a M eDIA № 2 | 09.06.2015
Слово Редакції 6 червня в Україні святкували День журналіста. До цього свята редакція «MadMedia» підготувала другий спеціальний навіть особливий номер. Разом з редакцією ми замислились…Журналісти – це люди, які всюди встигають, пишуть про події та роблять людей відомими. Але як часто у пресі ви зустрічаєте інформацію або щось цікаве про самих журналістів? Майже впевнені, дуже рідко. Ми вирішили виправити цю ситуацію. Кожен з нас обрав собі старшого «колегу» дізнався якомога більше про нього/неї і написав про це. Кожен з нас при цьому дав собі трошки волі, в кінці кінців це і наш день, хоч і зовсім трошки, поки що. І ще одне. Цього тижня в нашій редакції зміни. Від нас в обійми сесії пішла Софія, але вона слізно обіцяла повернутись при будь-якій нагоді. Натомість в нашій команді з’явилась Анна Кудрявцева, представниця 2ої групи. Сумуємо за Сонею, але й радіємо Анні, що вже на етапі підготовки журналу колоритно вписалась в наш колектив, впевнені, далі буде тільки краще (якщо буде).
Зміст (((4-6))) Міжнародна журналістика Українська нотка “Голосу Америки”
(((7-9))) культура Кошмар на улице Горького или кто такой Юрий Марченко
(((10-11))) спорт Артем Франков: радіофізик за освітою, журналіст за покликом душі
(((12-14))) розслідування Золота ера журналістських розслідувань
Українська нотк Америки У моїх дитячих мріях професія журналістки (так, саме дівчини-журналістки, а не серйозного професіонала журналіста з великої літери) мала в уяві досить приземлені, але для дитячої уяви досить яскраві обриси: високі підбори, спідниця-олівець, строгий жакет, не менш стриманий, але гарний макіяж, зібране волосся і… мікрофон. «…і біжить вона така повітряна та усміхнена до свідка події на прямому включенні. Навіть не біжить, а летить, злегка постукуючи вищезгаданими підборами по бруківці…» Всього на всього образ ведучої новин та трохи дитячої уяви… Та реальність виявляється зовсім інакшою, ніж могли ми собі уявити через рожеві окуляри безтурботного та наївного дитинства. Сьогодення розкриває мені очі і я починаю розуміти, що ніяка спідниця і підбори не зроблять із просто пересічної сімнадцятирічної вже студентки, випускниці Ліцею інформативного спрямування справжнього журналіста. Криваві події минулого року назавжди закарбували у моїй пам’яті тих, хто першим почав будити приспану свободу слова, правду, забитий народ та забуту справедливість, тих, хто вдихнув у людей віру в перемогу над деспотією та слабкодухістю. Слово «журналіст» тепер асоціюється у першу чергу не з ефектною дівчиною, а з людиною, котра бореться. Бореться за правду та справедливість, намагається змінити світ на краще. Однією з тих, що постійно перебуває у цій боротьбі є Мирослава Ґонґадзе. Мирослава Володимирівна Ґонґадзе народилася на Тернопільщині. У 1997 році здобула ступінь магістра в галузі громадянського права Львівського національного університету імені Івана Франка. В інтерв’ю для журналу «Новое время» Мирослава розповідала, що з дитинства
((( 4 )))
любила публіку. Журналістика була у переліку професій її мрії поруч з акторством та вивченням історії, але, прислухавшись до поради батьків, дівчина вступила на юридичний факультет Львівського університету. «Думала собі, що справді – отримаю престижну професію, а тоді вже творчістю займуся. Так, зрештою, і вийшло. Лише творчістю стала журналістика», – зізнається Мирослава в інтерв’ю для проекту «The Ukrainians». На початку 1990-х років тоді ще Петришин Мирослава, навчаючись в університеті, почала брати участь в журналістиці та українській політиці. Зацікавившись журналістикою, вона почала писати для львівської газети «PostПоступ», була спеціалістом відділу інформації цього друкованого ресурсу, але спершу просто редагувала тексти свого чоловіка Георгія Ґонґадзе. Так тривало рік чи два, потім Георгій достатньо добре вивчив українську, та й Мирослава стала достатньо сміливою, щоб і свої матеріали публікувати. До речі, ні Мирослава, ні Георгій не є журналістами за фахом, це ще раз доводить відомий вислів: «Журналістиці не можна навчити, але їй можна навчитись». У 1994-1995 роках займала посаду заступника директора прес-центру політичного союзу «Нова хвиля». Протягом 1995-го року займала посаду керівника відділу ЗМІ Міжнародного медіацентру СТБ, а у 1998-му році була керівником по зв’язках з громадськістю в щоденній газеті «День». В 2000-му році життя Мирослави Ґонґадзе перевернулось. Було викрадено і вбито її чоловіка по замовленню тогочасної верхівки влади через його журналістську діяльність. Опинившись у епіцентрі політичного скандалу, жінка з двома доньками-близнючками
