Генріх Дік. Казки by Sergiy Kordyk

Генріх Дік

Диво продовження Казки для дорослих і дітей З німецької переклали Наталія Писаренко та Сергій Дзюба

Київ – Чернігів Міжнародна літературно-мистецька Академія України Чернігів Видавництво «Десна Поліграф» 2021

УДК 821.112.2 Д 45

Д 45

Генріх Дік Диво продовження : Казки для дорослих і дітей / З німецької мови переклали Наталія Писаренко та Сергій Дзюба. Художник Валентин Качурівський. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф», 2021. – 112 с. : 4 іл. ISBN 978-617-8020-18-7 Казки відомого німецького письменника Генріха Діка – напрочуд особливі. Недаремно літературознавець із Мінська Людмила Воробйова, яка написала велику рецензію на його диво-книжки, відзначає: «Зворушлива душевність і сонячне світло пронизують сторінки його прекрасних казок. Тебе не полишає чарівне, оптимістичне сприйняття світу, захоплює ліричність історій, сповнених красою і добром… Казкова книга письменника, крім неймовірних розповідей про всесвіт і людину, має безцінну властивість зцілювати душу». Взагалі, твори автора – не лише майстерні та людяні, а й мають оригінально глибокий філософський підтекст, тому «Диво продовження» із задоволенням читатимуть і дорослі, й діти.

ISBN 978-617-8020-18-7

УДК 821.112.2 © Дік Генріх, тексти, 2021 © Писаренко Наталія, Дзюба Сергій, переклади, 2021 © Качурівський Валентин, ілюстрації, 2021

Казки феї Елани

Казки феї Елани Де мешкає щастя? Де мешкає щастя? Це питання дуже цікавило одну маленьку фею. Вона розпитувала про це своїх колежанок, але ті, сміючись, казали їй: – Елано, ти ж сама маєш знати відповідь. Воно завжди знаходиться в мандрах. Шукати щастя – це пусте. – Тоді я також буду мандрувати, – виголосила Елана. – А коли знайду його, покладу у свою кишеньку і вивчатиму. Перелітаючи з місця на місце (а коли втомлювались її тоненькі крила, вона відпочивала у гніздах співочих птахів), Елана зустрічала різних людей. Одні розповідали їй, що часом почуваються щасливими. Інші стверджували, що зовсім незнайомі з цим поняттям, і останніх, на жаль, на світі виявилося досить багато. Та ні перші, ні другі не знали, де ж це щастя мешкає. І от, у той момент, коли Елана вже вирішила відмовитися від пошуків, їй повідомили, що у далеких горах, у темній печері, мешкає один сивий старець, який завжди сповнений радості і задоволений своїм нелегким життям. І Елана вирушила до нього. Гора, на якій мешкав старець, височіла у дивовижному блакитному серпанку – це ранок розкинув небесний намет, під яким ширяли білокрилі птахи. Біля підніжжя гори розлилося бурштинового кольору озеро, у якому вмивалося сонце. – Як гарно! – зачаровано вимовила фея. – Певно у такому місці всі мають бути щасливими. Потрібну печеру Елана знайшла досить швидко – перед 3

Генріх Дік. «Диво продовження»

її входом палало яскраве вогнище, а у червоному глиняному горщику булькотіла вода. Маленька фея вирішила, що краще не заходити самій у середину і не турбувати старця, а почекати його біля вогню. І дійсно, досить скоро з печери вийшов білий, як лунь, носатий дід із живими чорними очима. – Вітаю, – поважно промовила фея. – Я прилетіла до вас побалакати. У вас знайдеться хвилинка для мене?.. – У мене знайдеться час для кожного, – усміхнувся старець. – Ви, напевно, хочете розпитати, чому я тут живу? Майже щодня хтось приходить сюди, і всіх цікавить саме це питання… – Думаю, на це питання я вже знаю відповідь, – засміялася фея й швидко затріпотіла своїми крильцями. – Наразі так гарно, що я теж хотіла б тут жити! Мене цікавить інше: всі кажуть, що ви щаслива людина. Це правда? – Так, це правда! Вип’єте зі мною чаю з м’яти? – Із задоволенням. Та спочатку розкажіть мені, де ж знаходиться те місце, в якому мешкає щастя? – Тут, – старий вказав пальцем на ліву половину грудей. – Воно живе в моєму серці. – У серці! Ніколи не думала, що справжнє щастя живе в серці... А якщо хтось вирве ваше серце, що тоді буде? – Тоді мене не стане, але всі пам’ятатимуть, яким я був і як жив. *** Коли фея Елана повернулася додому, вона написала велику книгу про щастя, яке живе у серці людини. Та якщо ви не зможете знайти й купити цю книжку, впевнений, що ви у всьому розберетеся самі. Тому що справжнє щастя мешкає тільки у вашому серці. 4

Казки феї Елани

Чарівна шпилька Феї користуються багатьма різноманітними дивовижними предметами. Більшість із чарівниць за звичкою застосовують чарівні палички, проте деякі з них обожнюють усілякі новації, навіть мають смартфони. Та для малюсіньких фей невеличкий смартфон був би непідйомним тягарем, тож вони обирають для свого чародійства зовсім маленькі речі. Фея Елана також спочатку користувалася чарівною паличкою, що була розміром із сірничок. Але одного разу, під час тривалої подорожі, цей сірничок зламався і втратив магічну силу! Тож не довіряйте тим, хто розказує, що чарівні предмети не ламаються! У сучасному світі непридатними можуть стати і літаючі килими, й скатертини-самобранки, і навіть палички-стукалочки. Все! Та у світі фей діє одне дуже цікаве правило – якщо чарівний предмет зламався, його дивовижна сила переходить на іншу річ, але треба здогадатися, на яку саме. І ось, що сталося того разу. Елана мала довге хвилясте волосся. Щоб під час польоту ця краса не затуляла їй очі і не заважала рухатися вперед швидко й безпечно, а особливо тоді, коли зривався сильний вітер, фея стягувала гумками та заколювала волосся малюсінькими шпильками. А улюбленою її зачіскою для тривалих подорожей і тренувань був «кінський хвіст». Коли її маленька паличка зламалась, Елана одразу здогадалася, що втрачена нею чарівна сила перейшла до 5

Генріх Дік. «Диво продовження»

шпильки. Однак, вона зовсім забула, що перед користуванням новим предметом його обов’язково потрібно дослідити і перевірити у відділі чарівної якості. Сталося це у літній погожий день, коли ніщо не віщувало жодної біди. Яскраве сонце сяяло в зеніті. На лузі випасалися корови з добрими очима, а біля них повільно прогулювався бик, що мав плямисту шкіру та велике залізне кільце у носі. Несподівано біля тварин з’явилася маленька дівчинка у червоній суконці. Чому бик-здоровань тоді вирішив, що має налякати бідну дитину, він і сам потім не міг пояснити, але ноги вже несли його до неї. Коли Елана побачила бика, який летів до наляканої до безтями дівчинки, вона стрімголов кинулася навперейми, обачливо витягнувши з волосся чарівну шпильку. – Зупинись! – голосно наказала вона бику. – Інакше перетворю тебе з великого страшного бика на маленького веселого бегемотика! Та здоровань і не думав зупинятися. Елана змахнула своєю шпилькою, але нічого не відбулося: бик залишився таким, як і був. Часу на з’ясовування, що не так з її шпилькою, у феї не було, тож вона рішуче підлетіла до морди хулігана, сіла на кільце та боляче штрикнула шпилькою просто в його ніс. Бик зупинився та гнівно заревів. Елана посунулася на його носі так, щоб він міг її бачити, й сердито промовила: – Не реви! Поводься гідно! У здорованя від здивування відвисла щелепа, та, трохи заспокоївшись, він спитав: 6

Казки феї Елани

– Ти хто? – Я – фея Елана. І я не дозволю тобі нікого ображати! Бик схилив голову й закліпав очима. – Вибач... Я більше не буду. Владнавши справу з биком, Елана хотіла заспокоїти дівчинку, однак її червоне платтячко майоріло вже далеко на обрії, де виднілося декілька будиночків. Фея зітхнула з полегшенням – дитина була врятована. Та ця історія мала продовження. За десять хвилин потому на галявині з’явилися двоє розлючених озброєних вершників, які, притримуючи коней, прицілилися у бика зі своїх гвинтівок. Намагаючись врятувати бідну тварину, але зовсім не сподіваючись на успіх, Елана все ж вихопила зі свого волосся шпильку і змахнула нею. І цього разу все вийшло! Чоловіки покидали свої гвинтівки, зістрибнули на землю та побігли обіймати бика, який, понуривши морду, винувато зітхав. Фея задоволено усміхнулась. І уважно подивилася на свою шпильку, намагаючись зрозуміти, чому все ж таки вона перетворилася на чарівну. *** Вдома, розчісуючи своє довге хвилясте волосся, Елана несподівано виявила в ньому цілих дві шпильки! І, примруживши очі, засміялася: – Яка ж я все таки дурепа! Виявляється, навіть феї інколи помиляються. 7

Генріх Дік. «Диво продовження»

Фея Елана і будяк Якось фея Елана у своєму доглянутому, оточеному кущами бузку садочку, несподівано натрапила на величезний будяк. Роздивляючись загострені пелюстки його яскравофіолетової квітки, вона весело засміялася. Елана згадала, як одного дня минулого літа до її блакитного платтячка причепився кругленький колючий їжачок – пасажир із насінням будяка. Тоді, віддираючи колючку, фея навіть розсердилася, – так міцно вона трималася своїми вусиками за її сукню. Але, скинувши їжачка-будячка на землю, заспокоїлася й навіть погладила пальчиками цього мандрівника: – Зростай великим та міцним! Саме у той час лісом прогулювався носатий троль. Його брудне нечесане волосся також було вщент укрите колючками, висмикуючи які троль сварився та виголошував тисячі прокльонів на адресу всіх будяків на світі. Тож, коли він побачив Елану, яка пестила колючку, розсердився не на жарт. – Ану швидко забирайся звідси, доки я не влаштував тобі добрячого прочухана! Кудлатий троль уже замахнувся рукою на фею, щоб вдарити її, як раптом колючий їжачок будяка, якого пожаліла Елана, м’ячиком відштовхнувся від землі, підстрибнув у повітря і вчепився в самісінький ніс троля. – А-а-а! – заволав той. – Удвох – на одного?! Нечесаний троль, махаючи короткими ручками, стрім8

Казки феї Елани

голов кинувся бігти лісом, а нові колючки будяків усе чіплялися й чіплялися до нього з усіх боків. Як же це було смішно! Згадавши цю історію і насміявшись вдосталь, фея витягнула зі своєї кишеньки чарівну шпильку і торкнулася нею до знайденої рослини. Не пройшло й миті, як колючий будяк зник з її саду, і фея швиденько полетіла туди, куди вона його пересадила. – Вибач за те, що я влаштувала твоє переселення! – Нічого страшного, я люблю подорожувати, – трохи збентежено сказав будяк. – Та незабаром мої дітки знову з’являться у твоєму садку. – І нехай, – усміхнулася фея.

Генріх Дік. «Диво продовження»

Платтячко феї Якось улітку один художник намалював олійними фарбами соняшник. Картина вийшла якась надзвичайна, ніби на ній, окрім соняха, було ще щось. Митець і сам не міг зрозуміти, чому картина вабить, притягує погляд, ніби зачаровує. Він ще кілька разів малював той самий соняшник, проте нічого чарівного у цих роботах вже не було. Намагаючись розгадати таємницю, він почав читати книжки про дивовижні явища, чародійство та філософські істини. Відповідей на питання, що хвилювали митця, було чимало, але жодна з них не пояснювала, що ж зробило його полотно надзвичайним. «Можливо, день був особливим», – зрештою подумав художник. Та бажання розкрити таємницю все одно не полишало його. Тож одного вечора художник знову взяв лупу і почав прискіпливо роздивлятися кожен мазок фарби на картині. Він займався цією справою декілька годин і так стомився, що ноги ледь донесли його до ліжка, на яке митець впав і міцно заснув. Раптом крізь сон художник відчув, що хтось торкається його плеча. Він відкрив очі і голосно скрикнув від подиву. Над його головою кружляло дивне маленьке створіння – фея у платтячку з семи кольорів веселки. Жовтий так іс10

Казки феї Елани

крився, ніби увібрав у себе яскраві сонячні промені, крізь блакитний просвічувало небо, а зелений шурхотів листям молодого дерева… – Ти шукаєш відповідь на одне питання, – сказала фея, усміхаючись, – яке здається тобі надто складним. Насправді ж воно дуже просте. Поглянь уважно на моє платтячко і ти все зрозумієш. Художник прокинувся і збагнув: коли він малював соняшник, то забув про правила, яких його навчали. Роблячи жовті мазки, він думав лише про сонце, блакитні – про небо, зелені – про листя дерев. І на його картині оселилася веселка! Саме вона виблискувала на пелюстках його квітки, сяяла в її центрі та підсвічувала овальні листя-сердечка її довгого стебла. І саме це зробило його картину надзвичайною!

Генріх Дік. «Диво продовження»

Дівчинка, якій пощастило Сільська дівчинка знайшла скарб. Думки мешканців села одразу розділилися навпіл: одні вважали, що це темні сили допомогли дівчинці, інші – що тут не обійшлося без допомоги янголів. Прихильники версії втручання нечистої сили вимагали віддати знайдене у спільне користування, оскільки, коли здобуте за допомогою демонів буде розділене між усіма мешканцями, диявол відступить, і всі будуть задоволені. Прихильники ж версії про допомогу янголів також хотіли, аби всі коштовності були розподілені, але тільки серед нужденних. Вони вважали, що якщо Бог допоміг дитині, то користь від цього мають відчути саме бідні і знедолені. Пристрасті було розпалено до межі, не обійшлося без бурхливих сварок і навіть бійки. Так і не дійшовши згоди, але стомившись лаятися і битися, люди вирішили всім селом іти до хати, в якій мешкали дівчинка та її батьки. Діставшись до місця та вишикувавшись стіною, вони чекали, доки хтось із господарів не вийде до них. Незабаром дівчинка та її батьки з’явилися на ґанку, перелякані, похнюплені і нещасні. – Коли будемо ділити скарб? – закричали селяни. Наперед виступив батько дівчинки і вимовив здавленим голосом: 12

Казки феї Елани

– Дорогі односельці, ділити нічого. До нас приїздили чиновники з району і геть усе забрали. Ось документ про це, з підписом та печаткою. – Забрали?! – радісно закричали одні. – Так це ж чудово! Від нечистого прийшло, до нечистих на руку пішло. – Бог дав, цісар забрав, – сказали інші. – Хай буде так. І заспокоївшись, селяни розійшлися по своїх домівках. ***

Через декілька днів до села прийшла звістка, що чиновників, які везли скарб до району, дорогою пограбували та вбили. А ще за тиждень та сама дівчинка знову знайшла скарб. І, ані хвилини не вагаючись, вона побігла до озера та рішуче кинула скриньку із золотими монетами просто у вир. Від гріха подалі.

Генріх Дік. «Диво продовження»

І в людини має бути коріння Один непоказний юнак на ім’я Горен давно вже хотів стати учнем відомого мудреця Феофіла – поважного чоловіка з густою сивою чуприною. Та, прибувши восени разом з іншими претендентами на навчання, юнак не зміг відповісти ані на одне з трьох запитань, що були поставлені мислителем перед ними всіма. Тоді, щоб бути ближче до мудреця, він вирішив без усілякої платні стати слугою Феофіла, і старець погодився взяти хлопця до себе в дім: – Працюватимеш лише тоді, коли не буде занять. Щодо решти часу, Горене, вважай себе вільним і займайся тим, чого твоя душа прагне. Душа ж юнака прагнула знань, тому кожну свою вільну хвилину він проводив разом з учнями Феофіла, слухаючи мудреця. Якось увечері мудрець поставив перед своїми учнями таке запитання: – Що у дерева є найважливішим? Уважно вислухавши всі відповіді (а вони були різними), Феофіл наказав учням йти до лісу та, щоб переконатися у справедливості своїх суджень, кожному поговорити про ці здогадки з якимось деревом. Усі пішли. Вирішив виконати це завдання і Горен. Наблизившись до гаю, що зеленів на околиці міста, він побачив палаючу ватру і біля неї учнів мудреця, які сміялися, пригощалися принесеною з собою їжею та пили вино. 14

Казки феї Елани

Коли юнак проходив повз хлопців, він почув, як один із них сказав: – Наш Феофіл зовсім втратив здоровий глузд! Дерева ж не мають ані рота, ані язика, а він наказав нам говорити з ними. А якби й мали, то хто ж із людей зрозуміє, про що вони говорять? Горен тяжко зітхнув. Він також розумів, що у дерев немає нічого, що б допомогло їм налагодити спілкування з людьми, проте вирішив усе ж таки спробувати поговорити з ними. Невдовзі хлопець зупинився біля старої сосни, яка височіла край дороги, обійняв дерево, притулився до нього вухом і задумався. За деякий час Горен почув тихий незрозумілий шурхіт. Прислухаючись до нього, хлопець закрив очі та почав пригадувати все, що чув про дерева від свого учителя. Раптом йому здалося, що звідкись знизу до нього долинули слова: – У мене є коріння ... Наступного дня Горен тихенько вмостився позаду учнів, як завжди не збираючись брати участь у розмові з вчителем. Коли мудрець вислухав кожного з них, він несподівано звернувся і до свого слуги: – А ти, Горен? Ти розмовляв з деревом? – Так, хазяїне, я розмовляв зі старою сосною. – І що ж ти почув від неї? – Вона сказала мені, що найважливішим у неї є коріння, хоча сам я думав, що у дерева важливим є все. Мудрець радісно усміхнувся: – Ну що ж, молоді люди. Дехто з вас казав, що найважливішими у дерева є крона, дехто стверджував, що листя, кора, стовбур... Ці видимі частини будь-якого дерева безза15

Генріх Дік. «Диво продовження»

перечно є важливими для нього. Та тільки коріння живить дерево водою та поживними речовинами, саме воно дозволяє йому зростати рівним і міцним. Горен – це людина з коренем, хоч він і не завжди знає відповіді на всі питання. Щодо вас, мої учні, на жаль, ви з тих людей, які мають тільки крони, листя, кору і стовбури. Тож, якщо ви не набудете свого коріння, навчання не піде вам на користь. Запам’ятайте! І в людини має бути коріння!

