Понад бар'єрами - 2 by Otar Dovzhenko

ПОНАД бар’єрами ІІ 2012․2014

Адам Міхнік сестра Гелен Алфорд Листи до Бога

ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЛЬВІВ 2014

ЗМІСТ

ВСТУПНЕ СЛОВО

Вступне слово ...........................................................................3

Адам Міхнік Герцен і Гавел – наші навчителі ................................................4 сестра Гелен Алфорд Церква й академічна спільнота: відносини в еволюції..............................................................15 Ігор Балинський Як написати цікаву історію? ....................................................23 Листи до Бога .........................................................................28 Другий випуск студентів Магістерської програми з журналістики УКУ ................................................................49 З історії Українського Католицького Університету ..................50 Магістерська програма з журналістики УКУ ..........................52 Магістерська програма з медіакомунікацій УКУ....................54

сучасному світі журналістика – це не лише ремесло, а передусім професія відповідальності, солідарності, етичності та лідерства. Саме про це студентам другого набору Магістерської програми з журналістики УКУ під час інавгураційної та випускної лекцій розповідали Адам Міхнік і сестра Гелен Алфорд. Комусь таке поєднання промовців видасться незвичним, бо А. Міхнік – журналіст, дисидент, політичний філософ, а сестра Гелен – інженер, монахиня, соціальний філософ. Насправді ж обоє промовців акцентували на одному: успіх у професії є лише тоді, коли вона стає чимось більшим за ремесло... Способом життя чи покликанням – вирішує кожен індивідуально. На цьому важливому моменті вибору наголосила сестра Гелен, звертаючись до студентів УКУ: «Ви звикли жити у «прикордонні» – не стільки між Сходом і Заходом, хоча це також має значення, скільки між кризою і надією. Ті, хто вміє жити в такому напруженні й використовувати його творчо, впроваджувати інновації і народжувати нові ідеї та нове життя для людей, стануть культурними лідерами майбутнього». Особливістю цього випуску Понад бар’єрами є те, що поряд з інавгураційною та випускною лекціями ми опублікували незвичний проект цьогорічних випускників – їхні Листи до Бога. Прочитайте ці тексти – вони здивують Вас щирістю, відвертістю та глибиною. Насолоджуйтесь читанням :-). Школа журналістики Українського Католицького Університету

Адам МІХНІК

ГЕРЦЕН І ГАВЕЛ – НАШІ НАВЧИТЕЛІ

Засновник і головний редактор Gazety Wyborczej

оброго дня, шановне панство. Я, на жаль, не розмовляю українською. Хоч багато розумію. Тож говоритиму польською. Тема, яку вибрав, «Герцен і Гавел – наші навчителі». Але спочатку хотів би кількома фразами прокоментувати те, що сказав Вахтанг Кіпіані. Передусім хочу йому подякувати за добрі слова. А якщо йдеться про певну систему цінностей, яку тут було запропоновано – і у програмі, і в тому, що говорив пан проректор, пан декан, Вахтанг – то вона близька й мені. Та коли я слухав те, що пан Кіпіані розповідав про мене, то почувався, як на власному похороні, бо на похороні про небіжчика згадують тільки добре. Отже, коли йдеться про цей фрагмент, то прошу вас, не сприймати його дослівно. Розумію, Вахтанг хотів зробити мені приємність і зробив, але ви не надто цьому довіряйте – я все ще живий, чимало в житті нагрішив, а ще чимало гріхів попереду. Отже, чому я зупинився на цих двох прізвищах – Герцен і Гавел? Тому що, на моє переконання, ці двоє людей, хоч їх і розділяє сто років, були класиками свободи – свободи політичної та

свободи інтелектуальної. Вони обоє йшли своїм шляхом, обоє вибирали свої традиції, тож варто їх пригадати. Традиція Герцена – це велика російська література того часу: Пушкін, Лермонтов, декабристи, Чаадаєв, Бєлінський, Грановський, Тургенєв. Герцен – це людина, яка повністю не поміщається у жодній «шухлядці». Він був не зовсім окциденталістом, тобто «западніком», як кажуть росіяни, і не зовсім – слов’янофілом. У ньому є те, що найкраще, і від «западніков», і від слов’янофілів. Але він дивився на історію Росії і розумів, що шансом для російської традиції – якщо йдеться про владу – є Петро Великий, котрий змінював Росію, а не Іван Грозний, котрий її не змінював. Він критикував і слов’янофільство, і окциденталізм. Він критикував окциденталізм через розчарування Заходом, розчарування західною демократією. Це розчарування трохи подібне до того, яке ми зараз переживаємо, спостерігаючи за кризою у Європейському Союзі, у зоні «євро». Споглядаю деградацію демократичних інституцій, з одного боку, у такій державі, як Угорщина, а з другого – у такій державі, як Італія. Берлусконі! Не може бути нічого гіршого для наслідування. А Гавел – президент Чеської Республіки, до того – Чехословаччини, який нещодавно відійшов у вічність, – теж мав свою традицію. Ця традиція – президент міжвоєнної Чехословаччини – Масарик, це Карел Чапек, автор есею «Місце для Йонатана» (я вас дуже заохочую видати цей недооцінений есей українською; польською його надрукували лише раз, і тепер я не в змозі переконати якогось видавця, щоб видали вдруге), це, врешті, традиція антифашизму, традиція великого філософа Паточкі, це традиція прекрасного сучасного католицького теолога Томаша Галіка, це традиція суперечки з Міланом Кундерою про сенс Європи, про сенс комунізму. Вони обоє були письменниками, коментаторами подій і гуманістами. Сьогодні в Росії мало хто звертається до Герцена. Нещодавно я мав нагоду прочитати коментарі сучасних російських журналістів на тему Герцена, і у мене склалося враження, що вони не вчилися в Українському Католицькому Університеті

Адам Міхнік. ГЕРЦЕН І ГАВЕЛ – НАШІ НАВЧИТЕЛІ

у Львові, а навчались у цілком інших школах – школах, які є запереченням чесності, об’єктивізму і власне гуманізму. Герценові оголосили подвійну війну. З одного боку, його атакував більшовизм – як наївного гуманіста, утопіста, який нічого не зрозумів у світі. З іншого боку, його атакувала традиція великоросійського самодержавства – як ворога батьківщини, ворога Росії. І нарешті, його атакував – що, може, найболючіше – Олександр Солженіцин, котрий розумів любов до Росії як некритичне сприйняття російської історії. Герцен мав іншу думку. Він радше повторював услід за Чаадаєвим – люблю мою країну, але я не можу її любити із заплющеними очима і з кляпом у роті. Любити свою країну, свій народ – означає говорити йому правду. Водночас Герцен був тим російським мислителем, який конфліктував із протопластами більшовицького мислення і практики – маю на увазі Сергія Нечаєва. Книжка, а точніше брошура, Сергія Нечаєва (не зовсім відомо, наскільки це він її писав, а наскільки Бакунін) – цей «катехизм революціонера» – є документом, котрий демонструє, чого прагне людина, яка відкидає диктатуру крайніми фанатичними методами, яка бореться за свободу, використовуючи методи, які не є гідними свободи, яка вважає, що мета виправдовує засоби, яка в ім’я боротьби з царатом може вбивати опонента із власного табору, мозок якого (революціонера) вичищений фанатизмом і ненавистю від толерантності. Отже, останній твір Герцена «Листи до давнього приятеля» – це його своєрідна відповідь Бакуніну, своєрідний підсумок його ідейного життя. І в цьому тексті Герцен виступає проти революційного мислення в російських умовах, ніби нагадуючи про відоме застереження Олександра Пушкіна від російського бунту – як писав Пушкін, «Русский бунт бессмисленный і беспощадный». Мені здається, що сьогодні потрібно – і я вам переконливо це пропоную – знову перечитувати Герцена, якого вже багато років не читали. «Минуле і думи» – це література найвищо-

го рівня, не лише «фотографія епохи», але й представлення певної системи цінностей, певного ставлення до життя та до інших людей. Ну і його тексти про історію, про історію Росії, зрештою – про Польщу. Якщо ж ідеться про Гавела, то, здається, що зараз варто прочитати його театральні п’єси, де Гавел у своїх пошуках охоче звертається до мови та метафорики «театру абсурду». Він поміщає «правлячий комунізм» у своєму театрі, в якому є немало від Беккета, Йонеско, думаю, що й немало від польського театру – маю на увазі Славомира Мрожека. Надзвичайно важливим документом є есеї Вацлава Гавела: «Лист до Гусака» і «Сила безсилих». Сам заголовок «Сила безсилих» містить звернення до кожного з нас, бо від кожного з нас залежить – хоч трошки, але все ж залежить – світобудова. Що ангажуючись, ми можемо зменшити зло, свинство, брехню, підлість – хоч на 5 грамів, але й ці 5 грамів варті наших зусиль. Зрештою, він пояснює, чим є Хартія-77, чим є побудова громадянського суспільства в умовах диктатури, чим є побудова власної свободи в умовах диктатури, що вміємо і хочемо жити власним життям, будуємо власні острівці свободи. Можна сказати, у світі «архіпелагу» будуємо власний архіпелаг свободи. Особливо важливим є те, що обидва ці герої є нонконформістами. Що це означає? Це означає, що вони обидва готові вступити в суперечку в ім’я цінностей з усіма конформізмами власного суспільства, власного народу. Так, як казав Вахтанг, – немає народів на 100 % невинних, святих. Такого не існує. Герцен писав найсуворіші слова на адресу російського царизму, і цьому теж служив «Колокол» – великий часопис російської свободи, який був створений в еміграції. Все те, що він публікував про режим царя Миколи, про систему великоросійських репресій, – це найцінніші фрагменти російської традиції демократії і свободи. Натомість Гавел усе своє ангажування у діяльність Хартії-77, усе своє переконання скеровував на те, що не можна погоджуватися з тим, що так звані «нормалізатори» після 1968 року

Адам Міхнік. ГЕРЦЕН І ГАВЕЛ – НАШІ НАВЧИТЕЛІ

робили з чеським і словацьким народами. Скеровував усю свою впертість. Вахтанг згадав, що мене заарештували, коли я після року закордоном повернувся до Польщі, а Гавел відмовився від еміграції. Він сидів у в’язниці, і йому пропонували, що зможе виїхати, коли тільки захоче, але він відмовлявся, казав, як упертий чех, я тут буду так довго сидіти, доки кожен мешканець цієї країни не матиме змоги виїхати і повернутися, коли захоче. У цьому його сила та місія. Захопливими є його листи, які він писав дружині Ользі із в’язниці. І ще одне – дуже важливе – і Герцен, і Гавел відкидали філософію етнічного націоналізму, шовінізму. Вони виступали за громадянську, а не етнічну державу. Вони відкидали таку модель національної свідомості, яка ґрунтувалася на ворожості до чужих. Друзями Гавела були всі, назвімо їх «дисидентами», з Центральної і Східної Європи. Тоді жартома казали, що всі дисиденти діляться на «до-сидентів» і «от-сидентів». Гавел був приятелем і перших, і других. Тут згадував пан декан про Марченка. Дружина Марченка – Лариса Богораз – бувала у Чехословаччині на запрошення саме Гавела. У цій країні є традиція вшановувати усіх тих, хто у серпні 1968-го вийшов на Красну площу у знак протесту проти інтервенції. Герцен був великою постаттю серед європейських демократів: Мадзіні, Гарібальді, Мішлє, Оуен – все це були люди, які з ним приятелювали. А також – що, можливо, для мене є особливо важливим – польські емігранти. Знаково, що Герцен був першим серед російських демократів, котрий відверто формулював право інших народів на життя у власних державах. Це стосувалося і Польщі, і України. Якщо йдеться про Україну, то Герцен конфліктував із польськими емігрантами, котрі залишалися у клешнях стереотипу, що Польща повинна бути у кордонах 1772 року. Це була очевидна помилка, від якої польська демократія лікувалася досить довго. Не знаю, чи ми цілком вилікувалися, але вважаю, що така думка вже сьогодні у Польщі не є вирішальною.

