Газета "Наш університет" № 2 (2013)

2 (77) 20 ëþòîãî 2013 ð.

ЗАСІДАННЯ НАГЛЯДОВОЇ РАДИ

c.3

На фото з Музею Лесі Українки СНУ імені Лесі Українки: Леся й Ольга Косачі з Оксаною Старицькою (с. 6)

МИСТЕЦТВО ВІД ОКСАНИ ЯДЧУК-МАЧИНСЬКОЇ

c.12

СИН ПОЛІСЬКОГО КРАЮ

c.10

ПОЧЕСНІ ДОКТОРИ УНІВЕРСИТЕТУ

c.4

КАЛЕНДАР ЗНАМЕННИХ І ПАМ’ЯТНИХ ДАТ ВОЛИНІ

c.9

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

ФОТОВИСТАВКА

Панно, ім’я якому – Україна Доброю й постійною традицією у Східноєвропейському національному уні­верситеті імені Лесі Українки стало проведення фотовиставок усеукраїнської газети «День».

30 січня в бібліотеці СНУ імені Лесі Українки було представлено нову експозицію світлин, відібраних із-поміж кількох тисяч фоторобіт, що надійшли на конкурс «Дня». Цей захід газета проводить із 1999 р. За короткий період він не лише переріс у масштабний соціальний проект, а й став візитівкою «Дня» поряд з іншими культурнопросвітницькими ініціативами – Бібліотекою та веб-сайтом під єдиною назвою «Україна incognita», Літньою школою журналістики, Премією імені Джеймса Мейса «Громадянська позиція». Окрім постійних номінацій – «Події», «Особистості», «Український світ», «Життя, як воно є», частину робіт було присвячено Євро–2012. Генеральним партнером конкурсу вже вдруге є представництво Дитячого фонду ООН в Україні (ЮНІСЕФ). Саме від нього переможці номінації «Світ очима дітей» отримали спеціальні відзнаки. Відкрили фотовиставку головний редактор газети «День», член Наглядової ради СНУ імені Лесі Українки Лариса Івшина та проректор з навчально-виховної роботи університету Ірина Констанкевич. Виступ Лариси Олексіївни, окрім подяки присутнім за інтерес до експозиції й розповіді про історію представлених на ній світлин, містив цікаві роздуми про роль фотографії у творенні літопису країни. Пані Лариса з приємністю відзначила наявність на Волині потужного інтелектуального потенціалу й непересічної школи фотографії. Також вона позитивно

2

оцінила самовіддану роботу фонду «Новий Луцьк», очолюваного народним депутатом України, головою Наглядової ради СНУ імені Лесі Українки Ігорем Палицею, з ініціативи якого було здійснено передплату газети «День» для шкіл міста. Цього питання торкнувся й сам Ігор Петрович, водночас наголосивши на значимості й урочистості моменту. Про важливу роль газети «День» у державотворенні та добру традицію проведення нею фотовиставок говорили ректор СНУ імені Лесі Українки, професор Ігор Коцан, перший заступник голови Луцької міської ради Святослав Кравчук (обоє нагадали девіз газети – «Читай “День” і думай»), співробітниця часопису «День» Інесса Поліщук (розповіла про акцію «Подарунок рідній школі»), відомий український журналіст, власний кореспондент «Урядового кур’єра» на Волині Валерій Мельник. Учні Луцької гімназії № 4 імені Модеста Левицького Володимир Ігнатчук і Марта Кобельчук висловили народному депутатові України Ігореві Палиці подяку за підтримку акції «Подарунок рідній школі». Фотографія у «Дні» – не просто ілюстрація, а водночас і контекст, і підтекст. Із цього бачення, сформованого головою журі Ларисою Івшиною, й виріс міжнародний фотоконкурс. Особливістю проекту є участь у ньому як професіоналів, так і аматорів. Адже

його суттю й основним завданням, за словами Лариси Олексіївни, є внутрішньоукраїнська інтеграція та спроба вловити дух часу, акумулювати збірний образ України. Кожна фоторобота – це ніби пазл, з якого твориться панно, ім’я якому – Україна. В цьому переконуєшся, переглянувши світлини Євгена Малолєтки, Людмили Павлик, Катерини Довгольової (до речі, її робота «Птах і хлопчик» удостоєна спеціального призу СНУ імені Лесі Українки), Руслана Канюки, Руслана Тимошенка, Олександра Свистунова, Олексія Фурмана, Миколи Тимченка, Валентина Соловйова, Марини Карпій, Олега Марчака, Андрія Нестеренка, Олександра Дурманенка, Віктора Співака, Юрія Калиняка, Вероніки Барковської, Костянтина Гришина, Олександра Гордієвича, Олександра Зозулі, Олександра Синельникова, Марії Сурженко, Ганни Мерлавської, Єкатерини Кобельник (це наймолодша учасниця конкурсу – кримчанці лише 8 років) та ін. Вражає й широка географія представлених фотографій: Київ, Львів, Харків, Луцьк, Рівне, Житомир, Вінниця, Суми, Донецьк, Мозир (Білорусь)... І це далеко не повний перелік. Фотовиставка «День–2012» була водночас і презентацією здійснених газетою видань, зокрема книг «Війна і мир», «Дві Русі», «Україна incognita», «Сила м’якого знака», «Екстракт 150», творів Джеймса Мейса та серії «Бронебійна публіцистика», де представлені знакові для України особистості – Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Микола Хвильовий, Олег Ольжич, Іван Багряний, Василь Стус та ін. Також було продемонстровано фотоальманах «Жива історія» з кращими світлинами попередніх експозицій. Максим КИРИЛЕНКО

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

НАГЛЯДОВА РАДА

«Східноєвропейський»: від проекту до реального університету

30 січня відбулося засідання Наглядової ради СНУ імені Лесі Українки, на якому було схвалено звіт голови Наглядової ради Ігоря Палиці, затверджено стратегію розвитку вишу й окреслено перспективи на 2013 рік. До засідання під головуванням Ігоря Палиці долучилися головний редактор усеукраїнської газети «День» Лариса Івшина, президент компанії «Волиньтабак» Олександр Сухомлин, президент Української іноземної юридичної колегії, голова Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство» Данило Курдельчук, кандидат історичних наук Василь Токарський. Серед основних пріоритетів на 2013-й голова Наглядової ради Ігор Палиця озвучив такі: будівництво студентського містечка європейського зразка, зокрема на наступне засідання представити технічну частину про-

екту; розробити план заходів із відзначення 150-річчя від дня народження Лесі Українки, програму вшанування Тараса Шевченка з нагоди 200-ліття від дня його народження, підтримати концепцію святкування ювілею патронеси на державному рівні; у рамках науково-практичної конференції «Стан та перспективи інноваційно-інвестиційного розвитку міста Луцька» підготувати проекти реконструкції Старого міста та Центрального парку культури й відпочинку імені Лесі Українки. 2013 рік для СНУ імені Лесі Українки ознаменується й низкою масштабних заходів, які вперше відбудуться на базі університету – Літня школа журналістики газети «День» і Форум відомих волинян світу. Також прийнято рішення підготовки юридичної документації на відкриття представництв вишу в Іспанії, зокрема в Барселоні та Мадриді. Крім того, обговорено ліцензування нових спеціальностей прикладного спрямування, відкриття нових науково-дослідних лабораторій. Надалі благодійним фондом Ігоря Палиці «Новий Луцьк» призначатимуться іменні стипендії студентам СНУ імені Лесі Українки, фінансуватиметься харчування малозабезпечених категорій студентства, викладачам за підсумками наукової діяльності впродовж року надаватиметься житло. Торік виш було перейменовано та затверджено новий статут, який значно розширив його можливості. Відтепер, як запевнили на зустрічі Ігор Палиця, Лариса Івшина, Данило Курдельчук, Олександр Сухомлин

та Василь Токарський, діяльність Наглядової ради спрямовуватиметься на втілення концепції Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки як вищого навчального закладу європейського зразка. На завершенні зустрічі від імені колективу Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки за вагомий внесок у становлення та розвиток університету і добрі справи, які вдалося здійснити Ігореві Палиці на посаді голови Наглядової ради, ректор Ігор Коцан вручив йому Золоту медаль Лесі Українки. Також на засіданні обговорено питання створення методичних рекомендацій щодо діяльності органів студентського самоврядування, співпраці між ними, пільгового проїзду для студентів у громадському транспорті, підтримки студентських наукових товариств. Опісля відбулася зустріч членів Наглядової ради з вченою радою університету, під час якої було озвучено вищезазначені перспективи розвитку вишу. Вл. інф.

