Як світ створив зображення і зображення створили світ by Olha Korniienko

як свiт створив зображення i зображення cтворили свiт

Ольга Корнієнко

як свiт створив зображення i зображення cтворили свiт

Київ Інститут жуналістики 2019

УДК 08 О22

О22 Як світ створив зображення і зображення створили світ. — Київ : Інститут журналістики, 2019. — 96 с.

Щодня нашу увагу мимоволі привертають сотні різноманітних зображень — на бігбордах, вивісках, сайтах, книжках, одязі... Чому деякі з них нам здаються гарними, а деякі — ні? Як насправді всі вони позначаються на нашому житті та свідомості? І як природу цього впливу використовують дизайнери та митці? УДК 08

змiст

витоки

7 форма

25 композицiя

45 колiр

список використаноi лiтератури

витоки У цьому розділі йдеться про те, звідки «витікає» саме поняття зображень у найширшому його розумінні. А власне виникло це поняття тоді ж, коли виникло й поняття «бачити».

що значить бачити? Уявіть собі світ, сповнений нескінченної купи хвиль, що постійно кудись летять та відрізняються одна від одної лише частотою (тобто тим, наскільки часто ця хвиля підіймається та опускається за певну одиницю довжини). Серед цього хаосу перебуває створіння, частина клітин якого здатна вловити невеличку кількість тих хвиль (лише ті, що мають конкретні частоти), перетворити їх на електричний сигнал і передати його іншій купці клітин, яка завдяки тому отримує хоч якесь уявлення про дивний світ хвиль, у якому це створіння живе.

Ви щойно уявили собі світ, у якому живете вже n-ну кількість років. Дійсно, якщо не вдаватися в деталі, то насправді бачити — значить сприймати світло (= електромагнітні хвилі), що потрапляє з ока до мозку та зазнає в останньому обробки. Якщо таки трохи вдатися в деталі, то світло потрапляє через зіниці на сітківку на задній частині ока та стимулюють розташовані на ній рецептори, які зі свого боку перетворюють його на сигнал і передають його у спеціальну зону мозку. Інформація з кожного ока передається паралельно, а потім у мозку синтезується в єдиний зоровий образ. І наші очі дійсно сприймають не все світло, а лише невеличку його частинку (це всім нам відомі кольори, серйозні люди називають це «видимим спектром», про це детальніше дивись розділ третій). Але навіть ця невеличка частинка дійсності здатна корінним образом впливати на нашу свідомість.

чому ми бачимо? Ми настільки звикли до того факту, що в нас є зір, що сприймаємо його і, відповідно, постійну присутність зображень у нашому житті (=свідомості) як даність і не замислюємося над тим, наскільки це складні і дивовижні явища. І, що ще дивовижніше, виникненню зору (як і багато чого іншого, власне, теж) первинно ми зобов’язані випадковості — мутації, що трапилася близько 500 млн років тому в нашому далекому одноклітинному пращурі. Трапився невеличкий збій у генах, і цей щасливчик став володарем світлочутливих білків — так званої світлової плями. А це означає фантастичну та унікальну на той час можливість отримувати інформацію про освітленість зовнішнього середовища, що однозначно надає перевагу при виживанні. Згодом, коли з’явилися багатоклітинні організми, вони змогли мати не одну, а кілька світлочутливих клітин, завдяки чому відчували напрямок світла. Потім ці клітини набули чашоподібної форми.

ось така схематична еволюція людського ока

Протягом мільйонів років «чаші» ставали дедалі глибшими, а отвір у передній частині ока — меншим. Відповідно до ока потрапляв лише тоненький промінець світла, і зображення ставало менш спотвореним. Остаточно надати можливість бачити світ так, як бачимо його зараз ми, змогла лінза — саме вона дозволяє сфокусувати світло на сітківці в одній точці та змінювати дальність фокусування (те, завдяки чому ми можемо однаково добре бачити близькі та далекі об’єкти). І, звичайно, водночас із тим розвивався мозок, зокрема зона, відповідальна за зорове сприйняття, а відповідно вдосконалювалася і її здатність обробляти отримувану інформацію. На цілком логічне після цього всього запитання — як же все це змогло відбутися (адже в те, що з якоїсь однієї клітинки може утворитися такий складний механізм, доволі важко повірити, цьому дивувався навіть сам Дарвін) — є одна проста відповідь: час. Ці зміни відбувалися дуже плавно, і очі й мозок (як і все інше, пов’язане з живими організмами) мали цілком достатньо мільйонів років, щоби подібним чином еволюціонувати.

що ця химерна iсторiя означаc? Хоча з часу, коли в наших давніх пращурів зародилося щось, віддалено схоже на зір, пройшло дуже багато років, вся ця історія дає можливість зрозуміти дещо вкрай важливе і досі. Зображення — це не просто «картинка», що може бути естетичною або ні. Зображення — один із первинних природніх і найбільш практично значущих для істот, що мають зір, способів отримувати інформацію про світ навколо. Звичайно, чути, відчувати запах, дотик тощо — теж прекрасно й надзвичайно корисно, але ніщо більше не надає нам стільки інформації про світ, як зір. Недарма близько 70 % наявних у нас сенсорних рецепторів перебувають у очах. Тож здебільшого саме на зображеннях, що з’являються в нашій свідомості, засновано наше уявлення про світ. Усе, що постійно бачить і обробляє мозок, залишає певний «слід» у ньому. Причому йдеться не тільки про те, що зберігає мозок конкретної людини з усього, що вона бачила у своєму житті, а навіть про те, чого вона не бачила, а бачили її давні пращури. Тому що все, що переживали свого часу живі організми, на перший погляд, навіть зовсім не схожі на нас, закладало основу для певних механізмів у мозку, які діють у нас і сьогод-

ці фотографії Річарда Аведона одразу привертають увагу, тому що мозок автоматично віддає перевагу динамічним зображенням.

ні. Це, скажімо, здатність швидко «чіплятися» поглядом за рухомі об’єкти — адже вони потенційно мають більшу для нас небезпеку, аніж нерухомі (навіть якщо ця «рухомість» ілюзорна, насправді зображена на пласкому носії, як-от папері). Або, наприклад, здатність мозку при розгляданні хворих (навіть якщо це просто фотографія) подавати сигнал збільшити викид білків, відповідальних за боротьбу з інфекціями. Тобто, якщо коротко, завдяки еволюційному розвитку ми здобули здібність бачити зображення. І те, що ми бачили, зі свого боку так само впливало на те, як ми надалі еволюціонували, і те, чим ми, власне, є сьогодні.

