Україна – Росія: запитання та відповіді by Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

Міністерство оборони України Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України

УКРАЇНА – РОСІЯ: ЗАПИТАННЯ ТА ВІДПОВІДІ

Київ – 2015

УДК 355.02 ББК 68.4 (4Укр) У 45 Рекомендовано до друку науковою радою гуманітарних проблем Збройних Сил України.

У-45

Науково-дослідного

центру

Україна – Росія: запитання та відповіді: Збірник інформаційноаналітичних матеріалів / За заг. редакцією Н.А. Агаєва. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 72 с.

У збірнику викладені основні міфи та стереотипи, що нав’язуються російською пропагандою, і стосуються питань, пов’язаних із сучасністю та історією України. Надані відповіді основані на фактах і документах.

УДК 355.02 ББК 68.4(4Укр)

Малюнок для обкладинки використано з сайту: PRIKOL-MAYDAN.IN.UA ©Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2015.

Зміст Вступ…………………………………………………………………….

Чи можна вважати справедливим твердження, що української державності ніколи не існувало?..................................................................

Як європейські аналітики розцінюють події, що відбуваються у Криму і на Донбасі?......................................................................................

Як розглядається питання російсько-українських відносин у владних структурах та політичних колах Російської Федерації?.............

Як розглядається питання існування унітарної України російськими геополітиками?...............................................................................................

Як розглядається питання існування унітарної України російським генералітетом?................................................................................................

Як Російська Федерація планує відновити життєвий простір “руського народу” в межах “Великої Росії”?..............................................

Як російські експерти оцінюють геополітичне майбутнє України?...

Що не вдалося Росії й що вона робитиме далі?....................................

Як московське попівство претендує на роль духовних пастирів в Україні?...........................................................................................................

Як Росія здійснює інформаційну експансію в Україну?.......................

Чому росіяни схвалюють політику Путіна?.…………………………..

Чи має політичний характер використання нинішнім російським керівництвом прийменника “на” з назвою держави Україна?..................

Чи вдавалася до 2014 року Росія до провокаційних дій стосовно українських територій?…………………………………………………….

Наскільки вірна теза В.Путіна про те, що хрещення князя Володимира у Херсонесі підтверджує право Росії на Крим?...................

Якими були причини передачі у 1954 році Кримської області зі складу Російської РФСР до складу Української РСР?..............................

Чи готувалося захоплення Криму проросійськими силами та військовослужбовцями Чорноморського флоту на початку 1990-х років?...............................................................................................................

Як проходив поділ Чорноморського флоту СРСР між Росією та Україною?.......................................................................................................

Як проходив процес створення Військово-Морських Сил України?.........................................................................................................

Севастополь – місто чиєї слави?............................................................

Чи правильно називати бойовиків, що воюють на сході України, сепаратистами або терористами?.................................................................

Що таке тероризм?...................................................................................

Чи існувала до 2014 року проблема так званої Новоросії як окремого, самобутнього регіону?................................................................

Звідки походить термін “Новоросія”?....................................................

Як виникла Новоросійська губернія і які землі входили до її складу?............................................................................................................

Чи співпадають землі так званої історичної “Новоросії” з територією нинішніх південно-східних областей України?.....................

Чи можна вважати Південний Схід України “споконвічно російською” територією?..............................................................................

Який критерій став основним при визначенні кордонів України на початку ХХ століття?....................................................................................

Чи можна вважати проголошення Української Народної Республіки у 1917 році проявом сепаратизму стосовно Російської імперії?..............

Як відбувалося встановлення кордонів України за часів революції 1917–1918 років?...........................................................................................

Як Гетьман Павло Скоропадський довів, що Крим без України існувати не може?..........................................................................................

Чи був Донбас “подарований” Україні більшовиками у 20-х роках минулого століття, як неодноразово заявляв про це В. Путін?................

Як формувався склад населення Донбасу у ХХ столітті?

Що таке “Малоросія”?.............................................................................

Чому в Україні, Білорусії та Польщі населення Росії називають “москалями”?..................................................................................................

Чи є українська мова діалектом російської?…………………………..

Чи воювали між собою українці і росіяни у минулому?......................

Чи завжди українські козаки, як стверджує російська пропаганда, виступали союзниками Московського царства у боротьбі з іноземними загарбниками?................................................................................................

Чи правда, що Богдан Хмельницький розпочав і очолив національно-визвольну війну українського народу проти польського панування заради об’єднання із Московським царством?........................

Чи відповідає дійсності твердження російських істориків, що майже всі Гетьмани України після Богдана Хмельницького були зрадниками Росії, України, українського народу?.....................................

Як Вишгородська Ікона Божої Матері стала Володимирською?........

Яким чином потрапили до Росії українські історичні і культурні цінності?.........................................................................................................

Чи змінилося останніми роками ставлення громадян України до Дня Перемоги (9 травня)?.............................................................................

Чи є правомірною заява російського президента про те, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу?......................................................

Якими були людські втрати України у Другій світовій війні?............

Чому росіян так непокоїть питання “прислужників нацистів” в Україні та країнах Балтії?.............................................................................

Чи воювали “бандерівці” з німцями?.....................................................

Чи був СРСР союзником Німеччини?.………………………………...

Чи справедливим є твердження, що завдяки пакту МолотоваРіббентропа Східна і Західна Україна вперше возз’єдналися?.................

Чи правда, що українці були найбільшими колабораціоністами з нацистською Німеччиною?..........................................................................

Якими були наслідки Другої світової війни для України?...................

Що насправді символізують патріотичні українські гасла у наш час?..................................................................................................................

Чи правда, що в Росії, пропаганда якої залякує своїх громадян “фашистами” в Україні, процвітає власний фашизм?...............................

Як використовують росіяни так званий “символ перемоги” – георгіївську стрічку?........................................................................................

Чи можна вважати георгіївську стрічку символом радянської Перемоги?.......................................................................................................

Скільки Росія заборгувала Україні?........................................................

Чому поставки оборонної зброї Україні так не подобаються Росії?...

Вступ Будь-яка війна завжди починається з пропагандистської істерії, мета якої – у першу чергу, налаштувати власний народ на готовність підтримати політику керівництва держави і сказати “так” майбутнім масовим вбивствам. Під час кожної війни поряд з військовими діями йдуть безперервні битви за свідомість людей, за створення “правильної” суспільної думки. Вже понад рік російська пропаганда відкрито через засоби масової інформації нав’язує не тільки своїм співвітчизникам, але й всьому світові образ України як держави “яка не відбулася”, “не існувала раніше, бо свою незалежність вона проголосила лише у 1991 році”, яка взагалі “не має своєї власної історії” тощо. У той же час широко розповсюджуються заяви вищого керівництва Росії щодо приналежності України до складу “території історичної Росії”, про здійснення “ультранаціоналістичними, екстремістськими і неонацистськими силами антиконституційного перевороту” в Україні, а відтак і необхідності “захисту” її населення від “хунти” і “фашистського режиму”. Така позиція пов’язана з необхідністю виправдовувати в очах своїх співвітчизників втручання у внутрішні справи України, аж до використання воєнної сили. Давайте хоча б коротко спробуємо розібратися з міфами та стереотипами, які нав’язуються сьогодні російською пропагандою і викликають суперечки як в українському, так і російському суспільстві.

Чи можна вважати справедливим твердження, що української державності ніколи не існувало? Традиції української державності сягають корінням давніх часів. Варто згадати Київську Русь IX – XIII століть, Галицько-Волинське князівство XII – XIV століть, Військо Запорозьке (Гетьманщину) XVII – XVIII століть. Вперше, у сучасному розумінні, ідея створення соборної держави під назвою Україна була сформулювала у 1895 році Юліаном Бачинським у праці “Україна Irredenta”. Неминучість об’єднання тодішньої підавстрійської (Західної) України із підросійською (Наддніпрянщиною) у єдину незалежну державу автор обґрунтовував економічними чинниками. У 1900 році ідею соборності і незалежності України розвинув Микола Міхновський у публіцистичному творі “Самостійна Україна”. 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада прийняла IV Універсал, яким проголосила незалежність Української Народної Республіки (УНР). Так на політичній карті світу постала перша в новітній історії українська держава. 1 листопада у Львові була проголошена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Рівно за рік, 22 січня 1919 року, у Києві проголосили Акт Злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР. Хоча Українська революція 1917 – 1921 років зазнала поразки і більша частина українських земель опинилися під контролем більшовиків, уряд УНР продовжив існувати в екзилі, тобто в еміграції. 22 серпня 1992 року останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав грамоту Державного центру УНР Президенту України Леоніду Кравчуку. Офіційна заява Державного центру УНР звучала так: “Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки”. Отже, твердження, нібито Україна виникла тільки у 1991 році, є цілковито неправомірним. Сучасна Україна є правонаступницею як Української Радянської Соціалістичної Республіки, так і Української Народної Республіки – національної української держави, яка офіційно проголосила самостійність ще 22 січня 1918 року. Як європейські аналітики розцінюють події, що відбуваються у Криму і на Донбасі? На думку низки європейських аналітиків, конфлікт на Сході України “громадянською” або “гібридною” війною називають помилково. Аналізуючи ці події в режимі реального часу, вони дійшли головного висновку – йдеться не про внутрішньоукраїнський конфлікт, а про фактичну війну Росії проти України, замасковану під громадянську. Причому про війну, сплановану заздалегідь і з застосуванням як давно відомих, так і нових форм ведення бойових дій. Мартін Малек із віденського Інституту досліджень проблем забезпечення миру і управління конфліктами переконаний, що анексія Криму, яку він називає “окупацією”, не була “імпровізацією або відчайдушною реакцією Путіна на 7

повалення Януковича 22 лютого 2014 року”. Ця операція планувалася не тижні чи місяці, а роки, і відпрацьовувалася під час військових навчань, вказує він. Як приклад Малек наводить спільні російсько-білоруські навчання у Калінінградській області, а також на західному кордоні Росії з країнами Балтії та Білоруссю у вересні 2013 року. Тоді було заявлено про участь у навчаннях 12 900 військовослужбовців, тобто менше тієї кількості, яка передбачає присутність західних спостерігачів. Насправді ж маневри були значно численнішими – близько 70 тисяч солдатів та офіцерів, що стало причиною скарги з боку НАТО. Під час навчань відпрацьовувалися операції з захисту співвітчизників, нібито гноблених на території іноземної держави. Пізніше, вказує Малек, відпрацьовані методи застосували в Криму. Причому діяли частково саме ті військовослужбовці, які брали участь у маневрах. Їх завчасно невеликими групами перекинули на півострів на базу російського Чорноморського флоту у Севастополі. Європейські експерти вказують, що професійні російські військовослужбовці були від самого початку й на Сході України. “На Донбасі воюють зовсім не колишні трактористи й шахтарі, як запевняв Путін 17 лютого цього року”, – каже Мартін Малек. Спроби рекрутувати до ополчення місцевих мешканців були, на його думку, не надто успішними, тож основний кістяк збройних формувань сепаратистів становлять спецпідрозділи російських збройних сил і, зокрема, загони російського ГРУ (Головного розвідувального управління), які, за даними експерта, штурмували “Зелені чоловічки” у Сімферополі, березень 2014 р. донецький аеропорт. Доведеною участь російських військовослужбовців у бойових діях на Сході України вважає і директор приватного науково-дослідницького інституту Manatee Global Advisors із Франкфурта-на-Майні Дастін Деге. За його оцінками, в Україні воюють від 6 до 12 тисяч солдатів з Росії, але в окремі періоди їх було і набагато більше. Деякі воєнні операції, за словами Деге, взагалі могли проводити тільки російські військовослужбовці, наприклад, блокувати електронні комунікації між українськими силовиками. “Такі дії передбачають наявність технології, якої в України ніколи не було, – каже він. – А, отже, сепаратисти й не могли захопити необхідну військову техніку в українських арсеналах”. У звіті британського Королівського інституту оборонних досліджень, опублікованому в середині березня 2015 року, педантично перераховано десятки російських бойових і розвідувальних формувань, 8

військовослужбовці яких були відправлені до України. “Перший етап масштабних вторгнень регулярних російських військ розпочався 11 серпня 2014 року, – йдеться у звіті. – Деякі російські розвідувальні та спеціальні підрозділи діяли на українській території найпізніше з 14 липня. Вони мали у своєму складі групи з шістьох людей”. Враховуючи такі обставини, неправильно називати те, що відбувається на Сході України, гібридною війною. Такого погляду дотримується чимало європейських експертів, у тому числі Ульрих Шнекенер з університету в Оснабрюці. Він вказує на те, що усі війни в історії людства були по-своєму “гібридними” – і громадянські, і між державами, і колоніальні, і, навпаки, визвольні, і силове придушування заколотів або сепаратизму. “Усі такі збройні конфлікти, – вказує він, – містили, як це тепер називають, елементи гібридної війни”. Ось і класичні війни між державами рідко провадилися без застосування некласичних методів. Шнекенер нагадує про партизанів, повстання проти окупаційних влад, тероризм, диверсії, про використання найманців і мародерів, локальних польових командирів і, звісно, пропагандистську обробку населення та дезінформацію. Якщо ж пошукати в історії, то можна знайти і приклад із “зеленими чоловічками”. Така тактика застосовувалася ще в V столітті до нашої ери під час Пелопоннеських війн, які також можна називати гібридними. А також зовсім недавно – під час Першої чеченської війни у 1994 – 1995 роках. Росія використовувала авіацію без розпізнавальних знаків. Москва тоді заперечувала свою участь у бомбардуваннях і підтримувала чутки про те, що це були, мовляв, турецькі літаки, які відправили до Чечні для того, аби звалити провину на Кремль. Особливість війни на Сході України європейські аналітики бачать у тому, що Москва довела поєднання різноманітних форм і методів її ведення до досконалості: “Росія геніально комбінує і оркеструє різноманітні інструменти і учасників воєнних дій”. Як розглядається питання російсько-українських відносин у владних структурах та політичних колах Російської Федерації? Сьогодні найголовніші геополітичні інтереси Росії стосуються не Європи (попри всю її важливість), а “близького зарубіжжя”. Вони полягають у реінтеграції (відтворення цілісного) пострадянського простору в лоно російської державності. Без першого кроку реінтеграції Росія не зможе зробити другого – відновлення впливу в Центральній Європі. Без об’єднання навколо себе України, Білорусі й, можливо, Прибалтики, Росія неспроможна ні геополітично, ні економічно, ні воєнно-стратегічно впливати, як колись, на Європу. У російських владних структурах та політичних колах існує декілька зовнішньополітичних ліній щодо українсько-російських стосунків: 1) Незалежна Україна – це тимчасове явище в системі міжнародних відносин. Виходячи з цієї тези, Україну нерідко розглядають у категоріях 9

внутрішньої політики. Постійно наголошується на історичній, культурній та регіональній єдності двох народів. 2) Ще одна досить велика група політиків і вчених не відмовляє Україні в праві існувати як незалежній державі, проте перспективи української державності їм здаються досить похмурими. На їх думку, Росія має право не тільки впливати на процеси в Україні, а й контролювати їх, застосовуючи політичні та економічні засоби. 3) Представники ще однієї зовнішньополітичної лінії ставлення до України закликають визнати незалежність України як невідворотний факт, відмовитись від територіальних претензій, використовувати значний історичний досвід спільного життя в одній державі для рівноправного співробітництва та партнерства. Безконфліктні добросусідські відносини з Україною – це, на їх переконання, передумова того, що Росія залишиться європейської державою. Виходячи із зазначеного сформулюємо висновок – проблема “Росія і Україна” – центральна в межах геополітичного простору колишнього СРСР. Як розглядається питання існування унітарної України російськими геополітиками? Доктрину та актуальні питання російської геополітики найбільш детально викладено у надто своєрідній і вкрай відвертій книзі російського ідеолога О. Дугіна “Основи геополітики”. Її автор вважає, що побудова імперії одразу ж зніме загрозу потенційних конфліктів, які визрівають у наслідок розділу російського народу “по різноманітних новонароджених державах”, зокрема, зніме загрозу конфесійного та національного дроблення України, вирішить проблему Криму. За твердженням О. Дугіна, суверенітет України є настільки негативним для російської геополітики явищем, що легко може спровокувати збройний конфлікт. Він послідовно проводить думку, що поява нового геополітичного суб’єкта, яким виступає Україна, та який до того ж прагне інтегруватися у європейський і євроатлантичний простір, є абсолютною аномалією. Стратегічно Україна повинна бути винятковою проекцією Москви на півдні і заході. Абсолютною вимогою російської геополітики є тотальний контроль Москви над чорноморським узбережжям – від українських до абхазьких територій. “Існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом “суверенної держави”, – пише О. Дугін, – тотожне нанесенню могутнього удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України недопустиме. Ця територія повинна бути поділена на декілька поясів, які відповідають гаммі геополітичних та етнокультурних реалій». Далі О. Дугін пропонує поділити Україну на чотири складові: 1) Східна Україна (все, що лежить на схід від Дніпра – від Чернігова до Азовського моря). Входить в євразійську геополітичну систему. 10

2) Крим, який матиме особливий статус і забезпечення максимальної автономії при прямому стратегічному контролі Москви. 3) Православна Малоросія (центральна частина України від Чернігова до Одеси), яка входить до євразійської геополітичної системи. 4) Західна Україна, яка повинна становити “західноукраїнську федерацію”, ступінь інтегрованості якої може встановлюватися довільно залежно від конкретних обставин. Отже, на думку російського ідеолога Дугіна українська проблема – головна і найсерйозніша проблема, яка стоїть перед Москвою. Тому остання повинна активно включатися у перебудову українського простору “за єдиною логічною й природною геополітичною моделлю”. Як розглядається питання існування унітарної України російським генералітетом? Деякі військові стратеги Росії, які закінчили Військову Академію Генерального Штабу Російської Федерації, виступають за радикальне вирішення українського питання. І це зрозуміло, оскільки в одному з навчальних посібників, а саме – “Актуальные проблемы военной политологии и социологии” (1998 р.) розглядається воєнно-політична концепція “особливої відповідальності Росії” за стабільність на євразійському континенті, де на 39-й сторінці Україна визначається як можливий ворог. Далі, на сторінці 40, зазначається, “що має місце велика небезпека внутрішньої дестабілізації України. Щоб уникнути її, найкращою перспективою для України є її возз’єднання з Росією”. Отже, геостратегічні моделі сучасної Росії розробляються у дусі російського месіанського глобалізму. Тобто, глибоке укорінення імперських комплексів у російського генералітету, який звичайно у своїх експансіоністських проекціях завжди знаходив підтримку російських мас, і сьогодні проявляється виразно у багатьох аспектах, що вимагає пильного вивчення й протидії з боку нашого народу й інших сусідів Росії. Як Російська Федерація планує відновити життєвий простір “руського народу” в межах “Великої Росії”? Російські дослідники Ю. Кузнєцов та В. Нікольський у праці “Вступление в теорию национальной безопасности. Проблемы безопасности русского народа и современность» (1999 р.) розглядають необхідний життєвий простір Росії як історичну територію, на якій домінує “руський народ” (росіяни, українці, білоруси), а також як територію історичного панування, де в недалекому майбутньому чисельність “руського народу” буде незначною порівняно з іншими народами, проте Росія в минулому тривалий час панувала над цими територіями. Російські дослідники переконані, що за будь-яких умов “руський народ” відновить свій життєвий простір у межах “Великої Росії”. Першим етапом на цьому шляху буде відновлення території історичної Росії, далі – території історичного панування. 11

