Сергiй Дзюба
Прибульці
Слухаючи мелодії, я в буквальному розумінні став перед дилемою – що ж виділити з них, які нюанси, на чому акцентувати увагу слухача. Згадалися слова доктора філологічних наук, професора Інституту літератури НАН Петра Йосиповича Колесника, які він говорив поету Анатолію Кримському «Пісня – це закінчений художній твір, до якого (в ідеалі) не можна що-небудь додати, або щось відняти від нього». Схоже з такими смислово й художньо довершеними творами композитора Петра Лойтри і поета Дмитра Шупти нам випала нагода ознайомитись і сприйняти їх, звісно, кожен по-своєму. У вокальному циклі «Тарасове відлуння», я б виділив один напрямок, в якому працюють обдаровані автори. Це – насамперед вічний пошук показу нашої невмирущості. Тарасу Шевченку дійсно належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації у розвитку й формуванні свідомості українського народу. Його вірші, хоч і оспівують минувшину, але спрямовані у майбутнє. Із давнини прасивої донині Від нас вони відгонять каламуть. Мелодії Тараса Україні Вже двісті років спати не дають… Ознайомившись з піснями пана Петра, можу відзначити, що його мелодії відзначаються народністю та співучістю. Автор мислить незалежно й оригінально, має свій усталений погляд на життя, на історію. Його муза – скромна, наповнена індивідуальними почуттями. Він спрагло дошукується істини, досліджує і простежує життя великого Кобзаря, внутрішній світ, щоб зобразити, синтезувати в своїх мелодіях. – 472 –
Розділ третій
Рецензії
На вершині зболеного світу Ти востаннє свічкою гориш, Заповітним болем дорожиш. Малювать по пам’яті Тараса, Значить у душі його носить. (« Тарасова зоря») Я думаю, не має потреби описувати кожен твір вокального циклу. Загальне враження – надзвичайно сильне. Авторові притаманна передусім глибока і яскрава музикальність та інтуїція, здатність проникнення в неозорий світ образів, у правдиве життя пісні, здатність говорити від палкого трепетного серця, говорити натхненно і самозабутньо. Цю гармонію забезпечила композитору сама природа, наділивши його чуйністю і смаком справжнього митця. Серйозне ставлення до своєї творчості, вічний творчий неспокій, неповторні і вагомі пісні (а їх, до речі, і вокальних циклів більше десяти у співавторстві з Дмитром Шуптою). Ось такий він композитор-кропивничанин Петро Леонідович Лойтра. Тож побажаймо йому з нагоди виходу в світ нової книги ще багато чудових мелодій, високого чистого неба та здатність творити чудо в мистецтві. Сергій Дзюба
– 473 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про голову І, повертаючись додому з поля, Голівку соняшника заберу, Як Маргарита голову Ла Моля. Ольга Башкирова Я про майбутнє знаю майже все: Такий-то рік, і нас уже немає, Хтось голову мою кудись несе І каже, що чомусь Тебе кохає… Хтось витира мені дбайливо піт, Накручує вже феном шевелюру… Невже на Беатріче дефіцит І там немає справжньої Лаури? Заради Тебе я стерплю цей жах, Хоч без сідниць, та все-таки не голий! Тримає палко хтось мене в руках І, слава Богу, не впуска додолу… Терплю, мов янгол: з вуст – ні бе, ні ме, Лиш прикро, що колись, як сонях, зрання Ніхто Твою голівку не візьмé, Щоби мені зізнатися в коханні. ________________ * Першою моєю «дорослою» книгою в дитинстві стала «Голова професора Доуеля» Олександра Бєляєва. Я її прочитав у першому класі, за вечір, і навіть надвір погуляти з дівчатками не пішов... Почувши про таку мою ейфорію від книжки, добра бібліотекарка порадила «Королеву Марго» Дюма – там теж Маргарита з головою коханого Ла Моля носилася, а також – «Вершника без голови» Майн Ріда! ☺ – 474 –
Розділ третій
Рецензії
Дмитро Головко: «Піски – це мій Всесвіт!» Дуже тепле, зворушливе свято відбулося в Бобровицькій центральній районній бібліотеці – відомого українського письменника, земляка Дмитра Андрійовича Головка урочисто нагородили Міжнародною літературною премією імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень». Відзнака – вагома, серед її лауреатів – Герої України Юрій Мушкетик та Іван Дзюба, Шевченківські лауреати Микола Жулинський, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Леонід Горлач, всесвітньовідомий кінорежисер Кшиштоф Зануссі та видатні люди з понад 30 держав. На святі я представляв Академію і обласну газету «Чернігівщина», тож із великим задоволенням, від душі вручив нагороду Дмитрові Андрійовичу. Адже це – честь і для мене! Дмитро Головко – класик української літератури, надзвичайно обдарований і шляхетний добродій, душа якого одягнена в нашу українську вишиванку. Багато доброго він зробив і для свого мальовничого села Піски, в якому народився, рідної Бобровиччини, Придесення та України! Дмитра Андрійовича гарно привітали заступник голови Бобровицької райдержадміністрації Тетяна Ляшенко, начальник гуманітарного відділу РДА Марія Герасименко, директор Бобровицької централізованої бібліотечної системи Леся Циба, знаний письменник і журналіст Григорій Войток, який назвав Дмитра Головка своїм батьком у літературі. Адже Дмитро Андрійович тривалий час працював редактором у видавництвах «Молодь» і «Український письменник», виховавши цілу плеяду талановитих літераторів. І саме такий досвідчений Майстер відредагував роман – 475 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Григорія Войтка «Безбатченки», котрий вийшов уже в двох книгах й отримав схвальні відгуки читачів. Так, безперечно Дмитро Головко – еталон літературного редактора, вимогливий і водночас – доброзичливий, небайдужий та совісний чоловік. «Таких письменників зараз – мало, – наголосив Григорій Войток. – Тому для мене Дмитро Андрійович – це взірець високоморальної і творчої Людини з великої літери. Справжній подвижник. Це – яскравий приклад, як потрібно жити та працювати для України». Дмитро Головко – автор багатьох книжок поезії та прози. Всі вони – від першої – «Плем’я робітниче» до зовсім недавньої збірки віршів, поем, новел, афоризмів і спогадів «Співучі Піски» – пронизані великою любов’ю до свого тичинівського краю, до простих, скромних, чуйних трудівників. Це – мудра, сонячна, щедра філософія великої душі та небайдужого серця. Тож цілую одвірочок хати І сльозинку стираю з щоки, В емоційно-піднесенім святі Я забув, що спливають роки… («Вдома») Так вийшло і цього разу, на святі в бібліотеці, на яке завітала й молодь – учні Бобровицького ліцею, котрі уважно слухали 85-річного письменника та сфотографувалися з ним на згадку, – отакі зустрічі з людиною-легендою потім не раз згадуються в житті! Відомий Дмитро Головко і як невтомний краєзнавець, зокрема, він – упорядник-редактор збірки «Не бував ти у наших краях!» – про минуле та сучасність Бобровицького краю – 476 –
Розділ третій
Рецензії
з ілюстраціями Шевченківського лауреата Василя Лопати. Вже 18 років поспіль (!) у Пісках проводиться літературно-мистецький районний конкурс «Добридень тобі, Україно моя», співорганізатор якого та постійний член журі – Дмитро Головко. У конкурсі беруть участь літератори, позаштатні кореспонденти районної газети, художники, народні майстри декоративно-прикладного мистецтва, – і зовсім юні обдаровані школярі, й уже досвідчені, сивочолі ветерани. Та й сам Дмитро Андрійович – чудовий різьбяр по дереву! Цього дня у виконанні митців районного будинку культури прозвучали проникливі, людяні пісні Дмитра Головка, що сприймаються, як народні. На зорі мене, мамо, збуди, Хай на дворі вітрів перешуг. Я тобі від криниці води На цілісінький день наношу. («За зорі мене, мамо, збуди») Дмитро Андрійович почувався щасливим та розчуленим. Подякував усім, хто прийшов, хто читає його книжки. Щиро вдячний Дмитро Головко й Героєві України, видатному аграрієві, публіцистові та меценату Леонідові Яковишину, за сприяння якого побачила світ книжка «Співучі Піски». «У мами було 7 дітей, тато загинув… Тож я з самого малечку старався допомагати матусі. Добре знаю, що таке сільська праця! Втім, я з дитинства мріяв – пам’ятаю, хотів створити літак, щоб на ньому мандрувати світом. І де б я не був, у моєму серці – завжди рідне село. Піски – це мій Всесвіт, це моя велика любов на все життя! – проникливо сказав Дмитро Андрійович. – Свою першу книжку я з вдячністю подарував – 477 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Павлові Тичині, а він підписав мені своє нове видання. Павло Григорович чудово ставився до мене, допомагав, підтримував. Якось я залишився без стипендії (отримав «трійку» за те, що відповідав українською мовою, а викладачеві-генералові це не сподобалося), то Павло Тичина, дізнавшись про ось таку несправедливість, просто дав мені дещицю власних грошей зі словами: «Це тобі, Дмитре, стипендія від мене», щоб я міг спокійно вчитися далі. Звісно, таке не забувається!.. Отож я живу, залюбки мешкаю й тут – на своїй дачі, на Бобровиччині, працюю на городі, як усі сільські люди… Тут мені чудово пишеться. Створив уже кілька нових книжок і сподіваюся, що їх теж читатимуть». Дякуємо, Дмитре Андрійовичу! Неодмінно прочитаємо. Сергій Дзюба
Трактат про Блока Хтось пригадає, як у літні дні Удосвіта корову гнав на пашу, Кого ж і що пригадувать мені: Болконського? Чи П’єра і Наташу? Ігор Качуровський Хоч радив мемуари Блок писати, Та я за них, звиняйте, не засів, – Ну, пас гусей, підріс – ганяв теляток, А на Наташу – не було вже сил… ________________ * Так, коли Качуровського начитаєшся, то вже не до дівчат. ☺ – 478 –
Розділ третій
Рецензії
З Леонідом Горлачем – в гостях у ічнянців! Нас запросили на це прекрасне літературно-мистецьке свято очільник Ічнянського літературного об’єднання «Криниця», письменник Станіслав Маринчик та його обдаровані колеги. Звісно, із задоволенням сюди приїхали. Із Києва завітали й земляки – поет, Шевченківський лауреат Леонід Горлач і його творчий побратим Станіслав Шевченко. Я представив обласну газету «Чернігівщина» та урочисто вручив Леоніду Никифоровичу Міжнародну літературну премію «Світ Пограниччя». А ще ми прийняли славетного поета Горлача до нашої Міжнародної літературно-мистецької Академії України. «Наш Льонічка!» Січеться сніг. Горить вогонь у переметеній долині. Як затишно зробилось нині при пелюстках твоїх долонь! Вони цвітуть, немов весна, що вже пробитися воліє отим вогнем, який жаріє в долині здоленій без дна. Ці такі наче прості, але надзвичайно проникливі, ніжні рядки створив знаменитий земляк, поет Божою милістю Леонід Горлач. «Наш Льонічка» – як із любов’ю говорять про нього ічнянці. Бажаючих привітати Леоніда Никифоровича на рідній землі було дуже багато. Втім, він поводився напрочуд скром– 479 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
но. Сидів собі тихенько, слухав. А коли заспівали задушевні пісні про рідне Придесення, змахнув сльозу… Говорив неголосно, та зал буквально затамував подих. Тож я, користуючись нагодою, поспілкувався з Поетом. – Я – щасливий, адже маю багатьох друзів-письменників, – сказав Леонід Горлач. – Таких, як незабутній Борис Олійник. Ми з ним стільки років йшли однією прямою стежкою, не звертаючи на манівці. Ні вправо, ні вліво. З деякими своїми приятелями вчився разом, от із Михайлом Кушніренком колись до дівчат ходили… І зараз всі – такі мені рідні! На жаль, декого вже немає на світі. Це – дуже печально, але таке життя. Однак пам’ятаю всіх, тому щасливий. Скільки б не мав мільярдів олігарх, гроші самі по собі не принесуть йому жаданої радості, гармонії в душі. Все, що він може, це передати ті гроші своєму синові. А ми, письменники, передаємо людям Слово. Кошти можна розтринькати, а Слово – вічне. Бо хіба не зі Слова почався світ?! Тож якщо поет створив бодай одну талановиту книжку, привітаємо його. А якщо дві – це вже подвійний успіх, можна спокійно помирати… Жартую, звісно. Але я ніколи не шкодував, що став письменником. Взагалі, у моєму віці час думати не про нагороди, а про вічність. Звання, премії – це все скороминуще. Завтра буде інший лауреат – і вже говоритимуть та писатимуть про нього… Тому до усіляких лаврів треба ставитися спокійно. Добре, якщо вони є. Та головне – творчість! Якщо відчуваєш, що тобі є що сказати людям, пиши. Ніколи не почувався радянською людиною: знав, що насамперед я – українець! Навіть в армії два роки розмовляв майже виключно рідною мовою – спочатку в Карелії, потім у Петродворці і в Чернігові… Хочеться запитати самого себе: а що сталося в Україні з набуттям статусу незалежної держави? Практично нічого – 480 –
Розділ третій
Рецензії
позитивного. Так, про нас заговорив увесь світ як про європейську країну. Але з іншого боку, якщо за радянських часів у першому-ліпшому кіоску у вічі впадало багато саме українських видань, то зараз зрідка з’явиться якась газета рідною, державною мовою. А то ж усе заполонила бульварщина, ні про що, де оспівуються якісь «зірки» та бандити… Я три десятиліття пишу свої віршовані історичні романи, починаючи від Аскольда і Діра, Ярослава Мудрого й звертаючи на козацькі часи. Дуже багато білих плям у нашій національній пам’яті. Це страшно! А безбатченки звідки беруться? Через те, що вони не знають свого коріння. І нам уже давно треба розробити державну концепцію саме історичного бачення ролі України, її становлення, осібності її як культури, як справжнього етносу… Бо ми, українці, – абсолютно неповторний народ. З усіх боків затиснутий іншими, та все одно він живе! Коли говорять: «Украинского языка никогда не было» – Господи, а звідки ж узялися понад двісті тисяч українських народних пісень, де кожне слово – джерельне? А нам доводять, що у нас ніколи не було мови. Це – брехня! Ліниві неуки, які так говорять, потім, коли напиваються, самі ж співають українські пісні. Я поставив перед собою завдання: через епічну поезію створити обличчя нашого українського народу. Що і роблю. Дай, Боже, Вам наснаги, дорогий Леоніде Никифоровичу! Народний поет із Грабова Цього дня презентував свою нову ошатну збірку віршів «Мандрівка до веселого слова» гуморист Олександр Гаврись, котрого на рідній Ічнянщині вже справедливо називають народним поетом. Власне, його перша книжка «І таке буває» буквально розлетілася між людей. Ще б пак! Олександр – 481 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Федосійович пише дуже дотепно, тож його тепер нерідко порівнюють із Павлом Глазовим, знаменитим українським гумористом і сатириком. І за моїм переконанням, наш Гаврись аніскільки не поступається талантом кумиру мільйонів. До того ж, Олександр Федосійович – ще й обдарований музикант, і співак, яких пошукати! А вже щодо його дивовижного гумору, то, мабуть, і риба в Удаї сміється, коли він там із друзями на березі юшку варить! І з якого дива дехто називає Грабів глухим селом? Це мальовниче село над Удаєм із таким чарівним колоритом! Навіть Нечуй-Левицький має тричі пожаліти, що не написав про нього щось на кшталт «Кайдашевої сім’ї». Ну та нічого – дід Саша (себто дядько Сашко, він же – Олександр Федосійович) попрацює в українській літературі і за себе, й за того хлопця. Адже в його літературних схованках ще тих гуморесок – огого! Тож нехай пишеться і здоровиться! А ми публікуємо одну з поетичних гуморесок Олександра Гаврися. Кохання по-нашому Захотіла Вірка заміж, Зубами скрегоче, – Чоловіка якнайшвидше Вона мати хоче. Щоб красивий був та чемний, Багатий, до речі, На бороді була ямка, Ще й широкоплечий. – 482 –
Розділ третій
Рецензії
Щоб у хаті не сидів Та й не тер одвірки, Тютюну щоб не курив І не пив горілки. Та де ж взяти їй такого? В нас – одні п’яниці... Довелося виписувать Хлопця з-за границі. До Японії летіли Листи телеграми: «Ви пришліть нам жениха – Хлопця Хатаяму». Батько з матір’ю відтоді Не лягають спати, – За ворота все виходять Зятя зустрічати. Вранці-рано, ще не встигло Показатись сонце, На подвір’ї зустрічали Робота-японця. Інший хтось після дороги б Ліг відпочивати. Цей, зайшовши до господи, Взявся працювати! У дворі попідмітав І поцюкав дрова; – 483 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Та метнувся до хліва, Подоїв корову. День увесь у них в господі Кипіла робота, А під вечір лагодив Робот ще й ворота. А коли вже потемніло Та зайшли до хати, Вірка хлопця потягла До ліжка лягати... Коли вранці дівка встала І прийшла до тями, Купка дротиків лежала Замість Хатаями. І його уже до хвіртки Не вернути знову... Враз, не витримавши Вірки, Згорів від любові! Лист в Японію послали: «Наше вам вітання! Робітник він – дуже гарний, Слабкий для кохання». Смішно, правда? І таких поетичних скарбів у Олександра Федосійовича – дві збірки! Тож читайте, насолоджуйтеся та пишайтеся чудовим земляком! Сергій Дзюба – 484 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про зелені яблука Земля зів’яне. Випаде пороша. І посивіє зморена душа, бо вже не прийде дівчина хороша, мов юне неукоськане лоша. Леонід Горлач Коли стріляє в попереку й вусі, І вже ось-ось, здається, понесуть, – Я на дівчат з надією дивлюся, Що, мов лошата, каблучками б’ють. Їм так весняно, радісно і дзвінко, – Цвірінькають, неначе горобці! І в мене не болить уже печінка, А з нирок випадають камінці… Одужую, неначе десь у Сочі, І кожна з них – мов лікар Айболить; Бо від дівчаток краще бачать очі І навіть дужче лисина блищить! Зривають юнки яблука зелені – Нічого, інші виростуть колись. Аби апендикс розсмоктавсь у мене, До їх весіль щоб гланди зажили… Дивлюсь униз, немов роблю зарядку, – Усе гаразд, здається не помер! Бо світ тримають не кити – дівчатка, А ми – незрозумілий інтер’єр. ______________ * Я часто жінок називаю дівчатами – так поетичніше! ☺ – 485 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Його прозу порівнюють із творами Борхеса У харківському видавництві «Майдан» щойно вийшла книжка відомого українського письменника з Канади Михайла Блехмана – роман «Небеса в единственном числе». Михайло Блехман – письменник, лінгвіст, перекладач, філолог, член Міжнародної літературно-мистецької академії України, лауреат численних міжнародних літературних премій. Пише прозу трьома мовами: українською, російською та англійською. Він народився і півжиття прожив у Харкові. Закінчив Харківський державний університет, відділення математичної та прикладної лінгвістики… Кандидат філологічних наук. Головний редактор популярного канадського інтернет-часопису «Порт-Фоліо». Одружений, має двох доньок, трьох онуків. З 1998 року мешкає з родино в Монреалі (Канада). Взагалі ж, новий роман талановитого прозаїка Михайла Блехмана – про декілька епох і держав. Він навіяний повістю Хуліо Кортасара «Інше небо». Головні герої «Небес» шукають і знаходять для себе це «інше небо», під яким їм затишніше, ніж під «головним». Роман написаний від імені юної дівчини, пізніше – молодої жінки. Вона, як і її найближчі подруги та сім’я, показані в «застійну» епоху та в часи «перебудови». Паралельно ми потрапляємо до Англії вікторіанських часів і до Росії часів столипінських. Ось що пише про книгу М. Блехмана знаний літературознавець Олексій Філімонов: «Роман – справді чудовий, цікавий та парадоксальний! У сучасній прозі прийнято показу– 486 –
Розділ третій
Рецензії
вати людей радянського часу зазвичай досить пласкими та якимись недалекими… Та й узагалі майже всі письменникишістдесятники цим печально прославилися: вони теж зображували плакатних людей, нехай і з протилежним знаком. У книзі Михайла Блехмана дуже багато тихих, тонких ходів, і вони незрівнянні – в грі мови, контрапункт думки, в інтонації». А ось – слова відомої письменниці та художниці Тамари Алексєєвої, авторки ілюстрацій до цієї дивовижної і незвичайної книжки: «Світ Михайла Блехмана абсолютно індивідуальний. Він усвідомлено багато років рухається до своєї мети. Як магічний чарівник-алхімік, намагається органічно поєднати непоєднуване: держави, епохи, запитання і відповіді… Англія вікторіанських часів, Радянський Союз… «Застій» та «перебудова»... Автор зібрав напрочуд багату скарбницю життєвих спостережень». Цілком згоден. Маємо дуже хороший, колоритний і несподіваний роман, зі своєю неповторною аурою та, попри все, доброю, позитивною енергетикою. Я б порівняв його персонажів із героями Борхеса. Тож, хто ще не читав твори Михайла Блехмана, раджу познайомитися з цим непересічним і патріотичним автором, котрий живе і активно, самовіддано працює задля рідної України. До речі, цікаві, ошатні книги Михайла Блехмана вийшли і українською мовою, зокрема в майстерному перекладі Олега Гончаренка. Сергій Дзюба
– 487 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Муська» – історія України в долях простих людей У Чернігівському музеї Михайла Коцюбинського відбулася презентація книги поетеси, прозаїка і науковця Ганни Арсенич-Баран. Її роман «Муська» вийшов у видавництві Володимира Шовкошитного «Український пріоритет». У залі було багатолюдно. Крім авторки, виступили її колеги-викладачі з обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. К. Ушинського, науковці з Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Тараса Шевченка і Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Співав син пані Ганни – поет Іван Баран. Пригадали на імпрезі інші книжки обдарованої авторки: збірки – «Під райськими яблучками», «Як зайде місяць», «Обнадію весною», «Солодкі слова» та «Чарує буйнава весна», романи «Тиха вулиця вечірнього міста» і «Радуйся, невісто неневісная». Та, звісно ж, найбільше добрих слів на презентації було сказано про роман письменниці з колоритною назвою «Муська». Взагалі ж, треба віддати належне і видавцеві Володимирові Шовкошитному, який надрукував його в своїй серії «Жіноча душа». «Власне, чим довше я живу на світі, тим більше переконуюся, що розгадати душу жінки – просто неможливо… І ще одне свідчення цьому – новий роман у новелах Ганни Арсенич-Баран, цікаво поєднаних між собою. Книжка – невелика за обсягом, однак у ній – немало сюжетних ліній, причому всі з них – завершені. Авторка порушила велику кількість проблем. Це – історія нашої України в долях простих людей, – наголосив науковець із Ніжина Олександр Забарний. – І, чесно розповідаючи про ті радянські часи, письменниця не засуджує – 488 –
Розділ третій
Рецензії
огульно всю нашу минувшину. Адже і в той період нашої історії не все було таким однозначно поганим, недолугим. Були і прекрасні, чуйні люди, яскраві особистості, відбувалися й позитивні події... Тобто цей твір Ганни – об’єктивний. І навіть негативні персонажі – люди неоднозначні, не змальовані тільки чорними барвами. А персонаж роману Муська, котра й дала таку назву всій книжці, для мене, попри все, залишилася жінкою з чарівним ім’ям Марія. Яка народилася від батьківмучеників… Жінку, яка народила мученика, що загинув за Україну. Котра тепер турботливо доглядає своїх онуків. І ці її онуки розбудовуватимуть незалежну Україну». І такі колоритні персонажі, як баба Марта, професор Басистий, – також взяті з життя. Як і полковник КДБ Радімцев, вихований у дитячому будинку (можливо, він і зараз мешкає в окупованому Донецьку, воюючи з суверенною Україною на догоду російському імперському Кремлю). Яскравий та справді неординарний і образ Василя, сина Марії. Тут мимоволі напрошується аналогія зі знаним оперним співаком Василем Сліпаком, який, тільки-но розпочалася жахлива війна, одразу ж полишив своє благополучне життя і повернувся додому, щоб мужньо захищати рідну Батьківщину, загинувши смертю героя. Можливо, фахівці-літературознавці згодом відшукають у цьому новому романі ознаки неореалізму, екзистенціалізму і навіть постмодернізму. Бо це – не фотографія, яка лише копіює ту реальну дійсність, а самобутній художній твір з оригінальними філософськими узагальненнями. Власне, у тло роману цілком вписується і такий несподіваний персонаж, як генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв… Тобто є про що почитати, над чим помислити і зробити власні висновки. Сергій Дзюба – 489 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про пазуху Цей бог Кохання – він найкращий бог. Такі м’які і теплі в нього крила. Сиділи ми за пазухою вдвох, Про зорі й вічність стиха говорили. Надія Данилевська Я крокував алеєю Героїв – Ішов собі і зорі не чіпав; Та прилетів зелений гуманоїд І враз мене за пазуху поклав. Він так стрибнув з тарілки, наче Бубка, Що я від шоку сам позеленів; А пазуха хиталася, мов рубка Есмінця, що тріщав аж від штормів. Проте було не твердо і не мілко, А м’яко й тепло – ледь не засинав… І раптом я збагнув свою помилку: Це був не він, а все-таки – … вона! Та я, як слід, злякатися не встиг, Бо став уже учасником контакту, – Вона питала: як пекти пиріг, Варити борщ і прибирати хату? Чи сплять у нас без одягу жінки? Куди зникає чоловіча сила? – 490 –
Розділ третій
Рецензії
Коротше, дві істоти залюбки Про зорі й вічність довго говорили… Мені б від слів та перейти до справ, Бо вже палав: від п’ят – і до волосся! Я з пазухи вилазить не бажав, Але, на жаль, в ту мить і довелося… Очима за тарілкою водив – Ну, от і все: ні сліду, ні привіту… Невже у них отам, в сузір’ї Дів, Лиш від розмов народжуються діти?! ________________ * Між нами, прибульцями, – і від розмов теж. Дивлячись, із ким говорити. ☺
– 491 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Гоголя на вас нет! Наверняка, вам хорошо знакомо это ощущение: попадается на страницах газеты, журнала или Интернета такая же фамилия, как и у вас, например, и сразу просыпается интерес. Кто это? Чем отличился?.. Так однажды и почти случайно я «клюнул» на эту не самую распространённую фамилию «Дзюба». Оказалось, не напрасно. Выяснилось, Георгий Дзюба немало знает, и пишет о творчестве своего (сам он родом из Ромён) и нашего земляка – Николая Васильевича Гоголя и пропагандирует – ах, не модное ныне слово, – классика. По крайней мере, мне, как писателю и журналисту, человеку, постоянно интересующемуся современным литературным процессом, в последующем несколько раз попадались на глаза в чём-то весёлые, а в чём-то грустные, однако всегда неординарные публикации этого прозаика. Размышления о современных аграриях, например, которых автор увидел сквозь призму таких печально «прославленных» командиров отечественного агропромышленного комплекса, как всё ещё актуальные Плюшкин, Настасья Петровна Коробочка да тот же Собакевич Михаил Семёнович. Рассуждения об офицерах, которые живут на страницах бессмертных произведений Н. В. Гоголя, об их традициях и сегодняшнем дне армии. А журнальная рецензия «Гоголь грезил Камчаткой» на книжку Георгия Дзюбы «Медведь в курилке» меня прямотаки удивила, озадачила и породила желание о нашем Гоголе и Камчатке когда-нибудь прочесть и саму книжку. Пишу вам это, твёрдо представляя и без Дзюбы, что Гоголь к Камчатке не имеет ровно никакого отношения. – 492 –
Розділ третій
Рецензії
После теперь уже неслучайного прочтения последнего романа Г. Дзюбы «Во всём виноват Гоголь» я убедился и в том, что этого автора можно вполне причислять к когорте писателей, стремящихся теперь стать последователями классика в использовании творческих методов и традиций нашего великого Гоголя Николая Васильевича в прозе. Открываем недавно вышедший роман «Во всём виноват Гоголь». (М.: ИД «Синергия», 2013). И видим, как накатанная дорожка реализма сквозь неспешное развитие сюжета по кривым улицам унылого райцентра ведёт нас к гротеску, иронии, а порой даже к фантастике. Читатель словно бы попадает в параллельный мир, названный условно полумифическим городом NN, где живут, и неплохо живут, если не чисто гоголевские, то уж наверняка хорошо известные нам по именам и фамилиям герои. Теперь это продолжатели или наследники рода Чичиковых, правнуки со многими «пра» лакея Петрушки, кучера Селифана да и некоторые другие… «чудотворцы» позапрошлого века, включая, например, отчаянного капитана Копейкина, Аксентия Ивановича Поприщина «Из записок сумасшедшего», что появляются на страницах Георгия Дзюбы во сне и наяву. Итак гоголевскими пассажами, персонажами, просторечиями, цитатами, поворотами сюжета и оценками буквально дышит вся книга. Может быть, поэтому читать её непросто. По крайней мере, в электричке, метро или в автобусе её лучше и не открывать. Но если найдёте для чтения вакантные минуты и окажетесь в располагающей для этого обстановке, вскоре поймёте многое и многому удивитесь, поскольку каждая фраза здесь выверена и выписана, как говорится, со снайперской точностью. – 493 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Порой задумываешься, что же это?.. Ироническая проза, сюрреализм, фантастический реализм, сатира, невероятный литературный эксперимент с хрестоматийными персонажами, занесёнными к нам то ли придорожной пылью от коляски Чичикова, то ли воздушными вихрями мчащейся куда-то Птицы-тройки? Роман заряжен изрядной долей абсурда происходящего, во что сразу не веришь ещё и потому, что отдельные эпизоды автор усиливает мистикой. Но вскоре приходит понимание, что такие вот литературные приемы и приводят к ясности: «Погодите, погодите! Подобное ведь случалось с нашим мэром, милицейским начальником, прокурором или бизнесменом! Именно у нас было такое или, скажем, случалось это в Херсоне, Чернигове или Москве, причём совсем недавно». Конечно, многое. Очень многое в жизни различного рода начальников с гоголевских времен и до сегодня сохранилось в неизменном виде. Многие из них живут собственными заботами – на той же волне, на которой когда-то «трудились» держиморды, кувшинные рыла, собакевичи или чичиковы, и этим всё сказано. Народ, как и в «Мёртвых душах», на страницах романа Георгия Дзюбы безмолвствует, хоть и с удивлением замечает анекдотические выкрутасы местной элиты, понимая, что её «деятельность» (по крайней мере, в районном центре NN), по сути, ничего не меняет… Видимо, всё так и будет продолжаться до тех пор, пока не появятся новые люди – люди, для которых честь и совесть важнее своего личного кармана. Гоголь – это таинственная страна, в которой каждый из нас когда-то, хотя бы в школьные годы чудесные, но всё-таки побывал. Но, увы, в нашу «евродолларовую» эпоху как чиновники от образования, так и читатели не сильно тянутся – 494 –
Розділ третій
Рецензії
классике, и зарастают криминально-эротическим бурьяном некогда знакомые нам её магистрали и пути. Одну из таких тропинок и попытался «прополоть» Георгий Евгеньевич Дзюба, наш земляк. Он и приглашает нас пообщаться с персонажами из классической литературы, «внезапно» объявившимися в придуманной точке постсоветского пространства, где и разворачиваются события его такой вот незаурядной «бюрократической» поэмы. Некоторые её страницы поют и о новой жизни, о высокой, благородной, законной. Здесь встречаются и лирические отступления, лишь герои в своём большинстве – забавны, смешны, а порой и чудовищны для нормального человека и общества. Но ведь и у самого Гоголя не так много положительных героев – Николай Васильевич только попытался найти их и разглядеть в унылой России… Читателю, привыкшему к «разжёванным» текстам, вникать в перипетии романа, может быть, поначалу чтения будет очень непривычно. Но и автор не торопит события и не подгоняет их под шаблоны, не навязывает свои мысли, воплощённые в слова. Парадокс в том, что все его герои – совсем не герои. Читатель неизбежно принимает их такими, какими они действительно есть, а затем облегчённо переводит дух, понимая, что здесь они – всё-таки условны, гротескны, что все эти «господа-начальники», хотя и бессмертные, но всё же призраки. Цитаты из произведений Н. В. Гоголя на страницах романа дополняют и проясняют сюжет повествования, соединяют различные эпохи отечественной истории, вплетаются в эту невероятную словесную вязь и комичным образом осовремениваются. И смысл жизни теперешних плутов, наводнивших город NN, тот же, что и в «Мёртвых душах»: «сделать не– 495 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
видимыми огни истины». «Святость закона у нас не обсуждается, а деликатно и гибко обслуживается мягко и со всех сторон…», – заявляет один из героев романа. Есть и надежда, что всякое жульничество колосится лишь до поры до времени, поскольку прокурора сейфы «от подлых материалов уже трещат». И если тот не способен сейчас эти материалы пустить в дело, то, несомненно, когда-то на его место всё же придёт честный человек. Гоголевское настроение в книге скорее не заимствованное от Николая Васильевича, а смыслообразующее. И то, что «красота классики – страшная сила» – (цитата из романа) – читатель постоянно ощущает. Поэтому текст и воспринимается объёмно. Порой он построен на быстро мелькающих образах и сюжетах, когда строки несутся бурной речкой, выплёскиваются в яркие фантазийные выдумки и искромётную иронию талантливого автора. А порой повествование внезапно возвращается в обычное гнилое русло умышленно «причёсанных» и унылых берегов, в бесстрастное перечисление событий из беспросветной провинциальной хроники. Такие повороты и сам подтекст придают провинциальной жизни некий обобщающий и в то же время уникальный смысл. Впрочем, не буду больше рассуждать и напоследок приведу цитату из нового сатирического романа. Чичиков «... с чрезвычайною точностию расспросил, кто в городе... главный начальник, а кто – основной? Мягок ли и в чём сам себе не строг прокурор будет, чем теперь новая полиция промышляет и чему в последние дни и ночи не по-детски радуются судейские? Какие депутаты и почём себя нынче сами уважают? Чего достигла перетряска районной административной реформы и большая ли очередь перед телевизором для выступления стоит на сегодня? – 496 –
Розділ третій
Рецензії
Задавал такие вопросы, будто бы и сам всегда жил гдето по-соседству. Выслушивал всё чрезвычайно внимательно, допросил Бронькина и по другим чиновникам. Коснулся даже банкротства библиотек и порядка перетекания хуторов и деревень в городской муниципальный округ». Здесь, как видите, не только реперные точки человеческих слабостей, но и сатира, поднимающаяся над злом в духе гоголевских, или может быть, салтыково-щедринских литературных традиций. Роман Георгия Дзюбы «Во всём виноват Гоголь», на мой взгляд, выгодно выделяется из потока книг оригинальностью замысла, содержания и стиля. Это заметная проза о нашем переломном времени, и в этом уже не «вина» классики, а удача автора. Честным будет признать с моей стороны, что в тексте – не всё так гладко и стройно. В моём личном восприятии есть и остаются вопросы, связанные с некоторыми тонкостями сюжетного построения, отдельными передержками и другими частностями, вероятно важными больше для узких специалистов, нежели для читателей… Тем не менее, знакомство с этой книгой позволило мне ещё раз вспомнить бесценное литературное наследие классика мировой литературы – Николая Васильевича Гоголя. Жму руку всем, кто его помнит и чтит. Сергей Дзюба
– 497 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про сідниці В академии наук Заседает князь Дундук. Говорят, не подобает Дундуку такая честь; Почему ж он заседает? Потому, что жопа есть. Олександр Пушкін Дундуки ідуть в керівники, Дундуки не вміють навпаки; І тому ретельно, повсякчас Думають сідницями за нас. ________________ * Ай да Пушкин, ай да сукин сын! ☺
Трактат про виробничі травми Жених, ошалевший от счастья, Вскричал: «Налобзаюся всласть я!» Стал он шлёпать невесту По мягкому месту И сломал себе оба запястья. Борис Акунін. Алтин-толобас Зламати можна все в такі хвилини – Без рук та ніг – ви все-таки мужчина. Але навряд чи панночка пробачить, Якщо у гіпсі інше щось побачить… ______________ * Не дай, Боже! Ліпше вже – в засвіти. ☺ – 498 –
Розділ третій
Рецензії
Закон радості від сеньйори Людмили У чернігівській дитячій бібліотеці імені Олександра Довженка гарно презентували книжку казок «української італійки» Людмили Шутько «Закон радості» 70-літня чернігівка Людмила Григорівна Шутько тривалий час мешкає в сонячній Італії. І пише захоплюючі казки для малечі – про пригоди білочок, мурашок, байбаків, лисичок, кіз, ведмедів, мавпочок, собак, котів... Виходить зворушливо й повчально. Принаймні особисто я вірю, що, прочитавши ці проникливі твори, дитина значно турботливіше ставитиметься до природи та братів наших менших. «Казочка моя – проста. Та вона – про головне: жити потрібно не лише для себе, але й для інших: людей, тварин, птахів, рослин, усього мінливого й дивовижного світу. Бо скільки віддаватимеш – стільки й отримаєш! Такий закон радості. Щоб усвідомити це, варто прочитати казку. Прочитати й зрозуміти, що ти – небезнадійний, бо можеш допомагати іншим. Адже без таких людяних вчинків просто неможливе повноцінне, гармонійне життя. І хай у твоїх руках – звичайна бляшанка, стався до неї з повагою. Бо хто знає, ким ти будеш у наступному житті – людиною, звіром, сонцем, вітром, кораблем, янголом? Наша казка продовжується. А за нею прийдуть інші казки – радісні й сумні, як люди. Обери свою!». Це «Закон радості» – чарівна книжка казок Людмили Шутько, котра вийшла українською та італійською мовами (спільний проект італійського журналу «Congoleto» й українського видавництва «Домінант», м. Мена, на Чернігівщині). Перекладач, упорядник, керівник цього незвичайного проекту – я… Книжка Людмили Шутько містить 21 ошатну кольорову ілюстрацію великого формату (чудова робота художниці Ма– 499 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
рини Скоробагатько, яка живе й працює в Мені), видана тепер досить великим накладом – три тисячі примірників (причому сто примірників авторка й перекладач подарували всім дитсадкам і школам Чернігова). Збірку «Закон радості» успішно представили на конкурс «Краща книга року». Імпреза відбулася в чернігівській дитячій бібліотеці імені Олександра Довженка. У ній взяли участь і дорослі, й дітлахи, зокрема учні 5-А класу чернігівської школи № 20, котрі заздалегідь із задоволенням прочитали казки Людмили Григорівни й тепер висловлювали свої враження, вітаючи щасливу авторку. Ведучі – я і заступник директора Чернігівської міської централізованої бібліотечної системи Ганна Маджуга. Виступили, зокрема, директор міської ЦБС Ніна Власенко, бібліотекар Валентина Козир та вчителька 20-ї школи Марія Примоченко. Як чернігівка потрапила до Італії? Як вона там живе? Про що мріє? Ось її відверта розповідь. Отже, слово Людмилі Шутько. Живу з надією! Що вам про себе розповісти? Народилася на Кіровоградщині. До війни батьки викладали в сільськогосподарському технікумі. Потім тато загинув на фронті, як і мільйони українців. А матуся в нелегкий повоєнний час пішла працювати агрономом на машинно-тракторну станцію, бо їй дали житло – півхати. Трудилася неня від зорі до зорі, її майже ніколи не було вдома. У нашій родині я – найменша, п’ята дитина. Старші брати й сестри не віддали мене до дитбудинку – боялися, що їхню Люду там лупцюватимуть), тож доглядали самі. Звісно, я дуже скучала за мамою, хотілося батьківського тепла й ласки; але – 500 –
Розділ третій
Рецензії
це – доля багатьох дітей війни, які пережили лихоліття сталінських років. Полюбила читати, особливо вірші й казки. Пам’ятаю, з якою радістю декламувала на шкільній олімпіаді байки Глібова, пускаючи в зал… горобців. А в десятилітньому віці мені пощастило побувати у Гурзуфі – в знаменитому міжнародному дитячому таборі «Артек». Тоді вперше відкрила для себе дивовижно мінливу, чарівну красу «найсинішого» Чорного моря й високих шпилястих гір (адже раніше на батьківщині бачила лише неозорі степові простори); і це мене так вразило, що написала свого першого вірша – «Гора Аюдаг». Дуже вдячна мамі, яка подбала, щоб усі її діти здобули вищу освіту; нікого не відправила на роботу в п’ятнадцять років. Спочатку я працювала на Донеччині – інженером-економістом на заводі «Армліт». Згодом трудилася в Росії (у Самарі) та Казахстані. А потім вирішила повернутися з космічного Байконура додому – на Україну-неньку, й оселилася в древньому (відомому ще з літописів Київської Русі), мальовничому Чернігові – влаштувалася на роботу до міського житлового об’єднання. У ті важкі 90-ті роки, як і більшість співвітчизників, я змушена була шукати додатковий заробіток, щоб довчити своїх дітей, – їздила до Білорусі та Росії продавати популярний тоді зелений горошок (у скляних банках – така була тара). Одного разу колега допомогла мені вирушити на заробітки до Італії. Працювала на виноградниках, у полі – на рівні з молодими арабами, однак платили як жінці – тільки половину заробленого. А мені ж на той час вже виповнилося вже п’ятдесят років! Втім, яка робота без знання мови? Тому завжди носила в кишені словник та самовчитель з італійської. Отже, використовувала кожну вільну хвилинку, аби запам’ятати нові слова. – 501 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Добре, що італійська мова – така ж мелодійна, як і рідна українська, тож не довелося, заради правильної вимови, «ламати» язика… Ходила до церкви (в негоду ми майже не працювали), уважно слухала проповіді священика. Католики не використовують піснеспівів, там тексти читаються. Втім, ще раз переконалася: головне не приналежність до тієї чи іншої релігійної конфесії, а віра й добрі помисли; коли людина живе з Богом у серці і нікому не причиняє зла. Взагалі, щоп’ятниці я вже старалася не працювати в полі, а допомагати прибирати в храмі – безкоштовно, разом з італійками. Вперше побачила, як зі щирою радістю та любов’ю трудяться волонтери, добровільно виконуючи суспільно важливу роботу в церквах, шпиталях… Потім священик допоміг мені влаштуватися на працю в одну родину. І почалося моє нове життя – трохи легше: я доглядала за безногою жінкою-інвалідом. Водила її гуляти на візочку, вчилася готувати італійські страви, а після обіду старанно читала вголос своїй підопічній Біблію. Звісно, сама ще не все розуміла, однак моя небездоганна декламація її влаштовувала. Дякую цій жінці за терпіння, адже стільки часу слухала ті молитви (сама вона не могла говорити після паралічу). У мене часто запитують, скільки можна заробити в Італії, доглядаючи за важкохворим? У середньому – 850 євро за місяць (все залежить від досвіду, професіоналізму та репутації людини). Але праця – нелегка, вимагає великого терпіння й знання психології. Через кілька років, побачивши в релігійному журналі «Християнська сім’я» оголошення з приводу роботи, я написала туди листа; і за три місяці отримала запрошення (виявилося, що з тридцяти пропозицій увагу привернув чомусь саме – 502 –
Розділ третій
Рецензії
мій лист). Отож я наважилася на переїзд: раніше мешкала неподалік від Риму, а тепер вирушила на північ, до Коголето (це – поблизу Генуї). І тут, як то кажуть, нарешті знайшла свою долю: попрацювавши місяць, одержала несподівану пропозицію від господаря вийти за нього заміж. Йому, небагатому, було складно платити за роботу найманій помічниці, вигідніше просто одружитися. Але після всіх поневірянь, я погодилася; була вдячна й за це! Чоловік виявився дуже чуйною та сердечною людиною. Дав мені змогу вчитися в Академії шиацу й купувати книжки з нетрадиційної медицини. Отже, я змогла зайнятися тим, що мене по-справжньому цікавило. Власне, саме чоловік і став моїм першим пацієнтом: на ньому я вчилася робити свої масажі, а також моксу (це – тибетська методика припалювання цигаркою з полині енергетичних точок на кшталт голкотерапії). Минули роки. Нині я – вдова. Живу в Італії. Кілька разів на тиждень залюбки займаюся танцями. Моєму партнерові – 78 років… Він усе життя працював робітником, а зараз – на заслуженому відпочинку. Дуже любить подорожувати! Ми разом із ним залюбки танцюємо мазурку, польку, вальс. Тож, приїжджаючи на Україну, я одразу записуюся в танцювальну групу. Мене здивувало, що італійці дуже мало читають, багато безграмотних. Але людей похилого віку там поважають. При комунах (муніципалітетах) у кожному селищі виділяють приміщення й гроші для клубів «третього віку», де старенькі із задоволенням проводять своє дозвілля: грають у карти, лото, шашки; влаштовують свята, мандрівки в гори; щороку організовують цікаві конкурси на кращі казку, поезію, прозу, гумор, живопис, фото, мистецький виріб, виготовлений вручну… А 6 жовтня там проводиться свято «I noni favolosi» («Чудові дідусі й бабусі»): з усього регіону організовано на комфорт– 503 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
них автобусах привозять до Генуї в найкращий театр «Carlo Felice» людей похилого віку: для них влаштовують концерт і презентацію – нагороджують переможців конкурсів. Мені так це сподобалося, що я теж вирішила спробувати: спочатку написала італійською одну казку, потім – іншу… І, уявіть собі, за свою «Мурашку Мар’яну» отримала третє місце, а за власний вірш – друге. Незабаром мої казки почали періодично друкуватися в популярному італійському журналі «Cogoleto». А під час одного з моїх приїздів додому, на Чернігівщину, друг переклав одну з казок українською та надрукував її на шпальтах популярної газети. Взагалі, мене турбує тема екології. Серце розривається, коли бачу з вікна потяга «Київ – Адлер» завалені сміттям лісосмуги; прикро читати про небезпечне забруднення багатьох наших водойм. Тому й пишу такі казки. Торік, завітавши на Придесення, я посадила на дачі трюфеля. Це – такі дивовижні гриби, як у моїй казці «Розповідь пенсіонера про гриби та любов». Кілограм трюфелів коштує мінімум 500 доларів. Але, якщо вони й виростуть тут, то лише через десять років. Втім, сподіваюся колись зібрати урожай! В Італії – добре, та прийшов час повертатися на Батьківщину. Живу з надією, що колись все влаштується: наша держава буде в Євросоюзі, і ми, як цивілізовані люди, зможемо нарешті спокійно, легко, без отих принизливих віз, подорожувати всією Європою; а туристи, приїжджаючи до Чернігова, не жахатимуться від знайомства з тутешніми туалетами та річкою Стрижень, що так неперевершено смердить поблизу Красного мосту… Сподіваюся на це. Та чи доживу? Записав Сергій Дзюба – 504 –
Розділ третій
Рецензії
«Як стати справжнім чарівником» Казки з усього світу від сеньйори з Італії У чернігівській школі № 34 свою нову (вже шосту!) книжку казок для дітей «Як стати справжнім чарівником» презентувала відома письменниця з сонячної Італії Людмила Шутько. Я із задоволенням представив шляхетну гостю – як перекладач та упорядник усіх її чудових і яскравих книжок. Раніше побачили світ та стали досить популярними в Україні й Італії книги дивовижних казок сеньйори Людмили «Закон радості», «Гуртожиток у лісі», «Чи є душа у дерева?», «Як подружитися з часом?» і «Як птахи пастуха князем зробили», котрі дуже подобаються не лише дітлахам, а й дорослим. Усі ці книги – дуже ошатні, адже на кожній сторінці – прекрасні кольорові ілюстрації відомої української художниці Марини Скоробагатько. Нова книжка, на мою думку, найкрасивіша, – авторка, мов Шахерезада, захоплююче й дотепно розповідає казки з усього світу, а художниця зуміла створити такі вражаючі малюнки, що нову книжку хочеться тримати в руках. До того ж, письменниця буквально з першої сторінки ділиться неймовірними секретами – навчає, як стати справжнім чарівником! Усього таких казок – аж сімнадцять: українська, іспанська, індійська, португальська, в’єтнамська, англійська, італійська, болгарська, білоруська, казахська, аварська… Вони – дуже різні, однак об’єднані великою любов’ю до дітей, людяністю та мудрістю. Читаючи ці ненав’язливо повчальні книжки, діти виростуть хорошими, розумними і дійсно небайдужими людьми. Отож твори сеньйори Людмили Шутько потрібно активно – 505 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
популяризувати в Україні, Італії та багатьох інших державах. Допитливі учні 5-Б класу, які дружно прийшли на презентацію зі своєю вчителькою Іриною Мугою, підготували багато відгуків на прочитані казки сеньйори Людмили, котрі одразу ж стали їхніми улюбленими, та намалювали десятки чудових, зворушливих малюнків; а одна обдарована дитина створила велику картину, якою розчулена авторка пообіцяла прикрасити власну оселю. Ведуча та організатор презентації – завідувач бібліотеки школи № 34 Наталія Білюк підготувала вікторину за мотивами цих казок, і дітлахи досить легко та кмітливо відповіли на всі її запитання, – відчувається, що прочитане вони запам’ятають надовго, а така зустріч із гостею-чарівницею з Італії стане для них дійсно незабутньою. Наприкінці я вручив Людмилі Шутько заслужені нагороди – почесний диплом цьогорічного лауреата Міжнародної літературної премії ім. Генріха Бьолля (Нобелівського лауреата, видатного німецького прозаїка) та відзнаку Всеукраїнського літературного конкурсу в місті Дніпро, які авторка отримала за її талановиті книжки. Сергій Дзюба
– 506 –
Розділ третій
Рецензії
Скарбничка дивовижних історій У чернігівській бібліотеці імені Олександра Довженка свою книжку «Гуртожиток у лісі» презентувала сеньйора з Італії Людмила Шутько. Свято вийшло чудове, зворушливе та яскраве, від душі. Як президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, я урочисто вручив пані Людмилі престижну нагороду – Міжнародну літературну премію імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень». Відома письменниця з Італії відзначена за книжку для дітей «Гуртожиток у лісі» (українською мовою), численні публікації в українських виданнях, а також пропаганду української літератури за кордоном. Участь у презентації взяли заступник директора Чернігівської міської централізованої бібліотечної системи Ганна Маджуга, котра разом зі мною переклала та упорядкувала «Гуртожиток…»; восьмирічний онук Людмили Шутько – Марк Мхитарян, який гарно розповів напам’ять власне оповідання «Допитлива ящірка», що увійшло до цієї книжки; надійні подруги сеньйори Людмили – чернігівки Надія Погосова і Тамара Тур, які завжди допомагають в усіх починаннях; педагог Марія Примоченко й учні 7-А класу чернігівської школи № 20, котрі прочитали нову книжку й напрочуд цікаво висловлювали власні міркування про неї; дизайнер Анатолій Кульченко, лауреат премії ім. Григорія Сковороди; та співробітники дитячої бібліотеки імені Олександра Довженка. «Гуртожиток у лісі» представили на конкурс «Краща книга року». У серці письменниці Людмили Шутько – дві Батьківщини: народилася вона в Україні, а мешкає у сонячній Італії. Пані – 507 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Людмила – дуже чуйна, щира й шляхетна жінка. Зустрівшись із нею вперше, мимоволі подумав: якби всі були такі, наш світ справді був би кращим – добрішим і милосерднішим. А ще – значно безпечнішим, адже авторка по-справжньому любить природу і вболіває за звірів та птахів, дерева і квіти, річки й озера, гори та ліси. Тому її казки і оповідання сповнені великої людяності і гуманізму. Вони – цікаві, зворушливі, ненав’язливо повчальні й водночас дотепні. Це – дивовижні історії, які легко читаються й запам’ятовуються. Переконаний: дитина, прочитавши їх, не кривдитиме вербу чи берізку; бо у кожного дерева – також є душа, вони відчувають біль і страждають, мов люди. Малюки не мучитимуть метеликів та мурашок і опікуватимуться домашніми тваринами. Тож саме на таких книжках і потрібно виховувати наших дітлахів. Взагалі, пані Людмила радить батькам розповідати своїй малечі добрі казки. «Не треба увесь час сваритися, повчати, виховувати, читати лекції чи карати. Просто придумайте цікаву, чарівну казку», – говорить авторка, і вона – права. Її перша книжка «Закон радості» розійшлася великим накладом. Дітей зачарували проникливі розповіді про песика Ліо, мурашку Мар’яну, козу Зінку під парасолькою, незвичайну мандрівку маленького хлопчика верхи на великому котові Приблуді, пригоди лісових звірят і їхню зустріч із янголом. Красиво, вдало проілюструвала все це художниця Марина Скоробагатько. За цю збірку пані Людмила отримала почесну Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф». Також її «Закон радості» визнали «Кращою книжкою року». Обдарована авторка стала членом Міжнародної літературно-мистецької Академії України. – 508 –
Розділ третій
Рецензії
Тепер маємо ще одну скарбничку дивовижних історій – збірку казок та оповідань Людмили Шутько «Гуртожиток у лісі» – з ошатними, яскравими малюнками Марини Скоробагатько. Тут – і Кульбабка, котра слухає музику; і справжня, вірна дружба кмітливого птаха одуда з апельсиновим деревом; і пам’ятне «побачення» дівчинки з вовком; а ще – напрочуд допитлива ящірка; чарівний дикий кабан; автомобілі, які порівнюють себе з птахами; селянин, котрий раптом став «зубром»; дивом врятований ставок; малесеньке сонечко, що захищає дерева… Не знаю, як вам, а мені – вже цікаво! До речі, письменниця нещодавно розпочала роботу над своєю новою, третьою книжкою, що має бути не менш захоплюючою та ошатною. Сергій Дзюба
Балада про фрукти Весняний сад Увесь в рожевім сяйві Квітучих персиків! Красуня молода, Мов зачарована, завмерла на дорозі. Отомо-но Якамоті. Ман-йо-сю Який садок – неначе диво з див, Тут і не гріх померти молодою! Стою, мов зачарована красою… І чим це мене сторож пригилив? _____________ * Молодці! ☺ Отомо-но Якамоті вважається упорядником антології «Ман-йо-сю». – 509 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про світле майбутнє Долі судилося бути саме такою. Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ. Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою. І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт. Павло Вольвач Обіймаю цей дуб – триста восьмий, що бачив Тараса, Я тут ніжно бухну і щасливо порину у сон… Я люблю це СІЗО — там сидів мій приятель Лабазов – Той, що курить лиш «Приму» і Кучму ляка в мегафон. Я пишаюсь цим містом, в якому надовго застряв, Де мене стільки авт все збивали, та так і не збили! Я дразню цього пса, щоб почуть життєрадісне «Гав», І спасибі судді, котрий піде, звичайно, на мило… Я доп’ю «Шардоне» – просто з келиха гарної жінки. Хай болить в мені фінка, аби лиш не втратити стать! Я страшенно люблю ту майбутню останню хатинку, Де не треба любити – достатньо сумирно лежать… _______________ * Люблю свій вік: це – чудово, коли щоразу болить в іншому місці! ☺
– 510 –
Розділ третій
Рецензії
Авторка українських бестселерів Олена Печорна працює сільською бібліотекаркою Олена Печорна (Сердюк) мешкає в селищі Михайло-Коцюбинське Чернігівського району. Нещодавно її прийняли до Національної спілки письменників України. Успіх молодої жінки, яка трудиться в місцевій бібліотеці й виховує малих сина та донечку, – вражаючий. Авторка роману «Грішниця» увійшла до списку 20-ти найуспішніших українських літераторів 2012 року за рейтингом журналу «Фокус». Вона зворушила серця читачів і поважних критиків: бестселер «Грішниця» здобув премії імені Олеся Гончара (престижну міжнародну українсько-німецьку нагороду) та імені Михайла Коцюбинського. Нині побачив світ другий роман письменниці з Придесення – «Кола на воді», презентація якого відбулася в чернігівській бібліотеці імені Михайла Коцюбинського. До цієї події співробітники бібліотеки Світлана Брагінець та Ольга Гайова підготували прекрасну виставку книжкових новинок. Тут – і «Золоті письменники України», і лауреати конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова», і «Кращі книги року» за версією української служби всесвітньо відомого радіо «Бі-БіСі»… Власне, Світлана Брагінець (постійна авторка нашої літературної сторінки «Деснянські зорі») й запросила в гості свою талановиту колегу – Олену Печорну. «Читачі роману «Грішниця» можуть подумати, ніби авторка сама пережила ті страшні речі, що випали на долю її героїні. Навіть у мене виникла підозра: можливо, авторка працює в такій структурі, яка опікується ізгоями суспільства: – 511 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
хворими на СНІД, алкоголіками, сиротами, тому й пише про це так виразно і з таким болем. Та ні, Олена Печорна за фахом – педагог, виховує двох дітей – і ось написала вже другу книгу, з не менш трагічним сюжетом. У психології творчості це називається «переддосвідним знанням» – дар перевтілюватись у персонажів різного віку, різного соціального статусу, протилежної статі. Це нечасто трапляється в літературі, цього не можна навчитись. Це – особливе сприйняття реальності як співпереживання. А від співпереживання до милосердя – один крок, хоча останнє й не належить до категорій літератури… Авторка роману, наче янгол-охоронець, незримо присутня в тексті, ніколи не полишає читача напризволяще й дарує надію героям!» – так відгукнулася про творчість нашої землячки популярна літераторка, «Золотий письменник України» Міла Іванцова. Так само щиро підтримала Олену Печорну й відома письменниця, Шевченківський лауреат Галина Пагутяк. А пані Галина – людина вимоглива й принципова, будь-кого хвалити не буде! Власне, молоду літераторку з Михайло-Коцюбинського вже називають «другою Люко Дашвар». Однак, на мій погляд, кожен із двох її романів має власний неповторний стиль. До речі, ми познайомилися з Оленою багато років тому, коли вона несподівано для односельців (бо ж ніхто не знав, що дівчинка-школярка пише оповідання) перемогла на обласному конкурсі для дітей та молоді. Тоді я навіть зустрівся з Оленою та її мамою, аби переконатися, що це – не розіграш маститого літератора. Адже здавалося, що такі тексти юної учениці могла створити лише досвідчена сорока – п’ятдесятилітня людина, не новачок у літературі. Втім, поспілкувавшись з Оленою, одразу ж збагнув: переді мною – – 512 –
Розділ третій
Рецензії
дійсно обдарована дитина, на яку чекає визнання. Взагалі, в той час Олена Печорна збиралася здобувати після школи медичну освіту, як мама. Однак, завдяки виграному літературному конкурсу, передумала – вступила на філологічний факультет Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. І не пошкодувала! Отримавши вищу освіту, працювала вчителем у Славутичі. А коли народився син, переїхала мешкати у рідне селище – до батьків. І стала письменницею… – Це – втілення мрії маленької дівчинки, яка в дитинстві мала небагато друзів, була інтровертом, як сказав би психолог, таким собі відлюдькуватим вовченятком. Натомість я дуже любила читати книжки. Тож саме книги стали моїми друзями, – розповідає Олена Печорна. – Спробувала писати сама. Але про моє захоплення знали лише близькі люди. Вони й порадили взяти участь у конкурсі. Тоді не було комп’ютерів, і двоюрідна сестричка набрала оповідання на друкарській машинці. Коли я завітала до неї, то з’явилося таке дивовижне відчуття, немов ці тексти живуть своїм окремим життям! Конкурс кардинально змінив мою долю. Відтоді я почала мріяти про власні книжки. Перший роман «Грішниця» писався ночами… Свята грішниця, янгол, що шукав раю на землі та раз у раз падав у самісіньке пекло, Лариса з’явилася на світ у родині алкоголіків. На відміну від молодшої сестри, їй вдалося вижити… і пережити те, що здавалося страшнішим за смерть. Її тіло – надто принадне, щоб належати їй, – це вона розуміла ще в дитинстві. Зґвалтування не зламало її, а коли вона дізналася про вагітність, то… зраділа! З народженням хлопчика її життя набуло сенсу. Проте страшна хвороба, яку знайшли у малюка, штовхає її на слизьку стежку. Повія, хвойда – хай – 513 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
так, але вона дістане гроші на лікування… Це – роман Олени Печорної «Грішниця», який уже отримав всеукраїнське визнання. – Ми звикли легко й швидко навішувати на людину ярлики. Однак трапляються різні життєві ситуації… Тож потрібно вчитися милосердю, щиро співчувати одне одному, – говорить авторка. – Цей роман ніби вихлюпнувся з мене. Настало таке неймовірне відчуття полегшення, ніби справді зробилась легшою… І ось новий твір Олени – детективна драма «Кола на воді». Життям Анатолія керує єдине бажання – помститися Звірові-маніяку за смерть своєї маленької донечки. Він упевнений, що тільки древній закон «кров за кров» зможе вилікувати його зранену душу. Вода озера, в якому було втоплено дівчинку, наче магніт, притягує згорьованого батька. Одного разу вона незбагненним чином здійснить його прагнення – втопить злочинця в своїх глибинах. Все станеться саме так, як хотів Анатолій; але коли він дізнається справжню історію Звіра, сповнену страхів і переживань, то вчинить так, як сам не сподівався. Тепер перед Анатолієм стоїть нове завдання: перетворити свою ненависть на любов… Що мені найбільше подобається в романах Олени Печорної? Попри увесь їх трагізм, після прочитання кожної з цих книжок на душі світліє. З’являється відчуття, що збагнув щось вартісне, особливе. Хочеться жити, кохати, бути потрібним людям. Ось така вона – «проста сільська жінка» (як сама про себе сказала), авторка гостросюжетних, незвичайних, проникливих романів, які, вийшовши у популярному харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля», одразу ж знаходять свого читача. – 514 –
Розділ третій
Рецензії
Чоловік Олени працює майстром газової дільниці. Читати книжки йому ніколи, але дружиною-письменницею пишається. Тож для неї головне не заснути до того часу, коли залишиться вночі наодинці з комп’ютером. Зараз Олена Печорна пише свій третій роман… Сергій Дзюба
Неуважний І вже коли поліз бюстгалтер Й нахабно виперся сосок, Дістали ви свій чорний «вальтер» І тричі стрельнули в висок. Юрко Позаяк Який я неуважний чоловік! Таки мені пробачення немає: Давно під сукню віршик мій забіг, А я його за декольте шукаю… ______________ * Віршик – невеличкий, швидко не знайду... Взагалі, поетів не судять! ☺
– 515 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Письменники зі Словенії полюбили Придесення! Четверо відомих письменників із чарівної балканської країни Словенія гостювали в Ніжині та Чернігові на запрошення Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Наразі поїздку організували Тетяна Дзюба, я та перекладач і науковець Дмитро Чистяк, який зараз перекладає вірші поетів зі Словенії українською мовою, зокрема в нашій державі вийшла книжка Бране Мозетіча «Банальнощі». Отже, знайомтесь. Бране Мозетіч (1958 р. н.) – автор півтора десятка поетичних збірок, двох романів, книжки оповідань і численних перекладів із франкомовної літератури. Його твори перекладалися багатьма мовами світу. Вже у 18 років він надрукував свою першу книжку, позначену впливами французького сюрреалізму. Найвідоміша його поетична збірка «Банальнощі» відзначена престижною премією Єнко та набула міжнародного розголосу. Також Бране Мозетіч – натхненний популяризатор словенської літератури. Окрім керівництва двома видавничими серіями, він тепер очолює і Центр словенської літератури – громадську організацію, яка надає дієву підтримку учасникам літературного процесу з представлення словенського красного письменства у світі. Андрей Скубич народився 28 грудня 1968 року в Любляні. Студіював англійську та словенську філологію на факультеті мистецтв Люблянського університету. В подальшому викладав на цьому ж факультеті, а в 2004 році захистив докторську дисертацію з соціолінгвістики. Нагороджений преміями Кресніка, Жупанчича (відзнака міста Любляни) та Фундації Прешерна – за популярні романи «Гіркий мед», «Попкорн» – 516 –
Розділ третій
Рецензії
і «Наскільки ти моя?», а також Премією Совре – «за виняткову художню вартість його перекладів». Нині письменник мешкає в Любляні й перебуває на творчій роботі; зокрема, він відтворив словенською шедеври таких видатних авторів, як Джеймс Джойс, Семюел Бекетт і Гертруда Стайн. Сузана Тратник народилася 1963 року в містечку Мурска Собота на північному сході Словенії. Здобула вищу освіту соціолога на факультеті суспільних наук Люблянського університету, а свої післядипломні студії виконувала в царині антропології стáтей на факультеті гуманітарної освіти. Виступає в різноманітних філологічних іпостасях: як перекладач, публіцист, прозаїк і соціолог. Її роман «Моє ім’я – Даміан», перекладений чеською, німецькою й сербською мовами, задекларував тему гендерних та соціальних проблем, що становить тематичне коло зацікавлень авторки. Нині Сузана Тратник – одна з найвідоміших новелістів Словенії, авторка чотирьох збірок оповідань, роману, а також монодрами; її твори мають театральний успіх і перекладені численними іноземними мовами. Письменниця Станка Храстель народилася у 1975 році в містечку Брежіце. Вона студіювала теологію у Люблянському університеті. Поетка, перекладач з хорватської та сербської, організаторка численних культурних подій. Авторка двох збірок поезії – «Низькі тони» та «Господи, дещо для тебе маємо» й роману «Гра». Станка Храстель – володарка титулу «Найкращий молодий поет»; вона нагороджена «Премією за першу книжку» та «Премією Блакитного птаха» за свій перший роман. Учасниця багатьох міжнародних літературних фестивалів і свят (Україна, Колумбія, Угорщина, Чехія, Італія, Хорватія, Австрія, Чорногорія). Спочатку знамениті гості зі Словенії та киянин Дмитро – 517 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Чистяк завітали до Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя: зустрілися з українськими науковцями; цікаво представили свою творчість на презентації зі студентами й викладачами філологічного факультету (у святі взяло участь понад сто шанувальників красного письменства); подарували власні книжки університетській бібліотеці; відвідали й чарівний музей всесвітньо відомого українського письменника Миколи Гоголя (бо їм надзвичайно подобаються твори нашого класика), а ще картинну галерею та музей історії Ніжинського державного університету. А потім словенські письменники розкошували в нашому Чернігові: спілкувалися з поетесою, науковцем і літературознавцем Тетяною Дзюбою, працівниками обласного художнього музею ім. Григорія Галагана, оглянули безцінні мистецькі експозиції; відпочивали на Валу, де їм дуже сподобалися наші Спаський і Борисоглібський собори, Колегіум, Катерининська церква та стародавні гармати (весело відреагували на жарт про неіснуючу 13 гармату, біля якої люблять призначати побачення дотепні чернігівські красуні, аби відкараскатися від набридливих залицяльників). А на Болдиній горі гості побували у Троїцькому соборі, захоплювалися чернігівським привидом, який мешкає в Антонієвих печерах, і вшанували видатного українського байкаря Леоніда Глібова… На все інше просто не вистачило часу… Втім, започатковане цікаве співробітництво між літераторами й науковцями зі Словенії та Чернігівщини продовжуватиметься. Ще будуть спільні мистецькі проекти, презентації книг і нові незабутні зустрічі! Сергій Дзюба – 518 –