Казки феї Елани

Посвята у лицарі В одній місцевості біля закинутого ставку із зеленуватою водою височіла напівзруйнована середньовічна фортеця. Майже всі її вежі були нанівець пошкоджені часом, але три з них, круглі, з темними бійницями та кам’яними гвинтовими сходами, все ж зберігали досить пристойний вигляд. Руїни фортеці було добре видно з села, розташованого неподалік від водойми. Одного вечора, коли розгулялася страшна буря, яка сипала з темного неба гострі блискавки, в одній із веж з’явився миготливий вогник, що рухався сходами від однієї бійниці до іншої. Це дивне блукаюче світло привернуло увагу хлопця, який приїхав із міста погостювати до своєї бабусі, й підліток, незважаючи на холодний дощ та загрозливі спалахи заграв, хутко рушив до зруйнованої фортеці. Діставшись вежі й зайшовши до неї, хлопець зупинився на темних сходах і голосно крикнув: – Хто тут? – Це я, Манфред фон Рорбах, – почув він у відповідь хриплуватий голос чоловіка у рицарських обладунках, який спускався сходами, тримаючи у руках палаючий смолоскип. – Чому ти досі не в кольчузі і де твоя зброя, меч чи арбалет? – Я ще зовсім молодий, пане фон Рорбах, – не розгубився юнак. – Меч для мене – занадто важкий, а арбалету в мене немає. – Ти не видаєшся мені слабким, – суворо сказав лицар, 17

Генріх Дік. «Диво продовження»

– тож зараз перевіримо, наскільки міцною є твоя рука та наскільки ти вправний. Пам’ятай, що головний обов’язок чоловіка – захищати свій дім. Ті, хто тягне до себе чуже майно, є щурами, ті, хто ображає слабших, – скорпіонами, а ті, що втікають із поля бою замість того, щоб битися за гідну справу, – це хробаки! Їхнє місце у землі, нехай там і ховаються. А ти ж лицар! Тож ходімо до збройної кімнати! І юнаку, який тепер думав лише про те, як дременути від цього ненормального привида, що розгулював старою фортецею, не лишилося нічого іншого, як, сповільнюючи ходу, попрямувати за ним до іншої вежі. – Та ти, певно, боягуз, якщо так «поспішаєш», – обернувся до нього фон Рорбах. – Тож іди геть! – Ні-ні, я просто зашпортався, пане лицарю, вибачте, – зашарівся юнак, прискорюючи ходу. Дорогою темними коридорами і сходами замку у пам’яті хлопця сплили слова його бабусі, яка нещодавно сварила його за пустощі: – Тобі – вже тринадцять. Час ставати дорослим мужчиною. А завдання це непросте... Ох, непросте! Згадавши бабусині слова, хлопець зітхнув. Тож треба було йому потрапити у таку халепу! Врешті-решт процесія дісталася потрібної вежі, і лицар, освітивши стіни кам’яниці смолоскипом, із заглиблення в одній із них витягнув іржавого меча. – Ця зброя вже непридатна до застосування, – промовив лицар, уважно оглянувши її. – Тому зробимо так: цю я візьму собі, а ти отримаєш мою. Отож бери мого меча та готуйся до бою! Чуєш, як гримить? Ворог на підході! 18

Казки феї Елани

... Раптом хлопець отямився. Він лежав на кам’яній підлозі, його серце вистрибувало з грудей, а тіло боліло так, ніби його прошили струмом тисячі блискавок. Спираючись на важкий меч, який виблискував у світлі заграв, парубок підвівся й побачив біля себе ще один – іржавий… Через гуркіт громовиці хлопець почув знайомий голос: – Я віддав тобі свій меч. Час ставати дорослим. Вчися бути лицарем!

Генріх Дік. «Диво продовження»

Замок на горі На одній високій горі, на краю оточеного неприступними скелями урвища, височів неймовірно гарний замок. Кожен, хто помічав його, неодмінно хотів дістатися до нього, але якщо він наважувався це зробити, то вже ніколи не повертався назад. Багато альпіністів знали про існування цього замку та уникали навіть розмов про нього – ніхто не бажав наражатися на небезпеку. Мабуть саме тому місцезнаходження цього замку на своїх картах вони позначали особливим чином, супроводжуючи позначку досить дивним написом: «Квіти не зривати! Не смітити!» Христина і Лера альпіністками не були, карти з позначками не бачили, про існування замку не знали, а тому не було нічого дивного, що якось улітку вони випадково опинилися якраз у тій місцевості, де він знаходився. Дівчата давно хотіли зблизька помилуватися рослинами на мальовничій гірській галявині, засіяній розкішними альпійськими травами, яка була розташована неподалік від замку. Тож одного разу вони з легкістю здолали підйом до галявини і завмерли від краси, яка відкрилася їхнім очам! Вони побачили справжнє диво. Наче якийсь чарівник розсипав серед каміння сонцеокі білосніжні едельвейси, небесно-блакитні дзвіночки, сині, з вишуканими пелюстками, квіти тирличу та ще багато квітів, назв яких дівчата не знали. Це було неначе запашне квітуче море, що буяло по сусідству з карликовими смереками, кипарисами і гірськими соснами таких дивних форм, що зачаровували 20

Казки феї Елани

душу з першого погляду. А на додаток, над усією цією красою на сонці виблискували вкриті снігом скелі, вершини яких були прикрашені тонким мереживом легких хмар! Це була неймовірна картина, яка розгорнулася перед дівчатами, мов на долоні. І тільки в одному місці, що було наче оповите густим білим серпанком, нічого не можна було розгледіти. Та раптом, на якусь мить, серпанок розступився, і в сяючому просвіті дівчата побачили замкову вежу з дахом, зробленим ніби з дорогоцінної платини. – Ти бачила це? – в захопленні спитала Лера, тримаючи в руках вінок із гірських квітів. – Так, – промовила Христина. – Хапаймо наплічники і туди! І дівчата рішуче рушили у напрямку замку. Та коли вони увійшли в смугу туману, їм стало якось не по собі: вони нічого не бачили, рухатися доводилося майже наосліп. Подруги вже вирішили повертати назад, коли раптом туман розступився, і вони з жахом побачили, що стоять на самісінькому краю глибокої прірви. А на протилежному боці цього урвища височів той замок, який так вразив їхню уяву. – Неможливо дістатися до нього, – зауважила Лера. – В нас немає такого спорядження, яке б допомогло перейти це провалля. – Дивись! – вигукнула Христина. – Он там підвісний місток, ним можна дістатися до замку. І справді, неподалік над проваллям розхитувалася прикріплена до скали дивна конструкція, перила якої виглядали так, ніби були зроблені з води. – Мені лячно... – промовила Лера. – Ця конструкція не 21

Генріх Дік. «Диво продовження»

виглядає міцною. Ми ступимо на неї і впадемо до прірви! Дівчата вирішили не ризикувати й повернутися назад, але всі їхні спроби пройти крізь смугу туману завершувалися тим, що вони опинялися на тому ж самому місці, звідки почали рух, проте щоразу на півкроку ближче до прірви. – Йдемо на місток! – рішуче заявила Лера. – Видно, нам не вийти звідси, допоки ми не потрапимо до замку. Хиткий місток дівчата минули на диво благополучно, хоча те, що було у них під ногами, повністю ховалося від їхніх очей, вкрите молочним серпанком. І тільки коли вони опинилися на твердій землі та обернулися, то побачили, що місток, яким вони йшли, був сплетеним із прекрасних квітів. – Квітковий місток! – усміхнулася Христина. – Той, хто споруджує мости з квітів, не може бути злим. – Незабаром довідаємося, – похитала головою Лера. – Дивись-но, там хтось стоїть. Христина повільно обернулася й побачила великого плямистого сніжного барса з довгим хвостом. Кричати або в якісь інший спосіб показати, що вона злякалася, ні в якому разі було не можна, інакше нещастя не уникнути. – Леро, нас зустрічають, – спокійно промовила вона. – Будь-ласка, опануй себе! Досить довго та без особливої злості хижак роздивлявся дівчат, потім грізно рикнув і величною ходою рушив до прикрашених величезними рубінами воріт замку. – Стривай! – заволала Христина. – Я знаю, що ми непрохані гості... Але, можливо, господиня прийме нас? – Господиня? – здивовано промовила Лера. – Але чому 22

Казки феї Елани

ти вважаєш, що в замку є хазяйка? – Та я навіть знаю, хто вона, – впевнено сказала дівчина. – Леро, перед нами – замок цариці альпійських квітів! Раптом туман зник, наче його й не було. Прикрашені рубінами ворота замку повільно розсунулися, пропускаючи дівчат, а коли вони пройшли крізь них, то опинилися на тому ж місці альпійського лугу, де Лера залишила свій вінок. – Вона нас пробачила і відпустила, – радісно усміхаючись, сказала Христина. – Але як ти здогадалася, що це – замок цариці альпійських квітів? – Леро, ми – жінки... У такої краси, як тут, обов’язково має бути цариця! І вона є! – І вона не любить, – тихо промовила подруга, – коли ми зриваємо її квіти.

Генріх Дік. «Диво продовження»

Камінь, глечик та ящірка Біля величезного каменю, який, ймовірно, скотився зі скелі, лежав старовинний бронзовий глечик, вкритий розписом, що за мотивом нагадував китайський. Камінь і глечик, наче справжні сусіди, лежали поруч вже понад п’ятсот років, але ні той, ні інший за цей час не промовили один до одного й слова. Першим припинив мовчанку камінь: – Скажи мені, чому ти лежиш біля мене вже стільки років? – Я лежу тут тільки тому, що коли ти скотився з гори, то закрив мене собою від усього світу. Хто ж мене побачить, якщо з дороги видно лише твій непоказний бік? – Та ні, справа не в тім… Коли світить сонце, твоя бронза так яскраво виблискує на ньому, що це видно здалеку. Тож я тут ні до чого. Мабуть, тебе зробили не так уже й красиво, щоб ти комусь сподобався. – Немає межі твоєї безсоромності, каменю! Саме ти є причиною моєї знедоленості. Чому, падаючи з гори, ти не розколовся на дрібні шматки? До цієї сварки уважно дослухалася ящірка, що сиділа на камені, і зрештою вирішила втрутитися в розмову: – Звісно я вам – не суддя, але хочу сказати, що ви обидва – дуже корисні для мене. Коли падає дощ, я ховаюся у глечик. Коли хочу погрітися на сонечку, то лежу на камені. Ви однаково потрібні мені – це очевидно. Тож немає чого сваритися, а краще пишайтеся тим, що маєте таку хазяйку! 24

Казки феї Елани

Дівчина зі стрічкою Кожної весни вздовж узбережжя, поряд з яким то тихо плескалося, а то грізно шуміло море, щоранку прогулювалася дівчина з довгою червоною стрічкою у волоссі. Мало хто бачив цю дівчину, адже у цей час люди або поспіхом збиралися на роботу, або вже рухалися в напрямку своїх фабрик, офісів та пекарень. Щодо вихідних, то о шостій ранку, надолужуючи недоспане за робочий тиждень, всі ще солодко спали у своїх домівках, тому нікому не було ніякої справи до цієї дівчини у довгому червоному плащі, яка рухалася у цей час вздовж узбережжя, тримаючи в руці палицю золотавого кольору. На жаль, ніхто не бачив, як майоріла її червона стрічка у вогняному волоссі, що багаттям виблискувало у променях вранішнього сонця. І, на жаль, ніхто не міг побачити ту мить, коли сонце перетворювало її плащ та морські хвилі на червоно-золотавий струмінь, що розчинявся у безкраїй синяві моря. А це було надзвичайно гарно! Сама дівчина знала, як це красиво, хоча й не могла бачити цього. Вона просто чимчикувала вздовж морського узбережжя зі своєю стрічкою, сподіваючись, що колись її побачить той, для кого вона пошила цей червоний плащ і сплела цю стрічку з ниток, котрі виблискували на сонці.

Генріх Дік. «Диво продовження»

*** Він поїхав у рейс дорогою, з якої було видно це узбережжя. І щоранку вона чекала на нього там, де вони колись зустрілися вперше. Тож, якщо вам доведеться побачити на узбережжі цю дівчину з довгою стрічкою у волоссі, то знайте, що її серце переповнює любов до моря, до життя і до того, на кого вона так чекає.

Казки феї Елани

Чарівний отвір На околиці села близенько один від одного росли два дуби, а отвір, що був між їх стовбурами, виглядав майже як кільце. Якось продибала крізь цей отвір коза і зникла, а згодом знайшли її аж у сусідньому селі. Потім віслюк пройшов між дубами, й опинився у циганському таборі. Але мало хто звернув увагу на ці дивні випадки, доки не сталося ось що. Прошкутильгав поміж цих дерев один дідусь із палицею, якого знайшли потім у місті, на залізничній станції, де він сидів на лавочці та пив лимонад, котрий виробляють тільки в Китаї. І ось після цього місцеві почали оминати зачароване місце десятою дорогою. З обласного центру приїхала навіть спеціальна комісія, члени якої довго ходили навколо дерев, але пройти крізь отвір між ними ніхто так і не наважився. Запросили науковців. Ті вирішили підійти до справи належним чином – провести експеримент. Один з учених кидав у отвір спис, другий підбирав його з іншого боку. Висновок був незаперечним: жодних перешкод не встановлено: спис вільно пролітає крізь отвір і опиняється з іншого боку. Однак, про всяк випадок, було вирішено розташувати біля дерев табличку з надписом: «Недосліджений об’єкт. До особливих розпоряджень прохід заборонено». 27

Генріх Дік. «Диво продовження»

***

Ця загадка так і залишилася б нерозгаданою, якби не два письменники, що якось приїхали до цього села... Кілок з табличкою було вирвано з землі у першу ж ніч. А на другу ніч усе село рушило крізь чарівний отвір між дубами, щоб потім було що розповісти своїм нащадкам!

Колесо та хрущ Вздовж дороги котилося майже нове колесо, яке то весело підскакувало на вибоїнах, то сповільнювало свою ходу, коли дорога йшла вгору. – Любий мандрівнику, – звернувся до колеса хрущ, коли воно сповільнило свою ходу, – я старий і немічний, підвези мене. Я можу скочити на твій внутрішній обід і доїду разом із тобою до наступного дерева. – Я кочуся не для того, щоб когось возити, – відповіло колесо, – а для того, аби всі мене бачили. – Тоді ти – непотрібна річ. Користі з тебе ніякої, – посміхнулася комаха. – Я корисне тим, що можу пересуватися, – гордо прорипіло колесо своїми дерев’яними спицями. Та раптом його рух значно сповільнився. Поспостерігавши ще хвилину за обертами колеса та за тим, як, добігши до невеличкого горбочку, воно захиталося і впало, хрущ із задоволенням промовив: – Усе, що рухається марно, з легкістю котиться тільки вниз або там, де немає перешкод. 28

Казки феї Елани

Чарівні книжки В одному будинку, де мешкала велика сім’я, на полиці з фанери стояли три грубезні книжки. Їхні корінці та палітурки не відрізнялися особливою красою, тому, мабуть, їх ніхто і ніколи не брав до рук. Та одного разу у будинку з’явився гість – юнак, небіж хазяїна. Походжаючи кімнатами будинку вслід за господарем, який вирішив провести йому невеличку екскурсію, юнак раптом зупинився біля полиці з книжками: – Дядьку Лео, а що це у вас за книжки? – поцікавився він. – Не знаю... – знизав плечима господар. – Колись купив їх при нагоді, а читати – не читав. – А можна мені скористатися вашою бібліотекою? – Звісно, Франце, – усміхнувся чоловік. – Читай, скільки хочеш, а не встигнеш прочитати – бери їх собі. А мені треба трохи відпочити, бо стомився, – зітхнув він. – Кручуся, мов білка в колесі, а все марно. Франц взяв з полиці одну з книжок, з обережністю розкрив її й ледь не зойкнув, вражений тим, що побачив усередині. На одній з її сторінок били струмені справжнього фонтану. А на іншій сяяло справжнісіньке сонце, яке золотом виблискувало у бризках води. Здивований юнак, не наважуючись гортати сторінки далі, повільно закрив книгу і поставив її на місце. Потім він узяв до рук другу книжку, розкрив її посередині і знову ледь не скрикнув – усе поле розгорнутих сторінок фоліанту вкривав доглянутий квіту29

Генріх Дік. «Диво продовження»

чий сад із чудовими різнобарвними квітами на клумбах. Юнак хутко згорнув і цю книгу, щоб якнайскоріше відкрити третю, де він побачив гарний замок, з вікон якого час від часу визирали бородаті гноми з різнокольоровими літерами у руках. Франц обережно поставив книжки на полицю і побіг шукати господаря будинку. Той разом з дружиною і трьома дітьми сидів у вітальні біля телевізора. – Дядьку Лео, – звернувся Франц до родича. – Ви маєте такі чудові, просто чарівні книжки. Вам обов’язково треба їх подивитися. І не тільки вам, а й тітці Марті та дітям! – А ми якраз дивимося передачу про дива, – усміхнувся Лео. – А книжки? Які там дива можуть у них бути? Сідай краще з нами, подивися телевізор. – Дякую! Я все ж почитаю. – Ну то читай! А потім забирай книжки з собою. Я дарую їх тобі. У нас вони тільки порохом на полиці припадають. Коли юнак вийшов із кімнати, дядько, усміхаючись, підвівся з місця: – Ну що з дурня візьмеш? Знайшов у нас чарівні книжки! І всі домочадці голосно засміялися... Минуло три роки. Якось зранку Марта знайшла у поштовій скриньці конверт із сусіднього містечка із розписаним золотавою фарбою запрошенням на відкриття саду і фонтану. До запрошення прикладалася записка, де від руки було написано наступне: «Любі родичі! Обов’язково приїжджайте на свято. Я хочу повернути вам книжки, завдяки яким здобув дуже багато. Франц». Увечері, коли всі члени сім’ї сиділи у вітальні, Марта по30

