Понад бар'єрами IV by Otar Dovzhenko

ПОНАД

бар’єрами ІV 2014–2016 Тимоті Снайдер отець Юрій Аввакумов # ЧЕСНО КАЖУЧИ: спецпроект до 5-річчя Школи журналістики УКУ

Видавництво Українського католицького університету Львів 2016

ЗМІСТ

Вступне слово........................................................................................ 4

Катерина Горчинська (Україна) Журналістам важко вийти з полум’яної риторики.............................. 75

ПРОМОВИ Тимоті Снайдер Роль історика загалом та в контексті подій, які переживаємо.............. 7 о. д-р Юрій Аввакумов Звання пророка – це не лише харизма, а й стигма............................ 15 ВИПУСК-2016: СЛОВО В ДОРОГУ Ігор Балинський Історія набору 2014-го – це коротка історія новітньої України.......... 28 Вікторія Романюк Освоїти «мистецтво маленьких кроків»........................................... 31 Олександра Чернова Історія «різних»................................................................................... 33 П’ЯТЬ КРОКІВ ДО ЗМІН: звідки взялася і навіщо потрібна Школа журналістики УКУ............... 35 # ЧЕСНО КАЖУЧИ: спецпроект до 5-річчя Школи журналістики УКУ

Адам Міхнік (Польща) Маємо служити читачам, але не вислужуватись................................ 49 Євген Глібовицький (Україна) Цінності в журналістиці – інструмент, а не абстрактна тема.............. 59 Майкл Андерсен (Данія) Є єдиний всесвітній стандарт: матеріал повинен бути цікавим, якісним і чесним.................................................................................. 69

Андрій Архангельський (Росія) Від вульгарності має тіпати завжди................................................. 83 Вахтанг Кіпіані (Україна) Українську журналістику можна порівняти з автомобілем ЗАЗ.......... 92 Шон-Патрік Лаветт (Італія) Свобода без відповідальності неможлива......................................... 99 Сергій Рахманін (Україна) Покликання журналіста – допомогти відрізнити чорне від білого.... 105 Владика Борис Ґудзяк (Україна) Навіть коли ми критикуємо зло, маємо лишатись тими, хто дає надію..................................................................................... 116 Ігор Померанцев (Велика Британія) Журналістика: понад бар’єрами....................................................... 125

ВСТУПНЕ СЛОВО

и завше говоримо нашим студентам, що справжня журналістика – це, передусім, вміння розповідати історії: цікаві, смішні, напутні, радісні чи сумні. П’ять років тому, 20 вересня 2011 року, розпочалась історія Школи журналістики Українського католицького університету. Історія захоплива, динамічна, повчальна, яскрава і, сподіваємось, успішна. Ці п’ять років стали часом нашого дорослішання у вирі неймовірних подій, свідками й учасниками яких ми всі були. Головний підсумок цього п’ятиріччя – це не кількість студентів та опублікованих матеріалів, хоча це також надзвичайно важливо, а формування спільноти однодумців, які і в особистому, і в професійному сповідують ті самі цінності, є відповідальними та небайдужими. Власне це четверте за ліком видання «Понад бар’єрами», окрім традиційного представлення цьогорічних випускників магістерських програм з журналістики та медіакомунікацій, пропонує вам стислі підсумки цих неймовірних п’ять років та зустріч з людьми, які поділилися з нами своїми поглядами на цінності, місію та майбутнє журналістської професії і є для Школи журналістики УКУ моральними орієнтирами. Приємного Вам читання :-)

З повагою, Школа журналістики Українського католицького університету

ПРОМОВИ

Тимоті Снайдер

РОЛЬ ІСТОРИКА ЗАГАЛОМ ТА В КОНТЕКСТІ ПОДІЙ, ЯКІ ПЕРЕЖИВАЄМО

Американський історик та публіцист, професор Єльського університету

ладико, преподобні отці, колеги, друзі, студенти, Славку [Ярослав Грицак – український історик та публіцист], у якого я так багато навчився. Запрошення виголосити інавґураційну промову – для мене це честь і втіха. Я дякую за добрі слова стосовно моєї підтримки Українського католицького університету. Проте мені це було легко та природно, адже ви, зі свого боку, підтримуєте інститути, завдяки яким я можу займатися своєю діяльністю. Ви – організація, що уможливлює інтелектуальне й політичне життя, тож підтримувати вас дуже просто. Мене попросили розповісти про роль історика в суспільному житті. Думаю, насамперед потрібно розпочати з пояснення, хто такий історик.

ПРОМОВИ

Історик – це шукач істини. Він не володіє істиною, він навіть не обов’язково її знайде, але він – шукач істини. Можливості нашого пізнання обмежені, навіть якщо ми будемо самовіддано працювати, навіть із найсильнішою вірою, докладаючи усіх зусиль та застосовуючи найкращі методи. Лешек Колаковський, великий польський політичний філософ та мислитель, постать, з якою ви ще познайомитесь, згадуючи німецького філософа Е. Гуссерля, сказав: «Ви можете постійно шукати метод пізнання досконалої істини на Землі, але завжди будете зазнавати невдачі. Хоча це зовсім не значить, що ваші зусилля марні. Навпаки, саме зусилля – це все, що ми маємо». Вам відоме Перше послання апостола Павла до Корінтян: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно...». Коли історик осягає істину, якщо він упевнений, що знайшов її, ця істина, як правило, незначна. Світ переповнений претензіями на великі істини, претензіями на впевненість, на систематичність знань, на передбачення майбутнього. Істина, якої досягає історик, переважно мізерна. Зазвичай це коротка мить, коли історик усвідомлює, що певні факти взаємно підкріплюються. Це коротке особисте осяяння, коли історик відчуває справжнє прозріння після аналізу багатьох документів та численних спроб зрозуміти людей. Істина, якої досягає історик, якщо він взагалі її досягає, – завжди скромна, не викликає абсолютної впевненості та завжди підлягає ревізії, коли знаходяться нові документи чи виникають нові думки. Тож що тоді має історик? Тільки час і терпіння. Різниця між теперішнім і минулим у тому, що теперішність буквально неможливо осягнути. Її занадто багато, вона відбувається з нами особисто, і ми не маємо джерел для дослідження. Коли ми оцінюємо минуле, то маємо час подумати, звернутися до першоджерел, поміркувати. Звісно, джерела завжди обмежені, так само, як і наша можливість їх аналізувати, і наше вміння писати. Але якщо історик все-таки знаходить істину, то лише тому, що має час, терпіння і вміє мислити. Шукаючи істину, історик водночас створює зв’язки. Істина ніколи не існує сама як така. Вона справжня тільки в поєднанні

Тимоті Снайдер. РОЛЬ ІС ТОРИКА ЗАГА ЛОМ ТА В КОНТЕКС ТІ ПОДІЙ, ЯКІ ПЕРЕЖИВАЄМО

з іншими істинами. Дрібні факти, наші здобуті скромні знання можуть перерости в досить вірогідні загальні твердження, хоча частіше вони все ж складаються в розповіді. Оскільки історик розуміє процеси, він володіє не лише фактами. Він бачить, як із плином часу факти починають взаємодіяти. Час не проходить повз нас, ми рухаємося разом із часом і тими, що поруч. Коли історик пише книжку, то не лише описує факти. Я розумію, що багато історичних книжок, які ви читали, просто описують факти. Однак добра книжка з історії не тільки збирає факти, а й відтворює та дає ймовірне пояснення, як люди і події взаємодіють між собою із плином часу. Жодна історія не може вам повністю пояснити минулого. Однак історія, якщо вона достовірна, дає відчуття повноти та цілісності події, можливість побачити розвиток подій з різних ракурсів. Така історія дає відчуття змістовної оповіді. Саме ця повнота, таке поєднання фактів і є людською цілістю. Це не лише нагромадження знань, це накопичення досвіду та інформації про те, як люди минулого отримували й акумулювали знання. Іншими словами, історія має намагатися любити людей. Вона має бачити людей у всьому розмаїтті їхньої індивідуальності, дивитися на світ їхніми очима. Я впевнений, ви знаєте ще один уривок із Першого послання Павла до Корінтян: «Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний». Без любові, любові як вміння бачити чужими очима, як здатності сприйняти іншу людську істоту за рівну собі, історія неможлива. Зв’язки, якими і є історія, стає неможливо побачити і неможливо провести. Якщо завдання історика – шукати недосяжну істину та створювати зв’язки, то що він може робити в сьогоденні? Як я вже сказав, усе, на що спроможний історик, так чи інакше пов’язано із часом, умінням думати, джерелами і смиренністю. Ми оперуємо цими інструментами лише тоді, коли думаємо про минуле.

ПРОМОВИ

То що історик може зробити в теперішньому? Коли він стикається із особливою сучасною ситуацією, певною кризою сьогодення, чимось, що вимагає його уваги, тоді проявляються його професійні звички. Історик має звичку шукати істину, звичку до співпереживання, а часом і певні фактичні знання, які можуть стати в пригоді. Мої колеги сміються. Решта поки що не знає, чому ви теж мали б сміятися [Сміх у залі]. Тож що може історик зробити із цими дуже скромними інструментами – пошуком, емпатією та знанням? Чого ми не можемо зробити, так це передбачити майбутнього. Хоч скільки би нас не просили, ми на це не здатні. Ми ж не можемо передбачити навіть минулого. Якщо ви запитаєте мене, що було 1649 року в країні, на якій не спеціалізуюся, то я не зможу вам відповісти. Так само, як і не зможу передбачити майбутнього. Ми можемо зрозуміти лише те, що можемо. Хоча іноді в теперішньому нам дещо вдається. Ми можемо передбачити, що деякі речі не відбудуться, i навіть це іноді відіграє важливу роль. Хочу пояснити, що я маю на увазі. Світ можливого – неосяжний, проте світ неможливого – ще більший. Іноді історикові вдається відмежувати те, що може відбутися, від того, що аж ніяк не можливе. Саме це називав відчуттям реальності Ісая Берлін, ще один видатний східноєвропейський мислитель, про якого вам варто знати. Ця здатність розуміти неможливість чогось, усвідомлювати різницю між тим, що відбувається, і тим, що можливе лише словесно, допомогла мені та іншим історикам розповісти щось реальне про Майдан. Я не міг знати напевно, як і будь-хто інший, що насправді відбувалося на Майдані, але я точно знав, чого не було і що деякі описи подій, які надходили здалеку, не достовірні. Звісно, я мав свої джерела інформації, особисті контакти, певне співпереживання, але як історик я міг зрозуміти, що неправдиве, неможливе, а тому – брехня. Можна не бути впевненим у тому, що це дійсно відбувається, але водночас бути переконаним, що деякі речі неправди-

Тимоті Снайдер. РОЛЬ ІС ТОРИКА ЗАГА ЛОМ ТА В КОНТЕКС ТІ ПОДІЙ, ЯКІ ПЕРЕЖИВАЄМО

ві. Такі здатність і переконаність – дуже важливі. Це підводить мене до питання пропаганди та життя у світі пропаганди і того, як історія може здолати пропаганду. Останні кілька місяців ви живете на перетині двох світів – двох світів протилежного розуміння того, чи знання взагалі існує. Як бачите, темний бік пропаганди чи пропагандистів не в тому, що вони брешуть, а в тому, що вони вірять, ніби правди нема. Вони переконані, що люди, які шукають істину, є або лицемірами, або брехунами. Вони вірять, що все, що я дотепер сказав, – неправда. Вони переконані, що правди немає чого шукати. Вони вважають, що існують лише емоції та спогади, які є тільки ресурсами для використання. Це світогляд пропагандиста. Ви знаєте про такі приклади краще за мене: уявлення, ніби кожен є фашистом, або переконання, що Європа занепадає. Це потужні ідеї, вони спекулюють на пам’яті та емоціях. І, звичайно, великою спокусою для історика та взагалі будь-кого, хто щось знає про минуле, є експлуатувати знання, використовувати співчуття і також творити пропаганду або ж контрпропаганду. Врешті-решт, попри те, що пропаганда та експлуатація пам’яті існуватиме завжди, історія зможе захистити себе, якщо вона залишиться історією, а історики зможуть захистити себе та інших за умови, що залишаться собою. Історик може сказати, що є пропагандою, а що – ні, доки він зостається істориком. Коли ж історик потрапляє в той інший світ, де істини нема, а отжe – і пошуку істини, у той інший світ, де людські емоції – просто ресурс, він більше не здатен захистити себе та інших, принаймні в найважливіший спосіб. Історики також іноді помічають певні закономірності. Іноді історики можуть бачити механізми пам’яті крізь конкретні випадки пропаганди й розуміти те, що відбувається насправді. Коли історики говорять про подібність історії та сьогодення, зазвичай йдеться не про аналогії, бо аналогія – це щось з літератури. Історики не кажуть про повторення, оскільки історія, звичайно, ніколи не повторюється. Проте іноді вони бачать закономірності.

ПРОМОВИ

Тож коли я думаю про сучасні події в Україні, то згадую Мюнхен 1938 року і те, що Гітлер вигадав термін «Судетська земля» (це так схоже на створений сьогодні термін «Новоросія»). Я думаю про те, що Чехословаччину змусили до федералізації перед тим, як знищити. Неісторики, можливо, цього вже не пам’ятають. Я думаю про те, що метою Гітлера було знищити державу, і саме її знищення стало початком трагедії Другої світової війни, початком трагедії для населення Східної Європи. Скажу про це ще дещо. Річ не лише в тому, що я бачу закономірності, а ще й у тому, що я бачу їх у чиїйсь голові, адже історична емпатія не обмежується людьми, які нам подобаються. Якби було таке обмеження, ми ніколи нічого не змогли б зрозуміти. Історична емпатія поширюється на всіх, вона властива всім людям. Тож коли я кажу, що бачу певну закономірність, то бачу її не лише у світі; мені здається, що я бачу її і в думках Владіміра Путіна. Я вірю, що він по-своєму дивиться на 1930‑ті роки і вважає позитивними дії Гітлера щодо Чехословаччини або дії Радянського Союзу щодо Польщі наступного року. Якщо ви знаєте історію, знаєте факти, бачите закономірності й готові зрозуміти, що історична емпатія властива всім та не обмежується тільки тими людьми, які вам до вподоби, тоді ви справді маєте шанс зрозуміти державних діячів і державницьку політику сучасності. Визнаю, що сприймати світ очима Гітлера або Путіна – це непросте завдання. Втім, якщо історія вимагає від людини поглянути на світ з чужої точки зору, постає питання про її ідентичність. Саме про це я хочу поговорити з вами наприкінці. Я справді вважаю, що історик може бути громадським діячем. Звичайно, всі ми живемо в суспільстві, контактуємо з нашими ровесниками, співгромадянами, друзями. Ми можемо розповісти, чим відрізняється пропаганда та політика пам’яті від історії, можемо обґрунтувати припущення щодо історичних закономірностей. Але як щодо ідентичності, творення ідентичності? Чи варто історикам цим займатися? Подам це питання в контексті Росії.

Тимоті Снайдер. РОЛЬ ІС ТОРИКА ЗАГА ЛОМ ТА В КОНТЕКС ТІ ПОДІЙ, ЯКІ ПЕРЕЖИВАЄМО

Cьогодні російську історію переписують дуже закрито, подаючи факти взаємодії людей викривлено — так, ніби не було інакше. Російську історію сьогодні на наших очах формулюють як етнічну історію, історію людей, які розмовляють певною мовою. Таке бачення історії завжди залежатиме від влади. Якщо я можу сказати вам, хто ви є, зважаючи на мову, якою ви розмовляєте, то я маю над вами владу і ви не можете самі себе ідентифікувати. Тобто є закриті та обмежені способи тлумачити історію. Якщо сприймати такий стан речей як поганий для Росії, тоді нам варто вважати, що це негативне явище загалом для усіх, у чому я, до речі, переконаний. Думаю, історія повинна займатися ідентичністю за умови, що ідентичність – це наслідок вибору, наcлідок дій та певних сподівань на майбутнє, які можуть стати спільними. І це виправдано як для минулого, так і для сьогодення. Не було такого історичного періоду, який ми можемо назвати Золотою добою України чи Росії, чи будь-якої іншої нації. Були часи, коли люди прагнули стати українцями і думали про те, якою Україна буде в майбутньому. Це і є історія нації — серії спроб окремих людей уявити, яким буде їхнє спільне політичне майбутнє. Якщо це справді так, то історик, який належить до конкретної нації, і навіть той історик, що переймається долею цієї нації, мусить бути відкритим. Історик щось творить, встановлюючи зв’язки, вивчаючи, набуваючи нових контактів. Історія не може сама себе описувати. Ви не можете написати лише про самого себе, не заторкуючи інших. Лише описуючи тих, хто вас знає, любить або ж не любить, можна написати свою біографію. Те ж саме можна сказати про історію нації: вона не може писатися сама собою, її можна написати лише у зв’язку з історією інших націй. Єдиний спосіб зрозуміти історію нації – через зв’язок з іншими націями. «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний».

ПРОМОВИ

о. д-р Юрій Аввакумов

Бажаю вам успішного року в пізнанні себе та інших, року терпеливої роботи та плідних зв’язків. Щиро дякую.

ЗВАННЯ ПРОРОКА – ЦЕ НЕ ЛИШЕ ХАРИЗМА, А Й СТИГМА

Інавґураційна промова, виголошена перед студентами всіх програм Українського католицького університету. Львів, 15 вересня 2014 р. Б.

Переклад з англійської

Альони Савчук і Артура Корнієнка

Професор історії богослов’я в Католицькому університеті Нотр-Дам (Індіана, США), декан Гуманітарного факультету УКУ у 2007–2009 рр.

орогі випускники! Зізнаюся щиро, що рішення прийняти запрошення ректорату – виголосити слово на випускних урочистостях – далося мені нелегко. І ось зараз, стоячи тут перед Вами, я якось незвично хвилююся. Хоч, здавалося б, чому? Адже мені не раз доводилося виступати перед студентами Українського католицького університету і як викладачеві, і як декану Гуманітарного факультету впродовж не одного і не двох років. І ці роки – особливо 2007-й, 2008-й і 2009‑й – для мене були наповнені великим змістом та обдаровані чудовим спілкуванням і зі студентами, і з колегами-професорами.

ПРОМОВИ

Хоч я, звичайно, завжди готувався, а інколи і хвилювався, коли виступав, але ніколи не почувався так, як сьогодні. Відповідь, чому така відмінність між «тоді» і «тепер», – дуже проста і дуже складна водночас: сьогодні не 2009 рік, а рік 2016. Крапка. Це означає, що вже понад два роки країна, у якій я народився, країна, яка є моєю фізичною батьківщиною – Росія, веде проти України – країни, яка стала для мене духовною батьківщиною, неоголошену війну. У роки моєї праці в УКУ величезний вантаж проблем між двома країнами уже був, і, звичайно ж, я ніколи не обманював себе думками про гармонію між цими двома країнами і народами. Однак багато людей тоді ще не могли собі уявити подальшого жахливого розвитку подій, хибно оцінюючи реалії часу. Сьогодні я впевнений, що кожний росіянин і кожний, хто має російське коріння, почувається відповідальним за те, що тепер відбувається. Саме тому я так хвилююся сьогодні, виступаючи перед вами. І розпочав я своє слово до вас із цього нагадування не для того, щоб задати песимістичну тональність вашому – нашому! – святу, а, навпаки, щоб спільно з вами зосередитися на тому, що дарує нам надію, ба більше, силу, впевненість у власних ідеалах та переконаннях. З усіх проблем, пов’язаних із сучасним конфліктом, мене, мабуть, найбільше шокує та гнітить те, як легко в Росії вдалося розбудити найгірші, найогидніші людські риси й комплекси – ненависть, злобу, нехтування гідністю і навіть життям ближнього. Росія, на жаль, має довгу історію зневажання людської гідності. Втім ми добре знаємо, що таке траплялося в історії і з багатьма іншими націями – пригадаймо Німеччину 30-х років минулого століття. Як перемогти цю загрозу, як здобути імунітет проти духовних хворіб, проти духовної руїни – це питання до кожної нації і кожної людини. Вважаю, що саме українська духовна та інтелектуальна спадщина має надзвичайно багато джерел і ресурсів, щоб не лише вберегти самих себе від хвороби, а й допомогти іншим духовно одужати. Впевнений, що Український католицький університет відкрив вам за роки

о. д-р Юрій Аввакумов. ЗВАННЯ ПРОРОКА – ЦЕ НЕ ЛИШЕ ХАРИЗМА, А Й СТИГМА

ашого навчання чимало таких ресурсів. Однак сьогодні я хочу в поділитися з вами власним досвідом. Хочу розповісти вам, що саме стало таким джерелом для мене, росіянина з походження, народженого в Санкт-Петербурзі, який, однак, майже все своє свідоме життя відчуває себе духовно пов’язаним саме з Україною. Склалося так, що моїм провідником та супутником на цьому шляху став митрополит Андрей Шептицький. Ім’я Шептицького всім вам, звичайно ж, відоме, і про нього дуже багато говорять. Утім він все ще залишається для багатьох лише іменем та символом. Гадаю, останній, ювілейний для Шептицького рік показав, з одного боку, як важливо поширювати знання про митрополита, але, з іншого, що є небезпека перетворити його постать на абстракцію, на ідеологему, на монумент, на офіціоз, який може рано чи пізно почати дратувати наших сучасників своєю нав’язаністю. Це було б фатальною помилкою, бо правда – у протилежному: нечасто в історії можна зустріти постать, яка настільки не вкладалася б у якісь ідеологічні рамки і яка була б настільки далекою від абстракції. Для мене митрополит А. Шептицький насамперед є надзвичайно цікавою, нестандартною, захопливою особистістю і співрозмовником, з яким я найчастіше погоджуюся, інколи не зовсім, але мені завжди цікаво і вкрай важливо почути його думку, пізнати його вчинки, уявити собі, як би він діяв у тій чи іншій ситуації. Моє знайомство з Андреєм Шептицьким почалося приблизно шістнадцять років тому завдяки покійному Владиці Михаїлові Гринчишину, який запропонував мені працювати у Львівському державному історичному архіві над виданням документів митрополита Андрея – листів, нотаток, меморандумів, пастирських послань, декретів, – що стосуються його взаємин із Росією і спілкування з росіянами. Складна та болюча для А. Шептицького, як тепер і для всіх нас, тема, і можна було б дуже багато про неї розповісти на підставі архівних документів, але я спробую підсумувати те, що мені видалося найголовнішим та вразило мене найбільше, а саме: послідовність, з якою митрополит вирізняв Російську

ПРОМОВИ

імперію, з одного боку, і росіян, з другого. Він добре розумів, що з Росії іде постійна загроза, і прагнув усіляко протидіяти російським політичним і церковним впливам. Недарма Росія імперська – спочатку царська, а згодом більшовицька – вважала його злісним ворогом і влаштовувала пропагандистські кампанії, звинувачуючи його в підривній антиросійській діяльності. Однак, засуджуючи «казьонне», за його висловом, православ’я Російської імперської Церкви і будучи непримиренним опонентом російського політичного устрою, митрополит ніколи не вважав себе ворогом російського народу. Виступаючи перед американською авдиторією 1922 року, якраз тоді, коли на теренах колишніх володінь династії Романових лютували більшовицькі гоніння, митрополит сказав: «Та величезна територія, що раніше складала Російську імперію, – це аж ніяк не край самих лише нігілістів та більшовиків, хоч як би це не виглядало в очах теперішньої світової громадськості. Росіяни, як і українці, – це народи великої життєстійкості, тверезого мислення та наполегливості, які зі своїм інтелектом, цільністю характеру, природною силою і проникливістю обов’язково розвинуться у прекрасні взірці людського роду всіх часів»1. Сьогодні ці слова звучать як іронія стосовно Росії. Однак митрополит, який, до речі, на той момент уже пережив російське ув’язнення у 1914–1917 роках, здається, був у цьому переконаний. Особливо вражає та наполегливість, з якою він шукав собі серед росіян однодумців і співробітників, а також неодноразово пробував розпочинати діалог із представниками православного та старообрядського російського духівництва про фундаментальні питання церковної єдності. І навіть попри те, що упередження серед росіян були інколи не менші, ніж сьогодні, митрополит таки знаходив собі друзів серед них – тих, для кого він не лише не був «ворогом Росії», але був 1 Цит. за: Юрій Аввакумов. Тема Росії в діяльності та богословській думці “Святоюрського Велетня”, у кн.: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, кн. 1: Документи і матеріали, 1899–1917 / Упор. Ю. Аввакумов і О. Гайова. Львів: Видавництво УКУ, 2004, с. ix–xlix, тут: х.

