Molodist.TXT #3 by Molodist International Film Festival

27.10

40-й ЮВІЛЕЙНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ 23-31 жовтня 2010 читайте нас on-line:

www.molodist.com www.tochka.net

ФАННІ АРДАН:

PERSON OF THE ISSUE

РЕАЛЬНІСТЬ, ЩО СТАЛА МІФОМ

“Я не імпровізую, я залишаюся собою. Якщо ми будемо постійно імпровізувати, то тільки повторюватимо одне одного. А так є шанс сказати щось нове. Я дуже владна. Своїм акторам не дозволяю імпровізувати”.

Marc Caro: “Cinema provokes feelings, emotions. Violent scenes are much more effective from that point of view. But the cinema itself can talk also on serious, philosophical topics, like Stanley Kubrik or Andrey Tarkovsky do in their films”t.

Невесело жити у світі, де все пояснено і де кожен може стати митцем. Приємно знати, що є щось, чого ми не можемо «нагуглити», і що є речі, після яких залишається час і бажання на таке рідкісне у наш час «подумати».

детальніше на сторінці

more details

детальніше на сторінці

- Інтернет-партнер кінофестивалю «Молодість» та медіа-проектів molodist.TXT, molodist TV

на часі

ПРОЖИВАЮЧИ НОВІ ЖИТТЯ «Учора хлопець близько 30 років та жінка за 60 запропонували мені переспати. Українці не тільки похмурі, але ще й брутальні», – канічився під час оглядин Києва барселонський режисер Пабло Ларкуен. Він приїхав до Києва у шапці-вушанці: «Я думав, у вас тут холодно, і одягнув шапку, вона зроблена з волосся моєї мами. З мене тут всі сміються, але я все одно ходжу в ній». Сам Пабло називає себе сеньйором Піводі, він принципово їсть тільки у «МакДональдсі», каже: «Бо ця їжа не українська». Двоє його друзів – Луїс і Пончіто (їхні нікнейми) – не вгавали вибачатися за нього: «Він завжди такий: не зрозуміло, де жартує, а де серйозно каже». Ми показували хлопцям нічне місто, бо вдень, як самі розумієте, – підтримуємо фестивальний організм здоровим. Гуляючи ілюмінованим Хрещатиком, ми говорили про музикантів і, як у тій примовці, – зустріли вовка. Він тричі обійшов нас, постукав барабанними паличками, варіюючи звуками і приспівував: БО-БО-БО. Коли зупинився, то заговорив англійською, потім іспанською. Іноземці одразу почали його знімати на камеру, гукаючи: «Ще раз, ще раз!», а хлопець – радий старатися. Незнайомець заспівав пару пісень іспанською і повів нас до своїх друзів-музик. Вони щойно відіграли програму в арт-клубі «44», але продовжили музичний вечір у кав’ярні неподалік. Туди ми і прийшли – а там гітари, танці, дівчата у міні-спідницях, і всі пісні, як на замовлення, – іспанською. Сеньйор Піводі не втримався: зняв вушанку і почав витанцьовувати, а потім заспівав: «Я вкрав сценарій у свого друга, тому що він ніяк не міг реалізовувати свою ідею». Ні-ні, не подумайте, Пабло – не крадій! Це він так називає своє тату-смайлик на руці, з яким він часто спілкується. Це тату з’явилося у сеньйора Піводі тоді, коли він захотів стати сильним. Бажання реалізовувалося підтягуванням на турніку. Собі у допомогу він придумав друга: зробив смайлик прямо там, куди направлені очі при цій непростій процедурі – підтягування. З нього він і досі черпає натхнення, і стає все сильнішим і сильнішим. Не втрималися і ми, а тут ще й музика така, що тільки фламенко подавай. Мовчазні друзі Пауло також пішли танцювати. Своїми очима вони так відслідковували наші з подругою рухи, наче ставили оцінки, й було видно, що судили строго. Незадовго до світанку ми зрозуміли, що вже скоро запалюється новий фестивальний день і нам треба повертатися до кінотеатру, щоб нічого, через нашу відсутність не підгоріло. Поспішали з кав’ярні, як Попелюшка з балу. Рано-вранці ми почали робити новий номер газети, а закінчили все одно пізно-пізно ввечері. Все для вас і для нас! Приємно, коли телефонують з інформаційної точки на першому поверсі і запитують, де можна взяти газету, бо люди хочуть купити її, приємно, коли і в редакцію попри охорону прориваються люди і не йдуть, доки не отримають свіжий ковток інформації. Цікаво було б також опинитися між вами з великою гурою газет, коли ви виходите з синього і червоного залів після сеансів. А уявляєте, якби до нас приїхав справжній Міккі-маус, ну, той, який живе у «Дісней Ворді» в Орландо, і сам би вам роздавав газети! Дивні ж ви, глядачі «Молодості»: одягаєтеся в якісь вузькі штани, на голові у вас незрозуміло що, ви дивитеся фільми вночі, ви дивитеся фільми вдень, ви дивитеся і дивитеся – проживаєте нові життя головний редактор ВІРА МАКОВІЙ

23/10/2010

НОВІ МАЙСТЕР-КЛАСИ

На середу, 27 жовтня, заплановано одразу три майстер-класи. О 12 годині відбудеться зустріч Зіґфріда, улюбленого фріка фестивальної тусовки, французького режисера і музиканта, призера Каннського кінофестивалю із кіноманами. «Я ще не вирішив, про що будемо говорити. Сподіваюся, прийдуть люди, які бачили мій фільм, і ми просто обговоримо його»,– розповів Зіґфрід. О 14:00 майстер-клас проведе Карен Шахназаров, генеральний директор «Мосфільму», режисер фільмів «Кур’єр», «Ми із джазу», «День повного місяця». О 16:00 майстер-клас даватиме актриса Юлія Ауг, виконавиця головної ролі в російському фільмі «Вівсянки» (програма «Нове російське кіно»). У четвер, 28 жовтня починаючи із 12:00, ділитиметься професійними секретами Ерік Бернасконі, режисер фільму «Синестезія». А о 14:30 розпочнуться спеціальні події позаконкурсної програми – майстеркласи професора Польської кіношколи Януша Тільмана та студента Берлінської кіноакадемії Тома Акінлєніму

«НАРОДНЕ» КІНО

Цього року «Молодість» покаже українське кіно, що було надіслано на фестиваль за останні два роки, але не пройшло відбір. «Українська народна панорама» має загальний хронометраж аж 9 годин, і це при тому, що у програмі переважають короткометражки. Демонструватимуть все це нон-стоп у Будинку кіно (Саксаганського, 6), починаючи із 16:00 27 жовтня і з 20:00 28 жовтня. «Ми покажемо ці фільми такими, якими їх надіслали, навіть якщо вони неформатовані чи без субтитрів. Це сучасне українське кіно як воно є – нефільтроване, живе, – говорить координатор програми Роман Пономарьов. – Це все – для заохочення розвитку українського кіно. Так роблять на багатьох національних кінофестивалях світу». За словами організаторів, якщо експеримент буде успішним і на покази прийде достатньо глядачів, надалі невідібрані стрічки почнуть збирати і показувати в окремій щорічній програмі

ЯК ЗВУЧИТЬ ШУМ

Чи не найвеселіший фільм усієї програми цьогорічного кінофестивалю «Молодість» – шведсько-французький мюзикл «Звуки шуму» режисерів Ола Сімонссона та Йоханнеса Штерне Нілссона – покажуть у четвер, 28 жовтня, о 16:45 в синьому залі кінотеатру «Київ». Зухвала банда арт-терористів збирається перетворити місто на інструмент для своїх шалених концертів, і першою локацією обирає… операційну. Обладнання і груди сплячого пацієнта – усе стає в нагоді, аби створити одну з бадьорих і драйвових мелодій, якими насичена ця стрічка. На заваді експериментаторам намагається стати поліцейський Амадеус Варнебрінґ, який ненавидить музику, хоч і народився в родині співачки і композитора. Та чи зможе він сам протистояти силі енергійної музики, від якої так і хочеться пританцьовувати? До речі, 29 жовтня Ола Сімонссон, один із режисерів фільму, в рамках «Майстерні талантів» збирається дати майстер-клас, під час якого розповість про зйомки стрічки

