Газета Світ-інфо,171 -2020 р.

Усім — про все http://svit11.wordpress.com

Найцікавіша газета для кожного з вас Чернігівщина. Україна. Світ

Чернігівська обласна газета

Виходить з лютого 2012 року

№171 19 березня 2020 року

Коронавірус планети

Яка ж вона маленька і беззахисна, Земля, як і земляни Порожні вулиці і площі Риму, столиці Італії, галасливого 3-мільйонного «вічного міста» з його майже 3-тисячолітньою історією, вічно переповненого туристами з усього світу. Спорожнілий Ватикан, головна святиня католиків планети Собор Святого Петра. Богослужіння Папи Римського в Інтернеті. Пересування містом суворо обмежене, лише в захисних масках, за перепустками. Рішення США заборонити в`їзд у країну іноземцям спершу викликало обурення в Європі. Але буквально за деньдва такі ж рішення почали ухвалювати самі європейські країни. З понеділка це зробила й Україна. В Італії та Іспанії призупинено чемпіонати країн з футболу – другої релігії, що по вихідних збирає на стадіонах мільйони вболівальників. Схоже, буде перенесено Євро-2020, чемпіонат Європи, на який пробилася і збірна України. Та навіть проведення Олімпійських ігор у Токіо під знаком запитання. Притому сучасні Олімпійські ігри, які проводяться вже друге століття, не проводилися лише під час Першої і Другої Світових воєн. Втім, і зараз, схоже, йде світова війна – людства з новою загадковою хворобою. Всесвітня організація здоров`я уже оголосила не просто епідемію, а пандемію, тобто планетне грізне поширення. Станом на суботу 14 березня у світі вже діагностовано 145 тисяч хворих, 5500 людей померли. Найбільш вражені країни – Китай, звідки й пішла ця біда, а також Італія, Іран, Південна Корея, Іспанія. І статистика ця щодня змінюється. Коронавірус, якому вже дали й назву латинською SARS-CoV-2, або простіше – COVID. Перша інформація про загадковий вірус і викликану ним цю хворобу надійшла в грудні, з найбільш населеної країни світу – півтора мільярдного Китаю. З міста Ухань, 11-мільйонної столиці провінції Хубей. І далі стрімке поширення по країнах і континентах, враховуючи велику мобільність людей по планеті, прозорість багатьох кордонів. Що показала ця начебто ж несподівана ще одна біда людства, яка враз змінила звичне життя мільярдів людей, викликала таку тривогу,

якщо не паніку? Показала принаймні кілька речей, явищ. Світ дезінформації, чуток і пліток. При всьому величезному поширення засобів інформації, насамперед всемогутнього планетарного Інтернету, люди опинилися у світі не інформації, а радше дезінформації. Пішли всілякі конспірологічні теорії щодо хвороби. Торочать про якісь таємні експерименти в лабораторіях Ухані, внаслідок яких і вирвався назовні цей вірус. Приплітають якісь глобальні перипетії на кшталт торгової війни між США і Китаєм. Балакають про фінансові ігрища на цій хворобі, які ведуть транснаціональні олігархічні клани. Принаймні, фінансові потрясіння у світі вже є реаліями. Уже нема неможливого і нереального. Найбільш сумно, що згадані й подібні судження можуть виявитися реаліями. Моя мудра, сільська нині покійна тітка, коли з сусідками, просвіщеними чи скоріше затюканими телевізором, вели «на колодках» дискусії щодо подій в нашій країні, виносила такий вердикт: «Що там було – ми не знаємо, але знаємо, що могло бути що завгодно». Геніальна народна філософія. І ось оце «що завгодно», чому вже перестаєш дивуватися, найбільш сумне в нашому начебто ж цивілізованому світі XXI століття. Кому війна – кому мати рідна. Цей грубуватий, але правдивий афоризм теж нині доречний. Якщо йде війна людства з небезпечною хворобою, то, на жаль, звично з`являються і мародери. Ті, що не просто наживаються на війні фінансово, а прагнуть нажити і політичний капітал. Йдеться про піну тої ж політизованої де-

зінформації, чергові галасливі мітинги, пікети з паразитуванням на темі загальної біди, приклеюванням до неї своїх політичних опонентів і їх обпльовуванням, від чого не захищають марлеві маски. Не треба хизуватися: ми зовсім «не взяли бога за бороду». Планета, природа постійно нагадують зарозумілому людству, що з ними не варто гратися, що їх треба поважати. Катастрофи, і природні, і спричинені самими людьми (Чорнобиль) про це постійно сигналять. Досить подивитися на не так давно прожите XX століття. Майже при початку його – загибель величного «непотоплюваного» океанського лайнера «Титанік». Техногенні аварії, виверження вулканів, землетруси, цунамі, повені або навпаки – засухи. До всього цього люди виявляються вкотре неготовими. Не кажучи вже, що значною мірою самі винні через таке ставлення до природи, довкілля. Хвороба – на хворий народ. Не зловтішаючись, що і «в інших таке», скажемо про нашу Україну. Біда прийшла в країну з далеко не ідеальним здоров`ям нації, якщо не сказати різкіше. І те, що схожий на коронавірус грип щозими вдаряє по мільйонах співгромадян, що стільки хворих і померлих від такої начебто забутої хвороби як кір, теж зайве говорить про стан здоров`я людей. І що у нас давно уже перевищено епідемічний поріг по такій, теж, здавалося б, подоланій хворобі, як туберкульоз, і ми знову згадуємо, як і 100 років тому, що це хвороба «соціальна», від рівня життя людей. Але тут ще треба додати й зовсім уже сумну статистику. Займаючи останні місця в Європі по тому ж рівню життя населення, рівню зарплат, пенсій, Україна займає мало почесні, сумні перші місця по алкоголізму, наркоманії, курінню. Ось на який грунт падає у нас цей таємничий вірус. І тут варто говорити про вірус суспільно-політичного життя, соціальну інфекцію, які нагромаджувалися не одне десятиліття, задовго до вірусу з китайського Уханю. І це давно треба лікувати у нашому інфікованому проблемами суспільстві. Петро АНТОНЕНКО

Ціна 5 гривень

В Україні – карантин

Рішенням Уряду з 12 березня включно по 3 квітня на всій території України введено карантин – у зв`язку з небезпекою захворювання населення на коронавірус COVID. Хвороба вже прийшла в країну. Україна закрила кордони, заборонено в`їзд в країну іноземців. Припиняється міжнародне пасажирське сполучення. Наші громадяни, які були за кордоном, терміново повертаються додому. В країні заборонено проведення масових заходів, закрито на карантин навчальні заклади, театри, концертні зали, музеї, бібліотеки, галереї, введено обмеження на спортивні змагання. Вживаються заходи по виявленню хворих, їх лікуванню.

Триває передплата

на нашу газету на 2020 рік

Передплатна ціна найнижча і незмінна:

10 гривень на місяць. Усі поштові відділення й листоноші області ведуть передплату на «Світ-інфо» на будьякий термін і на будь-яку адресу в області. Передплатний індекс «Світ-інфо» — Основні теми газети:

8

651 4 Події в області, Україні і світі. Політика, соціальні проблеми, екологія. Публікації раніше невідомої нам історії України, СРСР. Проза і поезія відомих письменників світу. Культура, мистецтво, спорт. У світі цікавого.

«Світ-інфо» — газета для кожного з вас!

Долучайте нових читачів

Прочитавши нашу газету, покажіть її друзям, знайомим, колегам, запропонуйте також передплатити.

90-річчя Ліни Костенко Сьогодні ювілей видатної української поетеси, совісті нації, активної учасниці дисидентського, правозахисного руху Ліни Василівни Костенко. Найкращі вітання ювілярці!

Пам'яті В'ячеслава Чорновола 25 березня 1999 року в загадковій автомобільній аварії неподалік Києва загинув на 62-му році життя видатний політичний і громадський діяч, голова Народного Руху України В`ячеслав Максимович Чорновіл. За ці 21 рік обставини трагедії належним чином так у і не розслідувані.

2

Бліц-інформ Карантин в області

Як і по всій Україні, в області діє введений постановою Уряду карантин з 12 березня по 3 квітня, мета якого – запобігти поширенню небезпечної хвороби коронавірусу. Призупинено роботу навчальних і дошкільних закладів, театрів, філармонії, бібліотек, музеїв. Введені в дію протиепідемічні заходи. Запроваджено заходи дезінфекції на підприємствах та у громадському транспорті. На придбання засобів індивідуального захисту, лікарських засобів та витратних матеріалів з обласного бюджету додатково виділено 680 тисяч гривень. Для лікувальних установ закуплено дезінфекційні засоби, комплекти індивідуального захисту та антибактеріальні препарати. В області запрацювала гаряча лінія з питань протидії коронавірусу – (0462) 676890.

За січень-лютий доходи бюджету зросли на 19,5%

Це порівняно з відповідним періодом 2019-го року. З цієї добавки – 175,6 мільйонів гривень – доходи загального фонду, 16 мільйонів – спеціального фонду. На 1 березня доходи місцевих бюджетів області (без урахування трансфертів) перевищили 1 мільярд 172 мільйони гривень. Зростання доходів у тому числі зумовлено заходами з детінізації економіки та забезпечення своєчасної виплати заробітної плати. Домінуючу позицію в структурі доходів займає податок на доходи фізичних осіб: надійшло 600,6 мільйона гривень. Єдиний податок склав 203,1 мільйона гривень.

Дереворуби в заповіднику

Працівниками екологічної інспекції на території ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Замглай» Ріпкинського району підтверджено факт незаконного вирубування дерев у кількості 416 шт. Це робилося протягом лютого-березня не встановленими особами. З’ясовано, що трактором з причепом деревина вивезена у напрямку смт Замглай. Сума шкоди становить 420227 грн. По даному факту заяву, відповідні матеріали передано до Ріпкинського відділу поліції для встановлення причетних осіб, притягнення їх до відповідальності.

Світ Чернігівщини

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Панахида за загиблими героями 5 березня в козацькому кафедральному соборі святої великомучениці Катерини Православної церкви України в Чернігові проведено панахиду за усіма воїнами, що загинули в боях за незалежність України в лютому 2020 року. У церкві зібралися представники ветеранських організацій учасників російсько-української війни, громадськості, серед них і члени ГО «Єдина родина Чернігівщини», що об’єднує батьків загиблих Героїв, добровольці і волонтери, працівники влади. Так в обласному центрі, як і в усій країні, почалося ЩОМІСЯЧНЕ вшану-

вання пам’яті захисників України, що загинули в попередній місяць в російсько-українській війні. Ось хто загинув у лютому. Клавдія СИТНИК (Король), медик із 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», 33 роки. Уродженка Харківщини, село Зачепилівка. Загинула 1 лютого біля Новотошківського внаслідок осколкових та кульового поранення. Клавдія доставляла на позиції медикаменти і потрапила під обстріл. Максим ХІТАЙЛОВ, 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців, 22 роки. Уродженець

Полтавщини, село Вирішальне. Загинув 18 лютого в бою в районі Золотого внаслідок снайперського обстрілу. Цей бій став один із найзапекліших за останні роки. Дмитро ГРИНЬ, 58-а окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського, 27 років. Уродженець Сумщини, місто Шостка. Загинув 26 лютого унаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої біля Майорська, в районі Горлівки. Володимир ФЕДЧЕНКО, 93-я окрема механізована бригада «Холодний Яр», 46 років. Уродженець Лу-

«Десна»: за медалі і єврокубки Чемпіонат України з футболу. Прем`єр-ліга. 21 тур. Київ, 4 березня. «Олімпік» (Донецьк) – «Десна» – 1:2. Вже на 4 хвилині Дегтярьов, який ще восени був орендований «Десною», відкрив рахунок. Та буквально за 2 хвилини наш кращий бомбардир Олександр Філіпов зрівняв його. А в другому таймі Леван Арвеладзе зі штрафного забив переможний м’яч.

22 тур. Чернігів, 7 березня. «Десна» – «Зоря» (Луганськ) 1:0. Останній тур першого етапу чемпіонату. З цими двома етапами час «підтискає» так, що довелося грати всього за три дні після матчу в Києві. Дуже принциповий матч, обидві команди давно гарантували місце в шістці, але туди входять з очками, здобутими на першому етапі. А перед цим матчем «Зоря» випереджала наших на 4 очки. «Десна» перемогла. І це був чи не кращий її матч в чемпіонаті. Головний тренер Олександр Рябоконь випустив у старті оптимальний склад. Це Денис Фаворов – капітан команди, Євген Паст, Андрій Мостовий, Андрій Гітченко, Йохан Тамм, Андрій Домбровський, Леван Арвеладзе, Владислав Калитвинцев, Олексій Гоцуляк, Пилип Будківський, Олександр Філіпов, Андрій Мостовий, Андрій Домбровський, Леван Арвеладзе, Владислав Калитвинцев. Другий ряд – Йохан Тамм, Пилип Будківський, Андрій Гітченко, Євген Паст, Олексій Гоцуляк. Гра вийшла красивою, напруженою, як і годиться за участю лідерів чемпіонату. Правда, знову втрутилася в матч система VAR, відео асистент арбітра. В матчі з «Шахтарем» було скасовано гол, забитий Гоцуляком. Цього разу Олексію не пощастило ще більше. Арбітр з Харкова Катерина Монзуль, єдина жінка – головний суддя чемпіонату, відома своєю рішучою боротьбою з порушеннями правил, уже на 20 хвилині видалила Гоцуляка з поля за різкий «стик» з суперником. Але саме в меншості наші відкрили рахунок. На 37 хвилині атаку почав Мостовий, продовжив Будківський, а завершив чудовим сольним проходом крізь захисників суперника і відмінним ударом Олександр Філіпов. 12 м`яч нашого кращого бомбардира вивів його на 2 місце в змаганні голеадорів чемпіонату. На останній хвилині першого тайму Монзуль видалила і гравця «Зорі». Другий тайм пройшов у гострих моментах біля обох воріт. «Десна» знову показав, що не марно друга в турнірі після «Шахтаря» за найменшою кількістю пропущених м’ячів. Після першого етапу у «Десни» – 13 перемог, 3 нічиї,6 поразок.

ла «Таврія» зі столиці Криму Сімферополя. Наступні 27 – лише «Динамо» і «Шахтар»: у киян 15 титулів, у донечан 12. І саме вони майже завжди забирали собі перше та друге місця. Лише у 90-х двічі срібло виборов одеський «Чорноморець» і у 2013 році харківський «Металіст» (обидва клуби зараз у першій лізі). Щодо єврокубків. Тут УЄФА, Європейський союз футбольних асоціацій, дає країнам квоти згідно результатів їх клубів у Європі. Головний єврокубок – Ліга чемпіонів. Його основне змагання – груповий турнір, де виступають 32 команди. В турнір напряму проходять чемпіони, а з найсильніших футбольних країн і призери чемпіонатів. Україна має тут гарантоване одне місце, і там останні роки виступає «Шахтар», правда, без особливих успіхів. Другий призер чемпіонату України грає відбірні стикові матчі в Лігу чемпіонів, де на кількох етапах виступають сотні клубів Європи. Третій призер нашого чемпіонату напряму потрапляє в груповий турнір Ліги Європи. Четверта і п’ята команди нашого чемпіонату грають стикові відбірні матчі, щоб пробитися в груповий турнір Ліги Європи.

5 місце нині ще не гарантує Лігу Європи. За ту путівку змагатимуться в стикових матчах, по завершенню нашого чемпіонату, дві останні команди першої групи і дві перші другої. Щоб «Десні» гарантовано потрапити в єврокубки, треба зайняти не нижче як 4 місце. Отже,14 березня почався другий етап чемпіонату, по групах. Відстежуватимемо першу групу, де грає «Десна». Нумерація турів наскрізна, від початку турніру. Зазначимо, що через карантин із-за короновірусу в Україні матчі проводяться без глядачів.

23 тур. Київ, 15 березня. «Динамо» – «Десна» –1:1. Перший тайм пройшов без голів. У другому кияни відкрили рахунок. Наші скоро забили м’яч у відповідь. Але знову втрутилася система VAR: переглянувши її, судді вирішили, що голу нема, притому що це був дуже спірний епізод. Все ж, наші відігралися: свій уже 13-й м’яч забив невтомний Олександр Філіпов, якого все гучніше пропонують долучити до збірної України. Інші результати цього туру в групі такі. «Олександрія» – «Колос» – 4:2. «Зоря» – «Шахтар» – 1:0. А це турнірна таблиці першої шістки, після 23-го туру.

Підсумкова таблиця після першого етапу чемпіонату, 22-х турів (різниця забитих і пропущених м’ячів, набрано очок).

«Шахтар»

59-15

59

«Зоря»

40-18

46

«Динамо»

45-18

46

59-14

59

«Десна»

37-16

43

«Олександрія»

34-25

40

«Шахтар» «Динамо»

44-17

45

«Зоря»

39-18

43

«Десна»

36-15

42

«Олександрія»

30-23

37

«Колос»

25-39

26

«Дніпро-1»

26-34

25

«Маріуполь»

21-35

25

«Львів»

16-35

20

«Ворскла»

15-38

20

«Олімпік»

17-37

18

17- 40 13 «Карпати» Отже визначилися дві шістки на другий етап. Тут команди двічі зіграють кожна з кожною, буде 10 турів. В другій групі боротимуться за збереження місці в еліті. Її залишить остання команда чемпіонату. Натомість на наступний чемпіонат сезону 2020–2021 року прем`єр-лігу поповнять три кращі команди нинішнього турніру першої ліги, у вищому дивізіоні буде вже 14 команд. А в позанаступному чемпіонаті вже 16. Перша шістка розіграє медалі чемпіонату і місця в єврокубках. Схоже, чемпіон вже прогнозований: ним може стати, вчетверте поспіль(!), «Шахтар». Перший національний чемпіонат у 1992 році вигра-

27-43 26 «Колос» Наступний тур «Десна» знову грає на виїзді: 21 березня з «Колосом» (Ковалівка). І лише потім, 4 квітня, за календарем матч вдома, з «Шахтарем». Втім, позавчора, коли наша газета була підготовлена до друку, Асоціація футболу України ухвалювала рішення щодо можливого призупинення чемпіонату, як це вже зроблено в провідних футбольних країнах Європи.

ганщини, село Нещеретове. Загинув 27 лютого від снайперського обстрілу на позиції біля Новотошківського, Попаснянський район. У нього залишилися дружина і четверо дітей. Архієрей Православної церкви України, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій відправ поминальну панахиду. Організатори заходу: Український інститут національної пам'яті, Міністерство у справах ветеранів України, синодальний відділ військового духовенства ПЦУ, Чернігівська єпархія ПЦУ за сприяння Чернігівської облдержадміністрації.

Державний архів Чернігівської області Читайте справи в Інтернеті

З метою запровадження послуги з користування оцифрованими описами та справами Національного архівного фонду, з 26 лютого 2020 року в Державному архіві Чернігівської області відкрито он-лайн доступ до оцифрованих описів та справ Національного архівного фонду. Отже, заходьте в Інтернеті на сайт Державного архіву Чернігівської області. Пряме посилання ftp://37.53.73.122:21, те ж саме – лівий стовпчик, посилання «Оцифровані описи та справи он-лайн». Для перегляду документів рекомендуємо використовувати веб-браузер Microsoft Edge, для завантаження теками – ftp-клієнт FileZilla (адреса сервера (хост) – ftp://37.53.73.122, порт – 21, ім’я користувача та пароль вводити не потрібно). Для здійснення пошуку необхідної Вам справи користуйтеся оцифрованими описами та списками оцифрованих справ, що розміщені в папках «Справи оцифровані». Для пошуку необхідної Вам інформації також стануть у нагоді Анотовані реєстри описів та відомості про фонди, у складі яких містяться метричні книги, що розміщені в рубриці «Про нас», «Науководовідковий апарат», а також «Путівник», який знайдете на головній сторінці сайту обласного архіву.

Виставка про Чернігівські шляхи Шевченка

До річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка Державний архів Чернігівської області відкрив фотодокументальну виставку «Чернігівські шляхи Т. Г. Шевченка». На стендах – майже 80 документальних джерел, серед яких запис у метричній книзі церкви Іоанна Богослова с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії про народження Тараса Шевченка, його автографи, а саме – лист Т. Г. Шевченка Чернігівському цивільному губернатору Павлу Гессе про розповсюдження естампів «Живописна Україна» та квиток на їх передплату, що перебувають на зберіганні в Держархіві області. Також низка документів про вшанування пам’яті Кобзаря після його смерті, за часів радянської влади та в роки незалежної України.

Зустріч у Прилуках Вже не вперше редактор нашої газети Петро Антоненко виступив у Прилуцькій центральній міській бібліотеці ім. Любові Забашти. Знову на таку творчу зустріч прийшли бібліотекарі міста, педагоги, письменники, всі бажаючі читачі. Цього разу редактор, звичайно, теж розповідав про нашу газету. Але більше це був його творчий виступ: читав поезії, власні й інших українських поетів, виконував під гітару пісні, які написав на власні слова та поезії інших авторів, зокрема, Ліни Костенко. Згадав і золотий фонд української естради, нестаріючі пісні минулих літ. Редактор висловив велику вдячність бібліотеці, її директорці Людмилі Зубко за цю зустріч.

А з Кубка України вибули Прикра поразка спіткала «Десну» у чвертьфіналі Кубка України. Він пройшов між двома останніми турами чемпіонату. 11 березня матчі дали такі результати: «Динамо» – «Олександрія» – 1:0; «Минай» (Закарпаття) – «Інгулець» (Кіровоградщина», це обидві команди першої ліги, – 1:1, по пенальті 6:5; «Маріуполь» – «Альянс» (Сумщина, команда другої ліги) – 4:2.

12 березня на своєму полі «Десна» приймала полтавську «Ворсклу», одного з аутсайдерів чемпіонату, якого наші вже двічі обіграли в ньому. Тим не менше, прикра поразка 0:1 не дала нашим змогу поборотися далі за кубок,фінал якого був таким близьким. У півфіналі 15 квітня мають грати «Динамо» – «Минай», «Ворскла» – «Маріуполь».

Зліва направо: Петро Антоненко, поетеса Валентина Пошкурлат, Людмила Зубко, письменниця Лілія Бондаревич-Черненко, старший бібліотекар Ніна Горбань, поетеса Валентина Грибенко.

