Україна: народно-визвольний рух 1941–1942 років by Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Україна: народно-визвольний рух 1941–1942 років До 75-річчя створення Українського штабу партизанського руху та формування ОУН–УПА

Київ–2017

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Україна: народно-визвольний рух 1941 –1942 років До 75-річчя створення Українського штабу партизанського руху та формування ОУН–УПА

Київ – 2017

УДК 355.02 ББК 63.3(4)“1941-42” У 45 Рекомендовано до друку науковою радою гуманітарних проблем Збройних Сил України.

У 45

Науково-дослідного

центру

Україна: народно-визвольний рух 1941 –1942 років. До 75-річчя створення Українського штабу партизанського руху та формування ОУН–УПА. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2017. – 71 с.

Збірник містить інформаційно-аналітичні матеріали, що висвітлюють найбільш значимі події та факти розгортання руху Опору на території України у 1941-1942 роках, діяльність різноманітних організацій та структур по формуванню партизанських загонів і підпільних груп в період німецької окупації України.

УДК 355.02 ББК 63.3(4)“1941-1942”

Зміст

Передмова………………………………………..…………..…..…………... 4 Український національний рух опору……………………………………… 7 Радянський партизанський та підпільний рух……………………………… 29 Польський рух опору в Україні…………………………………………….. 59 Довідковий матеріал………………………………………………………… 65 Література…………………………………………….……………………… 69

ПЕРЕДМОВА Серед ключових подій минулого України, дійсно святих понять нашої пам’яті, була і залишається доля українського народу в період Другої світової війни, у якій Українська земля була одним з головних театрів бойових дій. На Східному фронті зазнали поразки 507 із 607 дивізій агресорів, знайшли могилу три чверті живої сили і техніки гітлерівської коаліції. Близько 7 мільйонів вихідців з України стали до лав Діючої Армії, половина з них заплатила власним життям за свободу. Загалом війна і терор окупантів забрали (за різними джерелами) життя 8–10 мільйонів жителів України, її матеріальні збитки склали 40 % від загальних втрат СРСР. На території України розміщувалися 280 концтаборів, 180 таборів для військовополонених. Близько 2 млн. українців були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Закономірно, що Українська держава на законодавчому рівні відзначила суспільно-політичну значимість пам’яті про тих, хто захистив нашу землю, відстояв її майбутнє. Віддаючи данину пам’яті всім жертвам Другої світової війни 1939–1945 років та зважаючи на необхідність постійного піклування про ветеранів війни, учасників визвольного руху та жертв нацизму, був прийнятий Закон України “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років”. Без шанобливого ставлення до Перемоги неможливо уявити перебування України у середовищі європейських народів – таких само жертв і борців з нацизмом, адже українська земля рясно полита кров’ю воїнів – представників багатьох народів. Однак, на початку протистояння з німецько-фашистськими загарбниками становище українців обумовлювали певні фактори:  у спогадах старшого покоління німецька влада в Україні 1918 року асоціювалася з масовим пограбуванням, але меншими репресіями, ніж у сталінські роки;  сталінський режим приніс стільки страждань і горя населенню України, що значна його частина не хотіла підтримувати радянську владу в будь-якій формі;  праця в умовах німецького порядку здавалася цікавішою й давала можливість жити краще, ніж у радянські часи. До того ж праця на німців була єдиним шансом вижити на окупованій території;  на настроях українців, безумовно, відбилася відсутність власної держави, що певною мірою визначало їхню пасивність;  стрімкий наступ німецької армії переконував у непереможності Вермахту, тому чинити опір німцям здавалося марним. Політика сталінізму напередодні війни з Німеччиною забезпечила окупантам значну кількість добровільних помічників. Політика репресій у 4

1930-х роках обумовила співробітництво певної частини радянських людей з окупаційним режимом. Дослідження кримінальних справ осіб, які були засуджені за пособництво і співпрацю з окупантами, свідчать, що майже 80 % засуджених радянськими органами за участь у карально-репресивних формуваннях на боці ворога, співпрацювали через певні політичні погляди, через прагнення помститися за утиски у передвоєному СРСР (“вороже ставлення до радянського державного й суспільного ладу” складало мотиви переходу на сторону ворога у 44 % випадків, “незгода з політичним режимом у СРСР” – 13 %, “буржуазно-націоналістичні погляди” – 10 % (у Західних областях України – чверть випадків), “зневіра у перемогу” – 11 %. Однак, цифра в 1,5 млн. радянських громадян, які співпрацювали з окупантами, що склалася в історичній науці, разюче контрастує з тією кількістю людей, які встали на захист Батьківщини. Минула війна зобов’язує сучасників заради справедливості згадати всіх, хто в ім’я визволення України не шкодував ані сил, ані життя. Мова йде не тільки про добре відомий внесок Червоної Армії, радянського тилу, але й про антифашистський рух Опору в Україні, що став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. На окупованій агресорами території України партизансько-підпільна боротьба була ще одним фронтом Перемоги над фашизмом. За масштабами, політичними та воєнними результатами всенародна боротьба на окупованих загарбниками територіях була важливим воєннополітичним фактором у розгромі фашизму. Вона не лише безпосередньо впливала на вигнання противника з рідної землі, а й являла собою потужний приклад для народів інших країн, що опинилися у фашистській окупації. Подвиг партизан і підпільників України у період війни 1941–1945 років було відзначено встановленням свята “День партизанської слави”, який, згідно Указу Президента України, щорічно відзначається на державному рівні 22 вересня. Особливістю руху Опору в Україні в роки Другої світової війни була наявність боротьби як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Партизанські дії та діяльність підпільних організацій в Україні були представлені трьома основними течіями руху Опору: національною, радянською та польською: • національна – український націоналістичний рух, що намагався вести боротьбу на два фронти – як проти нацистів, так і проти радянської влади; • радянська – партизанський і підпільний рух, що вели боротьбу проти німецьких окупантів та їх прибічників; • польська – прорадянська Армія Людова і підпорядкована лондонському еміграційному уряду Армія Крайова, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рухи 5

наближали час перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. І хоча вони залишались на різних політичних позиціях, рух Опору в Україні був важливим фактором перемоги над гітлерівськими загарбниками, це був масовий прояв високого патріотизму і самопожертви сотень тисяч людей різних національностей і світогляду, боротьба волелюбного народу за свою свободу й національне існування.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ ОПОРУ В Українському антифашистському русі Опору існувало в основному дві течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національновизвольний рух на чолі з Організацією українських націоналістів (ОУН). В Україні загальна чисельність партизан сягала близько 300 тис. осіб. Основною і найбільш масовою силою Руху Опору українського народу німецьким фашистам і радянським комуністам була Українська Повстанська Армія (УПА), створена Організацією українських націоналістів. Ефективність діяльності ОУН, основною метою якої була розбудова соборної України, знижувалася її розколом. Після убивства Є. Коновальця – ідеолога й організатора ОУН, Другий великий збір (Рим, серпень 1939 р.) затвердив новим Головою Проводу Організації українських націоналістів А. Мельника. Однак, відсутність єдності у поглядах членів організації на ставлення до німців, методи і тактику боротьби з ними стала наріжним каменем, що на початку 1940 р. розколов ОУН на дві частини – помірковану на чолі з А. Мельником (ОУН(М)), і радикальну, керовану С. Бандерою (ОУН(Б)), до якої входили Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин, Роман Шухевич. 10 лютого 1940 р. бандерівським крилом ОУН був створений паралельний Провід. Між двома частинами ОУН виникла ворожнеча, хоча їх розходження мали лише тактичний характер. З часом ця взаємна ворожнеча призвела до прямого зіткнення і як наслідок – до послаблення дієздатності УПА. Історично склалося так, що Організація українських націоналістів у 1930 х – на початку 1940-х рр. була єдиною політичною організацією Західної України, що підтримувала ідею революції як способу визволення нації й створення незалежної національної держави. Вона сприяла розгортанню українського повстанського руху й очолила його. Український національний рух набув організованих форм у той час, коли над Східною Європою нависла загроза нацизму. Стратегічний задум оунівських керівників полягав у тому, щоб, згідно з тезою теоретика українського націоналізму Д. Донцова, Україна звільнилася від більшовиків “в тіні німецького походу на схід”. Прагнучі використати у своїх інтересах німецький “Drang nach Ostenˮ (“натиск на східˮ), ОУН легалізувала свою діяльність і пішла на політичну угоду з А. Гітлером. Організація українських націоналістів – і фракція під проводом С. Бандери, і фракція під проводом А. Мельника, – як можливість відновлення незалежності Української держави, розглядала співробітництво з фашистською Німеччиною у війні між Німеччиною та СРСР. Керівники ОУН вважали, що після перемоги Німеччини над Радянським Союзом перша буде настільки знесилена, що

українські сили самі зможуть вигнати німців і утворити незалежну Українську державу. У той же час, нацисти, експлуатуючи прагнення українських націоналістів до створення незалежної держави, активно використовували їх у завоюванні “східного простору”. Напад нацистської Німеччини на СРСР викликав сподівання на можливість відновлення української державності серед оунівців. Ще у квітні-червні 1941 р. оунівці вручили гітлерівцям меморандуми, в яких виклали свої погляди на принципи побудови взаємовідносин між німецькою адміністрацією та місцевим населенням. “Українські націоналісти в першу чергу захищають інтереси свого народу, – наголошував С. Бандера. – Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір...”. A оскільки вже на початку воєнних дій на українських землях така співпраця виявилася неможливою (внаслідок однозначно негативної позиції німецьких керівних кіл), початкова взаємодія перейшла y велике протистояння аж до широкої збройної 6opoтьби. Спрямовуючи боротьбу проти сталінської моделі унітарного соціалізму, деякі лідери націоналістів не розуміли, що нацисти не менш жорстокі й підступні вороги українського народу, ніж комуністи. Втім, німецька влада не бажала ніяких компромісів. Німеччина почала втілювати на окупованих територіях свій колоніальний план “Ост”, вдалася до жорстоких репресій проти українських самостійницьких течій і ліквідувала всі спроби легального творення військових структур. У керівництві гітлерівської Німеччини найбільше розуміння української пpo6лeми 6yлo у міністра східних територій A. Розенберга. Проте його спpo6и певної національної лібералізації щодо українців наштовхувалися на протидію керівника Pайхскoмiсаpiатy України Е. Koхa. У меморандумі, надісланому до А. Розенберга, А. Мельник висловив різні прохання: визнання А. Гітлером і Альфред Розенберг його урядом права України на Рейхсміністр східних власне національне життя, окупованих територій Еріх Кох повернення Україні областей, які Рейхскомісар України приєднано до Генерального губернаторства і Румунії, (1 вересня 1941 створення представництва об’єднаної України, яке б 10 листопада 1944) 8

“проголосило остаточне відділення України від Росії, оголосило б створення українських державних структур і союз з Німеччиною”, дозвіл на існування українського національного проводу з рядів єдиної державної партії, який мав би дозвіл на створення української армії, та на його співпрацю з німецькою владою. Для того, щоб досягти мінімуму, необхідного для розгортання потужного, результативного спротиву фашистським військам і німецькій адміністрації, для початку партизансько-повстанської війни, потрібен був час. Організація українських націоналістів більше, ніж будь-яка інша партія чи політичне об’єднання, приділяла увагу військовому вишколу своїх кадрів, розробці військових доктрин і концепцій. Ідея створення військових загонів, які виконували б роль національної армії, обговорювалася українськими політичними силами протягом усього періоду між двома світовими війнами. Ще до нападу на СРСР (у лютому 1941 р.) за домовленістю між керівництвом ОУН(Б) і німецькими спецслужбами, зокрема, командуванням німецького Абверу, який представляли адмірал В. Канаріс і генерал В. фон Браухіч, була досягнута домовленість про створення з оунівців “Дружини українських націоналістів” – українських військових формувань загальною адмірал кількістю 800 осіб, що складалися Вільгельм Канаріс з двох батальйонів – “Нахтіґаль” та “Роланд” – під політичним проводом ОУН(Б). С. Бандера писав: “На початку 1941 року відкрилась генерал-фельдмаршал Вальтер фон Браухіч можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня”. Питання організації підготовки таких збройних кадрів були покладені на Військову референтуру Проводу ОУН(Б), очолювану Романом Шухевичем. Бандерівці намагалися використати ці формування для зміцнення української влади, німці – для власних потреб. “Нахтігаль“ і “Роланд” були не просто звичайними військовими формуваннями у складі Вермахту, а формуваннями Абверу спеціального призначення – для здійснення диверсійних акцій в стані противника. Для цієї мети вони і проходили військову підготовку в спеціальних школах для забезпечення виконання завдань. Підготовку батальйонів здійснював Абвер, який, проте, не приєднав ці підрозділи до інших військових частин Вермахту і не присвоїв їм відповідні порядкові номери, прийняті в Вермахті. Є. Побігущий, керівник батальйону “Роланд”, а потім 201-го шуцманшафт-батальйону, в своїх спогадах 9

так і зазначав, що завданням загону було “вишукувати розробки совєтських частин і так забезпечувати запілля…”. Спеціальний батальйон Абверу “Нахтіґаль” імені С. Бандери був сформований у березні–квітні 1941 року. Командиром батальйону з боку німців був обер-лейтенант Альбрехт Герцнер, командиром батальйону з боку українців – капітан Роман Шухевич. Легіон воював як частина 17-ої армії проти радянських військ з 29 червня 1941 р.

Батальйон "Нахтіґаль" на вулицях Львова

Батальйон “Роланд” був сформований у квітні– травні 1941 р. На початку червня 1941 р. його переправили в район Кимпулунга на Південній Буковині, де він увійшов до складу 11-ї німецької армії групи “Південь”. Наприкінці липня 1941 р. батальйон, що складався з 9 офіцерів і 260 солдатів, був підпорядкований командуванню 54 армійського корпусу. Український підрозділ отримав наказ просуватися у напрямку Одеси, а в серпні 1941 р. він був переправлений до Фокушан (тепер Молдова), роззброєний і перевезений до Маєрлінга біля Відня Солдати “Роланда” були одягнені в чеську військову уніформу, але мали жовто-сині Сотня батальйону «Роланд» у Завберсдорфі. нарукавні пов’язки з написом 10

“Німецький вермахт”. У жовтні 1941 р. особовий склад обох розформованих батальйонів “Дружини українських націоналістів” увійшов до складу нового відділу “Шутцман-шафтс батальйон № 201”. Загальна чисельність цього підрозділу становила понад 600 осіб, при цьому 22 офіцери були українцями. Командування “Дружини українських націоналістів” постійно висловлювало незадоволення гітлерівською політикою в Україні, відтак, наприкінці листопада 1942 року (за деякими даними – 1 грудня 1942 р.) підрозділ роззброєно й розформовано. Після гітлерівського нападу на СРСР боївки обох ОУН розгорнули диверсійно-підривні та розвідувальні дії в тилу радянських військ. На окупованих гітлерівцями територіях ОУН сформувала три похідні групи, щоб просуваючись слідом за німецькими фронтовими частинами, пропагувати в містах і селах ідею самостійності України, й організовувати цивільну адміністрацію – органи місцевого самоврядування та поліцію, які б діяли в контакті з підрозділами Вермахту та відділеннями гестапо. Для кожної групи був визначений свій маршрут: для першої – від Сокаля через Житомир до Харкова; для другої – від Сяна через Вінницю до Києва; для третьої – із Сянка через Дніпропетровськ на Одесу. Прибувши до зайнятого німцями Львова, спеціальна група ОУН(Б), очолювана Я. Стецьком, 30 червня 1941 р. у будинку львівської “Просвіти”

30 червня 1941-го року у Львові було проголошено Акт відновлення української державності.

провела Українські національні збори, які ухвалили Акт відновлення Української держави. Зміст Акту 30 червня 1941 р. містив певні протиріччя. Акт офіційно проголошував створення Української держави і став спробою консолідації націонал-радикальних сил у боротьбі за українську державність, але водночас: проголошення Акту та формування української влади здійснювалось невеликою групою ОУН(Б) без урахування інтересів інших політичних сил, наприклад, ОУН(М), представників Української Народної Республіки (УНР) в екзилі; суверенність України була підмінена принизливою роллю держави-сателіта гітлерівської Німеччини, що відштовхнуло багато патріотів України від підтримки Акту. Був сформований український уряд, який очолив Я. Стецько. Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Лідерам ОУН(Б) було заявлено: “Фюрер – єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російськорадянських територій”. Гітлерівці заарештували лідерів ОУН(Б) – С. Бандеру та Я. Стецька та близько 300 представників ОУН(Б), з яких 15 згодом розстріляли, а інших відправили до таборів. Постановою конференції ОУН 15 вересня 1941 р. негайний перехід до загального озброєного спротиву був відхилений, як несвоєчасний – ще деякий час керівники ОУН(Б) намагались знайти порозуміння з німецькою адміністрацією, але їхні намагання вирішити українсько-німецький конфлікт не зброєю, а засобами дипломатії виявились марними. Втім, у середовищі українських націоналістів до певного часу ні про яку повстанську армію мова ще не йшла. До кінця 1942 р. в ОУН переважала доктрина, згідно з якою треба було створювати регулярну армію, але при цьому прояви партизанських дій засуджувалися як провокаційні. І лише, коли оунівці наприкінці 1941 р. наочно переконалися у справжніх цілях гітлеризму, ОУН(Б) взяла курс на боротьбу проти німців. Після репресій проти оунівців місцеві структури ОУН(Б) одержали від свого керівництва завдання збирати зброю на місцях боїв і створювати бойові підрозділи. Оунівці активізували свою діяльність у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Сталіно, Полтаві, Одесі. Сімферополі та інших містах, чим викликали занепокоєння з боку окупантів. Гітлерівська служба безпеки у наказі від 25 листопада 1941 р. наголошувала, що рух Бандери готує повстання, мета якого – створення незалежної України. На початку лютого 1942 р. Служба безпеки Німеччини (CД) перехопила важливі документи Проводу ОУH(Б), які ще раз засвідчили, що ця організація ніколи не піде на співробітництво. CД зpo6илo з цього висновок, що “залишається тільки один шлях – шлях повного знищення цього руху”. Тому всі активісти цього руху мали бути негайно заарештовані і “після ґрунтовного допиту таємно знищені, як грабіжники”. З початку 6epезня 1942 p. інформацію про “групу Бандери” було винесено під 12