ЛЮБИТИ КИЇВ

10 короткометражок, 10 історій, 10 молодих режисерів – таким буде кіноальманах «Закохані в Київ», який його творці презентуватимуть о 19:30 27 жовтня, у середу, у залі «Сінематека» кінотеатру «Київ». «Ця презентація позначить половину пройденого шляху: ми вже відзняли чотири фільми, – розповів Володимир Хорунжий, продюсер проекту. – Кожен із них– це окремий сюжет, окремий міні-фільм про якусь із київських подій, про романтику, про кохання». За словами Хорунжого, усі режисери – це молоді професіонали, які до цього знімали музичні кліпи або рекламу, але в «серйозному» кінематографі не працювали. Планується, що у презентації візь-муть участь режисери Денис Гамзінов, Ілля Власов, Андрій Рожен, акторка Юлія Ємельяненко та продюсер єдиної анімаційної стрічки альманаху – Яна Майорнікова

ФАННІ АРДАН: «СВОЇМ АКТОРАМ НЕ ДОЗВОЛЯЮ ІМПРОВІЗУВАТИ» ЧАРІВНА ФАННІ АРДАН ПРИЇХАЛА ДО КИЄВА НЕ ТІЛЬКИ, ЯК АКТРИСА, АЛЕ Й У РОЛІ РЕЖИСЕРА. ВОНА ПРЕДСТАВИЛА СВОЮ ДЕБЮТНУ В КОРОТКОМУ МЕТРІ СТРІЧКУ ПРО ПРАВА ЦИГАН «ХИМЕРИ, ЯКИХ НЕМАЄ» (CHIMÈRES ABSENTES). ФІЛЬМ ПОКАЖУТЬ У РАМКАХ ФРАНЦУЗЬКОЇ «ДОВГОЇ НОЧІ КОРОТКОГО МЕТРА» Це вже її друга режисерська робота. Фільм розповідає історію циганської дівчинки Соні, яка настільки бідна, що не може навіть пообідати у шкільній їдальні. Сама Ардан зіграла тут вчительку музики, яка переймається долею дівчинки і закохується в її народ настільки, що йде до табору викладати циганським дітям грамоту. Як зізналася актриса, вона і сама готова здійснити таку радикальну зміну у своєму житті, бо дуже захоплюється циганами через їхню любов до свободи. «Цигани – єдина вільна спільнота нині. Вони – тонка нитка в Європі, яка у будь-який момент могла обірватися. Їм постійно загрожували. Але їх і боялися через те, що вони інакші. Для мене цигани – це свобода», – пояснила своє захоплення ромами Фанні Ардан. На прес-конференції актриса розповідала про дитинство, про поцілунок із Катрін Деньов у «8 жінках», про «Ідіота» Достоєвського і нелегку режисерську працю. І хоча під кінець Ардан зізналася, що актори ніколи не говорять правди, усі присутні їй охоче повірили.

контролювати. Але трагедія в тому, що він не здатен нічого проконтролювати. Фільм насправді зробити дуже важко, його виникнення – завжди диво.

ПРО РЕЖИСЕРСЬКУ РОБОТУ Режисеру завжди важче, ніж акторам. Актор заходить в персонажа, як в море, у світ, створений режисером, дозволяє себе вести. Коли я граю, то вслухаюсь і принюхуюсь, як пес. Актор почуває себе вільним, режисер – навпаки повинен усе постійно

ПРО КУМИРІВ У мене немає ідолів. Мене захоплюють акторки, які можуть змусити мене відчути хоч якісь емоції. Не важливо, чи вони відомі, чи це просто дівчата, які тільки починають грати.

ПРО АКТОРІВ ТА ІМПРОВІЗАЦІЮ Я не імпровізую, я залишаюся собою. Якщо ми будемо постійно імпровізувати, то тільки повторюватимо одне одного. А так є шанс сказати щось нове. Я дуже владна. Своїм акторам не дозволяю імпровізувати. ПРО ІСТОРИЧНИХ ПЕРСОНАЖІВ Для кіноактриси зіграти Каллас – все одно що для театральної зіграти Леді Макбет. Мене не цікавить документалізм. Історичні фільми дають шанс зіграти вічну історію. ПРО ДИТИНСТВО У мене було чудове дитинство. Я обожнювала своїх батьків, а вони – мене. Любов – це найважливіше, що ми можемо пізнати в дитинстві. Найголовніше, чого я навчила своїх дітей, – це свобода. Вони не обрали мою професію, пішли власним шляхом. Деякі речі я люблю пізнавати через моїх дітей.

ПРО ЛІТЕРАТУРУ

Я щодесять років перечитую роман Достоєвського «Ідіот». Це мій улюблений російський роман. ПРО ФІЛЬМИ І НЕВДОВОЛЕННЯ Невдоволення для мене – потужний двигун. Можна сказати, що кожен новий фільм – це чернетка наступного. Якщо я можу щось переробити – я це роблю. ПРО ДЕНЬ У КИЄВІ Сьогодні я їздила в село – в гості до колишнього президента Віктора Ющенка і його дружини. Я була щаслива нарешті потрапити не в готель, а в справжній дім. Бачила тут різні традиційні речі, на подвір’ї – коні та кури. Також мені показали, як роблять мед АННА ОНУФРІЄНКО

The most gorgeous “femme fatale” of French cinema Fanny Ardant visited Kyiv. She presented her new short film Chimères Absentes. She not only played the leading role in it, but also took on the director`s duties. The film addresses rights of Gypsies and their ability to remain free whatever happens. It will be shown in the festival program “Long Nights of the Short Films: France”. During the meeting with the press the actress shared her impressions about being a director. She also told about her previous roles, children, literature, and spending her day in Kyiv.

точка зору

АМЕРИКА ТА ЇЇ ДІТИ. США. ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ШОУКЕЙС «ПОТРАПИШ ДО АМЕРИКИ – ВВАЖАЙ, ЩО ТИ НА НЕБЕСАХ», – БУЛА ПЕРЕКОНАНА ОДНА ІЗ ГЕРОЇНЬ ФІЛЬМУ, ПРЕДСТАВЛЕНОГО В РАМКАХ ПРОГРАМИ «США. ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ШОУКЕЙС». ПРАКТИЧНО ВСІ СТРІЧКИ МАЮТЬ СХОЖИЙ ПІДТЕКСТ. АЛЕ ПОПРИ ІДЕОЛОГІЮ, ЯКА ВИЗИРАЄ ТУТ ІЗ УСІХ ШПАРИН, У «ШОУКЕЙСІ» – ДОВОЛІ ЯКІСНІ РОБОТИ. ЦЯ ДОКУМЕНТАЛЬНА ПІДБІРКА ЦІКАВА ТИМ, ЩО ДЕМОНСТРУЄ, ЯКОЮ НА СЬОГОДНІ ХОЧЕ ВИГЛЯДАТИ АМЕРИКА І ДО ЯКОЇ МІРИ ВОНА ГОТОВА СПРИЙМАТИ КРИТИКУ Треба зізнатися, що більшість робіт демонструють критичне ставлення до офіційної політики США. Але не до політики в цілому, а до її окремих проявів: не ідей, а їх втілення. На першому плані – ідея Америки не тільки для американців. Антирасизм і мультикультуралізм – основні «-ізми» цієї програми. Більшість фільмів порушує проблеми емігрантів і біженців. Так, «Зрада» – історія хлопця і його родини, які з Лаосу емігрували до Америки. Дещо незвичним є об’єкт критики фільму, основні звинувачення направлені не на військові дії США в регіоні, а на те, що в Нью-Йорку біженцям не надали достойних умов життя і праці. Інший фільм про іммігрантів – «Зроблено в Лос-Анджелесі». Динамічно розказана історія про жінок-швачок, які виступили за своє право на мінімальну заробітну плату. Ці нелегалки приїхали до Лос-Анджелесу з Мексики, вони дуже заповзяті, їм не займати артистизму і почуття гумору. Три роки поспіль ці жінки проводять свої уїк-енди з транспарантами в руках. Картина «Спалюючи майбутнє: вугілля в Америці» теж розповідає про групу людей, яка змусила впливові корпорації йти на поступки. Герої цієї стрічки – мешканці західної Вірджинії, які домоглися, щоб вугільновидобувні компанії ставилися відповідально до довкілля, не забруднювали природу краю. Головна героїня стрічки «Аутизм: мюзикл» також емігрантка. Вона приїхала з Росії до США через те, що її дитина хвора на аутизм. Тут