Міжнародна
ка “Голосу и” вимушена була просити політичного притулку у США. Вони опинились геть самі у чужій країні, мали статус біженців. Мирослава казала, що готова була навіть мити вікна, або працювати в McDonald’s, аби врятувати себе та дітей. В Україні жити було просто нестерпно через постійні переслідування та прослуховування. До McDonald’s, втім, не дійшло. Невдовзі вона отримала контракт на редагування книг для України від Міжнародного республіканського інституту. А згодом – дві стипендії на дослідницькі проекти та пропозицію працювати на Радіо Свобода. Потім Мирослава вирішила займатися телебаченням: звернулась з пропозицією до керівництва Радіо Свобода, але ті відмовили, мовляв, у планах створення телебачення в нас нема. Тоді журналістка перейшла на Голос Америки, де працює по сьогоднішній день. Зараз Ґонґадзе, ведуча інформаційних випусків, почуває себе на своєму місці, а все те, про що мріяла в дитинстві – подорожі, історії людей та міжнародна політика – поступово стає реальністю. Найбільше, що мене приваблює в цій жінці, так це те, що вона не відмовилась від своєї Батьківщини і не забула про неї. Перед виборами до парламенту минулого року Мирослава була ведучою програми «Національні дебати» на Першому національному. Попри розбіжності стандартів та жорсткі реалії українського формату, журналістка намагалась налагодити конструктивний та інтелектуальний діалог між політиками та аудиторією, аби кожен мав змогу висловити свою думку та бути почутим. Слід також зазначити, що вона, будучи продюсером Української редакції Всесвітньої служби «Голосу Америки», виносить новини України на міжнародний інформаційний
журналістика
((( 5 )))
простір, тим самим примушує міжнародне співтовариство вживати певні заходи. Знову ж у інтерв’ю для «The Ukrainians» Мирослава говорить: «Завдяки роботі маю доступ до усіх світових відео та інформаційних ресурсів. Тож віддаю перевагу інформації без інтерпретацій. Такий принцип намагаюся сповідувати і у власній роботі — інформувати, а не інтерпретувати. Інформація має бути чіткою, зрозумілою і спонукати глядача чи читача думати та робити власні висновки», – на мою думку, це можна назвати професійною заповіддю. Крім того, Мирослава дбає не лише про якість новинної журналістики, а й про тих, хто її творить. Задля сприяння розслідуванню вбивства її чоловіка та свободі друку і безпеці інших журналістів та політичних активістів, Мирослава у 2001 році організувала Фонд Ґонґадзе. Організація співпрацює з іншими журналістськими організаціями, такими як «Репортери без кордонів». Фонд також співпрацював з Українським золотим хрестом для надання фінансової підтримки сім’ям інших убитих українських журналістів, таких як Ігор Александров. За свою діяльність, хоч і закордону, на благо України та вагомий особистий внесок у розвиток журналістики, активну громадську діяльність та високу професійну майстерність Мирослава Ґонґадзе 10 грудня 2014 року нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Як казав словенський афорист Жарко Петан: «Про світле майбутнє піклуються політики, про світле минуле – історики, про світлу сучасність – журналісти». Щодо істориків та політиків, не впевнена, а от про журналістів, мабуть-таки влучно сказано і Мирослава Ґонґадзе цьому приклад. Анастасія Гривнак
((( 6 )))
Міжнародна журналістика
Кошмар на улице Горького или кто такой Юрий Марченко Культурная и образовательная журналистика, как впрочем и искусство в общем, в нашей стране живут андерграундной жизнью. Это как прийти в клуб, где всё веселье проходит в тесном подвале, о существовании которого известно только избранным. В том смысле, что об искусстве говорят мало, а если и говорят, то немногие (обычно представители элитарного класса нашего общества). Конечно, если перечислить сейчас все существующие культурные порталы, периодические издания, видеоблоги и телепередачи, то окажется, что источников знания целая масса. Однако, все эти ресурсы остаются уделом современной интеллигенции. Вспоминаются слова из песни советского мюзикла «31 июня»: «Так было в мире всегда... Так будет в мире всегда!». Но действительно ли так должно быть? Не утонуть в океане невежества и держаться на плаву в сложившихся непростых условиях общественного интеллектуального развития помогает одна