molodist.TXT #4 by Molodist International Film Festival

www.molodist.com www.issuu.com/molodist

Кадр із фільму «Утрачений час»

27.10

40-й ЮВІЛЕЙНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ 23-31 жовтня 2010 читайте нас on-line:

БЕАТРІС РОМАН

ПЕРСОНА НОМЕРА

ВОНА НАПИСАЛА СЦЕНАРІЙ

Мої фільми дуже інтимні. Я думаю, що тільки так, рухаючись до чогось свого, особистого, я можу допомогти глядачам з їхніми власними проблемами. Я звернула увагу на те, що подивившись мої режисерські роботи і ті фільми, де я грала, глядачі починають часто говорити про себе, про свої власні переживання. Саме це важливо для мене.

Зігфрід: «Якщо ти відкриваєш своє серце – це сприяє зближенню. Але найголовніше – вміти віддавати. Я віддаю людям свою творчість – моє кіно, мої концерти, мій світогляд, мою філософію, мої емоції та щирі почуття. І отримую багато любові у відповідь».

Сузо завжди наполягала на тому, що робота сценариста – це праця ремісника, а не художника; розповідала, що найбільше любить писати сценарії комедій. Вона вважала, що для написання комедійного сценарію колективна праця – найкращий варіант, бо можна побачити, чи нова репліка може справді розсмішити публіку, чи ні.

детальніше на сторінці

- Інтернет-партнер кінофестивалю «Молодість» та медіа-проектів molodist.TXT, molodist TV

на часі

ЖИТТЯ – 24 КАДРИ НА СЕКУНДУ Чи питали ви себе коли-небудь, чому люди дивляться кіно, чому слухають музику? Кого ви називаєте митцями? Вам байдуже чи ви захоплюєтеся цими людьми? А як щодо стереотипів, якими завуальовані ці персони? Так ніхто до кінця і не знає, який він, той справжній режисер, композитор чи актор. Уявіть, що фестивалю немає… Чи мали б ми змогу зустрічатися з ними, спілкуватися і цікаво, що б ми собі фантазували, коли б ніколи не бачили їх? На фестивалі цим мастакам вже не викрутитися. Хто насмілиться, той підходить спростовувати чи навпаки підтвердити думки, що склались про них. Під час таких нечастих зустрічей журналісти тримають свої камери та диктофони якомога ближче до митця. А тоді пишуть, щоби було цікаво всім і нерідко інформація виходить з берегів - шанувальники тоді, звісно мають, що читати, а от наші творчі особистості – беруться за голову! Будь-яка передача інформації спотворює її. Згадайте бодай гру «зіпсований телефон». Її відмінність від реального життя полягає у тому, що не залишається ображених. Покладатися на достовірну передачу інформації журналістами немає сенсу, тим паче, в такій специфічній сфері, як культура. Тут кожен хоче виразити своє «Я», і часто це відбувається за рахунок інших, та всі вже давно звикли… Яку магію має вислів «творча людина»? Чому ним дозволено виправдовувати будь-які соціальні неспівставності з суспільством, чому ці люди можуть не дотримуватися етикету в одязі, чому їм дозволено поводитися дивно, що є особливого в них? Ми ж навіть не користуємося плодами їхньої творчості, в більшості навіть не знаємо, який вигляд має те, що вони створюють, і чи справді вони щось роблять. Чому нас не захоплює добре зроблений кран, з якого ми набираємо щодня воду, чому, сидячи на стільці, не цікавимось столяром, чому, насолоджуючись чаєм, не питаємо, хто зібрав та висушив його, чому ми не думаємо, хто виготовляє іграшки, хто виливає золото, хто робить телефони, хто забезпечує нас транспортом, хто готує ранкові новини, хто той весь персонал, який обслуговує нас ? Ні, нас цікавить саме те, чого ми не розуміємо, те, що складно собі уявити і думаємо, що ніколи не могли би цього зробити. Ми чекаємо на те, що скажуть чи покажуть ці творчі люди, наче воно якось нам допоможе, наче дасть якість відповіді чи розрядить нас. Чи ви і справді у це вірите? А дочого тоді: «Будь-яке мистецтво – безкорисне» - немає сенсу. Господи, скільки тут закавулків. І чи знайдеться той, хто скаже направду, як треба жити! А зараз знову про кіно. Ми переживаємо у фільмах, те що бачимо на яву: нормальних і не нормальних людей. І їх всіх, до речі, грають люди з нашого світу. Хтось – відтворюють життя інших, хтось грає самих себе. Люди самі вибирають собі ролі нормальних і ненормальних, творчих і не творчих, це залежить від того, яка з них більш вигідна. Це і є життя – люди в кіно вибирають собі роль тих, ким хотіли бути у реальності. Виходить у кіно ми правдивіші, ніж насправді. Немає нетворчих людей, навіть коли ти слухаєш чи читаєш – ти уявляєш, робиш свої інтерпретації. Чесні з собою люди, ставлять себе перед фактом – ми створені, щоб творити. ВІРА МАКОВІЙ головний редактор

29/10/2010

ЕКСПРЕС-КІНЕМАТОГРАФ

Чи можна зняти кіно за 12 годин? Організатори конкурсу «Зніми фільм за один день» переконані, що можна. Більш того – вони пропонують перевірити це на практиці всім, хто хоче відчути себе причетним до кінематографу. «О 8 ранку 29 жовтня учасники конкурсу збираються біля кінотеатру «Київ», отримують завдання – всього три слова, які слугуватимуть темою для стрічки і на основі яких доведеться створити цілісний сюжет, – розповів Анатолій Слойко, координатор конкурсу. – На зйомки, монтаж, озвучування, конвертацію матеріалу команди матимуть всього на 12 годин. О 8 вечора вони повинні будуть презентувати свої творіння». Головою журі стане Денис Нікітенко, програмний директор кінофестивалю «Молодість». Крім нього, оцінюватимуть результати роботи кіношників-відчайдухів редакторка журналу «ArtUkraine» Аліса Ложкіна, український режисер Олександр Шапіро, культурний оглядач «Дзеркала тижня» Ольга Клінгенберг та французький режисер Зіґфрід. Приз буде не один, а одразу кілька, але що саме це буде – організатори не розголошують

У ПОШУКАХ СПІВПРАЦІ Продюсери і режисери з України та ще 12 європейських країн представлять свої кінопроекти на міжнародному ринку копродукції «Boat Meeting-2010» у рамках «Молодості» 29-30 жовтня. «У перший день молоді кінематографісти матимуть по 15 хвилин, аби розповісти про свої майбутні фільми – задум, сценарій, команду, бюджет. Можливо, хтось уже матиме візуальний матеріал для ілюстрації, – розповіла «Molodist. TXT» Олена Фетісова, координатор зустрічі, українська продюсерка. – Присутні десіжн-мейкери оберуть найцікавіші для себе проекти і наступного дня зустрінуться з продюсерами особисто, аби обговорити можливу співпрацю». У списку гостей «Boat Meeting-2010» – представники міжнародних ринків копродукції, кінофорумів та продакшнстудій, а також державних інституцій. Наприклад, Алєксєй Сохнєв із Департаменту кінематографії Росії та Катерина Копилова, голова Служби кінематографії України. Очікується участь українських кінематографістів – Олександра Кохана, Мирослава Слабошпицького, а також представників французького, німецького та британського культурних центрів в Україні

МАЙСТЕР-КЛАСИ Алєксєй Ґєрман, російський режисер, проведе майстер-клас у п’ятницю, 29 жовтня, о 12 годині. Ґєрман став відомим завдяки фільмам «Гарпастум», що номінувався на «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю, та «Паперовий солдат», який отримав у Венеції «Срібного лева». Цього ж дня о 14:00 в «Майстерні талантів» візьме участь Ола Сімонссон, режисер стрічки «Звуки шуму» (конкурсна програма повнометражних фільмів). У суботу, 30 жовтня, о 10 годині майстерклас проведуть учасники програми «American Documentary Showcase» Девід Новак, Нельсон Ділан та Марк Фрімен. А о 12:00 почнеться зустріч із Вадімом Абдрашитовим, російським режисером, володарем «Срібного ведмедя» Берлінського кінофестивалю. Його перша стрічка «Зупиніть Потапова» у 1975 році виборола приз «За найкращу режисуру» на «Молодості». Побачити її можна буде того ж дня о 19:30 в «Сінематеці». О 16:00 Боріс Токарєв, російський актор і режисер, розповідатиме про теми і тенденції сучасного молодого російського кіно. Найвідоміша роль Токарєва – Саня Грігор’єв із «Двох капітанів». А в 1978 він дебютував на «Молодості» у якості режисера фільму «Янгол мій» і отримав гран-прі

