Гріх любити неталановито. Том 2-частина перша by Sergiy Kordyk

Сергій Дзюба

Грiх любити неталановито! Вірші, переклади та пародії у трьох томах

Том другий. Переклади

Київ – Чернігів Міжнародна літературно-мистецька Академія України Чернігів Видавництво «Десна Поліграф» 2021

УДК 821.161.2 Д 43

Д 43

Сергій Дзюба Гріх любити неталановито! : Вибрані вірші, переклади та пародії : У трьох томах. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. – Том другий. Переклади. 728 с. : 72 іл. ISBN 978-617-8020-12-5 До другого тому творів народного поета України Сергія Дзюби увійшли його прекрасні переклади українською з 60 мов. Як відомо, добродій Сергій – автор ста книжок, які перекладені 80-ма мовами та надруковані в 50-ти державах. Його твори прочитали більше 4 мільйонів людей в усьому світі. «Однак Сергій Дзюба – цікавий, талановитий перекладач, особливо вражають його римовані переклади. Бо насправді значно легше створити власного вірша, ніж оригінально перекласти поезію з іншої мови, щоб не втратилися ні неповторна аура автора, ні образна метафорика, ні ритм, краса і мелодійність, – наголошує видатний поет, прозаїк, літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Слапчук. – Так ось, римовані переклади Сергія Дзюби – напрочуд вишукана, милозвучна поезія, яка аніскільки не поступається кращим оригіналам! Ви читаєте ці вірші й зовсім не відчуваєте, що перед вами – переклади, настільки це довершені, чуттєві та чарівні твори, на рівні шедеврів світової класики».

Моїй чарівній дружині Тетяночці, Тетяні Дзюбі, з любов’ю, ніжністю та вдячністю присвячую і цю книгу.

На обкладинці: репродукція картини Густава Клімта «Поцілунок» (Австрія, галерея «Бельведер», 1907-1908). Книжка побачила світ за українською програмою видання найкращих книг, яку здійснює науковець Володимир Феодосійович Хоменко (м. Київ)

ISBN 978-617-8020-12-5

УДК 821.161.2

Передмова

Чарівник слів

Сергій Дзюба блискуче перекладає з 60 мов! Я знайомий із Сергієм Дзюбою вже, здається, сто років. Він – справді, прекрасний поет, якого і в рідній державі, і за кордоном (у багатьох країнах!) недаремно називають «українським Петраркою». Адже Сергій неповторно та дуже вишукано пише про кохання, і всі книжки (а їх уже – аж сто) неодмінно присвячує своїй любій дружині Тетянці. Це вкотре підтверджує й нещодавно виданий перший том майбутнього тритомника «Гріх любити неталановито!». Ошатна і водночас чарівна книжка віршів викликала великий резонанс. Також Сергій – вишуканий і цікавий прозаїк. Автор захоплюючих книг для дітей, зокрема трилогії-бестселера «Душа на обличчі» – трьох романів про неймовірні пригоди кленового бога Кракатунчика та його друзів, наклад яких нині перевищує 200 тисяч примірників. Він – чи не єдиний в Україні, хто створює іронічні детективи («Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер») та іронічну фантастику («Моя Шахерезада»). Написав велику кількість рецензій («Несподівані зустрічі продовжують життя»). Видав дійсно унікальну книжку листів «До світла», в якій яскраво відображено сучасний літературний процес в незалежній Україні. У нього – дуже цікава публіцистика, зокрема книги «Замінований рай» та «Життя між кулями»; книжка інтерв’ю з видатними людьми «Троянці»; вісім гостросюжетних радіокниг та радіофільм про двічі Героя, знаменитого льотчика Олександра Молодчого; незвичайний документальний роман про Лі3

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

каря «Доля Людини. Микола Дейкун», що отримав «Гран-Прі» на кількох престижних міжнародних літературно-мистецьких конкурсах. Власне, Сергій – перший переможець Міжнародних літературних Олімпійських ігор, в яких взяли участь понад 800 творчих людей із 40 країн. Створив понад сто пісень, котрі увійшли до книги з нотами «Примчу на білому коні». А нові пісні – «Батьку мій», «Порадниця свята», «Твоїх очей барвінки», «Здрастуйте рідні», «Пісня про Чернігів», «Я намалюю сон», «Не сумуй, калинонько!» – чудово виконують популярні українські співаки. Деякі з них стали «Піснями року». Вражає і кантата «Крила Сімаргла», яку створив на вірші Тетяни і Сергія Дзюби наш видатний композитор, Шевченківський лауреат, заслужений діяч мистецтв України Олександр Яковчук. А ще ж Сергій – автор та режисер-постановник 36 радіоп’єс і серіалів (він талановито зіграв головні ролі), які звучать в ефірі Українського радіо. Нещодавно переміг на престижному міжнародному конкурсі кіносценаріїв у США. Він – дотепний пародист, і це – не менш яскраве обдарування (поетів у нас – багато, натомість обдарованих та цікавих пародистів можна полічити на пальцях однієї руки). Також сподобалася мені і його книжка мандрів «Без щоденника», в якій відображено велику, вагому та подвижницьку міжнародну діяльність Сергія і Тетяни на благо України. Такий огром невтомної роботи – дійсно вражає! Сергій Дзюба – головний редактор популярної газети «Чернігівщина» з накладом 20 тисяч примірників, де постійно з’являються його журналістські статті. Президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, котра об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів, митців, державних і громадських діячів із 60 країн. Твори Тетяни та Сергія Дзюби перекладені 80 мовами світу і надруко4

Передмова

вані в провідних часописах 50 держав. За кордоном вийшло понад 30 їхніх книжок. «Як ми співробітничаємо? Схема – дуже проста. Нас перекладають і ми перекладаємо українською мовою поезію і прозу відомих зарубіжних авторів. Нас друкують у закордонних газетах та журналах, тож і ми публікуємо твори письменників із різних держав світу в найкращих та найпопулярніших наших виданнях, – пояснює Сергій. – Нам видають книжки за кордоном, і ми також ошатно й великими накладами друкуємо книги зарубіжних поетів і прозаїків. Потім нас запрошують у гості – на різноманітні цікаві фестивалі, літературні свята, презентації і конференції до різних держав, і ми теж приймаємо гостей в Україні: у Чернігові, Києві, Львові, Одесі… – скрізь, де вони побажають. Далі нас нагороджують – престижними закордонними преміями, і ми також сприяємо, щоб видатних закордонних авторів відзначали в Україні. Адже в усьому світі творчі люди співробітничають взаємовигідно, тільки тоді отакі міжнародні проекти стануть, справді, ефективними та успішними». Тож тепер Сергій і Тетяна Дзюби – відомі та авторитетні перекладачі. «Так, ми багато перекладаємо з Танею і друзі допомагають… Завдяки цьому, в Україні за цей час вийшли, зокрема, два чудових романи всесвітньо відомого казахського письменника Роллана Сейсенбаєва – «Мертві блукають пісками» (перекладений спільно з Олегом Гончаренком, Тетяною Сидоренко та Ярославом Савчиним) і «Нічні голоси» (разом з Олегом Гончаренком); дві книжки чарівної прози шведськотуркменського письменника Ак Вельсапара – «Смарагдовий берег» та «Помста роду Лисиці»; прекрасні збірки віршів видатних авторів – сербсько-македонського поета Рісто Василевскі («Серце кола», з Оленою Дзюбою-Погребняк), білоруса Михася Пазнякова («Тепло ромашкової завії», з Олегом Гонча5

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

ренком та Ярославом Савчиним), казаха Галимкаіра Мутанова («У ковчезі часу»), іранської поетеси зі Швеції Азіти Кагреман («Легше, ніж повітря», спільно з Надією Вишневською, фахівцем із перської мови). Перекладено вже вісім книг Людмили Шутько з Італії. Також ми з пані Людмилою переклали проникливу збірку казок Леонардо да Вінчі «Справедливість». Нині вийшла в Україні і книжка прози класика киргизької літератури Айдарбека Сарманбетова «Людина без Батьківщини», котру ми переклали з Володимиром Віхляєвим... А з Надією Постемською з Ірландії ми переклали збірку віршів «Присутність духу» відомого німецького поета Фолькера Маасена… – розповідає Сергій Дзюба. – Деякі з цих диво-книжок – великого обсягу. Наприклад, роман Роллана Сейсенбаєва «Мертві блукають пісками – 720 сторінок! Втім, нас це не зупиняє. Книжка – захоплююча, дуже талановита, знаменита, в Україні досі не видавалася, тож буквально за кілька місяців переклали її й ошатно надрукували тут – автор щасливий! До того ж, він став лауреатом Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф». Це – тепер одна з нагород нашої Академії. Взагалі, заснована ця гоголівська відзнака ще в 1998 році, й за цей час нею нагороджено багатьох видатних людей із 45 країн. Тому щороку отримуємо понад 750 висунень на здобуття премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» з України та закордону. Адже за різними світовими рейтингами наша гоголівська нагорода входить до сотні найпрестижніших премій світу, значно випереджаючи італійську й російську премії М. Гоголя. Не менш популярна і наша Міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень». Значний резонанс щороку викликає нагородження лауреатів нашої міжнародної Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша… Тобто це – справді, огром роботи, але інакше просто нічого не вийде. Потрібно дуже багато працювати, щоб досяг6

Передмова

нути такого результату. Тому я вже років п’ятнадцять жодного дня, навіть у великі свята, практично не відпочивав, не брав відпусток. Але мені – дуже цікаво». І ось переді мною – вражаючий другий том тритомника Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито!», в якому зібрані його переклади з 60 мов! Це – неймовірно, дивовижно, однак я тримаю гранки цієї книжки в руках. І вкотре переконуюся, що кількість у Сергія ніскільки не суперечить якості. Адже він – дуже хороший, ретельний і талановитий перекладач! Звісно, неможливо знати водночас стільки мов, але Сергій Дзюба вдало залучає професійних перекладачів, які готують йому підрядники. Та чудово перекладати вірші може лише обдарований поет, який глибоко відчуває ритм, рими, метафори… Це – особливий талант, який потребує, справді, ювелірної праці, великої душі та високого інтелекту. Надзвичайно складно перекладати гарні римовані вірші, однак у Сергія більшість перекладів – саме римовані. І вони – блискучі, нерідко навіть кращі за оригінали! Адже напрочуд мелодійні, цікаві, органічні та вишукані, взагалі навіть не нагадують переклади, а сприймаються, як чарівні українські вірші. Навіть не уявляю, як можна досягнути такої блискучої філігранності?! Але Сергієві Дзюбі це вдається, бо, безперечно, має такий рідкісний Дар. Ось погляньте, який шедевр вийшов у перекладі українською мовою вірша відомого чорногорського поета Ігоря Ремса: Оленці Оленко, а тобі пасує вітер! Ім’я – мов виноградинка в устах… Вірш віддзеркалився – дволикий птах – В очах, що не зумів приворожити. 7

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

«Оленко», – промовляю залюбки! Колосишся, немов пшениця в полі; І відчуває роги мимоволі Зухвалий місяць поблизу ріки… Босоніж – в сукні з дивних білих снів, Небачених, неторканих поетом; «Оленко!» – і не хочеться до Лети, Яку собі на голову творив. Така от пісня – про земну красу… Що буде після? Голуби на ґанку? Хай зорі поховались за фіранку – Оленко, ти скажи, я принесу! Бо всесвіт – тільки в серці, це – близенько, – Всміхається, народжений Отцем; І моляться метелики тихцем: «Оленочко, Оленочко, Оленко…» Дуже гарно, неповторно, зворушливо, чарівно, вишукано та мелодійно! І таких перекладацьких перлин-скарбів у Сергія – немало. Западає глибоко в душу та одразу ж запам’ятовується, наприклад, переклад вірша видатного білоруського поета Михася Пазнякова: *** В нашім домі не буде вікон, Не коптітиме скрушно свіча… Там тривозі – жаскій, великій – Не злетіти з твого плеча. 8

Передмова

В нашім домі дверей не буде, Стін звичайних не буде теж… І музеєм не стануть будні, Бо простори не знають меж. В нашім домі – привітність поля У мелодіях рік, лугів! І прозоро у ньому – до болю, Завжди вільно від вічних боргів… В нашім домі – зірки не зужиті, І дороги – на всі світи! В цьому домі ти будеш жити, Як захочеш сюди прийти. Недаремно цією поезію зацікавився заслужений артист України, відомий композитор Ярослав Музика, який створив на вірша проникливу та вишукану музику. Тож тепер нову прекрасну та незвичайну пісню про кохання чудово виконує популярний український співак Віктор Гембара. Та й на Ютубі пісні Сергія Дзюби нині одразу ж стають хітами. Так, пісня «Твоїх очей барвінки» (музика і виконання Ярослава Музики) має вже більше ста тисяч переглядів! А ось – ще одна прекрасна, чарівна поезія, котру Сергій Дзюба переклав з алтайської мови. Автор – видатний алтайський поет Кулер Тепуков: Місяць і дівчина Місяць і дівчина – кров молода – В річці стрічаються знов… Трепетно пестить їх тиха вода, Ніби всевишня любов. 9

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Світ неймовірно, мов крига, скреса; Душу, вітриську, облиш… Падають зорі: з ріки – в небеса, – Вимрій бажання хутчіш! Музика тиші, миттєвість століть, Ночі свята простота… А місяченько, як мак, променить – Юнці бентежить уста. Спокій ясний огорнув береги Ніжністю янгольських віч…. Тільки хвилюються в чарах ріки Дівчина, місяць і ніч. Як же це гарно, мелодійно та зворушливо! По-моєму, також можна дуже популярну пісню створити. Звісно, в цих перекладах – дуже багато Сергія Дзюби, який пропускає їх через свою небайдужу душу. Тому він – справжній співавтор цих творів, а не просто перекладач. І якщо є у світі чарівники, то Сергій, безперечно, один із них – чарівник слів! Запам’яталися мені, зокрема, і переклади поезії Сограба Рагімі та Азіти Кагреман (з перської), Расула Гамзатова (з аварської), Резауддіна Сталіна (з хінді), Ауезхана Кодара, Галимкаіра Мутанова (з казахської), Мілана Грабала (з чеської), Елки Няголової (з болгарської), Рісто Василевскі (з сербської), Гургена Баренца (з вірменської), Сантоша Кумара Покхарела (з непальської), Іманта Аузіня (з латиської), Абдельваххаба Аззаві (з арабської), Петра Захарова (з удмуртської), Олжаса Сулейменова, Івана Жданова, Володимира Федорова (з російської), Фолькера Маасена (з німецької); чудової і чуйної прози Роллана Сейсенбаєва (з казахської), Айдарбека Сарманбетова (з киргизької), Агшина Алієва (з азербайджанської), Ак Вельсапара (цікавого та оригінального туркменсько-шведського 10

Передмова

письменника), Марселя Салімова, дотепного сатирика та гумориста, який пише башкирською й татарською… Вперше українською чарівно перекладені вірші з юкагирської, андійської, тиндинської, евенської, каратинської, балкарської, мов орія та ка́ннада… Вишукано оригінальні у Сергія Дзюби й переклади зі світової класики – віршів Вільяма Шекспіра, Вільяма Блейка, Емілі Дікінсон, Редьярда Кіплінга, Оскара Вайлда, Джорджа Байрона, Едгара По, Джона Донна, Чарлза Буковскі (з англійської), Йоганна Гете, Генріха Гейне, Фрідріха Шиллера, Бертольта Брехта, Мартіна Опіца та Еріха Марії Ремарка (з німецької), Артюра Рембо, Шарля Бодлера та П’єра-Жана де Беранже (з французької), Омара Хаяма (з перської), Франческо Петрарки (з італійської), Федеріко Гарсія Лорки та Габріели Містраль (з іспанської), Мацуо Басьо (з японської), Роберта Бернса (з шотландської), Рабіндраната Тагора (з бенгальської), Аттили Йожефа (з угорської), Константіноса Кавафіса (з новогрецької), Йозефа Новака та Яна Смолера (з верхньолужицької), Пейо Яворова (з болгарської), Наїма Фрашері (з албанської), мудрих казок великого італійця Леонардо да Вінчі... Та всього й не перелічити. Взагалі ж, до нової книги увійшла лише дещиця зробленого – насправді, Сергій переклав у сто разів більше! Втім, і цей ошатний том свідчить про великий і цікавий перекладацький доробок народного поета України Сергія Дзюби. Як на мене, це – не тільки колосальна праця, а й справжній літературний та духовний подвиг українця, який прославляє рідний Чернігів на увесь світ. Василь Слапчук, письменник, літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин Луцька та Волині 11

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Зі скарбниці світової літератури Переклади Сергія Дзюби українською мовою творів відомих зарубіжних письменників

Аварська та каратинська мови Расул Гамзатов (Дагестан) Расул Гамзатов (1923-2003) – знаменитий аварський письменник, один із найпопулярніших кавказьких поетів. Народний поет і Герой Дагестану.

Журавлі Мені здається, на війні хлопчиська, Які з кривавих не прийшли полів, Не в землю нашу полягли, як близькі, – Перетворились в білих журавлів. З років далеких, юні, незрадливі, Знов озиваються, летять кудись… Чи не тому так часто і тужливо Вдивляємося в неозору вись? Сьогодні в надвечір’ї чую пісню І бачу, як в тумані журавлі Клекочуть, залишаючи Вітчизну, Мов люди, що страждали на землі. 12

Аварська i каратинська мови

Летять, долають гори та рівнини І промовляють наші імена… Чи не тому із кличем журавлиним Аварська мова схожа чарівна? Ключем красивим линуть, наче в гості, У високості відведуть біду… У тім строю є невеличкий простір – Можливо, місце там собі знайду? Настане день і в журавлинім клині Я попливу в такій же сизій млі, – Із-під небес гукатиме пташина Всіх вас, кого залишив на землі. З аварської переклав Сергій Дзюба

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Баху-Меседу Расулова (Дагестан) Баху-Меседу Расулова – народний поет Республіки Дагестан, прозаїк та перекладач. Автор 50 книжок поезії, прози й публіцистики, перекладених багатьма мовами. Пише аварською, російською та каратинською мовами. Добірка її вибраних віршів увійшла до міжнародного поетичного збірника «Планета поетів» (Латвія, м. Рига, 2012). Переклала аварською та каратинською твори українців Сергія і Тетяни Дзюби, надруковані в п’ятому томі їхніх віршів 75 мовами світу (Канада, м. Торонто, 2020). Народилася в Дагестані, у високогірному селі Карата. В 1987 році закінчила Літературний інститут імені Максима Горького. Її творчість високо оцінив знаменитий Расул Гамзатов. Лауреат премії ім. Олександра Грибоєдова (Росія, 2011) і Міжнародної літературної премії миру (Німеччина – США, 2021). Нагороджена Золотою медаллю «Імам Шаміль», Почесним дипломом Спілки письменників Азербайджану (м. Баку, 2012), Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів, 2020), Почесною грамотою Республіки Дагестан та іншими відзнаками. З книги «Канатоходка»

Канатоходка Біжу по канату – зі смертю я граю – Між нашим буттям та омріяним раєм. На гру аксакали лиш дивляться гордо – Спокійні, неначе нескорені гори. 14

Аварська i каратинська мови

Бурлять піді мною потоки вже сині, Велично мовчать посивілі вершини. А ноги творять віртуозні враз трюки, Аби я вціліла, як радить наука. Неспокій – щомиті, прямую канатом! Ціль вибрано, тож не потрібно стогнати Під «наглядом» давніх кавказьких вершин І цих «скам’янілих», хоробрих мужчин.