Існує досить відоме листування Герцена і Драгоманова, де Драгоманов зауважує цього першого пророка російської громадської думки, котрий чітко, зрозуміло і рішуче висловлюється про право українців на життя у власній державі. Якщо ж ідеться про Гавела, то він від самого початку говорив: «Не можна захищати федерації зі Словаччиною за будьяку ціну». А вже точно цього не можна робити силою. Якщо словаки хочуть жити у власній державі, то потрібно зробити «оксамитове розлучення». Якщо ми спромоглися зробити Оксамитову революцію, то повинні спромогтися й на «оксамитове розлучення». Це було дуже сміливо – не легко, будучи Президентом, сказати власному суспільству, що ми повинні від чогось відмовитись, якщо хочемо жити в демократичній державі. Або – або. Якщо ми виступаємо за демократію, то повинні визнати, що словаки мають право від’єднатися, якщо бажають. А якщо ми за єдність, тоді не буде демократії. Гавел зрозумів те, чого не зрозуміли у Югославії. І тому ми стали свідками багатолітньої війни на Балканах. Водночас і Герцен, і Гавел особливим чином поєднували в собі велику історичну та філософську візію і тверезий, холодний реалізм у політичних вчинках. Велика візія у Герцена – це була велика федерація слов’янських народів, це була побудова соціалізму на базі сільської спільноти, общини, це було переконання, що можна йти тією специфічною російськослов’янською дорогою, уникаючи нещасть індустріалізації чи ринкової економіки. У Гавела була велика глобалістична візія – що повинно відбуватися зі світом. І тут він звертався до філософії Гайдеггера, до того, що «машинізм» може знищити цивілізацію. Гавел застерігав від наслідування західних взірців. І все це він писав, коли був у тюрмі чи в опозиції. Коли він став Президентом, то розумів, що мусить твердо ступати по землі, а мріяти про те, чого б йому хотілося, можна в неробочий час. Натомість, у рамках своєї президентської праці він повинен думати про те, що можливо реалізувати.

Адам Міхнік. ГЕРЦЕН І ГАВЕЛ – НАШІ НАВЧИТЕЛІ

Для Герцена таким моментом, коли він мусив стати реалістом, була відлига після Кримської війни 1856 року, коли побачив, що у Росії з’явилася якась надія. Це був дуже важливий момент. Бо перед тим він був соціалістом, який відкидав однозначно всю російську адміністрацію, весь російський царизм, котрий вважав гнилим, корумпованим, антилюдським, – раптом каже «ні, є якийсь шанс». Коли у Радянському Союзі розпочалася «перестройка», то в Польщі був такий поділ, як у період Кримської війни. Це означає, що більшість людей вважала, що вся ця «перестройка» ніщо інше, як маскарад, якого не варто сприймати серйозно. І таку думку мала більшість радянських емігрантів. Андрій Сахаров був тим, хто сказав, що якщо є шанс, навіть невеликий, то потрібно зробити ставку на цей шанс. Це означало, що потрібно підтримувати процес «перестройки» доти, доки вона відбуватиметься. Треба підтримати політику реформ. Як казав Герцен, Росії потрібна мітла, а не сокира. Потрібні поетапні зміни, а не велика революція, котра призведе до того, що нова комуністична влада перетворить російську долю на долю каторжника. У цьому сенсі це була підтримка «відлиги», підтримка політики реформ. Натомість Гавел, котрий ніколи не був комуністом і не зазнав того, що Чеслав Мілош називав «укусом Геґеля», завжди витримував дистанцію до комуністичної влади, і це було підставою дуже важливої суперечки між ним і Міланом Кундерою. Отже, Гавел 1968 року вважав, що потрібно підтримати Празьку весну Дубчека, бо це відкриє шлях до змін на краще, до демократичної динаміки. Коли все це закінчилось неуспіхом, коли радянська інтервенція – на жаль, з допомогою польського війська – зламала Празьку весну, Гавел ніколи не закликав до насильства. Я його якось запитав про це, бо мав щастя товаришувати з ним, він відповів: «Знаєш, Адаме, це було рішення певною мірою прагматичне, адже ми не мали стільки сил, щоб перемогти у війні з Москвою». Але якщо йдеться про внутрішню аргументацію, то, мені здавалося, він дійшов ви-

сновку, якщо вдатися до насильства, коли у них не було влади, то важко буде відмовитись від застосування насильства, коли у них буде влада. Тому він не вдавався до насильства. Уся ця філософія Гавела була філософією змін без насильства і без реваншизму, без помсти. У цьому був сенс Оксамитової революції і «оксамитового розлучення» зі Словаччиною. Герцен був надзвичайно обережним щодо екстремізму. Після замаху Каракозова на царя Олександра ІІ Герцен хоч і обережно, але все ж засудив цей замах. Тоді у нього виник конфлікт із молодою російською еміграцією. І тут важливо зазначити, що Герцен ніколи не погоджувався на застосування негідних методів – насильства, брехні – і ніколи не погоджувався на фанатизм. Він, як і Гавел, володів рідкісним талантом: кожну справу оцінювати з різних боків, різних перспектив. Ще одне, що було важливим для Гавела, це його ставлення до люстрації. Я спеціально зачепив цю тему, бо знаю, що Україні з цим ще доведеться зіткнутись. Це не будуть легкі дискусії, тому що люстрація позірно є чимось привабливим. Звісно, треба ж перевірити, хто був злочинцем, і назвати його ім’я. Але на практиці люстрація означає, що головним джерелом інформації про мене є те, що про мене написано в архівах КДБ. Не те, ким я був, а те, як мене сприймали в КДБ. Отже, якщо джерела КДБ – головне джерело інформації про мене, то це означає, що голос КДБ важливіший, ніж мій голос – голос дисидента, когось, хто виступає проти таких практик. Гавел мав із цим проблему, бо парламентська більшість проголосувала за люстраційний закон, а чеська Конституція зобов’язувала його цей закон підписати, тож він його підписав. Однак потім він виступив із власною законодавчою ініціативою, але що найголовніше – він виступав як свідок під час процесу, який спричинили такі «дикі люстратори», і сформулював там всю свою люстраційну філософію. І це була філософія гуманіста, філософія когось, хто не вважає, що коли я сьогодні скривджу своїх вчорашніх кривдників, то стану кращим. Він так не вважав.

Адам Міхнік. ГЕРЦЕН І ГАВЕЛ – НАШІ НАВЧИТЕЛІ

І ще кілька слів про Герцена та Польщу. Як я уже згадував, Герцен конфліктував із польськими емігрантами щодо України. Тут треба визнати, що польські емігранти мали нечисту совість, бо упродовж довгого часу суперечка між поляками і росіянами ґрунтувалась на тому, що росіяни твердили, – Україна – це Малоросія, а поляки – що це Східна Малопольща. Визнання суб’єктності, ідентичності українського народу відбувалося дуже повільно, і польські еліти з цим погоджувались дуже неохоче. Другим елементом цієї суперечки була соціальна проблема. Для Герцена й російських демократів польський рух був зіпсованим аристократичністю і католицизмом. Очевидно, що, як і кожне узагальнення, це було перебільшенням. Однак елементи цього перебільшення були правдивими – насправді в Польщі дуже важко було прищепити інше бачення «польськості», аніж образ поляка-католика. Звісно, були такі речі, що, аби зробити кар’єру в російській імперії, потрібно було перейти на православ’я. Під німецькою окупацією були проблеми із «культуркампф» як боротьбою з Католицькою Церквою і з владою протестантів. Тому в Польщі це зростання національного й релігійного було дуже сильним, але це ж призводило до ізоляції польської думки, що вказувало на анахронізм. Попри це, коли розгорілося Січневе повстання, Герцен однозначно став на бік поляків, за що заплатив найвищу ціну. Його просто опльовувала громадська думка, а місце Герцена, як володаря душ ліберальної інтелігенції, зайняв Михайло Катков, який був поляконенависником, великодержавником, великоросом, а до того ж систематично звинувачував Герцена в національній зраді й усіх інших можливих гріхах. Я колись порівнював Олександра Герцена – великого емігранта – з іншим великим емігрантом, поляком Єжи Гердройцем. Герцен видавав свій «Колокол», Гедройць – «Культуру». Він перший як емігрант, антикомуніст, білополяк сказав, що шлях до свободи – це відмова раз і назавжди від імперських амбіцій, відмова раз і назавжди від Вільна і Львова, що шлях

до свободи Польщі – це шлях поєднання з Литвою, Україною і Білоруссю. Різниця в тому, що Гедройць, умираючи, мав величезний успіх, він помирав, оточений похвалами, хоч і не завжди щирими, але все ж похвалами польської громадської думки. Подібно і Гавел, котрий за короткий час із в’язня став президентом – сказати б, що Сократ перетворився на Перікла. А відразу після того настала хвиля розчарування: чехи і словаки очікували, що після революції впаде манна з неба, манни не було – отже, винен Гавел. І вся громадська думка налаштувалася проти нього. Він закінчував свою останню президентську каденцію, оточений ворожістю. Коли ж появився новий президент, рейтинги популярності Гавела підвищились. А його похорон став найбільшою маніфестацією волі й патріотизму чехів після Оксамитової революції. Герцен помирав у самотності, непопулярності, переможцем був не він, а Катков. Якщо можна мислити в категоріях історичних і мрійницьких одночасно, то варто сказати, що без Герцена не було б Сахарова. А без Сахарова весь феномен пробудження, відродження російської інтелігенції був би малоймовірним. Коротко кажучи, я хотів би підсумувати, що цінність справи, у яку ми ангажуємось, не залежить від того, чи наша справа переможе, чи ні. Варто відповісти на запитання, чи ця справа вартує того, щоб ми в неї ангажувалися. І вже зовсім наприкінці. Оскільки я гість Католицького Університету, то для мене це особливо важливо, бо в моїй країні, у Польщі, немає такого католицького університету, котрий би мене запросив з інавгураційною лекцією. Тому я хотів би ще сказати про ставлення Герцена і Гавела до релігії. Це непросто. Нещодавно в цій залі я розповідав про мого друга Яцека Куроня. Я казав, що Яцек був своєрідним «богошукачем», він шукав Бога. Він написав чудовий есей «Християни без Бога». Отже, я вважаю, що Герцен був кимось на зразок «християнина без Бога». Він написав багато сторінок різко антирелігійних, агресивно антирелігійних. Утім це була війна з релігією,

Адам Міхнік. ГЕРЦЕН І ГАВЕЛ – НАШІ НАВЧИТЕЛІ

зінституціалізована у Православній Церкві, яка була елементом системи царизму. І проти цього Герцен виступав. А водночас, як це часто трапляється у таких політичних антиклерикалів, він запевняв, що Бога немає, але жив і оцінював життєві цінності так, ніби Страшний суд відбувався щоденно. Ніби був переконаний, що живе під Господнім наглядом. Кажучи словами польського письменника Вітольда Гомбровича, не зважаючи на Церкву, будував свою міжлюдську Церкву. З іншого боку, Гавел, котрий дуже шанував Церкву, умів розділяти Церкву, до якої був дуже прихильний і терпимий, і власну метафізику. Не знаю, чи можна сказати, що Гавел був християнином, я цього не знаю. Але він точно вірив у Бога. І це було видно – що далі, то чіткіше – у його сповненому драматизму застереженні щодо сучасної цивілізації – першої цивілізації, котра хоче формуватися атеїстичним способом. Багато запитань він залишив без відповіді. І тому варто звертатися і до Гавела, і до Герцена, щоб ознайомитись із тими питаннями, які сформульовані чесно – бо саме надзвичайна інтелектуальна чесність і відповідальність є рисою цих людей. Їх єднав моральний категоричний імператив Іммануїла Канта, котрий казав: «Зоряне небо наді мною, закон моральний у мені», але час до часу давав зрозуміти, що і моральний закон буває наді мною, а істотна частина зоряного неба – в наших головах і серцях. Дякую за увагу. Промова під час урочистостей із нагоди Інавгурації нового навчального року Школи журналістики УКУ, Львів, 14 вересня 2012 р. Переклад із польської Володимира Павліва

сестра Гелен АЛФОРД

ЦЕРКВА Й АКАДЕМІЧНА СПІЛЬНОТА: ВІДНОСИНИ В ЕВОЛЮЦІЇ

Професор, віце-декан факультету соціальних наук Папського Університету святого Томи Аквінського в Римі

очу розпочати із двох особистих історій, які допоможуть окреслити нашу основну тему. Спершу дозвольте повернути вас на двадцять років назад. Перенесімося в невеличку кімнату в будівлі, де розмістилась Група досліджень із менеджменту. До декількох дослідників та аспірантів інженерного факультету Кембриджського університету у Великій Британії. Окрім мене, у цій кімнаті ще троє людей. У руках ми всі тримаємо примірники моєї кандидатської дисертації. Поміж їхніми сторінками, наче паростки молодого лісу, рясніють паперові закладки з коментарями. Такі невеличкі різнобарвні наліпки від компанії 3M, які тоді – ще новинку – використовували майже всі. Початок 1993 року. Відбувається іспит «viva», тобто усний захист моєї кандидатської дисертації на тему «Гнучке автоматизоване виробництво, бізнес, інтеграція і гуманізація праці».