Розділ третій
Рецензії
Приємний спогад Завжди був таким непорадним у роботі і голубам цілував пір’я, аж дівочі коліна дрижали од заздрості. Єжи Януш Фонфара Шеф підписав на звільнення наказ? Колись згадаєш цю щасливу мить: Якщо з інтимом справді все гаразд – Людина на роботі не горить… _________________ * А виняток (тобто я) лише підтверджує правило! ☺
Ідилія Ведмедики-коали харчуються евкаліптами Ведмедики-панди – бамбуком … я харчуюсь щасливими мріями … Я хочу стати плюшевим ведмедиком Вальтер Загорка (Німеччина) Створивши вірш, схолону, наче чай, Мені вже губи вимащено медом… Як добре: Ти – малесеньке дівча, А я – Твій сонний… плюшевий ведмедик! ________________ * Ось таке воно – справжнє кохання поета, тому що прибулець...☺ – 519 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Великий подвижник з Ічні Що сказати про Станіслава Маринчика? Невтомний трудівник, який все життя присвятив літературі, книгам, мистецтву, глибоким краєзнавчим і науковим дослідженням. Це – письменник і журналіст Божою милістю. Совісна, небайдужа, шляхетна Людина. Напрочуд цікавий співрозмовник, якого можна із задоволенням слухати годинами, бо ж знає цей добродій немало і вміє розповідати: по-своєму, оригінально, неквапливо, дотепно. Нещодавно у ніжинському видавництві «Аспект-Поліграф» побачила світ ошатна книжка – третє, доповнене й перероблене видання літературних портретів земляків «Сузір’я талантів». Назвемо й мецената – це дуже важливе краєзнавче дослідження надруковане за сприяння голови правління ПАТ «Ічнянський завод сухого молока та масла», депутата Чернігівської обласної ради чотирьох скликань Віктора Павловича Кияновського. У передмові Герой України, Шевченківський лауреат, класик сучасної вітчизняної літератури, наш земляк Юрій Мушкетик про свого колегу Станіслава Маринчика пише з надзвичайною повагою та вдячністю: «Небо над нами тримають люди. Ентузіасти. Надто небо нашої культури. Живе десь у районі чоловік, який безнастанно клопочеться сам, не дає спокою байдужому до всього, окрім власного добробуту, начальству, лінивим сусідам, односельцям. Таким ентузіастом у містечку Ічня є Станіслав Гаврилович Маринчик… Книга особлива. Не одне десятиліття письменник досліджував і вивчав життєво-творчий шлях видатних земляків. Найперше, вражає огром зібраного матеріалу; тут не тільки те, що вже – 520 –
Розділ третій
Рецензії
було опубліковано в книгах інших дослідників, а багато нового, зібраного по дрібочці, по рисочці…». Власне, ця книжка – своєрідний підсумок багаторічних пошуків автора, який талановито відтворив 37 творчих біографій непересічних особистостей, котрими справедливо пишається наше Придесення. Взагалі, чимало вихідців з Ічнянщини зробили помітний внесок у скарбницю духовності не тільки української нації, а й навіть світового мистецтва та науки. Зокрема, скульптори Іван Мартос і Пармен Забіла, письменник Степан Васильченко, філолог Сергій Маслов, композитор Левко Ревуцький та інші видатні земляки. Тривалий час з окремими героями книжки краєзнавець Станіслав Маринчик спілкувався, підтримував дружні відносини. Про побачене й пережите він правдиво розповідає на сторінках своєї дивовижної книги. До речі, це – не вузькопрофільне видання. Літературні портрети, я б назвав їх нарисами, про знаних людей написані для широкого загалу – це дійсно цікаво почитати не лише високочолим науковцям, а й освітянам, працівникам культури, студентам, школярам… Книжка написана розумно, небуденно, зі щирою любов’ю, жваво, живою, колоритною українською мовою. Все-таки автор – не лише дуже старанний, вимогливий дослідник, а й професійний літератор, який знає ціну Слову і має на все власний незаангажований погляд. Тому він почувається цілком розкуто: у деяких нарисах (Юрій Мушкетик називає їх есеями) він вводить вставні новели (наприклад, оповідь про Тетяну Тарновську в творі про письменника Анатолія Дрофаня; окремі матеріали – цілком новелістичні (як, скажімо, зворушливий нарис про митця Антона Штепу). Вражають розповіді про письменника, Шевченківського лауреата Леоніда Горлача, талановитого поета, людину складної долі Григорія Коваля. – 521 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
При цьому Станіслав Маринчик майстерно доповнює зібрані матеріали власними коментарями та спогадами. Скажімо, Григорій Коваль, чия хата стояла в затінку дерев, якось сказав у присутності Станіслава Гавриловича: «Без лелек взагалі не уявляю свого обійстя». І от чуйний, проникливий поет відійшов у вічність. Стара тополя, на якій було велетенське гніздо, всохла, її вирішили спиляти. То краєзнавець Маринчик забив на сполох – просто не міг змиритися з такою несправедливістю – йому хотілося, щоб своїм клекотом лелеки викликали пам'ять про видатного земляка. Письменник не раз із цього приводу розмовляв з сусідами Григорія Коваля, наполегливо звертався до місцевої влади і, уявіть собі, таки домігся свого! На місці спиляної тополі встановили бетонний стовп з основою для гнізда. І це місце невдовзі облюбували лелеки! Так, завдяки небайдужому подвижнику, збулася мрія поета. Дивовижна історія, правда? Як і правда те, що саме завдяки старанням Станіслава Маринчика, в Ічні встановлено пам’ятники Степану Васильченку, Василю Чумаку, Івану Мартосу та Анатолію Дрофаню. Так, місцева влада пішла на зустріч, але ініціював й обґрунтував важливість такого пошанування видатних земляків скромний і щиросердний Станіслав Маринчик. І не лише ініціював – фактично ці пам’ятники з’явилися завдяки його невтомним клопотам. Також Станіслав Гаврилович дієво переймався відбудовою славнозвісних садиб Тарновських і Ревуцьких, спорудженням пам’ятника Іванові Скоропадському – засновнику мальовничого дендропарку в Тростянці. «Ічня – провінційне містечко. Провінційне – з одного боку, – розмірковує Юрій Мушкетик. – А з іншого, якщо подивитися, як тут пульсує творче життя, то вона дасть чимало очок і деяким великим містам… Скільки письменників, художни– 522 –
Розділ третій
Рецензії
ків, співаків, різьбярів, музикантів, що їх важко й полічити! Я не раз задумувався: звідки такий феномен цього краю? Розкішна природа, яка знаходить відгомін у чулих душах людей?.. В традиціях? Очевидно, так… Майже з кожного села Ічнянщини заявив про себе той чи той талант. І це при несосвітенній бідності тамтешнього люду, читаєш їхні життєписи й часом аж сльози набігають на очі і викликає захоплення їхня цілеспрямованість, настійність, упертість». До честі Станіслава Маринчика, він у своїх нарисах – напрочуд об’єктивний. Не прикрашає дійсність, не замовчує гіркі, скорботні факти. Водночас автор, на відміну від деяких новомодних «знавців», не прагне перекреслити наше минуле: яскраво відтворює життя незабутнього Василя Чумака, який загинув у дев’ятнадцять років, розстріляний денікінцями. І в той же час проникливо пише про трагічну долю поета Григорія Саченка, замордованого в сталінських катівнях. Справді, хороша книжка, вагома, вартісна. Дякуємо Вам, Станіславе Гавриловичу! Ви самотужки зробили більше, ніж деякі науково-дослідні установи з гучними назвами, котрими опікується держава – принаймні люди, які там працюють, постійно отримують зарплату. Хай мізерну, але вони її мають. Ви ж десятки років трудитеся безкорисливо – доля майже кожного українського письменника. Єдина втіха, що Ваша праця – недаремна. Книги лишаться, і їх читатимуть нові покоління. Власне, і сам дослідник – також гордість Чернігівщини: не просто цікава, самобутня особистість, а дійсно визначний автор, відомий далеко за межами України. Сергій Дзюба
– 523 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про чай Поцілував дружину прямо в борщ. Анатолій Горбівненко Люблю людей, коли їх мочить дощ, А я – в теплі, спокійний, наче крапка… Дружиноньку цілую прямо в борщ, А ще – у вінегрет і три канапки. Тут кілька у томаті й та клює: У рідній хаті – я рибак від Бога! Дружинонька готує олів’є, І поцілую я її у нього… На кухні пересиджу залюбки Усі громи і гради, і завії, – Обожнюю цілунки в пиріжки! Я також в шубу цілуватись вмію… Кохання з мене хлюпа через край, Проте жалію я дружину любу, І просто п’ю смачний, духмяний чай, Щоб від цілунків не розплавить губи. ___________________ * Так, із рук коханої людини можу скуштувати будь-яку отруту! ☺
– 524 –
Розділ третій
Рецензії
Ічнянський феномен Вийшов № 9-10 чудового альманаху «Ічнянська Криниця» Щиро шаную людей, у яких слова не розходяться з ділом; котрі живуть не лише для себе, а постійно роблять добрі справи для батьківського краю та рідної Вітчизни; незважаючи на всі негаразди і труднощі, не опускають руки, а самовіддано, наполегливо і патріотично працюють. Саме такими подвижниками вважаю знаного письменника Станіслава Маринчика та його друзів-однодумців з Ічнянського об’єднання літераторів «Криниця». Це – яскраві творчі особистості! Всі вони різні за віком, освітою, характерами і поглядами, але об’єднані великою любов’ю до отчого порогу та прекрасного Слова. Створена з ініціативи Станіслава Маринчика в 2003 році, «Криниця» згуртовує зараз близько 50-ти обдарованих людей з рідної Ічні, України та закордону. Об’єднання проводить велику просвітницьку роботу, популяризує українську літературу та підтримує таланти. Значний резонанс викликають, зокрема, творчі зустрічі з відомими письменниками, а їх відбулося вже за цей час дуже багато. Із задоволенням не раз приїздили до «криничан» Герой України Юрій Мушкетик, Шевченківські лауреати: поети Леонід Горлач та Дмитро Іванов, видатний науковець, академік Микола Жулинський, кобзар-лірник, народний артист України Василь Нечепа та інші визначні діячі. Понад 20 разів побував в Ічні за всі ці роки президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України Сергій Дзюба, який активно співробітничає з «Криницею». Літератори об’єднання «Криниця» достойно виступали і за межами Ічні та Чернігівщини, зокрема в Національній спілці – 525 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
письменників України. І це були справді неповторні, цікаві та чудові презентації, які належно висвітлені в українських і закордонних часописах. Тут справедливо пишаються і своїм літературно-художнім, науковим, публіцистичним та історико-краєзнавчим альманахом «Ічнянська Криниця». Нещодавно вийшов його ошатний № 9-10. У виданні альманаху традиційно посприяли відомі українські благодійники Віктор Кияновський та Микола Вощевський. Головний редактор альманаху – Станіслав Маринчик, редколегія: Наталія Черненко (заступник гол. редактора), Надія Прочай (відповідальний секретар), Ніна Штанько-Ткаченко, Валентина Михайленко, Ірина Шкребко, Аіда Безлєпкіна та Ольга Штепа. Називаю всіх, адже, щоб видати таку велику книжку, потрібно багато часу, зусиль, розуму та доброти. Привертають увагу вагомі публікації Станіслава Маринчика, знаного нашого поета, перекладача Станіслава Шевченка; поетеси Галини Шитікової де Ескобар (котра нині мешкає в Болівії і приїздить в гості до Ічні); дотепних гумористів Олександра Гаврися, Миколи Дягіля та Миколи Зеленського; а ще поетів: Володимира Гольця, Ганни Дроботущенко, юної Діани Швидченко, Валерія Залізного, Людмили Гущенко, Ганни Демиденко, Віри Кириченко; прозаїка Михайла Дробнова; поета, прозаїка та автора пісень Віктора Ковальовського; поета, публіциста, автора диво-пісень Миколи Кузьменка; публіциста Андрія Іванця; краєзнавця Ольги Тимчишин… Даруйте, не можу назвати всіх авторів, твори яких наразі надруковані в цьому номері, адже обсяг альманаху – майже 500 сторінок. Надрукувалися наразі й ми з Тетяною Дзюбою: опубліковано мої пісні, переклади, пародії та оповідання, а також – вірші Тані. – 526 –
Розділ третій
Рецензії
Відзначу, що тут представлені всі жанри української літератури. Кожна публікація супроводжується світлинами та біографічними довідками. А на одній з обкладинок цієї книжки – нагородження Міжнародною премією імені Миколи Гоголя видатного аграрія і публіциста, Героя України Леоніда Яковишина. Тож хочу щиро подякувати всім, причетним до створення такого дуже цікавого та важливого видання – редакційній колегії, авторам та меценатам. Це – дійсно небайдужі люди, які вболівають за нашу культуру, духовність, освіту, книговидання. Взагалі, творче об’єднання «Криниця» – це справжній феномен, адже нічого схожого нині я не бачив ніде – ні в рідній державі, ні за морями-океанами. Браво, мої дорогі «криничани»! Здоров’я вам, наснаги і нових творчих вершин, добрі та славні люди Ічнянщини! Сергій Дзюба
Так їй і треба! Не йдіть сюди! Маленькі світлячки Літали тут увечері учора. Кобаясі Ісса Вже НЛО гарцюють, наче коні, Нахабно залишають скрізь сліди… Будь ласка, мила, не ходи туди – Хай мерзне марсіанка на балконі! ___________ * І сусідам – радість, хоча вони ще й не таке бачили... ☺ – 527 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Ольга, дружина Пікассо» Так називається ця психолого-культурологічна повість письменниці з Ніжина Тетяни Сидоренко. Книга вийшла друком наприкінці травня ц. р. у видавництві Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», перше знайомство з читачами відбулося у Києві – на святі в Мистецькому Арсеналі. Це – перша в Україні художня книга про взаємостосунки видатних митців двадцятого століття, імена яких відомі всьому світові: балерина Ольга Хохлова й художник Пабло Пікассо. Подружня пара – українка та іспанець. Взагалі ж, їхнім сімейним стосункам ніхто не пророкував бути щасливими й довготривалими. Їхні сучасники дивувалися такому шлюбові: полігамний, непередбачуваний та епатажний Пікассо і вихована в традиційних рамках християнської моралі, аристократична Ольга Хохлова... Вона – родом із Ніжина. Саме їй судилося стати довічною дружиною Пікассо. Адже в силу життєвих обставин вони так і не розлучилися… Тому їхньому шлюбу тепер виповнилося сто років. Колосальні враження від прочитання цієї повісті, не поділитися якими просто не маю права. Власне, це – добротна постмодерна проза з бездоганно структурованим та розгалудженим сюжетом, наповнена персонажами, з-поміж яких немає жодного вигаданого. Всі вони жили й творили – і головні, й другодядні – в ХІХ-ХХ століттях, і переважна (якщо не абсолютна) більшість їх – це митці світового рівня. Пабло Пікассо, Макс Жакоб, Сергій Дягілєв, Гійом Апполінер, Луї Арагон, Ерік Саті, Серж Лифар, Жорж Брак, Гертруда Стайн... Це ж яку треба мати авторську сміливість охудожнити, буквально оживити в літературному сенсі живописців і – 528 –
Розділ третій
Рецензії
поетів, танцівників і продюсерів, – митців, на творчості яких культурологічний світ до сих пір тримається й буде триматися ще дуже довго! Центротворними фігурами тут є подружня пара – Ольга Хохлова й Пабло Пікассо. Еволюція їхніх стосунків відтворюється через радощі й печалі – від великого, неймовірного кохання до повного відчуження й навіть ворожості. Авторка, опираючись на доступні джерела й інколи апелюючи до них (що цілком дозволено законами постмодерної творчості), занурює читачів у пікассовський та навколопікассовський контекст; через внутрішній світ своїх персонажів успішно зреалізовує чи не найголовнішу ідею: час швидкоплинний і тлінний, а мистецтво – вічне. Благородній ідеї вічності мистецтва вірно служили головні персонажі: Пабло – живопису, літографії, скульптурі, кераміці й навіть поезії та драматургії; Ольга – балету. Для всього свій час, – і після народження дитини Ольга попрощалася з балетом, віддавши всю себе вихованню сина й насолоджуючись водночас світлою порою материнства. Й те, що Пабло до неї охолов, почав повертатися «до самого себе», полігамного, дивакуватого й незбагненного, вона сприймала по-жіночому мудро й навіть стоїчно. Ользі було кого любити – свого сина Поля (Пауло), названого на честь батька. Що далі? Далі – життя, епізоди якого переказувати згідно з сюжетом у мої плани не входить. Бо занадто болюча правда... Нехай читач сам про це дізнається. Але Ольга – не жертва. Не стражденна, екзистенційно розхристана натура, як її вже поспішили обізвати деякі рецензенти у своїх відгуках про книгу. Вчитаймося в прикінцеві розділи повісті. Навіть, перебуваючи в інвалідному візку (після інсульту вона так і не стала на ноги), персонажниця зо– 529 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
бражена світло й променисто. Вона продовжує любити сина, внуків і самого Господа, змирившись із жорстокими поворотами й несподіванками своєї долі. Аристократизм духу все своє земне життя вона носить у собі. У свою чергу, Пабло – не тиран і не жахливий деспот, як може здатися багатьом читачам. Авторці вдалося пофілософськи розставити логічні акценти в тексті: винних тут немає. Усі – праві. Більше того, на сторінках 113-115 письменниця вміщує своєрідний прозовий панегірик Художникові, захоплено перелічує багато його талантів та успіхів, а також дякує Пікассо за похвальні відгуки про картини Катерини Білокур, за те, що сфотографувався в українській вишиванці, й за те, що хліб за столом завжди клав правильно, як Ольга колись навчила, – скоринкою догори. Взагалі ж, ця книжка настільки цікава емоційно, образнотематично й фактологічно, що є підстави вважати: це – явище в сучасному українському літературному процесі. Авторці, завдяки власному ноу-хау (маю на увазі так звані есхатологічні інтерв’ю), вдається неймовірне: ота безлика, безіменна Кор., яка протягом сюжету спілкується з Ольгою й Пабло, рухає весь сюжет, доносить із перших вуст охудожнену правду до читачів. Як добре, що така книжка з’явилася в Україні. Добре ще й тому, що написана вона розкішною мовою, за якою давно скучили високоосвічені, духовно розвинені читачі. Письменниця – філологиня за однією зі своїх освіт, – знає семантику й етимологію кожного українського слова зсередини. Тож бажаю щасливого й нескінченно довгого творчого життя і цій книзі, й шановній авторці. Сергій Дзюба – 530 –
Розділ третій
Рецензії
«Жіноча проза»: життєва правда сюжетотворення Тетяна Сидоренко. Триповісник. – Ніжин, 2018. – 198 с. Нова книжка Тетяни Сидоренко «Триповісник» містить у собі три різні за тематично-образним наповненням повісті: «Чечевиця», «Балувана Галя», «Тамарка й курка». Поціновувачі сучасної української прози мають чудову можливість насолодитися відбірним художнім словом, глибинною мотивацією й унікальним авторським стилем, взявши до рук це видання. Книга є достойною відповіддю на збаналізоване сприйняття поняття «жіноча проза». Деякі читачі й критики традиційно очікують від т.зв. «жіночої прози» сентиментів, сльозогінних спогадів, жалісливих описів, прямих та завуальованих нарікань на долю, країну, чоловіцтво, жіноцтво (обов’язково стражденне й злиденне) і т.д., і т.п. Жодного із перелічених означень у «Триповіснику» немає. Та й бути, мабуть, не може, оскільки всіма своїми творами, найвідоміші з яких є «Ігри з Іваном», «Ольга, дружина Пікассо», авторка презентує себе аналітично мислячою, самоіронічною та високоосвіченою письменницею, справжнім знавцем усіх глибин рідної мови. Саме мова для Тетяни Сидоренко є, власне, тим будівельним матеріалом, на якому структуруються сюжет, композиція, характеротворення. Інтертекстуальна повість «Чечевиця» на ідейно-тематичному та образному рівнях глибоко занурена в Книгу Буття Святого Письма, зокрема в найвідомішу біблійну оповідь про чечевичну юшку. Цей ветхозавітний сюжет розповідає, звісно, не про найуживанішу в світі страву – звичайну юшку. Це – розповідь про людський характер та різноманітні обставини, які його моделюють, активно й часто несподівано впливають на – 531 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
його формування, до того ж, не лише в позитивному сенсі. На прикладі трьох умовно головних персонажів – біблійного Ісава, сучасного редактора й сучасної викладачки вишу – авторка розкодовує образ чечевиці як метафоричного еквіваленту людської продажності. Повість вражає знанням життєвої правди та вмінням переплавляти її в бездоганні літературні епізоди, сюжетні відгалудження й охудожнені причиннєво-наслідкові зв’язки, витриманою авторською взаєморівновагою між внутрішнім космосом та зовнішнім хаосом. Повість «Балувана Галя» – це жорсткий, подекуди навіть безпощадний текст, своєрідна відповідь на тривіальне питання: що таке жіноче щастя? В анотації до повісті закладена інтрига: «Прочитавши цей текст, кожна жінка відчує себе щасливою». Персонажниця – абсолютно щаслива людина. Бо вже давно збагнула: ніхто й ніколи не обіцяв їй бути щасливою. І безліч проблем та суперечностей буття від цього усвідомлення відпадають самі по собі. Бо велика внутрішня робота, в тім числі й перетворення негативу на позитив, – уже давно в минулому часі. Персонажниця, журналістка за фахом, досягла свого найвищого фемінного статусу, перебуваючи в якому, вона тільки й чує навколо себе: «Наша Галя – балувана». Щоправда, простудіювавши Камю й Шопенгауера, Бердяєва й К’єркегора, вдома вона спілкується лише з кішкою. Бо більше ні з ким. У «Тамарці й курці» також ідеться про щастя та його пошуки. Текст не позбавлений художнього впливу Маркеса, Воннегута і навіть самого Остапа Вишні, котрі писали в манері «сміх крізь сльози». Через типові ситуації, впізнавані óбрази прочитується найвідоміше й водночас найзаповітніше людське бажання – бути щасливою. Це хороше бажання. Книжка читається легко й лишається в пам’яті надовго. Тож доброго вам прочитання! Сергій Дзюба – 532 –
Розділ третій
Рецензії
«Подвійний хронотоп» Така назва книжки цікавої письменниці з Ніжина Тетяни Сидоренко. Ця мікроповість (авторське визначення жанру) вийшла в житомирському видавництві «Бук-Друк», перед цим здобувши перемогу в Чернігівському обласному літературному конкурсі рукописів. Це – добротний постмодерний текст, читаючи який, відчуваєш естетичне задоволення від точного й водночас високохудожнього зображення картини світу на зламі епох. Далеко не кожен має таке щастя – прожити своє життя в двох епохах. У колишній – до року 1991-го, та в теперішній, названій демократичною. Персонажі цієї повісті такого щастя зазнали. Вони жили, творили, вважаючи себе «бійцями ідеологічного фронту», бо журналістика поставила на них саме таке тавро. Вони й далі живуть і творять, але в іншому часі та в іншому просторі. Звідси – й назва повісті як прозорий натяк на швидкоплинність часу в поєднанні з неймовірно динамічним простором, наповненим уже новим, пострадянським змістом: новими ідеологемами, новими цінностями й пріоритетами. Отож, художнє поєднання часу й простору (майже відсканована колишня й теперішня реальність) за законами письменницької творчості перетворюється в літературний хронотоп. У цьому тексті – ще й подвійний. Естетика постмодерної творчості передбачає використання ремінісценцій та ознак раніше домінуючих у літературному процесі стилів і напрямків, а також (і це обов’язково!) художнього прийому театральності в зображенні картини світу. В якості «театру», де відбуваються основні сюжетні події, – 533 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
авторка обрала... Київську вищу партійну школу, – найпрестижніший колись навчальний заклад у вітчизняній системі освіти (нинішній Інститут Міжнародних відносин). Саме там, у КВПШ, яка в тексті іронічно названа Інститутом Великого Вождя, «гризуть граніт науки» більшість персонажів повісті. Деякі з тих наук – відверто штучні, неіснуючі: науковий комунізм, наприклад, чи науковий атеїзм, політекономія соціалізму чи мєжкомдвіж (рос. – мєждународноє коммуністічєскоє двіженіє). Тому головній персонажниці Ользі (як згодом виявилося, не лише їй одній) ті науки здаються дещо дивними, й вона на них «просто забила». Натомість – детальне студіювання праць відомих філософів, культурологів, а також – відвідування столичних театрів, виставок, концертів знаменитих співаків. Інститут Великого Вождя в цій повістині – це як держава в державі. Тут «привид комунізму», який по Європі бродивбродив, знайшов свою вічну прописку. Тут все – найкраще: бібліотека, читальна зала, лекційні аудиторії, їдальні й кафе, гуртожиток і т. д. Саме там, у гуртожитку, на одній вечірці, персонажниця зустрічає своє «доросле кохання», а затим дуже дорого за це розплачується. То був життєвий досвід. Болючий, жорстокий, але все-таки досвід. І в Ольги після пережитих труднощів та переживань ніби очі відкрилися на те, що твориться навколо неї. Наснився їй віщий сон, розгадка якого невдовзі підтвердилася реальними подіями, – розпад Радянського Союзу: «І покликав Боян помахом правиці трьох богатирів до себе: Бориса, Леоніда й Станіслава. І примчали вони щодуху... Та не на конях своїх вороних. А... на зубрі! Всі втрьох – на одному зубрі!.. Великому такому, рогатому й грізному! І помчав він їх аж у Біловіжську пущу... І співав їм услід Боян голосом Великого – 534 –
Розділ третій
Рецензії
дитячого хору: «Мне понятна твоя вековая печаль, / Беловежская пуща, Беловежская пуща...» Композиційно книжка вражає своєю нетрадиційністю. Багатотематичність (родинна, соціальна тема, проблеми молодіжного середовища і т. д.) гармонійно реалізується через поведінку й характери індивідуалізованих персонажів, через їхнє бачення навколишнього світу й усвідомлення своєї ролі в ньому. Цікавий художній прийом «книжка в книжці» є суттєвою динамічною силою в сюжетотворенні. Та невидима й ніким нечитана «Материнка» – об’єкт письменницької фантазії – відіграє потужну художню роль у плані цілісності тексту й бездоганного завершення сюжету. Тут немає нічого зайвого, – жодної описовості чи повтору. Авторка спеціально вдається до мовної скупості, наповнюючи кожне слово, кожну стилістичну фігуру значущістю й глибиною змісту. Тому враження від прочитаного такі: це хороша сучасна українська проза з динамічним сюжетом, глибоко психологізованими персонажами, майстерним умінням «тримати інтригу» до кінця твору. Щиро радію, що в сучасному українському літературному процесі в читацькому вжитку є такі книги. Сергій Дзюба
– 535 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про заклинання Росте верба, а називають «дубом». … скида в криницю золоті мережки Ота стара печальна дуб-верба. Надія Данилевська Я досвіду життєвого набув, Бо вже магічні знаю постулати: Як дубом сто разів назвать вербу – Під нею можна жолуді збирати! Якщо ваш друг чомусь в калюжу сів Опівночі на липовій алеї, Скажіть його дружині сто разів, Що він зірки отам шукав для неї. Коли ж ви і без маски – Фантомас, Якісь беззубі, зігнуті і лисі, – Щоб гарна жінка зажадала вас, Мільйон разів назвіться кипарисом! Це допоможе – я перевіряв, Коли потрібно – я уже не гордий, – Ніхто мене так палко не кохав, Як у гаю – березова колода… ________________ * Головне, аби дівчат не плутав, а дерева – то таке… ☺ – 536 –
Розділ третій
Рецензії
Талановита відвертість Тетяни Череп-Пероганич Книга «Осінь дорослої жінки» поетеси Тетяни Череп-Пероганич, відомої, талановитої землячки, котра народилася на Придесенні, дає змогу кожному читачеві через яскраву поезію побачити й зрозуміти дорослішання жінки, як у творчості, так і в житті. Особливо це легко вдасться тим, хто вже знайомий з проникливими творами пані Тетяни, надрукованими в попередні роки. Це – інші вірші, інше світосприйняття… Сміливо-відверта, вона більше не оплакує втрачене кохання, натомість називає себе сильною жінкою, яку «не просто взять і спопелити». Героїня поезій у першому з чотирьох розділів книги «Щастя до чаю» сама обирає, сама приймає рішення, сама дає оцінку своїм вчинкам та діям: Сто разів від тебе відмовлюсь, Сто разів не прийду до тебе. Або: Заблукаю у мріях. Я собі це дозволити можу. Відвертість авторки прослідковується не тільки в інтимній ліриці. У книзі багато віршів говорять про те, як поетесі глибоко болить усе, що відбувається нині в житті рідної країни. Хочеться плакати разом із жінкою, яка чекає чоловіка з війни (поезія «Листи на війну»), не приховуючи ні розпачу, ні болю, ні страху за тим, кого нема поруч: – 537 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Телефон дуже рідко Голос чути дає. Я тебе не зігрію. Я не там, де ти є... І, про визрілу в кожному слові нелюбов до війни, яка третій рік поспіль вбиває, калічить, нівечить: Що ж ти, війно, робиш з нами? Рано сини виростають. Діти з сумними очима. А у дружини, яка чекає, У двадцять вже сиве волосся... До речі, цю поезію про війну польською мовою переклав відомий польський письменник Казімеж Бурнат. У книзі вміщено твори пані Тетяни в його перекладі, а також – її вірші болгарською мовою (автор перекладів – поет, прозаїк, драматург із Болгарії Димитр Христов). Взагалі, обдарована авторка не зраджує класичній поезії: її вишукані рими сміються і плачуть, бентежать та захоплюють! Втім, не менш цікаві й верлібри (розділ «Запитання»). Авторка запитує, не відповідає. Відповідь на її запитання має дати читач: У владних кабінетах нема правди. А їх же так багато. Різних. Красивих. Із сучасними інтер’єрами, Заможними керманичами... І чого, питається, тій правді треба? – 538 –
Розділ третій
Рецензії
Безумовно знайдуть відгук у серцях багатьох читачів і п’єси «Квітка Цісик» та «Вітерець і Україна», пронизані тугою за отчою землею й любов’ю до неї. У своїй творчості поетеса палахкотить, закликає до вірності й честі, оспівує Україну у всій її красі: Я хочу бути ще на цій землі, Чи відчуваєш туги всі мої? Чи чуєш ніжне серце б’ється як? Подай же через ясні зорі знак. Хай у вікно мені всміхнуться нині. Життя моє – присвята Україні! (Квітка Цісик. «Туга за Україною») «Яка чудова осінь в Україні, Збирається останній урожай. А небо в хмарах, небо сумно-синє, І на душі така п’янка печаль» («Вітерець і Україна) Звичайно ж, нова книга знайде як своє коло прихильників, так і тих, хто висловить свої претензії з приводу прочитаного до автора. Адже навіть отака талановита і людяна відвертість не завжди може розраховувати на читацьке взаєморозуміння. Але Тетяна Череп-Пероганич вкотре ризикнула й оголила душу у своїх віршах: сміливо, впевнено, вміло. Має на це право. Сергій Дзюба
– 539 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про громадський транспорт Купив би на останні гроші спокою – тролейбус украв гаманця. Надія Данилевська Ось і зупинка – бачу ціль: Упхаюсь в неї неодмінно! Я потім полічу синці На шиї, стегнах та колінах… О, я, звичайно, молодець – Щось бережу, немов Вітчизну: Якщо вже й візьмуть гаманець – Оцінять хоч мою білизну! Тут я вивчаю наш фольклор, Мов Цицерон – на полі бою; А головне, щоб валідол Завжди тримався під рукою… Автобус – ще не пуп землі, Та заслуговує на вірша, – Я ж не літаю на мітлі, А без мітли впаду тим більше. І хай у ньому вас – битком, Я крізь вікно залізу знову, – Натренувалась, мов Кличко, Тож навіть заміж вже готова! _______________ * Чесне слово, мене ще в громадському транспорті не ґвалтували, бо ходжу пішки. ☺ – 540 –
«Я до Тебе прийду від віршів, У долонях зігрію душу…»
Мріяв про таку вишиту сорочку – подарували друзі зі Львова!
Тетяночка в Чернігові, на мосту закоханих.
З видатним аграрієм, Героєм України Леонідом Яковишиним.
Нагородження письменника, Героя України Юрія Мушкетика.
Патріарх Філарет нагородив нас із Танею премією УПЦ імені Паїсія Величковського.
Народні поети України Ігор Павлюк і Тетяна та Сергій Дзюби на фестивалі «Лицар Карпат» в Ужгороді.
У Львові, в музеї архітектури. Ми з Тетянкою обожнюємо місто Лева!
З відомим поетом, Шевченківським лауреатом Анатолієм Кичинським в Ужгороді.
Нагородження всесвітньо відомого казахського письменника Олжаса Сулейменова в Києві.
З улюбленцями Чернігова – співачками Інною і Тетяною Чабан.
З Прем’єр-міністром Індії Індірою Ганді в Києві.
Зі славетним кардіохірургом, вченим, філософом Миколою Амосовим.
Розділ третій
Рецензії
Світлана Новик: «Люди повинні літати!» Білоруска з Чернігівщини створила роман про Марка Шагала Ця дивовижна білоруска мешкає у селі Виблі, на Куликівщині. Взагалі, народилася вона в Могильовській області, згодом закінчила Вітебський університет імені Машерова (за фахом – філолог), вийшла заміж, а чоловік – Микола Васильович Новик – родом із легендарного козацького села Виблі, то й привіз кохану на Чернігівщину. Відтоді тут і мешкають, тож пані Світлана щиро говорить, що у її серці – дві Батьківщини: чарівна Білорусь і солов’їна Україна, яка давно стала рідною. Раніше працювала вчителькою, нині – на заслуженому відпочинку. Мешкає родина в звичайному сільському будинку, має господарство (коли ми завітали в гості, на їх обійсті саме чимчикували кури, а поруч бігав симпатичний пес). Тобто все – як у людей, бо ж родина – працьовита, дружна, до всякої сільської роботи привчена. Але виявився у Світлани Михайлівни незвичайний талант. Власне, вона й раніше любила читати книжки, а тут самій захотілося їх створювати; і було у неї таке бажання-натхнення, що навіть роботу свою вирішила залишити. Бо прозаїку все-таки складно поєднувати працю з невтомною творчістю! Адже, щоб написати бодай одну, велику за обсягом книжку, цілий роман, потрібно і вдень, а то й уночі плекати своє творіння, немов мале дитя, пропустивши все через вразливу душу. Тоді, можливо, така радісна й водночас дуже нелегка письменницька праця буде успішною – нову книжку читатимуть люди! А це для митця – найголовніше, щоб його твори користувалися попитом, попри всі негаразди нашого – 541 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
нинішнього життя. Здавалося б, які книжки, коли багатьом навіть на хліб не вистачає. Однак у житті кожної людини мають бути і хліб, і пісня, й книжки – талановиті, цікаві, добрі, високодуховні, патріотичні. А як інакше? Без таких книжок нічого путнього у нас не вийде, бо спочатку було Слово. Отож наша землячка створила вже чотири книги. Першою була містична казка «Дар предків». Далі – суворе і вражаюче «Розстріляне сонце», відверті спогади людей, які пережили війну. У 2013-му з-під її пера вийшов цікавий роман «Прокляття білого лебедя» – про нашого знаменитого земляка Василя Дуніна-Борковського. Він був Вибельським сотником, одружився на доньці легендарного, звитяжного козака Степана Шуби (це – сподвижник Богдана Хмельницького), і зробив стрімку кар’єру в тамтешній ієрархії: згодом став генеральним обозним Війська Запорозького, під час Чигиринського походу 1677 року був наказним гетьманом. І постійно мріяв про гетьманську булаву, навіть відчайдушно боровся за неї з Іваном Мазепою. Не вийшло… Тому, мабуть, і озлобився, перетворився на затворника. Ще й важка хвороба йому дошкуляла – боявся сонячного світла, тому вдень зазвичай ховався в домі, ретельно завісивши всі фіранки-гардини, а подихати свіжим повітрям та ноги розім’яти виїжджав-виходив уночі. Також у нього начебто росли кістки, що теж завдавало цьому таємничому чоловікові невимовного болю. Чи то вже так проклято його було за скоєні гріхи?! Звісно, краєм ходили моторошні чутки про підступного перевертня, справжнього вампіра, душогубця, такого собі чернігівського Дракулу, а потім і легенди з’явилися, що переказуються досі… Де в них – правда, а де вимисел – достеменно невідомо й досі, вчені та краєзнавці завзято сперечаються, усіляких гіпотез вистачає... Дехто доводить, що Василь Дунін-Борковський був видатною людиною, щедрим меценатом. – 542 –
Розділ третій
Рецензії
Втім, письменниця створила свою версію тих подій, неповторну, тому варту уваги… Цього разу книжка принесла їй міжнародний успіх – авторка стала переможцем літературного конкурсу в Німеччині (Берлін-Франкфурт). Вона розповідає, що про такий міжнародний конкурс дізналася випадково, з Інтернету, і надіслала роман, як то кажуть, на «ура». Однак несподівано стала лауреатом! Переможця щиро привітали Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Білорусь в Україні Валентин Величко та голова Чернігівського товариства білорусів «Сябри» Галина Ворожбит. Однак довго відпочивати-розкошувати на тих лаврах Світлана Новик не звикла – цього року видала ще один дивовижний роман «Звершення» – про геніального художника Марка Шагала. До речі, коштами, як меценат книжки, допомогла родичка – сестра чоловіка, якій подобається творчість української білоруски. Отак, завдяки підтримці близьких, і побачила світ довгоочікувана книжка, яка читається напрочуд легко, з неабияким інтересом. Безперечно, її створила обдарована людина! Власне, вийшов такий собі родинний тандем, бо проілюструвала матусине створіння її донька – художниця Олеся Новик, і, як на мене, досить таки вдало. Ще б пак! Олеся вчилася у справжніх майстрів своєї справи – Бориса Дєдова та Євгена Кріпа. «Я дуже люблю творчість Марка Шагала! – розповідає пані Світлана. – Тому й зважилася написати відвертий роман про його життя. Що вийшло з цієї затії, судити не мені, а читачам. Та, впродовж усієї роботи над книжкою, я була натхненною, адже персонажі Шагала літають!.. Це – прекрасно, люди повинні літати! У цього художника – такі неймовірно глибокі, чуттєві Адам і Єва, такі чарівні й водночас людяні дерева. А пам’ятаєте портрет мудрого дідуся з вражаючим, допитливим поглядом, який буквально бачить наші душі?! Тож у – 543 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
мене тоді ввесь час було таке враження, що мені допомагає сам Шагал, я буквально відчувала цю підтримку». Ми зустрічалися з письменницею в її оселі на Куликівщині. А за кілька днів Світлана Новик успішно презентувала свою нову книжку «Звершення» в Чернігівському літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського. І авторка щиро подякувала за допомогу в організації цієї імпрези небайдужим творчим людям – Ігореві та Наталії Коцюбинським, очільникам цього музею, голові Чернігівського товариства білорусів «Сябри» Галині Ворожбит, всім своїм чудовим читачам. До речі, з’ясувалося, що Світлана Новик – також цікава поетеса, автор проникливих, дивовижно окрилених, філософських і ліричних віршів. Отож, безперечно, незабаром варто видати і її поетичну збірку. Сергій Дзюба
Балада про шнурки Свеча горела на столе, Свеча горела. Борис Пастернак Тут дощик може намочить І вітер свище – Гуляємо собі вночі На кладовищі. Лиш озирнися навкруги – І стань поетом! Хрумтять приємно гілочки, Немов скелети… – 544 –
Розділ третій
Рецензії
Тут жити хочеться чомусь Усім страшенно – До тебе раптом пригорнусь, Як навіжена! Я вже така, що не впізнать – Разюча врода, А в тебе зуби цокотять Від насолоди… Свою кохану заспокой, Поквапся, милий! А ти холодний, як отой Чувак з могили. Це ж наша перша шлюбна ніч, Я вся палаю! Даремно сторожа не клич – Він десь бухає. … Лишила я собі шнурки – Тебе не стало. Чому чкурнув ти навтьоки? Ледь наздогнала! На місяченько буду вить – Ще досить сили. А я ж по-людському любить Лише хотіла! ________________ * Все буде добре, дівчатка, лише, будь ласка, не гуляйте вночі на кладовищі... ☺ – 545 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Збільшувати щастя на землі! Тетяна Зінченко. Твоя щаслива пора року : Вірші. – Хмельницький, 2021. Чесно кажучи, я спокійно ставлюся до ФБ. Просто часом викладаю там свої нові твори та вітаю друзів із днем народження. Одного разу я випадково побачив невеличкий допис, який мене зворушив, – незнайома тоді авторка, Тетяна Зінченко, напрочуд сонячно та оригінально розповідала про свою мудру бабусю. Захотілося прочитати ще… Відтоді я щодня заходжу на її диво-сторінку і всім раджу, настільки це талановита, дуже світла і позитивна людина! Завжди придумає, як покращити настрій своїм численним читачам, дати цікаві поради. Причому сама Таня – скромна, ненав’язлива, і єдине, чого вона, по суті, прагне – це «збільшувати присутність щастя на землі». Неймовірно, та їй це вдається! Читаю – і відчуваю, що небайдужа авторка живе в любові та гармонії зі світом і всесвітом, проникливо спілкується з природою. Адже так повелося з давніх-давен, що людина знаходить відповіді на всі свої запитання в природі. Бо «природа вчить, мотивує, підтримує, живить душу і окрилює». І ось переді мною – нова книжка пані Тані «Твоя щаслива пора року». Це – сонячні вірші, а також мініатюрно невагомі прозові перлинки – чарівна поезія в прозі. Збірка про діалог природи з людиною. Адже, якщо правильно налаштувати цей діалог, можна відчувати щастя в будь-яку пору року. Тому вірші обдарованої та яскравої авторки – своєрідна дивовижна «інструкція» налаштування такого діалогу. Усі пори року – щасливі, – переконана Таня. – Природа знаходить своє цілковите вираження, свій цвіт, буяння, своє – 546 –
Розділ третій
Рецензії
природне щастя за будь-якої погоди і невпинно вчить нас цьому. Пташки щебечуть і взимку, і влітку – вони співають для нас, тішать нас і нічого не просять взамін. Вони люблять співати, вони вміють це робити і від того щасливі! Людська душа – це також природа. І вже тому покликана творити любов, отже, вона живе в унісон із природою. І саме зважаючи на ці логічні взаємозв’язки, кожен із нас – щасливий у будь-яку пору року. Адже головне – бажання це сприймати, відчувати, долучатися до творення щастя разом із природою. Взагалі, насправді погода – у душі людини і вона найменше залежить від пори року. Є люди-весни, зі своїми квітами, солов’ями, струмочками і закоханостями, польотом щастя; у них – квіти, весна, сльози, бузок, черемха, конвалії, жасмин; сюрчать коники, і їм, як по їхніх нотах, підспівує душа, – говорить авторка. Є люди-літо: жагучі, гарячі, люблячі й трішки сердиті, суворі. Дивляться то щиро, аж палять любов’ю, то з-під брів, неначе підозрюють у чомусь чи просто дуже хочуть знайти приводи для підозр. І ті жита, скошене сіно, палюче сонце, зваблива засмага; такі лущення та оновлення душі й тіла; теплий дощ і холодний вітерець, злива аж барабанить, – це їхня стихія, вони живуть так, навіть якщо за вікном – зима… Ось як завернула! Не менш цікаво та образно написано й про людину-осінь і людину-зиму, а також про ідеальне – те, що вище нас, у піднебессі… І якщо людині-весні хочеться бути з людиною-зимою, це – теж прекрасно! Але треба полюбити її сніги, її дотики і… уникати гучного сміху вдень. Або будь із весною, але полюби її бузки та жасмин, сприйми польоти й розчарування! Ось така оригінальна життєва філософія від Тані Зінченко! У неї і осінь приходить саме для того, щоб розправити – 547 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
крила. «Бо всього не переробиш», – кажуть дерева і на деякий час перестають плодоносити. «Весь час квітнути навіть не цікаво», – кажуть квіти й на деякий час засинають. «А що там, на землі?» – думає листя і падає додолу… Осінь – щоб трішки стишити суєту в собі, дати спокій душі й подумати про себе. Бо справді всього не переробиш. Це – час для листя. Для теплих напоїв, теплих думок і теплих людей. «Що ж не зрозуміло в цьому?» – думає осінь і стає ще трохи прохолоднішою, щоб люди грілися душевним теплом. Тож восени можна трохи оговтатися, заспокоїтися, не вертітися дзиґою. Любити. Смакувати яблуками. Пити гаряче та запашне. Не брати дурного до голови. Помічати красу, дива, які насправді – буквально на кожному кроці, за рогом. Дивитися – захоплено, з насолодою підводити голову, бачити чарівне, розкішне зоряне небо, милуватися ніжно барвистою веселкою, спостерігати, як падає листя… А ще – додати до всього дещицю гумору. І все буде гаразд! Навмисне не коментую винахідливо чуйну авторку. Навіть не шукаю якісь вади у створеному нею. Навіщо? Це – справжнє, живе, красиве, дихає та надихає. І наостанок – її проникливо теплий вірш про найголовніше: Я не буду твоєю навічно, тому бережи Цей світанок в душі, коли айстрами пахне все небо. Я люблю тебе ніжно, і ти мене любиш, скажи? Або просто подумай, казати нічого не треба. Я нарву тобі яблук, і, як хочеш, – спечу пирогів, З ароматом кориці і в щедрих приправах любові. Цілуватиму сонцем, закутаю в ковдри вітрів, Із дощів приготую напої п’янкі вечорові. – 548 –
Розділ третій
Рецензії
Я не буду твоєю навічно, цей час – як пісок, Поцілує долоні й між пальців картинно проллється. Але я по собі залишаю багряний місток І кленовий листок, і гаряче закохане серце. Ти не бійся мене, глянь, кружляють на всю голуби, Покружляй і собі у листків і вітрів суголоссі. Я люблю тебе, чуєш? І ти мене також люби, На той рік обіймемося знову. Твоя Осінь... Прекрасно! Щиро дякую, Таню, за такі незвичайно затишні весну, літо, осінь та зиму. За справжні дива. За напрочуд теплі, душевні та людяні вірші. За красу і любов. Пишіть, діліться щастям! Сергій Дзюба
Трактат про співчуття Якби моя воля, Уста всіх спраглих молодих, Що, попри все, шукають кохання, Я б помастила отруйним медом. Акіко Йосано Якби я був диктатором завзятим Чи королем на острові олив, То всіх мужчин, не здатних покохати, Зі співчуття – на палю б посадив! ______________ * Бо яка користь із людини, якщо вона не кохає? ☺ – 549 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Тримай душу в теплі Тетяна Зінченко. Свідома любов : Роман у новелах. – К.: Автограф, 2021. Цього року я вже написав відгук про дивовижну збірку віршів Тетяни Зінченко «Твоя щаслива пора року». Таня вразила мене своєю неймовірною закоханістю у наш світ, любов’ю до людей, хорошими словами та вчинками і буквально дитинною незіпсованістю. Вона, доросла жінка, досі щиро вірить у добрих і справжніх чарівників. Тож її твори, як і думки, – напрочуд чисті та світлі. Виявляється, так буває. Є талановиті, навіть геніальні письменники з негативною енергетикою. Береш до рук таку книжку, читаєш… Розумієш, що це – обдарований автор, але почуваєшся так, наче на тебе висипали оберемок сміття! Тому знову ту річ перечитувати не хочеться. Та й другу книжку цього ж автора оминаєш десятою дорогою. Бо зовсім не бажаєш продиратися крізь чагарники люті та відчаю й тонути в брудній, всепоглинаючій багнюці. Натомість я із задоволенням перегорнув першу сторінку нової, цього разу вже прозової книжки Тетяни Зінченко, налаштовуючись на її душевні та сонячні міркування. І не розчарувався! Більше того, прочитане похапцем на її сторінці в Фейсбуці, у книжці Тані сприймається краще, глибше, чарівніше, вишуканіше та ніжніше. Це – диво-роман у новелах, які, наче в казковому лісі, поєднуються між собою в єдине ціле. Маленька дівчинка, онучка, тут зворушливо спілкується зі своєю лагідною бабусею, – жваво цікавиться усім на світі, весело бавиться, довірливо радиться з рідною та мудрою людиною. Теми – різні, часто ніби зовсім буденні й прості. Втім, кожна така бесіда – незвичайна – 550 –
Розділ третій
Рецензії
та цікава, адже бабуся – наче винахідливий, життєрадісний, всезнаючий Карлсон, прекрасно розкривається в цих розмовах новими, небуденними гранями. Взагалі, вона склала власні неписані правила й насолоджувалася ними, неначе пиріжками. Втім, навіщо переказувати? Все одно буде не те. Ось ліпше послухайте: «Є такі люди, як щойно вони з’являються, – от ніби все починає ставати на свої місця. Вони підтримають, підкажуть, похвалять і пожурять, коли треба, дадуть чарівного пенделя. Є такі, що люблять побурчати, повчити й понити. Але подоброму, що хочеться їх пожаліти: обійняти й поплакатися разом із ними. Є такі, що дивляться на тебе дивно, ніби ти завинила їм невідомо за що. Але ти не завинила, ти ж знаєш. Заздрість є, лють різна, є чомусь і таке. І ти розумієш: усі ці якості можуть бути в одній людині, всі й відразу. Можеш бути люттю, якщо ти так хочеш. Але лють буде розростатися навколо тебе. Можеш бути добром – добро розростатиметься. Це – як грядка: що посієш, те й пожнеш. Проте не буває так, що сієш будяк, а виростає квітка. Тому не скаржся, якщо забула посіяти квіти. Візьми й посій. Бо будяки й самі виростуть. Ти цей світ не обдуриш. Із ним треба або по-справжньому, або ніяк. І знаєш, що скажу тобі? То робота – сіяти квітки. Усе на землі – це робота. Але ти побачиш результати, якщо захочеш. Якщо не захочеш – не ний. Ти ж не захотіла. Однак є на світі люди, які, коли з’являються, ніби зацвітає все навколо. Хочеш – то будь!». Гарно! Я б порівняв цю книжку Тані зі «Століттям Якова» Володимира Лиса, «Вічником» і «Горянином» Мирослава До– 551 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
чинця. Звісно, це – зовсім інший твір. Але в ньому домінує велика Любов. А ще – маємо чудові поради буквально на всі випадки життя. Це – і ставлення до себе та людей, природи, матінки-землі, космосу, і відповідальність за свої вчинки, душевна та фізична чистота, внутрішня гармонія і справжня краса, а також – глибока повага до всього нашого довкілля, до кожної травинки, квітки, живої істоти. Адже все це – Божі створіння. Власне, треба навчитися поважати й себе, мати гідність, честь, совість, благородство, чуйність. Все це потрібно виплекати в душі, мов диво. Бо ніщо не народжується з нічого – такий вічний, справедливий закон природи. «Таня бачить красу в кожній квітці, у кожному обличчі. Це вона нахиляється над тендітною травинкою і тягнеться до розквітлої яблуневої гілки, щоб у світлинах донести до нас первозданність Землі, – пише в передмові до книжки доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Оксана Суховій. «Залишайте хороші відбитки на душі. За світлом у душі вас знаходитимуть такі самі світлі душі...». Ця книга – для світлих душ. І так само, як світлини на своїй стрічці у Facebook, авторка збирає для нас світлини людських душ. Вона бачить навколо хороших людей – і вчить нас бачити і думати гарно: «Світ такий, як ти про нього думаєш. Думай гарно». Тетянчині тексти хочеться вбирати в себе, як різнотрав’я літнього лугу, – вони гомонять із нами барвами, щебечуть звуками, розгойдуються хвилями, лоскочуть пахощами, хлюпочуть безтурботною юністю і заспокоюють віковою мудрістю». Ну, як же тут не погодитися з пані Оксаною?! Коли гортаєш цю книжку і на кожній сторінці зачитуєшся неймовірними міркуваннями та афоризмами авторки та її головної героїні – ко– 552 –
Розділ третій
Рецензії
лоритною бабусі Соломії-Соломини: «Ангели люблять зазирати в чисті вікна». «Світ був величезним і пишним, як бабусин город». «Тримай душу в теплі». «І яблуня може бути храмом, якщо ви захочете». «Якби ми знали, настільки наші думки матеріальні, ми думали б тільки хороше». «Коли ми думаємо, що пізно, завтра буде ще пізніше. Ми навчилися віртуозно відкладати життя. Але життя поспішає, як і ми. І воно, на відміну від нас, нічого не відкладає». Так і є. У тридцять років я думав, що все життя – попереду, тож можна й не квапитися. Встигну ще насолодитися, налюбитися, накохатися… Авжеж, усе встигну! Ось тільки життя пролетіло, наче один день. Тож міркую тепер: добре, що вчасно отримав від долі «по голові», схаменувся і почав втілювати свої заповітні дитячі мрії. Зрозумів: краще пізно, ніж ніколи. Тому поспішаю, доки ще не зайшло моє сонце, і є трішки чарівної енергії для добротворення. А ось у новелі «Будь мудрішою» – словам тісно, а думкам просторо. Ці міркування хочеться цитувати безкінечно, настільки вони – оригінальні та несподівані, цікаві й красиві, неначе веселка. Та я сподіваюся, що ви захочете прочитати всю яскраву та дивовижну книжку, тому процитую лише дещицю: «Навіть якщо тобі здається, що тебе забули. Тебе не забули, просто від тебе відійшли не твої люди. Навколо людини може бути дванадцять людей – найближчих і наймиліших. Світ турбується, щоб так і було. Йдуть ті, що не найближчі, так звільняється місце справжнім. Будь мудрішою – навчись відпускати, щоб зберегти цю гармонію». Почав із любові – нею й завершу. Тобто завершує мій відгук свідомою любов’ю неймовірна Тетяна Зінченко – письменниця, філолог, журналістка та фольклористка, а за другою освітою – прекрасний психолог: «Любов – це робота: постійна й клопітка. Але це дуже – 553 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
вдячна робота, бо чим більше ти доглядаєш її і плекаєш, тим краще буде тобі. Її не можна кинути напризволяще: любов – не дика трава, вона просто так не ростиме. Це квітка, вирощена в тобі. Якщо ти любитимеш у собі цю квітку, ти любитимеш світ і все в ньому, а світ любитиме тебе... Хочеш відчути любов – стань нею!». Ось так – просто та гарно. Що й казати – поталанило мені, адже навіть вигадувати нічого не треба. Бо кожна сторінка – як чудове зоряне небо, аж очі розбігаються: яку саме зірку взяти до цієї невеличкої, затишної рецензії?! Наразі вже знаю, якою буде наступна книжка Тані Зінченко. Чарівною! Дізнаюсь, що вийшла, неодмінно прочитаю, і на душі одразу посвітлішає. Сергій Дзюба
Трактат про сливовий компот Яка картина! Журиться красуня, Зламавши гілку сливи мимохіть. Масаока Сікі Дві дуже милі, пристрасні оси Купалися в компоті, мов дівчата… Чому язик у мене, як лопата? А щоб не був байдужим до краси! _____________ * Тільки палких ос – шкода… ☺ – 554 –
Розділ третій
Рецензії
Тімоті Снайдер передбачив російську військову агресію Книжка «Криваві землі» Тімоті Снайдера, професора історії Єльського університету (США) – світовий бестселер. Київське видавництво «Дуліби», яке очолює відома письменниця, доктор історичних наук Марина Гримич, видало цю унікальну книгу за сприяння Посольства США в Україні. Взагалі, Тімоті Снайдер вважається найкращим експертом в Америці з українських питань. Американський вчений навіть вивчив українську мову і, перебуваючи в нашій державі, спілкувався й давав інтерв’ю фактично без перекладача. Він – великий, справжній друг України. Десятки його чудових, об’єктивних статей, присвячених українській проблематиці, надруковано в найпрестижніших газетах і журналах Америки та Європи. Йому вірять, бо пан Тімоті – ґрунтовний науковець і аналітик, котрий всебічно досліджує кожне питання. До того ж, він має неабиякий письменницький талант. До речі, Тімоті Снайдер за рік (!) до віроломного нападу Росії на Україну абсолютно точно передбачив російську військову агресію із загарбанням українських територій. Причому свій сенсаційний прогноз, який, на жаль, став реальністю, він зробив виключно на основі власних знань та висновків щодо імперського тоталітаризму та шовінізму – панівної ідеології Російської Федерації, що, по суті, не надто змінилася з радянських часів. У підручниках, за якими і зараз навчаються учні в російських школах, досі написано, що «Сталін, звісно, припустився деяких помилок, але загалом зробив немало хорошого». Це – про тирана, який закатував десятки мільйонів невинних, мирних громадян... – 555 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Тому й не дивно, що в Росії так і не наважилися надрукувати знамениту книжку Тімоті Снайдера, яка має вже 29 видань і перекладена 26-ти мовами світу, зокрема, українською. Тож російською мовою «Криваві землі» вперше видано саме в Україні – для російськомовних співвітчизників, котрі хочуть знати правду. Презентація відбулася в Чернігівській обласній науковій бібліотеці імені В. Короленка. Гостей із Києва представила її директор – Інна Аліференко. До Чернігова приїхали директор видавництва «Дуліби» Марина Гримич та її колеги – кандидати історичних наук Олена Брайченко і Оксана Овсіюк. Книжка блискучого історика та оповідача Тімоті Снайдера «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним» присвячена трагічним сторінкам в історії Східної Європи: це – і український Голодомор, і масові сталінські репресії, Голокост, розстріли фашистами мирних мешканців внаслідок так званих «антипартизанських операцій», катування військовополонених та їх жорстоке знищення, повоєнні етнічні чистки… Дві тоталітарні системи скоювали однакові злочини водночас, в одних і тих же місцях, сприяючи одна одній і провокуючи одна одну, аргументовано доводить автор дослідження. Цікаво, що створюючи книжку, відомий історик користувався європейськими першоджерелами, тобто мовами оригіналів. А на назву книги автора надихнули рядки з вірша Анни Ахматової «Не бывать тебе в живых», написаного в 1921 році після арешту її чоловіка – відомого поета Миколи Гумільова: «Любит, любит кровушку / Русская земля». А сам текст «Кривавих земель», який виношувався протягом п’ятнадцяти років (в США книжка вийшла в 2010-му), написаний під впливом трагічної долі і геніальних творів Василя Гросмана – видатного українського письменника, єврея за на– 556 –
Розділ третій
Рецензії
ціональністю, завдяки яким Тімоті Снайдер зумів усвідомити, що нацистський і радянський терор дійсно мали дуже багато спільного й стали жахливою трагедією всього людства. «Криваві землі» отримали найпрестижніші літературні нагороди світу, стали «Книжками року» в багатьох країнах. Додамо, що Тімоті Снайдер – дійсний член авторитетної академії «Інституту гуманітарних наук. У 1997-му він захистив докторську дисертацію в Оксфордському університеті. Також мав академічну стипендію в Гарвардському університеті. Близько десяти років провів у Європі, читає десятьма європейськими мовами. Українською «Криваві землі» надрукувало київське видавництво «Грані-Т» в 2011 році (перекладачі М. Климчук та П. Грицак). У 2016-му книжку буде перевидано українською. Марина Гримич – не тільки авторитетний науковець та видавець, а й популярна українська письменниця. Цього разу вона привезла до Чернігова і власні книжки, зокрема захоплюючу повість «Вулє ву чайок, мсьє?» (я її вже читав – рекомендую всім шанувальникам сучасної української літератури) та ошатну документальну книжку «Бранзолія» про життя української діаспори в Бразилії. У залі були письменники, науковці, викладачі та студенти чернігівських вузів, члени Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Взагалі, як на мене, це – одна з кращих імпрез, які відбулися в Чернігові цього року. Сергій Дзюба
– 557 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«У проміжках дерев» Михася Ткача До нової книжки відомого українського письменника Михася Ткача, очільника Літературної спілки «Чернігів» та головного редактора журналу «Літературний Чернігів», увійшли художні твори, написані під враженням трагічних подій, що відбуваються на Сході України; спогади з дитячих років, де йдеться про події, долі близьких і рідних людей у часи подвійної окупації. Велике позитивне враження справляють дійсно талановиті, хвилюючі, напрочуд цікаві та проникливі оповідання нашого земляка: «Я заберу твоє життя», «Начерк вчорашнього дня», «Голос за дверима», «Невеселі мандри Мишка», «На призабутій дорозі», «Переляк від рудого кота» й «Про що промовляло сонце». Всі твори написані неповторним авторським стилем і розповідають про наболіле, те, що найбільше тривожить зараз наших співвітчизників. Ось як щемко закінчується оповідання Михася Ткача «Я заберу твоє життя» про цю жахливу війну на Донбасі: «Від вибуху Назар ніби похлинувся на останньому слові – і стих… Червона пляма пропалила груди. Йду з міського саду, в якому ніколи не був. Йду крізь густий багрянець, неначе пливу у хвилях опалого листя. І пам’ять мовчить. В ній немає продовження розповіді – її обірвав осколок міни, що впала на бліндаж… І тепер ніколи не довідаюся, які слова сказав Назар Наді востаннє. Як і ніколи, мабуть, не зустріну цю дівчину, але її високе почуття до мого друга надто зворушує зболене серце і бентежно бринить над Назаровим садом, у сутінках якого, певно, блукає самотня жінка, схожа на русалку, все ще сподіваючись на диво». – 558 –
Розділ третій
Рецензії
А ось як красиво, проникливо починається оповідання «Про що сонце промовляло»: «Боже, яка то втіха бачити голубе безмежжя осяйним і чистим, коли гуляють у ньому невловимі вітри, біжать невідь куди білі, недоторкані хмарини. Вільно і просторо їм, бо ні початку, ні кінця синій течії. І земля, і дерева, і ми в ній – пливемо у просторі у безмовну вічність. А як зорі зійдуть, і місяць золоті ріжки встромить у голубе диво, засміється, затче світ своїм сяйвом, невимовно гарно стає у тій недосяжній глибині. Зачарована тою красою земля вмить завмирає, затихає вітер, ховаються хмари – все впадає в диво-сон. І сяють тоді тисячі невідомих сонць, що народжуються повсякчас і гинуть у синій течії. О синій океан безмежжя, вічна загадка, недосяжна мрія і неперевершена краса! Сині очі наші і синє полум’я думок – все в тобі тоне…». Водночас це – напрочуд реальні історії з нашого життя, і всі персонажі тих оповідань одразу впізнаванні. Ми бачимо цих людей щодня, спілкуємося, проте зазвичай не звертаємо особливої уваги, слухаємо та не завжди чуємо, пропускаємо повз вуха й очі найсуттєвіше, найдушевніше, найдорожче… Але все це помічає і відчуває чудовий український письменник Михась Ткач! Також книга містить щоденникові записи автора з 2004 по 2015 рік. І це – теж дуже цікаво! Бо поява комп’ютерів не знищила епістолярного жанру, – гарні, чарівні, зворушливі, щирі листи все-таки пишуться і западають у душу. Як і дивовижні, благословенні рядки зі щоденника Михася Ткача. Такий світлий смуток великого автора… Прекрасна книга! Дай, Боже, йому здоров’я та наснаги! Сергій Дзюба – 559 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Захоплюючий дивосвіт Михася Ткача У Ніжині видана прекрасна книжка для дітлахів «Зимові сюрпризи», яку чарівно створив наш земляк – український письменник, голова Літературної спілки «Чернігів» та головний редактор журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач. Це – напрочуд цікава повість у новелах про дивовижні пригоди п’ятирічної дівчинки Гафійки. Вона – дуже добра, допитлива та кмітлива. А ще – непосидюча, бо все її цікавить: і чистий, пухнастий сніжок надворі, що сиплеться, мов із рукава; і справжнісінька Снігова бабуся, ніби щойно з гарної казки; і веселі, мультики, які вони з татом дивилися вдвох у порожньому кінотеатрі; і загадкова зимова нічка; і яскравий метелик, котрий дивом опинився в їхній оселі; і невгамовні троїсті музики… А ще Гафійка дуже любить своїх матусю й тата, маленького братика та бабусю. Дівчинка вміє красиво, солодко мріяти і вже вчиться бути дорослою. Адже довкола – стільки неймовірних, захоплюючих, радісних чудес! А ще, після народження її братика Романа, Гафійку очікують безліч сюрпризів… І ця книжка – також диво, бо її створено дуже ошатно – так і хочеться взяти до рук! У неї – пречудова зимова обкладинка та багато кольорових ілюстрацій, котрі з любов’ю, від усієї душі, намалювала художниця Наталія Риндіна. Цю свою чарівну книжку Михась Ткач присвятив доньці Христині. Взагалі, у добродія Ткача – немало книг для дорослих, написаних дуже талановито, розумно і цікаво. Однак такі його барвисті, розмаїті, оригінальні, пригодницькі і водночас – ніжні, лагідні, зворушливі, веселі та добрі книжки, як, наприклад, «Веселий Штанько», «Ласий ведмідь» та «Зимові – 560 –
Розділ третій
Рецензії
сюрпризи», безперечно, належать до скарбниці дитячої літератури. І дітлахи від них – просто в захваті!.. Отже, Михась Ткач – прекрасний дитячий письменник та справжній чарівник, який вміє створювати чудеса. Бачив, як діти щасливо і дружно аплодують авторові – Михасеві Ткачу, режисерові-постановнику вистави – Віталію Гольцову і талановитим акторам обласного лялькового театру імені Олександра Довженка, які разом створили дивовижний спектакль за казкою «Ласий ведмідь». І це – чудово, що маємо виставу за твором земляка, яка користується таким успіхом у юних глядачів! Додамо, що Михась Ткач – член НСПУ та НСЖУ, академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Лауреат літературних премій імені Михайла Коцюбинського, Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя. Нагороджений медалями Олександра Довженка та Івана Мазепи. Заслужений працівник культури України. Ми пишаємося Вами, пане Михасю, і зичимо нових хороших книжок! Сергій Дзюба
– 561 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про мавпу Осінь із дощем… Навіть мавпа лісова вкрилась би плащем. Мацуо Басьо Від сварки посмутнішав наш Едем, Та в тебе серце – дивовижно чуле: Вкриваєш мавпу старанно плащем – Опалення в квартирі відімкнули… _____________ * А найкращий спосіб зігрітися – кохатись до ранку! ☺ Вірш знаменитого японського поета Мацуо Басьо цитується в перекладі Миколи Лукаша.