Казки феї Елани

казала запрошення і записку чоловікові. Довго запрошення не обговорювалось – їхати нікому не хотілося, та в словах записки було щось таке незрозуміле і таємниче, що родина вирішила таки поїхати, тим більше, що у програмі телебачення на цей день не було нічого цікавого. Стояла чудова погода. Весняне сонечко лагідно сяяло у небі, що було схожим на величезну волошку з пелюстками, оточеними легкими хмарками. Лео і Марта, які сиділи у машині на передніх сидіннях, ще здалеку побачили великий натовп у тому напрямку, куди вказувала стрілка на плакаті з інформацією про свято. Припаркувавши автомобіль, родина неквапливо рушила до того місця, де, виблискуючи на сонці, злітали вгору струмені неймовірно красивого фонтану, навколо якого розташувалися клумби з різнобарвними квітами і росли молоді дерева. Франц стояв біля фонтану, тримаючи у руках якийсь пакет. Він постійно розмовляв з кимось із присутніх, але коли побачив родичів, радісно усміхаючись, хутко побіг до них. – Ну, як вам подобається фонтан і сад? – спитався він у них після привітання. – Гарно. А чиї вони? – запитав Лео. – Були моїми, але вчора я подарував і фонтан, і сад місту. – Були твоїми?! – витріщила очі Марта. – Навіщо ж ти усе віддав? – Та не зовсім і моїми, – сказав Франц. – Це все з тих книжок! Там ще і замок є, але про нього я вже написав роман. А сюжет, на жаль, можна використати тільки один раз – такі правила... Дядьку Лео, я хочу з подякою повер31

Генріх Дік. «Диво продовження»

нути вам книжки. У нашому місті тепер є і сад, і фонтан, а у вашому – немає. Тож візьміть книжки, вони – насправді, чарівні! І щасливий небіж передав книжки родичу. Взявши пакет у Франца, Лео підморгнув дружині і, махнувши рукою, покликав до себе дітей. – Мій небіж зовсім втратив здоровий глузд, – зітхаючи, промовив він дорогою до машини. – Це, мабуть, від його любові до читання, – хором відповіли діти. – Міг стати заможною людиною, – гірко відповіла Марта, – а усе роздарував. – Він завжди був дурнем, – зневажливо пхикнув Лео і рішуче вкинув пакет із книжками у сміттєвий бак. ***

Отак деколи буває на світі! Та не турбуйтеся, мої дорогі читачі! Чарівні фоліанти не зникли. Їх знайшов один безхатченко, і тепер там, де він зазвичай ночував просто неба, височить чудовий замок.

Казки феї Елани

Диво продовження Сола була обдарованою і дуже цікавою до всього дівчиною, яка всюди ходила з фотокамерою. Сьогодні більшість людей роблять фотографії на смартфон, Сола ж вважала такі знімки недостатньо гарними і виразними, тож надавала перевагу професійній апаратурі. Усі дивувалися її палкому бажанню постійно фотографувати, тягаючи за собою важку торбу з фотоапаратом до лісу, до озера та вузькими вуличками міста. – Соло, у тебе вже стільки чудових знімків, –- сказав якось їй товариш. – Невже тобі їх недостатньо? Чи може ти ними не задоволена? – Розумієш, у чому річ… Сьогодні я задоволена тим, що відзняла, та завтра до цього сюжету може попроситися пташка чи комаха. Світ змінюється, жоден сюжет не може вважатися завершеним, бо матиме продовження. – А якщо ти натрапиш на щось таке, чого зараз немає у цьому світі, яке продовження ти зніматимеш? – Ти маєш на увазі, що у цього «чого немає», не може бути й продовження? – Саме так! – Знаєш, на рахунок того «чого немає», – усміхнулася дівчина... – Одного разу, коли я фотографувала двох птахів, то раптом зрозуміла, що вони говорять між собою про те, чого для нас, людей, ніби й немає... Так уже ми влаштовані, що все незнайоме, незрозуміле та непомічене, здається нам неіснуючим… А щодо продовження, то його має все. У мене багато знімків, що свідчать про це. Дивись! 33

Генріх Дік. «Диво продовження»

Із заповненої фотографіями картонної коробки, що стояла на столі, Сола витягла одну і поклала її на стіл. – Ось фотографія істоти, якої зараз немає. Мені тоді було шістнадцять. Розумієш, про що я? У тому то й диво! І те, що зараз існує, і те, чого зараз немає, – все має продовження! Ось це диво продовження я й фотографую!

Казки феї Елани

Вскочити до сузір’я Коли Солі запропонували сфотографувати білого пса, розміром з невеликий одноповерховий будинок, котрий за свідченням якогось дослідника начебто самотньо жив на одному з островів Тихого океану, вона погодилася без жодних вагань. Довідавшись про ці небезпечні наміри, рідні і друзі Солі усіляко намагалися втримати її від авантюрної подорожі. – Цей пес, ймовірно, є продуктом радіаційної мутації, – схвильовано казав батько. – Він розірве тебе на шматки ще до того, як ти витягнеш із сумки свою камеру. – До такого жахіття не варто навіть наближатися, – витріщивши очі, промовляла подруга. – Фотографуй нормальні об’єкти. Навіщо тобі цей пес-велетень? Та чим більше відмовлянь чула Сола, тим палкішим ставало її бажання сфотографувати цього пса хоча б один раз. Корабель експедиції, у складі якої, крім Соли, були вчений, репортер та мисливець, прибув до острова вранці. Острів нагадував неприступну фортецю, біля підніжжя якої здіймалися величезні хвилі, що безупинно билися об сіре каміння. Сола під палаючим сонцем без перерви фотографувала скелястий берег. – Ви бачите цю суцільну скелю? – спитав високий кароокий дослідник. – Там є лише одна вузька ущелина, щоб наблизитися до неї. Нам доведеться дістатися до берега шлюпкою. – Тож рушаймо, не гаючи часу, – відповів мисливець, 35

Генріх Дік. «Диво продовження»

який мав квадратне обличчям з доволі низьким чолом. – Я вже зарядив свою гвинтівку. – Не смійте стріляти! – суворо наказав вчений. – Для такого величезного собаки ваші кулі – наче укуси комарів. Роздратуєте його – і тоді живими нам із цього острова не піти. – Це ми ще побачимо! – Панове, – звернувся до всіх лисуватий, років сорока, журналіст, – як я неодноразово вам казав, в існування цього чудовиська я не вірю. Я і поїхав з вами тільки для того, щоб спростувати ці байки, написавши про це. – Досить уже базікати! – сердито промовив дослідник. – Хоча я особисто бачив лише хвіст цього пса, та аборигени, які мешкають на сусідньому острові, переконані в тому, що такий собака-велетень існує. Журналіст глузливо посміхнувся, і саме у цей момент з острова долинули жахливі звуки, що нагадували страшне гарчання. Усі мимоволі здригнулися. – Пес, пес… Та це, мабуть, дракон! – злякано вигукнув журналіст. – Тепер, панове, я вірю, що там щось є! Ноги моєї не буде на цьому острові! Я не маю ніякого бажання стати сніданком для цього чудовиська. – Добре, залишайтеся, – саркастично посміхнувся вчений. – Ми поїдемо втрьох. Ущелину вже добре видно, я скажу капітанові, щоби він кидав якір та наказав матросам спустити шлюпку на воду. Тож незабаром човник уже гойдався на морських хвилях, і двоє матросів, вправно гребли веслами до загадкового острова. Берег, до якого пристала шлюпка, був вкритим різнокольоровою галькою, яка виблискувала на сонці, немов 36

Казки феї Елани

дорогоцінне каміння. Сола першою вистрибнула з човна на берег і почала уважно роздивлятися вузьку ущелину, де між камінням росли дивної форми деревця. Побачене здивувало її настільки, що вона навіть забула про свій фотоапарат. Та, трохи оговтавшись, почала фотографувати, рухаючись услід за вченим. Минуло хвилин п’ятнадцять, коли мандрівники, обережно чимчикуючи по вкритому мохом слизькому камінню, вийшли на досить рівне, майже біле кам’яне плато. – Якщо тут живе тварина, то чим же вона харчується? – промовив мисливець. – Дійсно, з огляду на цей ландшафт, життя тут – неможливе, – зітхнувши, сказав дослідник. – Невже мені все просто примарилося? – Так ось же він, цей пес, – гукнула Сола і стрімголов кинулася до пагорбу, що нагадував собою величезну білу хвилю і знаходився приблизно за двадцять метрів від них. У цю мить собака підвівся, повернув голову до непроханих гостей і грізно загарчав. – Тікай швидше! – почула дівчина несамовитий крик мисливця. – Мерщій, зараз він розшматує тебе! Я стрілятиму! На мить зупинившись, Сола обернулася до друзів і прокричала: – Тікайте ви! Я вже все одно не встигну! Подумки готуючись до неминучої розправи, дівчина ще секунду стежила за тим, як науковець із мисливцем зникають із поля зору, а потім повернулася до собаки. Побачене неабияк здивувало її! Пес спокійно лежав на землі й сумно зітхав, як це зазвичай роблять собаки, коли вони чимось не задоволені. 37

Генріх Дік. «Диво продовження»

– Даруй, – знизала плечима Сола. – Пробач, будь ласка, що ми розтривожили тебе. Ми, люди, – такі допитливі та, мабуть, нерозумні. Дозволь мені тебе сфотографувати. Один лише раз. – Добре, – доброзичливо відповів пес. – О, то ти вмієш розмовляти? – заплескала в долоні Сола й приготувалася фотографувати. – Можеш мені пояснити, що ти тут робиш? – Розмірковую. – Цікаво, про що? – Про сузір’я Великого Пса. Думаю, як туди дістатися. – А це можливо? – Звісно! Гадаю, я можу туди просто вскочити. – Класно! Це плато – твій космодром?! Як із тобою цікаво, але треба йти. Незабаром вони повернуться і почнуть стріляти. Прощавай! Хай щастить! – Іди, – сумно промовив пес. – Та поміркуй про те, як тобі вскочити до сузір’я Діви. *** Після повернення з експедиції журналіст підготував яскравий репортаж для своєї газети і став відомим усьому світові. Вчений протягом місяця зробив стільки доповідей, що йому було присуджено ще одне наукове звання. А мисливець усюди демонстрував свою гвинтівку і запевняв, що наступного разу він обов’язково підстрелить велетенського пса. Сола ж ночами пильно вдивлялася у зоряне небо і одного разу чітко побачила, як із сузір’я Великого Пса їй привітно усміхнувся знайомий білий собака. 38

Казки феї Елани

Підступний план Володар захоплено спостерігав, як надзвичайно гарна наложниця виконувала віртуозний танок: то вона кружляла, наче різнобарвний метелик, і мерехтіння живого віяла її рук створювало ілюзію, що їх у неї – не дві, а набагато більше; то раптом ставала навшпиньки й чарівним птахом злітала в повітря, де вона вимальовувала своїм золотавим одягом неймовірні візерунки. Мерехтіли свічки. Біля входу до тронної зали нерухомо застигла охорона. Придворні, які сиділи на м’яких подушках, похитувалися в такт музиці. Танець зачарував усіх. Тільки султанша з глибокою ненавистю спостерігала за рухами дівчини. Її чоловік завжди мав багато наложниць, однак до жодної з них вона не відчувала ніяких ревнощів. Бо хіба може вона – дружина султана, донька могутнього хана, котрий править степовою країною, – ревнувати чоловіка до розкішних речей, які його оточують? Але ця наложниця, Гульфія, перестала бути річчю, вона здобула ім’я та гідність! Разом із нею у життя султана прийшло справжнє кохання й з’явилося місце для віршів, ніжності та легкого суму. І тепер вона – Аміна, розкішна і мудра, надійна та віддана султанська дружина, – опинилася на одному щаблі з простою танцівницею. Це було неприпустимо! Але сьогодні все закінчиться. З’явився підступний план... На щастя, у Гульфії є брат – Салават. Раніше він був слугою султана, а тепер прислужує тільки їй, султанші. От 39

Генріх Дік. «Диво продовження»

завдяки йому вона й втілить свій план у життя. Коли Гульфія закінчила свій танок і наблизилася до султана, щоб вклонитися йому, Аміна плеснула в долоні: – Салавате, хутчіш неси мені вина! Танок Гульфії був таким віртуозним, що аж паморочиться в голові. Треба випити, доки я не вмерла від захвату! – Так-так, слуги, несіть усім вино! – вигукнув султан і з вдячністю подивився на дружину. – Будемо бенкетувати! Перший кубок янтарного напою подали Аміні. Взявши його, вона непомітно всипала туди отруту, що була захована в її персні. Опісля підійшла до Гульфії, яка сиділа біля ніг султана, й простягнула келих дівчині, котру її чоловік із ніжністю гладив по щоці. – Випий першою, – промовила Аміна. – Ти сьогодні заслуговуєш на це. Дівчина підвела очі на султаншу, слухняно взяла кубок з її рук і тихо промовила: – Я не можу пити першою. Бо хіба може звичайна квітка з саду пити воду хутчіше за садівника? Прошу, володарю, мій садівник... Вона простягнула кубок султанові. Султан засяяв, взяв чашу і повільно наблизив її до губ. Обличчя Аміни перекосилося від жаху, вона мимоволі схилила голову, та, коли наважилась подивитися на чоловіка, побачила, що він стоїть біля неї. – Я – садівник, – відповів султан. – Ти, Аміно, – лійка, яка поливає мій сад. Випий першою, кохана. – Дякую, володарю! – султанша тремтячими руками взяла кубок і рішучими кроками попрямувала до слуги. – Якщо я – лійка, що поливає сад, – з недоброю по40

Казки феї Елани

смішкою сказала вона, – то я волію, щоб цей напій першим випив той, хто його приніс. Слуга смиренно взяв чашу, залпом спустошив її та раптом, зігнувшись від болю і з піною біля рота, впав на мармурову підлогу. – Салавате, що з тобою!? – кинулася танцівниця до брата. Її руки тремтіли, а сльози бігли по щоках. – Мій султане, – твердо промовила Аміна. – Ці двоє хотіли отруїти мене! Ти також був у небезпеці! Салават покарав себе сам. Але ця злодійка була з ним заодно. Накажи скарати її! Затамувавши подих, всі присутні підвелися зі своїх місць і мовчки спостерігали за султаном. – Ні, володарю, це неправда! Я непричетна! – Гульфія впала перед султаном на коліна, благально дивлячись у його очі. Правитель повільно підвівся. – Я – садівник, Гульфія – квітка, Аміра – лійка. Брат квітки був квіткою, лійка – власність садівника… Хто ж міг всипати до лійки отруту? Чи не я сам? Йдіть, доки не пізно… Сьогодні я дарую всім прощення. Як садівник. Але завтра я знову буду султаном.

Генріх Дік. «Диво продовження»

Кому служиш? У тронній залі короля Бева панували безлад і метушня. Міцно вхопившись за бильця трону, король із сумом спостерігав за тим, що відбувалося довкола. Раніше, коли він був молодим та сповненим сил, такого неподобства не було ніколи – церемонії відбувалися належним чином, злагоджено і урочисто. Тепер, коли хвороба підкосила його, він ледь вставав з ліжка і вранішнє сидіння на троні перетворилося на тортури, а придворні почали поводилися безцеремонно. Чим слабшим він ставав, тим більше метушні було в залі, і все це порушення правил, перешіптування, ходіння один до одного припинялося лише тоді, коли король підводився з місця. Зібравши останні сили, Бев підвівся і грізно крикнув: – Досить теревенити! Я ще не вмер, я ще маю силу! Рух у залі миттєво спинився. Придворні з острахом дивилися на короля – всі знали, яким страшним він буває у гніві. Король опустився на трон і продовжив: – Вчора перед сном у молитві я попросив Всевишнього послати мені кого-небудь, хто відповість, на що мені тепер сподіватися. І уві сні мені прийшла відповідь, що нині зранку хтось прийде. Не встиг король закінчити свою промову, як масивні двері тронної зали відчинилися і на червоній килимовій доріжці з’явилося дивне створіння з двома крилами (одне – білого, а інше – чорного кольору), яке впевнено попростувало до трону, на котрому сидів правитель. Придворні, затамувавши подих, чекали на розвиток подій, а Бев сидів нерухомо, не наважуючись промовити ані слова. 42

Казки феї Елани

– Ти просив, – озвався гість, – і я з’явився. Тихі звуки голосу дивного створіння злітали з його вуст ніжним потічком і підіймалися вгору, де під склепінням зали перетворювалися на зрозумілу людську мову. – Так, я просив, – промовив король. – Я хочу знати, на що мені сподіватися. – Усі сподівання марні, – знову тихо відповіло створіння, – якщо ти не знаєш, кому служиш. – Як не знаю, кому служу? – спантеличено пробурмотів Бев. – Кому може служити король? У цій залі – багато шляхетних панів, вони служать мені. Мій народ служить цим панам і мені. А я служу їм усім. Це – моє покликання. – Але якщо ти служиш усім, тоді чому ти звернувся до Господа? Поклич тих, кому ти служиш, та спитай у них, на що тобі сподіватися. – Авжеж, я зрозумів. Пробач. Я служу Господові та їм. – І як же ти служив Господові? – спитав відвідувач. Його мова ставала все голоснішою, тепер кожне слово з ніжного потічка звуків під склепінням зали перетворювалося на вируючий потік. – Не знаю... Це не мені вирішувати. – А кому? Якщо ти цього не знаєш, то про що мова? Не знаєш – то й підеш туди, куди не знаєш… – Хіба це зараз так важливо? – ніяково посміхнувся король. – Я ж іще не вмер. – Коли помреш, буде вже пізно, – зовсім тихо запевнив гість, і його біле крило раптом почало чорніти. – Але я ще хочу жити! – вигукнув король. – Хочу, щоб зі мною рахувалися! А вони всі тут чекають моєї смерті. – Я – смерть, – сказало створіння і повністю почорніло. – Я прийшла по тебе. 43