Світ Чернігівщини

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Літературно-мистецька панорама

Лауреати премії імені Глібова Премію заснували міське громадське об’єднання –Літературна спілка «Чернігів» та журнал «Літературний Чернігів» у 2002 році. Вона присуджується за кращі твори, видані не пізніше як за три попередні роки, у день народження Леоніда Глібова в номінаціях: «Поезія», «Проза», «Літературознавство», «Краєзнавство», «Мистецтво», «Гумор», «Благодійна та громадська діяльність». Журі визначило таких лауреатів 2020 року. Поет, прозаїк Шкуліпа Анатолій Григорович (Ніжин) - за книгу поезій «Озноб». Письменниця, голова обласної організації Національної спілки письменників Арсенич–Ба-

ран Ганна Василівна – за роман «Муська». Доктор філологічних наук, професор літературознавець Гарачковська Оксана Олександрівна (Київ) – за книгу «На бистрині часу: літературно критичні студії» та літературознавчі статті про журнал « Літературний Чернігів» і його авторів, що увійшли в окремі видання та друкувалися на сторінках цього часопису. Головний режисер обласного філармонійного центру Обєдніков Дмитро Юрійович – за постановки концертних програм, що мали великий успіх в Україні і за її межами. Поет Сушко Михайло Федорович (Чернігів) – за книгу гумору і сатири «У полоні часоплину»

Серед лауреатів премії ім. Л. Глібова минулих років – поети і прозаїки Володимир Сапон, Олексій Брик, Олександр Забарний, Сергій Дзюба, Тетяна Дзюба, Ніна Ткаченко, Василь Буденний, Людмила Пархоменко, Владислав Савенок, Станіслав Маринчик, Володимир Фриз. Також дослідник козацької доби та Івана Мазепи Сергій Павленко, директор музею М. Коцюбинського Ігор Коцюбинський, науковці Володимир Кузьменко та Григорій Самойленко, артист Олексій Биш, співаки Тетяна Олійник, Володимир Гришин, Чернігівський академічний народний хор, капела бандуристів ім. Остапа Вересая.

До Шевченківських днів: виставка «Було колись в Україні…» У заповіднику «Чернігів стародавній» (у Колегіумі, на Валу) 5 березня відкрито цю виставку – спільний проєкт заповідника і столичного Національного музею Тараса Шевченка (Київ). Окрім художніх полотен Шевченка, представлено видання його творів різних років, в тому числі у перекладах на французьку, англійську, китайську. Тарас Шевченко був великим майстром олійного письма на полотні, малюнка свинцевим олівцем, акварелі, гравюри, сепії, офорту. Збе-

реглися до сьогодні в оригіналах та копіях 835 творів Шевченка–художника. Майже вся мистецька спадщина Кобзаря зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві, і частина її нині представлена на виставці у Колегіумі. Більшу частину експозиції складають полотна митців, надані Національним музеєм. Серед них роботи сучасників Кобзаря, його друзів. Василь Штернберг, перед талантом якого схилявся і Т. Шевченко, у побутових сценах правдиво передавав життя простого народу. Костянтин Тру-

Київські фольклористи вражені пісенним багатством Чернігівщини Нещодавно ми здійснили дводенну експедицію на північ Чернігівщини, заради якої довелося подолати чималу відстань у не надто сприятливу погоду. Але що може завадити бажанню віднаходити нові скарби нашої спадщини? Ми відвідали села Попівка та Слобідка Новгород-Сіверсько го району, де поспілкувалися із учасницями місцевих фольклорних гуртів. Цінно те, що сьогодні у цій місцевості добре збереглися родинно-обрядові свята, в яких є надзвичайно цікаві давні обряди. Деякі з них вже найближчим часом опублікуємо на нашому каналі @kozamedia. А поки що маємо надію ще не раз приїхати на Чернігівщину. Київський Музей Івана Гончара Світлина з альбому «Експедиція на північ Чернігівщини

товський – художник, що народився в Курську, але після знайомства із Т. Шевченком присвятив себе служінню українському народові. Також на виставці і роботи Івана Сошенка – одного з найближчих друзів Шевченка, та Фотія Красицького – класика українського малярства та графіки, внучатого небожа Т. Шевченка, який був творцем власної Шевченкіани та великої кількості портретів Кобзаря. У другій половині ХІХ століття постали талановиті художники – пейзажисти. Серед них Сергій Світославський, Сергій Васильківський, Ми-

хайло Ткаченко, Василь Максимов. Серед художників початку ХХ століття вершиною доробку Івана Їжакевича стали ілюстрації до Шевченкового «Кобзаря» 1939 року. Багатогранною була і творчість Миколи Бурачека, живописця,актора, письменника, дослідника творчості Шевченка-художника. На виставці й творчість художників ХХ – початку ХХІ століття: Матвія Донцова, Василя Чегодара, Василя Непийпиво. Представлені і лауреати Національної премії України ім. Т. Шевченка Сергій Шишко, Феодосій Гуменюк.

Жіночий погляд на світ: виставка у бібліотеці ім. М. Коцюбинського Фотовиставка «Світ очима жінок» у Чернігівській міській бібліотеці – це міжнародний проєкт ізраїльського фотоклубу «Цафон» (м. Хайфа). Це вже десята виставка, яка мандрує країнами. Вперше у ній взяли участь фотохудожниці з Чернігова, з фотоклубу «Прекрасне поруч», що діє при бібліотеці: Інна Буглак, Маргарита Денисенко, Олена Куннова, Світлана Нітченко, Світлана Остапенко, Ольга Шеремет. На виставці різножанрові роботи фо-

Фото Маргарити Денисенко

Фото Олени Куннової

томайстринь з України, Ізраїлю, Чехії. Канади, США, Бельгії – понад три десятки робіт. Світлини ці експонувалися у Хайфі, Мінську, Маріуполі, Харкові та Вітебську. Незабаром у Хайфі стартує вже ХІ Міжнародна фотовиставка «Світ очима жінок», у якій беруть участь десять чернігівських фотохудожниць, вісім з яких – представниці фотоклубу «Прекрасне поруч». Фотовиставка у бібліотеці діє до 5 квітня.

Обласний філармонійний центр

Міжнародний фестиваль «Сіверські музичні вечори»

12 березня у філармонійному центрі відкрився ХХ Міжнародний фестиваль класичної музики «Сіверські музичні вечори». Він присвячений 250-річчю геніального композитора Людвіга ван Бетховена. Як розповів художній керівник та ідейний натхненник «Сіверських музичних вечорів», головний диригент Академічного симфонічного оркестру «Філармонія», заслужений діяч мистецтв України Микола Сукач, деякі твори Бетховена звучали і під час першого форуму. Твори композитора пролунали і на відкритті фестивалю. Перший день розпочався блискучим виконанням концерту для скрипки з оркестром. Соліст – всесвітньо відомий американський скрипаль українського походження, заслужений артист України Олег Криса. Він є художнім керівником Українського Інституту в Америці, давнім партнером філармонійного центру, не раз виступав у Чернігові. Ще однією гостею стала японська скрипалька Чіє Савада. Вона добре відома українському слухачу, очолює мистецьку асоціацію «Японія-Україна», багато гастролює. На фестивалі солірувала під час виконання оркестром «Філармонія» романсу фа мажор для скрипки з оркестром. Подарунком для поціновувачів творчості Бетховена стало також виконання концерту для фортепіано з оркестром №1. Солістка – чернігівська піаністка Ольга Шадріна. Вона має кілька десятків виступів з оркестром, проте саме цей концерт Бетховена став для неї особливо знаковим, адже цей твір на широку публіку вона грала вперше. Драматичну увертюру «Коріолан» Бетховена виконав оркестр «Філармонія». Далі через карантин в Україні проведення фестивалю було зупинене.

«Сіверські клейноди» – у Гомелі

В Гомельському міському центрі культури 4 березня відбувся концерт Академічного ансамблю пісні і танцю «Сіверські клейноди» (художній керівник та головний диригент – заслужений діяч мистецтв України Сергій Вовк). Захід відбувся в рамках обмінних концертів колективів нашого філармонійного центру та Гомельської обласної філармонії. Колектив з Чернігова представив кращі зразки культурних надбань різних регіонів України, в тому числі Чернігово-Сіверщини. Зокрема, композиції «Гей, Січ — рідна мати», «Каперуш», «Чумацький сніданок», «Буковинські козачки», «Понад воду лавка», «Чернігівські гуляння».

Всі масові заходи у філармонійному центрі через карантин скасовано по 3 квітня

На виконання Наказу Департаменту культури, молоді та спорту Чернігівської облдержадміністрації від 13. 03. 2020 року № 82 «Про заборону проведення культурно-мистецьких та спортивних заходів», проведення культурно-мистецьких та розважальних заходів, концертів, вистав, фестивалів, конкурсів з 13 березня по 3 квітня 2020 року включно заборонено. Кошти за придбані квитки на ХХ Міжнародний фестиваль класичної музики “Сіверські музичні вечори” буде повернуто. Прес-центр обласного філармонійного центру фестивалів та концертних програм

3

Бліц-інформ Долучайтеся до Благодійного фонду «Захистимо Україну!»

Просимо надати допомогу пальним або коштами на підтримку діяльності Чернігівського благодійного фонду «Захистимо Україну!», який, у свою чергу, допомагає українській армії, родинам воїнів АТО. Кошти можна перераховувати за такими реквізитами: на картку «Приватбанку» на ім'я Ясенчука Олександра: 5168 7456 0409 2962.

18-й обласний ярмарок «Що може жінка»

На цьому ярмарку у Чернігівському обласному молодіжному центрі можна було придбати автентичний одяг, прикраси з бісеру та стрічок, вироби з глини та лози, книжки, бджолині продукти. В програмі ярмарку також пройшли майстер-класи, міні тренінги, автограф-сесія від письменниць, нагородження переможців конкурсів дитячих малюнків «Жінка-весна», фотоконкурсу для аматорів та професіоналів (проводився вперше), конкурсу «Чернігівський туристичний сувенір».

Знято з обліку ще одне село: майже 2 роки там ніхто не живе

Село Клеці Малодівицької селищної ради Прилуцького району знято з обліку рішенням обласної ради. Адже останній житель тут помер у червні 2018 року. У 1931 році в Клецях жило 200 людей. За півстоліття в селі було вже 39 жителів.. Виїздити з села почали в 70-х роках через відсутність культурно-освітніх та медичних закладів та транспортного сполучення з Прилуками. Село Клеці заснували у 1630 році, першим жителем був козак Клуц Починаючи з 2000 року з обліку на Чернігівщині знято 29 населених пунктів. Востаннє рішення щодо зняття з обліку села приймалося у 2016-му році. Це село Миколаївське Новгород-Сіверського району.

Перехід на літній час – в ніч на 29 березня

Попри пропозиції відмовитися нарешті від «смикання» двічі на рік з переходом на так звані літній і зимовий час, від чого вже відмовляються чимало країн, Україна поки що і далі переводить стрілки. Цього року це відбудеться в ніч на неділю 29 березня. Рівно о 3-й ночі годинники треба буде перевести на годину вперед, на 4-ту ранку. Практично більшість людей переводять стрілки звечора або вранці.

4 Бліц-інформ Двох поліцейських, яких СБУ затримала на хабарі, засуджено до 5 років ув’язнення

Двох поліцейських групи швидкого реагування Прилуцького відділу поліції, яких Служба безпеки України викрила на одержанні неправомірної вигоди, засуджено до 5 років позбавлення волі. Співробітники СБУ задокументували, що посадовці вимагали гроші від місцевого жителя за непритягнення до адміністративної відповідальності за керування автомобілем у нетверезому стані. У грудні 2016 року правоохоронці затримали поліцейських у службовому автомобілі під час отримання всієї суми хабара. Відповідно до вироку суду обох затриманих визнано винними у скоєнні злочину, передбаченого ч. 3 ст.

368 (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою) Кримінального кодексу України. Фігурантам призначено покарання у виглядів 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, позбавленням спеціальних звань та позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах терміном на два роки. Вирок набув законної сили. Прес-група Управління СБ України в Чернігівській області

У фальсифікаторів вилучено майна майже на 3 млн гривень

Канал з транспортування оптових партій тютюнових виробів перекрили працівники податкової міліції Головного управління Державної фіскальної служби в області під процесуальним керівництвом прокуратури області. У рамках розслідування кримінального провадження за фактом незаконного збуту підакцизних товарів було встановлено, що на території області групою осіб організовано діяльність з оптової торгівлі незаконно виготовленими тютюновими виробами оптовим покупцям області, а також у інші регіони України. Реалізацію продукції ділки здійснювали через «Інтернет» за допомогою соціальних мереж та мобільних додатків миттєвих повідомлень, а також шляхом розміщення оголошень на сайті. Постачання оптових партій здійснювалась, як за допомогою служб доставки, так і вантажними мікроавтобусами, що перебували у користуванні учасників групи. За результатами проведеного на складі однієї зі служб доставки обшуку вилучено 2200 кг тютюну для паління майже на 3 млн гривень. Тривають слідчі дії, спрямовані на встановлення всіх осіб причетних до скоєння кримінального злочину.

Знову електровудки

На озері поблизу с. Андріївка Городнянського району 5 березня двоє жителів м. Городня виловлювали рибу за допомогою 14 сіток та електроструму, повідомляє Рибоохоронний патруль Чернігова. На момент затримання у правопорушників виявлено 75 кг риби. Збитки, завдані рибному господарству України, склали 17 442 грн. Незаконно добуту рибу, сітки, електролов у комплекті та автомобіль вилучено. Винних притягують до відповідальності.

Світ Чернігівщини

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Безкоштовні курси української мови

Представлення роману Олени Печорної

Три жіночі долі, гріх та спокута. У Чернігівській центральній міській бібліотеці ім. М. Коцюбинського Олена Печорна представила свій новий роман «Химерниця». Новий роман за кілька місяців увійшов у трійку лідерів продажу у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Роман піднімає складну соціальну проблему, про яку в українському

суспільстві не прийнято говорити вголос. Це сексуальне насилля над жінкою. «Цей роман – сутінки зболеного жіночого мовчання. Адже дуже малий відсоток жінок зважується озвучити, що їх зґвалтували, бо суспільство звинувачує в тому, що сталося, саму жертву», говорить Олена Печорна. До написання книги авторку спонукали, зокрема, резонанс-

ні кримінальні справи 2012– 2013 років: справа Оксани Макар, трагедія у Врадіївці. «Кожна книга проростає з такого собі зернятка, а в цьому випадку оці всі справи, це були справжні «снаряди», які мене буквально «розстрілювали». І я зрозуміла, що просто не можу мовчати», розповідає Олена Печорна. Над романом «Химерниця» Олена Печорна працювала п’ять років. «Для мене всі книги – це діти, а про цей роман можна сказати, що це трійня, – говорить авторка. – Це роман про три жіночі долі й одну фатальну новорічну ніч, про гріх та спокуту. Про те, що за кожну провину неодмінно приходить розплата». В романі присутня атмосфера Чернігівщини, з її селами та містечками і, головне, з самобутніми місцевими діалектами. Привітати Олену Печорну до Чернігова приїхали її друзі та колеги з Коропа – учасники

творчого об’єднання «Первоцвіти Коропщини» Валентина Михайленко та Любов Борисенко. Авторка також поділилася творчими планами на майбутнє. Зараз вона почала роботу над новою книгою. «Цього разу це буде історія реальної жінки, тому я відчуваю дуже велику відповідальність, поки що «придивляюся» до своєї героїні, не поспішаю», розповіла Олена Печорна. Авторка передала примірники нового роману «Химерниця» до бібліотеки ім. М. Коцюбинського. Презентація пройшла в рамках діяльності проекту «Безкоштовні курси української мови». Фото: Олена Куннова

«Історія українського меценатства»

В бібліотеці ім. М. Коцюбинського щосереди у форма-

ті «Розмовник» проходять лекції кандидата філософських наук Тамари Андрійчук. Вона читає свій авторський курс «Історія українського меценатства». Це розповіді про відомих українських громадських діячів минулого, які підтримували українську церкву, літературу, мистецтво, пресу. Їх життя і діяльність були пов`язані й з Чернігівщиною. Вже були лекції про такі родини українських меценатів, як Безбородьки, Скоропадські Галагани, Тарновські, Симиренки. Також було представлено діяльність відомого українського мецената початку ХХ століття Євгена Чикаленка.

Програма і запис на курси

Через загальноукраїнський карантин Безкоштовні курси української мови, що діють при бібліотеці ім. М. Коцюбинського, тимчасово припинили заняття, по 4 квітня. Але запис на них триває. Ось розклад занять курсів при бібліотеці (вул. Кирпоноса. 22). Середа, «Розмовник», 17.30 — 19. 30. Четвер, 17. 30 — 19. 00; субота. 10. 00 — 12. 00 — Мовні курси. Телефони для довідок і запису: 675-043 і 775-156.

Газети області

Мова про передплатні видання станом на початок 2020 року. Це основний масив газет Чернігівщини за тиражем. Хоч за назвами в області зареєстровані десятки й десятки газет, але багато їх виходять нерегулярно, не є в передплаті. Тому говоритимемо саме про передплатні газети. Звичайно, деякі з них частину тиражу поширюють і вроздріб, продажем у кіосках. Але там наші місцеві газети беруть на продаж дуже неохоче, досить подивитися, яким ширпотребом завішані ті кіоски, до того ж, переважно російськомовним. Відтак саме передплата – це гарантований тираж з доставкою газет читачам. Станом на січень сумарний передплатний тираж газет області склав 165141 примірник. Це на 7498 менше, ніж рік тому, тобто це 95,7 % торішнього. Ще кілька років тому сумарний тираж перевищував 200 тисяч. І все ж, попри засилля телебачення, швидкий розвиток Інтернету, газети, насамперед місцеві, і далі популярні у населення. Адже в області нині вже дещо менше мільйона жителів, і 165 тисяч газет – це десь одна на кожну другу сім`ю. Передплата на газети йде помісячно, читачі можуть приєднуватися до неї з доставкою з будь-якого наступного місяця. Але, в основному, такі тиражі зберігаються до кінця року. Обласні газети. Їх регулярно виходить більше десятка. Сумарний тираж – 103513, що на 4893 менше, ніж торік, маємо 95,5 % торішнього тиражу. Вже чимало років лідирують з великим відривом «Гарт» і «Вісник Ч». «Гарт» давно виходить у двох варіантах – українському і російському, з окремою передплатою. Нині україномовний варіант має 38516 передплатників, російськомовний – 8109. Сумарний тираж 46625, торік було 47207. «Вісник Ч» має тираж 39411, на 500

менше торішнього. Наступна за тиражем – газета «Чернігівщина: новини і оголошення»: 5536 передплатників, що на 1125 менше торішнього. Це приватна газета, засновником якої є М. В. Яковишин. Газета «Деснянка» має тираж 3738, на 201 менше торішнього. Замикає п’ятірку газета «Весть», російськомовне видання. Тираж – 2696. Навіть на 20 більше торішнього. Всі інші газети мають менше 2-х тисяч передплати. Окремо про «Деснянську правду», свого часу головну газету області, за СРСР – видання обкому компартії і облвиконкому. Ще кілька років тому тираж «Деснянської правди» був близько 10-ти тисяч. А потім стрімко покотився вниз. Особливо вдарило по газеті роздержавлення преси згідно нарешті ухваленого парламентом закону 2015 року. Воно завершилося позаторік, коли органи влади всіх гілок змушені були вийти з числа засновників, тобто власників газет, відтак вже не мали права їх фінансувати. Ще торік у цієї нині теж незалежної газети, видання самої редакції, залишалося 1585 передплатників. Але черговий «обвал» стався на цей рік: 676 примірників передплати. Жодна газета не виходить частіше, ніж один раз на тиждень. Є і втрати. З цього року перестала виходити міська газета «Чернігівські відомості», що була теж зареєстрована як обласна. Це було видання міської ради. Газета виникла понад 20 років тому і була спершу доволі демократичним рупором містян. Потім перетворилася у звичайне видання влади. Роздержавлення її просто добило: як тільки міська рада вийшла з числа засновників і не мала права напряму фінансувати газету (а там була дуже велика дотація, особливо з падінням тиражів), газета збанкрутувала.

До цього йшло. Уже торік у неї було всього 314 передплатників. На цей рік газета закрилася. Взагалі-то, шкода. На майже 300-тисячне місто газета могла б існувати. Районні газети. Загалом у передплаті 25 цих видань. Сумарний тираж – 61628, що на 2606 менше торішнього, або на 4 %. Майже всі вони – колишні райгазети, у декого з історією під сто років. Десятки років, за СРСР, були виданнями райкомів компартії і райвиконкомів. У незалежній Україні це були видання місцевої влади – райрад і держадміністрацій. Так само за 2016–2018 роки пройшли процес роздержавлення. Місцева влада вийшла зі співзасновників, припинила фінансування, дотації. Та й вони в більшості були не такі великі. Тому всі газети не пропали і у «вільному плаванні», ставши незалежними, тобто юридично – виданнями самих редакцій. Навіть при невеликих тиражах, від 543 у Ніжині і 1357 у Ріпках – до 5241 у Мені, а в більшості це 2–3 тисячі, газети виживають. Основний доход – від передплати, а ціна на неї у районок висока, в більшості – набагато більша за 200 гривень на рік. Значний доход газети мають від друкованих цілими сторінками комерційних оголошень, вітань і поминань. В Прилуках крім давньої міськрайгазети, виходять ще міські. В Бахмачі, крім основної, виходить і рекламно-інформаційна. Але найцікавіше в Сосниці. У 2006 році дві молоді журналістки – Олена Ясинська і Світлана Душик – пішли з райгазети і створили власну, приватну. Ціною їх героїчних зусиль ця газета «Час» стала єдиною в області райгазетою, альтернативною традиційній районці. Більше того, ця тижнева газета, маючи 2495 передплатників, більш як удвічі обігнала стару районку «Вісті Сосничини», яка має всього 1083 передплатники. Що значить – вільна і здорова конкуренція.