Нові друзі Він сказав, що було б ідеально, якби я вчора розмовляв із гримучою змією. Змії – найнадійніші друзі. Карлос Кастанеда. Мандрівка до Ікстлана (Вчення дона Хуана) Було кубло, тепер – зміїний храм: Магічні очі, дивовижні жала… Вони раніше так мене кусали, Що зараз їх отрута – мов бальзам! ______________ * По-моєму, це – про дівчат. ☺ – 562 –
Розділ третій
Рецензії
«Ніхто за нас в цім світі не відлюбить…» Микола Ткач читав свої вірші про найпотаємніше – кохання. Проникливо, щемко, хвилюючись, мов юнак. У рідному для нього літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського наш відомий земляк – письменник і науковець, професор Київського національного університету культури і мистецтв Микола Ткач презентував свою книжку інтимної лірики «Вино з тюльпанів». Вино з тюльпанів – келихи червоні. Гуде бджола. І сонце днину кличе. Стулю докупи дві твої долоні, І утоплю у пелюстках обличчя. Усе сп’яніє: вітер, і волосся – Два пальчики на кришталевім дні. Я ще й не пив. Але мені здалося – Втопився світ в тюльпановім вогні. Гарно! Тому у Миколи Михайловича – стільки шанувальників. «Поезія Миколи Ткача – це глибокі образи та асоціації, це – великі знання. До того ж, він прекрасний лірик, – відзначає письменниця й літературознавець Наталка Поклад. – Його емоції – філософічні. У його віршах дуже багато болю. Справжнього болю. У нього також гарна мова, я б сказала – прекрасна, чудова й запахуща мова. Вона, як свіжа, непочата вода. Оцінюючи його книжку, я вважаю, що це – явище в сучасній нашій літературі». Талановито, душевно декламував на презентації вірші Ми– 563 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
коли Ткача очільник обласної організації Національної спілки письменників України, головний редактор газети «Гарт», Шевченківський лауреат Дмитро Іванов. Про неповторну поетичну магію пана Миколи, якого називають українським Петраркою, тепло, від душі говорили директор музею М. Коцюбинського, правнук класика – Ігор Коцюбинський, письменники Ганна Арсенич-Баран, Василь Буденний, Олена Конечна, Микола Лелюк, педагог Антоніна Коцюбинська. Участь у презентації також взяли брат Миколи Михайловича – очільник літературної спілки «Чернігів» та журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач, письменник, науковець Тетяна Дзюба… Пісні Микола Ткача та його старшого брата Андрія виконав народний академічний хор Чернігова під орудою Володимира Коцура. Автор зауважив, що йому більше подобаються не запозичені з іноземних мов слова «презентація» та «імпреза», а питомо українське – вістини. Красиво! Просто треба звикнути… Микола Ткач народився в селі Ленінівці (Сахнівці) Менського району на Чернігівщині. Навчався в Київському інженерно-будівельному інституті. Нині – кандидат історичних наук. Дослідник «Слова о полку Ігоревім» та інших видатних пам’яток давньоукраїнської літератури. Разом із дружиною – письменницею Надією Данилевською підготував немало ґрунтовних фольклорно-етнологічних видань («Клечальний міст», «Перетик», «Ой ти, Калито, ой медовая», «Просили батько, просили мати» та ін.). До речі, свою нову збірку Микола Михайлович присвятив дружині. А як інакше? Книжка ж про кохання! Ніхто за нас в цім світі не відлюбить, Не відквітує молодо в гаях. – 564 –
Розділ третій
Рецензії
Допоки паленіють спрагло губи, Допоки вірю в те, що ти моя. До збірки «Вино з тюльпанів» увійшли вірші, які поет створював впродовж усього життя. Але книжка сприймається, немов одне ціле. Головна дійова особа – Жінка: вродлива, шляхетна, розумна, жіночна, без чар якої ліричний герой не мислить свого життя. «Ми – увесь час разом, і я щодня захоплююся нею, – говорить Микола Ткач. – Звісно, мене можуть надихнути на поезію цнотливе дівча, яке граціозно переходить річку містком, випадкова пасажирка в потязі чи красуня, яка засмагає на дикому пляжі, оголивши перса. Однак все, про що б я не писав на інтимну тематику, все одно так чи інакше асоціюється у мене з коханою людиною – моєю дружиною. По суті, всі ці вірші – про неї». Ти вся в мені – як радісна сльоза, боюсь торкнутись, щоб не загубити. Твій голос даленіє і згаса Відлуннями флояри чи трембіти. Біжу крізь сон – де сонячна межа, де падають плоди на землю босу. Там обрій дотліває – ніби жар. І тиша невколисана голосить. Гарно! Сергій Дзюба
– 565 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про думки Ти не шукай щастя, дурепо, Не шукай казкового міста: Щастя саме знайде тебе і, зірвавшись із цепу, схоче загризти. ... зостанься зі мною навік до понеділка. Олег Романенко Проходив день – спокійний, ніби клуня. Я аж забув, що начебто поет... І раптом задивився на красуню, Закуту в блузку, як в бронежилет. Я щось подумав – взагалі, між іншим, Хоч на вустах моїх була печать... Вона ж на мене кинулася віршем І почала шалено цілувать! «О, мій коханий! Найдорожчий! Милий! Ти так подумав, що відчула я... Я вся твоя, – натхненно шепотіла. – Навіки – аж до п’ятниці – твоя!» Як я втікав – від неї чи інфаркту! Вона ж не відставала ні на крок... Помріяти про когось часом варто, Та так, щоб хтось не чув отих думок. _______________ * Знову вигадав новий всесвіт і забув... Перепрошую, я ж ненавмисне. Та все буде добре – поетів не судять! ☺ – 566 –
Розділ третій
Рецензії
«Срібний вітер далеких мандрів» Віталія Леуса За сорок років роботи в журналістиці чернігівцю Віталієві Леусу (а він працював і в «Деснянській правді») довелося переглянути тисячі фотокарток! Як правило, це були знімки на теми природи, мистецтва, літератури, мандрів, історії, культури; були й кумедні, дотепні світлини… Серед них траплялися й оригінальні фотографії з несподіваним ракурсом. Саме вони і відкладалися паном Віталієм, талановитим журналістом, письменником, краєзнавцем, «до кращих часів»... І ось, на думку Віталія Леуса, такі часи настали. Письменник вирішив оприлюднити дивовижні світлини, створивши до кожної з них свої тексти: оповідання, есеї, нариси, оповідки, замальовки, спогади, – все те, що лягло на душу, закарбувалося в пам’яті. Отак народилася ця досить незвичайна, колоритна, оригінальна книжка зі світлинами небайдужих людей: Валерія Інютіна, Миколи Смілика, Миколи Тищенка, Віталія Леуса, Олександра Литвиненка, Костянтина Говорунова, Володимира Квітка, Володимира Ятченка, Юрія Павленка та Валерія Шайгородського. Дехто з обдарованих фотожурналістів і фотохудожників уже відійшов у вічність, тим вагоміша книжка їхнього колеги Віталія Леуса, котра щойно вийшла у видавництві «Десна Поліграф». Думаю, вона нікого з читачів не залишить байдужим; адже написана легко, тепло і чуйно, від душі. Аж сльози навертаються на очі, коли читаєш зворушливі та драматичні історії про загиблих лелек, котрі зберегли вірність одне одному навіть після смерті коханого; про допит– 567 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ливого собаку, якого щиро любив письменник… А які дійсно колоритні розповіді про благородних коней та священних гусей; дуже симпатичного котика-інтелектуала, зачарованого співом синичок; чудні пригоди норовливих кіз, а також – невгамовних півнів і курей, та подорожі кумедного їжачка… Тут – і яскраве українське народне весілля, й прекрасні вироби самобутніх народних умільців, чарівні музиканти, кмітливі та дотепні сільські трудівники… Все це є в ошатній книжці життєлюба Віталія Леуса! Особисто мені імпонують спогади автора про його захоплюючі мандри. Віталій Миколайович сам, без сторонньої допомоги, чимчикував вулицями Софії і Праги, Берліна та Гельсінкі, Стокгольма й Копенгагена, Кракова та Гамбурга, Брно і Любека, Варшави та Бухареста… На десятикілометровій висоті летів на пустелею Каракуми в Середній Азії, крутими залізничними магістралями петляв серед гір Кавказу. Якось спілкувався вночі з турецькими прикордонниками, які освітлювали наш туристичний потяг «Голуба Десна»... Об’їхав усю Україну та Білорусь… Побував у Ташкенті, Самарканді, тоді ще гостинних для українців Санкт-Петербурзі, Москві… В Естонії, Литві, Латвії, Молдові, Вірменії, Грузії, Азербайджані… Одне слово, справді є про що згадати! «Нині розміняв восьмий десяток. Не їжджу нікуди. Тільки на дачу», – констатує автор. Але є його зворушливі спогади, огранені унікальними фотознімками. Є книжка, яка, я переконаний у цьому, житиме довго. Адже книжки, як і люди, – живуть, доки про них ще пам’ятають. Віталій Миколайович Леус – відомий український письменник, автор близько 60-ти книжок. Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України та національних – 568 –
Розділ третій
Рецензії
спілок – письменників, журналістів і краєзнавців. Лауреат багатьох міжнародних, всеукраїнських премій та почесних медалей, зокрема імені Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка, Івана Мазепи, Михайла Коцюбинського… Сергій Дзюба
Як Гребінка розбійника ловив Я знаю багатьох письменників, які талановито й цікаво написали книжки про свою малу батьківщину – рідне село. От, здавалось би, знаний публіцист і видавець Микола Максимець уже десятки років мешкає на Буковині, але не забув про своє Придесення; створив чудовий роман, який хочеться читати й перечитувати, скільки там тепла, любові, щирості, душевності й людяності! Такі ж добрі слова можна сказати про ґрунтовний історико-краєзнавчий нарис «Крутоярівка і крутоярівці» українського письменника, журналіста, краєзнавця Віталія Миколайовича Леуса – чудова книга нещодавно вийшла в Чернігові, у видавництві «Десна-Поліграф». Всі ми знаємо видатного письменника Євгена Гребінку. Так ось, серед творів класика є і бувальщина (по суті, невелика повість) «Телепень». Події в ній розгортаються на хуторі Крутолоба – таку колоритну назву колись мало наше село Крутоярівка. Сотник Підопригора закохався в доньку осавула Крутолоба – прекрасну Галю. Та дівчину викрав підступний отаман місцевої бандитської зграї на прізвисько Телепень. Це були жорстокі й невловимі головорізи, котрі тримали в остраху всі навколишні села! – 569 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Втім, щоб врятувати наречену, козацький сотник Петро Підопригора наодинці вирушив до цього розбійника, вдаючи з себе чоловіка без роду і племені, що начебто вчинив смертельний злочин, тож змушений тепер переховуватись від правосуддя. Проте Телепень все-таки повірив «бродязі», взяв його до своєї зграї. А невдовзі відчайдушний Петро розшукав свою кохану Галю, котра томилася в полоні у розбійників. Саме вона й підказала, як схопити бандита. Отамана пов’язали перевдягнені козаки на ярмарку, сховані на возах із крамом. Телепня четвертували – це була найжорстокіша кара в ті часи. А щасливі молодята поєднали свої серця на весільному рушничку. Це – одна з багатьох цікавих історій, які в своїй книжці «Крутоярівка і крутоярівці» з любов’ю до малої батьківщини розповідає Віталій Леус. А ось що не відібрати у крутоярівців, то це – дотеп, уміння все підмічати, а потім по-дружньому покепкувати з односельця. Взагалі, природа щедро нагородила місцевих мешканців талантом гумориста. Тут уже пальця до рота – не клади! Тому чимало односельців тут мають кумедні прізвиська… Люди в селі – не образливі, про кепкування одразу забувають. Особливо багато жартують на всіх весіллях. Тут це – справжнє неповторне театральне дійство, де наразі учасники – водночас і обдаровані актори, й вдячні глядачі. Крутоярівці дуже шанують весільні обряди, залюбки співають веселі народні пісні та дуже вдало декламують жартівливі вірші. Взагалі, у кожному такому весільному обряді в образній, диво-поетичній формі втілюється все гуманне, зворушливе, щире, чим багата наша людська душа. Отож весілля невдовзі перетворювалося на таку собі народну оперу – веселу й дотепну, пройняту ліризмом та легким смутком літніх учас– 570 –
Розділ третій
Рецензії
ників за своїми молодими літами, які залишилися в далекому минулому. Споконвіку в селі Крутоярівка живуть українці – Білецькі, Бондаренки, Олійники, Паски, Лутченки, Шовкуни, Овраменки, також нащадки Шкурата, Юшки, Голуба… Живуть і понині сміливі та щедрі на добро люди, котрі не бояться труднощів і не повтікали до міста. Живуть і продовжують творити історію свого рідного краю. Тож подякуємо автору за таку проникливу і добру книжку, яку не лише в Крутоярівці, а й на всій його рідній Прилуччині та по нашому Придесенню, думаю, читатимуть із неабияким задоволенням. Адже книжка створена від усієї душі, як і має бути у справжніх земляків! Сергій Дзюба
«Він був добрим, наскільки може бути доброю людина» В Чернігівській обласній науковій бібліотеці ім. В. Короленка провели прекрасний вечір пам’яті відомого українського письменника, журналіста та краєзнавця Віталія Леуса. У залі було багатолюдно: прийшли близькі, друзі, колеги та численні шанувальники творчості незабутнього Віталія Миколайовича. Бібліотекарі влаштували чудову виставку його книжок. Підготували цікаві та зворушливі відеоматеріали. На вулиці лютував мороз, але в конференц-залі бібліотеки було навдивовижу тепло і затишно. Письменник відійшов у вічність 27 грудня 2017 року, а буквально за кілька днів після його смерті побачила світ – 571 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
книга прози Віталія Леуса «Долі конем не об’їдеш» – видана ошатно, великим обсягом (майже 500 сторінок), за обласною Програмою підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер Чернігівщини на 2016-2020 роки. Отамани повстанських загонів – це вони боролися за самостійну, незалежну Україну. В жорстокій, нерівній боротьбі полягли всі, як один. Пам’ять про невмирущий подвиг повстанців назавжди залишиться у серцях вдячного українського народу. Про їхній короткий бойовий шлях розповідає нова художньо-документальна повість автора «За хмарами завжди сонце». А ще в цій книжці – багато людяних, проникливих, небайдужих історій, – про неймовірну любов, вірність і зраду, про соціальну несправедливість, драми й трагедії героїв, простих сільських трудівників… Автор успішно подолав свій письменницький та журналістський шлях довжиною в півстоліття, добре знав життя. І про що б він не писав – всі твори виписані добірною, колоритною та живою українською мовою, на високому художньому рівні. До речі, більшість із них надруковані в газеті «Деснянська правда», де свого часу працював Віталій Миколайович, яку він щиро любив і шанував, читав та передплачував усе своє життя. Також співробітники обласної наукової бібліотеки імені В. Короленка підготували і видали ґрунтовний бібліографічний покажчик, присвячений життю і творчості Віталія Леуса (передмову написав Сергій Дзюба), який теж презентували цього дня. Про Віталія Миколайовича розповідали його близькі (дружина Галина Семенівна), колеги – письменник, очільник Літературної спілки «Чернігів» та журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач; директор обласної наукової бібліо– 572 –
Розділ третій
Рецензії
теки імені В. Короленка Інна Аліференко, бібліотекарі Ольга Іваненко, Вікторія Солонікова, Ніна Романчук; заслужений журналіст України, автор багатьох історичних книжок про гетьмана Івана Мазепу, головний редактор журналу «Сіверянський літопис» Сергій Павленко… Тепло відгукнувся про свого побратима і я, як президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України і його багатолітній друг. Всі, хто знав Віталія Леуса, відзначали його скромність та совісність. Він ніколи не був озлобленим, агресивним, заздрісним, – ставився з добром і чуйністю до кожної людини, усіх прагнув зрозуміти, підбадьорити, коли міг – завжди безкорисливо допомагав. Обожнював своїх близьких, щиро любив друзів. Ніколи не плів жодних інтриг – жив творчістю, добрими справами. Був непублічним – дуже не любив виступати на усіляких нарадах і зборах; та, спілкуючись вдома з друзями, яких часто запрошував у гості, міг розповісти сотні дотепних, душевних, оригінальних бувальщин. І ці дві години поряд із Віталієм Миколайовичем минали, як дві хвилини! Водночас про його делікатність і шляхетність розповідатимуть легенди. Бо за все своє життя цей дивовижний добродій не завдав прикрощів жодній людині! Він був завжди зовні спокійним та вразливим у душі, вмів слухати й почути кожного, ніби прагнув узяти на себе дещицю його болю. Був добрим, настільки взагалі може бути доброю людина. І дуже працелюбним – багато трудився не лише творчо, а й фізично – на своїй дачі, на городі, причому так, що ним можна було в цей час буквально замилуватися! Вважав, що фізична праця на землі творчу людину облагороджує, адже тоді митець краще розуміє життя та прагнення простих людей. А ще письменник дуже любив мальовничі краєвиди, при– 573 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
роду. Постійно підгодовував приблудних котів та собак. Не раз, навіть хворим, у негоду, він поспішав на дачу заради отих безхатьків. І вони просто обожнювали його! А в Чернігові він ходив до Спаського собору, де постійно годував голубів, і так щоразу щиро радів, коли птахи дружно пригощалися його гостинцями! Дуже любив пташиний спів, який міг слухати годинами, вирізняючи голоси кожної пташки. Віталій Леус побував у 21 країні, тож міг захоплююче пригадувати свої мандри (пам’ять мав хорошу, особливо був уважний до деталей, чогось надто неординарного, унікального). Він був завзятим спортивним уболівальником, особливо знався на футболі, мав буквально енциклопедичні знання! Цікаво коментував кожен матч, а дивився він навіть змагання першої ліги. Під час важливих міжнародних матчів проникливо читав молитву та тричі хрестив телевізор, вболіваючи за всі українські команди, незалежно від того, хто грав, – київське «Динамо» чи донецький «Шахтар», одеський «Чорноморець» або львівські «Карпати»… Я ще озвуся, друзі, після смерті – Травинкою із келихом роси, Весняним листям, чулим, наче Верді, І соняхом, який пробачить всім... Я відгукнуся перелітним птахом – Лебідці вірній присвячу вірша; І в клині журавлиному без страху Летітиму у всесвіт, мов душа. Почувши вірша казахського поета Нурлана Джилкішиєва «Я озвуся» у моєму перекладі, Віталій Миколайович раптом – 574 –
Розділ третій
Рецензії
сказав: «Це – як про мене. Прочитаєш, коли мене не буде?». Це було за кілька днів до його смерті, у грудні 2017-го. Він був енергійним, у чудовому настрої і, здавалося б, ніщо не віщувало того, що невдовзі сталося. Та, мабуть, письменник відчув, що невдовзі стане на зоряну дорогу… Тож на вечорі його пам’яті прозвучали ці прекрасні та зворушливі рядки: До всіх, кого любив на цьому світі, Із засвітів озвуся неземних... Які ж ми ще на цій планеті – діти! Хоч щось збагнули вже про нас самих? А раптом я до вас прийду рядками – Незнаними, раніше так не вмів... І серце друга, крижане, мов брама, Відтане в світлі благодатних слів. Зараз близькі та друзі готують до друку ще одну книжку Віталія Леуса, який так натхненно і невтомно працював до останньої миті свого життя. Його проникливі твори й сьогодні потрібні людям. Сергій Дзюба
– 575 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Трактат про постебню уласкава лірень постебню фібруарить після неї так путчить гагачить кумарить після неї лишається дерідас кожна дівка за неї по-швейківськи дасть… … коли склеїлось щойно… оте що всередині ібт Ігор Бондар-Терещенко Коли у тобі постебня фібруарить, Якщо там постійно гагачить, кумарить І голосно путчить якийсь дерідас, – То, бідний мій хлопчику, хто ж тобі дасть?! _____________ * Автор утнув лінгвістичний прийомчик, аби читачеві мало не здалося... І що ж робити пародисту?! Погладити бешкетника проти шерсті, приказуючи, як нерозумному малюкові: «Не бався зі струмом, а то вдарить». ☺
– 576 –
Розділ третій
Рецензії
Чари «Свічада» Антологія сучасної української поезії вийшла в Німеччині Видана в Берліні та майже одразу перевидана в Києві (друкарський двір Олега Федорова), антологія сучасної української літератури «Свічадо» вмить стала справжньою європейською подією. Ця ошатна книга цікава насамперед своєю концепцією – адже не вперше під однією обкладинкою вміщено вірші відомих поетів з України, які пишуть українською та російською мовами. Причому упорядник, письменниця з Німеччини Олена Ришкова, наразі визначила редакторів антології, які запропонували гідних, на їхню думку, авторів. Таким чином, в цьому неординарному міжнародному літературному проекті взяли участь, зокрема, поети Рауль Чілачава, Маріанна Кіяновська, Сергій Жадан, Олександр Кабанов, Ігор Павлюк, Тетяна і Сергій Дзюби, Анна Багряна, Ірина Євса, Євгенія Більченко, Олена Степаненко, Мирослав Лаюк, Любов Якимчук, Наталія Бельченко, Олена Ришкова… Звісно, в цьому одному відгуку просто неможливо ґрунтовно розглянути творчість усіх авторів антології. Думаю, це й непотрібно: читачі, які справді люблять рідну літературу, безперечно, самі можуть процитувати напам’ять вірші більшості представлених тут поетів… Про світлий смуток видатного грузинського та українського письменника і перекладача Рауля Чілачаву (для якого Україна стала другою Батьківщиною), глибокі, іронічні й теплі твори Сергія Жадана, Олександра Кабанова, Анни Багряної не раз писав і я. Втім, їхні вірші напрочуд органічно поєдналися в цій книжці. Ідея Олени Ришкової, упорядника антології, – досить приваблива. Бо російська мова – ні в чому не винна! Серед – 577 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
героїв, які мужньо, самовіддано захищають Україну від віроломних окупантів, – тисячі російськомовних громадян! Я це добре знаю, адже спілкуюся з нашими вояками, які повернулися з АТО, з родинами загиблих. Та, власне, не секрет, що, наприклад, у моєму рідному Чернігові чи в не менш патріотичному місті Дніпрі, колишньому Дніпропетровську, переважна більшість мешканців постійно спілкуються російською. Однак Україна – це їхня Батьківщина, тут знаходяться могили їхніх батьків і живуть їхні діти та онуки. Отож вони так щиро люблять свою землю! Тому завжди, за будь-яких обставин, боронитимуть її, усвідомлюючи себе українцями. Ось що головне! Коли кілька років тому, ще до російської агресії, на творчій зустрічі в Тернополі один місцевий добродій поцікавився у мене: «Як ви думаєте, якщо хижа імперська Росія зненацька нападе на нашу незалежну державу, за кого воюватиме Чернігівщина?», я цілком впевнено відповів: «Ми захищатимемо Україну». Так і вийшло. Свого часу Китай домінував над Японією, тож немало знаних японських поетів писали китайською… Втім, у сучасних Японії і Китаї, звичайно, ніхто не вважає їх китайськими літераторами. Ні, це – безперечно, японські поети, які створювали свої вірші китайською мовою. Схожа ситуація відбулася в Україні, коли драконівськими указами було заборонено видавати твори рідною мовою. А яка русифікація проводилася! У Чернігові, скажімо, не лишилося жодної української школи… Втім, Микола Гоголь – це видатний український письменник, який був українцем, вважав себе українцем, народився і виріс тут. У своїх творах він із великою любов’ю писав про рідну Україну. Скільки хорошого, українського у його «Вечорах на хуторі біля Диканьки». Це – напрочуд добрий і світлий гумор! – 578 –
Розділ третій
Рецензії
Натомість, з якою іронією та сарказмом письменник писав про російську імперську дійсність у своїх «Мертвих душах» та «Ревізорі», де взагалі немає жодного позитивного персонажу!.. Авжеж, він деякий час мешкав у Санкт-Петербурзі. То й що? Гоголь і в Італії жив майже дев’ять років… Звичайно, італійці шанують класика світової літератури, проте нікому навіть не спадає на думку називати його італійським письменником! Так само уславлені літератори Марина і Сергій Дяченки та Олді, визнані кращими фантастами Європи, – це, безперечно, наші, українські автори. Як і всі поети, представлені в антології «Свічадо». Процитую на завершення дещицю вірша Олександра Кабанова, одного зі своїх улюблених письменників: Лишённый глухоты и слепоты, я шёпотом выращивал мосты – меж двух отчизн, которым я не нужен. Поэзия – ордынский мой ярлык, мой колокол, мой вырванный язык; на чьей земле я буду обнаружен? В какое поколение меня швырнёт литературная возня? Да будет разум светел и спокоен. Я изучаю смысл родимых сфер: пусть зрение мое – в один Гомер, пускай мой слух – всего в один Бетховен. Як ми можемо такого Поета віддати москалям? Хай і не сподіваються. Сергій Дзюба – 579 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про віагру та снодійне Ніби то не я, а водяник просовує хвоста між ноги дівчаткам… … Ніби то не я, а водяник пускає маленьких рибинок під пахву дівчаткам… … Метелик у дівочій спідничці літає… Василь Голобородько А я аптеці – вже не друг, Тепер рятуюсь самотужки: Віагра проситься до рук, Та краще почитать Забужко. Так надихаєшся умить – Береш, мов ас, найвищу нотку; А різні пестощі творить Вас ще навчить Голобородько… Коли ж не спиться, хоч убий, Від пива, прикрощів чи граду, – Гомера витягну мерщій І пхаю в себе «Іліаду». Вергілій теж підходить всім, Це – справді, чудодійні ліки! І на сторінці 307 Уже злипаються повіки… – 580 –
Розділ третій
Рецензії
Вам виб’є хворий зуб Гюго – Міцний роман про Квазімодо. Не треба кликати когось – Лиш грамотно підставте морду! Масаж робіть Андрусяком – Зі збірки колеться й на сайті; А отруїлися тортом – Хутчіш Ульяненка читайте… Шедеври є на всі смаки: Від грипу – до радикуліту, – Не забувайте про книжки І, слава Блоку, не хворійте!
Трактат про жіночу поезію 20-го, в четвер, дощі по Україні, Місцями десь гроза, місцями – розпач десь. А взагалі – нічо, ростуть жита і свині, І немічні вірші занудних поетес. Павло Вольвач Ти ще збагнеш їх дивовижні рими, Лиш пам’ятай, Павлушо, про оте, – Поеток треба слухати очима: Від вуст – до ніг, від ніг – до декольте… ____________ * Обожнюю слухати поеток! ☺ – 581 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Антологія добра У Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського презентували книжку, яка, безперечно, стала однією з творчих та духовних скарбниць нашого краю і України. Взагалі, це – двотомна Антологія творів лауреатів премії імені Михайла Коцюбинського. Спочатку вийшов ошатний поетичний том, а зараз святково та урочисто представили й прозу. Вів свято директор музею, правнук класика Ігор Коцюбинський. Чудово виступили, зокрема, упорядники цього двотомника – Наталія Коцюбинська і Ольга Єрмоленко, редактор книжки Ганна Арсенич-Баран, письменник, очільник Літературної спілки «Чернігів» та журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач, прозаїк, перекладач, лікар Володимир Фриз, директор обласної наукової бібліотеки ім. В. Короленка Інна Аліференко… Другий (прозовий) том вражає не менше, ніж поетичний! Адже до книги увійшли талановиті твори Героя України Юрія Мушкетика, Шевченківських лауреатів Анатолія Дімарова, Валерія Шевчука та Михайла Слабошпицького, прекрасна проза Віктора Баранова, Валентини Мастєрової, Івана Корбача, Олександра Дека, Михася Ткача, Миколи Адаменка, Петра Дідовича, Віталія Леуса, Станіслава Маринчика та Лілії Бондаревич-Черненко… Це – справді, національна еліта України! Вражає й загальний обсяг антології – майже 600 сторінок, і напрочуд дбайлива, подвижницька робота упорядників книжки, які вибрали, безперечно, найкраще з усього доробку шанованих авторів. Тому недаремно на яскравому святі з гордістю звучали і міркування, що найкращі письменники України мешкають на – 582 –
Розділ третій
Рецензії
Придесенні або родом звідси, чи постійно виступають тут, як, наприклад, Михайло Слабошпицький, якого в Чернігові давно й справедливо вважають своїм. І саме Михайло Федотович створив унікальний роман про нашого генія – Михайла Коцюбинського! «Є у Сіверської землі цікава особливість: які б часи, які б катаклізми й негоди не пробігали цим краєм, він залишається чистим і неповторним, як сльоза немовляти, він завжди дивує світ своїми найкращими людьми, своїми неповторними митцями, – написала у передмові Ганна Арсенич-Баран. – Від найдавніших часів і до сьогодення народжує ця благословенна земля таланти, що проростають буйно на ниві нашого красного письменства. В українській літературі найзнаковіші та найвідоміші митці слова – це переважно вихідці з Чернігівщини чи пов’язані з цим краєм життям і творчістю. Від «Поученія дітям» Володимира Мономаха, «Слова о полку Ігоревім» – до творів Юрія Мушкетика, Володимира Дрозда та багатьох інших наших сучасників. Адже Сіверський край прославляли й прославляють його гідні сини й дочки». Як президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України я вручив почесні нагороди: міжнародні медалі Олександра Довженка – родині Коцюбинських. Нині відзначено очільника музею Ігоря Коцюбинського та заступника директора музею Наталію Коцюбинську. Посмертно нагороджено літературознавця, онука класика Юлія Коцюбинського і педагога Антоніну Коцюбинську. Цей двотомник – антологія добра, велика робота співробітників музею, який залишається оазою творчості, культури, високої духовності. Тож наша Академія постійно підтримуватиме літературні, наукові і мистецькі проекти, започатковані музеєм Михайла Коцюбинського. Сергій Дзюба – 583 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Поет-філософ Володимир Ільїн Наш земляк (народився в Чернігові), відомий вчений (доктор хімічних наук) і Поет за покликанням Володимир Ільїн, відсвяткувавши свій ювілей, представив у Національній спілці письменників України свою нову книжку «На Майдані землі». У презентації взяли участь Шевченківський лауреат Микола Воробйов, наш колега, президент міжнародної громадської організації «Чернігівський інтелектуальний центр» Сергій Дзюба, доктор політичних наук, професор, член НСПУ Рустем Жангожа, наші поети-земляки Микола Ткач і Станіслав Шевченко, письменники Станіслав Бондаренко, Олександр Бакуменко, Надія Даниленко, інші відомі митці. Я урочисто вручив ювілярові Міжнародну літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф». Володимира Георгійовича відзначено за збірки віршів і переклади поезій Папи Римського Івана Павла II та Ігоря Римарука. А відповідальний секретар Київської міської організації Національної спілки письменників України Олександр Бакуменко нагородив Володимира Ільїна нагрудним знаком НСПУ. Нова книжка талановитого автора має два розділи – «Помаранчева осінь 2004…» та «Майдан 2013…». Своїм першим враженням поділився видатний український письменник Микола Воробйов: «Подібних віршів я, чесно кажучи, вже давно не знаходив, вже думав: не до віршів… Це ж просто диво вивергнув поет Володимир Ільїн. Розпач – але радісний скрик, ніби ягода стигла над прірвою. І гіркота – «наше небо не зоряне… – нікому вони не потрібні?!». Пряжа тривіршів перевита звертаннями до загадкової коханої – другий план опертя – 584 –
Розділ третій
Рецензії
на повітря… То тут, то там вкраплені такі перлини і запитання, на які не буває відповіді: у запитанні – відповідь… Рух енергії від неба – до землі і навпаки – неймовірна повнота об’єднання: «далеко ти, але перед очима…». Це вірші, які ще ніхто не написав. Вітаю!». Помаранчева осінь 2004-го – одна сходинка, за дев’ять років – ще одне сходження, знов Майдан, революція гідності, відчуття України – родини. Але і ще, на жаль, щось важке – відсутність єдності думки і дії, навіть бажання й спроможності почути один одного, замислитися, порозумітись… Чи не війна нарешті? Отож – «ще тільки натяк на будущину». Здається, це переважає всі інші відчуття і домінує в ліриці автора. Хоча присутнє й інше, бо час і життя – ті самі стихії, що не припиняються навіть на мить. Тому, мабуть, і виникає таке, хоче цього чи не хоче людина, що пише: «Триває перетворення – звичайного життя на відчай, за сорок років до віри. Contra Spem Spero?!». Але: «Приваблює життя, в житті – початок, у початку – задум. Я – поруч…». Я відзначив доброту, шляхетність, людяність і дивовижну делікатність Володимира Ільїна. Все це є в його поезії – тихій, затишній, проникливій та мудрій. Безперечно, Володимир Георгійович – дуже глибокий і оригінальний філософ. Але, коли тисячі його співвітчизників виходять на Майдан, Поет – разом зі своїм народом. Адже ж все є у нас: Земля і Небо, Київ і Дніпро! Немає тільки нас – шукаєм все, шукаєм... Спочатку Україні Україною слід стати, а нам всім, відповідно, – українцями її, – 585 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
тобто країною людей, людьми, і тільки після цього вже – гадати, обирати: Схід – Захід, Азія – Європа… А краще мо залишимось собою?! Інакше нам – тинятися світами, як не одне століття поспіль… Він мужньо виголошує імпічмент злочинній владі (вірш написаний у листопаді 2013-го). І зараз готовий будь-якої миті відстоювати Свободу. Чомусь деякі наші політики самовпевнено вважають себе елітою нації. Нічого подібного! Політики – лише слуги народу. Принаймні так має бути у нормальній, цивілізованій країні. Натомість еліта нації – це найдостойніші її громадяни. Такі, як Поет Володимир Ільїн. Сергій Дзюба
Балада про диких гусей Віднині Спіть спокійно, дикі гуси! Ви вдома, ви в Японії тепер. Кобаясі Ісса Ліг на городі і дивлюсь увись: Яке на Батьківщині небо синє – Так хочеться заснути в Україні! Й прокинутись в Японії колись. ____________ * Але не з японкою... ☺ – 586 –
Розділ третій
Рецензії
Листи, які йшли до читача понад сто років Унікальна, дуже важлива книга вийшла на Чернігівщині – перший том «Листів Ганни Барвінок до Іллі Шрага». Бо письменниця Ганна Барвінок, дружина класика української літератури Пантелеймона Куліша, аж 14 років листувалася з відомим чернігівським адвокатом і патріотом Іллею Шрагом. Ілля Людвигович Шраг (1847-1919) – юрист, присяжний повірений, земський та громадський діяч, одна з провідних постатей українського національно-визвольного руху початку ХХ століття. Ці дивовижні, теплі, проникливі листи йшли до читача понад сто років. І в кожному з них – спогади Ганни Барвінок про свого геніального чоловіка. Кожен лист буквально дихає ним! І більше 400 таких листів знаходяться в фондах Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М. М. Коцюбинського. «Тож у подальшому планується видати чотиритомник листів Ганни Барвінок до Іллі Шрага, – розповів на презентації книги директор музею М. Коцюбинського Ігор Коцюбинський. – Велику роботу здійснила упорядник книги Галина Степанець, головний зберігач фондів музею. Нашим завданням було не тільки донести до сучасників зміст цікавих листів, а й передати стиль авторки, зберегти деякі мовні особливості. Це – історія України, Придесення, захоплююча історія української літератури та історія великого кохання. Адже все життя Ганни Барвінок – шлюбне і після смерті чоловіка – натхненне ним. Це Куліш спрямував Олександру Михайлівну на творчий шлях. На нього, як на неймовірне, чарівне та яскраве «сяєво», дивилася, його обожнювала, йому присвятила своє життя ця чудова жінка». – 587 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Тому такі листи – справжній скарб не лише для науковців, а широкого загалу читачів. Про це наголосила на презентації автор передмови до книжки – відомий науковець із Чернігова Тамара Демченко. Для неї стали справжнім одкровенням слова Ганни Барвінок, звернуті в листі від 12 квітня 1910 року до Іллі Шрага: «Не держитись Ви упорно старого режиму. А керуєте своїм розумом і помагаєте пробити могучою силою бреш, щоб ширше і швидше шов поток світлого життя культури, в котрому ми страшенно одстали од Європи. Но з певностю і молоде поколіннє йде вперед, хоч і малими гуртками для великих подій на Вкраїні» (збережено мовні особливості листа – С. Д.). «Наразі важко повірити, що письменниця, котру трактували, як співця жіночого горя, представницю етнографічного напряму в літературі, скромну хуторянку – ще понад сто років неоднозначно визначила напрямний шлях українського народу, як він, сподіваємося, назавжди окреслився на початку XXI століття», – зазначила науковець Тамара Демченко. На презентації також цікаво виступили заступник директора музею М. Коцюбинського Наталія Коцюбинська, упорядник книжки Галина Степанець, мистецтвознавець Віктор Величко. Учасники імпрези подивилися унікальні архівні світлини, а також відеоматеріали з фондів музею М. Коцюбинського. Сергій Дзюба
– 588 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про батіг Я знаю точно: завтра буде дощ, – Чого б іще так тиснуло на груди? А ти смієшся, кажеш, що не буде, І йдеш підігрівать вчорашній борщ. Світлана Аніщенко Прогнози – справді, цінна річ, Їх треба лиш згадати зранку, – Вам Скиба марився всю ніч? Не переймайтесь, це – на п’янку! А як насниться Покальчук, Беріть хутчіш до рук ломаку, – Кажу вам, панночко, як друг: Можлива зустріч з маніяком… Курков з пінгвіном – на мороз, А без пінгвіна – то на спеку; Вві сні побігать довелось? Як з Пантюком – це на лелеку… Якщо ж з’явився Москалець, Будь ласка, не виходьте з хати, – Хоч день тримайтесь, мов чернець, Чи сам Жадан на барикадах! Повірте, панночко, мені, Котрого смерч вже брав на мушку, – Тому, хто у страшному сні Втікав від батога Забужко… ______________ * Взагалі, колеги мені сняться, але в той час поводяться, мов янголи! ☺ – 589 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Дві чудові та важливі книги Олени Ананьєвої У мультимедійному видавництвi Стрельбицького щойно побачили світ водночас дві книжки Олени Ананьєвої – відомої письменниці та громадської діячки, відзначеної багатьма міжнародними нагородами, яка живе і працює в Німеччині, у Франкфурті-на-Майні. У її книжці «Сонце, як знак» представлено гумор, міні-романи, повісті, оповідання, есе, казку. У першому оповіданні про життя й творчість Вінсента Ван Гога – дослідження шляху видатного художника, наведені цікаві уривки листування з його братом Тео, з яким геній був у тісному духовного зв’язку. Взагалі, «найкраще – за будь-яких обставин, в будь-якому місці і в усі часи завжди пам’ятати про Бога та прагнути якомога більше дізнатися про нього». Вражає міні-роман до 250-річного ювілею Людвіга ван Бетховена. Есей про унікальні відомості щодо загиблих ватажків фашистської кліки у травні 1945-го теж не залишає байдужим. Нині так само актуально аналізувати події Другої світової війни. Власне, цей твір – справді сенсаційний, вартий уваги широкого загалу. Талановитий есей створено за матеріалами розслідування Юрія Работіна, голови Одеської обласної організації Національної спілки журналістів України. В антології «Південне сонце – 5. Невечірнього світла зіркою палаю», серії «Письменники XXI століття», яку гарно упорядкувала Олена Ананьєва, представлені твори шести відомих поетів, прозаїків та драматургів з різних країн, зокрема з Болгарії, Ізраїлю, Канади, Чехії, Франції… Їхні імена – на слуху: це – Тетяна Аксьонова, Тамара Алексєєва, Дмитро Аркадін, Михайло Блехман (відомий український письменник із Канади, головний редактор популярного журналу «Порт-Фоліо»), Олена Лань (укра– 590 –
Розділ третій
Рецензії
їнська письменниця з Чехії), Софія Оранська… А раніше відкрили цю серію вірші: Анатолія Аврутіна (відомого поета з Білорусі), Світлани Леонтьєвої, Андрія Костинського, Тетяни Дзюби і мої… «Поезія – моя держава, / Я вічний підданий її». Ці поетичні рядки Михайла Свєтлова кожен може сказати про себе. Вони відображають підбір творів до міжнародної антології письменників із різних куточків планети. Не тільки в поезії, а в усіх творчих жанрах – неповторний колорит місць під сонцем, де народжуються такі чарівні, проникливі, талановиті рядки. Це – дійсно прекрасний розквіт національних традицій в літературі та мистецтві, які й створюють світову культуру та взаємно впливають, переплітаються між собою – дуже гармонійно, красиво, молитовно, мирно. І так постають перед головним арбітром – читачем. Ці книжки звернені в прийдешнє. Їх цікаво читати, розмірковуючи над життям і колоритними традиціями таких різних народів, яскравими долями неординарних людей. Сергій Дзюба
Трактат про очі Жадання – це не те, що ти бачиш, а те, що ти собі уявляєш. Пауло Коельо. Одинадцять хвилин Ти в одяг, наче в лати, вся закута, Але для мене – це, повір, не драма, – Любити жінку можна до нестями! Якщо її очима роздягнути… _____________ * Непомітно. ☺ – 591 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Новий шедевр – українська пісня «Сніги»! Дуже зворушливу, проникливу та чарівну пісню про кохання створили видатний поет, народний артист України Андрій Демиденко, відомий композитор Борис Раденко та прекрасний співак, народний артист України Леонід Сандуленко. Це – пісня, глибока, мов справжній, чистий, незайманий сніг, напрочуд романтична, лірична, з великими, щирими почуттями та дуже оригінальними, несподіваними епітетами, метафорами й порівняннями. Як на мене – це дійсно шедевр, який варто активно популяризувати в Україні та за кордоном. Це – справжня, високодуховна і душевна, ніжна українська пісня, котра звучить, як народна! Звісно, автори – відомі широкому загалу. Андрій Демиденко, який нещодавно став і народним поетом України, прославився своїми чудовими піснями, які стали всенародними хітами, справедливо вважаються класикою сучасної пісні. Наразі він – автор понад 750 українських пісень, серед яких – особливо улюблені людьми «Вічний Київ», «Батьківський поріг», «Гуцулка-гуцулянка», «Україночка», «Не мовчи», «Васильки», «Хрустальные цепи»… А його прекрасні книжки віршів надруковані великими накладами й стали гордістю української літератури. Також Андрій Петрович Демиденко – автор більше 180ти наукових праць, присвячених національному фольклору та проблемам українознавства. Автор численних науковопопулярних статей, історичних розвідок, радіо- і телепередач-досліджень. Він – творець фундаментальної книги про Михайла Грушевського «Великий українець». Він підготував та видав усю спадщину Михайла Грушевського! А ще Ан– 592 –
Розділ третій
Рецензії
дрій Демиденко – редактор і упорядник «Історії України в народних думах і піснях». Про його видатну творчість знято документальні фільми в Україні та за кордоном (у США, Австралії, Росії, Канаді…), а вірші Демиденка перекладені 18-ма мовами світу. Талановитий композитор Борис Раденко створює популярні шлягери для зірок української естради, а також кіно й театру. Серед його нових творів, і пісні на мої слова – «Батьку мій» (у блискучому виконанні Павла Мрежука), «Порадниця свята» та «Здрастуйте, рідні!», котрі співає знаменитий Леонід Сандуленко (всі три пісні нещодавно стали «Піснями року»). Лауреат премій імені Григорія Сковороди та Василя Симоненка. Леонід Сандуленко – Народний артист України, соліст ансамблю пісні і танцю Національної гвардії України. Виріс у багатодітній ромській родині. Він успішно виступає в багатьох державах світу. Виконує пісні українською, ромською (циганською), російською, англійською, італійською, іспанською мовами, а також – на івриті. Своїм хрещеним батьком у мистецтві Леонід Леонідович вважає легендарного співака та кіноактора Миколу Сліченка, а янголом-хранителем – свого творчого директора і кохану дружину Тамару. Лауреат міжнародних премій імені Миколи Лисенка та Василя Симоненка. Сергій Дзюба
– 593 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Подвиги, або легенда про мужчин Зараз так багато слабких чоловіків, ваша стать вироджується. Скоро, років через сто чи двісті, чоловіки не відрізнятимуться від жінок. Борис Акунін. Пелагія і чорний монах Так хочеться тебе порятувати – Щоб героїчно, у останню мить! З палаючої витягнути хати, Та хата, слава Богу, не горить… Не розгубитись у бурхливих хвилях, Знайти тебе в купальнику чи без! … Це – просто ванна, де багато мила, І ми з тобою – хмарки із небес… Неначе тигр стрибнути у тумані – Двом маніякам близько до мети! Ні, це сусіди – Саня та Оксана – Тобі збирались сумку піднести… Ось землетрус – аж одинадцять балів, Тебе з усіх впізнаю голосів! … Це у гостях я трішки закімарив І, як бульдозер, раптом захропів… Геть виснажили кляті намагання – Уже не знаю, що мені робить? А в тебе – як не борщ, то прибирання, І праска так загрозливо шкварчить! _____________ * Поетові наразі все можна спробувати – головне, потім вчасно знову в себе перетворитися... ☺ – 594 –
Розділ третій
Рецензії
Олена Грицюк створила книжку про Карпати Чернігівка Олена Грицюк – письменниця, художниця та архітектор – вкотре здивувала! У її новій збірці вірші та графічні малюнки напрочуд вдало доповнюють одне одного, проникливо розповідаючи про здійснення Мрії. Адже Олена, котра з дитинства любить незвичайні подорожі та справжній, дивовижний екстрим, підкоривши гірські вершини Кавказу та Криму, давно хотіла побувати в мальовничих Карпатах. І ось її бажання здійснилося. Звісно, мандрувала з важким рюкзаком і ночувала, як справжні, допитливі туристи-екстремали, в наметі. Спілкувалася з гуцулами, познайомилася з неординарним добродієм, який відчуває рідні Карпати, природу та людей, як чарівник-мольфар. Чому така несподівана назва? Бо в тих краях дійсно є таке Несамовите озеро. Якщо кинути в нього камінчик, воно гнівається й насилає негоду. Тож із магічним озером краще дружини, любов і повагу воно відчуває так само, як і негативні риси характеру. У ньому – завжди прохолодна вода, але, якщо не побоїшся і скупаєшся, то зустрінеш незабаром велике кохання. За легендою, в озері мешкають русалки. Але їх Олена не бачила, натомість, коли зайшла в дуже холодну воду, довкола неї закружляли тритони. Та й на березі чарівного озера виявилося багато допитливих ящірок. Що ще запам’яталося особливо? Скеля «Вухатий камінь», назва якої цілком відповідає побаченому. Взагалі ж, ритми гір та звуки водоспадів дуже нагадували мандрівниці легендарні пісні незабутнього Володимира Івасюка. Навіть будівля старої обсерваторії враз виявилася схожою на середньовічну – 595 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
фортецю та загадковий лицарський замок, у якому, звісно, мешкають давні привиди. Є свята каплиця, також незвична. Одного разу в горах застали бурю – водночас пролунала гроза, подув сильний, поривчастий вітрисько і вдарив потужний град. Стежка перетворилася на суцільний потік. Небо вкрили чорні хмари. А навколо утворився туман – такий густий, що навіть поруч, за крок, нічого не було видно! Уявляєте, туман і водночас – сильний, пронизливий вітер? Вся надія – на власну спритність, загартованість і талан, а також – звісно, на Всевишнього, який у горах відчувається скрізь. Ледь дісталися до рятівного намету, не заблукали… Натомість, коли Олена прокинулася вранці, то побачила дивовижну красу, осяяну теплим, благодатним сонечком. А ось найвища гора України – Говерла, за переказами, пускає до себе не всіх… Принаймні колишній президент Віктор Янукович та його «свита» кілька разів марно намагалися підкорити гонорову гірську вершину, однак знов спіймали облизня. Це – вже не чутки, а відомий факт, який залюбки нині розповідають подорожнім дотепні гуцули. До речі, коли впертий Янукович вирішив все-таки перехитрити непоступливу гору й спробував приземлитися на сусідню вершину – Петрос – за допомогою гелікоптера, то вкотре зазнав фіаско. От вам і Говерла – відчуває, кого на гарматний постріл не можна було пускати в президенти… Втім, хорошим людям, які приходять сюди з чистим серцем і гарними думками, гора рада. Тому на її гірській вершині наша землячка почувалася по-справжньому щасливою! А ще Олені подарували едельвейс. Місцеві мешканці вам пояснять, що цей подарунок – дуже символічний; адже він – 596 –
Розділ третій
Рецензії
означає… освічення в коханні, коли жінці в такий галантний спосіб пропонують руку і серце. Втім, на запитання, що ж сталося потім, Олена з усмішкою відповіла: «Я ж – чернігівка…», не вдаючись у інтимні подробиці. А наприкінці імпрези вона щиро подякувала своїм прекрасним батькам – Віталію Юхимовичу та Наталії Ігорівні, присутнім на презентації. Також вірші своєї матусі – Олени Грицюк – із задоволенням слухав її син Арсеній, теж хлопчина обдарований, цікавий. Участь у презентації взяли також директор Чернігівського літературно-меморіального музею М. Коцюбинського, правнук видатного письменника Ігор Коцюбинський (художниця Олена Грицюк подарувала музею графічний портрет безсмертного автора «Інтермеццо», «Тіней забутих предків»), актори Чернігівського Молодіжного театру, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, письменник, журналіст Сергій Дзюба, поети та художники з Чернігова, колеги-архітектори, працівники освіти та культури, молодь, шанувальники творчості Олени Грицюк. А Олег Яновський-Шпак, відомий журналіст з обласної газети «Гарт», написав на вірша Олени дотепну пародію. Сенсаційно прозвучали щирі спогади керівника об’єднання художників «Деснянська палітра» Людмили Бешун про її незабутню зустріч у 1967 році в Карпатах із Володимиром Висоцьким, тоді ще нікому не відомим молодим чоловіком, який писав незвичайні вірші й проникливо співав їх під гітару. Саме досвідченіший Висоцький і став для Людмили Олександрівни гідом у горах, зворушливо опікувався нею, непокоївся: «Люсько, куди ти поділася?». Пісні Висоцького Людмилі дуже сподобалися; а одного свого свіжого вірша майбутній кумир мільйонів співвітчизників присвятив юній – 597 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Людмилці та ще й власноруч автограф поставив. Ось така неймовірна та захоплююча історія! В Карпатах Олена Грицюк створила аж сорок (!) графічних малюнків, а тепер, побувавши в студії кераміки, мріє й про власні керамічні роботи. А ще вона продемонструвала зображення своїх нових архітектурних проектів – 16-типоверхового житлового комплексу неподалік від колишнього кінотеатру «Перемога» та будинку на вулиці «П’ятницькій». Завершуючи чудову презентацію, Олена прочитала свого вірша про дивовижну країну Бутан, у якій є Міністерство щастя. Там король і королева постійно цікавляться у своїх громадян, чи щасливі вони. Власне, і без таких соціальних опитувань можна відчути й зрозуміти, що жителі цієї маленької, але дуже красивої й заможної країни почуваються дійсно щасливими. Такого щастя Олена Грицюк побажала і всім громадянам України, нам із вами! До речі, побувати в Бутані, який називають «раєм на землі», це – теж Мрія нашої землячки. Звісно, потрапити туди – дуже нелегко. Та простому, скромному юнакові з невеличкого села на Чернігівщині, а тепер – відомому українському мандрівникові Михайлові Павлюку це вдалося. Головне, є нова книжка, яка вже стала історією. Можна не сумніватися, що її читатимуть. То й добре! Принаймні мені одразу ж захотілося в Карпати. Сергій Дзюба
– 598 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про мудака Своїми синіми очима На мене не дивись, Мальвіно, Ти маєш справу не з П’єро, Ти маєш справу з Буратіно! Юрко Позаяк Коли в Юрка світлину попрохав, Себе у нього не знайшлося більше: «Ти, головне, не переплутай вірші, А знімок дай якогось мудака…» Якийсь мудак ковтав «Вдову Кліко» – Я все, що міг, тоді йому відрізав! Залишив тільки вуса на мармизі, Аби усі подумали: Юрко… І всі тоді подумали: це – він! І навіть він впізнав себе чудово… На знімку був Левко. А може, Льова, – Хіба в журналах мало мудаків?! В журналах їх таки – на різний смак, Зникають, наче курява, безслідно… А він стоїть, підморгує, мов рідний, – Моїм Юрком увічнений мудак! ___________ * Абсолютно реальна історія. Зізнаюсь нарешті: в антології інтимної лірики «Пастухи квітів», яку я упорядкував із друзями, замість світлини Позаяка, поряд із добіркою Юркових віршів, насправді знаходиться фото іншої особи. Кого? Чесне слово, не знаю... ☺ – 599 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Висію в полі роки мої квітами…» «Джерело любові» – так просто і життєствердно називається книжка віршів Олександри Данилевської. Вийшла ця ошатна збірка в Ніжині, у видавництві «Орхідея», і присвячена найдорожчим людям авторки – її близьким. Олександра Данилевська народилася в Кобижчі Бобровицького району. Закінчила з відзнакою Київський державний педагогічний інститут іноземних мов (нині – Київський національний лінгвістичний університет), факультет французької та англійської мов. Втім, ця дивовижна жінка, дійсно педагог від Бога, має і яскраве, непересічне творче обдарування, тому, теж із відзнакою, заочно закінчила й факультет журналістики. Працювала вчителем французької та англійської мов, заступником директора з виховної роботи, директором школи в Кобижчі. Відмінник народної освіти України, нагороджена медаллю А. С. Макаренка. Учасниця багатьох міжнародних науково-практичних конференцій, Європейського форуму неурядових освітніх організацій, а також – Міжнародного Конгресу «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі». Нагороджена кількома Дипломами I ступеня МОНУ за вагомий внесок у розбудову національної освіти, Дипломом I ступеня Фонду інтелектуальної співпраці, Грамотами МОНУ за перші місця в різних педагогічних конкурсах, педагогічних ярмарках, подяками Інституту українознавства. З 1957 року пані Олександра дописує до газет. Постійно друкувалася в районній, обласній і всеукраїнській пресі. Неодноразово перемагала в різних творчих конкурсах. Як – 600 –
Розділ третій
Рецензії
громадський кореспондент, занесена в Книгу пошани редакції газети «Наше життя». Олександра Василівна створила шкільний клуб юнкорів «Промінець». Редагувала сільську газету «Трибуна депутата». І все своє життя Олександра Данилевська натхненно створює ліричні вірші – радісні та сумні, бо життя не лише квітами встелене. Але це – світлий смуток хорошої, шляхетної, доброї Людини. Тож її поезії – дуже щирі, тонкі, вишукані, ніжні, чарівні, чуйні та людяні. Пише, як дихає, – так говорив про творчий Дар незабутній Булат Окуджава. Тож Олександра Василівна неодноразово ставала переможцем цікавого районного конкурсу «Добридень тобі, Україно моя», присвяченого пам’яті П.Г. Тичини, в номінації «Десь на дні мого серця». А деякі вірші авторки її обдарований син Станіслав поклав на музику. Й такі задушевні та проникливі пісні «Коні білогриві», «Хризантеми білі», «Любава», «В твоїм саду», «Думи мої» перемагали на відбіркових конкурсах популярного фестивалю «Червона рута» в номінації «Авторська пісня» у Чернігові та Києві. Хочеться вийти на білу дорогу – Хай приведе до тебе. А білі сосни пересторогою Тягнуться аж до неба. Хочеться впасти сніжинкою ніжною На теплі твої долоні. І, наче в річці, в сріблястім інеї Мій погляд тужливий тоне. Хочу тобі до грудей припасти Змерзлою в лісі пташкою. Стань мені ніжністю, стань мені ласкою, Стань ти моєю казкою. – 601 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Ось так – трепетно, незвичайно, неповторно – про найсвятіше почуття справжнього Кохання. Звісно, такому талановитому віршеві одразу віриш, довіряєш, ця поезія буквально вмить, напрочуд легко запам’ятовується, тому житиме довго в поколіннях вдячних читачів. Як на мене, ця мелодійна поезія теж могла б стати популярною, зворушливою, дійсно народною українською піснею. Отак лебідкою над білими снігами Полинути б мені в твоє життя. Гарно, правда? Просто та водночас прекрасно! Адже простота – це не щось погане, а навпаки вміння сказати найголовніше мудрими, несуєтними і найкращими словами. Бо можна писати модно, модерново, а виходитиме так, наче якийсь вимучений кросворд. А можна створювати свої чарівні вірші так, як Олександра Данилевська – серцем, душею, коли Слово – на вагу золота! Висію в полі роки мої квітами… Справді, чудовий, оригінальний, незабутній рядок, ліричний афоризм. На мою думку, саме в ньому – лейтмотив усієї збірки. Хай же народжуються і розквітають нові несподівані, незвичайні, дивовижні квіти чудової поезії на неозорому полі життя! Сергій Дзюба
– 602 –
Розділ третій
Рецензії
На відстані серця Вийшов фотоальбом «Нас, друзі, Менщина єднає», який створили Олена Кияшко, Іван Кирієнко та Микола Тищенко. У цьому дуже ошатному та чарівному виданні – розповіді про відомих земляків, які написані напрочуд цікаво і зворушливо, та прекрасні світлини знаного Майстра Миколи Тищенка. «Ця книжка – про наших сучасників, котрі об’єдналися у Чернігові в Менське земляцтво, – говориться в передмові. – Вони щиро закохані в Менщину, якій присвятили частину свого життя. Вони не втрачають цю закоханість і зараз, підтримуючи зв’язки із краєм, з яким зріднилися, котрий сприяв їхньому становленню та подарував найкращих друзів. І розповіді про цих людей та їхні спогади додають нові штрихи до великої панорами Менщини – землі, куди слід приїхати, побачити і закохатися!» – Від сивих берегів Дніпра-Славутича, Замкової гори в стародавньому Любечі – до золотих куполів Спаського собору в Чернігові, від прилуцьких дібров і до сосен-велетнів, ніби з чистої міді кованих, Щорських і Новгород-Сіверських лісів, від роздольних лугів Коропщини й до повені пшеничних полів на Бахмаччині та рідної мені Менщини, – підперезана голубою Десною, широко та вільно розкинулася на півночі України земля Чернігівська. Земля рідна, колиска багатьох і багатьох поколінь моїх земляків, що прославили її довіку в грядущих поколіннях і ратною доблестю, й творчою працею, і нев’янучою творчістю оспівувачів її благословенної краси – діячів мистецтва і літератури, чиї славетні імена відомі усьому світу, – так трепетно розповідає про нашу Чернігівщину відомий фотожурналіст і фотохудожник Микола Олексійович – 603 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Тищенко. – І ось, переступивши за віком життєвий полудень, я говорю вам із відкритою душею: вдячний долі, що народився саме тут, на Чернігівській землі, в селянській хатині села Киселівка Менського району, де свято шанують і честь, і працю, й сумлінне серце, як основи людського життя і, як зіницю ока, оберігають народні традиції і вірність отчому краю з малих літ, з першого кроку по рідній землі. Ці прості істини, як і перші уроки про землю-годувальницю, Микола Тищенко почув уперше від свого дідуся – Івана Пилиповича Костючка – материного батька, від шкільних учителів, від багатьох і багатьох рідних та близьких людей, товаришів, колег і вчителів по журналістській долі в різні роки: і в хвилини радості, і в години роздумів. Мабуть, долею йому було даровано сприймати малу батьківщину – землю Чернігівську – не тільки у відчуттях душі з відстані власного серця, але й через дзеркальне та пильне око фотокамери. Наприкінці 1970-х, закінчивши школу-десятирічку, він поїхав навчатися до Чернігівського технічного училища № 15, яке готувало фотографів, – за направленням Менського райпобуткомбінату, котрий на той час очолював Сергій Михайлович Дмитренко. І жодного разу Микола Олексійович не пожалів про свій вибір професії, якій присвятив усе своє подальше життя. Почавши дивитись на світ через об’єктив ще в армійській гімнастерці, в редакції дивізійної газети «Солдатська правда», він усвідомив: жива енергія погляду на рідну землю та її людей, на її красу нинішню і на ту, що втілилася в історичні символи, буде завжди вдесятеро збільшена оптичною силою фотокамери, якщо стане невіддільною від енергії серця і думки, відчуттів і наполегливої праці. І лише тоді побачене й відображене фотокамерою стає і для інших людей живим втіленням їхніх відчуттів та думок. – 604 –
Розділ третій
Рецензії