Генріх Дік. «Диво продовження»

Як навчитися літати? Була собі одна принцеса, яка так сильно хотіла навчитися літати в небі, що навіть захворіла. Вона майже весь час лежала у ліжку, з якого підіймалася все рідше, та без кінця жалілася, що, замість кольорових снів, вона бачить тільки звичайні. І король, який був дуже засмученим тим, що відбувалося з принцесою, вирішив покликати трьох лікарів із різних країн світу, аби вони допомогли його доньці здолати цю незнану недугу. Перший лікар, який мав розкосі очі та три скупі волосини замість бороди, попросив принцесу роздягнутися, оглянув її з ніг до голови та, знизавши плечима, промовив: – Вона – абсолютно здорова. Другий, що був зодягненим у довгий сірий сюртук та мав на голові перуку, витягнувши з великого саквояжу безліч склянок, ланцетів, пінцетів, порошків та інших лікарських причандаль, провів ретельне обстеження принцеси і також сказав: – Вона – здорова. Аналізи вказують на відсутність будь-якої хвороби. Третій лікар, із сивою борідкою та променистими синіми очима, попросив усіх присутніх вийти з кімнати принцеси, залишивши тут тільки короля. Щиро усміхнувшись, він спитав у повелителя: – Ваше величносте, скажіть, будь-ласка, а які ви бачите сни? 44

Казки феї Елани

– Я не пам’ятаю, – розгубився король. – Загалом, я не маю часу думати про це. Я зайнятий справами свого королівства. – А ви, люба принцесо, – звернувся лікар до дівчини, – чим ви займаєтеся протягом дня? – Нічим особливим я не займаюся. Цілий день я мрію про те, щоб навчитися літати. – Чудово! – захоплено вигукнув синьоокий лікар. – Ви маєте гарну мрію! Її обов’язково потрібно втілити у життя. Літати можна навчитися! Адже можна це робити не тільки в повітрі, але й на воді. – Як це? – спитала вражена принцеса. – Все дуже просто, – усміхнувся лікар, – вставайте з ліжка, і ми розпочнемо будувати човен із вітрилами. Щоправда, справа це – нелегка, працювати доведеться довго, та, я вас запевняю, – човен літатиме разом із вітром. – А-а-а... – ніби від зубного болю скривилася дівчина, – про таке ми і без вас знаємо. Я хочу літати в небі. І бачити кольорові сни. – Повірте мені, люба принцесо, тільки-но розпочавши будувати човен, ви зможете навчитися літати в небі. Але спочатку треба навчитися літати на воді! Зітхнувши, принцеса зрештою погодилася будувати човен. Після першого дня роботи у майстерні вона, ледь дихаючи, доповзла до ліжка й впала на нього, безсила, не знявши навіть свого одягу. На другий день було майже те ж саме. Однак через тиждень принцеса вже втягнулася у роботу, вправно працювала різними інструментами по дереву, кроїла і зшивала парусину. Щодня лікар та король ба45

Генріх Дік. «Диво продовження»

жали їй гарних снів, а зранку цікавилися, чи часом вони не були кольоровими, проте дива все не відбувалося. Так минуло півроку. І ось, одного разу після роботи, коли принцеса в супроводі короля та синьоокого лікаря поверталася до своєї кімнати, вона сказала їм: – Цікаво, який сон мені насниться цієї ночі? Чомусь я просто впевнена у тому, що він буде кольоровим. Зранку троє лікарів і король із нетерпінням чекали на принцесу в тронній залі. Згодом вона з’явилася там, присіла біля короля та, ніяковіючи, повідомила про те, що знову бачила звичайний сон. Та раптом, радісно усміхнувшись, вона промовила: – Насправді, я навіть зраділа, що сон був звичайним. Ніч минула, прийшов новий день, на мене чекає мій човен. А кольорові сни… Навіщо думати про це, коли в мене так багато справ? І, здається, я вже вмію літати!

Казки феї Елани

Таємничий грот Цього дня вся молодь невеличкого містечка жваво обговорювала новину. Парочками сидячи на лавочках міського парку, вони шепотілися, яким чином у західній його частині за березняком міг з’явитися таємничий грот. – Ну то ходімо туди разом, – зіскочив нарешті з місця чубатий хлопець, – та подивимось, є там цей грот чи ні! – Замовкни! – сердито цикнула на нього рудоволоса дівчина. – Туди не можна ходити гуртом – це єдине, що відомо достеменно. – Тоді обираємо двох, – запропонував чубатий. – Наприклад, я можу піти. – Гарна пропозиція, – сказала дівчина. – Я теж можу. – Тоді йдіть, – загомоніли решта, підвівшись зі своїх місць і з цікавістю спостерігаючи за цими сміливцями, які рушили в напрямку гроту. Вечоріло. Літнє сонечко поступово ховалося за обрій, повітря було сповнене пташиним співом, десь здалека було чути церковні дзвони. – Дзвін чути якраз із того боку, де знаходиться таємничий грот, – зітхнувши, промовила дівчина. – Якось тривожно він дзвонить, стомлено, ніби про щось попереджає. – Та ні, – розсміявся парубок. – Просто церква знаходиться дуже далеко. Звук втрачає свою потужність, тому й здається втомленим. Коли хлопець з дівчиною проходили крізь березняк, небо вкрилося рожевими пелюстками протуберанців заходу сонця, на якусь мить ставши повністю багряним. Дій47

Генріх Дік. «Диво продовження»

шовши до межі гаю, молоді люди зупинилися: неподалік у скелі вони побачили круглий отвір, з якого променіло яскраве світло. – Може, не треба... – тихо промовила дівчина. – Вертаймося! – Ні, треба, – зітхнув хлопець. – Ти, якщо хочеш, можеш залишитися. А я піду. І от що… Якщо я раптом не повернуся, то знай – я тебе кохаю. – Ти теж мені дуже подобаєшся, – ніжно прошепотіла дівчина. – Ідемо разом. Взявшись за руки, в останніх променях сонця, вони зайшли до гроту, освітленого так само яскраво, як удень. Нічого не заважало їхній ході, тільки раптом з обох сторін від хлопця з дівчиною, утворюючи вузький тунель, зависочіли світло-червоні скелі… Пройшовши повз них, закохані побачили величезну кам’яну чашу, в середині якої блакитним топазом виблискувало чарівне озеро. На одному березі цього озера гуляли граційні олені та тендітні лані, а другий потопав у трояндах і тюльпанах. Вгорі, над усім цим, літали різнокольорові кулі. Дівчина щасливо розсміялася: – Як же тут гарно! Може, залишимося тут? – Але де ми знаходимося? Маємо знати, де ми є. – А я знаю, – ніжно доторкнувшись до парубочої щоки, тихенько промовила дівчина. – Ми з тобою – у країні нашого кохання. ***

Такі таємничі гроти є на землі у кожному місті. Але потрапити до них можуть лише ті, хто кохає по-справжньому. 48

Казки феї Елани

Грибна істина Якось двоє хлопчаків із козубами пішли до лісу по гриби. Коли у кожного в кошику вже було по декілька біляків, вони натрапили на дивну галявину, повну яскраво-помаранчевих мухоморів. Єдиним їстівним грибом на цій галявині був величний боровик, який стояв трохи збоку, біля особливо великого отруйного мухомора. Діти вже весело перетинали перелісся, щоб зрізати гарного біляка, як раптом з подивом помітили, що червоний капелюх мухомора… рухається. Дітлахи обережно наблизилися до грибів і зачудовано почули, що ті розмовляють! – Ці двоє прийшли за тобою, – посміхнувся мухомор. – Зараз поїдеш звідси у кошику, і ця галявина остаточно стане моїм володінням. – Може й так, – зітхнув боровик. – Та хіба це – суттєво? – Авжеж! – пихато зловтішався отруйний. – Що може бути важливішим, ніж володарювати?! Ти зникнеш, а я собі царюватиму. – І що з твого царювання? Своїм трунком ти навіть власний капелюх до білих плям випалив, так все довкола труїш... Основне – знайти грибну істину! Свою я знайшов у тому, щоб бути корисним! Якщо ж твоя полягає в тому, аби бути найголовнішим, тоді принаймні не будь таким отруйним. Уважно дослухавши розмову до кінця, хлопці порадилися і вирішили, нічого не чіпаючи, залишити дивну галявину. Та коли другий хлопчина, крокуючи за товаришем, переступав через співрозмовників, він випадково перечепився через крислатий капелюх мухомора, і той злетів та покотився в траву. 49

Генріх Дік. «Диво продовження»

Бійцівський когут На подвір’ї одного селянина серед інших свійських птахів і тварин жив дуже строкатий жвавий півень, який зранку до вечора тільки тим і займався, що діймав інших мешканців своїми зауваженнями, чіпляннями та докорами. А траплялося, що й дзьобне когось чи шпорами подряпає без будь-якого приводу. Тварини злостилися, та мовчки зносили дратівливе кукурікання півня, якого вважали найсильнішим тутешнім бійцем. Та якось на подвір’ї оселився новий мешканець – великий патлатий цап з дуже важкою вдачею. І тут почалося... Тільки-но з курника вийде півень, щоб у черговий раз довести всім свою винятковість, як одразу ж з’являється і кошлатий козел, аби продемонструвати свою зухвалість і велич. Що тут поробиш? Буває, коса на камінь зайде, а тут півень цапа знайшов… Збираючись щовечора біля корита з водою, тварини та птахи жваво обговорювали баталії, які відбулися чи назрівали між цими двома. Корови важко зітхали, кури сумно схиляли голови, баран трусив рогами і промовляв: – Добром це не закінчиться! Невдовзі буде вирішальний бій. І ось цей день настав – півень і цап вирішили битися до останнього. Що це було! Півняче пір’я та цап’яча вовна летіли на50

Казки феї Елани

всібіч. І сталося б лихо, якби не господар, котрий з’явився в цю мить на подвір’ї з батогом у руці. Він і розігнав бійців по кутках – цапа прив’язав мотузкою до кілка, а півня закрив у курнику. Так і живуть вони досі: закритий півень хрипло кукурікає у курнику, а козел бігає кругами довкола вбитого в землю дерев’яного кілка.

Генріх Дік. «Диво продовження»

Годинники без стрілок У старовинному замку, який належав одному дуже поважному пану, у всіх залах на стінах висіли годинники, жоден з яких не мав стрілок. Коли хтось із численних гостей цікавився цією дивною обставиною, господар відповідав: – А чи так важливо знати, яка зараз година? Забравши стрілки з годинників, я зупинив їхній біг по колу. – Але годинники у вас все ж цокають, тому їхній хід продовжується. Так, час продовжує спливати, проте я припинив його біг по колу. Тепер я абсолютно вільний від його влади, тоді як ви продовжуєте бути його рабами. Почувши таку відповідь, запрошені тільки з подивом знизували плечима і мовчки залишали замок. А господар, відпровадивши гостей, йшов до свого кабінету, де у нього висів величезний на всю стіну годинник. Зі стрілками.

Казки феї Елани

Куди веде дорога? Одного вечора вийшов парубок на дорогу і дуже йому закортіло взнати, куди ж вона веде. Дочекавшись ранку, він склав до наплічника харчі, пляшку вина, спальник та ще дещо з дрібничок, і вирушив у путь. Але, діставшись до першої розвилки, замислився: яка з оцих двох доріг – саме та, якою він збирався йти? Врешті, обрав лівішу. Через деякий час перед ним з’явилася ще одна розвилка. Проте тепер дорога розгалужувалася у трьох напрямках, два з яких було позначено вказівниками. Тому було зрозуміло, куди ці дороги ведуть. А ось щодо третьої, то її напрям залишався невідомим. Отож, парубок обрав саме її і за півгодини опинився біля глибокого, всіяного кропивою яру, де дорога наразі обривалася. – Ну ось, я й знайшов, куди веде дорога, – зітхнув парубок. – Це був лише той шлях, що лівіший, – почулося раптом десь знизу. – Тепер повертайся й обирай ту дорогу, що бере правіше. – Повертатися?! – замотиляв головою хлопець. – В жодному разі! Я вже стомився! І взагалі, хто ти такий, що даєш мені поради? – Я – дух цього яру, – пролунав басовитий голос. – Мені подобається, що ти не з лякливих, та чи не краще б тобі все-таки залишити це місце? – Оце чудасія, – посміхнувся молодик. – Треба перевірити, чи є тут зв’язок із зовнішнім світом. 53

Генріх Дік. «Диво продовження»

Хлопець витягнув із кишені свій смартфон та набрав номер матері. – Синку, де ти? З тобою все гаразд? Приходили якісь люди й сказали, що ти обрав хибну дорогу. Тільки-но хлопець хотів відповісти матусі, як зв’язок увірвався. Швидко сховавши телефон до кишені, він з острахом роззирнувся. Дороги не було, він стояв навколішках на самісінькому дні яру й силився зрозуміти, яким чином тут опинився. І врешті, згадав. Там, на першій розвилці, він зустрів перехожого, який сказав йому такі слова: – Як обереш хибний шлях, то опинишся на самісінькому дні.

Казки феї Елани

Питання рівноваги У цирку працювали два клоуни. Під час виконання своїх номерів один з них, Костянтин, невимушено і граційно ходив канатом, а другий, Петро, вправно жонглював різнокольоровими кульками. Обидва клоуни майстерно смішили глядачів і ніколи не сварилися. Так би все й було, коли б не директор цирку, який несподівано наказав артистам об’єднати два сольних номера в один. – Але ж я не вмію ходити канатом, – обурився Петро. – Та й не настільки молодий, щоб тепер навчитися. – А я ніколи не жонглював, – знітився Костянтин. – Це все питання рівноваги, – відповів на заперечення артистів директор. – Хто вміє ходити канатом – легко опанує вміння жонглювати. А хто жонглює – той навчиться балансувати канатом. Не зробите новий номер – звільню! Цирк – особливе місце. У лісі живуть лісовики, у домах – домовики, а у цирку – маленькі спритні веселі хацирки. Очі у них – на пів личка, ніс – ґудзиком, ну а ротик – аж до вух. Одягнуті вони зазвичай у шаровари та квітчасту сорочку, але на офіційні заходи, звісно, вбираються у чорні фраки. Так ось, хацирка цього цирку, який, до речі, обожнював обох клоунів, дуже схвилював цей наказ директора, і він прожогом кинувся до клітки лева, де у шпарині дерев’яного піддону зберігалася скриня з його пожитками, щоб одягнути фрак. – Фіро, що відбувається? – здивувався лев. – Ти так поспішаєш, наче сталася пожежа! 55

Генріх Дік. «Диво продовження»

– Так вона й почалася, – не подумавши, буркнув той. Коли на мить остовпілому леву вдалося опанувати себе, він рикнув із такою силою, що поставив на вуха всіх циркових звірів. – Пожежа! Пожежа! – верещали мавпи. – Рятуйся! Біда! – тупотіли слони. Саме в ту мить, коли у цирку почався справжній безлад, Фіра дістався до дверей кабінету директора, котрі легко відчинив за допомогою ласо з міцної волосіні. Використовуючи цей саморобний пристрій, який він уміло накидав на будь-яку дверну ручку, Фіра відкривав будь-які двері… Отож він шмигнув до апартаментів і за хвилину переможно крокував столом просто до директора! – Фіро, що це за неподобство?! – насупився той. – Ти ж знаєш, що я приймаю виключно за попереднім записом. Та не встиг хацирко відповісти, як до кабінету вбігли клоуни. – Вогонь! – кричав Костянтин. – Пожежа! – волав Петро. – Де саме горить? – схвильовано підвівся з місця начальник. – Невідомо… – знизав плечима Костянтин. – Ми з Петром сперечалися щодо нового номера, коли почули з боку звіринцю крики та ґвалт, тож одразу прибігли сюди. – Вельмишановні колеги, – голосно сказав Фіра. – У цирку немає ніякої пожежі, це свідчу вам я! Ці слова хацирка одразу заспокоїли розбурханих людей. Бо всім артистам відомо, що хацирки для того й живуть у цирку, аби достеменно знати, що у ньому відбувається. 56

Казки феї Елани

– У нас дійсно немає вогняної пожежі, але є «пожежа» рівноваги, – вів далі сміливий маленький чоловічок. – А рівновага – це життя! Що буде, якщо Петро впаде з канату і розіб’є собі голову? А якщо Костянтин, не вміючи жонглювати, влучить собі в око кулькою? Особисто я цього не витримаю. Чуєте, пане директор, я цього не витримаю! ***

Коли Фіра повернувся до левової клітки, щоб переодягнутися в свої шаровари і скласти до скрині вихідний фрак, невдоволений лев сказав йому, що негарно влаштовувати паніку, якщо насправді ніякої пожежі немає. – Вибачай, – зітхнув крихітний чоловічок. – Ми ж усі працюємо в цирку, а тут усяке трапляється…

Генріх Дік. «Диво продовження»

Міст у вічність Там, де три річки сходилися в одну, колись було величне королівство, яке зростало та процвітало завдяки мудрому керівництву короля Мокія. Та одного дня правитель разом зі своїми радниками вирішив, що в королівстві необхідно побудувати… Міст у вічність. Ніхто наразі не розумів, як саме має виглядати ця споруда, але всі чомусь були впевненні, що вона конче необхідна для держави. – Ми почнемо будувати міст ось тут, – король у захопленні ходив тронною залою. – Він простягнеться від мого палацу через наші річки просто у вічність. Будівництво розпочалося. Спершу з каміння. Та коли закінчилися всі запаси каменю, почали використовувати дерево. Коли повирубували всі дерева, почали розбирати будівлі. А коли справа дійшла до королівського палацу, Мокій зупинив будівництво. – Достатньо, – промовив правитель. – Міст збудовано, ми йдемо у вічність. І король, і всі його радники, й навіть будівельники, які працювали над створенням мосту, пішли… Ніхто більше не бачив ані короля, ані його підданих. Немає на мапі більше і цієї країни. Є лише місце, де сходяться в одну три річки, та руїни королівського палацу. А ось як виглядала така велична споруда, як Міст у вічність, так нікому й невідомо. *** Якщо вам теж закортить побудувати міст у вічність – згадайте цю історію. Тому, хто збудує такий міст, колись доведеться ним піти… 58

