ІСТОРІЇ НЕСЕПАРАТИСТОК
Вінниця Т. П. Барановська 2015
УДК 82(477) ББК 84(4УКР) І-85
Це видання надруковано за фінансової підтримки МБФ «Український жіночий фонд». Інформація, яку представлено у виданні, не завжди відображає погляди МБФ «Український жіночий фонд». Відповідальність за зміст видання несе Вінницька громадська організація «Інформаційно – просвітницький центр «ВІСЬ».
Упорядкування та вступне слово О. Тараненко
Історії несепаратисток / упорядкув. О. Тараненко. – Вінниця :
І-85 Т. П. Барановська, 2015. – 96 с. ISBN 978-617-7233-04-5
До збірки увійшли твори, що підготували студентки, викладачки та випускниці кафедри журналістики Донецького національного університету. Ці тексти – своєрідні життєві історії, філософські роздуми, публіцистичні есеї та міркування, спровоковані ситуацією на буремному Донбасі 2014 року. УДК 82(477) ББК 84(4УКР)
ISBN 978-617-7233-04-5
© О. Тараненко, упорядкування, 2015
ПЕРЕДМОВА
Останні півтора року для України – це суцільний виклик – важкі часи, сповнені горя, людських трагедій, сліз, втрат. Але з іншого боку цей виклик відкриває нам і нові можливості – подивитись на навколишній світ по-новому, пізнати інших, і себе також. А ще зрозуміти, що не можна ділити світ на чорне і біле – за мовою, місцем проживання, статтю тощо. Ці драматичні часи вчать нас бути толерантними, поважати інших, слухати і чути їх. Історії несепаратисток – це про нас з вами, про те, що ми маємо почути, зрозуміти і відкритися іншим. Вони про те, що тільки разом, через те саме МИ українці зможуть розбудувати нову країну для себе, своїх дітей, своїх близьких, знайомих і незнайомих людей, які є патріотами своєї країни незалежно від того де народились і жили. Я переконана що велика історія нашої України саме і складається з таких маленьких жіночих історій, адже МИ – це я, це мої подруги і знайомі з різних куточків України – від Львова до Сімферополя. Це моя колега Аня і її маленька донечка Ярослава, яка народилась в Донецьку влітку 2014 року і через двадцять днів після народження разом з родиною тікала зі свого міста, але, я вірю і знаю, повернеться туди – у вільний український Донецьк. МИ – це історія кожної з жінок, про яких написано цю збірку. І саме в цьому МИ – наша сила, тільки так ми переможемо. Наталія Карбовська, Голова Правління, Український Жіночий Фонд
3
ВСТУПНЕ СЛОВО Шановний читачу!
Перед Вами – тексти своєрідних життєвих історій, філософських роздумів, публіцистичних есеїв та міркувань, спровокованих ситуацією на буремному Донбасі 2014 року. Ці тексти підготували студентки, викладачки та випускниці кафедри журналістики Донецького національного університету – українського вишу, який було евакуйовано до Вінниці у зв’язку зі збройним захватом університету бойовиками ДНР у Донецьку в вересні 2014 року. Ідея видання такої збірки народилася у нас одразу після переїзду до Вінниці, бо поряд з побутовими проблемами постали і питання ментальні – інтеграції у вінницьку громаду, подолання стереотипів про усіх «донецьких» як сепаратистів, зняття конфронтації та напруги у соціальних стосунках на новому місці. Говорячи науковою мовою, проблеми налагодження солідарних комунікацій між донеччанами та вінничанами. Цю ідею одразу палко підтримала голова правління ГО «Інформаційно-просвітницький центр «ВІСЬ» Світлана Дубина. Так народився наш спільний проект «Діалоги розуміння», який отримав грант швидкого реагування від Українського Жіночого Фонду. Може, Вам видасться дещо невдалою назва збірки, яка містить у собі заперечення – «Історії несепаратисток». Проте, це сьогодні є одна з наших найболісніших проблем – ми, донецькі українці, розпорошені по всій Україні поза рідними містами та селищами Донбасу, маємо весь час доводити свою патріотичність, вести з суспільством якусь приховану дискусію щодо власної ідентичності, брати участь у неявній, проте нав’язливо наявній в нашому повсякденні, полеміці щодо доказів нашого українства. Маємо доводити аж до абсурдного «ми – недонецькі донецькі»… Ця збірка – наша колективна репліка в такому загальнонаціональному діалозі. Саме діалозі, який є необхідним сьогодні нам 4
усім. По-перше, тому що жінки Донецького національного університету хочуть стати частиною того справжнього «голосу Донбасу», який має почути Україна. По-друге, бо нам є що розповісти з того гіркого досвіду, якого не має, на щастя, більша частина українців. Досвіду війни, горя, втрат, ментальних розколів, непорозуміння, цькування, вигнання… Ми щиро сподіваємося на те, що нас почують, а відтак, і зрозуміють. По-третє, бо в цьому писанні, може, на сьогодні є наше спасіння. Ми виговорюємо свої проблеми, а значить, ми їх вже долаємо. У зв’язку зі спасінням у письмі мені згадується знамените «Замість передмови» поеми Анни Ахматової «Реквієм». Нагадаю: «В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то «опознал» меня. Тогда стоящая за мной женщина, которая, конечно, никогда не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом): – А это вы можете описать? И я сказала: – Могу. Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом». Ті страшні часи і страшні слова нагадують нам про велику рятівну силу слова, бо те, що може бути описаним, може бути пережите і подолане, а відтак – і переможене. Саме тому дехто з авторок відмовився від публікації – взялися писати і не змогли, ще не відболіло, не вляглося. Багато хто хотів і починав писати про одне, а вийшло зовсім про інше. У результаті теми різні, проте всі вони нанизані на вісь символів втраченого: Дома, Спокою, Саду, Щастя, Міста, Університету… Переважна емоція також єдина – біль втрати, страх непорозуміння. За очевидної різниці в стилі та манері є прийом, що мимоволі об’єднує всіх авторок: тексти наповнені риторичними запитаннями, і це не випадково, бо дуже багато за цей рік нашарувалося запитань без відповідей, і всі вони головні, невідкладні, болісні. Чому це сталося з нами? Коли все це скінчиться? Чи ми повернемося додому? Чи буде нам куди і задля чого повертатися? Чи зможемо
5
ми простити, забути, відпустити? Як нам, врешті-решт, жити??? Тож, книга вийшла нелегкою. Проте, справжній діалог – це завжди важка робота. Перш за все, над собою, над своїми помилками, над власними упередженнями та забобонами. Справжній діалог змушує нас немовби встати над собою, вийти на межу власної особистості так, щоб побачити і себе з боку, і свого співрозмовця: побачити, почути, роздивитися – при цьому не втративши себе, свого неповторного «Я». Справжній діалог передбачає, що під час нього «Я» та «Вони» перетворюються на «Ми». Саме це колектив авторок Донецького національного університету ставить собі за мету і сподівається, що таким і буде результат публікації «Історій несепаратисток». Олена Тараненко, в. о. завідувача кафедри журналістики Донецького національного університету
6
Олена ЗАШКО1 СепаратисТИ? «Донецький». Діагноз чи подвиг?
Привіт. Мене звати Олена. Минулого року я втратила звичне життя. Війна забрала у мене речі, кімнату в гуртожитку, університет, друзів, український прапор на території Донбасу. Я відчула на собі біль втрати знайомих. Як фізично, так і морально. Бачити на фотографіях в захопленому сепаратистами університеті тих, з ким я працювала та спілкувалася, – це велике розчарування. Споглядати чорну стрічку на фото вісімнадцятирічного знайомого, який загинув в Авдіївці, – це страшний біль. Моя донецька історія почалася чотири роки тому. Тоді я вперше приїхала до шахтарської столиці України вступати до університету. У мене в голові все ще звучать слова мами: «Глянь, як тут красиво! Ти будеш тут вчитися, бо це чудове місто, місто мільйона троянд». Як би це дивно не звучало, але естетизм Донецька зіграв вирішальну роль. За всі роки мого життя тут я жодного разу не чула конфліктів щодо приналежності Донбасу до України або Росії. Прекрасним прикладом цього став чемпіонат Європи з футболу «Євро-2012». Було протистояння української команди з іншими. Я бачила, як донеччани вболівали за Україну, як їздили тролейбусами з українськими прапорами, як промокали до нитки на стадіоні, тримаючи в руках жовто-блакитний стяг. Питання національної приналежності мешканців Донбасу ніколи нікого не турбувало! Так, ген інакшості регіону був. Але стосувався він його унікальності та бажання бути кращим серед інших українських територій. Через два роки я знову зверну увагу на ці незмінні державні прапори України біля пам’ятника Тарасу Шевченку, який встановлений перед Донецькою обласною державною адміністрацією. Одне прикро – у цей час настрої у місті були іншими. Прапор став © О. Зашко, 2015
7
символом виживання, доказом права на життя у власній країні. Можливо, для когось це стане відкриттям, але Євромайдан у Донецьку був. Я ходила на ці мітинги. Я бачила людей, які хотіли вільно жити у європейському, а головне, українському Донецьку. Я бачила, як люди з георгіївськими стрічками на одязі били тих, хто не підтримував ідеї «русского мира». Я прекрасно пам’ятаю запах перцевого балончика, який під час нападу тітушок на українських активістів застосував один із присутніх журналістів. Я все ще чую гімн радянського союзу, який грав у захопленій сепаратистами облдержадміністрації. Але моя історія – не найяскравіший приклад тих донецьких, які боролися проти триколорів. Через чотири місяці я вперше за все життя здиратиму український прапор зі своїх дверей у гуртожитку. Станеться це після того, коли у коридорі прозвучать слова: «А эту дверь нужно нафиг спалить». Пізніше виявиться, що слова належали донецьким міліціонерам, які розслідували крадіжку у гуртожитку. Вперше за все життя я боятимуся пройтися по своїй українській землі із стягом рідної країни. Але у травні разом із подругою я це зроблю. Я зустріну оцінюючі погляди перехожих та почую від компанії чоловіків фразу, сказану надто іронічно: «Шо девачки, за единую Украину, да?». Мені вперше стане страшно підтримувати свою рідну країну. Під час чергового мітингу на підтримку України я не знайду захисту серед міліціонерів. Я тікатиму дворами від тітушок з бітами, я бігтиму додому, ховаючи блакитно-жовту стрічку під курткою. За ті три роки, які я прожила в Донецьку, він став рідним для мене містом. Так, ви звинувачуєте мене і моїх донецьких друзів у війні. Може, ви маєте на це право. Але в тому, що зараз відбувається в країні, винні не всі ми. Варто розуміти, що 90 % тих донецьких, які є зараз поміж вас, ціною власного життя відстоювали право на існування своєї (а, відповідно, і вашої), нашої країни. Якщо вони є в українських містах, то ці люди вже пройшли відбір. Це українці. Ті, котрих били за жовто-блакитну стрічку на сумці, ті, котрим погрожували та у яких відібрали найбільше щастя – мир у рідному місті. Ті, котрі захищали себе велетенським українським прапором від яєць, якими їх закидали сепаратисти, люди, які заради свого майбутнього в Україні минулого року втра-
8
тили звичне життя, речі, кімнату в гуртожитку, університет, друзів, український прапор на території Донбасу… Так чи не час вже збити градус недовіри на термометрі, котрим ви перевіряєте донецьких?
Анна ХРИПУНКОВА1 Донецкие. Потерянный род
Нам неловко от того, что мы, донецкие, для вас снова – непосильная ноша. Вроде бы и отмахнуться от нас нельзя, потому что благородство не позволяет, но и жить с нами тяжело. Мы действительно еще очень долго будем серьезной проблемой. Но, знаете, мы готовы, наконец, решать ее вместе с вами. «Донецким не беспокоить» Так вы обычно говорите, когда мы, донецкие, хотим снять у вас квартиру. Вам не хочется сдавать нам жилье. Вы не очень рады давать нам работу, и некоторые резюме даже перестаете читать после строки «место проживания» или «опыт работы». Вам не нравятся наши машины в ваших дворах, мы плохо паркуемся, и вообще все с нами не так. Иногда вы даже на нас кричите. Но мы не в обиде. Мы догадываемся, что вы обижены на нас за войну, в которой, как вам кажется, виноваты именно мы. Нам больно это слышать, но мы редко вступаем в прения. Во-первых, потому, что войну мы не приводили и даже пытались выгнать, рискуя собственным здоровьем, а иногда и жизнью. А во-вторых, потому, что мы не можем себе позволить такой роскоши – спорить. Если мы раскричимся, мы рискуем не удержать остатки себя самих и развалиться окончательно. Мы – донецкие, и мы действительно очень странные. Вам трудно поверить, но мы на самом деле сейчас больше напоминаем © А. Хрипункова, 2015
9
кукол, чем людей. Мы лишены самого ценного, что у нас было, и оттого мы с трудом признаем в своем отражении себя самих. У нас нет дома. Больше нет дома. Когда мы осознали это, в нас что-то подломилось, и оттого мы теперь часто бываем похожи на ходячие недоразумения. Где-то недослышали, где-то недопоняли, свернули не туда, нужной улицы не нашли. Мы часто болеем и осаждаем ваши больницы со своими жалобами. И вы нас лечите, а мы не лечимся, нас не берут лекарства, у нас медленно срастаются переломы, и все никак не проходит кашель. С нами трудно, но мы и сами не знаем, что нам теперь делать. Мы странные, потому что потерянные. В истории уже было потерянное поколение, но мы – не оно.
Мы хуже, мы – потерянный род Нет, у многих из нас уже есть новые дома, у многих сохранилось имущество… Видели бы вы, как мы рыдали над старыми куртками и брюками, которые приехали в скомканных посылках. В прошлой жизни мы, задрав нос, говорили, что больше одного сезона зимние куртки не носим, а в нашей новой жизни мы распаковываем их трясущимися руками и вдруг зарываемся в складки лицами. Наши вещи пахнут домом. Вы себе не представляете, что это значит – слышать аромат прошлого, которого больше нет. Даже у тех, у кого все сложилось на новом месте, нет главного – основы. Нас вырвали с корнем из старой земли, а пересадить забыли. Мы, как цветы на продажу – выкопанные стебли с корешками, на которые налипли комья земли. Их обычно кладут в пакетик с водой и так и оставляют в ожидании нового владельца. Вот и нас поместили в стерильные пакетики и положили на прилавки. Только нас никто не купит. Мы плохо цветем и нигде не приживаемся. Нет, мы любим ваши Киевы, Днепропетровски и Львовы. Обожаем. Мы наслаждаемся их красотой. Мы благодарны вам за гостеприимство и заботу. Но остатки нашей прежней земли, налипшие на наши души, не дают нам возможности стать счастливыми на новом месте. Это многих раздражает, вы говорите нам: «Соберитесь, наконец, вы попали в европейский город, здесь нормальные люди, вас никто не обидит. Живите же!». Но как-то так вышло, что мы не совместимы ни с чем, кроме Донецка.
10
Вам тяжело понять (и это хорошо, что вы не можете оказаться на нашем месте!), что мы испытываем. Вам кажется, что мы глупим и капризничаем. Но нет. Мы действительно не можем преодолеть себя.
Нам страшно оттого, что некуда оглянуться Спустя эти страшные полгода, мы уже даже не уверены, было ли у нас за спиной хоть что-то. Чтобы хоть немного понять, что мы чувствуем, представьте себе картинку из фильма ужасов. Вот вы в самый обычный день привычно возвращаетесь с работы домой. Изведанный до мелочей маршрут, светофоры наперечет, знакомый магазинчик у дома, береза, задевающая ветвями ваше окно. Вы поднимаетесь на свой этаж, в темноте подъезда безошибочно пересчитывая ступени, попадаете ключом в замочную скважину, не глядя… Вы открываете дверь – свою дверь, – и за ней вас встречают ваши родные, и вы говорите им: «Привет, я дома». А они смотрят отчужденно и говорят, что они вас не узнают. Вначале вы думаете, что это глупая шутка – мол, это же я, просто я, вы чего? Но потом вы понимаете, что это взаправду. Мир сместился, налетел на небесную ось. Вы помните этот дом своим, этих людей – своей семьей, а для них вы – чужой. Отличный сюжет? Вы бы смотрели такой фильм? А мы в нем живем уже несколько месяцев. Мы еще живем своим домом, мы думали, что у нас был залитый солнцем город, грохот карнавала на центральной улице, пахнущий свежим дождем парк, летящий изумленной стрелой бульвар. Но в один день у нас всего этого не стало. Мы проснулись под выстрелы, собрали нехитрый скарб и уехали «на две недели, пока все не утихнет». И мы все проживаем эти «две недели», и все никак не можем их завершить. Потому что вдруг оказалось, что и город остался (изрешеченный выстрелами, но все же в целом прежний), и офисы стоят, и даже бульвар все так же летит стрелой, а нас там не узнают. Не было вас тут, говорят.
Это все не ваше, проклятые фашисты Мы остались между двух вселенных. В этой вы нет-нет, да упрекнете нас в том, что мы привели в Украину войну, и в той, представьте себе, нас, уехавших, упрекают в том же. То ли потому,
11
что вовремя не остановили желающих «умереть в России», то ли потому, что не захотели делить с ними этот кошмар. Их «освободители» стреляют, а они винят нас в том, что мы ждем защитников. А нам всего-то хотелось жить так, чтобы наши дети не вздрагивали от выстрелов, у нас самих была работа, которая позволяла бы нам работать на родную страну, дома не были под угрозой разрушения, и мы при этом оставались в Украине. Мы и выбрали Украину, но оказалось, что это билет в один конец. Украина нас не отвергла, но почему-то она в какой-то момент махнула рукой на наш дом. Банковские счета перекрыть, почту ликвидировать, пенсии не платить… И мы бы вроде тоже могли махнуть рукой – нас-то там уже нет. А не можем, потому что там наши старики, там наши дома, в которых все так же тикают оставленные нами часы, там наши цветы, которые поливают соседи. И мы хотим туда вернуться так сильно, что болеем и никак не можем вылечиться. Нас съедает не непривычный климат и не недостаток теплых вещей. Нас съедает тоска, и пока мы не можем купить билет до дома, полноценно нам не жить. А многие не смогут купить этот билет никогда. Потому что у кого-то дома разрушены до основания, а у кого-то – ограблены до последней мелочи. И вернуться туда – означает просто себя убить. Нам неловко от того, что мы, донецкие, для вас снова – непосильная ноша. Вроде бы и отмахнуться от нас нельзя, потому что благородство не позволяет, но и жить с нами тяжело. Мы действительно еще очень долго будем серьезной проблемой. Но, знаете, мы готовы, наконец, решать ее вместе с вами. Прожив эти полгода с вырванными корнями, мы поняли главное: мы не хотим, чтобы кто-то еще в Украине испытывал то же самое. Мы поняли также, что главное для нашей нации – уважение каждого ее представителя к своим землякам. Мы осознали, что это то важное, что отличает ее от многих других. Пока в Украине находятся люди, которые не захлопывают двери перед беженцами, делают для них больше, чем должны, и помогают им влиться в новую жизнь, стране не пропасть даже под «Градами» от «старшего брата». Мы видим, что вы стараетесь, и хотя мы пока остаемся «территорией» уныния и горечи, мы немного оживаем, когда вы нам просто помогаете.
12
Мы готовы работать, готовы сносить тяготы, готовы не роптать. Не верьте тем, кто говорит, что мы приехали жить на всем готовом, потому что нам все должны. Большинство из нас приехало работать вместе с вами. И все, что нам нужно – это не попытки нас развлечь, а искреннее стремление нас принять. Если вы отвернетесь от нас сейчас, проиграет Украина. Отвернувшись единожды, очень легко очерстветь. А наша страна с черствостью несовместима. Она – образец великодушия, прощения и доброты. И хотя вам сейчас кажется, что мы попрошайничаем, не заслуживая вашей любви, это не так. Когда Донецк снова станет украинским, мы вернем долги. Насытившись вашим прощением, «наевшись» понимания, наполнившись добром, мы будем частью нации, которую, как мы уже поняли, можно смело называть великой. Мы раньше этого не знали. Но теперь мы, донецкие, – будем первыми, кто захочет рассказать это миру. Нам бы только получить доказательства, что мы все еще существуем.