3

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

ВІДЗНАЧЕННЯ

Леонід Губерський – почесний доктор СНУ 11 лютого ректор Лесиного вишу, професор Ігор Коцан, перебуваючи у службовому відрядженні, завітав у Київський національний університет імені Тараса Шевченка з почесною місією – вручення диплома Doctor Honoris Causa Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки ректору Шевченкового університету, доктору філософських наук, професору, академіку НАН України й Академії наук вищої школи України, заслуженому працівнику народної освіти України, Герою України Леоніду Губерському. фото Юрія Тивончука (Прес-служба КНУ імені Т. Г. ГШевченка)

Ректор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова – Doctor Honoris Causa Лесиного вишу 15 лютого у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки відбулася церемонія вручення диплома Doctor Honoris Causa Лесиного вишу ректору Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Віктору ­Андрущенку. Зі святковою промовою перед професорсько-викладацьким складом, студентами та гостями виступив ректор, доктор біологічних наук, професор внз Ігор Коцан. Ігор Ярославович зазначив: «Звання Почесного доктора Нonoris causa Лесиного університету присвоюється визначним ученим, державним і громадським діячам, видатним митцям за значні досягнення в галузі науки, освіти, культури та міжнародного співробітництва та вагомий внесок у розвиток Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Серед них Микола Жулинський, Василь Кремень, Станіслав Вільк, Леонід Губерський та ін. А сьогодні титул Почесного доктора ВНУ імені Лесі Українки вручаємо одному із сучасних фундаторів філософії – Віктору Андрущенку». Долучитися до інавгураційної церемонії та привітати зі Стрітенням Господнім завітав митрополит Луцький і Волинський Михаїл. Опісля доктор педагогічних наук, професор, декан Педагогічного інституту СНУ імені Лесі Українки Іван Смолюк представив наукові здобутки доктора філософських

4

Під гучні аплодисменти ректор вишу Ігор Коцан вручив диплом і посвідчення Doctor Honoris Causa Волинського національного університету імені Лесі Українки Віктору Андрущенку. «У кожного в житті буває час, коли пригадуєш батьків, учителів, котрі внесли маленьку краплиночку для того, щоби сьогодні я міг отримати таке почесне звання», – зізнався Віктор Петрович. Він пообіцяв присутнім щороку читати 1–2 лекції для студентів Лесиного вишу. Ректор Національного педагогічного університету На фото: Віктор Андрущенко та Ігор Коцан імені М. П. Драгоманова наголосив на тому, що студеннаук, професора, академіка НАПН України, члена-кореспондента НАНУ, заслуженого ти – це наше майбутнє. Саме молоді люди діяча науки і техніки України Віктора Андру- підніматимуть культуру та звеличуватимуть щенка. Віктор Петрович є автором понад Україну. На знак вдячності Віктор Андрущенко 500 наукових праць, серед яких 45 монографій, підручників, навчальних посібників для подарував власні книги та пообіцяв передати нашій бібліотеці ще 100 книг викладачів студентів вищих навчальних закладів. Нагадаємо, Honoris Causa (з латини НПУ імені М. П. Драгоманова. «Дякую за ви– «Заради пошани») – почесний титул, ко- соку честь. Буду служити Україні та Волинтрий надається людині не на підставі захис- ському національному університету імені ту дисертації, а за великі особисті заслуги Лесі Українки», – промовив на завершення перед наукою чи культурою. Метою присво- почесний гість. Урочистість завершилася виконанням єння цього звання є відзначення осіб, які студентами СНУ імені Лесі Українки гімну зробили значний внесок у розвиток науки та поширення знань, а також сприяли на- «Гаудеамус». уковому співробітництву та встановленню міжнародних зв’язків вищого навчального закладу. Це також означає, що університет вважає за велику честь ввести його володаря до свого професорсько-викладацького складу.

Валентина КОРНІЙЧУК

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Зміни в навчальному процесі Підвищення якості й ефективності організації навчального процесу у СНУ імені Лесі Українки передбачає чимало заходів, зокрема періодичне доопрацювання та удосконалення нормативно-правової бази, що впорядковує діяльність усіх учасників освітнього процесу. Із цією метою у грудні 2012 р. було створено робочу групу, до складу якої ввійшли члени науково-методичної ради університету: доценти В. Антонюк (Педагогічний інститут), О. Герасимчук (керівник центру інноваційних технологій та комп’ютерного тестування), О. Іванашко (факультет ­психології), В. Муляр (фізичний факультет), В. Прокопчук (історичний факультет), Н. Романюк (факультет міжнародних відносин) і Л. Заєць (начальник навчального відділу). Основним завданням її роботи стало внесення змін і доповнень до положень, згідно з якими відбувається навчальний процес в університеті. Під час роботи групою враховувався досвід, накопичений ВНЗ щодо організації та проведення навчального процесу в розрізі кредитно-модульної системи. Адже, починаючи з 2006 р. в університеті здійснюється підготовка фахівців згідно з вимогами Болонського процесу. За ці роки наш виш пройшов увесь цикл: від вступу і навчання за кредитно-модульною системою до отримання студентами додатка до диплома європейського зразка. Тому, аналізуючи цей шлях, ми можемо робити певні висновки. З ІІ семестру 2012–2013 н. р. у дію вступає «Положення про поточне та підсумкове оцінювання знань студентів Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу» зі змінами та доповненнями. Нова редакція цього положення була розроблена після тривалого обговорення його змісту із професорсько-викладацьким колективом вишу, студентським активом та органами студентського самоврядування. Зокрема, у лютому з ініціативи голови студентської ради В. Ковальчука та в. о. голови Первинної профспілкової організації В. Курилюка студентів університету і за участю проректора з навчальної роботи, професора С. Гаврилюк, начальника навчального відділу Л. Заєць відбулося засідання, на якому розглядалися назрілі питання щодо Положення про поточне та підсумкове оцінювання знань, зокрема у пунктах про обов’язковість екзаменів та мінімальну кількість балів, необхідних для виставлення підсумкової семестрової оцінки за результатами модульних контрольних робіт. Кардинальних змін положення не зазнало, проте воно було доповнене й уточнене

згідно з результатами проведеного обговорення та з урахуванням пропозицій, що надійшли від органів студентського самоврядування. Це стосується таких основних моментів, які найбільше цікавлять студентів: – поточний контроль у формі виконання ІНДЗ може використовуватися викладачем за умови, що такий вид роботи передбачений програмою навчальної дисципліни; – за рішенням кафедри студентам, які брали участь у конференціях, підготовці наукових публікацій, в олімпіадах, конкурсах студентських наукових робіт, спортивних змаганнях, мистецьких конкурсах і досягли значних результатів, можуть присуджуватися додаткові бали, які зараховуються як результат поточного контролю з відповідного предмета; – у разі відсутності студента на поточному модульному контролі з поважної причини, він має право пройти його у визначені викладачем терміни. Для цього в журналі обліку успішності студента педагогу потрібно передбачити графу «ліквідація заборгованості»; – підсумковий контроль, що проводиться

з метою оцінки результатів навчання, може відбуватися у формі модульного контролю, семестрового заліку й іспиту, державної атестації; – підсумкова семестрова оцінка з навчальної дисципліни, де формою контролю є екзамен, виставляється без складання іспиту за результатами поточного та модульного контро­лю, якщо студент успішно виконав усі завдання, передбачені програмою навчальної дисципліни, і набрав при цьому не менше 75 балів. Відбувається це у день проведення іспиту за умови обов’язкової присутності студента. Щодо інших особливостей перебігу поточного та підсумкового оцінювання знань студентів, розподілу балів за шкалою оцінювання ECTS, то вони не змінилися. Це дозволить пришвидшити процес адаптації студентів до вдосконаленої системи оцінювання і дасть їм можливість докласти всіх зусиль задля підвищення власного академічного рейтингу, здобуття нових знань і формування практичних навичок в обраній сфері діяльності. Алла ПАШКІНА, навчальний відділ

ВІ – ТА – Є – МО!!! Ректорат, профспілкові комітети Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки щиро вітають із ЮВІЛЕЯМИ: ВАСИЛЕНКА Юрія Тимофійовича – доцента кафедри філософії і релігієзнавства; ГАЦА Георгія Опанасовича – доцента кафедри педагогіки дошкільної та початкової освіти; ЗАХАРЧУК Наталію Володимирівну – старшого викладача кафедри хореографії; РЕШЕТНИК Лесю Петрівну – доцента, завідувача кафедри трудового, господарського та економічного права; СІНЧЕНКО Євгенію Іванівну – доцента кафедри іноземних мов факультету міжнародних відносин; ШВАЙ Ольгу Леонідівну – доцента кафедри геометрії і алгебри. Бажаємо міцного здоров’я на многії літа, нехай Ваше життя сповнюється любов’ю та добром, натхненними думками й щирими почуттями! Зичимо невпинного руху вперед і нових звершень на професійній ниві!

