Код да Вінчі: факти та вигадки

ÊÎÄ ÄÀ ÂIÍ×I: факти i вигадки

У ÇÌIÑÒ “Áóäü ëàñêà, äîïîìîæ³òü ìåí³!” ...... 4 Äå æ ³ñòèíà? ............... 5 Ôàêòè i âèãàäêè ........... 28 ϳçíàâàéòå äóõ³â .......... 32

березні 2003 року у світ вийшла книга Дена Брауна “Код да Вінчі”, яка швидко посіла місце у списку бестселерів “Нью Йорк Таймсу”. Вже через рік вона стала бестселером у ста країнах, а її видавець Даблдей, назвав цей роман “новелою усіх часів, яка написана для дорослих”. Чому ж вона викликала таку зацікавленість? Сам автор стверджує, що, використовую чи художній детективний жанр, він надав світові обґрунтовану фактами теорію, яка “науково доводить, що Новий Заповіт – це підробка”. Погано, коли люди покладають своє життя на книжку, якій, хоча вона й цікаво читається, бракує справжньої історичності. Тому ми попрохали редактора з досліджень Денніса Фішера допомогти нам розібратися, що ж в ній є фактом, а що вигадками. Мартiн де Гаан II

“ÁÓÄÜ ËÀÑÊÀ, ÄÎÏÎÌÎƲÒÜ ÌÅͲ!”

К

оли до нашого офісу надійшов цей імейл, відчувалося, що автор дуже занепокоєний. Ось що він писав: «Шановна редакція Біблійного радіокласу, я вже не знаю в що вірити й де шукати істину. Молю лише Бога, щоб Він допоміг мені. Я почав читати книгу Дена Брауна “Код да Вінчі”. Вона виявилася цікавою, але потім я дійшов до тієї частини, де розповідається про виникнення християнства, що воно, буцімто, хибне, ґрунтується на брехні та запозичене з поганських релігій. Невже це все правда: таємничі секти, Грааль і те, що церква вилучила з Біблії різні її частини та фальсифікувала історичні факти? Адже багато що в романі звучить дуже переконливо. Дещо з цього я вже чув раніше та намагався не звертати на те уваги. Зараз же хочу 4

знати істину. Невже всі ці 25 з лишком років християнського життя я вірив у брехню? Чи дійсно Ісус був просто людиною? Чи дійсно Він одружився на Марії Магдалині? Невже все так і було, як пише Браун? Невже все, у що мене колись закликали вірити, просто вигадано заради грошей? Я потребую це знати. Я вже не знаю у що вірити. Зараз я сумніваюсь, чи існує взагалі Бог, небеса, Ісус? Будь ласка, допоможіть мені! Заради Бога! Моє серце розбите, зневірене і все ще кричить від болю». Реакція цієї людини подиву не викликає, адже по сюжету “Коду да Вінчі” важко зрозуміти, де закінчу ються факти й починаються вигадки. Незважаючи на те, що книга написана у худож ньому, детективному жанрі (з його таємничими вбивства ми), в ній стверджується, що наведені нею факти є цілком історичними й науково дослідженими, – втім, всі вони суперечать історичному християнству.

ÄÅ Æ ²ÑÒÈÍÀ?

Р

оман Дена Брауна починається із вбивства Жака Сонера, хорони теля Луврського музею в Па рижі. Вмираючи, той почув, як його вбивця говорить: “Ко ли тебе не стане, я залишусь єдиним, хто буде знати істину”. Істина. Миттєво хоронитель усвідомив усю жахливість ситуації, – “якщо я вмру, то істина дійсно буде втрачена навіки”. Із всадженою в шлунок кулею він відчув, як його охопив жах, сильніший за смерть. “Я маю зберегти цю таємницю…”. Хоронитель згадав про всі ті покоління свого роду, які вже пройшли до нього. . , про ту місію, яка була їм ввірена. Нерозривний ланцюжок знання. І ось тепер, раптом сталося так, що він, Жак Сонер, незважаючи на всі заходи безпеки, всі безвід мовні системи захисту, залишився єдиною ланкою до найбільш впливової в історії таємниці.

З тремтінням хоронитель змусив себе підвестися:“Я маю щось придумати…”

ßê ðîçâèâàºòüñÿ ñþæåò “Êîäó äà ³í÷³”? Складна сюжетна лінія “Коду да Вінчі” сповнена інтриги й таємничих подій. Під час ділового перебування у Парижі професор з Гарварду Роберт Лангдон отримує терміновий дзвінок і дізнається, що хоронителя Луврського музею знайдено вбитим, і що тепер поліція б’ється над закодованим посланням, яке небіжчик залишив, написавши його власною кров’ю. Лангдон починає йти по сліду цієї загадки й приходить до висновку, що ключі до неї знаходяться в художніх витворах Леонардо Да Вінчі. Поєднавши свої зусилля з кріптологом Софі Неве (онучкою Сонера), професор разом із нею дізнається, що покійний хоронитель належав до таємного товариства “Сіонський Пріо рат”, серед членів якого колись 5

були Ісак Ньютон, Віктор Гюго і Леонардо Да Вінчі. Поза цими подіями відбуваються й інші. Так, католицька організація “Опус Деі” готує заходи, аби запобігти викриттю вікової таємниці, яка багато століть оберігалася “Сіонським Пріо ратом”. Бо якби те сталося, був би зворушений сам фундамент церкви й віри, яку вона прого лошувала вже тисячоліття. Сюжет Дена Брауна набув такої притягуючої сили через сучасні церковні скандали та добре відомі суспільству істо ричні факти. Також, про цю книгу схвально відгукуються, називаючи її провокаційною, відомі критики. Так, журнал “Лайбрері Джорнал” відзначає, що “Коду да Вінчі” вдалося “невід’ємно поєднати історичність і здатність постійно тримати читача у напруженному очікуваннi”.

