ВПО: правдивий storytelling by Alla Prun

Зміст

Олена Тараненко Володимир Хлепітько Олександра Дворецька Олекса Муравльов Тетяна Нагорняк Оксана Коляда Наталя Новикова Данило Вереітін Яна Осадча Сергій Бондаренко Сулейман Мамутов Маргарита Сурженко

3 6 11 20 24 26 29 31 32 34 37 38

Вікторія Поліщук Віталій Кравченко Таміла Ташева Віталій Долбінов Олена Луганська Ольга Омельченко

42 45 47 52 57 62

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

Вступ Це збірка історій, які не залишать байдужими. Це живі розповіді про втрачений дім, непрості моменти життя, про те, що ніколи не забудеться, а згадувати завжди буде боляче. Дякуємо Всім, хто погодився розповісти свої історії, поділитися своїми думками і побажаннями Україні та українцям! Дякуємо Вам за те, що привідкрили свої емоції, ще раз (або й вперше) проговорили те, що протягом останнього року переживаєте, в обидвох смислах. Ми вдячні Вам за можливість розширити розуміння цієї проблематики – крізь призму конкретних сторіз, аби спробувати змахнути рештки стереотипності, шаблонного сприйняття, які, ми сподіваємось, починаємо долати, бо нам нема що ділити, адже ми всі разом і творимо єдину вільну гідну Україну. Ми почули Вас і зробили так, аби ці історії почуло якомога більше України – зокрема, історію журналістки зі Старобільська, що на Луганщині, яка переїхала на Закарпаття; історії студентів та викладачів Донецького національного університету в екзилі, які приїхавши лише з прапором Університету, за рік у Вінниці повністю відновили навчальний процес, матеріально-технічну базу, встигають писати і видавати свої книжки; донецького громадського діяча, спортсмена і підприємця з інвалідністю, який не зважаючи на свій ще не облаштова-

ний побут, вже запускає в Одесі проект Інва-Таксі; шахіста з Макіївки, який після поранення під Донецьком, заробляє в Києві грою (навчанням) в шахи; активісток, правозахисників з Донбасу та Криму, які опинились по один бік разом з тими, кому самі й допомагають, свідомо взявши на себе рух системного напрямку допомоги ВПО, по суті, замінюючи державні служби; молодих дівчат з Донецька, які на свій вік уже мають фах, досвід навчання/життя за кордоном – а головне прогресивне бачення того, як і куди має рухатись Україна, представни(ць)ків бізнесу з Луганська, які звикли покладатися лише на свої сили, тому швидше прийняли ситуацію; письменниці з Луганська, якій криза надала упевненості і вона після переїзду вже друкує 2 книгу – історій із Заходу на Схід, герої яких розмірковують, рефлексують, проживають непрості емоції, суголосні сьогоднішнім подіям та думкам тисяч українців. Історії з Макіївки, Луганська, Донецька, Ясинуватої, Старобільська, Криму – отримують своє продовження в Києві, Вінниці, Бердянську, Херсоні, Львові, Одесі, Харкові, Мукачевому, Краматорську. Нехай вони супроводжуються успіхом і дружністю довкола. І, будь ласка, пам`ятаймо, ВПО – люди, а не абстрактна абревіатура.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ОЛЕНА ТАРАНЕНКО в.о. завідувача кафедри журналістики Донецького національного університету

ДонецькEВінниця Зараз я уже не переселенка, а вінничанка з донецькою пропискою. Поки що така у мене ідентифікація, щодо відчуттів. Бо я дуже не люблю і мені дуже не подобаються оці розмови, які ста-

Олена Тараненко лися точитися останнім часом про так звану реінтеграцію і нашого вишу. Я завідую кафедрою в Донецькому національному університеті, який було вже понад рік тому евакуйовано до Вінниці у зв’язку із збройним захопленням “денеерівців” університету в Донецьку. А тепер оці розмови, що ми маємо реінтегруватися туди, де наші колишні колеги роблять вигляд, що вони роблять університет, користуючись брендом Донецького національного університету… університет “національний”, але не ясно якої національності. Тому я вважаю, що є дуже різні обставини, які людей спонукали залишатися в Донецьку. І це людські обставини, і це цілком нормально. Є дуже трагічні історії, пов’язані з цим – з бажанням людей там не залишатися, але неможливістю виїхати. Але що стосується університету, хоча мабуть всіх спеціальностей, а особливо таких ідеологічних спеціальностей як журналістика, історія, політологія, той же юридичний факультет, економічний факультет, то я вважаю, що ті, хто там залишилися, саме працювати в університеті, виховувати студентів в новому якомусь дусі, як вони кажуть “в новому”, хоча не дуже і новий, то це є

колабораціонізм, як його не назви, таким він і є. Я реінтегруватися не буду, бо мені здається, що за цей рік університет є досить успішним, і ми разом інтегрувалися у вінницьку громаду. На це пішло дуже багато зусиль, при чому таких діалогічних зусиль з обох боків. Бо вінничани до нас придивлялися, і я їх розумію, і ми. Але знаєте, нам було трохи легше, бо ми нетипові переселенці. Якщо людина все втратила, і вона одна в незнайомому місці, і немає роботи, коли немає домівки, то це страшно! А у нас була робота. І робота, яку ми зробили. Це ж тільки так сказано – “Університет евакуювався”. Ми виїхали, от і все. Ми ж нічого не взяли з собою. Окрім того, що з собою було в серці та голові! Але всі разом…ми щось таке зробили… От мені, особисто, стало ясно, що ми зробили щось майже неможливе, коли розпочалася зимова сесія. Коли в січні я бачу, я не знаю як, але якось вже є відомості, студенти, вони складають, ми їм щось дали, вони встигли напівдистанційно, хтось тут був, а вже із зими 2015 року був нормальний навчальний процес. Звідкись взялися меблі… Дуже нам допомагає місцева влада, вінничани,

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING вони довго до нас придивлялися, але вони дуже прихильні до нас. Багато хто каже, що є такі міста та місцеві громади, в які дуже важко інтегруватися. От мені здається, що Вінниця для нас от такий оптимум. Багато хто каже, що вони вже не уявляють як вони без “наших донецьких-вінницьких”, і це дуже приємно. І це правда. Коли відвідуєш якісь заходи, то ти бачиш, що вже ніхто не розділяє. Так вважається у Вінниці, що мають бути представники Донецького національного університету. Ми були не готові до цього, що нам доведеться якось доводити – якщо ми донецькі, то ми не сепаратисти. Бо нам здавалося, що самим фактом того, що ми все втратили і приїхали до себе в Україну, скажімо так, ми вже щось довели. Але це було не так. Перша збірка (“Історії несепаратисток” – авт.) мала терапевтичний ефект, бо людям треба було висловити себе, виговоритися якось. І вона мала демонстративний ефект. Показати, хто ми є. А друга збірка більш аналітична, ніж та, емоційна, з таким болем написана перша. Тут болю не менше, але вже багато аналізу. Сама її назва “Донбас – арена війни”, в якій обіграно той символ, який є символом

Олена Тараненко Донецька – Донбас Арена, то мені більш подобається саме цей символ арени. Бо арена – це те, де відбуваються серйозні речі, бо це арена війни, і те, що може кожної хвилини перетворитися на фарс, як циркова арена. Там, де чиїсь амбіції, чиїсь зацікавленості … ця арена полита справжньою кров’ю, але інколи нещирими і не справжніми інтересами, зацікавленостями. От все це є в збірці. Бо є вже така спроба проаналізувати та відповісти на запитання, від якого ми перші відходили категорично – “Чи є наша провина?” Я думаю, якщо казати про нас, то ця провина мабуть є. І не втому, що ми недоробили. Бо Донецькі Майдани…я не знаю чому, за якою змовою мовчить медіа простір … це якесь тавро, що донецькі нічого не робили. Ми робили. Дуже багато хто постраждав від цього, але провина в тому, що ми чогось недодивилися, щось ми недооцінили. І дуже багато авторів цієї збірки про це міркують – як ми його прогледіли, той “русскій мір”, який прийшов може через нашу таку недбалість. Коли люди, які вчора зверталися по допомогу, яких знали добре в місті, з якими були друзями, а комусь реально допомогли, і коли ці люди стали їх про-

сто здавати, коли стали в натовпі кричати – он там “хунтовскіє” жуналісти… Коли люди намагалися, одні – проаналізувати Майдан як феномен, який звісно і на нас якось вплине. Я маю на увазі – на нас, на тих людей, які не ідентифікували себе з Майданом, бо дуже багато, коли ми були на десятитисячному мітингу, я була захоплена, здивована, і

“”

Ми були не готові, що нам доведеться доводити – якщо ми донецькі, то ми не сепаратисти

дуже багато з моїх друзів, ми самі неочікували, що нас так багато. Це було таке піднесення. Це було щось незвичайне. А інші люди були в роздумах, вони аналізували. І в цей час цією розгубленістю скористалися ці люди. Дуже багато в текстах про це є і так щиро люди пишуть про це, і це правда, що з’явилися якісь люди, однаково одягнені, за об-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING личчями ми їх не знали, люди, які питали нас як пройти на вулицю Артема або на площу Леніна. Ніхто з донеччан не може цього питати. Ми бачили ці двори, забиті автівками з ростовськими номерами, автобуси, на яких написано було, наприклад, Торез, Вугледар, тобто з маленьких міст області. За якусь копійчину привозили цих людей. Спочатку вони щось жбурляли у натовп і кричали нам -“Вон с Донбасса”… Бачите, вони виявилися праві. Потім вони жбурляли якісь пляшки, камені, а потім вони були з бітами, потім зі заточками. Дуже багато людей постраждало. Дмитро Чернявський – вже всім відома фігура, і президент надав йому звання Героя України посмертно. Він – “Свободівець Донецький”, і це теж для когось розрив шаблону. Дуже багато хлопців, які були фанатами Шахтаря, ультрас, вони дуже активні. Зараз я спілкуюся з своїми друзями і вони кажуть, що дуже багато з цих хлопців вже загинули. Дуже багато донеччан і луганчан є в добровольчих батальйонах. Але коли нам кажуть – ви не воюєте, ви не працюєте, ви всі однакові, погані, то треба розуміти, що навіть такі страшні події як ховати свого сина

Олена Тараненко … то дуже багато матерів з Донбасу не можуть зізнаватися, що син навіть загинув, бо сусіди, люди, які поряд, спалять хату, страшне, що можуть зробити. Я кажу, що я нетипова переселенка. Я б поїхала, це ясно… Ми у червні змусили синів виїхати, сказали – вам тут немає чого робити, коли почалася ця насильницька мобілізація у “денеерівську армію”. Хлопцям не можна було там залишатися. А за мене це рішення прийняли, бо до мене з обшуком за доносом прийшли люди з “денеерівського” патруля, який заарештував чоловіка. І у нас було дуже мало часу, щоб виїхати з міста. І тепер, коли мене питають про повернення до Донецька, то я так жартома кажу, що за мене знову прийняли це рішення. Бо мій будинок не вистояв, його відкрили, все вивезли, навіть батареї для опалення. Це ті ж самі люди, які написали донос. Але в цьому також треба бачити щось позитивне – це свобода. Може багато хто з людей не може прийняти таке рішення, коли воно тримає їх, те майно. Мене – ні, не тримає. На щастя, вся моя родина виїхала. Всі мої рідні і майже всі мої друзі, ми розкидані Україною, але… Я сумую за Донецьком, але я собі кажу, я це усві-

домлюю, що я сумую за тим Донецьком, якого вже немає. І я не знаю, чи буде. Той Донецьк – це місто, з якого я родом, яке я дуже люблю і досі, але ті люди і те середовище, та аура, якої тепер немає, це точно. І чи буде? Не знаю. Я дуже боюся, що це буде надто важко, це відновлення. Зокрема і через те, що багато хто з людей, ну таких, знаєте, з найкращих людей цієї землі, вони не зможуть повернутися. Хтось не захоче, а хтось не зможе. Звісно, що Донбас – це Україна. І це усвідомлення прийде, він повернеться, але ми ж з вами кажемо зараз не про повернення територій, а повернення ментальне. Я знаю, що я у своєму віці і переживши все те, що я пережила, то у мене вже немає сил на такий подвиг, щоб тих людей, я маю на увазі тих, кого обдурювали, але хто свідомо став на цю позицію, так, хто дозволив себе обдурити… На щастя, багато хто з наших студентів кажуть цілком однозначно, що вони будуть повертатися на Донбас, коли будуть хоча б якісь умови для цього, щоб розбудовувати там український Донбас. І це дуже правильно. Вони молоді, у них є сили, ми їх чогось навчили.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ВОЛОДИМИР ХЛЕПІТЬКО шахіст

МакіївкаEКиїв Мене звати Хлепітько Володимир, я із Макіївки. Переїхав у січні. Ми переїхали в Київ, тому що тут є навчальний заклад, де навчається моя дівчина, тобто такий же, який був в Донецьку – Комп’ютерна Академія Крок, а також,

Володимир Хлепітько щоб лікуватися тут. Насправді, непросто було в Києві. Але я думаю, що в містах, яких спіткало лихо, ще важче. Ми прийняли рішення, що їдемо в Київ. Тоді було більше амбіцій та бажання добитись якоїсь правди, справедливості. Після 11 місяців ми на це все вже дивимося з іронією. Це була така причина переїхати в Київ, але звичайно це не було заплановано, рішення приймалось секундами. І взагалі ми тоді не змогли зробити вибір, оскільки попали під обстріл. Проте ми розуміли, що залишатися у депресивних регіонах немає сенсу, тобто ті, які знаходяться біля зони АТО, тому вирішили їхати у сторону Києва. Був дуже довгий період лікування (потрапив під обстріл в автобусі біля Донецька – авт.). Ми намагалися чогось добитися, отримати хоч якусь компенсацію як жертвам терористичного акту. Знаєте, всі ці ілюзії у людей, що є якісь механізми, але насправді держава просто відмовляє тим же переселенцям, кажучи, що просто немає законів, через які ми повинні вам допомогти. Кажуть: “ми білі та пухнасті, ми добрі, ми вас дуже любимо, ми б хотіли вам допомогти, але немає законів”.

Допоміг тоді депутат Гаврилюк, з яким ми зустрілися в метро. Він допоміг із влаштуванням у лікарню. Це була його особиста ініціатива, він настояв на цьому, і його помічник влаштував мене, щоб я зміг лікуватися. Я за це йому дуже вдячний. Для мене це було несподівано. У принципі, це і була вся допомога від держави. Отримувати статуси чи якусь допомогу… Я був проти цього всього і до цих пір ми нічого не оформлювали. У мене є довідка переселенця. Це була умова, щоб лікуватися в лікарні. Але я не отримував жодної фінансової допомоги. Оскільки, по-перше, це копійки, а по-друге, це дуже принизлива процедура – ти повинен щось комусь доводити. Все це безглуздо. Буває, що людина погоджується, проходить всі ці інстанції, вибиває собі цю допомогу, то в кращому випадку вона отримує 400 гривень у місяць. А сьогодні проїзд в Києві на місяць вартує навіть трішки більше. Не говорячи про те, щоб харчуватися, проживати, одягтися. А всі ці зусилля, які вона використає на оформлення документів … то краще, щоб людина шукала в цей час роботу. Явно, що клімат такий, щоб людина поїхала. В інші райони, де життя простіше, мож-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING ливо у сільську місцевість…Так там велика проблема з тим, що немає роботи. А якщо вона і є, то низькооплачувана. Також дуже багато людей намагаються заробити на переселенцях. Мені теж пропонували. Робота за житло, за їжу… це смішно, такий собі рабовласницький устрій. І пропозиції є, їх не мало. Тому ситуація така. Але є й інша сторона, є багато хороших людей, бізнесменів чи просто небайдужих людей, які в принципі розуміють ситуацію і готові допомогти. Я маю на увазі, що вони готові або дати роботу, або дати якусь можливість. Коли ми виписалися, то я тоді ще нічого не міг робити, оскільки був після операції. Два тижні я лежав у лікарні… але лежати у лікарні, коли разом з тобою ще студентка… Звичайно, там можна було ще залишатися, але я просив лікарів, щоб мене виписали. Фізично стан тоді був, м’яко кажучи, поганий. Трішки ми ще намагалися походити по якихось інстанціях, соціальних службах і всюди отримувала або відписки, або відмовки, чи просто хамство чиновників – з цим теж зустрілися. Були пропозиції, щоб кудись за область переїхати, подалі, а на те, що нам треба було тут вчитися, ні-

Володимир Хлепітько хто навіть не звертав уваги. Що у мене було з собою – шахова дошка, фігури, і я пішов шукати роботу. Пересувати фігурами не складно, у мене є хороший тренерський досвід. Це не було тією діяльністю, якою я займався у Макіївці, але це було моє хобі. Я просто взяв дошку та пішов шукати місце в Києві. Я тоді ще не дуже добре знав Київ, тому поїхав прямо в центр. В інтернеті ми знайшли телефони закладів, і був один заклад, який погодився співпрацювати. Я розпочав там шаховий клуб. Були місяці, коли я сидів без клієнтів, нічого не було. Я тоді писав в інтернеті, спілкувався з людьми та запрошував пограти, поспілкуватися. Через деякий час я знайшов одного бізнесмена, який зацікавився історією та знайшов спосіб допомогти. Тоді у мене вже з’явилися десять шахових наборів. Це був такий стартовий інструмент і плюс вдалося познайомитися з головою Шевченківського району. На одній з телепередач ми зустрілися і він пообіцяв купити годинник для шахів. Він свою обіцянку виконав. Після цього я переїхав в інше кафе, щоб займатися клубом. На сьогоднішній день я ще займаюся дитячим клубом у одній з приватних шкіл.

Основна ідея – це клуб для дорослих, але він проходить більше вечорами, після роботи, коли дорослі люди можуть зустрітися, щоб пограти. А дитячі шахи – це більш ранній час. Це все доповнення один одного. Є випадки, коли батьки тренуються, зацікавившись шахами. Я думаю, що ця гра ще не настільки популярна в Україні і, можливо, ще

“”

Я думаю, що ця гра ще не настільки популярна в Україні і, можливо, ще не всі знають позитивні якості цієї гри

не всі знають позитивні якості цієї гри. Тут більше плюсів ніж мінусів, і це однозначно. Це класне хобі, якому добре навчатися. Зараз уже є дві роботи, є два напрямки, тому вдалося зняти житло в Києві та більш-менш якісь соціальні потреби за-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING довольняти. Але до цього було важко. Треба було просити у знайомих… Це було складно. Були місяці, коли ми жили на пару тисяч гривень у місяць з харчуванням та з усім. У нас було 14 переїздів у Києві. Це за 8 місяців. Це і хостели… і все твоє життя поміщається в одному рюкзаку. Ти ж не можеш їздити з усіма речами, з зимовими, з літніми. Це був такий цікавий досвід. Мабуть ніхто не задумується, як круто, коли у тебе в шафі три сорочки, а не одна в рюкзаку, яку те переодягаєш – сорочка-футболка, футболка-сорочка. Приїжджаєш додому, вдягаєш футболку та переш сорочку. Була така історія. Ця сорочка у мене й досі є. Буде як пам’ять… Це все не просто, це нерви, переживання того, що буде та як. Також старі друзі, нові друзі. Хтось проявився як друг, а хтось навпаки показав, що не є другом. Це такий вдалий час, щоб зробити переоцінки. Ми навчилися якось з нуля, бо всі ці життєві зачіпки залишилися там, а тут ми почали життя з нуля. Це цікавий досвід, але нікому його не бажаю, це однозначно. Коли там закрилося те місце, де я працював в Донецьку, я займався тільки своїм хобі – шахами з дітьми. І для

Володимир Хлепітько мене це був достатній мотиватор, щоб залишатися. Там є школи, і діти не винні в тому, що їхні батьки або “ватники”, або тримаються за майно, за квартири чи за роботу, при чому є люди з спеціальностями, які не можуть виїхати – лікарі, пожежники чи МНСники, дорожні служби. Ось уявіть, що вони виїдуть. Ну виїдуть вони, і що тоді? Ми отримаємо тоді гетто!? У декого батьки, за якими потрібен догляд. Є багато нюансів щодо того, чому люди не виїжджають. І не можна всіх засуджувати – “ти залишаєшся, значить ти ватник”. У кожного є своя причина, щоб залишатися. Це не таке просте питання, як здається багатьом. Також регіон від регіону відрізняється, десь важче проживати, а десь менш безпечно. Є міста, де безпечно, але сказати, що там сильно економічно щось змінилося… Цей регіон дуже депресивний. Там завжди були низькі зарплати, корупція, завжди були шахтарі, які не отримували зарплати. Сказати, що вони отримали щось нове? Все те саме, насправді. Там це було хобі, а тут це переросло в роботу. Це хороший момент, коли хобі стає роботою. Це не просто – робота з дітьми, робота приватним вчителем…

Ти приїжджаєш додому втомлений, бо маєш багато їздити. Це не так, що ти сидиш і до тебе прибігають діти. Треба активно багато працювати, але це цікаво, бо це те, що ти любиш. І ти однозначно знайдеш однодумців, тому треба старатися і можливо хобі тоді переросте у вид діяльності. Ну і не треба боятися йти в якісь важкі моменти – на роботу чи то будівельника, ремонтом зайнятися чи ще кудись, не треба сидіти і дивитися в небо. У мене були ситуації, коли я уже займався клубом, але мені прийшлося працювати додатково – вдень я працював, а ввечері їхав у клуб. Треба було щось робити на той момент, щоб їсти, якось десь жити. Хоча не просто у Києві заробити на житло, навіть на те, щоб його зняти. Але якщо ти рухаєшся, то щось десь виходить. Обов’язково, коли люди побачать, що ти щось робиш, то вони захочуть допомогти. Мабуть простіше допомогти тому, хто щось робить, ніж людині, яка просто чекає допомоги та абсолютно неадекватно сприймає ситуацію, в якій вона опинилася. Мрія – це повернутися в Донецьк. Я жив у Макіївці, а в Донецьку працював. Ці міста дуже близько знаходяться, тому немає різниці. Хочеться поверну-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

“”

Я вірю, що іншого шляху немає у тої території, окрім як бути українською. Вона і є українська