5

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

ПОСТАТІ

Сторінки історії Сьогодні для багатьох наших сучасників мало зрозумілим є код ХІХ ст., стиль життя людей того часу, їхні манери, взаємини, ідеали і т.д. Йдеться про привілейований клас – аристократію. Не багато тоді було українських дворян-поміщиків, які плекали історичну пам’ять, здійснювали функ­цію нагромадження і трансформації культурноінтелектуальних цінностей нації. Саме тих небагатьох і можна назвати справжньою національною елітою. У межах ХІХ ст. виникла традиція дворянських «гнізд», своєрідних «харизматичних кланів», де родинний маєток вважався не лише оселею роду, але й центром громадського життя. Культурна аура таких садиб ґрунтувалася на шанобливому ставленні до українського історичного минулого та бажанні змінити дійсність в економічному, політичному, культурному планах. Про те, яким був життєвий устрій осель української шляхти, можемо докладніше довідатися з творчої біографії Т. Шевченка. Відомо, що поет не раз гостював у Рєпніних, Тарновських, Лизогубів. З біографією О. Білозерського, Ганни Барвінок і П. Куліша переплелася історія садиби Білозерських. Письменницькою оселею для В. Винниченка та М. Коцюбинського часто ставало помістя Є. Чикаленка. «Дворянські гнізда» української аристократії були і на теренах нашого краю. Найбільш відомо про два таких осередки,

На фото: Максим Славінський

6

див у присутності всіх... Якось нам спало на думку, і скільки пам’ятаю – з пропозиції Лесі, влаштувати аматорську виставу. Ми обрали п’єсу, що належала перу Олени Пчілки, – “Суджена не огуджена”. Брали в ній участь я з Лілею Косач, хтось із кузенів та ін. Всією цією виставою керувала Леся: вона була і режисером, і декоратором, і костюмером, і суфлером...». Згадкою про літо в Колодяжному стала й світлина (Леся і Ольга Косачі й Оксана Старицька), зроблена в Ковелі у фотосалоні А. Епштейна. Косачі радо приймали у себе нових знайомих. Зазвичай це були молоді люди, друзі Михайла, Лариси й Ольги. До таких належав Максим Славінський. Про свою першу поїздку в Колодяжне влітку 1886 р. він і через піввіку згадував з великою теплотою: «Довідавшись, що я пишу вірші, мій приятель Пильчиків, син члена Київської Старої Громади і сам добрий українець, вирішив, що мене треба познайомити з Оленою Пчілкою, і коли надійшло 11 липня, день її іменин, то він з’явився в Ковелі й категорично вимагав, щоб я їхав з ним разом до Колодяжного поздоровити українську поетку. Я спочатку противився, мовляв, як ні з цього ні з того їхати в гості до незнайомих людей. Але це була така собі відмовка про людське око, бо менеНа фото: Леся й Ольга Косачі з Оксаною таки та поїздка дуже цікавила. Причина Старицькою спротиву була інша. Нові можливі знайомі були заможні пани, там могли бути ще де нині створено меморіальні музеї – Кой інші, поважніші, а в мене костюм: блузка сачівське Колодяжне і маєток родини Лиі штани без камізельки, накрохмаленої сопинських у с. Затурці. Ці обійстя, як і сторочки нема, а замість краватки якась неліття тому, гостинно відчиняють свої двері певного кольору стрічка... А втім, Пильчиків відвіду­вачам. мене вмовив і ми поїхали». Проте пан Мак«Колодяжне – се власне дома, а все решта так, між іншим...», – так сприймали свою садибу всі Косачі. А Леся Українка писала: «Мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Так ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі». Зазвичай влітку до «Волинських Атен» (так було поіменовано Колодяжне самими Косачами) з’їжджалося добірне товариство: друзі родини, приятелі-студенти, знайомі з довколишніх містечок. Відгомони тих днів зберігають спогади Оксани Стешенко, доньки М. Старицького: «Влітку 1896 року я поїхала гостювати до Косачів на село. Садиба родини мала старосвітський вигляд. Велике, вкрите зеленою травою дворище, посеред нього одноповерховий дім на 6 кімнат, а позад нього простягався аж до лісу великий сад... Біля старого будинку батько збудував для Лесі невеликий будиночок. Це був надзвичайно привітний, повний сонця будиночок на три кімнати: рожева, біла і блакитна... Не було у Косачів регламенту щодо розподілу дня. Жилося у них дуже вільно: ніхто не примушував у певну годину вставати, пити На фото: Олена Тесленко-Приходько чай, снідати тощо. Один лише обід прохо-

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

ПОСТАТІ сим (саме так називали його Косачі) того разу так і не переступив порогу Косачівської оселі, адже злякавшись, попросту втік. Та за кілька днів знайомство все ж таки відбулося, але вже з ініціативи Олени Пчілки. Вона відрядила до Ковеля старшого сина Михайла, аби він познайомився зі Славінським і запросив його до Колодяжного. «Приїхали ми перед самим обідом, – згадував Максим Антонович, – а тому відразу всі й сіли за стіл... Після обіду ми вийшли в сад, гуляли там і спочивали під яблунями на килимах... Пам’ятаю Михайло Косач казав мені взяти з собою мої вірші, що я і зробив. Олена Пчілка спитала мене про них і я – весь червоний – подав їй свої шпаргалки... Двічі чи тричі ще я відвідав того літа Колодяжне, і з тих часів нав’язались мої тісні взаємини з родиною Косачів. І тепер, коли все те давним-давно минуло і старших із тої родини, на жаль, уже й на світі немає, мушу сказати, що все, що я від них мав, було добре й ужиточне та послужило мені на користь у подальшому житті». Товариство колодяжненських «новітніх філософів» (Леся Українка в одному з листів до брата про дружнє товариство напише: «Філософи новітні – ти, я та пан Максим») працюватиме над перекладами зі світової класики, а в 1892 р. світ побачить збірка «Книга пісень Генріха Гейне. Переклад Лесі Українки і Максима Стависького». З легкої руки Олени Пчілки, поезії М. Славінського опиняться в редакції львівського журналу «Зоря», де їх опублікують. Отож, щирим був «пан Максим», коли називав О. Косач своєю хресною матір’ю в літературі. Ще однією родинною резиденцією стане садиба у селі Запруддя на теренах КаміньКаширщини. Тут оселиться сім’я Олени Тесленко-Приходько (рідної сестри П. Ко-

На фото: Зінаїда й Модест Левицькі

На фото: будинок родини Міяковських у с. Порськ

сача). «Тьотя Єля з родиною» часто прийматиме у своєму домі Косачів. Запруддя вабило їх затишком і справжньою поліською архаїкою. Петро Косач приїздив сюди на полювання, а Олена Пчілка записувала фольклорні тексти. В 1903 р. унікальні колядки із Запруддя склали основу її ґрунтовної розвідки «Украинские колядки (текст волынский)», опублікованої на сторінках «Киевской Старины». На жаль, до наших днів садиба не збереглася. Її історію дослідники відтворювали за родинним листуванням і архівними джерелами. В 2012 р. при в’їзді в Запруддя було встановлено меморіальну дошку у вигляді розгорнутої книги зі словами Лесі Українки «Ой, чи так красно в якій країні, як тут, на нашій рідній Волині». До кола близьких приятелів Косачів належала і родина Модеста й Зінаїди Левицьких, що мешкали в Ковелі, а згодом в Любитові. Не раз доводилося М. Левицькому бувати в Колодяжному. Про той час він напише в учнівському рукописному журналі «Промінь» Луцької української гімназії: «З Лесею Українкою я познайомився року 1893, коли я служив у Ковлі. Вона проживала тоді у маєтку батька в с. Колодяжному. На всіх вона робила миле вражіння своєю простотою і щирістю. Любили її селяне, бо вона старалася близько підійти до їх життя і помагала їм у біді, чим могла. Не раз і мене водила вона до хворих, доглядала їх і слідкувала за виконанням моїх лікарських порад. На літо приїздили до них гості, – все свідомі, нечисленні тоді ідейні українці, Оксана Старицька, Пилип Немоловський, автор популярних книжок по садівництву і насінництву, маляр Фотій Красицький». ­Косачі підтримували літературну діяльність М. Левицького. Його твори публікувалися на сторінках журналу «Рідний край», який видавала Олена Пчілка. Маловідомий факт, але Модест Пилипович – автор музики до

творів Лесі Українки й Олени Пчілки. Щирими друзями Косачів була родина Варлаама й Ольги Міяковських, які 1884 р. оселились у Ковелі, а згодом придбали маєток у с. Порськ Великий (тепер Порськ Ковельського р-ну.). Колеги по службі – П. Косач і В. Міяковський – часто обмінювалися візитами, дуже швидко подружилися й діти обох родин. Про історію їхніх взаємин допитливий читач може довідатись із нової книги Т. Скрипки «Волинські образки: ковельська еліта другої половини ХІХ ст.» (Нью-Йорк– Луцьк, 2012). На жаль, до наших днів садиба Міяковських не збереглася. Лише кілька світлин із сімейного архіву та спогади Володимира, Зінаїди і Жені Міяковських, чиє дитинство пройшло у цьому волинському куточку, відтворюють його колишню красу та затишок. Можливо, тому старший син Міяковських, відомий історик, архівіст, літературознавець Володимир Варлаамович Міяковський (1888, Ковель – 1972, Нью-Йорк), для якого «Порськ був невід’ємною частиною нашої сім’ї», обрав собі псевдонім В. Порський. Родинну пам’ять свято береже і донька ученого Оксана Міяковська-Радиш, котра давно мешкає в Нью-Йорку, але зв’язків із землею батьків ніколи не втрачала. Саме завдяки її щедрим дарункам фонди Музею Лесі Українки СНУ імені Лесі Українки збагатилися чималою кількістю унікальних експонатів. Сподіваємося, що з’являться в недалекому майбутньому і в Ковелі, і в Порську ще інші меморіальні знаки, що підтвердять інтерес волинян до власного минулого. Леся Українка з цього приводу казала: «Люди й покоління тільки ланцюг великого життя, і той ланцюг порватися не може...». Тетяна ДАНИЛЮК-ТЕРЕЩУК, завідувач Музею Лесі Українки СНУ імені Лесі Українки