жінка знайшла своє покликання – вона займається з аутичними дітьми музикою. «Від мосту до мосту» – знову ж таки, про медичну та психологічну допомогу хворим, цього разу – бездомним Пітсбургу. Лікар Джім Візерз майже 20 років тому створив медичну організацію, яка лікує безпритульних. Серед його пацієнтів дуже своєрідні люди – колишній архітектор, у якого на рахунку виявляється стільки грошей, що йому стане дожити віку, і трансвестит, який на вулицях почувається щасливішим, ніж деінде. Найбільш потужні фільми «шоукейсу» заглиблюються у недалеке минуле і витягують із нього раритетні архівні матеріали. У «Саундтреку до революції» – це «повстанські пісні», традиційні блюзи і спірічуелзи, які переспівувалися під час боротьби афро-американців проти сегрегації у 1960-х роках. Герої стрічки – вже немолоді люди, які не без ностальгії згадують ті часи, коли вони влаштовували сидячі протести в кафе і роз’їжджали Америкою в «автобусах заради свободи». Вони ще зовсім непогано можуть затягнути одну з тих пісень, від яких у них самих очі наливаються слізьми. Інший історичний фільм демонструє ідеологію Холодної війни у чистому вигляді. Стрічка «Супутникоманія» – про паніку, яка поширилася в США після запуску супутника СРСР 4 жовтня 1957 року. Як виявилося, американці зовсім не зраділи такому початку космічної ери, більшість повірила в наближення атомної війни і близький кінець сві-

ту. Телевізійні матеріали СРСР і США дають можливість побачити, як конструювалися тогочасні міфи. Найбільш титулований фільм фестивалю «Вулична бійка» – про виборчу кампанію Корі Букера, мера Ньюарка, яка перетворюється на гру без правил. Фільм має п’ять нагород від престижних фестивалів світу і номінація на «Оскар». Від газети The Washington Post фільм отримав дуже сильний комплімент: «найкраща документальна стрічка про політику з 1993-го року». Фільми цієї програми мають засвідчити, що в США проблеми вирішуються, що тут, за бажання, можливо все, навіть мінімальна зарплата для швачки чи право голосу і місце у барі для афроамериканця. Тут дбають про здоров’я бездомних і вчать музиці дітей з аутизмом, тут мером може стати не білий і мешканці можуть боротися за чисте довкілля. Але немає жодного натяку на те, що

ж відбувається, коли громадяни вимагають більшого, наприклад, змінити власне систему. Адже, попри всі заяви, США – це далеко не рай на землі

Дуже показова і принципова сцена в ресторані, коли після отримання хороших і остаточних новин Кармен запитує чоловіка: «Чому ми не танцюємо на столі? Чому не відриваємось по повній?» Боротьба забирає сили і, затягуючи, підміняє всі важливі життєві поняття. А після неї, хоч і без неї теж – лише пустота. Першу годину ми спостерігаємо досить зрілу режисерську роботу і пристойні акторські партії, а от далі, здається, дивимось зовсім інший фільм. Ні, історія логічно продовжується, герої ті самі, тільки режисер, наче злякавшись своєї сміливості, губить фільм, опускаючи його до рівня не найкращих голлівудських мелодрам із похоронними мелодіями, літрами бутафорних сліз, пафосними моментами і прощаннями. У будь-якому випадку, хочеться порадіти за

таку чужу за менталітетом Голландію, яка отримала в особі Урлеманса перспективного режисера, який уже встиг вразити багатьох на батьківщині, де фільм отримав 4 національної премії «Rembrandt Awards», у тому числі за найкращий фільм, чоловічу та жіночу ролі (тут варто відзначити знану актрису Кетріс ван Хаутен, відому за фільмами «Валькірія» Браяна Сінгера та «Чорна книжка» Пола Верховена). Фільм знято за автобіографічною книгою нідерландського письменника Клууна, жінка якого була хвора на рак молочної залози. І тим більш прикро стає за режисера, котрий, добре почавши, так до кінця і не зміг чесно донести реальну історію і замість лаконічної розповіді, в яку хочеться повірити, видав голлівудський ерзац із присмаком серіального мила

АННА ОНУФРІЄНКО The American Documentary Showcase gives a view on the current affairs in the USA. Recent problems of this state are considered from eight points of view, as there are eight films in the program. Showcase shows example of high-quality documentary and tries to present democracy in action. This films show how ordinary people fight for their rights, help ill and poor. The Oscar-nominated documentary «Street Fight» shows in a very ironical manner how the dirty politics works. The film “Sputnik Mania” tells “the most significant story of the century”, as it seemed in 1960’s. The story about the events which followed the launch of Sputnik in space by the USSR.

ЛЮБОВ У ЧАСИ РАКУ НІДЕРЛАНДИ. КРАЇНА ТЮЛЬПАНІВ, ЛЕГАЛЬНИХ НАРКОТИКІВ, ОДНОСТАТЕВИХ ШЛЮБІВ ТА ЕВТАНАЗІЇ. РАК – СТРАШНА, АЛЕ НЕ ЗАВЖДИ СМЕРТЕЛЬНА ХВОРОБА. ОДНАК ПЕВНОЮ МІРОЮ ВОНА НАВІТЬ СТРАШНІША ЗА СНІД, ДІЗНАВШИСЬ ПРО ЯКИЙ, ГОТУЄШСЯ ДО НЕМИНУЧОГО. ОТРИМАВШИ ДІАГНОЗ «РАК», ВІДЧАЙДУШНО БОРЕШСЯ ЗА ВИЖИВАННЯ УСІМА ДОСТУПНИМИ СПОСОБАМИ, АЛЕ ТІЛЬКИ ДОЛЯ ЗНАЄ КІНЦЕВИЙ РАХУНОК ЦЬОГО НАДВАЖКОГО І ВИСНАЖЛИВОГО МАТЧУ ЗА ЖИТТЯ «Приходить жінка до лікаря» – історія боротьби з раком окремо взятої людини. І якщо чума у середні віки була явищем страшним за своїми масштабами, але при тому бідою колективною, то чума ХХ століття (чи то рак, чи то СНІД) – явище значно індивідуальніше. І скільки б не створювалось благодійних фондів, груп підтримки і не збільшувалась частота відвідування лікарів, у сухому залишку людина залишається наодинці з хворобою. Рекламіст Стейн із провінційного Брабанта у Бреді, відстань до якого міряється чомусь із Парижа, добивається успіху в Амстердамі, там же зустрічає найвродливішу жінку Західної півкулі – Кармен. Закохується, одружується, народжується донька, вони переїжджають за місто, Стейн засновує власну фірму. Стейн і Кармен щасливі – вони молоді, гарні, успішні й шалено закохані одне в одного. І нехай Стейн інколи зраджує дружині – для

tochka.net

нього це не більше, ніж погана звичка. Але як і в будь-якій гарній історії, є те саме «але». У Кармен виявляють злоякісну пухлину, і подружжя кидає виклик хворобі: хіміотерапія, опромінення, операція, ампутація… Назву фільму обрано свідомо, адже саме з цієї фрази починається чимало голландських анекдотів, проте така відсилка – гірка, а довгий анекдот – геть не комічний. У першій половині фільму Рейнаут Урлеманс, режисер-дебютант (раніше він виключно продюсував фільми), намагається чесно, не одягаючи рожевих окулярів, показувати, наскільки важким випробуванням є затяжний процес лікування. Важким не тільки для хворого, а й для всього його оточення, в першу чергу, для родини. Рак випробовує все й усіх, чого б не торкався. Навіть зазвичай однозначне визначення подружньої зради набирає нових відтінків і наповнення, міняючи свою природу.

