Сергій Єфремов – український учений і громадсько-політичний діяч by ROMCBKR

Відділ культури і туризму Черкаської райдержадміністрації КЗ „Районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи” Черкаської районної ради

(до 140-річчя від дня народження)

Біографічний нарис

Черкаси 2016

Сергій Єфремов – український учений і громадсько-політичний діяч (до 140-річчя від дня народження): біографічний нарис / Комун. закл. «РОМЦ БКР» Черкас. райради; авт.-укладач Л.В. Воскобійник. – Черкаси: [б.в.], 2016. – 12 с.

Сергій Олександрович Єфремов – блискучий публіцист, редактор, видавець, політичний і громадський діяч, літературний критик, вчений, академік, віце-президент Української Академії Наук, керівник багатьох комісій УАН, автор численних статей, літературних монографій і славнозвісної книги, що називається «Історія українського письменства». Видання адресоване учнівській та студентській молоді, бібліотечним працівникам, освітянам та широкому колу читачів

Автор-укладач Л.В. Воскобійник Комп’ютерний набір Л.В. Воскобійник Відповідальна за випуск В.М. Канюка

Підписано до друку 10.10.2016 Тираж 5

Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради, 2016. 2

«…Він думав про Україну – про її вільний розвій і добробут, про розквіт її культури…» А.А. Болабольченко Народився Сергій Олександрович Єфремов 18 жовтня 1876 р. у с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільський район Черкаської області) в сім'ї священника. Справжнє прізвище його предків – Охріменки – трансформувалося в Єфремови шляхом русифікаторського тиску. З 1886 р. Сергій навчався в духовній школі в Умані. Величезне значення для його розвитку мало позашкільне читання. Особливо захоплювався творами дуже популярних тоді дитячих письменників: М. Ріда, Г. Емара, Ф. Купера, читав російську класику, а згодом – твори І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького. У 1891 р. Сергій Єфремов вступив до Київської духовної семінарії. В перший же рік перебування там познайомився із членами української громади й став її активним учасником, зустрічався з М .Грушевським, О. Кониським та І. Нечуєм-Левицьким, слухав лекції В. Антоновича. З тогочасного надбання українського письменства велике враження на юнака справили твори Панаса Мирного, А. Свидницького, І. Франка, драми І. Тобілевича (Карпенка-Карого), який довгі роки був улюбленим актором С. Єфремова, публіцистичні праці М. Драгоманова, публікації в періодичних виданнях «Зоря», «Правда», «Житє і слово». На час навчання в семінарії припадають і перші спроби пера Сергія Єфремова – дитячі оповідання «Пригода з молодими рибалками» та «Неслухняні діти», надруковані 1895 р. у галицьких журналах «Дзвінок» і «Зоря». Радикальні позиції та українознавча діяльність молодого літератора були помічені керівництвом духовної семінарії, яке змусило його на початку 1896 р. залишити навчання з репутацією політично неблагонадійного. Лише через рік йому вдалося завершити середню освіту, здавши екстерном випускні іспити в 1-й Київській гімназії. Проте від своїх поглядів та переконань Єфремов не відмовився. Й на наступному етапі навчання, в Київському університеті, разом зі студіюванням наук ще глибше поринув у громадсько-політичну діяльність, на цей раз уже як член національно-культурницького об'єднання Київської старої громади. 3