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ ВІДЕОАРТ

У найближчі два дні в рамках програми «Синергія» на «Молодості» покажуть підбірки фільмів від «Transmediale» та «Медіафоруму» Московського Міжнародного кінофестивалю. До експортної програми «Майбутнє зараз!» берлінського фестивалю відеоарту та експериметальних мультимедійних художніх форм «Transmediale» увійшло 8 короткометражок. У цих стрічках – чи не найавангардніших у всій програмі «Молодості» – режисери з різних країн світу застосовують оригінальні оповідні засоби, аби аналізувати уявлення про майбутнє. Програма «Медіафорум» ММКФ поєднує стрічки, які передають тенденції відеоарту, нової екранної культури та останніх комп’ютерних технологій в галузі кіно. На «Молодості» покажуть роботи, які побували на останніх двох кінофорумах у Москві. Представляти програму приїде Ольга Шишко, мистецтвознавець і куратор. А в неділю, 30 жовтня, о 14 годині розпочнеться її майстер-клас у рамках «Майстерні талантів»

БЕАТРІС РОМАН: «ВІД ДЕЛОНА ДО РОМЕРА» ФРАНЦУЗЬКА АКТОРКА БЕАТРІС РОМАН ПРИЇХАЛА В КИЇВ ПРЕЗЕНТУВАТИ РЕТРОСПЕКТИВУ ЕРІКА РОМЕРА І ДВІ СВОЇ ВЛАСНІ РЕЖИСЕРСЬКІ РОБОТИ. ВОНА БУЛА ЙОГО УЛЮБЛЕНОЮ АКТРИСОЮ І ДУЖЕ ХОРОШИМ ДРУГОМ АЖ ДО СМЕРТІ РЕЖИСЕРА У СІЧНІ 2010 РОКУ. НА ФЕСТИВАЛІ МИ ЇЇ МОЖЕМО ПОБАЧИТИ У ФІЛЬМАХ «КОЛІНО КЛЕР», «ВИГІДНИЙ ШЛЮБ» І «ОСІННЯ КАЗКА». НА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЇ БЕАТРІС РОЗПОВІЛА ПРО СВОЇ ФІЛЬМИ ТА РОЛІ, ДІТЕЙ І ТЕ, ЯК ЗАПРИЯТЕЛЮВАЛА З РОМЕРОМ ТА БЕЗТЯМНО ЗАКОХАЛАСЯ В ЮНОГО АЛЕН ДЕЛОНА ПРО ЗНАЙОМСТВО З ЕРІКОМ РОМЕРОМ Я знімалася для французького телебачення практично з дитинства. Але думала, що не підійду для кіно за своїми зовнішніми даними. Мені здавалося, що кіноактриси повинні мати пишні груди і тонку талію, я ж була мініатюрною дівчинкою. Ромер саме в цей час шукав «свою» актрису. Я сфотографувалася на фоні вогню напівоголена, це мені видавалося жіночним. Я намагалася продати цю фотографію одному журналу. Мені було дуже смішно, коли її все ж таки надрукували. Хтось мені сказав, що мною може зацікавитись Ерік Ромер. Я надіслала йому своє фото, яке мені здавалося невдалим. Він погодився мене прийняти. Спершу я його дуже злякалася. Думаю, що він би не взяв мене на роль, якби я спочатку не збрехала. Перед зйомками «Коліно Клер» він запитав, чи я вмію грати у теніс, я відповіла «так». У той час це був спорт для багатих, я ж виросла у бідній родині. З цієї розмови розпочалася дружба, що тривала 40 років. ПРО РОМЕРА І АКТОРІВ Я грала у багатьох режисерів, але ніколи не бачила, щоб хтось проводив стільки часу в процесі підготовки до фільму, як Ерік. Момент зйомки у Ромера – це вже відпочинок у порівнянні з підготовкою. Наприклад, для фільму «Вигідний шлюб» Ромер дав мені текст за дев’ять місяців до початку зйомок, і я мала дотримуватись його до останньої коми. Тут не було місця імпровізації. На підлозі було зроблено розмітку, як ми маємо ходити. А у фільмі «Зелений промінь» навпаки, усе - суцільна імпровізація. Зі стрічкою «Коліно Клер» теж було по-іншому. Ми зустрілися незадовго до почат-

ку зйомок, на той момент була готова тільки п’ята частина мого тексту. Ми розмовляли, і Ромер почав записувати за мною мої дитячі фрази, які потім увійшли до фільму. ПРО РЕЖИСЕРІВ «НОВОЇ ХВИЛІ» Я завжди мріяла зніматися у Франсуа Трюффо. Але він казав: «Ні, Ви належите Ромеру!» Проте він став співпродюсером фільму «Вигідний шлюб». Я в якийсь момент почала писати, хотіла сама стати режисером. Ромер мені сказав, що мої ідеї ближчі до Годара, ніж до його власних. Я писала листи Годару, але ніколи не отримували відповіді, намагалася зв’язатися з Шабролем. ПРО КОМФОРТ І ПОПУЛЯРНІСТЬ Я вже давно перестала цінувати комфорт. Почуваюся добре, коли у мене виходить сказати те, що я хочу. Я ніколи не намагалася стати зіркою. Мене це не приваблює, тому що зіркове життя доволі абсурдне. Я стала дуже популярною після картини «Коліно Клер», здається, Ромер був навіть трохи розчарований через це. Він жив дуже скромно, його дружина не носила дорогих прикрас. Ромера я бачила у фраку тільки один раз – на моєму весіллі. Він супроводжував мене до вінця. ПРО ДІТЕЙ Я дуже хотіла дітей, Ромер дуже поважав це бажання. На момент зйомок «Вигідного шлюбу» я була молодою 29-річною вдовою, а я хотіла ще дітей. Ромер казав: «Якщо хочете, ми можемо зачекати зі зйомками, поки у Вашому житті все влаштується». У мене троє дітей. Я їх дуже довго

годувала груддю. Два роки тому зробила фотовиставку, присвячену цій темі. ПРО СВОЇ ФІЛЬМИ Мої фільми дуже інтимні. Я думаю, що тільки так, рухаючись до чогось свого, особистого, я можу допомогти глядачам з їхніми власними проблемами. Я звернула увагу на те, що подивившись мої режисерські роботи і ті фільми, де я грала, глядачі починають часто говорити про себе, про свої власні переживання. Саме це важливо для мене. Ромер не хотів, щоб я знімала фільм «Моя матір». Коли я тільки задумувала цю картину, він сказав: «Реальність руйнує вигадку». Врешті-решт він все ж схвалив те, що я роблю. ПРО КИЇВ У Києві я була тільки три дні, намагалася подивитися місто, поспілкуватися з людьми. Мене найбільше вразило, що у вашому місті мало бездомних. У Парижі їх у десять разів більше. ПРО ПЕРШЕ КОХАННЯ І АЛЕНА ДЕЛОНА У дванадцять років мене відправили до літнього табору. Там я познайомилася з хлопчиком, якому було чотирнадцять. Я закохалася в нього, але загубила його адресу. Це сюжет моєї першої стрічки, яку, до речі, продюсував Ромер. Коли я повернулася в Париж до батьків, то плакала, бо не знала, як його знайти.

По телевізору йшов абсолютно дурнуватий фільм, але там грав неймовірно красивий актор… Він був схожий на хлопчика, з яким я познайомилась і чию адресу загубила. Це був фільм «Слабкі жінки» з Аленом Делоном. Відтоді я завжди шукала Ален Делона. Коли мені виповнилося 15 років, я таки зустріла його, але він мені сказав: «Хай тобі спершу виповниться вісімнадцять». Це було на зйомках фільму Жан-П’єра Мелвілля «Самурай». Пам’ятаю, актор Франсуа Перьє пригощав мене тоді пиріжками. Я відчула, що тут я – ніби в сім’ї. Я покинула і танці, й навчання, щоб займатися кіно. Отак мій шлях у кіно пролягав від Делона до Ромера АННА ОНУФРІЄНКО The French actress Beatrice Romand visited Kyiv in order to represent the retrospective program of Rohmer’s films and two of her own documentaries. She was Rohmer’s favorite actress and his good friend till the director’s death this year in January. We can see her play in films «The Claire’s Knee», «The Good Marrriage» and «The Autumn Tale». On the press-conference she confided how she had fallen in love with AlenDelon and had made friends with Rohmer.