Мекка О, Мекка! Хвилюється море людське. Уперше відчула я чудо таке… Країни, народи та раси – єдині, Подібне побачиш ти тільки в Медині. Тут сонце пустелі безжально палає, Холоне від трепету кров в диво-краї. Омиті сльозами, просвітлені лиця, Що линуть натхненно в духовну столицю. Якби ж то народи всіх вір і релігій Знайшли в своїм серці ворота довіри. Згадали прапращурів роду людського, Й братами вважати себе стали знову!

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Давній сенс Погомонять із квітом усім… Бджоли в свій повертаються дім. Воском створюють обриси букв В інституті бджолиних наук… Побувавши в далеких краях, В Дагестан повертаюсь і я. І з любов’ю тут передусім Зводжу Словом довіри я дім. Бджоли хворих лікують повік, Бо незмінна ця творчість у них. Слово зцілює – гарна ідея, В цьому сенс і роботи моєї!

Том 2. Переклади

Аварська i каратинська мови

Любов землі і неба Між небом і землею, як на мене, – Любов – взаємна, пристрасно-шалена! Й гірських вершин чарівний дивосвіт Аж до небесних тягнеться орбіт… А небеса, мов лебедина зграя, Хмаринами вершини обіймають; І довго плачуть запашним дощем, Лишаючи невисловлений щем. Аж раптом – буря почуттів, і вмить Оркестр небесний пристрасно гримить! Птахи вогненні – блискавки довкіл, І солодко тремтить травневий бір… Та землю вже цілують небеса – В єднанні тім веселка воскреса. Пробуджує природа щедро, знов В серцях людей пригаслу вже любов!

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Відродження людства Дав Бог же народитись вдруге – Пустив людей на Арарат, Куди ковчег героя-друга Причалив з вірою в стократ! А Мекка? То було уперше – Довічна Господу хвала: Адам себе враз перевершив, І Єва рід наш зачала… Пробач, Всевишній, та чи треба Заблудлим шанс давати цей, Щоб безрозсудно, мов амеби, Брати утнули апогей?! Невже історія – безсила Бодай чомусь навчить синів? Чи самовпевнені, що крила Тут вкотре виростуть, мов гнів?!..

Том 2. Переклади

Аварська i каратинська мови

Місячний вечір У місячнім промінні сяє бір – Аж синьо-золотий його убір. Не скрипни в тиші, гілко, не хитни, – Звірята бачать кольорові сни. Блищить озерце – манить між дерев Красою легендарних королев. І місяць, як в люстерку, крізь віки Позаздрить враз коханню диваків.

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Ключ від щастя Я мріяла про справжнє щастя, Але не знала, в чім воно?! В хоромах, статках? Не ледащо, Та не знаходила руно… Я шпетила себе і долю, Страждала, мов підбитий птах. І цим постійно, мимоволі, До щастя заступала шлях. У розпачі думок облудних, Які з’являлися щодня, Аж півстоліття – на розпутті: Куди не ступиш – лиш стерня! А він був поруч, як і небо, І лиш після пекельних круч Духовним поглядом… у себе Я віднайшла чарівний ключ. З аварської та каратинської переклав Сергій Дзюба

Том 2. Переклади

Адигейська та абазинська мови

Адигейська та абазинська мови Вовк у пастці Адигейська та абазинська народна казка

Мисливець мав віслюка. Віслюк був великий ледар і часто тікав у поле, а то і в ліс, щоб не працювати. І ось в лісі натрапив на слід віслюка вовк. Зовсім заганяв бідного віслюка. Почула тварина, що кінець уже надходить і вибігла на галявину. А там мисливець якраз вирив глибоку яму – пастку для диких звірів… Ослик з переляку перемахнув через яму, а вовк з усього маху перевернувся та й звалився прямо туди. А віслюка – і слід пропав! Вовк розпачливо виє, гарчить, шерсть на собі від злості рве… Тієї пори скакав маленький зайчик. Почув його вовк і заскиглив: – Мій любий братику! Який ти пухнастий, який гарний! Вушка у тебе – довгі, хвостик – куций, собаці ні за що вчепитися. Передні лапки у тебе – короткі, майстерно скачеш вгору! А задні твої лапки – довгі, з гори ти ніби котишся. Душа у тебе – добра, витягни мене з ями, нічого на світі для тебе не пошкодую! – Ні-ні, – відповів зайчик. – Слово твоє – мов сито діряве, ніколи я тобі не повірю! Дуже добре, що ти нарешті потрапив у яму! Сиди там, де сидиш, – і пострибав своєю дорогою. А вовк кидається на всі боки, виє, шерсть рве на собі жмутками… Тим часом пробігала мимо ями лисиця. – Гей, світ моїх очей, сестро моя! – заскімлив вовк. – Розумнішої за тебе немає нікого серед лісових звірів. У твоєму хвості – сто хитростей, витягни мене звідси. Зроблю для тебе все, що захочеш! – Гм… А що ж ти зробиш для мене? – поцікавилася лисиця. – Курей, гусей, індиків, – чого хочеш принесу тобі з хутора. Лежи собі на бочку, мов та княгиня, та пригощайся! 21

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– І давно ти таким добрим став? Ні, не хочу я ні курятини, ні індичатини. Сиди, братику, де сидиш! – сказала лисичка, хвостиком вильнула і побігла далі. Борсається сіроманець у ямі, охрип від виття, з кутка в куток мотається. Аж ось повернувся на поляну віслюк – той самий, що дивом урятувався від вовка. Він заблукав у лісі і шукав дорогу додому. Йшов, розвісивши вуха. – Братику, мій дорогий, – завив вовк. – Який ти красень! Вуха в тебе – як у зайця, копита – немов у коня, хвіст – наче в бика. Вантаж, що й п’ять биків не підніме, – ти один подужаєш. А яка у тебе голова! Немає серед усіх звірів розумнішого за тебе! О, світ моїх очей! Витягни мене з цієї проклятої ями, все зроблю для тебе, чого б не побажав… – А що ти для мене можеш зробити? – поцікавився віслючок. – Усі пасовиська в горах – мої. То я тобі подарую кращі луки! Там немає ні оводів, ні ґедзів, а є зелена травичка і чиста вода! Ти будеш там вільний, твій хазяїн не знає туди дороги. Хіба тобі не набридло увесь час тягати оті вантажі? У віслюка від таких солодких обіцянок аж у голові замакітрилося. Забув він, що вовк та осел – вічні вороги… Став на коліна на краю пастки, звісив голову вниз. Вовк підскочив і вчепився зубами в довге вухо віслюка. Мало не завив ослик від болю! Але зібрав усі сили й витягнув сіроманця з ями. – Відпусти моє вухо! – закричав віслюк. Та не так сталося, як гадалося! Вовк умить накинувся на свого рятівника і з’їв його. Нажерся досхочу, ліг на сонечку та й захропів на увесь ліс. А в цей час мисливець прийшов перевірити, чи не потрапив у пастку якийсь звір… Побачив вовка, застрелив його і зідрав із нього шкіру. З адигейської та абазинської переклали Людмила Шутько і Сергій Дзюба 22

Адигейська та абазинська мови

Як обманули хаджу Адигейська народна казка

В одному аулі сирота-бідняк пас корів. Односельці платили за цю його працю, а кошти він віддавав на зберігання найшановнішій людині – хаджі. Той завжди дуже охоче брав гроші й щоразу запевняв пастуха: вони будуть цілісінькі, і їх за потреби у будь-який час можна забрати. Парубок радів, що такий добродій покровительствує йому. Пройшло багато років. Зібрався пастух одружуватися і вирішив забрати свої гроші у хаджі. Прийшов він до нього: – Дякую вам, шановний, що стільки років зберігали мої гроші. Тепер вони мені потрібні, і я прийшов за ними. Та хаджа прогнав хлопця на вулицю з криком: – Подивіться на цього обірванця! Він каже, начебто зберігав у мене свої гроші. Звідкіля ж вони могли взятися у нероби, котрий до цього часу не має свого дому! Розчарований, поплентався хлопець назад до свого стада. Та зустрілася йому по дорозі жінка: – Що сталося, сину мій? Що так засмутило тебе? – звернулася вона до пастуха. Тож парубок розповів про свою біду. – Не журися! Завтра зранку іди до хаджі й отримай гроші! Наступного дня знову пішов пастух до хаджі і став просити свої кошти. Однак хаджа залементував, що ні про які гроші не знає… Враз у дім увійшла жінка, яку хлопець зустрічав учора на вулиці. Зрадів хаджа, що тепер йому вдасться легко позбавитися пастуха, і привітливо звернувся до пані: – Скажи, сусідко, яка справа привела тебе в мій дім? Що тебе турбує? – Знаєте, шановний, мій чоловік – у від’їзді. В домі – я 23

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

одна з дітьми. Глава сім’ї довго не повертається, а я боюся зберігати гроші вдома… От я і подумала, а чи не віддати їх вам на зберігання до приїзду мого хазяїна? Ради Аллаха, візьміть гроші і, будь ласка, збережіть їх до повернення мого любого чоловіка. Такі слова сподобалися хаджі. Він знав, що у жінки – більше грошей, ніж у бідного пастуха, й вирішив присвоїти їх. – Хіба ж я можу відмовити жінці в її проханні? Аллах покарає мене за це!.. Не турбуйся, сусідонько, я візьму твої гроші й збережу! Поверну тобі їх цілісінькими за першою ж твоєю вимогою. Ось і нашому пастуху я декілька років зберігав гроші, а тепер повертаю, бо вони йому знадобилися. З цими словами хаджа віддав гроші пастуху… І одразу ж до оселі вбіг один із синів жінки, якого вона завчасно попередила, що треба робити: – Швидше, мамо, йдіть додому! Тато повернувся! Почувши ці слова, жінка пустилася в танок, слідом за нею – пастух, а потім до них приєднався хаджа. Здивувалася жінка: – Я танцюю від радощів – повернувся мій чоловік. Пастух – тому, що отримав свої гроші… А вам чому так весело? – А я задоволений, що легко позбувся хитрих людей! – відповів хаджа. З адигейської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

Азербайджанська мова

Азербайджанська мова Агшин Алієв (Азербайджан) Народився 16 листопада 1977 року в селі Ляж Ленкоранського району Азербайджану. Закінчив історичний факультет Ленкоранського державного університету. Відомий поет, прозаїк та науковець. Автор шести книжок (історичних романів та віршів) і понад ста наукових статей. Його твори перекладені й опубліковані багатьма мовами. Крім рідної азербайджанської мови, знає перську, турецьку та російську. Лауреат IV Євразійського фестивалю «LiFFt» (премія «Золотий вінок», 2019). Учасник літературного фестивалю в Колумбії. Переможець фестивалю «LiFFt» (2020). За власний творчий доробок та популяризацію української літератури нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2021). Притчі

Вічне життя

Важко захворіла красуня Земля. Ніби ще й молода планета – якихось чотири з половиною мільярди років виповнилося, а вже так журно, тривожно на душі! Авжеж, у Землі, як і у всіх планет, є душа. Ніби вічна та безсмертна, як запевняє дядечко Всевишній… Однак вона ж не на картині намальована – болить і страждає по-справжньому, і немає на те ради! Бо хто матінку Землю невдовзі доконає? Її дорогі, рідненькі діти – Божі створіння, люди, які давно вже поводяться не по-божому. Зраджують, нищать матусю вогнем і мечем, й одне одного, немов навіжені. Ще й обурюються, що їй непереливки, шукають рай, який начебто колись втратили. 25

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Хоча здавна рай і пекло живуть на Землі. Просто того раю вже майже не лишилось, а ось пекла – скільки завгодно, особливо в людських душах, які спустошено деренчать, наче зіпсовані годинники, й потайки радіють чужому лиху, немов чорти. То як таких врятують любов і краса? Заздрість, жадібність і продажність ще правлять тутешнім світом. А люди – недружні, підступні та самотні в своїх ненаситних дикунських зграях. Втім, людина переконана, що завжди знайде, де оселитися. Ось хоча б на Марсі. А що – цілком нормальна планета! Червоненька, як кров, необжита. Та тільки-но поткнулися туди прибульці, як Марс одразу ж оскаженів: «Ану, забирайтеся, доки ще цілі! Чи не такі, як оце ви, знищили колись мої чарівні поля, неозорі гори та бездонні океани, мої заможні міста й мальовничі села?! Геть». То, виявляється, на Марсі вже мешкали якісь розбишаки, що вкоротили йому віку, залишивши лише випалені, криваві землі та нещасну душу? Що ж, пошвендяла людина до Венери, Нептуна, Сатурна та інших цікавих планет, проте скрізь їй лише тицяли дулі межи очей – мовляв, немає дурних. Досить, надивилися вже на усіляких недолугих приблуд, від яких – жодної користі, натомість, як не війни, то всесвітні потопи… Спробувала людина пошукати щастя далеко від домівки, чимчикувала зірками, галактиками, всесвітами, тисячі років змарнувала, та так нічого й не виходила. Не зігрілася під чужими світилами. І як була вкрай самотньою, так і постала перед самим Сонцем. Впала навколішки, заходилася благати про порятунок. «Попри все, ти – поки що не безнадійна, – трохи потеплішало світило. – Проте, як же це ти досі не збагнула, що все лихо – в тобі: носишся з ним, як дурень зі ступою!.. А насправді, – досить лише впустити в свою душу світло, навчитися міркувати тільки по-доброму й бачити лише прекрасні 26

Азербайджанська мова

сни. І коли ти почнеш змінюватися на краще, поліпшуватиметься й навколишній світ». Людина послухалася мудрої поради – повернулася до матінки-Землі, попросила у неї пробачення. І тепер намагається жити достойно. Дай, Боже, їй працелюбності, терпцю та людяності!

Нелегкий вибір

Чудове літечко невпинно завершувалося, і птахам, котрі не могли жити без благодатного тепла, потрібно було якомога швидше вирушати в далекі краї. Втім, так сталося, що в одному ластів’ячому гніздечку було неспокійно. Матуся-ластівка буквально місця собі не знаходила – треба вже вирушати, а її дітки-ластів’ята досі не навчилися літати, як не старалися. Що ж робити? Тому й вирішила поговорити зі своїми крихітками відверто: – Дітоньки мої, ви так і не можете злетіти в небо, а зовсім скоро погода тут зміниться, стане дуже холодно й не буде що їсти. Потрібно рятуватися від лютої зими, летіти в чарівні та теплі краї. Втім, я можу спробувати врятувати лише одне з вас – узяти собі на спину. Буде нелегко, та я постараюся долетіти до омріяної мети, незважаючи на свою втому й усі труднощі такої мандрівки. На жаль, інші двоє, які лишаться тут, у гніздечку, незабаром загинуть. Тому я хочу поцікавитися у вас, кого маю зараз порятувати? – Мене! – одразу ж вихопилося пташеня, яке виглядало дорослішим і задерикуватим. – Адже з усіх трьох саме я заслуговую на такий порятунок, як найбільший, найсильніший та найсміливіший! – До чого ж тут сила? – здивувалося інше пташеня. – Хіба сила чогось варта без розуму? Натомість я – обачніша, хитріша, дотепніша, одним словом – краща. І в дорозі, люба матусю, мої здібності не раз стануть тобі в пригоді. 27

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Інше пташеня сумно дивилося на своїх братика та сестричку й мовчало. – А ти що, маленьке, не хочеш жити? – збентежено запитала матінка. – Скажи щось… – Дорога матусенько, любі братику й сестричко, так, я теж хочу жити. Як і ви, я дуже люблю усміхнене, погідне небо і лагідне сонечко, неймовірно барвисту веселку та запашні квіти і яскраву зелену травичку. Та найбільше я люблю усіх вас. Тому не хочу, щоб мій порятунок означав чиюсь загибель… Вирішуй, матінко, я не ображаюся ні на кого й зичу вам здоров’я та любові, добра і удачі. А мною не переймайтеся – я спокійно зустріну свою загибель, бо уявлятиму вашу щасливу подорож. Повертайтеся сюди і живіть сто років! Як думаєш, любий читачу, яке пташеня взяла з собою мама-ластівка?

Дотепна сіроманка

Жив собі заможний добродій. Мав дбайливу дружину і чуйних дітлахів. Тому жив і не тужив, був веселим і не жадібним. За потреби, допомагав своїм близьким, друзям та просто хорошим людям, які потрапили в біду. Та ось і його спіткало лихо – несподівано збанкрутував… Й одразу ж ставлення до нього змінилося. Бо дехто з сусідів навіть порадувався таким обставинам, усе повторював: «Авжеж, хто високо літає, – низько падає!» Втім, добродій не опустив руки, ще більше працював і сподівався на диво. І ось одного разу його родина скромно поснідала, аж раптом дружина страшенно налякалася, аж вискочила на стілець… Бо з кутка вибігла мишка, спритно вхопила шматочок сиру і чкурнула в нірку, яка, виявляється, раптом з’явилася в їхній оселі. «Негайно забий цю кляту діру, щоб жоден сіроманець сюди більше не потрапив!» – почала вимагати ошелешена жіночка. 28

Азербайджанська мова

Натомість на підлозі щось ураз яскраво зблиснуло. Чоловік неквапливо підійшов і… вражено підняв справжнісіньку золоту монету! Після цього він щедро наклав до тарілки рештки їхнього сніданку і поклав біля нірки, лагідно подякувавши несподіваній сіренькій гості за її подарунок. Тоді більше нічого не сталося. Та вже під час обіду мишка з’явилася знову, спокійно поласувала сиром і залишила на підлозі ще одну золоту монету! Так тривало щодня й невдовзі добродій повністю розрахувався з усіма своїми боргами. Більше того, він почав жити ще заможніше! Та це не давало спокою його заздрісному скнарі-сусідові, котрий від отакого неймовірного та радісного порятунку навіть ночей не досипав, усе гадав: «Як же йому вдалося врятуватися з такої халепи?» Нарешті не витримав – запитав у щасливчика. І той щиро розповів про дивовижну гостю, яка щодня приносить йому в обмін на улюблені ласощі золоті монети! Тож вражений сусід мерщій побіг додому та й викопав у власній оселі нірку, поклав до тарілки сир і заходився годинами та днями й ночами чекати такого ж золотого дива, втрачаючи терпець. Ох і знудьгувався, доки нарешті з нірки обережно виповзла мініатюрна мишка. Любо поглянула на смачний гостинець, тихенько взяла шматочок, пискнула-кивнула-подякувала і хутко, непомітно звідти зникла, не лишивши на підлозі нічогісінько. Розсердився скупий чолов’яга, почав щосили тупати ногою біля нірки, вимагаючи золота, проте наразі нічого не сталося… Тоді невгамовний сусід хвацько розбив-зруйнував стіну, вишукуючи мишачий слід, і таки натрапив на «обійстя» сіроманки, та лише спіймав облизня, – горщик, у якому раніше були золоті монети, виявився зовсім порожнім. Це настільки допекло скнару, що той буквально закам’янів на місці! Тож нині кожен, хто побажає, може приїздити сюди 29

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

та подивитися на химерну статую, яка, мов опудало, стоїть та відлякує ворон поблизу начебто звичайного будинку, та послухати повчальну бувальщину, яка вже перетворилася на одну зі славетних місцевих легенд. З азербайджанської переклав Сергій Дзюба

Як голуб учився гніздо мостити Азербайджанська народна казка

Не вмів голуб мостити гнізда, однак дуже хотів навчитися. Тож і почав просити дрозда, щоб той показав. Дрізд був у цій справі великим фахівцем! Коли прилетів голуб, майстер тільки почав ладнати гніздо… Спочатку голуб дуже уважно стежив за роботою дрозда. Але, коли основа гнізда була готова, й почали потроху підніматися краї, голубу стало нудно. Вирішив, що вчитися йому вже не потрібно, й заходився хвалитися: «Вже можу, вже можу! Умію, умію, умію!» Змахнув крилами і полетів – навіть не ПОДЯКУВАВ. Наступного дня голуб сам узявся мостити гніздо. Наразі дно звив, а от що далі робити? Не знає. Тоді знову полетів до дрозда і став просити, аби той ще раз навчив. Проте майстер відповів: – Ти вже хвалився, що вмієш сам усе робити, то й працюй без мене – доведи справу до кінця. Однак гніздо своє голуб досі ніяк не добудує… Хоч інколи хвалиться: – Умію, умію! А насправді не здатний. З азербайджанської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба 30

Албанська мова

Албанська мова Наїм Фрашері (Албанія) Наїм Фрашері (1846-1900) – класик албанської літератури, визнаний національним поетом, а також – прозаїк, перекладач, історик і журналіст, видатний діяч албанського національного відродження.