великий стрибок Отже, люди мали багато нагод роздивлятися світ і насолоджуватися вигодами, які їм то давало. Але, можливо, найцікавіше для них і нас зокрема почалося тоді, коли відбувся «Творчий вибух», або «Великий стрибок уперед» (останнє — термін Джареда Даймонда). Приблизно 50 000 – 60 000 років тому завдяки певним змінам у гортані та організації мозку стали можливими виникнення сучасної мови, а, значить, і активна комунікація між людьми та творча діяльність. Саме тоді люди почали займатися тим, чим і понині так пишаються, бо це вирізняє їх серед інших видів тварин. Причому цим переламним змінам (щоправда, вчені досі не можуть дійти згоди, чи сталися вони раптово, чи поступово) ми не лише зобов’язані своїм розумом і всім культурним надбанням, а й своїм існуванням узагалі: якщо до «стрибка» людський вид був на межі вимирання, то після його чисельність різко почала значно більшати. Тож завдяки низці сприятливих обставин люди в той час порозумнішали (настільки, що від сучасних нічим особливо не відрізнялися) й почали рибалити, влаштовувати похорони, створювати

уперед досконаліші знаряддя праці, перші музичні інструменти і — що передусім цікавить нас у контексті цієї книжки — зразки зображального мистецтва. Тобто вперше люди перестали задовольнятися зображеннями у світі, що їх оточував. Вони почали потребувати створювати власні. Саме так зображення стали засобом не лише отримання інформації, а й комунікації. Варто, однак, зазначити, що все це надбання не лише Homo Sapiens. Учені знаходять дедалі більше свідчень про те, що неандертальці, яких не так давно вважали не надто інтелектуалами, так само займалися всім тим, що потребує розвиненого символічного мислення, — і створенням зображень зокрема. Щоправда, їх це від вимирання не врятувало.

печерні малюнки, як-от ці, що у французькій печері Ласко, є однією з якравих ознак Великого стрибку вперед.

якими були першi зображення? Умовно однією з ранніх форм мистецтва можна вважати малювання на власних тілах, радше за все, з метою позначення соціального статусу, проведення ритуалів і камуфляжу. Якщо ж говорити про перші зображення, створені окремо від тіла — намальовані та вигравіювані — то протягом довгого часу вчені вважали, що їх люди почали створювати вже після того, як залишили Африку та почали заселяти нові території. Однак відкриття канадки Женев’єви фон Петцингер у 2017 році змусило в цьому засумніватися. Вона виявила, що в багатьох печерах Європи повторюються одні і ті ж 32 абстрактні символи. Хоча ми й називаємо людей того часу печерними, переважно вони жили не в печерах, а біля входів до них — тож у них мали бути дійсно вагомі причини,

щоб забиратися далеко всередину, попри темряву та часто вкрай обмежений простір, та залишати там певні відбитки. Це, а також те, наскільки часто як у просторі, так і в часі, ці 32 символи повторюються, дає зрозуміти, що в ті абстрактні геометричні малюнки люди вкладали якесь значення, і існувало воно ще до залишення Африки. Одним із найдавніших символів є відбиток руки — їх могли використовувати на позначення присутності в цій місцевості людини або групи людей. Дещо пізніше людям прийшло в голову створювати символи, що нагадують пір’їнки, можливо, на позначення рослин. А зображення, які в серйозних наукових колах називають тектиформами і які нагадують будиночки з трикутними дахами, використовували в значно меншій кількості печер і, як припускають, були знаком, за яким ідентифікували специфічну групу людей, може, навіть клан. Окремо варто зазначити перші узори: зигзаги, перехресні й паралельні лінії, криві. Які, до речі,

те, що залишилося від найдавнішого з відомих наразі предметних озбражень

на думку вчених, схожі на прояви так званого ентоптичного ефекту — коли людина бачить щось, чого насправді немає, через певні захворювання (наприклад, мігрень чи шизофренію), вживання психотропних речовин або просто коли цілком здорова звичайна людина, скажімо, подивилася на яскравий блакитний фон чи натиснула на свої очі. Тож, можливо, спочатку люди просто зображали несподівано побачені лінії й плями, а вже потім наділили їх певним значенням. Однак доісторичні митці зображали не лише абстрактні фігури. Залишилося чимало зразків і іншого напрямку зображального мистецтва — предметного, або фігуративного, коли, грубо кажучи, чітко зрозуміло, що намальовано. Найбільше в ті часи люди любили зображати навіть не самих

себе, а тварин. Саме одна з них — червоний бик, намальований у печері на о. Борнео, що в Тихому океані між Азією та Австралією, і знайдений у 2018 році — є найдавнішим із відомих наразі зразків фігуративного живопису. Доволі відомі також воли, знайдені в ХІХ столітті 9-річною Марією, донькою археолога-любителя Марселіно де Саутуоли, в іспанській печері Альтаміра. Саме ці воли вперше дали всьому світові зрозуміти, що давні люди були не такі вже й примітивні та займалися мистецтвом. Щоправда, остаточно зрозуміли це вже після того, як знайшли подібні малюнки в інших печерах і посмертно зняли звинувачення з де Саутуоли у фальсифікації. Побачивши ці давні зображення, Пабло Пікассо свого часу сказав, що відтоді художники нічого не навчилися.

так виглядає один із малюнків у печері Альтаміра.

стрибок вiд печер до сьогодення Попри безумовний авторитет Пікассо, нам, ясна річ, доволі важко повірити в те, що Леонардо да Вінчі як художник умів не більше, ніж, скажімо, невідомий автор волів з Альтаміри. Ми не будемо детально простежувати цілу історію того, як за відносно короткий проміжок часу людям вдалося перейти від наскельного живопису до картин рівня да Вінчі чи, скажімо, гіперреалізму. Та й зробити це, повною мірою, певно, й неможливо. Але важливу ідею з цієї «еволюції живопису» винести таки варто. Невпинний інтерес людей (навіть не надто художньо обдарованих) до зображального мистецтва (та й часто тих зображень, які не прийнято вважати мистецтвом), а також шалена популярність фотографій і цифрових зображень говорять як мінімум про те, що людське життя не випадково щодня насичено тисячами, а то й мільйонами різноманітних створених нами зображень.

гіперреалістична картина Сергія Маршеннікова — яскравий зразкок того, як досконало сучасні художники здатні зображати навколишню дійсність.

зображення перського царя Дарія І вважають першим у світі політичним логотипом.

Це не погано, тому що вони, з одного боку, дозволяють комунікувати в рази швидше, аніж вербально, збагачують наше життя культурно та емоційно. Але і не те щоб добре, бо там, де є комунікація, завжди є поле і для маніпуляції, і якщо вплив одних зображень на свідомість доволі безневинний, то інші стають дієвим інструментом навіювання чи, більше того, пропаганди. Зокрема йдеться про такі сфери як маркетинг, реклама й політика. Тож сприйматимемо величезну роль зображень у нашому житті як даність, бо, звісно, ми не зможемо повністю уникнути їхнього впливу. Як мінімум тому, що, як ми вже з’ясували, деякі пов’язані з ним процеси в мозку перебувають поза нашим свідомим контролем. Але усвідомити сутність цього впливу та враховувати його під час прийняття рішень — цілком реально та однозначно не завадить.

форма Тепер, коли стала зрозумілою загальна глибинна роль зображень у нашому житті, можна перейти до ролі того, з чого будь-яке з них складається. І першою невід’ємною частиною візуальної комунікації, про яку буде йти мова, — форми.

що такого примiтного у формi? Будь-який об’єкт, який ми бачимо, має форму. Будь-яка форма складається з однієї чи кількох ліній. А так уже сталося, що наші очі мимоволі стежать за лініями, прямими чи кривими, і дещо менш охоче — за ламаними. Навіть якщо ці лінії перериваються, ми сприймаємо їх як цілісні, бо, як ми ще неодноразово переконаємося, мозок має невпинний потяг до структурування та спрощення всього, що бачить. (Про це та інше з розказаного нижче нам відомо завдяки теорії гештальтпсихології). Загалом, споглядання цих ліній — первинне, що необхідне для ідентифікації об’єкта. Форма — це позитивний об’єкт, який ми сприймаємо як більш головний порівняно з негативним простором, тобто тлом (хоча попри те, що він «головний», без тла він існувати не може). Мозок робить такий поділ інстинктивно, щоб одразу зосередити увагу на головному. При цьому ви напевно бачили зображення, у яких негативному простору надано не меншого значення, завдяки чому виникає оптична ілюзія, так звана Ваза Рубіна.