7

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

КНИЖКОВІ НОВИНКИ

Нові видання Науково-дослідного інституту Лесі Українки У 2012 р. працівники Інституту Лесі Українки підготували до друку кілька наукових і науково-популярних видань. Три із них побачили світ уже наприкінці минулого року. Продовжуючи практику підготовки збірників наукових статей і матеріалів, Інститут випустив друге число річника «Леся Українка: доля, культура, епоха». Видання присвячене дослідженню життя і творчості Лесі Українки, її оточення, суспільно-політичного та культурного середовища другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Окрім архівних джерел і наукових розвідок, збірник вміщує хроніку подій, пов’язаних із вивченням біографії, творчої спадщини письменниці, вшануванням її пам’яті в Україні та світі. У пропонованому числі привертає увагу значна кількість маловідомих архівних документів і матеріалів. Зокрема, дуже цікавими з точки зору історії української культури, епістолярного стилю і родинної історії Драгоманових-Косачів видаються листи Михайла Драгоманова до Ольги (Олесі) Косач, Юрія Косача до Оксани Драгоманової, листування родини і близького оточення чоловіка Лесі Українки Климента Квітки й ін. Не менший інтерес викличуть і матеріали, присвячені родоводу Драгоманових-Косачів. Варто виокремити працю дослідниці з ІваноФранківська Г. Стасюк «До питання про природу обдарованості династії ДрагомановихКосачів». Рубрику «Постаті» цілковито присвячено громадсько-політичному діячеві, редакто­ рові, письменникові, перекладачеві, близькому другові Лесі Українки та родини Косачів Максимові Славінському. Життя і діяльність Максима Антоновича висвітлені як у стат-

8

тях і спогадах його товаришів В. Сімовича, М. Антоновича, О. Шульгина, так і у розвідках сучасних дослідників. Окрім того, вперше друкуються виступ М. Славінського «Леся Українка (1871–1913)», виголошений далекого 1933 р. у Празі, та добірка його перекладів німецьких поетів Й-В. Гете та В. Мюллера. Ще про одну маловідому постать нашої культури – Світозара Драгоманова – йдеться у рубриці «Біографістика». Син М. Драгоманова, двоюрідний брат Лесі Українки, громадський діяч, науковець, журналіст був надовго виведений із родинного кола радянськими науковцями, адже під час Другої світової війни емігрував. С. Дра­гоманов цікавий не лише приналежністю до славетної родини, але й як автор мемуарів (його спогади про Лесю Українку надруковано у збірнику), невтомний видавець і популяризатор інтелектуальної спадщини свого відомого батька. Незнані сторінки життєвого шляху рідних сестер Лесі Українки – Ольги Косач-Кривинюк та Ізидори Косач-Борисової розкрито у розвідках Т. Скрипки. У цьому ж контексті цікаво читається інтерв’ю П. Одарченка з наймолодшою сестрою великої письменниці. Окрема рубрика збірника представляє історію становлення Музею Лесі Українки нашого університету. Із пропонованих матеріалів можна дізнатися про минуле і сучасне цієї уже добре знаної на Волині та й за межами краю установи, «віртуально» ознайомитися з найціннішими експонатами музейної колекції. У святкову атмосферу відкриття музею (1985 р.) допоможе зануритись опублікований виступ почесного гостя дійства відомого письменника й громадськокультурного діяча Юрія Щербака.

Також у Луцьку побачило світ ще одне видання під дуже цікавою назвою «Волинські образки: ковельська еліта другої половини ХІХ століття». Автор проекту – відома дослідниця життя і творчості Лесі Українки й родинної історії Драгоманових-Косачів Тамара Скрипка. Для істориків національної культури Ковель – не лише місто, поблизу якого розташовано родинний маєток Косачів – легендарне Колодяжне. Саме тут жили і працювали люди, які відіграли неабияку роль у долі Лесі Українки та членів її родини. Сама письменниця любила повторювати афоризм Генріха Гайне: «Хто хоче пізнати поета, мусить піти у його країну». Коло особистих, дружніх і ділових контактів Лесі Українки широке. Серед її родичів і друзів були як видатні постаті – літератори, художники, композитори, правники, лікарі, вчені, громадські та політичні діячі, так і люди непримітні й для історії нібито не цікаві, коли б вони не перетнулися з кимось із Косачів. Особливе місце тут посідає ковельське оточення, адже серед щирих приятелів і колег родини були й знані представники національної культурно-наукової й політичної еліти – Карташевські, Короткевичі, Левицькі, Міяковські, Лятошинські й ін. Як запевняє сама авторка, її видання не претендує на масштабне, а тим паче повне висвітлення порушеної теми. Це скоріше перша спроба портретного представлення ковельської еліти у її взаєминах із родиною Косачів. Деякі фактологічні матеріали та більшість фотографій у пропонованій книзі оприлюднюються вперше. Видання має чотири розділи-образки. У першому з них коротко розглядається історія Ковеля з виразним акцентом на часі, коли тут працював Петро Косач і коли у місто в різних справах приїздили його дружина та діти. Другий і третій образки цілковито віддано оглядові дружніх і товариських взаємин Косачів із відомими у той час ковельчанами. Четвертий – про знаного українського історика, літературознавця, архівіста й журналіста Володимира Міяковського. Органічно доповнює основну частину книги розділ «Біографічні відомості представників української еліти, котрі довший час жили чи перебували у Ковелі в кінці ХІХ – на початку ХХ століть». Подані тут майже 50 біографем у, сказати б, конспективній формі зображують життя і діяльність як відомих, так і призабутих постатей української культури.

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

КНИЖКОВІ НОВИНКИ Окремо варто сказати про ілюстративний блок видання. Серед 60 сторінок ілюстрацій є рідкісні листівки, фотографії давнього Ковеля, родинні світлини, репродуковані документи. І цікаво написані тексти, й уміло дібраний і вибудуваний візуальний ряд книги дають цілісне та справді живе враження про таку, здавалося б, далеку і незнану нам епоху. Безперечно, це видання зацікавить як волинян, так і гостей нашого краю. Цікавою стала збірка статей та біографічних матеріалів Б. Якубського, упорядкована А. Радько. Борис Якубський, представник українського академічного літературознавства, належав до покоління української критики 20–30-х рр. ХХ ст., репрезентованої такими іменами, як І. Айзеншток, О. Бургардт, М. Доленго, О. Дорошкевич, М. Драй-Хмара, М. Зеров, В. Коряк, А. Ніковський, П. Филипович та ін. Автор численних розвідок і статей з класичної літератури. Його наукові інтереси охопили широке коло питань теорії та методології літератури. Це відобразилось у таких фундаментальних працях, як «Наука віршування» (1922), «Соціологічний метод

у письменстві» (1923). Багато зусиль учений приклав, досліджуючи питання української класичної літератури, спадщину Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської, Панаса Мирного, С. Васильченка й ін. Б. Якубського знали як теоретика літератури, автора статей про еволюцію літературних жанрів, «реабілітацію» форми мистецтва, соціологію літературних впливів. Завдячуємо йому і як видавцеві творів Лесі Українки, Т. Шевченка, новел Ольги Кобилянської, Панаса Мирного, антології російської поезії в українських перекладах та ін. Доробок Б. Якубського – це вагомий здобуток літературознавства, який через політичні обставини був вилучений із ­наукового обігу, становить чималий інтерес наукового пізнання. Книга «Б. В. Якубський. Творчий шлях Лесі Українки. Біографічні матеріали» – перша публікація літературознавчої спадщини вченого, що презентує його як видатного дослідника, текстолога і видавця спадщини

Лесі Українки. Тут репрезентовано всі статті Б. Якубського, друковані у 12-томному зібранні творів Лесі Українки 1927–1930-х рр., а також інші літературознавчі дослідження про життя і творчість письменниці, частина з яких була малодоступною, публікувалася лише в періодичних виданнях 1923–1943 рр. Архівна кримінальна справа Б. Якубського, віднайдена й уведена в науковий обіг упорядником, містить біографічну довідку, фіксує точну дату і причину смерті, розкриває маловідомі сторінки життя вченого, сприяє створенню його об’єктивного портрета. У вступній статті «Борис Якубський – видавець і дослідник творів Лесі Українки» доктор філологічних наук, головний редактор журналу «Слово і Час» Л. Скупейко розставив акценти щодо сприйняття постаті і творчості науковця, надав пояснення з приводу реверансів у бік його «марксівського світогляду», наголосив на вагомості його доробку, зокрема як текстолога і дослідника творчості Лесі Українки. Сподіваємося, що ця книга спонукатиме літературознавців не лише до наукового осмислення творчості Б. Якубського, а й до її систематизації, упорядкування та видання. Сергій РОМАНОВ, Антоніна РАДЬКО

Визначні події історії Волині у датах і персоналіях Спільний проект Волинського краєзнавчого музею та державної обласної універсальної бібліотеки ім. Олени Пчілки «Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2013 рік» нещодавно був представлений працівниками цієї книгозбірні численним читачам, серед яких викладачі та студенти нашого університету. Перший випуск видання вийшов у 1991 р. Впродовж усіх наступних років календар залишається справжньою визитівкою нашого краю, яка репрезентує Волинь за її межами. Побачити своє ім’я у ньому є престижним, знаковим для шанованих людей культури та науки. Без цього важливого джерела важко