Чому? Твій подих – гілки злет легкий, Тріпоче в листі персик стиглий, – Візьми в долоню – і у ній Заб’ється сік литого тіла… …Чому ж не гріє твій вогонь, Який палав, мов цвіт чудовий? Чом, замість маку, в жар долонь Кладеш жасмин байдужим словом?! Чом очі – сумно-крижані, Засніжені, замерзлі кроки? В моїй душі – ріка весни, Бурхливі повені потоки! Тож найлютішої зими Не вистигну, як світ і хата, Бо я – щасливий, що в пітьмі Навчилось серце усміхатись. З албанської переклав Сергій Дзюба 31

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Невдячні гості Албанська народна казка

Жили-були півень із куркою. Вийшли вони на прогулянку. Чимчикували й не помітили за балачками, як зайшли далеко від дому. В дорозі їх зненацька застала злива. Змокли вони і змерзли. Немає де сховатися від негоди. Блукають, шукають, де сховатися, і побачили на березі гірської річки млин. Постукав півень у двері. – Хто там? – запитує мірошник. – Це ми – півень із куркою, – пролунало у відповідь, – змокли й замерзли, то впусти нас заночувати. Звісно, заплатимо за нічліг: коли курка знесе яєчко, ми тобі його залишимо. – Не потрібно мені нічого, – пхикнув мірошник, – і ночувати вас не впущу, йдіть собі далі… Чимчикують півень із куркою, аж дивляться – стоїть біля річки інший млин. Постукали в двері. – Хто там? – питає мірошник. – Це ми – півень із куркою. Змокли і змерзли, будь ласка, впусти нас переночувати, добрий чоловіче, ми заплатимо за нічліг. – Забирайтеся звідси! – гаркнув мірошник. – Не пущу вас ночувати! Ідуть далі – побачили третій млин. Постукав півень. – Хто там? – Це ми: півень із куркою. Впусти заночувати. А потім, коли курка знесе яєчко, віддамо його тобі. Цей мірошник виявився людиною доброю та співчутливою. Він відчинив двері, впустив їх до хати, розтопив грубку, посадив, обігрів і зерном пригостив. Півень із куркою зігрілися, обсохли, поїли і лягли спати. Мірошник задув вогнище й теж ліг відпочивати. 32

Албанська мова

Але гостям не спалося. Так шкода їм стало того обіцяного яйця, не захотіли віддавати його мірошнику, і вирішили вони потихеньку встати й піти додому. Вранці мірошник прокинувся і бачить – немає ні півня, ні курки… «Мабуть, пішла курка на сінник знести яєчко, а півень її стереже», – подумав господар. Розпалив вогнище, сів і чекає. Минув час. Вже й сонечко зійшло високо, а їх усе немає. Встав мірошник, обійшов млин, заглянув на сінник – катма гостей. «Добре, – міркує чоловік, – піду до них у село, може, віддадуть мені обіцяне яйце». Але, коли півень із куркою побачили мірошника, що спускався з гірського перевалу, швиденько розбили всі яйця, які були в їхньому сараї, вилили жовтки та білки в глечик і добре заховали, а шкаралупки кинули у вогнище і зверху прикрили їх вугіллям. Потім поклали у рушник декілька голок, а самі заховалися. Мірошник увійшов у дім, озирнувся навкруги, але яєчок ніде не побачив. «Гаразд, – подумав він, – посиджу біля вогнища, почекаю – мабуть, скоро прийдуть господарі». Тільки-но він нахилився до жарини, щоб роздути вогонь, як шкаралупки затріщали, полопалися, і мірошника всього обсипало сажею: лице, руки… Зіскочив він, водою вмився. Лише взявся за рушник, а голки впилися йому в пальці. «От як віддячили мені півень із куркою за добро», – промовив мірошник та й повернувся до свого млина. Відтоді ніхто в тих краях не відчиняє двері невдячним півню з куркою, коли вони просяться на нічліг. З албанської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба 33

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Алтайська мова Кулер Тепуков (Республіка Алтай):

«Немов людина, кедр тужив…» Видатний алтайський поет Кулер Тепуков народився 1952 року в селі Салд’ар Онгудайського району. Закінчив Літературний інститут імені Максима Горького. Автор книг поезії, прози і творів для дітей та перекладач світової класики. У 2020 р. К. Тепуков нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка нині об’єднує письменників і науковців із 160 держав, – за власний творчий доробок, визначний внесок у світову літературу та високохудожні переклади віршів сучасних українських поетів алтайською мовою. Українською мовою поезії Кулера Тепукова також перекладав лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Ігор Римарук. Кулер Тепуков переклав твори відомих українських поетів Тетяни та Сергія Дзюби алтайською мовою, надруковані в п’ятому томі їхніх віршів 75 мовами світу (Канада, м. Торонто, 2020).

Місяць і дівчина Місяць і дівчина – кров молода – В річці стрічаються знов… Трепетно пестить їх тиха вода, Ніби всевишня любов. 34

Алтайська мова

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** – Життя – мітла... – Е, не крути, А приказку затям: Не все, що зметено з путі, – Лише дрібне сміття.

Коли вийшла заміж за іншого... Від злив і граду рятувало грізних, Тепер лиш сум навіює мені... Побачень свідок – листячко берізки Не розпустилось нині навесні. *** Продзвеніли в небі журавлі. Серед рідної стою землі. І на плечі, мов богатирі, Клунки хмар закинули старі Хати, – все покурюють в туман І чекають, що ось-ось – зима. З алтайської переклав Сергій Дзюба

Англiйська мова

Англійська мова Вільям Шекспір (Англія) Вільям Шекспір (1564-1616) – геніальний англійський драматург, поет і актор. Він – один із найвідоміших драматургів світу. Автор 17 комедій, 11 трагедій, 10 хронік, 5 поем і циклу зі 154 сонетів. Визнаний найвидатнішим англійським драматургом усіх часів. Його вважають національним героєм і одним із символів Англії. Його твори перекладені багатьма мовами світу та з’являються на сцені частіше, ніж п’єси будь-якого драматурга, який коли-небудь жив і творив.

Сонет 78 Я Музу дивом вимріяв-створив: З’явилася – така легка, стокрила; І душі, небайдужі до віршів, Її до сокровенних мрій впустили. І вже німий заговорив вві сні, Безкрилий раптом закружляв, як рима; Хто ж ледь літав – парить у вишині, Так граціозно, пристрасно, незримо… Пишайся, Музо, тільки пам’ятай, Що створена з мого ребра, як свято; Така вразлива, неземна, мов рай, В поезіях – щаслива та багата. Живеш проникливим, нестримним світлом, В якому я, невіглас, враз розквітнув! 37

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Сонет 92 Від мене ти не випурхнеш, душа, Моєю будеш до останніх днів; Я все життя кохав, як падишах, Та досі до кінця не долюбив. Бо смерть – природна, як прихід дощу, Кохання скарб, найбільший на землі; Капризи та образи всі прощу – Забуду і розтануть у імлі. Ти поруч – серцем, личком осяйним, Як найдорожчий, досконалий вірш; Розвіється пліток примарний дим – Нехай не крають сумніви, як ніж. Бо плями і на сонці, справді, є, – Чи вірна ти, любов, життя моє?

Англiйська мова

Сонет 98 Нас розлучив бурхливий квітень… Все оживало навкруги, Зірки всміхалися привітно І танцювали, мов боги. Та чарівні природи ласки, Пташиний гомін, барв політ Не вберегли прекрасну казку – Наш трепетний, душевний світ. Найкращі, найніжніші квіти, Сади розкішні та гаї Не зможуть так мене зігріти, Як очі радісні твої. Зима – в мені, а блиск весняний – Лиш тінь твоєї тіні, панно!

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Вільям Блейк (Англія) Вільям Блейк (1757-1827) – славетний англійський поет, художник та гравер. *** Я чую клич, нечутний вами, Що мовить: «В путь!» – мені; Я бачу перст, не знаний вами, – Палає вдалині.

Ранок Шукаю стежку в мудрий храм, У тісняві Сердитих Брам Пролажу, наче вуж. Сміюсь, журюся повсякчас, Втрачаю та знаходжу час І каюся чимдуж. Живу, бо знаю, що пітьма Відступить, як мара німа; Шлях розпросторю знов. І сонце, в радісних сльозах, Здолавши свій нелегкий страх, Засяє, як любов! З англійської переклав Сергій Дзюба

Англiйська мова

Емілі Дікінсон (США) Емілі Елізабет Дікінсон (1830-1886) – американська поетеса. Нині вважається однією з найважливіших фігур американської і світової поезії. Вона – найбільш читана і популярна американська поетеса в своїй країні та за кордоном. *** Той, хто не знає небо унизу, Його, напевне, не побачить вище… Лиш янгол задивився на сльозу – Житло знімає над моїм горищем. *** Пишайся цим серцем, яке ти зламав, Пишайся цим болем, незнаним раніше. Пишайся, що місяцем ніч розтерзав, Пишайся моїм закатованим віршем. Ще – повною чашею сліз і страждань, Сум’яттям і соромом, жахом дівочим… Хвалися, п’яненьким Ісусиком стань, – Розп’яття твоє украду серед ночі. *** Він пив жаданий передзвін, І дух його покинув страх; Забув, що сам – лише бідняк, А плоть його – лиш тлін. Він їв чарівних літер хліб, І два його крила Тримали книгу, наче німб, І в світ душа росла! З англійської переклав Сергій Дзюба 41

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Редьярд Кіплінг (Англія) Редьярд Кіплінг (1865-1936) – англійський поет і прозаїк. Юність провів переважно в Індії, що стала екзотичним тлом для його найвідоміших творів: роману «Кім» та фантастичних оповідань «Книга джунглів». У 1907 році став лауреатом Нобелівської премії з літератури – «за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант оповідача».

Прохання Якщо комусь мої труди – До серця, не німі, Хай, як людина, назавжди Лишуся у пітьмі. Немов огорнутий плащем, Мандрую між зірок… Про мене дізнавайтесь ще Лише з моїх книжок.

Англiйська мова

*** Сірі очі – це світанки І сирена пароплава, Дощ, розлука, слід на ґанку, Аромат роси та кави. Чорні очі – крізь фіранки Місяць чарівним дарунком, А на обрії – до ранку Відображення цілунків. Сині очі – ніжні квіти, Вальсу дивовижні зорі; Тепле небо, юний вітер, Трепетні обійми моря. Карі очі – берег, тиша, Золотий пісок, як мрія… Коні в яблуках і вірші, Наче жито, променіють. Ні, я – не суддя для них, Та без теревенів, щиро: Я – учетверо боржник Синіх, карих, чорних, сірих. Як чотири сторони Світу одного, земного, Я люблю – нема вини – Всі ці кольори чудові! З англійської переклав Сергій Дзюба 43

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Джордж Байрон (Англія) Джордж Байрон (1788-1824) – англійський поет, який став символом романтизму. Тож мода на байронізм тривала і після його відходу у вічність.

Перший поцілунок Солодких пут не прагну вже, панове, Геть вигадки облудливих «чарунок». Лиш дайте промінь ніжної любові – Сором’язливий перший поцілунок! Оспівуй, друже, гай, садок і поле, Збирай слова, мов ягідки, у клунок; Але натхнення лиш окрилить долю, Коли пізнаєш перший поцілунок. Закохуйся у музу чи богиню, Земну красу – фортуни подарунок; Та пам’ятай, не забувай до згину Той неймовірний перший поцілунок. І хай ураз терзають душу зміни, Не думай про якийсь «спасенний» трунок, – Бо, попри все, ти – вже не безнадійний, І маєш перший, справжній поцілунок! Мрій про пастушок у цвітінні вишень – Веселих, добрих і красивих юнок; Та найдорожчий, досі наймиліший Невинний, чистий перший поцілунок. 44

Англiйська мова

Хто каже, що літа, мов день, минають, Не маєш вже до любощів стосунок? Ні, він існує – той куточок раю, Там, де чарівний перший поцілунок. Хай старість підкрадається змією, І грузнуть ноги між незримих лунок, – Усе життя осяює зорею Твій незрадливий, перший поцілунок! З англійської переклав Сергій Дзюба

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Едгар Аллан По (США) Едгар Аллан По (1809-1849) – американський прозаїк, поет, драматург, есеїст, літературний редактор та критик, один із яскравих представників американського романтизму.

Ельдорадо У горах, між долин Їде лицар один, Небезпечній пригоді він радий. Все прямує вперед Мужній воїн-поет, Що задумав знайти Ельдорадо. … Досі в мандрах – один, Вже дожив до сивин, Не надбавши ні замку, ні стада… Світ об’їздив увесь, Лиш дізнався, що десь Все ж існує оте Ельдорадо. Вже і ноги не йшли… Та з’явився з імли Дивний привид: «Чого тобі, брате?» Лицар мовить йому: «Розкажи, не збагну, Де країна така – Ельдорадо?» Тінь: «Існує, авжеж, Поза часом, без меж, Як нездійснена мрія-принада… Через пекло і рай Уперед проїжджай, Якщо хочеш знайти Ельдорадо!» З англійської переклав Сергій Дзюба 46

Англiйська мова

Джон Донн (Англія) Джон Донн (1572-1631) – англійський поет і проповідник, настоятель лондонського собору святого Павла, визначний представник літератури англійського бароко («метафізична школа»). Автор інтимної лірики, елегій, сонетів, епіграм та релігійних проповідей.

У боротьбі Весь в боротьбі я – на свою біду! Постійною моя мінливість стала: Не раз душа від віри відступала; Хоч клявся, був зі зрадою в ладу. То зраджував усім, кого любив, То знов грішив, хоч каявся спочатку; То помоливсь, то душу запечатав, То – все, то – нічогісінько. Терпів То жар, то холод… Глянути увись Не смів, а нині догоджаю Богу; Та завтра вже тремчу, бо доля – строга! То є побожність, то зника кудись. Як в лихоманці – мучать бідолаху, Тривожать мозок сумніви рясні… І все-таки мої найкращі дні – Отут, з благоговійним Божим страхом. З англійської переклав Сергій Дзюба 47

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Чарлз Буковскі (США) Чарлз Буковскі (1920-1994) – відомий американський поет і прозаїк польсько-німецького походження. Автор 6 романів, понад 30 збірок віршів, 16 книг оповідань і одного кіносценарію.

Авжеж (переспів) коли Господь створив любов, не всі навчилися кохати коли Господь створив собак, він довірив їх нам, не завжди хорошим коли Господь створив рослини, це було принаймні добре коли Господь створив ненависть, ми думаємо, що нам це допомогло коли Господь створив мене, то він всього лише створив мене коли Господь створив мавпу, я це проспав коли Господь створив жирафу, я взагалі не помітив, бо смакував вином коли Господь створив наркотики, я надто неправильно його зрозумів коли Господь створив смерть, я начебто стомився від вічності коли Він створив тебе, неймовірно прекрасну просто божественну, жадану в ліжку, то знав, що зробив Він став справжнім, натхненним, людяним і зумів створити водночас гори, моря та вогонь авжеж, Він інколи помилявся та, створивши тебе, перевершив себе і увесь благословенний Всесвіт! З англійської переклав Сергій Дзюба 48

Англiйська мова

Оскар Вайлд (Ірландія) Оскар Вайлд (1854-1900) – видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк та есеїст.

Декоративні фантазії В тіні троянд, прихована від світу, Чарівна дівчина (прозорий лик) Тут обриває пелюстки гвоздик Гладкими нігтиками, як з нефриту. Садок довкола, мов рожевий сон, (Кружляють, пританцьовують яскраво…) В промінні сонячнім дівча – неначе пава, Як створений із золота дракон. Пелюстки обіймають ноги босі, (Червоні, білі пурхають униз) То припадають враз до жовтих риз, Вплітаються в густі дівочі коси. Дівча наспівує, як мавка в споришах, (І все довкола – неймовірним раєм) Аж птах заслухався, немов на лютні грає, Розчулений, розквітлий, як душа. Закоханий юнак (як невидимка) Спостерігає ніжно віддалік І уявляє очі-мигдалі, Проникливі, мов янголи на нивках. 49

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Та ось здригнувся голосок умить, (Сльоза-перлина зблиснула пречиста) Поранилась об скалку ненавмисне, І дівчині, як уві сні, болить. І от вже знову весело сміється… (А з нею посміхається весь сад) Пасує як до пелюсток наряд – Палкий і променистий, наче серце! Гладкими нігтиками, як з нефриту, Тут обриває пелюстки гвоздик Чарівна дівчина (прозорий лик) В тіні троянд, прихована від світу. З англійської переклав Сергій Дзюба

Донька пекаря Англійська народна казка

Ви знаєте, чому сова ночами так сердито кричить? Уух! Уух! Якщо не знаєте, то слухайте. У давні часи в Англії водилося багато різноманітних цікавих істот: ельфи, велетні, гноми, тролі, привиди, вампіри… І, звичайно, феї, які були всесильні, всемогутні. Вони часто приймали образ людини й вивідували всі таємниці. Проте понад усе їм подобалося карати людей за дурні вчинки і нагороджувати за добрі справи. Одного вечора всемогутня фея вирішила прийти в село під виглядом простої жебрачки і подивитися, як там живуть люди. Вона постукала в дім пекаря. Двері були не заперті, 50

Англiйська мова

і гостя увійшла до оселі. Там було затишно, тепло й пахло свіжоспеченим хлібом. А в глибині кімнати пашіла жаром величезна піч, біля якої поралася гарненька, охайна дівчинка – донька пекаря. Поряд із нею на великому, низькому столі лежали свіжі, хрумкі паляниці. По готових хлібинах дівчина постукувала кісточками пальців, щоб перевірити, чи добре ті пропеклися, й тоді виклала їх на стіл. – Подайте окраєць хліба бідній жінці! – попросила тремтячим голосом фея, перевдягнута жебрачкою. Дочка пекаря продовжувала займатися своєю справою, не звертаючи уваги на вбогу жінку. Трохи пізніше, не сказавши старенькій доброго слова, відірвала шматок сирого тіста й кинула їй. – Але у мене вдома немає вогню, щоб це спекти, – промовила гостя, – і підняла з підлоги те тісто. Дозволь мені покласти його разом із твоїм хлібом в піч? Донька пекаря була надто пихатою, аби щось відповідати якійсь старій жебрачці. Однак, коли надійшла пора відправити в піч новий хліб, вона все ж дозволила старенькій покласти на дерев’яну лопату її шматочок тіста. Аж ось хліб підрум’янився, і дівчина вийняла його з печі. Й сталося так, що з того маленького шматочка тіста вийшов найбільший і найрум’яніший буханець. Старенька простягла до нього руку, але дівчина грубо відштовхнула її. – Іди звідси, брудна жебрачко! – крикнула вона. – Це – не твій хліб! І скільки гостя не просила, дівчина нізащо не хотіла дати їй паляницю, натомість знову кинула старій жінці шматочок сирого тіста, навіть менший за перший. Та коли жебрачка сунула його в піч, він теж став великим запашним хлібом, ще рум’янішим, ніж попередня паляниця. Проте дівчина знову не дозволила старенькій взяти того 51

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

хліба і хотіла прогнати бідну жінку... Тільки та знову попросила дати їй останній – третій шматочок тіста, щоб всміхнулося щастя. І дівчина кинула їй зовсім крихітний шматочок, навіть не глянувши на жебрачку. Як ми вже казали, донька пекаря була великою гордячкою, щоб дивитися на вбогу, стару, немічну жінку... А даремно! Бо якби поглянула, коли витягла втретє з печі величезний рум’яний хліб, що вийшов із крихітного шматочка тіста, кинутого жебрачці, то не відштовхнула б її й не крикнула б, захлинаючись від злоби: – Уух! Уух! Йди звідсіля! Натомість побачила б незвичайну зміну, яка сталася зі старенькою… Зі згорбленої бабусі та враз перетворилася на вродливу молоду жінку. Замість рваного шмаття, з її плечей звисала блискуча мантія, а кривий, сучкуватий костур перетворився в дивовижну чарівну паличку. Однак дівчина вчасно не глянула на гостю, а вийнявши з печі велику рум’яну хлібину, грубо штовхнула фею й залементувала: – Уух! Уух! Проте не встигла закінчити, як перетворилася на сіру сову, котра гучно, моторошно, пронизливо затужила: – Уух! Уух! – і вилетіла у вікно. Тепер ви знаєте, чому сови так сердито кричать... З англійської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

Андiйська мова

Андійська мова Ахмед Халілулаєв (Дагестан):

«Господь цілує ваші руки…» Поет Ахмед Халілулаєв народився в селі Гагатль Ботліхського району Республіки Дагестан. Пише вірші рідною андійською та аварською мовами. Велика добірка його віршів андійською увійшла до колективного поетичного збірника «Аманат» (Махачкала, вид-во «Алеф», 2020 р.). До цього збірника увійшли поети, котрі пишуть мовами невеликих корінних народів Дагестану. Упорядник, редактор та меценат книжки – народний поет Дагестану Баху-Меседу Расулова. Ахмед Халілулаєв переклав твори відомих українських поетів Сергія і Тетяни Дзюби андійською мовою, надруковані в п’ятому томі їхніх віршів 75 мовами світу (Канада, м. Торонто, 2020).