сестра Гелен Алфорд. ЦЕРКВА Й АКАДЕМІЧНА СПІЛЬНОТА

Завдяки ідеї мого батька, яка повела мене довгою дорогою досліджень, я закінчила пошуки тим, що помістила в дисертації розділ із досить прозаїчною назвою – «Основні поняття і підходи», у якому використала деякі найважливіші думки з католицького соціального вчення, які допомогли мені розглянути проблему «гуманізації праці» в сучасних виробничих системах, зокрема, її вплив на людську особистість, на працю людини й загальне благо. Якби на той час у нашому відділенні хтось займався хоча б частково подібною тематикою, то звернувся б радше до ідей Франкфуртської школи критичної соціології, особливо до праць Ю. Габермаса, але в жодному разі не до католицької соціальної думки. Отож я дещо ризикувала. Коли сиділа перед комісією і дивилась на їхні копії моєї дисертації, рясно закладені кольоровими папірцями із коментарями, моя сміливість потрохи відступала... Проте мені не варто було хвилюватись. Коли ми дісталися другого розділу, комісія перегорнула весь його текст, перейшовши відразу до третього, і оголосила мені: «Ваша позиція у другому розділі дуже цікава, але її дотримується статистично невелика кількість людей». Я зрозуміла, що цю маленьку заяву підготували, ще перш ніж я увійшла до кімнати; це був їхній ввічливий – англійський – спосіб сказати: «Ми не зобов’язані ані нічого знати про те, що Ви написали на цю тему, ані ставити Вам запитання, ані сприймати це серйозно». Якби в той момент у мене було більше мужності, я б спитала: «А на підставі якої системи відліку Ви стверджуєте, що кількість тих, хто поділяє це бачення, незначна?» Очевидно, що у британському академічному закладі було небагато людей – прихильників таких поглядів. Але якщо розширити систему відліку, скажімо, до масштабу всього людського роду, можливо, ситуація б дещо змінилась... Отож радо повідомляю, що я склала той іспит і здобула ступінь, в іншому разі – я не впевнена, чи мала б приємність бути сьогодні з вами! Тепер повернімося в 2014 рік. Я працюю в офісі університету Анґeлікум. У двері стукають... На порозі – Генеральний секре-

тар важливого дослідницького інституту в Римі – «Eurispes», який заснував колишній студент факультету соціальних наук Папського Університету св. Томи Аквінського (Анґeлікум). Разом із секретарем – ще два голландці. Один із них – директор Міжнародної асоціації соціальної якості [IASQ], інший щойно переїхав до Рима, де створює структуру із досить гучною назвою – «Європейська обсерваторія соціальної якості». Вона стане частиною мережі «обсерваторій» по всьому світові під егідою IASQ. Соціальна якість – доволі новий та інноваційний концепт, який започатковують у світі для аналізу питань, пов’язаних із багатовимірною природою людського добробуту. Під час нашої розмови про цю ініціативу я дала їм примірник книжки, опублікованої кілька років перед тим на факультеті соціальних наук. Вона називається «Проповідь справедливості: внесок домінікан у розвиток соціальної етики у ХХ столітті». Згодом директор IASQ звернувся до мене й розповів про важливість цієї книжки для їхньої роботи із соціальної якості, оскільки у ній якраз ідеться, як він висловився, про «нормативні чинники». Вони ж, знаючи, що нормативні питання дуже важливі для соціальної якості, водночас не мають ані найменшого уявлення про те, як їх вирішувати. У листі, який я отримала після зустрічі, він написав мені: «[Ваша] книга вказує на велику прогалину в нашій [роботі], ... дискусія щодо нормативних чинників ... досі залишається мало опрацьованою... [Д]обре було б обговорити докладніше, чого можна навчитися один від одного». Отже, 1993 року, вивчаючи значення праці для людини, британські вчені повідомили, що будь-який внесок Церкви – марґінальний і неважливий. Але 2014 року, пропонуючи визначення поняття «соціальна якість», голландські спеціалісти, провідні фахівці в цій новій та інноваційній галузі досліджень, припускають: те, що Церква може запропонувати, здатне заповнити «істотні прогалини», а також вони бажають продовжити діалог, який би допоміг «вчитися один в одного». Вам, певно, спадає на думку, що дисертація про працю

сестра Гелен Алфорд. ЦЕРКВА Й АКАДЕМІЧНА СПІЛЬНОТА

на інженерному факультеті й дослідження із соціальної якості надто віддалені галузі, які важко порівнювати. Але хочу підтвердити, що, оскільки доступ до гідної, по-людськи повноцінної роботи є важливим аспектом соціальної якості, ці дві історії мають більше спільного, ніж видається на перший погляд. В обох випадках – далеких у часі та просторі – реакції на роль Церкви у розв’язанні проблем дають підстави до подальших роздумів. Тож, що трапилося за останні майже двадцять років? Спершу стисло, згодом поясню докладніше: тепер ми дедалі частіше визнаємо, що стикаємось із проблемами, які не можемо розв’язати, застосовуючи наші сучасні моделі й домінантні наукові парадигми. Провідні мислителі, особливо в найбільш інноваційних галузях, дослухаються до різних позицій, які могли б запропонувати нові потрібні ідеї. Виявляється, що Церква, принаймні її суспільне вчення, може запропонувати експертам в галузі економіки, політики, соціології і навіть у технології (можливо, особливо в технології!) чимало нового і незвичного. На підтвердження щойно сказаного пригадаю лише дві проблеми, які ми не можемо вирішити, застосовуючи звичні сучасні домінантні парадигми; імовірно, Ви могли б запропонувати навіть кращі приклади. Ми і далі намагаємося подолати наслідки найсерйознішої за нашої пам’яті економічної та фінансової кризи. Тепер ми усвідомлюємо хибність шляхів застосування теорій про зниження ризиків (формула БлекаШоулза) у математичних моделях великих фінансових установ, і навіть більше, загальне почуття нездужання призвело до проблем, хоч їх здебільшого ігнорували. Наприклад, Сумантр Ґошаль, професор бізнесу й управління Лондонської бізнес-школи, 2005 року опублікував статтю «Погані теорії управління руйнують практики доброго управління», нищівно розкритикувавши основні теорії управління, висвітлив, як обмежені й навіть помилкові припущення спричинили невідповідну (опортуністичну й ненадійну) поведінку в бізнесі, яку їм

якраз належало врегулювати. Або, як влучно зазначив Девід Лутц у статті «Поза діловою етикою», що з’явилася 2003 року у факультетському інтернет-журналі «OIKONOMIA», наразі намагання поєднати ділову етику з теорією управління нагадує безнадійну спробу змішати олію і воду. Втім, нам слушно закинуть, що бізнес і фінанси завжди перебували в непростих відносинах із мораллю. Той факт, що подібні теорії аналогічно діють і тепер, – не новина. Звернімося до нашого другого прикладу: зіткнення однієї з найбільших цінностей Просвітництва – терпимості – і однієї з найважливіших проблем сьогодення – соціальної ізоляції. Як продемонстрував Девід Голленбах, заохочення людей бути взаємно терпимими породжує чимало соціальних позитивів, але коли справа доходить до протистояння ендемії убогості та соціальної ізоляції, таку позицію не можна розглядати ані як сильну, ані як «доброчесну». Голленбах підсумовує, що без додаткових ідей, таких як ідея загального блага, суспільства, що культивують просвітницьку ідею толерантності, наприклад, Сполучені Штати, здається, не мають ані культурних ресурсів, ані можливостей ефективно й надійно протистояти ізоляції. Це лише два приклади. Інші красномовні випадки відображені у проблемах екологічної кризи, глобальної нерівності та розвитку, у питаннях міграції, доступності охорони здоров’я та управління... Цей перелік можна продовжувати. Деякі теоретики вважають, що ми перебуваємо в «переломній точці», подібній до «перелому» в мисленні, який відбувся на початку доби Просвітництва. Серйозно ризикуючи зробити несправедливе узагальнення, скажімо, що провідні мислителі того часу виступили проти «традиційного» мислення (яке для багатьох асоціювалося із Церквою) із його акцентом на соціальному порядкові та ієрархії, щоб зосередити увагу на особистій свободі. Мабуть, найсимволічніша фраза цього періоду – незабутній перший рядок праці Ж. Руссо «Суспільний договір»: «Людина народжується вільною, але всюди вона у кайданах». Вони зробили це, зокрема, й через нові питання, які

сестра Гелен Алфорд. ЦЕРКВА Й АКАДЕМІЧНА СПІЛЬНОТА

ставила потужна комбінація науки і технології (що досі існували окремо), – початок капіталізму, зростання національної самосвідомості та глибинне намагання людини реалізуватись завдяки використанню людських раціональних можливостей. Церква пережила чимало поневірянь і труднощів у добу Просвітництва, кульмінацією яких стала Французька революція, проте ми повинні дивитися понад це, щоб побачити важливі зрушення, яких було досягнуто. Якщо подивимося сьогодні на частини світу, де не відбулися процеси доби «просвітництва», де «традиційні» культури, як і раніше, є нормою, то помітимо багато проблем, подолання яких вимагає величезних зусиль: численні випадки кумівства, неповага до верховенства права, корупція... За промислом і милістю Божою, у добу Просвітництва людство здійснило важливий поступ, який нині щораз більше стає частиною всесвітньої спадщини, а також отримав належне визнання Церкви: важливість справедливих процедур у соціальних відносинах, рівне ставлення до людей незалежно від їхнього походження, статі, релігійних переконань тощо, цінність демократичних процесів. Такі речі існували in nuce і до доби Просвітництва, особливо у традиції Церкви, і тільки в історичний період Просвітництва змогли дійсно запанувати над усталеними переконаннями (поширеними, наприклад, у класичній Греції), що деякі люди від природи є рабами або що учасниками політичного життя можуть бути тільки дорослі чоловіки – власники певного майна (навіть у добу Просвітництва витрачено чимало часу, щоби це вилучити із системи). Саме з таких причин святий Іван Павло II визнав ідею прав людини як вияв Провидіння і сучасну форму первісної ідеї природного права. Але так само, як філософи-просвітителі повстали проти панівного мислення тому, що воно не відповідало на гострі питання свого часу, ми сьогодні, як зазначають у своїх працях Лутц, Голленбах та інші, повинні вийти за рамки відповідей, отриманих у парадигмі Просвітництва. Ми не бажаємо втратити своїх надбань, але ми повинні вклю-