уявити сучасного волинського науковця чи державного службовця. Видання є затребуваним, його охоче дарують і колекціонують. Посібник відкривається хронологічним переліком «Знаменні та пам’ятні дати Волині». За ним йде дата, назва, авторська біографічна довідка і література про уродженців краю та видатних діячів, життя і діяльність яких пов’язані з Волинню. Окрему частину становлять історичні відомості про міста і села Волині, подано покажчик імен і перелік авторів довідок та укладачів бібліографічних списків. Значну частину видання присвячено особистостям, які пов’язані з нашим навчальним закладом. Серед них незабутній професор історії Іван Кічий, який за 25 років роботи залишив помітний слід як науковець і викладач. Він автор біля 100 наукових публікацій, з-поміж яких книга у співавторстві з

О. Михайлюком «Історія Луцька», входив до складу редакційних колегій таких видань, як «Реабілітовані історією», «Хрестоматія з історії Волині», «Історія Волині в документах і матеріалах». Іван Васильович був нагороджений Премією ім. Дмитра Яворницького Всеукраїнської спілки краєзнавців, удостоєний звання «Заслужений працівник народної освіти України». Семидесятилітній ювілей вченого святкуватимуть вдячні колишні студенти і колеги, яким він віддав частку своєї душі, залучив до краєзнавчої науковопошукової діяльності. У календарі стало доброю традицією висвітлювати дати, пов’язані з життям і творчістю патронеси нашого університету Лесі Українки. Авторами біографічних та історичних довідок є науковці СНУ імені Лесі Українки, Волинського краєзнавчого музею, Волинського інституту післядипломної освіти. Укладачами бібліографічних списків є працівники відділу краєзнавчої роботи Волинської ДОУНБ ім. Олени Пчілки. Донести до читача реальні та правдиві відомості, вміщені у календарі, допомогло луцьке видавництво ПВД «Твердиня», яке розробило для цього випуску новий дизайн обкладинки. Зінаїда ПАХОЛОК, доцент СНУ імені Лесі Українки

9

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

ПЕРСОНАЛІЇ

Син Поліського краю: штрихи до портрета професора Івана Денисюка Професор заховував у собі стільки енергетики добра і випромінював, «жбурляв» на людей її з такою розкішною щедрістю, що навіть зараз відчуваєш потребу згадати його сонячний погляд, щиру, позначену мудрістю усмішку й іскрометне інтелектуалізовано слово. Юрій Горблянський

Хто з мешканців Волинського Полісся не чув про чудове озеро Турське? Цей величезний блакитний шмат неба упав поміж зелені луки на схід від Шацької озерної системи і на північ від Прип’яті. На його південному березі причаїлося невелике мальовниче село Заліси. Тут у сім’ї Овксентія Мойсейовича та Параски Іванівни Денисюків 12 грудня 1924 р. народився син Іван. Тоді ніхто не здогадувався, що прийде час – і цей хлопчик стане відомою і шанованою людиною в Україні. А писати вчився на листках буряка Іванко ріс допитливим і кмітливим. Його перше знайомство з дитячою книгою відбулося на печі. Це був буквар «Зірка», зміст якого запам’ятав ще до школи. А писати вчився у полі на листках буряка. З таким багажем знань на початку осені 1932 р. Іванка Денисюка батьки віддали до початкової школи у рідному селі. Середню освіту здобував у сусідньому с. Заболоття. Викладання в школі велося польською, а українську вивчали лише в молодших класах як предмет. У шкільних бібліотеках не було жодної книжки рідною мовою. Однак заболоттівський учитель Антон Стемпнєвський передплатив учням не тільки обов’язковий польський журнал «Пломичка», а й український «Сонечко». Саме зі сторінок цього видання діти вперше познайомилися з поезією Тараса Шевченка, яка засіяла в юні душі зерна національної свідомості. З редакцією «Сонечка» четвертокласники розпочали листування. На його сторінка були надруко-

10

вані лист і поліські загадки за підписом Івана Денисюка. Так уперше в пресі з’явилося ім’я майбутнього професора-фольклориста. Після закінчення 6-го класу той, хто мав кращі оцінки, міг продовжити навчання в Брестському торговельному технікумі або Брестській гімназії. Проте плата була дуже висока – 200 злотих у рік (у поліських умовах це близько вартості трьох корів). Усе-таки в червні 1939 р. Іван Денисюк їде до Бреста поїздом. «Ліс. Сосни тікають від поїзда назад. Це так цікаво! Я вперше у великому місті. Брест чудовий. Усі говорять тут тільки по-польськи. Гімназія імені Ромуа­ льда Траугутта. Будинок з червоної цегли займає цілий квартал», – неодноразово згадував професор. Успішно склавши іспити, хлопчину з Волині зарахували на навчання. Та 1 вересня зловісного 1939 р. почалася німецько-польська війна. Вона перервала всі мрії про подальшу освіту. Але у липні 1941 р. на станції Заболоття з’явився подарунок долі – оголошення про початок у Ковелі місячних педагогічних курсів. Пройшовши їх (під звуки національного гімну «Ще не вмерла...» та лекцій з історії за М. Грушевським), Іван Денисюк учителював у школі с. Яревище Заболоттівського району (до закриття), працював у Гуті, Жиричах, інколи влаштовувався тимчасово писарчуком то в лісництві, то у торговельній конторі. Наприкінці липня 1944 р. із Радянською армією прийшло довгождане визволення. Усіх чоловіків мобілізували на

фронт. У вересневому бою з німецькими танками солдат Денисюк був тяжко поранений у праву руку і ліву ногу. Його евакуювали на Кавказ у грузинське м. Горі. Після двох операцій і тримісячного лікування в січні 1945 р. Іван Овксентійович добрався додому. ­Замінивши милиці паличкою, він поїхав у Заболотське райвно проситися на вчительську роботу. 1 квітня 1945 р. його призначили на посаду учителя 2-го класу початкової школи у рідному с. Заліси. Під час літніх канікул послали у Володимир-Волинське педучилище. Атмосфера у високих світлих мурах закладу панувала чудова – людяна і по-справжньому педагогічна. Студенти-заочники вчилися з ентузіазмом. З великою вдячністю згадував Іван Овксентійович своїх викладачів української мови і літератури Миколу Жилу та Зінаїду Сизоненко, які дали йому путівку в наукове життя. Педагогічне училище Іван Денисюк закінчив достроково – за два роки. Майже три з половиною роки вчителював у початковій школі. Це були важкі часи, адже педагогічних кадрів не вистачало. Доводилося працювати у три зміни, бо ще була вечірня школа. Студент. Аспірант. Доцент. Професор Про існування Львівського університету Іван Овксентійович дізнався від Тамари Касіч-Пилипенко, яка, будучи студенткою вишу, колоритно описувала цей недосяжний вимріяний храм науки у листах, адресованих своїй подрузі, учительці Заліської школи Галині Притулі. До неї звернувся Іван з питанням: чи міг би він вступити до цього навчального закладу? На що отримав відпо-

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

ПЕРСОНАЛІЇ відь: «Для хутора ви маєте непогану освіту, а тут би вам довелося плентатися у хвості». Зважаючи на таку «вбивчу» характеристику рівня своєї освіченості, Іван Овксентійович увесь рік присвятив підготовці до складання дев’яти іспитів на філологічний факультет, з чим успішно справився. Навчався молодий перспективний студент дуже старанно. Про це свідчить те, що всі роки отримував підвищену стипендію. Та й у молодіжному середовищі було б навіть дуже весело, якби над студентами не тяжів ідеологічний терор. «Скрізь вишукували класового ворога – ворога народу, – пригадував Іван Овксентійович. – Дехто з однокурсників зникав тихо – вивозили вночі. Інших “ворогів” викривали на багатолюдних зборах і виключали з університету». На одному зі зборів було відраховано майбутнього українського письменника Романа Іваничука. Дісталося й Іванові Денисюку (адже він голосував проти виключення Іваничука). Після смерті Сталіна дихати стало трохи легше. Науковою роботою Іван Овксентійович почав займатися ще навчаючись на V курсі. Академік Михайло Возняк, якого студенти вважали майже святим, запропонував йому тему кандидатської роботи «Дві редакції повісті Івана Франка “Boa constriсtor”». У грудні 1956 р. Іван Денисюк захистив дисертацію «Белетристика Михайла Павлика», після чого його залишили працювати на кафедрі української літератури Львівського університету. 1960 р. ученому присвоєно звання доцента. Захоплення німецькими новелами спонукало Івана Овксентійовича до дослідження розвитку української малої прози кінця XIX – початку XX ст. Згодом це переросло в написання докторської дисертації. Монографію в понад 500 сторінок машинописного тексту Іван Денисюк поклав на стіл кафедри української літератури для обговорення у 1970 р. Однак почався період «брежнєвського застою», який перетворився у «терор над інтелігенцією, особливо західноукраїнською». До захисту докторської роботи вченого не допускають. Його монографія впродовж 10 років лежить без руху. Та ось за порадою колишнього студента Миколи Старовойта, Іван Овксентійович звернувся до Леоніда Кравчука. За його підтримки книга виходить у видавництві «Вища школа». На неї з’явилося понад 10 позитивних рецензій не лише в Україні, а й у Мінську, Москві, Празі, США. Після довгих перипетій дисертацію захищено в столичному Інституті літератури ім. Т. Шевченка через 15 років після її написання. Ступінь доктора філологічних наук присвоєно 16 травня 1986 р., а звання професора – 29 грудня 1988-го. Із 1988 по 1996 рр. Іван Овксентійович очолював започаткований ним Інститут франкознавства при Львівському університеті. Під його науковим керівництвом захищено 17 дисертацій. Потім перейшов працювати на кафедру фольклористики Львівського університету.