Світ України

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Почався суд над росіянами за збитий у 2014 році на Донбасі літак В Окружному суді Гааги (Нідерланди) 9 березня почалися слухання у справі Boing 777 рейсу МН17 Малазійських авіаліній, збитого 17 липня 2014 року над окупованих Донбасом. Міжнародна слідча група (JIT), яку створили Нідерланди, Австралія, Бельгія, Україна і Малайзія, підтвердила, що ракетна установка Бук, з якої випустили смертельний снаряд, доставлена з Росії на непідконтрольну Україні територію. Кого ж звинувачують у вбивстві 283 пасажирів і 15 членів екіпажу? Хто серед обвинувачених. Прямих звинувачень Росії, яка наполегливо заперечує причетність до катастрофи, не оголошено. Але суд у Гаазі може підтримати версію обвинувачення про прямий вплив російської влади на дії підсудних. Державна прокуратура Нідерландів звинувачує у вбивстві пасажирів рейсу MH17 трьох росіян і одного громадянина України, причетних до завезення Бука з РФ. Ніхто з них до суду не з’явився. Хто вони? Ігор Гіркін (Стрєлков) – так званий міністр оборони «ДНР» у 2014 році. Саме він

керував російським десантом, який весною 2014 року захопив місто Слов`янськ, з чого й почалася війна на Донбасі. Сергій Дубинський (Хмурий) – генерал-майор армії РФ. Олег Пулатов (Гюрза) – керівник другого відділу «ГРУ ДНР». Леонід Харченко (Кріт) – громадянин України, керівник одного з підрозділів «ГРУ ДНР». У чому звинувачують підозрюваних. Раніше Міжнародна слідча група у Нідерландах встановила місце прописки зенітно-ракетної установки Бук-М1, з якої збили Boing 777 на Донбасі. Це – 53-тя Курська зенітно-ракетна бригада Збройних сил РФ. Усіх чотирьох поки що звинувачують лише у причетності до доставлення Бука в місто Сніжне Донецької області, звідки була випущена смертельна ракета. Хто запустив ракету? Безпосередні учасники пуску ракети поки невідомі. Однак один із прокурорів заявив, що у них є, принаймні, один свідок, який готовий виступити в суді. Крім того, слідство збирається розкрити зв’язки під-

судних з російськими військовими і керівництвом, тобто довести суду, що саме Росія передала установку Бук бойовикам на Донбасі. Коли Росія відповість за катастрофу MH17? Суд у Нідерландах, ймовірно, розтягнеться на кілька років, але головне – його вердикт дасть потенційну можливість притягнути до відповідальності вище керівництво Росії в Міжнародному кримінальному суді Гааги. Також рішення Окружного суду Гааги може бути використано проти РФ у майбутніх процесах у Європейському суді з прав людини, куди збираються звернутися родичі загиблих. Якщо ЄСПЛ встановить, що Росія як держава несе відповідальність за катастрофу, вони отримають компенсації. Важливий цей суд і для України – він дасть доказову базу для процесу в Міжнародному суді ООН проти РФ за злочини на Донбасі. Нагадаємо, літак авіакомпанії Malaysia Airlines, що виконував рейс MH17 з Амстердама до Куала-Лумпур, був збитий 17 липня 2014 року над окупованою Росією територією Донецької області. На борту літака перебували 298 пасажирів та членів екіпажу, всі вони загинули.

5

Росія вважає українців та білорусів, що вільно володіють російською, носіями цієї мови Рада Федерації Росії, верхня палата парламенту держави, ухвалила закон, який визнає українців та білорусів носіями російської мови без спеціальних співбесід. Поки що іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути визнані носіями російської мови за результатами співбесіди, яку проводить профільна комісія. Такий статус надає право отримати російське громадянство за спрощеною процедурою. Новий закон передбачає можливість визнання комісією носіями російської мови без проходження співбесіди громадян Білорусі і України, які вільно володіють російською мовою, при подачі особисто заяви про визнання їх носіями російської мови. Також сенатори схвалили закон, який скорочує з шести до трьох місяців єдиний термін розгляду заяв про прийом в російське громадянство в спрощеному порядку.

Весняне загострення: все це вже було, було

І що ж такого ми ще не бачили?

Столична газета «День» 5 березня дала публікацію «…Народ зробив експеримент. І скоро буде вердикт – вдало чи ні?» Це інтерв’ю, яке дав газеті заступник директора Інституту соціології Національної академії наук, професор Євген Головаха. Серйозний вчений, не рівня численних «соціологам, політологам, аналітикам», що просто паразитують на цих поважних званнях. Наша газета теж друкувала його цікаві коментарі на суспільні теми. В цьому інтерв’ю Євген Головаха, як завжди, зважено і тактовно говорить про нинішню суспільно-політичну ситуацію, владу, ставлення громадян до неї. Але от заголовок…В інтерв’ю є й таке твердження, одне з численних. Та чи подавати якусь фразу чималого тексту як заголовок – часто це вирішують самі редакції. Їм здається, що саме це – головне, саме на цьому акцент. Що ж, поговоримо про «експерименти», про «вердикти». І тут треба б вгамувати нервові очікування опонентів нинішньої влади, що затято чекають на її дочасний фінал, навіть за принципом «Чим гірше – тим краще». Але так само варто заспокоїтися й прихильникам влади. Справа в тому, що нічого екстраординарного не відбувається, все це ми бачили в нашій новітній вже майже 30-літній історії, все це було, було, було. І експерименти, і їх наслідки, і чергові вердикти на чергових виборах. На перших же президентських виборах грудня 1991 року, які кардинально визначали наш подальший шлях, ми не здійснили рішучого відходу від колоніального статусу і тоталітарного режиму. Зробили радше «нехай як є». Тобто, не одважилися обрати главою держави лідера національно-демократичних сил В`ячеслава Чорновола, а обрали недавнього секретаря ЦК Компартії. Це в Польщі люди обрали президентом Леха Валенсу, лідера потужного руху «Солідарність», що вів країну до онов-

лення. Це в Литві обрали лідера аналогічного «Саюдісу» Вітаутаса Ландсбергіса. Це в Чехословаччині обрали вчорашнього дисидента Вацлава Гавела. Між іншим, два останні – гуманітарії: професор музики і письменник. «Вердикт» цьому нашому українському експерименту ми побачили швидко і бачимо досі, варто порівняти наше болото з названими країнами, вже 21 рік членами НАТО і 16 років членами Євросоюзу. Вже за два з половиною роки нашим вердиктом стали дочасні президентські вибори. Ми обрали главою держави представника червоного директорату Леоніда Кучму. Цього разу нового вердикту на виборах довелося чекати ціле десятиліття, два президентські терміни, адже на виборах 1999 року Кучку ми переобрали. Натомість інший вердикт вималювався швидше: стрімке постання в країні олігархату – суміші залишків соціалізму і дикого капіталізму. Після обрання третього президента Віктора Ющенка, котрий прийшов на хвилі заперечення попередньої влади, на хвилі патріотизму, внаслідок першого Майдану, Помаранчевої революції, вердикт настав швидко. Це ганебні 5-річні чвари начебто ж демократів і патріотів – переможців з Майдану. А повним вердиктом став реванш регіоналів з обранням їх лідера Віктора Януковича президентом на початку 2010 року. Вердиктом цього правління став другий Майдан, уже революція на крові. Виявилося, що інакше цей злочинний режим, що дивовижно постав у центрі Європи, змести стало неможливо. Прихід на цій крові у владу переможців другого Майдану в наступні 5 років став грандіозним і вже другим розчаруванням народу в революціях, Майданах. Ця влада настільки скомпрометувала ідеі й ідеали Майдану, що її крах став цілком закономірним. Тільки цим розчаруванням пояснюється така рекордна поразка діючої влади на виборах, притому протягом трьох

місяців – на обох: президентських і парламентських. І отака рекордна в нашій новій історії перемога на виборах чергової влади, до того ж, доволі незвичної для нашого політикуму. І це черговий вердикт після чергового експерименту. То що ж тут нового, небаченого? Нічого. Як і в тому, коли говорять, що нову владу привели олігархи, навіть конкретніше – один з наших мільярдерів Коломойський. Для економії місця, адресую читачів до моєї публікації «Та всіх наших Президентів нам обрали олігархи», в № 152 нашої газети, від 5 червня минулого року, тобто невдовзі після виборів. Заголовок говорить сам за себе. Зеленський і Коломойський? Гаразд, «відмотуємо» хронологію назад. Порошенко? Його вели у владу такі самі олігархи, той же Фірташ, та й сам Порошенко входить у їх число, в десятку найбагатших українців. Янукович? Ну, звісно, вів і привів Ахметов. Ющенко? Навряд чи лише на патріотичних гаслах виграють вибори, тим паче шляхом революцій. Ясно, що й тут була підтримка багатіїв з мільярдами, кого ми звично лаємо олігархами. Кучма? Його вів у владу червоний директорат, недавні компартійні і комсомольські функціонери, котрі хутко почали перетворюючись в олігархів. Кравчук? Ті ж означені функціонери, що швидко «вибивалися в пір`я», майбутні олігархи. То ж, на жаль, поки що нічого нового у нас, де лише в зародку нормальне громадянське суспільство, де партійний цирк і пародія на «громадські організації».

Кримінальні справи Порошенка

Нарешті з`явилася якась ясність щодо кримінальних проваджень, порушених проти колишнього президента України Петра Порошенка. Адже досі в нашому інформаційному просторі гуляло стільки всього, називався з десяток чи й більше кримінальних справ.

6

35 років Перебудови 11 березня 1985 року Пленум Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу обрав Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайла Сергійовича Горбачова. Завершився період так званого Застою і його продовження – «смутні часи», що не раз бували в російській історії. Почалася Перебудова – грандіозна спроба реформування СРСР, яка за кілька років призвела до краху тоталітарної комуноімперії. Цьому передували 18 років правління Леоніда Ілліча Брежнєва, обраного в жовтні 1964 році керівником Компартії, а значить. Радянського Союзу. Обраного на Пленумі ЦК внаслідок «двірцевого» компартійного перевороту зі зміщенням реформатора чи, скоріше, експериментатора Микити Сергійовича Хрущова. Далі – 18 років Застою, стагнації СРСР, які, втім, багато хто у нас і досі сприймає, як гарні часи «стабільності» і навіть «достатку».

10 листопада 1982 року 76-річний Брежнєв помирає. Генеральним секретарем був обраний Юрій Володимирович Андропов, котрий до цього аж 15 років, майже всю епоху Застою, був головою КДБ СРСР, могутньої таємної поліції компартії, спадкоємиці зловісних ЧК– ОГПУ–НКВД. Всього за 15 місяців, 9 лютого 1984 року, помирає, не доживши кілька місяців до 70-річчя, Андропов. Генеральним секретарем ЦК був обраний секретар ЦК і член його Політбюро Костянтин Устинович Черненко.

10 березня 1985 року на 74-у році життя помирає і Черненко. Того ж дня, пізно увечері, Політбюро ЦК КПРС вирішило рекомендувати на Генерального секретаря партії Михайла Горбачова. 54-річний секретар ЦК і член Політбюро наступного дня і був обраний Пленумом ЦК його Генеральним секретарем. Ніби підкреслюючи початок оновлення, Горбачов не претендував і не обирався, як три його попередники, і на посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР, номінально вищу державну посаду. Натомість у 1990 році Всесоюзним з’їздом народних депутатів Горбачов був обраний першим і, як виявилося, останнім Президентом СРСР. Отже було 6 років проголошеної Горбачовим Перебудови. Чи це була дійсно спроба демократизації країни, чи просто спроба трансформації тоталітарного імперії? Врешті, об’єктивно СРСР, цей конгломерат народів і територій, стягнутий роками агресії, завоювань московський, російських князів, царів та імператорів, розвалився. На його теренах постали 15 незалежних держав – колишніх республік СРСР. Точно в той же пам’ятний день 11 березня, але 1990 року, Литва першою з цих республік офіційно оголосила про свій вихід з СРСР, першою проголосила повну незалежність. Точніше, навіть її відновлення, адже Литва заявила, що ніколи й не вступала до Радянського Союзу, а була ним окупована у 1940 році. Невдовзі точно так же проголосили відновлення незалежності й дві інші балтійська республіки – Латвія та Естонія. А загалом Перебудова – це були надзвичайно цікаві роки. Швидко йшла демократизація суспільства, шлюзи гласності відкрили нам заборонену досі літературу, з`явилися видатні твори літератури і мистецтва, такі, як знаменитий грузинський фільм Тенгіза Абуладзе «Покаяння», дуже сильне викриття тоталітарного режиму. Цікаво зазначити, що Брежнєв, Черненко були українцями, та й Хрущов за походженням. Врешті, і Горбачов по матері. Заголовок цієї публікації можна було б дати й так: «35 років початку Перебудови». Але можна й так, адже в якомусь сенсі перебудова триває й досі, надто вже затяглися на теренах колишнього СРСР ці «часи перемін», про які ще у древності говорили, що дуже важко в них жити. Росія, основа колишнього СРСР, як була хвора на шовінізм, так і залишилася. Й попри ініційовані там же, в Москві, Кремлі, 35 років тому переміни,зараз Росія воліла б повернутися в ту ж імперію, відтворити її. Не відмовляючись і від прямої агресії (Грузія. Молдова. Україна), як це робив СРСР десятиліттями в десятках країн світу. Звичайно, у великій мірі й через це, надто тривалим став у колишній республіках, і в Україні теж, цей перехід від статусу колонії до справжньої незалежної держави, від демократичного до тоталітарного суспільства. Перехід, який країни колишнього соціалістичного табору Європи, цього соцконцтабору, зробили дуже швидко, як і згадані країни Балтії. Вони вже 21 рік є членами НАТО, 16 років – членами Євросоюзу. Але агресивності Росії нові пострадянські держави, їх національна еліта, мали б протиставити патріотизм, згуртованість, чого якраз бракує. Петро АНТОНЕНКО

6

5

Світ України

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Весняне загострення: все це вже було, було

Насправді, їх на початок березня озвучено всього дві, тобто тих, що порушені не просто «за фактом» і де Порошенко лише «фігурукє», а конкретно проти нього. Державне бюро розслідувань, порівняно новий орган у правоохоронній системі, оприлюднило підозри в злочинах, які ДБР розслідує щодо Порошенка. І це зовсім не те, чого так нетерпляче очікують затяті опоненти Порошенка. Це не справа про «силове захоплення влади», яку б так хотіли бачити втікачі-регіонали і їх покровителі в Москві. Це не звинувачення у втраті Криму і частини Донбасу. Тут щодо вини Порошенка та інших тодішніх керівників держави, політичної чи й кримінальної, це ще треба буде колись доводити, як і по війні на Донбасі, коннкретінше – трагічних подіях під Іловайськом, Дебальцево. Між іншим, такі кримінальні справи давно вже порушені, самою ж попередньою владою. От тільки так і не були розслідувані в попередні роки і дісталися у спадок нинішній владі. Нарешті, це кримінальні справи й не щодо «Свинарчукгейту». Це грандіозний скандал щодо корупції в постачанні української армії, аферах на оборонних підприємствах. «Свинарчукгейт» – термін від прізвища найбільшого з посадовців скандалу, заступника секретаря Ради нацбезпеки і оборони Гладковського, котрий раніше мав прізвище Свинарчук. І це давній бізнес-партнер Порошенка. Порошенка напряму й не приплітали до цих оборудок, навіть затяті опоненти. Та що говорити про нього, коли і слідство по Гладковському, його сину, котрий безпосередньо звинувачений в аферах на армії, йде, як мокре горить. Між іншим, ці розслідування були початі ще років за два до скандалу, тобто при Порошенку. Так що ж нині конкретно інкриміновано Порошенку? Підозра складається з двох епізодів – призначення заступника голови Служби зовнішньої розвідки та двох членів Вищої ради правосуддя. Перший епізод. У кінці 2017 року в очільника Служби зовнішньої розвідки з'явився перший заступник. Його призначив президент за поданням голови розвідки. Однак за 8 місяців цю ж посаду отримав ще один розвідник – Сергій Семочко. Указ про його призначення Петро Порошенко підписав 31 липня 2018 року. За версією слідства, призначення Семочка було незаконним. По-перше, голова розвідки не готував на нього подання, якого вимагає процедура. Порошенко нібито сам дав вказівку підготувати проєкт указу про призначення. По-друге, ДБР запевняє, що у штаті СЗР не було двох місць для першого заступника. Тут уже слідство інкримінує, крім «захоплення влади», ще й збитки державі у вигляді платні посадовцю на незаконній, позаштатній посаді. Порахували й ці видатки: 1 559 331 гривень. Другий епізод. Навесні 2019 року спливали повноваження двох членів Вищої ради правосуддя (суддівського органу самоврядування),

призначених за президентською квотою. У березні Порошенко оголосив конкурс на ці посади, а у травні – призначив нових членів ВРП. Слідство вважає, що, усвідомивши свій програш на президентських виборах, Порошенко вирішив «захопити владу» і зберегти вплив на рішення ВРП. І всупереч правилам відбору кандидатів, призначив у ВРП двох нових членів. Однак ці тези слідство не аргументує. Правоохоронці не пояснюють, що саме свідчить про підконтрольність Семочка та двох юристів колишньому главі держави, як саме Порошенко впливав через них на органи влади. Ось такі справи з дивними звинуваченнями. Адже Порошенко тоді вже був при владі, нащо було її «захоплювати»? Якусь «владу на майбутнє», в разі програшу виборів? Яку ж саме «владу»? І взагалі чим виміряти «вплив» президента, глави держави, на тих чи інших посадовців? Де той вплив у межах закону, де поза ним, тобто узурпація влади? Взагалі-то, узурпація, на жаль, у нас бувала. Наприклад, при президентові Януковичу. Коли той виграв на початку 2010 року вибори, його Партія регіонів не мала більшості в парламенті, обраному в 2007 році. Не мала й коаліційної більшості. І ось тоді й відбулася величезна узурпація. При потуранні Конституційного суду, депутатам Ради було дозволено залишати свої фракції і переходити в інші. Варто нагадати, що та Рада була обрана винятково за пропорційною системою, тобто за списками партій і блоків. Відтак, перехід депутатів з фракцій цих партій і блоків в інші був абсолютно незаконним, грубо спотворював волевиявлення виборців на виборах. І хто на це зважив? Почалося масове перебігання дезертирів, яких влучно назвали «тушками», у президентську фракцію. Парламент став маріонеткою президента і його політсили – регіоналів. Ось за цю узурпацію всі наступні 5 років після другого Майдану, після усунення регіоналів від влади, так ніхто толком не відповів. Як буде з новітніми звинуваченнями в «узурпації влади» – сказати важко. Поки що ми чуємо від Порошенка і його партії та фракції в Раді заяви про політичне переслідування.

Ігри в правосуддя

В нашій «демократичній, правовій» (цитується стаття 1 Конституції України) державі так і хочеться демократично апелювати до права і справедливості. Ця сверблячка охопила і рядових громадян, і владу. Відтак правоохоронні органи, суди закидано багатьма доволі екзотичними справами. Ось те ж Державне бюро розслідувань. Директора уже третій місяць, як звільнили. 27 грудня президент призначив виконуючою обов`язки директора депутатку фракції «Слуга народу» Ірину Венедиктову. І ось вона в березні подала позов у суд на авторитетну інтернет-газету «Українська правда», до речі, засновану у 2000 році Георгієм Гонгадзе, і ще один позов на громадську організацію «Центр

протидії корупції». Позови однакові, про захист честі й гідності. Образила Венедиктову стаття на «УП» «Спрут Авакова: як «тимчасовий міністр» нарощує свій вплив у силовому блоці». У статті говорилося, що чоловік Венедиктової впливає на кадрову політику в очолюваному нею ДБР. Подібне заявляв і ЦПК. Компенсацією за ображені честь і гідність в.о. директорки вимагає по 150 тисяч гривень від кожного відповідача, причому, в разі задоволення цієї вимоги обіцяє всі гроші віддати неімущим. Що на це сказати? З одного боку, непросто було навести газеті – в публікаціях, а Центру – в заявах конкретні факти отого «впливу». Важко буде довести це і в суді. Бо, власне, а що воно таке – вплив? Як він виглядає, як його зафіксувати? Настільки аморфне і абстрактне це поняття. Врешті, в суспільстві ми всі впливаємо одне на одного. І ось дивна судова справа, в основі якої – ті ж натяки: «хтось щось подумає». Але так само й позивачці важко буде довести, що всього лише натяки так уже завдали їй шкоди. Висновок напрошується такий. Персонажам публікацій не варто отак перейматися щодо того, «хто що подумає». Але, в свою чергу, споживачам публікацій, телепрограм і т.д., тобто громадянам, не варто хапати на віру всілякі натяки і робити з них довгі висновки. Давайте ставитися до такого, як дійсно до натяків, а також «версій, припущень» і подібного, чим аж кишить наш розхристаний інформаційний простір. *** А ось вам уже й не цивільний позов, а кримінальна справа.

10 лютого Подільське управління поліції міста Києва відкрило кримінальне провадження за частиною 1 статті 161 Кримінального кодексу України (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії). Санкція статті передбачає покарання від штрафу і аж до обмеженням волі на строк до 5 років. Фігурантом справи, до речі, порушеної за позовом одного з нардепів, стала продюсерка телеканалу «1+1» Олена Єремеєва. Набуло чималого розголосу її твердження під час представлення в лютому нового сезону каналу. Тоді вона, зокрема, сказала: «мелодрами українською мовою виглядають гірше, ніж комедії». Відтак, весною канал показуватиме мелодрами російською, а комедії українською. Крім того, додала продюсерка, «артистам поки ще важко працювати українською», що «збільшує тривалість створення і впливає на бюджет». Єремеєва додала, що не йдеться «про будь яке упередження з нашого боку стосовно українсьої мови, лише про виробничі нюанси». І все одно ті судження викликали обурення в медіа-просторі, від спростування тверджень, що, мовляв, українська мова підходить не для всіх жанрів, до звинувачень у відсутності патріотизму. Але кримінальна справа? Звернімо увагу, що продлюсерка не є держслужбовцем. А ще – на формулювання тої статті Кодексу,

в якій відсутнє звинувачення саме в дискримінації щодо мови. Може, це є в якихось інших статтях Кримінального кодексу, зараз нема бажання порпатися в нетрях і джунглях нашого громіздкого законодавства. Але про що мова? Ризикуючи викликати праведний і резонний гнів патріотичної громадськості, все ж, зазначу, що подібне нервове реагування на заяви дивує. Критикуйте такі заяви, спростовуйте, але – кримінал? Врешті, у нас, окрім найтяжчої, тобто кримінальної відповідальності, існують адміністративна, дисциплінарна. Але, схоже, отаке розмахування Кримінальним кодексом свідчить про імітацію боротби за мову і нездатність застосовувати інші методи. Отут влада, як і при всіх попередніх президентах, парламентах, урядах, демонструє дивну млявіть щодо захисту державної мови. Варто нагадати, що навіть до ухвалення торік грізного і давно очікуваного закону про державну мову, й попереднє законодавство її захищало. Треба було просто його виконувати. Врешті, є основний Закон – Конституція України, стаття 10 якої утверджує як єдину державну мову – українську. Є давнє роз’яснення Конституційного Суду України, що саме означає та стаття. А означає та стаття Конституції, ухваленої ще майже 24 роки тому, що саме державна українська мова обов'язкова для ділового спілкування в державних установах, від парламенту до звичайної школи. Але що ми бачили й бачимо всі ці десятиліття? Навіть у гуманітарній сфері. Зайдіть у школи, інші заклади освіти, заклади культури, державні установи й організації. Скрізь почуєте, поряд, з українською, і російську мову. Нею спокійно спілкуються між собою і з відвідувачами працівники державних, тобто бюджетних установ. І що? Невже тут не досить вимоги виконання закону? Підкріпленої, якщо треба, нормальними заходами впливу, а не статтями Кримінального кодексу. Але де вони, ті заходи? Де реагування тої ж влади на цей безлад?

