Сергій Дзюба
Прибульцi Літературознавча книжка
м. Київ – м. Чернігів Міжнародна літературно-мистецька Академія України м. Чернігів Видавництво «Десна Поліграф» 2022
УДК 821.161.2 Д 43
Д 43
Сергій Дзюба Прибульці : Літературознавство. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2022. – 824 с. : 40 іл. ISBN 978-617-8020-36-1 Нова, 108 книга народного поета України, популярного прозаїка, журналіста, літературного критика, літературознавця, драматурга та автора пісень Сергія Дзюби містить дещицю його літературозначого доробку. Автор переконаний: ці несподівані зустрічі з такими вишуканими, дивовижними прибульцями, як класики української, японської, німецької, польської, сербської, білоруської, бразильської, американської, шведської, італійської, іспанської, російської, єврейської, словенської, туркменської, перської, казахської, киргизької, перуанської, камбоджійської, болівійської та інших літератур, а також – колоритні сучасні чарівники слів, персонажі цієї ошатної збірки, неодмінно подовжать життя читачам. Розкошуйте на здоров’я!
Моїй ідеальній дружині – Тетяні Дзюбі, з якою познайомився завдяки творчості, з любов’ю присвячую і цю книгу.
На обкладинці – репродукція картини Пабло Пікассо «Три музиканти» (художній музей Філадельфії, США, 1921). Книжка побачила світ за українською міжнародною програмою видання найкращих книг, котру здійснює відомий науковець Володимир Феодосійович Хоменко (м. Київ). ISBN 978-617-8020-36-1
УДК 821.161.2
© Дзюба С.В., тексти, 2022
Прибульці
Сергій Дзюба
Слово від автора
Кулінарна балада Знаю, я погана господиня: Забуваю… Що гостей я частувати мушу Власним серцем, а не небом синім. Світлана Аніщенко Звичайні люди ходять на базар – Купують чай і, звісно, все до чаю… А я от – унікальний кулінар: Чим Бог послав – отим і пригощаю! Прокинувся, хмарину подоїв… Аж гульк – на кухні повзають вусаті! Та несмачних немає тарганів – Їх просто треба вміти готувати… Навіщо в гастрономі щось шукать, Як на горищі швендяє тварюка? Скуштуйте супчик з м’ясом пацючка – Не пальчики оближете, а руки! Свіженьке листя проситься з дерев І соковитих трав навколо – море… Та мій найкращий, фірмовий шедевр – Салат із ароматних мухоморів. Люблю гостей, бо ви завжди їсте, Господаря підхвалюєте мило! … Лише помру – дізнаєтесь про все: Що та коли і скільки в мене з’їли… ________________ * Авжеж, їм усе, крім людей! ☺ –3–
Сергiй Дзюба
Прибульці
Незвичайний читач Зазвичай більшість наших письменників не дуже часто читають чужі книжки. Один мій знайомий літератор, «широко відомий у вузькому колі», якось відверто зізнався, що йому просто ніколи розпорошуватися на книжки колег, бо хоче встигнути створити якомога більше свого – для вічності… Так ось, на відміну від подібних себелюбців, справді відомий, навіть всесвітньо відомий письменник, перекладач, журналіст і критик, народний поет України Сергій Дзюба з Чернігова читає щороку понад чотириста книг різних жанрів: поезію, прозу, драматургію, літературу для дітей, критику, публіцистику, наукові видання… «Полюбив читати змалечку, буквально в п’ятилітньому віці, – пригадує він. – У першому класі прочитав «Голову професора Доуеля» популярного фантаста Бєляєва. Тож чуйна бібліотекарка порадила мені «Королеву Марго» Олександра Дюма (адже там молода жінка трепетно тримала в руках голову свого коханого Ла Моля, підступно страченого безжальними воріженьками), а ще – знаменитого «Вершника без голови» Майн Ріда. Відтоді вже не можу зупинитися, жодного дня не прожив без книжки». Втім, потрібно сказати, що таке щоденне читання напрочуд позитивно відображається й на власному творчому потенціалі добродія Сергія, адже на сьогодні він – автор 108 книжок різних жанрів, пише вірші та романи, нариси і казки, радіоп’єси та кіносценарії, есеї та листи, створює популярні пісні, які виконують найкращі українські співаки (хоча в чудових перекладах їх уже й за кордоном співають!), блискуче перекладає з 60 мов, в основному, римовані вірші, які потім щороку успішно видає окремими фоліантами в Україні… –4–
Незвичайний читач (передмова)
Причому всі свої книжки і твори він присвячує коханій дружині Тетяні Дзюбі – письменниці, перекладачу, критику, літературознавцю, журналістці, науковцю – доктору наук із соціальних комунікацій, професору, академіку. На думку фахівців, це – єдиний такий випадок у світовій літературі. До того ж, книги пана Сергія зазвичай великого обсягу – від 300 до 1000 сторінок. А є й більші! Творче подружжя з Чернігова дуже активно займається міжнародною діяльністю. Вони побували в багатьох країнах – на фестивалях, презентаціях, конференціях, виставках, святах… Мають багато міжнародних, державних та національних нагород – по всьому світу! Взагалі ж, пан Сергій – президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів, митців, державних та громадських діячів із 60 держав. Відверто кажучи, навіть не знаю, коли він відпочиває… Мабуть, тоді, коли проходить свої щоденні десять кілометрів у рідному Чернігові, – авжеж, головний редактор популярної газети «Чернігівщина», добродій Сергій щиро любить ходити пішки… Ось такий дивак, романтик, мрійник та неймовірний чарівник слів! Яскравий, людяний і шляхетний. Одне слово – особистість. Сергієві Дзюбі притаманний власний, неповторний і вишуканий стиль. Пише дуже цікаво, чарівно та незвичайно! Тому має шанувальників, відданих читачів, по всьому світу. Бо загальний наклад його книг – понад 4 мільйони примірників. Ще б пак! Твори українців Сергія та Тетяни Дзюби перекладені 80 мовами і надруковані в провідних часописах 50 держав. За кордоном уже опубліковано більше 30 їхніх книг: в США, Англії, Німеччині, Італії, Іспанії, Канаді, Швеції, –5–
Сергiй Дзюба
Прибульці
Норвегії, Чехії, Румунії, Сербії, Польщі, Болгарії, Македонії, Білорусі, В’єтнамі, Казахстані, Туркменістані, Киргизстані, Болівії… Хто ще не знайомий із творчістю «українського Петрарки», як часто називають добродія Сергія, раджу прочитати його тритомник «Гріх любити неталановито!» (вірші, переклади та пародії), казкову пригодницьку трилогію «Душа на обличчі» (про кленового бога Кракатунчика), веселий романсеріал «Потягуськи» («Потягеньки»), гостросюжетні «Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані Кіллер», книжки – фантастики «Моя Шахерезада», пісень – «Примчу на білому коні!», мандрів – «Замість щоденника», листів – «До світла»… Але повернемося до читача Сергія Дзюби, який, крім усього іншого, часто відгукується про творчість своїх колег новими і цікавими рецензіями. Це – неймовірно, та першу таку його літературознавчу, літературно-критичну книжку «Несподівані зустрічі продовжують життя» обсягом 600 сторінок розібрали, як гарячі пиріжки! Відверто кажучи, навіть ще не бачив, щоб отак швидко, резонансно розходилася книжка рецензій. Втім, один такий випадок все ж пригадую, коли побачила світ літературно-критична книжка «Талант як міра ваги» науковця Тетяни Дзюби. І от минуло якихось дев’ять років, й пан Сергій видав свою вже другу літературознавчу книгу – величезний том, більшу частину якого займають рецензії. Написані фірмовим, неповторним стилем автора «Кракатунчика» та «Шахерезади», вони читаються буквально на одному подиху. А головне, такі цікаві відгуки справді хочеться читати! Це – не сухі, мов бадилиння, словеса, а соковиті, живі, дотепні фрази, де немало вишуканих афоризмів та життєвої, філософської мудрості. –6–
Незвичайний читач (передмова)
Власне, Сергій Дзюба, здавалося б, поєднав непоєднуване – огранив ці рецензії своїми яскравими, прекрасними пародіями. І що ви думаєте? Відгуки та пародії заблищали, мов коштовні діаманти!.. Причому я уважно читав том пародій добродія Сергія з його тритомника «Гріх любити неталановито!». Це – вражаюче, захоплююче. Але дещиця пародій, опубліковані між рецензіями, сприймаються зовсім інакше. Не ліпше чи гірше, а саме інакше – дивився на них «новими» очима, відкриваючи для себе небачені раніше підтексти, наче замість верхньої, видимої часини айсберга, раптом з’явилася на поверхні вся крижана глиба, прихована в закапелках океану… Відгуки настільки органічно поєдналися з пародіями, що сприймаються тепер, як одне ціле. Звісно, допоміг і винахідливий автор, розпитавши деяких своїх «жертв», які пародії вони хотіли б побачити поруч із рецензіями на їхні «нетлінки». Мені імпонує принципова позиція автора писати лише про книжки, які сподобалися, не витрачаючи дорогоцінний час на критику недолугих творів. А й справді, навіщо популяризувати якесь нецікаве та незугарне чтиво? Адже навіть гостра, розгромна рецензія все одно приверне до такої книжки увагу… Деякі зовсім безнадійні, «самодіяльні», слабкі літератори прагнуть пробитися до читачів бодай через гучний скандал на популярних порталах, у соціальних мережах, а якщо «поталанить» (на жаль, трапляється іноді й таке), у солідних наших газетах та журналах, хоча б у такий неоковирний спосіб створюючи довкола себе шлейф певного інтересу, хай і сумнівного. Однак Сергій подібних писак просто ігнорує, натомість зосереджуючи всю свою увагу на дійсно обдарованих пись–7–
Сергiй Дзюба
Прибульці
менниках. При цьому, для нього немає значення, відома вже ця людина широкому загалу чи ні… Бо головне – талант, це – єдиний критерій, переконаний добродій Сергій. Також викликає щире захоплення, як він уміє одразу чітко виокремити найсуттєвіше, основне. Навіть у своїх невеликих відгуках на твори, невідомі, але варті уваги, Сергій Дзюба буквально одним яскравим і точним штрихом зацікавлює читача, привертає увагу. Власне, таким чином він уже підтримав багатьох обдарованих письменників, які тоді робили лише свої перші кроки в літературі, зазвичай дуже сумніваючись у своєму таланті. А нині це – відомі творчі люди, книжки яких виходять значними накладами. Найсвіжіший приклад – «знайдена» паном Сергієм неординарна, цікава поетеса та прозаїк Тетяна Зінченко. Він уважно прочитав її чарівну книжку віршів «Твоя щаслива пора року», видану в Хмельницькому, зовсім невідомої авторки, й одразу ж написав та оприлюднив рецензію, яка вмить викликала позитивний резонанс, а оприлюднили її авторитетні українські видання. Тому цього виявилось цілком досить, щоб талановита, оригінальна літераторка по-справжньому повірила в себе. Невдовзі вона отримала престижну премію за цю свою збірку і створила нову прозову книжку. Ось що значить така вчасна та потужна підтримка від Сергія Дзюби! Наведу дещицю з тієї вже відомої рецензії пана Сергія «Збільшувати щастя на землі!» про оригінальну життєву філософію Тетяни Зінченко: «У неї і осінь приходить саме для того, щоб розправити крила. «Бо всього не переробиш», – кажуть дерева і на деякий час перестають плодоносити. «Весь час квітнути навіть не цікаво», – кажуть квіти й на деякий час засинають. «А що там, на землі?» – думає листя і падає додолу… –8–
Незвичайний читач (передмова)
Осінь – щоб трішки стишити суєту в собі, дати спокій душі й подумати про себе. Бо справді всього не переробиш. Це – час для листя. Для теплих напоїв, теплих думок і теплих людей. «Що ж не зрозуміло в цьому?» – думає осінь і стає ще трохи прохолоднішою, щоб люди грілися душевним теплом. Тож восени можна трохи оговтатися, заспокоїтися, не вертітися дзиґою. Любити. Смакувати яблуками. Пити гаряче та запашне. Не брати дурного до голови. Помічати красу, дива, які насправді – буквально на кожному кроці, за рогом. Дивитися – захоплено, з насолодою підводити голову, бачити чарівне, розкішне зоряне небо, милуватися ніжно барвистою веселкою, спостерігати, як падає листя… А ще – додати до всього дещицю гумору. І все буде гаразд! Навмисне не коментую винахідливо чуйну авторку. Навіть не шукаю якісь вади у створеному нею. Навіщо? Це – справжнє, живе, красиве, дихає та надихає. І наостанок – її проникливо теплий вірш про найголовніше: Я не буду твоєю навічно, тому бережи Цей світанок в душі, коли айстрами пахне все небо. Я люблю тебе ніжно, і ти мене любиш, скажи? Або просто подумай, казати нічого не треба. Я нарву тобі яблук, і, як хочеш, – спечу пирогів, З ароматом кориці і в щедрих приправах любові. Цілуватиму сонцем, закутаю в ковдри вітрів, Із дощів приготую напої п’янкі вечорові. Я не буду твоєю навічно, цей час – як пісок, Поцілує долоні й між пальців картинно проллється. –9–
Сергiй Дзюба
Прибульці
Але я по собі залишаю багряний місток І кленовий листок, і гаряче закохане серце. Ти не бійся мене, глянь, кружляють на всю голуби, Покружляй і собі у листків і вітрів суголоссі. Я люблю тебе, чуєш? І ти мене також люби, На той рік обіймемося знову. Твоя Осінь... Прекрасно! Щиро дякую, Таню, за такі незвичайно затишні весну, літо, осінь та зиму. За справжні дива. За напрочуд теплі, душевні та людяні вірші. За красу і любов. Пишіть, діліться щастям!». Все, Тетяна Зінченко воднодень прокинулася знаною письменницею. Втім, добродій Сергій Дзюба запевнив, що і далі цікавитиметься її творчістю. Власне, є такі автори, яким пан Сергій присвятив уже по три-п’ять рецензій – наприклад, Василь Слапчук та Олег Гончаренко, справді хороші, оригінальні письменники. Отож маємо ще одну дуже незвичайну, захоплюючу та людяну книжку від справжнього чарівника Сергія Дзюби, яку, безперечно, варто прочитати всім шанувальникам української літератури. Ярослав Савчин, народний поет України, літературний критик, Івано-Франківська область
– 10 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Інтерв’ю Розділ перший Неймовірна людяність Сергія Жадана Я вже сто років знайомий із Сергієм, був на багатьох його імпрезах, і давно переконався – виступає він завжди блискуче. Для нього – це не хрест, не мука, а велике задоволення й просто необхідність – спілкуватися зі своїми читачами, бачити їхні проникливі очі, уважно слухати міркування людей. Причому шанувальники творчості Жадана – дуже різні: студенти, військові, підприємці, медики, вчителі, робітники, пенсіонери… Бо Сергій розмовляє з людьми краще за будь-якого політика! Він – неймовірно людяний, душевний і, звісно ж, дотепний. Хоча не народився ще той літературознавець, який би цілком збагнув дивовижний феномен і чарівну магію цього автора… «Життя Марії» – так біблійно називається збірка поезій відомого українського письменника, перекладача і громадського діяча Сергія Жадана. Презентації видання успішно відбуваються у 33 містах України. Нині автор відвідав Чернігів. Спочатку Сергій виступив у Чернігівському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, а потім понад дві години читав вірші та щиро розмовляв із чернігівцями в готелі «Профспілковий». «Ця книжка про любов і ненависть. Вона особлива тим, що писалась як щоденник за доволі короткий термін. Відрізняється особливо контрастним поєднанням внутрішнього та зо– 11 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
внішнього, світлого й темного», – так автор говорить про свою книжку. «Життя Марії» містить шістдесят віршів Жадана і двадцять перекладів поезій Чеслава Мілоша. Як зазначає редактор видання Олександр Бойченко, «найлегше заняття в часи війни – ненавидіти чужих. Найважче – досягати порозуміння. Навіть зі своїми. Але треба намагатися, інакше війна ніколи не закінчиться. А щоб порозумітися, необхідно розмовляти. З ким завгодно, як завгодно і про що завгодно. Головне – не втрачаючи людяності, тобто любові й уваги. У поетичній збірці «Життя Марії» Сергій Жадан розмовляє про найдорожчі листи та спалені мости, втрачені місця й зруйновані міста. Розмовляє римованими віршами і верлібрами, власними й перекладеними словами. Розмовляє зі своїми і чужими, зі святими й не дуже, з убитими військовими і живими біженцями, з Рільке, Мілошем і, звісно, з нами. Щоб врятувати – якщо не нас, то хоча би наших дітей». Тур містами України організовує Міжнародна літературна корпорація «Meridian Czernowitz» (керівник – Святослав Померанцев) у рамках проекту «Війна та культура: діалог ворогів», який реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». На думку поета Жадана, «такі заходи – важливі насамперед тому, що змінилася країна, змінилось повітря. У ньому – занадто багато швів та розривів. І їх потрібно чимось заповнювати. Можна спробувати заповнити їх віршами…». Частина коштів, зібраних під час туру, буде передана на потреби АТО. Нагадаю, що Сергій Жадан – автор популярних романів «Депеш Мод» та «Ворошиловград», книжки поезії і прози «Месопотамія», збірок віршів «Цитатник», «Ефіопія» та ін. Його твори перекладені тринадцятьма мовами. Він – лауреат багатьох міжнародних і всеукраїнських літературних премій. Активний організатор літературного життя України, учасник – 12 –
Розділ перший
Інтерв’ю
резонансних мультимедійних мистецьких проектів, організатор громадських акцій. Хто ще не чув Жадана, раджу його послухати. Адже мова – не лише про вірші. У часи війни Поет говорить про те, що хвилює всіх нас. – Сергію, тільки-но розпочалися бойові дії на сході України, ти став волонтером: збираєш допомогу для поранених солдатів та учасників АТО. Організував резонансний фестиваль «Українська весна» в Сєверодонецьку, Слов’янську й Краматорську. Ти витрачаєш на це немало часу... – Просто я дійсно вважаю всіх українців, які залишилися на окупованій території, заложниками, котрі потребують порятунку. Переконаний: людей з іншою точкою зору не можна оголошувати чужими! Саме тому намагаюся частіше бувати на Донбасі. Ми мало знаємо про свою країну, недостатньо. У всіх скрізь є родичі, всі скрізь бували; але часто є такі елементарні речі, які нам здаються незнайомими і незрозумілими. Коли їздиш по різних регіонах, то це дуже впадає в очі! Ми регулярно їздимо в Донецьку і Луганську області виступати перед місцевими мешканцями, щоб наповнювати їхнє культурне життя. Взагалі, стереотипне сприйняття Донбасу іншою частиною України – загальновідоме, однак є й стереотипне сприйняття жителями Донбасу решти України. Ці стереотипи якось співіснували, але, врешті-решт, це призвело до того, що ми маємо тепер лінію фронту. Так от, коли туди привозиш людей із Центральної України, інших регіонів, у них ці стереотипи просто ламаються. Наприклад, ми їздили з українською співачкою Мар’яною Садовською, виступали в Маріуполі, Волновасі, Сартані… Волноваха – це таке невеличке містечко, і на цю нашу зустріч прийшло понад сімсот жителів. А ми ж просто повісили оголошення на дверях місцевого будинку культури. Ніхто нікого – 13 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
не зганяв, а зібралося стільки глядачів. Розумієте? Людям це справді потрібно! Ми познайомилися з місцевою фольклорною студією, і це теж стало для нас із Мар’яною відкриттям. Адже виявилося, що довколишні села були заселені вихідцями із… Чернігівської й Харківської губерній. Тобто це – україномовні села! Там і до сьогодні мешканці розмовляють українською. Жінка-керівник цієї фольклорної студії «Заграярочка» показувала світлини зі свого домашнього фотоальбому. Її батьки (а це – сорокові-п’ятдесяті роки) – у вишиванках. Вона розповідала, що в шістдесяті-вісімдесяті роки у них на весіллях відтворювалися українські народні обряди. Сартана – передмістя Маріуполя. Це – грецьке поселення, і до сьогодні збереглися тут осередки грецької культури. У музичній школі зустрічалися з активістами, викладачами; вони щиро плекають грецьку культуру, грають на грецьких інструментах, мають зв’язки зі своєю історичною батьківщиною. Цікаво було побачити ще й такий Донбас – грецький. Це – знову ж таки той Донбас, про який ми зазвичай не знаємо, про який нам не говорять. Донбас, котрий виламується з усіх стереотипів і кліше, створюваних політиками протягом останніх десятиліть. – Пам’ятаю, ще буквально кілька років тому до цієї жахливої війни, ми – українські поети, барди, рок-гурти та фольклорні колективи – їздили від Національної спілки письменників України сходом та півднем нашої держави. Виступали, зокрема й на Донбасі: в Донецьку, Луганську, Горлівці, Макіївці… По п’ять-шість таких зустрічей – щодня, і скрізь був аншлаг! Це при тому, що ми спілкувалися українською. Скрізь нас приймали гостинно й радо, від душі! – Особисто я вважаю, що з усіма своїми внутрішніми конфліктами ми б і самі тут, в Україні, впоралися, дали б собі раду. – 14 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Звісно, якби не було тієї третьої, зовнішньої сили, агресора, то війна б не розпочалася. Переконаний, ця війна на сході не має достатніх причин і підстав. Її нам просто нав’язали – ота третя сторона, дуже зацікавлена у зникненні нас як держави, спільноти, яка різниться від них. – Ти – родом із Луганщини, зі Старобільська. Як живе зараз твоя мала батьківщина? – Старобільськ – мирне місто, тому що там не було і нема сепаратистів. Там була спроба провести минулої весни референдум – вона зірвалася, бо їх звідти просто потурили. Від початку і до кінця там була українська влада, а потім з’явилися й українські Збройні Сили. Тому там немає поруйнувань, смертей і бомбардувань. Там, де є українська влада і стоїть українська армія, – мирна й цілком спокійна обстановка, наскільки вона може бути такою у прифронтовій зоні. Взагалі, я переконаний, що Донбас – невід’ємна частина України! – Знаю, ти не любиш слова «пропаганда», а тим більше, коли тебе нині називають пропагандистом… – Я не займаюся пропагандою. По-моєму, пропаганда тільки шкодить. Тож їжджу на Донбас не агітувати, ні, а підтримувати людей, спілкуватися. Вони пережили жахливі бомбардування, зміну влади, прихід української армії й повернення української держави… Місцеві жителі все це сприймають дещо інакше, адже знаходяться в епіцентрі подій. Звичайно, люди – різні, у кожного – власні уявленні й претензії. Але важливо відверто спілкуватися, обговорювати суперечливі теми, дивитися одне одному у вічі. Це сьогодні особливо необхідно тим, хто мешкає в зоні АТО. І це – зовсім не марнування часу для професійного письменника! Навпаки, саме з усіх цих подій, поїздок, емоцій і виростає творчість. – Більшість віршів твоєї нової книжки «Життя Марії» написані вже після історії з Кримом і початку війни? – 15 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– Авжеж, і, безумовно, все це наклало свій відбиток на настрій книги. Він не аж такий райдужний, але разом із тим і не безнадійний. Там немає, як мені здається, зневіри, розпачу, страху… Чому саме така назва? Бо у багатьох віршах цієї збірки присутня біблійна тематика. Мені хотілося написати книгу про людей, які були учасниками важких подій. У збірці відображаються їхні різні, суб'єктивні міркування. Це – прості, пересічні люди, не генерали чи можновладці. У книзі представлено переклади поезій Чеслава Мілоша, який у своїй збірці «Голоси бідних людей» описав події 30-х років у Варшаві. Мілош говорив від імені бідних людей, їхніми голосами; і мені такий підхід дуже імпонує. Вважаю, це справа честі для письменника – говорити про бідних людей. – Чув про такий курйозний випадок, коли, ще за часів Януковича, тобі начебто дзвонили з Адміністрації Президента… – Авжеж, дзвонили. І на емейл мені писали. Було таке, – посміхається. – Це трапилося, настільки пригадую, восени 2010го, в перший рік правління Януковича. Я саме збирався їхати на Донбас – проводити там презентації, аж раптом зателефонувала жіночка з «контори» можновладця, котра розмовляє українською… – Знаємо таку… – Каже, мовляв, показала мою книжку «Ворошиловград» Президентові, і той зацікавився. Захотів підтримати автора, зокрема грошима... – Неймовірно! «Профессор» Янукович прочитав «Ворошиловград»? – Ну, це вона так сказала: «Президент прочитав, і йому сподобалося». Звісно, я відповів, що мені ці його гроші не потрібні, бо я принципово нічого не хочу отримувати від Януковича… Отак поговорили, а потім раптом у нас зірвалася зустріч у Донецькому національному університеті. Щось там таке у них – 16 –
Розділ перший
Інтерв’ю
«надзвичайне» зненацька, в останній момент, сталося!.. Зрозуміло, ніхто нічого нам до ладу не пояснив, проте в презентації навідріз відмовили. І тут я одержую емейл: «Ми вже знаємо, що у вас в університеті нічого не вийшло. Однак все ще можна залагодити. Місцеві підприємці можуть організувати вам творчі зустрічі та ще й добре заплатити за них». – Круто! – Я знову відповідаю: «Мені не потрібні послуги ваших підприємців, бо в мене – інші політичні погляди; і взагалі, я не бажаю мати з Януковичем жодних справ». Все-таки друзі допомогли мені знайти зал для презентації. Це був нічний клуб, в якому раніше виступали Михайло Круг, група «Бутирка». Там була жердина, біля якої дівчата зазвичай демонстрували стриптиз… Але на зустріч з українським письменником зібралося чимало людей, і ми цілком порозумілися. Натомість у Луганську тамтешня влада буквально заборонила всі мої презентації. Звісно, відверто, у вічі, цього ніхто не сказав, однак домовитися про приміщення виявилося просто нереально. Тому я виступав надворі, біля пам’ятника якомусь полум’яному революціонеру! А найспокійніше було у моєму рідному Старобільську… – Мабуть, туди просто не дійшла «цінна вказівка» згори? – Можливо, соратники Януковича не очікували, що я поїду виступати на свою малу батьківщину. Отож люди до бібліотеки прийшли, але раптом на чільне місце, як то кажуть, у президію, всівся якийсь самовпевнено пихатий чолов’яга. Питаю: «Хто це?» – «Начальник райвідділу культури…» – «А хто його запросив?» – «Йому не потрібне запрошення, він сам куди хоче, туди й приходить…» – «Але чому він сів до президії? Це ж – моя презентація!» – «А він куди хоче, туди й сідає. Це ж – начальник». А в першому ряду читального залу – така собі «група підтримки» з ветеранськими колодочками… – 17 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Ну, гаразд. Я виступив, прочитав ліричні вірші про кохання… І тут цей товариш-начальник без усілякого дозволу підводиться й каже: «Серьожо, ти прочитав нам хороші вірші, але ж у тебе є й погані…». – Чудова історія! – Так, потім він мене навіть обійняв, розцілував побрежнєвському… Коротше, є що згадати, – сміється. – А як ставишся до того, що твої вірші тепер вивчаються у багатьох школах? – Я зовсім не хочу, аби будь-які мої поезії вивчались у школі! Однак моєю згодою в міністерстві освіти ніхто не поцікавився. Це трапилося, коли Президентом України став Віктор Ющенко. Якось приятель каже: «Ти знаєш, старий, ось такі-то твої вірші раптом рекомендувало Міносвіти…». Я тут же сів і настрочив їм листа, й потім ще не раз намагався писати освітянським чиновникам щодо цього неподобства – просив прибрати мої вірші, аби примусово не мордувати ними бідолашних українських дітей. Навіщо?! Виростуть, може, самі цілком добровільно прочитають. – І що тобі відповіли чиновники з Міносвіти? – Вони неабияк здивувалися: «Нічого собі… Хто він узагалі такий, цей Жадан, аби давати нам вказівки, що рекомендувати до шкільної програми, а що – ні?! Як собі захочемо, так і зробимо. Бо маємо право! Може, він нам узагалі не подобається, цей писака; однак ми тут, у міністерстві, самі все вирішуємо, а не якийсь поет…». Отож наразі поки нічого не можу вдіяти! Зрозуміло, такі мої книжки, як «Депеш мод», не варто віддавати до шкільних бібліотек. Бо якось трапився видок, до речі, на Донбасі, коли директор місцевої школи, прочитавши мою книжку, що бозна як туди потрапила, почав скаржитися в усі інстанції, що от, мов– 18 –
Розділ перший
Інтерв’ю
ляв, як українські письменники піаряться за державні гроші. А я ж про це – як то кажуть, ні слухом ні духом! – А як тобі Чернігів? – Я – не вперше тут. Правда, минулого разу давненько сюди приїжджав із гуртом «Собаки в космосі». У Юрія Андруховича є чудові вірші, пов’язані з Придесенням – про чернігівський Вал, ваші стародавні гармати, а ще – про ніжинського Мацапуру… Тож, коли я сюди вперше приїздив, усе це тоді враз так яскраво мені пригадалося! Люблю Чернігів, правда. Мені подобається, що він – такий давній, давніший за Москву, – посміхається. – Але в кожному місті для мене все-таки головні не величні собори й палаци, а люди, які тут мешкають. У мене є прекрасні, давні приятелі тут, на Чернігівщині, зокрема художник Ігор Живолуп, який свого часу оформлював ще нашу «Червону фіру». Він тепер мешкає в Новгороді-Сіверському. – І останнє запитання – про майбутнє України… – Я не вважаю свої думки песимістичними, вони швидше реалістичні. У найближчому майбутньому все буде непросто, та я впевнений, що ми таки вийдемо з цієї ситуації цілком достойно. У нас буде все добре, але не скоро. Мені здається, нам усім потрібно зараз триматися разом і підтримувати одне одного, просто гарно робити свою справу. Ця війна, як і будь-яка інша війна, неодмінно закінчиться, а ми залишимося. Дуже важливо, щоб після того, як ця кривава бійня припиниться, нам було не соромно дивитися одне одному у вічі. Сьогодні важливо не втрачати совість, не втрачати все, що робить нас людьми. Важливо підтримувати тих людей, котрим сьогодні – складніше, ніж вам. Така проста, банальна, але, як на мене, дієва філософія. Спілкувався Сергій Дзюба – 19 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Нострадамус Сміх, що має назавтра до мене прийти, розпізнаю сьогодні поміж плачу я. За хвилину до того, як з’явишся ти – я тебе передчую. Сергій Жадан Я не знаю, чи матиму з Чилі листа: Що я в Чилі забув? Не питайте – не знаю! Може, виграє завтра московський «Спартак», Але краще б програв (я не чув, з ким він грає)… Я не відаю, чи грабуватиму банк: Толерантно – вночі чи удень – з апетитом... Може, завтра до мене причепиться панк І не знатиму, де цього панка подіти! Що на голову пада – цеглина? кажан? Може, ще реготатиму поміж плачу я... ... За хвилину до того, як прийде Жадан, – Я його передчую. __________________ * Мені дуже подобається ранній Жадан – дотепно свіжий та неповторний. «За хвилину до того, як з’явишся ти – я тебе передчую». Така його ніжність просто зачаровує, як вишукана мантра. ☺
– 20 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Оксана Забужко: «Насправді багатий – це той, хто віддає. Гребе бідний, бо йому – завжди мало…» Такого у Чернігові ще не було – великий зал колишнього кінотеатру «Перемога» був заповнений вщерть. Люди стояли навіть у проходах, аби лише побачити й почути знамениту гостю – Оксану Забужко та співтворців «Дороги зі скла» – сестер Лесю й Галю Тельнюк. Дійство тривало майже три години, але наприкінці цієї дивовижної імпрези було так саме велелюдно. Ось така вона – сучасна магія! Спілкування з українською письменницею продовжилося потім у просторому вестибюлі – пані Оксана ще цілу годину підписувала книжки своїм шанувальникам. Представляючи авторку, науковець Ірина Каленюк назвала її всесвітньо відомою письменницею. І це – не перебільшення! Адже роман пані Оксани «Польові дослідження з українського сексу» став бестселером у багатьох країнах – його перекладено майже двадцятьма мовами. Неабияким попитом користується й величезний за обсягом її роман «Музей покинутих секретів», перекладений, зокрема, англійською, польською, чеською… Літературознавець Людмила Зіневич також розповіла, що зіркові гості погодилися наразі виступити в Чернігові безкоштовно. Напередодні імпрези їм влаштували екскурсію містом. Особливе враження на Оксану Забужко справив наш літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського. Власне, «Дорога зі скла» – це пісні у виконанні відомого вокального дуету – заслужених артисток України Лесі й Галі Тельнюк на вірші Оксани Забужко. Раніше значний ре– 21 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
зонанс в Україні викликала концертна програма (а потім – і талановита вистава) сестер Тельнюк, створена на основі поезій Василя Стуса. Я тоді побував у Києві – на спектаклі – й тривалий час згадував про цю подію. Адже таких пісень на вірші видатного поета досі не було. Недаремно сестри Тельнюк – лауреати премії імені Василя Стуса. Також у їхньому репертуарі – пісні на вірші Павла Тичини, Євгена Маланюка, Ліни Костенко, Богдана-Ігоря Антонича… Концертна програма, яка з’явилася на світ завдяки співдружності з Оксаною Забужко – не менш цікава. Інтимно-філософська лірика пані Оксани зазвучала особливо проникливо й чарівно. Важливо, що це сподобалося молоді – співачок і трьох музикантів-чоловіків (лауреатів міжнародних конкурсів), як то кажуть, викупали в оваціях. Оксана Забужко презентувала свій новий твір «З мапи книг і людей», майстерно читала вірші та есеї й відповідала на численні запитання глядачів. Письменниці подарували картини і книжки. – Пані Оксано, після тріумфу в США, Німеччині, Чехії, Польщі Ви нарешті завітали до Чернігова... – Запросили, то й завітала! Чернігів – місто особливе, унікальне. Таких міст не лише в Україні, а й у світі – не рясно. За належного розвитку туристичної інфраструктури Чернігів може стати перлиною Європи. Не менш знаменитим, ніж, скажімо, Львів. І зайняти гідне місце серед культурних столиць світу. Хотілося б до цього дожити! Взагалі ж, особисто для мене – це, перш за все, місто Михайла Коцюбинського. Тут мешкали незабутні Леонід Глібов, Борис Грінченко, Опанас Маркович, Софія Русова… – На Ваші вірші створено вже немало пісень. Однак концертна програма сестер Тельнюк – напрочуд цілісна й несподівана! – 22 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– Як на мене, творчість Лесі і Галі – це арт-рок найвищого класу. Чогось подібного в Україні немає. Відверто кажучи, до цього я досить нейтрально сприймала пісні, написані на мої вірші. Але те, що роблять сестри Тельнюк, дійсно вражає! – На виставах за романом «Польові дослідження з українського сексу», що колись спричинив гучний скандал, досі – аншлаги. Причому не лише в Україні, а й за кордоном. – Однак роман – не про секс. Це – не порно! Йдеться про речі значно серйозніші… Взагалі, найкраща рецензія для мене – це реакція одного бізнесмена, який довго вивчав написане й врешті-решт ошелешено промовив: «Я п’ять разів поспіль перечитав цю книжку, і ніяк не можу збагнути, де пані Забужко знайшла тут секс?». «Польові дослідження…» писалися близько трьох років. Було двісті з гаком сторінок чернеток – не клеїлося з образом головного персонажа. А потім я за три місяці переписала роман від першої особи. Тобто не все так просто: більше однієї сторінки в день доброго тексту без редагування не вийде. – Ваш новий твір «З мапи книг і людей» – це, по суті, книга про книги, які входять в життя людини й змінюють його… – Так. Відомий письменник Генрі Міллер (один із моїх улюблених), котрий теж мав скандальну репутацію, уявляв, що колись у його великому будинку буде кімната, де на одній стіні він зобразить, як мапу зоряного неба, історії з життя своїх друзів, а на протилежній стіні – історії книг, які змінили його життя. Ось так – друзі та книги, і все це ніби проходить крізь тебе. Об’ємний, стереоскопічний образ: ти – на перехресті людей і текстів, які перетікають, запліднюють одне одного, зустрічаючись в точці людської душі. Таку мапу міг би скласти кожен. Моя мапа – письменницька. Це – як у Пастернака: «Книга – это обугленный кусок дымящейся со– 23 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
вести». Нині ми живемо в епоху аудіовізуального тоталітаризму – нас постійно чимсь «вантажать». Але книжка лишається незамінною, як точка діалогу душі з душею. Діалогу з автором, котрий стає (або не стає) твоїм другом. Талановиті книги – живі! – Чи вірите Ви в фатум? – Я вірю в невипадковість появи на світ кожної людини. Призначення – це не фатум. У кожного з нас – своя мелодія у всесвітньому оркестрі. І головне для людини – пізнати себе, збагнути своє призначення: що ти можеш зіграти, аби світ став кращим?! Для цього потрібно дуже багато трудитися. Видатний американський диригент якось зауважив, що навчитися техніці диригування можна буквально за три години. Однак, щоб досягнути вершин майстерності, потрібно вчитися все своє життя. – Звідки берете натхнення для творчості? – Знаєте, тебе або пре, або не пре… (посміхається) Це – таке, що ні за які гроші не купиш! – Чи не вичерпала себе філософія як суто теоретична наука? – Щоразу, коли чую, що все вже було сказано до нас, пригадую міркування Р. Барта: класику кожне нове покоління має заново перекладати своєю мовою. Істини, відкриті до нас, не звільняють нас від відповідальності за пошук власної істини. Я не вважаю філософію наукою. Для мене, як і для Р. Барта, це – спосіб запитувати світ, чому він такий? «Хочеш бути філософом – пиши роман» (це вже я цитую А. Камю). Якщо філософія вичерпалася, то людство остаточно здичавіло, деградувало до стадії ідіотизму. Є така дотепна американська комедія – «Ідіократія», де один добродій потрапив у майбутнє. А там за п’ятсот років усі перетворилися на спо– 24 –
Розділ перший
Інтерв’ю
живачів розваг. І людина з минулого виявилася найрозумнішою на планеті… – Що Вам допомагає утримувати рівновагу в житті? – Відчуття присутності тих людей, котрі були до нас і залишили нам цю країну, культуру. Не руйнівників, а будівничих. У Чернігові я побачила унікальні речі – те, що збереглося від колекції Василя Тарновського. Вражає, скільки зробив для письменника Михайла Коцюбинського український меценат Євген Чикаленко, зусиллями якого класик нашої літератури зміг поїхати на лікування та відпочинок до Капрі. Розумієш, який ти маленький і як треба рівняти спинку, щоб бути гідним таких попередників. – Який смисл вкладаєте в слово «інтелігентність»? – Вирозумілість, притомність. Я дуже обережно ставлюся до слова «інтелігенція» на означення прошарку людей розумової праці. На Заході це слово означає розум, а не показник моральних ознак. У соціології є термін – інтелектуали – люди, які продукують певні ідеї. Відповідаючи на Ваше запитання, маю на увазі сприйнятливість людини до чужого слова й здатність адекватного на це реагування. – Як Ви ставитеся до масової літератури? – Це – ціла індустрія. Вона була завжди. Пригадайте, як у виставі «За двома зайцями» Проня Прокопівна та Свирид Петрович Голохвастов (вічні персонажі – ми їх і зараз постійно бачимо серед українських політиків) обговорюють під дубом прочитане… Масова, лубкова література – незнищенна. Це – не добре і не погано. Так би мовити, медичний факт. Є різні види тварин. Так і з книжками. Боротися з масовою літературою немає сенсу. Власне, якими б високочолими ми себе не уявляли, та бодай один детектив кожен із нас прочитав… – Яка книжка, видана в Україні, заслуговує, на Вашу дум– 25 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ку, бути на вершині сьогоднішнього хіт-параду літературних бестселерів? – Нещодавно українською мовою надруковано блискучий твір знаменитого польського кінорежисера Кшиштофа Зануссі «Час помирати». Це – книга мемуарів. Як на мене, її варто прочитати. Взагалі ж, я хіт-парадами не переймаюся… – А кого з сучасних українських письменників Ви зараз читаєте? – Дуже багато цікавого в українській літературі! З інтересом завжди беру до рук книжки Сергія Жадана. Один із моїх улюблених авторів – Тарас Прохасько, з нетерпінням чекаю новинок від нього! Власне, в Україні має постійно виходити щотижневик, який би оперативно розповідав про нові книжки, вміщував короткі рецензії, інтерв’ю, різноманітну інформацію. Такі видання є в США, Великобританії, Німеччині, Чехії, Польщі… І вони користуються попитом! Раніше Костянтин Родик видавав «Книжник-ревю», і це було потрібно – письменникам, видавцям, читачам. – Яке майбутнє очікує Україну в найближчі п’ять років? – Прогнози щодо якихось радикальних змін – безвідповідальні. За останні двадцять років не так уже й багато змінилося в нашій державі. Час збирати каміння, нарощувати м’язи громадянської свідомості. Цього ніхто за нас не зробить! Проблема – в необхідності усвідомлення цілим суспільством національних інтересів як своїх власних. Все починається з будинку, вулиці… Влада – така, якою ми дозволяємо їй бути. – Куди подітися українцям в Україні від українофобів? – А чому ми повинні кудись діватися? Нехай вони діваються! Хіба ми – не господарі в своєму домі? У жодній європейській державі так питання не стоїть. Треба вміти відстоювати своє й не дозволяти плювати собі в кашу. Наприклад, в Україні є така громадська організація «Дріжджі». Вони при– 26 –
Розділ перший
Інтерв’ю
ходять до кав’ярні й запитують: «А чому у Вас немає меню українською мовою?». Впевнено, зі знанням справи відстоюють свої права. Таких людей українофоби бояться – і в Києві, і в Москві! – А як Ви ставитеся до заклику голосувати на виборах проти всіх? – Якщо дійсно немає вибору, то чому б і не скористатися такою графою у виборчому бюлетені? Шкодую, що свого часу багато наших співвітчизників не використали цю можливість… – Мирослав Попович назвав ХХ століття червоним. А якого кольору, по-Вашому, XXI? – Ще тільки початок... Основні драми – попереду! Тож маркувати нове століття якимсь кольором – зарано. Але варто бути готовими до серйозних катаклізмів – дуже глибоких, геополітичних змін впродовж наступних 10-15 років. Ми поки доношуємо костюми ХХ ст. Не вичистили досі тих авгієвих стаєнь. А в Україні ще навіть не починали цього робити! Втім, не засвоївши уроки минулого, неможливо рухатися вперед. – Що б Ви запитали у Бога? – Колись я написала такого вірша. Довгого, досі не опублікованого. А закінчується він так: «Облиш свою дурну затію. Ти не готовий вмерти. Підожди»… – За чим найбільше шкодуєте в житті? – З роками усвідомлюю, скільки я недолюбила, недодала! Адже насправді багатий – це той, хто віддає. Гребе бідний, бо йому – завжди мало. У мене є такий вірш: «Скільки дурних стриножень, скільки копань у півштик! Мало любила, Боже…». От за цим шкодую, як за недопитим вином життя. Спілкувався Сергій Дзюба – 27 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Увічнення Єдиним доказом існування панни Х Є мої писання. … Очі її сірі, зрідка блакитні, Частіш зеленаві... Чеслав Мілош (Польща) Я Вас ще мушу описать – Така вже у поета праця: Вам – тридцять. Може, сорок п’ять. Хоча, звичайно, вісімнадцять… У мене для нащадків – план, Я плавать в цих очах повинен: В одному – Тихий океан, Танцюють в іншому пінгвіни... Яка зелена благодать Це Ваше ліве каре око! Хоч варто й праве цілувать: У ньому – айсбергів нівроку. А нас, мужчин, вража екстрим, Тож будь-кого за мить підкосять Ці невагомі, наче дим, Вишневі жовто-сині коси. Я опишу усе, як слід, – Прикмет у Вас таки багато! Ця мила ніжка лишить слід: Здається, розмір – сорок п’ятий… – 28 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Нащадки не забудуть Вас, Ми вже не змінимо нічого! А я ж всього лиш біля кас Вам просто наступив на ногу. ________________ * Звісно, я маю дещицю пародій, присвячених Оксані Забужко, однак огранити це інтерв’ю вирішив «Увічненням». По-перше, пані Оксана любить вірші Чеслава Мілоша. Подруге, хай це буде нашою невеличкою таємницею. ☺
Квартет Приходжу додому – В хаті – срач. Жінка на дивані, В руках – Драч. Галина Тарасюк. «Лексикон сороміцький» до студій з української цноти Привіт Драчу! Віват немитим кружкам! – Аби я міг заглибитись В Забужко… ____________ * Ще про Драча – приходить у гості Жулинський до Івана Федоровича. А той борщу наварив. «Нічого собі, Іване, ти, виявляється, вмієш готувати борщ!» – здивувався Жулинський. Драч похитав головою і зітхнув у відповідь: «Що тільки не доводиться робити, аби лиш вірші не писати». ☺ Почуто від Василя Слапчука. – 29 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Сергій Дзюба: «Найвидатніший перекладач світової класики українською Микола Лукаш досі замовчуваний на Батьківщині» Геній, який через переклади показав світові красу української мови. Утверджував повновартісний статус української мови. Завдяки перекладам Миколи Лукаша українська інтелігенція дізналася про багатство та красу рідної української мови. А світова спільнота визнала: переклади геніального українця кращі за оригінали. Коли натовп вигукував партійним діячам «Ура», поліглот, інтелектуал, перекладач Микола Лукаш лише посміхався. Бо добре знав, що тюркською мовою такий вигук означає – «Бий!». Маючи неймовірне відчуття слова та лінгвістичний талант, Лукаш із легкістю міг стати письменником. Проте він свідомо обрав переклад. «… Для української літератури переклад завжди значив більше, аніж просто переклад. Насамперед він був засобом утвердження повновартісного статусу своєї мови й культури. А часом… і нагодою сказати про те, про що в оригінальних текстах говорити не випадало», – писав про роль українського перекладача науковець Максим Стріха. До того ж, у тоталітарній державі перекладачів розстрілювали рідше. А вміння перекладати в стилі Лукаша захищало та популяризувало культуру і мову не гірше, ніж вміння писати на гострі теми. «Коли переклад боронить культуру та кращий за оригінал», – ось такі висновки світової спільноти про перекладацьку діяльність великого українця Миколи Лукаша. З а – 30 –
Розділ перший
Інтерв’ю
вдяки його таланту німці зрозуміли, про що насправді написав Гете у «Фаусті». Саме українець Лукаш довів, що Гарсія Лорка свої найвідоміші твори писав не іспанською мовою, як вважалося, а цигансько-андалузьким діалектом. До всіх приказок та афоризмів Боккаччо Микола Лукаш знайшов точні українські відповідники, переклавши їх лемківськими і бойківськими діалектами. Та найголовніше, перекладаючи світових класиків, він чудово популяризував рідну українську мову та розкривав її багатство і мелодійність. Останнього радянська система не пробачила. Про феномен всесвітньо відомого українського перекладача в епоху мовної ізоляції. Його унікальний спосіб боронити рідну мову в тоталітарній державі, про новаторство у перекладі найвідоміших світових класиків. Та чому, якби Микола Лукаш жив у сучасній незалежній Україні, його б так само свідомо замовчували, як і сто років тому в окупованій більшовиками Україні. Про це – в інтерв’ю з сучасним українським письменником та перекладачем Сергієм Дзюбою. Досьє Дзюба Сергій Вікторович – відомий український письменник, редактор, журналіст, видавець, перекладач, громадський діяч. Президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує знаних письменників, перекладачів, науковців, митців із 60 держав для популяризації української літератури в світі. Твори Сергія Дзюби перекладені 80 мовами і надруковані в 50 країнах. За кордоном вийшло більше 30-ти його книжок. За свою творчу діяльність він має понад 60 престижних зарубіжних нагород. Моральними авторитетами вважає Василя Стуса та Миколу Лукаша. – 31 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– Геній, митець-новатор, імпровізатор чи феномен? Пане Сергію, ким насправді був Лукаш та в чому феноменальність його перекладів? – Я не перебільшу, якщо скажу, що Микола Лукаш випередив свій час. Це був не лише поліглот, який знав близько 20 мов і блискуче перекладав світових класиків. Лукаш – це інтелектуал, це геній, якого не мала жодна нація. І це при тому, що він народився 1919 року – у час війни, розрухи і фактично в переддень найстрашнішого у світі голодомору, який визнано геноцидом українського народу. Проте навіть такі життєві обставини не завадили йому самовдосконалюватися і дуже багато читати. До М. Лукаша світову літературу зазвичай перекладали з російських текстів-перекладів… Натомість Микола Олексійович перекладав виключно оригінали. Причому найскладніші. І це був, власне, не науковий переклад, а дуже колоритний, адаптований та поетичний. В ньому немає нічого зайвого чи випадкового. Мова – багата і мелодійна. Кожен переклад – це шедевр. Бо дослівний переклад не в змозі передати глибину художнього твору та всю гаму його напівтонів і відтінків! Фактично до Лукаша, як такого, перекладу й не було, радше, переказ. Перекладачі нерідко змінювали тексти, прилизуючи їх… У такий спосіб із «Фауста» зникла ціла частина поеми, де Гете вживав нецензурщину. Микола Лукаш повернув читачам можливість читати справжнього Фауста. А, наприклад, циганську мову Федеріко Гарсія Лорки він перекладав за допомогою західноукраїнських діалектів. У його розумінні переклад завжди був мистецтвом, а не формою науки. І так має бути. Для перекладу художніх творів одного знання мови мало, треба самому бути поетом чи прозаїком. Окрім того, добре знатися на культурі, традиціях, іс– 32 –
Розділ перший
Інтерв’ю
торії та світосприйнятті, на національній самобутності, відтак бути інтелектуалом. І Лукаш таким був. – Це правда, що український перекладач Микола Лукаш допоміг німцям зрозуміти, про що писав Гете у «Фаусті»? – Один із найвідоміших перекладів Лукаша – це «Фауст» Гете. За цей художній твір свого часу бралися навіть І. Франко і М. Старицький, проте осилювали щонайбільше лише одну частину. Гете писав «Фауста» близько 60 років, що неабияк вплинуло на різностиль цього твору, а відтак і складність перекладу. І Лукашу – поліглоту та інтелектуалу – вдалося впорядкувати і перекласти навіть такі складні місця. Це єдиний зі світових перекладачів, хто повністю переклав усю поему! Ба більше, зробив зрозумілою фантасмагорію Гете. І при цьому зберіг точність перекладу. На роботу він витратив близько 20 років. А почав ще у 5 класі. 1955 року переклад «Фауста» побачив світ. І одразу в Європі його визнали найкращим. Навіть присудили українському генію перекладу престижну премію. Проте так і не змогли особисто вручити, бо вже знаного на весь світ перекладача не випускали за кордон. Цікаво, що видатний перекладач Микола Лукаш жодного разу не був за кордоном! Тому, аби почути іноземну вимову, ходив в «Інтурист». Хоча в ті роки, як писав у своїх мемуарах Дмитро Павличко, Лукашевого «Фауста» читала буквально вся інтелектуальна Україна. – Більшу частину свого життя Лукаш був свідомо замовчаний. Радянська влада так і не пробачила йому публічну підтримку Івана Дзюби. Проте і сьогодні ім’я знаного на увесь світ українського перекладача в Україні не дуже відоме. Чому? – Я вам скажу більше, якби Микола Лукаш жив сьогодні, то також був би невизнаний і недооцінений. Річ у тім, що Лу– 33 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
каш, знаючи два десятки мов, перекладав тільки українською. А так уже повелося, що рідна українська мова – не настільки популярна у власного народу: ані зараз, за незалежної України, ані сто років тому. Його такі живі, яскраві й неповторно українські переклади – це вершина світової поезії. Миколу Лукаша тричі висували на здобуття Шевченківської премії, та щоразу його кандидатура відхилялася. Маючи перекладача такої величини, в Україні навіть не заснували достойної державної премії на честь Лукаша. В інших країнах пам’ять про таких, як М. Лукаш, бережуть, адже розуміють, що насправді саме такі люди – це золотий запас держави. На жаль, ми – ще не справжні українці. Адже не розуміємо, що таке нація. Ми не знаємо ні своєї історії, ні літератури… Фактично припинили читати. Хоча тільки читання книг дає людині високий інтелект та вміння критично мислити. Письменники мають стати національною елітою країни, як це відбувається в кожній європейській державі. Натомість українці наразі більше дивляться ТБ, яке тепер на 90 відсотків складається з негативних новин. А в світі вже науково доведено, що такий відсоток негативу сприяє дебілізації населення! На жаль, час летить, проте в українців занадто повільно змінюється свідомість. Коли це станеться, лише тоді й зрозуміємо значення Лукашевих перекладів та письменницької еліти в цілому для становлення і процвітання власної держави. Цікаві факти з життя Миколи Лукаша Інтелектуал, поліглот та перекладач від Бога зі світовим ім’ям. Автор найскладніших перекладів світової класики українською мовою. – 34 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Народився 19 грудня – на Святого Миколая. Батьки назвали Миколою. Проте друзі зверталися на прізвище – Лукаш. Майбутній геній українського мовознавства аж до чотирьох років не міг говорити. Але після нетривалого проживання з циганами (ромами), заговорив і вивчив їхню мову. В семирічці опанував французьку, німецьку та англійську. Під час студентства в архіві стародавніх документів вишукував папери, дотичні до Коліївщини, переписував їх, перекладав із польської та латини українською мовою. За копійки готував ці матеріали для Костя Гуслистого – той саме працював над книгою про Коліївщину. Автор колосальної колекції рідковживаних українських слів. Збирав матеріали для словника «Моя матюкологія», який знищила сестра Лукаша. Чотири словники Лукаша й досі не перевидані. Зараз у вільному доступі є лише його фразеологічний словник. Зароблені кошти Лукаш витрачав на книжки. В 30-ті роки букіністичні магазини були переповнені «конфіскатом» засуджених поетів, прозаїків та вчених. Тож цінні видання збували за копійки. В такий спосіб Лукаш зібрав десять томів «Історії України-Русі» Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, а також «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського й твори Максимовича. За своє життя Микола Лукаш зробив 3500 перекладів. У його доробку «Декамерон», «Дон Кіхот», «Фауст», «Мадам Боварі»; твори Гарсії Лорки, Роберта Бернса, Фрідріха Шиллера, Генріха Гейне… Коли публіцист Іван Дзюба опублікував свій твір ««Інтернаціоналізм чи русифікація?», Микола Лукаш його публічно підтримав. Написав листа до Президії Верховної Ради УРСР – 35 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
з проханням надати можливість йому відбути покарання замість Івана Дзюби, який хворів на сухоти. За це його виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися… Збірка віршів французького поета Аполлінера в Лукашевому перекладі світ так і не побачила. А з багатомовного тлумачного словника української мови вилучили всі посилання на Лукашеві переклади. Помер перекладач зі світовим ім’ям 1988 року. Зі спогадів очевидців, генія українського перекладу поховали скромно. А на поховальній табличці символічно написали його прізвище російською та з помилками. Спілкувалася Вікторія Доскоч
Балада про тремтіння Утома трудова. Я мов здурів (здобрів?) – Тремчу, як та трава Чи зорі угорі. Микола Лукаш Іду з роботи пізньої години – Я знову перед Музою в боргу! І солодко тремтить в мені мужчина, Немов мобільний друг у піджаку… ________________ * Зазвичай так і відбувається... Що таке щастя? Це – коли вранці хочеться йти на роботу, а увечері – повертатися додому. Тож я – щасливий чоловік! ☺ – 36 –
Розділ перший
Інтерв’ю
«Наближення до суті» Видатний український письменник, Шевченківський лауреат, засновник та очільник популярного видавництва «Ярославів Вал», виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький – завжди жаданий гість на Придесенні. Адже надзвичайно цікавий автор та оповідач – слухати його розповіді можна годинами… Я прочитав усі його книжки. Цього року Михайлові Федотовичу виповниться сімдесят, але його енергії та інтелекту можна лише позаздрити! Тому зал у Чернігівському музеї М. Коцюбинського був переповнений. Однак ніхто не пішов до самого завершення дивовижної зустрічі – слухали, буквально затамувавши подих. Письменник презентував свою нову ошатну книжку (понад 600 сторінок) з промовистою назвою «Наближення до суті». В ній ідеться про 35 доль… Чому саме 35? Можливо, тому, що це – вік помежів’я людської молодості й зрілості?.. Взагалі, це спроба неакадемічного погляду на письменників – від легендарного маркіза Астольфа де Кюстіна – до геніального українського Поета Василя Голобородька. А ще – спроба відповісти на вічне запитання: письменник – це «приборкувач часу», який може спинити мить, чи тільки «художниккопіїст», що відтворює зримий контекст епохи, констатуючи її проминальність. – Михайле Федотовичу, як на мене, феномен вашої популярності, як критика та есеїста, – в прагненні пояснити текст того чи іншого автора його життям, пригодами, поведінкою… – Сергію, про свою книжку завжди важко говорити. Звіс– 37 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
но, я працював у прозі, дитячій літературі, але увесь час займався критикою – томів 10-12 назбиралося… От і вирішив видати таку книгу. Мій приятель Юрій Щербак відзначав мою увагу до біографічних моментів. Світлої пам’яті прозаїк Євген Гуцало, котрий свого часу мешкав і працював у Чернігові, наприклад, часто починав ранок із вина «Каберне». Не тому, що він був якимсь алкоголіком – Євген, як сам зізнавався, «боявся чистого аркуша паперу». Тому й міг о 10-й годині відкоркувати вино, розслабитися. Почувався по-справжньому вільним, розкутим. Це – спосіб життя, який, безперечно, позначався й на його текстах. Тому в творчості Євгена Гуцала є елементи інфантилізму, немає жорсткості Щербака. Наче пташка сидить собі на дроті й цвірінькає, співає неповторну пісню… – Натомість Юрій Щербак – інтелектуал, який «ненавидить» ліричну прозу! – Щербак – раціоналіст, і «росяні луги» та «запах молока» викликають у нього саме таку реакцію… До речі, ми скоро видамо його новий роман, і це буде «бомба»! Звісно, не переказуватиму зміст, але там ідеться про ядерні боєголовки, які українські патріоти раптом знаходять у нашій державі після сумновідомого «роззброєння». Як ними скористатися, щоб усе ж захистити Україну від агресії Путіна?.. – Цікаво! А ще що порадите прочитати? – Свого часу я кілька місяців мешкав в Естонії, написав книжку… Мою увагу привернув великий естонський письменник – Яан Кросс, автор роману «Імператорський божеволець» (українською мовою переклав Завгородній). Автора тричі висували на Нобелівську премію, проте її отримав емігрант Бродський, надто вже ця відзнака заполітизована… Про що роман? Герой, шведський дворянин, який мешкає в Росії, та його приятель, великий князь, поклялися один одно– 38 –
Розділ перший
Інтерв’ю
му, що завжди щиро говоритимуть правду, як Герцен та Огарьов. Згодом князь став імператором, і його друг… відверто написав про страшенну корупцію в державі (власне, те, що досі коїться в Україні). Звісно, імператор збентежився, та ще й «радники» нашептали, що той правдоборець – жахливіший навіть за Разіна та Пугачова. Що робити? Стратити? Заслати до Сибіру, як Чаадаєва? Але ж друг все-таки… І колишнього приятеля було оголошено божевільним! Роман написано від імені психіатра, який спочатку не підозрював, що його пацієнт – цілком здорова людина. – У своїй новій книжці ви розповідаєте і про Шевченківського лауреата, головного редактора обласної газети «Гарт», чернігівця Дмитра Іванова… – Це – реальний випадок, Дмитро Йосипович може підтвердити. Свого часу в клубі Ради міністрів відбувався пленум… Чи, може, то були партійні збори… На трибуну вийшов Павло Загребельний, котрий мав виголосити доповідь. Але Павло Архипович роззирнувся навкруги – люди приїхали з усієї України, чимало друзів, що давно не бачилися. Сидять, спілкуються між собою, а нудних промовців не слухають. І раптом Загребельний оголошує, що свою доповідь він читати передумав!.. Натомість прочитає… вірш, який нещодавно отримав по пошті від невідомого поета – Дмитра Іванова. Бо вірш класику дійсно сподобався, припав до душі. Зал заінтриговано стих, і Павло Архипович продекламував поезію Іванова… Пролунали оплески. Й невдовзі незнаний поет став відомим, у нього одразу ж знайшлися «хрещені батьки», котрі підтримали талант. Вийшла публікація у журналі «Вітчизна» (це було навіть престижніше, ніж видати власну книжку, хоч і збірка також з’явилася). Ось що значить випадок у житті людини! – 39 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Додам, що серед героїв нової книжки М. Слабошпицького – В’ячеслав Липинський, Микола Лукаш, Міхал Чайковський, Дмитро Павличко, Василь Голобородько, Василь Слапчук, Борис Нечерда, Володимир Некляєв, Роман Іваничук, Григорій Гусейнов, Павло Вольвач, Іван Корсак, Павло Гірник, Любов Голота, Роман Федорів, Павло Мовчан, Володимир Базилевський та інші відомі особистості. Михайла Федотовича привітали з ще одним творчим тріумфом директор Чернігівського літературно-меморіального музею М. М. Коцюбинського Ігор Коцюбинський, педагог Антоніна Коцюбинська, письменник Дмитро Іванов, директор Чернігівського обласного художнього музею імені Г. П. Галагана Ірина Ральченко… А завершити свій відгук хочу цитатою з Астольфа де Кюстіна, одного з персонажів захоплюючої книжки: «Якщо викладені мною факти неправдиві, нехай їх одкидають; якщо зроблені мною висновки помилкові, нехай їх заперечують: немає нічого простішого; але, якщо правда переважає в моєму творі, то дозвольте мені вважати, що я досяг своєї мети, яка полягає в тому, щоб… розбудити здорові уми…». Спілкувався Сергій Дзюба
– 40 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Оптимістична балада Якщо тебе ненароком Гепнуло шлакоблоком, Вважай, що тобі повезло – Останнє в житті западло. Юрко Позаяк Хай здіймає знов дружина «бучу», Що до ранку не співав, а вив, – Слава Богу, слон у вухо влучив! А то чим би ти дітей робив? І коли підлога не тримає, Та стіна стіні гукає: «Гол!», – Добре, що тобою в теніс грають. А могли б, до речі, у футбол... Якщо ж двері із балконом сплутав – З поверху дев’ятого летиш, – Не сумуй, що ти без парашута: Завтра на роботу вже не йти! ________________ * Ми досить тривалий час дружили з Михайлом Слабошпицьким – до самого його відходу у вічність. Власне, я йому допомагав реєструвати Лігу українських меценатів – нотаріально оформлював документи... Михайло Федотович мав вишукане почуття гумору – пам’ятаю, сподобалася йому моя «Оптимістична балада». Тож я не довго вагався, якою пародією проілюструвати це колоритне інтерв’ю. ☺ – 41 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Композитор Анатолій Пашкевич був сонцем, яке світило і гріло…» Анатолій Максимович Пашкевич, видатний український хоровий диригент, композитор, народний артист України, автор популярних пісень «Степом, степом», «Мамина вишня» та багатьох інших, тривалий час (з 1989-го до 2005 року) жив і працював у Чернігові. Про свого побратима розповідає драматург, поет і прозаїк Анатолій Покришень. Пригощав усіх сусідських дітей морозивом! – Анатолію Митрофановичу, як Ви познайомилися з композитором? – Я тоді служив в армії. Був підполковником, уже збирався у відставку. І одного разу, повертаючись додому, звернув увагу на привітного добродія, якого обступили дітлахи. Малеча була дуже задоволена, вони спілкувалися, мов найкращі друзі. Мені це запам’яталося, мимоволі подумав: «Що це за дивовижний чоловік, якого буквально обожнюють сусідські діти?». Потім, іншим разом, чимчикував я додому, а біля під’їзду підлітки на гітарі бринькали щось таке «новомодне». І мені раптом захотілося зіграти й заспівати душевну, ліричну пісню з часів своєї молодості. Тож попросив у хлопців гітару… Заспівав. І почув знайомий голос: «А Ви не могли б до мене зайти?». Поглянув, а у вікні на третьому поверсі – той самий добродій посміхається. Звісно, я навіть не здогадувався, що це – знаменитий композитор, чиї пісні співає вся країна. – 42 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– Тобто Ви з ним мешкали в одному будинку? – Авжеж, тільки я – в одному під’їзді, а він – в іншому. Це – вулиця Київська, 14. Неподалік школи № 8, поруч із гомеопатичною аптекою. До речі, меморіальної дошки досі чомусь немає… – Яка квартира була в Анатолія Пашкевича у Чернігові? – Однокімнатна, дуже скромна. В його оселі майже нічого не було – ні якихось дорогих меблів, ні заморських килимів та коштовних сервізів. Лише стареньке пошарпане фортепіано, на якому він створював свої безсмертні пісні. Пам’ятаю, я йому роздобув шифоньєр, подарував стілець і чоботи… Просто Анатолій Максимович був напрочуд доброю і щедрою людиною, й абсолютно не переймався побутом. Його цікавила тільки творчість! А дітворі він щоразу купував по двадцять – тридцять пачок морозива, цукерки і завжди пригощав малечу. Дітлахи вже знали – зараз із роботи прийде дядя Толя, і гуртом зустрічали його, наче чарівного Діда Мороза. Надзвичайно любили Пашкевича! – А дорослі заходили до нього в гості по-сусідству? – Безперервно. Це ж був 1994 рік, дуже скрутні часи, коли по півроку не платили зарплату, періодично відмикали електроенергію й гарячу воду. То люди часто позичали в Анатолія Максимовича гроші, і він жодного разу нікому не відмовив. Все роздавав, нічого не жалів! Дехто цим безсовісно користувався, то я таких непорядних пройдисвітів ганяв. Бо сусід, а ми вже стали добрими друзями, був зовсім беззахисною й довірливою людиною. Я грав на семиструнній гітарі, на трьох акордах, але йому подобалася моя душевність. Він умів слухати! Але найцікавіше, що я досі не знав, із ким маю справу. Анатолій Максимович був надзвичайно скромним чоловіком. Я ніколи не чув, – 43 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
щоб він якось хвалився своїми досягненнями, знайомствами, «регаліями». Навпаки, так себе вів, що я просто не здогадувався, що мій сусід – славетний композитор… – Неймовірно! – Але це – правда. Я грав йому на гітарі, співав, а він цілий рік тільки сидів і уважно слухав. Тоді, завершивши службу, я ніяк не міг влаштуватися на роботу. Якось, між іншим, обмовився про це товаришеві. І знаєте, як він відреагував? Поглянув на мене, підбадьорливо посміхнувся: «А знаєш що? Я візьму тебе до себе на роботу!». – Так і сказав? – Я теж спочатку не повірив: «Жартуєш?». А він: «Пиши заяву, прямо зараз». А ми саме сиділи увечері в його оселі, спілкувалися. Я тоді: «А ким ти, власне, працюєш?..». – Нічого собі, це Ви вже рік були знайомі й дружили? – Авжеж. Унікальний чоловік! Мовчав, мов партизан. Це при тому, що тоді його проникливі пісні («Степом, степом», «Мамина вишня», «Батькове серце», «Синові», «Біла хата», «А мати ходить на курган», «Ой ти, ніченько» та інші) лунали з усіх радіоприймачів. – Він же ще в 1985 році народним артистом України став! – Так. Але я жодного разу не чув, щоб він про це бодай обмовився. І тоді, коли я нарешті поцікавився, хто ж він такий, мій сусід, якому я вже рік влаштовував «концерти» в його оселі, Пашкевич, ніби між іншим, ніяково, скромно відповів… – … Що просто керує народним хором у філармонії? – Десь так. Дістав ручку, папір: «Давай, пиши заяву, працюватимеш поки артистом першої категорії…». Ну, думаю, напишу, а там видно буде. В армії я звик керувати, а прийшов у цей творчий колектив, народний хор, і зрозумів, що, – 44 –
Розділ перший
Інтерв’ю
насправді, ще зовсім нічого не вмію й не знаю. Виявляється, треба бути фахівцем, мати талант, багато й наполегливо трудитися. Однак мені всі почали допомагати, дуже доброзичливо до мене поставилися. Та й Анатолій Максимович постійно розтлумачував мені, наче малій дитині. І за короткий час я вже став артистом вищої категорії. Ми ще більше здружилися, він називав мене своїм побратимом. Втім, уявіть собі, я ще й тоді не знав, хто такий Пашкевич! – Невже в багаточисельному колективі Вам ніхто так і не пояснив, що це – знаменитий композитор? – Розумієте, це було не прийнято. Анатолій Максимович був, звісно, душею товариства, ним всі артисти захоплювалися, провідували його вдома. Він їм теж не раз гроші позичав, допомагав, підтримував, як міг. Але він, я вже казав, цілком спокійно ставився до своєї слави, кирпу не гнув. Тобто був просто нашим старшим товаришем, наставником, якого всі ми надзвичайно поважали і любили. Щоб врятувати артистку Раїсу Кириченко, дзвонив уночі Президенту Кучмі… – Отож я вже працював у Пашкевича й навіть не здогадувався, що він – така видатна людина, – продовжує Анатолій Митрофанович. – Якось зайшов до нього, а він саме створював пісню «Сорочка біла», яка потім одразу ж стала доволі популярною. Я здивувався, почав розпитувати; він заходився ніяково щось пояснювати… – … Мовляв, «інколи намагаюся щось писати для душі»? – Приблизно так, дуже скромно. Але відтоді він уже не крився переді мною – я міг годинами, затамувавши подих, спостерігати, як буквально на моїх очах народжувалися піс– 45 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ні. Взагалі, Анатолій Максимович був зовсім не заздрісною людиною (це – теж унікальна риса характеру в усі часи!), тож завжди, коли його просили, щиро клопотався про своїх молодших колег. – Микола Збарацький розповідав, що «Козачка» стала популярною завдяки Пашкевичу… – Авжеж, я дуже добре пам’ятаю, як Анатолій Максимович дзвонив із мого домашнього телефону (свого тоді в нього ще не було) народній артистці України Раїсі Кириченко й дуже переконував її взяти до свого репертуару цю пісню. І невдовзі «Козачка», яку Микола Збарацький написав на слова Надії Галковської, стала суперхітом. Ось якою Людиною був Анатолій Пашкевич! Хтось інший би так зміг? Він створив прекрасні пісні на вірші незабутніх Василя Симоненка та Дмитра Луценка. Написав ораторію «Крик попелу», кантату «Чернігівські дзвони», патріотичні пісні «Горить Батурин», «Дума про Берестечко», «А у нас на Україні», створював обробки народних пісень. При мені (від першої – до останньої ноти) написав оперу «Блудний син» (лібрето – німецького поета Пфайфера з Мемінґема). До речі, гроші за цю оперу в нього поцупили… – Хто? – Це так і не з’ясували. Та хто завгодно міг зайти й украсти! Двері ж у його оселі практично не зачинялися – буквально «прохідний двір». Тому свої заощадження він зберігав у мене вдома. З великою повагою ставився до моєї дружини. Вона за фахом – дитячий лікар, а за національністю – таджичка. Як відомо, східні жінки дуже рідко виходять заміж за європейців. То Анатолій Максимович довіряв їй на сто відсотків. Пам’ятаю, у нас певний час лежали його 15 тисяч доларів (він же тоді чималі гонорари отримував), щоб раптом – 46 –
Розділ перший
Інтерв’ю
не вкрали. А от гроші, одержані за оперу «Блудний син», не встиг передати нам на збереження. Досі прикро, що в когось піднялася рука скривдити такого чуйного, доброго, беззахисного добродія, котрий за все життя, як то кажуть, мухи не образив! – Під час спілкування Ви, зрозуміло, влаштовували трапези… – Зазвичай я приносив продукти і власноруч усе готував. Мені це було в задоволення. Розумієте, Анатолій Пашкевич був для нас усіх сонцем, яке і світить, і гріє. Вже дітлахи, яких він пригощав морозивом, повиростали, мають своїх дітей, і все одно з великою шаною згадують про нього. А як йому вдячні артисти! От видатного письменника Михайла Коцюбинського називають Великим Сонцепоклонником. Так само можна говорити й про Анатолія Максимовича, якого ми постійно згадуємо добрим словом. Без перебільшення, Пашкевич щодня незримо присутній серед нас. І я часто думаю: «А як би зробив Толя? Що б він запропонував?». Ніби питаю в нього поради. Втім, прикро, що деякі діячі культури, котрі зараз так пишаються своїм знайомством із «самим Пашкевичем», яким він немало допоміг у житті, свого часу палець об палець не вдарили, щоб його захистити. Навпаки, коли митець раптом потрапив у немилість тодішнього нашого філармонійного начальства, оминали його десятою дорогою. Пригадую, як у ті дуже важкі для Анатолія Максимовича часи один заповзятливий чолов’яга гнівно обурювався, коли Пашкевич подзвонив йому вночі (була у композитора така звичка), щоб поділитися радістю з приводу щойно написаної пісні. А я ж бачив раніше, як той улесливий тип буквально валявся у композитора в ногах, благаючи, аби славетний ми– 47 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
тець створив бодай щось спеціально для нього. І Анатолій Максимович допоміг, чим неабияк посприяв тоді кар’єрі молодого амбітного артиста. Але минув час, підприємливий початківець спритно перетворився на «велике цабе» і вже просто «не помічав» свого благодійника. Поводився так, наче йому взагалі бридко стояти поруч зі своїм колишнім наставником! І що Ви думаєте? Пашкевич відійшов у вічність, але, як справжній митець, він і досі в пошані. Отож невдячний учень хутко «забув» про свої «наїзди» на Вчителя, й нещодавно настрочив мемуари, в яких хвалиться своєю дружбою з видатним композитором. Ще б пак! Тепер за це нічого не буде, можна побути в промінні чужої слави. Власне, в тих «спогадах» про Анатолія Максимовича – відсотків двадцять, решта – вигадки на тему «Я і Пашкевич». – А як на таку зраду реагував Анатолій Максимович? – Він був Божим чоловіком, усіх прощав, не жив ненавистю. Йому завжди допомагала творчість. Коли працював над піснею, забував про всі свої прикрощі. Взагалі, композитор Анатолій Пашкевич був сонцем, яке світило і гріло! А як він піклувався про друзів – якось Анатолій Максимович побував у Німеччині, то привіз звідти й подарував одяг моїм дітям, який вони потім три – чотири роки носили. Саме завдяки йому я почав писати вірші й пісні. Правильно сказав класик: «Та будь ти міддю, а потершись об золото, мимоволі заблищиш!». Пригадую, коли важко захворіла Раїса Кириченко, Пашкевич кинувся вночі телефонувати Президенту України Леонідові Кучмі, міністру охорони здоров’я, міністрові культури… – Анатолій Максимович знав номер телефону Президента? – 48 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– Авжеж, і він додзвонився! Правда, слухавку взяла дружина Леоніда Даниловича – Людмила Кучма. Але вона уважно вислухала композитора, щиро перейнялася бідою видатної співачки й пообіцяла допомогти. – І, як відомо, виконала свою обіцянку! – Так, родина Президента увесь час опікувалася долею Козачки, як люди називали Раїсу Кириченко. І композитора Анатолія Пашкевича Леонід Кучма дуже шанував, але Анатолій Максимович ніколи й нічого не просив у можновладців для себе. Хоч його творчість високо оцінювали такі легендарні митці, як Максим Рильський, Григорій Верьовка… – А правда, що свої квартири Пашкевич залишав колишнім дружинам? – Правда. І квартири, і все, що там знаходилося. Він тричі одружувався. Мешкав спочатку в Черкасах, потім у Луцьку й нашому Чернігові, очолюючи народні хори. А родом знаменитий композитор із Житомирщини – народився він 11 лютого 1938 року в селі Довбиш Баранівського району. Професійну освіту здобував у Новоград-Волинському та заочно – в Москві (під час служби на Північному морському флоті). А гучну славу йому принесли пісні. «Він був найкращим, тому й залишиться незабутнім!» – Скажіть, будь ласка, Анатолію Митрофановичу, чому наприкінці свого яскравого творчого життя композитор Пашкевич виїхав із Чернігова? – Посварився з тодішнім директором філармонії. Просто Пашкевич не вмів плазувати і пристосовуватися; він був дуже шляхетною, вільнолюбною Людиною, великим патріотом України. Тому, пересвідчившись, що ситуація погіршується, – 49 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
повернувся до Черкас, де й помер 8 січня 2005-го у віці 66 років. До речі, мешкав там у гуртожитку… – Знаю, у Вас є вірші, присвячені Анатолію Максимовичу. – Спочатку я присвятив йому пісню, – проникливо декламує: Життя твоє – в неспокої людському, І світиться душа твоя в журбі. Святим щоранку ти виходиш з дому, Несеш добро ти людям – не собі. Заспівай, артисте, заспівай, Заспівай про вистраждане вже. Подаруй нам сонячний розмай, Хай Господь тебе побереже! Твій голос лине аж за небосхилом, Понад шляхами спіє благодать. А на стіні, напнувши пружні крила, Вишнево-чорні вишивки летять. Перебирає вітер колосочки, І ллється дзвін їх у серцебиття. Твої пісні – як навесні струмочки, Твої пісні – як мамине життя. Заспівай, артисте, заспівай, Заспівай про вистраждане вже. Подаруй нам сонячний розмай, Хай Господь тебе побереже! – 50 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Це було написано 25 грудня 1995 року, – пригадує мій співрозмовник. – Тобто композитор був у розквіті своєї творчості й слави. І як він відреагував на такі зворушливі слова друга? – Зашарівся, зніяковів… Хоч я відчував – ця пісня припала йому до душі, Пашкевичу було приємно. А потім, коли Анатолій Максимович помер, я присвятив йому вірша. Пам’ятаю, як Ваша, Сергію, дружина – Тетяна Дзюба гарно сказала про Юлія Романовича Коцюбинського, онука Великого Сонцепоклонника: «Він відійшов з епохою чи, може, епоха відійшла з ним. Він був найкращим, тому й залишиться незабутнім!». Це ж саме я можу сказати про Анатолія Максимовича. Він – мій Вчитель, який завжди зі мною, – декламує зі сльозами на очах: Другу і побратиму Анатолієві Пашкевичу Сіяє пісні вишита перлина, Проміниться її незгасний цвіт. Лише печаль, бентежно журавлина, Нагадує розмай минулих літ. Про ті степи, де йшли у бій солдати, Про вишню мамину в ряснім саду, Про білу хату, даль стежок хрещатих, І чебреці, і долю молоду. Життя не любить втоми й супокою, Вагома кожна вимріяна мить, – Вирує срібно повінню стрімкою І спогадами давніми щемить. – 51 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
А в них пливе землею надвечір’я, Квітують буйно мальви край вікна. Тривожить радо щебетом надвір’я, І в небі переспівами луна. Впадуть не сумом – радощами сльози, Все на місця свої розставив час, – І голосну хвалу, і тихі грози, І світлу пам’ять вдячності від нас. – Чудово. Я був знайомий з Анатолієм Пашкевичем, але, чесно кажучи, так би цікаво не розповів. Спасибі Вам, Анатолію Митрофановичу, за такі проникливі та щемкі спогади про свого друга. – Так, він був найкращим, тому й залишиться незабутнім! Спілкувався Сергій Дзюба
– 52 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Балада про музу Струменіє зоря, і за обрій упав Місяць яблуком червонобоким... Я козачка твоя, я дружина твоя, Пане полковнику мій синьоокий! Надія Галковська В когось муза така – як стрибне з літака, Чи на танку сигналить з гармати: – Я – козачка твоя, наречена твоя, Пане полковнику, мій синюватий! Хтось упрів, як поет: в дами – бронежилет, Диво-перса – мов лицарські лати… – Я – козачка твоя, я – дружина твоя, О, генерале, мій дубе крислатий! Приголуб у раю – мов рушницю свою, Всі набої скінчилися – спати… – Я – козачка твоя, я – коханка твоя, Мій же ти маршале, біс волохатий! Затріпочеш мерщій – наче прапор, у бій, Героїчно міцний, як обценьки… Я – козачка твоя, я – богиня твоя, Мій же ти гетьмане, скарб золотенький! __________________ * «Якщо чоловік воює на барикаді, дружина має бути поруч і заряджати йому рушницю», – сказав класик... Ця пародія – одна з найпопулярніших у моєму доробку, співається на мелодію пісні знаменитої «Козачка». ☺ – 53 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Криниця, якій не зміліти! Кожна людина має свого Вчителя. Я – не про школу. Просто життя завжди дає нам шанс, коли з’являється добродій – мудрий, цікавий, чуйний, у якого хочеться вчитися. Котрий поставився до тебе з розумінням, так вчасно допоміг, підтримав. Безкорисливо й людяно, тому що звик чинити по-совісті, а не так, як накажуть. Ніколи не плив за течією, а боровся. Жив не для себе, а для людей. Був щирим і привітним, не скупився на добрі слова, навіть коли в самого на душі було важко. Такого пам’ятаєш все життя. Бо як можна забути того, хто допоміг тобі по-справжньому повірити в Людину (інколи навіть у Бога повірити легше!), у справедливість, врешті повірити в себе, свої можливості, долю. Повірити, що можна жити совісно, за жодних обставин не переступаючи облудну межу. Я маю свого Вчителя. Це – Анатолій Григорович Погрібний. «Ви мене в Тичину закохали, що мені з дружиною робить?» Він відійшов у вічність, та завжди – зі мною. Відчуваю й проникливий погляд його стомлених, але таких уважних і добрих очей; його небуденний, світлий смуток; неповторну, підбадьорливу посмішку. Пам’ятаю, як на першому курсі факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка відважився показати своєму улюбленому викладачеві – доктору філологічних наук, професору, академіку Анатолієві Погрібному перші поетичні спроби, навіть соромлячись зізна– 54 –
Розділ перший
Інтерв’ю
тися, хто їх автор. Звичайно, написані вони були російською мовою, – тоді я ще не знав справжньої української літератури і був переконаний у її «заштатності». Тому на лекціях Анатолія Григоровича заново відкривав для себе Павла Тичину і Михайла Коцюбинського, Євгена Плужника та Миколу Хвильового. Навіть жартівливу присвяту викладачу склав: Я вночі тепер біжу по сало – Почуття виснажують умить: Ви ж мене в Тичину закохали, Що мені з дружиною робить?! Згодом Анатолій Погрібний читав зовсім інші мої поезії, написані на національну тематику: «Вам, Сергію, не вистачає образності, але думки – слушні». Це в той час, коли з вузу ще могли вигнати за націоналізм, і на факультеті вистачало студентів, завербованих КДБ… Наш видатний земляк Анатолій Погрібний народився 3 січня 1942 року в селі Мочалище Бобровицького району. Його батько, Григорій Федотович, завідував клубом, загинув на фронті другої світової війни. Мама, Софія Петрівна, працювала педагогом. Анатолій Григорович трудився вчителем історії та суспільствознавства у селі Піски Бобровицького району. Закінчив філфак та аспірантуру Київського державного університету імені Тараса Шевченка, захистивши кандидатську дисертацію, присвячену життю й творчості великого подвижниказемляка Бориса Грінченка. Працював у газеті «Літературна Україна». Завідував кафедрою історії літератури та журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Захистив док– 55 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
торську дисертацію «Проблема художнього конфлікту в теорії і практиці сучасної прози». Вже в часи Незалежності Анатолій Погрібний був депутатом Київської міськради. У 1992-1994 роках працював першим заступником міністра освіти України. Здавалося б, став можновладцем, а за увесь час ніхто про посадовця Погрібного жодного лихого слова не сказав. Власне, не було підстав. Він, на відміну від деяких інших пихатих чиновників, не крав. А оскільки був щирим патріотом України (саме про таких кажуть – совість нації), старався якомога більше зробити для своєї держави. Втім, як людина творча, чиновницькою кар’єрою не переймався. Тим більше, що вистачало справ громадських: з 1994го був заступником голови Національної спілки письменників України, а в 2003-му його обрали головою Київської міської організації НСПУ. Став, зокрема, академіком Академії наук вищої школи України та Української вільної академії наук (США); професором, деканом Українського вільного університету (Мюнхен, Німеччина). Входив до організаційних комітетів-засновників таких дійсно потужних політичних і громадських організацій, як Народний Рух України, Товариство української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта», Демократична партія України, Конгрес української інтелігенції. Заснував і незмінно очолював Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка. Однак завжди залишався таким же простим і людяним у спілкуванні. Власне, я будь-коли, навіть пізно ввечері, міг спокійно зателефонувати йому, державному службовцеві першого рангу, заслуженому працівникові вищої школи України, кавалерові ордена «За заслуги» III ступеня (він до цих своїх – 56 –
Розділ перший
Інтерв’ю
регалій ставився з гумором), і порадитися щодо якоїсь житейської ситуації. І Вчитель щоразу уважно вислуховував мене, й словом не прохопившись про свою зайнятість. А коли я очолив Комітет із нагородження Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф», Анатолій Григорович погодився бути в журі почесної нагороди разом із земляками Володимиром Дроздом та Михайлиною Коцюбинською. Літературознавець Погрібний – автор понад тисячі наукових статей та десятків монографій: «Яків Щоголев», «Олесь Гончар», «Борис Грінченко», «Криниці, яким не зміліти», «Якби ми вчились так, як треба», «Розмови про наболіле», «Класики не зовсім за підручником», «По зачарованому колу століть», «Світовий мовний досвід та українські реалії», «Раз ми є, то де», «Поклик дужого чину» та інші. У 2007-му побачили світ його останні книги – «Захочеш і будеш» та «Літературні явища і з'яви». Понад десять років Анатолій Григорович вів на Українському радіо популярну публіцистичну передачу «Якби ми вчились так, як треба». Я майже завжди її слухав, адже Вчитель відверто й аргументовано говорив про найболючіші суспільні проблеми, наполегливо та послідовно виступав на захист рідної мови. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та багатьох інших почесних відзнак Анатолій Погрібний помер 9 жовтня 2007 року (його поховали на Байковому кладовищі). Вшановуючи пам'ять видатного вченого, державного та громадського діяча, в травні 2012-го Всеукраїнське товариство «Просвіта» заснувало премію імені Анатолія Погрібного, яка вручається за вагомий внесок у справу українського національного відродження, розвиток української публіцистики, – 57 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
утвердження державності української мови та подвижницьку просвітницьку діяльність в ім'я України. «Ліквідувати Спілку письменників – це порадувати ворогів України!» У 1994 році Вчитель приїздив до Чернігова, щоб показати наше місто Адвентині Животенко-Піанків. Пані Адвентина розлучилася з Україною десятирічною дівчинкою під час другої світової війни. Емігрувала до США, де стала професором, доктором філософії; мешкала в Сан-Франциско. Почала досліджувати творчість Бориса Грінченка, аж тут вчений Леонід Рудницький, почесний академік Національної академії наук України, подивувався: «Як, ти займаєшся Грінченком і не знайома з Погрібним? Цей письменник аж дві книжки про нашого Грінченка створив!». І незабаром пані Адвентина вже зустрічала свого колегу Анатолія Погрібного в аеропорту імені Кеннеді… Анатолій Григорович зателефонував мені додому увечері, сказав, що він – у Чернігові й запросив нас із Танею, моєю дружиною, до готелю, в якому мешкав. Тоді й трапилася нагода взяти в нього інтерв'ю, фрагменти з якого зараз пропоную читачам. Це дивовижне відчуття – задавати журналістські запитання своєму Вчителеві! – Анатолію Григоровичу, можливо, не зовсім етичне запитання. Я знаю, недавно Ви залишили посаду першого заступника міністра освіти – за власним бажанням… – Поки що хочу трішки відпочити. Я три роки не був у відпустці – працював каторжно. Те, що робив у міністерстві при Таланчуку, діставалося великою кров’ю. Адже декого із заступників міністра перекривлювало від одного слова «від– 58 –
Розділ перший
Інтерв’ю
родження». Було дуже важко. Більшість документів (навіть ті, котрі власноруч підписував міністр Таланчук), пов'язані з впровадженням української мови, готувалися за моїм письмовим столом. Я йшов туди працювати задля ідеї, а не заради крісла. І трудився, доки відчував, що реально можу щось зробити. Пригадуєте, свого часу мені пропонували посаду проректора з наукової роботи в університеті? Я відмовився, бо не уявляв, як це можна щодня приходити о 9-тій годині до ректорату. – Деканом колись хотіли обрати… – І це було... Знаєте, які іноді нуднющі наради у Міністерстві? Думаю, зараз за 20-30 хвилин поговоримо по суті, а як починають виступати з областей – години три! Сидиш, нудьгуєш: «Боже мій, на що марную час?!». Отож немає у мене зараз ніякого дискомфорту з приводу втраченого крісла. Тільки хвилююся за реалії, які нині переживає освіта. Це – те, що болить. Я залишаюся головою освітньої комісії Всеукраїнського товариства «Просвіта». Був першим заступником у Міносвіти, проте ні з «Просвіти» не вийшов, ні з Демократичної партії, і всім про це казав. Бачився з Дмитром Павличком, лідером демократичного об'єднання «Україна». Він запрошував: «Іди до нас». Зараз створено Міжнародний благодійний фонд сприяння розвитку української освіти імені Ярослава Мудрого. Президент фонду – Валентина Стрільмо, віце-президент – я… – З віце-міністра стали віце-президентом. Зовсім непогано! – Авжеж (усміхається). А ще увесь час мрію про творчу роботу. Я вже написав дев’ять книг, та відчуваю – щось іще можу… Зараз хочу почитати молодих письменників. – 59 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– До речі, чому, на Вашу думку, ми маємо тепер таку потужну поезію й практично не бачимо сильної молодої прози! – На зламі історії завжди перед вела поезія. Проза потребує більше часу. У 1918-1919 роках у прозі теж переважали етюди. Повісті й романи з'явилися пізніше. – А як Ви ставитесь до «бурі», що зчинилася в літературних колах після виходу в світ книжки Юрія Андруховича «Рекреації»? – Коли література була затиснута в лещата (це – не можна і те – не можна) й нарешті виривається на волю, природно, їй хочеться «подуріти». Уявіть собі, що ви сидите в клітці, а потім відчуваєте свободу. Хочеться щось крикнути, ногу задерти... Був у Нью-Йорку, де у вільній Українській академії наук виступав із доповіддю про сучасну молоду поезію. Тепер ми маємо третю хвилю поезії. Перша – 1910-1920 роки – Вороний, Плужник…, потім друга – шістдесятники... Зібралося чимало публіки. В основному, прийшли літні люди – молодь діаспори американізувалася. І я гарно сказав про Юрія Андруховича – як про поета. А якраз тоді у журналі «Сучасність» з'явилася його проза. Що тут зчинилося! Як почали мене атакувати за ці «Рекреації»: «Ганьба, як можна читати отакий сором?!». Проте це – нормальне «дуріння». А вся література, звичайно ж, не піде шляхом еротики чи нецензурних слів. Сьогоднішні молоді поети – зовсім інші люди. На десять голів вищі, ніж попередники! Я маю на увазі можливість повноцінного вивчення української та світової літератури. Часто вони не лише поети, а й перекладачі. – Анатолію Григоровичу, Вам не здається, що наразі намітилося деяке протистояння між Спілкою письменників та українським ПЕН-клубом? – ПЕН-клуб дуже потрібний для входження літератури – 60 –
«Гріх любити неталановито!» Обкладинки найновіших книжок Сергія Дзюби
Дзюба Сергій. Гріх любити неталановито! : Твори у трьох томах. – Том перший. Вірші. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф», 2021. – 552 с. Понад 200 кольорових світлин та ілюстрацій. У передмові – відгуки відомих закордонних письменників про творчість автора. Замість післямови – інтерв’ю Дмитра Слапчука з Сергієм Дзюбою. На обкладинці: «Янголи». Фрагмент вівтаря художника Рогіра ван дер Вейдена (Нідерланди, XV ст.). Наклад – п’ять тисяч примірників. Автор відзначений Міжнародною літературно-мистецькою премією ім. Лесі Українки (Україна), Міжнародною літературною премією імені Мацуо Басьо (Японія, м. Токіо), почесною нагородою «Вінок слави» (Німеччина, м. Берлін), Міжнародною літературною премією імені Роберта Бернса (Шотландія).