Улітку 1897 р. Сергій Олександрович доклав чимало зусиль для створення на основі Громади Всеукраїнської загальної організації (ВУЗО). У 1901 – 1903 pp. був членом її керівного органу – Ради, на з'їздах ВУЗО виконував обов'язки секретаря. Разом із В.М. Доманицьким, В.Ф. Дурдуківським, О.Г. Лотоцьким, Ф.П. Матушевським, В.К. Прокоповичем та В.М. Страшкевичем створив гурток молодих літераторів-публіцистів. Однією із заслуг цього гуртка є заснування видавництва «Вік», основною метою якого були друкування та популяризація української літератури, що за умов дії Емського указу (1876) стало надзвичайно важливою для національного руху справою. Після закінчення університету (1901) Єфремов цілком присвятив себе літературній та громадсько-політичній діяльності. Він став постійним кореспондентом українських періодичних видань, зокрема таких, як «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Літературно-науковий вісник», «Громадська думка», «Нова громада», «Киевская старина». Сучасники Сергія Олександровича відзначали його високу професійну майстерність і щиру вдачу, зауважували, що навряд чи знайдеться хоч одна подія в українському житті, котра не знайшла б відгуку в серці цього публіциста. Публікації Сергія Олександровича привертали до себе увагу читачів ще й іншим – гарною українською літературною мовою, частим використанням народних висловів, прислів'їв, приказок. Щирість, виразність, послідовність та ерудованість робили їх цікавими для читачів, особливо для українського вчительства, яке за допомогою автора знаходило відповіді на ті питання, що висувало перед ним саме життя. Перші дописи Сергія Єфремова стосувалися економічних та культурно-освітніх питань. У багатьох статтях він гостро виступав проти російських шовіністів і галицьких москвофілів; як публіцист значну увагу приділяв національному питанню в Росії, стаючи на оборону поневолених народів. Одночасно Єфремов багато писав на літературні теми. Великою заслугою вченого слід вважати його працю над виданням тритомної антології української літератури «Вік» з біографіями письменників (1902). Вихований «старогромадівцями», які гуртувалися навколо «Киевской старины», Сергій Єфремов став виразником національних та літературних ідеалів, а також естетичних смаків XIX століття. 1902 р. у журналі «Киевская старина» було надруковано його статтю «В поисках новой красоты», де з естетичних позицій класичного реалізму оцінено творчість молодих тоді прозаїків: Г. Хоткевича, О. Кобилянської, А. Крушельницького, О. Авдиковича, Н. Кобринської, яких він зарахував до модерністів. Сергій Єфремов досить різко виступив проти їх мистецьких пошуків, в яких його насторожували байдужість до завдань суспільнополітичного характеру, надмірна зацікавленість художньою технікою, зокрема поетичною формою. 4

Стаття викликала першу літературну дискусію на сторінках «Літературно-наукового вісника». Сергій Єфремов закликав українських письменників звернутися до народного життя та соціальних проблем. У боротьбі з «декадентщиною» (на початку століття це поняття ототожнювали із символізмом) він знайшов однодумця в особі І. НечуяЛевицького, який так само боявся підміни етики естетикою й відстоював думку, що літературі, яка повинна виборювати своє право на існування, декаданс категорично протипоказаний. Одночасно з полемічними статтями Сергій Олександрович почав публікувати в журналі «Киевская старина» дослідження про життя і творчість П. Грабовського та І. Нечуя-Левицького. До найкращих праць молодого вченого належить надрукована в журналі монографія про Івана Франка (1903). 1905 р., коли внаслідок пом'якшення цензурних умов стало можливим видання першої щоденної української газети «Рада», С. Єфремов почав працювати в ній як кореспондент, був автором численних статей, членом редакційної колегії та фактичним редактором. Його палкі публіцистичні й літературно-критичні статті публікувалися також у багатьох іншомовних виданнях: російських («Киевские вести», «Киевское слово», «Киевская газета», «Киевские отклики», «Русское багатство», «Русские ведомости», «Киевская мысль», «Голос минувшего», «Русские записки» та ін.), польських, німецьких. У роки першої російської революції Сергій Олександрович брав активну участь в українських політичних організаціях: спочатку в Загальній українській безпартійній організації, згодом – в Українській демократичнорадикальній партії. Упродовж 1911-1916 рр. літературно-критична й публіцистична діяльність Сергія Єфремова позначилась новими досягненнями. Вінцем його літературних досліджень стала «Історія українського письменства» (1911). Велику цінність становлять також монографічні дослідницькі праці про Марка Вовчка (1907), Т. Шевченка (1914), І. Франка (1913), ґрунтовні вступні статті до виданих за його редакцією творів українських письменників (Л. Глібова, І. Котляревського, І. Тобілевича, А. Свидницького). 1911 р., коли з'явилися друком перше й друге (без змін) видання «Історії українського письменства», літературна громадськість знову бурхливо продемонструвала своє далеко неоднозначне ставлення до Сергія Єфремова. В цій монографії, розглядаючи історію українського письменства як історію ідей, вчений визначив три його характерні риси: «елемент свободи» для людини; «визвольно-національна ідея»; «поступова течія народності» в змісті й формі, насамперед у літературній мові. Даючи історичний огляд українського письменства як «визвольного в широкому 5