точка зору

ПОВНИЙ МЕТР

У ПОШУКАХ ЗОБРАЖЕНОГО ЧАСУ

13 УЧАСНИКІВ ІЗ 12 КРАЇН (ДВОМА СТРІЧКАМИ ПРЕДСТАВЛЕНО НІМЕЧЧИНУ) СКЛАДАЮТЬ НИНІШНІЙ КОНКУРС ПОВНОМЕТРАЖНИХ ФІЛЬМІВ. ОДИН ІЗ ЙОГО УЧАСНИКІВ – ДОКУМЕНТАЛІСТ СЕРГІЙ ЛОЗНИЦЯ - ЩОПРАВДА, НЕ ДЕБЮТАНТ. АЛЕ ЩОБ УЗЯТИ УЧАСТЬ У ФЕСТИВАЛІ «МОЛОДІСТЬ», ВІН ЗНОВУ СПРОБУВАВ СЕБЕ У РОЛІ НОВАЧКА - ТЕПЕР В ІГРОВОМУ КІНО

Дата: 29-31 жовтня Кінотеатри: «Київ», «Жовтень» Зрештою не тільки цим виділяється формально українська картина, що занурює глядача в атмосферу російської глибинки нашого часу. Учасник основного конкурсу Канн приїхав до України хоч і не зі щитом, але для ослабленого українського кіно навіть просто участь у програмі найпрестижнішого кінофоруму світу є досягненням. Враховуючи специфіку тематики, фільм Лозниці має хороші шанси на Батьківщині. Щоправда «Щастя моє» - не єдина картина, що відчула смак канського пороху. Мексиканець Міхаель Рове привіз стрічку, яку у Франції відзначили «Золотою камерою» – призом за найкращий режисерський дебют. Смілива, з викликом картина розповідає про самотню журналістку Лауру з Мехіко, в якої темне минуле і купа проблем у теперішньому. Режисер робить спробу дослідити психіку самотньої жінки шляхом вивчення її сексуальних бажань. Досить відверті сцени з використанням садомазо надають фільму скандального присмаку аж до звинувачень режисера у жіноненависництві, що досить характерно для фільмів на подібну тематику. Окремі оглядачі проводять паралелі між «Високосним роком» і такими стрічками як «Автокатастрофа» Девіда Кроненберґа та «Секретарка» Шейнберґа,

а дехто вбачає в оригінальній стилістиці мексиканця вплив Бертолуччі та його «Останнього танго в Парижі». Не менш драматичною є екранізація голландського бестселера – фільм «Приходить жінка до лікаря», про один з головних викликів сучасному людству – рак. Історія не стільки про те, як боротися з ним, скільки про те, як гідно пережити хворобу. Продовжує соціальну тематику німецька стрічка «Пікко» – саме так мовою сленгу називають новачків у колоніях для неповнолітніх. Картина досліджує не нову тему принципів життя тюремної общини, ролі державного покарання і доцільності існування виправних закладів як елементу перевиховання. Сухий стиль викладу Філіпа Коха пристосовується до жорсткої екранної історії, що ґрунтується на реальних подіях. Інша німецька картина – «Чужинка» розповідає актуальну для країни історію турецьких мігрантів. Певною екзотикою є фільм, що приїхав із понівеченого війною Іраку. Його героїня – колишня жителька Іраку, курдка за походження, що вже 25 років прожила у Швеції й після повалення режиму Саддама Хуссейна повертається на батьківщину за родичем. Колись рідна, країна змінилася, і ми спостерігаємо її очима іноземки – ніби й не чужої, але й не своєї вже. У фільмі порушено й дуже актуальне для Іраку курдське питання. Ще одна унікальна стрічка з реґіо-

ну – міський трилер «Тегеран», що оповідає про життя соціальних низів іранського мегаполісу. В центрі уваги – Ібрагім, який за класичною схемою потрапив із провінції до столиці і не пройшов випробування на честь та гідність. Дебютант у режисурі, автор досить сміливо наслідує класика італійського неореалізму Вітторіо де Сіку, що надає фільмові додаткового – міжкультурного – колориту, попри факт підпільних зйомок. Стрічка проливає світло на реалії життя у фундаментальному й закритому для світу Ірані. Дві стрічки країн-сусідів України цікавим чином поєднує судова тематика й місце розвитку сюжету – глибока провінція Угорщини та Польщі відповідно. В угорській картині, місце дії якої розгортається поруч з українським кордоном, автомеханік Іван внаслідок бездіяльності поліції змушений стати

слідчим і суддею у справі зґвалтування рідної сестри-аутистки. У польському ж селі триває розслідування вбивства 60-літнього мешканця, який терорирузав усю околицю. Є шість підозрюваних і сільська громада, ретельно вивчивши судові механізми, вершитиме суд. Назва стрічки жодним чином не зв’язана з іменем американського режисера. Довершують добірку по-східному медитативні – російське «Інше небо» та грузинські «Прогульники». Дещо розбавляють усю серйозність дві скандинавські стрічки – данський «Хуан» та шведські «Звуки шуму», розповідаючи кримінально-комедійні історії, й забезпечуючи усій програмі повний спектр емоцій ТАРАС САСС

НІМИЙ КОМІК, НАРОДЖЕНИЙ У ЧАСИ ЗВУКУ ТВОРЧІСТЬ ВИДАТНОГО ФРАНЦУЗЬКОГО КІНЕМАТОГРАФІСТА П’ЄРА ЕТЕ ДОВГИЙ ЧАС БУЛА НЕДОСТУПНОЮ ДЛЯ ГЛЯДАЧА ЧЕРЕЗ ЮРИДИЧНІ СУПЕРЕЧКИ ЩОДО АВТОРСЬКИХ ПРАВ. НА ЩАСТЯ, ВІДВІДУВАЧАМ КИЇВСЬКОЇ «МОЛОДОСТІ» ВИПАЛА УНІКАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ ОЗНАЙОМИТИСЬ ІЗ РЕТРОСПЕКТИВОЮ НАЙКРАЩИХ АКТОРСЬКИХ ТА РЕЖИСЕРСЬКИХ РОБІТ КОМІКА, «ЯКИЙ НАРОДИВСЯ НЕ У ТОЙ ЧАС». ЦЕНТРАЛЬНОЮ ТЕМОЮ ТВОРЧОСТІ ЕТЕ Є ІДЕЯ «НЕ ТІЄЇ ЛЮДИНИ», ЗАЙВОЇ ДЛЯ СВОГО ЧАСУ І ЯКА ВІДЧАЙДУШНО ЦЬОМУ ПРОТИВИТЬСЯ

Дата: 29-31 жовтня Кінотеатр: «Жовтень» Зал: «Гегемон» Його повне ім’я – П’єр Леон Ете. Він народився 23 листопада 1928 року. Актор, комедіант і режисер, він знявся у головних ролях в усіх своїх стрічках, і переважна більшість його героїв має це поширене французьке ім’я. Його, лауреата «Оскара» за короткометражку «Щаслива річниця», володаря кількох Каннських відзнак та інших фестивальних призів і унікальну постать французького кінематографу, схоже, так і не зрозуміли до кінця ні на батьківщині, ні за її межами. Про печального клоуна П’єра Ете часто говорять, що він народився не в ту епоху. Його образ, втілений на екрані як спосіб життя і мислення, так і не став співзучним з епохою, в яку йому довелося жити. 60-ті роки у Франції – часи «нової хвилі», коли загорілись імена Жан-Люка Годара, Франсуа Трюффо, Еріка Ромера, Клода Шаброля та інших. Їхнім гаслом був відхід від усталених традицій тогочасного кіно і створення нової кіномови. Захоплення

tochka.net

молодих кінематографістів вийшло за межі Франції, і дуже швидко ці ідеї заполонили світ. Режисери «нової хвилі» народились у свій час, і епоха їм віддячила сповна. А П’єр Ете наче запізнився з епохою. Він мав творити років на 30-40 раніше, в часи німого кіно, разом із Видатними Німими того часу – Чарлі Чапліном та Бастером Кітоном. Із останнім в Ете чимало спільного – схожа зовнішність, незворушне обличчя і нелегка доля. П’єр відверто ностальгує у своїх картинах за цією пропущеною ним епохою. Характерним є епізод із картини «Шанувальник» (почесний диплом Московського міжнародного кінофестивалю 1963 року), коли герой Ете, втомившись від зовнішнього шуму й музики, закриває вуха затичками і з неприхованим задоволенням насолоджується нехарактерною для кіно 60-х тишею. У «Великому коханні» його герой, підкорившись тимчасовим зовнішнім обставинам, в результаті дозволяє своїй романтичній і волелюбній натурі взяти гору. Образ «людини не від світу цього» – ще одне, що пов’язує Ете із Бастером Кітоном, який хоч і творив на