Ліна БАХАЄВА1 Перша лінія
Якщо ви у Донецьку спитаєте, як пройти на першу лінію, і перехожий здвигне плечима, він – не донеччанин, не справжній, не місцевий. Не тому, що «панаєхалі», а тому що байдужий. Наше місто, як і все хороше на землі, створили ті, хто давно чи нещодавно «вышел в степь донецкую», і цей заповідний степ, і терикони, і смарагдовий Сіверський Донець, і море «по коліно» – Азовське – вважає своєю батьківщиною, складовою частиною великої прекрасної Батьківщини – України. Усі, хто їхали сюди з царської Росії, республік СРСР, знали, що їдуть в Україну. Мої батьки також приїхали в Сталіно (друга назва нашого міста) ще до війни – не теперішньої, а Великої вітчизняної, після якої © Л. Бахаєва, 2015
13
родина повернулася додому. З того часу я живу на Першій лінії. Пам’ятаю холодні зими кінця сорокових. Йду до школи по Першій. Замети вищі за мене, сніг рипить під валянками. По дорозі бачу кілька великих будинків, що їх не зруйнували фашисти – Опера, кінотеатр ім. Т. Шевченка, збудовані в сороковому році. Ще більше маленьких хатинок, які личать скоріше селу, ніж центральній вулиці великого міста. Чимало будівельних майданчиків, на деяких з них працюють полонені німці. Дітлахи їх бояться, але дражнять. Після школи підходили до огорожі й вигукували все, що вивчали на уроках німецької мови. Коли хтось з полонених наближався до нас, щоб відповісти на таку увагу, ми з жахом розбігалися. Знали – це окупанти. Окупанти знову з’явилися на Першій лінії у липні чотирнадцятого. Вулиця пуста. Хто виїхав, хто заховався і спостерігає крізь заліплені навхрест вікна. «Зелені чоловічки» йдуть сторожко, крутять головами, чи розглядаючи архітектуру, чи остерігаючись снайперів. Автомати тримають напоготові. Заходять до магазинів, покупці відводять погляди, а раптом «гість» побачить в очах осуд і натисне на курок. Коли по Першій прогуркотіли танки, слово «війна» перестало звучати як щось невірогідне, усе стало очевидним. Тепер кожний житель Донецька самовидець. Але побачене кожний трактує по-своєму. Запитайте у того, хто розказує про дії «наших», засоромиться і позіхне: «та усі наші», хоч про себе вже давно обрав сторону, за яку вболіває. Як футбольний фанат, вірний своїй команді, хоч як кепсько вона грає. У цю жорстоку гру втягують все більше людей. Неповнолітні хлопці брали участь у «виборах», одягли нашвидкуруч пошиті воєнні строї, отримали зброю, сіли за руль крадених автівок, отримали з рук засланих командирів якісь нагороди – так окупанти стали «їхніми нашими». Думаю, чи складуть колись зброю «домашні окупанти»? Чи стане у них снаги сісти за парту, щоб отримати освіту, ремесло? Чи будуть вони відбудовувати ними ж зруйновану Донеччину? Попри гарну весну, попри відносне затишшя, прогулянка містом не приваблює. Відчужено дивлюсь у вікно. По Першій лінії їде тролейбус, на ньому знайома реклама фірми «Mouzenidis Travel», що запрошує відпочити у Греції, і пригадую веселі гурти земляків, які напов-
14
нювали новий завеликий (бо будували на майбутню перспективу) аеропорт, розлітаючись по світу у пошуках нових вражень, досвіду. Європа та й весь світ були такими близькими! Кожний з подорожі привозив щось для себе корисне, не лише шмаття. Може, саме тому з тупою впертістю знищували цю споруду. Скільки життів там покладено! Чи відбудують аеропорт варвари 21 століття? А поки що тільки й світу, що у вікні! Знову їде тролейбус. Його маршрут: від ДМЗ (металургійного заводу, побудованого англійським підприємцем Джоном Х’юзом у 19 столітті) до вокзалу. Останній раз була тут майже рік тому. Приємно-гіркий спогад. Травневі свята в Карпатах. Гостинні хазяї. Схід і Захід разом – гасло, яке об’єднує, як і пісня «Всюди буйно квітне черемшина...». Дорогою любуємось весняною квітучою країною, яка дісталася нам від предків. Чим ближче додому, тим тривожніше. Нас – студентів, вчителів, лікарів з Донецька, Маріуполя, Луганська та інших міст і містечок Донеччини зустрічають на вокзалі «активісти» з кийками, бо ми – «бандерівці». Дякувати богові, що міліція ще виконувала свій обов’язок, розігнала агресивно налаштований натовп, і на пероні побачили лише залишки «акції». Тепер залізниця розбита. Щось вийшло сумно. А хотілося розказати про першу лінію мого життя: про фортепіанний гурток у палаці піонерів і перший вихід на сцену, про молодіжні тусовки на Першій, про опери Верді, Вагнера та зіркові балетні фестивалі Вадима Писарєва, про виступи на вечорах у політехнічному ще студента Анатолія Солов’яненка, увічненого не дуже вдалим пам’ятником, про український музично-драматичний театр, яким ми так пишаємося, про знаменитих випускників музичної академії. І все це відбувалося на одній вулиці мого міста – Першій лінії (офіційно – імені Артема).Так знаєте, чому вона перша? Інженери Джона Х’юза, проектуючи поселення, назване Юзівкою, на плані провели першу лінію – між заводом і залізничною станцією, всі інші лінії були паралельними. Перша лінія – вулиця, що вмістила десять кілометрів території і значну частину історії міста. Тепер по Першій щодня йдуть та йдуть танки... на лінію вогню.
15
Олена ТАРАНЕНКО1 «Геть з Донбасу»?
Минув рік. Я не вірю. Згадую і не вірю, що це було рік тому в Донецьку, в якому я не була вже майже десять місяців. П’яте березня. Після ганебного «проросійського» мітингу першого березня – з тітушками, з привезеними невідомо звідки бандитськими пиками, які тепер для всієї України стали картинкою «донецьких», нам усім ясно, що треба виходити і визначати вибір свого, українського Донецька. Чи було страшно? Поки ти це обговорюєш зі своїми, поки зосереджуєшся на деталях – що брати з собою, де зустрічаємося, звідки підемо, чи брати прапори з собою, чи там буде якась атрибутика – може, трохи і страшно, проте якесь збудження сильніше за страх. По-справжньому страшно стане потім, коли побачиш на головній площі міста-мільйонника величезний натовп тих, кого ти в своєму Донецьку до цього не бачив чи не помічав – замість обличчя у цього натовпу роззявлений рот, з якого тхне ненавистю, люттю, смертю. І хвилі безжально страшного скандування, що котяться над площею: «ВОНЗДА!...ВОНЗДА!...» Ти входиш в ці хвилі ненависті, як у відкритий космос, у тебе перехоплює подих, повітря не вистачає, і ти не можеш зрозуміти – чи це тобі і що вони кричать? Бачиш своїх, їх більше, трохи передихаєш, з кимось вітаєшся, комусь посміхаєшся, читаєш плакати, що їх принесли твої друзі (наприклад, «У Донбасі війна весна»), розгортаються прапори, прив’язуються на пальта жовто-блакитні стрічки, гуртуємося, щось обговорюємо, хтось співає, щось кажуть зі сцени… А до краю «нашого» материка дрейфують групки п’яних тітушок, смикають дівчат-студенток: «Дєвачки, ви что с єтими п…сами?» І все більше накочує те дивне «ВОНЗДА!...ВОНЗДА!...» Коли воно стає вже нестерпно гучним, і відчуття небезпеки буквально матеріалізується, пресується навколо нас якоюсь абсолютно реальною присутністю, я, нарешті, розумію, що вони кричать: «ВОН С ДОНБАССА!», «ВОН С ДОНБАССА!». Це вони мені. Нам. І вони не сумніваються в тому, що мають на це право, що © О. Тараненко, 2015
16
нашого, українського Донбасу тут не має бути, а залишитися тут мають тільки вони. Над площею розгортається величезний прапор України, ми стоїмо під ним і співаємо, закінчується усе дуже напружено, розходимося хто як, а потім дізнаємося, що хлопців – вболівальників «Шахтаря», які були найактивнішими та які забирали прапор з собою, сильно побили. Когось з тих, хто малими групами йшов з мітингу, також виловлювали та били. І чоловіків, і жінок. Міліція все бачила, проте… Вони вже тоді знали, що «ВОН С ДОНБАССА!» – це не їм, це нам. Тринадцятого березня нас було ще більше, проте і їх також. І вони були вже з бітами, міліцейськими раціями, заточками та ножами. І вже не просто кидали яйцями, мукою, фарбою та пляшками з водою, як п’ятого, а били по-звірячому. І вбили Дмитра Чернявського. Йому було двадцять два. І покалічили багатьох. І все це не просто на очах у міліції, а й за їх сприяння. Я і зараз бачу, як міліціянти організовано розступаються і пропускають їх за спини хлопців з Самооборони, що стоять із зчепленими руками – вони разом, і це їх єдина зброя. Були у Донецьку і спроби автомайданів, і камені та пляшки летіли в машини, витягували водіїв та пасажирів, чоловіків та жінок, хлопців та дівчат, і били металевими прутами… Мабуть, ви цього не знали, бо, немов би за якимось таємним зговором, картинки Донецька для більшості українців – це захоплена ОДА, ганебний референдум 11 травня і ті фейкові вибори, які невтомно показують і показують, немов навмисно тавруючи нас цими картинками. А для нас та гірка весна 2014 – це, може, перше свідоме відчуття, що ми – українці і ніколи не погодимося на інше. Абсолютна незгода з пропозицією «ввічливого сусіда» захистити наші російськомовні інтереси. Незабутня образа на те, що саме ми маємо забиратися геть з Донбасу, бо хтось так вирішив за нас. А згодом – і те страшне 5 липня, коли вмерла наша надія, коли у Донецьк із Слов’янська ввійшли «гіркінці» із Стрелковим, і стало ясно, що це місто вже не той Донецьк, у якому ми народились, виросли і який вибудовували. А може, вже ніколи і не буде тим. Для мене той, мій Донецьк скінчився 18 липня. Вони зробили вибір за мене, коли за доносом сусідів прийшли до нас з обшу-
17
ком та заарештували чоловіка. Коли четверо озброєних днр-івців з «Руської православної армії» пояснювали нам, що за знайдені у нас українські прапори треба вбивати, у вишиванці сина нас треба спалити, а я із дипломом викладача російської мови та літератури, що маю таку українську бібліотеку з книжками Донцова, Шкляра, «Бронебійної публіцистики» – взагалі, якась зрадницька потвора, що не має права на існування. Коли я раділа тільки тому, що синів-студентів ми вмовили поїхати з Донецька напередодні, а мама зараз не гостює у нас. Коли після майже тижня поневірянь нам вдалося виїхати з рідного міста. З рідного дому, де я народилася, куди мене немовлям принесли з пологового; з рідного двору, де буяли, проводжаючи мене, рожеві, білі, червоні та жовті троянди – незмінні символи Донецька; з рідного саду, де кожне дерево має свою історію – чи пам’ятає мене ще маленькою дівчинкою, чи посаджене мною та чоловіком до якоїсь пам’ятної події; з рідного університету, в якому я навчалася та працювала, і з яким мене пов’язують тридцять найкращих років життя. Дякувати Богові, мої рідні зі мною, а Дім там, де родина. Університет неймовірними зусиллями нас усіх збережено, тож маю і роботу. Боюся тільки одного – щоб те тавро «донецьких» не зробило нас вічними винуватцями та біженцями, щоб не почути після «Геть з Донбасу!» і з уст не донецьких українців: «Геть з України!». Щиро сподіваюся, що така фобія не справдиться, бо ж ми на те не заслуговуємо.
Дарья КУРЕННАЯ1 Любимому Д, до востребования…
Мы должны были расстаться раньше… Ещё в 2012, после окончания проекта. Он тогда намекнул, что я уже сделала то, что должна была. Но я упрямая. Я держалась за него, даже когда он отвешивал мне пощёчины. Упорно поднималась, утирала слёзы, прощала и © Д. Куренная, 2015
18
падала в его объятия. Он лишь хмуро улыбался, выпуская кольца дыма и соглашался меняться. Я с друзьями учила его украинскому, носила для него вышиванку. Он дарил мне море роз и вывешивал жёлто-голубые флаги. Он научил меня быть сильной, и никогда не разрешал мне сдаваться. Терпеливо ждал меня из моих побегов в другие города, любил футбол и шумные праздники. Как же он был прекрасен в праздники! Как смешно выглядел после... У него были тёмные стороны, но он становился лучше с каждым годом. Впервые надолго мы расстались летом. Сначала он отправил меня на море, потом во Львов. Он знал, что я могу не выдержать, видя, что с ним происходит. А может, не хотел больше подвергать меня опасности, ведь в мае ему пришлось прикрывать меня от врагов, а может, и от смерти. Сначала он меня прятал, а потом успел посадить в последний поезд. Тогда ему уже становилось очень плохо, болезнь пожирала его изнутри. Два месяца я билась в истерике, рвалась к нему, как сумасшедшая. И он сдался. Неделю держал меня на расстоянии вытянутой руки, потом обнял. Мы были вместе три дня. Три сложных, душераздирающих и откровенных дня. Я увидела его раны, он уже их не прятал. Мне очень хотелось его обнять, но он, как настоящий мужчина, принял решение спасти меня, отставив сантименты. Быстро собрал мои вещи, аккуратно завернув мне украинский флаг. «Сохрани его, привезешь, когда я справлюсь с болезнью», – сказал он, оставляя меня на последнем вражеском блокпосту. Он остался воевать... Мой Донецк остался рубиться в одиночку с врагом. И пусть в него мало верят, он не сдаётся. Они вешают на него свои тряпки, бьют из «Градов», рвут танками, забирают его любимых, окружают и пытаются убить. А он стоит, и он выстоит! Он оставил мне свой флаг, я ему оставила 90-й псалом, написанный трясущимися от страха руками во время обстрела. Побеждай, мой родной! Ты же учил меня быть сильной, и я, кажется, смогла.
19
Аліна КУПЦОВА1 Місто відчаю, жебраків і порожніх доріг
Кордони є всюди. Між країнами. Між людьми. Між тим, ким ми є, і тим, ким прагнемо стати. Наша держава є своєрідним кордоном між європейською та пострадянською цивілізаціями. Україна – на межі зіткнення. Більшою чи меншою мірою це залишає свій відбиток на психіці кожного громадянина. Відбиток роздвоєності. Відбиток амбівалентності. Ця двозначність продукує нові кордони усередині країни, вибудовує блокпости – уявні чи ні. Четверта ранку… Передсвітанкову тишу розриває потужний гуркіт. Снаряди осяюють небо над містом. Люди машинально зіскакують з ліжок і досипають у вузьких коридорах – подалі від вікон та осколків. Єнакієво зустрічає новий день. Індустріальний центр і мала батьківщина Януковича, прізвище якого тут стало майже нецензурним. Бо повірили. Бо підвів. Бо зрадив. Раніше «своїм» президентом пишалися. Хоча й все одно лаяли – не менше ніж Кучму чи Ющенка. Адже багато хто розумів, що не та людина, що не так справи робляться. А хто не розумів, той відчував. Точніше: НЕ відчував «покращення життя вже сьогодні». Але це все йому пробачали. Бо «свій». Бо щось робив для міста. Бо комунальники ремонтували дороги перед його візитами, врешті-решт. По-різному тут ставилися до Євромайдану. Здебільшого, негативно. І не тому, що було прикро за Януковича. За нього вже тоді було соромно. Просто багатьом хотілося спокою. Нехай награного. Нехай застійного. Тільки б в домівках було тепло зимою. Не вірили тут і в те, що ми потрібні Європі (до речі, зважаючи на пасивну позицію ЄС, зараз у це вірять ще менше). Більшість зберегли прищеплену в Радянському Союзі антипатію до США та Заходу. Та й занадто часто в Донбасі дивилися сусідські телеканали, де кожного дня показували «жахливих бандерівців», які розпинають за російську мову. © А. Купцова, 2015
20
А ще тут дуже боялися розізлити Кремль. Ця причина рідко озвучувалася. Ще рідше осмислювалася. Але вона висіла у повітрі. І паралізувала. Паралізувала страхом, який був значно згубніший, ніж страх перед «кровожерливими націоналістами». Бо де ж вони, ті «бандеровці»? А Росія – поряд. Взагалі, ставлення до північного сусіда у Донбасі було дуже дивне. Нелогічне, щонайменше. Росія – брат, а родичів треба любити. Проте брат сильний, образливий і деспотичний. Отже, любити його треба ще сильніше. Та й економіка Донеччини тісно пов’язана з Росією, і заробітна плата там у 2-3 рази вища. Але «імперськими» цінами чомусь ніхто не цікавився. Отак і долюбилися. Сьогодні людей тут можна поділити на три групи: – «Жовто-блакитні» Це, як легко здогадатися, проукраїнська частина населення. Частина значно більша, ніж усі звикли думати. Її ядро оформилося ще задовго до сумних подій сьогодення. Але масового та усвідомленого характеру «жовто-блакитні» набули саме зараз. Основа цієї групи – інтелігенція Донбасу (не вся, однак більша її частина) і молодь (переважно з вищою освітою). Весною «жовто-блакитних» не спитали, не вислухали, не зрозуміли. Зараз їм залишилося гірке усвідомлення власної правоти. Гірке та болюче. – «Триколорні» Це ті, хто досі щиро вірять у «бандерівську» загрозу та плутають поняття «захисник» і «загарбник». Група чисельна, проте значно менша, ніж раніше. У її центрі багато асоціальних елементів, для яких самопроголошені республіки єдиний шанс «вибитися в люди». Не розумом – так автоматом. Але вистачає й людей ідейних, яким боляче все частіше чути у себе за спинами не благословення, а прокльони. Адже велика частина мирного населення, що підтримувала бойовиків, не розуміє, чому «захисники» ховаються в їх містах, підставляючи під удар усіх? Або чому на контрольованих українськими військами територіях люди отримують зарплати і пенсії та не помирають через відсутність того ж інсуліну? – «Білі» Це люди, яким однаково, хто переможе, і чи переможе хтось взагалі. Вони хочуть води з кранів, заповнених вітрин і грошей у
21
гаманці. Їм набридло сидіти зі своїми дітьми у підвалах, вузьких коридорах та обладнаних нашвидкуруч бомбосховищах. Вони прагнуть миру. І вони будуть молитися на того, хто їм цей мир принесе. Люди все ще намагаються вижити. Але сьогодні основна загроза для них не міни чи снаряди, а дефіцит ліків, порожні кишені та ціни, що злетіли до осяяних червоними спалахами небес. Масове безробіття прийшло раптово. Ще влітку зачинилося все що тільки можна – магазини, шахти, банки, кафе… Малий і середній бізнес помер під канонади «Градів». У періоди відносного затишшя його намагалися воскресити. Але воскресіння – процес неприродний. І замість Ісуса ми отримали франкенштейнівського монстра – скалічену форму життя. Дешеві забігайлівки, в які зазирають переважно люди в уніформі та з автоматом… Напівпорожні аптеки… Продавці на ринку марно намагаються розпродати залежані товари, на які у більшості мешканців немає грошей. Жителі невтомно оббивають пороги місцевої хімчистки, яка так і не відкрилася, і в якій у багатьох залишилися теплі речі. Усе більше людей старцюють. Попід церквами, біля супермаркетів і зупинок… Чи просто стукають у твої двері. Видно, що раніше вони цього не робили. Професійних жебраків уже давно знаєш в обличчя. Ці люди не такі – їм ще соромно. Транспортні шляхи у захоплених містах осиротіли. Замість довгих колон перед світлофорами – поодинокі авто. Замість давно обіцяних нових доріг – сліди від гусениць на бетоні. А останнім часом місцеві жителі тільки й бачать, що вантажівки з вугіллям. Куди його везуть – у Росію чи на місцеві ТЕС – невідомо. Давно з доріг окупованих земель майже зник предмет розкоші для середньостатистичного українця – іномарка. У когось їх «віджали», інші бояться, що «відіжмуть», тому ховають машини в гаражах. Розумніші ще весною й на початку літа обміняли їх на старі «Запорожці». А багато хто продав автомобілі згодом за безцінь, щоб прогодувати родину. Подорож на звільнені території чи навпаки (навіть якщо забути про горезвісну пропускну систему) – то шлях через, як мінімум, десяток українських і сепаратистських блокпостів. Майже на кожному з них зупинка, перевірка документів, огляд рук (інколи й пле-
22
чей) на наявність характерних саден і синців. На одному блокпості тобі кажуть: «Слава Україні!» На іншому: «Надеюсь, никто не будет кричать «Слава Україні!» До переоформлення пенсій сепаратисти ставляться по-різному. Хтось – як не дико, сам їх наразі отримує. Хтось бачить у цьому можливість для того, щоб скласти з себе відповідальність за виживання місцевих жителів. А хтось йде на «принцип». Саме такі, «принципові», з гордістю заявляють, що заради будівництва соціальної утопії (в яку щиро вірять) і подолання «фашистської» загрози (якої щиро бояться) можна трішечки й постраждати. Саме вони в соціальних мережах чи у приватних розмовах абсолютно серйозно пропонують розстрілювати тих, хто переоформлює пенсії на підконтрольних Україні територіях – бо вороги режиму. Що кілька місяців складно почекати нормальних новоросійських пенсій? Ну, максимум півроку. Ми ж вам роздаємо гуманітарку! Не всім. Не часто. Але ж цілих чотири банки консервів! Гуманітарна допомога від бойовиків – то взагалі кумедна історія. Махінації, які провертають із цим і без того мізерним пайком, добре ілюструють усім відомий народний вираз: «Кому війна, а комусь мати рідна». Не будемо зациклюватися на тому, що це одноразова допомога. Забудемо навіть про те, що розміри гуманітарки підозріло швидко зменшуються, докотившись до горезвісних чотирьох банок консервів – деякі й цьому раді. Але ж отримати навіть таку «допомогу» інколи неможливо. Інваліди, учасники бойових дій (усі ті, хто можуть ходити) майже кожного дня чергують біля пункту видачі, шукають себе у списках… і, як правило, не знаходять. А навіть, якщо знаходять, то пайки їм частенько віддають неохоче, зі скандалом. Ця зима була довгою. Стало ще більше жебраків, злодіїв, мародерів... Стало більше смертей. Весна принесла кастровану подобу миру. Але у глибині душі навіть закоренілі оптимісти розуміють, що це ненадовго. Тому все частіше від літніх людей можна почути: «Народився під час війни – під час війни й помру».