Казки феї Елани

Фея Юлія та черемха Минав липень. Фея цього місяця Юлія літала лісом, смакуючи ягодами черемхи. А оскільки водночас міркувала вона про різні невідкладні справи, то й не помітила, як разом із черемхою скуштували одну вовчу ягоду. Голова в неї закрутилася, крила ослабли, і вона важко опустилася під одним кущем на поляні із золотаво-зеленим листям та соковитими чорними плодами. – Допоможіть мені, – встигла пробурмотіти, розпростершись на траві. – Я – Юлія, а Августина ще не прийшла. Мені не можна хворіти й спати. – Черемхо, це ти її отруїла?! – зашуміли високі сосни, які росли поруч. – Авжеж, то вона, – одразу заявив кущ отруйної Беладонни. – Я свідок! – Ми всі – свідки, – суворо, з осудом загомоніли дерева довкола поляни. І тільки тендітні ромашки, котрі білим мереживом вкривали пролісок, палко заперечили: – Ягоди черемхи – в’язкі, але вони не отруйні. Та їхні слабкі голоси ніхто не почув за гупанням, гудінням і бульканням тих, хто звинувачував. – Покличте Чорний вихор, – коли дерева трохи стомилися, вигукнув кущ Беладонни. – Хай він вирве цю негідницю з коренем із землі! – Гей, чорний вихоре! Агов, чорний вихоре! – пронеслося лісом. – Ми чекаємо. Прилети та покарай! Не минуло й хвилини, як небо хутко вкрилося смо59

Генріх Дік. «Диво продовження»

ляними й похмурими хмарами. Десь далеко спалахнула яскрава, страшна блискавка. І водночас із гуркотом грому, ламаючи вразливі віти, зриваючи листя, лісом ураз промчав вітрюган. Фея Юлія отямилася, злетіла над кущем черемхи і, зірвавши кілька ягід, з’їла їх на очах здивованих дерев. – Що за гамір? – промовила вона. – Чому тут гуляє вихор, котрий зараз має бути в іншому місці?! Всі обвинувачі присоромлено мовчали. Мовчала й черемха. Вона думала про те, що фея скоро відлетить, а їй і далі жити в тому лісі, на цій галявині.

«Бійцівський когут»

«Колесо та хрущ»

«Фея Юлія та черемха»

«Чарівна шпилька»

Казки феї Міри

Казки феї Міри Статуя Одного ранку, коли фея Міра в’язала рукавички з різнокольорової вовни для дітей із сиротинця, в її двері хтось несміливо постукав. Дзвінка на дверях немає, адже феї дотримуються давніх традицій – не призвичаєні, як люди, до всіляких нововведень. Фея відклала своє рукоділля й рушила до дверей. – Це ж треба! – здивувався гість, побачивши її молоде, вкрите веснянками, обличчя. – Я думав, тут старенька на самоті живе на узліссі, а бачу таку красуню! – Чоловіче! Якщо ви не маєте до мене справи, ідіть геть! – обурилася фея. – Мені є чим зайнятися. – Та ні, я маю до вас справу, – промовив відвідувач. – У нашому селі невідомо звідки з’явилася статуя, що дуже збентежило наших жінок. Ось мене й відправили до вас з’ясувати це питання. – Гаразд, я незабаром прийду. Бути феєю – справа дійсно непроста. Якщо хтось звертається з проханням, обов’язково мусиш допомогти. А інструментів для цього не так уже й багато: ясний розум, чисте сумління і зовсім трішки чар. Та мало хто це розуміє. Всі чомусь думають, що феї мають суперможливості, а насправді вони такі ж люди, з душею, що болить від неспра61

Генріх Дік. «Диво продовження»

ведливості. І живуть вони скромно, бо, коли в них щось і з’являється, одразу роздають все це нужденним. До села Міра рушила з порожніми руками, навіть торбинку з чарівною хустинкою залишила вдома. Дорогою повз неї мчали машини, а небом мандрувало яскраве весняне сонечко. Дерева, що росли край дороги, простягали до неба свої гілочки. Міра чула, як дубки перемовляються з осиками, а сосни з ялинами, згадуючи зиму, що вже минула. Дійшовши до села, Міра одразу визначила, де знаходиться статуя, бо звідти лунав людський гомін. – Відьма йде! – почула вона, проходячи через натовп. – Мабуть, це її рук справа! Міра не звернула на вигуки жодної уваги, вона знала, що чимало людей її не люблять, а деякі – ненавидять. Люди частенько не долюблюють тих, в кого душа чиста, бо їхні думки і справи стають мимовільним докором для тих, хто має душу заплямовану. Статуя знаходилась на початку алеї парку перед клумбою з квітами – це була сумна і стомлена важкою працею жінка. «Вона прекрасна, – подумала фея. – А красиве не може бути поганим». – Як гарно, – сказала вона вголос. – Та невже? – підскочила до Міри чорноволоса з сивиною селянка. – Оця натомлена від тяжкої праці жінка – прекрасна? – Авжеж, я так вважаю, – твердо відповіла фея. – Я не знаю, звідки взялася статуя, але нехай вона тут залишиться. 62

Казки феї Міри

– Ще чого! – почулося звідусіль. – Її треба знищити, розіб’ємо і – на сміття! – Нумо по домівках за кувалдами! – вигукнула чорноволоса. – Розтрощимо цю нечисть! Тут Міра з жалем подумала про свою хусточку, адже, коли неможливо заспокоїти людей словами, можна застосувати чари. Не минуло й кількох хвилин, як біля скульптури з’явилися перші селянки з молотками та кувалдами. І нічого б уже не врятувало статую, якби не маленька ясноока дівчинка, яка кинулася до скульптури, залізла на постамент, обняла статую і закричала: – Бабуню, так це ж – ти! Запанувала тиша. Жінки мовчки почали розходитися. Біля статуї залишилися тільки Міра та чорноволоса, з першою сивиною жінка. – Віруню, ходімо додому, – покликала жінка онуку. – Досить уже обніматися зі статуєю. Дівчинка поволі злізла з постаменту, усміхнулася до Міри і, взявши бабусю за руку, попрямувала до виходу.

Генріх Дік. «Диво продовження»

Січневі волоцюги і тюльпан Нічне небо було вкрите непроглядними хмарами. Лісовою галявиною гуляв крижаний вітер, і, зважаючи на його пориви, було зрозуміло, що незабаром почнеться страшна хуртовина. Пухкий сніг рипів під маленькими чобітками феї, яка дуже поспішала – треба було якнайскоріше перейти ділянку лісу, що густо поросла ялинами. Ще з тих часів, коли Міра була маленькою, вона знала, що у січні в цій частині лісу з’являються дивні створіння, й потрібно всіляко уникати зустрічі з ними. – Знай, дитино, ці створіння крижані, темні і страшні, – застерігала крихітну Міру мама. – Кожному подорожньому вони кажуть, що мерзнуть і волають про допомогу. Спочатку просять віддати їм одну рукавичку, потім – другу. Пізніше – шубку. А як це віддаси, то чобітки й самі з тебе стягнуть. – Матусю, та ми ж феї! – Авжеж, доню, у тому то й річ, що ми – феї. Ну, як не допомогти, коли хтось замерзає? Бережися, Міро! Уникай зустрічі з цими січневими волоцюгами! Не встигла Міра зробити і декілька кроків, як її оточили три вдягнуті у лахміття створіння. «Волоцюги! – стиснулося зі страху серце феї, та Міра опанувала себе й, спокійно глянувши на них, промовила. – Відійдіть, будь ласка, і дайте дорогу, я поспішаю». – Ми зовсім змерзли, – прошепотів найвищий із волоцюг. – Віддайте нам, панно, свою рукавичку. Нам дуже холодно… 64

Казки феї Міри

– Але ж ви – з криги, – зітхнула Міра. – Навіщо вам одяг? – Авжеж, ми – з криги, – сказав другий. – Та не повністю. Тому й замерзаємо. Знімаючи рукавичку, Міра міркувала, що мусить негайно щось придумати. – А хочете, я вам справжній живий тюльпан покажу? – Тюльпан? – витріщили очі волоцюги. – А що це таке? – Це – квітка! Дуже гарна квітка. Якщо дивитися на неї, дивним чином стає тепло й затишно. Волоцюги зацікавлено захитали головами. Один із них навіть підскочив на місці. – Ходімо, – фея махнула рукою в напрямку берези, що самотньо височіла між двома ялинами. Зупинившись біля дерева, Міра почала відгортати під ним сніг аж до самої землі… Те, що вона збиралася зробити, було заборонено, оскільки феї повинні жити за законами природи. Однак це був особливий випадок. Міра зняла другу рукавичку й притиснула обидві долоні до землі. У своїй уяві вона змалювала гарний тюльпан, що пробивається весною з-під снігу і тягнеться своєю ніжною голівкою до сонця, – і за хвилину земля під її руками заворушилася, й між пальцями феї з’явився ніжний паросток квітки, який миттєво виріс та розцвів рожевим цвітом. Міра обернулася. Темні очі волоцюг засяяли від подиву й ніжності. – Милуйтеся і зігрівайтеся, – підвелася на ноги Міра. – Незабаром розпочнеться завірюха, тож захищайте цю квітку. Фея повільно рушила вперед. 65

Генріх Дік. «Диво продовження»

– Стривайте, – почулися ззаду важкі кроки. Міра обернулася. Дивне створіння вже поверталося назад, залишаючи за собою глибокі сліди. На снігу лежала рукавичка. Міра одягнула її й декілька секунд дивилася, як три темні фігури, схилившись над квіткою, прикривали рослинку своїми долонями. Фея зітхнула, адже вона знала, що квітка – приречена. Засніжило. Різко посилився вітер. Міра стрімголов кинулася до свого дому. *** Прийшла весна. Одного теплого березневого дня Міра зустріла біля тої галявини знайому ворону, яка розчулено розповіла, що тюльпан, який виріс біля берези, дожив до кінця зими. Січневі волоцюги непохитно стояли над ним навіть у люті морози, та так щільно притискались одне до одного, що утворили своєрідну теплицю з льоду, яка й захистила квітку від заметілі.

Казки феї Міри

Чарівна хустинка Зазвичай простим людям хустинка потрібна тоді, коли у них буває нежить. І зовсім інша справа, коли хустинкою користуються феї. Фея Міра дуже берегла свою хустинку, любила помилуватися вишитими на ній візерунками, з обережністю прала та прасувала її. Хустинка дісталася Мірі у спадок від матері, від неї вона довідалася і про її надзвичайні властивості: якщо хтось плакав, достатньо було повитирати цією хустинкою сльози, й людина заспокоювалася. А якщо хтось сердився – треба було помахати хустинкою перед його носом і злість минала. Та ми не будемо перераховувати всі властивості чарівної хустинки – нею користується Міра, їй про них і знати. Одного разу сталося так, що фея через щоденну метушню загубила свою хустинку. Міра обшукала все, перевернула всю хатину догори дриґом, однак хустинки так і не знайшла. Зажурившись, почала згадувати, де була, що робила і нарешті згадала… Неподалік від того місця, де жила фея, ріс старий могутній дуб. У нижній частині цього дерева було таке велике дупло, що в ньому могла сховатися невеличка людина. Звісно, це було незвичайне дупло – вхід туди, куди далеко не всіх впускають. Міра, якщо цього вимагали нагальні обставини, бігла до дуба і залазила в дупло, – туди, де живуть сни, і туди, де недалеко від біди… Саме так: у дуплі знаходилися дверцята до країни снів, минаючи які можна було потрапити до ще однієї країни, де 67

Генріх Дік. «Диво продовження»

зберігалися всілякі біди та проблеми, запаковані у валізи й великі торби. У країні снів легко було заблукати, але там принаймні можна було цікаво провести час. А ось там, де торби… Досить було відкрити одну, і могло статися так, що все життя прийдеться тягати її за собою! Того дня, коли Міра загубила хустинку, вона якраз тягнула до дупла торбу з людськими бідами туди, де їм і належить бути. Торба була важкою, десь кілограмів двадцять, а фея – тендітна дівчина. Сама здивувалася, як дотягнула. Отже й не дивно, що десь дорогою загубила свою чарівну хустинку. Довелося Мірі вертатися до дуба, знову лізти у дупло та нишпорити країною, де блукають сни. Втім, вона знайшла таки свою хустинку! Потішимося разом із нею. Але мова зовсім не про те. Допомагайте феям! Якщо побачите, що тендітна дівчина тягне важку торбу або навіть дві, то не залишайтеся осторонь!

Казки феї Міри

Голуби дядечка Анцлета 1 Дядечко Анцлето щодня приходив на соборну площу невеличкого містечка, щоб погодувати голубів. Їх було дуже багато – в основному, сизих та білих. Розкидаючи принесене з собою насіння, Анцлето радісно спостерігав, як птахи вдячно туркочуть та пригощаються. Поївши, більшість пернатих відлітала, але кілька голубів обов’язково залишалися, – це були ті птахи, яких дядечко підгодовував здавна і з якими усміхнений Анцлето вів довгі бесіди. Мешканці міста, які проходили площею, глузливо посміхалися. Дехто навіть крутив пальцем біля скроні – так поступово за дядечком утвердилася «слава» божевільного. Якось один допитливий хлопчисько вирішив з’ясувати, про що ж говорить із птахами дядечко Анцлето. Тільки-но старенький присів на лаву, малий шмигнув за неї й причаївся. – То ви говорите, що нас зараз підслуховують, – почув хлопчисько, – та нехай слухають. Про найважливіше ми поговоримо завтра, а зараз скажіть мені, як там справи з дахом собору? Дірка збільшується… Це – погано, треба щось зробити. Я знаю, кому слід про це повідомити. Ну, тоді все. Бувайте, мої милі. Старенький підвівся, одягнув свого капелюха й попростував геть. Голуби полетіли. Хлопчик здивовано покрутив головою. Його свідомість поки що була вільною від стереотипів та упередженості, отже він вирішив перевірити, чи справді у даху головного міського собору є дірка. Він хутко 69

Генріх Дік. «Диво продовження»

перетнув площу і в ту мить, коли пастор у білому вбранні збирався зачинити масивні двері собору, став за його спиною. Пастор розмовляв із середнього віку чоловіком, який тримав у руці адресованого йому листа. – Ось, пане Майєре... Вона написала, що мешкає в іншому місті, і у неї – все гаразд. Просить не розшукувати її більше. – Чому ж вона сама не зателефонує? Зрештою, є електронна пошта… Коли пастор взяв до рук списаний великими літерами аркуш і відвернувся, хлопець прошмигнув до собору. Світло потрапляло до приміщення крізь кольорові вітражі, і хлопчина на декілька хвилин закляк, милуючись вівтарем. Та за мить стрімголов кинувся до дерев’яних сходів, що вели на дзвіницю – хоч там йому не доводилося бувати, але він швидко зорієнтувався і вже за хвилину стояв на похилому, критому червоною черепицею даху. Кілька сизих голубів сполохано злетіли з даху, але один із них швидко повернувся назад і почав кружляти над головою хлопця. Хлопчина присів, тоді птах опустився йому на плече. – Тут ходити не можна? Голуб схилив голову. – Чи є діра у даху собору? Голуб ще раз кивнув. – Радий познайомитися, – щиро всміхнувся хлопчик і швидко подався до сходів. На щастя, двері собору ще були незачинені. Але, коли хлопчина виходив, намагаючись зробити це непомітно, пастор все ж таки побачив його. Він схопив малого за комір сорочки й суворо запитав: 70

Казки феї Міри

– Ти що там робив, Міхаелю? – Я... Я розмовляв із Богом… – Ну, добре, якщо це так, – сказав пастор примирливо, відпустивши хлопця. – Тільки наступного разу прошу робити це у моїй присутності. – І ще, – продовжив хлопчина, який вирішив віддячити пасторові за поблажливість. – На даху собору є діра. – Діра? – пастор підозріло оглянув хлопця з голови до ніг. – Хто тобі про це розповів? – Голуби. Вони сьогодні про це розмовляли. – Добре, йди вже, – сумно всміхнувся пастор. – Думка голубів мене поки що не цікавить. 2 Ранком наступного дня дощило. Побачивши це у вікно, Міхаель з сумом подумав, що через погоду дядечко Анцлето, мабуть, не прийде сьогодні на площу, а хлопцеві так кортіло побачити його і того голуба, з яким він розмовляв напередодні. Після сніданку він навіть вирішив помолитися – попросити Бога розігнати хмари, щоб на небі знову засяяло сонечко. Чи почув Бог його молитву чи ні – невідомо, але десь біля десятої хмари розійшлися, і хлопчина хутко побіг на площу. Дядечко Анцлето з’явився там, як завжди, біля одинадцятої, тоді почали злітатися й голуби. Коли старенький всіх нагодував і присів на лаву, Міхаель сміливо підійшов до нього й присів поруч. Добродій не здивувався. Довго сидів мовчки, потім повернувся до хлопця і спитав: – Ти хочеш бути нашим другом? 71

Генріх Дік. «Диво продовження»

Той ствердно кивнув головою. – Тоді ти мусиш навчитися тримати язика за зубами і уважно слухати. – Добре, тільки вчора я сказав пастору про дірку на даху собору, але він мені не повірив. – Це питання ми вже вирішили, – усміхнувся дядечко Анцлето. – Бачиш на даху собору людей? Це – робітники, які сьогодні все полагодять. А в нас є важливіша справа. Обернувшись до птахів, які сиділи поруч, чоловік спитав: – Чи ви знайшли полонянку? Що відповіли голуби, Міхаель не зрозумів, але дядечко Анцлето розтлумачив йому, що птахи наразі відшукали будинок, де під замком тримають дівчину. Підводячись, Анцлето промовив: – Надвечір ми підемо туди. Потрібно було знайти хлопця, який зможе пролізти у кватирку. Тепер у нас такий є. Зустрінемося на площі о шостій. Голуби злетіли, крім одного, що, лагідно туркочучи, вмостився на плечі в Міхаеля – це був його вчорашній знайомець. – Вождь Сміливі Крила втішений тим, що ми разом, – повідомив хлопцеві Анцлето. – Дякую, – промовив Міхаель, а коли голуб відлетів, спитав: – А хто його так назвав – Сміливі Крила? – Я. А тобі хіба не подобається це ім’я? – Подобається! Навіть дуже. Дорогою до дому Міхаель зустрів пастора Майєра. Той зупинився для привітання і промовив: 72

Казки феї Міри

– То ти казав, що тобі голуби розповіли про дірку на даху собору? Дивно все це, дуже дивно. 3 Після обіду Міхаель не міг знайти собі місця, хотів чим скоріше зустрітися з новими друзями, щоб взяти участь у звільненні полонянки. Час тягнувся нескінченно довго. Тоді Міхаель вирішив спробувати з’ясувати, про яку дівчину Анцлето говорив із голубами. Він пішов до матері і запитав її, чи не сталося у місті чогось надзвичайного. – Тебе це цікавить? – здивувалася матуся. – Наскільки мені відомо, нічого особливого не сталося. Авжеж згадала! Щось таки було. Говорять, що пастор Майєр вирішив одружитися з донькою пана Фрідріха, але вона раптом зникла. – Мамо, вони покохали одне одного? – Не знаю. Можливо й так. Пан Фрідріх – католик і дуже багата людина, а Майєр – лютеранин, який отримує невелику платню за пасторство. Увечері, о шостій годині, хлопець уже стояв біля лави, де дядечко завжди розмовляв із голубами. Він був досить легко вдягнутим. Якби хтось вирішив поспостерігати за юнаком, одразу помітив би його схвильованість. Виглядало так, ніби хлопчина отримав у подарунок омріяну іграшку, адже просто сяяв від радості. – Ти вже тут, – почувся голос дядечка Анцлета. – Чудово. Сміливі Крила і Біла Стріла покажуть нам дорогу. Хлопець подивився в небо й одразу побачив, як над ними кружляли двоє голубів – сизий та білий. Чоловік узяв його за руку, і вони рушили в напрямку, який вказували птахи. Незабаром опинилися біля двоповерхового будинку 73

Генріх Дік. «Диво продовження»

з колонами, що стояв на високому пагорбі. Довкола будинку височіла огорожа, він був оточений невеличким садком із клумбами та акуратними доріжками, вимощеними різнокольоровим камінням. Сміливі Крила, заглянувши у заґратоване вікно на другому поверсі, повернувся на плече дядечка. Тим часом Біла Стріла літав навколо будинку. – Перевірте, будь ласка, чи немає часом ще когось вдома, – попрохав Анцлето. – Саме цим Стріла й займається. – Добре! Незабаром білий голуб також підлетів до Анцлето та опустився на землю. – Час діяти, – сказав чоловік хлопцеві. – Я допоможу тобі вилізти на паркан, а з нього ти маєш скочити на землю. Сміливі Крила покаже тобі, де знаходиться підвальне вікно з відчиненою кватиркою. Будь обережним – раптом у будинку все-таки є охорона. У разі чого, мерщій біжи до хвіртки – вона досить легко відчиняється зсередини. Якщо ж охорони немає, підіймайся сходами на другий поверх, постукай у двері та скажи Христині, що ти прийшов, аби допомогти їй. Тобі доведеться пропхати під двері цю відмичку і записку. Все зрозумів? – Так, – кивнув Міхаель, поклав до кишені відмичку і маленький конверт та попростував до паркану. Незабаром він опинився на другому поверсі будинку. Коли хлопець рухався сходами, він прислухався до кожного звуку, і, якщо б хтось згодом запитав його, що він там бачив – меблі, оздоблення та предмети інтер’єру, він нічого б не зміг 74

Казки феї Міри

відповісти. Вся його увага була сконцентрована на виконанні завдання з порятунку полонянки. Зупинившись біля дверей, він постукав і придушеним голосом сказав: – Христино! Я прийшов допомогти тобі. – Хто ти такий? – Я – Міхаель. Зараз я просуну відмичку і записку під двері. Спробуй їх відчинити. – Вдома нікого немає? – Ні, зараз у будинку – порожньо. – Дякую! Після розмови хлопець швидко збіг сходами донизу, проліз кватиркою назовні і стрімголов кинувся до хвіртки. Міхаель уже стояв біля Анцлето, коли несподівано до будинку під’їхав чорний позашляховик. Дверцята автомобіля відчинилися, і з нього виліз чолов’яга з рябим обличчям. – Що ви тут робите? – сердито запитав він. – Хіба ви не бачили на в’їзді табличку з попередженням: це приватна територія і заходити сюди заборонено! – Ми просто прогулювалися, – всміхнувся Анцлето, в якого на плечі сидів сизий голуб. – А вашої таблички ми не помітили. – А, це ти, божевільний! – примирливо промовив Фрідріх. – Забирайтеся геть звідси! І щоб я вас тут ніколи більше не бачив. Анцлето та Міхаель, не поспішаючи, пішли геть. Коли вони наблизилися до околиці міста, повз них, важко дихаючи, пробігла дівчина з довгим світлим волоссям. Слідом за нею мчав, розмахуючи руками, розлючений Фрідріх. 75

Генріх Дік. «Диво продовження»

– Стій, Христино! Я тебе скалічу, якщо зараз не зупинишся! І він би неминуче наздогнав дівчину та скалічив її, але на його шляху став Анцлето. Фрідріх із силою штовхнув старенького й той покотився з крутого схилу донизу. У цю мить два птахи накинулися на рябого. Кружляючи біля його обличчя, вони дзьобали його у ніс. Чолов’яга несамовито розмахував руками і верещав, що зараз скрутить їм голови. Тут уже хлопець кинувся йому під ноги – Фрідріх захитався і впав… Міхаель підвівся й поглянув на дядечка Анцлета, що, охкаючи і тримаючись за правий бік, стояв внизу пагорба. Хлопець хутко збіг до нього і, взявши старенького під руку, тихенько попрямував із ним подалі від злого чолов’яги і його криків. У небі над ними кружляли голуби. 4 А за декілька днів у місті сталася біда. Вулицею до площі прямував хлопець, що тримав у руках скривавленого птаха. Обличчям Міхаеля котилися гіркі сльози. За хлопцем йшла юрба дітей і дорослих, і ніхто з них не міг зрозуміти, що власне відбувається, чому юнак тримає у руках сизого голуба, чому він плаче і куди його несе. Коли хлопець дійшов до площі, він зупинився біля Анцлето, той взяв із рук Міхаеля мертвого птаха й заридав. Почувши гомін, на площу вийшли пастор Майєр із Христиною. – Хто це зробив? – втираючи сльози, спитала дівчина. – Ми з ним гуляли, – ледь вимовляючи слова, відповів 76

Казки феї Міри

Міхаель. – Сміливі Крила летів, а я біг за ним. Раптом пролунав постріл. – Ти бачив, хто стріляв? – важко зітхнувши, спитав Майєр. – Ні… ***

Голуба поховали біля стіни собору. Через кілька місяців після тієї події Майєр і Христина одружилися. Фрідріха заарештувала поліція за те, що він, порушуючи закон, тримав доньку під замком. Та незабаром його відпустили, і він покинув місто назавжди. Дядечко Анцлето, як і раніше, щодня приходить на площу годувати голубів. І поруч із ним городяни частенько бачать хлопчину, який про щось розмовляє з красивим білим голубом.

Генріх Дік. «Диво продовження»

Гора Прозріння В оазі, оточеній з усіх боків жовтогарячими пісками, здавна мешкало невеличке плем’я смуглявих повногубих людей. На зрошених землях вони вирощували фініки та інжир, добре родили тут абрикоси й персики. Від спопеляючих променів сонця плодові дерева були захищені лапатим гіллям фінікових пальм, отже – прекрасно росли і плодоносили. На городах біля водойми визрівали овочі, одне велике поле було засіяне ячменем. Усі люди цього племені мали роботу: одні були зайняті вирощуванням городини, інші – поливали дерева та збирали фрукти, дехто розводив кіз. Так все й тривало, доки не з’явилася в оазі дівчинка – донька вождя племені, яка спочатку завзято працювала на городі, а коли підросла, раптом повідомила всім, що у неї – незвичайна доля: вона має виконати якусь особливу місію, правда, яку саме, поки що не знає… З того дня дівчину огорнула така туга, що вона перестала виходити з дому. Зібралися тоді старійшини племені, довго радитися і вирішили: доведеться дівчині йти через пустелю до Гори Прозріння. Покликали дівчину та її батька до шатра, біля якого у затінку великої пальми чекали на них усі мешканці оази. Підвівшись із місця, весь у зморшках старець оголосив прийняте рішення. – Не відпущу! – закричав схвильований вождь. – Вона ж загине у хитких пісках! 78

Казки феї Міри

– Краще мені загинути, батьку, – озвалася дівчина, – ніж жити, не знаючи про своє покликання! – Нехай іде, – вигукнув один із садівників. – Може, Гора підкаже їй, як збільшити урожай фруктів. – Так, вона має пройти важкий шлях, – промовив хтось із городників, – але якщо вона повернеться з насінням родючого сорту овочів, ризик буде виправданим. – А раптом Гора підкаже, де треба копати, аби знайти нове джерело води, – озвалася жінка, яка випасала кіз. Почувши про воду, всі присутні на хвилину замовкли, а потім збуджено загомоніли, замахали руками. До самого ранку в оазі було гамірно, люди сперечалися, обговорювали справи, мріяли про майбутнє. Коли нарешті всі міцно заснули, дівчина вийшла з кам’яниці, де мешкала разом із батьком, – у руках вона тримала торбинку з їжею, а за плечима в неї висів міх із козячої шкіри, наповнений питною водою, що розгойдувався при кожному її кроці. Два тижні вона була в дорозі, їжі вже не було зовсім, два дні тому закінчилася вода – страшенно хотілося пити, пекли запалені очі. Нещодавно її мало не поховали хиткі піски. Добре, що вона вчасно згадала пораду батька, як треба діяти у таких випадках: повільно повзти вперед, лежачи на спині. Ледь врятувалася. Раптом дівчина побачила вдалині величезну червонувату скелю, з якої, виблискуючи на сонці, скидалися потужні водоспади. «Міраж», – з сумом зітхнула юнка, але пішла хутчіше. Гора виявилася справжньою. Незабаром дівчина пірнула у сині хвилі озера, яке приймало у своє лоно воду, що 79

Генріх Дік. «Диво продовження»

збігала зі скелі. Вона замилувалася квітучими деревами, що росли біля підніжжя дивної Гори. Трохи відпочивши, юнка рушила у напрямку скелі і, не дійшовши до дерев, побачила вдалині вітряний млин. «Можливо там є люди», – з надією подумала вона, повертаючи до млина. Усередині нікого не було, тільки важко, зі скрипом крутилися величезні кам’яні жорна. Біля стіни дівчина побачила маленький стіл із вигнутими ніжками, зроблений ніби із золота. На столику лежало декілька книжок. Дівчина підійшла до нього, взяла одну з книг і в ту ж мить опинилася біля рідної оази. На другий день, після святкування, яке старійшини разом із вождем влаштували на відзнаку її щасливого повернення, люди спитали в неї, що ж вона принесла з Гори Прозріння. Коли юнка розповіла їм про подорож, про млин і столик, та показала старовинний фоліант у порепаній палітурці, люди почали обурюватися. – Чому ж ти не взяла коштовний столик? – Та що ви! – усміхнулася юнка. – Ця книжка дорожча за будь-який скарб! Тепер дівчина знала своє призначення – вона буде вчителькою!

Казки феї Міри

Пасмо на згадку Веселий гном на прізвисько Цьомко віддавна мріяв сфотографуватися з якоюсь поважною особою зі світу людей. – Навіщо тобі це? – запитували його знайомі. – Ось якби ти хотів зробити фото з нашою королевою, ми б тебе зрозуміли. А бути у компанії цих пихатих осіб – хіба це честь? – Велика честь! – відповідав Цьомко. – Подивіться, скільки людей на землі мріють зустрітися зі знаменитостями. І як вони пишаються тим, що їм вдалося побути біля них. – Я б не радив тобі, – похитав сивою головою один із гномів. – Та якщо тобі так кортить, хоч порадься перед поїздкою з нашими мудрецями. Цьомко погодився із думкою старшого гнома, і, дослухавшись до усіх порад мудреців, вирушив у подорож до однієї з європейських країн. Дорогою до столиці держави йому зустрілося чимало людей, які із захватом розповідали йому про першу особу цієї країни. Проте було багато і тих, хто ставився до цієї особи з ненавистю та навіть хотів її смерті. Прибувши до столиці, гном оселився у готелі та розіслав листи до різних державних установ із проханням посприяти фотографуванню з президентом. При цьому він зазначив, що готовий чекати – стільки знадобиться. Через тиждень у його готельному номері з’явилася група людей, вбраних у чорні костюми. Спочатку вони 81

Генріх Дік. «Диво продовження»

пильно оглянули кожний куточок приміщення, а потім керівник групи повідомив, що президент країни не має часу для зустрічей бозна з ким. – Я – представник Підземного Царства печер та лабіринтів, – трохи заїкаючись, вимовив обурений Цьомко. – Ми живемо поруч із вами, ми – ваші сусіди. – Якщо це дійсно так, – посміхнувся чолов’яга, виходячи з кімнати, – вам слід звернутися до психіатра. Коли гном зрозумів, що досягнути своєї мети офіційним шляхом йому не вдасться, він вирішив діяти інакше. Вночі пішов до резиденції президента та знайшов щурів, які мешкали у підвалах палацу, – вони показали йому всі ходи та виходи і всі лазівки, які вели досередини. На світанку наступного дня, одягнувши білу сорочку, краватку-метелик і свій кращий костюм, пошитий із трьох клаптиків кольорової тканини, Цьомко попрямував до каналізаційного люку. Незабаром він опинився в тунелі, котрий привів його до кухні палацу. Його одяг був у бездоганному стані, адже гноми звикли жити під землею і легко долали будь-які перешкоди. Єдине, що засмучувало гнома – це запах цвілі, якого набули його сорочка і костюм у каналізаційному колодязі. Тому, перш ніж іти до спальні президента, він зайшов до ванної кімнати, критично оглянув себе у великому, на повний зріст дзеркалі, поряд з яким висів у позолоченій рамі також на повний зріст портрет президента, та надушив свій одяг хазяйськими парфумами. До спальні першої особи Цьомко зайшов без стуку, справедливо подумавши, що весь задум може провалитися, якщо сполоханий шумом господар зчинить галас. Пі82

Казки феї Міри

дійшовши до ліжка, гном тихенько торкнувся його плеча, а коли той прокинувся, здригнувшись від несподіванки, гном спокійно промовив: – Не лякайтеся, пане президенте. Я тут у справах. – Ти хто? – витріщив очі чоловік. – І як ти сюди потрапив? – Я – гном із Підземного Царства. Як потрапив? Та для таких, як я, не існує ніяких перешкод. – А навіщо ти прийшов сюди? – підводячись із ліжка, запитала поважна державна особа. – Я хочу сфотографуватися з вами, – сказав Цьомко й витягнув із кишені старенький мобільник та невеликі ножиці. – А потім я відріжу… – Мене не можна різати! – заволав чоловік. – Я – президент! – Дивно… Наші мудреці казали мені, що той, хто зумів зайняти високу посаду, нічого не боїться і все правильно розуміє. *** Повернувшись додому, Цьомко із задоволенням показував усім бажаючим фото, на якому він стоїть поруч із високим чоловіком у квітчастій піжамі. – А що це за калюжа біля ніг президента? – усміхаючись, запитували гноми. – Це, високоповажні добродії, – від хвилювання. Не щодня ж бачиш у своїй спальні дотепного казкового гнома, якому конче потрібне маленьке пасмо з голови першої особи – на згадку про знаменну зустріч! 83

Генріх Дік. «Диво продовження»

Летюча медуза Якось на світанку, коли світ ще спить і лише чайки зустрічають схід сонця, кружляючи над морем, одне літнє подружжя, що прогулювалося кам’янистим узбережжям, побачило над водою дивний білий купол. – Летюча медуза? – пирснув зі сміху журналіст курортної газети, якому чоловік із жінкою вирішили розповісти про побачене. – Я вже тридцять років живу на узбережжі і готовий заприсягнутися, що вам це просто примарилося. Старенькі не стали сперечатися з писакою, але вирішили будь-що довести йому, що побачене не було їхньою вигадкою, і для цього звернулися по допомогу до молодого чоловіка, який жив в готелі по сусідству з ними. – Я так не люблю рано прокидатися, – зітхнув хлопець. – Та якщо ви вважаєте, що це – важливо, то нехай так і буде… Десь біля четвертої ранку старенькі постукали в двері сусіда. Незабаром він вийшов, тримаючи в руках фотоапарат, і, сонно всміхаючись, пожартував: – Якщо ваше летюче диво виявиться Медузою Горгоною, і вона вирішить перетворити мене на камінь, сподіваюся, вас замучать докори сумління. Подружжя мовчки рушило вперед, молодий чоловік, безперервно позіхаючи, плентався за ними. Перетнувши широку набережну, товариство спустилося доріжкою з дерев’яних дощечок до самої води. Панувала тиша. Швидкокрилі чайки низько літали над морем, що неспішно набігало хвилями на холодний берег. Все було, як завжди… Молодик уже хотів повернутися до готелю, коли раптом сталося щось неймовірне – невідомо звідки над гладдю моря 84