нову рубрику, що називалася “Український рух Опору”. З того часу всі донесення Головної служби Безпеки Рейху (РСГА) постійно мали таку рубрику. Український опір поступово наростав, незважаючи на жорсткі репресії й дедалі масовіші арешти. За донесенням СД, ОУН(Б) у Західній Україні була “найбільш активною і найважливішою з усіх націоналістичних груп і стала організацією головним чином антинімецькою і нелегальною”. Однак, наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. опір німецькій владі з боку ОУН(Б) був ще слабо організованим, малоактивним, у той час як ОУН-М відверто співпрацювало з нацистською владою. Фракція під керівництвом А. Мельника – ОУН(М) проводила зовсім іншу політику і рішуче відмежувалася від львівської акції бандерівців 30 червня 1941 р. Уже 6 липня А. Мельник відправив листа на адресу А. Гітлера, в якому питання проголошення незалежності України не ставилось, а підкреслювалось тільки бажання ОУН(М) “взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства, ...йти пліч-о-пліч з німецьким Вермахтом, і мати змогу створити і цією метою українське збройне формування”. Певний час ОУН(М) висловлювалася тільки за співробітництво та спільну українськонімецьку боротьбу проти СРСР. Спеціальні похідні групи ОУН(М), окремо від ОУН(Б), намагалися таємно від німців закріплюватися на українській території. Члени похідних груп мельниківців, які прибули до Києва на чолі з Олегом Кандибою (Ольжичем), зуміли провести своїх людей до міської адміністрації та поліції. У жовтні 1941 р. у Києві почала діяти Українська Національна Рада на чолі з професором М. Величківським. Українська поетеса Олена Теліга створила спілку українських письменників. Українська Національна Рада створила свої осередки в Академії Наук та інших установах, намагалась активно впливати па громадське життя. За її участю почали виходити газета “Українське слово”, журнал “Литаври”. Однак окупаційну адміністрацію не влаштовували такі дії ОУН(М). Наприкінці 1941 р. була заборонена діяльність Української Національної Ради. Взагалі, наприкінці 1941 р. німці провели масові арешти членів українських націоналістичних організацій. Професор Відділення OУH(М) у Києві 24 грудня 1941 p. Микола Величківський прийняло рішення перейти до підпільної діяльності i підготуватися до доволі запеклої 6opoть6и проти німецьких окупантів. Відчувши небезпеку, з січня 1942 р. ОУН(М) перейшла на нелегальне становище. Наказом проводу ОУН(М) створено мережу підпільних організацій, які носили антинімецький характер. У середині січня 1942 p. СД відзначило, що бopoть6a проти комуністів y Києві поступово перетворилася на 6opoтьбy проти 13

українських національних угруповань, котрі, як і комуністи працюють над погіршенням морального духу населення. У лютому 1942 р. донесення начальника поліції 6езпеки i СД свідчило, що “боротьба групи поліції безпеки і СД в Україні спрямована проти двох головних ворогів: комуністів і партійних працівників та Організації Українських Націоналістів, яка виявляє бурхливу діяльність. Доводилося, зокрема, викривати членів ОУН, які проникли у служби адміністрації, перевіряти їхню діяльність і у відповідний час їх виявляти і знешкоджувати”. Гестапо у Києві заарештувало групу діячів ОУН(М), серед яких були І. Рогач, О. Теліга, М. Теліга, П. Олійник та інші. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 член ОУН(М), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. Після арештів і розстрілів мельниківців ставлення цього крила ОУН до німців змінилося. А окупаційна влада в Києві у лютому 1942 р. зафіксувала зменшення активності цієї організації. Але трохи згодом ця активність відновилась і кількість її активістів зросла. Серед організацій, які почали боротьбу з німецькими окупантами, слід відзначити збройні формування, пов’язані з іменем Тараса Бульби-Боровця. Цей повстанський підрозділ, що діяв на Рівненщині та Житомирщині, був створений за ініціативою уряду Української Народної Республіки в еміграції. Перший загін був сформований Т. Боровцем наприкінці червня 1941 р. 20 червня 1941 р. рада старшин армії УHP, до якої входили полковники

Тарас Бульба-Боровець третій зліва, з охороною. У шапці з опущеними вухами і в розстібнутому піджаці начальник штабу бульбівської УПА Леонід Щербатюк-Зубатий. Осінь 1942 року.

А. Валійський, І. Литвиненко та інші, уповноважила Т. Боровця організувати збройні партизанські загони для боротьби з радянською владою та очищення української території від частин Червоної Армії, що відступали. Організація отримала назву Поліська Січ (з грудня 1941 р. до липня 1943 р. – Українська повстанська армія (УПА); з липня 1943 р. до лютого 1944 р. – Українська народно-революційна армія (УНРА)). Керівництво Поліської Січі відстоювало ідею незалежності України а сам Т. Боровець (Бульба) був близьким до керівництва Державного центру УНР в еміграції на чолі з А. Лівицьким. Поліська Січ своїм головним завданням вважала боротьбу проти відступаючих частин Червоної Армії, радянського підпілля й партизанських груп. Уже в серпні 1941 р. Т. Боровець зробив спробу об’єднати розрізнені політичні сили для створення єдиної української армії. Результативними виявилися переговори з ОУН(М), монархістами на чолі з полковником І. Трейком, загонами отамана ВолошинаБерчака; були налагоджені тісні контакти з Білоруською національною самообороною. Політичні групи, що пішли на контакт з командуванням “Поліської Січі”, Андрій Лівицький восени 1941 року створили спільний штаб, начальником якого став полковник П. Смородський, а командувачем Т. Боровець. Однак Т. Боровцю не вдалося дійти згоди з представниками ОУН під проводом С. Бандери, оскільки керівник “Поліської Січі” не визнав Акту відновлення Української держави, проголошеного ОУН(Б) 30 червня 1941 р. У липні–серпні 1941 р. чисельність формування Т. Боровця становила близько 1 тис. осіб. За сприяння німецького командування його призначили комендантом поліції Сарненського району. Із початку діяльності і до розпуску формувань Поліської Січі у листопаді 1941 р. Т. Боровець сприймав Вермахт як союзника. Однак, після формування у Рівному німецької адміністрації Рейхскомісаріату Україна і вимоги скласти зброю, ліквідувати і розпустити загони, Т. Боровець 16 листопада 1941 р. у Олевську офіційно ліквідував Поліську Січ і перейшов у підпілля. Приводом для розпуску Поліської Січі стала відмова її старшин брати участь у розстрілі єврейського населення в Олевську. Після формального розпуску Поліської Січі Т. Боровець зі своїми прихильниками переховувався в лісах Березнівського, а пізніше – Костопільського й Людвипольського районів на Рівненщині. “Бульбівці” перейшли до партизанської боротьби, “Поліську Січ” було перейменовано на Українську Повстанську Армію (УПА–ПС), яка вела бойові дії як проти німецьких окупантів, так і проти радянських партизан. Основу підпільної організації УПА–ПС становив принцип територіально-адміністративного 15

поділу. Організацією керувало Головне командування. Кожна область створювала бригаду; район – полк; декілька сіл (від двох до п’яти) – курінь; кожне село – сотню. На відміну від військових угруповань ОУН, УПА Т. Бульби-Боровця займала більш лояльну позицію стосовно національних меншин України, а з часом встановила нейтралітет і у відносинах з радянськими партизанами. На перших порах Т. Боровець намагався встановити зв’язки і з польським рухом Опору для спільної боротьби з нацистами та радянськими силами. Однак ігнорування польськими силами зусиль бульбівців, а також роздмухування нацистами українсько-польського конфлікту поклали початок жорстокій братовбивчій війні. Після консультацій з урядом Української Народної Республіки в еміграції, який категорично заборонив піднімати загальне повстання проти німців на окупованій території, Т. Боровець переорієнтував загони на дії по запобіганню каральних акцій гітлерівців проти місцевого населення та на саботаж поставок продовольства фронтовим частинам Вермахту. У грудні 1941 р. військові загони Поліської Січі перейменовано на Українську Повстанську Армію. Головним завданням УПА було визначено здобуття української державності й захист українців від свавілля окупантів. До весни 1942 р. УПА активної діяльності не проводила. Стосовно нацистів і радянських партизанів організація домагалася поступок від обох сторін, намагаючись зберігати нейтралітет. Така політика, за словами Т. Боровця, була потрібна для збереження й накопичення сил для майбутньої боротьби за незалежність України. Навесні 1942 р. Т. Боровець відновив діяльність Поліської Січі у формі малих формувань. У цей час “Поліську Січ” намагалися використати у своїх стратегічних цілях як німецьке командування, так і радянські партизани. Час від часу Т.Боровець (Бульба) і його прибічники йшли на контакт із німецькою владою й вели переговори. У липні–серпні 1942 року відбулися переговори між Т. Боровцем та німецькою стороною. Цікавилась Поліською Січчю і Москва. У своїх мемуарах Т. БульбаБоровець пояснював, що радянські агенти зв’язалися з ним уже у травні 1942 р. і запропонували контакт з Генеральним штабом Червоної Армії. У червні Т. Боровець і його співробітники погодилися на цю пропозицію. У серпні на переговори з “Бульбою” прибув О. Лукін – начальник агентурної розвідки загону “Переможці” Окремої мотострілецької бригади особливого призначення (ОМСБОП) НКВС СРСР під командуванням полковника Д. М. Медведєва. Він пропонував підтримку зброєю, якщо повстанська організація буде проводити диверсійно-терористичну діяльність проти німців, а для початку здійснить убивство Е. Коха – гауляйтера України. Бульба прийняв пропозицію припинити ворожнечу і встановити нейтральність. Оголошений нейтралітет двох сторін, 16

підтверджений з радянського боку наприкінці листопада 1942 р., тривав трохи більше шести місяців. Водночас, Т. Бульба–Боровець, як очільник незалежних українських партизанів, у листопаді 1942 р. встановив контакт також із німцями. 23 листопада він зустрівся з начальником СД Волині–Поділля Пютцем. Т. Бульба–Боровець сміливо захищав інтереси українського населення, піддавав суворій критиці німецьку політику в Україні і не давав себе використовувати проти руху опору Бандери, як цього бажали німці. Проте ані радянська сторона, ані німецька не погоджувалися з політичними вимогами УПА–ПС про визнання незалежності України. Представники ОУН(Б) активно критикували Т. Боровця, оскільки вважали, що переговори з ворогом лише послаблюють бойовий дух повстанців. Восени 1942 р. Т. Бульба-Боровець підтримував рух Бандери, однак його партизанський відділ був незалежний. Підпільну й повстанську діяльність УПА–ПС здійснювала за планами Генерального штабу УНР в еміграції, який співпрацював як з бойовиками ОУН(Б), так і ОУН(М). Поліська Січ–УПА захищала місцевих жителів від партизанських пограбувань і німецьких поборів, карала найбільш жорстоких представників німецької адміністрації, знищувала німецькі господарчі установи, роздавала їх майно населенню. Основними районами дій Поліської Січі було Східне Полісся та Людвипольський район Рівненської області, міста Олевськ, Рівне, Костопіль, Сарни та лісові масиви вздовж р. Случ. Напади на німецькі об’єкти здійснювалися в основному з метою забезпечити себе продовольством, речами і заявити про себе, як захисника прав українського народу. Така обмежена боротьба з гітлерівцями тривала лише із квітня до вересня 1942 р. Подібні антинімецькі дії, що не завдавали противникові значної шкоди, давали надію на досягнення компромісу з ним у майбутньому. Організація Т. Боровця сповідувала ідею побудови незалежної Української держави на загальнополітичній ліберальній платформі. У програмних документах бульбівців зазначалося, що до УПА мають входити всі українці, незалежно від партійної приналежності й політичних переконань, а також представники національних меншин, які визнають Україну своєю Батьківщиною. У грудні 1942 р. Т. Боровець запропонував обом фракціям ОУН створити спільну Раду, як політичну надбудову УПА, що стала б єдиною збройною силою українського народу. У 1942–1943 рр. максимальна чисельність підрозділів Т. Боровця становила близько 3–4 тис. осіб. Ядро із 300–400 осіб дислокувалося в лісах Сарненського, Олевського, Березнівського й Костопільського районів, а решта жила в селах і вважалася мобілізаційним резервом УПА, а в подальшому – УНРА. У квітні 1942 р. на II Конференції ОУН(Б) заявлено про необхідність поліпшення українсько-польських відносин на базі незалежності держав. 17

Проголошено необхідність визнання права українського народу на західноукраїнські землі. Засуджено шовіністичні настрої серед поляків та їхні спроби захопити адміністративно-господарський апарат західноукраїнських земель. Разом з тим, ухвалено рішення про посилення революційної діяльності і підготовку до утворення повстанської армії. На початку весни 1942 р. Центральний Провід ОУН направив на Волинь одного із своїх членів – Василя Сидора – з дорученням допомогти створити збройні групи самооборони. Перші дві озброєні групи ОУH(Б) (командири Сергій Качинський (Остап) та Іван Перегійняк (Довбешка)) з’явилися навесні 1942 p. на Boлинi й на Поділлі. Ці лісисті райони були oсo6ливo придатні для такого роду військових дій. Влітку ОУН(Б) вже мала декілька збройних груп чисельністю більше 600 бойовиків. Становлення оунівського партизанського руху почалося з середини 1942 року. Улітку 1942 року на Волині й Поділлі почали формуватися збройні загони бандерівського проводу. У червні і на початку липня 1942 р. інструкції ОУН містили “накази, що визначали завдання активних дій”, а саме: пасивний опір усього населення і саботаж усіх німецьких заходів, зокрема Сергій Качинський поставок сільськогосподарських продуктів і вивозу робочої сили в Німеччину, а також відмова від участі у німецько-українських маніфестаціях. Члени ОУН(Б) одержали також наказ не вступати у допоміжну охоронну поліцію (Sсhutzmannsсhаft), під загрозою бути виключеним з руху. Спочатку групи самооборони виконували функції захисту місцевого населення від терору німецької влади, а з осені стали концентрувати сили для боротьби проти А. Гітлера і Й. Сталіна. У ході ліквідації центру Бандери в Сарнах, німці знайшли “директиви про ведення партизанської війни”, де зазначалося, що “партизанська війна – це війна, що ведеться малими відділами на окупованій ворогом території з метою якнайбільше пошкодити ворогові”. Для поневоленого народу така війна має стати початком народного повстання. У тексті роз’яснювалося “завдання партизанів – руйнувати залізничні колії, робити непридатними телефонні комунікації, а також здійснювати несподівані напади на розквартировані війська та відділи ворога”. Підкреслювалося, що “добре організована партизанська війна, що підтримується населенням, має значні переваги. Можна спричинити серйозні шкоди ворогу мінімальними засобами і силами. Така мала війна … змушує ворога розділити свої сили, а також допоможе підняти моральний дух поневоленого народу. За німецькими донесеннями, їх “готували для того, щоб ударити в спину діючих німецьких військ”. Це виразно передав не бандерівець, а більшовик Семен Руднєв – комісар партизанського загону С. Ковпака, який записав у своєму щоденнику: 18

“Націоналісти б’ють німців, але вони – наші вороги”. Втім, це не були інструкції до бойових дій. Навпаки, збройні групи ОУН Бандери одержали розпорядження вести військові дії тільки тоді, коли це абсолютно необхідно, вичікуючи час, коли вони матимуть у розпорядженні значні сили. Бойові групи ОУН(Б) були передвісниками розгортання широкого збройного спротиву УПА. Особливістю бойових груп ОУН(Б) і відділів Української національної самооборони (УНС), що відрізняла їх від відділів УПА, було те, що члени цих груп жили і працювали як звичайні цивільні особи, і лише за призовом свого командування брали заховану зброю для виконання певного бойового завдання, а після проведення операції знов розходилися по домівках – це давало можливість здійснювати несподівані збройні акції. При належній організації підпілля, невелике формування УПА, спираючись на Самооборонний кустовий відділ (СКВ), швидко розросталося у потужний відділ, а після проведення акції ще швидше розсіювалося. СКВ був адміністративною одиницею збройного підпілля, здатний діяти самостійно. Склад СКВ налічував 30–50 осіб, або 3–4 рої. Керівництво СКВ здійснював Провід, який складався з кустового (керівник збройної боротьби на певній території) – завжди член ОУН, військовика (командир СКО – заступник кустового і командувач під час бойових дій), господарника, пропагандиста, референта служби безпеки, референта Українського Червоного Хреста. Бойове ядро відділу складала боївка СКВ. Організаційну форму спротиву у вигляді СКВ

вперше випробували після приходу радянської влади на Поліссі. І вона себе виправдала. Після цього Волинь, Галичина, Буковина і Закерзоння вкрилися мережею самооборонних відділів. Серед найбільших військових операцій можна вважати напад УПА 19 серпня 1942 року на станцію Шепетівка, 19

унаслідок якого німецький гарнізон зазнав важких утрат. Восени 1942 р. керівництво ОУН(Б) взяло курс на створення власної партизанської армії, яка б боролась як з німецькими окупантами, так і з радянськими та польськими формуваннями. Безпосереднім приводом для створення ОУН–УПА став німецько-фашистський терор проти українського населення, який з 1942 р. набув системного характеру. Політична платформа ОУН–УПА базувалася на націоналістичній ідеології, вона містила гасла самостійної української держави, народної демократії, рівноправ’я народів. Наприкінці 1942 р. поблизу Львова відбулася конференція військових референтів вищих проводів ОУН, під час якої переглянуто наявні концепції боротьби й досягнуто згоди щодо питання про доцільність створення партизанських і регулярних структур під назвою військові відділи ОУН–УПА. Був виданий наказ про об’єднання малих груп. Для розробки військових статутів та інструкцій була створена робоча група в складі Василя Івахіва, (“Сонар”), Михайла Медвідя (“Карпович”) і Луки Павлишина. У жовтні 1942 р. ОУН(Б) створила значні військові формування. Формування перших військових відділів ОУН(Б) почалося на Волині під керівництвом Сергія Качинського (“Остапа”) у середині жовтня 1942 р. Це перше об’єднання малих частин у велике формування було підтверджене в повідомленні головнокомандувача Вермахту в Україні від 16 жовтня: “…українські націоналісти вперше зібралися у районі Сарн у більшу банду і постійно отримують наплив”. Інше формування зібралося декілька днів пізніше під командуванням члена ОУН(Б) сотника Івана Перегійняка (“Довбешки–Коробки”). Загін цей був сформований головним чином з членів української поліції, що масово перейшли до ОУН(Б), яку німецька влада замінила на польську. У подальшому великі формування утворилися впродовж наступних тижнів у районах Колків, Пустомит, Кременця. Зважаючи на популярність військових підрозділів УПА на Волині й Поліссі, бандерівці свої збройні формування назвали також Українською повстанською армією, хоча спочатку планували назвати “Українська визвольна армія”. Офіційним днем її створення вважається 14 жовтня 1942 р. – день Покрови пресвятої Богородиці. Наприкінці 1942 – у першій половині 1943 pp. Командувач УПА-Північ військові відділи налічували Дмитро КлячківськийВасиль Івахів кілька тисяч осіб. Загальне "Клим Савур" 20