о. д-р Юрій Аввакумов. ЗВАННЯ ПРОРОКА – ЦЕ НЕ ЛИШЕ ХАРИЗМА, А Й СТИГМА

(цитую з їхніх листів) «духовным отцом», «глубокоуважаемым Владыкою» і «дорогим і любезным другом». Найвидатніший із російських друзів митрополита – о. Леонід Фьодоров – прийняв мученицьку смерть 1935 року, невдовзі після звільнення з більшовицьких концтаборів. Папа Іван Павло ІІ під час подорожі в Україну 2001 року проголосив його блаженним Української Греко-Католицької Церкви. Він – єдиний росіянин – сьогодні зображений на іконі українських мучеників ХХ століття. Замислімось, наскільки промовистий цей факт сьогодні, під час війни. Після Майдану та загибелі героїв Небесної Сотні почали говорити про формування справжнього громадянського суспільства в Україні, тобто нації, яка не є поділеною за ознаками мови й етнічності, нації, яка на підставі українства об’єднує осіб з різними мовами та етносами задля ідеалів свободи й гідності. Українські мученики ХХ століття є прообразом саме такого суспільства, зокрема і через присутність серед них росіянина. За цю присутність, яка для інших народів є ознакою притягальної сили та привабливості громадянської моделі суспільства в Україні, ми великою мірою вдячні митрополитові Шептицькому. Варто сказати ще принаймні про дві характерні риси постаті митрополита А. Шептицького, які стали для мене очевидними у процесі праці з його документами і які можуть слугувати моральним та інтелектуальним орієнтиром для нас сьогодні. Це, з одного боку, його універсалізм і засаднича відкритість до діалогу, а з іншого – спроможність чітко й безкомпромісно розрізнити правду і неправду, добро і зло, праведність і гріх. Сьогодні ми бачимо, що одне часто неспроможне співіснувати з другим, тобто відкритість до діалогу нерідко перетворюється на релятивізм, на нездатність і небажання відділити правду від неправди, на те, що можемо назвати постмодерним запереченням об’єктивності. Пригадаймо таке характерне для сьогоднішнього Заходу: «З одного боку – з другого боку» або «Істина десь посередині». До яких наслідків це призводить, можемо побачити на прикладі ставлення деяких західних

ПРОМОВИ

іячів до конфлікту між Росією та Україною, чим і користуєтьд ся російська пропаганда, цілеспрямовано змішуючи всі уявлення про правдиве та неправдиве. Але водночас реальність демонструє нам, що бажання чітко відрізнити добро від зла і засудити останнє інколи продукує, особливо в релігійних фундаменталістів, примітивну чорно-білу картину світу, без відтінків, коли проповідують ненависть і навіть закликають до знищення всіх, хто думає та вірить «не так, як я». Найяскравішим прикладом є, звичайно ж, ісламський фундаменталізм, але ми все частіше бачимо, що певні групи й течії у Православній Церкві так само наближаються до такого сприйняття. Митрополитові А. Шептицькому вдавалося мудро поєднати універсалізм та діалогічність, з одного боку, і чітко розуміти несумісність добра і зла, з іншого. Митрополит завжди прислухався до інших, у тому числі й до критики на власну адресу, та, якщо потрібно, то й навчався від інших. Він – фігура не статична. Він мав власну інтелектуальну історію, зростав і розвивався також і під впливом своїх колег та друзів. Але водночас він завжди залишався самим собою: загальна тональність усіх його вчинків така ж сама впродовж усього життя. Константою характеру А. Шептицького залишався його стиль спілкування: йому була притаманна якась шляхетна повага до іншого, навіть, я б сказав, побоювання образити – ознака по-справжньому сильної та аристократичної натури. Прикладом може слугувати лист А. Шептицького до російського незначного земського чиновника Івана Дейбнера, росіянина німецького походження, якого митрополит висвятив у священичий сан для таємної праці в Росії. Під час перебування у Львові І. Дейбнер мав нагоду придивитися до галицької Церкви та особливостей її релігійного й обрядового життя. Відтак написав Шептицькому чемного, але доволі гострого листа, критикуючи галицьку обрядову культуру і звинувачуючи галицьку Церкву в латинізації. У наступному листі до митрополита І. Дейбнер висловлював своє побоювання стосовно того, що митрополит міг неправильно витлумачити

о. д-р Юрій Аввакумов. ЗВАННЯ ПРОРОКА – ЦЕ НЕ ЛИШЕ ХАРИЗМА, А Й СТИГМА

його попередній лист, зрозумівши як відречення від католицької віри. Ось коротка, але промовиста відповідь митрополита: «Дорогий мій приятелю! Я одержав від Вас два листи і дуже Вам за них дякую. Ви можете завжди висловлювати свою думку, не боячись, що Вас неправильно зрозуміють. Щодо справи з обрядом, яка Вас трохи турбує, я багато в чому з Вами згоден, – я пройшов щодо обряду той же шлях, що й Ви, і втратив багато ілюзій. Гадаю все-таки, що Вам, аби зрозуміти ситуацію, слід було б краще знати потреби нашого народу, а також причини, підстави введених змін, які Вам не подобаються. Ми про це поговоримо у Львові […] Ваш перший лист не тільки не був мені неприємним, а навпаки, приніс багато задоволення через Вашу щирість, яку я дуже ціную. Хай провадить Вас Бог»2. Цей коротенький лист дуже характерний для стилю спілкування А. Шептицького, який відзначався повагою до співрозмовника, здатністю зрозуміти його аргументи, готовністю до діалогу. Можна собі уявити, як відчували підтримку й доброзичливість митрополита ті, хто отримував від нього такі листи. За цією відкритістю до діалогу стояв універсалізм, знання різних культур та увага до них, бажання ще краще їх пізнати й належно оцінити. Цю рису в християнському контексті можемо назвати католицькістю (не в конфесійному, а у справжньому, первісному значенні цього слова – до речі, в тому сенсі, у якому мали б ми тлумачити і назву цього університету – «Український католицький»). Митрополит – людина всесвіту. Цитую А. Шептицького: «Багато бажало би нас видіти замкнених в Галичині, зайнятих внутрішніми боротьбами, засуджених на вічну безплідність і нечинних у справах, що відносяться до вселенської Католицької Церкви. Однак ніяким чином не лежить це у нашому інтересі, ані в інтересі Католицької Церкви давати тим нашим приятелям найсильніший аргумент, що ми 2 Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, кн. 1: Документи і матеріали, 1899–1917, с. 36.

ПРОМОВИ

о. д-р Юрій Аввакумов. ЗВАННЯ ПРОРОКА – ЦЕ НЕ ЛИШЕ ХАРИЗМА, А Й СТИГМА

є дійсно такими, якими вони хотіли би нас видіти»3, – писав А. Шептицький у своєму пастирському посланні про обрядові справи 1929 року. Він мріяв про здобуття Україною універсального, всесвітнього значення та ролі, мріяв бачити її співрозмовницею «глобального» світу. Однак є у спадщині митрополита моменти, коли він раптом перетворюється нібито на іншу людину. Нещодавно мені потрапили до рук надзвичайно потужні тексти А. Шептицького, що стосуються обов’язків священика. Я хотів би навести дві цитати з тих текстів. Спочатку наведу фрагмент із пастирського послання митрополита «О достоїнстві і обов’язках священства» 1901 року. Процитую цей текст без змін, зберігаючи всі особливості тогочасної мови, яка для нас сьогодні видається застарілою. Але якщо ви уважно вслухаєтеся, то добре зрозумієте, що хотів сказати А. Шептицький, і відчуєте характер, дух, атмосферу та силу цих його слів: «І найтвердшому чоловікові на вид великої біди зм’якне серце і слези поплинуть. Тому священикам буде Христос показувати біду і нужду людську. Люди самі в сповіді будуть перед ними відкривати нужду й біду свого морального життя, будуть перед ними скаржитися зі своїх упадків, зі своєї слабости, зі своїх гріхів, того найбільшого нещастя людей. Люди до них будуть прибігати о поміч, о зараду во всіх матеріяльних клопотах і бідах, будуть просити о раду, о поміч. Священики самі, з уряду і обов’язку, будуть мусіли хоть раз у рік заглянути до кожної і найубозшої хати, і не раз будуть мати нагоду пізнати, чим є біда людська. Така школа, таке життя не може не виробити в цілім [священичім] стані загального почуття милосердя. Бо і чужого, і найзимнішого* чоловіка доведеся до того чувства, показуючи єму терпіннє і біль. Най [кожен священик] піде раз до курної хатинки, де жиють убогі; хай подивиться на тверде ложе, на котрім

сплять, най відітхне придушеним воздухом*, котрім віддихають, най діткнеся тих чорних і попуканих** рук від твердої праці людей, що єму суть братьми; най скуштує кусник сухого хліба, котрій є їх поживою; най запитає, кілько на день заробляють, з чого жиють? Яка їх праця? Які розривки***, які приємності? Най заверне до сеї хати, коли мороз потисне, а нема чим в грубі затопити; коли хороба до хати загляне, а нема ні ліку, ні лікаря, ані теплої страви. Най зобачить слезу в оці хорого зарібника, що не може дітям на хліб заробити, коли діти з плачем о кусник хліба просять. І най потрафить хто-небудь в такій хвилі від таких людей щось прийняти, не то о требу торгуватися! Такий не знайдеться, хоть би й як був твердим і захланним! На такий вид біди людської і пес з жалю завиє. Чоловік заллєся слезами і чим зможе поратує; а священик, ученик Христов, вітцівським серцем, рукою любови до себе пригорне, порятує, двигне! Не єсть так зіпсутим рід людський, щоби Христос не міг у кожнім краю, в кожнім поколінню числити на те, що знайдуться люди благородні й милосердні, що зі співчуття для ближніх схотять помочи в ділі спасіння людей, що схотять бути і будуть добрими священиками»4. А ось що говорить Шептицький про поганого, недбалого священика у своєму творі «Християнська праведність» 1935 року: «Трудно мені найти досить слів найглибшої погорди для безличного й діяволського поступування наймитів, що вдають душпастирів, а своїм поведенням впроваджують […] руїну в християнську душу. Вже те саме, що чоловік, маючий у руках лік на недуги тіла й лік на недуги душі, від якого зависить, може, здоровля тіла, а вже завсіди – здоровля душі, ба часто спасення душі, з тим ліком не спішить перший до ближнього в потребі, є знаком такого падлюки, егоїста, матеріяліста *

Митрополит Андрей Шептицький. Твори (морально-пасторальні) [Видання Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи, том LVI–LVIII]. Рим 1983, с. 98. * Тобто «найхолоднішого».

Тобто «несвіжим повітрям». Тобто «порепаних». *** Тобто «розваги». 4 Митр. Андрей Шептицький. Пастирські послання, т. 1: 1899–1914 / [Упор. О. Гайова, Р. Тереховський]. Львів 2007, с. 167–168. **

ПРОМОВИ

о. д-р Юрій Аввакумов. ЗВАННЯ ПРОРОКА – ЦЕ НЕ ЛИШЕ ХАРИЗМА, А Й СТИГМА

й безбожника, що на нього нема досить слів обурення й погорди»5. Тут зустрічаємося з тим самим і, водночас, із зовсім іншим А. Шептицьким: з митрополитом – пристрасним захисником добра і викривачем гріха, і з тим, хто має мужність сказати: «так» – «так», «ні» – «ні», за Євангелієм, і вказати на неправду. І хоч митрополит пише про обставини життя майже столітньої давнини, кожен із нас сьогодні бачить, що його слова все ще не втратили актуальності, та відчуває його турботу, його біль, його гнів. Попри монументально-агіографічний глянець, що з плином часу все більше нашаровується на ім’я Андрея Шептицького, митрополит, по суті, завжди був і досі є своєрідним сфінксом новітньої української історії. Загадковість та невловимість його постаті пов’язана насамперед із надзвичайною багатогранністю його спадщини і його спроможністю стати, за словами апостола Павла, «для всіх усім, щоб конче деяких спасти»: для зовнішнього спостерігача він може видатися не лише сфінксом, а й протеєм. Майже у всіх подіях та царинах церковного, суспільного, культурного, соціального, політичного життя Галичини першої половини ХХ століття А. Шептицький стоїть десь поряд, близько, він допомагає, направляє, наставляє, застерігає тощо – але ніколи не ідентифікує себе з якоюсь однією партією – політичною чи церковно-політичною – повністю. Сучасні політики (і світські, і церковні) обманюються, коли їм здається, що вони спроможні «приватизувати» А. Шептицького задля власних концепцій: ціною такої приватизації може бути лише спотворення історичної правди. Для історика-дослідника, який сягає джерел, митрополит завжди важко вловимий та непередбачуваний, але водночас по-людськи близький, яскравий, непересічний. Беззаперечно, що важливу роль відігравали надзвичайні особисті властивості А. Шеп5

Митр. Андрей Шептицький. Твори (аскетично-моральні) [Видання Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи. Праці Греко-Католицької Богословської Академії, том XLV–XLVII]. Рим 1978, с. 228.

тицького, масштаб його постаті. Митрополит заслуговує на звання «пророка»; однак помиляються ті, хто сприймає це слово як ще одну, мабуть, найгарнішу, прикрасу в переліку хвальних епітетів. Звання пророка – це не лише харизма, а й стигма, бо пророк йде проти плину і його далеко не завжди розуміють та визнають. По суті, становище «пророка» близьке до становища «мученика», вони обидва – свідки іншого, свідки кращого, свідки прекрасного. Їм доводиться платити за своє свідчення високу ціну, але тільки таке свідчення спроможне надати людям силу і стати джерелом оновлення нашого життя. Закінчуючи моє слово, дозвольте сердечно привітати вас, дорогі випускники, і сказати вам: нині, виходячи у великий світ, не забувайте того, чого ви навчилися тут, в Українському католицькому університеті, і звертайтеся, знову і знову, у своєму житті до того неповторного духовного скарбу, яким володіє Українська Греко-Католицька Церква, і особливо до пам’яті про митрополита Андрея Шептицького. Цей мій заклик стосується всіх вас, і греко-католиків, і не-греко-католиків, і християн, і нехристиян, як віруючих, так і невіруючих, нарешті, і галичан, і не-галичан. Смисл української католицької спадщини не вичерпується вузькою конфесійністю і не обмежується галицькими теренами: не маю сумніву, що ця спадщина має загальнолюдське, універсальне значення в сучасному неспокійному світі, в якому ви, дорогі випускники, житимете і який ви будете змінювати на краще. Промова, виголошена перед студентами всіх програм Українського католицького університету з нагоди випускних урочистостей. Львів, 2 липня 2016 р. Б. Автор висловлює щиру подяку за допомогу в редагуванні тексту промови Уляні Головач – доцентові кафедри КЛАВІС Гуманітарного факультету УКУ.

ВИПУСК-2016: СЛОВО В ДОРОГУ

Ігор Балинський. ІСТОРІЯ НАБОРУ 2014-го – ЦЕ КОРОТКА ІСТОРІЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНИ

Ігор Балинський

ІСТОРІЯ НАБОРУ 2014-го – ЦЕ КОРОТКА ІСТОРІЯ НОВІТНЬОЇ УКРАЇНИ

Керівник Магістерської програми з журналістики УКУ

лава Ісусу Христу! Преосвященний Владико, отче Юрію, отче-ректоре, шановні гості, дорогі випускники! «Слово в дорогу» до випускників – це спокуса і виклик водночас. Спокуса, бо в таких ситуаціях звикло говорять щось компліментарне, яке рідко є посутнім. Виклик, бо ти увесь час стоїш перед вибором і сумнівами, чи саме ці звуки й тони, історії та образи, усмішки й емоції є тими найважливішими і вагомими, які тут і зараз вартують нашої уваги. Спокуса і виклик були нашими супутниками упродовж останніх шести місяців, відколи ми зрозуміли, що відтермінувати ваш випуск не вдасться. Хоча, зізнаюся, ми випрацьовували варіанти. Отар Довженко пропонував усіх «зрізати» під час останньої сесії; Володимир Павлів зазначав, що логічно це зробити саме під час його іспиту, а Вікторія Бабенко радила придумати щось притомніше, бо хіба можна відрахувати

23 студентів, які за два роки навчання опублікували в українських і закордонних виданнях п о н а д 1 1 0 0 т е к ст і в (!!!), зап исали 3 7 т еле- та ра діоінт ер в’ю , отримали чимало професійних нагород, премій і відзнак, стажувалися в найкращих медіях України та Європи? Ми не ризикнули і, сподіваюся, вчинили правильно! :-) Щороку напередодні випуску на нашій фейсбук-сторінці ми викладаємо серіал про випускників. Цей серіал – публічний. Ми розповідаємо іншим, чим особливим кожен із вас запам’ятався упродовж навчання. Також щороку після захисту магістерської роботи кожен із вас отримує від нас фінальний фідбек. Цей відгук дуже особистий, тому ми ніколи не робимо його публічним. Це момент, коли кожен із вас має нагоду почути щось дуже відверте й важливе про себе. Утім жанр випускної промови вимагає підсумків й узагальнень. А оскільки ми так і не наважилися залишити вас нашими студентами ще на рік, я спробую виокремити те головне, що робить ваш набір відмінним від інших. Наше знайомство із більшістю з вас розпочалося задовго до вступу на Магістерську програму з журналістики. Якщо бути точним, то усе почалося у Вільнюсі 2013-го. Потім був студентський Євромайдан і турецький досвід площі Таксим від Ясемін Чонґар, Революція гідності, Школа міжнародної журналістики, яка збіглася з початком російської агресії, анексія Криму, трагедія в Одесі, Маріуполь, історія польської «Солідарності» у Ґданську, сонце і море Сопота, окупація Донбасу, війна, звільнення Слов’янська… А далі на два роки — Львів, УКУ і Хуторівка!!! Тому для нас істор ія на бору 2 0 1 4 -го – це кор от ка істо р і я н о в і т н ь о ї Ук ра ї н и. Однак у цій історії важливими є два акценти: Таю Кутузова , Ти, мабуть, це знаєш, та все ж я хочу наголосити: Крим завше був, є і буде Твоїм і нашим. І ніхто ніколи не зможе цього змінити!!!

Вікторія Романюк

ВИПУСК-2016: СЛОВО В ДОРОГУ

В і ко То п ол , я вірю, що ми невдовзі обов’язково вип’ємо в Горлівці «1715» і ти заведеш мене до Музею мініатюрної книги))) Н а б і р 2 0 1 4 - го – це талант, помножений на вмотивованість, наполегливість, вимогливість, відповідальність, принциповість і працездатність. Я нагадаю: п о н а д 1 1 0 0 о п убл і ко ва н и х т е к ст і в (!!!), 3 7 зап и са н и х те ле - та ра д і о і н те рв’ю , нагороди, стажування, премії, відзнаки!!! Окрім цього, це щирість і відкритість. А ще – загострене відчуття справедливості та несприйняття фальші. І, мабуть, головне: н а б і р 2 0 1 4 - го змусив нас вийти із зони власного комфорту, навчив з повагою та розумінням ставитися до Іншого. У підсумку ви стали випуском, який географічно, ментально й ціннісно репрезентує сучасну Україну. Не знаю, наскільки мій виступ був посутнім. Зрештою, зараз це вже не надто важливо :)) Мені залишилося від імені Магістерської програми з журналістики сказати вам три важливі речі: М и ва с люб и м о ! М и ва м и п и ш а єм о ся ! ! М и у ва с в і р и м о ! ! !

З Богом!

ОСВОЇТИ «МИСТЕЦТВО МАЛЕНЬКИХ КРОКІВ»

Керівник Магістерської програми з медіакомунікацій УКУ

орогі випускники, два роки тому Ви прийшли до Українського католицького університету з надією стати студентами Програми з медіакомунікацій. Це був непростий рік. Ми мали величезну кількість заяв від аплікантів з усієї України. На запитання, чому вибір припав саме на УКУ, всі відповідали порізному. Хтось говорив, що прагне здобути кращу освіту, хтось розповідав про мрію спілкуватися з відомими практиками-викладачами, а хтось просто тікав від війни. Втім для усіх абітурієнтів 2014 року найважливішими були такі запитання: Що сталося з нами і з країною? У чому сила медіатехнологій, які здатні змінити думки, стосунки, душі й території? Тоді ми обрали найкращих. Наші студенти виявились творчими, оригінальними, глибокими, але водночас норовливими та відвертими особистостями. Такими, які постійно зазирають вперед,

ВИПУСК-2016: СЛОВО В ДОРОГУ

прагнучи більшого. За два роки навчання ми жодного разу не засумнівалися в тому, що зробили правильний вибір. І ось цей момент настав. Пролетіли два шалені роки. Ви отримали безліч відповідей на запитання, які ставили собі перед вступом, побачили багато перспектив, побували в різних країнах і зустріли чимало цікавих людей. Я бачу перед собою образи, які ми разом із колегами-викладачами уявляли на вступі. Ви – випускники Магістерської програми з медіакомунікацій УКУ. Та чи справді ви досягли бажаного? Чи не здається вам, що невирішених питань залишається ще дуже багато? Якщо це так, я дуже прошу вас – продовжуйте шукати відповіді та вдосконалюйтесь. Убережіть себе від наївної віри, що в житті буває все гладко. Труднощі й перепони – ознаки звичайного життя. Навчіться бачити справжнє, будьте відкритими та щирими, і тоді світ усміхнеться вам. Словами Антуана де Сент-Екзюпері хочу побажати вам освоїти «мистецтво маленьких кроків». Відчуйте силу кожного дня, будьте тут і тепер та сприймайте кожну хвилину як найважливішу. Я хочу, щоб усі ваші мрії здійснилися і ви досягли бажаного успіху. Адже ви понад усе прагнете цього. І щиро сподіваюсь, що ми не прощаємося, а тільки розпочинаємо нашу нову історію – історію дружби університету з його талановитими випускниками – магістрами з медіакомунікацій УКУ.

Олександра Чернова

ІСТОРІЯ «РІЗНИХ»

Випускниця Магістерської програми з журналістики УКУ 2016-го року

лава Ісусу Христу! Я студентка Школи журналістики УКУ. Напевно, сьогодні я це кажу востаннє, але ще не раз буду так представлятися – за звичкою. Як і всі ми, випускники магістерських програм із журналістики та медіакомунікацій УКУ. Мабуть, логічно всі три хвилини, які я маю, казати «дякую». Але для нас Школа журналістики варта не просто подяки. Це щось більше. Два роки тому ми приїхали сюди з різних регіонів. Це були абсолютно різні люди – з різною освітою, пріоритетами, життєвим досвідом. Набір 2014 року можна охарактеризувати одним словом: різні. Однак сьогодні ми тут – у чомусь досі різні, але вже в однакових мантіях, з однаковими емоціями, що зустріли одне одного саме тут.

ВИПУСК-2016: СЛОВО В ДОРОГУ

Ігор Балинський колись сказав нам, що йому буде чи не найважче прощатись із нашим набором, бо ми прийшли в дуже важкий період для нашої країни і для нас особисто. Ми пережили те, що переживає небагато студентів нашого віку. Ми ж хочемо подякувати нашим викладачам за те, що стали для нас рідними людьми й підтримали в той момент. Бути вашими студентами – честь і гордість для нас. Жити і вчитися тут було найправильнішим вибором нашого життя. Школа журналістики – це велике надбання Українського католицького університету, поки працюють ці дві програми. В УКУ унікально поєднались абсолютно різні середовища, характери і навіть позиції. Саме це робить його по-справжньому прогресивним. Ми ще не стали професійними журналістами/медійниками, ще багато чого попереду. Але ми виросли як люди. До того нас ніхто цього не вчив. Тут ми знайшли справжніх друзів. Тут різні стали рівними. Тільки тут викладачі ставляться до тебе як до рівного й можуть підтримати у скрутний момент. На першому курсі студенти магістерських програм із журналістики та медіакомунікацій приймали неформальну присягу, де обіцяли бути сумлінними, чесними та професійними. Сьогодні ми хочемо ще раз нагадати, чого ми навчились і чого вже ніхто з нас ніколи не забуде. Не жаліти себе! Працювати над собою! Любити свою справу! Бути гідними! Обіцяємо! І дякуємо за найкращий період нашого життя. Усе, що буде далі, – це питання наших амбіцій.

П’ЯТЬ КРОКІВ ДО ЗМІН: звідки взялася і навіщо потрібна Школа журналістики УКУ

озвиток технологій змінює журналістику щодня. Її традиційні різновиди трансформуються та поєднуються, щоб задовільнити потреби авдиторії у нових форматах. Футурологи сперечаються, чи за два-три десятиліття професія вимре, чи переродиться до невпізнаваності. Проте суть журналістики залишається незмінною: ставити запитання, з’ясовувати факти, складати їх докупи й розповідати історії. Наша історія почалась п’ять років тому у Львові. 2011 рік був не найкращим часом для того, щоб розпочинати щось нове в Україні. Навіть найзатятіші оптимісти позирали в бік аеропортів і цікавились умовами еміграції кудись, де не все так безнадійно. Держава грузла в корупції, суспільство – у пасивності та зневірі, журналістика – в безголосості й безсиллі щось змінити. Саме тоді Український католицький університет наважився стати майданчиком для освітнього експерименту. Гіпотеза полягала в тому, що інтенсивна практична освіта західного зразка, поєднана з християнськими цінностями, може повернути журналістиці голос і надати їй нової якості. Що дасть журналістам змогу – відповідно до гасла університету – свідчити, служити і спілкуватись у сучасному світі. Навчатись на такій програмі можуть люди з будь-якою, не обов’язково журналістською, попередньою освітою; з досвідом роботи в медіях або без нього. Більшість навчальних дисциплін – практичні, спрямовані на те, щоб якомога швидше опанувати базові вміння та навички, що знадобляться в ньюзрумі. Решта – світоглядні, потрібні для того, щоб розширити сприйняття, «перезавантажити» студента, спонукаючи його мислити по-новому. Це був ризикований експеримент. По-перше, чи зрозуміють абітурієнти, що їм пропонують? Адже в Україні лише один виш – Києво-Могилянська академія – втілив західну модель журналістської освіти у форматі магістерської програми. Подруге, чи вдасться всерйоз говорити про етику та цінності у країні, просякнутій цинізмом і нігілізмом, де журналістська

П’ЯТЬ КРОКІВ ДО ЗМІН

професія була скомпрометована і трактувалась нарівні з політикою як брудна справа? Про третій головний виклик ми зрозуміли лише згодом, коли сімнадцятеро перших студентів Магістерської програми з журналістики УКУ вже сиділи за партами, навчаючись у викладачів-практиків за моделлю універсального журналіста. Вони слухали лекції класика польського репортажу Маріуша Щиґела та легендарного радіодраматурга Ігоря Померанцева,

Зліва направо: Ігор Балинський, Люба Сорокіна, Володимир Павлів, Катерина Івах, Василь Мартинюк

надихались розумінням журналістської місії Сергія Рахманіна та Андрія Куликова, опановували телерепортаж із Сергієм Каразієм і розслідування з Олексієм Шалайським. Ази ремесла – а журналістика є, без сумніву, ремеслом – студенти засвоювали дуже швидко, тож невдовзі могли писати, знімати й говорити в ефірі незгірш від більшості професійних журналістів. Але – що далі? Окрім добірних навчальних дисциплін, викладачів, що мають досвід роботи в медіях, професійної техніки та комфортних умов навчання, в освітній моделі, яку ми обрали, є таємний складник. Це атмосфера поваги, яку відчуває кожен студент.

ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ І НАВІЩО ПОТРІБНА ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Особистий підхід до кожного та відсутність бар’єрів між викладачем і студентом, спілкування і співпраця виливаються в явище, для якого в УКУ є спеціальне слово – спільнотність. Це своєрідна магія, що каталізує процес навчання, допомагає студентові зростати і як фахівцеві, і як особистості. Наш підхід спрацював: за два роки нам вдалося підготувати повноцінних журналістів, які вміли написати, зняти і змонтувати, розуміли суть і цінності професії, знали, що потрібно, а чого в жодному разі не варто робити в медіях. Вони бували за кордоном, бачили, як працюють іноземні та найкращі українські редакції, їхніми моральними орієнтирами були люди з бездоганною репутацією… Але все це погано поєднувалось із реальністю українського медіаринку зокрема та й країни загалом. Великим кроком до змін став Майдан. Студенти Школи журналістики УКУ першими вийшли на площу в центрі Львова на знак солідарності з київським протестом і були частиною Революції гідності до кінця. Кожен із них робив те, що міг, – від знімання відеосюжетів до волонтерства на польовій кухні, від роботи у прес-службі до служби в Самообороні. І в їхніх учинках, і в матеріалах того часу відображена одна з головних наших цінностей – свобода. Майдан допоміг нашим студентам з’ясувати стосунки з країною, у якій вони живуть. Багато з них мали змогу, а дехто робив спроби знайти комфортніші умови освіти, роботи й життя за кордоном. Але їхнім рішенням було залишатись в Україні й робити її кращою, цивілізованішою та ближчою до Європи – співзвучно до гасла Українського католицького університету: «Візьми і зроби». Ще один крок – поступове перетворення Школи журналістики УКУ з вузького освітнього сервісу, адресованого студентам Магістерських програм із журналістики та – від 2013 року – з медіакомунікацій, на відкриту платформу, що надає усім охочим доступ до знань та ідей про медії. Щороку ми проводимо десятки відкритих заходів – майстер-класів, лекцій, презентацій, дебатів, науково-практичних конференцій і симпозіумів. Понад дві сотні вже

П’ЯТЬ КРОКІВ ДО ЗМІН

з аписано на відео та є у відкритому доступі – це, либонь, найбільша добірка навчальних матеріалів на медійну тематику в Україні. Надзвичайно важливим є глобальний контекст, адже ізольованість, провінційність – одна з бід українського медіапростору. Нашими гостями-лекторами вже були медійники, письменники, політики, громадські діячі та просто яскраві люди, у яких є чого повчитися, — з Польщі, Фінляндії, Швеції, Данії, Франції, Німеччини, Австрії, Британії, США, Канади, Італії, Росії, Молдови, Білорусі, Киргизстану, Туреччини, Грузії й багатьох інших країн. Наші студенти стажувались у різних містах у 15 країнах – від Чикаго до Стамбула, від Італії до Данії. Ми використовуємо кожну нагоду, щоб показати світ і медії інших країн не тільки нашим студентам, а й нашим друзям. Формування великої спільноти однодумців, яких ми вважаємо своїми друзями, – це третій крок. Ми прагнемо залучити студентів і молодих журналістів до участі в наших дискусіях, майстер-класах, тематичних навчально-польових проектах-школах. За п’ять років ми організували не один десяток таких проектів, що охопили сотні людей з усієї країни. Не всі вони хочуть і можуть стати магістрами журналістики, але ми допомагаємо їм здобути нові знання й набути досвіду, долучитись до обміну думками, побачити професію з нової перспективи. Членами широкої спільноти Школи журналістики УКУ стають і ті, хто вчиться, і ті, хто вчить. Ми називаємо своїми друзями керівника англомовної служби радіо «Ватикан» Шона-Патріка Лаветта, засновника «Gazety Wyborczej» Адама Міхніка, дослідника сюрреалізму російської пропаганди Пітера Померанцева, турецьку ліберальну журналістку Ясемін Чонґар, автора фільмів про «The Beatles» британця Тоні Палмера, данського документаліста Майкла Андерсена, польського розслідувача та репортера Павела Решку, литовського журналіста-міжнародника й політика Лінаса Бальсіса. Серед людей, які збагатили наше бачення медійного світу, – виконавча директорка «Громадського» Катерина Горчинська, керівник UA:Першого

ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ І НАВІЩО ПОТРІБНА ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Зураб Аласанія, ведуча «1+1» Юлія Бориско, засновник та редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані, головред «Платформи» Юрій Марченко та багато інших. На стіні в нашій навчальній авдиторії, де ми вішаємо портрет кожного гостялектора, скоро не буде місця...

Ярослав Грицак, Катерина Горчинська

Наступний крок – залучення наших студентів до творення змін у суспільстві. Для цього не обов’язково чекати на отримання диплома: опановуючи технологічні аспекти ремесла, вони також вчаться розпізнавати больові точки, формулювати запитання й шукати на них відповіді. І роблять це не in vitro, а у формі якісного контенту, якого потребують медії. Ось лише кілька нещодавніх навчально-польових проектів, що розповіли українському суспільству те, чого воно не знало чи не до кінця розуміло саме про себе. «Українські фронтири» – цикл репортажів про українське порубіжжя, що писались обабіч кордону з Польщею, Білоруссю, Росією, Молдовою, Румунією, Угорщиною та Словаччиною. Одне з перших у новітній історії масштабних досліджень меж України. Ці матеріали дають чимало підказок для

П’ЯТЬ КРОКІВ ДО ЗМІН

відповіді на запитання, чи є Україна європейською державою та чому інтеграція до Європейського Союзу відбувається так повільно. Школа соціального репортажу – двадцять два матеріали про людей, які потребують допомоги й уваги суспільства, викинуті на марґінес, маловідомі або невідомі центральним медіям. Баскетболісти на візках, що мріють повернути славу цьому параолімпійському виду спорту, і мешканці забутого Богом гірського села, які навіть не знають, до якої області належать; колишні наркомани, яких лікують працею, і жінки, що постраждали від домашнього насильства; переселенці з Донбасу, які не можуть знайти себе на новому місці, та біженці з гарячих точок усього світу, яким знайти собі місце не дозволяють… Кожен матеріал – самостійна робота студента. «Декомунізація.UA» – п’ятисерійний документальний фільм про переосмислення радянської спадщини. Його творці пішли небанальним шляхом: замість законів, назв вулиць і повалених пам’ятників вони говорять про повсякденні практики та звички, про ставлення людей одне до одного, про те, чи готові ми змінюватись і відмовлятись від радянського мислення та стилю поведінки. «Тридцята весна» – вісімнадцять відеоісторій про людей, що пережили Чорнобильську катастрофу. Наші студенти зняли їх до тридцятих роковин Чорнобиля під керівництвом випускника Магістерської програми з журналістики, а тепер – викладача з відеорежисури Андрія Приймаченка. Для багатьох авторів це була перша відеоспроба. «Успішні переселенці» – серія матеріалів про людей, які виїхали з окупованих територій, але спромоглися знайти роботу й досягають успіху на новому місці. Деякі матеріали з цього циклу увійшли до збірки «Переселенці. Люди, які не загубили себе» видавництва «Discursus». Один із головних принципів, який засвоюють студенти Школи журналістики УКУ, – завжди, шукаючи теми та героїв для матеріалів, орієнтуватись власним моральним компасом. Це

ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ І НАВІЩО ПОТРІБНА ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

дає їм змогу говорити про важливі речі поза рамками трендів, моди і «формату», якими скуті медії. До прикладу, Ірина Андрейців на стажуванні в Білорусі зустрілась із батьками загиблого на Майдані Михайла Жизневського. Її розповідь про те, як цих літніх людей цькують через сина-«бандерівця», змусила українську владу нарешті згадати про свій обов’язок допомогти родині героя.

Зліва направо: Ігор Балинський, Юрій Опока, Марічка Паплаускайте, Наталія Критович, Ольга Петрик, Богдан Головко, Ірина Сало, Богдан Ворон, Назарій Заноз, Валентин Дігтяренко, Василь Келеберда

Валентин Дігтяренко, опанувавши тележурналістику в УКУ, став режисером документальних фільмів. Його стрічки «Капелани» (про службу священиків у зоні бойових дій на Донбасі) і «Ті, що вірні» (про Українську Греко-Католицьку Церкву в підпіллі) демонстрували на великому екрані, а Валентин мріє про більші формати кіно. Юрій Опока у Варшаві знайшов нащадків митрополита Андрея Шептицького й розповів про те, чим живе тепер ця родина і що пам’ятає про свого славетного родича.

П’ЯТЬ КРОКІВ ДО ЗМІН

Олександра Чернова на Західному Донбасі спускалась у шахти й фотографувала унікальний світ шахтарів, що відходить у минуле із занепадом галузі. Альона Савчук і Марія Педоренко вирушили в окупований Крим, щоб на власні очі побачити й розповісти про те, що там відбувається. Їхні тексти були відзначені на конкурсі художнього репортажу «Самовидець», у якому кілька років поспіль займають призові місця студенти та випускники Школи журналістики УКУ. Можна розповісти про чимало вчинків наших студентів і випускників, що залишили слід у медіапросторі та мали резонанс у суспільстві. «Великого бажайте!» – слова Патріарха Йосифа Сліпого та ще одне гасло Українського католицького університету. Проте повсякдення журналіста – це не великі, а малі справи, рутинна, не завжди вдячна праця для своєї авдиторії. Випробування рутиною – одне з найважчих. Особливо для покоління, яке, як любить казати наш викладач Ярослав Грицак, неспроможне довго сидіти на місці й увесь час намагається змінювати щось у своєму житті. Молодим журналістам нелегко витримати щоденне писання новин, знімання сюжетів, підготовку випусків до ефіру – хоча тільки так здобувається майстерність, яка, на відміну від скороминущої «зіркової» популярності, залишається назавжди. У них може виникнути спокуса працювати в півсили, опустити планку вимог до себе та своїх матеріалів. Запобігти цьому можуть професійні стандарти, які журналіст повинен не лише знати, а й розуміти. До традиційних проблем, що заважають українським журналістам працювати за стандартами, – цензури, корупції, економічного та політичного диктату – останніми роками додався новий виклик: війна. З нашими студентами ми багато говоримо про те, чи суперечать стандарти патріотизму, про межу між журналістикою та пропагандою і про те, чи маємо ми право її переступати. Про те, як висвітлювати збройний конфлікт у власній країні та його наслідки, залишаючись чесним і відповідальним.

ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЯ І НАВІЩО ПОТРІБНА ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Дискусії, живе обговорення найскладніших етичних дилем і болючих проблем, із якими журналісти стикаються у своїй роботі, – украй важлива складова навчання у Школі журналістики УКУ. Серед наших студентів – люди з різних регіонів, із різним досвідом та попередньою освітою, різними поглядами й смаками. Дебатуючи, вони вчаться відстоювати свою позицію та йти на компроміс, чути інші думки й терпимо до них ставитись. Цей п’ятий крок – відновлення початкових засад Університету, де за часів античності істину з’ясовували в діалозі між рівними. Ми переконані, що, закладаючи в голови молодим людям «істини в останній інстанції» та безальтернативні алгоритми дій, можна отримати не журналістів, а тільки бездумних роботів, якими легко маніпулювати. Будьякі цінності, християнські, гуманістичні чи ліберальні, можуть бути органічними для людини лише тоді, коли вона приймає їх вільно, осмислено й усвідомлено. Студенти Школи журналістики УКУ мають різний релігійний світогляд. Для багатьох навчання тут стає першим досвідом перебування у християнському середовищі, а владика Борис Ґудзяк, отець-ректор Богдан Прах, отець Павло Худ та інші – першими знайомими священиками. Завдяки цьому знайомству молоді люди позбуваються упереджень та міфологічних уявлень про минуле і сьогодення Церкви, глибше розуміють християнство й мають шанс, орієнтуючись на взірці справжньої чесноти, стати кращими, ніж були до того. Лише в Українському католицькому університеті, місці з одним із найвищих для нашої країни рівнем академічних свобод, вільному від корупції та бюрократії, міг бути втілений такий проект. І ми сподіваємось, що він – лише перша ластівка поміж багатьох освітніх проектів майбутнього, і не тільки журналістських. Адже у фіналі ми бачимо суспільство, в якому наші випускники не муситимуть бути дисидентами й борцями за правду, а зможуть просто займатись тим, чого навчились, – якісною, чесною, сучасною журналістикою.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ: спецпроект до 5-річчя Школи журналістики УКУ 10 знаних в Україні та світі журналістів, експертів, аналітиків, інтелектуалів, які є для Школи журналістики Українського католицького університету моральними орієнтирами, поділилися «на сторінках» онла йн-жур налу The Ukra inia ns своїми поглядами на цінності, місію та майбутнє журналістської професії.

Адам Міхнік

МАЄМО СЛУЖИТИ ЧИТАЧАМ, АЛЕ НЕ ВИСЛУЖУВАТИСЬ

Польський журналіст, есеїст, редактор і засновник Gazety Wyborczej

оляки жартують, що Прага красивіша, але Варшава важливіша. На підтвердження наводять факт, що практично всі сучасні науковці, які пишуть про історію Центрально-Східної Європи, володіють польською мовою. Це не дивно: зрозуміти логіку занепаду соцтабору, чому і коли комуністичні ідеї перестали бути привабливими для інтелігенції Західної Європи та США, неможливо без знання історії післявоєнної Польщі. Адам Міхнік належить до грона тих людей, які зробили Варшаву важливішою за інші столиці, а польську мову – мовою свободи. Журналіст, есеїст, літературний критик, редактор, політик, – найчастіше все-таки опозиційний, – людина, яка постійно бореться за правду.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

«Хоч якою жорстокою є правда, вона краща за брехню й мовчання!» – кредо редакційної політики найбільшої і найвпливовішої газети в Центрально-Східній Європі «Gazety Wyborczej», яку заснував А. Міхнік. Правда, за словами редактора, – це найкраща журналістська зброя проти всіх загроз: націоналізму, провінційності, політичного популізму, ліні та нехоті читачів до важкої праці й саморефлексії. Заснування 1989 року «Gazety Wyborczej» принесло в польське суспільство іншу мову та іншу моду. На відміну від пропаганди урядової преси, яка щодня метала «блискавиці праведного гніву» і таврувала всіх незгодних зрадниками, редакція свідомо відмовилася від мови ненависті, започаткувавши тим самим іншу традицію: преса повинна провокувати дискусію, а не виносити вироку. Цей принцип зберігся дотепер. Утім це не означає, що газета не має власної позиції. Щойно з’являються спроби переступити закон, журналісти «Gazety» першими б’ють на сполох. Логіка проста: занадто висока ціна заплачена, щоб так бездумно ризикувати свободою. Мода, яку задала незалежна «Gazeta Wyborcza», – це відкрито говорити на складні історичні теми: польський антисемітизм, колабораціонізм, єврейські погроми після війни, чи ставити під сумнів доцільність Варшавського повстання, чи засуджувати операцію «Вісла». У комуністичній Польщі будь-які історичні дискусії були заборонені. Влада визначила пантеон героїв і уклала список зрадників. Подібно як українцям сьогодні важко визнавати злочини своїх предків, поляки міцно тримались за статус жертви. Але час і постійна дискусія зробили свою справу: значна частина суспільства переосмислила історію. Відповідно, очікує цього від сусідів. Про необхідність обговорювати складні історичні теми у пресі, етичну підготовку до професії журналіста, виклики ринку перед журналістами та видавцями, а також чому «Gazeta Wyborcza» – це первинна інституція польської демократії, говоримо з Адамом Міхніком.

Адам Міхнік. Маємо служити читачам, але не вислужуватись

Пане Адаме, у Ришарда Капусцінського є такі слова про підготовку професійних журналістів: «Слабкість факультетів журналістики в усьому світі полягає в тому, що вони вчать технік і технологій, а етичну підготовку до професії цілковито ігнорують». Що для Вас означає етичне приготування до професії журналіста? Я можу тільки здогадуватися, що Ришард мав на увазі, але, згадуючи його підхід до роботи, думаю, що це приготування до глибокого, неповерхневого писання. У його квартирі були сотні книжок на всі теми, на які він писав: від проблем Латинської Америки до історії країн південної Африки. Наступний момент – це знання історії гуманістики, історії розвитку ідей, на яких збудована сьогоднішня західна цивілізація. Маю на увазі, що журналіст повинен розуміти ідеї Геродота, Тацита і, очевидно, Івана Павла II. У нашій професії в жодному разі не можна бути неуком. Журналісти мають зрозуміти, що їхня робота завжди буде комусь не подобатися: чи владі, чи окремим людям, які формують громадську думку. Тому етичне приготування – це також і виховання в собі відваги. Сподіваюся, що Ришард би погодився зі мною, але я переконаний, що журналіст повинен орієнтуватись на правду, а не на вислужування перед владою чи лояльність читачів. У Польщі маємо проблему, що журналісти часто пишуть не те, що потрібно, а те, що хочуть почути читачі. Наприклад, плекаємо сильне почуття історичної невинності, безвідповідальності, після стількох дискусій вважаємо себе тільки жертвами, але ніколи – катами. Втім я думаю, що це проблема не тільки Польщі, такі тенденції є в усьому світі. Етичне приготування до професії – це свідоме переконання, що дуже часто доведеться своїй авдиторії говорити речі гіркі та неприємні, але обов’язково правдиві. Жити і працювати в такому суспільстві вимагає великодушності та відважності. Скажу так: громадську думку потрібно шанувати, журналісти зобов’язані служити читачам, але в жодному разі не можемо перед ними вислужуватися.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Історик Енн Еплбаум започаткувала в американській пресі дискусію про міру відповідальності ЗМІ за успіх Доналда Трампа й інших популістів у світі. Начебто, ганяючись за рейтингами, медії тиражують слова Трампа, роблять його прямолінійність популярною і привабливою для великої кількості людей. На Вашу думку, журналісти відповідальні за цей антиліберальний, популістський крен у сучасній світовій політиці? Я думаю, що ні. Писати про те, що говорить і як думає чоловік, якого велика Республіканська партія висунула на пост президента США, – це обов’язок журналістів. Нас (журналістів «Wyborczej») також звинувачують у тому, що робимо рекламу та підтримуємо популістів, які розкидаються обіцянками. Ми виходимо з іншої логіки: якщо вони можуть мобілізувати людей на протест, отримують на виборах хороші результати, то ми не можемо вдавати, що таких політиків нема, що те, що вони говорять, нечитабельне. І політики, і суспільство завжди будуть винуватити в усьому медії: до цього треба звикнути. Інше питання, що жодне видання не може собі дозволити продукувати мову ненависті, агресії, ксенофобії та брехні, пропаганду. Якщо йдеться про популізм, то боротися з ним дуже просто. На кожну обіцянку-цяцянку наводимо аргументи експертів, чому її важко, а часто й неможливо виконати. Схожу ситуацію маємо тепер у Польщі: уряд обіцяє десятки різноманітних соціальних програм, фактично, завдяки цим обіцянкам вони виграли вибори, але чи ці обіцянки реалістичні, чи не закінчаться вони інфляцією? Чесно зізнаюся, що відчуваю страх перед майбутнім. Я не економіст, але всі люди, яким довіряю, кажуть, що виконання цих обіцянок закінчиться фінансовою кризою. То кому я маю вірити? У Польщі наростає сильне відчуття незадоволеності елітами, відчуття, що вони не служать народові, забули про народ. Програма «500+» (щомісячна допомога 500 злотих на кожну дитину, якщо у сім’ї їх більше однієї) дає людям відчуття, що влада дбає про них. Але чи є в бюджеті гроші на цю програму? Чим закінчиться така щедрість? Ось тут журналістське поле боротьби з популістами та дурнями.

Адам Міхнік. Маємо служити читачам, але не вислужуватись

Як писати та що писати, журналісти повинні визначати самостійно. Можна сховатися за редакційними стандартами, але я схиляюся до думки, що найкраще, коли журналісти самі собі проводять тонку межу допустимого, ґрунтовану, звичайно, на здоровому глузді. У Польщі був відомий скандал, коли в ресторані підслухали декількох міністрів. Медії розтиражували, що хтось із них замовив страву за 23 злотих. Зробили з цього свідчення моральної деградації політичної еліти. Але це абсурдно, це дуже дешева страва. Ви не боїтеся закликати читачів виходити на мітинги Комітету із захисту демократії. Чи це означає, що ви заангажовані в політику? А як же статус незалежної преси? Ми відкриті до правди та дискусії. Проблема в тому, що більшість політиків із владного табору взагалі не хоче говорити з нашою газетою. Мають на це право: ми приватне видання, тому пишемо те, що вони говорять публічно. Якщо, на нашу думку, це дурниці, популізм, націоналізм чи провінційність, то не боїмося називати речі своїми іменами. Це неправда, що ми подаємо тільки одну точку зору. Ми показуємо інші позиції, просто не приховуємо нашої. «Wyborcza» відома своїм підходом до історичних питань. За 27 років на сторінках газети обговорено практично всі складні історичні питання (єврейські погроми, Єдвабне, Волинська різанина). Як це відбувалося? Хто повинен починати говорити на такі теми? Як писати про злочини, щоб примирити суспільство, а не ще більше його розділити? На жаль, немає єдиного успішного рецепта. Кожна тема – це окремий досвід, про який можна довго говорити. Коли ми створили газету, одразу зрозуміли: не наше завдання когось засуджувати, ми просто подаємо різні думки, факти, а читачі повинні самостійно ухвалювати рішення. У ситуаціях, коли є багато зацікавлених сторін, які смикають журналістів з усіх боків і подають свою версію подій, важлива місія редактора.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Він повинен показати журналістам ширший горизонт, чітко артикулювати завдання, сприяти тому, щоб вони більш-менш однаково думали. Справа Єдвабного, яка декілька років турбувала громадську думку, – це не стільки питання Голокосту, скільки польського антисемітизму, який неодноразово призводив до погромів. Згадати хоча б погром у Кельці 4 липня 1946 року. Це важко — говорити правду. Але ми витримали. Сьогодні Польща єдина держава в цій частині Європи, де такі теми не приховують. Журналісти не можуть самі провокувати дискусію. Найчастіше нам залишається підхопити якийсь наратив. Головне – не пропустити. Дискусію про трагедію в Єдвабному почала книжка «Сусіди» Джона Томаса Ґросса (Neighbors: The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland). Коли американський професор із Принстонського університету видає англомовну книжку про єврейські погроми в польському містечку, її важко не помітити. Від моменту виходу цієї книжки, власне, і почалися дискусії: все було зовсім інакше, ніж описав Ґросс; вбивали не поляки, а тільки німці; погром робили колаборанти із КДБ; євреї взагалі самі винні в цьому погромі. Такий самий дискурс був, коли обговорювали погром у Кельці. Я думав, що поляки вже зжилися з цією історією, що політики не будуть на ній спекулювати, але на минулих виборах були нові спроби переписати історію. Сподіваюся, що це швидко закінчиться. Як гадаєте, з чого українським журналістам варто почати висвітлення Волинської різанини? По-перше, щоб розкривати такі теми, треба розуміти психологію людей. Ніхто не хоче визнати, що його батько чи брат катував малих дітей, але просто так люди також не вбивають, ними повинна керувати якась логіка. По-друге, потрібно аналізувати історичний контекст. Перш ніж писати про Волинську трагедію, варто пояснити людям логіку керівників ОУН: чому вони вважали, що фізичне знищення поляків – найкращий

Адам Міхнік. Маємо служити читачам, але не вислужуватись

спосіб вирішити національне питання. Підозрюю, що вони орієнтувалися на міжвоєнний досвід і боялися плебісциту, який після війни мав би визначити, кому належить Волинь: Україні чи Польщі. Після Першої світової війни в Польщі були два плебісцити: у Мазовії 1920 року та в Силезії 1921-го, які визначили майбутнє цих територій. Керівники ОУН були громадянами II Речі Посполитої, вони знали цю історію. Відповідно, логіка проста: що більше поляків, то вища ймовірність, що Волинь залишиться польською. З огляду на те, що більшість учасників ОУН – це все-таки селяни, а селянські війни найжорстокіші з усіх воєн, закінчилося так, як закінчилося. Ми намагаємось акцентувати на трагічному становищі українців у II Речі Посполитій. Вони не чулися повноцінними громадянами. Поляки відмовляються в це вірити, але українців сприймали як другосортних чи третьосортних людей. Влада і власність – усе було польське. Ця історія закінчилася дуже криваво. Якщо ширше глянути на цю ситуацію, то польська сторона також не керувалася католицьким милосердям, і реакція була не менш жорстокою. Ми опублікували чудовий лист українських інтелектуалів про трагедію на Волині. Поки що офіційної реакції немає. Не знаю, але думаю, якщо українці приймуть цю трагедію, візьмуть відповідальність, легше буде будувати польсько-українські відносини. Якої реакції можна очікувати від урядової партії PiS у річницю Волинської трагедії? Не знаю. Для них це дуже складна ситуація. Ментально вони націоналісти, й частина їхнього електорату дуже націоналістична. Ярослав Качинський завжди підтримував Україну. Маю сумніви, що він знає щось про Україну, розуміє складність ситуації, але все, що бореться з Росією, для нього однозначно добре. Ви вчасно згадали про війну. Насправді війна стала викликом для української журналістики. З’явилися ідеї, що

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

урналістика повинна бути патріотичною, відстоювати націож нальний інтерес, навіть створено Міністерство інформаційної політики. Як Ви вважаєте, патріотизм у журналістиці можливий, він щось означає?

Відмова від мови ненависті та чітка продемократична, проліберальна позиція газети конвертується у фінансову успішність. Що б ви порадили людям, які хочуть створити власні медії: це питання візії чи бізнесу?

Нічого не означає. Патріотом може бути тільки громадянин, але дантист, архітектор, лікар не можуть бути патріотами; це стосується і журналістів. Якщо лікар у своїй роботі буде послуговуватися патріотичними принципами, його варто судити. Журналісти – не виняток. Патріотизм вимагає від людини зайняти одну зі сторін у конфлікті, не показувати всієї правди, інколи брехати, а брехати в журналістиці – це як платити у крамниці фальшивими купюрами, це злочин. Навіть коли оббріхують тебе – не бреши у відповідь. На мою думку, це найефективніша контрпропаганда. Я розумію, що є виняткові ситуації під час війни, що інколи потрібно фізично блокувати сигнал російського телебачення, бо воно є рівноцінним елементом війни. Але я схиляюся до того, що це ситуації особливі, які повинні мати дуже переконливе обґрунтування.