тися додому, робити те, що робив раніше. Можливо робити щось по-новому. Тобто однозначно, коли там буде українська влада я повернуся. Можливо закінчимо тут навчання, але потім будемо повертатися. Я вірю, що іншого шляху немає у тієї території, окрім як бути українською. Вона і є українською. Я не розумію цих “Все пропало! Там вже Росія”, бо якщо б Росії було що запропонувати, то вже б запропонували. Їм немає чого запропонувати, тим територіям. Те, що там люди не будуть згодні на те, що їм пропонують, то це однозначно. Треба набратися терпіння і мабуть комунікувати тут, інтелігенції, людям, які хочуть повернутися. Щоб не вийшло так, що коли прийде момент повертатися чи то

Володимир Хлепітько до влади, чи то в бізнес, то знову прийдуть ті ж самі, і знову у цих територій не буде жодної надії. А щоб прийшли нові функціонери… Має відбутися зміна поколінь на цих територіях, бо там з цим дуже затягнулося. Тому, можливо, ті люди, інтелігенція, яка виїхала, які стали переселенцями, вони повинні займати активну позицію тут, в Києві, в тих містах, де вони є. Може навіть ставити перед собою цілі, задачі повернутися і розвивати цю територію. Можливо, це буде новий досвід, але цим треба займатися, про це треба говорити і можливо вже збирати якісь групи людей, які зможуть зайнятися тими територіями, коли там буде Україна. Не можемо ж ми знову дзвонити грузинам: “чи є у вас 5-10 чоловіків, які поїдуть на Донбас?” Це смішно, але це сумно. Не треба ділити тих, хто хоче і хто не хоче повертатися… Треба мотивувати тих, хто хоче повернутися. Дати їм можливість отримати тут освіту, дати їм можливість тут пройти якісь курси, отримати практичний досвід у якихось структурах бізнесу чи влади, але з тією умовою, що вони стануть менеджерами, функціонерами на тих територіях. І це набагато цікавіше, ніж вони тут бу-

дуть. Бо я не раз уже зустрічався із бізнесменами, київськими, які дуже щасливі, що приїхали переселенці. Бо інколи переселенці набагато більше мотивовані, ніж місцеві працівники. Тому важливо, щоб не вийшло так, що люди тут осядуть і потім не повернуться. Але насправді не в цьому проблема. Проблема в тому, що люди їдуть транзитами – вони їдуть в Європу, вони їдуть в США. Вони приїжджають сюди та розуміють, що вони тут непотрібні, що вони незатребувані та їдуть далі. Не просто повернутися, а щось робити. Життя після всіх цих перипетій спростилося. Мрії, які були раніше, перестали бути цікавими. Розумієш, що багато речей є тимчасовими. Сьогодні така ситуація, а завтра інша. Тому це бажання є, і я на сто відсотків впевнений, що ті території обов’язково повернуться. Я не люблю казати “будуть звільнені”, бо я не розумію… тоді це війна, це смерті, обстріли, це коли мирне населення гине, тому це не вихід. Треба якимось іншим шляхом. В історії були такі шляхи, вони існують, але тут потрібна і політична воля, і сміливість деяких людей та бажання. Бажання, і це мабуть найперше, щоб повернути ці території

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING в склад України, хоча вони і є в складі України. Куди ж вони вийшли!? Зараз лише дещо тільки починається робитись для цих територій. Пройде час і все стане на своє місце, але важливо, щоб вони не лише вернулися, але й щоб стало краще. Щоб тут в Києві стало краще, а потім і там стало краще. Чи навпаки… Я однозначно не вірю у силовий варіант, не підтримую, і мабуть з цієї причини ніколи не буду брати зброю, бо це не вихід. Не з містами треба воювати, однозначно. І проблема не в Донецьку, а в інших кабінетах, не лише в російських, а й в українських також. Можливо хотілося б зайнятися якимись історичними моментами тих територій. Ми там про це ніколи не задумувалися. Ми там ніколи не задумувалися про якісь інші питання, бо до цього ще не дійшло у нас. Люди просто ходять на роботу, працюють в шахтах, включають телевізор, вранці знову їдуть в шахту, тобто 70% людей так і живуть. Тому, можливо, і не було тої критичної маси населення, яке могло б щось змінити. Хоча там дуже багато інтелігенції в Донецьку, і залишилося там її багато.. Ми повинні правильні меседжі надіслати і вчителям, і лікарям, і комунальним

Володимир Хлепітько службам, що коли прийде Україна, то вони не будуть звільнені. Це дуже важливо. Виплатити ті заборгованості, які Україна має перед цими людьми, бо окупація не почалася з російської агресії, окупація почалася, коли перестали платити пенсії, зарплати, коли позакривалися банки… було неможливо розрахуватися карточкою, тобто з цього почалося, а потім вже були російські танки, гради… Ми могли мати набагато гіршу ситуацію. Могли отримати ще 1.5 мільйона ворогів України. То завдяки людям, які там залишилися та щось там роблять, ми отримуємо, можливо, не зовсім проукраїнськи настроєних людей, але хоча б вони не стали ворогами. І воюють в основному не Донеччани, воюють росіяни, чеченці, абхази.. і всякі там ватники з Росії . Для людей це буде дуже важливий момент, що є план в України у випадку, якщо територія буде повернена чи передана потім українській владі. Немає іншого шляху. А у що вірити? Що Росія стане успішною державою? Назвіть мені хоча б один тоталітарний режим, який став успішною державою як Сінгапур, як США, як європейські

держави. Це неможливо. Не буде ніяких див там, в тому значенні, що не буде ніякого економічного дива, реформ, воно все так і буде. А якраз в України з’явився шанс на реформи, на зміни.. І різниця має бути в тому, що у нас живеться не просто трішки краще, а різниця має бути така як зараз між нами та європейцями. Бо коли ми говоримо про три тисячі євро пенсії та 50 євро пенсії, то різниця дуже велика. Про це треба більше говорити, більше цим займатися і вся інтелігенція з Донецька, яка стала киянами, має бути активною, працювати. Хоча багато хто працює не за спеціальністю, але це життя – лікарі зараз займаються випічкою, музиканти викладають плитку. Так зараз відбувається. Проте життя змінюється, і можливо все стане на своє місце. Це процес.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ОЛЕКСАНДРА ДВОРЕЦЬКА громадська активістка, координаторка БФ «Восток-SOS»

СімферопольEКиїв Приїхала із Сімферополя, з Автономної Республіки Крим. До Києва я приїхала 11 березня 2014 року, це вже півтора року як я живу в Києві. Виїхала з Криму 9 березня та дві доби добиралася до Ки-

Олександра Дворецька єва. Мені здається взагалі все, що відбувалося в кінці лютого, в березні 2014 року в Криму і в подальшому до сьогодні – це все такий суцільний негативний фактор. Під час Майдану я була в трьох містах (місцеві Майдани – авт.) – в Сімферополі, Луганську, звідки є мій чоловік, і в Києві. У Києві я більшу частину часу проводила в лікарні швидкої допомоги, так званій БСП, там де були постраждалі. І після того, як був затриманий Автомайдан, ми займалися тим, що допомагали людям, які знаходилися під вартою. Ми допомагали там, слідкували, щоб їх не забрала міліція, щоб у них були ліки. Тому до кінця лютого я чергувала в такій майданівській ініціативі «Варта в лікарні». І коли ми побачили, що відбуваються події під Кримським Парламентом, я поїхала в Крим наприкінці лютого і потрапила в, умовно, початок активної фази окупації. І зрозуміла, що ще в лютому туди приїжджали якісь військові, але моє перебування в Криму було доволі недовге – це близько півтора тижні. Я виїхала 9 березня, і це було пов’язано з наростаючими репресіями по відношенню до активістів. 9 березня ми планували чергову

українську акцію – це було 200-річчя народження Шевченка. Ми планували акцію за єдність України біля пам’ятника Шевченку в Сімферополі. В цей день ми активізувалися, наші колеги зустрічали українську символіку на вокзалі, яку передавали з Києва, бо вже в Криму в магазинах неможливо було купити український прапор. Дуже всі притихли і боялися щось робити. І ми зустрічали потяг з українськими прапорами, щоб їх було багато. Мені подзвонили ще до початку акції та сказали, що двох наших колег затримали на вокзалі міліціонери з цією символікою. Я зрозуміла, що треба йти на вокзал розбиратися з міліцією, забирати цих людей. Дорогою я ще зустріла знайомого журналіста і ми пішли на вокзал. Я зайшла спочатку до залізничного районного відділку, який знаходиться недалеко від вокзалу, але він безпосередньо не обслуговує вокзал, вокзал обслуговує лінійна міліція. Ми зайшли туди, нам сказали, що таких людей немає, ми пішли далі в лінійний відділок, нам кажуть таких людей немає, тому пішли на вокзал, де є маленький пункт, де приводять всіх, хто щось порушує на залізниці, але там було закрито. Ми знайшли міліцію, яка

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING сказала, що так, затримували, але вони вже поїхали. Ми приїхали назад знову до лінійного відділку міліції – і там нам так спокійно черговий каже: так, були такі люди, але ми їх передали «русскому єдінству» (авт. – Політична партія «Руська Єдність»/«Русское единство»). Я думаю, що після того, як вони це сказали, то одразу ж зрозуміли, що не так треба було казати. Я викликала журналістів. На той час це були журналісти АТR та під’їхали журналісти Еспресо TV, що працювали в Криму на той час. Вже коли ми зайшли до відділку, щоб взяти коментар, то вони сказали, що вони й мене вперше бачать і що про таких людей нічого не чули і не знають. Тому єдиний коментар щодо того, куди поділися активісти – організатори акції на підтримку єдності України – був тільки у мене. Я кримчанка, у мене батьки народилися в Криму. «Русскоє єдінство» – це партія, яка була заснована не так давно. Була така собі «Русская община Крыма», вони сварилися між собою, ділили кремлівські гроші і в якийсь момент виникла партія «Русское Единство». Це загальноукраїнська партія, проте на жодних виборах вони ніде не балотувалися, ок-

Олександра Дворецька рім Автономної Республіки Крим і, мені здається, що декілька місцевих кандидатів було в Херсонській області. У них був спільний офіс «Русского Единства», «Русской общини Крыма», що знаходиться на вулиці Карла Лібкнехта, там є такий великий двоголовий орел. Коли я навчалася на політології, то на першому курсі навіть була у них в офісі на одному із псевдо-заходів. Це якщо говорити про далекі причини, чому Україна давно пустила до себе велику кількість людей, які працювали на зруйнування. Декілька викладачів на політології на парах акцентували увагу на таких фразах «как бы держава», «как бы Україна». І вони викладали в Національному Університеті ім. Вернадського, отримували гроші з бюджету. Це Таврійський Національний Університет, який зараз став «кримським федеральним». Коли я була на першому курсі, то я ще не так добре розбиралася. І коли нам сказали, що викладач запросив нас на конференцію з питань Криму, то ми прийшли туди. Там були всі ці триколори, сиділи політологи кримські, які розказували про майбутнє Криму, про всякі геополітичні речі і мені тоді було ясно, що це не моє, я в перший та останній раз була

там, але я дуже добре пам’ятаю, що вже в 2007 році вони активно розказували про Крим. Хоча я не думаю, що вони з цього почали. Але моє знайомство з цими людьми почалося так. Тому мені було відомо, де цей офіс знаходиться, хто приблизно є ці люди, які там працюють. Коли я зрозуміла, що туди повезли людей, то ми із журналістами з Еспресо TV приїхали більшою компанією під це «русскоє єдінство». Нам сказали, що у них вихідний, всі ворота закриті, але ми крізь шпаринку побачили, що там є люди зі зброєю. Я не знаю точно, чи ці затримані люди були безпосередньо в офісі, бо могло бути що завгодно. Представники «русского єдніства» могли привезти їх в якесь інше приміщення. Ми знаємо, що у Сімферопольському військкоматі був підвал, в якому тримали заручників, і могло бути таке, що вони могли бути там. Це ще одне питання щодо справи Олега Сенцова і Саши Кольченка. Коли вони кажуть, що хтось намагався палити підвіконня офісу, то, перш за все, можна сказати, що це не просто офіс, це місце, де людей катували, місце, яке прямо пов’язано зі злочинами, які робили представники цієї політичної партії, представники

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING організації «Русская община Крыма». Не було тоді відчуття, що щось страшне відбувається. Якщо я зараз дивлюся на те, що відбувалося там, то напевне це доволі дурний вчинок їхати під будівлю «русского єдінства», стукати у їхні ворота та питати, де наші люди, щось вимагати. Тоді здавалося, що це все жарти: зараз вони «якби» налякають трошки київську владу, яка взагалі ще не зрозуміла наприкінці лютого що відбувається і просто хочуть залишити за собою місця. Тобто регіонали просто “мутять воду” для того, щоб залишити за собою вплив на території Криму. У мене було враження, що вони це роблять так: в Києві ніхто не знає, що робити з Кримом, ми зараз покажемо, що тут є якісь татари, якісь русскіє, ті за референдум, ті за національну автономію, а ми зараз щось таке наробимо, що нам скажуть – «ні, нам Крим не потрібен, от ви як там працювали, так і залишайтеся». Ми такі наївні там були, ми активісти, які там працювали, ми не вірили до кінця, що питання референдуму – це правда. Що потім за цим може слідувати – що півострів буде окупований, формально російська сторона прийме ряд нормативних

Олександра Дворецька актів і включить його до складу Російської Федерації. Тоді я добре запам’ятала, що коли нам сказали – краще йдіть звідси, то під’їхало декілька машин із людьми з самооборони, вийшли люди з автоматами. Ми поїхали і вже далі все відбувалося доволі динамічно. Мені подзвонили декілька людей і сказали, що мене шукають. Це і мій науковий керівник з університету. Приїжджали додому і питали з ким я товаришувала в університеті, хоча на той момент вже пройшло два роки як я закінчила університет. Приїжджали до журналістів, які мене знімали, з Еспресо TV, цікавилися звідки вони мене знають. Вони переконували їх у двох речах: перше, що я місцева божевільна, казали – «ви тут з Києва просто не знаєте її, вона бреше, все, що вона вам коментувала, то такого не може бути, нікого не затримували», а друге – погрожували – «якщо хочете тут працювати, то не давайте це в ефір». Все змішувалося з тим, що я божевільна та працюю на держдепартамент. Так, саме мій виїзд. І коли я зрозуміла, що зараз це питання півгодини, години… в який момент станеться так, що вони дізнаються, де я знаходжусь. Є

ще й інші питання – чи є сенс залишатися в Криму і не виходити з дому, сидіти, тремтіти та нічого не робити. Вже тоді журналісти сказали, що були передані особисті справи зі Служби Безпеки, які були зібрані там, і міліція умовно перейшла на ту сторону. Вона тоді називалася «кримська міліція»… вони ще не знали й казали: «ми не Україна й не Росія, ми тут кримська міліція і зараз визначаємо долю півострова самостійно». Укра-

“”

Це не просто офіс, це місце, де людей катували, місце, яке прямо пов’язано зі злочинами, які робили представники цієї політичної партії, представники організації «Русская община Крыма»

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING їнська материкова частина пропустила цей етап, коли ми знаходилися там між 27 лютого і 16 березня. Це була умовна «Кримська держава». Коли міліція каже: «це незаконно», а ти кажеш – «а за якими законами ви зараз», то вони відповідали, що не за українськими, але й не за законами якоїсь іншої держави. Знаєте, у мене немає родичів за межами Криму. У мене батьки народилися в Криму. Як у кримчанки, у мене там за сотню осіб родичів, далеких родичів, різних людей, і політичної активності дуже різної. Деяким все одно, деякі вірять в «русскій мір», деякі не вірять в «русскій мір», деякі просто займаються своїми справами. Це звичайне життя. Я можу сказати, що виїхали всі ті, хто не міг більше жити там, жити при окупації. Але це не чорно-біла ситуація, що взяли і всі виїхали. Наприклад, моя бабця не може виїхати, бо їй зараз 84 роки, вона живе у приватному будинку в селі і їй виїхати просто неможливо. Її діти не поїдуть теж не тільки, що їм так подобається чи не подобається, але вони несуть відповідальність за свою стареньку матір, вони розуміють, що сьогодні відкритий в’їзд, а завтра може бути закритий.

Олександра Дворецька З однієї сторони, я не підтримую (стосунки з близькими у Криму – авт.), бо мені не хочеться підставляти цих людей. Я розумію, що контакти зі мною – це не завжди може добре впливати на людей. Якщо вони там залишилися, то, відповідно, у них є якісь причини для цього. І не хотілося б, щоб знайомство зі мною чи з якимись активістами було причиною для обшуків чи для звільнення з роботи, чи відсутності можливості кар’єрного зросту. Я до цього ставлюся спокійно. Люди роблять вибір не тільки тому, що вони люблять чи не люблять одну країну, в них є купа чинників. Ми знаємо, що є позиція кримськотатарського Меджлісу – вони кажуть, що навпаки, не треба виїжджати з Криму і що треба залишатися там. Я думаю, що навіть в українських патріотів є різний підхід до того, що треба робити, щоб вести боротьбу за повернення Криму. Про родичів я не хочу багато говорити, бо вони там залишаються, але не хочу, щоб здавалося, що там любов до України – це сімейні традиції, що всі сто осіб є ідеальними патріотами України і тільки вишиванки носять. Є відверті ватники, з якими я просто не можу спілкуватися, які постять свої фоточки вкон-

такті з «беркутом», який “оберігає їхній сон”. Є різні речі. Я думаю, що у нас ситуація схожа, а можливо десь більш трагічніше у мене, бо Таміла виїхала давно. Я знаю стовідсотково, що їхати туди не треба. І це пов’язано, по-перше, з моїм виїздом, тому що я брала участь саме в акціях проти референдуму, я займалася вже звідси – коментарями, роботою із закордонними журналістами, в Брюсселі я розповідала, що таке окупація Криму, коли ніхто нічого не розумів. Другий важливий факт – я знала особисто і Олега Сенцова, і Сашу Кольченка. Сашу Кольченка, якого засудили, я знаю останні 7-8 років. Ми робили з ним різні студентські активності. Я впевнена, що всі друзі-активісти знаходяться під пильною увагою. По друге, у справі Олега Сенцова фігурують розписки щодо вивозу українських військових і це розцінюють як одну з частин його терористичної діяльності. Ми тут допомагали збирати кошти і передавали їх Олегу для того, щоб він замовляв автобуси для вивезення людей з Криму – саме військових та їхніх сімей, він вивозив всю команду Мамчура – і ці розписки фігурують у справі, де ми один

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING одному передаємо кошти. Я впевнена, що у Крим я зможу потрапити, але питання – чи зможу я звідти виїхати ... чи в Москву в Лефортово, чи назад в Київ!.. Київ доволі дружній. В Києві я тільки через рік почала знімати житло самостійно, бо перші півроку я жила у знайомого мені дипломатичного представника. У мене був стрес, була навіть трохи параноя, коли ти не дуже впевнений, чи тобі безпечно, що тут не буде якихось представників цього «русского міру». Тому мені запропонували таке житло, де я почувала себе більш менш у безпеці. Коли я тільки приїхала, то я займалася тим, що приймала заявки від тих людей, які потребують допомоги і перенаправляла їх до тих, хто може таку допомогу надати. У мене було просто дві гугл форми – «допомогти» чи «потребую допомоги». На початку окупації пропозицій від тих, хто хоче допомогти було значно більше, ніж від тих, хто потребує допомоги. Дзвонили люди зі Львова: «ми написали два дні тому, що ми готові прийняти сім’ю, але до нас ніхто ще не приїхав». І питають, що у них там не так: «ви знаєте, що у нас у Львові всі такі віруючі, але ми можемо і кримських татар прийняти, нам дуже цікаво,

Олександра Дворецька як вони живуть…», тобто було таке відчуття, що є дуже сильна солідарність. А вже за ці півтора роки трошки все змінилося. Кількість людей збільшилася. Всі не очікували, що це буде так довго. Потім я жила півроку у малознайомої мені людини, з якою я познайомилася на початку окупації Криму. Вони просто приїхали в Крим, троє молодих

“”

Я впевнена, що у Крим я зможу потрапити, але питання – чи зможу я звідти виїхати ... чи в Москву в Лефортово, чи назад в Київ!..

людей, з Києва для того, щоб допомагати з провізією для українських військових. Вони орендували там житло, машини, закуповували харчі і возили їх.

Ми познайомилися, бо вони не знали, де ці військові частини розташовані. Це дуже відрізняло від Майдану Києва, бо Майдан відбувався на 3 км² – тут Грушевського, тут Інститутська, тут Український Дім, тут Жовтневий, КМДА. В Криму всі хотіли бачити все так, як на Майдані – таку онлайн революцію чи онлайн референдум, але коли одна військова частина знаходиться в Керчі, а інша в Євпаторії… Вони не знаходяться в центрі міста, там мобільний зв’язок не ловить, не кажучи вже про стрім з інтернету, який зробити доволі важко. То у всіх було таке відчуття –«у вас з Криму інформації немає», але не було розуміння, що це 500 км. один від одного. Це страшно, що це люди зі зброєю, невідомі люди. Якщо у Києві навіть після публікації відео з «Беркутом», на якому роздягають козака, який потім став народним депутатом, то після цього міліція була вимушена щось говорити про це. Вони, звичайно, говорили якісь дурниці, але вони вимушені були виправдовуватися. В Криму не було такого. Якщо тебе візьмуть і застрелять, то ніхто не скаже хто це, ніхто не буде нести відповідальність, ніхто не буде говорити, що відбулося. Про це свід-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING чить і побиття журналістів «1+1». Це штурм готелю «Москва», де жили майже всі іноземні журналісти, куди просто військові зайшли та почали відбирати всі камери, шкодити флешки, пройшлися рейдом і пішли. Уявити таке в Києві у період Майдану було важко. І от люди, мені здається з Києва, не бачили і не розуміли це. І коли я приїхала, то люди хотіли допомогти мені особисто, але задавали питання: «Що у вас там в Криму?». Мене це дуже лякало і я казала: «Це не в мене в Криму, це у нас в Криму! У нас з вами!» Бо ми живемо в одній країні. І це відчуття «у вас там в Криму» – воно залишається досі! Є такі питання, що «ми свій Майдан відстояли», і мені завжди це так неприємно було. Ну от я думаю, може там не було такої великої кількості кримчан, львів’ян було більше, киян, але я кримчанка, і Майдан я відстояла в Києві так само, тобтоцей Майдан не належить киянам чи львів’янам. Він належить всій країні. Але «Крим – це не в мене в Криму», Крим – це також частина України. Зараз я розумію, що людям легше сказати, що там в Криму завжди були дивніші люди, там в Криму завжди вони якісь більше проросійські чи ще щось

Олександра Дворецька для того, щоб зняти із себе відповідальність, напевне. Що ми, на жаль, нічого рішуче не зробили. Якщо б ми знали, які будуть результати, то ми б теж діяли рішучіше. Бо питання закрити Керченську переправу в момент початку окупації було б логічним, коли звідти їздили російські військові. Але це не було зроблено... Другі свої півроку, які я провела в Києві, я жила в цієї людини, яка приїжджала в Крим. Він просто надав можливість мені з чоловіком жити в його власній квартирі абсолютно безкоштовно. Я б сказала, що за весь цей час, коли я працюю в Восток-СОС близько 40 тисяч осіб зі сходу скористалися можливістю проживати безкоштовно в помешканнях людей, які це запропонували тільки через нашу ініціативу. Це може бути короткий період – 2, 3 тижні, хтось місяць, хтось півроку. У нас є люди в офісі, які до сьогодні живуть у киян, які вже стали такими друзями, досі живуть безкоштовно… Я думаю – це єдине, що не розрахували в Кремлі. Що ми зможемо відреагувати. Вони думали, що тут немає держави, тут немає армії і зараз ми тут швидко все розвалимо. А вийшло, що цю солідарність вони не врахували.