ОСІНЬ, СЕКС ТА КІНО Пізня осінь із холодними, похмурими та дощовими днями спонукає перш за все до двох речей – сексу та перегляду кіно. А найкраще поєднати секс і кіно. Це влітку можна гуляти скільки хочеш, а от восени треба грітися і якось розважатися. І чому б не робити це із кимось, тобі небайдужим? Колись, у ранні студентські роки, ми з моїм тодішнім коханим щодня йшли спочатку у відеопрокат, потім у винний супермаркет і закінчували вечір у нього вдома. Скільки задоволення ми отримали під час перегляду «Братів Грімм» Гільяма, «Вбити дракона» Захарова та «Соляріса» Тарковського! Та якось ми взяли «Доґвіль» Трієра. Хлопцеві фільм видався незрозумілим, а мені навпаки сподобався, я навіть забула, за чим прийшла. Він образився, а я обурилась. Це стало вирішальним акордом у наших стосунках, відтак ми розійшлися. Зачеплена за живе тим клятим «Доґвілем», я почала серйозно цікавитися кіно, а кожна наступна осінь приносила якісь відкриття. Тоді ж і виявилось, що для справжнього любителя кіно пізнання не обмежується власним ліжком. Новий досвід нам відкрив останній ряд одного столичного кінотеатру та кінострічка Мартіна Скорсезе «Відступники». Над головами гудів кіноапарат, із будки кіномеханіка сіялося світло. Темні силуети глядачів попереду та екран, на якому Леонардо ДіКапріо виконував свою місію, легенько погойдувалися з нами у такт. Кілька разів хтось наполегливо обертався, марно намагаючись розгледіти щось у темряві кінозалу. У вузеньких кріслах було не зовсім зручно, зате цікаво. Сеанс ми покидали, немов співучасники злочину – такі собі Бонні та Клайд, які урвали трохи готівки із банку насолоди. Ще пам’ятаю, як після перегляду мультфільму «Тачки» (а може, це були «Доброї ночі та удачі»?), піднімаючись із Подолу до Львівської площі, коханий розповів мені власну пригоду, у якій примхливо поєдналися два основні інстинкти кіномана. Пригода трапилася у далеких 1990-х. Тоді вперше показали «Твін Пікс». У студентському гуртожитку не у кожного були телевізори, тому традиційно збиралися у найгостинніших. В одній такій кімнаті від початку показу набилася чимала компанія, яка з кожною наступною серією стрімко зменшувалася. І ось вони залишися удвох. Еротична напруга, важлива складова «Твін Піксу», згодом перебралася у кімнату, і все сталося якось само собою. І скільки б коханий після того не повертався до «Твін Піксу», повноти відчуттів повторити йому так і не вдалося. Зрештою, чому секс та кіно так тісно пов’язані між собою? З якої причини більшість фільмів так чи так, але розповідають про статевий потяг двох людей? Можливо, тому що в кіно та сексі криється таємниця вічного руху, і як наслідок – вічного життя? Ці дві речі не терплять статики: коли зупиняється плівка – закінчується фільм, а коли холоне коханець – зникає бажання та взаємне притягнення. Перегляд кіно та секс – подібні між собою фізіологічні акти, бо на короткий проміжок часу ми перестаємо думати про себе і занурюємось у паралельний вимір, де діють свої закони. Часом ця подорож приносить задоволення, а інколи проходить зовсім непомітно і навіть нудно. Відтак час іде, люди, з якими ми дивимося фільми, змінюють одне одного, та й самі фільми змінюються. Проте дещо залишається стабільним: кожного року приходить осінь, і люди незмінно збираються разом, щоб дивитися кіно та займатися сексом. Ці речі незнищенні, як сама Молодість АННА КУПІНСЬКА

ТАРАС САСС

molodist.com

04 Who are your teachers in cinematography? I’m a self-taught person. I haven’t finished any film school. So what served you as university? I started my career as a comics’ artist in the late 1970’s and I have been doing that for the last 15 years. The comics were published in the “Metal Hurlant” magazine, it was science fiction. I should say, that the language of comics is very similar to that of cinema, because in both cases stories are told within images, visual ….. I draw and I liked it very much, but after some time I asked myself: “Why don’t they move or talk?” – and I started to make animation with puppets. Can comics be a serious art? It really is a serious art! Some artists express themselves exactly in that way. There are things that can be conducted only by comics. In addition, this is a very labourconsuming craft. It has розкадровку, dialogs as well as cinema. Let us turn back to animation. Why did you like this job? Animation is very similar to magic. It was George Melies who brought this magic to cinema. One of the first strong impressions of my childhood were Walt Disney’s cartoons. I was brought up with them, just as a lot of children. It’s very exciting and strange: how a real life can be created from nothing, from a few lines. Tell me, please, how did you meet Jeunet? When I was about to finish my studies at lyceum, my friends and I launched the “Animation” magazine. A festival of animation was held at that time, so I went there to sell the magazine. There I met him and he bought a copy. We became friends. Every time we met, we said that we should do something the next time. Then I started to help him with his animation films, and that’s how it started. Who got the idea of “Delicatessen” and “The city of lost children”? Cooperation can be compared with a bowl on the table, everybody throws his idea in. That’s why it’s difficult to tell who invented some things first. And then, during the filmmaking, I did the visual part – costumes, decoration, and Jeunet coordinated actors. Despite the easy narration, both films show dark and crisis reality. Why? People can see these films in different ways, but for me (less, probably, for JeanPierre) they are fairy tales by their origin. There is, for example, a classical giant ogre in “Delicatessen” and a dream-thieves, someone like vampires in “Children”. And then the history of French realist-fantastical cinema, like Cocteau’s films, which I like, was put on this basis. There are brutal scenes in both films. Do you agree that violence is rather cinematographical by its nature? Eventually, Godard said, that everything needed for a good film is a girl and a gun. Oh, it’s classics… Cinema provokes feelings, emotions. Violent scenes are much more effective from that point of view. But the cinema itself can talk also on serious, philosophical topics, like Stanley Kubrik or Andrey Tarkovsky do in their films. To show the place of a human being in the Universe through a row of images… That’s the thing that is really important and interesting. You’re a working bee of cinematography: for you it’s a job you take very seriously. This approach is defined by my previous experience, because I came from animation. There I had to draw every detail of every motion. I work with cinema just the same. There is an alternative manner – to grab here and there things existing in reality. These are two different approaches: Lumier brothers shot reality, and Melies built, constructed everything. It’s one of the peculiarities of our job – you work like a magician, like an illusionist. Maybe, it comes from my hands – because I have painted.