Найкраще, щоб було і одне, і друге. Ми однозначно мали візію, бажання зробити щоденний, вільний, ліберальний ЗМІ, але був і ринок. До 1989 року в Польщі не було жодного щоденного незалежного ЗМІ. Тому коли люди, які до цього часу фігурували тільки в кримінальних хроніках офіційної преси, вирішили створити власну газету, вона одразу привернула увагу громадськості: кожен хотів прочитати, про що ті заколотники пишуть. На початку це привело до нечуваного успіху, але наш найбільший успіх – це те, що нам вдалося втримати велику частину наших читачів, утримати високий рівень, не посваритися і створити цілу медійну корпорацію. Але і це не найголовніше. Найголовніше, що ми змогли стати інституцією, яка сприяє демократії в Польщі. Тому влада нас так не любить.

Чи може журналіст мати власні переконання та активно їх лобіювати? В Україні є випадок, коли журналіста, який виступав проти мобілізації, заарештували й посадили до в’язниці. Чи було щось схоже в Польщі?

Як Ви гадаєте, чому люди щоденно купують саме вашу газету? Новини ж можна знайти в тисячах інших джерел?

Це дуже делікатна ситуація. Як громадянин він, напевно, міг мати право виступати проти мобілізації, але мав бути свідомий того, що його можуть арештувати. Я не можу повністю оцінити цієї ситуації, але з досвіду знаю, що така політика стосовно журналістів не додасть Україні друзів у цивілізованому світі. Світ не любить, коли журналістів арештовують, це дуже немудре рішення. Людина може не погоджуватися з чимось. Але це не означає, що її потрібно за це ув’язнювати. На щастя, у Польщі за всі посткомуністичні роки чогось такого не було. Але мене, наприклад, тривожить, що арештували лідера проросійської партії «Zmiana». Я з ним не маю нічого спільного, наша газета антипутінська, але ми не є русофобами, маємо багато друзів серед росіян.

Адам Міхнік. Маємо служити читачам, але не вислужуватись

Думаю, що річ не в новинах. Інформація є всюди, і все, що публікується на Facebook, не можна перечитати. Оскільки ми дбаємо про рівень, стараємося завжди цікаво писати, тому нас і читають. Ну і тому, звичайно, що ми свідомо уникаємо мови ненависті. Іноді буваємо роздратовані, але ніколи не називаємо нікого «зрадником», «нелюдом» тощо. Як Ви вирішили справу, яку називають війною форматів? Наскільки мені відомо, продукти газети є на всіх можливих платформах, головне, щоб достукатися до авдиторії? Ну, ми також піддалися цій війні: у щоденній газеті пишемо тексти менші, ніж могли б писати. Акцентуємо на різноманітності продуктів. Ті люди, які не люблять читати великих текстів, не будуть читати «Duży Format» (додаток із репортажами).

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Євген Глібовицький

Це стосується й інших зацікавлень. Щодня газета виходить з іншим додатком: історія, наука, здоров’я, репортажі. У номері на вікенд є додаток «Magazyn świąteczny» з великими інтерв’ю, розлогими текстами. Для жінок, які не цікавляться політикою, маємо додаток «Wysokie obcasy» на феміністичні теми. Завдяки тематичним додаткам шукаємо власні ніші, лояльні середовища. Можу сказати, що «AleHistoria» (безкоштовний додаток про історію, виходить щопонеділка разом із газетою) найбільш популярний. Поляки дуже цікавляться власною історією. Навіть Ярослав Качинський перечитує кожний номер.

ЦІННОСТІ В ЖУРНАЛІСТИЦІ – ІНСТРУМЕНТ, А НЕ АБСТРАКТНА ТЕМА

При цьому навколо інтернет-версії газети ви створюєте ще одну спільноту, яка має доступ до унікальних продуктів газети, збирається на зустрічі з журналістами. Це ваша пріоритетна авдиторія? Чи може бути сучасна суспільно-політична газета без інтернет-версії? Думаю, це неможливо. Якщо ми хочемо втримати авдиторію, то повинні бути максимально доступні. Я, наприклад, декілька місяців був у США, якби не інтернет-версія газети, не знав би, що відбувається в Польщі. Для нас усі читачі рівні, немає значення, чи вони купують паперову версію, чи читають в інтернеті. Інше питання – авдиторія в інтернеті динамічніша: щоб її не втратити, щоб читачі не пішли в інші видання, мусимо пропонувати додаткові продукти. Розмовляв Олег Будзінський

Експерт з комунікаційних стратегій, керуючий партнер компанії Pro.mova

ошукова система знає Євгена Глібовицького насамперед як експерта з комунікаційних стратегій. У якомусь сенсі він і сам є пошуковою системою. Відповіді й нові запитання Євген допомагає знаходити іншим у різних іпостасях: як учасник Несторівської та Унівської експертних груп, партнер-керівник компанії зі стратегічного консультування та маркетингу Рro. mova, співавтор концепції «5 каналу» та співзасновник «Громадського телебачення». Перед цим була журналістика: «PostПоступ», Радіо «Промінь», «1+1», Перший національний, «Дзеркало тижня» тощо. Тож тепер Євген Глібовицький має те, чого часто бракує експертам-журналістам: тверезий погляд збоку на ситуацію в медіях як частину системної кризи українського суспільства. Становище важке, але не безвихідне.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Євгене, почнімо з глобального: куди рухаються українські медії? Думаю, до пекла. Бо до раю це точно не приведе. Ми маємо спотворений, чи, як тепер модно казати, гібридний, медійний ринок. Це не ринок реклами, не ринок передплачених послуг, це радше ринок політичної корупції. Це не бізнес, а частина іншого бізнесу, який полягає в купівлі місця в політиці. Медії – інструмент цієї купівлі. Вони захищають людину, що купила місце, даючи змогу безкарно займатись корупційними оборудками й отримувати від цього вигоду. Це пояснює, чому провідні українські медії, будучи операційно збитковими, комфортно існують: вони є частиною чогось більшого. Отже, незалежних медій в Україні немає? Маємо поодинокі випадки добрих медій, що є незалежними. Проблема в тому, що вони не можуть зачепитись за інфраструктуру. Це як самотня рослинка, що виросла поміж камінчиків, але не формує собою ні поля, ні лісу. Наприклад, KyivPost, «Новое Время» – марґінальні. Вони, можливо, мають певну якісну нішу, але не мають ніші кількісної: не масштабуються. У країні із сильним медіаринком такий журнал, як «Новое Время», мав би, з одного боку, набагато більшу нішу, з іншого, безліч ринкових інструментів, за допомогою яких читачі можуть давати фідбек щодо контенту. Такому журналові дуже важко існувати, бо його головні конкуренти – це не ті, хто намагається зробити те саме, але краще, а ті, хто існує з чиєїсь політичної волі. Йдеться не лише про журнали і взагалі принт – це також телебачення, радіо, онлайн-видання. Тим, хто намагається бути незалежним, важко. Ми живемо в інформаційному просторі, схожому на лахміття: у це можна вдягнутись, воно навіть може зігріти в люту зиму, але це не одяг. Це не простір. У результаті суспільство приймає невиважені рішення, за що ми платимо ціну.

Євген Глібовицький. Цінності в журналістиці – інструмент, а не абстрактна тема

Отже, якісним медіям потрібна кількісна ніша? Медії мають різну природу, і якісна ніша не є погана як така. Питання у тому, чи в цій якісній ніші можна вижити. Якщо ви є вузькопрофільним виданням або таким, що має інтелектуальний ценз, чи можете ви проіснувати за рахунок ринку. Наприклад, за рахунок дорогої передплати або дуже нішевої, але достатньої конфігурації рекламодавців. Чи не буде це питанням присутності чи відсутності донорів на ринку. Думаю, ми тут маємо те, що називається perfect storm, ідеальну бурю: криза монетизації – всесвітня – наклалась на нашу внутрішню кризу, спричинену корупцією в Україні. Ці два чинники не дають змоги злетіти. Тому цінними є приклади окремих, які намагаються, які не здаються, і важливо їх підтримувати. Врешті-решт, вони, сподіваюся, зможуть сформувати цей ембріон наступного ринку, який з’явиться та розвинеться. Дванадцять років тому Ви казали, що в Україні журналістика не є професією. За цей час щось змінилось? Думаю, вона ще не прийшла. Ми сьогодні спостерігаємо період медійного активізму. Це не те саме, що громадянська журналістика, коли громадяни стають творцями контенту. Ми маємо справу з тими, хто прагне статусу журналіста, щоб посилити свою громадську діяльність. Я бачу багато таких людей – здебільшого світлих, тих, які намагаються щось робити, але вони не є журналістами. Від цього страждає незалежність преси і якість контенту, страждає об’єктивність. Є дуже популярна теза критиків, що її не існує, бо це асимптота: ти завжди наближаєшся до об’єктивності, але не можеш її досягти, бо є суб’єктивним бодай на етапі добору фактів. Але в нас журналісти бути об’єктивними навіть не намагаються: вони вірять у правильність того, що роблять, і вважають, що мета виправдовує засоби. Тому суспільство виростає в умовах дуже жорстокого браку критичного погляду – не скептичного, а саме критичного. Коли ми не можемо

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

одивитись на себе збоку, побачити, що відбувається в нас п самих, розібратись, які аргументи є на користь того чи іншого рішення, яке можемо прийняти. І ми починаємо підмінювати раціональні аргументи емоціями, ухвалюємо рішення на підставі вторинних, часом нерелевантних ознак. Усе це має свою ціну: або неефективний ринок, або диктатура, або інша несвобода чи халепа. Україна міцно засіла між 130-м і 160-м місцями у світових рейтингах, і медії є проявом, симптомом, віддзеркаленням проблеми суспільства. Якщо ми не вилікуємо цієї проблеми, нам буде важче оздоровлювати суспільство. Отже, твердження, що Майдан народив громадянську журналістику, хибне? Я не думаю, що Майдан народив якусь журналістику. Але він став кроком до цього. Щоб ми побачили сталий результат, потрібно багато інших кроків у комплексі. Я дивлюся, як знавісніло ми налітаємо на інформацію, яка не вписується в наші улюблені ідеологічні рамки, з яким небажанням сприймаємо критичний погляд на героїв. Боюся, що усвідомлення того, наскільки цінною є свобода слова і свобода медій, до суспільства ще має прийти. І загибель Георгія Гонгадзе, і смерть багатьох інших журналістів дали достатній моральний, етичний, фаховий аргумент для спільноти інтелектуалів або активістів, але ще не для всього суспільства. Поки що суспільство поділяє журналістику на ту, що подобається, і ту, що не подобається, а не на якісну і неякісну. Якщо журналіст поділяє наші упередження, він нам подобається, якщо не поділяє – не подобається. Через це ми повсякчас потраплятимемо в пастки зрадоперемог. Перш ніж знайти точку рівноваги, в якій збалансовані права та відповідальності, ми пірнатимемо у кризи й боляче битимемось головою. Яку роль відіграє професійна освіта в тому, щоби журналістика відбулася як професія?

Євген Глібовицький. Цінності в журналістиці – інструмент, а не абстрактна тема

Освіта взагалі шалено важлива. Ми цього не до кінця свідомі й ставимось до освіти як до частини гардеробу, що закінчується певним статусом. Тому дивимось на дипломи, а не на якість суджень і вміння оперувати своїми знаннями. Освіта – великою мірою відповідь на виклики, які вже були, і спроможність зустрічати нові виклики. У школах, які ми маємо в Україні, відтворений весь біль нашої традиції. Вони дають відповіді, у кращому разі, на наявні проблеми, але поки що не допомагають дивитись уперед. Мені здається, що свободу слова може допомогти захищати поєднання журналістської і підприємницької освіти, яке дасть людині змогу самостійно керувати своєю кар’єрою і, зрештою, формувати нові медіапроекти. Я багато разів бачив, як журналісти намагались запускати власні проекти й зазнавали фіаско, бо були недостатньо добрими управлінцями й медійними бізнесменами. У журналістиці вони були набагато сильнішими, ніж у медіаменеджменті. Поєднання цих речей дасть більше свободи на ринку. Втім, з іншого боку, це може спричинити утворення стійкіших і небезпечніших форм псевдожурналістики, розрахованої на популістське сприйняття, поширення чиїхось PR-розроблень тощо. Тому питання ціннісної рамки є дуже важливим. Треба дивитись на цінності як на інструмент, а не як на абстрактну тему, на яку ми періодично говоримо в момент, коли пасує згадати про глибоке. Якщо ми почнемо користуватися ціннісними підходами у доборі, ціннісними критеріями в оцінці, ми поволі рухатимемось у бік цивілізованого ринку. Мені дуже шкода, що ми не застали того часу, коли можна було все, бо такою була економіка медіабізнесу. Час, коли можна було заробляти шалені гроші, минув. Це була рання телевізійна епоха – до кабельного, до інтернету. Ми застали кінчик цієї бонанзи в 1990-х і на початку 2000-х, коли все росло як на дріжджах. Але це вже було бабине літо багатих днів.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Про які цінності йдеться, коли Ви говорите, що ми маємо їх сприймати як інструмент, а не як абстрактні речі?

Чи є в цій ситуації професійні стандарти константою, чи вони змінюються?

Я говорю про ціннісний підхід загалом. Люди, які торгують своїм журналістським тілом, не можуть бути праведниками. А це в нас якщо не традиція, то дуже поширене явище. Журналісти мають звертати увагу на місію тих видань, до яких ідуть працювати, і на те, для чого ці видання існують. Ставити складніші запитання, аніж «яка в мене буде зарплата і що я маю за неї робити?».

Змінюються, як і суспільство. Як постійно зсуваються межі добра і зла. Суспільство є живим організмом, воно весь час у розвитку, у русі. Речі, які сто років тому були неприйнятними, сьогодні – норма. Хто б міг подумати, що жінкам дозволять голосувати? Тому я спокійніше дивлюся на багато інших речей, наприклад, на протистояння щодо прав людей із нетрадиційною сексуальною орієнтацією. З історії розвитку інших суспільств ми бачимо, що настає момент, коли певні речі приймають, і моральні виклики пересуваються на наступну тему. Змінюються інститути суспільства та його демографічна картина: одні люди відходять, інші приходять, і ми так само відійдемо зі всіма своїми проблемами й тарганами в голові.

Можливо, проблема в тому, що деякі ЗМІ не мають місії? Місія є завжди, хоча не завжди той, хто не розуміє специфіки, здатен її розшифрувати. Місія просто може бути такою, що нам не подобається. Не будучи сформульованою, існувати фактично у формі суджень редактора, рішень власника, конкретних публікацій, у форматі взаємодії видання з авдиторією чи замовником. Проблема в тому, що клієнтом видання переважно є не той, хто платить гроші, – споживач і рекламодавець – а власник, видавець. Ми маємо на ринку структурні проблеми, і мене лякає, що безліч молодих і дуже світлих людей, які вважають, що стануть класними журналістами та редакторами, борцями за нові професійні висоти, потрапляють у це болото, розчаровуються і втікають. Залишаються ті, кого це влаштовує. Цей природний добір – дуже ціннісний, бо залишає на ринку дуже небагато спроможних пам’ятати, навіщо люди стають журналістами, кому вони служать і що роблять своїм словом. Отже, у нас є цензура? Так, але в іншій формі – добровільної згоди, самоцензури, самообмеження чи небажання ставити собі складні питання. Я набагато частіше стикаюсь із стокгольмським синдромом, ніж із будь-якою цензурою. Журналіст, працюючи на олігарха, вважає, що його олігарх кращий за іншого, і таким чином себе виправдовує.

Євген Глібовицький. Цінності в журналістиці – інструмент, а не абстрактна тема

А самій авдиторії стандарти в журналістиці не потрібні? Ви приходите до супермаркету й хочете, щоб молоко було свіжим, масло – незгірклим, м’ясо – незіпсованим, а заморожене – замороженим. Уявіть, що не буде стандартів у медицині чи правил дорожнього руху. Так само людям потрібні стандарти в газеті, в онлайн-виданні чи на телебаченні. Факти, відокремлені від коментарів. Дебати як дискусія з різними думками, а не псевдодебати, де всі грають в одні ворота. Маємо проблему невизнання правил у суспільстві назагал: ми звикли зневажати їх як такі. У редакціях, із якими я маю справу, бачу, як вони самі створюють правила, яких їм потім важко дотримуватись, тож вони сприймають їх як не свої. Чесно кажучи, ми досі до кінця не маємо розуміння, що таке стандарти, для чого вони потрібні. Щоб з’явилися стандарти, потрібен дуже міцний зв’язок між медіями й авдиторією. Теперішній корумпований псевдоринок практично перетворює відносини між авдиторією і медіями на флірт – одномоментний інтерес, що швидко зникає. Медії постійно мусять дивувати і вражати авдиторію,

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

що не вміє концентрувати своєї уваги. З цими підходами ми втратили вдумливу авдиторію. Для неї сьогодні у країні немає сервісу. Якщо ви маєте нещастя бути інтелектуалом, який цікавиться світом, то мусите вчити іноземні мови. Це єдиний спосіб бути в комфортному для себе інформаційному середовищі. Ті, хто ставить складні запитання і потребує складних відповідей, у результаті опиняються на своїх Бі-Бі-Сі та «The Economist», польських чи німецьких виданнях. Там існує поле, де немає лише однієї правильної відповіді: медії, що є відображенням життя, настільки складні, наскільки складним є воно. Порушуючи складні теми, вони готують суспільство до випробувань. Ми ж маємо медії, які доносять дуже прості сенси і є частиною патерналістського суспільного договору. Зрідка ми маємо добрі приклади, які є винятками. І хоча якість журналістики весь час покращується і є набагато вищою, ніж у минулому чи позаминулому десятилітті, це не той темп, який дав би нам змогу наздогнати розвинений світ. Він рухається набагато швидше за нас, і відстань між нами не скорочується. А ми взагалі маємо шанси наздогнати розвинений світ? Зможемо, якщо захочемо. Нам не пороблено, ми не є неповноцінними. Питання в тому, чи ми вирішимо, що нам це треба. Поки що таке рішення ми приймаємо раз на десять років на Майдані, а потім нічого з цим не робимо або робимо недостатньо. Ми маємо фантастичні приклади і з громадянським суспільством, і з волонтерським рухом, але повстати проти дракона, вигнати його й посадити іншого – це одне, а створити систему, яка не потребує дракона, і звільнитись від нього назавжди – зовсім інше. Чи є в журналістській професії криза відповідальності? Звичайно. Журналісти дуже часто, виконуючи чиєсь замовлення, себто будучи корумпованими, не вважають себе відповідальними за цю корупцію. Журналістика настільки ж корумпована, як і державна служба, медицина, освіта. Ми

Євген Глібовицький. Цінності в журналістиці – інструмент, а не абстрактна тема

просто називаємо це словами-фіговими листками: наприклад, «гонорар». Журналісти часто виправдовують те, що отримують додаткові блага в обмін на лояльну позицію, тим, що їм не досить багато платять. Але лояльність в обмін на гроші не сумісна із професіоналізмом. Зловживання — це погано в будь-якій професії, тут журналістика нічим не відрізняється від інших. Мені подобаються журналісти, які вірять у місію того, що вони роблять. Служіння є дуже важливим у сервісній індустрії загалом. Якщо ти добре робиш свою роботу, бенефіціари твоєї роботи тобі вдячні, бо ти примножуєш благо. Наскільки життєздатним є поняття універсального журналіста? Світ змінюється набагато швидше, ніж ми адаптуємо свої освітні програми. За двадцять років будуть підходи й технології, про які ми сьогодні навіть не думаємо. Коли ми дивилися перші фільми про Гаррі Поттера і бачили там у друкованій газеті рухомі картинки, це виглядало як фантастика. А з точки зору покоління наших дітей немає нічого дивного в тому, що ти скролиш і відео вмикається автоматично. Ті, хто закінчив журналістику в 1990-х, нічого не знали про роботу з мультимедіями: тоді ніхто не вчив працювати, вставляючи відео в текст, або демонструвати щось через інфографіку чи хмаринку теґів. Журналіст, як і представник будь-якої іншої професії, повинен, виходячи з університету, бути спроможним учитися далі самостійно. Університет готує людей до того, щоб краще і глибше вчитися. Значна частина студентів, натомість, розглядає своє навчання як певний етап: мине і мене попустить. А він якраз має навчити жити так, щоб потім не попускало і ти міг бігти далі, нарощуючи швидкість і ускладнюючи завдання. Не впевнений, що це відбувається. Отже, перспектива української журналістики песимістична? Маємо робити все для того, щоб було краще, а далі, залежно від того, наскільки будемо розумними й наскільки

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Майкл Андерсен

враховуватимемо обставини, ми будемо досягати результату. Життя надто складне, щоб казати «зрада» чи «перемога». Ми схильні вважати успіх чимось таким, чого ми досягаємо одноразово, і потім він назавжди залишається з нами. Ні, успіх – це спроможність повторювати й перевершувати свій найкращий здобуток кожного наступного дня. Успіх – це не зробити один раз щось добре, а постійно дивувати тим, що наступний крок кращий за попередній. А далі важливо, коли ти вже не можеш триматись на гребені хвилі, відійти вбік і дати дорогу. Завжди є ніша для того, хто має більше досвіду й довшу пам’ять, хто вже не найкращий на практиці, але може ділитись вислідом своєї кар’єри.

Є ЄДИНИЙ ВСЕСВІТНІЙ СТАНДАРТ: МАТЕРІАЛ ПОВИНЕН БУТИ ЦІКАВИМ, ЯКІСНИМ І ЧЕСНИМ

Розмовляла Ольга Клінова Фото Макса Баландюха

Данський журналіст і документаліст, керівник програми mymedia.org.ua

айкл Андерсен працює у пострадянських країнах уже понад двадцять років. Проект mymedia.org.ua, який він започаткував, об’єднав журналістів України, Білорусі, Молдови, Грузії, Вірменії та Азербайджану, котрі прагнуть працювати професійно та не піддаватися тиску авторитарних режимів. Майкл – журналіст і документаліст, що знімав фільми для данських телеканалів та Al Jazeera, зокрема про ситуацію в Україні. Він добре знає проблеми українських медій та суспільства і не вважає, що становище безвихідне – просто дуже великий фронт робіт.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Про цінність професії Якщо вести мову про журналістику в країнах колишнього Радянського Союзу, то її головне завдання там – підтримувати розвиток демократії. Журналіст повинен думати, бути підготовленим та писати добре, цікаво й чесно. Крім того, дуже важливо, щоб журналістська спільнота ініціювала дискусії, аналізувала ситуацію в країні, змушувала авдиторію мислити, в міру провокувала її. Проте потрібно підходити до цього розумно, оскільки провокація може бути почасти небезпечною для України. Цим простіше займатися у США або Данії, де все мирно і спокійно. В Україні треба добре продумати, як говорити з людьми, щоб почути щирі міркування та толерантні обговорення, але не провокувати конфлікти. Про патріотизм і об’єктивність Щодня в Україні я чую, що потрібно писати правду. Але що таке правда: об’єктивність, нейтральність? Як може український журналіст писати нейтрально про війну? Зрештою, як може російський або данський журналіст робити те ж саме? Це нонсенс: людина не може залишатися незворушною, дивлячись на війну. Об’єктивності нема – річ у тому, на що ти дивишся, на чому фокусуєш увагу і що саме бачиш. Водночас це не виправдовує брехні журналіста. Треба бути чесним зі своєю авдиторією. Чесність у журналістиці передбачає, що коли ти маєш якісь упередження, то повинен сказати про це відкрито: «Я так бачу, на цьому сфокусована моя увага». Водночас слід надати людям достатньо інформації. Фактичні дані повинні бути об’єктивними і правдивими, а от аналіз на основі них – право вибору журналіста. Я взагалі не вживаю слова «пропаганда», мені відразу на думку спадають Геббельс і Сталін. Взагалі-то термін «пропаганда» має різні значення в різних мовах. Англійською чи дан-

Майкл Андерсен. МАТЕРІАЛ ПОВИНЕН БУТИ ЦІКАВИМ, ЯКІСНИМ І ЧЕСНИМ

ською пропаганда – це завжди погано, в Україні ж я іноді чую думки про те, що це прийнятний різновид інформації. Якщо говорити про сучасну Україну, мені здається, і журналісти, і звичайні люди відчувають, що критика президента, мера або політика – не на часі, оскільки у країні війна. Однак це дуже примітивна відповідь на виклики. Політики завжди і всюди використовували та використовують це. Так було і в США: з Бушем під час війни в Афганістані, з Обамою під час війни в Іраку. Багато апелювали до терпимості. Але що вийшло з цього замовчування? Нічого хорошого. У будь-якому разі треба говорити правду про стан справ у країні, критикувати владу, якщо вона не виконує своїх функцій. Не тільки для того, щоб показати пальцем на винного, а й для того, щоб ця ситуація не повторилася. Журналіст повинен якщо не розповісти всієї правди, то хоча б дізнатися її, зрозуміти і пояснити своїй авдиторії, за винятком тих деталей, оприлюднення яких може бути дійсно небезпечним для життя людей. Якщо чогось не вистачає військовослужбовцям на фронті або переселенцям для нормального життя, треба писати й говорити про це. Інакше люди забудуть і знову все буде як раніше. Критика, привертання уваги – це і є патріотизм журналіста, складова демократії. Про заборони та цензуру Забороняти будь-що на державному рівні – це велика біда й помилка. У Данії щодесять років неонацисти ні з того ні з сього отримують 10–12% голосів виборців. Ми починаємо злегка панікувати, хтось пропонує їх заборонити, але водночас інші данці, навпаки, кажуть, що потрібно дати їм трибуну й мікрофон – нехай покажуть себе. Для мене це дуже важливе питання демократії – як саме ставиться до народу керівництво країни, політики, лідери думок: як до дорослих людей, здатних зробити висновки самостійно, чи як до нерозуміючих ідіотів, за яких треба прийняти рішення.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Крім того, такі кроки дуже погано впливають на імідж країни. Від заборони книг або фільмів тхне нацистською Німеччиною. Так не вчиняють у демократичних державах. Якщо Україна хоче стати частиною Євросоюзу, потрібно вже сьогодні, а ще краще – вчора, забути про ці сталінські методи. Про виживання і тренди Дуже важко створити серйозний сильний ЗМІ без державних грошей або інвестора. Водночас цікаво спостерігати за новими тенденціями, особливо за розвитком спільнокошту. Навряд чи такий метод збору коштів відіграє важливу роль у житті великих медій, але це вихід для маленьких, нішевих ЗМІ. Спільнокошт – це пряма демократія. Читач дає редакторові умовні десять доларів саме на ті проекти і статті, які готовий підтримати фінансово. Вони автоматично стають важливими для читача, він точно їх прочитає. Крім того, якщо це будуть хороші критичні матеріали, що спричинять негативну реакцію політиків, у читача як спонсора спрацює реакція захисту ЗМІ. Тому що це вже не лише зв’язка «журналіст–авдиторія», а щось більше й цікавіше: «Ми – одна команда». Якщо говорити про спільнокошт, Україна сьогодні, може, навіть найцікавіша країна у світі. Молодь ще не розгубила свого післяреволюційного ентузіазму, вона готова до участі в різних проектах, до волонтерства, кооперації. Щодня я отримую заявки на фінансування тих чи інших проектів від різноманітних команд, де є і журналісти, і піарники, і люди інших професій. Молодь реагує на виклики, думає, шукає нові шляхи. Дуже важко якісному ЗМІ вижити в нинішніх економічних умовах: або ти вмираєш, або робиш щось по-іншому. Для мене нові тренди й розвиток інтернету, навіть якщо не всі з них я можу осмислити, – це позитивні зміни, це питання просування інформації та налагодження контактів. Комусь цікавіші лонгріди, іншим – Twitter-формат, деяким – мультимедійні проекти. Кажуть, що молодь не хоче думати, читати довгих великих історій. Але успішні лонгріди доводять

Майкл Андерсен. МАТЕРІАЛ ПОВИНЕН БУТИ ЦІКАВИМ, ЯКІСНИМ І ЧЕСНИМ

протилежне. Питання не про форму матеріалу, а про його якість: журналіст або талановитий, або ні. Якщо текст цікавий, то він зможе привабити, пояснити, стати предметом обговорення. Але, звичайно ж, легше сказати: «Я талановитий, це читачі нерозумні» — аніж визнати свою неспроможність. Найважливіше – бути відкритим до комунікації, експериментувати, шукати свій формат. Про професійну освіту й західні стандарти Я не маю журналістської освіти. Я політолог, історик, знаю кілька мов. У журналістику потрапив випадково, посперечавшись. Проте від самого початку я мав унікальну можливість, своєрідну суперосвіту – не класичну, університетську, а добру практику. Перші 4–5 років у професії я працював під керівництвом найкращого данського редактора. Можна здобути освіту в університеті, а можна купити книги, вчитися за допомогою інтернету. У будь-якому разі найважливіше – це практика, навички. Коли ти тільки починаєш щось робити, дуже добре, якщо є досвідчені люди, які зуміють підказати, скерувати й заощадять твій час. Кожний має свої сильні сторони. Я, наприклад, можу зробити добре інтерв’ю з політиком, але навряд чи із зіркою шоу-бізнесу. Треба спробувати різне й вибрати те, що тобі найближче. Коли журналіст займається невластивою йому справою, авдиторія це відчуває. Щодня на українському телебаченні ми бачимо журналістів, які не на своєму місці. Дуже помітно, коли вони не знають предмета, про який говорять. Для мене не існує поділу стандартів роботи на західні та інші, наприклад, пострадянські. Немає західної, азійської, української чи ще якоїсь журналістики. Є погана і хороша журналістика. Є єдиний всесвітній стандарт: матеріал повинен бути цікавим, якісним і чесним. Усе просто: є люди, які пишуть або добре, або погано. Вони є і в нас, і у вас. Так, у нас тих, що пишуть погано, менше, у вас –

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Катерина Горчинська

більше, в Китаї – дуже багато. Але це не питання стандартів, річ у корупції. У Данії немає такого тиску на пресу, ніхто не зможе змусити журналіста написати неправду. В Україні рівень освіти й можливостей порівняно нижчий, але це тимчасово. Я дивлюся на Україну супероптимістично. Ваше суспільство має величезний потенціал, і дуже важливо його не розгубити та реалізувати сповна.