Вони не врахували, що ми можемо не тільки вдягнути, озброїти армію, а й не врахували, що всі ті люди, тисячі осіб, які вимушені будуть покинути, що вони не будуть ходити там під Парламентом.… вони адаптуються, їм допоможуть свої громадяни, і почнуть діяти. Я не належу до тих, хто найбільше постраждав, бо я не типовий переселенець. Для мене не було важливо в який регіон їхати, у мене всюди були знайомі, які могли б допомогти, на вокзалі я б не залишилася. Є просто різні історії переселенців, яким важко, важко виїхати, важко адаптуватися, важко влаштувати всю свою сім’ю, але мені дуже допомогла атмосфера. Мені вдалося народити дитину, сьогодні їй вже півроку. Мені вдалося, я думаю, зробити максимально те, що вказує, що життя продовжується. Не дивлячись на окупацію Криму, не дивлячись на війну, на те, що гинуть люди, є відчуття для чого ми це все робимо. Ми це робимо для того, щоб наші діти вже не бачили цієї ситуації. Взагалі, я думаю, що ми все робимо для того, щоб Росія припинила своє існування у тому вигляді, в якому вона є зараз. Бо поки буде така держава поряд з нами існува-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING ти, то я думаю спокою не буде … Зараз ми бачимо, що вона може впливати на події в Чорногорії, вона може впливати на події в Придністров’ї, вона може впливати на події в Сирії і так далі. Не можна почувати себе спокійно, коли навіть в сусідній країні щось відбувається. А коли в твоїй, навіть якщо це відбува-

“”

І зараз у нас є великий шанс спробувати змінити щось і працювати на спільну перемогу

ється в Луганській чи Донецькій областях, то не можна сказати, що твоє життя дуже спокійне. Через військові дії кожне місто може постраждати. Не хочу я нагнітати, але мені здається, що кияни іноді не розуміють, що тут теж щось може статися, що війна на сході може підійти близько, можуть бути якісь теракти, як було на акції в Харкові. Якщо ти відчуваєш небезпеку, то ти

Олександра Дворецька повинен щось робити для того, щоб її подолати. Це те саме, що стосується переселенців. Всі дуже хочуть сказати, що переселенців мало, а ті хто приїжджають, то реєструються тільки для того, щоб переоформити пенсію та вертаються назад, хоча це не так. Такі випадки теж є, але це не про всіх переселенців. Бо якщо є переселенці, то це значить, що десь є війна і люди вимушені покидати свої домівки. А якщо уявити, що причин переселення немає, і що це просто шкурний інтерес про пенсію, то тоді ніби й робити нічого не треба. Тоді можна спокійно ходити в кафе, тусуватися в п’ятницю ввечері, в клуб сходити, на каву з друзями. Це такі паралельні реальності. Є люди, дуже класні кияни, які нам щомісяця допомагають, є люди, які возять нашу гуманітарку на склад, на Нову Пошту. Кажуть: «ви робите таку класну річ, але краще, що ми можемо зараз робити – це працювати і віддавати частину своєї заробітної плати поки це не припиниться». Вони це роблять вже півтора року. Півтора року ці люди значну частину своєї заробітної плати віддають на діяльність нашої організації. Завжди згадую цих декількох людей, які з нами постійно працюють і думаю:

«кияни – вони різні, як кримчани різні, як луганчани різні, і тому з ними ми переможемо». Архітектор, який недавно збирав у двох багатоповерхівках речі для переселенців – сам розклеїв повідомлення, зібрав їх і привіз вже нам повні мішки речей… Перш за все, це відповідальність на тому місці, де вони живуть зараз. Якщо вони вирішили жити в місті переселення чи вирішили повернутися, то щоб вони просто зрозуміли, що через нашу пасивність, включаючи мене, моїх друзів, моїх родичів … це все відбувається. Це б не відбувалося, якщо б кожен був трошки активнішим, трошки уважнішим до того, що відбувається навколо. І зараз у нас є великий шанс спробувати змінити щось і працювати на спільну перемогу. Я не кажу, що я можу визначати де кому жити, але я чесно не розумію, коли сім’я пенсіонерів приїжджає і скаржиться на те, що житло в Києві доволі дороге і вони не можуть дозволити собі його на пенсію. Можливо варто зняти житло в якомусь містечку під Києвом і тоді їм буде вистачати цих коштів, але є люди, яким допомога реально потрібніша. Важко сказати, що ми повинні розставити пріоритети,

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING що цьому можна допомагати, а цьому не можна… але напевне, гарно, щоб в великих містах жили люди, які хочуть працевлаштуватися, бо тут це реальніше. Тому брати на себе відповідальність за те, що ми робимо. Авжеж, цим людям потрібна допомога, але зрозуміти, що ви для цього готові зробити, і якщо ви не можете нічого зробити, але ви можете, наприклад, прийти до нас в організацію, прийти на Фролівську, прийти в КримSOS чи в будь-яку організацію і сказати: «я хочу вам допомогти, давайте спільно щось робити», то це було б дуже добре. Недавно були місцеві вибори. На жаль, переселенці були позбавлені брати участь, але це не позбавляє їх можливості цікавитися, хто ці люди, чим вони займаються, як побудована взаємодія між різними представниками місцевої влади і громади, і пробувати говорити з людьми для того, щоб якимось чином активізуватися. Я думаю, що переселенці реально можуть вдихнути нове життя в ці звільнені міста. Місцеві жителі повинні радіти, що з’явилися переселенці, які із собою привернуть увагу журналістів, активістів, місцеві організації і міжна-

Олександра Дворецька родні організації до проблем регіону. На жаль, в Криму це зробити зараз неможливо. На відміну від Луганська, Донецька, де ми ще можемо працювати з територією і намагатися зсувати її хоча

“”

Якщо буде якась стратегія, то людина буде бачити, що є візія. Хотілося б, щоб у держави була відповідь людям, які прийшли та кажуть : А що далі? Що далі з нами? Ви не знаєте, що буде далі в Луганській, Донецькій областях…

б у думках людей, треба зрозуміти, що на цій лінії фронту по одну і по іншу сторони, умовно в «ЛНР», зі сторони Трьохізбенки у людей більше спільно-

го, ніж із жителями Києва чи Москви. То це не питання, куди вони хочуть, а питання в тому, що у них там зруйновані школи по одну і по іншу лінію фронту, у них зруйновані медичні заклади, їм не завозять товари, у них там проблеми з водою, з робочими місцями, проблеми з документами, з виїздом… і зсувати цей кордон хоча б в думках людей там, де ми можемо. Перше, що хотілося б сказати – що переселенці є. Це вже сталося, люди вже перемістилися. І тому не владі визначати – чи залишатися, чи повертатися. Це питання людей, які виїхали. Просто сприйняти це як факт, що є люди, які вже перемістилися і їх проблеми треба вирішувати. Тому питання не в тому, що ми їм 500 гривень платимо, так паспорт будемо видавати, а якоїсь цільної стратегії – що держава хоче бачити. Це все ж таки 1.5 мільйона людей. Чим вони повинні далі займатися, що ми можемо їм запропонувати? Якщо буде якась стратегія, то людина буде бачити, що є візія. Хотілося б, щоб у держави була відповідь людям, які прийшли та кажуть : А що далі? Що далі з нами? Ви не знаєте, що буде далі в Луганській, Донецькій областях… Окей, ми не питаємо, але що

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING далі буде із 23 тисячами переселенців з Криму? Що ви їм можете запропонувати?. А ви їм кажете: «Ми готові вам раз, два, три… Дати безвідсотковий кредит на придбання житла». Я не кажу, щоб зараз всім побудували житло… але сказати – «ми ось це можемо зробити». Чи «давайте ми вам дамо кредит, а ви віддаєте його через 10 років чи через 5». Чи «ми готові допомагати вам в ділянках», чи «ми готові вам створювати робочі місця». Взагалі сказати – «ми не беремо жодної відповідальності, але ми знімаємо з вас, наприклад, податки, ви можете їх поки не платити…». Людям можна запропонувати щось, і не обов’язково готове. Але щоб була якась пропозиція. Те саме, що стосується зруйнованого чи втраченого майна. Наприклад, «будемо впродовж кількох років щось компенсувати», чи «ми гарантуємо, що будемо судитися з Росією». Кожна людина, яка до нас приходить, вона питає: «А що буде далі?» Людям дуже хочеться бачити хоча б, що буде завтра. Бо коли люди живуть у місцях компактного проживання, а завтра їх виганяють звідти і кажуть: «нам не сплачують зараз комунальні послуги…»

Олександра Дворецька Вони не бачать навіть на один крок вперед і тому дуже важко вірити в державу, вірити в те, що їм казали – це неправда, якщо людина не може планувати наступний день. Я б дуже хотіла взяти участь у написанні такої стратегії і маю надію, що вона все таки буде писатися, і для цього не потрібен віце-прем’єр чи якась посада, для цього потрібне бачення, що ми повинні розробити хоча б щось, що ми можемо сказати – «ми завтра плануємо зробити те, через два роки – те, а через п’ять – те».

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ОЛЕКСА МУРАВЛЬОВ волонтер та громадський діяч

ЯсинуватаEКраматорськ До початку війни я працював у Донецьку в інституті Донецькпроект, мешкав у Ясинуватій. За освітою я інженер-будівельник. Десь з 2010 по 2013 рр. був членом однієї патріотичної політичної партії. У Ясинуватій особливих подій не

Олекса Муравльов було. Єдине, ми (проукраїнські активісти Донецька — авт.) в період Майдану збирали людей на українські свята. Спочатку, коли починався Майдан, ми організували День пам’яті жертв голодомору. Потім по новому році на День Соборності України намагалися зібрати місцеву громаду. У Ясинуватій приходило не більше 10 людей. Якщо порівняти, у 2010-2011 рр. у Донецьку на день народження Шевченка ми могли зібрати теж десь від 15 до 30 людей. Зараз багато проукраїнських активістів виїхали з Донецька і займаються активною громадською діяльністю на нових територіях. Щоправда більшість з них на день народження Шевченка ми не бачили. Практично до кінця липня 2014 року я майже щодня їздив з Ясинуватої до Донецька на роботу. Проїздив повз блокпости. Дуже добре пам’ятаю один випадок. Є у нас такий пункт, який в народі звуть, як орієнтир, “пост ДАІ”. Це Ясинуватський пост ДАІ, де дорога йде на Донецьк, на Макіївку, Костянтинівку та Горлівку, поруч об’їзна на Ясинувату. Там був пост ДАІ, на якому стояли наші хлопці — кіровоградські нацгвардійці. А на в’їзді в Донецьк, на Путилівському мості, стояли ці орки.

Одного разу ввечері, коли їхав додому, на посту стоять наші хлопці, є прапор України. Авранці коли їхав – прапору Україну вже не було. Стояли інші люди. Я так розумію, що там не відбулося жодного пострілу. І висить їхній банер, я його прапором не назву,батальйону “Восток”. Згодом вже почалися обстріли Ясинуватої. Я точно знаю звідки йшов обстріл, але людям почали розповідати, що це немовби українська армія обстрілює. В той же час від Ясинуватої з поля біля селища, в якому мешкав, велися обстріли Авдіївки, яка тоді контролювалася українськими військами.Це Первомайський район Ясинуватої. У полі біля нашого селища ставили установки, міномети великого калібру, потім “Гради” і обстрілювали Авдіївку. Так звані бойовики. Було зрозуміло, що ця зброя російська. Звісно людей, які тамходили, я не бачив, бо це було ввечері. Зарево від запуску “Градів” було добре видно… І раніше, і зараз різні настрої: є люди, які за Україну, але вони зараз сидять мовчки і намагаються на цю тему ні з ким не спілкуватися. У телефонному спілкуванні кажуть, що дуже небезпечно виражати свою проукраїнську

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING позицію. Були люди, які дійсно вірять у світле майбутнє з Росією. Не знаю чи зараз вони вірять чи ні. Дехто пішов до бойовиків стояти на блокпостах, оскільки там платили гроші. Принаймні зі свого району я не знаю нормальних, хто б пішов воювати проти України. Потім так сталося, що я просто змушений був звідти виїжджати. Я потурбувався, щобродина старшої дочки виїхала раніше. Сам знаходився там до 29 липня. Обстріли Ясинуватої почалися 27 липня. Цього дня було обстріляно околицю селища, де я мешкав. Наступного дня було обстріляно центр міста з “Градів”. Тоді загинуло 6 людей. Щоправдажертв могло бути більше. Коли я вже виїжджав з Ясинуватої, то проїжджав неподалік ринок, на території якого були встановлені міномети, які обстрілювали Ясинувату. Це вже була територія, яка контролювалася бойовиками. Я був готовий ще з початку квітня. У мене все основне вже було приготовано,щоб можна було швидко вхопити і тікати. Багато місцевих знали не тільки мою проукраїнську позицію, а й те, що я влаштовував проукраїнські мітинги. Тому поки можна було там знаходити-

Олекса Муравльов ся, я там був – до 29 липня 2014. З того часу я з родиною знаходжуся в Краматорську. З деякими сусідами виходили суперечки. Та й на роботі також, хоч там і освічені люди працювали. Наприклад, у середині червня був перший обстріл Донецька, причому стріляли з центру міста в бік залізничної станції. Я з`їздив туди і сфотографував на телефон з прив`язками, щоб було видно з якого напрямку вівся обстріл. Показую людям, вони кажуть “ні”. Люди з вищою освітою все рівно: “это сжелезнодорожной станции или с Песок стреляли «укропы»». Все. Виніс мозку. Що їм ще пояснювати якщо вони знають, що снаряд не може змінити траєкторію і летіти з протилежного боку. У самій Ясинуватій бойовиків практично не було видно.Декількох бачив і все. Ні для кого не було секретом, девони розташовувалися — у приміщенні Ясинуватськоговійськового комісаріату. Ще у Ясинуватій було два дитячих табори і там бойовики також квартирувалися. Я зрозумів, що це надовго, коли 24 серпня Росія ввела свої війська, причому немало відразу, які перетнули державний кордон.

Для мене з минулого року виникає питання про те, що під час війни, а це, як не називає влада, є війна з Росією (присутність російської армії проти України), повинні бути асиметричні кроки у відповідь. Але у нас немає навіть симетричних кроків. Ми навіть не захищаємося як слід. Наприклад, з

“”

Я тут жартую, що після звільнення обласним центром треба залишати Краматорськ

тими ж потягами. З окупованої території їдуть потяги,їх ніхто не перевіряє на лінії розмежування. Електрички дуже довго ходили. Просто ніхто не перевіряє. Це як? Можна завести зброю на цю території і ударити на цій території де завгодно. Ще про перепустки. Як я вважав з початку, і досі вважаю, перепустка — це проїхати раз водин кінець — все! А

Олекса Муравльов

у нас багато людей катаються з цими перепустками туди-сюди, яктуристи. А скільки може бути серед цих людей інформаторів, які можуть показувати накартах, де що знаходиться або ж готувати теракти? Все це небезпечно! Кажуть, що треба спростити режим перетину. Я кажу “Стоп! Як спростити?” Кожна людина, яка перетинає, повинна бути взята на облік. А контролювати мільйон людей, які мають перепустки, майже неможливо. З цими перепустками дуже багато безпекових проблем.

Коли ми виїхали ще закону про переселенців не було. Офіційної реєстрації не було. У Краматорську місцеві активісти самостійно розробили довідку, яка дуже схожа на ту, яку зробила держава. Я також приєднався до місцевих активістів, привів дружину, і таким чином зародилася організація “Краматорськ-СОС”. Спочатку ми довгий час були втрьох. Потім наприкінці листопада до нас ще стали долучатися переселенці. Стало легше, бо почалася гумані-

тарна допомога. До цього допомагали в основному місцеві, навіть давали можливість безкоштовно пожити у квартирі. Я, чесно кажучи, не очікував такого ставлення у Краматорську. Люди, які пережили хоч невеличку окупацію, трішки змінилися. Хоча і не всі. Як я люблю жартувати “влада нам не заважає”. А якщо серйозно, то у нас дуже багато того, що потрібно зробити. Це залежить від Верховної Ради, але вона цим не займається і не бажає займатися. А, окрім того, у мене склалося враження восени, що влада намагається зробити так, щоб переселенці змушені були повернутися до своїх домівок на окупованих територіях. Таке враження склалося через закон про місцеві вибори, який грубо порушує Конституцію України. Нас позбавили права голосувати і викинули. Хоч ми тут чимось займаємося і щось розвиваємо, але ми не громадяни. Так грубо і було сказано. Один чоловік в новообраній міськраді Краматорська років 60 якось сказав “вот выпереселенцы проголосуете, уедете домой и нам здесь разгребать». Або “вы проголосуете за кого вам заплатят».

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Це не факт, бо за моїми даними саме місцеві голосують так, як їх змушують. Тим більше є така проблема: я як переселенець, голосувати не можу, а з юридичної точки зору,принаймні, я можу стати навіть міським головою. Нісенітниця: висуватися можна, а голосувати ні. Навіть на попередніх парламентських виборах, за моїми підрахунками, з 5000 переселенців, що були у Краматорську, проголосували 200. І це були ті, які мають передусім проукраїнську позицію. Опираючись на ту інформацію, що я маю,раніше ніж за три роки нічого не закінчиться. Поки що на найближчі рік-півтора у Росії вистачить ресурсів це підтримувати. Що може Росія? Вивезти свої війська і частину зброї. Іншу частину цієї зброї воназалишить і залишить бойовиків із числа колишніх наших громадян і тих бойовиків ізколишніх ув`язнених, не військових, яких вони завезли з Росії. Частина населення, яка там залишається, налаштована проти України, і чим далі, тимбільше. Там є різні настрої, течії серед населення: хтось за Україну мовчки, хтось за Україну і допо-

Олекса Муравльов магає якоюсь інформацією. Я навіть не уявляю, якщо все повернеться умирне русло, як ми звільнимо ці території, як повернутися і як спілкуватися з людьми, зякими був знайомий і які виступали проти України. Для мене це наразі найбільша психологічна проблема. Бажання повертатися туди після звільнення немає жодного. Я тут жартую, що після звільнення обласним центром треба залишати Краматорськ.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ТЕТЯНА НАГОРНЯК доктор наук, професор політології Донецького національного університету

ДонецькEВінниця Я думаю, що це був найскладніший рік в моєму житті, в житті моєї родини, в житті університетської родини. І цей рік – це не просто випробування, це випробування для України, в першу чергу.

Тетяна Нагорняк Бо це такий меседж на об’єднання громади. Україна ніколи не була єдиною. І не президентські вибори 2004 року, і не президентські 201о року роз’єднали українських людей. Ми по-різному становилися політичною нацією. У 1991р., коли відбувся занепад СРСР і сформувалася нова національна держава, то схід України сприйняв це як даність, як подарунок долі, а захід України за це боровся. І десь з кінця 80-тих, перші роки 90-тих поверталася та національна інтелігенція, яка пройшла серйозні випробування, які ми зараз проходимо. Все циклічно. Зараз наше перебування в центрі України – це випробування на об’єднання українців як таких. Ми вчимося і вінничан, вінничани вчаться в нас. І я думаю, якщо в нас вийде, то Україна має шанс. Особливо, якщо політична влада, державна влада не буде втручатися в цей процес. Люди порозуміються. Бо на відміну від імперського шляху розвитку, який проходить зараз Російська Федерація, Україна ж там, де українці. Нас от взяти, пересадити і ми залишимося українцями. Ми ніколи не розвивалися територіальним шляхом. Це імперії розвива-

ються таким шляхом, коли приєднують до себе території, використовують ресурси, достатньо ганебно ставлячись до людей, які жили на цій території, вважаючи, що асиміляція і підкорення титульному етносу це правильно. Для України це неприйнятно. І саме тому наші діаспори українські в Канаді, в Австралії,в США, вони достатньо локально проживають, зберігаючи всі традиції, мову, цінності і саме вони зараз допомагають нам тут відчувати себе спільною громадою, братерством як таким. На жаль, державна влада як не мала цілеспрямованої державної політики по об’єднанню нації, по певному діалогу між центром та територіальними, локальними одиницями, так і зараз немає. Те, що сталося в Донбасі – це і наша провина, і провина державних діячів, які не розмовляли державницькою мовою, і зараз перебуваючи в стані маргінала, в стані переселенця, ми майже кожного дня маємо доводити своїй країні, що ми українці, відвідуючи якісь там міграційні служби, ставлячи якісь там печатки про те, що ми саме тут перебуваємо. Це схоже на інші закриті групи. Але все рівно це випробування, випробування з боку держави, є ще суспільство, є громада.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING І от це той шлях, який ми маємо зараз пройти. Доки люди будуть сприймати реальну владу як ото “царя батюшку”, який має щось вирішувати за нас, то нічого не відбудеться. А як можна – слід визнавати в них просто функціонерів, яких ми приймаємо на роботу. Якщо це буде усвідомлено на рівні громадянського суспільства, то це можливо подолати. І у Вінниці тут серйозний шанс на це. Тут дуже розвинутий громадянський сектор.