Вік Туман – довкола та сльота… Все дме вітрисько гордий! І тілу, яке гнуть літа, Нелегко у негоду. Що вгледиш з-за туманних брам, Міцних, немов могила?.. І важко стомленим очам Без краєвидів милих.

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Душа сумує чи трава? Бреду в пітьмі, безкрилий… Невже природа відчува Мої літа похилі? Дещицю б сонечка мені, Немов бальзам – на рани! Роки минули осяйні, Згубилися в тумані. Та годі зрозуміти зміст Цих сліз-краплин останніх. Не думати б про падолист І судний день-прощання… Чи прощення? Якби ж я знав, Що доживу і зможу! Сльоза скотилась у рукав, Немов надія Божа.

Матусі Такі терплячі, незлобливі, Витримували всі незгоди, – В хустки закутані, на диво, Не розгубили віри й вроди! Мов золото, кізяк збирали, Щоб грілись ми в зимові ночі… Нужда, а діточок – немало! Тендітні плечі їх жіночі 54

Андiйська мова

Зуміли в нас вселити диво, Готуючи старанно їжу; Хоч лампа скніла вередливо, І темрява скрадалась хижо. Сухий кізяк – в холодну днину Нас рятував, неначе фея. І тихе вогнище, родинне, Було прекрасною зорею! Невтомні руки, не сталеві, Встигали скрізь – ласкаві, жваві. І сіяли – мов королеви, І хмиз носили нелукаво. Траву косили на болоті Й матраци набивали знову, – На них, немов на позолоті, З’являлись дітлахи в любові. Андійки, попри скруту, муки, Ви сяяли серцями ясно. Господь цілує ваші руки, Такі натруджені й прекрасні!

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Моя мова Як забути цю мову, святу, чарівну, Що отримав з колиски від рідної нені? Із грудним молоком я її осягнув, Відчував, наче диво, небесне знамення. Як забути молитви ласкавих бабусь, Задушевні розмови з ясними піснями? Та не буде щасливої долі комусь, Хто цурається мови, як милої мами! Сином, донькою кликали нас у селі Старші люди – так тепло, турботливо, ніжно… Та без рідної мови – немов без землі, Не розквітне душа, як жаданий підсніжник. Бо розвіються статки, посади – мов дим, Заблукають серця, мов сполохані вівці… Хтось народ наш тепер називає малим, Тільки душі – великі у справжніх андійців! З андійської переклав Сергій Дзюба

Арабська мова

Арабська мова Абдельваххаб Аззаві (Сирія, Німеччина):

«Збираю чари жінки в ліжку…»

Народився у 1981 році в Дамаску (Сирія). Нині мешкає і працює в Німеччині, у Дрездені. Одружений, батько двох дітей. Член Письменницької асоціації Сирії. Почесний член ПЕН-клубу Німеччини. За професією – хірург-офтальмолог. У 2008-2009 роках редагував випуски журналу «Аль-Адаб». Публікує вірші та статті у газетах «Аль-Кудс Аль-Арабі», «Аль-Нахар» та інших арабських виданнях. Учасник багатьох міжнародних фестивалів та семінарів, зокрема «Молоді європейські та середземноморські діячі мистецтв» (м. Скоп’є, Македонія, 2009 р.). Вірші перекладені українською, англійською, французькою, німецькою та російською мовами. Перша книжка «Випадковий смуток» вийшла в Сирії у 2006 році. Друга збірка, «НОТА – небеса свободи», за участю Омара Хазека (Єгипет), Нікі д’Аттома (Італія) і Тьяго Патрисіо (Португалія), побачила світ у 2012-му в Єгипті. Третя книжка, «Мозаїка облоги», надрукована в Бейруті (Ліван) у грудні 2013 року (фрагменти оприлюднені в газеті «Аль-Нахар»). До неї ввійшли щоденники, статті, сни… Це спроба чуттєвого відображення стану людини під час облоги; розповідь про те, як змінюється її сприйняття світу й спосіб життя. Вийшла і четверта книжка – «В’язниця», в основі якої – інтерв’ю з колишніми в’язнями, вірші, бувальщини, сни. Перекладає поезію та прозу арабською з англійської мови. Відомий арабських поет Абдельваххаб Аззаві – лауреат престижних премій, зокрема нагороджений Міжнародною 57

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна, 2016). Його добірка віршів у перекладі Сергія Дзюби та Михайла Блехмана надрукована в журналі «Всесвіт» (2016, № 1-2). На прохання арабського поета, ця добірка перекладена і російською та оприлюднена в російськомовних виданнях. Абдельваххаб Аззаві переклав вірші Сергія і Тетяни Дзюби арабською мовою і надрукував їх у популярних газетах та журналах – в Сирії, Єгипті і Лівані, а також – у Німеччині. *** Коли тебе буде все-таки вбито Однієї погожої днини, – Твого рота закриють тканиною. Щоб дихання зупинити? Ні… Аби заглушити врешті одні, Самотні звуки твоєї душі, – Кому потрібні тепер вірші, Навіть сумні? Ні, головне тепер Переконатися, що ти помер – Тут, назавжди, остаточно, зримо. Не потривожиш, не скрипнеш дверима. Годі вже, сер, – шматочком тканини Стулять рота одній людині, Зітхнуть полегшено й зникнуть вранці. Та аромат твого серця віднині Залишиться на їхніх пальцях.

Арабська мова

Перед сном Збираю чари жінки у ліжку: Фрагменти сну і твою усмішку, Густі коси та звабливе вушко, Твоє дихання на моїй подушці… Твої груди (а сну – вже на денці) Ніжно торкаються мого серця. Поруч таке неймовірне життя – Вдвох відчуваємо серцебиття. В своєму волоссі шукаю твоє, Ось волосинка заблукана є, – Мила, коштовна, свята, молода, – Душу мою, наче янгол, гойда. Трепетно пальчиком враз – по спині, – Може, то зірка моргнула мені? Як розгадати загадку одну? «Здрастуй, кохана». Уже не до сну…

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Третій крок в долині Грецькому музикантові Елені Караіндроу Немов відлуння думки, що переслідує її носія, думки, яка, вилетівши з вікна, шукає голову, бачить байдужий паркан і раптом оживляє його, – ця неймовірна, беззахисна, жагуча музика. І вже крізь капкани пилу пробиваються троянди. Немов неминуча осінь... Світлий смуток, що переповнює душу. Недосконала мудрість далекого сяйва самотньої зірки. Ніби ковток повітря перед тим, як почнеш говорити. Наче вишукана, тендітна долоня жаданої дівчини. Немов чарівна квітка, яка бентежно росте з горла. Таке вразливе, довірливе й вічно невпевнене серце. Чутливе скло в кровоносній посудині. Неначе... З арабської переклали Сергій Дзюба та Михайло Блехман

«Живемо, аж крила болять!» Міжнародна діяльність Сергія і Тетяни Дзюби

Тетяна Дзюба – на святі в Казахському національному університеті імені аль-Фарабі (м. Алмати, Казахстан, 2016).

З видатним казахським письменником Ролланом Сейсенбаєвим та науковцем Гюльнар Мукановою (Казахстан, 2017).

З верхньолужицькою поетесою Доротеєю Шолчиною (Німеччина, м. Баутцен / Будишин, 2016).

З видатним сербським поетом Мічо Цв’єтічем (Німеччина, 2016).

З в’єтнамською поетесою і перекладачем До Тхі Хоа Лі у Чернігові (2018).

Тетяночка з мешканцями Будишина на фестивалі верхньолужицької культури та поезії (Німеччина, 2014).

З відомим башкирським гумористом Марселем Салімовим (м. Варна, Болгарія, 2014).

Мрії збуваються! (Німеччина, 2015).

Нагородження поетеси з Литви Інги Крукаускене (м. Київ, 2013).

Серед давніх фортечних мурів (Німеччина, 2015).

Біля Кирила та Мефодія (Німеччина, 2015).

На фестивалі верхньолужицької культури і поезії (Німеччина, 2016).

На науковій конференції в КазНУ імені аль-Фарабі (Казахстан, 2016).

Нагородження видатного вченого та поета, ректора КазНУ імені аль-Фарабі Галимкаіра Мутанова (м. Алмати, Казахстан, 2017).

З Тетяною Винник після нагородження на фестивалі поезії (м. Варна, Болгарія, 2014).

Презентація нашої білоруської книжки віршів «Місто Зима» в музеї Якуба Коласа (м. Мінськ, Білорусь, 2018).

Нагородження видатного грузинського та українського поета, вченого, перекладача, дипломата Рауля Чілачави (м. Київ, 2013).

Арабська мова

Абдельваххаб Аззави:

«Собираю женские чары…» Родился в 1981 году в Дамаске (Сирия). Ныне живёт и работает в Германии, в Дрездене. Женат, воспитывает двух детей. Член Писательской ассоциации Сирии. Почётный член ПЕН-клуба Германии. По профессии – хирург-офтальмолог. В 2008-2009 годах редактировал некоторые выпуски журнала «Аль-Адаб». Публикует стихи и статьи в газетах «Аль-Кудс Аль-Араби», «Аль-Нахар» и других арабских изданиях. Участвовал в фестивалях и семинарах, в т. ч. «Молодые европейские и средиземноморские деятели искусств» (Скопье, Македония, 2009 г.). Стихи переведены на российский, украинский, немецкий, английский и французский языки. Первая книга, «Случайная печаль», вышла в Сирии в 2006-м. Вторая – «НОТА – небеса свободы», при участии Омара Хазека (Египет), Ники д’Аттома (Италия), Тьяго Патрисио (Португалия), напечатана в 2012 году в Египте. Третья книга, «Мозаика осады», вышла в Бейруте (Ливан) в декабре 2013 г. (фрагменты опубликованы в газете «Аль-Нахар»). В неё вошли дневники, статьи, сны… Это необычная попытка чувственного документального описания внутреннего мира человека во время осады; рассказ о том, как при этом меняются его мировосприятие и образ жизни. Напечатана и четвёртая книга – «Тюрьма». Это – поэтический сборник, в основе которого – интервью автора с бывшими заключёнными, истории, рассказы, сны. Переводит поэзию и прозу с английского языка на арабский. Известный арабский поэт Абдельваххаб Аззави – лауреат престижных премий. Награждён Международной литера61

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

турной премией имени Николая Гоголя (Украина, 2016). Подборка его стихотворений напечатана в журнале «Всесвіт» (2016, № 1-2). Абдельваххаб Аззави перевёл стихотворения украинских поэтов Сергея и Татьяны Дзюбы на арабский язык и опубликовал в популярных арабских газетах и журналах – в Сирии, Египте и Ливане, а также – в Германии. *** Когда тебя убьют, Как бога, Твой рот закроют тканью; Не для того, чтобы Остановить Дыхание. А чтобы заглушить Звуки одиночества Твоей души, И самих себя убедить: Ты умер, капут, Ничего не хочется. Не думай, не смотри, Не надейся. Простуженный Скрип двери Не нарушит Равновесия. 62

Арабська мова

Рот твой закроют Надёжно, спокойно Кусочком ткани, – «Вот, новый покойник». Безызвестным героем Уснёшь бездыханно. «Ищи дверцу, солдат, К небесным скитальцам…» Они уйдут, и аромат Твоего сердца, брат, Останется На их пальцах.

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Перед сном Собираю, пока не старый, Фрагменты сна и женские чары, – Густые косы, милое ушко, Твоё дыхание на подушке. Твои груди (ах, хороши!) Нежно касаются моей души, Словно трепетно бьётся во сне Твоё сердце, родная, во мне. Уж запутались наши волосы… Шепчешь ласково сонным голосом, И в переплетении тел Душу мою будто ангел согрел. Чувственно пальчиком вдруг – по спине, – Может, звезда вдруг прильнула ко мне?! Ну, и какой после этого сон?.. Гулко сердцами стучим в унисон.

Арабська мова

Третий шаг в долине Греческому музыканту Элени Караиндроу Словно эхо мысли, что преследует её носителя, мысли, которая, вылетев из окна, ищет голову, видит равнодушный забор и вдруг оживляет его, – эта невероятная, беззащитная, страстная музыка. И уже через капканы пыли пробиваются розы. Как неизбежная осень... Светлая грусть, переполняющая душу. Несовершенная мудрость дальнего сияния одинокой звезды. Будто глоток воздуха перед тем, как начнёшь говорить. Как изысканная, хрупкая ладонь вожделенной девушки. Словно волшебный цветок, трепетно растущий из горла. Такое уязвимое, доверительное и вечно неуверенное сердце. Чувствительное стекло в кровеносном сосуде. Как будто... С арабского перевели Сергей Дзюба и Михаил Блехман

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Балкарська (карачаєво-балкарська) мова Муталіп Беппаєв (Кабардино-Балкарська Республіка) Народився 1949 р. в Джамбулі (тепер – Тараз) Джамбульської області Республіки Казахстан. У 1957 році його родина повернулася з депортації на Кавказ. Закінчив Літературний інститут імені Максима Горького. Працював завідувачем літературною частиною у Балкарському державному драмтеатрі, редактором у провідних журналах, завідувачем відділу художніх передач на республіканському телебаченні, заступником головного редактора газети «Заман» («Час»). Нині – голова Спілки письменників Кабардино-Балкарської Республіки. Народний поет Кабардино-Балкарської Республіки. Автор понад 10 книг віршів балкарською, російською й татарською мовами. Заслужений працівник культури КБР. Лауреат Міжнародної премії імені Махмуда Кашгарського. Також його було нагороджено Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2020). Переклав балкарською мовою твори українців Сергія та Тетяни Дзюби, надруковані в п’ятому томі їхніх віршів 75 мовами світу (Канада, м. Торонто, 2020). Живе і працює в Нальчику. Батько двох доньок і сина. Колесо Ми в силуетах «чарівних» коліс Побачимо ураз змертвілий ліс… Та лис (вогнем обпалена краса) Ще молиться, благає небеса!.. 66

Балкарська (карачаєво-балкарська) мова

Ціна рядка Як меч лиха, Як смерть душі, – Ціна рядка У тім вірші. Метушня Вірша вітер прочитав І умить затих між трав. Ніби осягнув ураз Марність метушливих фраз. Ельбрус До друзів – у Стамбул, Париж… – щасливий! Вдивляюся у кожного – і диво Приємно на обличчях зустрічати – Ельбруса рідну, дорогу «печатку».

Тарасові Шевченку Безсмертям окриляють нас Глибокі вірші про Кавказ. Не згасне у серцях зоря, Тарасе-Батьку, «Кобзаря»! 67

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Фуга безсмертя Мільйони років мене несли інші, мільйони років я ріс, вбирав у себе інших. Мільйони років мене несли мільйони найрізноманітніших істот; крізь товщі мільйонів років я ріс, вбирав у себе інших, змінювався змістом та формою… Проростали мільйони життів одне крізь одного в мене; мільйони років мене несли інші, – з мільйонів річок серед галактик і світил виріс я в безкінечність… У мені тепер, наче зірки в небі, розмістилися всі, хто досі жив у світі, – так я вміщався в усіх, хто жив колись до мене… 68

Том 2. Переклади

Балкарська (карачаєво-балкарська) мова

Поети Поспішають поети – Все хутчіш та хутчіш… У вогні силуетом Тліє начебто вірш (Мерзнуть літери-віти), А повинен же гріти! З балкарської переклав Сергій Дзюба

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Башкирська і татарська мови Марсель Салімов (Башкортостан) Відомий башкирський гуморист, сатирик, прозаїк і поет. Тридцять років працював головним редактором сатиричного журналу «Хенек» («Вила»), в якому друкував українських письменників. Автор понад тридцяти книг. Його твори перекладені сорока мовами й надруковані в багатьох країнах світу. Пише башкирською і татарською мовами, якими переклав і твори Тетяни та Сергія Дзюби, надруковані в п’ятитомнику їх віршів 75 мовами (Канада, м. Торонто, 2020), а також – у популярних часописах Башкирії і Татарстану. Лауреат міжнародних премій імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна), Джека Лондона (США), Міжнародної літературної премії миру (Німеччина, США), «Летюче перо» (Болгарія) та багатьох інших відзнак у різних країнах.