чити усе, що було позитивного в зосередженості на людській свободі в добу Просвітництва, у повніше розуміння людської особистості. Як доводять наведені вище приклади проблем, що постають перед нами, наші ключові питання сьогодення так чи так пов’язані із соціальними проблемами (як-от: нерівність і відторгнення), або із системними проблемами, пов’язаними з довкіллям, або із глобальним устроєм. Що нам наразі потрібно – це виробити спосіб мислення, який подолав би фундаментальну дихотомію просвітницької думки із приводу індивідуальної свободи й соціального блага, за яким більшого соціального добра можна досягнути тільки завдяки індивідуальній свободі, а блага можна спільно поділяти тільки шляхом компромісів між окремими особами або групами. Інакше кажучи, нам варто пригадати і знову долучити до наших теоретичних міркувань той інший вимір людської істоти, що загубився в мисленні Просвітництва. Ми повинні бачити людські стосунки як невід’ємну частину того, ким ми є, де ми можемо разом реалізувати спільні, загальні цілі, створюючи колективні блага, а отже, виткати гуртом розкішну тканину суспільного життя. Не слід забувати, що кожна людина має індивідуальний вимір, але додаймо до цього духовний, самотрансцендентний, внутрішньореляційний виміри. Можемо використовувати досягнення епохи Просвітництва, не втрачаючи позитивного і цінного, але водночас зважаючи на його обмеженість та необхідність перегляду проблем у світлі сьогодення. Деякі основні ресурси можемо запозичити в персоналізмі Жака Марітена й у теоріях про природне право і свободи таких філософів і теологів, як Серве Пінкерс і Герберт Маккейб. Із ними варто попрацювати, поєднуючи їхні ідеї з технічними дисциплінами. У цьому нам допоможуть численні нові відкриття в царинах нейропсихології, генетики й поведінкової економіки, кожна з яких неодноразово підтвердила, що «буття-у-відношенні» є частиною того, хто ми є, а не тільки, що воно є корисним для нас як особистостей. Корисними стануть також нові форми економічної практики, які назвали

сестра Гелен Алфорд. ЦЕРКВА Й АКАДЕМІЧНА СПІЛЬНОТА

«конкуренція» і «вікіноміка», де поряд із конкуренцією рушійним компонентом економічної діяльності визнано співпрацю, а також технологічні можливості для обробки величезних обсягів інформації, які дають змогу виявити тенденції, не втрачаючи розмаїття на місцевому або індивідуальному рівні (те, що називають технологією «великих даних»). І це повертає мене до тези, із якої ми починали: перехід від відсутності зацікавлення освічених еліт у запропонованих Церквою підходах до активного пошуку того, що Церква може сказати. Від часу Реформації, через добу Просвітництва до постсучасності Церква перебувала, так би мовити, «на задньому плані»; вона була в обороні й на марґінесі академічного дискурсу. Найближчим часом ситуація зміниться. Церква (і її християнські мислителі, які працюють у широкому академічному просторі) стане лідером, тому що те, що вона може запропонувати у філософському, культурному та духовному плані, визнають важливим. Чи не є це ще одним способом подумати про нову євангелізацію? І тут, очевидно, Католицька Церква в Україні і молоді фахівці-католики, якими Ви є, а також, звичайно, УКУ можуть відіграти особливо важливу роль. Ви звикли жити у «прикордонні» – не стільки між Сходом і Заходом, хоча це також має значення, скільки між кризою і надією. Ті, хто вміє жити в такому напруженні й використовувати його творчо, впроваджувати інновації і народжувати нові ідеї та нове життя для людей, стануть культурними лідерами майбутнього. Нехай же Українська Земля і її народ мають змогу відігравати свою законну роль у цьому майбутньому! Промова на випускних урочистостях в Українському Католицькому Університеті Львів, 5 липня 2014 р. Б. Переклад з англійської Оксани Сарабін

Ігор БАЛИНСЬКИЙ

ЯК НАПИСАТИ ЦІКАВУ ІСТОРІЮ?

Керівник Школи журналістики Українського Католицького Університету

дне з моїх улюблених визначень журналістики твердить, що журналістика – це вміння розповідати історії: веселі, сумні, повчальні. Одразу зазначу, що навчитися писати історії – справа непроста, але варта того, щоб за неї братися. Бо вміння писати історії немов засвідчує: ви навчились чогось більшого, аніж просто ремесла журналістики. У відповідь на сказане ви запитаєте: а як навчитися писати історії? Мабуть, я не зможу запропонувати вам універсальної моделі, як цього досягнути. Однак хочу поділитися власними спостереженнями про те, як цього вчилися сьогоднішні випускники Магістерської програми з журналістики. Щоб вам не було нудно, розповім одну історію. І нехай професійні історики вибачать мені за таке надмірне використання терміна «Історія». На своє виправдання скажу, що дослідники досі сперечаються, ким вважати, скажімо, Геродота: батьком Історії чи Репортажу. Я схиляюсь до другого варіанта. Отож у листопаді 2012 року 15 студентів першого курсу Магістерської програми з журналістики виконували завдання

Ігор Балинський. ЯК НАПИСАТИ ЦІКАВУ ІСТОРІЮ?

з навчальної дисципліни «Сучасна масова культура». Воно було досить незвичне – написати Листа до Бога, в якому мали поділитись із Ним чимось важливим, сокровенним, особистим; розповісти про свої радощі, сумніви, тривоги; поставити запитання, на які потребували відповідей. Такі завдання вимагають від студента чогось більшого, аніж просто виконання. Зізнаюсь, елемент провокації з мого боку також був. Я хотів побачити, наскільки студент може бути не лише креативним, а й сміливим та відвертим. Несподівано для усіх ми отримали 15 листів, які вразили своєю відкритістю, глибиною та щирістю!!! До того ж, ця навчальна вправа мала не лише професійний ефект, але й – що набагато важливіше – несподіваний комунікативний результат: студенти дізналися один про одного те, чого б ніколи не дізнались навіть після 5-ї гальби пива.  Декілька місяців тому я перечитував студентські Листи до Бога. Якоїсь миті стало зрозуміло, що насправді в кожному з цих текстів є важлива підказка того, як написати цікаву історію. Я спробував узагальнити ці підказки і хочу поділитися з вами. Можливо, вони стануть вам у пригоді, коли ви писатимете свої історії. Отож, як написати цікаву історію?

1. Будьте відвертими, пишіть на межі сповіді! «Господи, Який стоїш за моїми дверима. Я загубила ключі і не можу Тобі відчинити. Я була занадто легковажною, і зізнаюсь, Боже, ні на крихту не змінилась! Гублю слова, вдаючись у пустомовність; заговорюю мовчання і несподівану ніжність; гублю друзів, граючись у самотність; гублю сьогодні, думаючи про завтра; втрачаю години, гаючи хвилини; легковажу Твоїми дарами… Господи, Який приймаєш мій відчай і сумніви, чи віриш Ти в мене? Вірний Боже, Який стоїш за моїми дверима, шукаю загублені ключі, щоб мати серце відкрите і Тебе в ньому. Назавжди».

2. Фіксуйте мить, розповідайте про свої відчуття! «Боже, пам’ятаєш, як ми святкували дев’яносторіччя бабусі? Ти просто не можеш цього забути!!! О, як вона танцювала вальс! І то в її віці! Офіціанти були переконані, що їй не більше сімдесяти! Це був останній раз, коли вона випромінювала силу, енергію, життя. Дякую Тобі за той вечір… Коли мені стає вкрай сумно, я згадую, як бабуся розповідала, що не боїться смерті, а прийме її гідно, тому що там, на Небі, на неї чекає чудова компанія: двоє чоловіків, сестри, подруги, батьки і такса Джулька, яку вона так любила. Ці спогади викликають в мене усмішку, адже розумію, що там вона буде несамотня…»

3. Сумнівайтесь, але не зневірюйтесь! «Дорогий Боже, я не надто часто до Тебе звертаюсь останнім часом, а точніше – жодного разу за минулих 5 років. Можливо, я тому до Тебе не звертаюсь, бо мені страшенно хочеться, щоб Ти існував. Мені страшенно хочеться покласти на Тебе свої страхи й відчути захищеність від того, що все у Твоїх руках. Відчути, що є Хтось, чия любов до мене постійна і не залежить від моїх невдалих жартів чи міри віддаленості від мене. Тому я не молюсь і ні про що не прошу Тебе, бо надто боляче буде, якщо прохання не справдиться, якщо виявиться, що в Тебе інший план щодо мене. Що справджені бажання заведуть мене не туди, а Ти, як люблячий батько, хочеш вберегти мене від помилок і болю. Але помилки трапляються, і біль нікуди не зникає; навіть вони бувають цінними. Мені краще продовжувати вірити, що якщо буде аж надто тужливо й важко і я відчую, що не потягну далі без допомоги, то допомога прийде. Бо Ти все знаєш, і тримаєш нас усіх у своїй руці, і маєш щодо кожного свій план. Зараз я хочу в це вірити, я обираю в це вірити, але не перевіряти».

Ігор Балинський. ЯК НАПИСАТИ ЦІКАВУ ІСТОРІЮ?

4. Не бійтесь дивуватися! «Коли я їду маршруткою на малу батьківщину, а за вікном – неймовірні пейзажі, я терпну від Твоєї величі, Боже. І хочеться Тебе на все горло славити – ледь стримуюсь, щоб пасажирів не розлякати. А ще на балконі своєї квартири якось вночі звернула увагу на те, що зорі справді мерехтять, і ніяка це не гіпербола. Я, коли це все помічаю, то дуже Тебе люблю».

5. Ставте запитання і шукайте відповідей! «Коли ми відчуваємо нестерпну важкість буття, можемо розділити її у розмові з Тобою чи кимось, кого Ти нам послав у супутники життя. А з ким Ти говориш, Господи, коли відчуваєш сумніви? Та й чи відчуваєш Ти їх взагалі? Сердишся, смієшся, плачеш? Як часто ти відпочиваєш? Маєш багато справ? Очевидно, багато, бо світ, який Ти створив, треба постійно упорядковувати. Він як та скуйовджена чуприна, яку пригладжуєш-причісуєш, а вона все не піддається. Як Тобі було тоді, коли вона не піддалася вперше? Коли людина зробила перший крок, щоб вийти з-під Твого контролю? Багато людей вірить у Твоє всепрощення і перекидає відповідальність за свої погрішності на Тебе. Ти свідомо так облаштував світ, щоб ми відчували себе слабкими і сподівалися на Тебе? Ти добре знаєш, що ми постійно переймаємось питанням, для чого ми живемо. Але не відповідаєш. Знаєш, Господи, я раптом подумала: а що, коли Ти погодишся на невелике інтерв’ю? Можеш не відповідати розлого, щоб це не відірвало Тебе від важливих справ. Я тільки прошу про трохи більше розуміння. Навіть якщо Ти переконаний, що нам не треба аж так багато знати, – дай, будь ласка, знати».

