка, коли дивиться на чоловіка? Що вона відчуває, коли чоловік дивиться на її оголене тіло? Чи має оголене жіноче тіло власну мову?

6-9 – ретроспектива фільмів польського режисера Анджея Вайди. У рамках проекту поціновувачі творчості Вайди зможуть переглянути його ранні короткометражні роботи, а також повнометражні стрічки «Перстень орлом у короні», «Панна Ніхто». Окрема подія фестивалю – добірка фільмів Школи режисерської майстерності Анджея Вайди. До неї увійшли, зокрема, фільм «Знімаємо» – майстер-клас Вайди, зафільмований під час зйомок його останньої стрічки «Катинь» (кінотеатр «Київ»). 9-13 Міжнародний фестиваль короткометражного кіно в Тампере;

01/03/2010

4 – старт в українському прокаті стрічки «Ліван», вперше представленої на фестивалі «Молодість». 25-31 – Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays» (Київ, Будинок кіно). 10 – у Києві відбудуться українські прем’єри відразу трьох найпомітніших стрічок минулого року – «Чорного лебедя» Дарена Аронофскі, стрічки «Б’ютифул» Алехандро Гонсалеса Іньярріту та «Завіреної копії» з Жюльєт Бінош.

11-13 «14 – щорічний фестиваль «Франкофонія» традиційно порадує низкою цікавих кіноподій. Проект «Незалежність» – своєрідний подарунок українцям до 20-ї річниці незалежності України. Це добірка фільмів про боротьбу за незалежність та різні форми її вираження в країнах африканського континенту. Фільми демонструватимуться в рамках французького кіно-клубу. Очікуються також ночі короткого метру та ретроспектива африканського кіно. А одним із почесних гостей «Франкофонії» цього року буде Серж Аведікян, французький режисер вірменського походження, володар канської «Золотої гілки» 2010 року за найкращий короткометражний фільм.

28 квітня – 8 травня – Канадський міжнародний фестиваль документального кіно «Hot Docs».

31 – стартує в українському прокаті стрічка «Останній романтик планети Земля» – фільм про пошуки кохання напередодні апокаліпсису. Планета в очікуванні кінця світу, та головному героєві не до того – адже він шукає свою жінкумрію. Головну роль у стрічці виконав французький актор Матьє Амальрік («Скафандр і метелик»).

КВІТЕНЬ

ТРАВЕНЬ

1 – «Французька весна» в Україні традиційно запропонує насичену програму кіноновинок. Окрім добірки нового французького кіно, очікуються також ретроспективи фільмів Ізабель Юппер та Амоса Ґітая, яких запрошено на свято весни до Києва. 2-17 – Міжнародний кінофестиваль у Стамбулі.

17-23 – фестиваль ірландського кіно «IRISHFEST», який цього року стартує в день Святого Патрика, 17-го березня, номінантом на «Оскар», анімаційною стрічкою «Таємниця кельтів». У рамках фестивалю відбудеться показ культової ірландської комедії-трилера «Щедрість Перьє», а також драми «П’ять хвилин раю» з Ліамом Нісоном у головній ролі, що набула широкого розголосу. Документальне ірландське кіно буде представлене, зокрема, пронизливим фільмом «Його та її» – це оповідь 70 жінок різного віку про життя, любов та родину. А весняний настрій стовідсотково гарантує «32А» – стрічка про життя дівчат із католицької школи, перше кохання та перший бюстгальтер розміру 32А. У програмі короткометражного кіно буде представлено 6 стрічок, що отримали чимало нагород на Міжнародному кінофестивалі в Дубліні. «IRISHFEST» відбудеться в 6 містах України: Київ – кінотеатри «Київ» та «Жовтень»; Одеса – кінотеатр «U-Cinema»; Харків – кінотеатр «Боммер»; Донецьк – кінотеатр «КінопалацЗвездочка»; Львів – кінотеатр «Кінопалац»; Вінниця – кінотеатр «Родина».

29 – в український прокат виходить фільм «Турне» Матьє Амальріка.Тут Альмарік – і режисер, і виконавець головної ролі водночас. Його герой привозить до Франції американську стриптиз-групу. Гастролі різними містами проходять успішно, доки ця весела компанія не вирішує поїхати в Париж. Фільм отримав «Приз за найкращу режисуру» в Каннах.

17 – виходить у прокат трешхорор-комедія «Резина» Квентіна Дюпьє. 20-1 – кінофестиваль «Трайбека» в Нью-Йорку.

28 квітня – 4 травня – другий фестиваль сучасного голландського кіно «Flyin’Dutch 2». До уваги українських глядачів – стрічка про випробування смертю підліткової дружби «Шокуючий синій», еротична драма про молоду скрипальку «ЛелльБелль», сімейна драма про життя «у стилі ІКЕА» «Хантінг і сини» й інші кіноновинки.

5-10 міжнародний фестиваль короткометражного кіно в Оберхаузені, Німеччина. Один із найбільших короткометражних фестивалів у світі відбувається у невеличкому промисловому містечку Німеччини - Оберхаузені. Спеціалізується фестиваль на відеоарті та експериментальному кіно, сюди з’їжджаються кілька тисяч режисерів з усього світу. На постерах 57го фестивалю оселився восьминіг Пауль.

11-22 – відкривається Каннський кінофестиваль (11-22 травня) стрічкою американського режисера Вуді Алена “Північ у Парижі” з Карлою Бруні-Саркозі в епізодичній ролі. Фільм розповідає про канікули американської сім’ї в Парижі та порушує проблеми взаємодії людини з історією та мистецтвом. Головувати в журі цього року буде Роберт Де Ніро. Окрім першої леді Франції, у картині задіяні Маріон Котіяр та Едріан Броуді.

23 - стартує кінофестиваль у Кракові (23 - 29 травня). Це один із найстаріших європейських кінофорумів, що «спеціалізується» на документальних, анімаційних і короткометражних фільмах.

персона

САЙМОН ПЕРРІ: «МИ НЕ ДАЄМО ПОЗИКИ, МИ ІНВЕСТУЄМО В КІНО» наприклад (ірландський революційний лідер – прим. перекладача). Тож ідеться не тільки про ірландських режисерів, а й про стрічки, зняті на ірландському матеріалі. Фільмують і новітню історію. ЗВ’ЯЗОК КІНЕМАТОГРАФА З ЛІТЕРАТУРОЮ НЕ НАСТІЛЬКИ СИЛЬНИЙ, як я очікував. Коли я приїхав до Ірландії, то знав, що тут багато гарних письменників, важливих у літературі постатей, і сподівався, що вони співпрацюють з кіно... Насправді це не дуже поширена практика. Письменники не надто зацікавлені в цьому – можливо, тому що в кіноіндустрії їм мало платять. Я думаю, крім літературної традиції, важливим є вміння писати саме гарні сценарії.

ПІД ЧАС БЕРЛІНСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ «MOLODIST.TXT» ВДАЛОСЯ ПОСПІЛКУВАТИСЯ ІЗ САЙМОНОМ ПЕРРІ, КОЛИШНІМ ГОЛОВО ІРЛАНДСЬКОЇ РАДИ КІНЕМАТОГРАФІЇ. ВІН РОЗПОВІВ НАМ ПРО ІНВЕСТИЦІЇ В КІНО, «ПЕРСОНАЛЬНІ» СТРІЧКИ І БРАК ВІЗУАЛЬНОСТІ ІРЛАНДСЬКЕ КІНО ДУЖЕ МОЛОДЕ. Виділяти власне ірландського героя, його риси, його «голос» почали наприкінці 70-х. Але говорити про національне кіно можна, починаючи з 1992, коли Ніл Джордан зняв «Жорстоку гру». Тож ірландському кіно лише 45 років, і це дуже-дуже мало порівняно з іншими європейськими кіношколами. Воно досі шукає свій стиль. Були спроби наслідувати голлівудські традиції, такий мейнстрімовий кінемато-

граф – страшилки, романтичні комедії, гангстерські фільми… Але якщо чесно, за винятком кількох стрічок, ці спроби були невдалими. ІРЛАНДЦЯМ НАБАГАТО КРАЩЕ ВДАЄТЬСЯ «ОСОБИСТІСНИЙ КІНЕМАТОГРАФ»– про світ, яким вони його бачать. Також вони мають хист до історичних фільмів. Ірландія взагалі славиться своєю історією – такими постатями, як Майкл Коллін,