ЖУРНАЛІСТАМ ВАЖКО ВИЙТИ З ПОЛУМ’ЯНОЇ РИТОРИКИ

Розмовляла Альона Савчук

Виконавчий директор «Громадського телебачення»

атерина Горчинська – послідовний проповідник західних стандартів журналістики в українському медіапросторі. У її резюме співпраця з такими авторитетними виданнями, як «The Wall Street Journal» і «The Financial Times». Протягом кількох років вона працювала заступником головного редактора газети «KyivPost», яка є важливим джерелом інформації для зацікавленої Україною англомовної авдиторії. Року 2015 К. Горчинська керувала відділом розслідувань київського бюро радіо «Свобода», а 2016-го стала виконавчим директором «Громадського телебачення». У новій ролі вона займається стратегічним плануванням роботи каналу і значно менше залучена до процесу виробництва контенту. Говоримо з Катериною про те,

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

як змінилась українська журналістика від початку Революції гідності, яких навичок бракує початківцям у професії та чи можна вирішити фундаментальні проблеми галузі в нашій країні. Яким має бути журналіст Через мої руки в газеті «KyivPost» і на радіо «Свобода» пройшло дуже багато інтернів. Я бачила різні варіанти, але щодалі частіше приходять люди геть без навичок. Це дуже сумно і свідчить про низьку якість журналістської освіти. Десятки університетів готують тисячі журналістів, та, за великим рахунком, насправді вони випускають безробітних із дуже завищеними очікуваннями та завищеною оцінкою власних можливостей. Це проблема не лише журналістики, вона глобальніша. Журналістська освіта – це певний набір навичок, необхідний для повноцінної роботи журналіста як члена редакції. Серед них — пітчинг, себто мистецтво продавати історію перш за все редакторові. Потім — низка суто технічних навичок, пов’язаних із пошуком джерел і роботою з ними, комунікаційні навички, які знадобляться і у ньюзрумі, і за його межами. Крім того, важливі базові навички зі збирання інформації (робота з реєстрами, базами даних), її перепаковування, структурування історії. Є ціла низка навичок, пов’язаних із написанням матеріалу та розумінням різних жанрів. Сьогодні є величезний вибір варіантів того, яким журналістом бути. Наприклад, окремим підвидом є інфографіка, яка потребує специфічних навичок. Інші навички потрібні для роботи з камерою, знімання документальних фільмів. Зовсім інше – новинна журналістика, така, як, наприклад, у роботі для Reuters i Associated Press. Якщо людина хоче стати журналістом і спеціалізуватись на чомусь, їй потрібно глибоко вивчати конкретну дисципліну. Водночас, незалежно від спеціалізації, будь-якому журналістові потрібно мати якнайширший світогляд. Якщо людина хоче працювати на телебаченні і, крий Боже, вести програму, то це світогляд і досвід в енному степені: кваліфікована розмо-

Катерина Горчинська. Журналістам важко вийти з полум’яної риторики

ва на високому рівні вимагає величезного запасу інформації, якого не дасть жоден Google. Загалом набір необхідних у роботі навичок дуже індивідуальний. Якщо ми говоримо про журналістів-розслідувачів, то це люди аналітичного складу розуму – це не кожному дано й не кожному цікаво. Потрібне також дуже цинічне ставлення до життя, яке взагалі не є продуктом системи освіти, а радше атрибутом особистості. Говорити про якісь універсальні журналістські курси, як на мене, не можна. Нема однозначної відповіді на запитання, який журналіст буде найбільш запотребованим у майбутньому, адже не зовсім зрозуміла доля журналістики як такої. Очевидно, це буде той журналіст, що покаже максимальний рівень професіоналізму на конкретному робочому місці. Та все ж є набір базових умінь, що будуть запотребовані в будь-якому разі. Насамперед це сторітелінґ, себто зв’язне розповідання історій, структурування інформації так, щоб, з одного боку, була передана суть того, що журналіст намагається сказати, а з іншого – матеріал був зручним для сприйняття авдиторією. Між журналістикою і чимось іншим Під час Революції гідності й відразу після неї потік роботи був такий великий, що проблема була вижити, а не рефлексувати про стан медій. Хоча якісь рефлексії траплялись автоматично, адже журналістика зіткнулась із цілою низкою безпрецедентних завдань, які раніше перед нею не стояли. Наприклад, під час революції постало чимало етичних дилем, пов’язаних із відповіддю на запитання, ким ми є – активістами чи журналістами. Де межа? Чи потрібно показувати другу сторону конфлікту і якщо треба, то як? Як відокремити власні почуття від фактів? Дуже часто в західних авдиторіях мене запитують, як я могла працювати журналістом й об’єктивно оцінювати ситуацію, і щоразу я відповідаю, що передусім ви людина, а потім – журналіст. Без сумніву, ваше серце буде на тому чи іншому

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

боці – не важливо, на якому, – але внутрішній вибір так чи інакше буде зроблений. І це просто треба усвідомлювати, об’єктивно оцінювати свої обмеження й намагатись їх подолати. Для мене це було величезним викликом під час революції. Щоразу я робила свідоме зусилля, щоб достукатись до другої сторони, щоб розуміти, якою є логіка її дій. Як журналісти ми робимо дуже погану послугу всьому суспільству, коли відмовляємося висвітлювати позицію другої сторони, адже отримуємо завідомо спотворену картинку. І не виконуємо базової функції журналістики — інформативності. На підставі інформації, яку ми даємо, будується все інше – політика, дипломатія, економіка тощо. Якщо в тебе нерівний фундамент, то, хоч що ти на ньому будуватимеш, усе завалиться. Під час революції я дуже сильно це відчувала й намагалася компенсувати свідомими зусиллями. Коли почалась війна, це явище поглибилось, бо на обрії виник агресор, а уряд почав щось робити, аби цьому агресору протистояти. І постало питання: патріоти ми чи журналісти? Як ми висвітлюємо – як пропагандисти чи як журналісти? Ще одна професійна дилема: чи говоримо ми із терористами, як ми їх називаємо? Яку мову застосовуємо, щоб усе це описувати? Ці проблеми дотепер дуже актуальні, і багато людей у журналістському середовищі не знайшли для себе відповідей на такі питання. Дискусія триває, вона гаряча й не наблизилась до розв’язку. У «KyivPost» це обговорювали щодня. Окрема категорія викликів була пов’язана просто з відсутністю професійних навичок, адже в Україні не було воєнної журналістики і бути не могло: не було такої необхідності. Держава жила з військовою доктриною, за якою навколо нас не було ворогів. На армію ніхто не звертав уваги, і вона поступово деградувала. Зрозуміло, що з початком війни все змінилось, і журналісти мусили підтягати свій фаховий рівень. Якщо на початку революції на вулиці виходили у велосипедних шоломах, то тепер кожен знає, яка категорія бронежилетів рятує і від чого конкретно.

Катерина Горчинська. Журналістам важко вийти з полум’яної риторики

Сьогодні в українській журналістиці назріла нова дилема. Йдеться про ЗМІ, які за попередньої влади жили в опозиційному режимі. Вони були голосом опозиції як суспільної концепції, а не певної політичної сили. І тепер доволі часто їм буває важко вийти з цієї полум’яної риторики революціонерів. Такі приклади я бачу на кожному кроці. Перелаштуватись так, аби бачити не лише чорне, а й вкраплення білого, і визнати, що є не лише за що сварити, а й за що хвалити, справді важко. Це стає ломкою для багатьох журналістів. Я часто згадую історію, яка склалася в нас у «KyivPost». Ми писали про платіжну систему, яку планував запустити Національний банк. Журналістка, обдзвонивши певну кількість банкірів та експертів, прийшла й каже: мовляв, на жаль, багато хто говорить про позитив. Я дуже сміялася, коли це почула. Якщо говорять про позитив, отже, пишемо про позитив! Але для людей це проблема, вони бачать у цьому конфлікт. Іноді навіть незалежна оцінка дій дає відчуття, що ти став на чийсь бік, хоча ти об’єктивно оцінюєш події. На Заході існує поняття утилітарної журналістики (utility journalism), коли ти просто пропонуєш читачеві вирішення проблеми чи розповідаєш про те, що відкрилося кафе і воно класне. Ти пишеш дуже практичні речі, пов’язані з інформуванням і ніяк не пов’язані з критичним поглядом. Такі жанри українські журналісти сприймають не дуже добре, хоча на Заході це bread and butter журналістики. Що з нашою журналістикою? Якщо ви йдете в журналістику й розраховуєте таким чином заробити свій перший мільйон, то навряд чи ваші сподівання справдяться. Проблема з фінансами в журналістиці глобальна, і у світі триває перегляд уявлень про те, що таке ЗМІ і як вони повинні функціонувати. Також точиться дискусія про підвищення ролі субсидованих ЗМІ, які мають важливе соціальне навантаження, але не витримують конкуренції на ринку.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Причина появи непрофесіоналізму насправді не лише в тому, що людина надміру завантажена чи мало заробляє. Те, що ми називаємо перевантаженням в Україні, і навіть не наближається до того, що є звичним навантаженням на Заході. Кілька років тому у Вашингтоні я розмовляла з головним редактором видання «Politico» й запитала, яке в них середнє щоденне навантаження. Я хотіла почути саме цифри: скільки оригінальних матеріалів журналіст повинен писати за певний період. Мій співрозмовник довго вагався, а коли сказав, я не повірила своїм вухам. Він сказав, що журналіст може писати до двадцяти оригінальних матеріалів на день. Зрозуміло, що це не двадцять повноцінних фічерів. Це може бути новина, розширена новина, адаптація контенту для фотогалереї тощо. Але головне, що це виробництво оригінального контенту. Такого навантаження я не знаю ніде в Україні, хіба що в людей, які працюють в онлайн-виданнях і агрегують інформацію з інших джерел. Хоча агрегація в нас не така, як на Заході, – там ви ніколи не побачите більше 500 скопійованих символів або відсутності посилання на джерело. Контент повністю перепаковується, журналіст телефонує додатковим джерелам, верифікує дані, переписує. У нас, звичайно, такого нема. Рівень професіоналізму пов’язаний не тільки й не стільки із завантаженням, скільки із наявністю в голові професійного компаса – усвідомлення того, що в кожній новині повинно бути 5W, nutgraph і бекґраунд. Якщо цієї структури не заклала компанія, на яку працює журналіст, якщо редакція за цим не стежить, не контролює, не тренує, то вийде абищо. І це ніяк не залежатиме від обсягів роботи. Вихід із ситуації – підвищення загального рівня професіоналізму в цьому середовищі. Це, знову ж таки, зав’язано на системі освіти, надмірній кількості журналістів на ринку, точніше, тих людей, які вважають себе журналістами або мають журналістське посвідчення.

Катерина Горчинська. Журналістам важко вийти з полум’яної риторики

Чи можна реформувати українські ЗМІ? В Україні заведено вважати, що олігархічні ЗМІ збиткові. Чому так? Бо дуже часто їх не розглядають у контексті бізнесу, яким володіє певний олігарх. Насправді харчовий ланцюжок, до якого вплетений засіб масової інформації, є ключовим для розуміння необхідності та способів деолігархізації. Адже фактично ЗМІ – це інструмент для того, щоб набути політичного впливу, який потім дає бонуси для бізнесу, а цей бізнес фінансує ЗМІ. Таким чином коло замикається, і кожен із чотирьох елементів ланцюжка є необхідним. Щоб відбулась деолігархізація, цей ланцюжок необхідно якось – у якомусь місці – розірвати. Якщо це станеться, нефункціональною за визначенням стане вся конструкція. Наявність справді незалежних ЗМІ на зразок «Громадського» сприятиме цьому процесові. «Громадське» (а ще краще – справжній професійний і популярний громадський мовник) цей процес прискорить багатократно. Я сподіваюсь, що олігархічні медії відімруть у конкурентній боротьбі. Якщо канали перестануть бути потрібними, їхні власники постараються їх продати. Хоча в найближчому майбутньому ми цього, звісно, не побачимо. «Громадське» запустили на початку Революції гідності. Воно робило вкрай необхідну роботу. У певний момент настала криза ідентичності. Каналу знадобилося два роки, щоб це усвідомити й почати шукати адекватну відповідь. Раніше інформаційна політика й сітка мовлення каналу формувались так: стається пожежа — ми швиденько її знімаємо й показуємо, а потім у студії обговорюємо, хто винен і тому подібне. Тепер ми хочемо стати не реактивними, а проактивними. Тому ми замовили масштабне дослідження авдиторії, яке робить для нас компанія «Akas». Виходячи з його результатів, ми аналізуємо потреби авдиторії і формуємо потенційний контент. Паралельно думаємо про те, як цей контент повинен упаковуватись для різних майданчиків.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Андрій Архангельський

Одне з таких головних завдань – стати майданчиком для якісної громадської дискусії. Є багато причин, чому такого майданчика поки що немає: і загальний рівень професіоналізму політиків, себто тих, хто має брати участь у дискусії; і дуже низький рівень очікувань самої авдиторії; і низький рівень професіоналізму журналістів, які емоціями часто компенсовують брак даних, фактажу та суті. Причин багато, але якщо ставити завдання і працювати над цим, змінити ситуацію можна. Звісно, що це не матиме такого комерційного успіху, як мордобій, показаний у прямому ефірі. Але, як буде насправді, я поки що не знаю, тому що якісного продукту такого плану на ринку поки що просто нема. Українців не виховують на розумінні того, що вони – частина глобалізованого світу, а те, що відбувається, наприклад, у Німеччині, має для них значення. З іншого боку, в нас нема й такої журналістської культури, що могла б висвітлювати міжнародну тематику так, аби вона була цікавою для авдиторії. Я вважаю, що, попри відсутність попиту, пропозиція на цю тему повинна бути. Деякі організації, наприклад, радіо «Свобода» чи «Deutsche Welle», роблять на це ставку. Просвітницька функція – одна з тих класичних ролей журналістики, про які не можна забувати. Розмовляла Оксана Мамченкова

ВІД ВУЛЬГАРНОСТІ МАЄ ТІПАТИ ЗАВЖДИ

Російський критик і публіцист, керівник відділу культури газети «КоммерсантЪ»

ндрій Архангельський – публіцист із понад двадцятирічним стажем. Його резюме рясніє назвами знакових і впливових видань, серед яких львівський «Пост-Поступ», де Андрій починав, і московський «Огонёк». Сьогодні він очолює відділ культури газети «КоммерсантЪ» і пише для низки онлайн-ресурсів, зокрема Colta.ru і Slon.ru. Відколи Росія напала на Україну, А. Архангельський розпочав експеримент: він слухає пропагандистські радіостанції і ділиться роздумами про почуте у своїх колонках. Говоримо з Андрієм про теперішню стратегію російських ЗМІ, межі можливостей пропаганди і про те, чи можна відокремити політику від культури.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Андрію, Ви журналіст із профільною освітою. Це допомагало чи заважало Вам у роботі? Я прийшов у журналістику наприкінці 1990-х, коли була мода на «не-журналістів»: головний редактор будь-якого видання знав, що голова цих людей не забита «правилами», для них немає табу. Саме ці люди кидались у вир життя, не боялися лізти в болото. Й іноді приносили геніальні тексти, які могли балансувати на межі етичного. Проте значною мірою саме ці люди – не-журналісти за освітою – створили нову журналістику і в Росії, і в Україні. Тому що вони просто не знали, що про щось там не можна писати. Звичайно, можна. Про все можна. Утім на журфак у середині 1990-х іще йшли ідеалісти: вони шукали правди. Як я тепер розумію, головне, чого вчили тоді на журфаку, – це етика. Давали базові уявлення про свободу, про світ, формували світогляд. Професійна журналістська освіта допомагає і водночас шкодить. Шкодить, бо у твоїй голові постає внутрішній цензор: про це «не заведено» писати, про це «ще рано», це «негарно». І тобі весь час доводиться боротись із цим «не можна». З іншого боку, це «не можна» стосувалось професійної етики: коли в 1990-ті настала епоха замовних текстів або потім, коли на незалежну пресу почала тиснути держава, знайшлася певна кількість журналістів, для яких репутація і свобода висловлювання виявились дорожчими за гроші та комфорт. Не останньою чергою тому, що цього навчили на журфаку. Якою Ви бачите оптимальну формулу освіти для журналіста загалом і журналіста, що спеціалізується на культурній тематиці зокрема? Перша журналістська освіта – радянський атавізм. У багатьох країнах журналістика давно вже є другою освітою. Рішення стати журналістом – це усвідомлений вибір дорослої людини. І цей вибір мусить бути, знову ж таки, світоглядним. В ідеалі, для журналіста життєвий досвід і нетерпимість до брехні є важливішими за вміння писати. Любов до

Андрій Архангельський. Від вульгарності має тіпати завжди

с праведливості, бажання зробити світ кращим – якщо людина почувається так, їй сюди. Для «культурного» журналіста, звісно, добре було б мати кіно-, театральну або будь-яку іншу гуманітарну освіту, яку-небудь School of Arts. Без вивчення яких дисциплін не може обійтися журналіст у сучасному світі? Політологія і суспільні науки. Пострадянська людина дотепер упевнена, що політика – це те, що належить політикам. Саме через це став можливим авторитаризм сьогодні, у ХХІ столітті: багато людей не знає, що на політику можна і треба впливати. Це потрібно робити постійно, адже демократія – крихка річ. Такої навички пострадянське суспільство не має, і цей пробіл потрібно заповнити насамперед. Політика належить усім, це знання повинно стати базовим. Потрібно ставати професійним громадянином, щоб тобою було важче маніпулювати. Коли людина, яка пише про культуру, говорить, що культура – поза політикою, вона або нічого не тямить, або свідомо вводить вас в оману. У сучасному світі розділити культуру й політику неможливо. Та й не потрібно. Пісня Джамали на «Євробаченні» – це політика чи культура? І те, й інше. Весь цей поділ – штучний, він виник після хрущовської відлиги, у шістдесяті, коли постав негласний суспільний договір між владою та інтелігенцією: ви не лізете в політику, ми не ліземо до вас на кухню та в душу. Хоча все одно лізли. Які якості повинен посідати журналіст, що пише про культуру? Він повинен мати інтуїцію, чуття на фальшиве та правдиве. Коли ти щось дивишся або читаєш, перше, що має спрацьовувати: правда це чи ні в межах мистецтва? Неможливо відділити життя від роботи. Журналістика – це не робота, критиком треба бути двадцять чотири години на добу. Це має зростися, бути невідривним від твоєї особистості. Від вульгарності тебе має тіпати завжди – це дає потужний

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

нергетичний поштовх до писання. Звісно, навіть до найжахе ливішого співака, актора чи письменника ти все ж таки маєш ставитись із повагою. Поважати в ньому автора. І, до речі, вульгарність у великій концентрації сьогодні теж може служити приводом для естетичної рефлексії, адже крізь неї проступають якісь базові суспільні установки. За роки писання рецензій та критичних матеріалів Ви вивели для себе правила роботи над такими текстами? Це радше стосується професійної етики. Приміром, хоч якою поганою є книга, її слід дочитувати до кінця. Найгірший фільм або виставу треба додивлятись – лише після цього ти маєш право на критику. Бажано не читати рецензій колег перед тим, як пишеш. Хоча деколи саме це є додатковим подразником, а отже, джерелом енергії. Треба любити й цінувати випадковість. Бути готовим до неї. Жодних правил не може бути, адже мистецтво – це теж порушення правил. Тут потрібно взагалі звільнитися від усього того, що ти знав досі. Адже будь-який подих, шурхіт і фраза може стати ключем до інтерпретації. Часом рецензія виростає з одного слова. Потрібно навчити себе цієї миті нічого не пам’ятати й водночас пам’ятати все. Коли висловлюєшся на суспільні теми, все так само. Те, що відбувається в суспільстві, можна оцінити з естетичної точки зору. Авторитаризм естетично дуже одноманітний, він нудний. Він дратує, як бездарна вистава. Авторитаризм сьогодні конкурує з мистецтвом, адже він побудований на тотальній імітації, він хоче переконати вас, що підробити, зіграти можна все, будь-які почуття та принципи. У цьому плані почасти можна погодитися з Йосифом Бродським, який вважав, що естетика і є етикою. Якщо щось є вульгарним, бридким, воно також аморальне. Але тут можна з Бродським і посперечатись. Етика все-таки ширша за естетику. Зло може бути естетично привабливим. Наприклад, мілітаризм має певну пасіонарність – окрилює, омолоджує.