«Одіозне» сичання

Ще одна ознака нашого суспільного простору – засилля тих же «натяків», які довірливи громадяни хапають, як істину. Типовий прояв – характеристика нового уряду України на одному з сайтів. Можна, звичайно, і треба аналізувати склад уряду, критикувати, але як саме? Ось яка метода «аналізу» обрана в тій публікації. Міністр такий-то. «Один з його конкурентів свого часу роздобув інформацію, що такий-то мав бізнес в Росії, про який не повідомив у поданій декларації». Також торік керівництво структури, яку тоді очолював такий-то, «підозрювалось в розкраданні 2,2 млн грн.». І вже зовсім тяжке звинувачення: в попередніх скликаннях Ради такий-то «був помічником-консультантом колоритного нардепа від Партії регіонів».

Ще один міністр керував департаментом одного з міністерств при Януковичу. А міністерством цим керувала така-то, «яка в той час була близька до Ріната Ахметова». Ще про одного нового міністра. Він уже був на цій посаді і, як заявила нині депутатка від опозиції, не хотів «занурюватися в системні речі». В міністерстві, мовляв, все йшло на самоплив. Наступний міністр ще у 2015 році був усунутий від роботи в одній зі структур влади нібито за підозрою в державній зраді. Щоправда, це повідомлення потім зникло з твіттеру РНБО, але нібито підозра пішла гуляти в головах. Наступний міністр у 2017 році, тобто при попередній владі, працював в одному з міністерств, «яке в цей період стрясали скандали». Який стосунок мав тоді чиновник до цих «скандалів», у публікації не говориться. Просто, один колишній начальник одної установи звинувачував тодішніх «керівників міністерства в незаконних та корупційних діях». Наступного міністра «прив’язують до олігарха» такогото. Новий міністр ще у 2010 році «запропонував уряду» ухвалити одне рішення на користь того олігарха. Як це ще не написали, що й «ухвалив», замість уряду. Наступний міністр такий-то. «Значна частина кар’єри його» пов’язана з одним концерном, якому належить ринок, «який має недобру славу». Ще новому міністру «приписують тісні зв’язки з українсько-російським бізнесменом». Ще один міністр «за свою кар’єру змінив кілька політичних команд». Називаються партія Кличка УДАР, між іншим, одна з лідерів другого Майдану, також Блок Миколи Катеринчука, і цей блок чомусь названо «скандальним». Європейська партія Катеринчука входила в коаліцію Ющенка «Наша Україна» – переможців першого Майдану, вона нічим не краща і не гірша від отих понад 350-ти партій країни. Чим же «скандальний» блок на основі цієї партії – також не сказано. Скандальний, і все тобі. У наступного міністра такогото «не склалися стосунки» з певним громадським рухом. Очевидно, треба розуміти, що коли це так званий «громадянський сектор», то це вже щось винятково правильне і праведне. Між тим, ми бачимо, в якій великій мірі цей сектор, перенасичений «громадськими організаціями», заангажований, у наймах тих чи інших політсил чи бізнесу. Ось такий, з дозволу сказати, суспільно-політичний аналіз. Побудований на натяках, підозрах, чутках. Коли люблять такі терміни, як скажімо, «одіозний політик», значить, завідомо поганий, вважаймо, злочинець. Причому, подібне можна торочити про багатьох і багатьох відомих персонажів. Цілком можливо, що щось з цих чуток має підґрунтя. Але що саме? Про це залишається співгромадянам, закиданим інформацією і дезінформацією, лише гадати. Поки що, про всяк випадок, обсипаними цими чутками. Петро АНТОНЕНКО

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Cвіт закордонного українства

Повернути діаспору до України

Чого бракує президентському законопроєкту про громадянство Я народився в Канаді, в українській родині біженців, які були змушені виїхати за океан після Другої світової війни. І так само, як і мільйони українців, які народилися, працюють або мешкають поза межами історичної Батьківщини, я вважаю себе частиною єдиного українського народу, хоча маю громадянство іншої країни. Щодня я зустрічаю закордонних українців, які – незалежно від країни свого паспорта – за власним переконанням і покликом продовжують підтримувати суверенітет, територіальну цілісність та незалежність України своєю позицією та своїми діями. Закордонне українство, яке представляє Світовий конгрес українців (СКУ), не лишень «любить Україну в інтернеті». Українці з діаспори працюють в Україні. Вони сприяють залученню міжнародних інвестицій. Вони впливають на уряди своїх країн для підсилення міжнародної підтримки України та виділення масштабної допомоги. Діаспоряни вкладають гроші у малий і середній бізнес в Україні. Волонтери з української діаспори навчають дітей в Україні іноземних мов у таборах Спілки Української Молоді (СУМ), спілкуються з однолітками в Україні в таборах Пласту, викладають у GoCamp та GoGlobal. Вони збирають кошти для підтримки захисників України, відвідують передову, разом з українськими колегами проводять складні хірургічні операції для воїнів АТО та щодня розповідають світові правду про події в Україні. Дехто з представників україн-

ської діаспори і сьогодні має громадянство України, дехто ніколи його не мав. Велика кількість українських діаспорян де-факто вже має множинне громадянство – і не варто ховати голову в пісок, ігноруючи це. Багато держав сучасного світу вже визнали ту позитивну роль, яку відіграє сильна діаспора – фактично, багатомільйонна «група підтримки» рідної країни. Запровадивши інститут множинного або подвійного громадянства (у деяких випадках – з певними обмеженнями), ці країни відкрили реальний шлях до повернення та залучення діаспори до зміцнення Батьківщини. У 2004 році Україна зробила крок назустріч своїй діаспорі, запровадивши офіційний статус «закордонного українця» та закріпивши його на законодавчому рівні. Хоча це й була позитивна ініціатива, такий статус не надав діаспорі реальної можливості долучатися до подій в Україні. Нині ми знову бачимо готовність до змін. Приємно, що зараз говорять про єдиний 65-мільйонний український народ – на чому СКУ завжди наголошував. Лунають заклики до діаспори повертатися до України. Отже, настав час зробити наступні кроки, щоб залучати українців діаспори до розвитку України та сприяти їх поверненню. Тому Світовий конгрес українців, врахувавши провідний міжнародний досвід та провівши консультації з профільними експертами, у 2019 році подав президенту України пропозиції діа-

Ювілеї українських організацій Канади У рамках відзначення 70-ліття Ліґи визволення України/Ліґи українців Канади, 65-ліття Об’єднання жінок Ліґи визволення України/Ліґи українок Канади, 70-ліття видавництва «Гомін України» в Українському культурному центрі Торонто відбувся величавий ґала-бенкет. Гасло події «Українці. Боротьба без кордонів» визначає самовіддану працю учасників визвольних змагань, котрі прибули до Канади повоєнною хвилею еміґрації та продовжили визвольну боротьбу за українську справу. Почесним гостем і головним промовцем на урочистості був Стівен Гарпер, 22-й прем’єр Канади. Серед гостей були депутати федерального парламенту Канади та провінційних парламентів, керівники та представники дипломатичних представництв Канади та України, голови українських громадських організацій. Серед гостей були й Надзвичайний і повноважний посол України в Канаді Андрій Шевченко та колишній посол Канади в Україні Роман Ващук. Стівен Гарпер виступив із надихаючою промовою, у якій розповів про свою велику прихильність до України. Як відомо, саме завдяки прем’єру Гарперу та його міжнародному авторитету, Росію виключили з кола держав «Великої вісімки» та наклали міжнародні санкції». Стівена Гарпера на святі було урочисто нагороджено Орденом Свободи, який є найвищою державною нагородою України для іноземців. Історію створення та працю ЛУК, ЛУ-окК та їхнього органу — тижневика «Гомін України» — представили у фільмах і фотовиставці, які спеціально до ювілеїв підготували колективи телебачення Forum TV, радіо «Пісня України» та видавництва «Гомін України».

спори щодо змін у законах про громадянство. Ми прагнемо до лібералізації такого законодавства і вважаємо за необхідне передбачити ефективні безпекові механізми для протидії загрозам з боку Російської Федерації. Деякі з принципових пропозицій СКУ були враховані в проєкті, поданому президентом України до Верховної Ради в грудні, включно з тим, що «добровільне набуття іноземного громадянства» не є підставою для позбавлення громадянства України, а громадяни окремих країн не будуть зобов'язані виходити з іноземного громадянства та позбуватися іноземного паспорта (СКУ пропонує, щоби йшлося про громадян держав-членів ЄС та НАТО, натомість президентський законопроєкт пропонує, щоби список країн визначав уряд). Однак лишаються норми, включення яких до законодавства є критично важливим – якщо стоїть мета долучити закордонне українство до розбудови нашої спільної Батьківщини. У проєкті, що поданий до ВР, їх бракує – але ми розраховуємо, що це зміниться. СКУ визначив чіткі кроки для доопрацювання пропонованого до розгляду законопроєкту, необхідні, щоб представники діаспори змогли «повертатися і залишатися» як повноправні громадяни своєї Батьківщини, розбудовуючи сильну та успішну державу. Це і спрощення умов набуття громадянства для осіб зі статусом закордонного українця з подальшою можливістю участі у розбудові України, і відсутність обмежень для праці в органах

державної влади та місцевого самоврядування, і безпекові запобіжники щодо осіб, причетних до агресії Російської Федерації. Природно, що президентський проєкт змін до закону про громадянство є у центрі уваги й обговорення серед усіх політичних сил, експертів, громадянського суспільства. Світовий конгрес українців продовжує діалог з усіма розробниками законопроєкту, експертами та представниками громадянського суспільства для врахування цих пропозицій та доопрацювання пропонованого документа, відстоюючи інтереси національної безпеки української держави та позицію закордонного українства. Як і багато закордонних українців, я певен, що і особисто я, і мої діти в майбутньому зможемо скласти Присягу на вірність Україні та з гордістю назвати себе повноправними громадянами єдиної і суверенної України, залишаючись громадянами країни, де ми народились і виросли. Павло ГРОД, Президент Світового конгресу українців

З Полтави – вшанували Шевченка з українцями США Серед закордонних українських організацій дуже відома діяльність Наукового товариства імені Шевченка в Америці з центром у Нью-Йорку. Недавно авторка цих рядків, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації «Жіноча громада», та очільниця Нью-Йоркської Округи Союзу Українок Америки Лідія Слиж вшанували у Нью-Йорку пам'ять Тараса Шевченка. Головний офіс цієї установи на Мангеттені освячений скульптурним образом Великого Кобзаря. Тут у власному чотириповерховому будинку НТШ – архіви, бібліотека, зали для конференцій та інших зустрічей. Нас гостинно зустрів фахівець книгозбірні Марко Слиж. Надзвичайно приємно було познайомитися також з директором Адміністрації Наукового товариства Тараса Шевченка в США, кандидатом економічних наук, співзасновником Центру Демографічних та соціо-економічних досліджень українців у США Василем Лопухом. Він та автор двадцяти книжок віршів і прози Василь Махно, із котрим відбувся жвавий діалог про Україну й українське життя в Америці, – члени Управи НТШ в Нью-Йорку. Письменник і перекладач розповів про свій новий роман «Вічний календар» – історію родин Західного Поділля від ХVII століття до нашого часу та подарував Полтавському відділенню «Жіночої громади» том «Записок НТШ-А». Я передала їм видання про Полтаву, де 1845 року побував Тарас Шевченко. Книга надрукована нашими містами-партнерами в Німеччині. Із НТШ дорога наших земляків часто пролягає до Українського Інституту Америки. Ми завітали до цієї історичної штаб-квартири, що навпроти музею Метрополітен, на розі 79-ї вулиці та 5-ї авеню. Інститут засновано 1948 року винахідником і бізнесменом Володимиром Джусом із галицького села Чернихівці. Від 1955 року Інститутові належить придбаний нашим співвітчизником у Нью-Йорку палац Августа та

Василь Лопух, Лідія Слиж, Валентина Шемчук та Василь Махно в НТШ Фото: Марко Слиж

Анни ван Горн Стайвезент. Інститут розбудовує співпрацю з культурницькими американськими закладами, плекає національну пам’ять. Приміщення як мистецька споруда перебуває під охороною держави. Майже століття служить справі збереження українства, допомоги рідній землі Союз Українок Америки. За запрошення до його ошатної оселі та глибоку повагу до плідної діяльності членкинь СУА слова нашої великої вдячності пані Лідії Слиж. Її чоловік художник Святослав Левицький подарував нашому відділенню «Жіночої громади» картину «Яремча». СУА розмішується в Українському кварталі, в будівлі Українського Конгресового Комітету Америки, який із 1940 року представляє інтереси українців США. Обриси Українського Нью-Йорка – НТШ, УККА, СУА, УІА – це вир щоденного наукового, культурного життя наших земляків на славу України. Валентина ШЕМЧУК, заслужений працівник культури України

7

95-річчя Спілки української молоді В Етобіко урочисто відзначено 95-річчя Спілки української молоді Канади. Захід відбувався за участю делегатів із осередків Калґарі, Едмонтон, Вінніпеґ, Монреаль, Оттава, Торонто, Етобіко, Місісаґа, Гамільтон і СентКетерінс. На дводенному пленумі СУМ працювали кілька секцій. Грамоту СУМ вручили Павлові Ґроду, президенту Світового конґресу українців та довголітньому сумівцю.

Вшанували пам’ять Великого Кобзаря У Нью-Йорку 21-й відділ Союзу українок Америки ім. Ліни Костенко (голова — Олександра Шебець) 8 березня провів літературно-мистецьке свято «Шевченківська весна», приурочене 206ій річниці від дня народження Тараса Шевченка. На ньому виступила Лідія Слиж, голова округи СУА в Нью-Йорку. Церковний хор, декламатори, співаки, наймолодшій із яких було чотири роки, виконали твори Т. Шевченка.

Фотовиставка пам’ятників Голодомору, встановлених у діаспорі В Українсько-канадському дослідницько-документаційному центрі в Інституті св. Володимира у Торонто відкрито виставку фотографії пам’ятників Голодомору в діаспорі. А є їх 53! Найбільше у Канаді — 12, в Англії — 11. Перший пам’ятник встановили в Галіфаксі (Велика Британія) 22 травня 1983 року. Другий в канадському Едмонтоні 23 жовтня 1983-го. Потім були Угорщина, Австрія, США, Арґентина, Бразилія, острів Сардинія.

Проєкт «Марія» презентували в США Леся Марущак, канадська художниця українського походження, 4 березня представила в США свій проєкт «Марія» про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні. «Марія» — мобільний меморіальний простір. Інсталяцію надихнула історія людини, яка пережила Голодомор і наразі мешкає в Канаді. Експозиція містить скульптуру, фільм, книги й ілюстрації. Її відкрили в центрі образотворчого мистецтва Turchin Center у місті Бун (штат Північна Кароліна). У травні 2019 року книга Лесі Марущак «Марія» здобула найвищу нагороду на Міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал» у Києві. Проєкт «Марія» також демонстрували 4-6 жовтня 2019 року в Парижі.

Розпочала роботу школа писанкарства Український історико-освітній центр при Українській православній церкві США 7 березня провів у бібліотеці церкви заняття в школі писанкарства. Таких занять у березні заплановано п’ять. А у травні охочі вчитимуться виготовленню традиційної української крайки — вузького пояса. Такі пояси були своєрідними оберегами та прикрасами, справжніми витворами народного мистецтва.

Фестиваль українського танцю Молодіжний фестиваль українського танцю відбувся в місті Місісаґа за участі українських ансамблів Канади. Свою майстерність продемонстрували ансамблі «Барвінок» (Місісаґа), «Десна», «Чайка» , «Україна» (Торонто). Колективи показали танці, музику та костюми з різних реґіонів України.

8 Бліц-інформ 12 мільярдів доларів перевели заробітчани в Україну

У 2019-му році обсяг приватних переказів в Україну становив майже 12 млрд дол. Такі попередні оцінки повідомили в Національному банку. Ці дані включають інформацію про перекази, здійснені через банки, системи переказу коштів, карткові платіжні системи та поштові відділення, а також неформальниі канали. Перекази в 2018 році оцінювались в 11 млрд доларів. Ось з яких саме країн були перекази в Україну через системи переказу коштів: США – 18%, Ізраїль – 14%, Італія – 9%, Росія – 7%, Польща – 7%, інші 219 країни – 45%; За даними останніх років, 69% українських трудових мігрантів були із заходу України, 70% — чоловіками, 33% мали вищу освіту.

Україна виплатила за 5 років понад півтора мільярди за позовами до Європейського суду з прав людини

Про це повідомило наше міністерство юстиції. Виплачено за позовами наших громадян до держави з 2015 року більше 1,52 мільярда гривень за рішеннями ЄСПЛ. З них сума пені за несвоєчасне виконання рішень склала 38 мільйонів. Найбільші суми виплат припали на 20152016 роки — 560,30 мільйона гривень і 369,120 мільйона гривень, відповідно. У 2019 році ЄСПЛ розглядав 8,8 тисячі заяв проти України. З них 6,8 тисячі заяв стосувалися подій в Криму і Севастополі, а також на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

В Єгипті після оновлення відкрили найстарішу піраміду Джосера

Її відкрили для туристів після 14 років реконструкції. Вона є найстарішою кам’яною спорудою в світі, їй 4700 років.

Піраміда Джосера названа по імені фараона, якого там поховали. Гробниця була зведена в 27 столітті до нашої ери, поблизу тодішньої столиці Єгипту – Мемфіса. Зараз це передмістя Каїра. Тіло фараона не знайшли, тому що піраміду неодноразово грабували ще в давні часи. Однак виявили інші мумії – це, ймовірно, дружини і діти правителя. Піраміда має шість ступенів і 61 метр у висоту. Взагалі ж піраміда була закрита для відвідувань ще 90 років тому, у 1930 році, з міркувань безпеки. У 1992 році вона постраждала від землетрусу.

Браконьєри вбили останню в світі самку білого жирафа і її дитинча

У заповіднику в Кенії браконьєри вбили рідкісну білу жирафиху і її дитинча. Після їх загибелі в заповіднику залишився лише один жираф білого забарвлення — син убитої самки. Біла жирафиха потрапила в заповідник у 2017 році, викликавши загальний інтерес. Пізніше вона двічі народила. Останній з дитинчат з’явився на світ в серпні минулого року. Незвичайне забарвлення цих жирафів викликане мутацією, що викликає часткову втрату пігментації зовнішнього покриву у тварин.

Світ планети

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

68 років і 33 дні: королева Великобританії вийшла на четверте місце щодо тривалості правління монархів 11 березня 93-річна королева Великобританії Єлизавета II стала четвертим за рахунком монархом з найдовшим в історії терміном правління. Цього дня вона перекрила рекорд, встановлений колись правителем міста Паленке Пакаля I. Це другий рекорд, встановлений королевою в 2020 році. Раніше Єлизавета II обійшла імператора АвстроУгорської імперії Франца Йосифа I, який займав престол протягом 67 років і 355 днів. Новий рекорд може бути встановлений королевою в 2022 році – зараз він належить князю Ліхтенштейну Йогану II, який свого часу правив 70 років і 126 днів. Перше місце в історії у списку найбільш тривалого правління монархів належить королю Франції Людовику XIV (1638–1715), який вступив на престол у віці чотирьох років і займав його протягом 72 років і 110 днів.

Щоб встановити абсолютний рекорд, королеві Єлизаветі II необхідно буде провести на троні ще чотири роки. У січні 2015 роки після смерті короля Саудівської Аравії Абдулли Єлизавета II стала найстаршим у світі монархом, а в жовтні 2016 року вона набула статусу королеви, яка править найдовше серед сучасних монархів. Єлизавета II - глава Британської Співдружності націй і, крім Великобританії, королева 15 незалежних держав: це Австралія, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Канада, Нова Зеландія, Папуа - Нова Гвінея, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент- Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Соломонові Острови, Тувалу, Ямайка. Вона також є главою англіканської церкви і верховним головнокомандувачем збройними силами Великобританії.

Польща заявила, що Росія й далі приховує імена винуватців Катинської трагедії На цьому наголосив віцепрем'єр-міністр, міністр культури і національної спадщини Польщі Пьотр Глінський під час конференції у Варшаві. «Радянський Союз упродовж 50 років обманював громадську думку щодо скоєння цього злочину і визнав це за неповні два роки до свого розпаду. Водночас, Російська Федерація – юридичний, а також, на жаль, щораз більший ідейний правонаступник цієї тоталітарної держави, не наважився вказати і хоча б символічно покарати осіб, які відповідають за Катинський злочин», підкреслив Глінський. Він нагадав, що в 2004 році головна військова прокуратура Росії припинила розслідування справи про розстріли у Катині у зв'язку із смертю винуватців. «Їхні прізвища не було офіційно названо, а на саму постанову про припи-

нення слідства, а також інші матеріали слідства, накладено гриф «таємно». Російська влада визнала, і робить це й надалі, що в національних інтересах Росії імена винуватців потрібно тримати за сімома замками», - констатував польський віцепрем'єр. За рішенням вищого керівництва СРСР від 5 березня 1940 року було розстріляно приблизно 22 тис. поляків, що належали до військової та адміністративної еліти країни. В основному, це були полонені та в’язні, яких захопив СРСР, почавши у вересні 1939 року спільно з фашистською Німеччиною війну проти Польщі. Вбитих у 1940 році масово хоронили поблизу Катині, Твері, Харкова та ін. У районі П'ятихатки на околиці Харкова поховано понад 3,8 тис. поляків з так званого катинського списку.

Нідерланди вибачилися перед Індонезією за насильство під час війни 1945-1949 років Король Нідерландів Віллем-Александер приніс вибачення індонезійському народові за «надмірне насильство», застосоване до індонезійців нідерландськими військовими під час Війни за незалежність Індонезії (19451949 роки). Про це король заявив під час зустрічі з президентом Індонезії Джоко Відодо в Джакарті, столиці Індонезії. Король також пообіцяв виплатити компенсації родинам убитих. Після закінчення японської окупації в 1945 році Індонезія оголосила про незалежність, з чим не погодилася її колоніальна метрополія — Нідерланди. Настала війна, яка завершилася в 1949 році визнанням Нідерландами суверенітету Індонезії.