ІРЛАНДІЇ БРАКУЄ ТРАДИЦІЇ ВІЗУАЛЬНОго МИСТЕЦТВА. Воно ніколи не було тут надто розвиненим. Скажімо, ірландці не мають власної архітектурної школи. Ірландський живопис теж ніколи не був на висоті, бо художники не отримували належної підтримки. Тут потужна літературна і театральна традиції, але це не обов’язково виливається в сильний кінематограф. Деякі ірландські письменники, щоправда, починають писати для кіно, але дуже мляво. Режисери-новачки, МОЛОДІ ІРЛАНДСЬКІ «ГОЛОСИ», ЗНІМАЮТЬ ПЕРЕВАЖНО «ОСОБИСТІСНІ» ФІЛЬМИ про сучасну Ірландію. Скажімо, про економічну кризу та її наслідки. Такі режисери, як Джон Карні, змальовують саме теперішню Ірландію. Не складно, не соціально-драматично, а навпаки – дуже іронічно, легко, про свої

спостереження над сучасним життям Ірландії. На мою думку, це найвдаліший варіант для ірландського кіно. Єдине місце, КУДИ МОЖУТЬ ЗВЕРНУТИСЯ ЗА ДОПОМОГОЮ МОЛОДІ РЕЖИСЕРИ після здобуття спеціальної освіти, – це Ірландська рада кінематографії. Але спершу молодий режисер має знайти продюсера, з яким він працюватиме. Продюсер подасть заявку до Ради. Якщо випускник талановитий, він має дуже хороші шанси отримати гроші на реалізацію проекту. Ми маємо особливий ентузіазм щодо підтримки молодих талантів. У Раді кінематографії дуже пишаються тим, що за останні кілька років успішні молоді режисери зняли свої перші фільми за нашої підтримки. На жаль, ІРЛАНДСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ НЕ ВИЯВЛЯЄ ЖОДНОГО ІНТЕРЕСУ ДО КІНО, на відміну від інших країн, де молоді режисери можуть сподіватися на підтримку національного телебачення. МИ ЗАВЖДИ ІНВЕСТУЄМО, СПОДІВАЮЧИСЬ, ЩО ФІЛЬМ БУДЕ УСПІШНИМ. Звісно, ми не вимагаємо повернути нам кошти, якщо стрічка провалиться в прокаті. Та все ж ми не даємо позики, ми вкладаємо гроші у проекти. СУМА, ЯКУ МИ МОЖЕМО ВИДІЛИТИ НА КОЖЕН ОКРЕМИЙ ФІЛЬМ, залежить від його загального кошторису. Ми покриваємо лише певний відсоток. Якщо він складає 1,5 мільйони євро – ми можемо виділити 65% від цієї суми, але не більше. Якщо вартість виробництва перевищує

1,5 мільйони – наша частка зменшується. Отож, що більший бюджет, то менший відсоток державних коштів. Виходить, що ми ніколи не фінансуємо фільми на 100%. Виняток складають тільки дужедуже маленькі проекти. Це загальноєвропейське правило: якщо бюджет проекту не перевищує 100 тисяч євро, його можна профінансувати повністю. МИ ЗНІМАЄМО В КО-ПРОДУКЦІЇ З БАГАТЬМА КРАЇНАМИ. За останні 5 років ми налагодили тісні зв’язки з більшістю країн Європи. Підписано угоди із англомовними державами, наприклад, із Канадою, Австралією, і, сподіваюся, буде ще один – із Новою Зеландією. Найближчим часом плануємо робити спільні проекти з Південною Африкою. І, звичайно, не можу не згадати Великобританію: співпрацюємо з Англією, а особливо Шотландією та Уельсом. Спілкувався Ярослав Юшков Підготувала Альона Мельник

САЙМОН ПЕРРІ Екс-голова Ірландської ради кінематографії, очолював її впродовж 5 років. До цього самотужки продюсував фільми у Великобританії, згодом став виконавчим директором «British Screen» – фірми, що інвестувала гроші у виробництво фільмів. Працював у різних європейських кінематографічних організаціях та кіношколах.

РАДНИЦЯ ІЗ ПИТАНЬ КУЛЬТУРИ ТА СПІВРОБІТНИЦТВА ПОСОЛЬСТВА ФРАНЦІЇ В УКРАЇНІ, ЗА СУМІСНИЦТВОМ ДИРЕКТОРКА ФРАНЦУЗЬКОГО ІНСТИТУТУ АНН ДЮРЮФЛЕ РОЗПОВІЛА «MOLODIST.TXT» ПРО «ФРАНЦУЗЬКУ ВЕСНУ» В УКРАЇНІ, ПРО МОЖЛИВІСТЬ «УКРАЇНСЬКОЇ ВЕСНИ» В ПАРИЖІ ТА ПРО НАЙБЛИЖЧИЙ ФРАНКОУКРАЇНСЬКИЙ КІНОПРОЕКТ «ФРАНЦУЗЬКА ВЕСНА» ПОЧНЕТЬСЯ 1-го квітня і традиційно охопить найбільші міста України – Київ, Львів, Одесу, Донецьк, Харків та Дніпропетровськ. Програма фестивалю дуже насичена й різноманітна – сучасні циркові спектаклі, провідні театральні трупи, багато гарного кіно й велика концертна програма. На закриття фестивалю в Києві очікуємо на приїзд Ізабель Юпер. Ми запланували ретроспективу її фільмів та виставку портретів авторства відомих фотографів. Не знаю, чи вона так само популярна тут, як Жюльєт Бінош, але це одна з десяти найкращих французьких кіноактрис. На жаль, вона поки не підтвердила свій приїзд. Одним із гостей фестивалю буде й ізраїльський режисер Амос Ґітай із ретроспективою з шести фільмів. Усі його стрічки зроблено у Франції, тут вони користуються популярністю. З-поміж інших глядачі зможуть переглянути й «Розмежування» («Disengagement») з Жюльєт Бінош. Очікуємо також на Забу Бретман. В Україні її мало знають, тому ви зможете відкрити для себе цю чудову акторку. А на кінець квітня заплановано ніч короткометражного кіно. Завершиться фестиваль чудовим музичнопіротехнічним шоу на Співочому полі. Це буде грандіозно!

«УКРАЇНСЬКА ВЕСНА» В ПАРИЖІ можлива, безперечно! Але програма цього фестивалю – проблема для мене. Ви були в Парижі, знаєте, яка вибаглива там публіка. Що ми можемо запропонувати їм, щоби було й насичено, й цікаво? Я тішуся з того, що навесні театр «Дах» разом із «Дахою Брахою» їдуть на фестиваль у Мец. Після цього вони мають великий гастрольний тур по Франції. Але це «Дах». А взагалі з театром – біда. Якщо говорити про музику, то інтерес можуть викликати молоді гурти. Ми називаємо це musique actuelle. Зараз ми активно розробляємо один із кінопроектів. Олена Фетісова написала чудовий сценарій до фільму про Параджанова. Французи знають і люблять цього режисера. Думаю, вийде цікавий франко-український проект. Сподіваємось, договір про копродукцію буде підписано цього року в Каннах. Ретроспектива українського кіно могла би викликати жвавий інтерес у Франції. Ми давно працюємо над цим. Щоразу, коли я зустрічаюся в Парижі з Любомиром Госейко (історик українського кіно, автор монографії «Історія українського кінематографа (1896-1995)» – Ред.), нам завжди є про що поговорити. Головне зараз– знайти приміщення.

МИ ТІСНО СПІВПРАЦЮЄМО З КІНОФЕСТИВАЛЕМ «МОЛОДІСТЬ», що дуже приємно. Минулого року подія зібрала стільки зірок французького кіно – це було справжнє свято для Франції! Пам’ятаю, до мене підійшов посол Німеччини й говорить: «Анн, ну я не розумію! Адже в Німеччині теж є чудові актори…» (Сміється). Дуже приємно, що в межах фестивалю відбулася ретроспектива фільмів Еріка Ромера. Українські глядачі мало знайомі з його творчістю, тому важливо, що вони мали можливість подивитися його роботи. Цього року плануємо показати фільми Клода Шаброля, який пішов із життя у вересні минулого року. Він є одним із самобутніх представників французької «нової хвилі». Можливо, його фільми не стали найкращими в історії кіно, але вони цікаві хоча б тим, що показують життя й побут французького суспільства 60-70х років. Узагалі Шаброль – дуже французький режисер. УКРАЇНА – ЦЕ МОЛОДА ДЕРЖАВА З ДАВНЬОЮ ІСТОРІЄЮ. Французи дивуються щоразу, коли я говорю, що вона більша за Францію. Днями в Україну приїхав молодий француз, який готує репортаж про вугільні шахти під Донецьком. Цікавиться Україною. Ось знає Андрія Куркова – і все. Курков – ваш посол у Франції. Для мене важливо, щоб українці жили в головах французів. Це можна зробити, зокрема, завдяки мистецтву. Наталя ЗУБКО