Віддавши понад тридцять років газетярським стежкам (з них чверть віку – «Деснянській правді»), Миколи Тищенко став автором фотоальбомів, які розлетілися по світах. Немов до животворчої криниці доторкаєшся, перегортаючи його чудові фотоальбоми: «Чернігівщина», «Симфонія Сіверянського краю», «На Десні, в Олександра Боровика», «Зелені заповіти», «Новгород-Сіверський – столиця Сіверського краю», «Золота ниву Олександра Боровика», «Лісовий кордон Івана Горохівського», «Олександр Боровик – зірка першої величини», «Десна. Тече ріка через віки», «Зелений скарб Сіверського краю», «Зустрічі на кордоні дружби». Фотоальбом Миколи Тищенка «Земля Чернігівська» із задоволенням прийняла в подарунок королева Великобританії Єлизавета ІІ. Цю цікаву історію, яка зворушила делегацію українських науковців, розповів колишній ректор Чернігівського державного технологічного університету, а нині – в. о. міністра освіти й науки України Сергій Шкарлет. Вирушаючи в далеку поїздку, він спеціально взяв із собою «Землю Чернігівську». Адже її світлини в сьогоднішній суєті зігрівають душу. Вдивляючись у них, немов мандруєш оповитим легендами Поліссям і схиляєшся в пошані перед неповторною красою рідної землі. Королева Єлизавета ІІ розгорнула фотоальбом на розвороті і захоплено вигукнула: «О, Мезин, Мезин, стоянка!» (йшлося про знамените поселення первісних людей , відкрите понад сто літ тому на Коропщині). Виходить, і на берегах туманного Альбіону знають про нашу Чернігівщину! Тож недаремно творчість Миколи Тищенка відзначена почесними нагородами – Міжнародною літературною премією імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», міжнародною медаллю Олександра Довженка та Чернігівською обласною премією імені Василя Блакитного. Сергій Дзюба – 605 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Сексуальна балада Як весело З красунею із Кібі Зривати першу зелень молоду В полях, засіяних На схилах та узгір’ї! Імператор Нінтоку. Кодзікі Ми вправні та своє бере природа – Блищать краплинки поту на тілах. Від насолоди просто їде дах! Засмагнемо, мов негри, на городі… ______________ * Коли працюють дівчата – це ду-у-уже еротично! ☺
Балада про швидкі перемоги На піхви для меча твого Чимало Пішло лози, Відважний Ідзумо, Але меча самого в них немає! Ямато Такеру-но Мікото. Кодзікі (Записи давніх діянь) Хвалився рицар, що на всіх дорогах Швидкі мав над жінками перемоги. Таки швидкі – не встигли розпочать, А він уже хова свого меча… ______________________ * Найбільше хвалиться той, хто ні на що не здатний. ☺ – 606 –
Розділ третій
Рецензії
«А все-таки у нас був класний дід!» Незбагненний той час, коли вірші писав, Я не буду вважати пропащим. Знати б тільки, що хтось їх колись прочитав, Посміхнувся. І став трохи кращим. Це – катрен із цікавої та дотепної поетичної збірки Григорія Лишка «Хочу вірити», яка нещодавно вийшла в Ніжині. Звучить ця поезія в епілозі, і чудово підсумовує всю книжку – навіть ліпше за розлогу післямову. Взагалі автор прагне лаконічності. Він пише, в основному, катрени (вірші з чотирьох рядків), в яких створює власні афоризми. Тому читати отаку дивовижну та оригінальну збірку можна буквально з будьякої сторінки, не розчаруєтеся. Автор народився і виріс у мальовничому селі Шиловичі Ічнянського району. В 1973-му закінчив історичний факультет Ніжинського педінституту. Після сорокарічного періоду трудової діяльності приплив до пенсійної гавані. Нині мешкає в Бобровиці, має двох дітей і трьох онуків. Хоча уважний читач, прочитавши цю диво-книжку, зможе дізнатися про добродія Григорія значно більше і глибше: Слава і багатство? Ні, не треба, В мене мрії і бажання інші. Хочу залишити після себе Сад. Будинок. Пам’ять внуків. Вірші. Ось так – зворушливо та щиро про загальнолюдські цінності. Людина прагне лишити в житі добрий слід, щоб колись – 607 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
сказали дітям внуки «А все-таки у нас був класний дід!» Що ж, думаю, цю книжку читатимуть довго, із задоволенням. Бо тут є все, чого прагне людська душа. Вірші з розділу «Трохи про себе», який вдало завершає збірку, я вже процитував. А починається книжка з «Родзинок для розминки». Це – такі філософські думки на кшталт міркувань незабутнього класика перської літератури Омара Хаяма. Втім, звісно, у автора цієї збірки вони – інші, свої, але від того – не менш захоплюючі. Бо Григорій Лишко зовсім не прагне когось нудно повчати, безкінечно «читати моралі», розтікаючись довжелезними словесами. Ні, він говорить про все з яскравим гумором, добродушно та ненав’язливо. Це – його погляд, а вже справа читача сприймати написане, чи подумки дискутувати з автором. Хоча як же не погодитися, наприклад, з ось таким твердженням: Щасливі у того життєві роки (Законно можна за них порадіти) У кого в дитинстві розумні батьки, А в зрілому віці – розумні діти. Вірші з розділу «Про родину» істотно відрізняються від усіх інших. Вони – більші за розміром, тут – менше вишуканого гумору, натомість багато проникливих і душевних слів про своїх найдорожчих людей. І, безперечно, права Мати Тереза, мудрі слова якої наводить в епіграфі автор: «Знаєте, що зробити, аби у світі був мир? Йдіть додому і любіть свою сім’ю». У розділі «Природа і людина» постають в уяві мальовничі пейзажі, мов витворені витонченим художником. Читаєш – 608 –
Розділ третій
Рецензії
і ніби бачиш усе на власні очі – і такі неповторні миті у прекрасному весняному лісі, й золотокосу чарівницю-осінь, і дивовижний «каштанопад». Власне, поет може годинами милуватися кульбабкою і кленовим листком. Бо справжні чудеса існують, вони – довкола нас, буквально скрізь – скажімо, за рогом вашого будинку! Їх тільки треба вміти побачити та не пройти повз них, звично поспішаючи кудись у справах. Відверто кажучи, ми не надто часто підводимо очі вгору, розглядаючи небо. Хоча воно – таке різне, неймовірне, загадкове, манливе. Не лічимо зорі, як у дитинстві, не переймаємося красенем-місяцем. Не зважаємо на сонячних зайчиків. Ходимо, занурені в себе, невдоволені якимись дрібницями, наче це – вже мало не кінець світу, хоча насправді нічого страшного не трапилося. Але нам так зручно дратуватися, звинувачуючи в усьому когось іншого: як не безталанну долю, то впертого сусіда, чи навіть вперше побачену людину, що надто вирізняється, як здається, своєю інакшістю. Сміх райдуги і яблуневий цвіт, Джоконда та Бетховена сонати… Говорять, що краса врятує світ. А, може, краще світ не руйнувати? Це – вже з розділу «Спірні фрази». А є ж іще чудові вірші «Про жінок», хоча й тут автор – вірний собі, тож просто не може без дотепного гумору, як от у поезії «Майже ідеальна»: Практично без жодної вади Дружина моя. Один лиш недолік у неї: Це я. – 609 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Я б ще радив не пропустити колоритні розділи «Україна, влада, ми», «Посміхнімось», «Час і ми», «На десерт». У кожному з них ви знайдете якісь цікавинки, тож від душі посміхнетеся та щиро подякуєте автору за життєву мудрість, любов, доброту, чуйність, – все те, що робить наш світ прекрасним! Сергій Дзюба
Балада про пекло Це тіло, таке крихке і таке вразливе, Тіло, котре зостається, коли нас покинуть слова. Чеслав Мілош Коли мене залишать всі слова, Останніми підуть таки найкращі; І тіло – дивна лялька нежива – Заплаче від безсиль в підземній пащі. Якщо ж таки підсмажиться душа І хтось мене у казані впізнає, – Скажіть: він до Шекспіра поспішав, Тому страшенно не хотів до раю… ________________ * Якщо в раю немає жінок, то мені там робити нічого. ☺
– 610 –
Розділ третій
Рецензії
Розмаїття поліських барв Олени Мамчич Безперечно, імпреза, яка нині відбулася в Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана, – одна з найкращих у цьому році! Навіть не пригадую ще такого водночас гармонійного, яскравого, душевного поєднання поезії, музики, пісень, живопису та спілкування! І недаремно директор музею Юрій Ткач, побачивши в залі стільки шанованих та відомих людей, зазначив, що тут потрібно вже збільшувати кількість глядацьких місць. Хоча чого дивуватися? Олена Мамчич – дуже досвідчений університетський викладач, завідувач кафедри, улюблениця творчої молоді, також вона очолює обласну літературну студію при обласній письменницькій організації – не одне покоління любителів Слова виховала. І сама – автор восьми поетичних збірок. Вів творчий вечір мистецтвознавець, доктор філософських наук Олег Васюта. А виступали тут викладачі та студенти Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Тараса Шевченка, з факультету дошкільної, початкової освіти і мистецтв. Дуже сподобалися юні актори зі студентського поетичного театру «Словотвір»! До речі, вірші для свята вони обирали самі, і виконали це – бездоганно. Поезія «Я – жінка» сприймається як творче кредо обдарованої авторки: та, що дає життя та запалює зорі! «Її вірші – на диво пісенні, ліричні; тож слова досить органічно, ненав’язливо досягають гармонії з музикою, – наголосив композитор Станіслав Першин, із задоволенням представивши свої оригінальні романси на вірші Олени Мамчич – «Життя прекрасне» та «Вічність кроків кохання». Дуже гарними вийшли й пісні Лариси Забари (тут потрібно відзначити й талановитого молодого співака, лауреата міжнародних і всеу– 611 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
країнських конкурсів Сергія Гончаренка). У дитинстві Олена Мамчич закінчила музичну школу, тому це неабияк допомагає їй співробітничати з композиторами. У залі віртуозно й чарівно звучали баян, гітара, бандура та інші музичні інструменти. А довкола ж розміщені дивовижні картини, які також надавали особливого колориту імпрезі. А юний художник Ілля Суботенко подарував Олені Мамчич її портрет. Сюрприз вдався! Привітали колегу письменники і науковці Натхненно заспівав «Многії літа» університетський хор. Тож усі ми щиро пораділи за нашу чудову пані Олену, яка своєї багаторічною подвижницькою діяльністю заслужила таке неймовірне свято. Щаслива героїня яскравого дійства подякувала всім його учасникам, хто завітав до обласного художнього музею. Сказала: «Таке враження, що все це мені сниться. Бо почуваюся, немов у прекрасній казці». Я також із задоволенням привітав Олену Мамчич та подарував їй свої книжки. Взагалі ж, я вже тривалий час отримую задоволення від її творчості. Щиро радію, що з кожним новим віршем її голос стає вагомішим, усе чіткіше виокремлюється серед суголосся сучасного українського літературного процесу. Адже творчому почерку Олени Мамчич притаманні тонка, ніжна, чутлива лірика, філософська заглибленість, публіцистична спрямованість, своєрідність жанрових форм. Письменницю хвилює і бентежить день минувший, нелегке сьогодення, але вона відчуває прийдешнє, вірить у кращу долю рідної України. Такими виразними штрихами вміє відтворити образ, який не лише зворушує, а й глибоко проникає до серця, змушує нас мислити. Без зайвої велемовності, Олена Мамчич цікаво та зворушливо пише про найдорожче: рідну землю, отчий край, хороших людей, з якими її звела доля. – 612 –
Розділ третій
Рецензії
У своїх творах, особливо останніх, поетеса прагне вловити мить та бодай краєчком ока зафіксувати її обриси у цьому безмежному океані буття. Приємно радують чарівна мелодика розкутої фрази, несподіваність образів та розмаїття поліських барв. Олена Мамчич завжди прагне донести до читача талановиті рядки, підказані та продиктовані її такою благородною душею і пристрасним, небайдужим серцем. Тому, звісно, ось така Олена Мамчич просто не може не подобатися – талантом, працелюбністю, чуйністю, неординарністю та красою своєї душі. Зичимо Вам міцного здоров’я, дорога пані Олено. Залишайтеся такою, якою Ви є – доброю, ніжною і мудрою. Хай береже Вас Господь! Сергій Дзюба
Ментовська балада Там до мене зберуться друзі – Троглодити, анацефали – Псевдофльорки розкриють вульви, Щоб скоріш ми їх запізнали. … Й масіпусінький на травинці Мент сюрчатиме у сюрчалку. Юрко Позаяк. Всі малюки – по-своєму прекрасні, Але у мене – мрія золота: Як троглодит, аж сяяти від щастя І гладити маленького мента… ______________ * Заради такої втіхи можна й троглодитом побути! ☺ – 613 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Недитячі казки» Олени Степанець Взагалі, немає людей занадто старих для казок. Там традиційно Добро перемагає Зло: усіляка нечисть знешкоджується й заганяється в болото; а потім усі живуть довго й щасливо... А що, коли в головні герої чарівної казки запросити Бабу Ягу? Або Лісовика? Чи Кікімору? А люди нехай при цьому відіграють другорядні ролі... Дивно. Незвично. Але це – сталося! В культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо» шанувальників фентезі зібрала презентація книжки чернігівки Олени Степанець «Недитячі казки». Ведучий імпрези Олександр Ясенчук розповів, що був приємно вражений цією книжкою. Принаймні для нього вона стала відкриттям року: талановито, цікаво, повчально, дотепно! «Безперечно, така книжка матиме своїх читачів. Взагалі, хотілося б, щоб письменники, які мешкають на Придесенні, більшу увагу приділяли масовим жанрам – фентезі, детективам, казкам, популяризуючи таким чином сучасну українську літературу серед широкого загалу. Авжеж, серйозні прозові твори великого обсягу й глибока, інтелектуально-філософська та лірична поезія – це добре; але в усьому світі активно розвивається і пригодницька література, яку із задоволенням читають люди різного віку, професій та уподобань», – зазначив пан Олександр. Представляючи свої твори, авторка тримала інтригу – щоразу говорила про початок казки, але не розголошувала фіналу. Втім, її найкраща подруга – науковець, письменниця й журналістка Олена Терещенко (також ведуча цієї презентації) майстерно прочитала таку собі казкову поему «Любовне зілля для лицаря», яка також увійшли до збірки: невдаха-чаклунка, – 614 –
Розділ третій
Рецензії
закохавшись у молодого вродливого лицаря, спробувала його приворожити, однак зазнала фіаско (чолов’яга, скуштувавши приворотного трунку з рук юної панночки, не запалав до неї пристрасним коханням, однак все-таки лишився живим, благополучно накивавши п’ятами); розчарована відьмочка облишила своє нетрадиційне ремесло й банально вийшла заміж за звичайного сусіда: тепер вона – добропорядна жінка й зразкова господиня, лише інколи ночами літає на мітлі… Ось такі казки – дорослим, думаю, сподобаються. Власне, діти б теж читали, якби в деяких творах змінити кінцівки. Правда, Джоан Роулінг у своїй популярній фантастичній сазі про Гаррі Поттера власноруч припинила життя не одного улюбленого персонажу. Але в Україні й так сьогодні, в реальному житті, вистачає усіляких «страшилок», аби ними ще дітлахів у книжках лякати! Це – перша збірка Олени Степанець. Крім захоплень літературою й книжками (їй подобається читати фентезі Марини та Сергія Дяченків, Ольги Громико), молода авторка вільно спілкується англійською, займається історичною реконструкцією – виготовленням одягу в стародавніх техніках, а також «племінними танцями»: це коли впевнена в собі, сильна жінка; гнучке, граціозне, вродливе тіло; незвичайна, дивовижна музика (так не поясниш – треба побачити на власні очі!). Бард Олександр Колесник виконав на презентації свою пісню «Хоббіт», щиро побажавши авторці нових оригінальних книг. «Я вже дві нові казки для дорослих написала, – запевнила Олена. – Хочу ще засісти за краєзнавчу літературу, адже на Чернігівщині – стільки цікавих легенд про місцевих відьом, упирів, мавок, вовкулак та лісовиків! Хотілося б використати все це в своїй творчості». Сергій Дзюба – 615 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Нещасний випадок Відлебеділо лібідо... Юрко Позаяк Коли мене ти захотіла, Неначе куля просвистіла! Вмить постарів років на сто – Відлебеділо лібідо… ______________ * Чим більше віртуального простору, тим менше реальних дівчат! ☺
Прикраси Після купелі Я одягнула свого красеня-коханого У моє найкраще пурпурове кімоно, Аби захистити його від холоду. Він зашарівся і став невимовно гарним. Акіко Йосано В гаю вдягніть на милого вінок, В оселі – свій халат, найкращі капці, – Ніщо не прикрашає так жінок, Як їх чоловіки… Та їх коханці! ______________ * Свята правда. ☺ – 616 –
Розділ третій
Рецензії
Хтось же має взяти небо в долоні! Газета «Чернігівщина» – на святі в Новгороді-Сіверському Вийшла ошатна збірка віршів «Небо в долонях» поетеси з Новгорода-Сіверського Олени Коленченко, і вона запросила нас на свято, яке відбулося в її рідному місті. Презентація вийшла велелюдною (в Будинку культури), яскравою та водночас – дуже теплою, душевною, ніжною і зворушливою. Адже цього дня святкував свій 70-літній ювілей тато обдарованої авторки – Анатолій Володимирович, і донька влаштувала батьку ось такий подарунок! Отже, я представляв обласну газету «Чернігівщина» та Міжнародну літературно-мистецьку Академію України (книга Олени Коленченко видана в Чернігові з моєю передмовою). Також на свято завітали друзі-письменники – Микола Будлянський, редактор книжки «Небо в долонях», – з Чернігова та поетеса Ірина Небеленчук – із Кропивницького. Виступала очільниця газети «Сіверський край» Ганна Халіман. Вірші пані Олени проникливо читала її донька Олеся, променився щастям і чоловік Олександр. А ще поезії блискуче звучали в авторському виконанні, цікаво декламували їх і юні таланти. Щиро та душевно лунали пісні Олени Коленченко. Запам’яталися й гарні дівчата, справжні українки, котрі буквально зачарували всіх колоритним народним танцем. На святі я вручив авторці почесний диплом Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яким пані Олена відзначена за збірку «Небо в долонях». Взагалі, це – її перша книжка, однак наразі не йдеться про якусь «пробу пера». Маємо неповторну поетесу, прекрасну жінку, зіткану з любові, – 617 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ніжності, доброти, віри та надії, яка по-справжньому любить Україну та свій легендарний край. Народилася вона 10 березня 1975 року в мальовничому місті Новгород-Сіверському, закінчила Ніжинський педінститут імені Миколи Гоголя (нині – державний університет). За фахом – біолог, а за покликанням – педагог та поетеса. Викладач у Новгород-Сіверському медичному училищі. Вірші пише зі шкільних років. Друкувалася в газетах і журналах, колективних збірниках, учасниця літературно-мистецьких фестивалів. І ось – її книжка, слова в якій гріють душу «світанково і чисторосо». Авторка живе й творить у диво-краї, «де плине медоцвітом час неспішно» та «срібляться в травах ранки осяйні», і де «ніжність в переспівах солов’я». Читаєш її вірші – і бачиш, відчуваєш барви та пахощі рідної землі. Це – сонячний настрій, який струменить з теплих і щедрих жіночих долонь. Збірка містить вірші різних років, та одне в них незмінне – проникливість, ліризм та кохання. Власне, хтось же має взяти небо в долоні!.. Як розповіла на святі донька Олени Коленченко – Олеся, вона з дитинства мріяла доторкнутися до неба, а тепер, завдяки маминій книжці, їй це вдалося. У небайдужих віршах пані Олени «відчувається чистий голос народу, його споконвічна мудрість, а ще гуманізм». Це – «жінка, яка тонко відчуває світ», – справедливо зазначає у ще одній передмові до цієї книжки науковець із Києва Тетяна Белімова. Ось – вірш Олени Коленченко, який одразу ж запам’ятався мені своєю мелодійністю та ніжністю, зворушив серце:
– 618 –
Розділ третій
Рецензії
Спомин Як вечір, втомившись, зійде на останню дорогу, Як сонце в обіймах палких заколише на мить, Відчую я дотик дитинства, його колискову, Порину у неба прозору та чисту блакить. Я звідти вертаюсь у край, де зростала і квітла, У рай бурштиновий, де сходить добро і любов, І роси ранкові живим віддзеркалюють світлом, І води джерельні наповнюють стиглість дібров. Повітря духмяне у ніжну вуаль огортає І щемом солодким пронизує душу наскрізь. Той спомин від мене, як сонячний зайчик, тікає, А пам’ять грайливо ховається поміж беріз. Щасливі ті миті в намисто ретельно збираю, Там трав пелехатість і квіти на всі кольори. У світі дитинства так затишно я почуваюсь, Там зорі гойдаються, наче міські ліхтарі. Домівку батьківську я бачу, аж серце тріпоче, Під дахом її промайнули щасливі літа. Я чую матусину пісню, що долю пророче, Хлюпоче, як хвиля, і губиться десь у житах. Її поезії – невловимі, як вітер, що окрилював нас у просторі славетного Новгород-Сіверського монастиря, куди ми завітали після свята. І зараз вони сонячно лунають у моєму серці. Сергій Дзюба – 619 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Трактат про найкращий капут Золоті це були часи – часи імператорів та королів! У ті епохи люди жили і вмирали романтично. Вбивця запрошував жертву на вишукану вечерю, слуга заходив із двома прекрасними чашами, в одній з яких до питва був підмішаний купорос. Якими зворушливими були дії жертви, котра брала в руки чашу, виголошувала кілька люб’язних або агресивних слів, з насолодою випивала її вміст, кидала здивований погляд на господаря і миттєво падала на підлогу! Пауло Коельо. Вероніка вирішує померти Отруєння – це досить мила тема: На піджаку – ні крові, ні дірок… Та краще помирати за жінок: На них, під ними – це вже несуттєво! _________________ * Я також не проти колись відійти в засвіти у такий прекрасний спосіб... ☺
– 620 –
Розділ третій
Рецензії
Невтомне подвижництво Дмитра Чистяка Щиро люблю франкомовну літературу. Тому з неабияким пієтетом і втіхою прочитав «П’єси» та «Блакитного птаха» М. Метерлінка, «Твори» Марґеріт Юрсенар, повість «Людське питання» Ф. Емманюеля, збірку поезій «Птахи полум’я» Анн Перр’є… Усі ці чудові книжки побачили світ в Україні завдяки подвижницькій діяльності талановитого письменника, науковця і перекладача Дмитра Чистяка. Причому він не просто перекладає з французької світову класику та твори сучасних письменників, а майстерно упорядковує кожну таку книжку (всі вони мають ошатний вигляд) зі своїми ґрунтовними коментарями, цікавими передмовами та післямовами. А ще ж пан Дмитро перекладає французькою (унікальний випадок як для українського літератора). І його стараннями у Парижі та Брюсселі тепер побачила світ не одна книжка відомих українських письменників та вчених. Також значний резонанс викликала й антологія української поезії «Сонячні кларнети» (її упорядник і перекладач – Д. Чистяк), яка вийшла у паризькому видавництві, дуже успішно представлена на книжковому Салоні в Парижі та в Бельгійському ПЕНклубі. І ось – нова книжка, котру я залюбки читаю й перечитую зараз. Цього разу Дмитро Чистяк виконав огром роботи – переклав та упорядкував твори видатного бельгійського письменника Шарля Ван Лерберга (ошатна книга вийшла в журналі «Радуга» – за підтримки Федерації Валлонія-Брюссель). Відверто кажучи, раніше лише чув про такого автора. Отож по-справжньому відкрив для себе цікавого, інтелектуального та душевного співрозмовника. – 621 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Упорядник детально, аргументовано й ненав’язливо проаналізував у «Вибраних творах» класика його поезію, прозу, драматургію та епістолярій. Отож не повторюватимуся – щиро раджу прочитати цю книжку! Причому розпочати таке знайомство з непересічним автором варто саме з передмови українського перекладача та науковця, бо це – не якийсь нудний трактат, а надзвичайно оригінальна розповідь про життя і творчість «поета із золотим пером», як називали Шарля Ван Лерберга сучасники. Щоб Ви зрозуміли, настільки це цікава та творча робота, процитую дещицю: «Це було не так давно – трохи більше століття тому (але що таке одне століття у дзеркалі часу, а час – у свічадах вічності й миті?!). Не дуже молодий чоловік рівно о восьмій ранку вирушав у ліси на околицях давнього бельгійського міста Буйона і, примруживши очі, гукав господарів привітної оселі: «Вже йду, бо Єва на мене зачекалась». І так тривало щодня, без вихідних, за будь-якої погоди, упродовж півтора року. А незабаром у культовому паризькому видавництві «Меркюр де Франс» вийшли пісні тієї надчасової нареченої, якою снив цей чоловік. І здобув він славу «великого вільного поета» (так охрестив його Монблан європейської літератури Е. Верхарн), а Єва – лаври «шедевру французької поезії» (Л. Лебо). І звали цього чоловіка Шарль Ван Лерберг». Так, ніби просто, але як гарно (по-письменницькому гарно!) написано. Вишукано. Думаю, панові Шарлю сподобалося б, адже класик був неабияким естетом і шанував саме вишуканість та душевність. А ось – дещо з біографії видатного бельгійського письменника: «Шарль-Жан Ван Лерберг народився 21 жовтня 1861 року в родині заможних гентських буржуа. Батько, ЖанЖозеф, рантьє і золотар, у другому шлюбі і в досить поваж– 622 –
Розділ третій
Рецензії
ному віці (64 роки) взяв за дружину 27-літню Жанну-Марі й полинув у засвіти, коли син пішов до першого класу, а доньці навіть року не було. […] Мати ж письменника після смерті чоловіка вирішила присвятити себе релігії. Покинути дітей вона не могла, зате під впливом духівника-францисканця ревно віддалася стражденному культу Христа: денні й нічні молитви у похмурому будинку (а за вікнами – темрява каламутна Шельда) і часте відвідування цвинтарів запам’яталися бідолашним дітлахам назавжди… […] Після Колегіуму Святої Варвари більшість спудеїв вступала до ордену єзуїтів, решта ж, розпочинала штурм Гентського університету. Шарлеві цей штурм за першим разом (у 1881му) не вдався, тож він вирішив навчатися самотужки. До того ж прагнув удосконалювати поетичну вправність, щоб колись цілком присвятити життя літературі. І був будиночок із величеньким садом на вулиці Дю Пуавр, де за наказом юного власника висадили троянди й лілеї, а робочий кабінет поетапочатківця розташувався на спеціально збудованій для цього терасі, яка у квітні скидалася на човен у морі грушевого цвіту. […] Самотою випивши пляшку бургундського, новоспечений доктор філософії та філології заснув о п’ятій годині пополудні, а на ранок прокинувся для нового життя. Vita nuova! Нарешті він зміг присвятити себе творчості! Але спершу мав віддати давній борг одній із муз – талановитій художниці та белетристці, нашій землячці Марії Башкирцевій, «Щоденник» якої прем’єр-міністр Великобританії В. Е. Гладстон визначив як «один із найвизначніших текстів століття». Ш. Ван Лерберга вразило у цих сповідях дивовижне шопенгауерівське відчуття волі до життя. «Це життя палало – 623 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
чи не найсильнішим за всю історію любовним поривом до слави й краси душі людської і стало прекраснішим за мрію», – так у часописі «Сосьєте нувель» за 1895 р. відгукнувся поет про долю своєї видатної сучасниці». До книжки вибраних творів класика бельгійської літератури увійшли знакові тексти, зокрема поема «Євина пісня», перша символістська драма жаху «Наслухачі», сатирична комедія «Пан», містично-філософські оповідання, а також вибране листування. Як на мене, всі переклади Дмитра Чистяка – вдалі. Жива, милозвучна українська мова. І водночас збережений розкішний стиль Шарля Ван Лерберга. Відомо, як складно перекладати римовану поезію. Та в цій книжці вірші бельгійського класика чудово звучать українською. Ось як, наприклад, Дмитро Чистяк переклав прелюдію до «Євиної пісні»: Із мандрівок таємничих Лиш єдина пісня кличе, Образ лиш один зове. Не зірву красуню-рожу, Світ речей не потривожу – У коханні він живе. Вчився погляду – зорив На глибинні дмухи й води, Яр-вогні й легкі вітри, На чудовний вид природи, Аж нараз тебе узрів У затінні вечорів. – 624 –
Розділ третій
Рецензії
Вчився наслухати співу Всіх пісень і шелестінь, Всіх звучань і шепотінь У непроминальнім тані Ясноти на тлі мовчання. Вчився доторків цнотливих Губ і персів тріпотливих – Води й світло милував Ніжних вуст і рук зітханням І побожно цілував. Неабияке враження справили на мене й листи Шарля Ван Лерберга (у спільному перекладі Д. Чистяка та І. Рябчія) до юної Ґабріель Макс. Відомий літератор та молода жінка листувалися тривалий час. Дружній тон поетового епістолярію іноді переходить у закоханий. Власне, це й було щире, зворушливе платонічне кохання. Письменник мріяв про одруження зі своєю милою співрозмовницею (навіть влаштувався заради цього на роботу). Не судилося… Втім, зосталися вишукані й проникливі листи, в яких поет відверто (адже не треба було зважати на думку друзівписьменників) подавав свої мистецькі враження, формулював естетичне кредо, наводив критичні зауваги щодо тогочасного літературного процесу, давав цікаву інтерпретацію поеми «Євина пісня»: «Єва – це перше прокидання, перше подивування світом речей. У прекрасному світі моєї поеми трапляються барвисті закутки Едему. Вони можуть видатися надміру чарівними – коли про них читаєш, прагнеш туди потрапити. Щоб описати їх, пасують лише два слова – «замилування і тиша». Інакше кажучи, там панує спокій. Мені бракує Єви. В Арденнах нічого подібного немає, хоча свого часу тут – 625 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
мешкала сила-силенна фей. Та все ж душі моїй доводиться шукати натхнення саме тут. Душа – істота жіночої статі, а у поетів вона – дитина. Аби її почути, досить вимкнути слух, а щоби побачити – досить заплющити очі. Мене такі методи не лякають. У надто матеріальну Єву я закохався б. Тож дуже добре, що вона являється лише у подобі далеченної душі чи недосяжної зірки. Як пише Гете, не варто прагнути зірок, а краще тішитися з їхньої краси… […] Ваша ж душа – не здивовижене маля, а радше, як Ви самі пишете, лютий звір! Як правильно й людяно каже Флобер: герой – це той, хто приборкує химер. Є в цьому якась вища краса, щось від античного ідеалу. Краса богинь, яка полягає не у байдужості, а в головній ознаці сили – безтурботності. Тож будьте сильною, мужньою, з усмішкою крокуйте по життю, привчіть свою химеру їсти тільки з Вашої руки». Розкішна книжка. Мудра. Раджу – від душі! Сергій Дзюба
Балада про оселедець і молоко Вчинки в людському житті схожі на їжу, а думки і відчуття – на приправи. Не буде добра тому, хто посолить черешні або скропить оцтом калач. Мілорад Павич. Хозарський словник Щоб не боятись віхоли й дощу, Вовків спокійних та людей скажених, Я оселедець медом намащу І молоком зап’ю некип’яченим. – 626 –
Розділ третій
Рецензії
Загартувавши шлунок у борні, Подумаю, немов Сократ, нетлінно; Бо істина – не просто у вині, А у вині з гірчицею та хріном! На протягах сидітиму в трусах І п’яти лоскотатиму на лезі, Подарувавши долі гарбуза У кетчупі, олії й майонезі! Що не під силу навіть королю, Здійсню, лише поворухнувши чубом! Усе це я колись таки зроблю, І вже тоді нарешті вріжу дуба… ______________ * Довгенько чекати – поки мене навіть тушковані мухомори не беруть! ☺
– 627 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Його душа одягнула українську вишиванку! У Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського – що не імпреза, то повен зал цікавих, талановитих, одухотворених людей. Ось і цього разу на презентації книги Юлія Коцюбинського «Шрами на серці» було велелюдно. Адже це – справді, небуденна подія в житті Чернігова! На долю Юлія Романовича Коцюбинського, онука знаменитого класика української літератури, випали надзвичайно важкі випробування, однак він назавжди залишився у нашій пам’яті, як добра, чуйна, мудра та справедлива людина, великий подвижник, професіонал своєї справи, котрий зробив багато добра для людей, рідного Придесення та України! Він був директором музею Михайла Коцюбинського, відомим літературознавцем, громадським діячем, очолював міську «Просвіту». І хоча пройшло вже немало років, як наш Юлій (як його з любов’ю, шанобливо називали на презентації), відійшов у вічність, та з погляду нашого швидкоплинного часу ще більше переконуєшся в тому, наскільки це була непересічна, видатна Людина! Вів презентацію син Юлія Романовича – Ігор Коцюбинський, нинішній директор музею, який продовжив справу свого батька. А коли на нашу вільну українську землю віроломно вдерлися окупанти, правнук Коцюбинського пішов на фронт і мужньо захищав Україну. Тож на презентації говорили і про те, що Ігор Юлійович – гідний свого батька та великого прадіда, які могли б пишатися ним. Як розповів Ігор Коцюбинський, виникла ідея об’єднати – 628 –
Розділ третій
Рецензії
спогади про незабутнього Юлія Романовича, опубліковані в 2004 році (тоді відгукнулися понад 40 людей, які добре знали онука Великого Сонцепоклонника) та власні мемуари Юлія Коцюбинського про пережите. Так і з’явилася книга «Шрами на серці»… Чому саме така назва? Бо в житті Юлія Романовича було багато трагічного. Його тата – Романа Коцюбинського – розстріляли, як «ворога народу». Щоб врятувати свого сина, мама дала йому власне дівоче прізвище – Писаревський, але при вимушеній розлуці просила ніколи не забувати, що він – Коцюбинський, онук українського письменника… У роки Другої світової війни малий Юлій знаходився серед дітей, яких евакуювали двома баржами з охопленого вогнем Сталінграда, однак налетіли фашистські бомбардувальники. Після лютого обстрілу з півтори тисячі дітей і дорослих, котрі їх супроводжували, вижили лише близько 300. Юлій був поранений, проте врятувався завдяки тому, що вихователька прикрила його собою… Потім були важкі роки мешкання в дитбудинках із тавром сина «ворога народу». Коли чотирнадцятилітнього Юлія прийняли в комсомол, невдовзі завідувачка того дитбудинку, дізнавшись, що він – син репресованого Романа Коцюбинського, вишикувала всіх вихованців на лінійці, і гнівно заявила: «До наших лав затесався син ворога народу, розстріляного у 1937-му». Це була жахлива психологічна травма для підлітка, який дивом вижив під час усіх цих поневірянь. Лише на початку 50-х матері вдалося розшукати свого Юлія. Вони жили в Росії, юнак працював на хімкомбінаті, не знав української мови. У першому в житті диктанті українською він зробив 125 помилок. Втім, Юлій Романович не просто вивчив рідну мову, а здобувши блискучу українську – 629 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
філологічну освіту в Києві, став справжнім інтелектуалом, глибоким знавцем літератури, невтомним і правдивим дослідником творчості Михайла Коцюбинського та лідером патріотичної чернігівської громади. Його душа одягнула українську вишиванку! На презентації всі говорили душевно, згадували цікаві епізоди з життя Юлія Романовича та його коханої дружини – Антоніни Іллівни. Зокрема, виступали ветеран музейної справи Ольга Єрмоленко, заступник головного редактора газети «Деснянська правда», президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, письменник і журналіст Сергій Дзюба, знаний поет, педагог Василь Буденний, очільник Літературної спілки «Чернігів» та журналу «Літературний Чернігів» Михась Ткач… Прозвучав уривок із телепередачі – з Юлієм Коцюбинським спілкувався мистецтвознавець Олег Васюта. Під проникливу музику демонструвалися світлини з життя Юлія Романовича та родини Коцюбинських… Після такої дивовижної, хвилюючої презентації вийшов надвір і замилувався чарівним садом у музеї – власне, це один із наймальовничіших куточків Чернігова. Цей сад Коцюбинських плекав і онук класика. А музей М. Коцюбинського і зараз продовжує радувати своєю привітністю та особливою, неповторною аурою, де залишається і часточка душі нашого Юлія. Сергій Дзюба
– 630 –
Розділ третій
Рецензії
Непередбачена Юлія Сільчук. Реінкарнації : Книга віршів. – Луцьк: Надстир’я, 2020. Непередбачена, дивна і трішки смішна, Ледь іронічна, фантомна у фатумі фабули, Дивиться ніжно на тебе потойбіч вікна, Кличе благально в майбутнє свідомою звабою. Вперто веде за собою плутаним кольором фраз, Завше невчасна, манерам людським добре навчена, Ніжна в любові, трепетно щира. Та враз… Розчаруванню ця мить призначає побачення. Вірш називається «Непередбачена», і він одразу ж привертає увагу своєю несподіваною, парадоксальною свіжістю та чарівністю. Наразі маємо нову чудову, яскраву книжку віршів 33-річної Юлії Сільчук, яку, безперечно, варто виокремити і підтримати. Бо, досягнувши віку Ісуса, пані Юлія, матір чотирьох малих дітлахів, справді вражає – і своїми неординарними поглядами на світ, і глибокими, оригінальними філософськими міркуваннями, і дуже проникливою та зворушливою лірикою. Це – справжня поезія, яка не вписується в жодне прокрустове ліжко, вона – невловима, як сонячний зайчик, ніжно пристрасна, але водночас – іронічна, дивовижно загадкова. Напрочуд тепла і враз – наче морозом по шкірі! Ніколи не вгадаєш, що у неї тепер на думці… Однак такі вірші хочеться читати, і вони мимоволі запам’ятовуються. Здавалося б, у першому розділі «Анна», з якого, власне, – 631 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
все починається, перед нами – життєві, побутові та сімейні ситуації, які кожен із нас не раз уже пережив. Проте у авторки – своя чуттєва, неповторна, дотепна «гра в бісер». І така нетипова, нешаблонна лірична героїня подобається! Писатиму думку навиворіт, Щоб Ви не впізнали мій почерк. Я буду, як сонячна вивірка: На клавіші-руки не хоче… А Ви мене поглядом виловіть Із речення, наче редактор, Вмонтуйте свої в мене вислови, Курсив помінявши і… дату. Авжеж, ця пані – і думку раптом навиворіт напише, й вивіркою як шасне – не наздоженеш, скільки б не бігав-старався. Неприручена, мов лісова мавка чи русалонька. Пише – як дихає. І це – цікаво. Бо не вимучене, ніби кросворд, а своє, неймовірно тендітне, наче веселка, витворене трепетною душею. Одним словом, магія – шляхетна! У наступному розділі «Марія» образ Богоматері цікаво трансформується в образ земної жінки-матері. Наше буття вигадливо переплітається з біблійними мотивами. І знову – непересічна, несподівана метафора: … двоє торкаються крові святого Грааля а я поза простором під серцем несу весну… А ось – такий щемкий і парадоксальний вірш «Вільна»: – 632 –
Розділ третій
Рецензії
А день спішив сьогодні, як ніколи; Сліди дощами падали на брук. Брели думки, засмучені і голі, Простоволосо прагнули до рук. Благали день уклінно і дитинно Прогнати ніч – як найтемніший гріх!.. … Я у неволі власній досі вільна – Як Магдалина з миром біля ніг… Так, на диво просто й водночас глибоко, неначе лине-огортає церковний дзвін. Печально, однак це – не чорний, безпросвітний морок, а світлий смуток. І така душа – насправді, не безнадійна. Натомість у третьому розділі «Єва» лірична героїня яскраво асоціюється з образом першої земної жінки. Тут образ Єви – наскрізний. А ось авторка – як завжди, неординарна: …свіжістю м’яти, ніжністю драми – дивним прозрінням… дотиком болю до волі й запахом пустки… за легкістю духу, Адаме, – всесвітнє гріхопадіння… за покликом крові – вже власна неволя, мов вишита хустка. А далі – розділ «Непередбачена», де філософська діалектика, мотиви зради і вірності, непередбаченості людських вчинків, парадоксальність образу жінки загалом набувають – 633 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
своєї кульмінації… А потім – «Русалонька», де лірична героїня мандрує стежками дитинства, милується мальовничими диво-краєвидами і переймається болем розіп’ятої, розтерзаної природи... Молода вразлива русалонька на очах читача знову дорослішає і… перевтілюється у горду прочанку. Тут є і відповідний розділ «Прочанка»: з трагічними паралелями історії та сучасності, глобальними проблемами Землі, персоніфікованими образами. Втім, поетеса – не розгублена, налякана Кассандра, яка божеволіє з безвиході, а сучасна, мудра жінка, здатна боротися за щастя, і не лише своє. Хоча в розділі «Дівчина-прибулець» героїня враз чітко усвідомлює, що не така, як інші. Бо послідовно не сприймає жорстоких земних реалій. Тут і вірші у неї навіть римами не скуті. Вільна, наче янгол! А ще «реінкарнована» – здатна так легко перевтілюватися у різні предмети й образи живого і неживого світу… Проте не будемо розкривати усіх таємниць цієї дійсно вартісної книжки. Прочитайте – не пошкодуєте. Відкриєте для себе розумного, цікавого і чуйного співрозмовника. … а вірші – мов душі – планету воліють зігріти і спини не гнуть під вагою людської хули… Так, у венах поетів – небо, однак їхній пульс належить Землі. Як же тут не погодитися з проникливою авторкою?! Дякуємо, пані Юліє, за хорошу книжку. Чекаємо вже наступної – нової, інакшої, несподіваної, непередбаченої. А для цього… не змінюйтеся – попри все, залишайтеся собою. Василь Слапчук, Сергій Дзюба – 634 –
Розділ третій
Рецензії
Небезпечні сни Цікаво, на чиєму рукаві Ти сни свої цієї ночі бачив? Сотьо. Ренґа. Мінасе сан-ґін хяку-ін Вже телевізор тиждень не вмикав – Боюся я тепер його дивиться! Хоч відчуваю милої рукав, Та Юля Тимошенко знову сниться… _____________ * Чесно кажучи, для мене політик – це не дівчина. ☺
Балада про шалений грудень Щороку в грудні холод до кісток Проймає тіло Крізь тоненький одяг. Сотьо. Ренґа. Мінасе сан-ґін хяку-ін Люблю тебе і влітку, й навесні, – Мені постійно хочеться кохати! А взимку, коли холодно у хаті, Удвічі більше хочеться мені… ______________ * Втричі! ☺ – 635 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Я жити хочу» Моновистава: Вірменія, м. Єреван – Франція, м. Париж; актриса – Сусанна Багдасарян-Фліс Взагалі, моновистава – це жанр особливий. Бо, щоб привернути увагу слухачів, по-справжньому зацікавити їх, потрібно бути суперпрофесіоналом. І наша гостя Сусанна Багдасарян-Фліс – відома акторка з Франції, вірменка за національністю, дуже гарно впоралася зі складним завданням. Вона напрочуд майстерно володіє своїм голосом, дивовижно змінює його буквально щохвилини. У неї – просто бездоганна пластика. А головне – ця чарівна пані настільки перевтілюється в свою героїню, що буквально проживає її життя. Вона – неймовірно різна: юна, тендітно беззахисна, і раптом – рішуча та запальна, делікатна й зворушлива та гранично відверта у своїй сповіді, дотепна, життєрадісна й трагічно скорботна, палко закохана та зневірена… Вона то увесь час перебуває в русі, виробляючи віртуозні кульбіти на такій, здавалося б, камерній сцені, то несподівано тамує подих, завмирає, і ця тиша – насправді, неосяжна й глибока, наче церковний дзвін. Втім, перейдемо до самого дійства. Дзвінок телефону. Чоловічий голос – давно забутий, однак до болю знайомий – сколихнув у душі хвилю спогадів багаторічної давності… Героїня моновистави «Я жити хочу» трепетно розповідає нам історію славетної вірменської актриси, перші кроки сценічної кар’єри якої припали на початок 90-х років ХХ століття, коли театри та актори долали складні часи виживання в – 636 –
Розділ третій
Рецензії
нових умовах. Проте молоді актори були сповнені ентузіазму та амбіційних надій. Вони постійно знаходилися в творчих пошуках, набували професійної майстерності, жили театром і, звичайно, закохувалися. Ось у репетиційному класі враз зустрілися Він і Вона… Ось розквітає таке всеохоплююче почуття кохання… Ось бажання викликати ревнощі, щоб переконатися у силі почуттів, штовхає на неймовірні та відчайдушні кроки… Ось періодичні зближення-віддалення закоханих людей раптом закінчуються остаточним розривом стосунків… А далі у бентежних, щирих спогадах героїня вистави переноситься до Франції, де на нещодавно успішну артистку театру чекає немало життєвих випробувань. Це і важкі пошуки роботи, коли немає ані спеціальності, ані знання тамтешньої мови. Це й пошуки себе, справжньої: хто я тут, навіщо я тут?! Це й іспит на здатність вижити в складних умовах – далеко від своєї Батьківщини, без спілкування рідної мовою, без можливості працювати в театрі, який тільки і є справжнім сенсом її життя. Однак маленька, тендітна жінка мужньо долає всі незгоди, залишаючись такою ж чарівною та чуйною. Вона хоче жити! Ця захоплююча, динамічна вистава тепер особливо потрібна тим, хто потерпає від самотності та смутку. Це – ковток такого свіжого, цілющого повітря, який допомагає усвідомити: авжеж, кожне наше життя – трагічне, але водночас воно – прекрасне! І, щоб не трапилося, потрібно цінувати те, що маєш, робити добро людям і не коїти зла. Дбати не лише про своє земне тіло, а й про вічну душу. Додам, що неймовірно талановита акторка Сусанна Багдасарян-Фліс закінчила Єреванський інститут театру і кіно. Вона працювала в Державному театрі музичної комедії – 637 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ім. А. Пароняна, Єреванському театрі юного глядача, незалежному театрі «Оріон» та знімалася в кіно. А останніми роками живе у Франції, виступає на французький сцені. Єреванський театр юного глядача, якому належить вистава, засновано у 1929 році. Починаючи з 1997-го, художній керівник театру – Акоп Казанчян, автор понад ста постановок, відомих далеко за межами Вірменії, засновник популярних міжнародних театральних фестивалів – «ARMMONO» та Єреванського Шекспірівського. З 2003 року він очолює вірменський центр Міжнародного Інституту Театру. Виставу переглянули представники вірменської діаспори, котрі багато років мешкають у Чернігові. Їм хвилюючий, яскравий спектакль сподобався. Саме вони допомогли мені краще зрозуміти неповторну атмосферу тих років у Вірменії, магічну фабулу дійства, адже вистава йшла вірменською мовою. Втім, це не мало значення, навпаки додавало спектаклю особливо чарівного колориту! Щиро вітаю чудову вірменську акторку з безперечним успіхом! Добре, що вона зуміла приїхати до нас та залишити тут часточку своєї прекрасної душі! І дякую нашому Чернігівському академічному музично-драматичному театру імені Тараса Шевченка, який запросив дивовижну актрису з Франції на Придесення. Побільше б нам таких імпрез! Сергій Дзюба
– 638 –
Розділ третій
Рецензії
Діаманти Володимира Кашки та Юрія Ананка У Чернігівській обласній універсальній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка у дружньому колі відбулася презентація книг Володимира Кашки ошатно видані коштом обласного бюджету Чернігівщини в рамках обласної Програми підтримки розвитку інформаційної та видавничої сфер на 2016-2020 роки. Шанованими гостями презентації стали: письменник, очільник журналу «Літературний Чернігів» та Літературної спілки «Чернігів» Михась Ткач, історик, журналіст, головний редактор журналу «Сіверський літопис» Сергій Павленко та письменниця і науковець Ганна Арсенич-Баран. Володимир Кашка та Юрій Ананко – це дуже талановиті письменники різних поколінь. Їх об’єднує довірлива розмова з читачами про найдорожче: життя, любов, совість, відповідальність, працю, творчість. Про землю і небо, про Бога і вічність. Автори з досить складними долями донесли нам нарешті своє слово, яке змушує думати, співпереживати, відчувати красу, мріяти про світле та небуденне. Дійсно блискучий український поет, прозаїк, есеїст Володимир Кашка народився на Прилуччині в родині колгоспника. Навчався у педагогічному училищі, а згодом – у Московському літературному інституті імені О. М. Горького. Отже поринув у вир літературних захоплень, обравши шлях важких пошуків власного Слова, свого віртуозного творчого стилю. За плечима В. Кашки – служба у війську, робота журналістом. Окрім того, він працював теслею, кочегаром, учителем та моряком рятувальної служби… Увесь час активно писав, вів значну громадську роботу. – 639 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Проте тоді людський і творчий неспокій вважався крамолою, називався українським буржуазним націоналізмом та антирадянщиною. Наш поет був тоді занесений у чорні списки КДБ... Отож довелося йому зазнати жорстоких переслідувань, ізоляції. А нині про нього пишуть і говорять, як про видатного українського письменника, класика нашої літератури, відомого також і за кордоном. Книжка «Час плоду» складається з двох романів – «Картотека пана Альфи» та «Казання про ходіння в речі», глибоко-філософських, а водночас геніально простих і зворушливо ліричних. Кожне речення змушує читача аналізувати, замислюватись над такими питаннями: хто ми? Для чого прийшли на цю землю? Що буде далі? Такі ж проникливі й есеї, вміщені тут. «Картотеку пана Альфи» можна домислювати, доповнювати, наповнювати, розкривати; кожен може знайти в ній свої вчорашні і сьогоднішні сліди, її тексти дають змогу побачити бодай контури себе завтрашнього. «Казання про ходіння в речі» – не менш унікальна книга! «Всі речі, допоки вони в собі й ні для кого, – як правило, сплять»... У світі людей і речей без упину щось відбувається, завершується і починається... Прочитайте – не пошкодуєте! «Колесо» – у цьому дивовижному творі заднє колесо розмірковує про своє власне життя. Автор використовує алегоричні прийоми. Порушується питання про лідерство – за успішним лідером завжди є люди, які працюють на успіх. «Час плоду» – есе. «Плід має завершити шлях плоду»… Зміст полягає в тому, що увесь зібраний досвід, всю мудрість треба передати нащадкам і як свято зустріти останній етап людського шляху. «Книга радости» мужнього Юрія Ананка – це надзвичайно чарівна збірка про радість, котру треба по-справжньому цінувати, про дива, котрі оточують нас. Саме творчість для автора – – 640 –
Розділ третій
Рецензії
неймовірне, захоплююче, яскраве свято. А свято – це щира радість і надія. Читаючи книги Юрія Ананка, який зазнав багато болі і самотності, дивується, як його книжковий світ гармонійно наповнюється радістю, котру несе в собі ця людина, яка так вболіває за нас із вами, за Україну, світ, наше прийдешнє! Сергій Павленко розповів про юність Володимира Кашки, про людину, яка любила життя, сподівалася на кращі часи в країні, опанувала багато професій, життєво необхідних. Його романи – нестандартні, модерні, філософські, та головне у них – українська душа, одягнена у вишиванку. Ганна Арсенич-Баран дуже тепло відізвалася про Володимира Кашку, його філософські міркування. Вона зазначила, що створений у Бахмачі інтелектуальний осередок у 80-ті роки, так звані восьмидесятники, їхня спадщина ще до кінця не вивчена, не осмислена. Але, що ця література – напрочуд сучасна, це дійсно факт. А творчість Юрія Ананка – це Боже благословення! Автор доводить, які у людини є насправді потужні можливості. До речі, сам Юрій вивчив іспанську мову, аби лише перекласти свою улюблену книжку – чудову повість Хуана Рамона Хіменеса «Платеро і я», яка вперше вийшла в Україні. Це – справжній духовний подвиг! Письменник Михась Ткач наголосив, що обидва талановиті автори – дійсно сучасні, і нові книги будуть дуже цікаві читачам. А ведуча презентації Валентина Куценко ознайомила всіх із книжковою виставкою «Мистецтво передачі почуттів: Ю. Ананко та В. Кашка». Прозвучала на презентації слушна пропозиція – висунути Юрія Ананка на здобуття премії імені Михайла Коцюбинського – за «Книгу радости». Безперечно, автор гідний такої високої нагороди. Сергій Дзюба – 641 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про поцуплене серце вчуваєш пульс долонь а серця вже не чути … і кішкою жінка бавиться серцем твоїм Андрій Криштальський «Чайник» не википів, пульс наче є, Тільки у грудях – ні звуку, ні духу: Хто тебе викрав, серденько моє? От я й дожив, дотворив до «мокрухи». Може, це – жарт? Чи примара? Чи сон? Ще й не таке виробляли з поетом! Кішка надворі танцює чарльстон – Так віртуозно, мов прима балету. Може це кішка, а може і ні – Десь я, здається, вже бачив ці очі! Наче читають мене у вікні, Ніби чогось не котячого хочуть. Звідки це диво? І де ті ключі?! Може, їй теж захотілося чаю? Хтось, мов дівча, усміхнувся вночі. Тільки дівчата вночі не гуляють... _____________________ * Про дівчат – це я, може, занадто. Але загалом чарівні дівчата часто вночі перетворюються на кішок, і навпаки. ☺ – 642 –
Розділ третій
Рецензії
Українка, якою варто пишатися! Чомусь, коли мова заходить про українок, які гідно представили свою націю за кордоном, одразу ж говорять про Роксолану. Ту саму, бранку з турецького гарему, котра зуміла так підкорити серце самого султана, що фактично керувала величезною імперією. Романи про цю харизматичну жінку стали бестселерами, фільми й телесеріали – суперпопулярними! При цьому мої співвітчизники намагаються не згадувати, що колишня рабиня була надзвичайно підступною, мстивою і жорстокою особою, постійно плела інтриги і не надто переймалася долею своїх земляків. І це – велика українка?! Натомість я був приємно вражений, коли чудова письменниця Анна Багряна познайомила мене зі своєю подругою – Інгою Крукаускене. Інга – родом з Одеси. Нині вона мешкає в Литві. Успішний підприємець, мама п’яти дітей і водночас – талановита поетеса, автор популярних пісень. Особисто я цілком згоден із висловом: яка людина, такі у неї й вірші. Коли читаєш поезію Інги, потрапляєш у чарівний світ справжньої Жінки: ніжної (наскільки взагалі може бути ніжною жінка!), чуйної, зворушливої, красивої – фізично й духовно, гармонійної, розумної, коханої… Водночас вона сама сповнена пристрасним і вірним коханням – до свого щасливого обранця. І щирою, світлою, доброю любов’ю – до людей. У цьому її світі – затишно й сонячно. Тут нікому не заздрять і нікого не кривдять. Можна не квапитися, побути наодинці з такими проникливими, шляхетними віршами й відпочити душею. Бо автор – хороша Людина, яка прагне жити за Божими заповідями. Тому кожен рядок її текстів має по– 643 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
зитивну енергетику. І це – головне! Втім, у Інги – немало цікавих поетичних знахідок, несподівано парадоксальних метафор і порівнянь, глибоких філософських асоціацій. Наприклад, як у цьому вірші: Камень решил заплакать... Надулся, напыжился, каждой песчинкой своего каменного тела пытаясь сбросить груз своей каменной жизни, стряхнуть с себя непосильную ношу ежедневного существования... Камню казалось, что сейчас он разразится ливнями, нет, потоками слез и... наступит облегчение... Камень решил, что сердце его остановится, нет, разорвется на мелкие камешки, если он сейчас же не расплачется... Камень старался заплакать... решил, что умрет, если не сможет... Не смог и остался жить. Що ж, таку поезію хочеться слухати й пропагувати. Недаремно за віршами українки Інги Крукаускене у Вільнюсі – 644 –
Розділ третій
Рецензії
створили дуже колоритну, яскраву й зворушливу виставу. Причому це дивовижне дійство подобається не лише дорослим, а й дітям. Хоч по-доброму причарувати, зацікавити малечу, яка одразу ж відчуває будь-яку фальш і не любить нудьгувати, ой як непросто! Знаю це з власного письменницького і журналістського досвіду. Але Інзі, багатодітній мамі, це вдається! Нещодавно, прочитавши її сонячну поезію, написав таку дружню присвяту: *** Інзі Крукаускене Тихше, галасливий світе, Адже для твого буття Знову маю народити Вірша, пісню… Чи дитя? У серці Інги – дві Батьківщини, їх вона щиро й безкорисливо любить. І робить усе можливе, щоб у державі, що стала її другою домівкою, шанобливо ставилися до українського народу. Тому я щиро переконаний: такою співвітчизницею варто пишатися! Бо своєю невтомною та подвижницькою літературно-мистецькою діяльністю, власним шляхетним життям Інга Крукаускене створює позитивний імідж рідної України в Литві, Європі та світі. Сергій Дзюба
– 645 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Султанка (трактат про хотіння) Спека. Сховаюсь у тінь, А то задимить волосся. Скільки у мене хотінь – Хоч би одне збулося. … Це ж треба! – ніяких проблем. Звідки й взялось: гарем… Ніна Гавриленко Після довгої сірої днини Виникають хотіння нові, І найкращі у світі мужчини Біля тебе чаклують в пітьмі. Ось Ді Капріо стелеться в ніжки, Шварценеггер в обіймах стиска, І стрибають до тебе у ліжко Хостікоєв і два Бенюка. Сам Шевченко – в твоїй уже збірній, Тут Клички, ніби в маслі ножі… І такі ці Делони покірні, Хоч вузлами морськими в’яжи! А як цьомне Данилко у вію, Навіть часу спиняється плин… Кожній жінці корисно помріять Про одненький вагончик мужчин. ________________ * Коли жінка мріє – вона прекрасна! ☺ – 646 –
Розділ третій
Рецензії
Цілюща «Живиця» Ярослава Савчина У видавництві «Discursus» вийшла у світ нова поетична збірка лірики члена нашої Міжнародної літературно-мистецької академії України, поета з Прикарпаття Ярослава Савчина «Живиця». Як акцентує в передмові колега автора, знаний поет, головний редактор літературно-мистецького журналу «Перевал» Ярослав Ткачівський: «Книжка «Живиця» – символічна – десята, з якої струменить життєдайне джерельце добірної лірики зрілого автора. Освіжаючий ковток із поетичної кринички Ярослава Савчина не завадить і Тобі, шановний читачу! Адже поетичне слово споконвіку має цілющу силу». У трьох розділах збірки – «Серцевий дотик», «Стремена вічності», «Ранковий вибух вишень» – струмениться лірична пісня душі автора, який тонко відчуває довколишній гармонійний і дисгармонійний світ. Я між вод і вогню попелію живильним дощем. Я вершину знайду і офірні ключі від недолі. Я оголений нерв натягаю струною на радість чи щем. Я вмиваюся сонцем, як спасовим яблуком волі… («Живильний дощ»). Серцева пуповина життя, вічно живильний рідний край, намолена сільська церквиця, поріг батьківської світлиці пульсують життєдайною підживлюючою енергією з вірша до вірша, від автора до читача. – 647 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
З світів манливих, колій і доріг, Через здобутки, долі і марноти, – Ночами сниться батьківський поріг І колискових незабутня нота. Тут незворушня перша висота. Тут сива мудрість, свячена віками. У погляді проникному Христа Шукалась істина, єдина, між гріхами. Як літній вечір огорне теплом… Таке відчуєш тільки з рідним краєм. Іконостасові якого б’єш чолом І без вагань назвеш це місце – раєм. Тут покоління пишуть родовід. Їх сивим духом вічніє живиця. Церковний дзвін пливе під небозвід, Освячуючи древні й юні лиця. («Живиця»). «Серцевий дотик» опоетизовується вічною та святою інтимною чистотою простягнутої руки з пристрасним відчуттям серця до поєднуваного й розділеного блаженства двох у лоні і полоні солодких мук любові етично і чуттєво, з мелодійними подихами слова й душевної чистоти граниться автором на сторінках «Живиці»: А ми з тобою горами підем. Карпатським трунком разом огорнемось. У наш щасливий, сонячний Едем, Як в теплі води, глибоко пірнемо. – 648 –
Розділ третій
Рецензії
До рути-м’яти схилимо блакить. В садах вишневих обіймемо ранок. Де тихо так, де в росах щастя спить, Для двох сердець віншуючи серпанок… («Посвята»). Ліричні поезії нової збірки Ярослава Савчина стверджують образно-метафоричний авторський почерк, водночас розвиваючи і гранулюючи тонкість і точність відчуття слова, порівняння, літературного образу, метафори, інтимної чистоти і естетичності. Нещодавно вийшовши з друку, «Живиця» вже отримала перші належні відгуки від колег автора на перших презентаціях – Євгена Барана, Ярослава Ткачівського, Степана Процюка, Богдана Томенчука, Василя Кузана, Ігоря Лазоришина, Івана Гавриловича, Світлани Бреславської, Василя Карп’юка, Оксани Сподар, Василя Бабія, Олександра Букатюка, Лесі Геник, Любомира Михайліва, Лесі Шмигельської та інших творців і поціновувачів поетичного слова. Отримав автор і відзнаки за свою нову поетичну збірку на літературних конкурсах. А видавництво «Discursus» представило «Живицю» на відомому Львівському книжковому форумі. Сергій Дзюба
– 649 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Сон поета Ко Купецькі обози із гре у варя ... ув Україні поспільство киря ... свято для кожного для шахтаря для кобзаря і лопаря мовчки мороз позирає у вікна янгол залізний з лицем упиря Олександр Корж. Із гре у варя Ішов Андрухович із гре у варя, Аж бачить – в АУПі поспільство киря: За день кобзаря і за день шахтаря, За янгола Юру з лицем упиря! Ніколи не сплять Бу-Ба-Бу й СБУ, Мене бережуть, наче кролик траву; Літає Забужко – на чому? Забув... А я собі бачу кобилу рябу. Гуляю, як західний вітер, Махном, Комусь ІБТ підмішаю в вино; І гріх не прокинутись в нашій Укра... – Кобилі рябій відпочити пора. __________________ * «Західний вітер» – літературний гурт, що виник за участю Василя Махна. Однак він уже десятки років мешкає в США, тож група давно розпалася, як і «Червона фіра», – 650 –
Розділ третій
Рецензії
«Нова деґенерація», «Пропала грамота» й майже всі інші подібні об’єднання... Нічого не вийшло і в Асоціації українських письменників (АУП), яка виникла на противагу Національній спілці письменників України (НСПУ), але вже давно існує лише формально... А Міжнародна літературно-мистецька Академія України діє та об’єднує творчих людей із 60 держав. ☺ ** Юрій Андрухович – відомий український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував групу «Бу-Ба-Бу», яка однією з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні й буфонадні традиції.
