І. Стеф'юк "Рибниця" (збірка поезій) by Nika Boyko

ІВАННА СТЕФ’ЮК

РИБНИЦЯ збірка поезій

Видавець О. О. Євенок Житомир 2018

УДК 821.161.2’06 - 1. С 79

Видання здійснено за фінансової підтримки Президента України як грант молодим письменникам у 2018 році

Василь Шкурган — український письменник, громадський діяч. Автор прозово-поетичних книг «Кілько того світа» і «Ади жию». Член Національної спілки письменників України. Літературний редактор книги «Рибниця». Руслан Трач — фотохудожник, працює в жанрі етнофентезі. Займається також бойовим мистецтвом опришків Карпат («Хорс»). Автор усіх фотоілюстрацій у книзі, автор обкладинки. Фотопроект Руслана Трача «Инчий світ» та його вітаїстична філософія стали поштовхом для написання більшості поезій Іванни Стеф’юк.

С 79

Стеф’юк І. Рибниця [Текст] : збірка поезій / І. Стеф’юк. — Житомир : Вид. О. О. Євенок, 2018. — 160 с. : іл. ISBN Книга Іванни Стеф’юк «Рибниця» є яскравим прикладом гуцульсько-містичного, інтуїтивного осмислення світу із його етнографічними кодами, прадавніми смислами і родовими знаками долі. Молода письменниця Іванна Стеф’юк спочатку розкриває перед читачем ритмічну картину карпатського простру, з його дримбами, «останнім танцем» (душа померлого відлітає під звуки трембіти) та рибами прадавньої ріки. Сакральне і житейське переплітаються тут дуже тісно, тому поезії викликають численні зорово-символічні асоціації. Самі поезії є стихією, оскільки приходять раптово, часто – неосмислено, і так же раптово здійснюють вплив на читача, ніби накривають його хвилями прозорої правічної ріки. Художня книга «Рибниця» буде цікавою щонайширшому колу читачів, не залежно від місця народження (адже діалектизми у ній настільки тонко влиті в літературний контекст, що є цілком зрозумілими для Галичини і Поділля, Слобожанщини і Таврії). Першочергово «Рибниця» зацікавить любителів таємниць та містики, а також усіх поціновувачів українських традицій. УДК 821.161.2’06 - 1.

ISBN

«СВІТ НЕ ПЕРЕЧИТЬ…» Як відомо внутрішні сили людини тримають і підносять її гідність та міць, часто рятують, навіть спонукають до оправданного смертельного ризику. Таких «неспокій веде навпомацки». При відсутності цих енергій людина мимовільно пливе за течією і її, як правило, прибиває життєвими хвилями до якоїсь непривабливої заточини, як непотріб. Таким вкрай важливо, аби взяли за руку, аби покохали… Цьому крокові пасує означення Ти наважишся горіти — Я наважуся цвісти. Іванна Стеф’юк, повноводна й промовиста за природою, бо «в глеку душі риба тріпоче», плине життям, захоплюючи й інших своєю, ще й поетичною, бистриною. Так склалася доля, що юний злет її життєбігу випурхнув із Карпат, де «моцуються роси», котрі й додали їй у кожне крило по цілющій пір’їні. То ж не дивно, що уже з рідної Буковини, де «…душа манівцями ходить-мугикає все Чернівцями», Іванка зчєста, хоч би подумки, зринає на милі плаї та помежи рідню. Особливо магічними витончуються спогади про дідову варганну мову-розмову з сивим світом і рідну річку: Розминтрожив дідо душу-скрипку. Гусне ніч, як сировиця. Гусне. Полетіли над душею гуси. Ніч минула… Дідо далі грає. *** Але уява лишилась дитиною, В ній ця ріка. І всі води — глибинні. Знак на душі — Срібна змійка від Рибниці. 3

Одного разу вкрай навкимилося: Де моя дримба, де моя жий-вода? Гойда та гой, кладочко підвісна… Ти мене кличеш. Ця зваба-кортєчка так нестримно захопила Іванку, що вона незчулася, як опинилася за містом на перехресті водного простору і суходільного шляху. І могла би й далі йти-бігти дорогою, але… (справжні поети лиш так і чинять — не ходять протоптаним, а вибирають бездоріжжя). І… подалася Іванка на зарінки, а далі вбрід проти течії Прута до миліших берегів притоки Рибниці, що «парує й моло’дне»… Я по воді. Та до тебе. Так чисто і хи’тко, Я собі йду. І не чути ні хвилі, ні дна... Ця вода лиш мене накрила. Видихни, сядь. Бо початок тримає все. Нелегка, та заворожуюча хода… Може би й «схрестила крила», та світили спогади і слова. Їх зачєрала разом з примівками, розраджувала і підоохочувала себе: Покалатаю дзвоником на душі… Ангеле-хоронителю, чо ми такі сумні? Каже душа вертатися, але куди, назад? І справді, далеко позаду чужий Дунай, а ноги лижуть вже рідні води. Вже і брести не треба та обходити глибіні — вже ступні ледь торкаються хвиль і лиш Плесо за мною колами, Тремом вода розійдеться… Ми ж про політ говоримо? 4