из передовых медиаплатформ с названием, которое приведет к тавтологии в этом предложении, а именно «Platforma». Главным редактором популярного нынче интернет-ресурса является Юрий Марченко (в социальных сетях именующий себя Кошмарченко). О нём и пойдет речь далее. Что сказать, стандартного начала а-ля «Родился в таком-то году, ходил в такую-то школу» не будет. Будем честными и откровенными, нынешний главред «Платформы» появился на журналистской арене не так давно и в Википедии о нём статьи пока нет. Вместо этого есть страница на Facebook, где можно узнать всё о социальной жизни главаря (так и указано в разделе «About”) издания. Тем не менее, из стандартных «досьешных» ведомостей известно, что Юрий родился в семье госслужащих—мама
культура
((( 7 )))
работала в Кабинете министров, папа-- в Верховной Раде. Учился в национальном педагогическом университете им М. Драгоманова, но, как признаётся автор в своих интервью не очень прилежно. Будучи студентом, Кошмарченко работал помощником депутата в Верховной Раде, однако без надлежащего энтузиазма. Момент истины наступил после окончания Юрой магистратуры. Во время философских размышлений о будущем на отдыхе в Крыму ему позвонила знакомая, которая предложила временно поработать литературным редактором в запускающемся тогда издании «Коммерсантъ». На дворе стоял 2010 год. Так и попал Марченко в профессию. Благодаря своему умению придумывать остроумные заголовки и находить новые цепляющие темы он стремительно побежал вверх по карьерной лестнице: литредактор—выпускающий редактор—редактор всего неделового блока (рубрики политика, общество, культура и спорт) заместитель главного редактора. А пока Юрий набирался профессионального опыта в «Коммерсанте», Александром Акименко (в своё время работавшем на канале «Интер» и журнале Forbes) создавалась «Платформа». Изначально это была афиша культурных и образовательных мероприятий Киева. Как признался Акименко в интервью Colta.ru, “...Мы запустили ее для себя. Очень хотелось знать, что где происходит...”. И вот, стараниями энтузиастов, организовывающих лекции и мастерклассы, разнообразные смарт-кафе и культурные пространства, из афишы «Платформа» переросла в один из наиболее качественных и сильных гидов по интеллектуальным событиям Киева и других городов Украины. В апреле 2014го года «platfor.ma” перезапускает свой сайт и приглашает на позицию главного редактора Юрия Марченко. В марте 2015 года стало известно, что засвидетельствовать владение Юрием мастерством слова возможно будет не только в
((( 8 )))
куль
его публикациях и постах, но и в live-формате, на радиостанции «Аристократы». Там Марченко ведет рубрику «Кошмарченко» и «...встречается с интересными людьми, чтобы вспомнить те моменты жизни, которые хочется забыть.» (из описания представленного на сайте радио «Аристократы»). Ведущий уже общался с такими известными деятелями шоу-бизнеса как Олег “Фагот” Михайлюта, Валерий Харчишин, Валентин стрыкало, фрик-кабарэ Dakh Daughters. Послушать Юрия можно каждую субботу в 18.00. Одним из наиболее известных проектов Марченко, благодаря которым его личностью заинтересовались интернет-СМИ стал эксперимент «1218». Однажды, ведущий довольно аристократичный образ жизни Юрий решил испытать на себе: как это, жить на минимальную украинскую зарплату (1218 грн)? И на месяц Марченко сменил дорогие завтраки в кафе на утренние макароны. «Мы хотим исследовать, до какой степени Киев не приспособлен для комфортной жизни людей с ограниченными возможностями.Мне хочется верить, что благодаря моим материалам кто-то задумается, что пачка макаронов лежит на кухне не просто так, а можно сэкономить и самому себе приготовить еду, а не тратить деньги на кафе. Может, кто-то через каких-то знакомых пнёт правительство и намекнет: мол, ребята, минимальная зарплата в 1200 гривен - это неправильно, а пенсии по 900 гривен - это бесчеловечно» (из интервью медиатаблоиду «Дуся»). Сегодня «Платформа», благодаря стараниям её главреда,--это ресурс об инновациях, культуре, самообразовании, реформах и бизнесе. Это не только гид по мероприятиям, но и самостоятельный медиа-ресурс: здесь можно прочесть интервью с интересными личностями, отчеты по выставкам и презентациям книг, обзоры образовательных возможностей (стипендии и гранты, предлагаемые иностранными ВУЗами и т. п.). Также «Платформа» самостоятельно организовывает лекции в рамках проекта «Re:Invent Ukraine». А в апреле прошел фестиваль социальных инноваций «Ucrazyans», аналогично инициированный онлайн-изданием в
