Роман Стадник
Рентгенограма Поезія
Чернівці “Букрек” 2010
ББК 84(4УКР) С76
Автор висловлює щиру подяку Петру Грігору – депутату Чернівецької міської ради (фракція блок Юлії Тимошенко), члену постійної комісії з питань освіти, науки, культури, спорту та молодіжної політики, кавалеру почесної відзнаки «Буковина», нагороджений ювілейною медаллю «600 років Чернівців», завдяки якому ця книга побачила світ
С76
Стадник Р. І. Рентгенограма: Поезія – Чернівці: Букрек, 2010. – 80 с. ISBN 978-966-399-240-2 Збірка поезій «Рентгенограма» є першим творчим доробком молодого чернівецького поета Романа Стадника. До уваги читача пропонуються вірші, що написані за десятирічний період, тож можемо вважати книгу своєрідною рентгенограмою вну трішнього розвитку автора, відображенням його станів душі та творчих пошуків. Книга буде ці кавою людям різного віку, які шукають себе в сучасному світі. ББК 84(4УКР)
ISBN 978-966-399-240-2
© Стадник Р. І., 2010 © Видавничий дім «Букрек», 2010
Р ЕНТГ ЕНОГ Р АМА
Роман Стадник
САМО З НЕ БО Л ЕНН Я Третє тисячоліття вступає у своє двадцятиліття. Пора перших підсумківзажинків. Та їх чомусь негусто на шпальтах літературних газет і журналів. Проте, незважаючи на штиль у критиці, молоде покоління тритисячників (не плутати з аналогічним рухом, здається, у радянському господарстві 30-х років минулого тисячоліття!) упевнено заявило про себе не одною-двома збірками, відчайдушним бажанням творити власний пласт духовності в літературі, який би бодай чимось відрізнявся від здобутків попередників. Тому, зрозуміло, трапляється у них багато чого як уже знаного, так і новаторські пошуки як у царині форми, так і змісту. Молодий чернівецький поет Роман Стадник – із цієї ж когорти, хіба що дебютує дещо припізніло, але впевнено і надривно. Його лірична збірка «Рентгенограма» буквально з перших рядків налаштовує читача на непросте сприйняття поетичного слова, в якому аж надто доросле відчуття небагатовимірності буття. Тому:
3
Немов зів’ялий, жовтий лист, Я падаю в безодню часу, Відчувши цього світу тиск, Душа злітає із каркасу...
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Але чому і звідки цей крикливий надрив? Начебто ж прожито не так багато, зрештою, щастя, як і лихо, не в кількості, а сутності перемеленого на життєвих жорнах. Чогось надто особистісного марно поки що дошукуватися у цій збірці. Поет мислить відомими загальними категоріями. Але в тому то й цінність знайденого образу, що сприймається він небуденно. Існують особистості, котрі ніби народжуються із внутрішнім конфліктом: когось не влаштовує оточення, когось – дисгармонія з природою, для когось достатньо не розділених почуттів, аби писати вірші. Роман Стадник конфліктує сам із собою і тим внутрішнім світом, який вселив у нього невідь-хто. «В останньому лицареві» ліричний герой не знаходить іншого виходу, як втекти світ за очі: Ти йдеш у поле, в небеса, Де чисті ріки, вічні гори, Де недоторкана краса, Де не кінчаються простори.
4
Таки знайшов! Безвиході нема, Це ми її малюєм передчасно, Усе циклічно: літо і зима, І чорне з білим, і бридке з прекрасним. Навіть попри надмірну декларативність, сприймаєш подібні одкровення, бо вони вистраждані самим автором чи його двійником – ліричним героєм. І, як не парадоксально, віриш йому. Тому що інтонаційно твори звучать переконливо, навіть там, де істини виглядають дещо банальними, як ось: «Все життя – тільки гра, Ну, а смерть – тільки звичай». Вочевидь, поет не ускладнює нічого, але й не спрощує до примітиву. Він швидше відштовхується від уже пережитого ним самим. І цей гіркий досвід змушує його не стільки філософствуватимудрствувати, скільки констатувати,
Роман Стадник
Так, попри межові імпульси безвиході, молодий автор підсвідомо шукає бодай краплю світла в кінці тунелю, щоби нею хоч трохи розбавити морок, створений ним самим в екстазі самокатування. Чи не найвиразніше ці мотиви проступають у вірші «Сни Ікара»:
5
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
вигадуючи різні ситуації, з яких сам і шукає вихід. Щоправда, він, вихід, подекуди аж надто спрощений і примітивний. Про нього споконвіку говорять малі і великі поети, ще від того, який промовив «Iстина у вині» першим. Та коли алкоголю і цигарок занадто багато, тоді доводиться задумуватися, чи не штучно виникають проблеми і чи можна їх у такий спосіб вирішувати, а не множити їх. Тут не допоможе навіть рентгенограма, бо міліє насамперед душа і біль перестає бути болем, перетворюючись у констатацію. Зрештою, це добре усвідомлює і сам автор, бо ж переконливо стверджує: Хоча нема різниці, у якому стилі Те, що ніколи нам не описати, І з головою накривають дикі хвилі, Того, хто мав сміливість покохати. Насамчас варто підкреслити: поет Роман Стадник на нелегкому гостинцеві пошуків самого себе у слові. Він ще до кінця не вирішив, як же до нього, цього безцінного матеріалу, ставитися. Самоіронія інколи не рятує і він благає когось: «Не чіпай моїх віршів, бо пишу я їх так, як умію». Він
6
Роман Стадник