До складу території історичної Росії вони відносять: 1) Північний та Північно-Західний регіон. Узбережжя Північного Льодовитого океану і Карелію в існуючих кордонах із Норвегією та Фінляндією, Чудський берег (сучасна Естонія); 2) Західний регіон. Білорусія в існуючих кордонах. Тут можливе коректування кордонів для коридору зв’язку Калінінграда із Білорусією або через Польщу (район Білостоку), або через Литву. Проте, це все може бути у випадку втрати Росією Калінінградської області; 3) Південно-Західний регіон. Україна з кордонами переважно по рікам Дністер та Дунай, Крим; 4) Південний регіон. Рівнини у передгір’ї Північного Кавказу, чорноморське узбережжя Кавказу, включаючи Абхазію; 5) Південно-Східний регіон. Південний Сибір (сучасний Казахстан) і сучасний кордон з Китаєм та Монголією; 6) Далекосхідний регіон. Забайкалля і Примор’я з кордонами по рікам Амур та Уссурі, узбережжя Тихого океану від Кореї до мису Дежнєва, Сахалін і Курильські острови без територій, за які можуть виникнути суперечки; Територія історичного панування Росії має такі кордони: 1) Північний і Північно-Західний регіон. Решта Прибалтики; 2) Південно-Західний регіон. Молдова; 3) Південний регіон. Північний Кавказ, Закавказзя; 4) Південно-Східний регіон. Середня Азія. Для відновлення життєвого простору “руського народу” у межах “Великої Росії” передбачається реалізація стратегії експансії, базу під яку підводить путінський режим. Основні шляхи створення імперії зводяться, відповідно до “шаховою логіки”, до розширення зони безпеки (“буферної зони”) у всіх напрямах від Москви. Зазначимо, що постійне намагання до створення поясу безпеки за рахунок розширення власної території спричинило те, що безпосередні сусіди Росії ніколи не розглядалися нею як рівноправні союзники. Вищевикладене свідчить про наміри Росії за будь-яку ціну встановити та зберегти своє домінування на пострадянському просторі. Для цього владні структури Російської Федерації створили геополітичний образ Росія-Євразія, що потенційно дозволяє розробляти різноманітні геостратегії, спрямовані на відновлення “Великої Росії”. При цьому Україна, будучи структурним елементом даного геополітичного образу, безпосередньо впливає на весь механізм геостратегічної діяльності Росії. Це, безумовно, є викликом Україні, становить реальну загрозу перспективам розвитку двосторонніх відносин і вимагає адекватних заходів захисту з боку нашої держави. Як російські експерти оцінюють геополітичне майбутнє України? Російськими експертами відверто проголошується, що у стратегічній перспективі “дрейф” України у бік Заходу, прагнення дистанціюватися від Росії призведе до фатального ослаблення Української держави та її розпаду, а 12

включення її в діяльність НАТО прискорить геополітичне протистояння “Росія-НАТО” і закріпить за Україною статус “роздільного рубежу”. У російських аналітичних розробках дедалі виразніше простежується намагання протиставити дві політичні культури, що нібито складалися в Україні – “самостійницьку” західну та “малоросійську” східну, робляться спроби довести, що рубіж Східної (Центральної) Європи пролягає по території самої України, через що орієнтація на “західну” геополітичну доктрину загрожує цілісності Української держави. Що ж до контролю над пострадянським простором, який має здійснювати Росія у своїй практичній політиці, то тут називалися насамперед військовий, політичний, економічний, комунікаційний, інформаційний, культурно-цивілізаційний контроль. Головною загрозою для національної безпеки Росії вважаються спроби світових держав встановити свій контроль над пострадянським простором. У численних аналітичних розробках були подані рекомендації спрямувати геополітичний вплив Росії передусім на запобігання таких спроб. Що не вдалося Росії й що вона робитиме далі? Московські політики та квазінауковці будуть і надалі шукати всілякі аргументи на користь імперіалістичної політики. Так, військові діячі обґрунтовують реінтеграцію виходячи із спільних завдань оборони, хоча дуже сумнівним видається те, що, наприклад, Україна або Молдова і далекий Таджикистан можуть мати якісь спільні інтереси в оборонній сфері. Російські економісти виступають за відновлення єдиного економічного простору, який за часів СРСР продемонстрував безглуздя свого існування перед цілим світом. Демографи та психологи переймаються розірваними родинними зв’язками. Історики вдаються до ірраціональних “аргументів”, заявляючи, що кордони “пишуться кров’ю”. Інакше кажучи, у даному імперіалістичному оркестрі кожен грає свою партію, маючи одне спільне завдання – відновлення імперії. Варто звернути особливу увагу на те, що серед політиків Росії домінує переконання стосовно штучного характеру кордонів колишніх республік СРСР. На їх думку, серйозне сприйняття цих кордонів робить росіян жертвами самонавіювання. Так, націонал-реформісти пропонували два варіанти “розв’язання питання” кордонів Російської Федерації: першим передбачалося об’єднання Росії в єдину державу з Україною, Білоруссю, Казахстаном; другий варіант (у випадку невдалої реалізації першого варіанту) передбачав визнання нинішніх кордонів Росії ущербними і несправедливими для неї, і тому планувалося проведення референдумів на всіх територіях, які заселені росіянами в Україні, Казахстані та в інших регіонах СНД. На думку російських стратегів, об’єднання Росії та Білорусії відбудеться цивілізовано і в першу чергу. Про що свідчить Союз між цими двома державами. Росія, внаслідок інтеграції із Білорусією, отримає такі переваги: 13

1. Безпосередній вихід до кордонів Центрально-Європейського регіону; 2. Усунення потенційної загрози створення так званого БалтоЧорноморського поясу ізоляції Росії; 3. Зміцнення позицій Росії у взаємовідносинах із державами, блоками і союзами, перш за все у Європі; 4. Збільшення військових можливостей російської армії за рахунок інтеграції із білоруською; 5. Поява нових перспектив для маневру в рамках Договору ОВСЄ; 6. Вивід Калінінградського особливого оборонного району із воєнностратегічної ізоляції. Росією реалізовуються заплановані жорсткі дії з метою звільнення з-під юрисдикції України таких “исконно русских земель”, як Харківська, Чернігівська та Сумська області, весь Донбас. Яскравим прикладом реалізації такого плану є російська окупація Криму. Від Казахстану і країн Балтії на першому етапі реалізації стратегії експансії мають бути відторгнуті лише регіони з переважно російським населенням. Не зважаючи на існуючі труднощі, Росія намагатиметься відновити свій суверенітет над цими регіонами у першу чергу. Подальше закріплення зазначених регіонів має здійснюватися за рахунок цілеспрямованої демографічної експансії. Решта втрачених регіонів, навіть при їх значній привабливості, мають для Російської Федерації другорядне значення (Кавказ, Західна і Центральна Україна, Молдова, Середня Азія), хоча приєднання Абхазії та Південної Осетії є обов’язковим. Таким чином, російські стратеги констатують, що геополітичний простір, який контролюється Росією, найбільш нестійким є на ПівнічноЗахідному (Прибалтика), Південно-Східному (Казахстан) та ПівденноЗахідному (Україна) геостратегічних напрямах, що й передбачає там можливість просторових змін за допомогою військової сили. Як московське попівство претендує на роль духовних пастирів в Україні? Церква в Україні, хоч офіційно і відділена від держави, має надзвичайну вагу у державотворенні. Її вплив на консолідацію нації, згуртування народу, на його самосвідомість, моральність, духовність є незаперечним. Тому поняття “Церква – Народ – Держава” становлять нерозривну єдність, у якій усі складові тісно взаємопов’язані та взаємозалежні. Не дивно, що ті українці, які волею долі після Другої світової війни опинилися на чужині, складаючи цент до цента, пфенінг до пфенінга, передусім будували храми. Вони нагадували їм про рідну землю, ставали осередками спілкування, допомагали зберегти своє українське коріння та національний патріотизм, не забути рідну мову в чужемовному середовищі. Церква є стрижнем суспільної моралі, виразником громадських настроїв; вона утверджує загальнолюдські цінності, віру в Бога, у 14

справедливість, любов до ближнього і своєї Батьківщини, вселяє в душу спокій і віру в майбутнє, зміцнюючи усім цим підвалини держави. Тому не дивно, що вороги української незалежності робили і роблять усе можливе і неможливе, аби ослабити вплив церкви на суспільну свідомість. Так було за часів царської імперії; так було й після, за часів більшовицького тоталітаризму, коли всупереч проголошеному войовничому атеїзмові церковнослужителів, які залишилися живими після винищення духовної еліти, було поставлено на службу режимові; так є і нині, у незалежній тепер Україні. Суть одна і та ж, але шляхи досягнення мети різні. Щоправда, в усі часи залишався дієвим принцип: поділяй і владарюй. Тож і намагаються наші недоброзичливці передусім роздрібнити, розчленити українську спільноту у будь-який спосіб і будь-якими засобами. У тому числі духовно – розчленивши українське православ’я на кілька гілок, підтримуючи різні секти, використовуючи місіонерів з інших країн, яким щедро надається теле- і радіоефір, і які вчать ламаною російською мовою українців (народ з тисячолітніми християнськими традиціями) християнської віри. На жаль, саме у духовній сфері, найважливішій для національної монолітності, спостерігаємо чи не найбільшу роздрібненість. І не в тому біда, що в Україні діє 68 церков і релігійних формувань різних конфесій, – нехай собі діють, це демократично, бо будь-який громадянин з найрізноманітнішими поглядами може задовольнити свої духовні потреби чи забаганки. Біда в тому, що розділене на окремі гілки українське православ’я. Сьогодні в Україні існують такі православні громади: Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ(КП)), Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), філія Московського Патріархату під назвою Українська Православна Церква (використовуватимемо у скороченні її фактичну назву УПЦ(МП)). Додаймо до цього ще громади Російської Православної Церкви, Старообрядницької Православної Церкви, Російської вільної Православної Церкви, Грецької Православної Церкви та інші – матимемо теперішню мозаїку нашого православ’я. Якщо ж говорити про християнство взагалі, то не можна не згадати Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков, які після успішного візиту в Україну 2001 року Папи Римського Івана-Павла ІІ отримали сильний імпульс до саморозвитку, подальшого утвердження та посилення впливу, а також лютеран і десятків різних християнських відгалужень: євангельських християн-баптистів, євангельських християн, християн-молокан, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, адвентистівреформаторів, свідків Ієгови і багато інших. Практично всі ці названі і неназвані християнські церкви, а ще й нехристиянські конфесії, лояльно ставляться до Української держави і не є загрозою для її незалежності. УПЦ(КП), УАПЦ, як і УГКЦ твердо стоять на ґрунті Української Державності, підтримують українські духовні цінності і відстоюють українські національні інтереси. Реальну загрозу становить 15

УПЦ(МП), точніше ієрархи цієї, однієї з найчисельніших і найагресивніших церков, яка, по суті, є п’ятою колоною Москви у нашій державі. Існування в Україні філії Московської Патріархії, названої для одурманювання віруючих Українською Православною Церквою, є найбільшим злом, бо має відверто нахабну антиукраїнську спрямованість. Приховуючи свою справжню сутність українською назвою, ця Церква є частиною Російської Православної Церкви (РПЦ) і повністю залежить від Московського Патріархату. Отже, ця Церква захищає в Україні інтереси чужої держави, нав’язує віруючим російську мову та молитви за російських ієрархів. Кошти, зібрані з українських віруючих, які у значній своїй частині за традицією відвідують храми, не відаючи, що вони належать Московській Церкві, йдуть до першопрестольної. Ієрархи і священики УПЦ(МП) постійно паплюжать Київський Патріархат, підбурюють віруючих проти українських священнослужителів, не зупиняються перед брутальними провокаціями. Досить нагадати бодай силове захоплення музейних приміщень КиєвоПечерської лаври (тільки за останні роки монахи московської церкви захопили сім корпусів Національного заповідника – на сьогодні власності Української держави); побиття Патріарха Філарета і його прихильників в Маріуполі; відмова сплачувати місту Києву за електрику, тепло, комунальні послуги, спожиті московськими священнослужителями-мешканцями лаври; захоплення російськими силовими структурами центру Київського Патріархату у Російській Федерації, кафедрального собору та звіряче побиття віруючих у підмосковному містечку Ногінськ; численні захоплення церков УПЦ(КП) в Україні тощо. В російських та українських засобах масової інформації з’явилося чимало матеріалів про аморально комерційну діяльність РПЦ. Наводяться цікаві факти. Так, за підтримки російської влади РПЦ стала одним з 10 найбільших імпортерів сигарет у Росію (1996 рік), не виплативши казні близько 55 млн. доларів податків. Вона володіє 40 відсотками акцій нафтоекспортної компанії, контролює чимало банків, зокрема “Народний банк” і “Пєрєсвєт”. За даними російської прокуратури один тільки НіколоУгрешський монастир, безпосередньо підпорядкований Патріархові Алексію, у 1995 – 1996 роках виручив від реалізації алкоголю не менше 350 млн. американських доларів. Ось така подвійна мораль московського попівства: з одного боку проповідь заповітів Божих і моральності, з другого – споювання людей алкоголем та отруювання тютюном, неперебірливість у засобах добування коштів. І, як бачимо, представники цього попівства претендують на роль духовних пастирів в Україні. Як Росія здійснює інформаційну експансію в Україну? Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використовувати український інформаційний простір у своїх інтересах для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. Адже через інформацію формується суспільна свідомість, 16

спрямовується громадська думка. Націлено добрана, замаскована під об’єктивність інформація дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю – у цьому Москва має (і вміло використовує) досвід компартійної пропаганди. Розглянемо найтиповіші форми російської інформаційної експансії в Україну. Перша – це поширення суто московських періодичних видань на терені України, зокрема, центральних російських газет, традиційно відомих тут ще з часів Радянського Союзу, коли центральна преса домінувала повсюдно. У ті часи найтиражніші московські часописи друкувалися безпосередньо на українських поліграфічних підприємствах і поширювались місцевою робочою силою. Зі здобуттям Україною незалежності ця справа для Росії дещо ускладнилась, оскільки за друк треба було немало платити, а довозити з Москви так багато газетної продукції також обходилося недешево. І тоді російські видавці, використовуючи недосконале українське законодавство та поблажливість вищого українського чиновництва, пішли на хитрість: додавши до традиційної назви часопису слова “Україна” чи “в Україні”, реєстрували їх ніби українські підприємства. Українська держава не тільки за допомогою економічних важелів не створює серйозних перепон перед проникненням чужоземної, як правило, не дружньої до неї друкованої продукції, але й реєструє її, як нібито українську періодику, по суті, ставлячи ці видання у кращі умови. Таким чином, на українському ринку з’явилися газети “Известия”, “Комсомольская правда”, “Аргументы и факты”, “Труд” і навіть “Московский комсомолец” з припискою “В Украине” чи просто “Украина”. Саме ця приписка їх і формально, і по суті прирівнювала до вітчизняних видань, дозволяла на тих же умовах використовувати поліграфічні потужності, послуги зв’язку в Україні. Фактично, роблячи газети у Москві та маючи дешевий для них російський папір, росіяни успішно конкурують з українськими виданнями на українській території, обминаючи економічні труднощі, які стільки клопоту завдають тутешній пресі. При занепаді видавничої справи в Україні загалом ці часописи мають великі наклади. Так, газета “Аргументы и факты. Украина” друкується тиражем 170 тис. примірників, “Труд. Украина” – 185 тис., “Комсомольская правда” в Украине” – 195 тис., “Известия. Украина” – 528 тис. примірників. Це при тому, що середній тираж таких всеукраїнських видань, як “Молодь України”, “Літературна Україна”, “Демократична Україна”, “Вечірній Київ” коливається у межах 10–40 тис. примірників. Запитання: “То чий же вплив на українського споживача більший?” звучить суто риторично. Тим більше, що практично нічого українського, крім приписки “Україна” та “в Україні” у цих часописах не знайти. А от антиукраїнське подається в різній оболонці скільки завгодно. Це помічає кожен вдумливий і мислячий читач. До того ж Україні завдається пряма економічна шкода. Так, тільки за рахунок діяльності газети “Комерсантъ” в Украине” річний збиток державі та юридичним особам в Україні досягає 70 млн. грн., газети “Комсомольская правда” в Украине” – 33,85 млн. грн. 17

Друга типова форма експансії традиційна: завезення друкованої періодики безпосередньо з Москви. Чого тільки не побачиш у комерційних кіосках та на приватних розкладках у Києві та обласних центрах – і “Независимую газету”, і “Купеческое дело”, і “Экспресс-газету”, та багато інших. Третя форма інформаційного проникнення в Україну – насичення національного книжкового ринку чужомовною продукцією. Московські ідеологічні стратеги точно визначили слабкі місця в царині українського книгодрукування і, користуючись політичною короткозорістю чи свідомою позицією державного чиновництва, буквально заполонили країну різноманітною російськомовною літературою. Широко представлені видання з давнього і недавнього історичного минулого (звісно ж, у московській інтерпретації), книги енциклопедичного змісту з домознавства, садівництва, психології, медицини тощо. Звичайно, чільне місце посідає література, що найбільше цікавить обивателя та незміцнілу в ідеологічно-моральному плані молодь: низькопробні детективи, романи жахів, пригоди суперменів, сексуальні сюжети. Із 70 млн. примірників книг, які розповсюджуються в Україні щороку, тільки 20 млн. видається на нашій території, 10 млн. потрапляє до нас із-за кордону легально, а 40 млн. книжок – це контрабанда, внаслідок якої вітчизняні фінансові втрати сягають 700 млн. грн. Четверта форма російської експансії в інформаційний простір України внутрішня, тобто та, яка має досягти все тієї ж мети, але зсередини – заснування і видання української періодики російською мовою. Йдеться не тільки про такі традиційно русифіковані регіони, як Донбас, Південь, Схід, але й про інші місцевості України, у тому числі й Київ. Склався стереотип, не без умілого сприяння державних чинників чи, принаймні, при їх пасивноспоглядальній позиції, що видавати періодику російською мовою в Україні престижніше та вигідніше, ніж українською. Тому й склалася в нашій державі ненормальна ситуація, коли на 100 етнічних українців нині припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 етнічних росіян – 54, тобто майже у 8 разів більше. Нарешті, п’ята за ліком, та чи не перша за значенням форма російської інформаційної експансії – завоювання українського телеефіру. Після створення спільної російсько-української телекомпанії “Интер”, яка не менш успішно робить ту ж справу, що робило раніше Суспільне російське телебачення (російська абревіатура – ОРТ). Однак справа не тільки і не стільки в “Интере”, скільки в самій системі українського телебачення у цілому, яка працює на руку Москви. Нині в Україні зареєстровано 791 телерадіомовну організацію (з них тільки 29 державних). Сотні приватних телекомпаній в регіонах України, створених не без сприяння російського капіталу, ведуть передачі, як правило, російською мовою. Ні регіональні, ні центральні телекомпанії, які отримали ліцензії на роботу в українському телеефірі, не дотримуються вимоги закону, яка передбачає, що не менше половини телепродукції має бути виготовлено в Україні. Деякі компанії взагалі спеціалізуються на ретрансляції передач російського телебачення. 18

Сьогодні вже неозброєним оком видно, як через телеекрани відбувається ідеологічна інтервенція в соціум України, ллється потік бруду й дезінформації у кожну сім’ю. Тепер же слід лише додати, що московські, як, до речі, й інші іноземні телевізійні передачі, легко пробиваються до українського глядача через кабельне телебачення, яке бурхливо розвивається і функціонування якого в Україні не врегульовано достатньою мірою законодавчо. Чому росіяни схвалюють політику Путіна? У червні 2014 року рейтинг схвалення росіянами діяльності президента Володимира Путіна досяг 86% – пікового значення з 2000 року (за даними соціологічного опитування, проведеного Левада-Центром). 60% росіян схвалювали політику Путіна протягом всього часу його правління. Додаткові 26% соціологи пов’язують з подіями в Україні, зокрема з приєднанням Криму. Коли Захід ввів санкції проти Росії третього рівня, рейтинг Путіна зріс ще на один відсоток – до 87%. Так російський електорат відреагував на ступінь активності свого лідера, на жорстокість і оперативність дій у відповідь. І чим жорсткішими є заяви Путіна, тим більшого схвалення викликають вони у суспільстві – це стосується як закручування гайок у внутрішній політиці, так і агресивності у зовнішній політиці. Агресія високо цінується у російському суспільстві. Тому жорстка реакція влади, починаючи від захоплення Криму і до санкцій у відповідь на санкції Заходу – обмеження ввезення продовольства з країн ЄС – викликає у росіян тільки збільшення симпатій до свого лідера. Проблема Росії не в “поганих царях, генсеках і президентах”. Проблема Росії – імперська ментальність російського народу, яка прищеплювалася йому протягом століть. Радше бути голим і босим, але відчувати себе громадянином “Великой России, которой все боятся”. Саме тому в Росії дуже популярні хоч і жорстокі, але “сильні лідери”: Іван Грозний, Петро І, Єкатерина ІІ, Іосіф Сталін, В.Путін. Для російського народу військова велич Росії – понад усе. Його мало бентежить, що населення Росії щорічно зменшується майже на мільйон, що в Росії налічується понад 9 млн. безробітних і понад 4 млн. безхатченків, а кількість безпритульних дітей становить щонайменше 4 млн. Їх не бентежить, що з криміногенних причин щорічно гине понад 150 тис. осіб, близько 40 тис. щорічно вмирає від вживання неякісного алкоголю, а 30 тис. осіб помирає від вживання наркотиків. Їх не бентежить, що в Росії безвісти щорічно зникає близько 50 тис. осіб. Їх не бентежить також і те, що в Росії налічується 12 млн. інвалідів (майже 10% населення!), до 15 млн. алкоголіків, до 3 млн. наркоманів, 1 млн. психічно хворих, 1 млн. хворих на туберкульоз, 2,5 млн. ВІЛ інфікованих. Звісно, керівництво Росії розуміє проблеми, що накопичилися у власній державі. Але замість їх розв’язання обрано курс на “собирание руських земель”, що супроводжується вкрай агресивною антиукраїнською 19

пропагандистською кампанією. Залякуючи своїх громадян жахіттями в Україні, Кремль відволікає їх від того, що відбувається у власному домі. Чи має політичний характер використання нинішнім російським керівництвом прийменника “на” з назвою держави Україна? Безумовно, так. Вивчення всього масиву текстів саме мови В.Путіна – виступів, відповідей на запитання, коментарів тощо – показало, що перехід від використання форми “в Україні” до використання форми “на Україні” у нього був більш плавним і зайняв більш тривалий час. Так, прийменник “в” з назвою “Україна” використовувався у власній мові В. Путіна: у 2002 році – у 87,5% випадків; у 2007 – у 70%; у 2009 – у 46,4%; у 2012 – у 15,4%; у 2013 – у 9,1%; у 2014 році – у 8,2% випадків. Якісно іншою є картина при вивченні офіційних текстів документів, розміщених на сайті російського президента – указів, розпоряджень, телеграм, переліку документів, списків нагороджених, звернень і т.д. – і, відповідно, підданих редагуванню і корегуванню відповідно з правилами публікацій офіційних документів, прийнятих в Адміністрації російського президента. Виявляється, що з моменту вступу В. Путіна на посаду президента і до 1 березня 2004 року усі без виключення офіційні документи, розміщені на сайті президента Росії, використовували форму “в Україні”.