Українцям Як романтично пахне ковбаса, І помідори в банці зашарілись. А в пляшечці так тихо, як роса, Горілочка домашня зачаїлась! І сало ніжно зваблює кільцем, І хліб наставив загорілу спину. Якщо ти млієш, слухаючи це, Чому ж ти, блядь, не любиш Україну?! Лесь Подерв’янський Всім догодити прагнемо завжди, Бо думаєм, що всім ми – до п…ди. Себе не намагаймось обмануть – Усі нас люблять. І усі є…ть! _____________ * Авжеж, Подерв’янський – ще та муза... ☺ – 651 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Усе ж зберу по світу черепки…» Олег Гончаренко. «Астрофізми Вічної Гончарні» – Мелітополь: вид-во «Люкс», 2016. Збірка відомого українського поета Олега Гончаренка «Астрофізми Вічної Гончарні» – книга дивна… Я би сказав навіть – дивовижна. Дивна і дивовижна за задумом, за ідеєю написання, за способом втілення цієї ідеї в життя. Погодьмося, сучасна література, в якійсь мірі, є продуктом сучасного поспіху буття. Легкість і швидкість (при наявності коштів, звичайно) переходу текстів з іпостасі рукопису в іпостась книги, визначена сучасними технологіями, привчила і авторів, і читачів мало звертати увагу на таку цінну рису справжньої творчості, як естетизм. Від «Астрофізмів» же віє навіть не естетизмом, а якоюсь вистражданою аристократичністю. В авторській передмові Олега Гончаренка читаємо: «… Гончарний Круг буття продовжував крутитися, руки аж злітали над роботою, серце аж співало…» А ще далі: «Отак поволі ставав я Гончарем. А глеків ставало все більше». Зримо видно, і за тематикою віршів, і за образами, та за хронологічними зарубками, які прослідковуємо в них, що книга писалася впродовж довгого часу – послуговуючись виразом самого Гончаренка, поезії в ній «накипали потроху», мабуть, не раз перечитувалися, правилися в пошуку (аж страшно писати) шедевральності, достойної виробам Майстрів професії, за наявністю якої визначається і наявність тієї чи іншої людської цивілізації. Пам’ятаєте у Петра Перебийноса: «Зникали з овидів землі./ Імперії і царства./ Але повік не відцвітав/ Лавровий цвіт гончарства...»? У Олега про позачасовість – вічність цього ремесла читаємо і більш особистісно, аж до парадоксальної, радісної болісності сприйняття цієї реалії: – 652 –
Розділ третій
Рецензії
... Знов проміняю власне каяття на каяття отрудженої глини, честь ремісничу і стихій злиття: лиш так можливо зазирнути у глибини, де ще народу правда – молода. Які в моїх Людей прекрасні риси! Здається, і біда – вже не біда Над тайною Священного Замісу. Але все-таки найперше, залишивши на подальше поцінування сутність, енергетичну наснаженість, непересічну філософічність віршів, хочу все таки ще раз повернутися до філігранної продуманості форми. Зрештою ж, ємність та якість форми – одна з найголовніших чеснот ремесла, на тлі якого автор, вважаю більш, ніж успішно, намагався подати нам цю красиву сагу про менталітет, дух, історичну правду, вічні істини, національну ідею, предковічні жадання і прагнення українського народу. Кажуть, центр на гончарному крузі можна відчути тільки кінчиками пальців, і лише так утримати глину в заданості замисленого. Не знаю, як вдавалося це Гончаренку, але здається, що тут шукався Епіцентр Суті кінчиками крил душі. Кожна літера – віха мислимості, кожний наголос – скрик… Бачимо у цьому літописі «Основний глек», «Глек самоусвідомлення», «Глек надії», «Глек сумніву», «Глек часу», «Глек упевненості», «Глек досвіду» і ще кількадесят людських духовних об’ємів, для означення яких автор знаходить дивовижно точний неологізм – «посутини». Як чесно все тут, як сповідально! Прислухаємося, наприклад, до «Глека упевненості»: ... Відповідати: «А таки полину!» І розгинати обручі орбіт, знов проливаючи на світ, що знов скорбить, – 653 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
картатий розпис й золоту поливу. Тебе привча священне ремесло навіть в біді не опускати руки. Так, це судьба – зневажувати зло, рвучи з вогню квіт Золотої Рути. Зазначимо, що всі вірші графічно подано в цій книжці у вигляді глеків, що додає в сприйнятті відчуття справжності та реальності. На жаль, глеки подано штамповано-тотожними… Хоча звернув я увагу, що за замислом автора, кожен вірш мав обводитися окремим, лише йому притаманним контуром, аби виглядати раритетно – викінченим артефактом. Очевидно, тут лет мрії спинено елементарною нестачею коштів для реалізації… Жаль! Втім, хочу сказати, що художник Валерій Прохін теж попрацював над цим виданням на відліг натхнення. Ота «аристократичність», про яку йшлося вище, у великій мірі – заслуга і його трудів. Малюнки в цій книзі бачимо талановиті і самобутні, а головне – вони по-справжньому, на якомусь аж космогонічному рівні – українські. А ще вони наскільки співзвучні текстам, що інколи здається, що паралельно читаєш і ці петрогліфи. Мабуть тому, якщо на обкладинці книги ми звично бачимо прізвище лише автора поезій, то вже на третій «заголовній» сторінці карбовано імена і поета, і художника. Шляхетно це і правильно! А ще раптом проявляється там підзаголовок – (сорочинський розпродаж)… Ось, як пояснює його в передмові Олег Гончаренко: «От і ждав ярмарку (не марнославства і славослів’я!), нормального людського зацікавлення, попиту, якщо хочете «кон’юнктури ринку» – Сорочинського розпродажу…» У вірші «Основний глек» читаємо і більш розгорнуто: – 654 –
Розділ третій
Рецензії
Це ярмарок – якщо не вмер, душею не забродиш. Тому почну отут й тепер сорочинський розпродаж! Є все, що вистраждати зміг, все, що доніс я в осінь. Підходьте, люди! Цін таких ви ще й не знали досі!.. А й справді, ціни нам пропонуються – від «подарунку» аж до «віддам з доплатою». Які схожі долі у шедеврів Гончарів та Поетів… І ще довго нам не зрозуміти – чому так, саме так? І чому справжні Майстри у нас приречені на жебрацтво та самотність? Біль того проривається у вірші «Глек-сирець»: Кричить вода… Волає вічний порох... Від стогонів огню здригається Гончарня... Мені од Бога участь випала печальна: нікому я не друг, усім я – ворог. А у вірші «Глек сповіді» читаємо і ще страшніше: Мовчить Вітчизни яра рань... Лице Судьби сумне... З усіх можливих покарань їм Бог послав мене. Хочеться від того крикнути: «Хай би нас Бог «карав» так вічно! І хай би нас Бог не оминав ніколи «покарою» такою!» Маємо те, що маємо – руїну культури, руїну мрії, руїну пам’яті. Маємо зневажених і кинутих на поталу Геніїв. Але все-таки порив до прекрасного незнищенний! Тож ледь відсапавшись від болю майстер все одно закликає кожного з нас: – 655 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
... Краще Виробам стінки витончи, – хай і сутності стануть лонами, хай вагітніють сном і спокоєм, злом і музикою, мов деки!.. І може, тому майстер цей ні на мить не відокремлює себе від народу, від України, від її історії. Знаходимо в цій книзі «Глек історії», «Трипільський глек», «Скіфський глек», «Слов’янський глек», «Козацький глек», «Український глек», «Галицький глек», і навіть «Кримськотатарський глек». Тож і хронологічно, і просторово легко сходиться у гончарні вся наша Україна – її слава, її віра, її сподівання і її одвічна волелюбність. По крихті, по дрібочці, по піщинці злютовується в стихіях Води, Землі, Вогню і Повітря її незламна, вічна, віща сутність. Не втримаюся тут аби не навести вірш «Український глек» повністю: Створю і безліч україн в огнистій тіні – в натхненнім Хаосі моїм я на терпінні. Створю одну із багатьох, – що буде схожа на ту, яку наміряв Бог. Свята і Божа, з гончарних вийшовши множин, сяйне на картах! А де ще, світе мій, скажи, таку шукати? Хай ворог труд мій «стами» б’є на святі знаті, поки я є, усе ще є – це маю знати. – 656 –
Розділ третій
Рецензії
І в піднебессі у моїм, й на піднебінні з моїх маленьких україн – суть України! Знаєте, взагалі помітив, що мені важко вибирати в цьому творі цитати: повсякчас здається, ніби обрубую живе дерево чи розбиваю на скалки вже готові розписні глеки. Хочеться щоб звучали філософеми ці цільно і справжньо, як звучать лише натхненно витворені, справжні гончарні Вироби. Слово – до слова тут, наче візерунок – до візерунку у розписі. Може, й має рацію Гончаренко пишучи, що орнаменти гончарства – наше найперше, ще до ладу не розшифроване письмо? Недарма ж так часто вони повторюються і на вишиванках та писанках? Прочитати їх можна нині, мабуть, лише серцем – отак, повертаючись до першооснов свого Народу звитяжного, до витоків свого Роду красного. І майстер повертається, бо, слава Богу, є й куди – історія роду Гончаренків така ж звитяжна, як і історія нашої багатостраждальної України. Степовики одвічні... Після знищення Запорізької Січі, на відміну від багатьох інших – «вірних запорожців», як назвав таких колись Л. Касіль, не подалися вони ні в пікінери, ні на Кубань і надалі прогинатися під царатом, не осіли землеробами з подальшим закріпаченням, а пристали до лави найупертіших та й вирушили за Дунай, на Добруджу, в тодішню Туреччину. І тільки 1861 року, після входу цих земель до складу Румунії та після брехливих щедрих обіцянок царського уряду щодо повернення їм статусу козацтва, повернулися в Україну. Біля гірко-солоного Сивашу, стоїть тепер родове село Олега Гончаренка – Іванівка. А далі – зрадливий, окупований Крим... Проте «невірні запорожці-задунайці» таковськими і лишаються – уперто говорять українською мовою – 657 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
і не «празнують» ні «росій», ні «новоросій»... Ось він звідки, гарт нашого майстра. У книзі про те читаємо «Фамільний глек», «Козацький глек», «Задунайський глек», «Солоний глек», «Матусин глек». То й почитаємо... «Задунайський глек»: Украдено щастя... Порушено Січ.. Сичить за стіною пітьма бессарабська... Ще вчора і в гетьмани ти, ба, збирався, сьогодні лиш Круг хороводить злу ніч. Отак і живеш – де у борг, де у наєм. «Розумні» пішли на Тамань, на Азов, а ти у землі ще вслухаєшся зов, сумний запорожець за тихим Дунаєм... «Солоний глек»: Твоїм трудом звучатимуть степи, – знов, Гончарю, ти виснеш над Землею! Реакція сиваської ропи й таврійських теренів важкого глею на ядерному рівні закипа... Так, важкий матеріал для Шедеврів дістався Гончаренкам... Але й був би легший – хіба те головне та основоположне? Надарма ж у народі говорять: «Поганий гончар тільки глину поганить». Ні! Усе залежить від стану душі – від ставлення до своєї справи, до землі на якій живеш і з якої твориш дива, до людей, для яких і заради яких, ті дива твориш. Зрештою ж земля – то не просто земля. Пам’ятаєте у Омара Хайяма: «Гончареві довіку тут вистачить діл. / Місить віщий заміс не шкодуючи сил. – 658 –
Розділ третій
Рецензії
/ Подивіться: між рук, що шугають над кругом, – / То ж не глина червона, а місиво з тіл!» Іще жагучіше пригадується з Михайла Пасічника: «В цій глині вже хтось був. / Вона жива. / Вона така м’яка і в пальцях пружна! / Яка легка у глині голова! / Яке обличчя у скульптури мужнє. / В цій глиняній високій голові / Є стільки Духу від Отця / І Сина! / Їй тільки очі дай живі – / І все своє життя / Згадає глина... Не менш жагучо про те говорить і сам майстер: На глеку чиясь проступає брова... Вуста посміхаються... Очі прозріли... То протяг луну нетривку вирива з піщинок минулого – з попелу, з пилу. Знов тіні шугають – химерні птахи. То душі, яким безтілесність, мов плаха! Ти вільний комусь відпустити гріхи, із кимось помріять, із кимось поплакать... Взагалі до землі, як матеріалу, до землі, як до свого Материка Гончаренко по всьому ставиться сердечно і трепетно: Візьміть Землі! І вслухайтесь у Землю! І возведіть її в царицю із рабинь, Щоб завтра сміхом десь озвалася у зелі! Принаймні, так учора я зробив... Взявся майстер до роботи і увірвалися в Гончарню час і простір – минуле сьогодення і майбутнє. І особливо боляче йому за сьогодення. Про те свідчать вірші «Глек сповіді», «Глек істини», «Солдатський глек», «Прощальний глек». Війна, як усім нам рве йому душу. А може, й більше, ніж іншим: до останнього часу автор, як волонтер та журналіст, майже що– 659 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
тижня добувався в АТО. Втратив там під Авдієвкою племінника Богдана. Багато чого бачив і відчув. Може, ота нервова та фізична втома, і спричинила інсульт, який ударив так раптово цієї весни... Проте не страх і поразку виспівують глеки! «Солдатський глек»: Бачиш, брате, дожив до садів ти розмаю... Повернувся. Хліб-сіль, мед-вино – на столі. Пий, солдате, із пригорщ своєї землі, бо цілющише ліків на світі немає! Глек оцей я для зустрічі і сотворив: я чекав і я вірив в твою перемогу. Тож нам випити нині із нього – од Бога – за майбутнє народу й народу порив до всесвітньої правди і волі. Ще нас довго терзатимуть болі – по загиблих нещадна скорбота. Що ж, бійцю, мабуть, так... вибір долі – сліпий... Пий! І глек цей потому на щастя розбий: буде привід мені знову стать до роботи. Ні! Не збирається здаватися наш майстер – збирається творити нові Дива у прекрасному майбутньому України! Пригадую зараз з «Протистояння» Стівена Кінга: «Я не гончар і не гончарний круг, а гончарна глина; проте хіба якість готової форми залежить від внутрішньої сутності глини менше, ніж від гончарного кругу та вміння майстра?» Ні! Не менше! І погоджуючись з тим, що всі ми і все довкруж нас – чарівна Божа Глина, гадаю, що недарма майстер на останньому своєму глеку викарбував, думаючи про Україну: – 660 –
Розділ третій
Рецензії
... Подам їй в серці мрії і снаги – Опісля й сам дивуюся: «О, пісня!!!» І чую як розводять десь Круги по Леті знов Олешня і Опішне... Легкої глини, леткого вогню і кольорів пломінких хочеться побажати майстрові! А ще від себе хочу додати таке: величезні томи вистраждано часто набагато менш ємними, співочими і пророчими. Гадаю тому, достойна ця книжка і найвищих пошанувань України. Тим більше, що маємо уже приклад пошанування Національною премією ім. Т. Г. Шевченка такої ж лаконічної і такої ж дивовижної книги «Бджола на піску» Олегового друга і земляка з присиваської Преображенки Анатолія Кичинського. Такі вони просто, степовики, як писав про них інший майстер, Олесь Гончар, – спраглі, обпечені сонцем, неговіркі, але основні. Тож спасибі Господові за Майстрів! І хай крутяться їхні віщі Гончарні Круги, бо «Всі чорні Всесвіту квадрати і здатні поглинати лиш круги». Тож хай і надалі віщо звучить Олегове: І згасають віки, і згоряють на попіл хвилини... Та існує таки ТАЇНА ПРЕДКОВІЧНОЇ ГЛИНИ! Там, де біль – на порі, де і Всесвіт здригається тремко, постають Гончарі і розходяться в світ Гончаренки... Будьмо! Бо ми того варті! Сергій Дзюба – 661 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Подвинусь – подвигнусь відбити хоч п’ядь Вкраїни, що навіть за небо вище…» Олег Гончаренко. «В чеканні нової трави. Апокрифи дійсності». – Київ: Фенікс, 2017. Заспівом до рецензії, яку ось нині замислив я написати, гадаю, правильно і виправдано, мабуть, було б узяти іменний стосовно цієї книги вірш, бо звучить він великою мірою ще й пророчо: Земля, як бабця, зморшкувата й мовчазна, калюжами-очима в небо дивиться – немов питає: «Де ви, діти, ділися? Чому без вас мій день сумний мина?» Не прагну і уникнути догани. Хіба ж не винні ми, земляче мій, скажи ти? Що з того, що так сумно було жити тут, під зими залізними дахами? О, та зима втикала мерзлий щуп у серце так – аж серце льодом шерхло! Вогонь ховався у громадді цегли... Жінки ховалися у тихий шелест шуб... Питав себе: «Ну, що улітку ти встиг?» А вітер – не підняти голови! І більш за все хотілося трави – зеленого моріжку, як в дитинстві. Була б трава – пробачив би і хмари. А так – пішов (немов не находивсь?) за спрагою й чеканням тим кудись. – 662 –
Розділ третій
Рецензії
Страхи пішли за мною, мов примари! Їх проганяв: «Нехай я... А куди ви всі?» Лишився. Сам. І ось прийшла весна. Й земля, як бабця, зморшкувата й мовчазна, калюжами-очима в небо дивиться... Так, здебільшого, легко нам нічого не дається. Тож доля й цього доробку одночасно і вельми щаслива, і досі нещаслива, на мій погляд, теж вельми. Ну, почнімо з того, що від початку, аби явитися до світу у вигляді книги, йому, доробкові цьому далося пройти через вельми жорсткий і суворий дворівневий конкурс: комісію з книговидання Київської міської організації НСПУ і таку ж комісію у КМДА. Це при тому, що і рукопис, і автор були зовсім не київські… А якщо додати, що автор іще й формував конкурсний рукопис щойно повернувшись з лікарні після удару інсульту, то, самі розумієте, що без Бога і без Божого дива тут явно не обійшлося. Тому, хоча начебто й не годилося би починати свою статтю з подяк, але тут це, вважаю буде не просто до місця, але й – до суті. Велика шана киянам, що не піддалися спокусі виштовхати зі свого «корабля удачі» чужака, а допомогли, підтримали і дали можливість проявитися оцій пронизливій, як скрик чи швайка, Книзі. Але далі, після конкурсу, майже увесь тираж Київською міською державною Адміністрацією було передано бібліотекам, і тієї невеликої дещиці книжок, що дісталася авторові (авторам, бо ж було переможців більше десяти), звичайно, не вистачило для достойної презентації в огромі українських шанувальників Поезії. І читач, і критик просто не міг тому й відреагувати, озватись – означити своє ставлення достойно… – 663 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Отже, вельмишановне панство, маємо явний парадокс – книгу наявну практично у всіх бібліотеках стольної Київщини, а щодо неї – жодного слова, яке би хоч якось її популяризувало – таке собі зяюче гуманітарне Ніщо. Що ж: «Сприймемо і Ніщо, котре, можливо, чекає на нас, як несправедливість, будемо боротися з долею, навіть без надії на перемогу, – будемо боротися з нею подонкіхотському», – пригадується казав саме на такий випадок Мігель де Унамуно. Сам же автор про долю таких, як сам, пише: ... Ти сам, поете, вибрав цю судьбу – з останніх сил Преславний Стан тримати, не лити сліз, коли вмирає й мати, сточившись на мольбу та молотьбу. Тобі й татьба натомлених – табу! Зате баганок Богових багато, коли всім іншим досі досить десяти... Отож, нещодавно, складаючи для «Української літературної газети» список десяти найкращих на мою думку книг 2017 року, і вже внісши у нього за сьомим номером книгу українського поета з міста Мелітополь Запорізької області Олега Гончаренка «В чеканні нової трави», я раптом мимоволі відчув якийсь душевний неспокій. Щось ніби почало гнітити мене, якась думка вельми важлива зринула наче з вирію Всесвіту, і зникла раптово, залишивши лише срібний інверсійний слід межи таких же слідів, таких же метких думок. Якесь відчуття… несправедливості… чи недоробленості справи якоїсь важливої… так аж занило десь у серці… І лише за день потому згадав я нарешті, що майже рік тому – 664 –
Розділ третій
Рецензії
ще збирався обов’язково відгукнутися на цю (дивну?), (дивовижну?) книжку, бо мені один примірник її все-таки дістався, а найголовніше – робота ця визначально варта того. Починаючи осмислювати прочитане, завжди повертаюся я до анотації, бо то – своєрідна авторська передмова, згусток артеріальної мови, насиченої поривом, енергетикою, натхненням… Ось вона: «Книга поезій «В чеканні нової трави» – це ще одна своєрідна теодицея – трактат на виправдання українського світу, українського світобачення, українського пориву в майбутнє. Передчуття Майдану... Майдан... Постмайданівське сьогодення... АТО... Все це, будучи пропущене через зранену, знесилену, але все одно ліричну, пісенну, чесну душу поета повертається до нас, до Людства новими філософемами жаданої української Суті. Правда вигранюється тут у смарагди з сірого каменю буття, часто политого кров’ю, потом і сльозами вічного Роду Хлібодарів, вічного Племені Козаків-Характерників, Народу Кобзарів. Автор свідомо підводить читача до думки, до Христової тези про те, що нічого з того, що насправді дається Богом, і не має діставатися легко… А значить, все відбувається нині по Богу і отже, цінуватиметься новими поколіннями належно, аж до збройного чиншу. Як і в кожній своїй попередній книзі, поет означує українців – Обраним Народом. Тож закликає не втрачати ні Божого дару, ні Божої довіри, не забуваючи для того засівати нове Поле Надії – поле Золотого Хліба Свободи». Що ж, принаймні «програму мінімум» твору тут виписано осмислено, ємно і по-справжньому талановито. Погоджу– 665 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ся з усім, окрім тавра «теодицея»: ніякого «трактату на виправдання…» під палітуркою «В чеканні нової трави» ви не знайдете! Знайдете – жагучий заклик до борні, до хресного походу за саме існування добра, правди, мрії, любові, а найголовніше – свободи. Перший же вірш «До всіх українців», як вітер, ляже вам під крила: Ох, часе, даруєш так мало див ти нам… А бути щасливими щоб, іще станцювати козачу «Братину» – то, може, й достатньо було б? На чорних снігах! На землі очужілій! На цих от чумних і ганебних «пирах»! Щоб кров закипала і пінилась в жилах! Щоб випалить піснею страх!.. То чи виправдовується хтось тут за себе чи свій народ? Гадаю, може, десь, хтось, тільки не цей поет, який колись і у вірші «Молитва», звертаючись до Господа, був написав: «…І не побач гордині там, де – гордість…» Цей поет – боєць з Роду (нащадок упертих запорожців, що пішли колись за Дунай) і з Віку (бо за жодних сучасних перипетій в Україні не відступав у тінь, не ховався, а стояв і стоїть за наше залізно). Зрештою, те бачимо і з прикладів його явного буття – насамперед у волонтерстві, в поїздках у АТО навіть наперекір такій серйозній хворобі. До речі Гончаренка нещодавно нагороджено медалями «За сприяння ВСУ» Міністерством оборони України, «Волонтер. За покликом серця» міськвиконкомом міста Мелітополя. Ще раніше Міжнародна літературно-мистецька Академія України нагородила його за патріотизм медаллю Івана Мазепи. Став поет 2017 – 666 –
Розділ третій
Рецензії
року і лауреатом премії Міністерства оборони України імені Богдана Хмельницького. Та й, справді ж, треба бути таки геройським хлопцем і неляканим єретиком від поезії, аби отак запросто доробок власних віршів означити «апокрифами сучасності». Пригадую, спершу те просто вразило мене, бо ж Олега давно знаю, як вдумливу і розважливу людину… Розуміння прийшло потім, навіть не під час («А ти знаєш, що «підчас» – це гидка бурякова юшка?» – спитав мене якось Олег), не під час читання, а в «останню тяжкую минуту» наступної затим ночі, у сумнозвісний Час Бика, «коли сняться найбільші жахіття, якщо вам пощастило заснути». Не думав я, що ти мене згадаєш, «проіснувавши мирно» сотні літ, – що суть мою розтопиш, наче лід, на вирви капищ, кладовищ, ристалищ. Родимцю мій! Фантомний ближній мій! Сучаснику, розбуджений криваво!.. Так, саме ці рядки з вірша «Українцеві», різонули серце, пам’ятаю, тоді найперше, примушуючи осягати цю наболену книгу і далі – читати й робити висновки. А висновки з прочитаного були, дійсно, не канонічними – не уставними, не усталеними, страдницькими, нестерпними, як гидка ота бурякова юшка, – як наше «стабільне вчора», а можливо (аж страшно казати!), і наше непрогнозоване сьогодення. Дійсно, якими ж по-мазохістському бридкими символами мітимо інколи ми свою пам’ять! Втім… «У всякому разі у мистецтві є те, що не лежить на поверхні, і не є символом. Той, хто намагається проникнути глибше – 667 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
поверхні, ризикує. І той, хто розшифровує символ, ризикує», – пригадалося мені далі з Оскара Уайльда, а потім, як відповідь, одразу і додалося із нього ж: «Не достатньо бачити цінники на речі, треба знати їхню справжню вартість». А книга і надалі звучала, як сполох чи як серце: Нам не буде вже вітру: він нас не добудиться? Ми, заснулі на постілі зжовклих газет, (на яких з усіх літер муляє «Z»), навіть в снах намагаємось вимити вулиці од іржавої крові і сажі із шин, од блювотини лжі і засохлого крику… Я встав тоді, повернувся за свій робочий стіл і зробив немало «карбів» для майбутньої статті у своєму нотатнику. Проте зараз, зазирнувши у нього, зрозумів, що чуття і ставлення до тоді прочитаного змінилося дуже і дуже: википів, вивітрився первинний надрив співчуття, натомість зоставивши по собі основоположний, як для рецензента, порив до співвідчуття. Та й, справді, варто, гадаю, прислухатися до Оноре де Бальзака, який казав: «Справжня користь сучасної критики полягає у тому, щоб указувати принципи нового мистецтва». Принципи… Може, оце – один з них, пропонованих Олегом Гончаренком (?): … Зміліли закони, змаліли покони, змідніли діла і слова, – змарноване золото змеркло од болю. А все ж таки прагнеш мети! – 668 –
Розділ третій
Рецензії
Така в тебе доля, така Божа воля – й не хочеш, а мусиш іти... Чи, може, оце (?): А я ось серце із грудей дістану і піснею в’явлю у щебет зграй: пташину правду доведу останню – філософему про любов та рідний край! Цю пісню наболів ще в лютім лютім... І жінці, і весні усе прощу. І розтривожу, може, трішки й люд в тій, набридлій смертно мені ємності дощу!.. Чи ще це (?): ... Пограли й досить: йдімо далі звідси тепер туди, де не гуде зима! «Любити чи ненавидіти світ цей?» Питання є, а вибору нема. Або оце (?): ... Тут від порожнин не підвести очей вже ні гончарю, ні жерцю, ні поету. Ніхто «пірамідам» вершин не всіче, бо годні сьогодні поплентались в Лету – в багні лопотять – «бездоганно летять»: «І вільні все рівно за гори нижче!» Подвинусь – подвигнусь відбити хоч п’ядь Вкраїни, що навіть за Небо вище. – 669 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Здається, поет визнає єдиний принцип – буття заради і на славу України. Читаєш Гончаренка, а чується тобі з Олекси Влизька: «Вогню, вогню! Надлюдської любові!» Надлюдською любов’ю до України, до всього українського пояснюється у цій книзі кожний вірш, кожне слово, кожна літера, кожна кома навіть… Нещодавно у Євгена Барана прочитав присвячене Володимирові Затуливітру: «Христос хрестився. Він єдиний ПОЕТ, який знав, вірив, сумнівався і живий. Бо ВІН знав те, до чого поети йдуть – шерега за шерегою, – не знаючи куди і навіщо...» Що ж, можливо й так. Але радує те, що справжньо українські поети, принаймні залишаються послідовниками і учнями Христа, ведучи свій народ у майбутнє. Тут не втримаюся від того, аби навести за приклад повнокровно вірш-молитву Олега: Пройшовши шлях од розпачу до мсти, стаю послушником під рідний стяг Покрови, у очі Вічності дивлюсь й кажу: «Прости, що з нелюбові катував себе до крові. і не жалів ні жару, ні смоли! Та як міг жити у бутті-в’язниці?!» На жаль, не тим я накривав столи... На жаль, не раз в обіцянки в’яз ниці, зневаживши реальність злих загроз... Пригрів на грудях не одну гадюку... Прийшла пора воспрянути навпрост: я – гайдамак, я – сам собі гайдук-кум! Не здам того кумівства й королю! Шпурляю смолоскип на дрова в стосі – – 670 –
Розділ третій
Рецензії
язичника-себе тут хороню, сердечником аби ступати в осінь. І досить вже розчарувань і скрух – мене до Віщих, доле, долучи! Майнувши Духом-Голубом із круч, я Сином проявлюся на Січі! Знову проявляється тут «блаженний» український вимір волі – Січ. Скажу вам, Січчю, козаччиною благословлена уся ця книга. І аби зрозуміти те, бачу, мабуть, варто було мені починати не з «анотації», з назви ще – «В чеканні нової трави», а отже, в чеканні весни, в чеканні нової «чорної тропи» – нової дороги на Січ, паломництва честі і слави. А ще весна – час ліричних подвигів, сподівань, мрій. Весна – тотем Жінки. Отож, коли говоримо тут про феномен надлюдської любові до всього українського, щодо Олега Гончаренка маємо, можливо, й найперше зазначати саме оцю її іпостась – жагучу любов до Українки. І недарма ж автор завершенням-наголосом свого оголошення сприйняття світу обрав і зробив розділ любовної лірики. Тому ще один подарунок вам, дорогі читачі, – Олегів вірш «Даная» подам я повністю, аби зрозуміли ви, що то є за чудотворна сила – козацьке чуття закоханості: Ох, Жінко, моя великодня омано! Од тебе не варто чекати дарів? Я – той, хто чекав, хто красиво старів, не вийшовши із несвідомості стану. Хоч те і на краще – отак, диваком, прекрасного тіла вивчати ландшафти – блукати-блудити, відкинувши шати, – 671 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
що вмить осипаються срібним піском у маревних овидах ночі і дня. В тобі і гублю свою сутність щоразу я! І вже визнаю за канон «автоназію» – дорогу в нікуди, любов навмання. Ніколи тебе до кінця не збагну. Даная… Це я похмеляюся піснею – надсадно молюсь на красу твою писану й пропасну, таїнну твою глибину! Настане зима. І видінь цих не стане. Та, поки іще не гублюся між бур, радію тому, що я єсм – трубадур, у мрію закоханий аж до нестями. Даная… Ти – все, бо земля і вода ти! Ти – Всесвіт і Вічність! Ти – крапка і кома! Ти – правда! Ти – та чудотворна ікона, до котрої завжди готов припадати... Тому, повертаючись до символу Божого Дива, яке допомогло зреалізуватися цій роботі писанковій, згадуваного вже мною на початку статті, маємо визнати, що саме закоханий талант і є його героєм та вершителем. Побажаймо ж йому нових звитяг та перемог!