23/10/2010

персона

МАРК КАРО: «У КІНО ПРАЦЮЄШ, НІБИ ЧАКЛУН» “КІНО ВИКЛИКАЄ ПОЧУТТЯ, ЕМОЦІЇ. СЦЕНИ НАСИЛЬСТВА ЗНАЧНО ДІЄВІШІ В ЦЬОМУ СЕНСІ. АЛЕ ТАК САМО КІНО ЗДАТНЕ ГОВОРИТИ І НА СЕРЙОЗНІ, ФІЛОСОФСЬКІ ТЕМИ – ТАК, ЯК ЦЕ РОБЛЯТЬ СТЕНЛІ КУБРИК АБО АНДРЄЙ ТАРКОВСЬКИЙ У СВОЇХ ФІЛЬМАХ.” Хто Ваші вчителі в кінематографі? Я самоук, не закінчував жодної кіношколи. Що ж тоді було Вашим університетом? Я починав художником коміксів наприкінці 1970-х років і займався цим протягом 15 років. Їх друкували в журналі «Metal Hurlant», це була наукова фантастика. Треба сказати, що мова коміксів дуже близька до мови кіно, тому що і там, і там історії розповідаються через образи, візуальний ряд. Я малював, мені це дуже подобалося, але через деякий час я спитав себе: «А чому вони не рухаються, не говорять?» – і почав робити анімаційне кіно з ляльками. Чи може комікс бути серйозним мистецтвом? Це і є серйозне мистецтво! Деякі художники висловлюються саме у такий спосіб. Є речі, які тільки через комікс і можна передати. Окрім того, це дуже працемістке ремесло, воно, як і кіно, має розкадровку, діалоги. Згадується Артур Шпіґельман і його комікс про голокост «Мишачі нори»… Ми з ним дружимо. Я навіть друкувався в його часописі. Щоразу, коли я приїжджаю до Нью-Йорка, то обов’язково з ним зустрічаюся. А його дружина, між іншим, – француженка. Є визначні митці, які малюють комікси і роблять це від щирого серця, а є ті, хто малює заради грошей. Але так само і в музиці, і в кіно. Я, власне, займаюся кіно, бо люблю це. Повернімося до анімації. Чому Вам подобалася ця робота? Анімація дуже близька до магії. Ще Жорж Мельєс вніс цю магію в кіно. Одне з перших сильних вражень мого дитинства – мультфільми Уолта Діснея. Я виріс на них, як і більшість дітей. Це дуже захоплююче і дивно: як із нічого, з якогось малюнка, з кількох штрихів твориться справжнє життя. Чому ж Ви покинули анімацію? Бо якоїсь миті я сказав собі: «Добре, але чому тільки ляльки рухаються? От якби вже люди почали рухатися». Перейшов до короткометражних фільмів і досі займаюся кіно. Може,

колись мені і це набридне, і я почну займатися чимось іншим. Але наразі мені подобається. Ви схильні захоплюватися, міняти своє професійне річище? Не знаю... Зрештою, кіно – найбільш комплексний, багатогранний вид мистецтва, який задовольняє мене. Я люблю малювати – і всі сторіборди роблю сам. Також мені подобається скеровувати акторів – казати їм, що і як робити. Ще я займаюся декораціями, пишу сценарії, музику до своїх картин. Таким чином, усе, чим я захоплююся, присутнє у фільмуванні. Ви інколи працюєте для телебачення. Наскільки це для Вас творча робота? Чи це тільки заробіток? Не можу сказати, що насправді працюю для телебачення. Все, що роблю там, – це оформлюю фільми: титри, декорації тощо. І ще я почав знімати документальне кіно для ТБ. Це дуже цікаво. Але то інше, і робота в документальному кіно доповнює всі мої зайняття у великому кінематографі. Розкажіть, будь ласка, як відбулася Ваша зустріч з Жене? Коли я тільки закінчував ліцей, то створив з друзями журнал «Анімація». Тоді саме проходив фестиваль анімаційного кіно, і я пішов туди продавати журнал. Там зустрів Жене, він купив примірник. Ми потоваришували. Щоразу при зустрічі говорили, що наступного разу маємо щось зробити. Потім я почав йому допомагати в анімаційних фільмах, так воно й закрутилося. У кого народилася ідея «Делікатесів» та «Міста загублених дітей»? Спільну роботу можна порівняти з горщиком на столі, куди кожен кидає свою ідею. Тому важко сказати, хто і що першим придумав. Все робили разом. А потім, під час фільмування, я займався більше візуальною частиною – костюмами, декором, а Жене керував акторами. В обох фільмах, незважаючи на легкість викладу, – похмура, кризова

реальність. Чому? Можна по-різному бачити ці фільми, але для мене (для Жана-П’єра, можливо, менше) ці фільми – казки у своїй основі. В «Делікатесах», наприклад, є класичний казковий велетень-людожер, а в «Дітях» – викрадачі мрій, такі собі вампіри. А потім на цю основу наклалася історія французького реалістичнофантастичного кіно, як, наприклад, фільми Кокто, які я люблю. І це також можна було б намалювати в коміксах. В обох фільмах є доволі брутальні сцени. Ви згодні із твердженням, що насильство саме по собі доволі кінематографічне? Зрештою, ще Годар казав, що все, що потрібно для гарного фільму, – це дівчина і пістолет. Ну, це класика… Кіно викликає почуття, емоції. Сцени насильства значно дієвіші в цьому сенсі. Але так само кіно здатне говорити і на серйозні, філософські теми – так, як це роблять Стенлі Кубрик або Андрєй Тарковський у своїх фільмах. Показати місце людини у Всесвіті через низку образів… Ось це дуже важливо і цікаво. Що було найскладнішим під час роботи над «Делікатесами» і «Містом»? Підготовчий період зазвичай найскладніший. Коли зйомки починалися, то особливих проблем вже не було. А загалом «Місто» складніший фільм. Видно, що Ви – робоча бджола кінематографа: це для Вас праця, до якої Ви ставитесь дуже тверезо. Такий підхід визначає мій попередній досвід роботи, адже я прийшов з анімації. А там треба окремо промальовувати найдрібніші деталі кожного руху. Так само я працюю в кіно. Є й альтернативна манера – вихоплювати там-сям те, що існує в реальності. Ці два різні підходи існували від початку: брати Люмьєр фільмували реальність, а Мельєс все будував, конструював. Це одна з особливостей нашої роботи – працюєш, мов чаклун, ілюзіоніст. Може, це йде від моїх рук – бо я малював. У чому полягав Ваш внесок у «Чужих-4»? Жене запропонував мені роботу. Мені страшенно сподобався сценарій, і я сказав, що малюватиму декорації. Він

відповів: «Там вже американці це роблять». – «Ой, ну тоді я розроблю дизайн усіх тих машин». – «Та ні, вже один англієць це робить». – «Ну то що ж мені робити?» – І він попросив мене намалювати характери, персонажів – тож я цим і займався. Чому завершилася Ваша співпраця з Жене? Коли тривалий час працюєш разом, то рано чи пізно деякі речі, які ти говориш, вже не цікаві іншому. Наприклад, містичність зовсім не характерна для Жене, а його романтична інтонація не цікавила мене. В «Делікатеси» і в «Місто» ми вклали все те спільне, що мали. А потім просто розійшлися – і все. На якому етапі зараз екранізація «Полювання на Снарка» Льюїса Керрола? Я 7 років над цим працював. Сценарій існує, але це надто дорого. Я не знайшов фінансування. Тож тепер я працюю над адаптацією однієї з новел Кафки. Не скажу якої – не хочу зурочити. Якщо ми вже згадали про Кафку – чи були у Вас страхи, пов’язані з кіно? (усміхаючись) Після «Міста загублений дітей» я боявся зустріти на вулиці дітлашню, яку позбавив віри в Санта-Клауса… ДМИТРО ДЕСЯТЕРИК

Born in 1956, Marc Caro is a French filmmaker and cartoonist. He met his colleague Jean-Pierre Jeneut at a film festival in 1974, and managed to create two of the most visually striking feature films of the 1990s. Beginning with short film LE MANEGE, Caro and Jeunet collaborated on ads, music music videos, and shorts throughout the 1980s. The most successful work of Caro and Jeunet is black comedy DELICATESSEN, which was made in 1991. This film won Cesar Best First Work at Cesar Awards in France and took the Gold Award at Tokyo International Film Festival. In 1995 the film of Caro and Jeunet LA CITE DES ENFANTS PERDUS was nominated for Golden Palm at the Cannes Film Festival.