“”

Українців від інших націй відрізняє щирість

По-перше, я хочу сказати, що українців від інших націй відрізняє щирість. особливо, якщо йдеться про щирість людини, яка знаходиться в біді.І ці книжки,і перша, і друга – це як душа навиворіт. Це не може не сприйматися. Це просто не спотворено, не підроблено, не штучно. Це щиро,і це певний інфор-

Тетяна Нагорняк маційний канал до таких солідарних комунікацій. Це світосприйняття наше, яке не є унікальним. Просто це ми зараз попали в таку ситуацію. І Україна зараз має розуміти, що це не локальний конфлікт, це не війна в Донбасі, це війна в Україні. Скільки б зараз президент або представники іншої політичної еліти не підміняли понять, це війна в Україні! І відповідно, закінчення цієї війни при найпозитивнішому сценарії – це має бути перемога України. Але, на жаль, я думаю, що такий сценарій неможливий. Я думаю, що йдеться про домовленість в контексті Мінських домовленостей, про домовленість еліти України і Російської Федерації, країни-агресора. Про те, що та територія буде повернута в якомусь особливому статусі до території України. І, відповідно, незадоволених цим фактом буде дуже багато, і це небезпечно для цілісності і для державності України. ... люди залишаються там жити. Частина очікує на Україну, інша частина очікує на приєднання до РФ, треті вірять в якусь псевдо республіку, а ще є люди, які поховали своїх дітей через цей конфлікт. І я думаю, що дуже скоро

постане питання – “А за що ми вмирали?”… І тому, це тільки початок конфлікту в Україні. Я думаю, що соціальний попит на справжнє визнання цього конфлікту, на справжні події, які привели до того, що так сталося, люди виїхали, що мотивація одна – бути просто в Україні. Люди хочуть про це знати і мають про це знати. Україна – це земля наших дітей, не наша, не батьківська. Не слід повертатися в минуле. Не слід шукати хто винен в сучасності, слід разом зберігати українську землю для наших дітей.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ОКСАНА КОЛЯДА підприємець (засновник бізнес-клубу “Покоління z” для дітей), член координаційної ради переселенців

ЛуганськEКиїв Я закінчила інститут в Луганську і переїхала до Києва. Працювали, в нас було кілька підприємств, які ми створили. Остання моя робота – в компанії

Оксана Коляда “Воля Кабель”, після чого я пішла в декрет, потрапила до Луганська. Там вже нас застала війна і ми виїхали знову до Києва. На той момент, коли ми виїжджали в травні ще було більш-менш спокійно. Єдине, що я собі ставила питання – що я можу сказати своїм дітям, чому вони мають сидіти в підвалі, як я їм це поясню? Я не змогла собі відповісти на це запитання. Тому просто зібрала речі, дітей і маму – поїхала. У мене двоє маленьких дітлахів, дві дочки – шість та три рочки. У місті Немішаєве прожили два тижні, потім потрапили на Майдан, звернулися в кримський намет, нас розселили в санаторій “Джерело”. Санаторій нас прийняв добре, нас приймав Костянтин Мельник, який представився директором. Він організував нам протягом трьох місяців побут, затишок, роботу з волонтерами, ми налагодили харчування в їдальні, вирішували адміністративні питання. Завдяки Костянтину за короткий проміжок часу була налагоджена ця робота. На даний момент у нас виникають деякі проблеми з приводу комунальних послуг, у нас велика заборгованість зі світла та газу, які набігли за 1,5 роки на-

шого там проживання. Але оскільки ці борги промислові, люди не в стані їх погасити. Ми звернулися до п. Пантелеєва, аби нам допомогли перевести ці промислові борги на побутові. Люди в стані сплачувати, але нормальні, адекватні ціни. Тому що допомога на переселенців – на дітей 800 гривень, а дорослий отримує 400, якщо він працевлаштований, якщо він на обліку в службі зайнятості. На даний момент нам допомагає Інеса Блозовська, директорка благодійного фонду “Ексте фонд”, а також Андрій Михайлович Верлатий – він нам організував безпеку, надіслав своїх військових, які там чергують, аби сторонні люди туди не входили. Інеса нам допомагає зі сторони… Напевне, я можу сказати, що вона наш янгол-охоронець, яка протягом усього цього часу підказує куди і з якими питаннями мені звертатися. Ми стукали, куди могли, писали завдяки їй, тому що це людина, яка живе в Києві і має великі зв’язки, завжди нам підказує куди йти і якою стежкою, з усіх питань абсолютно. Можна своє життя віддати в чужі руки, а можна сказати – ні, це моя справа і я буду цим займатися. Таких людей,

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING які взяли відповідальність на себе, у нас приблизно семеро – це ті люди, які входять в координаційну раду пансіонату “Джерело”. Вони взяли на себе відповідальність за всіх цих людей, дітей, які там проживають і вирішують усі поточні питання, які виникають щодня – побутові, грошові, житлові, матеріальні, різноманітні. Коли бачиш якусь несправедливість довкола себе, і коли стільки дітей… Я не змогла просто на це дивитися. Я говорю про несправедливе ставлення нашої держави до цих дітей. Ми без світла, без газу зараз. Світло в нас поки що є, але нас вже попередили, що ще місяць-два максимум, після виборів вже будуть проблеми зі світлом теж. А у нас від світла залежить повністю все, тобто оскільки дуже холодно в самому пансіонаті, включаються обігрівачі, пічки, кожен в себе в номері готує їжу, хоча б якось опалюють кімнату, тому що дуже багато маленьких дітей. Саме приміщення крижане, не опалюється, за останній місяць у нас поїхали в лікарню, там полежали близько дванадцяти дітей із запаленням легень. Ми зустрічалися два рази із п. Пантелеєвим із приводу вирішення нашого

Оксана Коляда питання з оплати – люди готові платити. Ми оплачуємо зараз по лічильниках, але за нашими, побутовими тарифами – 40 копійок за світло, але ми не закриваємо борг повністю. Виходить: борг фактично за побутовими тарифами порядку 15 тисяч гривень, за промисловими – у п’ять разів більше. Влада не реагує, тому що вони не хочуть втручатися – це не їх власність, а приватна, вони не мають права втручатися. І це їх відповідь для нас. Я знаю, що на даний момент власником цієї будівлі є компанія “Геліус”. У нас була зустріч із “Геліусом”, їх завдання, аби ми залишили це приміщення. Адвокат “Геліусу” Вячеслав Гомонай озвучив нам: я би міг вам допомогти перезимувати, або залишитися на рік, на два, поки не закінчиться вся ця ситуація і ви не зможете поїхати додому, з тією умовою, що ви погасите всі наявні борги. Коли ми йому пояснюємо, що люди не в стані погасити такі борги… Ми зверталися: якщо ви не можете нас тут залишити, хоча б перезимувати, надайте нам якесь інше житло. Ми отримали відповідь, що в Києві і області житла немає, є житло в Дніпродзержинську, Нікополі, Львові, Дніпропетров-

“”

Саме приміщення крижане, не опалюється, за останній місяць у нас поїхали в лікарню, там полежали близько дванадцяти дітей із запаленням легень

ську, Харкові – будь ласка, їдьте туди. Нам Оболонська адміністрація дала листа, це навіть листом назвати не можна, це інформаційний аркуш, без печатки, без нічого. Тобто, ось такі є адреси, їдьте туди, там є ці табори для переселенців, ці вагончики. Члени нашої коордради зателефонували за всіма цими адресами, там нам сказали – вибачте, місць немає. Місць немає… Для відписки – навіщо це робити? Нам на даний момент, завдяки зно-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING ву Інесі Блозовській та Олександру вдалося організувати бізнес-клуб “Покоління z” – для діток від восьми до чотирнадцяти років, для того, щоб вони не боялися виходити в це життя, для того, щоб вони могли здійснювати свої цілі та мрії. Цей проект у нас для того, щоб ті мрії, які в них є, вони змогли б їх помацати, доторкнутися, і в результаті втілити в життя. Для цього в нас будуть запрошені підприємці, ми будемо відвідувати розкішні екскурсії в компанію Microsoft, IT-компанії, тобто ті компанії, за якими майбутнє. Діти цього покоління дуже мобільні, інформаційні, наповнені, вони із такою швидкістю поглинають інформацію… Ми не тільки не встигаємо за ними, наша освіта, яку діти зараз отримують в школах, відстає на багато-багато років. Тому я вважаю, що діти повинні розвиватися такими ж темпами, як і весь світ. У нас вже пройшло два заняття. Цікаво, що ті дітлахи, з якими ми познайомилися при першій зустрічі, у них на той момент були зовсім інші думки. Навіть за два заняття, які ми провели, вже діти змінилися. Вони прийшли до нас – одна художниця, інша дівчинка дуже любить телебачення, хоче бути телеве-

Оксана Коляда дучою… Після проведення економічної гри – ви не бачили, як у дітей загорілися очі! Вони спробували доторкнутися до чогось нового, іншого – я думаю, ми йдемо в потрібному напрямку, ми допоможемо їм доторкнутися до цього світу з іншого боку. У нас є сторінка у фейсбуці бізнес-клуб “Покоління z”, загалом ми знаходимося на метро Золоті ворота, вулиця Лисенка, 8, офіс 65. Заняття проходять по четвергах і суботах на Золотих воротах. У вівторок у нас або екскурсія, або ми запрошуємо до нас гостей-підприємців, які розповідають історію свого успіху – як вони стали успішними людьми, діляться своїм досвідом. Я отримую велике задоволення, коли я бачу задоволення в очах дітей. Я щаслива від цього. Я знаю, що якщо люди об’єднаються, якщо буде сильна команда однодумців – щось може вийти. До тих пір, поки люди будуть ставитися один до одного як до ворогів, нічого не вийде. Я хочу побажати не тільки переселенцям, а загалом людям – щоб вони не забували, що ми живемо кожен день, що те, наскільки наше життя буде яскравим, залежить від нас самих. Ми в стані зро-

бити кожен день яскравим, таким, який запам’ятається. Це життя не таке довге, його хочеться прожити так, щоб залишилися добрі, хороші спогади, і дуже хочеться, аби у дітей залишилося теж саме – аби вони навчилися проживати не сірі будні із дня у день, а створювати шедеври зі свого життя.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

НАТАЛІЯ НОВИКОВА спеціаліст з гуманітарного напрямку Ресурсного Центру для допомоги вимушеним переселенцям

ДонецькEКиїв Я приїхала з Донецька, приблизно в січні остаточно. Якраз влітку я закінчила Донецький Національний університет, встигла. Потім мене життя трохи

Наталія Новикова “помотало” Україною. Я тривалий час була в Святогірську, жила в знайомих. Потім побувала на західній Україні, а потім вже остаточно переїхала до Києва. У той момент, коли якраз в Донецьк заходили ополченці, сепаратисти, зі Слов’янська вони приходили в Донецьк, то гуртожиток, в якому я жила, вони якраз і зайняли. Тому, природно, моя перша думка – це якнайшвидше купувати квитки і їхати. Тому лишати місто… Я буквально за три дні зібралась, пожила трохи в друга, три дні збирала речі і поїхала. Мої батьки живуть в Луганській області до цих пір, оскільки там завжди було досить спокійно, і батьки не хочуть залишати дім рідний, все життя будували, тому тато сказав: “Ні. Поки тут все тихо, спокійно, ми будемо тут”. Передзвонюємось … Звісно, стараємось кожен день, але природно – у них свої справи, у мене свої, не завжди зранку і ввечері. Але Skype, телефон – це, звичайно, великі помічники для далеких відстаней. Я вже не вперше тут (у Києві – авт.) була – осінь провела так, що кожен місяць приїжджала сюди до друзів. І переїзд в січні – це вже був такий просто…

Зробити крок на останню сходинку. У мене тут багато друзів – переїхали теж разом зі мною, тому мені було досить комфортно. Не можу сказати, що тут мало донецьких. Тут дуже багато донецьких. Це і приємно, з одного боку, а з іншого боку, я рада, що люди будують нове життя. Ось вже рік потому я буває проходжу в метро і бачу знайомі обличчя, про які я й не знала, що вони переїхали. Я вважаю, що мені пощастило більше, ніж іншим, тому що мені вдалося все одразу – власниця квартири була достатньо лояльною жінкою і без усіляких зайвих питань вона мене прийняла. І з роботою я… На той момент була волонтером в “Донбас SOS”, загалом, я одразу туди пішла, до того ж була фрілансером – я перекладач. Тому я працювала на відстані , у мене загалом немає проблем із роботою, можу працювати з будь-якої точки світу. Але потім вирішила, що потрібно все-таки працювати в колективі і на даний момент я в Ресурсному Центрі. У мене є друзі кияни і більшість людей, молодь, вони навіть дуже позитивно, спокійно ставляться (до переселенців – авт.). Мені здається, тут питання не як ставляться кияни до донеччан, а як

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING ставиться людина до людини. Тому що і серед донеччан, і серед киян є нормальні люди, є адекватні, які розвиваються, працюють і трудяться. Так само є такий прошарок населення, що не збирається ні розвивати місто, ні розвивати себе, і я би не хотіла з такими людьми спілкуватися. Напевне, через цих кількох людей, які не завжди адекватно себе поводять, є такий ярлик і стереотип, що всі донеччани дуже-дуже неосвічені і некультурні, і неадекватні, і це сумно. Але в цілому, ті люди, з якими я зустрічалась, з якими я спілкуюсь, дуже позитивні і хороші. Я би напевне людям (переселенцям – авт.) побажала трохи сміливості і щоб той позитив, який завжди у нас в житті є, аби він залишався завжди. І вірити в те, що всюди є хороші люди, це дійсно так. Дуже багато хороших людей. Навіть якщо ми допомагаємо якійсь одній людині, знайдуться довкола ще десять інших, які допоможуть в результаті нам. І працювати, найголовніше – працювати в цьому житті. Київ завжди був певною сходинкою в моєму житті. Я зростала в маленькому місті, я вступила на навчання в університет в Донецьку – це був мій наступний крок. Потім я планувала все одно виро-

Наталія Новикова сти з цього міста, і переїхати до столиці, а зі столиці кудись далі. Тому сказати, що це моє останнє місто я не можу. Але тут – нова сходинка, нова частина мого життя, нова сторінка. Я дійсно дуже надіюся, що все незабаром закінчиться. Щоб ті, хто хоче повернутися, повернулися. Ті, хто хоче просто спокійно відвідувати своїх родичів, щоб вони мали таку змогу. Я дуже сумую за батьками і надіюсь, що зможу скоро взяти, купити квиток на поїзд і поїхати додому.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ДАНИЛО ВЕРЕІТІН журналіст

ДонецькEВінницяEКиїв “Взрыв свето-шумовой гранаты, кирпичи, дубины и пруты оказались детскими шалостями в сравнении с работой крупнокалиберных артиллерийских установок, которые я впервые услышал в июне. Потом уже был депрессивный

Данило Вереітін август, две недели без электроэнергии, пять дней без воды в 35-градусную жару… Частые артобстрелы моего микрорайона… Паника, страх, учащенный пульс стали нормой. А дальше была холодная осень, с которой связывалось так много надежд… Все это время в моем родном Донецке десятками гибли люди. Это было очень трудно осознать. Порой казалось, что начинаешь терять способность критически мыслить. Что не живешь, а выживаешь...”. Я народився в Донецьку і виріс там. Я телевізійний журналіст спортивного профілю. Історія, яку я виклав в книзі, запам’яталася найбільше з усіх, в той період. На щастя, цей період закінчився, і я поїхав спочатку до Вінниці, потім повернувся до Донецька на два тижні і звідти вже переїхав до Києва. Було дуже важко ставити для себе завдання в тих умовах, в яких ми жили в Донецьку. Оскільки я молода людина, то мені хочеться чогось досягти в цьому житті. А сидячи в Донецьку, не маючи жодних перспектив, це зробити нереально. У Вінниці я закінчив Донецький національний університет. Це був такий дуже хороший, світлий період мого жит-

тя, отримав диплом, поїхав назад до Донецька, навідався до батьків, показався, що я живий- здоровий, і поїхав до Києва влаштовуватися на роботу. Я завжди любив Київ, а зараз я вже звик до нього, прикипів, скажімо так. Тому я планую залишатися тут. Завжди хочеться повертатися додому. І, звичайно, я буду найщасливішою людиною на світі, коли в Донецьку буде мирне життя. Коли це все закінчиться, то я думаю, що я обов’язково повернуся, як надовго я не знаю, але на якийсь період часу точно. Має бути у світі справедливість якась. І буде дуже несправедливо, якщо цей конфлікт заморозиться на десятиліття. Я сподіваюся, що в перспективі найближчих 10 років все повернеться як було раніше. Принаймні, я хочу в це вірити. Переселенцям я хочу побажати терпіння, сил та віри в себе, тому що ситуація, в якій ми всі опинилися, вона дуже важка. І треба бути сильною людиною, щоб це все пережити. Але я сподіваюся, що все буде добре. Ми рано чи пізно повернемося додому, і знову будемо жити і радіти кожному дню свого життя.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ЯНА ОСАДЧА журналістка

СтаробільськEМукачеве Там уже було нічого робити, всі надії на повернення додому пішли. Війна затягувалася, невизначене становище міста, там практично не було доріг, майже всі вони були розбиті. В Старобільську зовсім не було громадського транспор-

Яна Осадча ту, попри те, що місто було досить величеньке. Плюс небезпечний час: постійно ходили чутки, що воно далі буде. Набридло жити в підвішеному стані. Я там колись жила (на Закарпатті– авт.), тепер захотілося «відпочити», і це була найвіддаленіша точка на карті України, далі вже лише «забугорье». Гадала собі, там пожию і далі подивлюся, що робити. «Відійти» від танків на вулиці, людей зі зброєю. Там було 70 км до лінії фронту, і це відчувалося у всьому — важко жити у прифронтовому місті. Між Львовом і Закарпаттям, звісно, велика різниця, починаючи з клімату. Коли Андрухович був у Мукачево, то сказав, що галичани завжди трохи заздрили закарпатцям, бо у вас тут за горами тепло. Вплив Балкан, більше Угорщини, цілком інші відчуття, що у Прикарпатті. Різні впливи, різні церкви, різні люди, словом, строкато. Мій «відпочинок» мав на меті в тому числі відійти від політичних питань. Тут в цьому сенсі регіон непростий, своя специфіка, якої нема ніде в Україні. Плюс сам рівень журналістики невисокий. Рівень життя також не захмарний, якщо хтось у Донецьку за свою роботу отримував 5 тис., то тут 2 тис. Люди,

звісно, намагаються виживати, кожен по-своєму… ...Звісно, дратує (слово переселенець – авт.), а ще більше скорочення ВПО – «вимушено переміщена особа». Дратує, що треба ходити в якусь міграційну службу. Моя мама після інсульту, і от вона мусить ходити з палицею до тієї служби кожні півроку і ставити цю печатку. Як виїхала з Луганська, так туди й не поверталася, до «ЛНР» стосунку не має жодного. Громадянка України, як і я, ми нікуди не «виїхали», нікуди не «повертаємося», живемо в своїй країні. Паспорти не рвали і думки такої не було. Я не розумію, чому ми маємо ходити в ту міграційну службу і міняти довідки. Чому з недовірою ставляться якраз до людей, які нічого злого цій державі не зробили, а навпаки – то вони потерпіли,

“”

...ми нікуди не «виїхали», нікуди не «повертаємося», живемо в своїй країні

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING залишившись без домівок. Їх вирвали з одного ґрунту і пересадили в інший. Не розумію, чому президент ветував закон, який відновлював наші права як громадян. Люди співчувають, розпитують, що у нас сталося, намагаються дізнатися, як там було із перших вуст. Але мої друзі, які оселилися в інших регіонах, розповідали, що в тому ж Києві чи Дніпропетровську були проблеми з винайманням житла, коли говорили, що ти з Донецька чи Луганська. Тут головне, як ти у суспільстві себе поводиш. Якщо ти хам, то не важливо звідки ти. Власне, що мені подобається, більше стало позитивних історій (у ЗМІ – авт.): як людина, яка втратила все, здобула те-то і те-то, створила стільки-то робочих місць. Це такі мотиваційні речі, які надихають інших людей. Поки одні вирішують проблему із відсутністю житла (що треба таки якось вирішувати – ми не по своїй волі покинули свої доми і не можемо навіть їх продати), інші проявляють активність. Психологічний аспект проблеми теж ніхто не відміняв: це вже трансформовані трагедією люди, особливо ті, кому за 40-50 років, їм важко зрозуміти, що нема вже тої роботи,

Яна Осадча того кола спілкування, того міста… Необхідна психологічна реабілітація. …Так, як там було, ніколи вже не буде. Чимало людей виїхало, а ті, які зараз там живуть, постійно в ситуації стресу. Повернешся не в своє місто, а в чуже і маєш новий виток адаптації в нових умовах. Не важливо, яка там буде влада, люди там будуть ті самі, їх мозок від зміни прапора не зміниться. Поки що мені тут подобається. Не подобається те, що немає нормальної роботи з відповідним рівнем заробітної плати. Відкрити щось самій? Професія дуже нівелювалася, і це буде важко зробити…

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

СЕРГІЙ БОНДАРЕНКО громадський діяч, керівник прес-центру Донецького національного університету у Вінниці

ДонецькEКиївEВінниця Я зараз працюю в Донецькому національному університеті в екзилі. Я є керівником прес-центру Донецького національного університету. До приїзду у

Сергій Бондаренко Вінницю, до подій на Донбасі, я займався громадською діяльністю. В мене була невеличка громадська організація, невеличкий аналітичний центр, в якому ми займалися аналізом інформаційної політики, розвитком громадянського суспільства, але, на жаль, доля склалася по-іншому, і ми зараз займаємося іншою діяльністю, але плануємо повертатися все ж таки в громадський простір. До війни, десь протягом семи років я працював в громадському секторі, в різних організаціях – в благодійних організаціях, в організаціях, які працювали з молоддю, з підприємцями, дуже широкий спектр. А десь в 2010 році після стажування в США я вирішив відкрити свою громадську організацію – аналітичний центр, який займався аналізом інформаційної політики, співпраця із ЗМІ, розвиток ЗМІ, інформаційного простору Донецької області, але події 2014 року внесли дуже серйозні корективи і в професійну дільність, і в особисте життя. Тому трошки все змінилося. Я з Донецька виїхав наприкінці серпня, коли вже була загроза здоров’ю та життю. Причини зараз я б не хотів називати, але були об’єктивні причини, що