23
Елена САМОЙЛЕНКО1 Вера, Надежда, Любовь – то, что мешает жить
Я буду писать по-русски, хорошо? Ведь это так предсказуемо для донецких, которые якобы не знают украинского языка и не хотят на нем общаться… Что касается «выходцев» из родного Донецкого национального университета (преподавателей, выпускников, студентов), они развеяли этот миф сразу по приезду в Винницу, поразив своей языковой грамотностью местную общественность – от вахтера в учебном корпусе до ведущей на государственном радио. Ну а раз есть кому защитить донецкую «украиномовнисть», я буду писать по-русски, потому что я так думаю. Я буду писать то, что думаю, ок? А думаю я, что всю оставшуюся жизнь каждый нормальный «донецкий» так или иначе будет доказывать свою человечность, порядочность и «не сепаратизм» – это карма. Причем возникла она не вчера и не в мае прошлого года… Лично я в поездках по Украине ощущала удивление людей от несоответствия восприятия меня как человека и журналиста и меня как «донецкой» всю свою жизнь в профессии, а это двадцать лет… Признаюсь, иногда мне даже нравилось парой фраз перевернуть чье-то сознание. Сейчас это стало долгом, обязанностью – работой. Что ж, я люблю свою работу, наверное, потому я ее и сохранила. Я работаю в Донецком национальном университете в Виннице. Это очень странная фраза, ее не каждый поймет, даже в Украине. А живу я в Донецке. Ну, как «живу»? Скорее, имею недвижимость и «прописку»… С некоторых пор я веду кочевой образ жизни: Мариуполь, Бердянск, Запорожье, Киев, Винница – почти обычный маршрут. Меня, я знаю точно, ждут в Кировограде, Черновцах, Полтаве, Днепропетровске, Черкассах. Ждут в гости как «донецкую», родную, с новостями и передачами (не больше трех килограммов, пожалуйста!) – чтобы спросить: как дом – цел? как мама – закрашивает седину? как черепаха – еще помещается в аквариуме? а китайская роза – цветет? а орхидея – не зачахла? © Е. Самойленко, 2015
24
Я кочую и привожу своим знакомым «приветы» из дома: семейный фотоальбом, диск с записью выпускного дочери (последние, условно мирные, донецкие воспоминания – 30 мая 2014 года в аэропорту Донецка уже шли бои), любимую брошку, медицинскую карту, блокнот с бабушкиными рецептами… А потом я снова куда-то еду, и только в поезде или автобусе могу себе позволить поплакать, чтобы не видели те, для кого я – сплошной позитив, оптимизм и улыбка. Вот уже много месяцев я вижу своих растерянных, разбросанных, распадающихся на атомы от тоски друзей и родных, получивших новый социальный статус временных переселенцев. Им всем повезло: они, их родители и дети живы, здоровы, не голодают, не мерзнут… Им всем не позавидуешь: они выживают, а не живут… Кто-то «спасает бизнес», кто-то (в основном – женщины) уже пашет (именно пашет, на износ, за двоих, а то и за троих!), кто-то пытается найти себе новое дело, кто-то даже нашел... Но и те, кто пока еще имеет возможность посещать спортивные залы и заниматься бальными танцами, кто ходит на курсы английского языка и в салоны красоты, – существуют. Потому что настоящая жизнь, как ни крути, осталась в Донецке (Горловке, Макеевке, Енакиево…). «Я как дерево, которое вынули из грунта, а пересаживать почему-то не стали», – это слова человека, который никогда не идеализировал наш город, человека сильного и, несмотря на принадлежность к слабому полу, очень мужественного. В Донецке у ее семьи был перспективный бизнес и амбициозные планы, комфортное жилье в городе, домик в деревне, два приличных автомобиля и машина – «рабочая лошадка». Именно на этой машинке летом, уже под «Градами», были вывезены из «зоны» больше сотни людей, жизни и свободе которых в Донецке угрожала реальная опасность («приличные автомобили» для этой цели не годятся – лакомая и легкая добыча для любого вооруженного желающего). Эта семья, как и тысячи других, уехала из города именно по причине своей украинской самоидентификации и категорического отторжения происходящего в родном городе переворота (в том числе и переворота сознания общества). …Как же таким, знающим, думающим, умеющим работать, сейчас трудно! И дело не в пропитанной запахом чужих кошек съемной
25
малосемейке (а то и коммуналке), где они вынуждены обитать. И не в продавленном диване, оставляющим своим допотопным скелетом следы на ребрах временных жильцов… И даже не в том, что работодатели, узнав, что претенденты на должность из Донецка, вдвое увеличивают испытательный срок и втрое снижают зарплату («Вон вас сколько – а работа одна!»)… Дело в том, что «прижиться» на новом месте может лишь тот, кто этого хочет! А мы не хотим «приживаться», потому что верим в то, что вернемся в наши дома в нашем городе и станем ходить на работу привычными маршрутами, а по выходным выезжать на пикники в «насиженные» посадки (естественных лесов в донецкой степи, как известно, нет). Как это ни парадоксально, именно вера и надежда мешают нам жить на новых местах. А еще любовь. К родному городу, изнасилованному войной. К родной стране, ставшей поперек геополитического горла. К наивным соотечественникам со слабым, как выяснилось, информационным иммунитетом. К детям, у которых если не отобрали светлое будущее, то сделали его уж очень трудно достижимым… Мы, «донецкие», ведь тоже люди, и ничто человеческое нам не чуждо. Особенно Вера, Надежда и Любовь…
Ірина НЕЖИВА1 Мед кривавого літа
Мене звати Ірою. Я народилася та виросла у Донецьку. Це місто моїх сподівань, мрій і випробувань. Місто, що бачило, як я стаю особистістю. Така собі крапочка на мапі, де для нас, донеччан, було ВСЕ. Пам’ятаю, як щороку у серпні їздила до Бугасу (Волноваський район Донецької області) качати мед. Там у мене живе надміцна, скажу я вам, прабабуся. Першого травня їй виповнилося сто років. Так от, качати мед – то справа не для слабких. Чоловіків у нашій © І. Нежива, 2015
26
сім’ї мало, тож, останні 4 роки медогонку крутила я. Дивовижно, але мене жодного разу не вжалила бджола. Що ніколи не оминало моїх бабусь, які щороку приїжджали із опухлими від укусів частинами тіла. Я любила спостерігати за медом, коли він повільно витікає з медогонки у відро, з відра у бутель. Це ніби ти дивишся на розплавлений янтар, що малює сходи. Не якусь там селянську драбину, а золоті дворянські сходи. Цього серпня я не бачила Бугаса, своєї медогонки та меду місцевих бджіл. Близько восьми місяців я не бачила і своїх бабусь. Вони, із їхніми хворобами, самі викачали мед цього кривавого року. Ми знали, що тоді вже було небезпечно. Вікна прабабиної хатинки деренчали, дім ходив ходором. А мої бабусі продовжували, як і раніше, їздити з Донецька до Бугасу, щоб привозити своїй матері ліки та взагалі піклуватися про неї. Це стало неможливим, коли запровадили перепусткову систему. Довго мої бабусі бігали по кабінетах, де від них вимагали безглузді довідки (наприклад, про укладання шлюбу та його розірвання), але врешті-решт домоглися свого. Нещодавно вони таки отримали перепустку. Чи ви знаєте, що відчувають люди, які два рази на тиждень сідають в автобус і не впевнені, чи переживуть цей шлях, чи вийдуть на потрібній зупинці неушкодженими?! Я не знаю. Я поїхала, а вони залишилися. Вони залишилися у цьому пеклі. Злість і відчай поселилися у моєму серці. Я злюся на війну та на людей, які її розв’язали. Я злюся навіть на тих, хто каже, ніби ми, донеччани, не змогли захистити своє рідне місто від сепаратизму. Але ж у чому наша провина? Хіба ми не виходили на мітинги під гаслом «За єдину Україну»? Хіба ми не втрачали «своїх» у боротьбі за правду? Так, ми не махали кулаками, бо відстоювали мир. Ми хотіли, щоб донецькі міліціонери робили свою роботу. Натомість, вони або просто стояли, або жорстко підставляли наших хлопців на мітингах. У кабінеті слідчого з вуст майора все вилазило назовні: «К нам придёт Россия, нет никакого смысла бороться. Прекращали бы вы всё это дело, ребята». А ми не припиняли, ми навіть до кінця не могли зрозуміти, із чим нам необхідно боротися. Невже із цим фарсом щодо заборони російської мови та гастрономічною новиною про поїдання російськомовних немовлят? Ми були впев-
27
нені, що на це неможливо повестися, а реальність показала, як легко зомбувати людей через засоби масової інформації. Сьогодні я нарешті розумію, наскільки безглуздо було пропонувати мир тим, хто прийшов з війною. І коли це протистояння скінчиться перемогою України, не впевнена, чи я зможу впізнати і вилікувати медом любові своє покалічене, вистраждане місто, мій рідний Донецьк.
Наталия КАЗЕННОВА1 Тернистый путь: от «русской весны» – к украинскому Донбассу
Год. Ровно год с того дня, когда начался обратный отсчет. Когда до точки невозврата оставались считанные дни. Первый день весны. День, когда со здания Донецкой ОГА сорвали флаг Украины. День, когда впервые в жизни возникло чувство, что вместе с флагом родной страны оборвалась я сама. Будто меня топтали грубые башмаки. Будто я задыхалась от блевотины ненависти, поглотившей Донецк. Неожиданно. В одночасье. Порой кажется, что это было только вчера. Высокое весеннее небо. Голубое, в нежных кружевных облаках. Черная оскаленная толпа, запрудившая центр города. Российские флаги и «колорадские ленты» на груди тех, у кого нет сердца. Явление Губарева. Богачева. Левченко. Непонятное, сверхъестественное. Происходящее в моем городе. Здесь и сейчас. Здесь и сейчас началась другая жизнь. Чуждая. Отвратительная. Мерзкая. Раздирающая на части. Противоречивая. На светлой стороне – привычная рутина. Работа. Встречи с друзьями. Поездки к родителям. На темной – сюрреализм. «Народный губернатор», он же Паша Дед Мороз, вещающий о 800 тыс. подписей в свою поддержку. «Первые лица города», водрузившие свои © Н. Казеннова, 2013
28
тела на трибуну, гнусавили лживо и трусливо о «перевороте» и незаконности новой киевской власти. Пенсионеры вперемешку с откровенными гопниками. Стримы «Новостей Донбасса» и только рождающегося «Громадського Донеччины». Калейдоскоп картинок, складывающихся в огромный вопросительный знак: что будет дальше? Неизвестность нависла. Опрокинула стройную картину привычного мира. В нем виделись благополучие. Преображенный родной дом. Надежное плечо рядом. Детская кроватка и бесконечная череда радостей мирной жизни. Сегодня этого всего нет. Нет любимого города. На самом деле он есть. Но меня там нет. Я не могу приехать домой. Выжившие гопники «русской весны» и «преданные силы» правят бал на блокпостах – год назад мы еще слабо представляли, что это такое. В их власти не пустить в Донецк или задержать, если мое имя окажется в списке, составленном в рамках очередного «рейда» по выявлению врагов «молодой республики». Нет моего дома. То есть, он есть. Но меня там нет восьмой месяц. Там пыль, цветы, воскрешенные неравнодушной соседкой. Небрежно застеленная постель. Кое-как сложенные вещи. Магнитики на отключенном холодильнике. Замершие счетчики. Застывшая жизнь. Персональная Припять. Личный Чернобыль. Помыслы о создании семьи отложены на неопределенное время. Впереди – тридцать седьмая весна. Юность далеко позади, поздняя молодость катится к закату. Я проживаю дивный год между тридцатью пятью и сорока шестью. С тревогой вглядываюсь в зеркало. Перестала считать новые лучики вокруг глаз и выдергивать седые волосинки. Давно забытые болезни настойчиво напоминают о себе, вспыхивая алыми очажками сыпи, донимая головной болью и нытьем в суставах. «Русская весна» изменила внешне и внутренне. Я стала жестче. Более жестокой. Не плачу, глотая сводки и считая «потери», за каждой строкой которых – оборвавшаяся жизнь. Называю это постоянное сумеречное состояние эмоциональным отупением. Иначе взорвется мозг. Рухнут руины души. Поглотит черная дыра отчаяния.
29
За что всегда буду благодарна «русской весне» – она подарила мне Украину. Мою прекрасную страну. Единственную. Любимую до дрожи в коленях. Разрушились все мифы, в которых я жила. Осталась одна правда – наша борьба, наша война. Вера в Победу, несмотря ни на что. Я знаю, что мы выстоим. Уверена, что вернемся со щитом. Непременно придет наша весна. Украинская. Будет город, утопающий в желто-синем. Освобожденный. Оглохший от тишины. Он дождется. Встретит нас, странников поневоле. Тех, чья любовь к Родине родилась в кипятке войны. Страданий. Терзаний. Бесконечных вопросов. Бессонных ночей. В поиске истины и твердой почвы правоты. Украина воссоединится. Иначе не может быть. Память о «русской весне» останется навсегда. Её не смоют дожди. Не унесет стремительный поток перемен, которых так ждет измученная Украина, растерзанная безвременьем становления. Прошлой весной родилась моя настоящая страна. В муках. Боли. Крови Небесной сотни. Сегодня Украина отдает жизни лучших сыновей ради будущего, которое мы не имеем права предать. Иначе погибнем. А мы должны жить и победить. Ради тех, кто ушел. Ради тех, кому только суждено прийти в несовершенный, но прекрасный и достойный лучшей участи мир. Мы построим его. Вздохнем глубоко, свободно и счастливо. На своей земле. Где синее небо, даже если кому-то оно кажется выцветшим. Яркое солнце, даже если кто-то считает его жгучим. Ласковый ветер, даже если для кого-то он злой суховей с востока. Сладкий воздух, пропахший угольной пылью и теперь – горечью пороха. Бескрайние поля, дарующие щедрые урожаи, благоухающие хлебом и маслянистой нежностью подсолнечника. Бесконечные степи, изувеченные безжалостной войной, но дышащие пьянящим ароматом разморенного зноем медового разнотравья. Это то, что называется просто – Родина. Лучшая. Единственная. Она всегда в душе. Однажды мы будем вместе. Навсегда. Всё будет Украина!
30
Катерина МАЧКО1 Удушення, або Де закінчується Україна?
Їдкий запах. Відчуваєте? Сухий, порожній, зачерствілий. Заповзає у легені, наче гадюка. Розчиняється з киснем у крові. Отруює кожну клітину організму. Він тепер постійний гість у нашому українському домі. Можливо, і небажаний, але байдуже. Закрадається у твій погляд, спотворює мою щиру посмішку, обезглавлює їхню надію на майбутнє, наповнене світлом і дзвінким сміхом дітей. Чому? Тому що багато хто з них більше не почує омріяного голосу власної дитини. Лишень грім серед незайманого неба. Секунда, щоб усвідомити, що ти все ще дихаєш. І запах пороху. Втрати. Смутку. Мертвий запах війни. Він витає у повітрі, застряє на вустах, гойдається на дитячих гойдалках, завмирає над дахами лікарняних будинків і, непомітно підкрадаючись до тебе навшпиньках, шепоче: «Україна в огні»... Новий старий вислів отримав ще один шанс на життя, натомість українці ще раз втратили шанс жити під єдиним мирним небом. Україна палає в огні лицемірства, розбрату і непорозуміння. І нікому не вдається загасити полум’я. Кожна країна – окремий самобутній організм, який функціонує згідно зі своїми законами та історією, нормами та принципами, зважаючи на наявність власних природних, соціальних і моральних ресурсів. Держава – це велика оселя, заходячи до якої, необхідно шанувати господарів, дотримуватися традицій, заведених у цьому домі та бути вдячним за гостинність. Проте не всі так добре виховані, як хотілося б. На жаль, наївній і довірливій Україні за роки її життя неодноразово доводилося зустрічати на своєму порозі гостей, що тримали камінь за пазухою. Вбивці, крадії, брехуни – чимало їх стояло на порозі перед нашою оселею. Але їй так і не вдалося навчитися відрізняти чесного незнайомця від злодія. Історія полюбляє повторюватися, а ми – не вчитися на власних помилках. Довіра – складна річ. Близькі люди теж зраджують. При © К. Мачко, 2014
31
кра, але істина. Зрадженою залишилась й Україна. Знову скривджена. Знову обікрадена. Без Криму. Наодинці зі страхом втратити частину себе – Донбас. Через чиюсь примху, жагу до влади і неймовірно велике відчуття власної непереможності, дітям нашого покоління довелося побачити війну. А комусь з них не судилося її пережити. Але вогонь не розгорається там, де немає іскри. Усе свідоме життя українців з Заходу та Сходу зіштовхували лобами, вчили ненавидіти одне одного, ставили штампи, сіяли зерна недовіри і розбрату. І воно проросло. Міцно впилося корінням в українську родючу землю, як різкий запах пороху навічно в’їдається у пам’ять солдата. Є відоме прислів’я – що посієш, те й пожнеш. У нашому випадку доречніше сказати – хто посіяв, той і зібрав жнива. Російська імперія доклала немало зусиль, щоб зруйнувати зв’язок між українцями. Це усім добре відомо зі шкільної парти. А сьогодні прийшов час для Росії збирати плоди довгої і тривалої роботи. Чим вона і займається. На жаль, дехто так досі і не зрозумів, ким виявився справжній ворог, і хто запалив полум’я. Повірити у зраду брата – важко. Ще важче – протистояти йому. І ми це будемо робити, незважаючи ні на що. Не ділом, так словом. Гучним. Чесним. Справедливим. Штучно створена війна осиротила країну. Матір не зможе обіпертися на сильне плече сина. Дочка без смутку більше ніколи не промовить слово «тато». Сестра лише уві сні обійме брата. Кожен зазнав біль втрати. Він втратив друга, вона – батьків, вони – можливість навіть побачити одне одного. А хтось залишився без даху над головою і грошей, щоб купити кусок хліба. Керують кривавим парадом ополченці (як вони полюбляють себе називати). Тобто, виходить, що це люди, які виступають проти влади, з метою захисту своєї землі. Серйозно? Захисту? Єдине, від чого вони захистили свою землю, – так це від перспективи нормального існування і подальшого розвитку. Тисячі біженців. Тисячі поламаних доль. Тисячі вбитих. Про в минулому насичене життя понівечених міст тепер розкажуть лише вимушені очевидці: мовчазні кам’яні залишки розбитих шкіл, дитсадків, лікарень, будинків. Не можна захищати знищуючи. Так не роблять ополченці. Так роблять злочинці.
32
Донецьк ізольовано. Невидимий колючий дріт, немов петля на шиї, перекрив доступ кисню. Місто задихається, згасає на очах, як свічка. На вулицях все більше безробітних і безпритульних. Люди опинилися замурованими у власному домі. Рідна оселя вже давно перестала бути найбезпечнішим місцем у світі. Відчуття тривоги за життя своїх близьких, яке і на секунду не покидає свідомість, стало таким же звичайним явищем, як і сніданок зранку. А вони продовжують боронити. Боронити від єдності, свободи і миру. Проте історія ще пишеться. Час невпинно крокує вперед. Люди, вдихаючи їдкий запах неправди, страху і болю, продовжують жити та боротися тілом і душею за єдину Україну від Грем’яча до Сарича, від Соломонового до Червоної Зірки. Україна закінчиться там, де згасне солов’їна пісня. Де українська мова не торкнеться своїм милозвучним словом слуху незнайомця. Україна закінчиться там, де не знають імені Тараса Шевченка. Де жовто-блакитний колір буде просто кольором, а не символом суверенності. Україна закінчиться там, де не стане гордості і пам’яті.