Поетичний «змоцований ранок» Іванки Стеф’юк асоціативно вибагливий, з «туманом, що ймився на молоці», акцентований на перехідних миттєвостях, наприклад дня в ніч чи коли потемок дніє, вигаптуваний, як самі гори восени, і все пульсуюче в ньому не обходиться без життєдайності, як без притічної води, як без прибутної енергії. То є задумливі занурення, часто в своє жіноче єство, і випірнання-осягання життєвих істин, побудованих на животворності та скаламучених загостреними протиріччями дотичного часу… Дримби тремтіння поміж губами Бога — ТриВога… *** Заховається світ у старий капелюх, Розгорається думка, і жінка, і дух. А над ранок і ватра, і совість гірка — Лиш мале то не знає. Йому — молока... А тому Я з води як вийду, стану біліша дня, Сіру кору-сорочку кину старим вогням. Також Ти мав би стукати — а двері би відкрив Той дідо, що зірками обертає… Уявна загорода з правіків та кревної спадкоємності має потужну оберегову силу. У Іванни Стеф’юк цей образ посилюється не лише душевно близькими смерековим запахом та звуками колокілець, а й снагою відповідальної вдячности… 5

Би тікала — та спирає перелаз, Простіт мене, дєдю-неню, перший раз Би тікала, та би бігла до води — Най собі тримає кнєзь ваш гаразди... «Най собі…» — то не позиція авторки, а лиш алегорично-поетичне колінце. Її залюбленість у світ не має меж. Тому роздуми над недовговічністю окремого у загальній вічності є оправданими. Для поезії Іванни Стеф’юк головне — як про це вимовлено. Суголосним є і вигук «Боже, створи мене ще раз на цьому світі…». У її «саду піднебесному тато йони щепив»… І цей факт май додає до внутрішньої сили-путері, вирізьблює її слово від ніжного до пластичо-пружного… Я в ту траву упаду — ніби мала — з розгону, А над травою травень. Свіжий, в росі. Новий. Пити цей божий ранок — спрагло, як добру воду. Кажу, що хочу жити. Світ не перечить: «жий». Василь Шкурган

Зарінки

**** В ніч з четверга на червень Жінка родила сина. Чорна рибина Рибниці Перепливала міст. В ніч із безсоння на п'ятницю Сталося, що повинно – Вийшла душа в тіло, Стала на повний ріст. Ніч дощова з грозами, Вся в черешнях влилася. Ті, що ішли босими – Синові ще не снилися. Має собі за янголів Старців (доземні бороди). Скрапує дощ із каменів. Родяться перші ворони.

**** Ріка у душу не затікає – Біжит горí. Студеним смутком вже досігают Трембітарі. То сивий данец, послідний данец Від вівчаря – Піти той має, хто світ цей видів – Така земля… Ой-йой, студена Ріка Полоче Та по руках. Тримає небо рушник і стеле – Скидай свій страх…. Душа не мерзне Ні без сорочки, Ні без води – На змах смереки, На сиву воду – Ходи-ходи. Пустили зойком Між гори вістку Трембітарі. Душа тікає через сорочку Горí, горí….

**** Борони мене, зимна маґуро, борони мене, борони. Серце тріскає шкаралупою, воском списане «у клини». І неспокій веде навпомацки, та й іду за ним, не стаю… Серце-писанка візерунчасте. Серце думає, що в раю. А то просто весна та й маґура. Світ хрещений від снігу змок. Сонце вигріте розповилося, та й зійшло собі, як жовток. **** Полетіли пера — не зозулі — «кру» — Студено тобі, гонихмарнику? Вуглєм пише ніч по трави спині — Не спиняй її, Як спитає — ні. Перетертий страх на старім жорні. Не шкода ті крил? Кряче ворон «ні», Крила мах на мах, лиш зашурхотів — Дзюбом цокотить — Би-с перешумів. Аби перейшла лютість у любу´. Ворон з верховин обмине табу, Він тримає курс на вогнистий знак. Вуглєм пише ніч. Долетить він? Так.

**** Стрясає ніч тумани з крон — Пульсує, темна. Між перами старих ворóн Вже снігу зерна. І шишки губить ліс старий — По дві-по одній, Ти призираєш до трави, А там — безодня. Коріння дуба по землі — Та ні, прожилки І зірка губиться у млі — Своє прожила. Морозом кріпиться земля, І ніч міцніє, А перша ранішня зоря Ще спить, не дніє.