Починаючи з 5 квітня 2004 року переважна більшість офіційних документів (99,4%) використовували форму “на Україні”. Останній раз граматична форма “в Україні” в офіційних документах Кремля була використана 1 липня 2010 року в Указі про нагородження керівника представництв ИТАР-ТАСС (рос. абревіатура) в Україні, підписаного 20

Д. Медвєдєвим. З тих пір граматична форма “в Україні” в офіційних документах російського президента більше не використовувалась. У 2011 – 2015 роках у 100% випадків у них використовувалась форма “на Україні”. Таким чином, принципове рішення про перехід в офіційній документації російського президента від граматичної форми “в Україні” до граматичної форми “на Україні” було прийнято у період між 1 березня і 5 квітня 2004 року. Можливо, це рішення було прийняте В. Путіним безпосередньо після перемоги на президентських виборах 13 березня 2004 року і тим самим визначило найважливіший пріоритет його подальших дій під час другого президентського терміну. Як бачимо, початок лінгвістичної агресії із заперечування державності України з боку російської влади відноситься до березня-квітня 2004 року. Слід звернути увагу на те, що це рішення було прийнято задовго до Революції Гідності, навіть задовго до Помаранчевої революції 2004 року. Таким чином, ми маємо ще один доказ того, що рішення про заперечення державності України не було викликано якимись реальними діями українців – української влади або українського суспільства. Це рішення було прийнято В. Путіним незалежно від ситуації в Україні, відповідно до своїх власних уявлень і планів. Чи вдавалася до 2014 року Росія до провокаційних дій стосовно українських територій? Однозначно, так. Найбільшого резонансу набули події навколо острова Тузла у 2003 році. Острів Тузла знаходиться у Керченській протоці, має довжину 6,5 км, ширину – біля 500 м. Конфлікт був спровокований спорудженням Росією дамби від Таманського півострова до острова Тузла. Ймовірніше за все, його основною метою було вчинення тиску на Україну стосовно делімітації кордону у Керченській протоці та Азовському морі. У вересні 2003 року від російської станиці Тамань Темрюкського району Краснодарського краю у напрямку до українського острова Тузла починають насипати дамбу з метою з’єднання її з російським берегом. Працюючи у три зміни, будівельники споруджували по 150 метрів насипу на день. Переговори почались після того, як будівельники досягли українського прикордонного понтону. 30 вересня 2003 року Міністерство закордонних справ України направило МЗС Росії ноту протесту, а через декілька днів міністр закордонних справ України К. Грищенко провів у Москві переговори з приводу конфлікту. Через надзвичайне зростання напруги навколо цієї ситуації, президент України Леонід Кучма був вимушений терміново перервати візит до Латинської Америки і особисто прибути на Тузлу. Будівництво дамби зупинили коли між українськими прикордонниками і російськими будівельниками залишалося близько 100 метрів. Росія обґрунтовувала свою позицію наступним: а) офіційних чітко проведених кордонів як в акваторії Азовського моря, так і в Керченській протоці немає; б) Тузла – не острів, а коса; в) при передачі у 1954 році Криму тільки континентальна його частина відійшла до України. Виходячи з 21

вищеозначеного, Росія пропонувала спільне використання АзовоКерченської акваторії і погоджувалась з установленням державного кордону тільки по дну, але не по водній поверхні. Позиція України полягала у тому, що Азовське море і Керченська

Острів Тузла у Керченській протоці

протока повинні бути внутрішніми водами України і Російської Федерації, розділеними державним кордоном. За таким принципом розмежування острів Тузла належить Україні. Керівництво України зайняло жорстку позицію щодо провокаційних дій Росії. У результаті у листопаді 2003 року прем’єр-міністри Росії й України домовились про припинення подальшого будівництва дамби. Не довіряючи керівництву Росії стосовно завірянь про недопущення подальших дій з будівництва дамби, у грудні 2003 року на Тузлі українська сторона відкрила нову прикордонну заставу. Наскільки вірна теза В.Путіна про те, що хрещення князя Володимира у Херсонесі підтверджує право Росії на Крим? Під час промови перед Федеральними зборами у травні 2014 року президент Росії В. Путін заявив, що у 988 році князь Володимир прийняв хрещення в Херсонесі, з чого почалося поширення християнства в Київській Русі. За словами Путіна, саме тому для російських православних “Крим

такий же святий, як Храмова гора для мусульман або іудеїв”. Таким чином він хотів підкреслити важливість анексії Кримського півострова. Однак, “князь Володимир був киянином, а не москвичем. І це радше підтверджує право Києва на Крим, а не Москви”, - сказав російський історик Андрій Зубов, який втратив роботу в Московському державному університеті через порівняння анексії Криму з аншлюсом Австрії у 1938 році нацистським режимом Адольфа Гітлера. Раніше президент Володимир Путін вимагав швидше переписати історію окупованого Криму і теж згадував хрещення князя Володимира в Херсонесі. Але Володимир Великий, якого згадував президент РФ, був Київським князем. Москви на той час (кінець Х ст.) не існувало взагалі. Якими були причини передачі у 1954 році Кримської області зі складу Російської РФСР до складу Української РСР? Витоки передачі Криму до складу України потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році. Після визволення від нацистських окупантів економічна та соціальна ситуація на півострові виявилася надзвичайно складною. Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів, болгар, німців. Загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів. Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч мешканців. Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Ніби навмисне, виселення кримських татар приурочили до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люди із лісистої Росії важко приживалися в степу і не могли адаптуватися до гірської місцевості. Ще важче переселенцям давалося вельми складне у специфічних умовах Криму землеробство. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті. У 1954 році порівняно з 1940 площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише 3 спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році навіть не досягла довоєнного рівня. 23

Станом на 1 січня 1954 року площа садів складала 87%, а виноградників – 79 % від рівня 1940 року. Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953 – 1954 року лише на 37% забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 %, а пташників – на 43 %. В області не вистачало понад 1100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців. Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб. Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області. Заявляючи про “щедрий подарунок” Україні, сьогодні чомусь ніхто з російських політиків не згадує про те, що в Криму наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 магазинів м’ясопродуктів, 8 – молочних, 2 – тканин, 9 – взуття, 5 – будівельних матеріалів та 28 книжкових крамниць. Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі. Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій. Так, секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року), що після десяти років після закінчення війни у місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Незважаючи на прийняті урядами РРФСР та СРСР ще в 1952 – 1953 роках відповідні рішення, у 1954 році будівництво багатьох об’єктів, зокрема морського вокзалу, молокозаводу та інших, так і не розпочато. У 1954 році з великим розмахом відзначалося 300-річчя входження України до складу Російської держави. Цей акт влада СРСР офіційно трактувала як “возз’єднання”. У ході ювілейних урочистостей відбулося передання Україні Кримської області, хоча офіційні документи цей акт не пов’язували “з 300-річчям возз’єднання України з Росією”. Після передачі Криму Україні на півострові вже в перше десятиліття почалося швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва. Чи це не найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова? Що ж до спроб російських політиків знайти в акті передачі Криму порушення норм міжнародного права, то вони є безперспективними. Сучасне міжнародне право визнає правомірність добровільної передачі суверенітету над певною територією однією державою іншій за домовленістю між ними. Цей інститут міжнародного права називається цесією. Єдина умова, яка 24

ставиться перед державою, яка отримала територію, провести оптацію, тобто надати можливість населенню переданої території вибрати нове чи старе громадянство. У випадку з передачею Кримської області необхідності оптації не було, бо відповідно до статті 21-ї Конституції СРСР 1936 року “для громадян СРСР встановлюється єдине громадянство”. Чи готувалося захоплення Криму проросійськими силами та військовослужбовцями Чорноморського флоту на початку 1990-х років? Вже з початку 1992 року в Криму була закладена політична база для того, щоб повернути півострів Росії. Були створені політичні партії і рухи, які розгорнули могутню антиукраїнську кампанію. Скрізь звучали гасла, що Чорноморський флот (ЧФ) і територія Криму належать Росії. Військовослужбовці РФ почали закріплюватися в кращих військових містечках, а з непотрібних для Росії об’єктів вивозилося все найбільш цінне, а інше – знищувалося. Міністр оборони Росії Павло Грачов влітку 1992 року оголосив про намір вводити війська до будь-якої республіки колишнього СРСР (хоча на той час існували вже незалежні держави) з метою “захисту російськомовного населення”. Оскільки у Криму на початку 1990-х років значна частина населення була російськомовною, почалася підготовка операції з подібного “захисту” Криму. Проросійські сили робили шалені зусилля, щоб провести референдум за незалежність Криму і Севастополя. Російська військова розвідка готувала в Криму операцію з відокремлення півострова від України за схемою, вже апробованою у Придністров’ї. Koнсульство Російської Федерації почало видавати російські паспорти громадянам, які працювали на об’єктах Чорноморського флоту. Прес-служба штабу ЧФ перетворилася на засіб інформаційної війни проти України – її телецентр оснастили сучасною апаратурою, спеціально для того, щоб вести передачі на весь півострів. Командуванням Чорноморського флоту було розроблено “План застосування сил і засобів на випадок збройного конфлікту з Україною”. Почалася підготовка до рішучих дій. Зокрема, бригада морської піхоти ЧФ розгорнулася до штатів воєнного часу, збільшивши свою чисельність з 800 до 2,5 тис. осіб. Готуючись до майбутніх вуличних боїв, вона отримала батальйон танків Т-64 і ручні вогнемети. Розвідка Чорноморського флоту фактично діяла як штаб з координації зусиль усіх сепаратистських сил у Криму. Її стараннями починалося створення незаконних збройних формувань, з’явилися російські козаки, етнополітичні організації на кшталт “Руського руху Криму”. Силами розвідки ЧФ було організовано прообраз “кримської армії” – загін “Скорпіон” у Сімферополі. Формально він підпорядковувався “президентові” Криму Мєшкову. Розгорнулася робота з підготовки захоплення ключових військових об’єктів у Севастополі. Готувалася справжня війна – невідомі копали ями, щоб закладати фугаси, перерізали телефонні дроти... 25

Так, у травні 1994 року на дорозі між КПП та казармами української бригади ППО військовослужбовці Національної гвардії України влаштували засідку на групу з трьох осіб, що закладали фугас. Двоє втекли, покинувши 4 кг вибухівки. Третього, одягненого в чорну уніформу морської піхоти, затримали – перед арештом він викинув пістолет ТТ. Потім міліція встановила його особу – відставний капітан 2 рангу, місцевий мешканець. Тобто російська розвідка залучала “помічників” із числа пенсіонерів ЧФ. Юридичний привід “приєднання” півострову до Росії дав “президент” Криму Юрій Мєшков, який під час свого виступу в російській Держдумі в січні 1994 року закликав включити Крим до складу Росії. До загроз територіальній цілісності керівництво України поставилося доволі серйозно. 25–29 квітня 1994 року відбулися командно-штабні навчання за участю командувача Одеського військового округу В. Шкідченка та першого заступника міністра оборони І. Біжана. Легенда навчань – “оборонна операція на півдні України з залученням сил армії і ВМС, прикордонників, Національної гвардії та СБУ”. Навчання дали зрозуміти російському керівництву, що при спробі захоплення Криму, вони Пенсіонери з транспарантами проросійського отримають гідну відповідь. змісту – “буденне” явище для Севастополя після проголошення незалежності України Ситуацію на півострові стабілізувало введення на півострів додаткових підрозділів Прикордонних військ і Національної гвардії України. Черговий раз знайшли підтвердження слова лорда Черчилля, що стосуються Росії: “Росіяни понад усе поважають силу. Спроби домовитися з ними, не підкріплені силою, сприймаються як слабкість”. Згодом провальний штурм столиці Чечні – Грозного російською армією остаточно зупинив кремлівських геополітиків. Як проходив поділ Чорноморського флоту СРСР між Росією та Україною? Чорноморський флот СРСР був досить великим морським об’єднанням. Станом на 1 вересня 1991 року до складу Чорноморського флоту входило: 7 підводних човнів, 2 ракетних крейсери, 4 малих ракетних кораблі, 20 ракетних і торпедних катерів, 15 артилерійських катерів, протичовновий крейсер, 7 великих протичовнових кораблів, 23 сторожових і малих протичовнових кораблів, 28 морських, базових і рейдових тральників, 26

мінний загороджувач, 24 великих, середніх і малих кораблів, 12 десантних катерів, 5 полків морської авіації, дивізія берегової оборони та окремий береговий ракетний полк, окрема бригада морської піхоти, 5 бригад суден забезпечення, 4 полки спеціального призначення та інші. Ці сили і засоби базувалися на всьому Чорноморському узбережжі території Радянського Союзу – від Дунаю до Батумі. Але головні сили були зосереджені в морських базах на території Кримського півострова. 3 серпня 1992 року у Ялті була підписана угода між Російською Федерацією та Україною про принципи формування ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР. Відповідно до цієї угоди, Чорноморський флот виводився із складу Об’єднаних Збройних Сил СНД і підлягав розподілу (в установлений перехідний період – до 1995 року включно). Не зважаючи на домовленості, розподіл Чорноморського флоту між Україною та Росією проходив доволі складно. Керівництво Росії почало думати як “по-братськи” поділити флот. Є. Шапошніков (з 1993 року секретар Ради Безпеки Російської Федерації) запропонував “чесно” розділити флот між усіма колишніми республіками СРСР. Однак ця “чесність” не витримувала ніякої критики. Навіщо, скажімо, Таджикистану, Киргизії чи Узбекистану крейсера або підводні човни? Коли ж деякі українські політики запропонували взяти за основу російський підхід і до розподілу Балтійського, Північного, Тихоокеанського флотів та ряду флотилій, то здійнявся величезний шум: “Як ви смієте таке пропонувати? Це ж наше, російське!!!” Ось приклад своєрідного “братського” підходу при розподілі майна колишнього СРСР. Хоча реально ніхто і не планував ділити всі флоти СРСР. Визначальним щодо вирішення долі Чорноморського флоту та формування Військово-Морських Сил ЗС України став 1995 рік. Протягом березня-квітня до складу ВМС увійшли військово-морські частини з’єднання Ізмаїльського та Очаківського гарнізонів, а 9 червня 1995 року у Сочі було підписано Угоду Президентами України та Російської Федерації щодо розподілу Чорноморського флоту, якою визначалося: передати Росії 87,7%, а Україні – 18,3% кораблів і суден ЧФ. Розподіл флоту закінчився переходом до складу ВМС України 138 кораблів і суден (бойових і допоміжних). Зрозуміло, що він проходив аж ніяк не за принципом “все краще – Україні”, а за принципом “хто сильніший – той і правий”. Відповідно до Угоди від 28 травня 1997 року між Російською Федерацією і Україною про параметри розподілу Чорноморського флоту (термін дії – до 2017 року), Росія могла мати в Севастополі і Криму не більше 338 кораблів і суден, 25 тисяч особового складу, 24 артилерійських систем, 132 бронемашин і 22 бойових літаків. Російський ЧФ міг користуватися декількома бухтами і причалами в Севастополі, аеродромом, полігонами, випробувальним центром і військовим санаторієм у м. Ялта тощо. Всього 3571 об’єкт у Севастополі (загальною площею 3312 гектарів) та 1020 об’єктів у Криму поза Севастополем (загальною площею 14 920 гектарів). Платити за 27

це треба було близько 98 мільйонів доларів на рік (на кінець 1990-х років реальна ціна оренди мала бути набагато більшою). Як проходив процес створення Військово-Морських Сил України? На початку 1992 року президент України Леонід Кравчук заявив, що Україні потрібен свій флот. Однак командування Чорноморського флоту всі намагання України щодо створення власних Військово-Морських Сил розглядало як неприпустимі. Кожен військовослужбовець, хто хотів прийняти присягу на вірність народові України, вважався зрадником. У цьому контексті доцільно привести цитату з наказу Івана Капітанця, першого заступника Головкому російського ВМФ: “До офіцерів, мічманів, прапорщиків, які створюють нездорову обстановку у військових колективах, і схильних до зради Батьківщини та прийняттю присяги на вірність України, застосовувати суворі заходи впливу аж до звільнення із посад, що займають і звільнення зі служби”. Незважаючи на всі погрози, на звільнення зі служби, особовий склад Чорноморського флоту вже у січні 1992 року розпочав присягати на вірність народові України. Серед перших були військовослужбовці 3-ї школи водолазів Чорноморського флоту на чолі з командиром роти капітаном 3 рангу О.В. Клюєвим. 26 січня прийняла присягу на вірність народу України 17-а бригада охорони водного району (командир – капітан 2 рангу Ю.В. Шалит). Особливий сполох серед командування ЧФ викликало повідомлення від 22 лютого 1992 року. Тоді українську присягу склав 880-й окремий батальйон морської піхоти – найкращий у з’єднанні за результатами попереднього, 1991 року (командир – майор В.Г. Рожманов). Головний штаб ВМФ у Москві одразу видав директиву щодо розформування батальйону. Після цього основні бойові з’єднання Чорноморського флоту почали комплектуватися виключно росіянами. Навесні 1992 року командувач ЧФ І. Касатонов перейшов до рішучих дій. Головним аргументом адмірала була морська піхота. Під охорону російської морської піхоти взяли штаб Військово-Повітряних Сил ЧФ і штаб Кримської бази у селищі Новоозерне, а взвод охорони цієї бази розформували через складання української присяги. У зв’язку з такою ситуацією Президія Верховної Ради України на початку квітня 1992 року звернулася із заявою до населення Криму, моряків Чорноморського флоту зберігати спокій і не піддаватися на провокації з боку командування ВМФ СНД і окремих керівників Російської Федерації. 7 квітня 1992 року вийшов Указ Президента України Л. Кравчука про призначення контр-адмірала Б. Кожина командувачем ВійськовоМорських Сил Збройних Сил України. 9 квітня була створена організаційна група для вирішення питань формування ВМС ЗС України. 17 квітня вперше в урочистій обстановці склала присягу на вірність народові України військова частина на о. Майському (командир частини капітан 1 рангу О.Л. Карпенко). Присягнули на вірність народові України 90% офіцерського складу. 28

