О. Чирков "Час і часи" Збірка драм by Nika Boyko

Олександр Чирков

ЧАС І ЧАСИ Збірка драм

Видавець О. О. Євенок Житомир 2018

УДК 821.161.2-27 Ч-65

Ч-65

Олександр Чирков Час і часи [Текст] : Збірка драм / Чирков О. — Житомир : Видавець О. О. Євенок, 2018. — 308 с. ISBN До збірки п’єс «Час і часи» Олександра Чиркова увійшли дев’ять драматичних творів, написаних у 2014–2018 роках. П’єси різні за жанрами, але всім їм притаманна притчовість, що дозволяє авторові навіть у прадавніх історіях побачити те «вічне», що не може не хвилювати сучасність. Автор сміливо експериментує як з відомими сюжетами, так і з формами їх втілення. Але всі п’єси автора (незалежно від того, за яких часів відбувається в них дія), спонукають читача до роздумів про «вічні» проблеми буття: про честь і безчестя, вірність і зраду, про набутки і втрати, про долю людини в складному і далеко недосконалому світі та про надію на день прийдешній. УДК 821.161.2-27

ISBN

Зміст Замість передмови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4

Драми-притчі Про´ клятий . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7 Вічні й смертні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 Патина часів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71

Драми-параболи Окаянна історія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117 Останній день Олімпу . . . . . . . . . . . . . . . . . . .173 Сон зимової ночі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .213

Монодрами Бідолашний Гамлет . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 239 Танго вночі... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 267 Як сонечко зійде… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 283 О. Бондарєва. Люди (і не тільки) у тенетах часів . . . 301

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ Що Час є? Що – Часи? Що – за походженням вони? Хто Час створив? Від Бога він! А Часи? Не Бог, а люди на Землі! Чи не тому у нашому житті, Не Час панує, а Часи? А в них поводирі, говорячи про мир, Готують світ до нової війни. А що війна? То – біль і кров людська. А кров? Вона – немов вода… Текла учора, а сьогодні вже – нема, Бо – пересохли, вмерли джерела. Одвічний Час ми бачимо у снах. А наяву – страждаємо в Часах. О. Чирков

Драми-притчі

Про´клятий (драма-притча)

ДІЙОВІ ОСОБИ У ч е н ь (Прóклятий) Учитель Грішниця Перший учень Другий учень Третій учень Четвертий учень Мати Дитина Демагог Натовп Дія відбувається в усі часи, скрізь і ніде.

ПРОЛОГ На сцені біла дошка. На ній металевим олівцем Учитель відтворює малюнок Леонардо да Вінчі «Вітрувіанська людина». Біля дошки – Учень, який спостерігає за роботою Вчителя. У ч и т е л ь: У чому досконалість меж не зна? У ч е н ь: Найдосконаліша – людська краса! У ч и т е л ь: Але краса спочатку – в’яне, згодом – мре. Прекрасним було вранці те, що ввечері потворним постає. І мчить нас невблаганний час туди, де світла не знайти. У ч е н ь: Ні! Світло – то душі зоря! У ч и т е л ь: Юначе! Але сили, так буває, людину залишають. І зорі, теж бува, згасають. У ч е н ь: То в чому сенс тоді добра і зла? Де та межа, що відокремлює добро від зла? Безсмертя Вчителя – у чім тоді? У ч и т е л ь: Життя дасть відповідь тобі. Проекція малюнка Леонардо да Вінчі зникає. Світло гасне. Чути людський гомін. Починається перша дія вистави.

ДІЯ ПЕРША ЕПІЗОД ПЕРШИЙ Ніч. Трактир. Гульбище. Демагог, добряче напідпитку, смачно лапаючи під час танцю дівчину, в такт танцювальної мелодії наспівує *. Демагог:

Злість і кривда всім керують. Совість гноблять. Правду труять.

* Тут і далі тексти пісень вагантів за виданням «Поэзия трубадуров. Поэзия миннензингеров. Поэзия вагантов». (М. 1974) – у моєму довільному викладі

Драми-параболи

Окаянна історія (трагіфарс-парабола)

ДІЙОВІ ОСОБИ* Н а с т а в н и к (він же Гуру) Учень М а н н (він же Мужчина) Діва Ратай Арат Ш т а л м е й с те р Городяни Час дії – колись Місце дії – десь

* Гуру – наставник, учитель (санскр.) Учень – наслідувач(спільнослов.) Змій – повзуча по землі гадина (давн.-руськ.) Манн – людина (англ., нім.) Мужчина (давн.-руськ) Діва – жіноче ім’я (інд.) Рáтай – селянин, орач (ст.-сл.) Арат – пастух, скотар (монг.) Шталмейстер – режисер (нім.), разпорядник (укр.)