– 672 –
Розділ третій
Рецензії
Антологія страждання і боротьби Рецензія на книжку Олега Гончаренка «Криму тамований скрик…» (з кримськотатарської поезії), видавництво «Люкс», Мелітополь, 2018. І так… у мене перед очима нещодавно прочитана, скромна за оформленням мало не до, мабуть, вимушеного пуританства, але дивовижна за своєю енергетичною та змістовною наснаженістю книга поета і перекладача з Мелітополя Олега Гончаренка «Криму тамований скрик… (з кримськотатарської поезії)». Така собі «захалявна книжка борця за свободу» – шостого формату у м’якій, проте, насправді, сонячно-теплій обкладинці. «Читати книги треба так само, як вони пишуться – поволі і вдумливо…» – писав колись Генрі Девід Торо. Прислухаймося ж до ним сказаного. Бо читання пропонованих нам поезій вимагає від читачів і розважності, і мудрості, і здатності до співчуття, і леткості душі. Означене видання входить у задуману автором «інтеркультурну серію», до якої, окрім уже названої мною роботи нині входять (робота над новими книгами досі триває) іще раніше видані книги переспівів з молдавської та з казахської поезій. Задля пояснення попереднього виділення напівжирним курсивом слід зазначити, бо це вельми важливо, таке… Ось що пише сам Олег в сердечних передмовах до цих доробків: «... Прочитавши протягом свого життя безліч зразків того, що прийнято величати «поетичними перекладами», на основі навіть побіжного порівняльного аналізу, навіть зримої багатоваріантності розуміння перекладачами оригіналів та використання ними зовсім різних поетичних засобів для реалізації свого бачення, своєї трактовки одних і тих же автентичних – 673 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
текстів, я зробив висновок, який за роки переріс у тверду впевненість, що фактично все те, що подається нам, як «поетичний переклад», насправді є і може бути тільки переспівом кращої чи гіршої якості – залежно від величини поетичного обдарування переспівувача. Дійсно ж переклад можливий лише в прозі, хоча, погодьмося, і там вистачає своїх «розлогих клюкв». Отже, на мою думку, беручись до задуму презентації українському читачеві творів іншомовних майстрів Слова, слід найперше для себе чесно визнати, що працюєш саме над переспівами, що головна твоя задача, як інтерпретатора, донести до широкого загалу співвітчизників духовну цінність і наснагу оригіналу. Слід також розуміти, що, працюючи над переспівом, треба особливо дбати про те, щоб якість зробленого тобою не була нижчою за еталонні зразки поетичного Слова літератури народу, для якого призначений кінцевий продукт твоїх сердечних поривань. Підкреслюю – сердечних, бо перекладна поетика, не пропущена крізь власне серце, взагалі не має права на існування...» Отака-от філософська підоснова доброї, хорошої, потрібної роботи… В одному з недавніх чисел газети «Літературна Україна» трапився мені начебто неспростовний вислів шанованої мною та українським читачем поетеси Наталії Горішної: «Перекладач в прозі – раб, перекладач в поезії – суперник…» Можливо… Навіть, скоріше всього, так воно і є. Проте Олегові Гончаренку, задекларувавши своє бачення перекладу, як власне сердечного чесного переспіву, на мій погляд, все-таки щастить уникнути того суперництва. Навпаки, відкривши перед собою більш широкі обрії можливостей інтерпретації, йому вдається відбути цей творчий процес навіть не за системою Станіславського, яка передбачає повне вживання актора в образ, час і простір. Він (легко чи з болем і – 674 –
Розділ третій
Рецензії
кров’ю, як при народженні – не знаю) стає на час певної перекладацької роботи явним ліричним героєм, ім’яреком якогось певного етносу. І якщо, скажімо, в молдавській книзі «За Емінеску до себе» те ніби саме собою розумілося, бо (за прямою мовою авторських віршів): «Ось квіт, звідки мати ішла / у милу мою Україну…», якщо в казахській книзі «Віщий зблиск табуна» те визначено і більш певно: «…під небом казахським мене обняла Україна / квітом вишень-черешень і маминих рук ручаєм…», то в кримськотатарській поет ще в передмові говорить і аж відкритим тестом: «А особисто я, віднині й поки сонце мені світитиме, поки триває наша спільна боротьба, вважаю себе таким же чесним Кримським Татарином, як і Українцем». Втім, з деяких важливих причин до цієї тези я в подальшому викладі думок ще повернуся… Свого часу Ернест Хемінгуей у своїй промові на конгресі американських письменників сказав: «Завдання письменника незмінне. Сам він міняється, але завдання його залишається тим же. Воно завжди в тому, щоб писати чесно і, зрозумівши, в чому правда, висловити її так, щоб вона увійшла в свідомість читача частиною його власного досвіду…» Ну то, власне, однозначно так, особливо стосовно запропонованої нам книги. Бо завдання, яке на себе взяв тут Олег Гончаренко, як інтерпретатор, дійсно, є величним, оскільки покликана робота ця не просто наблизити до наших душ болі, турботи, проблеми нації, яка живе поряд з українцями, а й примусити кожного з читачів серцем вникнути, як у своє у всі ті карби суворої братньої дійсності. І тут, може, трішки полегшує здійснення того гуманістичного подвигу дивовижна схожість доль наших народів. Сам Олег у передмові до книги про те пише: «Він у постійній борні, цей народ. Зрештою, так само, як і наш, український. Очевидно, це – космічний фатум землі (не хочеться казати «території»), на якій ми проживаємо. – 675 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Таке собі своєрідне роздоріжжя Старого світу – точка перетину Шовкового та Муравського шляхів, торгового та військового векторів Євразії, схоже, зовсім не сприяє виникненню та розвитку топосу тихого спокою та вічної гармонії. І всі війни прокочуються важкими жорнами нищення саме по нас – українцях та кримських татарах. Може тому, і в слові «Україна», і в слові «Крим» явно чутне журавлине журливе «кру!» – вічний стогін Вирію…» А мені особисто тут, хочеш-не-хочеш, згадуються раптом слова Голди Мейєр: «Наші вороги бажають бачити нас мерцями. Ми бажаємо жити. Це протиріччя не залишає простору для компромісу…» А ще мені згадується великий друг кьиримли, дисидент генерал Григоренко. Які співзвучні думки у Григоренка і Гончаренка! Такі ж, як їхні прізвища. Недарма ж вони майже земляки: якихось сімдесят кілометрів між їхніми батьківськими теренами. Страждання і боротьба… Страждання і боротьба – ними пронизана збірка. Мотив страждання з’являється ще від початку першої російської експансії, в дев’ятнадцятому столітті. Ось наприклад у Сеїда Озенбашли: О, душе зрадлива, ти явно – не дар! Куди ти женеш цих підранків-татар? Ні, те що ти дієш – не воля Аллаха: для нас чужина втричі гірша, ніж плаха! Чому утікаєш – лишаєш народ без гордості і без чуття Батьківщини? Уперше піддавшись нахабству заброд, ідуть втікачі до загину... А ті, що лишаться без віри в серцях, як потім сягнуть іще неба? – 676 –
Розділ третій
Рецензії
О, душе! Надія була лиш на тебе... Якщо свій опустимо стяг, нам праведне місце – в мерцях. Але і заклик до боротьби він також родом аж звідти. Ось за Меметом Ніязі: Не плач, матусю, мудрі очі підніми! Тебе я словом вирву з чорної пітьми! Не плач! Нехай надія в серці оживе. Згадаймо згиблих за ясне життя нове – хай їхня кров нам стане знаком честі. Ще світ сяйне, щоб не змогла й очей відвести від обріїв ти, що темніли досі... Тобі ще сонечко проллється на волосся. Древні рекли: «Habent sua fata lsbelli» – книги мають свою судьбу… Що ж, судьбу цієї книги зримо наворожують вірші що, як проталини глибокої Води, відбивають судьби кримців – власне поетів, їхніх сумотних ліричних героїв, зраненого, безневинно оббреханого, стражденного, але аж ніяк не скореного (!) народу. Гортаємо далі сторінки. Номан Челебіджихан: ... Я поклявся, що очолю свій народ у днину змін. Скільки можна марно тліти і життям вважати тлін? Тож, якщо людей залишу в панстві горя і образ хай моє зчорніле серце кров’ю захлинеться враз… Страждання і боротьба… Бекір Чобан-Заде. Ісмаїл Гаспаринський. Джеваїре. – 677 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Амді Герайбай: Гей, джигіте, якщо ти боротись не зміг, значить, ворог станцює на грудях твоїх, твою віру і правду піднявши на сміх. Тож гукай, щоб вернувшись з пітьми та імли, знов соратники-друзі тобі помогли... Страждання і боротьба… Еміль Аміт. Білял Мембет. Сейтумер Емін. Челебі Елі. Айдер Еміров. Ешреф Шемі-Заде: ... Криму спраглому віками сіль татарських сліз пече. Будь-який розбий тут камінь – кров татарська потече. Хай згадає кожний воїн клятву: «Воля або смерть!» Поставаймо ж всі до бою, хто – не раб і хто – не смерд... Страждання і боротьба… Ескандер Фазил. Різа Фазил. Юнус Теміркай. Різа Халід. Васфіє Кипчак. Шакір Селімов. Енвер Селямет: Мрію, що після мене кращий настане час – збудеться сокровенне. Вірші мої, для вас вистачить волі й миру. – 678 –
Розділ третій
Рецензії
Будете, як птахи, внукам нести ще віру – співом гасити гріхи... Страждання і боротьба… Бачите, дорогі українці, скільки незнайомих і одночасно первинно рідних, своїх за чуттям навіть імен озиваються до вас трепетним чесним Словом? Повірте мені, хочеться цитувати кожного поета: настільки все ними сказане і донесене до нас Олегом Гончаренком просто і, здається, навіть елементарно вартісне, потрібне, сутнє. Страждання і боротьба… Шаміль Аляддін. Іса Абдураман. Ельвіра Емір-Алі. Ельвіра Абілмеджитова. Дінара Аджі. Станіслав Бакаєв. Іса Абдураман: … «Чуєш, вітер Вітчизни сюди уже мчить – вітер віри, надії, мети?!» І цей вітер, звільнивши од марев-химер, перемігши зневіру і втому, скаже, нас воскресивши: «Джигіти, тепер, вам пора повертатись додому!» Страждання і боротьба… Чисто технічно, повірте, рву ареопаг прізвищ, подаючи цитати. Інакше довелось би цитувати всю книжку: настільки вона кожним рядком западає в серце… Навіть соромно стає, бо раптом розумієш, що досі «гра йде практично майже в одні ворота». Навіть ті кримці, що в літах повернулися до Криму, в Україну, принаймні чесно намагаються осягнути нашу мову, культуру, історію. Більше того, більшість із них про себе говорить: «я кримський татарин і українець!». До написаного Олегом Гончаренком у своїй передмові я не чув іще від українців – 679 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
нічого подібного. Ми готові виходити на спільні якісь акції, ми готові навіть вмирати в одному окопі, але не готові ще підвести своє буття під спільний вселенський знаменник. Страждання і боротьба… Решид Мемиш. Айше Осман. Алія Кенжалієва. Сяоре Кокче. Айше Кокієва. Нейле Ресульєва. Гюльзар Демерджі. Зеніфе Халіл. Асіє Шаіп: ... Скільки в світі доріг невідомих! Світ – безмежне і сонячне диво. Але сильні ми тільки удома й лише вдома ми справді щасливі. У бою десь, у чистому полі болі нас позбавляють пихи, адже злети й падіння – це доля: так і вчаться літати птахи... Страждання і боротьба… Юнус Кандим. Ідрис Асанін. Самадин Шукурджі. Абіляз Велієв. Решид Мурад. Незет Умеров. Еміне Зіадін. Юрій Османов: Виню катів я іменем народу за біль, журу, нудьгу, відсутність див… Ми – Пам'ять, Слово тих, хто не дожив, хто канув у часів страшну негоду. Надіюся на справедливість Бога, дивлюся в очі друзів, дорогі, і бачу в них таку летку дорогу у рідний край, у край без ворогів. – 680 –
Розділ третій
Рецензії
Джамала: Коли приходять чужаки, вони вриваються у дім, вони вбивають, а таки зовсім не каються у тім. Кати, хіба ви невмирущі? Послухайте, як плаче світ! Який лишаєте в нім слід?! За все колись тримать одвіт. Тож не вбивайте мою душу, наші душі… Страждання і боротьба… Невимовно жаль, що не можу процитувати тут кожний вірш з цієї збірки, бо це, справді, важливо і достойно є. Насправді аж хочеться плакати по прочитанні цієї книги. І хочеться змінити світ. І хочеться змінити щось у собі. А, мабуть, варто. Ось зазирнув до Олега на сторінку Фейсбука – там у графі «про себе»: «За нашу і вашу свободу!» Олегові душевних революцій чинити уже не треба. Він чинить уже й духовну. У цій книзі, як і в перших двох з цієї серії, ми бачимо й розділ його прекрасних українських авторських віршів на кримську тематику «Відверто про наболіле», до речі двічі (!) видрукуваний газетою «Кримська світлиця» (вдруге – програмно в останньому числі, що вийшло в уже окупованому Криму. Ми – непереможні! Ти сумнівів тванища знов не тривож, ні! Так, друже-татарине, в злі, допоки ми разом, ми – непереможні, – 681 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Свої На Священній Землі! Згадай час звитяги, згадай Жовті Води, коли наші горді вітці за нашу свободу і вашу свободу вставали у безкраї ці. Згадай нашу правду, згадай нашу славу, і проти безрідних заброд злютуймося в спільну незборену лаву – в єдиний величний Народ. Тут не святкуватиме «празників» бидло: це – наших пісень береги! Нехай осяває нас Тризуба світло і сяйво освятить Тамги! Страждання і боротьба… Тут наостанку, як обіцяв, повернуся дещо назад, аби показати вам приклад розгаданої мною повної переяви «Я», углибання, вникнення в інше «Ми», всотання чужого болю. Серед імен кримськотатарських поетів бачимо і Ул Чульмекчі (Син Гончара, Гончаренко): Чом, народе мій любий, німієш ти знову? Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей? Ти повірив насправді в чужинське «нічєй» і не віриш в суть віщого Рідного Слова?! «Той, хто втратив надію, поволі вмира, бо в душі його задушно пісні і зелу!» – це кажу тобі я, добрий син Гончара, котрий зранку ногою розкручував Землю. Ще Об’єми творив із Води і Землі він і роздмухував піч, у якій достигав сенс майбутнього дня і минулої зливи, дивовижних надій і закінчених справ... – 682 –
Розділ третій
Рецензії
Він всміхався, бо відав Карби і Прикмети... Сіяв зорі і зверхньо дивився на дні... Він пророком не був. Але він був Поетом! Й трішки хисту у спадок залишив мені – зовсім трішечки – честь і любов до свободи. А іще наказав на смертельнім одрі: «Передай передбачення добре народу... Усі муки його – до Нової Зорі!» Чом, народе мій любий, німієш ти знову? Чом, як вбитий, лежиш – не здіймаєш очей? Досить вірити в кляте чужинське «нічєй»! Вір, народе, в суть віщого Рідного Слова. «Варто чи ні?» – у мене зараз такого питання не виникає щодо цієї Роботи і цього Діяння. Кримські татари легко відповіли на те, замовляючи книгу з усіх куточків України, куди їх закинула доля, і навіть аж із Канади. Сторінка Ула Чульмекчі живе своїм життям у тому ж «Фейсбуку». Там множаться нові вірші. Туди приходять нові шанувальники. Але ж, власне, нині йдеться про українського поета Олега Гончаренка та його книгу, написану для українців. Читаймо. «У письменника тільки і є один учитель: самі читачі!» – сказав так віщо Микола Гоголь. Але ж та мудрість – меч обоюдогострий. Нема і у читача інших учителів, крім письменників. Бо, крім письменників, ніхто не береться, не намагається, не пробує навіть відповідати на вічні питання людства. Пам’ятаймо про це. Давайте вчитися жити співчуваючи і співвідчуваючи. Єднаймося з братами. Будьмо! Сергій Дзюба – 683 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Зберися і в нову подайся подорож… Олег Гончаренко. Серце у вогні. – Мелітополь: ВПЦ «Lux», 2021. – 109 с. Радію: нова книга Олега Гончаренка таки дісталася до мене. Радію: книга вийшла! І не лише тому радію, що давно знаю і люблю його творчість. І не лише тому, що він мій добрий і давній друг, а вболівати за друзів та радіти за них просто природно і приємно. Як і багато українських поетів присутніх у Фейсбуці (знаю, що кажу), я з цікавістю спостерігав епопею яви цієї збірки поезій світові. Щоби рекламувати свої вже видані книги, або навіть особисто пропонувати їх до продажу, таке вже було неодноразово… Але щоб оголосити підписку на видання нової книги і сподіватися, що з того щось вийде, особисто я таке бачив уперше! Так багато за життя начувся і начитався вже відгуків про зневагу українців до красивого і вічного, про наші мнимі інфантильність та скаредність, – аж сам, певне, повірив тому. Проте, шановне панство, вітаю нас: жлобські шаблони понищено вщент! Кошти, достатні для видання хай невеликого тиражу (250 примірників) було зібрано менш, ніж за тиждень! І ті, хто не встиг зробити замовлення, або чомусь пропустив інформацію про подію, звертаються до автора з проханням купити-вислати книгу й досі. Одна з шанувальниць творчості Олега навіть написала в його стрічці новин таке: «Ваша книга ще до видання, завдяки цій акції, вже стала знаменитою!» Він відповів смайликами «серце» і «посмішка»… Проте знаю, що переживав трирічне «безкнижжя» поет важко. Ще й до того ж, бо не вийшла зна– 684 –
Розділ третій
Рецензії
менна книга, яка мала означити його шістдесятиріччя. Причин того багато (раптова смерть голови ЗОО НСПУ Олександра Медка, яка спинила багато проектів уже на стадії реалізації, тривалі карантини COVID-19 і минулорічне перекидання владою грошей, призначених на культуру, в фонд боротьби з хворобою і т. п…), але сталося, як сталося. Що ж, і нехай собі! Можливо маємо ми нині не ошатний том ювіляра, але зате, явний і сущий вже у нинішньому ковідному безчассі, зігрітий серцями багатьох славних людей, надихаючий на життя і буття доробок справжнього поета. Книга зримо недорога. Але оформлена зі смаком – строго і красиво. Дизайн чимось нагадує радянські книжечки«приложения» до журналу «Огонёк» – забутий і навіть бізнесово чудовий почин: незліченну кількість їх, за ціною єдино доступних нам тоді, прочитано мною і моїми товаришами в студентські часи (Агов, панове-видавці, може, варто замислитись?). А книжечку цієї серії Расула Гамзатова «Очарованный всадник» з його дивовижним віршем, присвяченим Лесі Українці «Говори на пленительной мове» бережу й досі… Поезії в новій книзі Гончаренка, як у природі, – без пустот. Від того книга ємна, як молитва чи пісня. Сто сторінок. Два вірша на кожній сторінці. Крім віршів класичного перехресного римування, присутні улюблені Олегові сонети, незвичні ронделі і зовсім уже екзотичні для його творчості тріолети і рубаї… Книгу можна було би при такому наповненні подвоїти в товщині, даючи, як заведено, по віршу на сторінку. Але, прочитавши, упевнюєшся, що того робити не варто: в ній римам і так напрочуд легко й вільно дихається. Вірші цього автора завжди приємно читати-перечитувати, бо вони від першої до останньої літери сповненні глибинним – 685 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
змістом, образи в них аж переливаються сяйвом, як дорогоцінні камені, рівень філософської інтелектуальності зашкалює. Їх можна сходу розбирати на цитати. Їх треба читати повагом і розважливо – так, як розмовляють біля нічного багаття з сивим аксакалом, попиваючи з чарівної піали чайалкагест: в них знайдуться відповіді на багато вічних та наболілих питань, якими кожна людина так чи інакше, рано чи пізно, все одно переймається. Та, бач, автор і сам в анотації до книги сміливо заявляє: «Нова книга поезії Олега Гончаренка «Серце у вогні» – ява Слова вистраждана, виболена у сумнівах та непевності нашого теперішнього сьогодення. Від того чесно все у ній – про все – про любов людську, про кров-не-водицю, про суку-війну, про життя-буття і віру вірну... Жоден вірш тут не замкнуто безпорадністю і безнадією. Поет сам шукає відповідей на питання, виходів з манівців і кожним римованим карбом означує для ближніх вказівні пунктири можливого шляху до Світла». І йому якось віриться одразу! А якщо – ні, то повіриться точно після прочитання першої ж поезії: ... Тепер ніхто нічого не нашіптує, ніхто руки та ока не веде... Тепер я вдома начебто будь-де в млі дійсності, примарами нашитої... При тім ніде непросто вже мені... І сам увесь я – серце у вогні... Серце у вогні… Тут одразу ж, звичайно, згадуються слова Федора Достоєвського: «Поезія це внутрішній вогонь будь-якого таланта». Але вогню і зовнішнього, аж до війни – 686 –
Розділ третій
Рецензії
справжньої і реальної з руїнами та смертями, дано сьогодні українцям дійсністю та буттям вельми щедро. І поетам, людям-без-шкіри, звичайно, всі болі та печалі країни множаться вдесятеро: Просто хочеться просто жити... без усяких глобальних скрух... Так, як перепелу – у житі... коли хліб лише й хліб навкруг... Коли сонце сходить на сході... й там… на сході нема війни... Коли краю шукати й годі сині в котру летять сини... Коли спиш і не сниться братик... Коли знаєш, що братик є... Коли штурмом не треба брати щастя… котре і так твоє... Є такий вираз: «Снаряди лягають все ближче…» Щодо самого Олега і його родини усі минулі шість років вони лягали і не те, що близько, і не щільно навіть, а плитко – наче працював якийсь невидимий, лихий ворожий корегувальник вогню: смерть батька, загибель під Донецьком любимого племінника-похресника Богдана, смерть двох молодших братів Анатолія і Віталія, власний інсульт, цьогорічна смерть сестри, нещодавня смерть від клятої теперішньої глобальної хвороби молодшого двоюрідного брата Олексія, з яким в одному волонтерському екіпажі сотні кілометрів долалось в АТО, з яким навіть під дулами кулеметів бувалось… Фатум це? Ні! Це доля більшості сучасних Українців. – 687 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
... Надіялось прожити вік без брану... Та спокій спить десь попелом в траві... І рвуться вірші на криваві рани – на мислі рвані – хмари штормові... Тому вже у другому своєму програмному вірші на першій же сторінці рукопису поет визнає головну парадигму свого буття: ... Я й існую, допоки болить душа. Нам спокій, і насправді, тільки сниться. Від того поезії Гончаренка і не могли бути нечесними, штучними, марудними. «Мета поета – корисна правда», – сказав колись Поль Елюар. І цей мудрий завіт Олегом виконано щиросердно. Правда подана ним інколи, мабуть, вжахає і навіть лукаво спонукає перегорнути сторінку, аби не палити очі: Ви не виходите?.. То дайте я пройду з цієї мли, смердоти й порожнечі!.. Все те, що нагребли собі на плечі, ми набули ще й дітям на біду... Заціпило вам, люди?.. Що ж, тремтіть, од страху, люті, холоду чи страму... Я ж поверну на гук старих трембіт, ледь вирвавшись за першу-ліпшу браму... На вас нема ні суду, ні ярма... У вас нема ні совісті, ні віри... Та гидко, що у мене вас нема, хоч топчеться скрізь миру і без міри... Ілюзія ви – зору, слуху, духу... Дайте я вийду... з себе... в завірюху... – 688 –
Розділ третій
Рецензії
Але вона ж, ця правда, і безповоротно будить душу, а душа пробуджена все-таки примушує повернутись, дочитати, домислити, зробити висновки. Тим більше, що, поки «піддавався слабкості», ти встиг уже буквально через сторінку прочитати: «Я бачу, немов немовля, у зірці й росинці – Людину», а ще за три: «А чом би і не усміхнутися людині?.. А чом би не вдивитись в далі дивні?..» І пригадується ще й з Ліни Костенко: «Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі...» І стає соромно за свою секундну малодушність, за сумнів миттєвий! Так, інколи в цій поезії є виправданий буремністю сьогодення розпач, але, справді, немає в ній зради, безпорадності і безнадії. Є віра: ... Тож хоч ти мені, Боже, сумному, повір ще (ні, увіруй у мене такого, як є!)... Уже знаю: тобі в молитвах рим не треба... Та щоб міг хоч зітхнути полегшено ти, я піду і у сіре згорьоване небо, поки можу кудись ще поволеньки йти... Є любов всеосяжна: ... Любов’ю сумному щоденню плачу... в осіннім мулкому безмежжі плачу... Є жадання перемоги, яке й можемо осутнити тільки ми – Люди з великої літери: Прислухаюся: стогне й гуде верховіть... Та негод небокраї ще рву, наче пута: «Дорогі мої Люди, прошу вас – живіть, коли навіть не хочеться жити і бути...» – 689 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Знову Київ, мов Каїн, зрікається див... Друзі зраджують звично... Немає удачі... Але знаю, що в даль я недарма ходив, бо ж немало і райдуг там бачив неначе... Справа навіть не в «шкурнім» моїм інтересі, а у тім, що вже й світові смішно од «лих», бо учора й сьогодні в бою хтось поліг за можливість цих наших «зажур» і «депресій»... Якщо будете ви, і Вітчизна ще буде... Я прошу вас – живіть, дорогі мої Люди... Так, братове, сто разів мав рацію Анатоль Франс, коли писав: «Створення віршів набагато ближче до богослужіння, ніж вважається...» Коли Олег в одному зі своїх постів у тому ж Фейсбуку написав щодо цієї книги «Сподіваюсь, що потрудився недарма…», одна з читачок, Ганна Бут по-хорошому запально відповіла: «Нічого собі, недарма! Та я її «проковтнула» за пару годин, все повертаюся і повертаюся до неї. Дякую Богові, що Ви є у нашому місті. Місті, яке має дивну «любов» до українського слова...», а інша, Ніна Кучеренко, ніби продовжуючи, додала: «Ви говорите наче моїми думками! Дай Боже Вам здоров’я і натхнення!» Можна б, звичайно, при бажанні, ці дві цитати й інші, і навіть двійко професійних рецензійних відгуків там же, які, я надіюся, авторками ще опублікуються, списати на жіночу експресивність та чуттєвість, але чоловіки у висновках навіть і більш конкретні. Богдан Дячишин: «Читаю, перечитую Олега Гончаренка... – 690 –
Розділ третій
Рецензії
І варто в даль дивитись над хлібами, щоб кожний колос погляд колисав... Гуртом сакральне бачимо хіба ми? Ні, бачиш одкровення, коли сам... Поезія класичної ясності спонукає до глибинних роздумів. Кожен мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання...» Василь Клічак: «Чудовий подарунок отримав з Мелітополя від Олега Гончаренка. Свіжа книжка віршів «Серце у вогні». Олег – поет оригінальний, самобутній. Деякі його вірші хочеться перечитувати ще раз. Або ж окремі строфи чи рядки. Такі, наприклад: Словам набридло плутатись у комах, їм хочеться у рими возвестись...» Після слів Василя аж почулося мені з Михайла Коцюбинського: «Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя злочин»... Так, загалом, не зважаючи на те, що минуло тільки два тижні по тому, як вийшла ця збірка, мушу зазначити, що відгуків дуже багато і при тому – жодного негативного. Вже прочитавши книгу, можу і маю свідчити: те – справедливо, правильно і закономірно. Подам тут іще один відгук – Наталії Устінової, бо жаль що загубиться він у ФБ, а суті в нім живої, житейської – по вінця речень: «Зберися, і в нову подайся подорож...» Отримала свій примірник нової збірки Олега Гончаренка. На мене чекає вдумлива подорож сторінками переливів думок і душі...» Заздрю кожному майбутньому читачеві цієї книги, тому, саме це побажання Олега і виношу в заголовок свого рецен– 691 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
зійного відгуку, разом з ним і Наталією бажаючи вам щасливих доріг і щасливого читання. Ще хотів би сказати таке… Давно знаючи Олега, міг передбачити і перше, що зробить цей Мудрий Сторож (його ж самовизначення), цей чесний нащадок «невірних» запорожців Задунайської Січі. І не помилився – вже наступного ранку по виходу кілька примірників книги поїхали до бійців на передову. Дай Боже! Що ж є ще дорожчого у поета? Хіба що СЕРЦЕ У ВОГНІ. Призабутий, але від того не менш великий Лев Толстой сказав колись: «Поезія це вогонь, що спалахує в душі людини. Вогонь цей палить, гріє, освітлює... Справжній поет сам несамохіть і стражданням горить, і палить інших, і в цім уся справа...» А не дуже шанований нині, але від того не менш великий Максим Горький ніби відгукнувся на те: «Прославимо ж поетів, у котрих один бог – красиво сказане безстрашне слово правди». Що ж тут можна іще додати? Погоджуюсь. І приєднуюсь. І книжку Олега Гончаренка берегтиму, не боячись обпектися, щоб і в подальшому мати можливість хоча би час від часу гріти душу. Щасливого майбуття і їй, і авторові! Сергій Дзюба
– 692 –
Розділ третій
Рецензії
Балада про щасливих селян Багато є у нас талантів, Бо без талантів тяжко жить. І співаків, і музикантів В селі зустрінеш кожну мить. ... Мадонна наша кози доїть, Пече Ротару калачі, А наш місцевий Челентано Рубає дрова у ночі. Василь Кузан А в нас село – таки нормальне, Тут можна жити залюбки! Росте картопля сексуальна, Є еротичні кабачки… Хай дощ шкварчить, неначе юшка, І від громів тремтить земля, – Невтомний агроном Забужко Усе досліджує поля. Десь лічить бик в корови дійки І півень курку полонив, А зоотехнік Шкляр Василько Смачних розводить кажанів. Мойсей (Фішбейн) жене отару – І вівці люблять пастуха! – 693 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
А від інфекцій діють чари Ветеринара Процюка... Гасає Скиба на мопеді – Доярками керує всяк: Вони у нього – справжні леді (Він за сумісництвом – відьмак). А Москалець (чи просто Костик) – Не просто пасічник – естет: До нього музи ходять в гості І, наче бджоли, носять мед. А просто бджоли – лиш кусають: І муз, і Костика у щось... У що? – ми з Кузаном не знаєм, Бо піддивитись не вдалось. Ми – вічно молоді, голодні, Нам «фішка» випала така! І стережуть добро народне Циганські очі Пантюка... _______________ * Звісно, це – жарт, в якому йдеться про відомих українських письменників та обігруються назви їхніх книжок. ☺
– 694 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби Розділ четвертий Детство возвращается! О сказочной трилогии Сергея Дзюбы «Вышла душа на личико»: романах «Кракатунчик – кленовый бог», «Гопки для Кракатунчика» и «Вышла душа на личико. Новые приключения Кракатунчика и его друзей» «Человеку надо вернуть себе детство, и тогда ему вернётся удивление, и с удивлением вернётся и сказка». Михаил Пришвин. «Дорога к другу». 1 Всё самое лучшее мы храним в себе с детства. А удивление – как дар, полученный от жизни, – и связано с детством. Украинский писатель Сергей Дзюба, человек с ослепительно яркой детской душой, подтверждает, что сказочная страна зарождается в детстве. Он обладает особым талантом о ней рассказать, откровенно поведать о том счастливом времени, когда всё на свете кажется возможным. Критик и детский писатель Корней Чуковский считал, что писать для детей гораздо труднее, чем для взрослых. Осо– 695 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
бенности детской литературы заключаются в том, что создавать свои произведения нужно как для взрослых, но лучше, а также иметь детскость в своём характере, которая в нашем прагматичном мире редко встречается. Отсюда и сложность сохранения значимости детства во взрослой жизни, лишённой чудес. Сергей Викторович Дзюба – автор 107-ми книжек. Выдающийся поэт и прозаик. Переводчик (перевод из 60 языков). Журналист, редактор и критик. Драматург и киносценарист. Юморист и пародист. Автор популярных песен. Общественный деятель – президент Международной Академии литературы и искусств Украины, объединяющей творческих людей из 60 стран. Лауреат престижных международных, государственных, национальных литературных премий. Причём все свои книжки он непременно посвящает любимой супруге – писательнице, критику, литературоведу и журналистке, доктору наук, профессору, академику Татьяне Дзюбе. Случай действительно уникальный! Сергей и Татьяна Дзюбы – народные поэты Украины, их произведения переведены на 80 языков мира и напечатаны в 50-ти странах. За рубежом на разных языках успешно изданы более 30-ти их книг. Общий тираж книжек Сергея Дзюбы – 2 миллиона 400 экземпляров, его книги уже прочитали более 4 миллионов людей! Следует сказать, что общий тираж детских, приключенческих книжек о кленовом боге Кракатунчике составил более 200 тысяч экземпляров! Трудно переоценить значение этой трилогии, её устремления к детству, собственно, как и желания взрослого сохранить в себе ребёнка. Ведь, по сути, всю свою жизнь человек ищет то, что было у него в детстве, – 696 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
то, что он с годами потерял. Кроме того, сказка способна вернуть взрослому читателю детское беззаботное восприятие действительности. Роль сказки в современной художественной словесности так же велика, как и в ушедшем столетии, когда в результате расцвета жанра фантастической литературы получил развитие и жанр литературной сказки. ХХI век – век социальных потрясений, научных открытий и резких контрастов. Литературная сказка всегда принадлежала своему времени. Сегодня её создают многие писатели. Между тем, заметное влияние на развитие авторской сказки – популярного и востребованного жанра в наших славянских литературах – оказала европейская традиция. Мы воочию наблюдаем всплеск интереса к необычному: загадочные и мистические произведения Джона Рональда Толкиена, Джоан Роулинг. Давняя и яркая традиция авторской сказки возвращает нас и к творчеству Ганса Христиана Андерсена, Астрид Линдгрен, Туве Янссон, Джанни Родари. Не стоит забывать, что авторская сказка как разновидность литературной сказки вышла из фольклорного жанра. Известный фольклорист первой половины XX века Александр Никифоров назвал литературную сказку, написанную поэтами и писателями специально для детей, «педагогической сказкой», в которой «используются зачины, концовки, образы…, отдельные ситуации сказочных сюжетов, но педагогическая целеустановка так трансформирует все эти элементы, что они формируются в особые поэтические организмы». Однако меняется отношение общества к ребёнку, меняется само изучение детской литературы, детской субкультуры в свете современных представлений. Воспитательная со– 697 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ставляющая уже не рассматривается как главная. К примеру, средневековье вообще отличалось незнанием категории детства. Осознание её началось в ХVIII веке, позже пришло и понимание сокровенной святости детства. Новейшие исследования уникального мира детства исключают категоричный «педагогический» подход к ребёнку. Сергей Дзюба как раз и раскрывает своеобычность маленького человека, у него – своя мифология детства, свой секретный мир детей в пространстве мира взрослых. Не зря тот же Чуковский предостерегал от заблуждений, «будто ребёнок есть уменьшённая копия взрослого…» Сказка нынче требует вдумчивого и критического к себе отношения: писать её стало сложно и крайне ответственно. Сергей Дзюба представляет нам авторскую сказку, которая имеет весьма оригинальный сюжет. Её можно назвать и автобиографической сказкой, где тесно переплетаются реальные события и реальные люди, появляются сказочно-фантастические и детективно-приключенческие элементы, а подчас вещи и предметы магического фэнтези. Для Сергея Дзюбы, многогранное творчество которого включает в себя все эти составляющие литературной сказки, обращение к теме детства вполне закономерно. 2 Итак, перед нами литературная форма, известная с древних времён, – сказка. Словно солнце засияло на моих ладонях, подобное восприятие вызвано не только оформлением обложки трилогии о Кракатунчике, а она у Сергея Дзюбы – праздничная, красочная, – но и содержанием страниц этой удивительной сказочной истории. Захотелось написать чтонибудь хорошее об авторе, о его маленьких героях, которые во всём ищут свет и добро, о его книжке – тоже солнечной, – 698 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
подчас наивно-радостной, бесхитростной, как всякая ребячья душа. Необычно название трилогии – «Вышла душа на личико». Вероятно, здесь сказывается и зоркое зрение души автора, который видит в детском лице чистейшее мерцание души ребёнка, хранящее настоящие истоки счастья и воскрешающее сотканную из воспоминаний детства целую вселенную. А ещё присутствует тонкий слух души, когда наши души знакомятся друг с другом. Впрочем, слова эти: «вышла душа на личико», – можно любому взрослому хотя бы иногда говорить самому себе, обращаясь к своей душе. Но именно детскому писателю надобно учиться у детей, обладающих, по мысли писателя Юрия Казакова, загадочным превосходством над всей остальной частью человечества. В своей небывалой истории Сергей Дзюба стремится сконструировать счастливое устройство мира. Путешествуя по волшебным тропам его романа, мы постоянно убеждаемся в том, что автор усиливает эффект превращения обыденного в сказку, что из привычной реальности постоянно рождается нечто чудесное. Писатель достоверно рисует не только облик современного города и его обитателей, но и показывает нам иную сторону действительности, насквозь пронизанную неожиданными загадками. Сюжетообразующие моменты здесь определяет природа самого сказочного повествования. Город, который нужно увидеть хотя бы раз в жизни, в который всегда хочется вернуться, в котором дышит душа, город-тайна, город-легенда, до краёв наполненный мистическими историями и древней Силой, – это Чернигов. Читатель знакомится с его удивительными местами, откуда писатель черпает вдохновение. Память всё возвращает на круги своя. Сергей Дзюба наделён особым – 699 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
талантом описать детство, волшебно-сказочные корни которого связаны с Родиной, с украинской землёй, с любимым Черниговом. Итак, вместе с находчивым автором и персонажами сказочного романа «Кракатунчик – кленовый бог» мы переносимся в Чернигов: Яблочная улица, какие упоительные названия, завораживающие тишиной и покоем: «На окраине Чернигова – там, где небольшая, тишайшая Яблочная улица, стоит себе белокаменное пятиэтажное здание. Поскольку табличка с номером отсутствует, скажу вам: это – Яблочная, 1. И здесь, в последнем, четвёртом подъезде, на третьем этаже, в квартире №49 обитает мальчик Серёжа. Ему – семь лет, и учится он в первом классе. Серёжа — обычный мальчик, проживающий в обычном доме, на самой обыкновенной улице. У него есть мама и папа. Они – ещё не очень старые. Папу почему-то тоже называют Серёжей. А у мамы красивое имя – Таня». Кстати, в самом начале книжки назван реальный адрес автора! Повествовательная интрига начинается с невероятнейшего знакомства нашего лирического героя Серёжи с другим, самым главным героем, – маленьким Кракатунчиком, спасающим незадачливого первоклассника от «мафии», а попросту от хулиганов и драчунов: «Я – Кракатунчик. Также меня зовут кленовым богом, я ведь очень люблю вот это дерево – клён. У него такие чудесные листики, особенно осенью. Ну, чего ты молчишь, это – неблагородно: молчать, когда видишь удивительно весёлого Кракатунчика!» Автор не скрывает явной симпатии к своим героям. При всей фантастичности сказки, образы её – глубоко реалистичны. Реальное и фантастическое составляют в ней единое целое: семилетний школьник Серёжа, бесстрашно – 700 –
«Я до Тебе прийду від віршів, У долонях зігрію душу…»
Президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує відомих письменників, перекладачів та науковців із 60 держав.
З відомою письменницею та науковцем, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Оксаною Забужко в Чернігові.
Письменниця, перекладач Тетяна Дзюба на Форумі видавців у Львові.
«Мама й тато полетіли на танці…»
«Ти ще струна – не думай про літа!»
Популярна письменниця Юлія Чернінька стала лауреатом премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» за серію романів «Лицар Смарагдієвого ордену».
Зі знаменитим кінорежисером Сергієм Параджановим у Києві.
З видатним німецьким та лужицьким поетом Бенедиктом Дирліхом у музеї Пантелеймона Куліша на Чернігівщині.
З письменниками зі Словенії та поетом і науковцем Дмитром Чистяком у Чернігові.
З популярним кіноактором В’ячеславом Тихоновим у Києві.
Тетяночка на всеукраїнському фестивалі журналістів у Бердянську, на Запоріжжі.
На всеукраїнському фестивалі поезії «Лицар Карпат» в Ужгороді.
З українською письменницею з Болгарії Анною Багряною та її донькою Оксаночкою в Києві.
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
сражающийся с «мафией», и «маленький мальчуган на ветке дерева», Кракатунчик, «ежедневно моющий голову кленовым соком!». К тому же, он спешит всем на помощь, всех примиряет и учит дружить! Его безусловное достоинство, свойственное детям, – умение мыслить нестандартно. Вот как он поясняет Серёже свои потрясающие превращения, делающие их удивительно похожими: «Как две капли воды! – гордо сообщил Кракатунчик. – Но это – только снаружи. Ты – большая капля, а я – тоже, ну, о-о-очень большая, лишь чуточку поменьше. Хоть в действительности я – это я, а ты – это ты. Ну, ты всё равно не врубаешься, потому как тут – сплошная высшая математика, не для маленьких деток...» В романе ощущается ироничный подтекст, чётко проявляется добрая эмоциональная окраска. Перед нами предстают до умиления трогательные образы: «Однажды твоя душа вышла на личико, и я там её рассмотрел!» – добродушно скажет другу Кракатунчик. Герой авторской сказки Сергея Дзюбы – это сегодняшний ребёнок со всеми особенностями его отличий от взрослого. Автор следует современной тенденции, прямо противоположной назиданию и морализаторству. За ребёнком признаётся право быть таким, каков он есть. Сказочный иномир творит вымышленную и независимую страну. Прямо на наших глазах весёлый Кракатунчик превращается в школьника, правда, в не совсем обыкновенного: «А почему ты такой масенький? – поинтересовался Серёга и как можно ближе подошёл к ветке, где сидел мальчик, одетый в точно такую рубашечку и такие же брючки, которые были на первокласснике! Представьте себе, на Кракатунчике была школьная форма, только очень небольшого размера». – 701 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Всегда и во всём должна быть тайна. Чародейство, необычное, непознанное – притягательно для маленьких обитателей современного города, живущих в ситуации двоемирия. Заметим, Сергею Дзюбе близка традиционная модель построения сказочной действительности. Ведь иномир может уменьшаться в окружающей нас реальности и представлять собой сообщество небольших, крошечных жителей или даже одно существо, которое живёт рядом, как наш Кракатунчик. «Но мир создан так, чтобы было интересно. А интересно – когда хоть иногда случаются чудеса», – трудно не согласиться с автором. Но в городе нового тысячелетия поселилось одиночество. Человечество как никогда испытывает острую потребность в любви, дружбе. Детская литература – гармоничный и непротиворечивый универсум, примиряющий нас с текущим, подчас грустным существованием. И вовсе не случаен афоризм Кракатунчика: «Ну, ясный пень: каждая пора года – великолепна, если рядом с тобой – настоящий друг». Параллели возникают сами собой, так в своей повести «Дорога к другу» Пришвин откровенно писал: «У меня есть друг, я люблю – значит, я существую». Житейская и одновременно волшебная история Сергея Дзюбы тоже напоминает человеку о его земных обязанностях – мораль её гениально проста – милосердие, добро, любовь и дружба. Цель сказочника, по мнению Чуковского, в том и заключается, чтобы воспитывать в ребёнке человечность. Ведь ребёнок не терпит анархии. (Всё же позволим себе педагогическую вставку: в его представлении мир должен быть упорядочен и должен быть открыт ему во всей всеобъемлющей теплоте. Маленькие люди на любят перемен – возвращение к – 702 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
знакомому им нравится гораздо больше). Детям необходима семья, и Сергей Дзюба раскрывает читателю культуру и традицию семейных ценностей. Его героям понятен душевный, уютный и приветливый мир семьи, оберегающий их от всех горестей и бед. Родители и близкие полностью проникаются внутренним состоянием ребёнка: мама Таня, папа Сергей, дедушка Виктор, бабушка Серафима, а также бабулечка Мария – «маленькая симпатичная старушенция», которая живёт в Вишнёвом переулке. Каждому человеку требуется внимание, взаимная любовь. Однако любить – не так просто, как это кажется на первый взгляд. Любовь – прежде всего жертвенность, отречение от своего «я». Каким-то непостижимым образом дети это чувствуют: родные люди должны дарить свою любовь друг другу. Сказка Сергея Дзюбы говорит о ситуации, когда необходимо отличать внешнее от внутреннего, остановить внешнее на границе и не впустить вовнутрь, не нарушая глубинные процессы души. Трепетна, очень волнительна любовь маленького Серёжи к своим родным и близким, к тёплым семейным встречам и праздникам. Идеальный образ матери олицетворяет в романе мама Таня. «Мама – это имя Бога на устах и в сердцах малышей», – невольно приходит на ум верное высказывание Уильяма Теккерея, когда понимаешь, какую нежность и какое идеальное отношение проявляет к своей красивой ласковой маме и наш Серёжа. Автор часто уважительно называет её старинным словом матушка, милым и приятным. Что любопытно: очевидная родственность, кровное единство образа лирического героя и автора прочитываются во всём облике папы, которого тоже, как и сына, зовут Серёжа, а точнее, Сергей Викторович. Интрига автобиографичности – несомненна. – 703 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Кроме того, привлекает и лирическая манера самого повествования. По-особенному поэтична первая часть трилогии – «Кракатунчик – кленовый бог». В ней нет никакого противостояния детей и взрослых. Взрослые активно включаются в детский мир, полный всевозможных затей и фантазий. В сказке Дзюбы вовсе несложно отыскать эту неугасимую потребность в приключениях: невероятное похищение Кракатунчика, «навороченная «тачка», «хитрый-прехитрый бабай» или нехороший «бурбуруну». «Ты поступил, как настоящий мужчина – спас Танечку! Я ведь уже говорила тебе, человек – самое дорогое, что есть на земле. Мы гордимся тобой, Сергей Сергеевич! Только не задавайся, пожалуйста...», – просит стремительно взрослеющего сынишку мама Таня. Хотя без Кракатунчика, способного становиться невидимым, вряд ли бы им справиться! Автор придерживается сохранения нравственного императива, испокон веков присущего фольклорной традиции, – это, прежде всего, отказ от мотивов насилия и жестокости. Смелость – отнюдь не врождённая черта. Лишь наперегонки со страхом дети одерживают победу! Серёге уже не страшен главарь «мафии», потому что Кракатунчик умеет с ней играть. Дружба и взаимопомощь торжествуют: «Кракатунчик – надёжный, отважный, благородный друг, который всегда поможет!» Ведь в любых обстоятельствах, чтобы с ними ни происходило, герои восстанавливают справедливость, что в сказке – всегда важно. Вместе с тем, человеческая логика, её законы поведения переносятся в сказочный быт. По утверждению Чуковского, ребёнок «создаёт свой мир, свою логику и свою астрономию, и кто хочет говорить с детьми, должен проникнуть туда и поселиться там». – 704 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Отлично чувствует логику ребёнка и Сергей Дзюба. Чего только стоят одни выражения и словечки его маленьких озорников: «клёво», «ништяк», «прикольно», «круто», «офигительно», «классно», «чувак», «пацан», «зуб даю», «держи хвост трубой», – всего и не перечесть! Детские шалости и увлечения выглядят забавно, зачастую трогательно. Склонность ребёнка к фантазированию – одно из главных свойств детской природы. Ни минуты не сидят без дела обуреваемые жаждой творчества герои трилогии, то и дело, удивляя безграничной игрой воображения и придуманными затеями. Причём вот что любопытно: у Сергея Дзюбы эти качества присущи и взрослым. «Папа и мама говорят с Кракатунчиком», «им было так весело втроём!», – подтверждает автор. Только представьте себе квартиру Серёжи, в которой он с одноклассниками и Кракатунчиком устраивают гопки! Мальчику не жалко отдать последнюю конфету любимому «кленовому богу»! С лёгким изумлением читатель видит их загадочные превращения, их необычные игры, хотя бы то, как они по очереди «люлькают» на руках Кракатунчика, и не теряя ни минуты драгоценного времени, он отправляется вместе с ними в «увлекательное ночное приключение». Будто занимательное кино мы смотрим на экранах своих телевизоров, мелькают нескучные кадры: и друг-разведчик, и полицейский, и пёс Курьер, чуть позже – «живые приведения» и даже домовые. Разве происходящее в романе Сергея Дзюбы не перекликается с трилогией шведской писательницы Астрид Линдгрен о Малыше и Карлсоне, проказнике, который жил на крыше? Дети – своего рода «сумасшедшие», так как трудные и устойчивые явления для них – шатки, зыбки и текучи… Весь – 705 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
секрет в том, чтобы автору войти в это «безумие», вселиться в этот странный, красочный, совершенно другой мир и заговорить с детьми языком этого мира, перенять его образы и его своеобразную логику, потому что в этом мире своя иная, отличная от всех, логика. «Пусть взрослые прощаются, а мы будем расставаться с «приветом»! Когда взрослые прощаются, они могут больше никогда не встретиться. А если люди говорят «привет», значит, у них остаётся надежда. Впрочем, это – высшая математика...», – пожалуй, с такой логикой и не поспоришь. Никогда не унывающий Кракатунчик прав! Каким-то странным образом своё сказочное повествование Сергей Дзюба окрашивает лиризмом, главенствующим авторским «я». Ребёнок у него – величайший поэт-сказочник. Условный лирический герой писем-посланий, стихов, – как правило, сам поэт, взрослый человек, но он способен быть заодно с ребёнком, испытывать детские чувства, видеть, слышать, мечтать и даже заблуждаться по-детски. Между взрослым «я» и детским «ты», словно «между небом и землёй», нет границы, маленький человек так же уверенно чувствует себя в духовном мире писателя, сказочника, как если бы сидел на руках отца. «Привет, мой самый лучший друг, Кракатунчик! Я тоже хочу с тобой переписываться. Вот – первое письмо. Я ещё не знаю, что писать, но я хочу сказать тебе, что очень тебя люблю! Когда мы с Таней станем взрослыми, то всё равно будем приходить к кленовому дереву вместе с Санькой. Ещё раз привет, Кракатунчик! До встречи! Твой Серёга», – трогательно лирическое послание пишет мальчик, переполненный добрыми чувствами и мечтами. Подобное письмо вызывает доверительные отноше– 706 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
ния между автором и его читателем. Ведь особая духовная, эмоциональная сила, энергия детства переполняют здесь образы современных героев-детей: Таня, Санёк и Серёга – неразлучная троица! Сказочно-фантастические условности, исключительная форма игры, свойственные роману о Кракатунчике – кленовом боге украинского писателя Сергея Дзюбы в сочетании с многоплановым, неожиданным осмыслением сегодняшней жизни, – всё это, вероятно, и стало поводом для сравнения его сказочной трилогии с серией романов-фэнтези о волшебнике Гарри Поттере создательницы магического мира, британской писательницы Джоан Роулинг. Хотя стоит отметить одну существенную деталь: трилогия Сергея Дзюбы по своей главной сути добрее, а значит – гораздо ближе к пониманию детской души. Традиция сказки открывает неограниченность мотивов и сюжетов, и Сергей Дзюба сохраняет чудесный вымысел, представляя нам зарисовки природы и новых реалий времени. Но когда я читаю сказку, мне кажется – времени нет. Не нами замечено: время в детстве неторопливо. Вот и в природе времена года идут по кругу, и в каждом времени непременно есть своя прелесть. Обожествление природы, животных, отдельных вещей, живые лица неодушевлённых предметов, – всё чудесное воспринимается как нечто самостоятельное и независимое. Здесь и деревья – тоже родные, как и люди. Например, клён, с которым разговаривает Кракатунчик: «некому защитить дерево, имеющее душу и такие нежные листочки», «нельзя резать дерево!», – самозабвенно оберегает своего верного друга малыш. «Да только я не могу оставить сейчас кленовое дерево, – 707 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ведь ему очень плохо. Потому что этот клён – тоже мой друг!», – объясняет он Серёже и его родителям, не побоявшимся в страшный ураган прийти на помощь. И ты безоговорочно веришь в сказки, веришь, что такое придумать взрослый не может, так мыслят только дети. Нам остаётся лишь изумиться их простоте и ясности. Хотя и в простоте заложена огромная сложность: сквозь детскую непосредственность мысли просматривается совсем недетская глубинная суть. «Почувствовать с природой свою собственную душу…», вдруг разглядеть, что «деревья… как люди», – призывал Пришвин в своей повести «Дорога к другу». В книге Сергея Дзюбы природа старого клёна высвечивает саму материю детства. Автор говорит о необходимости общения с природой, как с живым и родным существом: перешёптываются между собой дождь и каждый листочек дерева, словно хотят рассказать нам об изумительной красоте этого мира. Тихий и вдумчивый шелест листвы завораживает. «Смотри, там, на пригорке, случилось настоящее чудо – после такой ужасной бури расцвели яблони! Они красивые, как Таня», – восторженно заметит его герой. Природа в описаниях волшебника-писателя рождает чувство радостной беззаботности: «Весна вновь улыбается Серёже!» Да, состояние счастья – главнейшая заповедь для детского писателя. «Болела душа» Кракатунчика – он хворал – что-то ему подсказывало: «её только большим счастьем вылечить можно». И Серёжа точно знал, что будет счастлив, если утром по дороге в школу он увидит «на кленовой веточке своего друга Кракатунчика – самого честного и благородного маленького мальчика в мире!». Поражаешься мудрости этого крошечного человечка, его – 708 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
бескорыстной любви, открытому желанию добра, нескончаемой надежде на лучшее: «… как бы не свирепствовала буря, всё равно наступит утро. И будет такая благодать, как сейчас». Вот бы взрослым так же думать и жить! 3 Весьма примечательно, что сказочный роман Сергея Дзюбы взаимодействует и с другими жанрами. Автор старается выйти за рамки детской литературы, расширяет пространственно-временные границы реальности, связывает своё повествование с притчей, легендой, преданием, былью и, обращаясь к современной модели нашей действительности, придаёт тексту таинственные свойства. Писатель прекрасно освоил художественный мир произведений сказочников ХХ столетия и смог созданное им произведение вписать в единый период истории национальной литературно-сказочной традиции. Сергей Дзюба, как самобытный художник, тонко ощущает особенности соприкосновения сказки с иными жанрами. Его роман послужил основой возникновения спектакля Черниговского областного кукольного театра имени А. Довженко «Медведь-сладкоежка и Кракатунчик» (2017), который и сейчас очей популярен у детворы. Посему: затейлив в трилогии и замысел её второй части – романа «Гопки для Кракатунчика», которая вновь меняет размеренную жизнь и возвращает искорку детства. Жизнь, постепенно теряющая свою новизну, вдруг совершает неожиданный зигзаг. Недаром литературовед Наталия Гранич, перефразируя главного героя Сергея Дзюбы, скажет: «Стать по-настоящему детским писателем – это ещё сложнее, чем высшая математи– 709 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ка. Ибо каждый ребёнок – старше нас не только на один день, но и на целую жизнь…» Дети интуитивно чувствуют нечто сверхъестественное, которое руководит ими. И тут уже не спасают никакая теория и никакие законы высшей математики. А любая теория, как известно, проверяется практикой: «Сера, мой друг, теория везде, / Златое древо жизни зеленеет» (Гёте, из трагедии «Фауст»). Но как восхитительно это звучит на украинском языке: «Теорія – завжди, мій друже, сіра, лиш зеленіє дерево життя». Если исходить из литературного опыта, то большую роль играет идеальный читатель – соавтор писателя, угадывающий и предвосхищающий жизнь, чтобы на новом витке бытия продолжить сюжет его повествования. Вы заинтригованы? Привычное существование отменяется! И не поверите, мы просто-напросто меняем прошлое на будущее. Начинается невообразимое: феерические превращения Кракатунчика в образы крохотных друзей, в первоклассников Серёгу и Танечку, в папулю Сергея Викторовича, в мамулю Таню и даже… в крохотного пёсика Курьера! «Но привыкнуть к такому Кракатунчику Серёже было проще пареной репы. Ясный пень! Ко всему доброму мы привыкаем очень быстро. Потому что кленовый бог оказался удивительно добрым, честным и благородным другом», – как видим, прочитывается явная идеализация детства. Невероятно подогревает читательский интерес сама затея – «делать гопки». «После придуманных им гопок, злые и коварные чуваки всегда делались весёлыми и вежливыми», – гопки необходимы всем – уверен Кракатунчик. «Гопки – это вообще не больно и весело. Главное, что не очень хорошие люди после гопок – 710 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
чудесно улучшаются. К тому же, Кракатунчик каждый раз придумывает всё новые гопки... И как бы жили маленькие дети на земле без таких настоящих, увлекательных гопок?.. Ах, это было бы вовсе грустно и неинтересно!», – да, во всём, помимо детских шалостей и причуд, очевидна ненавязчивая воспитательная роль сказки, которая терпеливо учит добру. Современная литературная волшебная сказка обнаруживает и мифические элементы фэнтези. Самое время обратиться к главе «О том, как Серёжа и Кракатунчик искали клады»: чудесный перстенёк мамы Тани, прогулка под землёй в Антониевых пещерах, загадочная встреча со старцем-привидением. Это подтверждает саму тайну потустороннего мира, говорит об условном и смешанном сказочном пространстве. Пересечения ведут к фантастической истории «Хоббит» и роману-эпопее «Властелин колец» известного английского учёного-лингвиста, писателя Джона Толкина. Мы словно стоим на перекрёстке смыслов, связанных с персонажем Голлумом: «…моё сокровище, моя власть… О, моя прелесть! – так обращается он к своему Сокровищу – магическому золотому кольцу, созданному властителем Тьмы. – И многие попали под силу кольца и уменьшились, ослабли, стали рабами сокровища…» Произведение Сергея Дзюбы так же указывает на душевные качества его героев, отправившихся на поиски сокровищ, – в конечном итоге страх, жадность, зло будут повержены, а любовь, благородство и дружба одержат победу. Стоит заметить, что вторая часть трилогии развивается настолько динамично, что сказку о Кракатунчике можно воспринимать и в детективном ключе. Так и хочется вслед за неутомимым автором создать какую-нибудь сногсшибательную историю! Что скажете? К тому же, здесь многократно – 711 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
увеличивает вероятность успеха горячая готовность героев жертвовать собой ради спасения товарища. «Серёжа верил, что спасёт друга, потому что иначе просто и быть не может. Иначе весь мир будет несчастным и неблагородным, так как в хорошем мире должны побеждать хорошие маленькие дети, у которых душа выходит на личико, а не коварные бурбуруну, помышляющие только о том, как бы обидеть кленового бога с помощью гляделки. Впрочем, бурбуруну – храбрятся только тогда, когда имеют волшебные вещи, а без гляделки и охлябриков (сказочных башмачков – Л. В.) они – обыкновенные трусы...», – и вовсе не без причины так полагал будущий второклассник, внезапно попавший в водоворот бесконечных приключений. К нашему удивлению, были они и вправду нешуточные: похищение Кракатунчика, организованное дяденькой-бизнесменом, яростная схватка с похитителями, засекреченное появление богатого коллекционера, коварного владельца таинственного острова. Однако богатство не приносит счастья, ведь у злых людей нет настоящих друзей, которые умеют прощать и любить, – уверен кленовый бог. Вообще, юные герои у Сергея Дзюбы показаны более порядочными и благородными, чем многие взрослые. Ребёнок находит красоту в близком, повседневном. Ему дано восхищаться от пустяка, и пустяк – это всё! Он предельно открыт, искренен в своём кипучем, неутомимом интересе к жизни. «Если бы лето не придумали взрослые, это обязательно сделали бы маленькие дети, иначе им не было бы так весело жить на земле!», – автор стремится нарисовать подлинный детский мир, преображённый радостью, и его лето является нам вот в таком озорном стиле. Отрадно, что основное действие происходит в Луцке и – 712 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Чернигове, этих дивных городах, необыкновенно дорогих для писателя. «Как вы думаете, что такое настоящее счастье? Это когда можно ежедневно общаться с тем, кого любишь», – совершенно справедливо считает Кракатунчик. Счастлив тот, кто может свободно гулять по кленовой аллее Яблочной улицы и может легко навестить поселившегося на кленовом дереве удивительного человечка. Прекрасная мечта и ожидание чуда постоянно живут в нашем сознании. Но какое волшебство без цирка, без фокусника и весёлого клоуна, без говорящих зверей и птиц? Ведь именно такой цирк поражает нас искусством исчезновения! Помимо прочего, сквозной сюжет сказочного повествования – это сновидения. Яркие и красочные сны переносят Серёжу в невиданную страну фантазий, в которой даже обычные предметы обладают магической силой превращения их владельца в сказочного героя. Примеры? Да, сколько душе угодно! Кстати сказать, господин Чомбочка, обладатель диковинных вещиц, стёклышка и башмачков, решил-таки помочь кленовому богу. Правда, тип достаточно подозрительный, притворный. Зато его изображение получилось у автора весьма удачным: толстенький человечек полон отрицательного обаяния, Чомбочка живее и полнокровнее даже некоторых добродетельных персонажей. Однако и он, подобно злодеям назидательных книжек, способен в один миг решительно измениться в лучшую сторону, став «чрезвычайно храбрым и находчивым разведчиком». Взрослые и дети – это два мира восприятия. Писатель незаметно учит нас быть похожими на детей, чтобы иногда следовать их наивной простоте. Сказка – таинственный источник, вселяющий веру в человеческий дух. Пронзительно у Сергея Дзюбы звучит – 713 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
нота детского одиночества. Несмотря на множество друзей, кленовый бог тоскует оттого, что не знает, где его мама и папа, малыш мечтает когда-нибудь с ними встретиться. Ясно, как Божий день: «У каждого ребёнка должны быть папа и мама», – не сомневается Кракатунчик. Не зря так «тревожно болит» Серёжина душа за своего верного друга. Что поделаешь: родителей отыскать непросто… Читая роман, мы ощущаем, что многие герои проникнуты сокровенным чувством любви к близким людям. Необычна от начала и до конца глава «Книжка», написанная вместо послесловия к трилогии. Эта реальная история произошла с девочкой Леной, ушедшей из дома от мамы и отчима. Представьте себе, автор с ней встречается! Самые, может быть, любопытные страницы в его романе и составляет рассказ Лены, пережившей жгучую обиду, одиночество и всё-таки вернувшейся домой. Оказывается, забытая в электричке книжка о кленовом боге Кракатунчике спасла человеческую жизнь! Было и ещё кое-что: сама реальность, похожая на сказку, тоже вопреки всему возвращающая безмятежность невинных лет детства. На пересечении Добра и Зла свой собственный, обретённый читатель, как волшебная призма всего мира, вдруг находит ответы на главные вопросы жизни: «У хороших душа выходит на личико. Просто будь внимательней...» 4 Современность сказки проявляется в своеобразном отражении детской психологии, понимании культуры мира детства на уровне науки конца ХХ и начала ХХI веков. В этом смысле особый интерес вызывает третий роман трилогии – «Вышла душа на личико. Новые приключения Кракатунчи– 714 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
ка и его друзей». Причём отметим, каждый роман сказочной трилогии представляет собой отдельное, самостоятельное произведение. Предваряя дальнейшее изложение, автор вновь остроумно знакомит читателя с действующими лицами, дополняет новыми, приводит наиболее яркие штрихи их характеров и ключевых событий. Изумляет изобилие персонажей: простодушные, счастливые, грустные, серьёзные, хитрые, злые, коварные, жадные, весёлые, честные, иным словом, исключительно разные! Итак, одиссея увлекательных похождений продолжается! Ведь наш неугомонный Кракатунчик «обожает чудеса и невероятные, захватывающие приключения». Вырисовывается здесь и отчётливое сходство с легендарным героем выдающегося немецкого прозаика, поэта, историка Рудольфа Эриха Распе, – бароном Мюнхгаузеном. Что поражает? Привидение Мюнхгаузена – этого выдумщика небылиц и невероятных историй – появляется на экзотическом острове Сергея Дзюбы. В романе абсолютно реален научно-фантастический мотив повествования. Здесь наблюдается выразительная тенденция к визуализации сказки, её сращиванию с компьютерным миром, – появление в пространстве сказочного текста – кибернетической системы: «умный киборг» («куколка»), с помощью которого наши герои свободно перемещаются и «путешествуют в куколке» на чудесный остров; лаборатория, где настоящий профессор проводит «испытание киборга»; «серебряная девочка», как две капли воды, похожая на инопланетянку… Показательный пример – «поединок куколок»! Представьте себе: «Куколки сошлись в неистовом поединке. Они налетели – две на одну, высекая миллион искр... А когда куколки – 715 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
врезались в третий раз, у господина Пуляресика потемнело в глазах, и он представил себя в эпицентре ужасного землетрясения». Само собой, подробно изложить суть романа невозможно. Необходимо читать! Очевидно, что литературная сказка, в основе которой лежит идея параллельно существующего мира – сказочного царства, где волшебство – вполне реально, выявляет острую потребность ребёнка в таинственном и необычном. В нашем случае – это великолепный «клубничный остров», «опасное путешествие» и поиски Кракатунчика, находящегося в заточении в «тюрьме-аквариуме», словно в «золотой клетке». «Поэтический образ страны благополучия, расположенной на острове, известен фольклору многих народов и генетически восходит, вероятно, … первоначально к представлению о параллельном существовании двух, трёх и более миров, которые эпизодически сообщаются друг с другом», – пишет о непреходящей тайне сказки учёный-этнограф К. В. Чистов. Так детские игры в страну-мечту приводят и автора романа о кленовом боге к созданию собственной фантастической реальности, поначалу тщательно скрываемой от мира взрослых. Но лишь отчасти. Рано или поздно им суждено туда отправиться вместе. Местоположение детской страны, как правило, остров или город, представляет воплощённую мечту – действительность чудесного, процветания и счастья. Так или иначе, но Сергей Дзюба привносит сюда собственное оригинальное видение: «Жизнь – это такая игра, где каждый коллекционер должен поймать своего Кракатунчика!» Его фантастический иномир не сразу становится комфортным и добрым, наряду с детьми к нему устрем– 716 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
ляются и взрослые, ведь им тоже доступно путешествие за пределы реальности… Логика одиночества тех, кто страдает в аквариуме, рождает и второй вариант, который учит: чтобы спасти одного, – нужно восстановить взаимосвязи. Именно логика событий говорит о том, что Кракатунчик и господин Чомбочка непременно должны быть свободными. Если восстановить систему, то она сама себя починит. Налицо традиция поиска и нахождения причин. Неудивительно: Кракатунчик, Серёга, Танечка, мама Таня, папа Сергей Викторович, Санёк, дедушка Виктор, бабушка Серафима, очень старенькая бабулечка Мария, дядюшка Бык, тётенька Полина, господин Пуляресик, широкоплечий полицейский и даже большой пёс Курьер, – вся эта странная компания, чистосердечно радуясь праздничному ужину и чаепитию с шикарным тортом, прочно скреплена единой нитью взаимосвязи. «Теперь я знаю, как нужно жить: не только для себя, а, в первую очередь, для тех, кого любишь. Тогда будет интересно. И полезно!», – впервые осенило вдруг и «серебряную девочку» Ла, прилетевшую на землю с далёкого острова. При всём притом, женщинам, как известно, более, чем мужчинам, присущ дедуктивный характер мышления. Надобно уточнить, что герои Сергея Дзюбы «не хуже, чем знаменитый Шерлок Холмс», проводят в поисках Кракатунчика расследование и обыск квартиры. Так вот, всё точь-вточь, как и у взаправдашних сыщиков! Тут и знаменитый пёс Курьер, и истории с тайниками и разбойниками, и образы двойников, в которых попеременно превращаются многие персонажи. Похоже, что и сам автор уже с детства обладал зачатка– 717 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ми дедуктивного – как у очень почитаемого им Конан Дойла – образа мышления. Не случайно напрашивается внешне нелепый, но в сущности справедливый по своей парадоксальности вывод: чем сложнее та или иная ситуация, тем меньше сообразительности для разрешения возникшей проблемы она требует. Что ни говори, а Сергей Дзюба – мастер детективного жанра! Тем временем дети спешат проявить свои лучшие качества. «Жизнь складывается из дней – хороших и не очень. Но в любые дни нужно делать гопки и любить. Ведь когда любишь, душа выходит на личико, и на тебя приятно смотреть. Потому что в тебя влюбляются не только люди, а и большие собаки, пушистые кошечки, деревья и цветы. А если ты не умеешь любить людей, у тебя дома засыхает герань и не цветут кактусы. И наоборот – когда ты светишься от любви, для тех, кто с тобой рядом, любой день будет не таким пасмурным», – друзья откровенно радуются спасению Кракатунчика. Вот что особенно меня заинтересовало, так это детская философия, распространяющая понятие о жизненности на разные вещи и предметы. Превосходит любые ожидания наполненная секретами... сумка Люся, которая вдруг «вышла замуж и родила нормальную пацанку». Автор сравнивает её с киборгом, хотя ведёт она себя, как человек, «размышляет и любит, как живое существо». Из этой лирической сказки детства мы узнаём себя, забытых, понимаем ценность дружбы и добра. Изумляешься детской простоте, тому, как герои находят обычные слова, но точные и правильные, и выражают свои немудрящие чувства. «Думай о хорошем... Чем больше у тебя будет прекрасных мыслей, тем скорее ты вылечишься от своих недугов – жад– 718 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
ности, зависти, зазнайства, лицемерия... Если б все думали только о хорошем, мы бы плакали только от счастья!», – будто истинный мудрец, обращается наш Кракатунчик к злобному «рембо» Антону, попытавшемуся захватить остров и стать его новым хозяином. В идеализации детства, в непосредственном детском восприятии всего окружающего, в счастливом финале, когда добро побеждает зло, современная литературная сказка Сергея Дзюбы проявляет верность сказочному канону. Во всём великолепии открылся нам мир в трилогии писателя, как открывается ребёнку его самая первая сказка, прочитанная в детстве, – настоящее время счастья. «Клубничный остров», о котором остаётся лишь мечтать, незабываем! Как и полагается, согласно жанру сказки, в финале нас ждёт торжество справедливости: плохие герои становятся на путь добра. «Друзья мои! Когда-то, обиженный на весь мир, я придумал остров, на котором решил создать коллекцию удивительных существ. Я вёл себя, как бурбуруну, потому что заставил некоторых из вас стать экспонатами этой коллекции и страдать в неволе. Я был большим невежей, друзья мои!.. Однако все вы оказались такими честными и благородными, что я осознал: этот мир – не безнадёжен. Ни один бурбуруну его не завоюет, потому что на каждого бурбуруну обязательно найдётся свой Кракатунчик, который сделает ему гопки», – вселяет уверенность в лучшее монолог профессора, владельца «клубничного острова», тем самым подтверждая единство взрослой и детской философии. Всё поправимо, самое печальное может обернуться самым радостным, если человеческая душа устремлена навстречу любви и правде. Утверждение человеческого – вечно во все – 719 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
времена! Ведь сказка – это такой жанр, который предопределяет перемещение из века – в век и даже из тысячелетия – в тысячелетие. Сергей Дзюба живёт в родной Украине и… во вселенной. В этом его успех. Успех действительно ошеломительный! Книги этого замечательного всемирно известного украинского писателя читают – в Украине, Казахстане, Канаде, Сербии, Македонии, Болгарии, Румынии, Польше, Венгрии, Греции, Хорватии, России, Беларуси, Германии, Италии, Испании, Англии, Бельгии, Индии, Японии, Киргизстане, Бангладеш, Таджикистане, Боливии, Норвегии, Австрии, Шотландии, Узбекистане, Туркменистане, Австралии, Словакии, Чехии, Финляндии, Дании, Нигерии, Эфиопии, Иране, Франции, США… Феноменально!!! Сергей Дзюба доказывает нам, что неравнодушному искусству и сегодня есть дело до того, что такое Добро и что такое Зло. Да, существуют границы и языки, но человек при этом – превыше всего! И такое творчество объединяет народы. Он прибавил в современную сказку изрядную долю философии и поэзии, без которых загадочные миры уже не воспринимаются. Читатель верит его доброму мировосприятию. В книге нет смехотворных размышлений, ничего не преувеличенно, наоборот – всё правдоподобно и естественно. Известный евангельский афоризм – «Устами младенца глаголит истина» – получил здесь блестящее подтверждение: «Я придумал свою родину, а теперь хочу увидеть её – настоящую!», – так неисправимый мечтатель Кракатунчик говорит о земле, населённой кленовыми богами, не теряя надежды на этом неведомом острове встретить своих маму и папу. Грустно и хорошо на сердце. – 720 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
И не хочется расставаться со сказочными героями Сергея Дзюбы. Пусть каждому из нас эта удивительная сказка вернёт свой маленький личный рай детства! Людмила Воробьёва, литературовед, литературный критик, Беларусь, г. Минск
Кракатунчик Десь поети вирощують бульбу на грядках І воюють з полком колорадських жуків… З головою у мене, звичайно, в порядку: Я створив «кракатунчика» – з мрії створив. Це країна і жінка – та жінка, що поруч, І освідчення в ніжності – в тиші троянд… Я створив не тарілку, не шубу, не обруч, – В озвірілій юрбі я – тепер диверсант! Ті, що звикли стирчать, ніби прапор на шхуні, Все кричать, що ніяк не збагнуть таїну… Я тоді присвятив їм одну «бурбуруну», – Ображаються досі: як мир – на війну. ______________________ * Тут «кракатунчик» і «бурбуруну» – лише колоритні, кумедні слова. Це вже потім з’явився кленовий бог Кракатунчик – головний герой казкової трилогії моєї «Душа на обличчі», а також постали і його антиподи – хитрі, улесливі й під– 721 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ступні бурбуруну. Взагалі ж, нехорошим людям Кракатунчик та його друг Сергійко влаштовували веселі і дотепні гопки, завдяки яким декого все-таки вдалося перевиховати. Скажімо, злий пан Чомбочка перетворився на хороброго та благородного розвідника, похмурий буркотун дядечко Бик щиро полюбив дітей, а відлюдник, скнара пан Пуляресик знайшов справжніх друзів, яким подарував свої чарівні черевички – охлябрики. *** Під парасолькою з кленового листка, схожого на мою долоню, сидить замислений маленький бог і тримає на пальчику Твоє ім’я. __________________ * З цього віршика почалася популярна казкова, пригодницька трилогія «Душа на обличчі» – три романи про кленового бога Кракатунчика та його друзів, що розійшлася вже накладом понад 200 тисяч примірників по всьому світу.