Командувач Чорноморського флоту адмірал І. Касатонов у різкій формі заявив, що він і військова рада Чорноморського флоту не припускають можливості щодо створення ВМС ЗС України на базі Чорноморського флоту. Тому у квітні 1992 року поблизу школи прапорщиків, де розмістилась організаційна група з формування ВМС України, почала чергувати машина з комплексом радіоелектронної протидії. Російські радисти перешкоджали зв’язку й вели радіоперехоплення. Маловідомий, але має документальні підтвердження факт: коли група українських офіцерів розгорнула штаб ВМС у Севастополі і в перших числах квітня 1992 року підняла на Історичному бульварі прапор України, командувач Чорноморським флотом адмірал І. Касатонов запросив у головкома ВМФ СНД В. Чернавіна дозвіл на застосування зброї (телеграма №46/103/2230). Наступного дня він отримав по телеграфу відповідь: “Дозволяю, при необхідності” (телеграма №423/50). Ось у якій обстановці приходилося створювати ВМС України. Для забезпечення об’єктивного висвітлення процесу формування ВМС ЗС України в засобах масової інформації 15 травня 1992 року наказом Міністра оборони України було створено прес-центр ВМС ЗС України. 23 червня 1992 року в Дагомисі зустрілися Президенти України і Російської Федерації, які підписали Угоду між Російською Федерацією і Україною про подальший розвиток міждержавних відносин. Однак, Дагомиська угода не захистила моряків, які присягнули на вірність народові України. Ставлення до них з боку командування Чорноморського флоту залишилося без істотних змін, вони були віднесені до категорії “зрадників”. У ніч проти 8 квітня 1992 року, у зв’язку зі складанням української присяги офіцерами штабу Кримської бази, до Новоозерного була введена бойова техніка 361-го полку 126-ї дивізії берегової оборони Чорноморського флоту: 4 БТР і 2 мотострілецькі взводи з Євпаторії. До Сторожовий корабель СКР-112 озера Донузлав увійшли два ракетні катери й два корвети, заблокувавши кораблі, особовий склад яких склав українську присягу. При цьому наказ штабу ЧФ передбачав узяти під охорону бронетехніку й будівлю місцевої ради (!) в самій Євпаторії. Проте командир 361-го полку, який повинен був це здійснити, наказ командування ЧФ не виконав. 29

5 липня 1992 року командувач ВМС ЗС України контр-адмірал Б. Кожин провів урочистий ритуал складання військової присяги на вірність народові України. Першим текст присяги зачитав сам командувач. На вірність народові України присягнули 19 офіцерів і мічманів організаційної групи, а також 124 військовослужбовці батальйону охорони і обслуговування майбутнього штабу ВМС ЗС України, створення якого вже розпочалося. 9 липня 1992 року склав українську присягу Фрегат ВМС України “Гетьман Сагайдачний” особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону – пункту управління Головної бази. Це був удар у самісіньке серце проросійських сил. 11 липня присягу склали офіцери, старшини і матроси 41-ї школи молодших спеціалістів зв’язку у м. Миколаїв. Крім фізичного тиску на українських моряків постійно здійснювався і моральний тиск. Команди російських моряків називали своїх колег, які прийняли українську присягу, зрадниками, висаджували їх з міського транспорту. Одного з офіцерів 174-ї зенітно-ракетної бригади ППО України побили за кокарду з тризубом. Не витримуючи психологічного тиску з боку керівництва ЧФ, військовослужбовці, які присягнули Україні, у буквальному значенні слова тікали з кораблів і зверталися за допомогою до орггрупи ВМС України. Апофеозом подій став відчайдушний рейд сторожового корабля СКР-112. 21 липня 1992 року корабель, під командуванням капітанлейтенанта С. Настенка, піднявши український прапор, здійснив перехід з Кримської бази (Донузлава) до Одеси. Протягом 8-годинного переходу СКР-112 переслідували кораблі, направлені з командного пункту Чорноморського флоту, застосовуючи попереджувальний артилерійський вогонь і намагаючись висадити на “бунтівне” судно групу захоплення. На підтримку СКР-112 спрямували українські винищувачі і прикордонні катери. Перед загрозою бойового зіткнення російські моряки не стали виконувати наказ штабу ЧФ зупинити корабель “у будь-який спосіб”. Українська сторона намагалась ігнорувати провокації, але не завжди це вдавалось. У вересні 1993 року відбулася сутичка між українськими піхотинцями й російською береговою охороною. Троє росіян отримали поранення. 30

Наприкінці 1993 року відбулися перші спільні навчання ВМС України з нашими військово-повітряними силами. Флагман українського флоту – фрегат “Гетьман Сагайдачний”, який повертався з навчань, виявив, що його не пускають на базу. Росіяни створили українським кораблям нестерпні умови, щоб примусити їх піти з Севастополя. “Викинути їх до Одеси”, – такими були публічні заяви Командувача ЧФ І. Касатонова. Українці готувалися прориватися з боєм. На “Сагайдачному” відібрали команду з десяти військовослужбовців, видали зброю і готувалися висадитися в баркаси, щоб, при необхідності, захопити буксир і відкрити бонові ворота. Тоді обійшлося, але з цього моменту в будівництві ВМС України з’явилися нові пріоритети. Замість кораблів головну увагу почали приділяти створенню та підготовці морської піхоти, щоб мати аргументи в суперечках з росіянами. Остаточний розподіл Чорноморського флоту відбувся 28 травня 1997 року за двосторонньою угодою між Україною та Російською Федерацією. Після створення ВМС України до їх складу увійшли: командування, центр морських операцій, центр військ берегової оборони, морська авіаційна бригада, логістика, Севастопольська військово-морська база, Західна військово-морська база (м. Одеса), частини та підрозділи спеціального призначення, частини і установи бойового, технічного, тилового та медичного забезпечення. Севастополь – місто чиєї слави? У відомій пісні, що вважається гімном Севастополя, є такі рядки: “Легендарный Севастополь, неприступный для врагов, Севастополь, Севастополь, гордость русских моряков…”. Красивий, активно тиражований ще радянською пропагандою, підтриманий пізніше пропагандою російською витвір певного міфу про Севастополь. І Давній Херсонес, і середньовічний Ахтиар, і вже Севастополь нерозривно, найтіснішим чином пов’язані саме з українською історією. У квітні 1492 року запорозькі козаки здобули першу зафіксовану в історичних документах перемогу над турецьким військовим кораблем у Чорному морі, звільнивши українців, проданих у рабство. На жаль, про цей подвиг, як і про походи гетьмана Петра Сагайдачного, знають дуже мало. Відомо, що після 150 років бойових дій запорожців проти Оттоманської Порти, Чорне море стали називати Козацьким морем, а в морські походи виходило до 300 козацьких Пам’ятник О.І.Казарському чайок. “Нащадкам у приклад” Відомо, що коли Російська імперія анексувала Кримське ханство, Севастополь почали будувати російські й 31

українські матроси і солдати. Керівником будівництва на початковому етапі був шотландець на російській службі контр-адмірал Томас Мак-Кензі (Мекензі). Після Мак-Кензі (всім відомі Макензієві висоти) будівництво міста і порту продовжував його заступник на посту командуючого Чорноморським флотом контр-адмірал, серб за походженням, Марк Войнович. Як бачимо, “батьками міста” були шотландець і серб. Перший пам’ятник у Севастополі був встановлений українцю – командиру брига “Меркурій” капітан-лейтенанту Олександру Івановичу Казарському, який у 1829 році виграв бій у двох турецьких кораблів, що мали вдесятеро більше гармат, ніж російський бриг. У центрі Севастополя знаходиться пам’ятник російському флотоводцю, переможцю у Синопській битві, одному із організаторів та керівників оборони Севастополя у 1854 − 1855 роках, герою Кримської війни, адміралу Павлу Степановичу Нахімову. Адмірал, який уславив “російську зброю”, має глибокі українські корені. Його предки родом із Слобожанщини. Севастополь – це місто бойової слави українців (ні в якому разі не принижуючи ролі представників російського та інших народів), які обороняли та визволяли його від ворогів. Широко відомий подвиг матроса Гната Шевченка, уродженця Бердянського повіту Таврійської губернії. Він був взятий до армії з кріпаків у ході рекрутського набору 1850 року і під час оборони Севастополя служив на 3-му бастіоні, розташованому між Південною бухтою і Малаховим курганом. Гнат Шевченко був незмінним учасником нічних вилазок у стан ворога. Під час виконання одного з бойових Пам’ятник адміралу П.С. Нахімову завдань Шевченко закрив собою командира від кулі ворога. Цей подвиг став широко відомим в усій Російській імперії. Пам’ятник герою Кримської війни матросу Шевченку відливали з трофейних гармат, у 1902 році його перенесено з Миколаєва до Севастополя. Це був перший в Росії пам’ятник нижньому чину і кріпаку. Видатним героєм оборони Севастополя (1854–1855 рр.), одним із символів народного героїзму був рекрут з українського села Ометинці Подільської губернії Петро Кішка. Він став героєм, що вселяв жах ворогам і викликав гордість у співвітчизників. Матрос Кішка брав участь у 18 вилазках у тил ворога, був нагороджений за заслуги хрестом св. Георгія 4-го ступеню, а також двома медалями – срібною за захист Севастополя і бронзовою в пам’ять про Кримську війну. У грудні 1863 року Кішка отримав золотий Георгіївський хрест 2-го ступеню. На знак вшанування мужності і героїзму 32

героя йому був встановлений 26 травня 1956 року пам’ятник у Севастополі на Корабельній стороні. Загалом серед оборонців Севастополя у всі часи українців були десятки і сотні тисяч. Чи правильно називати бойовиків, що воюють на сході України, сепаратистами або терористами? Для відповіді на це запитання перш за все необхідно пригадати, що таке сепаратизм. Сепаратизм (від лат. separatus – окремий) – політика і практика відокремлення, відділення частини території держави з метою створення нової самостійної держави або отримання статусу дуже широкої автономії (індивідуальна свобода дії; самостійність). Сепаратизм веде до порушення суверенітету, єдності та територіальної цілісності держави, принципу непорушності кордонів і, як показує досвід, може стати джерелом найгостріших міждержавних і міжнаціональних конфліктів. Сепаратизм розрізняється за цілями, які переслідують відповідні групи людей. По-перше, виділяють сепаратизм, метою якого є відділення і утворення нової незалежної держави. По-друге, існує сепаратизм з метою відокремлення і приєднання до іншої держави (яскравий приклад – рух за приєднання Автономної Республіки Крим до Росії). По-третє, сепаратистські рухи, метою яких є тільки отримання більшої автономії при збереженні регіону у складі держави. Також сепаратизм розрізняється за процесом протікання в країнах залежно від їх розвиненості. Майже завжди основна маса страйкуючого населення – це люди з нижчих прошарків, а причинами їх незадоволеності, як правило, є економічно неуспішний розвиток регіону. У таких країнах сепаратизм зазвичай пригнічується силовим шляхом. У розвинених країнах настрої, навпаки, менш екстремістські, сепаратистські ідеї виражені зазвичай у вимогах щодо надання більшої автономії, а не відділення. Часто рухи представлені партією, що захищає дані вимоги, а пригнічується такий сепаратизм м’яким шляхом, без застосування сили. Також виділяють види сепаратизму за групами страйкуючих і висунутими ними вимогами. Так, існує три основних типи вимог: вимога політичних і економічних вигод, вимога незалежності, боротьба корінних народів за права і землю. Якщо розділити страйкуючих на три групи за їх соціальним положенням, то виходить, що виступи еліти обумовлені потребою у владі, середніх верств – національною дискримінацією, а нижчих верств – економічними чинниками, зумовленими, як правило, відмінностями за соціальним становищем. Сепаратизм в Україні – явище, викликане прагненням деяких етнічних і субетнічних груп, які живуть у межах визнаних кордонів України, до незалежності чи автономії. Донбаський сепаратизм – поняття східного сепаратизму в Україні, прив’язане до Донецької та Луганської областей, змішане населення яких переважно є російськомовним (виник на підставі мовних і економічних зв’язків). 33

Що таке тероризм? Тероризм (Terrorism) – один з варіантів тактики політичної боротьби, пов’язаний із застосуванням ідеологічно мотивованого насильства. Суть тероризму – насильство з метою залякування. Суб’єкт терористичного насильства – окремі особи, урядові чи неурядові організації. Об’єкт насильства – влада в особі окремих державних службовців або суспільство в особі окремих громадян (у тому числі іноземців, або державних службовців інших держав). Крім того, об’єктами терористичних дій виступають приватне і державне майно, інфраструктури, системи життєзабезпечення. Мета насильства – домогтися бажаного для терористів розвитку подій: революції, дестабілізації суспільства, розв’язання війни з іноземною державою, здобуття незалежності певною територією, падіння престижу влади, політичних поступок з боку влади тощо. Визначення тероризму видається непростим завданням. Форми та методи терористичної діяльності істотно змінювалися з часом. Це явище має стійку негативну оцінку, що породжує довільне тлумачення. З одного боку, існує тенденція невиправдано розширеного трактування, коли деякі політичні сили без достатніх підстав називають терористами своїх противників. З іншого боку, існує тенденція до невиправданого звуження поняття. Самі терористи схильні називати себе солдатами, партизанами, диверсантами в тилу противника тощо. Звідси виникають труднощі як у юридично-правових визначеннях, так і у загальнотеоретичному осмисленні тероризму. Обов’язкова умова тероризму – резонанс терористичних акцій у суспільстві. Тероризм є принципово декларативним. Широке розповсюдження інформації про теракт, перетворення його в найбільш обговорювану подію являє собою ключовий елемент тактики тероризму. Теракт, що залишився непоміченим або засекреченим, втрачає всякий сенс. Чи існувала до 2014 року проблема так званої Новоросії як окремого, самобутнього регіону? Очевидно, що ні. Ще декілька років тому це слово практично не використовували. Статті про Новоросію стали множитися в Інтернеті після пам’ятної заяви Володимира Путіна 17 квітня 2014 року, якому раптом спало на думку, що південні області України були приєднані до неї більшовиками “неправильно”. У 2004 році заколот регіональних еліт південно-східних областей, які втратили владу і зібралися на з’їзд у Сєверодонецьку, як і зараз, призвів до політичної кризи і сплеску сепаратистських настроїв в Україні. Але ні про яку “Новоросію” тоді навіть не згадували. Натомість була зроблена спроба проголосити так званий ПСАР – Південно-Східну автономну республіку. Цілком очевидно, що термін “Новоросія” є куди більш благозвучним і зручним у використанні, ніж ЮВАР (російською – Юго-Восточная автономная республіка), а тим більше ПСАР (у народі часто говорили ПіСУАР). Але десятиліття тому такого слова, як “Новоросія” наче не 34

існувало. Навіть найрадикальніші ідеологи південно-східного сепаратизму практично не зверталися до нього при розробці своїх деструктивних планів. Наприклад, відомий противник української державності і симпатик донецьких сепаратистів В.Корнілов як прообраз державності Південного Сходу України завжди оспівував ДКР – Донецько-Криворізьку республіку, яка простягалася у нього аж до Херсона. Не визнавали ніякої Новоросії довгий час і нинішні члени “уряду ДНР”. Донецькі сепаратисти, як відомо, розпочали свою активну діяльність ще у 2006 році, коли була заснована суспільна організація “Донецкая республика”, символіка якої стала згодом символікою ДНР. На той час метою донецьких сепаратистів було створення Донецької Федеративної Республіки на території майже всього Південного Сходу України. Але хоч якоїсь організації чи масового руху під назвою “Новоросія” в Україні до 2014 року не було. Наявним є очевидний логічний висновок – якщо б проблема так званої Новоросії, як окремого, самобутнього регіону, дійсно існувала, вона б проявилася значно раніше. “Новоросію” витягли з історії для того, щоб забезпечити фальшиву самоідентифікацію мешканців Південного Сходу України, виправдати нав’язувану їм ідею регіональної ворожнечі і створити нову національну ідентичність, альтернативну українській. До 2014 року спроби Росії та її українських приспішників розпалити сепаратизм на Південному Сході України стабільно зазнавали краху. І ось виник проект “Новоросія”. Але історичний фундамент цього проекту вкрай нікчемний, що підтвердить будь-який не ангажований Кремлем історик. Повноцінної самобутньої землі чи республіки з такою назвою ніколи не існувало. Звідки походить термін “Новоросія”? Взагалі термін “Новоросія” частіше за все використовувався як друга назва Новоросійської губернії, що існувала колись у складі Російської імперії. Новоросійська губернія виникала на карті Російської імперії двічі – у 1764–1783 та 1796–1802 роках. Як виникла Новоросійська губернія і які землі входили до її складу? Як ми вже зазначали, Новоросійська губернія як адміністративнотериторіальна одиниця створювалася у складі Російської імперії двічі. Перша була створена імператорським указом від 22 березня 1764 року як військовий округ для оборони південних кордонів Російської імперії і для контролю над Запорожжям (це був яскравий приклад поглинання Російською імперією українських земель частинами, спочатку розділяючи їх. Теж саме російське керівництво намагається здійснити і на сьогоднішньому етапі). Новоросійська губернія була створена ще до завоювання Російською імперією виходу до Чорного моря. Губернію виділили не з “пустинних степів” чи відвойованих османських земель, а з козацьких територій Війська 35

Запорозького (лівобережної Гетьманщини) і Вільностей Війська Запорозького Низового (володінь Січі). Запорозькі і гетьманські землі були віддані під території військових поселенців: Українську укріплену лінію, Нову Сербію, Слов’яносербію і Новослобіцький козацький полк. Частина нинішньої Кіровоградської області ще у 1730-х роках перейшла зі складу Запорожжя до Полтавського і Миргородського полків Гетьманщини і отримала назву Задніпровський край. У 1740-х роках колонізацію цих земель проводив миргородський полковник Василь Капнист (засновник Новомиргорода, Новоархангельська та інших міст). Але у 1752 році російський уряд віддав Задніпров’я для колонізації сербам. Так з’явилася Нова Сербія. Українські поселенці були змушені поступитися місцем балканським прибульцям і рушили вглиб Запорожжя, де заснували Новослобідський козацький полк. У цей же час зі східної частини Кальміуської паланки Запорожжя для іноземних військових поселенців виділили окремий край – Слов’яносербію. Саме з Нової Сербії, Слов’яносербії (з центром у Бахмуті – теперішній Артемівськ на Донеччині), Новослобідського полку Гетьманщини (із фортецею Святої Єлизавети – нинішній Кіровоград) у 1764 році “зліпили” Новоросійську губернію. Адміністративним центром нової губернії став Кременчук – теперішня Полтавщина. Таким чином, основна частина земель губернії складалася зі старовинних володінь запорозьких козаків. У 1767 – 1774 роках відбулася чергова російсько-турецька війна, у якій запорозькі козаки виступили союзниками Росії. Але вже у 1775 році указом Єкатерини ІІ Запорозька Січ була ліквідована, а її землі разом з козаками, які не втекли або не емігрували за Дунай до Турецької (Оттоманської) імперії, разом із землями, відвойованими у Туреччини у ході війни, увійшли до складу Російської імперії. У 1776 році Новоросійська губернія включала Єлисаветградську, Полтавську, Слов’янську, Херсонську провінції та Кременчуцький повіт з його адміністративним центром. У 1783 році, після приєднання до Російської імперії Криму, Новоросійська губернія втратила своє стратегічне значення і була ліквідована. У 1787 році розпочалася нова російсько-турецька війна, що тривала до 1791 року. У ході цієї війни до Російської імперії були приєднані нові землі, зокрема між Дністром та Південним Бугом, включаючи місто Хаджибей, яке у січні 1795 року було перейменовано на Одесу. А у 1796 році, уже після смерті Єкатерини ІІ, указом нового імператора Павла І (згідно із законом “Про новий поділ держави на губернії”) вдруге було створено Новоросійську губернію, до якої входили 12 повітів: Новомосковський, Єлисаветградський, Ольвіопольський, Бахмутський, Новоросійський, Павлоградський, Херсонський, Маріупольський, Ростовський (на Дону), Перекопський, Акмечетський. Адміністративним центром став Катеринослав. У такому вигляді “друга” Новоросійська губернія проіснувала всього 6 років – до 1802 року, коли вся територія Південної України була поділена на три губернії: 36

Катеринославську, Миколаївську (з 1803 року – Херсонську) і Таврійську. Ці губернії увійшли до складу новоствореного вже імператором Олександром I Новоросійського генерал-губернаторства. А Новоросійська губернія була остаточно ліквідована. Термін “Новоросія” ще деякий час використовували як географічне поняття. І нині президент Росії та його оточення намагаються наповнити цей термін новим політичним змістом, взявши його за підставу для анексії південно-східних областей України. Чи співпадають землі так званої історичної “Новоросії” з територією нинішніх південно-східних областей України? Ми вже розглядали питання територій, що входили до складу Новоросійської губернії, яку нині намагаються представити як “історичний факт” і підставу для створення так званої Новоросії. Треба зазначити, що кордони Новоросійської губернії ніколи не співпадала з територією південносхідних областей сучасної України. Ось яку територію займала Новоросійська губернія у 1800 році:

До складу, наприклад, першої Новоросійської губернії входило споконвічно українське місто Полтава, а адміністративним центром був Кременчук. Майбутній Слов’янськ (тоді називався Тор) знаходився у сусідній Слобідсько-Українській губернії. У 1775 році з Новоросійської 37