На сценічному колі встановлені декорації підмостків «погорілого театру» та хатини Мужчини і Діви, в якій вони будуть жити після їх вигнання з раю. Поза сценічним колом, ближче до порталів, розставлені лави для городян – сектор «А» і сектор «Б». Сценічний простір між «підмостками» і «хатиною» – вільний. Залежно від конкретного епізоду цей простір має використовуватися для подання тих подій, що виходять за межі «підмостків» і «хатини».

ПРОЛОГ Базарна площа. У глибині сцени – підмостки прибулого до міста «погорілого театру». Шум і гамір міського ринку. Городяни досить голосно, немов перекрикуючи базарний гамір, обмінюються чутками, вирішують якісь свої власні, побутові питання. – Втекли негідники! – І де тепер вони? – Шукають! – Скільки років?! – І що? Знайшли? – Та ні! – Не можу жити без дивану! – А я – нанюхався дурману! – А спати де мені? – У ліжкові! Лежи й хропи! – М’ясо для шашлику купи! – А де тепер баранину знайти? – А втікачів – знайдуть? – Поки знайдуть, нам буде всім – капут!

119

У цьому людському потоці, як риба у воді, пересувається Шталмейстер – режисер «погорілого театру». Він – у якомусь екзотичному вбранні. Ш т а л м е й с т е р:

Не поспішайте, зупиніться! І виставу подивіться! Бо ж вистава ця – для вас! Не судіть суворо нас.

Як професійний «зазивала» він повторює цю «кричалку» кілька разів з різних точок сцени. Після цього повертається до підмостків «погорілого театру» і, даючи квитки охочим побачити виставу, вказує, кому в який сектор проходити. Ш т а л м е й с т е р:

– Вам – сюди! – А вам – туди! – Ваш – сектор «Б». – У сектор «А» іди! – Мадам, месье! Вже час! Пора! – Музики! «Танець живота»!

Варіюючи ці репліки, Шталмейстер пропускає глядачів до «зали», поки не залишається вільних місць. Охопивши поглядом «зал» для глядачів, Шталмейстер підходить до підмостків «погорілого театру». Його сцена закрита завісою. Оркестранти, виконуючи вступну увертюру у стилі танцю живота, дефілюють перед закритою завісою. Ш т а л м е й с т е р:

Театральнеє мистецтво Не для втіхи, а для серця. Сцена розум просвіщає.

120

Факти життя представляє, Спонукає думать вас. Починаймо! В добрий час!

ДІЯ ПЕРША ЕПІЗОД ПЕРШИЙ УРОК ТВОРЕННЯ Присмеркове освітлення, в якому є щось таємниче, загадкове, нереальне. На підмостках – чи то кабінет вченого, чи то якесь культове приміщення. У зручному вольтерівському кріслі, яке стоїть, подібно трону, на узвишші, сидить Наставник. Він – у розкішній чорній мантії. Біля нього – глобус. На глобусі немає позначення ні материків, ні морів, ні океанів. Він абсолютно чистий. Втім, і сам глобус незвичайної форми: це – великий плоский диск-екран. Входить Учень. Він спотикається о крила чи то білуватого, чи то сіруватого кольору, які лежать на підлозі. У ч е н ь: Тебе вітаю я. Н а с т а в н и к: Ти запізнився знову. Йди сюди. У ч е н ь: Прости. Н а с т а в н и к: Та швидше манускрипт візьми. Сідай і вчи! У ч е н ь: Ну, як завжди: зубри... зубри.... Н а с т а в н и к: Зубри чи не зубри, а що написано – завчи. У ч е н ь: Завчу. Колись. Н а с т а в н и к: Не колись. І – не колись. У ч е н ь: Я – не колюсь. Уколів я боюсь. Н а с т а в н и к: Старанним будь! Отож, почнім до знань високих путь. У ч е н ь: То що, бездумо все завчати?

121

Н а с т а в н и к: У діалозі маєш істину пізнати. У ч е н ь: Тож діалог вести – навчи! Н а с т а в н и к: Тому приступимо до гри. У ч е н ь: До гри? Н а с т а в н и к: Так! Дитина, як світ пізнає? У грі! Тож граймо й ми! У ч е н ь: Та не дитина я! Н а с т а в н и к: У будь-якому віці – гра є гра. Давай зіграємо історію одну. Тоді пізнаєш правду ти мою. Уяви, що янгол – ти, а гуру – я. У ч е н ь: Ти збожеволів! Янгол – я? Н а с т а в н и к: Отямся! Гра є гра. У ч е н ь: Ну, що ж, давай. Н а с т а в н и к: Та перш за все подумай, пригадай, де тоскно було нам обом? У ч е н ь (про себе): Та-а-к! Знову починається дурдом. Н а с т а в н и к: Ну, пригадав? До речі, гроші за уроки ти віддав? У ч е н ь: Звичайно, так! Н а с т а в н и к: Що ж, почнемо сьогоднішній урок відтак. Звучить орган. Наставник, немов виконуючи якийсь ритуал, знімає чорну мантію і одягає білу. Учень прикріплює на спину крила невизначеного кольору. Н а с т а в н и к: Створив я землю, небеса. У ч е н ь (про себе): Він? Яка фігня! Н а с т а в н и к: Земля ж – безводною була. У ч е н ь (про себе): Нащо вона така? (вголос) А небеса? Н а с т а в н и к (не звертає уваги на запитання): І править ними... У ч е н ь (про себе): Темрява. Н а с т а в н и к (почув, поправляє): Ні-і-і. Мисль моя! У ч е н ь: Я ж і кажу – юрба. Н а с т а в н и к к: Мені почулось – темрява. У ч е н ь: А що таке юрба. Та ж сама – темрява. Хто із юрби, той – біля керма. Кермо тримать не може – не біда. Бо стерпить все