Анна ГЛУШКО1 И только лошади летают вдохновенно…
Если порезать палец, или, к примеру, придавить его железной дверью, можно заглушить боль, хорошенько попрыгав или покричав. Помогает. А если отрезать частичку своей души, надо заткнуть отверстие всем, что попадется под руку: бытовыми хлопотами, лишней работой, новыми обязанностями, ответственными поручениями, нужными и не очень покупками – чем угодно, что занимает время и голову. Тоже помогает. Главное, не останавливаться и не оглядываться. Отвлекать, озабочивать, озадачивать, утомлять, увлекать, занимать, напрягать. Себя. Главное – не дать себе сорваться. © А. Глушко, 2014
33
У меня не получилось. И я точно помню, что это произошло 19 декабря 2014 года. Милый добрый праздник, чудная атмосфера с легким привкусом волшебства, люди с улыбками на лицах и пакетами вкусностей и излишеств в руках. Предвкушение грядущих рождественских празднований. Все вокруг уже украшено гирляндами: деревья, столбы, здания, даже трамваи мерцают, словно елки. В центральном сквере монтируют палатки для сувенирной ярмарки и устанавливают сцену, на которой ежедневно будут выступать народные коллективы. А рядом открыли резиденцию Деда Мороза, к которому уже началось паломничество местной детворы. Во все это приятно окунуться, слиться с окружением, притворившись беззаботным местным жителем, пройтись неспешно в толпе, понаблюдать за бегающими вокруг родителей карапузами, послушать музыку, звучащую из динамиков на фонарных столбах... Мгновения призабытой беззаботности. Но что за знакомая мелодия? …Но только лошади летают вдохновенно, иначе лошади разбились бы мгновенно. И разве стаи белокрылых лебедей поют как стаи белокрылых лошадей? Милая, трогательная песенка из старого такого, кукольного мультфильма, помните? Про кошку, собаку и лошадь. Она звучала из динамика рядом с детской каруселью. Наверное, странно, но я расплакалась. Вот так прямо посреди всего этого предвеликолепия, предволшебства, предрождества. Из-за дурацкой деткой песенки. Эта мелодия ударила больнее, чем все расставания, хлопоты переезда, сложности привыкания, рабочие неприятности. И рана в душе, которую почти удалось нейтрализовать за пару месяцев, вдруг разрослась до размеров космической черной дыры. А все потому, что самое дорогое, что у меня было и есть в Донецке, это не терриконы, на которые взобраться хоть раз в жизни считал своим долгом каждый донецкий ребенок, и не розовые клумбы, с которыми так трепетно всегда носились городские службы. И не парк Щербакова, в котором обязательно должны сфотографироваться все донецкие молодожены и всегда так здорово отпраздновать Масленицу или День шахтера. И не бульвар Пушкина, где приятно, особенно ранней осенью и поздней весной, посидеть на лавочке в тени ухоженных
34
деревьев и полюбоваться идеальными газончиками. И не Донбасс Арена, которая стала своеобразной святыней не только для наших футбольных болельщиков, но и для каждого жителя города. И даже не родная квартира, в которой я прожила всю свою сознательную, и не сознательную тоже, жизнь, и с которой связано столько важных и приятных событий. Я изо всех сил старалась об этом не вспоминать, но все же самым дорогим местом в Донецке для меня была и остается конная база, которую я смело могу назвать своим вторым домом. Именно благодаря ей я обрела для себя Донецк, и одновременно нашла, приняла себя в нем. И не только потому, что наша конюшня находится в одном из самых старых районов Донецка и является ярким воплощением его истории (ведь еще в конце 19 столетия она была построена для содержания лошадей, трудившихся на одной из крупнейших шахт города). А потому что с тех пор, как попала туда еще в двенадцатилетнем возрасте, я изучала Донецк и его окрестности, наблюдала за его жизнью, впитывала его традиции с высоты седла. Могу уверенно заявить, что во многих местах нашего города я бы никогда не побывала, если бы не лошади. И никогда не открыла бы для себя столько всего удивительного, что находится за пределами видения среднестатистического жителя города, который перемещается по городу либо пешком, либо на общественном транспорте. Никогда не приняла бы участие в таком количестве увлекательных мероприятий, связанных з жизнью Донецка. И никогда не решилась бы на многое, что теперь так приятно и в то же время немного грустно вспоминать. И пусть мне неизвестно, как добраться из Куйбышевской района в Макеевку на маршрутном такси, но я прекрасно знаю, как доехать туда верхом всего за 2 часа, по пути, словно на экскурсии, проезжая центральные улицы города, стадионы, пруды (по-донецки, «ставки»), детские площадки, базары, парки, бульвары. И хоть я никогда не бывала внутри Донбасс Арены, но впервые оказалась у ее стен, именно выступая верхом на лошади, во время детского фестиваля. А на карнавалах в честь Дня города благодаря лошадям я была участником даже большее количество раз, чем зрителем. Если бы не лошади, я никогда бы не танцевала в образе цыганки перед толпой зрителей в парке Щербакова, когда мы праздновали
35
юбилей конюшни. Если бы не лошади, я никогда бы не принимала участие в праздновании Дня независимости Грузии в Славянском центре культуры. Никогда не узнала бы, что сабантуй – это такой замечательный татарский праздник, который ежегодно с танцами, песнями, конкурсами, приготовлением народных яств, и, конечно же, конным театром, праздновала донецкая община татар. И еще никогда бы не троллила милиционеров у площади Ленина, убеждая их, что конь – это пешеход, а не транспортное средство. Никогда бы не пугала продавщицу на проспекте Ильича, пытаясь купить у нее булку, пока конь пытается всунуть свой нос в маленькое окошко киоска. Никогда бы не рискнула зайти в Макдональдс на Золотом кольце в сапогах и белых бриджах и с хлыстом наперевес. Никогда бы не увидела, как ярко проводят байкерские фестивали в Моспино. Никогда не узнала бы, сколько людей вопреки жаре и солнцепеку может собраться на празднование Дня шахтера в Угледаре. Никогда по собственной воле не возвращалась бы на конюшню глубокой ночью через кладбище и мимо городского психдиспансера, боясь и представить, что или кто в любой момент может выскочить из мрака под ноги лошади. И никогда бы не узнала, как легко и свободно дышится в нашем промышленном мегаполисе, когда едешь верхом вдоль городских ставков в 7 часов утра. И еще я никогда не встретила бы такое количество добрых, открытых, увлеченных людей, для которых любовь к животным куда важнее любых политических предпочтений. Именно ради этого всего стоит любить Донецк, стоит ждать возможности вернуться домой. Я каждый день молюсь о том, чтобы у тех, кто остался на базе, все было хорошо: чтобы никто не болел, чтобы не заканчивались корма, чтобы приходили люди. И каждый раз, читая сводки об обстрелах, я боюсь лишь одного: увидеть в списке улиц адрес конюшни. Ведь тогда мой мир будет разрушен. Ведь тогда мне будет некуда и незачем возвращаться. Ведь только лошади летать умеют чудно, Очень лошади прожить без неба трудно. И разве стаи лошадиных лебедей Грустят как стаи лебединых лошадей?
36
Марія ДРОБОТ1 «Ти у мене єдиний, тільки ти, повір…»
Залишилось чотири години. Час, коли замість «привіт» питаєш лише: «Ідеш?» – Іду. Жодних інших запитань і довгих розмов. Думки всі тільки про те, що буде далі. Чи вистоїмо? Встоїмо! Іншого варіанту нема. Є загроза, і є наша воля й любов на протидію. Сила – не наш метод. А що я зроблю проти палиці або металевого прута? Ні, не треба й не можна думати про це. Я жену ці думки… – Вікторе Івановичу, мені стало зле. Можна відпроситися з останньої пари та поїхати додому? – Конечно, Машенька, выздоравливай, – входячи в положення, каже куратор моєї університетської групи. Тепер у мене є зайва година на підготовку. Бо ще вчора – жодних планів чи анонсів. Занадто небезпечно. Про час і місце зустрічі стало відомо тільки сьогодні вранці. Ніякої публічності. Ми потайки розсилали один одному новину, щоб раптом ніхто не почув у натовпі на вулиці або в транспорті. На годиннику 14:45. Які будуть наші дії у разі небезпеки? – При нападі дівчата відразу до церкви, ти – прикриваєш. Ми будемо стояти. Пам’ятайте, жодної реакції на провокації. Знаю вашу кров. Варто бути стриманими. Інакше це може коштувати життя. Зрозуміло? – Зрозуміло. Поки хлопці планували тактику захисту, позиції та обов’язки кожного, ми, дівчата, дивились на них і не впізнавали. Ще вчора такі пустуни, дещо неорганізовані і невідповідальні, сьогодні справжні чоловіки. Зовсім інші. Наче хтось підмінив. Або в них вселився особливий дух. Сьогодні ми так гостро всі його відчули. Дух українства. 15:15 – Які результати? © М. Дробот, 2015
37
Хлопці, прийшовши з порожніми руками, знизують плечима. – Магазини порожні. Жодного на все місто. – Що будемо робити? – питають дівчата. – Є ідея. 15:30 Ми бігаємо центром міста у пошуках магазинів тканин та ательє. Купили. П’ять метрів кожного вистачить? Має вистачити. Ми не встигнемо. Ні, встигнемо. В душі – неймовірна боротьба сумнівів та впевненості. Перемагає остання. І от тепер на всіх гаджетах відкриті навігатори з адресами всіх ательє району. Тут вже зачинено. Тут так само. Яка наступна адреса? Заходимо, це ательє ще відчинено. П’ять метрів. Зшити. Забрати можна тільки завтра? Сьогодні не встигнете? За будь-які гроші? У нас дві години. Що там з навігатором? Невже тільки одна адреса залишилась? Ходім, треба скоріше. 16:00 Смикаєм двері, відчинено. На серці трохи полегшало. – Доброго дня! Виручайте! Нам дуже потрібна ваша допомога! – Жіночка, що була у залі, подивилась на тканину, потім – скептично на нас. – Володю! Йди, може ти виконаєш? Я не візьмуся. Вже й додому час. До зали виходить чоловік років 55-ти. Ноги стали ватними, коли ми побачили вогонь в його очах від подиву і водночас радості від того, що ми принесли. – Скільки в мене є часу? Коли все почнеться? – О 18-тій. Є лише дві години. – Не хвилюйтесь, – посміхаючись, каже нам майстер, – за годину можете забрати. Сидимо в кабінеті. Тепер він здається замалим, настільки нас багато. Для цього кабінету. Для цього міста. Ще 15 хвилин – і вирушаємо. Ще ж треба до ательє. – А чи не треба нам палиць? – Для оборони? – І для оборони теж. Але ж не тільки на плечах мати. Але й щоб всі навкруги бачили, щоб майоріли у вечірньому небі… – В нас є декілька швабр. Розбираємо.
38
Коли забирали замовлення, Володя подивився на нас з благословенням. І дещо із жалем, що не може бути там із нами. Ми не одні. Вперше відчули, що ми не одні. Це неймовірне відчуття. Наближаємось. Скільки ж тут людей! А стягів скільки! Дзвін! Ти чуєш? Церква з нами. Вона нас захистить. Ой, а там дівчатка з віночками, а там – з плакатами, на яких Стусові слова «Любіть Україну»! За шість годин, як було оголошено про наш мітинг, зібрався цілий натовп! Тисяча буде. А ті хлопці попід дорогою розтягнули стяг, метрів на сто! Це Неймовірно! Діставай наші! Із таким рідним і водночас важливим для кожного з нас символом на плечах, ми розтягуємо ще один величезний синьо-жовтий прапор. Його вподобали всі фотографи. – Ти бачиш тих? Не видно, вони з бітами? Як думаєш, підуть у наступ? – Не знаю, від них можна чекати. Це музика? Хтось приніс апаратуру. Збожеволіти. Не віриться. Ти чуєш? Ми підспівуємо, нас всіх огортає музика й наш спів. «Червоною рутою» вилікувати сепаратизм? Хтозна. А от наш патріотизм тільки мужніє від такої ніжної пісні, набирається сил. Вони знадобляться. «Вышел в степь донецкую», «Я не здамся без бою», «Вставай», гімн. Наш гімн. Його чутно далеко від нас. Його слова вбирають в себе дзвони і дають відлуння на ціле місто! Таке відчуття, що все місто з нами, нам сигналять авто! Дехто навіть зупиняється і долучається до нас. І співає, співає… Посміхається так щиро. Кожен. Назавтра пошиті стяги вже захищають нас від каменів і ножів. Але не всіх. Перша кров. Наступного разу – ще більше жертв і тих, хто безвісті пропав. Телебачення продовжує показувати сепаратистську ідилію міста. На це боляче дивитися. Ніхто не прийшов на допомогу. Ніхто не хоче бачити Донецьк іншим, йти проти нав’язаних стереотипів. …Залишилось шість годин. В мене є ще час попрощатись із містом, від усього світу потайки українським. Треба не забути зняти тризуб з одягу. Попереду 5 блокпостів, які треба проїхати, пережити. П’ять блокпостів до України. Як я скучила за нашим стягом. Перший, другий, п’ятий. А це вже наш? Тату, це наш? Он там, синьо-жовтий! Як давно я його не бачила. Ми вдома. А попереду
39
довгі гастролі містами України, дороги, потяги, машини, сум, сльози, бажання повернутися під своїм стягом у Донецьк. Тепер нам доводиться співати «Червону руту», «Вышел в степь донецкую», «Я не здамся без бою», «Вставай», гімн за сотню кілометрів від нашого міста. Думки всі тільки про те, що буде далі. Чи повернемося? Повернемось! Іншого варіанту нема. Є загрози, але є наша надія, воля й любов на протидію. Бо він у нас єдиний, Донецьк – український. Ти повір.
Ирина ЧИГРАЙ1 Там соловей весну встречает, он будет петь не для меня…
В этом феврале уже отчетливо пахло весной. И подсознатель-
но возникало нетерпение: когда же можно будет поехать в село Водяное, на воздух, к деревьям и цветам?! Это место в дачном кооперативе между поселками Пески и Тоненькое стало моим в начале 90-х. У нас с мужем было двое детей, а с продуктами становилось все хуже. И родовое (а скорее видовое) представление: чтобы выжить, надо что-то выращивать на земле, – заставило нас искать эту землю. Выяснилось, что у коллег в дачном кооперативе «Березка» уже был участок, а рядом пустовал надел, он и стал нашей основой для выживания. Первый раз мы там появились в конце марта, – ну скажем, все следующие месяцы вплоть до середины ноября природа в нашей полосе выглядит гораздо привлекательнее. И все же весна выдалась ранней, светило солнце, небо было синим, очень просторным, и пока мы шли от Песок, постоянно видели горизонт. Не все городские люди меня поймут, не все его вообще замечают, но есть те, кому нужен хоть иногда, хоть кусочек Горизонта. Мы еще не сориентировались с транспортом, шагали по дороге, изредка мимо проскакивала машина, а птиц уже было слышно © И. Чиграй, 2015
40
хорошо. До аэродрома там рукой подать, но самолеты тогда летали очень редко. Это потом Донецкий аэропорт отстроили к Евро, и потом он стал особым пунктом. Бои за него практически разрушили славный поселок Пески, повредили живописное село Водяное и красочные окрестности с озерами, которые у нас называют ставками – бывшие карьеры для добычи песка. Дачный кооператив за пару лет уже оброс и домиками, и деревьями с кустами, а нашу семью ожидал голый чернозем. Обычные шесть соток. Летом там были не только картошка-лук-огурцы-помидоры, но и появилось множество цветов. Первыми, кажется, анютины глазки и маргаритки. Они своими головками смотрят на вас достаточно взыскующе. В отличие, скажем, от пионов… В конце июня мои пионы должны расцвести: несколько кустов с огромными белыми цветами, – и, пожалуй, в этот раз некому будет их подвязать, и под тяжестью придется им благоухать, лежа на земле. А помню, как на последний звонок дочь Сашенька еле удерживала огромный букетище: ярко-белые пионы на длинных ножках. Но эти цветы, как и розы, велики и самодостаточны, они знают, что ангелы ими все равно любуются, а вот мелким, типа анютиных глазок и маргариток, нужно внимание. Ты появляешься – и они словно начинают с тобой разговор: – Как твои дела? Ты сразу дашь мне попить? Я им негромко отвечала; думаю, что соседи могли слышать иногда наши беседы, но виду не подавали. Осенью на участке появились яблони и груши, черешни и сливы, смородина и клубника – список длинный, все долго перечислять, но мне сразу хотелось, чтобы в моем саду была калина. Это же украинский сад, – и казалось, что без калины нельзя. Когда соседка для себя и меня купила в Ботаническом саду два калиновых прутика, я со своим сразу стала разговаривать. И он зацвел у меня очень быстро. Калину в цвету видели? Знаете, что нет невесты прелестней? Я ее так и называла, даже когда она светилась осенью алыми гроздьями – а как хороши из них лечебные чаи, хватало до самой весны… – Невестушка моя, украинская калина, теперь в том саду на Донетчине, не знаю, жива ли ты… Не сокрушило ли тебя снарядом, не подрезало минным осколком?
41
Еще в сентябре 2014-го те, кто ухитрялся между обстрелами на машинах как-то добираться до дачного кооператива, рассказывали о сгоревших домиках («А ваш вагончик пока целый»); о разрушенном водопроводе, разорванных электросетях… Но никто не может лишить меня веры в то, что через какое-то время встретимся мы с моей несепаратисткой-калинушкой. Самым первым, даже раньше примул и шафранов, весной зацветал барвинок. Он тоже ведь весьма украинское растение: «Зелененький барвіночку…». В его характере есть стойкость, разрастается он стремительно, как я радовалась ранней весной его сочной зелени, крупным синим (кому-то они кажутся голубыми) цветам, – рядом на кизиловом дереве тоже очень рано приветствовал меня большой шар из желтых соцветий. Теперь словно вижу в этом напоминание о национальном флаге. Затем зацветали желтые тюльпаны. И красные – их было невероятно много. А потом крупные лилии разных оттенков, гортензии, юкки, все лето цвели розы, конечно. Усердствовала я и с лечебными травками: чабрец и мята, душица (материнка) и мелисса – чувствовали себя хорошо. Над мелиссой (белой и лиловой) всегда роились пчелы. Они не рассказывают, откуда прилетели… Несомненно и от соседа напротив. Он писатель, а на даче еще и пасечник, не смог из-за сильных обстрелов, из-за транспортных проблем, ни летом, ни осенью навестить свои ульи. Это его очень мучило. Зима, впрочем, была вполне милосердной, верю, что хотя бы часть пчел выжила – и с апреля пчелиный напев зазвучит в наших водянских садах. А у меня в ушах сейчас старинная казачья песня: «Не для меня придет весна… Не для меня цветут сады… Там соловей весну встречает, он будет петь не для меня…» Не страшно, что не для меня, лишь бы пел, а ему подпевала кукушка. На моем участке внушительного забора нет, – кто-то зайдет и наберет ягод, вырвет чеснок, который так и остался неубранным и, конечно, теперь кустом прорастет. Я и раньше не очень сокрушалась, когда кто-то забирался и что-то срывал, относилась философски: может, ему нужнее… А с цветами будут разговаривать ангелы, уговаривая их обязательно меня дождаться…
42
Олена РАТЧИНА1 Бути патріотом – чи це сучасно?
Згадайте, як у п҆ятому класi нас примушували вчити гiмн України i спiвати його на оцiнку. I це був не урок музики, а урок лiтератури! А ми все не могли додуматися, за що нам такi тортури. Нас завжди вчили, що патрiотизм i любов до своєї країни – це найвища цiннiсть. Зараз ми виросли i нарештi зрозумiли, що дорослi хотiли до нас донести. Нинi тема патрiотизму дуже актуальна, враховуючи ситуацiю в країнi, а ткож масове поросiйщення Донбасу. Ми спокiйно жили, не замислюючись над тим, що ми не просто купка молодих людей, якi звикли збиратися разом i розважатися, ми – частина дечого бiльшого. Чомусь усвiдомлення цього прийшло тодi, коли всi зрозумiли: ми втрачаємо те, що нiколи не цiнували. Хоча, нi. Не те, щоб не цiнували… Просто не думали, що хтось може вiдiбрати у нас близьке i рiдне. Ви помiтили, як у людях почав прокидатися патрiотизм? Державна мова i символiка, вiночки… Повага до гiмну (нарештi всi запам҆ятали його слова), прапора. Пошана до «калинової» мови i вечори поезій Шевченка. Гордiсть за те, що ми українцi – сильнi, вiльнi i незламнi. Це не мейнстрiм, не показуха. Просто всi ми згадали, що любимо нашу державу з її перевагами i недолiками, та будемо любити, не зважаючи нi на що. Якщо ви спитаєте: «Бути патрiотом – це сучасно?», я вiдповiм вам «нi». Патрiотизм – це не мода. Патрiотизм – це вiчна цiннiсть, просто важливо вчасно це зрозумiти.