Росія окупувала частину Естонії, як і Крим та частину Донбасу Одним з головних лозунгів, завдяки яким більшовики здійснило в Росії Жовтневий переворот і захопили владу, було «Право націй на самовизначення, аж до утворення власних держав». Дуже актуальне для Російської імперії, яку самі ж більшовики називали тюрмою народів. Адже ця гігантська держава протягом століть була стягнута за рахунок загарбаних Росією земель, народів. Але одразу ж після перевороту, в роки так званої громадянської війни 1918–1920 років, насправді ж – захоплення влади і придушення національно-визвольних змагань інших народів, Росія почала силою зброї, агресією відновлювати колишню імперію, вже під комуністичними гаслами. Десь це вдавалося, десь ні. Стали незалежними державами Фінляндія, Польща, значна частина якої, після її поділу, понад 100 років входила до складу Росії. Не вдалося відстояти проголошену незалежність Україні, Білорусі. Закавказзю. Натомість це вдалося країнам Балтії – Латвії, Литві. Естонії, хоч і з боями. Зокрема. загребущі війська Росії потерпіли поразку у війні з маленькою, але мужньою Естонією. Москва мусила змиритися з втратою естонських територій, які вважала «своїми». Але пізніше таки загарбала їх. І ось в Естонії знову пролунали заяви про повернення їй цих загарбаних територій. Голова парламенту Естонії Хенн Піллуаас заявив, що Росія анексувала східні естонські землі так само, як і окупувала україн-

Панорама з естонською Нарвою (ліворуч) і нині російським, загарбаним у Естонії Івангородом (праворуч) – їх розділяє річка і пару сотень метрів

ський Крим, – тільки на 70 років раніше. А значить, повинна все повернути. Йдеться про 5% території Естонії, нині частини Ленінградської і Псковської областей Росії, – Івангород з околицями і місто Печори з прилеглими селами. Незалежна Естонська Республіка була проголошена у 1918 році, але тут же зазнала агресії Росії. Маленькій республіці вдалося відстояти свою незалежність у ході дворічної війни. Названі давні естонські території були відвойовані естонським військом і з 1920 до 1940 року були частиною Естонської Республіки. Після загарбання її Радянським Союзом у 1940 році території входили до складу радянської Естонії. А в 1944-му Москва приєднала їх до російських регіонів. Так вона «малювала» нові кордони між республіками,

що, до речі, робила й стосовно радянських України та Білорусі. У 1920 році Росія, програвши війну з Естонією, уклала з нею Тартуський мирний договір. Саме згідно нього Івангород і Печори з прилеглими територіями відійшли Естонії. Нинішня заява спікера парламенту Естонії викликала переполох у Москві. Міністерство закордонних справ Росії поспішило заявити, що Тартуський мирний договір «більше не діє». Між тим, цей договір, яким Росія визнавала незалежність Естонії і саме в тих кордонах, був офіційно зареєстрований у Лізі Націй, предтечі нинішньої Організації Об’єднаних Націй. Він і досі є в документації ООН. Коли Естонія, після розпаду СРСР, відновила свою незалежність, країни-члени ООН, які її визнали, підкреслили, що вва-

жають нинішню Естонію правонаступником не Естонської РСР, а саме Естонської Республіки, що існувала до Другої світової війни. Але МЗС Росії заявило, що Тартуський мирний договір «є недійсним і належить історії», оскільки обидві сторони, які підписали його, нібито опинилися в складі однієї держави – СРСР. На це МЗС Естонії заявило, що Таллін приєднання країни до СРСР вважає анексією. Та й Естонія ще у 1989 році, йдучи до незалежності, заявила, що вона ніколи не вступала до СРСР, а була загарбана ним у 1940 році. Заява, якої все не спроможеться за майже 30 років зробити Українська держава. Невже тому, що разом з Росією, Білоруссю і Закавказзям числиться «засновником СРСР» у 1922 році? Але ж в тих «засновниках» була Радянська Україна, насаджена у нас Росією на місце знищеної нею Української Народної Республіки. Варто додати, що за 75 повоєнних років Радянський Союз сильно колонізував і русифікував згадані естонські території. Знову аналогія з нашими Кримом і Донбасом. Наприклад, населення Нарви і прилеглого регіону на 90 % складається з росіян. Але агресія – це агресія, заявляють в Естонії. І міжнародні угоди треба виконувати, навіть із запізненням на десятиліття. Спікер Піллуаас додав, що Естонія не прагне чужих територій, але хоче повернути свої землі. І готова чекати, коли в Росії буде нормальна, демократична влада, а не така, як нині.

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Cвіт історії

9

Коли Україна правила Росією: регіоналізм і пост-сталінська партійна політика

Перший секретар ЦК КПРС М.С. Хрущов на берлінському заводі телевізійної електроніки.18 січня 1963 р. Однією з найважливіших дилем була складність передачі повноважень Міністерством оборони регіональній владі, адже часто це стосувалося важливих економічних рішень. Стратегічно важливі підприємства, пов'язані з озброєнням, електроенергією та хімічною промисловістю, залишалися поза комплексним впливом цих реформ, оскільки були підпорядковані оборонному міністерству, а не обласним радам. Крім цього, директорам заводів доводилося координувати свої дії з місцевими чиновниками, що призводило до плутанини і безвиході. Серед місцевих та регіональних еліт існувала боротьба впливів за новостворені інституції. То ж аби місцеві підприємства могли функціонувати, вони повинні були балансувати між впровадженням нового устрою та лояльністю до цих еліт. Тому не дивно, що в цей період великої економічної реорганізації поширювалися критика та ідеї про недоречність цих реформ які, врешті-решт, стали обгрунтуванням для скасування «совнархозів». Наталія Кібіта показала, що в цьому інституційному хаосі київські республіканські чиновники розглядали можливість розширити власний вплив, запропонувавши побороти цю економічну неефективність, за якою вслід йшла формалізація економічної та політичної автономії України в радянській системі. Це дозволило б республіканським елітам Києва контролювати планування і розподіл в межах адміністративних кордонів Української РСР. По суті, як стверджує Кібіта, київські еліти перетворили свої економічні претензії на політичні, і це ставало першочерговим викликом. Саме цей виклик згодом мотивував московських чиновників скасувати «совнархозівський» експеримент. І сталося це майже відразу після відставки Хрущова в 1964 році. Взаємодія між гравцями величезної радянської бюрократичної машини, які реалізували дуже різні програми в період Хрущова, стала тією силою, яка творила українську номенклатуру. Ще одна важлива річ, яку показує дослідження Кібіти, полягає в тому, що республіканські еліти в Києві консолідувалися у більш ефективну потугу в межах великої радянської системи того часу. Як структури середнього рівня, які були посередниками між Москвою і регіонами, вони зміцніли завдяки цим позірно хаотичним реформам. Ось чому цей момент на зламі епох Хрущова і Брежнєва настільки важливий для розуміння цієї теми, адже йшлося не лише регіональні еліти, а й про те, що відбувалося з усією УРСР до і після 1964 року.

Підйом Дніпропетровська

Протягом 1960-1970-х років Дніпропетровськ став регіональною потугою. Хоча на початку 1950-х років виробництво ракет у місті почалося з певними труднощами, та згодом завод і конструкторське бюро під керівництвом Янгеля стали працювати набагато ефективніше. Він здобув авторитет щедрого директора, який дбає про матеріальні потреби своїх співробітників, на відміну від тих регіональних функціонерів і керівників, які використують кожну нагоду для забезпечення власних матеріальних та житлових потреб, а також потреб своїх сімей. Підхід Янгеля був настільки ефективним, що на підприємстві почав формуватися новий стиль керівництва, який

також почали переймати місцеві чиновники, які краще розуміли тонкощі регіональних економічних реалій, аніж бюрократи в Москві. Молоді фахівці описували Янгеля як ефективного менеджера, жорсткого, але з особистим та колегіальним підходом, який заохочував до дискусії, а не придушував її. На відміну від Лаврентія Берії чи Сергія Корольова, про гостру Михайло Янгель вдачу яких в ОКБ-1 ходили легенди, Янгель був більш схильний керувати конструкторським бюро, спираючись на обговорення, а не на диктат і страх. Цей підхід формував лояльність робітників до нього і відповідав духові того часу. Син Олександра Макарова згадує, як його батько відмовився від великодушної пропозиції Корольова переїхати до Москви («Приходьте і працюйте на мене, і ми пошлемо людину на Місяць…, а опісля підете у добре оплачувану відпустку»). Макаров відмовився, як він сказав «зрадити свого покровителя і друга Янгеля». Історик Кость Бондаренко переконує, що цей різновид відданості можна трактувати як ознаку того, що «серед дніпропетровців, особливо тих, які були залучені до оборонної галузі, поступово формувалася унікальна виробнича етика». Це допомогло підняти рейтинг Дніпропетровська, оскільки тимчасове подолання ворожості між Москвою і Заходом одразу після закінчення Другої світової війни до середини 1950-х років, згодом переросло у холодну війну. Ядерні перегони з розширенням впливу США та НАТО на європейському континенті дали потужний привід для випуску МБР і ракет середнього радіусу. Періодичні хвилі протестів в Угорщині, Польщі та Чехословаччині показали вразливість західного флангу СРСР. Як наслідок, до 1959 року радянське керівництво знову зробило пріоритетними військові витрати, а Дніпропетровськ, який вразив Хрущова своїми потужностями виробництва ракет («випікаючи їх, як ковбаски»), отримав статус закритого міста. Балістичні ракети середньої дальності (БРСД), які були створені та розроблені командою Янгеля в Дніпропетровську, пізніше розмістили на Кубі у 1962 році. Як статусне підприємство, яке працювало на оборонну промисловість, ОКБ-586 стало дуже помітним у місцевих звітах щодо обсягів будівництва житлових та інших приміщень у Дніпропетровську. Житлобудівництво є добрим матеріалом для порівняльного аналізу, який дозволяє побачити політику економічного розшарування. Наприклад, багатоквартирні будинки для інженерів і фахівців, які працюють на Янгеля, були (і залишаються) більш привабливими для мешканців. Вони сконструйовані з високоякісних матеріалів (цегла замість бетонних плит), і взимку у них тепліше. Крім того, більш продуманим було планування таких мікрорайонів, їх транспортного сполучення, громадського простору та дитячих майданчиків. Також бюджет будівництва був значно більшим, і під час зведення споруд здійснювали ретельніший нагляд і контроль. Ця різниця свідчить про значні відмінності у залучених на будівництво ресурсах: їх обсяг залежав від поставлених пріоритетів, а це можна вважати побічним наслідком застосування в СРСР системи економічного розподілу. Як зауважує Віктор Заславський, ця «система пріоритетів» призвела до стратифікації у державі, через що деякі регіони та професії були більш привілейованими. Саме це й характеризувало радянську систему управління. Однак непропорційно велика увага до оборонної промисловості та військо-

во-промислового комплексу в державному плануванні значно впливали на нерівний розподіл ресурсів, адже ті підприємства і регіони, які були залучені до оборонки, перетворювались у привілейовані зони. А в країнах з тотальним дефіцитом ці зони стають сферами, де процвітає тіньова економіка. Тут ми торкаємося загальновідомих фактів про радянську систему, які, утім, варто дослідити глибше. На думку Віктора Заславського, відсутність диверсифікації в економіці призвела до серйозних наслідків. Великий комплекс озброєння Радянського Союзу був не просто загрозою для світового миру і стабільності, а й дестабілізував і послабив саму радянську систему. З часом ця надмірна зорієнтованість економіки на оборону послабила основні компетенції місцевих і регіональних органів влади і спонукала їх вирішувати проблеми в тіні та використовувати свої владні позиції для особистої вигоди. Хоча, як вважає Сергій Жук, «Южмаш» використовував частину з виділеної йому суми (що становила мільярди рублів) на спонсорство «нових програм міста, ремонтних робіт та нових архітектурних проектів, включно з палацом спорту «Метеор» з великим критим басейном, футбольною командою «Дніпро», міським аеропортом, міським театром опери та балету», а також бібліотеками, музеями та будівництвом сучасних багатоквартирних будинків, і список досягнень можна продовжити. Однак Дніпропетровськ був занадто великим містом для Южмашу, щоб завод міг вирішити всі його проблеми.

Територіальна стратифікація і формування кланів

Важливо зазначити, що вплив Дніпропетровська поширювався не лише на економічні питання, а на багато інших справ. Територіальна стратифікація (розшарування), що постала внаслідок існування системи закритих і відкритих міст і сіл у Радянському Союзі, не тільки спричинила нерівномірний розподіл привілеїв і ресурсів. На початку 1970-х років між Військово-промисловою комісією, Політбюро, Секретаріатом і дніпропетровськими чиновниками високого рангу сформувалися дуже тісні взаємини. Вихідці з цього регіону стали дуже впливовими у Кремлі. Микола Тихонов, керівник Дніпропетровського «совнархозу» (в 1950-х роках), в 1966-1976 роках був обраний до Ради Міністрів Радянського Союзу, згодом (у 1976-1980 роках) став першим заступником і головою Ради Міністрів СРСР (у 1980-1985 роках). Микола Щолоков, який працював з Брежнєвим у Дніпропетровську та Молдові, став всесоюзним Міністром громадського порядку в 1966-1968 роках, а потім міністром внутрішніх справ СРСР у 19681982 роках. Георгій Цинєв народився і навчався у Дніпропетровську, саме тут він вперше призначений на державні посади. З червня 1964 року до лютого 1966 року був начальником 3-го управління КДБ, а в 1967-1970 роках – начальником 2-го Головного управління КДБ. У 19701982 роках був заступником Голови КДБ при Раді Міністрів СРСР. З січня 1982 до листопада 1985 років - перший заступник Голови КДБ СРСР. Віктор Чебриков теж народився в Катеринославі, де він в 1941 році вступив до Дніпропетровського металургійного інституту. Його навчання перервала війна. На фронті він був тричі поранений, отримав низку бойових нагород, в тому числі орден Олександра Невського. Орися КУЛИК, історикиня, директорка наукових досліджень в Українському музеї-архіві Клівленда (США), «Україна Модерна», 28.12.2019

Поч. в № 169, 170. Далі буде.

Календар всесвітньої історії 20 березня Народилися: 1632 — Іван Мазепа, видатний український політичний, державний і громадський діяч; 1828 - Генрік Ібсен, норвезький драматург.

1917 — історик Михайло Грушевський обраний головою Центральної Ради.

1933 — поблизу Мюнхена побудовано перший у Німеччині концтабір — Дахау; його першими в'язнями були німецькі опозиціонери.

21 березня Народилися: 1873 — Яків Гандзюк, генерал армії УНР, розстріляний більшовиками; 1889 — Олександр Вертинський, російський і український актор, співак: 1929 — Юрій Мушкетик, письменник, багаторічний голова Спілки письменників України, уродженець села Вертіїівка Ніжинського району.

22 березня 1842 — народився Микола Лисенко, український композитор, піаніст, диригент, педагог.

1904 — у лондонській газеті «Іллюстрейтед міррор» уперше у світі опублікована кольорова фотографія.

23 березня 1903 — американські брати Райт отримали патент на перший літак.

1942 — окупанти спалили 670 дворів села Піски Новобасанського району Чернігівської області, загинуло 860 жителів.

24 березня 1802 — англійський винахідник Річард Тревітік отримав перший патент на паровоз.

1900 — народився Іван Козловський, співак, уродженець села Мар’янівки на Київщині.

25 березня 1807 — почалися регулярні пасажирські перевезення залізницею між Суонсі й Мамблзом (Велика Британія), перша залізниця з регулярним пасажирським рухом у світі.

1918 — представники національних партій та рухів Білорусі оголосили про створення Білоруської Народної Республіки (БНР) та її незалежність від Росії.

1999 — на трасі під Борисполем загинув в автокатастрофі лідер Народного руху України В’ячеслав Чорновіл 26 березня 1988 — Славутич — місто експлуатаційників Чорнобильської АЕС — прийняло перших новоселів.

27 березня 1793 — Катерина ІІ після чергового поділу Польщі видала маніфест про приєднання Правобережної України до складу Росії.

1854 — Кримська війна: Велика Британія і Франція оголосили війну Росії.

28 березня 1971 — у СРСР почато випуск автомобіля ВАЗ «Жигулі» Волзького автомобільного заводу. Народилися: 1709 — Олексій Розумовський, російський граф, генерал-фельдмаршал. Син простого українського козака Григорія Розума і Наталі Демешки, котрий починав кар’єру як півчий у придворному хорі. Таємний чоловік імператриці Єлизавети Петрівни (вінчання відбулося 1742 р.). За активної участі Розумовського 1745 р. відновлено Київську митрополію, а 1747 р. проголошено царську грамоту про обрання гетьманом його брата Кирила Розумовського; 1897 — Микола Сціборський, діяч УНР, полковник, визначний діяч ОУН, публіцист і теоретик українського націоналізму; 1925 — Дмитро Гнатюк, український співак; 1933 — Юрій Шухевич, син командувача УПА, український політичний і громадський діяч.

29 березня 1972 — у Канаді помер Іван Огієнко (митрополит Іларіон), український громадський і церковний діяч, митрополит (від 1943 р.), мовознавець, історик церкви, педагог. Був міністром освіти, міністром віросповідань УНР. Із 1920 р. — на еміграції.

2004 — Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Словенія стали членами НАТО.

30 березня 1973 — у США помер Дмитро Донцов, український літературний критик, публіцист, політичний діяч.

31 березня 1873 — народився Микола Міхновський, ідеолог українського націоналізму та державної самостійності, громадський, політичний діяч і філософ.

1896 — американець Джадсон Уїткомб запатентував замок-блискавку.

1 квітня 1809 — народився Микола Гоголь, письменник.

1890 — бельгійський емігрант Шарль Ван Деполь одержав у США патент на тролейбус.

2004 — помер Микола Руденко, український письменник, дисидент і політв’язень радянських часів, засновник і перший голова Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

2 квітня 1805 — народився Ганс Христиан Андерсен, данський письменник.

2005 — на 85-му році життя помер Папа Римський Іван Павло ІІ, поляк за походженням.

Світ історії

10

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Харківська міськрада знову возносить Жукова

Заява Українського інституту національної пам’яті щодо рішення Харківської міської ради перейменувати проспект Петра Григоренка Український інститут національної пам’яті наголошує, що рішення Харківської міської ради щодо перейменування проспекту Петра Григоренка на маршала Жукова від 26 лютого 2020 року провокує війни пам’яті, ображає пам’ять про ветеранів Другої світової війни, є незаконним і не сприяє консолідації суспільства. Це рішення порушує частину 6 статті 3 Закону України «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій», що прямо забороняє присвоювати імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні посади у Комуністичній партії та вищих органах влади Радянського Союзу. Георгій Жуков підпадає під дію цієї статті, оскільки обіймав низку керівних посад в СРСР, зокрема, був міністром оборони у 1955-1957 роках і членом Президії ЦК КПРС у 1957 році. Проголосоване рішення не має нічого спільного із належним вшануванням пам’яті про Другу світову війну. Адже замість поваги до учасників війни харківські можновладці займаються спекуляціями і протиставленням двох ветеранів війни – Петра Григоренка, генерал-майора Червоної армії, який водночас є всесвітньо відомим правозахисником, та маршала Червоної армії Георгія Жукова.

Петро Григоренко має безпосередній стосунок до Харкова, адже він у 1929-1931 навчався в Харківському технологічному інституті (сьогодні - Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»). В умовах військової та інформаційної агресії Російської Федерації проти України та окупації частини української території спроби увічнення «маршала Побєди» Георгія Жукова також можуть бути використані в інформаційно-пропагандистській кампанії РФ. У такий спосіб країна-агресор може спробувати просувати міфи про «спільну історичну долю росіян та українців», «Велику Вітчизняну війну», що становить потенційну загрозу національній безпеці України.

Чому варто вшанувати саме Петра Григоренка Петро Григоренко (1907-1987) — генерал-майор радянської армії, який став дисидентом; ветеран Другої світової війни, начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту й всесвітньо відомий правозахисник. Петро Григоренко відстоював право депортованих кримських татар на повернення на батьківщину. Був ідейним натхненником створення на основі дисидентського руху легальної правоза-

хисної організації, що врешті привело також до появи в 1976 році Української гельсінської групи. За опір радянській тоталітарній машині Петра Григоренка позбавили звань та нагород, переслідували, неодноразово арештовували, примусово лікували у психіатричних лікарнях. Він же активно виступав проти використання психіатрії у політичних цілях. Великою мірою завдяки Петрові Григоренку український правозахисний рух став відомим у світі.

Чому називати Георгія Жукова «маршалом Перемоги» недоцільно

Георгій Жуков як воєначальник і людина — постать вкрай неоднозначна. Існує чимало даних, що він не рахувався з втратами, не беріг солдатські життя, але завдяки їм потрапив до пантеону радянських полководців і воєначальників періоду Другої світової війни як «зірка першої величини». Після нападу Німеччини на СРСР, перебуваючи на посаді начальника Генерального штабу Червоної армії та члена Ставки Головного (Верховного) Командування, Жуков повинен був організувати відсіч армії Третього Рейху спочатку на Південно-Західному, а потім — на Західному фронті. Однак організовані ним

контрудари не покращили становища, а призвели до розгрому військ. Відхід Червоної армії перетворився на втечу. Втрати у живій силі, озброєнні та військовій техніці були колосальними. Наприкінці липня 1941 року його усунули з посади начальника Генерального штабу і призначили командувачем Резервним фронтом. Лише особиста прихильність Сталіна уберегла Жукова від долі розстріляного командувача Західним фронтом генерал-полковника Дмитра Павлова. З жовтня 1941 до серпня 1942 року Жуков командував військами Західного фронту.

1942 рік виявився роком жорстоких поразок і величезних втрат. Жуков проводив безперервні наступальні операції, які завершувалися невдачею чи провалом. Наприклад, загальні втрати у Ржевсько-В’яземській операції склали близько 777 тисяч осіб — майже 75% від чисельності військ до початку операції. Найкривавішими стали дві Ржевсько-Сичевські операції — у серпні та в листопаді- грудні 1942 року. Небезпідставно рядові бійці дали Жукову прізвисько “Катафалк”. Ще одна малоприваблива сторінка в біографії маршала — операція «Полярна зірка» (лютийквітень 1943 року). Після прориву блокади Ленінграда він планував розгромити німецьку групу

армій «Північ», звільнити Ленінградську область і створити передумови для успішного наступу в країни Балтії. Але операція завершилася провалом, а Червона армія зазнала важких втрат. Влітку 1944 року Жуков координував дії 1-го і 2-го Білоруських фронтів в операції «Багратіон». Головні заслуги у проведенні успішної операції, в результаті якої від нацистів була звільнена територія Білорусі, Жуков присвоїв собі, фактично відібравши їх в інших, зокрема у командувача 1-м Білоруським фронтом Костянтина Рокосовського. Дослідники вказують, що поза Другою світовою війною Георгій Жуков був причетний до ряду злочинних дій: мародерства під час окупації Східної Німеччини, придушення Берлінського повстання 1953 року та Угорської революції 1956-го. У 1954 році під його керівництвом відбулися сухопутні навчання на Тоцькому полігоні із застосуванням атомної бомби. Як наслідок – близько 30 тисяч військовослужбовців загинули від променевої хвороби. 1957 року Георгія Жукова зняли з посади міністра оборони через насаджування культу власної особи. Український інститут національної пам’яті 27.02.2020

Росіяни на службі фашистської Німеччини

Серед усіх країн, які воювали під час Другої світової війни, найбільший відсоток політичної та військової співпраці з нацистською Німеччиною був зафіксований серед громадян Радянської Росії. Майже 1,5 мільйона громадян сталінської імперії проходили службу в російських військах Вермахту в 19401945 роках (лише в 1944 р. у нацистських дивізіях воювало близько 1 мільйона громадян Червоної Росії ). Ось перелік російських військових частин, які воювали під прапором Гітлера

Спільний тактичний підрозділ, що складався з солдатів Російської народно-визвольної армії (РОНА), утвореної наприкінці Другої світової війни. Російські есесівці з РОНА вчинили численні злочини під час Варшавського повстання. На тлі інших частин солдати СС виділялися особливою жорстокістю.

XV козацький Kavallerie-Korps. Російська визвольна армія (Русская освободительная армия), Russische Befreiungsarmee.

корпус

кінноти

СС,

Kosaken-

Оперативне з'єднання з козаків наприкінці Другої світової війни.

Військовий союз російських націоналістів.

Збройне формування, що складалося переважно з росіян. Її солдатів зазвичай називали власівцями, за прізвищем командира — генерала Андрія Власова.

Організація колаборантів, заснована на початку квітня 1942 року в таборі для військовополонених Червоної армії у Сувалках.

Інші формування Російська національна Nationalarmee

армія,

Russische

Формування, утворене в 1942 р.

30 гренадерська дивізія СС (Друга Російська), Waffen-Grenadier-Division der SS. 1 Російська національна бригада СС, Druschina Verband Формування було створене у квітні 1942 року з радянських військовополонених, ув'язнених у таборі Сувалкі.

Гільфсвілліге, Hilfswillige. Колишні військовополонені Червоної Армії та радянські цивільні на службі у Вермахті. Здійснювали допоміжні дії під час війни, з'явилися у німецьких військових частинах, що воювали на Східному фронті на початку осені 1941 року.

29 гренадерська дивізія СС (Перша Російська), Waffen-Grenadier Division der SS.

Козацький стан, Kosakenlager. Військове формування Вермахту, що складалося з козаків.

Сайт Jagiellonia. org 20.01. 2020 Переклад з польської

Cвіт історії

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

11

Сторінки історії України в особах

Олесь Шевченко: 80-річчя

22 лютого виповнилося 80 років відомому дисиденту, одному із засновників Української Гельсінської спілки Олесю Шевченку. З 1960-х років він був активним учасником студентських протестів проти дискримінації української мови, поширював самвидав. У 1973 він з друзями утворили нелегальну організацію – «Об’єднаний революційний фронт», яка проіснувала понад рік і так і не була виявлена КГБ. У 1973 році, після арешту В’ячеслава Чорновола, Олесь Шевченко разом із Степаном Хмарою та Віталієм Шевченком допомагав у підготовці «Україн-

ського вісника». Їм вдалося три роки ховатися від КГБ, випустивши три номери «Вісника». У 1976 році дав згоду працювати неоголошеним членом Української Гельсінкської групи (УГГ), контактував з Московською Гельсінкською групою, допомагав родинам політв’язнів. Його заарештували в березні 1980-го. Ув’язнення відбував у сумнозвісному таборі ВС-389/36, в селі Кучино Чусовського району Пермської області, де пізніше загинули Олекса Тихий та Василь Стус. У таборі він брав участь у всіх групових акціях політичного протесту Відбув 66 днів у карцері – своєрідний «рекорд» радянських таборів. Його намагалися зламати, схилити до співпраці. Привезли до Києва, оголосили, що дружина Лідія – на останній стадії онкозахворювання, і що він може написати покаянну заяву, щоб взяти опіку над своїми двома малолітніми доньками (насправді у Лідії Шевченко на той момент проблем зі здоров’ям не було). Олесь відмовився. Тоді до нього привели стареньку маму та доньок. «Діти, хто вам потрібен – тато чи ганчірка, об яку вони

витиратимуть ноги?», - запитав Шевченко. «Тато...» – відповіла старша. Після звільнення у 1987 році і повернення у Київ Олесь Шевченко з головою занурився у вир боротьби за вільну Україну: став одним із засновників і лідерів Українського культурологічного клубу (УКК), організатором багатьох мітингів, координатором перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого. У 1988-му його обрали головою Київської філії Української Гельсінкської Спілки (УГС), у 1990-му став депутатом Верховної Ради України від Голосіївського округу. Він і досі перебуває на вістрі українських справ, з 2016 року очолюючи «Ветеранське об’єднання Українська Гельсінська Спілка». І дай йому, Боже, здоров’я, і далі високо тримати прапор боротьби за справжню Україну. Цього року Український інститут національної пам'яті започаткував проєкт із вшанування дисидентів-ювілярів 2020 року. Перша програма із цього циклу присвячена саме 80-річчю Олеся Шевченка.

Климент Квітка, етнограф, музикознавець 4 лютого 1880 року на Сумщині народився Климент Квітка, правник за фахом, етнограф, музикознавець, дослідник Поліського фольклору, який зібрав і зберіг шість тисяч народних пісень. Понад 200 з них композитори використали для своїх творів. Микола Леонтович створив найвідоміші хорові композиції на основі зібраних Климентом Квіткою пісень. Він є автором понад сотні наукових праць з етнографії та музикознавства. 1929-го Всеукраїнська академія наук запропонувала його кандидатуру на дійсного академіка. Але для нащадків Квітка так і залишився у тіні своєї відомої дружини Лесі Українки. Його батько рано пішов з життя, мати з усіх сил намагалася утримувати дітей. Але змушена була віддати п’ятирічного сина на виховання до поміщків Карпових у Київ. Тут він отримав грунтовну музичну освіту в Київському музичному училищі та фах юриста у Київському університеті святого Володимира. На пропозицію Центральної Ради протягом 1917 – 1918 працював товаришем генерального секретаря судових справ та заступником міністра юстиції УНР. Після приходу більшовиків полишив юриспруденцію і займався етнографічними дослідженнями у ВУАН та викладацькою роботою у Київському вищому музично-драматичному інституті. Його двічі заарештовували радянські спецслужби. З 1934-го відбував покарання у концтаборі «Карлаг» у Казахстані. 1936-го Климента Квітку достроково звільнили, після того він до кінця життя викладав у Московській консерваторії. Помер 19 вересня 1953 року у Москві. Український інститут національної пам'яті

В`ячеслав Будзиновський: письменник, просвітитель

В Галичині на зламі ХІХ і ХХ ст. Будзиновський був надзвичайно популярний журналіст, громадсько-політичний діяч, публіцист, письменник та історик. Він наародився 30 січня 1868 р. у с. Баворові Тернопільської області у сім’ї сільського вчителя. Його батько був вірний цісареві українець, мати польська патріотка. Розговірна мова в дома була польська. Початкову школу та гім-

назію закінчив В’ячеслав у Львові. Після студіював на філософському факультеті Львівського університету. 21 березня 1889 р. він був звільнений з університету за організацію зборів студентів Львова 8 - 9 березня у міській ратуші, на захист української мови. Продовжив навчання на медичному факультеті у Віденському університеті. Тут він познайомився з багатьма діячами тавариства «Січ», а також тут він поглибив свої знання з економіки, політології, літератури та соціології. У 1890 р. видав у Львові науково-публіцистичну брошуру «Культурна нужда австрійської Русі». На неї написали свої рецензії: Володимир Охримович («Народ» - 1891, ч. 20-21), Іван Франко («Народ» — 1891, ч. 23). Протягом 1893-1894 у «Народі» він публікує ряд актуальних праць, веде полеміку з польською шляхтою та з «москвофілами». У 1886 р. В. Будзиновський почав редагувати часопис »Праця», а

1888 р. започаткував молодіжний журнал »Товариш». В’ячислав здобуває широку популярность в Галичині, його публікація «Аграрні відносини Галичини» (1894) викликє надзвичайно широке зацікавлення. В’ячеслав вуявляється великим прихильником ідеї національної державності. Він навіть виступив за розподіл Галичини на українську й польську частини.

1890 р. у Відні разом з І. Франком та М. Павликом став одним із засновників Української радикальної партії (УРП) та редактором її друкованого органу »Громадський голос», який продовжував редагувати після повернення у 1895 р. до Львова. У 1891 р. вийшла книга В. Будзиновського «Культурна нужда австрійської Русі». У 1896 р. він переїздить до Чернівців, де видає газету «Праця», започатковує видання серії творів українських письменників під назвою »Універсальна біблі-

отека». 1897 р. виходять перший нарис В. Будзиновського «Стрімголов», повість «Як чоловік зійшов за пана» та збірка цікавих оповідань, які тішилися незвиклою популярністю серед читацької авдиторії. Повернувшись 1898 р. до Львова, він редагував газети «Діло», «Громадський голос», став директором видавничої спілки. У 1899 р. В. Будзиновський вийшов зі складу УРП і став одним з організаторів Української національно-демократичної партії, найпопулярнішої на той час у Галичині.

1901 р. він редагує газету »Свобода», на сторінках якої закликає до страйку, а 1902 р. організував масовий страйк селян. У 1906-1907 рр. видає другу збірку оповідань та розпочинає випуск двотижневика «Світ». Під час першої світової війни, будучи депутатом австрійського парламенту, організував Спілку визволення України. Після 1920 р., коли Західна Україна відійшла до Польщі, брав активну участь

у діяльності Української трудової партії, редагував газету »Рада». У 1927—1930 рр. створив і очолив Українську партію праці і відновив випуск газети »Праця». В. Будзиновський - автор популярної монографій «Хлопська посілість» (1901), «Наші гетьмани» (1907), написав двотомну «Історію України» (1924) та низку історичних повістей і оповідань: «Наші гетьмани», «Хмельничина». «Осавул Підкова», «Під одну булаву», «Кров за кров» (1922), «Пластун» (1926), «Пригоди запорізьких скитальців» (1927), «Гримить» (1834), Талановиті були його гумористичні твори. історико-популярні праці. Історичні твори В’ячеслава Будзинського були писані з метою популяризації рідної історії та виховання в народі патріотичних почуттів до рідного. Помер цей визначний український діяч 14 лютого 1935 р. у Львові і похований на Личаківському цвинтарі. Ярослав СТЕХ Торонто, Канада

Заборонені фото СРСР

Ці фото зроблені фотографами Володимиром Воробйовим і Володимиром Соколаєвим. Знімками поділився у своєму блозі Максим Мирович.

Обід бригади на свинофермі

Вони показують інше життя в Радянського Союзу, ніж пафосні радянські фільми. Саме за це знімки і були заборонені в СРСР.

«Газетний кіоск на вулиці Металургів». Початок 1980-х: обідраний кіоск, убогі продуктові набори.

«Люди з м’ясом на вулиці Ентузіастів». Пара «урвала» десь пристойний шматок м`яса і тепер думає, як доставити його додому.

12

Світ історії Чернігівщини

Íàø äðåâí³é ×åðí³ã³â За матеріалами Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній»

Троїцько-Іллінський монастир

Одним із найвиразніших архітектурних ансамблів України є Троїцько-Іллінський монастир ХІ—ХVІІІ ст. в Чернігові. Він складається з двох частин — колишнього Іллінського монастиря ХІ—ХVІІ ст., в пониззі Болдиних гір, та Троїцького монастиря, побудованого на найвищому плато Болдиних гір протягом 1677-1780 років. Початок, за літописом, було покладено ченцем Антонієм Печерським 1069 року. Ініціатором будівництва Троїцького монастиря був відомий політичний, церковний діяч і письменник кінця ХVІІ ст. архієпископ чернігівський Лазар Баранович. У 1672 році він переїхав у Чернігів із своєї колишньої резиденції в Новгороді-Сіверському.

Ансамбль Троїцького монастиря складався протягом ХVІІ—ХІХ ст. Першою побудували Введенську церкву (16771679 рр.), пізніше спорудили три корпуси келій та господарських приміщень. Троїцький собор збудований у 1679-1695 роках. З півночі собору побудували дзвіницю висотою 58 метрів. Дзвіницю споруджено між 1770 і 1780 роками. За деякими свідоцтвами, були використані проектні креслення Іогана Шеделя, автора Великої Лаврської дзвіниці. Троїцько-Іллінський монастир діяв до 1786 року, коли за наказом Катерини ІІ вотчини монастиря були секуляризовані. Монастир мав друкарню і бібліотеку, яка нараховувала більше 11 тисяч книг. З 1790 року на території колишнього монастиря – резиденція чернігівського архієпископа. У 1988 році, після закінчення реставраційних робіт, будівлі колишнього Троїцького монастиря передали Чернігівській єпархії Московського патріархату. У будинку настоятеля з 90-х років ХХ століття діє духовне училище з підготовки священиків та регентів-псаломщиків.

заснуванням тут першим руським монахом Антонієм Богородичного монастиря. У давньоруські дохристиянські часи на цьому місці було розташовано міське курганне кладовище. На території сучасного Чернігова збереглося багато курганів, але болдиногірська група найбільша. Дослідження курганів проводилося ще в 70-х рр. ХІХ ст. професором Дмитром Самоквасовим. Ним було нараховано 232 кургани, 118 з них він розкопав. Особливу увагу привертають два великих кургани – Гульбище та Безіменний, де були поховані князівські воїни-дружинники.

Троїцький собор

Він був закладений в 1679 році за безпосередньої участі архієпископа Лазаря Барановича і фінансової підтримки гетьмана Іоанна Мазепи за проектом архітектора Іоганна Баптиста Зауера. Будівництво храму продовжувалося 10 років, а опоряджувальні роботи до 1695 року; цього ж року він був освячений наступником Лазаря Барановича, вже після його смерті, чернігівським архієпископом Феодосієм Углицьким. З 1988 року Троїцький собор — діючий храм УПЦ МП. У склепі собору у ХVIII—ХIХ ст. поховані представники світської та духовної влади, зокрема чернігівський архієпископ і видатний дослідник історії України Філарет Гумілевський, представники відомих родів Милорадовичів, Кочубеїв та ін. Біля вівтаря в соборі покояться мощі святих Феодосія Углицького та Лаврентія Чернігівського. Поблизу храму, серед інших — поховання видатного українського письменника-байкаря Леоніда Глібова, дипломата і вченого Григорія Щербини.

Введенська трапезна церква

На території Троїцького монастиря знаходиться Введенська трапезна церква, побудо-

вана в 1677 – 1679 рр. Споруда — одна з найдавніших у групі пам’яток ХVІІ ст. Вплив її на ряд інших пам’яток безсумнівний. Її планувальна структура повторена в трапезній Михайлівського монастиря в Києві. Через деякий час після спорудження церкви гетьман Іван Мазепа подарував сюди іконостас, прикрашений його гербом. Але, на жаль, іконостас було знищено в 30-ті роки ХХ ст. Іконостас, що знаходиться зараз у Введенській церкві, зроблений в 1988-1989 рр. до відкриття духовного училища регентів-псаломщиків. Адже Введенський храм відноситься до духовного училища і є «студентською» церквою: тут студенти проводять заняття, складають іспити. І в той же час це є трапезна церква.

Болдині гори

Назва місцевості походить від давньоруського слова «болд», що означає дуб. У слов’ян-язичників дуб вважався святим деревом, тому існує думка, що в ті часи тут знаходився Святий дубовий яр та язичницьке капище. Декілька дубів мають вік від 200 до 400 років. Ця місцевість має свою літописну згадку під 1069 р. Пов’язано це було з

Після дослідження курган Гульбище став відомий тим, що в ньому було знайдено військову зброю великих розмірів. Серед них меч, найбільший з відомих давньоруських, довжиною 126 см. Тут знаходиться могила відомого українського фольклориста та етнографа Опанаса Марковича — чоловіка Марко Вовчок. Невеликий яр відділяє могилу О.Марковича від місця поховання видатного українського письменника Михайла Коцюбинського. П’ятнадцять останніх років життя провів письменник в нашому місті. Помер у 1913 р. Місце поховання він обирав собі сам. Згодом, біля нього була похована і його дружина Віра Коцюбинська. Альтанка, що стоїть край гори, поставлена була тут у 1911 р. на честь приїзду до нашого міста царя Миколи ІІ. Для нього тут планувалася чайна церемонія з дивними краєвидами. Фото Петра Антоненка Поч. в № 168—170. Закінчення буде.

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

У Ніжині – про шістдесятників До Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя недавно завітали докторка філологічних наук, професорка, керівниця Наукового центру дослідження проблематики українського шістдесятництва в Інституті літератури імені Т. Шевченка НАН України Людмила Тарнашинська та директор видавництва «Смолоскип», літературознавець, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Ростислав Семків. Людмила Броніславівна представила свою монографію «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління». Викладачі кафедри української літератури та журналістики, зокрема доцентка Оксана Капленко, професорка Алла Бондаренко, завідувач кафедри Юрій Бондаренко взяли участь в літературознавчій дискусії на тему шістдесятництва в українській літературі. І звісно ж, згадали, що Євген Гуцало та Іван Кошелівець – письменники-шістдесятники, які вийшли зі стін Ніжинського університету. Людмила Тарнашинська зазначила, що її спонукало до створення монографії знайомство з видатними представниками тої епохи. Іван Кошелівець, Іван Драч, Володимир Дрозд, Євген Сверстюк – з усіма їй Людмилі Броніславівні вдалося поспілкуватися на тему тих років. Ростислав Семків, як видавець даної монографії та літературознавець, розповів про видавництво «Смолоскип», співпрацю з шанованою докторкою. Науковець зазначив, що в монографії лише певна частина будителів українського духу. То ж окреслив майбутні плани видавництва щодо шістдесятництва.

Вшанувати Максима Загривного У старовинному містечку Чернігівщини – Михайло-Коцюбинському повинно бути відзначено ім'я його славетного уродженця, поета, вояка Армії УНР, одного із засновників ОУН Максима Загривного (Гриви). Вшановане чи то назвою вулиці (на честь поета можна перейменувати хоча б вулицю Пушкіна, де він жив), чи хоча б меморіальною табличкою. Саме так вважає місцевий житель, батько загиблого військового 1-ої окремої танкової бригади, сержанта Івана Томилка, член громадської організації «Родина Воїна» Микола Томилко. Цю думку підтримали жителі селища, під час зборів наприкінці лютого. Проте, місцеві «ватники» почали збирати підписи щодо недопущення перейменування. Більш того, такий собі громадянин Суржик, прийшовши до Миколи Миколайовича додому, погрожував йому фізичною розправою. У відповідь Микола Миколайович звернувся із заявою до МВС та СБУ. Від імені Чернігівського організації «Самооборона Майдану» публічно звертаюся до правоохоронних органів з вимогою відреагувати на загрозу насильства щодо батька загиблого героя, а до влади Михайло-Кобинської ОТГ – з пропозицією вшанувати пам'ять Максима Загривного. Олександр ЯСЕНЧУК

Світ історії Чернігівщини

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Батурин — гетьманська столиця

Епістолярна спадщина Кирила Розумовського

Міцні дружні стосунки пов’язали гетьмана України Кирила Розумовського та видатного діяча ХVІІІ ст. Михайла Воронцова. Значну джерельну базу для дослідження взаємовідносин цих двох визначних постатей складає їх епістолярна спадщина, яка відкриває їхній побут, взаємовідносини, смаки та захоплення. З листів дізнаємося про архітекторів, яких планував залучати Кирило Григорович для розбудови Гетьманщини: «…принужден нынешнего лета зачать каменный дом в Батурине, материалы все и с излишеством готовы, да архитектора не имею. Просил я на сих днях в Правительствующем Сенате, чтобы на кошт Малоросийский для всех публичных и казенных строений определен был архитектор Квасов». «Ваше сиятельство прошу, поговоря с Трезиным, спросить его, не хочет ли года на четыре или пять ко мне на таком жаловании приехать, какое в Петербурге получал, и то чтоб вашим же старанием не пожже как в два месяца ко мне приехал, дабы лучшего времени мне не потерять к строению». «Я прошу ваше сиятельство исходотайствовать мне гезеля Кокорина, я им весьма буду доволен, да и он безмерно будет рад тому, что при мне будет. Я великолепных строений строить не намерен, но дом каменный, покойный к житью, который хотя

весьма по нашему посредственною рукою построится, в малой Росии всегда однако ж будет казатся великолепным». У листуванні гетьмана і Воронцова є відомості щодо роботи італійських архітекторів Венероні та Бертоліатті, які працювали в Батурині з 1757 р. Згідно з контрактом, архітектори мали перебувати на службі у гетьмана 5 років, отримувати 450 крб. на рік та повинні були «сочинять планы, рисунки, профили и протчее, что для строения домов, церквей, монастырей, башень, ограды, мельницы, мосты и прочее». З листа гетьмана за 1760 р. дізнаємося, що він був вкрай незадоволений їхньою працею: «сделали мне два бесполезных и смешных проекта для моего дома в Батурине и деревянные ворота». Епістолярна спадщина К. Розумовського та М. Воронцова є віддзеркаленням їхніх захоплень, мистецьких та культурних смаків. Михайло Ілларіонович писав до Кирила Григоровича: «Ведая, сколь ваше сиятельство жалуете шахматную игру, при сем посылаю сделанные об одной игре французкие вирши». Інший же лист свідчить про пристрасть гетьмана до світських розваг: «Зная вашу охоту к бильярдной игре, посылаю я при сем случае нового манера были

и желаю, чтобы сия безделица в угодность вашому сиятельству была». Михайло Іларіонович добре знав літературні уподобання гетьмана: «Усмотря, что ваше сиятельство являете охоту иметь какие-нибудь новоизданные книги, прилагаю я при сем переведенную с немецкого на французкий язык книгу Le Maitre et le Serviteur, которая по весьма хорошему ея содержанию вам конечно понравится». У листах також зустрічається інформація про книги, які були надіслані гетьману: твори Вольтера, кореспонденція короля Пруського з графинею Бріль. У низці листів зустрічається взаємне привітання з релігійними та родинними святами. Так, гетьман писав: «Имею честь вас поздравить с пришедшим праздником Воскресения Христова», «Анне Карловне Бог даровал дочь, чем от всего сердца моегоипоздравляю». У свою чергу слова поздоровлення адресував і Михайло Воронцов. У листі від 12 березня 1757 р. надсилав вітання з іменинами: «С приближающимся днем тезоименитства вашего я не могу оставить вашему сиятельству мое искренное поздравление принести, желая от всего моего сердца во всяком благополучии оный день неизчетные годы праздновать». Юлія ФУРСОВА

Унікальність садиби Кочубеїв вал, що за кілька століть не зазнав перебудов. Парк «Кочубеївський» – пам'ятка садово-паркового мистецтва XVII століття. Вікові дуби - свідки романтичних зустрічей закоханих гетьмана Івана Мазепи і Мотрони Кочубей. Унікальна експозиція, де представлені автентичні пічні кахлі та замки XVII століття. Місце представлення Батурина, як культурного старшинсько- аристократичного центру Гетьманщини.