Скупий тесть і примхливий зять Харун-агай, найжадібніша людина в нашому селі, видавав заміж свою єдину доньку. На весільний стіл він зайвих грошей не викинув, зате гості змагалися один з одним, викладаючи перед молодими дорогі подарунки. І тут скупий Харун перевершив сам себе – замість подарунка, він підніс молодим клітку з живим індиком, примовляючи: «Нехай, зятьок, ваше багатство стане таким же величезним, як цей птах!». Побачивши надутого індика, гості розсміялися. А наречений почервонів більше, ніж індик, однак, намагаючись придушити образу, видавив із себе: «Який красень! Люблю індиків!». Тоді хтось із гостей і випалив: «Женишок-індюшок!». А Харун-агай радів: дешево від зятя відкараскався! Проте 70

Башкирська i татарська мови

не минуло й місяця після весілля, як у будинок Харуна прийшов зять Сураман. – Не можу я жити з вашою донькою! – промовив він. – Стривай, зятю, не кип'ятися, говори толком. Що трапилося? – Та що казати! Самі ж знаєте, після весілля все село потішається. Всі мене тепер тільки й дразнять: «женишок-індюшок»»! Хоч того індика ще минулого тижня зарізали. Одним словом, дорогий тестю, точніше колишній тестю, нам доведеться розлучитися. У Харуна затремтіли коліна. – Ну, навіщо ж так круто? Давай спочатку все гарненько обміркуємо, а про індика забудь. Ось я тобі подарую баранчика – величиною з теля. – Барана? Не треба! Хоч із корову величиною! Не вистачає тільки, щоб до мене кличка «Сураман-баран» прилипла! До речі, щодо корови, ваша донька щоранку вимагає чаю з молоком… – От, окаянна, – буркнув Харун, начебто, справді, лаючи дочку. – Раніше взагалі неможна було змусити її навіть пригубити чай із молоком, а тепер, як вийшла заміж, раптом молоко полюбила. Дива та й годі! Ну добре, зятю, не засмучуйся, бери корову і чимчикуй додому. Вважай, що це – мій подарунок. Розлучитися з коровою було нелегко. Але Харун-агай втішив себе: «Якщо житимуть дружно, залишать мене в спокої!». Однак його надії не справдилися. Примхливий зять, чмихаючи носом, знову приплівся до нього. – Не можу я жити з такою дружиною! Ні вдень, ні вночі не дає спокою. Все одне й те ж. Мовляв, їй соромно ходити пішки. Сусіди, каже, навіть у кіно їздять на своїй машині. Так неможливо жити. Розлучаюся! Нехай знайде собі нареченого з автівкою! Почухавши трохи потилицю, Харун-агай промовив: 71

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Ну, навіщо через якісь дрібниці сім’ю руйнувати? Бери мої «Жигулі» і мчися додому, все одно в гаражі іржавіють… Уявляєте, як важко було жадібному дідугану розставатися з машиною? Він і для себе шкодував зайвий раз автівкою скористатися. А тут від неї лише хмара пилу залишилася! «Ну, вже тепер вони від мене точно відв’яжуться!» – вирішив Харун. Але прорахувався й цього разу. Не минуло тижня, як прийшов Сураман. Обличчя його було похмурішим, ніж небо в непогожий день. – Усякому терпінню настає кінець! – закричав він із порога. – Забирайте свою корову, машину і доньку. Крапка. Все! Нарешті, і у Харуна лопнуло терпіння: – Досить тобі, зятю! – гаркнув він, виходячи з себе. – Чого ще тобі заманулося? – Особисто мені нічого не треба. Та ось дочка ваша не хоче жити в хатинці завбільшки з курник. Сама вона стала ширшою грубки, дитину чекає. У Харуна раптом пом’якшав голос: – Дитину? Отже, у мене буде онук? – Не хвилюйтеся, аліменти платитиму акуратно. – Ох ти, шайтан окаянний! Хочеш залишити мого внука сиротою? Та я зараз тобі!.. Харун-агай зі злості замахнувся на примхливого зятя, але раптом, отямившись, махнув рукою: – Знаєш що? Переселяйтеся в наш будинок, а ми переїдемо до вашого. Чи багато потрібно старим? Молодят не треба було довго вмовляти, вони негайно переселилися до великого будинку батьків. А коли переступили поріг нового житла, Сураман весело запитав у дружини: «Ну, хто казав, що мій тесть – скупа людина?». Марсель Салімов З башкирської і татарської переклав Сергій Дзюба 72

Башкирська i татарська мови

Сергій Дзюба організував переклади багатьма мовами вірша Миколи Петренка «Дивлюсь я на небо», що став популярною українською піснею у виконанні незабутнього Анатолія Солов’яненка. От вірш – в оригіналі.

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю, Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав. Далеко за хмари, подальше од світу, Шукать собі долі, на горе привіту, І ласки у зірок, у сонця просить, У світлі їх яснім все горе втопить. Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий, Я наймит у неї, хлопцюга приблудний; Чужий я у долі, чужий у людей: Хіба ж хто кохає нерідних дітей? Кохаюся з лихом, привіту не знаю І гірко, і марно свій вік коротаю, І в горі спізнав я, що тільки одна – Далекеє небо – моя сторона. І на світі гірко, як стане ще гірше, – Я очі на небо, мені веселіше! Я в думках забуду, що я сирота, І думка далеко, високо літа. 73

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля, Я б землю покинув і на новосілля Орлом бистрокрилим у небо польнув І в хмарах навіки от світу втонув! Милайло Петренко, 1841 рік Завдяки Сергієві Дзюбі, цей вірш перекладено англійською, німецькою, іспанською, арабською, румунською, грузинською, казахською, узбецькою, туркменською, верхньолужицькою, гагаузькою, удмуртською, башкирською, чеською, чеченською і татарською мовами. Ось як славетна українська поезія звучить татарською. КҮК ЙӨЗЕНƏ КАРАП, ХЫЯЛЛАРГА ЧУМАМ Күк йөзенə карап, хыялларга чумам: Лачын сымак очып, болытларга кунам. И Ходаем, бирсəңче миңа канат? Тормас идем тилмереп күккə карап. Əгəр булса очар канатларым минем, Ташлап кына китəр идем сине, җирем. Иркəлəсəм күктəге йолдызларны, Кайнар кояш таратыр моң-зарларны. Төште минем өлешкə каһəрле язмыш, Шул язмыштан һич кенə дə юктыр узмыш: Ятим баладай, күз яшемне түгəм; Түбəнсенеп, чит-ятларга тез чүгəм. 74

Башкирська i татарська мови

Гомеркəем үтə кайгы-хəсрəт белəн, Бу дөньяда рəхəт табып булмас, белəм. Канатланып, хыялым күккə менə, Иркен миңа бары тик күктə генə. Кысан җирдə тын кысылгач, карыйм күккə, Сулышкаем җиңелəеп китə күпкə. Хəсрəтлəнмим ялгыз мин, ятим дип тə, Миңа рəхəт – хыялым биек бик тə! Канатларым булса, менəр идем очып, Алыр идем йомшак болытларны кочып. Калыр идем күктə, ташлап бу җирне, Һич кенə дə əйлəнеп кайтмам кире! Татарською переклали Марсель Салімов і Сергій Дзюба Також Сергій Дзюба організував переклади оповідань українського класика Степана Васильченка – арабською, в’єтнамською, білоруською та казахською мовами.

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Бенгальська мова Рабіндранат Тагор Рабіндранат Тагор (1861-1941) – бенгальський та індійський прозаїк, поет, драматург, композитор, автор гімнів Індії і Бангладеш, Нобелівський лауреат.

Та дівчина, яку кохав (переспів) Та дівчина, яку кохав, Чарівна, незвичайна, мила, Жила серед розкішних трав, І їхню мову розуміла. Лиш знали мешканці одні, Як звали хутірець в глибинці. І осявають пам’ять дні: Ми – вдвох, щасливі, наодинці… Хай вітер – у похмурий час Гойдав беззахисні дерева, Та берегла природа нас, Оте дівча, мов королеву! Коли б не посмішка її Та оченят ясні озерця, Я б чари не пізнав гаїв, Краси не розуміло б серце. 76

Бенгальська мова

В благословенні лісовім Не бачив би ніколи храму, Не став би людяним, простим, І квітів не торкавсь вустами. Не переплив би ту ріку, Хмаринок не збагнув таїни, Не пам’ятав би на піску, Мов скарб, її сліди донині. Не уявляв привітність нив, Свободу й затишок просторів; Не відчував, не дорожив Чудовим, справжнім, неозорим! Як мало сталося тут змін… (Вона жила, мов сонце, щиро) Ось – неквапливо вічний млин, Так само – човників вітрила. Паром – старенький «пароплав»… До болю рідне все, жадане! Ніколи б тут не побував, Коли б не дівчина кохана. З бенгальської переклав Сергій Дзюба

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Білоруська мова З книги віршів Михася Пазнякова (Білорусь) «Тепло ромашкової завії» в перекладі українською

«В нашім домі дверей не буде...» Творчістю відомого білоруського поета Михася Пазнякова я захопився, прочитавши одного його вірша. Поезію я люблю з дитинства, щороку читаю понад 400 книжок авторів із різних держав. Тому здивувати мене непросто... Однак такий Вірш (пишу з великої літери, бо це – справжня, велика Поезія!) мене вразив. Тепер він – серед моїх улюблених віршів, які я часто читаю на творчих зустрічах і презентаціях. І людям він дуже подобається, незалежно від віку, професій, характеру, способу життя. Подобається дітям, хоча вони й не можуть пояснити небанальних авторських образів, метафор та порівнянь... Втім, дітлахи, на відміну від дорослих, одразу ж відчувають фальш, і тоді їм стає нецікаво. Адже будь-яка казка неодмінно має бути правдивою… Так от, у цій поезії – ані граму неправди! Вірш – про кохання, він – здавалося б, дуже простий, однак недаремно ж кажуть, що все геніальне – навдивовижу просте... Отак і тут – щирі, світлі, зворушливі почуття до її величності Жінки; глибокі філософські асоціації; парадоксальні й неймовірні творчі знахідки; гармонійне поєднання вільної особистості з чарівною природою; таке непересічне та яскраве, неповторне і незрадливе буття, котре, я переконаний, належно б поцінували і наш вічний мандрівник Григорій Сковорода, й проникливий лірик Франческо Петрарка. Адже автор поєднав непоєднуване, і, наче за помахом ма78

Бiлоруська мова

гічної палички, створив власний світ краси, свободи, віри, надії та любові. Цей світ настільки привабливий і гармонійний, що здається просто ідеальним. Однак він існує: будь-яка наша думка – матеріальна, натомість маємо ціле сузір’я дивовижних міркувань! Тепер це – і мій світ, адже будь-якої миті можу відтворити його зі своєї пам’яті, незалежно від часу, тобто навіть уві сні... *** В нашім домі не буде вікон, Не коптітиме скрушно свіча… Там тривозі – жаскій, великій – Не злетіти з твого плеча. В нашім домі дверей не буде, Стін звичайних не буде теж… І музеєм не стануть будні, Бо простори не знають меж. В нашім домі – привітність поля У мелодіях рік, лугів! І прозоро у ньому – до болю, Завжди вільно від вічних боргів… В нашім домі – зірки не зужиті, І дороги – на всі світи! В цьому домі ти будеш жити, Як захочеш сюди прийти. (переклав Сергій Дзюба) 79

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

До цікавої книжки Михася Пазнякова, яка вперше виходить українською у нашій державі, увійшли поезії різних років. Усі вони – про наш непростий час, вічне і святе, радісне й печальне, високе та духовне. Головні теми поета – рідна Білорусь та його мала батьківщина. Це – прониклива сповідь щирого поета-патріота, поета-громадянина, ліричному герою якого притаманна дуже велика любов до Матері, Вітчизни, Жінки, всього прекрасного та доброго! Читаю такі зворушливі, теплі, сонячні, веселкові вірші з першого розділу «Мамина хата», – щиро дивуюся, захоплююся і... картаю себе, що, на відміну від автора, небагато написав про свою малу батьківщину, про батьків, рідних і дорогих моєму серцю людей. Такі вірші у мене є, однак вони здаються не настільки живими, трепетними та чуйними. Натомість Михась Пазняков про рідне Заброддя пише навіть не чорнилом, а своєю кров’ю, настільки йому болить нинішнє запустіння! Причому він не знімає вини і з себе, приїздить щоразу сюди, мов на прощу. І його вірші – наче молитви! Покосилася хвіртка, джмелі не гудуть, Дичавіють в саду призабуті вже груші… Та зворушений, чую: «Синочок, побудь!» – То ридають батьків світлі, зболені душі. Не лукавлю з собою – боюсь самоти, Та журавликом лину до отчої стріхи! Тож постій… Помовчи… Помолися… Прости… Щоб з’явився димок над хатиною тихо. («З кожним роком – рідніше батьківське село...», переклав С. Дзюба) 80

Бiлоруська мова

У Михася Пазнякова – все справжнє, і болить йому дуже; проте немає в цих нелукавих, проникливих віршах безнадії. Це – все одно рай, а не пекло!.. І поет у своє Заброддя вірить. Більше того, відчувається, що це – взаємно. Він тут – свій, не чужинець, не гість. Йому є про що згадати, але для цього треба неодмінно приїхати сюди, побути наодинці з батьківською хатою, провідати могили рідних. «Мамо, як там – лежати в землі?..» – читаю, і сльози наче самі навертаються на очі. Дякувати Богові, мої старенькі батьки – живі. Однак час – надто невблаганний, і спинити його просто неможливо. Та смуток у автора – світлий, теплий, душевний, довірливий, затишний. Це – не якийсь буревій, що нищить усе довкола, а тиха, цілюща печаль, яка навпаки дає розраду душі та стомленому тілу. Однак і тут знайшовся Вірш, який мене глибоко вразив – неймовірною чесністю, болем, тугою, справжнім каяттям... І великим талантом Майстра!

У рідних місцях На вільсі дрозди співали славно – Поспішав сюди щоразу сам… Край дитинства! Свіжо тут і травно, Чути навіть, як дзвенить роса. … Вирубали вільху – до загину, І життя пустили під укіс! Вже не чути голосів пташиних, Котрим не лишили їхніх гнізд. Тут і я рубав, мов кат… І рана – Незагойним болем всі літа! Не роса на божих травах рано – Сльози розіп’ятого дрозда. (переклав Сергій Дзюба) 81

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Таку неординарну, несподівану, яскраву поезію, вважаю, також потрібно читати. Вона – ненав’язливо повчальна і водночас цілком переконлива. Втім, хіба один Михась, щиро люблячи пташиний спів, раптом взявся за сокиру? Хіба я малим, лише заради забави, не відривав крила метеликам і не длубався в мурашниках?! Авжеж, це був процес пізнання п’ятирічної дитини, але мені тепер від того не легше. Автор не прощається – говорить нам: «до побачення». І обіцяє ще не раз повернутися до джерел. Адже не зникають із його дивовижних снів переливи рідних мелодій та райські жар-птиці лугів. Тож, тільки-но журба огорне, так і приїде до свого Заброддя (а душа поета над батьківським село чи не щоночі літає). І хоча нині, на жаль, гинуть забуті села, а люди, як і раніше, відлітають у вічність, – жодних сумнівів, що мала батьківщина свого сина дочекається. Сергій Дзюба, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

Бiлоруська мова

Михась Пазняков (Білорусь) Видатний білоруський поет, перекладач. Народився 24 січня 1951 року в селі Заброда Бихівського району Могильовської області. Закінчив філологічний факультет Білоруського державного університету. Працював наставником у школах Березінського району Мінська, головним редактором видавництва «Юнацтва», часописів «Вожик» і «Нёман», заступником директора редакційно-видавничої установи «Література і Мастацтва». Тепер – голова Мінської міської організації Спілки письменників Білорусі. Поет, прозаїк, перекладач, мовознавець, критик та публіцист. Автор понад 80-ти книжок різних жанрів для дорослих та дітей. Переклав білоруською мовою багато творів зарубіжних письменників. Серед них – романи М. Сервантеса «Дон Кіхот», В. Скота «Квентін Дорвард», книга віршів народного поета Дагестану М. Ахмедова «Гірська ліра» та інші. Також переклав російською багато творів відомих білоруських письменників – Я. Сліпакова, І. Пташніка, В. Ткачова, У. Гніламедова, К. Камейші, П. Саковіча, А. Масаренка, І. Стадольніка та інших. Хрестоматійний дитячий письменник. Його твори включено до учбових програм молодших класів загальноосвітньої школи та дошкільних закладів. А вірші для дорослих рекомендовані для позакласного читання в 11 класі. На вірші поета написано близько 200 пісень. Друкується в різних літературно-мистецьких виданнях Білорусі та закордоння. Його твори перекладені понад 20 мовами світу. Автор «Словника епітетів білоруської літературної мови» у двох томах та інших мовознавчих праць. Лауреат 20-ти літературних премій, серед яких: Національна літературна премія Білорусі, нагороди імені П. 83

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Бровки, Я. Мавра, В. Вітки та Федерації профспілок Білорусі, три Республіканські премії «Краща книга року», премії Міністерства оборони Республіки Білорусь та Міжнародна премія з поетики. Відмінник друку Білорусі, Почесний член Спілки письменників Білорусі. За свою літературну діяльність нагороджений медаллю Франциска Скорини. На творчому рахунку письменника – близько трьох тисяч публікацій у понад 450-ти періодичних виданнях, хрестоматіях, підручниках, колективних збірниках Білорусі та інших країн. Михась Пазняков активний громадський діяч, член правління та президії Спілки письменників Білорусі, а також – Республіканської комісії з шефства над особовим складом Збройних Сил РБ, громадської ради з моральності, Координаційної ради політичних партій та громадських організацій Мінська, редколегій багатьох літературних видань. Засновник та головний редактор популярних книжкових серій «Бібліотека Мінської міської організації Спілки письменників Білорусі» та «Мінські молоді голоси». Фундатор і директор (на громадських засадах) Мінського міського театру поезії. Керівник школи юного поета при Мінській організації СПБ. Член Спілки журналістів Білорусі. Делегат V Всебілоруського народного сходу. Живе у Мінську. Видатний білоруський поет, перекладач та громадський діяч Михась Пазняков – академік Міжнародної літературномистецької Академії України. Лауреат міжнародних премій імені Миколи Гоголя, Григорія Сковороди та Пантелеймона Куліша (Україна), Генріха Бьолля (Німеччина), Франца Кафки (Чехія, Австрія, Німеччина), Міжнародної літературної премії миру – Посол миру (Німеччина, США), Франческо Петрарки (Італія), Мацуо Басьо (Японія) та ін. Михась Пазняков переклав білоруською книгу віршів укра84

Бiлоруська мова

їнських поетів Тетяни і Сергія Дзюби «Місто Зима» (м. Мінськ, 2018). А Сергій Дзюба, Олег Гончаренко та Ярослав Савчин переклали українською збірку віршів Михася Пазнякова «Тепло ромашкової завії» (м. Чернігів, 2017). Презентації обох книг відбулися в Україні (в музеї Михайла Коцюбинського, 2017) та Білорусі (в музеї Якуба Коласа, 2018). Також Театр поезії в Мінську поставив виставу білоруською мовою за книгою Тетяни і Сергія Дзюби «Місто Зима». Вірші С. і Т. Дзюби публікувалися і в популярних білоруських газетах та журналах, зокрема в часописі «Новая Немига литературная». А поетеса і бард Тетяна Жилінська створила пісні на вірші Сергія і Тетяни білоруською, котрі виконує тепер на своїх імпрезах. У Білорусі Сергій і Тетяна Дзюби нагороджені нагрудним знаком Спілки письменників Білорусі «За великий внесок у літературу» та преміями імені Максима Танка, Владислава Ходасевича, Веніаміна Блаженного й Олексія Жданова, медаллю Максима Богдановича, Почесною грамотою СП Білорусі.