Я не знаю, чи студенти отримали відповіді на свої листи. Підозрюю, вони їх отримуватимуть упродовж життя. Сподіваюсь, ці відповіді допоможуть їм і в житті, і у професії. Як ви, мабуть, зрозуміли, я невипадково згадав цю навчальну вправу, яку блискуче виконали сьогоднішні випускники. Щоб закінчити цю історію, не вистачає ще одного листа – листа до Бога від Школи журналістики Українського Католицького Університету. Спробую заповнити цю лакуну. «Дорогий Боже! У житті кожного з цьогорічних випускників Магістерської програми з журналістики будуть свої перемоги та поразки: і професійні, і життєві. Цього не уникнути, бо так Ти влаштував людське життя. Сьогодні ми не просимо Тебе, щоб кількість їхніх перемог переважила кількість поразок. Ця арифметика не має сенсу. Важливішим є інше: якщо буде ласка Твоя, даруй їм наснагу, волю, мужність, терпіння та мудрість, аби кожну поразку сьогодні вони зуміли перетворити на перемогу завтра. Вибач, що відволікаємо Тебе від справ, можливо, важливіших, аніж це прохання. Сподіваємось, Ти встигнеш записати їхні прізвища. Диктую: Наталія Аньол, Христина Бондарєва, Олег Будзінський, Юлія Бухтоярова, Анастасія Гаврішова, Василина Думан, Надія Калачова, Наталія Михайлюк, Володимир Молодій, Ольга Назарчук, Ірина Наумець, Катерина Скворцова...» Промова до випускників Магістерської програми з журналістики під час випускних урочистостей Українського Католицького Університету Львів, 5 липня 2014 р. Б.

ЛИСТИ ДО БОГА

1 Господи, Який стоїш за моїми дверима. Я загубила ключі й не можу Тобі відчинити. Я була занадто легковажною, і зізнаюсь, Боже, ні на крихту не змінилась! Гублю слова, вдаючись у пустомовність, заговорюю мовчання і несподівану ніжність, гублю друзів, граючись у самотність, гублю сьогодні, думаючи про завтра, втрачаю години, гаючи хвилини, легковажу Твоїми дарами. Господи, завжди красивого неба. Чому я не впізнаю світу навколо? Блукаю незнайомими стежками і лише інколи, вдивляючись у вечірнє небо, пригадую втрачений рай. Але смак забороненого райського яблука далі залишається на моїх вустах. Господи, щирих усмішок і відкритих сердець, мені дуже закрито без Тебе. Я воліла б зректися пам’яті. Так простіше – не знати, не вірити, що Ти існуєш. Ніж усвідомлювати болюче – Ти є скрізь, але не в моєму серці. Господи, Якого не сила мені осягнути. Інколи я зовсім не розумію Твого мовчання і слів Твоїх не розумію. Не захищаю Тебе, Боже, перед тими, хто в Тобі сумнівається, бо сумніви мої набагато більші, а віра крихка, як тонке скло. Господи, зранений нашою жорстокістю. Скільки навколо людей зі зраненими серцями. Чи не болить Тобі світ наш? Чи не болять Тобі наші молитви, які промовляємо за звичкою? Щовечора стаю на коліна і не знаю що сказати Тобі. Але не молитися боюся, як мантру повторюю імена тих, кого люблю. Бо інший бік моєї любові – страх втратити.

ЛИСТИ ДО БОГА

Господи, Який не боявся бути тілесним, зрадженим і покинутим. Відчуваю себе Петром після того, як він тричі зрікся Тебе. Боюся своєї конечності на землі й безконечності небесної, якщо вона буде без Тебе. Господи, Який приймаєш мій відчай і сумніви. Чи віриш Ти в мене? Вірний Боже, Який стоїш за моїми дверима, шукаю загублені ключі, щоб мати серце відкрите і Тебе в ньому. Назавжди.

2 Дорогий Боже! Дивно писати до Тебе, коли усвідомлюєш, що Ти всюдисущий і всевідаючий. На відміну від Тебе, я не знаю, що за кілька секунд напишу у цьому листі. А Ти – знаєш... Але який же тягар – знати все! От навіщо Тобі потрібні ці деталі? Наприклад, коли і скільки разів я поправляю волосся, пишучи листа (і про це Ти також знаєш). На Землі живуть майже сім мільярдів людей. У їхніх головах тисячі нарікань, прохань, звернень і молитов до Тебе. Навіть тих, що зовсім у Тебе не вірять, або вірять не зовсім у Тебе. І всіх їх Ти знаєш – і людей, і молитви. Мені неодноразово говорили, що Ти всемогутній. Я вірю в це, інакше Ти не міг би цієї ноші знести. Ти щедрий, тому маємо і крихту тих знань, які тобі відомі. Зовсім невелику. Її, за Твоїм задумом, ми покликані збільшувати й розвивати через безупинну працю, яка часом здається непосильною, тому кидаємо її на півдорозі. Сподіваємось, що Ти все вирішиш за нас. Зате коли ми відчуваємо нестерпну важкість буття, можемо розділити її у розмові з Тобою чи кимось, кого Ти нам послав у супутники життя. А з ким Ти говориш, Господи, коли відчуваєш сумніви? Та й чи відчуваєш Ти їх взагалі? Сердишся, смієшся, плачеш? Як часто Ти відпочиваєш? Маєш багато справ? Оче-

видно, багато, бо багатогранний світ, який Ти створив, треба постійно упорядковувати. Він як та скуйовджена чуприна, яку пригладжуєш-причісуєш, а вона все не піддається. Як Тобі було тоді, коли вона не піддалася вперше? Коли людина зробила перший крок, щоб вийти з-під Твого контролю? Скажи чесно, у Тебе не виникало бажання кинути це все? Ти справді вважаєш, що ми можемо виправитись і коли-небудь увійдемо у Твої небесні володіння? Знаєш, Господи, я раптом подумала: а що, коли Ти погодишся на невелике інтерв’ю? Можеш не відповідати розлого, щоб це не відірвало Тебе від важливих завдань. Я тільки прошу про трохи більше розуміння. Навіть якщо Ти переконаний, що нам не треба аж так багато знати, – дай, будь ласка, знати. І пробач за тавтології, я просто трішки хвилююся. Гадаю, адреса моя Тобі також відома. Чекаю відповіді!

3 Господи, Боже мій! ...Якщо втратити тонус спілкування, як це у мене сталося стосовно Тебе, то воно стає хаотичним або якимось здрібнілим. Якщо колись наші розмови можна було порівняти із розмовами телефонними, то зараз це короткі повідомлення :-) Дивна якась епоха, Боже, адже мені лише 21 рік, а я наче старий дід можу сказати, що колись, у минулому тисячолітті... Я Тобі дякую за це, хоча інколи й бентежуся з Часу, в якому живу. Проте точно знаю (і дуже за це вдячний), що я є точнісінько тим, ким маю бути, що я живу точнісінько там і тоді, де і коли маю жити. Ця точність вимірюється інколи секундами, я це відчуваю і знаю, що то все Ти, Отче. Я ніколи не переймався майбутнім, ніколи не боявся за нього. Не хотів, щоб воно було якимось конкретним. Зараз трохи

ЛИСТИ ДО БОГА

нервуюсь, що не можу Тобі пояснити так, як би того хотілося. Словом, я мав і маю образи, кольори, темпи, працю, любов, творчість й інше у своїй уяві та надіях на майбутнє, але це все не поскладане на моїх поличках, воно не розставлене хронологічно, уявлення про якусь річ не є остаточним до втілення у такому вигляді, як я уявляю. ...До речі, я інколи вагаюся, може треба бути раціональним, організованим, робити те, що треба, але ж то нічого, що ці мої вагання скоро розвіюються, правда? Звісно, що треба робити те, що у твоїх силах, але ще ж треба жити – це ж головне. Ти дав мені той баланс. Я ще ніколи не був таким успішним, ще ніколи не робив стільки справді корисного, але, хоча мені це подобається, я знаю, що найважливішим є дещо інше. Зараз я відчуваю, що Ти неначе дав мені вже практично усі основні складові життя, які доповнюють щастя; їх лиш треба розвивати: первинну радість до життя і світу, таланти, “знайдення” себе, творчість, надломи для зміцнення, близьких і ще й друзів, про яких теж мріяв, знання і, нарешті, простір для реалізації – я ж тепер із підсумками свого попереднього життя можу вчитися й насолоджуватися навчанням на журналістиці. І найголовніше, Боже, що мені подобається бути там, де Ти хочеш, а не де я хочу, мені подобається свідомо коритися Тобі чи якось так робити те, що Ти хочеш. Гарно хтось сказав, що випадок – це Твій псевдонім, він Тебе розкусив. Я знаю, що інколи я є десь просто тому, що сам туди йду. Я знаю, що можу робити все, що хочу, але знаю, що коли “втручаєшся” Ти – то це лише на краще, так завжди було. Приємно, коли Ти потім даєш знати, що то Ти. А ще приємно, коли бувають нав’язливі запитання, відповіді на які приходять від Тебе за кілька годин, днів чи тижнів, залежно від складності й важливості питання. То ж як із мріями – більші здійснюються довше, але здійснюються. Тому, коли зараз у мене виникла ще одна мрія, я навіть не боюся братися за її втілення, остерігаючись невдачі. Я знаю, що вона здійсниться, бо Ти мене любиш. А якщо не здійснить-

ся, то Ти мене теж любиш і даєш чергове випробування, після якого я буду лише радіти, що воно було. Наостанок хотів запитати, за що Ти мене так любиш, Господи? Чому саме я щасливий, причому завжди, навіть у найгірші хвилини? Чому Ти мені дав кохання, яке, як писав Симоненко, трапляється раз на 1000 літ? За що я маю таке особливе місце у житті й у світі? Я ж багато розумію з того, як Ти мене провадиш, нащо робиш зі мною якісь речі, але я справді досі можу хіба здогадуватися, чим я заслужив постійно бути плеканим, у той час, коли стільки людей не почуваються щасливими. Можливо, Ти напишеш мені колись відповідь?

4 Привіт, Боженьку! Ти мене знаєш, оскільки знаєш все. А я напишу про те, що сама знаю про себе. Ти лишень не смійся, добре? Я ж тільки вчуся розуміти всі ці механізмики і пристрої, що Ти їх мені надавав. От почнемо з тіла. Скажу одразу – зовні воно таке нічого. Я не тільки про своє, загалом про людське. Ну то ось, воно симпатичне. Або я просто звикла. Але всередині… Буе! І, знаєш, це було дуже круто – заховати за привабливою обгорткою увесь цей слизистий, рідинний, пухирчастий та волокнистий функціонал. Але я знаю, що Ти нічого не робиш просто так. Видать, є в цьому якась метафора. Потворне може бути корисним? Красиве, але порожнє всередині – непотрібним? У всьому гарному є щось огидне, варто лише зазирнути по той бік? Голова йде обертом. От про красу. Все ж із жіноцтвом ти повівся жорстоко. Адже мати красу і потім втрачати її, бачити зморшки і сивину, яких щораз більше – заняття не з приємних. Водночас, може, Ти зробив так, бо лише в молодому віці жінка може виношувати

ЛИСТИ ДО БОГА

й народжувати дітей. Отож, вона має бути привабливою для чоловіків. Себто, минуща краса – функціональна. Вона мало чим відрізняється від отого «багатого внутрішнього світу», яким начинене тіло? І виходить, що це такий засіб, яким або користуватись за призначенням, або узагалі не перейматись, та? Я от знаєш що подумала? Ну, типу, коли пробувала пояснити, нащо Ти створив усе це: війни, голод, хвороби, гормони, які впливають на поведінку, і не розбереш, де людина, а де хімія…. Коротко кажучи, мені ось як здається: Ми ж створені для іншого життя, правда? Там і тіло буде витонченішим, і розвиток необмеженим. Щоб туди потрапити, треба приготуватись. Щоб з мене, як із колоди, людинка витесалась. Бо ми поки що тут, на землі, лише заготовки. І суспільство – воно як таке – не цінність. Потрібно, щоб були умови для витесування. Щоб перед нами поставали дилеми й ми робили вибір. Щоб все було жахливо неоднозначно, проблематично і складно. Тому тут все по-чесному і жити треба серйозно. Але не забувати, що це гра. До зустрічі! Якщо помиляюсь, то виправ мене. Способи ти завжди вибираєш цікаві. Бережи мене і моїх рідних. І не сумуй. P. S. Коли я їду маршруткою на малу батьківщину, а за вікном – неймовірні пейзажі, я терпну від Твоєї величі. І хочеться Тебе на все горло славити – ледь стримуюсь, щоб пасажирів не розлякати. А ще на балконі своєї квартири якось вночі звернула увагу на те, що зорі справді мерехтять, і ніяка це не гіпербола. Я, коли це все помічаю, то дуже Тебе люблю.