керівництво відділами здійснював командир Роман-Дмитро Клячківський (псевдонім Клим Савур), на чолі штабу стояв В. Івахів, після загибелі якого Крайовий військовий штаб очолив В. Сидор. Збройні формування ОУН(Б) діяли переважно на теренах Західної України. Однак дії військових відділів ОУН–УПА не переносилися з Волині та Полісся до Галичини. У Галичині нацисти робили спроби загравати з українським населенням, намагаючись протиставити українців полякам. Окрім того, культивувався міф про споконвічне германофільство галичан, що знижувало активність місцевого населення. Тому в Галичині ОУН(Б) могла розраховувати лише на створення нечисленних груп, які не декларували (з тактичних міркувань) своєї належності до організації, а виступали під назвою Самооборонні кущові відділи. Вояки військових відділів ОУН(Б) робили спроби поширити свій вплив на Наддніпрянську Україну. Це пояснювалося тим, що німецький окупаційний режим у “Рейхскомісаріаті Україна” був значно жорстокішим, ніж у “дистрикті Галичина”, східній частині генеральної губернії. Відповідно були й передумови для стрімкого росту чисельності УПА та поширення антинімецьких настроїв серед населення. Тотальний німецький терор на теренах України принципово змінив суспільний настрій. У відповідь на розгортання повстанського руху німецька адміністрація вдалася до масового терору (деякий час відповідальним за каральні антипартизанські акції був генерал Еріх фон дем Бах). У регіоні відбувалися постійні каральні акції, під час яких гітлерівці знищили велику кількість заручників з-поміж мирного населення. Керівники ОУН(Б) та УПА були поставлені поза законом. На чолі ОУН–УПА стояли Головна команда (головний командир та члени Головного військового штабу) та Головний військовий штаб (складався з семи управлінь). Організація формувань ОУН–УПА на Поліссі й Волині та УНС у Галичині восени 1942 р. обумовили організацію двох Крайових військових штабів (КВШ): Карпатського – для галицької УНС і Волинського – для УПА– Північ. Армія поділялася за територіальним принципом на Генеральні воєнні округи: • УПА–Північ діяла на території Волині й Полісся. Була організована першою, у жовтні 1942 р., у складі двох відділів УПА, які невдовзі досягли чисельності сотень. У листопаді й грудні УПА–Північ поповнилася ще трьома сотнями. Всіма бойовими діями й організаційним процесом керував уповноважений делегат КВШ при Проводі ОУН(Б) полковник В. Сидор (Шелест, Конрад, Зов). Першим командиром УПА–Північ став провідник ОУН північно-західних українських земель полковник Р. Клячківський.). Уже невдовзі після свого створення УПА контролювала значну частину Волині й 21

Полісся. • УПА–Захід – територія дії Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння. У 1942 р. бойові групи ОУН(Б) розрослися в Українську Народну Самооборону. Назва стала популярною, і навіть після приєднання до УПА, УНС зберігло назву до кінця 1943 р. Частиною УПА–Захід стали і загони збройного спротиву на Буковині (до 1943 р. носили назву Буковинська самооборонна армія (БУСА)). Командиром УПА–Захід став член ГВШ УПА на Львівщині й Тернопільщині полковник Шелест (Вишитий). • УПА–Південь (територія Поділля). Початок створенню УПА–Південь поклала похідна група ОУН–Південь, яка у складі близько тисячі бійців у червні 1941 р. розпочала свої дії на території Південної України. Свої задачі ця похідна група виконала – в Одесі, Кривому Розі, Дніпропетровську, Маріуполі, Сталіно і деяких інших містах виникли сильні підпільні центри, які складалися з місцевого українського населення. Колоніальна політика окупантів підштовхнула мешканців України й підпільників до збройного спротиву. Початок повстансько-партизанського руху на Поліссі й Галичині підштовхнув південні формування до дій. • УПА–Схід (Наддніпрянська Україна), рейдувала по східним районам України. Основу східних формувань мали становити члени середньої й північної похідних груп ОУН(Б). Однак, втративши значну кількість бійців через арешти гестапо і розстріли, близькість території дій до фронту, УПА– Схід не встигла набути закінчених організаційних форм, як три інші Генеральні воєнні округи (ГВО), і окремого командування створено не було. УПА–Схід так і не стала оперативним формуванням, у цьому регіоні діяли лише поодинокі повстанські частини, діяльність яких не вдалось по-справжньому організувати. Кожна Генеральна воєнна округа поділялася на воєнні округи (ВО), вони у свою чергу – на курені, кожний з яких складався з трьох-чотирьох сотень по 160–200 бійців. У лавах ОУН–УПА за різними підрахунками було 20–40 тис. осіб. Тактичними формами дій УПА були рейди, напади на німецькі гарнізони, склади, обози, зіткнення з радянськими партизанами, військами НКВС, польськими бойовиками, підрозділами Армії Крайової. Такі дії спровокували зіткнення між польськими й українськими бойовиками, а також обопільний терор проти мирного населення на релігійно-національному ґрунті. Крім двох фронтів (радянського та німецького), які тримала УПА, повстанцям довелося розгорнути й третій фронт проти польських партизанів Армії Крайової. У період організації повстанських відділів виникла потреба у забезпеченні їх озброєнням. ОУН(Б) мала невеликі запаси зброї і на початкових стадіях боротьби формування ОУН–УПА були оснащені зброєю на 50–75 % від потреб. Приміром, за даним курінного Хмеля особовий склад мав на озброєнні три ручних кулемета без прицілів, підставок і сошок, повстанці озброювалися 22

навіть обрізами. З розширенням партизанської війни збільшувалися й запаси зброї, в тому числі за рахунок нападів на окупаційні війська з метою захоплення зброї. ОУН–УПА досить ретельно підбирало поповнення повстанських відділів новобранцями. Поповнення формувань здійснювалося змішаним способом двома шляхами: добровольцями і за призовом (по мобілізації) місцевих мешканців. При цьому перевага віддавалась принципу добровільності, особливо в період партизанських дій УПА. Втім, ОУН(Б) вважала необхідною мобілізацію всього боєздатного українського населення. Призов до УПА здійснювався на підставі наказу Головного Проводу ОУН(Б). Призову підлягали здорові чоловіки віком від 18 до 40 років.

Під час призову до повстансько-партизанських відділів керувалися принципом: “потребується не кількість, а якість”. Велику роботу у цьому напрямі проводила територіальна підпільна мережа, референти (коменданти) якої постійно перебували у місцевому середовищі, знали людей. Зазвичай Головний Провід ОУН призначав територіальним військовим референтом члена організації, який уже пройшов належну військову підготовку в УПА або в іншій армії. Окрім знання військової справи, кандидат на пост воєнного референта повинен був володіти організаційними здібностями. Референти часто піддавали потенційних призовників випробуванням – спочатку легким, потім більш складним, і контролювали їхні виконання. Переважна більшість крайових і обласних військових референтів були в минулому офіцерами польської армії або українських формувань у лавах німецької армії. Для кращої взаємодії формувань руху Опору (політичної організації (ОУН(Б)) та військових формувань (УПА)) широко практикувалося персональне поєднання відповідних

постів у ОУН і УПА. Так, головний командир УПА був одночасно Головою Проводу ОУН(Б) на українських землях. Повстансько-партизанські відділи формувалися з усіх соціальних верств суспільства: селян, робітників й інтелігенції. Селяни становили найбільший прошарок в УПА (понад 60 %) і поділялися на дві групи – бідняків і середняків (заможних в УПА практично не було). Бідніша частина селянства становила прекрасний військовий контингент УПА: здоровий, невимогливий, витривалий, відважний у бою. З числа середняків вийшла значна частина діячів ОУН(Б), які відрізнялися стійкістю характеру і великим патріотизмом. З числа робітників до відділів УПА вступали лише ті, які давно були пов’язані з національновизвольним рухом, тобто члени ОУН(Б) або ті, хто симпатизував їй. Основна ж частина робітників залишалася осторонь національно-визвольного руху. Інтелігенція становила до 15 % складу бойових формувань УПА, переважно це були старі члени ОУН, а також молоді люди. Інтелігенцію старшого покоління в рядах УПА, які створили цю організацію й з 30-х років перебували у підпіллі, представляли загартовані професійні діячі ОУН(Б). Інтелігенція кількісно становила меншість в УПА, однак, відрізнялась найкращими ідейними й професійними якостями – твердість характеру, сильна воля, завзятість, відвага, патріотизм, чесність. До УПА не залучали молодь до 15 років, однак певна кількість юнаків проривалась до загонів за власною ініціативою. Тому при ОУН(Б) був утворений Краєвий Провід Юнацтва (КПЮ), який став ініціатором створення окремих юнацьких відділів для військової підготовки майбутніх командирів повстанців. Штаб УПА підтримав ініціативу КПЮ і створив у Карпатах підстаршинську і старшинську школу “Олені” – школу молодих кадрів з числа старшокласників і студентів. Студентство було одним з кращих військових контингентів: найбільш освіченою та свідомою частиною УПА. По-перше, в силу отриманої загальної освіти, швидше й легше засвоювали військову справу. По-друге, були фізично більш розвинуті, ніж робітники і навіть селяни, легко переносили тяготи партизанського життя. По-третє, ідейні, у тяжкі часи підпілля вони не ламалися, а з вірою дивилися у майбутнє, віддавали усі свої сили боротьбі. Задовго до створення УПА ОУН(Б) були організовані курси підготовки командирів повстансько-партизанських загонів. Основною метою навчання майбутніх командирів було оволодіння бойовою тактикою: курсанти вивчали бойові статути різноманітних армій (в основному, радянської, німецької й польської). Обов’язково вивчалися різноманітні варіанти партизанської тактики. Завершували курс польові заняття. Командирські кадри, які готувалися на цих курсах, в подальшому ставали ядром керівництва повстанськопартизанських формувань УПА. 24

ОУН(М) з другої половини 1942 р. також починають створювати свої загони, які переважно базувалися в районах Кремінця на Тернопільщині та Володимирця (північний захід Рівненщини) й тісно взаємодіяли з Поліською Січчю Т. Бульби-Боровця. У німецьких органах безпеки у серпні 1942 р. вважали, що ОУН(М) “назовні являє собою скоріше поміркований національний рух, але насправді, беручи до уваги її пропаганду і цілі, її треба поставити поряд із рухом Бандери”. З середини 1941 р. і до початку 1943 р. в Україні діяли декілька десятків збройних формувань. Чисельні партизанські загони об’єднувалися, розпадалися, ворогували між собою, вели переговори, підписували меморандуми і декларації. Об’єднання загонів не могло відбутися безкровно. Здійснити його могла лише організаційно потужна авторитарна політична сила, адже закони воєнного часу не допускають демократії. Такою силою виступила ОУН(Б), яка не схвалювала розпорошення сил на дрібну партизанську діяльність, що велась невеликими oз6poєними групами. Було вирішено об’єднати сили народу в широкий народний збройний рух. Отже, ОУH(Б) прийняла рішення продовжити об’єднання усіх військових i політичних сил по всій Україні. Авторитарний устрій та ідеологія інтегрального націоналізму ОУН відіграли свою роль у консолідації українських збройних формувань. Згодом ОУН–УПА ліквідувала ті загони, що відмовилися їй підпорядкуватися. Однак, декілька загонів, не підвладних ОУН(Б), що боролися з німецькими військами, а згодом і з радянською владою, все ж залишилися: “Поліське лозове козацтво”, збройні загони “Вільного козацтва”. На лівобережжі Дніпра у 1941 р. виникло формування ”Чернігівська Січ”, яким командував колишній лейтенант Червоної Армії Яр Славутич. Ще одним збройним формуванням на заході України був Фронт української революції (ФУР), який з’явився влітку 1942 р. на Волині. Очолив ФУР Тимош Басюк (справжнє прізвище – Яворенко), який командував сотнею УПА. Після невдалого походу до Центральної України він з 80 бійцями залишив табір командира УПА Крука і продовжував боротьбу проти гітлерівців на волинських землях самостійно. Однак, штаб Крука виніс йому смертний вирок, як зраднику, а служба безпеки УПА невдовзі його виконала. Служба безпеки (СБ) УПА одночасно виконувала функції і контррозвідки, і поліції безпеки, а також добувала розвідувальну інформацію для УПА й ОУН. Саме ОУН(Б), окрім власної розвідувальної мережі (через референтів розвідки), підтримувала розвідувальну інфраструктуру повстанських формувань. УПА мала добре розгалужену, ефективну й надійну розвідувальну мережу. Людей підбирали зі всієї округи, які мали б збирати необхідні відомості й повідомляли їх старшині-розвіднику. Перевага у вербуванні агентів надавалася особам з числа сільської адміністрації: 25

сільського старосту або його секретаря, а також декілька простих селян. Агентурною мережею були оповиті майже всі села Західної України. Широко практикувалася проникнення агентури до більшовицьких партизанських загонів. Організаційно СБ УПА складалася з референтів безпеки при підпільній адміністрації, яким підпорядковувалися боївки у складі трьох-п’яти осіб. СБ складалася з двох відділів – політичного і кримінального, а також мережі інформаторів, які повідомляли відомості референтам. Служба безпеки на чолі з Миколою Лебедєм (псевдонім Семен (Максим) Рубан) запобігала проникненню до Організації українських націоналістів ворожих агентів, виявляла у ній зрадників і провокаторів. Ефективність такої організації системи безпеки підтверджується фактом слабкого проникнення ворожих агентів до лав УПА. Командири формувань УПА не мали приймати до своїх лав людей, що не мали рекомендацій підпільної мережі ОУН(Б), а також повинні були брати до уваги всі оцінки й попередження, особливо ті, що надходили від служби безпеки. Командування будь-якого підрозділу було зобов’язано вчити повстанців основам конспірації. У безвихідній ситуації рекомендувалося покінчити життя самогубством, аніж здатися в полон і стати зрадником. Нажаль, СБ УПА не лише протистояла німецьким і радянським спецслужбам, але й була повинна у трагічному братовбивстві, яке вело до ізоляції ОУН(Б). Саме боївки СБ були активними виконавцями операцій по знищенню поляків. Причина конфронтації з поляками з боку ОУН(Б) полягала у прагненні до повної незалежності у всіх регіонах, де переважало українське населення. Крім того, служба безпеки здійснювала Микола Лебедь терористичні акції серед західноукраїнського населення, 26

нелояльного до ОУН(Б). Часто жертвами політичного терору СБ ставали люди, які щиро підтримували й служили ідеї суверенної України. Саме керівництво СБ самочинно прийняло рішення про знищення керівництва конкурентної фракції ОУН(М), зокрема, Я. Барановського, О. Сеніка, Ю. Соколовського, Р. Сушка. За голову провідника М. Лебедя гестапо призначило нагороду 50 тис. німецьких марок. Перший тактичний період боротьби УПА – з кінця 1942 р. характеризувався діяльністю великих відділів. Вони очищували від ворожої адміністрації цілі території і закріплювалися на них, організовуючи так звані “республіки УПА”. Для підтримання свого впливу на значних територіях УПА формувала й утримувала курені й інші великі підрозділи. Створення загонів УПА спричинило і збройні зіткнення з німцями. Однак, восени 1942 – взимку 1943 рр. німецька влада обмежувалася лише розшуком і арештами підпільників ОУН(Б) і частково ОУН(М) силами служби безпеки СД. Організація українських націоналістів створила УПА, підготовила для неї командні кадри і мобілізувала цивільне населення до її лав. Українська повстанська армія була бойовим крилом українського національно-визвольного руху і виникла практично з нуля, без будь-якої допомоги або підтримки ззовні. Практично сам український народ створив власну армію для захисту своїх національних і політичних інтересів. УПА формувалася, розвивалася і воювала за тими ж принципами, що і інші партизансько-повстанські формування. Відтак, її слабкими сторонами були харчування, управління, бойова підготовка особового складу, тилове забезпечення. Німецькі джерела повідомляли, що ОУН(Б) значною мірою контролювала сільське населення Волині і Полісся, місцеву українську поліцію, організовувала численні напади з метою заготівлі продуктів харчування, здійснила низку вибухів на залізниці. Бойова тактика Української повстанської армії – це переважно партизанська тактика. Підрозділи УПА уникали лобових зіткнень з переважаючими силами противника, завдавали раптових ударів по самих слабких ланках його військ карального апарату. Українські повстанці забезпечували собі свободу нападу й відступу, вели швидкоплинні бої з максимальним використанням вогневих засобів. Головний принцип тактики УПА був аналогічним іншим партизанським арміям: “відступати, коли ворог атакує; турбувати, коли ворог відпочиває; ударити, коли ворог виснажений; переслідувати, коли ворог відступає”. Основними перевагами українських повстанських формувань у партизанській війні були: ідейність (знали, за що боролися); хороший морально-психологічний стан (відвага, ентузіазм, жертовність); 27

загартованість і витривалість (здатність переносити холод і голод, великі фізичні й психологічні навантаження); військова хитрість, винахідливість; максимально раціональне використання всіх наявних засобів. Недоліками УПА можна вважати: меншу чисельність повстанців порівняно з силами противника; слабку військову підготовку; різноманіття озброєння, що ускладнювало забезпечення боєприпасами і його технічне обслуговування; брак спеціально підготовлених командних кадрів; слабку оперативну базу на територіях, що контролювалася противником; неможливість швидкого переміщення сил на велику відстань; відсутність повноцінного тилу й сильна залежність від підтримки населення. УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор. Гасло боротьби на два фронти – проти більшовизму і проти Німеччини знаходило широкий відголос, зокрема серед молоді. Через лави УПА пройшло понад сто тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей. Діяльність УПА була логічним продовження національної революції 1917–1920 рр., а продовженням боротьби УПА став дисидентський рух та національно-демократичне відродження кінця 80-х – початку 90 –х рр. ХХ століття.

РАДЯНСЬКИЙ ПАРТИЗАНСЬКИЙ ТА ПІДПІЛЬНИЙ РУХ Історія партизанського руху, народного спротиву фашистським агресорам – одна з дискусійних тем щодо співвідношення народної волі і ролі держави в організації партизансько-підпільної боротьби. Світова історія партизанства свідчить, що держава та її спецслужби достатньо часто виступали організаторами зафронтової боротьби. Організація партизанської боротьби є ефективним способом протистояння агресору в умовах складного становища на основних фронтах (таке катастрофічне становище склалося в умовах нищівних поразок Червоної Армії в 1941–1942 рр. та окупації всієї території України). За радянських часів партизанська діяльність була доволі героїзованою, навіть дещо ідеалізованою сторінкою війни з Німеччиною 1941 – 1945 рр. Значна частина документів була скрита у сумнозвісних спецхранах архівів. На деякі аспекти партизансько-підпільної боротьби було накладено ідеологічне табу. Серед яких – вади і прорахунки в організації партизанства, проблема відносин партизан з місцевим населенням й українським антикомуністичним повстанством, прояви зради, гіпертрофований показ ролі комуністичної партії та радянських спецслужб в організації партизанського руху, завищення даних у визначені чисельності партизан та результатів їхньої бойової діяльності тощо. Такий стан речей створив підґрунтя для стверджень окремими дослідниками про “штучний характер” боротьби в тилу ворога, яка була примусом радянських спецслужб і партійних органів проти волі населення.