Повноводдя

**** З каламуті зеленого дна Випливає нічна прохолода. Я нап'юся з тобою вина, Стане тепла ріка повноводна. І закличе до себе — ходи, Вже парує — легка, опівнічна. На руці у цариці-води, Ніч запалює зоряну свічку. І росою покапає віск, А відтак буде потемок дніти... Це вино, і вода ця, і ліс — То, напевно, і є той край світу...

**** Терпко на дні, Вечір в вікні – Доторку пів до любові. Часу печать, Очі мовчать – Просто думки вечорові. Знаєш? – Ну що ж, То й не тривож, Більше нічого не скажу. Криком кричиш.. Серце, мовчи – Спогади осадом ляжуть. Зойкне зоря, Згасла – нема, Я задивилася в небо. Як же тепер... Місяць завмер. Думко, не згадуй, не треба.

**** Та найперша із втіх, та любов.. Та ожина, що чорно-червона. Дикий кінь пробіжить стрімголов, Дикий кінь — його збруя холодна. Його вершник — невипитий день, Його вершник — за завтра спокута. Не згадати повік тих пісень, Не забути його, не забути... Вже не рідні, і не вороги. Раз — і з кроку пішло роздоріжжя. Відпускаю твої береги, Не справляй лиш коней сюди більше.

**** Тінь чоловіка хаті фарбує ребра. — Ґаздо, сідайте. — Ні, я прийшов не в гості. Вміє душа вертати туди, де треба, Вміє душа. Без пам'яті і без злості. Та чи без пам'яті? Все, як і двадцять тому — Плями тримає жовта стара церата... — Ді', ви надовго? — Ні, бо пора додому, Мав лиш тобі легонько шос показати. Видиш — темніє? Буде віднині пісно, Думай, шо їж, і добре розваж, шо кажеш... Спогад і жаль в душі ніби місять тісто — Туго-солене. Діда давно нема вже. Спогад та й жаль. Хата лягає спати, Ніч зарідкá — напевно, вона говіє.. В сон через раз приходить, би щось казати Рідна душа, котра пам'ятати вміє...

118

**** Квітка — то ще не вишня, Істина у плоді. Зелено і свіжаво — Крони бо молоді, Білим переболіли, Пахнули пелюстки. Перша любов несміла, Перший туман — гіркий. Білим стелився вечір, Скаржився на вітри: Всі пелюстки знівечив, Як тепер догори? Біла минулась квітка, Зав'язь пішла на плід. Було галузі гірко — Стане солодший світ. Вродиться на світанні Ягода молода. Стиглий туман аж тане — Капає по плодах... **** Я у руках тримаю сріблясті вірші. Я тебе, рідний, буквами бережу — Просто любов твоя набагато більша, Ніж я повірила. Ми перейшли межу. Ми поріднились душами і словами, В тобі вірю. Що кожен день — то більше, Ніч підійде — то думаю молитвами, Ну а тобі в долонях тримаю вірші. 119

**** Мені серце затерпло... А тепло, Так тепло Світало, Що стікало проміння З дерев Та в сорочку мою... Як живеться таким, Що їм віку земного — замало? Як живеться таким, Що вмирають на кожнім краю? І що родяться тут же. І в досвіток входять червоний, І стають так під небом — І сонце руками беруть... — Помаліше тут будь. Але... знаю сама, що не годна. Ненормальній такій, мені хмари уберю несуть. Розтікається ранок. Збирається в дивній краплині. Глухо тьохкає серце, Мосяжно ся мінить трава. .. По великому світі побігла маленька людина, І в високому небі затерпли майбутні слова.

154

Зміст В ніч з четверга на червень... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 В глеку душі риба тріпоче... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Вірші, водою писані... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Рибниця повниться... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Чорні квіти, чорні квіти... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13 Ріка у душу не затікає... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Борони мене, зимна маґуро... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Полетіли пера — не зозулі... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Чим він перемінився, що ти йому повинна?.. . . . . . . . . . . . . 16 І не знаходжу краю в тому заліссі... . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 І затихає вшептане слово в отченаші’... . . . . . . . . . . . . . . . . 18 /перший сніг/ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 Відчаю гайвороння душу так душить... . . . . . . . . . . . . . . . .20 Вичеши з мене думку, вичеши на нитки... . . . . . . . . . . . . . . 21 На схрещені свічки, на меди... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22 Знову в утробу дуба... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 І ходи до ватри... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Смерекове повітря, хрипіння трембіт... . . . . . . . . . . . . . . . . 25 мину-ле(и) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .26 Ти мав би стукати — а двері би відкрив... . . . . . . . . . . . . . . . 27 Карбоване в дереві — вимовлене знаком... . . . . . . . . . . . . . .28 В синьому небі, темному небі... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 І з чорної жмені світу... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .30 Звідки у небо вибіг... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31 І можливо десь там, скраю світу... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Я не з моря прийшла... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Ця гола ніч, і ні душі в степу... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34 А за тінню — все моє... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Є лиш один такий ліс... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .36 Біла жінка неспасно блякне... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Смеркло... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38