персона

ЕРІК РОМЕР: КАНІКУЛИ БЕЗ КІНЦЯ РЕТРОСПЕКТИВА ОДНОГО ІЗ ЗАСНОВНИКІВ «НОВОЇ ХВИЛІ» ЕРІКА РОМЕРА ВКЛЮЧАЄ ВІСІМ ФІЛЬМІВ РЕЖИСЕРА, ЯКІ ДАЮТЬ УЯВЛЕННЯ ПРО ЙОГО ТВОРЧІСТЬ, ПОЧИНАЮЧИ ІЗ 60-Х РОКІВ АЖ ДО 90-Х. 2000-НІ ПРЕДСТАВЛЕНІ ДВОМА КОРОТКОМЕТРАЖКАМИ ОДНІЄЇ З ЙОГО УЛЮБЛЕНИХ АКТРИС – БЕАТРІС РОМАН Ерік Ромер був одним із тих «зубастих» критиків, які в 50-60-х прийшли в режисуру і перевернули світ французького кіно з ніг на голову. Саме він разом із Годаром, Трюффо, Шабролем і Ріветтом були засновниками «нової хвилі». Ромер довго працював головним редактором журналу «Кайе дю сінема», в якому згадані режисери і він сам надрукували свої програмні статті. Але, як виявиться згодом, автори «нової хвилі» мали дуже різні погляди на кіно. Годар в одному з інтерв’ю говорив: «Ми – діти Маркса і кока-коли», для Ромера ж були важливими класична література (він довгий час викладав літературу в університеті) і не на останньому місці – релігія. Спільною для більшості авторів «нової хвилі» була нова манера зйомки. Ромер, можливо, найактивніше підтримав заклики «вийти із павільйонів» і «знімати життя як воно є». Він фільмує переважно на вулицях французьких міст і на природі. Йому не потрібні статисти, тому що він знімає звичайних людей, які займаються своїми справами і практично ніяк не реагують на камеру. У стрічці «Моя ніч у Мод» бачимо виступ відомого російського скрипаля-віртуоза Леоніда Когана, тут також знято справжню різдвяну месу. Свої сюжети Ромер створює, як романи, на основі діалогів.

Уся дія відбувається протягом кількох тижнів, а то і днів. Дуже часто в кадрі лише розмова кількох людей про якісь нібито найбуденніші речі. Сюжет вибудовується із майже непомітних жестів, поглядів, тембру голосу. В цьому сенсі фільми Ромера дуже чуттєві, тут небагато сцен кохання, але еротика присутня скрізь, вона пронизує фільм. Це все працює, перш за все, завдяки особливій манері гри і зовнішності таких акторів як МаріКрістін Барро, Беатріс Роман, Аріель Домбаль, Аманда Лангле, Федор Аткін, Паскаль Ґреґґорі, Мелвіль Пупо. Режисер створював кіно циклами. У ретроспективі фестивалю маємо два фільми із його першого циклу «Шість моральних історій». «Моя ніч у Мод» (1969) – це історія католика, колишнього Дон Жуана, який повинен обрати між грайливою та еротичною атеїсткою і правовірною католичкою. «Коліно Клер» (1970) – один із перших фільмів, де Ромер створює «канікулярний настрій», який повторюється у багатьох його інших стрічках. Усі події відбуваються на відпочинку. Складається враження, що герої закохуються і перестають кохати з нудьги, щоб якось розважитися. Це відбувається легко і просто, без надривних страждань. Із наступного циклу «Комедії та прислів’я» на фестиваль по-

трапило три стрічки. «Вигідний шлюб» (1982) – про дівчину, яка одного дня вирішила вийти заміж, але ще не вирішила, за кого. «Поліна на пляжі» (1983) – знову курортна історія. Двоюрідні сестри їдуть до моря, де з ними трапляються любовні пригоди. Для молодшої сестри Поліни – вперше. Цікаво спостерігати, як поступово розкривається її природна звабливість. «Друг моєї подруги» (1987) – комедія про подруг, які довго вирішують, кого ж вони, зрештою, кохають. Із циклу «Казки про чотири пори року» до нас потрапило теж три стрічки – «Весняна казка» (1990), «Літня казка» (1996) і «Осіння казка» (1998). Як приємний бонус до ретроспективи маємо дві короткометражні роботи улюбленої ромерівської актриси Беатріс Роман – «Моя мати» (2003) і«Будинки» (2010).

Також покажуть документальну стрічку про режисера. Ромер створив свій власний спосіб кінооповіді. Навіть ходив такий жарт: «Дивитися кіно Ромера – ніби спостерігати за тим, як сохне фарба». Це було б правдою, якби фарба ще говорила. Адже герої у Ромера просто повинні байдикувати, але в жодному разі не припиняти світських розмов. Можливо, тому він так часто відправляє їх на канікули

АННА ОНУФРІЄНКО Eric Rohmer film retrospective includes eight films by the founder of New Wave. These films are illustrative of his work since the 60ths till 90ths. Two films by one of Rohmer`s favorite actress Beatrice Romand represent the 2000ths.

КІНО ВІД «ШКОЛЯРІВ» СЕРЕД ВИПУСКНИКІВ ПОЛЬСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ КІНО, ТЕЛЕБАЧЕННЯ І ТЕАТРУ В ЛОДЗІ – РОМАН ПОЛАНСКІ, АНДЖЕЙ ВАЙДА, КШИШТОФ ЗАНУССІ І КШИШТОВ КЕСЛЬОВСКІ. А БЕРЛІНСЬКА ШКОЛА НІМЕЦЬКОГО КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ (DFFB) ПОЗИЦІОНУЄ СЕБЕ ЯК ЗАКЛАД, ДЕ НЕ ПРОСТО НАВЧАЮТЬ МОЛОДИХ РЕЖИСЕРІВ, А СПРИЯЮТЬ МИСТЕЦЬКОМУ РОЗВИТКУ КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ. СВОЇ ЗДОБУТКИ ОСТАННІХ РОКІВ ЦІ КІНОШКОЛИ ПОКАЖУТЬ УКРАЇНСЬКИМ ГЛЯДАЧАМ В ОКРЕМІЙ ПРОГРАМІ ФЕСТИВАЛЮ «МОЛОДІСТЬ» «Це потужні кіношколи, вони традиційно постачають нам багато якісних фільмів для студентської та основної конкурсних програм. Саме тому цього року вони мають нагоду бути представленими в окремих програмах», – говорить програмний координатор Ілько Гладштейн. Лодзь презентуватиме 7 стрічок, в основі більшості з них – життєва «казуїстика». Однак стандартні ситуації в інтерпретаціях молодих польських режисерів можуть іноді «вибухати» драматичними розв’язками. Мабуть, найхарактерніший із цього погляду фільм «Луна» (реж. Магнус фон Горн) – тут напруга зростає протягом усієї стрічки, а в кінці просто таки «накриває» глядача разом із шаленим криком головного героя. Стрічка «Мій брат» (реж. Ян Ваг-

tochka.net

нер) – про складні стосунки двох братів, вже підлітка і ще дитини. Тут навпаки – ніхто не кричить, діалогів мало. Важкі, навіть моторошні моменти супроводжуються мовчанкою – і від цього стають ще більш вражаючими. А у фільмі «ЕМ» (реж. Сіндре Саднемо) відчуття невдоволеності собою молодого чоловіка... олюднюється. Воно набуває форми злого карлика, гонитва за яким додає динаміки і без того досить жвавій стрічці. У програмі DFFB 6 фільмів і багато експериментів – із кольором, ефектами, способом зйомки і знаками. Наприклад, Лінус де Паолі, режисер «Хлопця, який не вб’є», грається з жовтим, червоним і зеленим відтінками, а більша частина стрічки «Ленні» (реж. Сиріл-Амон Шойблін) знята на веб-камеру. Іще у двох