треба було виїжджати. Після того як я виїхав з Донецька, я приїхав в Дніпропетровську область, потім в Київ. Ми там налагодили контакти з колегами, які переїхали з Донецька, з якими ми працювали. Я вже планував жити в Києві, працювати в Києві, продовжити громадську діяльність, але в 2014 році восени я поступив в аспірантуру Донецького національного університету і після того як він переїхав у Вінницю, поступила пропозиція взяти мене на роботу і очолювати прес-центр ДонНУ, тому що я багато років працював у сфері зв’язків з громадськістю. От ми й почали працювати. Я з листопада вже знаходжуся у Вінниці, ми працюємо. Чесно кажучи, цей рік я повністю присвятив себе університету, бо була дуже складна ситуація. Ми приїхали, і у Вінниці окрім будівлі, яку нам видала місцева влада і які ми орендуємо, нічого не було. Пусті стіни. Окрім відновлення матеріально-технічної бази треба було ще проводити певну інформаційну кампанію, роз’яснювати, по-перше, нашим студентам, що ми виїхали, що ми залишилися, відновлюємо свою роботу. Тобто те, що залишилося в Донецьку вже не є Донецьким націо-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING нальним університетом, а він є у Вінниці. Певні інформаційні бар’єри треба було розбивати, тому що донецький інформаційний простір був захоплений, і дуже потужна пропаганда, дуже багато дітей, викладачів і співробітників в омані знаходилися. Треба було пробивати цю пропаганду, виходити на людей, інформувати як внутрішню аудиторію, так і зовнішню – органи влади, щоб бачили, що ми працюємо, треба було налагоджувати комунікацію з місцевою громадою. Ми вдячні вінничанам за те, що дуже тепло нас зустріли. Дуже добрі люди, дуже багато нам допомагали і допомагають, і будуть допомагати. Засоби масової інформації... дуже багато негативу, багато було стереотипів, стигматизація була, і треба з цим було працювати. Десь протягом трьох місяців ми з цим боролися, потім ми вийшли на такий нуль, коли вже ми почали говорити про те, що дійсно у нас відбувається. Слава Богу, почалася відновлюватися матеріально-технічна база. Нам дуже багато і місцевих донорів допомогло, дуже потужну підтримку ми отримали від Посольства США, від Фонду “Відродження” – у нас реалізується потужний проект “Європейський розви-

Сергій Бондаренко ток ДонНУ у Вінниці”, багато меценатів, приватних осіб, які надали допомогу. Ми вдячні меценату з Канади Джиму Темертею, який надав матеріальну допомогу, фінансову, щоб 120 співробітників з родинами мали можливість отримати фінанси, і три місяці ми могли оплатити оренду житла. Що дуже цікаво, він родом з Донецька. Він з батьками виїхав в Канаду. Потім, коли склалася ця ситуація, то українсько-канадська фундація вийшла

на ОПОРУ, ОПОРА вийшла на місцевий фонд “Подільська громада”, через яку надавалася саме фінансова допомога. Але завдяки саме Джиму ми отримали потужну підтримку. Чесно кажучи, дуже дороге житло, а враховуючи те, що з оплатою праці була проблема, тому що університет переєструвався як нова юридична особа, десь три місяці наші викладачі, співробітники взагалі не мали грошей. Але до нового року всі ці проблеми вирішилися, були виплачені

Фото – Донецького національного університету

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING всі заборгованості. Постійно до нас приїжджає делегація із закордону і місцеві, дуже багато таких перспективних проектів. З норвежцями ми зараз ведемо переговори про будівництво академмсітечка у нас. Зрозуміло, що це потужний проект. Дуже плідно співпрацюємо із Британською радою. Перспектив багато. Не дивлячись на те, що ми втратили дуже багато – у нас було 11 корпусів, багато техніки...а ми приїхали взагалі без нічого. Єдине, що залишилося таке фундаментальне з університету, це те, що наші співробітники змогли вивезти прапор. Є така традиція, якщо військовий підрозділ зберігає свій прапор, то залишається частина, якщо його б втратили, то морально б підірвалися. Важко було б. Прапор вивезли і він є. Але ця ситуація, яка відбулася в Донецьку, вона дозволила провести дуже серйозну переоцінку цінностей і взагалі всього, що відбувалося до, під час і те, що буде відбуватися. Сподіваюся, що все буде добре. І нам дуже повезло, що переїхали разом, у нас багато друзів залишилося, колег, знайомих, тобто ми такою великою родиною переїхали, і нам трохи легше ніж іншим переселенцям.

Сергій Бондаренко Зараз відкриваються дуже серйозні перспективи. Головне, що ми зараз зберегли цей дух університетський наш, але й змінилася сама система взаємовідносин. Якщо раніше була така жорстка вертикаль, то зараз все гнучкіше. Гнучка система, що можна дуже швидко вирішувати питання, до ректора можна підійти, проректора. Як наші колеги кажуть, що ми зараз були в одному окопі… де є певна субординація, але більш горизонтальні зв’язки. Тому дійсно, у нас університет вже такого родинного типу, ми дуже поріднилися морально і духовно, тому сподіваюся, що все в нас буде добре.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

СУЛЕЙМАН МАМУТОВ юрист, правовий аналітик ВБФ «Право на захист»

КримEКиїв Я став набагато рідше бачитися зі своїми рідними та друзями, які проживають у Криму. Тепер я не можу собі дозволити дуже часто туди їздити. І це, напевне, головне, на чому б я хотів

Сулейман Мамутов сфокусуватися. Я почав частіше телефонувати своїм рідним, аби запитати – як у них справи і чи все з ними гаразд. На щастя, пропускають (у Крим – авт.). Я не включений до будь-яких переліків і загалом намагаюсь не коментувати публічно якісь дії де-факто влади в Криму. Для мене це часто буває сюрпризом, коли я просто випадково можу побачити людину в Києві, з якою я навчався ще за часів школи, і дізнаюся, що мій однокласник або однокласниця, наприклад, півроку проживають в Києві. Це для мене певний індикатор і тест того, що я їх бачив тут і дізнався, що вони перемістилися. Щодо проблем переміщених осіб – вони, до речі, тут не розподілені між сходом України і Кримом. Перша проблема для всіх (щодо осіб працездатного віку) – працевлаштування – це найголовніше. Іноді виникають проблеми менш різкі – щодо медичного обслуговування. Те, на чому б я хотів зробити акцент, – це житло і працевлаштування. Ці проблеми взаємопов’язані. Це в природі людини сумувати за минулим, але за цим минулим я сумую особливо – це сто відсотків.

(Є віра –авт.) …що щось зміниться... Бо якщо б цієї віри не було – це вже моя особиста позиція, не співробітника якоїсь організації, – якщо б цієї віри в мене не було, я б, напевне, вже не залишався в Україні. Ця віра в мене є, тому будемо робити все можливе, аби щось змінилося на краще.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

МАРГАРИТА СУРЖЕНКО письменниця

ЛуганськEКиїв Проживаю в Києві, тут я навчалась і жила шість років, дуже рада мати можливість знову жити в столиці. Обожнюю це місто, яке завжди рухається і дає можливості рухатись разом з ним, а значить рости і розвиватись. Тут ніколи

Маргарита Сурженко не скучно. Я – фрілансер, за рік зареєструвалась приватним підприємцем, працюю копірайтером, але розумію, що тут вже себе розкрила повністю, хочу опановувати нову професію, розвиватись в ній, при цьому не припиняти займатись тим, чим займаюсь зараз. У мене патріотична родина, тому ми ходили на мітинги за Україну, вболівали за Майдан. Мені було дуже важко знаходитись у тому середовищі. Друзі, з якими нещодавно пили каву і які проявляли до тебе людяність, і ти їх дуже любив, почали просто на очах перетворюватися на людей, з якими неможливо знаходити спільну мову. І неясно чому. Дуже важко знайти причину. Вони бажають смерті людям, які, на мою думку, мають почуття гідності і виходять за свою країну. А вони хочуть, щоб скоріше все це б завершилось і настала стабільність, тому що їм важливіші соціальні виплати, які можуть затримати через ці події. І тому хотілось якомога швидше втекти від всього цього негативу, і бути зі своїми однодумцями, з якими було морально легше.Сталося це 9-го червня, коли у Луганську все почало загострюватись. В один момент я зрозуміла, що там уже неможливо зна-

ходитись, це вже небезпечно для моєї дитини. Тому ми просто сіли на поїзд і поїхали. Поїхали спочатку до друзів. Гадали, що їдемо на два тижні – думали, скоро все закінчиться. Порошенко став президентом і значить скоро у нас буде мир і український Луганськ. Тому взяли із собою дуже мало речей. Але, як виявилось, повертатись досі немає куди. Спочатку ми поїхали до Кривого Рогу, до моєї подруги, яку я дуже давно не бачила. Я пам’ятаю, як збирала сумки, реально брала із собою кілька речей: джинси, сорочку, футболку, кілька речей моєї дитини. І ми їхали з однією сумкою подарунків і дуже маленькою сумкою моїх речей, тому що збиралися погостювати на два тижні. Тиждень ми були у моєї подруги, потім тиждень у друзів у Києві і зрозуміли: повертатись немає куди, все стає ще гірше. Хоча моя мама мене заспокоювала, казала, що все добре, нас звільняють потихеньку… Але я розуміла, читаючи новини, що ще небезпечно повертатись, тому ми скористались допомогою волонтерів і поїхали на Волинь.Спочатку жили в Луцьку, потім у селі у Волинській області, біля Шацьких озер і потім повернулись до Києва. Тут нам допомогли наші

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING друзі. У Києві дороге житло. Але за допомогою друзів з’явилась така можливість жити в Києві, про що я дуже давно мріяла. У мене склалось враження, що у Луганську 70% людей, які просто нічого не хочуть робити. Можливо, проросійсько налаштованих 20% і проукраїнських 10%. Але це моя суб’єктивна думка. Я пам’ятаю дуже багато моїх друзів, яких я запрошувала на мітинги, а вони казали, що це нічого не змінить, бо ми всі маріонетки, навіщо нам це робити. Мені б дуже хотілось, щоб Луганськ був українським, звичайно. Тому що не хочеться, щоб стільки людей віддали своє життя даремно. І дуже б не хотілось, щоб це була гаряча точка. При цьому я розумію, що людей, які там живуть, не зміниш, їх цінності не зміниш, на жаль. Тому, наприклад, особисто себе я не бачу в Луганську поруч з людьми, які ненавидять Україну і звинувачують не себе у своїх проблемах, а Україну. В Луганську залишились лише сусіди, спілкується з ними переважно моя мама. Мої подруги переїхали до Росії, з ними підтримуємо зв’язок, але звісно не так, як раніше – через розбіжності в політичних поглядах.

Маргарита Сурженко

Перша книжка писалась на емоціях, мене просто переповнювало натхнення. Іноді мені здається, що її писала не я, а муза, мені просто доводилось записувати те, що муза мені надиктовувала. І ось, коли голос музи закінчився, коли я поставила крапку, перша книга була дописана, то я зрозуміла, що потрібно написати ще одну книгу. І відразу ви-

никла ідея написати про іншу сторону. Тобто написати про трьох героїв з відмінною позицією, тому що у мене є багато друзів, знайомих в Луганську, з якими ми дуже гарно спілкувались, але ось чомусь вони перейшли, так би мовити, на іншу сторону. Мені хотілось і самій розібратись, чому це сталось. Якщо у першій книзі були молоді

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING люди як я, у яких все життя попереду, то ось герої другої книги, наприклад Ольга – їй 40 років, такі люди як моя мама, якій дуже важко починати нове життя, а також мамині подруги. Всі вони були достатньо реалізовані у Луганську, у них була хороша робота, на якій їх поважали. Але вони змушені були їхати, знаходити себе в Україні, що в прин-

“”

Порозуміння необхідно шукати обов’язково. Для цього варто просто розвіювати стереотипи про те, що на Сході всі однакові

ципі було зробити набагато важче, ніж у Луганську. Тому що тут дуже важко знайти роботу хорошу, як у них була в Луганську. Доводиться жити, наприклад, з дітьми. І не завжди хочеться це робити і доводиться повертатись назад в Луганськ. Хоча і не дуже подобається ситуація та ідеологія, що там є зараз.

Маргарита Сурженко Якщо говорити про Ваню, дванадцятирічного хлопчика, то ми з мамою колись, ще навесні, коли все починалось, зустріли двох маленьких дівчат, які зі світлом в очах говорили про те, що скоро прийде Новоросія і теж все буде добре, “И порядок наведет!” всюди. І дійсно було дуже дико таке чути, тому що ніхто не вірив, що все це може настати. Світло в їх очах можливо було прототипом. Насправді, друзів ополченців у мене немає, але я могла б уявити причини їхньої поведінки, тому що дійсно бачила безробітних чоловіків своїх подруг. І подруги жалілись на те, що дуже важко знайти чоловікам роботу. Я знала, що у нас в Луганську є завод, який тільки розкрадають замість того, щоб дарувати Луганську робочі місця. Чоловікам немає куди діти свою енергію, розвиватися і їм доводиться пити алкогольні напої. Діма (один з героїв книги – авт.) дуже хотів би, щоб на його заводі виготовляли трамваї і потяги, які були б у Луганську. Але, на жаль, цього нема, йому доводиться носити свою брудну форму у целофановому пакеті додому і потім дружина дивиться на цю форму з огидою і зневажає свого чоловіка.

Потім просто сидить на кухні і пліткує зі своїми подругами про чоловіка, а він, щоб врятуватися від всього цього включає телевізор і його заспокоює голос Путіна, який говорить: “У нас в Росії порядок і все добре… Я не втомлююсь повторювати, що від хворих родичів не відмовляються, їх потрібно лікувати. Але для цього потрібна дуже велика робота. Мені здається, що 70-80 % людям все-одно яка буде влада, їм просто потрібні хороші економічні умови для реалізації себе. Їм потрібно знати, що у них буде заробітна платня і ніхто не зруйнує їх оселю і там буде мир, стабільність і високі умови для життя. Є фанатики, які за Росію. Але якщо прийде сильна Україна, то, звичайно, і вони погодяться жити в Україні і будуть раді, що нарешті розпочався розквіт. Порозуміння необхідно шукати обов’язково. Для цьоговарто просто розвіювати стереотипи про те, що на Сході всі однакові. Одним із завдань першої книги «АТО. Історії зі Сходу на Захід» було саме допомогти розбити той стереотип, адже книга про переселенців, які знайшли і полюбили справжню Україну, які ставали добровольцями

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING і захищали свої рідні землі, ходили на мітинги. Існує багато людей, які підтримують Україну, але не мають можливості тут себе реалізувати, змушені повертатись туди і терпіти ту владу. Є, звісно, й ідеологічний прошарок, на якому тримається режим на окупованій території. Люди, які зараз там лишились отримують інформацію через підконтрольні Росії ЗМІ, тому вони часто переповнені ненавистю до України, перекладають на неї всю відповідальність за свої біди. Але нам не варто брати з них приклад і відповідати ненавистю на ненависть. Для початку мешканців Донбасу варто просто зрозуміти, а далі намагатись налагодити з ними зв’язок, будувати не стіни, а мости. Кожен може взяти участь в цьому. Хтось віддати переселенцям одяг, хтось дитячу книгу, хтось запросити до себе на свята і доброзичливо зустріти. Цікаво те, що ділитись любов’ю можна лише тоді, коли її в тобі багато. А для того потрібно тут в своїй країні розвиватись, рухатись, рухати свої справи далі, не перекладати на когось відповідальність, а продовжувати жити і робити свої справи від душі. Тоді і буде чим ділитись з переселенцями, мешканцями Донбасу. Тоді

Маргарита Сурженко можна легко розчиняти їх ненависть в своїй любові. Якщо помріяти про те, щоб Донбас знову став Україною, то варто працювати з ним на державному рівні масштабно. Покращити інфраструктуру, щоб людям не треба було вчиняти героїчні вчинки з пересадками для того, щоб потрапити в Карпати або до Львова. Створювати робочі місця з гідною зарплатнею, проводити освітню реформу, робити там країну, в якій людина зможе себе реалізувати і відчувати людиною. Робити так, щоб у людей не було часу дивитись телевізор, адже у них буде можливість відвідати якусь культурну подію свого міста. Розповсюджувати і піарити цю культуру. Донбасу потрібна сильна і процвітаюча Україна – так само, як і кожному українцю на Заході чи Сході. Це нас об’єднує, кожен хоче жити гідно і мати можливість себе реалізувати. ... кожне падіння – це можливість піднятись на ще вищу гору. Не варто перекладати відповідальність на інших. На Путіна чи Порошенка. Варто просто крутитись, працювати, думати, як робити свою справу більш ефективно. Криза – це чудова можливість більше думати і знаходити нові можливості,

криза рухає нас вперед і варто просто не здаватись, сприймати все не як кінець світу, а як шанс, яким неодмінно варто скористатись.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ВІКТОРІЯ ПОЛІЩУК журналістка

КримEЛьвів Вікторія Поліщук – журналіст, родом із Поділля, після навчання у Києві 8 років працювала на державному телебаченні в Криму як автор та ведуча україномовних проектів. Як тільки я переїхала, я постійно фо-

Вікторія Поліщук тографувала різних переселенців, але більшість з них були проти того, щоб ми їх презентували на фотовиставці. Спочатку люди йшли на контакт з пресою, оскільки очікували великої допомоги від корінного населення, від держави, а потім це все скотилось нанівець і більшість людей почали ставитись до журналістів з недовірою – навіщо мені афішувати, що я переселенець, якщо мені від цього тільки гірше, а гуманітарна допомога – це пачка гречки чи зубної пасти. Є страх позиціонувати себе як переселенець, тому більшість людей дозволяли себе фотографувати лише зі спини. Було багато ідей фотовиставок із Криму, їх, здається, презентували на фестивалі. Це були фотографії окупаційного Криму – щоб ті, хто переїхав могли побачити, які зміни є в інфраструктурі, де які прапори висять, портрети. Ми подумали, що ми можемо зробити як львівські переселенці. У нас виникали запитання, а як дійсно відрізнити де переселенець, а де корінний львів’янин? Українці не так сильно відрізняються один від одного, і навіть кримські татари вже досить асимільовані. Тобто кримські татари дуже часто не схожі на

кримських татар. У виставці ми теж хотіли акцентувати, що переселенці це також донеччани, а вони зовсім від нас не відрізняються. Люди (які взяли участь у фотовиставці – авт.) – я зустріла завдяки організації Крим SOS. В перший період свого життя у Львові я працювала у організації УВКБ ООН, Агентство ООН у справах біженців, і ми робили опитування переселенців у місцях куди їх тимчасово переселили (на той час ще давали тимчасові помешкання, навіть у готелях). І більшість людей, які були готові відкритись, стали нашими друзями. Більшість з них приходили в Крим SOS на регулярні зустрічі, конференції, і я вже приблизно знала, хто є досить активним і не соромиться того, що він переселенець та готовий взяти участь у фотовиставці. Для двадцяти портретів не стояло такого великого питання. А портрети деяких людей я мала ще до початку роботи над фотовиставкою, бо Крим SOS проводив різні заходи, де я могла фотографувати людей і потім спитати їх дозволу. Ідея змішати переселенців з львів`янами у нас виникла у всіх разом, ми не хотіли, щоб ця виставка була скучною, щоб це були лише лиця переселенців.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Ми подумали: а якщо поставити знак питання і змішати з переселенцями корінних львів`ян, чи хтось помітить різницю? Більшість цих історій (учасників фотовиставки – авт.) можна назвати успішними, оскільки посмішки на обличчях цих людей вже означають, що вони є успішними. Трагічною для мене була історія одного вірменина, який приїхав сюди з Донецька, але колись він переїхав в Донецьк з Вірменії, втікаючи від війни 20 років тому. Він став вдруге переселенцем і казав, що йому нічого не страшно, все що йому потрібно у нього є під рукою в чемодані – він ремонтує взуття. А є молодь, яка приїхала і завдяки своїй комунікабельності увійшла у місцеве середовище, є хлопець, який проводить корпоративи. У Донецьку він проводив корпоративи для олігархів, а тут на разі каже, що трошки все інакше (посміхається). Є дівчина стоматолог, яка отримала обладнання завдяки гранту, тепер лікує зуби у Львові, але у неї проблема з документацією – більшість паперів вона залишила у Донецьку. Зараз вона перебуває в Донецьку , поїхала заради цих документів сама і ми не знаємо поки, коли вона повернеть-

Вікторія Поліщук ся. Вона у фейсбуці недавно написала: «я не уверенна когда я вернусь» та не пояснює з чим це пов`язано. З успішних є такий кримчак Ламброзо Слава – юрист у КримSOS – він теж сильна духом людина, проходив практику у Вашингтоні , потім повернувся і працював у Криму, а коли все це сталося, то він забрав дружину і сина, пе-

реїхав до Львова і тут допомагає усім іншим кримчанам з юридичним вирішенням питань про землю, про шлюби, про дітей… Коли з ним говориш, набираєшся оптимізму і стовідсоткової впевненості, що твій крок був вірним. Залишатись там, просто тримаючись за свою квартиру чи ще щось – це було б тратою свого життя, часу, перспек-

тиви, майбутнього для дітей. Я б його ставила у приклад для інших, хто каже «от приїхали тут і забирають робочі місця львів`ян», на справді, він ще сам їх створює. Ми лише хотіли ще раз нагадати, що всі ми рідні, і незалежно від обставин – прекрасні. Ще рік тому мені б довелося назвати виставку “Спини переселенців”, адже через негативне ставлення до “нових” у Львові, опускалися руки, сповільнювалось серце. Хай складні обставини мобілізовують всі наші здібності, роблять нас відкритими і прогресивними, і звісно ж, бажаними мешканцями Львова. Я ніде не відчувала себе так вдома як тут. Можливо, не всі можуть зізнатись собі, що «а мені ж то тут краще». Ми з друзями інколи говоримо, що ми маємо за що подякувати обставинам, які так склались, тому що у нашому житті все стало краще. Просто спочатку не треба було себе зрадити, пройти якісь складнощі, і все компенсувалося. Я думаю, для багатьох було великим відкриттям підтримка самих львів`ян, особливо перших переселенців з Криму – у транспорті могли почути, що люди з Криму – підходили і їх обіймали і казали, що «ми

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING з вами». А потім, коли приїжджали люди з донеччини, відчувалось, що вони були духовно зґвалтовані, я б сказала, більш роздратовані переселенці, бо то були вимушені переселенці. Кримчани були якісь свідоміші. Українці тільки зараз починають відкривати, хто такі кримські татари і пишатись, що мають щось спільного в історії, а раніше ніхто кримським татарам державності не обіцяв, не цікавився їх культурою, вони були ближчі до турецької культури, а зараз татари ближчі до українців.