ми сприймаємо малюнок на обкладинці як силует людини, хоча цілісної непреривної лінії, яка його би уторювала, немає: мозок сам її допридумує.

наш мозок умить виділяє з зо браження форми (на цьому постері це рука та череп), які виділяються на тлі

дивлячись на Вазу Рубіна, мозок не може визначитися, на чому зосередити увагу — на вазі чи обличчях.

ефект Вази Рубіна нерідко використовують у графічному дизайні, наприклад, логотипах.

Вона дещо спантеличує мозок, бо співвідношення форми і тла нестабільне, і тому важче сфокусуватися. Форми можуть бути геометричними чи органічними, складними чи простими. Наш мозок найбільше полюбляє останні (бо вони потребують меншого часу на усвідомлення), і тому навіть складний об’єкт сприймає як простий чи поєднання простих. Нехай закладена в самій назві простота не вводить вас у оману, бо не такі вже ці форми, або фігури, і «прості»: вони мають для нашої підсвідомості дещо глибше значення, ніж може здатися на перший погляд.

аніж сприйняти подібну складну форму, нам простіше розділити її на три прості.

складнiсть простих форм Мова йтиметься про елементарні геометричні фігури, знайомі всім нам змалечку: коло, квадрат, трикутник. Коли ми дивимось на коло, наші очі природним чином простежують за лінією, починаючи з певної точки, і нею ж і закінчуючи. Така плавна й досконала завершеність без жодних кутів дає нам відчуття єдності, спільноти, комфорту та м’якості. Тож коло часто асоціюють із чимось вічним, спокійним і позитивним, як-от любов, дружба, спільнота тощо. На відміну від кола, квадрат ми підсвідомо сприймаємо як фігуру, що твердо стоїть на своєму місці, він виглядає важко, збалансовано, напружено та статично. Квадрати, а також прямокутники нерідко використовують із урахуванням цього: прагнуть таким чином підсвідомо створити враження чогось сильного, стабільного, професійного. Прямокутники, у яких довші вертикальні лінії, виглядають дещо легше. Трикутник завдяки діагональним лініям виглядає динамічним (окрім випадків, коли трикутник рівнобедрений і одна граней чітко горизонтальна, тоді він виглядає стабільним). І, оскільки рух, знову ж таки, навіть ілюзорний, завжди першочергово привертає нашу увагу, він зазвичай

першим з-поміж інших форм впадає нам у очі. Трикутники спрямовують наш погляд, ніби вказують на щось. Недарма їх асоціюють із силою, думкою, владою, прогресом. Якщо в складних зображеннях, у яких форм безліч, ці потаємні значення можуть бути дещо нівельованим через контекст, поєднання з іншими формами та певними кольорами, то в логотипах зазвичай якнайкраще проявляються природні якості форм. Дизайнери використовують цю їхню магічну здатність ефективно передавати та вселяти певні ідеї людям без їхнього свідомого контролю.

у Starbucks вочевидь хотіли, щоб їхню каву асоціювали з комфортом і затишком.

логотип модного дому Givenchy підсвідомо повідомляє про стійкість і респектабельність бренду.

компанія Triumph, що випускає мотоцикли, подбала про те, щоби бренд асоціювався зі швидкістю і прогресинівстю.

череп — незмінний атрибут творчості англійського модного дизайнера Александра Макквіна.

як форми стають символами? Відповідь на поверхні — їх такими роблять люди. Тому що нам подобається надумувати щось собі та надавати всьому нових значень. Зокрема тому, як ми вже знаємо, зображення, що несуть символічне значення, — прекрасний засіб комунікації, надшвидкий і ефективний. Часто зв’язок зображень із тим, що вони символізують, очевидний. Наприклад, перо — одразу виникають асоціації з літературою. Можливо, було б логічніше подумати про бідолашну пташку, якій воно теоретично колись належало, проте зв’язок із літературою так само доволі логічний, і пояснювати його немає потреби. Або, наприклад, череп як символ смерті. Причому незмінно популярний — використовуваний і колись давно як предмет декору на згадку про померлих та на піратських прапорах як погроза, і зараз, причому не тільки в рокерів і готів, а й навіть у високій моді та одному веселому святі в Латинській Америці. Психологи кажуть, що ця популярність пов’язана з вічним і найбільшим страхом людини, але нам необов’язково про це зараз думати.

Натомість чимало інших символів, на перший погляд (і навіть на другий) жодного відношення до того, що символізують, не мають. Хоча асоціації в людства закріпилися не менш міцні, ніж у випадку з черепом. Наприклад, сумнозвісна свастика. Навіть дивно, як звичайне поєднання ліній може вмить викликати такі сильні негативні емоції та асоціації. Хоча здавна багато народів любили зображати свастику як символ руху, життя, благополуччя та удачі (а в деяких країнах, як-от Японія, Індія та Китай, це роблять і понині), це багатовікове значення декому вдалося намертво перекреслити у свідомості багатьох людей. До речі, запозичили цей

ще на початку ХХ століття свастика була дуже популярним оберегом, наглядний приклад — фірмова підвіска Coca-Cola.

символ у тих же індійців на честь їхнього начебто спільного з німцями арійського походження. Або не такий гнітючий приклад — символ миру, так званий пацифік. Так само важко здогадатися, який може бути зв’язок між звичайним колом із кількома лініями в ньому та відмовою від зброї. Насправді ж цей символ виник як поєднання морських сигналів N і D (з англійської nuclear disarmament — «ядерне роззброєння»), відтворюваних за допомогою спеціальних прапорців. Тож багато чому, що наразі маємо, ми зобов’язані своїй невпинній фантазії. І часом вона здатна навіть перевернути все догори дригом.

така ідея прийшла в голову художнику і дизайнеру Джеральду Холтому.

манливiсть гротескностi Нам змалечку дуже подобається розглядати героїв мультиків і коміксів. У Давній Греції свого часу абсолютно тотожні людському тілу статуї зазнали нищівної критики. Популярні в ще більшу давнину фігурки Венери вочевидь переважно мали n-ну ступінь ожиріння. Що об’єднує ці три факти? Те, що люди завжди мали якусь дивовижну слабкість до перебільшених, не надто типових у реальному світі та часом узагалі нереалістичних форм за порівняно холодного сприйняття дуже звиклих, тривіальних, реалістичних. Чим це можна пояснити? По-перше, щось незвичне, щось, що вирізняється, завжди найперше привертає та найдовше утримує увагу мозку. Первинно тому, що щось незнайоме передусім може загрожувати чимось. Як для нашого мінливого, дивного і непередбачуваного світу це доволі корисне вміння. І нехай зараз продукти вищезгаданої людської фантазії, які чіпляють нашу увагу, вкрай рідко дійсно мають загрозу, механізми спрацьовують так само.

ці та подібні до них статуетки були вкрай популярні під час пізнього палеоліту.

По-друге, якщо говорити про мультики й комікси, то тут відіграє роль ще й спрощеність зображення — що менше деталей, то легше воно для споглядання та усвідомлення. Але цього все одно замало, щоб пояснити, чому нам дійсно подобається їх споглядати. Щоб зрозуміти це, згадаймо ще раз прадавні огрядні статуетки Венери.