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Мамина хата

(з білоруської переклав Сергій Дзюба)

Батьківщина До отчого порогу Дороги всі ведуть. І мрії, і тривоги Поєднуються тут. Де Греза*, мов прийдешнє, Тече у сни мої. А мрії, як черешні, – Солодкі й чарівні. Сюди, мерщій, додому, – Тут квітне мій бузок! І кожен кущ знайомий Рідненьких пелюсток. Сюди, де край мій милий, Де дорогі до сліз Батьків моїх могили Між кленів і беріз. Медові аромати, Невтомних бджілок рій… Моє життєве свято І вирій золотий. ______________ * Греза – річка в Білорусі, на батьківщині автора. 86

Бiлоруська мова

*** У село запустіле, де ріс, Знову я приїздив зі столиці, – Поблукати між тихих беріз, Землякам до землі поклонитись. Мамо, як там – лежати в землі? – Жаль, не можеш мене обійняти! Бачиш, тату, я – вже не малий... Тільки тіні на вікнах розп’яті. Дід Кузьма! Дід Іван! Дід Петрок! Дяді Міша, Сергій і Микола!.. Я – в селі, тут – погідний деньок. Луг не скошений... Кинута школа... Бабці Анно, Параско, – зі мною Світлі погляди ваші – у душу. Тьоті Маню, Надіє! – травою Заросли ваші хатки та груші… Ви пробачте, будь ласка, рідня, Що міський і упертий так само. Що вітри пролітають, дзвенять, Крізь віконні розтерзані рами. Я селом запустілим іду В позолоті правічного гаю, Де лиш вітер віщує біду – Самотою в гіллі завиває... 87

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Тут привільно – сичам… І журливо – мені… Тільки пам’ять не струсиш, як пил із рамен, – Демонструється знов, навіть в цій глушині, Фільм – дитинство моє, хоч кіно і німе. Знов кипіння черемхи – отут, під вікном, І у сяйві бузковому – хата! З рук матусі беру молоко, наче ром, І смакую – бешкетник крилатий… Батько – вже біля Грези, де чар луговий, – Косить спритно траву під сонет солов’їний. Поможу татусеві – полину мерщій… Навкруги – наче зорі, жоржини! Ось і друзі з м’ячем – ще не знають тривог, Зазивають завзято пограти на полі… Потім – юна красуня! Танцюємо вдвох, Нам – лише по п’ятнадцять… Прощай, моя воле!

Бiлоруська мова

Ось тому у село так жадано лечу – Непотрібні Париж і заморські ті пляжі! Я тут пам’яті фільми кручу та кручу, – Ті, що більше мені вже ніхто не покаже… *** Бродить місяць над пусткою хати І не хоче цвілої води… Я з душею, що смутком багата, Поспішаю щороку сюди. Наче тато – не в небі, десь близько, – Агроном, садівник, селянин… Запустіння – лиш краплі дощиська, Та «не плач» не почує тут він! Ось провулок, зарослий травою, Сняться дичкам достиглі плоди… Б’ється серце, яке не загоїть, У тривожнім чеканні біди. Знаю, винний і я – без провини, Наче зрадив дитинний мій світ! Раз у рік приїздив на гостини, Призабутий у мареві літ. Ось тому і душею ридаю (Мов на прощу, мандрую сюди), Коли місяць над втраченим раєм Осяває завмерлі сади… 89

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Краю мій любий, в задумі засмучений… Божий, несуєтний, гожий такий! Болі притлумиш, що душу замучили, Граючи сонцем на плесі ріки. Чую за Грезою клич журавлиний, Це ж і для птаха – батьківська земля! Стиглість малини та сила билинна Серце наповнюють в рідних полях. Сад запустілий з душею привітною – Падають іноді грушки до ніг… Все сподіваюсь: згадається світле – Чари дитинства та отчий поріг. В росах дробиться зоря повноквітна, Запах медовий – із милих широт! Все тут – рідненьке… Святе… Заповітне… Пам’ять привітна і днів намолот. Знов салютує тут небо високе, Чую довершену трель солов’їв… Добре село моє, юнь ясноока, Ніжна колиска жадань-почуттів! Заячий слід – мов на щастя підкова, В полі проникливо маки цвітуть… В різних краях можна жити чудово, А народитись і вмерти – лиш тут! 90

Бiлоруська мова

Заброддя Світанок синьокрилим птахом Пливе і будить ріднокрай, Де золотим небесним знаком – Хмарина, схожа на рояль. Алмазно-росяна прозорість, Садів блаженний аромат… Я вдома, де тепліші зорі І справді ближчі у стократ! Стежина проведе з любов’ю В луг, де дитинство – повсякчас. Таке знайоме все, до болю, – Старенька хвіртка, перелаз… Лише тому, що ти – зі мною, – Можливо, значу щось в житті! Стою – свою розп’яту Трою Оплакую на самоті…

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

*** Пам’ять не терпить порядку… Сниться у мантрах часу: Мама готує оладки, Тато клепає косу. Свище коса над росою В батькових дужих руках… Драниками, сиродоєм Ранок удома пропах. Знову задумливий бусел Тихо хмарину гойда… В хаті співає матуся – Ніжно, замріяно так! Ніби з чарівного дзбанку, Щось шепочу в унісон… Хай би і після світанку Дивний не скінчився сон. Щоб із-під ковдри завалів – В казку далеких років! Тільки б матуся співала, Тільки щоб тато косив…

Том 2. Переклади

Бiлоруська мова

*** Наче привид, у зажурі Швендяю селом один. Місяць зиркає похмуро: «Повернувся, блудний син?..» Дощ – у душу, ніби лезом, – Божевілля самоти! Тут бабусями – берези, І надгробками – хати…

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Пережиті роки не згубилися десь – Їх не зраджу, не втну, не зурочу. Квітували піони на всесвіт увесь, І волошками – мамині очі! Пахла хлібом оселя, духмяністю трав, Їй – так затишно з ненею, татом… Клен крислатий хмарини, мов бог, підпирав, Небом чуба куйовдив завзято. Рій загадок – мов ящірка у споришах, І живої водиці відерце, – Світ чарівних розваг… Не зносилась душа, Тільки трохи стомилося серце. Бо тривожно болить – за живих і за тих, Що ураз відлетіли з літами! Все тихіше лунає дитинний мій сміх, Та щодня я – все ближче до мами…

Бiлоруська мова

*** А вдома знову піняться сади, Мов наречених, наряджають хати! Увечері на річці із води, Як привид, постає туман косматий. Ах, солов’ї! Дзвінка небесна синь! Лікують душу життєдайні трелі… І вже струмує місячна глибінь, Мов народився з божої купелі. Земля батьківська, дорога земля, Мій милий, любий, вічний, гордий краю! Душа тут розпросториться моя – Вмить, навкруги та ген до небокраю. І доземний уклін з усіх доріг – Вам, земляки! Мій краю (отче, доле!), Дозволь припасти тут тобі до ніг, Як сину – блудному, та щирому до болю.

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

*** Радію роздоллю – Безкрайньому полю, Де сонцем налите, Мов літечко, жито. Цілую щасливо Замріяне диво!.. Тут мама весела Йшла в поле з оселі. У милому краї Пісні – аж до раю! Співав їх немало Мій тато бувалий. Берізки та клени – До неба, до мене… Зозулі кується – І тішиться серце! Мандрую розмаєм, Все в душу вбираю… Здається, дорога – До самого Бога!

Том 2. Переклади

Бiлоруська мова

*** З кожним роком – рідніше батьківське село, Промовляє проникливо голос природи: «Повернися до себе – як добре було! Бо всього – для душі: і тепла, і свободи». Покосилася хвіртка, джмелі не гудуть, Дичавіють в саду призабуті вже груші… Та зворушений, чую: «Синочок, побудь!» – То ридають батьків світлі, зболені душі. Не лукавлю з собою – боюсь самоти, Та журавликом лину до отчої стріхи! Тож постій… Помовчи… Помолися… Прости… Щоб з’явився димок над хатиною тихо.

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Матусі Незабутня, Прекрасна, турботлива мамо, Моє сонце, І пісня моя, і весна! Пригадаю – І слів найніжніших замало, Щоб сказати про тебе: Єдина. Одна. Крізь негоди і біди В людини – дорога; Та сьогодні, як завше, Ти – мій оберіг! В безкінечній розлуці, Як на серці тривога, – Чудотворний твій лик Мою душу зберіг. Я наповнююсь світлом Тої сили живої, І привітно несу У незатишний світ. В неоплатнім боргу я, Мамо, перед тобою, – Віддаю його людям, Як твій заповіт. 98

Том 2. Переклади

Бiлоруська мова

О, моя незрадлива, Найшляхетніша мамо, – Доземний мій уклін, Найдорожча, прийми! І крутими шляхами, Як учила ти, прямо Я іду – для Вітчизни живу Між людьми. *** Тягнулась ниточка уміло, Гуділа прядка… Милий дім! Роки птахами відлетіли, Пішли за чорний переділ. Скрипить підлога – не боюся, Чарівний спогад огорне: Зумів вернутись до матусі, Зустріла радісно мене! І вже перед очима – тато, Рибалка, сонце молоде… І неня – юна та завзята, А прядка весело гуде. Пройшли літа… А я так само Кручу в руках веретено – Хай непридатне, в плямах-шрамах… Однак матусине воно! 99

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Зажурюся з вікном в унісон, Ляжу в маминій хаті, в суботу… Проганяючи втому та сон, Пам’ять-дума на серце накотить. І, здається, це вчора було: Мама поруч – ясна, білолиця… Вже долоню кладе на чоло, Забирає мій біль, мов жар-птиця! Прядка також співає сама – До ладу, за матусею, чудно… Будять бджілки духмяні слова Й цвіркуни-оркестранти розумні. І тріпоче душа, мов крило, – Вільна, вірна, легка, не розп’ята! Материнське згадаю тепло – Як живу, пригортаючи хату.

100

Бiлоруська мова

*** Розпустився бузок під вікном, Що світанкам всміхалося мило… За тремтливим, мов серце, столом – Знову вдома, уже посивілий. Той бузок – ніби перша любов! Світло дивиться зморщена груша, Наче очі матусині знов – У мою неприкаяну душу. Як самотньо без нені мені… Та здається (у спогади лину) – Ніби матінка тут навесні Ці цілющі дарує хвилини! Крізь вікно, наче той скелелаз, – Швидше в сад, обідравши коліна! Пригортає матуся ураз Ніжним квітом дорослого сина.

101

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Покосом дихає заріччя – Медвяну свіжість спрагло п’ю, І пісня з іншого сторіччя Вертає молодість мою. Світанку струни, чисті роси, Душевність мрій, тендітність снів… Хмільний настій тих сінокосів Знов напливає із лугів. Навіють лагідні отави Все, що люблю з дитячих літ… Тут – Батьківщина, дім, держава І божий, незнищенний світ! Це все – в мені, тече у венах, Жене артеріями кров, – Неначе в мить благословенну Народжуюся дивом знов.

102

Бiлоруська мова

*** Літа тьмяніють, мов сувій, Вже стільки пережито! Та я крокую, молодий, Стежиною у житі. Іду під сонцем золотим – Натхненний, безбородий… Нехай роки – неначе дим, – Щасливий на природі! Душа – як небо осяйне, Усім світам відкрита… Щомиті зцілює мене Ця стежечка у житі.

103

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Вже полиняло покривало, Дивлюсь – і журно так мені… Його матуся добре ткала, Я кросна згадую вві сні. Як народивсь малюнок світлий – У домі, в трепеті садів!.. Та кольори яскраві зблідли, І зникла свіжість назавжди. У вирій відлітають гуси, І ковдри довшають ночей… Напевне, там, в раю, матуся Для янголів полотна тче.

104

Бiлоруська мова

*** Це багаття скінчилось, мов книжка, Не струмує чарівний димок… Подаруй мені, сонце, усмішку В розкуйовджених кронах гілок! Пригортаюся серцем до кленів – Сирота, як завмерле село… Бо не буде вже тата і нені! Подаруй благодатне тепло. Я – самотній, сумирний, мов бусол, Тож зігріюсь, як зболений птах, – Не заміниш моєї матусі, Хоч би промінь сягнув крізь літа… Раптом хмара – кошлата, мов стріха, Відчинилася в інші світи… Ніби матінка мовила стиха: «Не журись, я з тобою – завжди!».

105

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Триптих 1 Найдобріші очі – мамині. Найщедріші руки – мамині. Найніжніше серце – мамине. Найчистіша пісня – мамина. Найсвітліша радість – мамина. Та найбільша втома – мамина. Надважка скорбота – мамина. Найгіркіші сльози – мамині. Найскладніший час – без неї. 2 Найсолодший сон, Найвеселіший день, Найщасливіша пам’ять, Найліпший спокій, – Вдома, у мами. Найтривожніший сон, Найскорботніший день, Найболючіша пам’ять, Найтемніший неспокій, – Вдома, без мами.

106

Бiлоруська мова

3 Цілуйте руки матерів, Що пахнуть працею та сонцем. З душею чистого віконця, Цілуйте руки матерів. Побудьте божим охоронцем Не тільки в присмерку років – Цілуйте руки матерів, Що пахнуть працею та сонцем.

*** На могилу приїхав до мами, Тут – дитинна моя Білорусь! Пригадаю луну над гаями, Незабудкам у очі дивлюсь… Тільки боляче, тужно та гірко, Що живого не бачу села, – Полинова чорнобильська зірка Ніби землю мою прокляла! Золотавих ромашок рамена… Стих листочок, упавши в траву… Я щоразу пригадую неню, Усміхаюся їй – і живу. 107

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** О, матусю, пресвітла мадонно, У які відлетіла краї?! Я не бачив, як яма бездонна Очі миттю закрила твої… Тільки пагорб застав над тобою – Як не квапився, пізно прийшов! Ось тому я тебе лиш живою Уявляю, лебідонько, знов. Ти пробачила, рідна, я знаю, – Біля хвіртки до сліз впізнаю… Йду до хати, неначе до раю, Щоб зустріти тут душу твою.

108

Бiлоруська мова

Мамина хата Якою була багатою Ця затишна мамина хата Для нас, малолітніх. Роздолля Для сонця та запахів поля!.. Просторою, чистою, вбраною, Веселою та жаданою Була… Дивовижною мантрою, Що нас виглядала із мандрів!.. Тепер оніміла без нені – Немов відлетіла за нею Душа цього дому, мов пташка… Фундамент просів – тужно, важко!.. Я в небо дивлюся провинно – Шукаю ту нашу хатину… Там хлібчик пече добра неня, І ми біля неї – натхненні!..

109

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Хатина люба… Вітер квилить, Віконниці згубились десь… Ніхто вже двері не відчинить – Кого я кличу із небес?! Самотньо – навіть по-сусідству, Де був веселий тарарам… Ввійду у дім, як у дитинство, І сам себе зустріну там. Непосидючий хлопчик, хвацький, Чуприну вражено скубе, – Не розуміє, що зненацька Зустрів дорослого себе! Та не втікає – бач, хоробрий, Допитливий, герой малий… Мені з хлоп’ям цим – дуже добре, Ми разом, вдвох, – на цій землі! Боюся лиш зізнатись серцем, Що після пройдених доріг Чуприна та не збережеться… І матінку я не зберіг.

110

Бiлоруська мова

*** Із села натхненно В Грезу – до води… Щоб у кронах кленів Небосхил світив. Я туман розсуну – Білу заметіль, І спущуся юно В незабудок хміль. Тут мені крилато – Оберемок мрій! Стріну, наче свято, День свій золотий. Сонце – за плечима, Повертаюсь знов… І, мов жар, незримо Струменить любов. Вітер не остудить, Чуйно, аж до сліз… Я гукаю: «Люди, Сонце вам приніс!».

111

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Батьківський сад Сад – немов на картині, Виринає з пітьми… Вдень мовчить тут пташина, І дерева – німі. Никнуть груші – ні звуку Без гостинців своїх… А траплялось, за вуха Не відтягнеш від них! Всохли сливи та вишні, Кропива лиш живе... Ну, чому все так вийшло? – Вкотре краєш себе. Метушишся до чорта, Долю ставиш на карб... Та дерев позолота – Найкоштовніший скарб! І хоча, мов комета, Світ не раз облетів, – Вирушає до Лети Отчий сад в німоті.

112

Бiлоруська мова

Вдома В небесах – зірниці, Бусол – мов прилип… Сонцем золотиться Хата серед лип. Никне час – дрімота, Не щебече сад… І ромашок ноти Не втрапляють в лад. Бур’яни – до неба, Славлять свій город! Та яка потреба Слухати осот?.. І коса без діла Губиться в траві… Серце заболіло? Отже, ще живий.

113

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Рідному селу Як бажав я отав любі сни – Відпочити від гніту столиці; Відчувати знов подих весни, Прохолоду жадану криниці. Як твоєї хотів чистоти – Милуватись красою святою, Пригортати розквітлі сади, Причаститись живою водою. Як я прагнув «звичайних» щедрот, Від яких був дитинно щасливим. Що за чудо створив наш город?.. Сад чи всесвіт – у білім наливі?! А приїхав – в печалі завмер, Так скорботно, мов брила на серці, – Заросла бузиною тепер Казка, дива лишилось на денці. Занімів у імлі ріднокрай, Наче Бог назавжди звідси рушив… О, дитинство моє, не змовкай, Не студи тут, на протягах, душу!

114

Бiлоруська мова

*** Кличе знов доля невпинно Снами батьківської хати, Там десь моя пуповина – В бузку, духмяно кошлатім. Мов закоцюбла синиця, Лину жадано до нені! Як там батькам моїм спиться, Рідною вкритим землею?.. Даремно питають люди: «Навіщо їдеш до пустки?». Інакше уже не буде – Цей край мене не відпустить.

115

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Заброддю Ось до тебе я знов прилетів… Добрий день, моє любе Заброддя! – Аромати квітучий садів І печальний бур’ян на городах. Біля річки – не ми, дітлахи, – Тільки вдови свій вік доживають… Так, кайдани твої нелегкі, Наче стигми – між пеклом і раєм. Отча хата безсило мовчить, Ніби давня, прикута химера… Загубились від щастя ключі, Болю настіж відчинимо двері.

116

Бiлоруська мова

*** Вдома квітом піняться сади, І молодшають рожево хати… Ввечері туман із німоти Через брід несе душі розраду. Солов’ї, здається, не заснуть, І жалів полегшують вервечку… Сипле позолоту там і тут, Місяць, ледь обвуглений скраєчку. Мила, дорога моя земля! Дивовижна, незбагненна тронка!* Я без тебе – наче і не я, Душу рве… А рветься там, де тонко. І мені, повір, не все одно, Звідки родом – лики та обличчя! Без матусі я – уже давно, А без тебе – сиротію вдвічі… _________________________ * Тронка – дзвіночок.

117

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Вже картопля у «мундирі» Запікається мерщій, Жде гостинця песик милий… Де ти, Льоню, друже мій? Приятелів надто рано Вклала назавжди земля… Дірки в хатах, наче рани, Все негодою болять. Не сумуй, сестрице! Шкварки Ти з яєчнею подай. Ми піднімемо ці чарки За жаданий ріднокрай. За дідів, батьків, сусідів, За печальний, світлий щем… Встигнемо за ними слідом. Живі будем – не помрем!

118

Бiлоруська мова

Біля отчої хатини Посміхаються зорі над хатою, Десь у травах кричать деркачі; Росяною овіює м’ятою Та жасмином чарівним вночі. І заслухався дядько на милицях: Соловейко співає чи бог?! До верби місяченько так хилиться, Ніби небо пильнують удвох. Ясени про своє – з горобиною, І сум’яття ураз настає… То з печаллю отут журавлиною Повертає дитинство моє. До світанку блукатиму римами – Може, прийдуть із гаю вірші… Біль і радість вітрами незримими Напинають вітрило душі.

119

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

*** Тут – лише бабусі, Хаток журне тло… Скоро вже, боюся, Відлетить село. Ні, мій краю милий, Як раніш, світи! Поле, луг, могили… Зникнуть? Назавжди?! Де травинка – ліки, Квітка – оберіг!.. Тут і я б навіки Під березу ліг.