Андрій Архангельський. Від вульгарності має тіпати завжди

Коли ти пишеш рецензію, то водночас пишеш про суспільство, політику і життя загалом, адже і автор твору, і рецензент не живуть у порожнечі. Герменевтика вчить нас, що будь-який текст – це висловлювання про епоху, в якій ти живеш. Жодного мистецтва, відокремленого від політики й суспільства, бути не може. До того ж, сучасне мистецтво сьогодні – свідоме політичне висловлювання. Як писати про музику або кіно кількадесят років і не втратити свіжості сприйняття? Потрібно слухати або читати так, наче вперше почув музику чи прочитав книжку. Мене вчив один кінокритик: якщо фільм поганий, потрібно писати про те, що хотів зняти режисер і як міг би зняти – і чому йому не вдалося. Тобто треба цієї миті уявляти себе співавтором твору. Писати так, наче ти критикуєш власні помилки. На що варто звертати увагу, щоб зробити критичний текст цікавим для непрофесійної, широкої авдиторії? Коли пишеш для широкої авдиторії, апелюєш до універсальних цінностей: свободи, особистості, зла/добра. А коли для професійної – там більше уваги до культурних аналогій, до контексту. Насправді погано, коли ти починаєш ділити читачів на «широких» і «вузьких». Потрібно вірити в читача, у те, що навіть позбавлена знань, та наділена душею, серцем людина тебе зрозуміє. Абсолютне зло – думати, що «потрібно писати простіше, бо ми пишемо для звичайних, нормальних, пересічних людей». Це образливо передусім для читача. Задаєш норму ти, твоє видання. Абстрактного читача не існує: його формуєш ти. Якщо ти будеш гуманним, чесним, розумним, читач твій буде таким самим. І навпаки. Пиши, якщо можеш, для себе, і тоді тебе зрозуміють інші. Не намагайся вгадати, на що чекає читач. Насправді він чекає на тебе.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Яке головне завдання критичного тексту, написаного для широкої авдиторії? Навіть коли я пишу художню критику, то все одно пишу про цінності. Ось так склалося. Я вважаю, що найважливіше сьогодні – формувати нову етику. Радянська етика пішла, нової не виникло. Потрібна нова етика – така, що відповідатиме новим економічним і соціальним реаліям. Російська пропаганда – це інстинктивна спроба суспільства вчепитись за щось тривке, сильне, універсальне. Говорити від імені чогось більшого. Бажання долучитись до абсолютної істини. Насправді ж це волає порожнеча, дірка, відкрита рана на місці етики. Пострадянська людина найчастіше не може самостійно вирішити, що добре, а що погано. Уявлення про добро і зло у пропагандистів завжди збігається з державною точкою зору, коливається навколо лінії партії. М’яко кажучи, це дуже вузька основа для моралі. Це буквально карниз або бордюр поряд із шосе, ім’я якому – загальнолюдські цінності. Важливо навчити людину самостійно приймати рішення, хай навіть помиляється, але сама. Важливо пояснити, як влаштований світ і що він влаштований складно. Спонукати критично ставитися до життя. Додати гуманізму. В українських ЗМІ відділи культури зазвичай одними з перших потрапляють під скорочення, якщо видавцеві потрібно зменшити витрати. Спеціалізованих видань про культуру обмаль. Невелика популярність матеріалів на культурну тематику – це діагноз суспільству чи невміння авторів цікаво подати матеріал? Більшість редакторів сама перетворює культуру на «десерт», вишеньку: вони вимагають від журналістів, щоб були «відомі імена», і страшенно не люблять «мистецтвознавства». А потім дивуються: чому вас ніхто не читає? Це жахливе нерозуміння функції культури. Культура сьогодні відіграє надважливу роль у конфлікті світоглядів, є програмою, що навчає, тренажером. Вона, навіть розважаючи, вчить жити у складному світі, до-

Андрій Архангельський. Від вульгарності має тіпати завжди

мовлятися, поважати іншого, бути толерантним, терпимим до іншої точки зору. Як реагувати на жахливе й нелюдське. Культура після Другої світової війни, після Голокосту, так би мовити, більше не наївна: вона тепер добре усвідомлює, що людина – це сукупність добра і зла, що зло є в кожному і кожен повинен працювати зі злом у собі, контролювати його, витискати з себе. Редактори, які вважають, що культура – це розвага, риють яму суспільству, адже людина, що не має чуттів, не відчує нічого і в інших, життєво важливих сферах. Не відчує, як її обдурюють на виборах. І взагалі, сам поділ журналістики на «культурну» й «некультурну» – радянський атавізм. Яких жанрів або тем Вам не вистачає в українських ЗМІ? На мою думку, мало рефлексії. Роздумів про себе. У Росії рефлексія розвинена краще. Щоправда, розвинена вона саме через те, що немає інших суспільних інституцій, – уся пристрасть іде в колонки. Мало філософії. Я читаю українських філософів Сергія Дацюка і Георгія Почепцова. Мало, наприклад, Дацюка в українській пресі. Потрібно осмислювати все, що відбувається з Україною, звіряючись з універсальними цінностями, вміщувати Україну в загальнолюдський, всесвітній контекст. Немає культури авторства в журналістиці. Бракує широти узагальнення і гуманітарності. Мало, на жаль, художньої критики. Це, звісно, почасти від бідності. Втім, тепер це все почало потроху з’являтись. Як, за Вашими спостереженнями, змінились українські ЗМІ з початку Революції гідності? Головне, що всі українські ЗМІ – різні. Пам’ятаєте «14 ознак фашизму» Умберто Еко? Як дитина, що виросла за тоталітарного режиму, зрозуміла, що настала свобода? «Всі газети стали різними». Важливо, що публікації, розслідування в українських ЗМІ викликають скандали, призводять до відставок, влада не може їх ігнорувати. Це вже інша політична

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

культура. В українських ЗМІ за двадцять п’ять пострадянських років традиція свободи не переривалася. Наприклад, «Громадське» виросло з Громадського радіо, а воно, своєю чергою, з «Української правди», а ці – із львівської газети «Поступ». У сучасній Росії таким досвідом мало хто може похвалитися, хоча починали ми одночасно. Багато російських видань на певному етапі вирішили, що свобода – не головне, і це була жахлива помилка. Будь-яку владу потрібно критикувати, нехай навіть із терапевтичною метою, щоб вона не збожеволіла від підлабузництва, що зазвичай її оточує. Хороший тон – журналістська солідарність, як в історії із Савіком Шустером: нам, можливо, і не подобається його програма, але вона повинна бути, бо все має бути. Це якісна зміна ситуації: свобода преси – це справа кожного. Що погано? Наприклад, ви часто вимагаєте від незалежної російської журналістики, що залишилась, бути пропагандистами навпаки, вимагаєте беззастережного осуду або підтримки. Але не буває доброї пропаганди. На що спроможна й чого не може пропаганда? Чи є межі її можливостей і що їх визначає? Пропаганда за сучасних умов має одне слабке місце. У суспільстві споживання все сприймається як шоу, як розвага – і все з часом набридає. Сьогодні типовий пропагандистський репортаж про Україну виглядає так: «Виробництво зменшується, порожніють заводи та фабрики…». Такий стандартний радянський репортаж про «безробітного Джонні», що ночує під мостом. Про Україну тепер у нас говорять майже як про країни Балтії, у нашому випадку – це прогрес. Був один пік люті, другий – але глядачам уже нудно, і це відчутно. Із радянської пропаганди третє покоління вже сміялося. До того ж, сучасна пропаганда не має жодної ідеології. Якщо запитати їх: хлопці, за що ви воюєте, яка ваша мета? — виявиться, що вони самі не знають. Це не мета, а процес. Стан. Більшість глядачів, думаю, сприймає сьо-

Андрій Архангельський. Від вульгарності має тіпати завжди

годні пропаганду як пташину мову – «так тепер треба». Поступово вона стає формальністю. Лють живе недовго. Чи спроможні пропагандистські ЗМІ та їхні журналісти перелаштуватись на роботу за журналістськими стандартами? За яких умов? Радянські журналісти у 1990-ті цілком вписалися в пострадянський час. Усі нинішні провідні пропагандисти вийшли з радянської школи, але потім стали іконами стилю, символами нового часу. Своєю манерою вони нагадували західних ведучих. Питання в тому, коли вони були справжніми: тоді чи тепер? Звісно, вони не такі наївні, як нові комсомольці – ті, кому по двадцять п’ять років і хто виріс уже з думкою, що «треба повернути СРСР». Ці ж – просто добрі актори, які за інших обставин поводилися б інакше. У чому ж корінь зла? У тому, що ці люди не мають узагалі ніяких переконань. Вони по-справжньому вірять – парадокс – у те, що «нічого святого немає». Вони вірять у свою невіру. І навіть хизуються цим. І ще, звісно, вони скористались цією ситуацією, щоб реалізувати власні комплекси. Їм подобається карати інших за допомогою слів. Це їм, безперечно, приносить задоволення. Тож перелаштуватись вони можуть, але який у цьому сенс? Чи може працювати у ЗМІ людина, яка не поділяє загальнолюдських цінностей? Це й має бути критерієм: ти можеш мати які завгодно погляди, але нелюдськість не можна вважати «іншою точкою зору». Розмовляла Оксана Мамченкова

Вахтанг Кіпіані. Українську журналістику можна порівняти з автомобілем ЗАЗ

Вахтанг Кіпіані

УКРАЇНСЬКУ ЖУРНАЛІСТИКУ МОЖНА ПОРІВНЯТИ З АВТОМОБІЛЕМ ЗАЗ

Засновник онлайн-видання «Історична правда» та Музею преси

ахтанг Кіпіані дебютував у незалежній українській журналістиці ще до того, як Україна стала незалежною. Він працював у різних ЗМІ та зібрав унікальну колекцію друкованих видань. Будучи інсайдером, глибоко обізнаним з історією і минулим вітчизняної журналістики, він водночас є поза системою – не працює в олігархічних ЗМІ, тож може дозволити собі відверто висловлюватися про хвороби й недоліки української медіаспільноти. Засновник Музею-архіву преси та онлайн-видання «Історична правда», ведучий програми «Історична правда» на телеканалі ZIK і викладач Школи журналістики УКУ розмірковує про те, чому українські медії такі, які вони є.

Медійно окуповані До кінця дев’яностих практично вся інформація, яку ми споживали, була російською – за інерцією від часів Радянського Союзу. Потім виявилось, що телеканал «1+1» може бути не гіршим за НТВ. Канал ICTV переклав американський комедійний серіал «Альф», і з’ясувалось, що не треба чекати, щоб подивитись цей серіал на російському ОРТ. Купа народу від Донецька до Ужгорода дивилась цей серіал і дивувалась, що існує клична форма. Та все ж кількість українського авдіовізуального продукту, наприклад, кіно, знятого за всі роки незалежності, – не є достатньою, щоб забезпечити всі українські канали. Це майже півтисячі фільмів, а ви помножте двадцять чотири години на 365 днів і поділіть на двадцять каналів. Тому, коли ми запитуємо: чому вони показують таке кіно?, відповідь: бо нема українського. Інше питання – чому ми не дивимось європейських фільмів і серіалів? Бо фільм про норвезьку поліцію не викликатиме такої емоційної реакції, як фільм про абстрактну «нашу» міліцію. Натомість на ринку паперових видань російська преса, у принципі, зникла, крім розважального сегмента. Його можна було би українізувати, але безголова українська держава не забезпечила умов, за яких було би вигідно створювати український глянець. Проте навіть якісно зроблений україномовний продукт не означає, що люди почнуть його читати. У Львові була спроба випустити українську версію газети «Теленеделя», що мала сотні тисяч читачів і заробляла «Українському медіахолдингу» Бориса Ложкіна величезні гроші. У Львові було близько двадцяти тисяч людей, які купували кожен номер. Для них зробили «Телетиждень» – перекладену українською версію «Теленедели». Його не купували. Локальні, а не глобальні Це одна із проблем, успадкованих від Радянського Союзу: ми не відкриті до світу. Із налитими кров’ю очима ми дивимось тільки на своє. Нічого не знаємо про Білорусь, знаємо

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

хіба що Лукашенка. Нічого не знаємо навіть про Росію. Я там жив і проїхав як журналіст усю країну від Камчатки, Сахаліну, Владивостока та Хабаровська до Петербурга, Сочі, Туапсе й Соловків. Мені це було цікаво. Але в нас немає Інституту Росії, який би її досліджував, і жодного фахового чи наукового ЗМІ про соціально-економічні процеси там. За великим рахунком ми нічого не знаємо про Польщу, Молдову, Румунію чи Словаччину. Туреччину знаємо хіба з курортів, але вони ж не є Туреччиною: це вітрина, яка допомагає заробляти гроші. А про те, чим живе країна, яка ситуація з курдами, чому там сьогодні відбуваються теракти, пересічний українець нічого не розуміє. Йому легше визнати, що це або світовий тероризм, або рука Москви. Питання: що є причиною, а що наслідком? Чи ми знаємо мало, бо нам не розповідають, чи нам не розповідають, бо ми не хочемо цього знати? Думаю, причина в тому, що народу це не цікаво. Показують по телебаченню бійку у Верховній Раді – сто відсотків переглядів. Увімкнули, що Папа Римський щось там заявив, у якійсь країні щось сталося – переглядів дедалі меншає. А потім показали пандочку, і знову авдиторія зросла. Канали вміють рахувати гроші й досліджують авдиторію. Якби люди сьогодні хотіли дивитись бразильські чи мексиканські серіали, їх би показували. Ось серіал «Доктор Хаус» дивляться, але його спеціально ставили так пізно, бо ті, хто захоче, все одно подивляться. А масова авдиторія радше перегляне о восьмій вечора серіал про ментів. Якби ми хотіли кожен день читати «Gazetu Wyborczu», то газета «День» стала би «Виборчою». Але уявімо, що я – газета. Моє завдання – не вкладати щось у ваші голови, а розповісти про те, що відбувається, подавши це в такій формі, щоб ви мене купили. Має розвиватись економіка. Треба, щоб люди жили краще. Вони мають наїстися тією дефіцитною ковбасою. Це приведе до зростання людської свідомості, і тоді людям захочеться знати, що робиться «там». Медії не є осторонь цього конфлікту – вони відображають реальність.

Вахтанг Кіпіані. Українську журналістику можна порівняти з автомобілем ЗАЗ

Меншовартісна й не самодостатня Українську журналістику можна порівняти з автомобілем ЗАЗ, який випускають, але на ньому ніхто не їздить. І це співвідноситься з тим, що за останні роки наша робота стає все менш потрібною. Колись біля кіосків стояли черги охочих купити газету, а держава обмежувала передплату, бо паперу не вистачало на всіх, хто бажав би передплатити «Юный следопыт», «Технику – молодёжи» і т. д. Нині навпаки – пропозиція набагато переважає попит. Люди почали брати розважальне, а все серйозне, аналітичне чи міжнародне просто провалилось. Українська журналістика – це щось неусвідомлене. З одного боку, інституційно вона існує, бо є газети, телебачення та радіо, але вони не відповідають масштабам країни. Наклади маленькі, люди швидше дивляться і шукають американське або російське, ніж своє. Здебільшого українська журналістика й не намагалась бути самодостатньою. Вона дуже меншовартісна – це витоки з історії країни і з того, що ми своєї історії не знаємо. Українська журналістика тихо жевріє, хоча півтора десятиліття тому я сказав би, що вона розвивається: масово виникали приватні газети, у кожному місті запускали телеканали. Але цьому розвитку перешкодили соціально-економічні проблеми та психологічні комплекси, пов’язані із крахом Союзу. Та й читання – у широкому сенсі слова – вимагає праці, а споглядання телевізора не вимагає нічого, крім перемикання телеканалів. У 1990 році мало хто з моїх знайомих мав автомобіль. Сьогодні автомобілі мають усі, крім мене. Тоді люди жили у старих убитих «хрущовках», але за цей час багато хто купив собі нове житло чи збудував будинок за містом. Тоді ми не уявляли, як це – поїхати до Америки чи Європи, а нині в моєму колі важко знайти людей, які не об’їхали світ. Гроші й зусилля все більше і більше витрачають на задоволення базових потреб піраміди Маслоу: ми, у принципі, наїлись, але продовжуємо їсти, ніби завтра знов голодуха.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Принципи, цінності й нерукоподавання Усі чудово знають, хто такий Коломойський. Якщо хтось на «1+1» думає, що він разом із Коломойським – одна команда, то він просто ідіот. Думаю, насправді ніхто так не думає, це просто форма лояльності. До початку Майдану «1+1» був «чорнушним» каналом. Вони виїжджали на трасу й розповідали, що тут ось автомобіль переїхав бабусю і п’ятнадцять качок, кричали «ай-ай-ай!» і показували плями крові. Щойно в Коломойського виникли інші пріоритети, думаю, радше пов’язані з економікою, аніж із громадянським вибором, канал долучився й відіграв визначну роль у Майдані, за що ми йому вдячні. Але він потім перемкнувся на цькування Саакашвілі. Відсутність серед журналістів практики нерукоподавання пояснюється максимою «А судді хто?». Напевно, 90 % колег, які мали б не подати руки конкретному журналістові, в інших ситуаціях самі вчиняли б так, як він. Їх могли попросити зробити сюжетик про фірмочку Х або про мера з міста Y, і вони зробили, хоч цього ніхто не зафіксував. Десь колись і вони опускали голову й начитували якусь дурню. Це життя, ніхто не ідеальний. Є люди, з якими я не спілкуюсь. Публічно я про це не оголошував. Але два роки тому я йшов вулицею, а назустріч мені – Піховшек. Я з ним працював роки три-чотири і знаю про нього все. Він підходить до мене, простягає руку. І я дивлюся на цю людину, що мала «мерседес» і завжди була така крута, а тепер має геть побитий життям вигляд. Я йому потиснув цю руку. По-людськи мені було його дуже шкода: він не має родини, роботи, репутації. Мені на нього було важко дивитись. А є відомий журналіст Андрій Цаплієнко. Він героїчно висвітлює війну на Донбасі, я сам дивлюся його сюжети. А ще він орденоносець за війну проти Грузії. Український журналіст, який отримав орден за «чесне» висвітлення окупації Грузії. Я йому цього не пробачу. Прийняти нагороду з рук військо-

Вахтанг Кіпіані. Українську журналістику можна порівняти з автомобілем ЗАЗ

вого злочинця – це ненормально. Південна Осетія, яка дала йому орден, визнала Донецьку народну республіку. Якби Андрій визнав, що зробив помилку, то 2014-го він міг повернути цей орден. Запакувати в бандероль і відіслати назад. Під час війни деякі журналісти «Інтеру» робили сюжети нібито з балансом: там була точка зору номер один, точка зору номер два і експерт. Супер, баланс є! Тільки одна точка зору – менти, які кажуть, що на Майдані повії, друга – якийсь діяч, який каже, що Майдан зіпсував киянам життя, а незалежний експерт, медик, стверджує, що під час цих подій зросла захворюваність. Точок зору ніби три, але всі вони про одне. Формальний баланс у тисячі разів страшніший, ніж нормально назвати усіх людей, загиблих на Майдані чи на Донбасі, нашими героями. Людина, що розповідає сюжет про війну чи про історію своєї країни, не може не співпереживати, бути байдужою до цих подій. Журналістська освіта У СРСР вважали, що вища освіта має бути такою ж всеохопною, як середня. Неймовірна кількість людей вступала до вишів і отримувала спеціальності, за якими не планувала працювати. Наприклад, я вчився в педагогічному інституті; думаю, відсотків десять людей, які зі мною вчились, потім пішли працювати до школи, та й ті — не певен, що надовго. Зазвичай до вишів вступали для того, щоб відбути там кілька років і не потрапити до армії. Я зустрічав свою однокурсницю, яка продавала ковбасу в магазині; навіщо вона вивчала історію стародавнього світу, я не розумію. В Україні здобування вищої освіти – це нагода продовжити роздуми про те, чим займатись у дорослому житті. На Заході це зовсім не так. Людина платить за вищу освіту. Вступаючи на політологію чи музикознавство, вона збирається бути спеціалістом саме в цій сфері та присвятити цьому життя. У США набагато менше людей мають вищу освіту, проте якість цієї освіти набагато вища.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Шон-Патрік Лаветт

Україна потребує меншої кількості вишів. А ті, що залишаться, мають боротися за свого абітурієнта, надаючи якісніші послуги й конкуруючи між собою, показуючи, де працюють їхні випускники. Люди мають розуміти, що навіть невеликі ресурси, які вони вкладають в освіту, можна використовувати ефективніше у кращому виші. Треба розвертати ситуацію й переконувати суспільство, що час, який піде на висиджування не потрібного ні вам, ні роботодавцеві диплома, можна витратити на здобуття практичних навичок. Щоб бути журналістом у Німеччині, достатньо провчитись у школі журналістики рік – а не п’ять, як у нас. Протягом року або двох ти отримуєш достатній обсяг практичних знань: як робити новини, телепрограми, писати авторські колонки. Нам не потрібно вигадувати велосипед: достатньо подивитись, як країни, де освіта якісніша, позбулися такої проблеми. Журналіст має бути досить ерудованою людиною. Хоч би де він учився, він має багато знати про навколишній світ, любити і вміти читати. Але в жодній книжці не прочитаєш, як працює ньюзрум, наприклад. Навіть якщо це спробували описати – такий опис мало що може навчити. А от коли тобі розповідають про роботу ньюзруму журналісти, редактори, оператори — це і є безцінний досвід, який можна здобути під час навчання. Університети, звісно ж, мусять також вимагати від студентівжурналістів присвячувати максимальну кількість вільного часу написанню текстів, зніманню сюжетів тощо – щоб після закінчення навчання людина могла прийти до роботодавця з поважним доробком. Універсальність – це вміння працювати в різних медіях. Раніше на знімання події ходили журналіст із фотокореспондентом чи оператором. Сьогодні всі редакції заощаджують, тому ти мусиш бути універсальним: якщо можеш тільки написати, але не можеш зняти, а поруч сидить людина, яка може і те, й інше, то кого я скоріше візьму на роботу? Це справа виживання в конкурентному середовищі. Розмовляв Ярослав Назар

СВОБОДА БЕЗ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕМОЖЛИВА

Журналіст, медіатренер, керівник англомовної служби Радіо «Ватикан»

ерівник англомовної служби Радіо «Ватикан» Шон-Патрік Лаветт працював із п’ятьма Римськими папами і знає практично все про моральність і відповідальність журналістики. Він починав кар’єру воєнним кореспондентом та побував у багатьох гарячих точках по всьому світі. Шон-Патрік Лаветт проводив медіаробітні в Танзанії, Ефіопії, Ліберії, Замбії, Маврикії, Буркіна-Фасо, Південній Африці, на Філіппінах, а також в Україні. Спілкуватися з людьми – його пристрасть. Ми попросили Шона-Патріка докладніше розповісти про відповідальність журналістської професії.

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Шоне, Ви журналіст із великим досвідом роботи, зокрема були воєнним кореспондентом. Як співвідносяться християнська мораль і журналістські стандарти? Щоб відповісти на це запитання, варто поставити інше: що спільного мають християнська мораль і журналістські стандарти? Думаю, що вони шукають одне і те ж саме: істину. Звісно, ми можемо до кінця інтерв’ю дискутувати про те, що маємо на увазі під словом «істина». Можна розглядати філософський, теологічний, культурний та політичний аспекти. Для мене «істина» означає спробу побачити крізь плутанину. Сьогодні у світі стільки плутанини, так багато невизначеності, сумнівів і скептицизму! Коли ми шукаємо істину, то намагаємось бачити речі такими, якими вони є насправді. Потім пробуємо зрозуміти їх і діяти відповідно до цього. Ви разом із матір’ю Терезою допомагали прокаженим у Калькутті. У яких випадках журналістика має бути журналістикою співпричетності? І чи не може причетність бути причиною професійного вигорання? Вигорання – це ризик для будь-якого професіонала, який дозволяє роботі стати одержимістю. Будь-яку журналістику, де в центрі уваги є людина, можна назвати журналістикою співпричетності. Звичайно, головна мета цієї професії – розтлумачувати, а не втручатись. Хороший журналіст показує історію настільки зрозуміло, коротко, конкретно й достовірно, наскільки це можливо. Звісно, всі ми теж люди: наші почуття та дії відображають наші емоції. Втім, як професіонали також знаємо, що точність і об’єктивність – два стовпи журналістської етики. Вони не дають нам стати одержимими. Тримають нас при здоровому глузді. Сьогодні у зв’язку з війною перед українською журналістикою постали нові проблеми. Одна з них – як далеко може зайти журналіст. Воєнкор із США Нолан Пітерсон нещодавно

100

Шон-Патрік Лаветт. Свобода без відповідальності неможлива

сказав, що він у будь-який момент готовий залишити камеру й допомогти людині, яка помирає. Це правильно з точки зору християнських цінностей і моралі, але чи правильно це з точки зору журналістики? Розумію. Тепер починаються складні запитання. Коли ви очікуєте на швидку і просту відповідь, то будете розчаровані. Так, ми говоримо про журналістику. Але про яку саме журналістику: розслідувальну, новинну, фото, радіо, телевізійну, друковану чи, може, про соціальні медії? Кожен із цих типів журналістики існує сам собою і відповідно до своїх правил. Коли фотокореспондент залишає камеру й виносить дитину біженця з води, то він робить єдино можливу за таких обставин з гуманної і етичної точки зору річ. Найдивовижніше, що ми зачудовано сприймаємо такі вчинки. Неможливо відокремити те, що ми робимо, від того, хто ми. Якось торік в інтерв’ю Вас назвали медіалицарем. Ви могли би стати професійним дипломатом чи політиком, якби хотіли. Нині українські журналісти часто використовують знання і зв’язки, набуті під час роботи журналістом, щоб побудувати політичну кар’єру. Наскільки це припустимо? Вони отримали кредит довіри від людей, будучи журналістами, а тепер використовують цей кредит довіри в політичних цілях. Не всім бути «медіалицарями», які кидаються в бій, вихоплюючи мечі. Зрештою, хтось може травмуватись у бою. Папа Римський Франциск каже нам: не суди. І я намагаюсь цього не робити. Так, завжди є люди, яких приваблює влада та привілеї. Є ті, хто певною мірою використовує ситуацію, щоб посилити свій вплив. Так було завжди. Це не важко зрозуміти. Але важко зрозуміти людей, які продовжують їх підтримувати так само, коли підтримували, коли ті були журналістами. Кожен із журналістів, як і будь-яка людина, має власну позицію, погляд на якісь суперечливі речі. Чи має журналіст право відображати свою думку в матеріалах і якщо має, то якою мірою?