Фото з власного архіву

АНН ДЮРЮФЛЕ: «ДЛЯ МЕНЕ ВАЖЛИВО, ЩОБ УКРАЇНЦІ ЖИЛИ В ГОЛОВАХ ФРАНЦУЗІВ»

molodist.com

на часі

ЙОРГЕН ЛЕТ У ПОШУКАХ ЕРОТИКИ

Данський режисер Йорген Лет під пильним керівництвом свого учня Ларса фон Трієра випустив нову стрічку – «Чоловік у пошуках еротики». У фільмі режисер ламає голову над тим, як «структурно оформити еротику», та водночас милується принадами аж надто чуттєвих дівчат із країн третього світу. Фільм виходить в український прокат 3-го березня, напередодні жіночого свята Лет намагається здійснити прощу «по святих місцях» своїх любовних пригод і перетворити це на фільм. Більше десятка красунь різної статури і кольору шкіру з Гаїті, Панами, Філіппін, Бразилії, Аргентини та інших країн допомагають йому в цьому. Вони надувають свої пухлі губки, кліпають очима і читають вголос еротичну поезію, написану Йоргеном Летом. Кожна має зіграти сум за коханцем із Європи, який її покинув. Все ніби у ме-жах пристойного: ніякого сексу, практично відсутні дотики. Всі вони оголені, ну то й що? Насправді найбільш порнографічни-

ми у фільмі є не зіграні на «трієчку» вихиляси молодих дівчат, а те, як хвилюється і затамовує подих режисер – ніби забуваючи, що він теж у кадрі. Як і в «П’яти перепонах», що їх Лет знімав разом із фон Трієром, знову перед нами експеримент над людиною. І, як не дивно, цим піддослідним вдруге стає Йорген Лет: це його еротичні пригоди і фантазії на екрані. Оригінальна назва – «Еротичний чоловік» – точніше передає суть фільму. Жінки тут – лише привід, щоб зазирнути в інтимний світ одного конкретного чоловіка, а Трієр виконує роль

«креативного продюсера» фільму. Його завдання – підштовхувати свого вчителя йти все далі, куди в кінематографі ще не протоптана стежка, хоча документалісти останнім часом активно освоюють цю територію до болю інтимного в кіно. І якщо в попередній роботі двох режисерів Трієр ставив перепони, то тепер він дав повну свободу данському класику – і цей експеримент, можна сказати, спрацював. Йорген Лет, попри своє бажання створити щось піднесене й поетичне, зняв відвертий щоденник літнього любителя секс-туризму. Романтики тут не більше, ніж у «Платформі» Мішеля Вельбека, яка свого часу викликала страшенне обурення саме через зображення того, як європейці їздять «за любов’ю» в країни Азії. Французького письменника звинувачували в расизмі, порнографії, шовінізмі, в роздмухуванні міжрасової ворожнечі.

Проти нього вийшли на барикади феміністки, мусульмани й численні релігійні громади. Фільм Лета навряд матиме аж такий резонанс, хоча він абсолютно на це заслуговує. У стрічці документальні кадри кінця 90-х, які Лет знімав ручною камерою в готелях під час своїх утіх, перемежовуються з епізодами, знятими на професійну апаратуру в 2000-х. Найбільше вражають саме ці 90-ті: дівчата тут розкуті й природні, вони не соромляться здатись смішними чи вульгарними. Одна з них із дитячою насолодою їсть прямо з бляшанки згущене молоко й постійно тицяє ложкою в напрямку камери, заохочуючи оператора приєднатися до своєї трапези. Вони грають для одного чоловіка. В інших епізодах дівчата вже почуваються так, ніби грають для світового кінематографа, і це явно не додає їм акторського таланту. Еротика у фільмі Йоргена Лета дуже цивілізована, можна навіть сказати «європейська». Тут практично немає місця «темній» стороні лібідо. Якщо, наприклад, в «Антихристі» фон Трієра жіноче – демонічне й моторошне, то у Лета воно – приборкане й пухнасте, як домашня тваринка. Принаймні, дівчата хочуть такими здаватись – сором’язливими, чутливими й романтичними. Тим більше вражає епізод із фільму, в якому дівчина, яка щойно грала «любов для європейця», віддається ритуальним танцям. Вона поливає себе випивкою, п’є з горла, задирає поділ сукні, імітує статевий акт з іншою дівчиною і викрикує щось своєю мовою – все це сповнене природної сексуальності. Моторошною видається хіба що та відраза до режисера, що прочитується в поглядах окремих дівчат, які радо посміхаються на камеру. Зрозуміло, що декому з них усе це здається збоченням, якоюсь нездоровою перверсією багатого

європейця, але вони розуміють свої місце і роль у цій грі: хто платить, той і музику замовляє. Схожу етнографічну пригоду ми вже бачили в скандально відомому альбомі фотографій нубійців Лені Ріфеншталь, який викликав ще одну хвилю звинувачення її в расизмі. 70-річна режисерка фотографувала голих африканців, переважно чоловіків, з блискучою шкірою і розмальованими обличчями. Для неї це були пошуки чистої краси, як і для Йоргена Лета – пошуки чистої еротики. Якщо дуже захотіти, можна провести паралелі й між ранніми роботами обох режисерів, які шукають способи показати на екрані досконалу людину. Йорген Лет у найвідомішому своєму фільмі «Ідеальна людина» з уважністю ентомолога вивчає поведінку й тіла двох «людських істот», чоловіка і жінки. Ріфеншталь в «Олімпії» милується досконалими рухами й тілами спортсменів. Обох режисерів мало цікавить, що саме ці люди роблять, їх хвилює питання як. У випадку з Ріфеншталь зрозуміло, що фільмування красивих тіл не обов’язково несе в собі якийсь політичний підтекст. Але якщо згадати, що за «Чоловіком у пошуках еротики» стоїть Ларс фон Трієр, стає зрозуміло, все це– чистої води провокація. Ось тільки не до кінця очевидною є роль самого Лета. Наскільки він свідомий того, що робить? Фільм закінчується кадрами зі Східної Європи, куди головний герой і режисер водночас вирушає залізницею. На пероні бачимо вивіску «Любляна» – кілька кадрів – і титри. Напевне, наступна любовна поїздка Йоргена Лета планується саме туди. Феміністки ще встигнуть підготувати плакати. Анна ОНУФРІЄНКО

ПОМАРАНЧЕВА ПЛЯМА, АБО СУЧАСНЕ ГОЛЛАНДСЬКЕ КІНО СУЧАСНА ГОЛЛАНДІЯ (ЧИ ОФІЦІЙНО – НІДЕРЛАНДИ) – СТРОКАТА Й БАГАТОНАЦІОНАЛЬНА КРАЇНА, ВИЗНАЧАЛЬНИЙ КОЛІР – ЯКОЇ ЖИТТЄРАДІСНИЙ ПОМАРАНЧЕВИЙ. ТАКИМ ВИДАЄТЬСЯ Й СУЧАСНЕ ГОЛЛАНДСЬКЕ КІНО, ЯКЕ РАЗЮЧЕ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД, СКАЖІМО, СКАНДИНАВСЬКОГО Голландське кіно не належить до умовного списку «видатних» кінематографічних шкіл (французької, німецької, італійської, американської, радянської), проте і карликом на світовій кінокарті не виглядає. Голландці рідко заявляли про себе на світових фестивалях, але впродовж останніх років регулярно з’являються в шорт-листах «Оскара» в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». Всього в активі помаранчевої країни три такі відзнаки, а окрім них – кілька «Оскарів» у «короткометражних» номінаціях. Чи не найвідоміший у світі голландський режисер – Пол Верховен, який розпочав свою кар’єру ще в 60-х, але визнання здобув на батьківщині у 70-80-х, коли зняв кілька провокаційних стрічок («Турецькі насолоди», «Солдати королеви», «Четвертий чоловік»). Після чого переїхав працювати в Голлівуд, де зробив кілька хітів, таких як «Робокоп», «Плоть і кров», «Основний інстинкт», «Згадати все». Проте у 2006 році тріумфально повернувся в Нідерланди, щоб розпочати роботу над «Чорною книгою» – найдорожчим ($21 млн) фільмом в історії голландського кінематографа. Тут Верховен пропонує нетиповий погляд на події Другої світової, без поділу на хороших і поганих, правих і неправих. Фільм мав успіх у прокаті, отримав високі оцінки кінокритиків і здобув статус чи не найкращої голландської стрічки. Нині 72-річний Верховен знову працює над голлівудськими