фільмах – «Кокон» (реж. Тіль Кляйнер) та «Єссі» (реж. Марійозефін Шнайдер) – героїні символічно зрізають волосся (як вдалося вмовити на це одразу двох молодих акторок – невідомо). Із виразною формою німецьких стрічок контрастують дещо стримані сюжети – навіть лють тут досить швидко змінюється на абсолютний спокій, а фінали не пропонують жодних конкретних відповідей. Чи не єдиний виняток – уже згаданий «Хлопець, який не вб’є». Зазіхнувши на непростий жанр антиутопії, режисер Лінус де Паолі створив напружену, гармонійно завершену, хоч і дещо затягнуту історію АЛЬОНА МЕЛЬНИК

Roman Polanski, Andrzej Wajda, Krzysztof Zanussi, Krzysztof Kieslowski are among the graduates of The Polish National Film, Television and Theatre School. The German Film and Television Academy Berlin (DFFB) positions itself as an establishment, where not only young editors are taught, but also artistic development in film and television is pushed. These filmschools show their latest achievements at a special program of «Molodist» film festival. It consists of 7 Polish and 6 German films on different topics and with various directors’ experiments.

NEW AND OLD MOVEMENTS IN SWEDISH CRIME FILMS When it comes to Swedish crime films the case is usually that if the film of its genre was ever worthy of its title, then it was most likely based upon a novel written by a prominent Swedish writer. Such is the case with several films made in the 90’s – some say the most productive time of this genre in Sweden indeed. During this period the Swedish film industry gave birth to what would in time be considered highly appreciated crime series. It was the series of inspector Martin Beck (‘Beck’) starring the publicly loved Peter Haber and Mikael Persbrandt as the rough side-kick Gundvald Larsson, and it was the series of inspector Wallander (‘Wallander’) with Rolf Lassgard in the leading part. However, they were really not considered series due to the fact that each part had a concluding plot, although the interaction between the inspector and his side kicks are kind of lingering in the ongoing parts. In terms of so called cinematic brilliancy there is nothing spectacular at all about the mentioned film series above, however they were fairly slow paced in the beginning and at times slanted towards sociological dramas rather than the hard boiled stereotypes of its own genre – the mood of the really early ‘Beck’ episodes are actually rather reminiscent of the original version of ‘Insomnia’ by Erik Skjoldbjaerg. Unfortunately as more films were produced after the new millennium and the producers left the books behind to write own episodes, both of the series slowly but surely lost its touch and became nothing but a soggy mess unworthy of its title’s legacy. Meanwhile other [standalone] films have come and gone, none of which has generated any real success with neither public nor critics. In recent years things have taken a turn for Swedish crime films. Most important might be last year’s Millennium Trilogy which was originally written by Stieg Larsson and dramatized by Niels Arden Oplev. The novels were great and thus this project had the same premise for success as the early ‘Beck’ films. Of course it helped that one of the best regarded actor in Sweden, Michael Nyqvist was casted as the main role as a disgraced journalist writing for the magazine Millennium. The increase of brutal violence and energy compared to earlier films produced in Sweden is something that is coming on strongly and has most definitely peaked in this year’s represented film Easy Money by Daniel Espinosa. Once again the film is based upon a bestselling novel and there are both things that unify it with the early films of ‘Beck’ as well as some differences. The main difference is that few if any actors here are considered to be part of the acting elite of Swedish film – but here it works marvelously well regardless. What they have in common is suggested rather modestly, although it is quite easy to maintain sympathy for the characters in Espinosa’s film which is something that also works really well in the overall composition of the film. One can only hope for more of this kind PETER STEEN

molodist.com

погляд

БЕНКСІ – РЕАЛЬНІСТЬ, ЩО СТАЛА МІФОМ Є КІНО ДОКУМЕНТАЛЬНЕ, Є ІГРОВЕ, Є І ТАК ЗВАНЕ МОК’ЮМЕНТАРІ (ПСЕВДОДОКУМЕНТАЛІСТИКА), А Є «ВИХІД ЧЕРЕЗ СУВЕНІРНУ КРАМНИЦЮ» БЕНКСІ. ЯВИЩЕ (НАЗВАТИ ФІЛЬМОМ БУДЕ ПРОСТО ЛЕГКОВАЖНО) НЕМОЖЛИВО ОДНОЗНАЧНО ЗАРАХУВАТИ ДО ЖОДНОЇ З ЦИХ КАТЕГОРІЙ. ЩОБ ЗРОЗУМІТИ ЩОСЬ ПРО ЦЕ КІНО, ПОТРІБНО НАСАМПЕРЕД УЯВЛЯТИ СОБІ, ХТО ТАКИЙ БЕНКСІ Мабуть, кожен хоча б раз чув про його провокації у теленовинах (два полісмени, які цілуються, і малюнки на ізраїльсько-палестинській стіні-кордоні – чи не найбільш розтиражовані з них), але не факт, що запам’ятав це ім’я. Точніше псевдонім. Щодо справжнього імені скандального англійського художника-провокатора зі світу стріт-арту досі точаться суперечки, як і щодо того, як він виглядає. Мабуть, зовсім швидко «Вихід…» почнуть вносити у різноманітні списки «фільмів, обов'язкових для перегляду». Аналоги до цієї стрічкиявища підібрати дуже важко, є щось подібне у Орсона Уеллса («Ф як фальшивка»), у Вернера Херцога, який часто поєднував ігрове та неігрове кіно, в «Адаптації» Спайка Джонса за фантастичним у своїй багаторівневості і містифікації сценарієм Чарлі Кауфмана, але там є лише якісь окремі елементи, з яких лише приблизно можна виткати уявлення про те, що створив Бенксі. Відповідь на запитання «У чому суть сучасного актуального мистецтва?», хвилює багатьох, і, мабуть, найпростішим у своїй геніальності є відповідь його представника.

Тільки його відповідь – у формі запитань, що зависають у повітрі разом із початком фінальних титрів. Бенксі яскраво представляє стріт-арт і одночасно знаходиться у внутрішній опозиції до тих форм, у які він вилився. «Вихід через сувенірну лавку» (попри деякі способи трактування, назва жодним чином не обігрується у фільмі і є назвою однієї музичної групи) є «річчю у собі», яка не потребує жодних пояснень, режисерських коментарів, класифікації, оцінок тощо. «Вихід…» потрапляє в певну «сіру зону», десь між документалістикою та сценарієм, між правдою і вигадкою, між гумором та сатирою, між комерцією і творчістю. Як стрічка Мебіуса чи як пляшка Клейна, картина закінчується там, де й починається. Десь тут, можливо, і варто шукати межі та пояснення для сучасного мистецтва – воно закінчується там і тоді, де й коли починається комерція, але тільки комерція як наслідок загального визнання вводить його в ранг «офіційного» мистецтва. Як і будьякий андеграунд, рано чи пізно вироджується або переходить «на

вищий рівень», тим самим втрачаючи свою підпільну сутність. Може, мистецтво лише тоді справжнє, доки перебуває у вузькому колі? А може, усе масове – тільки ерзац мистецтва? Ким стає митець, коли починає рухатись у пошуках слави і поповнення банківського рахунку? Віддаляє себе від справжнього чи просто отримує адекватну сатисфакцію? І як взагалі відрізнити митця від винахідливого плагіатора? Це тільки частина питань, які виникають після перегляду цієї до-

сить простої за формою (але не за змістом) картини. Бенксі – одна з небагатьох справжніх загадок сучасного світу. І важко сказати, що краще: перебувати у стані незнання чи якомога швидше розкрити його секрет. Невесело жити у світі, де все пояснено і де кожен може стати митцем. Приємно знати, що є щось, чого ми не можемо «нагуглити», і що є речі, після яких залишається час і бажання на таке рідкісне у наш час «подумати». Наскільки правдивою є історія, розказана у «Виході…» і чи не є