Казки феї Міри

з’явився сяючий купол, схожий на велетенську медузу. Хлопець квапливо підняв фотоапарат і зробив кілька знімків. У ту ж хвилину зірвався страшний вітер, чайки схвильовано закричали, а з нутра медузи вилізла розпатлана голова жінки, чорне волосся якої було подібним до змій, що загрозливо звивалися темними стрічками. – Це – Горгона! – закричав перелякано юнак. – Не дивіться на неї! Старенькі кинулися навтьоки. Їх сусід дременув за ними. Понад берегом пронісся ураган, в синьо-чорних хмарах, які невідомо звідки з’явилися на небі, палахкотіла блискавка. Море здибилося, починався потужний шторм. *** Наступного дня старенькі знов прийшли до редакції газети. Журналіст, з яким вони розмовляли напередодні, стояв біля свого робочого столу та квапливо запихав до портфелю якісь папери. – А, це ви, – підвів голову. – Ну що, знову літала? – Так, і ми маємо докази. Гляньте на ці фотографії. Вони, щоправда, не дуже чіткі, але ви подивіться! – Я зовсім не маю часу. Наше узбережжя зруйнував страшний шторм! А ще на березі звідкись з’явився камінь, дуже подібний до людини. Тож, вибачайте, маю важливіші справи. – Отже, це точно була Горгона, – ледь чутно видихнула жінка. – Життя сповнене несподіванок… – Без сумніву! – зухвало промовив журналіст. – Тільки шукайте цих міфологічних істот у себе в голові. Мабуть, там є і летючі медузи, й літаючі тарілки. Усі ми бранці своєї фантазії. 85

Генріх Дік. «Диво продовження»

Як починаються казки? Над містом, яке розташувалося каскадом на гірському схилі, лунали звуки скрипки. Чарівна мелодія линула з балкону одного будинку, оточеного, як і всі інші оселі, розкішним садом. Сонце сідало за обрій. Край неба сходила вечірня зоря. Здавалося, все довкола благоговійно завмерло, дослухаючись до цієї дивної мелодії, яка викликала в пам’яті все найпрекрасніше та сплітала це в чарівний вінок незабутніх спогадів. Легенький вітерець ледь торкався осяйного обличчя дівчини, котра грала на скрипці, плутався в її волоссі, пестив скроні. Під балконом стояв хлопець. Він хотів бути вітром, щоб цілувати обличчя коханої. Він хотів бути зорею, щоб милуватися нею з висоти неба. Хотів бути скрипкою, щоб розповісти дівчині про свої почуття… Скрипка співала. Сідало сонце. Віяв легенький вітерець. Під балконом стояв хлопець. Біля клумби з квітами, під ліхтарем, танцювала маленька фея, і це було початком нової казки.

Казки феї Міри

Сходинки заздрості Найбільше всього на світі Керу любив майструвати. Юнак із задоволенням виконував роботу, яка вимагала посиленої уваги, майстерності та художнього смаку. Коли він виготовляв ляльок, вони у нього виходили надзвичайно гарними. У його колекції були феї з великими смарагдовими, бурштиновими та аквамариновими очима, потішні маленькі гноми та фігурки людей у національних костюмах. Про Керу писали газети. Щомісяця до нього приїжджали власники крамниць для укладання договорів на виготовлення нових виробів. Та раптом усе це припинилося. Не розуміючи, що відбувається, Керу зателефонував до знайомого журналіста. – У тебе з’явилися конкуренти, – пояснив йому журналіст. – І вони роблять кращих, оригінальніших ляльок. Майстер кинувся до комп’ютера, відшукав сторінки, де демонструвалися нові іграшки та сувеніри. Він відчув, як раптом руки в нього стали неймовірно важкими. У розпачі юнак вибіг на вулицю… Неприємне відчуття накопичувалося у нього в грудях, згусток переживань зростав щомиті та прагнув вийти назовні!.. Присівши на дерев’яну лавочку, несподівано для самого себе, майстер раптом щосили вдарив кулаком по дошці і зламав її. – То був у тебе напад гніву й заздрощів, – пояснила ввечері дівчина, з якою він товаришував багато років. – Якщо знову відчуєш його наближення, мерщій біжи до хмарочо87

Генріх Дік. «Диво продовження»

су, розташованого біля твого будинку, та швидко піднімайся сходами вгору, доки вистачить сил! Зранку Керу знову вмикнув свій комп’ютер, щоб переглянути сторінки з ляльками. І вкотре відчув те саме… Стрімголов кинувся з дому, помчав до хмарочосу й добіг сходами до двадцятого поверху. І так він бігав сходами щодня, доки не опинився одного разу аж на даху. Вдивляючись у безкрайнє небо, його чисту, незайману блакить, він подумав, що дарма живе на цьому світі. Бо є чимало людей, здатних виготовляти ляльки набагато краще, ніж він. Натомість його знищує чорна заздрість! Повернувшись додому, хлопець безсило впав на ліжко, однак раптом почув тупотіння сотень маленьких ніжок. Керу підвівся й побачив, як до нього з усіх закутків майстерні біжать зроблені ним ляльки. – Що вам треба? – закричав він. – Страховиська! Потвори! Монстри! Ляльки заклякли на місці, зі смарагдових очей феї, першої виготовленої ним ляльки, закрапали справжні сльози. За мить всі його іграшки гірко плакали… Керу підхопився з ліжка, заплющив очі й повільно опустився навколішки. – Пробачте, мої дорогі! Будь ласка, не гнівайтеся на мене. Бо я все зрозумів – заздрості більше немає місця в моєму серці.

Казки феї Міри

Втрачена година Якось Принцеса країни Ощадливості та Чистоти загубила одну годину. Зрозуміло, що насправді та година ніде не поділася, Принцеса її прожила, однак її величність ніяк не могла згадати, на що були витрачені ці шістдесят хвилин. В країні Ощадливості змиритися з цим було просто неможливо, тому король наказав будь-що відшукати змарновану годину. «За нашими правилами обліковується кожна секунда, – написав король у своєму указі, – отже необхідно довідатися, де знаходилася Принцеса і що вона робила з шостої до сьомої години ранку. Того, хто зможе надати про це достовірну інформацію, буде нагороджено Орденом Ощадливості або Медаллю Охайності». Час збігав, але ніхто з мешканців королівства не йшов до палацу, щоб з’ясувати цю дивну ситуацію із загубленою годиною. – Доведеться тобі, донечко, самій вирушати до Королівство Часу, – зітхнув король. – Там ти, без сумніву, дізнаєшся, куди поділася та злощасна година. Подорож ця – небезпечна, оскільки час нікому не пробачає, адже турбується про ощадливість. Він швидко спливає, тож вчасно потрапити туди може тільки той, хто його цінує. Всі підлеглі короля знали, де знаходиться Королівство Часу, проте ніхто не знав, як туди потрапити. Принцеса вирішила спробувати зайти до цієї країни через великий круглий годинник, розташований на головній вежі королівства. Отже, о четвертій ранку, коли місто ще міцно спало, 89

Генріх Дік. «Диво продовження»

принцеса, одягнена в білу сукню, вже прямувала до вежі. Вулицями міста стелився туман, сонне небо було сірим та непривітним. Піднявшись на вежу, принцеса зупинилася біля шестерень механізму і з острахом подумала, що вони її неодмінно розчавлять, досить їй зробити хоча б один крок. Вона схилила голову та зі сльозами в голосі промовила до часового механізму: – Я мушу дізнатися, куди зникла година, благаю тебе – пусти мене до Королівства Часу. – Навіщо тобі туди? – раптом почувся чийсь сміх. Здивована Принцеса підвела очі й побачила на одній із деталей механізму маленьку дівчинку в червоній сукні і з капелюшком у формі годинникової стрілки. – Я секунда Лора, – привіталася дівчинка. – Мешкаю у вашому місті та стежу, аби час спливав плавно та безперервно. – То ти, певне, знаєш, де я загубила годину? – спитала принцеса. – Звісно! – усміхнулася крихітка. – Але й ти про це знаєш. Просто тобі лячно зізнатися. А ти не бійся! – Добре, – мовила принцеса. – Дякую за пораду! Вона спустилася з вежі та стрімголов побігла на околицю міста, де була розташована свиноферма, – поряд із величезною калюжею брудної води. Не зупиняючись, принцеса стрибнула прямо в калюжу, покачалася в тій багнюці та зі щасливою посмішкою рушила до палацу.

Казки феї Міри

***

Наступного дня біля калюжі вишукалася черга з мешканців королівства, які також бажали скупатися в багнюці. – Задоволення треба оплачувати, – оголосив король. – Кожна хвилина такого купання коштує один золотий. Принцесу, яка знайшла новий спосіб збільшення доходів держави, король нагородив Орденом Економії, а ось за порушення правил гігієни – наказав дві години тримати її під домашнім арештом. Коли всі мешканці королівства викупалися в калюжі, туди у супроводі королівської гвардії прибув і сам король із королевою… А потім при в’їзді до Королівства Ощадливості та Чистоти було встановлено таблицю з написом: «Хто не був у справжньому болоті, не розуміє, як приємно бути чистим».

Генріх Дік. «Диво продовження»

Гардероб секунди Лори Гардероб секунди Лори складався з семи платтячок, семи костюмів, семи шуб та чотирнадцяти пар взуття – певного кольору для кожного дня тижня. Немає потреби перераховувати всі варіанти забарвлення її одягу – вони чітко відповідали кольорам веселки. Спливав час, і весь одяг Лори поступово зносився: гарні сукні подерлися, в костюмах для осені та ранньої весни з’явилися дірки, повилазило хутро на шубках та продірявилася підошва чобітків і черевичків… Отже прийшов час оновлювати гардероб. Всі обновки для секунд знаходилися в Королівстві Часу. Переліт туди тривав рівно одну хвилину, та проблема в тому, що при поверненні треба було тягнути з собою чотири важких валізи… Ніхто не міг допомогти Лорі, оскільки кожна хвилинка і секунда на Землі переймається власними обов’язками, контролюючи роботу всіх часових механізмів. Проблему треба було якось вирішити. Наближаючись до Королівства Часу, Лора подумала: якщо всі її сестричкисекунди впоралися з цим питанням без чужої допомоги, то й вона здатна його наразі вирішити. Але раптом у її голові промайнула думка про те, що Лора є першою секундою, найстаршою з них… Вона намагалася пригадати, яким чином їй вдалося дотягнути свої валізи до вежі з курантами вперше, але це було так давно, і вона тоді так хвилювалася, що подробиці тієї події стерлися з її пам’яті. … У синьому мареві з’явився величезний зоряний го92

Казки феї Міри

динник. Чути було його розмірене цокання. Довкола нього кружляли планети, а комети з вогняними хвостами накреслювали шлях для кожної новонародженої крихітки-секунди. – Тут я народилася! – радісно вигукнула Лора і занурилась у синє марево, бо саме там знаходилося все потрібне для секунд. Вона швидко відшукала свою полицю, на якій, з’єднані між собою, стояли її чотири великі валізи. Лора легко підняла першу валізу, а за нею потягнулися інші, й вона зрозуміла, що і десять таких валіз доправила б на Землю, до вежі з курантами. – Дарма я хвилювалася! – розсміялась секунда. Вона вже стільки мешкала на Землі, що інколи міркувала так, як думають у подібній ситуації її добрі друзі – люди.

Генріх Дік. «Диво продовження»

Сьома струна Одного разу під час виступу на концерті, влаштованому на честь королеви гномів, на гітарі Артеміна луснула струна. На превеликий жаль, підприємств із виготовлення гітар та струн до них у країні гномів не існувало, проте полагодити інструмент було вкрай необхідно. І хоча Артемін і не хотів йти до світу людей, де він пережив чимало неприємних хвилин (довідавшись, що він – із Підземного Царства, люди одразу починали діймати його питаннями про підземні лабіринти і гірські печери із захованими у них скарбами, золотом та дорогоцінним камінням), – треба було вирушати в путь. Не сподіваючись на те, що хтось погодиться замінити струну задарма, гном поклав до вишитого срібними нитками гаманця з платиновими застібками золоту монету. Ремонтувати інструмент Артемін вирішив у одному з найбільших міст світу – Києві, куди він збирався потрапити, скориставшись столичним метро, де знав буквально кожну шпарину, дірку та отвір. Вдягнений у свій найкращий костюм, що нагадував химерні костюми естрадних артистів, гном вигулькнув крізь одну з дірок на станції метро «Арсенальна» і одразу почимчикував до найближчого магазину музичних інструментів. Люди, які бачили його, озиралися та зупинялися. Майже щохвилини хтось намагався його сфотографувати. Артемін вирішив не звертати уваги на цю метушню. Він ішов з гордо піднесеною головою, а якщо хтось намагався заговорити з ним, запитував: 94

Казки феї Міри

– Ви що, ліліпута ніколи не бачили? – Але ви якійсь особливий, – сказала поважна пані з рум’янцем на щоках. – Я бачу, що фрак у вас – зі справжніми золотими ґудзиками, чоботи – як у кавалериста, та ще й на голові – неймовірний мушкетерський капелюх! – Я – музикант, – відповів Артемін і прискорив ходу… Він мав поспішати – магазин на Хрещатику працював лише до дев’ятої вечора. До того ж, в Артеміна паморочилось у голові. Сяйво неонових ламп і яскраве світло фар засліплювало очі, що звикли до напівтемряви підземного життя. Гном навіть пошкодував, що не відправився по струну до маленького містечка, на вулицях якого мало ліхтарів, а вітрини магазинів – не такі яскраві. Нарешті він опинився в крамниці, простягнув продавцеві свою маленьку гітару і запитав: – Ви могли б замінити сьому струну? Допоможіть, будь-ласка! Продавець обережно взяв до рук такий незвичайний крихітний інструмент і з подивом роздивився тоненький гриф. Втім, відповів заспокійливо: – Думаю, що зможу вам допомогти. Ми маємо комплект надтонких струн. Раптом до крамниці заскочили двоє у масках. – Гроші на стіл! – заволав один із грабіжників, спрямувавши на продавця дуло пістолета. Інший підскочив до гнома, вперіщив його черевиком і наказав: – Лежати! Не ворушитись! Якби продавець уже встиг поміняти струну на його гітарі, Артемін не став би втручатися в чужі розбірки. Але 95

Генріх Дік. «Диво продовження»

зараз, коли його боляче копнули, а гітара все ще знаходилася на прилавку, він вирішив діяти. – Панове, – звернувся до людей у масках, – навіщо вам копійчана виручка цієї крамниці для незаможних оркестрових музикантів? У моїй кишені лежить гаманець із платиновими застібками. Якщо ви дасте спокій цьому злощасному продавцеві та дозволите йому поміняти струну на моїй гітарі, ви отримаєте сто золотих монет. Грабіжники з подивом глянули на гнома. Один із них обшукав його кишені і, знайшовши гаманець, показав напарникові золоту монету. – Зачини двері магазину, – наказав продавцеві чоловік із пістолетом, – і поміняй струну. Потім він обернувся до гнома і з посмішкою спитав: – Де ти мешкаєш? – Біля станції «Арсенальна». – Він, напевно, артист, – промовив другий. – Глянь-но, як ця маленька мавпочка вбрана. Багато заробляє, ось і вирішив із нами поділитися. Незабаром гітара Артеміна була полагоджена. Обережно притискаючи її до грудей, гном разом із грабіжниками вийшов на вулицю і сів до їхнього авто. Без масок вони виявилися молодими людьми: в одного з них на підборідді був шрам, під оком іншого – великий синець. Джип зупинився неподалік від станції метро. Грабіжники вийшли з машини, один із них тримав Артеміна за комір прошитого золотими нитками фраку. Втім, попри таку ситуацію, гном раптом рішуче промовив: – А тепер, панове, прошу повернути гаманець і відпустити мене. 96

Казки феї Міри

– Що? Та ти зараз пошкодуєш, що народився! – злостиво зареготав молодик зі шрамом. Далі все відбувалося з шаленою швидкістю. У першого грабіжника Артемін відкусив мізинця, а другого вкусив за ніс. Він би й ніс відкусив, але було шкода часу! Спочатку гном висмикнув із кишені злодія свого гаманця, потім вихопив у бандита пістолет та (з криком: «Викликайте поліцію!») жбурнув його під ноги здивованим перехожим. Після чого прожогом кинувся до входу в метро… З’їхавши поручнем ескалатора на перон, гном миттєво зіскочив на рейки й прошмигнув до знайомої дірки. За кілька годин він уже був удома. Зручно примостившись у кріслі, Артемін наразі перевіряв, як звучить сьома струна. *** Наступного дня всі столичні газети надрукували фото ліліпута, який приїхав до міста, щоб поміняти обірвану струну на гітарі. В Інтернеті хтось виклав відео, на якому було видно, як Артемін, відкусивши палець в одного злочинця, хапає зубами за ніс другого і кидає пістолет на асфальт… Його розшукували скрізь, та, коли стало зрозумілим, що такого чоловічка в країні немає, деякі журналісти почали поширювати версію про таємний візит до Києва агента іноземної розвідки. Гном, читаючи ці повідомлення, бурчав: – Через одну-однісіньку струну мене зробили шпигуном! А що було б, якби всі гітарні струни луснули? 97

Генріх Дік. «Диво продовження»