губернії вилучили усі лівобережні території (крім Полтавщини) – а це майбутні землі Донбасу – і передали їх до складу Азовської губернії. На майбутню територію Одеської області перша Новоросійська губернія взагалі не розповсюджувалася, не кажучи вже про те, що такого міста, як Одеса тоді ще не існувало. Особливо слід звернути увагу, що при всіх варіантах територіальної конфігурації “Новоросія” ніколи не включала Слобожанщину і зокрема Харків чи, наприклад, північ Луганської області. Але до “Новоросії” відносились Дон, Кубань, Ставропілля, шо зараз належать Російській Федерації. Вважався “Новоросією” і Крим. Тому виникає цілком справедливе запитання: чому російське керівництво, наполягаючи на створенні “незалежної Новоросії”, не вимагає розгорнути “визвольний рух” по той бік російсько-українського кордону і включити до її складу російські території? Чи можна вважати Південний Схід України “споконвічно російською” територією? В одному зі своїх виступів президент Росії В.Путін заявив: “Після революції більшовики з різних міркувань, хай Бог їм буде суддею, включили до складу Української союзної республіки значні території історичного півдня Росії. Це було зроблено без урахування національного складу мешканців, і сьогодні це сучасний південний схід України”. Таким чином, російський президент наголосив на тому, що сучасні південно-східні території України – це споконвічно російські землі. Сформувати правильне уявлення про етнічний склад населення згаданого регіону у різні історичні періоди можна на основі результатів спеціальних історичних досліджень, даних переписів населення, а також старих етнографічних карт. Науковим авторитетом у цій сфері вважається дослідник історичної демографії, російський вчений В.Кабузан. У своїй праці “Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVIII – первой половине ХIХ века (1719–1858)” (Москва, изд-во “Наука”. 1976 г.) на основі аналізу численних матеріалів, у тому числі матеріалів ревізій XVIII–XIX ст., вчений подає детальну картину національного складу губерній у вказаний період. За даними В.Кабузана, максимальну долю від загальної чисельності населення краю українці складали у 1745 році – 96,86%, а мінімальну у 1779 році – 64,76%. При цьому росіяни у жодному з уїздів не складали більшості, а часто навіть не були другим за чисельністю етносом, поступаючись молдаванам, німцям та іншим поселенцям. Через більш високі темпи української та інородницької колонізації, питома вага російського населення з 1779 до 1857 року навіть скоротилася – з с 9,58% до 7,63%. Про склад населення Херсонської губернії та Одеського градоначальства у 1851 році можемо дізнатися з таблиці, поданої В.Кабузаном (зазначена праця, сторінки 465-466): 38

Населення Херсонської губернії і Одеського градоначальства в 1851 році:

Як бачимо, українці складали 74,67% населення, а росіяни – 3,18%. За даними губернаторського звіту 1897 року серед переселенців до Херсонської губернії 58,23% були з Правобережної України, 16,25% – з Лівобережної України, 6,13% – з Російських губерній, 11,45% складали переселенці з Білорусії та Прибалтики. На думку Володимира Кабузана, частка українців у Херсонській та Катеринославській губерніях (разом) в середині ХІХ сторіччя складала 73,5%.

Національний склад населення України за переписом 2001 року Інфографіка: http://ru.wikipedia.org/ Якщо говорити про згадане В.Путіним “неврахування національного складу” населення “історичного півдня Росії”, включеного більшовиками до 39

складу України після революції, то за даними загальних переписів (проводилися у 1897, 1926, 1939, 1959, 1970, 1979, 1989, 2001 роках), українське населення стабільно переважало у цьому регіоні. Станом на 2001 рік частка етнічних росіян становила: у Донецькій області – 38,2%, Луганській – 39%, Харківській – 25,6%, Запорізькій – 24,7%, Дніпропетровській – 17,6%, Херсонській – 14,1%, Миколаївській – 14,1% і Одеській – 20,7%. В Одесі, наприклад, за цим переписом 67% одеситів є етнічними українцями і лише 28% – етнічними росіянами. Приблизно таке ж співвідношення українців і росіян і в інших обласних центрах вищезгаданих областей. Який критерій став основним при визначенні кордонів України на початку ХХ століття? Формування території української держави на початку ХХ століття стало результатом діяльності перш за все Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.), яка оголосила про створення Української Народної Республіки (УНР). Їй необхідно було означити певний об’єктивний критерій для визначення кордонів України. Взявши до уваги той незаперечний факт, що у ХІХ – на початку ХХ століття у Європі відбувалося становлення національних держав, а також уже відсутність скільки-небудь означеної території України у Російській імперії (внаслідок її розпаду), слід визнати, що єдино можливим об’єктивним критерієм визначення кордонів України був національний склад населення. В умовах світової війни, яка ще тривала, про дуже ретельне (до волості чи хоча б уїзду) слідування цьому критерію не могло й бути мови. Тому Центральна Рада означила це питання у загальних рисах, а основною адміністративною одиницею при виділенні території України стала губернія. Під час проведення першого загального перепису населення Російської імперії (1897 р.) одним з показників була рідна мова (малоросійська або великоросійська), яка й стала об’єктивним критерієм для визначення національного складу. З’ясувалося, що на території дев’яти губерній українці складали більшість населення. Причому у Полтавській, Київській, Катеринославській, Харківській, Подільській, Херсонській, Волинській, Чернігівській губерніях українці складали абсолютну більшість населення (від 53,5 до 93%), а в Таврійській – відносну більшість (42,2%). Згідно декларації Центральної Ради від 11 травня 1917 року саме у кордонах цих губерній повинна була бути створена “Україна”, причому підкреслювалося, що “виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення до складу української області українських частин суміжних губерній – Холмської, Гродненської, Мінської, Курської, Воронезької, Кубанської області та інших – надається Крайовій раді, за узгодженням з Тимчасовим урядом і населенням цих територій”. У листопаді 1917 року цей принцип був закріплений законодавчо у ІІІ Універсалі Центральної Ради. Таким чином, етнографічний критерій став основним при визначенні кордонів України, але він був обмежений існуючим з часів Російської імперії адміністративним поділом. Відразу ж після захоплення влади з цим 40

критерієм фактично погодилися й більшовики. Сподіваючись захопити владу в Україні, у другій половині листопада Сталін наполягав на тому, що саме Київський обласний комітет РСДРП(б) повинен стати ініціатором скликання Всеукраїнського з’їзду рад, причому за справу повинні були взятися “кияни, одесити, харківчани, катеринославці та інші”, тобто мова йшла про всі дев’ять губерній. Але спроба захопити владу на скликаному у Києві Всеукраїнському з’їзді рад зірвалася. Тоді більшовики пішли іншим шляхом: пробільшовицькі депутати Всеукраїнського з’їзду виїхали до Харкова, де проходив обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну, і приєдналися там до нього. Новий з’їзд був проголошений Всеукраїнським, на ньому був обраний Центральний виконавчий комітет Української (радянської) народної республіки. Він 17 грудня 1917 року обрав уряд – Народний секретаріат, який ставив за свою мету об’єднати “для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх місцевостей, на які претендує Центральна Рада”. Чи можна вважати проголошення Української Народної Республіки у 1917 році проявом сепаратизму стосовно Російської імперії? Очевидно, що ні. У ході Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) відбувався процес розпаду Російської імперії. Від неї відокремилися не лише Україна, але й Білорусь, Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Польща, а також козацькі державні утворення – Дон, Кубань, Терек та інші. До того ж, після зречення від престолу Миколи II 2 березня 1917 року власне імперія (монархія) в Росії припинила існувати. Новоутворений Тимчасовий уряд підтримав ідею створення національних органів управління, одним з яких 4 березня і стала Українська Центральна Рада. Згодом Тимчасовий уряд і Українська Центральна Рада досягли компромісу, за яким остання відмовилася від проголошення автономної України до проведення Установчих зборів. Проголосити автономну Українську Народну Республіку діячі Центральної Ради наважилися лише після повалення Тимчасового уряду більшовиками. Більшовики також на словах проголосили право націй на самовизначення, однак уже наприкінці 1917 року розпочали проти Української Народної Республіки війну. У січні 1918 року вони розігнали Установчі збори. Проте навіть після цього абсолютна більшість діячів Української Центральної Ради не бажали цілковито відокремити Україну від Росії. До цього їх змусила позиція Німеччини і потреба укласти з Четверним союзом Брест-Литовський мирний договір – аби отримати допомогу у війні з більшовиками. 22 січня 1918 року IV Універсалом було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Як відбувалося встановлення кордонів України за часів революції 1917–1918 років? І Універсал Центральної Ради від 10 червня 1917 року проголосив організацію автономного ладу. Російський Тимчасовий уряд погодився визнати автономний статус України з дев’яти губерній у межах п’яти: Волинської, Київської, Полтавської, Подільської і Чернігівської (без 41

Мглинського, Стародубського, Суразького і Новозибківського повітів), а Центральна Рада зголосилась лише тимчасово визнавати державну територію в таких межах. Населення інших українських земель, що перебували поза юрисдикцією Центральної Ради, через органи самоврядування масово виявляло бажання ввійти до складу української автономії. 13 листопада Рада вирішила поширити свою владу на інші українські землі: Холмщину, Катеринославщину, Херсонщину, частину Курської і Воронезької губерній. 20 листопада 1917 року ІІІ Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки як держави у федеративному зв’язку з Росією. Зазначалося, зокрема, що “...до території Української Народної Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР як щодо прилучення частини Курщини, Холмшини, Воронежчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлено за згодою організованої волі народів”. Міжнародні відносини і внутрішнє становище України штовхали Центральну Раду до подальших важливих дій. 9 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було врочисто проголошено повну самостійність УНР, що започаткувало новий етап державно-політичного життя України. Після укладення між УНР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною – з іншого, 9 лютого 1918 року мирного договору, німецько-австрійські війська (як союзні) зайняли територію України і встановили на її східних рубежах з радянською Росією демаркаційну лінію. Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Україні 29 квітня 1918 року, ставив питання про організацію державної території згідно з етнічним розселенням українців. 23 травня 1918 року в Києві розпочалися україно-російські мирні переговори, одним із питань яких було визначення кордонів між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою та Українською Державою. Українська делегація відстоювала включення до складу республіки низки районів Курської та Орловської губерній, населених переважно українцями. Гострі дебати двічі переривалися. Делегації ніяк не могли домовитися, як розділити Донбас. Фактичною межею між двома державами стала та сама демаркаційна лінія, встановлена на основі угод між німецькими й українськими військами, з одного боку, та військами радянської Росії – з іншого: Сураж – Унеча – Стародуб – Новгород – Сіверський – Глухів – Рильськ – Колонтаївка – Суджа – Беленіхіне – Куп’янськ. Це була нейтральна зона завширшки 10 км, обмежена лінією розташування української та російської сторін. Дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії – до Чернігівщини, інші українські повіти Курської губернії (Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії – до Харківської губернії 42

України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) у складі Української держави. Останніми було приєднано Холмщину, Підляшшя, Берестейщину, які склали одну губернію. У вересні 1918 року на правах автономії до складу Української держави увійшов Крим. Хоча входження Криму і було юридично оформлено, проте остаточно українська влада на півострові не утвердилася через загострення політичної ситуації. Як Гетьман Павло Скоропадський довів, що Крим без України існувати не може? У листопаді 1918 року, коли німецькі війська залишали Україну, окупаційна адміністрація передала владу в Криму колишньому царському генералу С. Сулькевичу. Утворений ним крайовий уряд не приховував намірів зберігати Крим для “єдиної і неділимої” білогвардійської Росії. Міністерство закордонних справ Української Держави надіслано до Берліна кілька нот. Привертає увагу аргументація з боку Павла Скоропадського: у дипломатичних нотах йшлося про те, що етнографічно, економічно і політично Крим тісно пов’язаний з Україною. Забезпечивши нейтралітет з боку Німеччини, Скоропадський оголосив блокаду Криму. Блокада виявила цілковиту залежність півострова від України: його економічне життя було паралізоване. С. Сулькевич капітулював і погодився на переговори про форму державного об’єднання з Україною. Але падіння режиму Скоропадського залишало тоді Крим поза межами України. Чи був Донбас “подарований” Україні більшовиками у 20-х роках минулого століття, як неодноразово заявляв про це В. Путін? Поява міфу про те, що Донбас був “подарований” більшовиками Україні пояснюється необхідністю подати “зручну” для російського керівництва історію. Взагалі, багато заяв, що лунають останнім часом з вуст російського президента, м’яко кажучи, не мають нічого спільного з тим, що відбувалося раніше в історії як України, так і самої Росії. Більшовики, як запевняє В. Путін, подарували Україні території, що належали до того Російській імперії. Але ж будь-яка людина, що хоча б раз у житті відкривала підручник з історії (чи то історії СРСР, чи то історії України, чи то історії всесвітньої і т.д.) знає, що у 1920-х роках такої держави, як Російська імперія вже не існувало! У ході Першої світової війни імперія Романових неухильно прямувала до військового та політичного краху. А лютнева революція 1917 року та повалення царської влади тільки прискорили процес розвалу Російської держави. Після більшовицького перевороту у Петрограді у листопаді 1917 року Українська Центральна Рада видала свій ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) із збереженням федеративного зв’язку з Російською республікою. Більша частина Донбасу увійшла до складу Української Народної Республіки. 43

Українські ж більшовики вважали кордони УНР кордонами і Радянської України. 10 березня 1919 року уряд Радянської Росії підписав договір про кордони із урядом Радянської України та погодився із входженням Донбасу до її складу, користуючись насамперед міркуваннями економічної доцільності – надважливий вугільний регіон варто було підпорядкувати єдиному центру. До того ж, столицею Радянської України, де перебували її центральні органи влади, на той час було місто Харків, розташоване у безпосередній близькості до Донецького басейну. Як формувався склад населення Донбасу у ХХ столітті? На початку 1920-х років більшість населення Донбасу становили українці – 64%, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою, питома вага якої складала 26%. Серед сільського населення Донбасу питома вага росіян становила 15–17%, серед міського – приблизно 75%. Радянський уряд продовжив соціально-економічну політику Російської імперії щодо використання трудових ресурсів для економічного розвитку Донбасу, що знайшло свій прояв у переселенні мешканців з інших регіонів. Перевага надавалася переселенцям з віддалених регіонів Росії через те, що вони, на відміну від українців, були відірвані від попередніх місць проживання, що сприяло їх закріпленню за місцем роботи і в такий спосіб зменшенню плинності кадрів. Донбас ставав особливо привабливим регіоном для заробітчан. Крім того, на шкідливих виробництвах цього регіону відбували покарання кримінальні злочинці, частина яких залишалася на Донбасі після звільнення, бо з заплямованою біографією вони не мали змоги знайти роботи за місцем колишнього проживання. Між російськими переселенцями і українським корінним населенням Донбасу постійно спостерігалася соціально-побутова напруга. Зокрема, українізація 1920-х років у середовищі російського населення Донбасу сприймалася вкрай негативно, що призводило до конфліктів на мовному підґрунті. У 1920-х – на початку 1930-х років росіяни не виявляли бажання інтегруватися в українську культуру. З метою запобігання конфліктам між українським і російським населенням у 1927 році уряд УРСР започаткував процес створення на Донбасі російських та інших адміністративно-національних районів. Проте у 1939 році впровадження адміністративно-територіальної системи за національною ознакою було скасовано як таке, що себе не виправдало. Причиною чергового заселення Донбасу стали наслідки голоду 1933 року. Як і в усій Україні, голод на Донбасі став наслідком примусової колективізації та насильницького вилучення хліба та іншої продовольчої продукції на селі. У 1933 році в Донецькій області від голоду померло до 20% населення, тобто, щонайменше півмільйона селян. Однак у містах голоду практично не відчувалося, оскільки усі промислові робітники отримували продовольчі пайки. Наприкінці 1933 року було утворено Всесоюзний комітет з переселення для заселення переважно росіянами спустошених голодом українських сіл на Донбасі, а також в Одеській, 44

Дніпропетровській, Донецькій та Харківській областях. Вже у 1939 році частка росіян на Донбасі збільшилася до 32%, кількість українців складала 61% від загальної кількості населення. Після величезних людських втрат Другої світової війни, щоб задовольнити “кадровий голод”, на Донбас стали надсилати робітників та спеціалістів з інших регіонів СРСР, перш за все – з Росії. У 1951 році відбулася депортація на Донбас частини українського населення із Західної України. Ці переселенці, яких вже тоді називали “бандерівцями”, зазнавали всіляких моральних і фізичних утисків з боку як місцевого населення, так і органів влади. Проте, попри наявність суперечностей і непорозуміння між Сходом і Заходом України, переважна більшість мешканців Донбасу прагнула компромісу. У 1989 році на території Донецької області проживало 2,6 млн. українців (50,7%), 2,3 млн. росіян (43,6%), 83 тис. греків, 76 тис. білорусів, 28 тис. євреїв, 25 тис. татар. На території Луганської області проживало 1,4 млн. українців (51,9%), 1,2 млн. росіян (44,8%), 33 тис. білорусів і 12 тис. татар. В умовах тотальної русифікації інтенсивне зростання чисельності росіян на Донбасі обумовлювалося не тільки їх переселенням з Росії, а також і з віднесенням до росіян представників різних етнічних груп. За даними перепису населення 2001 року, частка етнічних росіян становила: у Донецькій області – 38,2%, Луганській – 39%. Українців відповідно – 56,9% та 58%. Що таке “Малоросія”? У XIV–XV століттях у церковних джерелах “Малою Русю“ (від неї і має походження назва “Малоросія”) називалися Київська та Галицька митрополії. У 1303 році галицько-волинський князь Юрій I Львович відділив від Київської митрополії Володимирську (Волинську), Луцьку, Турівську, Холмську, Галицьку і Перемишльську єпархії, які утворили Галицьку митрополію. Саме у титулі Юрія I Львовича вперше прозвучав термін “Мала Русь”. У 1335 році іменував себе “князем всієї Малої Русі” інший галицьковолинський князь Юрій-Болеслав. У XV–XVI століттях “Малою Русю” визначали землі Русі, що знаходилися у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського. У першій половині XVII століття назва “Мала Русь” відрізняла Київську митрополію від Московського патріархату. У другій половині XVII століття, після Переяславського договору 1654 року, назва “Мала Русь” застосовується до держави, створеної Богданом Хмельницьким у Наддніпрянській Україні (також відомої як Військо Запорозьке, або Гетьманщина) і все більше трансформується у “Малоросію”. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Військо Запорозьке було офіційно розділене по Дніпру між Московським царством і Річчю Посполитою (Польщею). Автономний статус і назва “Малоросія” збереглися за лівобережною частиною, що відійшла до Росії. 45

У 1764–1781 роках на місці Гетьманщини була утворена Малоросійська губернія, яку розділили на Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництва, а потім знову відновили у 1796 році. У 1802 році Малоросійську губернію остаточно розділили на Чернігівську та Полтавську губернії. У 1802–1856 роках існувало також Малоросійське генералгубернаторство, яке з 1836 року включало (крім двох згаданих) також і Харківську губернію. У XIX – на початку XX ст. назву “Малоросія” трактували по-різному: і як назву, що наближає Україну до Росії, і як таку, що відрізняє від неї. Зазначимо, що “Малоросія” як історичний регіон не поширювалася на південні і західні українські землі. Вона так і залишилася у межах Лівобережжя Дніпра. “Малоросією” у минулому ніколи не називалася ані вся територія сучасної України, ані всі землі, населені українцями або їх предками.