справді не закінчував ні філологій, ні журналістик, має технічну освіту. Та це не означає, що йому заборонено читати справжню літературу, словники, щоби самовдосконалюватися. Тоді значно по-меншає галичансько-буковинських наголосів, неточних слів і цілих виразів, надміру іншомовних слів, бо самовимогливість досі обов’язкова для літераторів як зрілих, так і початківців. Якщо би спробувати дещо уточнити зі сказаного, я все таки сказав би, що поет прагнув створити рентгенограму самознеболення, од якого ще надто далеко до виліковування. Але це вже певний крок до нього. Основне, щоби не було повернення назад, де занадто багато садомазохізму і майже не відчуваєш потуг позбутися його. До речі, там, де Роман Стадник хоч трохи відходить від власних стереотипів, там вірш його випрозорюється, образний ряд стає цікавішим і переконливішим: Ти пахнеш так, як ця солодка ніч... Цвітуть сади і місяць серед неба... Саме така настроєва гама якраз і перспективна у нього, як на мене, за нею – майбутнє. Бо всі терни на гостинцеві поетові треба побороти, як і
7
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
біль та негоду. Адже за вікном повноводо буяє третє тисячоліття, з яким треба знайти якщо не гармонію, то бодай злагоду. То нехай не забракне поетові сили і снаги утверджувати прекрасне і долати калюжі, чорні хмари та іншу «інтоксикацію», щоби рентгенограма вселяла у наші душі віру й надію, без яких важко вірити у прийдешнє, навіть якщо воно починається завтра чи, може, вже розпочалося. Тільки ми його прогавили. І ще й досі плутаємося у банальних істинах двадцятого століття. Мирослав ЛАЗАРУК
8
Немов зів’ялий, жовтий лист, Я падаю в безодню часу, Відчувши цього світу тиск, Душа злітає із каркасу, А збоку тисячі облич Кидають погляди байдужі І чую десь ворони клич, Що дзвоном дзвонить в ранній стужі... Немов зів’ялий, жовтий лист, Я далі падаю в безодню, Якщо закінчиться колись Усе, то знаю – не сьогодні.
Роман Стадник
Б люз
9
В іч н и й
л а б ір и н т
Кінець, серéдина, початок. Теорія людських ідей. Кого насправді ти нащадок Тварини, Бога чи людей ?
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Не лине думка далі вікон, Не лине думка далі меж, Слова, що зроблені із літер, Ти день у день нещадно треш. Будинки, вікна і балкони, Немов міфічний лабіринт, Ти хочеш вибратись на волю, Та знову потрапляєш в них. Асфальт, що топиться від спеки. Думки згоріли в голові, А щось невидиме, далеке Передає тобі привіт. УФО якесь або химера, Але не чуєш переляку. Як в „Одіссеї” у Гомера, Шукаєш ти свою Ітаку.
10
О станн ь о м у
лицареві
Ти вже втомився від корони, Злотої клітки і парчі, Ти сам підвівся з цього трону, Зламавши всі свої ключі. Блискучий панцир, знамено, І меч – останній символ влади, Ти залишаєш їм вино, Що литиметься з цього саду. Ти Де Де Де
йдеш у поле, в небеса, чисті ріки, вічні гори, недоторкана краса, не кінчаються простори,
Роман Стадник
Ти пережив старий пісок, Посивівши, як пізній сніг, І зняв із голови вінок, Ідеш – не хочеш більше слів,
Ти ляжеш тихо у траву, Умреш не в золоті та сріблі, Сідло кладеш під голову, І більш нічого не потрібно.
11
Н іч Ця ніч пропахла воском і плачем, Вона така неждана, як навала, І зіткана невидимим ткачем З твого напівживого покривала,
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Вона засохла, як на рані кров, Вона упала, як на листя іній, Вона повторюється знов і знов, Завмерши у шаленім тупотінні, Ця ніч лише завіса перед тим, Що називають люди справжнім болем, Вона їдка й пекуча, ніби дим, Вона терпка, як запах звіробою, Вона кривава, наче руки ката, І мовчазна, немовби очі риб, Така болюча, наче вбивство брата, Така смертельна, як отруйний гриб, Та все ж я проковтнув її потрохи, Якщо не вмер, то, значить, став сильніш, Наперекір зробив останні кроки, І вийшов з ночі чимскоріш.
12
С ни
Ікара
Я пролітав крізь тисячі очей, Що проти мене стали монолітом, Вони не бачили чимало ще речей, А думали, що правлять цілим світом, Я пролітав крізь тисячі небес, Які благословили на це згоду, Я пролітав, допоки лід не скрес, Допоки він тримав в обіймах воду, Та й у прекрасного буває свій кінець, І кожен птах сідає відпочити, Я пролітав крізь тисячі сердець, Щоби знайти хоча б одну причину жити.
Роман Стадник
Я пролітав крізь тисячі вогнів, Крізь тисячі, а може, і мільйони, Не рахував ані ночей, ні днів І не зважав на станції й перони.
Таки знайшов! Безвиході нема, Це ми її малюєм передчасно, Усе циклічно: літо і зима, І чорне з білим, і бридке з прекрасним.
13
Ти Замість Замість Замість Замість
білого снігу – чорне болото, церкви – лише сатанинські хрести, пензля фламандця – якесь порно-фото, тиші і спокою, знову – ти.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Кров моя перетворилась на каву, Час пожовтів, як сахарський пісок, Я переплутав: де вліво, де вправо І ненароком натиснув курок. Під маскою можна прожити сто років, Тихо фальшивий хрест свій нести, Та я би волів розірвати цей спокій, Якби лише знав, що це справді – ти. І в цю темну ніч, чорнішу за каву, Во ім’я ніжності і доброти Я посаджу оцю квітку ласкаву, І назову її іменем Ти.
14
К олискова
Ми зачинимо двері, Ляжемо десь серед хати Або в старій печері, Будемо спати, спати. Місяць із синього неба Буде пісні співати, Про те, що нам спати треба, І ми будемо спати, спати Я більше не хочу трішни*, Треба про все забувати, Засипле нас сніг торішній, А ми будемо спати, спати.