Масштабний партизансько-підпільний рух – загальнонародний спротив на фронті, за лінією фронту, зробив вагомий внесок у перемогу над самим страшним агресором в історії людства, яку було досягнуто сумісно з іншими народами СРСР. У складі українських радянських партизан переважали українці, разом з ними у партизанських загонах боролися росіяни, білоруси і представники 38 інших національностей СРСР, а також інтернаціоналісти – громадяни європейських держав: 2 тис. поляків, 400 чехів і словаків, 71 югослав, 47 угорців, 28 німців і 18 французів. Організація партизансько-підпільного руху на початковому етапі війни супроводжувалась численними труднощами і великими жертвами. Причини, що обумовили труднощі й невдачі розгортання боротьби за лінією фронту знаходилися у довоєнному часі. Підготовка до партизанської війни була обумовлена складною міжнародною обстановкою та недостатнім рівнем підготовки й оснащення Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА). У 1920-х – на початку 1930-х рр. у СРСР підготовці до можливої партизанської війни приділяли значну увагу: здійснювався облік кадрів підпільників і партизанів, аналіз досвіду підпільної та партизанської боротьби у період громадянської війни та іноземної інтервенції, а також досвіду партизансько-повстанських рухів інших народів та досвіду “малої війни”, що був накопичений російською армією. У цей період у західних районах СРСР, у тому числі в Україні, були створені бази для ведення партизанської війни на території СРСР на випадок вторгнення противника, підготовлені кадри для масштабної зафронтової боротьби. В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизанів на Волині й Поліссі. З цією метою у Західній Україні створювалися приховані партизанські бази з великими запасами вибухових засобів. В українських лісах було закладено 73 бази і сховища зі зброєю і спорядженням на особливий період. На узбережжі Дунаю створювалися сховища у підводних резервуарах. Народний комісаріат оборони (НКО) СРСР готував командирів, які могли перейти до дій спротиву, потрапивши з підрозділами в тил противника. З 1925 р. розгортається мережа спецшкіл і навчальних пунктів для підготовки кадрів майбутніх партизан і підпільників, зокрема командирів партизанських загонів, радистів, підривників (серед випускників – майбутні командири уславлених партизанських загонів). П’ять спецшкіл Українського військового округу підготували 80 диверсійно-організаційних груп (600 професіоналів), здатних діяти в тилу противника. У західних регіонах осіли на проживання організатори підпільних груп, які оволоділи для прикриття місцевими ремеслами. Восени 1932 р. партизани брали участь у військових навчаннях; до 1933 р. партизанські дії розглядалися як важлива складова частина маневрених операцій РСЧА в цілому. Загалом у період 1924–1936 рр. у СРСР здійснювалася 30

достатньо серйозна підготовка до партизанської війни Однак, з 1934 р. починається згортання підготовки до партизанської війни. Однією з головних причин руйнування системи підготовки до війни в тилу (ліквідація мережі партизанських баз у лісах прикордонних округів, спецшкіл і навіть знищення навчальних посібників) була зміна воєнної доктрини СРСР – перехід від оборонного до наступального її змісту. Основний постулат радянської воєнної доктрини “Всякий напад на соціалістичну державу робітників і селян буде відбито всією міццю збройних сил Радянського Союзу, з перенесенням воєнних дій на територію ворога, що напав” не передбачав партизанської діяльності у майбутній війні, якщо вона розпочнеться. А відтак – підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У період 1937–1939 рр. продовжувалася подальша ліквідація або переобладнання для інших потреб баз з озброєнням, продовольством, військовим майном тощо, які були створені на початку 30-х рр. Репресивна машина вдарила не лише по командному складу Червоної Армії, а й торкнулася осіб, які мали б розгорнути партизанську й підпільну роботу в тилу противника. Більшість підібраних та підготовлених для можливої партизанської боротьби кадри були репресовані і загинули в період сталінських “чисток” (частково уціліли лише 1 % людей, в основному ті, хто брали участь у війні в Іспанії). Результатом стала повна руйнація системи підготовки партизанських кадрів та мережі баз для ведення партизанської війни. Стратегічна помилка воєннополітичного керівництва СРСР щодо відмови від ведення партизанської війни обумовила труднощі початкового етапу партизанського руху. Волюнтаризм у питаннях “малої війни” коштував великої крові... Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйонів осіб. Стрімкий рух німецьких військ по території країни змусив радянське керівництво терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою, у разі нападу на СРСР, бойові дії будуть перенесені на територію противника та вжити заходів щодо розгортання партизанської боротьби в тилу ворога. Радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Для того, щоб партизанський рух став ефективним, Москві необхідно були витратити значні матеріальні засоби і провести значну організаційну роботу. Розрахунок був на те, що дії партизанів проти ворога надаватимуть допомогу регулярним військам у боротьбі із загарбниками. Партизанський рух у 1941–1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку. Вперше заклик до створення партизанських загонів пролунав через тиждень після початку війни – 29 червня 1941 р. 31

ЦК ВКП(б) і РНК СРСР видали Директиву № П509 “Партійним і радянським організаціям прифронтових областей про мобілізацію всіх сил і засобів на розгром фашистських загарбників”, яка зобов’язувала всі партійні радянські, профспілкові й комсомольські організації покінчити з благодушністю й безпечністю та мобілізувати всі організації й усі сили народу для розгрому ворога, для нещадної розправи з ордами нацистів. Директивою вимагалося у зайнятих ворогом районах створити партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни всюди, для підриву мостів, доріг, пошкодження телефонного і телеграфного зв’язку, підпалу складів тощо. У районах, що захоплені, створити нестерпні умови для ворога і всіх його пособників, переслідувати й знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи. Але сила руху Опору виявилась не одразу і заклик партійних, радянських керівників різних рангів розгорнути партизанську боротьбу за лінією фронту не мали бажаних результатів – це були наслідки передвоєнної репресивної політики сталінського керівництва. Створювати партизанські загони було дуже нелегкою справою, і думка окремих радянських істориків про те, що уже з перших днів війни із загарбниками розпочалася широка народна партизанська боротьба з ворогом, не відповідає дійсності. Водночас, згідно розповсюдженої німецької версії, яку частково підтримували американські дослідники, у Радянському Союзі спочатку не було ніякого партизанського руху, і лише згодом, через “помилки”, яких припустилися німці, отримав розвиток антинімецький партизанський рух. Втім, істина полягає в тому, що у суворі місяці 1941 р. після німецького вторгнення, на величезній території, що була окупована противником, усе перебувало у нестійкому і хаотичному стані й дуже обмаль або взагалі нічого не було зроблено заздалегідь для організації партизанського руху у цих районах. Одначе початок успіхам “народних месників” було покладено у важкому 1941 році, коли фактично наново почалася підготовка кадрів для ведення “малої війни”, хоча підсумки першого етапу становлення партизанського руху були сумними. Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів: брак спеціалістів партизанської війни, яких готували до боротьби у ворожому тилу, через сталінські репресії; знищення перед війною партизанських баз; у передвоєнні роки припинили навчання армійських командирів навичкам партизанської діяльності, не була розроблена тактика партизанського опору: десятки тисяч військовослужбовців радянської армії, які опинилися у ворожому тилу (всього у 1941 р. в оточення потрапили 16 радянських армій), намагалися прорватися до своїх. Проте часто, розбившись на невеличкі групи, вояки 32

намагалися прорватися самостійно, але гинули в сутичках чи потрапляли в полон до німців, замість того щоб стати до організованої партизанської війни; частина партійних і радянських керівників не мала ніякого досвіду в організації партизанської боротьби й не розуміла призначення партизанських загонів. На початку війни партизанські загони були погано озброєні і навчені, не було налагоджено виробництво компактних засобів зв’язку для партизансько-підпільних формувань; було втрачено зв’язок з багатьма партизанськими загонами, дуже часто спроби радянських і партійних органів налагодити зв’язки з партизанами чи започаткувати партизанський рух закінчувалися трагічно. В умовах доволі швидкого відступу радянських військ, втрати озброєння, техніки, матеріальних запасів і управління військами, у обстановці розгубленості в партійних і радянських органах, розгортання руху опору у короткі терміни було неможливим. Драматичне положення на фронтах і швидке просування ворога внесли свої корективи в організацію партизанської боротьби: було проблематично розгорнути широку мережу партизанського руху та підпілля. Поспіхом створені в Україні партизанські загони, брак необхідного досвіду і навичок, відсутність необхідних видів озброєння (основне озброєння – гвинтівки, карабіни і револьвери), незначна кількість набоїв, а також гранат, пляшок із запалювальною сумішшю і ще менше – амуніції, засобів зв’язку, вибухівки і мін. Хоча у довоєнний період були створені передові зразки мінно-вибухової техніки, що добре зарекомендували себе під час громадянської війни в Іспанії.

був

У 1941–1942 рр. контроль над усіма видами партизанських формувань вкрай слабким. Не існувало організованої системи керівництва 33

формуваннями, абсолютна більшість діючих загонів не було забезпечено радіозв’язком, а зв’язок через кур’єрів себе не виправдав – більшість кур’єрів пропадало безвісті. Координація зусиль і дій різноманітних структур у керівництві партизанськими формуваннями була відсутня. Повна невизначеність щодо керівництва доповнювалась напруженою боротьбою між партійною та військовою номенклатурами і НКВС. Три організації – ВКП(б), НКВС–НКДБ та РСЧА – протягом усієї війни здійснювали безпосереднє керівництво зафронтовою боротьбою. Між партійними комітетами, радянськими органами, НКВС, військовими радами фронтів та армій незабаром почалися непорозуміння і конфлікти, що обумовлювалися суперництвом, прагненням установити свій контроль над партизанським рухом. Однак, їх роль і значимість у партизанському русі 1941–1944 рр. постійно змінювалися. Основними формами діяльності партизанів у 1941 р. на окупованій території УРСР стали: ведення розвідки; диверсії в тилу ворога; напади на німецькі гарнізони, військові об’єкти, комунікації противника; створення радянських районів у німецькому тилу; пропагандистська робота серед місцевого населення. Партизанські формування створювалися за конкретними вказівками – були радянськими спецпідрозділами, що діяли у глибокому або ближньому тилу Вермахту. Найбільш ефективно у цей період діяли розвідувальні, бойові та диверсійні групи, які готувалися НКВС. Значну роль в організації радянського опору відігравала комуністична партія. 30 червня 1941 р. ЦК КП(б)У створив оперативну групу для розгортання партизанської боротьби, відбору кадрів, формування загонів тощо. А 5 липня 1941 р. ЦК КП(б) України розглянув питання про створення партійного підпілля і розгортання всенародної боротьби в тилу німецько-фашистських окупантів. Вимоги і рекомендації ЦК були викладені у прийнятій постанові “Про створення партизанських загонів, про організацію більшовицького підпілля в окупованих районах” і опубліковані 7 липня 1941 р. у відозві Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР, ЦК КП(б)У “До українського народу”. У зверненні керівних органів радянської України були сформульовані основні задачі громадян республіки щодо організації всенародної боротьби с агресором, у тому числі й на тимчасово окупованій території. “На зайнятій ворогом території, – говорилося в цьому документі, – створюйте кінні й піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв’язок, підпалюйте ліси й склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові та його посібникам нестерпні умови, нещадно переслідуйте і знищуйте їх, усіма способами зривайте всі заходи ворога”. Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, 34

комсомольці та ветерани громадянської війни. Ще до окупації під керівництвом ЦК КП(б)У обласними, міськими і районними комітетами партії було

організовано для розгортання партизанського руху 883 загони, понад 1700 диверсійних і розвідувальних груп. Хоча комуністи віддавали перевагу бойовим діям силами великих загонів від 200 до 1000 бійців, вони також намагалися створювати маленькі, добре озброєні групи, які використовували для поширення їхнього впливу на інші райони. У серпні 1941 р. за рішенням ЦК КП(б)У в Києві була створена спецшкола по підготовці кадрів для партизанської боротьби з ворогом, згодом подібні школи були утворені у Харкові, Полтаві, Лисичанську. За декілька місяців у них пройшли підготовку близько 4,5 тис. організаторів підпілля і партизанського руху. Велику роботу по формуванню партизанських сил провів Сталінський обком КП(б)У, який забезпечив організацію 180 партизанських загонів і груп у 37 районах області, що налічували понад 4 тис. осіб. Під керівництвом Київського міськкому партії було створено 11 партизанських загонів і 2 партизанські полки, які налічували понад 4 тис. бійців. У Київській області було сформовано 24 партизанські загони. Загалом, по партійній лінії у 1941 р. для партизанської і підпільної роботи було підготовлено і залишено на окупованій території понад 33 тис. осіб. Для керівництва підпільною роботою і партизанським рухом з червня по вересень 1941 р. було створено 23 обкоми, 685 міськкомів і райкомів та 4316 підпільних партійних організацій, низка підпільних партійних органів були сформовані вже після окупації території УРСР. З великими труднощами стикнулися партійні комітети при організації партизанського руху у тих областях і районах, що були приєднані до УРСР 35

напередодні вторгнення німецько-фашистських загарбників: у західних областях України, де радянська влада існувала лише близько двох років, а в Ізмаїльській і Чернівецькій областях – і того менше, близько одного року. Втім, і там створювалися партизанські загони і групи. Однак, не всі створені партійні органи змогли розпочати роботу на окупованій території. Значна частина організацій, що були залишені для дій в окупації, не змогли налагодити роботу і були розкриті та знищені у короткий час. Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань, які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що переховуватись треба у кущах (“не будуть же німці перевіряти кожен кущ”), а озброюватись треба сокирами (“сокира також є зброєю”). О.Ф. Федоров із сумом згадував, що не всі люди, яких визначили для підпільної роботи, виправдали очікувань, що на них покладалися. Значно краще була налагоджена робота у тих районах, де партійне керівництво перебувало у партизанських загонах. На 1 травня 1942 р. ЦК КП(б)У мав зв’язок з 766 українськими партизанськими загонами, що налічували у своєму складі понад 26 тис. бійців і 613 диверсійно-розвідувальними групами, у яких діяло близько 2 тис. осіб. З 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. До літа 1942 р. майже 30 тис. учасників руху Опору загинули, потрапили у табори смерті або були змушені відмовитися від боротьби. Важливою складовою руху Опору було комуністичне підпілля, яке почало діяти на окупованій території України з 1941 р. Безпосереднє керівництво боротьбою в тилу ворога здійснювали підпільні органи партії, що створювалися на тимчасово окупованій території. Усього в роки війни на території Україні діяли 23 обкоми КП(б)У та 9 підпільних обкомів комсомолу, 3,5 тис. підпільних організацій і груп. Підпільні групи створювалися для розвідувальної й підпільної роботи в населених пунктах у німецькому тилу з числа відданих радянській владі людей. Відступаючи, радянська влада залишила чимало комуністів і радянських працівників, які були вірні режиму і його політиці. Завдання усіх цих людей на Україні полягало в тому, щоб проникнути до окупаційної адміністрації і використовуючи владу, вести своєрідну психологічну війну, впливати на населення окупованих територій. У 1941 р. партійне підпілля вдалось створити у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі, Миколаєві та деяких інших містах України. На території Правобережної України для партизанської та підпільної роботи було залишено лише 5 підпільних обкомів і 150 організаційних груп загальною чисельністю 2 тис. 36

осіб. Партійні підпільні органи організовувались і базувалися з урахуванням місцевих умов. Найбільш успішно діяли підпільні обкоми, які були створені на базі партизанських загонів (Чернігівський, Полтавський, Харківський, Кіровоградський). Склад партійних органів степових районів розосереджувався по декількох населених пунктах. У лісистій зоні України підпільні партійні органи формувалися на базі мережі партизанських формувань. При створенні підпілля, як і при формуванні партизанських загонів, допускалися грубі прорахунки і помилки при виборі структури організацій і методів їх діяльності. Недостатньо уваги приділялось вибору та обладнанню явок, дотриманню конспірації, виготовленню особистих документів підпільників. Через брак досвіду організації підпільної боротьби не враховувалися можливості каральних служб противника, їхній досвід боротьби з рухом Опору у Європі. Основною причиною більшості арештів, провалів, і як наслідок – ліквідації радянських підпільних обкомів і райкомів окупаційними службами сприяли значною мірою факти зради колишніх партійних функціонерів, які були залишені в тилу, і порушення правил конспірації. Чималу шкоду розгортанню мережі підпілля завдало те, що частина керівників та партійних органів, що були залишені для організації боротьби у підпіллі на окупованих фашистами територіях, не виконали цих обов’язків, самовільно залишили окуповані райони, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Так було, наприклад, з Путивльським підпільним райкомом партії (Сумська область), який без дозволу виїхав у радянський тил. Основними формами боротьби у складних умовах ворожого тилу були: саботаж економічних дій німців, диверсії, перешкоджання вивозу населення на роботи до Німеччини, збір розвідданих. Щодня піддаючи себе смертельному ризику, підпільники збирали на полях недавніх боїв кинуту зброю, готували мережу явок, шукали і налагоджували зв’язок з “Великою землею”, розмножували та поширювали антифашистські листівки. Масово-політична робота серед населення займала важливе місце у діяльності підпілля. На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КП(б)У М. О. Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів громадянської війни, передових робітників, молодь. Молодь особливо активно вела війну у ворожому тилу. Юнаки і дівчата стали найбільш масовими учасниками радянського руху Опору. У нацистському документі – “Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій “Південь” відзначалося: “З молоді складалося більшість активістів 37

боротьби за справу. Радянські банди, утворювалися переважно з молоді”.

Розповсюдження листівок одна з форм боротьби підпільних організацій

Широко відомі дії підпільної організації “Молода гвардія” (м. Краснодон Луганської області), яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат, штаб якої складали І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці організували диверсії і низку бойових операцій, проводили антигітлерівську пропаганду. У Миколаївській області безстрашно діяла організація “Партизанська іскра”, у складі якої боролися з ворогом старшокласники с. Кримки. Очільниками організації були: В. Моргуненко, П. Гречаний і Д. Дяченко. Підпільники нападали на поліцаїв, чинили диверсії на залізниці, визволяли з концтаборів військовополонених. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації: у с. Потіївка на Житомирщині – керівник І. Бугайченко; у м. Ніжин, очолювана Я. Батюком; у м. Сталіно на чолі з учителем історії С. Матьокіним; підпільна комсомольська організація м. Полтави “Нескорена полтавчанка”, керована О. Убийвовк, що підтримувала зв’язок з партизанським загоном Жарова, який діяв у Диканьських лісах. За час існування підпільної організації розповсюджено понад 2 тисячі листівок, члени організації, зривали мобілізацію молоді до Німеччини, звільняли радянських військовополонених. Готуючись до збройного опору, за допомогою робітників заводу “Метал” ремонтували та виготовляли зброю. У літопис героїчних справ зробила також свій внесок підпільнопартизанська організація “Народна гвардія” ім. Івана Франка, яка діяла у західних областях України: Львівській, Дрогобицькій, Станіславській (тепер Івано-Франківській) і Тернопільській. Організація об’єднувала понад 600 осіб, її бійці знищили понад 30 військових ешелонів, 10 промислових підприємств, 6 військових складів фашистів. Членами організації розповсюджувались листівки 38

антифашистського змісту українською і польською мовами. До літа 1942 р. на території України продовжували діяти лише 223 підпільні групи, створені радянською владою (близько 2 тис. осіб), а на кінець 1942 р. – більше 1 тис. підпільних партійних і комсомольських органів, організацій і груп. Усього у діяльності підпільних організацій брали участь 100 тис. осіб. У німецькому меморандумі від 15 жовтня 1942 р. зазначається, що “комуністи і радянські активісти змогли при німецькому пануванні організувати адміністрацію районів і стали на чолі місцевих адміністрацій та кооперативних господарств (колгоспів). Вони тримали антибільшовицьке населення у постійному страху перед поверненням радянських і, надіючись на їхнє повернення, розраховували отримати похвалу і вдячність”. Російсько-радянські агенти, зокрема, проникали до управління лісів, що давало їм змогу допомагати радянським партизанам і парашутистам. Німецькі представники на місцях зовсім не були готові дати собі раду з цією роботою проникання і підпільною діяльністю. Вони вважали, що досить знати про те, що колишні комуністи чесно виконують свою роботу, дружньо співпрацюють з німцями і бояться, що їх розстріляють, якщо вони відмовляться співпрацювати. Зате комунізм, який, згідно з меморандумом, панує у певних прошарках населення, становить реальну і важливу небезпеку. У спеціальних донесеннях поліції та СД відзначалось, що в Україні “більшість молодих людей є фанатичними більшовиками”. Однак, підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи. Окремі особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників, виявляти явки, конспіративні квартири. Було чимало випадків прямого зрадництва комуністичних кадрів, яких поставили керувати партизанами та підпільниками. Так, у спецповідомленнях до ЦК КП(б)У або до наркомату внутрішніх справ повідомлялося: колишній секретар Ленінського райкому КП(б)У м. Києва Романченко та Листовничий – робітник відділу кадрів міськкому партії пішли працювати у поліцію – слідчими у політичних справах. У Змієвському районі на Харківщині, у зв’язку з посиленням переслідування з боку німців, загін змушений був розпорошитися на дрібні групи. У подальшому Любченку (командир загону) вдалося зібрати лише 15 осіб, решта 45 партизанів – не з’явились. Гітлерівське командування у планах вторгнення в СРСР визначило рішучі дії проти будь-якого спротиву і з самого початку окупації видавала накази про надзвичайно суворі заходи проти окремих вільних стрільців і партизанів, 39

сподіваючись терором придушити будь-яку партизанську боротьбу. 16 вересня 1941 р. Начальника штабу Верховного головнокомандування збройними силами Німеччини (OKW) В. Кейтель видав наказ про заручників, яким керувався увесь Вермахт. За цим наказом передбачалося за кожного вбитого німецького солдата розстрілювати по 50 – 100 заручників.