01/03/2010

проектами, але свій глибокий слід у голландському кіно він вже залишив. Ще двоє сучасних голландських режисерів добре відомі в Європі своїми авторськими стрічками. Мінімалісти Алекс Ван Вармердам і Йос Стеллінґ мають свою особливу нішу в європейському кіно. Дещо провокативний Ван Вармердам вивчає суспільство через своїх героїв і виносить йому вердикт, часто розбавляючи свої історії доволі специфічним гумором. В активі Алекса – кілька нагород із престижних європейських кінофорумів. Найвідоміші його роботи – «Мешканці півночі», «Абель», «Останні дні Емми Бланк». Йос Стеллінґ унікальний тим, що вельми нетипово ставиться до діалогів у своїх фільмах, часто взагалі нехтуючи ними. «Фільм – це мова душі. Я не вмію робити поетичні діалоги, мене ніколи не цікавили характери персонажів. Мені цікаво те, що відбувається між ними. Я все висловлюю за допомогою камери, а не діалогів – тодіто й отримую інтонаційну мову». Фактично Стеллінґ заново переосмислює цінності німого кіно в сучасних умовах, доводячи, що вони не втратили актуальності навіть сьогодні. З-поміж робіт режисера варто відзначити такі фільми, як «Стрілочник», «Ні поїздів, ні літаків…», «Душка» (до речі, знятий у ко-продукції з Україною). Тео Ван Ґоґ – скандально відома постать голландського кіно (праправнучатий племінник художника Вінсента Ван Ґоґа), який

буквально загинув через кінематограф. Після демонстрації на ТБ його 10-хвилинного фільму «Покірність», у якому йдеться про роль жінок в ісламському суспільстві, йому «заочно» ухвалили смертний вирок, а 2004 року Тео загинув від руки ісламського фундаменталіста. Колоритна фігура – «дикун голландського кінематографа» – Сайрус Фірш. Фірш відомий тим, що у своєму дебютному фільмі, який критикує телевізійні реаліті-шоу, він використав в якості акторів аутсайдерів суспільства та людей із вадами психіки. Ще одна його витівка – перший знятий на мобільний телефон художній фільм «Чому мені ніхто не сказав, що в Афганістані так погано?» Фірш вважається найскандальнішим і соціально «злим» режисером Нідерландів. Не менш цікава постать – голландець чеченського походження Керім Берсанер. Його фільм, знятий на камеру мобільного телефону, здобув кілька нагород на міжнародних кінофорумах у 2006 році. В центрі сюжету – чоловік, який читає поезію на фоні чеченської хроніки. Інтерес викликає і молодий голландський режисер Марк де Клое, відомий у кіноманських колах завдяки стрічці «Життя за один день». Автор розповідає любовну притчу про те, як жити у світі, де все стається вперше і востаннє. У фільмі де Клое намагається поєднати романтичну лінію з філософськими роздумами. Він, як і більшість молодих голландських режисерів, прийшов у кіно з телебачення. Так само, як і Рейну Урлеманс, відомий за стрічкою «Приходить жінка до лікаря». Фільм є екранізацією голландського бестселера й порушує гостру проблему боротьби з раком. Голландець за національністю й Антон Кор-

байн, режисер картини «Контроль» про Яна Кертіса, фронтмена гурту Joy Division та «Американця». Корбайн розпочинав як кліпмейкер, але останнім часом перекваліфікувався на режисера. Традиційно сильною залишається школа документалістики в голландському кіно (Йохан Ван дер Кейкен). А за останнє десятиліття сформувалася і плеяда режисерів, які працюють в «комерційно-розважальному» жанрі та протиставляють себе «фестивальним» режисерам-інтелектуалам. Підсумовуючи, можна сказати, що різноманіття культур та національностей, які формують голландське суспільство сьо-

годні, проектується й на ситуацію в кіно. Найяскравіші представники голландського кіномистецтва – це люди з надоригінальними ідеями, які кидають виклик актуальним проблемам країни й людства в цілому. Полікультурність зумовлює й те, що серед фільмів із грифом «Made in Netherlands» можна знайти будь-яку «страву» на будь-який кіносмак. І попри те, що голландський кінематограф належить до так званої «північної традиції», він виглядає помаранчевою плямою на фоні інших північноєвропейських кіношкіл. Тарас САСС

подія

ОЛЕКСАНДР МІНДАДЗЕ: «Я НАМАГАВСЯ ПОКАЗАТИ ІСТОРІЮ МАЛЕНЬКОЇ ЛЮДИНИ» ОПТИМІСТИЧНА ТРАГЕДІЯ ОЛЕКСАНДРА МІНДАДЗЕ «В СУБОТУ», ЩО ЦЬОГО РОКУ ЗМАГАЛАСЯ ЗА ЗОЛОТОГО ВЕДМЕДЯ БЕРЛІНСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ,– ОДИН ІЗ НАЙЯСКРАВІШИХ КОНКУРСАНТІВ БЕРЛІНАЛЕ І ПЕРША СТРІЧКА, ЯКА ПРЕДСТАВЛЯЛА В ОСНОВНОМУ КОНКУРСІ УКРАЇНУ. ОЛЕКСАНДР МІНДАДЗЕ – ПОЛОВИНКА ЛЕГЕНДАРНОГО КІНОДУЕТУ АБДРАШИТОВ-МІНДАДЗЕ – ДОБРЕ ЗНАЄТЬСЯ НА КАТАСТРОФАХ. ЗА ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ ВОНИ РАЗОМ ІЗ АБДРАШИТОВИМ САМОТУЖКИ УДОСКОНАЛИЛИ ЖАНР ФІЛЬМУ-КАТАСТРОФИ – «ПЛЮМБУМ», «ПОЛЮВАННЯ НА ЛИСИЦЬ», «ЗУПИНИВСЯ ПОТЯГ», «ПАРАД ПЛАНЕТ» «В суботу» продовжує цю славетну традицію. Міндадзе бере чорнобильську трагедію за метафору всесвітньої катастрофи, на тлі якої ми всі зараз живемо, намагаючись її не помічати. Історія про те, як молодий інструктор міськкому, дізнавшись про аварію на ЧАЕС, біжить рятувати дівчину, в яку таємно закоханий, але дуже скоро опиняється не у вагоні втікаючого потягу, а на чужому весіллі. Тут усі гуляють як востаннє, і лише п’яний наречений здогадується, що сталося щось справді страшне. І весілля, і сцена, де люди в суботу вранці заворожено дивляться на дим, що виходить зі зруйнованого реакторa, символізує відчайдушний танок на краю безодні. Одні відмовляються повірити у трагедію, а інші радіють такому смертельному екстріму, втомившись від сірості життя і власного конформізму. Ми зустрілися з Олександром Міндадзе у холі берлінського готелю «Мовенпік» і говорили з ним про квітневі події 1986 року й героїв у непересічних ситуаціях, про яких Міндадзе знімає усе своє життя. Олександре Анатолійовичу, знімаючи цей фільм, Ви хотіли показати людину у граничному стані. Чи чорнобильська трагедія сама по собі для Вас є важливим етапом, що його варто висвітлювати? Звичайно, я намагався показати історію маленького, проте ядерного реактора всередині кожної людини на тлі величезного реального реактора. Мені була цікава саме людина, вся гама її почуттів. І ця картина – своєрідна метафора внутрішнього душевного стану, спроба змалювати його у граничній ситуації, коли на чорному розквітає біле. Тобто розповісти про те, яким яскравим може бути життя на тлі смерті. Це кіно про нашу звичку до таких ситуацій, бо вона– ця звичка – викарбувалася в нас за довгі роки нашої історії, багатої на катаклізми, потрясіння та лихо. І тим не менш, люди живуть у цьому горі, не втомлюються шукати сенс буття. Вони багато чого здобули внутрішньо і багато на що спромоглися. Тому я вважаю, і зараз фільм актуальний. Тут мені закидають, що я катастрофічна людина, бо в обох моїх режисерських роботах йдеться про перші години після страшних подій. Але це не так! Мені цікаві не катастрофи як такі, а людина в непересічних умовах. Я взагалі вважаю, що людина знаходиться в певні стресовій ситуації перманентно. Про це і знімаю. А Ви пам’ятаєте, де були на момент катастрофи 1986 року? У той день я був на даху багатоповерхівки в Мінську разом із режисером Вадимом Абдрашитовим та видатним оператором Георгієм Рербергом. 26 квітня ми знімали фільм «Плюмбум», а вже 27 квітня дезактивувалися червоним вином. Настрій був чудовий. Тікати нікуди не хотіли. Певно, розуміли, що життя наше нічого не варте.

Від якого фактичного матеріалу Ви відштовхувалися? Ви ж, напевне, не вигадали цю історію з весіллям, що святкують у прип’ятському ресторані? Я намагався передати не наші сьогоднішні знання про трагедію і не нашу готовність до трагедії, а тодішнє ставлення людей до Чорнобиля. Воно було певною мірою сюрреалістичним. Через рік після аварії, у 1987, ми разом з Вадимом Абдрашитовим у Києві знімали фільм «Слуга» з Олегом Борисовим, ходили по тій траві.

Ми, звичайно, розуміли, що це небезпечно, але жартували: ми були захоплені зйомками, і ніхто не панікував, або радше ніхто не хотів показувати це. З іншого боку, ми, ясна річ, брали за основу спогади реальних людей, які мешкали у Прип’яті. Свідчення її колишніх мешканців ми почали збирати п’ять років тому: хтось у той час одружувався, хтось готувався до іспитів, хтось просто відпочивав. Був звичайний вихідний – тихий і сонячний. А якою була Прип’ять у ті часи, пам’ятаєте? Це ж було не типове радянське місто, мрія – а не місто… Ще б пак! Красиве молоде містечко, де мешканці мали купу привілеїв. Зокрема, покращене постачання. Було багато пропозицій про обмін квартир на Прип’ять. Зразкове, можна сказати, місто. Є дивний факт: у день катастрофи, 26 квітня, у місті було призначено 16 весіль! Весілля займає у Вас більшу частину екранного часу, бо це така метафора загальносвітового «бенкету під час чуми»? Саме так. Вибух, який займає 15% екранного часу, – це пружина дії. А далі 85% триває свято, карнавал. Власне, ми всі так живемо:

святкуємо на тлі всесвітньої катастрофи, на тлі смерті. Суспільство епохи споживання грає весілля фактично на пороховій бочці. Нас лякають кризами, підривають у власних будинках, а ми все одно шукаємо розваг. А що залишається робити? І ще трохи про фактичність матеріалу. Відомо, що у перші дні катастрофи люди масово тікали із зони ризику. На київському вокзалі відбувалося щось неймовірне… Ви цю масову втечу не показуєте. Чому? А тому що втікали, в основному, представники партапарату, чиновники… А ніхто з простих людей не тікав, особливо у перші дні. Вони або не знали, або думали, що минеться. Якщо говорити про історичну правду, то там, на АЕС, і до катастрофи ставалися певні нештатні ситуації. І реакція у перші

часи була така: «Та не переймайтеся, то атомники знову щось начудили». Вони звикли до такого. Але навіть коли стало зрозуміло, що сталося щось неординарне, люди однаково не втікали. Евакуація почалася лише на другий день, 27 квітня, втім, це не було масовою втечею. Розумієте, ну не могло прижитися у свідомості радянських людей, що атомний реактор може вибухнути… І ця історія у фільмі вилилася в сцену, де чиновник кричить: «Він не може вибухнути, розумієте?!! Не може!!! Суки!..» Так. Це, до речі, майже реальна історія. Отакий самий партійний керівник, як у фільмі, приїхав розбиратися на станцію, йому доводять: вибух, показують обпалених людей. Він відповідає: «Ні, цього не може бути. Не вірю». Біля станції валявся графіт – той, що вилетів з реактора. Він продовжував не вірити. То був тотальний психологічний ступор. Причому не лише у чиновників, від яких Москва вимагала не влаштовувати паніку. У звичайних громадян теж був схожий психологічний стан. Траплялися випадки, коли п’яні солдати спали біля реактора, влаштовували там вечірки. Ви не уявляєте, це був феноменальний час. Люди,

здавалося, відчували якісь підйом від того, що у їхнє життя увірвалася справжня катастрофа, а не міфічна пропагандистська загроза, про яку в ті часи багато базікали. Герої Вашого фільму виявляють добрі риси характеру у такій складній ситуації: вони кидаються рятувати, підтримують одне одного… Чи вважаєте Ви, що людству навіть потрібен певний градус небезпеки для того, щоб власне лишатися людяними? У нормальній ситуації людина залишається людиною. Європейському громадянинові вкрай складно пояснити, чому коли герою страшно, він не тікає. А нашим пояснити легко! «Я згадав жінку, до якої не міг і боявся підступитись, а на момент небезпеки схопив її за руку. Я вирвав із цього життя найдорожче, що у мене було, і намагався забрати із собою. Але дорогою вона зламала підбор... А потім я сів і захопився, адже я – музика… Ну, тоді хильнув келишок вина, і мені стало спокійніше. Котися воно усе під три чорти…» От для нашого громадянина це не є чимось дивним – ми усі самі такі. Не треба нічого пояснювати. А людині з заходу, яка звикла цінувати життя, я такий хід думок розтлумачити не можу. У картині максимальна кількість крупних та середніх планів. Чому? Це абсолютно продуманий спосіб зйомки. Ми разом із оператором Олегом Муту винайшли саме такий спосіб ілюстрації внутрішнього стану героя. Тобто ми навмисно тримали камеру максимально впритул до героїв. Це наближення мало на меті створити певну дотичність до ситуації. Щоб через обличчя героїв на екрані глядач отримав майже тілесний контакт зі стрічкою. Чого Ви чекаєте від вітчизняного прокату, де люди пережили ці події на власній шкірі? В Україні фільм «В суботу» виходить у прокат на початку квітня… Чого я чекаю? Мені здається, що людина, яка жила у той період, або не жила, але має душу і певні емоції, не пов’язані виключно з ковтальним рефлексом – така людина зможе емоційно увійти в цю картину. Звісно, якщо фільм покажуть. Я маю на увазі не стару цензуру, а новітню економічну цензуру – брак кінотеатрів, зайнятість існуючих майданчиків іноземними фільмами… Якщо мій фільм таки дійде до широкого глядача, то я маю щиру надію, що значна частина аудиторії перейметься ним. Що для Вас означає фестивальна нагорода? Більше, ніж фестивальний трофей, для мене значить, перш за все, моя самореалізація. Отак егоїстично скажу. Розповісти те, що у мене на думці та на душі, – от основна мета. Приз мені, звичайно, теж цікавий. Адже якщо ти вже на фестивалі, то ти береш участь у цій лотереї. Хто б що не казав. Хоча, справді, фестивалі – то суцільна лотерея. Утім приз – то приємно. Особливо тому, що він дає можливості працювати далі. З певними регаліями та офіційним фестивальним визнанням у наш час легше знайти кошти на наступні проекти.

[Бі]

Фестиваль починається вже в аеропорту, і його візуальні прояви вже не залишають сітківку очей аж до самого його фіналу – величезна літера «Бі» (В) головного плаката виражає, здається, найсокровенніше, манірним напівшепотом полемізуючи з черговим ювілеєм маститої фестивальної ЛГБТ-премії Teddy Awards. Берлінале вже давно подолав, здається, будьякі цензурні рамки, і тепер вже сама марка фестивалю є моральною атестацією, ознакою відповідності представленого контенту певній розширеній, європейській версії етичних норм. Гетеросексуальність стає предметом вузькоспеціальних лабораторних досліджень, а ЛГБТ-контекст, остаточно вийшовши з підпілля цілих двадцять з половиною років тому, поступово переходить у фазу пропаганди. Тенденція залишається поза внутрішньої критики, що дає критиці зовнішній привід для трактування цього феномену, як проекції однієї з самовбивчих вад суспільства тотальної політкоректності) Можливо, ісламські фундаменталісти цілком могли б із цим посперечатися, але не тут, не в Берліні, де навіть мусульманська етика мириться із сусідством найяскравіших досягнень західної ультратолерантності та гіперсвободи висловлювання, тим більше, в ситуації, коли саме східний кінопродукт уже не перший рік отримує серйозні заохочення у вигляді головних призів основного конкурсу («Золоті Ведмеді» 20010/11 – «Мед», реж. Семіг Калпаноглу, Туреччина-Німеччина, 2010 та «Разлучення сім’ї Надер і Сімін», реж. Асгар Фархаді, Іран, 2011, «Срібний Ведмідь» 2009 – «Про Еллі» того ж таки Асгара Фархаді, Іран). Кожного року вражає готовність фестивальної аудиторії сприймати будь-яку тематику, або, можливо, просто миритися з нею? Формат фестивалю остаточно зафіксовано у свідомості аудиторії, переварено й оцінено – і предметом її атаки, як і раніше, стають кінотеатральні каси. Зал переповнений, і горе тим, хто запізнився! Попри масштаби можливої критики берлінського фестивального проекту, саме він залишається однією з найважливіших кіноподій світу, своєю соціально-політичною ангажованістю і серйозними амбіціями у сфері відкриття нових кінематографій формуючи справді унікальну нішу. Бути причетним до процесів виховання і трансформації суспільства й бачити результати своєї культурної політики– що може бути більшою нагородою для кінофестивального проекту, що його амбіції виходять за межі традиційної червоної підстилки для класичних зіркових дефіле?.. Денис НІКІТЕНКО, директор програм МКФ «Молодість»

Андрій АЛФЕРОВ

molodist.com

точка зору

Роттердам - нонконформізму 40 років Ювілейний сороковий МКФ відстрілявся в Роттердамі. Завжди новаторський на фоні інших великих та дорослих кінофорумів, Роттердам принципово не розщедрюється на помпезні червоні доріжки. Уже протягом сорока років найбільш нонконформістський із фестивалів відкривається та закривається за всіма правилами країни всеперемагаючого соціалізму. сікаємо обов’язкові хіти «Чорний лебідь», «Король каже», «Дерево», «Бьютіфул» і так далі – цього добра повно і в Каннах, і в Берліні; - пробачаємо нездорову любов селекторів до фільмів про лихую долю малазійської бідноти; - постійно пам’ятаємо, що кіно, зняте за 200 євро на фотокамеру/ мобільний + із чорновим звуком, швидше за все, виявиться занадто вже індепендент, і, виходячи із цього, починаємо шукати. У таких умовах значно простіше нарватись, наприклад, на «Любов взатяжку» Хо-Чунг Панга. Гонконгський фільм, знятий за всіма канонами французької «нової хвилі», – герої наговорюють монологи на восьми міліметрівку, зелені тони, вивірене оператором боке – і стрічку дивитись легко та радісно. Особливо після португальського нуара «Барон» – повноцінного оммажу німецьким кіноекспресіоністам і в чомусь навіть американській готиці: чорна містична історія насправді – злорадна комедія (язик не повертається назвати це пародією), але такий гумор для зовсім просунутого глядача. Все це – фестивальна програма «Спектрум», куди збирають нові фільми відомих режисерів. У неї ж потрапили божевільний Такаши Мііке зі своїм «Зебраменом 2» і все той же Такеши Кітано із шаленим фаршем «Лють» у дусі його ранніх робіт. Не можна було пропустити і «Дивний випадок Анжеліки» – справді дивний фільм від португальського класика Мануеля де Олівейри. Також не можна пропустити (як потому з’ясувалось – варто було б) і «Комічну ілюзію» Матьє Амальріка. Режисер

то не хотів умирати», і обов’язкове «Біле сонце пустелі». Передивитись у Роттердамі разом із європейською авдиторією субтитрованих англійською «Невловимих месників» – це справжній трансцендентний досвід, доступний, на жаль, тільки нашому глядачу. Заради такого варто було пожертвувати деякими фільмами навіть конкурсної програми. А в конкурсі – знову соціальний лоукост із Азії, яка стрімко розвивається. Таїланд, Шрі-Ланка, Індія, Південна Корея. Цьогоріч роттердамські селектори повернулись обличчям до Заходу – в конкурс потрапили Колумбія, Мексика та Бразилія – там також є на чому розвинути гостросоціальні теми. Роттердамський МКФ завжди пильнував за проблемами соціуму, точніше за естетикою такої тематики. «Нитки зображень» від enfant terrible Віпіна Віджея, наприклад, – сюрреалістична історія про хакера, чорного мага та кібер-сутності, але фільм індійський, густо замішаний на міфології, а тому автентика та соціальна направленість (яка завжди виникає зовні, тобто йде від глядача та його стереотипів, а не від режисера) присутні тут навіть у спецефектах. Окремо слід відзначити російський фільм Владіміра Котта «Громозєка», який теж потрапив у конкурс. Думається, організатори керувались тими ж принципами, що й при відборі фільмів з Ірану, Колумбії, Шрі-Ланки. Потерта країна, царство кіосків та спортивних шапочок. Цей кінематограф, звичайно, не дотягує до стабільно трендового румунського, але для європейця він так само екзотичний. В цілому, фільм, звичайно, добротний і міг би стати достойним портретом генерації, якби переказував уже давно звичні кліше мовою банальності. На щастя, зовсім окремо в конкурсі стояв іспанський фільм «Край світу» Серхіо Кабальєро. Медитативна історія, в яку, як вчасно порадив режисер перед показом, треба цілком і повністю зануритись. Два привиди, дикі, але

симпатичні, саме в дусі Астрід Ліндгрен – дві людини у простирадлах із розрізами для очей – вирушають у подорож, щоб повернути собі тіла та земне життя. Роуд-муві у стилі Тарковського. Тут головне не сюжет, а кадри. Режисер зізнався, що спершу відзняв відеосюжет, а потім під нього вигадав сюжет. Показовий момент: каталонські привиди говорять російською – очевидно, і для Кабальєро пострадянський простір, як і російська мова, видаються екзотичними. «Край світу» – картина для людей-візуалістів – відсилає до фільмів «Внутрішній шрам» Гаррея, «Джеррі» Гаса Ван Сента і навіть «Електроме» Гая Крісто і Тома Бангальте. У стрічці Кабальєро – затяжні статичні плани, поодинокі абсурдні діалоги, іноді – біблійна направленість, точніше, пародія на неї. За своє «аутсайдерство» фільм отримав один із трьох головних і рівноцінних призів Роттердамського МКФ. Інші два «тигри» (грошовий еквівалент кожного – 15 тис. євро) отримали таїландська «Вічність» Сівароджа Конгсакуна та південнокорейські «Мусанські щоденники» Пак Чан Бума. Загалом урочиста ювілейність проходила наскрізь тільки у попередніх розсилках кінооглядів – ніяких особливих змін на честь ювілею фестивалю не відчулось, втім, їх ніхто і не очікував. Перегляди у Роттердамі із самого початку орієнтувались на альтернативне некомерційне кіно, і ось вже 40 років поспіль радує авдиторію саме соєю незалежною програмою, що нині мало хто може собі дозволити. Ніби підтверджуючи цю тезу, голландські урядові та муніципальні фонди запланували скоротити фінансування фестивалю. Таке вже було із Роттердамським МКФ у 80-х, тому слід сподіватись, що гроші все ж будуть. Втім, і без повного бюджету з Роттердамським фестивалем нічого поганого не станеться. Саша ковальова

Фото надано автором

Тут завжди сучасно мисляча публіка, яка цінує не тільки класичне кіномистецтво, але й всі види відео-арту, якому, здавалося б, не місце на кінофестивалі міжнародного зразка. Тут постійні вечірки, нічні концерти та аудіовідеоінсталяції, такі ж не форматні, як і весь фестиваль в цілому (гітарист «Sonic Youth» Лі Ранальдо смичком на бас-гітарі – це тільки як приклад). Але в першу чергу Роттердамський МКФ всі ці роки залишається майданчиком для молодих режисерів, де вони можуть заявити про себе, знайти свою першу авдиторію, підшукати партнерів на масштабному кіноринку, іншими словами – розігнатись. Судячи із цьогорічної програми, змін у політиці кінопоказів не намічається – організатори так само збирають в конкурс і позаконкурс азіатську «ніби-як-екзотику» (насправді – соціальщину із загрозливими хронометражами), спецпрограми дають розгулятись режисерам-дебютантам, ретроспективи радують різноманіттям, але кількість стрічок в цілому... вганяє в ступор. Тут вже не до жартів, коли є 3000 фільмів і всього півтора тижні. Покази проходять на 8 фестивальних майданчиках у 25 залах. На щастя, майже всі кінотеатри знаходяться зовсім поряд, у гіршому випадку – у 5 хвилинах неспішної ходи – розкіш, яку не кожен фестиваль може собі дозволити. Але щоб у такому засиллі фільмів та програм знайти щось радикально хороше, доводиться перелопатити тонни, звичайно ж, авторського, звичайно ж, незалежного, розумного та новаторського кіно. Існують раціоналістичні методи: - від-

був зайнятий своїм тріумфальним «Турне», а «Ілюзію», здається, знімав у вільний від роботи час. У результаті екранізація відомої п’єси П’єра Корнеля перенесена на екран дослівно, сучасні декорації виставлені тільки для доброго слова, а від комедії не залишилось і порожнього місця. Але головне – у програмі «Спектрум» було показано довгоочікуваний «Пережити самого себе» Яна Шванкмаєра. Це перший фільм культового режисера, знятий ним після смерті дружини та соратниці – Шванкмаєр не знімав цілих 5 років. У його новому фільмі важко не вловити автобіографічну складову. Це історія кохання, виконана у фірмовій аплікаційній манері режисера. Нині Шванкмаєр працює над новим повнометражним проектом «Мошкара», за його словами, у цьому фільмі буде менше аплікації та більше класичної режисури. Наймолодші кінематографісти, які потрапили на фестиваль, відриваються у програмі «Яскраве майбутнє». Тут смаки глядача вирішують усе. Тому що тільки тут можна нарватись на абсолютно полярні фільми. Наприклад, японський треш «Спекотно, як у пеклі», який неможливо дивитись, але треба, тому що сам Джонні То заповідав, – і абсолютно не співвідносна з ним класична драма «Припаркований», де ризикнув знятись (і правильно зробив) ірландець Колм Міні. Сюди ж потрапила грецька комедія абсурду «Аттенберг», уже відзначена на МКФ у Венеції. Напевне, саме цей фільм разом з іспанським «Батьком» та румунським «Ранком» стали відкриттями цього року. Але особливою радістю фестивалю виявилась тематична програма «Червоні вестерни», де представлено східноєвропейський, іншими словами – наш погляд на індійсько-ковбойську романтику. У добірку ввійшли осоружний гедеерівський «Чингачкук», чеський «Лимонадний Джо», міхалковський «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Туди ж потрапили і «Ніх-

01/03/2010

точка зору

НАВІЩО ДОСТОЄВСЬКОМУ КАМЕРА? ВАЖЛИВО БУТИ ЩИРИМ Побачити фільм нескладно: захотів, завантажив його, подивився, але, безумовно, треба дивитися, на великому екрані, тому що фільм вдалий. Документаліст, монтажер, реально круті чуваки, і музику хорошу написали. Основний критерій фільмів – щирість. Можна було взагалі зняти на мобільний телефон, що безліч людей і зробила. Так, на прем’єру запросили дівчину, яка нічого не знімала, вона просто 24-го у машині зняла свій монолог на камеру.