Роман Стадник
Падає сніг з-під неба, Білий, легкий, лапатий, І нам шепочуть дерева: Спати, спати, спати.
* Трішна (буд.) – 4-та з 12 причин існування всього сущого, любов в будь якому прояві.
15
Д ощ
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Сірий дощ за вікном Сірі будинки будує, Я відкрив би його, Та боюсь, що продує, Я не згадую ваші тіла, Я не згадую ваші обличчя, Все життя – тільки гра, Ну, а смерть – тільки звичай, Якщо я буду довго жити, Все одно – дійду до могили, Я міг би забути й забити, Я би міг летіти на хвилі, Але навіщо, для кого й куди? Я і так забагато винен. Моя хата – з густої імли, В моїй кварті чефірчик стигне.
16
дерево
Велике дерево, А я – під ним, Велике дерево, Лиш сніг і дим, Та гóлос зі стерео, Сказав: пора... Велике дерево – Цікава гра. Я знаю літери, я бачу сни, Я хочу жити хоча б до весни, Мій голос плавиться в твоїх вухах, Нам залишається лиш біль і страх, Нам залишається життя шматок, Велике дерево, останній крок.
Роман Стадник
В ел и к е
17
Л ихоманка Безтілесні вірші, безпідставні пісні І заплутались пальці у масному волоссі, Я пишу уночі, я пишу уві сні, Солоспіви ці тонуть у безголоссі,
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Безпритульність в очах і безправність у справах, Безтурботність в словах і безсмертя в душі... Хто зупинить цей страх, хто зупинить цей спалах, Хто затопче в багно безнадійні в і р ш і?
18
* * *
Нап’ємóся з тобою хмільної отрути І до віку не зможем забути, Як у серці з’явився той щем, Коли ми напивались дощем.
Роман Стадник
Уп’ємося з тобою досвітнім дощем, Тихим, літнім, ласкавим дощем, Не ховай своє тіло під сірим плащем, Ми втамуємо спрагу досвітнім дощем.
19
П е р и ф е р ія
серця
Цей світ потрохи скочується вниз, Твоя душа вже більше не співає, Мов перейшла невидимий карниз, Межу поміж реальністю і раєм.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Вже більше не гуляєш допізна, Не пишеш вірші про палке кохання, В колись прямій душі з’явилась кривизна І п’яту сигарету куриш – як останню. Ковтнеш вина, воно – Господня кров, На серці і тепліше, і світліше, Та істина в вині, а не любов, Хоч істина там теж не найцінніша. І знов у дзеркалі лице чуже, Належить не тобі, а п’яному естету, Щось міцно упіймає за живе І знов візьмеш останню сигарету.
20
одягу
Холодний вітер Голодні діти Висока стеля Моя пустеля Моя тюрма Човен без дна Пливи з водою А я з тобою Дешева рима Цигарки «Прима» Не докурити Не підкорити Себе самого Старого Бога Ми проти ночі Заплющуй очі Затихнуть звуки Відсохнуть руки Затягнем пісню Помрем у місті Підемо полем За іншим болем
Роман Стадник
Б ез
21
В есняний
л іс
І Давай, підемо у весняний ліс, І скинем з себе всі одежі, Устромимо у небо срібний спис, Зітрем всі непотрібні межі, Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Давай, забудем про любов, Давай, позбавимось неволі, Давай, народимося знов В степу широкім, чистім полі. Забудь пісні, забудь слова, Лиш слухай музику небесну, Душа жива! Душа жива! Тобі спасибі, пані Весно! Давай, бери наш срібний спис, Встромляй його мені у груди, Ти бачиш, що зникає ліс, Та через день він знову буде.
22
ІІ
Упáдуть роси на тіла, Це будуть плакати дерева. Весняний ліс – моя тюрма, Весняний ліс, мов паща лева. Ковтай мене, ковтай сльозу, Ковтай, що можеш проковтнути, Весняний ліс... Я вже іду Щоби у сні тебе почути.
Роман Стадник
Давай, підемо у весняний ліс, Умремо тихо на поляні, Дерева вип’ють келих сліз, Дерева добрі і гуманні.
23
М огила
товариша
Ми закінчуємо війну, Хоч давно уже в полоні, Ніч взяла мене в долоні, Зараз я – у стані сну.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Це – кінець, мій любий друже, Бачиш, п’яні ліхтарі, Гріють мертвим світлом стужу, Але я уже вгорі. Тихо куриш сигарету І не чуєш моїх слів, Мого тіла мінарети Поскладали вже в карету Ангели чужих царів. Я не маю більше сили, Я здаюся назавжди, Може, прийдеш до могили, Що мені чорти нарили, Не забудь лише, прийди!
24
П ер е в т іл е н н я
Ми будем упиватися вином, Що принесуть нам в глеки дикі бджоли, Ми будемо зніматися в кіно, Все буде так, як не було ніколи. І в цій сакрально-трансцедентній площині Ми перетворимося на стрункі дерева, Дивись, ми в цьому лісі не одні, Усі такі, як ми з тобою, Королево.
Роман Стадник
Все заросте зеленою травою, Пісні старі нікому не потрібні, Ми будем танцювати із тобою, Настільки різні, що уже подібні.
25
* * * Хвилями простір стелиться Поза моїм вікном, Все перейде – перемелеться Снігом, як білим вином,
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Хмарами простір вкриється, Тільки настане час, Ранішнім променем вмиється Той, хто посеред нас. А ми так і будем крутитися, Забувши про першооснову, Якби ще хоч раз народитися, Щоби повторити все знову.