Лівобережна Гетьманщина / Військо Запорозьке / Малоросія

Чому в Україні, Білорусії та Польщі населення Росії називають “москалями”? Так, насправді, це слово використовується як неофіційне, побутове для означення росіян. До недавнього часу слово “москаль” мало злегка зневажливе забарвлення, проте не було презирливою назвою, на відміну від слова “кацап”. Останнім часом це слово вживається як образлива та іронічна назва жителів Російської Федерації незалежно від їхнього етнічного походження чи місця проживання. Саме ж слово походить від назви 46

території, де жили люди, що так називалися (Московське царство, Московія, Московщина). В українській мові жителів московських земель спочатку називали “московитами”, а згодом додалось і однокореневе слово “москалі”. Навіть у ХІХ ст. ці слова не мали негативного забарвлення, а лише вказували на жителів Росії. Так, видатний польський поет Адам Міцкевич використовує слово “москаль” у вірші “До друзів “москалів”, в якому вшановує пам’ять Кіндрата Рилєєва, видатного російського поета і революціонера-декабриста. Чи є українська мова діалектом російської? Очевидно, що ні. Сучасні українська та російська мови, що мають загальну основу – староруську мову, дуже давно “розійшлися” і стали розвиватися самостійно. Це було обумовлено різними шляхами формування російської і української націй. Російська нація централізовано формувалася навкруги Москви. Створення Московського князівства супроводжувалося підкоренням і асиміляцією сусідніх народів і племен, в основному угрофінських і тюркських. Тому в сучасній російській мові багато слів і мовних форм неслов’янського походження. Українська ж нація формувалася на основі об’єднання різних південноруських слов’янських етнічних груп. Українська мова в більшій мірі, ніж російська, зберегла свою староруську основу, а запозичення найчастіше приходили з мов сусідівслов’ян. Іншими словами, українську мову більшою мірою слід вважати “руською”, ніж сучасну російську мову. До речі, поширена думка про велику схожість російської і української мов не підтверджується науковими дослідженнями. По схожості спільних слів російська мова знаходиться по відношенню до української на п’ятому місці після польської, чеської, словацької і білоруської. Чи воювали між собою українці і росіяни у минулому? Російська пропаганда поширює добре відому ще з радянських часів тезу про те, що “українці і росіяни, як братні народи, ніколи не воювали між собою”. Насправді ж прикладів українсько-російських конфліктів можна навести безліч. Згадаймо хоча б українсько-московську війну за гетьманування Івана Виговського і переможну Конотопську битву 1659 року. “Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву…”. Це рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова, який описав битву, що відбулася лише через п’ять років після “вікопомного возз’єднання українського народу з братнім російським народом”. Про цю битву раніше не згадувалося у підручниках, про неї намагалися не говорити і в наукові літературі. Вельми показове, що навіть у народній російській пісні “Под городом под Конотопом”, де оплакується смерть російського князябогатиря Семена Пожарського, якому “пропели петье вечное” саме після цієї битви, жодним словом не згадується про “заслуги” православного Війська 47

Запорозького у безславній гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкир, котрі “кабы черныя вороны” насідалися на православних. А поза тим, саме війська українського гетьмана Івана Виговського за допомоги його союзника, кримського хана Мехмеда IV Ґірея, влітку 1659 року здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М.Трубецьким, С.Пожарським, С.Львовим. “З тої поразки міг утекти… хіба той, хто мав крилаті коні”, – так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко. Отримавши звістку про конотопську поразку, москвичі враз пригадали похід на Москву іншого українського гетьмана – Петра Сагайдачного. Як писав з цього приводу Соловйов, “царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль…” Іншим прикладом протистояння може служити участь козаків Івана Мазепи і Пилипа Орлика у 1708 – 1714 роках у війнах Швеції і Туреччини проти Росії. Так, у жовтні 1708 року гетьман Мазепа, який прослужив понад двадцять років під владою російського царя, перейшов на бік його запеклого ворога – шведського короля Карла ХІІ, звернувшись перед тим до козацького війська з яскравою промовою: “Братія, прийшла наша пора; воспользуємося представившимся случаем: отомстим москалям за их долговременное насилие над нами, за все совершенныя ими жестокости и несправедливости, охраним на будущия времена нашу свободу і права козацкіе от их посягательств! Вот когда пришло время свергнуть с себя ненавистное ярмо и сделать нашу Украйну страною свободною и ни от кого не зависимою“. Однак воєнна кампанія 1708 – 1709 років стала чи не класичним зразком того, як грандіозний задум може обернутися фатальним фіаско. Досі непереможні генерали Карла ХІІ зазнали поразки в Білорусі та на Сіверщині. Після цього король, замість того, або рухатись до Москви найкоротшим шляхом через Брянськ і Калугу, повернув в Україну, фактично привівши за собою і російські війська. Підкупивши козацького старшину, генерал Петра І князь О.Меншиков 2 листопада здобуває гетьманську столицю Батурин, перетворює місто на купу попелу, а її захисників і мирних жителів, у тому числі жінок і дітей (за різними даними від 6 до 15 тисяч), показово й жорстоко катує й страчує – для остраху всієї України. Французький посол у Росії із жахом доносив у Париж: “Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців”. Що стосується більш наближених до нас часів, то у ХХ столітті ми знайдемо чимало прикладів військового протистояння двох народів. Так, у ході Першої світової війни 1914 – 1918 років українці з земель, що входили до складу Австро-Угорщини, воювали проти росіян. У 1917 – 1921 роках запеклі бої з росіянами відбувалися під час українсько-більшовицьких та 48

українсько-білогвардійської війн. Певним чином сюди ж можна додати й протистояння ОУН-УПА та спецпідрозділів НКВС, більшу частину яких складали етнічні росіяни. Чи завжди українські козаки, як стверджує російська пропаганда, виступали союзниками Московського царства у боротьбі з іноземними загарбниками? Незважаючи на фактор релігійної спільності (українці і росіяни є православними християнами) козаки далеко не завжди підтримували Москву. Розглянемо декілька прикладів. До епохи Хмельниччини вони, як піддані Речі Посполитої (польсько-литовської держави), воювали у складі її армії проти північно-східних сусідів, брали участь у таких масштабних конфліктах, як Лівонська війна 1558 – 1583 рр., російсько-польська війна 1609 – 1618 рр. (так звані “Смутні часи”), Смоленська війна 1632 – 1634 рр. Лівонська війна взагалі вважається першою офіційною війною в історії українського козацтва. Воно брало участь на боці польських військ в облозі російських фортець Ула та Псков. Саме під час Лівонської війни, у 1572 році, король Речі Посполитої Сигізмунд II Август заснував реєстрове козацьке військо, яке було невід’ємною складовою польської армії. Коли у вересні 1609 року король Сигізмунд III Ваза оголосив Московському царству нову війну і почав облогу Смоленська, суттєві надії він покладав на військову допомогу українських добровольців, яких спішно вербували королівські посланці. У середині жовтня 1609 року на допомогу Сигізмунду III під Смоленськ прибуло 30 тисяч українських козаків на чолі зі старшим реєстровців Олевченком. Взимку 1609 – 1610 рр. під Смоленськом було вже понад 40 тисяч українських козаків, у масі яких польське військо (8 тисяч вояків) фактично розчинилося. Ще один сильний козацький корпус під командою старшого полковника Андрія Стороженка тієї зими взяв Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Брянськ, Козельськ та інші міста. На весну 1610 року його кількість збільшилась до 15 тисяч осіб. Загін отамана Іскорки несподіваним штурмом оволодів Стародубом. Під час російсько-польської війни польські війська у 1610 році захопили Москву, а московський уряд (“Семибоярщина”) визнав 15-річного польського королевича Владислава російським царем. Наступного року російське ополчення спробувало визволити Москву і взяло місто в облогу. Проте, після взяття у червні 1611 року Смоленська, Сигізмунд III направив на допомогу обложеним 15-тисячний козацький корпус. Його прибуття до Москви прискорило розпад ополчення. Всього ж на території Московщини влітку 1611 року діяло 30 тисяч козаків під командуванням Будила і Струся. Окремі козацькі загони здійснювали рейди територією Московського царства і у наступні роки. Один із яскравих епізодів в історії українського козацтва – похід 20-тисячного козацького війська Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву у серпні-жовтні 1618 року, на той час уже звільнену від поляків російським ополченням. Під час походу були спустошені Путивль, Єлець, 49

Лебедянь. Сагайдачний розбив ополчення князів-воєвод Пожарского та Волконского, і 20 вересня безперешкодно об’єднався з рештками польського війська королевича Владислава. У Москві почалася паніка. У ніч на 1 жовтня почався штурм міста. Козаки вже виламали Острожні ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, але раптово Сагайдачний дав відбій. Він наказав припинити облогу й відступити. За легендою, опівночі в усіх московських церквах задзвонили дзвони і це мало морально-психологічний вплив на козаків, які наступали, бо вони також були православними. Проте історики, зокрема Михайло Грушевський, висувають більш прагматичні пояснення – зокрема такі, як готовність міста до оборони та нерозсудливі дії польського командування. У 1632 – 1634 рр. Московське царство здійснило спробу відвоювати Смоленськ. На допомогу обложеним полякам прибуло 12-тисячне козацьке військо із 10 гарматами, очолюване Гетьманом Тимофієм Орендаренком. Козаки виявили хоробрість у боях, успішно виконували розвідницькі завдання. Чи правда, що Богдан Хмельницький розпочав і очолив національно-визвольну війну українського народу проти польського панування заради об’єднання із Московським царством? Очевидно, що ні. Гетьман вважав Московське царство лише одним з партнерів, які могли надати йому допомогу у боротьбі з Річчю Посполитою. Як і будь-який державний діяч своєї епохи, Богдан Хмельницький прагнув до пошуку союзів, що відповідали б геополітичним інтересам Козацької держави, керуючись принципом “немає вічних союзників, але є вічні інтереси”. Пошук зовнішніх союзників, спроможних надати молодій козацькій державі військову допомогу проти Польщі, почався ще з 1648 року. Першим політичним партнером Б.Хмельницького стало Кримське ханство, яке до 1654 року взагалі було головним союзником Війська Запорозького. Гетьман вів переговори і з Османською імперією. Отримати ж хоч якусь відчутну допомогу, чи хоча б сприяння, з боку Московської держави Б.Хмельницькому довгий час не вдавалося. Москву хвилювало військове співробітництво козаків з татарами і страшив можливий розрив з Річчю Посполитою, до якого вона не була готова. Угоду з Московським царством, відому як Березневі, Московські статті або статті Богдана Хмельницького, Гетьман сподівався укласти на засадах військово-політичного партнерства, васальної залежності зі збереженням якнайширших повноважень свого уряду. Значні розбіжності між позиціями української та російської сторони виявилися вже під час знаменитої Переяславської ради (січень 1654 р.). Б. Хмельницький, вихований на традиціях польської політичної культури, де монарх присягав своїм підданим після обрання на престол, вимагав і від московських послів скласти присягу від імені царя. Але боярин Василь Бутурлін категорично відмовився, оскільки московський цар ніколи не присягав підданим, лише навпаки. Після 50

тривалих і напружених переговорів Б. Хмельницький із старшиною був змушений погодитися з такими умовами, аби цілковито не зірвати укладення козацько-московської угоди. Переяславські угоди 1654 року гарантували Козацькій державі, у першу чергу, військову допомогу з боку Московського царства. Дії російської армії на Смоленщині відкрили другий фронт у війні з Польщею, послабивши її сили на українському театрі воєнних дій. Але дуже скоро з’ясувалося, що у цій війні Москва прагнула, насамперед, до досягнення своїх геополітичних цілей – відвоювання втрачених колись західноросійських регіонів і здобуття білоруських територій. Підтвердженням цьому стало Віленське перемир’я, укладене у жовтні 1656 року між Польщею і Москвою таємно від козацької держави, яке фактично перекреслило переяславські домовленості. Богдан Хмельницький цілковито розчарувався у московському векторі зовнішньої політики. Вважаючи себе вільним від попередніх зобов’язань перед Москвою, він почав пошук нових, більш надійних союзників для створення нової антипольської коаліції. Чи відповідає дійсності твердження російських істориків, що майже всі Гетьмани України після Богдана Хмельницького були зрадниками Росії, України, українського народу? Мова йде про гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Якима Сомка, Івана Брюховецького, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Павла Полуботка. Взагалі, ще російський цар Петро І, обґрунтовуючи доцільність ліквідації в Україні гетьманського сану, зрадниками назвав усіх відомих йому українських володарів, зробивши виняток лише для Богдана Хмельницького та Івана Скоропадського. Твердження щодо зрадництва українських гетьманів неодноразово поширювалося у дореволюційній та радянській історичній науці. З цілком зрозумілих причин, такої ж точки зору дотримуються і більшість сучасних російських істориків. Неодноразово практикувалося усунення від влади одного гетьмана і заміна його на іншого, більш лояльного до Москви. Так, у 1657 – 1658 роках московський уряд підтримав повстання Мартина Пушкаря і Якова Барабаша проти Івана Виговського, який схилявся до союзу із Річчю Посполитою і Швецією. У 1660 році, коли після поразки козацько-московських військ Юрій Хмельницький був змушений укласти з поляками Слободищенський трактат, московський уряд підтримав обрання наказним Гетьманом Лівобережжя Якима Сомка, тим самим стимулювавши розкол Козацької держави по Дніпру та початок сумнозвісної доби Руїни. У 1663 році на ніжинській “чорній раді” вже Яким Сомко був усунутий від влади і невдовзі страчений, а замість нього обраний ставленик Москви Іван Брюховецький. Але у 1668 році Брюховецький, рятуючись від народного повстання на Лівобережжі та не отримавши військової допомоги Москви, сам перейшов на бік повсталих і незабаром загинув. У 1669 році на Лівобережжі обрали 51

Гетьманом Дем’яна Многогрішного, та вже у 1672 році його заарештували і вислали до Сибіру. Така ж доля чекала у 1687 році на його наступника, Івана Самойловича. У 1723 році Петро І у відповідь на чолобитну наказного Гетьмана Павла Полуботка із проханням розширити автономні права Війська Запорозького ув’язнив його у Петропавлівській фортеці, де той і помер. Загалом українські гетьмани прагнули збереження широкої автономії, козацьких станових та власних гетьманських привілеїв, а московський уряд виступав за обмеження автономії Війська Запорозького та його включення до складу російської держави. Як Вишгородська Ікона Божої Матері стала Володимирською? Українці (як православні, так і греко-католики) особливо вшановують Матір Божу, вважаючи Її покровителькою нашої землі. А серед чудотворних ікон чи не найбільше образів Богородиці. Один із них – Вишгородської Божої Матері. Існують декілька версій появи цієї святині. За церковною традицією першим образ Божої Матері з маленьким Ісусом на руках написав апостол Лука. Серед тих, хто наважився відтворити образ Божої Матері – Діви Марії, він був єдиним свідком її земної подоби. Тому всі богородичні ікони (розповсюджені у православ’ї) та скульптурні зображення Діви Марії (у католицизмі) – це відтворення образу Богородиці, уперше засвідченого Лукою. Згідно легенди, ця ікона Божої Матері була написана апостолом і євангелістом Лукою на дошці від стола, за яким сидів за трапезою Спаситель з Пречистою Матір’ю і праведним Йосифом. Згодом, у 450 році, за імператора Феодосія молодшого, ікона була принесена з Єрусалиму до Константинополя. Ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері, писана на липовій дошці, мала первісний розмір 78х55 см. За даними реставраційних робіт 1918 року, її перемальовували кілька разів. Недоторканними лишилися тільки обличчя святої Марії та маленького Ісуса, час написання яких, за оцінками фахівців, належить до кінця ХІ – початку ХІІ століття. На думку одних мистецтвознавців, ікона була написана у Константинополі, а на початку XII століття привезена звідти до Києва: патріарх Царгородський Лука Хризоверх надіслав її великому князю Юрію Володимировичу Довгорукому. На думку ж інших – написана вона у Києві, можливо, преподобним Аліпієм-іконописцем. Ікона Божої Матері була поставлена у Дівочому монастирі міста Вишгород (під Києвом) – давнього помісного уділу святої рівноапостольної великої княгині Ольги. Для Вишгородської ікони Божої Матері київський 52

князь Юрій Долгорукий спорудив храм. Вишгород був на той час улюбленим місцем перебування київських князів, яких давно приворожила навколишня краса і де можна було почувати себе в безпеці. До того ж, у Вишгороді були поховані перші київські святі Борис і Гліб, і це місто стало центром паломництва. Але затрималась ікона у Вишгороді ненадовго. За київський престол продовжувалися чвари між князями, місто часто переходило з рук одного князя до іншого, бо кожен з них претендував на верховенство у династії Рюриковичів. У 1155 році син Юрія Долгорукого володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Києва і, забравши ікону Божої Матері з Вишгорода, вивіз її до Володимира-на-Клязьмі. З того часу вона отримала назву Володимирської. Під час походу князя Андрія Боголюбського проти волзьких болгар, у 1164 році образ “святої Богородиці Володимирської” допоміг володимирцям здобути перемогу над ворогом. Ікона збереглася під час страшної пожежі 13 квітня 1185 року, коли згорів Володимирський собор, і залишилася неушкодженою при руйнуванні міста Батиєм 17 лютого 1237 року. У 1395 році ікону переносять до Успенського собору Московського Кремля, але згодом знову повертають до Володимира, де вона зберігалася майже ціле століття. Врешті, у 1480 році її назавжди переносять до Москви. У 1930 році ікона потрапляє до Державного історичного музею, а пізніше – до Третьяковської галереї, де перебуває і зараз під назвою “Богоматір Володимирська”. На її вшанування у 1480 році було започатковане свято ікони Володимирської Богоматері, яке відзначається 6 липня. Збереглася легенда, що у грудні 1941 року за наказом Й. Сталіна літак з цією іконою на борту облетів навколо Москви, що й допомогло радянським військам вистояти перед ворогом. З ікони Вишгородської (Володимирської) Божої Матері протягом століть було написано безліч списків (копій). Деякі з них прославилися чудотворіннями і отримали особливі іменування, залежно від місця походження. Усе це перекручування назви ікони з Вишгородської на Володимирську дуже схоже з перекручуванням і маніпулюванням історією на користь Росії – держави, якої за часів перебування цієї святині поблизу Києва просто не існувало. Яким чином потрапили до Росії українські історичні і культурні цінності? Історія української культури дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо безліч прикладів нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей. Особливо драматичний слід залишило по собі ХХ століття, позначене кількома братовбивчими революціями, двома світовими війнами, численними 53

локальними конфліктами, жертвами яких ставали надбання національної культури. Однією з найтрагічніших для культури України є втрата історичних символів нашої державності – козацьких реліквій (клейнодів) Запорозької Січі. За наказом уряду Єкатерини II вони були вивезені до Петербурга і Москви. У дореволюційний час у Преображенському соборі Петербурга зберігалося 20 курінних прапорів, три бунчуки, срібна булава, вісім козацьких панікадил – клейноди Запорозької Січі. Вони зникли у 30-ті роки XX століття. В Ермітажі було 14 козацьких хоругв, доля яких також невідома. Унікальна гармата-мортира 1705 року – так звана “гармата Мазепи” роботи майстра Карпа Балашевича та інші гармати майстрів Балашевичів тепер зберігаються у Державному артилерійському музеї Петербурга, що раніше був відділом Ермітажу. В Оружейній палаті Московського Кремля перебувають курінні прапори та близько 20 булав. У Краснодарському крайовому музеї експонуються клейнодні гармати, що були виконані для гетьмана Розумовського. Там же зберігається Запорозьке Євангеліє київського друку 1689 року з Січової Покровської церкви. У листопаді 1917 року радянський уряд прийняв рішення про повернення козацьких клейнодів в Україну. Але це рішення так і не було виконано через початок громадянської війни. Пошуком українських реліквій у російських музеях після 1924 року займався Михайло Грушевський. У 1930 році журнал “Україна” констатував, що вже остаточно вирішено повернути усі запорозькі клейноди на Батьківщину. Згадувались, зокрема, п’ять гармат майстрів Балашевичів, 18 запорозьких прапорів ХVІ–ХVІІ ст., булава миргородського полковника Апостола, шабля Мазепи, які на той час зберігалися в Оружейній Палаті у Москві. Проте, усі цінності так і залишилися в Росії. Унікальні пам’ятки з археологічних розкопок, що були проведені в Україні в середині XIX – на початку XX ст., також потрапили до Росії і знаходяться в Ермітажі. Серед них знахідки з кургану Чортомлик (IV ст. до н.е.) Дніпропетровської області, кургану Солоха (IV ст. до н.е.) Запорізької області, кургану Куль-Оба (IV ст. до н.е.) що знаходиться в Криму, скарб із села Мала Перещепиця Полтавської області (VІІ–ІХ ст.), куди входять численні вироби із золота (до 25 кг) та срібла (до 50 кг). І сьогодні ми маємо продовження цієї сумної традиції. Після анексії Криму Росією вона зазіхнула на скіфське золото та інші колекції музеїв півострова, що належать Україні. Чи змінилося останніми роками ставлення громадян України до Дня Перемоги (9 травня)? Як показує аналіз динаміки отриманих результатів, якихось значних зрушень у сприйнятті Дня Перемоги громадянами України за останнє десятиліття не відбулося. Приблизно 70% населення, згідно з багаторічними результатами соціологічних опитувань, вважають 9 травня (День Перемоги) 54