Краєзнавством і фольклором Іван Овксентійович цікавився ще будучи аспірантом, брав участь у діалектологічних експедиціях у Карпати та на Полісся. Пізніше керував фольклорними практиками. Разом зі студентами збирали перлини народного слова на Гуцульщині, у Ратнівському, Любомильському, Старовижівському, КаміньКаширському районах на Волині, у Сосниці на Чернігівщині, у Гадячі на Полтавщині, на Поділлі та Черкащині. Він часто говорив: «У фольклорі мене цікавить передусім те, що М. Грушевський називав “фонограмами одшедших поколінь” – інформація, яку не дають письмові джерела, а донесла до нас усна словесність». Так світ побачили брошура «Амазонки на Поліссі» (1993), збірка під назвою «Пісні з-над берегів Турського озера»(2004), у якій вміщено 676 пісень унікального старовинного високопоетичного турського весілля.

КНИЖКОВІ НОВИНКИ У СНУ імені Лесі Українки вийшов друком новий «Англо-російський словник», котрий містить понад 100 тисяч слів і словосполучень, включаючи фразеологічні звороти, прислів’я та приказки. Підготували його викладачі факультету романогерманської філології – Є. Гороть, С. Гончарук, Л. Малімон, А. Павлюк, А. Троцюк, А. Шкаровецька.

На шляху нових наукових пошуків 90-ті рр. були плідними на створення нових наукових робіт, зокрема опубліковано «Поліське літо Олени Теліги», «Дворянське гніздо Косачів» (1999; у співавторстві з Тамарою Скрипкою), в якій висвітлено сторінки життя і творчості Лесі Українки волинського періоду у зв’язках із найближчим оточенням, природою та народним побутом і фольклором цього краю.

1998 р. виходить книга «Ратнівщина: історико-краєзнавчий нарис» (у співавторстві з Володимиром Денисюком). Тут уміщено нариси про 23 населені пункти, релігійні общини Ратнівського району, розповіді про історичне минуле краю, давні пам’ятки, документи ревізії поселень 1500 р. (вперше у перекладі з латинської мови). 2003 р. видано книгу «Ратнівська земля», яка містить відомості про 28 хуторів і 44 населені пункти району. У молодих надія України Чимало думок Учителя учителів, видатного літератора, науковця так і не надруковані. Наскільки довго жеврітимуть слова Івана Овксентійовича у душах його учнів? Хтозна. Проте всі повинні пам’ятати останнє звернення професора: «Нехай же простеляться перед моїми учнями кращі і пряміші часи, і по них, як по білих рушниках, хай покотять вони свої світлі слова. Мій великий учитель – академік Возняк – учив радіти з успіхів молодих, бо в них надія України». Підготував Валерій МЕЛЬНИЧУК, учитель історії НВК «ЗОШ І–ІІІ ступеня–дитячий садок» смт. Заболоття Ратнівського району

Поряд із загальновживаною лексикою широко представлена термінологічна з різних сфер науки. Перевагою видання є те, що до багатьох словникових статей під рубрикою «USAGE» подаються коментарі про правильність і доречність використання англійських лексичних одиниць у мовних ситуаціях. Це допоможе попередити лексичні, граматичні та стилістичні помилки носіїв російської мови, що вивчають англійську, і підвищити культуру спілкування. Вартість словника становить 110 грн. Усім, хто бажає придбати його, необхідно переказувати кошти на ВТФУ ПАО Приватбанк: Р/р 26000055400886. МФО: 303440. Код: 35594264. Отримувач: Фонд розвитку СНУ імені Лесі Українки. Контактні дані: моб.: 0984785710, моб.: 0667729023, e-mail: jane030943@ukr.net. Інститут іноземної філології

11

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ

Життєствердне мистецтво від Оксани Ядчук-Мачинської 4 лютого у виставковому центрі «Рідна Волинь» Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки відбулася експозиція робіт члена Національної спілки художників України, волинського майстра пензля Оксани Ядчук-Мачинської. Ось уже 2 роки у СНУ імені Лесі Українки успішно функціонує виставковий центр «Рідна Волинь». Тут поряд із традиційним мистецтвом (народним вбранням, предметами побуту) представлено й картини художниківпрофесіоналів (одна з постійних композицій – це доробок народного художника України Олександра Байдукова). Як відзначила директор Художнього музею у м. Луцьку Зоя Навроцька, центр здійснив вдалу спробу поєднати твори народу та художників академічного мистецтва. Організатор і натхненник «Рідної Волині» – доцент кафедри культурології та менеджменту соціокультурної діяльності Галина Кутузова – ще раз наголосила: «Ця виставка підтверджує задум центру – пропаганда українського мистецтва, зокрема волинського». У відкритті експозиції взяли участь директор Художнього музею Зоя Навроцька, декан Інституту соціальних наук Леонід Кондратик, завідувач кафедри культурології та менеджменту соціокультурної діяльності Віктор Давидюк. Усі вони звернули увагу на ніжність, світлість, гуманістичність і водночас філософічність, символічність, задумливість робіт. «Її картини оспівують землю, красу. Вони не мають руйнації, хаосу, все злагоджено. Це справжнє гуманістичне мистецтво. Оксана глибоко бачить і тонко відчуває», – закцентувала пані Зоя і налаштувала присутніх глядачів на сприйняття.

12

До вітальних слів долучився професор Віктор Давидюк, котрий повідомив, що одна з робіт мисткині стала «обличчям» збірника «Фольклористичні зошити» (саме це видання розійшлося в Україні з шаленою швидкістю – 500 примірників за півтора місяці). Леонід Кондратик визнав же полотна пані Оксани життєствердними. «Життя буває і “сірим”, і з труднощами, але є мистецтво, котре спонукає жити. Саме таким є доробок нашої гості», – підкреслив Леонід Йосипович. А ось художниця спробувала коротко охарактеризувати власні картини. За її словами, експозиція презентує натюрморти і пейзажі, що охоплюють три теми – внутрішні переживання («Птах надії», «Медитація», «Враження без берега»), поїздка до Хорватії (роботи виконані в стилі, за словами самої

майстрині, «Тіффані-блю» – «Середня долмація», «Літо в Хорватії»), відображення рідного краю (натюрморти з гарбузами, грушами, вересом – «Дачні гарбузи», «Гімалайські груші»). Опісля вступних слів студенти, викладачі та працівники університету змогли переглянути картини, відчути ніжність, чуттєвість, красу, філософський підтекст і мудрість художниці. І справді, роботи пані Оксани допомагають поринути розумом і душею в мистецтво, на деякий час витіснивши негативізм і буденність ХХІ століття. Картини заохочують глядача до прекрасного, доброго, викликають чудові асоціації. Іванна МИСЛИВА-БУНЬКО

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

МАЛОВІДОМА УКРАЇНА

Дністровський каньйон: химерність і мальовничість України Зазвичай ми захоплюємося природою Альп і Кавказу, Карпат і Криму, Канади, США та Південної Америки і будь-що прагнемо побувати там. Проте не всі знають, що на території чотирьох областей України (Вінницької, Івано-Франківської, Тернопільської, Хмельницької) протікає одна з найкрасивіших річок у Європі – Дністер. Вона тече каньйоноподібною долиною, утворюючи багато фантастичних звивів і неповторну ландшафтну красу. Найцікавішою, наймальовничішою ділянкою Дністра є його відрізок у 250 км від гирла Золотої Липи до Збруча – Дністровський каньйон. На його території близько 100 пам’яток живої і неживої природи світового значення, тут збереглися унікальні еталони відшарувань гірських порід. Дністер бере початок у Бескидах біля підніжжя гори Розлуч на висоті 750 м. Загальна довжина ріки – 1362 км. Дністер має 386 приток. У верхній частині (до міста Самбір) – це типова гірська ріка, що тече вузькою долиною з обривистими скелястими берегами. Спустившись із гір, Дністер тече широкою, місцями заболоченою рівниною, сповільнючи хід, по плоскогір’ю в невисоких, порослих вербами глинистих берегах, деколи утворюючи острови. Вода каламутна, часто мілка. В районі с. Журавно підвищується спочатку лівий, а потім і правий береги ріки, русло стає кам’янистим, течія

Скельні відшарування на Дністрі, так звані «стінки» – пам’ятки природи. Подібних їм у світі практично немає. Тут знаходяться відомі відшарування (с. Стінка Бучацького і с. Трубчин Борщівського районів Тернопільської області), які містять у собі давні скам’янілі рештки флори та фауни, яким близько 500 мільйонів років. На Дністровських схилах є велика кількість рідкісних рослин, тварин, птахів. Теплий клімат у каньйоні відрізняє цю місцевість від інших територій Західної України: пагорби затримують сонячне тепло, через що влітку дощів тут майже не буває, а На фото: вигляд на каньйон із пагорбів навесні зелень розцвітає на 2–3 тижні раніше, ніж в інших частинах цього посилюється. Нижче древнього Галича дорегіону. лина Дністра звужується до 200 м. Високі На відтинку близько 250 км можна зускалисті береги річки тут поросли листянистріти понад десяток карстових печер і ми лісами і кущами, з-під скель витікають гротів, які знаходяться у вапняках. Їх чучисленні джерела. дернацький вигляд із рівня річкового плеУ середній течії Дністра на поверхню са вражає. А невеликі водоспади – «дівочі виходять кристалічні породи – граніти, сльози», що збігають по зарослих густими гнейси, сієніти, подекуди з’являються немохами скелях, які трапляються по всьому великі пороги і перевали. У деяких місцях маршруту, утворюють унікальне видовигори підходять так близько до ріки, що ще. утворюють каньйон. Типовий вигляд ДніМальовничий ландшафт гірського типу, стровського каньйону – круті скелясті або чарівні ліси, річка, водоспади, печери, хизаліснені береги, дика і неторкана приромерні скелі, пташине різноголосся роблять да, мальовничі острови. Потоки в деяких Дністровський каньйон райським куточком місцях зриваються з кручі просто в річку, української природи. перетворюючись у живописні водоспади. Підготувала Окремі частини скель нагадують швейцарІванна МИСЛИВА-БУНЬКО ський сир, весь у «дірках» від виходів пеФото автора та з сайтів: чер і гротів. http://ridna.ua/konkursy/dnistrovskyyУ навколишніх селах зустрічаються kanyon-2/; пам’ятки культури різних народів, що в http://ua.ukrainecityguide.com давнину населяли долину Дністра: церкви, костели, монастирі, палаци, руїни замків і фортець, печери, скельні монастирі.