26
М е л а н х о л ія
Стіни й кушетка, Ночі, мости, Жовта етикетка – Усе це лиш – ти.
Роман Стадник
Вічна меланхóлія, Темна пустота, Дика алегорія Власного хреста.
27
* * * Снують сновиди словами, Закривши очі безсонні, Як воші снують головами Чи привиди в рамі віконній.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
І не прокинутись, не пробудитись, Карта світу – невидима зона... Десять тисяч разів народитись, Аби в могилу стрибати із лона.
28
* * *
Роман Стадник
Там, де весна розтоплює сніги, І розчищає вулиці й майдани, Там переплетені Богдани і кайдани, І переплутані свої і вороги... ...Там де весна розтоплює сніги.
29
* * * Після співу торішніх цикад, Після тиску пожовклих тирад, Я згортаю свій плащ, Я відходжу назад у свій сад.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
А в полях проростає насіння, Пахне болем чуже голосіння, Ти був світлом, а станеш тінню, Ти був градом, а станеш інеєм. В передмістях стрімкої доби, Там, де в снах достигають гриби, Там щезають дороги, Там всихають сади.
30
Д иптих І
Ніч – ніби смерть – нагла й тупа, Я вже заходжу у морок по груди, Страхом пропахли гроші Іуди Пух від тополі, як Божа лупа. Забуваються з часом смаки помад, Біль у грудях, мов камінь в руці, Я ще згадаю про тебе вкінці, І про горілку, і про шоколад.
Роман Стадник
Я ніколи тебе не шукав Чорною тінню в старому подвір’ї. Руки у крові і в ангельськім пір’ї, Я ж бо не жив, я імітував.
31
ІІ В закапелках чужої душі Не знайдеш свого відображення, Бо неправильне склалося враження, І наївні ти пишеш вірші.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Ми танцюєм під звуки гобою, Захлинувшись від диму і бруду, Як Всевишній прощає Іуду, Так кохається місяць з тобою. Я нічого уже не побачу, У заплаканих твоїх очах, Я залишив всім іншим твій страх, Ну, а сам не сумую й не плачу, Тільки там десь далеко в душі Меланхóлія ледве жевріє, Ми старієм, а отже, мудрієм, І вже інші виходять вірші.
32
* * *
Як шепіт трави лугової, Як блиск ще не тьмяної зброї, Ми будем дивитись у небо, За руки узявшись з тобою. І кожен із нас буде знати, Як жити, а як помирати. І всесвіт всміхнеться крізь небо, Ілюзій ламаючи ґрати.
Роман Стадник
Коли розійдýться хмари, Коли затихнуть гітари, Ми вийдем зі своїх домівок, Як привиди Божої кари.
33
І м іт а ц ія Твої небачені сади, Твої неходжені дороги, Прекрасні замки із замерзлої води, Я знаю, в них до тебе жили бóги,
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
А я не вартий твоєї п’яти І вірші всі – це тільки імітація, Всього того, що маєш в себе ти, Але мовчання це – моя капітуляція, Нехай горять розведені мости, Нехай помру на цій вузькій орбіті, Якщо я бачив те, що маєш в себе ти, Я недаремно жив на цьому світі.
34
Л ицарство
Помилуй, Отче, нас, багато ми грішили, Але я знаю, що весна не за горами, А отже, недаремно ми цей сніг місили Зимовими тужливими ночами. Ми – лицарі, і скоро наші стяги Палатимуть в душі мільйонних мас, А зараз ми п’ємо коньяк із фляги, Але не гнівайся, помилуй, Отче, нас!
Роман Стадник
Майбутні лицарі майбутньої весни, Ми п’єм коньяк з пластмасової тари, І всі ми – блудні дочки і сини, Що не ідуть додому, мов бояться кари.
35
* * * Як білий сніг впаде мені на скроні, Коли життя залишиться хвилина, Згорнеться небо в Господа долоні, Помру, а десь народиться дитина.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
І хай навколо – тільки кучугури, І спокою нема від хуртовини, Життя не рай, але ж і не тортури, І смерть моя – народження дитини.
36
* * *
І як прокинутись, коли ти в домовині, Принесений із власного весілля, Всі дзеркала – криві, ікони – в павутині, А лікар й піп конають із похмілля.
Роман Стадник
І як спастись, коли нема Месії, А місію масними папірцями Між нами хтось гнилим зерном посіяв, Закривши сонце пальцями-людцями.
37
З а д зе р к а л л я Країна дзеркал, що плачуть Відлунням старої епохи, Нащадки не пробачать За те, що ми тільки трохи,
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
За те, що ми тільки стадом, За те, що ми тільки ззовні, Їмо цю полову радо, Пасивні, невиліковні. А далі буде що буде: „Не можна ж весь світ змінити, Ми також нормальні люди, Не треба нас вчити жити”. І ще одне царство болота, Країна ковбасних мрій, І дико реве голота, З обличчя стираючи гній. Ніколи нічого не мали, Хоча так вірно усім служили, Тужили тільки й співали, Співали тільки й тужили. І далі собі співаєм, І служимо далі, як лохи. І маємо те, що маєм:
38
Лиш відгук старої епохи.
В еремія
Листівки з міфічних епох Висять на стіні, як картини, Навпіл це не значить на двох, Навпіл – значить, до середини... Вінок чи засохлий букет І посмішка твоя у глянці... П’яніє безсилий поет Від трунку тих віршів у склянці. А світ все кружля та кружля В своєму шаленому танці, З-під ніг відпливає земля, Бувай! І до зустрічі вранці.
Роман Стадник
Закрутиться дзиґою світ В пориві, в шаленому танці, Віршів переспілий плід Трунком мутніє у склянці.