У наказі про вжиття крайніх заходів проти опору зазначалося: “1. З

початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух. Форми дій переходять від пропагандистських заходів і нападів на окремих членів вермахту до відкритих заколотів і широкої війни з допомогою банд. …Таким чином, у наростаючій мірі постає небезпека для ведення Німеччиною війни, яка проявляється насамперед у формі загальної небезпеки для окупаційних військ і вже тепер призвела до відвернення сил на головні вогнища неспокою. 3. б) …треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху. При тому треба усвідомлювати, що в цих країнах людське життя часто нічого не значить і що залякуючого ефекту можна досягнути лише надзвичайно жорстокими заходами. д) …Справжнім способом залякування тут може бути тільки смертна кара. Зокрема, треба в основному карати смертю шпигунські дії, акти саботажу і спроби вступити на службу ворожих збройних сил. Також у випадках недозволеного володіння зброєю треба звичайно виносити смертний вирок”. Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати радянську партизанську боротьбу “регулярним другим фронтом”. “Велика лісова війна” 40

(так називали боротьбу партизанських загонів) була складовою частиною боротьби з нацистськими окупантами. За німецькими даними, майже 10 % сил Вермахту були зайняті боротьбою з партизанами. Для протистояння партизанам фашисти уже в 1941 р. були змушені формувати особливі підрозділи. Так, для здійснення безпосередньо охоронних функцій перед війною з СРСР були сформовані 9 дивізій охорони тилу, з яких для групи армій “Південь” – три дивізії, що призначалися для охорони важливих об’єктів оперативного тилу. Під час окупації на повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система. Перед українським населенням постала дилема: підкоритися окупації або чинити опір. Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильницькою колективізацією. Не дивно, що саме сільські райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно підтримували його. Осередки окупаційної влади містилися у містах і райцентрах, де німці створили свої “шуцпункти” з потужними гарнізонами. У сільських районах сильної окупаційної влади не було, а виконання поліцейських функцій німці прагнули перекласти на місцевих мешканців. Уже восени були сформовані “шуцманшафти” – поліцейські відділки з українців. Намагалися окупанти боротися і з партизанськими загонами шляхом залучення місцевих мешканців до загонів поліції й охорони. Деяка частина селян співробітничала з окупантами. У свої господарства повернулись близько 20 тис. “розкуркулених” заможних селян, які створювали (за визнанням органів НКДБ) значну кількість груп для відновлення своїх майнових прав і співробітничали з окупантами, мстилися за образи радянської влади. Так, у Миколаївській області група заможного селянина Б. “Месники” видала окупантам понад 20 партизанів і членів компартії, частина членів групи стала агентами гітлерівських каральних органів. Там же “Комітет репресованих і ображених” (десятки колишніх “куркулів”) співпрацював з окупантами. Як повідомлялось в одному з офіційних донесень, складених окупантами, у серпні 1941 р., “закинуті десантом російські партизани не мають жодного впливу на населення. Скрізь, де вони з’являються... їх схоплюють і передають нам”. У деяких районах Волині та у болотистому районі Полісся акції “зачисткиˮ, що тривали до листопада 1941 p., німці довірили загону “Поліська Січ” T. БyльбиБopoвця. Неабияку роль відігравало те, що з самого початку війни мільйони людей, опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском переслідувань і терору. Спеціальною директивою “Продовження воєнних операцій на Сході”, схваленою Гітлером 19 липня 1941 р., наголошувалось: “Для підтримання порядку та безпеки у завойованих східних областях... військ 41

буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційною владою страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір... Замість того, щоб використовувати додаткові охоронні частини, командувачі повинні вживати в своїх районах відповідні драконівські заходи... ”. В інших указах і директивах окупаційної влади зазначалося: “За наявність зброї, боєприпасів і вибухівки в будинках, клунях, садах тощо відповідальність падає на особу, яка використовує дану земельну ділянку” (23 серпня 1941 р.); “…хто навмисно чи то несвідомо заподіє шкоду роботі зв’язку.., пошкодить або зруйнує проводи лінії передачі або інші прилади... підлягає розстрілу” (10 жовтня 1941 р.); “…партизани, які не знищені в бою, повинні осуджуватись до смертної кари” (4 листопада 1941 р.). Саме у таких умовах формувалося ставлення населення України до ведення партизанської боротьби з ворогом. Німці застосовували проти українського населення масовий терор. З метою залякування мирних жителів гестапо арештовувало у всіх регіонах громадян, як заручників. Їх всенародно вішали або розстрілювали у відповідь на будь-який спротив окупантам. За Інструкцією серед заарештованих і засуджених до страти мало бути “…процентів 50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки й українці у рівних співвідношеннях”. Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. до липня 1942 р. каральні частини та війська СС за підтримку партизанів знищили 90 тис. мирних жителів України. У таких умовах за перший рік війни каральними органами окупантів було знищено значну частину партизанських загонів, деякі загони й групи розпалися. Для ведення зафронтової боротьби в ряді документів, ще до початку радянсько-німецької війни (18 червня 1941 р.), зафіксовано створення Особливої групи (ОГ) при наркомі внутрішніх справ СРСР Л. Берії. Формально про створення цього підрозділу було оголошено наказом НКВС СРСР 5 липня 1941 р. Керівником ОГ був призначений старший майор держбезпеки Павло Судоплатов. На групу покладалися наступні задачі: 1) розробка і проведення розвідувально-диверсійних операцій проти гітлерівської Німеччини та її сателітів; 2) організація підпілля і партизанської війни; 3) створення нелегальних агентурних мереж на окупованій території; 4) керівництво спеціальними радіоіграми з німецькою розвідкою з метою дезінформації противника. 3 вересня 1941 р. Особлива група була реорганізована у самостійний 2-й відділ НКВС СРСР, на чолі з П. Судоплатовим. У союзних республіках, в тому числі й УРСР, створювалися 4-ті відділи НКВС, які оперативно підпорядковувалися 2-му відділу НКВС СРСР, і займалися організацією партизанської боротьби. Начальником 4-го відділу НКВС УРСР був майор держбезпеки Тимофій Строкач – заступник наркома внутрішніх справ УРСР 42

Василя Сергієнка. У січні 1942 р. 2-й відділ НКВС СРСР розширили, перетворивши його у 4-е (“партизанське”) управління НКВС СРСР. У складі наркомату внутрішніх справ УРСР на базі 4-го відділу створили власне 4-е управління (начальник управління – майор держбезпеки Т. Строкач). 4-е управління НКВС УРСР було підпорядковане 4-му управлінню НКВС СРСР і керівництву республіканського наркомату НКВС, а також підзвітним РНК УРСР і ЦК КП(б)У (безпосередньо діяльність партизанів курирував секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко). Залежність НКВС УРСР у даному питанні від республіканської партійної номенклатури посилювалась у зв’язку з тим, що безпосередньою організацією партизанських загонів, у тому числі й на місцевому рівні, займалися також і партійні організації. До числа загонів, сформованих НКВС, входили не лише загони, керовані співробітниками НКВС, але й ті, що очолювали представники партійно-радянської номенклатури (у тому числі знамениті командири Сидор Ковпак і Олексій Федоров). Таким чином, вище керівництво НКВС прагнуло довести, що всі без винятку партизанські загони, що підготовлені також і партійними органами України, створювались НКВС УРСР або, принаймні, за його активної участі. У свою чергу, у довідці ЦК КП(б)У того ж періоду, усі загони і диверсійні групи, що були створені на території України як по лінії НКВС, так і по партійній лінії, зазначені як створені ЦК КП(б)У через обласні та районі комітети партії. Чисельність створених загонів у обох випадках приблизно рівна, названі одні й ті ж прізвища командирів загонів. Таким чином, більшість українських загонів створювалося у тісному співробітництві НКВС УРСР і місцевих партійних організацій: обкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У. І виокремити домінуючу, провідну організацію у даному випадку складно: все залежало від ситуації на місцевому рівні, інформацією про яку центральні органи володіли не завжди повною мірою. За перші три місяці війни органи держбезпеки залишили на окупованій території 314 партизанських загонів і груп (11 249 осіб) та 69 диверсійних груп (800 осіб). Партизанську діяльність на окупованій території СРСР НКВС здійснював силами особового складу Окремої мотострілецької бригади Особливого призначення (ОМСБОП). Зі складу бригади формувалися самостійні загони для дій на фронті, а також спецгрупи, які закидалися в тил противника: протягом 1941 р. 90 % партизанських загонів, винищувальних, диверсійних і розвідувальних груп було підготовлено і залишено або перекинуто в тил ворога органами НКВС– НКДБ. Доволі часто такі загони і групи нарощували свою чисельність представниками місцевого населення, військовослужбовцями, що потрапляли в оточення та тими, кому вдавалось утекти з полону. Бойова діяльність не була головною задачею загонів і груп ОМСБОП. Окремі групи НКВС – НКДБ СРСР мали чітко визначені диверсійні завдання. 43

У партизан 4-го управління НКВС–НКДБ СРСР пріоритетом була терористична діяльність, задля якої здійснювалася кропітка агентурна розвідка. Партизанський командир Петро Вершигора писав, що загін Д. Медведєва диверсіями не займався, а бої вели лише тоді, коли їх нав’язував противник... Одначе, про стан ворожих справ на Україні обізнаний був Д. Медведєв, мабуть, краще за всіх. Головна задача цього загону – глибока розвідка. Дані, що отримувалися в ході агентурної розвідки командування загонів НКВС–НКДБ СРСР направляли до Москви, у 4-е управління НКВС– Петро Вершигора НКДБ СРСР. Різноманітні дані свідчать, що цілями терактів Дмитро Медведєв були, в основному, три категорії осіб: представники цивільної окупаційної адміністрації, вищі офіцери Вермахту і СС, а також найбільш значимі політемігранти та радянські колабораціоністи. На підставі вироків, що були винесені партизанами, бійці загонів ОМСБОП здійснили 87 актів відплати. Особливо ефективними були операції не багаточисельних, але слабо навчених й оснащених загонів, а дії невеликих, підготовлених спеціальних диверсійно-терористичних груп НКВС–НКДБ СРСР, які володіли самими сучасними засобами боротьби, підривали важливі військові об’єкти й знищували високопоставлених чиновників окупаційної адміністрації. Участь Розвідувального управління Генерального штабу (РУ ГШ) РСЧА і підпорядкованих йому структур у партизанській боротьбі полягала у направленні на окуповану територію розвідувальних або розвідувальнодиверсійних груп (РДГ). Зазвичай, “армійські” партизани – навіть у перший рік війни – являли собою частини Червоної Армії, що діяли в тилу Вермахту у тісній взаємодії з фронтовими частинами. Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії Вермахту. Ця тактика себе не виправдала і усі ці загони в Україні у перший рік війни були розгромлені або з’єдналися з частинами Червоної Армії.

Окремі військові начальники висували партизанські загони не в тил ворогові, а на передову, де вони звичайно поступалися піхотним та моторизованим частинам Вермахту, і тому зазнавали важких утрат. Партизани самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам відчутних втрат. Не усвідомлюючи значення “малої війни” в умовах, коли гітлерівці безперервно просувалися вперед, командування радянських військ намагалося використовувати щойно сформовані партизанські загони і групи на передній лінії оборони або у ближньому оперативному тилу ворога. Крім того, у зв’язку зі складною обстановкою на фронті, частина особового складу, підготовленого для партизанської діяльності, була направлена на доукомплектування фронтових частин (так, 1-й партизанський полк у кількості 1097 осіб брав участь у боях в районі м. Новоград-Волинський, 2-й партизанський полк – 1199 осіб – у боях в районі міст Корсунь, Київ, Городище, Черкаси; загін “Перемога або смерть” з 150 осіб – в обороні Києва…). А 1 листопада 1941 р. командуючий Південно-Західним фронтом маршал С. Тимошенко та член Військової ради фронту М. Хрущов прийняли рішення про створення оперативної групи з керівництва партизанськими формуваннями у полосі фронту. Склад опергрупи становили переважно представники номенклатури ЦК КП(б)У. Однак якоїсь значимої ролі ця структура не відіграла. Навесні 1942 р. у 18-й армії Південного фронту 26 партизанських загонів були Семен Руднєв та Сидір Ковпак використані в обороні, як звичайні армійські підрозділи. Історія переконливо доводить, що рух опору виникає стихійно й багатократно посилюється в умовах невиправданих репресій, що проводяться окупаційною армією. Відтак, з початком бойових дій масовим він стати, як правило, не може. Завданням партизанських командирів було зібрати і залучити до боротьби з окупантами тисячі дезертирів, які залишали фронт і розбігалися по домівках після гучних поразок влітку й восени 1941 р., червоноармійців, які відставши від своїх частин, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготовлений до ведення активної боротьби проти загарбників. Важливо було організувати їх, повернути їм віру у перемогу. Така робота була під силу лише керівному ядру з числа підготовлених професіоналів, яких після сталінських репресій 45

залишилося дуже мало. А тому в 1941 р. виконання цього завдання часто брали на себе рядові патріоти-партизани. І восени 1941 р. у лісах почали з’являтися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції. Партизанам С. Ковпака і С. Руднєва довелось розпочинати боротьбу на свій страх і ризик. С. Ковпак у вересні 1941 р. пішов до Спадщанського лісу з 4 соратниками. 18 жовтня Путивльський партизанський загін під командуванням С. Ковпака об’єднався з партизанським загоном під командуванням С. Руднєва, а наприкінці грудня 1941 р. загін нараховував уже 500 осіб, й окрім стрілецької зброї мав на озброєнні 3 станкових, 7 ручних кулеметів і два 82-мм міномети. 12 вересня 1941 р. почав діяти у Харківській області загін під командуванням К. Погорєлова; з жовтня 1941 р. до травня 1942 р. у північній частині Сталінської області діяв Слов’янський партизанський загін під командуванням М. Карнаухова, який охоплював своєю діяльністю значну територію вздовж р. Сіверський Донець. Штаб загону розміщувався у Тепленському лісі неподалік від Святогірського монастиря, де були закладені сховища продовольства і боєприпасів. У жовтні–листопаді 1941 р. партизанські загони переходять до активної діяльності, водночас починається процес об’єднання невеликих територіальних загонів і більш чисельні з’єднання. Донесення головнокомандуючого Вермахту на Україні генераллейтенанта К. Кітцінгера за листопад 1941 р. констатувало в деяких районах наростаючу небезпеку, спричинену діяльністю радянських партизанів. У листопаді під час акцій “зачисткиˮ було вбито 250 партизанів. Наприкінці 1941 р. були сформовані партизанські загони у всіх районах Чернігівської області. Після об’єднання з обласним партизанським загоном чотирьох районних загонів було утворено одне з потужних генерал Карл Кітцінгенр партизанських з’єднань в Україні, на чолі якого стояв О. Федоров (генерал Орленков). Партизани мали постійний зв’язок із верховним командуванням Червоної Армії. Вони мали добру розвідувальну мережу і наперед знали про початок дій німців. Після розгрому фашистських військ під Москвою ситуація в партизанському русі почала змінюватись. Німці гадали, що терор повністю припинить розвиток активності радянських партизанів. З початку окупації було публічно повішено або розстріляно тисячі партизанів. Генерал К. Кітцінгер писав: “Досвід учить, що принести успіх можуть тільки такі заходи, яких населення боїться більше, ніж терору партизанів”. Незважаючи на кривавий 46

нацистський терор, до партизанської й підпільної боротьби ставали найбільш мужні люди, переважно комуністи, комсомольці та бійці Червоної Армії, які потрапляли в оточення. Діяльність радянських партизанів в Україні у грудні 1941 р. – січні 1942 р. не була активною. Відсутність належної підготовки і бази для ведення партизанської діяльності, прорахунки, допущені при організації руху Опору, слабка організація партизанського руху в перші місяці війни – все це обумовило обмежені можливості щодо ведення партизанської боротьби на окупованій території. Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати за собою все: комунікації, підприємства, їстівні припаси. Відтак, з початком холодів деякі загони припинили діяльність і розпадаються або навіть саморозпускаються. Затишшя, що встановилося було скоріше спричинене суворою зимою. Частина загонів, що діяли у прифронтовій зоні, вийшла у тил радянських військ. Донесення зі штабу Вермахту в Україні свідчили, що рух радянських партизанів не був дуже активним до квітня 1942 р. Водночас, і у глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. З 28 грудня 1941 р. по 28 лютого 1942 р. здійснив перший рейд Путивльський партизанський загін під командуванням С. Ковпака. Загін пройшов із Хінельских лісів через південні райони Орловської і Курської областей в район Глухів – Путивль – Воронеж. Під час рейду до загону приєднались місцеві загони партизан: спочатку Глухівський і Шалигінський, а потім Конотопський і Шосткінський. Так виникло перше рейдове партизанське з’єднання “Група об’єднаних загонів Сумської області” під командуванням С. Ковпака. Наприкінці лютого 1942 р. у селі Веселе Шалигінського району ковпаківці розгромили спрямовані проти них частини 105-ї угорської піхотної дивізії (500 осіб). Радянські партизани були дуже активними в зоні тилу військ, неподалік від фронту: 30 нападів у січні 1942 р., 8 нападів у лютому, 17 – у березні, 39 – у квітні, 70 – у травні, 94 – у червні. У зоні, що перебувала між фронтом і Рейхскомісаріатом Україна, за німецькими джерелам у травні перебувало 1092 партизани. За радянськими джерелами, по всій Україні на 1 травня 1942 р. було 28 тис. членів радянського Опору (20 тисяч партизанів, 2 тисячі членів груп для саботажу). Правда, мабуть, десь посередині: можливо 10–15 тис. радянських партизанів, головним чином на Півночі України. У лютому – березні 1942 р. на розгортання боротьби в тилу противника була спрямована й основна увага командування ОМСБОП. У 1942 р. партизанський рух у СРСР набував усе більш активні форми і масовий характер. Зміцнювався й активізувався партизанський рух на Київщині, Житомирщині, у Кам’янець-Подільській, Вінницькій та інших областях. Діяльність радянських партизанів, за німецькими повідомленнями, у 47