великим святом, ще 20–25% опитаних вважає цей день звичайним святом. Отже переважна більшість жителів України вважає День Перемоги великим святом. Не вважають святом цей день по Україні – в межах від близько 5 до 8% населення. Чи є правомірною заява російського президента про те, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу? У травні 2010 року під час святкування 65-ї річниці Перемоги, у прямому ефірі президент Російської Федерації В.Путін заявив: “Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу”. Звернемося до фактів. За роки війни до лав Червоної Армії було мобілізовано понад 7 млн. мешканців України. Із 40 місяців війни на території України (з 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 р.) 35 припадають на активні бойові дії, тут відбулася майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті. Більше половини фронтів, які діяли у період Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу (1941–1945), очолювали маршали й генерали українського походження. У цілому ж у Червоній Армії під час війни нараховувалося понад 300 генералів українського походження. Вихідці з України воювали на різних фронтах, виявляючи при цьому звитягу і доблесть: 20 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу у битві під Москвою, 68 – у боях за Ленінград, 15 – під Сталінградом, 30 – на Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – за бої на території Прибалтики, причому 7 осіб були удостоєні цього високого звання вдруге. Українці брали участь у боях за визволення Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Австрії; 100 українців із 389 кавалерів “Золотої Зірки” були удостоєні цієї нагороди у битві за Берлін. Всього понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу, 32 особи – двічі Героями, а льотчик Іван Кожедуб – тричі Героєм. Він став найрезультативнішим повітряним асом серед союзників під час Другої світової війни, маючи на своєму рахунку 62 повітряні перемоги. Першим Героєм Радянського Союзу у війні з німцями 8 липня 1941 року став льотчик донеччанин Петро Харитонов (Ленінградський фронт). 14 липня були названі перші Герої Балтійського флоту – льотчики ВПС Балтійського флоту капітан Олексій Антоненко (українець з Гомельщини) і донеччанин Петро Бринько. У вересні 1941 року у районі Миргорода уродженка Рівненської області лейтенант Катерина Зеленко здійснила на штурмовику “Су-2” єдиний серед жінок повітряний таран. Найрезультативнішою серед жінок-повітряних асів стала уродженка Краматорська Лілія Літвак – на її рахунку 17 знищених німецьких літаків. Одним з перших льотчиків, що таранили німецькі літаки, був уродженець Амвросіївки на Донбасі Сергій Титовка. Першим двічі Героєм Радянського Союзу під час війни (22 липня 1941 р.) став підполковник Степан Супрун із Сум. 55

13 липня 1941 року першим танкістом – Героєм Радянського Союзу став генерал-майор Кузьма Семенченко. Вже після війни стало відоме ім’я найрезультативнішого радянського танкового аса – Дмитра Лавриненка, на його рахунку – 90 німецьких танків. Він же встановив світовий рекорд за кількістю знищених танків в одному бою – 16 листопада 1941 року він підбив 17 німецьких танків! Звання Героя Радянського Союзу йому було присвоєне через багато років після закінчення Другої світової війни – 5 травня 1990 року (посмертно). Найзнаменитішим у СРСР підрозділом морських десантників став 1-й десантний загін 384-го батальйону морської піхоти Чорноморського флоту під командуванням харків’янина Костянтина Ольшанського. Цей загін зумів захопити морські порти Маріуполь, Бердянськ і Миколаїв. У 1990 році, через 27 років після смерті, звання Героя Радянського Союзу отримав одесит Олександр Марінеско – у роки війни командир підводного човна “С-13”, який 30 січня 1945 року знищив океанський лайнер “Вільгельм Густлофф”. На його борту перебували 1300 німецьких підводників, яких перевозили з оточеного радянськими військами Кенігсбергу до Кіля для формування нових екіпажів підводних човнів. Багато воїнів українського походження здійснили подвиги, що переросли у самопожертву в ім’я перемоги. 52 українці повторили подвиг М. Гастелло, 55 наших співвітчизників здійснили повітряний таран, 25 закрили своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок. Всього за мужність та відвагу, виявлені у боях з гітлерівськими загарбниками, українці та вихідці з України отримали 2,5 мільйони орденів та медалей (із загальної кількості 7 млн.). Із підписанням у 1945 році делегацією УРСР Статуту ООН Україна, як один з її фундаторів, юридично визнавалась членом Об’єднаних Націй. Тим самим підтверджувався її статус як однієї з воюючих сторін, яка в складі антигітлерівської коаліції внесла значний вклад у розгром спільного для всього людства ворога в Другій світовій війні. Показово, що Україна саме в такій якості, яка втілювалась тоді в обмеженій радянській формі державності – УРСР, була запрошена до підписання у 1947 році “Паризьких мирних договорів” з розгромленими союзниками нацистської Німеччини – Угорщиною, Румунією, Болгарією. Якими були людські втрати України у Другій світовій війні? Серед величезних втрат України в Другій світовій війні найтяжчими були демографічні. Війна й окупація призвели до різкого, катастрофічного зменшення кількості населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому, професійному складі. За різними підрахунками, внаслідок воєнних дій, політики окупаційних властей, голоду та репресій в Україні за роки війни втратили життя від 7 до 10 млн. людей. Найчастіше називають цифру у понад 8 млн. осіб загиблих. І це лише прямі безповоротні людські втрати нашої країни. Значно більшими є демографічні втрати, які вимірюється сумою загиблих і померлих з числа військових і цивільного населення внаслідок бойових дій, окупації, репресій, 56

голоду, епідемій і хвороб, емігрантів (тих, хто з різних причин залишився на чужині) і ненароджених з причин, породжених війною. Фахівці припускають, що загальний показник демографічних втрат українців сягає понад 13 млн. осіб (дослідниками називаються цифри від 13 до 17 млн. осіб). Так, за офіційними даними, за період від січня 1940 року до січня 1945 року населення УРСР скоротилося з 40 млн. 967 тис. до 27 млн. 383 тис. осіб, тобто за означений період демографічні втрати склали 13 млн. 584 тис. людей. Зазначимо, що для поповнення демографічних втрат, тобто на відновлення довоєнної кількості населення, Україні знадобилося майже 20 років – лише у другому півріччі 1960 року вона досягла загальної довоєнної чисельності населення. Чому росіян так непокоїть питання “прислужників нацистів” в Україні та країнах Балтії? Спроби вшанувати пам’ять членів Організації Українських Націоналістів, бійців Української Повстанської армії в Україні чи “лісових братів” у Прибалтиці викликають вибух гніву в офіційних органів влади і широких верств населення в Росії. Про заходи щодо вшанування, як вони їх називають, “прибічників фашистів” з обуренням повідомляють російські телебачення та радіо, пишуть на сторінках газет і журналів. А ось про пам’ятники есесівцям, встановлені на території Росії, федеральні та місцеві ЗМІ чомусь замовчують. І хоча про ці пам’ятники знають дуже багато людей, це чомусь не викликає у росіян шквалу обурення. Наприклад, у 1994 році у Москві на території храму Всіх Святих (біля метро “Сокіл”), побудували православний меморіал “Примирення народів Росії, Німеччини та інших країн, що воювали у 2-х світових та громадянській війні”. Один з пам’ятників меморіалу присвячений учасникам Першої світової війни і білого руху. Автори проекту не забули і 15-й козачий корпус СС. Правда, напис дещо змінили, і виглядає він так: “... козакам 15 кавалерійського корпусу, які полягли за віру і батьківщину”. Уважно перечитаємо перелік прізвищ “учасників Першої світової війни і білого руху” (див. фото). Ось дослівно напис на пам’ятнику: “Отамани: Краснов, Шкуро, Доманов, Султан-Гірей Клич, Павлов, фон Паннвіц, Кононов, Зборовський. Генерали: Кутепов, Міллер, Михайлов, Каульбарс, Туркул, Хольмстон-Смисловський, Скородумов, Штейфон. Люди, які навіть не особливо добре знають події громадянської війни 1918–1922 років на території Росії, зрозуміють, що в списку цих “учасників білого руху” відсутні прізвища найбільш відомих військових діячів, 57

генералів, лідерів білого руху таких, як Денікін, Врангель та ін. Стає зрозумілим, що це пам’ятник зовсім не учасникам білому руху. Тоді ж кому? Усі перераховані на пам’ятнику люди у роки Другої світової війни пішли на службу до Гітлера і воювали зі зброєю в руках на боці нацистів. Винятки лише два – генерали Кутєпов і Міллер. Хоча вони також співпрацювали з німцями, але були знищені радянською розвідкою ще до війни. Першим на пам’ятнику викарбуване прізвище генерала Краснова. Під час Другої світової війни він очолив Головне управління козачих військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Третього Рейху, видавши перед тим маніфест, який закінчувався словами: “Хай допоможе Господь німецькій зброї та Гітлеру!” Другим на пам’ятнику викарбуване прізвище генерала А.Г. Шкуро, який за часів громадянської війни був командиром козачого кубанського корпусу. У 1944 році спеціальним указом керівника СС рейхсфюрера Гіммлера А.Г. Шкуро був призначений начальником Резерву козачих військ при Головному штабі військ СС, зарахований на службу як группенфюрер СС з правом носіння генеральської форми (таке ж звання у СС мав начальник гестапо Мюллер). У 1947 році за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР разом зі своїми “бойовими соратниками” Красновим, Султан-Гіреєм та іншими Шкуро за скоєні військові злочини був повішений. Ось свідчення лише про деякі “геройства” підлеглих Шкуро, надані ним радянським слідчим і суду: “Просуваючись від Брест-Литовська до Курська, Группенфюрер СС Шкуро (другий зліва) серед підпорядкований мені ударний німецьких офіцерів та інші загони 45-ї піхотної дивізії знищили ряд сіл, руйнували радянські міста, убили велику кількість радянських громадян і також грабували мирних радянських людей… У травні 1944 року в Хорватії, у районі на південь від міста Загреб, козаки 1-го полку спалили одне село. Цим же полком у червні 1944 року було скоєно масове зґвалтування мешканок міста Метліка … Я також пригадую, що у грудні 1944 року козаки 5-го кавалерійського полку під командуванням полковника Кононова під час операції проти партизанів у районі річки Драва, недалеко від гір. Вировитиця, вчинили масове вбивство населення та зґвалтування жінок ...” Про який білий рух і про захист якої Вітчизни можна говорити, якщо на пам’ятнику є прізвище “отамана” фон Паннвіца. Це кадровий офіцер вермахту, що народився і виріс у Німеччині та воював проти Росії ще у 58

Першу світову війну. Під час Другої світової він командував ударним загоном 45-ї піхотної дивізії, яка воювала в Білорусії, і пройшов від БрестЛитовська до Курська, а потім, у грудні 1944 року, за особистим наказом свого шефа, рейхсфюрера СС Гіммлера, фон Паннвіц формував кавалерійський корпус СС з російських емігрантів і радянських військовополонених, які перейшли на бік німців. Ось таким “героям” встановлюються пам’ятники в столиці Росії! І хоча проти встановлення пам’ятників нацистським посібникам висловлювалися ветерани Великої Вітчизняної війни, деякі громадські організації Російської Федерації, їх думки ніхто не враховував. Переважна більшість росіян спокійно дивиться, як у Москві, у самому серці країни, ставляться пам’ятники катам власного і чужих народів, карателям, які разом з військами СС в Білорусії заживо спалювали жителів сіл, топили в крові Варшавське повстання, знищували югославських партизанів і мирних жителів… Інший приклад. У 2006 році в Ростовській області відбулося урочисте відкриття Меморіального комплексу донським козакам, які загинули в боротьбі з більшовиками, у тому числі на боці гітлерівської Німеччини. У центрі меморіалу стоїть велика бронзова фігура останнього отамана Війська Донського П. Краснова. На відкритті меморіалу були присутні члени адміністрації Ростовської області, діячі Російської Православної Церкви, козаки, у тому числі ветерани козачих частин фашистського вермахту. Згодом у місті Шахти Ростовської області у міському музеї відкрилася експозиція “Козаки в лавах Збройних сил нацистської Німеччини”. В експозиції представлена козача форма з елементами фашистської символіки, фотографії козаків, які позують перед фотоапаратом у німецькій формі, особисті речі. Що ж, мабуть зі “своїми” “фашистами” Росія примирилася, свої “гріхи” сама собі вибачила. Чому ж її так непокоять “чужі” “гріхи”? Відповідь цілком очевидна – постійно нагадуючи своїм співвітчизникам про те, що під час минулої війни українці Меморіал донським козакам у станиці воювали на боці нацистів, російському керівництву, за активної підтримки Еланській Ростовської області своїх “патріотів”, досить легко нав’язувати думку, що Україна сьогодні – “фашистська” держава, яка загрожує “руському миру”. А від так можна проголошувати “захист росіян в інших країнах”, надаючи зброю сепаратистам і вводячи свої війська на територію незалежної держави. 59

Чи дійсно Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія під час Другої світової війни активно співпрацювали з нацистами, як про те заявляють російські керівники? Насамперед необхідно зазначити, що від самого початку Другої світової війни до 22 червня 1941 року, згідно з домовленостями від серпнявересня 1939 року (пакт Молотова – Ріббентропа про ненапад, додатковий таємний протокол, договір про дружбу та кордони), Радянський Союз і сам був союзником гітлерівської Німеччини. Ці відносини було розірвано тільки з нападом Німеччини на СРСР. Що ж стосується Організації українських націоналістів (ОУН), то вони співпрацювали з Німеччиною лише на півтора тижні довше, ніж сам Радянський Союз – до початку липня 1941 року. У відповідь на проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення Української державності, німці одразу розпочали репресії проти діячів ОУН-Б – прихильників Степана Бандери. 5 липня 1941 року гестапо заарештувало С. Бандеру, Я. Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. У вересні 1941 року почалася друга хвиля арештів – підрозділи СС заарештували й стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б. Організація перейшла до підпільної боротьби проти німецьких окупантів. Менш чисельна і потужна ОУН-М – прихильники Андрія Мельника – уникала переслідувань з боку німців до листопада 1941 року. Мельниківці навіть змогли заснувати в окупованому німцями Києві Українську Національну Раду та видавати газету “Українське слово”. Однак і проти них за націоналістично-самостійницьку діяльність німці розпочали репресії. Так, у сумнозвісному Бабиному Яру Києва протягом 1941–1943 років вони розстріляли 621 діяча українського націоналістичного руху, зокрема у лютому 1942 року – видатну поетесу Олену Телігу. Долучилася до боротьби з нацистськими окупантами і створена оунівцями Степана Бандери у 1942–1943 роках Українська повстанська армія (УПА). Так, вона воювала проти більшовиків за незалежну Україну, але ніколи не виступала на боці нацистів. Після капітуляції Німеччини у травні 1945 року головний командир УПА Роман Шухевич звернувся із привітанням до українських повстанців, відзначивши їх внесок у розгром нацизму: “Гітлерівська Німеччина остаточно розгромлена і розбита… Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабити українського села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і палення сіл… У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанча Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу”. 60

Чи воювали “бандерівці” з німцями? Вже восени 1941 року “оунівці” перейшли до підпільної боротьби з німцями. Активні дії проти німецької влади і армії почалися після створення Української Повстанської Армії наприкінці 1942 року. У лютому – березні 1943 року почалася збройна боротьба ОУН-УПА з німецькою окупаційною адміністрацією і поліцією. Мали місце напади повстанців на міста Волоодимирець, Кременець, Дубно. Німецькі донесення з України сповіщали, що “на початку березня 1943 року відмічалося розгортання і підготовка нових українських “націоналістичних банд” (офіційний термін у гітлерівському діловому листування) у районі Сарн, що складалися із загонів до 500 людей”. З середини березня 1943 року у звітах німецької поліції безпеки і СД відзначалося, що діяльність “українських банд” охопила південну частину Ровенської області, район Кременця і південну частину Волинської області. Протягом березня 1943 року жорстокі сутички УПА з гітлерівцями відбувалися на території Волинської Ровенської, півночі Тернопольської і Проскурівської областей. Протягом квітня 1943 року протистояння між українськими націоналістами і німецькою адміністрацією продовжувало посилюватися. Бої і сутички між УПА і німецькими силами безпеки продовжувалися практично по всій території Волині. Нацисти сповіщали, що “націоналістичні партизани атакують серед білого дня, нападають на поїзди, звільняють людей, підготовлених для відправки у Німеччину. У багатьох районах вже не існує німецької адміністрації, у районі Ровно спалені усі лісопилки і вбито близько 400 їх керівників і робітників”. Навесні 1943 року у своєму листуванні гітлерівці відмічали, що вони не контролюють на Волині 75% пахотних земель і втратили 52% поставок худоби. Генеральний комісар Волині і Поділля Шене на початку 1943 року відзначав, що у районах Горохів, Любомль, Дубно, Луцьк, Кременець повністю “панують націоналістичні банди” і далі писав: “Те, що зараз тут відбувається, слід розцінювати як повстання”. Згідно звітів ОУН і УПА, тільки протягом квітня 1943 року від рук повстанців загинуло 600 німців і їх союзників. Враховуючи ситуацію, що склалася, 7 червня 1943 року німецьке командування почало масштабну військову операцію проти повстанців. 21 червня територія Рейхскомісаріату Україна була оголошена “зоною антипартизанських операцій”. З червня до операцій проти УПА були задіяні усі протипартизанські формування на Східному фронті під командуванням Е. фон дем БахаЗелевськи. У розпорядженні німців знаходилося близько 10 тисяч поліцейських і жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти (разом до 7 тис. людей) з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини і 5 бронепоїздів. Одночасно застосовувався терор проти цивільного населення. Але жорстокість викликала лише посилення спротиву. Якщо протягом червня 1943 року УПА здійснила 295 атак на німецькі опорні пункти, 682 акції саботажу на залізниці, 119 нападів на господарські 61

об’єкти, то вже у липні відбулося 391 напад на німецькі гарнізони, 1034 диверсії на залізниці, 151 атака на підприємства. Повстанський рух також розширив свої географічні межі. Під час боїв і зіткнень з окупантами у червні-вересні загинуло 1237 українських повстанців і по над 3 тисячі гітлерівців та їх союзників. 15 серпня 1943 року Головне командування УПА оголосило себе єдиною законною владою на звільнених від німців землях. На рубежі 1943 – 1944 років повстанські загони опинилися у фронтовій смузі. Навесні 1944 року, після швидкого відходу німців з більшої частини Волині, епіцентр протистояння УПА з німецькими та угорськими військами перемістився у Галичину. Загалом за роки Другої світової війни націоналістичний рух опору в Україні знищив за різними підрахунками від 12 до 13 тисяч німців і їх союзників, насамперед румунів і угорців, що в цілому коригується із втратами, що їх завдали окупантам радянські партизани й підпільники. Чи був СРСР союзником Німеччини? Пакт Молотова – Ріббентропа був ратифікований 31 серпня 1939 року одночасно Верховною Радою СРСР і Рейхстагом Німеччини. І в цей же день, Гітлер підписав секретну директиву про початок війни. 1 вересня німецькі війська вторглися у Польщу, без оголошення війни перейшовши польський кордон. 3 вересня Франція і Англія оголосили війну Німеччині. Так почалася розв’язана Гітлером Друга світова війна. Німецький посол у Москві граф Шуленбург розповів про його розмову з Молотовим, яка відбулася 10 вересня 1939 року: “Молотов підійшов до політичного боку питання і заявив, що радянський уряд має наміри скористатись подальшим просуванням німецьких військ і заявити, що Польща розвалюється на шматки і що внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким “загрожує” Німеччина. Цей привід надасть інтервенції Радянського Союзу вигляд благочинної акції в очах народних мас і можливість не виглядати агресором”. Саме так і сталося. 17 вересня, брутально порушивши радянськопольський договір 1939 року про ненапад, Червона Армія увійшла на територію Польської держави. У ноті, врученій радянським керівництвом польському послу у Москві В. Гжибовському, було вказано на причини збройної акції проти Польщі. Зокрема наводилася пропагандистська теза, що радянський уряд не може бути байдужим до того, “що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, залишилися беззахисними”. 22 вересня частини 2-го кавалерійського корпусу Червоної Армії почали входити до Львова. Того ж дня у Бересті Литовському на честь успішного завершення польської кампанії відбувся спільний парад радянських і німецьких військ. Поділ Польщі був завершений підписанням 28 вересня 1939 року у Москві договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, згідно умов якого західний рубіж СРСР на ділянці України був пересунутий від річки Збруч на Сян. У цілому до Радянського Союзу 62