зорі кіно, проте остаточно суспільством прийнятий так і не був. Психологічний образ людини, яка опинилась не на своєму місці, червоною ниткою проходить крізь усю творчість клоуна з незворушним обличчям. Дуже показовими у цьому плані є дві картини у творчості Ете – «Йойо» та «Допоки є здоров’я». У «Йойо» (премія 1965 року в Каннах за найкращий фільм для молоді) герой француза опиняється у 20-х роках XX сторіччя у ролі мільярдера, який втрачає свої статки, йде працювати у цирк клоуном, знаходить там своє кохання, виховує сина і стає щасливим. Друга стрічка навпаки відображає ті часи, в які жив сам Ете. Тут показано, наскільки шалений ритм 60-х є чужим для вразливого героя. Ете з тих режисерів і з тих акторів, які упродовж всієї кар’єри знімають один фільм і грають одну роль, а тому немає

великого значення, яку його стрічку вибрати для ознайомлення – будь-яка з них досить добре проілюструє його внутрішній світ. Причини недостатнього зацікавлення творчістю Ете полягають саме не у його неформатності чи невідповідності контексту, а криються у банальних юридичних суперечках та колізіях, через які його позбавили прав на власні картини, а глядача – права на знайомство з неординарними роботами кінематографіста. Зла іронія проявляється в тому, що умовності, такі характерні для нашого часу, таки зіграли свою роль у житті того, хто їм постійно протистояв. Світ ловив його і ледь не спіймав. Але таки не спіймав. На щастя для всіх

Навряд чи буде великими перебільшенням сказати, що перегляд конкурсної програми «Молодості» може дати молодим українським кінематографістам більше, ніж роки навчання на кінофакультеті. Один із головних уроків, який можуть засвоїти з творів своїх ровесників ті, хто представляє сьогодні світле майбутнє вітчизняного кінематографа, полягає в увазі і чутливості до злободенних соціальних тем, здатності звертатися до наймерзенніших образів навколишньої дійсності. Адже моторошна, сумбурна і божевільна реальність українського суспільства, яка, здається, так і проситься на екран, майже не знаходить відображення в кіно, за винятком, наприклад, «Імпорту-експорту» австрійця Ульріха Зайдля. Більшість наших кінематографістів намагається роздобути гроші на свої проекти у чиновників Мінкульту чи у телеканалів, які рвуться в кіновиробники, – і потрапляє в залежність від вимог індустрії розваг чи сумнівних держзамовлень. Через це їхні кінокамери майже не заглядають за межі гламурних центральних районів великих міст, а якщо і заглядають, то заради втечі в псевдоісторію Золотого віку. Тому дія вітчизняних фільмів розгортається переважно або в середовищі олігархів, які теж плачуть, або в героїчній козацькій давнині. Між тим, у цьогорічному конкурсі представлено короткометражки з альманаху «Мудаки», проекту, покликаного подолати ключові проблеми сучукркіна, у першу чергу, окрім суто виробничих – його патологічну відірваність від світу поза межами знімальних майданчиків. Авторам справді вдалося створити впізнаваний обжитий простір зі жлобським побутом і духовно убогою атмосферою. І все ж, ці короткометражні «зліпки» з дійсності є лише констатацією фактів, більшменш правдоподібною, буквальний показ того, що ми можемо щоденно спостерігати навколо – без виразного художнього осмислення, переживання подій. Що ж, українським режисерам є чого повчитися, а в українських глядачів завжди залишається можливість побачити відображення проблем, анологічних тим, що хвилюють нашу країну, у творах зарубіжних кінематографів ОЛЕКСАНДР ГУСЄВ

ТАРАС САСС

molodist.com

04 What have you tried to teach your listeners at your master-class? Nothing. I don’t teach. We talked a lot about love, about freedom. How to make art, but not to chase for the format, not to think of business. And how to be honest with oneself. But in today’s world art equals business. Art has to be sold. Isn’t it better to be honest to yourself about these things? It’s exactly what I have told. About honesty. Everyone thinks in categories of business. But it’s not the thing that raises you to the artistic level, to the artist’s level. You should dive deep into yourself and find there the resources for creating, for expressing yourself. I taught how to be beautiful. Bare style isn’t interesting. What do you have against the commerce in cinema? Commercial cinema has occupied almost everything. Really poetical and artistical things can’t reach the viewer. If there was a 50/50 partition, I wouldn’t suffer. That’s why festivals are the only opportunity for the films like mine to exist. But it would be much better if people could watch films of “Molodist” festival in their daily life. Your film “Sansa” demonstrates a very elegant style. Filming and editing style reflect character’s soul. It wasn’t my most important task to make an elegant movie. I would like to talk about rhythm rather than style. Visual part came all by itself, because I had too little time. I had to make the film very quickly. And I tried to be poetical. We had a lack of money, so we were restricted to the term of 25 days, but this was a journey around the world. And for me personally it was a marathon – I had to keep so many things in my head for not to forget to shoot something, to visit so many places and to catch so many words with the camera. It was a real jazz, you know. I didn’t even have an exact screenplay. You have a musical education? The only school I’ve graduated was a school of music. I have graduated a conservatory and I give concerts at philharmonics. I am known as a pianist at Vladivostok, for example, but I have actually learned the cello. And I have studied cinematography by myself. I often hear people telling me “Oh, you’re a genius!”. But it’s not true. I just borrow artistic languages of the arts, which are parts of cinematography. It’s difficult to imagine that you work day and night. You look like a very careless person. It’s just because now I am at the festival and I am relaxed. But the day before coming here I finished editing my last film. I have been doing this editing for 10 days with hardly any time to sleep. Nevertheless, work gives me energy as well as concerts. I can’t imagine my life without them. When I am not doing something artistic for a long time, I’m starting to have depression. I regard it as a version of my mission. I need it like I need food and water. Do you have these notions of a family, a family nest? Of course I have. My parents live in France, but I have a lot of “families” around the world. There are at least 50 of them. These are the people which I regard as my relatives because they take care of me. A journey isn’t a tourist event for me. I take a journey to meet friends and fellow-thinkers. I give my art – my films, my concerts, my philosophy, my emotions and my sincere feelings – to people. It’s the only way to get a lot of love in return. I’ve showed my “Sansa” at “Molodist” festival and the next day I hear on the street: “Oh, man! Hi! It was cool!”. How do you like the post-soviet region? I’m in love with it! I even have a song about it. 10 years ago I discovered Russia for myself and became very popular there. My music appeared to be very familiar to Russians. From that time almost all my friends among artists are from the Eastern Europe. I’m impressed by the level of education here. You’re all very smart and open. What is your last film about? I want to keep the intrigue, that’s why I’ll just tell that I’ve made it with children. It’ll be for sure shown at “Molodist” the next year.

29/10/2010

персона

ЗІҐФРІД: «Я НЕ СПРИЙМАЮ ПРОСТИТУЦІЮ В МИСТЕЦТВІ» ЗІҐФРІД – НАЙЯСКРАВІШИЙ ПЕРСОНАЖ ЮВІЛЕЙНОГО ФЕСТИВАЛЮ, ЯКОГО ЗАЗДАЛЕГІДЬ МОЖНА ВПІЗНАТИ ЗА КОЛЬОРОВИМ (РІЗНОКОЛЬОРОВИМ!) ВБРАННЯМ ТА ДИВАЦЬКОЮ ШАПКОЮ. МУЗИКАНТ, РЕЖИСЕР, ВІДКРИТТЯ КАННСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ 2003 РОКУ, БОГЕМНИЙ ФРАНЦУЗ, ЯКИЙ СПІЛКУЄТЬСЯ РОСІЙСЬКОЮ І НЕ ВІДМОВЛЯЄ ЖОДНІЙ ДІВЧИНІ В ІНТЕРВ’Ю Як відбувся твій майстер-клас? Чудово. Чого ти навчав присутніх? Нічого. Я не вчу. Ми багато говорили – про любов, про свободу. Як робити мистецтво, а не ганятися за форматом і думати про фінансову вигоду. Зрештою, як бути щирим із самим собою. Але в сучасному просторі арт дорівнює бізнесу. Мистецтво має продаватися. Чи не ліпше бути відвертим із собою у таких речах? Це те, про що я говорив. Про щирість. Адже всі мислять категоріями бізнесу. Але це не те, що піднімає тебе до рівня творчості, до рівня митця. Ти маєш зануритися глибоко в себе і там віднайти ресурси для творчого акту, для висловлювання. Чистий стиль – це не цікаво. Твій фільм «Санса» демонструє дуже вишуканий стиль. Манера зйомки, монтажу, що віддзеркалюють душу героя. Я наполягаю – це дуже стильна картина. Так. Ти маєш рацію. Але частково. Тому що робити стильну картину не було моїм надзавданням. І я б говорив швидше не про стиль, а про ритм картини. Візуальне прийшло саме собою, бо в мене було обмаль часу. Я мав зняти фільм дуже швидко. І я намагався зробити речі поетичними. Ось і все. Що ти маєш на увазі – мав швидко зняти фільм? Скільки днів ти фільмував «Санса»? Адже це навколосвітня подорож. Через брак грошей ми мали часові обмеження – 25 днів, але це був рейд по всьому світу. І особисто для мене це був марафон – стільки речей потрібно було тримати в голові, стільки місць відвідати, стільки облич схопити камерою. І ми були дуже спонтанні. Знаєш, це був справжній джаз! Адже я навіть не мав чіткого сценарію. Санса здається твоїм абсолютним альтер-его. Можна сказати, що ти знімав фільм про себе? Усі, кого я зафільмував у «Санса», – частина мене самого. Не лише головний герой, хоча я постійно чую, що він –