квітні 1942 р. була така: на південь від Запоріжжя – 3 напади, 3 десанти, 3 вбитих партизани; у районі Миргород – Лубни – Гадяч – 15 нападів, 6 десантів, 1 бій, 9 убитих партизанів, 21 полонений (з 16 березня по 12 квітня 1942 р. вбито 184 партизани); у районі Ніжина – 9 нападів, 6 боїв, 117 убитих партизанів, 12 полонених; у районі Сновського – Новгород-Сіверського – 15 нападів, 2 бої, 38 убитих партизанів, 239 полонених. Зростала боротьба у західних областях України. Цьому сприяв характер політики, що проводилася німцями та їх союзниками на окупованій території СРСР, яка супроводжувалася терором, масовими вбивствами населення (у тому числі, знищенням євреїв і циган), депортаціями на примусові роботи до Німеччини, грабунками і викачуванням ресурсів. Німецька влада намагалася вплинути на населення за допомогою листівок, у яких повідомлялося про надзвичайні заходи в боротьбі проти партизанів та вживання надзвичайних заходів – усіх саботажників, бандитів, партизанів каратимуть смертю. Терор окупантів викликав опір населення, сприяв створенню партизанських загонів. Там, де 1941 р. німців дехто зустрічав ще як визволителів, у 1942 р. вже закладав міни. До середини 1942 р. радянське керівництво не мало упорядкованої й координованої системи управління партизанськими формуваннями. Необхідно було створити керований масовий партизанський рух, який би відтягував на себе значні сили ворога, створював би йому труднощі та перешкоди в тилу. Навесні 1942 р. Москва вирішила централізувати і взяти під безпосередній контроль діяльність партизанів на окупованих територіях. Рішення весни 1942 р. можна вважати перемогою партійної номенклатури. Для керівництва партизанським рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії відповідно до Постанови Державного Комітету Оборони від 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), який очолив перший секретар ЦК КП(б) Білорусії Пантелеймон Пономаренко. Центральному штабові підпорядковувалися штаби республіканського та регіонального (фронтового) рівня. Улітку 1942 р. Центр мав зв’язок лише з 22 загонами (чисельністю понад 3 тис. осіб) з 3,5 тис. партизанських формацій, які залишилися в тилу ворога на окупованих територіях. У Пантелеймон Пономаренко цей період лише 30 % партизанських загонів мали зв’язок з “Великою землею”. 20 червня 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР). Керівництво УШПР очолив Тимофій Строкач, заступник народного комісара НКВС УРСР. Неофіційною нормою було призначення на три вищі 48

посади у кожному штабі партизанського руху представників трьох структур: по одному представнику від партійної номенклатури, НКВС та Червоної Армії. Зокрема, головою Українського партизанського штабу був Т. Строкач – майор держбезпеки, його першими двома заступниками – М. С. Співак (секретар ЦК КП(б)У) і полковник І. В. Виноградов (начальник розвідувального відділу штабу Південно-Західного напрямку). Український штаб проіснував до 1 червня 1945 р. Для безпосереднього керівництва бойовою діяльністю партизанських формувань були утворені обласні штаби партизанського руху (Сумський, Чернігівський, Житомирський, Рівненський, Вінницький, Кам’янецьПодільський). Формально обласні штаби були створені УШПР наприкінці 1942 р., але по-суті ця система почала діяти лише з 1943 р. і функціонувала практично до кінця німецької окупації. “У більшості випадків начальниками обласних штабів були командири базових партизанських з’єднань і секретарі обласних підпільних обкомів КП(б)У. Фактично обласні штаби були інструментом партійного контролю над партизанськими формуваннями. Водночас, партизанськими формуваннями керували й підпільні обкоми КП(б)У та представництва УШПР при військових радах фронтів, що діяли поблизу або безпосередньо на території України. Оперативні групи, а у подальшому – представництва УШПР у 1942 р. діяли при військових радах Південно-Західного, Західного, Брянського, Воронезького фронтів. Частина партизанських загонів, з’єднань і груп перебувала у оперативному підпорядкуванні безпосередньо УШПР, частина – близько третини особового складу всіх партизанських формувань – у оперативному підпорядкуванні представництвам УШПР на фронтах. Відповідно, бойову діяльність ці партизанські формування вели відповідно вказівкам фронтового командування, але плани дій узгоджувалися з УШПР і регулярно – раз на два тижні, звітували перед Т. Строкачем. Створення штабів партизанського руху мало ряд наслідків, як негативного, так і позитивного змісту, що відбивалося на ефективності дій партизанських формувань. Український штаб партизанського руху мав подвійне підпорядкування – Центральному штабові партизанського руху та в оперативному відношенні й питаннях комплектування кадрами і матеріальнотехнічного забезпечення – Військовій раді Південно-Західного напряму. Введення єдиноначальності і створення стрункої системи керівництва зафронтовою боротьбою дозволило упорядкувати керівництво партизанами. Водночас, вплив некваліфікованої у воєнному відношенні партійної номенклатури, в тому числі з ЦК КП(б)У, на оперативну діяльність партизанів негативно впливало на рівень планування і ведення бойових дій. Після утворення партизанських штабів різного рівня ситуація з партизанським рухом 49

суттєво змінилася. Під керівництвом Українського штабу партизанського руху визвольна діяльність народних месників активізувалася. Централізація керівництва призвела до появи системи підпорядкування, яку до цього місцеві партизанські вожаки створювали виходячи із ситуації та наявності зв’язку з Центром. Навесні 1942 р. Український штаб партизанського руху мав відомості про 36 тис. партизанів (однак при цьому, 3600 партизанів у складі 13 українських радянських партизанських загонів діяли на території Білорусії). З червня-липня 1942 р. найбільш великою самостійно діючою партизанською оперативною одиницею стали з’єднання, що поділялися на загони. У ряді випадків загони зводилися у партизанські бригади, що діяли автономно. Основні завдання партизанських загонів і з’єднань, що були підпорядковані безпосередньо УШПР, не відрізнялися від загонів, підпорядкованих представництвам партизанських штабів на фронтах. Цей елемент керівництва українськими партизанами дозволяв покращити оперативну взаємодію між армією і партизанськими загонами і з’єднаннями. Український партизанський штаб розгорнув активну роботу з об’єднання та організації партизанського руху в Україні. У розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, озброєння, транспортні літаки тощо. Діяла школа по підготовці партизанських кадрів. Легендарний “головний диверсант Червоної Армії”, заступник начальника УШПР з диверсійної роботи полковник Ілля Старінов зазначав, що у період війни в Україні, не загинуло жодне партизанське формування під керівництвом “професійних партизанів”. До кінця вересня 1942 р. основною задачею УШПР визначено встановлення зв’язку з партизанськими загонами. У Ілля Старінов партизанські райони для забезпечення дій партизанських загонів літаками перекидалися зброя, боєприпаси, засоби зв’язку, медикаменти, поліграфічна техніка, пропагандистські матеріали, підготовлені для ведення партизанських дій люди. Радянські партизанські загони та диверсійні групи, що закидалися до вражого тилу готувалися більш ретельно, ніж у перші місяці війни, і завдавали фашистам більшої шкоди, ніж тисячі слабо підготовлених партизанів на початку війни. До вересня 1942 р. УШПР переправив через лінію фронту 309 підготовлених спеціалістів (в основному, командирів, підривників та зв’язківців) та 150 радіостанцій. Широка мережа партизанських формувань була створена у Дніпропетровській, Київській, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Сталінській, Харківській областях. У червні-липні 1942 р. 50

Українському штабові підпорядковувалося три з’єднання: Чернігівське (згодом – Чернігівсько-Волинське) (командир Олексій Федоров), Сумське (командир Сидір Ковпак), Об’єднане (командир Олександр Сабуров). У складі з’єднань налічувалося 16 загонів. Окрім них на зв’язку з УШПР знаходилося ще 14 окремо діючих загонів. Загони мали армійську структуру: поділялися на відділення, взводи, роти. Спеціальним наказом було заборонено називати загони і з’єднання за прізвищами командира. Формування під командуванням О. Сабурова (один із перших українських партизанів, який отримав звання Героя Радянського Союзу), підпорядковане Українському штабу партизанського руху, як ніяке інше з’єднання, слугувало базою для створення значної кількості самостійних партизанських загонів і з’єднань. Командир іншого партизанського формування М. Наумов назвав О. Сабурова “інкубатором партизанського руху”. Бойова діяльність Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака відіграла видатну роль у розвитку партизанського руху в Україні. Діяльність С. Ковпака та О. Федорова була двічі відзначена вищою державною нагородою – званням Героя Радянського Союзу. Окрім них, жоден партизан на всій окупованій території СРСР не отримав такої високої офіційної оцінки своїх дій. Станом на кінець вересня 1942 р. УШПР Михайло Наумов підтримував зв’язок (по радіо і через зв’язкових) з 241 партизанським загоном. Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин регулярної армії. Для забезпечення взаємодії партизанських формувань з регулярними військами при Військових радах низки фронтів та армій були створені представництва партизанських організацій. Значну роль у організації партизанського руху відіграло також і партійне підпілля. Для координації дій посилення партійного керівництва партизанським рухом і партійним підпіллям Політбюро ЦК ВКП(б) рішенням від 2 жовтня 1942 р. утворило підпільний ЦК КП(б)У, до складу якого увійшли 17 осіб, у тому числі члени політбюро ЦК М. Гречуха, Л. Корнієць, Д. Коротченко. ЦК КП(б)У націлив підпільний ЦК на вивчення й узагальнення досвіду боротьби у ворожому тилу, на оперативне вирішення безпосередньо на місцях питань діяльності підпільних партійних органів, на подальше розгортання партизанського руху. Підпільний ЦК КП(б)У розробив план дій партійних і радянських органів України на окупованій території. УШПР у вереснілистопаді 1942 р. переправив у тил ворога 59 організаторських груп (629 осіб). 51

Головною формою партизанського руху була збройна боротьба. Втім, важливу роль відігравали розвідка сил противника в інтересах своїх регулярних військ, а також ведення пропаганди серед місцевого населення. Як окупаційна влада, так і представники партизанського руху прагнули залучити цивільне населення на свій бік: у партизанській війні гору бере той, на чийому боці населення – очі й вуха руху Опору. Цікавого висновку дійшов радянський дослідник партизанської боротьби полковник В. Боярський: до 20 % населення беруть участь у боротьбі проти окупантів, до 10 % – стануть колабораціоністами, а 70 % будуть займати пасивно-очікувальну позицію. Для того, щоб переконати людей, які прагнуть спокійно займатися своїм господарством, взятися за зброю, радянська влада спрямовувала в тилові райони агітаційні бригади, інформаторів. Радянські агенти намагалися дестабілізувати ситуацію в тилу – поширювали чутки про німецькі плани щодо германізації українського населення, виселення українців з власної країни, щоб звільнити місце для німців. Ці “чутки”, як відомо, відповідали справжнім німецьким планам. Крім того, успіх радянської пропаганди пояснюється також тим фактом, що рівень життя в окупованій Україні нижчий, ніж за радянського режиму. Отже, радянська пропаганда мала реальні аргументи. Ставлення населення до партизанської боротьби поступово змінювалося на краще. 18 серпня 1942 р. А. Гітлер видав наказ вжити “щонайенергійніших заходів проти “бандитів” і повністю знищити цю небезпеку до зими”. А. Розенберг у листі до рейхскомісарів Остлянду та України від 23 серпня рекомендував посилити репресивні заходи щодо всіх тих, хто допомагає “бандитам”. Для боротьби з партизанами німці перекинули з фронту у ці два рейхскомісаріати п’ять дивізій. А. Розенберг додав, що фюрер не заперечував проти створення загонів з місцевого населення, але із забороною використовувати їх на фронті. У серпні 1942 р. на північному заході України діяльність партизанів значно посилилась. Донесення жандармерії від 5 вересня повідомляли, що напади на дорогу на Ковель відбуваються серед білого дня. По всьому району збільшилась кількість нападів на німецьке майно. Але німці на той час ще добре не розрізняли “бандитів” радянських і “бандитів” націоналістичних. Таким чином, із створенням штабів партизанського руху й зміцненням партійного підпілля в основному завершилася робота по створенню системи централізованого керівництва радянським партизанським рухом. І з середини 1942 р. партизансько-підпільний рух став вагомим фактором збройного протиборства з агресором. Певний час Й. Сталін з недовірою ставився до керівників партизанських загонів України, обережно й упереджено сприймав всю інформацію, яка надходила з республіки. Провідні посади в УШПР займали представники Москви. Апарат Українського штабу комплектувався, зазвичай, без участі ЦК 52

КП(б)У, внаслідок чого на деякі, навіть командні посади заступили випадкові люди, які не знали України, її соціальних і національних особливостей. Думка Сталіна змінилась на користь українських партизанів тільки після його особистої зустрічі з відомими організаторами антифашистського руху Опору в Україні. 31 серпня – 2 вересня 1942 р. у Москві відбулася нарада командирів радянських партизанських загонів, на якій було прийнято рішення посилити партизанський рух на території Правобережної України. Після цієї наради поліпшилося матеріально-технічне забезпечення партизанських загонів і з’єднань; бійців, які відзначились у боях, нагороджували орденами й медалями. 5 вересня 1942 р. Й. Сталіним був підписаний наказ № 00189 “Про задачі партизанського руху”. Згідно цього наказу народного комісара оборони СРСР вводяться посади заступників командирів партизанських загонів з розвідки. Для заміщення цих посад за лінію фронту спрямовуються 367 осіб, переважно оперативних працівників НКВС. А 6 вересня 1942 р. постановою Державного Комітету Оборони за № 2246 СС головнокомандувачем партизанським рухом Клімент Ворошилов в СРСР був призначений Маршал Радянського Союзу Клімент Ворошилов. 15 вересня 1942 р. Український штаб партизанського руху віддав накази здійснити перехід на Правобережну Україну партизанським загонам і з’єднанням. Партизанським угрупованням С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова було поставлено завдання перейти на Правобережну Україну для розгортання там всенародного партизанського руху. 26 жовтня 1942 р. формування О. Сабурова (1408 осіб) та С. Ковпака (1075 осіб) почали свій рейд із східних районів на захід. Виступ партизанів виявився неочікуваним для противника, у перші дні рейду партизанські з’єднання не зустрічали значного спротиву. Під час рейдів партизанських з’єднань були знищені десятки ворожих гарнізонів, розгромлені формування поліцаїв, порушені комунікації та тилове забезпечення Вермахту. Для 53

продовження бойових дій на півночі України до Сумської області увійшли партизанські з’єднання під командуванням Я. Мельника, М. Наумова, П. Куманька, та М. Попудренка. На території Західної України, де міцно закріпилася ОУН, дії радянських партизанів не мали належної народної підтримки, хоча у радянських партизанських загонах, що діяли на цій території, були, безумовно, і місцеві жителі. Рейдові дії партизанських з’єднань сприяли поширенню партизанського руху у західних районах України. У лісистій частині Волині й Полісся були сприятливі умови для партизанського руху, який набув організованого характеру 1942 р. Москва вирішила сконцентрувати значні сили радянських партизанів у тих районах, де український націоналізм був особливо поширений. Члени партії та радянські партизани мали боротися не тільки проти німецьких окупантів, а й також і проти “українсько-німецьких націоналістів”. Радянська пропаганда уміло зв’язувала разом членів української поліції, мерів, старост і всіх тих, хто працювали в німецьких установах, з українським націоналізмом. Тим самим усіх колабораціоністів називали “українськими націоналістами”. У листопаді 1942 р. радянським партизанам були визначені наступні завдання: очолити існуючі групи спротиву, проникнути до німецьких установ, навчальних закладів, релігійних громад, відділів поліції; систематично здійснювати напади та руйнування шляхів сполучення між важливими транспортними та адміністративними центрами та інших військових об’єктів; впорядкування майданчиків для посадки літаків; політична й військова розвідка; проникнення до “контрреволюційних формувань” для їхньої деморалізації, а також, щоб дізнатися про заходи, які вони збираються застосовувати проти радянських партизанів і Червоної Армії. 28 листопада 1942 р. формування О. Сабурова прибуло до Голиші (20 км на захід від Олевська); приблизно на 30 км далі розташувалося формування С. Ковпака. З’явився на Поліссі і радянський загін О. Федорова. Зміцненню партизанських сил у Рівненській області сприяла поява в околицях міста партизанського загону під командуванням Д. Медвєдєва. У результаті розширення радянського партизанського руху на території України у 1942–1943 рр. утворилися партизанські краї і зони. Дії партизанських загонів у тилу ворога сприяли тому, що населення повинно бути готовим до повернення радянської влади. Південні райони Чернігівської області й прилеглі до них райони Київської області стали партизанською зоною, яку контролювали понад 20 тисяч партизанів. У Сумській області, після передислокації на Правобережну Україну чотирьох партизанських з’єднань, були створені нові партизанські формування. Під керівництвом підпільних обкомів посилювався партизанський рух у Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Кіровоградській областях. Партизани контролювали значні райони Житомирської, Рівненської і Волинської областей. У наказі від 18 жовтня 54

1942 р. А. Гітлер вимагав, щоб боротьба з партизанами була посилена і стала більш жорстокою: “Тому у всіх районах Сходу війна проти партизанів – це боротьба за повне знищення одної або іншої сторони” – говорив він. 16 грудня А. Гітлер наказав “безжально” діяти і щодо жінок та дітей. Всі ці розпорядження стосувалися й українського національного опору. 6 листопада 1942 р. головнокомандувач партизанським рухом видав наказ за № 0061 “Про заборону самовільного виходу партизанських загонів і бригад у радянський тил”. У ньому зазначалося: “1. Заборонити самовільний вихід у радянський тил бригадам, загонам і групам без спеціального на те дозволу. Заборонити командирам загонів і бригад без дозволу прибувати у штаби та представництва ЦШПР (Центральний Штаб партизанського руху) на фронтах. 2. Самовільні виходи в тил розглядати як дезертирство. Винуватих притягати до відповідальності. 3. Наказ довести до відома всіх командирів бригад і загонів.” Такі надзвичайні заходи були передбачені для того, щоб радянські партизани не залишилися без контролю московського центру та при спілкуванні з громадянами не розповідали їм про реальне становище на окупованій території, не розкривали мети та завдань радянського партизанського руху. А метою цього руху було: дезорганізація життя цивільного населення на тимчасово окупованій гітлерівцями території, про що зазначалося в керівних наказах ЦШПР, боротьба проти національних військових формувань, які стихійно виникали для спротиву окупантам і діяли самостійно, без контролю Москви. 11 листопада 1942 р. Державний комітет оборони СРСР прийняв постанову “Про партизанський рух на Україні”, у якому однією з основних задач було названо розвиток партизанського руху на Правобережній Україні. На кінець 1942 р. на території України діяло п’ять великих партизанських з’єднань, близько 900 партизанських загонів і більше тисячі диверсійних і розвідувальних груп, у яких воювали понад 77 тис. радянських патріотів. Партизанський рух в Україні набув масового характеру. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях у боротьбі проти досить серйозного противника. Втім, навіть зі створенням штабів партизанського руху, зафронтовою боротьбою продовжували займатися ГРУ Червоної Армії і 4-е управління НКВС–НКДБ СРСР, які діяли незалежно один від одного. У лютому 1942 р. розвідувальне управління Червоної Армії було перейменовано у Головне розвідувальне управління (ГРУ) ГШ РСЧА, а у жовтні 1942 р. відбулася нова реорганізація армійської розвідки: ГРУ ГШ РСЧА було розділено на ГРУ НКО 55