розумінні руху, що всіма сторонами охоплює життя українського народу...», С. Єфремов показав велику роль рідного слова в національному відродженні українського народу. Рідній літературі, з огляду на політичне становище України, він відводив «універсальну» роль з «громадським слугуванням» на чолі, бо ця література «повинна була розкривати творчі основи духу народного на цілу його широчінь, служити покажчиком, куди й чого простує дана порода людська, як вона на завдання людини дивиться й як визначає свої стосунки до життя у всіх його сферах». Деякі критики, не сприймаючи народницьких ідей Сергія Єфремова, закидали йому суб'єктивність і тенденційність в інтерпретації літературних фактів. Проте «Історія українського письменства» була схвально оцінена видатним українським літературознавцем і поетом-неокласиком М. Зеровим. Він, хоч і не погоджувався з критеріями Сергія Олександровича, писав: «Книга Єфремова має велику цінність як підсумок многолітньої і критичної та історико-літературної роботи. Вона дала канон українського письменства, установила список авторів, належних до історично-літературного розгляду, одвела кожному явищу певне місце в історично-літературному процесі». Визнаючи потребу доповнити й переробити деякі розділи книги, Сергій Єфремов продовжував працювати над нею. Проте революційні події, активна громадсько-політична діяльність, а пізніше й перевантаженість науково-дослідною та редакційною роботою зашкодили цьому. І фактично увесь текст, навіть в останньому виданні 1924 р., за винятком нового розділу «За п'ять літ», залишився без змін. У цьому додатковому розділі Єфремов охарактеризував літературу перших пореволюційних років, дав блискучий аналіз ранньої творчості П. Тичини, М. Рильського, Т. Осьмачки, В. Сосюри, М. Хвильового. В ньому помітний новий методологічний підхід вченого до літературних явищ. Високо оцінюючі поетичні твори П. Тичини та М. Рильського, Сергій Єфремов звернув особливу увагу не на ідею, а на мистецьку досконалість їхньої поезії, на стиль, форму. Доба національнодержавного відродження України висунула Сергія Єфремова на почесне місце: він був членом Української Центральної Ради і заступником її голови, членом Малої Ради, генеральним секретарем міжнаціональних справ у Генеральному Секретаріаті 1917 р. і членом української делегації в 6