моє альтер-его. Але моє альтер-его – це фільм в цілому. Це заклик до людей, яких я люблю, моє світовідчуття. Але Санса – художня інтерпретація мене. На відміну від мене він не знімає фільми, не займається музикою. Але твій life-style майже ідентичний. Так, це правда. За освітою ти музикант? Так. Єдина школа, яку я закінчив, була музична. Я навчався музики у консерваторії. Даю концерти у філармонії. Мій інструмент не піаніно, як багато хто думає, але саме як піаніста мене знають, наприклад, у Владивостоку. Та я вивчав віолончель – дуже складний інструмент. І в мене є власний стиль гри на віолончелі. Разом з тим в мене був азарт пізнати інші види мистецтва. Кіно я вивчив самостійно. Воно прийшлося дуже доречно, бо це – синтез: ти займаєшся одночасно сценарієм, побудовою кадру і акторською майстерністю. Зараз розумію, що в кіно я прийшов трохи запізно – міг почати раніше. Але в той час я марив лише концертами. А коли почав працювати з кіно, воно поглинуло мене з головою, і я не міг приділяти належної уваги концертам. Я дуже страждав через це! (сміється) Тобто, музика й кіно – дві твої великі пристрасті? Кіно – особливо, бо поєднує в собі стільки видів мистецтв! Музика, наприклад, існує всередині кіно. І до того ж, ти контролюєш сюжет, зйомку (а знімаю я сам), монтаж, акторську гру. І таким чином ти можеш робити щось унікальне. Я часто чую від людей: «О, ну ти геніальний!» Але це не так. Я просто запозичую мови тих мистецтв, що складають кіно, але розвиватися в них – виснажлива праця. Неможу уявити собі, що ти працює день і ніч. У тебе дуже легковажний вигляд. Це тому, що зараз, на фестивалі, я розслаблений і відпочиваю. Але за день до приїзду в Київ я закінчив монтувати свій новий фільм. І цей монтаж я робив 10 днів поспіль у режимі нонстоп. Робота дає мені

сили й енергію. Як і концерти, без яких я не можу жити. Коли я лишаюсь надовго без артистичної діяльності, в мене починається депресія. Це такий спосіб відчувати, що ти живеш? Я розцінюю це як варіант моєї місії. Мені це потрібно, як їжа, як повітря. І це робить життя інтенсивним. А коли подорожуєш, ти відпочиваєш? Та ні! Я роблю фото. Я весь час чимось зайнятий. А ще граю з різними музикантами, які трапляються мені під час подорожей. Що дає тобі подорож? Чи існують для тебе поняття рідного гнізда, родини? Звичайно. У Франції живуть мої батьки. Але я маю дуже багато «родин» по всьому світу. Мінімум у 50 країнах живуть люди, яких я вважаю за своїх родичів, які дбають про мене. Подорож – це не туристична розвага. Я їду, щоб зустріти друзів і однодумців. Коли ти потрапляєш до країни вперше, це як галюцинація, як сон. Вперше ти сліпий. Але якщо вже повертаєшся, то повертаєшся до чогось знайомого і, можливо, рідного. В тебе вже є минуле, пов’язане з цим краєм, і відповідно, улюблені місця, люди. Тому, я думаю, це дуже важливо – повертатися. Коли я подорожую, то стикаюся із проблемою іншого світобачення – чужа культура, незнайома ментальність, інший погляд на світ… Ти вважаєш можливим справжнє, щире порозуміння із Іншим? Якщо ти відкриваєш своє серце – це сприяє зближенню. Але найголовніше – вміти віддавати. Я віддаю людям свою творчість – моє кіно, мої концерти, мій світогляд, мою філософію, мої емоції та щирі почуття. І отримую багато любові у відповідь. Я показав на «Молодості» свого «Санса», і наступного дня на вулиці чую: «О, мен! Привіт! Це було кльово!» І люди вдячно посміхаються до мене. Насправді того ранку я прокинувся в дещо депресивному стані. А коли спостерігаєш таку реакцію, стаєш щасливим. Можливо, ти очікував, що аудиторія твого фільму буде більшою? Це не має значення. Важливий не кількісний, а якісний показник. Один молодий український режисер розповідав мені про свій досвід демонстрації власного фільму в порожній залі…

Я навіть люблю напівпорожні зали. Мені потрібна певна інтимність для перегляду. І головне, щоб люди відчули, що я хочу сказати. Як тобі пострадянський простір? Я закоханий у нього! Навіть пісню про це написав. 10 років тому я відкрив для себе Росію і став дуже популярний там. Моя музика виявилася близькою росіянам. Відтоді майже всі мої друзі-артисти – зі Східної Європи. Мене вражає освітній рівень людей тут. Він дуже високий. Ви всі дуже розумні. І дуже відкриті. А що ти маєш проти комерції в кіно? Тільки те, що 99% фільмів, які ми бачимо на екрані, – це бізнес. Це дуже втомлює мене. Комерційне кіно окупувало майже весь інформаційний простір. Я ненавиджу слово «формат». Справжнім поетичним і артистичним речам неможливо пробитися до глядача. Якби в нас був розподіл 50/50, я б так не страждав. Тому фестивалі – це чудово, це єдина можливість для існування такого кіно, як моє. Але було би краще, якби і поза фестивалем люди могли дивитися фільми, які показують на «Молодості». А комерційне кіно не надихає тебе? Принаймні інколи? Ні. Та я не проти, щоб воно надихало когось іншого. Якби Ви знали, скільки пропозицій я отримую від «фабрик»! Але я завжди говорю «ні». Це забирає чимало часу. Та, можливо, я розбагатію… Ти маєш на увазі рідну Францію? Навіть Голлівуд. Вони бачать твій потенціал на фестивалях (це трапилось одразу після мого кінодебюту) і хапаються за тебе, щоб вижати, як лимон. Я відмовляю їм усім. Я краще буду жити, як собака, але дивитимуся на себе в дзеркало без сорому. Я не сприймаю проституцію в мистецтві. Талант – це дар від Бога, і ти маєш його поважати. Про що твій останній фільм? Я хочу зберегти інтригу і скажу лише, що зробив його за участі дітей. Він обов’язково буд наступного року на «Молодості» ОЛЬГА КЛІНГЕНБЕРГ

персона

БЕЗСОННА ФРАНЦІЯ ЛЕГКОГО ШАРМУ ФРАНЦУЗЬКЕ СУЧАСНЕ КІНО, ЯК І КІЛЬКА РОКІВ ТОМУ, – ЦЕ КІНО КОНТРАСТІВ. ТУТ ТЕМА КОХАННЯ ПЛАВНО ПЕРЕПЛІТАЄТЬСЯ ІЗ СОЦІАЛЬНИМИ ПРОБЛЕМАМИ, ЯКІ ГРУНТУЮТЬСЯ НА ІСТОРИЧНИХ РЕАЛІЯХ. А ВСЕ ЦЕ РАЗОМ ДАЄ УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЯК МОЛОДІ РЕЖИСЕРИ СПРИЙМАЮТЬ ТА ВІДОБРАЖАЮТЬ СВІТ, ЯКИЙ ЇХ ОТОЧУЄ Дата: 29 жовтня, п’ятниця Час: 23:55 Кінотеатр: «Жовтень» Зал: «Гегемон» Довга ніч короткого французького метра здивує глядачів міксом серйозності й легкості: злободенні моменти в поєднанні із необтяжливим романтичним гумором, абсурдність і життєві уроки, смішні та дивакуваті вчинки. Цієї ночі вам заснути не вдасться – це точно. Близько 6 годин нового французького кіно – така порція того, що подарувала нам загадкова Франція цього разу – змусять щоразу по-новому дивитися на проблеми, викличуть усмішку. Безвідповідальний Віто («Dans nos veines» – «В наших жилах»), у нього в голові лише комп’ютерні ігри та розваги. Він не переймається своїм життям, не думає про майбутнє і зовсім не хвилюється про те, що його дівчина вагітна й от-от народить. Все змінюється в один момент. Точніше,