5 Дорогий Боже, Я не надто часто до Тебе звертаюсь останнім часом, а точніше – жодного разу за минулих 5 років. Хоча з дитинства я щиро і навіть фанатично вірила, що Ти турбуєшся про мене, стати відданою християнкою мені не вдалося. Сумніви зароджувалися довго, але з часом ставали все голоснішими й упевненішими. Чому люди в лоні Церкви дозволяють собі пліткувати й засуджувати інших? Чому вважають несхожість ознакою небезпеки та ворожості? Відтоді, як мені вдалося майже непомітно відділитися від своєї місцевої баптистської спільноти, я відчуваю стійку недовіру до всіх організацій, які, буцімто, полегшують шлях до Тебе. Але це не пояснює, чому я не взиваю Твого імені у хвилини великого неспокою, сумніву та печалі? Адже земні інститути не затьмарюють Твоєї величі й доброти. Боже, я зовсім мала і ще зовсім небагато бачила. Я не смію спитати “як Ти у своїй доброті дозволяєш помирати дітям?”, бо, відверто кажучи, смерть дитини для мене — це образ, просто моторошний образ... Більше мене лякає, що я втрачу свою гідність. А раптом трапиться ситуація, коли останні етичні речі на цьому світі здадуться мені відносними, і я відхилюсь від свого принципу? А раптом мої принципи неправильні, шкідливі, злочинні? Мене лякає, Боже, більше ніж смерть дитини, що жоден чоловік не знайде спокою зі мною і що з жодним чоловіком не зможу знайти спокою я. Можливо, я тому до Тебе не звертаюсь, бо мені страшенно хочеться, щоб Ти існував. Мені страшенно хочеться покласти на Тебе свої страхи й відчути захищеність від того, що все у Твоїх руках. Відчути, що є Хтось, чия любов до мене постійна і не залежить від моїх невдалих жартів, чи міри віддаленості від мене. Тому я не молюсь і ні про що не прошу Тебе, бо надто боляче буде, якщо прохання не справдяться, якщо виявиться, що в Тебе інший план щодо мене. Що справджені бажання

ЛИСТИ ДО БОГА

заведуть мене не туди, а Ти, як люблячий батько, хочеш вберегти мене від помилок і болю. Але помилки трапляються і біль нікуди не зникає; навіть вони бувають цінними. Мені краще продовжувати вірити, що якщо буде аж надто тужно і важко і я відчую, що не потягну далі без допомоги, то допомога прийде. Бо Ти все знаєш, і тримаєш наш всіх у своїй руці, і маєш щодо кожного свій план. І зараз я хочу в це вірити, я обираю в це вірити, але не перевіряти. Бо якщо це не так – то як жити?

6 Зустріч Я зустрів Його, коли мені було чотирнадцять. Тепер не можу пригадати, чи бачив Його раніше. Здається, ні, але не можу абсолютно впевнено цього стверджувати. Тому, можливо, зустрічалися й раніше, але мій вік не дозволяв розуміти того, що, на жаль, приходить тільки згодом. Сьогодні мене муляє – що мене в Ньому зацікавило? Чому я повівся на це знайомство? Може, був шанс його уникнути? Не можу точно сказати. Можливо – погляд, а можливо – ні. Точно пам’ятаю лише відчуття. У цьому погляді було щось інтуїтивно-чарівне, фанатично-холодне, щось притягувало й відштовхувало одночасно, це був погляд святого і грішника водночас. Але погляд був пізніше. Згадав. Спочатку був голос, він був чимось схожий на мій, тому на нього не можна було не звернути уваги. Коли Він до мене промовляв, то в одні моменти був дуже гучний. Я не знав, як його втихомирити, боявся, що на наш «діалог» незнайомці звернуть увагу. А інколи, на диво, голос був дуже тихий, настільки тихий, що я не міг відрізнити його від голосу своєї совісті. Я ніколи особливо не радів цим зустрічам, але в моменти, коли «діалог» не відбувався, усвідомлював свою самотність. Ставало так страшно, так самотньо, так по-

чотирнадцятилітньому, що готовий був піти на край світу, щоб тільки розгубити цю самотність. У такі моменти Ти, Боже, не залишав мене.

Життя тривало Пізніше я ще Його зустрічав декілька разів, але Його погляд, Його голос був щораз менш переконливим. Не розумів чому так стається, що наступні зустрічі не дають цього первинного дисонансу. А зізнаюсь, його все-таки не вистачало. Все списував на життєві клопоти. Думав, що саме вони постійно глушили цей схожий-до-мого-голос. Тепер пригадую, що це вже був, може, навіть і не голос, а радше приглушений порожніми емоціями шум, що періодично негучно давав про себе чути. Я знову не розумів чому так сталося, але якщо чесно, то мене тоді це не дуже хвилювало. Можу відповідально заявити, що декілька років мого життя після цього знайомства, це роки солодкого сп’яніння молодістю. Як довго це тривало, сказати не можу. Лише пам’ятаю, що однієї ночі я зрозумів: більше так не буде, я не хочу так жити. І навіть після цього прозріння Він не прийшов. Напевно знав, що опам’ятався я ненадовго. Смішно, але будучи вже майже дорослим, і розуміючи, що щось відбувається не так, я поводився ніби все нормально. Дурив самого себе. Але Ти, Боже, мене не покинув.

Змінам час А згодом було перше сиве волосся. Ну, подумаєш, з ким не буває. Та з усіма буває! Але я ж думав, що це щось означає. Ні, зовсім нічого. Розуму не додалось. Мудрості не знайшов. Самотності не розгубив. Але все ж поява сивого волосся дала свій результат. Коли ти молодий і не дуже розумний, про час не задумуєшся. Молодість здається міфічним алефом, який усе знає, усе вміє, усе розуміє. А ці жалюгідні декілька сивих волосків, знайдених випадково у себе на голові, перевернули все догори дриґом. Я стояв, наче Адам, який щойно згрішив,

ЛИСТИ ДО БОГА

який в одну мить зрозумів, що голий, і з жахом прикривав свій сором фіговим листком. Здається, я тоді дещо зрозумів. І тоді Ти, Боже, покинув мене.

Зустріч Після цього одкровення я вчився жити по-новому. Новий вік обтяжений новими проблемами і невирішеними старими, це ж гримуча суїцидальна суміш. Але, на диво, все вирішувалося дуже швидко, якісно. Я просто не впізнавав себе. Але насправді це вже був не я. Коли якогось невеселого ранку я побачив себе у дзеркалі, то оторопів від свого погляду. Знаєте, що я там побачив? Щось інтуїтивно-чарівне, фанатично-холодне, щось таке, що притягувало й відштовхувало водночас, точно – погляд месії і грішника водночас. Ось так я ще раз зустрів його, я став ним, я став дорослим. І Ти, Боже, залишив мене наодинці з цим монстром?

7 Дорогий Боже! Так, так, це саме я Тобі пишу. Здивований? Це й не дивно, адже раніше ми не надто часто спілкувались, але зараз як ніколи відчуваю, що настав час Тобі написати. Як Ти знаєш, навідувалась до Тебе рідко – лише двічі на рік – на Різдво та Великдень. Проте останнього разу до Твоєї оселі мене привела сумна звістка – Ти забрав до себе мою прабабусю. Переконана, Ти розумієш, яка дорогоцінна людина тепер у Твоїй команді та приберіг їй гарне місце, адже як ніхто мав би знати, що вона була золотою бабусею. Справжня жінка зі сталевим характером, ніжна та сувора, відповідальна, однак, невимушена – непоєднуване поєдналось у ній. У моїй голові досі не вкладається, що більше не навідуватимусь до затишної оселі, де пахнуть її улюблені медові пря-

ники, не вислуховуватиму докорів, мовляв, не гоже ходити з розпущеним волоссям, що більше ніколи не скуштую її макового пирога, що більше ніхто так не зрадіє телефонному дзвінку та простому запитанню: «Як здоров’я?». Боже, чому ти не вчиш нас, що побутові дрібниці, – це і є найважливіше, а все, що ми вважаємо суттєвим, насправді – пил, який розвіюється з плином часу? Чому ми, люди, настільки дурні, що даруємо собі надію на світле майбутнє, замість того, щоб цінувати навіть негоди? Пам’ятаєш, як ми святкували дев’яносторіччя бабусі? Ти просто не можеш цього забути. О, як вона танцювала вальс! І то в її віці! Офіціанти були переконані, що їй не більше сімдесяти! Я надзвичайно рада, що тоді ми вирішили гучно відсвяткувати в ресторані з музикою та великою кількістю родичів. Це було востаннє, коли вона випромінювала силу, енергію, життя. Дякую Тобі за той вечір… Ти, як завжди, все передбачив. А я – ні… І з кожним роком вірила, що сили до неї повернуться, сліпо заперечувала навіть думку, що може статись інакше. Коли мені стає вкрай сумно, я згадую, як бабуся розповідала, що не боїться смерті, а прийме її гідно, тому що там, на Небі, на неї чекає чудове товариство: двоє чоловіків, сестри, подруги, батьки і такса Джулька, яку вона так любила. Ці спогади викликають у мене усмішку, адже розумію, що там вона буде несамотня і знову після довгої розлуки зустрінеться з дорогими її серцю людьми. Бережи її і, будь ласка, передай їй від мене вітання та величезну подяку за все, що вона для мене зробила. Я ніколи її не забуду!

ЛИСТИ ДО БОГА

8 Привіт, Боже! У мене виникла доволі нагальна проблема, вирішення якої вже нема куди відтягувати. Я дуже сподіваюсь на Твою допомогу, попри довгу відсутність нашого контакту. Річ у тому, що я знову почала трохи сутулитись, не тримаю спини рівно. Пам’ятаю, як батьки змушували мене в дошкільному віці тримати палку від швабри ліктями за спиною. Для цього треба зігнути руки й зафіксувати довгу дерев’яху. Така методика краща навіть за гру на фортепіано, верхову їзду чи ходіння на підборах. Тоді неможливо нічого робити, окрім як дивитися телевізор. Тоді навіть не можна було косолапити, що я теж відівчалася робити. У цьому і полягає уся суть методи: дитина сидить і її завдання – не сутулитись, концентруватись на рівності спини. Так набагато швидше приходить розуміння втраченого на такі дурниці часу, і хребет сам займає своє природне положення. Тепер я знову подібна на сумну вербу, що шукає під собою води. А недавно прийшла в одну майстерню до знайомих і сама не помітила, як усю ніч просиділа рівно на табуретці. Страшно навіть подумати, що чийсь стіл і табуретка може видаватися мені безпечнішим і комфортнішим місцем, ніж всі інші місця, які я свідомо вибираю для тривалого перебування. Але подивімось правді у вічі: невпевненість, нелюбов і недовіра – це ж похідні проблеми?! Я почала довіряти людям у Карпатах. Це якраз тоді я і перестала Тобі писати... Моя компанія в один момент розбіглась по наметах, а я вирішила помити голову в гірському струмку. Зразу кажу – ідея не найкраща, і де блудить мій менінгіт – досі не зрозуміло. Я сіла сушити волосся біля вогню, і в тому теплі замість сну до мене прийшов малий гуцул у кепці з якоюсь американською символікою. У руці він тримав целофанову торбину,

трохи не до верху наповнену величезними грибами. Такими великими! – на базарі таких нема. – Йдем зі мною по гриби! – сказав малий і потягнув мене за руку. Ми майже не говорили, я тільки даремно намагалася випитати його життєві (гуцульські) позиції. Розмова явно не клеїлась. Мені здалось, що в нього в голові є якась інша дуже стрімка думка. Принаймні так стрімко ми пробирались через усі болота, кущі, кропиви і колючки, які росли між стежками. Складалося враження, що малий знає, куди мене веде, крім того грибів він вже не збирав. І тут між деревами я побачила двох брудних молодиків, які майже бігли до нас. Я враз стала біліша від туману навколо, ноги заклякли, очі округлились, і малий тихо спитав «Ти шо, настрашилась? Та не бійся!» Хлопці і малий обмінялись «йоу!» і за кілька метрів ми поклали в торбину ще декілька грибів. Після тієї історії я вирішила, що краще бути сто разів ошуканою, аніж один раз засумніватись у добрих намірах іншої людини. І прийняла таке рішення за свою віру. Але тепер мені потрібно купити палицю, щоб тримати спину рівно. І в кого я не питаю поради – всі відповіді видаються мені у кращому разі необдуманими, а в гіршому – нечесними. Тому питаю поради у Тебе. Дуже конкретної поради щодо місця купівлі, матеріалу, виробника і ціни. Де і яку мені купити палицю, щоб хребці повернулись на своє місце в тілі, а похідні речі – в серце, мозок, душу і руки?