балансування мiж красою i потворнiстю Місце, де ми зазвичай очікуємо побачити талію, було найширшим у тілі так званої Венери палеоліта. Не часто зустрінеш таку фігуру, скажімо, в сучасній модній рекламі, чи не так? Але навряд чи ці фігурки стали би робити в таких величезних кількостях, якби людям того часу було неприємно на них дивитися. Хоча згодом така любов до гротескного зображення плодючості жінок була втрачена, і натомість протягом історії неодноразово приходили нові (зазвичай так само утрирувані) канони. Тож те, як ми сприймаємо певні форми, може сильно змінюватися за відносно короткі в межах історії людства проміжки часу. Частково сприйняття чогось як красивого або ні можна пояснити особливостями і потребами культури, в якій ми живемо. Скажімо, учені підтверджують, що в тих культурах, де є загроза голоду, зайву вагу сприймають як перевагу, а не недолік. Зрозуміло, що це позначається не тільки не виборі партнерів, а й на

тому, яку форму людського тіла оспівують у мистецтві. Але ключову роль у нашому сприйнятті відіграє все ж таки наша навіюваність. Хоча звучить дещо образливо, з точки зору природи та еволюції, ця наша властивість надає чудову можливість переймати чужий досвід, а не вчитись усього самому з нуля. Тобто не власне незвичність, гротексність і певною мірою дивакуватість є тим, що викликає в нас приємні відчуття при спогляданні. Далеко не все, що виходить за межі звичних для нас зображень, виглядає приємно — але воно доволі швидко може стати приємним, якщо нас у цьому переконають (причому аргументів особливо навіть і непотрібно). На нашу думку про те, чи є якесь зображення красивим, реально здатне вплинути наше оточення, що підтверджують психологічні експерименти. І що вже казати про вплив ЗМІ.

навіть у не такий віддалений час, як палеоліт, думки про те, як виглядає тіло міфічної красуні Венери, дещо різнилися.

як усе це стас в пригодi митцям i дизайнерам? Можна коротко підсумувати, що форма об’єктів, які ми бачимо на зображеннях, не лише дозволяє мозку їх ідентифікувати, а й є одним із корінних чинників того, чи чіпляє нашу увагу те, що ми споглядаємо, чи подобається воно нам. І подобається нам переважно все просте, а також те, що подобається суспільству, в якому ми живемо. Графічним дизайнерам це здебільшого відомо. Наприклад, популярний нині мінімалізм у сайтах, так і сторінках модного глянцю є якоюсь мірою певною тенденцією, віянням часу. Але водночас ця популярність пов’язана і з особливостями нашого зорового світосприйняття. Однією з ключових ознак мінімалізму є простота форм; а коли форма чого-небудь проста, немає нічого зайвого, ніщо не відволікає нашу увагу, мозку не треба докладати зусиль, щоб ту форму структурувати, і тому її легко сприйняти.

простота і повторюваність форм, як-от на цьому розвороті іспанського Harper’s Bazaar, значно спрощують сприйняття.

«неможливі» фігури хоча й спалентичують мозок, але добре утримують увагу.

Художники ж, звичайно, навряд чи підходять до своєї діяльності так прагматично, але так само, свідомо чи ні, користуються цими ж принципами. Вони оспівують канони краси, навіяні культурою й суспільством. Передають певні настрої завдяки м’яким чи навпаки гострим лініям. Зосереджують увагу на головному, позбавивши картину зайвих деталей, а мозку глядача — необхідності довго її сприймати. Чи навпаки розсіюють цю увагу, змушуючи довго придивлятися та шукати приховані символи. І, врешті-решт, як ми вже згадували, граються з увагою глядача, створюючи ілюзії на кшталт тієї ж вази Рубіна чи «неможливих» зображень. Але, звичайно, у сприйнятті як дизайну, так і зображального мистецтва відграють роль не тільки форми об’єктів, а й їхнє взаємне розташування та кольори. Але ці теми вже варті окремих розділів.

композицiя З минулого розділу стало зрозумілим, яке значення окремі форми можуть у собі нести, як це впливає на те, як ми їх сприймаємо, і чому. Але це далеко не повна картина тієї роботи, яку зображення підкидають нашому мозку. Їхнє сприйняття магічним чином може кардинально змінитися залежно від того, як елементи зображення розташовані стосовно один одного.

усе по поличках По суті композиція — це розміщення елементів у такий спосіб, щоби зображення виглядало приємним, було легкими для сприйняття. У минулому розділі вже були згадки про те, що мозок прагне все структурувати, знайти певну логіку в тому, як щось розміщено, зрозуміти, що потребує найбільшої уваги серед того, що він бачить. Саме тому він, грубо кажучи, відкидає зображення, у яких цієї логіки знайти не може, тому що елементи на ньому розміщені хаотично. На такі зображення нам значно менш приємно дивитись. Одна з дій, яку ми робимо, підсвідомо систематизуючи зображення, — групування елементів. Залежно від ситуації ми можемо групувати їх за різними спільними ознаками. Наприклад, елементи умовно однієї групи можуть мати однакову форму, колір, розмір чи текстуру. Крім цього, велику роль

сайт The New York Times зроблений на основі модульної сітки.

відіграє ступінь наближеності елементів один до одного, а також наявність у них спільного поля. Такі собі поля можуть бути утворені видимими лініями, а можуть — умовними, так би мовити, невидимими. Як, наприклад, у широко застосовуваних у веб-дизайні модульних сітках. Коли дизайнери малюють сайти, вони розміщують елементи в межах одного чи кількох модулів — базових прямокутників, що утворюються шляхом поділу сторінки сайту горизонтальними та вертикальними лініями (які потім на сайті не відображаються).

зображувані в Давньому Єгипті люди мали чітку композицію побудови тіла.

Причому технічно модульні сітки існували ще задовго до виникнення веб-дизайну. Окрім того, що ними користуються також архітектори та дизайнери друкованих видань, вони були дуже поширеними ще серед давньоєгипетських художників. Для останніх це був стандарт, канон, від якого не можна було відходити. Вони мали малювати людей за певними пропорціями: різні частини тіла мали займати чітку кількість прямокутників. За висновками вчених, така жорсткість невипадкова: по суті це один із проявів прагнення єгипетської влади стабільності, бо її представники були задоволені станом речей і були проти навіть найменших змін у країні. Це свідчить про те, що не лише форми і кольори, які щось символізують, можуть ставати елементами ідеології, а й часом навіть композиція поширюваних зображень.

cиметрiя

яiртемиc

Попри те, що мало де, як у Давньому Єгипті, так суворо регламентували спосіб зображення чого-небудь (і це добре, інакше ми не мали б такого різноманіття світового мистецтва), певні правила композиції, яких дотримуються митці і дизайнери, таки існують. Ці правила універсальні та існують поза часом і культурами, можливо, часом їх застосовують у витворах навіть інтуїтивно. Одним із таких засобів структурування елементів зображення є симетрія. Симетричне зображення виглядає переважно приємно, тому що воно апріорі збалансоване — оскільки дві частини віддзеркалюють одна одну, вони точно мають однакову візуальну вагу. Тож загалом симетрія створює враження, що все перебуває на своєму місці; немає нічого, що надмірно вирізнялося б та впадало нам в очі. Вона дарує відчуття спокою і стабільності. З чим це відчуття пов’язане? Найпоширеніша версія полягає в тому, що первинно симетрія сигналізувала про здоров’я — як рослин і тварин як потенційної їжі, так і людей як потенційних партнерів. Однак, до речі, те, що люди з найбільш симетричними обличчями дійсно мають кращий стан здоров’я, учені заперечили. Проте хоча симетрія і дає нам приємні відчуття, ймовірно, пов’язані з багатолітнім досвідом спо-

стереження за природою, вона, з іншого боку, може виглядати занадто ідеально. Настільки, що нам нема, за що вчепитися поглядом. Тобто, просто кажучи, може виглядати нудно, особливо, коли в такому симетричному зображенні немає жодної динаміки, тобто ілюзорного руху. Дещо цікавіше дивитися на дисиметрію (коли в загалом симетричному зображенні є деталь, що вирізняється) або антисиметрію (коли загалом симетричні частини зображення є протилежними в чомусь). І особливо багато простору для створення цікавих і красивих зображень дає асиметрія.