Будинок генерального судді Василя Кочубея – єдина пам’ятка історії та культури національного значення, яка збереглася на автентичному місці з кінця ХVІІ - початку ХVІІІ cтоліть, після варварського знищення Батурина Московськими військами в листопаді 1708 року. Єдиний автентичний свідок життя та діяльності гетьманів Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича, Івана Мазепи, а також Василя Кочубея, Самійла Величка. Унікальна частина будівлі – під-

Наталія СЕРДЮК

Батуринський хліб

Батурин знаходиться на перетині важливих шляхів, тут сходиться чотири тракти, тому в місті завжди була велика кількість подорожуючих. Тривалий час на території Батурина дислокувалися військові частини, проживало багато їхніх сімей. Також у місті було чимало ярмарок та базарів, у сезон – безліч відпочиваючих. Тому потреба в хлібобулочних виробах існувала завжди. Перша згадка про роздрібну торгівлю хлібом у Батурині відноситься до 1912 р.: «торговля и всякого рода торговых заведений, в том числе булочных, постоянная на базарах и ярмарках, разносная и развозная». Ці магазини торгували по 12 годин на добу. В 50-х рр. ХХ ст. у Батурині діяла артіль, в якій поряд з іншими виробництвами, у невеличкій хлібопекарні було налагоджено випікання хлібобулочних виробів. Артіль працювала у великому поміщицькому дерев’яному будинку. Дворище розташовувалося на тому місці, де нині Центр відпочинку «Вітрила Маклая» – приміщення колишнього побуткомбінату. Продукція, вироблена тут, продавалася поряд в кіоску. Батурин мав свою пекарню і смачні її вироби споживали як батуринці, так і жителі навколишніх населених пунктів. Ось якими своїми спогадами люб’язно поділилася Олександра Олефіренко, 1941 р.н., за фахом – технолог хлібопекарського виробництва, яка у 1963 році прибула до Батурина за на-

правленням після навчання в Чернігівському кооперативному технікумі. «Думала – відпрацюю та й поїду, а сталося так, що пропрацювала тут все своє життя, звідки й пішла на заслужений відпочинок». Батуринську хлібопекарню було відкрито на початку 60-х рр. ХХ ст. по вулиці Радянській (нині Самойловича). Вона підпорядковувалася Бахмацькому районному споживчому товариству. До виробничих потужностей входили дві печі «ФТЛ2» на 24 люльки (люлька – рухома поличка для рівномірного пропікання хліба) по 12 хлібин кожна. Одна піч використовувалась для випічки хліба, інша – для булочних виробів, були також тістомісильні та тісторозподільчі пристрої та ін. (До відкриття цієї хлібопекарні в Батурині існувала ще одна, яка знаходилася на тому ж дворищі, в будинку розкуркуленого поміщика Потамана. Зараз це приміщення займає житловий шестиквартирний будинок. За свідченнями старожилів, він був побудований у ХІХ ст. ) А до штату сучаснішої хлібопекарні входили: завідуючий виробництвом, яких за існування підприємства змінилося 12 чоловік (перший С. Меркульєв, останній – М. Рибець); бухгалтер, лаборант, 4 кочегари (лише їм за шкідливі умови праці видавали молоко), 2 відвантажувачі готової продукції (експедитори), мішкотрус, 2 водії, 2 вантажники, електрик, комірник, техробітник, інженер-механік та 16

пекарів (4 зміни по 4 чоловіки). Працюючи безперервно в 4 зміни, хлібопекарня випікала за добу в середньому 6-8 тонн хліба. Чорний хліб – формовий та листовий, поділявся на житній, пшеничний та житньо-пшеничний різних сортів. Асортимент білого – батон, сайка, плюшка, кекс, булочка плетена, вертушка, булочки з родзинками та з різними посипками. До весіль та різних урочистостей пропонувалися короваї, до Великодня – запашні паски та пироги. Батуринська хлібопекарня свого часу забезпечувала хлібом навколишні ближні та віддалені села. Хліб доставляли в села: Красне, Митченки, Пальчики, Матіївку, Обмачів, на хут. Осіч, Бондарів, Обирок, Мости Бахмацького р-ну та Нові Млини Борзнянського р-ну. У Батурині хліб можна було придбати в шести магазинах: хлібному та сільгосппродуктів, гастрономі, а також в лавках у районі Сільгосптехніки, Льонозаводу та по вулиці Шовковиці. Також батуринський хліб доставляли в чотири робітничі їдальні; в шкільні їдальні Пальчиків, Красного, Батурина (2 школи: середня та допоміжна інтернат), Обмачева, Митченок; в їдальні льонозаводу, колгоспу, Сільгосптехніки, лікарні; в три кафе: «Сейм», «Полісся», «Зустріч». В закладах масового харчування шматок хліба до страви коштував 1 коп. (ціни станом до 1991 р.). А в магазині за 1 крб. можна було купити 6 хлібин по 16 коп. кожна, кілька батонів по 22 коп. Транспортували хліб до спожи-

вача спеціально обладнаним автомобілем ГАЗ-53, також кінними підводами зі спеціальними шафками. Суворо заборонялося доставляти хліб до споживача у відкритих ємностях чи лантухах. У 1996 р. пекарня припинила роботу. З усіх виробничих будівель збереглися лише приміщення моторної станції та кілька господарських споруд, всі інші виробничі потужності розібрані і здані на металобрухт. В Батурині також було налагоджено виробництво кондитерських виробів. Цим займався цех при комбінаті громадського харчування. Там випікали різноманітне печиво, рогалики, торти, рулети, зефір, безе, запашні паляниці, пироги, різні булочки, ромові баби та ін. В 90-ті роки підприємець Г. І. Бут відкрила приватну хлібопекарню, що мала назву «Докахліб». Вона займала приміщення, де розміщено сьогодні кафе «Оболонь» приватного підприємця О. П. Ровного. А ще в лихі 90-ті чимало містян займалися випічкою хлібобулочних виробів у домашніх умовах, адже з багатьма мешканцями за роботу розраховувалися зерном і борошном. Тому багато хто був змушений згадати досвід своїх предків і випікати хліб самотужки. Марина ГЕРАСЬКО Автори публікацій – співробітники Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»

13 В подарунок – книги для музею Щедрий дарунок від видавництва «Темпора» (Київ) отримала бібліотека Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського. Це 40 книг, переважно наукового та науково-популярного спрямування, зокрема 19 книг про військову історію України, 5 – з історії Української революції та Визвольних змагань, 4 – з історії Другої світової війни. Музей висловлює щиру вдячність видавництву за цінний дар. Ось деякі з подарованих книг. «Битва під Берестечком 1651 року», В. Брехуненко. «Бєженство 1915. Забуті вигнанці», А.Примака-Онішк. «Великий Тюркський каганат: кочова імперія євразійських степів», О. Жданович. «Від козаків до гусарів», Я.Тинченко. «Війна України проти Радянської Росії у 1920 році», Я. Тинченко. «Війська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армія Української держави, травень-грудень 1918 р.», Я. Тинченко. «Воїни степів. Гуни на території України», О. Жданович. «Герої Українського неба. Пілоти визвольної війни 1917–1920 рр.», Я. Тинченко. «Григорій Орлик або Козацька нація у французькій дипломатії», І. Дмитришин. «Дієва армія УНР, листопад 1918 — листопад 1919 р.», Я. Тинченко. «Зі Скандинавії у Причорномор’я. Військове мистецтво готів на теренах України», О. Жданович. «Київ 1917–1919. Адреси. Події. Люди», О. Кучерук. «Крила України: військово-повітряні сили України (1917–1920 рр.)», А. Харук. «Лєнінград. Трагедія міста в блокаді 1941-1944», А. Рейд. «Листування 1903–1928 роки. Є.Чикаленко, С. Єфремов.» «Мазепа», Богдан Кентржинський. «Махновська веремія. Тернистий шлях революційної повстанської армії України (махновців) 1918–1921 рр.», Д. Архієрейський. «Навколосвітня подорож на шлюпі «Нева» (1803-1806)», Ю.Лисянський. «Невідома війна 1919 року: українсько -білогвардійське збройне протистояння», М. Ковальчук. «Павло Скоропадський. Спомини: кінець 1917 – грудень 1918 року». «Перунові діти. Військова справа слов’ян на початку Середньовіччя», Є. Синиця. «Петро Болбочан», В. Сідак. «Піхота українських гетьманів», С. Шаменков. «Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948–1953 рр.)», Т. Вронська. «Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917– 1918 рр.», В. Лободаєв. «Родові гнізда Драгоманових-Косачів: їх устрій та культура», Т. Скрипка. «Стародавня історія України (друге видання, доповнене)», Л. Залізняк. «Степовий щит Литви. Українське військо Гедиміновичів (XIV– XVI ст.)», Б. Черкас. «Щоденник. Спогади», С. Єфремов.

14

Світ історії Чернігівщини

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Родина Корнієнків з Авдіївки — відображена історія України

Продовжуємо публікацію свідчень Дмитро Гаврилович Корнієнка (05. 11. 1918, с. Авдіївка, Сосницький район – 22. 08. 1995, м. Сомерсет, Нью-Джерсі, США) комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні. Надав їх його онук Олег Корнієнко, що мешкає у м. Суми, учасник російсько-української війни.

— А як у Вашій родині зберігалися, скажім, козацькі традиції?

— В нашій родині вони зберігалися дуже, надзвичайно. Ті традиції, портрети всякі й т. д., походження, то було щось надзвичайне. То було. Це заперечити не можна. І в обох родинах. Як у матері, так по батькові. По матері, в материній родині, то так то, того козацтва не було вже нічого, і попелу, але там і портрети стояли тих гетьманів, розумієте, і полковників і так далі. То було на найсвятішому місці. То зберігалося, то немає мови. Можливо, що то тільки тримало при національній свідомості, оте козацтво, якого вже, безперечно, не було.

— Чи в Вас навіть були портрети Ваших предків?

— Так, так. Я, як пригадую, я вже не можу тепер розібратися в тих титулах, але в діда ціла стіна була увішана тими козацькими старшинами. І покійна бабця розказувала: «Оце полковник такий, а оце осавул такий». А що таке осавул, я ж не мав сірого поняття. (Сміх.) Оце сотник, а то другий, все то козацькі титули. То там тих портретів було навіть дуже багато. І то з відзнаками, з усім і так далі. Отже, материнська родина була суто козача. Пригадую такий епізод покійної мами, як вже тато сватався і батько каже: «Ну, сукин ти син, якби ти не козак, я би ніколи за тебе доньку не віддав». Але яке ж у той час вже козацтво було, але мовляв, тільки тому, що ти козак.

— А селяни у Вас рахувалися також козаками?

— Ні. Оце, що я пригадую, то в нас селяни були двох ґатунків. Були, так називалися, панські й були вільні. Яка різниця між тими чи іншими, я не знаю. Як можна сказати, я не знаю. Тепер я знаю, але тоді я в тому нічого абсолютно не розбирався, бо головне – в той час уже не приходили до якоїсь, розумієте, там різниці, тільки вже були бідніші і багатші. Селянство ділилося на якісь, можна сказати, три категорії: бідні, були середні й була багатша каста. Таких багатіїв то в нас не було, але в всякому разі люди, які, можна сказати, розпоряджали вже в період НЕПу до якої машинерії, наприклад, таке

як парові молотарки були, скажемо всякі косарки. Стягнені з Америки або з Австрії. Але, певно, в нас були американські, то вже найкраще що можна було купити. Бідніші, звичайно, цього не мали. Але різниці в ґатунку життя майже не було. Поза тим були ледарі, які не дбали, як ми маємо тут повно, не дбали ні за що, але той, який старався тримати себе на відповідному рівні, той жив.

— Чи Ви вважаєте, що соціяльні розподілення в селі були природніми й глибокими.

— Так. Природніми, я то вважаю.

— Чи можна сказати, що навіть була свого роду, не то що боротьба, але якийсь антагонізм?

— Ні. За моєї пам’яті, можливо вона була раніше до революції, але коли пройшла революція і прийшов період НЕПу, поділили землю, забрали в таких панків, як моя родина, дідова або другі ще там були, то моя покійна мама казала: «То й добре, що позабирали. Хай вони тепер не лежать під деревом, а працюють». Мав землю, то мав працювати, а так би то лежав. Вона була консерватистка. Отже антагонізму жадного не було. Ні. Помагали один другому, як могли. У потребі. Пригадую епізоди: в нас найбільше було нещастя або трагедія як, скажемо, грім запалить стодолу й збіжжя згоріло. Отже людина фактично осталася без засобів існування. То в нас був, я був малий, але пригадую, таке, розумієте, їхав по селі з підводою, збирав збіжжя. Мусив кожний дати коробку збіжжя. Пізніше там виділяли десь кавалок лісу. Йшли гуртом, рубали ліс, звозили, будували хату, якщо згоріла. Помагали громадою, як могли. Дискримінованих не було, на мою думку. В тій системі навіть не могло бути. Злодії були дискріміновані. Ті були. А поза тим, бідні чи багаті, то в випадку якоїсь трагедії дискримінації не було.

— А Ваші рахувалися поміщиками?

— Ні, ні. Так називалися «кулаки», по-російському. По-українському в термінології навіть слова кулак немає. Ви його не найдете. То цілком російський винахід. Нас поміщиками не вважали. Бо всі поміщики були розорені під час революції. У нас частину добра забрали під час революції, отже ми були щось таке — біля заможними, поміщиками — то вони то повідрізали, позабирали, роздали людям, а нас лишили в спокою. Не було жадних арештів, жадних погромів аж до 30-го року. Одне, що покійний тато був позбавлений права голосувати ще в 24-му році за те, що він був петлюрівський офіцер. Тільки тому.

— Чи Вам батько щось оповідав

про службу в українській армії?

— А-а, що я можу сказати, що я можу пригадувати з його оповідань. Мало що. Наприклад, характерний епізод вже не під час служби, а під час російського полону, бо він був у Росії в полоні. Він мав нагоду завідувати якимсь там, розумієте, продовольчим складом. А звичайно полонених кормили, як скрізь і завше. То він своїм землякам помагав, розумієте, в продуктах, отак щоб вони мали щось трошки більше. І один з них, такий пан Жук, який користав з його ласки, пізніше його грабував і старався замордувати. То він казав: «О, то це ти мені відплачуєш за те, що я тобі нелегально передавав за дроти!» Оце такий епізод пригадую, а поза тим – нічого. Бо тяжко, майже мало що лишилося в пам’яті з того полку сірожупанників, в якому він служив. Цей полк я пам’ятаю. І властиво за цей полк його радянська влада й ввесь час картала. Аж поки не з’їла.

— Якою комерцією займався Ваш батько?

— Торгівлею скота. Торгував худобою.

— Йому вдалося за часів НЕПу зробити?

— Ні, не вдалося йому багато зробити, бо він цю справу розпочав десь майже в 26-му й в 27-му році, а в 28-му, це все скінчилося. Так що він не вийшов. Але в період він робив прекрасний business.

— А ж ішла ця торгівля?

— Властиво вони їхали, в нього був ще один партнер жид, і вони їхали на південь України, там закуповували і спроваджували в Росію худобу. Вони потягами. Скуповували там худобу, вантажили в потяги і везли в Росію і там продавали. В період НЕПу то була вільна торгівля.

— А можна було добре заробити?

— Він заробляв добре, але то був дуже короткий час. А business, як звичайно потребує час його поставити на ноги, навчитися, як ним провадити й т.д., знайти всі позитиви й негативи. А то було всього, думаю, не більше три роки. Але він затявся на землі не працювати. Він казав: «Я не вмію того робити й я не хочу». А брат каже: «О, то й добре, як ти не хочеш, то я буду робити». І той робив день і ніч. Аж поки його так само не забрали, й десь у Сибірі вся родина погинула. Одна, тоді вона мала, здається, півтора рочку, то її сусіди вихватили, як вантажили на сани везти до Сибіру, то ту дитину вихватили й вона виросла. Решта все загинула.

— Як Ви були ще малі зовсім, то як Ви ставилися до радянської вла-

ди? Чи Ви думали, що з того щось може вийти?

— Ви знаєте, що я Вам можу чесно сказати, я не мав абсолютно ніякого в той час відношення, як і що й куди. Мене радянська влада торкнулася вже як цей голод сколихнув. Це було номер один. І пізніше ті всякі переслідування й так далі, то вже було не те, що можна вибирати якийсь погляд, а іншого погляду не було на радянську владу. Другого погляду не мусило бути. Не мусило. Ви тільки можете подумати собі, якби вас там і там, довкола бичували, обрікали, то яке в вас відношення може бути? То сміховище. І коли навіть мене отак допитував один НКВДист, дав мені якраз отаке питання, як ви задали, а я зареготався, і я мав тоді десь вже 20 років, зареготав як кінь. Кажу: «А ти що? Ти питаєш, чи ти смієшся? — по-російскому до нього. — Як ти знаєш мою біографію, то яку ж собаку ти в мене питаєш, яке моє відношення було тоді. Що ти мене питаєш? Ти мусиш сам знати, якщо ти в курсі тієї справи, же я мав мати відношення до того. Або ти мав би ліпше?» От питання! Якби я йому навіть сказав — гарне, то чи він, жби він мав розум, міг би повірити? Ну, цікаво — відношення до влади. То є, само за себе говорити. І це питання навіть ніде воно не може бути. Як відношення? Ну, же?

— Є такі, що кажуть, що в дитинстві наївними були, дурненькими.

— Я вам скажу, можливо є такі, що не були під таким гнітом, розумієте. Вони чули від когось, що то було. Вони можуть мати двоякий погляд на радянську владу. Людина ж на тому всьому перетерпіла, як вона може мати інший погляд? Як я можу любити ту владу? Цікаво, ж? Влада, яка мене хотіла загладити за щось. Спитати. Нізащо. Чи то голодовою смертю, та то ж найстрашніший спосіб смерти, який є.

— Чи були в Вашому селі такі люди, що на початку підтримували радянську владу.

— О, певно, що були.

— А яка частина це була?

— Це не була велика частина, але було їх досить. Переважно це були люди які, як би сказати, з нахилом до легкої наживи. Переважно в тому характері.

— А з яких людей складався уряд місцевий: апарат, чи партійна група?

— То був, так називався КНС – комітет незаможніх селян. Група була десь до 30 осіб. Всі вони були озброєні, будь-якою зброєю, переважно конфіскованою, такими мисливськими рушницями. І вони приймали активну участь у розкуркуленні, у грабіжництві, властиво, цих

заможніших селян в ім’я наживи. Більш нічого. Пізніше та нажива такі-так була розбазарена, позалишалися такими, як вони були. Але вони грабували, ясна річ, не дивлячись ні на що.

— А чи були також приїжджі в уряді, міліції, Чека, ҐПУ?

— Безперечно були там елементи різного характеру, але домінуюча маса була оця безхребетна. Я не кажу, що вона була активна, або 100% комуністична патріотична. Ні, в них жадного патріотизму не було. У них тяглість до власної наживи. То, що в першу чергу тягло їх туди. У них не було ідеальності побудови комунізму, чи там що. Їх розум не позволяв на це. Просто отако собі, награбити. Це переважно була сама отстала, неграмотна маса. Там не було провідної верстви, яка б диктувала щось, і властиво, думаю, що цей, який проектував цю справу, якраз на них розраховував. Отже, їм не потрібно було якоїсь здравомислячої людини, яка могла б сказати: — Слухай, я забираю пів шклянки пшона, а що вони будуть їсти, он двоє сидить. То, як видно, в уряді це теж було враховано, щоб він мав бути 100%-овий деспот, який не рахувався ні з чим. Щоб до його розуму, то не доходило – а що вони їстимуть?

— А скільки було в Вашому селі таких свідомих родин?

— Тяжко сказати. Може було яких 60, але тяжко з огляду на те, що я тоді був дуже малий. Думаю, що, може, було яких 70, може до 100.

— Але це ж все таки більше, як комуністів.

— Так, але ж вони мали владу за собою. Комуністів було багато менше, але вони мали владу.

— Чи в Вас були такі, як в других околицях, отамани, повстанці?

— У нас у селі особисто таких не було. Організованого повстання не було. Індивідуальні були. Наприклад, індивідуальні були підпалювачі отих самих комуністичних держиморд. Наприклад, було таке, що одного втопили. Це був таємничий донощик. Знайшли його утопленим у колодязі, а другого з відрубаними ногами на лузі. Якраз за них мій покійний тато відповідав. А він не був причетний до цього. Отже, окремі випадки були. Звичайно, вони кінчалися арештами. Сотні гнали до арешту і т.д. Але щоб масово організовані – не було. Масової організації не було, щоб десь там був отаман, чи, скажемо, ватажок повстанської групи. Не було цього. До речі в нас була дуже принадлива територія. Були ліси й болота й т.д. І в революцію там якраз було це. А в цей період не було нічого.

Поч. в №№169, 170. Далі буде

Фотоархів Ічнянщини

Хор Гната Камінського.Ічня.1919

Ічнянська «Просвіта».1910-ті роки.

Колгосп «Нова громада», Ічня.1933 рік.

Джерело: «Ічнянщина: першоджерела. Історія краю в документах». Автори-упорядники Микола Терещенко та Віталій Шевченко.

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Світ літератури і мистецтва

Лесь Гомін (Олександр Королевич): письменник, бібліотекар, викладач

Олександр Королевич приходить у цей світ 30 березня 1900 р. у Черкасах. Ще в часі українських визвольних змагань 1917-1921 рр. майбутній письменник, знаний тепер під псевдонімом як Лесь Гомін, друкує близько десятка оповідань та майже двадцять статей суспільного характеру.