ЛИСТИ ДО БОГА

9 Боже, дякую Тобі! Мені важко було повірити, що можу лишитись напівсліпою. Боже, я не могла уявити, як зможу жити, дивлячись на світ лише одним оком... Ніщо так не виснажує під час хвороби, як чекання діагнозу. Тромб блідо-рожевого кольору помережив моє ліве око і не розходився від десятків уколів і медичних препаратів. То що ж там розрив сітківки чи гемофтальм? Ззовні ніяких знаків крові, а всередині – сліпота. Боже, отак буває, що дивлюся на людину, а її внутрішнього болю не помічаю. «Ваш випадок – це науковий нонсенс, який підлягає більш глибокому вивченню, – розповідала молода лікарка-офтальмолог, готуючи епікриз із скеруванням на операцію до одеської клініки Філатова. – Ви унікальна: те, що сталося з вами, трапляється лише у 90-річних людей». Боже, це саме той із небагатьох випадків, коли особливою бути не хочеться. Боже, пам’ятаю ту ніч перед виїздом, коли темнота ще більш згущувалася наді мною, малюючи в думках жахливі картини невдалої операції, про які я начулася від інших хворих. Цей пекучо-глибокий страх залишитися напівсліпою пронизливо шматував мій розум і душу. Боже, саме в такі моменти я стаю сильнішою духом. Похитнувши хитке, Ти робиш його непохитним. Здається, трьох тижнів передопераційного лікування вистачило, щоб розхитати все, що було всередині, і залишити тільки віру. Блідо-рожеве мереживо почало світлішати, і в моїх очах світ набував все яскравіших кольорів. В очікуванні медичних процедур я годинами сиділа в офтальмологічному відділенні Одеської клініки. Тепер мені вдавалось краще розгледіти силуети наприкінці довгого коридору, заповненого людьми. О, там було стільки хворих – здебільшого діабетики із розривами сітківок, катарактами та глаукомами. Декого із кабінетів виводили із перебинтованими очима. Боже, а я помітила, що ця жага знову повернути втра-

чене здоров’я прориває у людях якусь внутрішню силу і волю. І те, що більшість називає покаранням, насправді є лише шансом стати більш мужнім і незламним. Боже, того дня мені сказали точний діагноз – гемофтальм лівого ока, розвіявши міф про розрив сітківки. Там, в одеській клініці Філатова, страх від мене відійшов, поступившись місцем впевненості. Боже, тоді Ти став до мене ще ближчим. На операцію я йшла спокійною, бо знала, що це лише поверхове втручання. Я бачила, як червоняста плівка, роздробившись на маленькі шматочки, повільно спливає з моєї зіниці. Лікар і сам не очікував такого успішного результату, а я знала, що то все сила молитви. Боже, то було минулої зими у лютому – той місяць і справді був лютим до мене. Холодний одеський вітер завівав в обличчя колючістю, але я її не відчувала, бо раділа з того, що можу бачити обома очима. Коли покидала цей звичний для мене коридор одеського офтальмологічного відділення, здавалося, стіни темного тунелю обвалились, а червонясте мереживо на зіниці ока назавжди розтопилося у сяйві нового дня. Боже, іноді Ти допускаєш пережити втрату, щоб, повернувши втрачене, навчити радіти життю і бачити його лише у світлих кольорах. Дякую Тобі, Боже!

10 Боже, чому люди злі? Чому кожен намагається тебе вжалити? Чому не можна розслабитись і повернутись, не очікуючи у відповідь ножа в спину? Кожен хоче використати тебе і при цьому ще й звинуватити. Де ті люди, які привітно усміхаються? Друзі, перевірені роками, тебе зраджують, навіть людина, яку ти кохала, тебе кривдить фізично й морально. Де справедливість?

ЛИСТИ ДО БОГА

Любий Боже!

Бог, здравствуй.

Це буде лист-подяка. Подяка за життя, за все, що існує в ньому. Подяка радше за людей. Подяка за кожну зустріч, за кожне випробування. За всі запитання і відповіді на них, за всі проблеми і їхні розв’язки. За те, що Ти навчив терпіти і навчив вірити, за любов та ласку від близьких. За всіх людей, які поруч. За людей, котрі надихають, за тих, що вміють слухати. За справжніх друзів і ворогів. За батьків і за братів, сестер. За дитячу щирість у житті. За всі подорожі і приємні зустрічі. За натхнення у житті й думки. За слова, за ноти, звуки. За сонце й дощ, за море й гори, за сніг і зиму. За святкові дні, турботу, ласку і тепло. За світ, за мрії, біль і радість. За час, за долю, відстань й випробування. За думки, реальність та подекуди банальність. За кольори, за сяйво і веселку, за літній дощ і зимові вечори. Дякую за сумнів, розпач, а інколи й біль. За щастя, сльози і переживання. За щирі усмішки і теплі погляди. За приємні спогади. За повідомлення, листи, вірші, книжки й пісні. За квіти й усі подарунки. За те, що дороге, і те, від чого неможливо відмовлятись. За зірки, в яких кожен бачить щось своє. За ліхтарі, що допомагають бачити у темряві. За вітер. За час. За хвилювання. За пошуки і швидкість. За все, що вчило жити, мріяти, думати й уявляти. Дякую за все. За сьогодні. За завтра. За все життя. І за все те, що лиш серцем бачити можна.

Ты наверняка в курсе, что мне нравится творить и создавать самые разные штуки, которые только под силу моим рукам и фантазии. Так вот, когда я дарю кому-то моё изобретение искусства, автоматически частичка меня переходит в чужую собственность. Ты только не подумай, что я раздариваю себя саму, ну, к примеру, пальцы, ресницы, ногти, ни в коем случае! Ты подарил мне облик, и я обязана его в целости и сохранности вернуть тебе, когда умру. Вчера я долго разговаривала с мамой по телефону. И наверняка ты всё слышал. Помнишь, она говорила про то, что на днях в Запорожье, на острове Хортица, козаки нашли старинное письмо. В нём кто-то написал, что когда придет конец света, как раз тот, о котором сегодня много болтовни, большое число людей погибнет из-за своей трусости. На два-три дня все станут одновременно слепыми, глухими и от страха – глупыми. Будут метаться, из угла в угол, пока случайно не расшибут себе голову. Будут защищаться от таких же напуганных как и они сами. Часть людей придумают себе инфаркты, а все из-за переизбытка мыслей и отчаяния. И лишь те, кто смирно, как дитя послушное потерпит, не будет предпринимать абсурдных решений – выживет, так как просто сохранит себя от повреждений. Мне интересно, как быть людям, которые уже сегодня глухие, слепые и отчаянные. Бог, хочу спросить: так и будет? Или старинное письмо – всего на всего писанина фантазёра, который наверняка давным-давно помер? Бог, а ты помнишь тот день, когда я обломалась? Сегодня прошло уже две недели с тех пор, как купила несколько тонких желтых парафиновых свечей. Хотела поставить в высоком красивом соборе, попросить у тебя мудрости. Но так и не сделала этого. Внутри не оказалось предусмотренного места для совершения такого ритуала. Теперь свечки храню у себя дома.

ЛИСТИ ДО БОГА

Ну ты видел, на окошке в полупрозрачном матовом подсвечнике. Когда по плану у тебя во Львове солнце, у меня в душе радость и вдохновение – настолько красивый и насыщенный цвет воска в свете холодных лучей! Ты видел, как я вчера уронила фотоаппарат. Теперь он включается с неприятным характерным звуком. Думаю, он умирает. Уж очень стар и слишком много видел, за что ободран и побит. Перед смертью не надышишься – люди говорят. Но сейчас я потеплее оденусь и понесу его на свежий воздух. Обязательно сделаю парочку легендарных зимних фотографий, напечатаю и отправлю по почте своим друзьям из Юга со словами: «Полюбуйтесь, какая прекрасная зима во Львове. Приезжайте! Пусть вас Бог бережет». Бог, я на тебя рассчитываю. Ты не подведёшь меня, правда?

потрапить до раю? Бо якщо подумати хоча б про таку заповідь, як любов до ближнього... Я взяв її для прикладу не тому, що вона мене найбільше хвилює через сусіда по кімнаті, відвертого паскудника, просто її найбільше помітно. Вийти на вулицю – «любов» аж сочиться з нас. Можливо, вимоги свідомо завищені, знаючи всю слабкість людських створінь? А може, едем тому й едем, що там нікому трави талувати? Чи десь так після сто п’ятого року від Різдва Христового душі померлих, в абсолютній своїй більшості, прямують в єдиному напрямку – до тунелю, наприкінці якого видніється світло від вогню під казаном? У той час, як у протилежний бік пролетить хтось раз на двісті років та й по всьому? Суцільні знаки питання. Але ж у питаннях вся суть, як казав цього тижня Рахманін. І нехай вони з розряду тих, які турбували героїв серіалу «Цілком таємно». Адже «Істина – за межами досяжного». P. S. Дівчата думають, що не врятувався б ніхто.

13 Привіт, Боже! Скоро вкотре «кінець світу». Підозрюю, що Тебе останнім часом з цією темою вже дістали, але хотів би поділитися деякими думками. Річ у тому, що зайшов недавно до дівчат запитати дещо з англійської. І розговорилися ми чомусь про…, а що, якби кінець справді настав? Ніхто нібито не вірить, всі усміхаються й піджартовують, пересилаючи одне одному в Facebook картинку з індіанцем майя, якому набридло малювати календар, і він дав собі спокій якраз на 2012-му. А якщо ніхто не сподівається, а тут такий ось сюрприз – із зомбі й вогняними цунамі? Але дівчата взялися цитувати Євангеліє і, докладно аналізуючи прочитане, весело доводити відсутність будь-яких причин для хвилювань. Звісно, цьогогрудневий «кінець світу» турбує хіба що жвавих бізнесменів чи голівудських сценаристів, але якщо таки уявити кінець, на хвильку. Цікаво, чи хоч хтось із сучасників

14 На глубине океанского стока, в сердцевине мраморной голубой устрицы спишь ты, гегемон с профилем скифа, выстилаешь локтями рихтеровскую бездну. Рыжеволосые дети, стонущие от жары и вольфрамов, пахнут молодым деревом, касаются моего лица на шестой минуте, – сон неизбежен, я падаю, я возвращаюсь туда, в бродские чистые волосы, зарываюсь по-паучьи, играю в сомнамбулу. Бог, бок о бок с длинными пальцами (пианиста, так детство запомнило безымянную женщину, плотные щеки и рыбные запахи вьетнамских малорослых), киндерсюрприз вместо зуба/пол ставки – радость ребенка в коричневом, откровение – гавришовские минусы, никогданикому, гуманист в отставке, погоны – доказательство произошедшего.