в один період, який став підсумком усіх необдуманих підліткових вчинків. Хлопець усвідомлює нарешті, що його дівчина скоро подарує йому сина. Ігрова приставка йому давнимдавно не потрібна, її можна подарувати братові, якому до цього часу навіть торкатися до неї було заборонено. Йому остогидло щодня терпіти батька та за сніданком вдавати, що їхня сім’я щаслива й безтурботна. Тому якщо йти, то з музикою. Хлопець, вмикаючи гучну музику, збирає свої речі та йде до своєї нової сім’ї. Гарно, життєво і якось дуже душевно. Здавалося б, звичайна проблема і банальна тема, але одна деталь: знята вона дуже по-французьки. А ось фільм «Самозахист» («Self Defense») – пародія на китайськоамериканські бойовики у французькому виконанні. Тонкий гумор та комічність у поєднанні із бойовими мистецтвами в результаті подарували чудову стрічку про те, як навіть із найдепресивнішої ситуації в житті є вихід.

Будуть у програмі довгої ночі й дивацтва від знавця цієї справи. Метр божевільної трагікомедії Емір Кустуріца постане в ролі актора. Стрічку «Еліс» знято в селі Дюсендорф. Власник похоронного бюро готує гроби для мертвих, які падають із неба. Сюди чомусь приїхав француз із своєю вагітною дружиною та коханкою. Останні наприкінці фільму виявляють неабияку симпатію одна до одної. Проте смерть розлучає їх. Весь фільм наповнений чорним гумо-

ром, комізмом, безглуздим життямсмертю, ненормальністю та збігами обставин. Не чекайте на ночі короткого метра звичайної Франції на кшталт романтичного «Париже, я люблю тебе». Тут він переформатується в 22 короткометражки, які різнобічно покажуть французьке життя та світосприйняття по-сучасному, по-новому ЛІДІЯ АКРИШОРА

НАЙВАЖЛИВІШЕ - ЧИСТОТА МОМЕНТУ «ПОПРИ ВСЮ НЕЗВИЧНІСТЬ ЛИШЕ ПЕРШІ ДЕСЯТЬ ХВИЛИН ФІЛЬМ ВИМАГАЄ ПЕВНИХ ЗУСИЛЬ, ЩОБ ЗАНУРИТИСЯ В ЙОГО СВОЄРІДНУ ЕСТЕТИКУ. ПІСЛЯ ЧОГО ВІН НАСТІЛЬКИ ЗАТЯГУЄ, ЩО НЕ СИЛА ВІДІРВАТИСЯ. НАЙСИЛЬНІША СТОРОНА ЗІҐФРІДА- РЕЖИСЕРА – ВІДЧУТТЯ МІРИ. ЕКСПЕРИМЕНТУЮЧИ З УСІМ, ЩО ДОСТУПНО КІНЕМАТОГРАФУ, ВІН НІКОЛИ НЕ ПЕРЕХОДИТЬ МЕЖУ, ЗА ЯКОЮ ЙОГО РОБОТА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА РІЧ У СОБІ Й СТАЄ НЕЦІКАВОЮ ДЛЯ ГЛЯДАЧА», - АЛЄКСЄЙ КАЛУҐІН Дата: 30 жовтня, субота Час: 12:00 Кінотеатр: «Київ» Зал: «Сінематека» Зіґфрід народився 1973 року у Франції. Фотограф, кінорежисер, андеґраудний музикант, який записував свої альбоми з Еріком Трюффазом та Іврі Ґітлісом. Зняв 4 короткометражки та написав музику до свого першого повнометражного фільму «Луїза (дубль 2)». «Санса» – другий повнометражний фільм режисера. У кожній країні Зіґфрід має друзів, сестер та братів, що допомагають йому під час зйомок – і це аж ніяк не група професіоналів. «Санса» як стиль. Як людина. Як пошук чогось невідомого, але найважливішого. «Санса» як другий повнометражний і вже центральний фільм Зіґфріда. «Сансу» можна по-різному трактувати й розуміти, та краще – відчувати. «Сансу» відчули в Каннах, назвавши фільм «пострілом у серце», і відмітили неповторний стиль режисера з притаманними йому вільнодумством та щирістю почуттів. Головний герой – французький араб, художник. На його шляху – Франція, Угорщина, Росія, Японія, Єгипет, Португалія. Сотні облич, сотні пар очей, фрази різними мовами, подорожні з різним кольором шкіри – але це лише замальовки. «Як знайти мертвих серед живих, а живих серед мертвих» – намагається зрозуміти його старший товариш, маестро Клік, гастролі якого часто перетинаються з мандрівками Санси. Іноді, на думку режисера, не існує різниці між «я» головного героя та «я» його друга, адже Санса

tochka.net

бачить своє відображення у ньому, як у дзеркалі. Головний герой шукає жінку, в яку закоханий. Йому трапляється багато вродливих жінок, в яких можна закохатися без пам’яті, навіть зостатися з ними. Але Санса завжди у пошуках. Для когось – це пошук ідеальної жінки, для когось – Бога, для інших – самого себе. «Я не знаю, що він шукає. А Ви що шукаєте в житті? Ми ніколи не знаємо. Сьогодні це щось одне,

а завтра – інше. Мені здається, в житті завжди саме так. Ти ніколи не знаєш, що шукаєш», – говорить режисер. Найважливіше для Зіґфріда – чистота моменту. Для фільму «Санса» було зафільмовано 45 годин світового турне, у фільмі залишилося тільки дві. Щоб створити ці 2 години, режисер добровільно помістив себе під домашній арешт на цілий рік. Він нічого не заробив на «Сансі», більше того - витратив власні гроші. Але в цьому і є головна різниця між комерційними фільмами-одноденками й стрічками, знятими з любов’ю і в ім’я неї. Традиційно, один з головних героїв фільмів Зіґфріда – музика. В «Сансі» окрім чудової авторської музики використано класичні твори, наприклад «Лебедине озеро» ОКСАНА ХМЕЛЬОВСЬКА

Фільмографія: 1994 «Дама» /La dame/ 1996 «Холст» /La toile/ 1996 «Голод» /La faim/ 1997 «Уже Новый год» /C’est Noel deja/ 1998 «Луиза (дубль 2)» /Louise (take 2)/ 2003 «Санса» /Sansa/ 2004 «Шиза» / Shiza / композитор 2005 «Чок-Ді» / Chok-Dee 2007 «П’яний моряк» / Drunken Sailor / 2008 «Кінограма Частина перша: Схід /Kinogramma Part One: East/ 2008 «Кінограма Частина друга: Далекий Схід / Kinogramma Part Two: Far East/