© О. Ратчина, 2015
43
«…Я дивлюсь, як моя дитина захоплено малює. Я б дуже хотіла, щоб вона малювала Дім, Родину, Маму, Тата, Дерева у нашому саду. Тваринок – кішку, якесь зайчатко, песика, хто зна, щоб я хотіла, і щоб вона малювала, якби це була вона. Проте це він. Мій син захоплено малює війну. Танки, літаки, воїнів – наших героїв та тих, хто «не наші», тих, хто його лякає й досі, хоча ми вже давно поїхали з Донецька. Вибухи малює – як вміє. Ось дракон зненацька виник. Я не витримую і кажу: «Ну в тебе ж стільки кольорових олівців, тож малюй ними!». Я думаю (бо, немов, мудра), що так у його малюнках з’явиться травичка, встане сонечко, зашумить море… Я мудра, а він мудріший. І згодом приносить мені малюнок кольорового, дуже, аж надто, яскравого танка, а потім і літака – він просто розкрасив їх, ті свої спогади про Донецьк, але не змінив, вони вже надовго, може, і назавжди такі, і я змиряюся… Добре… Нічого доброго, проте хай поки так і буде… Поки він не приносить малюнок, який мене цілком влаштовує – на ньому граються діти, ну ось, нарешті, – але просить мене зробити надпис, бо ще не вміє писати: «Як ми гралися у бомбосховищі»…
44
ДОНЕЦЬКІ ДІТИ МАЛЮЮТЬ МИР
45
46
47
48
49
50
51
52
Аліна БУРОВА1 Маршрут «Вінниця – Немирів»
Після занять в університеті їду додому. На кілька тижнів мій
дім – невеличкий будиночок у Вороновиці, що знаходиться між Вінницею та Немировом. Важкий був день, але настрій добрий, світлий. Сідаю у свою маршрутку, отже хвилин за двадцять буду на місці. З передніх сидінь – голос дідуся: – Ось, ця влада, хто її вибрав… Хм, то ж ми, діду, й вибрали. Точніше, ви... Донбас не мав права голосу. Що ж, настрій вже не той. Внутрішнє «я» уважно слухає. – ...та одні жиди там сидять. А той Яценюк! Хто за нього голосував взагалі? А чужі міністри прийшли, щоб нахапати нашого... Ой, діду, та нічого вже хапати. Знову ці розмови про політику, підтримують їх іще двоє пасажирів. Хитають головами. – А Крим здали без жодного пострілу! – То ж армію розпустили, нам нічим було оборонятися... – Та тих тушок потрібно було шапками закидати, щоб не було такого, як зараз. Наші діти гинуть... Сумнію. Діду, ви ж певно не все в світі знаєте... Гинуть не тільки ВАШІ діти, а й мирні жителі Донбасу. Мовчу. Слухаю. «Я» хоче втрутитись у розмову, стримую його. – А оці всі зі Сходу, поприїжджали, їм же там погано живеться, ви бачили їхні хатки у селах? – То хіба ж в нас кращі? – У нас міста кращі. Але ж вони приїхали сюди й це погромить хотять! Що?! Тихо, тихо... Зараз не час, краще помовчати. – Ось друг мій, прийняв цих «біженців», а вони все в хаті зламали, корми їх, пої, працювать не хотять, привикли на усьому готовєньком жить. Так він їх вигнав – нехай воюють! Та хіба ж ми такі? Моє «я» нокаутоване, гарний настрій розбито. На Донбасі ж живуть працьовиті люди, які не хочуть воювати. © А. Бурова, 2015
53
– Та що ви, люди добрі, вони обрали свого Януковича, хай за це й отримують. Так їм і треба. Товчуться отам, нехай і товчуться, аби далі не пішли! – Так-так, хай там товчуться... Ледь стискаю зуби, аби не скочити з місця, тримаю сидіння руками, залишилось трошки. «Я» вже не рветься в бій, а гірко плаче від образи – я ще тримаюся. У голові слова: «Нехай товчуться...» Так хочеться миру. Ось моя зупинка. Сходжу. Сльози течуть холодними щоками. Маршрутка поїхала – гіркий осад назавжди лишився в мені. Настрій... А його тепер просто немає. Літають ворони.
Наталья ПЕЧЕРСКАЯ1 Крик
Еще год назад Донецк был городом контрастов. Резко отличались между собой мажоры и горняки, жители центральных и спальных районов, да и сами районы отличались друг от друга. Незначительный период времени, который ознаменовался значительными событиями, стёр эти границы. Люди превратились в пропитанную страхом человеческую труху, а дома, многоэтажки, гаражи и заводы – в «Колизей по-донецки». Все стало одинаковым. Киевский проспект раньше был чистым и ухоженным, пышущим здоровьем и, как весь Донецк, благоухал розами. Сейчас он поседел, осунулся и истощал. Дорога изрезана гусеницами танков и БТРов, воронки в асфальте скрупулёзно собирают осколки и неразорвавшиеся мины, а на красный свет теперь проезжают не только «скорые». Автобусных остановок почти не осталось. Они взорвались от возмущения. Взорвались вместе с жителями. Сами. Случайно. «Никто не виноват». Тротуары стали бесшумными. Теперь часто там люди молча лежат, в агонии пытаясь подобрать окровавленной © Н. Печерская, 2015
54
рукой оторванную ногу. А те, кто еще ходил, больше не ходит, а быстро продвигается мелкими перебежками из пункта А в пункт Б. Хотя этих пунктов осталось мало. Вездесущий АТБ, ненавистный ПриватБанк, кофейни, фаст-фуды, бутики, сервисные центры – все ушли на покой. Торопиться больше некуда. Фасады домов обезличились. Некогда красивые новостройки обрушивают на землю не выдержавшие огня балконы, стекла, кирпичи, и превращаются в руины. Как в Советском Союзе в каждом городе можно было найти улицы с одинаковыми названиями, так в Донецке сегодня можно найти улицы, одинаковые по облику. Все они стали красными и бесчеловечными. Вот один из поселков Кировского района Семашко, который я страшно не любила, пока тут жила, и по которому так тоскую, уехав отсюда. Однажды, не доехав три остановки до дома, я пошла пешком – пришлось идти, потому что в очередной раз сломался трамвай. Я шла мимо неряшливого парка, в котором неспешно прогуливались мамы с детьми, на корточках сидели молодые люди в спортивных костюмах, бабушки грелись на солнце, а собака искала в пожухлой листве палку. Проходила мимо стеклянных витрин советских времен. Переступала шагами Гулливера через каждую колдобину раздробленного асфальта, видимо, тоже советских времен… Сейчас это маршрут другой картины. Тропу, пролегающую мимо парка, теперь укрывает красный снег. На обочине беспризорно лежит на боку один порванный башмак, недалеко расположилась потрепанная куртка. Наверное, эти вещи уже не нужны хозяину. Стекла близлежащих многоэтажек преданно обняли вспаханную снарядами землю. Трамваи уже не ходят вовсе. Донецк перестал быть мне знакомым и родным. Сегодня он – измученный, взъерошенный, невыспавшийся бомж с беззубым ртом, жадно поглощающим свинец и «гуманитарку». Он стал живой картиной, «Криком» Эдварда Мунка. Этот город так часто жаловался, что его голос не услышан… И сегодня Донецк закрывает уши руками и отчаянно кричит, но теперь его уже точно никто не слышит.
55
Анастасія РИБАЛЬЧЕНКО1 МИ
Я більше не розповідаю своєї історії. Я втомилась повторю-
вати її знову і знову, пояснювати, звідки я, чому я така, що я тут роблю і хто мої друзі. Втомилась навіть говорити «я». Раніше прагнула ділитись своєю історією з людьми, тепер – слухаю. Раніше говорила довго і захоплено, тепер – мовчу і посміхаюсь. Не бачивши найстрашнішого, не переживши страху за своє життя і за своїх близьких, – виснажена. Слухаю тих, хто бачив більше за мене і менше за мене і мовчки вбираю все це до своєї душі. Вже не тішуся тим, що з цього вийде великий, насичений життєвими метафорами і тонкими струнами емоцій текст – вже давно тим не тішуся. Слухаю. – А ти теж з Донбасу? Данєцкая? – Ні. Я з Артемівська. – Ну кажу ж, Данєцкая… «Я бачила чотири Майдани». Так міг би називатися есей, якби не втома «якати» і розповідати. Київ. Ужгород. Львів. Донецьк. Мій вибір почався 29 листопада 2013 року. Моя мама, працівник бюджетної сфери, росіянка з народження і українка всією душею, вибач мені, мамо, ці кліше. Процитувала мені тоді чиїсь слова: «У кожного має бути свій майдан». І він просто настав. Я нервувала. Розуміла і підтримувала, але боялась за своє життя і життя близьких. Якби тоді знала, що стане зараз з моїм краєм, тоді би нічого не боялась. Кричала би сміливіше, діяла рішучіше, вимагала би більшого. Я бачила за ці місяці цинізм, скепсис, злість і презирство. Кожна з нас наїлася того досита. Бачила секундні вияви щирості, благородства, глибину людської душі. Знаю тепер, де вона закінчується. Весь сенс у тому, що я могла би бути зараз двадцятирічною розгубленою працівницею середньостатистичного офісу із середньостатистичною зарплатою. Але я на своєму місці. І моє поко © А. Рибальченко, 2015
56
ління на своєму місці, я говорила з ними, бачила їхні очі, тиснула їхні долоні. Відчувала межу – прірву – між народом і владою, між простими і привілейованими – самопроголошеними і самонагородженими, відчувала її так, як ніколи у свої роки і не сподівалась відчути. Зустрічала десятки таких самих несепаратисток, як і я, – розтягнутих між сходом і заходом, із чимось таким у погляді, чому ще немає назви. Таких, що не розбирають речей, бо сподіваються повернутись додому. Таких, що не шукають житла і не будують планів, бо вони вже забули, як такі речі робляться і чи стають реальністю. У певний момент розумію, чому не хочеться говорити «я». Бо тепер воно «ми». Ми є спільність, схожість фатумів, з отим самим у наших поглядах, рухах і вчинках. Не тицяти пальцями у власні шрами на серці, але робити висновки і рухатись далі. Облаштовувати свою країну, хату і душу.
Алена ПОВОЛЯЕВА1 Исповедь не сепаратистки Мне так много хочется вам рассказать, я так соскучилась по своей работе журналистом, что тексты прямо складываются в отдельную папку в голове. И хочется по-украински, потому что последние семь лет работая в Донецке, я именно по-украински и писала. Рвет шаблоны? А, тем не менее, там была достаточно большая аудитория, которая либо хотела читать именно по-украински, либо ей было все равно, на каком языке читать. Но я напишу по-русски. Из чувства нонконформизма, что ли. И потому что стих по-русски. Но вперед не забегаю. Соу. Как говорят американцы. Хватит предисловий. Я – не очень молодая, 28-летняя мама. Уже год, как я – мама. И это самое большое счастье в моей жизни. Даже рашисты с их инфернальными митингами в марте 2014-го, со своим переворотом и кражей моей страны, моего дома не смогли испортить мне эту © А. Поволяева, 2015
57
всепоглощающую эйфорию, которая наступила после родов 10 марта 2014-го. Кесарево? Ну, и что. Губарев – народный губернатор, стащивший у меня Рождество – зачеркнуто – страну? Ну, и что. Это все померкло, когда мой малыш взял губами грудь, в которой еще не было молока, и что-то там начал из нее мерно и сильно высасывать. Когда ты ждешь беременности несколько лет, когда ребенок такой долгожданный, все новости уходят на второй план. Но через пару дней на митинге зарезали Дмитрия Чернявского. Лично я его не знала, но по телефону с периодичностью раз в несколько недель общалась. Он же пресс-секретарь одной из партий, часто нужен был комментарий.
Почему Москва Тогда уже эйфория не помогла. Я поняла, что пора собирать вещи и уезжать. Мужу я говорила «нет» на эти уговоры, но в глубине души чувствовала – все, Донецк покатился по наклонной в самую большую черную дыру в своей истории. И скорее всего, он оттуда не вынырнет обратно. Когда малышу исполнилось полтора месяца, я поддалась на уговоры супруга. А что еще оставалось? Я в расстрельных списках днр, как корреспондент Радио Свобода в Донецкой области. И пока еще республика молода, можно было отсидеться у себя на Бакинах, в трех километрах от центра Донецка. Но я увидела, что Украина не собирается ничего предпринимать. Что никакие наши силовики не зачистят облгосадминистрацию и не придут в прокуратуру выбивать из нее террористов. Что самое время увозить ребенка. Я написала гневно-слезливое послание Яценюку в фейсбук (бессмысленный крик души), и мы полетели в Москву из Донецкого аэропорта с пересадкой в Киеве. Потому что туда нас позвали друзья. И поселили у себя, пока мы искали жилье. И предложили здесь работу мужу. И теперь мы тут слегка застряли. Потому что дом наш забомбило, как и машину. Потому что в Украине ни мне, ни мужу работу предлагать не спешат, хотя мы и ищем. Потому что здесь уже появился этот пресловутый налаженный быт. Но, конечно, боль-
58
шинство друзей дома. На родине. И мама ездит к нам на автобусе через Ростов-на-Дону по двадцать часов. Ну, как, есть уже предубеждение? А заметьте, мы – не сепаратисты из Донецка, периодически подкидываем деньги украинской армии, живем в Москве. Едим местную еду, зарабатываем местные рубли. То есть Украине от нас – польза. Сейчас я снова нахожусь у друзей потому, что сыну исполнился год. А у меня жуткая аллергия тут уже три месяца. И нужно лечиться, а для этого нужно отучить его от груди. Поэтому он с моей мамой и мужем.
В моем сознании Донецк еще с аэропортом и без разрушенных домов Я все думаю о том, как бы он мог расти в Донецке. В такой же ужасной экологии, как и в Москве, а, может, даже и в чуть лучшей. Да, не удивляйтесь, тут не воздух, а сплошной бензиновый выхлоп, этим трудно дышать. Я думаю, как бы он мог видеться со второй бабушкой, моей свекровью, которая, к сожалению, умерла в начале марта этого года. Да, она болела и раньше и была инвалидом первой группы. Но в украинском Донецке были толковые врачи и частные клиники, не было бомб, свистящих над головой. В украинский Донецк, если бы даже мы были где-то не дома, муж смог бы добраться на похороны. Прилететь на самолете или приехать на поезде. А на автобус из Москвы по причине отсутствия другого транспорта билетов не оказалось. Я пою сыну «Рушник», «А вона, а вона…», «Мила моя» и песни Океанов. Я пишу стихи про Донецк, к которому у меня, кстати, никогда не было особой любви. Или так мне казалось. Это все же город всей моей жизни. Его невозможно забыть.
Донецк в двух ипостасях Донецк почему-то снится. Чаще, чем ожидала. Он пахнет глинтвейна корицей, Дождем и пыльцой из отвала.
59
Донецк запечатан в коробки, На каждой своя наклейка. Тут есть щербаковские лодки, Ударившая качелька. Тут есть коктейли молочные В первом большом гастрономе. Книжный советский – точно, Там же, на той же Раздольной. Есть кинотеатр на крыше Комплекса Пролетарский. И кажется, будто слышишь – С экрана вещает Карлсон. «Спокойствие, только спокойствие»... А рядом зоомагазин. Заглянем для удовольствия? Нет, мам, покупать не хотим. Домой мы идем уже трое, Хомяк получил имя Бася. Донецк из памятей скроен. Теперь он в двух ипостасях: Мирный, шумный, балетный. Аэропорт еще с нами. Военный, почти бездетный. Наверно. Не видела. С мая.
60
И беженцев сотни, тысячи Увидеть его мечтают. На главную площадь выскочить. Послушать скрипки трамваев.
С родными обняться, увидеться И мирный воздух вдохнуть. Что ж ты, родная кириллица, Все не даешь мне уснуть? Я скучаю по Украине и мечтаю жить в Одессе, но этого, наверное, не случится. Вероятность еще одной республики там высока, а наша семья повторения пьяных автоматчиков под окнами не хочет видеть вновь. В моем сознании Донецк остался мирным, только будто пьяным. Существующим, современным и симпатичным бизнес-центром. Я как ни стараюсь, не могу представить, что улицы его пусты, что он потерял сотни тысяч жителей, что здания его разрушены, что везде течет кровь.
Украина преподносит сюрпризы Мне больно слышать о пенсиях и пропусках. Да, моя мама живет в Донецке. Но пенсию получает в Украине за себя и за бабушку. Переоформила. И она вполне себе патриотично настроена. В смысле проукраински. До сих пор, несмотря на все нововведения украинцев. Но что ей может предложить Украина, как беженцу? 800 гривен в месяц в течение полугода и плюс ее и бабушкины пенсионные средства, которых хватает лишь на продукты сейчас. И никаких нормальных недорогих квартир. Даже в небольших городах. В село уехать? А там никаких условий. Никто не сдает дома и не продает их за 800 гривен. А мама бы с огромным удовольствием переехала. Сбежала бы от соседей, перед которыми надо делать вид поддержки днр. А то доносы и все такое. Это замкнутый круг, который наша власть не собирается размыкать. Проблему упорно не видят, лишь усложняя жизнь бюрократическими новыми процедурами временно перемещенным особам. Каждый текст, который я пишу об этой вакханалии, что изменила жизни миллионов, содержит какой-то трагический эпизод, случившийся недавно. То боинг, то бомбежка Горловки, то Мариуполя… Да, мало ли. Но в этот раз все еще хуже. В этот раз украин-
61
цы совершили дикую ерунду. Не пропустили автобус на блокпосту, и тот поехал объезжать по полям. И подорвался на мине. Автобус с мамами и бабушками, которые поехали в Украину за продуктами, потому что цены там намного ниже, а денег в днр, как известно, нет. Коллега Леся Ганжа после этого написала, что ее не волнует, какие они, имея в виду жителей Донецка, даже тех, которые ходили на референдум и звали и зовут Россию. Она написала, что ее волнует, какие мы, украинцы. И меня это тоже волнует до слез. После таких новостей желание вернуться в Украину тускнеет. Ну, и сиди в своей России, сепаратистка. Подумаете вы. Конечно, так легче. Откреститься от граждан, отгородиться от них высоким забором. Выкинуть их за пределы сознания и не хотеть знать, что идет война. Засунуть голову в песок – это не выход даже для страуса. Потому что подбежит хищник и шею перекусит. И еще в тему. В разводе виноваты оба. Задумайтесь. Я не говорю, что нужно принимать всех, в том числе и сепаратистов, с распростертыми объятиями, но я не понимаю, почему я, моя мама, мои друзья, все мы не чувствуем со стороны многих сограждан и государства ничего, кроме унижений. От государства, которое не смогло выполнить свою функцию и защитить меня и моего малыша в самый уязвимый момент нашей жизни. У меня нет готовых решений, но если бы вдруг Яценюк прочитал мое послание ему и поинтересовался моим мнением, думаю, я смогла бы озвучить варианты.
Ооо, iноземець я, iно-iноземець, я – хохол серед клятих москалiв Скорее всего, мы уедем в какую-то европейскую страну на море. Муж мой – программист, поэтому работа найдется. В России оставаться у меня нет моральных сил и здоровья. Тут аллергия просто добивает. Украинцы шутят, мол, на москалей. А они – такие же люди. Растят детей, смотрят телевизор (error, error, error), жалеют нас, когда узнают, что из Донецка, и говорят, что война – бессмысленная штука. Конечно, многие за Путина, конечно, верят в хунту, но ведь так было всегда. Что тут удивительного? Гораздо
62
легче идти по проторенной большинством дорожке, плыть по течению и не париться. И мозгом я все это понимаю, но каждый раз увидев георгиевскую ленточку у прохожих меня так коробит, что успокоиться я не могу минут десять. Тут я завела себе одну новую подругу. Медсестру 38 лет, которая делает мне капельницы дома. Дело в том, что в больницах, хоть платных, хоть бесплатных, это организовать без стационара оказалось весьма проблематично. А я не могла бросить ребенка. Так вот медсестра моя меня поразила в самое сердце. Она говорит: «Люблю путешествовать, хочу в Штаты поехать, посмотреть, как они там круто живут. Но Обаму я ненавижу. Всю эту ненависть он нагнетает. И США». Да. А когда я у нее спросила, часто ли она видит или читает высказывания Обамы или других политиков из США, она призадумалась. Тогда как же нагнетает? «Сильно». Сказала она, и на этом разговор сошел на нет. Такие редкие моменты общения с внешним миром развивают мою социопатию все больше. Депрессия, связанная с потерей дома, сильнейшей аллергией и прочими прелестями жизни в другой стране, нарастает, как снежный ком. А из Украины мои проукраинские друзья-беженцы пишут, что сталкиваются с дискриминацией от украинцев же сплошь и рядом. Но даже все эти вещи не убивают любовь к моей родной стране. Мне по-прежнему хочется поесть наших вареников и яблок, я скучаю по темным ночам и по более теплой погоде. По дешевому нашему сидру и отсутствию пробок. По незнакомке с книгой моего любимого Стуса в автобусе. Врачи в один голос просят переезжать на море, а я лелею надежду, что Путин не придет и порядок не наведет в Одессе, что он устал, что у него не хватит сил. И что когда-нибудь я буду жить в своей стране, по которой я безумно скучаю.
В Донецке живут люди, убившие моего друга А как же твой Донецк, спросите вы. Моего Донецка уже нет, его не существует, он остался лишь в памяти людей. В моем Донецке у меня был друг. Юра Матущак. Вместе с ним мы еще студентами придумали дать нашему университету имя Стуса. Вместе
63
с ним мы проводили проукраинские акции, носили вышиванки и говорили по-украински. И хотя взрослым это оказалось глубоко не нужным, нам, студентам, это было нужно. Так проходило наше становление, мы обретали родину и самосознание, мы идентифицировали себя со своей страной и ощущали себя ее частью. И мы, конечно, чувствовали совок и подсознательно побаивались Чечни у нас дома, но представить себе такое вряд ли могли. Для меня самый страшный кадр из «Пятого элемента» всегда был тот, где Мила Йовович печатает слово «война» и читает о ней. И сны самые страшные были о ней. И этот страх был одной из причин моего желания поехать в качестве журналиста в горячую точку. Не так сталося, як гадалося, и теперь я этому рада. Потому что я и о шахтерских вдовах то не могла писать без последующих эмоциональных коллапсов затягивающихся на месяц. А тут такое. Так вот, Юра пошел воевать. И погиб под Иловайском. Юра – моя боль. Я иногда просыпаюсь по ночам и плачу, потому что его нет с нами. У многих уже есть погибшие близкие, и я не знаю, как с этим справляться. Одно я знаю. Донецк, который сейчас существует, наполнен людьми, убившими Юру. И этого простить им я не могу. И вернуться туда я не могу. И, конечно, у меня есть родственники, которые за днр. Этого тоже я им не прощаю. И не говорю с ними об этом. Потому что днр принесла войну в мой дом. Днр изменила мою жизнь настолько, что теперь мои даже не рабочие тексты сухие и фактажные. Днр делает мне нервы, как говорят в Одессе, причем такие, что хроническая аллергия расцвела невиданными до сих пор красками. И я пока не знаю, что делать со всем этим у себя внутри – накапливающимся, трепыхающимся и больным.