На фото: асиметричні образи скель

На фото: мальовничий водоспад каньйону

13

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

«Комп» і здоров’я Науково-технічний прогрес призвів до того, що комп’ютер став невід’ємною частиною повсякденного побуту і роботи. Ним користуються люди всіх вікових категорій – від «піонера» до пенсіонера. Часто навіть немовлята, ледь вибравшись із пелюшок, тягнуться рученятами до «мишки», а дошкільнята вже стають асами «стрілялок» або Інтернету. Чи безпечно це, чи всі дорослі усвідомлюють вплив на здоров’я, що його може завдати цей електронний прилад, якщо користуватися ним безконтрольно і не дотримуватися деяких правил? З’ясуймо це. Понад усе людей турбують різноманітні випромінювання від комп’ютера. Виміри рентгенівського випромінювання показали, що воно перебуває на рівні фону землі. Електромагнітне випромінювання від комп’ютера високої якості також відповідає нормам, а ось в ЕОМ низької якості – підвищене. Існують ще деякі негативні сторони вико­ристання комп’ютера. Основні з них – зростання температури повітря до + 26– 27 ºС у приміщенні з увімкненим приладом і зниження вологості аж до 40%, водночас рівень вуглекислого газу збільшується, а кисню при цьому зменшується. Разом з тим повітря іонізується, збільшується число позитивних (важких) іонів. Вони, осідаючи на порошинах повітря, потрапляють у дихальні шляхи людини. Такі зміни фізичних характеристик повітря напряму впливають на самопочуття і втомлюваність людини, навіть якщо вона безпосередньо не сидить біля монітора. У деяких осіб, надто тих, хто схильний до алергічних проявів, а також дітей, можуть виникати лоскіт у горлі, покашлювання через надмірність сухості слизових оболонок. Робота за комп’ютером, як правило, сидяча. Людина тривало знаходиться у відносно нерухомому положенні, що негативно позначається на хребті і циркуляції крові в усьому тілі. Особливо сильно застій крові виражений на рівні органів малого тазу та нижніх кінцівок. Читання інформації з монітора призводить до напруження очей. Виникає це тому, що відстань до тексту постійно залишається однаковою, і м’язи очей перебувають у постійній напрузі. Тривала робо-

14

та на клавіатурі веде до перенапруження суглобів кистей і м’язів передпліччя. Праця за ЕОМ передбачає переосмислення великої кількості інформації та постійної концентрації уваги, тому нерідко розвивається розумова втома і порушення уваги. Серед користувачів комп’ютера виявлено нове захворювання – синдром комп’ютерного стресу, яке проявляється головними болями, запаленням слизової оболонки очей, підвищеною дратівливістю, млявістю і депресією. Тим часом є прості для виконання правила безпеки при використанні ЕОМ, які допомагають уникнути негативного впливу на здоров’я. Перше і найголовніше – комп’ютер повинен бути високої якості, особливо монітор, адже це запорука збереження нормального зору. По-друге, пристрій встановити в кутку кімнати або задньою частиною до стіни. По-третє, у приміщенні, де працює комп’ютер, щодня робити вологе прибирання, тому недоречно застеляти підлогу килимом. По-четверте, кабінет має бути завжди добре провітрений. У ньому доцільно розмістити ємність із водою, найкраще – акваріум. І останнє – екран монітора перед початком роботи і після її закінчення необхідно протирати ледь зволоженою спеціальною ганчіркою для оргтехніки. Основні поради щодо збереження зору такі: працювати варто лише при гарному освітленні; якщо є настільна лампа, то світло від неї має падати зліва. Монітор повинен бути на відстані 50–60 см від очей. Запорукою не лише рівної постави, а й гарного зору є зручний стілець. Він має бути не надто високим і не занизьким, найкраще – з ергономічною спинкою. Щоби вберегти хребет і кінцівки, достатньо щопівгодини міняти позу на більш зручну. Якщо з’являється відчуття втоми або болю в спині, відкиньтеся на спинку крісла, закрийте очі й повністю розслабтеся на 2–3 хвилини. Після цього походіть по кімнаті, підтягніться. Періодич-

но розминайте руки та пальці. І найважливіше – тривалість роботи за «компом» повинна чітко котролюватися, оскільки вже після 20-хвилинної праці у дорослих і дітей з’являються симптоми втомлюваності та роздратованості. Тому необхідно дотримуватися таких рекомендацій: а) при введенні даних, редагуванні програм, читанні інформації з екрана безперервна робота за екраном монітора не повинна перевищувати 4-х годин; б) через кожну годину праці необхідно робити перерву на 5–10 хв., а через 2 години – 15 хв., під час яких доцільно виконувати комплекс вправ виробничої гімнастики та провести сеанс психофізіологічного розвантаження. Не рекомендується використовувати комп’ютери вагітним жінкам. Щодо дітей, то тут норми набагато жорсткіші: а) дітям 6-річного віку працювати 10–12 хвилин; б) 7–8-річного – 15 хв.; в) 9–10-річного – до 20 хв. не більше 4-х разів на тиждень. І пам’ятайте: найбільшої шкоди здоров’ю завдає спілкування з ігровими програмами, бо воно супровожується сильним нервовим напруженням. Отже, ще більшого стресу та втомленості можна уникнути, просто вимкнувши вчасто комп’ютер і провітривши приміщення. ЕОМ може стати другом або заклятим ворогом, зарадити в біді або додати чимало проблем, допомогти знайти однодумців або призвести до самотності. Працюйте за комп’ютером і будьте здорові! Підготувала Іванна МИСЛИВА-БУНЬКО

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

У СВІТІ ТАЄМНИЦЬ

І хто ж тебе відкрив, Америко? Відповідь на це питання напрошується стереотипна – Христофор Колумб. Однак не варто квапитися з висновками. Датський історик С. Ларсен свого часу написав книгу, в якій довів, що першовідкривачем Нового світу був португалець Жуан Кортареал. І сталося це за двадцять літ до Колумба – в 1472 р. Таким чином, стає зрозумілим, звідки на глобусі німця Мартіна Бехайма (ХV ст.) взялися обриси земель, що напрочуд нагадують Нову Шотландію, острів Ньюфаунленд – словом, тих країв, які ще з часів Лейфа Щасливого (1000-й рік) були відомі норманським (скандинавським) мореплавцям під назвою «Вінланд». Причому М. Бехайм не єдиний, хто володів подібними знаннями. На мапі Клаудіуса Клавуса (1467) присутня Гренландія. Окрім того, є дані про «долейфівське» відвідання вікінгами Центральної Америки (одна з гіпотез пов’язує легенду про білого бога Кецалькоатля саме з першими норманськими поселеннями в Мексиці у Х ст.), про майже 300літнє правління північних прибульців у Тіа гуанако (нині на землях Болівії) тощо. Отже, скандинави? А як бути зі знайденими у США, Мексиці й Венесуелі римськими монетами й статуетками, або ж із виявленими у кількох місцях кельтськими та фінікійськими письменами? Можливо, це підробки або античні вироби та гроші, привезені європейцями вже після Колумба? Одначе рештки римського корабля, знайдені 1982 р. поблизу Ріо-де-Жанейро, підтверджують трансатлантичні контакти (принаймні спонтанні) ще задовго до Різдва Христового. Сюди ж треба віднести й зображення ананаса (батьківщиною якого є тропічна Америка) на вцілілих фресках Помпеї. Були спроби ототожнити з Мексикою країну Фусан, яку 499 р. н. е. відвідав чернець із Китаю Хуай Шень. Та судячи з його інформації, нею міг бути хіба що якийсь із Японських островів. Хоча, скажімо, німецький історик Х. Гейне-Гельдерн не виключає причетності до творення доінкської культури Чавін у Перу (900–200 рр. до Р. Х.) і стародавніх китайців. Шлях через Тихий океан, імовірно, був відомий і протояпонцям. Звідки ж інакше на території Еквадору могли з’явитися глиняні зразки культури «дзьомон» (3000–2300 рр. до н. е.)? Це, мабуть, найдавніша дата в освоєнні Америки (якщо, звісно, не заглиблюватись у гіпотетичні часи Атлантиди, Пацифіди і т. д.). Одна із загадок, пов’язаних з епохою правління Олександра Македонського – доля його флотилії. В останній рік свого правління цар-завойовник наказав збудува-