“”

Ніхто не планує повертатись назад

Це те саме що ми всі, здавалося б, проти агресії Росії, але не кожен готовий одягнути на себе відомі антиросійські слогани. Так, якщо мене запитають, я скажу, що я переселенка, але я не готова скрізь це відстоювати – «дозвольте переселенцям», «відкрийте двері», «ми постраждалі», «ми жертви», або навпа-

Вікторія Поліщук ки – «ми розумніші», «приїхали робити країну кращою». 50% мабуть що не готові відкриватись, навіть мої найближчі друзі, які виглядають як татари – не хотіли виставляти свої фото на виставці, вони не хочуть асоціюватися з переселенцями, це слово трошки почало лякати людей. ...ніхто не планує повертатись назад. Таке враження, що країна дала людям такий період вакууму, щоб найсильніші зачепилися, знайшли житло, самі владнали свої проблеми, тоді, можливо пізніше будуть соціальні програми, якесь житло для переселенцям з того ж Донбасу, бо в них справді нічого не залишилось. Кримчани, які переїздили, в більшості розуміли, що в крайньому разі зможуть мати якийсь зиск з власності, яка залишилась у Криму. Тому у кримчан немає такої психологічної травми, але в той же час там набагато глибші процеси відбуваються, особливо в родинному плані. От зараз Крим без світла і я вже уявляю, що говорять про цю ситуацію багато людей з мого минулого, як телекомпанія моя в паніці, люди не можуть дістатись до роботи, хто який з цього робить собі зиск, а хто проклинає. В мене якесь нульове до цього

ставлення, я очікувала, що це станеться набагато раніше. Чи ми їм відключимо чи дамо світло – це вже нічого не змінить, настільки вже втрачені можливості співдії з цими людьми. Є лише двоє людей є з якими я підтримую зв`язок з Криму: один музикант , який перейшов у російську армію, тому що він був військовим музикантом при іншому оркестрі, і дівчина, в якої своя пекарня, яка планує іммігрувати в Ізраїль. Війна відчувається поглядами, ставленням. Мені так цікаво, що в мене були мільйони зв`язків, контактів в моєму телефоні, як в один момент вони всі опустіли. В мене немає зв`язку з ними, хоча в соціальних мережах ми не видаляємо одне одного з друзів, і це навіть не надія, а якийсь шпіонаж, цікавість. Я сама не публікую нічого такого іронічного і коли я бачу, як деякі мої друзі ведуть таку відкриту війну, обзивають одне одного – мені це боляче і я не хочу бути в це замішаною, але спостерігати за цим мені цікаво. Я не належу до тих людей, які скажуть – вимкни телевізор і ти будеш щасливий. Я журналіст і мені цікаво, що говорять обидві сторони.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ВІТАЛІЙ КРАВЧЕНКО підприємець, спортсмен і громадський діяч

ДонецькEОдеса Я жив у Донецьку. Мав Інтернет-магазин, був стабільний заробіток. Також займався танцями на візках. На той час у Донецьку було Інва-Таксі, яке тепер планую реалізувати в Одесі. Проект Інва-Таксі відкрив нам, людям з інвалідні-

Віталій Кравченко стю, багато можливостей спілкуватися і зустрічатися разом, займатися спортом тощо. Це був червень 2014 року... Мій племінник, якому на той момент був 1 рік і 2 місяці, жив в районі аеропорту. А перші бойові дії почалися саме в тому районі, де він жив. Ми виїжджали всією сім’єю: я, племінник з мамою, батьки. Нас вивозила Європейська асоціація з прав інвалідів. На той момент ми не знали, що це за організація. Вони нам просто запропонували виїхати. У нас був день на підготовку. Тоді все тільки починалося. У нас ще була можливість спокійно доїхати до вокзалу. Звичайно ніхто не очікував, що це надовго. Думали, що приїхали на 2-3 тижні. Харчувалися безкоштовно (у санаторії – авт.). Навіть дозволили пролікуватися. Проте зараз вже декілька місяців за харчування доводиться платити самостійно. Як погано не було б, людина має усвідомлювати, що погано всій країні. Не факт, що держава б звертала більше уваги на іншу звичайну людину, ніж вона звертає на переселенців. Племінник пішов у дитсадок і його взяли практично без черги на рівних умовах.

Коли нам не дали можливості проголосувати... З якоїсь причини влада подумала, що ми, напевно, той електорат, який зіграє в погану сторону, хоча люди вже достатньо чітко визначилися за ці два роки, що вони в Україні. Це був основний утиск. А в усьому іншому люди з інвалідністю, як і загалом, відчувають себе дещо обділеними. В принципі ми тут на однакових умовах з одеситами. Усі турботи на себе взяла область. Усе йде через служби соціального захисту та у справах дітей і молоді. Волонтерська допомога тепер йде більш цивілізовано через обласну владу. Потрібна соціальна адаптація людей з інвалідністю. Потрібна програма, де людині запропонують вивчитися по відповідній спеціальності, яка економічно буде вигідна і державі (де буде замовлення від держави на вироблення якогось продукту чи надання послуги). Тобто не просто вивчити людей — це можливо, а щоб людина навчилася, отримала спеціальність і вже не зверталася до держави за, скажімо, упаковкою таблеток, щоб людина могла заробляти, повністю адаптуватися в суспільстві. Ця програма потрібна для всіх людей з інвалідністю, тим більше що у держави,

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING напевно, є замовлення, які могли б виконувати люди з інвалідністю. Ідея (Інва-Таксі -авт.) хороша, насущна. Про це давно говорили в Одесі. Найчастіше її подавали неправильно, а якщо й подавали, то це не був повноцінний проект. Це таксі, де людина в інвалідному візку не буде пересідати з інвалідного візка у машину, що пов`язано з певними труднощами. Шофери бояться брати в таксі таких людей, не знаючи як їх пересаджувати. Інва-Таксі — спеціалізований автомобіль, де людина зможе заїхати у візку у машину, її довезуть до місця і вивантажать. Думаю, що таке таксі має бути у кожному українському місті. Я сам почав займатися в інвалідному візку спортом, коли з’явилося таке інва-таксі в Донецьку. Тоді було придбано 4 автомобілі. Фонд, який їх обслуговував, давав можливість двічі на тиждень проїжджати на ньому якусь кількість кілометрів безкоштовно. Це оживило рух людей з інвалідністю у місті. З’явилася можливість їздити на фестивалі, змагання, стали більш доступними заняття спортом. Наш творчий колектив із 6 осіб, це три танцювальні пари, існував тільки тому, що приїжджав автомобіль і

Віталій Кравченко забирав нас на тренування. Нас збирали і привозили до місця тренування, де ми були 2 години. Потім нас відвозили. Організація, в якій я працював, була ініціатором створення такого інва-таксі у Донецьку... “Шаг за шагом”. Ми виїжджали всім творчим танцювальним колективом з 6 осіб. Загалом нас виїхало десь 15-20 осіб. Через цю організацію “Шаг за шагом” нас і проінформували про цю можливість виїхати в Одесу. Ми будемо працювати з Impact Hub Odessa і одеським муніципалітетом. Проект фінансується фондом “Відродження” та приватним інвестором. Я хочу, щоб муніципалітет виділив певну кількість кілометрів, які б він взяв на себе на перевезення людей з інвалідністю, наприклад 30 чи 40 км на місяць. Інвалід телефонує, формується черга, йому кажуть коли за ним можуть приїхати, приїжджає машина, зустрічає його, допомагає заїхати і виїхати з машини. Працює вона, наприклад, з 8 до 16; після 16 і до 24 — це комерційний спеціалізований автомобіль для особистих, а не соціальних проектів. Це вже буде оплачуватися як звичайне таксі, але з тією умовою, що надається повні-

стю комфортабельне обслуговування. Зараз купуємо автомобіль і якщо з ним буде все в добре, думаю за два тижні справимося. Хотілося б для мільйонного міста, враховуючи, що тут 4 райони по 300 тисяч, мати щонайменше 4 автомобілі. А беручи до уваги той факт, що на 10 тисяч 200 осіб пересуваються в інвалідних візках, таких автомобілів потрібно хоча б 5-6. Нещодавно був чемпіонат України з танців на візках. Ми виступали також. У нашій категорії ми зайняли друге місце. Були пари сильніші, які довше займаються. На них потрібно рівнятись. ... Все минає. Війна мине. Криза мине. Головне, щоб люди були людяними, щоб всі були толерантні і намагалися допомагати один одному. Я дуже добре це відчув, коли ми приїхали і одесити намагалися допомогти, не дивлячись на те, що в країні починалася криза. Лише на цьому все і тримається, тому що країна у важкій кризі, але люди, на щастя, не озлобилися. Мрію, щоб у рідному місті і в рідній країні закінчилася війна, щоб більше не гинули люди. Хочу, щоб країна вийшла з кризи і можна було б заробляти собі на життя.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ТАМІЛА ТАШЕВА громадська діячка, співзасновниця КримSOS

КримEКиїв Я не є внутрішньо переміщеною особою, це правда. Багато років тому я переїхала з Криму. Але знаєш, коли ти розмірковуєш, чи є ти дійсно переселенкою чи ні – якби зараз постало питання про те, що я хочу повернутися до Криму, то

Таміла Ташева в мене би цієї можливості не було. Тобто у мене немає можливості повернутися до Криму. Відповідно, формально можна сказати, що я є теж переселенкою, тому що не можу повернутися назад… Просто в мене не було обставин виїзду, але у мене є обставини, при яких я не можу повернутися до Криму. Тому, звичайно, це накладає певні речі на мене… Але в мене брат є переселенцем та його дружина. У них скоро народиться дитина. Вони переїхали. У них якраз були і є обставини вимушеного переселення з Криму – пов’язані якраз, перш за все, із тим, що він є бізнесменом і вести легально бізнес на території окупованого Криму зараз є неможливим. Якраз на ньому я спостерігала все те, що можна спостерігати на клієнтах нашої організації. Коли в дружини немає так званої реєстрації на території Криму, тому що вона колись десь навчалась і в неї була там прописка, потім у неї не стало цієї реєстрації, прописки, відповідно у неї був складний процес отримання довідки переселенця. Або, наприклад, інший випадок, я спостерігала і багато хто питає: кількість внутрішніх переселенців із Криму не росте, чому, а що – люди з Криму не їдуть? Знову ж таки, можна ка-

зати – ні, люди досі їдуть, але через те, що статус переселенця фактично зараз нічого не дає для людини, яка звикла заробляти собі на життя сама, він відповідно не реєструвався, хоча я його прошу, щоб він зареєструвався, щоб держава про нього знала. З іншого боку, чому ще я займаюся переселенцями, чому я вважаю, що це потрібно – ми почали першими займатися переселенцями з Криму, тому що ми не могли не відповісти на той виклик, який був тоді. З іншого боку, ми розуміємо: якщо зараз не вирішувати проблеми переселенців як з Криму, так і зі Сходу, а цих людей дуже багато, може виникнути соціальний вибух в країні. Через те, що цей соціальний вибух нам насправді зараз дуже не потрібний, нам навпаки – потрібна сильна країна, яка може боротися з агресором спочатку на сході, а потім в Криму різними методами (я не кажу, що це може бути збройний конфлікт), тому питання переселенців потрібно вирішувати. Без вирішення питань сходу, і в тому числі переселенців, не може бути вирішено питання Криму. Я маю щодо цього стратегічне бачення. Не вирішення питання сходу, допу-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING щення соціального вибуху, соціального конфлікту переселенців, яких є 1,5 мільйони – це означає ослаблення країни. При слабкій країні не може стояти питання повернення Криму, тому мені дійсно болить питання тих людей, які виїжджають звідти. Після того, як ми почали займатися кримчанами, воно стало боліти… І коли до нас почали звертатися люди зі сходу. Я бачу кінцеву мету – вирішення питання сходу, разом із цим питання переселенців, потім вирішення питання Криму. Батьків я бачу дуже рідко. Не так давно до мене батько приїжджав, якого я не бачила до цього рік… Більше, ніж півтора роки. Маму я бачила востаннє в травні, сестру я не бачила майже два роки – вона була в березні 2014 року в Києві востаннє. Через те, що в неї є проблеми з вивезенням дітей – це якраз одна з проблем, яка є у внутрішньо переміщених осіб або взагалі людей, які живуть на окупованій території. Зараз якраз ми врегулювали це питання. Вона не могла разом з дітьми виїхати на материкову частину України, тому що потрібен був дозвіл від колишнього чоловіка на вивіз дітей. Тому я її дуже давно не бачила, бабусю не бачила. У

Таміла Ташева мене всі родичі і більшість друзів дитинства лишились в Криму. В мене є неформальна заборона на в’їзд до Криму. Офіційного документу мені ніхто не давав… Мене попередили представники нашої служби безпеки про те, що мені краще до Криму не в’їжджати. Окрім того, є неформальні знаки підтвердження, що за мною дуже слідкують – за тим, що я пишу, говорю… Тому я відповідно просто не ризикую, тому що може бути різне – в кращому випадку, мене просто не впустять до Криму, а в

іншому випадку може бути щось гірше. Тому що я, за формальними ознаками, є громадянкою Російської Федерації, яка говорить про незгоду з окупацією Криму. Тому що в мене є кримська прописка досі – і на момент кінця березня-квітня я не написала власноручну заяву про відмову від українського громадянства, що означає для російської окупаційної адміністрації в Криму, що я є громадянкою Росії, просто не отримала досі паспорту Російської Федерації, але таких людей є досі багато на території Криму.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

“”

Українці дуже змінилися і те, що вони навіть до агресора проявляють отаку повагу і співчуття – це багато про що говорить

Ми вирішили багато питань і зараз продовжуємо вирішувати. Дійсно, почали займатися цим з березня 2014 року, зараз пройшло вже два роки з того моменту, принаймні, більше, ніж півтора роки з часу внутрішнього переселення в країні – тоді не було ні законів, ні хоч якоїсь бази переселенців… Зараз яка не яка, але база є, є базовий закон щодо внутрішньо переміщених осіб, є виплати, які виплачуються. Якраз ми були однією з організацій, які лобіювали це питання. Є ефективна співпраця з міжнародними організаціями, які надають

Таміла Ташева певну допомогу, були першими, хто почав видавати гранти для переселенців для заснування власної справи, такі собі гранти на самозабезпечення людей. Тому змінилося дуже багато. Тому не скажу, що ті переселенці, які були в березні 2014 року або в травні, це були переселенців зі сходу, їх стан однаковий з тими, які виїжджають зараз. Тоді було набагато складніше, з одного боку, з іншого боку, була набагато більша терпимість місцевих громад до переселенців. Тоді місцеві громади намагалися активно допомагати переселенцям, зараз видно, що країна, мабуть, трохи втомилася і від війни, і від сотень тисяч переселенців, які приїжджають у різні громади. Тільки в Києві і Київській області проживає 150 тисяч переселенців – це велика громада людей. Ми маємо розуміти, що їдучи в метро, маршрутці, йдучи вулицею, сидячи в якійсь кав’ярні, ти частіше за все, можеш зустріти в цих місцях переселенця. Це не чужі люди, це такі самі громадяни, але до них є певне упереджене ставлення – ніби вони не голосували колись або на сході, або в Криму, але це є не зовсім коректним по відношенню до цих людей. Не обов’яз-

ково вони голосували, і якщо навіть вони голосували, це треба сприймати як тимчасове затьмарення, треба розуміти умови, в яких вони проживали. Тоді на території Криму чи сходу, коли їх оточувало зовсім інше середовище, вони були жертвами тієї пропаганди, яка лилася з телебачення та інших засобів масової інформації. Тому це треба сприймати, як те, що сталося, як даність, і намагатися все ж таки увійти в їхнє становище. Тому що кинути абсолютно все і починати все з нуля, мені здається, це варте принаймні поваги і взаємопідтримки. Події Майдану 2013 і 2014 років якраз показали, що українці – це велична нація, яка прагне до змін, яка, знаючи, що в нас все дуже швидко змінюється, здатна на оцю самопожертву, здатна на взаєморозуміння. Оці події, які зараз відбулися із тим, що російський літак з Пітера впав над Єгиптом, і як українці несли квіти до Російської амбасади – мені здається, це дуже показові речі. Можна по-різному це коментувати, наприклад, що можна нести квіти і до Сирійського посольства, до інших амбасад, де Росія веде свою агресивну політику по відношенню до громадян тих країн, але все ж

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING таки, я впевнена, що українці дуже змінилися і те, що вони навіть до агресора проявляють отаку повагу і співчуття – це багато про що говорить. Головне – ми маємо розуміти, що ми всі однакові – як громадяни з Криму, так і громадяни зі сходу. У нас є різні проблеми, у нас є дійсно інколи різне сприйняття світу, України і розвитку країни, але ми маємо розуміти, що всі ми однакові і всі ми потребуємо, з одного боку, співчуття, а з іншого боку, об’єднання для того, щоб вирішити наші спільні проблеми в країні. Тому що без об’єднання, коли країна роз’єднана, нам ніколи нічого не вдасться зробити. Тільки в об’єднаній силі ми здатні просто звернути гори. І це було видно в 201314 роках, це і зараз видно в тому, як ми боремося з російською агресією. Тому ми просто маємо розуміти – так, ми трохи відрізняємось один від одного, але ми всі громадяни однієї держави, і ці співчуття, спільна мета нас мають об’єднувати. Активною громадською діяльністю я перестала займатися у 2009 році, а до цього я була дуже активною громадською діячкою – в різних громадських, молодіжних рухах. Потім вирішила для

Таміла Ташева себе взяти зовсім інший напрямок роботи – я працювала в культурній сфері, мені було цікаво більше якраз розвивати культуру як кримсько-татарську, так і українську. Я займалася музичним продюсуванням, тому дуже сподіваюсь, що все ж таки через кілька років я повернуся до цієї справи – мені дуже хочеться робити різні музичні колаборації між українськими і кримсько-татарськими, або кримсько-татарськими та іншими культурними шарами. Я впевнена, що це повернеться. Не знаю, коли це буде – може це буде через рік, може це буде через два роки… Але я розумію, що питання Криму не буде вирішено тільки через те, що цього захоче Україна, або захоче народ Росії, або цього захоче міжнародне співтовариство. Вирішення питання Криму лежить в кількох площинах. З тим, щоб Україна реформувала себе і була сильною державою, у яку би хотілося повернутися. І питання стратегії Криму є вельми важливим. Українська держава не має спільного єдиного бачення щодо розвитку подій по відношенню до Криму. З іншого боку, не мають бути зупинені санкції по відношенню до Росії, проти її агресії, вони мають бути тільки поси-

леними. Ми розуміємо, що Російська Федерація зараз не в тому стані – економічному, у першу чергу, – населення може не погоджуватися зі своєю російською владою тільки тоді, коли економічне положення в цій країні буде постійно погіршуватися. Зараз люди

“”

Головне – ми маємо розуміти, що ми всі однакові – як громадяни з Криму, так і громадяни зі сходу

живуть в більш-менш нормальних умовах, вони трохи погіршились, але не до такої міри, коли вони будуть це сильно по собі помічати. Я спілкуюсь з багатьма людьми з Росії, досі підтримую стосунки, вони говорять: так, ми боїмося змін, тому що в нас є якась там іпотека, є кредит на ще там щось і так далі. Тому ці марші мільйонів не завершуються

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING сильними вимогами до російської влади. Ці три площини, про які я говорю, дуже залежать від народу, який живе на території Росії, від їх потуг змінити щось в їх державі. І звичайно, питання Криму не буде вирішено після того, як впаде режим Путіна, тому що можуть прийти якісь інші люди. Має робити Українська держава, має бути міжнародний тиск, засудження Кремля за ті дії, які вони зробили. Тому що не може забути міжнародне співтовариство про порушення базових принципів міжнародного права. А також питання залежить від Росії – як тільки захоче народ, як тільки їх нова влада, еліта має змінити ставлення до Криму і просто дійсно його віддати. З іншого, боку, що це все звичайно відображається на тому населенні, яке проживає на території Криму, я завжди про це говорю: ми маємо повертати не територію, ми маємо повертати людей. Те саме стосується Донбасу. Тому це постійне спілкування з тими людьми, які проживають на окупованій території – зараз ми бачимо з боку українських громадян, що все менше і менше уваги приділяється кримчанам. Їх називають всі, з одного боку, зрадниками, за те, що вони беруть ці паспорти, які в Криму

Таміла Ташева називають “аусвайсами”, як це було за часів Гітлерівської окупації, коли люди були змушені брати документ, що посвідчує особу для того, щоб користуватися хоч якимись соціальними послугами. Те саме в Криму – більшість людей, які беруть ці паспорти, “аусвайси”, тому що це є вимушений крок за часів російської окупації. Ми маємо, як би це не звучало, постійно говорити про те, що ми пам’ятаємо і любимо цих людей, які живуть на території окупованого Криму, і допомагати тим людям, які змушені втікати з Криму і є кримськими переселенцями на материковій частині країни.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ВІТАЛІЙ ДОЛБІНОВ підприємець

ЛуганськEКиїв Мене звати Віталій Долбінов, я проживав у м. Луганськ з квітня 2010 по червень 2014 рр. Мої бабуся і дідусь по маминій лінії родом з Орловської області (тоді – губернії). Під час Другої Світової (Великої Вітчизняної) Війни вони

Віталій Долбінов забезпечували тил Радянської армії у 1944-1945 рр. і визволення міст СРСР і Східної Європи від загарбників. Так за частинами йшли і вирішили зупинитися в Луганську (на той момент Ворошиловграді). Мабуть через те, що Донбас тоді мало постраждав від війни – вціліло більшість підприємств, шахт. Була робота, були родючі поля…У Ворошиловграді народилася мама і потім моя старша сестра. Потім батьки, після декількох років пошуку перспективного місця, перебралися на Крайню Північ, у м. Воркуту, де в 1982 році народився я. Через багато років мама вийшла на пенсію і вирішила переїхати до батьківського дому, в родючий і теплий Луганськ. Після 30 років роботи на Крайній Півночі це було правильним рішенням. Я приїхав у місто на її запрошення в 2010 році – допомагати вправлятися з будинком і спробувати себе на новому місці. Мама і я – громадяни РФ, але з постійним дозволом на проживання «видом на жительство», який дає всі необхідні права без зміни громадянства. У Луганську я почав нове життя – докорінно змінив звички, систему цінностей і спосіб життя. У Луганську я познайомився з майбутньою дружиною. У

Луганську в 2013 році народилася наша дочка. Багато хорошого було в тому місті, єдине що не виходило – заробіток. Робота за наймом оплачувалася погано, незважаючи на мою кваліфікацію і досвід (я будівельник з освітою і 10 років досвіду роботи). Перші 2 роки я думав, що вся Україна така ж як Луганськ. Коли став їздити країною і знайомитися з різними людьми, з Центру, Півдня, Заходу країни, зрозумів, що це не так. У середині листопада 2013 р. я виїхав у м. Санкт-Петербург, де жив 6,5 років до Луганська, в спробі влаштуватися на роботу за колишніми зв’язками. Лютневі події Майдану застали мене там, я поспішив повернутися. До мого повернення в березні 2014 р. СБУ Луганська було захоплено, стояв наметовий табір у парку Дружби і блокпости. Потрібно було дуже швидко міркувати і робити висновки. Подумайте самі – на руках дитина 8 місяців, в кишені внутрішній російський паспорт, перед очима триколор на адмінбудівлі України та автоматники. Повальні віджимання, особливо транспорту, викрадення активістів – тоді були вже нормою. Вони це називали «боротьбою з бандеровами» Остаточне рішення прийшло швид-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING ко – разом зі звісткою про перші два ГРАДи на Веселій горі. Тоді вони ще «мовчали», але на околицях йшли бої. Було «взято» селище Металіст, вже страждав від обстрілів Камброд. Здзвонилися з друзями із Бердянська, вони знайшли і підготували квартиру. Зібралися і поїхали протягом 3х днів, речі відправили поштою. Уже через два тижні батьки дружини ночували в погребі… Перші 3-4 місяці жили «тілом тут, а головою і серцем – там». Дружині було складніше – вона покинула рідну домівку, а я не встиг “прирости” до місця. Мені вдалося умовити маму виїхати спочатку до Криму (вже окупованого на той момент), а потім до сестри в РФ. Батьки дружини навідріз відмовлялися виїжджати навіть тимчасово, поки в серпні становище не стало абсолютно нестерпним, тоді виїхали на 2 місяці. Спочатку ми з дружиною навіть як могли брали участь у подіях – у нас був зв’язок з її батьками (велика рідкість тоді!) І ми передавали звісточки тим, хто виїхав про їхніх родичів, сусідів, будинки. Про жертви і руйнування. Потім цю практику припинили, оскільки виникла підозра, що цю інформацію використовують для корекції вогню.