120

Том 2. Переклади

Бiлоруська мова

*** Село, благаю: ти не вимреш, Де найрідніша кожна п’ядь! Чи бур’яни – не божі стигми – Від забуття вже не болять?.. На грядках – лобода шалена, Стоїть будяк – кремезний витязь… Та ти для мене – сокровенне, За тебе гріх не помолитись! Бо джерело мого життя – У цих полях, лугах, хатинах… І без малої батьківщини Мого не буде майбуття.

121

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Літнім вечором Васильки у душу синьо світять, Нива – мов надія, молода… Я знайшов тебе на білім світі, Найсвітлішу, – на усі літа! Чимчикую стежкою натхненно, Думаю про тебе кожну мить; Диво-крила виросли у мене – Лину до червлених верховіть. Солов’їний вечір ніжно ллється, Свіжістю наснажує політ… І така мелодія – на серці, Мов бринить чарівно цілий світ! Незабудок лагідне причастя, Космос трав… І неземна любов! Так би і помер отут – від щастя, І не народився більше знов.

122

Бiлоруська мова

*** Лиш пригорщі добрі суниці Тут спрагу втамують мою. О, запахи лісу, живиця В блаженно сосновім краю! А трелі дзвінкі – алілуя, Що линуть в яскравий розмай… Аж подих від щастя тамую, Ступивши в омріяний рай. Тут звірі, птахи – охоронці! Ховайся, журба, в споришах… І трепетно молиться сонцю Пречиста, відкрита душа.

123

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

124

Бiлоруська мова

*** Так не хочеться наліво – Від привільних верховіть! Янгольським пташиним співом Зцілюють журливий світ. Входжу в храм цей, не зужитий, І хрещуся на вірші… А духмяний запах літа П’ю, смакую від душі! Тут – не тиснуть кляті ґрати, Бог – не проклятий, живий! Тільки жаль – пора вертатись До столичних божевіль…

125

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Над старою річкою Ця тиша – глибока, дзвінка, не чужа; Ех, сонця черпнути б відерце! Метеликів лики – легкі, мов душа, А річка впадає… у серце. Немов на парад чи до вічних зірок Крокують сімейкою гуси; І раптом – веселки чарівний місток, Босоніж по ньому пройдуся… Я чую і бачу, і серцем ловлю Той простір, усміхненим личком, – Як миле дитинство, усе це люблю, І хочу в обійми до річки!

126

Бiлоруська мова

Прощання з рідним селом До побачення, любе Заброддя! Більше стало криниць, ніж людей… Тут я крила розправив на зльоті У погожий, замріяний день. Ти пробач мене, миле Заброддя! Не зосталось в хатинах дідів, Дикий сад і бур’ян на городі. Я ж, тебе залишивши, радів… Я сумую, рідненьке Заброддя! Ніби серце розбили мені… Де та пісня, що дзвінко заводив Ранній жайвір отут навесні? Та щасливий я, славне Заброддя! Що з’явився привітно на світ, Що душа, ніби сонце, тут сходить Вже немало обвітрених літ. Вдячний щиро, чудове Заброддя! Що тобою так трепетно жив, Що наснажила муза-природа Ароматом медвяних лугів. Я приїду, жадане Заброддя! Припаду до отави отут… Лиш з тобою (в раю і в негоду) Я з собою у злагоді. Будь! 127

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

*** Піниться Заброддя диво-садом, Янголами в небі – журавлі… Навесні тут причаститись радий Легкістю воскреслої землі. Вже душа літає понад лісом, І проміння жайворонком тче; Омиваюсь бірюзою висі, Від струмків не відведу очей, – Свіжості цілющої напитись!.. І куди б шляхи не завели, Отчий край жадано буде снитись Під вітрилом казок неземних. Знову я – несуєтна людина, І оця самотність не болить, – Тільки тут я той малий хлопчина, Що безмежно любить цілий світ! Чути солов’я – неначе Верді, Милуватись храмами гаїв… Жити у безмежній круговерті – Вдячно, до своїх останніх днів. Тут, босоніж, буду лікуватись, Ноги омиваючи в росі. Молоді підійдуть батько й мати, І сусіди, наче свято, – всі… 128

Том 2. Переклади

Бiлоруська мова

Вранці хата лагідно розбудить, І бузком у душу зазирне! Поле ніжно біль років остудить, І наповнить майбуттям мене. Краю заповітний, Божим словом І корінням вічним – у мені… Через вік тут народжуся знову І життям розквітну навесні!

*** Знову осінь дихає студено, Жалить вітер, наче кропива! Притулю долоню – і від клена Гул дзвінкий до самого єства. Вдвох постоїмо отак прощально, Клен обніме вітами на мить... І тривожний, щиро сповідальний Гул у путь мене благословить.

129

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Фотографія Батьків усміхнених і тьотю, Мене (поглянув в об’єктив), Подвір’я, дім, шпака в польоті, – Фотограф упіймать зумів. Думками лину до хатини, Коли жила уся сім’я; Та не створити вже світлину, Де разом – тато, мама, я...

130

Бiлоруська мова

*** А грушу вже оту спиляли – Від старості, не від біди... Колись її татусь садив, Плодів родило там немало. Я до деталей пам’ятаю – Шпаківню добру біля крони... І квітнув сад, мов на іконі, Від того нам здавався храмом! Стою, неначе обікрали, – В пустім саду трава прим’ята. Убили грушу (бідний тату!) – В селі безлюднім заважала...

131

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Піч Вже дому у мами не стало – Хатина пішла на дрова... І печі життя відібрали, Завмерла – холодна, німа. Така ось до нищення звичка, Цеглина стирчить в споришах... А ляжеш, бувало, на пічку – І вмить здоровіє душа! Траплялось – образа безбожна, Чи враз приморозить зима... Від болю вона – подорожник, Від смутку розрадить сама. Як смажила смачно, варила, І хліб ароматний пекла! А в снах дарувала нам крила, Омріяну силу добра. Я пам’яті всоте клянуся – Не зраджу отого тепла! Лишалась живою матуся, Аж доки ця пічка жила...

132

Бiлоруська мова

Перед від’їздом «До зустрічі! – кажу берізці. – Я – в місто, вибач, час жене...». Вона ж – немов дитя в колисці: «Мій милий, не лишай мене!». А ось і стежечка знайома, Мерщій до річки – через луг... Стежина просить: «Навіть вдома Про мене не забуде друг». Стою, замислений, у житі, Але йому – також болить: «Невже для тебе я – зужите, І не згадаєш ні на мить?». Схилився до криниці щиро – Водиці наберу у путь. А знизу – голос: «Йди із миром... Лиш не забудь нас... Не забудь!».

133

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** До побачення, любе Заброддя! Мчав босоніж – ще той бігун... Хвилювалась на щирій ноті Молода, зеленава рунь. Ти пробач, дороге Заброддя, Порожнечу самотніх хат, Де опудалу на городі Я радів тоді у стократ. Я сумую, моє Заброддя, Без чарівних гаїв, лісів, Де правічна, жива природа, І вчувається дзвін коси... Я щасливий, моє Заброддя, – Тут із малечку ряст топтав; Ще – від того, що плоть – від плоті Тих, хто нині землею став... Тож спасибі, моє Заброддя, – Не зникають із дивних снів Переливи рідних мелодій І жар-птиці твоїх лугів. Я приїду, моє Заброддя, Як журба ураз огорне. Села гинуть... І ми – в польоті... Дочекайся хоча б мене! 134

Бiлоруська мова

*** В нашім домі не буде вікон, Не коптітиме скрушно свіча… Там тривозі – жаскій, великій – Не злетіти з твого плеча. В нашім домі дверей не буде, Стін звичайних не буде теж… І музеєм не стануть будні, Бо простори не знають меж. В нашім домі – привітність поля У мелодіях рік, лугів! І прозоро у ньому – до болю, Завжди вільно від вічних боргів… В нашім домі – зірки не зужиті, І дороги – на всі світи! В цьому домі ти будеш жити, Як захочеш сюди прийти. З білоруської переклав Сергій Дзюба

135

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Лілія Бондаревич-Черненко Відома білоруська письменниця. Народилася 19 червня 1954 року в Білорусі, у Гродненській області. Закінчила філологічний факультет Гродненського державного університету імені Янки Купали. Нині живе на Чернігівщині, в Прилуках. Тепер у її серці – дві Батьківщини. Завідувала районним Будинком культури. Тривалий час викладала естетику та зарубіжну літературу в Прилуцькій виховно-трудовій колонії для неповнолітніх. Працювала вчителькою російської мови в гімназії. Вела авторську програму на місцевому телебаченні. Автор багатьох книг поезії, прози і есеїв, чотири з яких переклали українською Сергій та Тетяна Дзюби: «Жінка, яка дещо знає», «Відьма з майбутнього», «На берегах любові», «Ми всі – подорожні». Лауреат міжнародних та всеукраїнських нагород: імені Михайла Коцюбинського, Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка, Івана Мазепи, Василя Стуса (Україна), Максима Богдановича (Білорусь), Міжнародної літературної премії миру (Німеччина – США). Лілія Бондаревич – член Національної спілки письменників України, Спілки письменників Білорусі та Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Пробач Для декого телефон – щось таке особливе, тепле. Як друг, якого можна обняти, притиснути його знайому руку до щоки і вуст. Чи – як гніздо з пташенятами, на яке дивишся із милуванням і посміхаєшся… Вона ж дивилася на власний телефон з певною осторогою, вона боялася його, як нічної сови, яка може несподівано злісно крикнути посеред тиші і спокою… І він скрикнув, задзеленьчав. 136

Бiлоруська мова

– Так, я тебе впізнала… О, дякую! Я нічого не потребую, ніяких фруктів, благаю тебе! І тим паче – першої полуниці: вона ж страшенно дорога, а ти – не Рокфеллер. Ти опікуєшся мною, як дитиною… Ти помиляєшся: я не дитя, я – доросла, самостійна жінка… У моєму організмі достатньо вітамінів, зима закінчилася… До чого тут лікарня? Я вже давним-давно з неї виписалася, кому б, як не тобі, знати про це… Я давно вже від’їлася, стала неймовірно товстою і гарною… Ніяких замовлень я робити не буду. Мені нічого не треба. Досить того, що я колись так легковажно обмовилася про гамак, і ти притягнув мені його наступного дня. Та ще й хотів причепити прямо у великій кімнаті. Це ж тільки уявити: серйозна сорокарічна жінка гойдається в гамаку у власній квартирі на четвертому поверсі й дивиться по телевізору новини. Добре, що я нічого не кажу про слонів… Я ж у захваті від слонів – вони великі і добрі. Я дещо дивна? Хіба що заледь… Ні, сьогодні я не така божевільна, як минулого тижня. У мене – все в нормі… Чого б це мене не підходити до слухавки? Я завжди її піднімаю, коли ти телефонуєш… В курсі, в курсі… Ти б відразу вирішив, що зі мною щось трапилося й відразу ж примчав би… Заспокойся, я – тут, я – жива, все нормально. Не зачіпай мою самотність – вона мені подобається… Ти помиляєшся – я маю з ким поговорити… Ну, мало з ким… З речами… Вони у мене всі живі – подушки, плаття, тарілки… Вони навіть ховаються від мене, і я їх розшукую по всій квартирі. Такі у нас розваги… У тебе якесь дитяче відчуття ревнощів: ти ревнуєш мене до повітря… Суцільна психіатрія… Я – нічия, хіба ти ще не зрозумів?! Друже мій, я не належу нікому… Хіба розмова про вдячність чи невдячність? Ти ж знаєш, як я ціную тебе… Знаю, знаю… Не дорікаєш, не ображаєш, чекаєш… Знаю… Знаю… Мені здається часом, що ти одружився зі мною ще в третьому класі, хоча ми жодного дня не жили під одним дахом. Відтоді ти завжди поряд. Я втікаю, а ти доганяєш. Я знову втікаю, а 137

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

ти знову доганяєш… Ти повсюди, куди я не піду… Я лежу під крапельницею у лікарні, а ти сидиш поруч… Я іду по хліб, а ти – назустріч, вже несеш мені мій хліб… Ти розшукав мене навіть в іншому місті й отримав замість мене мій диплом… О! Я добре пам’ятаю той бал. Це був справжній ситцевий бал – тоді модним вважався ситець, всі втратили глузд від нього і нашили з нього випускних суконь. Інститут перетворився на розквітлий луг… Але це було так давно, аж в часи льодовикового періоду… З тих пір стільки всього відбулося… Я – постаріла, ти – посивів… Ні, безумовно, ні… Я тобі вірю: я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю… Ні, ні… Я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить… Немає ніяких образ… Ні на кого, друже мій… Я ж їх не збираю, я – не копилка з мідяками… Заспокойся, будь ласка… Так, мені телефонували з тієї фірми… Якийсь оксамитовий баритон… Маклер, брокер – не відаю, як він там зветься… Мені здається, що ти поспішаєш із цими обмінами… Баритон обіцяв усе владнати, підшукати підходящий варіант. Вони завжди багато чого обіцяють. Я думаю, що всі, хто працює в таких фірмах, звичайні аферисти. Обмінювати квартиру ліпше за допомогою якої-небудь банальної тьоті Люсі, доброї знайомої. Знаєш, давай поки що не з’їжджатися… Це все – не так просто. Я звикла існувати в займеннику «я». «Ми» – я цього собі не уявляю… Бути щасливим – доволі складна штука… Хіба ти щасливий?.. Не вірю. Справжнє щастя завжди попереду, завжди там, де навіть і не чекаєш… Добраніч… Не сумуй, будь ласка! Вона поклала слухавку й поглянула на того, хто сидів у кріслі навпроти. – Пробач, любий… З білоруської мови переклали Тетяна і Сергій Дзюби 138

Бiлоруська мова

Така собі гра Вона страшенно його кохала. Вже більше п’яти років, а це означає – майже дві тисячі днів. Дві тисячі днів, які видовжилися в нескінченну вервечку очікувань, ніжності, кумедних сюрпризів і різноманітних смачних страв (коли він приходив) і смутку (коли його не було поруч і вона – щоразу – з жахом безнадійності його чекала). Без нього все у неї падало з рук, без нього злодійка Доля поверталася до неї спиною. Без нього спиняли свій біг всі годинники в її оселі. Він приходив, і – годинники починали свій рух – рух щастя! Він приходив і приносив із собою сонце в кишені. Вона діставала це сонце і вішала його на люстру у просторій кімнаті, де вони полюбляли сидіти разом і дивитися телевізор. Кохати його, дарувати йому свою ніжність, – це було великою насолодою та великою бідою. Він брав усе, але сам ніколи не поспішав віддавати. Він жив на кошти душі жінки, яка в цю мить була з ним поруч. Вона добре розуміла це. Він ніколи не називав її на ім’я – мабуть, і не знав, як її звати… Ніколи не цілував, був майже завжди мовчазним і трішки чужим. Вранці він голився в її ванній, а вона стояла поруч, дивилась, як він це робить, і тримала для нього чистий рушник. Вона завжди обіймала його уві сні, і коли йому було зле від усіляких неприємностей та справ (він перебував на дуже відповідальній бізнесовій посаді, а там завжди траплялися якісь неприємності), вона розповідала йому дитячі казки і казала: «Мій маленький, мій миленький, спи... Все минеться, все владнається...» Одного разу (в його бізнесових справах було якраз усе добре) він співав для неї. Була ніч. Місячна доріжка, що починалася на небі, розсипалася по килиму. Вони лежали поряд, і він співав. Щось щемко-тривожне, красиве і тихе... А співав він дуже добре! 139

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Він часто зникав, був ніби циганське дитя, яке більше за все полюбляє мандрівне життя. Із задоволенням їздив з міста до міста, щось там вирішував, залагоджував у своїх бізнесових справах… Він завжди телефонував їй із цих міст, буквально протягом п’яти секунд, – вона лише встигала спитати: «Коли ти повернешся?» – і не чула відповіді. У нього було одне улюблене місто, де він любив бувати найчастіше… Вона знала, що він обожнює блукати його вуличками, парками та площами. З цим містом він пов’язаний юнацькою пуповиною – навчався там, мешкав... Там його застало перше в житті кохання. Але – він ніколи не брав її в місто з собою. Може, якійсь іншій дарував його, ті фонтани та кав’ярні... Він ніколи нічого з нею не обговорював, не радився (мабуть, вважав, що у неї – курячі мізки). Вона погоджувалася з цим: курка – то й курка! Байдуже. Бо чоловічі справи – це чоловічі справи… Жінка повинна варити гороховий суп і дивитися на мужчину широко розплющеними, захопленими, коров’ячими очима. Втім, вона не могла дивитися на нього коров’ячими очима, не могла також і кохати його – із заплющеними. Адже бачила його краще, ніж усі інші, прощала у ньому сильне та слабке. Вона часто думала про те, що в нього, мабуть, психологія східного мужчини і йому потрібний гарем... Вона знала, але – мирилася з цим, не хотіла в це вірити до останнього... Потім несподівано в її житті настав найжахливіший день (трапилася така нагода) – вона побачила усіх його жінок разом. Біля нього!.. У неї була чудова інтуїція, і вона завжди їх відчувала, знала, що вони існують. Їх було не так багато, як вона вважала, однак – цілком достатньо, щоб відчути себе нещасною і зайвою. Серед них були ті, з якими він лише грав у кохання. Були 140

«Казах, який виріс на гриві коня, характером схожий на нього» Міжнародна діяльність Сергія і Тетяни Дзюби

Тетяна Дзюба в бібліотеці КазНУ імені аль-Фарабі (Казахстан, 2016).

З поетом Д. Накіповим і науковцем Є. Карбозовим (Казахстан, 2018).

Дорогою королів (м. Краків, Польща, 2017).

Тетяночка на східцях храму (м. Брно, Чехія, 2019).

У дворі міської ратуші (м. Брно, Чехія, 2018).

Н. Воробйова-Хржи, Т. Дзюба та Б. Волкова (Хорватія, 2015).

Майстер-клас від Сергія Дзюби (м. Алмати, Казахстан, 2018).

Тетяна Дзюба з народним білоруським ансамблем на фестивалі «На землі Бояна» (м. Трубчевськ Брянської обл., РФ, 90-ті роки).

Гірський пейзаж (Казахстан, 2018).

Біля Національного історичного музею (м. Алмати, Казахстан, 2016).

У парку Першого Президента з поетом Дюсенбеком Накіповим та науковцем Алуа Темірболат (м. Алмати, Казахстан, 2018).

З письменниками і науковцями зі Словенії та поетом і перекладачем Дмитром Чистяком (м. Чернігів, 2014).

На кафедрі казахської літератури і теорії літератури філфаку КазНУ ім. аль-Фарабі (м. Алмати, Казахстан, 2018).

На святі вірменської культури (м. Чернігів, 2015).

З науковцями Алуа Темірболат та Гюльнар Мукановою (Казахстан, 2016).

З видатним верхньолужицьким і німецьким поетом Бенедиктом Дирліхом у музеї Пантелеймона Куліша (хутір Мотронівка Борзнянського району Чернігівської обл., 2016).

На кафедрі зарубіжної філології та перекладацької справи КазНУ ім. аль-Фарабі (Казахстан, 2016).