×îìó öåé ðîìàí òàê âðàçèâ äåÿêèõ ÷èòà÷³â? Головним каменем спотикання в цій книжці стало сумнівне викриття 6

історичного минулого церкви та Біблії. З тієї причини, що послідовники Христа все своє життя покладають на біблійні повідомлення, “Код да Вінчі” зачіпає сам нерв християнської віри, коли “експерт” на сторінках роману стверджує, що “Церква вже дві тисячі років переслідує тих, хто загрожує зняти покривало з її брехливих догм. З часів Костянтина вона успішно приховує правду про Ісуса та Марію Магдалину. Тож немає чого дивуватися, якщо церква в котрий раз знайде засіб й надалі тримати світ у темряві”. Браун пропонує стародавні докази того, що Ісус аж ніяк не був боголюдиною, як це стверджує церква. На противагу християнському вченню його “експерт” зображує Ісуса звичайним чоловіком, який мав від Марії Магдалини дитину й доручив їй після Своєї смерті стати серед учнів лідером. Джерелом таких сумнівних заяв були стародавні гностичні євангелія, що були

знайдені у 1945 му році в Наг Хаммаді (Єгипет). “Таємні Книги Якова” та “Євангеліє від Фоми” – лише два приклади таких документів, які відображають стародавню філософію гностицизму. З перших століть існування церкви гностики пропонували відмінний від християнського вчення погляд на Христа. Вони стверджували, що мають “таємне знання”, яке необхідне для пізнання істини про Бога. Стосовно гностицизму другого століття одне сучасне джерело відмічає: “Гностичне мислення було досить далеким від традиційного християнства, тому що міфічний контекст їх уявлення про викуплення призводив до знецінення таких історичних подій, як життя, смерть і воскресіння Ісуса. Гностичний погляд на відносини між Богом та людиною відкидав важливість особистості Христа та Його служіння,

бо у філософії гностиків “спасіння” тлумачилося не в термінах визволення від гріха, а як форма екзистенціальної самореалізації” (Новий біблійний словник). Хоча гностичні євангелія датуються другим і третім століттям, “Код да Вінчі” вважає їх “втраченими книгами Біблії”, які буцімто зображують справжню картину життя та вчення Ісуса. Таємне знання, поклоніння богині та обожнення себе – все це випливає на поверхню, як альтернатива історичним повідомленням Біблії.

×îìó ãíîñòè÷í³ ºâàíãåë³ÿ íå óâ³éøëè äî Á³á볿? Існує багато причин, чому гностичні євангелія не увійшли до Біблії. Церковні лідери ранньої Церкви приходили до згоди щодо Божественного походження стародавніх християнських документів, коли отримували позитивну відповідь на кілька вирішальних запитань: 7

чи написав цей текст апостол або хтось під прямим керівництвом апостола? Чи відмічений цей документ духовною силою та істиною, яка впливає на людей? І жодна з гностичних євангелій не досягла, як то було з книгами Нового Заповіту, стандарту надійного документа. Замість того, щоб узгоджуватися з найбільш ранніми та найнадійнішими повідомленнями самовидців, замість того, щоб базуватися на єврейських Писаннях, гностичні євангелія відображали світогляд далекий як від Нового, так і від Старого Заповіту.

×îìó òàê áàãàòî ëþäåé ñåðéîçíî ñïðèéìàþòü “Êîä äà ³í÷³”? На титульній сторінці “Коду да Вінчі” автор запевняє, що “всі описання витворів мистецтва, архітектури, історичних документів та таємних ритуалів у цьому романі є цілком точними”. Крім цього, Браун пропонує такий 8

довгий список схвальних відгуків, що складається враження, наче всі ті наукові джерела й інститути співпрацювали з ним у його дослідженнях. Через те, що Ден Браун використовує закручений сюжет і розвиток фабули для підтвердження свого легітимного дослідження реальних місць, історичних подій та людей, читачу легко повірити у правдивість головних тез “Коду да Вінчі”. З тієї причини, що персонажі роману постають такими собі “шукачами істини”, здається, що вони дійсно ведуть тебе із темряви до світла, – як сказав гарвардський професор: “Я – історик. Мене обурює, коли винищують історичні документи, і було б добре, якби релігійні вчені мали більшу кількість інформації, щоб поміркувати над виключною особливістю життя Ісуса Христа”. Таке очевидне прагнення знайти істину ми бачимо ще у одного персонажа роману – дослідника на ім’я Тібінг. Він зробив таку заяву: “Тут вже

йде мова про історичний запис… і да Вінчі цілком усві3 домлював той факт. Його полотно “Остання Вечеря” наче кричить до того, хто на неї дивиться, що Ісус і Магдалина були подружньою парою… Шлюб Ісуса і Марії Магдалини є частиною цього історичного запису”. Але якщо придивитися уважніше, то так звана історична база цього роману покоїться на дуже хиткому фундаменті. Ричард Ейбанс у своїй книзі «Істина, яка криється за “Кодом да Вінчі”», пише: «Більшість критиків визнали б, що Браун має право писати все, що йому заманеться. Проблема, однак, полягає в тому, що сам він, його видавець і мас медіа презентують “Код да Вінчі”, як історично обґрунтоване сенсаційне викриття, – його герої нібито, нарешті, виявили істину, довго приховувану від суспільства або яку, принаймні (що вельми сумнівно), просто ігнорували».

Це спостереження досить важливе, бо Браун неодноразо во наголошував, що його роман базується на фактах. Під час одного інтерв’ю він сказав: «Одна з багатьох рис, яка робить “Код да Вінчі” та ким унікальним романом, – це його історична, реалістична природа. Всі історичні документи і таємничі ритуали, які в ньому подаються, є цілком точними, – як і приховані коди, що їх виявили у деяких найбільш відомих полотнах да Вінчі». Ось чому “Код да Вінчі” так легко вводить в оману. Цей роман претендує на історичну правдивість, а втім, є спокусли вим й дотепним поєднанням фактів та вигадок.

×è ä³éñíî “Êîä äà ³í÷³” çàñëóãîâóº íà òå, ùîá éîãî íàçâàëè ³ñòîðè÷íèì õóäîæí³ì òâîðîì? Історичний художній твір – це літературний жанр, у якому вигадані герої живуть у межах реальних подій і відомих фактів. Сара Герц у 9

своєму лекційному конспекті “Використання історичного художнього жанру на уроках з історії” писала: “Автор історичного художнього твору має поєднувати історичні факти з уявленням та творчим стилем, аби справді оволодіти цим мистецтвом. Він має бути експертом минулого, чітко зображувати ідеї, відношення, тенденції, теми, і достеменно у всіх деталях уплітати свій сюжет в тематичний матеріал. Нерідко історики й романісти мають розбіжності у розумінні цілей історичних новел та їх призначення. Але ті й інші згодні, що автору історичного художнього твору не дозволяється руйнувати реалії минулих часів. Тобто, він не має права маніпулювати історичними фактами заради того, щоб зробити свій твір більш цікавим та інтригуючим”. Як бачимо з цього визначення, автору “Коду да 10

Вінчі” потрібно ще багато попрацювати над сюжетом, аби досягти рівня історичної чесності. Він не має права, коли йому почнуть дорікати за сумнівні факти, прикрива тися фразою: “Та це ж всього на всього роман”. Таке поло ження вводить читача у шизо френічний світ переплетення вигадок та фактів. Ден Браун пропонує “альтернативну історію”, але не дає читачу можливості відрізнити, де закінчується реальність, і починається фантазія. Знавці літератури, звичайно, здатні це вгледіти, звичайний же читач – ні. Отже, давайте проаналізуємо, як “можлива” історія “Коду да Вінчі” маніпулює елементами, які чомусь подаються, як факти.