Віталій Долбінов Горювати було ніколи. Оформивши всі належні документи, стали жити на зйомній квартирі. Кілька разів отримували гуманітарну допомогу, гроші за програмою «Safe children», продукти на запрошення від місцевих релігійних організацій. Допомагали родичі. Я став заробляти копірайтингом, писав статті на тему будівництва. Добре заробляв, це дозволило зняти більш зручну і простору квартиру, в якій ми живемо і зараз. Але заробітки припинилися з обвалом рубля і гривні, в січні 2015 року. Тоді ринок IT, реклами, контенту просто «впав» за місяць. У Бердянську я розумів відразу, що влаштовуватися на роботу за зарплату рівну оренді квартири – безглуздо. Тому вихід залишився один – займатися підприємництвом. Але про це скажу далі. За нашими з дружиною спостереженнями, серед переселенців більшість людей мають більш складну історію, ніж наша. Багато втратили майна, справу всього життя, близьких людей. У них життя просто обірвалася. Велика частина були повністю залежні від робочого місця – заводу, шахти, держустанови. Вони стали безпорадні у цій ситуації. Звідси озлобленість, біль

всередині, яку можна відчути за кілька метрів. На жаль, за нашими спостереженнями, критична більшість переселенців таємно або явно підтримують «ЛНР» і живуть в очікуванні повернен-

Фото з дочкою. На задньому плані димить військова частина селища Металіст. Знімок зроблений в селищі Сабівка (10 км від Луганська) у травні/червні 2014 р., незадовго до від’їзду.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING ня. Це основна причина, чому ми дуже обережно ставимося до спілкування з колишніми земляками. Інша причина – вони в основному вимагають допомог, якихось виплат від держави, послаблень, пільг і т.д. Ми розраховуємо тільки на себе. На момент переїзду і зараз дружина перебуває в декретній відпустці (працювала на луганському держпідприємстві), я був вільною самозайнятою особою, звик до зміни обстановки. На сьогоднішній день можна сказати, що ми асимілювалися – новим знайомим з місцевих немає потреби пояснювати, звідки ми. Або нам разом добре, або ні. Активно вивчаємо інформацію від громадських організацій в інтернеті, обмінюємося інформацією. Але вже не цікавимося «роздачею гуманітарки», різними програмами допомоги. Далі поясню чому. У цілому дуже позитивно ставлюся до громадських об’єднань, в деяких перебуваю. Навіть обраний до Правління однієї з них (не відноситься до переселенців). Мікроклімат у місті для мене неприємний, а точніше – ніякий. Хай вибачають мене місцеві, але вони й самі кажуть, що не мають права на

Віталій Долбінов власну думку. Бердянськ – курортне місто, в якому десятки років відпочивав весь Донбас. Від Донецька машиною за 2 години можна доїхати. До 1991 р. тут відпочивав весь СРСР за путівками і т.д. Після тотального розвалу промисловості міста залишилося пару гідних заводів і порт.І, звичайно ж, місця відпочинку – турбази, пляжі. Місцеві потрапили в 100% залежність від відпочивальників. Точніше від грошей, які вони витрачають на літній відпочинок, восени життя завмирає. Найбільш щедрі постояльці – донеччани, москвичі і трудівники Півночі. Ви вловлюєте думку? Ми переїхали, закон вимагає мати довідку. Маємо, продовжуємо, на цьому все. Все, що належить від держави – зокрема адресна допомога – отримуємо, більшого не просимо. Якщо чесно, ці суми мало впливають на бюджет. Останні продуктові набори ми просто роздали тим, хто більше потребує. Головною «допомогою» від держави я можу назвати тільки стимулюючі дії для мікробізнесу – єдиний податок, швидка реєстрація, заборона перевірок і заборона Прокуратурі перевіряти бізнес. Але це не допомога – це частина реформи. Тобто частина того, що держава

зобов’язана робити для своїх громадян. Найбільша кількість претензій – до місцевих міні-чиновників. Служба соціального захисту (соцзабез) працює огидно – затримують виплати адресної допомоги без причини, спробували «затиснути» дитячі. Довелося звертатися у вищі інстанції. До слова сказати, Гаряча лінія Мінсоцполітики працює на відмінно. Через недбалість місцевого соцзабезу доводиться телефонувати на Гарячу Лінію щомісяця. Після дзвінка все відразу приходить в норму – бердянські соцслужбовці протвережуються і самі дзвонять і запрошують на прийоми. Тобто, на державному рівні ніби як навели порядок в цьому окремо взятому секторі, а на місця поки не дійшло. Ми намагаємося їх виховувати, але «досвід» поки перемагає – змусити їх працювати не так-то просто. Медицини в Бердянську немає. Навіть платної. Це великий мінус, особливо з дитиною. Майна і проблем з ним пов’язаних ми не мали. Я громадянство не змінив – будинок, в якому я прописаний, знаходиться в Луганську, прописуватися більше ніде (поки що). За весь час жодного разу, ні в одному органі влади, не було жодних проблем, пов’я-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING заних з моїм громадянством РФ або луганською пропискою. Мало того, я отримав закордонний паспорт РФ через Консульство, шенгенську візу в загальному порядку на запрошення і здійснив поїздку до Польщі. Мені виплачувалася адресна допомога як безробітному (400-200-100-0). За останні півтора року відвідав: Харків – 3 рази, Київ – 4 рази, Львів – двічі, Житомир, Луцьк, Запоріжжя, Варшаву – по одному разу. Українською мовою говорив тільки тоді, коли сам того хотів (у Львові, наприклад). Це до слова про «утиски російськомовного населення Донбасу». Коли я зрозумів, що кар’єру тут не побудувати, а за наймом працювати

“”

Я продовжую спілкуватися з тими небагатьма людьми, які не ставлять свої «погляди» вище наших відносин

Віталій Долбінов – невигідно, вирішив зайнятися підприємництвом. Сів і написав один бізнес-план. Потім ще два. Пішла інформація про тренінги та бізнес-табори, я розіслав заявки. У результаті отримав запрошення на бізнес-табір USAID в Києві і на бізнес-табір ПРООН в Бердянську. Ще ми з дружиною взяли участь у грантовому конкурсі МОМ – кожен зі своїм проектом. Пройшов захист і мій проект схвалили. Також нам був присуджений грант ПРООН на реалізацію бізнес-ідеї. І, нарешті, 25-го листопада я поїду в Київ захищати свій проект в програмі USAID. Разом – два гранти вже є і за один ще буду боротися. Умови перебування в таборах ПРООН та USAID були дуже комфортними, (на мій погляд, можна було б і поскромніше..), повний пансіон в обох випадках. При цьому USAID проводить менторську програму для учасників – вебінари і консультації з реальними профі, реальними бізнесменами, які діляться своїм досвідом. Це коло спілкування зробило величезний вплив на мене. Зараз я не розглядаю державу як об’єкт отримання доходу, пенсії, якихось пільг. Я отримав підтвердження, що можна і потрібно всього домогтися самому, а точніше,

командою, створеною на спільних цінностях. Ми вже зареєстрували ФОП, у податковій, відкрили рахунок у банку. Ще місяць на формальності, налагодження устаткування, і в Бердянську запрацює нове підприємство. Це буде швейний цех/ательє. Це по гранту ПРООН. За грантом МОМ буде відкрита автотранспортна майстерня. Особливо хочу звернутися до тих, хто має «залізобетонний аргумент» – немає грошей. У нас теж не було, та й зараз особливо немає. Гроші на життя і на підготовку та реалізацію проектів були отримані абсолютно законно, шляхом залучення партнерів на частку в майбутньому підприємстві. Виключно завдяки людським якостям і комунікативним навичкам. Простіше кажучи – мені вдалося переконати людей, у яких є деякі гроші в запасі, вкласти їх у мою справу. Навіть не в справу, а в підготовку – моя сім’я жила і живе на ці гроші, поки я готую проекти і виграю гранти. От і все. І ніякої магії. Я продовжую спілкуватися з тими небагатьма людьми, які не ставлять свої «погляди» вище наших відносин. Але якщо розмова заходить ... Перший

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING час ми не могли спілкуватися навіть з мамою. Вона, як би це сказати ... орієнтується на інформацію, “ниспосланную” російським ТБ. Я вірю тільки своїм очам і логіці. 90% моїх товаришів, знайомих, родичів вважають мене перебіжчиком, зрадником, ще невідомо ким. Причому більшість заявила про це категорично в односторонньому порядку. Дуже швидко з’ясувалося чого варта наша «дружба». А я лише реалізував своє право вибору. Мама, провівши рік у сестри, повернулася до Луганська. Так склалися обставини -там її рідна домівка. Ну і в напівросійському середовищі їй все ж комфортніше, ніж в українському. Ми з нею багато працювали над тим, щоб продовжувати спілкуватися, не стати ворогами через політичні ігри інших людей. І щоб не засуджувати один одного за вибір. Зараз все добре. Мій рецепт: коли спілкуюся з тими, хто там залишився або в тій чи іншій формі підтримує все, що відбувається там, намагаюся зосередитися на темі розмови. На тому, що нас об’єднує. Як тільки мова заходить про те, що може нас роз’єднати – політичні погляди, пошук винних і т.д. – Пиши: «Пропало».

Віталій Долбінов Краще закінчити розмову якнайшвидше і на позитивній ноті. З батьками дружини все діаметрально протилежно – ми однодумці. Тесть – шанована людина в своєму середовищі і позицію свою не приховує. Дай бог їм здоров’я і сил. Ми, діти СРСР виросли і жили, знаючи, що наша країна (СРСР, а потім і Росія в моєму випадку) наймиролюбніша, але постійно на неї хтось зазіхає. Довкола вороги. І вона змушена ПОСТІЙНО воювати. Завжди. Ця парадигма ніяк не вкладалася в мій мозок. Але майже всіх, кого я знав, вона влаштовувала. Я своїми очима бачив, що підтримка тих подій в Луганську місцевим населенням була тотальною. Як потім з’ясувалося – через рік мало що змінилося. Багато встигли по три рази «назавжди» виїхати і «назавжди» повернутися. Якщо мова йде про те, що при возз’єднанні окупованих областей Донбасу і Криму з Україною хтось когось повинен пробачити – цього не станеться ніколи. Ті, хто хотів або міг – вже зробили це. Решта – віддадуть життя, аби не виходити з цього стану, не брати на себе відповідальність за своє життя. По-справжньому бути прощеними зможе тільки нове покоління. Мені буває нестерпно боляче і соромно

за слова і дії своїх співвітчизників. Новини Донбасу куються в Кремлі. Звідти прийшла війна, і мир, справжній мир, може прийти тільки звідти. Але надії на це мало. Швидше за все, буде примушення до миру під тиском світової громадськості, а це мир зовсім іншої якості. За рахунок «інформаційно-ідейної зараженості» величезних мас людей ситуація може бути розгойдана в будьякий момент з новою силою. Одна людина, здається, це був Борис Нємцов, сказав: «Перше, що зробить наступний Президент Росії – приїде до Києва і покладе квіти до пам’ятника Героям Майдану». Поки цього не відбудеться, про справжній мир я не мрію. Часто чую: «Нам потрібен не мир, а перемога». Україна вже перемогла, коли зібрала, взула, одягла, озброїла народну армію. Коли йдуть реформи, коли світова підтримка, коли «Воля або смерть». І все це визнали. Далі – справа часу, потрібно жити тут і зараз, творити, робити світ кращим на відстані витягнутої руки. Єдиний спосіб змінити щось – це зробити щось конкретне. Творення замість боротьби – і тоді буде шанс на нове життя.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ОЛЕНА ЛУГАНСЬКА блогерка

ЛуганськEХерсонEЛьвів Останнє моє поле діяльності – блогерство. Я була послом Живого Журналу в Луганській області. Коли Ігор Бігдан став директором українського сегменту ЖЖ, він вибрав декількох людей по областях (не у всіх, а найбільш активних),

Олена Луганська серед них і мене. Я проводила різні заходи, розвивала ЖЖ, вчила людей писати. Також до подій «русской весны» була приватним підприємцем. Я хотіла виїхати із Луганська набагато раніше. Перед цими всіма подіями я три роки про це думала, і весь час щось заважало, не знала куди саме, як власне це зробити… Мала в Луганську нерухомість, це також втримувало, друзі, родина. І коли це все почалося, я зрозуміла, що я таки виїду і при будь-яких умовах – не чекаючи поки щось буде продане чи «налагодиться життя», як ми всі чекали. Я хотіла виїхати із Луганська за особистими мотивами. Я не журналістка, я цьому не вчилася, я блогерка через хобі. Усе, що я могла для Луганщини зробити, я зробила – для розвитку людей, яким я показала нові горизонти. Проте події весни 2014-го показали, що цього всього було замало, щоб змінити кардинально. Щодо інших активних луганців, то так, свою лепту вносили, організовували мітинги, все це було на наших очах, я теж брала в них участь, хоч може не у всіх. Спостерігаючи за цим всім, я розуміла, що люди викладуються, тратять купу свого часу, щоб зорга-

нізувати регіон, бачила, що вони мають бажання від душі це робити. Втім, переважило те, що я називаю «бесполезность бытия»: наш регіон змінити надзвичайно складно. Це моя думка на базі того, що я бачила на власні очі, і не маю тут жодних реверансів щодо оптимізму чи навпаки песимізму, я реалістка. Це таке нашарування, яке ти ніби й намагаєшся здерти, вже відклеївся краєчок, але цілість до цього часу тримається. І коли я спостерігаю, як люди в інших регіонах вболівають за той же Крим, маю чимало приятелів звідти, і вони зі мною в тій же тональності оцінюють. «Зараз всі зрозуміють…», «зараз все зміниться…», «от зараз, коли стане важко…», «ось-ось вони зрозуміють, що в Україні було краще…» – справа не в тім, що «в Україні було краще», чи гірше – нема кардинальних ментальних змін. Я два тижні тому була в Сіверодонецьку, спілкувалася там з луганцями, з ровенчанами, і тих великих змін, яких би всі очікували, у відношенні цих людей до України я не побачила. Є окремі випадки, і не те щоб їх було мало, але те, що змінюється, не досить для того, аби змінити підхід у корені.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING Я виїхала тоді, коли стало невимовно важко психологічно. Коли почалися обстріли, я зрозуміла, що буде ще гірше. Виявилося, що з моєї сім’ї лише я реально дивилася на речі, тож мені треба було виїхати першою, щоби якось облаштуватися і підготувати ґрунт для виїзду решти родини. У нас родичів по Україні не було взагалі. Ми виїздили якраз в нікуди і ні до кого. У «чорних списках» мене не було, за мною ніхто, дякувати Богу, не ганявся і не погрожував, може в мережі були кілька погроз, але це мізер. Щоб я їх боялася, то ні. Перед самим від’їздом я стикнулася із дуже неприємною ситуацією: я відчула загрозу власному життю. Не тому що я Олена Луганська, людина проукраїнських поглядів. Був обстріл пригороду Металіст, я намагалася продертися через перекриту дорогу додому до мами, я дуже за неї хвилювалася. Зустрілася із цими бойовиками, мусила відбути з ними розмову, і було мені лячно. У їхніх очах я побачила абсолютний холод, зомбованість, упевненість у тім, що саме вони роблять усе правильно: «Немає такої країни Україна!» Я не стала їм особливо заперечувати, боялася за

Олена Луганська життя, хоч вони мені говорили в обличчя – виїзди, забудь про Луганськ! Я пережила цей шок і розуміла, що ситуація лише накручується, люди на емоціях… Це було вже наприкінці червня, тоді почали обстрілювати Металіст, де я прижила кілька місяців з мамою, у нас там будинок. Це було важко морально: навколо ходили перелякані люди, котрі несли повну маячню, тут і так тобі зле, а вони тобі переказують маячню з російських каналів ТБ. Я собі думаю, ну звідки у них це? – З телевізора! Розводили паніку про хунту, і я просто виїхала, бо вже не могла серед них знаходитись: повернешся в один бік, скиглять бабушки про «бендеровцев», в другий бік повернешся, ці бояться натовців, головорізів, які «всіх тут переріжуть». І бігають вулицями і передають один одному! Я свою думку висловлювала, мої родичі на мене тисли, щоб я помовкувала… Я з деякими знайомими надалі спілкуюся, з деякими через когось, з особистих питань. І хочу тут наголосити, що не мала на увазі тупих обмежених людей, а про освічених, які їздили світом, займали якісь посади. Ці люди не були позбавлені можливості пересуватися

в просторі – були і у Львові, в Західній Україні, і до Європи їздили. І мене завжди дивувало, як ОЦІ люди могли потім верзти “сни рябої кобили”. Бо коли людина ціле життя провела у себе на городі, це одне, вона окрім як з телевізором ні з ким не спілкувалася. І от, будь ласка, моя сестра, яка також живе у Львові, поговорила з людиною на певній посаді в «ЛНР», і він каже про Львів «чудове місто», «гарна архітектура»… Тобто ніби дебільні фрази вже й не звучать, але політична традиція вважати, що воно населене бандерівцями. Ми це обговорили, і прийшли до висновку, що там в «ЛНР» на посади потрапили ті люди, які ніби й хотіли добитися чогось у житті, але ходили на других ролях. А тепер частина еліти виїхала, стало менше конкурентів, тож тепер настала їхня година. Коли тебе позбавили твоєї батьківщини, а ти приїздиш в інше місто і бачиш його все в українських прапорах, то ти береш і плачеш від щастя, що ти це бачиш! Люди починають бігати-фотографуватися, насолоджуватися цим моментом. Мені вочевидь таланило, бо я відразу зустрічала людей з проукраїнською орієнтацією, хоч в тому ж Херсоні

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING проросійськи настроєних теж вистачає. Я оселилася в християнському центрі, Херсон мені сподобався і я його згадую. Став для мене тим мостом, куди я змогла вивезти всю сім’ю, подругу, яка досі там живе і працює в банку. Говорить: «Далі не поїду, мені тут комфортно і тепло». У Херсоні я брала участь у невеликому мітингу, познайомилася із місцевою Самообороною Майдану, з блогеркою Наталкою Блок потоваришувала (вона знімала фільм про жінок-переселенок і я стала однією з його героїнь) ВІДЕО. Я туди обов’язково повернуся погостювати, це місто для мене не минулося абияк, можна навіть сказати віха життя. Звідти виїхала, знову ж таки, з особистих причин. У Львів поїхала «погостювати» на два тижні і залишилася. Я колись роздумувала над тим, щоби жити у Львові, але не гадала, що це станеться так швидко. Чесно сказати, до цієї історії я у Львові ніколи не була! Західна Україна була для мене неосвоєною, я завжди хотіла сюди потрапити, але життєві обставини складалися так, що я туди ніяк не доїздила. Моя сестра їздила до Польщі через Львів, то часто там бувала. Щодо

Олена Луганська мене, то що називається, була «наслухана», минулоріч була в Чернівцях, у Карпатах. Львів мені видавався таким примарним, неосягненним, що я його «відкладала на потім». Не те що боялася не прижитися тут, а якось його в інший спосіб сприймала, може більш гамірним абощо.