Дзюба Сергій. Гріх любити неталановито! : Твори у трьох томах. – Том другий. Переклади. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф», 2021. – 800 с. Понад 250 кольорових фото та ілюстрацій. На обкладинці: «Поцілунок». Картина Густава Клімта (Австрія, галерея «Бельведер», 1907-1908). Наклад – п’ять тисяч примірників. Автор відзначений Міжнародною мистецькою премією імені Архипа Куїнджі (Україна, м. Київ), Почесною нагородою «Goldener Grand» (Німеччина, м. Берлін), міжнародною відзнакою «Смолоскип дружби» (Азербайджан, м. Баку).
Дзюба Сергій. Гріх любити неталановито! : Твори у трьох томах. – Том третій. Пародії. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. – 520 с. Понад 200 кольорових ілюстрацій і світлин. На обкладинці: «Дев’ятий вал». Картина Івана Айвазовського. Наклад – п’ять тисяч примірників. Автор відзначений найвищою нагородою Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє «Діамантовий Дюк» (Україна, м. Одеса – Німеччина, м. Франкфурт) та Міжнародними літературними преміями ім. Леонардо да Вінчі (Італія), «Cristal» (Іспанія, м. Барселона) і «Global Prestigious Award» (Індія, м. Делі).
Дзюба Тетяна. Акомодація до часу : Вірші у перекладі македонською / З українською переклала македонською Віра ЧорнийМешкова. – Македонія, Скоп’є: Вид-во «Макавеj Дооел», 2021. Дзюба Сергій. Кохання з русалкою (техніка безпеки) : Збірка віршів у перекладі македонською мовою / З українською переклала македонською Віра Чорний-Мешкова. – Македонія, Скоп’є: Вид-во «Макавеj Дооел», 2021. Автори книги – лауреати Міжнародної літературної премії «Золотий перстень» (Македонія, м. Скоп’є).
Дзюба Тетяна, Дзюба Сергій. Вірші 80-ма мовами світу. – Том п’ятий. – Канада, Торонто: Нове світло; Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України. – 1043 с., близько 500 кольорових ілюстрацій. Авторів нагородили в Україні, США, Канаді, Німеччині, Італії, Іспанії, Франції, Англії, Шотландії, Бельгії, Австрії, Греції, Румунії, Болгарії, Польщі, Чехії, Сербії, Македонії, Росії, Японії, Австралії, Казахстані, Азербайджані, Киргизстані, Індії, Удмуртії, Білорусі.
Сергій Дзюба. Моя Шахерезада : Зб. фантастики російською мовою / З української переклали Володимир Віхляєв і Сергій Дзюба. – Канада, Торонто: Нове світло; Казахстан, Алмати: Казахський національний університет ім. аль-Фарабі; Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф», 2021. – 480 с., понад 200 кольорових світлин та ілюстрацій. На обкладинці: Шахерезада (художниця Надія Вишневська). Автор відзначений Міжнародною літературною премією імені Марка Твена (США), Почесними міжнародними нагородами «Гран-прі» і «За високі помисли та духовний аристократизм» (Німеччина, м. Берлін), Міжнародною літературною премією імені Ернеста Хемінгуея (Канада) та державним Срібним орденом аль-Фарабі (Казахстан), яким нагороджують президентів держав, нобелівських лауреатів, знаменитих вчених і письменників.
Сергій Дзюба. Музичний альбом пісень № 1 «Примчу на білому коні!» / Відеокліпи Надії Бойко (м. Львів). – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, 2021. Ці пісні мають вже сотні тисяч переглядів на популярних порталах в Інтернеті. Деякі стали «Піснями року» і «Хітами року». Автор відзначений Міжнародною премією української пісні імені Василя Симоненка (м. Київ) та Міжнародною мистецькою премією імені Миколи Лисенка «Рапсодія» (м. Київ, Україна).
Сергій Дзюба. Музичний альбом пісень № 1 «Примчу на білому коні!» (на звороті обкладинки). Автор щиро, від усієї душі вдячний всім композиторам та співакам!
Розділ перший
Інтерв’ю
до Європи. Спілка – це державне утворення, як колгосп для письменників. На Заході до подібних утворень ставляться не надто довірливо, а ПЕН-клуби існують в усіх демократичних країнах. Що ж стосується Спілки – тепер вона теж наразі потрібна, адже саме з нашої Спілки письменників починалися «Просвіта», Народний рух, «Меморіал». Тож коли до мене у Будинку творчості в Ірпіні підходив один письменник і пропонував підписати «бомагу» про доцільність розпуску Спілки, я відмовився. Ліквідувати Спілку – це порадувати ворогів української держави. Зараз я – член Спілки та ПЕН-клубу, і не бачу в цьому нічого поганого. – Нині у творчості наших молодих поетів переважають вічні цінності. Всім хочеться творити «чисте мистецтво». На національну тематику тепер пишуть, в основному, гранди: Павличко, Ліна Костенко, Драч... – Знаєте, українська література увесь час розвивалася здебільшого шляхом громадянського служіння своєму народові. Це – тягар «горожанської служби», як казав Іван Франко. І мучився від того, бо хотів писати про зів'яле листя. Тепер немає потреби абсолютно всій літературі присвячувати себе «горожанській службі». Тож коли молоді поети, залишаючись патріотами, прагнуть «чистого мистецтва», – я їх виправдовую. Ми б тільки програли, якби всі сиділи на «горожанських котурнах». Хай собі творять і збагачують нашу літературу! – Дехто з корифеїв публічно обурився, коли поет Володимир Цибулько відзначив день народження – на пароплаві, запросивши на бенкет столичний бомонд... – Навіщо обурюватися? Володимир – чоловік, м’яко кажучи, небагатий. Але знайшов спонсорів та й влаштував свято для поетів – їм же теж потрібна якась віддушина в цьому житті! Спілкувався Сергій Дзюба – 61 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
У ліжку з Бонапартом ... кожна любовна ніч – Сталінградська битва... Володимир Цибулько Великі битви вимагають сил – Пропустим «ТСН», город і п’янку: Ти – давній Рим, а я Спартак – до ранку, Такий палкий, неначе крокодил! Великі битви вимагають втрат – Ми завтра простирадло купим нове: Це ж тільки простирадло – не корова, Не переймайся – я іще Марат! Чомусь не вийшло – вилікує сон. Великі вимагають післямови: «Ти не журись – це просто Ватерлоо, Так сталося, що я – Наполеон». _________________ * Чим увійде в історію поет Володя Цибулько? Неймовірним святкуванням свого дня народження на розкішному пароплаві. А його відомські прогнози (політолога) не коментуватиму – відьма відьмі око не видряпає... Ця пародія тут, бо вона неабияк сподобалася Анатолію Погрібному. Власне, Анатолій Григорович – один із тих, хто порадив мені видати першу збірку пародій. ☺
– 62 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Григорій Войток: «В Україні граблі закінчилися, якщо не схаменемось – наступатимемо на міни!» Відомий український журналіст і прозаїк із Чернігівщини Григорій Войток створив резонансну, гостросюжетну романдилогію (дві книги великого обсягу) «Безбатченки», котра отримала багато схвальних відгуків у ЗМІ та в соціальних мережах. Бо автор на прикладі життя однієї родини справді цікаво та правдиво відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни – до розпаду СРСР (книга перша) і в часи незалежності (книга друга). Це – справжня сага життя нашого багатостраждального народу! – Григорію Андрійовичу, в історії літератури є випадки, коли люди в зрілому віці створили перші романи і здобули світове визнання. Наприклад, Умберто Еко («Ім’я троянди») та Чабуа Аміреджибі («Дата Туташхіа»). Що спонукало Вас взятися за складну й велику роботу, яка потребувала стільки часу та зусиль? – Ще на початку 90-х років у мене виникла ідея написати нариси про Майнівський (Бобровицький) радгосп-технікум. Від мого рідного села Осовець до Майнівки – менше чотирьох кілометрів шляху, тож часто там бував, багато цікавого з історії цього навчального закладу чув від місцевих старожилів. Коли ж почав працювати у районній газеті, зацікавився й архівними матеріалами з Ніжинського архіву. Передусім вразило те, як виконувався заповіт поміщиці Олександри Майнової про створення на базі її садиби сільськогосподарської школи – першої в Чернігівській губернії. Для цього вона заповіла в 1876 році два маєтки і 610 десятин землі. Але волю меценатки виконали аж через 15 років після її кончини, коли – 63 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
від багатої спадщини залишилася лише земля та окремі господарські споруди. Зібрав й інші цікаві матеріали, що свідчили про те, як глибоко заховане коріння людської недбалості й безвідповідальності, але заодно – й відданості служінню Вітчизні та рідному народу. Нариси друкував у районній газеті, а в 2012 році видав книгу «Тернистий шлях благородної справи». Однак рамки публіцистики – обмежені, а в мене назбиралося багато спогадів очевидців, унікальні архівні документи, ціла «колекція» особистих вражень від побаченого і пережитого. Тож прийняв для себе рішення – написати роман «Безбатченки». Чому такий заголовок? Після війни було багато безбатченків – чоловіків стало обмаль, і жінка, яка розуміла, що заміж уже не вийде, народжувала дитину для себе. Без батьків росли і вдовині діти. Мені добре відоме це середовище, серед хазяїв якого були й байстрюки від влади. Так їх назвати наштовхнули мене слова Володимира Сосюри з вступу до поеми «Мазепа»: «…Така прекрасна (Вкраїна) й, мов на гріх, ти плодиш землю байстрюками – багном і гноєм для других». Навіть спочатку думав назвати роман «Байстрюки». Засумнівався в доцільності такої назви редактор книги Дмитро Головко і порадив: «Давай м’якіше». Дослухався до літературного наставника, заголовок пом’якшив, але картину післявоєнної України з її працьовитими і моральними людьми, а з іншого боку – з виродками від влади, яких літературний критик Ніна Головченко назвала найпаскуднішими представниками національної наволочі, – залишив без пом’якшення. Показав і тих, яким ще Тарас Шевченко дав влучну характеристику: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте…». Перша книжка в 2016 році пішла до читачів, і незабаром – 64 –
Розділ перший
Інтерв’ю
з’явилися відгуки на неї, а в бібліотеках, казали, навіть черги охочих почитати спочатку утворилися. Звісно, для автора – приємно та важливо, що роман має попит. Тоді й виникла ідея його продовження – до наших днів. І як бачимо, вже з перших рецензій на дилогію (а відгукнулися Шевченківський лауреат Василь Слапчук, знані українські письменники і науковці Олег Гончаренко й Тетяна Сидоренко), я – все ж на правильному шляху. Пам’ятаю, коли по дорозі з видавництва заїхав у наше товариство «Земля і воля», то першою зустрів виконавчого директора Валентину Онисимівну Чернякову – вона й стала моїм першим читачем. Наступного дня вона каже: «Я вже більше 50 сторінок прочитала. І там побачила епізод – про подібне мені розповідала бабуся. Тільки ж тоді це на Донеччині відбулося». Почувши це, другий мій читач В’ячеслав Йосипович Синиця, що теж працював у «Землі і волі», не погодився : «Та ні, Валентино Онисимівно, там я упізнав моє рідне село, а це – Сосницький район на Чернігівщині». Тобто ситуації – схожі, таке відбувалося по всій Україні, тож я нічого не вигадав, написав об’єктивно, не погрішив проти істини. – З багатьох відгуків знаю, що обидві Ваші книги сподобалися читачам. Бо, як на мене, нічого подібного в українській літературі досі не було. Втім, яку мету ставили особисто Ви і чи задоволені результатом? – Я прагнув залишити в історії художньо оформлені спогади про село та людей, котрі тоді жили. З усіма отими позитивами та негативами. Адже це – наша історія: справжня, не перекручена, не перебріхувана, не прикрита глянцем, така, яка є. Коли я забирав свої книжки з видавництва, то мені жінки, які працювали над їхнім друком, сказали: «Ви пишіть такі – 65 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
книжки, бо вони зараз потрібні. А то ми тепер казна-що друкуємо, зовсім відірване від сьогодення. У Вас так душевно і проникливо написано, пробирає, аж до сліз… Читаєш і розумієш – так, це ж і твоє життя». А один знайомий подякував, що мої книжки допомогли йому зняти з себе тавро «радянського динозавра». Бо він часто розповідав молодшим колегам про ті часи, коли було багато хороших, самовідданих, чуйних і порядних людей, які наполегливо трудилися як для власного блага, так і для розвитку сільського виробництва, розквіту рідних громад. І мораль була значно вищою! Чи я задоволений своєю літературною творчістю?. Я часто буваю незадоволений собою – такий характер. Дуже вимогливий і до близьких, друзів, колег, але в першу чергу – до себе… Одначе усвідомлюю: дещо вдалося зробити. Хоч особливо я ці книги й не «піарив», лише дві презентації зробив. Втім, головний аргумент для мене, що їх справді читають. Обговорюють. Відгукуються. Різні міркування, не з усіма я згоден, та ці книжки не залишають читачів байдужими. Відверто кажучи, я не ставив собі такої мети – здобути всеукраїнське визнання. Ні в якому разі, що Ви! Про таке навіть і не думав. Хотів лише зафіксувати справжні події та людей, щоб це залишилося наступним поколінням. Бо це – жива історія з невигаданими персонажами в літературному творі. Якось, вже перед здачею роману у друк, редактор Дмитро Головко говорить: «Образ твоєї героїні Оксани Стародуб співпадає з образом України, оскільки цю жіночку байстрюки від влади нівечили, калічили, довели до інвалідності, вона стільки жахіть та нещасть пережила, як і наша багатостраждальна держава». Я не ставив собі такої мети – порівняти Оксану Стародуб з Україною. Але так вийшло, бо це правда. І її син, коли бажає щасливої долі Україні, щиросердно наго– 66 –
Розділ перший
Інтерв’ю
лошує: «Тільки не такої долі, як у моєї матері». Чесно кажучи, можливо, зараз я не так будував би оцей, другий, роман. У кінці мені раптом захотілося його якомога швидше закінчити… Можливо, щось не доробив. Але я не жалкую, що взявся за таку важливу справу. – Як я зрозумів, майже всі основні персонажі Вашої дилогії мають своїх прототипів. Головний герой «списаний» з автора чи це збірний образ? Наскільки взагалі роман – автобіографічний? – Усі персонажі – це збірні образи. Звісно, щось «списано» з мене, щось – із моїх близьких, друзів і знайомих. Втім, це – буквально по 5 відсотків… Однак у дилогії немає моєї автобіографії. Цей твір – результат мого спілкування буквально з тисячами людей, мій життєвий досвід. – Ви – досвідчений журналіст, все життя успішно працюєте в ЗМІ. Однак література та журналістика – це всетаки різні жанри, які сумістити нелегко. Чим Вам у створенні роману допомогла Ваша професія і чим зашкодила? – Журналістика навчила мене шукати хороші факти, спілкуватися з людьми і писати цікаві матеріали. Причому я спеціально не шукав якусь критику, вона сама до мене підходила. Коли ти відстоюєш справедливість, пишеш критичну статтю, то люди до тебе звертаються. Звісно, люди – зовсім різні: одні щиро дякували за публікацію, а інші не раз відверто погрожували, навіть хотіли до лісосмуги завезти… Тобто це – величезний журналістський досвід, знання життя. Однак суміщати журналістику з літературою – звичайно, дуже нелегко!.. Один знайомий, дізнавшись, що я збираюся створити роман, порадив взагалі хоча б півроку не писати публіцистики. І це я відчув у першій книзі – бачу: просто пре з мене публіцистика. Хочеться швидше, компактно щось ска– 67 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
зати, як звик у статті, а тут же, в романі, потрібно витримати колоритний літературний стиль, зберігати інтригу, висвітлити характер персонажа, його самобутність. Це – й образність письма, і пейзажі… Перелічувати можна багато. Звісно, щодо цього журналістика мені заважала. Потім я вже наразі знайшов таку собі «золоту середину», і якось навчився переходити від журналістики до літератури й навпаки. Хоча це – непросто. І з другим романом, де я хотів показати деградацію та бездуховність «безбатченків від влади», належно використовуючи свій численний журналістський фактаж і досвід, теж не все гладенько вийшло. За стилем він мені навіть менше подобається, ніж перший. Втім, я з 1990 року працював на виборах із різними депутатами (зараз це – дуже відомі люди), бачив усю цю «кухню», як то кажуть, знизу. Бачив, як комуністична ідеологія перефарбовувалася в демократичну, але так і не стала диктатурою більшості: «патріотичні демократи» швидко пішли на службу до тих, хто породжував зажерливий олігархат, формував клани корупційних державників, перетворював виборчу систему на благодійну загальноукраїнську акцію – антизаконну і антиморальну. А як обнадійливо починали свою незалежність! В 1990-му (це був перший мій унікальний досвід) до Верховної Ради балотувався Леонід Григорович Яковишин, видатний аграрій, нині – Герой України. Це була така школа, як колектив Бобровицького радгоспу технікуму, без ніяких грошей, без жодної благодійності, по суті, в чужому районі, допоміг своєму висуванцю перемогти першого секретаря Козелецького райкому партії та генерал-лейтенанта, начальника політуправління Київського військового округу… Цей досвід багато чому мене навчив, передусім ефективно працювати на результат. Взагалі-то, я все своє життя звик ба– 68 –
Розділ перший
Інтерв’ю
гато працювати, не жаліти себе, бо коли ти в такому цейтноті постійно трудишся, то вчишся планувати буквально кожен день і не марнувати часу. Я так і своїх дітей привчив ставитися до роботи. Проте професія журналіста зобов’язувала бути постійно і серед безбатченків від влади, і не стояти на узбіччі паскудства, що вони коять. – Роман залишиться дилогією чи Ви плануєте написати продовження? – Побачу, як розвиватимуться події в Україні… Є у мене інші ідеї. Скажімо, створити художній твір про багатющий і водночас тернистий шлях Великого хлібороба і справжнього громадського діяча Леоніда Григоровича Яковишина. Без перебільшення скажу, що серед аграріїв вчорашніх і сьогоднішніх навряд чи знайдете другу таку унікальну людину, другого такого літературного персонажа. Та й не лише серед аграріїв. Щоб так уживалося в одній людині уміння розвивати протягом піввіку високоприбуткове, соціально відповідальне виробництво і смілива боротьба з ідіотією у владі. Багато хто з друзів і просто знайомих йому кажуть у вічі: «А воно тобі треба – загризатися з владою, підставляти свого лоба, щоб комусь краще жилося? Адже сам живеш непогано, у достатку…». Яковишину – треба! У своїй дилогії «Безбатченки» я показав причини, чому Україна за всі роки своєї незалежності не стала такою, за яку бореться Леонід Яковишин, про яку український народ давно мріє. Щоб на першому місці в нашій незалежній державі була людина, її життя та благополуччя, потім уже все інше... – Попри об’єктивну розповідь про все, що коїться в Україні (жадібних можновладців, продажних суддів, прокурорів і поліцейських, лютих бандитів, розбрат, корупцію, дурість і – 69 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
лицемірство), дилогія має потужну позитивну енергетику й не викликає розчарування. Та й завершується друга книжка загалом добре – головний герой та його друзі залишаються жити і працювати в рідній державі. А яке Ваше особисте ставлення до останніх подій? Вірите, що Україна – не безнадійна? – Я вірю в Україну, попри все, що відбулося та відбувається. Так трапилося, що мій старший син вже кілька місяців перебуває в Європі у тривалому відрядженні. Так ось він відчуває: «Все-таки моя перспектива – в Україні. Скажімо, коли я залучаю когось попрацювати в фірмі, то в першу чергу шукаю українців. Європейці вже не хочуть перепрацьовувати. І менталітет – не той: їм бракує душевності, чуйності, щирості». Тобто головне для нас – навести порядок. Бо ми увесь час чекаємо, що нарешті хтось прийде сюди і, ніби за помахом чарівної палички, зробить нашу державу заможною, стабільною і щасливою. Не буде такого, це – тільки ілюзії. Так, ми – не безнадійні, але у мене є не лише віра, а й сумніви, чи вдасться нам нарешті припинити безкінечні чвари і викорінити безлад в державі і суспільстві. Мусимо також нарешті чітко усвідомити, що в Україні вже граблі закінчилися, якщо не схаменемось – наступатимемо на міни! – Якщо не секрет, за кого Ви голосували на цих президентських виборах і чому? Взагалі, кого з політиків виокремили б в історії України та світу? – Голосував за зміни, адже розумію – вони потрібні нашій державі. Дивуюся: таке багатство – у нас Емірати могли б тут бути! Навіщо ж отак розкрадати власну державу, грабувати свій, рідний народ? Щоб їздити водночас на п’яти машинах і мешкати в «хатинках» за сто мільйонів доларів, виголошуючи лукаво-патріотичні гасла?! А позитивний приклад для – 70 –
Розділ перший
Інтерв’ю
мене з історичних постатей, на жаль, передусім бачу в 16-му президенті США Аврамі Лінкольні (з 1860-го). Він розумно провів земельну реформу, поступово звільнив штати від рабства, власним прикладом показував повагу до людської гідності. Якось уже цитував його кредо: «Я перемагаю своїх ворогів тим, що перетворюю їх на своїх друзів», «Коли я роблю добро, я почуваю себе добре. Коли я роблю погано, я почуваю себе погано. Ось моя релігія». Він загинув за свою релігію. Американці назвали Аврама Лінкольна Христосом у філософії життя. В українській історії немає такого Христоса. Як немає і свого Трампа. Так, він непростий, не вписується в певні стандарти державника такого рівня, однак прийшов і почав ефективно працювати для простих американців, для економіки США. Серед наших колишніх президентів виділив би Леоніда Кучму років першої каденції. З історичних політичних фігур важко когось виділити, для мене вони просто діячі, що мають право на історичну пам’ять і для вивчення їхніх гірких уроків. Бо ніде правди діти: Україна отримала незалежність не в результаті їхньої героїчної боротьби чи «неймовірних» наших – їхніх спадкоємців – зусиль, а тому, що Радянський Союз розвалився. – Роман прочитали Ваші близькі. Яке їхнє враження? Розкажіть про себе та власну родину. – Свою дружину Катю Михайлівну я попросив, щоб вона взагалі не читала роман. Ніби й жартома попросив, мовляв, роздивишся ще там щось не те... До речі, ми з нею – з незаможних сільських родин, усього досягли власною працею. У нас – троє дітей та шестеро онуків. Наша велика родина живе і працює в Україні, солідні податки платимо. Старший, Олег – юрист, магістр земельного і екологічно– 71 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
го права, адвокат, закінчив юридичний факультет Київського університету, тепер займається бізнесом. Молодший, Тарас навчався у Київському медичному університеті, працює гінекологом у Феофанії. Доця Ірина закінчила університет імені М. Драгоманова, філолог і літературний редактор. Працює в Міністерстві культури України завідувачкою сектору реєстрації національної культурної спадщини, нині перебуває в декретній відпустці після народження другої дитини. – Які Ваші улюблені письменники – українські та зарубіжні? – Найулюбленіший мій український письменник – Олесь Гончар. Щиро переконаний, його роман «Собор» – це вершина української літератури. Навіть за один цей роман Олесь Терентійович гідний звання Героя України! У ті роки він написав настільки потужний і глибокий твір, який і зараз залишається напрочуд актуальним: це і ті недалекі, малоосвічені, зажерливі чиновники, і болюча тема бездуховності, тема руйначів – тих, що руйнують, і тих, що стоять осторонь. Не раз перечитував також Сергія Залигіна – у мене є його шеститомник та двотомник роману «Після бурі» в українському перекладі. «Людську комедію» Оноре де Бальзака теж читав українською – є шеститомник. А з наших українських поетів виділив би Дмитра Павличка. Ще коли навчався в університеті, полюбив його ніжну і зворушливу лірику. Знаю напам’ять вірші Тараса Шевченка, часто цитую уривки у журналістських статтях. Велике враження справили на мене також балади Дмитра Іванова, навіть резонанс на них опублікував у нашій газеті «Чернігівщина». Свіжі думки і рядки до душі знаходжу в поезії землячки Тані Череп-Пероганич. Взагалі, у дитинстві я дуже багато читав, а зараз – менше. Відверто кажучи, мало що по-справжньому привертає ува– 72 –
Розділ перший
Інтерв’ю
гу... От узяв «розкручений» роман Василя Шкляра «Чорний ворон», захопився з перших сторінок, сподобалася літературна викладка історичного фактажу, проте не дочитав «одним помахом»... Бо, відчуваю, це – не моє, і так писати на догоду публіці і сучасній моді на «героїчну історію» не хочу. Не сприймаю серцем і гасло з цієї його книги: «Воля України або смерть». Бо це буквально перегукується з більшовицьким: «… все, как один, помрем за власть советов». Тож більше подобається цитата самого Василя Шкляра: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, душею хотів би, щоб вони замість бути героями – жили. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто». У своїй творчості звертаю увагу на мудрі думки, викладені в поезії Великої дочки України Ліни Костенко, яка ніколи не мислить мізерно. Думаю, ця цитата варта на увагу саме в контексті сказаного вище: Боролись ми. Боролись наші предки. Вже наших втрат неміряне число. А знов свободу починай з абетки. А знову скрізь те саме, що було. До речі, є така ідея організувати у нас, в Бобровиці, фестиваль і конкурс на честь прекрасної поетеси Ліни Костенко. І це – не просто розмови. Мій земляк і товариш, редактор журналу «Пам’ятки України» (історія та культура) Анатолій Сєриков вже говорили на цю тему з донькою пані Ліни – Оксаною Пахльовською, яка має стати головою журі. – Маєте хобі? – Моє хобі – це любі онуки. А ще – город, вирощуємо для них екологічно чисті овочі, не оброблені хімікатами... Сво– 73 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
го часу любив лижі, навіть на змагання їздив. Любив кіно, книжки... А тепер гуляю з онуками, коли діти привозять їх із Києва в Бобровицю «свіжим повітрям подихати і босоніж по землі побігати» – це моє найбільше щастя! – Ваше життєве кредо? – Ніколи не стояти осторонь проблем суспільства. Не бути байдужим. Натомість є на кого рівнятися – вище вони названі. Спілкувався Сергій Дзюба
Пригода у шинку Отой схожий і отой, І той, що з того боку, і котрий на другому, бо усі вони любителі паперової музики: з поважним виглядом займають місця у партері і стежать розчуленими очима за піаністкою, яка зовсім природно виграє на роялі намальованому на папері. Василь Голобородько Сьогодні нас поображали тяжко, Таке буває лиш в страшному сні, – Зайшли із Василем розпити пляшку, А нам її… малюють на стіні! Мені від жаху відібрало мову, Василь козацькі вуса в трансі мне, – – 74 –
Розділ перший
Інтерв’ю
У нас, звичайно, гроші паперові, Та те, що в пляшці, має буть міцне… Показую, що ми, мовляв, голодні, А нам малюють сир і ковбасу; Дивуються: «Які ж ви старомодні, Тут у четвер вечеряла Алсу! Відчуйте цю духмяну паляницю, І пропустіть крізь душу огірки… А, може, вам потрібна молодиця? Зображуєм на будь-які смаки!» І так нас розтривожили ці франти, Що ми рішуче узялись до справ: Василь розмалював офіціанта, А я бармена на шматки порвав. ___________________ * Цілком реальна історія, яка відбувалася в моєму сні. ☺ ** Василь Голобородько – народний поет України, Шевченківський лауреат. *** Чудовий письменник і журналіст Григорій Войток не терпить фальші й лицемірства, тож, по-моєму, ця пародія про несправжнє цілком підходить до нашої розмови.
– 75 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Правнук Коцюбинського захищає Україну! Я опублікував матеріал «Оаза високої культури і духовності», в якому в. о. директора Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Наталія Коцюбинська розповіла про підготовку до святкування 150-ліття з дня народження нашого Великого Сонцепоклонника, видатного українського письменника, котрий тривалий час жив і працював на Придесенні, створивши тут свої найкращі твори, які увійшли до скарбниці світової класики. Тоді, відповідаючи на моє запитання, пані Наталія сказала, що її чоловік – Ігор Коцюбинський, директор музею та правнук славетного класика, – захищає нині нашу Незалежність на Сході України, в Донбасі. Публікація викликала значний резонанс. Тож читачі попросили мене, по змозі, зателефонувати на фронт Ігореві та поспілкуватися з ним. Відверто кажучи, додзвонитися виявилося дуже непросто – зв’язок із Луганщиною в зоні АТО поки що не надто якісний. Втім, розмова все-таки відбулася. – Добридень, Ігорю! Ми всі, твої друзі, читачі дуже вболіваємо за тебе. Щиро пишаємося тобою! Бажаємо, щоб ти якомога швидше повернувся додому живий і здоровий. – Дякую, Сергію! Передавай від мене вітання всім землякам! Я вже дуже скучив за близькими, друзями, за всіма вами, за нашим музеєм Михайла Коцюбинського, який з дитинства став для мене рідною домівкою, за своєю улюбленою роботою. Втім, поки що тут, в зоні АТО, ситуація надто складна. Як ти сам розумієш, до справжнього миру – ще дуже далеко. – Чув, що ти нещодавно потрапив під шалений обстріл… – 76 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– Авжеж, це сталося 4 вересня, вночі… Адже наші позиції зазвичай саме вночі вороги обстрілювали. Але цього разу вогонь був настільки нищівний – буквально диявольське пекло! Немало моїх бойових побратимів загинули, багато поранених. Чесно кажучи, я дивом залишився живим. З одного боку радість – вцілів! А з іншого – невимовний, скорботний смуток за полеглими. Це ж, в основному, звичайні, мирні люди, які зовсім не хотіли цієї триклятої війни, але змушені були взяти зброю, бо наша Вітчизна – у великій небезпеці. Якби ми не зупинили ворога, переконаний, військова агресія продовжувалася б далі, адже не секрет, які плани були у кремлівських політиків. Їх публічно у своїй манері озвучив Жириновський… – Загарбати пів України! – Авжеж. Тому у нас просто не було вибору – або воювати, або мешкати на окупованій території. – До речі, а хто влаштував той обстріл українських позицій 4 вересня? Знаю, розповідали наші бійці, які побували на цій війні, що нерідко шалений, кинджальний вогонь із потужної зброї – «Градів», мінометів та артилерії – вівся саме з російської території… – Так і цього разу було. Нас підступно обстріляли російські військові! Це – їхня «робота»! Абсолютно точно – лупили з російського боку, жодних сумнівів. Хто ж ще міг організувати такий несамовитий обстріл із російської території? Тільки їхні професійні військові, й, безперечно, це була не якась безладна, хаотична стрілянина, а потужні, прицільні залпи. Тобто все було чітко сплановано, вони виконували наказ, аби таким чином деморалізувати наших бійців. Однак ми вистояли і зараз на сторожі, адже будь-якої миті що завгодно може трапитися. От уже після підписання мирного договору, – 77 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
коли ніхто не повинен стріляти, ти знаєш, загинуло одинадцять бійців з нашого українського добровільного батальйону «Айдар», які нарвалися на підступну засідку російського спецназу. – Скажи, будь ласка, от вас навіжено обстрілювали з російського боку. А ви не стріляли у відповідь – в їхній бік? – Ні, жодного разу – це ж територія іншої держави. Це вони – агресори, а не ми! Ми, українці, – мирні люди, нам не потрібні чужі території. Все, чого ми прагнемо, – бути господарями в своїй незалежній країні. Але шовіністам це не подобається. Пригадуєш, вони й раніше не раз погрожували нам, а тепер віроломно вдерлися в Україну й окупували наші землі в Криму та на Донбасі! – Проте господін Путін, попри тисячі російських десантників, загиблих і поранених на Донбасі, досі лицемірно стверджує, що Росія начебто зовсім непричетна до цієї бійні! – Начебно… – Ігорю, тобі – 49 років. Все-таки для бійця, який вирушає на війну, – це вже певний вік. Як трапилося, що тебе мобілізували одним із перших? – Просто я за радянських часів закінчив військове училище в Таллінні. Думаю, це й стало вирішальним. Хоч я давно, ще на початку незалежності, облишив військову справу. Мене чимдалі, тим більше приваблювала робота в музеї Михайла Коцюбинського, в якому я фактично виріс. Я щиро мріяв продовжити справу свого батька – Юлія Романовича Коцюбинського. І ця мрія здійснилася – я поринув у музейну роботу, відкрив для себе немало нового, тато багато чого мене навчив. Тож коли він відійшов у вічність, у мене навіть жодного сумніву не було, – робив усе можливе, щоб музей жив, щоб велася справжня наукова робота, видавалися нові – 78 –
Розділ перший
Інтерв’ю
важливі й дійсно цікаві книжки, постійно проводилися презентації, творчі зустрічі, наукові конференції, організовувалися мистецькі виставки… – І тобі дуже багато чого вдалося зробити. Я переконаний, шляхетний і водночас надзвичайно вимогливий, працелюбний батько – Юлій Романович Коцюбинський – був би неабияк задоволений і щиро пишався б таким сином! – Дякую. Я, справді, цим жив, і був по-справжньому щасливим, коли, наприклад, вдалося втілити заповітну мрію тата – видати чотиритомник листів до Михайла Коцюбинського. Це була така колосальна праця! – Але почалася війна… – 17 березня, увечері, мені прийшла повістка. Треба була наступного дня о восьмій, прийти до військкомату. – З речами? – Так. Я – людина законослухняна, патріотична, тож швидко зібрався й рівно о восьмій з’явився до військкомату. Відверто кажучи, спочатку думав, що мене забирають днів на десять – на перепідготовку. Тоді ж іще російська військова агресія тільки-но розпочалася, ми навіть не уявляли її масштабів. – Була якась медкомісія? – Ні, та я й не звик скаржитися. Треба – отже, треба! Десять днів минуло, далі вже йшлося про сорокап’ятиденну підготовку. Потім сказали, що все це триватиме днів шістдесят… Так і досі служу, майже півроку. – Зараз ти – на Луганщині? – Авжеж, у Новоайдарському районі. І про завершення служби поки що можна лише мріяти – ситуація дуже складна… – У тебе є каска, бронежилет? – Були, допомогли земляки. Як дізналися, що я вирушаю на – 79 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
війну, колеги-музейники оперативно зібрали кошти на каску, бронежилет, каремат, медикаменти… Користуючись цією нагодою, хочу щиро подякувати за таку дружню, своєчасну допомогу директору Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві Тетяні Сосновській, громадській діячці з Чернігова Тетяна Жогалко, всім небайдужим людям. Але під час останнього обстрілу все згоріло… – Ти був офіцером запасу. А яка зараз у тебе військова посада? – Я – в танковій бригаді, заступник командира по роботі з особовим складом. – Мабуть, це нелегко – через стільки років знову опановувати військову професію! – Нелегко. Я ж 25 років не служив, до того ж, не мав ніякого стосунку до танків. Однак часу на розкачку не було – мусив усьому навчитися, притому дуже швидко. – Слухай, а як із відпусткою? Декого з чернігівців, наприклад, Ярослава Маджугу, котрий нещодавно вирвався з ворожого оточення на Донбасі, на десять днів відпустили додому… – Коли я служив у Гончарівському, то приїздив у відпустку. Згодом мене перевели в село Дідівці, що недалеко від Прилук, а потім – на Сумщину, поблизу міста Ромни… Коли я дізнався, що воюватиму в зоні АТО, заїхав додому, провідав близьких: мою дорогу матусю – Антоніну Іллівну, кохану дружину Наталю, донечку Іринку. Переночував. І – в дорогу! Тепер, відверто кажучи, я відпустки брати не хочу – розумію, що тоді буде дуже важко, насамперед психологічно, знову повертатися на Донбас. Хай уже все тут завершиться, тоді з радістю повернуся додому. – Уявляю, як стривожилися твої рідні, почувши, що ти вирушаєш на фронт! Твоєму татові, Юлію Романовичу Ко– 80 –
Розділ перший
Інтерв’ю
цюбинському, також судилася нелегка доля: він дуже рано втратив свого батька, твого дідуся, – Романа Михайловича Коцюбинського (сина видатного українського письменника), якого розстріляли енкаведисти; тривалий час мусив жити із тавром сина «ворога народу»; мужньо витримав страшні лихоліття Другої світової війни, отримавши поранення (дивом залишився живим!); мешкав у колоніях та інтернатах, щоразу пориваючись на свободу; а коли пішов до війська, то саме на його танковій дивізії випробовували атомну бомбу... А тепер ти, його син, воюєш! – Без сумніву, тато б усе зрозумів правильно – він був великим, щирим патріотом України, дуже вболівав за незалежність нашої держави. Та й рідні мене не відмовляли. Усвідомлювали – настав час боронити свою Вітчизну від загарбників, й не на словах, а на ділі підтверджувати власний патріотизм! І зараз вони мене дуже підтримують, розраджують. Хоч я розумію, як тепер важко Наталі, адже вона, по суті, працює за двох. А роботи – багато, зокрема потрібно належно відзначити ювілей Михайла Коцюбинського. Та й нашому музею виповнюється вісімдесят років… – Також неабияка дата! – Якщо чесно, то в усій цій ситуації, в яку я потрапив, найважче – це невизначеність. Якби одразу нам розповіли: ви будете там-то, отакий у нас план, ось така стратегія; а стратегії немає… Звісно, я, попри поганий зв’язок, стараюся дзвонити дружині хоча б раз на два дні. Як можу, заспокоюю її, що живий і здоровий, що все буде чудово, і війна скоро завершиться. – А як у вас там із харчуванням? Адже дехто з бійців АТО нарікає на консерви... – Ну, консерви – вже, звісно, в печінках сидять. А так про нас дбають земляки. Привозять гуманітарну допомогу, зокре– 81 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ма, й продукти з Чернігова, Ніжина, Прилук, Варвинського, Талалаївського та інших районів. Ми знаємо, що голова Чернігівської облради Микола Звєрєв тричі особисто привозив багатотонні фури для чернігівських батальйонів. Це – дуже важливо, і ми щиро вдячні жителям Чернігівщини за таку велику підтримку! Взагалі, ця війна довела, що наша молодь готова самовіддано захищати свою Вітчизну; що ми, українці, здатні об’єднатися й нарешті відчути себе нацією. Раніше багато говорили про національну ідею, але такого патріотичного піднесення, яке відбувається зараз, ніколи не було. Тому ми неодмінно переможемо в цій боротьбі за свою свободу – вступимо в НАТО й створимо українську армію, яка стане однією з найсильніших у Європі. Натомість Росію чекають важкі часи – майбутнього у тоталітарної шовіністичної імперії немає. Головне, нам потрібно нарешті навчитися робити правильні висновки зі своїх помилок і не повторювати їх. – Це ж саме мені нещодавно сказав хороший товариш, перекладач, який мешкає в цілком благополучній Фінляндії. У них найбільше потрясіння за увесь цей час (десятки років!) – радянсько-фінська війна. Відтоді там усе – добре, стабільно, заможні фіни можуть спокійно планувати власне життя на тридцять – сорок років уперед... Можеш собі це уявити? Так ось, на моє запитання, як їм це вдається, мій друг, пан Ееро, відповів, що вони просто вміють вчитися на чужих помилках, аби уникнути своїх. – Добре сказано! – Авжеж. Ми чекаємо на тебе, Ігорю. Повертайся живим і здоровим! – Так і буде. Спілкувався Сергій Дзюба – 82 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Балада про втому Все важче і важче обходитись без автомата. ... Осінь – мов старий дрімучий лев, Не готовий зустрічати старість. Ігор Павлюк На вулицях битого скла вже скінчилося свято. Крізь нетрі сміття прослизаю, неначе факір… Все важче і важче обходитись без автомата, Все легше і легше старіти та пити кефір. Ще осінь, мов дівка, – патлата, п’янка, незужита, Така гордовита, не схилена блазням до ніг! Як чисто кохав я, щоб ніжно її розлюбити, Бо хочу й не можу, бо чимось нагадую сніг… Бо хтось мене кличе – до скіфів, Тараса чи інків, Бо просто до неба зносився благенький мундир. А стомлені вірші, немов нерозумні сніжинки, Ховаються нишком між листя, плодів і в кефір. _________________ * Старіти легко, коли ти ще можеш із задоволенням перепливти на Покрову річку і пройти пішки десяток кілометрів. ☺ ** Ігор Павлюк – народний поет України, прозаїк і драматург, доктор наук із соціальних комунікацій, лауреат Народної премії імені Тараса Шевченка.
– 83 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Друг Шварценеггера, або День, який приголомшив Ічню… Що сказати про фотохудожника та письменника, автора резонансних книжок Миколу Смілика? Простий добродій, не пафосний. Дуже щирий, товариський, веселий – любить від душі погомоніти з цікавою людиною, причому промовляє дотепно й те, що думає. Не криється – навіщо? Він же в рідній Ічні, немов на долоні, всьому світу відкритий. І світ про нього знає! Дивовижні світлини чарівника з мальовничого містечка на Придесенні у яких тільки країнах не побували. Мої приятелі з Канади (люди відомі й досвідчені, фахівці), побачивши його творчість, одразу ж визнали: «Геній». Неквапливо смакуємо кавою в затишній оселі Миколи Михайловича Смілика, незвичайного чолов’яги з Ічні, генія, як кажуть «мої» іноземці. Бо куди поспішати? Мій співбесідник не журиться, розглядає принесені книжки та журнали, жваво розпитує про все на світі. Врешті-решт, я не витримую: – Пане Миколо, даруйте, але хто у кого бере інтерв’ю? – А навіщо нам інтерв’ю? – невинно посміхається. – Помоєму, нам і так добре… – Ні, бажання гостя – закон, – обережно вмикаю диктофончик, бо господар явно не налаштований бесідувати про власну персону. – Ну, що ж, – зітхає. – Народився, хрестився, навчався, трудився… Не встиг подих перевести, а вже пора на пенсію. Хоч мені – небагато. Карлсон із цього приводу похвалився б: «Мужчина в повному розквіті сил»… – Отже, фотохудожник, живописець і письменник Микола Смілик – родом з Ічнянщини? – Авжеж, із села Андріївка. У нашій родині – восьмеро хлопців-братів. Я – найстарший, тож терпляче няньчив мен– 84 –
Розділ перший
Інтерв’ю
ших… – замислюється. – Далі про навчання? Тут цікавіше – закінчив Чернігівське технічне училище № 15, здобувши фах фотографа. Але поступав я і в художні вузи (тричі – до Києва та до Сімферополя їздив, – не поталанило…), і на факультеті журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка тричі навчався… – Це – як? – Вступав, навчався, а тоді кидав… Не витримував – там же тоді, як не історія КПРС, то марксистсько-ленінська філософія, або політекономія в купі з науковим комунізмом, та ще й атеїзм отой! А мені хотілося просто творити, не забиваючи собі мізки усілякою хріновиною. Хоч професор Бабишкін (от був учений добродій, стільки всього знав!), який викладав у нас літературу народів СРСР, намагався мене напоумити: «Миколо, так не можна. Ви ж – не безнадійний, треба вчитися». А я у відповідь: «Олеже Кіндратовичу, дорогий, ну, пробачте мене, безпутного. Розумієте, душа не лежить»… Я ще також і до Москви вступав – пробував навчатися там заочно в народному університеті мистецтв імені Надії Крупської. – І що? Теж не витримали? – Звичайно, – безтурботно махає рукою. – Я не шкодую… От якби вступив до художнього вузу, тоді, можливо, дійшов би до фінішу, отримавши дипломчик. Бо мені з дитинства хотілося малювати. В чотири роки попросив тата, аби він зі мною трохи посидів, доки зображу його портрет. А потім спробував «увічнити» на аркуші паперу нашу хату, невгамовних горобців на даху… У першому класі подобалося мені копіювати малюнки з читанок. Я їх, правда, все одно якось по-своєму робив. Згодом почав сам фантазувати, і от одного разу наважився надіслати свої нові акварелі до всеукраїнської газети «Зірка». – Надрукували? – 85 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– Еге ж… – посміхається. – А в другому класі, щоб розважити своїх молодших братиків, заходився вигадувати всілякі казки. Наприклад, заліз хлопчик у дупло в лісі, аби пересидіти дощ, та й провалився в потойбіччя – в незвичайний, чарівний світ. Отак вигадую собі, дивлюсь, а вони вже сплять і тільки носиками посопують… Отож я мріяв стати художником, малював, а коли приїхав до Києва з двадцятьма карбованцями в кишені (треба було жити за них аж дванадцять днів, доки складав іспити, намагаючись потрапити до художнього інституту), то ночував просто на схилах Дніпра, на природі. Що значить молодість! Бо на вокзалі тільки-но десь закімариш, як уночі починає тормосити міліціонер: «Гей, хлопче, нам тут безхатьки не потрібні…». Їв булочки за п’ять копійок і був щасливим. Правда, не пощастило мені тоді – конкурс у художніх вузах був просто шаленим, неймовірним: і в Києві, куди я двічі прагнув пробитися, і в Сімферополі. Бачив, як заможні батьки на розкішних автівках возили своїх діточок-абітурієнтів, як панькалися з ними. А хто я такий? Звичайний сільський хлопчина… – … котрий друкувався у всеукраїнських газетах… – Проте в якого не було ні зв’язків, ні грошей. Скільком обдарованим дітям із сільської глибинки так і не судилося втілити свої мрії! Але я все життя не опускаю руки – такий упертюх, бо хочеться робити те, що душа забажає. Не люблю, коли творчих людей причісують під гребінку. Не можу постійно, мов заведений, швендяти в строю. Адже я – не гвинтик, а вільний художник. – Миколо, ти ж пригадай, як у Києві зустрівся зі знаменитим земляком з Ічнянщини – Аркадієм Федоровичем Сидоруком, кореспондентом ТАРС у Вашингтоні, – підказує Ста– 86 –
Розділ перший
Інтерв’ю
ніслав Маринчик, який, власне, й напоумив мене завітати в гості до свого давнього товариша Смілика. – А що тут пригадувати? – стинає плечима співрозмовник. – Вступав я вкотре на журфак, сидів собі, нікого не чіпав. Раптом підходить чолов’яга в окулярах: «Перепрошую, юначе, що це ви читаєте?». Невдовзі з’ясували, що ми – земляки. Він приїхав із сином, який також вступав до університету. Я здивувався: «З такими зв’язками могли б його й до МДУ прилаштувати…». Тоді Московський державний університет вважався найпрестижнішим вузом Радянського Союзу! Та Аркадій Федорович похитав головою: «Ні, я хочу, щоб мій син навчався й розмовляв рідною мовою». Сидорук-молодший став відомим журналістом-міжнародником, він готував телесюжети з «гарячих» точок: Афганістану, Іраку… – Ви аж тридцять років поспіль гарно трудилися фотожурналістом в Ічнянській районній газеті «Трудова слова». Знайшли роботу до душі? – Авжеж. Також я попрацював і режисером на місцевій самодіяльній кіностудії «Заспів», яку заснував Станіслав Маринчик. Знімав кінострічки про гармонію людини й природи… – Його фільм «Пробудження» відзначили на всеукраїнському конкурсі в Києві, – пояснює мені Станіслав Гаврилович. – Отримав перше місце в жанрі «портрет». Це – кінострічка про народного майстра з села Сваричівка Ічнянського району Антона Гнатовича Штепу. Це – унікальний добродій, самородок, дійсно видатна людина! Майстер уже відійшов у вічність, а ми й зараз про нього постійно згадуємо, вшановуємо. Микола ще напрочуд вдало зобразив його на своїй світлині зі скрипкою в руках, яку Антон Гнатович виготовив самотужки. – У 90-х роках я спробував бути підприємцем – не вийшло, – 87 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
просто це – не моє, – розводить руками Смілик. – Художник не може бути бізнесменом. Здавалося б, маєш приватну фірму – сиди собі в теплі та й клепай знімки на документи. Але я люблю творчість, образність, фантазію, загадковість… І мені цікаво відобразити в світлині внутрішній світ людини, її почуття та мрії, її характер, спілкування з природою, якісь курйозні миті нашого життя… – Щоб душа вийшла на обличчя! – Так. А не штампувати фото на паспорт. Бо у мене були гарні вчителі: у народному університеті в Москві – Олександр Лапін та Едуард Гладков. Досі згадую їх із вдячністю. – Цікаво, а як родина Миколи Смілика ставиться до його творчості? Адже ви – така свободолюбна, непересічна особистість, якою особливо не покомандуєш… – Та все гаразд! – впевнено посміхається. – У мене чудова дружина – Люба, найкраща донька – Юля і двоє улюблених онуків. Старша онучка вже закінчує Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя. Дмитрик, молодшенький онучок, ходить до школи – навчається в другому класі, і від комп’ютера його не відірвеш. Взагалі, Дмитрик – обдарована дитина, має на все власний погляд, а ще у нього є художній смак. Я з ним постійно займаюсь – йому це подобається, бо з-під палки, звісно, нічого б не робив. – Характером – весь у діда?! – Авжеж, – примружує очі. – Отож розглядаємо художні фотографії, малюнки. Показую Дмитрику, як вдало можна робити комп’ютерний дизайн. Ми разом аналізуємо світлини, і я з цікавістю слухаю його міркування. Часто вустами дитини промовляє істина! – Звісно, всіх ваших почесних нагород просто неможливо полічити… – І не треба. Навіщо це? Ось у мого товариша Станіслава – 88 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Маринчика – їх іще більше, – з повагою відгукується господар оселі. – Адже Станіслав Гаврилович стільки разів в Україні, Росії, Білорусі, Молдові, в усіх усюдах, як кінорежисер, перемагав! А ще має престижні міжнародні та всеукраїнські відзнаки і як письменник. – Знаю, що він – зокрема, лауреат газет «Комсомольская правда» й «День» (отримав водночас кілька нагород і, як приз, – телевізор), також – переможець конкурсу популярного донедавна журналу «ПіК» («Політика і культура»), став лауреатом у Німеччині, Югославії… – виручає Станіслав Маринчик. – У Вашингтоні його відзначила знаменита галерея «Коркоран» – за світлину «Жили-були». Пам’ятаєте? Дідусь та бабуся на печі? – Так, це – мої рідні дідусь і бабуся! – тепло пригадує Смілик. – Думаю, то – моє найкраще фото… І гонорар заплатили просто казковий – п’ятсот доларів. Уявляєте? – зачудовано торкається підборіддя. – А щодо світлин у «Комсомолці» (хлопчик із козулею; наречені на велосипедах цілуються), то дзвонили ошелешені приятелі з Приморського краю і Казахстану, моряк аж із Канарських островів – зараз він в Англії працює… – Дивувалися, що ічнянського Миколу тепер за кордоном друкують! – Авжеж, – весело куйовдить долонею чуприну. – А мені просто цікаво було опублікуватися, наприклад, у модному на той час дамському журналі… «Крестьянка», який мав мільйони передплатників! Поспілкуватися зі своїми талановитими колегами на міжнародних та всеукраїнських фотоконкурсах. – Пане Миколо, ви – член Національної спілки журналістів України… – Вже понад тридцять років, – мимоволі торкається – 89 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
скронь. – А також – член Національної спілки фотохудожників України. Але мені, чесно кажучи, все більше хочеться писати книжки. От видав уже збірку бувальщин «Від долі не втечеш», яку проілюстрував своїми світлинами. Згадав про хороших людей. – Кажуть, ви – майстер усіляких дотепних розіграшів! – Аякже, люблю пожартувати, – сміється, – підбадьорити когось. Це – не якісь злі розіграші, а щось легке й веселе, аби життя не здавалося сірим, нудним. Одного разу на перше квітня написав у місцевій «районці», що в Ічні побував кіноактор Арнольд Шварценегер – знімав тут епізод свого нового фільму. Мовляв, у нього родичі – родом із нашої Андріївки. І так йому у нас сподобалося, що пообіцяв дати місту мільйон доларів… – Уявіть собі, багато хто в це повірив! У мене буквально телефон від дзвінків розжарився, – пригадує Станіслав Маринчик. – Директор школи на повному серйозі просив у сільраді виділити на ремонт гроші, які подарував Шварценегер! – Голова райдержадміністрації так реготав, аж за живіт хапався: «О-ой, людоньки, ви тільки почитайте, що цей Смілик знов навигадував!». А якось я оприлюднив ще один першоквітневий жарт. Ви ж знаєте, видатний скульптор Іван Мартос, автор пам’ятників Мініну й Пожарському – на Красній площі в Москві, Михайлові Ломоносову – в Архангельську і Дюку Ришельє – в Одесі, – уродженець Ічнянщини, наш земляк. Ну, от я й придумав, що москвичі, вдячні за знаменитий пам’ятник Мартоса, вирішили подарувати Ічні кілька мільйонів карбованців. Все-таки, як загальновідомо, майстер на пам’ятник Мініну й Пожарському дещицю власних коштів виділив, то чому б тепер не «компенсувати» витрати Мартоса його землякам? – 90 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– Ти ще про крокодильчиків розкажи! – нагадує Станіслав Маринчик. – То я розповів першого квітня шкільному сторожеві Володі Скляру та ще декому, начебто Вінклер, директор нашого райкомунгоспу, привіз десять маленьких крокодильчиків і випускає їх у міський ставок. – Пів-Ічні зібралося на цих крокодильчиків подивитися! – посміхається Станіслав Гаврилович. – А ось ще один курйозний випадок. Я тоді експедитором працював – на Ічнянському консервному заводі. Мотався в Грузію, Казахстан, по всьому Радянському Союзі… Ну от, одного разу приїхав у Грузію по скляні банки – на підприємство, з яким ми співробітничали. А в приймальні секретарка не пускає. Грізна така жіночка! Каже мені: «Директор поки що дуже зайнятий». Я цілих півдня марно там, у приймальні, просидів. Бачу – не буде діла… Що ж робити? Нарешті невблаганна секретарка кудись на хвильку відлучилась. То я мерщій шаснув до жаданого директорського кабінету. А там сидять собі такі дядьки в капелюхах«аеродромах» й… азартно грають у шахи! Той, що був у кріслі великого начальника, саме замислився над своїм черговим ходом, все чухав потилицю, аж спітнів, бідолаха. Ну, я тихенько підказав йому вдалий хід. Він послухався й незабаром уже гучно святкував перемогу! І на радощах поцікавився: «Геноцвале, а що ти, врешті, хотів? Не хвилюйся, дорогий, зараз усе зробимо»… – І таки зробив? – Тут уже я по-справжньому на собі відчув, що таке хвалена грузинська гостинність! Ще я був у незабутньому середземноморському круїзі: в Греції, Єгипті, Туреччині, Болгарії, на Кіпрі… – 91 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Взагалі, кожне життя – трагікомічне. Отож всього траплялося! Якось, фотографуючи для «районки» в селі, захопився та й поспішив навпростець – стрибнув просто в глибоку силосну яму. Відбувся переломом ступні, який медики зафіксували як звичайну побутову травму, бо мене тоді попросили не розголошувати, що це сталося на роботі… Пережив приголомшливу автоаварію – п'ятнадцять метрів на даху автівки проїхали, як наслідок – проблеми з хребтом… Одного разу розігнав свій велосипед і на повній швидкості врізався в придорожній стовп. Втім, досить легко відбувся – тріщиною в руці… – Можна сказати, поталанило! – Пам’ятаю, ночував я в батьківській хаті, раптом розбудив сусід: «Ой, хутчіш на поміч! Олексій горить!!!». Як схопився, так і побіг у капцях, голий до пояса. Мені подавали воду, а я намагався погасити вогонь. Проте дах так розжарився, що вода вмить перетворювалася на кип’яток, і мені ошпарило живіт. Однак спочатку було не до того, аби тільки клятий вогонь приборкати. Питаю: «Дзвонили пожежникам?!» – «Звичайно, але у них тут, в Андріївці, бензину немає…». Мерщій телефоную в Ічню: «Ой, хлопці, рятуйте! У нас, в Андріївці, – страшна пожежа! У сусіда хата горить! Маєте бензин?». – «Щоб добратися до вашого села – якраз вистачить, а назад – ні…». «Господи! Їдьте вже сюди швиденько, – благаю. – Рятуйте село! Згодом щось придумаємо…». А потім, точнісінько як у тому анекдоті, з’явилися і одні, й інші! – Тобто андріївські пожежники таки знайшли бензин? – Знайшли… – морщить чоло. – І тут я відчув неймовірний біль! Добре, матуся вмить постелила мені на дерев’яній підлозі, обклала груди кізяками з-під корови. От вони й ви– 92 –
Розділ перший
Інтерв’ю
тягнули з мене жар. Очуняв. Чудодійний засіб! А за тиждень уже цілком оклигав… – Пане Миколо, бачу, у вас тут – гітара! Співаєте? – Буває, для душі. До речі, із задоволенням перечитую та співаю й вашу вельми дотепну пародію «Я продовжую кричати!» на популярну пісню Костя Москальця «Вона». А ще, під настрій, малюю: оці картини – також мої… Пишу нову книжку «Потом і кров’ю». Це серйозна річ – про учасників війн: другої світової, афганської, чеченської й нинішньої – українсько-російської… Це будуть правдиві розповіді, якою б гіркою та правда не була! Але тут я вже переходжу від публіцистики – до прози. Одного разу мимоволі замислився: «У чому ж полягає сенс мого життя? Що ще маю зробити?». Фотоапаратура в мене – звичайна, та й навряд чи створю щось ліпше за «Жили-були», адже то близькі люди мене надихнули. Прийшло раптом якесь осяяння… Втім, я ж мріяв у дитинстві стати художником? Чому б тепер, у зрілому віці, не втілити задумане?! Вже, можна сказати, прожив життя, маю певний досвід, власну філософію, міркування про те, що відбувається довкола, про питання національної ідентичності, всі оті глобальні проблеми людства, вічні цінності… Чому б не спробувати, як художник та письменник, відтворити на папері щось суттєве, вартісне, непроминальне? Спілкувався Сергій Дзюба
– 93 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Я продовжую кричати!
Лиш вона лиш вона Сидітиме сумна... Я продовжую кричати Ніч безмежна і пуста. Кость Москалець
… Вже зима прийшла неждано – Потерпи іще, кохана, Випий знов дешевого вина. Мені треба небагато – Я продовжую кричати, Щоби не лишалась ти одна… … Навесні не мерзнуть литки, Зацвіла мітла в сусідки І бурулька врізалась в кашкет. Випивши міцного чаю, Я кричу і уявляю Твій такий жаданий силует. … Скоро википлю від спеки: Літо, я вже недалеко – У русифікованих містах… Пий дешеве на дивані, Не сумуй у ресторані, – Я за нас обох кричать мастак! … Восени на карту глипни: Я – за нічку до мети; І ніколи не захрипну, Доки є на світі ти! – 94 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Михайло Павлюк: «Моє життя – крутий автостоп, підкорення гір, вулканів та джунглів!» Знаменитий український мандрівник-екстремал та цікавий письменник і перекладач Михайло Павлюк вкотре подорожує чарівною Азією. Причому всі його такі неймовірні мандрівки тривають роками! Адже він обходив уже свою улюблену Азію, як то кажуть, вздовж і впоперек, побував практично в усіх державах та підкорив десятки найвищих тамтешніх вершин і вулканів. А ще сам, без провідників, чимчикував непрохідними нетрями-джунглями тисячі кілометрів. Одне слово – герой! Першу свою закордонну подорож автостопом 26-річний Михайло Павлюк здійснив до Туреччини. Тоді він вирушив у мандри лише з тридцятьма доларами в кишені, однак впродовж трьох місяців об’їздив усю країну. Пригод вистачало! Михайло ні сном, ні духом не гадав, що несподівано виникне одна дуже делікатна проблема, – деякі турки-чоловіки, за щедру винагороду, пропонували симпатичному юнакові з України зайнятися з ними... екстремальним інтимом. «Там – дуже багато людей нетрадиційної сексуальної орієнтації, – пригадує мій співрозмовник. – На узбережжі Середземного моря буквально гей на геєві сидить і геєм поганяє! І серед водіїв траплялись такі, що пропонували мені з ними щось робити... Тобто, якщо деінде в Туреччині, наприклад, на Чорноморських курортах, я відчував себе в повній безпеці, то на Середземномор’ї постійно отримував якісь специфічні пропозиції. Там навіть, якщо просив десь помитися, одразу інтим пропонували... Мені самому дивно – я ж нормальний чоловік, не збоченець якийсь. Чому вони так цікавилися моєю персоною?!». – 95 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Одного разу Михайло взагалі потрапив у скрутну ситуацію: «Якось на виїзді з міста Асманія (це – Південно-Східна Туреччина) мене підібрав один турок середнього віку. Їдемо, спілкуємося. І якось він так став цікавитися мною... Казати, що я йому подобаюсь. Нарешті запропоновував: «Давай займемося цим... Я тобі заплачу сто лір». Це – 350 гривень нашими грошима. Я прошу: «Зупиніть машину! Мені це не треба!». Проте він був налаштований рішуче і доволі агресивно. Почав мені пропонувати великі гроші: спочатку – 300 лір, потім – 400! А коли я відмовився, у нього виникла ще одна ідея: «Давай поїдемо до мене додому. Спочатку ти задовольниш мене, а потім, як приз, тобі дістанеться моя дружина...». Врешті-решт Михайлові вдалося звільнитися. Звичайно, на жодну з таких пропозицій він не пристав, тож благополучно повернувся додому. І... одразу ж почав готуватися до нової, значно екстремальнішої подорожі, яку назвав: «З Європи – в Океанію». Власне, побувати в Індонезії сільський юнак мріяв з дитинства. Його надзвичайно приваблювали тропічні острови. Дуже хотілося поспілкуватися з тамтешніми мешканцями і вивчити їхню мову. У дорогу взяв найнеобхідніше: «З речей – спальник, намет, казанок, карти країн, які вирішив відвідати, сувеніри (українські листівки та монети, щоб дарувати, розповідаючи про нашу державу). Натомість грошей принципово не брав, мав із собою зовсім символічну суму – здається, доларів 30 (точно не пам’ятаю). З них 20 «баксів» потрібно було віддати московській турфірмі, як борг за оформлення китайської візи. Взагалі ж, за візу сплатив 80 доларів. Вийшло дешевше, бо власники тієї туристичної фірми раніше самі подорожували автостопом. Тож, якщо заявити, що ти – теж автостопник, надається знижка». – 96 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Застати Михайла вдома, у його рідному селі Низківка на Сновщині, – майже нереально, та мені це кілька разів вдавалося. На розмову до Чернігова він добирався так, як уже звик: 15 кілометрів зі свого села – до траси, не зважаючи на будь-яку погоду (зливу чи завірюху!), – на велосипеді, а далі, сховавши транспортний засіб у кущах, автостопом – ловив «попутку». І так само повертався увечері додому… Однак тепер доводиться «ловити» невтомного приятеля в соціальних мережах, надто вже він непосидючий – постійно в русі, не може довго бути в одній країні… Так і говорить: «Моє життя – це крутий автостоп, підкорення гір, вулканів та джунглів!». – Михайле, як справи? – Дякую, чудово! Хоч, звісно, надзвичайно скучив за своїми близькими й Україною. Мої подорожі – дуже тривалі, одна була аж понад чотири роки поспіль. Потім їду додому і вже не можу довго тут мешкати, бо неймовірно скучаю за своїм способом життя, за екстремальними мандрівками, за Азією. – У скількох країнах ти взагалі побував? – Чесно кажучи, я навіть не встигаю полічити, у дорозі якось не до того буває, – скромно посміхається і починає загинати пальці. – Давай порахуємо разом: Індонезія, Китай, Лаос, Іран, Афганістан, Таджикистан, Киргизстан, Гонконг, Макао, Малайзія, Таїланд, Камбоджа, Казахстан, Азербайджан, Грузія, Туреччина, Бруней, Східний Тимор, Філіппіни, В’єтнам, Росія… Це – десятки держав. Сотні тисяч кілометрів!.. Але справа ж зовсім не в кількості. Головне, дізнався багато нового, незвичайного, пережив немало пригод. Непогано вивчив індонезійську мову. – Індонезійську? Як це тобі вдалося?! – Дуже люблю Індонезію, тому в мандрах найдовше меш– 97 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
каю саме в цій країні. Вважаю її своєю другою Батьківщиною. Там – хороші, гостинні люди, дуже щирі, на відміну від, скажімо, того ж таки Таїланду, дещо «зіпсованого» туристами. Тайці, побачивши іноземця, одразу посміхаються, однак ці їхні посмішки – немов приклеєні до облич, несправжні, то все – гра на публіку… Натомість індонезійці – відкриті й дуже добре ставляться до «білошкірих» гостей. Вони радуються всьому, мов діти! Нікому не заздрять, не чубляться між собою через кожну дрібницю, чуйні, не агресивні, веселі, товариські… – Таке може бути? – Авжеж!.. Це – така дивовижна філософія, особливий спосіб життя, який мені подобається, – радіти буквально кожному прожитому дню! Вранці прокинувся – чудово, що так гарно поспав, потім поснідав – от і добре (міг же й не поснідати)… І так – цілісінький день!.. А увечері ніхто не поспішає усамітнитися перед телевізором, мешканці охоче, приязно спілкуються між собою, разом співають, танцюють. А ще – там є вулкани, гори, котрі я люблю самотужки підкорювати, без провідника… Також багато кілометрів пройшов джунглями. – Не страшно? – Ні, якщо мати певний досвід. Я – не турист, а мандрівник-екстремал, котрий подорожує автостопом, а ще – пішки. Не раз і ночував у джунглях – сам, у наметі. Чудові відчуття! – Кажуть, під час цієї подорожі ти став вегетаріанцем? – Правда. Зовсім не вживаю м’яса, риби, яєць… І добре себе почуваю. Взагалі, я й раніше розмірковував над цим, а остаточно переконався, коли переглянув кінострічку «Земляни» (її зазвичай забороняють – офіційно чи неофіційно), але вона є в Інтернеті. Не хочу нікого агітувати (кожен сам – 98 –
Розділ перший
Інтерв’ю
має вирішувати, що їсти й пити). Пам’ятаю, в дитинстві мені смакувала курятина. А зараз – ні, адже ми – люди, наділені інтелектом та духовністю, не повинні нікого вбивати, нищити довкілля, – так я вважаю. – Людині, насправді, потрібно небагато… – Міцне здоров’я, кохання, улюблена справа (робота – до душі). А ще – не боятися, поводитися достойно, почуватися вільним, а не рабом і холопом. І втілювати свої заповітні мрії! Я в дитинстві дуже хотів подорожувати, отож, попри обставини, наважився кардинально змінити власне життя, і аніскільки про це не шкодую. Можливо, після усіх цих мандрівок, я – вже більше азіат, ніж європеєць, – посміхається. – Але мені це підходить. – Знаю, ти почав бігати марафони! – В Індонезії проходять такі змагання з бігу в горах. Це – надзвичайно цікаво. Гарний спосіб перевірити свої можливості – силу духу, витривалість, спритність. Причому в горах це – значно складніше! Наприклад, під час мого другого марафону-змагання в гірській місцевості, на старт вийшло понад 60 спортсменів, а до фінішу дісталися п’ять осіб… Перший свій такий марафон я програв, не розрахував сили, а от другий – виграв… Неймовірні відчуття! Втім, тепер мені цікавіше бігти супермарафони – понад 50 кілометрів. Оце – дійсно випробування на міцність! Якщо поряд не було якоїсь цікавої гори, біг просто по дорозі – хоча б кілометрів п’ятдесят поспіль. Головне – рухатися, а не сидіти на місці! – А як щодо інтимних зустрічей? – Відверто кажучи, мені подобаються індонезійські дівчата. Вони – такі щирі, привітні, гостинні. Сприймають мене таким, як є, не намагаються якось шпетити, перевиховувати. Тож як буде далі – побачимо. Наші українки – теж вродливі! – 99 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Втім, яка українка сприйме такий спосіб життя? Я ж мандруватиму далі, хоч, звісно, не проти подорожувати вдвох, із коханою людиною. – Розумію, тобі не надто приємно це згадувати, однак, якщо можна, розкажи, будь ласка, що ж там трапилося в Камбоджі? Адже ти потрапив до тамтешньої в’язниці для мігрантів... – Ну, чому ж неприємно? Це – також пригода, причому повчальна. На своїх помилках теж треба вчитися, це – нормально. Що ж трапилося? Після таких досить тривалих мандрів у мене в паспорті вже не було жодної вільної сторінки. Я ж мандрував Азією автостопом і всі ці роки жодного разу не був в Україні. От і вийшло, що нову візу просто нікуди ставити… А я ж збирався повертатися додому, в Україну. Отже, потрібно було міняти паспорт. Тому, перебуваючи в Малайзії, я зайшов до українського посольства та пояснив їм проблему… Однак наші дипломати відреагували досить дивно – заходилися пояснювати, що не можуть нічим зарадити. Мовляв, для того, аби одержати новий український паспорт, потрібна віза на проживання в Малайзії протягом півроку! Та ж сама ситуація – у В’єтнамі, Камбоджі… – Але як же так? Співвітчизник, можна сказати, потрапив у біду, а рідні дипломати лише руками розвели! – Можливо, вони до такого просто не звикли. Я намагався їм пояснити, що не турист і не підприємець. Я зовсім не ставив собі за мету заробити під час мандрів бодай якісь гроші. Звісно, коли траплялася нагода, підробляв на узбережжі, як гід або шукав клієнтів для готелів та ресторанів. Однак усе це – між іншим, щоб мати дещицю коштів на прожиття. Тому й не надбав жодних статків. Це ти розумієш, що я – не волоцюга, не якийсь незаконний мігрант, а мандрівник – є така про– 100 –
Розділ перший
Інтерв’ю
фесія в світі! Неможливо по-справжньому зрозуміти країну, пошвендявши лише з групою туристів… – Взагалі, аби просто подивитися ту чи іншу архітектурну пам’ятку, зараз достатньо набрати її в «Гуглі», відкрити посилання і потім скільки завгодно милуватися світлинами в Інтернеті. – А ось коли ти ходиш від одного індонезійського села – до іншого, ночуєш у тамтешніх оселях, розмовляєш із жителями індонезійською мовою чи видираєшся на вершину їхньої найкрутішої гори, – це зовсім інше. Власне, це ж не просто такі собі гульки… З кожної такої подорожі я приводжу сотні різноманітних світлин, багато незвичайних вражень та нотатків. Власне, про мої мандрівки Азією ми з тобою, Сергію, цілу книжку створили, котра, знаю, досить таки популярна! – «Королі і «капуста», або неймовірні пригоди українця Павлюка». Її, до речі, можна скачати в Інтернеті, зокрема з бібліотечних сайтів… – Так, я бачив. Отже, від цього не тільки мені користь, а й людям. Адже все більше українців цікавляться екстремальними подорожами, автостопом. Я ж, можна сказати, не лише мандрівник, а й подекуди – журналіст, блогер, письменник… Та мене чомусь не зрозуміли. Втім, як кажуть, що не сталося, то – на краще. Отримав би новий український паспорт, можливо, ще кілька років повертався б назад… – посміхається, махнувши рукою. – Але в Камбоджі довелося посидіти в їхній буцегарні для нелегалів… – Що вдієш? Прострочив візу… Треба було повертатися через Непал. Однак знайшов начебто дешевий квиток із Камбоджі. У паспорті моєму не було місця, тож мені поставили візу буквально зверху на індонезійській, хоч це й неправиль– 101 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
но. Втім, до Камбоджі впустили, і тут з’ясувалося, що квитки значно подорожчали… Все ж спробував заробити ті гроші, проте не вийшло. Усвідомлював, що за кожен день простроченої візи доведеться платити аж п’ять доларів, та нічого не зміг вдіяти. Так і жив із простроченою візою вісім місяців, сподіваючись на диво. – І тебе схопила тамтешня поліція? – Один із працівників готелю, побачивши мій «підозрілий» паспорт, одразу ж викликав поліцію. Мене затримали і спровадили до їхньої в’язниці. Просидів там 18 днів. Умови – так собі… Кімната – на трьох осіб, спали ми на підлозі, не можна було нормально помитися в душі – тільки за допомогою ківшика і лише холодною водою. Найгірше, що нас не випускали на подвір’я. Звісно, я, звиклий до свободи, почувався незатишно. Добре, що можна було хоча б вмикати ноутбук, відкривати Інтернет, заходити на Фейсбук та писати електронні листи друзям – просити про допомогу. – Власне, що вимагала поліція? – Авіаквиток на зворотну дорогу… Сказали: «Якщо матимеш квиток – випустимо з Камбоджі… Лише занесемо твої дані в «чорний список», і ти не зможеш протягом п’яти років бувати в нашій країні». Ну й хай, то не велика втрата! А ось на квиток потрібні були кошти – приблизно 450 доларів. А у мене навіть карточки тоді не було – теж прострочена. Спасибі друзям – дуже мене виручили, знайшли гроші! – Знаю, тебе навіть провідувала у в’язниці моя колега і землячка Віра Єдемська… – Авжеж. Я також написав їй листа, а вона раптом відповіла: «Я тут, у Камбоджі». З’ясувалося, що Віра зараз там мешкає. Можете собі уявити, як мені пощастило?! Віра оприлюднила моє прохання про допомогу. Наразі я зустрівся з – 102 –
Розділ перший
Інтерв’ю
українським консулом у Камбоджі, аби він принаймні знав, що ж сталося з громадянином нашої держави. – І як відреагував дипломат? – Начебто пообіцяв допомогу… Однак все вирішилося просто – друзі зібрали кошти, і я придбав квиток на літак. Добре, що я все-таки маю таких надійних приятелів, а то міг би просидіти в тій камбоджійській тюрмі і три місяці, і навіть півроку… Бо там такі правила – без квитка б не випустили… – Гаразд, які у тебе зараз плани? – Після подорожі мешкав у Низківці, допомагав близьким. А тоді знову засумував за мандрами і врешті-решт вирушив у путь… Як буде тепер, чесно кажучи, не знаю. Розумію, що вже не зможу без мандрів, екстриму та нових захоплюючих вражень! – Підскажи, друже, яку мою пародію поставити до твого інтерв’ю? – «Ідеальний». Але це – не про мене. Просто вона – дуже смішна… До речі, книжки знаменитого бразильського письменника Пауло Коельо я читав, особливо сподобався «Алхімік» – про захоплюючі мандри, коли людина, по суті, знайшла та зрозуміла себе. Спілкувався Сергій Дзюба
– 103 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Ідеальний Створюючи цю картину, Леонардо зіштовхнувся з величезною проблемою: він мав зобразити Добро, втілене в образі Ісуса, і Зло – в образі Юди... Одного разу, коли художник був присутнім на виступі хору, він побачив у одному з юних півчих ідеальний образ Христа і запросив його до своєї майстерні... Пройшло три роки. «Таємна вечеря» була майже завершена, однак Леонардо досі так і не знайшов потрібного натурника для Юди... І ось після багатоденних пошуків художник помітив людину, яка валялася у стічній канаві – молоду, але передчасно постарілу,брудну, п’яну та обірвану... Леонардо закарбовував на полотні гріховність, себелюбство, злостивість, якими дихало його обличчя. Коли він закінчив роботу, злидар, котрий до того часу вже трохи протверезів, розплющив очі, побачив перед собою полотно і закричав з переляку та суму: – Я вже бачив цю картину раніше! – Коли? – здивовано запитав Леонардо. – Три роки тому, ще до того, як я все втратив. У той час, коли я співав у хорі і життя моє було наповнене мріями, якийсь художник написав з мене Христа. Пауло Коельо (Бразилія). Диявол і сеньйорита Прим
Давно, мов лантух, із гори кочуся, Хоча, здається, вчора ліз угору, Й місцевий Леонардо, ніби вчора, Старанно з мене малював Ісуса. Тепер на мене гавкають собаки І вже не озираються жінки, А він малює з мене залюбки Таку велику ідеальну сраку… ______________ * Автопортрет. ☺ – 104 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Переможець кобр У Чернігівському обласному художньому музеї імені Г. П. Галагана відкрилася виставка дивовижних картин уродженця Камбоджі Ук Дара Чана, який вижив у непролазних джунглях, полюючи на тигрів, кобр та буйволів, і став відомим українським художником, чемпіоном Європи з тхеквондо та лауреатом Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф». У племені вважали чаклуном… – Отже, вельмишановний пане Ук Дара Чан, Ви народилися в Камбоджі, у відомій і заможній аристократичній родині… – Авжеж, знаєте, пане Сергію, як перекладається з кхмерської мови Дара Чан? Це – зірка і місяць. Адже кхмери здавна полюбляють давати дітям поетичні, милозвучні, образні імена. І дитинство моє було справді дуже щасливим. Я ж мав прекрасних та люблячих батьків і турботливу няню. У нас був чудовий будинок, а в гаражі стояло кілька «Мерседесів»… – Ким був Ваш тато? – Військовим. Під час Другої світової війни батько воював з японцями, став генералом. Він служив в охороні короля Камбоджі. Втім, у квітні 1975-го наше життя повністю змінилося, адже, захопивши владу в Камбоджі, червоні кхмери влаштували жахливий і жорстокий терор проти власного народу. Пол Пот та його криваві сатрапи знищили майже половину населення держави!.. Такого геноциду взагалі не знала світова історія. – 105 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– На думку авторитетних зарубіжних істориків, режим червоних кхмерів навіть перевершив злодіяння Йосипа Сталіна! – Так… Спочатку мого батька призначили командиром дивізії на кордоні з В’єтнамом. А тоді ж тривала в’єтнамськоамериканська війна. Часто американські бомби не потрапляли в ціль, і падали на територію Камбоджі. То матуся рятувала мене, малого хлопчину, прикриваючи своїм тілом. А потім тата раптом викликали в столицю Пномпень і дуже підступно, віроломно вбили його пострілом у спину... Разом з іншими аристократичними сім’ями червоні кхмери вислали нашу родину (маму, сестричку та мене) в зовсім дикі, буквально непрохідні джунглі. – На перевиховання?! – На «перевиховання» в лапках... Тільки уявіть собі: моєю єдиною зброєю був ніж. Це – наразі все, що вони дозволили взяти з собою! Тоді мені виповнилося лише чотирнадцять років. Я був ще звичайним підлітком, однак уже мусив дбати про своїх рідних – матусю та сестру, бо ми потрапили просто в нелюдські умови. – І як Вам вдалося вижити в отих нетрях? – Сам дивуюся!.. Довкола ж знаходилися недружні племена, кожне з яких говорило по-своєму. Адже державної мови, кхмерської, вони наразі не знали… А треба ж було з ними якось порозумітися. Звісно, ми були шоковані, розгублені, проте необхідно виживати в джунглях, іншого виходу просто не існувало! Тому я став снайпером, мисливцем. У мене був арбалет і саморобний спис. Я полював на буйволів, диких свиней, тигрів, кобр… – Тобто стали і змієловом! – Ну, треба ж було щось їсти... Звісно, ми споживали й різне коріння. Але змії – то справжній делікатес! – 106 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– І яка ж кобра на смак? – Навіть смачніша за курятину!.. А на ніч я щоразу розпалював багаття, щоб захиститися від звірів. У джунглях навчився плести мотузки з кори дерев, робити саморобні гамаки, які рятували від кобр. Коли ще був не таким вправним і тільки вчився премудростям виживання в цих хащах, на мене напала кобра – завдовжки метрів чотири… – Величезна! – А я саме тоді був узагалі без зброї, тож утікав щосили, неначе навіжений. Але кобра вперто переслідувала мене… Вождь племені, побачивши оті дивовижні «перегони», спочатку щиросердно сміявся. Втім, коли я вже буквально вибивався з сил і ледь переводив подих, гукнув мені: «Тікай від кобри на пісок!». І справді, там ця потвора вже не змогла мене наздогнати, адже почала буксувати... А згодом один тамтешній мисливець порадив: «Ти, хлопче, перед кожним полюванням на кобру, змащуй вістря стріли своєю слиною, змія її боїться». Я спробував – дійсно, кобри завмирали, неначе загіпнотизовані... – Оце екстрим! – Справжня школа виживання. Або стаєш вдалим мисливцем, або гинеш… Я ту свою справу зрештою опанував – причому мені настільки таланило, що дехто навіть вважав мене чаклуном! Взагалі ж, із двадцяти висланих аристократичних родин, які були примусово вислані в джунглі, вижили лише три... – Так тривало, доки режим червоних кхмерів впав? – Ні, коли я підріс і змужнів, то пішов боротися із загарбниками з автоматом у руках. Воював, доки цей антилюдський режим не було повалено. – 107 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Усім серцем полюбив Україну-неньку! – Потім Ваша родина повернулася додому? – Так, ми з мамою і сестрою вернулися у Пномпень. Я дуже любив і хотів малювати. Тож, за першої нагоди, отримав можливість навчатися на факультеті графіки Королівської школи мистецтв. – А як Ви в Україну потрапили? – Кращі випускники школи мали право продовжити навчання за кордоном. Так я став студентом Київського художнього інституту. І я всім серцем полюбив Україну-неньку, яка мені дуже сподобалася. Тож вирішив жити і працювати тут. – Де Ви сьогодні мешкаєте? – У Березані. Я – громадянин України. Викладаю живопис у тутешній школі мистецтв. Моя дружина Світлана – українка. Вона працює директором цієї школи, викладає музику… У нас – двоє дітей: Денис та Христина. Син обрав навчання в Національному університеті харчових технологій, а ось донька вирішила вивчати соціологію у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Діти розмовляють чистісінькою українською. – Молодці! – Спочатку, коли ми з дружиною ще навчалися та мешкали в студентському гуртожитку і з’явилася перша дитина, було нелегко… Виручало те, що я продавав свої картини на Андріївському узвозі. – Тобто ці картини користувалися попитом? А що саме Ви зображували? – Звісно, і давні кхмерські сюжети, й українські, які теж стали для мене вже рідними. Так відтоді й малюю! – Тепер Ви – відомий художник. Ваші картини прикрашають національні музеї й приватні колекції України, Англії, Ні– 108 –
Розділ перший
Інтерв’ю
меччини, Австрії, Нідерландів, Росії, США, Сербії, Австралії, Нової Зеландії... Щиро любите і рідну Камбоджу, й свою другу Вітчизну – Україну! Мій приятель, знаний громадський діяч Юрій Косенко відгукується про Вас, як про справді патріотичну, високопрофесійну, порядну та обдаровану людину, яскраву особистість, яку шанують і в Березані, і в Києві. І я особисто чув такі відгуки: Ук Дара Чан – це викладач від Бога, гордість Березані. Адже практично всі Ваші учні вступають до найкращих наших університетів! – Дякую за добрі слова. Звісно, приємно, коли учні досягають успіхів. – І не лише мистецьких! Ви очолюєте в Березані спортивний клуб «Нага». – Нага – це така змія. Вона й на прапорі нашого клубу зображена. Адже це – кхмерський символ захисту та добра. Я навчаю молодь мистецтву тхеквондо. Ще я – керівник Київської обласної федерації тхеквондо. Це – чудово, що діти зайняті добрими справами, не роблять шкоди, не вчиняють злочинів, поводяться в житті мужньо та благородно. І це – головне! Серед вихованців нашого клубу – вже сотні людей, котрі стали кваліфікованими фахівцями. І вони – щирі патріоти України! Мої вихованці ніколи не використають свою майстерність задля зла… Навпаки – вони ростуть шляхетними людьми. – Ви й зараз – у чудовій спортивній формі. Дивовижно стрибаєте через аж дев’ятьох спортсменів і голою п’ятою трощите товстелезну дошку! У Словенії стали абсолютним чемпіоном Європи серед ветеранів. Та й Ваші вихованці вже мають дійсно вагомі досягнення, перемагаючи на всеукраїнських і міжнародних змаганнях, а дехто досягнув і європейських вершин. – 109 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– Бо я не можу залишити дітей на півдорозі. Прагну, щоб вони відбулися як особистості, відчули себе переможцями, набули впевненості у власних силах. Так, я віддаю свою камбоджійську душу українським дітям. – Я чув, Ви ще й чарівно співаєте! Завжди – душа компанії та майстерний оповідач анекдотів… – Так, граю на гітарі, співаю українські та камбоджійські пісні, танцюю брейк… – Яке Ваше життєве кредо? – Коли я вчився в Камбоджі, у школі мистецтв, мій учитель казав: «Усюди в житті є три шляхи й три правила, яких ти завжди повинен завжди дотримуватися. І тоді тобі відкриється шлях до успіху. Перше – це краса, друге – доброта і третє – це істина. Запам’ятай їх». Ці заповіді стали для мене дороговказом! Спілкувався Сергій Дзюба
Балада про принцесу Де не взявся дракон, і пелюстка його язика Увібрала до краплі гаряче бажання боротись. … Я втішаю дракона, що тільки сопе дурнувато. Анна Малігон У доброти такі закони – Жаліти фауну свою, Тому приблудного дракона Я підібрала у раю. – 110 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Сусіди здивувались трішки, Хоч він, до речі, їх не з’їв, – Вмостився на моєму ліжку, Лиш три подушки попросив… Навчився капці не жувати, Не пить, а нюхати «Шанель», Щодня вмиватися завзято, Та ще й облизувать мене. Сів на дієту часникову, Щоб неозорий зник живіт; Вже вивчив українську мову І опановує іврит… Вогненно сушить сукні й коси, Мух відганяє від борщу. Він так мене у лапах носить – Хоч і захочу – не втечу! Культурно курить на балконі – І, звісно, не якусь муру. Він полюбив мене, як доню, А також – маму та сестру… Живу у казці, мов принцеса, – Така незаймана, свята, Бо принців, що на «Мерседесах», Занадто часто хтось ковта… ______________ * І чому я не дракон?! Не був поки в Камбоджі, але думаю, що там вони є. ☺ – 111 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Письменниця з Болівії любить українські книжки! Велике літературно-мистецьке свято вже традиційно відбулося в Ічні. Цього разу його організували разом об’єднання літераторів «Криниця», яке очолює відомий письменник і кінорежисер Станіслав Маринчик, та історико-краєзнавче товариство «Криниця» (керівник – знаний краєзнавець і літератор Микола Терещенко). Завітали й очільник райдержадміністрації Олександр Бондар та голова районної ради Григорій Герасименко – вони не «весільні генерали», а постійні учасники і співорганізатори таких творчих зустрічей. Місцева влада письменників поважає й дієво підтримує! Власне, і це свято відбулося в актовому залі райдержадміністрації. Людей прийшло багато – не було жодного вільного місця. Приїхали чудові гості з Києва та з Болівії. Все вдалося якнайліпше! Раз-по-раз лунали оплески, ічнянці та гості задоволено посміхалися. Спілкування було цікавим, жвавим, доброзичливим і відвертим. Керівники місцевої влади урочисто вручили нагороди авторам книжок. Премію імені Степана Васильченка отримали фотожурналіст Микола Смілик та громадський діяч, активіст партії «Свобода» Олеся Реута, яка проникливо пише про наших земляків, котрі хоробро захищають Україну від окупантів на Донбасі. Також лауреатами премії імені Василя Чумака стали поети Наталія Черненко і Віктор Ковальовський, відомий і як автор та виконавець пісень. А я вручив нагороди Міжнародної літературно-мистецької Академії України: міжнародну медаль Олександра Довженка – заступникові голови «Чернігівського земляцтва в місті Киє– 112 –
Розділ перший
Інтерв’ю
ві», керівникові Ічнянського відділення Миколі Вощевському і краєзнавцеві Марії Вощевській; а нашу Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» одержала чарівна гостя з Болівії, член Міжнародної літературно-мистецької Академії України Галина Шитікова де Ескобар. Звісно, творча зустріч із талановитою та шляхетною письменницею, яка так любить Україну, стала родзинкою цього свята! Отож пропоную вашій увазі інтерв’ю з цікавою гостею. – Пані Галино, ви не вперше приїжджаєте в Україну. Де побували цього разу? – Так, я була тут два роки тому і відтоді Україна – в моєму серці. Нині я почала мандрувати Україною одразу після новорічних свят. Побувала вже в Києві, Харкові, Львові, ІваноФранківську та на дивовижному гуцульському фестивалі на Прикарпатті, а тепер ось приїхала в гості до своїх прекрасних друзів на Придесенні. Взагалі, я тут – на запрошення Миколи Терещенка, з яким ми дружимо більше шести років. Також щиро дякую Віталію Шевченку та Станіславові Маринчику і взагалі – чудовим ічнянцям, це – дуже гостинні й привітні люди! – Ви – родом із Росії, як же сталося, що ви так зацікавилися Україною? – У нас, в Болівії, є така слов’янська громада (близько тридцяти людей), ми там живемо дружно і час від часу зустрічаємося та від душі спілкуємося. Так я познайомилася з Оксаною Крестьянович, вона – родом із Чернігівщини, з Ічні. Тепер це – моя хороша подруга. Мама Оксани, Ірина Андріївна, просто золота, чуйна жінка, яка мешкає в Ічні, вона приїжджала до нас у Болівію. Ви її бачили й на цьому святі. Оксана багато розповідала мені про Україну, тож незабаром я познайомилася й почала листуватися з Миколою – 113 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Терещенком і Віталієм Шевченком (це – відомий державний і громадський діяч, а його син Андрій, популярний тележурналіст, а зараз – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді). Відтоді я щиро зацікавилася історією, культурою та літературою України, розумію українську мову й читаю українські книжки. А тепер я завітала сюди знову – у мене стільки приємних і незабутніх вражень! Так, я люблю Україну! Щаслива, що стала членом Академії, співробітничаю з українськими письменниками, беру участь у наших міжнародних проектах. Із задоволенням переклала іспанською мовою популярну українську пісню «Дивлюсь я на небо». Повернуся всередині березня до Болівії, то розпочну перекладати вашу з Танею книжку віршів іспанською. – Дякуємо, пані Галино! І розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до Болівії? – Я народилася в мальовничому містечку Торопець Калінінської (тепер – уже Тверської) області. А навчалася на фізичному факультеті Калінінського університету. Там я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Марко Антоніо Ескобаром, який тоді приїхав навчатися до Росії. Ми чотири роки зустрічалися, взяли шлюб, у нас народився син Олександр. Тож, звісно, коли, закінчивши університет, чоловік повернувся до Болівії, я поїхала з ним. Зараз у нас – троє дітей. Олександр здобув вищу медичну освіту й працює лікарем у Бразилії, подобається там йому. Старша донька Катя – графічний дизайнер у Болівії. А молодша Насим навчається на четвертому курсі в університеті «Сан-Симон», у болівійському місті Кочабамба. Це – державний університет. Я там працюю, викладаю фізику. Чоловік став провідним фахівцем країни з геотермальних електростанцій, їздить по міжнародних симпозіумах, і я теж люблю подорожувати з ним. Саме – 114 –
Розділ перший
Інтерв’ю
таким чином побувала, зокрема, в Коста-Ріці та Нікарагуа. Також я мешкала з ним у Бельгії – він два роки підвищував свою кваліфікацію, став Майстром, це – як у вас, в Україні, кандидат наук. – Взагалі, скільки років ви вже мешкаєте в Болівії? – Я там з 1988-го, тобто саме в Болівії, в місті Кочабамбі, – 27 років. Це – католицька країна, я – православна, однак жодних проблем не виникає, там до цього нормально ставляться, неупереджено. Адже католики і православні – це християни. Наші діти хрещені за католицьким обрядом. Батьки чоловіка зустріли мене дуже добре, гостинно. Його тато – успішний юрист, а мама – домогосподарка. Ще у Марка Антоніо є сестра, яка, що цікаво, народилася зі мною в один день, вона – моя ровесниця! Люди в Болівії – дружні, допитливі. Тож за два місяці я загалом вивчила іспанську на розмовному рівні, просто спілкуючись із сім’єю чоловіка та болівійцями. А в університеті викладаю вже десять років. – Як там себе студенти поводять? Можуть галасувати на заняттях? – Ні, що ви!.. Студенти у нас сидять на лекціях тихенько, не галасують. І занять намагаються, взагалі-то, не пропускати. Адже за два пропуски занять студент змушений розпочинати навчання з цього предмету із самого початку, і цілком може залишитися на другий рік. Наші викладачі – дуже вимогливі! І якщо студент неналежно підготувався, не знає, отримує незадовільну оцінку. Викладач не несе відповідальність, коли, скажімо, забагато «двійок». Тому знання студентів ми оцінюємо загалом об’єктивно. Закінчують університет лише приблизно 20 відсотків студентів. Але це – справжні фахівці, яка мають знання. Власне, у нас, в університеті, можна навіть двадцять років навчатися, є й такі студенти! Деякі з них – 115 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
починають займатися політикою, вступають до якихось, наприклад, партій лівого, троцькістського спрямування. Тобто ніхто не вживає та й не знає цього слова – троцькізм, але ідеологічно – так воно і є. – А гуртожиток студенти мають? – Ні, тому вони мешкають у родичів або знімають житло. І стипендій у нас немає. Зате в державному університеті навчаються цілком безкоштовно. Є їдальня для незаможних студентів, де смачно годують, натомість ціни – просто символічні: близько двох доларів – за хороший комплексний обід. Є у нас і приватні університети, де за навчання, зрозуміло, потрібно платити... Заняття у нас, в університеті, починаються з самісінького ранку – з 6.30-ти, і тривають до 22.00, тобто до пізнього вечора. Причому наші студенти самі обирають графік, коли їм зручніше відвідувати лекції. – Як із медициною? – Медицина – платна, страхова. Ми з чоловіком щомісяця відраховуємо певний відсоток зі своїх зарплат – саме на медичні потреби. А потім, у разі необхідності, безкоштовно лікуємося. Якщо лікарня, до якої ми приписані, не може надати послугу, наприклад, зробити операцію, то, зрозуміло, пацієнт має право звернутися до іншої медичної установи. – Болівія – це аграрна країна? – Авжеж, у нас розвинуте сільське господарство. Ростуть фрукти, овочі, банани. Все – загалом недороге. Скажімо, 25 бананів коштують один долар. Тому менше 12 бананів у нас просто не продаються – немає сенсу. Взагалі, Болівія – це високогірна держава. Тобто висота дві тисячі метрів над рівнем моря вважається у нас рівниною. Взагалі, можна з’їхати зі снігової вершини у тропіки! У нас є мальовничі краєвиди, всесвітньо відоме озеро Тітікака (ми його ділимо з Перу). – 116 –
Розділ перший
Інтерв’ю
У пустелі приваблює Червоне озеро: вранці воно наче звичайного кольору, однак тільки-но дмухне легкий вітерець, як вода враз, буквально на очах, червоніє, стає яскраво малиновою. Туди прилітають фламінго виводити своїх пташенят. – Це правда, що у ваших в’язницях люди можуть мешкати родинами? – Правда. Коли, скажімо, якийсь чоловік завинив і відбуває покарання у в’язниці, то поряд із ним можуть мешкати його дружина та діти. Там – доволі комфортні умови. Отож діти вранці йдуть до школи з тюрми, а ввечері, після уроків, повертаються туди ж. Звичайно, все це можливо, якщо добродій не скоїв жахливого злочину, тобто не маніяк, на совісті якого не одне загублене життя. Бо з такою особою навіть близьким людям мешкати небезпечно. – У вашій країні вирощують коку... – Це – як в Україні – мак. З коки можна виготовити наркотик, так само, як із маку. Але сама по собі кока – безневинна. Листя можна жувати; з нього виготовляють чай, котрий за смаком схожий на зелений... Власне, у чаї з коки немає ніяких наркотичних речовин. Я вас пригощу, переконаєтеся самі. Ну, а наркотики у нас також заборонені. – У Болівії проводяться карнавали? – Аякже, це – національна традиція! Люди цілий тиждень веселяться, танцюють, влаштовують святкову ходу. Причому в Бразилії – одні танці, а у нас – свої, національні, наприклад, куека. – А як поминають родичів? – У нас є такий День поминання, коли на кладовищах збираються люди, вони сідають за столики, спілкуються, їдять і п’ють те, що любив небіжчик, а музики в цей час грають його улюблені пісні – не журливі, траурні, а навпаки – зазви– 117 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
чай веселі, життєрадісні, навіть танцювальні. Ось така цікава традиція. До речі, труну не закопують у землю, а вмуровують у стіну. – Як у вас вирішують проблему доріг? – Дороги у нас – загалом хороші, навіть між селами. Система така: якщо автомобіль вирушає з міста, то там далі є шлагбауми, – потрібно зупинитися і заплатити. Це – невеличкі, символічні кошти, але платять усі, кожна автівка, яка проїжджає. Так і назбирується значна сума, яка й витрачається на ремонт доріг, їх освітлення та сигналізацію. – В армії юнаки служать? – Так, звісно. Є два варіанти: або вони служать рік після школи, або у випускному класі по суботах і неділях проводять в армії, а ночують удома. Обирають самі ж юнаки, як їм зручніше. Але служба у війську – обов’язкова. Коли студент закінчує університет, то мусить показати військовий квиток із відміткою, що він служив, інакше й диплом не отримає. Що ж це за мужчина, який не служив в армії?! – У Болівії, наскільки я знаю, – мир і злагода, ви ні з ким не воюєте. – Наша країна отримала незалежність у 1825 році. Нині тут – спокійно та безпечно... І болівійці – у гарних стосунках з усіма сусідами! Це – гостинна латиноамериканська країна, зовсім не войовнича. Але ж недаремно кажуть, що нападають на слабких. Хочемо жити в мирі – треба мати надійне військо! – Як у вас вибори проходять? – Голосують зазвичай сто відсотків населення!.. Як нам це вдається? Якщо людина не візьме участь у виборах, то вона протягом трьох місяців буде повністю відлучена від суспільного життя: її карточку не приймають у банку, не можна отри– 118 –
Розділ перший
Інтерв’ю
мати посилку на пошті і так далі. Коли ти голосуєш, то отримуєш відповідний документ і потім скрізь його пред’являєш, інакше з тобою просто не матимуть справи! Але самі вибори проходять демократично, і люди обирають, кого вони хочуть. Головне, явка має бути стовідсотковою. – Слухайте, ви так цікаво розповідаєте! Як же ви, слов’янка, європейка, адаптувалися в країні з іншою ментальністю, національними традиціями та законами? – Я люблю свою родину, і мені затишно в Болівії. Це – моя Батьківщина, я – патріотка своєї країни. Люблю роботу в університеті, відчуваю тут свою потрібність. Це – головне! А для душі пишу вірші, які друкуються в різних часописах, видала вже кілька збірок (мій літературний псевдонім – Галина Ес). Тепер я хочу зайнятися перекладами... А ще – фотографую, подорожую. Звісно, мрію про онуків. Взагалі, дуже люблю життя! Спілкувався Сергій Дзюба
Про пам’ятники (трилер) ... і в тиші ти схаменувся, вже прошепотівши: я... пам’ятаю... пам’ятником був... Ігор Римарук Я памятник себе воздвиг нерукотворный... Олександр Пушкін Мені болить майбутнє, наче рана, І відчуваю шкірою, мов Брут: – 119 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Римарука поцупили з майдану І тягнуть, гади, на металобрухт. А він же був такий звитяжно рідний, Нескорений для голубів та ґав, І, мов картузик, у правиці мідній Свою «Сучасність» лагідно тримав. У розпачі Забужки кольорові: Комусь пудових хочеться прикрас… А Драч стоїть – тому, що мармуровий, Мов Кашпіровський, дивиться на нас. Хтось завтра загремить на переплавку, Когось ще перетворять на трубу… Тримайся, друже, – як би я не гавкав, Ти теж, мов Пушкін, пам’ятником був! __________________ * Особисто мені байдуже, чи стану колись пам’ятником або вулицею. Лише цікавить, що відбувається зі мною тут і зараз. ☺ ** Ігор Римарук – видатний український поет, Шевченківський лауреат. *** Цю пародію уподобала пані де Ескобар.
– 120 –
Розділ перший
Інтерв’ю
«Треба слухати не багатих, а розумних!» Чернігівець Олексій Маслов – один із найпопулярніших і найцікавіших тележурналістів Придесення та України. Це – інтелектуал і водночас чуйна, прониклива та яскрава особистість. Тому його неординарні телерозповіді, як то кажуть, і світять, і гріють. Відчувається, що він дуже любить свою роботу! А ще у 40-літнього Олексія нещодавно вийшла збірка віршів «Неси зірку», і це одразу ж стало резонансною подією, й не лише на Чернігівщині. Адже то – не книжка початківця, а справді напрочуд високий рівень. Маємо Поета, який уже зайняв своє місце в сучасній літературі. Ну, як же нині не поспілкуватися від душі з непересічним журналістом, письменником і татом трьох чудових дітей – Олексієм Масловим? Зустрілися напередодні презентації його книжки в обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка. – Олексію, мені подобається колоритна назва села, з якого ви родом, – Янжулівка. З чим це пов’язано? – Так, я народився в на Чернігівщині, в Семенівському районі, у селі Янжулівка. Взагалі, тоді воно називалося Жовтневе, але йому повернули історичну назву. Янжул був сотником Стародубського козацького полку. Мої батьки все життя працювали педагогами. Батько, В’ячеслав Микитович, був учителем фізкультури, він уже покійний. Мама, Олександра Василівна, живе в рідному селі, трудилася вчителем математики і деякий час була директором школи. Я змалечку люблю читати книжки, ріс доволі допитливою дитиною. Причому мене цікавили найрізноманітніші теми. Наприклад, тривалий час моєю настільною книжкою, в українському перекладі, була книга видатного мандрівника Миклухо-Маклая «Подорож на Нову Гвінею». Ще захоплювали Китай, Полінезія. Цікавила всіляка екзотика. – 121 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– Така собі домашня дитина... – Водночас я займався спортом, зокрема грав у футбол. У підлітковому віці зацікавився східними єдиноборствами – ушу. До речі, досі стараюся цим періодично займатися, а ще виконую щодня комплекс спортивних вправ на тренажерах, бігаю. Тобто я був звичайним хлопчаком, спраглим до книжок. Та й батьки мене не балували, а навпаки ставилися вимогливо, аби вчився, як слід. Жодних преференцій від того, що мої тато з мамою – вчителі, я не мав. Отож закінчив місцеву дев’ятирічку, а до десятого класу пішов у Семенівці. – Які книжки стали улюбленими? – Звісно, в дитинстві мене захоплювала і пригодницька література. Але завжди подобається класика. Наприклад, твори «Розстріляного відродження» 10-30-х років ХХ століття. А ще – українська поетична спадщина XVII-XVIII століть, традиції бароко. Скажімо, Іван Величковський, Климентій Зіновіїв… Це неабияк вплинуло й на мою творчість, бо недаремно ж кажуть, що нове – це гарно забуте старе. От і в моїй нещодавно виданій збірці «Неси зірку» є тексти, написані силабічним віршем. Це – такий поетичний експеримент, що, втім, аніскільки не заважає натхненню. – Ви здобули хорошу філологічну освіту, закінчивши гоголівський вуз. – Авжеж, я навчався на історико-філологічному факультеті Ніжинського державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Це – славетний вуз, із чудовими, шляхетними традиціями. Які люди тут навчалися – Гоголь, Гребінка, Глібов! А з сучасних українських письменників – наприклад, Євген Гуцало. Літературною студією керував знаний науковець Дмитро Наливайко. А водночас зі мною тоді вчився Анатолій Дністровий, який став популярним українським письменником. – А що це за випадок із тим кумедним написом на марму– 122 –
Розділ перший
Інтерв’ю
ровій дошці Гоголя у День сміху? Якось почув від знайомого, котрий також навчався в Ніжині. – Так, ми з приятелем додали жартома дві літери на мармуровій плиті, розміщеній під вікном нашого читального залу, в старому корпусі. Там було написано: «Здесь учился Гоголь». А після нашого епатажного «втручання», вийшло: «Здесь ли учился Гоголь?». І це сталося якраз 1 квітня, тобто в день народження Миколи Васильовича, в День сміху. Власне, не йшлося про якесь дрібне хуліганство. Просто ось таким чином ми навпаки хотіли нагадати про гоголівські традиції, поцікавитися, як вони розвиваються. Люди побачили, здивувалися. Ну, й запам’ятали наш жарт, – посміхається. – Ви 19 років працюєте на обласному телебаченні, стали «зіркою», вас впізнають на вулиці... – Здобувши філологічну спеціальність, я ще півроку трудився в сільській школі вчителем німецької мови. Була вакантна посада і мені запропонували... А тоді прийшов на телебачення, і відчув, що це – справді моє покликання. Відтоді так і труджуся… Ця робота – надзвичайно цікава, адже я маю змогу постійно спілкуватися з різними людьми. Причому для мене немає значення, хто це – Президент, Прем’єр-міністр, депутат Верховної Ради чи, скажімо, проста людина, такий собі сільський філософ, котрий розповідає дивовижні речі. От, наприклад, мені запам’ятався сюжет про безхатька, який мешкав у лісі, в землянці. Ми пішли до нього, відверто спілкувалися в тій землянці про життя-буття, і це було неймовірно! – Ви співробітничали з центральним телеканалом «1+1». – Це – також цікавий досвід! Я там шість років трудився: з 2002-го – по 2008-й. Взагалі, журналістика – дуже відповідальна професія, адже потрібно ні в якому разі не зашкодити людині, героєві твого телесюжету. Та, власне, навпаки, по змозі, допомогти, якщо це необхідно. Такі випадки були, коли вда– 123 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
валося реально захистити людей, завдяки розголосу в теленовинах. І це мені запам’ятовується найбільше, по-справжньому, гріє серце. Траплялося, що хтось хотів несправедливо відібрати житло чи земельну ділянку у простої родини, й ми тоді саме вчасно нагодилися, допомогли цим людям. – І це – дуже важливо! – Є й судові справи, які розглядаються роками, така безкінечна тяганина. Хоча, в принципі, одразу видно, що з цією людиною чинять вкрай незаконно. Але чому?! Можливо, це комусь дуже вигідно, маю на увазі нашу вітчизняну корупцію… Однак корупційні факти все-таки надто складно довести, а на ґрунтовне журналістське розслідування не завжди вдається викроїти час; адже це – телебачення, тут щодня потрібні свіжі новини!.. Також я пишаюся, що мені, наприклад, поталанило поспілкуватися з видатним письменником-земляком Ігорем Качуровським, коли він приїздив до Ніжина, зі славетним академіком Дмитром Затонським, кінорежисером Юрієм Іллєнком… Я дуже люблю бесідувати з розумними і цікавими творчими людьми – науковцями та митцями! – Популярність не заважає життю? – Ні, я себе адекватно оцінюю. Розумію, що я – звичайна людина… – Батько трьох дітей... – Старшому, Володимиру, – вісімнадцять, другокурсник Київського КПІ, технічного університету; середньому, Дмитру, – п'ятнадцять, навчається в школі № 12; а трирічна Марійка ходить у дитсадок. Дружина Людмила – вчителька української мови в школі № 1. Звичайно, родина – дуже багато значить для мене! – Анатолій Дністровий, якого згадували, – автор багатьох книжок, а у вас в 40 років вийшла перша збірка. Чому аж зараз? Ви багато пишете – і поезію, й прозу. – 124 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– Не хотів друкувати свої тексти початківця. Тому й учнівство лишилося поза увагою читачів… Як на мене, це – добре! Адже за жоден із віршів, які ввійшли до цієї збірки, мені не соромно. Кожен вірш – це окрема історія, там багато підтекстів. Тепер маю вже поезії на ще одну книгу. Звісно, є й проза… Тож, думаю, в перспективи кілька книжок вийде. А ще хотів би видати свою книжку літературознавчих, мовознавчих та культурологічних матеріалів. Я й до аспірантури Інституту літератури свого часу вступив, та не зміг поєднати наукову діяльність із напруженою роботою тележурналіста. – Натомість як вдається поєднувати журналістику та літературну творчість? – Вдається. Завдяки журналістиці, я маю життєвий досвід, багато історій, які нерідко втілюються в поезії чи прозі. Тобто журналістика мені не заважає, а навпаки наснажує, адже я практично щодня дізнаюся немало цікавого. Але літературу теж люблю! Взагалі, українська поезія – одна з найкращих у світі. І я із задоволенням читаю книжки Олени Степаненко, Анни Малігон і Тані-Марії Литвинюк, вихованців гоголівського вузу. Із письменників молодшого покоління, не ніжинців, мені подобаються збірки Катерини Бабкіної та Ірини Шувалової… – А як вам – Таня Малярчук, чий роман нещодавно отримав премію ВВС? – Таня Малярчук – теж цікава! Тобто зараз українська література дуже потужно заявляє про себе в світі. А це свідчить, що Україна – не безнадійна, бо за видатними успіхами в літературі розвиватиметься й наука, суспільне життя, врешті-решт економіка! – Тобто поезія – це локомотив суспільного життя, а не навпаки? – Безперечно! Адже з чого почалося знамените італійське – 125 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Відродження? З творів Данте і Петрарки, з картин видатних художників. Знаєте, я не люблю цього слова – еліта, бо у нас його витлумачують дещо інакше. Але сьогодні нам потрібно згуртувати справжню українську еліту – вчених, письменників, митців, тобто мислячих, розумних людей. Недаремно ще Рузвельт колись говорив, що треба слухати не багатих, а розумних. Скажімо, була така школа фізиків Нільса Бора, який запрошував на свої зібрання найбільших учених світу. Вони там мешкали, спілкувалися, і таким чином з’являлися геніальні ідеї. Ось таке «зібрання мізків» зараз справді потрібне Україні. Дослухаємося до розумних! – І на завершення – вірш із вашої чудової книжки «Неси зірку». От, наприклад, «Наче молитва». – Заміни мене мною, та тільки новим і справжнім, А фальшиве відший, відокрем, відріж, як ножем, Бо такого, як був, із мене достатньо вже. Заміни таким, якому нічого не страшно. Я зізнаюсь тобі – тому, прошу я у кого: Я не знаю всіх тих, у кого цього прошу. Бо в своєму падінні я сам собі парашут. А своїм недоробком незручно морочити Бога. Поможи, біля хати і зараз існуючий в’язе, Й неіснуюча вже перша хато, і ти поможи, І село по обидва боки від ріки, й комиші По її берегах. Мої серце, і мозок, і м’язи, Підніміть мене вгору. Схочу – себе перескочу. Підмани мене чимсь особливо звабливим, життя. Підміни цю підробку оригіналом. Затям: Головне в такій копії – це неточність. – 126 –
Розділ перший
Інтерв’ю
І враховуй, що всюди, як кадр двадцять п’ятий, Поміж строф і, саме собою, поміж рядків, – Скільки б зараз мені не було років: Поможіть мені, мамо і тату. Спілкувався Сергій Дзюба
Заперечення музи Поетам всіх віків була потрібна Муза. А жінці хто потрібен, якщо вона поет? Ліна Костенко Що ж, треба зняти камінь із душі І визнати одну свою провину: Поетки теж народжують вірші – Від ліжка, піджачка й копиці сіна… ________________ * Авжеж, це навіть наші малюки в дитсадку знають! Почитайте хоча б мої «Потягуськи», де п’ятилітні хлопчики та дівчатка цікаво розмірковують на філософську тему: звідки беруться діти? ☺ ** Ліна Костенко – видатна письменниця, Герой України та Шевченківський лауреат, улюблена поетеса Олексія Маслова.
– 127 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Сміх для мене – справа серйозна!» Ми знаємо і шануємо відомого в Чернігові композитора та хормейстера Івана Зажитька. Але ж у Івана Андрійовича є син, який продовжив мистецьку династію. Зараз наш земляк Сергій Зажитько – один із найколоритніших та найуспішніших вітчизняних композиторів, відомий у багатьох країнах світу, автор популярних пісень, дотепний пересмішник та майстер оригінальних, неповторних перфомансів. Отже, знайомтеся: Сергій Іванович Зажитько. Народився 6 грудня 1962 року в Чернігові. Навчався у музичній школі № 1 (клас фортепіано). Закінчив Київську спеціальну музичну школу-десятирічку імені Миколи Лисенка та Національну Музичну Академію України імені Петра Чайковського (клас композиції народного артиста України Євгена Станковича). С. Зажитько – лауреат Всеукраїнського конкурсу молодих композиторів (перша премія), премій «Золота фортуна» та імені Бориса Лятошинського, нагороджений Шведським Всесвітнім музичним фондом. Відповідальний секретар Київської організації Національної спілки композиторів України. Працює в галузі сучасної академічної, авангардної, поп- та рок-музики. Його твори виконуються багатьма відомими музикантами світу. Він – учасник багатьох престижних міжнародних фестивалів. «Його творчість у середині 1990-х років сприймалася, як вибух бомби, – пише мистецтвознавець Анна Луніна. – Він не просто цікаво самовиражався, а провокував, епатував, розхитував свідомість меломанів своїми незвичними за жанрами та стилями, образністю й постановкою пародійно-іронічними дійствами. Його обурено критикували (він був одним із перших українських постмодерністів). Зараз цим уже нікого не – 128 –
Розділ перший
Інтерв’ю
здивуєш, але все одно: так цікаво й фантастично розігрувати перфоманси може лише він. Тож і дотепер на його концертах – аншлаги! Сам же автор намагається донести до слухачів думку про те, що сміх – це не лише веселощі, розваги, а й унікальний спосіб утілити глибинні, сутнісні ідеї». Ви заінтриговані? Отже, дізнавшись про таку непересічну особистість, я вирішив неодмінно познайомитися з цікавим земляком і довідатися, що ж це за феномен – Сергій Зажитько! Із паном Сергієм ми зустрілися в оселі його тата – Івана Андрійовича. І спочатку я із задоволенням слухав музику Зажитька-молодшого – незвичну, невагомо чарівну. А потім неквапливо поспілкувалися… – Сергію Івановичу, тато розповідав, що ви у чотирилітньому віці вже диригували у дворі будинку! – Авжеж, – посміхається. – Ми з друзями-ровесниками повиносили якісь каструлі, тарілки, я стояв на купі каміння, аби здаватися вищим (це у мене був такий подіум), і заходився з ентузіазмом махати руками… А вже коли мені виповнилося років шість чи сім, влаштовував концерти у нашій оселі. Тобто у призначений час приходили сусіди, дорослі люди. І ми, група дітлахів, завзято співали й танцювали, а я ще і диригував, а також грав на фортепіано. Було весело! Причому до кожного такого концерту ми, малеча, готувалися, навіть репетиції проводили. А в четвертому класі мене «забрали» до Києва – в спеціальну музичну школу-інтернат для обдарованих дітей імені Миколи Лисенка… – Не страшно було? – Моторошно! – кумедно примружує очі й задоволено киває головою. – Звісно, я цього хотів. Але, коли усвідомив, що тато з мамою лишилися аж у Чернігові, а я, ще дитина, повинен мешкати в зовсім чужому, незнайомому місті, можна навіть сказати, в якомусь іншому світі, то неабияк тоді стривожився. – 129 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Звичайно, процес адаптації був… Дочекатися не міг, коли приїду додому на канікули! Мене взяли до цієї школи, як піаніста (навчався у чудового викладача – Ніни Митрофанівна Найдіч), а факультативно займався композицією. – Ви там організували дивовижний літературний клуб «Окунь»… – Серед наших «окунівців» були й деякі відомі нині музиканти-виконаці та викладачі… Ми експериментували з літературними текстами, проводили художні акції. Доповнювали тексти жестами, свистом, пританцьовуванням і музичними звуками, котрі також були частиною поезії. Такі творчі пошуки й літературні експерименти в «Окуні» згодом відобразилися в моїх музичних творах. – Ви маєте репутацію «епатажного порушника спокою». Бо, обираючи виконавців, як правило, схильні до незвичайних комбінацій із залученням аж надто нетрадиційних для музикування предметів! Наприклад, «актриса-мім, три пилососних шланги, гучномовець і різні металеві предмети»… – «Чотири баритона, волинка, трембіта, ударні й чотири актора», «бас-гітара та радіоприймач», пісня № 2 з циклу «Пісні народів» «для баритону та дрібних залізних предметів у тазику» (тобто використовуються різні шуми: я буквально виходжу на сцену з тазиком і, під час виступу артиста, «щось» там перемішую, займаюся неймовірним звуковидобуванням). Особлива роль у перфоменсах відводиться вокалістам, читцям, танцівникам, акторам… А іноді трапляються й парадоксальні учасники, наприклад, «німий читець». – Любите пародіювати? – Ще й як! Мене надихає те, що знаходиться у сфері алогічного, – скажімо, коли речі, котрі зазвичай так серйозно і з великим пієтетом сприймаються в суспільстві, враз трансформуються у щось зовсім абсурдне й комічне. Навіть релігія тут – 130 –
Розділ перший
Інтерв’ю
не є виключенням. Ми часто не усвідомлюємо того, що віримо в абсолютно абсурдні речі. Тільки після цього розумієш, якою мірою безглуздість стала нормою нашого життя... Власне, моя поведінка ніколи не вкладалася у «конвенції» взаємовідносин із суспільством. І в мене з юнацтва було якесь почуття внутрішнього протесту до всього несправжнього, пафосно лицемірного, що оточувало… Натомість я відчував неабиякий потяг до театральності, грав по життю деякі ролі, навіть свідомо провокуючи різні скандальні ситуації… Бажання йти проти течії із повсякденного життя перейшло в творчість, де задзеркалля – це вигаданий простір, місце, в якому стан речей, доведений до абсурду, міняється місцями з реальним світом… – Яка саме театральна естетика вас цікавить? – Взагалі, мені дуже близький «театр абсурду». Перечитав чимало такої літератури: твори Кафки, Іонеско, Беккета, Мрожека… Естетика саме цього театру суголосна моєму світогляду, тому й у своїй музиці, через перфоманси та хепенінги, знаходжу для себе найбільш адекватну форму самовираження. – Ви – іронічна людина? – Мабуть, що так. Я просто ніяковію, коли йдеться про щось нав’язливе, якесь «правильне» ставлення до життя. Бо жити згідно із такими тотальними «законами заборони» – абсурдно, то – психологія сірості. А вона ворожа до справжньої індивідуальності. Власне, для мене сміх – річ досить-таки серйозна. Я ґрунтовно цікавився «сміховою темою». І, виявляється, сміх у деяких культурах світу був формою, прямо пов’язаною з релігією, способом демонстрації вивільнення від тягаря стандартів свідомості. Узагалі, не люблю занадто серйозних людей – не вважаю серйозність ознакою мудрості. – Ваша дружина, Людмила Юріївна, – також відомий композитор! – Ми з Людою і навчалися разом у консерваторії, по класу – 131 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
композиції, у Євгена Станковича. Тепер Людмила викладає композицію в Національній Музичній Академії України імені Петра Чайковського. Нашій доньці Марині – 22 роки. Вона – студентка в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, дизайнер. Дуже талановита і демонструє серйозні успіхи. – Починаючи з 1990-х, ваші твори виконуються не тільки в Україні, а й у США, Німеччині, Італії, Бельгії, Швеції, Фінляндії, Польщі, Росії… Вас увесь час запрошують виступити на міжнародних фестивалях за кордоном. Що вам запам’яталося особливо? – Звісно, незабутньою стала поїздка до Швеції. Ми там мешкали чотири місяці – дружина, донька і я – у місті Готланді, на острові Вісбі, на березі моря… Неповторні пейзажі, чудові умови для роботи! Неподалік – острів Фарьо, знаменитий тим, що там в останні роки свого життя мешкав Інгмар Бергман, великий кінорежисер. Жив, мов затворник. Вражають фантастичні, незвичайної форми білі камені на березі моря – дивовижна, містична атмосфера острова… Взагалі, Бергман – один із моїх найулюбленіших кінорежисерів. – Знаю, ви – чудовий знавець світового кіно! Цікавитеся філіппінським,, японським, чеським, португальським, румунським кінематографом… А якої ви думки про перспективи українських кінострічок? – А що це ви так іронічно посміхаєтеся? В історії українського кіно були прекрасні фільми. Правда, їх створено не так багато... От і тепер, попри всі наші негаразди, кінострічка «Плем’я» Мирослава Слабошпицького отримала світове визнання!.. Отож тут я оптиміст – якщо Європа у своєму розвитку вже досягла свого піку, то у нас ще все попереду – ми маємо неабиякі, цілком реальні шанси подолати оту свою «периферійність», вийти з тіні, – і в кінематографі, і взагалі в мистецтві. Спілкувався Сергій Дзюба – 132 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Балада про втіху Пегасик мій... Ти піди розкажи тим, у кого немає душі, в кого мозок твердий, як наждак, як штиблет, що Володька – великий вкраїнський поет. Що іде він крізь заздрість, крізь глум і крізь сміх, як Шевченко колись, як Байрон і Франко, і на горе для критиків цих на Вкраїні всі люблять, читають його, і пісні його (сліз моїх муть) під подушку дівчата кладуть. Володимир Сосюра Я такий популярний, що страшно стає! Мені фауна різна життя не дає: Не встигаю в костюмчику вийти на двір, Як ворони від збудження мастять «мундир». Мов Отелло, чорнюзний котяра летить, Щоби класику путь перебігти умить. Навіть рідний папуга не ловить вже ґав – Вчора Блоком в екстазі мене обізвав… Я несу в мишоловку найкращі сирки, Та хвостаті фанатки жують лиш книжки. Як себе не сховаю – знаходять будь-де: Точать зуби об Дзюбу, аж ліжко гуде! Ось така моя доля – кручусь, як удав. Ну, чому я той шлях до Парнасу здолав? Лиш єдине втішає (і в цьому – вся суть): Під подушку дівчата поетів кладуть... ________________ * Щодня отримую по 200-300 листів і, в основному, пишуть молоді дівчата. Що вони від мене хочуть? Різне... ☺ – 133 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Юрій Плаксюк: «Інтернет не замінить газети, радіо і телебачення!» У нашій Чернігівській обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка відбулася, справді, резонансна імпреза. Адже напередодні Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку (професійного свята України, яке відзначається 16 листопада) презентував свій дуже ошатний двотомник «Все в минулому» відомий і талановитий журналіст, заслужений працівник культури України, колишній очільник Держкомтелерадіо України Юрій Плаксюк. Презентацію вів я, і урочисто вручив гостеві Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф», якою добродій Юрій відзначений за цю правдиву книжку. В імпрезі взяли участь знані журналісти Чернігівщини. Прозвучали популярні пісні «Дзвонар» і «Козацька душа», котрі поет Юрій Плаксюк створив разом із видатним українським композитором Олександром Злотником (їх виконують зірки української естради Оксана Білозір та Віталій Білоножко). – Юрію Олександровичу, Ваша книжка – це велика подвижницька робота: у кожному томі – близько 600 сторінок! – Справа навіть не в обсязі. Це – книга про Україну, її історію, про складну долю – від початку ХХ століття й до завершення Другої світової війни. Причому книг – не хронологічно-документальна, а художня. Однак усі події, які там описані, – правдиві, і люди – цілком реальні, зокрема і відомі державні діячі. Власне, це й історія мого рідного Полонського району, на Хмельниччині, але ж вона невіддільна від історії України. Взагалі, Полонне – одне з найдавніших міст України, відоме з 996 року! – 134 –
Розділ перший
Інтерв’ю
У книжці зібрано немало справді цікавих фактів. Наприклад, у Полонне приїздив визначний чеський філософ, державний діяч, майбутній перший президент Чехословаччини (у 1918-1935 роках) Томаш Гарріг Масарик. Він спеціально прибув туди в 1918 р., адже саме під Полонним, у селі Велика Березна, були розміщені інтерновані три з половиною тисячі чеських військових, які відмовилися бути на боці Німеччини і здалися в полон російській (царській) армії. Близько 20 тисяч чеських вояків тоді доставили в Київ, а 3,5 тисячі лишили під Полонним. І Томаш Масарик приїхав їх агітувати створити нову Чехословацьку державу. На щастя, мої предки бачили та знали ці події. – Однак і для нашого Придесення Ви – людина своя, адже нерідко буваєте тут, та й Ваші предки – родом із Чернігівщини. – Так, і моя дружина – звідси, з села Бирине НовгородСіверського району. Взагалі ж, прадід мій по батьковій лінії – з півночі Чернігівської області, саме з Новгород-Сіверщини. Тут предки займалися льонарством, а згодом переїхали на Хмельниччину, де з’явилося залізничне сполучення, відкрилися фаянсова заводи, паперова фабрика. Серед персонажів книжки – Йосип Сталін та його оточення... Скажімо, після того, як вийшла стаття Сталіна «Запаморочення від успіху» (в якій підкреслювалася необхідність дотримання примусової колективізації і знищення куркульства, як класу) й, унаслідок жорстоких, кривавих репресій, розгорілися великі народні бунти, на Хмельниччину прибув Григорій Котовський, щоб зняти цю напругу. Перед тим, рік тому, за вказівкою Балицького в Грицеві розстріляли колону – близько п’ятсот людей, які йшли з вимогою припинення насильства... – Скільки писалася книжка? – 135 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– Взагалі, довго. Але протягом трьох років я працював інтенсивно. Адже в 2014-му виповнилося сто років із початку Першої світової війни. Це мене також спонукало до творчості, осмислення тих буремних подій нашої історії. У центрі книги – розповідь про долі трьох друзів, які пішли на війну... Мій дід по батьковій лінії був у полоні в Австро-Угорщині, в одному концтаборі разом із Михайлом Тухачевським; і так доля повелася, що його рідний син, мій дядько, який служив в охороні Кремля, особисто арештовував маршала Тухачевського... Хоча радянські історики пишуть, що Тухачевського арештували на Волзі, в Куйбишеві, в обкомі партії. Ні, насправді все було зовсім інакше. У книжці таких історій – багато. Я не вважаю себе професійним письменником, перед усім я – журналіст. Однак мені не хотілося тільки переповідати зібране в архівах і почуте від моїх близьких. Адже все це потребувало глибокого, небайдужого та художнього осмислення, я прагнув цікаво та правдиво відтворити той час, колоритно змалювати характери людей. – Тривалий час Ваше життя було пов’язане з телебаченням і радіо. Завдяки Вашому клопотанню і за безпосередньої участі, на Чернігівщині споруджено три телевізійні вежі: це – Новгород-Сіверський і Сосницький телерадіопередавальні центри та телевізійна вежа в Ніжині. – Я й завжди дуже позитивно ставлюся до телебачення та радіо. Звісно, вони сьогодні переживають складний період, справді, мають досить потужну конкуренцію: в Інтернеті і, зокрема, в різних соціальних мережах. Однак, і телебачення, й радіо розвиваються, вони відстоюють незалежність України, популяризують українську мову, культуру, літературу і національні традиції; цікаво та оперативно інформують суспільство про всі найважливіші новини, коментують і аналізують їх. Тому вони мають мільйони своїх шанувальників, власну та не– 136 –
Розділ перший
Інтерв’ю
повторну харизму, тобто відіграють дуже важливу роль у житті держави. Знаєте, от колись говорили, що з появою радіо зникнуть газети; потім, коли з’явилося телебачення, «прогнозували» закриття радіомовлення; нині дехто квапиться запевняти, що нібито Інтернет знищить телебачення... Ні, не буде такого! Адже все це дійсно потрібне – телебачення, радіомовлення, газети. Звісно, у кожного – свої глядачі, слухачі, читачі; але саме в комплексі, у поєднанні маємо справді повноцінні та високоефективні українські ЗМІ. З’явилося нове, потужне обладнання, і це добре. Але творчість журналістську ніщо не замінить. Я в цьому щиро переконаний! Спілкувався Сергій Дзюба
Україні У кожної дівчинки є мета, А в кожного хлопця – метун! Почуто від Сергія Жадана в Ірпені – цитував невідомого поета, автора лише одного вірша Дивує й чарує твоя лєпота – Бояну не вистачить струн: У кожної Франції – просто мета, А в тебе – великий метун! __________________ * «Метун» – а що? Мені подобається! Можна, виявляється, створити один короткий вірш і потрапити до літератури. ☺ – 137 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Інна і Тетяна Чабан: «Світ тримається на коханні!» Інна й Тетяна Чабан – дует авторської пісні, популярний далеко за межами рідного Придесення. У Чернігові Інну й Таню люблять, адже щирих шанувальників у них – тисячі! Талановиті співачки стали лауреатами премій імені Миколи Гоголя «Тріумф», Василя Симоненка (Україна), Франца Кафки (Чехія, Австрія) та інших престижних міжнародних і закордонних нагород. Природа щедро наділила їх вродою, розумом і талантом. Сестри-близнята Інна і Тетяна Чабан за фахом – лікарі. Інна завідує централізованою імунологічною лабораторією, а Таня – зав. клініко-діагностичної лабораторії обласної лікарні. І ця важлива, відповідальна робота їм дійсно подобається! Проте не лише в Чернігові, а й далеко за межами рідного міста вони відомі, як дует авторської пісні. Їм не раз влаштовували справжні овації у столичному палаці «Україна», Національній спілці письменників, обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка, обласному філармонійному центрі фестивалів і концертних програм (де Інна й Тетяна чудово, з великим успіхом, відсвяткували ювілей своєї творчої діяльності), в обласній універсальній науковій бібліотеці імені В. Короленка та в інших найкращих наших мистецьких залах. А ще вони – буквально нерозлучні: і на сцені, і в житті. Чоловіки Інни й Тані – теж відомі та шановані люди на Придесенні. Андрій Жиденко, чоловік Тетяни, – генеральний директор обласної лікарні, а Ігор Лютницький, з яким узяла шлюб Інна, – трудиться лікарем-офтальмологом у центрі мікрохірургії ока обласної лікарні. – 138 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Під час навчання в Київському медичному університеті, сестри грали в студентському театрі естрадних мініатюр. Там вони познайомилися з Ігорем, який теж чудово грає на гітарі, співає і створює вірші та пісні. А невдовзі Ігор познайомив їх зі своїм однокурсником і другом – Андрієм. Сталося це, коли студенти приїхали попрацювати восени в колгоспі, до села Бобрик: збирали моркву, буряки, яблука, капусту. Виявилося, що всі вони – Інна, Таня, Ігор та Андрій – мешкають в одному гуртожитку. Тож хлопці почали ходити в гості до дівчат. – Вони нас, звичайно, відрізняли, – розповідає Тетяна Чабан. – Та були такі випадки, коли, наприклад, я в гуртожитку одягну Іннин халат. Підходить Ігор і раптом починає мене обіймати… А потім уже виявлялося, що це – не Інна, а я. Проте ми, звісно, не ображалися, сприймали це з гумором… До речі, у вузі викладачі також нас нерідко плутали, чим ми кілька разів все ж скористалися. Пам’ятаю, був дуже складний екзамен з органічної хімії, і мені довелося піти на такий собі шантаж, – посміхається Тетяна. – Тому що сестра відповідала перша і їй тоді поставили «четвірку». Це була дуже висока оцінка з органічної хімії. А я щось не знала, тому мені хотіли поставити «трійку». А я кажу: «Як же так, от моя сестра гірше знає, ніж я, питайте мене ще. Я мушу отримати не менше, ніж «4»!.. І що ви думаєте? Одержала таки «четвірку». – Втім, одного разу на іспитах вам все-таки довелося скористатися своєю дивовижною схожістю. – Так, це трапилося на випускному курсі. Інна тоді була вагітна, чекала дитину, тому мені довелося за неї складати екзамен. Спочатку сама отримала «відмінно», потім зайшла замість сестри. Дуже старалася, щоб Інна теж мала «п’ятірку». Викладачі так нічого й не помітили… – Отже, закохані одружилися: Інна з Ігорем – на початку – 139 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
зими, а Ви з Андрієм – у листопаді 1987-го. Тобто ви – понад 30-ти років у щасливому шлюбі! – Народилися діти: у Інни – Богдан і Валерія, у мене – Ярослав і Назар. До нас приходила Інна, й Назарчик, мій менший синок, коли ще був зовсім малим, дуже радів із того. Але трішки хвилювався – дивився, що вона надто схожа на мене, й казав: «А ти – моя матуся чи не моя? Може, це тьотя Інна мене народила?!»… Отак от переживало моє дитя! І те ж саме було, коли я приходила в гості до сестри. – Але тоді хвилювалася вже маленька Валерія – донька Інни! – Старші діти – Богдан і Ярослав – теж найкращі друзі, нині вони вже здобули вищу освіту, працюють, а свого часу, пам’ятаю, разом натхненно грали на фортепіано, люблять музику та пісні. Валерія нещодавно закінчила академію, тепер трудиться, а у вільний час – теж грає та співає для душі. Уже й Назарчик виріс – летить час! – Цікаво, хто ваші невістки? – Моя невістка, Надія, за фахом – економіст-міжнародник, навчається в аспірантурі, готує вже кандидатську дисертацію. А невістка Інни, Альона, – вродлива молода жінка з чарівним голосом, яка закінчила музичне училище і Київський національний університет культури та мистецтв (за спеціальністю – режисер телебачення і радіо). – Маєте вже онуків? – У мене й Андрія – онук Владислав, у Інни та Ігоря – онучка Варвара, яка теж небайдужа до мистецтва, часто наспівує в дитсадку улюблені пісні. А коли вона не хоче їсти, то пояснює вихователькам, що буде балериною, тому мусить змалечку дбати про свою фігуру, бути тендітною. Кмітлива дівчинка! Уся наша родина живе в любові та злагоді, і це – щастя! – переконана Тетяна Чабан. – Чоловіки своїм коханим – 140 –
Розділ перший
Інтерв’ю
дарують квіти, а жінки присвячують їм чарівні, зворушливі пісні. – Ви успішно виступили на Всеукраїнському фестивалі «Мелодії душі» в Івано-Франківську (кращою піснею визнали на фестивалі саме патріотичну пісню «Моїй Україні», яку створила ти), отримали нині почесну Міжнародну премію української пісні ім. Василя Симоненка – за створення та виконання прекрасної пісні «Пречистії зорі» – на поезію Лесі України. Успішно відбувся і ваш творчий вечір із чудовою, дуже оновленою програмою! – Взагалі, 25 років творчої діяльності пов’язані з 1993м, коли ми стали лауреатами легендарного Всеукраїнського фестивалю «Червона рута». Тож, готуючись до ювілейного свята, ми суттєво оновили репертуар. Наприклад, виконали знамениту «Серенаду» Шуберта (оригінальний текст українською – Олени Пчілки), інші класичні твори. Вперше у нашій програмі – популярна народна пісня «Місяць на небі», яку так любила і співала наша бабуся. Є нові авторські пісні, зокрема «Вечірня пісня», котру я створила на вірші Олени Теліги. Ми виконуємо і пісню Миколи Мозгового «Минає день» та славетну «Черемшину»… Співаємо під нерозлучну гітару і під «мінусову» фонограму. Прагнемо постійно урізноманітнювати репертуар. – Втім, звучать і ваші блискучі пісні на вірші Ліни Костенко – «Осінній день», «Затінок, сутінок...», «Ті журавлі...» і «Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль», які вже полюбилися слухачам та глядачам. – Безумовно, ми завжди їх виконуємо майже на всіх наших концертах! – Кого можете виокремити з молодих українських співаків? – 141 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– Відверто кажучи, нинішнім пісням не вистачає хороших, талановитих слів. Виконавці є, однак справжня пісня – це поєднання глибоких поетичних слів і проникливої музики. Зате вічно молодими, незабутніми залишаються пісні Володимира Івасюка та Миколи Мозгового. От у кого варто повчитися нашій молоді! – А як Вам «Океан Ельзи»? – Кілька пісень поспіль можу послухати, не більше. З цієї ж причини… – Ще раз вітаю вас зі справді заслуженою нагородою – Міжнародною премією української пісні імені Василя Симоненка. Бо ви почуваєтеся дійсно щасливими! – А як же інакше? Василь Симоненко – видатний український поет, це – наша гордість. Тому дуже почесно отримати таку міжнародну мистецьку відзнаку, засновану на його честь! – Гаразд, це свято завершилося. А що далі? – Плануємо все-таки випустити компакт-диск і збірку віршів та пісень із нотами. Інна і Тетяна Чабан зичать усім слухачам та глядачам прекрасного, відданого, щирого та чарівного кохання. Адже саме кохання, як і здоров’я, – найважливіше в житті людини. Світ тримається на коханні! Любов окрилює, надихає та одухотворяє; тож робить нас кращими, добрішими, людянішими і мудрішими. Тому більшість пісень Інни і Тетяни – оптимістичні, наснажені такою чудовою, позитивною енергетикою: про кохання і любов, ніжність та гармонію, радість і щастя, віру та надію. Адже вони й зараз по-справжньому закохані! Сергій Дзюба – 142 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Білі ангели Слова Тетяни Дзюби, музика Сергія Дзюби
– 143 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– 144 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Білі ангели Слова Тетяни Дзюби, музика Сергія Дзюби Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки. І кидалось сонце вслід цуценям рудим, І від сміху в кров розсікались губи. Як розтане швидко цей зимовий дим – Хтось у ньому лиш рукавичку згубить… Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу Крізь шинельних буднів непохитний стрій? … Не сахайсь закляклих серед степу Кам’яних бабів – невідбулих мрій. Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки. ____________________________ Пісня «Білі ангели» звучить у виконанні лауреатів міжнародних конкурсів Інни і Тетяни Чабан.
– 145 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Сергій Дзюба: «Живу, аж крила болять…» У 2014 році письменники Сергій і Тетяна Дзюби стали лауреатами Малої Нобелівської премії – Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля «Будон» в Удмуртії та престижної міжнародної нагороди «Золотий перстень» у Македонії. Також Сергій переміг на міжнародному фестивалі поезії «Славянска прегръдка» в Болгарії й отримав премію імені Панаса Мирного в Україні. А вітчизняний портал «Жінка-Українка» назвав його найпопулярнішим автором-чоловіком. Твори подружжя перекладені 50-ма мовами світу, їхні книжки успішно вийшли в США й Польщі. Їх прийняли до македонської та удмуртської Академій, а Сергія – ще й до болгарської, куди незабаром має вступити Тетяна. – Сергію, ми познайомилися у 2007 році на луцькій презентації Твоєї дитячої трилогії «Душа на обличчі», яка вийшла друком у видавництві «Твердиня». На презентації, окрім дорослих шанувальників літератури, зал був заповнений дітьми. Ти декламував вірші, читав пародії, розповідав бувальщини, анонсував майбутню книжку «Потягуськи». Присутні – дорослі й діти – слухали, сміялися з жартів, запитували, долучалися до розмови. Повертаючись до тієї давньої презентації й пригадуючи рік, коли з’явилася книжка про кленового бога Кракатунчика, хотів би запитати, чим є для Тебе дитяча література? – Дитячу літературу я дуже люблю. І зараз із задоволенням читаю книжки для малечі, які створили прекрасні письменники: Всеволод Нестайко, Володимир Рутківський, Анна Багряна, Василь Слапчук, Марина Павленко, Іван Андрусяк, Леся Вороніна, Анатолій Качан, Ігор Павлюк, Мар’яна Сав– 146 –
Розділ перший
Інтерв’ю
ка, Михайло Слабошпицький, Тетяна Винник, Олександр Дерманський… Справа в тому, що нудну книжку діти просто не читатимуть. Вони прагнуть дізнатися щось нове, хочуть неймовірних пригод, дотепних історій. В Україні немало дитячої літератури, однак зазвичай це – твори, написані дорослими для… дорослих. Чи то вони вже не пам’ятають, як самі були дітьми, й пишуть для якихось ненормально правильних малюків – повчально, дидактично і нудно. Але справжні дитячі письменники у нас є, я їх щойно назвав. А Всеволод Нестайко – це взагалі світовий рівень! Багато хто вважає, що мої книжки для дітей – це найкраще з усього, що я створив. Власне, загальний наклад усіх трьох повістей (чи романів, як їх тепер називають) про Кракатунчика – вже 38 тисяч примірників. Це – при тому, що казкова трилогія побачила світ в незалежній Україні. «Кракатунчик – кленовий бог», «Гопки для Кракатунчика» і «Душа на обличчі. Нові пригоди Кракатунчика та його друзів», дякувати Всевишньому, досі не залежуються на прилавках. І я отримую зворушливі відгуки та малюнки від маленьких читачів. Одна дівчинка настільки майстерно зобразила головного персонажа – кленового бога, що її картина висить на почесному місці в оселі моїх батьків. Якось їхав зранку у тролейбусі. 17-літня дівчина підвела голову і, побачивши мене, квапливо підвелася, аби поступитися місцем. Таке в моєму житті трапилося вперше. «Ну, все, приїхали – глибока старість!» – іронічно похитав головою й обережно посадив юну пасажирку на її місце. Поцікавився: «Мені – лише 49 років. Невже я так погано виглядаю?». «Ні, просто Ви – Сергій Дзюба, – посміхнулась у відповідь. – Я в дитинстві тричі прочитала Вашу книжку про Кракатунчика!». – 147 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Вона розповіла, що рано втратила тата, а з вітчимом порозумітися не могла. Ненька нервувала, почалися конфлікти. А коли в родині народилася друга дитина, дівчинці здалося, що вдома її не люблять і взагалі вона тут – зайва. Та й у новій школі, куди перевелася, не лагодилось – однокласники її вперто не сприймали, вчителі, як здавалося, ставили несправедливі оцінки. Тому й вирішила піти з життя… У такому похмурому настрої Оленка випадково взяла до рук книжку «Кракатунчик – кленовий бог» – побачила в нашій дитячій бібліотеці імені Олександра Довженка. Погортала й вирішила почитати. А потім… Її життя цілком змінилося: дівчинка вигадала власного чесного та благородного Кракатунчика, уявила його зовнішність, знайшла «те саме» кленове дерево, на якому мешкав її новий друг. Відтоді вона щодня подумки спілкувалася з ним – провідувала й гуляла біля клена, запрошувала до себе в гості. Разом із Кракатунчиком мріяла, жартувала, фантазувала, робила гопки… Головне, більше не почувалася самотньою! Це була її велика таємниця. І так тривало кілька років. Дівчинка перечитувала книжку (власне, жила нею) й почувалася щасливою. Поступово налагодились її стосунки з близькими та однокласниками. Вона все менше плакала й капризувала, натомість залюбки допомагала батькам і почала дружити з хлопцем. Звісно, подорослішавши, Олена облишила свою дитячу гру. Але про Кракатунчика не забула. Дізнавшись, що з’явилося продовження – казкова трилогія «Душа на обличчі», одразу побігла за книжкою до бібліотеки… Думаю, це були найщасливіші хвилини в моєму житті! Зараз, де не виступаю, просять почитати міні-новели з – 148 –
Розділ перший
Інтерв’ю
«Потягусьок». Це – роман для дітей та радіосеріал (радіокнижка), які ми створили разом із письменницею Іриною Кулаковською. Іра працювала психологом у дитсадку й неабияк мені допомогла. «Потягуськи» два роки звучали в ефірі радіо «Новий Чернігів», отримуючи значний резонанс. А виконавці головних ролей – п’ятилітні малюки – стали справжніми «зірочками» на Придесенні. Потім протягом року жартівливі історії публікувалися на шпальтах газети «Місто». Згодом вийшла книжка, яка не раз перевидавалася на прохання читачів. Тепер «Потягуськи» друкуються в обласній газеті «Деснянська правда». Тобто дітям вони не набридають. Це – приємно! – Спілкування мовою дитинства – у чому полягає найбільша користь від розмови у такому зрозумілому форматі? – Діти – геніальні. Доросла людина просто не зможе вигадати такого! «Раніше тарілок не було, то люди їли руками, ногами і хвостами…». Це буквально протягом хвилини придумала п’ятилітня дівчинка, розмірковуючи про звичайну тарілку. А її ровесник на запитання про парфуми, відреагував не менш оригінально: «Я бачив, як біля крамнички один дядечко пив одеколон, і йому було дуже добре! Всім людям одеколон із зовні пахне, а цьому дядькові – зсередини…». Або ще – на цю ж тему: «Понюхайте, я красиво смердю? – слідом за запахом влетіла до кімнати маленька Ганка. – — Я так люблю смердіти парфумами! А сьогодні матуся дозволила мені трішки напахтитися своєю «Шанелькою», то я вилила на себе увесь флакон і мерщій побігла в дитсадок, щоб усі чули, як від мене неперевершено смердить…». А як Тобі такі креативні думки про собаку? «Якщо ваш песик ловить мишей і лазить по деревах, значить, або це – не песик, або у вас – глюки...»; «У мого собаки – великі розум– 149 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ні очі, симпатичні вушка, привабливий носик і стрункі, довгі красиві ноги. Просто супермодель! Ну, натуральна Алла Пугачова…». – У книзі для сімейного читання «Потягуськи», написаній Тобою у співавторстві з Іриною Кулаковською, дітей, які є головними персонажами твору, немов сфотографовано у часі, оскільки оригінальність дитячого мислення й психології надійно зафіксована на папері: діти виростуть, а записане залишиться незмінним. Дитячий вік – та символічна вода, в яку ми, дорослі, не ввійдемо знову, якщо не намагатимемось мінятися, позбуваючись власної зашкарублості, – мінятися в якийсь абсолютно фантастичний спосіб. А намагатись варто, позаяк завдання залишатися дітьми й оберігати душу від зла – актуальне для кожного. Роман у міні-новелах (таке жанрове визначення мають «Потягуськи») вписується у певну літературну традицію – згадати хоча б Корнія Чуковського з його «Від двох до п’яти». Мабуть, робота над твором доставила неабияке задоволення? Як відбувалося співтворення тексту – з І. Кулаковською та дітьми? – Ну, як же можна не любити спілкування з такими кмітливими маленькими янголятками?! Я цілий рік ходив у дитсадок із диктофоном і записував свої розмови з п’ятилітніми хлопчиками й дівчатками. Вони це сприймали як цікаву й ненав’язливу гру. Зазвичай ми займалися півгодини, максимум годину, щоб дітлахи не стомилися. Причому кожного малюка, який погоджувався взяти участь у такій розвазі й відповідав на мої запитання, я щоразу пригощав бананом. Потім ми з Ірою Кулаковською підрахували, що за час запису «Потягусьок» персонажі майбутнього роману з’їли 222 банани… – Чи вже прочитали книгу її – колись п’ятирічні – герої, котрі встигли подорослішати? – 150 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– Прочитали й прослухали – вона ж два роки звучала по радіо! Кожен отримав книжку в подарунок – і друковану, й радіоверсію. Її герої дружно прийшли на презентацію, із задоволенням давали інтерв’ю – розповідали, що в «Потягуськах» – 70 відсотків правди, а решту дядя Сергій і тьотя Іра просто вигадали… – У Твоєму доробку – поетичні, прозові, публіцистичні, літературно-критичні твори, інтерв’ю з непересічними людьми. Чи потребуєш якогось спеціального перемикання, працюючи над творами різних жанрів? – Ні, я ж ніколи й нічого не пишу з примусу. Маю на увазі творчість, а не буденну журналістську роботу, коли доводиться ходити на всілякі наради й сидіти там по кілька годин. А вірші створюються буквально на одному диханні – подивився на дружину й написав нову поезію. А як інакше? Навіть не уявляю, як можна писати вірші на замовлення. По-моєму, це вже збочення якесь… – На думку фахівців, 46 Твоїх книжок, присвячених одній коханій жінці, – єдиний випадок у світовій літературі. Як спрацьовують присвяти? – Не знаю, це треба в Тані спитати. Я завжди говорю, що мені не потрібні ніякі рекорди в книзі Гіннесса. Як на мене, це нормально – присвячувати книжки дружині. Вона знає за що… – декламує напам’ять: Душа – мов скрипка: пилом припада І враз страждає на високих нотах. Ти ще струна – не думай про літа, Ти закохайся в мене у суботу. Душа – як рима: все шука слова, Мандрує від поеми до поеми. – 151 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Ти знаєш: благодать – де нас нема. Немає нас в Парижі і Сан-Ремо… Ти відпочинь – мов квітку, не зірву. У мене тільки чуб – від Одіссея. Так хочеться душі, як божеству, Щоб хтось молився хоч колись на неї. – Поезія XXI століття – розмаїта, вона існує у різних стильових площинах. У процесі творчості кожен поет шукає свого берега, відтак римовані та верліброві човни, кажучи образно, пришвартовуються у зручних гаванях – на властивій глибині чи, навпаки, мілині – як кому вдається, наскільки вистачає таланту, натхнення й працелюбства. Відточуючи оригінальний стиль, авторові доводиться на чомусь акцентувати увагу, а від чогось – відмовлятись, доводиться йти на художньо-образні й мовні обмеження, продиктовані власним світоглядом, який накладається на життя трафаретом і вихоплює світ так, як його, окрім автора, не здатен роздивитися ніхто інший. Якою є поетична гавань Сергія Дзюба? З чим довелося Тобі розпрощатися й заради чого? Якої глибини прагнеш і якої мілини уникаєш? – Знаєш, я – родом із невеличкого містечка, з робочої сім’ї (тато все життя трудився вантажником). Дідусь та прадід – хлібороби. Вищої освіти ніхто з них не мав. Та я ще й дуже хворів: переніс дев’ять запалень легенів, перебував на диспансерному обліку з хронічним бронхітом і до свого повноліття заїкався так, що слова не міг нормально вимовити. До всього, неабияк бешкетував – майже щодня мене виганяли з класу… Але знайшлася людина, котра повірила в мене, і якій я без– 152 –
Розділ перший
Інтерв’ю
межно вдячний. Ольга Юхимівна Рєзнік працювала завідувачем відділу листів у районній газеті, а я приніс туди свої, так би мовити, вірші. Звісно, ті писання виявилися не для друку, однак відтоді я почав співробітничати з газетою і так цим захопився, що вирішив вступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Практично недосяжна мрія для юнака, який не мав жодних зв’язків та грошей на навчання. Однак я припинив бешкетувати (вчителі аж перехрестилися, коли повірили, що непосидючий хлопчина таки взявся за розум) і згодом позбувся своїх недуг. З того часу загартовуюся – обливаюсь холодною водою; щодня ходжу пішки по десять кілометрів; навесні, влітку та восени плаваю в річці… І своє заїкання самотужки вилікував. Я ж потім тривалий час працював на радіо (зокрема, на радіо «Свобода»). От що таке мрія! Звісно, мене в усьому підтримували батьки та мій добрий янгол – Ольга Юхимівна. А коли вступав на факультет журналістики, трапилося ще одне диво: наша вчителька хімії – Ніна Дмитрівна Приходько – познайомила мене зі своєю донькою, котра, закінчивши журфак, трудилася тоді в популярній всеукраїнській газеті «Комсомольское знамя», яку в народі називали простіше – «Коза» (це видання мало мільйон передплатників!). Молода журналістка виявилася напрочуд тямущою й абсолютно безкоштовно підготувала мене до творчого конкурсу. Її звали Оля Герасим’юк… Авжеж, та сама пані Ольга, яка згодом стала «зіркою» телеканалу «1+1» і народним депутатом України. Ну, а вже в університеті я багато чим завдячую Анатолієві Погрібному (який був моїм улюбленим викладачем), Степанові Колеснику, Павлові Федченку, Георгієві Почепцову, Юрієві Лисенку (Юрку Позаяку), Миколі Хмелюку, Ользі – 153 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Пазяк, Володимирові Різуну, Наталії Сидоренко… Це – відомі і шановані люди, гордість України! Втім, навіть у 30-літньому віці, я ще не мав жодної збірки й публікацій у поважних літературних виданнях. Взагалі, вагався: чи варто мені й далі займатися творчістю?! Допоміг випадок – опальний поет Микола Холодний познайомив мене зі знаменитим Богданом Бойчуком, який приїжджав до Чернігова на Шевченківське свято. І пан Богдан, проглянувши мої вірші, забрав їх із собою. Я не надто вірив у диво. Та невдовзі, буквально за кілька місяців, ця поетична добірка з’явилася в українсько-американському журналі «Світо-вид». А потім я познайомився з чудовим поетом Віктором Кордуном, котрий, разом із Богданом Бойчуком та письменницею й науковцем зі США Марією Ревакович, опікувався цим часописом. Та публікація мене просто окрилила! І саме Віктор Кордун разом з Юрієм Мушкетиком, Володимиром Дроздом, Євгеном Гуцалом та Анатолієм Погрібним рекомендували мене для вступу до Спілки письменників України. А далі вже були перемоги у всеукраїнських літературних конкурсах для молоді – видавництва «Смолоскип» (щиро дякую за таку підтримку Осипові Зінкевичу й Сергієві Руденку) та добре відомий письменникам молодшого покоління «Гранослов» (журі очолював Василь Герасим’юк). І – перші мої книжки, передмови до яких написали прекрасний поет Леонід Горлач та знаний науковець Роксана Харчук (власне, вони ці збірки й упорядковували). Моя перша презентація (поетичної книги «Колись я напишу останнього вірша…») відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського, де до мене надзвичайно тепло поставився онук класика – Юлій Романович Коцюбинський. Взагалі, ми з Танею багато років – 154 –
Розділ перший
Інтерв’ю
дружимо з родиною Коцюбинських і постійно буваємо в цьому ошатному музеї, який, без перебільшення, можна назвати духовною оазою Придесення. А перший мій творчий вечір у Спілці письменників України відбувся завдяки літературознавцеві Леоніду Кореневичу (тодішньому директору Будинку письменника) та Валентині Запорожець, котра завідувала кабінетом молодого автора. Композитор Микола Збарацький (творець знаменитої «Козачки») приїхав тоді до Києва й увесь вечір задушевно співав наші пісні. Дуже людяно поставилися до мене знаний поет Микола Сом та його дружина – Ніна Іванівна, яка працювала журналісткою. Микола Данилович не раз запрошував мене (врахуйте, нікому не відомого поета-початківця) в гості, ми спілкувалися, обговорювали прочитане. Він відверто й дотепно розповідав про своє життя та хобі – риболовлю. Було дуже цікаво! А тільки-но почав виходити журнал «Літературний Чернігів», як нам із Танею одразу ж запропонував надрукуватися в ньому головний редактор, очільник Літературної спілки «Чернігів» Михась Ткач. Відтоді в цьому часописі з’явилося немало наших публікацій… Тобто мені все життя таланить на хороших людей. І я усвідомлюю, що нічого б не досягнув без їхньої безкорисливої допомоги. Тому зараз намагаюся підтримувати обдаровану молодь. Роблю, що можу. Очолюю обласну літературну студію та школу молодого журналіста. Як голова журі, опікуюся щорічними обласними конкурсами для дітей та молоді – літературним і журналістським. Серед їхніх переможців – Анна Малігон, Олена Печорна, Тетяна Винник, Ольга Роляк, Артем Захарченко, Ірина Кулаковська, Володимир Коваль, – 155 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Олена Терещенко, Андрій Муравський, Олена Грицюк та інші молоді письменники і журналісти, які згодом стали лауреатами міжнародних та всеукраїнських премій і конкурсів. Залюбки беру участь у презентаціях своїх молодших колег, пишу відгуки на їхні книжки… Кажуть, що кожна людина спочатку наполегливо видирається вгору, а потім стрімко котиться з неї вниз. Цей рік у мене – ювілейний: виповнюється 50; але, чесне слово, досі відчуваю себе молодим. Я так само деруся вгору, і все мені цікаво! Прагну жити за Божими заповідями: не вбиваю, не краду, не заздрю, не зраджую. Радуюся тому, що маю. І сплю з чистою совістю – Богу дякувати, ніякі кошмари не сняться. Звісно, люблю журналістику. Але, якби починав життя спочатку, став би священиком: може, виганяв би бісів або писав книжки на духовну тематику. Цікаво було б пожити в монастирі на горі Афон, міркуючи про сенс буття, а потім допомагати людям – тут, в Україні… А поки мене рятують вірші й казки. Коли вони закінчаться, тоді я, мабуть, піду їх шукати до інших світів. Бо що то за життя без чудес?! – Сучасна версифікація має свої високі канони, свої вершини. Скажімо, існує поетичний рівень Райнера Марії Рільке чи Василя Стуса, нижче яких культурна й очитана людина не мала б опускатися. Нижче – навіть потенційно талановиті вірші потрапляють у категорію епігонських, примножують ентропію. Натомість якраз вірші часто є тією територією, на яку літературний неофіт ступає ще до того, як починає розуміти вагу та ціну написаного слова. Якими критеріями Ти вимірюєш поетичну справжність своїх і чужих віршів? Кого зі сучасних українських поетів читаєш із задоволенням? – 156 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– В Україні вистачає талановитих письменників. Я взагалі вважаю, що українська поезія – найкраща у світі! Жив би, наприклад, видатний поет Василь Голобородько в Нью-Йорку чи Парижі, а не в рідному Луганську, думаю, цілком міг би одержати Нобелівську премію. Дякувати Богу, маємо вже всесвітньо відому українську письменницю Оксану Забужко. На жаль, це заслуга не рідної держави (де досі літератори почуваються ізгоями), а виключно пані Оксани, котра зуміла самотужки прорубати вікно в Європу та Америку. Коли матимемо своїх видатних політиків (таких, як Маргарет Тетчер – у англійців чи Вацлав Гавел – у чехів), до українців у світі ставитимуться значно краще. Звісно, мені хотілося б, щоб вітчизняні можновладці були високоосвіченими і шляхетними людьми, які постійно читають українські книжки. Тоді й ставлення до письменників у нашій країні поліпшиться. Мрію про це. Але, звичайно, не сиджу, склавши руки. Хочеться зробити щось хороше. Можливо, якби мешкав у іншій державі, де дійсно панують закон та мораль, прагнув би більших матеріальних статків. Однак у країні, де «процвітають» беззаконня й свавілля, бути багатим – соромно. Так ще Конфуцій вважав. Мудрий був чоловік! – В одному з інтерв’ю Ти сказав, що у писанні є сенс, коли цей процес не народжується з примусу. Але щодення праця журналіста, підпорядкована смакам і вимогам роботодавця, є явищем, у чомусь антагоністичним творенню художнього тексту. Де проходить демаркаційна лінія, яка розмежовує те, що треба написати по роботі, й те, що пишеться заради творчої мети? – У моїй душі. Взагалі, я пишу тільки про те, що пережив. Наприклад, служба в армії була нелегкою, але це – досвід. – 157 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Дехто вважає, що то, мовляв, не письменницька справа – писати про українських миротворців. Однак я отримую листи з усієї України, з-за кордону. Людям дійсно цікаво! Тому продовжуватиму цю роботу. Власне, вже з’явилася нова книжка – «Життя між кулями». – Сергію, Ти – автор низки поетичних пародій – доброзичливих, влучних. Коли, примруживши око, читаєш вірш того чи іншого потенційного кандидата на пародію – на які ґанджі реагуєш найактивніше? – Я ні з кого не знущаюсь, не прагну нікого принизити; навпаки пишу пародії на вірші, які мені подобаються. Тому й поети на мене зовсім не ображаються, зазвичай самі пропонують: «Пиши ще!». Пам’ятаю, цілком нормально відреагували на мої пародії Василь Голобородько, Чеслав Мілош, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Ігор Качуровський, Василь Слапчук, Ігор Павлюк, Іван Андрусяк, Василь Кожелянко, Микола Гриценко, Олександр Стусенко, Анна Малігон, Сергій Жадан, Сергій Пантюк, Юрко Позаяк… Та практично всі, так би мовити, «жертви» цих пародій. У мене – мільйон недоліків, та є одна позитивна риса – я зовсім незаздрісна людина. Тому й пародії у мене – не саркастичні, а добродушні. До речі, багато з них надруковані в «Українській літературній газеті», і це – не моя ініціатива, а головного редактора – Михайла Сидоржевського. Хоч я йому, звичайно, щиро вдячний, бо резонанс – досить значний. – З 2007 року у Тебе щороку виходить прозово-публіцистична книжка – «Тато у декретній відпустці», «Як я був агентом ЦРУ», «Ловець снів», «Замінований рай», «Заєць, мавка і кулемет», «Королі і «капуста», «Життя між кулями», «Троянці». Працюючи над черговою книжкою, які нові художні завдання перед собою ставиш? – 158 –
Розділ перший
Інтерв’ю
– Критерій один: прагну, щоб людям було дійсно цікаво. До речі, майже всі перелічені Тобою книжки мають свої радіоверсії. Адже спочатку всі ці «неймовірні історії про дивовижних людей» (так називається ця моя книжкова серія) звучали в радіоефірі, зазвичай багато разів – на прохання слухачів. Містика, детективи, мандри, гумор, історії кохання, пригодницькі розповіді з «гарячих точок»… Ці історії друкуються і в газетах: у Чернігові, Києві, Львові, Тернополі… Отож, упорядковуючи ту чи іншу свою книжку, я більш-менш знаю, які матеріали приваблюють читачів. Все-таки наклади кожної такої збірки – немалі (інакше її просто невигідно тут друкувати) й бажано, щоб нова книжка повністю розійшлася протягом року. – У чому Ти вбачаєш головний сенс міжнародного літературного перекладацького проекту «Вірші Тетяни і Сергія Дзюби п’ятдесятьма мовами світу»? Це запитання залишається актуальним, оскільки нещодавно вийшли друком дві книжки перекладів ваших віршів – «Розмова чоловіка і жінки» (в Польщі, польською та українською мовами) та «Вибрані вірші» (США, англійською й українською). Наскільки результативними у сенсі популяризації своєї творчості на міжнародній літературній арені можуть бути подібні проекти? – Власне, як усе почалося? Кілька років тому я очолював радіо «Новий Чернігів». У нас був хороший колектив (ми й зараз дружимо), де кожен журналіст міг втілити будь-які свої найнеймовірніші ідеї. Ми випускали радіокниги, фільми, готували радіоп’єси, які ж самі й озвучували. Це було надзвичайно цікаво! Хотілося йти на роботу навіть у вихідні… Саме завдяки радіо я й познайомився з видатною українською письменницею з Бразилії Вірою Вовк. Пані Віра – 159 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
приїжджала до Чернігова, і ми з Танею підготували з нею інтерв’ю. А незабаром отримали лист із Ріо-де-Жанейро – письменниця з власної ініціативи переклала наші поетичні добірки німецькою та португальською мовами (вона саме упорядковувала антологію української поезії, яка побачила світ у Бразилії). Відтоді ми постійно спілкуємося, і Віра Вовк щороку дарує нам свої нові книги. Її переклади наших віршів прозвучали в радіоефірі, з’явилися на сайтах, і це викликало неабиякий резонанс. Зі США відгукнувся співзасновник легендарної Нью-Йоркської групи, прекрасний поет Богдан Бойчук, який запропонував: «А хочете, я перекладу Ваші вірші англійською?». Переклади пана Богдана та наше інтерв’ю з ним також сподобалися радіослухачам. А незабаром ми вже знайомили їх із творчістю голови Спілки українських письменників Словаччини, головного редактора журналу «Дукля» Івана Яцканина… Ось так і розпочався цей дивовижний проект. А потім чернігівська влада радіо «Новий Чернігів» закрила… Мовляв, немає коштів. Можете собі уявити? Протягом двадцяти років були, і раптом комусь дуже захотілося спекатися журналістів, які не запобігали перед можновладцями. Це при тому, що саме тоді співробітника радіо «Новий Чернігів» визнали кращим журналістом України, нагородивши престижною премією імені В’ячеслава Чорновола. Чи, може, це й стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння місцевих чиновників щодо неслухняних правдоборців?! Втім, виявилося, що офіційно закрити популярне радіо бюрократичним розпорядженням – можна, але знищити його – неможливо. Ми просто тепер «оселилися» в Інтернеті. Адже радіокниги користуються попитом! Всі започатковані проекти продовжуються, зокрема й між– 160 –
Розділ перший
Інтерв’ю
народний – поетичних перекладів п’ятдесятьма мовами світу. Нас підтримали і провідні всеукраїнські видання – «Золота пектораль», «Буквоїд», «Голос України», «Урядовий кур’єр», «День», «Українська літературна газета», «Літературна Україна», «Всесвіт», «Кур’єр Кривбасу», «Березіль», «Бористен», «Дзвін», «Крилаті», «Література і життя», «ШО», «Жінка-Українка»; і закордонні – «Словото днес», «Читалище», «Знаки» (Болгарія), «Lublin», «Spheres of culture» (Польща), «Книжевні новини» (Сербія), «Тренд», «Літературна академія» (Македонія), «Babylon» (Чехія), «Cogoleto» (Італія), «Цицернак», «Ахбюр» (Вірменія), «Ахалі Саундже», «Сакартвелос республіка» (Грузія); «Инвожо» (Удмуртія), «Республика» (Чувашія), «Тамыр» (Казахстан)… Потрапили ми й до закордонних антологій та збірників (Бразилія, Франція, США, Німеччина, Болгарія, Ізраїль, Естонія…). Сьогодні маємо публікації віршів та рецензій у багатьох країнах. Є вони й на сайтах та в соціальних мережах. До речі, відомі письменники, перекладачі, науковці з усього світу перекладають нас, українських літераторів, безкоштовно. Взагалі, цим має займатися держава – пропагувати свою культуру, твори українських класиків і сучасних письменників. Так, як це роблять, наприклад, американці, французи, німці, скандинави, поляки… Але, оскільки наша держава цим абсолютно не переймається, українські літератори мусять займатися цим самі. Власне, як ми вже переконалися, це – цілком реально! – Як Ти знаходиш перекладачів? – Тільки-но розпочався проект, як вони самі почали знаходитися… Головне – мати справу з професіоналами. В Америці та Європі відомі письменники знають один одного. Коли за сприяння українки Анни Багряної наші вірші перекладав – 161 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
болгарською мовою чудовий поет Димитр Христов, одразу ж відгукнувся всесвітньо відомий албанський письменник з Бельгії Єтон Келменді. Член Спілки письменників Македонії Віра Чорний-Мешкова не лише сама зробила поетичний переклад македонською, але й познайомила нас із боснійською літераторкою Сеідою Беганович. Також за сприяння пані Віри маємо переклад словенською, над яким працювала письменниця Бістріца Миркуловська. Класик сучасної грузинської поезії Рауль Чілачава написав листа своєму другу – видатному латиському письменнику Іманту Аузіню. А блискуча чеська перекладачка Ріта Кіндлерова, яка, зокрема, переклала романи Оксани Забужко, порадила нам звернутися і до своїх талановитих колег у Греції (Фотіні Папаріга), Угорщині (Томаш Вашут) та Фінляндії (Ееро Балк). Також ми дуже вдячні іранцеві Сограбу Рагімі, японцеві Хіроші Катаока, удмуртові Петру Захарову, туркменові Ак Вельсапару, норвежцеві Дагфінну Фолдйою, в’єтнамці Тетяні Чан, білорускам Кацярині Панасюк та Лілії Бондаревич, арабові Омару аль-Хузаю, полякам Войцеху Пестці, Збігнєву Фрончеку, Роксані Кжемінській, Анні Тилютці і Маріанні Хлопек-Лабо, казаху Ауезхану Кодару, англійці Вірі Річ, євреям Шаулю Рєзніку, Адіфу Екроні та Олександрові Деку, вірменам Гургену Баренцу, Сусанні Ованесян, Наірі Давоян, азербайджанцеві Ферхаду Туранли, таджику Шохіну Самаді, узбеку Азаму Рахіму, чувашці Лідії Філіповій, циганському барону Петрові Главацькому, кримськотатарському поетові Сейрану Сулейману, гагаузам Федорі Арнаут і Петру Чеботарю, видатному бенгальському поету, генеральному секретареві Асоціації індійських письменників Ашису Санйалу… – 162 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Наголошую, що всі переклади – високопрофесійні. Немало посприяли й українці: Анна Багряна, Інга Крукаускене (вона зараз мешкає в Литві), Ігор Павлюк, Іван Бондаренко, Дмитро Чистяк, Юрко Позаяк, Роман Гамада, Надія Вишневська, Сергій Борщевський, Всеволод Ткаченко, Володимир Ільїн, Люба Ґавур, Ірина Прушковська, Олександер Шокало, Надія Трускавецька, Вікторія Жила, Ярослав Щербаков, Наталія Бортнік, Анна-Галя Горбач, Михайло Сидоржевський, Сергій Руденко, Василь Слапчук, Дмитро Дроздовський, Олександр Кабанов… Водночас ми з Танею переклали білоруською, і я упорядкував та видав у Чернігові чотири книги Лілії Бондаревич (Черненко). Написав рецензії на поетичні збірки Рауля Чілачави, Димитра Христова, Єтона Келменді, Віри ЧорнийМешкової, Ігоря Павлюка, Володимира Ільїна, книгу есеїв Войцеха Пестки, збірки перекладів із перської мови Романа Гамади, монографію Івана Бондаренка. Переклав українською добірки віршів Ауезхана Кодара, Сограба Рагімі, Азіти Кагреман, Азама Рахіма, Іманта Аузіня (також моє інтерв’ю з класиком сучасної латиської літератури надрукував журнал «Всесвіт»); опублікував немало творів закордонних письменників в Україні. Видав у своєму перекладі українською мовою книжку оповідань відомого шведського письменника туркменського походження Ак Вельсапара «Смарагдовий берег». Разом із громадянкою Італії Людмилою Шутько випустив книжку казок українською та італійською мовами «Закон радості». Тобто це – взаємовигідне співробітництво! Ми розповідаємо про світ тут, в Україні, а світ дізнається про нас. – Очевидно, всі 50 перекладів вийдуть і окремою збіркою? – Авжеж. Плануємо в перспективі ошатну книжку, де будуть також і фото та біографії перекладачів. Але на цьому – 163 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
проект не завершиться, адже маємо цікаві пропозиції щодо видання наших книг у Франції, Швеції, Болгарії, Сербії, Македонії, Казахстані… Тобто йдеться вже не про окремі публікації, а збірки українських письменників, перекладені й видані за кордоном. Причому це – ініціатива зарубіжних партнерів, які пересвідчилися, що ми – люди порядні, і з нами можна мати справу. – А не плануєш продовжити переклади своїх віршів, скажімо, ста мовами? – Справа ж не в кількості. Якщо з’являться нові пропозиції з-за кордону від талановитих і шляхетних письменників, перекладачів, науковців, ми готові до такого співробітництва. Головне, щоб це було якісно, професійно та взаємовигідно. – Час – суворий і справедливий контролер – пропускає в майбутнє лише найкращі книжки. Якими творами Ти хотів би запам’ятатися нащадкам? – Сашо, чесне слово, я цим зовсім не переймаюсь. Мені цікаво зараз – живу, аж крила болять… Спілкувався Олександр Клименко, Луцьк – Чернігів, 2014 р. P. S. Це інтерв’ю чомусь довго не потрапляло до моїх книжок… Хоча поспілкувався я тоді з прекрасним письменником Сашком Клименком щиро, душевно, із задоволенням, без поспіху та суєти. Тож я радий, що така нагода тепер трапилася. Власне, читаю інтерв’ю і дивуюся – немов учора написане! ☺
– 164 –
Розділ перший
Інтерв’ю
Балада про риболовлю з Мойсеєм Поїхали всі порибалим біля Лети, згадаєм отам-о латину похоронну, а рибу оддамо… ну як його … Харону. Мойсей Фішбейн Мойсей покликав Рибалити до Лети, Бо пишемо не так І робимо не те. І ми таки прийшли. Прийшов народ поетів. І сорок літ ловив Словечко золоте. Ловив… А чи впіймав? Та ж вивчили латину І назбирали щук, Яких поїв Харон… Я разом з усіма Монетку в Лету вкинув, Хоч знав, що повернусь У цей глибокий сон. ____________________ * Мойсей Фішбейн – глибокий поет «світлого смутку». А щодо риболовлі – якось і я посидів півдня з вудкою в човні. Друзі вмовили мене, бо є така байка: тому, хто ловить уперше, поталанить. Хоч «на вірші добре йдуть русалки, а не щуки та лини». Мені справді пощастило витягнути величезну щуку, однак я мріяв лише про золоту рибку. Тому більше на рибалку не ходжу. ☺ – 165 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Нариси та спогади Розділ другий Коцюбинський, онук Коцюбинського Про незвичайну, неймовірну долю Юлія Романовича Коцюбинського, онука класика, можна зняти багатосерійний фільм, написати не одну книгу. З усіх людей, яких я зустрічав протягом свого життя, він залишається для мене найкращим: найдобрішим, найшляхетнішим, найсовіснішим. Втім, якби Юлій Романович почув оці мої слова, мені б неодмінно перепало від нього на горіхи. Онук великого письменника не любив марнославства та пустопорожньої похвальби, був напрочуд непретензійною людиною, байдужою до влади і слави. Тож, коли мене інколи «заносило» в наших розмовах, Коцюбинський лише іронічно посміхався: «Не тряси глупством…». Він жив поряд – у рідному Чернігові, неквапом ходив тими ж вуличками, – завжди привітний, доброзичливий, уважний. Людина, яка вже за життя стала легендою… У дитбудинках та колоніях Юлій Романович Коцюбинський народився у Харкові – в 1934-му. Це місто тоді було столицею України. Його сім’я жила в урядовому будинку – мала там кімнату. Батько – Роман Михайлович Коцюбинський – завідував Центральною – 166 –
Розділ другий
Нариси та спогади
бібліотекою, а мама – Олена Євгенівна Писаревська – працювала у Наркомпросі. У неї – складна доля. Вона народилась у Лук’янівській в’язниці в Києві. Її батько (дід Юлія Коцюбинського) – Євген Леонідович Писаревський – брав участь у замаху на Столипіна в 1907 році у Київському оперному театрі. Його виказав провокатор, і згодом родину Писаревських відправили у довічне заслання до Сибіру. А в 1917-му Євген Леонідович став заступником голови Тобольського ревкому. Наступного року він одержав наказ супроводжувати до Єкатеринбурга царську родину, але розстрілювали самодержця інші. Коли колчаківці захопили Сибір, вони четвертували Євгена Писаревського, а перед цим на його очах закололи багнетами дружину… Дочка Євгена Леонідовича – Оленка – залишилася з братом, на десять років молодшим за неї; їх узяли на виховання старі більшовики Киселевичі. Потім Олена потрапила до дитбудинку в Горках. Там були не лише сироти, а й діти дипломатів, відомих політиків (скажімо, син Троцького – Сергій). Цим людям просто бракувало часу, аби самим опікуватися власними дітьми. Писаревська закінчила робфак та два інститути в Москві – газової і нафтової промисловості й економічний. Вийшла заміж за дипкур'єра, однак згодом він загинув. Потім її чоловіком став Роман Коцюбинський. Через три місяці після народження сина – Юлія – Романа Михайловича призначили директором музею М. М. Коцюбинського у Вінниці. Одночасно він став і керівником місцевого будинку літераторів, а його дружина завідувала там бібліотекою. Письменник Іван Ле розповідав, що малого Юлія тримав на руках Павло Тичина. Немовля заплакало й зробило свою справу, обмочивши класикові одяг. Так з'явився жарт: колись Павло Тичина був учнем Михайла Коцюбинського, а – 167 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
тепер його онук трохи підмочив уславленому поетові репутацію… Після вбивства Кірова у 1935-му заарештували Юрія Коцюбинського. Роман Михайлович написав листа на захист брата до Москви. Але в 1937-му за ґрати потрапили і батьки Юлія. Романові Коцюбинському пригадали, як він у 20-х роках редагував одеську газету «Чорноморська комуна» – там «знайшли» націоналізм. У Юлія був старший брат Ера, син Олени Писаревської від першого шлюбу. Він і привчив хлопчика до цигарок. Казав: «Затягнись, то дам гроші на цукерки». У дитбудинку Юлій уже курив «по-чорному». Так і залишилася в нього ця звичка на все життя… Матір випустили за півроку. Вона забрала їх із братом зі спеціального закладу для дітей ворогів народу. Олена Писаревська втретє вийшла заміж – за директора фанерного заводу. Пояснила, що просто не мала іншого виходу – Романа Коцюбинського розстріляли, треба було якось вижити… У 1941-му завод збирались евакуювати до Харкова. По дорозі вітчима відкликали. А діти опинилися… у Сталінграді. Місто перетворювалось на руїни просто на очах. Ера втік на фронт і пропав безвісти… Мати працювала на заводі економістом. Коли в 1942 році Сталінград оточили загарбники, надійшло розпорядження вивезти усіх дітей з цього пекла. Кожний літак був напакований малечею, мов оселедцями (туди «вміщали» по 20-30 дітлахів). Спочатку їх перевезли у Чорний Яр – в Астраханську область, потім вирішили переправити на Урал. І ось близько 900 дітей віком від п’яти до дванадцяти років з 16-17-літніми «виховательками» перевозили баржами. Але німецькі літаки почали пікірувати й стріляти, не було де сховатися. Живими і – 168 –
Розділ другий
Нариси та спогади
пораненими залишилося приблизно 140 дітлахів. З Юлія Коцюбинського вийняли сім куль… Малюків, що не загинули на баржі, продовжували евакуювати далі. Знову назбирали партію – 800 дітей. Їх мали довезти за три дні у район, де мешкали депортовані кримські татари. І продукти брали, щоб вистачило саме на такий час. Проте добиралися 27 днів – поїзд часто затримували на запасній колії. Дуже багато дітей померло… Коли визволили Миколаїв, туди переїхав евакуйований на початку війни дитбудинок. Юлій попросився з ними: хотів додому, на Україну. Потім був Очаків. Коцюбинський вчився на «відмінно», його урочисто прийняли до комсомолу. Але незабаром хтось дізнався, що він – син «ворога народу». Знову вишикували всіх учнів і суворо оголосили: мовляв, у лави достойних громадян, підступно приховавши правду, хотів пробратися супостат… Відтоді Юлій зненавидів дитбудинки і почав тікати. Шукав своїх рідних по всьому СРСР. Його спіймають, а він тут же навтікача. Нарешті хлопця зловили у Миколаєві і направили до дитячої колонії… У 1951-му в Одеській дитячій колонії, де перебував Коцюбинський, стався «переворот»: старші юнаки захопили трохи зброї, примусили здатися вартових. Колонію оточили військами, а тоді розформували й розкидали її «вихованців» по Україні… Випробування атомною бомбою Юлій потрапив до Харкова. Там його нарешті й розшукала матір – у 1953 році. Вона жила в Ясній Поляні Тульської області, де раніше мешкав Лев Толстой. У Коцюбинського було вісім з половиною років шкільної освіти. Склав іспити за – 169 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
дев’ятий клас і пішов працювати на місцеву теплоелектростанцію – мав спеціальності слюсаря й токаря. Згодом його призвали до війська. У 1955 році на Далекому Сході, біля кордону з Китаєм, СРСР вперше випробував на своїх громадянах дію атомної бомби. Серед «піддослідних» радянських бійців опинився і Юлій Коцюбинський. У тому пеклі перебувала ціла дивізія. Зашпаклювали танки. Їм сказали: це триватиме 4-6 годин. Але пілот зірвав бомбу трохи вище… 16 годин вони їхали територією, забрудненою радіацією. Механік-водій, товариш Юлія, через рік помер від променевої хвороби. Коцюбинський отримав 44 рентгени. Вважалося, що це – нормально. Звичайно, дивізію одразу ж розформували… Юлій поїхав служити на Кавказ – у Грозний. Стосунки радянської армії з тамтешнім населенням були погані. Якраз поверталися депортовані народи. У них уже тоді було негативне ставлення до імперії. Бійці ходили групами, бо інакше чеченці просто вбивали поодиноких офіцерів та солдатів. Хлопець із Ленінграда закохався в інгушку. Його попередили: «Голову відірвемо!». Але солдат виявився впертим, не послухав. Юнака буквально порізали на шматки… У 1956-му Коцюбинський потрапив до Угорщини. Мабуть, тому він дуже рано посивів, що пройшов через такі випробування долі. Його механіка-водія вбив угорський снайпер – куля влучила у чоло. Їм сказали чекати наказу і не піддаватися на провокації, що б не відбувалося. Кількох солдатів, котрі не витримали й пальнули у відповідь, розстріляли перед строєм. Зате як тільки такий наказ з'явився, півтори доби радянські вояки чинили все, що хотіли… «Я розумію чеченців, афганців. Коли бачиш, як на твоїх очах гинуть товариші, – просто звірієш, – відверто розповідав – 170 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Юлій Романович. – Ти знаєш, що таке «Т-34»? Вага одного снаряда – 32 кілограми. Вогонь вівся прицільно по будинках, де тільки щось блимало: люди – не люди, дарма. Якби не надійшов наказ припинити бойові дії, Будапешт було б стерто з лиця землі. Радянські солдати та офіцери поводилися там відчайдушно!». «Буржуазний націоналіст» Коцюбинський закінчив службу старшиною окремого розвідувального батальйону. Знову пішов працювати на ТЕС. Трудився в бригаді ударників, і його направляли на навчання до Московського енергетичного інституту. Але Ірина Михайлівна Коцюбинська, директор музею М. М. Коцюбинського в Чернігові, у 1958 році запросила родичів у гості і… переконала Юлія продовжувати справу діда! Отож, після закінчення вечірньої школи, він вступив на філфак Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка – на російське відділення, адже зовсім не розмовляв українською. Йому було 25 років – солідний вік як для студента-першокурсника. Обрали старостою: «Ти – онук Коцюбинського, от і організовуй для нас зустрічі з письменниками!». Він і організовував… Взагалі, зі студентів, які навчалися водночас з Юлієм, або трохи раніше чи пізніше, 32 стали членами Спілки письменників! Коцюбинському пощастило в 1962 році побувати на першому творчому вечорі Василя Симоненка. Юлій Романович дружив з Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Олесем Лупієм, Володимиром Забаштанським, Леонідом Талалаєм… Ще в університеті познайомився з Миколою Холодним, Тамарою Коломієць, Миколою Сомом… Якось Іван Драч та його приятелі провели панахиду на мо– 171 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
гилі Михайла Грушевського. Про це дізналися в ЦК. Парторг Київського держуніверситету Міщенко дав вказівку провести комсомольські збори на всіх курсах і виключити з комсомолу, а отже, і з університету, «крамольного» студента. Коцюбинський переконав своїх однокурсників не робити цього. Втім, вони були єдині, хто проголосував проти, і Драч змушений був розпрощатися з університетом… Павло Тичина наполіг, щоб Юлій якомога швидше перевівся на українське відділення: «З тебе сміятимуться, буде важко, але треба витримати». Юлій Романович послухав класика, і згодом благополучно захистив диплом. Практику проходив у Чернігівському літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського, куди й прийшов на роботу. Однак у 1976 році, вже працюючи заввідділом, він написав заяву про звільнення – добровільно-примусово. Не всім сподобалося, що саме його персонально запросили до Чехословаччини на нараду музейних працівників соцкраїн: звичайного співробітника, а не керівника. Пам’ятаєте, як неймовірно складно, а тому престижно було потрапити в закордонне турне? Також Юлій Романович готувався до захисту кандидатської дисертації. Підготував реферат на кафедрі педагогіки Київського держуніверситету про Михайла Коцюбинського. І, як сумлінний науковець, просто не міг не назвати деякі прізвища – Грушевського, Яворницького… Одразу після захисту дисертації мала вийти його книга «Коцюбинський – педагог». Набір було розсипано, а кафедру педагогіки розігнано. І вкотре він потрапив у немилість, бо згадав у рукописі «буржуазних націоналістів». А тут ще й польські колеги, почувши його виступ у Чехословаччині «Коцюбинський і чеська культура», попросили – 172 –
Розділ другий
Нариси та спогади
підготувати публікацію про Коцюбинського та Польщу. Звичайно, Юлій Романович написав про перебування Михайла Михайловича в Кракові, про його дружбу з Богданом Лепким і листування між ними. Статтю видрукував польський журнал «Наша культура». І почалося: «Лепкий – ворог, а Ви йому дифірамби співаєте?!». Отож він написав заяву за власним бажанням і 12 років був поза музеєм… Вистояв. І не лише повернувся на роботу до рідного музею, а й очолив його. «А вам – своїх, а не чужих за діда й батька знов прощати...» Ви не повірите, але чи не найголовнішою причиною нашого з Танею переїзду до Чернігова став... музей Коцюбинського! Я ж – родом із Пирятина, з Полтавщини, дружина народилася на Буковині, а виросла на Житомирщині. Тому, коли я закінчував журфак Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, вона вже працювала в Житомирі. Але нашим друзям хотілося, щоб ми з ними неодмінно разом приїхали працювати на Чернігівщину. Вони показали мені Вал і Болдину гору, міський парк. Подумки я ще вагався. «Залишайся. У нас тут є чудовий музей Михайла Коцюбинського. Такі вечори влаштовують! А директор – просто золота людина, онук класика!» – наполягали приятелі. «Що, справжній онук?!» – перепитав я. І залишився: Михайло Коцюбинський і зараз – мій улюблений письменник... Звичайно, не жалкую про своє рішення. Чернігів давно став для мене рідною домівкою. Втім, я не одразу наважився познайомитися з Юлієм Романовичем, хоч чув про нього лише гарні слова. Все думав: ну, хто я такий, щоб відволікати від багатьох справ онука Коцюбинського?! Він же постійно – 173 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
спілкується з видатними людьми. Майже щодня у музеї – цікаві літературно-мистецькі імпрези. А тут ще я зі своєю писаниною... Допоміг випадок. Я виграв літературний конкурс, і видавництво «Смолоскип», яке випустити мою першу книжку, попросило провести презентацію в Чернігові. Я розгубився, бо нічого подібного ніколи не робив. Звернувся до одного закладу, іншого – скрізь із мене вимагали чималі гроші, яких я, зрозуміло, не мав. А часу залишалось обмаль. Я був у відчаї, просто не знав, що робити. І тоді зателефонував Юлію Романовичу, назвався й попросив про допомогу. Яким же був мій подив, коли директор поважного музею одразу ж пообіцяв все влаштувати, притому – безкоштовно! Наступного дня ми познайомилися. Можна було б написати, що я прийшов до нього на прийом, але Коцюбинський ніколи не поводився, як чиновник і взагалі не переймався бюрократією, – зустрів гостинно, якось по-домашньому, так, ніби ми були знайомі тисячу років: «Авжеж, читав Ваші вірші, і знаю про Вас із Танею!»… Ми проговорили майже годину – про життя, літературу, журналістику. Юлій Романович вмів слухати і виявився дивовижним оповідачем. Я був у захваті! А потім він прийшов на мою презентацію, попри свою простуду, скромно вислухав, досидівши до кінця, подякував... Звичайно, я не був винятком – так Коцюбинський поводився завжди: чи це був хтось із класиків, чи, наприклад, тяжкохворий і офіційно невизнаний, хоч дуже талановитий, поет Петро Пиниця, чи зовсім юний літератор… Відтоді ми постійно спілкувалися з Юлієм Романовичем, провели разом немало творчих зустрічей. І я щоразу був вражений: як же йому вдалося гідно пройти через такі життєві терни, не раз дивитися в обличчя смерті, багато й тяжко – 174 –
Розділ другий
Нариси та спогади
страждати, але бути такою мудрою, делікатною, дуже порядною Людиною, великим Подвижником, надзвичайно працелюбним і безкорисливим?! Його поважали й любили – посправжньому, віддано. Це не просто слова – я бачив і відчував це постійно. І вкотре дивувався, як людина з такою чуйною, благородною душею і ніжною вдачею, може настільки мужньо й принципово відстоювати справедливість – у тих же чиновницьких кабінетах! Пам’ятаю, як у музеї Коцюбинського мала відбутися презентація книги Шевченківського лауреата Олексія Дмитренка, де правдиво, без звичних на той час прикрас, розповідалося про другу світову війну. Декому це страшенно не сподобалося – від Юлія Романовича вимагали відмінити презентацію, його намагалися викликати на «килим», йому погрожували. Цей творчий вечір відбувся, як і багато інших, «несанкціонованих»... Можна було б хоч інколи не палити нерви, жити спокійно, догоджаючи високому начальству. Врешті-решт, так робило немало нинішніх палких «патріотів»! Але Юлій Коцюбинський не вмів принижуватися (та його й неможливо було принизити), а ще він ніколи й нікому не бажав зла. У мене є вірш, присвячений Юлієві Романовичу. Хочу навести його повністю, з епіграфом: Юлієві Романовичу Коцюбинському «Досі ще немає справжньої наукової біографії Михайла Коцюбинського. Час спростувати міфи. Скажімо, письменник ніколи не зустрічався з Леніним на Капрі. Він дружив із Богданом Лепким та іншими «буржуазними націоналістами». А з нього витворили більшовицьку ікону, репресувавши – 175 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
водночас рідних дітей. Після розстрілу Романа Коцюбинського, мого батька, я жив у дитячих будинках – з тавром сина «ворога народу». Юлій Коцюбинський, онук письменника, 1 жовтня 1995 р. У Соловки – від солов’їв, З богів і віри – у шакали: Михайла розп’яли свої І скільки потім розпинали! Ще зблиснуть чарки і ножі, Месії прийдуть і пілати… А вам – своїх, а не чужих За діда й батька знов прощати. І все-таки не хочу завершувати свої спогади сумними рядками – Юлій Романович був життєрадісною, світлою людиною. Він ніколи не скаржився на долю, мав чудове почуття гумору. І зараз би, як завжди, жартував, намагався підтримати, розрадити кожного з нас своїм тихим і теплим голосом. Сьогодні він би пишався своєю родиною: сином Ігорем та невісткою Наталією, які достойно продовжують його музейну справу (Ігор мужньо захищав нашу незалежність мужньо у війні на сході України), онукою – Іринкою Коцюбинською… Моя дружина – літературознавець Тетяна Дзюба – так відгукнулася про життя та подвижницьку діяльність Юлія Романовича Коцюбинського: «Він відійшов з епохою чи, може, епоха відійшла з ним. Він був найкращим, тому й залишиться незабутнім». Сергій Дзюба – 176 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Внутрішня свобода Михайлини Коцюбинської «Все наше життя було невідокремленим від образу Коцюбинського, його творчості, його життя. Я виростала з якимось природним відчуттям всеприсутності Коцюбинського», – так проникливо написала про класика української літератури його племінниця – Михайлина Коцюбинська. Вона любила Чернігів, де пройшло її дитинство, надзвичайно шанувала Юлія Романовича Коцюбинського та його родину, тож завжди із задоволенням приїжджала на Придесення. Тут, у літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського ми й познайомилися. Такою я й згадую її – серед квітучого саду та екзотичних агав, де Михайлина Хомівна відпочивала душею. Одна з моральних авторитетів та символів шістдесятництва, соратниця Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Валерія Марченка. Мужня й шляхетна жінка. Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія», лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені Василя Стуса, Олени Теліги, Михайла Коцюбинського. Видатний український літературознавець. Усе це – вона, Михайлина Коцюбинська, названа, до речі, на честь свого знаменитого дядька. Втім, Михайлина Хомівна, гідно витримавши всі трагічні поневіряння долі, до почестей у поважному віці ставилася спокійно. І за майбутнє України вболівала значно більше, ніж за власне життя. «Вона до кінця зберегла неушкодженим сам дух шістдесятництва: віру в неминуче оновлення як культу– 177 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ри, так і суспільства, у відновлення справедливості, правди. Здобута незалежність України була для неї, як і для найближчих її сподвижників, винагородою за всі поневіряння та утиски. А все, що далі відбувалося з молодою державою – то були направду події особистого її життя, тож саме так і сприймалися, і переживалися» (Елеонора Соловей). «А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: «Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння...». Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися» (Мирослав Маринович). Як вірменка стала «українською націоналісткою» Михайлина Коцюбинська народилася у Вінниці 18 грудня 1931-го. А за декілька років переїхала до Чернігова, де її батьки створили музей Михайла Коцюбинського. Взагалі, молодший брат славетного письменника – Хома Михайлович Коцюбинський – не належав до еліти інтелігенції. Він не мав ґрунтовної освіти. Скінчив народний університет Шанявського в Москві, але це не була офіційна вища освіта. Проте він вирізнявся природним розумом та організаторськими здібностями. До 1917 року жив у Петербурзі, зблизився там з українською громадою, очолював товариство тверезості, перебував на інших громадських посадах. Якийсь час він був управителем маєтку князя Сангушка у Славуті. А в перші пореволюційні роки трудився директором дитячого будинку – на Куренівці, в Києві. Там і познайомився з майбутньою дружиною, яка працювала вихователькою. Катерина Бедризова (у шлюбі – Коцюбинська) була за на– 178 –
Розділ другий
Нариси та спогади
ціональністю вірменкою. Але, коли почалися відомі гоніння на українську інтелігенцію у зв'язку зі справою «Спілки визволення України» (СВУ), Катерину Яківну, що працювала тоді у Вінницькому літературному музеї Михайла Коцюбинського, також звинувачували в українському буржуазному націоналізмі. Це – вірменку, котра лише кілька років як взагалі вивчила українську мову! Родом вона – з Криму, з Феодосії, із русифікованої вірменської сім'ї. Закінчила Петербурзькі вищі жіночі Бестужевські курси, працювала трохи гувернанткою на Донбасі, потім – у дитячому будинку в Києві. Була людиною освіченою, з гарним художнім смаком. Мала добру філологічну школу (на Бестужевських курсах викладали відомі професори: Бодуен де Куртене, Овсянико-Куликовський, Щерба та ін.). Після шлюбу з Хомою Михайловичем Коцюбинським вона вирішила бути гідною його прізвища. І була його гідна! Вивчила українську мову й навіть викладала її певний час у Вінниці. До речі, одним з учнів Катерини Яківни був видатний письменник Михайло Стельмах, який на все життя зберіг до своєї вчительки колосальну повагу та пієтет. Вона була доброю людиною. Її рідних депортували з Криму разом із татарами – племінниця опинилася з малими дітьми аж у Свердловській області, і Катерина Яківна, як могла, їй допомагала. Спочатку Хома Михайлович був організатором та директором Вінницького музею Михайла Коцюбинського (це – перший музей такого профілю в Україні). До того ж, він був геніальним садівничим! У Вінниці довкола музею буяли чудові, надзвичайні рослини, все росло, як із води. Там часто гостював поет Павло Тичина. «Власне, творчість Михайла Коцюбинського та Павла Тичини були найпершими чинниками, що навернули маму до – 179 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
українства, – розповідала мені Михайлина Коцюбинська. – До речі, замість колискової, вона співала «Пастелі» Тичини… Сама вигадувала мелодію до віршів і співала. Перше, що я пам’ятаю з дитинства, – це портрет Тичини над ліжком. Потім, коли я приїхала до Вінниці через багато років, уже людиною немолодою, то якісь місця в саду біля музею мені видалися знайомими: під липами, біля старої комори. Мабуть, увімкнулася моя підсвідомість. Я запитала: «Чи не ростуть тут груші, схожі на глеки?» І мені показали на старезні дерева». У 1935 році родина переїхала до Чернігова. Татові Михайлини довелося розпочинати все спочатку: в будинку, де мешкав Михайло Коцюбинський, наразі необхідно було створити вже другий його меморіальний музей. Хома Михайлович, хоча й був людиною похилого віку, багато що робив власноруч: засукавши брюки, фарбував дах, самотужки майстрував вітрини. Музей відвідувало багато письменників, зокрема місцевих: Михайло Хазан, Абрам Кацнельсон, Олекса Десняк… Тут відбувалися засідання літературної студії. Прекрасні стосунки у співробітників музею Коцюбинського були, зокрема, з ленінградцями: письменником Володимиром Боцяновським, директором музею Олександра Пушкіна Матвієм Калаушиним. Вони дружили з Хомою Михайловичем. Часто приїжджали сюди відомий скульптор Ілля Гінзбург, бібліограф Юр Меженко, художник Вадим Меллер, який оформив виставу «Фата моргана», поставлену місцевим театром (то була велика мистецька подія в житті Чернігова!). Взагалі, у працівників музею були дуже тісні творчі зв’язки з обласним театром, зокрема з актрисою Марією Поет, режисером Волгриком. А потім почалася війна… – 180 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Під час бомбардувань прикривали собою донечку й експонати музею У 1941-му, коли фашистська орда вдерлася в Україну, Хомі Михайловичу запропонували місце у вагоні: для сім’ї і кількох валіз. Але він просив вагон, щоб евакуювати музей Коцюбинського. Вагон дали 18-го чи 19 серпня, коли виїхати було майже неможливо; адже німці увійшли в Чернігів уже 11 вересня. Проте у вагон було повантажено все, що можна, навіть погруддя Михайла Коцюбинського роботи Гінзбурга та ще десять ящиків матеріалів із музею письменника Володимира Короленка в Полтаві (пізніше дочка Короленка – Софія Володимирівна – близько зійшлася з родиною Коцюбинських). «І почалися чи не найстрашніші дні й ночі у моєму житті, – пригадувала Михайлина Хомівна. – Вокзал лежав уже в руїнах, падали бомби. Мабуть, наш вагон зберіг Господь. Уявіть, вагон стояв один серед колії, вночі по даху барабанили осколки. Найціннішим для батьків були я і кута залізом скринька з рукописами Михайла Коцюбинського. Вночі під час бомбардувань вони вкладали мене на скриньку і з обох боків прикривали своїми тілами. Так тривало десь дві-три ночі. Нарешті було вирішено, що виїхати не вдасться і треба вертатися до Чернігова. Але раптом серед ночі ми відчули, що їдемо! Нас підібрав один з останніх санітарних ешелонів… Добиралися ми до Башкирії днів сорок. Звичайно, це була дуже важка поїздка. На станції Валуйки до вагона, де вільного місця практично не було, попросилися біженці. Коли їхали Україною, добрі люди нам ще давали якісь продукти. А потім харчувалися лише сухарями, розмоченими у солодкій воді». – 181 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
У Башкирії на той час перебувала Українська Академія наук. В Уфі Хома Михайлович пішов до видатного вченого Олександра Богомольця, президента Академії. Коцюбинських поселили в готелі, де жили українські науковці, актори, діячі мистецтва. Музей прийняла до себе Академія наук. Знайшли дві кімнатки: одну – для сім’ї Коцюбинських, іншу – для фондів музею. До Уфи Михайлина з батьками добиралася разом із родиною Бориса Мезенцова – він і став сторожем музею. Батько був директором, мама – науковим працівником, а дружина Павла Тичини – Лідія Петрівна – відала бухгалтерією. І треба сказати, що музей не був лише номінальною одиницею, певна робота таки велась. Зокрема, було видано науковий збірник «Коцюбинський і Західна Україна», який сьогодні є абсолютним раритетом. Хома Михайлович незадовго до війни побував у Львові, Чернівцях і привіз звідти чимало цікавих матеріалів, які побачили світ вперше в цьому збірнику. Музей був невіддільною частиною життя родини Коцюбинських. І в 1944 році, коли повертатися було ще небезпечно (по дорозі додому, в Ніжині, потяг зазнав страшного бомбардування), сім’я приїхала до Чернігова, який тоді лежав у руїнах. Цього разу поверталися в пасажирському вагоні – окремо від експонатів музею. Вагон із музеєм їхав окремо і десь пропав. Цілий місяць про нього не було нічого чути. Хома Михайлович страшенно перехвилювався, з ним стався мікроінсульт. На щастя, вагон знайшовся! Поступово музей відродився, з'явились нові експозиції. Допомогли культурні зв'язки з київськими та ленінградськими фахівцями. «Батько був чудовим організатором, він умів працювати з людьми. Мама уособлювала інтелектуальне начало. Вони дуже добре доповнювали одне одного, – розпові– 182 –
Розділ другий
Нариси та спогади
дала Михайлина Хомівна. – Розцвів сад. З’явилися й червоні гвоздики, відомі тепер у ботаніці як «гвоздики Коцюбинського» (їх Михайло Михайлович привіз із Капрі). Це була справжня зелена експозиція – як продовження музею. Я часто також проводила екскурсії, особливо влітку, коли було багато відвідувачів. Біля агави, мальв, винограду читала уривки дивовижних творів Коцюбинського. Адже тут культивувалися рослини, які Михайло Михайлович любив або про які писав. Добре, що й сьогодні все це зберігається у такому прекрасному стані». При музеї була кімната для відвідувачів, то вона ніколи не залишалася порожньою. Завжди там хтось жив: аспіранти з Києва чи Львова, письменники, актори, художники… Тут із задоволенням бував Максим Рильський. Павло Тичина, коли приїжджав до музею в Чернігів, буквально розцвітав, теплів душею. Михайлина на все життя запам'ятала, як удвох із Павлом Григоровичем ходила на Болдину гору, по території Троїцького монастиря; і письменник ділився з нею своїми ще дитячими спогадами, адже хлопчиком співав тут у церковному хорі. «Лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток…» У 1949-му Михайлина Коцюбинська закінчила школу із золотою медаллю й вступила на українське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Її однокурсниками були Віталій Русанівський, Петро Кононенко, Кость Волинський, Віктор Коптілов… – майбутні відомі українські науковці і письменники. Після університету вона одразу ж вступила до аспірантури, навчалась у академіка Олександра Білецького. У перший рік – 183 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
її аспірантури від запалення легенів у 86-літньому віці помер батько. Мама жила ще кілька років, але дуже хворіла, померла у 1963-му. Після закінчення навчання для Михайлини настало нове життя. Це були 60-ті роки, відлига. Вона познайомилася з Іваном Дзюбою, працювала разом з Іваном Світличним. Відділом, у якому Михайлина Хомівна трудилася в Інституті літератури, керував сумнозвісний Шамота. Потім виявилось, що він був керівником дисертацій у Стуса, Бадзя, Івана Дзюби – в усіх «дисидентів». Ось такий збіг… Певним рубіконом у середовищі творчої інтелігенції стала поема Івана Драча «Ніж у сонці» – тоді це був зблиск сонця в сірому морі поезії «на замовлення». І настало розмежування: хтось поставився до всього цього скептично, хтось навпаки – обстоював нову поетичну мову. У Клубі творчої молоді, де Коцюбинська була членом бюро, проводилися різноманітні літературні вечори, дискусії. Були тріумфальні літературні вечори Івана Драча, Миколи Вінграновського, Віталія Коротича, а вступне слово на них виголошував Іван Дзюба. Ці вечори час від часу забороняли, переносили з одного місця на інше, але вони все одно проводилися. Іноді – просто неба, як, наприклад, вечір, присвячений Лесі Українці, що відбувся на схилах Дніпра. Відзначали кожну річницю народження Тараса Шевченка. Екскурсії Україною організовував Григорій Логвин. Звичайно, за ними стежили «мистецтвознавці в цивільному», але це не могло зупинити молодих людей, які усвідомили себе українцями. З'явився самвидав і не лише політичний. У самвидаві «ходили» й просто гарні вірші: Голобородька, Калинця, Воробйова… Адже творча молодь не жила політичними гаслами. Однак у той час навіть вірші Київської школи поезії вважа– 184 –
Розділ другий
Нариси та спогади
лися політикою. Дуже важливо, що тоді відбулось єднання різних митців: письменників, художників. Яскравий приклад – дружба Івана Світличного та Алли Горської. У майстерні художниці Людмили Семикіної відзначили 70-літній ювілей: Світличному й Горській виповнилося по 35 років… Під час святкувань утворився такий «центральний ювілейний комітет» (ЦЮК). Головою ЦЮКу став Чорновіл. Всі вітали ювілярів, а виходило так, немов В’ячеслава Максимовича. Першою премією було його фото. Висіло гасло: «Хай живе ЦЮК – натхненник і організатор усіх перемог і поразок!». Михайлина та її друзі склали гімн, провели вікторини. Все було дотепно, розкуто… А ще відбулося єднання митців Західної і Східної України. Іван Світличний одним із перших побував у Львові, де познайомився з Теодозією Бриж, Любомиром Медведем, Левицьким, мистецтвознавцем Богданом Горинем… За ним прокладеною дорогою потягнулися й інші. У 60-ті роки на Батьківщину почали навідуватися українці з діаспори: Віра Вовк, Зіна Геник-Березовська, Анна-Галя Горбач (до речі, вона переклала німецькою творчість Михайла Коцюбинського)… Коли почалися арешти серед української інтелігенції, молоді письменники та науковці вирішили повідомити про це громадськість – публічно виступити проти того, що відбувалося в країні. І от на показі кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» виступив Іван Дзюба. Його підтримав Василь Стус. «Я сиділа поруч зі Стусом. Василь від хвилювання тремтів буквально кожною клітиною, – пригадувала Михайлина Коцюбинська. – Я обняла його за плечі і подумала: «Господи, хлопче, як ти житимеш?!» А коли у залі підвівся В’ячеслав Чорновіл, він запропонував: «Хто проти арештів, встаньте!» – 185 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Листи з протестами надсилались і раніше, однак цього разу все відбувалося відкрито, привселюдно. І біля ста людей встали! Потім окремо «виловлювали» кожного, хто тоді встав, примушували засудити свій вчинок. Говорили і зі мною. Від мене вимагали тільки одного: покаятися, підтвердити, що я тоді підвелася випадково, не подумавши. Але я доводила, що все робила осмислено. Далі була «епопея» виключення мене з партії». Це тривало вісім місяців. У 1966-му Михайлина Хомівна віддала партквиток. Її виключали на комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ. Один із присутніх поцікавився: «Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?». На це вона, не довго міркуючи, відповіла: «Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами й партквитком, я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток». «Скучив за тобою, як за Софією Київською», – писав із неволі Василь Стус Через два роки Михайлина Коцюбинська залишилася без роботи з п'ятилітньою дитиною. Справа в тому, що в Інституті літератури кожні п’ять років проводилась атестація на відповідність посадам. От непокірну жінку, за вказівкою згори, і провалили. Тільки один голос був на її підтримку – академіка Новиченка. Рік вона була взагалі без роботи. З одного боку, Михайлину Хомівну оберігало від арешту її прізвище: ніби якось не з руки садити до в’язниці племінницю Коцюбинського тільки за те, що вона товаришує «не з тими» людьми… Хоч інших за подібне садили. Але й влаштуватись на – 186 –
Розділ другий
Нариси та спогади
якусь непомітну роботу вона не могла: з таким прізвищем не сховаєшся, вмить вирахують. Раптом запропонували працю у видавництві. Наскільки їй було відомо, допомогла комуністка з діаспори – Марія Скрипник. Вони товаришували у молодості. Дізнавшись про негаразди подруги, пані Марія, за допомогою компартії Канади, звернула увагу українського ЦК, що родичка Коцюбинського не має роботи. В ЦК, очевидно, вирішили, що справді нічого страшного не станеться, як вона десь працюватиме. Так Михайлина Хомівна і трудилася 18 років у видавництві «Вища школа» – редактором. «Ще через одне тяжке випробування довелося пройти Коцюбинській у 1983 році. Вона доглядала овдовілого Бориса Антоненка-Давидовича, який запропонував їй узяти шлюб і перебратися до нього. Однак влада під різними приводами або скасовувала, або переносила дату реєстрації шлюбу, а зрештою визнала його недієздатним і віддала під опіку пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і 9 травня 1984 року помер. Увесь цей час Коцюбинській присилали поштою брудні пасквілі, її «проробляли» на зборах трудового колективу, однак колектив мовчки співчував їй» (Ірина Рапп, Василь Овсієнко). «Неблагонадійну» жінку не залишали в спокої. Було ще багато спроб звільнити її з роботи. «Фактично мене тримали на в’язничному режимі, – розповідала вона. – Наприклад, їду до Чернігова на вихідні, у понеділок запізнююсь на роботу всього на 20 хвилин, а з мене знімають прогресивку за квартал. Про якусь творчість – мови не було. Мене ніде не публікували. Безперестанно викликали на допити, влаштовували обшуки… Проте в ці роки все-таки було більше світлого, ніж – 187 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
темного. Мене оточувало багато гарних людей. Це було таке єднання людського духу!». Попри переслідування, Михайлина Коцюбинська листувалася зі своїми заарештованими друзями. «Уявіть собі, – пригадувала, – у мене – день народження, і я отримую листівочку від Василя Стуса (мабуть, писав дружині і вклав листівку для мене): «Михасю, якщо в день народження ти побачиш, що до тебе схиляється небо, то знай, що це зробив я». Або ще таке: «Скучив за тобою, як за Софією Київською». Слова Василь міг знайти такі чудові… Сент-Екзюпері мав рацію, коли казав, що найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування. Я вдячна долі за спілкування зі Стусом, Світличним, Сверстюком, художником Панасом Заливахою, Мирославом Мариновичем, Миколою Матусевичем, Валерієм Марченком… Взагалі, в усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі». Під час горбачовської «перебудови» Михайлині Хомівні запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури – на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. У 1990-му вийшла друком її книжка «Етюди про поетику Шевченка», яку «зарізали» в 60-х роках. Вона уклала першу в Україні книгу Василя Стуса «Дорога болю». Згодом із його сином – Дмитром – підготувала багатотомне наукове видання спадщини Василя Стуса. «Стартовий капітал ми отримали з канадського інституту українських студій в Едмонтоні. Допоміг і Фонд Сороса. Державної допомоги немає ніякої… – говорила вона. – Чому – 188 –
Розділ другий
Нариси та спогади
так важлива ця робота? У перші роки незалежності було багато ейфорії навколо імені Василя Стуса. Нам же хотілося трішки дистанціюватися від політики. Передмову до першого тому видання я назвала просто: «Поет». Бо Василь – передусім таки Поет, і його потрібно зараз деміфологізувати, показати, що це – Поет на рівні кращих досягнень сучасної світової поезії». Значний резонанс викликали її книжки «Зафіксоване і нетлінне» (2001), двотомник «Мої обрії» (2004), «Книга споминів» (2006), «Історія, оркестрована на людські голоси» (2008), «Листи і люди: роздуми про епістолярну творчість» (2009). Багато праці доклала вона, опікуючись чотиритомником «Листів до Михайла Коцюбинського» – подвижницькою роботою родини видатного письменника, співробітників Чернігівського літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського та науковців Інституту літератури НАН України. В останні роки працювала як упорядник зібрання творів В’ячеслава Чорновола (видається з 2002-го). Земний шлях Михайлини Коцюбинської завершився 7 січня 2011 р. – на 80-му році життя. Віруючі люди переконані, що на такі великі свята, як Різдво і Великдень, Господь забирає до себе душі праведників. У Чернігові урочисто відкрили її меморіальну дошку – в школі № 17, де навчалася юна Михайлина. Вона була шляхетною й справедливою. Справжньою. Василь Стус прихиляв до неї небо. Мені дуже не вистачає Вас, Михайлино Хомівно! Сергій Дзюба
– 189 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Трактат про славу Згодна, до поезії ми не маємо таланту, Але кохання наше Триватиме дві тисячі років. Довго це чи ні? Акіко Йосано (Японія) Хай критики не б’ють мені в литаври, Бо маю скромне лиш одне бажання: Не прагну зовсім поетичних лаврів – Я хочу стати класиком кохання… __________________ * Шаную японців. А ще більше – японок... Дехто заздрить: «І за що тільки тебе дівчата люблять?». За мрії! ☺
Трактат про веселку і верблюда Вірш розтлумачити Служивий попросив. Осінні сутінки. Йоса Бусон (Японія) Тлумачить вірші – теж велике чудо (Я – лиш поет. І зовсім не святий): Це – наче переплюнути верблюда І по веселці річку перейти! ________________ * Ох, нелегка робота у пародиста... ☺ – 190 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Як заповідав Володимир Дрозд «Як громадянин найбільше боюся я, що наші економічні негаразди, дурість і зажерливість наших «вождів» доведуть до втрати, хай і відносної, але – незалежності нашої держави. Якщо так станеться, не скоро нам трапиться така щаслива історична нагода – знову випливти на історичну арену», – цю думку, таку актуальну нині, я почув ще в 1997-му від земляка – видатного українського письменника, Шевченківського лауреата Володимира Дрозда. Що ж сталося в чернігівському ресторані? Тоді тільки-но почали виходити мої книжки, й Володимир Григорович, який працював у Спілці письменників України (секретарем ради та головою правління літфонду), дізнавшись, що я – з Чернігівщини, заходився одразу ж опікуватися земляком. Взагалі, атмосфера в Спілці у той час була неймовірною – з нами, молодими авторами, носилися буквально, як із писаною торбою. За першого-ліпшого бажання можна було поспілкуватися з відомим й шляхетними людьми – нашими земляками: Юрієм Мушкетиком, Анатолієм Погрібним, Леонідом Кореневичем, Віктором Кавою; Євгеном Гуцалом, котрий раніше, в молоді роки, мешкав на Придесенні й разом із Володимиром Дроздом трудився в обласній газеті «Комсомольський гарт»… До речі, талановитий фотожурналіст Валерій Інютін якось розповідав мені про випадок, що стався в одному з чернігівських ресторанів, куди вони втрьох – з Володимиром Дроздом та Євгеном Гуцалом, завітали поїсти. Як пригадував Валерій – 191 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Петрович, приятелі-колеги задушевно спілкувалися рідною мовою, та це не сподобалося якомусь запеклому шовіністові, «стукачу» КДБ. Той почав лаятися, звинувачувати журналістів в українському буржуазному націоналізмі; Володя Дрозд не витримав – дошкульно й іронічно відповів; відбулася гучна сварка, хтось викликав міліцію… Втрапивши в халепу, Валерій Інютін, за його словами, встиг сховатися за шторку; а от приятелям не поталанило – про інцидент дізналися в обкомі партії, Дрозд і Гуцало одразу ж потрапили в списки неблагонадійних. Як стверджував Валерій Петрович, саме це й стало причиною того, що обидва вони надовго не затрималися в Чернігові – змушені були незабаром шукати кращої долі. Минув час, і Володимир Дрозд та Євген Гуцало стали справді видатними українськими письменниками; а обдарований Валерій Інютін (фотознімки якого друкували тоді суперпопулярні видання – журнал «Огонёк», газети «Правда» й «Известия»), залишившись мешкати в рідному Чернігові, все життя працював звичайним фотокореспондентом. «Бачиш, як іноді трапляється в житті, – посміхався, переказуючи цю дивовижну історію Валерій Петрович. – Якби тоді, в ресторані, не встиг сховатися за шторку, можливо, теж зараз був би столичною знаменитістю. Отож кому з нас дійсно не поталанило?..». Коли я ще навчався в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, Володимир Дрозд вважався молодим перспективним письменником, який пише гостру й досить цікаву прозу. А в 1997-му, коли мені пощастило з ним познайомитися й потім не раз відверто спілкуватися, він уже був лауреатом практично всіх найпрестижніших в Україні літературних премій і незаперечним авторитетом для літераторів – 192 –
Розділ другий
Нариси та спогади
молодших поколінь. Втім, Володимир Григорович поводився завжди по-дружньому, без пихи. Любив пожартувати, розповісти дотепну бувальщину. Міг привітатися: «Привіт, геніям!», а даруючи нам із дружиною свою нову книжку, втнути іронічний дарчий напис: «Геніальним українським письменникам Сергієві й Тані. Чи ви чули, як співають дрозди?». Пес Жульєн і його вірші Володимир Дрозд немало розповідав про свого улюбленця – собаку Жульєна, якого він назвав на честь кума – академіка Миколи Жулинського. Пес став чудовим другом і компаньйоном Володимира Григоровича. До того ж, як запевняв його господар, Жульєн сам був… неабияким поетом. Принаймні вірші великого розумного приблудного собаки вже почали друкуватися в українських газетах. У мене збереглися кілька таких шедеврів, подарованих Володимиром Дроздом: Медитація під калиною Трусить яблука господар. Мені ж пахне ніч. Раптом яблуко, мов злодій, Б'є мене між віч... Я тікаю під калину Й медитую так: «Це господар в мене кинув, Чи це – неба знак?! Може, з Псиного сузір'я Слово мовлене мені, Аби я – у вічність вірив, А не жив, як уві сні?..» – 193 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Завтра іншим стати маю – Мудрий, добрий, вічний пес. А сьогодні – подрімаю... Світять яблука з небес. Як жартував Володимир Григорович, Жульєн був «тричі партійним псом». Спочатку за бажанням доньки Володимира Дрозда – Іринки, яка також не позбавлена почуття гумору, «великий поет-філософ» Жульєн під прізвищем «Жульєн Миколайович Собака» заповнив анкету однієї з політичних партій, заплативши вступний внесок. І… його охоче прийняли, сповістивши про цю епохальну подію письмово – новий член невдовзі отримав офіційне запрошення прибути для урочистого вручення партійного квитка. Потім уже Володимир Дрозд ініціював об’єднання всіх політичних партій і рухів України в одну чудову «Партію любителів привілеїв». Зрозуміло, вірний пес Жульєн першим подав заяву, справедливо поцікавившись: «Хто ж більше за мене полюбляє кістки зі спільного столу?», й невдовзі отримав квиток № 1. Причому партійний квиток йому разом зі смачною кісточкою вручили в оселі турботливого друга, однопартійця й колеги-письменника Володимира Дрозда, – родина Володимира Григоровича разом зі своїми кумами зустрічала Новий рік; тож для «члена ЦК Партії любителів привілеїв» Жульєна це стало подвійним святом. Політикові Люблю тебе, мій друг і брат. Державець ти, а я – Сократ. Я – Діоген у конурі, – 194 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Ти той, що служить при дворі. Ти у званнях, як в реп'яхах. Я – в реп’яхах, як в орденах. Страх пророста в твоїх очах. В моїх очах – гірка печаль. І трохи – сміх, і трохи – жаль За СВІТОМ цим, де був я – пес, А ти – плів плетиво словес. Прийди до мене, обійми, Для вічності – однакі ми. І тільки мій оцей поез, Як тінь, пливтиме до небес... Микола Жулинський пригадує, що на цьому фантазії Володимира Дрозда не вичерпалися. Адже на наступному родинному святі письменник ініціював створення КУМ-партії, мета якої – об’єднати всіх кумів України. Ясна річ, в цю наймасовішу українську партію, з’їзди якої мали б проходити за щедрим на наїдки та випивку столом, першими подали заяви про вступ двоє кумів – Володимир Дрозд і Микола Жулинський. Звичайно, не могли вони відмовити в членстві у цій справді народній партії й невтомному Жульєну. Адже багаті столи на майбутніх з’їздах КУМ-партії хтось повинен обслуговувати… Фуршетно-елітне Фуршетна наша Україна – Тобі нема й не буде дна! Так вільно дихає людина Горілки духом і вина. Був час – компотом віншували, – 195 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Коліньми торували шлях. Сьогодні – пінисті бокали – Дороговкази у руках! Ми поступ славимо й свободу, Тоталітарне геть ярмо! П'ємо для рідного народу, Для України ми п'ємо! Жульєн став «доктором філологічних наук», незабаром побачила світ його поетична книжка «Тексти» (назва пародіювала видану тоді антологію молодих авторів видавництва «Смолоскип») з дотепною передмовою академіка Миколи Жулинського. А в серпні 1991-го Жульєн висунув себе в Президенти України, запропонувавши колезі Жулинському стати віце-президентом. Втім, невдовзі пес-філософ великодушно передумав – мабуть, Володимир Дрозд вмовив: ну її, ту політику… «Найстрашнішим був для нього час, коли не писалося, – запевняв Микола Жулинський. – Тоді Володимир Дрозд годинами бродив зі своїм другом, псом Жульєном, Витачівською дорогою, наддніпровськими пагорбами, довго стояв на горі – над своєю хатиною у Халеп’ї, вражався до сердечної млості красою земного світу, піднімав обличчя до Неба і шептав захоплено: «Який же ти Майстер, Господи!». Іноді вселялася в голову жахаюча думка, що зникне весь сенс його земного існування – не запрацює більше його душа, не покличе Господь його на розмову. І тоді з властивим йому почуттям іронії замислить він попросити встановити йому пам’ятник тут, на вершині гори в Халеп’ї. Письменник стоїть «з глибокою думою на чолі про свій народ», а біля нього, зіпершись передніми лапами на – 196 –
Розділ другий
Нариси та спогади
його груди, – Великий Жульєн і велика у своїх весняних почуттях до козла залюблена коза...». Як Дрозд із Жульєном Гуцала розігрували «Усе життя я більше сміявся з самого себе, але діставалося й моїм колегам, – розповідав мені Володимир Дрозд. – Відомо, що книги письменника Євгена Гуцала у 70-80-х роках виходили досить часто – і в Україні, і в Росії. Він взагалі був людиною писучою. Десь у середині 80-х оголосили передплату на серію пригодницької літератури, серед пропонованих була і книжка популярного тоді «детективщика» Самбука. Але підписували на серію лише тих, хто здав певну кількість паперової макулатури. От я виходжу з їдальні, в Ірпені, бачу Євгена в колі колег і голосно запитую ніби у самого себе: «Цікаво, скільки книг Євгена Гуцала треба здати на макулатуру, щоб отримати один томик Ростислава Самбука?..». Реакцію запального Гуцала на мої слова не важко вгадати». Постраждав Євген Гуцало й від ще одного розіграшу свого товариша. Тут уже Володимирові Григоровичу допоміг його розумний пес. На запитання господаря: «Хто найкращий письменник України?», Жульєн вправно відкрив у товстому літературному журналі публікацію Володимира Дрозда. А коли той, невинно примруживши очі, поцікавився: «А хто – найгірший?», великий собака хутко розшукав у новому письменницькому довіднику фото Євгена Гуцала… Я не став захоплюватися кмітливістю Жульєна й розпитувати, якою саме смакотою змастив тоді сторінки тих видань невгамовний жартівник Дрозд. Але ображений Гуцало певний час навіть не розмовляв із приятелем. Власне, про дотепні розіграші Володимира Дрозда мож– 197 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
на прочитати у його колоритному автобіографічному романі «Музей живого письменника». Звісно, директором новоствореного музею став дорогий його серцю Жульєн. Щиро раджу вам піти до бібліотеки і взяти цю веселу, іронічну й водночас повчальну книжку – не пошкодуєте: «Бажаючі відвідати Музей живого письменника збиратимуться біля воріт садиби. Там є лавочка, вкопана моїм сусідом. Зустрічатиме відвідувачів директор Музею, а за сумісництвом – і тілохранитель письменника, доктор філології добродій Жульєн... У Жульєна – високе чоло мислителя, а очі – набагато розумніші од моїх. Хіба що окулярів бракує. Окуляри він терпить, лише коли треба сфотографуватися – для вічності. Вітаючись із людьми, яких добре знає, він каже: «Гар-рр...», – стає лапами на груди і наполягає на поцілункові. Оця любов його до поцілунків при зустрічах нагадує мені достопам’ятних вождів застою». Володимир Дрозд любив сміятися над собою, над цим недосконалим, прекрасним світом, пригадує Микола Жулинський, жартував дотепно і гостро, тому й заповідав у своєму «Музеї живого письменника»: «Сміймося ж, хай і печально. Бо тільки сміх очищає і омолоджує душі. Лише сміх над собою і над епохою засвідчує, що ми, наперекір усьому, ще живі». Пам’ятника на Валу не треба, краще видайте «Листя землі»… І на завершення – дещиця відповідей Володимира Дрозда в інтерв’ю, яке ми з письменницею Тетяною Дзюбою опублікували в той час. Він – як завжди, доброзичливий, відвертий і водночас дотепно-іронічний. – Володимире Григоровичу, книжки про Придесення Ви пишете, але в рідних краях буваєте, погодьтесь, нечасто… – 198 –
Розділ другий
Нариси та спогади
– Все найкраще, що я написав, пов'язане з Чернігівщиною. Я дуже люблю Придесення! А приїжджаю не часто, бо в мене було важке дитинство; і в селі мене огортають спогади – гіркі, болючі… Про дитинство я написав у романі «Пришестя». Прочитайте і все зрозумієте. – Ви можете назвати свої найкращі твори? – Не знаю. Мені дорогі оповідання, які я написав на Чернігівщині («Хата», «Сонце», «Білий кінь Шептало»…), романи «Катастрофа», «Листя землі»… Стривайте, здається, я знаю, що мені найбільше подобається: листи до дружини – Ірини Жиленко, які я писав їй з армії. Вони збереглись. Нещодавно я їх передрукував під назвою «Ми зустрічались очима на сонці». Я ж служив у Сретенську – за дев’ять тисяч кілометрів від Києва. Це – інший часовий пояс із різницею в шість годин. Враховуючи цю різницю, ми намагалися поглянути на сонце водночас. Ці листи мені дуже дорогі. Коли я їх надрукував, вийшло вісімдесят сторінок. Микола Жулинський побачив, почитав, каже: «Це ти навигадував усе з отими листами. Ти тоді не міг так мислити!». Я йому показав оригінали… – Одного довгожителя-кавказця запитали: «Чи не хотілося вам часом розлучитися з дружиною?». На що він відповів: «Розлучитися – ні. Вбити – так…». – У нас з Іриною Жиленко – повне порозуміння. Духовне. Це – дуже важливо. Мають бути у подружжя спільні інтереси, пріоритети. Тоді такий шлюб – міцний. Я взагалі люблю розумних жінок. Хтось скаже: от, мовляв, як складно в одній сім'ї двом «зіркам»… – І що Ви відповідаєте в таких випадках? – Я дуже шаную Ірину як письменницю! Вона ще не поцінована як слід, не прочитана. У неї – такі мудрі, душевні вірші… Отож те, що вона поетеса, – це тільки плюс. – 199 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– Добре, письменниця вона – справді талановита, ніхто не заперечує. А як, наприклад, Ірина Жиленко готує? – Прекрасно! І я гарно готую – спеціаліст!!! – Невже? – Точно вам кажу. Хоч, зрозуміло, господарство веде Ірина. Це зараз дуже важко! Але вона справляється. Ну, а якимись практичними речами я займаюсь: щось дістати, полагодити. У мене – сільська жилка. – Коли вже Ви такий вправний кулінар, то, може, назвете свої улюблені страви? – Я – дуже невибагливий, їм усе підряд. Їй Богу! Як у дитинстві любив кисіль і деруни, так і зараз люблю. – Ви – віруюча людина? – Я завжди був віруючим. Так би мовити, на прямому дроті з Богом. Але віра й церква для мене – поняття відмінні. Церковнослужителі – ніби політруки… Тому я до церкви ходжу рідко і терпіти не можу, коли деякі наші можновладці, аби показати, які вони побожні, хрестяться перед телекамерою. – Ви б хотіли відзначити свій ювілей на Чернігівщині? – Я всі ці творчі вечори не люблю. Було б дуже добре, якби чернігівці допомогли мені видати як слід «Листя землі». Це ж про наш край, про наших людей. Це було б мені замість пам'ятника. Чуєте, це такий мій заповіт землякам: пам'ятника не треба, видайте «Листя землі». – Даруйте, якщо Ви вже заговорили на таку делікатну тему: хіба не Володимир Дрозд на Валу собі місце для пам'ятника підшукував? Десь про це писали… – Що, вже й пожартувати не можна?! – Ви коли-небудь із кимось билися навкулачки? – Жодного разу! Я не можу вдарити людину. І до тварин, рослин ставлюся з великою повагою. Тривалий час навіть по– 200 –
Розділ другий
Нариси та спогади
лоти город не міг – було шкода рослин. Потім довелося змиритися з цим. Все-таки город нас годує. У нас – п’ять соток. Я вісімдесят кущів смородини посадив. Сад теж є гарний. Минулого року законсервував сімдесят банок огірків, помідорів, варення. У мене добре виходить малина з цукром – гостювали якось американці, то їм сподобалося, тепер просять. Ірина Жиленко мила банки, а я закривав. Ось такий сімейний підряд. Пироги люблю і можу пекти – тут я спец крупний. Аби більше часу, пасіку б завести… – Вас послухаєш – така собі сільська ідилія. Володимир Дрозд – пасічник… – А чом би й ні? Я ще у Халеп’ї в шахи граю. У журналі «Вавилон» було фото, на якому ми в шахи змагаємося з доктором Жульєном. А в Халеп’ї у нас є гурт завзятих гравців. Діє угода: одна партія – гривня (щоб ніхто багато грошей не програв). Я, в основному, виграю. Якось за вікенд дев’ять гривень заробив, і був дуже задоволений. От у Спілці письменників щось сильних шахістів не знаходжу… – Хто ким керує: Ви дружиною чи навпаки? – У нас – демократія. Затишок. Діти не хочуть від нас іти. Ірина Жиленко написала поему «Дім». І цей «Дім» вона створила реально – у нашому житті. Сергій Дзюба
– 201 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Дещиця екзотики навесні І топче, наче півень курку, Подушку чорна голова. … Над вишнями, як золоті хрущі, Гудуть собі, співаючи, дівчата. Тарас Федюк Несуться кури всім на втіху, Та це, панове, не дива: Вночі, мов страус страусиху, Подушку топче голова. Над вишнями гудуть дівчата – Усе літають, мов хрущі! І не кінчається зарплата, Зате кінчаються дощі… І як банально недоречний Цей ранок крізь фіраночку-у-у!.. Я знову чемно та статечно Збираю яйця в курнику. ____________________ * Це – наразі правдиве життя одного незлецького поета, тільки не Тараса Федюка. Взагалі, що може бути краще за дівчат, які літають над вишнями? ☺ ** Тарас Федюк – відомий український поет, Шевченківський лауреат.
– 202 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Як Левко Лук’яненко електриком працював Відомий письменник Микола Холодний познайомив мене у 1992 році з цікавою людиною – Іваном Моргуном. Іван Федорович воював (1945 рік зустрів у Китаї), побував у багатьох країнах. Очолював Чернігівську обласну дитячу лікарню. А під час нашого незабутнього знайомства був головним лікарем санаторію-профілакторію «Автомобіліст», де саме лікувався Микола Холодний. Цю історію ветеран і розповів тоді мені та Миколі Костьовичу (я провідував поета в санаторії). Отже, спогад Івана Федоровича Моргуна. – Зателефонували мені якось у «доблесних» сімдесятих з «компетентних органів»: «Вам електрики в дитячу лікарню не потрібні?». «Як це не потрібні, – відповідаю, – коли самі п’яниці й путнього спеціаліста немає!». «Добре, – говорять, – пришлемо одного чоловіка. Він нормально працюватиме...». Я, звичайно, погодився. Ясно було, що, коли вже дзвонить КДБ, то не все так просто. Але справді, де взяти гарного електрика за таку зарплату – 70 карбованців?! «То як зробимо? – запитують. – Ми під’їдемо чи він сам?». «Ні, – кажу, – хай сам приходить». Як зараз пам’ятаю. Рівно о 13.00 секретарка заходить до мене: «Іване Федоровичу, на вас тут чекає добродій із отакими шевченківськими вусами». Я збирався на обід, але кажу: «Добре, хай заходить». Увійшов симпатичний незнайомець із зовнішністю скоріше вчителя, ніж електрика, представився. – Ви де раніше працювали? – Раніше я сидів у в’язниці 20 років... – 203 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
У мене волосся мало дибки не стало. Уявіть собі мій стан. Я, звичайно, розраховував на непередбачені обставини, але не на злодія з двадцятирічним стажем. Ну, думаю, оце бандюгу мені прислали з «великої дороги» – скільки криміналу за плечима! Втім, Левко Григорович (а це був саме він) настільки не скидався на «урку», що на роботу я його таки взяв. Та й прохання КДБ щось важило! І що ви думаєте? У лікарні в мене було 1500 підлеглих. Та ще й пацієнти – 900 дітей з матусями. Проте Лук’яненко запам’ятався. Думаю, добре знали його й щиро поважали практично всі працівники. Чоловік – розсудливий, спокійний. А працював – за двох. Дуже сумлінно! Як тільки пристав до роботи, одразу всі вимикачі скрізь полагодив. Не треба було зайвий раз викликати, нагадувати. Ремонтував те, до чого раніше ні в кого руки не доходили. Навіть його колеги по роботі якось дисциплінованішими стали. Це мене заспокоювало, хоч знав, що Левко Григорович «сидів» за політику. Лук’яненко був під адміністративним наглядом (йому заборонялося за межі Чернігова виїжджати), і ось кілька разів я одержував повідомлення, що він отой нагляд порушував… Треба ж було мені хоча б для годиться якусь виховну роботу проводити? Запитую: «Левку Григоровичу, ви – розумна людина, чому ж допускаєте ці порушення?» – «Людину проводив в аеропорт. Які ж це порушення? Адже там табличка висить: аеропорт «Чернігів». Незабаром кілька наших лікарів поїхали у відрядження і, повернувшись, розповідали здивовано (багато хто знав цю історію): «А табличку, уявляєте, змінили». Справді, повісили: аеропорт «Количівка»... Пригадую, був тоді мітинг. Ясно, з прапорами та портрета– 204 –
Розділ другий
Нариси та спогади
ми тогочасних вождів. Вирішили, що прапори нестимуть чоловіки. Однак Левко Григорович одразу ж відмовився: «Знаєте, я на демонстрацію не піду. Настраждався, не хочу. Не вірю я в цю справу». Так і сказав. Декому така непокора, звісно, муляла очі. І через два роки (саме стільки трудився він у нас) викликали мене до суду – як свідка. А судили, ясна річ, Левка Лук’яненка. Само собою, гріхи його були з тієї ж «антирадянської» опери. Мене лише запитали: як він працював? Я відповів, що Лук’яненко трудився на совість, і я не можу нічого поганого про нього та його роботу сказати… Пам’ятаю, в залі були прості люди з Прилук, Донецька... Дехто відверто співчував Левку Григоровичу, бо він – мученик, через таке пекло пройшов і не відступив від власних переконань! Більше нічого не пам’ятаю, бо на тому суді побув тільки з півгодини – моторошне враження справив на мене фальшивий, несправедливий процес! Пройшло багато років… І ось чую по телевізору: «Левко Лук’яненко – народний депутат від Івано-Франківщини». Ну, думаю, дочекався чоловік свого часу, вистояв! Ні, навіть у ті брежнєвські роки я не ставився до нього, як до ворога. Я його поважав. Розпитував Сергій Дзюба
– 205 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про подушки Подушка, мов губка, всмоктує в себе сни. Влітку її вибиваємо і дивуємось: «Звідки набралося стільки пилюки?» Марина Павленко Мені не вміють снитися жінки – Русяво, довгоного, безборонно… Тому і вибиваю подушки, Неначе зуби хворому дракону. Літає пір’я і кружляють сни, Немов звичайна київська пилюка, – Он привид Ірванця у далині, А ось, пардон, третина Кокотюхи… І раптом… Де прогледів я її? В якому сні вони були зі мною – Ці обриси, чудесні, неземні І загадкові, мов прадавня Троя? З останніх сил напружую чоло, Терзаю підсвідомість титанічно… А вже красуню вітром понесло – До Львова? До Парижа? Чи до Ічні? Зійди з небес, богине! Я ж не птах, Побудь зі мною ще бодай хвилину! Знайомий погляд, усміх на вустах… І полетіла в світ моя дружина. _______________ * Оце так – не впізнав! ☺ – 206 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Микола Холодний: спростування міфів Видатний український правозахисник, колишній політв’язень Василь Овсієнко згадував: «Коли я вступив у 1967-му до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, вірші Миколи Холодного цитували, як молитви». Він був кумиром молоді, одним із найпопулярніших сучасних вітчизняних поетів. «Поетів не стане завтра – залишаться члени Спілки…» Коли ми з дружиною Танею в 1989 році приїхали мешкати й працювати до Чернігова, Микола Костьович жив в Острі, під пильним наглядом КДБ. Ті гебістські органи знали свою справу – діяли вельми підступно й винахідливо, немов банда єзуїтів у похмурому середньовіччі: неблагонадійному поетові буквально випалили душу, зумисне створивши йому репутацію «зрадника» й «стукача», водночас жорстоко переслідуючи Холодного навіть в останні роки життя. Вмирають поети Вмирають поети в душі, а потім в лікарнях вмирають. Ховають спочатку вірші, а потім поетів ховають. Поету копають яму. Коли – знає тільки він сам. В поезії білі плями, на серці ще більше плям. – 207 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
В машині, за місто, як сніг, вивозять на третій швидкості. Глузують із друзів їх, немов з історичної рідкости. Кати над труною щось мимрять... Важка їх діймає турбота: як тільки поети вимруть, не стане катам роботи. На Байкових зимних схилах капають сльози удавані. І сняться поетам в могилах на півночі зими недавні. І білі ведмеді, ватра, земляцьких кісток опилки... Поетів не стане завтра – залишаться члени Спілки. І як нам з-під криг тоді виплисти, і хто нас запалить, хто?! Он знову на третій швидкості помчало когось авто... Цей вражаюче пронизливий вірш Миколи Холодного – з самвидаву 70-х. Відверто кажучи, огудити Миколу Костьовича щоразу «старались» деякі наші «офіційні» письменники, котрі пречудово почувалися при всіх режимах, завзято прославляючи радянську владу. Вони користувалися пільгами, були досить – 208 –
Розділ другий
Нариси та спогади
заможними й впливовими людьми, однак нікому навіть не спало на думку заступитися за опального поета й бодай трохи полегшити його долю. Навпаки про «дивного відлюдька» Холодного, якого свавільно цькувало КДБ, зруйнувавши йому життя, в наших письменницьких колах, особливо під час різних фуршетів, безсовісно розповідалися всілякі небилиці й плітки. Власне, що це було? Заздрість до значно популярнішого й обдарованішого колеги? Авжеж, звісно, йому заздрили, бо справжній талант, як відомо, у крамниці не купиш. Тепер очевидно: творчість Миколи Холодного повинна нарешті зайняти достойне місце в українських підручниках та хрестоматіях – на одному рівні з віршами Василя Стуса й Василя Симоненка. Недаремно Юрій Мушкетик, розповідаючи про свого видатного земляка, сказав, що у Холодного є такі вірші, яких, мабуть, немає ні в кого. За своєю високовольтною поетичною напругою, за силою філософського звучання. І процитував декілька рядків із ранніх поезій Миколи Костьовича: Жінка кинула чоловіка, і торби на горба. Подаруй їй, владико, колосочок з герба. Або ось такі неймовірно пророчі, як на мене, геніальні рядки: Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють. Сьогодні новим іконам прочани поклони б’ють... Сьогодні ґвалтують рації про мера шлункові болі. Сьогодні зникає нація, а світ очманів на футболі... – 209 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Ви, як завжди, виявилися праві, Миколо Костьовичу. Тому я все частіше перечитую Ваші проникливі вірші, й прагну, щоб їх почули якомога більше наших співвітчизників. Пляшка, яка зігріла моє життя Час спростувати міфи, вигадані одіозними «органами» й моїми колегами (я не називаю прізвища виключно тому, що цих людей уже немає на світі, а про небіжчиків зазвичай говорять або добре, або ніяк). Наприклад, чомусь люди, які ніколи не бачили Миколу Холодного або раз-другий, між іншим, спілкувалися з ним, досі намагаються «пригадувати» його надто похмуру вдачу, мало не келійну «відлюдькуватість» та химерну, «напівбожевільну» поведінку. Мовляв, поет жив і поводився так «пекельно», як емігрант Тодось Осьмачка у відомому романі Михайла Слабошпицького. Однак, познайомившись із Миколою Костьовичем невдовзі після свого переїзду на Придесення, я одразу ж збагнув: усе, що пліткують про нього лицемірні недоброзичливці – як то кажуть, сон рябої кобили… Кажуть Вам, що я на лезі бритви для розваги публіки стою. Хтось мене без мене тягне в битви і за мене «падає» в бою. ... Може, я озвуся Вам у громі. Може, мене зробить він німим, у житті немов на іподромі: на коні побудеш і під ним. – 210 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Світ мені був гірший за вітчима, і вітри згинали, мов лозу. Та сміявсь я Вашими очима і вмочав перо у їх сльозу. Це – з його зворушливого вірша «Дорога до матері», написаного ще в далекому 1968-му. Звичайно, Холодний не любив і не терпів фальші, яку відчував одразу ж. Але, коли він бачив, що співбесідник ставиться до нього з повагою, ніколи не вдавався до образ, не намагався бодай чимось принизити людину. В усякому разі, за увесь час нашого багатолітнього спілкування я не мав із ним жодних проблем, ні разу не почув від Миколи Костьовича лихого слова. Він умів дружити й завжди, за першої-ліпшої нагоди прагнув зробити щось добре для своїх приятелів, підтримати їх у скрутну хвилину; хоч йому самому жилося дуже важко. Адже в невеличкому провінційному містечку до нього ставилися мало не як до «ворога народу». Ще б пак! Хоч далі самвидаву вірші Холодного у нас не пробивалися, його книжки побачили світ у Франції, США, Канаді, Чехословаччині, Польщі (особливий резонанс викликала збірка «Крик з могили»). Невизнаний в СРСР поет став лауреатом почесної премії Ватикану. Авжеж, він знав собі ціну й принципово не підтримував нездар і лакиз, які раптом, ніби за помахом чарівної палички, перетворилися на патріотів України. Зате зі справжніми друзями був завжди щирим, товариським. Тому всі його приятелі, навіть тепер, після трагічної смерті Миколи Костьовича, відгукуються про нього як про добру, чуйну й шляхетну людину. Був би він затятим «відлюдьком», як стверджували міфотворці Холодного, хіба мав би таких вірних товаришів?! – 211 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Пам’ятаю, вперше ми зустрілися, коли Микола Костьович лікувався в санаторії поблизу Чернігова. Вже з перших хвилин нашої розмови у мене з’явилося відчуття, ніби ми знайомі сто років. Холодний дуже доброзичливо поставився до зовсім невідомого молодого поета, кілька годин уважно слухав мої вірші й першим запевнив, що я – не безнадійний… Власне, ця щира підтримка відомого письменника стала вирішальною. Невдовзі на Чернігівщині відбулося Шевченківське свято, на яке приїхав із США співзасновник легендарної НьюЙоркської Групи, головний редактор популярного американсько-українського журналу «Світо-вид», поет Богдан Бойчук, який надрукував немало віршів Миколи Холодного. Побачивши пана Богдана, Микола Костьович одразу ж розшукав мене й представив класикові української діаспорної літератури; й саме завдяки цій несподіваній рекомендації, невдовзі в журналі «Світо-вид» з’явилася одна з перших моїх поетичних публікацій. Іншу незабаром організував… Микола Холодний, обравши для цього не менш популярний і авторитетний у письменницьких колах журнал «Кур’єр Кривбасу». Попри таку начебто регіональну назву, цей унікальний часопис, очолюваний Шевченківським лауреатом, прозаїком Григорієм Гусейновим, і зараз справедливо вважається чи не найкращим «товстим» журналом в Україні. Причому Микола Костьович надрукував чималу добірку моїх віршів зі своєю передмовою. Власне, ці дві публікації, що побачили світ із легкої руки Миколи Холодного, враз кардинально змінили моє життя – прийшло перше визнання, і я нарешті повірив у себе, що дуже важливо для будь-якої творчої людини. До речі, підтримавши молодого поета, Микола Костьович – 212 –
Розділ другий
Нариси та спогади
не вимагав нічого навзаєм, зовсім не переймався цим. Йому було просто приємно почути – старання не виявилися марними. Він щиро привітав мене й сказав, що якось приїде до Чернігова з пляшкою, щоб разом відзначити цю приємну подію. І незабаром таки виконав свою обіцянку – завітав, виклавши на стіл у моєму журналістському кабінетику півлітрову пляшку оковитої й щедру закуску: «Пригощайся, у тебе й Тані – все життя попереду!». Зазнавши стільки лиха, Холодний був душевною, незаздрісною й нежадібною людиною. «Вірю у тринадцяту гармату і в тепло святих твоїх долонь!» Ще один міф – з поета Миколи Холодного зробили такого собі «вічного революціонера». Так, він щиро любив Україну й свою рідну Чернігівщину (Микола Костьович народився 31 липня 1939-го на мальовничому Ягідному хуторі, в селі Краснопілля Коропського району). Однак він – не лише борець за незалежну Україну, правдолюбець, а й глибокий, напрочуд оригінальний філософ. До того ж, життєлюб і неперевершений жартівник. Ось як у цьому своєму «Епатажі, якому не придумаєш назви»: На стрімкім териконі віддалась ти мені серед білого дня в суботу. І дивився на нас весь Донбас, весь Донбас, припинивши роботу. А водночас він – тонкий, чарівний лірик, який пристрасно закохувався й дорожив своєю любов’ю! – 213 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Тринадцята гармата У Чернігові на Валу – дванадцять гармат. Іноді дівчата жартома призначають побачення біля тринадцятої. Де моя тринадцята гармата? Заряджу і вистрелю коли? Я нащадок дикого сармата – Ти мене очима не коли. Ти ріка – і я здіймаю хвилю, Ти фортеця – йду у гармаші, Якщо прямо в серце не поцілю, То лишуся раною в душі. Що від Бога збутися повинно, Не тікай ні в поле, ні в ліси. Ніжної троянди, панно Інно, Дай торкнуся краплею роси. Не шукай поважної причини, Що не можеш вийти за межу. Як любов'ю юного Тичини, Я тобою, мила, дорожу. Сходами освітленої зали У середні спустимось віки. Нас іще докупи не зв’язали Аж занадто гострі язики. Дуже мало дав їм компромату, Не забудь, не зрадь, не охолонь. Вірю у тринадцяту гармату І в тепло святих твоїх долонь. – 214 –
Розділ другий
Нариси та спогади
«Листи від Павла Тичини приходив читати увесь хутір…» І на завершення – фрагмент інтерв’ю, записаного з Миколою Холодним у 1992 році. – Пане Миколо, нарешті має вийти Ваша перша й, гадаю, не остання збірка в Україні... – Так, називатиметься вона «Дорога до матері». Це – вистраждані поезії. Вони – дуже дорогі мені. Приємно, що нарешті згадали про Холодного й на останньому пленумі Спілки письменників України. Скільки років я був «ворогом народу»! – Тепер артистка Чернігівської обласної філармонії Paїca Решетнюк готує цікаву програму за Вашими творами, а Чернігівський літературно-меморіальний музей Михайла Коцюбинського організовує виставку Ваших публікацій. – На виставці, до речі, будуть листи від онучки Івана Франка, мій переклад вірша Поля Елюара про кохання зі штампом Київського науково-дослідного інституту судової експертизи, довідка про реабілітацію… – Розповідають, Ви були знайомі з Павлом Тичиною. – Ми листувалися ще за життя Сталіна. Я тоді ходив до школи й писав вірші. Павло Григорович надіслав мені брошуру Володимира Маяковського «Как писать стихи?». Протягом кількох років він передплачував для мене «Літературну газету» (так тоді називалася нинішня «Літературна Україна»). Я мешкав на хуторі Стягайлівка. Листи від Тичини до нашої хати приходив читати увесь хутір. – Іван Дзюба якось процитував афоризм Брехта: «Якщо в небі лише зірки першої величини, то – не небо»… – Правильно, тому варто згадати не поціновану, як на мене, належним чином, хоч заслуговує на це, поезію Петра – 215 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Куценка – митця зі складною долею, активного учасника літературного процесу «шістдесятників». Гарно ставлюся я до життєрадісного поета Володимира Сапона. Обожнюю вірші вінницького поета Михайла Каменюка (це – на мій погляд, європейський рівень). Болить серце, що у видавництві «Дніпро», через відсутність паперу, досі не вийшли в світ вибрані поезії Віктора Кордуна (ця книжка незабаром з’явилася – С. Д.). Сумно, що в Чернігові забуто молодого талановитого поета Олександра Самійленка, який трагічно пішов із життя, й багаторічного в'язня сталінських таборів, ученого зі світовим ім’ям Всеволода Ганцова. Слід воскресити ці світлі імена! – У наших книгарнях досі, куди не глянь, – російськомовні видання... – А торгівля в книгарні бюстгальтерами? Це – взагалі «апогей поезії»! Хочеться сподіватися, що українська влада нарешті зверне увагу на подібні знущання над літературою й наведе порядок. Бо інакше про яке духовне відродження в нашій незалежній державі може бути мова?! – В Україні, мабуть, немає жодного відомого поета, навколо якого б не було інтриг. Чув якось, що Холодний – мало не антисеміт... – Навпаки, я дуже гарно ставлюся до євреїв. У 1958 році я опинився в Миргороді. Там мені надала притулок єврейська сім’я. Коли взимку 1965-го мене виключили з Київського університету, я мешкав на Корчуватому у вченого-фізика, дружина якого була єврейкою. З нами підтримував тісні контакти фізик-правозахисник Леонід Плющ. Він теж мав дружину єврейку. Це були золоті люди! І серед росіян у мене – багато приятелів, з якими підтримую постійні творчі стосунки. Але от поніс якось до журналу «Всесвіт» власний переклад оповідання московського письменника Володимира Потресова. Кажу: «Приніс вам закордонного автора». «Який же – 216 –
Розділ другий
Нариси та спогади
він закордонний?» – здивувався редактор і порадив звернутися до іншого видання… Що ж, можливо, для декого незалежна держава Україна – лише гра слів. Але тільки не для мене. Я десятки років молився, щоб ми нарешті отримали жадану свободу! Однак жодної неприязні до російського, єврейського чи будь-якого іншого народу я не маю – тільки до недолугих кремлівських політиків, які роз’єднують народи. Щиро шаную людей усіх національностей. Власне, це і є демократія! – Що Вам дала нова влада? – Яка нова влада? Ви знущаєтеся? В Козельці, наприклад, керують колишні кадебісти-партократи. Що вони мені можуть дати?! Сергій Дзюба
Балада про лопату И так себя похоронить, чтоб откопали. …Розы срезавшего – до следующего утра Насмерть заласкаю. … Посредине лета начинают болеть звёзды. И к августу умирают на реке Нил. Рождаются новые космосы – Встают из старых могил. Олена Ручка Що за життя – я знов помер, Не зчувся, як зайшов за браму… Лежу, закопаний, тепер І муляю комусь думками. – 217 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Невже розлучать нас зима І нічка ця чорноволоса? Нехай ти зараз не сама… І тимчасово – гола й боса, – Мене потрібно повернуть, Бо як це так – мене немає? Поети просто так не мруть – Вони нахабно оживають! І неважливо – де та як Їх доля скошує горбата, – Прилинь, невтомна ти моя, Будь ласка, не забудь лопату… Хай перетвориться на пил Зоря у всесвіті остання, Встають поети із могил – І йдуть займатися коханням! ___________________ * Було таке і не раз. Власне, ще ніхто не довів, що поет – це людина, а не інопланетянин! ☺
– 218 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Неймовірне світло Петра Сороки Він і зараз присутній у моєму житті – своїми чудовими книгами, листами, які збереглися. Денники Петра Сороки – постійно на моєму письмовому столі. Поряд із творами улюблених авторів – Кобо Абе, Умберто Еко, Маркеса… Під настрій часто розгортаю такі проникливі Петрові книжки – на будь якій сторінці, починаю читати і одразу ж відчуваю душевну теплоту та благодать совісної, хорошої Людини. Як на мене, його твори про природу нічим не поступаються шедеврам Пришвіна й навіть перевершують їх – оригінальністю, глибиною та парадоксальністю думок, чарівним світом краси і добра, яскравим метафоричним стилем. А листи Петра Сороки, які зберігаються в Державному архіві Чернігівської області, у моєму особистому фонді, нещодавно опубліковані в книжці «До світла. Вибрані листи письменнику Сергієві Дзюбі», що вийшла в Чернігові. Вони – на диво місткі, щирі й доброзичливі. Петро завжди залишався шляхетним співбесідником. Він і на своїх світлинах такий – несуєтний, душевний, допитливий. Запам’яталася моя романтична поїздка до Тернополя на запрошення Петра і його дружини Галі. Впродовж кількох днів я дізнався стільки нового! Вразила їхня дивовижна оселя, де зберігається стільки чудових картин, витворів народних майстрів, книжок. А які незабутні екскурсії влаштував мені гостинний господар Тернополем! Звісно, водив і до свого чарівного лісу, де ми щасливо насолоджувалися прекрасними краєвидами. Організував Петро і мої презентації в Тернопільській обласній організації Національної спілки письменників України, а також в Тернопільському національному – 219 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
педагогічному університеті й на обласному телебаченні, де ми вдвох записали велику телепередачу, яка, знаю, не раз повторювалася в телеефірі – у Тернополі, Чернігові та Києві. Та головне – це розкіш людського спілкування, бо ми з Петром Сорокою про що тільки не бесідували! – обговорювали, звичайно, книжкові новинки, та багато дискутували про сьогодення нашої України, її минуле й майбутнє. І дійшли згоди, що головна проблема українців – це їх недружність, розбрат, що триває з давніх часів. Бо дійсно, де два українці, там – три гетьмани, й гірка історія нічому нас не вчить… Він присвятив мені вірша, згадав у своїх денниках. *** Сергієві Дзюбі Як, мабуть, легко лежати в землі, Сліпма й одвільгло землею ставати; Втому й судому, жалі й мозолі, – Все їй оддати. Як, мабуть, важко рости в небеса, Знати – тобою підперта безодня. Спрагу отвердлу обмиє сльоза – Милість Господня. Як це надсадно вживатись в зорю, Променем світла, гострішим од бритви, – Унесмертельнити душу свою В стигмах молитви. Петро Сорока – 220 –
«Світ – справді, круглий: два Твоїх півкола!»
На міжнародному фестивалі в Німеччині ми з Танею читали вірші в костьолі.
Тетяночка – Муза, Дружина, Кохана.
Тетяна Дзюба з гостинними мешканцями Баутцена (Німеччина).
У давньому амфітеатрі (м. Демре, Туреччина).
Таня у Казахському національному університеті імені аль-Фарабі.
З в’єтнамською поетесою та перекладачем До Тхі Хоа Лі.
У Празі – одному з найкрасивіших міст світу (Чехія)
З лужицькою поетесою Доротеєю Шолчиною (Німеччина).
Н. Воробйова-Хржич, Т. Дзюба та Б. Волкова (Хорватія).
На міжнародному святі вірменської культури.
Мрії збуваються! (Німеччина)
Наша презентація у Мінську (Білорусь).
Дорогою королів – у Кракові (Польща).
Розділ другий
Нариси та спогади
Присмерк Петрові Сороці Скоро це сито відсіє неситих: прощай – Йду собі з Богом чи просто іду, бо пора... Ми – ще не коні, щоб всім потрапляти у рай, Так, як мурахам, нам жоден ще ліс не зіграв! Скільки б не мучив цю долю, не жебрав: «Дайош!» – Тільки захрипнеш від крику – душа на сторожі. Коні не винні. І люди не винні також, Просто ми вперто іще відчуваєм, що схожі... – Нібито знаєм: мурахам Він це не казав. Наче і добре чужинцю у царстві зеленім... ... Дива не буде. І знов кам’яніє сльоза. Тихо і трепетно моляться коні за мене. Сергій Дзюба Я теж щоразу залюбки писав про нього – щирі рецензії, статті, добродушні пародії… Ось і зараз сиджу за своїм стареньким комп’ютером та відчуваю проникливий і мудрий погляд незрадливого друга Петра Сороки, великого Майстра Слова й чуйної, шляхетної Людини. Якось моя дружина, Тетяна Дзюба, прекрасно сказала про Юлія Романовича Коцюбинського (онука знаменитого класика та директора його музею), коли наш друг залишив цей світ: «Він відійшов з епохою чи, може, епоха відійшла з ним. Він був найкращим, тому й залишиться незабутнім». Цими ж гарними словами хочу завершити свій спогад про нашого незабутнього Петра Сороку. Сергій Дзюба – 221 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про п’ятачок Стривайте, До серця Прилипла Копійка. Галина Ткачук Це сталося у квітні – в понеділок: Ішов, спіткнувся, гепнувсь на поріг… Приклеїлось до серця п’ять копійок – Обценьками віддерти вже не зміг! На грудях влаштувались, ніби клякса, Не схрумаєш, неначе огірок… Ну, хоч би гривня чи сто тисяч «баксів», А то якийсь звичайний п’ятачок! На мене витріщалися на пляжі Професори і діточки малі… Та серцю, мов сержанту, не накажеш – Зупиниться, як схоче, взагалі! І довелося дбати про монету, До блиску начищати кожен день, – Про мене написали у газетах І тричі показали в «ТСН».
– 222 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Пів Інтернету захопив на шару, Моїм ім’ям назвали пиріжки… Ці п’ять копійок мацала Ротару, Зі мною привіталися Клички! Почав, як Галкін, їздить на гастролі, Мов Жириновський, ніжно заспівав… І з Брітні Спірс, в Маямі, майже голий, Рекламував розкішний пароплав. … Усе скінчилось в понеділок – в квітні: Мій «орден» прикрашав якийсь конгрес Та й відлетів – такий звичайний, мідний… І Буш до мене втратив інтерес. _______________ * Справді, кого, крім поетів, вірші цікавлять? ☺
– 223 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Творчий подвиг Олександра Жигуна До редакції нашої газети «Чернігівщина» приїхали чудові гості з Остра – народний артист України, видатний хормейстер, симфонічний диригент у царині хорової музики Олександр Жигун та його чарівна, шляхетна дружина – пані Надія, котра в усьому підтримує свого неординарного і талановитого чоловіка. Найвагоміший його внесок у національне мистецтво нової доби – створення народної хорової капели «Почайна» Національного університету «Києво-Могилянська Академія», де Олександр Іванович Жигун – засновник і незмінний художній керівник протягом 34 років. Тож у 2021му – ювілей прославленого колективу. Взагалі, хорова капела була заснована в 1986 році на Подолі і стала справжнім явищем в українському музичному мистецтві, адже її обдаровані співаки щиро віддані українській музиці та духовним пріоритетам нації. Але справжній розквіт нинішньої «Почайної» відбувається за підтримки Києво-Могилянської Академії, де капела діє з 1995-го. Колектив капели продовжує прославлені хорові традиції відродженої Академії, котра з часів заснування була не лише освітнім закладом, а й також значним культурним і музичним центром. І саме яскравий талант Олександра Жигуна, його Професіоналізм, велике та непересічне подвижництво Майстра і така неймовірна самовіддача стали тією генеруючою силою, завдяки якій «Почайна» й досягає настільки вагомих успіхів. До офісу «Чернігівщини» знаменитий хормейстер завітав із поважної причини – адже я, як очільник Міжнародної літературно-мистецької Академії України, вручив художньому керівнику та головному диригентові народної капели «По– 224 –
Розділ другий
Нариси та спогади
чайна» почесну нагороду – Міжнародну премію української пісні імені Василя Симоненка. О. Жигуна відзначено за виконання хорових творів українських композиторів на слова В. Симоненка. І хоч Олександр Іванович – народний артист України та лицар п’яти орденів нашої держави, лауреат численних українських і зарубіжних премії, цей день став для нього справді особливим у житті, пам’ятною і незабутньою подією, бо Василь Симоненко – один із улюблених поетів Майстра, символ незалежної України! Тож маємо справедливо пишатися видатним земляком, який повертає в культурний обіг нового XXI століття невідомі чи призабуті хорові шедеври українських митців минулого: Артемія Веделя, Максима Березовського, Миколи Ділецького, Михайла Вериківського, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Миколи Лисенка, Якова Яциневича та багатьох інших митців. Саме під керівництвом Олександра Жигуна прозвучало двадцять світових прем’єр хорової музики, і всі вони записані на компакт-диски. Завжди подією стають і прем’єрні виконання творів сучасних цікавих композиторів: Алемдара Караманова, Віктора Степурка, Володимира Губи, Юрія Алжнєва, Олександра Яковчука, партитура яких потребувала не лише чудових хормейстерських знань, але й дуже доброго володіння симфонічно-диригентською майстерністю. Просвітництво художнього керівника капели «Почайна» спрямоване на відкриття широкій слухацькій аудиторії справді масштабних вокальносимфонічних полотен – ораторій, мес, кантат майстрів різних епох. Суттєва позиція митця – його естетичні запити спрямовані не лише на українські художні здобутки, але й на загальносвітові. Зокрема, завдяки його наполегливості, були вперше – 225 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
виконані «Реквієм» Л. Керубіні з симфонічним оркестром, «Літургія Святого Іоанна Златоуста» С. Рахманінова, ораторії «Гільгамеш» Б. Мартіну, «Ніколоз Бараташвілі» О. Тактакішвілі, «Скорбна мати» Я. Яциневича. Тому невипадково серія цих компакт-дисків називається «Духовна музика Європи XVIII – XXI століть», зорієнтовуючи слухача на органічне входження української музики до європейських і світових надбань. Олександр Жигун народився 21 вересня 1951 року в селі Слобода на Сумщині. Матінка працювала педагогом, а тато був інженером. Батько наразі мав сильний, красивий бас, добре знався на українських піснях і дуже любив їх співати. Тож малий Сашко змалечку ріс в атмосфері задушевних, рідних, народних пісень, чарівної та глибокої музики. Матінка такі захоплення сина завжди підтримувала. Він грав у духовому оркестрі, а також був солістом у шкільному хорі. Вже в юнацькі роки створював інструментальні та вокальні ансамблі. У 1968-му закінчив середню школу із золотою медаллю, а в 1974 р. здобув вищу освіту за спеціальністю «інженер-металофізик» у Київському політехнічному інституті. Саме там він успішно прилучився до мистецтва хорового співу і вже тоді створив і керував чоловічим факультетським хором. Закінчивши вуз, Олександр Жигун працював на Київському заводі штампів та прес-форм – технологом, а згодом – головним інженером. Та де б він не трудився, всюди створював хор з академічною манерою співу. І таких було сім! Тож, маючи значний досвід роботи з хором, Олександр Іванович розпочав навчання в Київському інституті культури… Любов до мистецтва остаточно перемогла! За час роботи з «Почайною» створено більше п’ятдесяти повноцінних хорових програм. Дійсно великою подією у – 226 –
Розділ другий
Нариси та спогади
житті України стали організовані Олександром Жигуном два міжнародні свята української духовної музики (1990, 1992) – до 375-річчя Національного університету «Києво-Могилянська Академія» та до 1300-ліття Чернігова – за участю 42 хорів із п’яти держав. Тоді він виступив режисером постановником і хормейстером. Обидва дійства стали потужним поштовхом для вивчення доробку українських композиторів у царині сакральних жанрів, відновлення втрачених традицій хорового співу, впровадження у педагогічний процес консерваторій, музичних училищ мистецької спадщини. Високий рівень виконання творів забезпечує капелі участь у багатьох фестивалях хорової музики – в Україні та за кордоном. Адже «Почайна» – багаторічний учасник фестивалів «Музичні прем’єри сезону», «Київ Музик Фест», «Золота осінь», відомого етнографічного фестивалю «Золота Русь», Всеукраїнського фестивалю мистецтв і духовної культури. Чимало концертів капели під орудою Олександра Жигуна відбулося в Чернігові, Острозі, Львові, Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Полтаві, Білій Церкві. Також виступав хор і за кордоном: у Празі, Варшаві, Кракові, Любліні, Москві та Відні, в містах Італії… В 2005-му «Почайна» отримала звання – народний колектив. Отже, нині мистецька діяльність диригента, пристрасного відкривача-просвітителя хорової і вокально-симфонічної спадщини Олександра Жигуна – це дійсно питома та високовартісна сторінка української музичної культури сучасності. Митець впевнено й гордо стоїть на обороні духовних оберегів – людяності, шляхетності та інтелекту нації. На моє прохання розповісти про творчість Олександра Івановича, його колега – композитор, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Народної Шевченківської премії Олександр Яковчук наразі відповів так: «Я би провів паралель творчої, – 227 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
цікавої та подвижницької діяльності Олександра Жигуна з тим натхненним ставленням до рідної культури, яке показав нам у другій половині XIX – на початку ХХ ст. Микола Лисенко. Бо в умовах, абсолютно несприйнятливих, М. Лисенко всіма силами своєї душі будував українську музичну культуру, відчуваючи її могутній, духовний, інтелектуальний та емоційний потенціал. Така ж і діяльність Олександра Жигуна, талановитого хорового та симфонічного диригента, що своїми відкриттями маловідомих вокально-симфонічних композицій наповнює сучасний музичний контекст свідомим спрямуванням на справді духовні обрії. У моєму життя О. Жигун відіграв дуже важливу роль. Виконавши кілька разів мою симфонію-реквієм «Тридцять третій» під час офіційного визнання трагедії Голодомору, він тим самим відродив мене до творчості, бо дав зрозуміти, що моя музика потрібна землякам, підштовхнув до повернення з Канади, де я мешкав тривалий час. Це – безперечно, дивовижний талант-самородок, вихований поза усталеною системою музичної освіти, тому що він дуже багато досягнув завдяки власній спрямованості на пошук, на широту бачення явищ та їх розуміння». А ось з якою вдячністю написав про Олександра Жигуна знаменитий композитор, народний артист України, Шевченківський лауреат Алемдар Караманов: «Я уявляв, що кар’єра моя наразі скінчилася… Що вже забито цвяхи в мою домовину невідомості. І раптом цей творчий вибух, розпочатий Олександром Жигуном! І Жигун почав творити, грати!.. То був Божий перст, інакше це просто неможливо уявити». Мешкає видатний хормейстер та диригент Олександр Іванович Жигун у Острі: тут йому – затишно та добре, тут він відпочиває душею, отримуючи особливе натхнення від мальовничих краєвидів рідного Придесення. Здоров’я Вам та Вашим близьким, дорогий Майстре, но– 228 –
Розділ другий
Нариси та спогади
вих шедеврів, створених із любов’ю, шляхетністю, проникливістю та мудрістю! Ми завжди раді бачити Вас у Чернігові, та й в Острі, на Ваше запрошення, неодмінно побуваємо. Сергій Дзюба
Казочка про українську естраду тільки пісня вище-вище з неба пада як фашист... Володимир Цибулько В мене цап вже не мека бельканто, Втратив півень до тенора хист: Знову линуть на нас диверсанти, А один – взагалі, як фашист! Не втекти – хоч куди від облави: Упіймає, мов перша любов... Навіть мухи – по вуха в «поплаві»... Я б у снайпери, мамо, пішов! Чи – в співаючі... Тихо над пляжем Прохрипів би комусь: «Хенде хох...» ... Наша пісня не вмре, не поляже: Міша паше, і Бобик не здох! ___________________ * Ця прикольна історія про «співаючого ректора» насправді створена ще до його появи. ☺ – 229 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Пальто для великого поета Я воровал тебя у века, У поколенья, у жены... Твои опущенные веки Моим дыханьем сожжены. Так прекрасно, проникливо та пристрасно про Кохання написав Петро Пиниця – Поет Божою милістю. Господь взяв його до себе в травні 1999-го. Однак книжки Петра Івановича і в XXI столітті виходять у його рідному Чернігові. Спочатку завдяки великому подвижнику, поетові Святославу Хрикіну. Нині – коштами його друзів і шанувальників. Пиниця був би приємно здивований такою щирою, чуйною увагою до його творчості. Він чомусь вважав, що про нього швидко забудуть. Так і говорив: «Мокрого місця не лишиться…» Девочку звали Христей. Видел я часто тоненькую. Христя жила меж листьев И стерегла антоновку... Його називали класиком вітчизняного самвидаву. Петро Пиниця був улюбленим учнем Твардовського (і навіть деякий час жив на дачі Олександра Трифоновича) та приятелем Валентина Распутіна, Василя Шукшина, Євгена Євтушенка, Олександра Вампілова, Андрія Миронова… Кіноактор Миронов, завітавши до Чернігова в зеніті своєї слави, публічно обійняв Петра Пиницю і розцілував, як брата. Распутін – 230 –
Розділ другий
Нариси та спогади
захоплено цитував його вірші на з’їзді Спілки письменників СРСР. А Євтушенко епіграфом до своєї знаменитої поеми узяв рядки з Пиниці: Ах ты, сука-романтика, ах ты, Братская ГЭС, Я приехала с бантиком, а уехала – без. Втім, Петро Іванович ніколи цим не хизувався. Адже він був напрочуд скромною людиною. А оскільки лише віршами – і тоді й зараз – на життя не заробиш, здобув немало професій. Зокрема, він будував канал «Північний Донець – Донбас»… Служив на Тихоокеанському флоті – на «маленькому Чорнобилі», так того атомного човна називали. Під час Карибської кризи ходив на Кубу (моряки кажуть не «плавав», а «ходив») – супроводжував вантаж із ракетами, а коли Хрущов з Кеннеді домовилися – віз його у зворотному напрямку… Одного разу на цьому атомному човні виникла пожежа. Морякам вдалося її погасити, проте герої отримали смертельну дозу радіації. Напарник Петра Івановича помер у московському шпиталі, а от Пиниця дивом урятувався – його відправили на лікування за кордон, пересадили кістковий мозок… Він працював на Братській ГЕС… Вступив на історичний факультет Іркутського держуніверситету. Тоді саме зняли Хрущова, а молодим поетам дуже хотілося свободи слова. Петро разом із друзями ходив на студентські мітинги та демонстрації. Ось тоді ним вперше й зацікавилися в КДБ… Тому невдовзі з університетом «неблагонадійному» Пиниці довелося попрощатися. Эх, баранка, баранка, Вороной эбонит, – 231 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
У меня спозаранку Что-то сердце болит. По великому делу Объезжал города – Тополиной метелью Облетели года... Ни тепла, ни привета, Ни огня, ни плеча, – По бокам два кювета, Словно два стукача. Поет все-таки влаштувався на Лісіхінський цегельний завод (де колись каторжники працювали). А коли трохи вгамувалося – полетів до Москви. Звичайно, місцеві «компетентні органи» ні сном ні духом про це не відали. Валентин Распутін спонсорував гроші на квиток, але Юрій Скоп (тепер – теж відомий письменник) сказав, що гроші ще знадобляться. І попросив свою дружину Галю, яка працювала стюардесою, аби провезла Петра «зайцем». Він уже навчався в Літературному інституті імені Максима Горького, коли всюдисуща «таємна служба» нарешті розшукала свого «піднаглядного» і звернулася до ректора престижного вишу з приводу негайного виключення студента Пиниці за його бурхливу «іркутську одіссею». Тоді поета врятував класик Олександр Твардовський. Він був членом ЦК, очолював «Новый мир» і викладав в Літературному інституті. Дізнавшись про наміри «компетентних товаришів», Олександр Трифонович викликав їх до себе й поцікавився: «Ви скільки на цій роботі працюєте?» Один відповів: «Двадцять років», інший: «П’ятнадцять»... А Твардовський тоді: «Так от, мої юні друзі, цей поет може написати одного вірша, – 232 –
Розділ другий
Нариси та спогади
і всі п’ятнадцять – двадцять років вашої ідеологічної роботи – нанівець. Ви ж дайте йому курс марксизму-ленінізму прослухати!» Так «дисидент» Пиниця залишився в інституті й отримав диплом. От дождя запотело окошко, От дождя заржавели листки. Неумелая чья-то гармошка Пилит «Яблочко» на куски... ... Ой, тоска ты моя, кручина, Не отрубишь тебя топором... Ты из мокрой стаи грачиной Опустилась чёрным пером. Настав час повертатися на Чернігівщину – за сімейними обставинами. Твардовський прощався перед смертю, говорив: «Залишайтеся тут, як не в столиці, то в Підмосков’ї. Принаймні Вас не зачеплять. А там – з’їдять». Але у Петра Івановича важко захворіла мама – мусив їхати додому. На жаль, класик виявився правим. Адже Пиниця не встиг повернутися в Городню, попрацювати у місцевій газеті, як почалося... И безмолвное крестьянство, И рабочий робкий класс, И твоё непостоянство, – Всё, родная, против нас... Против – разница в годах, Преждевременная осень, «И Шевченко, двадцать восемь» Что со мною не в ладах... – 233 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
У Чернігові на вулиці Шевченка, 28 розташовувалося КДБ… Поет швидко відчув себе «білою вороною»: пожежником – не можна, слюсарем – не можна. Мовляв, вища освіта. Однак і за фахом працювати – зась... Не раз згадував Твардовського: «Парни в этом роде есть в каждой роте и в каждом взводе...» До речі, саме там, у «компетентних органах», досі має знаходитися повне зібрання віршів Пиниці. Десь аж півтора метра завтовшки, друковані аркуші з інтервалом 1,5. У композитора Миколи Збарацького, що старанно зберігає поезії друга, їх все-таки менше… З Городні поет переїхав до Чернігова. Працював у будинку народної творчості – методистом клубно-освітньої роботи. Потім – сантехніком на будівництві. Доки йому не сказали: «Тебе до робітничого класу на гарматний постріл не можна підпускати!» Довелося їхати на Північ. К нам с пургою влажною Да с весною Севера Прилетела – надо же! – Пуночка несмелая... Ах ты, птаха-пуночка! Твой наряд – с иголочки: Беленькая юбочка С чёрненькой каёмочкой. То взлетишь, то падаешь, Сея песни вешние... До чего ж ты радуешь Души наши грешные! Так летай, насвистывай В поднебесном облачке – Совесть наша чистая... С чёрненькой каёмочкой. – 234 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Петро Іванович трудився дефектоскопістом (вирівнював невидимі оку тріщини на буровому інструменті) – сім років. Тоді знову потягнуло в рідні краї… Жив у Чернігові, потім, важкохворий, – у Городні. А цю історію я досі не розповідав нікому. Одного разу він зайшов до мене на роботу – приніс, на моє прохання, свої нові вірші. На вулиці було зимно, а Пиниця – в благенькому светрику. Я: «Петре Івановичу! Ну, хіба так можна? Хочете застудитися?!» Він зніяковів: «Чесно кажучи, більше нічого одягнути, друже. Фізично працювати вже не можу, а за фахом, сам знаєш, не дають…» А я ж тоді саме підготував статтю про єврейську громаду і їхній благодійний фонд, яким опікувалася Ірина Лапко. Вони розподіляли не нові, але ще якісні, добротні речі, що надходили з-за кордону, між незаможними євреями. Тому й подзвонив Ірині Давидівні: «Тут така ситуація – потрібне пальто для великого поета, правда, він – не єврей. Тепер за найгеніальнішого вірша пиріжка не купиш! Допоможете?» За півгодини Ірина Лапко підшукала гостеві чудове пальто, а також – гарний костюм, кілька светрів і сорочок. Пиниця увесь час вдячно читав свої проникливі вірші. Зачем живу – и сам не знаю. Но, покорившийся судьбе, Я повторяю, повторяю: «Спасибо милая тебе». Но не за логику литую Душеспасительных речей, А за доверчивость святую И тихий свет твоих очей; За то, что любишь те же травы, – 235 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
К которым никну головой, И что не любишь берег правый, А любишь левый – луговой... За то, что не нашёл другую На всей исхоженной Руси... И я – доверчивый – токую: «Спасибо, милая, спаси...» Ірина Давидівна була розчулена до сліз. Ми тепло попрощалися. Я провів Петра Івановича на вокзал. А незабаром із Городні надійшла сумна звістка… Посмертно, вже в незалежній Україні, творчість видатного Поета Петра Пиниці відзначили міжнародними літературними преміями – імені Миколи Гоголя та Григорія Сковороди. А зараз я тримаю в руках його чудову книжку «Ухожу в кленовые метели». У самісінькому центрі Городні гордо височіє його пам’ятник, а поруч, у місцевому музеї, як справжню реліквію, бережуть унікальну експозицію, присвячену Петрові Пиниці. Ви були неправі, дорогий Петре Івановичу. Хіба Вас такого забудеш?! Сергій Дзюба
– 236 –
Розділ другий
Нариси та спогади
«Ты не ушла, и я не выстоял…» Слова Петра Пиницы, музыка Сергея Дзюбы
– 237 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Ты не ушла – и я не выстоял Слова Петра Пиницы Музыка Сергея Дзюбы Ты не ушла – и я не выстоял, Я даже слова не сказал. И неожиданно, как выстрел, Меня угробили глаза. И, неизведанное прежде, Расплавило и унесло… Сминая звёзды и одежды, Летело лунное весло. И это, это… только это… Как небывалые цветы… Мы оба исходили светом – Неложным, праведным, святым… Губами поровну делили Большую воровскую дрожь, И долго пили реки лилий, И всех не выпили… Ну, что ж… Пускай с рассветом шла громада Долгов, болезней и угроз, – Я шёл, как из чужого сада, Набив карманы спелых звёзд. Я воровал тебя у века, У поколенья, у жены… Твои опущенные веки Моим дыханьем сожжены. – 238 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Серафима Бабусі Серафимі – під 80, але вона ще – нівроку, вся – в хатніх справах: сама готує, пере, прасує, прибирає… Не для себе ж старається, а для дітей та онуків, адже відчуває – потрібна, люблять її! От і живе на світі, попри кволе серце, тримається. Замолоду була красунею, з русявою косою – до пояса, проникливими, ясними очима; привітна посмішка осяювала обличчя. Хоч її життя видалося важким, бо – дитина війни… Тато в 1941-му пішов добровольцем на фронт і пропав безвісті. Залишилася родина: мама й п’ятеро дітей. Старший брат, ще підліток, також вирушив на війну, повернувся в 1945-му інвалідом, потім усе життя ходив у корсеті й нездужав. Сім’я вирушила в евакуацію – до Узбекистану. Багато хто з українців тоді загинув дорогою від голоду та холоду, однак вони вижили. Як приїхали, ненька одразу ж влаштувалася на роботу. Трудилася багато й невтомно, то ж Серафиму, котра була немовлям, бавили братики й сестричка, не набагато старші за неї. Пам’ятає, як дуже хотіла допомогти мамі й самотужки пішла за водою з відерцем, але розхлюпала дещицю по дорозі й страшенно змерзла. Плакала, розмазуючи сльози, аж неня злякалася. А потім похвалила працелюбну доню. Коли війна закінчилася, перебралися додому, в Україну. Рідне місто – в руїнах, пережили голодомор 1946-го. Доношувала одяг та взуття сестрички, старшої на рік… Школу закінчила зі «срібною» медаллю. Взагалі, мала бути «золота», але Серафима не «вписалася» до плану, який скинули з райвно, то поставили одну «четвірку» на випускному екзамені. Нічого, бадьорилась, аби вступити до інституту! Однак раптом важко захворіла матуся, і молодша дочка довго, не один рік, доглядала за нею. Довелося закінчити технікум, та й то заочно. Закохалася, вийшла заміж за ставного парубка, народила двох дітей. Та несподівано занедужала сама... Місцеві меди– 239 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ки лише руками розвели: єдиний вихід – це їхати до Києва, в клініку знаменитого Амосова. А там її одразу ж поклали на операційний стіл, ще б трохи – і кінець. Поталанило! Переживала, щоб хоч двох малих дітей виростити. Нічого, втішали її, он у нас працює медсестра, що після такої ж операції на серці вже дванадцятий рік живе. Тоді вона познайомилася з такими ж жінками-сердечницями, подружилися, потім, після операції, обмінялись адресами. Листувалися, підтримували одна одну. Через п’ять років померла одна подруга, через сім – інша, через дванадцять Серафима лишилася сама… Дивується, чому саме їй Господь дарував довголіття? Адже півстоліття відтоді пройшло! Правда, послухалася Амосова, який ніколи не користувався ліфтом і за першої-ліпшої нагоди ходив пішки. До речі, тепер за такі операції шалені гроші беруть (люди змушені останнє віддавати, навіть продавати своє житло!); а тоді проста жінка з невеличкого райцентру без жодних зв’язків до славетного лікаря потрапила, не сплативши за операцію та лікування жодної копійки! Єдине, занесла Миколі Амосову коробку «Вечірнього Києва», а він одразу відкрив її, пригостив Серафиму та інших своїх підопічних. Добрим був чоловіком і совісним. Вона все життя пропрацювала на одному підприємстві (єдиний запис у трудовій книжці!): в пекарні, а потім – рахівником, допомагала головному бухгалтеру. Коли йшла на пенсію, отримала в подарунок від фабрики новий холодильник. Та довго ще її кликали на поміч, готуючи фінансові звіти. Доки підприємство не захопили рейдери, які довели потужну фабрику до «ручки». Нічого не лишилося! А які ж були чудові паляниці, тістечка, солодкі напої, квас, киселі, цукерки… Втім, Серафима живе новинами про дітей та онуків. Про своїх близьких вона може говорити безкінечно! Турбується про кожного, підтримує, завжди щиросердно вболіває. Здається, зовсім не береже хворе серце, різане в клініці Амосова. Не скаржиться, нікому не заздрить: «Навіщо? Життя кожної – 240 –
Розділ другий
Нариси та спогади
людини – трагічне, адже неминуче втрачаєш своїх близьких, а потім старієш, хворієш і вмираєш сама… Насправді, чорна заздрість тільки руйнує будь-яку людину, адже хтось неодмінно кращий за тебе: молодший, здоровіший, заможніший, талановитіший, вродливіший, мудріший, сильніший, працьовитіший… Отож радій тому, що маєш. Бо практично щодня в житті кожного з нас відбувається щось хороше. Треба вміти тільки побачити красиву квітку, розкішне небо над головою, дивовижний краєвид у рідному містечку. Коли ти навчишся щодня радіти життю, то будеш щасливим. Не можна бажати нікому зла, навіть своїм недоброзичливцям, у цьому просто немає сенсу. Адже на все – воля Божа! Тож ліпше робити добро людям і надто не перейматися власною кишенею. Бо, вирушаючи в засвіти, нічого не візьмеш із собою. А пам'ять людська – вона безцінна, вічна. Добрі справи не забуваються. І зазвичай для цього не треба навіть якихось особливих статків – щирі слова також мають неабияку цілющу силу, якщо промовляти до людини серцем, душею, віршами». Ось така вона – Серафима. Справжній філософ, проста й мудра жінка, у якої зворушливі, проникливі, чуйні слова не розходяться з ділом. Яка любить людей, тварин, птахів, дерева, квіти, свою рідну землю і увесь світ. І як може, береже кожну травинку в садку. Прокидається рано-вранці, щоб милуватися, як сходить сонце. Вона бачить місяць, котрий щоночі буває різним, і зорі, такі далекі й водночас близькі! Вона не вміє зцілити себе, але дивним чином безкорисливо допомагає іншим. І мріє, як у дитинстві, бо ж іще не всі мрії збулися. А якщо збудуться, то одразу ж з’являться інші… У неї – таке гарне, чарівне ім’я! Серафима… Мені подобається. Як у святої. Її тут поважають, люблять – завжди таку привітну, скромну, несуєтну. Я дуже люблю її! – Добридень, мамо… Сергій Дзюба – 241 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Порадниця свята Слова Сергія Дзюби та Григорія Ліщенюка Музика Бориса Раденка Спокійно, лагідно
– 242 –
Розділ другий
Нариси та спогади
– 243 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Порадниця свята Слова Сергія Дзюби та Григорія Ліщенюка Музика Бориса Раденка Пісня присвячена мамі – Дзюбі Серафимі Захарівні Запахло літо м’ятою і квітами, Запахли зорі у вечірній млі. І матінка всміхається привітно так, І з нею легше жити на землі. Вона душі моїй – порадниця свята, А доброта її не знає меж. Матуся жде. Матуся не забариться. Все обійди – такої не знайдеш. Приспів: Мамо, мудрість твоя – всесвітня. Важко – 244 –
Розділ другий
Нариси та спогади
ростила ти нас. Мамо, себе віддала ти дітям. Вічним хай буде твій час! Згадалося, як з вишнею балакала; Не заздрила, любила цілий світ! Хоча й не раз на самоті ти плакала: Всього зазнала за багато літ. Всміхнеться сонце у вікно ранесенько, Торкнусь вустами рук твоїх і щік. Моя матусю, матінко ріднесенька, – Моя свята порадниця навік! Приспів ____________________ Перший виконавець цієї пісні – народний артист України Леонід Сандуленко. Також пісню співає лауреат міжнародних, всеукраїнських премій і конкурсів Валентина Олійник (дует «Крила»).
– 245 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Тато пишається, що він – вантажник! Нині йому 80, але й зараз щодня о шостій ранку не менше години робить зарядку – в основному, вправи на силу та витривалість. Від підлоги зазвичай віджимається 50 разів. Ще недавно, особливо не напружуючись, міг правою рукою двадцять разів поспіль підняти двопудову (32-кілограмову) гирю. А це побачив у журналі комплекс вправ зі стільцем, і собі захотів – тепер у нього ті стільці буквально літають у руках. Ще б пак! Все своє життя, понад сорок років, мій батько, Віктор Гаврилович Дзюба, трудився вантажником. Директор заводу завжди вітається за руку Пам’ятаю, коли я навчався в школі, деякі однокласники соромилися, що їхні батьки – прості, скромні робітники. Одна дівчинка, мама якої працювала прибиральницею в школі, взагалі намагалася не потрапляти їй вдень на очі, щоб ненька не почала раптом щось розпитувати під час перерви, тримаючи в натруджених руках мітлу, швабру чи відро з брудною ганчіркою. Мовляв, як хтось із дітей побачить, то неодмінно глузуватиме! Дійшло навіть до того, що ця юна особа згодом перевелася до іншої школи, аби лише приховати від ровесників, що її турботлива матуся – звичайна прибиральниця… Однак я навпаки завжди пишався (й пишаюся!) своїм татом. Для мене він завжди – уособлення сили, мужності та відваги, справжній український богатир, як легендарний Ілля Муромець! До речі, у нас і зараз, в батьківській оселі, на видному місці висить знаменита картина Васнецова «Три богатирі». – 246 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Одного разу якийсь нетутешній, також кремезний чолов’яга намагався поцупити одяг у місцевій крамниці. Продавщиця помітила й здійняла лемент, тож злодюга дременув навпаки. Але батько, який саме зайшов із нами до магазину, не розгубився. Сказав: «Чекайте тут, я зараз повернуся». І кинувся за втікачем. Хутко наздогнав, а коли той спробував чинити опір, надійно стиснув його в своїх залізних обіймах, аж поки не нагодилася підмога. Стояв спокійно, впевнено, домкратом не зрушиш. Злодій, зрозумівши марноту своїх потуг, вже й не борсався… Інший випадок трапився в перукарні, де патлатий молодик причепився до гарненької дівчини. І хоч хуліган був із компанією таких же шибайголів, батько, вдвічі старший за своїх супротивників, розкидав їх буквально однією рукою. А невихованого патланя просто ляснув по сідницях, і той вилетів із перукарні разом із дверима. Тато теж пишався своєю роботою, не раз, коли вже я трохи підріс, брав мене подивитися, як він хвацько розвантажує меблі, мішки з цементом, мукою, цукром… Звісно, стомлювався, але, відчувалося, що він задоволений. Усміхався, витираючи піт із чола: «Перекинув сьогодні тонну-другу вантажу, хоч на роботі побув!». Працював він практично завжди сам, без напарників; навіть у вихідні охоче погоджувався додатково трудитися – самотужки розвантажував цілі вагони! Мав здоров’я й стимул – платили тоді за такі підробітки добре, не скупилися. Батько отримував зарплату більшу, ніж директор заводу! Звісно, тата неабияк цінували й поважали: під час усіх велелюдних парадів він, як передовик виробництва, котрий десятки років незмінно висить на заводській дошці пошани, завжди ніс головний прапор свого підприємства попереду колони демон– 247 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
странтів. Ніс гордо, високо піднімаючи важке знамено, яке красиво майоріло на вітрі. Відчував свою потрібність. Любив повторювати: «Я – пролетаріат, робочий клас!». Директор заводу завжди вітається з ним за руку. Власне, він і тепер, хоч на заслуженому відпочинку, про підприємство, якому віддав стільки років життя, не забуває, приходить у гості. Добродушно каже: «Я в душі – вантажник! Дивлюся, як інші працюють і відчуваю себе молодшим. Навіть уві сні частенько труджуся – розвантажую ті вагони, аж гай гуде!». Не курить і не п’є оковитої Взагалі, батько – родом із села, з багатодітної сім’ї. Наші діди-прадіди – хлібороби, котрі звикли в поті чола свого трудитися на землі. Тож і він із малечку призвичаївся до будьякої сільської роботи, рано пішов працювати в колгосп. Втім, чим далі, тим більше вабило його гамірне місто – мріяв стати робітником на великому заводі. Власне, одразу ж заявив батькам, що буде вантажником. Дякувати Богові, силу мав – не по літах, тож і вирішив, що це – його покликання! Хтось же відчуває з дитинства здібності лікаря, педагога чи кіноактора. А тато мало не від народження знав, що стане богатирем, тобто вантажником, – він цих понять не розрізняв. Ще в школі ровесники Іллею Муромцем називали, бо ніхто побороти не міг. Однак спортивної секції в селі не було, та й, відверто кажучи, не дуже йому хотілося лупцювати когось без потреби, аби лише довести оту свою богатирську міць. Така вже миролюбна вдача! Сильні люди – зазвичай впевнені в собі й спокійні, мов двері. Втім, тато – пристрасний спортивний уболівальник. Осо– 248 –
Розділ другий
Нариси та спогади
бливо любить дивитися по телевізору боксерські поєдинки. Раніше, звісно, завжди вболівав за братів Віталія та Володимира Кличків, бо вони – видатні українці. Також він щоразу щиро вболіває за всіх наших співвітчизників під час Олімпійських ігор, чемпіонатів світу та Європи. Неабияк розуміється у важкій атлетиці (особливо приваблюють змагання штангістів у суперважкій вазі), фігурному катанні й хокеї. Має чудовий голос і любить співати. Коли служив в армії зв’язківцем, йому навіть пропонували залишитися служити в тамтешньому військовому ансамблі, а згодом, уже на «гражданці», кликали до хору обласної філармонії – солістом. Єдине, потрібно було вивчити ноти. Відмовився. Пояснив мамі: «Мені не цікаво. Дивлюся на ті значки-кривулі, мов баран – на нові ворота, а сам подумки двопудову гирю піднімаю…». Але все життя він із задоволенням виступав у художній самодіяльності. Пам’ятаю, батько саме зворушливо співав на сцені, коли в будинок культури влучила блискавка, й у залі згасло світло. Почалася паніка, хтось закричав: «Китайці атакують!» (тоді саме загострилися стосунки між СРСР і Китаєм); наляканий натовп щосили посунув до дверей, не переймаючись ні дітьми, ні людьми похилого віку. Тато був серед тих, хто не втратив самовладання, – їм, всього лише кільком добродіям-цивільним, вдалося швидко заспокоїти розгублених земляків і навести порядок. Батько просто «стояв, мов скеля, непорушно», надійно стримуючи несамовиту юрбу. Ніхто не постраждав. І таких подвигів у його житті було немало. Хоч сам він ніколи не вважав себе героєм. Пояснював: «Отже, така була Божа воля, що я опинився саме в цей час у потрібному місці…». Тато – людина віруюча. Тож усе життя намагається жити за Божими заповідями. Працюючи вантажником, він майже – 249 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
не вживав алкоголю, навіть пива. Розтлумачував колегам: «Справжній вантажник – це спортсмен, а спорт і оковита – несумісні!». Також він ніколи не курив. Дітей, нас із сестрою, жодного разу не вдарив! Понад 55 років прожили вони з мамою в родинному затишку. Нині нашої мами вже немає на цьому світі, однак батько завжди про неї пам’ятає, як про найдорожчу, найкращу, кохану Людину. Татові дуже хотілося, щоб я продовжив його робочу династію – теж став вантажником. Проте я виявився таким же впертим, як свого часу він, коли рішуче відмовився від зіркової кар’єри артиста. Я мріяв вступити до вузу й стати письменником. Батькові таке не подобалося. «Що це за професія? – щиро дивувався. – Руками треба гроші заробляти, фізичною працею, а не ручкою якісь кренделі виписувати! Я все життя робив важливу справу, тому мене й люди поважають. Думаєш, хтось читатиме твої книжечки? Та мені навіть соромно буде комусь зізнатися, що мій син – писака!». Кілька років тому він уперше взяв до рук мою збірку «Тато у декретній відпустці». Мабуть, думав, це – про нього. Добряче мене тоді покритикував: «Пиши про простих людей!». Втім, він таки не розчарувався, і тепер у мене є найкращий у світі й найвимогливіший читач, яким я надзвичайно дорожу й пишаюся, – це мій батько. Сергій Дзюба P. S. Коли ця книжка готувалася до друку, тато відійшов у вічність. Втім, він читав ці спогади, слухав пісню «Батьку мій» – розчулився, похвалив… А я й зараз вкотре вслухаюся у такі знайомі слова та уявляю свого тата. Він – завжди зі мною. – 250 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Батьку мій Слова Сергія Дзюби, музика Бориса Раденка
– 251 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– 252 –
Розділ другий
Нариси та спогади
Батьку мій Слова Сергія Дзюби, музика Бориса Раденка Пісня присвячена татові – Вікторові Гавриловичу Дзюбі Вже на скронях батька – заметіль, Прижурила серденько вона. Я візьму натомлений твій біль, Щоб не так виднілась сивина. Приспів: Сивий птах у вирій відліта, Клекотом прощаючись з селом… Батьку рідний, де твої літа, У яких так молодо було?! На твоїх стежках – мої сліди. За роками – роки, як вода… Знов заквітнуть й одцвітуть сади, Тільки цвіт зі скронь не опада. Приспів До тебе спішу я звідусіль. Тихий вечір з нами гомонить. Я візьму натомлений твій біль, Тільки, батьку, треба, треба жить! Приспів ________________ Перший виконавець пісні «Батьку мій» – заслужений артист України Павло Мрежук. Також пісню прекрасно співає лауреат міжнародних премій і конкурсів Наталія Шинкаренко. – 253 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Рецензії Розділ третій Геніальний роман Роллана Сейсенбаєва Мені пощастило стати одним із перекладачів українською знаменитого роману Роллана Сейсенбаєва «Мертві блукають пісками», який тепер став справжньою класикою світової літератури. Адже цю книжку обсягом близько 800 сторінок недаремно називають народним епосом казахського народу та порівнюють із легендарним біблійським «Одкровенням» («Апокаліпсисом») Іоанна Богослова, великими та геніальними творами Абая і Мухтара Ауезова, Тараса Шевченка та Івана Франка, Томаса Манна й Віктора Гюго, Альбера Камю і Чингіза Айтматова… Цю неймовірну книгу Роллана Сейсенбаєва високо оцінили Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв, перекладач і вчений Мурат Ауезов (син Мухтара Ауезова), ректор Казахського національного університету імені аль-Фарабі, віце-президент Національної Академії наук Республіки Казахстан, професор, академік, поет Галимкаір Мутанов та багато видатних державних діячів, письменників і науковців в усьому світі. «Мертві блукають пісками» – роман-передбачення, романкатастрофа, роман-трагедія; відчайдушна спроба великого письменника, попри увесь біль та відчай, нарешті докричатися, попередити нашу «розквітлу» і «прогресивну» цивілізацію, котра невпинно, невблаганно, приречено, сліпо (немов із – 254 –
Розділ третій
Рецензії
картини Пітера Брейгеля Старшого «Притча про сліпих») наближається до моторошної й бездонної прірви та своєї неминучої загибелі. Людина самовпевнено кинула виклик природі та Богу і жорстоко поплатилася за це. «Ця книга про те, як росіяни з Півночі прийшли до кочівників, принесли їм світло наукових знань, стабільність осілого життя, писемну літературу замість фольклору, романну форму замість поетично-епічної, письменника замість жирау, – і з усім цим принесли в життя вільних синів Поля, що цілорічно ходять услід за сонцем зі своїми отарами, багато непоправної біди. Північна російська цивілізація збила з путі істинного, історичного, продиктованого Небом, казахський народ номадів, кінних вершників і привела їх до межі духовної загибелі, а Степ і Синьомор’я (Арал) – до екологічної катастрофи, – пише письменник Анатолій Кім. – Роман переконливий, потужний, безстрашний, безжальний, відчайдушний, бунтарський». У сучасній українській літературі – дуже небагато спроб створення товстих, епічних романів, які б справді мали суспільний резонанс. Можна згадати роман «Листя землі» Володимира Дрозда, книжку «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, твори Юрія Мушкетика, Павла Загребельного, Олеся Гончара, Валерія Шевчука, Романа Іваничука, Василя Слапчука, Ігоря Павлюка… Втім, парадоксальний, філософський роман Роллана Сейсенбаєва просто не має аналогів, настільки він – неосяжний, оригінальний, неповторно глибокий та притчевий, з величезною кількістю дійових осіб, де водночас немає жодного (!) зайвого, непотрібного персонажа. Навіть не уявляю, як це взагалі вдалося авторові, звідки у нього взялося стільки душевних і фізичних сил, щоб завершити отаку грандіозну епопею людського життя, де тисячоліття, починаючи із сивої давнини, переплетені з долями мільйонів людей. – 255 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Роман «Мертві блукають пісками» – це народна сага, – наголошує Герольд Бельгер. – Адже епік Роллан Сейсенбаєв вчасно вдарив потужно у дзвін тривоги, оголив увесь біль народу, вражений його трагедією. Піклуйтеся постійно про колиску свою – Матір-Природу. Надто відірвані ми від неї, зрадили її, навіжено й бездумно розікрали її блага. Отямтеся, інакше неминуче загинете, залишивши за собою випалений степ, трясовину боліт, безкраї піски-бархани, якими бредуть мертві». У романі дивовижно поєдналися унікальний народний епос (традиції, міфи, легенди, казки, притчі, пісні та поетична творчість), досвід історії та реалії нашого нелегкого повсякденного життя. Казахський фольклор – це цілий всесвіт, окремий, магнетично привабливий, дивовижний, чарівний, таємничий, безкінечний материк, населений легендарними персонажами. Ось – наприклад, неповторна притча про Коркута-бабу, котрий натхненно грав на чорному кобизі (народному музичному інструменті) й настільки полюбив сонячний та манливий світ, що його постійно пригнічував і лякав острах смерті. Отож Коркут навіть уявити не міг, що й за ним коли-небудь прийде янгол смерті Азраїл і скаже: «Збирайся, друже сердечний, бери свої скромні пожитки та йди за мною…». Йому здавалося, що земля лише для того й існує, щоб копати в ній ями, аби там ховати померлих. І він настільки страшенно боявся залишити цей світ, що про його панічний та шалений страх дізналося надзвичайно багато людей. Тому, коли Коркут-баба запитував у чергових зустрічних копачів, для кого вони риють могилу, йому щоразу відповідали: «Є на світі музикант із кобизом, для нього ми й копаємо». Звісно, все це говорилося жартома, однак Коркуту було не до сміху… Адже бідолашний навіть спати перестав із того жахливого розпачу. Вирішив, що тільки-но заплющить повіки, – 256 –
Розділ третій
Рецензії
як Всевишній одразу викраде його душу й понесе в небеса. Тоді, ошелешений, скинув свій килим у річку Сирдар’ю й поплив униз течією. Отак він удень та вночі грав на своєму кобизі чарівні мелодії про життя, любов і щастя. І заслуховувалися люди на обох берегах та печально махали йому вслід. Нарешті цей килим винесло в море… Дивовижні, світлі та проникливі пісні щиро полюбили й риби, й чайки; і навіть сам Ата-Балик (батько всіх риб) нерідко заслуховувався й одного разу запитав: «Чому ж так багато смутку в твоєму голосі, Коркуте? Звідки ця печаль? Що пригнічує тебе?». «Ох, Ата-Балик, – відповів той. – Життя – це вічний смуток. Як мені веселитися, коли я знаю, що так чи інакше доведеться вмерти». «По-твоєму, немає в житті радощів?..» – здивувався батько всіх риб. «Мало радощів, зате багато страждань», – зітхнув Коркут. «То чому ж ти боїшся смерті? Хіба вона не позбавить тебе страждань?» – зачудувався Ата-Балик. «Які б не були гіркі страждання, – відповідав Коркут, – а вмирати страшно…». «Тоді не вмирай, адже твоя музика потрібна тут, у цьому світі, хоча в ньому й багато страждань», – запевнив батько всіх риб. Отож Коркут-баба мандрував-плавав на своєму килимі, грав на кобизі; й янгол смерті Азраїл, насолоджуючись чарівною майстерністю музиканта, ніяк не наважувався забрати його душу і відправити до Всевишнього. Та одного разу Коркут побачив дуже незвичайне світло, котре струмувало з небес, і не одразу збагнув, що це – не вогонь, запалений людиною, а лик сонця, яке сходило з-за горизонту. То здригнувся він і подумав: «Сьогодні, коли небесне світило, ховаючись, торкнеться води, я стану небіжчиком». Однак дивна річ – чим більше тужив кобиз, тим світлішало обличчя старця; враз потеплішало у нього на душі, яка вже сама з нетерпінням рвалася в небо. І долинув до музиканта голос: «Не печалься, Коркуте, коли – 257 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
настане смерть, ти народишся знову – для нового життя». І тоді зачудований митець здійняв руки вгору, прошепотів крізь щасливі сльози: «Смерть, іди до мене!». І в цю мить змія, надіслана Азраїлом, заповзла музикантові на груди, й отрута миттєво проникла у кров людини… З печаллю вітав його янгол: «Ласкаво просимо, святий Коркуте! Хай твоя душа знайде спокій у раю». Ось такий дивовижний, чудовий міфотворчий сюжет – про нелегкий пошук Бога в собі! І таких проникливих, незвичайних та зворушливих притч у цій книзі – немало. «Роман Роллана Сейсенбаєва – дуже суворий і вимогливий, звернений до наших гріхів та вад», – наголошує Володимир Личутін. «О, це універсум – отакий роман! Народний епос. Панорама буття. І головний персонаж тут не особистість, а народ», – переконаний літературознавець Георгій Гачев. «Роман-епопея «Мертві блукають пісками» – трагедія, адже Сейсенбаєв пише про світову катастрофу, про сумну долю всього людства! Це – книга про загибель цивілізації осілих «мурах». І автор, попри все, примудряється вказати, здавалося б, приреченим мешканцям Землі, шлях до порятунку. Дорогу повернення до своїх витоків», – справедливо вважає знаний казахський та український учений, доктор філософських наук Рустем Джангужин (Жангожа). Неймовірно, проте така смілива та чесна книжка створювалася в 1983-1989 роках, тобто за радянських часів. І Роллан Сейсенбаєв за цей час проїхав тисячі кілометрів; спілкувався з багатьма людьми; на власні очі бачив загибель Аралу; бив на сполох, попереджав, розповідав правду, як і герой його роману Кахарман, котрий закликав: «Синку! Хочу тобі сказати одне: не смій стомлюватися! Не буде шляху – йди по бездоріжжю! З останніх сил – але йди!». Вражають й інші дивовижні персонажі роману: батько Кахармана – мудрий Насир-ага, фронтовик, котрий став муллою; – 258 –
Розділ третій
Рецензії
самовідданий онук Бериш; народний співак Акбалак; мисливець, коваль та ювелір Муса, вчений Матвій Славиков, який присвятив своє життя порятунку природи Казахстану… Причому, незважаючи на всі біди, в романі багато справжньої, прекрасної Любові – жіночі образи книжки не менш переконливі та неповторні. Безперечно, Роллан Сейсенбаєв – гідний нащадок великих класиків – Абая та Шакарима (вони з одного роду – Тобикти), а його геніальний роман «Мертві блукають пісками» вже увійшов до скарбниці світової літератури! Раніше ми з Олегом Гончаренком переклали рідною мовою і видали книжку Роллана Сейсенбаєва «Нічні голоси. День, коли обвалився світ», до якої увійшли ще один його популярний роман і оповідання-протест проти ядерних випробувань на Семипалатинському полігоні. Книга отримала значний резонанс в Україні та за кордоном. Тож не маємо жодного сумніву, що й роман-епопея видатного автора «Мертві блукають пісками» знайде своїх вдумливих читачів у нашій державі. І завершити свій відгук про книжку, яку ще не раз перечитуватиму протягом життя, хочу словами її автора Роллана Сейсенбаєва: «Письменники ХХI століття повинні пропонувати читачеві високоморальний ідеал, необхідний кожному з нас, – без нього неможливий духовний прогрес. Ми не можемо нехтувати народними традиціями та рідною мовою. Отже, маємо з любов’ю та пристрастю розвивати свої літературу й культуру. А водночас уважно вивчати традиції народів світу. «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», як закликав великий Тарас Шевченко. Необхідно присвятити себе служінню Вітчизні. Це – обов’язок кожного казаха. І тоді дух великого степу знову відродиться». Золоті слова! Сергій Дзюба – 259 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про страх Без причини я сміюсь, Без причини гірко плачу, Щось у млі рожевій бачу, Всіх люблю і всіх боюсь. Іван Франко Отримавши життя чергову дозу, Усім на показ виставивши сміх, Нормальний чоловік сховає сльози, А ти на вірші перетвориш їх. Попробуєш на зуб химерне слово, Погладиш вдячно, мов коштовну річ… Тобі болить нестерпно від любові – Як дівчині у першу шлюбну ніч. Цей дивний стан, коли боїшся тиші, Коли любов і біль не мають меж… Від слова помирати найстрашніше, Тим більше, коли знаєш, що не вмреш. _____________________ * Коли я писав цю пародію, то думав чомусь про Ігоря Павлюка... Але зараз згадую свого прекрасного друга Роллана Сейсенбаєва, буквально залюбленого в нашого Івана Франка. ☺
– 260 –
Розділ третій
Рецензії
Машина часу від чарівника зі Смедерева Як на мене, всю нашу літературу можна поділити – на хорошу (яка має позитивну енергетику), погану (хоча, мабуть, тоді її взагалі не варто називати літературою) і всі ті дива, котрі плекає у своїй оселі видатний македонський і сербський поет Рісто Василевскі, – настільки його творчість не вкладається в жодне прокрустове ложе традиційних уявлень і канонів. Коли всі (чи майже всі), образно кажучи, саджають на власних поетичних обійстях традиційну «городину», уява добродія Рісто витворює щось зовсім інакше, неймовірне, неповторне і водночас напрочуд привабливе, мудре та людяне. Адже мало не в кожному рядку його книги «Серце кола», яку ми переклали українською з Оленою Дзюбою-Погребняк – цікаві, дотепні, проникливі афоризми, глибокі філософські максими, дивовижно образні порівняння, метафори та алюзії: «Щоб людина себе поважала, а Творець їй не наказував…» – ось так: ємко, несподівано, влучно та свободолюбно! Бо ж можна вимудрувати цілий філософський трактат, довго й плутано розтікатися мислю по древу, завзято й банально товкти повсякчас воду в ступі, вибудовувати всілякі дуже химерні, покручені, беззмістовні лабіринти з якихось випадкових слів, – і називати все те творчістю… А можна, виявляється, одним лаконічним рядком висловити своє найбільш сокровенне, душевне, омріяне! Їй-богу, геніальна фраза, яка, безперечно, є життєвим кредо поета. Мислення Рісто Василевскі не має кордонів – таке враження, що його вірші живуть собі та мандрують зі швидкістю світла, пронизують простір, наче благодатне сонячне проміння. Поет мешкає в чарівно мальовничому сербському місті Смедерево, яке стало для нього таким же рідним, як і мала бать– 261 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ківщина – затишне македонське село Наколец, і водночас – у дивовижно неозорому, магічному всесвіті. «Щоб ми сягнули зірок, які зовсім поруч…» – ще одне щире одкровення від добродія Рісто на підтвердження моїх слів. Адже зорі для нього – це не якісь там суто абстрактні, віддалені на мільйони світлових років, холодні й бездушні світила, а такі живі, трепетні, пульсуючі згустки справжніх віршів, наших найзаповітніших бажань, а ще віри, надії та любові. Можливо, це – душі наших близьких, про яких ми пам’ятаємо, адже люди живуть на Землі саме стільки, скільки зберігаються в пам’яті рідних і друзів. А можливо, «розібрані» зорями, душі близьких пам’ятають про нас… Просто ми чомусь не звикли зачудовано-захоплено підводити голови, щоб роздивитися таке прекрасне нічне небо, помилуватися ним, відчути себе частиною великого Всесвіту. Втім, про це не забуває поет! А ще він знає, що найбільші дива трапляються зовсім поруч, головне, навчитися відчувати їх, немов білі гриби в лісі. А ось фрагмент цікавого вірша Рісто Василевскі «Ода матері»: Якби Всевишній мав Її, хто знає, як виглядав би цей світ… Можливо, Її турбота, котру вона б із Ним розділила, не допустила б людського зла; й ми тоді не стали б назавжди найгіршою, найзапеклішою та найжорстокішою всесвітньою зброєю. – 262 –
Розділ третій
Рецензії
Наші свідомість і вчинки були б зрозумілішими; а чиста, світла, невагома душа, не заплямована зрадою та необтяжена гріховною спокутою, жила б у щасливій гармонії зі здоровим, розумним і міцним тілом!.. Я не знаю, що сталося б, якби наш Всевишній мав рідну матусю. Однак яка дивовижна, незвично парадоксальна думка! Як таке може бути? Добродій Рісто – безперечно, інтелектуал, високоосвічена людина з енциклопедичними знаннями, з власним, унікально непересічним досвідом. Тож він мислить, як великий учений. Та, попри все, висловлюється доволі просто й зрозуміло, принаймні будь-яка людина з вищою освітою такі його поетичні міркування збагне. Тому поезія Василевскі – напрочуд цікава, дійсно неповторна, духовно філософська та проникливо лірична, інтелектуальна й водночас – дивовижно проста, мов вітер та веселка, дерева й квіти, сонце і місяць. Тому такі вірші, думки та почуття непересічного автора з Балкан знайдуть відгуки в серцях і душах багатьох українських читачів! Що мені ще дуже подобається? Вільна, розкута поетична манера Рісто Василевскі, яка, однак, не перетворюється на хаос. Адже цей світ Майстра – напрочуд гармонійний! Митець використовує найрізноманітніші літературні прийоми, але при цьому має свій неповторний авторський стиль (що дуже важливо для будь-якого поета), тож його влучні, дотепні афоризми і максими не просто запам’ятовуються – їх хочеться цитувати! І буквально за одним-єдиним рядком, за яскраво крилатою фразою можна впізнати самого автора. То він пише такі собі сучасні оди, стилізуючи їх до начеб– 263 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
то звичних колись, але давно призабутих панегіриків. Втім, це блискучий літературний прийом! Бо насправді оди Рісто Василевскі не мають нічого спільного з уже традиційними прославляннями можновладців. Ось, наприклад, фрагмент з «Оди майбутньому»: Щоб зима стала літом, а ріки текли вгору і над своїми руслами; щоб ліси росли з попелу, а земля не знала свого дна; щоб людина себе поважала, а Творець їй не наказував, бо, справді, навіщо?! Аби Всевишній лише дивився, як світ змінювався, зникав і водночас ріс, і вірив Йому, спраглий до життя; щоб тільки потім, нарешті, хтось збагнув: корінь може змінити форму, але не суть свого дивного існування. Ода тому Майбутньому, яке на дещицю життя збагне, що вікно у світ не можна лише розчахнути, зірвавши засуви, коли все там тримається на доброму слові, а людство тисне на нього з усіх боків, невидющими очима роздивляється. – 264 –
Розділ третій
Рецензії
Здається, чарівник зі Смедерева вже винайшов власну машину часу, і для нього немає жодних проблем, аби мандрувати в наше далеке минуле та невідоме майбутнє! Сильне враження на мене справили, зокрема, його історично поетичні подорожі – «Про папір, азбуку та Кирила», «Про Симоніду» (дивовижну долю наймолодшої сербської королеви), «Про вождя без голови» (вірш, присвячений легендарному Карагеоргію – керівникові сербського повстання проти Османської імперії), «Про Теслу» (видатного винахідника)… Це – і проникливо зворушливі вірші, присвячені колегампоетам: Борисові Пастернаку («Розмова про один лист»), Брані Петровичу («Розмова про Брану»), трагічній долі знаменитого Мильковича («Розмова про себе та Мильковича»)… Цікавий і вірш про зустріч знаних письменників, учасників міжнародного з’їзду «Дні та ночі літератури» у Бухаресті, з прем’єр-міністром Румунії Адріяном Настасе, який гостинно запросив митців на вечерю і довго вів змістовну розмову з ними («Розмова про одну вечерю»). Думаю, один із найглибших і найбільш хвилюючих віршів – «Розмова про батьківський вибір місця для домовини», коли ще живий тато обирає та показує своєму синові місце, де хоче бути похованим… Процитую останні рядки: Я – ні живий, ні мертвий, іду за ним та киваю головою, – так, ніби мені зрозуміло навіть те, що чекає мене… але глибоко в душі уявляю картину з якимсь каменем, що на верхівці Гори хилиться то до одного, то до іншого Озера, – 265 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
дивиться прямо у небо, і не дозволить, щоб нас хтось викорчував. Сумно? Так. Але і цей вірш про розважливу мудрість людини похилого віку не пригнічує, а розчулює. Як і багато інших людяних, світлих (хоча й інколи дуже болісних!), посправжньому патріотичних поезій Рісто Василевскі. Дякую, дорогий Рісто, за високу честь – перекладати книжку Ваших віршів. Я щасливий, що Ви є в моєму житті! Сергій Дзюба
Балада про восьме диво світу Маю сказати, що насправді ви значно більше мужчина, ніж на вигляд. Роджер Желязни. Хроніки Амбера Що для поета час, замки і замки? Він володіє восьмим із чудес: Умить уявить будь-яку панянку І до екстазу жінку доведе! _____________ * От і Рісто Василевскі зі мною погоджується: так, це – легше, ніж літати уві сні, мандруючи світами... ☺
– 266 –
Розділ третій
Рецензії
«В нашім домі дверей не буде...» Михась Пазняков. Тепло ромашкової завії : Вірші / З білоруської мови переклали Сергій Дзюба, Олег Гончаренко і Ярослав Савчин. – К.-Чернігів: Міжнародна літературномистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2017 – 200 с. Творчістю відомого білоруського поета Михася Пазнякова я захопився, прочитавши одного його вірша. Поезію я люблю з дитинства, щороку читаю понад 400 книжок авторів із різних держав. Тому здивувати мене непросто... Однак такий Вірш (пишу з великої літери, адже це справжня, велика Поезія) мене вразив. Тепер він – серед моїх улюблених віршів, які я часто читаю на творчих зустрічах і презентаціях. І людям він дуже подобається, незалежно від віку, професій, характеру, способу життя. Подобається дітям, хоча вони й не можуть пояснити небанальних авторських образів, метафор та порівнянь... Втім, дітлахи, на відміну від дорослих, одразу ж відчувають фальш, і їм стає зовсім нецікаво. Бо казка неодмінно має бути правдивою. Так от, у цій поезії – ані граму неправди! Вірш – про кохання, він – здавалося б, дуже простий, але ж недаремно кажуть, що все геніальне – навдивовижу просте... Отак і тут – щирі, світлі, зворушливі почуття до її величності Жінки; глибокі філософські асоціації; парадоксальні й неймовірні творчі знахідки; гармонійне поєднання вільної особистості з чарівною природою; таке непересічне та яскраве, неповторне і незрадливе буття, котре, я переконаний, належно б поцінували і наш вічний мандрівник Григорій Сковорода, й проникливий лірик Франческо Петрарка. – 267 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Адже автор поєднав непоєднуване, і, наче за помахом магічної палички, створив власний світ краси, свободи, віри, надії та любові. Цей світ настільки привабливий і гармонійний, що здається просто ідеальним. Однак він існує: будь-яка наша думка – матеріальна, натомість маємо ціле сузір’я дивовижних міркувань! Тепер це – і мій світ, адже будь-якої миті можу відтворити його зі своєї пам’яті, незалежно від часу, тобто навіть уві сні... *** В нашім домі не буде вікон, Не коптітиме скрушно свіча… Там тривозі – жаскій, великій – Не злетіти з твого плеча. В нашім домі дверей не буде, Стін звичайних не буде теж… І музеєм не стануть будні, Бо простори не знають меж. В нашім домі – привітність поля У мелодіях рік, лугів! І прозоро у ньому – до болю, Завжди вільно від вічних боргів… В нашім домі – зірки не зужиті, І дороги – на всі світи! В цьому домі ти будеш жити, Як захочеш сюди прийти. (із білоруської переклали Ярослав Савчин і Сергій Дзюба) – 268 –
Розділ третій
Рецензії
До цікавої книжки Михася Пазнякова, яка вперше виходить українською у нашій державі, увійшли поезії різних років. Усі вони – про наш непростий час, вічне і святе, радісне й печальне, високе та духовне. Головні теми поета – рідна Білорусь та його мала батьківщина. Це – прониклива сповідь щирого поета-патріота, поета-громадянина, ліричному герою якого притаманна дуже велика любов до Матері, Вітчизни, Жінки, всього прекрасного та доброго! Читаю такі зворушливі, теплі, сонячні, веселкові вірші з першого розділу «Мамина хата», – щиро дивуюся, захоплююся і... картаю себе, що, на відміну від автора, небагато написав про свою малу батьківщину, про батьків, рідних і дорогих моєму серцю людей. Такі вірші у мене є, однак вони здаються не настільки живими, трепетними та чуйними. Натомість Михась Пазняков про рідне Заброддя пише навіть не чорнилом, а своєю кров’ю, настільки йому болить нинішнє запустіння! Причому він не знімає вини і з себе, приїздить щоразу сюди, мов на прощу. І його вірші – наче молитви! Покосилася хвіртка, джмелі не гудуть, Дичавіють в саду призабуті вже груші… Та зворушений, чую: «Синочок, побудь!» – То ридають батьків світлі, зболені душі. Не лукавлю з собою – боюсь самоти, Та журавликом лину до отчої стріхи! Тож постій… Помовчи… Помолися… Прости… Щоб з’явився димок над хатиною тихо. («З кожним роком – рідніше батьківське село...», переклав С. Дзюба) – 269 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
У Михася Пазнякова – все справжнє, і болить йому дуже; проте немає в цих нелукавих, проникливих віршах безнадії. Це – все одно рай, а не пекло!.. І поет у своє Заброддя вірить. Більше того, відчувається, що це – взаємно. Він тут – свій, не чужинець, не гість. Йому є про що згадати, але для цього треба неодмінно приїхати сюди, побути наодинці з батьківською хатою, провідати могили рідних. «Мамо, як там – лежати в землі?..» – читаю, і сльози наче самі навертаються на очі. Дякувати Богові, мої старенькі батьки – живі. Однак час – надто невблаганний, і спинити його просто неможливо. Та смуток у автора – світлий, теплий, душевний, довірливий, затишний. Це – не якийсь буревій, що нищить усе довкола, а тиха, цілюща печаль, яка навпаки дає розраду душі та стомленому тілу. Однак і тут знайшовся Вірш, який мене глибоко вразив – неймовірною чесністю, болем, тугою, справжнім каяттям... І великим талантом Майстра! У рідних місцях На вільсі дрозди співали славно – Поспішав сюди щоразу сам… Край дитинства! Свіжо тут і травно, Чути навіть, як дзвенить роса. … Вирубали вільху – до загину, І життя пустили під укіс! Вже не чути голосів пташиних, Котрим не лишили їхніх гнізд. – 270 –
Розділ третій
Рецензії
Тут і я рубав, мов кат… І рана – Незагойним болем всі літа! Не роса на божих травах рано – Сльози розіп’ятого дрозда. (переклав Сергій Дзюба) Таку неординарну, несподівану, яскраву поезію, вважаю, також потрібно читати. Вона – ненав’язливо повчальна і водночас цілком переконлива. Втім, хіба один Михась, щиро люблячи пташиний спів, раптом взявся за сокиру? Хіба я малим, лише заради забави, не відривав крила метеликам і не длубався в мурашниках?! Авжеж, це був процес пізнання п’ятирічної дитини, але мені тепер від того не легше. Автор не прощається – говорить нам: «до побачення». І обіцяє ще не раз повернутися до джерел. Адже не зникають із його дивовижних снів переливи рідних мелодій та райські жар-птиці лугів. Тож, тільки-но журба огорне, так і приїде до свого Заброддя (а душа поета над батьківським село чи не щоночі літає). І хоча нині, на жаль, гинуть забуті села, а люди, як і раніше, відлітають у вічність, – жодних сумнівів, що мала батьківщина свого сина дочекається. Сергій Дзюба
– 271 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
В нашім домі Слова Михася Пазнякова та Сергія Дзюби Музика Ярослава Музики
– 272 –
Розділ третій
Рецензії
В нашім домі Слова Михася Пазнякова та Сергія Дзюби Музика Ярослава Музики В нашім домі не буде вікон, Не коптітиме в нім свіча… І тривозі-журбі довіку Не торкнутись твого плеча. В нашім домі дверей не буде, Стін звичайних не буде теж… Не окресляться наші будні, Бо розлоги не знають меж! В нашім домі – не буде болю І не буде боргів у нім… Буде щастя й тепла доволі, Та звучатимуть в нім пісні. Буде в домі у нас відкрито, І дороги – на всі світи… В цьому домі ти будеш жити, Як захочеш сюди прийти! – 273 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Вишукана іронія Фолькера Маасена! Чернігів продовжує дивувати і вражати своїми чудовими книжками. От нещодавно у видавництві «Десна Поліграф» побачила світ збірка віршів «Присутність духу» відомого німецького письменника Фолькера Маасена українською мовою в перекладі Надії Постемської (Ірландія) і Сергія Дзюби. Керівник проекту і дизайнер книжки – Генрік Дік (Німеччина). Про враження від творчості Фолькера Маасена розповідає Сергій Дзюба. Ця книга – незвичайна, не схожа на інші. Ви не знайдете тут звичних реалій. Таке враження, що автор мешкає в паралельному світі. Втім, це – справді цікаво! – Ворота в небо зачинені, – оголосив Петро, – маєш зачекати. – Мене не лякають зачинені ворота, – промовив подорожній. – Я щойно з пекла. І він ввійшов. («Ворота в небо») Ось такий дивний вірш. Напрочуд лаконічний, не надто емоційний. Я б навіть сказав – сухий. Проте скільки тут приховано думок! Бо то – лише верхівка айсберга. І над прочи– 274 –
Розділ третій
Рецензії
таним можна розмірковувати й дискутувати безкінечно. Чи може людина сперечатися зі Всевишнім? Чи вона – творець своєї долі? Власне, у кожного з нас – свої рай і пекло, котрі знаходяться на землі… Вірш – бунтарський, але не злий. Як на мене, доволі дотепний. Це – такий англійський гумор, вишукана іронія. І саме так оригінально створено всю збірку! Маємо наразі неповторний авторський стиль, де буквально за кожною фразою пульсує неординарна думка. Де афористичність рядків та їх «сухість» – норма. Де кожен вірш можна трактувати як своєрідну притчу – втім, це – не якась «мертва» дидактика, а ненав’язливий гумор. Автор навмисне не робить висновків – це прерогатива читачів. Тож, якщо ви взяли до рук цю книжку, доведеться неабияк потім поміркувати над нею, – думки виникнуть ніби самі по собі, мимоволі. Я б радив читати потроху, а потім повертатися до цих віршів у подальшому. Адже щоразу у вас буде дещо інше сприйняття. Бо кожен вірш Маасена – це ніби така піраміда, де одні думки лежать на поверхні, а інші – наче глибоко приховані, тож непомітні одразу. Але знаходити і розпізнавати такі підтексти – дійсно спокусливо! Це як пливти у вутлому човні якоюсь химерною річечкою, де й краєвидів особливих начебто немає; а потім уважно придивляєшся, прикипаєш поглядом і враз розумієш – щойно побачив диво! Бо ще класик зауважував, що насправді дива знаходяться не лише за морями-океанами, а буквально поруч, може, за крок від вас. Їх лише потрібно вчасно розпізнати та зрозуміти. Коли коліно болить, є біль у мозку, – – 275 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
там, де його частина думає: – Я коліно. Якщо серце болить, є біль у мозку, – там, де його частина думає: – Я серце. Але мозок сам ніколи не болить. Коли я думаю, мозок міркує: – Я думаю… Та можливо, мозок ніколи не думає? Можливо, думає лише (або дійсно) коліно? («Де думає біль?») А як вам таке? Ніби все – просто, легко, на одному подиху. Однак це – лише на перший погляд. Теж є над чим поміркувати! Думаю, ви, мабуть, здогадалися, що автор за освітою – – 276 –
Розділ третій
Рецензії
медик. Тобто він знає, про що пише. І всі оті його напівтони тільки підкреслюють це справжнє, глибоке знання. Фолькер Маасен народився у 1943 р. в Бреслау. Вивчав психологію і медицину в Килі та Гейдельберзі. Понад сорок років працював лікарем в Ганновері, Берліні, Мюнхені та Гамбурзі. Під час проживання в Берліні, де підтримував дружні стосунки з багатьма відомими літераторами, Роберт Герхард ознайомив його з іронічною поезією. Тож Фолькер Маасен видав п’ять книжок із веселими оповіданнями та п’ять томиків з іронічними, сатиричними й філософськими віршами. Автор – член ПЕН-клубу Німеччини. А його твори надруковані в багатьох антологіях ФРН. Пізні промені сонця намалювали крізь вікно мою тінь на письмовому столі – отже, існую. Я поворушив головою – тінь вклонилася і пішла. («Доказ тінню») Тож маємо Поезію: не модну, але нетривіальну, суху, проте дотепну, дуже реальну й водночас дивовижно вигадливу. Одне слово, чарівну! Тому ми й вирішили перекласти такі гарні, вишукано іронічні вірші українською та представити їх широкому загалу читачів у нашій державі. Бо Фолькер Маасен – безперечно, цього вартий. Сергій Дзюба – 277 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Геніальна людяність Айдарбека Сарманбетова Вперше в Україні вийшла чарівна та ошатна книга прози «Людина без Батьківщини» видатного киргизького письменника, генерального директора Міжнародної громадської Академії Поезії, головного редактора популярного журналу «Література тюркського світу» Айдарбека Сарманбетова. Книжка – настільки оригінальна, цікава та людяна, що викликає щире здивування і велику повагу до автора, котрий так тонко відчуває гармонію та вагомість справжнього Слова, пише просто й водночас дуже вишукано, колоритно та глибоко, проникливо і душевно. Таку книжку із задоволенням візьмуть до рук студенти столичних університетів, дідусі та бабусі з сільської глибинки, хлібороби, медики, військові, високочолі професори, літературні гурмани! Про що ця книжка? Про нас із вами, наше життя-буття, радощі та болі. Про минуле, сьогодення і майбутнє. Події відбуваються у рідному для автора Киргизстані, але все так неймовірно, дивовижно нагадує українські реалії! До цього часу я захоплювався знаменитим киргизьким письменником Чингізом Айтматовим, автором геніальної «Плахи». Та унікально талановита творчість Айдарбека Сарманбетова, без перебільшення, гідно представляє киргизьку літературу в світі, адже автор – продовжувач найкращих її традицій. Якщо недолугі політики своїми безвідповідальними діями роз’єднують народи, то справжня, високодуховна література навпаки об’єднує людей, бо популяризує вічні цінності – добро, справедливість, любов, красу, чуйність, віру, мир, благородство, патріотизм… Айдарбек Сарманбетов – саме такий письменник! – 278 –
Розділ третій
Рецензії
Щоб переконатися в цьому, варто прочитати, скажімо, його прекрасні «Краплинки думки». Це – напрочуд лаконічні, афористичні і притчеві історії, кожна з яких могла б стати цікавим сюжетом для великого роману. «Одного разу я їхав з Сокулука в Бішкек. Пасажирів – повно. Дивився на поле через вікно бусика, з сумом згадуючи свого молодшого сина, котрий загинув від рук хуліганів, заступаючись за їхню жертву, всього півроку тому. Пригнічений горем, я дивився на метушливе життя без синочка, на людей з нескінченними турботами. І раптом: – Салам-алейкум, Сапаш-байке, – пролунав поруч голос малознайомого добродія, журналіста-газетяра. – Прийміть моє щире співчуття – дізнався, що загинув ваш син... – Дякую, – відповів сумно. Ця співчутлива увага трохи підбадьорила… І тут чоловік поцікавився, скільки у мене дітей. – Троє синів і донька, – неохоче відказав я. – Слава Всевишньому! Тоді вам – не так уже й погано,– мовив він, ніби аж із заздрістю… Я, звісно, напружився. А юнак продовжив: – Кріпіться, Сапаш-байке. Моліться за життя і здоров’я інших дітей. А я ось втратив свого єдиного сина, і в мене не залишилося більше нащадків, – зітхнув добродій, розплакався і зійшов з бусика». Ось так – дуже коротко і сильно. Ненав’язливо повчально, бо, справді, все відносне в цьому світі… І таке не забувається, спонукає до роздумів! «Геть! Революція…» – ще одне вражаюче та проникливе оповідання Айдарбека Сарманбетова. На сьогодні, за свідченням доктора філософських наук Карибека Байбосунова, – це перший і єдиний документально-художній твір у киргизькій – 279 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
літературі, який розповідає про Народну революцію 2010 року в Киргизстані, вигнання президента з країни. Ця розповідь-репортаж – новий жанр у киргизькій літературі, а може, і взагалі в літературі, оскільки автор – безпосередній учасник подій, а в цьому художньому оповіданні максимально відверто та документально відображається правда про життя простих людей і провідних політиків держави. Автор перебував у самому епіцентрі подій, причому діяв незалежно від інтересів партій та їх політичних лідерів. Тому Айдарбек Сарманбетов глибоко й об’єктивно дослідив і передав громадськості причини виникнення Народної революції. І, знову таки, настільки все це нагадує Україну в періоди наших Помаранчевої революції та Революції Гідності! Виявляється, тоді у Киргизстані загинуло понад 80 людей, які вийшли на акцію протесту, і були тисячі поранених… В оповіданні «Людина без Батьківщини» йдеться про те, що неможливо бути «людиною світу», не маючи власної Вітчизни, яку любиш усім серцем. Бо саме ця глибока, незрадлива, синівська любов і тримає нас на землі, рятує від відчаю та безвиході. А як майстерно вплетена в сюжет зворушлива історія першого кохання, пронесеного через усе життя! Історія, яка так несподівано, через десятки років, отримала щасливе продовження. Запам’яталося й оповідання «Святий пагорб» – дивовижна історія про велике кохання та потребу по-справжньому, всім серцем, шанувати народні традиції й звичаї. А як колоритно та душевно це написано! «Над головою сяяв місяць, мерехтіли зірки. Легким серпанком тягнувся Чумацький шлях… Блищала нерухома, звана киргизами «Золотим Колом», Полярна зірка. Говорили, що, коли помирає людина, її душа перетворюється в зорю і відлітає у небо. Цікаво, які з цих зірок – душі аксакалів Шаршемби і Мус– 280 –
Розділ третій
Рецензії
тафи? Чи вони, як і в житті, разом – на тому світі?.. А ми?.. Напевно, з’явимося на небі, як сузір’я. Або, як у цьому житті зі своєю гіркою долею, не знаходячи одне одного, залишимося у вічній розлуці й на тому світі? Що зробить із нами та горезвісна глобалізація?! Нехай живе вічно наш народ. Якщо він житиме, люди не будуть такими самотніми, шукатимуть щастя в якихось простих речах та вічних, загальнолюдських цінностях. Якби я був художником, створив би вічними фарбами чарівну картину, що торкалася б сердечних струн: під великим куполом синього-синього неба на зеленій вершині пагорба сиділи б двоє аксакалів і розповідали людям, які зібралися довкола, давні легенди. А біля підніжжя пагорба щасливі хлопчик та дівчинка гралися б у ляльки...» Взагалі, кожне оповідання вирізняється чимось особливим. Народним гумором та дивовижною іронією наповнене оповідання «Дерево розбрату». Буквально з нічого, як то кажуть, на рівному місці, виникає гострий конфлікт між двома сусідами, до якого хутко приєднуються десятки односельців: одні завзято підтримують Бектура, а інші – Акмата. І навіть розважливий очільник сільської громади не може заспокоїти людей, готових ось-ось влаштувати побоїще, дошкульно лупцюючи одне одного. Хтозна, чим би закінчилася ця люта суперечка, якби раптом не з’явився Скажений. «Ніхто не дав Таштану відсічі – все одно марно… Чоловіки, які прийшли, аби заступитися за дружин, про них забули, – вмить накивали п’ятами, і стрімко зникли по дворах. Не було нікого, хто б міг змагатися з Таштаном, тому його й звали Скаженим. В аулі не знаходилося іншого такого «героя», подібного йому. Коли Таштан напивався до безтями, то не впізнавав навіть рідного батька, й міг убити будь-кого; та і сам легковажно, байдуже ставився до смерті, не відступав. Зараз – 281 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
він «гарцював», смикаючи за поводи, і нещадно бив батогом навсібіч. Його дружина «добре» знала свого біснуватого чоловіка, тому першою втекла геть. Решта жінок, яким дісталося, нестямно волали, а кому все-таки пощастило уникнути ударів, умить поховалися в сусідніх будинках... Один дурень – десяти мудрецям рівня?! – ось як виходить… На вулиці швидко запанувала тиша. І дерево розбрату, і суперечки, пов’язані з ним, геть зникли з голів місцевих жителів. Бектур і Акмат, також залишивши своїх дружин, одними з перших втекли з поля бою. Не рівня вони Скаженому... Та пропади пропадом це дерево!..» В оповіданні «Скотиняка» постає справжнісінький монстр, нелюд, хоч і в людській подобі, який радіє навіть зі смерті найріднішої людини – свого тата… Ця моторошна, викривальна сатира теж примушує замислитися над власними вчинками. Бо жодні статки та посади не варті батькової сльози! «У дорозі до раю» постає дивовижний, колоритний дідусь, сільський-філософ, який не закінчував університетів і академій, однак висловлює власні непересічні думки: «Наш давній богатир Манас говорив: «Я зібрав різноплемінних людей та зробив із них народ». Правильно?.. Манас об’єднав аж сорок дрібних племен, і тоді постав народ. Ось так!.. Саме тому киргизи й мають таку силу! Зміцнювали свій каганат, починаючи з просторів Алтаю, і до гирла річки Еділя побудували велику державу. Хіба одні киргизи могли освоїти та обробити стільки землі? Бо слово «киргиз» означає: народ із сорока племен. А скільки тих, які до нас додалися зовсім недавно?! Ось так, як ти й казав, найсильніший бере гору над слабким. У різні часи по-різному. А щоб бути сильним та очолити багато людей, потрібен розумний і владний хан. Інакше будемо, як кипчаки, уйгури і дунгани, які не змогли створити – 282 –
Розділ третій
Рецензії
або зберегти свою державу і взагалі злилися з іншими народами… Авжеж, щоб дракон не розчавив нашого народу, треба зберегти свій дух, мову, традиції, звичаї. Адже народ тільки тоді збережеться і вціліє, якщо люди об’єднаються довкола сильних духом. А інакше – спочатку маленькі, потім середні, а з часом навіть великі народи стануть… кормом для драконасупердержави!» Цікаво? Так, книжка зачаровує своєю неповторною ауроюмагією, не залишає читача байдужим. Вона – наголошую, геніально людяна, і в цьому особливість творчості справжнього Майстра, одного з найкращих сучасних письменників світу. Сергій Дзюба
Ода класикам Уже готує Муза олів’є, Купив і коньячок, і буженинку… Як радісно, що ви у мене є – Франко, Шевченко й Леся Українка! Тримаю їх натхненно у руці, І спрагло мрію про наступне свято, – Яка прекрасна Леся в гаманці! Шкода, щодня не видають зарплату… ________________ * Звісно, це – жарт. Адже відомо, що поет і повітрям ситий! ☺
– 283 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Чарівна справжність Ак Вельсапара Про книжку туркменсько-шведського письменника Ак Вельсапара «Смарагдовий берег» Ця книжка – незвичайна. Створив її відомий шведський письменник Ак Вельсапар. Взагалі, автор народився у Туркменістані, і на батьківській землі був дуже популярним літератором та журналістом (працював на столичному телебаченні). Його сміливі й чесні матеріали обговорювала тоді вся країна. Письменник відстоював інтереси простих людей, рішуче виступав проти корумпованої влади, вболівав за проблеми екології. Тоталітарний режим помстився: непокірного правдолюбця виключили зі спілок письменників та журналістів, а його талановиті книжки (які любили в народі) було підступно знищено – спалено по всій державі, як у часи похмурого середньовіччя, коли жорстока інквізиція безрозсудно палила на вогнищах людей та книжки. Письменник змушений був емігрувати до Швеції і знайшов тут свою другу Батьківщину. Одна за одною почали виходити його нові книги, а роман «Кобра», перекладений провідними світовими мовами, отримав визнання в Європі. Та й в Україні чарівні твори Ак Вельсапара тепер публікуються у наших найкращих виданнях. Адже буквально протягом року їх оприлюднили «Українська літературна газета», «Літературна Україна», журнали «Всесвіт», «Березіль», «Кур’єр Кривбасу», «Золота пектораль», «Дзвін», «Бористен», «Літературний Чернігів»… Вірші та оповідання шведського письменника туркменського походження з’явилися українською мовою і в соціальних мережах, викликавши неабиякий резонанс. – 284 –
Розділ третій
Рецензії
Перекладати твори Ак Вельсапара непросто. Мова у нього – жива, колоритна, густа, наче гречаний мед. До того ж, він – гідний продовжувач традицій видатного українського письменника Миколи Гоголя. Чого тільки варте одне оповідання «Єгипетська ніч страху», де недосвідчений юнак, вирушивши до міста на гамірний східний базар, раптом потрапляє в лабети різноманітної нечистої сили, яка підступно крутить ним, мов циган сонцем: на велелюдному спокусливому ринку, у неймовірно пекельній лазні, в старій, роздовбаній автівці, на глухому, занедбаному кладовищі... Водночас у автора – справді, чудове почуття гумору: в наймоторошнішу мить читачеві хочеться сміятися до сліз! Вражає й оповідання «Смерть маргіра», в якому у безлюдній пустелі віч на віч зустрічаються старий змієлов та гігантська кобра. І людина починає сповідуватися плазунові, розповідаючи незвичайному співрозмовникові, що причаївся поруч, про все своє горьоване життя. І вже грізна змія почувається безпорадною, загіпнотизована тихим, тужливим голосом прибульця… Фінал цієї історії – непередбачуваний. Відверто кажучи, мені щиро шкода обох: і немічного старого, котрий на схилі життя через забобони перетворився на нещасного відлюдька, й граціозну, горду і водночас таку вразливу кобру, яка змушена щодня виживати у герці з безліччю підступних ворогів. Надовго, я в цьому переконаний, запам’ятається читачам зворушливо-прониклива новела «Алтинай» – про перше кохання, радісне й журливе, чисте, мов непорочний, свіжий сніг. Змушує замислитися над сенсом буття печально-іронічна притча «Рязанський хрін і тульські пряники», в якій автор зовсім несподівано й надзвичайно людяно (інакше, ніж ми звикли раніше, ще з саркастично-викривальної п’єси «На – 285 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
дні» пролетарського класика Максима Горького) розповідає про трагедію «маленьких людей». Та й містична історія «Смарагдовий берег», яка дала назву українській книжці Ак Вельсапара, по-філософському оригінальна й напрочуд вигадлива. А що, як безкрає, мінливе море – дійсно жива істота? Письменник – справжній Майстер недомовленостей і парадоксальних колізій. Власне, його прозові твори нерідко нагадують чуттєву поезію. Таке оповідання «І дощ повінчав нас…», що приваблює своєю житейською мудрістю. А читаючи розповідь «У яру, за останніми будинками», просто неможливо не проникнутися долею старого безпритульного пса-алабая. Таке враження, що тепер люди й собаки все частіше народжуються безхатьками… Нарешті «Кохання бузкового кольору» – сумна історія про ще одну безжально розтоптану любов: студент столичного університету закохується в прекрасну дівчину зі Швеції; і це – в радянські часи, коли Василя Стуса й Левка Лук’яненка мордували в сибірських концтаборах, а світ був розділений потворною Берлінською стіною! Ну, скажіть, хіба могло сподобатися таке романтичне, пристрасне кохання звичайного радянського хлопчини до красуні-іноземки (представниці ворожої держави) «бійцям невидимого фронту» з всемогутнього КДБ?! Публікації Ак Вельсапара у вітчизняних часописах, звісно, читали й українські письменники. Всі, з ким я спілкувався, відгукувалися добре, зокрема Шевченківський лауреат Василь Слапчук. Ми з ним тоді довго обговорювали, наприклад, оповідання «Смарагдовий берег», розмірковуючи про відчайдушну боротьбу людини зі стихією. Порівнювали цей твір зі знаменитою повістю Ернеста Хемінгуея «Старий і море» та дивовижним романом нашого Мирослава Дочинця – 286 –
Розділ третій
Рецензії
«Горянин. Води Господніх русел», удостоєним Національної премії України імені Тараса Шевченка. Звичайно, у письменника зі Швеції – свій стиль, життєвий досвід, власне світовідчуття. Та головне – його непідробна, чарівна справжність і Талант, завдяки якому, на мою думку, прониклива творчість Ак Вельсапара вже належить до скарбниці світової літератури. Сергій Дзюба
Слово до читачів Осінь – самота, рік ні в кого не бував і в мене ніхто. Сьохаку (Японія) Якби сьогодні трапилося чудо – Мільйончик «баксів» гепнувся згори, Я б острівець придбав собі безлюдний І лиш для моря віршик б творив… ______________ * Писав би їх на прибережному піску, і вони б чудово зникали на моїх очах. ☺
– 287 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Як живуть феї? Генріх Дік. Диво продовження : Казки для дорослих і дітей / З німецької мови переклали Наталія Писаренко та Сергій Дзюба; кольорові ілюстрації митця Валентина Качурівського. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф». Що ми знаємо про справжніх фей? Дуже мало. Пригадується давній фільм про попелюшку, якій пощастило поїхати на королівський бал і, після багатьох неймовірних пригод, стати прекрасною принцесою. А ось відомий німецький прозаїк, поет і драматург Генріх Дік на сучасних феях розуміється чудово. У цьому цілком переконує і його дуже яскрава, ошатна книжка чарівних казок для дорослих і дітей, яку ми із задоволенням переклали з німецькою мови разом із Наталією Писаренко. Отже, з цієї захоплюючої, пригодницької та веселої книжки ви дізнаєтеся, де мешкають феї, як вони живуть, як здійснюють свої неймовірні чудеса; коли і як допомагають дорослих і дітлахам, а також тваринам, птахам і рослинам; які у них характер і уподобання та ще багато усіляких дивовижних секретів, про які раніше ніколи не чули. Також ви дізнаєтеся, де насправді мешкає щастя. Адже це – дуже важливо для кожного з нас! Прочитаєте, що чарівні атрибути теж час від часу ламаються, однак чари неодмінно переходять до інших, здавалося б, абсолютно звичайних речей, тож шпилька, якою ви, між іншим, заколюєте волосся, раптом може стати чудовим магічним оберегом та добрим другом і рятівником. – 288 –
Розділ третій
Рецензії
Взагалі ж, ця унікальна книжка нас ненав’язливо вчить, що жити потрібно зі щирими добром у серці, завжди намагатися міркувати та мріяти про хороше, відганяючи злі й підступні думки. Перебувати в гармонії з собою, близькими людьми, природою та всесвітом. Тому, коли вам надто часто надокучають погані та незатишні сни з усілякими жахами-страхіттями, отже, вам неодмінно потрібна допомога доброї феї. Знайти та покликати її до вас у гості наразі досить легко – достатньо взяти до рук барвисту книжку Генріха Діка «Диво продовження», і ви миттю поринете у світ омріяних та найдобріших чудес. Власне, відірватися від такої дуже захоплюючої книжки – досить складно, тож раджу починати читати її вранці, у вихідний день, щоб вас ніщо не відволікало від приємного читання. Та й раптом прокинеться у вас талант чарівника?! До речі, ви навіть переосмислите дещицю, зрозумієте, що не всі речі, які ви вважали капосними та недолугими, насправді, не такі вже й погані. Скажімо, причіпливий будяк теж може бути красивим і прийти на допомогу, захищаючи вас від нахабного троля! А сукня феї здатна надихнути художника на створення справжнього шедевру, бо в ньому оселиться ніжна веселка, яка сяятиме радістю. А якщо ви раптом, випадково, знайшли скарб, не поспішайте його одразу ж привласнювати. Подумайте, чи заслужили на нього?.. І, можливо, якщо є така змога, ліпше просто повернути коштовність законному власникові, ощасливити його своєю знахідкою і порадіти разом із ним такому несподіваному везінню! Феї навчать вас розмовляти з тваринами, рибами, птахами, деревами та рослинами. І не поспішайте відмовлятися від такої премудрості – адже в житті все знадобиться! Якщо – 289 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
дерево відчує ваші щирість, любов, чуйність, співчуття, то теж спробує вас підтримати, поділиться власною життєдайною енергією. До того ж, книжка – дійсно патріотична, бо вчить, що і в людини має бути коріння; інакше вона просто блукатиме світом, мов бадилина, перекотиполе, і не матиме справжньої домівки. А коли рідна Батьківщина – завжди в твоєму серці, в твоїй душі, то ти – дійсно не безнадійний і здатний створювати на землі добро – дітей, квіти, зорі, веселки, прекрасні вірші, пісні, картини, думки… А для цього зовсім не важливі всі твої статки та посади. Адже можна бути і мандрівним лицарем, і садівником квітів коханої жінки, й просто хорошою, доброю, чуйною людиною, закоханою в цей не зовсім досконалий світ. Втім, все залежить від кожного з нас – любити і пробачати людей чи люто заздрити їм, тримаючи камінь за пазухою. Ось тільки така чорна заздрість ще нікого не зробила щасливим! І на завершення – казка-притча «Камінь, глечик та ящірка» від феї Елани. Біля величезного каменю, який, ймовірно, скотився зі скелі, лежав старовинний бронзовий глечик, вкритий розписом, що за мотивом нагадував китайський. Камінь і глечик, наче справжні сусіди, лежали поруч уже понад п’ятсот років, але ні той, ні інший за цей час не промовили один до одного й слова. Першим припинив мовчанку камінь: – Скажи мені, чому ти лежиш біля мене вже стільки років? – Я лежу тут тільки тому, що коли ти скотився з гори, то закрив мене собою від усього світу. Хто ж мене побачить, якщо з дороги видно лише твій непоказний бік? – Та ні, справа не в тім… Коли світить сонце, твоя бронза – 290 –
Розділ третій
Рецензії
так яскраво виблискує на ньому, що це видно здалеку. Тож я тут ні до чого. Мабуть, тебе зробили не так уже й красиво, щоб ти комусь сподобався. – Немає межі твоєї безсоромності, каменю! Саме ти є причиною моєї знедоленості. Чому, падаючи з гори, ти не розколовся на дрібні шматки? До цієї сварки уважно дослухалася ящірка, що сиділа на камені, і зрештою вирішила втрутитися в розмову: – Звісно, я вам – не суддя, але хочу сказати, що ви обидва – дуже корисні для мене. Коли падає дощ, я ховаюся у глечик. Коли хочу погрітися на сонечку, то лежу на камені. Ви однаково потрібні мені – це очевидно. Тож немає чого сваритися, а краще пишайтеся тим, що маєте таку хазяйку! Ось така книжка – мудра і водночас дотепна, повчальна, але ненав’язлива, легка та незабутня. Хочеться її читати і ділитися щастям. Сергій Дзюба
Репортаж із казкового королівства Крихітне дівчаточко Дюймовочка, Бережене матір’ю Прамовою, Не розквітне панною Дюймовою. Нехристи її уже чатують – Викрадуть, прив’яжуть і зґвалтують. Ніна Гавриленко Все тепер трапляється в казках – Що не скоїш діточкам на втіху! – 291 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Чебурашка так нерівно диха, Закохавшись в бабцю Шапокляк. Тільки їй не до метрових вух – Мріє про дещицю динаміту, Щоб не міг у гості вже ходити Рекетир-ласунчик Вінні Пух. Карлсон підкладе вам П’ятачка – Відчиніть лише кватирку трішки… Під надійну сукню Білосніжки Колобок з «Макдональдзу» втіка. Бармалей рятує всіх звірят – Тих, що лікувались в Айболитя… Змій Горинич «Орбіт» їсть щомиті І «Діролом» заїдає, гад. Він тепер – козак на три села, Написав роман «Нечиста сила»! В критики Дюймовочка пішла – Дівчинка, звичайно, заслужила… ________________ * Ви зрозуміли, що зробив Змій Горинич із Дюймовочкою? ☺
– 292 –
Розділ третій
Рецензії
Справжній друг України! Всесвітньовідомий казахський поет, державний і громадський діяч Олжас Сулейменов побував у нашій країні та урочисто отримав премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» Олжас Сулейменов – один із найзнаменитіших сучасних письменників світу. У нього – мільйони шанувальників на всіх континентах! Легендарний поет особисто знайомий із керівниками держав. Наприклад, імператор Японії урочисто вручив цьому видатному добродієві найвищу нагороду своєї країни – за його антиядерну діяльність. Адже Олжас Омарович – не лише народний письменник, Герой Праці Казахстану, вчений (літературознавець і тюрколог), а й знаний дипломат (зокрема, був Надзвичайним і Повноважним Послом Казахстану в Італії), нині – президент Фонду культури Казахстану, президент міжнародного антиядерного руху «Невада – Семипалатинськ». Мужній письменник та науковець ще за радянських часів розповідав правду про небезпечні ядерні випробування в казахському Семипалатинську. А створений ним масовий рух проти ядерних випробувань набув величезної популярності в усьому світі. Тож компетентні органи навіть звинувачували його в тому, що, мовляв, поет підриває… основи оборони і безпеки СРСР! Втім, Олжаса Сулейменова це аж ніяк не зупинило. Він – не з боязких, і якщо вже дійсно переконаний у чомусь, то завзято відстоює власні погляди та ідеї. Так само можновладцям у Кремлі вельми не сподобалася його книжка «Аз і я» – сенсаційне дослідження «Слова о – 293 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
полку Ігоревім», визначного твору давньоукраїнської писемності. Адже казахський вчений довів, що цей унікальний твір містить багато тюркських слів, та відновив справжній зміст славетної літературної пам’ятки, що суперечило офіційній версії радянського літературознавства. Бо тогочасні московські дослідники «Слова…» вважали половців лише запеклими ворогами русичів. Хоча вчені незалежної України вже неспростовно довели правоту свого казахського колеги. Свого часу кочівники-половці здійснювали набіги на Русь, але згодом тривалий час вони жили в мирі й злагоді, наприклад, із нашим Чернігівським князівством; селилися тут, а багато хто, зокрема і зі знатних, ханських родів, породичався з нашими предками та князівськими родинами… Тому дехто з сучасних українських дослідників навіть говорить про існування такої собі чернігівсько-половецької конфедерації, коли наші сіверяни та половці, у разі небезпеки, вчасно приходили один одному на допомогу, й отаке об’єднання становило велику та потужну військову силу, нездоланну для ворогів. Нині Олжасу Омаровичу, а народився він 18 травня 1936го в Алмати, – виповнюється 82 роки; однак, попри поважний вік, він, як і раніше, увесь у великих, вагомих справах. Мандрує світом і об’єднує небайдужих людей (які засуджують ядерні випробування, війни, гонку озброєнь), пропагуючи мир та злагоду між народами, культурне й літературно-мистецьке співробітництво. Отож і твори Олжаса Сулейменова залишаються напрочуд актуальними та пророчими, а його глибокі філософські міркування і дослідження викликають щоразу значний резонанс у нашому, такому неспокійному світі! Свого часу, за моєї молодості, на нашому факультеті журналістики, в Київському державному університеті імені Та– 294 –
Розділ третій
Рецензії
раса Шевченка, працював дуже цікавий викладач, великий подвижник – доктор філологічних наук, професор Олег Кіндратович Бабишкін, котрий досліджував літературу народів СРСР. Тож, завдяки йому, ми тоді вивчали безсмертні твори видатних грузинських, молдавських, білоруських, киргизьких, литовських, вірменських та інших письменників, зокрема Нодара Думбадзе, Іона Друце, Василя Бикова, Чингіза Айтматова, Едуардаса Межелайтіса, Паруйра Севака. Та особливо професор Бабишкін любив казахську літературу і під час своїх непересічних лекцій із задоволенням розповідав нам про творчість Абая, Мухтара Ауезова і Олжаса Сулейменова. Втім, тоді я навіть уявити не міг, що вже в незалежній Україні мені випаде честь особисто вручити нагороду всесвітньовідомому поету! Та, Богу дякувати, ця незабутня, яскрава подія в моєму житті відбулася: Олжас Сулейменов став лауреатом нашої Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», тому ми звернулися із запитанням: як ліпше й зручніше для нього отримати цю почесну українську нагороду. Адже між нашою державою та Казахстаном – тисячі кілометрів! Однак Олжас Омарович одразу ж відповів: «Така відзнака – це честь для мене! Я щиро люблю Україну, не раз бував у вашій державі, тож приїду знову». І, як завжди, дотримав слова – незабаром урочиста подія відбулася. Причому, щойно прилетівши на українську землю, видатний письменник та громадський діяч зустрівся в Києві з представниками казахської діаспори. А вже наступного дня в Національній спілці письменників України численні шанувальники творчості Олжаса Сулейменова зустрілися з цією яскравою, унікальною особистістю. Тож хочу щиро подякувати голові Національної спілки – 295 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
письменників України, головному редактору «Української літературної газети», відомому публіцистові Михайлові Сидоржевському, Надзвичайному і Повноважному Послу Казахстану в Україні Самату Ордабаєву, лідеру казахської діаспори в Україні Марику Джангутінову, доктору філософських, політологічних наук, знаному казахському і українському вченому Рустему Жангожі, які зробили все можливе для чудової організації приїзду Олжаса Сулейменова в Україну. На зустріч зі своїм другом Олжасом завітав і Герой України, видатний поет, автор пісень, які вже стали народними, дипломат Дмитро Павличко, тож усі ми були буквально зворушені тим, як щасливо спілкувалися приятелі. Запам’ятався проникливий виступ директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, академіка Миколи Жулинського, який наголосив, що саме творчість Олжаса Сулейменова пробуджує національну свідомість казахського народу, розвиває патріотизм і щиру любов до своєї Батьківщини, це – високодуховний і небайдужий письменник, миротворча діяльність якого об’єднує народи. Зачитали й привітання від Міністра культури України, актора театру та кіно, народного артиста України Євгена Нищука. Виступила й науковець, один з яскравих представників гагаузького народу Федора Арнаут, котра заявила, що Україна – це одна з найдемократичніших держав світу, адже всі національні меншини мають тут можливості для розвитку своїх національних культур, збереження традицій і звичаїв. Вручаючи гоголівську нагороду, я подякував Олжасу Сулейменову за його принципову антивоєнну й антиядерну позицію, за постійну пропаганду миру в усьому світі. Бо не буває справедливих воєн – якими б виправданнями не послуговувалися ті, хто розпалює ворожнечу між народами, це щора– 296 –
Розділ третій
Рецензії
зу лише призводить до загибелі мирних людей та до руйнації нашого буття. Про це переконливо говорить і всесвітньовідомий казахський поет. Я наголосив, що Олжас Омарович одразу ж, не вагаючись, приїхав до України, і цим він висловив свою авторитетну підтримку нашому, українському народові, який зараз переживає нелегкі, скрутні часи. Видатний казах Олжас Сулейменов ще раз довів, що він – справжній, щирий друг незалежної України! З доктором наук із соціальних комунікацій, професором, академіком Тетяною Дзюбою ми вже два роки поспіль буваємо в гостинному Казахстані на запрошення Казахського національного університету імені аль-Фарабі, де беремо участь у міжнародних конференціях і святах, презентуємо свої книги, які вийшли в цій державі. Враження – якнайкращі, безперечно казахський народ досягнув значного поступу в розбудові своєї незалежної держави. Нині Казахстан – один із найпотужніших та найуспішніших лідерів в Азії. Отож нам, українцям, варто брати позитивний приклад і значно активніше дружити і співробітничати з такою вільнолюбною країною. Тим більше, як відзначив у своєму виступі Посол Казахстану в Україні Самат Ордабаєв, у його великій, демократичній державі жителі з належною повагою ставляться до українців, і є всі вагомі підстави для розвитку нашого взаємовигідного економічного та культурного співробітництва… До речі, за підтримки цього посольства, у нас видано книжку «Тарас Шевченко в степах Казахстану» і створено кінофільм українською мовою, який здобув гран-прі на кінофестивалі в Каневі. Гість із сонячного Казахстану Олжас Сулейменов поводився напрочуд скромно, без жодної пихи, та демократично спілкувався з усіма бажаючими. Сказав, що дуже радий про– 297 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
йтися такими знайомими київськими вулицями, вдивляючись в обличчя киян. Правда, тепер більшість перехожих, на жаль, виглядають стурбованими – війна, котра все ще триває на території України, забирає щоразу безцінні людські життя, не дає повноцінно насолоджуватися життям та заважає соціально-економічному розвитку держави й добробуту громадян. Взагалі, війна – велике лихо для будь-якої країни, навіть сильної та заможної. Втім, Олжас Омарович щиро вірить у світле майбутнє незалежної України. Тому він побажав нам, щоб під час його наступних приїздів сюди, ситуація істотно змінилася, й атмосфера в Києві була такою ж чудовою, як і в довоєнний час, і люди на вулицях значно частіше щасливо посміхалися. Дякувати Богу, в Україні збереглася одна Спілка письменників, і це – добре! Бо в Росії, у Москві, їх наразі вже п’ять, і немає кінця усім тим чварам між творчими людьми… Єдина Спілка письменників – і в Казахстані. Однак, на жаль, тепер не так часто, як хотілося б, відбуваються дружні візити наших письменницьких делегацій. А потрібно розвивати наші творчі зв’язки, варто якомога більше спілкуватися, популяризувати кращі здобутки своїх літератур і перекладати свої твори іншими мовами. «Багато залежить і від керівників держав. От я нещодавно подякував президентові Узбекистану за те, що він зустрівся з відомими письменниками, уважно вислухав їх і почав реально допомагати; тож невдовзі ситуація в цій сфері, для сучасних узбецьких літераторів, почала покращуватися. Тобто це – дійсно вже не просто слова, а добрі справи глави держави, що усвідомлює важливість розвитку духовності, рідної культури та літератури, – зазначив Олжас Сулейменов. – Що ж стосується особисто мене, я був, є і буду другом України». – 298 –
Розділ третій
Рецензії
У зустрічі, яку, до речі, висвітлювало казахське державне, центральне телебачення (я також дав інтерв’ю для казахських телеглядачів) взяла участь дружина Олжаса Омаровича – Маргарита Володимирівна Сулейменова. Це подружжя нинішнього року святкуватиме свій золотий ювілей. Їй шанобливо вручили розкішний букет квітів. Також на честь гостя відбувся теплий бенкет за участю посольства Казахстану в Україні та казахської діаспори. Наступного дня Олжас і Маргарита Сулейменови побували у Львові, де пройшов творчий вечір видатного казахського письменника, який висловив своє велике задоволення від перебування в Україні, подякував організаторам цих незабутніх зустрічей. А напередодні візиту всесвітньовідомого письменника (ось хто справді заслуговує за свою видатну та благородну діяльність Нобелівської премії!) у Києві відбулося урочисте вручення нагород нашої Міжнародної літературно-мистецької Академії України. І це затишне свято пройшло в Національному музеї літератури України. Почесну міжнародну медаль Олександра Довженка отримали, зокрема, Герой України, видатний письменник Юрій Мушкетик та знаний науковець, академік, Шевченківський лауреат Микола Жулинський – за свою визначну діяльність на благо рідної держави. Сергій Дзюба
– 299 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Олжас Сулейменов *** (переспів) Над білими ріками гуси летять У вирій, мов душі, з відбутого літа, – Зажурена, тиха, натомлена рать Гойдає світи, заколисує вітер. Хоч боляче крилам і важко серцям Щоразу, неначе навіки, лишати Стражденну Вітчизну, що молить Отця Знов крихтами віри в безчассі із ґратів. Пір’їна ураз до землі припаде З високої, чистої, рідної висі; І хочеться бути – живим, ніби день, Спокійним, як ніч, мов гніздечко у стрісі. Я їх дочекаюсь – малих, мов літа, З потертими крилами, справжніх, як діти… Немов повернуся – нечутно, як птах, Щоб тут, наче бог, до кінця долюбити. Українською переклав Сергій Дзюба
– 300 –
Розділ третій
Рецензії
Магія Азіти У перекладах Сергія Дзюби та Надії Вишневської на початку 2017 року побачила світ книжка вибраних віршів українською, російською та перською мовами знаменитої сучасної іранської поетеси Азіти Кагреман «Легше, ніж повітря». Цю збірку ошатно надруковано в Осло, у Норвегії, в престижному видавництві «Aftab Publication». Тож пропонуємо увазі читачів відгук Сергія Дзюби на книжку, яка вже викликала резонанс в Ірані, а тепер із нею мають змогу ознайомитися шанувальники поезії в Україні, відкривши для себе дуже проникливу та незвичайну письменницю. Дороги і сни Завершиться мандрівка враз – Злетим, як горлиці… Не передбачиш день і час: Мов тіні – в горниці. Але старенький наш балкон Ще нічку втішить: Розкинеться на вітах сон, І світ – добріший. Тюльпанів свято. І вогні, Як долі, гаснуть… А ми – неначе уві сні, І в небі – ясно! – 301 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
І вже підковою з імли Струмує місяць… Не долюбили, не змогли, – Така різниця. Не квапся, янголе, мерщій, Хоч очі журяться, – Ще пошукають нас дощі На тихих вулицях. І доки, винні без вини, Збиваєм ніжки; Ще довші, аніж наші сни Шляхи-доріжки. (переклали Сергій Дзюба та Надія Вишневська) Авторка цієї дивовижної збірки Азіта Кагреман народилася 3 квітня 1962 року в іранському місті Мешхед. А з 2006-го вона вже мешкає в Швеції, зараз живе в улюбленому, мальовничому місті Мальме. Член Спілки письменників Ірану та впливового шведського ПЕН-клубу. Має сім поетичних книжок на фарсі (перською мовою) і збірку шведською. Перекладає англомовну поезію. Лауреат почесної Премії принца Вільгельма від шведського ПЕН-клубу та Малої Нобелівської премії (Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля). Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Її чоловік – видатний іранський поет Сограб Рагімі – трагічно загинув: його тіло знайшли на околиці міста в спаленому автомобілі. Досі обставини смерті Сограба нез’ясовані. – 302 –
Розділ третій
Рецензії
Дружина надзвичайно важко перенесла загибель свого коханого, тож фактично ця книжка – її пам'ять про неординарного та благородного чоловіка, дотепного й іронічного у своїх чарівних віршах, які ми теж із задоволенням перекладали з Надією Вишневською. Сограб відзначений престижною Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф», і він дуже щиро радів цій нагороді в Україні, вступив до нашої Академії… Поет і зараз незабутньо посміхається зі світлин – так, ніби наразі нічого й не змінилося; він знову спілкуватиметься зі своєю, такою вродливою Музою, гулятиме містом, яке вже стало для нього рідним, насолоджуючись краєвидами та свіжим повітрям, і життя триватиме вічно… Бо як інакше?! Більше ні звуку, Ні співу, Ні погляду. Одним-одне тіло, Що більше не втне говорити. Там сплять ті, Хто був нами колись. З-за віконець нічних Ми себе споглядаємо: Ми лежимо на тахті. Поступово, Поволі вмирали ми, А тепер залишились у натовпі Сорочки порожні Поміж подорожніх. («Смерть», переклала Надія Вишневська) – 303 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Письмо Азіти – незвично мудре, мов істина, яку неможливо вловити та збагнути одразу. Ним потрібно насолоджуватися, наче вишуканими напоями – маленькими ковточками, поступово відкриваючи для себе найсуттєвіше та найважливіше. Її душа – неспокійна, чутлива до людського горя, а водночас – легка та невагома, адже увесь час тягнеться до світла. А вірші – то справжня магія, прониклива, загадкова і неповторна, ніби музика Моцарта та Шопена, дивовижні картини моїх улюблених Шагала і Чюрльоніса, пристрасні поезії Лорки та Антонича: Червоний велосипед Вже стільки літ – знайомий луг В чарівнім сні, незримім: До мене мчить червоний* друг, Як вишукана рима! Пригорнеться, щоб відпочить Старий мій, добрий велик; І разом вирушимо вмить… Зелений, літній берег; А тінь волосся – в воду, в вись, – Розтріпана, принадна… Ти що там, велик, піддививсь? А гронам винограду – В долонях тісно! Скільки враз Ми вирости хотіли, Хоча не марнували час, – Дорослішали вміло… – 304 –
Розділ третій
Рецензії
Але втрачали щось навік, Як кульки кольорові, – Так, по одній, – із року в рік; Втрачаєм – знову й знову: Між днів, загуслих, наче ґлей, У юрмищі народу… А ти – такий же старомодний І любиш, начебто, людей. Я прокидаюсь – дзвоник твій Іще відлунює, як чудо… А в мене – знов якась застуда, І шлях до тебе – неблизький! Яка була в нас славна пара На знімку давньої пори… Як гірко ржавіти в амбарі, Коли раптово випав з гри. ________________________ * Червоний і зелений – кольори іранського прапора. (переклали Сергій Дзюба і Надія Вишневська) І вмить зримо бачиш велосипед, який ніби горнеться до дерева. І волосся красуні, розтріпане у воді. І соковиті грона винограду – в тендітних долонях. Заповітні дитячі мрії… Роки, які втрачаються, наче кольорові кульки, що так прикро і невпинно вислизають із рук, а ми просто не в змозі їх підібрати на тернистій життєвій дорозі. Бо вічно поспішаємо, – 305 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
наздоганяючи примхливий горизонт. Дорослішаємо, а потім непомітно старіємо в суєтній людській юрмі між сірих буднів і незворушного каміння. Та дитячий велосипед, зачинений у коморі, такий начебто непотрібний, сиротливо стоїть, все сподіваючись на диво. Він – надто старомодний, аби не любити людей, нас із вами, котрі також колись були малими безтурботними дітлахами… І ти відчуваєш, що ці уривчасті, такі начебто розрізнені файли-спогади складаються в чудернацьку мозаїку, що раптом оживає, постає перед очима, немов кадри давньої кінохроніки, цілющої у своїй не вигаданості… Пишу ці рядки, і мені вчувається дзеленькання мого чудового приятеля-велосипеда, що досі кличе мене, виманюючи проїхатися рідними просторами у звабливу невідомість, як не раз траплялося в моєму дитинстві. Тільки хіба зайдеш двічі в одну й ту ж річку? Звісно, я не почуваюся зрадником, та й того першого в моєму житті триколісного велосипеда давно немає на світі. Однак я тепер знаю, що це таке – іржавіти в старій коморі, коли ти раптом випав із гри чи то звичного, повсякденного життя. Ось які глибоко ностальгійні асоціації навіяв мені невеликий, але такий ємкий вірш іранки Азіти Кагреман! Власне, по суті, кожну її магічну поезію можна коментувати до нескінченності. І в цьому – справжній талант великої Азіти. Хочу щиро подякувати чудовій перекладачці з фарсі та художниці Надії Вишневській, яка, мешкаючи у Львові, відкрила для мене іранську поезію. Сергій Дзюба
– 306 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про Єву та монітор Я с тобой через семь пробелов, Неизбежностью вскрыты файлы. … И по клавишам так привычно Проползу, если ты попросишь. А потом я возьмусь за дело, Буду тыкать в тебя курсором. Я с тобой – через все пределы Бесполезного монитора. … Ты бежал за мной по кругу, По кольцу Сатурна. Мы столкнулись друг о друга И упали в урну. … Я сегодня, словно робот, Всё, что есть вокруг – зависло. Я прошу меня не трогать, У меня утечка мыслей. … У меня другая смена, И уже не те тарифы. Людмила Єлохова Це сталось неймовірно швидко, Щасливий витягнув білет, – Вночі заскочив в Інтернет І там застав свою сусідку. Ми роззнайомилися трішки – Я з’ясував, що вже не лох: Промоніторили удвох, Аж доки задиміли «мишки»… – 307 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Без чіпсів, пива, навіть сну Ми цілувались на Сатурні! Не зчулися, як впали в урну Чи то Нірвану неземну… Не міг нас вірус «замочить» На сайті знайденого раю! Я все писав, що ще кохаю, – Не ті тарифи уночі… … Тепер у нас сім’я – залізна, Сучасне поєднання доль: Такий придумали пароль – Ніякий хакер не залізе! Лиш на екрані рідні ніжки – Дивлюсь, як справжній чоловік! Це – не біда, що раз на рік Ми зустрічаємося в ліжку… Я знаю: душ кохана прийме, Мов Єва, солодко зітхне, І «електронкою» мене Пошле туди… – в свої обійми! _______________ * Чи можливе віртуальне кохання? Мені в ньому зізнаються щодня... ☺
– 308 –
Розділ третій
Рецензії
«Ти – справжній, брате, вільний, мов орел!» Казахський поет Галимкаір Мутанов – не лише цікава та обдарована творча особистість, а й вельми оригінальний, самобутній філософ. Його вірші – проникливі, дивовижні, ненав’язливі. Це – спогади, міркування й поради мудрої та непересічної людини. Не банально суєтні, а веселково чарівні, з глибокими філософськими асоціаціями. Прощально, тихим помахом руки, Зі смутком залишаєш побратимів… Ще зелен-лист буяє навкруги, А ти кружляєш в просторі незримім. («Зірваний листок») Головний персонаж цього несподіваного вірша – листок, який зарано зірвав із дерева підступний вітрисько. Адже його друзі – ще насолоджуються життям. Та й він же – у розквіті сил. Був… І мимоволі виникають асоціації з долею людини – невпинно, непомітно пролітає твоє буття, мов один день. Бо кожне життя – трагічне: спочатку ти втрачаєш своїх близьких і приятелів, а потім хворієш і помираєш сам – вирушаєш у засвіти, в невідомість… Жалієш нас – тобі вже не болить, І зовсім скоро зацілують зорі… Чом саме ти – міцний, із верховіть, Коли благають смерті поруч кволі?! – 309 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
У віршах Галимкаіра Мутанова немає готових відповідей на питання, які тривожать кожного з нас, але вони беруть за душу своєю людяністю та сердечністю, щирістю і шляхетністю, вірою та надією, й просто спонукають переосмислити власне життя. Вірші допомагають жити і їх автору, котрий так проникливо розмірковує про любов, кохання, скорботу, пам'ять, власні радощі, болі та жалі. Ці вірші мають позитивну енергетику, вони – прості, але образні, чуттєві (поет буквально пише, мов дихає), глибоко патріотичні – на генетичному рівні, закорінені в казахські народні традиції та обряди. То що ж нас у світі завжди вирізня? Століттями манить дорога, – Казах, який виріс на гриві коня, Характером схожий на нього! («Схожість характерів») Як просто і як гарно та влучно! Це – ознака справжнього таланту, тому такий поет – не безнадійний. А ще мені імпонують його щирий оптимізм, віра в добро, в людей, у прийдешнє… Один із програмних віршів Галимкаіра, який мені дуже подобається, – «Слід на піску». Ось слід, мов чиясь примхлива доля, свіжа рана, розіп’ята вмить у володіннях вітру. І навіть каміння тут – безсиле, не розпростертись йому… Отож зовсім скоро зникнуть і живі сліди на рваному піску. Ще мить – і тихо зникнуть назавжди, Загубляться, забудуться, мов зорі… Та все ж вони були – хай навіть кволі, І з’являться нові стрімкі сліди! – 310 –
Розділ третій
Рецензії
… Хай не збагнути: із яких джерел, Що за скарби шукаємо затято? Піски – довкола і міраж – як свято… Ти – справжній, брате, вільний, мов орел! Автор розмірковує про призначення людини, про щастя, яке можливе лише тоді, коли ти почуваєшся вільним, і твоя праця – улюблена справа твого життя. А мені спадають на думку рядки віршів видатного українця – Григорія Сковороди. Адже головним питанням етики нашого філософа-просвітителя, письменника та педагога стало вчення про людське щастя, основою якого є «споріднена праця», що відповідає природним схильностям людини. Щастя не залежить від багатства та слави!.. Сковорода викривав духовну ницість, пиху, лінь, гноблення… Натомість вважав потрібним і важливим виховувати людину-громадянина, трудівника, здорового духом і тілом. Про це – й вірші чудового казахського поета Галимкаіра Мутанова, який мріє про відроджений народ, про Дух його – шляхетний та високий. Гарцює табун, попри тисячі бід, – Нестримно, разюче, без страху! І б’ється під музику кінських копит Проникливе серце казаха. ... Коли в перегонах змагається світ, Характер сини успадкують, – Жаданий полине враз цокіт копит, І хай лиш тримається збруя! («Схожість характерів») – 311 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
І хай ніколи не змаліють рідні степові простори! У віршах Г. Мутанова вражають глибокі філософські асоціації, тонкий ліризм, чуйність та проникливість, велика любов до Батьківщини і прекрасне кохання й повага до Жінки. Тому його охоче перекладають та видають за кордоном. Чудові збірки віршів відомого казахського поета успішно вийшли в Туреччині (одразу дві книжки, за які його відзначено престижною медаллю Махтумкулі), Азербайджані, Росії... У популярному журналі «XUDAFƏRIN» опубліковані гарні переклади перською мовою. Також з’явилися резонансні публікації в українських журналах «Всесвіт», «Бористен» та «Літературний Чернігів», у канадському часописі «Порт-Фоліо»… Нещодавно Галимкаір Мутанов нагороджений і Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф» в Україні. А тепер із його чарівною творчістю мають змогу ознайомитися й шанувальники поезії в нашій державі, відкривши для себе справді цікавого, непересічного Поета! Сергій Дзюба
– 312 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про допомогу Коли мені не допоможуть вірші, То вже не допоможуть лікарі… Борис Олійник Та, щоб підняти тебе із гробовищ, Встали до герцю Жулинський, Грабович! Щоб воскресити тебе з домовини, В діло пішли каменюки й дубини. Олександр Ірванець Мабуть , ота, з косою, недалеко – Мені чомусь не допоміг Сенека! Напевне, час складати заповіт – Не виручили Пастернак і Жід… І хочеться напитись в «драбадан» – Мені погано снився Мопассан! А Лермонтов дзвонив уже з Кавказу – Я відчуваю: ми не будем разом… Від розпачу з Франком ковтаєм сльози, Тріщить у голові, хоч там Спіноза… Здається, все. Здається, це кінець – Колись настане повний Ірванець! ______________ * Я житиму, доки щодня, вночі та вранці,шалено кохатимуся з музою. ☺ – 313 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Якби Конфуцію поталанило… Відгук на роман Василя Слапчука «Та сама курява дороги» «Людина повинна відповідати за те, що вона живе у цьому дивному світі... Адже... це справді дивний світ», – зауважив Карлос Кастанеда у своїй «Подорожі до Ікстлану». Василь Слапчук написав ще одну хорошу книжку, витворивши власні, справді неповторні, світи – невловимі, наче буддійський дзен, неможливо парадоксальні (чого тільки вартий дух Мао Цзедуна, який вселився в тіло китайської жінки!), сповнені соковитої, «фірмової» Василевої іронії (взагалі, ми з друзями часто цитуємо його дотепні та вічні, філософські афоризми, наприклад, про наших жінок: «Коли Ця кличе їсти – треба йти їсти. Коли Ця посилає вмирати – треба йти вмирати. Вона Берегиня. Вона, як Мати-Вітчизна, із мечем») та надзвичайної людяності (особливо зворушили чарівні, кмітливі малюки на курорті, несподівані, вражаючі армійські спогади з війни та дивовижні зустрічі в екстремальних, духовних мандрах головного героя). Тож недаремно в епіграфі до книжки всевидющий Ле-цзи наголошує: «Істинне в мандрах! – сказав Учитель із Чашігори. – Під час істинних мандрів не відають, куди направляються; під час істинного спостереження не відають, на що дивляться. Всі речі мандрують, всі тварі спостерігають, – ось те, що я називаю мандрівкою; ось те, що я називаю спостереженням. Тому й кажу: істинне – у мандрах! Істинне – у мандрах!». Новий роман Василя Слапчука – спроба прозирнути крізь непроглядні нетрі побуту в екзистенційні глибини людського – 314 –
Розділ третій
Рецензії
буття. Головний герой на ім’я Натан, ветеран кількох «гарячих точок», називає себе письменником, проте мусить визнати, що істина, зафіксована у слові, стає неправдою, а прекрасна мить, якщо її зупинити, втрачає силу своєї привабливості. Тому він обирає рух, цебто Шлях. Отож маємо справді крутий мікс дзен-буддизму, суфізму, конфуціанства й, хоч як дивно, православ’я. Необхідністю в житті, на думку автора, є повнота буття. Втім, це аж ніяк не суперечить парадоксальному висловлюванню Дао-де-цзина: «Не виходячи з двору, можна пізнати світ. Не виглядаючи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому цілковитомудрий не ходить, але пізнає все. Не бачачи речей, він проникає в їх сутність. Не діючи, він домагається успіху». Роман починається інтригуюче, прочитавши таке, вже просто не можна відкласти цю книжку вбік: «Він загинув 21 січня 2015 року у Донецькому аеропорту на території нового терміналу. Щоб не потрапити в полон, підірвав себе на гранаті, яку носив під пахвою. Але його тіла не було серед тих двохсотих, які сепаратисти передали представникам Міноборони другого дня, коли ще глава «ДНР» Олександр Захарченко повернув полковникові з міністерства прапор, захоплений сепаратистами. Не було його тіла і серед тих кількох десятків загиблих, що, невпізнані, знаходилися у моргах Дніпропетровщини. Ніхто не вірить, що його понівечене вибухом тіло стало здобиччю бродячих собак, котрі, попри смертельну небезпеку, підтягувалися сюди, чи то гнані голодом, чи то зваблені запахом великої кількості пролитої людської крові. Не віриться також і в те, що останнє пристановище він знайшов під румовищем нового терміналу. Кажуть, двоє бійців, ризикуючи – 315 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
життям, витягнули його тіло із сектору обстрілу, щоб потім передати «чорноробочим», котрі вивозять «вантаж двісті» із зони АТО. Кажуть, батько дев’ятнадцятирічного бійця з «Правого сектору», позивний Хрущ, котрий на той час заліковував рани у шпиталі, на прохання сина забрав його тіло з моргу, заплативши якомусь мордатому майорові тисячу шістсот гривень на труну та цинковий контейнер і ще якісь додаткові гроші за бальзамування чи щось таке. Його позивний – Анахорет. Кажуть, він був попом-розстригою, чи, може, ченцем, – коли прийшов записуватися у батальйон, мав на собі щось, подібне до ряси. Поховали Анахорета на Західній Україні, в рідному селі бійця з позивним Хрущ. Без військових почестей та офіційних представників влади. Приїхали кілька хлопців у камуфляжі з «Правого сектору», один із них виголосив коротку промову. Плакала за ним тільки мати Хруща, якому Анахорет врятував життя». Ось так – коротко і приголомшливо… Дочитавши роман до кінця, вже усвідомлюєш, що яскравий пролог цієї книжки, по суті, то – фінальний акорд життя Героя, вже не просто персонажа, а реального бійця, який добровільно віддав своє життя за Батьківщину, мужньо захищаючи її від зайдчужинців. Як на мене, це не найгірша, гідна смерть – загинути у боротьбі з ворогом! Так уже сталося, що я прочитав усі книжки Василя Слапчука. Чудово пам’ятаю і його «Клітку для неба», де було три повісті – «Клітка для неба», «Глобус України» та «Кенгуру завбільшки з цвіркуна». Так от, перша повість фактично стала початком роману «Та сама курява дороги». Власне, розділ так і називається – «Клітка для неба». – 316 –
Розділ третій
Рецензії
Втім, автор відмовився від двох цікавих повістей, котрі так гармонійно доповнювали одна одну, не включивши до нового роману ні «Глобусу…», ні «Кенгуру…», які, по-моєму, цілком могли б стати розділами книжки. Звісно, це – право письменника. Але мені відверто шкода тих історій, створених так блискуче, оригінально й тому незабутньо. Взагалі, небо буває різним, однак такого ми ще не бачили. Бо це – небо в оці коня і в жодну клітку його не замкнеш, як би декому не хотілося. Люди та коні тут літають – навіть краще за птахів, та ще й шалено любляться під час таких мандрів у високості: «Колись Ого у Милорада Павича читав... про парочку, яка кохалася на спині у буйвола (чи може бика, – здається, він був білим, що могло символізувати чистоту стосунків закоханих), їм навіть не треба було рухатися, буйвіл, пересуваючись, підгицував так, що робив усю роботу за них. Безпечним сексом цю затію не назвеш, однак, буйвіл усе-таки по землі ступає, і падати з нього не так небезпечно, як із пегаса, який ширяє високо в небі. А парашутами Ого не запасся. – А ми не попадаємо додолу? – засумнівався Ого в успішності цього задуму. – Не переживай, я пройшла спецпідготовку, – заспокоїла його муза. «Ти то пройшла, – подумав Ого, – а я то ні». Це була теорія чи практика? – ревниво запитав він. Звісно, теорія. А коли практика, то тільки на макетах…». Як то кажуть, всі супертрактати з інтимних любощів, написані раніше, відпочивають. Бо Ого зі своєю Галею потім щодня витворяли у вечірньому небі таке, що жодним коханцям не снилося... Однак, навіть без дотепника Ого та його звабливої музи і карколомних польотів на пегасі, розділ цього роману «Клітку – 317 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
для неба» – просто шедевр! Переконаний: якби наші дитячі письменники навчилися так писати для дітей, як це майстерно робить Василь Слапчук у своїх дорослих книжках, юних читачів в Україні побільшало б у десятки разів: «Оленки я здалеку не впізнав. Видалася мені мініатюрною дорослою жінкою. Без сподіваного мною білого банта. Замість світленького дитячого платтячка, як мені уявлялося, на ній – розкішна голуба блискуча, із порізом на все стегно, сукня. Завершували образ наквецяні помадою губи та підмальовані синім очі. – А я думав, ти будеш із бантом. – Банти тепер не модні, – відповідає дівчинка. – А що ж тепер у дівчаток модне? Оленка стенає оголеним плечиком. – Зачіски дорослих жінок. – Тебе мама розшукує, переживає, що ти запізнишся на конкурс. Дівчинка зиркає на мініатюрний годинничок на зап’ястку. – Встигну, – каже вона. – Було б гірше, якби я дерева не знайшла. – Якого дерева? Оленка вагається, зиркає на мене, питаючись, чи можна такому довіряти. Здається, я їй симпатичний. – Тут є чарівне дерево. Якщо його обійняти й загадати бажання – воно обов’язково збудеться. Чесно. Дерево вже виконало три моїх бажання. Тільки його нелегко знайти, воно ходяче і кожен раз перебирається в інше місце. Слухаю її з усмішкою. – Ти покажеш мені це дерево? – Мені вже час, – каже дівчинка. За десяток кроків вона мене окликає. Озираюся. – Покажу, – гукає мініатюрна недосконала копія дорослої – 318 –
Розділ третій
Рецензії
жінки. – Тільки перед самим від’їздом. Через три дні». Власне, цитувати роман можна безкінечно і з насолодою – вся книжка така! Я б порадив прочитати її всім письменникам (попри те, що, як відомо, більшість «літераторів», крім власних книжок, майже нічого не читають…). Отримаєте справжній майстер-клас із письменницької майстерності та море задоволення від чудових афоризмів! Тим більше, що, на відміну від цікавих, але досить жорстоких всесвітів Кастанеди та Желязни, світ творця Слапчука – добрий і зворушливий, до того ж, напрочуд рідний. Василь вміє дотепно пожартувати і над собою, і над колегами-літераторами, більшість з яких нині поквапилися пересісти з пегасів на автівки та мотоцикли, дарма, що водять їх незграбно, адже мусять дотримуватися правил безпеки. Ще б пак! Машина – не пегас, котрий вільно шугає небом... А ще цей роман – посібник для неофітів сімейного життя. Як на мене, прочитавши таку відверту книжку, молодята будуть цілком готовими до шлюбу – загартуються, мов сталь. Дружини знатимуть, як вишукано шпетити чоловіків, аби ті беззастережно виконували всі забаганки прекрасної статі. А чоловіки нарешті зрозуміють, що в кожній жінці існують, як мінімум, дві особи: дивовижно небесна та надто земна. Головне – не переплутати... «Я родом з місць, які не позначені на мапах», – писав у «Спаленому деннику» Пантелеймон Тиможинський. Нові світи Василя Слапчука з’явилися, як зірки – несподівано, яскраво і велично. Хтось назвав його українським Конфуцієм. Ну, що ви, шановні! Якби Конфуцію поталанило народитися в наш час, цей добродій був би щасливим називатись китайським Слапчуком... Сергій Дзюба – 319 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Книжкові страждання На жінок дивився – зір зіпсував. ... – Скільки в тебе було книжок? – жінка ревнує. Василь Слапчук Здолавши перед сном тарілку каші, «Війну і мир» дочитую мерщій, А Ти мене ревнуєш до Наташі, Яку кохали П’єр і князь Андрій. По закутках ховаю фоліанти, Щоб з хати їх не вимела мітла; Ну, як мені вночі не сумувати? – Кареніна до потяга пішла… Насуплюєш такі красиві брови: «Годує хай ота тебе борщем! А Лев Толстой, звичайно, ні до чого, – У тебе і без нього їх гарем…» А борщ – це аргумент таки суттєвий, Тому своїх позбавлюся провин; Шкода Марго – цікава королева! Та завтра переходжу на мужчин… ________________ * Мабуть, у поета вихід один – одружуватися на поетці! ☺ – 320 –
Розділ третій
Рецензії
Перемоги і поразки Василя Слапчука Відгук на роман «Книга забуття» Цей роман він починав писати п’ятнадцять років тому. Від тих перших спроб майже нічого не лишилося… – Перша моя поетична збірка називалася «Як довго ця війна тривала». Якби писав її тепер, то назвав би «Як довго ця війна триває», – говорить Василь. Після того, як подивився «9-ту роту» Федора Бондарчука, почувався зле. Фільм не сподобався (якийсь голлівудський ерзац), роз’ятрив рани душі і тіла. Тож можете собі уявити, скільки довелося пережити й вистраждати письменникові-солдату, щоб нарешті з’явилася ця книга! «Той, хто в мене стріляв, мабуть, був хорошим чоловіком (нехай пошле йому Аллах довгих років життя), але він не їв сала, а я виріс в Україні. Той, хто в мене стріляв, близький мені і рідний, і я його люблю, хоча він не їсть сала, а я виріс в Україні. Ніколи не дорікну тому, хто в мене стріляв, я навіть вдячний йому, і якби зустрів того чоловіка, то спитав би: що виросло на тому місці, де пролилася моя кров? Але я живу в Україні, а він там, де й стріляв. І лише зрідка я картаю того, хто в мене стріляв, що він таки мусив би бути влучнішим» (Василь Слапчук). Вперше в українській літературі створено роман, де так глибоко й всебічно, по-справжньому талановито осмислено афганський досвід! До того ми такої книжки не мали. Були пристрасне «Самогубче дерево» Оксани Забужко, прониклива Василева збірка віршів «Навпроти течії трави», цікава проза Володимира Погорецького. І… все? Чому ж американці про війну у В’єтнамі, яку вони фактично програли, створили сотні книжок і зняли десятки кінофільмів?! «Щоразу мацаю рукою. Від страху в боці коле. Без зброї по– 321 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
чуваюся голим. Почуваюся мішенню, відчуваю муку. Хоч би гранату в кишеню чи багнета в руку. Боюся задрімати, жити боюся безборонним. Дайте мені автомата хоча б із одним патроном» (Василь Слапчук). У «Книзі забуття» письменник вражає дивовижно парадоксальними міркуваннями про «поразку як перемогу» і «перемогу як поразку», «почуття провини», «страх і героїзм»… Він дискутує з Оксаною Забужко, Гемінґвеєм, Максом Фрішем, Ремарком, Гумільовим, Блоком, Сартром, Стендалем, Ніцше… Спілкується з Олесем Гончаром, Ольжичем, Толстим, Мілорадом Павичем, Лаоцзи, Роменом Гарі, Фолкнером, Гросманом,Оскаром Вайлдом, Сент-Екзюпері, Фаулзом… Переконливо шпетить колишніх і нинішніх вітчизняних можновладців. «В українців сентимент до поразок. […] Найбільше в нас ушановують битву під Берестечком. Її відзначають майже на державному рівні. З’їжджаються політики, різні чиновники, аж до Президента. У мене завжди виникає питання: що вони там вшановують? Адже нікого й нічому поразка Богдана Хмельницького (передовсім це була стратегічна поразка, відтак і лежить на совісті воєначальника, лідера) під Берестечком не навчила. Стратегія сучасних політиків така сама недолуга. Ще одна поразка, що культивується на рівні влади, – бій під Крутами. Національний банк навіть пам’ятну монету випустив на честь цієї знаменної події. Мені це видається вершиною цинізму. Без сумніву, героїв потрібно вшановувати. А ці погано озброєні й без військового вишколу хлопчаки були героями в найвищій мірі. Тільки говорячи про їхній героїзм та жертовність, потрібно пам’ятати, що цих хлопців зрадили їхні вожді, бійці стали жертвою амбіційності та бездарності всіх тих Грушевських, Петлюр і Винниченків – керівників Визвольних змагань, які не стільки клопоталися, щоб спільними зусиллями спинити зовнішнього ворога й побороти внутрішнього, як – 322 –
Розділ третій
Рецензії
з’ясовували стосунки між собою, перекладаючи власні фіаско та вину один на одного. На превеликий жаль, не знайшлося в українців свого Маннергейма» (Василь Слапчук). У романі – немало автобіографічного, зокрема спогади автора про Джелалабад, до якого він прибув 23 грудня – у свій день народження. Однак це – не мемуари, а художній твір, тож ототожнювати Василя Слапчука з його персонажами не варто. До речі, в книзі майже немає батальних сцен. – Я ж казав, що опису боїв не буде. Це буде роман не про постріли, а про відлуння, – пояснює автор. Чудовий літературний прийом – діалоги головного героя з дружиною Дайтою, де багато любові, ніжності, дотепних історій (адже Афганістан – лише частина життя воїна, хай навіть і дуже важлива). «Якось Жулинський приходить до Івана Драча. Драч варить борщ. – Не знав, Іване, що ти так любиш куховарити, – дивується Микола Григорович. – А-а! Будь-що роблю, аби тільки віршів не писати» (Василь Слапчук). Саме діалоги закоханих чоловіка та жінки в «Книзі забуття» поєднують розділи, які я все-таки назвав би новелами (настільки вони оригінальні й самодостатні), про нелегку долю «афганця» Миколи, котрий повернувся з війни без ніг. Як на мене, «Бджолиний бог» (зворушлива розповідь про малого хлопчика, котрий пообіцяв дідові не курити, доки не піде на війну) та «Ангел-охоронець» (про порятунок малого Миколки і його дивовижне спілкування з янголом) – справжні шедеври! Ні на йоту не відступаючи від правди життя – свавільної «дідівщини» та кривавих міжнаціональних конфліктів між радянськими вояками на війні в Афганістані; жахливої солдатської – 323 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
вбиральні («за півроку нас аж двічі водили до лазні… Цікаво, чи знають американські морські піхотинці, що таке воші? І як вони рятуються від холери, жовтухи, дизентерії […], які немилосердно косили наш обмежений контингент?»), автор зумів залишити в своєму романі багато світла. Книжка письменника-воїна Василя Слапчука – напрочуд людяна й справедлива. І це – головне! «Тональність цієї книги видасться вам, можливо, дещо печальною… Але це видимість, природна скорбота старого солдата, який дивиться, як воюють інші, і не відчуває нічого, окрім величного, палкого відречення від війни…» – ці слова Жоржа Бернаноса недаремно винесені в епіграф роману. Старий солдат Василь Слапчук не посипає голову попелом. Проте останній рядок його книжки – вельми красномовний: «І нащо воно мені, блядь, треба було?..». Можливо, заради цього незвичайного роману, написаного кров’ю, без якого вже просто неможливо уявити українську літературу. Заради тисяч наших співвітчизників, котрі назавжди залишилися на тій чужій війні. Богу дякувати, маємо тепер книжку на рівні кращих творів світової класики, скажімо, воєнних романів Ремарка, СентЕкзюпері, Ромена Гарі… «Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, і ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця», – написав колись Ернест Гемінґвей. Задумана півтора десятка років тому «Книга забуття» нарешті побачила світ. Однак автор не відчуває себе переможцем – Я почуваюся розгубленим. Так, ніби я цим текстом збирався врятувати комусь життя, а тепер переконався, що це марна затія», – стомлено говорить Василь Слапчук. Але тут уже я можу з ним посперечатися! Сергій Дзюба – 324 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про рентген Оскільки Суд Страшний гряде, Кожен зобов’язаний пройти флюорографію Василь Слапчук Я вчора зашарівся, наче клен (Раптово й гордо у осінню днину), – Мені зробили янголи рентген І за душею не знайшли цеглини! Як шкода, що я досі не сенсей (Працюю на Парнасі лиш прорабом), Бо в мене вже не кумкає з грудей Така велика і зелена жаба. Рентген довів, що я не зрадив стать (Хоч цілий рік не розмовляю матом), І у печінці в мене не сидять Ні теща, ні народні депутати. … Сьогодні я – немов безлистий клен (Якого вітер роздягнув на муки), – Все з’ясувалось: то не мій рентген, У янголів також бувають глюки. ________________ * Власне, нормальному поетові цеглина – ні до чого... А слово навіщо? ☺ – 325 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Історія чоловіка, одержимого жінкою Відгук на роман Василя Слапчука «Поміж світів і сяяння світил» Можливо, ця книжка про мене?.. Читаючи її, неодноразово ловив себе на думці, що все це – наче трапилося і продовжує відбуватися зі мною. Маю на увазі не суто сюжетну канву, а думки, переживання та страждання головного героя. Шекспірівські пристрасті! Адже, мабуть, просто не може бути інакше, якщо все своє життя по-справжньому кохаєш лише одну жінку, яка для тебе – водночас сонце і місяць, земля та небо… Так і живеш поміж її нерозгаданих, неймовірних, парадоксальних, магічних світів та вічного сяяння дивовижних світил. І ви почуваєтеся тисячолітніми Адамом та Євою – не тією, що з твого ребра. Бо як може з ребра такого звичайного чоловіка народитися богиня та твоя повелителька?! Тому на її запитання: «Хто там?..», просто відповідаєш потойбіч дверей: «Це – ти». Авжеж, ваші тіла інколи існують окремо, а душі сплелися так, що вже й не розчепиш. І найбільша розкіш – чути, як б’ється в твоєму тілі серце коханої людини! Василь Слапчук нічого не вигадав, однак такої вражаючої книжки про стосунки чоловіка та жінки до нього ще не було. Шекспір відпочиває… Адже буквально на кожній сторінці – спрагла, шалена битва, де немає переможців і переможених. Трагікомічна історія життя, приправлена фірмовою Василевою іронією. Власне, що відбувається?.. З таким собі Марком Затокою, головним героєм сучасного приголомшливого трилера від Слапчука, допитливі читачі вже мали нагоду познайомитися в його попередньому романі «Та сама курява дороги», де цьому дивакуватому добродієві відводиться епі– 326 –
Розділ третій
Рецензії
зодична роль – таємничого незнайомця, самітника та філософа на ім’я Немо, тобто ніхто… На відміну від Натана, головного персонажа тієї книжки про вічні мандри в пошуках власної ідентичності, який зачарований війною, не мислить свого життя без «гарячих точок» і слідом за Ніцше вважає, що жінка створена для відпочинку воїна (відтак бачить у ній не пристановище, а розглядає кожну, як окрему віху на своєму тернистому шляху, що позначає лише диспозицію, яку рано чи пізно доведеться змінити), – цей Марко Затока, котрий теж пройшов Афганську війну, знаходить для себе рятівне зцілення у такому жертовному, самовідданому коханні до жінки, і ця завжди жадана Єва стає центром його всесвіту; як раніше на олтар війни, так і тепер він кладе своє життя під ноги цій жінці, позаяк не бачить поза нею для себе смислу існування… Так пояснює сам автор, якщо все це взагалі можна бодай якось пояснити. Принаймні маємо дивовижно правдивий та водночас неймовірний роман – історію чоловіка, одержимого жінкою. Попри свою зовнішню нездоланність, незламність і незворушність, цей Марко виявляється абсолютно беззахисним перед зворушливим і ніжним почуттям, яке владно охоплює все його єство, і немає на те ради. Пам’ятаєте притчу про аксакала, котрий на запитання: «Чи вам, за всі роки свого подружнього життя, не хотілося розлучитися зі своєю благовірною?», щиросердно відповів: «Розлучитися – ні, а вбити – так»… Власне, як же умістити в себе таланти бездоганного логіка й філософа, неперевершеного воїна зі становищем підкаблучника? Хто ти, Немо (Марко Затока), якщо з-поміж перспектив стати світилом прикладної математики або зіркоюкілером обираєш роль звичайної тріски в гірському потоці? – 327 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Але чи підкаблучника?.. Тут би я все-таки посперечався – з автором та його Марком! «Моя наполегливість, – розповідає герой твору, – не знала кордонів. Я завоював цю жінку. Окупував її. Але не як генерал. А як рядовий боєць. Мені доводилося повзати і їсти землю… Таки правда: я був варваром. І лишився ним. Але не руйнівником. А варваром-споглядачем. Варваром-цінителем. Варваром, для якого, окрім вроди коханої жінки, не існувало у світі жодних інших цінностей… Цілував у те місце, де мав би бути годинник (Лідія не терпіла годинників). За моїм поцілунком вона визначала час. Коли зі шкіри стирався дотик моїх уст, вона кидала все і квапилася до мене. Лідія ніколи не спізнювалася». – Якби не застала тебе, померла б. І це – не перебільшення. Адже його дім – Лідія!.. Він долав безмежні простори океанів та суші, звіряючись із родимками на тілі цієї жінки, наче із зоряним небом. Міг по пам’яті скласти зоряну карту її тіла, навпомацки розмістити її родимки на тверді небесній. – Ти пам’ятаєш, що в мене під одягом? – У тебе під одягом – ти. – Ти пам’ятаєш, що на мені? – До останнього ґудзичка, гапличка та бретелечки… – Якщо якогось дня з’ясується, що ти не знаєш, якого кольору на мені трусики – я тебе вб’ю… Ось так, а не інакше! А хіба Марко, захищаючи свою кохану, не здатний ризикувати життям?! У міліції, куди на ніч запроторили Затоку, дивувалися: яким чином інвалід, хай і колишній «афганець», впорався з сімома гевалами, котрі, до того ж, були озброєні ножами? Розлютившись, він відібрав ножа і просто порізав умить трьох здорованів, немов якихось – 328 –
Розділ третій
Рецензії
свиней, а четвертому нападнику несамовито зламав щелепу, навіжено ганяючись за хуліганами на місці баталії. Проте в Марка наразі не було вибору – негідники погрожували Лідії, цинічно ображали її, тому «найязикатішому» він буквально застромив ножаку в сідниці, і це було принципово!.. А коли наспіла міліція (як завжди, «вчасно», коли це побоїще закінчилося, тож Марко спокійно дав одягнути на себе наручники) й один мент штовхнув Лідію, бо та не відпускала коханого й хотіла їхати з ним разом до відділка, скутий Затока вмить носаком відправив цього грубіяна в нокаут (струс мозку), а потім затято відбивався ногами від його немилосердних колег. А ви кажете – підкаблучник… Просто чоловік, якому нічого не потрібне – лише ця жінка. Так буває? Авжеж, однак спробуй навіть пошепки розповісти другові – не повірить, ошелешено покрутить ураз пальцем біля скроні… Натомість Василь Слапчук взяв і так відверто розповів про пережите (бо все це – й про нього теж, безперечно!) усьому світові. – Ти хитрий, – казала Лідія. – У чому ж моя хитрість? – запитував я. – Ти наче троянський кінь, ти захопив мене зсередини… До певної міри, жінка мала рацію, бо він не просто здався їй у полон, а пішов у наступ із піднятими руками!.. Проте не більше. Він відкрився перед Лідією, неначе порожня валіза перед митником. І єдиним його достоїнством було те, що він не мав подвійного дна. Бо від початку поклав собі не ховатися перед цією жінкою з жодним бажанням, які в ньому пробуджувало кохання. «Така от пісня – про земну красу… Що буде після? Голуби на ґанку?» – сказав би мій добрий приятель, чорногорський поет і художник із Німеччини Ігор Ремс (цитую в своєму перекладі його вірша, одного з моїх улюблених, – про жінку, – 329 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
якій пасує вітер). Потім було всякого… Шкода, що я – не режисер. Зняв би фільм – про дивовижну жінку і справжнього чоловіка. Як там, у Інокентія Анненського? «Для мене важить лиш від Неї знак, В час сумніву, що у душі розквітне; І не тому, що світиться Вона, Як з Нею я – мені не треба світла». «Це – назавжди», – вірить автор. Вірю і я. Розкішна книжка, справжня. Побільше б таких! Сергій Дзюба
Балада про Дантеса Сниться Данте, раніше снився Дантес. Василь Слапчук Уранці почуваюсь, мов сервант, В якого хтось заїхав «Мерседесом», – Мені наснився Пушкін Олександр І довго вибачався за Дантеса. Я бурмотів: «Не ображаюсь, ні, По-своєму він теж талановитий… Отой Дантес – тепер як брат мені, – Чому йому тоді набридло жити?» – 330 –
Розділ третій
Рецензії
Він позіхнув щасливо у імлі, Узяв мене, неначе свіжу пресу, І запитав: «А як там Наталі? Вона уже пробачила Дантеса?!» Світанок до оселі завітав, А я, здається, не склепив повіки: «Це – справді Наталі, але не та, В якої Ви трудились чоловіком…» Притиснувсь міцно до дружини враз: «Я – не Дантес, але, будь ласка, годі…» З великими проблеми повсякчас – Вони завжди без дозволу приходять. _______________ * З ким я тільки уві сні не розмовляв! Не з Данте, Петраркою та Пушкіним (навіщо вони мені?). А з Беатріче, Лаурою і Наталі Гончаровою... ☺
– 331 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Після того, як мені дали потримати сонце…» Василь Слапчук. Роман & роман : Роман-цитатник. – К.: Рідна мова, 2019. – 592 с. От уміє ж український письменник Василь Слапчук здивувати-вразити! Знаю його вже три десятиліття, прочитав (і не воднораз) усі його книжки, однак спрогнозувати, яким буде новий твір цього добродія – просто неможливо! Наразі тримаю в руках дуже красиво виданий величезний том обсягом майже 600 сторінок і щиро переконаний, що нічого подібного досі в українській та світовій літературі не було. По-моєму, це – одна з найкращих книжок Василя Слапчука, яка достойна Нобелівської премії. Взагалі, «Роман & роман» – це найкращий вибір для людини, залюбленої в Слово. Книжка для неспішного, вдумливого і захоплюючого читання. Недарма вона вийшла у серії «Великий роман». І справа тут – зовсім не в обсязі. Бо ця книга справді велика – за значимістю, глибиною, проникливістю та душевністю сказаного. Маємо зразок елітарного мислення, унікальний роман-цитатник, що дивовижно зібрав під однією суперобкладинкою найвизначніші та найцікавіші здобутки філософів і письменників світового рівня. Тобто це – яскравий роман для тих, хто прагне збагатитися духовно й інтелектуально. Кожне слово в ньому – значуще, кожне речення спонукає до роздумів. Я з дитинства люблю читати, тож і зараз щороку прочитую понад 400 книжок, деякі стають моїми улюбленими. Однак в одному романі Слапчука я знайшов стільки духовних скарбів, – 332 –
Розділ третій
Рецензії
дізнався стільки нового, що просто знімаю капелюха перед одержимістю, інтелектом і подвижництвом автора, який зумів не лише перечитати еверести книжок, а й витворити власний непроминальний та неповторний художній шедевр; наснажити його мудрістю, благородством, чутливістю та чарівністю. Книжка – оригінальна, несподівана і не нудна. Вона – про літературу, про неймовірні пригоди славетних письменників. Адже все те, що говориться про текст, можна сказати і про життя. Після прочитання цього вражаючого роману я навіть змінив своє ставлення до деяких класиків та сучасних авторів, яких, здавалося б, добре знав і давно мав уявлення про їхню творчість. От хоча б той же таки Генрі Міллер. Процитую наразі його твір «Книжки в моєму житті»: «Це був своєрідний експеримент між мною і моїми читачами – експеримент, який я повинен був виконати. Вибрані для цитування фрази стали моїми власними, і я відчував, що зобов’язаний передати їх далі. Хіба не знайшли вони в моєму житті таке саме значення, як випадкові зустрічі, кризи і події, описані мною як мої власні?». Або – невідомий мені донедавна Мішель Бютор («Критика і творчість»): «Подібне відображення – одна з основних характеристик сучасного мистецтва: роман про роман, театр про театр, кіно про кіно; воно багато в чому схоже з мистецтвом попередніх епох, зокрема з бароко; в обох випадках таке замикання питань на собі самому – відповідь на зміну картини світу, замикання, що не пропонує ніякого обмеження, ні засліплення відносно інших – не тільки тому, що саме серед них письменник показує нам своїх письменників, а й тому, що всі інші певною мірою вже письменники, він нам розповідає і про них теж, вони вже музиканти, вже художники… і всередині твору виникає не вигаданий твір мистецтва, а ціла система – 333 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
переломлених зображень. Проста перспектива, що йде в нескінченність (роман про роман), – тільки початковий рівень цієї системи». Певною мірою наведені тут міркування – і про самого Василя Слапчука та його «Роман & роман». Однак автор – український письменник, і в його книжці передусім відображена українська епоха з усіма її реаліями. А один із головних героїв – Роман Z – добровольцем іде на війну, відчуваючи на собі і самодурство та недолугість рідненьких «кабінетних» генералів, й оту недружність українців, що стала вже притчею во язицех і, власне, головною причиною усіх наших бід. Він страждає та розчаровується, від душі шпетить свого Старого, котрий і досі, наче химерний середньовічний Дон Кіхот, воює з млинами й старомодно вірить у добро, справедливість та… якесь призначення справжньої літератури, і вперто не бажає втрачати свої ілюзії й пристосовуватися на догоду цинічній дійсності, в якій недолуго переплутані трагедія і фарс. Не прагне такої облудливої акомодації й інша героїня – вродлива молода жінка на чудернацьке ім’я Новела, яка наполегливо та самовіддано пливе проти течії, й зазнавши несправедливих бід, вирішує… змінити стать. Новела раптом перетворюється на ставного і вишуканого юнака Романа S, не втративши своєї чарівної допитливості. Безумовно, симпатичний у своїх парадоксальних вчинках та роздумах і сам Старий, письменник, котрий по-справжньому вболіває за обох своїх Романів та жінок, які водночас знаходяться поруч, і буквально живе від книжки до книжки. Власне, у романі – багато й авторських афоризмів. «Після того, як мені дали потримати сонце, все, що я роблю, я роблю подумки». Геніальна фраза! Або таке: «Чоловіча фантазія, коли це стосується жінки, – 334 –
Розділ третій
Рецензії
дуже хвороблива. Варто чоловікові помислити про жінку, як уява одразу ж починає щось домальовувати. Усі наші реальні жінки наполовину вигадані. Жінка лише піщинка, яка у мушлі чоловічої уяви перетворюється на перлину. Або не перетворюється. І назавжди зостається піщинкою в оці. Муляє, подразнює… Око ж ніяк не прокліпається, не проморгається». Авжеж. І як же тут не погодитися з Василем Слапчуком: «Мій дім – це не просто житло. Я ношу його з собою, наче равлик мушлю. Мій дім – це я сам». «Література вміщає геть усе і в ній залишається ще силасиленна вільного місця». Гарно! «Нікому не дано прожити начисто чернетковий варіант власного життя». Так, Василю. Звісно, не переказуватиму сюжет цього дивовижного роману, де література невіддільна від реальності, а реальність перш за все потребує гарної літератури. Де письменник мимоволі впускає в особисте життя начебто вигаданих ним же демонів, одержимий ними, а потім, самовіддано завершивши черговий роман, з полегкістю повертається до повнокровного, «вільного» та «людського» буття… Втім, це ненадовго, адже в голові – вже інший хитромудро спокусливий задум. Тож крилам за спиною тісно, хочуть швидше розпросторитися й боліти чимось небанальним, непристосованим, космічним, одне слово – божим. Натомість – ще кілька колоритних цитат із нового роману. «Звертаючись до мистецтва, ми зможемо тоді лише конкурувати з природою, коли хоч трохи запозичимо в неї метод, за допомогою якого вона творить», – пише Йоганн-Вольфґанґ Ґете у листі до Гердера. «Честолюбністю письменника, його метою, скажемо, його клопотом, його вічним клопотом було спочатку написати твір – 335 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
настільки ж оригінальний, наскільки і повчальний, твір, який мав би, міг би мати силу, стимулюючу конструкцію, оповідь, фабулу, дію, одним словом – спосіб написання сучасного роману», – відверто зазначає Жорж Перек у своєму «Зникненні». «Адже і його творіння – світ, людина – є лінгвістичними по суті, зрештою є навіть проблемою орфографії, як і той світ і ті люди, що їх я тепер у свою чергу хочу показати», – наголошує Гаррі Муліш у «Процедурі». Дотепно! Отже, я переконаний, що «Роман & роман» подарує неймовірну насолоду всім поціновувачам якісного слова, наповнивши вечори спокоєм і затишком. Сергій Дзюба
Прохання А що життя не вéрі, тим Бога не гніви. Проси і, може, сам святий Василь постукає у двері. Василь Слапчук Сьогодні просто в хату випав сніг – Твоїм листом лікуюсь від застуди… Живи, Василю, хоч до сотні книг, Ну, а тоді святим, їй Богу, будеш! _______________ * Не зчувся, як вийшла у мене сота книжка. Що ж, доживемо до двохсотої! ☺ – 336 –
Розділ третій
Рецензії
Василь Шкляр гостював із «Трощею» Популярний український письменник, лауреат Народної Шевченківської премії Василь Шкляр у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського успішно презентував свій новий роман про УПА «Троща». Василя Миколайовича у народі по-справжньому люблять і шанують. От і зал музею Михайла Коцюбинського був дуже переповнений, навіть численні додаткові стільці та лавочки не допомогли… Втім, навіть ті люди, які слухали Василя Шкляра у вестибюлі, до самого кінця зустрічі не розходилися, – баритон видатного письменника, підсилений мікрофоном у залі, було добре чути. Та й виступати добродій Василь уміє, недаремно майже всю Україну об’їздив із презентаціями своїх книжок. Одне слово – харизма! Мимоволі подумалося – а може, годі обирати нам очільників держави з олігархів, партійної номенклатури та чиновників? Очевидно, настав той час, коли керувати рідною Україною повинні справжні патріоти з бездоганною репутацією, сильні духом, які користуються великою популярністю і довірою в народі. Такі, як Василь Шкляр. Втім, пан Василь наголосив, що він – передусім письменник, його справа – писати правдиво й совісно, щоб устигнуть сказати те, що в нього на душі, найсокровенніше. Цікаво, що підтримати свого улюбленого автора приїхали до Чернігова відомий громадський діяч Роман Коваль та інші учасники війни за Незалежність України. «Насправді, за багато років нічого не змінилося, і ворог у нас – той же», – підкреслив Василь Шкляр. Тож, після своїх відомих романів «Ключ», – 337 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Елементал», «Кров кажана» та знаменитого «Залишенця» («Чорного ворона», який приніс письменникові гучну славу) і «Марусі», він створив «Чорне сонце» – правдиву розповідь про нинішніх захисників рідної держави. І, як запевнив Роман Коваль, більшість вояків «Азова» прочитали ці книжки Василя Шкляра. Разом із Василем Миколайовичем, завітала до нашого Чернігова і Леся Лісовська – донька знаного українського військового та громадського діяча, старшини Армії УНР, талановитого письменника Юрія Горліса-Горського. Саме його історично-документальний роман – «Холодний Яр» – і надихнув Василя Шкляра на написання «Чорного ворона». А тепер пані Леся, яка зараз мешкає в США, перевидала унікальний роман свого батька, а також привезла до Чернігова резонансні книжки Юрія Горліса-Горського: «Отаман Хмара», «Ave Dictator» та «У ворожому таборі». Звісно, їх швидко розкупили люди. У головному ж романі ветерана визвольних змагань за свободу України розповідається про часи Холодноярської Республіки, яка проіснувала до 1922 року. Тоді більшовики обманом заманили отаманів у засідку. Проте навіть у полоні ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю та спробували звільнитися. Під час нерівного бою вони загинули смертю героїв. Автентичне видання книжки видатного українця Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» Леся Лісовська присвятила «Небесній сотні». Взагалі ж, ця непересічна жінка переконана у схожості подій на Майдані з тими, що так майстерно описував її батько на початку минулого століття. Розповідаючи про свій новий роман «Троща», Василь Шкляр зазначив, що досить довго шукав універсальну історію про бандерівців, про УПА та бандерівське підпілля, про ті важкі часи, які розпочалися в другій половині сорокових років – опісля того, як завершилася збройна боротьба на два – 338 –
Розділ третій
Рецензії
фронти. І знайшов письменник таку історію на Тернопільщині. У трикутнику між селами Купчинці, Ішків і Багатківці, де протікає річка Стрипа, у плавнях, в очеретах переховувалися мужні бандерівські вояки. «Життя у підпіллі було дуже тяжким. А там, нарешті, було де скупатися та відігрітися на сонці… І саме там, у 1947-му, хоробрих підпільників через зраду оточили червонопогонники, і відбулася та драма, яка описана у книжці «Троща». Чому троща? Бо саме в тих краях місцеві жителі трощею називають очерет, – пояснив автор. – Але в мене аж серце здригнулося, коли пізнав це слово! Адже відчув, що це не тільки очерет. Троща – це катастрофа, це бійня, трощення людських життів, доль та майбутнього!». До речі, коли в 2015-му Василь Шкляр приїздив на Волинь, до Луцька, я теж був там – в гостях у відомого письменника, літературознавця та критика, свого хорошого друга Василя Слапчука. То й завітав на зустріч зі Шклярем. Тоді, на запитання одного з учасників презентації, чому б йому не написати роман про УПА, Василь Миколайович відверто відповів: «Роман про УПА?.. Складнішої теми для мене немає!.. У тій боротьбі було стільки зрад, стільки драматизму й трагедії! Тому я завжди відмовлявся. Але, якщо зараз Бог дасть мені сили, то я напишу про УПА. Маю цікаві документи!.. Територіально це буде десь між Волинню та Галичиною – на Тернопільщині». Якось, ще в далекому 1975-му, автор навідався на Волинь: його старший брат Петро одружувався на дівчині з села Уховецьк Ковельського району… «Сидів я на тому весіллі, придивлявся до сільських людей і слухав, – оповів Василь Шкляр. – Аж підійшов потім до одного дідуся… Після третьої чарки наважився запитати у нього: «Діду, можете мені показати бандерівця?». Дід зіщулився, вдав, що не відає, що я від ньо– 339 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
го хочу… Однак невдовзі підкликав мене й тихенько сказав: «Поїхали». Кіньми ми попрямували до села Скулин. Там мене той дідусь познайомив із місцевою жителькою – Ганною Зеленою, зв’язковою УПА, котра мала псевдо «Іва»… Там ми з нею й проговорили все весілля!.. Після цього на все життя до гостинної та мальовничої Волині – у мене свій особливий сентимент»... Так і познайомився письменник із жінкою, дивовижні спогади якої згодом лягли в основу його нового роману «Троща». На зустрічі в Чернігові Василь Шкляр пригадав, що, вивчаючи ті трагічні події в історії України, та перебуваючи в тих селах, де і відбулася головна дія майбутнього роману, тема Холодноярщини не залишала його: «Коли я тоді зайшов у Багатківці, мені показали там велику хату священика, в якій Горліс-Горський писав другу частину своєї безсмертної книжки «Холодний Яр». Це для мене було великою несподіванкою! Я тоді зрозумів, що Холодний Яр не відпускає мене… Він, як наш Тарас, – є скрізь!.. І саме головний герой мого роману воював у сотні української повстанської армії «Холодноярці»!.. За кільканадцять кілометрів від цього місця лежить село Ладичин, звідки родом один із головних героїв іншого мого роману «Маруся» – сотник Станімір. І я побачив, що коло нарешті замкнулося: мій край, мій матеріал, моя тема. Саме тоді я й розпочав працю над цим романом». Гостросюжетний і психологічний роман «Троща» розпочинається тим, що вояк УПА, бандерівець, відсидівши у в’язниці 25 літ, приїздить у місто на сході України; адже таким, як він, забороняли повертатися в рідні краї – до Галичини. І одного разу, зайшовши на міський цвинтар, він раптом побачив могилу свого близького друга, з яким разом воював, і котрий начебто загинув 1947 року. Проте на могилі вояк побачив напис, що друг помер нещодавно!.. – 340 –
Розділ третій
Рецензії
«Тож, крім усього, цей роман про важку зраду, яку можна зрозуміти, але не можна виправдати, – зазначив Василь Шкляр. – Адже коли ти опиняєшся в тій ситуації, в яку потрапили персонажі роману, то ніхто з нас не скаже, як би він повівся на місці зрадника! Це, власне, також були «залишенці», котрі вже не мали надії на визволення, на перемогу, і боролися тільки заради того, що ідею української Незалежності підхоплять наступні покоління». Наприкінці зустрічі пан Василь сказав, що тривалий час йому снився… один і той же сон, наче раптом у нього загубився рукопис із дуже важливим твором. «Я кидався його скрізь шукати, забігав до видавництва, до якого наче віддав той роман. Проте видавці лише байдуже знизували плечима… І в мене було таке страшне, моторошне відчуття великої втрати, що я так ніколи й не напишу отого свого найважливішого, найкращого твору, – розповідав Василь Шкляр. – І от, уявіть собі, коли я дописав «Трощу», цей сон, який так довго мучив мене, враз припинився…». А відповідаючи на запитання «Чи плануєте створити роман-епопею про цю українсько-російську війну, котрий би масштабно та правдиво відтворив такі трагічні події і водночас – патріотизм і самовідданість нашого народу?», Василь Миколайович промовив: «Щоб написати такий роман, потрібен час, аби осмислити те, що відбулося. Про це свідчить світовий досвід – найкращі антивоєнні романи Ремарка та Хемінгуея були створені не одразу після того, як вояки повернулися з фронту, а через певний час… Потрібно, щоб минуло бодай вісім чи десять років після закінчення війни. Однак вона наразі триває! Втім, сподіваюся, що мені вдасться написати такий роман». Сергій Дзюба – 341 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Легенда про свідомого собаку Не знаєш – чи сміятися, чи плакати, бо навіть пси бездомні – геть усі! – у вишиванки одяглися і навчилися по-українськи гавкати. Борис Щавурський А у столиці інша дивина – Англійською говорить звірина: «Май нейм із Шарік. Сендвіч? В кайф! Сенк’ю... Всьо вері вел, за ето – ай лав ю!» А що Сірко? Який Сірко? Вже Джек! За смокінг він мені приносить чек І, наче МВФ, мене повча, Щоб перед сном я не читав Драча. Хтось не читає – розучився вмить: Чийсь Тузик без Мадонни вже не спить... Я зі столиці по-англійськи щез – Десь рідною озвавсь бездомний пес! __________________ * А що, собаки – не люди? Я з песиками завжди спілкуюся українською. ☺
– 342 –
Розділ третій
Рецензії
«Це – найстрашніше, коли зраджують свої!» «Побуду літературним швейцаром, який відчиняє браму в безсмертя», – так колоритно розпочав представлення книжки прози Віктора Баранова «Смерть по-білому. Заплава» в Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського Шевченківський лауреат Михайло Слабошпицький. Михайло Федотович – частий гість на Придесенні. Як письменник, критик, виконавчий директор Ліги українських меценатів та очільник видавництва «Ярославів Вал» він виконує справді огром роботи. Зокрема, ошатно видав зі своєю ґрунтовною післямовою під однією обкладинкою два романи творчого побратима, друга Віктора Баранова. – Я дуже люблю вірші Віктора Федоровича. Відомий він і як чудовий пародист, автор сатиричного роману. Але його проза – особлива, – наголосив Михайло Слабошпицький. – Скажімо, значний резонанс викликав роман Віктора Баранова «Притула». Пам’ятаєте, в 90-х за загадкових обставин зник один із лідерів національно-визвольного руху Михайло Бойчишин, який мав стосунок до фінансів? Звісно, в романі не уточнюється, що це – саме Бойчишин, але серед персонажів твору – немало реальних прототипів. Переконаний: такого твору ще не було в нашій літературі! Я справді багато читаю. Дехто з цього приводу жартує: «Ти стільки читаєш, що й помреш від книжок. Інші взагалі не читають, а збираються жити вічно…». Власне, коли письменника можна назвати видатним? Тільки тоді, як він народжує новий напрямок у літературі, коли в нього є послідовники. Тож судіть самі. Після «Притули» – 343 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
з’явився роман Віктора Баранова «Смерть по-білому» – незвичайний твір, в якому душа людини висловлює претензії до свого власника. Але що можна вдіяти? Наше життя – не чернетка, яку можна просто переписати заново. Знаковим став і роман письменника «Не вір, не бійся, не проси». Взагалі, це – кредо осіб, які живуть поза законом, у кримінальному світі… І ось новий вражаючий твір – «Заплава». Сюжет розгортається в контексті помаранчевої революції. Це – роман-передчуття, роман-застереження. Бо немає довіри до вождів майдану. Зрада – це національне лихо українців. Історія України – історія зрад. Це – найстрашніше, коли зраджують свої! Натомість головному персонажеві допомагають чужі люди, зокрема волелюбний чеченець. Обидва романи з нової книжки Віктора Баранова – «Смерть по-білому» та «Заплава» – написані в зовсім різній манері. Таке враження, що їх створили два автори. У нас звикли казати – стиль письменника. Неправильно! Стилю письменника не існує, є стиль твору. Кожен новий матеріал може вимагати різного стилю. Так, деякі радянські класики «переспівували» себе – прочитаєш 3-4 книжки такого автора, і вже можна більше не стежити за його творчістю, бо суцільні самоповтори. Натомість Віктор Баранов – новатор! – Щоразу, коли заходжу сюди, до музею Михайла Коцюбинського, відчуваю Божий доторк до душі. Усвідомлюю, що всі ми (і наші великі попередники, і нині сущі) відповідаємо за долю України. Авжеж, часто почуваємося зневіреними. Однак мусимо жити, боротися й виконувати Господнє призначення, – переконаний очільник українських письменників, головний редактор журналу «Київ» Віктор Баранов. – Власне, людина щаслива, коли реалізовує те, для чого прийшла в цей світ. Хтось – геніальний фрезерувальник, інший – лікар – 344 –
Розділ третій
Рецензії
від Бога. Письменник не може змовчати, коли бачить несправедливість. Тим більше, український письменник! Звісно, можна не перейматися суспільними проблемами, дотримуючись отого «Моя хата – скраю», дивитися безкінечні «мильні» телесеріали й спокійно спати вночі. Адже чим менше думаєш, тим краще спиш! Але філософ Фрідріх Ніцше влучно сказав: «Мистецтво, художня література існують для того, щоб людство не збожеволіло від реальної дійсності». Справді, література потрібна, аби рятувати душі людей. Бо зараз заходиш в Інтернет, мимоволі читаєш новини про всі оті жахливі катастрофи, звірячі вбивства, й стає страшно жити. Отож літератор мусить шукати довірливої розмови з читачем. Прекрасний письменник Микола Вінграновський розповідав, як після успіху в Москві, повернувшись на Україну, отримував на київській кіностудії мізерну зарплатню. Не маючи власного житла, мешкав на території Києво-Печерської лаври в одному приміщенні з дев’ятьма сліпоглухонімими ченцями, яким щодня мусив голити щоки. І я подумав: оце і є карма творчої людини… От ваш видатний земляк – письменник Юрій Мушкетик має пристойну пенсію, як Герой України, дачу в Кончі-Озерній. Він – уже в поважному віці, однак і дня не може прожити без творчості. І його публікації так само хвилюють, бо написані талановитою й небайдужою людиною. Михайло Слабошпицький, маючи стільки талантів, міг би досягти успіху в політиці (без особливих проблем стати депутатом Верховної Ради) чи в бізнесі, займаючись фінансовими оборудками. Але він обрав творчість, нелегку письменницьку долю. Та й, самі знаєте, як складно зараз бути видавцем української художньої літератури. Однак це – його – 345 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
призначення. А подвижницька діяльність у Лізі українських меценатів! Конкурс з української мови імені Петра Яцика, яким багато років опікується Михайло Федотович, став уже, без перебільшення, суспільним феноменом. За радянських часів визнані владою письменники були досить заможними людьми. Можна було видати книжку, отримати за неї 5-6 тисяч карбованців і не перейматися житейськими проблемами. За роки незалежності українські письменники фактично не отримують гонорарів за свою нелегку роботу, але не сидять, склавши руки – створюють нові книжки. Не без труднощів, втім, виходять українські літературні видання, зокрема й чудовий журнал «Літературний Чернігів». Тож як би комусь не хотілося усунути з суспільного життя справжніх патріотів – українських письменників, зробити цього не вдасться. Книжки виходитимуть і відбуватимуться ось такі прекрасні творчі зустрічі, адже кожен літератор хоче знати, як відлунює його слово в душах людей. Виступив на презентації й письменник Михайло Каменюк, який тепло, проникливо розповідав про життя й творчість нашого незабутнього земляка – поета Миколи Холодного, а також представив власну нову поетичну збірку «Пісні ніжного волоцюги». Щиро, від усієї душі вітали автора письменник, редактор газети «Гарт», Шевченківський лауреат Дмитро Іванов, директор музею М. Коцюбинського, правнук класика Ігор Коцюбинський, педагог Антоніна Коцюбинська, поетка Ганна Арсенич-Баран, редактор журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач, а також – письменники, освітяни, працівники культури. Приємно, що в залі було багато молоді. А завершити свою розповідь про свято хочу написаною майже 25 років тому, однак напрочуд актуальною й нині піснею Віктора Баранова. – 346 –
Розділ третій
Рецензії
До українців Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми, українці, забули, що ми – українці? І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється, І що ми на Вкраїні – таки український народ, А не просто юрба, що у звітах населенням зветься. І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина, І що щедрість – в серцях, а не в магазинних вітринах. І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край – територія, а не Вкраїна. Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори! Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! Запитаймо у себе: відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати? Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, У якому свідомості нашій збагнути незмога, Чом солодшим од меду нам видався чад забуття Рідних слів і пісень, і джерел, і стежок від порога? Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як? Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата? Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк, Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»? – 347 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Українці мої! Як гірчать мені власні слова... Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці. Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці. Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил, Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?.. Як влучно! Думаю, якби Віктор Баранов створив тільки цього єдиного вірша, він уже залишився б в українській літературі. Сергій Дзюба
Балада про відьму та екстаз (бувальщина) В роті язик зашорсткий, наче окунь. … п’ють відьми солодке молоко... Іван Іов Був час, коли усе вже по цимбалах, І муха позіхала на столі... Аж раптом в гості пані завітала – Влетіла у кватирку на мітлі. Обрала холодильник для посадки, Дарма, що той, як танк, задеренчав, – 348 –
Розділ третій
Рецензії
І чемно запитала: «Все в порядку? Ти що – ніколи відьми не стрічав?» Я щось заплямкав вражено губами, Морським вузлом зв’язало язика: У мене вдома – зовсім гола дама, Та ще й мітлу тримає у руках... Вона ж пройшлась граційною ходою: «Та що з тобою? Чом, герою, зблід? – У мене, друже, кепсько із водою, Я хочу лиш помитися, як слід!» … Давно яєчня на плиті схолола, Сусід уже сусідку відлюбив… А пані – в ванні. Дві години. Гола!!! Все ж добре, що дружина – у батьків... Наразі вийшла – Боже, ледь не плаче, Мітлу свою від збудження скубе: «Я мала все – холодну і гарячу, Я знов відчула жінкою себе! Та про такого справжнього мужчину Всім подругам до ранку розповім...» І я подумав: слава Україні! – Ну, хоч одній, на диво, догодив. ______________ * То була не відьма... ☺ – 349 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Володимир Шовкошитний: «Я бачив» Видатний український письменник, публіцист, видавець, державний та громадський діяч, доктор філософії, перший заступник голови Національної спілки письменників України Володимир Шовковшитний із великим успіхом презентував у Чернігові свою нову, вже резонансну, книжку «Я бачив» – про Чорнобильську трагедію. Зустріч відбулася в обласній науковій бібліотеці імені Володимира Короленка. Художньо-документальна повість «Я бачив» – це нова спроба одного з провідних українських сучасних письменників Володимира Шовкошитного, свідка Чорнобильської катастрофи та самовідданого ліквідатора її наслідків, поєднати воєдино болючу літературу пам’яті й об’єктивну літературу факту. Адже, на думку автора, не існує жанрів поза життям, а воно, життя, є жанром всеохопним. Отож у хвилюючому та проникливому творі поєднані спогади очевидців найбільшої техногенної катастрофи в історії людства, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС; простежені долі героїв; проаналізовані техногенні, економічні, соціальні та медичні наслідки наймасштабнішого рукотворного лиха; показані перспективи відродження і повернення забруднених територій у народногосподарський обіг. Ця правдива книжка, написана з неймовірною силою, дає відповідь на головні питання, котрі постали після жахливої катастрофи; показує духовний зв’язок героїв Чорнобиля, майданівців та учасників АТО. Адже всі 30 років після аварії на ЧАЕС автор був у самісінькому епіцентрі Українського життя. У книзі подано і власний погляд на постчорнобильський світ відомого фотохудожника Юрія Косіна, учасника ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. – 350 –
Розділ третій
Рецензії
Взагалі ж, «атомний» стаж Шовкошитного складає дванадцять років, з яких півтора року він мужньо керував групою ліквідації наслідків аварії на четвертому блоці ЧАЕС. Також протягом чотирьох років народний депутат Володимир Шовкошитний займався вирішенням чорнобильських проблем на парламентському рівні, був головою підкомісії з питань 30-кілометрової зони ЧАЕС, а згодом працював секретарем Чорнобильської комісії Верховної Ради України і був одним із головних авторів Чорнобильського законодавства. З 1990-го до 2003 року Володимира Федоровича чотири рази обирали президентом спочатку всесоюзної (1990), а потім міжнародної (1991-2003) організації «Союз Чорнобиль» (яку Шовкошитний привів до ООН, зробивши її офіційним консультантом цієї найавторитетнішої світової організації). Ще близько десяти років він залишався в ній головою координаційної ради. Весь цей час Чорнобиль невідступно був поряд, тож увесь комплекс проблем, ним породжених, не становить для автора книги «Я бачив» великої таємниці… По суті, в Україні є лише кілька людей, більш утаємничених у чорнобильські проблеми, але бачення цих «посвячених» також є в новій талановитій повісті Володимира Шовкошитного. Ця книжка – унікальна, адже писалася, як розповів автор, усі тридцять років, упродовж яких зникла держава, де сталася Чорнобильська катастрофа, і яка, власне, й мала б нести відповідальність за її наслідки. Увесь тягар ліг на плечі молодої України, а от спадкоємиця тієї радянської імперії – путінська Росія – розпочала проти неї криваву війну. «Діти моїх колишніх побратимів – російських чорнобильців – воюють проти моєї держави й проти мого сина Родіона, який зараз уже третій рік поспіль захищає Україну зі зброєю в руках від окупантів, – наголосив Володимир Шовкошитний. – Змінювався світ, то – 351 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
змінювалися й мої, авторські, оцінки подій, учасником яких довелося бути. Незмінними залишилися цінності. Україна в їх шкалі – понад усе». Шовкошитний переконаний: якби реактор на Чорнобильській АЕС мав іншу конструкцію, такої катастрофи б не сталося! Про це свідчить і аварія в Японії, де реактор витримав потужний землетрус і великі цунамі, адже мав корпус, якого в чорнобильському реакторі взагалі не було… Однак колектив Чорнобильської АЕС у таких надзвичайно складних умовах діяв самовіддано. На дивовижних світлинах у книзі «Я бачив» є, зокрема, американський доктор Стідж і врятований ним українець Дмитрик Майченко у Сіетлі. «Це – незабутня історія, – розповів нам Володимир Федорович. – Якось вночі мені подзвонила згорьована жінка – благала порятувати свого сина, котрому дуже терміново потрібно було зробити надзвичайно складну операцію, бо інакше б цей хлопчик помер… Я взяв усю відповідальність на себе (хоч шанси були – як то кажуть, 50 на 50), не зволікаючи, звернувся до висококваліфікованого фахівця з США – лікаря Стіджа, й той врятував Дмитрика!.. І це – не єдиний такий випадок, попри те, що подібні складні операції за океаном коштують шалені гроші – аж сотні тисяч доларів, а рідна держава нашій громадській організації «Союз Чорнобиль» фінансово практично не допомагала». Ось такий він, Володимир Шовкошитний – добродій, який практично щодня здійснював «звичайні» подвиги в Чорнобилі, мужньо захищав нашу свободу й гідність на Майдані, а зараз чекає сина з війни… Тепер Володимир Федорович здійснив ще один великий подвиг – створив важливу книжку про пережите, увічнивши багатьох побратимів-ліквідаторів, а головне – написав правду, нічого не приховуючи. Така Книга варта й – 352 –
Розділ третій
Рецензії
Шевченківської премії, і звання «Герой України». Хоч справа, звичайно, не в званнях та нагородах… Автор представив також свою історичну трилогію «Кров – свята», яка неначе скидає з нашої історії шкаралущу ворожих міфів і являє читачеві храм української державності вже без риштувань. Велике зацікавлення викликала й поетична збірка Володимира Шовкошитного «Запали свічу». Всі книжки побачили світ у популярному видавництві «Український пріоритет». Цікава зустріч із письменником, заступником голови Народного Руху України Володимиром Шовковшитним відбулася з ініціативи Чернігівської обласної «Просвіти» – до тридцятиріччя Чорнобильської трагедії. Також в обласній бібліотеці організували виставку «Полин Чорнобиля гірчить і досі». Письменника тепло вітали на чернігівській землі директор обласної наукової бібліотеки Інна Аліференко, голова Літературної спілки «Чернігів», головний редактор журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач, очільниця обласної організації Національної спілки письменників України Олена Конечна, вчений секретар Національного заповідника «Чернігів стародавній», голова обласної організації Народного руху України Сергій Черняков, поетеса Надія Галковська, працівники обласної газети «Деснянська правда», представники Міжнародної літературно-мистецької Академії України, науковці, студенти, а також ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС. Вела цей незабутній вечір співробітник обласної універсальної наукової бібліотеки імені В. Короленка Наталія Карбовська. Після зустрічі ми ще довго спілкувалися з автором, а потім всю дорогу додому (вирішили пройтися годину пішки) обговорювали з Михасем Ткачем почуте й побачене. Думаю, це – одна з найкращих цьогорічних презентацій у Чернігові. Такого рівня, як ювілейний творчий вечір Поета Леоніда Горлача. До – 353 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
речі, всі нові книжки Володимира Шовкошитного є в обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка – читаю зараз, буквально відірватися не можу, наскільки цікаво й аргументовано пише цей дивовижний чоловік. Тому таким гостям ми завжди раді! Сергій Дзюба
Трактат про солодке Комусь би в риму, комусь – до Риму: Птахою слово в море впаде… У власному домі задосить диму. Солодкого як ніде. Володимир Науменко Нездужаєм хронічно: той – на Рим, А інший – на Париж чи цілі Штати… Ну, як же полюбити власний дим?! А, може, просто… протигази зняти? ________________ * Відомий український мандрівник Михайло Павлюк розповідав мені, що в не надто заможній Індонезії – багато щасливих людей. Бо вони вміють радіти тому, що мають. Вранці щасливі, що... прокинулися, потім – що поснідали, і так – увесь день. Ідеш вуличкою й зовсім незнайомі люди приязно і щиро тобі посміхаються, зичать добра. Ось таке правильне, доброзичливе ставлення до життя та світу!.. Тож коли мене запитують, у чому секрет щастя, я, не замислюючись, відповідаю: в умінні нікому не заздрити. ☺ – 354 –
Розділ третій
Рецензії