ти 800 суден, що могли приймати на борт 500–600 осіб. Командувати ними мав Неарх, котрий за два роки до того здійснив плавання з Індії до Месопотамії. Про дальшу долю моряків і «надкораблів» невідомо майже нічого, окрім того, що на батьківщину вони не повернулися. Сам Неарх, якщо вірити енциклопедіям, помер близько 312 р. до Р. Х. Отже, найімовірніше, в останній момент перед походом із якихось причин було замінено командира або ж частина кораблів на чолі з Неархом усе-таки повернулася додому. Англійський історик Х. С. Гладвін висунув свого часу гіпотезу, згідно з якою, почувши розповіді про землі, розташовані далеко східніше від Індостану й винятково багаті на золото, командування флоту (чи того, що від нього залишилося) прийняло рішення йти на схід. Перетнувши ціною неймовірних випробувань Індійський і Тихий океани, моряки нарешті сягнули берегів Нового світу. Чи могло таке бути? Зі священних книг брахманів можна довідатися про континент Пушкар, що складається з двох частин (Варшів) і обрисами нагадує лук. Спрямований цей «подвійний материк» до Кшіра («Океану молока»). Дослідник із Австралії Ендрю Томас пояснював Варші як Північну й Південну Америку, а «Океан молока» ототожнював з Полярним, очевидно, Північним Льодовитим океаном, або ж з антарктичною частиною Атлантичного, Індійського й Тихого океанів, яка ще зветься Південним океаном. Серед інших доказів вищезгаданий містер Гладвін наводить і свідчення Джеймса Кука (так-так, саме того, про якого співав Володимир Висоцький!). Так зване «латинське» трикутне вітрило, що вважалося поширеним лише в середземноморських країнах, Кук знайшов і в остров’ян Тихого океану, причому саме в тій смузі, де за гіпотезою Гладвіна, мала б пропливати зникла флотилія. У псевдо-Арістотелевих «Розповідях про дивовижне» читаємо, що в морі за Геракловими Стовпами (Гібралтар) карфагеняни знайшли безлюдний острів із багатющою рослинністю, суднохідними ріками та дивовижними їстівними плодами. Побоюючись переселення стомленого війнами на-

роду, влада Карфагену розпорядилася карати смертю кожного, хто мав намір туди перебратися. Страчено було й усіх, хто встиг побувати на острові. Найближчим із Великих Антильських островів на шляху карфагенян (якщо уявити, що їхня дорога справді пролягала до Америки) був Пуерто-Ріко, і саме там є 50 річок (Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона вказує на судноплавність більшості з них). Хотілося б, звичайно, думати, що тоді, у ІV ст. до Р. Х., у часи славетного мореплавця Ганнона (можливо, навіть ним самим) відкритий саме Пуерто-Ріко. Але насторожує відсутність на острові будь-яких достовірних слідів фінікійськокарфагенської матеріальної культури. А, можливо, у часи розквіту Карфагену існували землі, які згодом зникли під водою? Чи не був славнозвісним «островом» останній невеликий залишок Антилії – однієї з гіпотетичних частин легендарної Атлантиди? Гадаю, останнє слово тут за підводною археологією… Повідомлення про алкалоїд листя тютюну в бальзамі мумії єгипетського фараона Рамзеса ІІ (досі вважалося, що тютюн уперше з’явився в Старому світі лиш через три тисячі років) теж наштовхує на думку якщо не про заселення Африки й ­Америки з Атлантиди, то принаймні про зв’язок між двома нині сущими континентами. Є приклад і «зворотного відкриття» Європи корінними американцями. Так, у чотиритомній праці знаного німецького географа Ріхарда Хенніга «Невідомі землі» знаходимо інформацію, що 62 р. до Р. Х. на берег Північного моря (поблизу гирла Ельби) було викинуте дивне на вигляд судно з незвично одягненими людьми. Як стало відомо з жестів, буря пригнала їх з «іншого берега». Пан Хенніг не виключав, що це були аборигени Нового світу – ескімоси чи навіть індіанці (або, як їх нині називають, америнди). То хто ж тебе відкрив, Новий світе? Нині, очевидно, можна стверджувати тільки те, що це відбувалося протягом кількох тисячоліть. Просто 12 жовтня 1492 р. Христофор Колумб поставив умовну крапку в цьому процесі. Так, «умовну», оскільки після того були вже регулярні й історично задокументовані дослідження Амеріго Веспуччі, Джона та Себастьяна Кеботів, Фернандо Магеллана, «Російська Америка» на Алясці й перша хвиля української еміграції (починаючи з 1891 р.). Білих плям в історії суперконтиненту не бракує й донині. Підготував Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ Ілюстрація з сайту http:// ru.wikipedia.org/wiki/Индейцы

15

20 лютого 2013 р. Ч.2 (77)

АКТУАЛЬНО

Підготовка фахівців нового формату Вимоги сучасного суспільства потребують фахівців нового рівня. У цьому році Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки на факультеті міжнародних відносин розпочинає підготовку магістрів за новою спеціальністю 8.18010015 «Консолідована інформація». Розширення міжнародних зв’язків на рівні регіонального та місцевого самоврядування, розвиток транскордонного співробітництва та збільшення іноземних інвестицій у прикордонних регіонах України потребує інформаційних аналітиків із сучасним світоглядом, професійними знаннями інноваційного характеру, вміннями їх практичного використання при розв’язанні соціально-економічних і політичних проблем. Необхідність у таких спеціалістах зумовлена зростанням попиту на комп’ютерні й інформаційні технології, підвищенням вимог до якості даних, їх змісту, достовірності і форм подання. Саме тому підготовка аналітика консолідованої інформації буде здійснюватися спільними зусиллями кафедр міжнародної інформації і вищої математики та інформатики. Підготовка фахівців із консолідова-

ної інформації передбачає формування особливого мислення – системного, аналітичного, креативного, що забезпечить реалізацію сучасних стандартів інформаційної й організаційної культури. У процесі навчання магістри отримають цілісні знання та навички створення програмнотехнічних систем і засобів консолідації інформації, самостійного проведення комплексних інформаційно-аналітичних досліджень щодо функціонування та розвитку соціально-економічної системи, її рівнів, прогнозування змін й оцінки наслідків прийняття науково обґрунтованих та економічно доцільних практичних рішень. Спеціальність «Консолідована інфор-

мація» є дуже перспективною, оскільки таких фахівців потребують установи всіх форм власності, сфер економічної, політичної та соціальної діяльностей. Випускники можуть працювати в різних структурах: у наукових, науково-організаційних, інформаційних і патентних підрозділах наукових установ, науково-виробничих комплексах; в інформаційно-маркетингових підрозділах підприємств та організацій виробничої галузі та сфери послуг; у ЗМІ; інформаційноаналітичних службах центральних органів влади та місцевого самоврядування, фінансово-економічних структурах. Магістри цієї кваліфікації зможуть визначати пріоритети діяльності установ, плани і заходи щодо інформаційного забезпечення зацікавлених осіб, накопичувати, обробляти, структурувати і систематизувати дані, забезпечувати їх тривале зберігання й оперативне використання. Вони будуть здатні розробляти для сучасного підприємства підходи до проектування інформаційно-організаційних систем, створювати рекомендації з інформаційноаналітичного забезпечення організації управління, нові алгоритми реалізації менеджменту інформаційних ресурсів. «Консолідована інформація» є аналогом спеціальності «Business intelligence», прийнятої у США та Європі. Важливим є і те, що на навчання приймаються особи, які мають базову (бакалавр) або повну (магістр, спеціаліст) вищу освіту за будь-яким напрямом підготовки без вимог до стажу роботи. Випускникам присвоюється кваліфікація 2432.2 «Аналітик консолідованої інформації», визначена діючим класифікатором професій. Отже, запрошуємо здобути нову спеціальність! Вона дозволить Вам, незалежно від попереднього фаху, отримати перспективну й актуальну професію! Кафедри міжнародної інформації і вищої математики та інформатики

Засновник і видавець – Волинський національний університет імені Лесі Українки. Адреса редакції: 43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13, кім. 20. Телефон: (0332) 24-75-40.

E-mail: media@univer.lutsk.ua. Свідоцтво про державну

реєстрацію – ВЛ № 351-85 ПР від 03.09.2009 р.

16

Головний редактор – Олеся ФЕСИК. Відділи редакції: Новин та інформації – Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ, Валентина КОРНІЙЧУК. Літературний редактор – Іванна МИСЛИВА-БУНЬКО. Коректор – Інна МОГІЛЕВСЬКА. Фотокореспондент – Володимир ЛУК’ЯНЧУК.

Газету зверстано та віддруковано в інформаційно-видавничому центрі CНУ імені Лесі Українки. Редакція зберігає за собою право літературного редагування, скорочення прийнятих до публікації текстів і не завжди поділяє позицію авторів публікацій. За достовірність опублікованих матеріалів відповідає автор (рекламодавець).

Обсяг 3 друк. арк. Наклад 2500 прим.