×è º ³ñòîðè÷íèìè çãàäàí³ ó ðîìàí³ “Ãðààëü”, “ѳîíñüêèé Ïð³îðàò” ³ òàìï볺ðè? Якщо вірити “Коду да Вінчі”, легендарний Грааль – це, виявляється, не чаша, яка була використана під час останньої вечері Христа. Вустами своїх “експертів”

Браун доводить, що Грааль – ні що інше, як особа, тобто Марія Магдалина, яка, маючи від Ісуса сина, продовжила Його рід. Також книга визнає за факт існування таємничого товариства “Сіонський Пріорат”, яке протягом століть зберігало таємницю про відношення між Ісусом та Марією. Згідно цього бестселеру Марія Магдалина постає, як жіночий аспект Бога (“жіноча божественність”), через що, хоча вона й була ко ханою жінкою Ісуса, церква зреклася її на цілі століття. Тамплієри теж згадуються у романі, як захисники цієї таємниці, але всі вони були винищені церквою. “Грааль” та “Сіонський Пріорат” – лише два приклади з багатьох “фактів”, яким не завадило б пройти перевірку на “реальність”. “Грааль” – це середньовічна легенда про потир, який використовувався під час Останньої вечері. Перша згадка про нього знаходилась у “Персевалі”, романтичній легенді про короля Артура та про його королівство Камелот.

Коли Браун припускає, що Грааль є, насправді, Марією Магдалиною (яка, маючи від Ісуса дитину, продовжила Його рід), то перекручує захоплюючу легенду про історичну “чашу Христову” на користь своїх фікційних стверджень щодо Ісуса та Марії. “Сіонський Пріорат” також має історичну основу, але не в тому вигляді, як це зображує Браун. Взагалі, “Сіонський Пріорат” згадується тричі. В перший раз, це був чернецький орден, заснований у 1100 році в Єрусалимі, – пізніше, у 1617 році його поглинув орден єзуїтів. Другий і третій “Сіонські Пріорати” були обидва під керівництвом П’єрра Плантарда (1920 2000), француза антисеміта, якого у 1953 році кинули за шахрайство до в’язниці. Але вже у 1954 році Плантард організовує групу, яку називає “Сіонський Пріорат”, з ціллю допомогти тим, кому було потрібне дешеве житло. У 1957 році ця група припинила своє існування, але потім у 1960 их та 70 их 11

роках Плантард створює цілу серію фальшивих документів, які начебто доводили існуван ня родословної лінії від Ісуса з Марією через французьких королів до нього самого, – таким чином, він стверджу вав, що є законним нащадком королівського трону. Після цього він назвав себе й своїх компаньйонів “Сіонським Пріоратом” і розповсюдив свої документи по всім бібліотекам Франції, включаючи, також, і Національну Бібліотеку. У 1993 році, однак, Плантард під присягою визнав перед французьким суддею, що сфабрикував всі ті документи, які мали відношення до “Сіонського Пріорату”.

Браун перекручує захоплюючу легенду про історичну “чашу Христову” на користь своїх фіктивних тверджень щодо Ісуса та Марії 12

Суддя зробив йому суворе попередження та й відпустив підсудного, вважаючи того нешкідливим диваком. Тамплієри – теж історичний факт, але знову ж таки не в тому вигляді, як це подано у “Коді да Вінчі”. У 1118 році вони заснували свій військово релігійний орден, але не розбагатіли через те, що буцімто виявили таємницю Грааля (ще одне сумнівне припущення роману). І не існує жодних доказів, що їх знищили саме за те, що вони володіли цією інформацією.

×è áóëè äà ³í÷³ òà ²ñàê Íüþòîí ÷ëåíàìè “Ñ³îíñüêîãî Ïð³îðàòó”? Значення “Сіонського Пріорату” у сюжеті “Кода да Вінчі” підкріплюється зая вою, що існує маловідомий зв’язок між такими геніями, як Леонардо да Вінчі та Ісак Ньютон. Але, знову таки, Браун базує свої твердження на фальсифікованих документах Плантарда під назвою “Таємничі Записи Генрі Лобіне”. Незважаючи на

те, що французький суддя примусив Плантарда визнати його містифікацію, Ден Браун користується цими “таємничими записами”, наче вони є автентичними. Ці факти важливі для читачів “Коду да Вінчі”, бо немає жодних доказів того, що Леонардо да Вінчі та Ісак Ньютон коли небудь були таємними членами “Сіонського Пріорату”. Якщо Браун користується фальшивими документами, доводячи, що “Сіонський Пріорат” зберігав “таємницю про Марію Магдалину”, треба з обережністю відноситися й до інших так званих фактів “Кода да Вінчі”.

×è çàëèøèâ äà ³í÷³ ó âèòâîðàõ ìèñòåöòâà êëþ÷ äî ñâî¿õ ðåë³ã³éíèõ ïîãëÿä³â? Головні герої роману Брауна – Роберт Лангдон, Софі Неве і Лей Тібінг – це експерти з розшифрування різних кодів та інтерпретації символів, що є для читача одним із найпереконливіших елементів роману.

Як вони справедливо відзначають, Леонардо був відомий тим, що використовував у своїх “прогресивних теоріях з астрономії, геології, археології та гідрології” реверсивні тексти, – тобто, їх можна було читати за допомогою дзеркальця. Однак, його “таємниці”, скоріш за все, мали більш науковий зміст, аніж релігійний. Леонардо да Вінчі, як і інші представники Рене сансу, мали бути обережними, аби не викликати підозру, що їх концепції суперечать встановленим церквою догматам про Всесвіт. Втім, Браун, посилаючись на факт використання цим вченим “реверсивного стилю”, вважає, що той також залишив у своїх витворах мистецтва ключ до своїх релігійних поглядів, які, якщо б стали відомими, змінили б ставлення суспільства до його творчості. У “Коді да Вінчі” цей видатний художник зображений як шанувальник богині, який залишив на своїх полотнах закодовану 13

інформацію про те, що його погляди на Христа відрізняються від вчення Церкви. Та наскільки вірогідні ці твердження? Справа у тім, що художні критики, які зовсім не зацікавлені у захисті церкви, цю ідею відкидають. Авторитетні представники світу мистецтва вважають, що “сховані ключі” до таємної релігії Леонардо існують лише в уяві тих, хто воліє вірити у конспіративну теорію його творчості (див. “Чи зламав Леонардо Код да Вінчі?” Брюса Баучера та “Містер Бог” Сіана Гіббі.).