переговорах з Тимчасовим урядом з питань національної самостійності України. Одночасно Сергій Олександрович виступав як публіцист з гострими статтями, що викривали централізм російської демократії («Старим слідом»), були спрямовані проти більшовиків та більшовицького терору («Руйницькою стежкою», «На вістря штиків» та ін.); друкував також багато рецензій і статей на літературні теми. У цьому світлі зрозумілим стає його арешт у лютому 1919 р. І лише заступництво Української Академії наук (УАН, з 1921 р. Всеукраїнська Академія наук — ВУАН), яка саме в цей час обрала його своїм дійсним членом, допомогло звільненню. Не приймаючи радянської влади та не приховуючи свого негативного ставлення до більшовизму, який поставив людину в цілковиту залежність від системи, Сергій Олександрович, проте, змирився із фактом її існування. Він відійшов від політичної роботи й зосередився на викладацькій та науковій. У червні 1920 p., коли українські й польські війська залишали Київ, перейшов на нелегальне становище, жив у Боярці під прізвищем Ігнатенка. З 1921 і до 1922 р. викладав у місцевому технікумі історію українського письменства. На клопотання ВУАН радянська влада надала йому амністію, і вчений повернувся до легального життя. В 1922 р. його обрали віце-президентом Всеукраїнської Академії наук. Сергій Олександрович очолював історико-літературне товариство та кілька комісій у галузі літературознавства, приділяв велику увагу питанням становлення українського правопису й видання відповідних словників, вважав це «справою державної ваги». У період між 1919 та 1929 роками Сергій Єфремов усі свої сили, енергію, досвід віддавав науковій діяльності. За цей час українське літературознавство збагатилося такими фундаментальними працями вченого, як «Михайло Коцюбинський» (1922), «Карпенко-Карий» (1924), «Іван Нечуй-Левицький» (1925), «Іван Франко» (1926), «Панас Мирний» (1928). У цих монографіях помітні відхилення від народницької схеми, увага до мистецької сторони творів. 1923 р. вийшла стаття Сергія Єфремова «Дорогою синтезу. Огляд історіографії українського письменства», а наступного року – праця «Без синтезу», в якій подано психологічний портрет П. Куліша на підставі аналізу його щоденника. Немов передчуваючи трагедію українського народу – голодомор 1933-го, Сергій Єфремов написав статтю «Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві» (1927). В 1928 р. вийшов друком цінний збірник «Література» за редакцією С. Єфремова, М. Зерова та П. Филиповича. Особливу увагу Сергій Олександрович приділяв популяризації та науковому вивченню життя, світогляду й літературної творчості Тараса Шевченка. За тридцять років він написав і опублікував понад 100 статей, 7

рецензій, популярних нарисів і наукових розвідок, присвячених Шевченкові. Вінцем наукової діяльності вченого в галузі шевченкознавства стало наукове академічне видання щоденника і листів Т. Шевченка ( 3 та 4 томи академічного «Повного зібрання творів Т. Шевченка», 1927, 1929). Ця робота була лебединою піснею Сергія Олександровича. Більшовицька влада не простила Єфремову його поглядів та національних переконань і вживала заходів, аби позбутися незалежного вченого. З другої половини 1920-х років почалися його систематичні переслідування через те, що він виступав проти ідеологізації та політизації ВУАН. У 1928 р. у пресі було розгорнуто кампанію боротьби із «єфремовщиною». В цьому ж таки році його звільнили від обов'язків віцепрезидента ВУАН та іншої академічної роботи. 21 липня 1929 р. Сергія Олександровича заарештували як керівника міфічної Спілки визволення України (СВУ). До березня 1930 р. фабрикація справи СВУ завершилась великим судовим процесом. Цікаво знати На допиті 25 липня 1929 року, невдовзі після арешту, Єфремов заявляв, що «про існування контрреволюційної організації не знав і ні від кого про неї не чув», а вже10 вересня того ж року визнав «існування «Спілки визволення України», контрреволюційної організації, і свою до неї приналежність...». Ще в юності, проживаючи в домі дядька Федора Дурдуківського, він закохався в його доньку, свою двоюрідну сестру Онисію, яка відповіла взаємністю. Освічена і талановита, дівчина була бажаною нареченою для багатьох, та виявилася однолюбкою, як і Сергій. Церква не схвалювала таких шлюбів, тому вони багато років стримували та ховали свої почуття. Єфремову виповнилося тридцять років і молоді поєднали свої долі цивільним шлюбом, хоча вирішили навіть не мріяти про дітей. Всю свою любов віддавали племінникам, що жили разом з ними – Миколі та Наталці Павлушковим. Саме Микола розповів про їхнє велике кохання (як і про схованку особистого щоденника Єфремова) чекістам. «Ахіллесова п’ята» Сергія Олександровича і виявилася тою слабкою ланкою, яка дозволила зламати його волю. Погрози заарештувати дружину лякали його найбільше, буквально паралізували, він спостерігав, як важко переносить фізичні і моральні знущання Людмила Старицька-Черняхівська і навіть думати не хотів про те, що кохана може опинитися в руках чекістів…