Першого ж дня, коли я сюди потрапила і вийшла гуляти, зрозуміла – це моє місто. Зрозуміла, що хочу тут жити. Далі вже пішло за обставинами, я не прискорювала цей процес. Львів як серце, я поки що тут залишаюся російськомовною, але люди з якими винаймаю житло поволі мене вчать української, – гадаю, залишилося небагато. Поки що проміжний варіант – суржик. У Херсоні українська мова не дуже відрізнялася

від мови луганських українців, а тут уже і інтонації інші, відразу можна зрозуміти, що людина зі Львова. А що говорити про мене, російськомовну… У Херсоні була, немов вдома в Луганську, «своя в дошку». Херсон і Луганськ дуже схожі, навіть деякі райони схожі, лишень назви різняться. Обидва досить такі індустріалізовані… Проте мою прихильність отримало не місто як місто, а саме херсонці. Мені траплялися досить цікаві люди, після Луганська вони були мені бальзамом на серце. Позитивні і відкриті. Вільні. У Львові навпаки – сподобалося більше місто. Якщо взяти умовно пустий Херсон і пустий Львів, у Львові я би змогла жити одна. У Херсоні ні, але люди це щось. Можливо, у Львові я не звертала увагу на певні речі, але деякі люди у Львові мене дивували поведінкою. У херсонцях я бачила тих же луганців, тільки чистіших і добріших, правильніших і позитивніших, сильніших і хоробріших. У львів’янах нема тих умовних луганців всередині, це інші люди, хороші, але вони відрізняються від мене. Мені доводилося і доводиться на даний момент не те щоб «підлаштовуватися», я ненавиджу це слово – ніколи в житті не підлаштовувалася, і навіть

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING не компроміс – я звикаю. Вони ближчі до Європи, дещо інша ментальність, ми ж, як не крути, ближчі до Росії і, на жаль, у нас на Донбасі ближча російська ментальність – тому цей колапс і був можливим. Коли я їхала до Львова, то мабуть очікувала чогось більшого. Приїхавши, займалася нерухомістю, влаштувалася працювати ріелтором. Ця робота дозволила знайомитися з регіоном і людьми набагато швидше. До мене як до ріелтора звертаються досі також чимало вихідців зі Сходу, аби я допомогла з контактами при пошуку житла. Я даю, вони потім мені віддзвонюють і розповідають про ціни. Хочуть приміром приїхати до Львова на Різдво, всі хочуть бути у Львові на Різдво, навіть з тих, хто там лишився, хочуть приїхати. Дивуються, а чому ціна на Різдво на житло піднята втричі. Я їм пояснюю: уявіть собі, що Львів це той же Крим у сезон, спробуйте спустити ціну влітку – люди на цьому заробляють гроші. Плюс від того часу, як я приїхала, ціни на оренду піднялися на третину мінімум. Ціни тримаються незалежно від того, дончанин ти чи одесит. Люди з Донбасу просто гостро реагують: це ви спеціально для

Олена Луганська нас так ціни підняли! Зі мною поруч жив сусід хлопець з Херсонщини, він тут три роки, то переповідав теж, як важко йде процес вибору житла, торгуються, перебирають. Було неприємно (я не ображаюся, це почуття не моє), коли почала шукати дещо краще житло і стикнулася з тією проблемою, коли тобі розповідають, як переселенці дико себе поводять – обмальовують стіни, ріжуть меблі, і я на це не знаю що відповісти. Я не можу захистити усіх переселенців, тому що серед них також трапляється лайно. Але Львову власне в цьому сенсі можна сказати повезло: до 80% переселенців тут це досить достойні люди, бо ж 1,5 тис. км для

“”

Реальна людина, яку можна потримати за руку, завжди краще джерело ніж образ, створюваний під картинку

забави, вибачте, не проїдеш. З іншого боку, приїхав ти в «лігво бандерівців», напакостив день-два, а далі що? Не буде в тилу ворога сидіти роками. Приїдуть провокатори, які виклично хамлять, аби зіпсувати думку про Донбас і звалять. Перші переселенці, які приїхали до Львова ще на початку весни (2014), як мені розповідали, їх зустрічали ледве не з хлібом-сіллю. А згодом наїхали такі, які враження підмочили, відтак львів’яни «закрилися». Назагал це досить складний процес, і розбиратися хто кому винний, і хто що кому зробив. Я веду Фейсбук, і відчуваю настрої людей, які живуть у себе вдома і їх ця історія з війною напряму не зачепить. Вони ніколи не переселяться; зі мною дружать, бо їм цікаво читати думки людини, яка переселилась. І я навіть відчуваю якийсь обов’язок описувати, що зі мною відбувається – я жива, не вигадана, і маю такі і такі проблеми (не хочуть здавати квартиру людині з луганською пропискою; о, я вже знайшла квартиру; о, я вже переїхала!). Я пишу, щоб пробивати те, що показує телевізор, щоб ми вчилися думати – віримо ми ТБ чи ні. Реальна людина, яку можна потримати за руку, завжди краще дже-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING рело ніж образ, створюваний під картинку. Думаю, я про це все напишу колись книжку. Хочу, щоб певні речі таки знайшли логічне завершення, бо зараз не все скажеш і не все опишеш у ФБ. Ситуація напружена, не хочеться критикувати владу, все так складно… У тому, що сталося на Донбасі, винні не лише наші люди. З того, що ліпили і самоорганізовувалися із останніх сил наші активісти, ніщо не було підтримано, їх кинули напризволяще. Кожна людина хоче жити і не хоче боляче вмирати. У кожного були сім’ї, діти. В результаті «злилИся» і роз’їхалися хто куди. Бо в такому місті як Луганськ.., ось пригадала як запросила на власну акцію-фотосушку «Украине с Любовью. Луганск» Сергія Іванова [відомий луганський блогер, зараз мешкає в Києві – Авт.], і я йому сказала: «Тут нічого не може відбутися, це болото». Це було в лютому 2014 року. І я досі в шоці, як з Луганськом це могло статися. ... я вже адаптувалася. Не вважаю себе львів’янкою, це досить по-дурному виглядатиме, але гадаю, що Львів трошки й моє місто також. Я його знайшла на цій планеті, мені тут затишно, добре

Олена Луганська і тепло. За Львів варто боротися. Говорять, що гордість до малої батьківщини передається з генетичною пам’яттю. Мені щодо Луганська такої пам’яті ніхто не прищепив. Таких сімей було чимало. Я коли спілкуюся із одеситами, бачу, як вони трусяться за своїм містом. Вони її люблять і обожнюють, воюють за неї. Подібно львів’яни, дніпропетровці. Патріоти Луганська любили саме Україну, про Луганськ як місто, де би ти хотів, щоб жили твої внуки, сказало би 1015%. Воювати за Луганськ? Це просто не закладено. Бо знаєте, деяким (не мені) образливо, коли їм – які виїхали – говорять: ви не захистили Луганськ від Путіна. А саме ж ці люди були організаторами проукраїнських мітингів! А говорять нерідко люди, які якраз на мітинги в житті не ходили, пощо я маю їм щось доводити?! Окей, ви так вважаєте? Тоді принаймні дозвольте мені ЖИТИ далі. Дозвольте мені насолоджуватися моїм материнством. Думаю завдяки дітям я якусь лепту у розвиток України внесу.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

ОЛЬГА ОМЕЛЬЧЕНКО спеціаліст в IT компанії

ДонецькEХарків ...я людина, яка має певні свободи та права. Ніколи особливо не замислювалась над цим питанням, але у зв’язку із подіями за останні 2 роки та постійним і методичним їхнім порушенням з боку як місцевої, так державної влади

Ольга Омельченко на перше місце вийшли: право на життя, від себе додам – мирне і гідне життя; свобода на пересування та вибір місця проживання, підкреслюю – за власним бажанням; гідність особистості. Що стосується іншого, то мені 28 років, я молодий спеціаліст вищої категорії. На момент початку війни у Донецьку, я обіймала посаду спеціаліста зі зв’язків з громадськістю та керувала відділом зв’язків із державними установами у компанії, що спеціалізується на розробці програмного забезпечення. Постійно займалась самовдосконаленням, самостійно шукала можливості до розвитку, подорожувала в країни ЄС на освітні заходи, набутий досвід тим чи іншим чином використовувала для того, щоб змінити Україну, бо змінювала насамперед себе у кращий бік: брала участь та допомагала організовувати різні заходи у Донецьку, пов’язані із євроінтеграцією, неформальними засобами освіти, волонтерила та висвітлювала різнотематичні заходи в Донецьку для Громадського та Європейського Просторів та дружила із великою кількістю таких же молодих активістів Донецька та різними НУО. Мала чітке уявлення того, як і куди рухатись.

Звісно, як для усіх “донецьких” такий розвиток подій після перемоги Майдану, який підтримувала усею своєю волелюбною українською душею, став для мене спочатку шоком, а потім і страхом, страхом за все: життя, близьких, майбутнє – усі сторони мого “Я” потерпали від нерозуміння та неприйняття тієї реальності, яку мені запропонували. А запропонували мені дуже мало: або мені потрібно самостійно бігти з власної домівки, або схрестити пальці та потерпати від жаху та страху, щоб не загинути під час військових дій у Донецьку. Проте надія все ж таки була: я сподівалась і навіть не мала й гадки, що мені все ж таки доведеться переїжджати до іншого міста. Я готова була до спеціальної операції – як це було з Маріуполем або Слов’янськом – та з надією в серці чекала на українську армію у Донецьку. А отримала лише бомбардування міста, неготовність Головнокомандувача воювати, продовження міжнародних відносин України з Росією та байдуже ставлення більшості українців до війни та людей, що мешкають на Сході країни і не мають змоги виїхати. Себто тотальну нездатність держави гідно захистити свою територію. І взагалі все зараз ви-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

“”

Рішення (про виїзд – авт.) було прийняте у серпні, коли до квартири прилетів ГРАД та повністю зруйнував квартиру моїх батьків

глядає так, що війна на Донбасі вигідна не тільки Росії, але і керівництву України, яка не вирішує конфлікт рішучими діями, хоча і отримує фінансову та воєнну допомогу від міжнародної спільноти. Рішення (про виїзд – авт.) було прийняте у серпні, коли до квартири прилетів ГРАД та повністю зруйнував квартиру моїх батьків, які на той момент (я не знаю – певно у них дуже сильний Ангел-охоронець), були у справах десь у центрі міста. Спочатку ми переїхали до Миколаєва та прожили там приблизно 3 місяці … проте, мої батьки, яким за 60 років, так і не змогли прийняти нове життя, та почати його заново і вони по-

Ольга Омельченко вернулись до Донецька. Я теж повернулась із ними, бо немала чіткого уявлення, куди, як і насамперед з яких фінансів далі рухатись. У Донецьку мені довелось прожити ще до квітня 2015 року, я застала все: постійні військові дії та “приліти”: мін, ГРАДІВ, пересування важкої військової техніки так званих “захисників”, скасування соціальних виплат, припинення роботи банків, прийняття закону про мультивалюту та перехід на російський рубль, зникнення усього українського з вулиць Донецька, поступову заміну товарів українського виробництва на російське, гуманітарні конвої, прийняття закону про статус ВПО та заборону на вільне пересування власною країною без довідки та пропуску. Усе. Я чекала на можливість виїхати, бо чітко уявляла, що мені ніхто допомогати не буде, а так званої фінансової допомоги від держави, будемо відвертими – не вистачить ні на що. А жити у таборах … ні, я все ж таки маю гідність. У квітні 2015 року моя компанія відкрила нову філію у Харкові та посприяла тому, щоб працівники з донецького офісу переїхали до Харкова. Я тут же зібрала речі та переїхала, бо чим доне-

цькі люди і відрізняються, то відрізняються працелюбленістю. І чітко знають, що їхати туди, де немає роботи – це безглуздо. Підкреслюю, що мені дуже не подобається питання про “адаптацію” та усю діяльність для ВПО, яка називається “давайте допоможемо адаптуватись ВПО” в новому місті. Вибачте, кого зачеплять мої слова, але адаптація – це суто біологічний процес організму людини до абсолютно нових зовнішніх процесів та мінливих умов зовнішнього середовища. Я не переїхала до якоїсь екзотичної країни з іншим кліматом, мовою, іншим державним устроєм, традиціями, стилем життя, нарешті їжею. До чого мені потрібно адаптуватись? Я не розумію. Відчуваю роздратованість та агресивне ставлення до ярлика, який на мене начепили, мене не спитавши. І, можливо, агресії було б менше, якщо б мені дали справедливий та чесний з боку міжнародного права статус – біженець. Та захищали мої права згідно Женевської Конвенції про статус біженців ООН від 1951 року, але де ж там. В реальності мою гідність постійно принижують та систематично порушують мої права, маніпулюючи якимось статусом

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING ВПО. Я не маю гадки, що потрібно усім тим 1-1,5 мільйонам людей, які наважились почати життя наново. Проте мені здається, що в першу чергу, потрібні гроші: на оренду житла та життя, ще раз повторюся життя, а не існування та виживання. Ефективно посприяйте тому, щоб люди знайшли роботу з гідною зарплатнею, та на перші 2-3 місяці допоможіть фінансово із орендою квартири, мені здається – це більш ефективніше, аніж запрошувати людей, яким потрібно родину годувати, на тренінг, де з ними будуть розмовляти психологи чи будуть грати у модулюючі ігри. Знаю, бачила такі тренінги, на мою думку – це смішно, хоча знову ж, я можу і помилятись. Особисто мене фінансова ситуація і не стосується, я працюю у міжнародній ІТ компанії зараз, та дуже добре заробляю, вистачає на все. Проте щопівроку мені треба проходити, на мій погляд, дуже принизливу процедуру так званого підтвердження реєстрації місця проживання та підтвердження статусу ВПО. Мені не особливо потрібні гроші, хоч я маю на них право, але так виходить, якщо я не буду проходити цю процедуру для власної держави, я буду вважатися

Ольга Омельченко особою, що повернулась до постійного місця реєстрації. А себто, я сепаратист, я зрадник … З іншого боку, витрачати 2-3 робочих дня на простоювання у задушливих державних установах у чергах з постійними сварками (бо так по-нелюдськи організований процес) – для мене кожен раз це нонсенс. Тут проявляється моя практична сторона особистості: 3 дня це 24 робочі години, за які я отримую на роботі в 7 разів більше аніж мінімальна державана допомога працездатній особі у розмірі 400 гривень. Себто, або я знову зрадник, або за ці години простоювання у держустановах я сплачую із власної кишені, усе щоб моя держава не сприймала мене як зрадника. Що отримую натомість? Я отримую замість підписання, накладення ветопрезидентом країни на законодавчий акт №2166 «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантії дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який більшістю голосів 3 листопада прийняла Верховна Рада України та скасовувала пункт, згідно якого всім ВПО не потрібно підтверджувати щопівроку свою

присутність. Себто, президент пропонує і надалі знущатися і нехтувати правами громадян. Як я бачу ситуацію? Я бачу що можновладцям вигідно підтримувати нестабільність в країні, спеціально створювати такі умови для ВПО, щоб вони були вимущені повертатися до дому, а натомість набивати власні кишені грошима, які надаються міжнародними спільнотами та державами, наживатись на продажу озброєння на зовнішні ринки, в той час, коли власна армія та вояки не мають змоги захистити власні кордони. Напевно тут треба зупинитись, бо я вибрала сторону більше не хвилюватись за речі та процеси, на які я не маю змоги впливати. В мене є я, разом ми впораємось. Бажається одного, щоб нам не заважали. Усі мої друзі такі ж, як і я: самостійні, цікаві особистості, які мають вищу освіту, високо кваліфіковані спеціалісти, які ніколи не чекали та не шукали допомоги ззовні, завжди і всього досягали самі. На даний час в Донецьку не залишилось жодного з них, усі живуть у різних куточках України, у всіх все скалось добре, бо усі, насамперед, навчені мислити категоріями: “допоможи собі сам” та сприймають усі ці події як нові мож-

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING ливості до розвитку. Ми якимось чином вирішили, що якщо так трапилось, напевно це доля, напевно там у Донецьку навіть за умови відсутності війни у нас не було би змоги розвиватись як особистість далі, досягти таких результатів, які маємо зараз. Одна тенденція сумна – жодний (і я разом з ними) не відчуваємо більше себе потрібними Україні. Країна програла війну за нас, за нове покоління, яке було першим, що не ввібрало радянських цінностей, що було спроможним та бажало змінити на краще країну. Наскільки мені відомо, усі ставляться зараз до місць, де проживають, як до тимчасової схованки, де можна стати на ноги міцніше, вийти на той рівень життя, що був у Донецьку та … іммігрувати. Назавжди виїхати з країни, такої рідної, такої коханої, проте подалі-подалі від усіх цих геополітичних ігор та можливостей, де завжди буде існувати можливість ескалації конфлікту із Росією та, хто знає, може і ще більшої загрози, пов’язаної із ситуацією у Сирії. Сама нікого навмисне не шукала, ні до кого не зверталась. Можливості та люди, які їх створили, самі знайшли мене. По-перше, хочу подякувати “КІГА”

Ольга Омельченко (Kyiv Initiative Group Alpbach), особисто Олені Черновій , які наприкінці серпня 2015 знайшли спонсорів, провели конкурсний відбір серед молоді ВПО та надали можливість участі у European Forum Alpbach в Австрії, а тим самим донести до всього світу свої погляди та думки про війну в Україні. Особисто, ще хочу подякувати моєму спонсору Марку Дросту (СЕО компанії SmartDocuments). Ще, зараз безкоштовно навчаюсь веб-розробці (PHP, MySQL, AJAX) за спеціальною програмою для ВПО та учасників АТО, від харківського коворкінг центру та IT-школи в одному обличчі – “Spalah IT-school”. Організатори написа-

ла проект та отримали грант від USAID на безкоштовну освіту для 100 переселенців. Народ, щиро дякую вам – ви робите дуже вагомий внесок! Я знаю точно, що я вже не повернусь до Донецька. Якщо стисло, то конфлікт, як і будь-які взаємодії людей, регулюється нормами соціальної поведінки. Велике значення при цьому мають моральні норми, вони зачіпають наші уявлення про добро і зло, правильну і неправильну поведінку, справедливість і порядність тощо. Отже, якщо людина зуміла усвідомити і прийняти толерантність як цінність, вона дозволяє йому надалі жити по іншим (узгодженим з

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING самим собою і зі світом) нормам, тоді і суспільство, в якому він живе, теж буде трансформуватись та змінюватися. Це інший рівень свідомості, який дозволяє думати вже не тільки про себе і власну шкуру, але і про інших. Я не бачу будьяких суттєвих рухів у цьому напрямку з боку влади, тому ні, я не вірю, що все може повернутись назад. Харків для мене завжди асоціювався з поняттям “перша столиця України” і я дуже напевно романтизувала власні погляди та уявлення про Харків, бо я вважала, що тут живуть одні представники інтелігенції. Проте, реальність така що “не маленьке місто” – це мабуть єдина характеристика, з якою я згідна. Місто занедбане, старе, з дуже кривою логікою та забудовою житлових районів, погані дороги, дуже не ввічливі водії, комунальних служб, таке уявлення, зовсім не існує … я не розумію, за що тут так поважають Кернеса і чим тут пишаються. Наприклад, в Донецьку навіть, коли вже ГРАДИ долітали і до центра міста, не було опалого листя та бруду. Я поважаю комунальників Донецька, хто і вартий якихось наград у Донецьку та назви “героїв” так це саме вони: які ремонтували водопосточання, знеструмлені ра-

Ольга Омельченко йони та інше під постійною загрозою для життя. А в Харкові не має жодної військової загрози життю, просто завжди є причина до знеструмлення та відключення води. Наприклад, в мене на районі у дворах не було такого звичного освітлення, дякувати бабусям, які віддали свої голоси за Кернеса та отримали нарешті довогоочікуване. Мене, до речі, влада позбавила права голосу. Я вже мовчу про ціни у Харкові, які наприклад вдвічі більші аніж, наприклад у Львові. Не можу сказати, що львів’яни отримують більші зарплати, але я купувала продукти цієї осені в обох містах, і суттєва різниця розміру суми у чеку вражає. Щодо питання – чи бачу я себе в Харкові? То я не бачу себе у будь якому місті України. Для мене Харків – це друге за кількістю місто, де сконцентровані міжнародні ІТ компанії, а це значить, що тут я ніколи не буду без роботи. На відміну від більшості інших галузей, де зовсім не зрозуміло, як працює механізм прийняття на роботу: чи по знайомству, чи то не “для донецьких” – в ІТ компанії завжди дивляться не на прописку в паспорті чи хто твої батьки. Дивляться на твою кваліфікацію: освітній бекгра-

унд, досвід праці, досвід подорожей, рівень володіння мовами, протягом випробувального періоду вивчають твою особистість, бажання та вміння вибудовувати відносини із ТОП-менеджерами, колективом. Все чисто, прозоро, все справжнє і гідне. Нещодавно, я змінила місце роботи і зараз вже працюю в ІТ компанії, яка спеціалізується на розробці ігор для мобільних пристроїв, спеціалістом зі зв’язків з громадськістю – дуже задоволена та почуваюсь на “власному місці”. Проте для мене це лише тимчасовий етап, адже паралельно я вивчаю веб-розробку (самотужки вивчила HTML та CSS, основи кодування на JavaScript, зараз вивчаю PHP). Моя довготривала ціль через 1-2 роки стати Junior Front-End Developer, отримати job offer у Нідерландах (до вибору країни підійшла свідомо, довго вивчала різні можливості та різні країни) та переїхати туди працювати і жити. Ще хочу отримати досвід роботи та життя (приблизно 1-2 роки) у ІТ компанії десь у країні, де теплий клімат, щорічний доступ до свіжих фруктів, овочей та океан. Зараз схиляюсь більшою мірою до Малайзії. Таке я собі вигадала. І це обов’язкове стане моєю реальністю.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING В мене є побажання. Перше до громадян України: Всіляко уникайте приписувати собі статус жертви. По-перше, яким би огидним не було ваше становище, намагайтеся не звинувачувати в цьому зовнішні сили: історію, державу, начальство, расу, батьків, фазу місяця, дитинство, несвоєчасну висадку на горщик і т.д. У момент, коли ви покладаєте провину на щось, ви підриваєте власну рішучість що-небудь змінити. По-друге, кожен має достатньо сил, щоб гідно прожити життя. А всі ці розмови, про те, який зараз важкий час – це хитромудрий спосіб виправдати свою бездіяльність та лінь. Працювати над собою треба, а там дивись і часи зміняться. Друге до влади: Дорогі можновладці, стабілізуючим фактором, що сприяє припиненню конфліктів та появі нових, служать позитивні традиції, ідеї, цінності та ідеали, які є єдиними для ВСІХ громадян країни. Влада України має зрозуміти: якщо вона не займатиме активну позицію у проведенні діалогу на усіх рівнях з українцями, не розробить так званого Всеукраїнського меморандуму або Національної програми розвитку (які є у

Ольга Омельченко кожної держави ЄС та США), які би прописували загальнонаціональні цінності для українців, то це за неї будуть робити інші зацікавлені сторони. А такий підхід сприятиме подальшій маргіналізації країни та її існуванню – як об’єкта міжнародних відносин, а також при потребі реалізації нових можливих сценаріїв розколу країни.

ВПО: ПРАВДИВИЙ STORYTELLING

Для довідки

База корисних контактів для ВПО

Збірка підготовлена на базі проведених інтерв`ю – в межах інформаційної кампанії «ВПО: правдивий storytelling на Громадському Просторі», яка проводилася ГО «Інформаційно-аналітичний центр «Громадський простір» в рамках проекту «Сприяння плюралізму та діалогу в українському суспільстві», що реалізується Фондом Східна Європа за підтримки ChildFund Deutschland e.V. та Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини.