Razom/Разом, May/Травень, 2014 by Media Group РАЗОМ

НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ

рубрика

СТОРІНКА ХРИСТИНИ КАТРАКІС

Травень / May 2014

“КАРПАТИ” чекають на вас

ГРИГОРІЙ ГЛАДІЙ актор і режисер

рубрика

ВИХОВУЄМО РАЗОМ

№2(12)

ЗНАЙОМТЕСЬ

UKRAINIAN CANADIAN MAGAZINE

у ВАНКУВЕРI

й а м й и р п ю т с і н ч я д в з а Цінуй т иттєві дарунки! усі ж УВАГА! КОНКУРС! Я

Україну www.ILoveUkraine.ca

у Травні

В НОМЕРI:

Впевненим кроком вступає у свої володіння травень - місяць буяння природи, яскравості барв, повітря, напоєного пахощами бузку, та землі, заквітчаної жовтогарячими килимами кульбаб, жовтооких ромашок та тендітних конвалій. Третій весняний місяць дарує нам не одну важливу дату. Ми відзначаємо День матері – найдорожчої в житті людини, яка нам його подарувала. Ніхто не знає, скільки любові і болю може вмістити материнське серце, скільки переживань за своїх дітей воно витримує щодня. Коли, як не в травні, пригадати подвиг пращурів, які власною кров’ю, пролитою в боях, та ціною свого життя вистраждали перемогу. Чи сміємо ми сьогодні забути про це? Напевне, що ні. Навпаки, мусимо показати, що ми гідні сини і дочки тих, хто здолав фашизм, про кого й досі співається в українських піснях, прославляється їхня жага волі і непереможний дух. Пісня сьогодні, як і у всі часи, допомагає жити і боротись. У травневому номері «Разом» читайте про талановиту українську акторку Аду Роговцеву і її любов до театру, тривалістю в життя. Про своє яскраве творче життя та суперечливі ролі особисто розповість український (як він сам наголошує) актор та режисер Григорій Гладій, відомий в Канаді та за її межами. Познайомимо вас і з творчістю українського талановитого етно-фотографа Анни Сенік (Ladna Kobieta). Для вас проведемо екскурсію давнім Станіславом і сучасним Івано-Франківськом (насправді, це одне і те ж місто), а якщо не стомитесь, то й усією Франківщиною. Помандруємо до мексиканського Кабо Сан Лукаса – земного раю для заможних селебріті і простих людей. У травні до читачів Торонто та Ванкувера приєднаються читачі провінцій Прерій.

ТРИМАЙМОСЯ

Команда Медіа Групи РАЗОМ

Пісенний дух свободи На війні як на війні “Карпати” чекають на вас!

BCIT prepares.

Григорій Гладій - актор і режисер Фотограф Анна Сенік Нашого цвіту Ада Роговцева Канікули в Мексиці Гостинна Франківщина Про вагітність під “чоловічим “ кутом Дитяча сторінка Publisher RAZOM, Media Group Editor: Viktoriya MATVIYENKO Copy Editor: Mariana STEFAK PR-manager: Oksana PLATONOVA Graphic Design: Volodymur MELNIK Project Coordinator: Vadym MATVIYENKO Project Manager in Vancouver: Svitlana KOMINKO

Leverage your current education with courses and programs at BCIT’s School of Business. With dozens of programs to choose from, you’ll earn the credentials you need to launch your career as quickly as possible.

Find out how to get started at bcit.ca/business

Informational support: www.ukrainianvancouver.com

Find as on internet

razommedia.ca Contact information::

info@razommedia.ca toll free: 1 855 RAZOMMG (1855 729 6664) fax 1 866 734 1864 The publisher may not have the same standpoints with the author of a printed material. Advertisers are responsible for the content of their commercial ads.

Real Experience. Real Results.

КОНКУРС ДИТЯЧОЇ ТВОРЧОСТІ

Україну! ДАЙТЕ ВАШИМ ДІТЯМ МОЖЛИВІСТЬ ПОКАЗАТИ СВОЇ ТАЛАНТИ!

МАЛЮНКИ ТВОРЧI РОБОТИ ФОКУСИ ПIСНI ТАНЦI ВIРШI Три вікові групи до 14 років включно ПЕРЕМОЖЦІ у всіх категоріях будуть нагороджені ПРИЗАМИ! від наших спонсорів Всі учасники конкурсу отримають футболки

Україну!

(спонсор Люба Дубик).

ДЕТАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ:

www.ILoveUkraine.ca

УКРАЇНА ВІД А ДО Я

...Знать од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди...

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

Т. Шевченко

Пісенний дух СВОБОДИ Автор Валентина КОВАЛЬСЬКА

Народна артистка України

Тривожні часи переживає нині Україна, які розпочались із непокори палаючого Майдану корумпованій владі, де ми втрачали наших найкращих синів, і до окупованого російськими агресорами Криму та до подій на Сході України. Нам важко, страшно, серця наші щемлять від болю втрат, від несправедливості й цинізму, що оповили землю українську чорною хмарою. Вже з першого дня Майдану особливого значення, звучання і актуальності набула Пісня, яка звучить з його сцени (сьогодні головної сцени України). Важко навіть уявити, скільки пісень

тут було виконано, бо найвищою честю для кожного з тих, хто дарував їх протестувальникам, виступи саме на Майдані стали відгуком і внеском у важливі суспільно-політичні перетворення, які відбуваються на наших очах. Хіба можна передати словами ті неймовірні почуття, коли в єдиному пориві на Євромайдані близько 200 тисяч людей хором заспівали Гімн України?! Звучать на Майдані регі, реп, рок, поп, а найчастіше активісти «замовляють» пісні «Чуваки, всьо чотко», «Файне місто Тернопіль» (“Брати Гадюкіни”), «Вставай» гурту «Океан Ельзи», «Надія є!» («Мед Хедс»), «Не спи моя рідна земля» («Мандрів») і багато інших. Як виявилось, у нас є пісні, які можна співати «під революцію», в

яких передається нинішньому поколінню українців жива Віра і предвічна Сила духу, що йдуть від славних дідів і батьків через генну пам’ять, через слово, козацьку, стрілецьку і повстанську пісню. Коли вороги українського визвольного руху намагалися подати боротьбу воїнів УПА як дії бандитських угруповань, вони не змогли передбачити і врахувати масове створення народом чудових пісень, які нині стали актуальними, як ніколи, про своїх захисників. Ось фрагмент однієї з повстанських пісень із збірки Катерини Мандрик-Куйбіди «Піснями скріплюємо волю»: Ми більш у неволі не хочемо жить, Ми ворога будем, де бачимо, бить! Ми п’яді землі ворогам не дамо, В її обороні життя віддамо. За ці місяці боротьби стався справжній «вибух» творчості українського люду, який яскраво демонструвався на Майдані, де грають і «Океан Ельзи», і «Друга ріка”, українські музиканти, барди, ді-джеї співають перероблені народні та повстанські пісні “Горіла шина”, “Час дати відсіч” (Хочу ЩЕ!), “Не треба”, “У нас на Майдані”, “Вітя, чао” (Ольга Хуторянець) тощо. Так лідер львівського Євромадану Софія Федина першою заспівала про подвиг його Героїв: А я живий, матусенько, живий, Бо з нами правда! Їм нас не здолати! Ось тільки жаль, що наші вороги Цькують на нас мого по крові брата… Для молодої співачки з чудовим голосом, лауреата багатьох міжнародних конкурсів, поетеси та композитора Руслани Лоцман виступ на сцені Майдану став майже щоденною роботою. Тут вона переспівала безліч народних та авторських пісень, а вершина її творчості - «Ой там на Майдані» (музика Ірини Кириліної):

Ой там на майдані... Позлітались пташки рано... То ж не птахи-голубочки України сини й дочки… Позбиралися на волі Задля щастя, правди й долі! Ой там,на майдані... Наші болі, наші рани… Концерт легендарного “Океану Ельзи” можна порівняти з бурхливим океаном емоцій - океаном піднесення, патріотизму, єднання. Гурт виконав свої найкращі хіти, розпочавши із революційного треку “Вставай”, а потім лунали пісні “Вільний”, “Кавачай”, “911” та інші. Закінчила ж група концерт треком “Друг”, який, за словами її лідера С. Вакарчука, характеризує ввесь гурт “Океан Ельзи”. Народна артистка України, переможниця «Євробачення» Руслана Лижичко стала “сво-

єю людиною” для майданівців. Вона співала на імпровізованій дерев’яній сцені, встановленій на даху одного зі спалених автобусів. На сцені - пофарбоване у синьо-жовтий колір піаніно Майдану, яке стало легендарним. Це був дивовижний концерт: відкривала його Руслана, як піаністка, виконанням «Оди радості» Бетховена гімну Євросоюзу, а потім чудово грала класику, народні пісні. Далі за піаніно сідали всі, хто міг

КОНЦЕРТ

“Історія України в піснях”

( Поема “Кавказ”)

Він твердив: ”Це моє майбутнє теж. Мені жити у цій країні”. Він хотів стати актором, а віддав своє молоде життя за Україну. Ми будемо славити його і всіх героїв Небесної сотні, всіх, хто вижив і вистояв у «горнилі» боротьби. Тисячі людей, насамперед діти, жінки, молодь, актори, гості Києва, читали поезії Великого Кобзаря, по-своєму переосмислюючи їх, як молитви, що змушують оживати людське серце Почуй нас, Господи, у цих піснях і молитвах!

Слава Україні!

“Я був в Україні, я був на Майдані - це Козацька Січ двадцять першого століття. Організовуючи концерт, мені дуже хотілося відродити цей дух і в Канаді. Хай ми не збудуємо тут Майдан, але можемо воскресити забуті цінності, звичаї наших предків-козаків”, - пояснює вибір теми та виконавця Петро Шкільник, організатор концерту “Нас дуже добре прийняли в Торонто. Тут чудова громада, люди набагато привітніші, відкритіші та ініціативніші, ніж у нас в Лондоні”, - підсумував поїздку Тарас Житинський. Підтримуючи активістів Торонто, він разом з іншими вийшов пікетувати Консульство РФ напередодні концерту. Приємною несподіванкою для всіх, хто прийшов на захід, виявилось те, що концерт підтримали своєю участю й багато не анонсованих раніше виконавців. Серед них Олексій та Володимир Слепухови, Олег Романів, Яна Білик, Ельвіра Максудова, Настя Єрофєєва (гурт DoVira), Болонна Олена та Софія, Гринченко Галина, білоруський хор «Яворові Людзі». Зі сцени звучали безсмертні поезії Ліни Костенко, Василя Стуса, Лесі Українки та й нові композиції, написані спеціально в пам’ять про Небесну сотню. Всі пісні, що лунали цього дня у залі українською, білоруською, російською, татарською чи англійською мовами, прославляли нескоримий дух, героїзм та волю українців, краючи серця глядачів тугою за загиблими. Відео з концерту можна знайти на www.euromaidancanada.ca та на сторінці Т. Житинського у Facebook.

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

показати свою гру. Особлива гуцульська говірка, неповторний гумор, глибока змістовність текстів, накладених на основу світової рок-культури, створювали неповторний колорит звучання пісень косівського рок-гурту «Гуцули», якому дружно підспівували майданівці. І вся ця феєрія музики, пісень, звуків гітари, бандури чи сопілок, симфонічних оркестрів, народних хорових та танцювальних колективів, фольклорних гуртів на сцені Майдану просякнута духом і присутністю нашого завжди сучасного Тараса Шевченка, що на сторожі свого народу поставив Слово. В грудні 2013 одним із перших на Майдані читав Шевченка вірменин-активіст Сергій Нігоян: І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете! Вам бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!

razommedia.ca

квітня мешканці та гості Торонто, кому небайдужі останні події в Україні, хто хотів підтримати Майдан як духом, так і ділом, зібралися в Golden Lion Restaurant на концерті “Історія України в піснях”, ключовою фігурою якого став лондонський музикант Тарас Житинський. Саме йому вдалося більше години тримати слухачів у світі походів через козацьку думу і пісню. Побудована на народних та запорізьких піснях програма не залишила нікого байдужим.

СТОРІНКА ХРИСТИНИ КАТРАКІС

НА ВIЙНI, ЯК НА ВIЙНI,

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

або розповiдь про життя. Мені непросто зрозуміти, коли зараз Україну ділять на Захід і на Схід. Тяжко зрозуміти невизнання УПА або ж воїнів Червоної Армії, адже, якщо вдуматись, і ті й інші захищали свою свободу, свою незалежність. У мене два діда – фронтовики, ні одни з них не був етнічним українцем. Дід Васіліс і його брат Яніс - греки - воювали на фронті в Червоній Армії. Яніс був льотчиком і навіть героєм став, стільки фашистських літаків знищив. Дід Сімон – наполовину грузин наполовину литовець, пройшов усю війну, дійшов до Берліна, хоча під Брестом отримав контузію. Хочу сказати, що мої діди воювали, проливали свою кров, бо захищали рідну землю від фашистів. Як не дивно, тепер ми спостерігаємо більше проявів фашизму зі сторони Росії, ніж колись від Німеччини. Часи змінюються, але кров наших дідів – священна і вічна. Я історик, тому прекрасно розумію, як була здобута перемога. Ні, не геніальною стратегією, ні. Сталін, втопивши землю в крові, отримав перемогу мертвими тілами, а не стратегіями. Першими на передову були відправлені «меншини» і «ненадійні»: українці, німці, поляки, греки, татари, грузини, болгари… І ця тактика була стандартною. Існувала теорія, що саме цей тип людей має здатність перейти на сторону ворога. З Донбасу цілі села греків, німців, татар відправляли в Казахстан, де вони померли в пустелі від спраги, і на Сибір, де замерзли в снігах. Інших відправляли на фронт, на передову, як живий щит. Багато з них гинуло в перший день. Така доля випала племіннику моєї бабусі, поляку з Бердичева, Vatzlav Naralsky-Rossa, якого 18-річним відправили на передову по смерть. Я була на його могилі. Там і могили як такої немає – братська, а в ній покояться вбиті – поляки з України, діти, яким було переважно по 16-18 років. Якби не ці діти, що стали гарматним м’ясом, якби не наші діди – історія могла б скластись зовсім по-іншому. Кажуть, що під час війни траплялось неймовірне: все, що вважали нереальним, ставало дійсністю, бо коли людина

жила одним днем, не знаючи, чи виживе завтра, то ставала мужнішою й сміливішою, здатною на все. Саме тоді здавалось, що і любов сильніша, і дружба міцніша. Та й усе навколо відчувалось і сприймалось дуже гостро, як вперше і востаннє. Коли чую про дружбу на війні, про солдатську солідарність і вірність, пригадую один незабутній приклад воїнської відваги і самопожертви. У мого діда Сімона був товариш Петро - армянин з Абхазії. Зустрілись вони під час війни, тоді й потоваришували, побратались. До Бресту разом дійшли, де в одному з боїв Петро прикрив своїм тілом мого діда від вражої кулі, врятувавши йому життя, бо знав, що на того дома чекають троє малих діток і дружина. У самого Петра залишилась дочка в Славуті. Мій дідусь виростив цю дівчинку, як свою рідну, дав їй освіту, опікувався її долею. Говорив завжди з посмішкою: «В мене 4 дочки - і жодного хлопця». Подібна самопожертва і відданість другу – дійсно унікальне явище. В наш час це рідкість. Але є! Я бачила таку ж безстрашність на Інститутській та на Грушевського, коли хлопці йшли під кулі, щоб врятувати життя свого пораненого побратима, багато хто гинув напівшляху. Медсести і лікарі під снайперським прицілом рятували людські життя. Задумуєшся, дивлячись на все це, невже людям потрібна смерть, її запах у повітрі, свист куль, війна, щоб бути готовим перейматися не тільки собою, але й ближнім, готовим загинути заради життя інших, заради миру?! Мій батько і дід мріяли про сина й онука, але народилась я, дівчинка. Я була справжньою пацанкою: коні, дерева, гори манили мене набагато більше, ніж ляльки. Коли вже була студенткою університету в Америці, прийняла свідоме рішення піти в армію - стати солдатом, як колись мої діди. Паралельно з навчанням я стала солдатом резервної армії США, Navy Seals – морські котики. Служба покривала мої студентські витрати й освіту. Більшість із резервістів були з незаможніх сімей,

Перше, що мене навчили – не наражати свій загін на небезпеку. Нам радили добре думати перед тим, як щось зробити, слухати накази, ніколи не сваволити. Назавжди закарбувались в голові слова: “Памятайте, що можете потрапити в скрутну ситуацію, не послухавшись, і цим наразите на небезпеку весь загін, так як йому доведеться рятувати вас із полону, рятувати від кулі, прикривати і нести відповідальність за ваші дії”. Вперше у життя я усвідомила, що мене не покинуть, що ці солдати - мій щит, моя опора, моє тіло. Думаю, подібні відчуття можливі лише в армії. Я знала, що у випадку військового конфлікту мене можуть, як солдата американського резерву, відправити на війну. І ця думка не залишала нас усіх тоді. Ми жартували, посміхались, але всередині кожного таївся невидимий страх смерті - страх невідомості, війни. Мені дуже пощастило - буквально через декілька місяців, як я закінчила службу, тих, хто ще залишався, відправили в Афганістан та Ірак, де загинуло багато молодих хлопців. Ті ж, що повернулись, стали зовсім іншими людьми - хоч раз зазирнувши в обличчя смерті, неможливо залишитись тим, ким був раніше.

Мого чоловіка Романа можуть призвати в армію в будь-який момент. Прокидаюсь зранку, дивлюсь на нього і тихо молюся про його безпеку, прошу ангела охоронити його.

Мій друг Spenser Guinn, хірург-ортопед, пішов в армію добровольцем. Почав, як і я, ще з резерву при університеті, а коли почалась війна в Іраку, записався на фронт. Відслужив усю війну, врятував багато життів: складав людей по частинках, допомогав і тим, у кого стріляли, і тим, хто стріляв. Але навіть він, коли йшов на війну втретє, сказав мені: «Не хочу туди. Жінка третю дитину чекає - не за себе страшно, за них!» Але він був солдат, він пі-

Зараз у світлі подій в Україні я знову бачу обличчя смерті, відчуваю наближення війни. Я солдат і знаю, про що вони думають, чого бояться, чого просять. Я була на їх місці.

Коли почалось вторгнення Росії в Україну, Роман сказав, що, якщо Батьківщина буде в небезпеці, він піде її захищати, свою сім’ю і родину, як це робили наші предки. Мені стало страшно. Він єдиний, коханий, найрідніший, він моя половинка - батько наших майбутніх дітей, але я розумію, що чинити саме так - його обов’язок, і він не зможе інакше. Я вирішила для себе: піде він - піду і я! Я сказала йому: “Горжусь тобою, ти мій герой!” Якщо у мене будуть діти, я хочу, щоб вони пройшли у своєму житті шлях солдата, шлях товариша, патріота, шлях справжньої людини. Можливо, колись і українська армія буде набирати жінок на службу, як це робить американська армія та ізраїльська, що лише об’єднає та згуртує народ. Хороша армія – це школа життя, вона не робить з хлопчаків справжніх чоловіків – ні, вона робить із них справжніх людей. Наостанок хочу звернутись до українських солдатів, котрі, незважаючи ні на що, утримують мир і цілісність нашої країни: “Ми гордимося вами! Дякуємо вам!”

razommedia.ca

шов і відслужив, і повернувся живий. Але, мабуть, йому не перестануть снитись усі жахіття війни. «Дивно звикати до нормального життя, все занадто спокійно. Сумно. Навіть як лікареві нічого робити, хіба що нові колінки бабцям вставляти», - говорив він жартома. Мені лише раз у житті довелося стріляти в людину (і то для самозахисту), це було вже після армії. Все трапилось вночі, і я була впевненна, що застрелила нападника. Пам’ятаю, який жах охопив мене, коли я подумала, що вбила людину. І мені, і йому пощастило. Він залишився живий, а я заріклась ніколи не брати в руки зброю.

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

кому сім’я не могла допомогти фінансово, платити за освіту і кар’єру, та родин імігрантів. Іноді, дивлячись на політиків, думала – чому їх діти не гинуть за Батьківщину? А їм і не треба, адже живуть вони на всьому готовому, тато все оплатить. Серед нас не було багатіїв, ми були як гладіатори і спартанці разом взяті. Дивувало, що в армію брали за бажанням з 16 років, в той самий час як легальне інтимне життя можна починати з 18, а купувати випивку - з 21. Тобто, гинути на війні можна, а от кохатись і випити пива –зась. Ось так і зрозуміла, що помирати ніколи не рано, а пожити немає коли. Я задумалась про це саме тоді, коли через два роки почали приходити повідомлення про загиблих в Афганістані. Вони були моїми однолітками, вони і пива не попили, і кохання не відчули сповна - загинули. Дивно якось…

ВИХОВУЄМО РАЗОМ

Автор Наталя РУСИН

ЩО

може бути краще для сучасної людини, аніж активний спосіб життя, заняття спортом? Та виявляється, про це знали і говорили ще “древні”. Арістотель вважав, що “ніщо так не виснажує і не руйнує здоров’я людини, як тривала фізична бездіяльність”, а Горацій попереджав, якщо не бігати, “поки здоровий, доведеться побігати, коли захворієш”. А як вам думка італійського фізіолога А. Моссо (1846 - 1910): “Фізичні вправи можуть замінити безліч ліків, але жодні ліки в світі не зможуть замінити фізичних вправ”? Здорово сказано! Любителі посидіти перед телевізором, можливо, варто струснутись і поспішити в спортзал? Відомі політики, представники світу шоу-бізнесу просто зобов’язані мати гарний вигляд, а найвірніший шлях до цього - заняття спортом. Так секрет відмінної фізичної форми короля Іспанії Хуана Карлоса (2010 р. відзначив 35 років свого правління) - міцний сон і спорт: верхова їзда, лижі, дзюдо, карате, теніс, сквош, гольф, автомобілі, мотоцикли і… ролики. Але найулюбленіше захоплення короля - вітрильний спорт! Лідер “Океану Ельзи” С. Вакарчук раз на тиждень грає в баскетбол, два рази - відвідує спортзал, а на відпочинку активним спортом займається щодня. Кожний ранок Сара Джесіка Паркер починає з пробіжки в Центральному парку Нью-Йорка і там же принагідно катається на велосипеді. Мадонна, якій вже за 50, змінює з 20 майок за час свого бігу підтюпцем і спортивних тренувань. Красуня Камерон Діаз присвячує спорту весь вільний час: пробіжки, йога, плавання і серфінг – головна фітнес-пристрасть актриси. Розповідати про спортивні уподобання людей, які відомі сьогодні в світі, можна довго, бо практично всі вони їх мають. Здоров’я, краса, задоволення - все це отримуєш, подружившись зі спортом. Він допомагає розвиватись не тільки фізично, а й формує риси, які можуть пригодитись у всіх сферах життя – вміння працювати в команді, лідерські задатки, швидкість реакції й інше.

Обираймо

СПОРТ!

Якщо доросла людина рішення займатись спортом і яким саме приймає самостійно, то дитині в цьому, зрозуміло, допомагають батьки. Вони повинні і зацікавити її, і заохотити, і підтримати, і, взявши за руку, привести в те місце, де дитина могла б тренуватись, досягаючи гарних результатів, і робити це з задоволенням. Саме таким місцем в Торонто є дитячий спортивний клуб “Карпати”, який з впевніністю можна назвати футбольним (цей вид спорту в ньому основний, хоча тут можна навчитись також грі у флорбол та хокей). Чому футбол? Відповідь проста - це одна з найпопулярніших ігор у світі і в Канаді зокрема, тому багато хлопчиків і дівчаток (доречі, якраз зараз оголошено набір у дівчачу команду) мріють стати справжніми футболістами. За 12 років свого існування клуб зажив собі доброї слави.

razommedia.ca

“Динамо” (Київ) чи львівських “Карпат”. До Дня незалежності України проводиться найбільший футбольний турнір в Centennial Park.

Унікальність клубу ще й у тому, що всі(!) його вихованці (їх близко 250) не просто відвідують тренування, а обов’язково стають гравцями команд і беруть участь у змаганнях, що дає можливість кожній дитині розвивати і вдосконалювати свої здібності, загартовувати характер, вчить бути членом команди, виховує наполегливість в подоланні труднощі на шляху до перемоги. Та й гіркоту поразки деколи варто відчути. Тренерський склад “Карпат” переконаний, що залучення дітей до заняття спортом - справа потрібна й корисна. Тут, у клубі, вони, забувши про комп’ютер, вчаться спілкуватись у колективі, знаходять не просто товаришів -

справжніх друзів. Цікаво спостерігати, як знайомляться і здружуються не тільки діти, а й їхні батьки, починають спілкуватися. Особливо важливе розширення кола знайомств для новоприбулих з України. Клуб всіляко сприяє такому зближенню і дітей, і дорослих.

“КАРПАТИ” чекають на вас!

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

Засновниками “Карпат” стали українці, круглорічно. В основному всі працівники клуякі, приїхавши в Канаду зі своїми дітьми в бу - це волонтери, які віддають роботі і багаостанні 15-20 років, хотіли, щоб вони могли за- то часу, і немало зусиль, не отримуючи за це платню. Серед них є чимало батьків, чиї діти займаються в клубі. Тренери приглядаються до них і, помітивши, що якийсь татусь сам добре грає в футбол, залучають його до роботи - звідси й беруться нові кадри, адже з кожною командою працюють 3-4 наставники. Матеріально утримувати клуб непросто, тому крім коштів, що вносять батьки, важливою є спонсорська допомога, хоча вона на даний час не така значна, щоб, наприклад, можна було тренуватись на своєму власному йматись тут футболом, бо багато й їх, батьків, футбольному полі, а не арендованому. Специфікою “Карпат” можна вважати й прикипіли серцем до цього виду спорту, деякі самі були гравцями. Зрозуміло, що створення клубу - справа не з простих, але можна лише позаздрити ентузіазму й наполегливості його засновників - згуртованому колективу однодумців, які, пройшовши нелегкий шлях, все ж зуміли це зробити. Серед засновників були Богдан Радь, який став першим президентом “Карпат”, Дарко Коваль - теперішній директор та головний тренер, Володимир Арендач та Арко Батрух, які очолювали клуб пізніше, українську мову спілкування, що прописано в Іван Чайковський, який очолює його сьогодні статуті клубу. На жаль, саме через це помітно та інші. Багато з них і зараз активно задіяні в дещо упереджене ставлення до команд клубу у футбольному середовищі. Життя і діяльність клубу “Карпати” - налагоджений механізм: постійні тренування, періодичні, вже традиційні, змагання, турніри, футбольні фестивалі… Та щороку він організовує для своїх вихованців щось нове, що виходило б за рамки буденності. Зрозуміло, цікавими і незабутніми стали для них поїздки в Англію, США, Україну, де вони відчайдушно клубі. Сьогодні тут створено й успішно трену- суперничали зі своїми однолітками, а потім ються понад 10 команд різних вікових груп (від ще довго були під враженням від цих спор8 до 18 років), а взагалі в клуб приймаються тивних баталій. Навіть відкриття кожного нодіти віком з 4 років. Кожна команда має свого вого сезону клуб зробив своєрідним святом, менеджера, який не тільки організовує спор- традиційно організовуючи виїзд на пікнік і дітивні заходи, а й залучає батьків до співпраці, тей, і батьків. А потім все літо - футбольні ігри, інформує їх про змагання, які проводяться турніри, табір, куди приїздять тренери клубу

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

ЗНАЙОМТЕСЬ

актор i режисер

як Iнтерв’ю провела Мар’яна СТЕФАК тось знає його як суперечливого Романа Шухевича (“Нескорений”), філософського Сірано де Бержерака, письменника В. Банєва в фантастичних “Гидких лебедях”, а хтось - як непривітного російського «мента» в серіалі “Морозов”. У його послужному списку більше 60 кіноролей, проте справжнім покликанням і коханням усього свого життя він вважає театр. Здається, немає такого персонажа, якого б не зміг зіграти Григорій Гладій - легендарний український актор та режисер. В інтерв’ю «Разом» він розповів про життя за океаном; про театр нинішній і минулий і про те, чому надає перевагу негативним персонажам. Загалом розповів про те, що, сподіваємось, буде цікаво і вам. - Пане Григорію, зараз Ви знаний актор театру і кіно, режисер. З чого все почалось? Як Ви потрапили спершу в театр, потім в кіно? - Це було ще дитяче захоплення. Я любив все уявне, те, що можна реалізувати в ефемерному артистичному житті. Дуже захоплював тодішній український кінематограф, особливо поетичні «Тіні забутих предків» С. Параджанова. Для мене це була неймовірна картина життя, до якого дуже хотілося бути причетним. Так і потрапив спочатку в КГІТІ ім. І. Карпенка-Карого на кіноакторські курси в майстерню Б. Ставицького – мого першого вчителя, а потім – в театри Харкова, Києва, Каунаса і Вільнюса.

Інь

та

Янь

ГригорIЙ ГладIЙ - Ви не раз називали переїзд у Литву «вимушеною еміграцією». Чому? - Як і всі хлопці, відслужив в армії, а потім увійшов у трупу Молодіжного театру в Києві. Уявляєте, за «брежнєвських» часів, на свій страх і ризик ми поставили п’єсу «Стійкий принц» Педро Кадльдерона де ла Барки, про яку досі ходять різні легенди. Але, на жаль, нашу творчість не зрозуміли, у мене почались проблеми з владою - фактично вигнали з України. Тому й подався в Литву, де знайшов тоді тимчасовий прихисток завдяки режисеру Й. Вайткусу - керівнику Каунаського театру. - Ви, про що вже згадували, працювали в багатьох театрах. Де, на Вашу думку, пройшли справжню «школу життя»? - Великий вплив справила Литва. Хоч я там і недовго працював – трохи у Каунасі і Вільнюсі, але отримав неймовірні театральні враження, побачивши, що на сцені можна робити дійсно шалені речі. Сильною була й московська школа геніального режисера А. Васильєва, проте Москва так і не стала для мене домом, завжди відчував себе там тимчасовим. - Першою Вашою кінороллю був технік у відомій стрічці «В бій ідуть тільки «старики». Як працювалось з Леонідом Биковим? - Я студент-першокурсник, перша спроба знятись в кіно... Не ска-

- Давайте пригадаємо Ваш чудовий творчий тандем з Б. Ступкою в «Украденому щасті» за І.Франком. Як Вам було грати такого неоднозначного героя - жандарма Михайла Гурмана, месника, зрадженого чоловіка? - Легко чи важко – не головний критерій. Легко не буває ніколи. Важливіше - цікаво чи нецікаво. Зізнаюсь, було дуже цікаво. Це глибокий матеріал, зав’язаний на психології і взаєминах героїв картини. Мені завжди цікаво заглиблюватись в людські пристрасті, їх мотиви. Працювати над рідним українським персонажем та ще й у світовому контексті для мене було надзвичайним драйвом. Я вдячний долі, що знявся в цьому фільмі. Важко навіть уявити, як він зараз сприймається. Мрію ще тут на Заході поставити «Украдене щастя»… Зі Ступкою нас зв’язувала не тільки творчість, але й багаторічна дружба. Наша спільна «лебедина пісня» - вистава «Істерія», яку я ставив у Київському театрі ім. Франка в 2004 році. На жаль, вона стала однією із його останніх театральних робіт. Вистава отримала як схвальні відгуки, так і не дуже, проте Богдан Сильвестрович вважав її однією із найдорожчих. - Кого, по-вашому, легше зіграти: позитивного героя чи лиходія? - Як на мене, цікавіше грати негативного персонажа, але тільки заглибившись на ті рівні, де негативне перестає бути негативним, а стає універсальним. З негативним героєм більше роботи в розумінні його душі. Цікаво грати неоднозначність, коли людина стоїть перед кардинальним вибором. Уявіть, мені довелося грати М. Фрунзе. Чи я мав би себе за це картати? Тоді я був у скрутній ситуації, і довелось погодитись на роль. Зрештою, не приховую, грати молодого Фрунзе було досить цікаво. - Ще одна знакова роль – Р. Шухевич в «Нескорених» О. Янчука. До цього героя ставляться в Україні неоднозначно. Не виникало сумнівів, чи варто братись за таку роль? - Якщо брати об’єктивно (без ідеологічних уподобань та очорнення наших українських героїв), то Шухевич - персонаж позитивний. Я це усвідомлював, але водночас розумів, що необхідно свого героя абстрагувати від позитиву чи негативу. Він для мене - тільки мужній воїн, який стає на захист своєї рідної землі, адже в первісному сенсі це право і обов’язок кожного справжнього чоловіка. Говорячи про Шухевича, поняття позитивний-негативний відпадає категорично. - Чи слідкуєте за теперішньою ситуацією в Україні? - Звичайно, слідкую. Всі мої друзі там. Я був у березні на Майдані. Одна річ - спостерігати за подіями, зовсім інша - самому вдихати той

- Кого у Вас зараз більше: актора чи режисера? - Мабуть, все ж актор переважає, бо стати ним було моє первинне бажання. А режисер, як друге «Я», нагадує, що не варто насолоджуватись тільки грою, іноді щось треба створювати й самому. Це такі собі Інь і Янь. - Чим зараз живете? Чи є у Вас якась мрія-роль чи мрія-постановка? - Хотів би зіграти Григорія Сковороду. Або Богдана Хмельницького. До слова, минулого літа велися переговори з одним режисером, я вже навіть готувався до ролі. Мене завжди цікавлять сильні духовні особистості. Зараз знімається «Окупація» про повстанців Холодного Яру. У мене одна із головних ролей – сотника Діброви. Змальовані у стрічці події дуже нагадують сучасний стан речей в Україні. Фільм уже готовий десь на 70%, але нині зйомки призупинили. Шкодую, що не знявся у «Поводирі» О. Саніна - був зайнятий у театрі. Сподіваюсь, що колись ми таки попрацюємо разом над якимось цікавим матеріалом, бо дуже шаную його як режисера. - Чи відрізняється глядач в Канаді і в Україні? - Важко судити. В якійсь мірі, звісно, відрізняються, як і сама Канада від України. Це різна ментальність. Але потреба в справжньому мистецтві є всюди, як і потреба у розвазі, у чомусь «легкому». - Чому обрали для життя саме Монреаль? Чи стала Канада для Вас батьківщиною? - Ви знаєте, якось не зовсім і свідомо я вибирав місце для проживання. Хоча ніколи не жалкував, що осів у Монреалі. Канада завжди мене приваблювала тим, що це забезпечена, спокійна країна, рідна нам навіть на генетичному рівні - тут багато українців. Саме вона завжди викликала в мене ностальгію за тією вільною і процвітаючою Україною, яку собі уявляв. За час, що живу в Канаді, вона стала для мене другою батьківщиною, тут віднайшов те близьке й дороге серцю, що залишив на рідній землі. Прикро буває, коли приїдеш в Україну і не відчуваєш, що вдома. Настільки ця «совкова» окупація увійшла в психологію людей... Де ж та Україна? - Кажуть, Ваша донька Євгенія пішла вашими ж стопами… - Так, Євгенія працює в Вільнюсі у Й. Вайткуса, який допоміг мені вижити творчо в скрутні часи. Минулої осені мав нагоду працювати з нею на одній сцені: я грав Онєгіна, а дочка – Тетяну. Дуже цікавий досвід. - Що для Вас «успіх»? - Знати, що недаремно щось робив. Як був молодшим, тішило самолюбство, власне Его. Зараз успіх не є такою хвилюючою потребою. Якби я його прагнув, то, мабуть, подався б на пошуки в Голлівуд. - Ваше побажання читачам… - Бажаю, щоб ми нарешті перестали жити в режимі очікування біди, щоб розправили плечі поза цим жахом «совкової» загрози, що досі існує, щоб нарешті розійшлась та чорна хмара, яка нависла над Україною - нашим рідним краєм. І вона розійдеться, бо правда завжди перемагає – брехня не може вічно панувати.

razommedia.ca

- У Монреалі Ви поставили нашумілий мюзикл “Дракула” (2006). Правда, що в ньому звучала українська народна пісня «Цвіте терен»? - Мені завжди цікавий музичний підхід. А тут ще й така міфічна тема, народжена в Карпатах – енергетичному центрі Східної Європи. Як виходець із цих країв ( народився в м. Хоростків Тернопільської області), хотів привернути людей до культури мені знайомої і небайдужої. Яка різниця, що Дракула з південної сторони Карпат, а я зі східної? Пробували і козацьку думу «Плач невольника», якою Брюно Пельтьє захопився, все-таки вирішив, що поки що не готовий виконати її на такому рівні, як хотів, а ще лемківський плач «Пливе кача», який після подій Майдану став майже другим національним гімном.

запах кіптяви, бачити барикади, людей. Я відчуваю велику провину, що не був на Майдані всі ті страшні часи. Якось підійшов хлопець із Самооборони і розповідав, наскільки їх надихав «Нескорений». Я так йому і сказав, що хочу стати перед героями Майдану на коліна, бо відчуваю велику провину, що не був там у той страшний час. Знаєте, що він відповів? «Краще будьте там, де ви є, і робіть СВОЮ справу. Ми чекаємо на ваші роботи».

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

зав би, що це роль, скоріше причетність до групи людей, абсолютно відданих темі фільму. Відчувалась неймовірна єдність акторів довкола потужної особистості Л. Бикова. Він був не просто сильним режисером, а саме особистістю, яка приваблювала всіх чистою людською енергетикою. Незважаючи на теперішній непримиримий поділ суспільства на табори, цей фільм і донині живий, бо у ньому проповідується ідея справжньої людяності, незалежно від національності. Це чиста людська нота.

Ładna Kobieta Фотограф Анна СЕНІК

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

нна Сенік, більш відома жителям Інтернету під красномовним псевдонімом Ladna Kobieta надзвичайно талановитий фотограф, що творить у незвичному сьогодні етно-стилі. Її світлини настільки яскраво зображають українок та українців минувшини, що розтопили лід навіть у серцях тих, хто раніше ніколи не був палким шанувальником української культури. Фотопроекти Анни – це завжди щось рідне, трохи забуте. Вона погодилась розповісти журналу «Разом» про те, як народжуються її самобутні оригінальні роботи.

Анно, звідки взявся такий цікавий творчий псевдонім «Ładna Kobieta»? Польською це означає «гарна панночка». Так у дитинстві мене жартома називала мама. Років до семи я була страшенною кокеткою – любила гарно причепуритися, почепити не одне мамине намисто і «красуватись» перед домашніми. Фото завжди було професією чи починалось як захоплення? Я ніколи не планувала присвятити все життя фотографії. Але захоплення потроху переросло в щоденне заняття, займаючи все більше і більше часу, стало невід’ємною частиною життя. Тепер себе не уявляю без фотоапарата. Звідки Ви берете ідеї для таких колоритних образів? Моделей шукаєте особисто чи вони Вас самі знаходять? Надихають насамперед люди, бо в кожному можна побачити щось особливе, неповторне. Часто моделі знаходять мене самі, пропонують образ, і ми разом його втілюємо. Іноді я шукаю і підбираю людину, яка найкраще відповідає моєму баченню майбутньої світлини. Мої моделі дуже різні. Серед них є прості люди, а є й фольклористи, музиканти, актори - ті, хто знайомі з мистецтвом і можуть радити, яким варто робити фото. Моделі по-різному вживаються в образ: хтось - миттєво, а комусь потрібно більше часу. Хто допомагає в зйомці? Маєте свою команду помічників?

Iнтерв’ю провела Мар’яна СТЕФАК

Я не маю ні перукаря, ні візажиста. Макіяж і зачіски роблю власноруч. Сама одягаю моделей, визначаю, які необхідні прикраси, все поправляю, розгладжую. Мені важливо проконтролювати кожну дрібницю, самій до всього прикласти руки… Іноді вже під час зйомок мені допомагає асистент, але зазвичай намагаюсь, щоб глядачів не було зовсім – тільки я і модель. Серія «Купання» різко вирізняється з-поміж Ваших попередніх робіт і викликає неоднозначні відгуки. Як гадаєте, глядач ще не готовий до робіт в стилі «етноеротика» ? Знаєте, люди по-різному реагують на мої фото. Хвалять – спасибі, критикують (якщо критика конструктивна) – дякую, бо дають мені можливість працювати і вдосконалюватись. У мене є лише одна умова – не ображати саму модель, цього не терплю. Образ фотосерії «Купання» це красива жінка, моя подруга. Нічого поганого чи непристойного немає в тому, що на фото бачимо привабливе молоде тіло. Головне, що результат сподобався їй і її чоловікові. Ваші роботи користуються популярністю в Західній Україні, Києві, а як щодо інших куточків землі? Мені пишуть люди з усієї України, часто з Росії, Канади, США, навіть з Південної Америки. Всюди, де живуть українці, людям цікаві мої роботи. Це дуже тішить. Останнім часом на диво багато листів з Індії – місцева інтелігенція цікавиться

українськими костюмами на фото, їх походженням, історією. У Вас багато робіт, присвяченим коханню. Щоб їх створити, мабуть, і самій потрібно бути закоханою?.. Ви, мабуть, маєте на увазі «УПА. Кохання». Насправді герої, зображені на фото, до того в очі один одного не бачили! Але їм дуже вдалось увійти в образ, відтворити історію двох закоханих, розділених війною. А щодо мене… Як то кажуть, молоде серце порожнє не буває (посміхається). У січні організували виставку фото “УПА. Кохання” безпосередньо на барикадах Євромайдану. Чому обрали саме ці світлини? Мені запропонували таку ідею, щоб хоч трохи підтримати хлопців на барикадах. Відразу вирішила, що ці фото підійдуть найкраще. Хотіла підбадьорити, показати, що їм, як і воїну УПА, є заради чого боротися. На жаль, виставка довго не простояла – через кілька тижнів згоріла. Але мені її не шкода - шкода людей, які там гинули. Щоразу, коли бачила, як люди підходять до фото, дивляться, роздумують, ставало тепло на серці. Над чим зараз працюєте? Що плануєте в найближчий час? Чи є такий фотообраз, який вважаєте поки що недосяжною мрією? Якраз закінчила нову портретну серію з дуже вродливою дівчиною Агнешкою. Далі планую, якщо нічого не зміниться,

їхати знімати в Карпати. Що саме – поки що секрет. Ми живемо в прекрасній країні, де збереглись національні традиції, старовинний одяг. Тому знайти новий образ неважко, було б лише бажання. Я вже знімала українські та білоруські народні строї. Хотіла б ще зробити серію про російські, але не ті примітивні «лапті», які вже всім набридли, а щось дійсно красиве. На жаль, зараз це зробити взагалі неможливо.

Якою бачите себе через багато років? Я старенька-старенька бабуся. Хатина нео-

Що побажаєте читачам журналу? Бажаю кожному радіти життю, знаходити сили і долати ті випробування, які дає нам доля. Головне – не втратити світло всередині самого себе, нести його людям. Спасибі, Анно! Щиро зичимо успіху у Ваших творчих починаннях та невичерпного натхнення! З нетерпінням чекаємо нових фото.

дмінно десь у селі. Сиджу на причілку і вишиваю. Завжди хотіла вишивати, але все не вистачає часу, тому, що не почну, не доведу до кінця. Ось на старість, гадаю, мрія ця здійсниться. Ваші роботи сьогодні широко відомі. Що для Вас означає «успіх»? Успіх, на мою думку, не в грошах і не в популярності, яка нічого не варта, якщо маєш тільки її. Важливо, щоб творчість приносила результат - робила людей навколо щасливішими. Для мене успіх, коли добре моїм моделям. Задоволення фотографа і його музи роботою - головне, а все інше – другорядне.

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

Яка найзаповітніша мрія? Напевно (сміється), як і кожна дівчина, мрію зустріти отого єдиного, вийти за нього заміж, народити дітей. Разом зістарітися. Хочу звичайного жіночого щастя.

АНТОНІНА ЛЕФТІЙ - ДУША УКРАЇНСЬКОГО КІНО 70—80-Х Антоніна Лефтій (1945) - відома українська актриса. Хоча народилася вона в Молдові, а зараз живе в Австралії, вважає себе українкою. Закінчивши ВДІК, була актрисою студії ім. О. Довженка. Будучи музою видатного режисера Леоніда Осики - знялася в найвідоміших його картинах «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Море». У 70-80-х Лефтій - душа українського кіно, його неповторний образ. У фільмі «Захар Беркут» (1972) могла зовсім не говорити тексту - самі її очі багато що могли розповісти. Пізніше на «Укртелефільмі» екранізували п’єсу Старицького «Ой не ходи, Грицю»: Гриць - Іван Гаврилюк, Маруся Чурай - Антоніна Лефтій. Було зрозуміло, що час акторів для цих ролей минув, але ситуацію врятували... очі, які неможливо було забути, які зачаровували і заглядали в самісіньку душу кожного. У 80-х їхній актриси з Осикою розпався: вона залишилася без «свого» режисера. Потім Антоніна зустріла іншу людину, і в чорнобильський рік у них народився син, а 1988-го вони вилетіли в Австралію - подалі від Чорнобиля й перебудови. Сьогодні Антоніна Лефтій веде тихе розмірене життя австралійської домогосподарки у своєму будинку в Сіднеї. З Україною її зв’язують близькі друзі з тих зіркових часів..

ПРОСВІТИТЕЛЬ СЛІПИХ - ЯПОНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК, РОДОМ З ОБУХІВКИ Василь Єрошенко (1883-1952) - українець, що увійшов до японських енциклопедій і про якого майже не знають в Україні. Ця, без перебільшення, дивовижної долі людина, - талановитий письменник-символіст Срібної доби, літературна спадщина якого потребує подальших досліджень. А був він не тільки поетом, прозаїком, драматургом і публіцистом, але й етнографом, педагогом, музикантом, великим гуманістом і патріотом, яким нині може пишатися Україна. Незрячий письменник - українець, родом із селянської родини зі Слобожанщини (с. Обухівка), Єрошенко - активний учасник есперанто-руху, тифлопедагог, музикант, просвітитель незрячих у країнах Далекого Сходу й Південно-Східної Азії. Вчився в Московській школі сліпих, де отримав музичну освіту, яку пізніше намагався продовжити в Англії. Єрошенко знав більше 20 європейських і східних мов. 1914 р. приїхав до Японії, де, навчаючись і працюючи впродовж кількох років, публікує свої вірші, казки, притчі й оповідання японською та есперанто, які дуже вплинули на дитячу літературу цієї країни. 1924 року Єрошенко повернувся в СРСР. Архіви письменника майже цілком були знищені після його смерті (1952 р.). Тому зараз відомі переважно твори, опубліковані в Японії і Китаї. Японські критики вважають кращими книгами В.Я.Єрошенка «Пісні перед світанком» та «Заради людства». З 2002 року успішно діє Міжнародна науково-дослідницька група «Василь Єрошенко та його доба», куди входять науковці з України, Росії, Японії, Німеччини та США, допомагають у діяльності групи волонтери з багатьох країн світу. Іменем Василя Єрошенка з 2007 р. названий український Благодійний фонд «Есперо», серед завдань котрого - поширення творчої спадщини письменника та підтримка есперанто-руху в Україні.

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

НАШОГО ЦВІТУ ...

ОЛЬГА МАТЕШКО: АКТОРСТВО - ЦЕ СТАН ДУШІ Ольга Матешко, актриса, яка сьогодні проживає в США, народилася 1947 р. в місті Гостомель Київської області України. Після закінчення школи вступила до ВДІКу, після закінчення працювала на кіностудії ім. О. Довженка. Дебютувала у фільмі “Він і вона”. Пізніше знімалась у стрічках «Зникла експедиція», «Золота річка», «Жінки жартують усерйоз», «Якщо можеш, пробач», але виконувала переважно епізодичні ролі. Найбільшу популярність актриса отримала після виходу на екрани легендарного фільму Леоніда Бикова «У бій йдуть одні старики» (1973), в якому зіграла роль Зої пілота нічного бомбардувальника В-2. Чоловіком Ольги Матешко був кінооператор і режисер кіностудії Олександр Ітигілов. У 1986 році він брав участь у зйомках аварії на Чорнобильській АЕС, отримав велику дозу опромінення і помер від променевої хвороби у 1990 році. В душі акторки ця втрата стала незагойним опіком. Майже одночасно зі смертю чоловіка померло й українське кіно. До США Ольга вперше приїхала 1994 року супруводжуючи групу українських дітей, яка прибула на відпочинок поблизу Нью-Йорка. Згодом від американців отримала запрошення викладати у Свято-Сергієвській академії на Манхеттені. Працювала на телебаченні - на каналі для українських емігрантів. Після значної перерви знімалась а українських картинах «Міф про ідеального чоловіка» (2005) та «Геній пустого місця» (2008) та інших, у тому числі і в роботах свого сина - кінорежисера Олександра Ітигілова – молодшого. Ольга Матешко переконана, що актриса - не стільки професія, скільки особливий стан душі.

Автор Дарія КОЛОС

НА

ЙК РА ЦІН ЩІ И

FLOORS

& More Ltd.

WHOLESALE OPEN

TOP BRAND NAMES ПІДЛОГА НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК І ВИБІР КАНАДСЬКІ ПІДЛОГИ НАЙБІЛЬШИЙ АСОРТИМЕНТ В ТОРОНТО

LAMINATE FLOOR

razommedia.ca

TO THE PUBLIC

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

HARDWOOD FLOOR

КВАЛІФІКОВАНІ МАЙСТРИ ПО ВСТАНОВЛЕННЮ

РОЗМОВЛЯЄМО УКРАЇНСЬКОЮ ENGINEERED FLOOR

524 Evans Avenue, Toronto, ON M8W 2V4 Tel: 416 201 9611, Fax: 416 201 9117 www.aafloors.ca

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

Автор Наталя РУСИН

«Рідні мої, я хочу вплести свій тихий голос - голос бабусі і мами, голос українки, голос діяча культури в ваш могутній, чистий український голос… Ваш опір, наш опір - це наша гідність. Найголовніше в житті людини... - зберегти свою людську гідність, бо людина без гідності - неповноцінна людина, а народ без гідності - це вже не народ», - так щиро й проникливо зверталась до людей на Майдані в Києві Ада Роговцева. Вони уважно дослухались до кожного слова, бо кому ж тоді і йняти віри, як не їй - шанованій народом актрисі театру і кіно, Герою України.

Ада РОГОВЦЕВА ікона українського театру і кіно

ьогодні ім’я цієї акторки, хоча вже немолодої, але ще такої привабливої жінки, відоме не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. В неї закохувались, нею захоплювались, адже, погодьтесь, така гармонія між зовнішньою і душевною красою, яку відчуває кожен, дивлячись на Аду Роговцеву, зустрічається нечасто. Народна артистка України Ада Роговцева народилася 16 липня 1937 року в Глухові Сумської області. Закінчивши Київський театральний інститут ім. КарпенкаКарого (1959 р.), стала актрисою Національного академічного драматичного театру ім. Лесі Українки у Києві, в якому прослужила 35 років і зіграла 60(!) ролей. Майже 700 разів виходила на сцену у виставі “Варшавська мелодія”, яку вважає найзнаковішою в своїй акторській кар’єрі, бо “це людська сповідь, а така форма буде цікавою в усі часи”. Її намагалися переманити до Москви найіменитіші російські режисери, але Роговцева не погодилася. Після відходу з театру ім. Лесі Українки гастролює з концертними програмами та камерними театрами. Грала в багатьох спектаклях Романа Віктюка. Можна по-доброму позаздрити акторському успіху Ади Роговцевої, якого досягнула вона завдяки невтомній праці, таланту і любові до людей. Аду Миколаївну називають примадонною українського та російського кіно. Зніматись почала 19-річною дівчиною, відтоді зіграла майже у 80-ти стрічках, серед яких найвідоміші - “Вічний поклик”, “Салют, Маріє!”, “Осіння дорога до мами”, “Було

в тата три сини”, “Кармелюк”, “Завтра буде завтра”, “Тобі, справжньому”, “Полювання на ізюбра”, “Мій генерал”, “Єрмолови”, “Тарас Бульба”. Кожна роль Роговцевої в кіно це правдива хвилююча жіноча історія, тому всі, хто хоч раз дивився бодай один фільм за її участю, люблять і захоплюються талантом актриси. “Сьогодні мені часто пропонують ролі маленькі, часом нецікаві. І я погоджуюся, щоб мати змогу виходити на знімальний майданчик. Тут допомагає досвід – працюєш по максимуму”, - говорить вона. Для своїх шанувальників Ада Миколаївна і досі (у 77) легка та юна, хоча позаду 54 роки роботи в театрі, 57 - у кіно, звання, нагороди, оплески і любов глядачів. У 23 роки стала заслуженою, а у 30 - народною артисткою України, у 40 - народною артисткою СРСР. Та відомо, що немало горя пережила ця тендітна і, здавалося б, дуже беззахисна жінка. “На мою долю випала і татова ампутація ноги, і мамин параліч в 49 років», - розповідає Роговцева. Десять років тому помер її чоловік - народний артист СРСР Костянтин Степанков, з яким вони прожили разом 46 років. «Він – єдине кохання мого життя. Я любила свого чоловіка так сильно, що в мене завмирало серце. Він мріяв дожити до «золотого весілля», але не дожив», - зізналася актриса в одному з інтерв’ю. А два роки тому Ада Миколаївна пережила ще одну неймовірно важку втрату - смерть сина Костянтина. Роговцева - ще й автор поетичних збірок “Мамині молитви” і “Цілую голос твій”, книг “Мій Костя” і “Свідоцтво про життя”. Пережити смерть чоловіка їй допо-

могло бажання щось написати. “Сіла, - розповідає Ада Миколаївна, - і написала історію нашого кохання. Цією історією я його й оплакала… Коли вийшла книжка “Мій Костя”, здалося, що Костя нас відпустив. Відпустив, пішов і… залишився”. В спогадах “Свідоцтво про життя” Роговцева майже не пише про себе. Її герої - батьки, рідні, чоловік і діти, актори, режисери... Та, прочитавши ці історії, бачимо за ними саму авторку - жінку, яка вміє любити. «Поезія - це завжди якийсь поштовх, - вважає Ада Роговцева. - Треба знаходитись у стані гармонії - з природою, людьми, самим собою, щоб вона тобі була дарована”. Про своє, особисте, пише так: Я життя не підганяла, Зупиняла, як могла. А ніколи не спиняла, Хоч хвилини берегла. Діти виросли - не зчулась, А вже сива. Дивина... Як дівчам було - забулось. Старість, старість... Новина? Захоплюючись талантом, глибокою душевною красою Ади Миколаївни, можна, очевидно, стверджувати, що причина її популярності і професійної затребуваності криється у вмінні любити, співперживати, слухати, помічати, не проходити повз. І чим більше переглядаєш фільмів чи вистав за її участю, чим вдумливіше вчитуєшся в рядки її поезій та спогадів, тим переконливіше розумієш, що Ада Роговцева - це ім’я, це легенда, це ціла яскрава епоха в мистецькому житті України.

Українська Канадська Фундаця ім. Тараса Шевченка • Підтримує українсько - канадські культурні і наслідні проекти і програми від 1963 • Тривалу спадщину для майбутніх поколінь

Donations to the Shevchenko Foundation are tax-deductible.

202-952 Main Street, Winnipeg MB R2W 3P4 204-944-9128 • Toll Free 1-866-524-5314

www.shevchenkofoundation.com

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

• Supporting Ukrainian - Canadian cultural & heritage projects and programs since 1963 • A lasting legacy for future generations

razommedia.ca

The Ukrainian Canadian Foundation of Taras Shevchenko

ПОДОРОЖУЄМО РАЗОМ

КАНІКУЛИ У

МЕКСИЦІ razommedia.ca

... влаштував собі наш постійний автор з острова Ванкувер Віктор Кириченко (victor-k@shaw.ca, www.victor-k.com)

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

Мексику ми з дружиною ніколи не їздили. Чому? Бо там же кримінал, бідність і неймовірна спека. Так? Ні, не так! Кабо Сан Лукас - місце, де гори і пустеля цілують океан. Звучить трохи наївно, як і всі штамповані фрази, але... правда! Принаймні, ми красивішого місця в своєму досить довгому і насиченому подорожами житті не бачили.

е чудове місто розташоване у самому кінці довжелезного півострова, який починається від Сан Дієго (США) і омивається Тихим океаном і морем Кортеза, яке Жак Ів Кусто назвав “акваріумом світу”. В силу цієї відірваності від континентальної Мексики злочинності тут практично немає, а приток інвестицій з близької Каліфорнії сприяє стрімкому розвитку цього регіону, який нині вже найбагатший у країні.

одобається комусь чи ні (мені подобається), але Кабо Сан Лукас - це така собі американізована Мексика з сучасними дорогами, супер торговими центрами, готелями, іншими зручностями і водночас з мексиканською гостинністю, теплом і... дуже помірними цінами. Погода тут теж зовсім не така, як уявлялось. Завдяки прохолоді Тихого океану дев’ять місяців на рік температура повітря тримається близько +27 градусів, а морської води - у межах +24-29 градусів. Додайте до цього низьку вологість повітря (60 відсотків - як у музеях!), понад 350 сонячних днів на рік - і ви зрозумієте, чому голлівудські зірки та інші “багаті й відомі” охоче купують тут розкішні вілли. І не лише вони... Десятки тисяч “просто пенсіонерів” із США та Канади проводять в цьому справжньому земному раю хто зиму, а хто й цілий рік. А чому б і ні, якщо простеньке кондо можна придбати за $20,000, а прожити удвох - десь так на $1,500 на місяць?

Чи знаєте ви, що:

ле що там ці грошi! Уявіть собі високе блакитне небо (у січні!), сонце, пляжі, атмосферу “віриболов чних канікул”, найкращу в світі риболовлю, китів, які разом зі своїми малятами ніжаться в теплому морі неподалік від від вас, і ви зрозумієте, чому я не зміг відмовитися від пропозиції працювати там зимовими місяцями, коли й на моєму улюбленому острові Ванкувер теж немає Мекси снігу і холоду, але все ж таки... не Мексика! Тим паче й робота добре знайома - так нерухо само, як і на острові, продавати нерухомість, як кажуть мексиканці, “каси”.

Коли іспанський конкистадор Ернан Кортес прибув на ацтецькі землі в 1519 році, ацтеки (воюючі кочівники, що осіли в Мексиці в IV столітті) прийняли його за бога Кетцалькоатля і запропонували йому “напій богів” - гарячий шоколад. Мексика подарувала світу, окрім шоколаду, ще кукурудзу і перець чілі.

Д А

о речі, уявіть собі наш подив, коли ми зустріли в Мексиці кількох земляків (вірніше землячок) з України - досить молодих дівчат, які прекрасно там влаштувались. Одна з них, наприклад, знаючи шість іноземних мов, викладає іспанську... місцевим жителям! Мабуть, ми також запишемося до її класу! Ще одна українська дівчина стала тут художником і малює в мексиканському(!) стилі дуже цікаві картини. Втім, тут кожний, якщо не художник, то музикант. як у Мексиці всі танцюють та співають! Так, в сусідньому будинку іноді й до самісінького ранку. Я думав, що така “співучість” мене дратуватиме. Ні, ТАМ мені це подобалось! А ще як почув хор на Різдво в місцевій церкві 17-го століття... До речі, архітектура мексиканських міст і містечок - тема окремої розмови з безліччю фото, як і розповідь про ресторани й ресторанчики (дивно, але тут чим вони дешевші, тим смачніше в них годують). Про текілу скажу лише, що там її понад дві тисячі видів і вона надзвичайно дешева.

Кожного року мілліони метеликів Данаіда Монарх мігрують в Мексику з Канади та США, проте місця їхнього розповсюдження там поступово зменшуються через вирубування лісів.

Приблизно в 120 кілометрах на південний схід від міста Меріда знаходяться руїни стародавнього міста Чичен-Іца. Це найвідоміша археологічна пам’ятка періоду Майя, яка визнана ЮНЕСКО об’єктом світової спадщини. Чичен-Іца обов’язково повинна бути в загальному списку місць, які варто відвідати в Мексиці.

кщо вас зацікавила ця частина (найкраща!) Мексики, то поїxати туди не так вже й дорого, як здається. Плануєте пробути лише тиждень - найкраще придбати програму, що включає переліт, готель на березі океану, харчування, тощо. Якщо ж їдете надовго або великою компанією, то раджу окремо придбати переліт і рентувати кондо. Що б ви не обрали, ґарантую - вам ДУЖЕ сподобається!

Фото В. Кириченко

razommedia.ca

Прикарпатський край

ФРАНКIВЩИНА

Автор Оленка КОЛОМИЙСЬКА

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

еподалік карпатських схилів, в самому серці Галичини, розкинулось місто, хоч далеке від рідних Нагуєвичів Івана Яковича Франка, проте назване на його честь. Це Івано-Франківськ. Насправді, місто має щонайменше три назви. Поряд із офіційною, незручною у повсякденній вимові, франківчани говорять просто «Франківськ», а старші люди пригадують давню назву – Станіслав, або Станіславів, дану місту при заснуванні каштеляном (почесний титул) Анджеєм Потоцьким, воєводою Речі Посполитої, на честь свого первістка Станіслава. 1662 року місто отримало Магдебурзьке право, відтоді ця дата вважається роком заснування Івано-Франківська.

ким би чудовим не був сучасний Станіслав, він – ще не вся франківщина. Потрапивши в цей самобутній прикарпатський край, ви затримаєтесь тут надовго, адже нема тут жодного міста чи навіть невеличкого села, де не знайдеться вартої уваги пам’ятки старовини. Найпопулярнішими серед них, що приваблюють вірян з різних куточків України і світу, залишаються Манявський скит (ще кажуть “український Афон”) – святиня з чудодійним джерелом - та, що славиться чудотворною іконою Божої Матері.

таре місто було добре укріпленим: хоча Станіславівська фортеця й споруджувалась в рекордно короткий термін (5 місяців), але витримала облогу величезної турецької армії у 1672 р. І досі її фортифікаційні споруди - невід’ємна частина історії міста. “Серед усіх прикарпатських міст найбільшим і найкрасивішим є Станіславів…”, - писав французький мандрівник Франсуа де Леран. За оригінальність архітектури Івано-Франківськ називають «малим Львовом». Як давній Станиславів, так і нинішнє сучасне місто, починається з Ринкової площі й міської ратуші, які, хоч дещо й змінили своє «обличчя», є сьогодні справжньою окрасою міста. Якщо випаде нагода побувати у Франківську, обов’язково відвідайте найстарішу міську будівлю - колегіальний костел Пресвятої Діви Марії (1672), де поховані патрони міста Потоцькі. Звідти поверніть до ще однієї перлини - Вірменської церкви («Блакитної», як її охрестили франківчани), яка і нині продовжує давні традиції вірменської апостольської церкви.

Чи знаєте ви, що:

еодмінно покатайтесь на карпатському трамвайчику, що починає свій шлях в смт. Вигода по унікальній вузькоколійній залізниці, вдвічі вужчій за стандартну, прокладену австрійцями через мальовничі Горгани понад 110 років тому. А якщо зовсім не боїтесь труднощів, прямуйте ще вище в гори, до одного із найкрасивіших високогірних карпатських озер Несамовитого, а далі - до залишків польської обсерваторії Білий слон, що на г. Піп Іван. Пусткою вона простояла аж з 1941 року, коли почалась війна, проте нещодавно почались роботи по її відновленню. Сподіваюсь, що Білий слон знову побачить зірки.

Манявський водоспад зачарує вас з першого погляду. Він є найвищим на Прикарпатті та одним із найвищих в Україні. Довкола водоспаду утворився кам’яний каньйон, висота скель якого понад 20 м. Завдяки малому потоку туристів та відсутності інфраструктури поблизу, біля водоспаду збереглася первозданна краса.

оводилось чути вам про карпатських опришків на чолі з безстрашним Олексою Довбушем, таким собі українським Робін Гудом, що забирав у багатих і віддавав бідним? На відміну від останнього, Довбуш і його побратими були реальними постатями, про що свідчать хоча б скелі Довбуша у с. Бубнище, де в 1743 р. «хлопці із лісу» мали схованку. Хтозна, може саме вам пощастить знайти його скарби, які і досі не дають багатьом спокою?

удь-який край – це не просто ліси, поля і численні будівлі, це, насамперед, люди, які тут живуть. Франківщина подарувала світові багато непересічних особистостей, які «поселилися» на сторінках підручників історії. Хто не знає про красуню Роксолану – Настю Лісовську з Рогатина, яка своєю вродою і розумом скорила турецького султана; українського поета, публіциста, громадського діяча Дмитра Павличка; поета Тараса Мельничука; українського актора, режисера і письменника Блавацького Володимира; етнографа, фольклориста, публіциста Володимира Шухевича; ідеолога українського національного руху Степана Бандеру. Чи знали ви, що перші українці, які емігрува-

ли в Канаду, Іван Пилипів і Василь Ілиняк, були також із франківщини? Далекого 1891 р. вони ступили на канадську землю в порту Квебек, згодом заснувавши одне із найбільших українськиї поселень поблизу м. Едмонтон, в нинішній провінції Альберта. Ця дата вважається офіційним створенням української діаспори в Канаді. А в їхньому рідному с. Небилів (Рожнятівський район Івано-Франківської обл.) до 100-річчя цієї події було встановлено пам’ятний знак. Ось такий він Станіславів – колиска галицької інтелігенції, край прекрасних храмів і мальовничої гірської природи, домівка умільців і майстрів, моя рідна сторона!

У Миколаївському районі на Львівщині, неподалік від села Надітичі в заплаві між річками Дністер і Рибниця розташовується долина, на якій ростуть дикі тюльпани (рябець великий). Більшість квіток темного кольору, та трапляються білі, жовті, світло-рожеві та білі в горошок екземпляри.

В Україні поблизу Нікополя, на косі біля р. Лапінки, на одному з рукавів Дніпра можна побачити, а точніше почути явище, що рідко зустрічається у світі, - співучі піски. Їхній «спів» чути після дощу, коли верхній шар злипається і утворює крихку кірку, яка свистить, коли на неї ступаєш.

razommedia.ca

ЖІНОЧА СКРИНЬКА

ПРО ВАГІТНІСТЬ пі

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

Записала Мар’яна СТЕФАК

д «ч М О Т оловКУ ічим »

Народження дитини завжди було таїнством лише для обраних, в «касту» яких майбутній батько аж ніяк не входив. Традиційно у більшості народів нове життя зустрічали у буремному світі тільки матуся і повитуха. Останню з успіхом тепер змінила бригада людей у білих халатах. Хай так все і залишалося б – скаже більшість чоловіків, спокійно йдучи в найближчий бар чекати народження нащадка. На щастя прекрасної і на біду сильної половини людства, в XXI столітті стало модним народжувати з чоловіком, а татусі, які злісно ухиляються від цієї честі, вважаються ледь не зрадниками. Не оминули партнерські пологи і мого доброго знайомого Юрка. Саме тут, саме зараз - про вагітність під «чоловічим» кутом. «Згідний, кожна жінка, яка була при надії, скаже, що написала б значно більше і краще, ніж я, простий ІТ-ішник, тому що їй пережити ці 9 місяців було набагато важче… І вона абсолютно права. Відкрийте будь-який журнал, загляньте на форум – всюди розповіді матусь! А ми, татусі?! Невже ми зовсім «не при ділі»?»

Бачили, як у фільмах жінка, незмін трохи знітившись, але незмінно з сяючими очима говорить: «Любий, у нас буде дитина!» І ко відразу світ стає яскравим і коусві льоровим, а сильна стать усвідомлює себе частинкою чуда, розуміє, що тепер вона комусь по-справжньому потрібна… Дідька лисого! Нічого подібно я не відчув. І справа не в моїй душевній черствості, а в моз іншій(!) будові чоловічого мозоб ку. Просто функція, здатна обза робити таку інформацію, не закладена в нього природою. Для нас є чіткі і зрозумілі новини: Приїз йдемо на пиво – круто! Приїздить теща - лажа… Диво - новина дружиноньки для мене була ніби принесена нею крутезна гра, а мені тепер треба 9 місяців збирати гроші на новий ноут, тому що на ста старому гра вантажиться до 10% і намертво зависає (як і я в той момент). Єдине, на що я спро спромігся – незграбно чмокнути її в чоло, видавити перекошену по посмішку і бовкнути: «Може, тобі, цей,.. якихось вітамінів?»

МАЛЕНЬКИЙ «ТЕРОРИСТ» Вагітність – це справді казка, в якій мені, як виявилось, готувалась роль Іванка- дурнидурни ка, якого моя цариця стала відвід правляти туди, не знаю куди, принести те, не знаю, яке. Це, хлопці, знайте - ранній токсикоз вагітних. Пізно вночі крізь сон почувся жалібний-прежалібний плач, джерелом якого виявилась моя власна дружина. Не минуло і

Я – ВАГІТНА! Це найпопулярніша фраза моєї Олюньки, причому незмінно сказана з такою інтонацією, ніби я зовсім забув про її вагітність. Я автоматично ставав зрадником, як тільки робив хоч крок у напрямку старих приятелів чи пивбару. Або просто про це думав. Кожного разу вступало в силу закляття: «Невже ти покинеш мене ВАГІТНУ саму, мені так погано…» Найчастіше дружині різко гіршало, коли у мене намічався корпоратив на роботі, або грала улюблена збірна. А то я сам не бачу, що ти вагітна! Каюсь, ні разу вголос це сказати так і не посмів – не хотів розбурхати дракона. І не йшов. Нагадування не припинилось навіть тоді, коли вона вже ледве пересувалась і сумнівів щодо її «цікавого» стану не виникало.

НОВА ДІЄТА Дай бог здоров’я тому, хто вигадав дієту для вагітних. Хай би сам на ній просидів усі 9 місяців! Протерті овочеві супчики, рибка на пару без солі, смузі з шпитану, щавлю і бананів… Всією цією надзвичайно корисною гидотою годували тільки МЕНЕ! Сама ж «вагітнюшка» сиділа на дієті виключно до того «самого дня», коли вирішила: «Та ну її цю дієту, хочу морозиво (піцу, чіпсів, булочку, тортик…). Пам’ятаєте, як у «Хоббіті» гноми спустошували кладовку Більбо? Ось такий пузатий гном бігав по нашій квартирі і постійно лускав дверкою холодильника. Одного разу я застав її на кухні з маринованим огірком в од-

ній руці і копченою рибиною в іншій. Все б нічого, але на столі стояв надпитий стакан молока. «А ми тут вечеряємо!» - просяяла кохана. - «Будеш з нами?» Відповісти не встиг - шлунок мене підвів.

РАЗОМ ДО КІНЦЯ Приблизно за два тижні до часу «Х» чорти принесли її мерзенну подружку, яка майже з дверей випалила: «А твій іде на пологи? Мій Володька обидва рази ходив!» Далі всоте розповідалось, як він її за ручку тримав, як масаж робив, як разом тужились… Не знаю, що було результатом потуг Володьки, але чомусь повторювати його героїзм не хотілось. Якби не повні захвату і заздрості очі коханої... А хай йому грець, що я гірший за якогось Володьку? Дурня, прорвемось! Що я там ще не бачив? Гордо пообіцяв коханій бути з нею до кінця, а сам поліз в Інтернет – вивчати суть питання «звідки беруться діти». Краще б я туди не ліз… Хто ж знав, що вони ТАК народжуються. Фото викликали легкий шок, відео - стійку паніку, але відступати було пізно.

ЛЕЛЕКА ПРИПІЗНЮЄТЬСЯ Для чого писати дату пологів, якщо після неї ще потрібно чекати добрячий тиждень? Майже щоночі о 2-3 годині у коханої починались перейми, ми хапали валізу з «приданим», їхали в пологовий, звідки нас з незлим тихим словом відправляли додому досипляти – перейми були несправжні. Через мої постійно червоні очі сусідки охрестили мене наркоманом, а мою дружину записали до мучениць.

МОМЕНТ ІСТИНИ Одного разу нас таки залишили в лікарні. Я думав, що дружина почне відразу кричати, як у фільмах. Нічого подібного, вона просто лежала і читала книжку, час від часу погляда-

ючи на годинник, і стиха зітхала. Може обійдеться, зрадів я. Даремно, через кілька годин кохана диким криком вимагала зробити їй евтаназію (мабуть, анестезію), а мені погрожувала чи то люстрацією, чи то кастрацією. Підтримував, як вчили на курсах, і дуже жалкував, що за тиждень до цього таки дав їй гроші на нарощування нігтів. Коли особливо припекло, вилетів у коридор і басом закричав: «Сестра!», чим викликав стрімкі пологи у кількох породіль в сусідніх палатах (мені ще потім навіть дякували). Хотілось зникнути, провалитись крізь землю, або хоча б втратити свідомість, як і належить чоловікам у такій ситуації. Та де там! Моя свідомість відрізнялась неймовірним садизмом і категорично відмовилась мене покидати. Раптом все стихло, і лікар сказав: «Вітаю, татусю, у вас… ДОЧКА!» В ту мить мені здалось, що цей малесенький живий клубочок - моя точна копія (насправді Вона була більше схожа на варений чорнослив – така ж поморщена і незрозумілого кольору), і я відчув себе нереально гордим, що побачив її першим. «Чорносливинка» подивилась на мене серйозним дорослим поглядом, сповненим вселенської мудрості, і я відчув себе мізерною блохою. Погляд тривав якусь секунду, але я його ніколи не забуду. Так ми і знайомились: я, розмазуючи соплі, і моя копія, репетуючи на всю лікарню.

PS.

Дорогі жінки! Я схиляю голову перед вашим героїзмом! Не ми «сильна» половина людства , а ви. Дякуємо вам за найбільше щастя – наших дітей.

razommedia.ca

На якомусь етапі стосунків (у нас минав якраз другий рік сімейного життя) моя Олька зробила висновок, що «пора». Пора, значить пора. Не буду докладно описувати процес створення нашого сина (тільки машин син! - футбол, рибалка, машинки і радіокерований вертоліт), але вона завагітніла.

двох годин випитувань, як розмазуючи сльози-горохи, мені признались, що плачуть, бо хочеться… чорниць. У лютому. Так я вивчив розміщення всіх київських супермаркетів, а продавці вивчили мене – згодом не раз пригодилось. Дружина з’їла одну непоказну сизувату ягідку і сказала, що більше не хоче. Ви бачили вулкан за хвилину до виверження? Багровою пикою і парою з вух я його дуже нагадував.

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

ЗАРОДЖЕННЯ ЧУДА

Дитяча

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

О Т РН a

Про дівчинку Наталочку і сріблясту рибку

У гарному глибокому озерi жила маленька срiбляста рибка. По тому самому озеру плавав великий бiлий лебiдь з довгою шиєю i могутнiм дзьобом. Одного разу зустрiв лебiдь рибку i хотiв її з’їсти. Стала срiбляста рибка проситися: — Не їж мене, лебедю, красеню бiлокрилий, велетню чорнодзьобий! Сказав тодi лебiдь: — Дiстань менi черевички, бо лапи мої у водi мерзнуть. Дiстанеш, тодi я тебе не їстиму. Не дiстанеш — з’їм. Швидко попливла рибка по озеру шукати черевички. Кругом побувала, на дно спустилася, нiде черевичкiв для лебедя не знайшла. Пiдпливла тодi до берега пiд очерет i заплакала. Почула той плач зелена жабка-скрекотушка i питає: — Рибко срiбляста, чого ти плачеш? Розповiла рибка жабцi про своє горе. — Я тобi допоможу, — сказала зелена жабка, — зачекай мене тут. Залишила рибку мiж очеретами, а сама на берег виплигнула i заквакала: — Ква-ква, ква-ква, ква-ква! Почув це горобчик-молодчик, що сидiв на високiй вербi, i у вiдповiдь зацвiрiнькав: — Цвiрiнь-цвiрiнь, цвiрiнь-цвiрiнь! Розповiла жабка горобчиковi про бiду рибки срiблястої i попросила дiстати черевички. Полетiв тодi горобчик-молодчик у садок, де гуляла маленька дiвчинка Наталочка. Як довiдалась Наталочка, що лебiдь рибку хоче з’їсти, швиденько принесла горобчиковi свої старенькi черевички i наказала: — Лети швидше, швидше, щоб рибку врятувати! Горобчик-молодчик полетiв i віддав черевички зеленiй жабцiскрекотушцi. Жабка плигнула у воду i подала їх рибцi срiблястiй. Зрадiла рибка, зараз же попливла до лебедя. Черевички тi лебедевi дуже сподобалися, i вiн пообiцяв тую рибку срiблясту не чiпати. Переказала свою подяку срiбляста рибка жабцi-скрекотушцi, жабка — горобчиковi-молодчиковi, а горобчик — Наталочцi

М. ТРУБЛАЇНІ

Ще в колисці немовля Слово «мама» вимовля. Найдорожче в світі слово Так звучить у рідній мові: Мати, Матінка, Матуся, Мама, Мамонька, Мамуся! Називаю тебе я, Рідна ненечко моя! В. ГРИНЬКО

Пташка

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

razommedia.ca

ЗНАЙДИ 5 ВІДМІННОСТЕЙ

«Про що, пташко, нам співаєш Пісню голосну?» — «Я співаю всьому світу Пісню про весну. Про її квітки пахучі, Про сади, гаї... Раджу я і вам співати, Дітоньки мої». О. ОЛЕСЬ

ЗАГАДКИ

А К В О РОМ ритка

СКзОбирала Маргагорі.

На доріжці розігнався, в небо, наче птах, піднявся. Через море швидко лине в інші землі та країни.

(Вітер)

ЗНАЙДИ СЛОВА МАМА, ПІСНЯ, ПТАШКА, ВІТЕР, ЛІТАК, КОЛО, РІГ, ГОРА, ПОЛЕ, ГРІМ

В П І С Н Я

І Т ОЛ К Г О Р Л І ОМ

Е Р П Е С Т О Р А І ГШ Т А К АМА

Навесні барвиста квітка на галявині розквітла. Лиш поглянути хотіли, враз знялась і полетіла. (Метелик)

Хоч без крил, але літаю, вербі коси розплітаю. Погойдаю в лісі гілку, заколишу в квітці бджілку. Якщо добре розлютити, можу шкоди наробити.

(Літак)

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

Полем мчить, копитом б’є, вітер в гриві виграє. Він і сильний, і прудкий. Здогадались, хто такий? (Коник)

razommedia.ca

и на Ой, к т и ки р марга а маргарит рі. бил Розгу ритка у дво Марга

БОСОНОГЕ ГУСЕНЯ - Гусенятко, гусенятко! Чом у тебе босі лапки? - А тому, що я багато Люблю плавати й пірнати. А пірнати в черевичках І не зручно, і не звично. А.КОСТЕЦЬКИЙ

778.863.3740

604.209.7048

604.729.3740

 BUYING  SELLING  MARKETING  STAGING

If you want your home SOLD, call us today! EACH OFFICE INDEPENDANTLY OWNED & OPERATED

СТИПЕНДІЇ НА НАВЧАННЯ В КАНАДІ 2 березня 2014 року ініціативною групою українців міста Ванкувера було прийняте рішення про створення благодійного освітнього фонду O.W.L. Ukrainian Canadian Education and Charity Trust з метою підтримки дітей та студентської молоді з України у вивченні англійської мови та набуття професійної освіти в Канаді. Першочерговими кандидатами на отримання стипендії є діти Героїв, що загинули або отримали тілесні ушкодження на Майдані під час революційних подій зимою 2013-14 рр, а також діти - сироти. Стипендія для вивчення англійської мови у Canadian College of English Language. Відбір кандидатів на отримання стипендії проводиться Радою Директорів Трасту на основі поданих документів та співбесіди. Відібрані кандидати отримують можливість навчатися протягом двох місяців у Canadian College of English Language у місті Ванкувер, провінція Британська Колумбія. Проживання та харчування стипендіатів забезпечується сім’ями канадських українців у Ванкувері. Також стипендія покриває транспортні витрати та візу, медичне страхування на весь час перебування у Канаді.

БІЛЬШЕ ІНФОРМАЦІЇ: www. owl-study.com, info@owl-study.com

razommedia.ca

SERGE

РАЗОМ ТРАВЕНЬ 2014

IRENE

CENTRAL

DENIS

www.BuyStageSell.ca

AWARD WINNING REALTOR SINCE 1999

��

� ��

РАЗОМ КВІТЕНЬ 2014

razommedia.ca

�� O.W.L. Open World Learning

�� .