(або ГРУ РСЧА), що підпорядковувалося безпосередньо наркому оборони СРСР Й. Сталіну, та розвідувальне управління Генштабу (РУ ГШ) і зазнали певних структурних та штатних змін. Керівники цих структур, як правило, не повідомляли один одному інформацію про власну діяльність: створення, перекидання і дислокацію загонів, їх бойові, розвідувальні й диверсійні задачі, плани тощо. Зокрема, УШПР окремі партизанські загони інших відомств взагалі не були ідентифіковані. Непоінформованість призводила до того, що іноді зустрічі між партизанськими загонами різних відомств були несподіваними і навіть завершувалися перестрілками. Однак, керівники ГРУ, УШПР і 4-го управління НКВС–НКДБ в ряді випадків обмінювалися інформацією і підтримували один одного, виходячи з оперативної необхідності. Відомі випадки навіть передачі частини особового складу від одного відомства до іншого. Після створення УШПР, у липні 1942 р. 4-е управління НКВС УРСР передало йому 1017 партизанських загонів (25 тис. осіб). Крім того, мали місце проникнення до загонів, підпорядкованих УШПР, представників ГРУ Червоної Армії та 4-го управління НКВС–НКДБ. Відтак, уся найбільш важлива інформація, що отримували загони штабів партизанського руху, ставала відомою представникам воєнної розвідки та 4-го управління НКВС–НКДБ, які іноді навіть володіли власною радіостанцією, що не підпорядковувалася командиру партизанського формування. На низовому рівні взаємодія загонів залежала від ситуації: якщо партизанські командири різних відомств налагоджували нормальні стосунки між собою, то проводили сумісні бойові операції й обмін інформацією агентури. Іноді координація дій різноманітних загонів здійснювалося на рівні керівних центрів – ЦШПР, ГРУ та НКДБ СРСР. Важливі та другорядні задачі загонів трьох структур, які діяли за лінією фронту, були різноманітні, але при різниці пріоритетів діяльності, ніяких принципових, базових відмінностей між партизанами ГРУ, НКВС і УШПР не було. До того ж у документах німецьких і румунських окупантів, матеріалах союзників, українських і польських націоналістів усі радянські формування, що діяли в тилу загарбників називалися однаково – “партизани”. 31 липня 1942 р. Г. Гіммлер наказав не вживати більше термін “партизани” з “психологічних причин” і тому, що цей термін прославлений більшовиками. Це розпорядження було передано до керівництв поліції і СД Сходу наказом № 24 від 13 серпня 1942 р. у ньому було сказано, що партизани – це не солдати, а бандити. Передавши партизанські загони Українському штабові партизанського руху, 4-е управління НКВС УРСР у відповідності з визначеними задачами, продовжувало роботу, яку проводило з перших днів війни. Працівники спецорганів зосередились на формуванні і виводі в тил ворога оперативних і диверсійно-розвідувальних груп, загонів, розвідувальних резидентур, агентів. 56

Другорядними завданнями для спецгруп НКВС–НКДБ УРСР була агентурнооперативна робота і контррозвідувальна діяльність у партизанських формуваннях, агентурна розробка польських і українських націоналістичних формувань. Спеціальні підрозділи НКВС–НКДБ, які діяли, в основному, з баз партизанських формувань, вели розвідку, викривали ворожу агентуру, здійснювали диверсії, теракти проти командного складу й адміністрації окупантів. Наприкінці 1942 р., коли система керівництва партизанськими формуваннями набула певної стрункості, УШПР перемістився до Москви. Більшість українських з’єднань отримали засоби зв’язку, але контроль керівних центрів над загонами УШПР, що діяли на окупованій території, був значно нижче, ніж контроль над частинами Червоної Армії. Як свідчать праці сучасних українських дослідників періоду окупації України, діяльність партизанських загонів була пов’язана з такими проблемами як низький рівень дисципліни бійців та їх аморальна поведінка. Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі обмежувалися тільки постачальними походами. Адже, особливу проблему партизанам створював брак запасів харчування та одягу, відтак треба було здобувати одяг та їжу, що іноді здійснювалося шляхом пограбування мирного населення. Радянське керівництво добре знало про ці порушення і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання. Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, загрози покарання і покарання, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Центр намагався зупинити напади на села, реквізиції, знущання над місцевим населенням та інші безчинства. Генерал Т. Строкач писав до одного із загонів, знаючи про їх злочини: “26 листопада [1942 р.] ваша розвідка угнала 150 голів рогатої худоби у мирного населення с. Ракитне ... Ваша розвідка з 50 осіб на початку грудня 1942 р. знищила 48 мирних жителів через те, що було здійснено один постріл ...”. Не зважаючи на це, мало що змінювалося, адже командири намагалися приховати непорядки від керівництва. За своїми масштабами, всенародна боротьба в тилу ворога, стала важливим військово-політичним фактором розгрому фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримці українським народом. Окремі історичні праці протиставляють державу і народи СРСР, формують думку про примусовий характер партизанства, доводять ідеологізовану тезу про “чужу” для українського народу війну, “заміну однієї окупації іншою”. Заслуговує окремої уваги чисельність партизанів України. Проблемою висвітлення діяльності радянських партизанів у роки війни є невідповідність статистичних даних про чисельність партизанських загонів, кількість бійців, що брали в них участь. Майже 30 тис. самих учасників руху Опору загинуло, 57

потрапило до таборів смерті, або змушено було зректися боротьби. Абсолютна більшість радянських громадян дізнавалася про партизанський рух з мемуарів колишніх партизанських командирів, які великими тиражами з’явилися в часи, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Микита Хрущов. Створювалися вони, за підтримки влади, як частина радянської пропаганди. Уже після війни М. Хрущов назвав цифру 220 тис. партизанів України, яка у подальшому була визначена як офіційна. Водночас, М. Хрущов був противником системних досліджень партизанського руху, розуміючи, що вони розвінчають романтичний образ “радянських месників”. На деякі аспекти партизанськопідпільного руху взагалі було накладено повне ідеологічне табу. Серед них – прорахунки в організації партизанства, проблема відносин партизанів с місцевим населенням й українським антикомуністичним повстанством, зрадництво, гіпертрофоване уявлення ролі керівної партії та спецслужб в організації партизанства, статистичні приписки у визначенні чисельності партизанів та їх бойових результатів тощо. Українська партноменклатура прагнула показати свою республіку найбільш партизанською з усіх партизанських. За різними оцінками істориків, у радянському русі Опору в Україні взяли участь від 100 тис. до 500 тис. партизанів. Втім, реальна чисельність активних партизанів не могла бути великою, враховуючи природні умови України і притаманну всім партизанським формуванням тактику “малої війни”. За оцінками фахівців з партизанської й контрпартизанської боротьби, один партизан “притягує” на себе до 10 солдат противника. Радянські партизани відтягнули на себе 50 дивізій Німеччини та її союзників, які у критичні моменти на фронтах могли принести перемогу агресору. Вважається, що за весь період війни партизани України відволікли на себе понад 780 тис. солдат армії й допоміжних формувань Німеччини та її союзників. 95 партизанів відзначені званнями Героя Радянського Союзу (С. Ковпак і О. Федоров – двічі), а 183 тис. – нагороджені орденами та медалями.

ПОЛЬСЬКИЙ РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ Територія західних областей України, які у 1919–1939 рр. перебували під владою Польщі, із вторгненням німців до СРСР стала ареною гострого протиборства. У західних областях України діяли також і польські партизанські з’єднання. Розбудова підпільного руху на окупованих землях проходила двома шляхами: з ініціативи еміграції й жителів окупованих земель. Ще у вересні 1939 р. у Варшаві за наказом головнокомандувача Польських збройних сил маршала Едварда Ридз-Шмігли, групою офіцерів була створена підпільна військова організація “Служба для перемоги Польщі”. Очолив організацію генерал Міхал Токажевський-Каратевич. Однією зі стратегічних цілей організації було підпорядкування одному осередкові всієї польської політичної та збройної діяльності на окупованій території країни. Однак цілковитого об’єднання не відбулося до самого кінця війни. Еміграційний польський уряд у Лондоні доклав великих зусиль для об’єднання підпільних організацій (насамперед військового характеру) на території окупованої польської держави в кордонах, які існували до 1 вересня 1939 року. Еміграційний уряд 13 листопада 1939 р. утворив спеціальний Комітет міністрів у справах краю і військову організацію “Союз збройної боротьби” (СЗБ), який очолив генерал К. Соснковський. Незабаром відбулося об’єднання “Служби для перемоги Польщі” та “Союзу збройної боротьби” в одну організацію, на чолі якої став генерал Стефан Ровецький “Ґрот”. генерал Стефан Ровецький Новоутворена організація почала розбудову підпільної організації на окупованих землях, включаючи терени СРСР. Після арешту генерала С. Ровецького її командувачем став генерал Т. Коморовський “Бур”. Восени 1941 р. були створені елітарні диверсійні загони Вахляж (“Маятник”), які комплектувалися спеціально підготовленими в Англії офіцерами. Діяли генерал загони переважно на східних теренах колишньої II Речі Тадеуш Коморовський Посполитої (західноукраїнські та західнобілоруські землі). Уже в 1941 р. на Холмщині і у Підлящі з’явилися польські бойовики, які вчиняли вбивства українців і підпали сіл. 14 лютого 1942 р. В. Сікорський 59

(1939–1943 рр. – прем’єр-міністр польського уряду в еміграції, міністр військових справ) перейменував “Союз збройної боротьби” на Армію Крайову (АК), яка підпорядковувалася еміграційному польському урядові, і повинна була об’єднати всі військові формації. Командувачем АК було призначено генерала С. Ровецького. 15 серпня 1942 р. В. Сікорський зобов’язав усі військові формації вступити до АК. Більшість військових формувань, що приєдналася до АК (“Таємна польська армія”, “Таємна військова організація”, “Збройна конфедерація”, “Соціалістична бойова організація”, “Селянські батальйони” тощо), зберегли свою автономію. Армія Крайова – найчисельніша у світі армія, яка діяла в підпіллі. Не приєдналася до АК “Гвардія Людова“ (ГЛ) (пол. – Gwardia Ludowa, GL –“народна гвардія”) – військова організація Польської робітничої партії, що була створена у січні 1942 р. і діяла у 1942–1943 рр. на території утвореного німцями генерального губернаторства. Антифашистська боротьба лівих і комуністичних сил на початковому етапі німецької окупації Польщі була значною мірою ускладнена відсутністю єдиної організаційної структури. Утворення підпільних організацій і груп соціалістичної орієнтації почалося у 1940–1941 рр., а їхня консолідація – наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 р. Наприкінці 1941 р. сформувалася організація “Союз визвольної боротьби” (СВБ) та створена воєнна організація, що налічувала декілька невеликих бойових груп. Загальне керівництво партизанськими загонами й групами здійснювало Головне командування, очільниками якого були Маріан Спихальський (січень–вересень1942 р.) та Францішек Юзвяк (“Вітольд”) (вересень 1942 р. – грудень 1943 р.). Рівень підготовки, забезпеченість зброєю, спорядженням, завдання, що виконувалися, визначали декілька категорій збройних формувань Гвардії Людової: партизанські загони – бойові формування (в тому числі 6 загонів діяли за р. Буг на радянській території); “групи нападу” – члени груп мешкали у селах, займалися господарством, та час від часу здійснювали напади або диверсії; “спеціальні групи” – діяли в основному в містах (здійснювали збройне забезпечення конспіративної роботи, диверсійну діяльність, знищували поліцейських, представників окупаційної адміністрації, агентів гестапо і зрадників); “гарнізонні резерви” – формування активістів і прибічники Гвардії Людової, які проходили військову підготовку, але практично не мали озброєння; “форпости” – прибічники руху, які перебували на легальному становищі і не брали активної участі у бойовій діяльності (вели розвідку і збір інформації, розповсюджували листівки, забезпечували постачання бойових 60

загонів, доглядали хворих і поранених, були власниками конспіративних квартир, зв’язковими і виконували різні доручення). До складу бойових загонів ГЛ приймали не лише поляків, а й представників інших національностей (зокрема, євреїв) і радянських військовополонених. Загалом, у польському русі Опору брали участь близько 8 тис. радянських військовополонених (у тому числі 6 тис. – у формуваннях Гвардії Людової й Армії Людової та близько 1 тис. – в Армії Крайовій). До весни 1943 р. більшість радянських громадян перейшло з формувань АК до загонів ГЛ. У загонах Гвардії Людової радянські бійці проводили військове навчання польських партизанів, вони нерідко були “військовими спеціалістами”, а у деяких випадках – ставали і командирами бойових підрозділів. Так, наприклад, у Люблінському воєводстві, у складі 2-го округу ГЛ з колишніх радянських військовополонених був сформований партизанський загін “Федора”, командиром загону став ст. лейтенант РСЧА Ф. Ковальов (“Теодор Альбрехт”), комісаром – Яків Письменний. У подальшому, Ф. Ковальов став заступником командуючого 2-го округу Гвардії Людової. За розпорядженням радянського командування, допомогу загонам Гвардії Людової надавали і радянські партизани (головним чином передавали зброю і боєприпаси). Втім, обсяг воєнної допомоги від радянського командування до 1944 р. був незначним. За період з грудня 1941 р. до серпня 1943 р. було проведено воєнну підготовку і переправлено Гвардії Людовій лише три групи польських комуністів і партизан-поляків із зброєю і засобами зв’язку. Порівняно малим був і розмах бойової діяльності Гвардії Людової на території Львівського воєводства. Стосунки між Гвардією Людовою й Армією Крайовою були не однозначними: керівництво АК різко реагувало на випадки переходу своїх бійців до лав ГЛ, а перехід зі зброєю вважався дезертирством. Крім того, з 1942 р. було виявлено спостереження контррозвідки АК за активістами ГЛ. Однак, відомі й випадки взаємодії бійців та підрозділів Армії Крайової та Гвардії Людової у боротьбі з німецькими окупантами. Формування Армії Крайової можна віднести до польської течії руху Опору на етнічних українських землях. АК будувалася за військовим зразком; пізніше у ній виокремилися дивізії, полки, батальйони. Було визначено для дій три великих “площі” – білостоцьку, львівську та західну, які поділялися на “округи” (території колишніх воєводств), “райони” (повіти) й гмінні “пости”. Підрозділи АК діяли на українських землях Підляшшя, Волині, Галичини. Головним завданням АК було нагромадження сил з метою підготовки повстання в момент наступу західних країн на німців та відновлення польської держави у довоєнних кордонах (тобто включно із Західною Україною і Західною Білорусією). Після початку німецько-радянської війни до плану підготовки повстання були внесені 61

корективи: у зв’язку з можливістю звільнення польських земель Червоною Армією. Уряд схвалили план операції Бужа (“Буря”), який передбачав легалізацію та опанування місцевих органів влади польськими представниками в той момент, коли німецькі війська залишали терен, а радянські ще не зайняли його. АК керувалися польським національним і державним інтересом, стратегічною метою вважали визволення країни з-під обох окупацій. Головним елементом плану було підняти загальнопольське повстання, яке мало відбутися у вирішальний момент війни, проголосити владу еміграційного польського уряду і поставити Москву перед фактом, що на цих територіях відновлено польський суверенітет (польський план стосувався не лише української території, а також і білоруської та литовської, анексованих СРСР після вересня 1939 р.). У всіх польських планах стосовно української території українців розглядали як ворогів, яких треба знищувати. Загони АК являли собою серйозного противника для підпілля ОУН, а потім і УПА. Поляки, що діяли у західних регіонах України, намагалися взяти під свій контроль певні території України. Така позиція обумовлювалася двома основними причинами: шовінізм поляків, які, незважаючи на повний розгром їх збройних сил Вермахтом і РСЧА, продовжували вважати землі Західної України своєю “споконвічною вотчиною” та віра в успіх війни проти німців силами підпільної Армії Крайової. Упродовж усієї війни в польській політичній думці щодо українства переважали дві тенденції. Перша з них відображала погляди націоналістичних і “кресових” кіл польського суспільства, які цілком ігнорували існування української проблеми, заперечували можливість будьяких переговорів з українською стороною, не вважаючи її за гідного партнера, постійно погрожували карами за “колаборацію з німцями”, виступали проти українських незалежницьких прагнень та ідеї побудови самостійної України навіть на Наддніпрянщині, пропонували здійснити примусове переселення українців до СРСР, а також розпорошити їх по всій території Польщі з метою асиміляції в польському середовищі. Друга тенденція відображала погляди поміркованих політичних кіл польського суспільства (демократів, соціалістів, окремих “людовцівˮ), які намагалися якщо не припинити, то у всякому разі обмежити українсько-польську ворожнечу і залучити західних українців на свій бік. Польські політичні сили і в окупованій країні, і в еміграції висловлювалися за підтримку ідеї створення незалежної України за р. Збруч та зрівняння у правах з поляками на засадах “рівні права – рівні обов’язки” тих українців, які побажали б залишитися в кордонах Речі Посполитої. Поляків на українських етнічних територіях місцеве населення сприймало як ворожих колоністів, колонізаторів, окупантів. Для представників ОУН причина конфронтації з поляками полягала у прагненні незалежності у всіх регіонах, де переважало українське населення. Винищення українців, за 62

українськими джерелами, почалося з 1942 р. на територіях, що межували з етнографічною польською територією на захід від річок Буг і Сян. Ними поляки хотіли позначити приналежність цих територій до Польщі і вигнати звідти українців. Ці акції організовувало польське командування, яке посилало з Польщі підкріплення людьми і зброєю. У квітні 1942 р. на Холмщині поляки проводили масові знищення членів ОУН. Про розмах польського терору на Холмщині свідчить те, що з серпня 1942 р. до серпня 1943 р. поляки вбили 543 “свідомих українця” – священників, учителів, лікарів, колишніх офіцерів української армії 20-х років. Армія Крайова заплямувала себе ганебними подіями на Волині і Галичині у 1942 – 1943 рр., знищивши близько 2 тис. українців. На Волині ситуація була ускладнена через численні фактори, що посилювали антагонізм між українцями і поляками. Серед цих факторів треба назвати, з одного боку, присутність проросійських польських партизанів і комуністів, а з іншого боку використання німцями в репресіях проти українців польської поліції. Мали місце і провокації з боку окупаційних властей, що інколи спричиняло міжетнічні конфлікти між українцями і поляками, нерідко виникали стихійні акції помсти за терор і переслідування з боку гітлерівців. Боївки УПА ставали на захист українського цивільного населення, вели бої з підрозділами АК. Відбувалася безглузда братовбивча “різанина”. Отже, у Західній Україні протистояли одна одній чотири сили: українці, споконвічні автохтони, які прагнули до незалежності всієї України; німці, як окупанти; поляки, які хотіли заявити про свою присутність і домогтися приєднання цих земель до Польської держави; росіяни, які оголосили приналежність цих земель до радянської держави. Особливо нетерпимі відносини були між радянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Як завжди в таких випадках, перемога могла бути на боці найсильнішого і у військовому відношенні, і у політичному, а також на рівні міжнародної дипломатії.