IT IS ALL ABOUT LOVE AND BEAUTY Everyone tells me that I am an openminded person. Possibly like the heroes from my favourite films. Often my friends envy me because I can do whatever I want; I live every day as if it was the last. But heed my quote: «You should pay for everything». Freedom too has a price of its own. You live free and poor, without comfort, with insecurity, much like the free poet who cares less about all of the problems of social life. Sometimes you feel alone but your heart is always open for love. I am a musician by hazard. All through my childhood I was at the music conservatory. My passion to film began when I wrote my first script about the freedom of street life and marginal people. Then I decided to make a movie. I am looking for my actors everywhere, at streets, by hazard of life, there are so many amazing princesses, fascinating friends, amazing, crazy people and kids, billion of faces all over the world like from an awake dream. Music and motion in movies – both of them are very important to me, they go hand in hand with each other. It is like two of my loves; my two arms, my two legs but sometime it is defined by one heart. Kyiv is a very nice city for shooting movies. I did not watch any film here at the festival. I didn’t even know what I would speak of at the master-class till the last second. I was looking around all the time. I went to that cinema, that one, Zhovten, Kyiv… but I did not watch anything. I was talking to people, having a good time, enjoying good conversations with them. And this suits me good. Later I will watch some films, maybe ten and that’s it, maybe more. Now I am looking for some ideas. There are all conditions for making it. It was very boring at the open ceremony. I was hanging out and had some fun with my friend. It’s the same at all types of festivals – «thank you to our sponsors». All these red carpets…People walking at the red carpet and doing nothing... it does not make any sense. I am not a producer or organizer of such events but I do not think that it should be like this. It should be a lot of good movies. But I met very nice people at the opening ceremony. One woman looked very good. She was dressed up very cool. So I prefer walking around, looking for some ideas, crossing streets. Kyiv is a perfect place to do that. You can walk, walk, walk... I am interested in life. It is all about that. Meet good and fascinating people, exchange opinions with people who love and know movies. It is impossible to predict. And also I like that Kyiv is such a lovely city. Here around there is so much love… You know what I mean? I am talking about romantics. There are so much beautiful women around. Men do not exist. I think it is very difficult to be a man here in Ukraine I think everybody will understand me. It is so much beauty and love around. And I find this perfect. You can show various situations, moments at your movies. Right now I am working on the movie about kids. But I have already a lot of love in my movies and my films with love too. I hope all love will come back to me because if not I won’t be alive. I think this is the only secret of art – to give love to the actors and musician, to the crew and audience and all surrounding people so then in any way there is some magic can happen. Plus combine it with sincerity… then you can be happy every day as if it was the last. written down by LIDIIA AKRYSHORA

molodist.com

06 It’s Tuesday, 2:14 am and there’s a great party going on in our hotel. So, why should I be in an empty room writing an article with some other volunteers that I don’t know and my two friends who came with me from Spain? We are three healthy cool young directors from Barcelona who came to the festival looking for good movies and fun. Again, why are we here instead of the party? I don’t know and I don’t think I’ll know when I finish my writing. I like fishing. I haven’t gone fishing for ten years, but I like the idea of fishing. I don’t think often about that but I was at another film festival few weeks ago and the guest, John Lurie, has shown us his 80s or 90s TV show called “Fishing with John”. The show was ok but since that day I’ve been thinking about fishing. Now I’m wondering what will I think about in the future because of something that had or will happen to me here. Did you understand the last sentence? It’s complicated and I think it is beyond my knowledge of English to explain. But the real point is not what I’ll think about in the future, maybe, right now, it’s just me in the future thinking about that. Two days ago I was in the plane thinking about me in the festival and somehow, being here in Kyiv, sometimes I felt connected with that moment in the plane in the same way that I’m now feeling connected with the future. Is there a future? Maybe right now it’s just me being old remembering that moment. I’m just kidding. I’m not trying to write anything original, deep or emotional. I think this text is just a reflection of how lost and unpredictable is the future of a young guy who’s trying to be a filmmaker. Actually, I think that this can be applied to anyone under 25 trying to get something. Times are changing fast, we’re meeting lots of people and doing lots of different things in different places. As Ferris Bueller said, - “Life happens fast, if you don’t stop and look around, you can miss it”. I think I’m missing it and writing this was my moment to stop and look around. Now I’m going to the party. Have fun ;) PABLO LARCUEN Why are we living with such intensity? I think that you should have a crazy life to make movies, that’s why. Every experience, every crazy night, every people you meet is a new path in creativity. You can’t be a filmmaker in the same way you can be a lawyer. You don’t have to work to schedule, you are constantly thinking about your projects: when you are walking on the street, having a shower or try to sleep. When you decide to be a filmmaker, you devote all your time to cinema. We had some crazy time here in Kyiv at the “Molodist” festival and I’m sure that it’s going to inspire us in the future. And to conclude, I would remember what my friend Pablo Larcuen said tonight: “Fishing is life!” CYPRIEN CLEMENT-DELMAS

29/10/2010

погляд

ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ: ПРОГРАМА ART/LIFE ПРОГРАМА «ART/LIFE» ПРИСВЯЧЕНА КУЛЬТУРНИМ ГЕРОЯМ СУЧАСНОСТІ, ЧИЇ ІМЕНА ВЖЕ ДАВНО СТАЛИ БРЕНДАМИ. СЮДИ ПОТРАПИЛИ: НАЙСКАНДАЛЬНІШИЙ БРИТАНСЬКИЙ ГРАФІТЧИК БЕНКСІ, ВИТОНЧЕНИЙ КУТЮР’Є ІВ СЕН ЛОРАН, ОДИН ІЗ НАЙДОРОЖЧИХ ХУДОЖНИКІВ СВІТУ ВІК МУНІС, ПІОНЕР ПАНК-РОКУ ЙЕН ДЬЮРІ ТА ОДНА ІЗ НАЙВІДОМІШИХ У СВІТІ ХОРЕОГРАФІВ МОДЕРНОГО ТАНЦЮ ПІНА БАУШ. ЦЕ ЄДИНА ПРОГРАМА НА ЦЬОГОРІЧНОМУ ФЕСТИВАЛІ, СКЛАДЕНА ЗА ТЕМАТИЧНИМ ПРИНЦИПОМ. І ТАКИЙ ПІДХІД, ЯК ВИЯВИЛОСЯ, СЕБЕ ВИПРАВДОВУЄ. «ART/LIFE» – ЧИ НЕ НАЙСИЛЬНІША ПРОГРАМА 40-Ї «МОЛОДОСТІ» Дата: 30-31 жовтня Кінотеатри: «Київ», «Жовтень» Прем’єра стрічки Роберта Бенксі «Вихід через сувенірну крамницю» відбулася цього року на фестивалі в Санденсі. Там вона викликала надзвичайне зацікавлення і купу дискусій. Чому графітчик, який переховується від поліції, ховає від публіки своє обличчя і справжнє ім’я, вирішив зняти фільм? Ніхто так і не наважився остаточно визначитися із жанром цієї стрічки. Документальне кіно чи… вигадка? У центрі сюжету – дивакуватий хлопець із камерою, який знімає все, що бачить. Він знайомиться з художниками стріт-арту і починає знімати тільки їх. У поле зору його камери потрапляють практично усі найвідоміші митці стріт-арту. Зі зміненим голосом і з затемненим обличчям тут з’являється і сам Бенксі. Графітчики дозволяють диваку-оператору стежити за тим, як вони працюють. Він ходить із ними на нічні вилазки, допомагає розклеювати плакати і готувати трафарети. Інший фільм про художника – «Звалище» – документує проект Віка Муніса, який він здійснив у себе на Батьківщині, в Бразилії. Художник відомий особливою технікою створення картин – він їх малює кетчупом, шоколадом та іншими їстівними матеріалами, викладає з чорної ікри чи діамантів, ліпить із вати або пряжі. Цього разу в пошу-

ках нового матеріалу Муніс поїхав на одне з набільших звалищ світу неподалік від Ріо-де-Жанейро. Тут він провів майже три роки, спілкуючись зі збирачами сміття. Ці люди – привабливі й дуже відкриті. Вони пишаються своєю роботою. «Це ж краще, ніж проституція чи торгівля наркотиками,» – часто повторюють сміттярі. Художник створював їхні зображення із тих самих відходів, у яких вони цілими днями порпаються. Дуже іронічно виглядає підготовка натурщиків. Для однієї з робіт Муніс серед тонн сміття розміщає ванну і просить збирача лягти в неї. Так він створює стилізацію під відому картину ХVIII століття «Смерть Марата». Ця робота пішла з молотка за 28 тис. фунтів. Усі зароблені за картини гроші художник віддав сміттярам. Фільм отримав численні нагороди, зокрема, на фестивалях у Санденсі та в Берліні. Більшість відзнак – із рук публіки, тобто призи глядацьких симпатій. Зовсім інший за настроєм документальний фільмі про Ів Сен Лорана «Шалене кохання». Тут все огорнуте шиком і гламуром. Історія геніального кутюр’є, подробиці життя і нюанси створення найвідоміших колекцій розповідає коханий Лорана – П’єр Берже. Приємно вражає у фільмі те, що багаторічна історія кохання двох чоловіків подається не як щось одіозне й епатажне, а як звичайні стосунки близьких людей. П’єр Берже з теплотою і сумом розповідає про речі Лорана,