– 722 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Иллюзия и реальность, логика и игра в ироническом детективе Сергея Дзюбы Окружающий мир – это зеркало наших мыслей. Жизнь ничего тебе не говорит, она всё показывает. Ричард Бах 1 Пожалуй, ни один из жанров настолько не обнажает человеческую сущность, выявляя все её потаённые контрасты, всю внутреннюю иронию самой жизни, – как детективный жанр. Что любопытно? Новая книжка выдающегося украинского писателя Сергея Дзюбы «Дела детектива Самарцева. Идеальное преступление. Пани киллер» (роман-сериал, Украина – Казахстан – Канада, 2020) как раз представляет этот современный опыт, наиболее ярко сосредоточенный в ироническом детективе. Надо сказать, что автор невероятно чуток к смене стилей. «Стиль – это сам человек», – высказывался когда-то французский учёный Жорж Бьюффон. Чтобы понять, насколько подобный опыт оправдан в творческой деятельности Сергея Дзюбы, стоит вообще взглянуть на созданные им произведения в широком литературно-художественном контексте. Разумеется, если говорить обо всём написанном этим удивительным автором, то перечисление явно рискует затянуться! Пусть я и повторюсь, тем более, учитывая предисловие к его книге, блестяще написанное выдающимся украинским писателем и литературоведом, Шевченковским лауреатом Василием Слапчуком, невозможно удержаться: в творческом багаже Сергея Дзюбы – 95 книг. Его произведения переведены на 72 языка народов мира и изданы в 50 странах! – 723 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Все они, в том числе и эта книжка детективов, посвящены любимой жене Татьяне – поэту, журналисту, переводчику, литературоведу, критику, доктору наук по социальным коммуникациям, профессору, академику... Случай, согласитесь, уникальный! Сергей Викторович – настоящий подвижник литературы и культуры, подлинный гражданин планеты, отражающий в своих книгах всемирные ценности гуманизма и человечности. Спектр его занятий впечатляет: поэт, прозаик, радиодраматург, актёр, автор песен (слов и музыки), переводчик, детский писатель, юморист, киносценарист, критик, пародист, публицист, журналист, главный редактор, издатель, общественный деятель, президент Международной Академии литературы и искусств Украины, академик зарубежных академий, лауреат многих международных, государственных и национальных премий. Обращает на себя внимание и другая существенная деталь: с 2019 года он является главным редактором очень популярной Черниговской областной газеты «Черниговщина». Вот вам и почва для нового романа-сериала, наполненного иронией и юмором! Вспомним о том, что судьбы нашего юмора, ещё со времён Н. Новикова, Д. Фонвизина, И. Крылова, были тесно связаны с журналистикой. В романе Сергея Дзюбы проходит сквозная публицистическая линия – линия автора-журналиста и линия его легендарного друга-сыщика Виталия Самарцева, как бы объединённых между собой в единое целое. Собственно, философская и социальная проблема – преступления и наказания – чётко вписывается в жанр уголовного романа-пародии. Вспомним и беллетристику начинающего Чехова, его один из первых опытов – литературную шутку «Что чаще всего встречается в романах, повестях и т. п.?» У – 724 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Антона Павловича масса знакомых образных вещей: «убийства, людоедства, проигравшиеся миллионеры, привидения, лжеграфы…» И в слове беллетристика тогда ничего уничижительного не прочитывалось. Всеобщую популярность и признание молодой писатель приобрёл, благодаря именно своим лучшим образцам беллетристики, лаконичным, сжатым, красочным в обилии образов и сюжетов, многообещающих и талантливо недосказанных! Они не потеряли своей актуальности до сих пор, потому что в них первое место отдано человеку, его непостижимой душе, его вечной тайне жизни, судьбы и смерти. Детективный жанр – по сути, та же беллетристика, которая долгое время оставалась и остаётся без внимания серьёзной критики, детективу давно предсказывают закат, так как такой род литературы вызывает к себе сомнения в его художественном достоинстве. Но детектив по-прежнему – один из самых востребованных жанров массовой культуры. На Западе к той же массовой литературе относят достаточно замечательные образцы, вошедшие в мировую классику. Возникновением классического детектива мы обязаны трём странам: Англии, Франции и Америке. Коммерческий успех детектива объяснялся его доступностью и демократизмом. Как известно, начало ХХ века ознаменовалось многоукладностью художественных течений и направлений. Феномен массовой литературы стал частью единого литературного процесса. Элитарное искусство всегда испытывало одиночество, о чём ещё в 1946 году говорил Томас Манн. Современный детектив – и есть прямой путь к народу, не обходя социально-психологические моменты, он стремится к правде, к гедонизму жизни. Да, он не отягощён глубокой философской серьёзностью и концентрирует замкнутый в себе мир с опре– 725 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
делённой стереотипностью образов. В то же время структура детектива включает в себя и многосложность, и противоречивость сегодняшнего дня, что остро чувствуется в новом романе С. Дзюбы, когда мы воочию можем наблюдать противостояние искусства и журналистики как ремесла. Сложно чтолибо разграничить, ведь современные жанры перемешались, сместились ориентиры оценки... Так вот, у Сергея Викторовича этого нет. Здесь именно тот случай, когда откровенная публицистичность переплавляется в оригинальный сюжет, и его очаровательный иронический детектив надо рассматривать в общем контексте современной массовой литературы. Существует градация: данный жанр делится на женские и мужские иронические детективы, разительно отличающиеся друг от друга. Если наберём в любой поисковой системе словосочетание «иронический детектив», то перед нами откроется множество сайтов. Среди пишущих в данном жанре преобладают женщины, авторов-мужчин гораздо меньше. Мужские детективы лаконичны, они не изобилуют излишними деталями быта, где главный персонаж, естественно, – мужчина. Однако иронический детектив далёк от классического детектива в его традиционном понимании. Почему же сейчас он так особенно популярен? Вероятно, от того, что в нём соединён синтез любовного, бытового и приключенческого романов с элементами детектива, в чём-то напоминая тот же триллер. Не секрет, что королевой иронического детектива не только в России, но и в Беларуси, и Украине считается Дарья Донцова. Впрочем, явные речевые штампы, откровенно плохой язык, избитые сюжетные ситуации столь успешной писательницы уже изрядно поднадоели читателю. Поэтому значительно привлекательнее выглядят иронические детективы польской писательницы Иоанны Хмелевской. – 726 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
А в Беларуси в жанре социально-психологического, политического, приключенческого, а порой и злободневного иронического детектива весьма активно и плодотворно работает прозаик Сергей Трахимёнок. Детектив, пронизанный насмешливо-снисходительной иронией, привлекает востребованностью той реальности, которая достоверно воссоздаётся в подобных произведениях. Характерная черта здесь – ирония и самоирония, игровой момент, юмор и шутка, когда всё происходящее воспринимается, как бы не вполне всерьёз. Анализируя пик бесспорного признания иронического детектива, критик Е. Улыбина точно подметила в нём «пространство промежуточного положения между образами правильного и неправильного мира, соединяющего в себе их черты». Здесь всегда добро побеждает зло и неизменна сама установка на переустройство существующей действительности. Отсюда и такая популярность иронического детектива. Но, что для него характерно: иронический детектив – отпечаток в какой-то мере и постмодернизма. И нам с вами самое время вернуться к детективу Сергея Дзюбы, ведь он, как поэт и философ, это тонко ощущает, привнося все оттенки загадочности в столь маргинальный жанр, требующий и романтического лиризма, и забытого утончённого шарма. Соблюдая его основные критерии, он не лишает читателя интриги, трансформируя повествование в роман-сериал, включающий совершенно невероятнейшие истории, которые, в том-то и весь фокус, – происходят на самом деле! Заглянем и в языковые словари, где семантическое значение слова детектив в основном схоже и объясняется так: «детектив – преимущественно литературный и кинематографический жанр, произведения которого описывают процесс – 727 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
исследования загадочного происшествия с целью выяснения его обстоятельств и раскрытия загадки». Ключевым смыслом относительно романа Сергея Дзюбы я бы выделила прилагательное – кинематографический, подчёркивающее интерес этих собранных под одной обложкой историй для киносериалов, пользующихся актуальным спросом. Стилистические дебюты автора должны увенчаться успехом, ведь он нюхом, что присущ и его главному герою, сыщику Самарцеву, ощущает желаемый и нужный тренд. Автор описывает реальных людей и представляет их подлинные биографии. Все они, как и у Чехова, несмотря на новые времена, обычные обыватели, причём самые разные по своему чину и рангу, назовите их, как вам будет угодно: от кухарки и прислуги до высокопоставленных чиновников, не исключая артистов, юристов, врачей, писателей и даже мнимых графов. Мы начинаем жить в его любимом, воспетом в стихах и песнях, Чернигове. Обратимся непосредственно к тексту книги, в которой буквально с первых страниц автор чётко следует общепринятым критериям детектива: главный герой, как правило, возглавляет частное сыскное агентство, он нацелен добиваться справедливости, нацелен во всём дойти до сути, и его вовсе не пугает извечный поиск правды. «Виталий – довольно симпатичный молодой мужчина. Стройный, высокий, белокурый, синеглазый. Одевается стильно, даже очки в изысканной оправе ему подходят. В свои 27 лет – не женат. Говорит, не так просто найти супругу с его работой», – таков портрет частного детектива. И нам с вами надо привыкать к авторской мысли, что есть во всём Чернигове лишь один человек, который может спасти и отдельного человека, и сходящий с ума мир. Зовут его Виталий Самарцев. – 728 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Обратившейся к нему за помощью человек знает, что с этой минуты он не станет, так же, как и Шерлок Холмс в книгах Конан Дойля, ни думать о посторонних вещах, ни спать, ни заниматься собственными делами, пока не отыщет разгадку всей этой чудовищной ситуации, что происходит либо с ним самим, либо с его близкими людьми. К тому же, работа сыщика – вполне бескорыстна. Дверь Виталия Самарцева, как и того же Шерлока Холмса, открыта для всех, с кем произошёл какой-нибудь странный, загадочный случай. Тайны и загадки – его специальность. Без них ему – скучно и однообразно. Итак, уже первая история «Безупречный Лёня», где грабителем квартиры оказался её же хозяин, убеждает нас во многом. «– Послушайте, вы берётесь за это дело? – Я уже его почти завершил. Тем не менее, конечно, охотно познакомлюсь с вами... и с вашим мужем. Диктуйте адрес!» – отвечает Самарцев своей клиентке, очаровательной Анжелочке, не просто играя словами, а уже зная ответ. «Не ищите ответа, он найдёт вас, когда вы будете готовы», – говорят буддийские монахи, предаваясь мистическому созерцанию внутренних и внешних миров. А что же наш сыщик?! У него, по всей видимости, своя школа жизни. Нельзя не заметить, что автор, где-то пародируя, наделяет его некоторыми чертами супермена типа Джеймса Бонда, но наш герой не такой жёсткий, хотя и достаточно твёрдый, мужественный, неутомимый и в меру брутальный, вполне обаятельный, возможно, напоминающий и полицейских, например, комиссара Сан-Антонио – литературная маска французского писателя Фредерика Дара. Самарцев, аналогично своим литературным двойникам, шутя, разделывается с врагами, по пути одерживая множество видимых и скрытых побед над слабым полом. Иногда детектива постигает неудача, даже – 729 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
несчастье, тогда к нему на помощь спешит его неизменная и бесценная во всех отношениях помощница Яруся. «Нет, мне никогда не постичь женской логики», – между делом, замечает Самарцев, никоим образом не отрицая того, сколько неоценённых способностей, данных Богом, таится в женщине! Думаю, что в этом прочитывается отношение и преклонение перед женщиной самого автора книги, которые он попытался воплотить, зримо выразив, в своём персонаже. Верные единомышленники крайне необходимы сыщику: это и майор полиции Воронов, и друг Леонид. Иронический детектив – самостоятельный жанр детективной литературы. В новой книге Сергея Дзюбы сами названия криминальных историй заключают в себе эту ироничность: «Операция Шапокляк», «У меня исчез любовник», «Гламурная клиентка» и т. д. и т. п. Буквально все они содержат комический эффект, абсурдность, обнажённость, игру языка, счастливый конец и располагают к непроизвольной беседе с читателем, скажем, сидя дома на уютной кухне, за чашкой ароматного чая, или с бокалом хорошего вина в небольшом кафе, где непременно есть удивительный вид на вечерний, горящий восхитительными огнями, Чернигов. Надобно отметить, что у автора присутствует своя, собственная специфика моделирования центрального образа – образа маргинального героя, сохраняющего хладнокровие и обладающего основными достоинствами: изобретательной логикой, дедукцией мышления, вывода и закона. «Волка ноги кормят! Впрочем, я – такой волк, которому неуютно в стае – сам себе хозяин...» – говоря фигурально, так себя определяет Виталий Самарцев. Ещё один признак, немаловажная деталь, свойственная детективному жанру, – это комичность переодевания. Подобный момент внезапного из– 730 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
менения внешности был у Шерлока Холмса, но что, кстати, не наблюдается у других персонажей сыска, как Дюпен, Браун, Коломбо, мисс Марпл, Пуаро. В отличие от этих перечисленных лиц, он рискует поменять свой образ, привнося в окружающий его мир некий элемент импровизации и случайности. «Передо мною стоял обозлённый дед. Согнутый в три погибели, невероятно худой, со сморщенной желтоватой кожей (такой себе Кощей Бессмертный), с густыми, кустистыми бровями, будто у Брежнева, с грязной гривою седых волос, которые непослушно торчали в разные стороны, и длинной колоритной бородой в форме лопаты – точь-в-точь такие когда-то реформатор Пётр Первый собственноручно отрезал упрямым боярам», – вот с такой неожиданной стороны предстаёт Виталий Самарцев перед автором и читателем в самобытной и красочной истории «Операция Шапокляк», где за основу взят реальный жизненный материал. «Ну, если вы меня не узнали, то профессор Мориарти тем более попадёт впросак!» – парирует он ему. Мы, к сожалению, крайне ненаблюдательны, чего не скажешь о настоящих сыщиках, умеющих подмечать самые банальные вещи, от которых порой зависит сам ход расследования. «Когда занимаешься расследованиями, невольно обращаешь внимание на всё, что происходит вокруг», – констатирует В. Самарцев. Или, например, его веское изречение: «Так ведь лучше смеяться, чем плакать…» – в очередной раз убеждает в пародийности и развлекательном характере быстро меняющейся жизни. Потребность в тайне не покидает детектива и двигает вперёд к цели! Совсем ещё юная Светлана, загипнотизированная неизвестной женщиной, явившейся девушке якобы в образе цыганки, отдаёт той немалую сумму семейных денег… «Барон – 731 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
напевал цыганскую песню, вдохновенно перебирая струны гитары. Голос у него – замечательный! Так бы и слушал до утра, представляя костры ночного табора, ржание коней, яркие кибитки и страстный танец молодых загорелых красавиц, способных навсегда приворожить не одного путешественника», – колоритный образ Петра Владимировича, цыганского черниговского барона, проникнут лирическим романтизмом. Именно он и убедил Самарцева в принятии правильного решения: истинный виновник вовсе не мнимая цыганка, а отчим Светланы, предприниматель Георгий Радутный. Допустимы, как оказывается, варианты, и привычные стереотипы срабатывают не всегда. Вместе с тем, довольно часто в детективе Сергея Дзюбы возникает прообраз треугольника, явно подогревающий страстный читательский интерес: муж – жена – некто третий (тайные: любовник, любовница). Особенностью сюжетной линии является и непосредственность главного действующего лица, – то, что знакомо не понаслышке читателю, до крайности быстро привыкающему к загадочной ауре повествования. «Всё тайное – рано или поздно становится явным», – без тени сомнения считал Сократ, что прочитывается и в запутанной истории «Исчезновение бизнесмена», по сути, оригинальной мистификации и банальной прозе бытия, не более того, когда муж в конечном итоге оставляет изрядно поднадоевшую любовницу и возвращается к жене, проверенной боевой подруге. И Виталий Самарцев не равнодушен к чужому несчастью, пропуская его через себя, через свои переживания и мысли. Победа добра и правды – самая большая награда для детектива. Он мыслит реалистично и конкретно, серьёзно соприкасаясь с житейскими событиями и фактами, поэтому его результаты – очевидны для всех. – 732 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
В завершении любого дела Самарцева побеждает логика, что мы и видим в следующей истории «Сицилийская защита». «В обеденный перерыв мы с Виталием Самарцевым сели за шахматную доску. Разыграли мою любимую Сицилийскую защиту. Я знал её чудесно – в своё время выучил немало партий с участием известных гроссмейстеров», – предшествует ей интеллектуальный авторский пролог. Да, и само начало удивляет нюансами мужской логики: «Конечно, среди моих клиентов случаются мужчины, но, откровенно говоря, я предпочитаю иметь дело с женщинами – они не такие банальные и, по обыкновению, интересуются не только собственной внешностью. Жаль, что я не ношу шляпы, а то бы охотно снимал её перед каждой благородной панночкой даже в двадцатиградусный мороз». Агнесса Шоптенко и была той роковой женщиной, способной при желании околдовать своими чарами любого мужчину. Вот только беда, внезапно став вдовой, она получает «письма из небытия», проще говоря, с того света. Косвенным виновником смерти её мужа оказывается старый друг их семьи, давно и безнадёжно влюблённый в Агнессу. Хотя прямого преступления не совершает – смертельное лекарство, которое он даёт неизлечимо больному другу по его же личной просьбе, избавляет того от невыносимых мучений. Но моральный аспект происшедшего – неоднозначен. «Конечно, дело завершено. Да, это останется нашей маленькой тайной. Что можно поделать с такой любовью?!» – сыщик великодушно оставляет счастливых влюблённых в покое. В нём, как ни парадоксально, нет ничего полицейского. Он, скорее, поэт и художник – этот одиночка-холостяк, обитающий в своей черниговской квартире, словно всем хорошо известный «отшельник с Бейкер-стрит», – имеющий к тому – 733 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
же неординарный творческий взгляд на мир! Выдающийся представитель детективного жанра Гилберт Честертон никогда не исключал в детективе «некое ощущение поэзии современной жизни». Не проходит мимо внимательного и зоркого читательского взгляда в романе-сериале Сергея Дзюбы и сам феномен разгадки – расследование в детективе ведётся от первого лица, и рассказ соответственно предлагается от лица сыщика, а не преступника. Правда, образ писателя и образ главного героя у него не всегда совпадают. Два образы – индивидуальны. А замысел сюжетной канвы затейлив – каждую новую историю предваряет беседа автора, как бы со стороны наблюдающего за всем происходящим вокруг, и частного детектива, принимающего участие в этой увлекательной беседе и рассказывающего ему о своём расследовании, что, бесспорно, является изюминкой текстов. Вы заинтригованы? Наблюдатель же не всегда участвует в действии. Таким образом, преступление и его раскрытие подаются как игровое действо не только для читателя, но и для одного из участников – зрителя. Недаром это роман-сериал! Писатель и его герой олицетворяют соавторство – плодотворный творческий союз, привносящий в книгу главный момент истины. Впрочем, ничто не ново под луной, и всё же имеется в сыскной практике Виталия Самарцева и весьма запутанное дело о сёстрах-близнецах, в книге – это рассказ с экзотическим заглавием «Игуана», прошлое и настоящее переплетаются в нём, а событийная насыщенность достойна сценария для остросюжетного фильма. Преступницей оказывается пожилая женщина, пытавшаяся переписать чужие судьбы, тем самым погубившая и свою судьбу, и судьбу приёмной дочери, непростительно превратив её в орудие убийства. И всё по– 734 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
прежнему на земле совершается во имя благих намерений, ради мифических целей блаженства и богатства! Чьи-то деньги, чьё-то наследство, чей-то бизнес – завладеть, получить любой ценой. Меняются времена, но, видимо, неизменна лишь человеческая природа. Пока человек будет искать короткие и лёгкие пути в достижении своих жизненных целей, дабы разрешить собственные насущные проблемы, будет востребован жанр детектива. Писатель и здесь не спешит сулить читателю эффектных зрелищ, почти аскетически избегая всего нарочитого, он просто подводит его к зеркалу. Аналогично делал С. Довлатов в своей остросоциальной прозе, где не было ничего лишнего. В то же время трансформация жанров, которая не поддаётся никакому критическому описанию, – удивительнейшая и привлекательнейшая сторона творчества С. Дзюбы, ведущая и к трансформации текстовой содержательности. Затевать новый, многообещающий текст стоит порой и ради возможности прожить другие жизни! Слияние классического и иронического детективов можно проследить у классиков жанра, таких как Кристи, Честертон, Дойл, отметив его общую типичную особенность – загадочность: есть труп, есть место, где его обнаружили, и есть сыщик, который должен установить правду. Сам жанр иронического детектива развивается сегодня более активно, вероятно, как следствие кризиса «классического» детектива, в основе которого испокон веков лежали ценности стабильного общества. Поэтому сложно в наше смутное время развивать данную тему чисто в классическом ключе старого и привычного детектива. У С. Дзюбы, если внимательно читать его роман, обращая взгляд на мельчайшие детали и реплики героев, прекрасно – 735 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
чувствуется наше общество, давно охваченное социальным расслоением, что лишь усугубляется, обнажая его очевидные издержки. Продолжая литературную традицию, он вносит в неё и своё видение, исходя из тех реалий, которые диктует текущее время. Эркюль Пуаро – один из самых знаменитых сыщиков за всю историю детективного жанра, – расследуя дьявольски хитрые, изощрённые убийства, не задумывается в романах той же Агаты Кристи, почему это происходит в Англии, в столь богатом и процветающем обществе? Тогда как писатель и журналист Сергей Дзюба и его друг-детектив Виталий Самарцев не могут этого не замечать, о чём свидетельствует история «Похищение Алисы». Автор не стесняется коснуться и политического аспекта, хамства, цинизма, процветающих в Верховной Раде, рисуя образ скандального бизнесмена Эдуарда Жоржевича, а если проще, известного в узких кругах Харитончика. На нашем дворе сейчас такая погода, что некогда бывшие бандиты, сделав капиталы, активно подались в депутаты и политики. «Я – бизнесмен. Человек, который коллекционирует деньги. И чем их больше, тем лучше. Это – показатель моего профессионализма. Одно слово – рейтинг! В этой сфере, как в джунглях, – выживает сильнейший. Стремишься достичь большого успеха? Должен привыкнуть к бесконечной жёсткой борьбе. Это – как на войне: или ты их – или они тебя...» – дерзкий закон нынешней эпохи, о котором, не стесняясь, во всеуслышание заявляет новоявленный бизнесмен, не скрывая, что у власть имущих нет ни чести, ни совести. Знакомый, часто встречающийся в литературе, сюжет похищения приобретает у Сергея Дзюбы неожиданную развязку, которую сложно спрогнозировать читателю. Кроме того, благородство сыщика ему не изменяет: он «никогда не пре– 736 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
даёт своих клиентов», не теряя основного человеческого качества – понимания и сострадания. Интригующе выглядит в романе-сериале и детективный приём, когда преступник помогает вести следствие – некий вариант подмены, неоднократно встречающийся в произведениях Конан Дойла. История «Курортный роман», полная приключений, может выразиться лишь в одной искромётной фразе: ищите женщину! Хотя здесь её стоит перефразировать, классически дополнив, – ищите и мужчину… Точнее, «найти жениха!» – крайне необходимо в этом двусмысленном случае. Все героини чертовски красивы, но некоторые из них, чего нельзя исключить, и чертовски коварны. Чтобы заполучить желаемое наследство, «червовая королева» Тамила готова совершить непоправимое – убийство. Тут уже в деле Самарцева срабатывает «сугубо мужская логика» – закон превыше всего! А как же великодушие и открытая доброта частного детектива? – спросите вы и будете правы. Нет, он не забыл о нём, будучи готов навестить такую женщину даже в тюрьме! Лейтмотив профессионального кредо Виталия Самарцева, в чём он искренне признаётся, иронически звучит в рассказе «Меня заказали…»: «Я уже говорил, что не люблю иметь дело с мужчинами. Они – весьма самоуверенные и неинтересные, ведь обычно руководствуются примитивной логикой, а не утончёнными эмоциями, полагаясь больше на силу, чем на интуицию». Он не изменяет своим принципам и тогда, когда «вдобавок, красивой женщине можно извинить не одну прихоть – например, непунктуальность». Не будем к нему строги: роскошные женщины – его маленькая и единственная слабость. Молодой и красивый детектив редко в них ошибается. Метаморфозы нашей действительности порой так же непостижимы, как и женская – 737 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
загадочная душа. Актриса Галина Бережная, замечательная и талантливая женщина, любит своего заурядного и скучного мужа, мелкого чиновника-приспособленца. Бывают, разумеется, исключения. Исправить ситуацию решает мать Галины: оскорблённая в своих нереализованных ожиданиях и амбициях тёща нанимает киллера, собираясь убрать изрядно поднадоевшего ей зятя. Но в рискованную игру вовремя включается Виталий Самарцев. Прежде всего, для него важно – уладить дело, разрешить конфликт, а вопрос цены и оплаты – второстепенный. Наша эпоха даже в ироническом детективе, казалось бы, у С. Дзюбы высвечивается довольно ненавязчиво, но при этом – наглядно и убедительно, с чёткой гражданской позицией автора, обличающего и политику, что не должна быть грязной, и чиновничество, так нагло и бессовестно продающее народные идеалы. 2 Тайна и приключения ведут автора и его легендарного героя дальше. Острые проблемы, скрытые от обычного взгляда, Сергей Дзюба продолжает в книге и во второй её части «Новые приключения детектива Самарцева», предвещающей ещё более драматические события, – тоже одно из захватывающих свойств этого жанра. Авторская память без особого напряжения предлагает десятки разных историй, и любые обстоятельства писатель умеет сделать материалом для написания своих бесконечно увлекательных текстов. Стоит подчеркнуть, что самое интересное для читателя – это соучастие в творчестве и действии, что мы и ощущаем в романе С. Дзюбы. Писатель не должен быть умнее читателя, не должен учить или раскрывать сыскные секреты, а должен – 738 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
оставлять за ним такое право, открывая ему поле недосказанности, догадки и, если хотите, окончательной разгадки! Замечу, что у С. Дзюбы не нарушается и внутреннее единство книги – единство стиля: везде в эпицентре событий – один главный герой. Сохраняется и юмористическая точка зрения, ярко представленная в повествованиях от первого или второго лица: автор и сыщик, как говорилось выше. Тандем этот невероятно притягателен, напоминая детективные литературные реминисценции. В каждом рассказе сквозит некая пародия на нашу пёструю жизнь, подобным образом, убеждая нас в том, что иронический детектив – это феномен массовой литературы, разновидность классического детектива, расследование в котором описывается с юмористической точки зрения и направлено на раскрытие тайны. Поэтому стоит ли удивляться чему-то происходящему в данном роман-сериале?! Даже тому, что в редакцию звонит сам президент Украины! Вполне достоверный звонок, не во сне, а наяву, где слышится многозначительная ирония, некий загадочный подтекст, в чём-то слегка странный, да и место действия, и место встречи прежнее – любимый Чернигов, и тут, ну, никак не обойтись и без Виталия Самарцева. Срочная журнальная работа, которой постоянно на протяжении всего повествования занят наш автор, – это не только школа литературного мастерства, но и школа познания жизни. Значительный звонок и «Голос» в трубке стали всего лишь милой прелюдией к следующей истории «Командировка в мир иной», отчётливо вырисовывающей отличительный момент иронического детектива Сергея Дзюбы, скажем, от тех же детективов Донцовой и Хмелевской, который заключается в том, что он здесь гораздо ближе к детективу не только классическому, но и социально-психологическому. Ведь един– 739 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ственный минус иронического детектива, при том, что в нём есть преступник, это мотивы, – в нём всё же нет глубокого анализа психологии преступника и окружающего мира. В новом романе-сериале Сергея Дзюбы данная линия нетнет, да и очерчивается: «К сожалению, пока в Украине иначе нельзя: хочешь спокойно работать – постоянно плати унизительную дань...» – ремарка о современной Украине, брошенная в разговоре одним из персонажей этой истории. Хотя её справедливо можно отнести ко всем бывшим странам постсоветского пространства. Но в этом ли кроется причина хитроумного убийства директора успешной фирмы, бизнесмена Владимира Сагайдачного? Он задушен шарфом, принадлежащем его молодой жене Юлечке. Кто же, как ни Самарцев, может спасти от тюрьмы эту попавшую в такую нелепейшую ситуацию девушку?! А виной всему оказалась обычная «справедливая месть», кровная месть за сестру, которая когда-то любила Сагайдачного, хотя её грандиозным планам и страстным желаниям не суждено было исполниться. Неизменный атрибут сыскного дела – секретарь. Самарцев считает, что «каждый уважающий себя детектив должен иметь своего гениального помощника». Помимо Яруси, частному детективу не обойтись и без уже известного майора Воронова, сотрудника уголовного розыска, грозы черниговских бандитов, прототипа капитана Гастингса, пусть и вымышленного литературного персонажа знаменитых произведений Агаты Кристи. Сегодня, когда экран заполонили мыльные оперы, а юмористы и сатирики занимают площадки, освобождённые серьёзными писателями, у детективных произведений Сергея Дзюбы есть реальный шанс стать вполне успешными сериалами. – 740 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
«Театр одного актёра», где жизнь – вереница артистических сюжетов, где правдивость и ложь обнажены до предела, во все времена привлекал зрителей. В действующих лицах автор обнаруживает то, что не замечают за собой их прототипы. Сама жизнь здесь превращается в сюжет. Человек неузнаваемо меняется под воздействием обстоятельств. Он способен на всё плохое и хорошее. Дурные вкусы, поступки, словом, дурное воспитание и поведение и приводят его к роковому шагу, хотя случаются и парадоксы, иногда происходит всё наоборот. Очень часто мы под влиянием обстоятельств поступаем совсем по-другому, замечал А. Моруа в новелле «Машина для чтения мыслей». Дабы почувствовать разницу, что химически чистой литературы нет, впрочем, у каждого свой наработанный опыт, и автор тоже где-то непредсказуем, он не перестаёт удивлять читателя не только личным маргинальным сознанием, но и мистическими свойствами детектива. История «Вампир», пожалуй, – самая таинственная в этой книге, которую стоит отнести к тем редким случаям, когда так называемый редкий случай – не такая уж редкость: жизнь любит забавляться неожиданностями и недоразумениями. А вы знаете, как выглядят обычные вампиры, абсолютно нормальные, не такие уж и кровожадные, которые «спать… ложатся в кровать», которые совсем непохожи на фантасмагорические образы, изображённые в жутких сериалах? Есть вещи необъяснимые, непонятные до конца! Каждая вновь рассказанная Виталием Самарцевым и запечатлённая для нас ёмким и хлёстким письмом автора история, словно иллюзия некоей очередной сказки «Тысяча и одна ночь», которую ждёшь, предвкушая свежее наслаждение. Будто кадры киноленты, мелькают перед глазами эксцентрич– 741 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ные образы персонажей-вампиров: прелестная Даша, её отец, лишь отдалённо напоминающий графа Дракулу, в облике которых нет ничего зловещего, супруг – психиатр Стас Иванов, внешне «сентиментальный кровопийца», он же и серийный убийца… Неслучайно в текстах Сергея Дзюбы часто упоминается и сыщик Шерлок Холмс. «Между прочим, знаменитый Шерлок Холмс был не только мастером дедукции и ловким боксёром. Он ещё неплохо играл на скрипке и чудесно перевоплощался в подзаборников», – отмечает артистизм, художественный свободный взгляд на мир и частный детектив Виталий Самарцев. Недаром известный украинский писатель Василий Слапчук сказал о том, что иронический детектив Сергея Дзюбы создан «в лучших традициях Шерлока Холмса и Эркюля Пуаро», и он найдёт своё воплощение в современном кинематографе. Заметим, читатель и зритель читают, обдумывают увиденное по-своему. Судить и делать оценки, как писал Чехов, будут «присяжные, то есть читатели». Не стоит пересказывать и тем самым опережать события в этой довольно жестокой истории серийных убийств. Убийца же инкогнито в газетных публикациях размещал сведения о своих жертвах, сопровождая их жуткими снимками. Наша «жёлтая пресса», напрочь игнорируя моральный аспект, падка на «горячую» информацию, не гнушаясь ничем! И тот ли это у С. Дзюбы детектив с описанием хитроумных убийств, что читается «на раз-два» мирнейшими любителями диваннокухонного уюта?! Как посмотреть. Во всяком случае, привкус горькой ироничности он оставляет, ведь мелочей не бывает. Мы неоднократно убеждаемся, что «изначально преступление рождается в человеческой душе и только там необходимо последовательно искать решение», в чём был уверен и поль– 742 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
ский мастер детектива Джо Алекс (Мацей Сломчинский). С. Дзюба, поражая читателя количеством необычных образов, упругим стилем, хватким пером, пытается заглянуть вглубь души своих героев, коснуться дна, а иногда и бездны. Удельный уровень зла примерно одинаков во все эпохи. Так, история «Страх» – пронзительна по изощрённой силе концентрации этого самого зла в одном небольшом повествовании. Муж нашей героини Анны, напуганной всевозможными кошмарами, им же для неё и создаваемыми, ради карьеры готов на любые преступления. А ведь здесь неповторимо начало, трудно удержаться, чтобы не привести его практически целиком, настолько оно остроумно, словесно шикарно: «Меня всегда привлекают романтические женщины, которые мечтают не только о новеньком «Бентли», двухэтажной «избушке» в Швейцарии и банальном отдыхе на Канарах. Женщина-романтик, прежде всего, стремится к любви – чистой, как родниковая вода, невинной, как лесные ландыши, и прекрасной, словно восход солнца. Она способна искренне любоваться звёздами в небе, расцветающей вишней в саду и изысканным пением соловья. Да, это – немодно. Но почему современная леди непременно должна быть стервою? Впрочем, большинство моих знакомых девушек (иногда меня просто тошнит от их пресной прагматичности!) свято убеждены, что именно стервы (капризные, циничные и грубые) очень даже нравятся сегодняшним мужчинам. А потом испытывают удивление: «Ну, почему после брака любимый всё чаще ведёт себя, как последнее мурло?» Всё просто: каков привет – таков и ответ! Поэтому мне иногда хочется в XIX век, чтобы пообщаться с благородной, отзывчивой панночкой, которая может стыдливо зардеться, услышав неприличное слово...» Согласитесь, это – блестяще в литературном плане и до– 743 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
стойно иронического детектива, лишённого сегодня нормального художественного языка! Более того, любовная линия, касаясь её героев, проходит в детективе ненавязчиво и легко. Припоминается и сэр Джеймс Бонд или «агент 007», брутальный персонаж романов британца Яна Флеминга, который без устали, играючи, покоряет красивейших женщин мира, с той лишь разницей, что он – герой полностью придуманный, а у Сергея Дзюбы – нет, его герой существует и живёт среди нас. Виталий Самарцев – тип авантюрного сыщика-детектива. Писатель лишь подчеркнул его многие качества, причём щедро и образно: молодость, пусть где-то отсутствие продолжительного опыта, любовь к приключениям и опасности, игровое поведение, интуицию, двойственную природу сыскной натуры, в которой одновременно борются и закон, и чувство человечности. Вот ведь как бывает: порой, и автор оказывается во власти своего персонажа, а не наоборот. Что же ещё может привлекать в этом жанре? Сложно сразу ответить. В детективе Сергея Дзюбы представлены все типы преступников. При этом нельзя не отметить внутреннее взаимодействие всех трёх частей книги, ведь криминальной литературе, в основе которой лежит сюжет-расследование с его замкнутым пространством и быстрым временем, свойственно вообще единство повествования. Между тем у С. Дзюбы свой творческий подход – как к описанию преступления, так и к его расследованию, предполагающему в ироническом детективе игровые отношения между преступником и сыщиком. Совокупность подобных элементов мы можем наблюдать в любопытнейшей истории, не лишённой и оттенка определённого психологизма характеров, «Физиогномика». Слово физиогномика указывает на метод определения типа личности человека, его душевных качеств, исходя из анализа внешних – 744 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
черт лица и его выражения. Разумеется, претендуя на научность, данные выводы спорны и не всегда оправданы. О них можно споткнуться, если пытаться судить о характере человека только по внешним проявлениям. Тот, кто так привлекателен, может оказаться противоречивой натурой. Автор искусно сталкивает обстоятельства, проницательно показывая облик двух школьных друзей: Виталия Самарцева и Олеся Маленького. Этот Маленький принц, как его называли, был головокружительным красавцем! Но как всё же обманчива внешность! За её красивостью порой скрывается хищник с жестоким характером. Сергей Дзюба прибегает к контрастным зеркальным отражениям: сравнивая с одной стороны – Виталия, похожего на «замученного студента», с другой – Олеся, выглядевшего «как благородный потомок королевской династии»! Разница в дресс-коде колоссальная: у Виталия – обычная футболка, потёртые джинсы, наверняка кроссовки, у Олеся, аналогично «настоящей кинозвезде», – «безупречный костюм цвета морской волны», «импозантные ботинки», «галстук с бриллиантовыми запонками», «крутые» швейцарские часы», обворожительный запах дорогого парфюма. Детектива настигает некоторое ощущение дежавю, настолько друг не изменился. Хотя многое жизнь расставляет по местам, некая тень неприязни преследует Олеся, и он, претендуя стать спутником сыщика в качестве Ватсона, чтобы разгадать преступление не хуже самого Самарцева, популярность и слава которого, как «нового Шерлока Холмса», росли, частное агентство процветало, и всё это лишало его покоя и душевного равновесия, вселяло зависть, превращало, ни больше, ни меньше, в лжеВатсона. – 745 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Воистину, когда боги хотят погубить человека, они исполняют его сокровенные желания, что и случилось с высокомерным Маленьким принцем, вообразившем себя особенным. Не забыв старую обиду юности, свой проигрыш в давнем споре, надеясь на полную безнаказанность, он решается на придуманное им же самим убийство студентки Марины Зварич, выстраивая собственное, достаточно надёжное, алиби. Но Самарцев и тут разгадает подмену, обман чувств – неотвратимость будущего наказания очевидна! В отличие от былой истории, в этот раз Олесь проиграл жестоко и непоправимо. За всё в жизни надо платить самой высокой мерой – как за мгновения счастья, так и за дьявольские преступления. Классика детективного жанра – безупречна и вечна! Иронические детективы – парадоксы социальной и культурной памяти современного читателя. И Сергею Дзюбе удаётся разнообразить стереотипность массовой литературы. Его детектив отвечает классическому английскому определению жанра, в основе сюжета которого лежит конфликт между добром и злом, что реализовывается всегда в раскрытии преступления. Автор не забывает напомнить нам: скверно устроенный мир – это наших рук дело, и мы причастны к абсурдности бытия. Вот что откровенно говорит о дне сегодняшнем отец Роман, православный священник, гражданин и поэт: «Итак, мы постепенно привыкли к смерти. Но, привыкая к чужой смерти, мы обесцениваем собственную жизнь. И ныне человеческая жизнь дешевле денег, одежды, комфорта, квадратных метров жилищной площади». И для С. Дзюбы в его произведениях важны причины происходящего, связанные с данным временем, предельно обнажающие сущность действующей чиновничьей власти, безразличной к народу, важна в той или иной – 746 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
мере и критика государственной политики. Он и его герой увидели не роскошь, которой они себя окружили, а правду. Представьте себе, в истории «Тайная служба» есть даже шпионский след СБУ. Самарцев на сей счёт отпускает ироничную шутку: «стучите» и вам откроют…», – позволяя себе даже фривольные стихи в адрес суровых спецслужб, ставя им в укор судьбу репрессированного украинского поэта Василя Стуса. А на предложение сотрудника тайной службы Олега Петровича «сотрудничать с органами («Долг настоящего патриота – своевременно сообщать нам всю важную информацию!») наш отважный детектив «просто послал «компетентного товарища» подальше…» Между тем, обстановка накалена и уже и не до шуток – убито шесть бывших сотрудников, некогда служивших в КГБ. Вершится «святая инквизиция»! Кто же с таким трагическим размахом творит эту поистине масштабную фаустиаду? Опять на первый план выходит личность психиатра – профессия, причастности к тайне, прямо скажем, находящаяся в романе в зоне особого риска. Известна давняя английская поговорка, что у каждой семьи – «собственный скелет в шкафу». А писатель Довлатов считал: «Ад – это мы сами…», – показывая человека в разных условиях и обнаруживая поразительное сходство между лагерем и волей. Да, краски нивелируются, стираются, но жизнь продолжается, несмотря на боль, страх и ненависть. Реплика счастливой Любы, победившей свою судьбу, брошенная в сторону сотрудника СБУ Олега Петровича: «Непременно познакомьтесь! Это – такой золотой человек...» – закономерно вызывает у Самарцева лишь лёгкую «ироничную улыбку». Логика и игра – суть детектива. Помимо логического, рационального начала, классическому детективу как жанру присущ – 747 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
игровой, творческий аспект. Соответственно, и сыщик побеждает преступника не только благодаря анализу, дедукции, но и переигрывая его. Смешные метафоры, внезапные сравнения, элегантный слог, тонкие шутки, вполне уместные криминальные словечки – всё это придаёт неповторимый шарм детективным происшествиям, представленным в книге. Вдобавок ко всему на страницах книги вы найдёте необычные фото персонажей, которые украшают повествование. Оригинальны здесь и рассказы, завершающие последнюю часть детективного романа-сериала. Например, «Счастливое ограбление», где само заглавие рассказа в известной мере иронично, высвечивая неистощимую авторскую изобретательность. Главный момент его комизма – в той пертурбации, какую герои претерпевают под влиянием неожиданных для них изменений обстоятельств. Невольно возникает литературная параллель с новеллой «Родственные души» О. Генри, замечательного мастера юмора и иронии, умевшего тонко соединить смешное и грустное. Вор и богатый человек, живущий в особняке, столкнувшись друг с другом понимают, что все люди, кто бы они ни были, к каким бы социальным сословиям ни относились, – невероятно похожи и в хорошем, и в плохом. Но к чёрту параллели! И у С. Дзюбы ограбление превращается в настоящий хэппи-энд, когда горе-грабители совершенно преображаются в непредсказуемом качестве. «Виктор и Наденька, шутя, называют день своего невероятного знакомства Праздником Счастливого Ограбления», – такова финальная фраза далеко невесёлой истории, зато имеющей удивительно радостное окончание. Очень сильное эмоциональное воздействие производит и – 748 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
рассказ Сергея Дзюбы «Идеальное преступление», выстроенный на откровенно противоположных категориях – преступление и наказание – жертва и мучитель. Роман-сериал магнетически притягателен особым талантом воображения автора и его героя, тем творческим воображением, в основе которого всегда лежит гармония развязки, идеально учитывающая и математический расчёт, и смелую фантазию. Собственно, что мы и видим в рассказе, которым заканчивается книга, «Пани киллер». Перед нами – прообраз современной Никиты, завербованной нашими спецслужбами, воспринимающийся с лёгким изумлением и не только. Эти перипетии, выпавшие на её долю, подаются сжато и достоверно. Не мешает лишний раз подчеркнуть, что не всегда счастье – богатство и успех. А что же? – резонно спросите вы. И каким образом сохранить человеческое достоинство, не имея денег? Но «пятнадцатый заказанный мужчина» для пани киллер «оказался особым!». Значит, есть единственная великая сила на свете, без которой нам не выжить, – любовь. Это «идеальное преступление» удивляет своей нетрадиционной развязкой. В романе будто замыкается порочный круг современного общества, где власть сверхприбыли с её роскошью, насилием процветают, а человек, вопреки всему, хочет любить и быть счастливым. Невероятно и то, что данный противоречивый феномен затронут и освещается именно в ироническом детективе! «Нельзя объять необъятное», – помним мы крылатые слова Козьмы Пруткова, литературная маска, под которой в журналах «Современник», «Искра» и прочих выступали в 50-60-е годы XIX века поэты А. К. Толстой и братья Жемчужниковы. И Сергей Дзюба, стремясь выразить себя во многих жанрах, в каждом из них добивается удачных результатов! Ведь писать – 749 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
детективный роман – тоже искусство! Здесь есть множество поразительных человеческих судеб и ситуаций, переплетённых в странных обстоятельствах нашего непростого времени. И в заключение статьи уместно привести цитату американского писателя, точнее, слова и реалистичные мысли крупного представителя культуры на рубеже ХIХ и ХХ веков, в чёмто не отрицающие и долю иллюзии, наполненные оптимизмом, верой в человека, в торжество жизни, Генри Джеймса, которые, как нельзя лучше, подходят и к роману Сергея Дзюбы, так же утверждающего в своих произведениях добрые общечеловеческие качества и нравственные нормы: «Жизнь действительно борьба. С этим согласится и оптимист, и пессимист. Зло бесстыдно и могущественно, красота чарует, но редко встречается; доброта – большей частью слаба, глупость – большей частью нагла; порок торжествует <…> и человечество в целом несчастно. Но мир такой, какой он есть, – не иллюзия, не фантом, не дурной сон в ночи; каждый день мы вступаем в него снова; и нам не дано ни забыть его, ни отвергнуть его существование, ни обойтись без этого мира». Да, можно попытаться разгадать детектив, но, согласитесь, никому не дано разгадать жизнь, судьбу и творчество! Людмила Воробьёва, литературовед, литературный критик, Беларусь, г. Минск
– 750 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Кримінальна балада Убей меня классически Гранатами и пулями, Высоким электричеством, И пчёлами, и ульями. Убей меня, как нравится… … Убей меня, как хочется… … Фонариком и спичками, И зельями-отравами. Убей меня классически, Как нужно и как правильно. Людмила Єлохова Коли кохана виганяє з дому, То інколи доводить до гріха… Але у мене – тактика така: Патрони необхідно економить! Отрута зараз – також недешева, Дешеву не дістанеш вдень з вогнем; А відсікати голову мечем – Таки нечемно навіть королеві… Як романтично – випасти з балкона, Чіплятись за повітря, наче птах! Я би відніс кохану на руках, Якби підняти міг свою законну… – 751 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Не ті вже руки – мерзнуть і тремтять, Уранці сміття винести не можуть, – Я на Отелло трішечки не схожий, Тож цей екзамен не складу на «п’ять». Не додушу, хоч лусну сам умить, – Мені простіше словом спопелити! Але від слів таких зів’януть квіти, А на плиті картопля підгорить… І хоч у мене – вже й пальто сумне, – Обов’язково виповзу із дому; А Бог її, звичайно, присоромить. І навіть забере у рай – мене… _______________ * Взагалі, я – чоловік мирний і дівчат не кривджу. Хіба що самі просять... ☺
– 752 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Гріх любити неталановито! або Все починається з Жінки… Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито! : Вибрані вірші, переклади та пародії: У трьох томах. – Том перший. Вірші. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. – 552 с., понад 200 кольорових ілюстрацій. Перегорнувши першу сторінку книги, читач, перш за все, зверне увагу на чудову і зворушливу авторську присвяту: «Моїй чарівній дружині Тетяночці, Тетяні Дзюбі, з любов’ю, ніжністю та вдячністю присвячую і цю книгу...» Авжеж, «Сергія Дзюбу недаремно називають «українським Петраркою», який усі свої книжки присвячує коханій дружині», – запевняє Нгуєн Суан Хоа, відомий літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент Ханойського університету, член Спілки письменників (В’єтнам, м. Ханой). До того ж, не варто забувати, що Сергій Дзюба – автор 105 книжок, які перекладені 80 мовами та надруковані в 50 державах. І всі ці книги присвячені одній Жінці – поетесі Тетяні Дзюбі, що, безперечно, вражає! До речі, на думку українських та закордонних фахівців-літературознавців, це – єдиний такий випадок в історії світової літератури. «Якщо міркувати про сутність поезії щирого українця Сергія Дзюби, про її головну складову, це – безумовно, любов. Поет любить Жінку – земну, в чомусь грішну, стомлену від роботи і повсякденних турбот. Таку, яка поруч майже з кожним із нас. Потрібно тільки заглянути їй у вічі, щоб побачити океан любові», – влучно зауважує видатний поет і пе– 753 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
рекладач, лауреат Національної літературної премії Білорусі Анатолій Аврутін із Мінська. Не можу не погодитися і з Людмилою Воробйовою, знаним білоруським літературним критиком і літературознавцем, в тому, що «Сергій Дзюба – поет надзвичайно пристрасний, який увесь час захоплюється, та водночас він поєднує в собі дар постійної спостережливості й естетичного споглядання, філософію чуттєвості та розуму, світла і мудрості. Поет шанує традиції, однак його вірші – напрочуд новаторські. Сповнені віри, надії та любові, вони – вічні!» Про характер і секрет своєї творчості дуже гарно та сповідально у вірші «Дещо про любов справжнього непрофесіонала» висловлюється Сергій Дзюба: «Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша. Не раптові, дрібно нарізані кружальця пауз, коли відчуваєш себе затравленим монстриком, готовим однією рукою грати на фортепіано, а іншою – ламати стілець. Ви знаєте тишу, яка нагадує молитву? Напій із самотності і болю, який у нас називають спокоєм? Я люблю таку тишу, вірші моєї дружини Тані та мудру поезію молодої Ліни Костенко... Душа філософа – щира й водночас недоторкана, як музика. Я люблю Бога і відчуваю його у переповнених тролейбусах. Тому мало ходжу до храму. Особливо на великі свята. Там суєтно. Він сниться. Я без кінця думаю про Нього. Мені цікаво сперечатися з Ним. Все-таки Він трохи розуміється на драматургії. Ну, й кортить дізнатися про останню мить свого життя! Більше я думаю тільки про Таню. Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі професійно не можна займатися дво– 754 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
ма речами: коханням і поезією. Отож я – справжній непрофесіонал. Я навіть Україну люблю – хай їй грець! І Чернігів, де мешкає багато жадібних та заздрісних людей, немає площі Бетховена і вулиці Шопена»... Народний поет України, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст, автор творів для дітей та більше ста популярних пісень, критик, гуморист, пародист, кіносценарист, громадський діяч, видавець… Головний редактор популярної газети «Чернігівщина». Почесний професор. Генерал-хорунжий Українського Козацтва… Така яскрава особистість Сергія Дзюби не може не вражати! Сьогодні я привідкрию читачам тільки одну грань його, справді, багатогранного таланту – поетичну. Про значення поезії Сергій Дзюба напрочуд цікаво розмірковує в своєму інтерв’ю, записаному нещодавно Дмитром Слапчуком із Луцька. Пропоную вам невеличкий фрагмент: – Поет – це не професія. Тож і колишніх поетів не буває... Я знав деяких авторів, котрі були дуже відомими за життя, але після смерті про них зовсім забули. І навпаки – поети, маловідомі за життя, раптом, відлетівши у засвіти, ставали знаменитими... Поети виконують дуже важливу функцію – вони створюють красу, що справді реально рятує наш світ. Створюють націю. Популяризуючи власну історію, культуру, традиції, прославляють свою країну та об’єднують народи. Отож, якщо говорити про значення пана Сергія у сучасному історико-культурному просторі, то він дійсно, як ніхто інший, сьогодні популяризує нашу культуру у світі. Якщо ж розмірковувати про сутність його поетичного слова, то автор, без перебільшення, творить Красу. Власне, як підтвердження – 755 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
цієї тези – мій весь наступний аналіз збірки – книги першої тритомника «Гріх любити неталановито!». Своєрідним лейтмотивом книжки є такі слова: «Гріх любити неталановито!» Не можу не погодитися з автором… На віях – осінь, в косах – перший сніг, А очі прагнуть молодого літа… Хотіти – гріх, і не любити – гріх, І гріх любити неталановито! (С. 48) Проте, у книзі не йдеться лише про любов до жінки. Кохання до Жінки тут – тільки першооснова. У Сергія Дзюби почуття любові поширюється на всі земні речі та субстанції: на побут і роботу, місто та країну, вічні філософські людські істини, навіть на політичні питання, хоч автор і не любить політики. Великою любов’ю проникнуті всі розділи книжки: «Станція «Чернігів», «Туди, де сльози Фаетона…», «Святі мої ноги пекельно гудуть…», «Мій уряд мною незадоволений», «Кракатунчик», «Коти не люблять політиків», «Чекаю Тебе з роботи, як із війни», «У пошуках давньої амфори», «Мій смуток – у сукні з незабудок», «Віршики малого Сергійка», «Між землею і небом», «І болить від любові фантомна моя половина!», «Білі ангели. Пісні». Причому в останньому розділі зібрані не лише пісні на вірші пана Сергія, а й пісні на слова інших авторів, на які Сергій Дзюба створив музику. Проте їх поєднує загальний лейтмотив книги ‒ гріх любити неталановито! – 756 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
*** Я люблю день, коли до мене прийшов Чюрльоніс і простягнув сльозу Фаетона, настояну на мелодіях зірок. І я, що звик висмоктувати час із пальця, захворів на Всесвіт. (С. 59) Дозволю собі тут невеличке уточнення – автор захворів на любов до Всесвіту… Впевнена, читачам буде цікаво спостерігати за образнометафоричними самоозначеннями автора. Адже ліричний герой Сергія Дзюби – надзвичайно багатогранний. Він – цікавий, романтичний, непередбачуваний. Це справжній чоловік-мрія будь-якої жінки. А ще – у поетичній уяві автора він зазнає численних метаморфоз… Саме тому інтимна лірика Сергія Дзюби – Справжня, Жива і Досконала: А я все живу, мов скрипаль, який зумів уявити, що грає на скрипці Страдіварі – для однієї русалки. (С. 109) – 757 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
А я щодня своє життя з Твоєї літери починаю... і що я за чоловік такий?! (С. 207) Легко знати, що я стану віршем і житиму у країні квітів, доки дозволить час. (С. 113) І зацвіла душа віршем... (С. 203) Хлопчику, не заздри мені: я – блідий, мов пам’ятник. (С. 297) Я – архітектор будинків, у яких стіни не пригнічують свободу, а меблі мають душу. Там поважають філософа, що вмів дегустувати самотність... (С. 121) – 758 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
З’явитися першим снігом – доки чекають і піти – доки не набрид... (С. 85) Пожухлим листям сумувала осінь, Та я любистком був і чебрецем... (С. 93) Осінь. Я хочу тепла, мов лелека. (С. 226) Місячний їжачок блаженствує на зеленій ковдрі фіалкового вечора... Погладь мене долонею м’якого літа – і Ти не відчуєш колючок. І навіть опівдні, за іншого світила, коли я видаюсь Тобі звичайнісіньким кактусом на підвіконні, все-таки трішки поливай мене разом із благороднішими квітами. (С. 104 – 105) Та я – лиш джин, який виконує бажання. (С. 134) – 759 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
А потім сніговий барс втратить зуби і перетвориться на барсика, який мріятиме про дитинство, але хотітиме спокою, – потім. (С. 244) Але я – мов пес, що хоче в будку, Бо від вітру захисту нема... (С. 147) Я сиджу, мов птах, що зрадив літо, І літа рахую – восени. (Сс. 147) Не марок, доларів, ієн, Не лицемірства тоги... Я – не парламент, я – катрен. І слава Богу! (С. 248) Я боюся страждань, як монах, що боїться спокуси. Я б розтанув, мов лід, чи скінчився б раптово, як день. (С. 276) А це – іронічна порада-правило для справжніх чоловіків: Головне для справжнього чоловіка вчасно перетворитися: – 760 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
на зручний стілець – якщо жінка хоче присісти, на тепле і м’яке ліжко – коли їй потрібно спати, і... на іншого чоловіка – якщо цей набрид. (С. 357) Ну як же тут не усміхнутися?! Та й загалом, спосіб філософствування у Сергія Дзюби – досить незвичний… А це послуговування тонкою іронією і легким ненав’язливим гумором у поєднанні з трагічною темою скороминущості людського існування!.. Що тут скажеш? Геніально! Я пережив себе: відмучився, відпив... Так тихо поховав – ніхто і не помітив – Без віршів, копачів, душі лишивши пів... Та Бог із ним, таким... І Бог зі мною... Квіти – Оздоби для жінок, наркотики кохань – Мені, який отам, можливо, ще потрібні, Мов попіл – голові, як позолота бань, Алергікам – весна і горобцям – шпаківні. (С. 29) Своєрідне осучаснення біблійного образу Адама також просякнуте доброзичливим гумором. Як же тонко, влучно і просто змальована буденна життєва ситуація! Гіркий післясмак від факту «неправильності» образу сучасного чоловіка вдало завуальовано легким авторським стилем та іронічним поглядом на життя і речі: – 761 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
*** Мій друг Адам іде в універсам, Пляшчину візьме – і собі, і другу... І знов згадає, як, о пів на другу, Він, покохавши, втратив небеса. Де справді не боліла голова, Не швендяли примари і поети, Де він не міг по-людському померти І не ковтав від розпачу слова. ... Зітхне, закурить «Приму» на десерт, І так йому болітимуть ті втрати… А все-таки люблю її, трикляту! І хтось всміхнеться – ніби чує все. (С. 30) Так, як стверджує Фолькер Маасен, відомий поет і прозаїк, член ПЕН-клубу Німеччини, «у сонячної, життєствердної поезії Сергія Дзюби – своя магічна аура... А блискучий гумор та дотепну іронію автора можна порівняти з незабутніми комедіями видатного давньогрецького драматурга Аристофана». Чомусь найбільше мені запам’яталося таке зізнання автора: «Взагалі, я люблю уявляти, як колись ви вигадаєте мене. Це буде нескладно! Вигадаєте, мов ляльку, яка вміла говорити і знала невеличкі почуття – розміром від народження до смерті. Можливо, ви схочете мати мене напам’ять – як акваріум із рибками золотої ментальності». Авжеж, поет, як і годиться поету, відчуває себе не таким, як інші. Йому болить його інакшість. Однак тема внутрішньої самотності виписана автором особливо майстерно та на – 762 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
глибоко філософському рівні… Наприклад, у наступному вірші органічно переплітаються біблійні мотиви та завуальовані натяки на сьогодення: *** Це сталося. Знов! І без мене відчалив ковчег. Печально дивилися обрані люди і звірі. Зі мною прощалися – я спочиватиму в мирі, Такий незабутній – не Шмуель, не Щек і не чех... Тут все вже моє – я не вижебрав. Може, проспав – Цей сонях з-під сонця, повітря – мов ключ від оселі. І треба надихатись! Потім щось взяти. Зі стелі. Для тих... Що колись... Ще повернуться – в гріх і до справ. Їх хтось ще «попросить» з Єгипту чи з раю-Ізра... – Давитися манною, слати прокльони пророку. Мене тут лишили – такого-то місяця й року. Я теж врятувався – від них. Порадію, пора... (С. 24) Болісними мотивами самотності і любові, майстерно обрамленими авторською образністю та інакомовністю, вражає наступний верлібр: коли в домі немає чого читати я телефоную бабусі тепер дзвоню їй у вихідний 20 вересня року здається 1964-го і нетерпляче запитую чи я вже народився... – 763 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
... кладу слухавку так наче з янголом порозмовляв все-таки добре мати хоча б одну бабусю треба б якось і на могилку навідатися (С. 25 – 26) Передусім, письменник любить тишу. Сергій Дзюба – не виключення з правил. Тиша… Тиша – у любові, і любов – у тиші. Що іще потрібно справжній поезії, як і справжньому коханню? «Для того, щоб зрозуміти поезію, потрібна тиша», – говорить автор. Скажу більше: для того, щоб зрозуміти сутність земної любові, теж необхідна тиша… Адже справжнє, зріле почуття не потребує слів: *** Не питай чи кохаю – доторкнись до моєї долоні: Вона тепла, як море, що нас обіймає у липні. А слова – це для вічних: для тих, кого більше не буде. Я ще зовсім не вмію майструвати некрополі слів. Не питай чи кохаю – хай насниться Тобі наше море: Воно справжнє, як мрія, і звабливе від хвилювань. А слова – тільки птахи: так легко їх можна спіймати В чорно-білий пейзаж, заґратований терпким «прощай». Не питай чи кохаю – ми ще навіть не вийшли із моря: Ці кумедні медузи щиріші за саги про світ. А слова – може, є: наче папороть, що на Купала Озивається цвітом, якого ніхто не знайшов. (С. 45) – 764 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Беру найпрекраснішу ноту – тишу, яку не можна вивчити напам’ять, і не співпадаю у часі з білизною Твого тіла... (С. 66) і я прагну доторкнутися до Тебе – пошепки. (С. 79) У автора дуже цікава та на диво оригінальна інтерпретація образу земної Жінки, що не залишає читача байдужим. Чуттєве і сміливе переосмислення біблійних мотивів та особливий індивідуальний погляд на реалії… Так, інколи гірко. Однак напрочуд образно, життєво і переконливо: *** Всі мрії жінок про свободу – Нестримні, як води Гольфстріму. Жінки потерпають від вроди – Вночі. Мов Христос. Невловимо. І будуть нескінчені страти – Невинні, як зміна білизни... Жінки приросли до пілатів. Пілати – це ніби Вітчизна. (С. 35) У поета досить незвичні образні визначення чоловіка і жінки… Особливо жінки. В контексті метафоризації автором ліричних героїв можна виділити такі лексико-семантичні – 765 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