122

юрба. Юрбі потрібно – божество. Вона без божества – ніщо! А як його немає, так вигадає бога. Н а с т а в н и к: Та людям бог – підмога. У ч е н ь: Про це, пробач, не думав я. Н а с т а в н и к: Шкода. Юрба і темрява... Це –філософія! Слова. Одні слова! А я… Я – за діла. (Наказує). Хай стане світло! Світло дня! На підмостках освітлення стає трохи яскравіше, хоча і залишається присмерковим. Н а с т а в н и к: Світло! Воно – привітне і хороше! У ч е н ь (про себе): Це світло, швидш за все, – із темрявою схоже. Н а с т а в н и к: Це світло днем я наречу, а ніч – пітьмою назову. У ч е н ь: І все? Світи потрібні – понад усе. Н а с т а в н и к: Тобі не догодиш. У ч е н ь: Ти мариш, або ж – спиш? Потрібна позаріз вода, щоб розцвіла Земля. Н а с т а в н и к: Який ти нетерплячий! Дивись, я сферу змайстрував. Бере прозору півсферу, в якій ледь-ледь просвічується квадратами тонка арматура, і накриває нею глобус. У ч е н ь: Ти купол сферою назвав! Та це словесна гра. Що сфера, купол що – їх суть одна: під ними – порожнеча! Н а с т а в н и к: Пустот в природі не буває! Це кожен знає! На глобус подивись. У ч е н ь: Дивлюсь. І що? Н а с т а в н и к: Мій глобус – плоский! У ч е н ь: З того – що? Н а с т а в н и к: Земля – не куля. Це – по-первах. У ч е н ь (удає переляк): Який кошмар і жах! Н а с т а в н и к: По-друге: жахатися не будеш, якщо знання здобудеш. У ч е н ь: А якщо знань у мене мало вкрай?

123

Останній день Олімпу (трагіфарс-парабола)

ДІЙОВІ ОСОБИ З е в с – цар богів Г е р а – цариця богів, дружина Зевса Г а н і м е д – коханець Зевса П р о м е т е й – титан Діти Зевса: А ф і н а, А ф р о д і т а, А п о л л о н, А р т е м і д а, Г е р м е с, Д і о н і с, Гефест Інші: С и л е н – вихователь Діоніса Сила Влада Місце дії – палац Зевса на Олімпі Час дії – прадавні часи

174

ДІЯ ПЕРША Зала у палаці Зевса на Олімпі. На узвишші – масивний трон для царя богів. Поруч нього – вишукане крісло для Гери. Трохи нижче, але по обох боках від трону ще два крісла. Одне – для Сили, інше – для Влади. Уздовж стін розставлені крісла. Десь збоку – вишуканий стіл, на якому стоїть тонкої роботи амфора і келихи. Біля столу на підлозі чимала купа якихось паперів, згорнутих у трубочки. У залі двоє дверей. Одні – розчинені. З них виходить Зевс. Він у спідній білизні. На ходу натягує хітона. Солодко потягується і плюхається у першеліпше крісло. За ним йде Ганімед, який також впорядковує свій одяг. ЕПІЗОД ПЕРШИЙ З е в с: Подай іще вина. Ганімед йде до столу, наповнює з амфори келих вина, підносить його Зевсу і сідає навпроти нього. Г а н і м е д: Ти знову зранку п’єш. З е в с: Болить щось голова. Г а н і м е д: Не пий! Іди сюди! З е в с: Найкращі ліки – то твої! Г а н і м е д: Ну, не скажи! Награвся ти з богинями вже досхочý. З е в с: На цих пихатих баб я вже дивитися не хочý! Г а н і м е д: Але ж тобі ще до вподоби і земні дівчата. З е в с: Ну, їм я ще поки що радий! Г а н і м е д (ображено): Краще – пий! З е в с: Та зрозумій… Г а н і м е д: О Зевсе мій! З е в с: Так, я твій. (Смакує вино, келих віддає Ганімеду. Той допиває вино і відносить келих до столу). Та про мої обов’язки патякати не смій! Якщо не буду на землі дівчат я покривати, хто зможе рід людський в покорі й страхові тримати? Мені потрібні на Зем-