Не знаю, как дальше Да, что говорить. Теперь донецкие – люди без будущего. Теперь мы в него не верим. Нет, все мы знаем, что придет завтра. И что-то даже планируем. Но в планы эти не верится. Потому что в любой момент может случиться от тебя не зависящая хрень типа днр, и ты будешь вынужден собрать два чемодана для трех человек и уехать.
64
Мне кажется, я тут повторяюсь и написала уже слишком много, выплескивая боль и грусть, что для меня не характерно, но так уж сложилось, я привыкла себя в личном тексте обнажать. И мне хочется, чтобы эта болезненная откровенность стала для кого-то открытием в том плане, что очень, ну, очень много дончан любят Украину до сих пор, несмотря на место проживания или копеечную пенсию, которую их родители получают, проходя невероятный бюрократический ад из десятков кругов.
Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО1 Скажи, Донбасе, чому? «Товаришу Донбасе, ви не мертвий, пані Україно, ви жива», – з такими думками мільйони наших громадян проживають кожен день свого життя ось уже майже рік (якщо не брати до уваги події Майдану, а рахувати від початку захоплень Південно-Східних земель великим братом). Чому так сталося й хто винен, деякі, схоже, ще довго будуть розбиратись. Напишуть купу книжок, надрукують сотні історичних посібників, але цього буде замало. Комусь. Не мені. Для себе я вирішила давно, майже з самого початку: винні ми всі. І я, і мої родичі, і мої друзі, знайомі, сусіди по вулиці, вчителі, кумири, кожен перехожий…абсолютно усі. Ми всі у бруді. У бруді своїх думок, бажань, дій. Але зараз я сама для себе виглядаю монстром. Чому? Бо нещадно ділю людей на тих, хто намагається з усіх сил відмитися від цього багна, і тих, хто з радістю у ньому борсається. Так, Донбасе, я про тебе. Про того, хто був для мене домівкою, про того, хто міг стати життям. Але не склалося. Коли я починаю думати про тебе, то мозок розривається від кількості нескінченних «чому?». І справа в тому, що я питаю, а ти мовчиш. © Г. Беловольченко, 2015
65
Давай спробуємо ще раз. Скажи, Донбасе, чому ти викинув, виштовхнув, виплюнув мене? Чому ти, йдучи під своїми триколорами, не сприйняв мою жовто-блакитну стрічку? Чому намагався розтоптати, змішати з пилом? Може, я тебе образила? Гаразд. Чим? Тим, що не підтримувала твого бажання стати частиною Росії? А от дзуськи. Цього не буде ніколи. На відміну від неї, ти ще дихаєш. А об’єдуватися з трупом…Ти не настільки дурний. Сподіваюся. Може, образила тим, що не вигукувала разом з тобою гасло «Донбас ніхто не поставить на коліна!»? Вибач, але мене, як ровенчанку за родом й донеччанку за пропискою, ніхто ніколи й не ставив на них. Та й тебе також… Це ж муляж. Фейк, як зараз модно говорити. Твоя хвора фантазія, якщо вже грубо і відверто. Скажи, Донбасе, чому ти з разу в раз вигадуєш собі нові погрози? Чому ти сам шукаєш собі ворогів? Знаєш, ти, як типовий карикатурний донецький парубок, що сидить біля темного під’їзду разом зі своїми «братанами» й нападає на «чужих», що проходять повз і нібито зачіпляють твою територію. Тобі самому від цього не гидко? Звичайно, зараз в тебе за спиною є крутий «свій пацан», який у потрібний час завжди підкине гострий ніж, і ти вийдеш переможцем. Та переможцем для кого? Для себе? Для «свого пацана»?.. Не сміши. Але, якщо ти впевнений у своїх діях, то вперед, давай, продовжуй. Тільки не смій потім казати, що це я вбиваю тебе…що це бандерівці ґвалтують твоїх жінок…що це фашисти калічать твоїх дітей…що це наша, українська земля, ховає твої чоловіків…Не смій. «Чому?», можливо, спитаєш ти. А тому, мій рідний, Донбасе, що це робиш ти. Сам. Зараз. Почали ми всі. А продовжуєш сам. Разом зі своїм сусідом, братом. І зупинитися не можеш. Скажи, Донбасе, чому?
66
Юлия ПЯТНИЦА1 «Лишь бы не было войны…»
Знаете, я часто шутила: «Нужно сделать то-то и то-то, а вдруг война?» А вдруг война? Война. Не шутите. Сегодня, 26 ноября, я сижу на кухне съемной квартиры города Запорожье, пью чай и слышу, как орава детей играет в войнушку в соседнем дворе… Воспоминания нахлынули. Ровно полгода назад это случилось, 26 мая. Я этот день помню хорошо, слишком. Во второй половине дня возвращалась домой, когда мама позвонила мне с тревогой в голосе: «Где ты?». На моё непонимание ответила: «А ты что, не слышала? Аэропорт бомбят». Как это – бомбят? Даже смешно как-то прозвучало, нелепо – бомбят. У нас, конечно, и ОГА уже обросла приличной грядой баррикад, и митинги воюющих идеологий заканчивались кроваво пару раз… А что такое бомбежка? Только тут я обратила внимание на то, что вертолеты над городом летают целый день, и люди на улицах как-то особо тревожны. А когда приехала домой, всё поняла. Все сводки интернета, телевидения, радио взорвались новостями о перестрелках в Донецком аэропорту. Читать было даже не так страшно, как смотреть прямые трансляции смельчаков, слышать из видео маты неизвестных в бронежилетах с оружием в руках, взрывы и крики. Но еще страшнее было услышать гул за окном. Сначала ты даже не различаешь его в ежедневном городском шуме. А потом ухо начинает выделять отчетливые далекие глухие удары. Гул. Еще. Гул. И еще гул. Выбежала на улицу с мыслью – нужно купить еды в магазине! Сколько мы будем сидеть, не выходя из дома? В супермаркет я прибежала с такой мыслью не одна: очереди к кассам змеились от самых продуктовых рядов. А в корзинках у всех – хлеб и водка, нужно же как-то стресс снимать! Из магазина домой мне идти 5 минут, но идти нужно в сторону аэропорта. Идешь, а со стороны дома гудит, и ты идешь в эту сторону один, а люди по улицам почти бегут в противоположную сторону. © Ю. Пятница, 2015
67
В этот день Донецк первый раз опустел к 8 часам вечера. Город-миллионник с голыми улицами, с эхом на улицах в 8 часов вечера! Теперь гул стал еще отчетливей звучать, загоняя последних прохожих по домам в этот приветливо теплый майский вечер. Страшно было за друзей, которые живут в Киевском районе возле самого аэропорта: весь вечер и ночь переписывались с ними в интернете, сообщали об услышанных звуках, о новостях. Примерно к полуночи звуки прекратились. А еще через час возобновились с новой силой. Но даже они тогда еще не так сильно пугали – подумаешь, где-то далеко бахает, хоть бы не у меня возле дома! А в 2 часа ночи, сидя на кухне своей квартиры в родном городе, я услышала самый страшный звук, который объявил, что война на пороге – автоматную очередь в соседнем дворе…
Марія КУШМЕТ1 Уже минає другий місяць відтоді, як я живу в тиші. Навколо осінь, яку нарешті помітила. А не так давно було літо. Воно пройшло повз долоні передчуттям, напруженням, слізьми. І от сьогоднішнє життя в спокої, як не дивно, не приносить повної втіхи. Думки залишаються там. На Донеччині. Пульсують у скронях згадками й острахом за рідних. Вчуся жити, дихати на повні груди, цінувати кожну мить. Непросто. Декілька днів у думках виринають спогади про той день, що ознаменував мій перший місяць в зоні АТО. Перший незвіданий для жителів невеличкого селища під Донецьком місяць. Ніхто з нас навіть не міг уявити, що наша хата все ж таки не скраю, і коли-небудь розмірене життя сколихнеться таким жахом. Уже місяць?! А то! Місяць тому Оленівка вперше почула залпи важкої зброї. У 2010 році, коли хотіла поїхати на Ваганькове кладовище, на могилу свого Поета, щоб вклонитися йому в день його річниці, за © М. Кушмет, 2015
68
робила на квитки тим, що роздавала рекламні листівки. У вихідні робота з 10:00 до 20:00. На кожен час, здається, п’ять хвилин перерви. Ось тоді я вперше відчула ціну п’яти хвилинам. Це розкіш! За цей час щось дійсно відбувалося: думки упорядковувалися від втоми, зібраності, духоти. П’ять хвилин – це достатньо, – зрозуміла я тоді. І ось сьогодні – місяць. Але я все ніяк не можу звикнути. Місяць, в якому кожна година – це напруження, зосередженість, це обмежена гучність усіх звуків, це готовність. Готовність бігти в погріб до сусідки; готовність лягати під ліжко, коли для бігу вже немає часу; це арифметичні підрахунки кількості випущених снарядів, теоретичні розмірковування щодо їхнього приземлення в метражі від мого будинку (останнє, коли апатія та байдужість). Це молитви за рідних, за будинок, за селище, за нерозумних-відчайдушних-сміливих людей, які залишилися тут, у своїх домівках, за молодих хлопців, які стоять під відкритим небом у полі… У них теж немає погріба!.. Місяць. На самому його початку відчувала себе Хомою Брутом – усе починалося вночі. А потім: ранок-день-вечір. Загубилася в датах, у днях, тижнях. Паф-паф-паф-паф-паф-паф-паф; паф-паф; пааааааааф – різні звуки, різна зброя. Місяць. За який більше 10 смертей. Сусіди. Знайомі. Односельці. Стільки ж покалічених. Дорослих. Дітей. А наступного дня створюється ілюзія, що все нормально, що життя триває: магазини й аптеки працюють, траса відкрита, по вулиці ходять люди. Чи справді нормально? Ні. В очах страх. В очах невідомість. Швидко за буханець хліба й додому, у рідні стіни. Чи захистять? Чи врятують? Ото вже інше питання. Вірять. Сподіваються. Моляться. Місяць, у якому прийшло бачення справжніх друзів. О! Як же їх мало! Що ж я?! Їх багато! І ті, які є, безцінні. Щоранку телефонує одногрупниця, з якою чотири роки не спілкувалися: у неї родина, у мене була дисертація. Вона живе на мікрорайоні, що на в’їзді до Донецька, і щоночі чує-відчуває, як звідти б’ють по Оленівці. Нещодавно відділ, у якому вона працює, перевели в інше місто. Шукають з чоловіком житло. Говорить, що скоро мають влаштуватися; говорить, щоб я з мамою переїжджала до них. А ще теле-
69
фонують ті, від кого зовсім не сподівалася уваги. Дякую вам, усім вам, небайдужим. Ось такий він – місяць. Коли ця війна закінчиться, – дай Боже, доживемо, – ми скажемо, що навчилися знати ціну хвилинам. Навчилися цінувати мирні дні, коли найбільшими проблемами були чи то переповнений автобус із водієм-хамом, чи то відсутність улюблених цукерок у шоколадниці. Дай Боже. Ми навчилися цінувати турботу та увагу; ми зрозуміли на власному прикладі, відчули на власній шкурі, що Друг – брат, колега, начальник, кохана людина – воістину пізнається в біді. А поки сторінка цього страшного та повчального Місяця нового за відчуттями літа – перегорнута. Далі буде?..
Наталі ДИХНО1 Наші стріляють по нас!
Колись процвітаюче, а сьогодні вимираюче село Роднікове в Донецькій області. Тут до війни заселеними залишалися лише дві вулиці. Сімдесят років жовтня та вулиця Дружби. Одна хата – обжита, сусідня розвалилась. І так по всьому селу, ну звісно, якщо дві вулиці ще можна називати селом. Охочих заселяти порожні хати немає, через брак догляду вони валяться. Будівля розміром чотири на чотири – це сільський супермаркет. Асортимент продукції величезний: від хліба до калош. Мешканці Роднікового – це пенсіонери 65+. Виживають вони за рахунок власного тваринного та рослинного господарства (це стосується тільки тих, в кого ще є сили це господарство утримувати). Влітку 2014 року була велика хвиля гостей в Родніковому. Діти приїхати до батьків допомагати облаштовувати для життя та робити більш комфортабельними апартаменти під землею. Бо ж підвали, що раніше призначались для зберігання продуктів та консервації, стали тимчасовим помешканням для родніковців. У Вас виникає питання, чому ці діти не заберуть батьків до себе, у без © Н. Дихно, 2015
70
печніше місце? Але сільські пенсіонери – це ж, взагалі, специфічні люди. Як можна покинути свій дім, город, корову, песика Шарика та переїхати до дітей у квартиру в місті. Так і пройшло літо у Родніковому в режимі «Підвальний». Тут кожен день велись обстріли, багато будинків зруйнував вже не час, а снаряди. Людських жертв серед мирного населення немає, підвали та сильний дух допомогли пережити це жахіття. Багато пенсіонерів все-таки поїхали з села, але більшість залишилися, серед них і Лідія Олександрівна. Вона не любить офіціозу та просить називати її просто – бабуся Ліда. Бабусі Ліді 74 роки. У неї є чоловік Микола. П᾽ять років тому подружжя святкувало Золоте весілля. «Мені пощастило, бо мій чоловік ще живий. Підтримуємо один одного, як можемо», – розповідає пенсіонерка, яка сидить на лавці біля воріт на абсолютно пустій вулиці. У бабусі Ліди та дідуся Миколи троє дітей, шестеро онуків та двоє правнуків. Своїми дітьми жінка пишається. «Вони нам з Миколою допомагають, працюють, щоб годувати та навчати своїх дітей. Звісно, сьогодні немає тієї радянської стабільності, але я вірю в працьовитих людей. Мої діти саме такі, тому сподіваюсь, що не пропадуть. Середню дочку, Тетяну, ми поховали, коли їй було 40 років. Через складні стосунки з її чоловіком, з онуками спілкуємося рідко. Антон, 25-річний син Тетяни, зараз воює за ДНР. Вплинути на нього ми не в силі. Головне, щоб залишився живим. В мене тільки один онук, інші всі дівчата». Продовжити розмову бабуся Ліда пропонує у хаті за чашкою чаю з варенням. Будинок у пенсіонерки великий, але мешкають вони з дідом тільки у двох кімнатах. «Нащо нам більше?! Грошей стільки нема на вугілля та дрова». Майже на кожній стіні висить килим. «Дитино, сідай під пічку! Тут тепленько. Зараз зроблю тобі чаю, чи може тобі молока підігріти? У нас своє. Рябіна (корова) смачне дає. Здоров’я вже нема за нею доглядати ні в мене, ні в діда. Але зараз не платять навіть ті 900 гривень пенсії, тому Рябіна нас годує. Не знаю, щоб ми без неї робили». У спальній кімнаті почесне місце займає телевізор та стародавній годинник. На трильяжі лежить стопка газет «Ветеран» та «Хозяин».
71
– Часто дивитесь телевізор? – Так, раніше з дідом газети ще читали, але зараз і в окулярах погано бачимо, тому полишили це заняття. Налазимося по господарству, прийдемо, впадемо на ліжко і вмикаємо телевізор. Горе нам, бо ще навесні відімкнули українські канали, тому вже майже півроку ми дивимося тільки російські. – Новини по якому каналу дивитеся? – Росія 24, Лайф щось там, може ще на якихось. Мені все одно на якому каналі дивитися. Новини вони всюди новини. Все одно вони всі брешуть нам. – Бабусю Лідо, ось ви жили і в Радянському Союзі, і в незалежній Україні, і на жаль, зараз ви опинилися на території, підвладній ДНР. Де Вам було краще? – Краще, ніж ми жили в Україні, ми ні в яких ДНРах жити не будемо. У радянські часи була стабільність, але все одно я і мої діти жили не так добре, як в останні роки. – Що у Вас відбувалось влітку? – Влітку все тільки почалося і триває до тепер. У нас гарна для війни місцевість. За горОдом, біля річки є гарний пагорб. ДНРи беруть свої САУ та гради, під’їзжають під нього і починають стріляти по наших. Відповідно наші стріляють «в отвєтку». Але вже по нас, по наших горОдах, по наших домах, а не по ДНРах, від яких тільки і грязюка на дорозі залишилась. Так і живуть люди, що залишилися по той бік лінії зіткнення України і терористичних організацій. Це ті люди, що не захотіли покинути своїх домівок. Це ті люди, яких називають сепаратистами і терористами. Це ті люди, про життя та проблеми яких не розповідають зараз на українському ТБ, бо у наших журналістів немає можливості дістатись туди. Наші стріляють по нас. НАШІ. СТРІЛЯЮТЬ. ПО. НАС. Це і є квінтесенція цієї розповіді, де сепаратизму немає місця.
72
Анна КУЛАБУХОВА1 Одесса, обещаю, я вернусь!
Вовсе не для всех первый взрыв в мае означал срочный выезд из Донецка. Моя семья осталась дома. Возможно, потому, что до Макеевки, где мы живем, доходили далеко не все страшные звуки войны, а возможно нам попросту некуда было ехать. Все знакомые уезжали к бабушкам-дедушкам, но кто виноват, что моя единственная бабушка живет в десяти минутах ходьбы? Мы остались дома и старались привыкнуть к тогда еще редким выстрелам. Решив не нарушать традицию, мы все равно планировали летнее путешествие. Заранее позаботились о жилье, купили билеты, отстояв уйму времени в очереди у кассы, и уехали. Уехали туда, где я еще никогда не была. Могла ли я знать, что этот город станет моей мечтой? Ах, Одесса! Прошло полгода с тех пор, как я уехала обратно домой, и ни дня не прошло без моих мыслей о тебе. Смотрела замечательный фильм «Улыбка Бога, или Чисто одесская история» и плакала навзрыд. Одесса! Как же я хочу к тебе вернуться! И пусть эти слова Вакарчук посвящал женщине, я скажу их тебе: «Така, як ти, буває раз на все життя!». Мое пребывание в Одессе становилось все более и более желанным с каждым днем. «В Одессе не верьте никому!» – заявил нам наш первый знакомый одессит. Пришлось поверить. Кто-то говорил мне, что в Одессе все «хитрые евреи» (могла бы, поставила бы миллион кавычек), которые стремятся вас обмануть. Чушь это, скажу я вам. Ни разу никто не попытался назвать нам не ту цену, украсть сдачу или еще что-то в этом роде. Наоборот, это мы научились удачно «торговаться», покупая матроски с надписью «Я был в Одессе». Одесситы действительно особенные, замечательные. У них все по-другому. Их говор – эх, передать бы его на бумаге – до сих пор слышится мне при воспоминании об Одессе. Встречались нам, разумеется, разные люди. Колоритная тетя Соня, которая за день © А. Кулабухова, 2015
73
продала пять ящиков кильки, добрые Сергей и Оля со своими замечательными дочурками, которые нас приняли в своей «домашней гостинице». Встретилась мне и «нехорошая» тетя в цветастом платье, которая пыталась схитрить в очереди у ЖД – кассы. Но такая тетя одна – одна на тысячу позитивных одесситов. А сам город… Город, по которому я хотела бы гулять всю жизнь. Многие говорят, что он грязный – ерунда. Я не замечала этого. Я дышала чистым воздухом у Черного моря и гуляла по Дерибасовской. Заходила в местные кофейни, пила великолепный «Латте». Покупала свежайшие булочки в пекарнях. Отдыхала на диком пляже, где песочек греет спину, а чистейшее море освежает. Была и на платном пляже, где спину греет не песок, а мягкий белый матрас. Тоже неплохо, знаете ли. Искупался в море, искупайся и в бассейне – наслаждайся. В Одессе невозможно не наслаждаться. Мы наслаждались месяц. Месяц! Никогда еще я не была на отдыхе так долго. Хотели уехать через десять дней – перекрыли дороги около Донецка. А близкие звонят, говорят: «Шумно, стреляют. Оставайтесь, пока можете». И мы остались. Вот так странно вышло: желанно-вынужденное путешествие. В последние дни отдыха все реже купались в море. Лежали на пляже, читали, слушали шум волн. Сейчас жалею: не слушать надо было, а плескаться в волнах как можно дольше! Уезжали в конце августа. Душевно попрощались с хозяевами гостиницы, доехали до автовокзала, сели в автобус. Отъехали. И я расплакалась, понимая, что не знаю, когда в следующий раз сюда вернусь. И сейчас, пишу – и, честное слово, не могу сдержать слезы. Одесса, как же я люблю тебя! Боюсь, что с тобой случится то же самое, что и с Донбассом. Если бы не это «но» – давно бы уже жила где-нибудь в одесском общежитии, привыкала бы к местному диалекту, говорила бы вместо «скУмбрия» – «скумбриЯ» и была бы счастлива. Жемчужина у моря, я вернусь! Обещаю, я вернусь!
74
Анастасія НОСОВА1 Я вірю, і ти вір
Коли ти увечері сидиш біля вікна і дивишся на чуже місто, дуже важко стримувати емоції. Таке саме місто, такі ж люди, що кудись поспішають, діти, які бігають зранку до ночі та заважають відпочивати, молодь, що лузає насіння, навіть бензин в калюжі переливається так само. І що може турбувати? Залишається дочекатися весни та насолоджуватися теплом. Так, в це місто вона прийде. А в моє? В моє, що таке саме, як це, весна прийде? Ні… Але чому? Чому Донецьк застиг в холоді? Чому біль роз’їдає груди, мов кислота? Чому моя мама, стримуючи сльози, говорить в телефонну трубку: «У нас все добре»? Коли ж я знаю, що зовсім недобре. Я знаю, мамо! І хто буде відповідати за її сльози? Хто допоможе їй, коли я тут, перед вікном чужого міста? Мамо, чуєш мене? Звісно. Ти завжди мене чуєш, де б я не була, і перед яким би вікном не сиділа. Твоє серце. Воно здатне за тисячі кілометрів гріти мене. Ти не плач, я ж знаю, що плачеш. Розумієш, я не одна. Нас дуже багато: дітей, що розкинуті по Україні. Іноді мені здається, що всього цього не було. Війни не було. Що просто якесь торнадо витягнуло нас з дому та віднесло далеко-далеко. А завтра я куплю білет на вокзалі та поїду швидким поїздом до дому, до тебе. Хотілося, щоб це було правдою, але ні. Мамо, уяви, учора, коли я йшла до свого нового дому, до мене причепилися дві собаки. Такі бідолашні одинокі бродячі дві собаки. Вони бігли за мною до самого двору, мабуть, чекали, що я їх нагодую. Але не розуміли, що я така ж бродяча, як і вони. Ми йшли утрьох, самі не знаючи, куди. Не впевнені в наступному дні, одинокі бідолашні бродячі дві собаки і я. Мамо, а знаєш, за цей рік, рік вимушених переїздів, я зустріла багато нових людей. Зовсім різних, добрих і поганих, нових людей. Але в кожному я шукала щось знайоме. Знаєш, коли їдеш автобусом у чужому місті, то мимоволі роздивляєшся перехожих і шукаєш своїх друзів. Кожен день, кожну хвилину я сподівалася © А. Носова, 2015
75
зустріти того, чиє ім’я мені знайоме, того, кого можу запитати: «Як ти? Де ти? Як батьки?». Декілька разів мені пощастило. Уявляєш, як це. Ти йдеш вулицею, бідолашний одинокий бродячий, сам не знаєш куди, в місті де ніхто не знає твоє ім’я. І раптом, хтось доторкається твого плеча і каже: «От ми і зустрілися». Ти повертаєшся, а там людина, яка до болі знайома твоєму серцю. І за хвилину все життя стрічкою перебігає в голові, за хвилину ти згадуєш усе, що пов’язано з цією людиною, і за хвилину ти розумієш, що з’явиться ще більше болю, коли ви будете прощатися. А прощатися ви вимушені. Цього року вимушених переїздів. Мамо, я довго плакала, а потім розізлилася. На тих, хто не пускає мене додому, тих, хто примушує тебе плакати вночі, тих, хто заплямовує наш Донбас. Пам’ятаєш, коли я намагалася приїхати до тебе, то якась огидна людина із автоматом у руках та нашивкою триколора на грудях каже мені, що я не можу. Що я не можу заїхати до свого міста! Розумієш, як я розізлилася. Хто він такий, щоб не пускати мене додому! Це мої вулиці, це мої сади, це мої троянди. Хто він такий? Що прийшов та панує. Огидний із автоматом у руках та нашивкою триколора на грудях. Матусю, я вірю. Чуєш, я вірю і ти вір. Весна прийде до кожного віконечка донеччан, і тоді всі діти вернуться додому, і тоді всі огидні з триколором відправляться туди, де їм місце, і тоді, матусю, я поцілую твої руки і дуже довго не буду їх відпускати. На добраніч, мила моя, я вірю, і ти вір! Україно, чуєш? Ти чуєш, як плаче моя мама? Ти розумієш, як боляче мені? Не відштовхуй. Україно, я хочу лише спокою тобі і мені, я хочу бути вдома, я хочу миру. Я не сепаратистка. Я така ж, як ти.
76
Елена РЫЖОВА1 Вчерашняя обыденность – сегодняшняя мечта
Донецк. Город шахт, заводов, миллиона роз. Город, который теперь по праву можно назвать героем. Ты не дончанин, если не знаешь, что такое террикон, тормозок и коногонка. Я пересматриваю старые фотографии, на которых запечатлены самые светлые и прекрасные моменты: школьные будни, выпускной, студенческие деньки, друзья, семья и даже просто городские пейзажи. И мне грустно. Я плачу от бессилия, когда там стреляют. Мне сложно смотреть, как разрушается моя жизнь, и всё летит в огромную бездну под названием «война». Я оплакиваю свою, как оказалось, счастливую жизнь, где рядом были все и всё. Я знала, что завтра утром я проснусь, увижу уже до миллиметра знакомый пейзаж из своего окна – шахту, и отправлюсь в университет. Каждый знал от своих бабушек и дедушек, что такое война, но никто не мог представить, что завтра вместо привычной забитой маршрутки по проспекту проедет танк. Почему мы прежде не ценили всё это? Раньше мы все воспринимали слово «мир» как должное. Кто же знал, что он такой хрупкий? Кто знал, что полученная «тройка» по зачету, ссора с друзьями, разногласия с родными – не самая большая беда в жизни? Точнее, вообще не беда в сравнении с разрушенными домами, судьбами. Ни один человек в нашем городе не мог представить, что он вскоре будет жить сводками из Интернета, бояться позвонить домой и услышать в трубке только гудки вместо заветного: «Алло! Да, у нас всё хорошо», никто не думал, что на известной на весь мир «Донбасс Арене» будут стоять очереди не за билетами на матч, а за гуманитарной помощью. Последние два дня я плачу, когда вижу не сводки, а фотографии ожившего Донецка. Очень хочется, чтобы мир теперь пришел навсегда, все вернулись по своим домам. Хочется сделать © Е. Рыжова, 2015
77
то, что мне всегда запрещали родители – залезть на террикон и наслаждаться видом на наш прекрасный город миллиона роз. Хочется увидеть колонну автобусов с шахтерами, которые, уставшие, едут домой со смены. Мирная жизнь, вернись в мой Донецк поскорее!
Катерина ГЛУЩЕНКО1 Чайник закипів
Вихідні. Ми сидимо у Тараса в гостях.
Його тато помер, коли хлопцю було сімнадцять. Його мама з самого дитинства і до сьогодні на заробітках в Італії. Дім великий – три кімнати. Зараз ми сидимо на кухні. Чайник тільки-но закипів. Заварюємо чай, зажовуємо його пляцком – залишками від вчорашнього дня народження Миколи. Йому вчора виповнилося 24, але виглядає на 18. Нас зібралося багато: сім хлопців, троє дівчат. У цій компанії всі знають один одного ще зі школи. Я – новенька, приїхали до подруги, з якою ми познайомилися в Чернівцях. Мій маршрут Вінниця – Франківськ – Надвірна. Зараз я у кінцевому пункті. Те, що тут проживає усього лише тридцять тисяч людей, не заважає місту мати чисті узбіччя, заасфальтовані тротуари, охайний центр, ремонтовані школи та дитсадки. З вікон видно гори, під горами тече Бистриця. 20 хвилин до туристичної Яремчі, 40 хвилин – до Франківська. Чайник знову кипить. Ми сидимо на кухні. Микола пішов – із зали чути сумний гітарний струм. Із Тарасової кімнати доносяться короткі та пружні звуки дримби. Там грає Гуцул (Андрій). У нього дивна, швидка і м’яка, вимова – гуцульська. Усі, окрім Андрія, у нашій компанії розмовляють чистою українською. Диво, як для західної України. Ми п’ємо домашнє вино, розмовляємо. Тарас – психолог за освітою – розповідає то про психологічні якорі, то про фрейдист © К. Глущенко, 2015
78
ську фіксацію на анальній стадії… Потім говоримо про нещодавно видані книжки, далі – про Бруно Шульца, якого польською (в оригіналі), читати, мовляв, зрозуміліше. Майже всі в тій компанії вільно володіють і українською, і англійською, і польською. Назар не підтримує розмов про книжки – він не любить читати. Але у нього – своє хобі. Хлопець самотужки зміг вивчити італійську, португальську, а зараз вчить якийсь тамтешній діалект… Галя хвалилася, що всі у компанії, окрім Назара, грають на музичних інструментах: гітарі, дримбі, сопілці, губній гармоні – «Але Назар знає всі італійські пісні!», – посміхаючись, каже вона. Я посміхаюся у відповідь. Усі починають сміятися. Гучніше всіх – Юра. Він архітектор. Я знаю його ще з Чернівців. Кресляр, він ніколи не сприймав гуманітаріїв. Та на одній з таких зустрічей познайомився з Юлею, яка вчиться на зарубіжного філолога. Закохався. Вже півтора роки вони разом. Але то вже інша історія. Усі йдуть курити. З теплого вогкого диму кухні – на свіже, повітряне, засніжене подвір’я. Вже ніч. Юра каже, що скоро піде – о п’ятій у Франківськ прибуває його потяг до Львова. Хлопці слабким басом говорять про те, що треба їхати працювати в Європу, отримувати другу вищу… Не бачу нічого дивного, бо цього вечора я маю змогу бачити «якісних» людей, цвіт нації, сучасність. Кращі з тих, кого народила наша земля. Але за хвилину я розумію, що помилилася. Розпач і злість залітають під куртку разом із кілким зимовим вітром. Друга вища, омріяна еміграція, ідея Юри про вступ до стройбату – все це вигадано для того, щоб не йти на війну. Я замовкаю і втуплююся очима в землю. Десь півхвилини думки голками б’ються в мої скроні. Цигарка гасне у моїй руці. Ми заходимо в дім. Теплі обійми кухні, спільний нерозбірливий грудний голос бесіди заспокоюють мене. Остання, залізна і важка, мов молот, думка б’є від потилиці до лоба: «Це їхня справа». Грає гітара і дримба, мелодію супроводжує тонкий та сумний спів Остапової сопілки. З кухні посвистує чайник – тепло звідусіль…
79
За годину на вулиці проводжаємо Юру. Я дивлюсь на мерехтливе нічне січневе небо, на блискучу, поліровану снігом землю. Я дивлюсь в сумні Юрині очі – він їде до Львові у військкомат. Ось він – стоїть переді мною. Не війна, не спогади про дім, ні, ні. Навпроти мене – людина. «Ні, це не їхня справа – наша спільна», – думаю я. «Так, вони дійсно – найкращі люди», – думаю я. «Я дуже хочу додому», – думаю я. «Я дуже хочу додому, – повторюю сама собі я, – сидіти зі своїми друзями – їх небагато – пити вино, чай, їсти пиріг і говорити про нові книжки та старі сенси», – думаю я. Я думаю, думаю. Мене перериває питання. – Про що ти задумалася?», – питає Юра. – Про те, що ти завтра їдеш до військкомату», – моя відповідь беззмістовна. «Я хочу додому. Але не маю жодного права позбавляти дому їх», – вже зараз формулюю я те, про що тоді думала. Попрощавшись з Юрою, ми повертаємося на кухню. Чайник знову закипів.
Карина ПЕСТРЯКОВА1 Запах роз
Когда я была подростком, я часто слышала, что Донецк многим не нравится, что это место скопления мрачных, неэмоциональных людей-роботов, которые только и знают: дом-работа-дом. Говорили, что Донецк – это всего лишь кучка серой, бездушной и фальшивой массы. Первый раз я побывала в этом мегаполисе в 14 лет, зимой. Приехала в гости к родственникам и жила на окраине, но гулять мы ездили в центр, который тогда казался мне необъятным. Когда же мне посчастливилось стать студенткой ДонНУ, из окна моей ком © К. Пестрякова, 2015
80
наты виднелись «Грин-плаза» и парк Щербакова. Этот огромный город стал мне родным, и я была уверенна, что останусь в нем навсегда, но как говорится, «от сумы и тюрьмы не зарекайся». И вот я в Виннице. Там, куда ну никак не собиралась попасть. Сидя в гостинице и вдыхая аромат стоящих на столе роз, невольно вспоминаешь родной Донецк. Отъезжая от Западного вокзала, первое, что ты видишь – это огромные деревья снаружи троллейбуса и серьезные, хмурые лица внутри. Кажется, что в транспорте собрался самые серьезные люди города, и ты невольно становишься таким же неприступным и задумчивым. Как будто мы все едем на какой-нибудь конгресс. Вот мы проезжаем «Донецк-сити». Возле него можно встретить кого угодно: молодежь с пакетами от «Pull&Bear» и «Stradivarius» в одной руке и колой из Мака в другой, мужчин со своими женами с огромными пакетами из «Амстора» и бесстрашных людей, перебегающих дорогу на красный свет. За 40 минут поездки в троллейбусе рядом постоянно меняются люди. Многие в наушниках. Кто-то слушает Земфиру, кто-то Сплин, у некоторых играет транс, а у других рок. Донецк. Он такой разный. Вот мы приближаемся к остановки ДонНУ. Кажется, что это район хипстеров, реперов и стиляг. Это район студентов, элиты города. Здесь ты свой. В принципе, в каждом районе Донецка ты свой, будь то это Таманский проспект, Золотое кольцо или Текстильщик. В нем ты можешь найти место по душе: среди небоскребов и пафосных ночных клубов или отъехать дальше от центра и оказаться среди простых домов и уютных улочек. Больше всего в Донецке парков, как в центре, так и на окраине. Они буквально повсюду. Замечательно прогуляться вечером по одному из них, вдохнуть свежий воздух, насладиться запахом цветов и просто понаблюдать за людьми. Им некуда торопиться, они живут своей размеренной жизнью. Здесь нет места крикам, выяснениям отношений или спешке – словно попадаешь в место, где время ничего не значит. В это безвременье всегда хочеться вернуться. Вернуться… Вернемся ли мы туда? И будет ли тот Донецк таким, каков он был раньше?
81
Уже год происходит то, во что невозможно поверить. Уже год наш Донецк висит над пропастью, и события в нем на устах всего мира. Уже год его разрывают на части и оскорбляют. Но сколько бы могучий Донецк ни поливали грязью, он всегда будет пахнуть розами. А розы всего мира будут навеевать воспоминания о Донецке.
Анастасия ШКУРКО1 Донбасский дневник. Лето-осень 2014 «Я месяц не видела своих родных. Я не разговаривала вживую со своим папой, не обнимала маму. За этот месяц я сотни раз хотела быть в их объятьях, в крепких теплых объятьях. Почувствовать себя защищенной, а даже если не защищенной, то хотя бы вместе с семьей. Я даже не могу представить (боюсь представить), что чувствует моя мамочка, когда слушает или читает новости из Донецка. Мне иногда кажется, что она хотела мне только что позвонить, но передумала (не хочет 5-й раз за час беспокоить). Максимум, что я могу сделать для нее – написать смс: «Я люблю вас. У меня все хорошо. Жива. Здорова». Но даже если я буду писать такие смс каждые 10 минут, она все равно не перестанет волноваться и переживать за меня. Я так хочу уехать к родным, но страх не доехать останавливает меня», – читаю в своем дневнике запись за 1 июня 2014 года. Сегодня 16 число этого же месяца, и мы мчимся 100 км/ч от одного блокпоста до другого. Максим (муж) за рулем, я – рядом. Едем молча. Между Енакиево и Углегорском люди в военной форме просят нас припарковаться на обочине. Стоим в длинной цепочке машин. Ждем, не зная чего. Волнуюсь, слезы все время наворачиваются. И время, в такие моменты ты не чувствуешь времени, оно или бесконечно тянется, или летит, как пуля, не заметишь. Нет, не будем о пулях думать, а то притянем. © А. Шкурко, 2015
82
Я оглянулась назад, хотела посмотреть много ли за нами таких же ждущих чего-то, но увидела лишь забитый до верха салон машины. Там посуда, одежда, гитара, компьютер, обогреватель, то есть все, что за 2 года перекочевало в Донецк. Это была уже вторая поездка из столицы Донбасса в Красный Луч (небольшой городок Луганской области, где я родилась). Первой ходкой мы отвезли самое главное – наших животных: золотистого ретривера белого цвета – Мелису, которая всегда улыбается, и серенького кота Рикки с белым галстуком и белыми носочками. В первый раз было не так страшно ехать, да и животные веселили нас всю дорогу. И не только нас, кстати, но и всех, кто проезжал мимо нашей машины. Ведь Мелиса – правильный путешественник, она любит наблюдать за всем, что происходит за окном. Уставившись в боковое стекло, она ехала около пяти часов, облаивая всех на блокпостах и любуясь природой Донбасса. Рикки тяжело перенес дорогу, он громко кричал и царапал мне руки. Но доехали целыми и невредимыми. Упитанные животные пока еще без психологических травм, которые совсем скоро нанесет им война. Вернемся все же к нашей второй поездке. Выглянув из окна машины, я поинтересовалась у какого-то мужчины в футболке: «Почему мы стоим?». Но ответ мне был уже не интересен, потому что мимо нас поехала военная техника: танки, пушки и еще что-то (я в этом совершенно не разбираюсь). Видела только одно, как под этой техникой асфальт превращался в сыпучую смесь. Танки проезжали так близко, что можно было рассмотреть трещинки и царапины на корпусе. Можно было, но я не рассматривала. Я не хотела этого видеть, я хотела бы этого не видеть никогда в жизни. Из состояния оцепенения и шока от происходящего меня вывел камешек. Да, тот, что раньше был частью асфальта. Хотя знаете, то, что раньше лежало на земле, я асфальтом никогда и не называла. Это были сплошные ямы. Я думала, что хуже и быть не может. Оказывается, может! Но не об этом сейчас. Камешек. Он так ловко вылетел из-под колеса впереди едущей машины и так четко попал в лобовое стекло нашей машины, что меня ослепил лучик солнца, преломившийся на трещине стекла со стороны водителя.
83
Дальше были слезы. Нет, не от того, что мне жалко стекло. А от того, что мне позвонила мама, которая уже не могла сдерживать эмоции от волнения. «Что вы? Где вы? Как вы? Танки мимо вас проезжали?», – кричала мне в трубку. Тогда она еще не знала, что неделю будет жить с моим папой в погребе вместе с моей собакой и котом, а еще и со своей собакой, и с соседским котом. Ну ладно, плакала я и ехала, ехала и плакала. Вообще я часто плачу. Мне чуть что, так я сразу плачу. Но это лето – самое мокрое лето в моей жизни. И потому что много слез, много моря и потому, что много крови.
Первый пункт временного пребывания. Первый из четырех. Город Красный Луч, Луганская область Я так много рассказала вам про кота и собаку, но совершенно не рассказала про блокпосты, например. Просто так не хочется все это снова переживать. А еще, мне кажется, слушать рассказы о собачках и кошечках гораздо веселее, чем о мужчинах с оружием в руках¸ которые требуют ваши документы и проверяют ваши вещи. Сейчас я пытаюсь вспомнить хоть что-то хорошее из этого лета. Потому что плохое не нужно вспоминать, все плохое в моей голове сейчас такое же яркое, будто это происходило вчера. И мне просто жизненно необходимо отыскать тот момент, когда я начала теряла оптимизм, с которым жила 20 лет. Когда я потеряла уверенность в себе и в счастливом будущем? С каждым днем негатива в жизни становилось больше, чем приятных моментов. Однажды начав замечать плохое вокруг, тяжело снова наполниться светом, добром и заострять свое внимание на прекрасном. Тьма быстро поглощает человека, и так сложно уцепиться за лучик света и также мучительно, как в школе сдавать норматив лазания по канату, по этому лучику вскарабкаться и увидеть свет. Снова полюбить жизнь, забыть страх. И вы, читая мой путевой дневник, путешествуете не из одного города к другому, а проделываете куда более сложный путь – путь потерявшейся души. Я очень надеюсь, что в конечном итоге мы куда-то с вами придем. Пока я и сама не знаю, куда веду вас. Однако продолжим.