поля: явища природи (вітер, море, небо, руки-хвилі, лебідка, троянда, лоза виноградна, річка, трава, кульбаба, яблуня, білий світ, Чумацький шлях, сонячний зайчик, магма підземних глибин, скарб-горизонт та інші); людські матеріальні творіння (Ейфелева вежа Твоєї гордості, куля твого поцілунку, діамант, паперовий змій, дорога, знак «Зупинка заборонена»), слова-назви з різних сфер мистецтва (вірш, рима, шедевр, струна та ін.), образні лексеми зі світу казки та міфу (дракон, зачарована царівна, молочна річка, молода богиня), історичні постаті (королева, Клеопатра, лорд тощо). Як приклади, зацитую тільки деякі, на мій погляд, найяскравіші: Одягаю сорочку на Твої поцілунки, вкарбовані в мою шкіру. (С. 86) спокушаю Тебе стати віршем моєї мрії. (С. 88) Ти давно не поїхала в місто своїх буковин І для мене народжуєш зорі, веселки та квіти, – Відчуваю Тебе, ніби магму підземних глибин, Як полеглий вояк, на холодному полі зігрітий. Це – неначе спіймати навпомацки скарб-горизонт: Хай зав’язані очі – довірливо бігти за небом! Може, істина в жінці? Ми просто не знаємо код: Доросли до вина, а потрібно було – і до Тебе. (С. 398) – 766 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Яке блаженство: прокинутися від кулі Твого поцілунку! (С. 205) Ейфелева вежа Твоєї гордості все-таки дозволить приземлитися самотньому листку-літачку. А там я сховався! (С. 42) На ліжку поруч Ти – віршеням, як сонячний зайчик. (С. 81) Я жду Тебе – останню й першу риму – З трояндами, красивими від болю... (С. 95) а я Тебе все життя малюю: не хочу мати завершений шедевр – мене цікавить сам процес. (С. 219) Ти ще струна – не думай про літа, Ти закохайся в мене у суботу. (С. 23) Ти, тендітна й гнучка, мов лоза виноградна, Воскреси мене знову, як біле вино! (С. 229) – 767 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Жінка була молочною річкою з кисільними берегами. ... Один чоловік поплив проти течії та й потонув. Інший хотів перейти її вбрід – тільки ноги намочив, а молока не попробував... ... – Як ти підкорив річку?! – дивуються невдахи. – – Хіба її можна підкорити? – посміхнувся чоловік. – Я просто люблю плавати і пірнати там, де глибоко. (С. 392) Так, без перебільшення, Сергій Дзюба – глибокий поет, а ще – проникливий психолог у пізнанні жінки… Підрізаю ножицями Твій нігтик – шліфую діамант. (С. 88) Скільки істинної любові, турботи і ніжності концентровано у цих трьох невеличких поетичних рядках! А далі – гіперболізоване почуття закоханості, що плавно переходить у ритуал боготворіння Жінки. Дружина, море і небо для автора – на одній паралелі: – 768 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Всі дивуються, чому небо дарує Тобі дещицю моря, і тільки я знаю, що ви – трійнята. (С. 87) Або: яка (жінка – Ю. С.) на горизонті кохалася з сонцем і ставала морем. (С. 369) Так, боготворіння дружини, про яке напрочуд влучно висловлюються автори передмови до книги, гідне поваги до пана Сергія і щирого захоплення автором як чоловіком: Я не розумію молитви і хрещусь, мов блаженний, бо дивлюсь на Ісуса і бачу Твоє обличчя. Ви разюче схожі! Хто ти? Невже все життя я буду нести хрест цієї страшної і захоплюючої таємниці? Покохавши Тебе, я прийшов до Нього, але кого з вас я маю тепер любити більше?! (С. 49) – 769 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Та коли на краєчку Твоєї посмішки з’являється Бог, – Поцілунки-поети, які вірять в Бога, палко, до нестями творять Гармонію. ... Так народжується таємниця Життя. (С. 56) Її величність Жінка!.. Чия вірність, терпіння і лагідність істинно заслуговують на опоетизування… І ліричний герой, нехай навіть в образі Пілата, заслуговує на її всепрощення: Чекання Не випав сніг – щасливий, ніби мить. Мені не стало легше від бронхіту. І Моцарт у кімнаті не звучить – Такий п’янкий, як жінка незужита. Як Ти, що ще з роботи не прийшла, Не сіла тихо на краєчок ліжка, Не плакала і не горнулась трішки До іншого далекого тепла. І я, такий нескараний, лихий, Не свідок, а Пілат тієї муки, Одержу не смолу, а борщ смачний, І поцілую не вуста, а руки. (С. 46) – 770 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
А ось риторичне і, на перший погляд, дивне запитання, яке, впевнена, нікого з читачів не залишить байдужим і змусить замислитися: Хто сказав, що першим був Адам? Істина – незручна, як могила... І чому не сниться досі нам Жінка, що Адама народила?! (С. 249) Так, любов не знає кордонів. А отже, не має ані початку, ані закінчення. Вона просто у кожного з нас або є, або немає. Життєствердна ідея оновлення людського почуття, як і оновлення природи у циклах року, неодноразово звучить і в поетичних рядках Сергія Дзюби: Скінчився день, скінчився рік, ти починаєшся: вже не цілована, ще не цілована – тілом білим і білим віршем. (С. 47) А ще – кохання воскрешає, оновлює, омолоджує, прикрашає, возвеличує. Любов робить людину вічною…
– 771 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Дружині Навіть буркотлива електробритва з її постійними скаргами на життя не стомлює мене так, як впевнений спокій дзеркала – воно занадто об’єктивне! Та, наперекір вадам земного реалізму, я святкую витонченість Твоїх рук, які вміють малювати мене іншим. (С. 60) Інколи образи закоханих ліричних героїв, якими послуговується автор, метафоризуючись, утворюють доволі цікаві семантичні пари: дорога та знак «Зупинка заборонена», намисто і струна, художник і шедевр, поет та вірш, або поет і рима, скрипаль і струна, вітер та дівчина, маленька пустотлива дівчинка та паперовий змій, трава і яблуня, сонце й небо, принцеса та дракон… Наприклад: Жили-були Намисто і Струна, У кожного – серця і зорепади, Своя самотність і свої балади... Я був один, і ти була одна. (С. 227) Кохаю смутком, тому довго: – 772 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
не кохаю – мучу... стомлену, мов дорога, невмолимий, як знак «Зупинка заборонена». (С. 212) Я – Твоя половинка, яка п’яніє від свободи, бо знає, що обов’язково повернеться до маленької пустотливої дівчинки – ген там унизу, щоб лагідно пригорнутися до Твоїх ніг. Я знаю – Ти пишаєшся мною, як справжнім чоловіком! Адже не кожна, навіть дуже вродлива, жінка має власного паперового змія. (С. 390) А ось – мій найулюбленіший вірш-мініатюра Сергія Дзюби, де концентрована метафоризація взаємного земного почуття зашкалює за найвищу межу: – 773 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
*** Твої сни роблять мене чоловіком, губи – гурманом, а очі – поетом. (С. 79) Так, поет творить Жінку… А жінка творить Поета… Вони просто не в змозі існувати окремо. Власне, їх існування порізно уже не здатне було б створити тієї шедевральної магії – Любові. Звідси, саме звідсіля, нова риса лірики Сергія Дзюби – магнетизм… Це та особливість віршів, які зазвичай дуже легко читаються і начебто гіпнотизують – не відпускають читача доти, доки не закінчується книжка… Попри загальне і помилкове враження присутності у віршах «всюдисущого щастя», яким начебто огорнутий поет, Сергію Дзюбі знайомі і життєві будні. Просто про них він воліє говорити, не впадаючи в депресію, а зі світлим смутком і навіть з іронічним підтекстом: Був день, неначе витвір Пікассо: З тонів холодних і безжальних ліній, – Гіркі, немов таблетки «Вікасол», Лежали в ліжку, ніби в домовині. (С. 223) І, звісно ж, те, що безперечно відрізняє цього поета від собі подібних «співців про кохання» ‒ так це його непере– 774 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
борна, оптимістична, лише злегка затінена світлим смутком віра у хепі-енд: Візьмемо лиш спогади і рими Найщиріших віршів і пісень… Може, ми й не згаснем молодими, Тільки, як у Гріна, – воднодень. (С. 301) А ще хочеться трішечки сказати про вірність, яка відіграє не останню роль у процесі образотворення інтимної лірики Сергія Дзюби. Ось як гіперболізовано й образно говорить про цю святенницьку людську рису автор. Проте, зауважу, він висловлюється доволі щиро. Цей верлібр звучить як гімн людським почуттям. Образи ліричних героїв тут надзвичайно гіперболізовані. Тільки хто із закоханих – сонце, а хто – небо, судити вам, читачам: Небо, яке навіть в обіймах у міста не клялось йому в любові, бо кохало одне лише сонце, згасає, болісно намагаючись приховати сльози вірності. (С. 58) І, завершуючи аналізувати образ Жінки у поетично-метафоричній стихії Сергія Дзюби, хочу подарувати читачам-чоловікам декілька ліричних порад від автора: – 775 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Шукай її – боготвори цю жінку, – Тут битви виграють не королі. (С. 396) Так мало часу для кохання вдвох, Що варто цим займатися щомиті. (С. 34) Проте, як і мовилося вище, у книзі йдеться не лише про любов до Жінки. Любов цього автора насправді не має меж: вона поширюється на рідне місто, на всю Україну, на всіх і кожного, на нас із вами… Варто лише вміти це відчути… Так, навіть закоханість у місто Чернігів, яке так давно стало для Сергія Дзюби рідним, забарвлена якимось поетичним еротизмом та істиною любов’ю, що здатна прощати ВСЕ: А ще я люблю присутність кінотеатрів і мінливу еротику фонтанів, коли від дотику екзотичних веселок хочеться цілувати жінку, яка стоїть поруч. І хай один Господь знає, скільки ще дано мені створити віршів, я – Ваш поет, Ваша величносте, Місто! (С. 233) – 776 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
А тепер пропоную вашій увазі відповіді поета на найболючіші питання людства, або філософські істини в афоризмах Сергія Дзюби: Страждає десь така вродлива жінка, Бо щастя не римується з красою. (С. 95) З любові почався світ, а закінчиться вірністю (С. 126) Донорська кров – це коли там кохання. (С. 132) А доля – п’яненький, смішний диригент на концерті, Куди у партер нам авансом квитки узяли. (С. 153) Поети схожі на бульдогів: у тих навіть у шестимісячному віці – пички сердитих дідусів. (С. 162) Найеротичніша квітка – незаймана, найкращий друг – незаздрісний, найпривабливіший поет – мертвий поет. (С. 171) – 777 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Живіть довго, пишіть мало і не звинувачуйте Небо у гріхах. (С. 216) І, насамкінець, ‒ метафорична сповідь-виправдання від пана Сергія для тих читачів, яким далекий, незрозумілий чи нецікавий його авторський стиль: Знаю, мої верлібри люблять невагомість: іноді вони знаходяться надто далеко від землі. Ви не можете їх збагнути? Не ображайтеся! Я пишу тільки для однієї Дружини, одного Міста й одного Бога. Поетів не судять. (С. 225) Так, ми, читачі, просто не маємо морального права судити авторів за колір їхнього письменницького стилю. А тим більше, коли він – виключно світлих тонів чи напівтонів. Якщо ми не здатні сприйняти світло чи, навпаки, темінь у слові, це значить, що, отже, наша аура – протилежного спектрального складу. Ось і все. У цьому – єдина відгадка вічної загадки читацького «розумію – не розумію»… А на завершення хочу підкреслити, що тільки той автор, у якого справді є Душа (душа непродана, яка не продається ні за які срібняки або зваби нашого грішного світу, душа як най– 778 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
цінніше, що подароване людині Богом), гідний звання Поета. Дякую, пане Сергію, за світло вашої душі, за ту справжність, яку ви несете читачам своїм сповненим Любові словом: *** Наше життя – боротьба з срібняками: Тридцять... Ще тридцять... – на кожному кроці... Хто я між вами? Хто ви між нами? Знову піщинка кулею в оці! Тут продаються пілати й месії: І не горгонам – месіям й пілатам... Я не впізнав вас, діво Маріє, Будете, діво Маріє, багаті! Знаю, що виживу, певно, що мушу: Скільки нас винних отут – без провини... Хто там по душу? Знову – по душу? Я не ділю цей товар на частини! (С. 52) Упевнено і сміливо можу підсумувати, що книга «Гріх любити неталановито!» (том 1) – це гімн найвищому людському почуттю – Любові. Добра половина книжки – це ода Жінці. Ніхто до Сергія Дзюби так не боготворив жінку, а зокрема – власну дружину. Ніхто не зумів передати цей образ виключно тонкими мазками світла. На його поетичних полотнах, де змальовується представниця слабкої половини людства, немає навіть натяку на будь-які тіні… Тут Жінка – суцільне Сонце, Гармонія і Досконалість. До того ж, у Сергія Дзюби її словотворення щире і переконливе, а ще – надзвичайно при– 779 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
родне. Одним словом, талановито! (Адже «гріх любити неталановито»…) Пане Сергію, спасибі Вам за надзвичайно світлу книгу, а зокрема – за трепетне, витончене і ніжне ставлення до жінки – дружини, матері, бабусі… Чомусь віриться, що якби всі чоловіки були в душі, хоча б трішечки, закоханими поетами, світ став би на йоту світлішим і досконалішим, а слабка половина людства – набагато щасливішою. Адже все на Землі починається з Жінки… Так, можливо я, як і Сергій Дзюба, трішки по-іншому, відходячи від канонів, розумію Біблію. Але таке бачення не робить нас атеїстами. Навпаки: змушує повірити у велич людського духу. Адже людина, створена за подобою Божою, у будь-яких земних справах повинна керуватися, перш за все, любов’ю… Юлія Сільчук, поетеса, прозаїк, літературний критик, член Національної спілки письменників України
– 780 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Їх не лякає путь, або Крилаті люди Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито! : Вірші, переклади, пародії. У трьох томах. – Том другий. Переклади українською з 60 мов світу. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. –800 с., понад 250 кольорових світлин. Слова для назви рецензії запозичую у відомого казахського письменника Нурлана Джилкішиєва з вірша «Такі чоловіки...», чудово перекладеного Сергієм Дзюбою. Цей вірш, на мою думку, – саме про таких чоловіків, як пан Сергій, а також – про тих великих людей, твори яких у перекладі Сергія та його дружини Тетяни Дзюби, письменниці і науковця, увійшли в це напрочуд ошатне видання – «Гріх любити неталановито! Том другий. Переклади». Наведу хоча б деякі рядки з цієї поезії: ... Зціляє їх роса, А світ – як комір, тисне... Вростають в небеса, Немов зерно та пісня. Їм жити – до снаги, Кохати до нестями Земних палких богинь, Нескорених літами… Чутливі, мов птахи, До волі та свободи; Їм хочеться ріки, А не мілкого броду. – 781 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Їх не лякає путь – Заскніти з мохом можна! І другу прикладуть До рани подорожник... На лицях – лиш мета, Бо це – крилаті люди! Хай в очі зирить та, Кістлява і облудна... Нескорені, стрімкі, У всесвіті та січні, – Живуть чоловіки, Немов і справді вічні. (С. 300 – 301) «Поезію я люблю з дитинства, щороку читаю понад 400 книжок авторів із різних держав. Тому здивувати мене непросто…» – зізнається Сергій Дзюба у передмові до циклу віршів Михася Пазнякова. І я вірю пану Сергію. Отже, логічно, у книгу «Гріх любити неталановито. Том другий. Переклади» увійшли найкращі зразки сучасної світової лірики (а також дещо з класики). Коментарі Сергія Дзюби до окремих перекладених віршів переконливо свідчать про найщиріші наміри пана Сергія як перекладача і популяризатора творів закордонних авторів в Україні, про відбір дійсно найкращих поезій… Це ж стосується і прози. Щоправда, вона подана невеликими уривками. Інакше 800 сторінок цього тому просто б не вистачило. Відомо, що лиш роман «Мертві блукають пісками» видатного казахського письменника Роллана Сейсенбаєва, уривок з якого представлено тут, у повному обсязі налічує 720 сторінок! Втім, Сергій Дзюба з друзями чудово переклали цей – 782 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
глибокий, великий роман українською та успішно видали в рідній державі, що також вражає. Втім, були й інші цікаві та масштабні міжнародні видавничі проекти. Сьогодні буду говорити про другий том тритомника Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито!», в якому зібрані його переклади з 60 мов! На перший погляд, це – неймовірно і дивовижно. Але це – реальність, яку нині маю щастя «тримати» у власних руках… Тому одразу ж скористаюся міркуванням Василя Слапчука, автора передмови до книжки: «Звісно, неможливо знати водночас стільки мов, однак Сергій Дзюба вдало залучає професійних перекладачів, які готують йому підрядники. Та по-справжньому чудово перекладати вірші може лише обдарований поет, який глибоко відчуває ритм, рими, метафори… Це – особливий талант, котрий потребує ювелірної праці, великої душі та високого інтелекту. Надзвичайно складно перекладати гарні римовані вірші, однак у Сергія більшість перекладів – саме римовані. І вони – блискучі, нерідко навіть кращі за оригінали! Адже напрочуд мелодійні, цікаві, органічні та вишукані, взагалі навіть не нагадують переклади, а сприймаються, як чарівні українські вірші. Навіть не уявляю, як можна досягнути такої блискучої філігранності?! Але Сергієві Дзюбі це вдається, бо, безперечно, має такий рідкісний Дар». Справді, погляньте, який шедевр вийшов у перекладі українською мовою вірша відомого чорногорського поета Ігоря Ремса: Оленці Оленко, а тобі пасує вітер! Ім’я – мов виноградинка в устах… Вірш віддзеркалився – дволикий птах – В очах, що не зумів приворожити. – 783 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
«Оленко», – промовляю залюбки! Колосишся, немов пшениця в полі; І відчуває роги мимоволі Зухвалий місяць поблизу ріки... Босоніж – в сукні з дивних білих снів, Небачених, неторканих поетом; «Оленко!» – і не хочеться до Лети, Яку собі на голову творив. Така от пісня – про земну красу... Що буде після? Голуби на ґанку? Хай зорі поховались за фіранку – Оленко, ти скажи, я принесу! Бо всесвіт – тільки в серці, це – близенько, – Всміхається, народжений Отцем; І моляться метелики тихцем: «Оленочко, Оленочко, Оленко...» (С. 651) «Дуже гарно, неповторно, зворушливо, чарівно, вишукано та мелодійно! І таких перекладацьких перлин-скарбів у Сергія Дзюби – немало», – справедливо переконаний Василь Слапчук. А ось – ще одна прекрасна, чарівна поезія, котру Сергій Дзюба переклав з алтайської мови. Автор – видатний алтайський поет Кулер Тепуков:
– 784 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Місяць і дівчина Місяць і дівчина – кров молода – В річці стрічаються знов... Трепетно пестить їх тиха вода, Ніби всевишня любов. Світ неймовірно, мов крига, скреса; Душу, вітриську, облиш... Падають зорі: з ріки – в небеса, – Вимрій бажання хутчіш! Музика тиші, миттєвість століть, Ночі свята простота... А місяченько, як мак, променить – Юнці бентежить уста. Спокій ясний огорнув береги Ніжністю янгольських віч... Тільки хвилюються в чарах ріки Дівчина, місяць і ніч. (С. 34-35) Окрім Великих, що відійшли у засвіти, лишившись для нас класиками та іконами стилю, твори яких ми тепер вивчаємо на уроках зарубіжної літератури (Вільям Шекспір, Редьярд Кіплінг, Джордж Байрон, Джон Донн, Едгар Аллан По, Емілі Дікінсон, Вільям Блейк, Оскар Вайльд, Леонардо да Вінчі, Федеріко Гарсія Лорка, Франческо Петрарка, Артюр Рембо, Мацуо Басьо, Шарль Бодлер, Роберт Бернс, ПʼєрЖан де Беранже, Йоганн Гете, Генріх Гейне, Фрідріх Шиллер, Бертольд Брехт, Еріх Марія Ремарк, Мартін Опіц та – 785 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Омар Хайям, сучасні Нобелівські лауреати Рабіндранат Тагор і Габріела Містраль, популярні Расул Гамзатов, Чарльз Буковскі й Константінос Кавафіс та інші), в книгу увійшла в перекладі українською сила-силенна гарних творів сучасних іноземних митців, котрі з роками, впевнена, також претендуватимуть на звання Великих. Це – зокрема, відомі автори: Габріела Баху-Меседу Расулова (Дагестан, переклади з аварської і каратинської мов), Агшин Алієв (Азербайджан), Кулер Тепуков (Алтай, переклади з алтайської мови), Ахмед Халілулаєв (Дагестан, з андійської), Абдельваххаб Аззаві (Сирія-Німеччина, з арабської мови), Марсель Салімов (Башкортостан, з башкирської і татарської мов), Муталіп Беппаєв (Кабардино-Балкарська Республіка, переклади з балкарської), Михась Пазняков, Лілія Бондаревич (Білорусь), Елка Няголова (Болгарія), До Тхі Хоа Лі (В’єтнам), Гурген Баренц (Вірменія), Андрій Кривошапкін (Республіка Саха, з евенської мови), Олжас Сулейменов, Роллан Сейсенбаєв, Галимкаір Мутанов та Нурлан Джилкішиєв (Казахстан), Людмила Шутько (Італія), М. С. Венкана Рамайя (Індія, переклади з ка́ннада), Айдарбек Сарманбетов (Киргизстан), Нур’яна Арсланова-Ідрісова (Дагестан, з кумицької), Сантош Кумар Покхарел (Непал), Фолькер Маасен (Німеччина), Сабіта Сатапаті (Індія, переклади з мови орія), Сограб Рагімі та Азіта Кагреман (Іран – Швеція, з перської), Алекс Врубель (Польща – Англія, з польської), Дмитро Драгільов (Німеччина), Олена Жукова та Михайло Співак (Канада), Рісто Василевскі (Сербія), Абдукаххор Косім (Таджикистан), Саліхат Хасанова (Дагестан, з тиндинської), Ак Вельсапар (Туркменістан – Швеція), Петро Захаров та Лариса Орєхова (Удмуртія), Азам Рахім (Киргизстан, з узбецької), Хасан Гаюбов (Таджикистан, з узбецької), Абдулжан Азнабакієв (Казахстан-Киргизстан, з уйгурської), Резауддін Сталін (Бангладеш, з хінді), Мілан Гра– 786 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
бал (Чехія), Ігор Ремс (Чорногорія-Німеччина), Микола Курилов (Республіка Саха, з юкагирської), Іван Мигалкін (Республіка Саха, переклади з якутської). Цікаво, що в книгу увійшли також чарівно перекладені Сергієм Дзюбою народні казки: адигейські, абазинські, азербайджанські, албанські, англійські, в’єтнамські, вірменські, грузинські, єврейські (перекладені з мов іврит та ідиш), іспанські, китайські, монгольські, перські, польські, португальські, афганські, тайські, турецькі, індійські, чуваські, японські… Казки – дуже пізнавальні й не залишать байдужими навіть найвибагливіших читачів. Окрім власне перекладів, у книзі окремим розділом подані «Чарівні пісні з різних мов», музику до яких написав Сергій Дзюба. В останньому, коротенькому, розділі – гумористичні присвяти друзям-письменникам. Розділ «Дружні присвяти» теж не можна лишити поза увагою. А надто цікаво насправді читати присвяти тим людям, біографію яких знаєш… А для тих, хто не знає, Сергій Дзюба подає коротенький коментар. Наприклад: Інзі Крукаускене Тихше, галасливий світе, Адже для твого буття Знову маю народити Вірша, пісню… Чи дитя? _______________ * У молодої і вродливої письменниці з Литви Інги Крукаускене – п’ятеро дітей! (С. 714) – 787 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Ігореві Павлюку Ніч. Санкт-Петербург. Бандити. Фінка. Стежечка у рай… «Як не маєш закурити, То Єсеніна читай!» ... Третя пляшка йшла по колу, Сльози крапали в рукав. Я читав їм, як ніколи, – Ніжні вірші Павлюка. __________________ * У Санкт-Петербурзі в чудовому перекладі російською побачила світ книжка українського поета Ігоря Павлюка «Исповедь последнего волхва». (С. 716) Тобто, на мою думку, цікавий, дотепний розділ «Дружні присвяти» дещо (тематично та настроєво) перегукується з пародіями пана Сергія, вміщеними у третьому томі тритомника «Гріх любити неталановито». Тобто такі присвяти, надруковані наприкінці другого тому перекладів, які мають водночас стосунок і до величезної, подвижницької, міжнародної й перекладацької діяльності Сергія Дзюби, слугують таким собі перехідним містком до наступного веселого тому. Особливо мені імпонує тут (бо перегукується і з моїми мріями) наступна жартівлива присвята Сергія Дзюби – перекладачам з японської:
– 788 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Іванові Бондаренку Хіроші Катаока Наталії Бортнік Ліг на городі і дивлюсь увись – Яке на Батьківщині небо синє! Так хочеться заснути в Україні… Й прокинутись в Японії колись. (С. 716) А, якщо вже піддатися спокусі цитування творів, які найбільше вразили (бо цитувати можна, справді, безкінечно), то не стримаюся і наведу перекладені Сергієм Дзюбою рядки віршів Гургена Баренца (Вірменія – США), які дивним чином істинно віддзеркалюють наше сьогодення: Країна пересичена віршами? Стомилася країна від поетів? Вітаємо тебе, епохо Хама! Валяється культура у кюветі... (С. 174) Моя країна – схиблений літак: Куди не полетить – усе не так! Провали, ями на шляху повсюди... І вкотре вже тривожиться народ: А може, увімкнуть автопілот – Неправильні біля штурвалу люди. (С. 175) Роки на плечі тиснуть, наче гирі; Ще поскриплю? Чи завтра вже полину? – 789 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Я усвідомив: в Бога легше вірить, Ніж у Людину. (С. 175) Браво автору! Браву перекладачеві! Я навела тільки деякі із дійсно сильних віршів сучасних зарубіжних митців… Книгу цікаво читати. Звісно, вона стане вашим товаришем не на один довгий зимовий вечір. Як не як – а 800 сторінок! І, аби читач мав змогу відволіктися, Сергій Дзюба помістив у видання понад 250 кольорових ілюстрацій, поділивши їх теж на окремі цикли. Тут вміщені кольорові зображення обкладинок книг сучасних зарубіжних письменників, виданих в нашій державі українською в перекладах пана Сергія. Є на світлинах люди, котрі творять культуру, – відомі зарубіжні та українські поети, прозаїки, науковці та перекладачі (які, зокрема, переклали твори Сергія і Тетяни Дзюби); а також – всесвітньо відомі митці, що відійшли у вічність і нині вважаються класиками (такий ілюстративний матеріал для мене, як вчительки зарубіжної літератури, – дійсно цінний). Прецікаві рубрики-фотогалереї «Живемо, аж крила болять» та «Казах, який виріс на гриві коня, характером схожий на нього» – де вміщені світлини, що відображають міжнародну діяльність Сергія і Тетяни Дзюби. Як на мене, це – колосальна праця подружжя на ниві української та світової культури з метою інтеграції України у зарубіжний простір і навпаки – знайомства українців із найкращими зразками світового мистецтва. Складається навіть враження, що їм, пану Сергієві та пані Тетяні, і вдома ніколи побути, хоча це – звісно, не так, адже подружжя живе і активно працює в Україні, періодично мандруючи світом. До речі, про їхні яскраві та незвичайні ман– 790 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
дри добродій Сергій уже написав резонансну книжку «Замість щоденника». Дійсно, вони живуть так, що «аж крила болять»!.. Однак іще раз висловлюся винесеним у заголовок рецензії поетичним афоризмом Нурлана Джилкішиєва: «Їх не лякає путь... Бо це – крилаті люди!» А завершити свій відгук про це ошатне видання хочу словами одного з авторів, твори якого вміщені у книзі, – Роллана Сейсенбаєва: «Письменники ХХІ століття повинні пропонувати читачеві високоморальний ідеал, необхідний кожному з нас – без нього неможливий духовний прогрес...» А ще – варто не боятися висі, якщо Доля подарувала тобі талант бачення Неба, і кликати за собою у цю вись інших, залишаючись Людиною, нехай і крилатою… Про недоліки видання судити не можу, адже не володію достатнім рівнем знання іноземних мов. Хоча, гадаю, добре було б, якби у книзі були вміщені також оригінали перекладених текстів. Правда, тоді це була б уже не книга, а цілий фоліант на 1600 сторінок… Юлія Сільчук, поетеса, прозаїк, літературний критик, член Національної спілки письменників України
– 791 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Небезпечна професія, або Нова іпостась Сергія Дзюби Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито! : Вибрані вірші, переклади та пародії: У трьох томах. ‒ Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. ‒ Том третій. Пародії. ‒ 520 с. Книга пародій знаного в Україні і далеко за її межами поета, прозаїка та пародиста Сергія Дзюби, впевнена, нікого не залишить байдужим. Обожнюю поезії цього автора, зачитуюся його прозою, але… читання пародій пана Сергія на вірші сучасних українських, а також – багатьох зарубіжних митців таки вразило мене ще більше. Придбавши ошатний тритомник цього популярного автора «Гріх любити неталановито!», з великою кількістю чарівних кольорових світлин, і лише відкривши його третій том пародій, я подарувала собі тиждень яскравих позитивних емоцій та насміялася до сліз. Скажу відверто: я давно так не сміялася… Пародії Сергія Дзюби – не просто дотепні, вони – справді, мудрі та порушують багато актуальних питань сучасності. Саме про них крізь призму гострого художнього слова пародиста я хочу сьогодні висловитися детальніше. У книгу вміщено дві дуже професійні та цікаві передмови: «Небезпечна професія» Василя Слапчука та «Пародія як епіцентр літпроцесу» Володимира Коваля. Мені імпонує оригінальне визначення жанру пародії Володимиром Ковалем: «Це – своєрідна, весела й дотепна рецензія на цікавий вірш, проте у поетичній формі… Така форма рецензування дуже приваблює, веселить та змушує глибше замислитися над са– 792 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
мим твором – не лише над його недоліками, а також і над позитивними якостями…» Так, дійсно, пародію можна вважати додатковим потужним стимулом для розгляду окремих творів і літпроцесу взагалі. Не можу не погодитися з Володимиром Ковалем. Авжеж, читаючи оригінальні вірші різних авторів та опісля порівнюючи їх із пародіями Сергія Дзюби, я щоразу звертала увагу й на сильні сторони поезії, яку пародіюють (якщо, звичайно, вони були – ці сильні сторони). Скажу відверто: я не завжди погоджувалася з думкою пародиста і зовсім не щоразу вважала, що ту чи іншу цитату чиєїсь поезії варто пародіювати… Проте, в переважній більшості, мої вподобання та переконання збігалися з поглядами на життєві і письменницькі реалії пана Сергія. Отже, ця книга пародій таки подарувала мені, скептику і меланхоліку до глибини душі, значно більше, аніж я сподівалася, щирих позитивних вражень та емоцій. Тому й наполегливо рекомендую третій том тритомника Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито!» кожному, хто хоча б трішки цікавиться сучасним літературним процесом. Балада про небезпечну професію Об мене зупинилась іномарка. ... Коли мене віддерли від дороги... Олександр Стусенко Пошийте мені одяг від Версаче І зачіску від Звєрєва зробіть, Щоб вчасно цього привида побачить І, мов Тарзан, відскочити умить! – 793 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Я не кайфую зроду від терору, Та не ловіть, мої шановні, ґав: Дав головою вчора світлофору – І він на віки блимать перестав… Коли я йду, то не влучають галки. Неначе юнка, вбрана в паранджу, Я карком зупиняю іномарки, Я мчу крізь Вас – «добраніч» не скажу! І тільки як спиню колись «КаМАЗа», І віддеруть з дороги мій рукав, Хтось угадає: це отой зараза, Що на ходу пародії писав. _________________ * Я зазвичай ходжу на «автопілоті», бо подумки увесь час щось пишу. Тож, справді, одного разу щосили врізався головою в світлофор. Голові – нічого, а от світлофор одразу згас. Довелося ремонтувати! ☺ (С. 125) Як справедливо зауважує Василь Слапчук, гумор Сергія Дзюби, попри дотепність, ніколи не буває жорстким та знущальним, а завжди ‒ м’який і доброзичливий. А ще пан Сергій ніколи не прив’язує свою поезію до першоджерела (вірша, на який пишеться пародія), не сковує себе чужою формою, стилем чи технікою, дотримуючись їх тільки у випадках, коли це – частина його творчого задуму. «З усього видно, – висловлюється Василь Слапчук, – що Сергій Дзюба добряче обізнаний із сучасною поезією, бо серед його «клієнтів» – увесь український парнас: від поетичних «олігархів» – 794 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
– до представників широких поетичних мас. Очевидним є й те, що пан Сергій – уважний читач, його чіпке око не пропустить жодного рядка, який дає підстави для дотепного жарту… Те, як пародист розпоряджається здобутим матеріалом, гідне захоплення і хвали!» Так, безперечно, С. Дзюба оминає спокуси імітації-передражнювання. «Відштовхуючись» від рядків чужого твору, він використовує їх лише як трамплін, увиразнюючи, розширюючи та поглиблюючи власну раціональну ідею, почерпнуту з ірраціонального зерна рядків, взятих як точка відліку… Саме тому навіть найвибагливіший читач не може вважати кожен оригінальний вірш пародиста вторинним тільки з тієї причини, що йому передує епіграф. Кожна з пародій пана Сергія, як небезпідставно вважає Василь Слапчук, по-своєму варта усміху, мов окремий хороший анекдот. Проте я обмежуся цитуванням лише тих пародій (чи їх уривків), котрі імпонують особисто мені. Адже будь-хто з нас може придбати цю книгу самостійно, або ж переглянути в інтернет-ресурсах – і сам для себе визначити, що ж подобається особисто йому. А моя мета – тільки привабити цільову авдиторію взяти до рук цю направду цікаву книгу. Саме тому дозволю собі назвати деякі імена героїв цих пародій – вихідців нашого українського олімпу… Це Василь Голобородько, Ігор Римарук, Сергій Жадан, Роман Скиба, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Тарас Федюк, Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Богдан Бойчук, Кость Москалець, Павло Вольвач, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Микола Воробйов, Василь Кожелянко, Володимир Цибулько, Ігор Качуровський, Ігор Павлюк, Юрко Покальчук, Євген Баран, Василь Слапчук, Андрій Криштальський, Віктор Вербич, Микола Гриценко, Борис Щавурський та інші. – 795 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Авжеж, бути пародистом – це істинно «небезпечна професія» (так про це заняття говорить Василь Слапчук). А коментувати чиїсь пародії – це, певно, теж трішки небезпечно. Бо гумор, коли його невдало тлумачити, перестає бути смішним. Тому я обмежуся тут лише окремими коментарями та зауваженнями. Насамперед, виділю філософську та соціальну проблематику і найулюбленіші теми, на які найчастіше відгукується дотепне і дошкульне слово Сергія Дзюби. А також зазначу ті моменти процесу поезотворення, які зазвичай пародіює цей талановитий автор. Досить часто Сергій Дзюба пародіює саму думку чи ідею вірша, підкреслюючи при цьому сильні сторони того чи іншого поета: влучні метафори, афоризми, епітети тощо. (Потім подібні пояснення додає і в окремих коментарях.) Звісно, буває й навпаки. Тому читач повинен бути дуже уважним, а ще – критичним. До цієї групи варто віднести такі пародії: «Про королів і капусту», «Про прання і визнання», «Легенда про свідомого собаку», «Про силу еліксирів» та деякі інші. Але, як на мене, найяскравіша з них – «Про королів і капусту»:
Про королів і капусту Якщо хочеш стати королем, створи своє власне королівство, а не завойовуй чуже. ... Задивившись у місячні лики В глибині заліхтарених площ, Усміхнешся і станеш великим... ... Усміхнешся і станеш, як я. Роман Скиба – 796 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Я сьогодні – яскравий, як люстра, В мене привід для сяяння є: Мов О’Генрі, саджаю капусту; Я творю королівство своє!!! Будуть герцоги тут і барони... Лиш опудало втну – від зайців! Начеплю я на нього корону – Ніби сам над сонетом засів... І вдивляючись потім у лики Вже дозрілих моїх качанів, Усміхнуся і стану великим... Тільки б інший король їх не з’їв! (С. 30) Пан Сергій додає тут і власний коментар: «Скиба – бог афоризмів: «Якщо хочеш стати королем, створи своє власне королівство, а не завойовуй чуже». Усім «принцам» – на замітку!» Інколи ж – це не просто пародія думки, це відповідь-заперечення від Сергія Дзюби. Недаремно кажуть: скільки людей – стільки й думок. А що вже говорити про поетів? Кожен із них споглядає життєві реалії і певні філософські істини під власним кутом зору і ні на йоту не погоджується з опонентом у Слові. Візьмемо для прикладу пародію Сергія Дзюби «Про Емму Андієвську, очерет і дискримінацію» (С. 84):
– 797 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Про Емму Андієвську, очерет і дискримінацію тихо росте душа, мов ламкий очерет. Сергій Жадан Шлю у ООН печальні телеграми – Розповідаю пристрасно про те, Що в Україні у поета драма – Душа ні на міліметр не росте. Вагу не набирає, як корова, Хоч Кордуна й Пашковського вжива: Вона була два грами на Покрову, Сьогодні переважив – знову два... (С. 79) До окремої групи тяжіють ті пародії, у яких автор, на мою суб’єктивну, упереджену думку, дуже дошкульно реагує на певні русизми, діалектизми, вульгаризми або ж просто надто слабкі моменти у віршах колег по перу. Тут спостерігається, так би мовити, «ефект дзеркала»: на росіянізми пародист відповідає росіянізмами, на вульгарні словечка – такими ж, іще вульгарнішими. І подібний прийом не може не тішити уважних читачів. Правда, особисто для мене такі пародії лишають трішки неприємний післясмак… Хоча, звісно ж, осанна пану Сергію уже за те, що він помічає і критикує такі окремі моменти, які, напевне, не мають права називатися поезією…
– 798 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
У пошуках «половинки» … мене чека Париж, а я туди не хочу, хоч ти ріж … Все хєрня – казали тато – От тільки бжчоли вещ, Так як подумати, То і бжчоли – хєрня. Володимир Цибулько Софі Марсо все кличе у Париж, А я її не хочу, хоч ти ріж! Немає шансів також у Каас – Не ті у неї профіль і анфас. І хай за мною сохнуть сто Мадонн – Я навіть Аллі відповів: «Пардон…», І бідна Алла вийшла за Філіпа, Хоч я, зізнаюсь чесно, ледь не влипнув… Тепер і Орбакайте молоду За десять кілометрів обійду. Ну, не люблю співачок і актрис – Отак і передайте Брітні Спірс! От Цибулько – це вещ! (І Бузина...) Якби, звичайно, Вова був… вона. (С. 29). Інколи ж Сергій Дзюба віднаходить прецікаві епітети в інших і не менш цікаво відповідає на них у власній поетичній – 799 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
формі й індивідуальній манері письма. Це, наприклад, такі пародії, як «Мрія гурмана», «Про шкідливого Рембрандта та інших Малевичів», «Балада про хвіст» тощо. Іноді пародії Сергія Дзюби – це очікувані, але яскраві і неупереджені реакції на надто оригінальні метафори або ж художні образи колег. До цієї підгрупи належать, зокрема, такі кумедні пародії: «Про рятівне запитання» (С. 22), «Невгамовне бажання» (С. 20), «Дещиця екзотики навесні» (С. 21), «Про фрази і кілограми» (С. 79) тощо. Невгамовне бажання Я для тебе заріжу місяць. Василь Кожелянко Так просто при потребі Дістати зірку з неба Поету Небораку Й поету Пантюку. І тільки Кожелянко Ножаку точить зранку – Він вийде до панянки В лавровому вінку!.. (С. 15) Дещиця екзотики навесні І топче, наче півень курку, Подушку чорна голова. … Над вишнями, як золоті хрущі, Гудуть собі, співаючи, дівчата. Тарас Федюк – 800 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Несуться кури всім на втіху, Та це, панове, не дива: Вночі, мов страус страусиху, Подушку топче голова… (С. 16) Про рятівне запитання а може нам вирушити завтра, щоб дізнатися – чи йти сьогодні? Микола Воробйов Душа дала, мов дівка, відкоша – Продиктувала не того вірша... Та може, завтра в когось запитати, Чи варто нам сьогодні помирати?! (С. 17) Про фрази і кілограми Сало слова Василь Слапчук Яка поживна українська мова: Калорії й білки – у кожнім слові. І хто балакать, як Жулинський, вміє, – Від смакоти такої не змарніє! Та я сьогодні зранку на дієті: Читаю Кокотюху «на рассвєтє»… (С. 74) Пародист досить часто відповідає крайнощами на крайно– 801 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
щі. Візьмемо для прикладу «Баладу про нехороших» (С. 35). Що цікаво: автор опісля кожної своєї пародії подає цікавий коментар, у якому описує або власне доброзичливе ставлення до автора попередніх рядків, або деякою мірою пояснює свій гумор читачам – із метою суто позитивного сприйняття твору. Балада про нехороших я не бажаю нічого, Боже, – тільки б мені проминули шмарклі, тільки б зібрались усі хороші й перестріляли усіх негарних… … ворогу – цвяхів чавун в сідницю… Олена Степаненко Ми стріляєм і в нас стріляють, Та мене лиш одне бентежить: Хто й коли прошмигне до раю Повз занудну істоту – нежить?! Чхають скиби та їх цариці – Аж хати тремтять, як від страху… Знов не спиться якійсь сідниці – Відчуває майбутні цвяхи. (С. 30) Інколи пародист доброзичливо та дотепно іронізує над пізнаваністю або ж передбачливістю окремих авторів… Наприклад, у пародії «Нострадамус»: – 802 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Нострадамус Сміх, що має назавтра до мене прийти, розпізнаю сьогодні поміж плачу я. За хвилину до того, як з’явишся ти – я тебе передчую. Сергій Жадан ... Що на голову пада – цеглина? кажан? Може, ще реготатиму поміж плачу я... ... За хвилину до того, як прийде Жадан, – Я його передчую. (С. 41) Чи не найулюбленішою темою у Сергія Дзюби і в цій книзі лишається тема поезії, поета і його любові до жінки – однак подана вона крізь призму тонкої іронії, доброзичливого гумору або навіть нищівної сатири. Тут можна називати дуже багато пародій. Згадаю хоча б деякі із них: «Балада про збоченок», «Балада про вірш, Шеву та акваріум», «Балада про поцуплене серце», «Балада про дівчинку та краєвиди»… Ось, наприклад – одна з моїх улюблених пародій на цю тему – «Балада про збоченок»: Балада про збоченок Це збочення любити мене одного і знати, що я – єдиний, і вірити в те, що я – найкращий на світі. Василь Кузан – 803 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
… Яким чарівним почерком Пишу в Твоїх наручниках! Все правда: музи – збоченки, Поети – підкаблучники. (С. 33) Досить часто у пародіях Сергія Дзюби – патріотичні мотиви, дошкульний гумор з підтекстом, що стосується не самого автора, а цілого українського народу. Найяскравішими пародіями з цієї тематичної групи є, на мою думку, «Трактат про п’янку та почуття» (С. 41) і «Балада про Сізіфа» (С. 42). Остання, правда, – дещо своєрідна. Адже на оригінальну метафору Дмитра Лазуткіна пан Сергій відповідає дошкульно. Тут – уже не вишукана іронія, а гострий сарказм: Трактат про п’янку та почуття Горілку пити, сльози лити, Отримувати в морду й бити. У цій борні, у цій херні – Чим ти допомогти мені? Олександр Ірванець Питання: бути чи забути? Набити морду чи заснути? У цій корчмі, у цій кучмі, Кого, крім нас, полюбим ми? (С. 41)
– 804 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Балада про Сізіфа і моя країна збудилася коли пестив її язиком Дмитро Лазуткін Хтось будить Україну, наче даму, Та чує все одно: якої мами? Не будиться вона для нових справ, Хоч ти б її у дупу цілував! (С. 42) Деякі пародії Сергія Дзюби – це своєрідна критика мрії багатьох сучасних поетів змінити місце проживання – країну. На мою думку, пародія «Нельотна погода», епіграфом до якої є рядки Тараса Федюка, – це не пародія саме на цю поезію. Швидше, це навіть не пародія, а такий самобутній вірш пана Сергія. Авжеж, вельми дотепний. Так, із підтекстами... Проте з першоджерелом перегукується тільки передостанній рядок вірша. Але як же дзвінко та мудро відтінює його останнім рядком Сергій Дзюба: … Відлетіли шпаки і євреї – На валізах поети сидять. (С. 34) Однією з найактуальніших для пародиста Сергія Дзюби тем є тема поета і поезії. Наприклад, «Ода червоній крові», «Балада про найпотаємніше» і подібні. Тема віршотворення подана пародистом дуже дотепно і геніально. Окрім сучасних українських поетів, героями паро– 805 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
дій Сергія Дзюби тут часто постають зарубіжні митці (найчастіше японці). У цій тематичній підгрупі варто виділити найяскравішу пародію – «Баладу про щасливого татуся»: Балада про щасливого татуся Весняний дощ! Шкода мені людей, Які не вміють вірша написати. Йоса Бусон Віршам не треба дозволу питать – Все поспішають вчасно народитись… Тут головне – не випасти з авта І, звісно, за обідом не вдавитись! (С. 279) Іноді Сергій Дзюба досить дошкульно відповідає на крайню еротику у слові. Наприклад, у «Баладі про читання»: Балада про читання Напад кохання На розкиданих книжках. … Спершу й не чути Гострих ребер усіх цих томів… … Добре, що деякі розгорнуті (Скільки свідків світять очима…) Людмила Таран
– 806 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Що, пардон, за любощі в подушках? Ось під нами – текстів океан: Вчора ми кохались на Забужках, А сьогодні будем на Таран… (С. 88) Саме тут неабияк доречний окремий коментар пана Сергія – вже після тексту самої пародії: «У віршах Людмили Таран – немало вишуканої еротики, тому її поезія має своїх шанувальників і… послідовників». Продовжуючи тему еротики, Сергій Дзюба частенько просто не може не спокуситися на «смачну» поетичну цитату, особливо в жіночій поезії. Як от у «Монолозі невиправного романтика» (С. 253) або «Баладі про скарби» (С. 97) тощо: Балада про скарби На тарелі. Несу Себе. … любов коштує 20 копійок. Вибач мені, що я божевільна. Оксана Гончарук Любіть поеток – сонних і кирпатих! Недорого: за гривню чи за дві. У них – такі спокусливі цитати І загадковий вітер в голові… (С. 97) Тема кохання та еротики оспівана пародистом Дзюбою неперевершено та особливо дотепно. Я не беруся перераховувати всі пародії на цю тему, тому що їх – десятки. – 807 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Теми поезії та еротики у пародіях цього автора часто переплітаються поміж собою, творячи неймовірно колоритні вірші. Наприклад, пародіюючи тему жіночої поезії, Сергій Дзюба часто послуговується еротичним підтекстом: Трактат про жіночу поезію 20-го, в четвер, дощі по Україні, Місцями десь гроза, місцями – розпач десь. А взагалі – нічо, ростуть жита і свині, І немічні вірші занудних поетес. Павло Вольвач Ти ще збагнеш їх дивовижні рими, Лиш пам’ятай, Павлушо, про оте, – Поеток треба слухати очима: Від вуст – до ніг, від ніг – до декольте… (С. 362) У своїх пародіях Сергій Дзюба «популяризує» також сучасну, актуальну і веселу тему віртуального кохання, або онлайн-любові. Маю на увазі «Баладу про Єву та монітор» (С. 258-259) і деякі інші пародії. Балада про Єву та монітор Я с тобой через семь пробелов, Неизбежностью вскрыты файлы. ... И по клавишам так привычно – 808 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Проползу, если ты попросишь. А потом я возьмусь за дело, Буду тыкать в тебя курсором. Я с тобой – через все пределы Бесполезного монитора. Людмила Єлохова Це сталось неймовірно швидко, Щасливий витягнув білет, – Вночі заскочив в Інтернет І там застав свою сусідку… … Тепер у нас сім’я – залізна, Сучасне поєднання доль: Такий придумали пароль – Ніякий хакер не залізе! …Я знаю: душ кохана прийме, Мов Єва, солодко зітхне, І «електронкою» мене Пошле туди… – в свої обійми! (С. 244-245) Сергій Дзюба володіє талантом відшукувати дотепні образні паралелі з творами класичної світової літератури. Мені, як учительці зарубіжної літератури, це дуже імпонує. Найяскравішою з цієї тематичної групи, умовно названою «порівняємо з класикою», є «Балада про білого коня» (С. 265):
– 809 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Балада про білого коня Мій смуток – теплий, волохатий, Мов дитинча спросоння. Де лицар мій у мідних латах? Чому ми – як сторонні? … Кольчуга в шафі іржавіє… Господар де мандрує? Лілія Бондаревич-Черненко Тебе чекаю не одну весну – У проліски очей фарбую рами: Ти вирушив за мене на війну – Це неважливо, що із вітряками… … Я за твоє кохання не боюсь – Графиня жодна вже не зачаклує! Лиш зовсім трішки уночі чомусь До Санчо Панси я тебе ревную… Пробач, коханий, ці думки сумні, – Ми все-таки не бачились ніколи… Я вірю, що на білому коні Загрузнеш ти біля моєї школи! (С. 249) Продовжуючи проблему «що ж є кращим – укрсучліт чи класика?», Сергій Дзюба неодноразово послуговується прийомом антитези. Як, наприклад, у «Трактаті про Винниченка й Чехова»:
– 810 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Трактат про Винниченка та Чехова І Винниченко, й Чехов – це пусте… Ігор Качуровський – І Винниченко, й Чехов – це пусте! – Богдан Бойчук пораду дав на вушко. – Мене читайте, а іще – Забужко, Бо ми найкраще пишем про оте… (С. 268) Бачення життя і філософської категорії часу крізь призму життєвої мудрості та самоіронії – теж одна з улюблених тем пародиста. Візьмемо для прикладу пародію «Довгожитель»: Довгожитель Життя у людини – коротке чи довге, залежно від того, як вона його проживає. Пауло Коельо. Диявол і сеньйорита Прим У мене навіть мить не пропадає – Дожовую в маршрутці бутерброд. Щороку літ по двадцять проживаю! Щоправда, й виглядаю на сімсот… (С. 300) Досить часто іронізує С. Дзюба саме над японською лірикою. Великий простір для власних умовиводів надають пародисту коротенькі вірші – хоку. Це, здебільшого, добро– 811 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
зичливий сміх над життєвими поглядами японців. Але який же мудрий і водночас природний сміх!.. З часто непередбачуваними висновками досвідченого пародиста, акцентованими на українських реаліях. До цієї умовної тематичної групи належить дуже велика кількість пародій пана Сергія. Але я обмежуся цитатами тільки деяких: Закономірність І знов зима! І знову випадають Прокляті зуби! Танеда Сантока Я чуйній долі кланяюся низько, Бо легко планувать життя мені: Якщо узимку надто часто слизько – Вставляти треба зуби навесні… (С. 239) Балада про двері Поклавши голову між лапи, Спить собака У будці серед білих хризантем. Такахама Кьосі Прийшов під ранок – двері на замку, Я стукав і гукав тебе даремно! Тому поет і спить у квітнику, Стискаючи в обіймах хризантему… (С. 237) – 812 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Прикмета Мабуть, Мій любий прийде уночі: Маленький павучок – Прикмета вірна – Сьогодні в сутінках до мене завітав! Сотохосі-но Ірацуме. Ніхон-сьокі (Аннали Японії) Хоч за вікном – багнюка і туман, Собаки, НЛО та хулігани, Ось на підлозі – лагідний тарган: Все ясно – приповзе вночі коханий! (С. 320) Сексуальна балада Як весело З красунею із Кібі Зривати першу зелень молоду В полях, засіяних На схилах та узгір’ї! Імператор Нінтоку. Кодзікі Ми вправні та своє бере природа – Блищать краплинки поту на тілах. Від насолоди просто їде дах! Засмагнемо, мов негри, на городі… (С. 327) – 813 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Трактат про еволюцію Шляхетним юнаком Лисиця стала У вечір весняний. Йоса Бусон Відпала в еволюції потреба, То й маєм дивовижний результат: Буквально вчора то була амеба, А нині – це народний депутат… (С. 330) Пересміюючи деякі погляди японців, Сергій Дзюба в одній із пародій порушує актуальну нам тему – відпочинок українців на морі: Балада про Одесу Початок літа. Трапеза ранкова: Морська капуста разом із піском. Томіта Моппо На морі дикунами пожили – Відпочивали від борщу й котлети; Тепер літаєм гордо, мов орли, Коли здуває вітер двох скелетів… (С. 244) – 814 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Є серед так званих «японських» пародій Сергія Дзюби і неймовірно влучна сатира на сучасні модні тенденції зі зміни статі: Перевтілення Не вугор ще, Проте вже й не людина! Травневий дощ. Томіта Моппо Ви скальпелем шуруєте красиво, Можливостям новим почавши лік. Лежу собі, очікую на диво: Іще не жінка, вже не чоловік… (С. 248) Не лишається поза увагою досвідченого пародиста і тема шлюбу, найчастіше мудро втілена у прийомах іронії над чоловічою суттю. Це, наприклад, такі пародії: «Вибачте, друзі, але мені пора…», «Балада про окупантів», «Балада про шубу», «Балада про сукню», «Балада про поліглота» і багато інших. Балада про окупантів Жінки принишкли: ідуть загарбники жінок! Проходять осторонь. Жінки гукають вслід їм: – Зрадники! Василь Слапчук – 815 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Як будь-яка окупаційна сила, Втрапляєм добровільно у пастки. Але не всі з нас – хтиві крокодили! Не вивелись ще мудрі віслюки… (С. 351) Балада про сукню Цілую краєчок сукні, Як цілують знамено. Не довіряє жінка квітам у моїх руках. Врочисто вимагає: – Поклянися. – Слово окупанта! Василь Слапчук Неправда, що від нас багато мук, Ми – виховані все-таки тварюки: Галантно так цілуємо вам руки! А потім – все, що трохи нижче рук… (С. 353) Балада про поліглота Чим більше знаєш слів і мов, тим тяжче порозумітись. Порозумілись мовчки. Василь Слапчук – 816 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Із мене вийшов справжній поліглот: Коли потрібно – вмить стуляю рот! Мовчу на двісті мовах про любов, Коли на тебе нападаю знов… (С. 356) Філософські питання життя і смерті також знаходять оригінальну відповідь пародиста – крізь призму гіркої іронії на тему скороминущості людського існування. І навіть із таких сумних істин, уміло перефразованих гострим пером Сергія Дзюби, читач має право сміятися: Балада про світле майбутнє Долі судилося бути саме такою. Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ. Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою. І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт. Павло Вольвач … Я доп’ю «Шардоне» – просто з келиха гарної жінки. Хай болить в мені фінка, аби лиш не втратити стать! Я страшенно люблю ту майбутню останню хатинку, Де не треба любити – достатньо сумирно лежать… (С. 359) Окремим розділом у книзі виділені «Хуліганські поеми» – як гостра сатирична відповідь на певні тенденції укрсучліту. Я не беруся їх коментувати, а саме – поему-пародію «Вигадки краба» і вінок сонетів «Циркуль». Але талановитим письменникам, не позбавленим почуття гумору, наполегливо раджу уважно прочитати цей розділ. – 817 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Останнім розділом книги є «Пісенне асорті» – це неперевершені музичні пародії, у переважній більшості на слова та музику самого ж автора. Адже до багатьох своїх пародій пан Сергій створив оригінальні мелодії. І часом, на прохання глядачів, він виконує власні тексти, акомпануючи собі на баяні чи гітарі… Завершуючи огляд третього тому тритомника Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито!», сміливо підсумовую: людина талановита – талановита в усьому. Я маю на увазі різноманітні іпостасі автора, якими його щедро наділила сама природа. Прекрасний поет-лірик, цікавий прозаїк, журналіст, академік, композитор, сценарист постає перед нами в новому амплуа – як талановитий пародист. І ця його остання іпостась – одна з найяскравіших, на мою думку. Ну, а ким, у першу чергу, вважає себе сам пан Сергій – я не знаю. Щиро апелюю до ваших читацьких інтересів і вподобань, дорогі читачі, аби ви розділили або ж спростували мої думки про Сергія Дзюбу як пародиста. Юлія Сільчук, поетеса, прозаїк, критик, член Національної спілки письменників України
– 818 –
Розділ четвертий
Нові рецензії на твори Сергія Дзюби
Замість післямови
Балада про супермена І якщо так поезія приходить, То я прожив за всіх, чи майже всіх. Андрій Криштальський Кладу вірші – цеглина до цеглини: З пітекантропів, копів і варшав… Я був сьогодні в спальні Катерини І свічку над Потьомкіним тримав! Гарячий віск натхненно плавив пальці, А я все думав, наче Соломон: За що оті Батиєві засранці Мене прим’яли, ніби наш ОМОН? Чому я став не першим в Клеопатри? І чи любив мене маркіз де Сад? Петлюра знову обіграв у карти, І Шолохов сварив – за плагіат… Буває всяк – як у Мазепи й гірше, Та я за всіх, здається, майже встиг… Я – супермен. Я – той, хто пише вірші. І вже тому – живіший всіх живих! __________________________________ * Ця правдива пародія – про мене, а ще трохи – про моїх «жертв». ☺ – 819 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
ЗМІСТ Кулінарна балада (слово від автора) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Незвичайний читач (передмова Ярослава Савчина) . . . . . 4 Розділ перший. Інтерв’ю Сергій Жадан . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Оксана Забужко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Микола Лукаш . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 Михайло Слабошпицький . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37 Анатолій Пашкевич . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Анатолій Погрібний. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54 Григорій Войток . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63 Ігор Коцюбинський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 Микола Смілик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 Михайло Павлюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 Ук Дара Чан (Камбоджа) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105 Галина Шитікова де Ескобар (Болівія) . . . . . . . . . . . . . . . 112 Олексій Маслов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 Сергій Зажитько . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128 Юрій Плаксюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134 Інна і Тетяна Чабан . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138 Сергій Дзюба (спілкувався Олександр Клименко) . . . . 146 Розділ другий. Нариси та спогади Юлій Коцюбинський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 166 Михайлина Коцюбинська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177 Володимир Дрозд. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191 – 820 –
Зміст
Левко Лук’яненко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Микола Холодний . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Петро Сорока . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олександр Жигун. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Петро Пиниця. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Серафима Дзюба (матуся). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віктор Дзюба (тато) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
203 207 219 224 230 239 246
Розділ третій. Рецензії Роллан Сейсенбаєв (Казахстан). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Рісто Василевскі (Сербія) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Михась Пазняков (Білорусь) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Фолькер Маасен (Німеччина) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Айдарбек Сарманбетов (Киргизстан) . . . . . . . . . . . . . . . Ак Вельсапар (Швеція, Туркменістан) . . . . . . . . . . . . . . Генріх Дік (Німеччина) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олжас Сулейменов (Казахстан) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Азіта Кагреман (Іран, Швеція) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Галимкаір Мутанов (Казахстан) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Василь Слапчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Василь Шкляр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віктор Баранов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Володимир Шовкошитний . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Леонід Яковишин . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віктор Терен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Григорій Войток . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Анна Багряна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віктор Мельник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Іван Андрусяк. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Лілія Бондаревич-Черненко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . – 821 –
254 261 267 274 278 284 288 293 301 308 314 337 343 350 355 360 365 372 383 393 398
Сергiй Дзюба
Прибульці
Євдокія Тютюнник. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Микола Будлянський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Микола Гриценко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Володимир Сапон . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Дмитро Шупта, Петро Лойтра, Володимир Стеценко . . Дмитро Головко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Леонід Горлач . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Михайло Блехман (Канада) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ганна Арсенич-Баран . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Георгій Дзюба. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Людмила Шутько (Італія). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Печорна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Бране Мозетіч, Андрей Скубич, Сузана Тратник, Станка Храстель (Словенія) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Станіслав Маринчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тетяна Сидоренко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тетяна Череп-Пероганич . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Світлана Новик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тетяна Зінченко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тімоті Снайдер (США) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Михась Ткач . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Микола Ткач . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Віталій Леус . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Ришкова (Німеччина) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Наталія Коцюбинська, Ольга Єрмоленко . . . . . . . . . . . . Володимир Ільїн . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ганна Барвінок, Ілля Шраг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Ананьєва (Німеччина) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Андрій Демиденко, Борис Раденко, Леонід Сандуленко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Грицюк. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . – 822 –
426 433 449 456 462 475 479 486 488 492 499 511 516 520 528 537 541 546 555 558 563 567 577 582 584 587 590 592 595
Зміст
Олександра Данилевська. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Микола Тищенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Григорій Лишко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Мамчич . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Степанець . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олена Коленченко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Шарль Ван Лерберг (Бельгія) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Юлій Коцюбинський . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Юлія Сільчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сусанна Багдасарян-Фліс (Вірменія, Франція) . . . . . . . . Володимир Кашка та Юрій Ананко . . . . . . . . . . . . . . . . . Інга Крукаускене (Литва) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ярослав Савчин . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Олег Гончаренко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
600 603 607 611 614 617 621 628 631 636 639 643 647 652
Розділ четвертий. Нові рецензії на твори Сергія Дзюби. Людмила Воробйова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 695 Юлія Сільчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 753 Балада про супермена (замість післямови). . . . . . . . . . . 819
– 823 –
Сергiй Дзюба
Прибульці
Літературно-художнє видання
Прибульці Літературознавча книга Книжка побачила світ за українською міжнародною програмою видання найкращих книг, котру здійснює відомий науковець Володимир Феодосійович Хоменко (м. Київ) Редактор – Василь Слапчук Технічний редактор – Олег Єрмоленко Комп’ютерна верстка, дизайн – Олена Журко Комп’ютерний набір, коректура – Сергій Дзюба
Міжнародна літературно-мистецька Академія України (м. Київ – м. Чернігів) Підписано до друку 04.01.2022 р. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Cyr. Ум. друк. арк. 47,9 + 2,33 іл. Ум. фарб.-відб. 47,9 + 2,33 іл. Обл.-вид. арк 51,5 + 2,5 іл. Зам. 0093. Наклад 5000 прим. ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф» Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 4079 від 1 червня 2011 року Тел. +38-097-385-28-13 Віддруковано ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф» 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40
– 824 –