Нове слово в сучасній українській публіцистиці «Суть життя – у створенні, а не у володінні!» – це життєве кредо Героя України, видатного аграрія, генерального директора ТОВ «Земля і воля», талановитого публіциста Леоніда Яковишина. У Чернігові вийшла друга книга його вражаюче неординарних, цікавих, небайдужих статей та інтерв’ю «З нестихаючим сердечним щемом». На нашу думку, це – нове слово в сучасній українській публіцистиці! Тому саме на отаких книжках – дуже чесних, совісних, мудрих і ненав’язливо повчальних, написаних шляхетною Людиною, Професіоналом і Патріотом, – потрібно зараз виховувати нашу молодь. Переконані: їх потрібно вивчати в університетах, обговорювати широким загалом, презентувати по всій Україні і за кордоном. Досвід та феномен хлібороба від Бога Леоніда Григоровича Яковишина – неймовірно унікальний. Адже впродовж півстоліття (тільки вдумайтеся!) він повсякчас, невтомно і цілеспрямовано, як наголошує упорядник-редактор обох книг Григорій Войток, створює на рідній українській землі справжнє виробниче диво, що за рівнем сільськогосподарської економіки, фінансовими показниками гідно конкурує з найпередовішими аграріями світу. Це всупереч обставинам, псевдореформам, тотальній корупції, недолугим можновладцям, які лише на словах дбають про народ, зажерливо набиваючи повсякчас власні «бездонні» кишені! Леонід Григорович перш за все дбає про людей, простих трудівників, які щиро пишаються тим, що працюють на такому успішному підприємстві, де втілюються найпрогресив– 355 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ніші технології та соціальні проекти. Бо «Земля і воля» – реальний доказ того, що українці здатні так господарювати на своїй землі, що це вражає навіть досвідчених закордонних фахівців. «Підприємство майбутнього», як його називають не лише в нашій державі, а в розвинених, благополучних країнах. Правда Яковишина дійсно «вистраждана зболеною душею й написана закипілою в серці кров’ю». Це відчувається буквально в кожному рядку його проникливих книжок, в яких тісно переплетені і досвід господарника, й принципові життєві переконання, високий інтелект та знання з багатьох сфер нашого буття, аналітичний розум філософа, здатного за, здавалося б, якимись дрібними, непоказними деталями побачити явище, виокремити найсуттєвіше, зробити глибокі, оригінальні висновки та взагалі спрогнозувати ситуацію. І такі дивовижні прогнози, навіть влучні, далекоглядні, пророчі передбачення від публіциста Леоніда Яковишина неодноразово справджувалися. Звісно, Леонід Григорович професійно, зі знанням справи розмірковує на сільськогосподарську тематику. Однак він не оминає своєю увагою жодну тему суспільного життя, дошкульно та напрочуд переконливо розвінчуючи лицемірство, безгосподарність і безвідповідальність усіляких «божків», котрі своїми діями руйнують Україну. Бо є творці (такі, як очільник «Землі і волі» Яковишин), і руйнівники, які, виголошуючи гасла-обіцянки, насправді тільки приносять лихо своєму народу та Вітчизні. Причому публіцист завжди пише конкретно, сміливо називаючи імена та прізвища, не зважаючи на те, який щабель в суспільній ієрархії займають оті його начебто «грізні» опоненти: чи це президент нашої держави, прем’єр, спікер, мі– 356 –
Розділ третій
Рецензії
ністр, олігарх, народний депутат, чи якийсь місцевий «божок», що геть забув про честь і гідність... «Усі речі треба називати своїми іменами. А інакше навіщо взагалі писати?» – вважає автор і, безумовно, має рацію. Втім, Леонід Яковишин – аж ніяк не Дон Кіхот, який воює з вітряками. Це людина блискучого журналістського та літературного таланту і водночас – правдоборець, що нерідко добивається справедливості. Яскрава особистість та людина дії. І в цьому – особлива привабливість та важливість його книжок. Адже спочатку ці гострі статті публіциста друкуються в газеті «Чернігівщина», з’являються на найпопулярніших всеукраїнських порталах і в соціальних мережах… Отож їх читають десятки та сотні тисяч людей, котрі часто одразу ж обговорюють такі матеріали, висловлюють свої враження та побажання. Однак, читаючи книжку, можна прослідкувати розвиток усіх тих подій, бо часто автор пише на зазначену тему не одну публікацію. Якби ж іще влада активніше й дієвіше реагувала на такі його важливі міркування та ґрунтовні прогнози високоефективного, досвідченого фахівця! До того ж, автор має власний неповторний, оригінальний стиль, пише, як дихає, – легко, захоплююче, зовсім не занудно, не дидактично, уникаючи штампів та шаблонів, немов ідеться не про глибоку і серйозну статтю, а про літературний твір. Він – майстер полеміки, афоризмів, іронії та самоіронії, дотепного гумору. Часто із задоволенням цитує давніх і сучасних філософів, видатних державних діячів, знаменитих поетів – українських та зарубіжних. Не для того, щоб якось похизуватися, а завжди влучно, вдало, до місця. Дійсно відчувається, що він багато читає й чимало цитує з пам’яті, зокрема з віршів Ліни Костенко. Це – 357 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– також незвично і несподівано, якщо порівняти з сонмом усіляких «цицеронів»-політиків, надто недалеких, малоосвічених та пустопорожніх... І навіть критикуючи, Леонід Яковишин водночас наснажує свої твори позитивною енергетикою, не полишає надії та оптимізму; головне – показує світло наприкінці тунелю, має Бога в душі, і його віра – життєдайна, здатна допомогти багатьом нашим співвітчизникам, буквально підвести їх із колін. Отож маємо аналітику найвищого рівня, правдиву та сильну, потрібну Україні й зболеним людям. І якщо поруч із нами живуть такі творці, титани духу, наша держава – не безнадійна. Дякуємо Вам, Леоніде Григоровичу! Василь Слапчук, Сергій Дзюба
Балада про діда Не занесені в «Інтернеті», низько хмари пливуть навмання. Баба в чоботях і в жакеті літо бабине відміня. Тож радійте листю опалому і холодній криниці в ставку, хто провів парове опалення, чи коханку знайшов палку. Павло Вольвач Треба лисину хоч погріти – Благодать яка з неба йде! Ви вже вкотре про бабине літо, Ну, а дідове літо де? – 358 –
Розділ третій
Рецензії
Щось людське (ніби сльози) – в жаби, Павутинкою лащиться час… Це – моє, поділіться, бабо, Небагато ж прошу у Вас! Це смачнюче ковтать повітря, Розгулятися, наче йєті! І – ні вірусу, тільки вітер – Свіжий вітер не з Інтернету. Мандрувати за обрій пішки, Кайфувать від тепла і зваби! Діду треба вже зовсім трішки – Трохи літа і трохи баби… ______________ * Хочете дізнатися, який я насправді? Прочитайте цього віршика. ☺
– 359 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Книга, яку варто прочитати всім «Ворожіння на ягнятку» Віктора Терена – одна з найкращих книжок, створених у часи нашої Незалежності. Тут є все, чого так прагне українська душа – свобода духу і справжня шляхетність, велике та дивовижне кохання, лицарська мужність і героїчна самовідданість, прониклива чарівність і мудра людяність, неймовірна краса та глибока любов – до людей, Вітчизни, світу й всесвіту, віра і пошуки сокровенного... Напрочуд світла, добра та українська (саме українська!) книжка. Як же вдалося автору так органічно поєднати вражаючі розповіді про берберів, розсіяних на безмежних просторах Африки, що своєю історичною долею та недолею багато в чому схожі на українців; нашу болючу сучасність, волелюбну Революцію Гідності, коли на Майдані люті снайпери розстріляли відчайдушних янголів; і врешті таку зворушливу, вічну любов, яка перемагає навіть саму неминучу смерть?! Буквально з першої ж сторінки потрапляємо в дивовижну ауру, коли під час захоплюючої, вражаючої подорожі до північної Африки, казкового Тунісу, раптом з’являється давній Карфаген, де загадкова юнка ворожить на ягнятку. «То була дівчина, молода й гарна, а через те, що навколо голови й на грудях у неї лежали в кілька рядів намиста зі срібних монеток, неважко було зрозуміти, що вона берберка. І навіть була на ній картата плахта, перехоплена поясом, як це носили берберські дівчата. Якась ніби від усіх відсторонена й незворушна, вона не звертала ні на кого уваги й дивилася кудись далі, за цю площу й за амфітеатр, і напевно бачила те, чого інші не могли осягнути своїм зором. – 360 –
Розділ третій
Рецензії
На лиці берберки були якісь химерні лінії, що утворювали геометричний орнамент, схожий на той, який буває на писанках. Так берберки прикрашали свої обличчя. Гострим лезом їм ще в дитинстві наносили на личко тоненькі лінії, і ніжні шрамики, які потім залишалися на все життя, оберігали жінок від злих духів. Трикутнички – від змій і скорпіонів, дашок робив жінку невидимою для хвороб і заздрісного ока, а міцний кактус обіцяв їй чоловіка, що здатен народити багато дітей. Магічні знаки, без яких не можна обійтися в пустелі. Берберка тримала на руках ягня, і воно було біле, як молоко. «...» Я дав динар, і берберська ворожка мені теж сказала: «Бери!». І тільки-но я простягнув руки, як те ягнятко саме подалося до мене, одразу пішло на руки і вмостилося біля серця, наче й давно цього чекало. І дивно, – від його тихої ніжності зробилося мені так добре, як ще не було ніколи. Тоді берберка сказала, що до мене прийде любов, як біле ягня». Даруйте за таку розлогу цитату – ми лише хотіли показати й напрочуд легкий, оригінальний, заворожуюче магічний авторський стиль; і ту особливу чуйність і чарівність, яка довго не відпускає навіть після прочитання книжки. Цікаво, правда?! І це – не тільки сторінки про Туніс та небезпечні пригоди в пустелі Сахара, а вся книга така – від першої до останньої сторінки! І куди до ось такої справжньої Книжки тим усіляким розрекламованим «трилерам», зазвичай штучним, мов кросвор– 361 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ди, які одразу ж вивітрюються з пам’яті, не залишаючи жодного сліду?! Бо вони так і робляться для забавки-розваги від нудьги десь у дорозі, в потязі, тому й не проникають у душу, й не розраджують, не очищують, не рятують її від скверни та не облагороджують. А велика Книга, незважаючи ні на що, має підносити й окрилювати людину, вселяти надію, зцілювати серця і душі, щоб не озлоблювалися, не зачерствіли і не збайдужіли в моторошному пеклі буденної щоденної суєти. Така Книга може багато. І дякувати Богу, що вона є! Головний герой роману «Ворожіння на ягнятку», редактор журналу Андрій Терновий – рідний буквально у всьому: це українець, котрий, попри те, що коїться в нашій багатостраждальній державі, все ж прагне залишитися собою. Тож тут – багато гірких спогадів і цілком впізнаванні персонажі: щирі патріоти та «стукачі» КДБ; зажерливі можновладці й прості, совісні, сердечні люди, які здатні поділитися останнім, щоб допомогти ближньому; колоритні мешканці «письменницького» будинку з їх тріумфами й трагедіями, безліччю цікавих бувальщин; різні «чудотворці», «ясновидці» та «цілителі», які раптом повискакували, немов химерні чортики з табакерки, заходилися «заряджати» й «воскрешати» живих та мертвих; і сміливий тележурналіст, котрий загинув за надто «дивних», незбагненно «таємничих» обставин (так, пам’ятаємо про це реальне, підступне, резонансне вбивство, організоване злочинною зграєю, – як і автор, назвемо скоєне правильним словом!). Чудові сторінки, присвячені щасливому, трепетному коханню Андрія до прекрасної Агнешки. Це – як у класика: «Так ніхто не кохав...». Бо дівчина – справжня у своїх почуттях, вчинках, мріях, безкорисливості та душевності. Вродлива, яскрава, світла, чуттєва, шляхетна, самовіддана та хоробра. Як же таку не полюбити?! – 362 –
Розділ третій
Рецензії
«В усій цій вогняній круговерті я все одно зберіг для неї ніжні слова, такі, як ота м’якенька вовна на білому ягнятку. Зануритися рукою, щоб і руки, що геть задубіли за ці три місяці на Майдані, почали відігріватися. І не лише руки, а й душа кожного з нас», – як же гарно й проникливо написано! Ніби ж простими словами, але так людяно й тепло. Це – як оте сонечко, що, попри всі тутешні жахи, світить і гріє. «Роман «Ворожіння на ягнятку» – дуже гарна, людяна книга, без викрутасів. Чудові образи, прекрасна мова, кінець гідний... – відгукується про цю книжку Віктора Терена відома письменниця Галина Пагутяк. – Про Майдан – дуже сильно, я наче там побувала. А головне, що в книзі немає фальшу. Я подумала, що так давно вже ніхто не вміє писати, щоб отак легко, просто увібгати людське життя в сотню сторінок і цілі епохи». Так, погоджуємося. Непересічна книга, дійсно велика, вічна! І головне, написано все це співвітчизником, українцем, про наше непросте життя. Тому важливо, особливо зараз, в час війни, перекласти її різними мовами, щоб світ якомога більше дізнався, зрозумів правду про Україну, про нас. Також дуже важливо перевидавати її великими накладами, гідними цієї книжки, бо вона неодмінно має потрапити в усі українські бібліотеки. Безперечно, цей роман варто вивчати в наших школах та університетах. Отож радимо прочитати книгу Віктора Терена «Ворожіння на ягнятку» (роман та чудові оповідання і новели), яка вийшла у видавництві «Ярославів Вал», всім, хто небайдужий до України. Сергій Дзюба – 363 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Таємниця Якщо написати твоє ім’я чорним по чорному, то ніхто не здогадається, що то знову я писала. Ганна Божко Я ревную Тебе вже до чашки, з якої Ти п’єш молоко. Це нормально – до гарної чашки Тебе ревнувати; Штурхонув би її, наче грушу – Віталій Кличко, Та у нас із Тобою – не дуже великі зарплати… Я ревную Тебе до чудових Мадонни і Спірс, Бо хіба у жінок не буває чогось із жінками?! Поселив би Тебе у густий, зачаклований ліс, Тільки я – не дитина, щоб гратися там із вовками. Я ревную Тебе і… до Тебе, а чом би і ні? Може, гарну себе Ти кохаєш сильніше за мене?! Я б усі дзеркала, хоч до тещі, відвіз в вихідні, Але сам без люстерка голюся, немов навіжений. Щоб отак ревнувати – потрібно з півсотні сердець, А у мене – одненьке, немов «Запорожець», вразливе; Напишу, що ревную і лагідно з’їм папірець, І ніхто не дізнається знову, що Ти – особлива… _______________ * Ох, уже ці ревнощі... По-моєму, якщо дійсно кохаєш – не ревнуй! ☺ – 364 –
Розділ третій
Рецензії
Творці і руйнівники Відгук на роман Григорія Войтка «Безбатченки. Книга друга» Знаний український журналіст і прозаїк Григорій Войток створив продовження свого резонансного, гостросюжетного роману «Безбатченки», який отримав багато схвальних відгуків у ЗМІ та соціальних мережах. Адже автор об’єктивно, людяно та колоритно відобразив життя українців у період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР. Це – справді сага життя нашого багатостраждального народу! Провідна і багатогранна тема роману – проблема безбатченків. І як тут не погодитися з сільським учителем Теодором Степановичем, героєм книги: «Чому навіть після пережитих страхіть війни та відбудови в нашому згорьованому суспільстві не меншає, а ще більшає тих, хто прирікає себе на становище безбатченків?.. Тепер напівсиріт значно менше, але більшає тих, хто цурається своєї малої батьківщини, родового коріння, навіть рідних батьків. Велика біда від таких, коли вони дориваються до влади. Тих безбатченків більшає і більшає у дорого обставлених кабінетах. Одних прогонять, їх замінюють інші, як на зло, ще гірші, пихаті і чванливі. Елементарну людську совість загубили на перегонах за владу і гроші». Глибоко розмірковує на цю тему в романі й журналіст Сашко Волинко: «Життя Оксани Степанівни нівечили найпаскудніші представники нашої національної наволочі… Таке можливе лише в серйозно хворому суспільстві… Названій мною наволочі чхати на людську мораль та суспільні іде– 365 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
али. Вона, та наволоч, отруєна кар’єризмом, уражена епідемією батькопродавців-руйнівників, поширює свідомо свою небезпечну суспільну хворобу на все людство. Наш пророк Тарас Шевченко назвав таких нелюдами, дітьми юродивих… Господь багатьох уже покарав, але немало їх ще й залишилося, продовжують паскудити, розточувати, як шашіль, Україну зсередини…» Ось так – жорстко, нещадно, гранично відверто, проте справедливо. У першому романі дилогії головні персонажі – Оксана Степанівна та її син – Іван Стародуб, котрий, хоч і виріс без батька, однак не озлобився на кривду, здобув вищу освіту, покохав і створив власну сім’ю, став татом двох чудових дітей. І, попри все, пробачив своєму біологічному батьку, прибирає його забур’янену могилу. У центрі другої книжки – життя родини успішного адвоката Івана Стародуба, його дружини Наталі, їхніх дітей та онуків, а також друзів. Втім, персонажів у новому романі – сотні, і всі вони – напрочуд різні, не похапцем вигадані, – тож відчувається, що буквально у кожного з них є свій, реальний прототип. Тому маємо широке полотно життя українського суспільства після здобуття незалежності, з усіма бурхливими перипетіями, радощами і надіями, розчаруваннями й кривавими трагедіями. Олігархи, бандити, корумповані можновладці та продажні «стражі порядку». Тож чи можна бути по-справжньому щасливим у такій державі?! Ось – лише одна з історій, яку пережив Іван Стародуб. Синок мільйонера, «мажор», по-звірячому зґвалтував і скалічив беззахисну дівчину. Тому її батько найняв адвоката – Стародуба. Та невдовзі «господарі життя» попередили Івана, щоб не створював їм проблем. А коли той не погодився, – 366 –
Розділ третій
Рецензії
заманили його в пастку. Причому «круті» підло скористалися зрадою безбатченка Максима, від якого давно відцуралися рідні дід і баба: долею згорьованого хлопця турботливо опікувався Стародуб. Щоб раз і назавжди скомпрометувати та знищити незговірливого адвоката, Івана три дні поспіль примусово поїли горілкою, а потім завезли в лісопосадку й кинули там напризволяще. Отож «перший мільйонер округи», як називали його в районі, очікував, що жертва сама себе згубить. Та Івана врятували добрі люди. Він вистояв і продовжив відстоювати справедливість. Натомість сам Господь покарав його кривдників – страшними хворобами і ганьбою. А зрадник Максим ніби й зробив кар’єру, дослужився до посади керівника району, однак невдовзі «погорів» на своїх нечесних оборудках і лишився біля розбитого корита… Події – гострі, немов лезо, й водночас – повчальні. Все-таки ліпше вчитися на чужих помилках, ніж на власних. Більше мільйона благодійних коштів у районі вкрали за корупційною схемою голови райдержадміністрації; а на операцію хворому хлопчику, який помер, не дочекавшись допомоги, не вистачило 80 тисяч гривень… Скільки в романі описано таких ганебних афер! Розкрадання військового майна. Дідусь із сусіднього села хвалився, що за трилітрову банку самогону роздобув справжнісінький танк і замаскував на городі, аби налякати свою сварливу бабцю. Однак та ще більше розлютилася, бо панцирник заважав їй сапувати грядки; й так напосіла на «благовірного», що тому довелося благати служивих забрати подалі танк від його оселі, за що розрахувався ще однією банкою горілки… А інший танк із боєкомплектом віддали сільгосппідприємству, аби там виконали якось план із металобрухту! Історія – начебто анекдотична, але цілком реальна. За своє – 367 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
журналістське життя теж усілякого надивилися. Тому, коли розпочалася недавня війна, наші вояки не мали найелементарнішого – касок, бронежилетів, приборів нічного бачення, боєприпасів і продуктів. Зате хтось на тому буквально озолотився! Син Стародуба – Остап, талановитий лікар і науковець, змушений був залишити улюблену роботу в Києві і переїхати до Німеччини, бо вдома його буквально «виїли» недолугі, бездарні кар’єристи, яким начхати на все, крім власних «бездонних» кишень… Звісно, за кордоном належно оцінили такого професіонала, створили відповідні умови для роботи; а невдовзі молода сім’я перебралася до нової, просторої квартири. Ось тільки прикро, що все більше працьовитих та тямущих українців змушені шукати щастя на чужині замість того, щоб працювати на благо своєї країни! От і донька Стародуба – Зоряна – вийшла заміж за сина шотландського лорда, та вболіває за своїх батьків, які живуть у неспокійній України, все запрошує їх переїхати до Великої Британії – як то кажуть, нашого цвіту – по всьому світу… «Свого часу гостро засуджував тих, хто після підняття залізної завіси побіг за «бугор» – зі скривленою гримасою на губах заговорив Волинко. – Почувався великим патріотом Вітчизни. Тоді в обличчя б плюнув тому, хто наважився б сказати мені, що колись і я благословлятиму своїх дітей на еміграцію. За що боролися й що вибороли? Кого на престоли садимо?..» Підкуп виборців… Начебто й благі наміри були у кандидата в народні депутати, будівельного магната Никифора Івановича Адамовича – агітував не «гречкою», а добрими справами – швидко розбудував потужну агрофірму, створив туристичний і оздоровчий комплекси. Тож люди в трьох районах – 368 –
Розділ третій
Рецензії
дійсно відчули зміни на краще. До речі, в романі детально, просто блискуче, зі знанням справи описані всі перипетії передвиборчої боротьби! І ось нарешті – впевнена перемога! Тільки ж хотілося, як краще, а вийшло, як завжди… Новообраний опозиційний народний депутат раптом приєднався до коаліції одіозного президента, а потім, під тиском тієї ж влади, яка погрожувала відібрати успішну будівельну фірму, буквально за безцінь продав свій аграрний бізнес. А нові власники виявилися не настільки турботливими про простих трударів… Вельми повчальна історія. Ну, скільки ж можна наступати на одні й ті ж граблі! «То наше суспільство викохало таких державників, привело їх до влади, й тепер дозволяє творити всі безчинства… Який народ, така і влада. Бо влада не з космосу нам падає, а виростає саме з нас, – говорить Іван Стародуб. І додає: – Допомагати іншим у крові в українців… Біда в іншому – самі перетворюємося в жебраків. Жебрацтво виходить на міжнародний рівень, стає невід’ємною складовою державної політики. На телеекранах і в газетах гордимося не тим, скільки нових виробництв відкрили, як зріс добробут наших людей, а підстрибуємо від радості, що хтось дав нам чергову подачку. Досягненнями вважаємо одержання нової міжнародної позички…» Втім, потрібно наголосити, що в книжці – немало шляхетних та чуйних людей. Це – й Іван та Наталя Стародуби, і принциповий журналіст Олександр Волинко (хрещений батько їхньої дитини), мудрий керівник найуспішнішого сільгосппідприємства України Марко Лукич, який, незважаючи на тотальну кризу, всупереч усьому, зумів досягнути таких неймовірних результатів, яких досі не мають навіть високопрофесійні аграрії за кордоном. Саме завдяки цим геро– 369 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ям правдивий роман не виглядає настільки трагічним і безнадійним. Дуже шкода чесної судді Тетяни, вбитої бандитами. Однак кати отримують своє, бо не перевелися ще сумлінні, принципові судді і правоохоронці. Авжеж, існують руйнівники, здатні залишати після себе лише згарища, та є і творці, які рятують світ. Власне, і закінчується роман на позитиві – Іван та Наталя залишаються працювати в Україні. Колишній депутат Волинко повернувся до рідної землі, очолив успішне, соціально відповідальне виробництво. Дружина Адамовича Марта не поїхала за чоловіком до Польщі, а стала опікуватися здоров’ям і туристичним відпочинком земляків… Книжка читається напрочуд легко, тому жодних сумнівів, що вона не залежуватиметься на бібліотечних полицях. А ще роман має свою позитивну енергетику, в ньому – багато любові та самовідданості, благородних вчинків і людяності. Адже наше життя не лише чорними барвами фарбоване. Тож щиро дякуємо автору – за сміливість і талант, за те, що дочитавши цю глибоку, небайдужу, дивовижну книгу, не впадаєш у відчай, а намагаєшся її осмислювати, знову й знову з цікавістю гортати сторінки. Безперечно, це – письменницький успіх. Відтак, маємо вже дилогію, варту уваги найширшого загалу читачів. Втім, можливо, й ця повчальна, неординарна історія матиме своє несподіване продовження? Василь Слапчук, Сергій Дзюба
– 370 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про садистку Мій кіт за тобою скучив... Олег Романенко Мій кіт за тобою скучив: Шпалери давно не мучив, Не жмакав твої фіранки І меблі не шкрябав зранку. Ну, як йому далі жити: Не чухать твій новий світер, Не їсти герань з вазону, Не нявкати по телефону? У трансі мій котик Боря, Він п’є валер’янку з горя... Яка ж ти жорстока жінка – Знущатися так з тваринки! _____________ * Коти – істоти містичні, думаю, теж прибульці. Збагнути їх неможливо: бо ми їм – вірші, а вони тільки іронічно посміхаються у вуса, поглядаючи на наших жінок... ☺
– 371 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Книжка, яка має бути в кожній українській родині! Анна Багряна. Ґеня. – К.: Софія, 2015. – 56 с. Чесно кажучи, не люблю я українських політиків, бо більшості з них не вистачає шляхетності, освіченості й патріотизму, притаманних, наприклад, колишньому президенту Чехословаччини, а потім Чехії, всесвітньо відомому драматургові, правозахисникові Вацлаву Гавелу. Хоча є все-таки винятки. Це – Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та Слава Стецько. Справжні патріоти України, які присвятили життя боротьбі за Незалежність Української держави. Це – ті Прометеї, які осяяли вогнем правди і незламної віри в Перемогу наші душі. Тому такий інтерес викликала у мене щойно видана книжка відомої української письменниці, а тепер уже й художниці Анни Багряної про життя видатної українки Слави Стецько. Власне, я читаю все, що пише Анна, і її малюнки мені подобаються. Але ця книжка – особлива. Адже написана про справді героїчну жінку, життя якої – приклад для наступних поколінь громадян України. Тож недаремно цю щиру, проникливу і таку цікаву повість для дітей молодшого та середнього шкільного віку видано за підтримки Конгресу українських Націоналістів та Всеукраїнського благодійного фонду «Соборність». Звісно, книжку із задоволенням читатимуть люди будьякого віку, та важливо, що вона неодмінно сподобається дітям. Бо створена талановитою і небайдужою людиною. Власне, писати для дітей – значно складніше, ніж для дорослих. Адже малеча одразу ж відчуває фальш і пиху, дітлахи нудять– 372 –
Розділ третій
Рецензії
ся від зарозумілих повчань і банальної дидактики. І навпаки їм дуже цікаво, коли автор спілкується з ними на рівних, не принижує, а майстерно й зворушливо розповідає про те, що їх дійсно вабить. Коли автор розуміє дітей, вони охоче впускають його у свій дивовижний світ, втрачений дорослими. У цій книзі розповідається історія простої української дівчини Ґені з маленького села на Тернопільщині. Дівчинки, яка мала допитливий, гострий розум, заповзятість до навчання, невтомну винахідливість, а також – гаряче серце, сповнене великої любові до рідної України, розшматованої на той час між різними державами. Горда українка зростала і разом із нею зростало її прагнення визволити свою землю від загарбників. Маленька Ґеня виросла і стала видатною політичною діячкою ХХ століття, захисницею інтересів України у світі, лідером ОУН Славою Стецько. Ось невеличкий, але такий красномовний уривок із книжки – розділ «Я – українка!»: «Коли Анна-Євгенія (Слава Стецько – С. Д.) вже навчалася у старших класах, довідалася, що в гімназії запровадили курси військової підготовки – для хлопців і дівчат, які мріють навчитися володіти зброєю. Їй теж закортіло записатися на ті курси. Але вчителька сказала, що на військову підготовку дозволено ходити тільки дітям-полякам. – Якщо хтось із греко-католиків почувається поляком, то також може відвідувати ці заняття. Інакше це суворо заборонено. Отже, подумай добре, ким ти почуваєшся. Завтра прийдеш і скажеш мені, – додала пані Равська (вчителька у польській гімназії – С. Д.). Цілу ніч дівчина не могла заснути. «Як так може бути? – гнівно міркувала. – Якщо я відчуваю себе українкою, а не полькою, то не маю права чогось на– 373 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
вчатися. Чому так у світі склалося, що одні народи гноблять інші? Чому люди не можуть жити між собою у злагоді й рівному братерстві?» Знову згадала про те, як поляки били її односельців і палили українські книжки. Згадала й свого брата Михайла, який ще зовсім недавно навчався у Варшавській військовій академії. Поляки посадили його до в’язниці за те, що він був членом Організації Українських Націоналістів. «Яка несправедливість, яке приниження людської гідності!» – продовжувала обурюватися Ґеня. Вранці наступного дня вона вирушила до вчительської кімнати. Була впевнена в тому, що все чинить правильно. Та все ж таки, чим ближче підходила до дверей, тим дужче калатало від страху її серце. Постукала й обережно зазирнула до вчительської. Побачила, що там також сидить професор Ратушняк, гімназійний викладач німецької мови, старий і поважний чоловік. Польські вчителі його дещо побоювалися, адже він колись воював у загоні Січових Стрільців. Коли пані Равська побачила свою ученицю, підвелася і вийшла їй назустріч: – Я тебе слухаю, Ромо. – Хочу вам сказати, що не почуваюся полькою. Я – українка! – схвильовано випалили з порогу. Ці слова почув і професор Ратушняк. Він одразу відклав свої папери, звівши зацікавлений погляд на дівчину. У тому його погляді прочитувалися і захват, і здивування. Але не сказав нічого, лише усміхнувся крізь довгі сиві вуса. […] Коли ж інші дівчата-українки довідалися про цей випадок, вчинили так само, як Анна-Євгенія – відмовилися від військових курсів». – 374 –
Розділ третій
Рецензії
Ось так – просто і гарно! Вражає й художнє оформлення цієї книжки – роботи відомого українського художника Анатолія Буртового. Ці яскраві, оригінальні малюнки чудово гармоніюють із текстом, доповнюють розповідь і напрочуд добре сприймаються юними українцями, – я нині пересвідчився в цьому, показавши нову, ошатну книжку «Ґеня» на зустрічі зі школярами у Чернігівській бібліотеці для дітей імені Олександра Довженка. Дівчатка й хлопці захоплено гортали сторінки, розглядаючи незвичайні, дотепні, дуже талановиті ілюстрації. І тут же захотіли прочитати повість! На жаль, і тепер над нашою любою Україною нависла ворожа загроза. Російські окупанти, які поводяться гірше, ніж фашисти, хижо плюндрують українські землі, жорстоко вбиваючи мирних громадян. Тому всі ми повинні бути готовими захищати свою Вітчизну. І дітей наших виховувати в любові та повазі до Батьківщини. Тому, на мою думку, чудова, дуже важлива книжка Анни Багряної має бути в кожній українській родині. «Усіх нас може об’єднати лише одне – любов до України», – таким був духовний заповіт пані Слави Стецько – надзвичайно працьовитої і сильної духом особистості, чуйної і лагідної жінки, інтелігентного, мудрого й дійсно принципового політика, великої Українки. Сергій Дзюба
– 375 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Побачення з янголом Нехай неслухняний янгол Гойдає мене на брові. А потім, можливо, я його, – Та хай починає він. І губи смішно розквашені, – Прийшла пора полуниць. А я не вмію по-вашому… Давайте, янголе, вниз! Анна Малігон Ми з янголом пили на брудершафт Росу і ще газовану «Росинку»… Він ніжно говорив мені: «Дитинко» І хвилювався, наче космонавт. Зітхав: – Я не робив цього давно… – Чого «цього»? Просив: – Не треба всує… Все ясно: він парфуми не дарує І не запросить навіть у кіно! Гойдав мене, звабливу, на брові І посміхався, ніби Гафт, печально… Пили на брудершафт і за прощання, П’яніли поряд . І були на «ви». __________________ * Анна Малігон у студентські роки навчалася в Ніжині і перемогла в моєму літературному конкурсі «Золоте перо». Нині вона живе в Києві, і це – знана, прекрасна поетеса. І якщо ця пародія чогось варта, то все завдяки Ані та її янголу! ☺ – 376 –
Розділ третій
Рецензії
20 українців, які вразили світ Якщо ви бажаєте своїй дитині добра, дайте її прочитати нову чарівну книжку «Здійснені мрії» відомої української письменниці Анни Багряної. Це дуже патріотична збірка і водночас – надзвичайно цікава, пригодницька. Читати її легко й приємно, до того ж, тут вміщено чудові малюнки авторки, адже Анна – не лише письменниця, а й дивовижна художниця. А головне, це – шляхетна й небайдужа людина. Вона пише і малює, як дихає. Тому її книги – живі, сповнені справжніх емоцій, краси та гармонії. А прочитане напрочуд легко запам’ятовується. І це – також важливо! Про таке ненав’язливе, правильне, патріотичне виховання дитини за допомогою улюблених книжок гарно сказано у Володимира Висоцького: Якщо шлях пробивав ти батьківським мечем, Якщо сльози солоні на вус намотав, Якщо друзям в бою підставляв ти плече, – Значить, правильні книги в дитинстві читав. (Переклад Сергія Жадана – С. Д.). У новій книжці Анни Багряної маємо 20 проникливих оповідань про життя дітей, які стали видатними українцями і прославили свою Вітчизну на увесь світ. Кожне оповідання у цій ошатній збірці створене з Любов’ю до Слова. Це щиро зворушує, адже йдеться про нашу з вами історію, яку творять люди. Хто ж вони, герої цієї книжки? Актриса Марія Заньковецька, вчений Ілля Мечников, композитор і хоровий дири– 377 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
гент Микола Леонтович, педагог Софія Русова, борець Іван Піддубний, помолог і садовод Левко Симиренко, оперна співачка Соломія Крушельницька, скульптор Михайло Паращук, поет Олександр Олесь, авіаконструктор Ігор Сікорський, балетмейстер, хореограф Василь Авраменко, лікар і вчений Микола Амосов, малярка, скульпторка і письменниця Оксана Лятуринська, поетеса, громадська діячка Олена Теліга, художниця Марія Приймаченко, письменник Іван Багряний, майстриня- вишивальниця Віра Роїк, композитор Володимир Івасюк, політична діячка Слава Стецько та дизайнер одягу Михайло Воронін. Усі вони колись були дітьми, і в кожного з них була своя мрія! Щоб відчути атмосферу цієї ненав’язливо повчальної, однак зовсім не нудної, дивовижної книжки, наведу уривок із розповіді про славетну актрису Марію Заньковецьку (1854-1934), котра народилася на нашому Придесенні – в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії – й увійшла в світову історію, як видатна актриса українського театру. «Поміщик Адасовський із села Заньки і чути не хотів про доньчине бажання грати на сцені. Вважав акторську професію негідною для людей дворянського походження. Проте Манечка була не з тих, хто легко відмовляється від своєї мрії. Змалку вона понад усе любила співати й танцювати. Щоразу, коли в домі Адасовських збиралися гості, не обходилося без Маниних палких і зворушливих виступів. У десять років дівчинку віддали до приватного пансіону Осовської. Там її акторські здібності проявилися з новою силою. Вона невтомно вигадувала різноманітні п’єски. А потім разом з іншими ученицями ставила їх на імпровізованій сцені. Найчастіше розігрувалися кумедні випадки зі шкільного – 378 –
Розділ третій
Рецензії
життя. Вірші до вистав Марія писала сама. Викладачі були захоплені неймовірним талантом дівчинки. – Майбутня балерина! – вражено повторював балетмейстер пансіону Янек Прушинський. Так, Маня дуже вправно виконувала складні танцювальні рухи. Але ж і голос у неї був неймовірно сильний. Тому викладачка співів вважала її вродженою оперною співачкою. Самій же Мані найбільше подобалося вживатися в різні ролі. Якось викладач словесності Микола Вербицький попросив її прочитати на уроці монолог Антігони з трагедії Софокла. Усі присутні в класі були захоплені грою своєї ровесниці. – Ти повинна вступити до Московської театральної школи, маєш усі здібності актриси, – сказав учитель після заняття. На це Адасовська йому відповіла: – Одного разу я бачила у селі, як плаче бідна наймичка. Мені б хотілося показати своїм глядачам сльози тієї наймички. Слова дівчинки вразили пана Вербицького. На наступний урок словесності він приніс їй «Кобзар» Тараса Шевченка. Цю книгу колись для нього підписав сам автор. «Кобзар» став для Адасовської найціннішим дарунком. Щодня вона перечитувала палкі та пронизливі рядки, запам’ятовувала цілі вірші та поеми. Уявляла, ніби вже виконує на сцені ролі знедолених Шевченкових героїнь. Якось Марія приїхала на канікули до рідного села і вирішила зробити там домашній театр. Облаштувала у порожній коморі сцену й запросила на безкоштовну виставу подружок. Грала вже знайому їй роль Антігони. Але, як на біду, в цей – 379 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
час до комори нагодилася хатня працівниця дому Адасовських баба Сухондиха. Вона побачила незвичайну для неї картину: панська донька, закутана у простирадло, обмазана крейдою, стоїть посеред комори та кричить. Злякалася стара і покликала господарів. Вкотре тато суворо повторив Марії, щоб вона назавжди забула про своє захоплення театром. Та батькова заборона ще більше розпалила Манине завзяття. Повернувшись до пансіону, вона з усією силою поринула у вир творчості. Продовжувала вигадувати нові п’єси, ставити нові вистави. Її голос із кожним днем ставав мелодійнішим, а рухи – сміливішими, природнішими. – Все ж таки, я буду актрисою! – повторювала сама собі, вертячись перед дзеркалом. І знову уявляла себе однією з Шевченкових героїнь. Тоді на її очах виступали справжні сльози». Вперше Марія Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) вийшла на велику сцену 1882 року – в ролі Наталки у виставі за п’єсою Івана Котляревського «Наталка-Полтавка». Відтоді почався її театральний успіх. У своєму репертуарі Марія Заньковецька мала понад 30 ролей. Грала переважно простих українських дівчат. Одного разу їй запропонували блискучу кар’єру в Росії, але вона відмовилася. Все своє життя Марія Заньковецька віддала театрові, займалася просвітницькою та громадською роботою. «Для мене театр – перш за все і після всього – храм… Я не можу грати те, чого не розуміє серце», – сказала якось видатна актриса. Варто додати, що видавець цієї, справді, захоплюючої книжки – Юрій Багрянцев – письменник, тележурналіст та кінодокументаліст; а редактор – Тетяна Череп-Пероганич – 380 –
«Світ – справді, круглий: два Твоїх півкола!»
На міжнародній науковій конференції в Алмати (Казахстан).
На презентаціях вистав за нашим творами у Брно (Чехія).
Нагородження відомої письменниці з Литви Інги Крукаускене.
Відчуваю себе добрим чарівником! (Німеччина).
Тетяночка з білоруськими артистами на фестивалі в Трубчевську.
З видатним башкирським сатириком Марселем Салімовим (Болгарія).
Зі знаменитим письменником, академіком Ролланом Сейсенбаєвим та науковцем Гюльнар Мукановою (Казахстан).
З видатним сербським поетом Мічо Цв’єтічем (Німеччина).
Тетяна Дзюба в бібліотеці університету імені аль-Фарабі (Казахстан).
З українською поетесою Тетяною Винник після нашого нагородження на міжнародному фестивалі у Варні (Болгарія).
Біля давніх фортечних мурів (м. Баутцен, Німеччина).
Нагородження видатного грузинського письменника, народного поета України, перекладача, дипломата, науковця, академіка Рауля Чілачави.
Розділ третій
Рецензії
– письменниця, співзасновник популярного порталу «Жінка-Українка» (деякі оповідання для дітей Анни Багряної, які увійшли до збірки, отримали нагороду порталу). Книга успішно вийшла в Києві. Звісно, її корисно прочитати не лише дітям дошкільного та молодшого шкільного віку, а й дорослим. Недаремно збірку «Здійснені мрії» внесено Національною Радою жінок України до списку найважливіших, патріотичних книжок, рекомендованих для нашої української діаспори, й уже передано громадам українців у США, Німеччині та Італії. Звичайно, незабаром потрапить книга і до Канади. Взагалі ж, я переконаний, що такі книжки неодмінно повинні бути в шкільній програмі, якщо ми дійсно хочемо, щоб наші діти росли розумними, чуйними і порядними людьми, справжніми патріотами своєї Батьківщини. Кожна дитина має знати, що найзаповітніші мрії, попри всі негаразди, все-таки збуваються, якщо прагнути до цього всією душею. Саме про це – нова книжка української письменниці Анни Багряної, неймовірна, чарівна енциклопедія здійснених дитячих мрій. Сергій Дзюба
– 381 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Останнє слово Прийде вечір зажурений синій… Лиш єдине питання в груді: чи багато дівчат на Вкраїні буде плакать за мною тоді? Володимир Сосюра Буде нічка – гучна, горобина… А у мене – питання в груді: Як померти для тебе, Вкраїно, Щоб тобі стало легше тоді? Це – банально: сконати поетом І співати з Хароном дуетом Українські народні пісні, І воскреснути знов – у лайні… Це – нескромно: пірнуть графоманом Просто в Лету, мов кіт – у сметану; Неважливо, куди там пливти – На поплавських є попит завжди! Не хвилюйся, у час падолисту Все, що зможу, Вкраїно, зроблю: Тихо-тихо помру кадебістом – Так щасливо помру, без жалю. __________________ * Ну, що вдієш – я не люблю КДБ, ще з радянських часів... Як і їхню приказку: «стукайте» – і вам відчинять! ☺ – 382 –
Розділ третій
Рецензії
«Світ розламавсь, як світло об кришталь…» Почав читати книжку віршів Віктора Мельника «Трильярди сонетів» і зачудувався. Спочатку навіть не з дивовижної ідеї цієї збірки (досі в Україні ніхто з письменників нічого подібного не робив!). Просто ці поезії неймовірним чином співзвучні з проникливо-трагічним романом Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Ні, це – не віддзеркалення відомого твору: поетична книжка і роман ніби доповнюють одне одного! Втім, переконайтеся самі: Перемикаєш тисячний канал Одне й те саме: хліба й задоволень В екран – удава око – вп’явся кролик Нова людина – homo visual Телеантени дистрофічний фалл Жонґлери в цирку смислів і символік В саду дівча знімають – ніжки голі Змінилося життя – на серіал Рвонешся з безіменності мільйонів Мурашка у глобальнім Вавилоні Висока ціль – до себе вознестись Не стачить сил – признайся: відборовся В тобі господарюють кашпіровські Душа не тіло – спробуй захистись. Це – шостий сонет зі збірки Віктора Мельника, який цілком суголосний і моїм думкам. Власне, я вже практично не вмикаю вдома телевізор, настільки мені остобісіли усі ті безкінеч– 383 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ні кримінальні теленовини (як не вбивства, аварії та катастрофи, то сюжети про найкривавіших маніяків – і це в час, коли дивляться не лише дорослі, а й діти!), нашвидкуруч зляпані «мильні серіали» й цинічні шоу за участю недолугих вітчизняних політиків, здатних лише зухвало бити морди, лаятися триповерховими матюками, плюватися й брати хабарі (по-моєму, порівняно з ними, будь-яке українське порося – просто еталон культури та благородства!). На жаль, таким отруйним сурогатом загодували вже ціле покоління наших співвітчизників, підступно вибиваючи з мізків елементарні моральні принципи. Це болить Вікторові Мельнику. І Ліні Костенко! Тож поцікавився у автора поетичної книжки «Трильярди сонетів» щодо такої асоціативної, духовної спорідненості. – Я вже працював над своєю збіркою, коли саме вийшли й потрапили мені до рук «Записки самашедшого». Почав читати – і не зміг: настільки глибинними були перегуки між тим, що робив я, і романом Ліни Костенко – аж до думок і поетики! Мені це страшенно заважало. Я кинув їх читати щось на сторінці 50-й чи 60-й, і повернувся й прочитав тільки після того, як здав рукопис видавцеві. Я думаю, що книжка Ліни Василівни дуже недооцінена, – написав мені в листі Віктор. – До речі, приблизно в той самий час, як я сів писати «Трильярди…», Юрко Позаяк взявся перекладати «Сто тисяч мільярдів поезій» Ремона Кено (якому належить формальна ідея, покладена в основу моєї книжки); причому ми не знали про роботу один одного, бо давно не бачились. А коли зустрілися у Львові і все з'ясувалось, Юрко сказав: «Вітю, ну як так сталося, що нас із тобою одночасно пробила одна й та ж шиза?». Власне, його переклади можна побачити на сайті «Буквоїд». А тепер – про новації. В чому ж унікальність текстів Віктора Мельника? – 384 –
Розділ третій
Рецензії
У 1961 році французький поет Ремон Кено опублікував книжку «Сто тисяч мільярдів поезій». Ця збірка складається з 10 базових сонетів з єдиною системою римування. Їхньою особливістю є те, що можуть перегортатись не лише окремі сторінки, а й окремі рядки, створюючи нові комбінації, але зберігаючи традиційну форму канонічного сонета. Можлива кількість комбінацій (а отже текстів сонетів, які відрізняються один від одного), якраз і складає сто трильйонів, тобто сто тисяч мільярдів. Збірка українського поета Віктора Мельника «Трильярди сонетів» містить 14 базових канонічних сонетів, і вона побудована за аналогічною схемою. Можлива кількість комбінацій становить понад 11 трильярдів, якщо точніше – 11112006825558016. «Пишучи чотирнадцять «первинних» текстів, я не прагнув дати українське наслідування «Ста тисяч…» – пояснює автор, – а скористався їхньою формою так, як ми користуємося класичними поетичними формами (октавою, сонетом, вінком сонетів etc.), поставивши перед собою інші завдання, продиктовані ментальною стилістикою сьогодення; а крім того, не мав на меті використовувати комбінаторні можливості в крайніх виявах. Кожний із чотирнадцяти сонетів книжки є самостійним цілісним твором, і читачі-традиціоналісти можуть обмежитися прочитанням тільки їх. Однак всі вони – складники єдиної картини світу, тому не лише взаємно перегукуються, але й накладаються та взаємно проникають один в один. Кожний, залишаючись у заданих тематичних рамках, здатний вбирати в себе один, два, три і більше рядків із паралельних текстів, заміщуючи ними «свої», а це дозволяє в межах одного й того ж твору різко зміщувати акценти та ракурси, актуалізувати несподівані асоціації тощо. Такий алґоритм прочитання віддзер– 385 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
калює світобачення сучасної «людини інформаційної» – часто фраґментарне, колажоподібне, внутрішньо суперечливе. Отже, в світовій літературі існує лише одна книжка, схожа на «Трильярди сонетів» вінничанина Віктора Мельника. Однак у збірці Ремона Кено при переставлянні рядків з одного сонету в інший зникає естетична цінність вірша, залишається лише зовнішня форма, в якій рядки припасовані один до одного передусім за римою, але дуже мало – за змістом. Натомість у книзі талановитого українця сенс і літературна естетика залишаються в будь-якому поєднанні рядків із різних сонетів, завдяки тому, що вони об’єднані однією тематикою – трагічним сприйняттям сучасного світу. А кожен вірш – окрема тема, пов’язана з сьогоденням, як ось цей – другий сонет: Гірчить димами пізній листопал Осінній макіяж осипавсь долі Надіто хмарки на шампур тополі Гортають туфлі кинутий журнал Кілометровий крик естрадних алл Калейдоскопом – бите скло в околі По гострих тінях – басамани колій То не природа, де не став мангал Шампанський шепіт в онімілих кронах Між віт обривки грамот охоронних Зі свіч високих капа жовтий віск Завмреш в наскрізнім, як рентґен, морозі Кривавить слід – ішли русалки босі Кістьми біліють стовбури беріз. – 386 –
Розділ третій
Рецензії
Це – те, що й мені болить: екологічна катастрофа як результат господарювання на планеті «розумної» людини! Тобто задум автора – не в тому, щоб шокувати кількістю комбінацій. Він каже, що важливіше прочитати й замислитися над кожним віршем. А вже потім експериментувати з кількома, щоб лише поспостерігати, як можуть змінюватися поезії в залежності від «перетасування» рядків. Поет задумав свою чарівну книжку раніше. Писалося складно, тож робота розтягнулась надовго – на роки. Причому більшість цих текстів було створено, коли Віктора Мельника, журналіста з 25-літнім стажем, звільнили з посади, і в нього з’явився час для поетичної творчості. Що ж, принаймні одержав моральну сатисфакцію. «Моє звільнення було усмішкою долі, – каже поет, – адже нарешті зміг серйозно зайнятися збіркою. Я зареєструвався в центрі зайнятості й отримував соціальну допомогу. Гроші – невеликі, але завдяки їм зміг завершити задумане. На сьогодні «Трильярди сонетів – це моя найкраща книжка, в якій я виклався до краю і сказав усе, що хотів». Між сплячих піль Дніпра кривий кинджал У піхвах тектонічного розколу Розтято обрій – два тяжкі півкола Сім астроблем – немов сліди від жал Тисячолітній люд у тьмі навал Зблукався між варягів і монголів Не сталось українського де Ґолля Зігрався олов’яний генерал Серпневий вітер від сльози солоний На рідних землях – як в чужім полоні Надії попідтинню розбрелись – 387 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Майбутнє, як завжди, лише здалося Вкраїнцями назвались – малороси Сумний Мойсей зібравсь один кудись. Це – сьомий сонет. Можна довго виголошувати з трибуни пустопорожні фрази (улюблена забава більшості вітчизняних політиків); а можна ось так – з іронічною гіркотою й проникливим болем – про наші безкінечні глупства та чвари. «Віктор Мельник, як і його маститі попередники, не задовольняючись традиційною формою подачі тексту, вдається до того, що я б назвав подвійною формою, поширеною в епоху Бароко. Сила й безсилля слова зливаються в такому творі, семантика потрапляє в декоративну рамку і, буває, таке поєднання наштовхує на незнані досі асоціації, відкриває додаткові смисли», – так відгукнувся про творчість справді цікавого поета відомий літературознавець Микола Сулима, назвавши книжку «Трильярди сонетів» зухвалим, але цілком вдалим експериментом. Згоден із цим і письменник-експериментатор та вимогливий літературний критик Олександр Стусенко. «Щодо експериментів, то вони завжди мають місце в літературі, – зазначає Віктор Мельник. – Просто до них більш схильні письменники молодшого покоління, які лише входять в літературу, намагаючись заявити про себе й принести нові ідеї. Письменники старшого віку вдаються до них рідше. А взагалі, кожна яскрава книжка, яка виділяється на загальному тлі, – до певної міри – експеримент, бо в ній зазвичай є речі, що робляться вперше». Власне, експериментальними були й деякі попередні збірки поета: «Вишуки» (1992) та «Браття во хвості» (1997), які істотно розширили звичний поетичний арсенал літератора. Про ці неординарді книжки тоді високо відгукнувся знаний письменник із Чернігівщини Микола Холодний: «Творчість Вікто– 388 –
Розділ третій
Рецензії
ра Мельника кардинально ревізує традиційний поетичний арсенал». Резонна також сентенція з анотації до «Вишуків» про те, що поетові твори «генетично споріднені і з пошуками українського літературного авангарду 1910-20-х років, які були насильницьки перервані, і з постмодернізмом пізнішої пори». Додам, що Віктор Мельник народився 5 жовтня 1958 року в селі Краснопілка на Уманщині. В армії вивчився на бульдозериста й служив на Далекому Сході (на Транссибірській магістралі в Приамур’ї), потім працював на Колимі: у пошуковому геологорозвідувальному загоні і трактористом на буровій. У війську і прилучився до журналістики. Першу книжку «Просто вірші» видав у 1991-му. Раніше не міг – потрапив у немилість до КДБ… Нині відомий український поет, прозаїк, літературний критик, публіцист і пародист мешкає у Вінниці. Автор дев’ятнадцяти книжок. Крім уже названих, це – зокрема, «Кнопки для крісел» (1994), «Вибрані ночі» (1999, 2006), «Ескізи на воді» (2011). Перекладає з германських та слов’янських мов, а його вірші теж уже перекладені на кілька мов. Цієї осені, до речі, «Ескізи на воді» виходять у Болгарії окремим виданням. Лауреат премій «Кришталева вишня» (1995), імені Степана Руданського (1998) та Михайла Коцюбинського (2006). Член Національної спілки письменників України і Асоціації українських письменників. Збірка «Трильярди сонетів» побачила світ у Луцьку зусиллями поліграфічно-видавничого дому «Твердиня» й особисто його директора – письменника Миколи Мартинюка. Як на мене, це – дійсно найкраща книжка Віктора Мельника: і за філософією та розумінням світу, і за рівнем асоціативно-образного мислення, і за рівнем літературної техніки. «Ми знаємо, як важко написати хоча б один сонет і домогтися, щоб кожен рядок лягав у цей твір гармонійно, а не як «інорідне» тіло, – каже видавець Микола Мартинюк. – А у Ві– 389 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ктора Мельника глибокий афористичний зміст зберігається за будь-якого поєднання рядків». «Віктор якось розповідав, що за тиждень праці написав один рядок, і в це не надто вірилось, знаючи його творчу продуктивність, – розповіла під час презентації книжки у Вінниці колега по перу Валентина Сторожук. – Проте зараз, прочитавши ці сонети, я розумію, що над кожним із таких досконало відшліфованих рядків можна працювати тривалий час». І мені цікаво: скільки часу поет створював, наприклад, свій одинадцятий сонет? Б’є океан в кардіограми скал Ніч розкрива діряві парасолі В повії портові пішли ассолі Бинтують ґреї чужину в асфальт Шквал оп’янілий весел і зухвал Народи, мов городи, пропололо Судьбу на пальцях викида астролог Безповоротний вирій. Гостра даль Тужливе «Повій, вітре» на рінґтоні Трансатлантичний безпритульний сонях Розповідаєш – губи як поріз Зоря багряна ліхтарем на розі Сто хайвеїв – по чаєчці-небозі Мозаїки розміняних вітчизн. Ремон Кено підрахував: для того, аби послідовно прочитати один за одним усі комбінаційні варіанти його книжки, знадобилось би 200 мільйонів років. Для прочитання в такому ж темпі – 390 –
Розділ третій
Рецензії
усіх сонетних варіацій збірки Віктора Мельника знадобилося б у 111 разів більше часу, тобто понад 22 мільярди років! Для порівняння: вік всесвіту, за даними сучасних науковців, – всього лише 14 мільярдів років… Цікавою є ще одна цифра. Якби всі можливі комбінаторні варіанти «Трильярдів сонетів» видати на папері багатотомником із томами по одній тисячі сторінок, де на кожній сторінці розміщувалось би по два сонети, то знадобилося б понад 5,5 трильйона томів – 5556003412779. Для розміщення одного примірника цього багатотомника потрібно було б 37040 Британських бібліотек (найбільша бібліотека світу з фондом 150 мільйонів одиниць зберігання). Або – 370400 Національних бібліотек України імені Володимира Вернадського (її фонд – 15 мільйонів одиниць зберігання)… Збірка Віктора Мельника вже потрапила до «Книги рекордів України». «Але мене зовсім не радують вражаючі цифри, бо отака зовнішня ефектна мішура тільки відвертає увагу читачів від самого замислу, від власне поезії і розширення її можливостей, що і є суттю книжки, – наголошує автор. – І коли я продумував принципи комбінаторної взаємодії рядків різних сонетів, то зовсім не ставив за мету досягати граничної кількості комбінацій, бо тоді губиться власне естетика, книжка перетворюється на самодостатню гру в бісер. Читач повинен уміти вчасно спинитись. Загалом же мені видається доречним таке порівняння: якщо вдягнути жінку в яскраве, крикливе, помпезне вбрання, то воно передусім притягне всі погляди і люди просто перестануть помічати, що насправді та жінка – дуже красива й при мінімальному одязі». Та все гаразд, Вікторе! Хороша вийшла книжка. А щодо жінки – ти, звісно, правий… Сергій Дзюба – 391 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Тост пародиста Я б тебе від клубу Аж провів до неба. Ти мене не любиш… Так тобі і треба. Ігор Павлюк Ніколи не мочу людей за гроші, Бо – патріот, а не якась шпана. Та ви мене не бійтесь, я – хороший, А у Забужко просто кров смачна! Вартую в гречці, зазираю в Лету, Оту в бінокль впіймаю на льоту… Я так люблю поеток і… поетів, Мов п’явка – ахіллесову п’яту. І хоч ота чомусь кохає Верді, А я для неї – лиш реп’ях чіпкий, – Я п’ю… у вас, за вас, мої безсмертні, Найкращий в світі зоряний напій! ________________ * Це – правда, за гроші я за все життя не написав жодного вірша й жодної пародії. До речі, щиро поважаю згаданих тут «жертв» – Ігоря Павлюка та Оксану Забужко. ☺
– 392 –
Розділ третій
Рецензії
До Чернігова приїхав… фонтан! Іван Андрусяк – один із найкращих і найпопулярніших українських письменників. У нашому Чернігові дві лялькові вистави – «Як подружитися з Чакалкою» та «Зайчикові знахідки» (поставлені за чудовими п’єсами Івана Андрусяка режисером, заслуженим артистом України, художнім керівником Чернігівського обласного театру ляльок імені Олександра Довженка Віталієм Гольцовим) щоразу збирають повен зал юних глядачів. Тривалий час Іван трудився у видавництві, де відредагував і випустив у світ сотні яскравих книжок. А тепер у нього – власне дивовижне видавництво «Фонтан казок», в якому сьогодні друкуються найліпші, як на мене, книжки для нашої малечі. Цього разу Іван Андрусяк завітав до Чернігова разом зі своїм автором – популярним письменником Олегом Чаклуном. Мені пощастило побувати на дитячому святі у чернігівській бібліотеці імені Олександра Довженка, де гості весело й захоплено спілкувалися з четвертокласниками місцевої школи № 10. Причому ці діти слухали письменників на диво уважно, не галділи, не відволікалися на власні балачки. Ще б пак! Їм було по-справжньому цікаво! Бо дядечки Андрусяк і Чаклун бесідували з ними, немов із давніми друзями, розповідали дотепні історії й водночас самі розпитували малечу про все на світі. «Хто з вас уміє плавати?» – раптом поцікавився добродій Іван, а коли у залі одразу ж піднявся «ліс» дитячих рук, щиро здивувався: «Ух, ти! Які ж ви молодці! А я й досі не навчився…». – 393 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«А ви хочете побачити зараз чупакабру? Хочете? А вам не страшно? Ні?! Ось, бачите, це – чарівна книжка, й тут є про чупакабру, – довірливо підморгує малечі Андрусяк і показує кольорову ілюстрацію. – Дивіться, як ви гадаєте, це – вона, чупакабра?». «Ні-і!» – задоволено відповідає дружний хор дитячих голосів. «Авжеж, це – не чупакабра…» – добродушно погоджується пан Іван. – А це? Вона? Мммм…Чупакабра?!». Так дядечко Іван представляв свою вельми оригінальну книжку: на одному боці (для слухняних діток) – «Усе солодкий сад», а на звороті (для бешкетників) – «Чупакабра та інші зайчики». Дізнавшись, що дехто з дітлахів пише вірші, гості тут же попросили юних поетів почитати свої творіння, і ті із задоволенням відгукнулися. Й усе вийшло просто чудово! Експромтом, ненав’язливо. У дітей від такого щирого спілкування буквально очі сяяли. Мимоволі подумав, що багатьом нашим письменникам слід повчитися у Андрусяка, як потрібно розмовляти з дітьми. Адже за увесь час свята він жодного разу не підвищив голос. Говорив тихо, але напрочуд проникливо. Й малечі це дуже сподобалося! Звісно, було й немало жартів. Та й презентація розпочалася з того, що до Чернігова приїхав… фонтан казок. «А ви купалися у фонтані? Ні? Ніколи не купалися? – неймовірно здивувався дядечко Іван. – А хотіли б?.. Не лише влітку, а й узимку?.. Ага? Скупатися взимку у фонтані й зовсім, аніскілечки не змерзнути?! Гадаєте, це – неможливо? Гм… А якщо ми зараз покажемо вам справжній, чарівний фонтан?!». Після цього гості заходилися жваво розповідати про нові книжки. Пан Іван уже видав продовження зворушливих – 394 –
Розділ третій
Рецензії
пригод свого зайчика («Зайчикове Різдво»), а ще – збірочку Оксани Куценко, нашої землячки, яка зараз мешкає в Києві. Книжка називається «Печені яблука», і ця історія сталася в рідному для Оксани Чернігові. Ще один шедевр для малечі – гарненька, дотепна книжечка Юрія Бедрика, також нашого земляка, – «Снюсь». Представляючи цю збірку, Іван Андрусяк із задоволенням декламував вірші свого колеги на пам’ять. Прокоментував: це – одна з моїх улюблених книжок! Далі книжка Василя Карп’юка: з одного боку – «За руку з черепахою», з іншого – «Івасик, Ісусик і Марічка». І раптом – чергове запитаннячко пана Івана: «А ви динозаврів любите?». «Лю-юбимо!» – дружно озвався дитячий хор. «Тоді, друзі, це для вас – ось, книжка Сергія Пантюка «Вінчі й Едісон», – заходився гортати новеньку дивовижу Андрусяк. – Жив-був такий хлопчик – Яромир, який вигадав, що буде в 2045 році. Він уявив, що в нього – двоє синів, названих на честь знаменитих винахідників, – Вінчі та Едісон. І от тато одного разу прийшов із роботи стомленим і вклався спати, залишивши ключ у часольоті. А хлопчики, котрим хотілося похвалитися перед подружкою Софійкою, вирішили скористатися нагодою, сміливо завели машину часу й потрапили в далеке минуле – на 65 мільйонів років назад! Звідти вони взяли яйце, з якого вилупилося мале… динозавренятко. Ця дивовижна істота увесь час хотіла їстоньки і хутко росла: ось вона вже – немов кумедне лошатко, невдовзі – як вгодований бичок, а потім – завбільшки зі слона! І це – лише початок захоплюючої історії». Олег Чаклун розповідав про свої чудернацькі книжки «Банка варення», «Калюжа», «Швейцарські казки», «Коротунчик», «Іскра»… Тут і маленька Принцеса, яка потрапила – 395 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
на бал у Хом’ячине королівство (дуже колоритний персонаж – король Хом’як). І Хлопчик, котрий подружився з Промінчиком. А коли кремезний дядько Хмара раптом затулив сонце й Промінчик згас, хлопчаки хоробро полізла на високе дерево, щоб трохи посунути Хмару і допомогти своєму приятелю Промінчику. Бо друзів не можна лишати в біді! Що буде, як з’їсти цілу банку варення? Таке утнула маленька дівчинка, яка зовсім нічого не зоставила своєму рідному братикові. І що трапилося з цією жаднюгою? Вона так зменшилася в розмірах, що опинилася… в банці! На запитання, в стільки років він навчився читати й скільки книжок уже написав, Іван Андрусяк відповів, що читати почав дуже рано, писати вже в школі навчився, а от добре рахувати не вміє досі – тільки до десяти… А коли хтось поцікавився, що тепер пише дядечко Іван, цей добродій чесно зізнався: «Я колись, відповідаючи на таке ж питання, трохи переказав сюжет майбутньої книжки. І потім мені стало зовсім не цікаво її створювати. Досі так і не дописав…». Сергій Дзюба
– 396 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про потяг Я губами тебе вимірюю Іван Андрусяк Поети люблять будь-яку погоду, Бо вирвуть вірші з надцупких лабет, – У потязі вночі, вродливу й горду, Я знов почну вимірювать Тебе. Хай диха в спину навіть Бен Усама – Всім треба їхать під шабаш дощу – Я виміряю всю Тебе вустами, Ні міліметра знов не пропущу! Це завтра розсварити так лукаво Мадам-столиця схоче ще не раз… Та буде потяг – знов, до Станіслава, Який повірить і помирить нас. __________________ * Іванові Андрусяку (з яким я добре знайомий особисто, адже зустрічалися у Ірпені, Києві, Чернівцях і Львові) ця пародія так сподобалася, що він заявив: мені треба писати лише пародії, бо вони в мене виходять найліпше... Може, й так. Та мені цікаво писати в різних жанрах, до того ж, «слава» пародиста уже «дістала». ☺
– 397 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Букет бузку для Ісуса» від Лілії Бондаревич «Бог, сидячи в мансарді Всесвіту, кожен день спостерігає за нами зверху. За всім, що відбувається в світі, який Він створив колись. Чи задоволений Він нами?.. Чи не розчарували ми Його? Як часто Він сумує, журиться, посміхається, дивлячись на все, що відбувається на планеті Земля? Чи задоволений Він тими, яким дав життя? Він уже закінчив Свою роботу? Напевно, ні. Звичайно ж, ні. Він щодня працює над нашими душами. А ми тут, на грішній землі, живемо – як живемо. Помиляємося. Порушуємо Божі заповіді. Витрачаємо сили на абсолютно непотрібні і нікчемні речі та вчинки. На те, що зникне, зів’яне, зітліє без сліду. Хапаємося за щось другорядне і не бачимо головного. XXI століття – час воєн і псевдогероїв, розчарувань і надій, небувалого технічного прогресу і розгублених душ…» Перепрошую, друзі, за таку довгу цитату з нової, 20-ї, книжки відомої українсько-білоруської письменниці Лілії Бондаревич-Черненко «Букет бузку для Ісуса». Але ж у ній – сама суть, квінтесенція всього твору письменниці! Книга має великий формат, 324 сторінки, тверду обкладинку, ошатне, витончене поліграфічне виконання, яке перетворило її на цілком розкішне подарункове видання (Житомир, видавництво «Book druk», 2020). Слід зазначити, що цей масштабний творчий проект був втілений в життя за кошти відомого на Чернігівщині мецената, давнього і вірного друга письменниці – Анатолія Мірошниченка. Лілія Бондаревич-Черненко – член Спілок письменників України та Білорусі. Пише українською, білоруською і російською мовами. – 398 –
Розділ третій
Рецензії
Написана книжка в жанрі щоденникової прози, і її головні теми – Бог, час, людина. Три роки працювала над нею письменниця, досліджуючи Євангелії, написані апостолами – сучасниками Спасителя. А ще – ретельно вивчала праці кращих світових релігієзнавців, відомих богословів та діячів Православної Церкви. Для багатьох письменників жанр щоденника – улюблений. У ньому успішно попрацювали сучасні українські письменники Юрій Андрухович та Марія Матіос, Юрій Олійник і особливо – Петро Сорока, чиєю творчістю письменниця захоплюється. Добродій Петро взагалі вважав, що в цьому столітті денники стануть найпопулярнішою літературою, адже «справжнього читача по-справжньому може хвилювати тільки щира сповідальність душі». Книжка складається зі щоденникових нотаток, есеїв та монастирських зошитів. Багата планова розповідь дозволяє письменниці з’єднати в одне ціле простори і часи, зв’язати водночас земне та небесне, минуле й сьогоднішнє. Вона виводить нас за межі звичайного, буденного, намагаючись, разом із читачем, відшукати відповіді на деякі важливі питання Православної Віри… А ще – ділиться своєю любов’ю до життя і до Бога, нашого Ісуса Христа. Це вже не перша, а п’ята книжка Лілії Черненко, присвячена питанням Людини та Віри. Хочу зазначити, що не кожен сучасний письменник відважиться написати таке ґрунтовне дослідження з питань Православ’я, та Лілія Бондаревич-Черненко відважилися. Безперечно, вона мала на це право, бо вже чверть століття займається медіа-служінням Православній Церкви та отримала на це благословення. Щоденникові записи знайомлять нас із роздумами письменниці про те, як і чим всі ми живемо у ХХI столітті. Про – 399 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
те, що ми часто не відрізняємо головне від другорядного, не вміємо любити, не помічаємо подарунків Неба. Живемо собі в такий неоднозначний, складний час на нашій грішній землі, не розуміючи, заради чого. «То що ж таке наша Земля? Величезна, гігантська могила людства, що летить, минаючи зірки, космічним безмежним океаном? Або – зоряна колиска цивілізації? Довкола неї снують, як метелики, інші планети… Вона то летить, то кружляє на одному місці, то просто погойдується. Куди ми летимо на цій блакитній кулі? Земля – жива і тендітна, мов немовля. Вона – тендітна, але не беззахисна – її захищає Господь». Роздумуючи про коронавірусну біду, яка впала на всю планету, авторка припускає, що це – велике випробування для всіх нас, і що воно дається по справах наших. Людство тривалий час поводилося, як неслухняний підліток. Космічна ракета скоро стане звичайною маршруткою на Марс… Інтернет, глобалізація… З людиною, котра мешкає аж на іншому боці планети, можемо зв’язатися за мить. І при цьому – ми самотні та розгублені. Адже ми – діти епохи постмодернізму. Ми не шукаємо нових сенсів та сміємося над тим, над чим плакали наші бабусі. І не здатні по-справжньому надіятися та любити. Однак, скоєні нами гріхи, мов розбите дзеркало, завжди відкривають ворота бід… Ми всі – дуже самотні, і лише одиницям вдається вхопитися за промінчики світла, що йдуть із неба. «Ми – іронічні, песимістичні... Сьогодні, завдяки телебаченню та соціальним мережам, можна продати все – вульгарність, безталання, примітивізм та жорстокість. Завдяки рекламі, кожен може стати зіркою Інтернету – навіть той, хто назбирає п’ять тисяч корків від шампанського. У – 400 –
Розділ третій
Рецензії
нього миттєво з’явиться армія фанатів, які йому будуть поклонятися. Але у людства була лише одна справжня зірка, суперстар – Ісус Христос. На жаль, багато хто вже забув про це». Карантин занурив нас у глибину, зазначає письменниця: тепер усе бачиш, як 3Д – в обсязі. Ми стали фотопапером, який опустили в проявник-карантин. Що ж це наразі за процес? Початок вмирання чи очищення? Рух до цілісності? Ми перестали надто метушитися, й уже не біжимо, стрімголов, до супермаркету та інших крамниць. І це добре, бо в суєті втрачається істинний та глибокий сенс того, що відбувається кожної секунди в природі й душі. Сьогодні, стверджує Лілія Черненко, змінився фокус сприйняття: те, на що ми витрачали стільки життєвих сил, зараз втрачає будь-який сенс. Ми зрозуміли, що інші речі – важливіші та необхідніші. Ситуація планетарного масштабу вимагає від нас включити серце й розум: «І сформувати інші цінності та орієнтири. Перед хворобою усі рівні – хворіють і ті, хто звик лікуватися в швейцарських клініках. Ми (велика частина людей країни) – жебраки для багатих. Ми – жалюгідні для тих, хто при владі і розпоряджається нашими долями. Проте багаті й владні перед Богом – такі ж самі, як і ми. Їхні банківські рахунки на небі не котуються. Людина сильна любов’ю, добротою та мудрістю, а не грошима і владою». Письменниця звертається до одного зі своїх найулюбленіших творів – новели Маркеса «Старигань із крилами», в якій розповідаються про філософсько-етичний сенс зустрічі Янгола з людьми. Він прилетів у дім родини Пелайо, щоб врятувати її хворого сина. Янгол виглядав змореним, від нього пахло болотом, а з крил звисали водорості… Він врятував – 401 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
хлопчика і не почув навіть слова подяки за це. Пелайо тримає Янгола в курнику, там його клюють кури. Безбожники кидають у нього каміння. Сусіди та родичі приходять подивитися на нього, як на чудернацьку істоту, насміхаються. Пелайо починає торгувати видовищем. На зароблені на цьому гроші господарі звели великий двоповерховий будинок із балконом та садом… Але вистава знущання над незвичним гостем незабаром набридає сусідам і господарям – Янгол починає дратувати їх. Приземленість, обивательське світовідчуття не дозволяє усвідомити незвичайність події, дивовижність того, що з ними сталося. Мешканці цього містечка не проходять тест на людяність та милосердя. Старий із крилами – образ дива – з’являється в людському світі й повинен бути цим світом оцінений. Але цього не сталося. Все є в цій старій людині – доброта і жертовність, янгольське терпіння та вміння пробачати. Втім, вони не впізнали Янгола в старій, одягненій, наче безхатько, людині. І проганяють дідуся… Люди – не варті дива, вони не готові до сприйняття високих божественних істин. Янгол відлітає до зірок, в інший світ, і ми не знаємо, чи він повернеться до нас… Стилю письменниці притаманні легкість, неочікувана метафоричність й оригінальна образність, філософічність та щирість. А ще – сповідальність, компаративність, адже важливу подію вона подає в порівняльно-історичному контексті. Ії щоденникові записи – фрагментарні та кінематографічні, але при цьому – композиційно та логічно складають одне ціле. Яскраві й неповторні, вони не розсипаються на окремі частини. Кожен запис має свою атмосферу, запахи та звуки, кольори – залежно від пори року, думок та настрою. Щоденники дозволяють авторці здійснити паломництво в минуле – у часи Ісуса Христа, змоделювати ситуацію прощання Божої – 402 –
Розділ третій
Рецензії
Матері з Сином перед початком Його служіння, розставити важливі, на думку авторки, акценти, процитувати улюбленого письменника, написати листа до Господа та порозмовляти з Янголами… У щоденникових записах Лілії Бондаревич-Черненко – така безсніжна зима й картини Катерини Білокур, котрі зігрівають нас під час холодів; її маленьке провінційне, зовсім не гламурне, місто. Її онучки, якими вона пишається, і рідна Білорусь. Увесь текст цієї диво-книги оздоблений, неначе бурштиновими камінчиками, гарними авторськими духовними віршами, які нагадують молитви до Бога. У денниках вона розповідає про улюблений монастир, в якому інколи живе, як послушниця, про його ігуменю – матушку Віру, черниць… Ця обитель стала для письменниці місцем її сили та любові, місцем надії на Спасіння… У щоденникові записи гармонійно вплетені есеї з розділу «Життя Ісуса», в яких авторка подає своє бачення окремих подій життя Спасителя, дивиться на них очима жінки, котра живе у ХХI столітті. При цьому, пані Лілія зазначає, що вона – не богослов, не релігійний історик, не черниця, а звичайна мирська жінка… Вона ще тільки підійшла до Господніх дверей – зі своїми гріхами та помилками, з надіями на прощення. Стоїть на ґанку з букетом бузку в руках для Господа (ми даруємо квіти лише тому, кого любимо), стукає в Його двері і сподівається, що Він відчинить їй... Письменниця шле Йому листи, розмовляє з Ним у віршах, земних молитвах. Вона ставиться до Ісуса з великою повагою, благоговійно та трепетно, адже він для неї – Господь, Месія, Спаситель. І водночас вона відчуває Його, як близького Друга та родича, і в цьому немає ніякої фамільярності та жодного панібратства. «Все Його життя було незвичайною, чудовою історією – 403 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Любові… Для багатьох наших сучасників Він – перший хіпі, котрий носив довге волосся та бороду. Хіпі з сумкою через плече. Багато хто вважає Його мандрівним філософом. Інші думають про Нього, як про революціонера та шаленого реформатора. Так, Він здійснив революцію в нашій свідомості, в наших умах. Але без допомоги гвинтівок і гранат, а за допомогою Слова, Свого вчення. Однак Він – не хіпі й не мандрівник. Він – Син Бога, чудотворець та найбільший геній, найкращий людина, яка коли-небудь жила на нашій Землі. Основоположник Християнства. Син Божий, який з’явився на світ без первородного гріха…» – пише письменниця. Розповідаючи про головні події долі Ісуса, авторка не відходить від Євангелія. Зберігаючи історичну конкретику, кожну події Його долі вона пропускає через призму свого бачення, через своє серце, й інколи здається, що вона була учасницею всіх цих подій – бачила його у Гетсиманському саду, чула його проповіді на березі Галілейського моря, стояла поруч з іншими жінками на Голгофі. Вона не просто переказує відомі події, а намагається дати їм оцінку в контексті сучасного часу, шукає в них нові смисли, таємниці та особливі деталі, намагається уявити, про що думав, що відчував Син Божий під час останньої зі Своїми учнями Вечері, на дорозі до Голгофи, несучі важкий хрест… Ким би вона була, якби жила в Його часи? «Може, була б дружиною простого рибалки з Капернауму або працювала на винограднику... Може, з глечиком на плечі зустріла б Ісуса біля джерела і напоїла Його, стомленого, свіжою холодною водою. Може, послухавши Його проповідь на березі моря, змінила б своє життя, стала б християнкою, кинула б усе й пішла за Ним разом з іншими жінками. Ходила б за – 404 –
Розділ третій
Рецензії
ним від міста до міста, від селища до селища, і, як грішниця, омивала б сльозами Його ноги, витирала б їх пасмами свого волосся і дякувала Йому. Чекала б Його з учнями в скромному будинку на околиці Єрусалиму, готувала їм їжу та чисту постіль. І, разом із Пресвятою Дівою, пекла б хліб та ткала одяг... Не знаю, ким би я була в той час, і чи прийняв би Він мене» (знову перепрошую за довгу цитату – важко утриматися від цитуванням гарного тексту!). Вона стверджує, що в постаті Ісуса є щось космічне, недосяжне і вічне, що все Його життя було незвичайною, чудовою історією Любові! Богослови, великі письменники, іконописці, відомі художники та вчені, кінематографічні й комп’ютерні генії сьогодення намагалися і намагаються відтворити Його вигляд у своїх творіннях – розгадати одну з найбільших таємниць цивілізації. То як же виглядав Засновник Християнства – релігії вічної, чистої, безумовної? – запитує письменниця. Худорлявий і високий? Непокрита голова, темно-каштанове, мов дозрілий лісовий горіх, трохи кучеряве, волосся? Високе чоло, тонкі та благородні риси обличчя, великі й глибокі, ласкаві та сумні, блакитні (світло-зелені, карі?) очі, кучерява світлокаштанова (або – кольору пшениці?) борода?.. Тонкі пальці рук, ноги – в сандалях, натруджені подорожами, легка хода?.. Від Нього пахло свіжою дерев’яною стружкою, адже Він тривалий час, як і Йосип, займався теслярською справою? Або – солоним морем, розпеченим сонцем пустелі? А може, пелюстками мигдалю, пізніше обраного Церквою для чашок золотого світильника?.. «Напевно, – роздумує письменниця, – Божественний лик Ісуса Христа недоступний нашій свідомості, і Його справ– 405 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
жня реальна зовнішність так і залишиться таємницею для нас, хоча кожен із нас малює Сина Божого, як свого дорогого родича, котрий завжди поруч і якого ми так любимо. Але все одно – Він незбагненний». І далі: «Спаситель відіграє таку величезну роль у житті людей, що суперечки про те, як Він виглядав, ще довго не вщухнуть… Очевидно, доти, аж доки людство не зрозуміє істину, подаровану нам Ісусом: «Щасливі ті, хто повірили, хоча навіть не бачили мене…» Взагалі ж, на думку письменниці, Віра – наша спроба долучитися до незбагненного, того, що не вкладається в прокрустове ложе буденних реалій. Господь ніколи не обезцінюється – переконує вона. Адже всі генії людства тонко відчували Його безкінечність та Божественність: від Гомера – до Гете, від Рафаеля – до Достоєвського, від Сковороди – до Баха, від Данте – до Шекспіра... Вони вірили в гармонію з Ним, шукали та знаходили її. Для неї Православна Віра – синонім Краси і Поезії. На її думку, у Скарбницю нашої Віри входять не тільки безсмертне вчення Ісуса, чудові храми та ікони, житія святителів і подвижників, безцінний досвід чернечого життя… Але й – талановиті книги, картини, кінострічки, музеї та прекрасні міста, наповнені Словом і ликом великого Спасителя. У своїх щоденниках авторка аналізує творчість відомих всьому світу живописців, кінорежисерів, письменників, композиторів, котрі в різні часи відтворювали образ Спасителя у своїх творах, намагалися зрозуміти Його унікальну Особистість і створювали шедеври для людства. Вона вірить у те, що всі ці геніальні шедеври, які змушують нас сміятися та плакати від щастя, з’явилися на землі лише з благословення Господа, з Його допомогою. – 406 –
Розділ третій
Рецензії
«Ми, неначе діти з «Синього птаха» Метерлінка, йдемо по світу, пізнаючи його і себе. Під час своєї земної подорожі ми відкриваємо справжні речі – Блаженство Дихати, Блаженство Весни, Блаженство блакитного Неба, Блаженство бігати по росі босоніж. Відкриваємо справжні людські радості – Радість бути Справедливим, Радість розуміти, Любити, Радість завершеної справи. Радість материнської ніжності. Радість робити щось в ім’я інших, робити щиро, безкорисливо. Ці радості потрібно тільки побачити: «Насправді небо всюди, де ми з Тобою, Боже!» – стверджує письменниця. Їй вдалося гармонійно об’єднати в рамках тексту книжки, в рамках однієї літературної дійсності своє Благоговіння перед Господом і напрочуд теплі родинні почуття до Нього. Об’єднати свої духовні вірші, присвячені Господу, котрі схожі на молитви, з цитатами з праць відомих богословів; уривки з улюблених псалмів, притчі про Янголів та картини Рафаеля, який все життя малював Божу Матір… Її книга – сповідальна, щира, шляхетна – вона пронизана любов’ю до життя, людей, до Господа, Якому вона мріє подарувати букет квітучого, свого улюбленого, бузку… Нова книга Лілії Бондаревич-Черненко – як матриця її душі, як надія наших сердець на те, що ми можемо перемогти страшні хвороби і зло. Тому, читаючи цей твір, занурюєшся в тишу, відходять життєва суєта, буденний мотлох. Така книжка очищує, просвітлює душу, наповнює її благодаттю, дає впевненість у тому, що життя, незважаючи на його складність, – диво, що ми не самотні у цьому світі, тож потрібно йти на світло Бога, а Він на нас чекає. Книга спонукає до глибоких роздумів про наше неоднозначне буття, про святість і Божественну велич, про те, що ми – 407 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
– частинки Всесвіту. Це – одкровення, яких потребують наші душі. Варто подякувати письменниці за цю чистоту та тишу, за ковток свіжого повітря! Може, саме такої книги нам і не вистачало у ці складні й «хворобливі» дні?.. Нова книга пані Лілії – це її діалог із людьми, її сповідальна розмова з небом та Ісусом Христом, молитва до не завжди доброго світу, в якому ми всі живемо. Нам залишається – ліпити глечики з глини, співати та складати вірші, плести з онуками віночки з польових квітів, любити одне одного, рахувати зірки на небі… Може тоді наші Янголи повернуться до нас, і все буде добре… Сергій Дзюба
«Почути, що Бог нам говорить…» (Рецензія на книжку Лілії Бондаревич-Черненко «Ігуменя») В усі тривожні і проблемні часи душа людська шукає тиху гавань від злих житейських бур і заметілей, в якій можна було б відігрітися, відчути себе захищеною. Шукає Істину, з якою в життя прийшли б мудрість і головний смисл. Сьогодні, мабуть, лише Православна Віра може захистити, відповісти на багато питань й дасть сили жити з усмішкою, не зважаючи на щоденні біди. Душа українська живе нині в синдромі листопаду, в депресії, у втомі від війни і трагічних смертей («Господі, море Твоє таке безкрайнє, а човен мій такий утлий!»). Що є добро, а що є зло? Чому ми раптово опинилися в океанах ненависті і зла? Може тому, що не чуємо Бога, не намагаємось жити за Його заповідями? Чи можна перемогти війну і зло Любов’ю?.. – 408 –
Розділ третій
Рецензії
Якою ціною платимо на цій грішній землі за неправду і ворожнечу до інших? Що ми знаємо про Ісуса Христа, а – що Ісус знає про нас?.. «…Він жив просто неба, спав на прибережному піску, на траві, на каменях біля криниці, під квітучою смоківницею, оливами Гетсиманського саду... Він любив дітей, піщані дюни пустелі, квіти і дерева... Він приборкував бурі на Галілейському морі, вмів ходити по хвилях. А одного разу воду з криниці перетворив на вино й нагодував п’ять тисяч людей п’ятьма хлібами... Як же виглядав Засновник Християнської Віри релігії – релігії, доступної всім, релігії чистої, вічної і безумовної? Худорлявий, високий?.. Непокрита голова, темно-каштанове, як дозрілий лісовий горіх, волосся?.. Відкрите високе чоло, тонкі та шляхетні риси обличчя, величні й суворі, блакитні (може, світло-зелені?) очі? Від Ісуса пахло свіжою дерев’яною стружкою, бо Він, як і Йосип, тривалий час займався теслярською справою?.. Пахло солоним морем? А, може, пелюстками-квіточками мигдалю?.. Певно, Божественній лик Ісуса Христа недоступний нашій свідомості, і Його зовнішність так і залишиться таємницею, хоч кожен із нас малює Сина Божого як свого найближчого родича, котрий завжди поруч і котрого ми так любимо. Не в нашій волі вгадати й те, як Він виглядатиме під час Свого славного Другого Пришестя – ймовірно. Ми не відразу впізнаємо Його(а чи впізнає Він нас?). Спаситель відіграє таку величезну роль у житті людства, що суперечки про те, як Він виглядав, не припиняться доти, поки ми не зрозуміємо однієї істини з Його вуст: «Щасливі ті, які, не убачивши, увірували...». Так пише про Ісуса Христа (пробачте за довгу цитату) відома прилуцька україно-білоруська письменниця Лілія Бондаревич-Черненко у своїй книзі поезії і прози «Ігуменя», яка – 409 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
була презентована в стінах святої Густинської обителі. У кожного з нас, безперечно, свій власний досвід спілкування з Небом, своє уявлення про Господа нашого… Лілія Черненко вже 20 років займається медіа-служінням Православній Вірі, Густинському монастирю, в якому вона час від часу живе в якості послушниці і часто її називають літописцем сучасної Густині. Духовна тема – одна з головних тем її творчості, й нова книга – вже четверта з дванадцяти виданих, в якій вона порушує питанні відповідальності людини перед Всевишнім за свої вчинки, намагається знайти разом із читачем відповіді на питанні, які споконвіку хвилювали людство. «Ігуменя» щойно вийшла в київському видавництві «Хімджест». Книга має гарне поліграфічне оформлення, великий обсяг – 320 сторінок, значний блок кольорових світлин, яскраву тверду обкладинку, що робить її схожою на дорогоцінну розкішну подарункову шкатулку. Композиційно книга складається з трьох частин – до першого розділу увійшли нові вірші Лілії Черненко на духовну тематику, до третього – есе, нариси і репортажі останніх років, надруковані в обласній пресі. Центральне місце в книзі (це – другий розділ) займає документальна повість «Ігуменя Віра», де розповідається про життєвий та подвижницький шлях настоятельку Густинського Свято-Троїцького жіночого монастиря на Чернігівщині матінки Віри (в миру – Віри Григорівни Таран). Це друге «народження» повісті – вона була видана п’ять років тому невеликим накладом, викликала великий резонанс і багато хто з нетерпінням чекав її перевидання. Поява книги «Ігуменя» приурочена до визначної дати – славного ювілею матінки Віри, яку дуже шанують на Прилуччині. Читачів зачаровують щирість, сповідальна манера письма авторки, філософічність і глибина її роздумів. В рядках віршів – 410 –
Розділ третій
Рецензії
та есеїв в повній мірі відображені деталі непростого українського сьогодення – вокзал із переселенцями, стрільба не по мішенях, а по живих людях, згорьована мати над могилою сина, який загинув в АТО, безумне наше плавання на сучасному «Титаніку», який наштовхнувся на айсберги нерозуміння і злоби до собі подібних, а це, безперечно, може привести до краху…Розуміючи це, поетеса інколи зізнається ось у чому – «метеликом хочу я бути – метеликом біля Бога…». І більш нічого не потрібно – ні нагород, ні слави… Серце вночі не дає спати, болить і болить від печальних новин. Але ж, стверджує авторка, і на воєнному зламі продовжується життя: «під православним ліком ще поки живемо…». І «пасхальна у храмі просфора» стає нашим «земним і небесним хлібом». Тепла молитва біля святих ікон (а кожна ікона дивиться на нас очима Богоматері, Ісуса), Туринської плащаниці силует, вічні дерева Гетсиманського саду, можуть привести нас до Спасіння, змінити себе і сучасний світ на краще – «почути тільки зостається, що Бог ще вчора нам казав…». Про Густинську обитель та її настоятельку Безперечно, ігуменя Віра – дивовижна, яскрава, харизматична особистість серед представників сучасного православного чернецтва. Справжня монахиня, істинна поборниця Віри, людина великої душі. Черниця, через яку ми маємо можливість торкнутися багатої духовної спадщини Православ’я. Багатьох вона привела до Віри і ствердила в ній. Густинський монастир – один із найпрекрасніших та найблагодатніших куточків на планеті. Разом з сестрами, віруючими, добродійниками матінка Віра перетворила Густиню на центр високої Православної культури, на тиху пристань Доброти і Милосердя, на духовну перлину, квітучий молитовний – 411 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
сад. Велика сестринська громада, мов дружна родина, яку виховала мудра матір, славиться своєю високою духовною освіченістю, інтелігентністю, щиросердністю.. – Ні для кого не секрет, що душею і розумом обителі є матінка Віра – саме вона «заводить», густинський годинник своєю жертовністю, добротою, чарівністю, – говорить Лілія Черненко. – Дивлячись на неї, я зрозуміла, що чернецтво, яке вона уособлює, це – не стільки безшлюбність і чорне й суворе убрання. Це самопожертва і любов, безперестанна молитва. Матінка-ігуменя отримала в дар від Бога особливий талант – знання людського серця, здатність передбачати подальші долі людей та направляти їх на праведні життєві шляхи. Тому і поспішають до неї з усіх куточків світу – за порадами, підтримкою, благословенням, за безцінним духовним досвідом. Густиня стала для багатьох мірилом добропорядних та гріховних вчинків і навіть думок. Стала Совістю». Пані Лілія зізнається, що для неї Господь Бог передусім там, у Густині, – саме в цій обителі вона так виразно і напрочуд реально відчуває Його, пізнає спочатку – в молитвах, у читанні Святого Письма, бачить в очах матінки Віри… Тема Густині – невичерпна, безкінечна…Тому й більшість нових віршів, есеїв, нарисів із книги присвячена саме Густині, її життєдайному світлу: – Я щаслива, що мала таку чудову можливість презентувати свою нову книгу в стінах монастиря, в день Пам’яті великомучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії та ювілею нашої дорогої ігумені, яку всі дуже шанують... Її роки летять, сміються і сумують. То котяться в долоні спілими червонощокими яблуками Спаса, то падають у траву зірками Чумацького Шляху. Життя матінки тече, як вода Вічної річки – в тихих порухах серця, в праці і молитвах, в Любові. В її нинішньому ювілейному вересневому кошику досхочу всього – 412 –
Розділ третій
Рецензії
– там дихання вітрів грузинських ущелин, гарячий пісок Палестини, пам’ять про дорогих їй людей, золоте листя вічних дерев, її безкінечне Всепрощення і Мудрість... Радію з того, що багато священнослужителів і паломників отримали в дарунок книгу про нашу матінку та обитель, і вже маю телефонні дзвінки з усієї України – питають, де можна придбати книгу, просять вислати поштою... Це так прекрасно! Духовна поезія – інше творче небо Камерність і інтимність – шляхетна особливість нової книги Лілії Черненко «Ігуменя», яку ми вже мали змогу спостерігати і в її попередній книзі під назвою «Густинські етюди». Письменниці вдається гармонічно об’єднати в рамках одного тексту, однієї літературної дійсності своє Благоговіння перед Богом-Отцем, Богом-Сіном і Божою Матерію і такі теплі родинні почуття, в яких немає фамільярності, а є велика Шана і Повага. Ніжно називає вона Ісуса «Мій пілігрим»,співчуваючи, що пізнав Він і прийняв зраду близьких, що завжди почувався, мабуть, самотнім. Молиться разом із Марією біля тіла сина, дякує Всевишньому за те, що Він читає (мабуть, що читає!) її наївні вірші, що співає колискову для внучки. Їй притаманна особлива материнська ніжність, милосердна турбота про Тих, про Кого ми читаємо в Святому Письмі (вона мріє передати теплий шарфик і рукавиці Христу, щоб Він не змерз під час своїх подорожей)… Від того Вони стають ближчими, зрозумілішими, ріднішими для нас – так спроможна писати тільки жінка… – Вони нам не чужі, Вони – свої, як родичі і друзі, – впевнена пані Лілія. – Ми відчуваємо їхню турботу, розуміємо їх, як близьких, рідних людей…Духовна поезія – річ прекрасна і особлива: це – інший ритм, інші віршування, естетика, про– 413 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
стір, ніж у звичайних у віршах…Інше творче Небо – піднесене, недосяжне, таке високе, таке сокровенне, інтимне… Наше Небо належить всім і, водночас, лише тобі, тому вірші про Бога завжди особистісні, вони несуть у собі власне сприйняття Господа, власний досвід спілкування з Ним. Бог – єдиний для всіх, Творець всього сущого, Всемогутній, Милосердний, Справедливий. Той, що дарує Спасіння. І водночас Він у кожного Свій, бо у кожного з нас своя розмова з Ним у стінах храму, в стінах власної домівки... Пані Лілія зізнається, що простоті і вишуканості слова вона вчиться у найбільш поетичній книзі всіх часів – Біблії, в Пісні Пісень Соломона, в тексті першого послання до коринфян святого апостола Павла... Саме в них вона бачить зразки істинної духовної поезії, хоч і написані вони прозою. Справжніми родзиночками першого поетичного розділу книги стали «Бусинки з чоток» – це власний винохід авторки. «Бусинки з чоток» – ємкі римовані чотиривірші, в рядках яких немає нічого зайвого і немає чого додати. В чотиривірші завжди закладена одна-єдина важлива думка, на кшталт «І якщо Бог – любов і мудрість, то Богоматір – Доброта?» Або ж – «У кожній жінці Єва живе, однак Адам є не в кожній…» Під вітрами Всесвіту – Інколи життя здається схожим на твори Кафки, вражає якийсь суцільний абсурд, – із гіркотою розповідає авторка. – Як і чим захистити душу свою? Як протиставити себе безодні безнадії та страху?.. Ми не чуємо інколи, нажаль, що говорить нам Господь. Ми молимося, звертаємося до Бога з проханнями, дякуємо за Його милість. Святі отці вчать нас: «Не кажіть Богу, що у вас є проблеми, кажіть проблемам, – 414 –
Розділ третій
Рецензії
що у вас є Бог». Молитва – повітря для душі, її камертон, що настоює душу на потрібну частоту і чистоту. Найкраща молитва – покаянна, найсильніша – за інших, за ближніх, за незнайомих. Навіть за тих, хто за тебе ніколи не помолиться... Я не хочу, щоб у тих, хто прочитає мою нову книгу, склалося враження, що я все знаю і все вмію. Ні, це далеко не так. Я така, як і інші, я звичайна грішна людина, яка сумнівається, помиляється, спокушається і кається. Я ще тільки наблизилась до Господніх дверей, стукаю в них, і, можливо, мені відчинять... Майже кожен вірш книги Лілії Черненко схожий на молитву. Поетеса молиться в них за Україну і мир, за те, щоб хлопчики планети повернулися з війн живими додому, щоб війни взагалі зникли… Молиться за те, щоб брат не стріляв у брата, щоб вельми шановні державні мужі приймали виважені рішення… Планета Земля здається їй хиткою колискою, яку розгойдують тривожні вітри Всесвіту. Інколи у неї виникає бажання сісти разом з Ноєм у ще не збудований Ковчег (чи вистачить на ньому місця для всіх нас, слабих і грішних) і попливти на край світу, де завжди – сонце і квіти, де на людину не дивляться через приціл гвинтівки, де люди – щасливі та усміхнені… – Сенс життя кожної людини, як би це пафосно не звучало, – говорить письменниця Лілія Бондаревич-Черненко, – самоствердження в непростому сучасному світі, самовдосконалення. Розуміння Бога, як абсолюту Сумління і праведного життя... Кожен із нас має спрямувати свою добру енергію, вчинки, свої сокровенні молитовні слова Любові і Надії про добро до Неба, до Всевишнього. Всі ці слова наших молитов зберуться, сконцентруються в єдиний потужний згусток Світла й повернуться до нас на Землю Добром…Я впевнена в цьому. – 415 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Вона не пропонує готових рецептів, а по-дружньому радиться з читачами. Вона шукає точки опори в цьому хиткому світі. Сумнівається, втрачає надію і знову знаходить її… Крім Православній Віри, вона вбачає ці точки опори в родині – книга сповнена тихої родинної магії. Нерозривна сув’язь поколінь, пам’ять дитинства, в якій є старенька нерозкішна ікона в маленькій сільській хаті, бабця, котра обвінчалася з дідом у звичайній маленькій церкві, ікона Богоматері, що передана в спадок правнукам і досі оберігає рід в нашому непростому сьогоденні… Приїхавши до мами, під стареньким простирадлом вона цілує православний хрестик…Читає онучці притчу про таланти і відповідає на її запитання: «Куди ж подівся Янгол? Шукала я його і не знайшла. Може, спить він під квітучою вишнею у саду, стомившись від справ?». А вибір завжди незмінний для неї і для членів її родини: «Мій син тепер Псалтир читає під сонячним вікном. Хтось Юду, може, обирає, я ж залишаюся з Христом». Зворушують вірші про батька, який відлетів вже в інші світи, і десь там, на небесному ґанку, сидить зі свіжою газетою, а донька страшенно сумує за ним… Читаючи поезію та прозу Лілії Бондаревич-Черненко, занурюєшся в тишу, і відходять життєва суєта, весь буденний мотлох. Книга очищає, просвітляє душу, наповнює її благодаттю, дає впевненість у те, що життя, не зважаючи на його складність, – це чудо, що ми не самотні в цьому світі, що потрібно йти на світло Бога, а Він нас чекає. Твори ведуть до роздумів про буття і совість, про святість і Божественну велич, про те, що ми – частина Всесвіту… Це – одкровення, яких потребують наші душі. Подякуємо ж письменниці за цю чистоту, за цей ковток свіжого повітря! Ремарк говорив, що в темні часи гарно видно світлих людей. У кожного – свій власний діалог із часом, з долею, з – 416 –
Розділ третій
Рецензії
людьми і Богом. ХХI століття випробовує людину, і кожен із нас щодня проходить свій власний тест на Порядність та Милосердя. На вміння жити поруч із людьми й бути Людиною… Нова книга письменниці – матриця її душі, надія наших сердець на те, що зло і жорстокість нарешті будуть переможені Добром і Любов’ю, Вірою, Словом, культурою… Може, саме такої книги нам і не вистачало?.. Сергій Дзюба
«Прощена неділя» – жіночий погляд на війну У чернігівському видавництві «Десна Поліграф» вийшла книжка білоруської і української письменниці з Прилук Лілії Бондаревич-Черненко «Прощена неділя». Ця книга – про війну на Донбасі. Про час, зневіру, сподівання. Про героїзм та любов до Батьківщини. Про смерть і кохання. Про віру в майбутнє України. В нашій літературі вже є «Аеропорт» Сергія Лойка, «Іловайськ» Євгена Положія… І ось тепер маємо жіночий, інший погляд на війну. Повість пані Лілії «Прощена неділя» написана в жанрі художньо-документальної прози – улюбленому жанрі білоруської письменниці, минулорічного лауреата Нобелівської премії Світлани Алексієвич, котру прилуцька авторка давно вважає своїм Учителем. Пані Лілія вже має досвід написання літературних творів на документальній основі – її резонансна повість у монологах про прилуцьку колонію для неповнолітніх «Зона грає блюз» (1999 р.) перевидавалася декілька разів і досі має успіх у читачів. – 417 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Повість «Прощена неділя» складається з трьох розділів – «Плине кача по Тисині», «Україна ще ніколи такою українською не була», «Мне лялька-мотанка сказала». Монологи персонажів книги перемежовуються зі щоденниковими нотатками головної героїні повісті, з повідомленнями пресцентру АТО, з асоціативними звертаннями до творчості видатних українських письменників: Ліни Костенко, Івана Багряного, Михайла Коцюбинського, Олександра Довженка... Книжка з’явилася на світ завдяки допомозі меценатів Прилуччини: благодійного фонду Артема Рожка, Миколи Марусенка (ТОВ «Ресурс-АГРО»), Олександра Мороза (ТОВ «Наташа-АГРО») та Василя Малика. Письменниця уклінно дякує цим небайдужим людям за їх суттєву дійову підтримку. Художньо-документальна проза базується на вражаючих споминах очевидців. Жива картина всім відомих подій відтворюється в емоційному вигляді: в образах, асоціаціях, роздумах. 40 монологів людей, різних за віком, професіями, поглядами, характерами… У кожного з героїв – своя доля, але всі вони тісно пов’язані з Революцією Гідності та війною на сході України. Поліфонічний хор голосів складає мозаїчну картину України початку ХХІ століття, часу, в якому ми всі живемо. Палітра літературних текстів насичена, різнобарвна. Інколи – трагічна й жорстка. Інколи – лагідна. Але – чесна, правдива. Взагалі, авторському стилю письменниці притаманні неповторна оригінальна образність, метафоричність із новими смисловими відтінками, щемливе емоційне забарвлення, сповідання, використання лаконічних, але містких деталей. У цих текстах є промовиста, виразна недосказаність, і вона запрошує читача до співучасті, роздумів, обміну точками зору. Монологи ж персонажів зберігають форми живого розмовного спілкування. – 418 –
Розділ третій
Рецензії
Зібрані письменницею цікаві свідчення учасників цих непростих подій (протягом двох років авторка записала, зафіксувала більше ста свідчень воїнів АТО з Коломиї, Дрогобича, Києва, Рівного, Прилук, Донеччини та Чернігова…) – документальне оповідання про істинні обставини реальної картини життя та образне, художнє відтворення думок, почуттів, настроїв і надій людського серця. Канва головних, всім відомих нам подій, збережена завдяки гармонійному співвідношенню документального і художнього начал. «Скільки людей – стільки історій про цю кляту війну, і всі вони – неповторні та особливі, – пише пані Лілія в щоденникових нотатках повісті, – Вони – не урочисті промови, не бадьорі газетні статті, не сухі повідомлення прес-центру АТО. У кожного – своя зустріч із війною, свій досвід. Своє розуміння її, бачення… Важливі не стільки події, скільки – почуття, думки. Тут – війна на рівні рефлексій, емоцій, настроїв, запахів, кольорів… Історії-сповіді. Історії-молитви. Історії-каяття. Плач. Історії – внутрішні монологи. Як важкі роздуми. А все-все про війну або хоч якусь маленьку частку про неї – не розповісти нікому. Неможливо весь біль помістити на 200 сторінок тексту. Маленька повість наших доль і днів… Щоб не розгубити слова правди про війну, їх потрібно зібрати, як коралі на нитку… Хоча слова ці мало схожі на веселі намистинки, швидше, вони – як зернятка поминальної куті». Відома україно-білоруська письменниця не претендує на всебічну ідентичність – картина подій далеко не повна. Все-все про війну розповісти неможливо. В ідеалі, вважає вона, вражаюче написати про неї може лише солдат, який пізніше став талановитим письменником. Як Василь Биков. Як Василь Слапчук. Але вона – відважилася… І дуже вдячна – 419 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
воїнам АТО, які довірили їй свої думки. Вдячна матерям і дружинам, які не дочекалися своїх рідних із війни, або ще чекають і вірять в їх повернення... Герої повісті живуть в цілком конкретному історичному часі, й кожен із них розкривається по-своєму в складних драматичних реаліях. Але ж об’єднує їх всіх одне – любов до своєї землі, до України, готовність віддати за неї життя. Як правило, вони згадують перший рік війни на Донбасі, якісь незвичайні, окремі її епізоди, своїх живих і загиблих побратимів, повернення додому, непростий період реабілітації, бо, насправді й на жаль, більшість із них так і не повернулася з війни: вони тут – лише тілом, а душею, думками – все ще там. Деякі з них знову пішли на фронт… Дозволю собі декілька цитат із повісті. «Дійсно, в Іловайську ми були в оточенні, точніше – у подвійному кільці оточення. На наші позиції сунули російські танки, земля рухалася, дрижала під ногами… Дійсно, «зелений коридор» розстрілювали… Колону нашу розбили з артилерії. Танки били прямою наводкою по машинах із людьми. В автобусі – 30 осіб, і в нього влучає снаряд. Автобус вмить спалахує, мов факел… Колону нашу добили в Новокатеринівці російські десантники…» (Ігор, позивний «Клен»). «Бог, мабуть, стомився від наших майданів, які ніколи не сплять, від війни, від наших негараздів, зневіри…Квіти на цвинтарних клумбах, журавлі над синіми териконами, розбиті фронтові дороги, есемески зі словами «люблю, чекаю…». Самотня зірка світить над моїм вікном вогнем поминальної свічки… Скількох юнаків заколихав до смерті донецький степ!.. Іду вулицею – назустріч молодий хлопець на милицях. Це сама війна йде назустріч, вітається зі мною… Голова наповнюється дзвоном…» (Андрій, позивний «Мачо»). – 420 –
Розділ третій
Рецензії
«Свобода густо кропиться кров’ю. Найманці вбивають за гроші, через ненависть та фанатизм. Специ з Росії – через міфічний «русский мир». А взагалі-то, через гроші теж. Сєпари – тому що злі на весь білий світ, тому що – маргінали, невдахи… Я за Батьківщину воюю. За свою Софіївку. За бабусину хату з садом, що збігає прямо на беріг Ятрані… За Київ. Щоб мама не плакала. Щоб Тетяна плаття бальні приміряла. Щоб хасиди спокійно й надалі в Умань приїздили і молилися біля свого святого…» (Сергій, позивний «Ятрань»). «Коли б не хоробрість і мужність бійців, волонтерів, не знаю, як все було б... Без волонтерів ми б узагалі пропали – сьогодні все надзвичайно важливе роблять саме вони. Наші волонтери – це справжній український феномен. Сучасний і особливий. Вони все можуть дістати, навіть ядерну зброю. Якби ми її замовили, вона б у нас була. Коли країна буде святкувати перемогу, вона повинна вклонитися саме волонтерам – війну на 50% виграли вони...» ( Павло, позивний «Апостол»). «Ущерть виснажений я своєю подорожжю – їздив на гостини до війни і подарував їй ноги… Повернувся… Рани ще не загоїлися – я очищаю зашкарублу душу від струпу і бруду… Ціле звалище непотрібних думок, просто смітник якийсь… Раптом захотілося написати листа Богові. Я б спитав у Нього: хто пряде нитки наших доль? Чи заслуговує наш світ, щоб його рятувати? І що я маю тепер робити, у кого вірити? І ще одне… Чи знайде моя душа спочинок хоча б після смерті?..» (Петро, позивний «Фома»). «А ми вже ворога перемогли – українські військові, волонтери, яким потрібно руки цілувати. Ворог уже програв, але цього поки ще не зрозумів. Нас неможливо чимось спокусити, бо маємо все, що потрібно. Земля українська, як каша, – – 421 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
бери ложкою та їж. Земля – скарб. Душа і доля. Першооснова всього. «Де ваш скарб, там і серце ваше». Це й поле житнє, потом полите. Луг із духмяними травами, що моя бабця Мотря збирала й сушила в затінку, а потім лікувала ними всіх нас. Це колишня пустка, на якій я дім для родини своєї збудував... Кому в голову прийшло, що її продавати потрібно? Земля – не товар, а сенс життя. Діди, прадіди, батьки на ній жили і працювали… У селі коні були, воли, брички… У кожній хаті вишитий портрет Шевченка на стіні висів. «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля…». Кожен народ вважає, що його чоловіки – найсміливіші, а жінки – найвродливіші. У нашому випадку це точно так… Кожен український чоловік – це воїн і хлібороб… Це в нас у крові. Кожна жінка – господиня зразкова, красуня, розумниця… Війни колись закінчуються… У цій війні країна наша здобула і велич, і славу, і силу…». (Іван Олексійович, позивний «Мирон»). Людина до війни, на війні, після неї… Поразки і перемоги, гибель побратимів, скупі чоловічі сльози, сумніви, «білі плями війни»… Час, в якому ми живемо, це – час розчарувань, страждань, втрат ілюзій… І час – небувалого героїзму, мужності, самопожертви, справжньої любові до своєї рідної землі… Саме з доль звичайних (і – таких незвичайних людей!) й складається доля країни. Воїни АТО, живі прототипи героїв повісті, які вже встигли прочитати її, зазначають: «Об деякі монологи можна порізатися, читати їх без сліз неможливо. Дуже важко повертатися туди… Але книга потрібна – задля пам’яті загиблих героїв, задля наших дітей і онуків. Вона чесна і щира, вона справжня». Але повість не залишає відчуття поразки, вона не про ненависть, а про любов. У ній є і гумор, і веселі сцени невибагливого фронтового побуту, і щасливе кохання… В ній є – 422 –
Розділ третій
Рецензії
гордість за цих людей, які у важку для країни хвилину пішли на фронт захищати її, не сподіваючись, навіть не думаючи про ордени і гроші, про якісь там «статуси»… Є віра і надія, й це – головна вартість повісті. – Час зникає, розсипається, немов пісок у долонях, – говорить Лілія Бондаревич-Черненко. – Ця страшна війна має колись закінчитися. Я добре знаю, що під звичним повсякденним життям завжди приховується вища істина буття, таємниця, яка не осягається людиною логічно чи раціонально, а осягається душею. Поки книга писалася, версталася, видавалася, ми стали трішки іншими. І війна – іншою. Світ щоранку різний, а життя все таке ж непередбачуване. В тому і гіркота, і печаль… Війна щодня змінює свої слова і маски, цілі та настрої… Разом із нею змінюються й люди. Лише пам'ять про тих перших – найсміливіших, найшляхетніших, жива і нетлінна, як і безмежна повага до всіх, хто повернувся з цієї неоголошеної війни, хто ще воює… Велика честь для мене, що ці хоробрі хлопці, їх матері, жінки довірили мені свої спогади і роздуми, свої сни… Свій біль і свій страх, бо війна – це завжди страшно, хто б там що не казав… Свою віру в перемогу. Україна ще ніколи такою українською не була, як під час цих останніх буремних років – звичайні вчителі, підприємці, безвусі хлопчики, будівельники йдуть на фронт і стають героями… Добровольчі батальйони, наші волонтери – це справжні українські феномени ХХІ століття, в іншій країні такого б не було… Хтось скептично подумає – що вона, жінка, може написати такого виняткового про війну, коли вона там не була?.. Ні, була, коли слухала це все, бо кожна почута історія – унікальна і правдива до мурашок, що бігали по шкірі… Куди ж тоді подіти мої безсоння, нічні спілкування з аркушами паперу, з – 423 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
диктофоном і комп’ютером, мої сльози?.. Пропускати через себе все почуте, все сказане і несказане, написане та ненаписане було важко й боляче. Інколи страшно. Повірте, це важке випробування – писати про смерть і біль… І чи настане колись для тих, хто так легко й бездумно розв’язує війни й сіє смерть, ота Прощена неділя?.. Без Бога неможливо боротися зі злом, захищати власну країну і змінювати її. Без Бога неможливо жити… Я написала, як змогла, як відчула. Як зрозуміла. Я не читала, на жаль (чи, може, на щастя?), книгу «Іловайськ» Положія, а «Аеропорт» Лойка чула фрагментами в авторському виконанні… Може, саме це й дозволило мені написати так, як я написала, по-своєму, по-жіночому, не обертаючись на вже написане про війну чоловіками. Перед тим письменником, який зробив (чи зробить) це краще і по-іншому, я перша знімаю (і зніму) свій капелюшок!.. Взагалі, книги люблять тих, хто їх читає. Я дуже хочу, щоб моя книга полюбила якомога більше людей! І ще: я не згодна, що страждання – міра всіх речей і головна ознака сучасної української доби. Не зважаючи на війну та щоденні труднощі, українцям притаманна філософія переможців – про це також моя повість. Я знаю – все у нас в Україні буде добре! – говорить авторка «Прощеної неділі». Дякуємо вам, пані Ліліє! Як на мене, книга Лілії Бондаревич-Черненко – така ж вагома, як твори Світлани Алексієвич. Тому цю правдиву, вражаючу повість потрібно донести не лише до українських читачів, а й до багатьох небайдужих людей в усьому світі. Сергій ДЗЮБА, письменник, редактор книги «Прощена неділя» – 424 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про білого коня Мій смуток – теплий, волохатий, Мов дитинча спросоння. Де лицар мій у мідних латах? Чому ми – як сторонні? … Кольчуга в шафі іржавіє… Господар де мандрує? Лілія Бондаревич-Черненко Тебе чекаю не одну весну – У проліски очей фарбую рами: Ти вирушив за мене на війну – Це неважливо, що із вітряками… Купила я колись тобі шолом – На три свої учительські зарплати… Збирають дітлахи металолом, Та новий чайник легше їм віддати! Я за твоє кохання не боюсь – Графиня жодна вже не зачаклує! Лиш зовсім трішки уночі чомусь До Санчо Панси я тебе ревную… Пробач, коханий, ці думки сумні, – Ми все-таки не бачились ніколи… Я вірю, що на білому коні Загрузнеш ти біля моєї школи! ______________ * Хочеться бодай трохи побути Дон Кіхотом і вчинити щось неймовірне! ☺ – 425 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Чудове повернення Павла Грабовського Письменниця та журналістка з Чернігова Євдокія Тютюнник створила художній роман «Грабовський» про великого українського поета і патріота Що ми донедавна знали про Павла Арсеновича Грабовського? Зовсім мало. У радянській літературі його змальовували так, як це було вигідно ідеології того часу. Борець, революціонер, засланець – палкий непримиренний, затятий!.. А що в нього було на душі, окрім думок про боротьбу з ненависним царським режимом? Проте ніхто не розповідав про те, що шаблонна постать на сірому літературному постаменті – живий, неординарний, яскравий, надзвичайно обдарований добродій, який проникливо мислив, дивовижно мріяв, пристрасно кохав і боровся за вільну Україну. І ось нарешті Україні повернено справжнього Грабовського – не міфічно-схематичного «пролетаря», а великого поета і патріота. Знаменна подія відбулася у Чернігові – в обласній науковій універсальній бібліотеці імені В. Короленка представлено унікальну книжку про життя видатного українця Павла Грабовського. Прочитавши її на одному подиху, буквально протягом ночі, відверто скажу, що відтепер я зовсім інакше сприймаю Павла Арсеновича. Ідеологічний штамп враз перетворився на справді непересічну особистість, чутливу, емоційну, творця слова, який торкається найпотаємніших струн людської душі. У книжці «Грабовський» – стільки ніжності, тепла, позитивної енергетики, інтелігентності, шляхетності, вишуканості, таке багатство мови. Звісно, так може написати тільки дуже талановита людина! – 426 –
Розділ третій
Рецензії
Книгу про Павла Грабовського та його сина Бориса (видатного українського вченого, який створив першу в світі цілковито електронну систему телебачення!) написала письменниця та журналістка з Чернігова Євдокія Тютюнник. «За своєю суттю батько і син Грабовські – українські герої та подвижники, – наголосила на презентації авторка. – А допомогла по-новому відкрити ці постаті нашим сучасникам дружина Надзвичайного і Повноважного Посла України Петра Дмитровича Шаповала – Надія Миколаївна Шаповал. Саме під час перебування чоловіка на дипломатичній роботі в Киргизстані вона познайомилася з нащадками Грабовських, котрі там мешкають, спілкувалася з ними й отримала від родини Павла Арсеновича копії рукописів його дружини – Анастасії Миколаївни, сина – Бориса Павловича і дружини сина – Лідії Грабовської. Ці спогади рідних великого українського поета й лягли в основу цієї книги». Так, фактично Петро та Надія Шаповали і Євдокія Тютюнник відродили славу Павла Грабовського (якого, соромно сказати, вже й зі шкільної програми несправедливо вилучили; хоча чудовий поет усе своє подвижницьке і патріотичне життя хотів свободи рідній Україні та своєму народу, і з лише 38-ми прожитих років аж два десятиліття провів у жахливій неволі). А про його геніального сина – Бориса Грабовського, першого творця телебачення та інших, дуже важливих для людства винаходів, ми, по суті, взагалі вперше дізналися з нової книжки! Цікаво, що наприкінці книги вміщено і поетичну збірку Пала Грабовського «Кобза» – одну з найкращих у творчості Павла Арсеновича. Написав і уклав він її на засланні, у місті Якутську. У 1898 році книжка вийшла у світ. Її видав Борис Грінченко в Чернігові. Між чоловіками була міцна дружба, вони захоплювалися стійкістю духу, мужністю та величезною працездатністю один одного (адже обоє бути неймовірно – 427 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
вражаючими трудоголіками, що просто не могли байдикувати, всидіти, склавши руки). І наразі ці твори видатного поета – найкращий пам’ятник усім борцям за Україну. Тож символічно, що збірку, видану 220 років тому саме в нашому місті, тепер також оприлюднено в Чернігові та ще й разом із художнім, таким захоплюючим романом! На презентації, котру чудово вела співробітник обласної бібліотеки імені В. Короленка Вікторія Солонікова, виступило багато відомих на Придесенні людей. Надзвичайний і Повноважний Посол України Петро Шаповал цікаво розповідав про свою працю в Киргизстані. Адже діяльність Посла – багатогранна. Та головне – це щоденна робота на благо рідної Батьківщини. Так, необхідно популяризувати українську культуру та підтримувати нашу діаспору. І робити це щиро, совісно, з глибокою любов’ю до України. Петро Дмитрович подякував авторці, яка зуміла написати таку прекрасну книжку, де тисячі українців прочитають тепер немало нового про Павла Грабовського й відкриють для себе цю непересічну особистість. Зворушливо говорила й Надія Шаповал, пригадуючи про свої зустрічі та спілкування з родиною Грабовських. Надія Миколаївна, як дружина Посла, брала участь і у відкритті української кафедри в Киргизькому університеті, і в заходах української недільної школи. Власне, подружжя Шаповалів – без перебільшення, наші видатні земляки і також великі подвижники, які зробили немало доброго для України. Завдяки Петрові Шаповалу, побував разом зі своїми колегами в дружньому Киргизстані журналіст чоловік Євдокії Тютюнник – Анатолій. Для нього ця поїздка стала незабутньою. Тому він від душі підтримав ідею створення такої важливої книжки. І Євдокія Павлівна тепло подякувала своїй родині за допомогу. Взагалі ж, погляд з іншого ракурсу завжди додає істин– 428 –
Розділ третій
Рецензії
ності. Тому ця вдала спроба подивитися на життя визначного українського поета Павла Грабовського зовсім інакше, без якихось ідеологічних кліше, варта усілякої підтримки та широкого визнання. І недаремно щасливій авторці вручили на презентації стільки квітів – такої зимової пори. Вона цього заслужила! Тож із задоволенням зичу Євдокії Павлівні Тютюнник здоров’я, творчої наснаги, любові, – для її майбутніх цікавих книжок. Сергій Дзюба
Диво-книжка Євдокії Тютюнник Справді, непересічна подія для української дитячої літератури – свою нову унікальну книжку презентувала письменниця і журналістка з Чернігова Євдокія Тютюнник. Називається цей, без перебільшення, шедевр для дітлахів – «Іменини цибулини». Книга – оригінальна та неповторна»! Кожна історія має динамічний, цікавий і дотепний сюжет. Водночас ці веселі оповідання… написані віршами, та ще й напрочуд майстерно! Тут – гарна, жива українська мова, яскравий та колоритний стиль, багато чудових казкових персонажів, прекрасні кольорові малюнки. Діти від такої книжки – просто в захваті, що й підтвердила презентація в Чернігівській центральній міській бібліотеці імені Олександра Довженка. «Нарешті воно вродилося. Всі знають, що дітей знаходять у капусті. А я книжечку зі своїми казками знайшла в цибулі. Напевне тому саме там, що вони так довго ждали, доки їх видадуть і розбрелися по городу, – розповіла щаслива авторка. – Тому дякую Небу за те, що посилає нам не лише дощі й веселки, а й людей, які опікуються виданням української літератури. І взагалі хороших людей! Відомий підприємець, – 429 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
інвестор із Києва, земляк Володимир Феодосійович Хоменко допоміг фінансово (книга вийшла за його сприяння), письменники Микола Будлянський та Сергій Дзюба підтримували добрими порадами. Щиро дякую також дитячій письменниці Маргариті Бордонос, яка познайомила мене з чудовою молодою художницею: це Анна Лега зобразила казкових героїв такими кумедними й добрими. Завдяки їй книжечка усміхається кожною зі своїх 95 сторінок! Красно дякую також чарівнику комп’ютерної верстки Юрію Литвиненку та технічному редактору видавництва «Десна» Галині Кухарець. І, звісно, моїм чудовим колегам із Суспільного Радіо, які озвучили казки, й вони тепер лунають в ефірі». Ось – одна з таких веселих, теплих і ненав’язливо повчальних історій – «Кашик». Непосидливий Андрійко, веселун і хихотійко, в каші ложкою водив, з каші чудиків ліпив – голомозих і кошлатих, як пшоно, веснянкуватих. Мама свариться: – Агій! Загулявся наш Андрій! Глянь на ходики, дитино, – двадцять перша вже година, – ніч прийшла, мов тінь з гаїв, а ти кашу недоїв! Сплять вже песик, кізка, кішка. Ану швидко мені в ліжко! Ліг малий, і сон з-над брів, як метелик прилетів, стрімко пурхнув по світлиці, – й зайцю місячному спиться… А у мисці – от дива! – хлопчик Кашик ожива. Кругловиденький, руденький, наче булочка, пухкенький. Хвилька чубчика така, наче пінка з молока. Жваво так зіп’явсь на ніжки, промайнув по бильцю ліжка, по подушці – стриб! – навскіс. Та Андрійка – хап! – за ніс. Оченяток дві родзинки сяють, наче намистинки. – Розіспався як! Вставай! Гру веселу починай! Та Андрійко спить, не слуха. Кашик хлопчика за вухо та за чуба – смик-посмик: – Прокидайся, жартівник! Ти над кашею знущався, в мис– 430 –
Розділ третій
Рецензії
ці ледве копирсався, їсти зовсім не хотів, тільки грався й хихотів. А тепер лежиш, мов соня, ущипну ще й за долоню! Та Андрійку – хоч би хни. Бачить він барвисті сни. Ну, а в Кашика пшонинки покотились, як сльозинки, і розсипався за мить – тільки грудочка лежить на подушці під щокою. Вранці: – Що було зі мною? – набурмосився Андрій. – Чудернацьким сон був мій. Хтось мене нещадно смикав, якийсь Кашик ніби кликав. Був насправді він чи ні? Чи примарився у сні? Ну і як вам це, малята? Нумо кашу доїдати! А то Кашик прибіжить, віджене ваш сон умить. А невиспану дитину й горобці візьмуть на кпини: – Щось ти, – скажуть, – геть змарнів. Мабуть, мало каші з’їв! Цікаво, правда? Давно вже нічого подібного не читав, навіть не знаю, з чим і порівняти! Хоча навіщо порівнювати? Ліпше взяти до рук цю чарівну книжку та й читати-насолоджуватися нею досхочу! Дітлахи на презентації, учні 4-Б класу з чернігівської школи № 3, задоволено та щиро аплодували, а ще залюбки розгадували віршовані загадки від Євдокії Тютюнник. Авторку тепло привітали з ошатною диво-книгою її близькі – чоловік Анатолій Тютюнник, відомий журналіст, та їхні діти – Катя й Артем, заступник директора міської централізованої бібліотечної системи Олена Сльозка, ведуча захоплюючої імпрези Маргарита Бордонос, чудова гостя з Італії – дитяча письменниця Людмила Шутько, художниця Анна Лега, письменник та журналіст Микола Будлянський (редактор цієї книжки). Казки з нової книги майстерно прочитали колеги-журналісти – Надія Дерев’янко та Вадим Балінський. Я вручив Євдокії Тютюнник почесну нагороду нашої Міжнародної літературно-мистецької Академії України – Міжна– 431 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
родну літературну премію імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень». Євдокію Павлівну нагороджено за книгу для дітей «Іменини цибулини» і роман «Грабовський» (про подвижницьке життя видатного українця Павла Грабовського). Щиро вітаємо талановиту авторку. Зичимо здоров’я, любові, добра, удачі та нових захоплюючих книжок! Сергій Дзюба
Балада про ракету Я ще не вмилася сльозами, Мені ще весело в траві. Мій світ весь догори ногами, А може, я – на голові? Анастасія Янковська Думки шкребуться аморальні, Тому я й досі ще живий: Поетки – дуже сексуальні, Коли стоять на голові. Ось личко – без рум’ян рум’яне, Ось ніжка небеса довбе… А очі так блищать в тумані, Неначе фари «БМВ». І пробивають вмить дуплетом Найтовщий, найміцніший мур... І я уже – немов ракета, Що залишає Байконур! _______________ * І не лише поетки... ☺ – 432 –
Розділ третій
Рецензії
«Пребудь, Людино, вічно на землі!» У Чернігові побачила світ чудова книжка віршів відомого українського поета Миколи Будлянського «Смак пізнього яблука». Майський цвіт обтрусила зоря перестигла. Місяць в літо рішуче наліг на весло. Опівнічну дорогу лоша перебігло – І ураз підросло. Ці рядки з проникливого, людяного і водночас глибоко філософського вірша поета Миколи Будлянського «Межа» легко запам’яталися й відтоді часто спадають на думку. Ось так ємко, буквально кількома рядками, сказано про вічне та скороминуще, незриме і прекрасне… Мовлено високо емоційно та лагідно людиною, яка сприймає світ щирим серцем і великою душею. Микола Будлянський – звісно, знаний, шанований журналіст, публіцист і краєзнавець, й цими його книгами недаремно зачитується не одне покоління вдячних читачів. Але, в першу чергу, він – чудовий поет із ласки Божої, що витворює свої такі оригінальні, мудрі, чесні, зворушливі вірші так, як дихає, промовляючи найсуттєвіше. Тож недаремно про вірші Миколи Георгійовича добре відгукувався незабутній Леонід Талалай. Особливо йому припала до душі поезія «Межа». Ще на початку творчого шляху – 433 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
вірші Миколи Будлянського належно оцінив Дмитро Іванов, цитуючи образні рядки, що беруть за душу і хвилюють, як от жаданий прихід весни після зимової завії, коли «До серця серце кладку мостить, / І стежка стежечку шука». А один із рецензентів книжки Будлянського в трилиснику «Калинові дощі» – Ігор Римарук наголосив: вірш «У тім селі» – домінуючий у збірці. Добродія Ігоря зачарував ось такий неповторний образ свого обдарованого колеги: У тім селі, як топлять печі, Дими, набравши висоти, Пообнімаються за плечі, Немов зустрілися брати. Це, як зазначив Римарук, – глибинне й вельми свіже! Також захоплено про творчість Будлянського відгукувалися Петро Куценко, Володимир Сапон, Володимир Ятченко, Володимир Забаштанський, Леонід Вишеславський. Ознайомившись із пристрасною поемою «Глибока стежка», тодішній редактор «Молоді України» Іван Бокий у 1986-му, не задумуючись, одразу ж, навіть не чекаючи чергової літсторінки, надрукував її на шпальтах популярної всеукраїнської газети з мільйонним накладом. А нині лине до читачів нова книжка Миколи Будлянського «Смак пізнього яблука», вистояна пережитими роками, як добре вино. З вашої любові, мамо, Ластівки гнізда ліплять Під нашою стріхою І виводять малих пташенят. – 434 –
Розділ третій
Рецензії
У першому розділі «Занавішені вікна» постає українське село, з його неймовірно мальовничими краєвидами і такою трагічною, болісною долею. Лунають голоси незабутніх односельців, совісних, добрих, настільки взагалі добрими можуть бути люди, таких собі сільських філософів, залюблених у життя, готових будь-якої миті допомогти одне одному в біді. Пам’ять дитини повоєнних літ вбирає всі перипетії народного життя. Та поет дивовижно закарбовує у слові, як у бурштині, й жахливо тривожні та радісно піднесені події з давно минулого, те, що мимоволі приходить, як то кажуть, на генетичному рівні… Звідси – такі вражаючі вірші з циклу «Дати. Щоденник історії». Однак, попри весь трагізм у його поезії «Весна. 1933 рік», «…сонце ловлять діти, / Що дзвінко капає із стріх». Адже в людському серці завжди мають бути віра і надія: «Стоїть майбутнє за дверима, / Лиш варто двері прочинить». Хоча, звісно, важко і болісно бачити, як занепадає, перетворюється на пустку село, в якому були барвистий гай, дзвінка річка, гривасті коні, «слали рушник пісень дівчата»… Вже не чути пташиних голосів. Куди подався луг? Лиш «лошаком гнідим ірже на місяць вітер». Філософський, таємничий і водночас напрочуд реалістичний, життєвий – цикл «Тіні»: У шибку бивсь маленький хрущик – Йому ніхто не відчиняв. Скрипіла хвіртка, тужно, плачно, А в хвіртці привидом стояв Отой, кого давно не бачив… – 435 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
У погляді прибульця, який колись малим втік із дому, а тепер завмер, немов привид «із вітру й сірого дощу», – немає злоби, давно розстав образи лід. А життя роками болить, і душі – так незатишно! А хвіртка скрипить, немов аж захлинається, переходячи на крик… От і скажіть, як тут однозначно класифікувати автора, куди записати – в реалісти, модерністи, романтики? Ні, не можливо виокремити щось одне. Бо Микола Будлянський не вписується в жодне прокрустове ложе жанрів та канонів. Він – невловимий, неначе вітер, і цілком самодостатній, навіть коли нагадує легендарного Сізіфа, котрий наполегливо й невтомно котить нагору свій камінь, молитовно закликаючи: «Пребудь, Людино, вічно на землі!». Хай не всі почують, проте хтось замислиться і, можливо, наблизиться до істини. Розділ «Обереги» присвячений матері та рідному селу. Скільки тут любові й ніжності, що буквально ясніють, проміняться поміж рядків! Матуся з усіма болями, радощами, печалями, великою працелюбністю, терплячістю та жертовністю заради своїх діточок вражає не просто побожністю, а справжньою святістю. Вона – земна мадонна, на яку завжди потрібно молитися. Саме такою – простою та небуденною, вічною постає неня у тривірші «До матері вертаюсь у думках», у хвилюючій поезії «Оберіг». Справді, допоки жива батьківська хата, доти є у роду оберіг! Мамин сад уже взявся сивиною і в землю вріс... Та очима матусі край городу тепло світить сонях. І ти щоразу відчуваєш її незриму присутність у всьому. Ти пізнаєш світ, пізнаєш, врешті, хто ти є у цьому світі. А за тобою мамина орбіта пробиває слід крізь бездоріжжя. Орбіта долі… На її путі – і цей сивий сад, який тебе ні разу не зрадив. Не зрадь і ти його! – 436 –
Розділ третій
Рецензії
(«Пізнання»). Навіть на останній межі, за мить до вічності, «одній у світі вклонися матері своїй», – закликає поет («Весна – у літо…»). Ось розділ «Очима світлими роси». Буслиха в гнізді розказує буслятам казку («Літо. Надвечір’я»). А голубе та золоте небо ходить над верболозами і «шукає сухе, де б хоч хмаркою сісти»… Як чарівно, незвичайно та магічно, й куди вже тому Гаррі Поттеру! «Рудою кішкою із призьби / Метнеться тиша до воріт» (це – зі згаданого циклу «І стежка стежечку шука…»). Росою з м’яти умивається кіт. Дідусь, сховавшись від бабусі за хату, нишком курить у рукав… І, вважаємо, просто геніальний образ: «Вростає сонце в небо синє – / За вуха тягне лопухи». Навіть Пришвін, який майстерно описував природу, прочитавши ці поетичні діаманти, був би щиро зворушений! У розділі «Зоря на вишні» – багато кохання, справжнього. Поет відчуває свою космічну, зоряну крилатість: «Бо я вже – крила, / І небо – ти!» («Любов – як зірка…»), і пристрасно обожнює Музу (Жінку, Богиню). Забудеш кохану – і твоя душа ледь жеврітиме, позбавлена благодатного вогню. Адже не лише краса, а й любов тисячоліттями рухає світом, надихає на творчий неспокій. І зоря скрапує крізь теплі пальці вишень, а тиша нагадує молитву… («Мелодія тиші»). Бо всі слова – наразі зайві, коли промовляє закохане серце. А потім, крізь легкий сон, чуєш, як проникливо туркотять на обійсті голуби: «Долюби, долюби, долюби!» («З голубами прощалося літо…»). І хто вищий від такої любові? Тільки Бог. Розділ «Смак пізнього яблука» складається з поем та віршованих новел. У них – глибокі роздуми про життя людей нашого часу, їхні болі й радощі. Тривожне відлуння війни, – 437 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
щемка пам’ять дитинства, віра в любов, доброту, людське взаєморозуміння та вболівання за долю рідного краю, – такий світ думок і почуттів автора. Тож цілком згодні з Петром Куценком: «З таким же глибоким драматизмом, болем і гіркотою, а водночас чистим, непідкупним сумлінням відтворює Микола Будлянський у поемі «Яма» сповідь матері. У центральних розділах тональність його голосу досягає такої високої напруги, що це налаштовує читача на відповідний настрій у заключних розділах, де йдеться про долю сучасних жителів села і долю розграбованої, забур’яненої землі, ту жорстку і лицемірну політику, метастази якої підточують і нищать парості всього живого». «Яма», «Глибока стежка», «Помста», «Пропаща жінка» – це довершені твори. Як і поетична новела «Пізнє яблуко»: важко доживала віку згорьована бабуся, аж доки раптом не з’явився на її обійсті дідусь-п’яничка з сусіднього села, попросився в прийми. Впустила… І сталося диво: нікому не потрібний дід згадав, що має майстровиті руки – полагодив дах і паркан. Так зійшлися дві самотності і… розцвіли – хай пізнім квітом, уперше в своєму житті! Баба Настя, яку буквально сахалися люди, тепер радо віталася з односельцями, і вони – з нею. Подобрішала, і світло її очей зігріло знівечену дідову душу… У завершальному розділі «Над прірвою часу» – присвяти та пісні. Вже відійшли у засвіти чудові колеги-журналісти Миколи Георгійовича – Любов Довбенко, Петро Пулінець, Володимир Нємченко, Володимир Ятченко, Олег Терещенко, Василь Струтинський, та у цих зворушливих рядках вони ніби звертаються до нас із вічності. Тут і вірші, присвячені знаним хліборобам – Павлові Наливайку та Петрові Кицен– 438 –
Розділ третій
Рецензії
ку, а також – відомому підприємцю, кандидату сільськогосподарських наук Володимирові Хоменку. Щирі, проникливі пісні про Чернігів, рідне село, кохання. Отже, маємо хорошу книжку, затишну, сповнену світлого смутку і щирої радості. «Автор зі святістю ставиться до поетичного Слова, його високої ідейно-художньої та естетичної місії. Гарна поезія Миколи Будлянського повниться самобутньою образністю, багатством та сокровенністю почуттів і думок, тією глибокою сповідальністю, без якої немає справжньої поезії», – відзначає Петро Куценко. Коли читаєш цю книгу, мимоволі згадуєш таких відомих поетів, як Борис Олійник, Михайло Шевченко, Дмитро Іванов, Леонід Талалай, кого Микола Будлянський вважає своїми вчителями і в кого, безперечно, вчився і вчиться високої любові до Слова. Сергій Дзюба, Василь Слапчук
– 439 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Шляхетність і мудрість Миколи Будлянського В обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка з великим успіхом відбулася презентація книг відомого українського письменника, публіциста, журналіста, краєзнавця Миколи Будлянського. Микола Георгійович тривалий час працював у обласній газеті «Деснянська правда» – завідувачем відділу, заступником головного редактора; тож багато його творів, представлених у нових книжках, надруковані на шпальтах рідного видання. Читачі добродія Миколу люблять, адже пише не сухо, а тепло, людяно, емоційно. Його розповіді про красу сільської праці та чудових земляків – вражають добротою, мудрістю, шляхетністю та високою духовністю. Тому і на презентації зал був переповнений – довелося ще стільці заносити, щоб вмістити усіх бажаючих потрапити на цю дійсно цікаву імпрезу. Автор представив дві свої книжки – «Час рікою пливе» (про Олишівку Чернігівського району) і «Розкажіть мені, мамо» (про рідну Держанівку, де народився і виріс). На початку зустрічі, як президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, я урочисто вручив Миколі Будлянському дуже престижну нагороду – міжнародну Літературно-мистецьку премію імені Пантелеймона Куліша, якою Миколу Георгійовича відзначено за художньо-документальну повість «Час рікою пливе» та визначну творчу діяльність. Журі премії імені Пантелеймона Куліша (почесної нагороди нашої Академії) очолює відомий український письменник, доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий – 440 –
Розділ третій
Рецензії
співробітник Інституту літератури імені Т. Шевченка Національної Академії наук України, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка Ігор Павлюк. Микола Будлянський водночас впевнено, дуже талановито і невтомно працює, як письменник, публіцист і краєзнавець. Тому, власне, його книжки – унікальні, це поєднання високої літератури та щирої, людяної, проникливої, небайдужої публіцистики (де автор напрочуд уміло використовує увесь свій багатолітній журналістський досвід), а також і справді великої, ґрунтовної краєзнавчої роботи. Недаремно повість про Олишівку називається художньо-документальною, адже кожен розділ у ній – це, по суті, окреме та довершене оповідання-бувальщина, яке читається буквально на одному подиху. Й автор не просто розповідає про історію створення та життя селища Олишівка – від сивої давнини й до наших буремних днів, зібравши буквально величезну кількість архівних матеріалів, а дуже майстерно переплітає свою оповідь долями мужніх, дивовижних, працелюбних, самовідданих людей, які однаково добре трудилися на землі і завзято захищали свій рідний край та Україну від віроломних ворогів. Тому це – хороша, густа, душевна і цікава проза зрілого Майстра. Така ж вражаюча – й книжка «Розкажіть мені, мамо». На мою думку, вона – одна з найсильніших у доробку Миколи Георгійовича. Це – твір, який справді увічнив рідне село автора – Держанівку та його красивих і чуйних мешканців. У автора – взагалі, власний, неповторний, оригінальний стиль, однак у цих новелах Микола Будлянський досягнув свого вершинного рівня. Ось хоча б початок його твору-бувальщини «Серпнем літо – 441 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
кінчається»: «Висить у сінях самотній серп. Вчора мати дожала останнє жниво, а нині вже два полукіпки жита світять золотими кружальцями солом’яних бриликів над вибіленою сонцем стернею. Довкола ще зеленіє город. Розкриті долоні хрумкого, широкого листя ледве тримають круглі, завбільшки із наш шкільний глобус, качани капусти, які, здається, ось-ось покотяться втоптаною стежкою ген за город, де мліють уже збляклі поля. Покотяться з літа серпневого у літо бабине, яке розмежовує ледь зрима срібна павутинка, що бринить тужливо-осінньо». Як прекрасно, натхненно написано! Такий же захват у мене викликає і знамените «Інтермецо» Михайла Коцюбинського. Це – велика література! Багато добрих, гарних слів на презентації прозвучало про Володимира Хоменка, знаного підприємця, науковця та мецената, колишнього керівника сільгосппідприємства в Олишівці. Нині Володимир Феодосійович мешкає в Києві, однак не забуває про земляків, допомагає, піклується і про українські книги та їх розповсюдження. Власне, книга «Час рікою пливе» написана з ініціативи Володимира Хоменка, він же й профінансував її напрочуд ошатне видання. Тут – і красива тверда обкладинка з чарівною українкою біля річки, і якісний (найкращий на сьогодні) папір. Тому таку книжку приємно тримати в руках, її хочеться читати! Меценат Володимир Хоменко теж виступив на цьому чудовому святі, запевнив, що й далі підтримуватиме письменника Миколу Будлянського, тож попереду в обдарованого автора ще не одна чудова, важлива і цікава книжка. Гарно говорили на презентації всі учасники свята, тому що від душі. А дружно завітали сюди і колеги-чернігівці, й гості з Києва та Олишівки. Це і співробітник обласної наукової бі– 442 –
Розділ третій
Рецензії
бліотеки ім. В. Короленка Ірина Каганова (ведуча презентації – засідання клубу «Краєзнавець»), протоієрей церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селищі Олишівка отець Іоанн, представник товариства «Чернігівське земляцтво у Києві» Анатолій Коваль, завідувач бібліотеки-філії в Олишівці Тетяна Шеремет (котра допомогла в роботі над книгою «Час рікою пливе»), голова Олишівської об’єднаної територіальної громади Сергій Малець… Прозвучали поезія Надії Галковської та пісні у виконанні музичного колективу з Олишівки (творців чудової пісні «Сиві тумани» надихнула саме книжка Миколи Будлянського «Час рікою пливе»). На завершення процитую епіграф до цієї художньо-документальної повісті, взятий із газети «Чернігівські губернські відомості» у 1854 році: «У олишевца более соображения, остроумия и воображения, чем у соседних жителей, и вообще, ум его какой-то живой, любознательный, но поверхностный, у тамошних женщин ум более положительный и глубокий». Ось така дотепна та дивовижна цитата! Звісно, всі мешканці Олишівки сприймають її з гумором. Але ці люди – справді дуже кмітливі, допитливі, красиві душею, що вони й продемонстрували на святі. А завершити цю розповідь про шляхетну імпрезу хочу словами одного з її учасників, олишівця Василя Ярмоленка: «Я не дочитав ще цю нову книгу Миколи Георгійовича, бо у мене – лише один примірник; натомість неабияка конкуренція з дружиною та кумою, котрі – також наввипередки, за першої ж вільної хвилини, хочуть прочитати бодай дещицю сторінок, а потім просто відірватися вже від такої книжки не можуть. Взагалі, це – тепер настільна книга практично в кож– 443 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ній олишівській родині. Читають навіть ті, хто років двадцять книжок зовсім не читав! І не просто читають, а й обговорюють. Так от, загальна думка – цією книгою варто пишатися, вона – правдива та щира. І це – прекрасна книжка не лише про нашу Олишівку, а й про всю Україну». Сергій Дзюба
«Орлівка. Наша школа – наша доля» Так називається книжка, яку представили автор – відомий письменник, заслужений журналіст України Микола Будлянський і знаний підприємець, інвестор, науковець – кандидат сільськогосподарських наук, благодійник, колишній учень Орлівської середньої школи Володимир Хоменко. Володимир Феодосійович започаткував українську програму видання найкращих книжок, котру тепер активно здійснює на Чернігівщині. Зокрема, тут уже вийшли книжки Миколи Будлянського: «Іван Іванович з Іванівки», «Час рікою пливе» (цікава художньо-документальна повість про Олишівку), «Орлівка. За батьківськими заповітами», збірка диво-віршів «Смак пізнього яблука», зворушлива збірка новел «Розкажіть мені, мамо», а ще народознавчі, чудово ілюстровані книжки «Хатні обереги» та «Обереги рідного краю». Надруковані також і прекрасна та незвичайна книжка для дітей Євдокії Тютюнник «Іменини цибулини» (це поезія в прозі!); збірка нарисів Людмили Студьонової «Чернігівські силуети». Власне, видані мої книжки: збірка ста пісень «Примчу на білому коні» (за підтримки Героя України Леоніда Яковиши– 444 –
Розділ третій
Рецензії
на, Віктора Кияновського та Володимира Хоменка), книжка листів «До світла», збірка мандрів «Замість щоденники» та збірка фантастики «Моя Шахерезада». А в Іспанії й Болівії вже побачила світ наша з Танею (Тетяною Дзюбою) поетична збірка «Голоси двох поетів» (іспанською та українською мовами). І ось тепер презентували чудову книгу Миколи Будлянського «Орлівка. Наша школа – наша доля». На імпрезу завітали вчителі Орлівської школи, які високо оцінили нове художньо-документальне дослідження автора: директор школи Алла Савченко, вчителька математики, однокласниця Володимира Хоменка та колишня директорка цієї школи Лідія Носенко, вчителька історії Світлана Герасименко, вчителька української мови і літератури та заступник директора школи з виховної роботи Любов Парандич, вчителька англійської мови Валентина Мацвійко, вчитель фізики та інформатики Роман Штунда, заступник директора школи з навчально-виховної роботи Світлана Таценко і вчителька початкових класів Ольга Кононенко. До речі, книжку створено до подвійного ювілею – 140-ліття появи школи в Орлівці та 50-річчя нової сучасної Орлівської середньої школи. Наразі ця книга – про становлення школи в селі Орлівка Куликівського району, яка почала свою історію з 1880 року. Скільки літ минуло, стільки випускників розійшлося по світах! Та як і колись, нинішні педагоги ретельно готують дітей до великого самостійного життя, засіваючи їхні душі розумним, добрим і вічним. Микола Будлянський провів значну дослідницьку роботу, працюючи в архівах, збираючи цікаву інформацію. Гарно, що в книжці – велика кількість світлин, зокрема рідкісних. Тому така робота – дуже важлива, адже це – наша історія! Взагалі – 445 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ж, саме з отаких подвижницьких досліджень і постає історія рідної Чернігівщини, літопис нашого народу. Причому читається ця книга – напрочуд легко, як то кажуть, на одному подиху, адже автор – справді талановитий письменник, який тонко відчуває красу слова! Ось – лише невеличкий фрагмент на підтвердження такої думки: «Погідний вересневий день. Осінь відчувається хіба що раннім ранком, коли з півночі накотиться холодний вітер, зіб’є з ще зелених дерев і кущів такі ж холодні роси. Та і ранки вже не такі голосні, як влітку. Услід за зозулею подалися у вирій решта крилатих співунів, котрі зимують у чужих краях. Та нині розгуляється сонце – і так тепло стає, аж спекотно. Знову літо повернулося? Так, літо. Тільки бабине. Роззираюся і бачу, як тоненькі павутинки світяться сріблом на вітті беріз, уздовж дороги на здерев’янілих петрових батогах. Обігнавши мене, біля школи зупинився автобус, і з нього висипали святково вдягнені школярики. У них сьогодні початок нового навчального року. Ці діти і їхні батьки, навіть діди, відвідують двоповерхове цегляне приміщення Орлівської середньої школи, яке почало діяти на початку 70-х років минулого століття. А я стою неподалік, за якусь сотню метрів, біля кам’яної одноповерхівки, зведеної за рахунок Ніжинського земства та місцевої громади (з 1781 по 1923 роки Орлівка входила до Дроздівської волості Ніжинського повіту). У цій будівлі, якій уже без мізинця 140 років, починалася професійна школа, яка стала однією з 27 земських навчальних закладів у повіті». На презентації виступили автор книги Микола Будлянський, науковець, підприємець, благодійник Володимир Хоменко, вчителі Орлівської середньої школи, які подарували гостям розкішний торт у вигляді книжки. А завідувач Орлів– 446 –
Розділ третій
Рецензії
ського будинку культури Катерина Лаптій чарівно виконала українські пісні – народні, а також – на вірші Миколи Будлянського та мої поезії, і це стало ще однією родзинкою такого теплого, яскравого й зворушливого свята. Як президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, я урочисто вручив нагороди: так, Миколу Будлянського відзначено почесною міжнародною медаллю Олександра Довженка, а Володимира Хоменка – міжнародною патріотичною медаллю Івана Мазепи. Також на святі були представлені найновіші книжки – «Хатні обереги» та «Обереги рідного краю» Миколи Будлянського і моя книжка фантастики «Моя Шахерезада», надруковані за сприяння Володимира Хоменка. Імпреза завершилася, але попереду – нові цікаві та дивовижні книги! Сергій Дзюба
Балада про штани І пішов я тоді до Петлюри, Бо у мене штанів не було. … Я червінців візьму в Держвидаві і тобі черевички куплю. ... Вся вона – мов зоряна розмова, мов пахучий вітер у траві; я ж такий сумний і ніяковий, і у мене каблуки криві. Володимир Сосюра Були штани – геройські, як Петлюра: Я в них колись тебе поцілував, – 447 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Свої вірші відніс в макулатуру І черевички десь тобі придбав. Я, правда, трішки розмір переплутав І за три дні скривились каблуки… Та головне – це влаштувати чудо, І я чудив – душевно, залюбки! Читав дощі, шукав скарби в Одесі, Аж пристрасно вилазив зі штанів… А ти три дні ходила, мов принцеса, А ти про мене думала три дні! … Мої вірші вже до книжок втрапляють, І ти десь тут – від стегон і до брів! Були штани… Тепер таких немає – Я щось ношу, а ніби без штанів. _______________ * Щиро співчуваю авторові, бо зі мною теж трапилася така пригода: пішли з друзями на природу – грати у волейбол, і на мені раптом луснули штани, а довкола – красиві молоді дівчата... Тоді мені було не до сміху! ☺
– 448 –
Розділ третій
Рецензії
«Дикі груші ростуть на Вкраїні моїй…» У Чернігові нагороджено Поета Миколу Гриценка Дикі груші Дикі груші ростуть на Вкраїні моїй, Що дикіших уже не буває, Дикі звірі гуляють в подобі людській І пісень українських співають! Як же рано вони свій бенкет зачали! Ще не вгоїлась вольності рана. Як же хутко найвищий престол обплели Перероджені діти Богдана! Малороси рясні, вам би гроші й пісні, «Патріоти», що вийшли з голоти, Ваші душі, проте, і брудні, і пісні, Та обмазані дьогтем ворота! Розтягли, розгребли, мов – лиха татарва... Чуже горе під серцем не коле. Хай на ваших могилах засохне трава, Бо самі ж ви – перекотиполе!.. ... Ця земля вас не раз і не два прокляне – Доморощені, ниці іуди! І кістки ваші так серед ночі струсне, Що нарешті народ свій розбудить! (тут і далі – вірші Миколи Гриценка) – 449 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
З Миколою Гриценком ми навчалися на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, разом грали в студентському театрі «Поклик» (він – головні ролі). Тобто знайомі вже років сто. Але Микола й зараз – такий же молодий, усміхнений, шляхетний і патріотичний, водночас він напрочуд простий у спілкуванні. Поет від Бога, а ще талановитий і відомий журналіст Микола Гриценко приїздив до Чернігова на свою творчу зустріч зі студентами та викладачами Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Шевченка, у затишно ошатній залі університетської бібліотеки. Шанувальників сучасної української літератури тут виявилося немало, тож атмосфера була теплою й неформальною. На початку імпрези я вручив Миколі Гриценку престижну нагороду Міжнародної літературно-мистецької Академії України (що об’єднує творчих людей із 60 країн) – Міжнародну літературну премію ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», якою поета відзначили за його збірку віршів «На зелених іконах дерев». «Раніше, за радянських часів, письменники були ідеологами партії. Їм дозволялося писати щось для душі, але водночас примушували вихваляти Сталіна (Брежнєва). Той, хто був слухняним, міг видати книжку й на гонорар купити машину «Волгу» – найпрестижнішу тоді автівку. Тобто загалом радянські письменники жили доволі заможно і в суспільстві до них ставилися з повагою. Однак у незалежній Україні (а письменники були в перших лавах борців за Незалежність) можновладці зробили вигляд, що такої професії – український письменник – взагалі не існує… Тому творчі люди потрапили в скрутну ситуацію. Адже письменники – це, можна сказати, хворі люди, котрі просто не можуть не писати. І якщо у мене колись, на порозі вічності, поцікавляться: «Що для тебе най– 450 –
Розділ третій
Рецензії
дорожче?», я все-таки назву не посади, а книжки, які створив, – запевнив Микола Гриценко. – Хоч мені поталанило, дісталося від тата вміння спілкуватися з людьми, любити людей. Батько у селі працював простим фуражиром на конях, то цими колгоспними кіньми за потреби користувалися всі односельці. Тата поважали й любили – відчували, що він – чуйна та щира людина. Говорили шанобливо: «Це – двір Семена Павловича, не було у нього ніякого прізвиська, як це трапляється в селі. До того ж, мав він і підприємницьку жилку, яка передалася й мені. Таким чином, це у мене дивовижно поєдналося з письменницькою працею. Тому фінансово я почуваюся дещо краще, ніж більшість моїх колег, однак це – виняток». Не дайте ошукать себе на свято Не дайте ошукать себе на свято, Копи весільний бубон не втиха, Коли від танців аж гойдає хату – Гостей пильнуйте, ждіть від них гріха. Не захмелійте, бо господар п’яний – Приманка для мишей і пацюків. Безродним наречуть його Іваном, На шию поначіплюють вінків. О, ті вінки! О, хомути пахучі!.. Не дайте себе квітами впрягти! Хохольчику мій мужній, між могучий, Ти ж сильний, ти ж розумний, мудрий ти! Хай колесо історії горбате Скрипить собі, намотуючи час, – – 451 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Не дайте ошукать себе на свято – Не хату вкрадуть – в хаті вкрадуть вас ! На сьогодні Микола Гриценко – автор дев’яти книг. Він – надзвичайно ощадливо, вимогливо ставиться до написаного, не поспішає давати до друку. Вірші мають бути Віршами, а не заримованими гаслами. Вважає, що Поет не може стояти осторонь від того, що відбувається в державі, займаючись лише «чистим мистецтвом». Ні, письменник повинен бути з народом, жити його болями й проблемами. І якщо нині в нашій країні – війна з віроломними, кровожерливими загарбниками, то Поет має бути на передовій, адже Слово – також грізна зброя! Тож на зустрічі автор читав немало патріотичних віршів. Селянка в місті Ця жінка не страшна – Їй очі випив дідько, Щодень спивав, Спивав голубизну... Допоки в них Зіницям стало мілко, Що хоч уже – Заорюй в борозну. Ця жінка не страшна – Куфайка бита вітром, Дощем холодним Стьобана не раз. Що руки довгі-довгі?.. То – од відер, Одне – на зараз, Друге – про запас. – 452 –
Розділ третій
Рецензії
Ця жінка не страшна – Вона зросла у полі, Вечірнє сонце клала на снопи… Ще дівонькою Уклонилась долі Й не розгиналась потім Від сапи. Ця жінка не страшна – Вона тут не надовго. Щось там продасть, Щось купить… І – в село. А вдома скаже: «Як усе там дорого! Нещасні люди, нам ще повезло...» Втім, він порадував і зачарував присутніх своїми ніжними, проникливими й водночас такими палкими, яскравими інтимними поезіями. Адже у нашому світі є два найдовершеніших творіння Господніх – це квітка та жінка, переконаний Микола Гриценко. З’ява На печі, на комині – горох... На печі, при комині – удвох... І черінь, як – пляжі де Мальорки, І вся ти – немов з Гарсіа Лорки, З – келихом іспанського вина... – 453 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Піч гаряча, рухи обережні, П’яні руки, значить — незалежні, П’яні ми... І – п’яна заметіль Крутить димаревими хвостами, Крутить снігом... І любов між нами Крутить, аж викручує на біль! Ти – казкова, розпашіла діва, Ти – форель в руках моїх грайливих, Прохана, що вміє попросить, З краплями солоної роси... Знов тугим виструнюєшся станом Так гориш, що скоро сніг розтане, Захлюпоче, річкою стече… ... Як на ранок вискочимо з хати – До квіток вже будемо вітатись І – лелека дзьобне за плече. Неабияке зацікавлення викликала й ошатна книжка прози відомого гостя з Києва – «Самар-і-я» – про рідний край, життя простих земляків. А ще представив автор і свій збірник лірики «Повернення дощу». Декламувати власні вірші він вміє напрочуд майстерно, тож публіка щиро, задоволено аплодувала. Зустріч завершилася, але гурт шанувальників підійшов до Поета, й відверте спілкування продовжилося. Я, наприклад, дізнався, що в дитинстві Микола заїкався й вилікувався самотужки, бо сподобалася дівчина. У нього – чудові донька й син. А ще він – президент благодійного фонду газети «День»: офіс знаходиться на Андріївському узвозі. До речі, в цьому виданні надрукували інтерв’ю Гриценка з нащадком знаменитого роду українських меценатів Терещенків – Мішелем Терещенком, – 454 –
Розділ третій
Рецензії
котрий наразі відмовився від французького громадянства (!) й оселився на Сумщині, на батьківщині своїх дідів-прадідів, бо вірить у незалежну Україну. Я бачив, як зацікавлено блищали очі у юних студенток, і подумав, що проводити такі імпрези варто якомога частіше. Сергій Дзюба
Козацька, звитяжна Куплю собі я шаблю, залишу жінку й дім, Ще й накручу я вуса на термобігуді… Василь Кузан На ріднім «Запорожці» я вирушу у путь – Хай кляті «мерседеси» від заздрощів помруть… Знайду собі гармату, мов юнку на балу, І як сфотографуюсь із нею на Валу! Хай спокуша «Макдональдз», де гамбургерів рать, Та козаку не личить ці штуки купувать; Я шабельку дістану – сміливо, залюбки, І рідне добре сало поріжу на шматки. Скуйовджу оселедця – який же я козак! І крапне в рідну чарку розчулено сльоза… __________________ * Хто ж справжні козаки? Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка… ☺ – 455 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Теплі історії Володимира Сапона За своє життя я перечитав немало цікавої щоденникової прози. Свого часу найбільшим відкриттям стали щоденники Тараса Шевченка, Олександра Довженка, Пилипа Орлика, Леонардо да Вінчі, Едмона де Гонкура, Марини Цвєтаєвої, Михайла Пришвіна, Івана Буніна, Андрія Тарковського, Костя Москальця… Із задоволенням читаю щороку такі проникливі, непересічні щоденники колеги з Тернополя – Петра Сороки. Це – вже чудова традиція! Та й у вражаючих романах Шевченківського лауреата Василя Слапчука – немало автобіографічного, пережитого автором. І ось тепер – такий цілющий бальзам на зболене серце: тримаю в руках ошатний, теплий, із любов’ю виданий томик денників Володимира Сапона «Чубарейко небо оре» (видавництво «Десна Поліграф», 224 с.), і щиро радію, адже є де порозкошувати очима, бо це – справжнє, високе письмо, яке гріє душу. Що мені подобається в цій книжці? Все, починаючи із заголовка! Адже «чубарейком» називав жайворона один із колоритних персонажів денників – дід Лександер. «Отой чубарейко то високо здіймався в голубу просторінь травневого неба, то, склавши крильця, стрімко падав «каменем» униз і в цю мить ставав схожим на маленьку грудочку землі. І аж ніяк – на птахів: ні на всюдисущих і розбійникуватих горобців, що живуть під стріхою, ні на співочих синичок (насправді вони не сині, а світло-зелені), котрим я щоранку насипав пшоно в годівничку на старій сливі, ні на пишних червоногрудих снігурів. «Чубарейко небо оре», – згадую я також слова старого. – 456 –
Розділ третій
Рецензії
Мені невтямки було, що дід мислить метафорами, хоч і не знає, що воно таке. Та цю його метафору я затямив на все життя». Володимир Сапон напрочуд уважний до деталей. Бо синички таки дійсно світло-зелені, та й про пісню жайвора точно і водночас вишукано написано! Взагалі, що також важливо, автор має власний, добре пізнаваний стиль. Його ні з ким не сплутаєш, прочитавши хоча б дещицю цих денників. І мова – така жива, народна, чиста, джерельна, нічим не замулена. Тут – нічого зайвого, непотрібного. І це – не просто спогади, що пливуть химерно нескінченним потоком свідомості, а теплі історії, які так майстерно розповідає допитливий, цікавий автор. Тому немало прочитаного одразу запам’ятовується. До речі, ці історії Володимира Миколайовича постійно друкуються в нашій газеті «Деснянська правда», адже вони мають попит у читачів. І ось уже перед очима – могутні дуби-нелині. Саме під таким дубом ми з друзями в дитинстві любили слухати чарівні бувальщини від дотепного діда Василя, нашого тренера з шахів, не по літах жвавого й кремезного, як ті дуби, овіяні давніми легендами. А ось – унікальний самшитовий мундштук, як спогад про чудову, талановиту людину – художника Миколу Небилицю, з яким ніколи не було нудно, бо таким уже він був добродієм – душевним і веселим козарлюгою, котрий малював так, як дихав, а жив – як малював! І зараз мені так не вистачає тих його самобутніх, по-справжньому українських картин, вивезених донькою художника до Німеччини… А настільки проникливо описані «пізнє літо, рання осінь»! «Серпень, схожий на старого лиса, підкрадається серед жовтих стерень (аби не помітили бусли, що повільно ширяють в – 457 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
останніх віражах над полем), щоб перебігти путівець і сховатися на пожухлих луках – у копицях хмільної отави чи в прохолодній тіні кошлатих верб. Бо ж спекотно… З лісу чимчикує зграйка жолудів, так схожих на смішненьких повненьких чоловічків: вони познімали коричневі капелюхи, натужно хекають. Жарко… Джмелихи давно наповнили гіркувато-солодким медом свої засіки-барильця і вже неквапом сідають на запізнілий цвіт конюшини. Їм, волохатим, теж задушно на палючому сонці…». Ось так – гарно, щемко, зворушливо. Нетривіальні мальовничі пейзажі із задушевними авторськими інтонаціями… А потім, зовсім несподівано, – таке влучне, парадоксально філософське міркування (і це – в одному невеличкому й навіть мініатюрному творі): «Ще тепло й затишно, однак неспокій огортає душу. І ти якось незримо переступаєш межу із літа до осені: ніби й звично, та то так здається. Навіть старезному, тертому на життєвих вітрах дідуганові така нагода випадає не більше сотні разів. Але чим більше живеш на світі, тим більше виникає дивне сум’яття, безладний рух думок і речей над мінливістю часу. І, зрештою, відчуваєш марність свого існування…». Відверто кажучи, і у мене не раз подібні думки виникали, навіяні «пізнім літом, ранньою осінню». Ніби минуло життя, немов один день, і немає на те ради. Начебто ще й не жив до пуття, а вже час про вічне та несуєтне думати, ладнаючись у засвіти… Власне, такі несподівані, парадоксальні кінцівки багатьох історій Володимира Сапона – ще одне багатство цієї книжки. Неначе тихо пливеш, заколисаний річкою, до рідного берега, і враз звідкілясь вигулькує назустріч щось неймовірне та ди– 458 –
Розділ третій
Рецензії
вовижно незабутнє. От яку штуку може зненацька утнути зі своїм читачем невгамовний автор! Приваблює і різноманітна тематика денників. Тут і «Чернігівка» Миколи Костомарова та його романтичне кохання до Аліни Крагельської, яке гідно витримало всі життєві випробування, – їхнє весілля мало відбутися ще у 1847 році, але вони обвінчалися у місцевій церкві села Дідівці біля Прилук лише у 1875-му й були по-справжньому щасливі! Небанальна історія про наш український борщ («Сідайте борщувати!»), почута автором від знаного на Придесенні журналіста Григорія Янушкевича, якому було п’ять з половиною років, коли золотого вересня рідну Смолянку визволили від фашистів. Перед тим лютий ворог завзято чинив опір і потім спалив село. А його мешканці, здебільшого жінки та діти, ховалися: хто – в очеретах над річкою, хто – в лісі… «Коли село зайняли наші, ми повернулися, але хати вже не було. Довкола горіляччя стояла лише одна піч, у якій був, що найбільше запам’яталося, ще гарячий горщик борщу, поставлений мамою уранці…» – схвильовано оповідав Григорій. Не один раз друзі-колеги пропонували йому написати про пережите. Він зголошувався, але минали вересень за вереснем, проте так і не написав. Як не написав і його товариш юнацьких літ – відомий прозаїк Володимир Дрозд, який теж знав цю правдиву історію. Та Дрозд, як і Янушкевич, також уже покійний. «Мабуть, щось більше було у цій історії, і нам, поколінню, що народилося після війни, цього не збагнути…» – міркує автор, який увічнив спогад свого приятеля. І тут же, поряд, в одній книжці, – історія про шлюбні оголошення. Однак йдеться зовсім не про вульгарні «картинки» в Інтернеті… Маємо, наприклад, ось таке «типове» оголошення японської дівчини початку ХХ століття: «Я, Нікіро На– 459 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
камукі, красива дівчина. Моє волосся хмароподібне, обличчя може зрівнятися із чудовою квіткою, брови дугоподібні. Маю стан гнучкий і стрункий, як вербиця. У мене вдосталь грошей, щоб у коханні пройти з любим увесь життєвий шлях, удень милуючись квітами, а вночі – місяцем. Якщо знайдеться розумний, красивий і цікавий добродій, я охоче віддам йому своє серце. Наостанку літ розділю з ним задоволення спочивати разом з ним у сімейному склепі». Взагалі, в цій книзі – немало про любов і кохання, вірність та відданість. Або – навпаки… «Є вічна загадка любові» – це одна історія, а от інша – «Мої» листи від чужої коханки»… «Люблю такі книжки, як оця, щойно видана Володимиром Сапоном, – пише письменник і літературознавець Петро Сорока. – Якесь особливо тепле, м’яке і непроминальне світло проливає вона в душу. Про що б не писав автор, робить він це з любов’ю, з почуттям подивування і захоплення. Жанр книги означений як «щоденникова проза». У полі зору автора – сучасний літпроцес, а також – видатні, великі й маловідомі письменники. Тут зринають імена Лорки і Лукаша, Клода Моне і Врубеля, Володимира Солоухіна і Павла Тичини, Миколи Мірошниченка й багатьох інших… Всіх і не перелічити. Літературні ремінісценції перемежовані спогадами про дитинство та юність. У книзі гостро відчувається дух епохи – другої половини ХХ ст. Цей дух хвилює і бентежить, відкидає пам'ять у минуле, часто б’є в ніздрі, як запах «Шипру» чи денатурату, але не залишає байдужим, аморфним, ніяким. Володимир Сапон – цікавий оповідач і чудовий стиліст, слово в нього – містке, запашне, добірне; але найцінніша його якість як письменника – залюбленість у світ і в людей. Це у нього – справжнє, нутряне, без найменшої імітації чи фальші». – 460 –
Розділ третій
Рецензії
Згоден я і з позитивними відгуками про щоденникову прозу В. Сапона наших талановитих колег: Володимира Базилевського, Михайла Каменюка, Миколи Ткача, Ігоря Фарини… Отже, маємо нову книжку – вельми оригінальну й непередбачувану! А оскільки наша «Деснянська правда» й далі постійно друкує чудові денники Володимира Сапона, до всього – ще й невтомного подвижника-краєзнавця, – справедливо очікуємо продовження його яскравих і теплих спогадів. Сергій Дзюба
Балада про Володьку Ой чую, чую я: «Кохана, де ти, де ти? Чи упадем іще в траву з тобою ми?» Володимир Сосюра Свистять літа, мов бомби та снаряди, А я і досі, наче маніяк: Лягли в траву Сосюру почитати – Тепер не дочитаємо ніяк! ________________ * Ці пародії – зовсім не свідчення того, що я не люблю Сосюру. Навпаки! ☺
– 461 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Нескінченний шлях осягнення Дмитро Шупта, Петро Лойтра, Володимир Стеценко. Осягнення : Поезії та вокальні твори. – Чернівці: Букрек, 2020. – 176 с. Одесит Дмитро Шупта (земляк Сковороди – уродженець Полтавщини), як кажуть, «пройшов і Крим, і Рим». Але ні репресії, ні тюрми не стали перепоною на житейських дорогах знаного поета із древнього козацького роду. Він просто мав свою позицію й не пускав ту комуністичну владу в глибини свого світу, а ще на відміну від багатьох, не писав на її замовлення. Цього не дозволяли як сумління, так і усвідомлення високого призначення художнього слова. Коли ж мовчання, як знак внутрішнього протесту затягнулося, з’явилися рятівні теми: світ природи, лірика, переклади, дослідження історії українського народу. У грудні 2022-го виповнюється триста років від дня народження геніального поета і філософа Григорія Савича Сковороди. Чи не засвідчує ця кількість літ уже правдиву символічність постаті творця «Саду Божественних Пісень»? І так, і ні! Так – тому, що ми й досі не можемо «вловити», осягнути до кінця феномен Сковороди. Адже і він, і його творчість, такі прозорі на перший погляд, і досі залишаються для нас загадкою, символом, якого не вдається звести до інтегралу відповіді. Ні – тому, що його постать і творчість пульсують у дні сьогоднішньому, достеменно організовуючи культурний простір нашого турбулентного часу. Прикладів цьому можна навести чимало. Але, якщо ви, шановний читачу, пробігаєте ці рядки, це – 462 –
Розділ третій
Рецензії
означає, що ви тримаєте в руках книгу поета Дмитра Шупти і композиторів Петра Лойтри та Володимира Стеценка, сентенція якої є продовженням безкінечної розмови Людини зі Світом в тоні, заданому Сковородою. Цей збірник об’єднує твори Сковородинівської тематики автора, у доробку якого понад 70 видань. Таке речення абсолютно коректне, але схоластичне у своїй сухій констатації, адже Шупта не стільки «пише про Сковороду», скільки бачить його своїм героєм, не стільки розвиває його мотиви, скільки наділяє життям гіпотетичним, змушує оту одвічну загадку-символ Сковороди відкривати свої нові грані. Художній світ і цього видання виразно авторський – за жанровою палітрою, стилістикою, проблематикою, але водночас вражає злиття автора і героя, коли починаєш розуміти, що ти уже увійшов у Сад Сковороди. Чи не в цьому полягає чарівна влада містифікації мистецтва, яка є одним з небагатьох способів подолати час. Прискіпливий, непересічний читач може запитати: «Де незаперечні докази, що Сковорода вивчав Кам’яну Могилу й «Велес-Книгу»? Хоч зазвичай у читачів таких запитань не виникає, бо є згадки про те, що, відвідуючи свого родича у Таганрозі, Сковорода обрав собі несподіваний маршрут і побував у Білогірському монастирі, на Савур Могилі, в Капулівці та Ровеньках. Тоді ж не минув і ріку Молочну з Кам’яною Могилою. Постійно беручи участь у «Сковородинівських читаннях», започаткованих Міжнародним Центром Сковородинознавства, Д. Шупта видрукував свої доповіді в наукових збірниках, що набули відповідного резонансу, адже дослідник звернув увагу науковців на той факт, що Сковорода не тільки читав «Велес-Книгу», а й був її першим перекладачем. – 463 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Саме цей підхід допоміг вибудувати поетові імідж свого земляка. Інтерпретуючи долю філософа, автор, самопрограмуючи свою творчість, постійно зміг звіряти власні можливості з нелегкою долею свого Учителя, ніколи не відмовляючись ні від обраного шляху, ні від повної духовної свободи. Внутрішня переконаність поетичного таланту Дмитра Шупти передбачає не «незаперечні докази», а вищу логіку духовної сутності, породженої одним простором, тим, що ми звикли називати земляцтвом. У наш час укрупнення-глобалізації глибинний смисл земляцтва дещо затирається, але ж ні! Саме єдність стежок, збережених простором, оте непідвладне часу земляцтво стало імпульсом Сковородинівського Світу Дмитра Шупти. Безперечно, універсум збірника сформований і зорганізований творчою енергією Дмитра Шупти, але як органічно і по-сковородинівськи включається в цей універсум музика Петра Лойтри і Володимира Стеценка! Мабуть, тут доречно зауважити, що шлях до цього видання розпочався чи не три десятиліття тому. Ще у дев’яності роки окремо з’явилися поема Д. Шупти «Осягнення» і вокальний цикл В. Стеценка з цією назвою. Уже тоді вони стали фактом мистецького життя. Осягнення – це процес життя митця, його творчої спраги, вгамувати яку здатне тільки наступне творче «занурення». Тож не дивно, що до земляків Сковороди у цьому «зануренні» приєднався і кропивничанин Петро Лойтра, також відомий український композитор. Познайомившись із творчим доробком авторів ближче та гортаючи сторінки вокальної поеми «Осягнення», часом не помічаєш, як здійснюєш захоплюючу подорож у минуле, де головний персонаж Григорій Сковорода постає перед нами в – 464 –
Розділ третій
Рецензії
новому музикальному вимірі та яскравому вокально-тембровому звучанні. З восьми частин збірника сім – поетичні, а остання – восьма – складається з вокальних циклів. З-поміж представлених композицій особливо виокремлюється різнобарвна, яскрава, образна палітра. Автори пропонують широкий вибір творів різного рівня складності, зручних для виконання, спираючись здебільшого на традиційний національний фольклор. Цінність цього видання полягає ще і в тому, що автори пропонують пісні не вибірково, а циклами, так, як було задумано. Це – цілком слушна пропозиція, котра дає можливість для глибинного та всебічного знайомства з твором, збільшує простір творчого пошуку виконавця й полегшує його роботу у виборі репертуару. Поет Дмитро Шупта послідовно дотримується наріжних естетичних принципів лаконічного письма. Тут і несподівані думки, гострі сюжети, ліричні відступи, картини природи, роздуми і мрії, мандрівки, історичні події. Чи не тому його поезія нуртує дзвінкими джерелами історії нашої горьованої України? Чи не тому для нього ім’я Григорія Сковороди є життєвим дороговказом? Я міряю часи Сковородою, Як днями землю міряли колись. Заглиблюючись у майстерно зіткані сюжети, розумієш, що поезія для автора – це велике життєве покликання. Музичний матеріал нового вокального видання різнохарактерний, виразний охоплює мелодії, які легко запам’ятовуються і, навпаки, вирізняються динамічністю, ці– 465 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
кавими імпровізаціями, що йдуть від серця та наповнюють твори філософською думкою поета-просвітителя. Як і поет, кожен із композиторів поринув у сковородинівські роздуми над нерозв’язаними протиріччями буття. Пісні цього вокального циклу різняться між собою лише у передачі сюжету, настрою, емоцій, характеру, та автори намагаються своєю яскравою мелодикою відроджувати і не розгубити відчуття сьогоденних ладово-гармонічних та ритмічних особливостей. Лише в гармонії слова і музики виникають твори, які чарують своєю істинністю, поетичністю та художньою красою. Пісні, написані композиторами Петром Лойтрою та Володимиром Стеценком на вірші Дмитра Шупти, – це продовження віковічного українського духу. Автори своєю творчістю відроджують те середовище, де виникає народна пісня в новій формі, адекватній вимогам часу і умовам життя. Петро Лойтра у вокальному циклі «Кам’яна могила…» вловив емоційний колорит кожного вірша, підібравши співзвучне йому музично-мальовниче оформлення. Пейзажні картини сприймаються, як своєрідне філософське оповідання про мандрівки Григорія Савича просторами України: Неспішно, від села і до села, У лузі, у переліску чи в полі, – Так, як його дорога повела, Ішов Сковорода на поклик долі. Вокальний цикл «Осягнення», фінальний «прощальний» епілог. У ньому розкривається страждання самотньої людської Душі, яка намагалася «пізнати світ»: – 466 –
Розділ третій
Рецензії
Душу мою світ не упіймав, Тільки тіло взяв собі в догоду. Глибинна філософська основа образної концепції творів й хронікально-історичний підтекст, закладений у рядки поезії Дмитра Шупти, надають ідейно-смисловому змісту вокальної поеми загальнолюдського звучання. У музично-поетичній образності твору розкривається як доля окремої людини, так і всього людства: Воля є або її нема Вільний чи приборканий ти нині. Слово і музика були вірними супутниками Григорія Сковороди. Це він у своїй пісні сказав неначе про наше сьогодення: Всяк, хто не маже, той дуже скрипить, Хто не лукавить, той ззаду сидить. А поет Дмитро Шупта перегукується із Сковородою: Хай гарно пише та брехнею дише Підбитий псами московитський цар. Напередодні 300-літнього ювілею Григорія Савича все гучніше лунають голоси науковців, письменників та громадських діячів про наростання духовно-моральних кризових явищ у нашому суспільстві, падіння престижу науки, культури і мистецтва. Назва книги спонукала на роздуми про місце пророка у нашому сьогоденні. Особливо сьогодні, коли українці міцніють духом, відроджують свою гідність, пережива– 467 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ючи історичні катаклізми та повертаються до глибоких національних традицій. Недаремно, закінчуючи свій твір, автор вкотре наголошує на тому, що в Україні є «три кити», три пророки. Це вони стали носіями національного духу, без якого нам не подолати того складного шляху, де ми встигли зробити чимало великих помилок, відкидаючи рятівні творчі одкровення наших геніїв. Є, Україно, в тебе три кити. Ти з ними зможеш все перемогти: Сковорода, Шевченко і Силенко – Твої сини, окрилені брати. Отже, шановний читачу, видання, яке ти тримаєш у руках, неординарне за формою – це і твори поетичні, і твори музичні, але напрочуд цілісні за своєю енергетичною напругою, яка розгортає духовні простори у питомих константах зовнішніх і внутрішніх обиталиськ високої української душі. Той, хто спілкувався з «Осягненням», відчує себе земляком Сковороди, відчує себе громадянином Всесвіту Культури. Сергій Дзюба
– 468 –
Розділ третій
Рецензії
Окрилена творчість двох митців Ви тримаєте в руках нову вокальну збірку композитора Петра Лойтри «Тарасове відлуння», написану на чудові вірші відомого українського поета Дмитра Шупти. Дорогоцінною оздобою-перлиною сяє оповідь про нашого всесвітньо відомого талановитого Кобзаря, поета й художника. Вокальна збірка, що побачила світ цього року також у видавництві «УКР СІЧ», варта того, щоб її прочитати, а краще послухати пісні, мелодії які викладено митцями у цьому доробку. У моєму розумінні пісня – це повне співавторство поета і композитора. Головне тут, щоб пісня мала два крила, як у птаха. І ці крила повинні синхронно рухатися та єднати душі авторів, а це завжди приводить до успіху. Пісні створені серцем і творчою наснагою є щирим та неоціненним скарбом народної мудрості, вогненним запалом для прийдешніх поколінь які живляться з животворної криниці українських співанок. Приємно дивує вдумливий підхід до текстової палітри. До речі, важливі дані про композитора Петра Лойтру подає його старший колега і наставник, заслужений працівник культури України Павло Бровченко з Малої Виски, що на Кропивниччині: – Не перераховуватиму всі регалії композитора та співака Петра Лойтри. Скажу лише, що коли в 1969 році мама привела Петрика до мене в музичну школу, то був звичайний сільський хлопчик, який мріяв про баян, про спів у супроводі цього поширеного на той час музичного інструмента. Скінчилися роки навчання. І з того Петруся виріс напрочуд талановитий співак, музикант і композитор Петро Леонідович Лойтра. – 469 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Здобувши вищу педагогічну і музичну освіту в Кіровоградському педагогічному інституті, молодий спеціаліст розпочав свою роботу у рідній міській третій школі, а згодом у Центрі дитячої і юнацької творчості. На той час і припадають його перші композиторські спроби, у яких він, і тоді, і тепер сповідує мелодизм та простоту, що характерно українській народній пісні (солоспіви, дуети, тріо, вокальні ансамблі, хори). Композитор творить вдень і вночі наперекір нашим теперішнім життєвим складнощам. Окремою сторінкою життя Петра Лойтри є одинадцятирічна робота на посаді керівника естетичного закладу – школи мистецтв (продовжив моє багаторічне директорство). Під його керівництвом школа стала однією з кращих в області. Та, на жаль, бездуховна міська влада стала на перешкоді подвижництву талановитого музиканта-керівника… Тебе, дорогий друже, Господь облагородив піснею. Тож «дияволи її не одберуть»! Впевнений, що пісенний вінок, який ви сплели разом із поетом Дмитром Романовичем Шуптою, буде гідною даниною безсмертному Пророку-Тарасові Григоровичу Шевченку. Даруйте його людям!» Композитор Петро Лойтра досконало володіє прекрасним знанням специфіки хорового співу, двоголосся, чіткими формами творів, серед яких переважає строфічна структура. Сьогодні є пісні «суперсучасні», а є просто мелодійні. Перші практично забуваються на другий день після їх виконання, а останні – безсмертні, тому, що їх хочеться слухати, співати і запам’ятати. Петро Леонідович глибоко розуміє слова поета-побратима Дмитра Шупти. Його музика не просто відповідає ритміці поезії, а повністю синхронізована зі змістом того, про що співається, – справді, як рух двох крил птаха. – 470 –
Розділ третій
Рецензії
Головний герой збірки «Тарасове відлуння», геніальний поет Тарас Шевченко (про якого написано дуже багато) вкотре постає в піснях, як поет-борець, який збуджує національну думку та змушує замислюватися над життям, а це вже немало. Тут плісняви немає і є чому повчитися. З таким поетичним джерелом, попри всі негаразди, Україна не вмре, не загине. Композитор потурбувався і про виконавців пісень. Невибаглива мелодика, проста гармонія й нескладне багатоголосся орієнтовані на виконання й аматорськими колективами. І хоча він ставить свої вимоги щодо естетичного смаку, вони все ж доступніші для виконання, як у жанрі сольного співу, так і ансамблевому. У кожну пісню (а їх – одинадцять), вкладається крім музики (і це відчувається) життєвий досвід, культура, світогляд. Це свідчить про надзвичайно високий рівень професійних вимог з якими автор музики підходив до написання мелодій та їх опрацюванню. Це стосується художньої цінності, зручності співацької теситури, метроритму, темпу, фактури. А ще, хочеться аби пісня влившись у душі (особливо слухачів), заповнила їх приємними радісними миттями. До звичного буденного настрою додало святковості й відчуття, що кожен прожитий день – це щедрий дарунок долі, який не варто розтрачати недбало. Ось, як це звучить в пісні «Читаймо Кобзаря»: Не тільки супроти царя Він кликав нас на грізну битву… Щодня читайте «Кобзаря», Як найвеличнішу молитву! – 471 –