175

лі раби, щоби уславити мене могли. Не буде рабства на Землі, то щезнемо і ми! Олімп тримається не на любові, він прагне – крові. Хай ллється кров. І будь яка. З усяких місць! Ха-ха! Ха-ха! Налий мені іще вина. Тепер – іди… Іди… У мене – справи… скарги… позови… суди… Іди… А стрінемось – вночі… Зевс і Ганімед виконують сонг «Про радості вночі». З е в с:

Вночі, вночі У вирій пристрастей пірни. В них сенс життя і духу забуття. Нехай бурчать коханки всі мої, Що скривджені вони. Я в них – як риба у воді. Люблю рибалити вночі.

Г а н і м е д (підхоплює): Вночі, вночі, себе не бережи. Як волю тілу ти даси, У рай потрапиш на землі. Нехай бурчать сановні пліткарі, Що ділимо з тобою ліжко ми. Що я – весь твій. Ти ж весь – в мені. З е в с:

Вночі, вночі У вирій пристрастей пірни. В них сенс життя

176

Г а н і м е д: Бо я – є ти. А ти – є я! З е в с: Про наш зв’язок – мовчи. Щоб не було біди… Г а н і м е д: Боїшся Гери ти… З е в с: Ну все. Іди! І-ди… Ганімед залишає залу. ЕПІЗОД ДРУГИЙ З е в с (наодинці з самим собою): Все справи, справи, справи. Вирішувати треба повсякчас, хто – правий, хто – не правий. Як все набридло. Живу я серед бидла. І не для себе. Для сестер, братів, дітей. А боги і богині п’ють і п’ють. А як нап’ються досхочу, боги богинь… Тьху, мало слово непристойне не злетіло. Ну що ж, тепер за діло. Паперів назбиралось – чорт скільки зна. Читати їх вже сил моїх нема. А мушу… І так щодня… І це Олімп? Це родичів моїх пихатих зібрання. Тримати бовдурів оцих у жасі слід завжди. О сестри і брати, осточортіли ви мені. Все прагнуть вилізти на шию, щоб потім вивалять мене в помиях. Так, я не святий. А тих святих де мені знайти? На небі? На Олімпі? На Землі? Ха-ха-ха! Так, Олімп – бордель. Я не ханжа… Та міру треба знати й пам’ятати, що дозволено мені, те не дозволено (реготнув) свині. А боги і богині… Вони ж, як свині… Їдять і пють… Плітки плетуть… А коли що – не так, то чуєш тільки: «Допоможи… Великий Зевсе, розсуди». Як надоїло все… Хіба живу я? Ні-і-і. Проживаю я чуже життя! (Бере до рук запечатаний конверт) Ну от, конверт. А в ньому що? Донос! На кого? На Діоніса? (Читає і коментує) Ні, він невгамовний… На нього, що не день – то скарга знову нова. Ач, живчик він який… недарма ж… ніс… у нього мій…. (Розреготався, задоволений власним жартом. Раптом відкидає листа у гніві ) Та як він міг?! Гей, хто там! Кликати його сюди! Й Силена також. Г о л о с Г а н і м е д а: Він п’яний?

177

Монодрами

Бідолашний Гамлет (моно)драма-римейк за мотивами трагедії В. Шекспіра «Гамлет»

ДІЙОВІ ОСОБИ* ** Гамлет Король Гамлет Королева Гертруда Король Клавдій Офелія Полоній Час дії – дуже давні часи Місце дії – тронна зала

* У творі використані деякі мотиви трагедії В. Шекспіра «Гамлет» (у перекладі Леоніда Гребінки) та 66 сонет В. Шекспіра (у моєму викладі). ** Всі ролі може виконувати один актор.

ДІЯ ПЕРША Тронна зала… Трон. На його підлокітниках – шпага і череп. Над троном – королівський герб і гасло «Блажений той, хто володіє». Праворуч і ліворуч від трону на спеціальних пристосуваннях – вінець і мантія нового короля. Прапори, штандарти. На одній із бокових стін тронної зали – старовинні рами, в які оправлено портрети (на повний зріст) королів Гамлета і Клавдія, королеви Гертруди. На іншій – портрети Полонія, Офелії, Гільденстерна та Розенкранца. Гамлет – посеред тронної зали. Г а м л е т:

Знайома тронна зала. Колони, трон, портрети.. Як все було, так і лишилось. Приходять і щезають королі, А зала – вічна. Вона переживе віки… А от начиння зали – інше! Трон – із каменю труна. Вінець – немов отруйна та змія, А мантія – як плащ у трунаря. Не ті штандарти, прапори, Хоча і кольори старі. А герб? І він вже інший: На ньому – лютий лев, а не орел. І гасло інше… Було у батька: «Без пристрасті і гніву». Та стерли… Й вибили нове: «Блаженний той, хто володіє». Та чим? Новий король започаткував рішучі зміни Від батька, що лишилось? Стіни… Як холодно отут... Немов у домовині.