його звички і примхи, запрошує до будинку, в якому жив кутюр’є. У фільмі багато архівних матеріалів – відео з показів, інтерв’ю з Лораном. Посмертними є і дві інші стрічки. Фільм «Танець мрій» документує підготовку останнього великого проекту німецького хореографа Піни Бауш «Kontakthof». Для участі у цій виставі вона запросила молодих хлопців та дівчат, більшість із яких ніколи не займалися танцями. Глядачі стають свідками того, як день за днем рухи цих молодих людей стають все більш точними, пластичними і розкутими. Піна Бауш померла від раку в 2009-му році. Герой фільму «Секс, наркотики і рок-н-ролл» – автор однойменної пісні Йен Дьюрі, відомий панкрокер. У фільмі він робить три речі – займається музикою, свариться із жінками та вирішує свої батьківсько-синівські проблеми. Часом він грубий і навіть брутальний, часом – добрий і кумедний, гарний батько, проте не дуже хороший сім’янин. У фільмі в деталях відтворена стилістика

панк-культури 70-х років – в одязі, зачісках, у поведінці. Значки з британським прапором, сережка із лезом для гоління, яскраві сорочки із ще більш яскравими краватками і підтяжками… Режисер навіть зробив титри й анімаційні вставки у подібному стилі. Цей фільм – дебют в ігровому кіно режисера Мета Уайткросса, який разом із Майклом Уінтерботомом у 2006-му році шокував світ документальною стрічкою «Дорога на Гуантанамо»

репліка може справді розсмішити публіку, чи ні. Сценаристка часто була присутньою на знімальному майданчику. Чудово розуміючи, що зйомки – це живий процес, вона була готова писати нові діалоги або змінювати старі – в залежності від задуму режисера. Якось її спитали, чи існує вже знятий фільм, до якого вона прагнула б написати сценарій. Сузо відповіла, що це «Раба кохання» Нікіти Міхалкова. Можна тільки здогадуватись, скільки сценаристів мріяли б написати хоча б один із тих сценаріїв, що їх створила Чеккі Д’Аміко, а їх в її фільмографії більше сотні. Те, що для когось залишається тільки мрією, для Сузо було повсякденною працею та великим задоволенням. Коли їі спитали, чи сумує вона за золотими роками італійського кіно, вона відповіла: «Так,

дуже сумую. Тоді ми працювали із пристрастю в серці, тому що ми знімали ті фільми, які хотіли». Свого часу Мартін Скорсезе запросив Сузо стати співавторкою сценарію його документальної стрічки «Моя подорож до Італії», присвяченої томувеликому впливу, що його мало італійське кіно спочатку на маленького Мартіна, а в майбутньому – і на його режисерську манеру. Це було зізнання у любові кінематографічному світу країни, яка подарувала нам багато яскравих талантів і незабутніх класичних фільмів. Країни, де по вулицях Риму все ще вештаються «Викрадачі велосипедів», а в Мілані все ще шукають роботу і своє щастя «Рокко та його брати», а єднає ці різні історії талант сценаристки Сузо Чеккі Д’Аміко

АННА ОНУФРІЄНКО The Art/Life program is devoted to the cultural heroes of the 20th century, their work and lives. The program include films about such people as the most controversial graffiti artist Banksy, elegant couturier Yves Saint Laurent, one of the most expensive artists of the contemporary art Vik Muniz, the pioneer of punk-rock music Ian Dury, and the world-famous choreographer Pina Bausch.

СУЗО ЧЕККІ Д’АМІКО: ВОНА НАПИСАЛА СЦЕНАРІЙ «IN MEMORIAM» – СУМНА ПРОГРАМА, АДЖЕ ВОНА ПРИСВЯЧЕНА ТИМ, ХТО ПІШОВ ВІД НАС. ВОДНОЧАС САМЕ ЦЯ ФЕСТИВАЛЬНА ПОДІЯ НАЙБІЛЬШЕ ПОВ’ЯЗАНА ІЗ ЩАСЛИВИМИ СПОГАДАМИ ПРО НАЙКРАЩІ ЧАСИ СВІТОВОГО КІНО. ГІРКОТА ВТРАТИ КІНОМИТЦІВ НЕ СТАЄ МЕНШОЮ З ЧАСОМ, НАВПАКИ, ЩОРОКУ ВІД НАС ЙДУТЬ ТІ, ХТО ПРОТЯГОМ СВОГО ЖИТТЯ ТВОРИВ НЕЗАБУТНІ КІНОШЕДЕВРИ І, ЩО НАЙВАЖЛИВІШЕ – ФІЛЬМИ, ЩО ДАРУВАЛИ ГЛЯДАЧАМ НАТХНЕННЯ ТА БУЛИ НЕВІД’ЄМНОЮ ЧАСТИНОЮ ЇХНЬОГО ЖИТТЯ ТА ІНДИВІДУАЛЬНОГО ЕСТЕТИЧНОГО ДОСВІДУ Дата: 30 жовтня, субота Час: 12:00 Кінотеатр: «Київ» Зал: «Сінематека» Найсумніше те, що в нас більше ніколи не буде нових фільмів Карне, Хічкока чи Фелліні. Але у всіх нас, сучасних глядачів, залишається чудова можливість переглядати стрічки, що їх зняли видатні майстри, і ці зустрічі зі славетним минулим світового кінематографу незмінно дарують задоволення та відчуття того, що талановиті фільми завжди належать сучасності та не втрачають здатності вражати все нові покоління кіноманів. Саме такими є фільми за сценаріями Сузо Чеккі Д’Аміко, яка померла 31 липня 2010 року у віці 96 років. Коли вона народилася, кіно було ще геть молодим мистецтвом, яке шукало власних шляхів самоствердження. Сузо була серед тих талановитих італійських кіномитців, хто не лише говорив з глядачем мовою кіно, але власне творив цю мову. Її сценарії – завжди живі та щирі, а діалоги – колоритні й яскраві. Знаходила

Сузо свої історії у сьогоденні, і саме її майстерність перетворювала їх на такі, що завжди будуть цікавими для глядачів. Таким чином, вона дарувала вічність миттєвому – тому, що за часів зйомок фільму турбувало її сучасників, а тепер завдяки Сузо турбує і нащадків. У програмі кінофестивалю «Молодість» досить часто демонструвалися фільми, до яких писала сценарії Сузо Чеккі Д’Аміко. Серед них твори Лукіно Вісконті, Алессандро Блазетті, Вітторіо Де Сіки… Італійське кіно завжди було бажаним гостем на «Молодості»: можна згадати ретроспективу стрічок Софі Лорен; унікальну для українського кінопростору подію – ретроспективу фільмів Лукіно Вісконті, присвячену сторіччю майстра; панораму нового італійського кіно та програму «Ніч італійських короткометражок». Сузо завжди наполягала на тому, що робота сценариста – це праця ремісника, а не художника; розповідала, що найбільше любить писати сценарії комедій. В італійських фільмах над сценарієм часто працює досить велика група сценаристів. Сузо вважала, що для написання комедійного сценарію колективна праця – найкращий варіант, бо можна побачити, чи нова

НАДІЯ ЗАВАРОВА

навігатор

29-30.10 РОЗКЛАД ПОКАЗІВ / SCREENING SCHEDULE П’ЯТНИЦЯ 29 ЖОВТНЯ FRIDAY, 29 OCTOBER

СУБОТА 30 ЖОВТНЯ SATURDAY, 30 OCTOBER

Редколегія molodist.TXT Головний редактор: Віра Маковій Над номером працювали: Олександр Гусєв, Надія Заварова, Ольга Клінгенбер, Анна Онуфрієнко, Тарас Сасс, Альона Мельник, Лідія Акришора, Оксана Хмельовська

tochka.net

Фотографи: Маргарита Копилова, ArtVisionKiev Верстка і дизайн: Олег Мироненко Літредактор-коректор: Віра Гладких Англійський переклад: Роман Пономарьов Продюсер проекту: Ілько Гладштейн Керівник проекту: Наталя Зубко

Засновник і видавець: МКФ кінофестиваль “Молодість” Наклад: 1000 прим. Друк: Рема Принт Редакція газети molodist.TXT висловлює щиру подяку команді ювілейної

«Молодісті» за оперативно надану інформацію та допомогу в підготовці номера. E-mail: molodist.TXT@gmail.com www.molodist.com

molodist.com

фотохроніка 1

ФОТОХРОНІКА 1. 2. 3. 4. 5. 6.

29/10/2010

Том Акінлєніму, оператор / Tom Akinleminu, cameraman Василь Вовкун, режисер / Vasyl Vovkun - director Роман Балаян, режисер / Roman Balayaan - director Іван Малкович, поет, видавець / Ivan Malkovych, poet, publisher Ерік Бернасконі, режисер / Eric Bernaskoni, director Учасники фестивалю / Participants of the festival