ьтура
в партнерстве с международной организацией Pact Inc. Посещаемость сайта в мае 2015 года составляла в среднем 290 тыс. пользователей. Можем ли мы назвать Юрия Марченко примером для подражания? Только если наши читатели в таковых нуждаются. Мы же видим в нём скорее идейного вдохновителя. И возможно будущего коллегу! В любом случае, Марченко и “Платформа”это окно в другой мир. В тот самый мир активных горожан, где много читают, смотрят хорошее кино, одеваются со вкусом и занимаются саморазвитием. Где без зазрения совести и лишнего сожаления отбросили совковый life-style, с его бесконечными ограничениями и усложнениями. Где всем руководит интеллектуально-эстетический голод и стремление к познанию. Да, возможно мы еще не часть этого мира. Но мы знаем, что он существует, и нам есть к чему стремиться! Что нужно знать о Юрие Марченко? у него есть горячо любимый пёс—мопс с неукротимой натурой и милой (вопреки заявлениям хозяина) мордашкой Агамемнон главред «Платформы» хорошо разбирается в музыке: захотите взять интервью, предварительно послушайте блюз (желательно не только самых известных представителей течения) и сходите на пару концертов Марченко обладает прекрасным чувством юмора. Особенно это подтверждают Facebook-посты про Агамемнона Любит фильмы братьев Коэн посещал «Digital Future Journalism” при Киево-Могилянской Академии в детстве мечтал стать археологом или палентологом обожает Лондон, Стамбул, Женеву парк Шевченко—одно из любимых мест в Киеве (Кошмарченко живет совсем рядом, на улице Горького) Анна Кудрявцева
((( 9 )))
Артем Фра освітою, ж Серед представників журналістської професії, які мені цікаві, мені б хотілось би виділити Артема Вадимовича Франкова – головного редактора журналу «Футбол». Кожна людина має свій хист, але не кожна стає майстром своєї справи. Артему Вадимовичу це вдалося. За освітою він радіофізик, але це не завадило йому стати Заслуженим журналістом України 2005-го року та отримати орден «За заслуги» ІІІ ступеня 2012-го року. Саме завдяки йому журнал «Футбол» став популярним. Одразу відчувається, що людина освічена, начитана, добре розуміє свою справу. Франков вміє професійно викладати свої думки, зацікавити читача неординарними метафорами та висловлюваннями. У цій справі він неначе «риба в воді». Його власні погляди на події, розмова з читачем однією мовою, свобода мовлення і нешаблонність дуже подобаються читачам. Артема Вадимовича кожного разу звинувачують у заангажованості. І дня не проходить, щоб конкуренти чи заздрісники не вилили чергову критику в його бік. Але, як відомо, не критикують тільки того, хто нічого не робить! Франков є головним редактором журналу «Футбол» з 1997 року. За цей час під його керівництвом було надруковано багато цікавих номерів та спецвипусків журналу. Фірмова колонка редактора під назвою «Редакционка» зустрічає нас на початку кожного номеру, статті інформують про останні новини та події у світі вітчизняного та світового футболу, а спеціальні випуски розкривають
((( 10 )))
Спо
анков: радіофізик за журналіст за волею нам статистику, прогнози та інформацію про стан справ у футбольних командах. Крім того, на сьогоднішній день видано 5 його книжок: «Моделирование квантовооптических вооружений» (1996, у співавторстві), «Лобановский. Послесловие» (2002, у співавторстві з Дмитром Харитоновим), «Футбол по-украински» (2006), «Футбол» (2009), «Заклятые друзья» (2010) а також 9 томів «Все чемпионаты мира по футболу» (2010). Серед цих книг моєю улюбленою є «Футбол», адже в ній популярно розповідається про історію футболу та відомих зірок цього виду спорту. Тож, якщо тебе цікавлять ці питання, то можна сміливо звертатися до неї. Також, мені подобається його книга «Заклятые друзья», в якій розповідається про одвічне спортивне протистояння ФК «Динамо» (Київ) та ФК «Шахтар» (Донецьк), історію їх спортивних поєдинків, тренерів та футболістів. Франков – це професіонал своєї справи! Він ніколи не боїться писати правду. Як відомо, журнал «Футбол» належить компанії «Український Медіа Холдинг». Власником цієї компанії був Сергій Курченко, а нині ним керує Олена Бондаренко. Деякий час ходили чутки, що через свої різкі висловлювання та вільні погляди Франкова можуть звільнити, але він цього на боявся, продовжував писати. Відстоювання власної думки, незважаючи ні на що, я вважаю заслуговує на повагу, навіть з боку твоїх опонентів!