часом Бенксі та герой його фільму однією й тією ж людиною – достеменно невідомо. Швидше за все, картина – чергова провокація художника або правда, видана за провокацію, у яку вже все одно ніхто не повірить (ефект пастуха, який кричав: «Вовки!»). Але чи не єдиним фактом є те, що Бенксі знову всіх обдурив. І, поклавши руку на серце, зізнаюсь: такий обман мені до душі

і віддати воді. А до того – згадувати і переповідати ближньому про сексуальні принади померлого. Тож директор заводу бере в помічники місцевого фотографа (за сумісництвом письменника-аматора) супроводжувати в останній шлях померлу дружину Танюшу. Дорогою невтішний вдівець розповідає супутнику, як кохався із дружиною. А тим часом автор – закадровий голос того самого супутникафотографа відкриває всі коди твору – надто довго і з прихованим пафосом декламує для глядача текст літературного першоджерела – описання історичного та культурного шляху мєря. І без нав’язливого

закадрового пояснення історія не відбувається. Їй бракує самодостатності в межах самого кіно. Операторська «описовість» – це знайомі пейзажі занедбаної глибинки, низьке сіре небо (а втім, і вдома воно не сильно відрізняється у цей період) на стику двох сезонів осінє вмирання та зими-погребіння, і рух авто-катафалку безкрайніми дорогами в нікуди. Найцінніше в цьому фільмі – смілива спроба міфотворчості. Благородна справа для кінематографа. Так само, як до «Вівсянок» Фєдорченко створив нову історичну реальність у мокьюментері «Перші на Місяці», в новому фільмі постає

нова етнографія, новий фольклор, той, що, на думку режисера, вподобали б самі мєря, їхній моральний кодекс – антагоністи цивілізації, мовчазні душі, за яких автор замовляє слово. Україні та її глядачу, який знаходиться у дивному культурному лімбі між Росією і Європою, який живе в краєвидахпроблемах-розмовах нашого великого сусіда-брата-володаря, а прагне європейських цінностей, буде цілком доречно побачити обряд похоронів народу, який ніколи не існував

ТАРАС САСС

«ВІВСЯНКИ», СЕР! ОХОПИТИ ДЕСЯТИЛІТТЯ НЕ ТАК-ТО ПРОСТО, ОСОБЛИВО ВРАХОВУЮЧИ НАСИЧЕНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОЛЯ СЬОГОДНІ. ЗГАДАЙТЕ, ЛЮБІ, ЩО БУЛО ВЧОРА! А ТЕПЕР СПРОБУЙТЕ ВІДТВОРИТИ СОБІ 90-ТІ ФЕСТИВАЛЮ «МОЛОДІСТЬ»… ВИ МАТИМЕТЕ ЗМОГУ ЗРОБИТИ ЦЕ, ПРОЧИТАВШИ ІСТОРІЇ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВЛАСНЕ І ТВОРИЛИ ТОДІ ФЕСТИВАЛЬ «Вівсянки» цього року витягнули жереб репрезентувати російській кінематограф світові. Знявшись в останню мить із конкурсу фестивалю російського кіно «Кінотавр», друга повнометражна картина Алєксєя Фєдорченко поїхала навпростець до Венеції і там на 67-му міжнародному кінофестивалі здобула медаль за операторську майстерність, приз кінокритиків ФІПРЕСІ, премію інтернет-кінокритиків, премію падре Назарено Таддеі та 10-ти хвилинні оплески голови журі Квентіна Тарантіно. І це був тільки початок світового фестивального руху «Вівсянок». Але очевидно, що автори історії, яку герой, цитую: «на ржавой печатной машинке, найденной на дне реки, отстучал на боках рыб», розраховували на найвище визнання. Втім, воно, як відомо, лежить за межами головних призів кінофорумів. Вони – лише оцінщики в ломбарді художньої цінності твору. Та чи знає хтось напевне, яким має бути справжнє кіно? І чи не ціннішим є глядацький відгук на посіяне в душах зерно вічного-світлого? І тут постає чи не найголовніша проблема російського кінематографа, зокрема, його потужного авторського сегмента. Говорю, «потужного», тому що на відміну від української ситуації, росіяни мають продукт, мають готові картини, щоправда, чимало їх осідає в межах фестивальних переглядів: чи то соромляться провокувати депресію в населення, чи, міркуючи прагматично, не зовсім цікавлять кіно-

23/10/2010

прокат. Тримати марку авторства росіянам допомагає зарубіжжя. За останнє десятиліття, наприклад, лише для Венеціанського кінофестивалю «Вівсянки» – третя серйозна «знахідка». У 2003 відбувся тріумф Звягінцева із «Поверненням» (симптоматично, що оператором «Вівсянок» також був Міхаіл Крічман), у 2008 – Гєрмана-молодшого із «Паперовим солдатом». З одного боку, все логічно пояснюється стереотипами західних інтелектуалів вбачати скрізь в російському кіно Тарковського, так само, як в літературі – Достоєвського. Це певна заангажованість погляду на Росію як на безкрайній простір загадкової душі (вона у росіян чи не дорожча за нафту – про це, принаймні, свідчить фантазія Софі Бартез про soul-traffic «Замерзлі душі»). Не дарма і закордонний варіант назви «Овсянок» (до речі, не одразу зрозумілий і носіям мови) – «Мовчазні душі». Та хай не дезорієнтує вас Захід. Фільм Алєксєя Фєдорченко занадто балакучий. Так сталося, що «Вівсянки» виросли з літератури і не змогли позбавитися її інтерпретації в кінематографі. Казанський фольклорист Дмітрій Осокін, відкриття російської літератури минулого року, фантазує на тему давнього народу мєря, який жив на півдні європейської Росії та згодом асимілювався з місцевим населенням – лишилися тільки головні обряди. Ті, що художньо оформлюють Життя, Любов та Смерть. Так, за мєрянським порядком, померлого треба спалити

КЛІНГЕНБЕРГ ОЛЬГА

навігатор

SCHEDULE ON 27-28 OCTOBER СЕРЕДА 27 ЖОВТНЯ WEDNESDAY, 27 OCTOBER

ЧЕТВЕР 28 ЖОВТНЯ THURSDAY, 28 OCTOBER

Редколегія molodist.TXT Головний редактор: Віра Маковій Над номером працювали: Дмитро Десятерик, Ольга Клінгенбер, Peter Steen, Анна Онуфрієнко, Тарас Сасс, Альона Мельник

tochka.net

Фотограф: Маргарита Копилова, ArtVisionKiev Верстка і дизайн: Олег Мироненко Літредактор-коректор: Віра Гладких Англійський переклад: Роман Пономарьов Продюсер проекту: Ілько Гладштейн Керівник проекту: Наталя Зубко

Засновник і видавець: МКФ кінофестиваль “Молодість” Наклад: 1000 прим. Друк: Рема Принт Редакція газети molodist.TXT висловлює щиру подяку команді ювілейної

«Молодісті» за оперативно надану інформацію та допомогу в підготовці номера. E-mail: molodist.TXT@gmail.com www.molodist.com

molodist.com

фотохроніка

ФОТОХРОНІКА 1. 2. 3. 4. 5.

Лукас Мудіссон, режисер / Lukas Moodysson, director Брюс Ля Брюс, режисер / Bruce La Bruce, director Алєксандра Дальстром, акторка / Alexandra Dahlstrom, actress Алан Монн, режисер / Alain Monne, director Софі Марсо, Крістоф Ламбер, актори / Sophie Marceau, Christophe Lambert, actors 6. Беатріс Роман, акторка / Beatrice Roman, actress 7. Владімір Мєньшов, режисер / Vladimir Menshov, director 8. Арні Фільппуссон, Давід Оскар Олафссон, продюсери / Arni Filppusson, David Oskar Olafsson, producers

23/10/2010