241

Робити що мені? Ким бути чи … не бути? Людиною чи нелюдом, Володарем чи вільним жебраком, Постати ідолом на троні, Чи бути вільнодумцем-юнаком? Проводить рукою по рамі. Чути зойк. Ба, голос чую. Так стогнуть лише люди… Не всі. А ті, хто не відповіли собі: Ким бути чи …не бути У Богом даному житті. Гамлет вдивляється у портрети Гільденстерна, Розенкранца та Полонія. А от і ті, що правлять світом… Хто є вони, ці титуловані гравці? Точніше – боржники! Вони заборгувати встигли? То ж кому? Новому королю? І сміх, і гріх. Вони – в боргах… У златі білий одяг їх… Та бруд у серці, й на руках... Підходить до трону. Тож здрастуй, трон … Опора для сідниці. Скільки ти витримав сідниць? Старих і молодих, товстих, худих, Пружних, обвислих, чистих і нечистих?

242

Ніхто не відає того, не знає. Нас незнанням Господь карає. Та нам втокмачують одне: «Тих, хто на троні, Бог дає»! І дав… Чути гамір, сміх, вигуки: «Король помер, нехай живе король!», «Слава королеві Гертруді!», «Слава королю Клавдію!», «Подружжю слава!» На поминки по батьку їхав … Потрапив – на весілля поминальне? Чи на поминки весілля? І що побачив я собі на лихо? Гармидер похоті. Розгнуздану потіху. У розпачі. Чому не можу я заснути, І розчинитись в небутті? Як тоскно, боляче мені. Вже сорок днів, як помер батько! А двір уже гуляє, веселиться, п’є, Немов востаннє у житті.. Щасливий той, хто горя не зазнав… А батько… Мою він матір, Як той мавр кохав. Не докохав… А мати... Вірною дружиною була. Вона честь чоловіка-короля І династичну гідність берегла. І – зберегла… Іще не збила черевиків,

243

Як сонечко зійде… (монодрама)

ДІЙОВА ОСОБА Лада Час дії: кінець сімдесятих років минулого століття. Місце дії: звичайна однокімнатна квартира у панельному домі.

Кімната. Темрява. З темряви, немов на фотоплівці, проявляється постать жінки. Вона підходить до журнального столика, на якому стоїть магнітофон і підсвічник. Запалює свічки. Потім йде до столу, на якому виставлені різні страви, і перевіряє, чи все на місці. Так.... Вінегрет на столі. Шуба є. Ой, олів’є… олів’є забула. Піджарка готова... Шампанське на столі... Келихи розставлені. Ножі, виделки – на місці… Все готово... Я взагалі-то не любителька застіль. Особливо багатолюдних. Шум, галас, розмови ні про що… Завчені тости… Все це втомлює… Вік... і тут нічого не вдієш… Але сьогодні – хочу. Та й запрошених всього лише чотирьох… Троє вже прийшли… давно… Одна запізнюється… Що ж, двоє третього не чекають, а четвертого не питають. А з добрими людьми завжди згоди можна дійти. Потрібно… Необхідно… Ну, що ж, гості дорогі, до столу… Вертається до журнального столика. Включає магнітофон. Приглушено лунає пісня «Гей, наливайте повнії чари». Бере в руки фотоальбом, який лежить біля магнітофона, Підходить до накритого столу. Розкриває альбом. Ти, Мишко, (виймає з альбому фотографію і ставить її на стіл біля одного з приборів і присуває до столу стілець.) сядеш тут. Ти хочеш ближче до мене? Та Бога ради. Скільки не бачилися? Чимало. Ти, Лялю, (виймає ще одну фотографію і знову-таки ставить біля одного з приборів)... так-так... саме тут. Ти завжди знаєш, чого хочеш. А хочеш ти ближче до свого фірмового… Та сиди вже. Сиди… (І знову виймає фотографію, і знову ставить біля одного з приборів) Оресте, а ти чого стоїш, як казанська сирота? Осторонь. Раніше щось я за тобою такого не помічала. Ну, тут, ось тут і сідай. Біля мене… ( і знову фотографія). Як я хотіла побачити вас, усіх... (Лишає фотоальбом лежати відкритим на столі). Розумієте, побачити. І поговорити… Є про

285

що, Лялю. Є… Виключити магнітофон? Щоб не заважав спілкуватися? Будь ласка. А ти не змінилася, Лялю: така ж пряма і категорична. (Вимикає магнітофон і повертається до столу). Отже... Наливаймо повнії чари… Шампанського... Що, Оресте – чогось міцнішого? Ні? Спочатку шампанського? А потім – міцніше? Добре… Отже, по келишку ... Ні-ні! Сама відкоркую. Сама. Я все звикла робити сама… Відкриває пляшку шампанського і розливає у келихи. По ходу наспівує пісню. Наспівує жартівливо, у дещо прискореному ритмі, одночасно приділяючи увагу кожному із гостей. Ой, чий то кінь стоїть, Не поспішай, Михайле, ти ж не «на коня» п’єш. Тільки-но почали… Що сива гривонька. А гривовнька у тебе, Лялечко, ще далеко не сива. Руда… Горить, як вогонь… Сподобалась мені, сподобалась мені. Тая дівчинонька. А я тобі подобаюсь, Оресте? Отака, як зараз… Посивіла і вся у зморшках? Мовчиш, Оресте? Ну що ж, мовчи. Краще мовчи, як не хочеш сказати правди… Оресте, а ти чого так дивишся на мене? Це ж твоя пісня. Це ти ж її наспівував… Коли? Забув? А я пам’ятаю… Я все пам’ятаю… (Звертається до всіх) І чого ви сидите, немов скам’янілі, гості дорогі? Накладайте закуску. Не соромтеся… Мишко, що тобі покласти? Ти на дієті? Давно? Пробач… Не знала… А втім, вінегрет ще нікому не зашкодив. Та не сумуй… Посміхнись… Гастрити проходять, а посмішка

286

лишається… А ти, Лялю, як завжди. Попереду планети всієї… Баклажанчики візьми. Та накладай побільше. Ти що, теж на дієті? Та від них не поправишся… Бери, бери… За твоїм рецептом готувала. Так, для тебе особисто. Де Галя? Не знаю, Оресте. Обіцяла приїхати. Я ж кажу: запросила. Про всяк випадок: от її стілець і ще один прибор. Підсовує стілець, призначений для Галі, до столу, але фотографію не ставить. Навпаки, фотоальбом закриває. Ну! За зустріч!! Пауза. Ну, от … як завжди… Випили і – мовчання. Почалося поїдання. Пауза. Що за нагода? Мій день народженя. Забули… Як все з часом забувається… І лише якісь миттєвості з минулого лишаються у пам’яті… Ні, Оресте, Ладою – мене назвала мама. Батько був від такого імені не у захваті.Йому подобалося ім’я Гульнара – «подібна квітці». Але мама стояла на своєму: «Лада. І тільки так! У наших предків, – переконувала вона, – Лада вважалася богинею краси, любові й щастя». «А що? Подібна квітці» – про щось інше?» – не здавався батько. Не знаю, як довго вони сперечалися, але врешті-решт тато здався. Якщо мужчина любить, він завжди поступиться жінці. Що, Оресте? Поступиться, але зробить по-своєму. Хто зна… Можливо, й так… У всякому разі, перед тим, як я засинала, тато сідав біля мене, гладив по голівці і, поцілувавши на ніч, завжди говорив: «Засинай, моя квіточко». А потім тихенько-тихенько наспівував вірменську колискову. (Наспівує) І я засинала щаслива.

287

От і тримаю. Чи втримаю? Мушу. Адже син десь є. І нехай він не зі мною. Але він – є. А значить, є й надія. Лунає дзвінок телефона. Лада підходить до телефона. Бере трубку. Так. Слухаю. Я слухаю, Галя. Що!!! Галю… Галочко!!! Поволі опускається на стілець, а з телефонної трубки, поступово набираючи гучність, длинає пісня «Ой, чий то кінь стоїть». Її виконує чоловічий дует. Поволі знімається світло. Лише мерехтять на столі запалені Ладою свічки. А мелодія – звучить широко, потужно, світло. Час написання: 2018 рік.