Борис Гришкевич узяв участь в американському кінофестивалі «Санденс». Зі своїми друзями 24 липня, за умовами конкурсу, про який нашумів інтернет, він зняв документальну стрічку «Один день із життя», і вона увійшла до 90-хвилинного фільму, який продемонстрували на фестивалі. Газеті «molodist.TXT» молодий режисер розповідає про людей з іншого часового виміру, містику в Карпатах і про захоплення режисерів на «Санденсі» фільмом С. Параджанова «Тіні забутих предків» «ЖИТТЯ ЗА ОДИН ДЕНЬ» Я не кажу, що зняв короткометражку, це все вигадують. Я оформив це як короткометражку. Наскільки встигав у часі. Я чув, що якийсь хлопець шукає гроші на фінансування фільму про вівчарів. Він зі Львова, і я тут такий... приїхав на фестиваль уперше. Мені незручно перед ним. Хто не знав, як знімати, можна було знімати за правилами. Прави-

ла прості: чого ви боїтеся, що любите, що у вас у кишені? Там чимало людей показували, що в них у кишені зброя – пістолет, кастет тощо. Загалом, безглуздя нашого сучасного світу. Після кадру такого спокійного, де мої хлопці відпочивали, ховаючись від дощу, біжать: «Тікаймо, бо дощ!» Зробили монтажем і звуком, що нагнітається ситуація, або ж поставили чиюсь блискавку в Берліні, 24-го липня якраз заги-

нуло багато людей у парку, і це все показували. Відзначили 20, навіть 15 тих, кого запросили на прем’єру на «Санденс». А там було 400 чи 300 роликів, з яких зробили 90-хвилинний або ж трохи довший фільм. І з України я не один виявився. Там був хлопець якийсь, на сайті «Вконтакте» списався зі мною. Він ролик зняв про те, як китайці запускають повітряні кульки. Наркомани були. Вони стояли на балконі, їх запитали: «Що у тебе в кишені?» Можливо, це Росія була, але, по-моєму, Україна. Запам’яталося вбивство корови на бійні. Це було показано не як вбивство, навмисне для фільму, а звичайне життя на бійні. Безумовно, це шокує.

ПАРАДЖАНОВ, МІСТИКА І ВІВЧАРІ Я був у Славському на роботі, знімали там ролик. Уся знімальна група поїхала в Київ, а я подумав, що лишилося небагато днів до 24-го, і якщо я вже тут, то, можливо, так і треба. Я лишився з оператором, Дмитром, він допомагав мені на зйомках. Ми вирішили лишитися у Карпатах до 24-го й познімати. За великим рахунком, ми шукали щось, щось незвичне. Знімали в Закарпатті, досі незрозуміло, де саме. Хтось говорить, що це Межигірський район, найближче село – Студене. Я тоді вівчарів бачив уперше у своєму житті, хлопці, по-моєму, теж. Не було ніяких трембіт, там все не так. Дуже сподобалося, що вони були відірвані від цивілізації. Ці люди живуть у якійсь власній часовій площині. Ми були з ними два дні, навмисне приїхали раніше. І 24-го липня зранку й до обіду ми знімали, а потім вже пішли до табору, поспали в наметах, відпочили. У нас було 2 фотоапарати, 3 оператори на майданчику. Це ідеальна кількість людей для таких малих експедицій. Я, Дмитро Міняйло і Денис Мельник, який зняв великі кадри. Я не можу впевнено сказати, чиї увійшли, чиї ні. Дмитро ще робив нам неймовірні фото. Це було круто, ми відчули певну містику і намагалися цей стан підтримува-

Врятувати короткий метр

ти. Ми шукали слід Параджанова та його «Тіней...» І таки знайшли! У Будинку культури в Славському якраз показували цей фільм, ми замовили собі окремий сеанс. Це було дуже символічно. Санденс Мені було не соромно говорити в Америці, що я з України. Вони всі знають Параджанова і кажуть: «Вау, як круто!» Через американського кінорежисера Кевіна МакДональда я передав фільм Параджанова «Тіні забутих предків» Рідлі Скотту, продюсеру цього проекту . Я чув хороші відгуки від монтажера, що дуже багато фільмів надіслано з України, що в нас дуже кінематографічна країна. Зараз я щасливий, що живу в Україні, а не в Росії: тут спокійніше. P. S. ЗНОВ У КАРПАТИ Зараз планую наступний проект. Завдяки цьому фестивалю, галасу, з’явилося двоє людей, разом з якими я намагаюся щось написати, хоча ми ще не бачилися. Вони не кияни, з киянами складно. Можливо, варто навпаки поїздити Україною, подивитися людей. Дуже дивний проект. Я хочу попрацювати у жанрі екзистенціального фантастичного фільму. Це може бути все що завгодно. Але поки це не зроблено, мені складно говорити. Я знаю, що навесні дуже хочу піти в експедицію. Знову ж таки, у Карпати, українські, румунські та інші. Антропологічна експедиція, щось у цьому ракурсі. Мене ще ніхто туди не взяв, але я попросився і планую, якщо вдасться, зняти дещо під час експедиції. Якщо б я зараз поїхав до Індії, можливо, я б писав сценарій, а можливо сценарії повинні писати сценаристи. Драматургія – це зовсім інша професія, і чи потрібна Достоєвському камера, щоб щось сказати. підготувала Віра МАКОВІЙ

Клермон-Ферран – тихе буржуазне містечко в центрі Франції, що розташувалося біля підніжжя молодого вулкану. Воно, мабуть, так і увійшло б в історію як місце народження Блеза Паскаля, якби наприкінці 1970-х тут не зосередилась критична маса студентів-мрійників. Місцеве університетське кінематографічне товариство телеграфувало: “SOS, Sauve qui peut le court metrage!” (“Короткометражне кіно ось-ось помре, саме час його рятувати!”). Відтак вже 33 роки поспіль однойменна асоціація проводить найбільший у світі фестиваль короткометражних фільмів РИНОК Тепер сюди на кіноринок з’їжджаються тисячі професіоналів, режисери та директори впливових фестивалів; світові бренди змагаються за право спонсорства; продюсери телеканалів проводять пітчінги та закупівлі, гості обмінюються десятками кілограмів фестивальної пошти – каталогів та dvd. Таке, здавалося б, неприбуткове за визначенням короткометражне кіно знаходить тут свою нішу та покупця. Наприклад, французький Canal+, багаторічний партнер фестивалю, регулярно закуповує короткометражки для щотижневої передачі. Комерція та індустрія не заважають фестивалю зберігати утопічний дух – команда організаторів не має директора, всі рішення приймаються тут спільно. Головний майданчик має підозрілу радянську назву «Будинок культури» та характерну конструктивістську архітектуру – можливо, це наслідки діяльності традиційно потужного у Франції комуністичного підпілля.

ПРОГРАМА Слід утопочністі носить і спосіб упорядкування найважливішої програми фестивалю – міжнародний конкурс має швидше гуманітарну, аніж кінематографічну функцію: відбирають кіно з проблематикою своєї країни. В результаті, програма пістрявить роботами режисерів з екзотичних країн, та серед 14 повнометражних блоків набереться хіба з десяток цікавих робіт. З іншого боку, така політика дає шанс українським режисерам - адже нам, “екзотичній країні” не обов’язково робити шедеври, достатньо знімати актуально. І регулярна відсутність українських робіт в міжнародному конкурсі Клермону свідчить, що актуальність наразі найбільша проблема українського молодого кіно. Перемогу тут здобула польська документальна робота «Кавалок літа». Конкурс експериментального кіно Labo проводиться вже 10 років і претендує на звання провідної кінолабораторії світу. Клермон одним із перших звернув увагу на появу нових візуальних форм мистецтва та виділив для них спеціальний майданчик, окремий від традиційного кіно. В пріоритеті тут – оригінальність

форми та нові засоби реалізації ідей. Українсько-французька анімація Анатолія Лавренішина «Біла ворона», яка цьогоріч потрапила в експериментальний конкурс, достойно виглядає на загальному рівні. Фестиваль має також потужний національний конкурс, що часом цікавіший за міжнародний. Взагалі, Клермон-Ферран доволі франкоцентричний фестиваль: тут активно пропагують не лише французьке кіно, але й франкофонне - у фокусі роботи з Канади (найкращий анімаційний фільм, Гран-прі Лабо – у канадських режисерів), африканських колоній (спеціальна позаконкурсна програма).