×è â³ðíî ó ðîìàí³ çîáðàæåíà êàòîëèöüêà îðãàí³çàö³ÿ, â³äîìà ÿê “Îïóñ Äå³”? На початку роману “Кода да Вінчі” з’являється одна “змучена душа” на ім’я Сілас, – вбивця, який вірно виконує “Божу справу”. Надягнувши колючого пояса, щоб умертвляти свою плоть, він стає членом “Опус Деі”, сповнений рішучістю 14

примусити мовчати (навіки) всіх ворогів таємного товариства. Браун починає свою книгу таким “фактичним” твердженням: «Ватиканська прелатура, відома як Опус Деі, – є глибоко фанатичною католицькою сектою. Вона була предметом нещодавніх дискусій, причиною яких стали повідомлення, що там має місце примушування, “промивка мозку” і така небезпечна практика, як “групове умертвіння плоті”. Секта "Опус Деі" тільки3но завершила будівництво своєї штаб3квартири в Нью3 Йорку, на Лексингтон3авеню, 243, яке обійшлося в 47 мільйонів доларів». І знову “Код да Вінчі” приписує собі викриття “страшних таємниць” Церкви. Але істина полягає у тому, що справжня “Опус Деі” – це католицька релігійна організація, члени якої (всі вони парафіяни) проголошують благочестиве, сповнене добрих справ життя. Її засновник Джосемарія Ескріва, який

народився у 1902 році в Іспанії (Бабастрос), створив організацію “Праця” (або “Опус Деі”, – “Божа Праця”, як її потім стали називати) для того, щоб парафіяни не зосереджувалися на духовній владі кліру, але й самі могли виявляти ініціативу у служінні Богові. Члени “Опус Деі” характеризуються, як самовіддані, жертовні й доброчесні християни в контексті вчення Римської Католицької Церкви. Отже, зображення “Опус Деі” у “Коді да Вінчі”, як секти, що існує задля того, аби не дати документам “Сіонського Пріорату” стати здобутком суспільства, – є чистісінькою фабрикацією. До того ж, як ми відзначили вище, немає жодних доказів того, що “Сіонський Пріорат” взагалі зберігав якісь таємниці щодо відношень між Ісусом та Марією.

Ó ÿê³é ì³ð³ Öåðêâà ïðèíèæóâàëà æ³íêó? Згдіно роману “Код да Вінчі”, “впливові люди в

ранній християнській церкві отруїли світ, розповсюд3 жуючи брехню, яка принижувала роль жінки, й шкала вагів хитнулась на користь чоловічої статі. Костянтин та його послідовникі3чоловіки провели пропагандистську компанію, яка зробила із священного єства жінки справжнього демона, і успішно перетворили матріархальне поганство на патріархальне християнство”. На додаток до цього “Код да Вінчі” посилається на католицьку інквізицію та її жертви, серед яких були «всі жінкі3вчені, жінки3священики, циганки, містики, жінки, які любили природу, збирали різні трави або мали “підозрілу гармонію із світом природи”. Також карали на смерть бабок3 сповитух за їх єретичну практику використання природних засобів полегшення болю при народженні дитини». Це – загальновідома річ, що послідовники Христа не 15

завжди ставилися до жінок належним чином, не виявляли любові й поваги, як це робив Сам Ісус по відношенню до учениць, які Його супроводжували. Однак, істиною також є й те, що ті групи, які Браун наводить, як мішені переслідувань, не обов’язково визначалися належністю до статі. Інквізиція полювала як на жінок, так і на чоловіків, відшукуючи єретичних священиків, ченців, художників, заїжджих чужинців та політичних ворогів. Що ж стосується того, що “Код да Вінчі” справедливо називає церковним приниженням жінок, то це трапилося лише тому, що послідовники Христа втратили дух Святого Письма та їх Вчителя. Протягом двох тисячоліть Біблія наполегливо вчить не лише відкинути всі культи плодючості та поганські релігії поклоніння богині, але й змінити патріархальну культуру, яка ставилася до жінок, як до служниць, сексуальних 16

об’єктів та власності. Й хоча дух такої поганської культури нерідко проникав у церкву, приклад того, як Ісус ставився до жінок і вчення апостола Павла, який настановляв чоловіків любити своїх дружин, як Христос полюбив церкву, змінювали серця тих, хто дозволяв Святому Духу діяти в них (Еф. 5:25). Завдяки впливу Писання Церква в багатьох культурах підвищила статус жінки від “законної власності” до “співспадкоємиць благодаті життя” (1 Петр. 3:7).

×è âêëîíÿëèñÿ êîëèíåáóäü Ìà𳿠Ìàãäàëèí³, ÿê áîãèí³? Як стверджує “Код да Вінчі”, Ісус бажав, щоб Марія Магдалина відродила в церкві ідею “священної жіночості”. Роберт Лангдон – експерт Брауна, що розумівся на символіці – пояснює так: “Святий Грааль символізує священну жіночість і богиню. Звісна річ, що зараз цей символ втрачено, бо він, фактично, винищений

церквою. Колись сила жіночості, її здатність народжувати нове життя були священними, але вона стала загрозою для християнства, де домінували чоловіки, тому священну жіночу природу визнали демонічною та нечистою”. На цій логіці й гностичних документах другого століття Браун і будує свій аргумент, що Ісус не лише взяв Марію за жінку, але й намагався зробити її засновницею церкви (стор. 254). Все це однак суперечить тим документам, які більшість вчених вважають найстарішими і найнадійнішими повідомленнями. Та й Новий Заповіт зображує Марію Магдалину зовсім не так, як нам це подає Браун. Згідно Євангелії від Марка Ісус вигнав з неї сім демонів (Мр. 16:9). Відчуваючи вдячність за отриману свободу, вона стала послідовницею Ісуса і, як це робили й інші жінки, підтримувала фінансово Його

та учнів (Лк. 8:1 3). Марія Магдалина була самовидцем хресної смерті, поховання та воскресіння Христа (Мт. 7:55, 56; Мр. 15:40). Згідно Євангелії від Івана вона була першою, хто зустрів Ісуса після Його воскресіння (Ів. 20:11 18). Коротше кажучи, Новий Заповіт дає нам картину бездоганно порядних і чистих відношень між Ісусом та Марією. Ці відношення були такими, які й мали бути, коли жінка разом із іншими учнями супроводжує Того, Хто може зцілити кульгавого, ходити по воді й перетворювати воду на вино. Євангелія повідомляють нам, що дружба між Христом і Марією відмічена стриманістю та духовною єдністю без будь якого натяку на романтичну зацікавленість. Однак, не зважаючи на всі історичні свідчення про те, що Марія Магдалина була лише однією з багатьох послідовниць Ісуса, які на власні очі бачили чудеса й стали свідками нечуваного життя, яке продемонстрував 17

Христос, “Код да Вінчі” зображує відношення між Ісусом та Марією романтичними, які, буцімто, привели до шлюбу й народження дитини.

×è áóëè ²ñóñ ³ Ìàð³ÿ Ìàãäàëèíà îäðóæåí³, ³ ÷è ìàëè âîíè äèòèíó? Хоча у Новому Заповіті немає чітких вказівок на те, що Ісус залишався неодруженим, він містить достатньо непрямих доказів, що Христос ніколи не мав жінки, на відміну від апостолів та Його братів. Апостол Павло пише у першому листі до коринтян: “Чи ми права не маємо водити з собою сестру, дружину, як і інші апостоли, і Господні брати, і Кифа” (1 Кор. 9:5)? Якби Ісус був жонатим, Павло напевно включив би Його до цього списку. На жаль, вся ця сукупність доказів, що Ісус був неодруженим, не згадується в “Коді да Вінчі”. Навпаки, один із головних героїв 18

Брауна стверджує: “Майже все, що нам казали про Христа наші батьки, не відповідає дійсності”. Звісно, що це – просто роман, і така заява є наслідком “свободи слова”, але чи варто покладати своє життя на художній твір? Дерріл Бок, професор Нового Заповіту Даласської Теологічної Семінарії ось що каже стосовно того, чи був Ісус одруженим: “Вже багато років більшість вчених вважає, що Ісус ніколи не був у шлюбі… Немає жодного раннього християнського документу (біблійного й небіблійного), який би вказував на явність у Христа жінки під час Його служіння, смерті й після воскресіння. Кожного разу, коли в текстах йдеться мова про родину Ісуса, то маються на увазі Його матір, брати та сестри. Аж ніяк не дружина. Більше того, не існує навіть натяку на те, що Христос був овдовілим” (“Злом коду да Вінчі”).

Далі Бок наводить три аргу менти проти твердження, що Ісус та Марія були одружені: 1. Коли б не згадувалося ім’я Марії, немає жодної прив’язки до будь якого чоловіка (Мт. 27:55, 56; Мр. 15:40, 41; Лк. 8:2; Ів. 19:25).

2. Право служителя мати дружину наводиться без посилання на Ісуса (1 Кор. 9:4 6).

3. На хресті Ісус не виявив до Марії якоїсь особливої уваги (Ів. 19:25 27). Але навіть при наявності таких переконливих біблійних аргументів на користь того, що Ісус та Марія не були одружені, чому ми маємо більше довіряти Святому Письму, а не твердженням гностичних євангелій та “Коду да Вінчі”?

×è º ó íàñ ï³äñòàâè äîâ³ðÿòè á³áë³éí³é ³íôîðìàö³¿ ïðî ²ñóñà òà Ìàð³þ? Надійність будь якого історичного документу залежить від його здатності витримати критерій часу. Давайте ж розглянемо яких

стандартів вимагає автентич ність, і як це відноситься до Нового Заповіту та євангелій гностиків. У стародавній Греції жив Аристотель, під тінню якого опинилася вся тодішня наукова думка, – його вплив ми відчуваємо навіть сьогодні. Ще задовго до того, як було винайдене друкування, цей філософ використовував дуже переконливі критерії визнання надійності історичних документів. Він запропонував три таких директиви, які витримали перевірку часом: 1. Чи був самовидцем автор записаних подій?

2. Яка кількість рукописів, і який проміжок часу відділяє їх від записаних подій?

3. Чи існують інші “зовнішні” джерела, які підтверджують історичний документ? Навіть сьогодні історики користуються цими трьома критеріями, які залишаються фундаментом науки текстуального критицизму. Вони й допоможуть нам зрозуміти деякі з багатьох 19

причин, чому надійність Нового Заповіту витримала перевірку часом. Для порівняння візьмемо документи Наг Хамааді (гностичні євангелія), які були написані десь через сто двісті років після воскресіння Христа. Записані набагато пізніше, ніж Новий Заповіт, і не маючи зв’язку з тими, хто особисто знав Христа, вони, скоріше, відображають гностичне вчення другого та третього століття, ніж є повідомленням самовидців першого століття. З іншого боку, Новий Заповіт пропонує записи свідків, має набагато більше примірників, та й час їх написання є ближчим до життя Ісуса, ніж будь якого іншого історичного документу першого століття. Й хоча найстаріші манускрипти дійшли до нас лише фрагментарно, текстуальні критики спромоглися зібрати ці частини в одне ціле. А невеличкі клаптики папірусу Честера Бітті та Джона Райланда змусили вчених звузити датування євангелія 20

від Івана до сорока років після Христа. Подібне можна прочитати і в книжці Ф. Бруса: “Ісус і початок християнства в небіблійних джерелах”, де наводяться приклади того, як історики використовували самі різні ранні історичні документи, аби підтвердити надійність новозавітних текстів. На жаль, навіть перед лицем таких доказів “Код да Вінчі” продовжує викликати в головах читачів плутанину. Через розвиток захоплюючого сюжету, який, хоча й “цікаво читається”, але є сумішшю історичних фактів та вигадок, середній читач не здатний зрозуміти, де в романі правда, а де брехня. Корисним прикладом того, як в цьому романі перекручується історія, є зображення “Кодом да Вінчі” імператора Костянтина.

×è áóâ Êîñòÿíòèí âñå ñâîº æèòòÿ ïîãàíèíîì? Якщо вірити “Коду да Вінчі”, то Костянтин “все своє

життя був поганином, якого хрестили на смертному одрі, коли той вже був занадто слабким, щоб протесту3 вати… Офіційною римською релігією було поклоніння сонцю – культ “Sol Invictus” (“Невидиме сонце”), – і Костянтин був його головним священиком”. І знову таки, історичні свідчення у значній мірі відрізняються від того, що намагається довести Ден Браун. Як вважає історик, експерт з питань християнства Кеннет Скотт Латоретт, Костянтин, який у четвертому столітті був імператором Римської імперії, засвідчив, що в його житті мали місце такі події, які повністю змінили його життя. Саме через них він припинив багаторічну політику переслідування християн. Своїм “Міланським Едіктом” (313 р.) Костянтин включив християнство до списку дозволених у державі тодішніх релігій, якім була гарантована толерантність. Це правда, що твердження Костянтина про своє

навернення у чималій мірі підлягає сумніву через те, що він, як і всі імператори до нього, вважався одночасно політичним і релігійним лідером держави. У римському сенаті на нього дивилися, як на священика культу “ Sol Invictus” і також “понтіфікса максімуса” – лідера священиків цієї релігії. Втім, незважаючи на свою одночасно політичну й релігійну владу, Костянтин, як свідчать історичні факти, мав до християнства не лише політичний інтерес, – не забувайте, що до Міланського Едикту християни вважалися ворогами імперії, бо сповідували Христа вищим за Цезаря, Царем над царями й Паном над панами. А той факт, що Костянтин відкладав хрещення майже до самої смерті, може просто відображати хибне вчення того часу, що водне хрещення змиває з душі гріхи. З цієї причини багато хто чекав останнього моменту, коли, охрестившись, залишив би життя із впевненістю, що очистився від усіх своїх гріхів.

21

×è áóâ Êîñòÿíòèí ïðè÷åòíèé äî òîãî, ùî ²ñóñà ñòàëè ââàæàòè Áîãîì? Якщо вірити Брауну, то “Встановлення погляду на Ісуса, як на Божого Сина, було офіційно запропоновано й прийнято голосуванням на Нікейському соборі”. А до того “моменту в історії послідовники Ісуса ставилися до Нього, як до смертного пророка… великої, впливової, але, все3таки, людини. Смертної людини”. Ніхто не сумнівається в тому, що Костянтин був дуже важливою постаттю в історії християнства, який зробив набагато більше, ніж просто надав захист послідовникам Христа. Саме завдяки йому був скликаний Нікейський Собор (325 р.), призначений допомогти церковним лідерам досягти консенсусу щодо доктрини про Христа. Це було необхідно зробити, тому що один престарілий пресвітер Арій заперечував повну божественність Ісуса, проголошуючи: “Був час, коли Його (Ісуса) не було”. Свою 22

позицію він аргументував тим, що, якщо Ісус зміг прийти в цей фізичний світ, це означає, що Він, на відміну від Свого Батька Бога, “є підвладний змінам”. Погляди Арія призвели до великого протистояння з боку інших церковних лідерів, які були переконані в тому, що Писання Нового та Старого Заповіту вказують на Месію, як на Того, хто прийшов у цей світ, маючи повну божественність. Втім, ідея, що Ісус був боголюдиною, не виникла в часи Костянтина. За сотні років до того, як Христос прийшов на Землю, пророки Старого Заповіту очікували прихід Месії в якості “Бога Сильного” (Іс. 9:5), “Еммануїла” (Іс. 7:14), що значить “з нами Бог” (Мт. 1:23) і Господа (Пс. 109:1). Цієї ж істини, що Ісус був Богом в тілі, навчали й апостоли, які були самовидцями всього, що Ісус казав та чинив. Як свідчить Новий Заповіт, віра в це не завжди давалася легко навіть таким самовидцям. Один із

них на ім’я Фома став відомий своїм прізвиськом “невіруючий”. Однак, коли він зустрів воскреслого Христа, то сказав: “Господь мій і Бог мій” (Ів. 20:28)! В наш час ці слова Фоми можуть використовуватися, як лайливий вигук, але його сповідання відображає логічний висновок апостолів, які записали те, що бачили й чули. Петро, наприклад, звернувся до Ісуса зі словами: “Ти Христос, Син Бога Живого” (Ів. 6:69)! А Павло після свого навернення вважав, що Ісус має всі необхідні атрибути Бога і є повнотою Божества у вигляді людського тіла (Фил. 2:5 11; Кол. 2:9). Існують додаткові докази того, що віра у божественність Христа існувала ще до Костянтина. В роки поколінь, які прийшли після апостольської епохи, вчення про повну божественність Христа було широко визнаним серед Отців Церкви. Юстин Мученик у 150 році писав, що Ісус є “первородне Слово

Бога, рівне Богові”. У 185 році Іреней проголосив, що Ісус із Назарету – “наш Господь, і Бог, і Спаситель, і Цар”. А Климент Олександрійський (200) сказав, що Ісус був “справжнім явленням Божества. Він є той, Кого було поставлено на один рівень із Господом Всесвіту”. Отже, коли Костянтин скликав у Нікеї собор, то рішення, що Ісус Христос – “істинний Бог”, вже мало глибоке історичне та біблійне коріння. Важливим є й те, що імператор особисто не керував цим собором, а був лише посередником, який прагнув, аби опоненти примирилися й дійшли згоди (“Правда про код да Вінчі”, Абанес; “Злом коду да Вінчі”, Бок; “Християнський світ”, Бейнтон). Втім, виникає ще запитання: навіть якщо Костянтин і не “наділив” Ісуса людину божественністю, а лише співпрацював заради встановлення консенсусу щодо Його божественної природи, хіба він не несе 23

відповідальність за знищення документів, які були легітим ною частиною нашої Біблії?

Існує велика кількість доказів того, що віра в божественність Христа не походить від Костянтина ×è âòðó÷àâñÿ Êîñòÿíòèí ó ñêëàäàííÿ çì³ñòó Á³á볿? “Біблія, яку ми зараз маємо, була пильно перевірена римським поганським імператором Костянтином”, – стверджує “експерт” Дена Брауна. Далі продовжує: “Після смерті Ісуса пройшло майже чотири століття, і тому, коли Костянтин надумав так високо піднести Його статус, вже існувало тисячі документів, які в хронологічному порядку зображали життя Ісуса, як смертної людини. Імператор розумів, що для того, щоб переписати історію, потрібен дуже сміливий крок.

24

У той час і сталося те, що мало найбільший плив на історію християнства… Костянтин надав повноважень і грошей на створення нової Біблії, із якої були б вилучені ті євангелія, які підкреслювали людську природу Христа. Замість них Біблію мали прикрашати ті євангелія, які б зображали Ісуса богоподібним. Отже, ранні (гностичні) євангелія проголосили нелегітимними, їх зібрали й спалили”. І знову таки, ці твердження дуже відрізняються від історичних фактів. Немає жодних свідчень, що Костянтин коли небудь спалив бодай одне гностичне євангеліє. А палили писанину Арія, яку на Нікейському соборі визнали єретичною. Це знищення історичних документів більше говорить про намагання церкви захистити доктрину про Христа, ніж про походження Нового Заповіту. Більш того, неофіційне визнання книг Нового Заповіту існувало ще задовго до Костянтина. Що ж

стосується офіційного канону, то він, як сьогодні відомо, був остаточно прийнятий 72 роками пізніше на Карфагенському соборі в 397 році. Отже, після Костянтина проминули ще цілі десятиріччя, перш ніж біблійні книги офіційно за твердили (“Докладний опис іс3 торії церкви”, Консіліар Прес).

“Êîä äà ³í÷³” ÷è Íîâèé Çàïîâ³ò ïðîïîíóº “íåðîçðèâíèé ëàíöþæîê çíàííÿ”? “Код да Вінчі” претендує на те, що має “нерозривний ланцюжок знання”, який можна прослідити до часів Старого Заповіту. Новий Заповіт також претендує на те, що його корені беруть початок з Єврейських Писань. Яка ж з цих двох книг дійсно є гармонічним продовженням Мойсея та пророків й узгодже ні, мов та долоня до рукавички? Ден Браун намагається прив’язати своє “таємниче знання” до раннього іудаїзму такою шокуючою заявою: “Це визнано, що концепція сексу як шляху до Бога

спочатку здається неймовірною. Студенти3 євреї Лангдона завжди мали приголомшений вигляд, коли вперше дізнавалися про те, що рання юдейська традиція включала ритуальний секс. Та ще в самому храмі, не де3 небудь. Стародавні євреї вірили, що у Святому Святих Соломонового храму перебуває не лише Бог, але й Його могутня пара3рівня Шекіна… Єврейська тетра3 грамма YHWH – священне ім’я Бога – насправді прийшла від слова Jehovah (Єгова), яке в свою чергу містить в собі двостате3 вість, фізичну єдність між чоловічим Jeh і Havah, – доєврейською назвою Єви”. Такі ідеї звучать досить науково, коли виходять з вуст вигаданого Гарвардського професора експерта з символіки. А ще вони можуть ввести в оману, коли виходять з під пера того, хто намагаєть ся перекрутити історію і довести, що Богові, нібито, подобається поганська практика стародавнього культу плодючості. Втім, це 25

просто ще один випадок невідповідності до історичних фактів. Дослідники Карл Олсон та Сандра Мізел зазначають: «Iм’я “Jehovah” навіть не існувало до початку три надцятого століття (а по ширеним стало лише у шістнадцятому), і є ан глійським словом. Створи ли його штучно, поєднавши приголосні тетраграмми YHWH з голосними імені Адонай, що значить “Господь” (саме його євреї вимовляли замість YHWH). Що ж стосується Єви, то її єврейська (аж ні як не доєврейська) назва – hawwв. Вимовляється вона, як “хава” і означає “матір всіх, хто живе”». Всупереч цьому Браун використовує свої припущен ня для невиправданих заяв щодо значення й походжен ня єврейських слів. Від читача очікується, що він погодиться зі словами Роберта Лангдона, вигаданого авторитета “в цій області”, який намагається нав’язати релігії Ізраїлю ста родавні культи плодючості, які 26

були характерними його сусідам. Зважте на те, як відрізняється визначення YHWH, надане вченими у Теологічному Словникові Старого Заповіту.

«YHWH, скоріше за все, потрібно перекладати щось на зразок: “Я є Той, хто є” або “Я є Той, хто існує”… Можливо, найкращим поясненням використання “є” буде ідея, що Бог таким чином одночасно висловлює Свою присутність і Своє існування». У Старому Заповіті Бог зображає Себе, як Особистість у її вічному існуванні. Чому це так важливо? Справа в тім, що стародавні євреї були оточені поганськими народами, які вклонялися багатьом богам і богиням, приносили в жертву дітей, а також практикували ритуальний секс та інші форми моральної розпусності. Таке поганське поклоніння було засуджене пророками. Фактично, правителів Ізраїлю чи Юди нерідко або засуджува ли або хвалили залежно від

того, приймали вони чи відкидали поганські культи (1 Цар. 15 16). Незважаючи на ці факти, “Код да Вінчі” стверджує, що рання форма іудаїзму була політеїстичною, що євреї вклонялися богині й практи кували ритуальний секс . Однак, здійснення таких поганських ритуалів у Святому Святих було б жахливим богохульством, по рушенням Мойсеєвого Закону. Отже, “Код да Вінчі” супе речить загальним свідченням єврейських Писань. А як щодо Нового Заповіту? Чи він надає картину гармонічного продовження Старого Заповіту? Якщо проаналізувати писання його авторів – Павла, Петра, Якова, Івана, Юди а також Матвія, Марка й Луки, – то всі вони разом, щоб підтвердити свій погляд на Христа, цитують велику кількість текстів із Старого Заповіту. Своє богослов’я автори Нового Заповіту будують на свідченнях єврейських пророків, які очікували Визволителя, Що мав народитися від діви (Іс. 7:14; Мт. 1:18, 24, 25) у

Вифлеємі (Мих. 5:2; Лк. 2:4 7). Цей Месія, хоча й цар, смиренно в’їхав до Єрусалиму на ослиці (Зах. 9:9; Мт. 21:6 11). І навіть те, що Христа прокололи, Його смерть на хресті були передвіщені за сотнi рокiв до того, як взагалі запровадили катування через розп’яття (Іс. 53; Зах. 12:10; Мт. 27). Також Старий Заповіт провістив тріумф Месії над смертю через воскресіння (Пс. 15:10; Іс. 53:10; Дії 2:31). Ці приклади того, як спов нилися месіанські пророц тва – лише частина більш великого списку того, як Новий Заповіт продовжує Старий. І весь він сповнений унікальною особистістю, Ісусом із Назарету. Крізь віки багато хто відзначав, що “Старий Заповіт міститься у Новому, а Новий Заповіт тлумачить Старий”.

Новий і Старий Заповіти так узгоджені між собою, мов та долоня до рукавички 27

Вони дійсно так узгоджені між собою, наче долоня до рукавички. Штучно таке зробити просто неможливо.

×è ïåðåïèñàëè “ïåðåìîæö³” ³ñòîð³þ íà äîãîäó ñâî¿ì áàæàííÿì? “Шукач Грааля” – експерт Дена Брауна – пояснює Софі: «Історія завжди пишеться переможцями. Коли зтикають3 ся дві культури, та, що зазна3 ла поразки, винищується, а та, що перемогла, пише історичні книжки, в яких вихваляє свої вчинки й принижує переможених ворогів. Як сказав колись Наполеон: “Що таке історія, як не вигадка, з якою усі погодилися?”» Втім, є одна проблема із твердженням роману, що Костянтин переписав історію: цей римський імператор аж ніяк не був спроможний зібрати й змінити всю сукупність історичних свідчень, які були до нього. Ті стародавні документи (вони включали Новий Заповіт, але не обмежувалися лише ним) були написані самовидцями, 28

які на власні очі бачили, як Христом сповнювалися про роцтва Старого Заповіту і були готові страждати й вмерти за свідоцтво про життя, смерть і воскресіння Христа. Ці свідки жили й вмирали всупереч могутності Риму, а не завдяки їй. До правління Костянтина більшість часу християн ненавиділи й переслідували (1 Кор. 1:26 31). Послідовники Христа були покидьками суспільства, – злиденні й безсилі свідки життя Ісуса. Аж ніяк не “переможці”, як намагається довести Браун.

ÔÀÊÒÈ I ÂÈÃÀÄÊÈ ÕÈÒÐÎ ÂÈÄÓÌÀͲ ÁÀÉÊÈ Перші апостоли Христа добре знали чим відрізняються факти від вигадок. Один із ав торів Нового Заповіту, відомий нам як апостол Петро, писав: “Бо ми сповістили вам силу та прихід Господа

нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитро видуманими байками, але бувши самовидцями Його величі” (2 Петр. 1:16). Петро запевняє, що історично християнська віра не базується на майстерно вигаданих байках без яких би то фактів. “Хитро видумані” буквально можна перекласти, як “Штучно складені людською кмітливістю”. Теологічний Словник Нового Заповіту робить таке спостереження: “У 2 ому посланні Петра 1:16 мається на увазі якесь невідоме нам вчення гностиків, але попередження, що там міститься, є загальним наказом остерігатися всіх хибних доктрин, які можуть запропонувати лише міфи, а не реальність Божого одкровення”. Зверніть увагу, що цей біблійний словник характеризує гностичне вчення та інші міфи, які не сумісні з записаними у Писанні подіями, “хитро видуманими байками”. Слово “байки” звучить в оригіналі,

як “міфос”, – саме від нього пішло слово “міф”.

Бо ми сповістили вам силу та прихід Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитро видуманими байками, але бувши самовидцями Його величі (2 Петр. 1:16) Інші коментатори також вбачають у наведеному біблійному тексті зв’язок із гностичним вченням. Ось приклад: “Тут має бути посилання на… гностичні спекуляції щодо еонів чи еманацій, які повстають із безодні вічності” (Вінсент і Вьюест). Справа не в тім, що всі ви гадки чи міфи є шкідливими. Деякі стародавні міфи, такі як байки Езопа або притчі Дзена, витримали перевірку часом, як уроки моральності. Але вони не написані для того, щоб претендувати на історич ність, – лише ілюструють 29

принципи, щоб вони краще запали до людського серця. Подібно цьому й добре написаний історичний роман також може використовувати фантазію, комбінуючи її з справжніми історичними подіями, щоб читач міг насолоджуватися захоплюючою та глибокою історією. На відміну від цього, “Код да Вінчі” перекручує історичні факти, аби просунути гностичний, вигаданий образ Ісуса. В результаті – хитро видумана “бестселер байка”.

ÏÅÐÅÊÐÓ×ÅÍÀ ²ÑÒÈÍÀ Новий Заповіт попереджує: “А Дух ясно говорить, що від віри відступляться дехто в останні часи, ті, хто слухає духів підступних і наук демонів” (1 Тим. 4:1). Протягом багатьох століть, те, що Павло називає “наукою демонів”, завжди змагалося з істиною за уми та серця кожного покоління. У 1924 році оксфордський вчений і християнський 30

апологет на ім’я Клайв Льюіс у своїй книжці “Листи Баламута” намагався уявити стратегію і мислення демонів. Цей фантастичний твір – збірка листів, які старший демон Баламут написав своєму племіннику бісеняті й протеже на ім’я Огидничок (рос. “Гнусик”). Цей досвідчений демон давав племіннику поради, як брехнею й підступністю втримати від пізнання істини про “ворога” (Бога) одного молодого чоловіка, якого цьому бісеняті було наказано згубити. Під час одного такого обміну листами Баламут палко настановляє Огидничка, щоб той за допомогою ідеї “історичного Ісуса” намагався відволікти “пацієнта” від реального Христа. Головний біс каже: «У минулому поколінні ми підтримували концепцію “історичного Ісуса” на ліберальних та гуманістичних засадах. Зараз ми просуваємо нового “історичного Ісуса” по лінії марксизму,

світової катастрофи та революції. У цих концепціях (а ми збираємося змінювати їх кожних тридцять років) є чимало переваг. По перше, всі вони вчать людей шанобливо ставитися до неіснуючого, тому що кожний “історичний Ісус” є насправді неісторичний. Документальні джерела говорять лише те, що в них вже сказано, й до цього нема чого додати. Ось чому після кожного такого “історичного Ісуса” мусимо щось із них витягувати, применшуючи одні якісь сторони й перебільшуючи інші». Ісус “Коду да Вінчі” є та кож неіснуючим “історичним Ісусом”. Цей роман зображує Христа, як чудову людину, яка відхиляла ідеї, що Він є чимось більшим, ніж був насправді. Герой Брауна “шукач Грааля”, наприклад, каже: “Ніхто не говорить, що Христос був шахраєм, ніхто не заперечує, що Він ходив по землі, надихаючи мільйони людей на більш доброчесне

життя. Все, що ми стверджуємо, так це те, що Костянтин скористався великим впливом Христа, Його величною постаттю. І, роблячи це, сформував те християнство, яке ми бачимо сьогодні”. Але, як ми вже зазначали, не існує доказів того, що Костянтин намагався “переписати” писання Нового або Старого Заповіту. Та якби він і захотів змінити існуючі біблійні записи, виявився би неспроможним це зробити з огляду на те, як ті тексти дбайливо перепису валися, передавилися і розповсюджувалися. Отже, кожний, хто називає Ісуса чудовим вчителем, але не Богом і Спасителем, може стверджувати це, лише ігноруючи й відкидаючи всю цю сукупність історичних доказів. Єврейські пророки, апостоли свідки, отці церкви й сотні мільйонів людей протягом останніх двох тисячоліть визнають божественність Христа, – строк досить великий аби зрозуміти, що істина у Ньому.

31

На відміну від цього, “Код да Вінчі”, комбінуючи вигадки та перекручені історичні факти, посилається на писання відомих ворогів церкви другого й третього століття, на якусь детективну гіпотезу та сумнівні данні “генеалогічних документів”, яких ніхто ніколи не знаходив. Істина про Христа є більш захоплюючою, ніж фікція, та й повірити в неї набагато легше.

ϲÇÍÀÂÀÉÒÅ ÄÓÕ²Â

О

дин учень, який під час Останньої Вечері був найближчим до Ісуса, залишив нам євангеліє Його життя і три невеличких листа духовного змісту. Більшість знавців Нового Заповіту вважають, що апостол мав на увазі одну із форм гностицизму, коли писав у першому листі: “Улюблені, – не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих 32

пророків багато з’явилося в світ. Духа Божого цим пізнавайте: кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов був у тілі, той від Бога. А кожен дух, який не визнає Ісуса, той не від Бога, але він антихристів, про якого ви чули, що йде, а тепер уже він у світі. Ви від Бога, дітки, і ви перемогли їх, більший бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі” (1 Ів. 4:134). Така впевненість апостола в Христі, як в ті часи, так і зараз має незмінну силу. Він прийшов до важливого висновку, що Ісус – не лише чудовий друг (Ів. 21:20 24), але й Творець світу (Ів. 1:1 3), Який сказав: “Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене” (Ів. 14:6).

Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене (Ів. 14:6)

Мета служіння “Хліб Наш Насущний” – зробити мудрість Біблії, яка змінює життя, зрозумілою і доступною для кожної людини. Брошури серії “Духовні відкриття” презентують світу істину про Ісуса Христа через цікаві, збалансовані й доступні ресурси, що показують важливість Писання у всіх сферах життя. Всі брошури серії “Духовні відкриття” пропонуються безкоштовно для особистого читання та використання їх в малих групах і в євангелізаційному служінні. Щоб стати нашим партнером у розповсюдженні Божого Слова, натисніть опцію “Пожертвувати”. Дякуємо вам за підтримку матеріалів “Хліб Наш Насущний” і “Духовні відкриття”. Навіть маленькі пожертвування багатьох людей дають можливість місії “Хліб Наш Насущний” нести людям мудрість Біблії, яка змінює життя. Нас не фінансують і не підтримують на постійній основі будь-які релігійні групи або деномінації.

ПОЖЕРТВУВАТИ