Думай про наслідки У Руні – підземному місті гномів, було п’ять тунелів. Ними рухалися конвеєри і, якщо хтось із мешканців підземного міста хотів потрапити до друга чи родича, він мав скочити на стрічку одного з конвеєрів і таким чином дістатися до потрібного місця. Ці ж стрічки використовувалися й для транспортування вантажів. Від одного конвеєра до іншого рухалися ескалатори, вздовж стрічок розташовувалися квартири гномів. Отже все було влаштовано доволі зручно, і мешканці були цілком задоволені таким способом пересування, але з часом серйозні проблеми все-таки виникли… Справа в тому, що місто стрімко розросталося, й відповідно збільшувалася кількість тих, хто одночасно користувався конвеєром для проїзду і перевезення вантажів. Отож часом один гном, заскакуючи на стрічку, мимоволі скидав із неї іншого або сідав (у буквальному сенсі) йому на голову. Нерідко траплялися й випадки травмування когось закинутою на конвеєр скринею. – Так далі продовжуватись не може! – заявив міський голова Балдомеро. – Треба щось робити. Для вирішення цього надскладного питання скликали нараду. У резолюції записали: будь-який громадянин, перш ніж скористатися конвеєром, повинен гучно повідомити про це. За декілька днів знову зібрали раду, оскільки від галасу, що панував тепер у тунелях, чимало гномів повністю втратили слух. 98

Казки феї Міри

– Я тепер також недочуваю, – пожалівся Балдомеро. – Думаймо, як бути. Цього разу вирішили встановити біля кожної квартири гальмівний пристрій. Коли стрічка зупиниться, кожен бажаючий їхати або відправити вантаж зможе посвітити ліхтарем і переконатися, що на конвеєрі є вільне місце. На це переобладнання місто витратило величезні кошти, а результат просто приголомшив. Абсолютно всі конвеєри зупинилися! Навіть секунди не минало, аби хтось не тиснув на гальмо. – Наша гальмівна ідея також не спрацювала, – зітхнув міський голова… Рада зібралася знову, і три місяці поспіль обговорювала проблему. Зрештою вирішили розібрати конвеєри і викинути їх на смітник, а щоб ходити тунелями було зручно, вздовж доріг встановили ліхтарі. – Ура! – радів Балдомеро. – Тепер ми – на висоті! Всім здавалося, що питання пересування містом вирішене остаточно. Однак, як тільки демонтували всі конвеєри, у квартирах мешканців зникло світло. Ліхтарі теж не світилися. Виявилось, що конвеєри не тільки перевозили мешканців і транспортували вантажі, – вони ще виробляли електроенергію… *** Міста Руна вже немає на карті підземного світу. Всі гноми переїхали до інших поселень. А бургомістр Балдомеро, збираючись у путь, зробив для себе надзвичайно важливий висновок: коли приймаєш будь-яке рішення, слід добре подумати про наслідки. 99

Генріх Дік. «Диво продовження»

Фарби Чарівне мерехтіння ранкової зорі, що, поступово зникаючи, тануло у нічному серпанку, ставало все більш насиченим, живим і яскравим на картині, яку малював художник. І це було справжнім дивом: те, що зникало з реальності назавжди, наче народжувалося знову, набуваючи нової форми і змісту земної і небесної принадності. Микола Лютнер, сумно всміхаючись, обтирав шматиною фарбу з пензля: те, що він робив, вже не давало йому радості та задоволення. – Як гарно! – раптом почув він за спиною дитячий голос. Микола обернувся. Поряд із ним стояла дівчинка років десяти у рожевому платтячку, поділ якого був схожий на дзвіночок. У руках вона тримала мольберт. – А я малюватиму волошки, – промовило рожеве створіння. – А ви любите малювати квіти? – Люблю, – відповів Микола. – Тобто любив… Тепер я зображую дещо інше. – Тепер ви малюєте Аврору, – примружило очі усміхнене дівча. – І у вас це виходить прегарно! Лютнер насупився, сховав тюбики з фарбами до торбинки і склав мольберт. Рожеве створіння з цікавістю спостерігало за його діями. – Ви прийдете сюди завтра зранку? – запитала дівчинка. 100

Казки феї Міри

– Не знаю, – буркнув собі під ніс невдоволений художник і, не озираючись, покрокував геть. – А я чекатиму вас о цій порі, – почув він. – Я і мої сестри – завжди тут… Повернувшись до своєї майстерні, Микола зморено впав у широке крісло і роззирнувся навкруги. Його роботи були скрізь: розвішані в рамах на стінах та акуратно скручені у рулони на підлозі. А в центрі зали стояв освітлений сонячним промінням мольберт із картиною, над якою він так зосереджено працював уже не один місяць, намагаючись намалювати фарбами із позолочених тюбиків ранкову зорю. Але в нього нічого не виходило. Він стомлено заплющив очі. ***

Нещодавно знайомий мистецтвознавець на ім’я Герман привів до Лютнера в майстерню Франца Родера – власника фабрики з виготовлення фарб. Вони з’явилися у майстерні по обіді: Родер – у чорному капелюсі, з клиноподібною борідкою на випещеному обличчі, а товстун Герман, який мав трохи вирячені очі, був одягнений у потерту джинсову куртку. – Пан Лютнер – відомий живописець, – пританцьовуючи навколо фабриканта, пояснював мистецтвознавець. – Його картини охоче купують. Він був із виставками своїх робіт у Франції, Англії та Америці. Родер походжав від картини до картини, зрідка позіхаючи. 101

Генріх Дік. «Диво продовження»

«Цей нічого не придбає», – подумав Лютер, сидячи в кріслі та дещо відсторонено спостерігаючи за гостем. Раптом Лютер зупинився біля полотна, на якому Микола, перевіряючи перед роботою пензлі, зробив кілька розкиданих полотном плям. – А це? Скільки це коштує? – як постріл пролунало у повній тиші. «Та це просто мазня» – цю фразу вже збирався вигукнути Микола, але Герман його випередив: – Ця картина найдорожча – три тисячі. – Я її купую, – ані секунди не вагаючись, промовив фабрикант. Було видно – він не має жодних сумнівів, що чинить правильно. Обличчя Германа від подиву витягнулося, Микола збентежено озирнувся… ***

– Я її беру, – ще раз повторив Родер і витягнув з кишені чекову книжку. – Але фарби, якими ви малюєте, мені не дуже подобаються. Я надішлю вам свої. Колись розрахуєтеся. – Це просто скарб, а не фарби, – прошепотів Лютнеру на вухо мистецтвознавець. Я бачив дослідні зразки. Ти першим будеш їх використовувати! Фабрикант, помістивши полотно до футляру, пішов геть. – Класно я його намовив? – збуджено сопів Герман. – Я хотів би отримати за угоду більше, ніж десять відсотків. – Я дам тобі п’ятнадцять, – промовив Микола й розсмі102

Казки феї Міри

явся. – Це ж треба: за якусь мазню – три тисячі! Де ти викопав цього ідіота? Того ж вечора Лютнер із Германом сиділи в кав’ярні, де зазвичай збиралися художники, аби погомоніти в своєму колі. Деякі з них підходили до Лютнера, потискали руку, плескали по плечу, вітали. Адже всі вже чули про успішну угоду. Лютнер насолоджувався моментом, доки у залі хтось голосно та іронічно не промовив: – А може, ця мазня дійсно була геніальною? Гамір у кафе миттєво стихнув, і Микола побачив, як десятки облич із повними глузливих смішинок очима повернулися до нього. – Авжеж, але геніальне коштує значно дорожче, – почувся той самий голос, і присутні зареготали так, що за хвилину зал уже здригався від розкотистого, дружного сміху. Лютнер підскочив, його молоде обличчя вкрилося червоними плямами, сірі очі враз спалахнули, наче підпалені сірники: – Хто це сказав? – Та яка різниця, хто сказав? – загудів зал. – Людина пожартувала. Микола сів, у нього тремтіли руки. Наступного ранку він пішов до своєї знайомої письменниці Шон, з якою приятелював давно. – Я продав одну картину, – сумно всміхаючись, повідомив він. – Та не картину, направду, якусь мазню. Дорого продав. А тепер усі з мене кепкують. – Ну й нехай. Якщо продав мазню, то тепер намалюй щось достойне. Але дивись, аби не помилитися знову. Всі, 103

Генріх Дік. «Диво продовження»

хто має талант, у великому боргу перед Ним. Він дає нам слова, звуки та кольори, аби ми мали можливість подарувати світові щось прекрасне… Пам’ятаєш, ти говорив мені, що хочеш намалювати ранкову зорю – Аврору? Може, настав час зайнятися цим? Тільки не думай про гроші! – Гаразд. Але ж мені потрібні фарби та полотна. І я хочу нормально жити: ходити до ресторанів, відпочивати, подорожувати. – Працюватимеш – будуть тобі і фарби, й ресторани. Але не все одразу. Якщо торгуватимеш мазнею – втратиш подарований Богом талант! ***

Хтось наполегливо дзвонив і дзвонив у двері… Художник невдоволено підвівся й неквапливо відчинив двері – перед ним, щасливо посміхаючись, стояв Герман. – Друже, а я до тебе – в справі, – випромінював радість мистецтвознавець і, не дочекавшись дозволу, пройшов до кімнати. Миколі нічого не залишилось, як піти вслід за ним. – До мене сьогодні зателефонував Родер, – повідомив Герман, походжаючи майстернею. – Він готовий купити у тебе наступну картину. – Так скоро! Цікаво, що він зробив із першою? – Твоя картина висить в його оселі, у вітальні, навіть бургомістр приїздив помилуватися нею! – І як він її оцінив? – Сказав, що ти перевершив самого себе. – Ти знущаєшся? – Аж ніяк! Але, якщо це тебе бентежить, скажу, що й 104

Казки феї Міри

сьогодні в тебе є шанс. Я бачу готову картину. Авжеж, це – талановито! Ось це… Хіба не бачиш? Ці чорні квадрати, сірі плями… – Що тут особливого? – процідив крізь зуби Микола. – І що ти тут побачив? – Ну, це складне питання. Але мені здається, Родеру таке сподобається. – Тоді скажи цьому шанувальнику живопису, – урочисто промовив Лютнер, – що за цей «шедевр» йому доведеться заплатити тридцять тисяч. – Тридцять! Ти збожеволів! Певно, з’їхав із глузду! – Таку ціну він точно не заплатить, – розсміявся Микола, – отже, дасть мені спокій і приїжджати сюди більше не буде. Під вечір у майстерні Лютнера з’явився фабрикант. Він довго мовчки розглядав картину. Нарешті промовив: – Це мені – до смаку, я задоволений. Ви вміло використовуєте мої фарби. – То ви берете її? – з подивом запитав Микола. – Так! – Хіба ж ви не бачите, що кольори на цьому полотні – не достатньо яскраві, ніби мертві… – Саме це мені й подобається. Адже життя – швидкоплинне. Воно неодмінно наближає нас до смерті. На мій погляд, місія художника якраз і полягає в тому, щоб відобразити це. – Я не вмію так малювати. – Навчитеся! Я платитиму вам великі гроші, потурбуюся також про рекламу. Укладемо договір, і ви – забезпечена людина! 105

Генріх Дік. «Диво продовження»

– Погоджуйся! – закричав Герман. Через п’ять хвилин фабрикант поїхав, прихопивши картину, а на мольберті залишив підписану угоду і чек на тридцять тисяч. Увечері пригнічений Микола сидів у майстерні разом із Германом. – Я – негідник! – прошепотів художник. – Я продав свою душу за тридцять срібників. Ти розумієш це чи ні? – Навіть якщо Родер – диявол, – підсміювався Герман, – то дуже приємний. Ми всі хочемо бути багатими. Чи не так? – А як же мистецтво? – запитав художник. – Справжнє мистецтво? – Справжнє мистецтво полягає у вмінні заробляти гроші! Ранком Лютнер прокинувся з хворою головою. Він випив горнятко кави і вирушив на пленер, прихопивши з собою мольберт і полотно, над яким почав працювати звечора. Дійшовши до гаю, митець закріпив полотно на мольберті й витягнув із коробки позолочені тюбики з фарбами. – О, це ви, вітаю вас, – почув радісний дитячий голос. – Ви хочете завершити картину? Можна, я подивлюся? Микола кивнув, зробив кілька мазків і перелякано скрикнув. Фарби на полотні раптом зробилися тьмяними, наче спопелилися. Підрамник тріснув… Микола обернувся, тримаючи в руках зламаний пензель. Рожеве створіння зникло, ніби ніколи й не з’являлося, а на небі зарожевіла неповторна у своїй красі та чарівності ранкова зоря. 106

Казки феї Міри

*** Минуло три роки. Лютнер вперто малював фарбами, які йому постачав фабрикант. Художник не мав іншого виходу. Варто йому було розслабитися і припинити штампувати сірі, безликі картини, як у майстерні з’являвся Родер і нагадував йому про контракт. Навесні у місті з’явилися численні оголошення: Микола Лютнер намалював три дивовижні картини, причому зробив це із зав’язаними очима. Ці полотна, які ще ніхто не бачив, будуть виставлені у картинній галереї. На відкриття виставки запрошено бургомістра та інших поважних осіб із вищого товариства. Приблизно о дванадцятій годині дня письменниця Шон із букетом квітів увійшла до галереї. Там уже зібралося чимало людей – найбільше було в тому місці, де перед трьома завішеними чорним шовком картинами стояв блідий, змарнілий художник. Жінка нерішуче наблизилася до нього, адже вони не бачилися з Миколою вже три роки. – Дякую за запрошення, – потиснувши художнику руку, сказала вона. – Як поживаєш? – Сьогодні ти довідаєшся про це, – не підводячи очей, відповів Микола. – Здається, вони прийшли. Зараз почнеться… До зали, у супроводі Германа та фабриканта, зайшов бездоганно вбраний бургомістр із численними медалями на грудях. Він став біля художника та, гордовито посміхаючись, оголосив про відкриття виставки. Після цього з промовами виступили Герман і Родер. 107

Генріх Дік. «Диво продовження»

Шон не слухала виступи, її погляд був прикутим до обличчя Лютнера, яке бліднуло буквально на очах. Коли з першої картини зняли покривало, люди в залі зойкнули. З темного полотна на них із кривою диявольською посмішкою дивився Родер… Обличчя фабриканта, який побачив свій портрет, раптом посіріло, і він схопився рукою за груди. Коли відкрили другу картину, люди в залі перелякано закричали: з портрета на них дивився Герман, схожий на страшного троля! Мистецтвознавець вмить захитався, впав і захрипів. Ніхто з присутніх не наважився підійти до Германа, який нерухомо лежав на підлозі. Шовк із третьої картини зірвав сам Лютнер. Він впав і перед тим, як відійти у вічність, ще встиг відкрити очі й тихо промовив: – Це все було намальовано мертвими фарбами… Люди кинулися до виходу із зали. Шон повільно підійшла до тіла Миколи й поклала йому на груди букет красивих білих троянд.

108

Казки феї Міри

Час писати казку На круглому столі нерівним полум’ям палахкотіла свічка. Самотня старенька жінка припинила читати і, відклавши в бік книжку, задумливо дивилася на миготливе світло. Ця свічка була зі старих запасів, витягнута з холодного підвалу, тому сильно потріскувала. «Такі звуки віщують біду, – зітхнула старенька. – Так люди кажуть». Справжня казка – завжди поруч. Вона – у полум’ї свічок, у звуках, що долинають з вулиці, у тому, як посміхаються до тебе зірки, коли ти визираєш у вікно. Старенька загасила свічку, підійшла до вікна і відчинила його, впустивши прохолодне повітря до кімнати. Жінка простягнула руку назовні, і на її долоні опинився кажан з очима, які багатьом здалися б жахливими. – Як твої справи, друже? – запитала старенька. – Можеш не відповідати, бачу, що все добре… А я сьогодні читала книжку і слухала, як потріскує свічка. Може, ти хочеш послухати? Ні? Зрозуміло, навіщо тобі дивитися на вогонь… А чим ти сьогодні займався? Складав вірші? Співав? Вигадав казку? Молодець! Ох, яка ж вона цікава! Зараз занотую її до свого зошита. А ти лети, передай вітання своїм родичам і пам’ятай, що я чекатиму тебе завтра. Жінка обережно простягнула руку і розсміялася, бо відчула, як кажан, перш ніж відлетіти, полоскотав крилами її руку. Зачинивши вікно, старенька повернулася до столу й, намацавши там сірники, знов запалила свічку. Настав час писати казку. 109

ЗМІСТ Казки феї Елани Де мешкає щастя? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Чарівна шпилька . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Фея Елана і будяк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Платтячко феї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Дівчинка, якій пощастило . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 І в людини має бути коріння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Посвята у лицарі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Замок на горі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Камінь, глечик та ящірка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Дівчина зі стрічкою . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 Чарівний отвір . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Колесо та хрущ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 Чарівні книжки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29 Диво продовження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Вскочити до сузір’я . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Підступний план . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Кому служиш? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42 Як навчитися літати? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44 Таємничий грот . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47 Грибна істина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49 Бійцівський когут. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 Годинники без стрілок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52 Куди веде дорога?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53 Питання рівноваги . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 Міст у вічність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 Фея Юлія та черемха . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59 110

Казки феї Міри Статуя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61 Січневі волоцюги і тюльпан . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64 Чарівна хустинка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67 Голуби дядечка Анцлета . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Гора Прозріння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78 Пасмо на згадку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81 Летюча медуза . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 Як починаються казки? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86 Сходинки заздрості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Втрачена година . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89 Гардероб секунди Лори . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 Сьома струна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94 Думай про наслідки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 Фарби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100 Час писати казку. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109

111

Літературно-художнє видання

Генріх Дік

Диво продовження Казки для дорослих і дітей З німецької переклали Наталія Писаренко та Сергій Дзюба Редактор – Сергій Дзюба Технічний редактор – Олег Єрмоленко Комп’ютерна верстка, дизайн – Олена Журко Дизайн обкладинки – Генріх Дік Ілюстрації – Валентин Качурівський Комп’ютерний набір, коректура – Наталія Писаренко, Сергій Дзюба

Міжнародна літературно-мистецька Академія України (м. Київ – м. Чернігів) Підписано до друку 08.07.2021 р. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Cyr. Ум. друк. арк. 6,51 + 0,23 іл. Ум. фарб.-відб. 6,51 + 0,23 іл. Обл.-вид. арк 7,0 + 0,25 іл. Зам. 0056. Наклад 5000 прим. ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф» Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 4079 від 1 червня 2011 року Тел. +38-097-385-28-13 Віддруковано ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф» 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40