ЛИСТИ ДО БОГА

Агнесс просыпается. Она корчится от боли. Мои пробуждения стали похожи на ее. Все начинается с гигантского кальмара, потом переходит в гигантскую акулу, гигантского крокодила, черепаху, улитку, касатку, змею. Кита. Мое тело становится легким, оно становится прозрачным, призрачным, полым и неуловимым, перестает скрывать широкую кость, загустевшую кровь. Ты здесь! Ты всегда был здесь. Моей глумливой тенью – я носила тебя повсюду, видела сны о том, как мы рождаемся в племени без имен, высыпаемся до истощения. Королева трагизма мертвым грузом упала на тебя, но тут же вырвалась исцеленным оленем. Пока есть силы, жизнь, время – я буду бороться, до кровавых мозолей и глубокомысленных ран, оставляющих шрамы на видных местах из-за отсутствия свободного места в кусках, скрытых от посторонних. Люди предают друг друга. Предают себя. Это причиняет мне невыносимую боль. Предать самого себя, свои принципы, растения в сердце, живые, дышащие, чистые – равноценно смерти. Отсутствию. Нет ничего хуже отсутствия. Земля гниет. По ней ходят смердящие пустовальяжные мертвецы. Им ничего не интересно, им никто не интересен. Они слепы, немы, глухи и безобразны, безобразны своими черными дырами, кровосмешением собственных мертвых смыслов и желаний. Едва уловимый щелчок, мизер, война вшей, два скелета с барабаном в груди. Но как можно выразить это словами, когда внутри – река крови, сознательного и без, пережитки жестокости, драк за собак с последующей разбитой губой или носом, кровавого глаза и порезанных стоп, когда внутри – мертвые души скупых женщин и бездушных мужчин, этих женщин жалеющих, жаренные цыплята на обочине, жадные дети с разноцветными волосами...

Другий випуск студентів Магістерської програми з журналістики УКУ Львів, 5 липня 2014 р. Б.

На фото: верхній ряд – Марія Титаренко (викладач програми), Анна-Марія Волосацька (викладач програми), Сергій Трухімович (викладач програми), Вікторія Бабенко (викладач програми); середній ряд – Люба Сорокіна (викладач програми), Софія Коваль (Львів), Анастасія Гаврішова (Сімферополь), Ольга Назарчук (Луцьк), Юлія Бухтоярова (Львів), Наталія Михайлюк (Львів), Катерина Скворцова (Бердянськ), Ірина Наумець (Костопіль), Христина Бондарєва (Львів), Василина Думан (Миколаїв-Дністровський), Наталія Аньол (Чернівці); нижній ряд – Володимир Молодій (Теребовля), Ігор Балинський (керівник програми), Олег Будзінський (Львів), Надія Калачова (Новоград-Волинський).

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ні 2002 року відбулась інавгурація Університету, а 2003 року УКУ отримав державну ліцензію на викладання історії. Другого березня 2006 року Державна акредитаційна комісія надала ліцензію на підготовку богословів. Року 2010 УКУ отримав державну ліцензію на підготовку магістрів журналістики. Перший набір на Магістерську програму з журналістики УКУ відбувся 2011 року, і 2013 року ця програма отримала державну акредитацію. У 2012 році ліцензовано ще одну магістерську програму журналістського напряму – з медіакомунікацій. Відтак ці дві магістерські програми стали академічною основою Школи журналістики Українського Католицького Університету. Сьогодні Український Католицький Університет надає студентам можливість здобути вищу освіту з історії, соціальної педагогіки, богослов’я, журналістики, медіакомунікацій, психології, катехитики, християнської етики та екуменічних наук.

снови Українського Католицького Університету заклав Митрополит Андрей Шептицький, який 1928 року заснував у Львові Греко-Католицьку Богословську Академію. Першим її ректором був о. Йосиф Сліпий. Із приходом радянської влади 1944 року Академію закрили, а її професорів і студентів піддавали репресіям та переслідували. Місію і функції Богословської Академії перейняв Український Католицький Університет св. Климентія Папи в Римі, що його 1963 року організував й очолив Митрополит Йосиф Сліпий. Року 1990 відновила свою діяльність Львівська Духовна Семінарія Святого Духа (заснована 1783 року). А 1994 року семінаристи разом із світськими особами та членами монаших згромаджень стали студентами Академії, відродженої у Львові під назвою «Львівська Богословська Академія» (ЛБА), яка 1998 року здобула міжнародну акредитацію. Під час візиту в Україну Папа Іван Павло ІІ 26 червня 2001 року поблагословив будівлю майбутнього УКУ. У черв-

МАГІСТЕРСЬКА ПРОГРАМА З ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Магістерська програма з журналістики – це сучасний освітній проект, що готує універсальних журналістів. Подібно до західних j-schools, ми не вимагаємо від вступників попередньої медійної освіти чи досвіду роботи у ЗМК. Вступати на програму мають право бакалаври та магістри будь-якої спеціальності. Історики, біофізики, культурологи, філологи, економісти, політологи після навчання на нашій програмі знайшли себе в журналістиці. Навчальна програма складена за сучасними європейськими та північноамериканськими зразками й постійно вдосконалюється. За два роки навчання студенти опановують ґрунтовні практичні навички з газетної, телевізійної, радіо- та онлайн-журналістики, розширюють свій світогляд і розуміння цінностей професії, здобувають знання з перших рук від провідних українських та зарубіжних медійників, а також вільно розмовляють англійською. Чотири компоненти програми спрямовані на різнобічний розвиток майбутніх фахівців: практика; світоглядні дисципліни; фахові дисципліни; ознайомлення з поглядами Церкви на сферу соціальної комунікації та основами християнського світогляду. Нічого зайвого – у навчальній програмі немає дисциплін, що не несуть практичної користі для майбутніх журналістів. Також ми пропонуємо великий спектр додаткових освітніх сервісів і на базі університету, і поза ним – від другої іноземної мови до психології, танців і соціального волонтерства. Для студентів, орієнтованих на наукову роботу, проводимо конференції та семінари. Усі студенти стажуються в редакціях українських медій. Найстаранніші мають змогу отримати журналістську та наукову практику у США, Польщі, Німеччині, Італії тощо.

Викладачі програми – знані журналісти-практики та науковці з України, Польщі, Німеччини, США, Росії та інших країн. Заняття проводяться українською, окремі майстер-класи – англійською, російською та польською мовами. Технологічне оснащення телерадіостудії та мультимедійного ньюзруму дає змогу студентам виробляти продукт високої якості. Комфорт і повага до особистості – це те, що відчувають наші студенти з перших хвилин знайомства. Заняття проходять у модерному навчальному корпусі філософсько-богословського факультету УКУ на вулиці Хуторівка, 35. Студенти з-поза Львова мешкають у комфортному університетському колегіумі, несхожому на звичні гуртожитки. Програма – світська. У нас навчаються представники різних конфесій, які з повагою ставляться до поглядів і цінностей одне одного. Пропонуємо відкритий майданчик для поширення знань про медії. Наші майстер-класи завжди відкриті для журналістів, студентів інших навчальних закладів та всіх охочих. Завдяки програмам наших міжнародних партнерів ми оплачуємо приїзд на майстер-класи студентам із різних регіонів України.

МАГІСТЕРСЬКА ПРОГРАМА З МЕДІАКОМУНІКАЦІЙ УКУ

Магістерська програма з медіакомунікацій УКУ – це модерний напрям медійної освіти в рамках нещодавно запровадженої в Україні нової галузі знань із медіакомунікацій. Паспорт спеціальності: на програмі з медіакомунікацій ми готуємо фахівців трьох найважливіших професійних категорій: медіадослідників, медіааналітиків і журналістів нових медій. Відповідно, вступники на програму не зобов’язані мати профільної попередньої освіти. Вступити на програму можуть бакалаври, спеціалісти та магістри будь-яких гуманітарних, технологічних і соціально-економічних напрямів. Фахівці трьох вказаних вище категорій дуже затребувані в різних секторах медійного ринку: аналітичних, експертних, консалтингових центрах; у медіях різних типів та прес-службах; у рекламних і маркетингових агентствах; у науково-дослідних інститутах і навчальних закладах; в комунікаційних і соціологічних компаніях; у бізнес-корпораціях і громадських організаціях. Curriculum Trinity (триєдність програми) – навчальний план складається із трьох дисциплінарних блоків, що відповідають трьом професійним профілям нашої програми: медіадослідження, медіааналітика і нові медії. Дисципліни першого блоку дають студентам глибокі теоретичні знання, оснащують новітньою методологією досліджень медій. У другому блоці студенти вивчають основи медіааналізу та медіакритики, досліджують і на практиці випробовують різні види комунікацій. Третій блок покликаний дати студентам необхідні компетенції та знання для роботи з новими медіями та мультимедійними технологіями, а також навчити практичних навичок роботи в межах конвергентних ньюзрумів. Основоположні принципи навчання, якими ми керуємось на програмі: мультидисциплінарний підхід; збалансова-

ність теорії і практики; рейтингова оцінка студентської успішності; залучення відомих українських та зарубіжних фахівців; ексклюзивні курси, майстер-класи, тренінги, семінари; реалізація студентських проектів під керівництвом медіаекспертів; поглиблене вивчення іноземних мов за участі носіїв мови; стажування в закордонних мас-медіях та наукових інститутах. Викладацька команда: кафедра медіакомунікацій оптимально поєднує науковців, які мають багаторічний стаж і західне мислення, із молодими фахівцями, готовими впроваджувати нові формати в науку, педагогіку та медійну практику. На викладання окремих курсів ми запрошуємо гостьових професорів та медійних практиків – усі вони відомі українські та закордонні медіадослідники, медіаексперти, медіатренери. Додаткові освітні бонуси: поза навчальною програмою студенти мають можливість безкоштовно використовувати додаткові освітні ресурси Школи журналістики та УКУ. Це школа репортажу і школа міжнародної журналістики; майстер-класи; конференції; щорічний студентський медіасимпозіум; літня школа волонтерства із медіаграмотності; медіакіноклуб; авторські медіамайстерні; розмовний English-club; школа танців і акторської майстерності; студентське самоврядування тощо. Спільнота – як родина: і в академічному, і позаакадемічному середовищі ми намагаємось плекати спільноту однодумців, небайдужих до цінностей професії та загальнолюдських цінностей. Пріоритетами у спільноті завжди є і будуть любов та взаємоповага до ближніх, незалежно від релігійних, політичних чи інших поглядів; взаємопідтримка, взаємодопомога і служіння. Унікальність нашого кампусу: студенти та гості мають змогу мешкати в колегіумі – унікальному багатофункціональному гуртожитку, що має каплицю, спільні студенторіуми для зустрічей та кіноклуб. Школа журналістики розташована в сучасній академічній будівлі, також тут розміщено сучасну навчальнотехнічну базу – ньюзрум і телерадіостудію; навчальні авдиторії та комфортний конференц-зал для проведення майстер-класів та урочистостей.

ПОНАД БАР’ЄРАМИ ІІ 2012–2014 ПРОМОВИ: Адам Міхнік · сестра Гелен Алфорд · Ігор Балинський ЛИСТИ ДО БОГА

Упорядник Ігор Балинський Літературні редактори: Анна-Марія Волосацька, Рената Кивелюк Дизайн макета Петро Рибка Технічний редактор Ірина Дереженець

ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Свідоцтво про реєстрацію ДК 1657 від 20.01.2004 вул. Іл. Свєнціцького, 17, 79011, Львів тел./факс: (+38032) 240-94-96 http://press.ucu.edu.ua, e-mail: ucupress@ucu.edu.ua