39
* * * Так пахнуть весняні сади, Так бліднуть дешеві пророки, Я знову вертаюсь сюди Крізь клятви і втрачені роки.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Так короп ковтає гачок, Так птиця злітає із гілки, Так той, хто згубив маячок, Нужденно бажає горілки. І крізь ці весняні сади, Крізь землю з-під нігтів здобуту Я знову вертаюсь сюди, Я знову ковтаю отруту. Згадаю тебе, навіки забуту...
40
* * *
Ти – як спрага, та тебе не втамувати, Кожен другий хоче бути коло тебе, Але ти плювала на чиїсь потреби, Їх любов для тебе – тільки ґрати. Їм тебе ніколи не здобути, А мені цього і так не треба, Ти не зможеш без пісень із неба, А в неволі їх ніколи не почути.
Роман Стадник
Ти на запах чебрецю і звіробою, Твоя шкіра – кольору ванілі, І мені стає затісно в сьому тілі, Коли я спостерігаю за тобою.
41
С помин Згадай мене, коли за небокраєм Зоря остання скупо догорить, І може я тоді тебе згадаю, Забувши про теперішнє на мить.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Згадаю посмішку твою і твої очі, І місяць, що над нами пропливав, І ноти, і слова твої пророчі, Все те, що я так довго забував. Згадай мене, коли з-за небокраю Тривожно засурмить сурма, І я тоді тебе також згадаю, Бо що було, було все не дарма.
42
П ід
небом
В душу залізуть Туга і смуток, Терпкість келішків І дим самокруток. Дзвін вже не буде Бити на сполох, Спалахом в груди Всиплеться порох. Голубом в небо Злинуть принади, Чужого кохання Сумні серенади.
Роман Стадник
Небо заплаче, Сльози не втерти, Хтось не пробачить, Хтось схоче вмерти.
Чиїсь шляхи Знову зійдуться, Небо заплаче, Та сльози утруться.
43
С утінковий Дивись в примарну далечінь, Рахуй уявних друзів кроки, Лиш не запитуйся: «Допоки?», Бо ти давно уже нічий.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Пустельних вулиць темна ніч, Вмостилась у твоїй оселі, І стихли думки невеселі В пустих очницях спраглих свіч.
44
П ерший
с н іг
Це падав сніг, як символ забуття, Примирення, а також відпочинку... За ніч ти перетворишся в сніжинку І полетиш дорогою життя.
Роман Стадник
Це падав сніг, ти так його хотіла, Це падав сніг, немов небесна манна, Душа від благодаті аж тремтіла І гоїлась твоя сердечна рана,
45
Ч е р н ів е ц ь к и й
етюд
Це місто прокидається зі сну, Цвітуть черешні і співають птахи, І в цю майже шістсоту вже весну, Лиш спогади стирчать, як ржаві цвяхи,
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Іде до праці весь робочий клас, Кацапи, салоїди і румуни, Ця дефіляда ранком раз у раз, Торкає вулиць стародавніх струни. Це місто копирсається в багні, П’є воду з рук, як голуби з фонтану, Чужих поетів вірші і пісні Вплелись в його химерну екебану, Це місто втрачених і знайдених надій, Старих провулків тихі повороти... І ти з ним прокидайся і радій, В маршрутці матюкаючи роботу.
46
Забагато ночей ми намарне кидали в багаття, Забагато ночей нашим гостем була пустота, Я цілую тебе вже не в губи, не в шию, а в плаття, Як співає поет, ти давно вже, давно вже не та. Забагато ночей я дививсь у вікно і забув твої очі, Забагато ночей я пропив і твій запах забув, Так чому ж я і досі прокидаюся посеред ночі, Наче голос твій тихий десь недалеко почув,
Роман Стадник
* * *
Забагато ночей....Забагато життя проливалось... Ми згубили свій дар у нікчемній безглуздій війні, Я забув, і живу, ніби зовсім нічого не сталось, Тільки профіль твій іноді бачу в своєму вікні.
47
І д е н т и ф ік а ц і я Кохання в стилі пост-модерн, Принади, пристрасті і п’яні поцілунки, Коротше «а ля гер ком а ля гер», А далі – шмарклі, сльози, трунки,
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
А може, це кохання в стилі вамп, Солодка кров у незахищеній аорті?.. Коханець падає безсилий на диван, Це, вибачте, вам не романи на курорті. Ні, це кохання в стилі техно-треш, Де тільки децибели й фармацевти, Де і час і простір на загал не мають меж, А поцілунки – як з печатками рецепти... Хоча нема різниці, у якому стилі Те, що ніколи нам не описати, І з головою накривають дикі хвилі, Того, хто мав сміливість покохати.
48
П іл іг р и м и
2
Ти маєш роботу, ти маєш дружину, Зарплату, повагу, та все це дурне, Бо знову всередині зірве пружину І ніч забере тебе в своє турне. І камінь – за пазуху, торбу – на плечі, Ти вийдеш із хати, скрипнувши дверима, Цей світ вже не ловить, та привід для втечі Це – пісня дороги в душі пілігрима.
Роман Стадник
Ти пишеш вірші, ти приборкуєш рими, Але пам’ятаєш: не це – основне, Ми ж вічні бродяги, сумні пілігрими, І вітер нас світом, як листя, несе,
49
* * * Ти один – як хрест на горі, Як сонце у небі, як місяць в воді, Як камінь на шиї, як свічка в руці, Як слово спочатку, і слово вкінці.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Від цього у грудях так сильно пече І кров по судинах ще швидше тече, Та раптом в душі стало тихо й спокійно, То ангел спустився тобі на плече!
50
* * *
І не варто писати слова, бо вони, як лушпайки, Боса рима у віршах це – вже не твої почуття, Всі поети – шизоїди, всі поетеси – «шахрайки», Що на продаж в книгарнях лишають своє вам життя.