За рішенням суду 19 квітня 1930 р. Сергію Єфремову винесли смертний вирок, який був замінений на 10 років ув'язнення. На засланні вчений активно працює: складає словники до творів Шевченка, Квітки8

Основ’яненка, Котляревського, Гулака-Артемовського. Завершилося життя Сергія Єфремова 10 березня 1939 року. В’язень майже осліп. Тягар хвороб не залишав йому жодних шансів. Реабілітований за відсутністю складу злочину пленумом Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 р. Київське «гніздо» Дурдуківських на вулиці Гоголівській, 27, де колись мешкав Єфремов, розгромили «червоні жандарі»: майже всіх господарів було репресовано. Онисі Федорівні пощастило більше – згодом вона виїхала до Праги, де й померла 1951 року. Перед відходом розпорядилася, щоб листи Сергія Олександровича разом із родинними фотографіями поклали їй у домовину. На багато років ім'я Сергія Єфремова було викреслене з усіх довідкових видань. В Україні воно вперше легалізовано лише 1990 р. статтею в другому томі «Української літературної енциклопедії». Важко переоцінити зроблене Сергієм Олександровичем Єфремовим у «науковому відкритті» рідного письменства: дбайливе збирання, кваліфіковане літературне видання творів, осмислення оригінальності й значимості внеску того чи іншого письменника у розвиток української літератури, визначення її особливостей, місця й ролі в духовному та державно-громадському поступі суспільства. Сергій Єфремов розпочав свою літературну та наукову діяльність на меж ХІХ-ХХ століть й невдовз міцно утвердився в громадянськи званнях «апостола українства», «совісті української нації».

Використана література 1.

Єфремов С.О. Шевченкознавчі студії / С.О. Єфремов; передмова Е.С. Соловей; упорядкув. О.В. Меленчук. – К.: Україна, 2008. – 268 с.

Єфремов Сергій Олександрович [Електронний ресурс] // Сайт «Педагогічне краєзнавство». – Текстові дані. – Режим доступу: http://kraeznavstvo.at.ua/news/2009-08-29-21 (дата звернення: 4.10.2016). – Назва з екрана.

Єфремов Сергій Олександрович [Електронний ресурс] // Сайт « Wikiwand». – Текстові дані. – Режим доступу: http://www.wikiwand.com/uk/Єфремов_Сергій_ (дата звернення: 4.10.2016). – Назва з екрана.

Наєнко М.К. Сергій Єфремов і його історико-літературна концепція / С. О. Єфремов // Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – С. 3 – 15.

Поліщук В. Сергій Єфремов і Павло Филипович: паралелі на тлі часу (До 140-річчя С.О. Єфремова та 125-річчя П.П. Филиповича) / Володимир Поліщук // Слово Просвіти. – 2016. – 6-12 жовтня (№40). – С. 12-13.

Сергій Єфремов [Електронний ресурс] // Сайт газети «Сегодня. ua». – Текстові дані. – Режим доступу: http://www.segodnya.ua/revival/essay/serhij-jefremov.html (дата звернення: 4.10.2016). – Назва з екрана.

Совість української нації: земляк С. Єфремов – заступник голови Центральної ради, літературознавець, публіцист // Черкаський край. – 1999. – 22 січня. – С. 5.

Науково-популярне видання

Сергій Єфремов – український учений і громадсько-політичний діяч (до 140-річчя від дня народження)

Біографічний нарис

Автор-укладач Л.В. Воскобійник Комп’ютерний набір Л.В. Воскобійник Відповідальна за випуск В.М. Канюка

Підписано до друку 10.10.2016 Тираж 5

Видавець: Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради 18000 м. Черкаси вул. Дахнівська,52 e-mail: bibliotekaromc@gmail.com