Проявляється це, на жаль, також і у мовному шовінізмі – чимало фільмів демонструється лише з французькими субтитрами. ЦИФРИ Не зважаючи на величезну кількість програм, є можливість переглянути практично все: покази відбуваються в 13 зала із середньою кількістю у 250 (!) місць; із них кінозалів за призначенням 2 чи 3 – на час фестивалю кінопроекційним начинням обладнують місцеві театри та навіть університетські аудиторії. Щоб потрапити навіть на денний показ, доводиться вистояти немаленьку чергу: кіно тут цінують так само сильно, як ков-

басу за 2.20 у дефіцитні радянські часи, «чиста» культура (без червоних доріжок) тут стала необхідною частиною побуту. Важко повірити, але на конкурсні сеанси о 22.15 набивається повна зала на 1300 місць, при чому основна частина глядачів – місцеві (гості в цей час розтікаються по численних вечірках). Фестиваль – визначна подія для міста та його мешканців, кожен бажає долучитися: волонтерський корпус нараховує 200 людей і в основному складається зі студентів, але трапляються і 70-річні волонтери. Ілько Гладштейн

molodist.com

анонси

irishfest 17-23 березня ТАЄМНИЦЯ КЕЛЬТІВ/The Secret of Kells, Ірландія, 2009, 75’ Режисер: Том Мур, Нора Туомі Жанр: Анімаційний Цей чудовий мальований фільм для всієї родини перенесе вас до химерного багатогранного світу кельтської міфології. Поки монахи укріплюють стіни перед загрозою чергової навали вікінгів, 12-річний Брендан вправляється у мистецтві розпису книг. Щоб закінчити витончені мініатюри і орнаменти знаменитої Кельтської книги, Брендан має подолати власні страхи, вперше покинувши стіни монастиря і вирушити в похід через зачарований ліс, повний міфічних істот. Чи зможе Брендан довести, що знання спроможне знищити темряву і перемогти зло? ЩЕДРІСТЬ ПЕР’Є/Perrier’s Bounty, Ірландія, 2009, 88’ Режисер: Іен Фіцгіббон Жанр: Кримінальна комедія Бадьора гангстерська комедія з Кілліаном Мерфі в ролі невдахи, який заборгував гроші бандиту Пер’є. Коли один із людей Пер’є раптово гине, Майкл тікає в гори з батьком Джимом і подругою Брендою. Переховуючись без грошей і з 24-годинним ультиматумом, Майкл змушений вирішувати ще й особисті проблеми. Та час біжить, і банда переслідує Майкла, якому залишається сподіватись на долю і,

можливо, ще на зграю собак. ВЕРШНИКИ ХВИЛЬ/Waveriders, Ірландія, 2009, 75’ Режисер: Джоел Конрой Жанр: Документальний Захоплююча пригодницька розповідь про сучасних серферів, яка досліджує гіпотезу про те, що ця розвага зародилась колись в Ірландії. Подорож на Гавайї, до Каліфорнії та назад до ірландських берегів досягає яскравої кульмінації, коли серферам вдається підкорити 18-метрову хвилю – найбільшу з тих, які можна впіймати в Європі. Фільм наповнений дивовижними сценами всередині величезних хвиль і чудовими пейзажами ірландського узбережжя. П’ЯТЬ ХВИЛИН РАЮ/Five Minutes of Heaven, Ірландія, 2009, 89’ Режисер: Олівер Хіршбігель Жанр: Кримінальна драма Олівер Хіршбігель – режисер, який отримав чимало нагород за «Бункер», зазирає в душу двом чоловікам, котрі пережили недавній північноірландський конфлікт – 25-річну ворожнечу між католиками і протестантами. У цьому психологічному трилері знявся Ліам Нісон в ролі Марка Девісона, колишнього добровольця кримінального проте-стантського угруповання, якого тривожать докори сумління через вбивство католика на очах його 11-річного брата

Засновники: МКФ «Молодість» Головний редактор: Віра Маковій Над номером працювали: Альона Мельник, Ярослав Юшков, Саша Ковальова, Тарас Сасс, Анна Онуфрієнко, Андрій Алферов.

01/03/2010

Джо Гріффіна. Через 30 років Гріффін ще більше ненавидить успішного та відомого експерта з питань мирного врегулювання Девісона. Обох чоловіків запрошено на телепередачу, зустріч на якій загрожує трагічною розв’язкою, оскільки один із них присягнув убити іншого в надії, що помста стане для нього «п’ятьма хвилинами раю». ЙОГО ТА ЇЇ/His & Hers, Ірландія, 2009, 90’ Режисер: Кен Уордроп Жанр: Документальний Глибокий документальний фільм про різні періоди життя, любові та родини. Це дослідження стосунків чоловіка і жінки через призму розповідей 70 жінок різного віку на різних етапах життєвого шляху. Картину знято в коридорах, вітальнях і кухнях будинків ірландської глибинки. У фільмі жінки відверто і з гумором розповідають про чоловіків, про секрети чистки картоплі, догляд за дітьми, внутрішню політику країни і пульт управління телевізором. Це глибокі роздуми на тему невинності, дорослішання, старіння, смерті і, звичайно ж, стосунків між двома статями. ЕДЕМ/Eden, Ірландія, 2008, 90’ Режисер: Деклан Рекс Жанр: Драма Чудово зіграна картина про крах шлюбу напередодні 10-річного ювілею. Дія драми

Коректура: Віра Гладких Верстальник: Олег Мироненко Керівник проекту: Наталя Зубко Продюсер проекту: Ілько Гладштейн Телефон: (044) 461 98 03

flyin’ dutch-2

28 квітня - 4 травня відбувається в глухому ірландському селі – і так майстерно виводить ірландський кінематограф у XXI століття. Режисеру вдалось відтворити суміш космополітичної культури і старих місцевих традицій, притаманну ірландському суспільству за часів недавнього економічного піднесення. Чоловік Бріди Біллі переживає кризу середнього віку із характерними для неї пияцтвом і розпустою. Бріді ж доводиться самій боротися із жорстокістю і снобізмом місцевих жителів, а також із власними почуттями через несподівану появу потенційного коханця. 32A/32A, Ірландія, 2007, 89’ Режисер: Меріен Куін Жанр: Драма Дублін, 1979 рік. Католицька школа для дівчат. Маів щойно одягла свій перший білосніжний бюстгальтер, вона одержима своїми грудьми і не може не дивитись на інших дівчат, жінок і навіть монахинь, не порівнюючи їх із собою. Її життя крути-ться навколо трьох досвідченіших подруг, які сподіваються, що Маів зможе знайти собі хлопця. Та коли на неї звертає увагу місцевий серцеїд, у дівчини починаються проблеми в школі, подруги відвертаються від неї. Коли хлопець кидає Маів, вона замикається в собі. Фільм закінчує-ться хепі-ендом: на 14-річчя Маів до неї приходять подруги.

e-mail: program@molodist.com Наклад: 3 000 прим. Підписано до друку: 28 лютого 2011 року. Друк: «Авега» З приводу розміщення реклами звертайтеся за телефоном +380632807335 txt@molodist.com

ШОКУЮЧИЙ СИНІЙ/Shocking Blue, Нідерланди, 2010, 82’ Режисер: Марк де Хлоя Жанр: драма Вільям, Джек і Кріс дружать із пелюшок. Та одного дня Джек гине під колесами трактора, за кермом якого сидить Вільям. Кріс намагається реанімувати давню дружбу і з’ясувати, чи інцидент якось пов’язаний з подіями, що сталися напередодні, коли Джек пішов з Маріанною. ХАНТІНГ І СИНИ/Hunting & Zn., Нідерланди, 2010, 93’ Режисер: Сендер Бюргер Жанр: психологічна драма Фільм про молоде подружжя, що живе цілком пересічним життям «у стилі IKEA», доки жінка не вагітніє, і тоді все життя перевертається догори дном. Лелль Белль / LelleBelle, Нідерланди, 2010, 85’ Режисер: Міша Камп Жанр: еротична драма 19-річна скрипалька Белль з маленького селища не розуміє одержимих сексом свого хлопця, сестру і матір. І тільки в консерваторії Белль починає розуміти, як секс позначається на її грі...

Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції.Матеріали, опубліковані в газеті «molodist.TXT», є інтелектуальною власністю редакції й не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. © «molodist.TXT»