симетричні фотографії виглядають приємно, тому що вони апріорі збалансовані.

трикутник Звернімо тепер увагу на трикутник — але вже не просто як на одну з простих форм, як у минулому розділі, а як на ще одне правило структурування елементів зображення. Ми вже знаємо, що трикутник — у більшості випадків динамічна фігура, яка завдяки наявності діагональних ліній ефективно спрямовує погляд. Саме тому композиції, де елементи розміщені подібним чином, його на собі затримують, а тому приємні для розглядання. Так, умовно створені лінії трикутника здатні скерувати погляд на найголовніший, фокусний елемент зображення. Це якраз те, чого іноді бракує статичним симетричним композиціям. Ми можемо не завжди навіть не усвідомлювати, що розміщення елементів на зображенні нагадує трикутник, але цього і не треба: зображення з такою композицією привертає та утримує увагу без нашої свідомої на те згоди. Воно передає зазвичай відчуття сили, рішучості. Особливо вдало спрацьовує така композиція при зображенні людей чи персонажів. Завдяки їй вони можуть виглядати яскравішими та разючішими. Але ними можливості трикутника не обмежуються.

зображення на обкладинці березневого Vogue за 1917 рік побудовано за принципом трикутника

правило третин Ще одне правило композиції (сформульоване, до речі, ще наприкінці 18-го століття) — правило третин — також можна багато де зустріти, якщо трошки пильніше придивитися до зображень навколо. Зокрема та особливо це стосується фотографій і кінокадрів. Сутність цього правила в тому, що якщо поділити зображення на три рівні частини двома вертикальними та двома горизонтальними лініями, то найважливіші елементи варто розміщати на перетинах цих ліній. Окрім того, що це правило здатне допомогти з розміщенням вартих особливої уваги елементів, воно також підходить і для визначення розміщення лінії горизонту. Зображення, у яких

горизонт перебуває на одній із горизонтальних ліній, виглядає привабливішим, аніж ті, де він перебуває посередині. Тож чим це правило можна пояснити? Перед тим, як знайти відповідь, варто зрозуміти, що як і будь-яке інше правило композиції, це не є дуже суровим і тим паче єдино правильним. Важливі об’єкти цілком можуть перебувати, скажімо, не прямо на точках перетину, а біля них. А пояснюють власне це правило тим, що коли в зображеннях важливий об’єкт розміщений ближче до країв, то утворюється візуально більше вільного простору, нашому погляду є куди піти далі, і тому він довше затримується. Але це, знову ж таки, не значить, що зображення, де головний об’єкт перебуває чітко всередині, апрі орі негармонійне, некрасиве і має бути знищеним.

зустріти правило третин можна багато де, як приклади — пейзаж ліворуч чи кадр з фільму «Завтрак у Тіффані» 55

у творчості Леонардо да Вінчі золотий перетин — нерідке явище, як приклад — картина «Дама з горностаєм».

золотий перетин Вищеописане правило третин по суті є спрощеним правилом золотого перетину. Люди взагалі мають тенденцію до спрощення багато чого у своєму житті. Особливо, коли йдеться про такі складні та вельми містичні речі, як-от «асиметричну симетрію», «скарб геометрії», «божественну пропорцію» чи «ядро геному світобудови» — що все є назвами, даними різними людьми для золотого перетину. Сутність цього поняття полягає в тому, що у від різку, поділеному на дві частини, менша з них відноситься до більшої так, як більша до повної величини відрізка. Результатом ділення є ірраціональне число 1,618… з численними цифрами після коми, позначуване грецькою літерою Φ. Якщо неодноразово за цим принципом поділити прямокутник так, як зображено в прикладах навколо, то з отриманих на краях точок виникне напевно знайома вам золота спіраль.

інший приклад — картина да Вінчі «Іоанн Хреститель»

Наклавши спіраль на витвори мистецтва та різні інші зображення, неважко зрозуміти, як воно працює: елементи підпорядковуються поділу на відрізки за вищеописаною пропорцією та/або іноді розміщені за лінією спіралі. Вважають, що це робить зображення особливо гармо нійним. Здавалося б, не так уже і складно, не правда? Але найцікавіше ще попереду. Із золотим перетином тісно пов’язані числа Фібоначчі — послідовність чисел, де будь-яке з них є сумою двох попередніх чисел: 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89, 144… (іноді ще починають з нуля). Відношення між будь-яким числом і попереднім коливається навколо вже згаданого значення 1,618… Тож ось у чому містика. Числа Фібоначчі і золотий перетин не лише широко застосовувані в мистецтві різних часів (як-от, скажімо, в картинах да Вінчі, піраміді Хеопса чи навіть музиці Баха), а й напрочуд часто зустрічаються в природі. У ракушок,

у картині «Воскресіння дочки Яіра» Іллі Репіна також помітна наявність золотого перетину в композиції/

морських зірок, сніжинок, шишок, ананасів, квіточок, листочків на пагонах, тілах людей і тварин, та навіть у ДНК і структурі галактик. Перелік, звісно, далеко не повний. Якщо в минулому розділі про форми було акцентовано увагу на тому, що поняття краси багато в чому плинне, то пропорції золотого перетину вважають якраз тим унікальним та ідеальним утіленням краси, яке існувало, існує та існуватиме поза часом і культурами. Чим же можна пояснити природу цієї містичної естетики? Може, разюча частота тієї пропорції у живому та неживому переплітається з якоюсь універсальною таємницею світобудови, настільки елегантною та приголомшливою, що жоден езотерик її не переплюне? Сподіваймося, колись людство дізнається.

знайти рiвновагу та сфокусуватися Отже, такі є умовні правила щодо гармонійного структурування елементів зображення. Але композиція — то не лише про структуру. Про що ще? По-перше, баланс. Його вже було згадано як рівноцінно розподілену візуальну вагу, яка автоматично є в симетричних композиціях. І відповідно не автоматично — в асиметричних. Тому в останніх, для того, щоб композиція зображення була гармонійною, дизайнери та митці докладають зусиль, щоб врівноважити частини зображення за допомогою розміру, високого контрасту, насиченості (детальніше про насиченість — у наступному розділі про колір), облич чи фігур. По-друге, наявність фокусного, або центрального елементу. У розділі про форми вже згадувалося те, що мозок робить розподіл зображення на негативний простір та власне форми, або фігури, щоб відокремити найголовніше. Але цього йому замало — він прагне ще вмить визначити найголовнішу з фігур. Якщо вона виділена шляхом певних зусиль того, хто створював зображення, то ми його сприймаємо легко — мозку, знову ж таки, не доводиться надмірно напружуватися, безрезультатно намагатися виявити логіку там, де її немає, та розчаровуватися.

