Dyshuminska by ROMCBKR

Відділ культури і туризму Черкаської райдержадміністрації КЗ «Районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради

Бібліографічний нарис (до 135-річчя від дня народження О. В. Дучимінської, української письменниці)

Черкаси 2018

Скромна трудівниця культури: бібліографічний нарис (до 135-річчя від дня народження О.В. Дучимінської, української письменниці) / КЗ «РОМЦ БКР» Черкаської районної ради; уклад. Л.В. Гріщенко – Черкаси: [б. в.], 2018. – 28с.

«Сіячем» знань на теренах Східної Галичини у першій третині ХХ ст. була Ольга-Олександра Дучимінська – народна вчителька, українська письменниця та патріотка, літературний критик, публіцист, перекладачка, журналістка, відома діячка жіночого руху, культурно-громадська діячка, ініціаторка проведення Свята Матері, етнограф та дослідниця фольклорно-етнографічних і мистецьких пам’яток, сучасниця і знайома Івана Франка, приятелька Ольги Кобилянської, Наталі Кобринської, Богдана Лепкого, Олександра Олеся, Софії Русової та інших діячів української і зарубіжної культур. У своїй роботі можуть використати біографічний нарис бібліотекарі, освітяни. Цей нарис буде також цікавим молодим читачам.

Укладач: Редактор: Комп’ютерний набір: Відповідальна за випуск

Л.В. Гріщенко А.Г. Кирдода Л.В. Гріщенко В.М. Канюка

Підписано до друку 02.05.2018. Тираж 25. Видавець: КЗ «РОМЦ БКР» Черкаської районної ради 18009 м. Черкаси вул. Дахнівська, 52 Електронна адреса: bibliotekaromc@gmail.com 2

На світі любові не є забагато! Заки відійду хотіла б її роздать. Роздавайте другим і любов і сонце, Роздавайте, Друзі, заки ляжете спать! Ольга Дучимінська Дучимінська (Решетилович) Ольга-Олександра Василівна народилася 8 червня 1883 року, с. Миколаїв, Бібрського повіту (нині Пустомитівського району Львівської області), українська письменниця, поетеса, літературний критик, перекладачка (з чеської, німецької, російської), журналістка, народна вчителька, культурноосвітня діячка, одна з активних організаторів жіночого руху в Галичині, дослідниця фольклору, етнографії та мистецтва Гуцульщини й Бойківщини, співробітниця журналу «Жіноча Доля». Ольга Василівна була першою дитиною. Молодші сестри майбутньої письменниці Ярослава та Северина невдовзі після народження померли від дизентерії (наразі називають шигельозом). Батько Василь Решетилович був директором школи, його дружина Броніслава з родини Литвинів. 1887 року Василя Решетиловича перевели працювати вчителем у село Лопушна того ж Бібрського повіту. 1888-го в подружжя Решетиловичів народилась донька Володимира. 1892 року сім’я перебралася до села Хороброва Сокальського повіту, куди батько був скерований на роботу, а 1894го в село Кунин Жовківського повіту. В автобіографії письменниця зазначила, що мала щастя проживати в сім’ї, де книжка була на першому місці, без неї вона не уявляла свого життя. Батько цікавився наукою і літературою, володів німецькою, польською та російською мовами. Свої захоплення з дитинства передавав своїм дочкам, виховував їх на казках, переказах, грецьких міфах. Із наймолодших літ навчав німецької та російської мов як тогочасних державних мов Австрійської та Російської імперій, у складі яких знаходилися роздроблені українські землі. Оскільки офіційна влада часто переміщала українських учителів з однієї школи до іншої, то сім’я змушена була міняти місце проживання. Зокрема, у 1894 році Решетиловичі поселилися в с. Кунин Жовківського повіту, куди скерували на роботу батька, Ольга часто бувала в будинку сільського пароха1 Василя Загаєвича, який мав хорошу бібліотеку і був знайомий з Іваном Франком. Тут відбулася зустріч дванадцятирічної дівчини з поетом, який справив на неї особливе враження. 3

Початкову освіту Ольга отримала вдома. Продовжувала навчання в п’ятому класі жіночої виділової2 школи в місті Станиславові. Закінчити навчання тут не вдалося, бо 1897 року помер батько, якого вона надзвичайно любила. Як напівсироту завдяки опіці маминого брата, катехита 3 станиславівських шкіл Йосипа-Мар’яна Литвина, Ольгу влаштували у школу сестер-василіянок4 при Яворівському жіночому монастирі, де вона закінчила восьмий клас. У 1905 році Ольга Василівна виходить заміж за Петра Дучимінського – вчителя шкіл рідного їй Жовківського повіту, і до 1919 року вони разом учителюють у Задеревачах, а потім у Тяпче Долинського повіту. У цей період у молодого подружжя народилося двоє синів, які дуже рано померли. 8 липня 1908 року в них народилася донька, яку назвали Оксаною. 1914 року чоловік пішов на фронт. Пізніше, як член Української Галицької Армії, виїхав і не повернувся. Жив і помер у Чехословаччині. Письменниця щиро любила тяпчанців і була бажана в кожній сільській оселі. Про це свідчить той факт, що в 1925 році на прохання громади села Тяпче її знову переводять вчителювати в тяпчанську школу, з якої вона змушена була перейти працювати в 1919 році в село Ціневу Долинського повіту через постійні конфлікти з польською владою. Однак через хворобу горла вчителька із 30-річним досвідом практичної педагогічної діяльності змушена була в 1930 році залишити її, зосередившись на громадській, науковій і літературній праці. До 1939 року працювала в журналі «Жіноча доля», де завідувала відділом критики, а впродовж 1939-1941 рр. – екскурсоводом, з 1944 року – бібліотекарем, з січня 1945 року – молодшим науковим співробітником Етнографічного музею Львівського філіалу Академії наук УРСР. У роки фашистської окупації дала захисток Ірині Вільде, чоловіка якої було розстріляно. Вона для української культури врятувала Олексу Новаківського 5 і цілу групу українських художників та письменників, які втікали від сталінських репресій. Ризикуючи життям, допомагала врятуватися єврейським сім’ям, а з відходом німців відмовилася виїхати з дочкою Оксаною на Захід.

Арешт і заслання Активна життєва та громадянська позиція Ольги Дучимінської була не до вподоби новій владі. 24 жовтня 1949 року, день убивства Ярослава Галана, став для неї трагічно пам’ятним. Її було 4

заарештовано без жодних підстав, як і сотні інших галичан. Вина полягала лише у тому, що Ольга Василівна була знайома з родиною одного із можливих співучасників злочину. Два роки, які тривало слідство, перебувала у в’язниці. 25-26 травня 1951 року Військовий трибунал на підставі тодішнього карного кодексу УРСР засудив її за статтями 54-1а та 54-11 до двадцяти п’яти років позбавлення волі. Після смерті Сталіна, 19 червня 1956 року, справа Ольги Дучимінської була переглянута. Строк скоротився до десяти років. Покарання відбувала у в’язниці (1949-1951) та сибірських таборах (1951-1958). На зоні за клаптик паперу та олівець – карцер. Тому складені в таборі вірші Ольги Дучимінської вивчали напам’ять і разом із звільненими вони потрапляли на волю, на Батьківщину. Лише 1968 року з неї зняли судимість і формально поновили у правах.

Життя після звільнення 19 грудня 1958 року напівжива Ольга Дучимінська вийшла на волю. Їй було 75 років. На повернення додому була накладена заборона. На деякий час поселилася в лікаря Я. Білинського в Магнітогорську, а весною 1959 року потай повернулася до Львова, де знайшла затишок у Ірини Вільде. Ользі Василівні не повернули житло, через те змушена була до кінця життя поневірятися по чужих оселях. Деякий час вона проживала в Наталії Семанюк у ІваноФранківську. Згодом їй вдалось приписатись у Самборі в Ірини Турчан – родички Катрі Гриневичевої6. Після Самбора Дучимінська знайшла притулок у Чернівцях, у родині Ольги Кобилянської, чи, як сама казала, «у паньства Панчуків». 4 грудня 1972 року помирає в Мюнхені її дочка, Оксана Дучимінська-Мигул, яка була похована на українському кладовищі в Баунд-Бруку, Нью-Джерсі, США. Вона залишилась зовсім одинока. Тихо переносила періодичні безпідставні образи преси, яка навішувала на неї всякі ярлики. Друкувалася дуже рідко, лише в коломийській газеті «Червоний прапор» і варшавських українських виданнях («Український календар 1967 року», «Наше слово»). Наприкінці життя поневірялася без постійного місця проживання. Останні роки життя (1977-1988) прожила в ІваноФранківську, у Мирослави Антонович7 – двоюрідної сестри Степана Бандери, із якою разом відбувала ув’язнення і яка опікувалась нею до смерті, оточила її любов’ю і родинним теплом, хоч була цілком чужою їй людиною. Але цькування тривали і тут. Постійно 5

погрожували виселити, не прописували. Мізерну пенсію нарахували аж у Самборі – по неї їздила Мирослава Антонович. В останні роки життя мріяла віднайти всі друковані та рукописні вірші і видати збірку поезій. Не судилось… 24 вересня 1988 року, у суботу, на 106-му році життя Ольга Дучимінська померла. Хоронили її всією патріотичною громадою на найбільшому міському цвинтарі в Чукалівці, біля ІваноФранківська. Згідно з проханням покійної на могилі поставили звичайний дерев’яний хрест. Однак її друзі та однодумці встановили на ньому терновий вінець, переплетений привезеним із табору колючим дротом і рідною калиною. Реабілітована лише посмертно в 1992 році.

Педагогічна діяльність Педагогічну освіту Ольга Дучимінська здобула у вчительській семінарії м. Перемишля (тепер – Республіка Польща) і 1902 році приступила до роботи в народній школі присілка Залози біля села Любель Жовківського повіту. Саме тут вона проявила себе як талановитий, наполегливий, творчий педагог. Свої перші враження і хвилювання від самостійної учительської діяльності описала в автобіографічній повісті «Весняні дні», рукопис якої вперше був надрукований лише через дев’яносто років Романом Гораком у збірці «Сумний Христос». У творі «Весняні дні» Ольга Василівна пише, що «гаряче бажала бути вчителькою» не лише у школі, а й поза нею: прагнула займатися дітворою, цікавитися селом, народом і працювати для них. Своє трактування призначення та змісту роботи сільського вчителя Дучимінська виклала таким чином: «Школа забирала цілий день. Прийду зі школи, вже громадка дітей жде на мене… Треба було відвідати хворих і сумних. Старим, які вже нікому нецікаві і непотрібні, треба було теж занести добре слово… (До старих я мала завжди сентимент). Ночами я часто сиділа біля хворих. Бо я так розуміла обов’язки вчительки. Мені здавалося, що усе належить до мене, усю роботу я хотіла переробити (а це фізична неможливість)… А прочитати щось… а праця над собою… Жаль, що дні такі короткі, так скоро минають, а часу так мало». Ольга Дучимінська була переконана в тому, що кожна дитина повинна вміти все, а якщо вона чогось не вміє, то в цьому велика вина і вчителя. Щоб такого не сталося, молода вчителька наполегливо працювала, багато часу 6

проводила зі своїми учнями. Приходила до школи задовго до початку занять, без перерви сиділа до четвертої-п’ятої години, з дітьми, що не встигають займалась окремо, сама укладала для них вправи і задачі. Вважала недоцільним використовувати класний журнал, бо він далекий від об’єктивності щодо оцінки рівня знань учнів. Дучимінська надзвичайно любила і «доповнюючу науку», тобто форму навчання для підлітків, які не мали змоги здобувати середню освіту, працювала з дорослими, часто старшими за неї неграмотними людьми. Проте це не завадило їй бути вимогливою, а то й надзвичайно строгою, коли йшлося про успіхи в навчанні. Вечори теж не приносили відпочинку, оскільки до неї приходили дівчата, яких вона вчила шити, читала вголос книги, розмовляла з ними на різні теми. Узимку в хаті господаря, де розташовувалася школа, Ольга Василівна ознайомлювала дівчат з основами раціонального ведення домашнього господарства, проводила курси жіночого господарства і гігієни. Літом молодші діти відвідували організовану нею сільський сезонний дитячий садок. Переконана в тому, що до всього треба доходити самотужки, осягати нове шляхом самоосвіти, Дучимінська ніколи не соромилася питати про те, чого не розуміла чи не знала. Так і своїх вихованців вчила спостережливості і любові до навколишнього світу, живої та неживої природи: «Ми слідкували, – писала народна вчителька, – за дрібними мурашками… їхні дороги, труд, витривалість і вартість часу: все спішиться. А трудолюбива, карна бджілка? Це були мої великі помічниці в науці: як треба жити у світі (обов’язок, праця), як помагати одні другим, як трудитися і якою силою є єдність і згода. Усі звірятка ходять «божими» дорогами – до чого Бог сотворив, це й виконують…». Зауважимо, що ці «помічення» дуже нагадують методику навчання школярів педагога-класика Василя Олександровича Сухомлинського, яку він широко практикував у Павлиській середній школі в 1960-х рр. Як відомо, він наголошував, що важливим джерелом розвитку мислення дитини є природа, з пізнання якої починається становлення розуму школяра, його почуттів, знань, поглядів, переконань. Василь Сухомлинський навчав дітей у школі «під голубим небом», організовуючи їм подорожі в поле, сад, ліс, до річки. За більш ніж півстоліття до того Ольга Дучимінська теж використовувала таку методику навчання, запевняючи, що найбільшою її любов’ю були діти і квіти. У слові «дитина» вона вбачала «щось гарного і великого», оскільки – це ж «будучі люди». 7

Вона прагнула стати вчителькою, самовіддано служити народові і пропрацювала на педагогічній ниві майже 30 років у різних населених пунктах нинішніх Львівської та Івано-Франківської областей. Найкращі спомини про перші роки вчителювання Ольги Дучимінської залишив нашим сучасникам її вихованець, згодом діяч ОУН-УПА Лука Павлишин8, із яким майже до смерті ця мужня жінка листувалася, називаючи його своїм «духовним сином». У 1903 році офіційна шкільна влада переводить Дучимінську на педагогічну роботу в с. Бутини Сокальського повіту на Львівщині, а вже через рік – у с. Лисовичі Долинського повіту на Станіславщині. Ольга Дучимінська була вчителькою не тільки в школі, а й поза школою, займалась дітворою, цікавилась історією села, народом і працювала для них: створює осередок «Просвіти» (1925), засновує в селі кооператив «Селянський Союз» (1926), організовує осередок «Рідної школи» (1927). У Тяпче, як і в Любелі вона на прохання селянок організовує дитячий сезонний табір на час літніх сільськогосподарських робіт батьків і матерів, збирає кошти на навчання обдарованих дітей із незаможних селянських сімей, вишивала ночами сорочки, рушники, продавала їх, а за виручені гроші купувала вбрання для них, стає опікункою сиріт, сестрою милосердя для самотніх і покинутих. Ця праця принесла їй визнання і популярність серед галицької української громадськості.

Літературна і громадська діяльність Літературну діяльність розпочала, коли мала 16 років. Ще у школі, прочитавши деякі твори Ольги Кобилянської, відважилася висловити про них свої думки в листі до «буковинської орлиці». Саме тоді з’явилися її перші поезії й саме тоді познайомилася з Іваном Франком, який допоміг молодій письменниці увійти у великий світ літератури. Дебют Ольги Дучимінської, як поетеси відбувся 1905 року, коли вже будучи вчителькою, надіслала Іванові Франкові свої перші поетичні спроби з підписом Ірма Остапівна. Кращі з них Іван Франко опублікував у львівській газеті «Діло» під псевдонімом Ольги «Ірма Остапівна» її поезію «Послідні звуки». Пізніше «Літературно-науковий вісник» (Львів) надрукував «Іронію долі!». Село Тяпче дає їй багатий матеріал для творчості, саме тут вона записує з уст селян давні пісні, звичаї, традиції, саме тут була написана перша (і єдина за життя поетеси) книжка «Китиця незабудок» (1911). Збірку уклав і написав передмову до неї Микола 8

Венгжин9. Книжечка дістала схвальні відгуки критиків Олександра Коваленка10 в Києві, Івана Нечуя-Левицького в Катеринославі, Наталі Кобринської, Стефана Чарнецького11 і Івана Ющишина12 у Львові. Ольга Дучимінська цікава не тільки своїм знайомством із Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Наталією Кобринською, Олександром Олесем, Іваном Огієнком. І не тільки своїм фемінізмом і незалежністю, що на початку ХХ століття було справжнім скандалом. Її життя – із втратою чоловіка, смертю двох дітей, десятьма роками концтаборів і вмінням вийти з них «невтраченою», а навпаки, зі збереженням інтересу до життя і до своєї праці, захоплює. Вона володіла шістьма мовами: українською, польською, німецькою, російською, чеською, французькою і перекладала з чеської, німецької, російської. Народна вчителька була не лише поетесою. Вона відома як феміністка. Жіночий рух захопив її з першого ж року вчительської праці. У 1906 році Ольга Дучимінська познайомилася з Наталією Кобринською, а 30 грудня 1927 року відбулося знайомство з Ольгою Кобилянською. «Ці дві жінки, – за її словами, – були вчителі мого життя, були друзями моєї молодої душі». Своїй духовній неньці Наталі Кобринській вона присвятила новелу «Сніг». Ольга Василівна – автор низки літературознавчих статей про Наталію Кобринську: «Жіночий рух у Західній Україні», «Тернистим шляхом», «Борець за долю жінок», новели «Співачка» та «Сумний Христос», «Дзвони» та спогади «Мої розмови з Кобилянською», «Поранкова душа», які друкувались у виданнях Варшави 1967, 1968, 1970 рр. Свої твори від найраніших писань вона читала письменницям і завжди отримувала схвальні відгуки. Експертом її творчості був й «молодомузівець» Михайло Яцків.13 Ольга Дучимінська належала до тієї ж когорти жінокписьменниць, що й Уляна Кравченко 14, Віра Лебедова15 (Костянтина Малицька15), Ольга Рошкевич16, Олена Кисілевська17, Ольга Ціпановська18. З Наталією Кобринською і Костянтиною Малицькою 1912 року відновили видання «Жіночої бібліотеки», в якому пропагувалися найкращі зразки світової літератури. Працювала в державному апараті ЗУНР (1918-1919). Упродовж 1931-1943 рр. Ольга Дучимінська підтримувала стосунки з професором лінгвістики і теології Іваном Огієнком. Хоча Дучимінська увійшла в літературу як поетеса, вона є автором і прозових творів – оповідань та новел, а також одного поетичного сценарію. Її літературна діяльність тривала понад 75 років 9

У періодичних виданнях вона виступала також як літературний критик, публіцист, перекладач, етнограф та педагог. Ольга Дучимінська неохоче публікувала свої твори, про що зазначила в листі від 1933 року до Євгена-Юлія Пеленського19: «… чомусь воно мене не вдовольняє, як вже пройшло друком. Навіть на машині своїх речей не даю переписувати – не люблю. І найрадше пишу своїм письмом або даю переписувати комусь з близьких мені». Такої позиції вона дотримувалася і в подальшому. 5 грудня 1960 року пише бібліографу Володимиру Полєку: «Я не любила бачити свої оповідання друковані. Я любила їх читати, кому я хочу […]. Мої повісти, було кілька, я не хотіла друкувати, а читала друзям і близьким (не по крові, а близькі духом) як Кобринська, Кобилянська, Яцків, Лукіянович20, маляр Новаківський, Кульчицька Олена, Кисілевська, Огієнко, Олесь, Богацький21, Русова, Наталена Королева, Королів (Старий)22. У зв’язку з цим друкована прижиттєва творча спадщина Ольги Дучимінської нечисленна – поетична збірка «Китиця незабудьків» (1911р.), нарис «Наталія Кобринська як феміністка» (1934р.), поетичні, прозові твори, переклади в періодичних виданнях. У 1945 році виходить її повість «Еті» про геноцид євреїв, яка не сподобалась новій владі. Ользі Дучимінській запропонували написати твір про те, як українські націоналісти під час війни нищили євреїв, грабували і убивали своїх людей. Вона відмовилась. Вона друкувалася у «Літературній Україні», «Жовтень» 1988 року. Своєрідним заповітом є вірш «До зими» (1983), написаний авторкою перед її столітнім ювілеєм. Кілька оповідань та ліричних новел «Казка гірської річки», «Молодий гість», «Весняна симфонія» видрукував «Український календар» (Варшава). У журналі «Жіноча доля» побачили світ чимало її педагогічних і літературних статей, рецензій, доброзичливих оцінок кожного нового таланту. Власне, на сторінках цього двотижневика вона однією з перших порушила питання про залучення західноукраїнської громадськості до відзначення Дня матері, який у міжвоєнний період набув міжнародного визнання. У 1928 році тут було опубліковано її статтю «Мати». Інформуючи читачів про «урядження» цього свята в Чехословаччині та Німеччині, громадська діячка вмотивувала необхідність «заведення подібного звичаю в нас». «Скільки гарних хвиль, – писала Дучимінська, – дарував би він людям, а який сильний моральний чинник був би у вихованні!... Не забуваймо, що мама – перший учитель дитини, перший огородник, який у молоду душу рад би вкріпити найкращі 10

зерна…». Першопричиною запровадження Дня матері народна вчителька визначила його педагогічну значущість. Водночас вона відводила цьому святу важливу соціальну функцію, сформулювала актуальну для всіх етнічних українських земель політичну ідею: доки не буде «визволених мам, доти не буде дітей з … вільними душами. Бо рабиня виховає тільки раба!». 26 травня 1929 року Дучимінська виступила з рефератом на святі Матері в Косові, текст якого вмістила «Жіноча доля» 1930 року під назвою «Значіння Свята Матері». Авторка констатувала, що до «всіх великих національних свят, які досі святкував український нарід без ріжниці переконань, прийшло ще одно, а саме: Свято Матері». При цьому вона вказала на його подвійне значення для народу, який живе в умовах чужої держави: по-перше, воно «причиняється до піднесення ваги й пошани матері людини», по-друге, – є символом «нашого відродження, предтечею «великої будучини», оскільки в його рамках віддається шана не лише неньці, яка народила й виховала дітей, виряджала їх на боротьбу за рідний край, а й «нашій другій неньці – Україні». Аналогічні міркування є у статті Дучимінської «Матерям у день їхнього свята», у якій найголовнішим і найважчим обов’язком матері вона визначила «будову» української родини як символу «великої спільної всім Будівлі!» – незалежної української держави. Як доречні ці вислови для нашого сьогодення. Провадила активну громадську діяльність серед галицького жіноцтва, особливо сільського. По селах вона організовувала так звані жіночі курси, на яких навчала жінок читати і писати, економно вести господарство, допомогти хворому. Ця праця принесла їй визнання і популярність у Галичині 30-х років. Після 1939-го Ольга Дучимінська – серед організаторів музею етнографії та художнього промислу у Львові. Їздила в наукові експедиції, збирала матеріали про духовну та матеріальну культуру бойків і гуцулів, досліджувала етнографічну діяльність Івана Франка, Філарета Колесси23. Кілька разів їздила до Чехії, де її цікавив жіночий рух. Тут виголошувала реферати з життя українського жіноцтва. Саме в цей час написала ряд цікавих статей та досліджень про народні звичаї, збирала матеріал про духовну й матеріальну культуру гуцулів і бойків, готувала до друку кілька монографій, але ця робота письменниці залишилась незавершеною.

Друкувалася під різними псевдонімами й криптонімами (Барвінок Олег, Лучинська Ольга, Ольга Д., Остапівна Ірма, Поважна, Поважна О., Рута, Рута О., О. Д., О. Д-ка) у різних виданнях: часописи «Бджола», «Дажбог», «Діло», «Жіноча доля», «Жіноча воля», «Літературно-науковий вісник», «Мета», «Народна справа», «Наш світ», «Нова хата», «Новий час», «Нові шляхи», «Рідна школа», «Самостійна думка», «Час», «Шляхи» (до Другої світової війни), журнал «Наша страна» (1939-1941), «Львівські вісті», «Наші дні» (1941-1944), журнал «Радянський Львів», газета «Вільна Україна» (1945-1949). Проте доля рукописної спадщини Ольги Дучимінської така ж трагічна, як і доля самого автора. У зв’язку з ув’язненням письменниці її рукописи до 1949 року не збереглися. Під час обшуку вилучено листування, особисті рукописи, книгу в рукописному вигляді «Голос совісті» (434 с.), два блокноти із записами та адресами, фотокартки, документи. Визнано антирадянськими за змістом новели й оповідання «Христос родився», «Дзвони», «Різдвяна казка», листи «українських націоналістів» Івана Огієнка, Зінаїди Мірної24, Олени Кисілевської, Софії Русової, два плакати з антирадянськими написами, книги, періодичні видання. Серед вилученої творчої спадщини – чотири неопубліковані повісті («Весняні дні», «Брехня», «Бідна Таня», «Життя і гріх пані Марти»), новели та оповідання, статті, підготовлені до друку, епістолярій з багатьма відомими діячами української та світової культур. У ході слідства усі рукописи та література, забрані під час обшуку, були визнані націоналістичними, і такими, що підлягали знищенню і тому назавжди втрачені. Частину своїх рукописів Дучимінська знищила сама, це, очевидно, спогади про визначних співвітчизників. Рукописні матеріали з часу заслання збереглися завдяки її побратимам по неволі – Мирослави Антонович, Осипа Лучко25, та ін. Із них після повернення із заслання та відтворень поезії з пам’яті Ольга Дучимінська укладала рукописні збірники, продовжувала займатися літературною творчістю, збирала і впорядковувала попередній доробок (просила своїх знайомих віднайти її поезію, прозу та публіцистику у виданнях довоєнного періоду, сама відшукувала їх у бібліотеках), а також намагалася стати членом Спілки письменників. Та перед святкуванням свого столітнього ювілею Ользі Дучимінській довелося пережити черговий обшук, під час якого знову забрали зібрану та впорядковану її творчу спадщину, зокрема незакінчені табірні спогади. Доля їх дотепер невідома. 12

«Вибрані твори» Ольги Дучимінської, варті уваги. Це єдина і найповніша сьогодні збірка авторки. Від цієї книги із останньою світлиною 105-річної письменниці на обкладинці посправжньому віє епохою. Найбільша принада збірки в тому, що вона відкриває завісу часу, дає нам можливість підглядати за людьми минулого, передусім за самою авторкою, вольовою, ідейною вчителькою, що вибрала село як місце вчителювання. Є в неї зізнання в любові до рідної землі, народу, є обіцянки якось так по-особливому прожити життя, фемінізм, пейзажі, екзальтоване єднання з природою тощо. До речі, Іван Франко, відчувши в Дучимінській свою вірну послідовницю, відрецензував її першу збірку «Китиця незабудьків». Значно експресивніша пізня поезія Дучимінської табірного періоду. Ці вірші рятує передусім сила емоції. Читаючи дитячі рими, читач перебуває в якомусь трилеровому напруженні. Таке враження, наче спостерігаєш, як людина іде по мотузці над прірвою. Отут зісковзне, ні, отут… Повість «Весняні дні» – про перший рік самостійного життя Ольги Дучимінської на посаді вчительки, про побут тодішньої сільської інтелігенції; а також про неусвідомлене щастя юності, її трагічну конечність, невідворотний відлік безхмарних днів. У 1945-му році була видана невеличка книжечка Ольги Дучимінської на 48 сторінок «Еті». Це була маленька повість про жінку, яка втікає з підпаленого львівського гетто в село, де живе її колишня вчителька. Вона двічі відсилає молоду єврейку, адже в селі вже стоять німці. Втім, на третій раз ця вчителька таки приймає її і переховує в картопляній копанці. Зрештою, після приходу радянських військ вона рятується й вирушає на Волинь шукати свою родину. Ця повість була першою з багатого архіву текстів Ольги Дучимінської, який вона вирішила надрукувати після закінчення Другої світової війни, як тільки з’явилася нагода. Вона виявилась набагато емпатичнішою та чутливішою, ніж багато хто з українських письменників, які бачили Голокост і не обмовились про це ні словом навіть через багато років.

Ольга Дучимінська – неординарна особистість. Що в ній дійсно полонить – це її дивовижна здатність відроджуватися зі своїх трагедій знову до прекрасного і ще незвіданого життя. Її письменницька спадщина – лише вузеньке віконце до таємниць внутрішнього світу цієї жінки, що насправді у 105 років померла молодою. І сьогодні письменниця промовляє до нас: З любові, що палить душу І що ціле життя палила, Я її плекала, пестила... Бо любити Вкраїну мушу... Ах, та любов спалила душу!

Вшанування памʼяті письменниці Громада села Тяпче та педагогічний колектив прийняли рішення найменувати школу іменем Ольги Дучимінської. У Львові та ІваноФранківську названо вулиці на честь Ольги Дучимінської.

Вулиця Ольги Дучимінської у Львові; Тяпчанський навчальновиховний комплекс ЗШ I-III ступенів – дошкільний навчальний заклад» імені Ольги Дучимінської Що ж до вулиці, у Львові, названої на честь Ольги Дучимінської, то вона зв’язує Кузнярівку з перехрестям вулиць Алмазної та Озерної і носить її ім’я з 1993 року. Прокладена вулиця була лише у 1957 році і спочатку називалася Полярною. Забудована вона в стилі 14

радянського конструктивізму. Сама ж пані Ольга проживала у Львові за адресою Верхратського, 10. А в Болехові її, авторку «Туги поета», «Дзвонів», «Легенди літньої ночі»... згадують, бо не раз, цькована і переслідувана більшовицькими аґентами, Ольга Дучимінська приїздила сюди, шукаючи хвилевого відпочинку, щирої розмови.

Увічнення пам’яті Уже після смерті Ольги Дучимінської співробітники Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові з ініціативи внука Івана Мигула оголосили збір її творів, листів і меморіальних речей серед близьких та знайомих письменниці – Анни Мусянович, Дарії П’ятківської, Івана Шаповала26 та ін. З нагоди відзначення 110-ї річниці від дня народження Дучимінської директор музею Віра Бонь зі шпальт газети «За вільну Україну» у публікації «Хто знав Ольгу Дучимінську?» звернулася до її рідних, знайомих, «хто ділив з Ольгою свій шлях по тюрмах, катівнях, таборах, опікувався нею після звільнення», передавати збережені її матеріали та ділитися спогадами. На це прохання відгукнулися Дарія Загаєвич, Б. І. Шеретило та ін. Вони надіслали до музею збережені автографи творів, листів, фотографії письменниці та спогади про неї. Рукописні матеріали Ольги Дучимінської надійшли до Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника в березні 1995 року від її внука історика Івана Мигула, на той час професора Бішопського університету в Канаді та викладача Києво-Могилянської академії. Пізніше професор Іван Мигул ще додав нові документи. Серед рукописної спадщини Львівський літературномеморіальний музей Івана Франка набув автографи поетичних і прозових творів: «Легенда про художника» (присвячено П. Обалю), «Легенда літньої ночі», «Трембітали трембіти», машинописну копію твору «Художникові, що малював картини життя…»; чернетки листів Ольги Дучимінської до Станіслава та Ірени Вінцензів, Олексія Дея27, листи до редакції газети «Наше слово»; листи від адресатів: Станіслава та Ірени Вінцензів, Лева Ґеца28, Л. М. Гладиловича29, О. Дея, О. Кульчицької, Л. Коритка, П. Обаля 30, Оксани Пеленської31, Василя Руснака32; фото Ольги Дучимінської з Л. Ґецом, П. Обалем, С. та І. Вінцензами, різні довоєнні фотографії і фотокопії з них, фото родини і знайомих закордоном, фото 50-70-х років. XX ст., а також документи, пов’язані з її реабілітацією. Тоді ж були передані картини В. Касіяна33 та Ф. Коновалюка «Місячна ніч». 15

Мусянович Анна 24 березня 1992 року подарувала листи письменниці, автографи поезій, збірку «Пори року», цикл поезії «Друзям», поезію в прозі «Весняна симфонія», народне віншування, фотографії, телеграму про похорон тощо. Письменник Іван Максимович Шаповал з Дніпропетровська передав до музею в червні 1992 року через Івана Мигула надіслані до нього листи Олени Дучимінської, поштівки з автографами письменниці, фотографію Олени з Ольгою Кобилянською, автограф збірки віршів Дучимінської, присвячених Марку Черемшині. У червні 1992 року Іван Шаповал у своєму архіві віднайшов ще 5 листів Олени Дучимінської, які додатково надіслав до музею, а у серпні доповнив епістолярій письменниці ще трьома листами. Листи Дучимінської прислав також російський письменник Юрій Данилович Гончаров з м. Воронежа та ін. Зібрані матеріали склали особовий фонд Ольги Дучимінської, більшу частину якого внук Дучимінської Іван Мигул передав до ЛННБ України ім. В. Стефаника. Він містить три укладені авторкою рукописні збірки поезій: «Вiршi з давнiх лiт» i вибрані поезiї 19501959 рр.», «Пісня тюремних пісень» (1949-1951) та «Таєжнiї шуми, скорботнiї думи (мої сибiрськi картини)» (1951-1968), а також збiрку поезії і прози «Розквiтають хризантеми» (1903-1965), ліричні цикли «Весна» («Прийшла Весна на Україну», «На селі», «Ой! Як щебечуть соловії», «Веснянка», «Весняний привіт»), «Вірші з давніх літ» («Лебедина пісня», «Іронія долі»), «Пори року» («Весна», «Сибірська весна», «Літо», «Літній вечір», «Осінь», «Троянди цвітуть і в осені», «Паде листя з дерев», «Зима», «До зими») тощо. До особового фонду Олени Дучимінської також увійшли рукописні копії її прозових творів, зроблені письменницею, окремі з авторськими правками: оповідання «Казка гірської річки …» (1928р.) з циклу «Гуцульські мелодії», «Казка про дві краплинки роси» (1964р.), «Трембiтали трембiти» (1936р.) з присвятою Станіславу Вінцензу, останнє оповідання до фонду подарувала Мирослава Антонович, новела «Легенда літньої ночі», написана 1 вересня 1960 року у Львові, а також машинописні списки прозових творів, окремі з автографами письменниці: оповідань «Мати», створене 8 травня 1934 році в с. Рундґури Коломийського повіту, «Родимий краю» (18 червня 1962р.), новели «Помста» (1931р.), «Легенда лiтньої ночi...» (1 вересня 1960р.), три машинописні копії поезії в прозі «Весняна симфонія» з дарчими написами Анни Мусянович («пані Нусі») та Галині Бінцар, датовані 1976 роком, та без дати – родині Бандрівських. Оповідання «Warum?» створене 16

впродовж травня 1915 – вересня 1922 рр., присвячене Михайлу Яцкову, переписане невстановленою особою в селах Тулова та Дрочинці. На сторінках цієї копії твору Дучимінська занотувала, що оповідання перекладено чеською мовою і опубліковано у Празі, а також про публікацію твору в чернівецькому журналі «Промінь». У фонді зберігається також поетичний сценарій на 4 дії, створений 1 березня 1964 року в м. Самборі на згадку про Марка Черемшину. Більшість поетичних, епічних творів та сценарій «Черемош говорить» Дучимінської вийшли друком уже після її смерті, завдяки упорядникам – Роману Гораку, Володимиру Пахомову34, Володимиру Смирнову35 та Євгену Барану36. Однак окремі твори існують лише в рукописному варіанті – новела «Нелюбовні листи», поезії «Глибока тиша» (1950), «Зітхає тайга» (1954), «Колосися поле» (1950), «Осінь» (1950), «Сестрі Галі» (1959), «Тайга шумить» (1953). З мемуаристики фонд Ольги Дучимінської містить автографи її спогадів «Моє знайомство з достойною Людиною, письменницею, суспільницею, а саме знайомство з Кобринською Наталею» (уривок), «Мої спогади про Ольгу Кобилянську» (без кінця). Перекладацьку діяльність письменниці засвідчують уривки статті, переписаної невстановленою особою, – «Нiцшого житє i науки» Е. Арндта, яку Ольга переклала з видання «Padagogische Rundschau» (Коломия, 1911). У фонді наявний також автограф перекладу Дучимінської уривка драми «Єретик зi Соани» Г. Гауптмана. У фонді зберігаються замітки письменниці про народну пісню у творчості Івана Франка, нотатки та цитати з української та зарубіжної літератур тощо. Розлогий епістолярій Ольги Дучимінської представлений від 1945 року (до російського письменника Гончарова Ю. Д.), періоду заслання (до рідних) і до кінця життя. Тут зберігаються листи та чорнові варіанти листів Ольги Дучимінської до письменників, літературознавців, зокрема – письменника Івана Шаповала (за 1966-1982 рр.), літературознавця Олексія Мороза (за 1960-1962 рр.) та ін. Фонд Ольги Дучимінської має в наявності листи до її знайомих, друзів, побратимів по засланню – Мирослави Антонович, Катерини Гаврилів, Мирослави Закалик, Юлії Кархут, Анни Мусянович, Ірени Турчан, Марії та Софії Чолій, Марії Ясеницької, Ірени, дружини польського письменника Станіслава Вiнценза (за 1966-1969 рр.), Миколи Музичка (за 1966-1969 рр.) та ін. Серед колекційних матеріалів фонду слід відзначити твори батька – учителя, директора початкових шкіл Василя Решетиловича, 17

прихильника русофільських ідей, який писав «язичієм»: трагедія «Ксенiя (Русь)» (1891) та «Стихотворенiя и прозаическiя діла» (1882). Також тут знаходяться сімейні фотографії батьків – Броніслави та Василя Решетиловичів (1893-1938), діда Бачинського, чоловіка письменниці – вчителя Петра Дучимінського, дочки Оксани Дучимінської, онука Івана Мигула та його сім’ї. Збереглися фотографії Ольги Дучимінської в народному одязі з часів вчителювання в селі Тяпче, зі знайомими на засланні (1955, 1956), серед учасників наукових конференцій (1960-1964), у колі сім’ї Мирослави Антонович, де минали останні роки життя Дучимінської (1977-1988). В особовому фонді наявні також фото з похорону Ольги Дучимінської. Фонд містить вірш «Іноді буває» Адама Ріпецького, присвячений Ірмі Остапівні (псевдо О. Дучимінської), надрукований у «Бджолі» (Львів, 1908, ч. 4, с. 8). Відомо, що перший опублікований вірш «Послідні звуки» (1904) Ольга Дучимінська присвятила своєму вчителеві Адаму Ріпецькому. Тут також зберігається вірш А. Симоляка «Художниковi, що малював картини життя – золотим пером – прекрасному співцеві Гуцульщини замість вінка на могилу в 90-річчя його народження», присвячений Петрові Обалю (1990р.); стаття I. Романченка – критика творчості М. Драгоманова; біографічні відомості про знайомих Ольги – І. Домбчевську37, М. Закалик, М. Ясеницьку тощо. Фонд містить документи дочки Оксани Дучимінської – диплом інженераагронома, виданий Українською господарською академією в Чехословацькій республіці (1935). Сюди ж долучено протокол обшуку управлінням КДБ при Раді Міністрів УРСР в ІваноФранківській обл. М. О. Гавриліволої38 з м. Болехова зі списком знайдених і конфіскованих речей (1965). З політв’язнем М. Гаврилівою Дучимінська підтримувала зв’язки, надсилала свої твори, статті. Тепер фонд Львівської ННБ України ім. В. Стефаника налічує 387 одиниць збереження, обсягом близько 2 760 арк. Це рукописи, машинописні копії, фотокопії та колекційні видання 1873-1992 рр., написані здебільшого українською мовою, кілька творів – польською, німецькою та російською мовами. У фонді зберігається також колекція фотодокументів.

Пахомов В. Творча спадщина Ольги Дучимінської / Володимир Пахомов – ІваноФранківськ: Факел – 2001. – 234с. Монографію присвячено дослідженню життєвого і творчого шляху Ольги Василівни Дучимінської – української письменниці, сучасниці І. Франка, приятельки Н. Кобринської, О. Кобилянської, С. Вінценза39 та багатьох інших діячів української та зарубіжної культур. У монографії вперше зроблено спробу комплексно, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх виявлених джерел і матеріалів повернути українській літературі «повне» ім’я Ольги Дучимінської, колись популярної, але належно не вивченої багатогранної постаті, створено її найповнішу, а головне об’єктивну біографію, проаналізовано в основному творчу спадщину (поезію, прозу, літературно-публіцистичні статті, листи), визначено основні риси стилю. Дослідження стане в добрій пригоді науковцям при дослідженні історії української літератури ХХ століття, викладачам і студентам філологічних факультетів – на лекційних і семінарських заняттях, учителям та учням – у краєзнавчій роботі, ентузіастамшанувальникам творчої спадщини О. Дучимінської – в науковому виданні й коментуванні творів письменниці.

Фотосвітлини

Ольга Кобилянська і Ольга Дучимінська в Чернівцях. 1936 рік

Словничок основних понять та покажчик маловідомих прізвищ та імен, що зустрічаються у тексті 1. Парох (від лат. parochus < грец. παροικία – «парафія») – у традиційних церквах – парафіяльний священик, духовний батько парафії, до якого звертаються як «отець» (переважно серед україномовних) або «батюшка» (переважно серед російськомовних). 2. Виділова школа – навчальний заклад в Галичині за часів перебування у складі австрійських держав та під час польської окупації ЗУНР. 3. Катехитична школа – навчання дітей основ християнської віри, пізнання Святого Письма, введення дітей у життя церкви через участь у Святих Тайнах, християнське виховання, засноване на Христових заповідях – любові до Бога і ближнього. 4. Школа сестер-василіянок – навчальний заклад сестер Василіянок у Львові, або перша українська приватна дівоча гімназія в Галичині. 5. Олекса Харлампійович Новаківський (1872-1935) – український живописець і педагог. 6. Катря Гриневичева (Катерина Гриневич 1875-1947) – українська письменниця. 7. Мирослава Антонович Володимирівна (псевдо: «Сурма») – (1913-2000) – діячка ОУН, педагог. Двоюрідна сестра Степана Бандери. 8. Лука Степанович Павлишин (псевдо: «Вовк», «Климчук», «Наборовський», «Ігор», «Регент») (1907-1987) – заступник керівника Північної похідної групи ОУН (1941-1942), обласний командир загонів УНС Дрогобиччини (1942). 9. Микола Венгжин – письменник, журналіст і політичний діяч, відомий у літературі як Микола Угрин-Безгрішний (1883-1960).

10. Коваленко Олександр Михайлович (1875-1963) – український вчений, громадсько-політичний діяч, письменник. Псевдоніми і криптоніми: О. Коваленко-Журбенко, О. К. Журбенко. 11. Степан Миколайович Чарнецький (1881-1944) — український галицький поет, фейлетоніст, театральний діяч і критик. Діяч «Молодої музи». 12. Іван Ющишин (1883 – після 1939) – український педагог і громадський діяч. Учитель народних шкіл. Секретар товариства «Взаємна поміч українського вчительства» у Львові та голова його педагогічної наукової комісії. 13. Михайло Яцків (1873-1961) – український письменник, член модерністського угруповання «Молода муза». 14. Уляна Кравченко (при народженні Юлія Шнайдер, 18601947) – українська письменниця, активістка українського жіночого руху, перша на західній Україні поетеса, чиї твори стали популярними. 15. Костянтина Іванівна Малицька (літературні псевдоніми Віра Лебедова, Чайка Дністрова; 1872-1947) – українська письменниця, педагог, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині. Найбільше прославилась як автор популярних пісень «Чом, чом, чом, земле моя…», «У Січі, у Січі гуртуймось брати». 16. Ольга Михайлівна Рошкевич у заміжжі Озаркевич (1857-1935) – українська перекладачка, збирачка фольклору. Колишня наречена, перше кохання Івана Франка, в молоді роки натхненниця його творчості. 17. Олена Львівна Кисілевська (дівоче прізвище: Сіменович, псевдоніми: О. Галичанка, Калина, Незнана) (1869-1956) – українська письменниця, журналістка, редактор і видавець, громадсько-політична та культурно-освітня діячка. 18. Ольга Ціпановська (1861-1941) – українська громадська діячка в Перемишлі, педагог (зокрема музичний), піаністка і диригент. 19. Євген-Юлій Пеленський (літературні псевдоніми та криптоніми: Іренко, Євген, Буй-Тур; Пл., Є. Ю. П., П., Е. Ю. П.) (1908-1956) – бібліограф, літературознавець, музеєзнавець, видавець, педагог, упорядник книжок, автор передмов і приміток до книг, громадський діяч, пластун. 20. Денис Якович Лукіянович (1873-1965) – український письменник, літературознавець, педагог.

21. Павло Олександрович Богацький (1883-1962) – український письменник, журналіст, літературознавець, літературно-театральний критик, бібліограф, редактор, політичний і військовий діяч, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, начальник київської міліції (1917-1918). 22. Василь Костьович Королів (Старий) (1879-1941) – український громадський діяч, письменник, видавець. Член ТУП (фактично сенатор). Один із засновників Української Центральної ради. Псевдоніми та криптоніми – В. Диканський, Старий Василь, Подорожний, П. Щур, Хуторянин Старий, В. Дикий, Amator, В. Д., П-ий та ін. 23. Філарет Михайлович Колесса (1871-1947) – український етнограф, фольклорист, композитор, музикознавець і літературознавець. Дійсний член Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка (з 1909), ВУАН (з 1929). р. Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Засновник українського етнографічного музикознавства. 24. Зінаїда Валентинівна (за іншими даними – Василівна) Мірна (1875, за іншими даними 1878-1950) – українська громадська діячка. Дівоче прізвище – Хильчевська. 25. Осипа Лучко (Леся Боб’як) підгірчанка, українська підпільниця ОУН-УПА, довголітній в’язень сибірських таборів. 26. Іван Максимович Шаповал (1905-2003) – український письменник, краєзнавець, учений у галузі металургії. Кандидат технічних наук. Член Національної спілки письменників України. 27. Олексій Іванович Дей (1921-1986) – український літературознавець, фольклорист. Автор праць з історії української літератури, журналістики, фольклористики, книгознавства. 28. Лев (Леон) Львович Ґец (1896-1971) – український графік і живописець, педагог, громадський діяч. Стрілець УГА. Коли замість «Ґец» писали «Гец», жартома просив не робити «гецикомедії» з його прізвища («геца» по-галицьки – жарт чи вибрик). 29. Гладилович Людвиґ-Микола (1885-1967) – диригент і композитор. 30. Петро Павлович Обаль (1900-1987) – український живописець і графік. Член Спілки художників України (1945). Член Гуртка діячів українського мистецтва (1923), АНУМ (1934), Спілки праці українських образотворчих митців (1942). 23

31. Оксана Пеленська – славіст, мистецтвознавець, дослідниця українського еміграційного мистецтва, співробітник «Радіо Свобода». У рідному Львові працювала в картинній галереї, музейництву навчалася в Бориса Возницького. Після проголошення Незалежності переїжджає до Праги. 32. Руснак Василь (1899-?) – студентський і громадськополітичний діяч Буковини. 33. Касіян Василь Ілліч (1896-1976) – український радянський художник, графік, народний художник СРСР, професор Київського художнього інституту. 34. Володимир Михайлович Пахомов (1942-2007) – радянський і російський театральний режисер. 35. Володимир Миколайович Смирнов (1942-2000) – радянський і болгарський актор театру і кіно, найбільш відомий глядачеві за роллю Жюля Верна в радянсько-болгарському багатосерійному телевізійному пригодницькому фільмі режисера Станіслава Говорухіна « У пошуках капітана Гранта » (1985). 36. Євген Михайлович Баран (1961 с. Джурин, Україна) – український літературний критик, літературознавець, есеїст. Кандидат філологічних наук. Заслужений працівник культури України. 37. Ірена/Ірина Григорівна Домбчевська (1886-1964) – журналістка, публіцистка, громадська активістка, фундаторка «Просвіти» у Галичині, керівник шпиталю Українських січових стрільців, організатор курсів підготовки медсестер для Української Галицької армії, прес-секретар Нью-Йоркського відділення Союзу українок Америки. Дружина доктора права Романа Домбчевського. 38.Марія Гаврилів – медична сестра в Українській повстанській армії. 39. Станіслав Вінценз (1888-1971) – польський письменник, філософ, перекладач.

Бібліографія Творчий доробок письменниці 1. Дучимінська О. Вибрані твори / Ольга Дучимінська; упор. Є. Баран, В. Смирнов. – Івано-Франківськ: Супрун В. П., 2014. – 480с. 2. Дучимінська О. Сумний Христос: [повісті, оповідання] / Ольга Дучимінська; упоряд. і автор післямови Р. Д. Горак. – Львів, Каменяр, 1992. – 240с.

3. Дучимінська О. Чую... молитву Землі: Поезії / Ольга Дучимінська; упоряд. та автор вступ. статті та приміт. В. Пахомов. – Івано-Франківськ: Галичина, 1996. – 117 с. 4. Дучимінська О. Софія Русова / Ольга Дучимінська // Софія Русова: З маловідомого і невідомого. Ч. 2. – Івано-Франківськ, 2007. – С. 242 – 246. 5. Дучимінська О.-О. Мати / О.-О. Дучимінська // Жіноча доля. – 1928. – Ч. 11. – С. 3. 6. Дучимінська О.-О. Значіння Свята Матері / О.-О. Дучимінська// Жіноча Доля. – 1930. – Ч. 19. – С. 3–4. 7. Дучимінська О.-О. Матерям у день їхнього свята / О.-О. Дучимінська // Жіноча Доля. – 1930. – Ч. 10. – С. 3–4. 8. Дучимінська О.-О. Про виховання / О.-О. Дучимінська // Жіноча Доля. – 1930. – Ч. 46. – С. 2; Ч. 47. – С. 2; Ч. 48. – С. 2; Ч. 49. – С. 2. 9. Дучимінська О. Вірші / Ольга Дучимінська // Жовтень. – 1988. – № 6. – С. 111 – 112. 10.Дучимінська О. «Лист» і «Побажання» через 40 років: дві неопубліковані поезії / Ольга Дучимінська // Рідна земля. – 1995. – 6 січ. – С.5. 11.Дучимінська О. «Брав в обійми стомлені душі» / Ольга Дучимінська // Рідна земля. – 1996. – 9 трав. – С. 6. 12.Дучимінська О. Троянда: новела / Ольга Дучимінська // Рідна земля. – 1996. – 7 черв. – С.5. Література про життєвий і творчий шлях письменниці 1. Дучимінська Ольга // Енциклопедія Українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2. – С. 613. 2. Дучимінська Ольга // Столиця Франкового серця. – ІваноФранківськ, 2006. – С. 191 – 192. 3. Горак Р. Ілюзії, ім’я яким любов: документальна повість / Роман Горак // Дзвін. – 1996. – № 5 6. – С. 98 129. – Про О. Дучимінську. – С. 99 103, 114, 115, 127; № 7. – С. 98 129. – Про О. Дучимінську. – С. 103, 104, 117, 118, 128. 4. Горак Р. Листи болю і мужності: [Листи О. Дучимінської до І. Блажкевич] / Роман Горак // Дзвін. – 1997. – № 4. – С. 99 –101. 5. Горак Р. Скромна трудівниця культури / Роман Горак // Жовтень. – 1988. – № 6. – С. 110.

6. Горак Р. Хресна дорога Ольги Дучимінської: [Післямова] / Роман Горак // Дучимінська О. Сумний Христос. – Львів: Каменяр, 1992. – С. 219-234. 7. Качкан В. По кременистій дорозі з терновим вінком (Голгофа Ольги Дучимінської) // Качкан В. Хай святиться ім’я Твоє: студії з історії української літератури XIX-XX ст. / Володимир Качкан. – Коломия, 1996. – Кн. 2. – С. 221-247. 8. Листи болю і мужності // Дзвін. – 1997. – № 4. – С. 99 – 109. 9. Луговий О. Ольга Дучимінська / О. Луговий // Луговий О. Визначне жіноцтво України. – К., 1994. – С. 245. 10.Огребенник Ф. Ольги Дучимінська серед жінок Прикарпаття: Рідкісне фото / Ф. / Огребенник / Слово і час. – 1993. – № 9. – С. 58. 11.Олійник В. Письменниця нескореного характеру / В. Олійник // Літературна Україна. – 1993. – 11 лист. – С.2. 12.Пахомов В. Благословенна будь, Мамо, між нами!: (О. Дучимінська про Свято Матері) / В. Пахомов // Жінка. – 1996. – № 5. – С. 8. 13.Пахомов В. Творча спадщина Ольги Дучимінської / Володимир Пахомов – Івано-Франківськ: Факел – 2001. – 234с. 14.Салига Т. «Ген січ іде! Красен мак цвіте...» / Т. Салига //Дзвін. – 1990. – № 6. – С. 135. 15.Храплива-Щур Л. Остання сучасниця покоління великих /Л. Храплива-Щур // Жіночий світ. – 1993. – № 10. – С. 10-11. Інтернет-ресурси 1. Ольга Дучимінська. Вибрані поезії (збірка) [Електронний ресурс] / сайт Чтиво – Текст. дані. – Режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Duchyminska_Olha/Vybrani_poezii_zb/. (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана. 2. Ольга Дучимінська. Сумний Христос (збірка) [Електронний ресурс] / сайт Чтиво – Текст. дані. – Режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Duchyminska_Olha/Vybrani_poezii_zb/. (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана. 3. Ольга Дучимінська. Чую… молитву Землі (збірка) [Електронний ресурс] / сайт Чтиво – Текст. дані. – Режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Duchyminska_Olha/Vybrani_poezii_zb/. (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана. 26

4. Володимир Пахомов. Творча спадщина О. Дучимінської [Електронний ресурс] / сайт Чтиво – Текст. дані. – Режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Duchyminska_Olha/Vybrani_poezii_zb/. (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана.

Використані джерела 1. Дучимінська Ольга Василівна [Електронний ресурс]/ сайт «Вікіпедія: вільна енциклопедія» – Текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D1%87%D0%B8%D 0%BC%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D 0%9E%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B0_%D0%92%D0%B0%D1 %81%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0 (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана. 2. Ольга Дучимінська – письменниця з ніжно-полум’яною душею [Електронний ресурс] / сайт Івано-Франківської. – Текст. дані. – Режим доступу: облдержадміністраціїhttp://www.if.gov.ua/news/ (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана. 3. Зенгва В. Вибране Ольги Дучимінської, феміністки з Галичини Вікторія [Електронний ресурс] / сайт Читомо – Культурно-видавничий проект 2010 – 2018. – Текст. дані. – Режим доступу: http://www.chytomo.com/issued/vibrane-olgi-duchiminskoiifeministki-z-galichini (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана. 4. Життя болю і мужності (130 років від дня народження української письменниці, вчительки, етнографа, культурногромадської діячки Ольги Дучимінської) [Електронний ресурс] / сайт Долинська центральна районна бібліотека– Текст. дані. – Режим доступу: http://dcrb.net/virtualni-vystavky/zhyttya-bolyu-imuzhnosti/ (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана. 5. Ханик І. «Я ціле життя любила…» (до 130-річчя від дня народження Ольги Дучимінської) [Електронний ресурс] – Текст. дані. – Режим доступу: http://skaz.com.ua/literatura/10582/index.html (дата звернення: 23.04.2018). – Назва з екрана.

Науково-популярне видання

Скромна трудівниця культури

Бібліографічний нарис

Укладач Л.В. Гріщенко Редактор А.Г. Кирдода Відповідальна за випуск В.М.Канюка Підписано до друку 2 травня 2018 року Тираж 25 прим.

Видавець: Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради 18035 м. Черкаси, вул. Дахнівська, 52 E-mail: bibliotekaromc@gmail.com http://romcbkr.ck.ua/ 28