орт
Основною роботою Франкова звичайно є його журнал. Але ще в нього був власний блог в Інтернеті, нині він має свою веб-конференцію. Артем Вадимович ділиться своїми знаннями з молодими спеціалістами, цікавиться думками про свою роботу, адекватно сприймає критику на свою адресу, вдосконалює свої знання і просто веде бесіди на різні теми. З ним можна поговорити не тільки про футбол, а й про інші види спорту, почути його думку взагалі про український та світовий спорт. Франкова часто запрошують футбольним експертом на радіо та телебачення. До його думки прислухаються, адже він має високий авторитет у футбольних колах. Ще одним підтвердженням того, що цей журналіст заслуговує на повагу, стало те, що на початку березня 2015 року Артем Франков став першим в історії українського футболу журналістом, який був запрошений Федерацією футболу України, стати членом її виконавчого комітету! Я вважаю, що це важливе досягнення його як журналіста та суспільного діяча. Артем Вадимович Франков є одним із найкращих спортивних журналістів країни. Він справжній майстер своєї справи, який чесно виконує свою роботу. Майбутні журналісти мають брати приклад з роботи цього професіонала.
Владислав Миронюк
((( 11 )))
Золота е р 2011 рік. Легка ретроспектива, аби освіжити пам’ять. Світом ширяться скандальні історії про походеньки Берлусконі і усунення депутатів Європарламенту, в Україні ж, здається все спокійно. Ну як спокійно, скоріше, як зазвичай, політики крадуть, олігархи спонсують, звичайні люди на кухнях виносять вироки можновладцям – словом «пакращення в дії». Що ж відбувається в спільноті завжди активних та дієвих журналістів? Тематика матеріалів помітно звужується до інформації або ж вигідної комусь або ж відверто сенсаційної, а-ля «вбили, зарубили, заживо закопали». Одиницями деякі з журналістів намагаються подати голос, та хіба ж його чутно за криками та розбірками депутатів? Машиною часу повернемось до сьогоднішнього 2015. Чи могли ми подумати ще 4 роки тому, що нині ми будемо говорити про реформування державного телебачення, створення суспільного та таку жваву діяльність Громадського ТБ? Вражає, чи не так? Ще важче повірити в те, що один з найскладніших видів журналістської діяльності – журналістське розслідування, переживатиме зараз друге народження, золоту еру в нашій країні. Адже за часів Януковича (і його попередників теж) мало хто з журналістів зважився б на діяльність такого роду.