Що може бути фокусним елементом? Цілковито природньо нашу увагу найбільше привертають обличчя (люди дуже вправні в їхньому розпізнаванні), фігури людей чи тварин, а також будь-що рухливе. Також це може бути щось, виділене за допомогою розміру, контрасту, насиченості або фокусу камери, якщо мова про фото. А допомогти нам точно натрапити на фокусний елемент особливою мірою здатні напрямні лінії (реальні чи удавані), що ведуть до нього. Окрім ліній, фокусний елемент здатне підкреслити його обрамлення, а також уже згадувані в попередньому розділі прості геометричні фігури. Тож, зберігши баланс інформації між розділами книжки та відкинувши незначуще задля зосередження на головному, перейдемо до наступного розділу.

на цій обкладинці The New Yorker є як чудовий баланс, так і яскраво підкреслений напрямними лініями і контрастом фокусний елемент — пара, шо цілується

колiр Окрім форм як структурних елементів та композиції як гармонійного їхнього поєднання, в будь-якому зображенні є ще дещо варте уваги. Це колір — найменш об’єктивна з усіх ознак того, що ми бачимо, але від того не менш могутня та впливова для нашої свідомості.

що веселого у веселцi? Певно, найвеселіше — те, що насправді в об’єктивному світі кольорів, із яких вона складається, взагалі не існує. Тому що колір — лише суб’єктивне відчуття, що виникає завдяки плідній роботі наших очей та мозку, коротко описаній ще в першому розділі. Наш зір — дивовижний механізм, що виник дивовижним чином, але все одно він недосконалий і має обмеження, пов’язані якраз таки з поняттям кольору. У нас в очах є два типи рецепторів. Перший — палички, що діють, коли світла мало. Відчуття кольору вони не дають, тому в темряві чи напівтемряві важко сказати, що зелене, а що аквамаринове. Другий тип — колбочки, що якраз і відповідають за сприйняття кольору та містять світлочутливі білки опсини. Останні в нас бувають трьох видів, кожен із яких найбільш чутливий до електромагнітних хвиль певної частоти — тієї, що провокує в нас відчуття червоного, синього чи зеленого кольорів. Від того, наскільки які опсини задіяні при сприйнятті світла, залежить кінцевий результат кольору, який ми начебто бачимо. Нам, певно, пощастило, що в приматів Старого світу, наших давніх пращурів, свого часу через мутацію з’явився третій опсин, чутливий до «чер-

воних» електромагнітних хвиль (який зі свого боку в їхніх давніх пращурів, невеличких ссавців, колись зник, як і інший, четвертий опсин, через непотрібність при нічному способі життя). Тому що ця мутація відбулася вже після відокремлення материків, і нащадки приматів, що опинилися по той бік океану в Америці та так і не здобули цей опсин, і понині не розрізняють червоний від зеленого. Але з іншого боку, серед усього тваринного світу із кольоросприйняттям нам пощастило таки не найбільше. У тварин, які бачать інфрачервоне світло (як-от змії) чи ультрафіолет (як-от птахи), розширені межі того, що вони назвали би, якби могли, видимим спектром. Відповідно світ постає перед ними геть іншим. Та й навіть не всі люди однаково бачать світ. Певно всі чули про дальтоніків, і, мабуть, дещо менше — про унікумів із так званим тетрахроматичним зором, у яких є чотири опсини і які, отже, бачать кольори, що для більшості людей неможливо навіть уявити. І навіть пересічні люди зі звичайним зором насправді можуть кожен із кольорів бачити абсолютно по-різному (щоправда, принаймні поки це не видається можливим ані підтвердити, ані спростувати). Усе це — підтвердження того, що кольору як об’єктивної властивості чого-небудь немає. Але при цьому в тому, як ці суб’єктивні відчуття впливають на нашу свідомість, є доволі об’єктивні закономірності.

що ще таять у собi кольори? У другому розділі була згадка про те, що людям подобається надавати формам глибинного символічного значення. Кольорів це стосується тією ж мірою. Розгляньмо окремі з них детальніше, щоб зрозуміти, звідки насправді ті чи ті загальновідомі асоціації походять. Почнімо з традиційно першого кольору веселки — червоного. З-поміж інших кольорів він найактивніше привертає нашу увагу. Найчастіше люди асоціюють червоний із коханням, пристрастю, вогнем, небезпекою. Пов’язано все це з тим, що первинно в природі для приматів цей колір сигналізує про домінантність та готовність до відтворення потомства, тому, ймовірно, колір зберіг своє значення для нашої підсвідомості як у контексті продовження роду, так і в контексті інстинкту самозбереження від можливої агресії. Стосовно небезпеки (асоціаціям із якою, до речі, окрім агресії домінантних приматів могла також посприяти і кров), ми і наразі можемо багато де побачити червоний колір, використаний як такий, що застерігає та забороняє.

художник Андре Кон нерідко зображає жінок у червоному кольорі.

Рожевий колір, хоча по суті і є тим же червоним, тільки ненасиченим (про насиченість далі буде трохи детальніше), усе одно вартий бути окремо розглянутим, тому що набув у культурі потужного специфічного значення. Це стереотипно «дівчачий» колір, часто пов’язуваний із ніжністю та наївністю. Але якщо символічному значенню червоного кольору сприяла природа, то над значенням рожевого попрацювали вже маркетологи, причому не так давно — у другій половині минулого століття. До того кілька разів навіть траплялися твердження в журналах про те, що рожевий колір навпаки більше підходить хлопчикам як сильніший, активніший колір, натомість блакитний — дівчаткам як більш вишуканий і ніжний. Але то були лише поодинокі поради, які особливого впливу на масову свідомість не мали, і на той час жоден колір не мав гендерних асоціацій. Чому ж вони раптом виникли? Просто маркетологам було вигідно, аби батьки не використовували для малюка речі-унісекс старшої дитини іншої статі, а натомість купляли нові. Особливо складної логіки за вибором рожевого кольору для дівчат, так само як і блакитного для хлопчиків, немає — просто так склалося. Хороший приклад того, як за відносно короткий час людей можна намертво в чомусь переконати.

художник Володимир Волегов зобразив дівчинку в традиційному рожевому кольорі

Жовтий колір асоціюють зазвичай із сонцем (хоча воно насправді біле та лише видається жовтим через атмосферу), теплом, хорошим настроєм, бадьорістю. З іншого боку, його також використовують як сигнал про небезпеку, особливо про отруту та радіацію. Позитивне значення жовтого радше за все пов’язане з вищезгаданим сонцем, яке люди ще здавна шанували та оспівували як джерело життя. Щодо небезпеки, то поєднання жовтого з чорним певно корінням уходить також у природу, а саме до отруйних комах і змій. Хоча в символі радіації, до речі, первинно був не жовтий колір, а синій, але його потім замінили через те, що той сильно вицвітав на сонці та особливо не викликав відчуття небезпеки.

символ радиації одразу створює відчуття певного напруження.

багато відтінків приємного зеленого є в картині Ван Гога «Ділянка трави».