Роман Стадник
Так буває завжди, ти приходиш і я замовкаю, Так буває завжди, тільки шурхіт обпалених крил, Як метелик на світло летить до примарного раю, Я в обійми твої залітаю без страху і сил.
51
П ерехожі
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
З твоїх втрачених снів хтось збере чудернацьке намисто Ти віддаш йому все й ті вірші, що на тебе не схожі... Я колись цілував, я колись тебе знав особисто, А тепер ми з тобою у натовпі – тільки прості перехожі. Прошмигнеш між людей лиш хитким, нетривким сновидінням І забудешся знову, і знову підеш в забуття, Ти не стала мені ні вином, ні хрестом, ні спасінням, Коли раптом губами торкнулася мого життя.
52
Не
Сповідь
Солодкі сни і сподівання, Як неоплакані світлини, У тіло зліплене із глини Внесуть лише розчарування, Цей вірш не сповідь і не спроба Знов перейти у статус кво, Він – як розірване єство, Чи як запущена хвороба. Чи як покинута печаль, В якій ти більше не зосталась, І кров, що під плащем зверталась, Стала солоною, на жаль.
Роман Стадник
Цей біль мине, та прийде щем В твої запалені легені... Солодка кров в гематогені, Що не звернулась під плащем.
53
П атологічні
сни
І Не спи, моя люба, прокинься, кохана, Цей світ захлинається в своїх гріхах, І плаче душа, наче скрипка цигана, Та сліз не побачити в наших очах. Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Прокинься, кохана, не спи, моя люба, Ці сни проплатили поганські царі, Всесвітня брехня їм, як норкова шуба, А хрест – це всього лише масть в їхній грі.
54
ІІ
Ми давно вже не «проти», ми також і не «за», Нас нічим не здивуєш сьогодні, В наших душах колись проростала лоза, А тепер там пустелі й безодні...
Роман Стадник
Ми живемо в кредит і помремо в аванс, Не спиняємось ні на хвилинку, І наш світ – це брудний і бридкий диліжанс, Нас везе на останню зупинку,
55
Д ві
зорі
Лиш ти і я, мов дві зорі, У небі висимо над містом, Поміж Творцем і терористом, І не внизу, і не вгорі.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Не холодно і не спекотно... Ти посміхаєшся мені, Від цього у душі на дні Стає так млосно і лоскотно, І кров густа, як мармелад, І гупає мені у скроні, Твій сміх в мобільному рингтоні, Стрілою в сотні кіловат... Висить зоря одна над містом, А інша – падає, летить... Усе життя – коротка мить Поміж Творцем і терористом.
56
А лкогольна інто к с и к а ц і я!
Кожен день, як задмухана свічка, Чи занадто солодка овація, Кожен сон, ніби Чічка-Марічка; Алкогольна інтоксикація! Та не збудуться мрії дівочі, Бо кохання – лише провокація, Тих, кого принесла серед ночі Алкогольна інтоксикація!
Роман Стадник
Ні кінця вже не буде, ні краю, Кожен вірш – це моя резервація, Кожну ніч, ніби ватра, згораю; Алкогольна інтоксикація
Наше сонце нас більше не гріє, Наші діти – це тільки дотація, Все нормально, це знов шаленіє Алкогольна інтоксикація! Ми не маємо більше вже сили, Все одно чи верба, чи акація, Нас розносить у власні могили Алкогольна інтоксикація!
57
П р о ф е с ій н е Кожен поет від природи сапер Мар’ян Лазарук
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Кожен поет від природи сапер, Фразами-бомбами вправно жонглює, Ти би не витримав, може, й помер, Він навпаки лиш стоїть і кайфує. Кожен поет від природи пастух, Віршів отари виводить у люди, Свіжої рими дрантивий лантух Він принесе в ці понурі споруди. Кожен поет від природи втікач, Доля непевна, слизька і зухвала, Кожен поет від природи приймач, Пише лише, що йому диктувала Муза, що коле його, мов стилет, Ту, що ночами він жалібно просить, Кожен поет від природи естет... Чи просто поет і цього уже досить.
58
Д ерева
Щоб плакати і сміятись, У лісі пустити коріння І серцю своєму всміхатись В період буйноцвітіння. Не бачити всіх і не чути, Ввійти в забуття, як в ріку, Образи усі забути, І жити в чагарнику. Забути і ту, що знала, Дорогу до твого серця Цей ліс – це твоя Валгала, Спочинок опісля герцю.
Роман Стадник
Дерева тобі шепочуть, Дерева – твої побратими, Довго ти йшов крізь ночі, Щоб жити разом із ними,
59
З а м іс т ь
епіграми
Відійдем у площини небуття, Під тихі звуки кислого тамтаму, А в некролог хтось всуне епіграму, Якусь дурню про дикий темп життя.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
А потім на могилці виросте трава, Як незбагненна аватара бороди, А ми відійдемо з тобою у сади, Де яблуком розквітне голова. І небо випустить смарагдові дощі, І внуки посідають на гілля, І стисне ноги матінка земля, Закутавшись в хвощі, як у плащі.
60
Щ оденник
Не буде віршів, буде тільки біль, Який електро-шоком б’є у тишу, І осінь, і зима, і заметіль В щоденнику, який ніколи не напишý, І буде ніч, і тінь ковзне хитка, Вона лише одна мене почула, І ти сюди приїдеш без квитка, З щоденника, якого і не бýло, І ти одна зупиниш буревій, І ліхтарі запалиш серед ночі, Пройдеш серед монахинь і повій, З щоденника, що сам собі наврочив.