((( 12 )))
розслід
ера журналістських розслідувань На днях, а точніше 6 травня, відбулося вручення премії за найкраще журналістське розслідування. Захід провели у рамках міжнародного фестивалю журналістських розслідувань «MezhehiryaFest», який вже вдруге провели у «Музеї корупції» Межигір’ї. Цього року володарем премії став Дмитро Гнап, один з співзасновників Громадського ТБ та проекту журналістських розслідувань «Слідство.info» Саме про нього хотілося б розказати більше. Дмитро Гнап народився в Донецьку, а пізніше навчався у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка на філософському факультеті. Хто знає чи то там Гнапа привчили шукати правду чи то він від народження як істинний журналіст в її пошуках, але він безперечно є одним з найкращих журналістів-детективів в Україні на цей момент. З кожним роком, починаючи з 2011, розслідування Дмитра ставали все провокативнішими та все більше звертали увагу до тем, висвітлюваних журналістом, не тільки глядачів, але й політиків, яким звичайно не дуже хотілось розповсюдження цінної для них інформації. Ось лише кілька з його праць. 2011 рік відзначився для журналіста та його аудиторії розслідуванням з назвою «Лісник
дування
Януковича». Тут Гнап визначав яким чином держава та бюджет кожного року втрачають по 3 мільйони гривень на експорті деревини і завдяки кому здійснюється такий обіг коштів. «Все найкраще вивозиться за кордон, а справжнє страхіття залишається для своїх громадян», - каже Дмитро Гнап у своєму відеоматеріалі, головним героєм якого став Віктор Сівець, голова державного лісового агентства. Тоді Гнап працював ще на ТВі у програмі «Знак оклику». Що сильніше розпалювалось суспільство, то серйознішими ставали теми журналіста. 2014 року він провів розслідування з метою визначити, яку зброю передають нашим військовим на передову. В ході розслідування було визначено, що «надійний» американський постачальник насправді є постачальником не завжди якісної зброї з РФ та Одеської області. Журналіст у пошуках реальної компанії, що мала доставити зброю українським військовим, натрапив на значно глибші схеми. Ще одне з найвідоміших та найскандальніших розслідувань Дмитра Гнапа має назву «Революція НЕгідності». Воно було присвячено 1-ій річниці Революції Гідності. Журналіст підняв досить болючу тему, тему покарання тих, хто силою розганяв Майдан. Під величезною лупою Гнап роздивився кожного прокурора, який хоч якимось чином мав стосунок до побиття студентів та інших майданівців. Говорити про роботи Дмитра Гнапа можна дуже довго, передивлятись відео ще довше. Він один з тих, дивлячись на кого, самому хочеться займатись журналістськими розслідуваннями. Серед цікавих матеріалі також:«Кому належить Межигір”я?»,
((( 13 )))
«Дерибаннаш. Масандра» (2015 р.), «Рошен вляпався» (2015 р.), «Дніпропетровська афера» (2015 р.) та багато інших. На мою думку, діяльність такого роду має бути першочерговою для журналіста. Адже працівник ЗМІ, він як санітар, першим має знаходити слабкі місця. Мабуть, саме в цьому заключається «скромна» журналістська місія. Дмитро вже дуже давно у журналістиці. За цей час він встиг попрацювати кореспондентом на СТБ, Першому Національному та UBC. Його проекту «Слідство. info» наразі вже 2 роки. Головними принципами цієї журналістської агенції є: безкомпромісність, глибина доказової бази, цікава подача текстів, які, впевнена, якнайточніше виражають позицію керівника агенції, Гнапа. Дмитро Гнап – людина, не поважати яку просто неможливо. Бо ж як не цінувати і не споглядати роботу людини, кожен день роботи якої – чиста небезпека? Для цього треба бути не тільки професійним журналістом (без професійної освіти), але й сильною духом людиною, ставити інтереси суспільства вище власних побоювань та безпеки. А так зможуть одиниці в нашій державі. Але хочеться сподіватись, що колись Дмитра Гнапа називатимуть класиком журналістським розслідувань, а теми, які він піднімав перестануть бути актуальними в Україні.
Поліна Єнальєва
((( 14 )))
розслідування
Над номером працювали:
((( 15 )))
Журналiст – людина, яка маeєталант щодня заповнювати порожнечу - Дейм Ребекка Вест) Журналiст – це чистильщик вулиць, що працює пером - (Наполеон I Професiя журналiста – бути машинiстом машини часу, яка робить мiльйон обертiв щосекунди - Костянтин Паустовський) Журналiстика – це органiзоване лихослsв’я -( Оскар Уайльд) Журналiстика, образно кажучи, на фактах сидить, фактами запрягаeєi ними ж поганяe -( Володимир Здоровега) Журналiстика – це те, що пишуть на пiску, i його змиваeє перша ж хвиля Волтер Лiппманн)