Організаційне становлення і завершення сформованості руху Опору в Україні в роки Другої світової війни відбулися 75 років тому – у середині 1942 р. Будь-який визвольний рух має бути керованим і базуватися на засадах певної організації, керівництво якої очолює визвольну боротьбу. На території України здійснювали боротьбу партизанські формування різних течій: націоналістичного, радянського та польського. Цей опір мав різні форми, починаючи від простого пасивного опору, такого, як відмова виконувати німецькі накази і до збройного протистояння. Українців у цій боротьбі об’єднувала любов до Вітчизни та те, що своєю діяльністю вони зробили вагомий внесок у перемогу над ворогом. Варто зазначити, що українські партизани, повстанці й підпільники не змогли б вести свою боротьбу без широкої всенародної підтримки. Однак, антифашистський рух не був єдиним – протиборство між комуністичним і націоналістичним рухами послаблювало антифашистські сили в Україні, які вели запеклу братовбивчу боротьбу між собою.

ДОВІДКА Гестапо (німецькою Gestapo), скорочення від Geheime Staatspolizei – таємна державна поліція, державний репресивний орган у гітлерівській Німеччині 1933– 1945 pp., який здійснював масовий терор і каральні операції в Німеччині й в окупованих нею країнах Європи. Абвер (нім. Abwehr, буквально – оборона) – орган військової розвідки та контррозвідки Німеччини в 1919–1944 рр. ПЕРСОНАЛІЇ Євген КОНОВАЛЕЦЬ (1891–1938) видатний діяч українського націоналістичного руху, полковник армії УНР. Учасник Першої світової (прапорщик збройних сил АвстроУгорщини) і громадянської воєн в Україні. У серпні 1918 р. отримав від П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців (900 осіб) у складі Збройних Сил Української держави з осередком у Білій Церкві. Січові Стрільці підтримали Директорію УНР у повстанні проти гетьмана та приєднались до військ Директорії. Був одним з довірених союзників Петлюри, однак склав повноваження після укладення С. Петлюрою союзу з Ю. Пілсудським. У липні–серпні 1920 р. створив організацію для ефективної підпільної боротьби проти окупаційних режимів – Українську Військову Організацію (УВО). 1929 р. на конгресі у Відні було створено ОУН. Розробив ідеологічні положення організації на основі ідеї інтегрального націоналізму М.І. Міхновського, а також створив організаційну структуру і план дій організації. Керував ОУН до 1938 року. 23. 05. 1938 р. Є. Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті спецоперації співпрацівником НКВС П. Судоплатовим. Андрій МЕЛЬНИК (1890-1964) – політичний діяч. У 1914– 1916 рр. – сотник Українських січових стрільців. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону. У 19171920 рр. – організатор Січових стрільців, начальник штабу їх Осадного корпусу, згодом – в Армії УНР. З 1922 р. один із керівників УВО, крайовий комендант на західноукраїнських землях. У 1924–1928 рр. в ув’язненні в Польщі. З 30 -х рр. – член ОУН. З 1938 р. – голова Проводу ОУН. Після розколу ОУН очолив фракцію мельниківців. У 1941 р. ізольований німцями. У 1944 р. ув’язнений у Заксенхаузені. Після ІІ Світової війни очолив ОУН (М) в еміграції. Степан БАНДЕРА (1909–1959). З 1929 р. – член ОУН. З 1933 р. – голова Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН на західноукраїнських землях. Організатор низки замахів, у тому числі вбивства в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького. З 1934 р. до 1939 р. знаходився в ув’язненні. У 1939 р. очолив опозицію до А. Мельника, що призвело до розколу ОУН. З 1940 р. – голова Революційного проводу ОУН. Ініціатор Акту відновлення Української держави в червні 1941 р. У 1941–1944 рр. ув’язнений німцями у Заксенхаузені. Після війни очолив Закордонні частини ОУН. У 65

1959 р. убитий в Мюнхені агентом КДБ. Ярослав СТЕЦЬКО (1912–1986) – діяч ОУН з 1932 р. З 1940 р. – член Революційного проводу ОУН (Б). Організатор Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р. Голова Державного правління у Львові. Ув’язнений німцями у концтаборі за відмову скасувати Акт. Звільнений 1944 р. З 1946 р. – голова Антибільшовицького блоку народів. З 1968 р. – голова проводу Закордонних частин ОУН.

Олена ТЕЛІГА (дівоче прізвище – Шовгенів) (1907–1942) Видатна українська поетеса, політичний діяч. Народилася у Санкт-Петербурзі. У 1917 р. разом з батьками переїхала до Києва. 1925 року вступила на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. У 1926 році вийшла заміж за сотника армії УНР М. Телігу. 1932 року вступила до Організації українських націоналістів. Після розколу 1940 року залишилася в ОУН(М). 1941 року разом з чоловіком переїхала до Львова та разом з похідними групами ОУН вирушила до Києва, де організувала Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети “Українське слово” – часопис “Литаври”. Після початку масових репресій гітлерівців проти українських націоналістів відмовилася залишити місто й далі провадила літературну та політичну діяльність. 7 лютого 1942 року заарештована й разом з чоловіком розстріляна в Бабиному Яру. Тарас БОРОВЕЦЬ (псевдоніми: Тарас Бульба, Чуб, Ґонта) (1908-1981) Український військовий і політичний діяч. Народився на Волині. У 1930 р. заснував організацію «Українське національне відродження». Кілька разів Т. Боровця заарештовували польські служби. У 1939–1941 pp. брав участь в організації націоналістичного підпілля на Поліссі та Волині. На початку радянсько-німецької війни організував та очолив партизанські підрозділи “Поліської Січі”. За деякими даними в листопаді 1943 р. був заарештований гестапо у Варшаві й ув’язнений до концтабору Заксенхаузен. Звільнений у вересні 1944 р. З 1948 р. жив в еміграції в Канаді. Видавав журнал “Меч і воля”. Помер у Торонто. Автор спогадів “Армія без держави”.

Роман ШУХЕВИЧ (псевдонім Тарас Чупринка) (1907– 1950) Український військовий та політичний діяч. Генералхорунжий. Входив до галицького крайового проводу ОУН (Б). Дотримувався тактики революційних дій. Один з організаторів «Карпатської Січі». Командир батальйону “Нахтігаль” з боку українців. З 1942 р. – головнокомандувач УПА. З березня 1943 р. – військовий референт проводу ОУН. У березні 1950 р. загинув у бою зі співробітниками радянських органів безпеки біля с. Білогорща, поблизу Львова. Тимофій СТРОКАЧ (1903–1963) – один із організаторів партизанського руху на Україні. Генерал-лейтенант (1944). З 1924 р. – у Прикордонних військах. З березня 1941 р. – заступник наркома внутрішніх справ УРСР. З червня 1941 р. керував створенням винищувальних батальйонів і партизанських загонів на Україні. Учасник оборони Києва та Москви. У 1942–1945 рр. очолював Український штаб партизанського руху. З 1945 р. – на державній роботі. Член ЦК КПУ (1938–1959). Депутат Верховної Ради СРСР (1937–1958). З 1957 р. – у відставці. Нагороджений трьома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова першого ступеня, орденом Вітчизняної війни першого ступеня, двома орденами Червоної Зірки. Сидір КОВПАК (1887–1967) – радянський державний діяч. Один із з організаторів і керівників партизанського руху в Україні. Двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944). Генералмайор (1943). Учасник громадянської війни. З 1937 р. – голова Путивльського міськвиконкому. Під час війни (1941–1945) командував одним з найбільших партизанських з’єднань. Член підпільного ЦК КП(б)У. Здійснив п’ять рейдів по німецьких тилах (з’єднання С. Ковпака пройшло понад 10 тис. км, знищивши гарнізони ворога в 39 населених пунктах). У 1946– 1967 рр. – депутат Верховної Ради СРСР. З 1947 р. – заступник голови Президії Верховної Ради УРСР. Нагороджений чотирма орденами Леніна, орденом Червоного Прапора, орденом Суворова І ст., орденом Богдана Хмельницького І ст. Автор книги спогадів “Від Путивля до Карпат”. Олексій ФЕДОРОВ (1901–1989) – радянський партійний і державний діяч, один із керівників партизанського руху. Двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944). Генерал-майор (1943). Учасник громадянської війни. З 1938 р. – перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У. З 1941 р. – депутат Верховної Ради СРСР. у роки війни командир Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання, перший секретар Чернігівського і Волинського підпільних обкомів КП(б)У. У 1944–1949 рр. очолював Херсонський, з 1950 р. – Ізмаїльський, а з 1952 р. – 67

Житомирський обкоми КПУ. У 1957–1979 рр. –міністр соціального забезпечення УРСР. Нагороджений вісьма орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, орденом Суворова І ст., орденом Богдана Хмельницького І ст., орденом Вітчизняної війни І та ІІ ст., орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, медалями. Автор спогадів “Війна народна – війна священна”, ”Остання зима”, “Підпільний обком діє”. Олександр САБУРОВ (1908–1974) – радянський військовий діяч. Герой Радянського Союзу (1942). Генералмайор військ НКВС (1943). У 1931–1933 р. служив в армії. З 1936 р. – політпрацівник у Червоній армії. У 1936–1938 рр. служив в органах НКВС. У жовтні 1941 р. очолив радянський партизанський загін. З березня 1942 р. до квітня 1944 р. командував партизанським з’єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській та Рівненській областях. З 1942 р. входив до складу підпільного ЦК КП(б)У. З листопада 1942 р. – начальник Житомирського обласного штабу партизанського руху, член Житомирського обкому КП(б)У. У 1944–1951 рр. начальник управління НКВС (МВС) Дрогобицької області. Безпосередньо організовував військові операції проти УПА і підпілля ОУН. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 2–4 скликання. Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Суворова II ст., Богдана Хмельницького I та II ст., двома орденами Вітчизняної війни I ст., орденом Червоної Зірки. Автор книг “За лінією фронту”, “У друзів одні дороги”, “Сили численні”, “Відвойована весна”.

ЛІТЕРАТУРА 1. Богатырь З.А. Патриотическая борьба советского народа в тылу врага в период Великой Отечественной войны. М., “Знаниеˮ, 1970. 2. Боярский В.И. Партизаны и армия: История утерянных возможностей. Минск-Москва: Харвест, АСТ; 2001. – 301 с. 3. Бугров Н.Н. Рейд в Заднепровье. М.: Воениздат, 1964. 4. Буянов В.В., Залещенко И.И.. Грозовые дни и ночи. Киев: Политиздат Украины, 1989. 5. Веденеев Д. Партизаны Украины без мифов и легенд: только цифры и факты (по материалам Украинского института национальной памяти). [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://argumentua.com/stati/partizanyukrainy-bez-mifov-i-legend-tolko-tsifry-i-fakty 6. Верт А. Россия в войне 1941–1945. Авторизованный перевод с английского. – М.: Воениздат, 2001. – 664 с., ил. 7. Вершигора П.П. Люди с чистой совестью. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://militera.lib.ru/memo/ russian/vershigora/17.html 8. Вершигора П.П., Зеболов В.А. Партизанские рейды (из истории партизанского движения в годы Великой Отечественной войны в Советском Союзе, 1941 – 1945 гг.). Кишинёв: Штиинца, 1962. 9. Вєдєнєєв Д.В., Биструхин Г.С. Меч і тризуб. Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА. 1920–1945. К., 2006. 10. Военные грозы над Полесьем. Житомирщина в годы Великой Отечественной войны / колл. авторов. Киев, Политиздат Украины, 1985. 11. Военный энциклопедический словарь / Пред. Гл. ред. комиссии С. Ф. Ахромеев. – М.: Воениздат, 1986. – 863 с. с ил., 30 л. ил. 12. Воєнна історія України. Волинь та Полісся: зб. наук. праць за матеріалами Всеукр. наук. військово-історичної конф., 25–26 квітня 2013 р. / Національний військово-історичний музей України. – К., 2013. – 606 с. 13. Временный Полевой устав РККА 1936 г. (ПУ 36). Введен в действие приказом НКО СССР от 30.12.1936 № 245. – М. Воениздат, 1937. – 215 с., ст. 1. 14. Гогун А. Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования, 1941–1944 / А. Гогун. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2012. – 527 с. 15. Зашкільняк Л.О., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – 752 с. + 8 кол. мап. 16. Звягинцев А.Г. Главный процесс человечества. Нюрнберг: документы, исследования, воспоминания. – М.: ОЛМА Медиа Групп, 2012. – 656 с. 17. Зевелев А.И., Рурлат Ф.Л., Козицкий А.С. Ненависть, спрессованная в тол. М., 1991. 18. История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941 – 1945 (в шести томах). / редколл., Н.А. Фокин, А.М. Беликов и др. том 2. М.: Воениздат, 1961.

19. Ільюшин І.І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. – К., 2001. 20. Ільюшин І.І. Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.). – К.: Вид. дім “КиєвоМогилянська академія”, 2009. – 399 с. 21. Кентій А. Українська повстанська армія в 1942 – 1943рр. – К., 1999. 22. Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: Партизанський фронт у тилу вермахту в Україні (1941–1944) – К.: Генеза, 2005. – 408 с. 23. Кизя Л.Е., Клоков В.И. Украина в пламени народной войны // Советские партизаны: из истории партизанского движения в годы Великой Отечественной войны / ред.-сост. В.Е. Быстров, ред. З.Н. Политов. М., Госполитиздат, 1961. 24. Кипиани В. Красные партизаны Украины, 1941-1944. Горькая правда о советском подполье / [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://argumentua.com/stati/krasnye-partizany-ukrainy-1941-1944-gorkaya-pravda-osovetskom-podpole. 25. Книга памяти Украины. Электронная база данных. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://memory-book.ua/gallery/albums/22896 26. Комуністична партія України в резолюціях рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2 - х т. / Ін-т історії партії при ЦК Компартії України, Філіал ін-ту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС; [ред. кол.: В.І. Юрчук (голова) та ін.]. Т. 2.: 1941-1976. – Київ: Політвидав України, 1977. – 944 с. 27. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж – НьюЙорк – Львів. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка. 1993. – 659 с. 28. Музичук С., Марчук І. Батальйон “Rolandˮ // Однострій. Військовоісторичний журнал. – 2002. – № 7. – С. 33 29. Нацизм в лицах: генерал Карл Китцингер. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://vechno-zhivoj.livejournal.com/257888.html 30. Николаец Ю., Щербатюк В. Партизанское движение в Украине в начале войны: развенчание мифов. Газета “День” № 79, 2000. 5 травня. [Електронний ресурс] – Режим доступу: day.kyiv.ua/ru/article/ukrainaincognita/partizanskoe-dvizhenie-v-ukraine-v-nachale-voyny-razvenchanie-mifov 31. Норин Е. Безумство храбрых. Варшавское восстание 1944 года. [Електронний ресурс]. Режим доступу https://sputnikipogrom.com/europe/poland/42786/madness-of-thebrave/#.WYQruPnyjct. 32. ОСНАЗ. От Бригады особого назначения к “Вымпелу”. 1941–1981 гг. М., 2001. 33. Отаман Тарас Бульба–Боровець. Армія без держави. – Вінніпег, 1981. 34. ОУН у 1942 році: Документи. – К.: ІІУ НАН України, 2006. – 243 с. 35. Попов А.Ю. НКВД и партизанское движение. М.: ОЛМА-Пресс, 2003.

36. Про День партизанської слави. Указ Президента України від 30 жовтня 2001 року № 1020/2001. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1020/2001; http://www.president.gov.ua/documents/10202001-280 37. Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939– 1945 років. Закон України від 9 квітня 2015 року № 315 – VIII. / Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 25, ст. 191). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/315-VIII 38. Разведка СССР в годы Великой отечественной войны. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.agentura.ru/culture007/history/ww2/ ussr/razvedka. 39. Соколов Б.В. Оккупация. Правда и мифы. М., 2002. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://militera.lib.ru/research/sokolov3/02.html 40. Старинов И.Г. Записки диверсанта. М., 1997. Глава 7. http://militera.lib.ru/ memo/ russian/starinov_ig/07.html 41. Україна в полум’ї війни. 1941–1945 / П.П. Панченко, О.І. Уткін, В.І. Горєлов та ін. – К.: Україна, 2005. – 506 с.: іл. 42. Федоров А.Ф.. Последняя зима. М., “Советский писательˮ, 1981. 43. Шубарчик Пьотр. Феномен Польської Підпільної держави. Переклад: Ірина Ковальчук. [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.istpravda.com.ua/ articles/2011/09/2/53816. Архівні джерела 1. ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 22. Спр. 8. Арк. 33. Справка “О работе подпольных партийных организаций и партизанских отрядов, действующих на территории областей Украины, временно захваченных немецкими оккупантами”, зав. Оргинструкторским отделом ЦК КП/б/У Зленко, 27 марта 1942 г. 2. ЦДАГОУ. Ф. 62. Оп. 6. Спр. 10. Арк. 1. Карта дислокации и боевых действий партизанских отрядов УШПД с 1 января 1943 г. 3. ЦДАГОУ. Ф. 64. Оп. 1. Спр. 59. Дневник командира отряда им. Сталина Черниговско-Волынского соединения, записи конца 1943 г. об отношениях с командиром отряда НКГБ СССР В. Карасевым. 4. ЦДАГОУ. Ф. 66. Оп. 1. Спр. 42. Арк. 80. Дневник командира соединения украинских кавалерийских отрядов М. Наумова. 5. Російський центр зберігання та вивчення документів новітньої історії (РЦ ЗВДНІ). Фонд 63. Опис 1. Справа 4, – Арк. 119. 6. Постановление ГКО № 1837сс от 30.05.42. Сборник Русский архив: Великая Отечественная: Приказы народного комиссара обороны СССР 22 июня 1941 г. – 1942 г. Т. 13 – М.: ТЕРРА, 1997. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://tashv.narod.ru/PostanovGKO/GKO194205.html. 7. Приказ НКО (Сталина) о реорганизации ГРУ ГШ КА № 00222, 23 октября 1942 г. (Приказы народного комиссара обороны СССР. 22 июня 1941 г. – 1942 г. // Русский архив: Великая Отечественная: Т. 13. М., 1997. Док. № 280. С. 348. 71

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів Україна: народно-визвольний рух 1941 –1942 років До 75-річчя створення Українського штабу партизанського руху та формування ОУН–УПА

Агаєв Назім Асафович Данілєвська Оксана Вікторівна Мараєва Віолета Віталіївна Мацагор Олександр Анатолійович Панін Володимир Вікторович Скляр Оксана Юріївна Хруленко Ігор Петрович

Підписано до друку Формат 60х84 1/16. папір офсетний Гарнітура Times New Roman Друк офс. Наклад 300 прим.

Віддруковано поліграфічним центром Осадчого В.В. (044) 587-78-35