84
Первые дни в Красном Луче были даже веселыми. Мы давно не видели своих родных. Так и путешествовали неделю от одного стола к другому. Каждый сервировал не только стол, но и свои политические взгляды: все последние события разложить по полочкам, выбрать нужные, приукрасить их, поперчить, подсластить, определиться с последовательностью подачи и вуаля! Все смакуют, перемывают косточки, насыщают свое эго и подливают масла в огонь. Я – «голодала». Не сервировала и не смаковала. Я слышала всё и всех. Хотя, что уж тут лукавить? Ничего не слышала и слышать не хотела. Для меня все это было нереально, будто происходило не со мной и не сейчас. С детства я знала, куда иду и чего хочу. Если танцую, то солистка в ансамбле, если учусь, то на одни пятёрки. Отношения с молодым человеком – самые честные, доверительные и искренние. Журналистика? Хорошо. Главный редактор школьной газеты, внештатный корреспондент городской газеты, призер Всеукраинского конкурса юных журналистов при НСЖУ. Университет? Конечно. Бюджет, повышенная стипендия, староста, профорг факультета. Телевидение? Не вопрос. После первого курса практика в Красном Луче, после второго – в Донецке, на третьем курсе – официальное трудоустройство и работа в кадре (не совсем то, что хотела, но старт неплохой). Да, все давалось с трудом. Бессонные ночи, травмы, мозоли, 14-часовой рабочий день. Но каждый день, каждая минута жизни была пропитана счастьем, любовью и радостью. Даже падения не воспринимались трагично. То, что не покидало меня никогда, так это улыбка. Родители научили видеть во всем только хорошее. Но самое важное – у меня получилось окружить себя добрыми людьми. И вот спросите меня: «Входила ли в твои планы война?» …Теперь ни у кого нет вопросов, почему я «голодала»? Не смотрела новости, не читала репортажи с места военных действий, не подпускала к себе этот ужас? Я не знала, справлюсь ли я с потоком страдания и страха. Смогу ли я жить, как прежде? А как прежде жить уже не сможет никто! Тогда я этого еще не понимала.
85
Так вот, жили в Красном Луче мы почти месяц. Я не работала, не училась. Впервые за всю жизнь у меня появилось столько свободного времени. Я смотрела сериалы, отдыхала и была счастлива, не смотря на все события в регионе. Всё, что происходило, никак не цепляло мою жизнь. Я поверила в то, что это просто отпуск и что в самом ближайшем будущем я вернусь в Донецк и продолжу работать (великое дело самовнушение!). Еще ни разу не видела, чтобы за месяц так поменялся город. Людей с каждым днем становилось меньше, машин на дорогах почти не было. Возможно, я и этого не заметила бы, если бы все мои родные оставались рядом. Однако часть нашей семьи покинула шахтерский городок. И даже в тот момент я не стала предавать этому большого значения! Мне было комфортно в моей реальности. А знаете, когда наступил переломный момент? Когда я осознала, что моя жизнь изменилась и продолжает меняться? (Сейчас только понимаю, какая же я эгоистка). В тот день, когда в городе негде было купить молоко, кефир и творог – неотъемлемые составляющие моего ежедневного рациона. В городе закончилась молочная продукция, а поставки давно прекратились. Родители, насколько это было возможно, запаслись едой и самым необходимым. И не зря. Вслед за молочкой с прилавков магазинов и супермаркетов исчезли все продукты питания и бытовая химия. Затем перестали работать банкоматы, закрылись банки, закончился бензин, пропала мобильная связь, отключили интернет и газ. Все чаще были слышны вдалеке взрывы. Горизонт ночью стал пылать огнем. Уже было не просто тревожно, было страшно. Родители не просто просили нас уехать, они требовали, чтобы мы с Максимом немедленно покинули город. Мы купили билет на первый же рейс до Бердянска.
Второй пункт временного пребывания. Красный Луч – Бердянск 6 августа. Машина в гараже без бензина и с трещиной на лобовом стекле. Мелиса и Рикки теперь живут у родителей. Я надела на шею серебряный крестик, который не носила уже много лет и залезла в автобус. Мы ехали в никуда и неизвестно на сколько с небольшим чемоданом самых необходимых вещей.
86
Как связаться с родителями? Будет ли с ними все хорошо? Что будет с нами? Мы не знали ничего. В автобусе свободных мест не было. На передних креслах сидели родители с детьми, животными и пожилые люди. На стеклах приклеены таблички «Дети». Некоторое время я смеялась и гримасничала в окно, где стояли мои мама и папа. Но смеяться мне не хотелось уже давно. Мы тронулись с места. Внутри была пустота, я чувствовала боль каждого пассажира, я чувствовала боль в груди, в сердце, во всем теле. Я схватила руку Максима, сжала и не отпускала. Мне было страшно. Страх я видела в глазах людей, которые покидали свои дома, работу. Некоторые женщины уезжали без мужей. Каждый чувствовал, что в Красном Луче небезопасно и от этого становилось невыносимо жить, дышать. Мы подъехали к первому блокпосту – выезд из города. Опыт проезда блокпостов у нас уже был, поэтому я не особо волновалась. Зашел мужчина с оружием в автобус, пробежал глазами по салону и дал знак, что мы можем ехать. В этот момент все с облегчением вздохнули. Даже настроение немного поднялось, у некоторых на лице появилось что-то напоминающее улыбку. Но в салон заскочил еще один ополченец, направив автомат в проход. Он был гораздо старше предыдущего. И его глаза. Его глаза горели от ненависти и злости, боли и печали в них не было. Он был очень груб. Я не успела понять, что происходит, как он подошел к нашему сидению и потребовал у Максима паспорт. «Ты что, ребенок?», – спросил он грубо. «Тебе не стыдно, мразь, что покидаешь родную землю? Деды воюют, а ты…». Я перестала его слышать. Я начала придумывать в голове истории о своей якобы беременности. Я готова была сделать все что угодно, лишь бы Максима пропустили, и мы уехали. Я уже настраивала себя на то, что придется вместе с ним выходить из автобуса. Мне казалась, что нас начнут пытать (извращенные фантазии человека, который насмотрелся фильмов). Я не знала, что будет и что делать. Одной рукой держала Максима, другой – схватила крестик и молилась. Я не умею молиться. Я никогда не молилась. Но в тот момент мне хотелось упасть на колени просить прощения за все плохое,
87
что я сделала, за все подлое, за недостойные мысли. Просто молиться. Я чувствовала на себе взгляды пассажиров: кто-то сочувствовал, кто-то боялся за своего взрослого сына, кто-то успокаивал меня. Но все молчали. Он отдал нам паспорт. И пошел дальше по салону. Последующие шесть часов езды для меня были как в тумане. Каждая остановка автобуса – это пытка для организма, каждый блокпост – это испытание на прочность. Хоть и никаких проблем больше не было на нашем пути, спокойно ехать не мог никто. Слишком «феерично» начался наш путь. Было ли что-то хорошее по дороге в Бердянск? Было. Безмерная нежность и любовь переполняли меня. Когда ты понимаешь, что можешь потерять, ценить начинаешь то, что имеешь. Может для вас это и звучит банально. Да, для меня тоже это звучит банально. Но одно дело что-то знать, другое – каждой клеточкой это прочувствовать. Прочувствовать, проникнуться и изменить отношение к тому, чем ты живешь, ради чего существуешь. Возможно, именно этот момент и стал началом новой жизни? Тогда впервые мне не нужна была слава, мне не нужны были камеры, съемки. Я не думала о будущем, я не ставила цели. Я была здесь и сейчас. Я любила и благодарила, что люблю. Я была счастлива, что жива и что живы мои родные. Знаете, если бы я сейчас была не писателем, а читателем этого текста, то подумала бы, что у автора недостаточно развита фантазия. Ведь и так понятно, что надо радоваться тому, что ты жива и быть счастливой, что любишь. Но я не думала никогда об этом. Мой детский максимализм и категоризм процветали у меня в сознании. Мне было всего мало – яркий представитель поколения потребителей. С каждой достигнутой целью автоматически появлялись две новые. И отобрать у меня все, что я имела – это лучшее, что могло произойти со мной в ближайшие годы. Тогда, в автобусе, я этого не понимала. Не понимала и до сейчас, пока не написала это. Но вот Бердянск. Море… Мы не смогли дозвониться в этот вечер до родителей, но, забыв обо всем, пошли на пляж. Немного помогло расслабиться и забыться море. Если бы я знала, какой эта ночь окажется для родителей...
88
Около 7 утра звонит телефон. Сонная, ничего не понимая, поднимаю трубку. Мама. Она просит меня позвонить водителю автобуса и сказать, что не сможет сегодня забрать посылку. Я (никогда себе не прощу) раздраженно: «Я сплю. Могла бы ты сама позвонить водителю?». Утром – море. Днем читала очередную книгу о достижении успеха, о том, как нужно относиться к работе и к семье. Дозвониться до Красного Луча не могла, но не особо волновалась, я ведь знала, что связь у них плохая. Поздно вечером все-таки связалась. Рассказывала всякую ерунду: о том, как поселились, что кушала на завтрак. Мама улыбалась и задавала вопросы. Говорила, что любит меня, передавала привет от папы. Я интересовалась, как их дела, но она нехотя отвечала, что все нормально, все хорошо. Я слышала дрожь в ее голосе и чувствовала, что глаза налиты слезами. С огромным трудом «выпытала»: – Нас всю ночь бомбили, – шепотом прохрипела мама. Сейчас все нормально, нормально, не волнуйся! – старалась успокоить она. Я рыдала. Нас рассоединили, дозвониться в этот день до родителей я уже не смогла. Это была неделя ада. С тех пор я не могла дышать, отдыхать, купаться. В голове крутятся до сих пор мамины слова: «Мы приехали домой, после того, как отправили вас в Бердянск, и света уже не было. Папа сделал кофе. Я покормила животных. Не знаю, почему, но пока светло, мы решили освободить место в погребе и опустить туда документы, на всякий случай, и теплые вещи. Мы ничего не знали, ничего не предчувствовали. Я была спокойна, что вы уехали в безопасное место, что не нужно за вас волноваться. Поужинали. Рано легли спать, без света толком делать нечего. Вдалеке изредка были слышны выстрелы, но это было далеко, мы уже внимания на них не обращали. В час ночи подскочили от взрывов. Они были такие громкие! Настюша, они были такие громкие! Нам казалось, будто во дворе стреляют. Оглушительные выстрелы из «Града». Когда тебе было плохо, доча, мне становилось еще хуже. У тебя высокая температура, а я сижу возле тебя и не могу поше-
89
велиться. У каждого человека организм по-разному реагирует на стресс, у меня – адски начинал болеть живот. Так случилось и той ночью. Я не поняла, но через несколько секунд уже сползала по стенке и скручивалась в клубочек. Будто эти снаряды разрывались у меня внутри, а не за окном. Мне нужно было столько всего сделать быстро и сразу. А я не могу пошевелиться. Не помню, плакала я или нет. Помню, как и всю жизнь, так и в тот момент меня твой папа стал приводить в чувство. Я всегда поражалась, как мужчины могут держать себя в руках в таких обстоятельствах? Ну, скажем так, не совсем он держал себя в руках, он кричал и был очень эмоциональным, но в то же время, в отличие от меня, понимал, где он и что нужно делать. Я была счастлива, что вы сегодня уехали. Что вы этого не слышите. Мы открыли погреб, начали искать в темноте животных. Если бы мы хотели в мирное время повторить, то, что делали тогда, то просто умирали бы от смеха. Но в тот момент мы старались не умереть совсем от другого. Первым в погреб в домике мы отправили нашего пекинеса, затем пытались спустить твою 25ти килограммовую малышку. А она растянулась: передние лапы вытянула вперед, задние – назад, и не помещается в проход, мы не можем спустить ее вниз. С большими усилиями опустили. Следующие в очереди – коты. Мы их и в полотенца заворачивали, и просто на руках пытались перенести, но они вырывались, орали и сильно царапались. Мне разодрали грудь, шла кровь, но боли почти не чувствовала. Через 5 минут мы все были, как нам казалось, в безопасности. Понятное дело, если бы снаряд попал в наш дом, то никакой погреб нам не помог бы, но так было спокойней. Хотя слово спокойней совершенно не вписывалось в спектр тех эмоций, которые мы испытывали тогда. Все следующие дни были похожи один на другой. Мы не знали, кто стреляет, где стреляет, почему стреляет. У нас не было света. Нам не от куда было узнавать новости. Мы жили от ночи к ночи. Ведь все самое страшное происходило ночью». Связь была плохая, мы разговаривали с мамой максимум по 3-4 минуты, и то это была большая удача и радость! Я звонила
90
им сутками. Слава Богу, что хоть раз в день, но я связывалась с ними. Мы договорились, если кто-то дозванивается, то никаких «привет», «как дела». Сразу же мама кричала в трубку: «Мы живы! Все нормально!». И если нам везло, то еще пару минуток разговаривали. Я превратилась в опухшего зомби в те дни. У меня постоянно болела голова, я постоянно плакала. Максим пытался меня успокоить. Но как в такие моменты можно успокоить человека? Правильно, никак! Мы не могли поверить, что в день нашего отъезда, не через неделю, а именно в день нашего отъезда началась война на улицах, где мы выросли. Однажды Максим наткнулся в интернете на фотоотчет из Красного Луча. Люди снимали дома, здания, улицы, которые были разбомблены и сожжены. На одном из фото он увидел свой дом. Квартиру, в которой мы ночевали 2 дня назад. 2 дня! Во двор его дома попал снаряд. Стекол в квартире не было, под окнами огромная выжженная воронка. Слава Богу, что его родители уехали в гости, а мы…, а что мы? От смерти нас отделяло 2 дня! Нет, такие вещи у меня до сих пор в голове не укладываются. Через дней пять военные действия ушли за черту Красного Луча. По-прежнему были слышны взрывы, но с каждым днем все дальше и дальше. Чем тише были выстрелы у родителей, тем меньше валерьянки я пила. Но теперь я не думала о будущем, я перестала о нем думать, я жила одним днём, будто он последний. Раньше у меня было столько дел, что мой ежедневник был расписан с 7 утра до 10 вечера. Свободного времени не было вообще. Я редко звонила своим бабушкам, дедушкам, редко разговаривала с другими членами моей семьи. Я была сконцентрирована на карьере и на себе. Это хорошо, что я думала о будущем и строила свое настоящее, но это было мое все! Все, понимаете? Было. Раньше. Уже несколько лет подряд мое лето – рабочее, я не ездила отдыхать. Плакала, что хочу на море. Я постоянно говорила Максиму, что хочу на море, хочу отдохнуть, что я устала. Мне было жалко себя, я не понимала, сколько можно работать. Казалось, что у меня моральное и физическое истощение. Хотела лежать
91
и ничего не делать. И вот имею… «Будьте осторожны со своими желаниями!».
Следующие пункты временного пребывания. Мелитополь. Запорожье В Мелитополь я ехала с четкими установками: похудеть и начать жить. Правильное питание, физические нагрузки и саморазвитие – то, чем я должна была заниматься, и что должно было стать моей жизнью в ближайшие дни. Так и было. А еще я начала изучать поэзию. Мне было интересно сначала узнать жизнь поэта, затем проследить события его жизни в творчестве. Каждое стихотворение я примеряла на себя. Я задумывалась, чувствую ли я то, о чем пишет автор? Волнует ли меня это? И вы знаете, меня действительно начало волновать что-то большее. Например, совсем по-другому зазвучал Рождественский: Живу, как хочу, – светло и легко. Живу, как лечу, – высоко-высоко. Пусть небу смешно, но отныне ни дня не будет оно краснеть за меня... Что может быть лучше – собрать облака и выкрутить тучу над жаром песка! Свежо и громадно поспорить с зарей! Ворочать громами над черной землей. Раскидистым молниям душу открыть, над миром, над морем раздольно парить! Я зла не имею. Я сердцу не лгу. Живу, как умею. Живу, как могу. Живу, как лечу. Умру, как споткнусь. Земле прокричу: «Я ливнем вернусь!» Я перестала быть всесильной, уверенной и безудержной. Я начала сомневаться. Сомневаться себе, в правильности моих взглядов и мыслей, в дороге, которую я выбрала по жизни. Я перестала быть бессмертной. Я поняла, что не все зависит от нас. Не все мы можем спланировать, не на все можем повлиять. Все не вечно. В один день, в одну минуту, в одну секунду мы можем потерять все, что имели и все, что было важно для нас. Все, ради чего жили. До
92
последнего мгновения нашего существования будет с нами наша совесть и воспоминания, больше ничего не будет. То, чего я боялась в июне, стало моей жизнью в октябре. Я долго ограждала себя от войны. Я не читала новости, я не смотрела телевизор. Я мечтала с таким же рвением, уверенностью и верой в свои силы прожить всю жизнь. Я мечтала, чтобы все годы, как эти 20, были наполнены лишь добром, радостью и улыбками. Я боялась сломаться. Я боялась усомниться. Я сломалась. Я сомневаюсь во всем. В Мелитополе мы жили недолго, несколько недель. Затем мы переехали в Запорожье. Я и сейчас в Запорожье. Я и сейчас не работаю. Я и сейчас потеряна. Пыталась снова забываться – не получается. Пыталась не думать о будущем – не получается. Пыталась не скучать по семье – не получается. Сейчас ничего у меня не получается! Заканчиваю читать «Этот дивный новый мир» Олдоса Хаксли. В романе большую часть психологических проблем люди решают с помощью безвредного наркотика – сомы. Мне бы сейчас не помешал этот безвредный наркотик. Сома. 3 миллиграмма…
93
Зміст ПЕРЕДМОВА. Наталія Карбовська. . ....................................................................... 3 Вступне слово. Олена Тараненко............................................................................... 4 Олена ЗАШКО. СепаратисТИ? «Донецький». Діагноз чи подвиг?....................... 7 Анна ХРИПУНКОВА. Донецкие. Потерянный род................................................ 9 «Донецким не беспокоить»................................................................................. 9 Мы хуже, мы – потерянный род....................................................................... 10 Нам страшно оттого, что некуда оглянуться................................................... 11 Это все не ваше, проклятые фашисты............................................................. 11 Ліна БАХАЄВА. Перша лінія................................................................................... 13 Олена ТАРАНЕНКО. «Геть з Донбасу»?................................................................. 16 Дарья КУРЕННАЯ. Любимому Д, до востребования…....................................... 18 Аліна КУПЦОВА. Місто відчаю, жебраків і порожніх доріг............................... 20 Елена САМОЙЛЕНКО. Вера, Надежда, Любовь – то, что мешает жить............ 24 Ірина НЕЖИВА. Мед кривавого літа...................................................................... 26 Наталия КАЗЕННОВА. Тернистый путь: от «русской весны» – к украинскому Донбассу.................................................................................. 28 Катерина МАЧКО. Удушення, або Де закінчується Україна?............................... 31 Анна ГЛУШКО. И только лошади летают вдохновенно…................................... 33 Марія ДРОБОТ. «Ти у мене єдиний, тільки ти, повір…»..................................... 37 Ирина ЧИГРАЙ. Там соловей весну встречает, он будет петь не для меня….... 40 Олена РАТЧИНА. Бути патріотом – чи це сучасно?.............................................. 43 Донецькі діти малюють мир..................................................................................... 45 Аліна БУРОВА. Маршрут «Вінниця – Немирів»................................................... 53 Наталья ПЕЧЕРСКАЯ. Крик.................................................................................... 54 Анастасія РИБАЛЬЧЕНКО. МИ.............................................................................. 56 Алена ПОВОЛЯЕВА. Исповедь не сепаратистки.................................................. 57 Почему Москва. ................................................................................................ 58 В моем сознании Донецк еще с аэропортом и без разрушенных домов..... 59 Донецк в двух ипостасях................................................................................... 59 Украина преподносит сюрпризы...................................................................... 61 Ооо, iноземець я, iно-iноземець, я – хохол крiзь клятих москалiв.............. 62 В Донецке живут люди, убившие моего друга............................................... 63 Не знаю, как дальше.......................................................................................... 64
94
Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО. Скажи, Донбасе, чому?.............................................. 65 Юлия ПЯТНИЦА. «Лишь бы не было войны…».................................................. 67 Марія КУШМЕТ. Уже місяць?! А то!...................................................................... 68 Наталі ДИХНО. Наші стріляють по нас!................................................................ 70 Анна КУЛАБУХОВА. Одесса, обещаю, я вернусь!............................................... 73 Анастасія НОСОВА. Я вірю, і ти вір....................................................................... 75 Елена РЫЖОВА. Вчерашняя обыденность – сегодняшняя мечта....................... 77 Катерина ГЛУЩЕНКО. Чайник закипів................................................................. 78 Карина ПЕСТРЯКОВА. Запах роз........................................................................... 80 Анастасия ШКУРКО. Донбасский дневник. Лето-осень 2014............................. 82 Первый пункт временного пребывания. Первый из четырех. Город Красный Луч, Луганская область.......................................................... 84 Второй пункт временного пребывания. Красный Луч – Бердянск................................................................................... 86 Следующие пункты временного пребывания. Мелитополь. Запорожье.................................................................................... 92
95
Літературно-художнє видання
ІСТОРІЇ НЕСЕПАРАТИСТОК (Укр. та рос. мовами)
Упорядник – О. Тараненко Малюнок на обкладинці – Л. Хльосткіна
Підписано до друку 14.04.2015 р. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Друк різографічний Ум. друк. арк. 5,52. Обл. вид. арк. 5,17. Наклад 300 пр. Замовлення № B2015-12
Видавець і виготовлювач ФОП Барановська Т. П. 21021 м. Вінниця, вул. Порика, 7. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 4377 від 31.07.2012.