1924 р.: Юний Королевич – випускник Київського інституту народної освіти. Далі будуть Черкаси, Тирасполь, Одеса… Згодом Лесь Гомін напише в автобіографії: «працював у театрах актором, режисером… журналістом у центральних і провінціальних газетах, був літературним консультантом у театрах… викладачем в комуністичному університеті тощо. Одночасно писав критичні статті, художні твори, робив переклади. Взагалі жив переважно літературною працею – гонорарами». У 1934 р. Гомін стає членом Спілки письменників СРСР. Королевичу не вдалося уникнути зіткнення з репресивною машиною, вона боляче вдарила по ньому, але не розчавила, як інших: у 1935 р. письменника було засуджено до 3 років таборів… Можна сказати, саме це порятувало тоді життя: у той час Система ще тільки починала набувати тих жахливих анти людських рис 1937-1938 років.

У 1939 р. Королевич влаштовується бібліотекарем у Ніжинському педагогічному інституті й до початку війни встигає подолати доволі поважний шлях професійного зростання: зав. бібліотеки, викладач кафедри української літератури, проректор із заочної освіти… В Узбекистані, де перебуває під час війни, очолює школу, звідти до Ніжина повертається зі званням «Відмінник народної освіти».

1944 р.: Королевич – викладач української літератури та заступник директора інституту із заочної освіти. Тут варто навести промовисті рядки з характеристики від 25 січня 1948 р. за підписом директора Ніжинського педагогічного інституту Д. Кузнецова: «Літературні твори, написані т. Королевичем за попередні роки за псевдонімом Олесь Гомін, для користування заборонені». Йдеться про збірку оповідань «Контрольні цифри» (1931), повість «Велетень з хворим серцем» (1932, розповідь про працю суднобудівників), п’єсу «Маски» (1933). Упродовж 1945-1948 рр. письменник створює роман «Люди», який побачить світ лише 1971 р., вже після смерті автора. У творі яскраво змальовано колектив Ніжинського педагогічного інституту в перші роки війни. Окремої розмови потребує роман «Голгофа», створений ще у 1930-х рр., проте надрукований окремою книгою 1959 р., також після смерті Королевича. Більшість енциклопедичних видань радянського періоду окреслює цей твір як антирелігійний, насправді роман дотепер не втрачає актуальності, адже головна його тема – реакційна суть сектантства. Розповідь побудовано на реальних подіях життя молдавських монастирів у період між двома революціями на теренах Російської імперії: 1905 та 1917 рр. Головний герой – ієромонах Інокентій, колишній конокрад, а тепер засновник монастирів нового типу: «райських садів». Себе Інокентій проголошує як тре-

тю особу Святої Трійці – Духа Святого. Ієромонах пророкує «кінець світу» й лякає своїх послідовників «страшним судом». Заперечує родину та шлюб, пропонує відмовитися від послуг лікарів. Фізичні страждання – покута за гріх. Інокентій закликає позбуватися приватної власності: будинку, землі, худоби. Продавати, а вилучені кошти… Читач чудово розуміє, куди. Засновник секти усіма способами заохочує суїцид як найвищу форму служіння. У «Післяслові» до роману Гомін надає пояснення: що спричинило до зацікавлення такою складною і жорстокою темою ? Ось це важливе свідчення: «Останній загін інокентіївців зліквідовано 1929 року, до чого прислужився і автор цієї книжки. Ця невеличка, але міцна контрреволюційна зграя існувала під прикриттям сільськогосподарської артілі біля Балти». Помер письменник у Черкасах у 1958 році. *** Зацікавлених цією темою запрошуємо ознайомитися із вказаними виданнями у відділах читальної зали та абонемента Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва (вул. Шевченка, 63). Гомін Л., «Голгофа», Київ, «Дніпро», 1982. Гомин Л., «Голгофа», Баку, Объединение «Олимп», 1991. Донець Г., «Гомін Лесь», Українська Радянська Енциклопедія, т. 3, Київ, 1979. Дузь І., «Гомін Лесь», Українська Літературна Енциклопедія, т.1, Київ, 1988. Калібаба Д., «Гомін Лесь», «Видатні діячі культури, науки, політики Придесення», довідник, Чернігів, 1995. Мишанич О., «Гомін Лесь», Енциклопедія сучасної України, т. 6, Київ, 2006. Самойленко Г., «О. Королевич (Лесь Гомін)», «Літературне життя на Чернігівщині в ХІІ-ХХ ст. , Чернігів, 2011. Валерій ПОМАЗ, бібліограф Чернігівської обласної бібліотеки для юнацтва

Виставка у Новгороді-Сіверському

Впродовж століть на Новгород-Сіверській землі полишили слід майстри, які змогли уславити не тільки рідну Новгород-Сіверщину, а й велике українське плем’я в європейському вимірі. Небувалий розквіт талантів митців пензля особливо вражає після набуття Україною Незалежності. Виставки робіт художників завжди супроводжують свята та урочистості міського та районного рівня. А в центрі Новгорода-Сіверського вже кілька років працює виставкова зала районного народного аматорського клубу декоративновжиткового мистецтва «Княжа скарбниця». На жаль, пересічна публіка з кожним роком демонструє незмінну слабкість, безініціативність у прагненні до мистецтва. Виховати розумних та уважних до духовного надбання українців прагне і Новгород-Сіверський музейзаповідник «Слова о полку

Ігоревім». Впродовж року тут обов’язково відкривається кілька серйозних художніх виставок. Ось і 18 лютого директорка музею-заповідника Олена Матюк разом зі своєю заступницею Оленою Радченко під склепінням старовинної будівлі оголосили про відкриття виставки «Архітектурні перлини України в живописі та графіці», яка пропонує шанувальникам мистецтва 32 картини художників, котрі в різні роки ХХ століття попрацювали олій-

ними фарбами, аквареллю, в техніці графіки та ліногравюри. Присутні оглянули творіння художників, надані Чернігівським художнім музеєм ім. Галагана та від місцевих майстрів. Церкви, собори, монастирі та колоритна природа навколо них! Інша справа, що так і залишається такий пофігізм, який оволодів пересічною публікою останніх десятиріч щодо ознайомлення зі світом прекрасного. Що ж, справа не проста. Високе

мистецтво навряд чи набуде масовості у найближчі часи. Але можливість вибору надається широкому загалу. І наше місто має такі умови. В затишній атмосфері, в оточенні старовинних стін монастирських споруд, чимало яких дійшли до нас від часів Д. Туптала, А. Мацієвича, Лазара Барановича та Івана Мазепи, на виставці постали творінням наших земляків із Чернігівщини, або ж тих, кому ся земля припала до серця. Про важливість роботи працівників музею-заповідника «Слова о полку Ігоревім», висловлюючи подяку за такі виставки, говорили на презентації міський голова Олег Бондаренко, керівниця клубу «Княжа скарбниця» Ольга Луговська, директорка районної центральної бібліотечної системи Тетяна Костюкова, громадська активістка Олена Бикова та автор сих рядків. Борис ДОМОЦЬКИЙ Сайт «Правий Берег Десни»

15

Володимир Самійленко

3 лютого 1964 року в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині народився Володимир Самійленко, поет, драматург та перекладач, мовною культурою якого захоплювався Іван Франко. Він був позашлюбним сином поміщика Івана Лисевича та кріпачки Олександри Самійленко. Виховувався у родині близького приятеля родини Гоголів Олексія Трохимовського. Навчався у Київському університеті і був, мабуть, єдиним на той час студентом зі своєрідним соціальним статусом. Увійшов до літературно-мистецького гуртка «Плеяда». Тут потоваришував з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким. Він плідно працює і друкується у часописах «Зоря», «Дзвінок», «Літературно-науковому віснику». Володимир Самійленко стає знаним в Україні поетом. Протягом 1893 – 1917 років життя поета було пов’язане з Чернігівщиною. Він працював нотаріусом, хоч і не полишав писати. Перебуваючи у Чернігові, відвідував «суботи» Михайла Коцюбинського, де збиралася місцева творча інтелігенція. Був членом «Братства тарасівців». Підтримав Українську революцію 1917 – 1921 років, працював у різних Міністерствах УНР. Після приходу більшовиків до Києва змушений був виїхати з міста, намагаючись десь осісти. У цей час він бідував, намагався заробити на прожиття перекладами. Хворий, за рік до смерті він перебрався до Києва. Помер у Боярці 12 серпня 1925-го.

Степан Смаль-Стоцький

19 січня 1859 року на Львівщині народився Степан СмальСтоцький, мовознавець, літературознавець, один із фундаторів Української академії наук у 1918 році. Походив із багатодітної селянської родини. Навчався в гімназіях Львова, Чернівецькому і Віденському університетах, здобув ступінь доктора слов’янської філології. У 1885-1918 роках – професор Чернівецького університету, викладав українську та російську мови. Один із провідних діячів національно-культурного відродження Буковини, опонент москвофілів. Добивався рівноправності українців в адміністрації й політичному житті Буковини. Співзасновник товариств «Народний дім», «Буковинський Боян», «Руська школа», активний діяч «Руської бесіди», дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1899го). Депутат Буковинського крайового сейму і австрійського парламенту. Автор монографій «Руська правопись» (1891), «Руська граматика» (1893, витримала 4 видання), «Буковинська Русь. Культурно-історичний образок» (1897), «Шкільна граматика», «Ідеї Шевченкової творчості» (1914) та багатьох інших. Заперечував існування спільної давньоруської мови, вважаючи, що фонетично українська мова ближче до сербської, ніж до російської. Різко критикував теорії «центрів» чи «колисок» розселення східних слов’ян: «Словіни новгородські, Радимичі і В’ятичі, Кривичі та й Дреговичі середнього Дніпра ані не бачили й в тій колисці ніколи не лежали і звідти ніколи в свої нові оселі не розходилися…Так само і Бужани, і Волиняни, і Дуліби, і Тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдності і спільности східних Слов’ян з одним якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніше, а не то в цих давніх часах». Під час Першої світової війни – офіцер австрійської армії при штабі Чернівецької бригади, проводив культурну працю в таборах українських військовополонених. Голова Управи Українських Січових Стрільців (1917-1918), співзасновник Української академії наук, посол ЗУНР у Празі (1919-1921). У подальшому залишився в Празі, викладав в Українському вільному університеті. Вважався одним із найкращих шевченкознавців. Багато зусиль присвятив організації товариства «Музей визвольної боротьби», яке очолював у 1935-1938 роках. Помер 17 серпня 1938-го у Празі. За заповітом, похований на Раковицькому кладовищі у Кракові (Польща), біля дружини. Український інститут національної пам`яті

Світ домашнього читання

16 Несподівані думки

Ніколи не будь мудрим у власних очах. (Соломон). Постарайся отримати те, що любиш, інакше доведеться полюбити те, що отримав. (Бернард Шоу). Якщо проблему можна вирішити за допомогою грошей, це не проблема, а просто витрати. (Генрі Форд). Мати добре серце у злому світі — ознака хоробрості, а не слабкості. Найдорожче, що можна подарувати, – це ваш час: ви віддаєте частинку свого життя.

Було колись...

Захоплення видатних письменників Франческо Петрарка. Італійського поета вважають одним із перших колекціонерів старовинних монет. Літератор ініціював нумізматичні дослідження, вважав їх дуже цінними для історії. Вольтер. Французький поет любив ремонтувати зламані годинники. Він заснував невелику компанію у Швейцарії, що виготовляла годинники. Продукцію поет експортував у різні країни, у тому числі Францію. Микола Гоголь. Він прославився і кулінарними витворами. Придумав коктейль із рому та козячого молока, який назвали «Гоголь-моголь». Письменник також добре готував українські страви – вареники і галушки.

Куточок гумору Одеські жарти

Сара Мойсеївна була щаслива в шлюбі аж 20 років. На це у неї пішло п’ять чоловіків.

☺

☺

☺

Концерт театру ім. Т. Шевченка – нашим жінкам Напередодні свята Весни та Кохання, 6 березня, в Чернігівському академічному театрі ім.Т. Шевченка відбувся святковий концерт артистів театру. Теплі й зворушливо-жартівливі привітання чоловічого складу театральної трупи пролунали на початку концерту. Різнобарвні й багатоликі образи жінок поставали з вокальних номерів артистів театру Едуарда Брагіди і Валентина Коріня. Гарячими оплесками зустрічали глядачі сольні виступи артистів Альберта Лукашова і Лариси Кравчук. Низкою хореографічних композицій прикрасили програму артисти балету Віталіна Брагіда, Тетяна Вербило, Анастасія Сальнікова, Володимир Кирильченко, Дмитро Лойченко, Сергій Никонюк – від ніжно-журливої композиції «Без тебе» і драматичного «Тріо» до напружено-імпульсивного «шизофренічного танго». Сміх і пожвавлення серед глядачів викликала колоритна замальовка «Весілля» (Наталія Пунтус, Борис Великий, артисти балету). А

☺

☺

☺

☺

☺

— Сарочко, я ж учора віддав тобі зарплату, а ти кажеш, що у нас нема грошей.

— У мене є гроші. У нас нема.

☺

☺

☺

— Ти чув, Абрам переселився.

— Куди?

— Недалеко, через дорогу. Раніше Абрам мешкав у своєму домі навпроти тюрми, тепер мешкає навпроти свого дому.

учасники жартівливого розіграшу «Смерека» (артисти Євген Бондар, Петро Великий, Микола Лемешко) встигли за кілька хвилин виступу перецілувати щічки майже всіх молодих і гарненьких дівчат у залі, звичайно за їх згодою та бурхливою підтримкою усього глядацького загалу. Театралізованого забарвлення концертній програмі додали сцени з вистав театрального репертуару «За двома зайцями» (засл. арт. України Наталія Максименко і Петро Великий), «Наталка Полтавка» (Валентин Ко-

Юрій Лисянський, «Новколосвітня подорож на шлюпі «Нева» (1803-1806). Подорожні записки Юрія Лисянського, ніжинського шляхтича, який першим у Російській імперії здійснив навколосвітню подорож у 18031806 рр., єдиним українцем, що спілкувався із першим Президентом США Джорджем Вашингтоном.

Олександр Мар’ямов, «Береги дванадцяти вод». Книга присвячена репортажній спадщині Олександра Мар’ямова – надзвичайно спостережливого мандрівника, журналіста і сценариста. Читачі знайдуть тут кілька матеріалів, уміщених свого часу в журналі «Нова генерація»; фрагменти незавершеної репортажної повісті про Одесу «Вільний порт»; цикл подорожніх нарисів «Аеродроми і порти», де чільне місце займають описи Персії, куди автор мандрував літаком нововідкритої лінії Харків – Тегеран; і найголовніше – по-

рінь), «Запорожець за Дунаєм» (Едуард Брагіда). А створював піднесений святковий настрій концерту оркестр театру під керівництвом головного диригента Олексія Рощака, який досконало супроводжував виступи вокалістів і дивував глядачів несподіваною ігровою постановкою концертних номерів. Після завершення концертної програми вся глядацька аудиторія, стоячи, бурхливими оплесками дякувала артистам, які зробили такий чудовий подарунок до свята 8 Березня.

дорожній репортаж «Береги дванадцяти вод», наклад якого було знищено, крім одного примірника.

Олександр Афанасьєв-Чужбинський, «Нариси Дніпра». Автор – відомий у свою епоху письменник, публіцист, етнограф, приятель молодих років Тараса Шевченка. Багато мандрував Україною, вивчаючи народний побут, уклав словник української мови. У 1856–1860 роках здійснив експедицію берегами Дніпра й Дністра, результатом якої стала книга у двох томах – ґрунтовне краєзнавче та етнографічне дослідження і водночас захопливий художній твір у жанрі дорожніх нотаток з безліччю живих діалогів. У першому томі описано життя на берегах ріки від порогів і до її гирла: навігацію і торгівлю, будні містечок і сіл, побут їхніх мешканців – відважних дніпровських лоцманів, українських селян, німецьких, шведських та єврейських колоністів. З особливим почуттям автор пише про занедбані запорозькі пам’ятки – рештки Січей і забуті могили «степових лицарів».

Школа психології

Як швидко заснути та як дізнатися що вас обманюють

Знання психології робить життя складнішим, а застосування — простішим

У сплячих менше 5 годин, втричі частіше виникають психічні проблеми, ніж у тих, хто спить по 8-9 годин. Наймиліший для людини звук – її власне ім'я. Перше, що треба запам'ятовувати при знайомстві лз людиною, – її ім'я, а не посаду чи професію. Щоб швидко заснути треба лягти на спину, витягнутися, розслабити все тіло. Закрити очі і під закритими повіками закотити зіниці наверх. Це нормальний стан очей під час сну. Психологи визначили, що жінці достатньо всього 45 секунд, щоб оцінити незнайомого чоловіка. З них 10 секунд вона вимальовує собі загальне враження про фігуру, 8 секунд оцінює очі, 7 секунд дивиться на волосся, 10 секунд на губи і підборіддя, 5 секунд - на плечі. А останні 5 дивиться на обручку — якщо вона є.

Світ- інфо

Чернігівська обласна інформаційноаналітична газета.

Олександр Перлюк

Перлюкізм

Книгам — друге життя

В Чернігівському культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо» (вул. Шевченка, 9) серед численних інших книг є у продажу й ці видання про захоплюючі подорожі.

☺

— Лікарю, у мене щось у боці коле.

— Це доброта, довірливість і готовність допомогти. Вони завжди виходять боком.

Жартома і всерйоз

І навіщо керівництву така кількість народу? Чим більше отримуватимуть наші банкіри і директори, тим вищим у нас буде середній прибуток на душу населення. Якщо не затягнути людям паски, вони ще, чого доброго, почнуть жити краще. Перед законом усі рівні, просто не у всіх є гроші відкупитися. Все-таки погано, що у нас демократія, —- уже не можна все звалити на диктатуру.

В «Інтермеццо» – книги, що кличуть у мандри

— Ізя, ти горілку п’єш?

— Якщо це запитання, то ні. А якщо пропозиція, то таки да.

Світ- інфо №171 19 березня 2020 року

Кращим засобом від турбот, тривожності і стресу вчені з Оксфордського університету визнали читання. Цей спосіб кращий навіть за такі гарні речі, як прогулянки, чаювання або прослуховування музики. І, звичайно, набагато кращий всід алкоголю. Іноді нерозділене кохання переростає у справжню одержимість і навіть загрожує психічними розладами. Вчені стверджують, що чим голосніші і впевненіші заяви сперечальника, тим більше у нього шансів отримати перемогу в дискусії. Говоритіть впевнено, навіть якщо не дуже впевнені в правоті. Якщо людина намагається щось згадати, але при цьому продовжує дивитися вам в очі, будьте впевнені - вас обманюють. Жінки відчувають себе коханими, спілкуючись обличчя до обличчя зі своїм партнером. Чоловіки відчувають емоційну близькість у спілкуванні, сидячи поруч з партнеркою.

Зареєстрована у Головному управлінні юстиції Чернігівської області. Свідоцтво про державну реєстрацію: серія ЧГ № 501-150 Р від 26 жовтня 2011 року.

Розгляну пропозицію взяти під реалізацію/придбати букіністичну літературу: книги з історії, філософії, класику зарубіжну та українську (розстріляне відродження, діаспорних письменників), сучасну українську літературу, фентезі, фантастику. Російську класику та соцреалізм не пропонувати. Тел. 063-23618-03 (Олександр), pivnich.info@gmail.com

Школа української мови Неправильно

Правильно

Намітити заходи

Накреслити заходи

Намічається робота

Планується робота

На началах

На засадах, на основах

Нанести удар

Завдати удару

Наносити шкоду

Завдати шкоди

На пару слів

На кілька слів

У світі цікавого Жирафи здаються неповороткими лише на перший погляд, насправді ж вони непогано бігають і стрибають. Тікаючи від небезпеки, ця тварина здатна розвивати швидкість до 55 км / год, а також долати півтораметрові бар’єри. Жуки-бомбардири захищаються від недоброзичливців, вистрілюючи нагрітою до температури кипіння сумішшю токсичних речовин. Дельфіни й морські черепахи – відмінні друзі. Коли черепахи припливають до Нікобарських островів для відкладання яєць, вони не виходять на берег доти, поки дельфіни не дадуть особливий сигнал: «узбережжя безпечне». Символ штату Гаваї – риба спінорог. На місцевій мові вона зветься хумухумунукунукуапуаа, або просто хумухуму.

Корисні поради Якщо фарба на дверях, рамах або підвіконнях стала тьмяною, освіжити її допоможе така суміш: літрова банка просіяної тирси і 2 ложки оцту. Цим потрібно відполірувати поверхню. Не можна мити поверхню, покриту олійною фарбою, водою з милом, від цього вона швидко тьмяніє. Краще користуватися розчином нашатирного спирту (1 ложка на літр води). Дуже брудні місця потрібно спочатку промити розчином хлорного вапна, а потім чистою водою і ретельно витерти.

Найкращі книги — в КМЦ «Інтермеццо»

У продажу українська і зарубіжна художня, історична, наукова література, книги для дітей. Великий вибір комісійної (букіністичної) книги. Також — сувеніри, авторські роботи (кераміка, різьба та ін.) майстрів народної творчості Чернігівщини, картини чернігівських художників, диски української музики. Культурно-мистецький центр «Інтермеццо». Чернігів, вул. Шевченка. 9.

Чернігівський культурно-мистецький центр «Інтермеццо» 14000, м. Чернігів, вул. Шевченка, 9, тел. (063) 236-18-03 http://intermezzo.org.ua. e-mail:kmc. intermezzo@gmail.com ІCQ: 605-110-856 Послуги: в продажу книги, музика, мистецтво, сувеніри, канцтовари, а також туризм, екскурсії, проведення презентацій, прес-конференцій, творчі зустрічі, кава, зручності.

Чернігівська міська організація Суспільної служби України Види послуг: соціальний патронаж, видавнича діяльність, сприяння вихованню дітей, відродженню духовних і національних традицій. Вул. Шевченка, 9. Тел. (063) 236-18-03.

Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Автори публікацій несуть відповідальність за їх достовірність. Видрукувано у ПАТ «ПВК «Десна» (м. Чернігів, проспект Перемоги, 62). Тираж — 1000.

Засновник і редактор — Петро АНТОНЕНКО. Поштова адреса газети: 14000, Чернігів, вул. Шевченка, 9, КМЦ «Інтермеццо». Ел. адреса: antonpetro@meta.ua і antonpetro@ukr.net Сайт газети: http://svit11.wordpress.com