Роман Стадник
Розійдемося в цьому місті назавжди, Лиш в погребі душі тебе залишу, Щоби ніхто не зміг знайти твої сліди В щоденнику, який ніколи не напишу,
61
* * * Знову ніч за вікном, Знову ти за столом, Молоком розчиняєшся в каві, Та з підбитим крилом Не підеш на пролом В цій безглуздій і ницій виставі. Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Ти відчиниш вікно, Не допивши вино, Будеш вити на місяць і зорі, Але їм все одно, Тим хто крутить кіно, Ми для них завжди будемо хворі... Віршів цих пустота, Не твоя це – мета, Просто літери лізуть із тебе, Просто їх висота – Ефемерна глиста – Роз’їдає розплюснуте небо.
62
С ліп ц і
і жебраки
Кохання часто робить нас – Сліпими, Але затям – Ніколи – жебраками...
Тамара Северинюк
Я змучився від сеї сліпоти, Я впав, як ранній промінь на росу, Я пам’ятаю тільки слово «Ти!», Яке у серці своєму несу. Я змучився від каверзних питань, Які щодень нам доля задає... Любов у серці тліє, наче грань, Мені щоранку сили додає.
Роман Стадник
І
Я змучився від цих натужних слів, Які достойні віршів юнака, Але сьогодні врешті я прозрів, Діставши торбу й лахи жебрака.
63
ІІ Я йду через поле пожовклим життям, Збираю цей світ по краплині, Я в Бога не прошý, він відає сам, Що кожній потрібно людині.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Ти йдеш навпростець через гори-ліси, Минаючи тугу і смуту, Ти в Бога нічого також не проси, Лиш помилок своїх спокуту, Бо Де Де Де
ми жебраки, нам не можна туди, паперті стали, як ринки, більше не можна напитись води, капища тільки і шинки,
Нам зорі із неба освітлюють шлях І торба жебрацька, як мати, Бо ми на свободу зміняли свій дах, Нам більше нема що втрачати...
64
С труна
Я знаю: нам недовго веселитись, Я знаю, що життя – коротка мить, Але так хочеться цих снів ще раз напитись, Допоки ще струна в мені дзвенить. Так станеться – і світло стане тьмяним, Розтягнеться, попуститься струна, Вже не веселим будеш – просто п’яним Від музики й дешевого вина...
Роман Стадник
Минуть літа, залишаться світлини, І відголос чарівної струни, Яка колись звучала зсередини І обертала всю буденність в сни,
Можливо, нам ніколи не судилось Пізнати суть буремної весни, Але життя так весело котилось, Під звуки зачаровані струни.
65
* * * Ранок. Маршрутка. Робота. І де там твої хореї, І де там твоя субота... Лиш вітер з Гіпербореї.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Сонця тобі замало, А вітру тут забагато, День, як шматочок сала, Хочеться в писок запхати, Хочеться знову у ліжко, І де там твої сонети, І де там твої килішки, Лиш меседжі з Інтернету.
66
Не тамуй моїх сліз, бо вони, як і сум, паперові, Загубився цей світ, ніби аркуш, упав за диван, Ми цілуємось так, ніби клеїмо марки поштові, Ледь торкнувшись губами своїх недогоєних ран, Не дивись мені в душу, бо там тільки вітер та змії, Їх залізло багацько уже, з півлітрових пляшок, Не чіпай моїх віршів, бо пишý я їх так, як умію, І збираю натхнення в великий наплічний мішок.
Роман Стадник
О с ін н є
67
І р п ін ь с ь к и й
єтюд
Вже відійшов осінній падолист, Уже дерева листям відшуміли І час, немов афганський терорист, Готує нам сибірку білу-білу.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Вже відійшла твоя депресія німа, Як зуб гнилий, вона переболіла, І вже стара розпусниця зима, Підносить нам своє криштальне тіло, І зараз ми, загублені в снігах, Шукаємо відраду і розраду, П’ємо портвейн на голих берегах Цього напіврозваленого саду.
68
* * * О. Г.
Цвітуть сади, і ми серед садів, Адепти весняного рівнодення... Моє крило, моя любов, моє натхнення, Я так зрадів, коли тебе зустрів... Життя від нас візьме іще своє, Та наша сила – в нашому коханні, Ти бачиш: в небі догорають сни останні... Я так зрадів, бо ти у мене є!
Роман Стадник
Ти пахнеш так, як ця солодка ніч... Цвітуть сади і місяць серед неба, Де ми з тобою разом віч-нá-віч, Бо ти – жага моя і ти моя потреба,
69
Г л ід
і полин
Цей бездумно бездонний світ, І ця божевільна печаль, Твої очі - померзлий глід Хтось із сльозами повінчав.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Цей передвічний шалений біг Через сутінки до зірок, Твою душу скрутив у ріг, Як недопалки цигарок. І затиснутий між доріг, Ти шукаєш свою одну, Трубиш в душу, немов у ріг, Серед глоду і полину.
70
Р ан к о в и й
чай
І ранок знов бере тебе за плечі Прозорим сяйвом із забитого вікна, І мова вже не йде про форму втечі, Всі форми тут здаються недоречні, Крім форми з міліцейського сукна Ранковий чай – єдина терапія, Ранковий дим осінніх сигарет, Померзлих душ дешева бакалія І снів твоїх невипитих шербет.
Роман Стадник
Ранковий чай – єдина терапія, Коли ти в цьому просторі один, Минула ніч, мов дорога повія, Дала тобі лиш декілька годин.
71
* * * Примарні актори збирають втрачений попіл, Дим і туман, за вікном розгулялись оказії, Кожного ранку я – знову у новій Европі, Кожного вечора – перса цілую ув Азії.
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Кожного ранку у Богом забутій провінції, Хтось замість мене поспішно іде на роботу, Кожної ночі він плаче в обіймах міліції, А засинає в обіймах підземного гроту Принаймні актори збирають втрачений попіл, Наперекір усім тим, хто тут сіє оказії. Я розтинаюся навпіл, щоб жити в Европі, Та кожного вечора спати лягаю ув Азії.