відійшло 200 тис. кв. км території Західної України та Західної Білорусії, де мешкало 7 млн. українців, 3 млн. білорусів, 1 млн. поляків, 1 млн. євреїв. Західна Україна була включена до складу УРСР. У постанові Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 року цей акт визначався, як возз’єднання. Як справедливе вирішення проблеми західноукраїнських земель сприйняла його і переважна більшість українського народу. Але не слід забувати, що ця подія сталася внаслідок таємної антипольської змови Сталіна і Гітлера. Чи справедливим є твердження, що завдяки пакту Молотова– Ріббентропа Східна і Західна Україна вперше возз’єдналися? Цілком очевидно, що ні. Це “возз’єднання” було не першим у новітній українській історії, і також недовготривалим. Першим юридичним актом, що проголошував об’єднання Східної і Західної України, був Акт злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки 22 січня 1919 року. На відміну від 1939 року, тоді від імені двох частин українського народу виступали незалежні і рівноправні уряди. Утім, в умовах війни і революції, Акт 22 січня не призвів до реального довгострокового об’єднання українських земель. “Возз’єднання” 1939 року тривало менше двох років, – до моменту, поки Німеччина не окупувала західні регіони СРСР. Після вигнання нацистів з України, єдність УРСР регламентувалася вже зовсім іншими міжнародними договорами. Чи правда, що українці були найбільшими колабораціоністами з нацистською Німеччиною? На сьогодні вже доведеним є факт, що серед тих, хто співробітничав з нацистами під час Другої світової війни значно більше було росіян, ніж українців. І у відносних, і в абсолютних цифрах. По-перше, необхідно визначитися, до кого може відноситися термін “колабораціоніст”. Колабораціонізм – це співробітництво з ворогом твоєї держави. Існування значної частини населення Центральної і Східної України і радянського режиму в умовах колективізації, індустріалізації, декількох хвиль терору і страшного штучного голодомору 1932–1933 років є фактом. І з ним важко сперечатися. Але він не відображає реальності, не відображає настроїв народу, його очікувань. Тому чи маємо ми дивуватися, що населення західної частини СРСР зустрічало у 1941 році німців не як жорстоких окупантів, а як визволителів? І те, що серед людей знайшлося немало таких, хто готовий був допомагати “новій владі” як у місцевих органах самоуправління, так і зі зброєю в руках? Звичайно, з часом населення окупованих територій побачило як суть нацистського режиму, так і те, що вибирати доводиться між двома диктаторами: Сталіним і Гітлером. Альтернативи не було. 63

Але звернемося до цифр. Враховуючи санітарні і безповоротні втрати, через українські військові підрозділи, які брали участь у війні на боці німців, пройшло 230–250 тисяч людей. І це при тому, що під німецькою окупацією перебувало понад 30 мільйонів мешканців України. А тепер давайте наведені цифри порівняємо, наприклад, з росіянами. Лише донських, кубанських, терських, сибірських козаків на службі у німців було до 80 тисяч осіб. Через німецькі збройні формування пройшло до 700 тисяч росіян. І це при тому, що німцями були окуповані тільки західні області Росії з населенням близько 30 мільйонів осіб. Тобто, кількість мешканців окупованих територій така ж, як і в Україні, а от служило німцям утричі більше росіян, ніж українців. Білорусів у німецьких збройних формуваннях було до 100 тисяч (на 6 млн. населення, що опинилося в окупації). Латишів у німецькій армії, поліції і СС служило 175 тисяч (на 1,5 млн. населення окупованих територій), естонців – 60 тисяч (на неповний мільйон населення). Але, латиші й естонці також навряд чи можуть підпадати під поняття “колабораціоністи”. Вони справедливо мстилися СРСР за окупацію 1940 – 1941 років. Якими були наслідки Другої світової війни для України? Україна посідає перше місце за абсолютною кількістю загиблих у роки Другої світової війни і друге (після Польщі) за відсотковим співвідношенням між чисельністю загиблих і тими, хто вижив. Загальні безповоротні втрати військовослужбовців українського походження становлять понад 4 мільйони (вбитих, загиблих у полоні, зниклих безвісти, померлих у шпиталях у перші повоєнні роки), з них майже 1,6 мільйони були страчені у таборах військовополонених. Кожен другий з тих, хто лишився живим, залишився на все життя інвалідом. У зоні окупації загинули 3,9 мільйони мирних жителів. 250 населених пунктів (97 на Волині, 32 у Житомирській області, 21 у Чернігівській області, 17 у Київській області та ін.) окупанти спалили, знищивши усіх мешканців. На території України (не враховуючи Криму) було створено понад 255 концентраційних таборів і таборів примусової праці. Тільки у Києві діяло 5 таборів для військовополонених та Сирецький концентраційний табір. Ось лише кілька офіційних цифр про винищення людей у таборах на території України: у Рівному – 102 тисячі осіб; у Львові – понад 200 тисяч у Янівському таборі і 14 тисяч у таборі військовополонених; у Києві – понад 100 тисяч у Бабиному Яру і 340 тисяч у Дарниці; 150 тисяч у Гросс-Лазарет Славута (район Кам’янець-Подільського). Жінок і дітей знищували нарівні з чоловіками – 8 тисяч дітей лише за два місяці у Янівському таборі. З 2,8 мільйонів молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини на примусові роботи, 2,4 мільйони були вихідцями з України, близько 1 мільйона з них загинули. Кількість українців, які загинули будучи бійцями радянських партизанських загонів і учасниками підпільних груп досі залишається 64

невідомою. Не встановлена і кількість українців, які загинули у боях на боці інших держав. На території України були знищені 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тисяч сіл, що позбавило притулку 10 мільйонів мешканців. Протягом війни Україна втратила близько 40 % свого економічного потенціалу, що на довгі десятиліття вплинуло на характер розвитку промислового виробництва, сільського господарства, на матеріальне становище людей. Значною була роль України, її економічний і оборонний потенціал у створенні матеріально-технічних передумов розгрому нацистської Німеччини. Потужний внесок у зміцнення воєнного потенціалу СРСР зробили підприємства, евакуйовані з України до Сибіру, на Урал, у Середню Азію. Завдяки зусиллям українських робітників з прифронтових районів було демонтовано і перебазовано понад 550 великих підприємств, майно колгоспів, радгоспів, машинно-тракторних станцій, евакуйовані 3,5 мільйони жителів республіки, які включилися в промислове та сільськогосподарське виробництво у тилових районах СРСР і своєю працею наближали перемогу. Ще йшла війна, а мешканці визволених районів розпочали відбудову промисловості, сільського господарства, житла тощо. Український народ докладав неймовірних зусиль до того, аби підняти з попелу і згарищ заводи й фабрики. Слід зазначити, що на кінець війни, наприклад, машинобудівної промисловості в Україні майже не існувало. Було зруйновано 599 машинобудівних заводів, на яких до війни працювало понад 600 тисяч робітників. Долаючи неймовірні труднощі, на вересень 1945 року було відбудовано 95 заводів машинобудівної та оборонної промисловості. На кінець року відновили роботу 3 тисячі великих промислових підприємств. У народному господарстві республіки було зайнято близько 4 мільйонів українських трудящих, які своєю працею зробили гідний внесок у розгром ворога. Що насправді символізують патріотичні українські гасла у наш час? Російська пропаганда шаленіє від гасел Майдану Гідності: “Слава Україні! Героям Слава!”, “Україна понад усе!”, “Слава нації! Смерть ворогам!” та називає їх фашистськими. Раніше ці гасла широко використовували бійці ОУН-УПА. Інтеграція лозунгів та символіки ОУН у сучасні українські реалії відбулася під час Євромайдану, коли українське суспільство у ході протистояння з проросійськи орієнтованим корумпованим режимом Януковича звернулося до антиколоніального, національновизвольного спадку українського націоналістичного руху. Привнесені на Майдан сучасними українськими правими, ці лозунги набули нових смислів. Вони остаточно втратили своє ультранаціоналістичне забарвлення і стали патріотичними гаслами громадян України усіх національностей. Саме такий поворот в ідеології ОУН стався ще у 1943 році, коли під впливом багатонаціонального складу УПА націоналістичний рух остаточно 65

відмовився від етнічних пріоритетів. Хоча, через широко розтиражований радянською пропагандою кровожерливий образ бандерівців, останній глибоко укорінився у суспільній свідомості на пострадянському просторі і часто використовувався політиками для всякого роду маніпуляцій. Успішне проникнення лозунгів і символіки ОУН-УПА в український суспільний простір було обумовлене причинами і рушійними силами Революції Гідності. Серед комплексу причин, що вивели українців на головну площу країни можна умовно виділити чотири рівні за значимістю ідеологічні складові: ліберальну – за європейський цивілізаційний вибір; антиколоніальну – проти імперіалістичних намірів Росії у вигляді “руського миру” і ментальності “совка”; демократичну – проти авторитаризму, свавілля міліції і чиновників; соціальну – за соціальну справедливість, проти корупції. По суті, Євромайдан був національною революцією, що об’єднала усіх громадян України – незважаючи на їх етнічні, мовні, релігійні, соціальноекономічні, вікові та ідеологічні відмінності – навколо загальної ідеї достойного життя у своїй країні. Спроби приписати Євромайдану якесь одне політичне або ідеологічне забарвлення не витримує критики на рівні усіх сьогоднішніх спроб наукового аналізу. Консолідація українських громадян базувалася на спільності світоглядних позицій, а не ідеології. Спроби нав’язати українському суспільству існуючі ще з часів СРСР і успішно експлуатовані режимом Януковича ідеологічні установки, засновані на протиставленні “радянське/російське – націоналістичне/українське”, та в черговий раз розділити Україну по лінії Схід – Захід не спрацювали. Розуміння української державності як головної цінності для громадян України привело до все більш чіткого визначення інтегруючої складової української політичної ідентичності та її європейського цивілізаційного вибору, що можна образно визначити як “Україна – територія нашої сили і свободи!” Традиційне націоналістичне привітання “Слава Україні! Героям Слава!” спочатку апелювало до загиблих на Майдані героїв Небесної сотні, а тепер і до українських солдатів, готових віддавати життя за незалежність України у неоголошеній російсько-українській війні. Оскільки “Україна – територія нашої сили і свободи!”, то в умовах зовнішньої агресії лозунг “Україна – понад усе!” є лише квінтесенцією патріотизму, а не лозунгом “національної винятковості і зверхності”. “Улюбленим” лозунгом російських пропагандистів є звичайно ж “Слава нації! Смерть ворогам!” Саме його найбільш зручно представляти як вкрай екстремістський. Але, як вже відмічалося, поняття “нація” у сучасному українському соціально-політичному просторі має насамперед політичне/громадянське, а не етнічне значення і має на увазі усіх громадян України незалежно від їх етнічного походження. 66

Тому цей лозунг цілком співпадає за смислом з радянським лозунгом часів Другої світової війни “Смерть німецьким окупантам!” Чи правда, що в Росії, пропаганда якої залякує своїх громадян “фашистами” в Україні, процвітає власний фашизм? Це дійсно так. Одним із наочних підтверджень цього прикрого факту служать події березня 2015 року. У той час, коли кремлівські пропагандисти кричать на весь світ про фашистів в Україні, вони “не помічають”, що відбувається у самій Росії. У рік 70-річчя перемоги над нацизмом у місто Санкт-Петербург (колишнє місто-герой Ленінград) з’їхались відбірні представники нацистських партій з усієї Європи. Проведення цього збіговища у березні 2015 року у місті, що пережило блокаду і втратило сотні тисяч людей, є цинічним кроком сучасної російської влади, яка на словах бореться з нацизмом, а насправді його всіляко пропагує під назвою “руського світу” і фінансово підтримує. Цікаво, що почесними гостями на цьому шабаші були бойовики з Донбасу. Їм надають можливість спокійно виголошувати з трибун цього збіговища антилюдські ідеї расизму, шовінізму і національної ворожнечі. При цьому тих громадян Росії і справжніх російських патріотів, хто протестує проти такого збіговища, б’є поліція. Зрозуміло, що про це російські ЗМІ замовчують. Як використовують росіяни так званий “символ перемоги” – георгіївську стрічку? З ініціативи урядових і громадських організацій Російської Федерації так званий “символ перемоги” – георгіївська стрічка, починаючи з 2005 року використовується для пропаганди “перемоги Росії у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років”. Вона також використовується проросійськими організаціями за межами Російської Федерації як символ російської мілітаристичної могутності, слави імперії та радянського минулого. У Росії розроблено Кодекс акції “Георгіївська стрічка”, де прописані не лише мета акції, але й як стрічку можна використовувати. У відповідності з цим кодексом, георгіївська стрічка не може бути об’єктом купівлі-продажу; вона не може сприяти для просування товарів і послуг. Однак у російській реальності – все по-іншому. Яскравим прикладом цього служать фото, наведені нижче. Перев’язавши рекламні щити георгіївськими стрічками, вітали ветеранів війни у 2010 у Набережних Челнах, рекламуючи при цьому різноманітні послуги. Такі ж стрічки можна було побачити у Росії і на рекламі стриптиз-закладів (з етичних міркувань такі фото не приводяться), що взагалі є блюзнірським по відношенню до пам’яті загиблих і шанування ще живих ветеранів війни. Загалом треба зазначити, що так званий “символ перемоги” георгіївська стрічка – це не стільки вираження своєї поваги до ветеранів, не стільки данина пам’яті полеглим на полі бою, скільки елемент інформаційної війни. 67

Прикриваючись близькими для багатьох людей ідеалами, вона служить пропаганді колишньої слави Російської імперії та Радянського Союзу, мілітаристичної могутності сучасної Росії. Населення ж використовує цей “символ” на свій розсуд.

Чи можна вважати георгіївську стрічку символом радянської Перемоги? Вже понад десять років у Російській Федерації проводиться акція “Георгіївська стрічка”, під час якої на честь святкування Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні роздають усім бажаючим символічні смугасті стрічки. Останніми роками георгіївські стрічки стали розповсюджуватися не лише на території Росії та суміжних з нею держав, але також в Європі та на інших континентах. Як зазначали організатори, головною метою акції було “прагнення не дати забути новим поколінням, хто і якою ціною здобув перемогу в найстрашнішій війні минулого століття, чиїми спадкоємцями ми залишаємося, чим і ким повинні пишатися, про кого пам’ятати”. То ж спробуємо розібратися, чи є георгіївська стрічка “символом перемоги у Великій Вітчизняній війні”? Звернемося до історії. Георгіївська стрічка – це двоколірна стрічка до ордену Святого Георгія, Георгіївського хреста та Георгіївської медалі. Вона бере свій початок з 1769 року, коли імператриця Єкатерина II заснувала нагороду для офіцерів Російської армії – орден Святого Георгія, який вручався за особисту хоробрість, проявлену на полях битв. З моменту появи і до 1917 року георгієвська стрічка була неодмінним атрибутом самих різних нагород Російської імперії, які вручалися за військову хоробрість – Золотих офіцерських хрестів, темляків золотої зброї, відзнак, медалей тощо. Вона була своєрідною сполучною ланкою у системі військових заохочень у нагородній системі Росії, зводячи їх у єдине ціле та являючи собою символ військової доблесті і слави. З 1917 до 1991 року георгіївська стрічка у нагородній системі Радянського Союзу не використовувалася, хоча й послужила прототипом орденської, так званої “Гвардійської стрічки”. Саме гвардійська (а не георгіївська!) стрічка використовувалася при оформленні колодки Ордена Слави і медалі “За перемогу над Німеччиною”. Зображення гвардійської стрічки розміщувалося на прапорах гвардійських об’єднань, з’єднань і частин (кораблів). Оформлення та зовнішній вигляд георгіївської та гвардійської стрічок мають певні відмінності (див. схему). Орденська стрічка Ордену Святого Георгія (Російська Імперія, Російська визвольна армія Власова) – має ледь помітну жовту опушку по краям Орденська стрічка Ордену Слави (СРСР) – має чітко виражені жовті смуги по краям

Орденська стрічка Ордену Святого Георгія (Російська Федерація)

Насправді, георгіївська стрічка не має ніякого відношення ні до нагород СРСР, ні до військовослужбовців Червоної Армії. Більш того, у роки Другої світової війни вона набула зовсім іншого змісту. Георгіївська стрічка продовжувала використовуватись у збройних формуваннях, що брали участь у цій війні на боці нацистів, зокрема у Російському Корпусі (сформованому з російських білоемігрантів, що воювали проти Червоної Армії на боці Третього Рейху), Комітеті Визволення Народів Росії (КНОР) і Російській визвольній армії генерала А. Власова (див. фото).

Майор Альбов, георгіївський кавалер начальник відділу пропаганди штабу ВПС КНОР

Генерал П.М. Краснов, георгіївський кавалер, начальник главку козачих військ Третього Рейху

Георгіївська стрічка знову з’являється у Росії у 1992 році з відновленням ордена Святого Георгія та Георгіївського хреста. І тепер логічно виникає питання: чому відбулася підміна одного символу іншим? Чому замість гвардійської стрічки символом перемоги у війні з нацизмом стала георгіївська стрічка? Відповідь цілком очевидна – готуючись до відновлення Російської імперії (чи Великої Росії – як завгодно) керівництво Російської Федерації за підтримки представників офіційної російської історичної науки вдалося до штучного поєднання символів військової слави Російської імперії та Радянського Союзу, вважаючи себе (наскільки це вигідно у тому чи іншому випадку) спадкоємцями як царської імперії, так і комуністичної держави. Скільки Росія заборгувала Україні? Громадянам України після розпаду СРСР не повернено 120 млрд. крб. заощаджень по лінії Ощадбанку; закордонні активи України в загальній частині майна СРСР у 36 закордонних посольствах становить 36 млрд. доларів США; ціна тактичних ракет (за оцінкою міжурядової комісії на той 70

час) становила 10 млрд. доларів США, яку мала сплатити Росія Україні після їх вивезення; окрім того, Україна передала “бєзвомєздно” Росії зброї та різноманітного реманенту на 44 млрд. доларів США. У період з 1991 року до 1995 року Росія експортувала через Україну 88% своїх товарів на Захід без сплати мита (а це 6 млрд. на рік, тобто 24 млрд. за чотири роки без пені). До того ж, 6000 українських підприємств після 1991 року майже чотири роки виготовляли та відправляли свою продукцію до Росії (відповідно до раніше укладених договорів) у борг. За найскромнішими підрахунками у період з 1991 до 2007 року, Росія заборгувала Україні 206 млрд. доларів. Чому поставки оборонної зброї Україні так не подобаються Росії? Сьогодні на міжнародному рівні точаться дискусії щодо постачання в Україну оборонного озброєння. Росія категорично виступає проти можливості таких поставок, хоча сама експортує озброєння у найгарячіші точки планети. Так, 13 квітня 2015 року президент Росії підписав указ, що дозволяє постачання до Ірану комплексів ППО С-300. У ньому наголошується, що документ набуває чинності з дня його підписання. Глава МЗС РФ Сергій Лавров зазначив, що прогрес у врегулюванні ситуації навколо іранської ядерної програми дозволив Росії зняти ембарго на постачання Ірану зенітно-ракетного комплексу С-300. Однак, керівництво ряду держав, і перш за все Ізраїлю, було стурбоване таким ходом подій. В Ірані держава Ізраїль вбачає потенційного противника, що несе їй загрозу. Тому відбулася телефонна розмова прем’єр-міністра Ізраїлю Б.Нетаньяху з президентом Росії В.Путіним. Останній запевнив Б.Нетаньяху, що ракети, які Росія планує поставляти Ірану – оборонна зброя і, отже, не загрожує безпеці Ізраїлю. Зокрема президент Росії зазначив: “С-300 – зенітно-ракетний комплекс, який має винятково оборонний характер, не пристосований для цілей нападу і не поставить під загрозу безпеку будь-якої держави регіону, включаючи, звичайно, Ізраїль”. Виникає питання, чому ж тоді Путін так переймається можливістю поставок оборонного озброєння в Україну, адже воно не може нести загрозу сусідній Росії. Відповідь може бути лише одна – керівник Росії розуміє, що посилення обороноздатності України стане на заваді агресивним планам Росії. Звісно, визнати це публічно він не може, тому й лякає ескалацією конфлікту на Донбасі.

Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів УКРАЇНА – РОСІЯ: ЗАПИТАННЯ ТА ВІДПОВІДІ

Агаєв Назім Асафович Данілєвська Оксана Вікторівна Мараєв Владлен Ростиславович Мараєва Віолета Віталіївна Топальський Віктор Леонідович Хруленко Ігор Петрович Шевченко Микола Миколайович

Підписано до друку 2015 р. Формат 60 х 84 1/16. Папір офсетний Гарнітура Times New Roman Друк офс. Ум друк.арк. Наклад 300 прим.

Віддруковано поліграфічним центром Осадчого В.В. (044) 587-78-35