101

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Усе потрібно розглядати в контексті. Ми працюємо в конкретних соціально-політичних та навіть релігійних середовищах. Найчастіше наш авторитет залежить від того, наскільки ми поважаємо це середовище і як реагуємо на нього. Отже: ні, я не думаю, що журналісти мають «право» висловлювати власне ставлення щодо контроверсійних питань. Особливо якщо це ставлення не збігається з контекстом проблеми. Тим паче, що при цьому існує ризик створити безлад і лише посилити непорозуміння. Добре. Я розумію, що журналіст має бути super partes. Але дивіться: журналіст знає, що Крим – анексована в України територія, для нього це аксіома, як і те, що анексувала його Росія. Чи потрібно йому гратись в об’єктивність і подавати всі позиції: українську, кримську, російську? Де межа цієї відстороненості? Ви маєте слушність. Дуже важко бути відстороненим. Але об’єктивність – не гра, це виклик, важка робота. Хтось повинен її виконувати. Один із ключів до справді ефективної комунікації – здатність дивитись на речі з різних точок зору, щоб поставити себе на місце іншої людини. Іноді це вимагає від нас мужності, часто – смирення, завжди – творчості. Люди не запрограмовані, щоб бачити все на 360°. Я думаю, продовжую сподіватись, що коли ви надасте людині достатньо якісну інформацію, то ця інформація буде говорити сама за себе. «Істина» буде розкрита. А що робити з цензурою? Хтось, наприклад, пише гострий матеріал про якогось політика, а його редактор каже: це занадто, треба зробити м’якше. Де має бути межа журналістської свободи? Ми знову могли б до кінця інтерв’ю говорити про значення різновидів свободи, про те, чи є вони взагалі. Зазвичай я не люблю цитувати інших людей, щоб висловити свої дум-

102

Шон-Патрік Лаветт. Свобода без відповідальності неможлива

ки. Але на це запитання Нельсон Мандела відповів краще за мене. «Бути вільним – це не лише скинути кайдани, а й жити так, щоб поважати та побільшувати свободу інших». Чому мені подобається ця цитата? Тому що Мандела акцентує на свободі інших людей, а не на власній. Часто як журналіст я мушу використовувати свою свободу розсудливо, знаючи, що можу нашкодити або поставити когось під загрозу. Немає свободи без відповідальності. Коли журналіст чи медіаменеджер пише щось у соцмережах або просто публікує десь власну позицію, то він тоді ще журналіст? Чи можна поєднувати суб’єктивність позиції і публічність журналіста? Чи можемо ми сказати, що колись буваємо повністю об’єктивними? Або що завжди керуємось особистими переконаннями і досвідом? Тут треба повернутись до питання про об’єктивність. Якщо ви справді хочете вчитись ідеальної журналістської «об’єктивності», то вам доведеться відмовляти собі – вдавати, що ви не думаєте і не відчуваєте. Це неможливо. Насправді це навіть не корисно. Ми ті, хто ми є – результат нашого досвіду. Я не думаю, що це варто заперечувати. Треба намагатись поглянути на речі з різних точок зору, наскільки це можливо. Тоді ми побачимо контекст, а також саму суть питання. Це все задля того, щоб показати істину правдиво й людинолюбно. Ви вже кілька разів були в Українському католицькому університеті й, мабуть, зауважили, що майже всі студенти, які тут вчаться, далекі від релігійної журналістики. Чи правильна, на Вашу думку, така модель освіти, коли вищий навчальний заклад із певними релігійними установками має повністю світську спеціальність? Я люблю УКУ. Викладав і читав лекції в багатьох університетах світу, але тут є щось особливе – своя енергія, атмосфера.

103

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Сергій Рахманін

І я не можу позбутись думки, що саме релігійна специфіка університету робить його таким особливим. Інші школи журналістики витрачають багато часу, концентруючись на чотирьох із п’яти “W” (who, what, where, when): хто, що, де, коли. Релігія, за своєю природою, постійно змушує нас ставити запитання «чому?» (Why?). Звичайно ж, воно найцікавіше і найважливіше з усіх. Якщо я не можу пояснити чому, то ніщо не має сенсу. Я мушу бачити більше, ніж те, що лежить на поверхні. Хіба це не те, чого вчить нас релігія?

ПОКЛИКАННЯ ЖУРНАЛІСТА – ДОПОМОГТИ ВІДРІЗНИТИ ЧОРНЕ ВІД БІЛОГО

Розмовляв Олексій Коваленко

Політичний журналіст, заступник головного редактора тижневика «Дзеркало тижня»

риглушене світло маленького кабінету відбивається від великого блакитно-жовтого стяга на вікні, освітлюючи завішану дипломами стіну. Ближче до дверей – фото з Євромайдану і війни на Донбасі. На дерев’яній різьбленій скрині — газети. Робочий стіл прикрашають фотографії в маленьких дерев’яних рамочках. За столом – Сергій Рахманін: перебирає лівою рукою вервицю, дописуючи статтю в черговий номер «Дзеркала тижня». У цій газеті Сергій працює майже два десятиліття, і хоча за свою роботу на телебаченні колись навіть отримав премію «Телетріумф», все ж його ім’я асоціюється передусім із «Дзеркалом тижня». Він жартує, що багатий журналіст – це оксюморон, і переконаний, що журналістикою повинні займатись ті, хто вважає її місією.

104

105

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Сергію, сучасні медії так швидко змінюються… Як зрозуміти, що є журналістикою сьогодні? Тепер важко визначити, що є журналістикою і хто є журналістом. Нині такий час, коли усталені поняття набувають нового змісту, розмиваються принципи, за якими жили покоління, правила, за якими існували професії. Принципи, за якими ми виховувались і вчились, піддаються сумніву або ними взагалі нехтують. Журналістика прекрасна тим, що не має стійкого визначення. Навіть за умови дотримання стандартів, канонів і принципів вона є суб’єктивною. Покликання журналіста має полягати в тому, щоб допомогти людям, які його читають, відрізнити чорне від білого, брехню від істини. А не страшно помилитися і назвати чорне білим, наприклад? Непомильних людей не існує. Журналіст має право на помилку, якщо вона не свідома. Але якщо він занадто часто помиляється, потрібно або щось із собою робити, або змінювати фах. Боятися відповідальності за те, що пишеш, – природно. Якщо є внутрішнє переконання, що ти маєш рацію або повинен щось сказати, – це варто робити. Сьогодні і в читачів, слухачів та глядачів, і в журналістів є природне бажання поділити все на чорне й біле. Багато речей замовчують, перекручують. Не тому, що люди такі лихі. Є побоювання, що те, що ти скажеш, може зашкодити країні чи суспільству або ж цим може скористатись ворог. Тому одні майже свідомо уникають більш-менш об’єктивного висвітлення речей, інші намагаються передати куті меду: або розфарбувати світ у дуже світлу фарбу, або у глуху чорну. Але такого не буває: світ дуже строкатий. Переважна більшість кольорів – це відтінки сірого. А Ви до якого табору належите? Намагаюся розрізнити кожен відтінок сірого. Будь-яке явище чи фігура має інший бік. Будь-яка подія має пози-

106

Сергій Рахманін. Покликання журналіста – допомогти відрізнити чорне від білого

тив і негатив, чесноти й вади. Чи не найбільше, чого бракує журналістиці, – це критичного, всебічного погляду на те, що описуємо. Зовнішній бік події чи явища не є повним, у будьякій події треба роздивитись, що в ній є корисного, а що – шкідливого. Завжди є нюанси, напівтони, наслідки... Критичного ставлення бракує і читачам, слухачам, глядачам. Необ’єктивна, некритична інформація призводить до того, що поповнюються лави тих, хто все бачить у чорному світлі і зневірюється в тому, що можна чогось досягти та щось змінити, або лави тих, хто спрощує те, що відбувається. Останні також розчаровуються, коли, зрештою, бачать, що дійсність не така, як про неї говорили журналісти. Якби критичного аналізу було більше, не було б оцього примітивного поділу на «зраду» і «перемогу», який сьогодні існує не тільки в суспільстві, а й серед тих, хто інформацію продукує. Хоч яке заяложене слово «місія», але журналістика – це таки місія. Багато хто про це або забуває, або навіть не знає, приходячи у професію. Журналістика — це не лише опис подій. Інформацію людина отримує скрізь: читаючи книжки, спілкуючись на вулиці зі знайомими. Факт як такий не означає нічого. Коли ви кажете: «Це чашка», — читач не розуміє, який із цього факту зробити висновок. Ви маєте йому пояснити, дати помацати. Те, що Україна підтримала Четвертий енергетичний пакет, для читача не означає нічого. Він не знає, чому четвертий, а не третій, що таке енергетичний пакет і чим він відрізняється від пластикового. Нині відео з автомобільного реєстратора можна викласти в соцмережі майже одразу після дорожнього випадку, а по телебаченню про це покажуть щойно через кілька годин. Але суть полягає не в тому, щоб переглянути, а в тому, щоб зрозуміти, що відбулось. Побачити те, що залишилось за кадром. Зосередитись на деталях, які здаються дрібними, а насправді є важливими. Пов’язати те, що ти побачив, прочитав, із тим, що відбувається навколо, зрозуміти, як воно впливає на країну, світ і на тебе особисто. Цими речами журналіст і має займатися.

107

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Його обов’язок – привертати увагу людей до тих речей, на яких варто зосередитись. Це інтелектуальний сервіс. Журналісти – люди, які мають за фахом, звичкою, вдачею вміти допомагати людям. Вони потрібні кожній людині, незалежно від її намірів і принципів. Через їхнє розуміння й пошук певних шляхів суспільство або розвивається, або ні. Це не означає, що журналісти якісь унікальні, просто сам факт дотичності до великої кількості інформації, потреба стикатися, перетравлювати, систематизувати й подавати інформацію робить фах журналіста окремим, інакшим. Буває — неодноразово я це бачила, — що кореспонденти з різних «таборів» обіймаються на зніманнях, а потім приходять до своїх редакцій і пишуть діаметрально протилежні сюжети або один і той самий журналіст може писати проукраїнські тексти в одне видання і працювати з проросійським редактором в іншому… Чи від цього у Вас не виникає відчуття якогось сюрреалізму? Якби це була єдина сюрреалістична штука сьогодення, це було б іще не найгірше. Ми живемо в час, коли дуже багато сюрреалістичного, коли одні й ті самі люди можуть бути схильними до самопожертви і водночас — бандитами, рейдерами, ґвалтівниками, дезертирами. Є люди, які однією рукою дають пожертву, а другою – крадуть. Є люди, які щиро проповідують одне, а потім цих же проповідей не дотримуються. Нація (за Шопенгауером) – це представники різних соціальних верств, національностей, політичних поглядів, об’єднані ідеєю. Ця система в Україні була відсутня і тільки тепер формується. Ми живемо в час, коли стара система напіврозвалилася і живе як непохований труп, а нова все ще народжується. Такі суперечності є і будуть буденними. Є люди, яких це ще дивує, а є такі, які призвичаїлися. В Україні ніколи не було медійного ринку, засобів, завдяки яким могли б розвиватись незалежні медії. Тому завжди була не зовнішня, а внутрішня цензура. І якщо людина мала хоча б

108

Сергій Рахманін. Покликання журналіста – допомогти відрізнити чорне від білого

дрібку сумління, то перед нею поставала дилема: або слідувати логіці, політиці свого власника, або слухатись голосу внутрішніх переконань. Кожен сам собі малював межу, яку не можна переходити. Я знаю людей, які абсолютно щиро пишуть про Україну, війну, Майдан, але при цьому мають внутрішнього цензора – інтереси власника і боязнь опинитися на вулиці. Це можна називати компромісом сумління: «ОК, я грюкну дверима, буду чесним і принциповим, без роботи, і навіть ту частину речей, які я можу покращити, мій читач не почує. Я краще чогось не докажу, але щось зроблю». Медії завжди комусь належали. Цілі покоління жили в такій системі координат, і нові журналісти, які приходять на зміну, підсвідомо переймають ці правила. Це прикмета часу. Вона дошкульна, але тимчасова. Те, що люди, які представляють ворогуючі між собою канали, обіймаються на зніманнях, для мене менша біда, ніж тоді, коли вони публічно в соцмережах плюють одне в одного. Адже сварки вбивають те, що вони роблять. Більше того, дуже показовою була ситуація Майдану, коли журналісти різних медій стояли у прямому розумінні пліч-о-пліч, ділились сигаретами, яблуками, водою, прикривали одне одного. Це було свідчення того, що ці компроміси сумління є вторинними, коли йдеться про серйозні, стратегічні речі. Сьогодні ці люди знову розійшлися, але маю надію, що, коли трапиться щось серйозне, компромісів сумління буде набагато менше. До речі, про соцмережі. Все частіше спостерігаю, що журналісти намагаються висловитись у фейсбуку з будь-якої актуальної теми, незалежно від того, компетентні вони в ній чи ні. Чи не знищують вони при цьому самого сенсу журналістського слова? Не думаю, що знищують. Але шкодять. Якщо є можливість, я раджу дотримуватись певних рамок. Соцмережі – приватний майданчик, де журналіст може собі дозволити більше,

109

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

ніж у своїх текстах. Але він є публічною особою. Президент не може публічно ходити у спідній білизні, бо це викличе зневагу. З одного боку, президент – це додаткові права, з іншого – тягар додаткових обов’язків. Журналісти – це люди, до думки яких дослухаються. Вони повинні себе стримувати. Я не аскет і не людина, яка вважає себе істиною в останній інстанції, але мені не подобається, коли журналісти вживають брутальну лайку в соцмережах. Це відразу зменшує вартість їхнього слова. Брутальність дозволена між своїми, але коли тебе читають сотні, а декого – десятки і сотні тисяч людей, то не можна опускати планку, яку виставляє професія. Якщо ти навчився складати слова у словосполучення, словосполучення – у речення, а речення – у тексти, то це ще не означає, що ти став журналістом. Якщо тобі аплодують – це не конче свідчить про якість. Але якщо над твоїм текстом замислились двадцять людей — це цінніше, ніж коли лайкнули півтори тисячі. З іншого боку, як людину, якій не байдужа доля цієї країни, мене непокоїть інше. Книга Германа Гессе «Гра в бісер» починається так: у вигаданій Гессе країні панує фейлетонна епоха, коли всі серйозні жанри замінюють легковажними. Умовно кажучи, статтю чи книгу замінює химерний жанр – фейлетон. Гессе показує, що це негативне, але тимчасове явище. Фактично сьогодні – новітня фейлетонна епоха: є велика кількість людей, яка думає, що знає відповіді на всі питання. Є запит на спрощене подання думки, кожен може бути режисером, дописувачем. І завдяки цьому багато невігласів набирають собі шанувальників. Такі речі мають право на існування. Але кепсько, що за цими ж законами починають жити і журналісти, які видавались розважливими й мудрими. Вони скочуються до рівня тих, яким би вони мали прищеплювати правила хорошого тону. Ця мода на невігласів, легковажність і спрощеність мине. Однак для того, щоб вона швидше минула, повинні бути взірці. І ними мають бути, зокрема, журналісти.

110

Сергій Рахманін. Покликання журналіста – допомогти відрізнити чорне від білого

Якщо ми говоримо про взірець, то яким повинен бути цей взірцевий журналіст? Головне, що має визначати справжнього журналіста, – відповідальність за свої слова. Будь-який підручник із психології може навчити маніпулювати свідомістю. У деяких верств населення найзапитуванішою емоцією є гнів. Є категорія людей, яким подобається брутальність. Достатньо почати так писати, і тебе починають лайкати й поширювати. Автор, який пише погано, не володіє словом, інтонаціями, тексти якого не мають внутрішньої логіки, не може бути професіоналом, але може мати прихильників. А що має статися, щоб журналісти перестали мавпувати брутальність і повернулися до якісної роботи? Всі другорядні, вторинні речі рано чи пізно набридають. Колись була мода на дешевий яскравий одяг і пиво у пластикових пляшках. Від цього втомилися. Люди зрозуміли, що це не лише не потрібно, а й шкідливо. І повернулися до серйозніших, класичних, здорових речей. Рано чи пізно журналістика одного рядка чи одного заклику помре. Що прийде натомість – питання. У будь-якому разі, за логікою розвитку журналістики, це буде щось краще, ніж є тепер. Світ дуже дивний і швидко розвивається, але те, що журналістика стане якіснішою, – для мене не питання. А от скільки забере цей період домінування другорядного – не знаю. Ви сказали, що найпопулярнішою емоцією є гнів. А що має прийти йому на зміну? Спокійне і водночас тверде переконування є розумним замінником гніву. В лиху годину, кризу, війну, під час злої доби люди не хочуть замислюватись над складними розв’язками. Їм потрібна одна пігулка, яка вилікує всі болячки, особливо тоді, коли хвороб – до біса, а людині непереливки. Вони хочуть прочитати одне речення з рецептами. Такий запит породжує відповідну пропозицію. За нею немає нічого, окрім слів.

111

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Журналістика має прищеплювати людям із клепкою в голові схильність до критичного аналізу. Не до критиканського й не до заспокійливого, а саме до критичного. Розрізнити чорне і біле, коли ти розглядаєш проблему з двох точок зору, не заперечуючи чеснот героя, але й не заплющуєш очі на його ґанджі. Коли робиш це спокійно, впевнено, твердо і переконливо – це породжує якісний текст і нормальне сприйняття дійсності. Саме така журналістика неминуче має замістити піну, яка є сьогодні. Вона зійде – стовідсотково. Якщо ми заберемо цю піну, про яку Ви говорите, — чи є в Україні достатньо журналістів, які здатні створювати якісні тексти? Вони завжди є. Посилаюсь на власний досвід. Українська журналістика пережила різні періоди: строкату, цікаву, кольорову журналістику змінювала сіра й легковажна. І навпаки. Були часи, коли здавалося, що людей, які вміють писати, вже не залишилося, бо вони або пішли з професії, або скурвилися, вибачте на слові. І раптом, ніби нізвідки, з’являлися ті, хто змінював, покращував журналістику на очах. Вона ставала іншою. Завжди є люди, здатні вчитися і схильні до самонавчання, завжди є люди, схильні до змін. Є запас міцності журналістики, яка продукує нові кадри. Проблема ще й у тому, що журналісти живуть на вістрі надії і розчарування. Завищені очікування в суспільства породжують велике розчарування. І журналісти, які знають набагато більше за інших, розчаровуються першими. І коли це розчарування набуває великих масштабів, воно впливає на твої бажання й рішучість. Сьогодні такий період, коли люди, які сподівались на зміни, розчарувались. Хотілось у шаленому темпі рухатись до ліпшого життя. Але це не означає, що на журналістиці треба ставити хрест. Розчарування має й об’єктивну причину: на журналістику елементарно бракує грошей. Практично не існує видань, які могли б самі себе окуповувати. Ринку реклами нема, нема

112

Сергій Рахманін. Покликання журналіста – допомогти відрізнити чорне від білого

можливості утримувати навіть інтернет-ресурси. Вони існують або завдяки ґранту, або завдяки олігархові. Журналістика виглядає кепсько. Однак навіть за таких умов вона виглядає краще, ніж могла б виглядати з огляду на об’єктивні обставини. Завжди є резерв і ресурс. Якщо журналістика вистоїть у складних психологічних, матеріальних, емоційних, політичних умовах – вона стане ще сильнішою. Сьогодні маємо дуже цікавий час. Для працелюбних людей, які можуть і вміють учитися, які прищепили собі вміння критично ставитись до того, що вони роблять, для тих, у кого міцна нервова система, – нині час для самоствердження, час для великої творчої свободи. Але не всі цим користуються. На жаль. У нас ситуація з медіями завжди була різною, але можливості почуватися так вільно, як сьогодні, іще ніколи не було. Ви маєте двох доньок: одна – на четвертому курсі, друга – молодша. Якщо вони захочуть стати журналістками, чи будете Ви раді такому вибору? Радше ні. На це треба хворіти, цього треба прагнути. У випадку старшої доньки я цього не відчув. Це не погано й не добре, просто факт. З іншого боку, скільки себе пам’ятаю, я зав-жди хотів бути журналістом. Але це не проста професія. Вона потребує зусиль набагато більше, ніж мені здавалося, коли я в неї тільки прийшов. Був період, коли думав, що ще трохи – і ти навчишся всього і зможеш усе: написати будь-яку тему в будь-який час, і всім вона обов’язково сподобається. Але з часом ти дивишся на певні речі тверезіше, з висоти пережитого, враховуючи розуміння того, чим займаєшся. Це розуміння приходить не відразу, тільки з часом. Я б не хотів для своїх дітей тих внутрішніх переживань, які я мав за час роботи в журналістиці. Якщо цих стресів не буде, то й журналіста з тебе не вийде. Це не означає, що в іншій професії менше стресу або навантажень, просто про ті професії я знаю менше. Про цю точно знаю, наскільки вона важка і як

113

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

отрібно їй віддаватися. Як будь-який батько, я хочу для своїх п дітей кращої долі, ніж отримав сам. Що Вас тоді тримає в журналістиці? Вона мені подобається. Просто, але щиро. З іншого боку, тримає відчуття, що те, що я роблю, має якийсь сенс. Є достатньо людей, яких мої тексти чогось навчили, вплинули на їхнє життя, змусили щось змінити – від вибору професії до рішення вийти на Майдан чи поїхати на війну. Це не абстрактні особи, а абсолютно реальні люди, яких я знаю. Вони допомагають утримувати рівновагу, коли зле, коли ти відчуваєш розчарування, смуток, зневіру… Журналісти не впливають на політику чи на життя країни прямо, вони роблять це опосередковано. Якби не журналісти, якби не було того, що вони роблять, то все навколо було б набагато гірше, ніж є насправді. І я маю на підтвердження цього багато доказів. Ми не можемо помацати плодів своєї роботи руками. Наша мета – не відставка прем’єр-міністра чи три тисячі лайків під постом. Результати нашої праці можуть даватися взнаки через роки або й через десятиріччя. Це, певною мірою, ірраціональні штуки. Але вони приводять до абсолютно раціональних наслідків у житті країни, людей. Ми не маємо функції чи місії виховувати, а надто — змінювати людей. Але так чи інакше ми на них впливаємо. Інколи робимо їх гіршими. Але іноді – кращими, чеснішими, прагматичнішими. Ми примушуємо замислюватись над речами, над якими вони не думали. Стримуємо від негарних, нечесних, неблагородних вчинків, які вони були готові зробити. Відчуття того, що це важливо й потрібно, робить твою професію справді важливою і стримує від бажання, яке є в будьякого найзатребуванішого журналіста: поставити хрест, прибити на нього цвяхом свою останню статтю і спробувати себе в чомусь іншому.

114

Сергій Рахманін. Покликання журналіста – допомогти відрізнити чорне від білого

Ніколи не картав тих, які полишали журналістику і йшли в інші сфери: хтось реалізовувався, хтось – ні. Чиясь відсутність була помітною, чиясь – ні. Але я практично не знаю людей, які б із фаху пішли і про це не пошкодували. Якась ірраціональна привабливість у ній є. Не знаю, чи може бути професія, цікавіша за журналістику. Може, десь і є. Я такої не знаю. Розмовляла Ірина Андрейців

115

Владика Борис Ґудзяк

НАВІТЬ КОЛИ МИ КРИТИКУЄМО ЗЛО, МАЄМО ЛИШАТИСЬ ТИМИ, ХТО ДАЄ НАДІЮ

Владика Борис Ґудзяк. МАЄМО ЛИШАТИСЬ ТИМИ, ХТО ДАЄ НАДІЮ

Спілкуючись із журналістами, зокрема зі студентами Школи журналістики УКУ, для яких завжди намагається знайти час, приїжджаючи до Львова, владика Борис говорить прості речі, які часом є відповідями на складні етичні питання. «Коли ми цінуємо власну гідність, то знаємо, ким ми є. Людина з моральними й духовними засадами не допустить брехні, не переступить через власну гідність», – каже він. Спілкуємось із владикою Борисом про етику, особистий вибір і гідність. Німецький філософ Іммануїл Кант у своїй теорії категоричного імперативу звернув увагу на принцип універсальності: те, що правильне для одного, є правильним для всіх. А як Ви, владико, означуєте для себе поняття етичності?

Єпископ Української Греко-Католицької Церкви, президент Українського католицького університету

ладика Борис Ґудзяк, єпископ Української Греко-Католицької Церкви, вже чотири роки служить українським вірянам у Франції та країнах Бенілюксу. В Україні його знають і шанують як людину, що продовжила справу Патріарха Йосифа Сліпого й реалізувала його мрію – Український католицький університет у Львові. Журнал «Новое время» назвав владику Бориса, разом із кардиналом Любомиром Гузаром і віце-ректором УКУ Мирославом Мариновичем, одним із найбільших моральних авторитетів сучасної України.