300

ЛЮДИ (І НЕ ТІЛЬКИ) У ТЕНЕТАХ ЧАСІВ У моїй післямові до книги п’єс Олександра Семеновича Чиркова буде багато трикрапок, тому що у багатьох рядках хочеться сказати більше. Я боролася зі спокусою аналізувати тексти п’єс як літературознавець – адже наші дослідницькі міркування нерідко нічого не додають ані режисерові, ані акторові, то що гріха таїти – часто і читачеві. А так хочеться, щоб і перші, і другі, і треті у цієї книги були! Тому хочу просто зацікавити, тож виступаю у незвичному для себе амплуа промоутера, бо книга того вартує... У сонеті-епіграфі до збірки «Час і часи» Олександр Семенович Чирков проводить незакамуфльовану філософську паралель між Часом – споконвічною буттєвою матерією, створеною Господом Богом, і «часами» – століттями, роками, миттєвостями історій і доль, спродукованих людьми. Автор уподібнюється акторові, що виходить на авансцену перед початком вистави і на тлі опущеної завіси повідомляє глядачам, що саме зараз відбудеться на сцені, про що майбутня вистава – про Одвічний Час, узріти який ми маємо шанс лише «у снах» – у станах інтуїтивних, покордонних... І про людські страждання «в часах» – у тих історіях, які створені через драматургічних героїв книги. Макроп’єса, що розгортатиметься перед нами, матиме три дії – кожна по три яви. Це єдиний макросюжет про незвичайні перипетії трьох драматургічних жанрів, створений за допомогою сучасного сторітеллінгу – через оповідання протагоністами власних історій. Залежно від форми та стилю оповіді драматург поділяє дієву презентацію власного доробку п’єс на драми-притчі (повчальні алегоричні історії з відносно простим сюжетом, який спонукає до складної інтелектуальної рефлексії), драми-параболи (продуктивна стратегія «епічного театру», в якій притчовий матеріал парадоксально «розкадровується» і творить нові смисли) та монодрами (жанр, що спростовує драму як агонально-ді-

301

алогічну дискурсивну практику і водночас утверджує бінарію «Я=Інший» шляхом надання слова внутрішньо розділеному індивіду). Як бачимо, авторська логіка рухається від всезагального, вселюдського, притчового – через локальне, групове, параболічне – до індивідуального, душевного, інтимного, наділеного властивостями усамітненого людського голосу. Відтак сюжет макроп’єси, презентованої збіркою в цілому, можна уявити наступним чином: Людина зазіхнула на Божественний промисел живити Час власною волею, відтак у проклятті стала смертною і ницою, але ж її внутрішній неспокій не одразу дозволив їй усвідомити тотальну одинокість у світі інших людей: і вона щосили борсається, гуртує довкола себе людей та ідеї, розпорошує себе на почуття, відчуття, локальні історії та буденні справи, а потім, збагнувши свою вселенську одинокість, вчиться пізнавати усамітнення як благо і біль водночас, як неочікуваний екзистенційний шанс набуття власного голосу у світі, що мав би бути до неї прихильним, а натомість вищурив ікла, корчить страшну гримасу та перекривлює людину у її найщиріших намірах як підлий лицедій – потіха та й годі! – і тихий жах від побаченого у викривленому люстерку часів... І тендітна надія на те, що всі викривлення мають сенс, а біль зміниться полегшенням та прозрінням... У Олександра Семеновича власні стосунки з багатьма універсаліями: з Часом, з Театром, з Літературою. Саме тому драматург просто і довірливо повідомляє нам, що дія його п’єс або скидається на міфологічну історію і відбувається «в усі часи, скрізь і ніде» («Проклятий»), «десь і колись» («Вічні й смертні», «Окаянна історія»), «до нашої ери» у «Храмі часів» («Патина часів»), у «прадавні часи» на міфічному Олімпі («Останній день Олімпу»), у «дуже давні часи» у «тронній залі» палацу в Ельсінорі («Бідолашний Гамлет»), або ж нагадує спомин, оскільки «час дії – невизначений», а місце дії – «келія у якійсь чернечій обителі» («Сон зимової ночі»). Зрештою, авторові доступні і дуже знайомі хронотопні виміри: «наші дні», «кабінет ученого» («Танго вночі») та

302

«кінець сімдесятих років минулого століття» у «звичайній однокімнатній квартирі у панельному домі» («Як сонечко зійде»). Утім, незалежно від того, в якому просторі живуть герої Олександра Чиркова – чи у Всесвіті, чи на Олімпі, чи в храмі, чи в королівському палаці, чи у келії, чи в книзі, а чи у звичайній «хрущовці»; незалежно від того, якими часами вони випробовуються – ахронними, доісторичними чи пережитими автором, – усі вони силкуються тримати свою долю у власних руках, та нерідко вибагливе життя розпоряджається по-іншому: втручаються незбагненні сили, інші люди, натовп, війна, репресивна машина – та мало хто і що може втрутитися у крихке життя людини... Невблаганна буттєва правда представляє сенс людського життя як цикл випробувань, які одних штовхають на хибні манівці, других занурюють в екзистенційну безодню, а комусь дарують унікальний людський шанс... Дуже показовим вбачається передфінальний епізод останньої моноп’єси збірки, коли героїня пригадує, як у наповнений бурштинового кольору вином келих її вітчима зненацька втрапляє муха, і дядько не дозволяє поміняти йому келиха: «Почекай! От бачиш, муха перебирає лапками. Вона намагається втриматися на поверхні. Вона хоче жити. Тепер від мене залежить, що з нею зробити. Віддам келих тобі, і ти виллєш вино у раковину для миття посуду. І муха – загине. А можу вийняти її з келиха і – випустити на волю»... Мені як читачеві не раз ввижалося, що простір книги – це прозорий келих зі словесним вином бурштиновго відтінку, в якому борсаються протагоністи драматургічних текстів, і що подеколи не вони самі, а хтось інший порядкує їхніми думками, намірами, діями. Тому нерідко у текстах цієї збірки інтенція обертається протилежністю, мрія – розчаруванням, кохання – самотою, а біль – сповідальностю і пам’яттю... Якщо макросюжет – про незвичайні драматургічні жанри, то варто бодай конспективно окреслити їх специфіку. Драми-притчі. У притчових п’єсах збірки «Час і Часи» дуже багато культурних та історичних аналогій. Наприклад, у «Про-