72
М арія
Зелений чай уже тебе не гріє Холодні руки і гаряча ванна Я знаю що тебе зовуть Марія Але у сні ти звеш себе Хуана
Роман Стадник
В вікні твоїх розширених зіниць Щезають океани і міста Ти як реінкарнація Христа Лежиш серед кімнати горілиць
73
* * * Знову взяло тебе в полон Це стародавнє, дивне місто, Передкарпатський Вавілон, Віршів загублених намисто
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
І снів розбитих ліхтарі, Як таємничі зіккурати*... До ранку не дають нам спати Печальних думок комарі Нам залишається одне Лишити відтиск в цьому тісті, Усе забудеться й мине, Лиш ми залишимось в цім місті
* Зіккурат (від вавілонського слова sigguratu, вершина, зокрема вершина гори) – культова споруда в стародавньому Межиріччі.
74
* * *
Не лови за руку, не дивись у очі, Не чекай, що я щось відповім, Твої пошуки, як забавки дівочі, Та мені вони, як в ясну днину грім Тіло завжди прагне відпочити, Але тільки рух окреслює буття Не шукай собі якусь причину жити, Просто йди, дорогою життя.
Роман Стадник
Не спиняй мене серед дороги, Не питай мене куди іти, Я іду бо в мене ходять ноги, Про все інше - знаю як і ти,
75
Б іо г р а ф ія
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Стадник Роман Ігорович народився 26 вересня 1983 року в місті Чернівці. З 1990 по 2001 роки навчався в ЗОШ № 24 ім. Ольги Юліанівни Кобилянської. Ще в школі почав писати вірші, друкувався в шкільних альманахах. Як молодий поет дебютував на сторінках «Буковинського журналу» (2002 р. №1–2). Навчався в ЧНУ на інженерно-технічному факультеті. В 2008 році отримав диплом спеціаліста по інформаційним мережам зв’язку. За цей час ще раз друкувався в «Буковинському журналі» (2006 р. №3), брав участь у поетичних слемах. Учасник наради молодих літераторів в Ірпіні (2009 р.). Неодноразово був гостем на літературних зустрічах, що проводилися на місцевому телебаченні та радіо. На даний момент працює в КП «ОріянаСервіс» макетувальником та дизайнером. Також займає посаду заступника директора чернівецького обласного центру історичних, культурних і літературних досліджень «Георга Фрунзе» при обласному товаристві «Голгофа».
76
Рентгенограма самознеболення......................3 Блюз......................................................................9 Вічний лабіринт............................................... 10 Останньому лицареві..................................... 11 Ніч....................................................................... 12 Сни Ікара........................................................... 13 Ти . ...................................................................... 14 Колискова.......................................................... 15 Дощ..................................................................... 16 Велике дерево................................................... 17 Лихоманка......................................................... 18 «Уп’ємося з тобою...»...................................... 19 Периферія серця.............................................. 20 Без одягу............................................................ 21 Весняний ліс..................................................... 22 Могила товариша............................................ 24 Перевтілення.................................................... 25 «Хвилями простір стелиться...»................... 26 Меланхолія........................................................ 27 «Снують сновиди словами...»....................... 28 «Там де весна розтоплює сніги...»................ 29 «Після співу торішніх цикад...».................... 30
Роман Стадник
З МІ С Т
77
Р Е НТ Г Е НО Г Р АМА
Диптих............................................................... 31 «Коли розійдýться хмари...»......................... 33 Імітація.............................................................. 34 Лицарство......................................................... 35 «Як білий сніг впаде мені на скроні...»....... 36 «І як спастись, коли нема Месії...»............... 37 Задзеркалля...................................................... 38 Веремія............................................................... 39 «Так пахнуть весняні сади...»....................... 40 «Ти на запах чебрецю і звіробою...»............ 41 Спомин.............................................................. 42 Під небом.......................................................... 43 Сутінковий........................................................ 44 Перший сніг...................................................... 45 Чернівецький етюд......................................... 46 «Забагато ночей ми намарне кидали...»..... 47 Ідентифікація................................................... 48 Пілігрими 2....................................................... 49 «Ти один – як хрест на горі...»...................... 50 «Так буває завжди, ти приходиш...»........... 51 Перехожі............................................................ 52 Не Сповідь........................................................ 53 Патологічні сни................................................ 54
78
Дві зорі............................................................... 56 Алкогольна інтоксикація!............................. 57 Професійне....................................................... 58 Дерева................................................................. 59 Замість епіграми.............................................. 60 Щоденник.......................................................... 61 «Знову ніч за вікном...».................................. 62 Сліпці і жебраки.............................................. 63 Струна................................................................ 65 «Ранок. Маршрутка. Робота...».................... 66 Осіннє................................................................ 67 Ірпіньський єтюд............................................. 68 «Ти пахнеш так, як ця солодка ніч...»......... 69 Глід і полин....................................................... 70 Ранковий чай.................................................... 71 «Примарні актори...»...................................... 72 Марія.................................................................. 73 «Знову взяло тебе в полон...»........................ 74 «Не спиняй мене серед дороги...»................ 75 Біографія............................................................ 76
79
Художнє видання
СТАДНИК Роман Ігорович
РЕНТГЕНОГРАМА Поезія Редактор Мирослав Лазарук Коректор Людмила Корчева Комп’ютерна верстка Світлани Жукової Підписано до друку 19.01.2010. Гарнітура Bookman Old Style. Папір офсетний. Формат 70х100/32. Умовн. друк. арк. 3,25. Обл.-вид. арк. 3,84. Наклад 500 прим. Вид. № 257. Зам. № 552. Верстка, редагування та друк видавничого дому “Букрек”