Є поширена думка, що зелений колір заспокоює. Психологи пояснюють це тим, що він надзвичайно поширений у природі, а тому і асоціюється з чимось живим, свіжим, гармонійним. І, що цікаво, переважання зеленого кольору в природі посприяло ще дечому. Оскільки саме на нього протягом довгого часу людям доводилося дивитися, щоб вишукувати серед рослин потенційну їжу (як самі рослини, так і тих, хто в них міг ховатися), то ми розрізняємо найбільше відтінків саме в зеленому кольорі.

obrina olivewing — вид метеликів, що має рідкісний синій пігмент

Синій колір — певно, найразючіший із-поміж усіх. Чому? По-перше, він дуже рідкий у природі — навіть ті поодинокі тварини та рослини, які видаються нам синіми, насправді такими не є, бо не мають синіх пігментів (за дуже рідкими винятками, як-от вид метеликів obrina olivewing та блакитні дереволази). Натомість ілюзія синього кольору виникає через їхню складну мікроструктуру, такі собі краї, помітні лише завдяки надпотужним мікроскопам, які дозволяють відбитися виключно хвилям із конкретною частотою, а саме тим, що провокують відчуття синього кольору. Саме мікроструктура, а не пігменти, робить блакитними навіть людські очі. По-друге, серед усіх кольорів синій є «найновішим» — здатність розрізняти його як окремий колір ми здобули найпізніше. Насправді, настільки пізно, що аж до 13-го століття небо вважали білим, а воду на мапах аж до 17-го століття малювали зеленою. Це не значить, що синього до того не існувало — просто протягом довгого часу людство не мало окремого слова для його позначення. Хоча синій пігмент (і це був найперший зі створених людьми пігментів) використовували ще в Давньому Єгипті — щоправда, технологія була втрачена після падіння Риму. Набагато пізніше винайшли пігмент «ультрамарин», який могли дозволити

собі лише заможні, і це надало синьому кольору особливої цінності. Але потім випадково винайшли інший синій пігмент — «прусський синій», що був значно доступніший і тому швидко заполонив світ. Відтоді своєї популярності він і набув. Попри те, що на відміну від зеленого, синього в природі вкрай мало, і те, що як окремий колір людство почало його виділяти взагалі не так давно, це не завадило нам полюбити його не менш, ніж усі інші кольори (а може, навіть і більше), асоціювати, подібно до того ж зеленого, зі заспокійливим ефектом, а ще надати йому безліч інших символічних значень — мудрість, вічність, свобода, холод тощо. Радше за все корінням таких асоціацій є вода (яка хоч і далеко не завжди навіть виглядає синьою) та небо, яким, зі свого боку, людство здавна, як і сонцю, приписувало неабиякі глибинні значення. Тож подивившись на такі звичні нам кольори трохи під іншим кутом, навіть дивуєшся, як успішно ми вкладаємо в них певні значення та завдяки тому комунікуємо. Причому ці значення можуть існувати як тисячі років, так і лише десятки — і водночас бути однаково ефективними.

художник Андрій Шишкін підкреслив мудрість зображеного героя ще й кольором його одягу.

колiрне коло Є два певною мірою особливі кольори (з точки зору фізики, принаймні): білий і чорний. Білий колір виникає в нашій свідомості тоді, коли ми сприймаємо електромагнітну хвилю, що складається з усіх хвиль кольорового діапазону. А чорний — коли не сприймаємо жодної хвилі. Тобто, грубо кажучи, білий — це сукупність усіх кольорів, а чорний — їхня повна відсутність. Білий, чорний та відтінки сірого називають ахроматичними кольорами, тобто такими, що не мають тону. Решта кольорів — хроматичні. Окрім тону, колір має також такі властивості як насиченість та яскравість. Колір насичений, коли в ньому немає домішок сірого; відповідно, як можна здогадатися, що більше домішок сірого, то менш насиченим він стає. Яскравість також називають ще світлістю та визначають залежно від того, чи є в кольорі домішки білого або чорного; так само неважко здогадатися, що більша кількість домішок білого робить колір світлішим та навпаки. Чому це все корисно знати? Тому що саме тон, яскравість і насиченість — те, що визначає, наскільки гармонійно виглядають кольори при сполученні

один із одним. Як саме? Відповідь схована в колірному колі. Насправді було чимало спроб якось систематизувати кольори, щоб зрозуміти, чому поєднання одних виглядає гарно, а інших — ні. Після тих усіх спроб і праць теорія кольору наразі загалом здатна це пояснити. Є три первинні кольори: червоний, жовтий, синій. Їх не можна отримати з інших кольорів. Є вторинні кольори: жовтогарячий, зелений, фіолетовий. Їх отримують із поєднань червоного та жовтого, жовтого і синього, синього і червоного відповідно. І є третинні кольори, кожен із яких за тією ж аналогією отримують із двох поряд розташованих первинних та/або вторинних. Розмістивши це все послідовно по колу, отримуємо колірне коло, здатне наглядно показати, як і які кольори гармонійно взаємодіють.

завдяки колірному колу легко зрозуміти й запам’ятати гармонійні сполуки.

Загалом є шість способів таких гармонійних сполучень. Перше — монохромні кольори. Тобто коли в зображенні по суті є виключно один колір, тільки з різними варіаціями яскравості та насиченості. Можливо, звучить дещо нудно, але насправді такі зображення можуть навпаки виглядати особливо атмосферно.

Друге — аналогові кольори. Йдеться про будь-які три кольори, які є суміжними на колі. Зображення, в яких використано тільки такі кольори, легко сприймати, тому що жодних конфліктів між близькими кольорами немає. Саме таке поєднання кольорів поширене в тому, якою ми бачимо природу, тому воно зазвичай виглядає приємним і мирним, хоча це ще залежить від контексту.

Третє — комплементарні кольори. Це два кольори, які розташовані чітко один навпроти одного на колі. Таке поєднання доволі поширене, привертає увагу завдяки контрасту та приємне для споглядання, але тільки якщо кольори в зображенні не рівнозначні, а натомість один із них домінантний.

Четверте — тріадні кольори. Це три кольори, розташовані на однаковій відстані один від одного. Таке поєднання так само приємним та контрастним, проте вкрай рідко виглядає природньо, тому зазвичай його використовують у мультфільмах і сюрреалістичних зображеннях (але є винятки).

П’яте — близький та комплементарні кольори. Це поєднання кольору з двома іншими, що розташовані праворуч і ліворуч від того, що є для нього комплементарним, тобто розташованого навпроти нього. Зображення з таким поєднанням кольорів переважно виглядають радісно, живо.

Шосте — подвоєні комплементарні кольори. Це коли використано дві пари комплементарних, тобто протилежних кольорів. Так само зображення виглядатиме приємно лише тоді, коли кольори не є рівнозначними.

При цьому всьому, ці сполучення здатні бути не гармонійними, а навпаки крикливими і дратівливими, коли використано кольори з виключно максимальною чи наближеною до максимуму насиченістю. Надмірна насиченість, особливо, якщо це стосується кожного з використаних кольорів, викликає в нас відчуття штучності. Тому що в природі насичені кольори можна зустріти вкрай рідко і ніколи — багато поряд. З іншого боку, насиченість може бути доцільною в дитячих ілюстраціях і мультфільмах, коли дійсно можна підкреслити, що зображуване не зовсім відповідає дійсності — але ступінь насиченості все одно має бути помірною, інакше є шанс спровокувати в глядачів нервовий припадок.