303

клятому» вишукано переплетені гуманістичні ідеали Високого Відродження та інквізиційний досвід Середньовіччя, у діалоги персонажів вплетені пісні вагантів у авторському викладі О. Чиркова, Грішниця промовляє словами «Пісні Пісень», а невидима рука перформативно проявляє на чистій дошці фреску Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря», на якій Учитель та Учень виявляються на одне лице... Драма «Вічні й смертні» створює притчову алегорію на філософську дилему війни й миру: персонажі, марковані як «вічні», з традиційного мистецького змагання роздмухують війну, в якій гинуть найкращі сини смертних людей, а перша-ліпша небезпека спонукає «вічних» тікати й розчинятися серед смертних, не змінивши при цьому своєї сутності. Драматург проникливо демонструє, наскільки чутливою до гасел «вічних» виявляється юрба, як легко створити ефект юрби та розпалити полум’я ненависті, особливо на національному ґрунті, і наскільки унікальною є місія справжнього мистецтва у світі, адже «Там, де мистецтво, там нема юрби!» Потужний фінал, у якому два народи спочатку виконують національні танці в окремих колах під два яскравих впізнаваних мотиви, а потім кола і мотиви перетинаються і створюють містичне єднальне дійство, не знімає саму дилему: відчувається, що і ця п’єса, й інші, об’єднані під обкладинкою збірки «Час і часи» – це травматичний досвід цілого покоління, яке знову переживає шок від того, що кордони держави стали проникними для військової агресії... Тонкий шар продуктів корозії – ідей, особистостей, бачень, історичної спадщини та способів її переосмислення – явлено у «Патині часів». Відомі античні авторитети – інтелектуальні (Сократ, Платон, Арістотель, Діоген), політичні (Олександр Македонський), псевдо-авторитет Герострат та Муза Історії Кліо – мовби «розчакловані» на нетривалий час і творять перед нами свою «драму ідей» довкола вічних питань про сенс людського життя, призначення Храму та духовних ідеалів, про антилюдську природу війни, навіть якщо вона виправдовується державницькими інтересами, про зворотній бік філософії, матеріалізований у примітивному перепрочитанні

304

високих ідей ницим душею Геростратом... І містерія народження та початку відліку нових часів – може, хоч вони будуть без війн і без Геростратів?... Драми-параболи. В «Окаянній історії» сюжет вигнання з раю підсилюється метаметафорою «погорілого театру». Прикметна риса цієї п’єси – безліч невеличких сонгів (про сенс життя, про короля, про лжепророків, про демократію, про рай, про фарисеїв, про коло, про брехливість лицеміра, про користь сексу, про дві моралі, про вибірковість табу, про уявність спокою, про необхідність вибору, про протистояння птахів, зрештою – про театральне мистецтво та про окаянну історію), які повністю занурюють нас у простір «епічного театру», відсторонюють від основного сюжету, нескінченно множать театральні світи та створюють апофатичний модус ствердження через заперечення. Відома максима «Весь світ – театр» постає неочікуваним перевертнем: «Увесь світ – погорілий театр», відтак під сумнів ставляться концепти «рай», «демократія», «мораль», «табу», «спокій», «вибір», від яких лишилася хіба що словесна оболонка. У «погорілому театрі» вони набувають не лише інших абрисів, але й нового псевдозмісту. В «Останньому дні Олімпу» сонгів помітно меншає, але суттєво міцнішає містеріальне начало, і народження нового світу розпочинається з повного розчинення старих знетронених кумирів у холодному мороку. Коротенький «Сон зимової ночі» позначений не просто як драма-парабола, а трикратно ускладнений жанровим маркуванням «фантасмагорична драма-парабола на одну дію». Тут містерія переростає у фантасмагорію, ранкова чернеча молитва уможливлює таїнство сходження Христа на Голгофу в ім’я любові до людства та спокути його гріхів, учню вдається збагнути головну сакральну таїну. А секулярний світ, розділений на безкомпромісну, бунтівну та сміливу душу в образі яскравої Жанни Д’Арк та холодний авантюрний розум у подобі теоретика поетичного мистецтва Торквато Тассо, через потужне фінальне таїнство християнської самопожертви приходить до небесної гармонії.

305