116

Слово «етичність» походить від слова «етос», яке означає характер і систему переконань та ідеалів, притаманних певній спільноті або певному світогляду. Це не лише моральність, а й ціла цивілізаційна культура. За останні півстоліття світ змінився більше, ніж за попередні п’ятнадцять століть, — тому нам нелегко знаходити консенсус між етосом і етикою. Для мене, як і для кожного християнина, етичні принципи випливають із Божого Закону. Ці принципи є універсальними і діють на користь людині. Бог створив людину, бажаючи, щоб їй було добре. Бог не є садистом, не є примхливим чи придиркуватим. Він хоче, щоб ми жили в повноті. На жаль, ми, люди, маємо тенденцію перечити Божій перспективі й відходити від неї. Можемо руйнувати своє життя на мікрорівні. Знаючи, що є корисним, а що – шкідливим, продовжуємо об’їдатися, курити, затоплювати себе алкоголем, жити у стресах, не спати вночі. Сьогодні в Україні від алкоголю вмирає більше чоловіків, ніж гине у війні на Донбасі. Люди самі руйнують сімейні стосунки – принижують одне одного. Діти можуть глибоко ранити своїх батьків, а батьки нерідко виробляють комплекси у своїх дітях, від яких ті все життя намагаються позбутися. Я вже не кажу про подружні стосунки. Половина подружніх пар розходиться, а ще частина хотіла б

117

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

розійтися, бо живуть, як у тюрмі. На макрорівні ми також себе нищимо економічною та соціальною несправедливістю. Сьогодні Україна потерпає від агресії, яку навмисно роздувають інформаційними та мілітарними способами, щоб різнити українців між собою. Питання етики й етосу є досить тонким у різних сферах життя, в тому числі й у журналістиці, яка є впливовим способом формування людської свідомості. Є кодекс журналістської етики. Які три моральні принципи, на Вашу думку, найважливіші для журналіста? Етика – це частина етосу, тому я говоритиму не тільки про етику журналістики, а й про етос журналістів. Серед найважливішого я назвав би, по-перше, освіченість у сенсі широкого світогляду, відчуття й розуміння світу. Людина з вузьким світоглядом і вузьким досвідом є необізнаною і не може бути добрим журналістом. Пам’ятаю, ще десять років тому у Львові журналісти на прес-конференціях не могли сформулювати доброго питання про церковне життя і не тільки. Тепер це вже змінюється. Журналіст, який не розуміє тебе і твоєї сфери, не може якісно подати новину, написати добру аналітичну чи критичну статтю. Входячи в певну спільноту, організацію чи середовище, журналіст повинен добре відчувати корпоративну атмосферу, контекст, його унікальність. Журналісти повинні постійно працювати над собою, щоб розуміти і глибоко відчувати об`єкт свого дослідження. По-друге, журналіст має бути правдомовним і зрівноважувати різні погляди, а не подавати виняткові аспекти. Він має інформувати збалансовано, а не в кон’юнктурний чи пропагандистський спосіб. Сьогодні багато журналістів, як пише британський письменник Пітер Померанцев, живуть в епоху «після правди». Вони маніпулюють фактами. По-третє, журналістика має бути життєдайною. Журналістам бракує здатності ділитися добрими вістками, бути благовісниками. Бути лише борцем зі злом – недостатньо. Так, критичні журналісти, як хірурги, допомагають видаляти шкідливі речі

118

Владика Борис Ґудзяк. МАЄМО ЛИШАТИСЬ ТИМИ, ХТО ДАЄ НАДІЮ

в суспільстві. Але, крім цього, важливо вказувати на життєдайні, гідні наслідування вчинки, давати надію і показувати орієнтир, як виходити зі складних ситуацій. Якщо все змальовувати лише у критичний спосіб, то так можна приректи людей до відчаю та безвиході. Етос і етика взірцевого журналіста – плекати глибоку, правдиву й життєдайну журналістику. Владико, є якості, з якими ми народжуємося, а є такі, які треба в собі виховувати. А як щодо толерантності в контексті етичності? Якщо розуміти толерантність як шанування іншого, то це дуже важлива риса. Водночас цим поняттям можуть маніпулювати. Ми не толеруємо, скажімо, зради, злодійства, расизму. Толерантність також має свій етос та етику. Думаю, що всі моральні чесноти мають своє начало від Богом даної гідності. Ми створені на образ і подобу Божу. Таку антропологію сприймають далеко не всі. Але годі говорити про найвищу гідність людини, якщо вона не має Богом даної святості. У цій подобизні до Бога закодована наша здатність плекати й розвивати чесноти. Наше покликання в житті – розвивати позитивні життєдайні риси, які нам дані Богом. Найчастіше можна почути, що етичність – це діяти згідно з сумлінням, бути чесним із собою та людьми. Але те, що викликає докори сумління в однієї людини, може не викликати докорів в іншої. Хтось розглядає політичну джинсу як проблему заангажованості медій, а хтось виправдовується тим, що завдяки цьому медії виживають і дбають про зарплати працівникам. Якщо не сумління, то що є визначальним у понятті етичності? У християнській католицькій традиції питання сумління є глибоко опрацьоване. Сумління піднесене на високий п’єдестал як критерій моральної дії. Але воно не виникає автоматично, а потребує формування – виховання, плекання

119

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

та освіти. Ми мусимо постійно просвічувати своє сумління. Велика небезпека криється в абсолютному релятивізмові сумління, коли воно опускається до критерію бажання: «Я хочу, і ніхто не може мені заборонити». Як влучно сказав Папа Бенедикт XVI, в епоху модерного індивідуалізму існує диктатура релятивізму, в якому панує «еґо», що має владу над усім іншим, навіть над правдою і реальністю. У цьому сенсі це вже далеко не сумління, а сваволя. З цього випливає наступне запитання: хто може встановлювати межі етичного й неетичного так, щоб не порушити принципів універсальності? Універсальність є найвищим принципом. Це природна характеристика добра і правди. Ми, християни, глибоко переживаємо таїнство життя. Віримо, що світ створений Богом. Знаємо, що є початок і кінець. Ми не живемо в нігілізмі й не думаємо, що фізичною смертю закінчується наше буття. Ми не є лише матерією, а маємо душу й дух. Ми вміємо сміятись і кохати. Через воплочення Сина Божого, через Боже об’явлення, яке передається традицією Церкви і Святим Письмом, ми знаємо надприродну інформацію про цей світ. Ми глибоко переживаємо цю Божу близькість, Його солідарність у нашому болі й самій смерті. Бог, який віддає себе за людину. Творець, який, давши життя, витягує людину із кайданів смерті, що в них вона сама себе ув’язнює. Боже Слово й наше пережиття таїнства відкриває нам розуміння того, що є етичне, а що – ні. Наша етика не рукотворна. Вона не є плодом демократії. Це зв’язок із Божою правдою і природною правдою. Я глибоко переконаний, що відхід від духовного начала віддаляє нас від розуміння й пережиття етичних норм, які є або можуть бути універсальними. Без Бога ми всі стаємо божками і творимо власну етику. Ми керуємося своїм егоїстичним сумлінням, що доводить нас до провалля, хаосу і спричиняє тріщини між нами.

120

Владика Борис Ґудзяк. МАЄМО ЛИШАТИСЬ ТИМИ, ХТО ДАЄ НАДІЮ

Журналіст має залишатися безстороннім у будь-якому конфлікті й об’єктивно висвітлювати події. Але, коли рідна країна потерпає від зовнішньої агресії і гинуть земляки, залишатися безстороннім неможливо. Під час війни етичність втрачає свій універсальний вимір. Як же тут дати чітке означення, що є етичним, а що – ні? Війна – це явище, що деморалізує. Про жахливі наслідки ійни писав Митрополит Андрей Шептицький у листі до Папи в Пія XII (29–31 серпня 1942 року): «Уже принаймні рік немає дня, в який би не чинилися найогидніші злочини, убивства, крадіжки і грабунки, конфіскації та примуси. Першими жертвами є гебреї. Кількість гебреїв, убитих у нашій невеликій країні, з певністю уже перевищила двісті тисяч. У міру просування армії на схід кількість жертв зростає. У Києві упродовж кількох днів убито близько ста тридцяти тисяч чоловіків, жінок і дітей. Усі невеликі містечка України були свідками подібних побоїщ, а тривають вони уже понад рік. Спочатку влада соромилася таких несправедливостей і намагалася забезпечити собі документи, котрі могли б засвідчити, що винуватцями цих убивств є масове населення чи члени міліції. З часом гебреїв почали убивати на вулицях, на очах усього населення і без крихти сорому. Вочевидь, значна кількість християн, не тільки охрещених гебреїв, але й “арійців”, як вони кажуть, впала жертвою безпідставних убивств». Війна – це фізичне і моральне насилля. Всі ми травмовані війною. Не лише у війні, але й у багатьох інших ситуаціях учасникові чи спостерігачеві, і журналістові також, тяжко бути цілком безстороннім й об’єктивним. Ми всі лишаємося якоюсь мірою суб’єктивними. Ми повинні старатися шукати баланс. Представляти другу сторону, а не виключно свою. Однак у багатьох ситуаціях є певна полівалентність, багатовекторність різних феноменів, коли не вистачає лише двох точок зору. Є випадки, коли певні речі не можна назвати чорними, але й не можна назвати білими. Є люди, які вміють побачити відтінки певного питання чи проблеми. Журналісти покликані

121

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

бачити і представляти ці різні відтінки. Загалом журналіст не повинен боятися називати річ своїм іменем. Сьогодні всі визнали, що Росія розпочала війну в Україні, анексувала Крим, продовжує підкормлювати агресію зброєю і військами. Нині панує гібридна війна через інформаційні та економічні засоби. У таких екстремальних умовах війни журналістові треба плекати духовне начало. Щоб ефективно працювати в таких обставинах, він повинен молитися, плекати в собі любов до Бога і до ближнього. Це допоможе виробляти критерії спостереження, аналізу й оцінки. Чи можна вважати поведінку людини етичною, якщо вона діє за принципом солідарності з більшістю, яку поважає, хоча насправді має інші переконання? Людина, яка поширює неправдиві речі, є нечесною або вдається до маніпуляції. У довготривалій перспективі правда все одно випливає на поверхню. Часом за десятиліття. А часом повноту правди ми зможемо побачити лише у світлі Царства Небесного. Хай там як, ми завжди потребуємо знати правду. Є мала правда і велика правда. Коли людина захворіла на рак і буде вмирати, чи казати їй про це? Я хотів би знати правду про свій фізичний стан. Але важливо, щоб у тій правді в мені підсилювали віру у вічне життя, у мою свободу, яка не до кінця обумовлена кволістю мого тіла. Я б хотів, щоб, говорячи правду, мене благословили, нагадали про дану Богом гідність, яка є більша, ніж межі цього життя. Скажу, що пряма неправда майже в усіх випадках є шкідливою. Звичайно, у випадку, коли переховуєш дітей від убивці, який прийшов до твого дому, ти можеш сказати, що дітей немає, заради їхнього порятунку. У всіх інших випадках будувати якийсь ідеал, спільноту, життя, проект, фірму, бізнес, політику на неправді є згубою. Якщо не для всіх, то для когось точно. Деякі журналісти йдуть працювати у видання, редакційну політику яких не до кінця або й повністю не розділяють. Заради

122

Владика Борис Ґудзяк. МАЄМО ЛИШАТИСЬ ТИМИ, ХТО ДАЄ НАДІЮ

професійного розвитку й можливості залишатися в інформаційному полі вони продовжують там працювати. Як у таких випадках – піти чи залишатися і говорити те, з чим не згідний? Якщо робочий контекст тебе ламає – йди звідти. Не завжди принцип говорити все, що думаєш, є позитивним. Не завжди треба артикулювати й висловлювати в колоритний спосіб свої думки й емоції. Моя мама прожила з моїм батьком 55 років. Сьогодні їй 90 років, вона квола, у візочку. Але живе в мирі, який плекала ще у подружжі. Деякі мої знайомі часом її запитували: «Ви так довго прожили в подружжі, чи ніколи не хотіли розлучитися?». Вона відповідала, що часом хотіла цього по 10 разів на день, але це не означало, що вона про це щоразу говорила своєму чоловікові. На робочому місці ми повинні діяти принципово. Маємо бути дипломатичними, своїм прикладом підвищувати етичний рівень середовища. Однак, коли стає зрозуміло, що це середовище обирає напрям суцільного негативу, тоді цей корабель треба покидати. Це дорого коштує, адже часто в таких кораблях – добра зарплата. Але пливуть вони на згубу і треба їх покидати. Водночас пам’ятаймо, що ніде немає ідеалу. Велика небезпека – жити в пошуках ідеальних середовищ і спільнот без грішників. Такого немає ні в Церкві, ні у світі. Мені здається, що в таких життєвих питаннях є дві речі, які допомагають нам знаходити орієнтири. По-перше, треба плекати духовне начало свого життя – молитися. Старатися чесно, жертовно і щиро спілкуватися, жити цілісно. По-друге, треба плекати почуття гумору. Коли ми вміємо сміятися зі своїх недоліків, коли ми, оцінюючи порочність інших, бачимо свої пороки, тоді ми здатні мудро обирати рішення. Я остерігався б у житті середовищ без гумору, які є безоглядно ідеологічними, які йдуть до своєї мети за будь-яку ціну, переступаючи і принципи, і людину. Тому цей рік Божого милосердя, який проголосив Папа Франциск, має великий урок для журналістів. Читайте його послання.

123

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Ігор Померанцев

Буває так, що помиляється одна людина, а буває так, що помиляється вся країна. Хто не хоче зраджувати сумління, той мусить іти проти системи. До такої ролі мають бути готові журналісти. Як виховати в журналістах такий морально-етичний стержень? Це не просто. Хто каже, що це просто, – по-дитячому сприймає духовне життя. Ми маємо велику благодать у своєму народі. Маємо спадщину мучеників, які засвідчили моральні принципи та чесноти навіть в умовах смертельної небезпеки. В Інституті історії Церкви УКУ ми зібрали дві тисячі інтерв’ю із представниками підпільної церкви [йдеться про УГКЦ, яку заборонила радянська влада, і 45 років Церква діяла в підпіллі]. Це була мікроскопічно мала частина порівняно з рештою суспільства. Ці люди не пішли на фундаментальні компроміси з владою. Їхні життєві історії показували, що життя не було чорно-білим. Що можна духовно жити в будь-яких обставинах, навіть найбільш екстремальних. Часом за це доводилось розплачуватися власним життям. У нашій академічній спільноті ми маємо живого сповідника істини – дисидента Мирослава Мариновича. Він колись працював журналістом. Ця людина має в собі рідкісне поєднання принциповості й великодушності. Живий мученик, ісповідник, знаний як милосердна, толерантна людина. Мирослав розуміє людську слабкість і водночас спокійно й чітко вказує на лукавство. Вчімося від таких чемпіонів людського подвигу, які були і ще є серед нас. Розмовляла Ірина Наумець

124

ЖУРНАЛІСТИКА: ПОНАД БАР’ЄРАМИ

Поет, есеїст, радіодраматург, журналіст Радіо «Свобода» (Прага)

рама журналістики прихована в етимології цього слова. Французьке слово jour означає «день». Хліб журналістики – щоденні видання: добігає кінця доба – і хліб черствіє. А втім, журналістика – не лише ремесло, а й творчість. У будь-якому разі журналісти, котрих люблять і цінують, – люди творчі: вони мають свій стиль, свої теми, амбіції, шанувальників, підмайстрів, заздрісників, ворогів. А природа творчості претендує на тривале життя. Їй замало одноденного існування. Їй тісно у двадцяти чотирьох годинах. Вона задихається у відміряному відтинкові часу. Коли слухачі кажуть моїм колегам, а іноді й мені: «Ви – класик радіо», — я ніяковію, а навіть відчуваю гіркоту. Радіо не має класиків: допоки твій голос звучить в ефірі, ти – запанібрата з Аріелем, духом повітря, та варто тобі замовкнути, як ти змішуєшся з відпрацьованим вуглекислим газом.

125

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Журналістика дає собі раду з тим, що перебуває у гнітючій залежності від швидкоплинності часу. Бо коли б ні, тоді не існувало б у світі такої кількості видань, у назвах яких винесені слова «година», «час», «день», «тиждень», «щоденний», «вечірній», «ранковий», «нічний» тощо. У багатьох країнах для людей нашої професії придумали премію «Журналіст року». Придумали її чутливі люди. Журналіст прагне, щоб його творчість жила хоч би дванадцять місяців, допоки Земля обертається навколо Сонця. У Польщі легендарного журналіста Ришарда Капусцінського ще за життя визнали «Журналістом століття». Не знаю, чи поставився б сам Капусцінський до цього іронічно, але свою останню документальну книжку він назвав «Мандрівка з Геродотом». Чому з Геродотом? Нагадаю, що грек Геродот жив близько двох із половиною тисяч років тому, був автором праці, присвяченої греко-перським війнам. Своїм предтечею Геродота обґрунтовано вважають географи, етнографи, фольклористи, антропологи і – насамперед – історики, які, слідом за Цицероном, називають його «батьком історії». Трактатові «Історія» Геродота передувало таке повідомлення: «Геродот із Галікарнасу зібрав і записав ці відомості, щоб події, які трапились, з плином часу не пішли в забуття і великі й дивовижні достойні справи і еллінів, і варварів не залишились у безвісті, особливо ж ті, чому вони воювали один з одним». Думаю, що ви вже здогадались, чому Капусцінський мандрує навколо світу з працею Геродота і чому так щедро цитує його у своїй книзі. Так, він вбачає у грекові побратима по перу, журналіста. Геродот для Капусцінського – зразковий репортер, котрий мандрує світом, приглядається, розмовляє, прислухається, щоб згодом усе записати й дещо закарбувати собі в пам’яті. Ось який родовід створює польський літератор журналістиці. Мені подобається політ його самозакоханої фантазії, його манія професійної величі, його честолюбне бажання вирватися за межу доби, на яку приречений журналіст. Капусцінський нагадує мені героя давньогрецької трагедії, котрий, знаючи призначену богами долю, вперто протистоїть їй. Він

126

Ігор Померанцев. Журналістика: понад бар’єрами

залишився вірним собі до скону: майже за рік до смерті видав дві книжки віршів. Разом із поезією він намагався прорватися у вічність. Шкода, але історія, на відміну від журналістики, вдивляється в минуле. Вона працює з пам’яттю. Вона товаришує із граматичним часом плюсквамперфект. До того ж вона, хоч і гуманітарна, однак наука і, як би нам цього не хотілось, до французького слова jour стосунку не має. Втім журналістика має гідні першоджерела, якими вона може пишатися. Я б ризикнув вважати «Журналістами року» літописців. Ви, певне, пам’ятаєте, що хроніки в літописах починаються словами «в літо…», що у перекладі сучасною мовою звучало б «такогото року…». Слово ж «хроніст», тобто літописець, недарма сусідує у словниках зі словом «хронікер», а в англійській мові літописець і хронікер називаються одним словом – chronicler. Чесно кажучи, серед оцих власне хроністів мені найбільше імпонують ті, хто порушує жанр. Впевнений, що чорноризця Печерського монастиря Нестора, одного з авторів «Повісті минулих літ», сучасний редактор погнав би втришия за відсебеньки й недостовірну інформацію. А от на шпальті «Своя думка» чи «Коментарі» йому знайшли б місце. Родовід цього журналістського жанру ще давніший і авторитетніший. Елементи журналістики, як на мене, без особливих труднощів віднаходимо у книгах пророків: йдеться про їхні безстрашні викриття, адресовані і царям, і простолюду. Наведу кілька цитат з 22-ї глави Книги пророка Єремії. Так говорить Господь: Чиніте суд і справедливість, рятуйте пригнобленого з руки гнобителя, не утискайте, не чиніте кривди чужинцеві, сироті й удовиці та не проливайте безвинної крови на цьому місці. Цей вірш сучасною мовою я б переклав так: «Дотримуйтесь законності, особливо стосовно тих, кого гноблять органи влади, поважайте права мігрантів, членів нещасливих сімей, не допускайте кровопролиття». Ось ще строфа, що не втратила актуальності:

127

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Горе тому, хто будує дім свій неправдою і світлиці свої – беззаконням, хто примушує ближнього свого працювати даром і не віддає йому заробітку його. У сучасних виданнях це звучало б приблизно так: «З усією строгістю Закону повинен бути покараний глава держави – за корупцію і незаконне привласнення майна. Президент безпардонно порушує Конституцію, не виплачуючи зарплатні й не надаючи іншої соціальної допомоги бюджетникам». Гадаю, немає потреби казати, чиєму стилю і якому тонові я віддаю перевагу. Мене особливо цікавлять журналісти, які залишились, з тих чи тих причин, в історії всупереч приреченості жанру, в якому працювали. Багатий і різноманітний газетно-журнальний спадок Джорджа Орвела не пішов за водою завдяки його романам і книжкам документальної прози. Ненависть письменника до журналістики сягнула критичної точки в період роботи в Індійській службі Бі-Бі-Сі з 1941 по 1943 рік. Тривала Друга світова війна, і британське Міністерство інформації відповідно до умов воєнного часу дозувало й фільтрувало повідомлення та коментарі. Індійців переконували, що їхній ворог – нацистська Німеччина, а надійний і природний спільник – Сполучене Королівство. Люди з чутливим історичним слухом вже почули, що імперія тріщить по швах, але Міністерство інформації вимагало від співробітників Бі-Бі-Сі оптимістичних репортажів і коментарів. Саме воно, а не нацистська й комуністична машини пропаганди стало прообразом Міністерства правди в орвелівському романі-антиутопії «1984». Та неприязнь Орвела до Бі-Бі-Сі була взаємною. Під час громадянської війни в Іспанії письменника поранили в шию, результатом цього були верескливі інтонації, що раз у раз проскакували в його голосі. З цієї причини один із босів вимагав обмежити письменникові доступ до ефіру. В есеї «Чому я пишу» Орвел 1946 року пояснить, як він готувався до втечі з журналістики у прозу: «Упродовж останніх десяти років найбільше, чого я прагну, – це надати публіцистиці вигляду витонченої словесності».

128

Ігор Померанцев. Журналістика: понад бар’єрами

Він дає сильний аргумент в есеї «Політика й англійська мова»: «Мета мови політики – видати брехню за правду, а вбивству надати рис респектабельності». Так Орвел став жанровим перебіжником — романістом. Він відточує стиль, радикально змінює лексику. Ба більше, — він описує суспільство майбутнього, хоча й похмурого, на піку актуальності та оперативності, притаманних журналістиці. Слово «журналіст» українською я перекладаю свавільно: «Людина на один день». Але й один день можна прожити гідно. А якщо «людина на один день» проживе його не лише гідно, а й героїчно, то вона може стати «людиною на всі часи». Я кажу про реального героя. Його звати Малкольм Магерідж (1903–1990). В Англії 2010 року вийшла книжка його вибраної журналістики «Time and Eternity» («Час і вічність»): назва, я б сказав, виклична для збірника репортажів і статей. Батько Малкольма Магеріджа був помітним соціалістом і виховав сина за своїми переконаннями. Газета «The Manchester Guardian» 1932 року скерувала Магеріджа власним кореспондентом до Москви. У лютому 1933 року, почувши про голод на Північному Кавказі та в Україні, Магерідж без дозволу московського керівництва поїхав на південь. Як результат – наприкінці березня в «The Manchester Guardian» з’явились три репортажі, які й стали першим на Заході свідченням про масштаб Голодомору. Автор передав їх до газети через посередництво дипломатичної пошти. У газеті їх надрукували скорочено, оскільки позиція газети не збігалася з думкою кореспондента. Скажу більше: у тодішній Англії думка кореспондента була контроверсійною. СРСР був модним, й англійські інтелектуали en masse симпатизували будівництву соціалізму в совєтській Росії. Я наведу кілька цитат із репортажів Магеріджа: «Це був голод у прямому сенсі цього слова. Не недоїдання, як серед селян Сходу чи деяких безробітних Європи. Ні, це був організований голод. Частину харчів, конфіскованих у селян, експортували за кордон. Містечка і села здавались мертвими. Худоба, коні здихали. Поля стояли пусткою…

129

# ЧЕСНО КАЖУЧИ

Росія – на шляху до створення рабовласницького ладу. Зараз йде боротьба Генеральної лінії з селянством…» — і так далі, і так далі. Три короткі репортажі радикально змінили життя Магеріджа. Його витурили з газети, і в пошуках роботи він змушений був податися до Індії. Але й надалі Магерідж залишився вірним своїм журналістським принципам: «Як зрозуміти те, що відбувається? Який у цьому сенс? Яке значення?». У різні часи його ненавиділи ті, для кого ідеологія була важливіша за правду. Англійські соціалісти – у прямому сенсі – плювали йому в обличчя. Його викликали на кулачний бій. Йому не давали віз влади Південно-Африканської Республіки, Португалії, СРСР. Йому відмовили в ефірі на Бі-Бі-Сі. Його релігійні – наприкінці життя – католицькі переконання стали причиною того, що Магеріджа зображали на карикатурах старезним лже-Єремією, хоча хто, як не він, був послідовником заклику пророка: «Чиніте суд і справедливість, рятуйте пригнобленого з руки гнобителя, не утискайте, не чиніте кривди чужинцеві, сироті й удовиці та не проливайте безвинної крови на цьому місці»? Я працюю в журналістиці понад тридцять років, і мої спостереження стосовно драматичної природи нашої професії не умоглядні. Я часто думаю про бездомних метеликів-ефемерид, життя яких обчислюється навіть не днями, а годинами. Ефемерида – слово грецьке. Воно прижилось у зоології, однак у Давній Греції ефемеридами називали щоденні звіти про діяння царів та воєначальників. Щоб уникнути долі метеликів-ефемерид, я намагаюсь триматися у своїх радіопередачах ближче до напряму Ars Acustica, «мистецтва звуку»: створювати ефірний продукт із звуків, причому людський голос цікавить мене так само, як і дзижчання, свист, шелест, стогін, регіт, хрускіт, кректання, щебет, хропіння, гавкіт, булькання, рик, схлипи, вуркотання, плюскання, клекотіння, гикання, гомін, плескіт чи мовчання. Іще я продовжую життя своїм репортажам та інтерв’ю за допомогою поезій. Я називаю їх «службовою лірикою». Ось одна з них:

130

Ігор Померанцев. Журналістика: понад бар’єрами

У таборі біженців було всього п’ятеро зґвалтованих. Золоте правило нашого брата – отримати інформацію з перших рук. Та не міг же я підійти до біженок і запитати: – Ану, кого тут ґвалтували? Підійшов, відрекомендувався. Увімкнув магнітофон. – Чи може хтось заспівати пісню про кохання? Жінки знітились. Одна покликала семилітню дочку. «Лірі, заспівай, заспівай для пана». Скільки ж їй нині? Та вже майже дівчина… Я свідомо кажу вам про «метафізику журналістики». Про «фізику» вам будуть розповідати на лекціях та семінарах. Оці мої коментарі я б відніс до жанру «журналістського розслідування». Об’єктом цього розслідування була власне сама журналістика. Інавґураційна промова, виголошена перед студентами першого набору Магістерської програми з журналістики Українського католицького університету. Львів, 20 вересня 2011 р. Б.

131

ПОНАД БАР’ЄРАМИ ІV 2014–2016

ПРОМОВИ ВИПУСК-2016: СЛОВО В ДОРОГУ П’ЯТЬ КРОКІВ ДО ЗМІН: звідки взялася і навіщо потрібна Школа журналістики УКУ # ЧЕСНО КАЖУЧИ: спецпроект до 5-річчя Школи журналістики УКУ

Упорядники: Ігор Балинський, Отар Довженко Літературні редактори: Анна-Марія Волосацька, Галина Теодорович, Галина Ференц Коректура: Мирослава Каличак Макет: Марія Ткач Технічне редагування: Ростислав Рибчанський

ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Свідоцтво про реєстрацію ДК 1657 від 20.01.2004 вул. Іл. Свєнціцького, 17, 79011, Львів тел./факс: (+38032) 240-94-96 http://press.ucu.edu.ua, e-mail: ucupress@ucu.edu.ua

Медіакомунікації: випуск-2016 Стоять, зліва направо: Данило Кушпета, Анна Цупко, Анна Стукало, Христина Малиш, Єлизавета Кузнєцова, Руслан Герасименко, Євгенія Резниченко, Марія Пасельська, Вікторія Романюк, Наталія Патрікєєва, Вероніка Тихонова, Олександра Давиденко, Аліна Смутко, Марія Титаренко Сидять долі, зліва направо: Соломія Скорик, Оксана Ажнюк, Наталія Ревко, Ірина Мацькова, Олег Твердь

Журналісти: випуск-2016 Стоять, зліва направо: Маргарита Тулуп, Ірина Андрейців, Вікторія Топол, Валентина Балабанова, Наталія Шевяхова, Дарія Гірна, Марія Шелія, Іванна Павлюк, Христина Головко, Альона Савчук, Дарина Корінь, Ольга Клінова, Юлія Сосновська, Юлія Ільченко, Олександра Чернова Сидять долі, зліва направо: Микола Решнюк, Олексій Коваленко, Володимир Волощук, Євген Гриценко, Ярослав Назар, Роман Губа