дуже насичені кольори можуть дратувати, але в зображеннях для дітей (як-от мультсеріал «Суперкрихітки») можливе їхнє вдале використання.

як колiр впливаc на прийняття рiшень? Уже стало зрозумілим, як і чому ми сприймаємо певні кольори та певні їх поєднання. Але на виникненні асоціацій і приємних чи неприємних відчуттів при певних поєднаннях кольорів їхній вплив не закінчується. Вони навіть здатні заохотити нас до дії. За підрахунками дослідників, від 62 % до 90 % наше рішення про купівлю конкретного товару залежить від того, якого він кольору. Як саме колір заохочує нас щось купити? Загалом у сукупності на це впливає все, про що ми згадували. По-перше і передусім, це певні загальні асоціації. Наприклад, зелений колір начебто є підсвідомим свідченням натуральності, синій викликає повагу та довіру, а рожевий радше за все відлякне більшості чоловіків через «загрозу» їхній мужності (хоча, можливо, враховуючи нинішню боротьбу проти сексизму та стереотипів, останнє стає дедалі менш актуальним).

По-друге, впливає і гармонійність того, як між собою поєднані кольори. Тобто банально те, наскільки приємно або неприємно людині на такі сполуки дивитися. Тому що ми любимо все красиве. Хоча, звичайно, естетика не завжди вирішальна. І, звичайно, відіграють роль ще й особисті вподобання та смаки, тобто наявність улюбленого кольору та надання переваги світлим чи темним, насиченим чи ненасиченим кольорам. Хоча останній пункт дизайнерам передбачити та врахувати важкувато, вони цілком успішно пораються зі своєю роботою і без нього. Принаймні ті з них, продукти плідної роботи яких ми врешті купляємо.

усі відомі компанії приділяють багато уваги колористиці свого бренду.

список використаноi лiтератури 1. Animals Cannot Be Blue | Explorer [The electronic resource]. — Access mode : https://www.youtube. com/watch?v=KN7krvnm2uM 2. Bradley S. Design Principles: Visual Perception and the Principles of Gestalt [The electronic resource] / S. Bradley. — Access mode : https://www. smashingmagazine.com/2014/03/design-principlesvisual-perception-and-the-principles-of-gestalt/ 3. Color Psychology And Purchasing Influence [The electronic resource]. — Access mode : https://www. youtube.com/watch?v=qO9UPy04WMs 4. D’Arcy P. What the Mysterious Symbols Made by Early Humans Can Teach Us about How We Evolved [The electronic resource] / P. D’Arcy. — Access mode : https://ideas.ted.com/what-the-mysterious-symbolsmade-by-early-humans-can-teach-us-about-how-weevolved/ 5. Harvey J. The Evolution of the Human Eye [The electronic resource] / J. Harvey. — Access mode : https://www.youtube.com/watch?v=qrKZBh8BL_U

6. Is Your Red The Same as My Red? [The electronic resource]. — Access mode : https://www.youtube. com/watch?v=evQsOFQju08 7. Kenrick D. T. The Psychological Immune System [The electronic resource] / D. T. Kenrick. — Access mode : https://www.psychologytoday.com/intl/ blog/sex-murder-and-the-meaning-life/201004/thepsychological-immune-system 8. Mentzel S. V. Emotionality of Colors: An Implicit Link between Red and Dominance [The electronic resource] / S. V. Mentzel, L. Schücker, N. Hagemann, B. Strauss. — Access mode : https://www.ncbi.nlm. nih.gov/pmc/articles/PMC5337749/ 9. Morriss-Kay G. M. The Evolution of Human Artistic Creativity [The electronic resource] / G. M. MorrissKay. — Access mode : https://www.ncbi.nlm.nih.gov/ pmc/articles/PMC2815939/ 10. Peterson D. Why Does the Rule of Thirds Work? [The electronic resource] / D. Peterson. — Access mode : http://www.digital-photo-secrets.com/ tip/2742/why-does-the-rule-of-thirds-work/ 11. Poppy D. Facial Symmetry Is attractive, But Not Because It Indicates Health [The electronic resource] /

D. Poppy. — Access mode : http://blogs.discovermagazine. com/d-brief/2014/08/12/facial-symmetry-attractive-notbecause-indicates-health/#.XIiVSSIza02 12. Robson D. The Myth of Universal Beauty [The electronic resource] / D. Robson. — Access mode : http://www.bbc.com/future/story/20150622-themyth-of-universal-beauty 13. Robson D. The Women with Superhuman Vision [The electronic resource] / D. Robson. — Access mode : http://www.bbc.com/future/story/20140905the-women-with-super-human-vision 14. The Invention Of Blue [The electronic resource]. — Access mode : https://www.youtube. com/watch?v=VIg5HkyauoY 15. Understanding Color [The electronic resource]. — Access mode : https://www.youtube.com/ watch?v=Qj1FK8n7WgY 16. Understanding Composition [The electronic resource]. — Access mode : https://www.youtube. com/watch?v=O8i7OKbWmRM 17. Wells S. The Great Leap [The electronic resource] / S. Wells. — Access mode : https://www.

theguardian.com/education/2003/jul/03/research. highereducation1 18. Why Is Blue a Boys Color? [The electronic resource]. — Access mode : https://www.youtube. com/watch?v=RCd8j9Clzo0 19. Why Is Blue So Rare In Nature? [The electronic resource]. — Access mode : https://www.youtube. com/watch?v=3g246c6Bv58 20. Кэмпион М. Д. Как человечество любило свастику, пока Гитлер ее не украл [Электронный ресурс] / М. Д. Кэмпион. — Режим доступа : https://www.bbc.com/ukrainian/ukraine_in_ russian/2014/10/141026_ru_s_swastika_world 21. Орлова О. С точки зрения птиц люди — дальтоники. Как появилось цветное зрение [Электронный ресурс] / О. Орлова. — Режим доступа : https://www.svoboda.org/a/465086.html 22. Самара Т. Форма и пространство в дизайне [Электронный ресурс] / Т. Самара. — Режим доступа : http://propel.ru/pub/212.php 23. Шевченко В. Е. Візуальне сприйняття і застосування гештальтпсихології в дизайні видання :

електронні дидактичні демонстраційні матеріали з дисципліни «Основи технічної естетики і дизайну видання» для студентів напряму підготовки 6.030303 «Видавнича справа та редагування» Інституту журналістики [Електронний ресурс] / В. Е. Шевченко. — Режим доступу: http://smd. univ.kiev.ua/?p=9868. — К. : Інститут журналістики, 2015. — 75 слайдів. 24. Шевченко В. Е. Теорія кольору [Електронний ресурс] / В. Е. Шевченко. — Режим доступу: https://issuu.com/victoryshe/ docs/1color_4a6fab2e67a6af. — К. : Інститут журналістики. — 211 слайдів.

науково-популярне видання

Ольга Корнієнко

як свiт створив зображення i зображення cтворили свiт Керівник проекту О. Фомішина Редактор О. Корнієнко Верстка О. Корнієнко Підписано до друку 24.05.2019 Формат 70х90/16. Ум. друк. арк. 5,13. Друк цифровий Гарнітура Heuristica. Наклад 15 примірників. Замовлення № 22/06. Інститут журналістики Свідоцтво № ОК22 від 22.06.1998 Київ, вул. Іллєнка, 36 E-mail: olgakornienko22@gmail.com