Бiлоруська мова

такі, що мали сто надій, а насправді – виявилися безнадійно одуреними, як і вона сама, змушеними приймати його таким, яким він хотів здаватися – відстороненим, заглибленим у проблеми Всесвіту та байдужим щодо конкретних людських особистостей, котрі його любили чи ненавиділи… Він вирішував глобальні проблеми – до інших йому діла не було. Вона побачила все це – увесь його гарем – і пішла. Пішла, бо вже не мала милосердя і доброти в серці, щоб пробачити. Вона проплакала рівно п’ять днів (але що таке п’ять днів сліз і відчаю порівняно з п’ятьма роками щастя? – нічого). Вона не брала слухавку (до речі, він і не дзвонив). Як завжди в таких випадках, він вирішив: «Це вона винна у всьому, це вона скиглила, ревнувала, дорікала, влаштовувала мені сцени. Все ж було нормально». П’ять днів вона пролежала на підлозі і дивилася божевільними очима у стелю. Годинники, як завжди, спинили свою ходу. Лікар виписав їй снодійне (вона не спала вже два тижні), потім – щось від депресії. Вона не могла спати, не могла ні з ким спілкуватися, тільки плакала, плакала... Вона написала йому відчайдушного листа: «Повертайся, – благала, – мені без тебе страшно, дуже страшно! А вже – весна... Пробачимо все одне одному, будемо разом – дивитися бокс, фільми Сокурова і триматися, як завжди, за руки. Під моїм балконом уже розквітла черемха...» Він не відповів на цього листа, бо взагалі ніколи не відповідав на листи. І не прийшов. Черемха відцвіла… На десятий день вона зателефонувала двом своїм подругам – Червоній і Блакитній. Сказала, що хоче пограти в одну гру і запрошує їх взяти участь. «Гра дуже цікава, кумедна, із зовсім неочікуваним фіналом. Я начебто помру, і, зрозуміло, помру через нього. Ви відчините двері і знайдете мене – нібито мертвою. Потім ви 141

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

подзвоните йому і скажете, що я померла. Він сам зрозуміє, що я померла через нього, від кохання. І тоді ми побачимо, як він буде реагувати на все це... » Червона відповіла: «Авжеж, він одразу відчує себе дуже нещасним та звинувачуватиме себе в байдужості. Він прийде, побачить, вжахнеться, буде торкатися тебе – начебто мертвої – і промовить, нарешті, ті головні слова, які ніколи не казав. А ти лежатимеш на канапі, у своїй чудовій білій сукні, така красива і беззахисна, тендітна та самотня. А потім раптом прокинешся, і все буде гаразд... Так, це – чудова гра! Я – в захваті! Фантастично! Містично! Неперевершено!» Блакитна відповіла: «Я також граю в цю гру. Побачивши тебе нібито мертвою, він зрозуміє нарешті, що втратив. Потім, коли з’ясує, що це все – розіграш, трішки посердиться, але – пригорне тебе, поцілує і скаже, що ти – неймовірна дивачка. І що він – із тобою, і – тільки з тобою. А інших – немає. І – ніколи не було. І буде — справжній хепі-енд! Після цього він, зрозуміло, почне ставитися до тебе дбайливіше, почне цінувати тебе, берегти і покине всіх своїх жінок-квочок із гарему... О, це – унікальний експеримент! Тож заради тебе, заради щасливого кінця я візьму в ньому участь. Я впевнена, ти вийдеш із нього переможницею й отримаєш те, на що заслуговуєш!» ... Коли приятельки прийшли до неї, відчинили двері (у Червоної були ключі від квартири, адже була її найкращою, найнадійнішою подругою), то побачили, що вона і справді мертва! І лежить не на канапі у білій сукні, а на підлозі – в сорочці, вишитій індійським орнаментом, – у його улюбленій сорочці! Вони дуже злякалися, викликали «швидку», яка була вже зовсім ні до чого… Потім подзвонили йому і все розповіли. Почули у відповідь: «До смерті цієї істерички я не маю жодного стосунку. 142

Бiлоруська мова

Залишіть мене у спокої! Індійські мелодрами – не для мене. Я в них не беру ніякої участі!» Блакитна довго плакала, а Червона переглядала світлини з альбому самотньої жінки – колишньої подруги... Її ховали без нього. В цей час він був десь у важливому відрядженні – в іншому місті. А рівно через півроку оженився на Червоній. Вони щасливі й досі. З білоруської переклали Сергій і Тетяна Дзюби

143

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Бірманська мова Як птахи пастуха князем зробили Бірманська народна казка

Сталася ця подія на півночі Бірми, у місті Кенгтунг. Раптово помер князь. Нащадка у нього не було. Тож місто залишилося без правителя… А на півдні Бірми у той час жив пастух. Був він молодим і бідним, пас чужих корів, однак не сумував. Щодня чередник приносив із собою на пасовисько нехитру їжу у вузлику. А коли сідав їсти, до нього зліталися зграї птахів. Як не скромно обідав пастух, та їжею з пернатими завжди ділився: траплялося, сам не з’їсть, а кожну пташку пригостить. Про його щедрість знали всі птахи! Одного разу повз князівський палац Кенгтунга пролітав Папуга. То був напрочуд тямущий птах, адже добре розумів людську мову. А дізнавшись, що жителям потрібен князь, він повернувся на південь та й розповів друзям про почуте. От і заходилися птахи між собою гадати-міркувати… І тут Ворон (птах – вельми мудрий!) каже: «Пастух наш – людина добра. Зробімо його князем у Кенгтунгзі. Буде він нас годувати та шанувати». Птахи погодилися. І полетів Ворон до чередника на пасовисько. Запитав: – Чи хочеш бути князем? – А чом би й ні? – відповів той. – Звісно, я не проти… – Гаразд, сплети великий кошик. Потім залазь у нього та влаштовуйся зручніше. А ми візьмемо й віднесемо тебе в місто, – сказав пастухові мудрий Ворон. Юнак сплів такий кошик і примостився в ньому… Тут налетіла зграя птахів: підхопили кошик із людиною, піднялися високо над пасовиськом і полетіли до міста. Попереду Па144

Бiрманська мова

пуга – дорогу показує. Шлях не близький. Та ось нарешті й місто, де князя чекають… Тож Папуга каже пастухові: «Зараз ми опустимо тебе в князівський палац. Станеш правити – не забувай друзів». Отже, не встиг юнак і оком моргнути, як уся зграя знизилася й скинула кошик на князівський трон під здоровенну золоту парасолю. Збіглася свита, оточила кошик… Дивляться придворні, а в ньому чоловік лежить! Тут усі й вирішили, що це і є довгоочікуваний князь – прямо з неба на трон спустився. Негайно зізвали жителів міста та й оголосили пастуха князем, влаштувавши на його честь бенкет. Добре чи погано правив там пастух – ніхто не пам’ятає. Люди жили, як і раніше, щодня займалися своїми звичними справами, князю проханнями не докучали… Усім птахам спочатку жилося привільно: їх годували вдосталь, шанували. Однак час ішов і частування ставало все біднішим. Начебто почав забувати про своїх друзів князь-пастух. І ось настав день, коли на їх долю не дісталося нічого… Скоро зграя поріділа: хто помер із голоду, хто відлетів. Захвилювалися пташині вожаки й вирішили: «Князь уже забув про нас. Тому провчимо його, невдячного!». Послали до нього хитрого Папугу. Розшукавши володаря, птах промовив: «О, князю, наш правителю, дізналися ми, що по-сусідству лежить велика країна. Розкинулася вона в родючій долині, безліч у ній багатих міст і селищ, але немає там короля. Віднесемо тебе в ту державу, станеш не князем, а королем!». Подумав пастух, подумав та й наважився: «А що? Чому б мені не бути королем? Адже багатства, влади, слави – значно більше. Попереду розкішне життя!». Став він тепер дуже жадібним, загребущим, усе йому було мало… Отож наказав дістати великий кошик, в якому колись прилетів у місто Кенгтунг, усівся в нього й покликав пернатих. 145

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Ті дружно взялися й підняли кошик у небо. Полетіли птахи на південь – туди, де князь пас колись корів. Довго летіли. А подорожній усе мріяв про те, як зустрінуть його королівські придворні слуги і проведуть у розкішні хороми; як посадять на смарагдовий трон під золоту парасолю… І тут птахи скинули кошик на землю. Боляче вдарився пастух. А як прийшов до тями та виліз із кошика, побачив знайомі місця: на лузі бродили корови, яких він раніше пас, тільки чередник – інший. Поглянув у небо: його друзі-птахи відлітають геть! Зрозумів нарешті, що покараний за жадібність і невдячність. Збагнув та пізно… Робити нічого, довелося йому найнятися в підпаски до нового пастуха. З бірманської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

146

Болгарська мова

Болгарська мова Елка Няголова:

«Посіяла любов поміж камінням…» Поет, прозаїк, перекладач. Народилася 6 липня 1952 року в м. Добридж. Закінчила філологічний факультет Софійського університету імені Святого Климента Охридського. Автор вісімнадцяти поетичних книжок, а також відомого роману «Німі дзвони». Твори перекладені українською, російською, англійською, німецькою, французькою, сербською, польською, румунською, грецькою та македонською мовами. Сім її книг видані за кордоном. Лауреат численних престижних літературних нагород, серед яких: «Золотий Пегас», «Джерело з Білоноги», премії імені Христо Ботева, Дори Габе та ін. В Україні письменниця відзначена Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф» (2014). Зараз мешкає в м. Варна. Президент Слов’янської літературномистецької Академії та очільниця Міжнародного поетичного фестивалю «Слов’янські обійми», головний редактор часопису «Знаки».

Мамині руки Мамині руки пахнуть кропом. Дитинством. І теплим хлібчиком. Літом. Квітами. Домом. Спокоєм. Життя – розплакана свічка… 147

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Мамині руки мене обіймають і сон плетуть для моїх онуків. І щастя її – таке безкрає, коли я серцем рідненьку слухаю. Мамині руки мене розуміють – збираємо зілля гіркого багато… Приляжу поряд, і є надія, що уві сні побачимо тата. Мамині руки – з рудими крапочками, сором’язливо хова, мов зужите. А я не сказала ні разу: «Мамочко, вони – наче бджілки, закохані в літо…» Їх тепло завжди відчуваю і в далекій дорозі десь, ніби мене пригощає чаєм Божа матір з небес.

Квитанція від страховки «любов» Рятуюся у вірші цім від лиха – від ненависті, лицемірства тихого, пліток-мурашок, безсоромно «віщих», від третього весла, – мені? Навіщо?! Від сну, де кликала когось печально, й зі мною потяги усі нічні кричали… Від цих метеликів, вразливо кольорових, що не зазнали справжньої любові. 148

Болгарська мова

І від усіх фейсбуківських парканів – перестрибнувши, знов кульгає пані… І хочеться в твоїх долонях жити, як хтось зненацька ампутує Літо. Коли гора стає горбом верблюда з двома питаннями, яких мені не втнути, не чути шепотінь кульбаб незрячих, – то й добре, Боже! Може, не заплачу. Рятуюся від дивовижі долі – звикаю, наче зранена тополя; грішить мій сон, тривожить, як омана, мов голуб, що обманює кохану. Рятуюсь від видінь: переді мною Кареніна перетинає колію, гукати марно – голос мій недужий, а поїзд наближається байдуже… Рятуюсь від свого кохання злетів, що не під силу музі і поету… Сама посіяла любов поміж камінням, тепер рятуюся цим віршем, як умію, – рятуюся? рятуюся! рятуюся…

149

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Змішаний шлюб Серед кроків осені – ґречний, безмовний жест золотих заграв, – молитва від світанку до вечора жолудя, який впав. Ліс – давньогрецький хор – вголос повторює… Старими стежками ходить дерево, вирване з коренем. І симпатичний мені страшенно дух самотній – шукає свою наречену у царстві осені. Між грабів-буків хлопчиськом на кульгавій нозі стрибає, вмить спиняється біля берізки – ріднішої вже немає! Серед гілок – тремтливих струн дзвенить осанна, вогненним поглядом трубадур чарує панну. Диво-кучері світлі поволі пригортають жадані руки… Тільки мудрий туман – довкола: ані подиху, ані звуку. 150

Том 2. Переклади

Болгарська мова

Така шалена осінь бува – трохи казки чи раю; ліс напам’ять учить слова: «Я тебе кохаю!» Птахи прилинуть додому – до бука, берези, дуба… Послухать такі б розмови у змішанім шлюбі! Чи, мов хмарина, знов з-за океану примчить літо з торбиною мов, чужих на Балканах… А поки – жагуча, боса, наче моя ровесниця, рахує нас нишком Осінь… І хреститься.

151

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Рецепт для четверга Треба було, аби щось хороше сталось в четвер, якщо на порозі життя зупинилась Любов; її змерзлий палець на кнопці дзвінка завмер в чужому під’їзді, де графіті рани знов. Любов була в шапці й шарфі, закутано хвора, без макраме, несхожа, впізнали б її аби; довго сходила – до душі, до стелі, вгору, – туди, де спокійно кохалися голуби. Терпляче зігріла шибку, неначе дитя, – безтілесних надій мальовані квіти зимові; крізь той монокль на мить поглянула на життя, що виймає зіниці, не розписавши брови… Любов була молодою (їй шаленіти б десь!), збирала чужі повчання і власні рани; тремтіли її коліна, ніби за світ увесь, і було їй холодно – в четвер, в ту пору ранню. А внизу – темно, безодні страшний огром; стільки східців – і жодного ласкавого звуку! Скинула рукавиці й стиснутим кулаком у найближчі двері Любов постукала…

152

Болгарська мова

Нічого особливого! Нічого особливого! Навпаки усе й так ясно: розгублені птахи, небеса нещасні, і найгірше – непотрібні вірші; думки, народжені, аби нас вражати, – враз, мов ґрати; поглядів рать, які кричать, коли тихо, – лихом. Нічого особливого! На ґанку – світлий перстень світанку, по той бік двору – занурений в море: на якийсь час звабить нас. Ця приблуда – безглузда, ряджена, бажана, схована, ризикована, просто ковток вина, – Істина. Ти, оті – навіщо в житті? Липа… Наче хмиз, смолоскипом плаха спалахує. Нічого особливого! У поета – вулиця, час, планета, слід від вогню чи вишні, рани від друзів колишніх, плач, коли втік від удач, прадавні гени, злий ворог, 153

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

спазм у легенях Болгарії хворої… Нічого особливого! Безвір’я, безвітря, – нічого, що бракує повітря… Зима всевладна сама нещадно захоплює жменьку людей маленьких – несамовито когось зужито; штампуєм дамби, мов дифірамби з несправжніх літер, – аж страшно жити! Не буде на біс – ковзаєм вниз. Нічого особливого! Ніяк. Блідий архів – юнак: світлина, дата – важко розпізнати, лиш рама… Вся в шрамах душа моя – навіжено, шалено кохаю я, невпинно, провинно, до крові свою подобу шукаю, мов свято, – хіба любові буває багато? Нічого особливого! Але любов є: мов королева, ходить, лине; ніжно, дитинно пальчиками рожевими знаки подає. Всевишній береже, хоча грішні; однак є, тільки закінчуються вже, 154

Болгарська мова

слова – розкішні, як музика Верді, прості, відверті: любов, милосердя, – хочемо раю, а слова забуваєм. Нічого особливого! Кляті вже вуха наші болять; кислотні дощі, мов груші, падають рясно в душі, і нас трясе – за все… Від нових месій – густо: голосінням жаским, розпусним взяли владу безбожно над серцями порожніми. Нічого особливого! Нівроку. На дорогу наївний, дужий повіє вітер: хай скреснуть душі, черстві в цім світі. Ховаю вуха, аби не слухать лихі промови, під шапкою зимовою, бо доконають вщент несправжні люди, – мабуть, Вінсент* теж не хотів їх чути. З болгарської переклав Сергій Дзюба

* Мається на увазі видатний нідерландський художник Вінсент ван Гог.

155

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Пейо Яворов Видатний болгарський поет Пейо Яворов (1878-1914) народився у місті Чипран. Навчався у гімназії Пловдива. Був близьким до соціалістичного руху. Працював телеграфістом. Також співробітничав із Внутрішньою македоно-адріанопольською революційною організацією. Редагував газету «Справа». Після придушення селянських повстань (1901), Ільінденського повстання (1903), у підготовці якого він брав участь, Яворов зневірився в громадських ідеалах. У 1902-му був обраний делегатом 10 Македонського конгресу. Брав участь у русі приєднання Македонії до Болгарії. Був у редколегії часопису «Думка». Протягом 1905 р. жив у Франції (Нансі, Парижі), Швейцарії (Женеві), Австро-Угорщині (Відні). У 1912-му, як волонтер, він узяв участь у Першій Балканській війні. Нагороджений Хрестом «За хоробрість». А після війни став мером міста Неврокоп. Згодом одружився на доньці відомого політика Петко Каравелова. Загибель у 1913 році дружини призвела його до депресії. Зрештою у 1914-му Яворов прийняв отруту, а потім застрелився.

Вірмени Вигнанці кляті, жалюгідний уламок мужнього народу; бо діти матері-рабині жадали одного – свободи, а на чужині – то омана: бліді, в занедбанім кварталі п’ють, а серця їх тонуть в ранах, в сльозах співають і печалі. 156

Болгарська мова

Забудуть, змучені, в ці миті усі поневіряння й втрати: в вині ті спогади втопити, в розбитих грудях дух приспати; поважча голова – ні дому, тьмяніє мамина дорога, – не чутий в забутті хмільному крик про синівську допомогу. Кати з мечами, бузувіри на кожного чатують: люди – мов стадо, що втіка від звіра, розкидані вже геть повсюди; Вітчизну у крові лишили, батьківські хати – у вогнях, – в далекій чужині – немилі, лише в корчму відкритий шлях. Вони співають, хоч недужі, серця їх роз’їдають рани, і відчай огортає душі, і сльози на очах – туманом; вже переповнені від жовчі, нуртує в жилах зло безкрає, налиті кров’ю їхні очі, що помсти кревної жадають. Їм підспіває завірюха, що виє уночі несито, їх пісню бунтівну послуха і рознесе по світу вітер; небес зловіснішає стеля, 157

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

і ніч все більше непривітна, – лунає спів в корчмі пекельний під віхолу несамовиту. П’ють і співають, жалюгідні, уламок мужнього народу, ці діти матері-рабині і жертви подвигу-свободи; далеко, у чужому «раї», нескорені, хоч голі й босі, тамують біль за рідним краєм: їм ще співається – крізь сльози.

158

Том 2. Переклади

Болгарська мова

Вигнанці Призахідне сонце гріє червонобокі простори; і, стомлене від стихії, відпочиває море… Несуть корабель так легко попутні вітри америк, зникає в імлі далекій рідний до болю берег. Колись для шляху додому навряд чи настане час: води і суші – огроми, тож світ буде сном для нас! А Вардар, Дунай, Маріца, Странджа, Балкан і Пірін грітимуть нас, безлицих, ніби церковний дзвін. Повстали супроти гніту, здавалось – все до снаги; хотіли звести зі світу нас зрадники-вороги. Судили, карали грізно: «Не буде вам вороття…» За дорогу Вітчизну не гріх віддати життя! Усе на вівтар поклали: заради волі – у бій! Але корабель щодалі 159

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

летить, відносить мерщій в невідані закордони, – вже велетнів-диваків із чарівного Афону ледь видно, мов крізь віки. І ми в сльозах накипілих знов озираємось ланню: «Прощай, наша земле мила!» Гасне погляд – востаннє. Простягаєм кайдани: «О, загублений раю…» Час не вигоїть рану: «Прощавай, рідний краю!» З болгарської переклав Сергій Дзюба

160

Верхньолужицька мова

Верхньолужицька мова Йозеф Новак (Німеччина) Йозеф Новак (Józef Nowak, 1895-1978 рр.), псевдоніми – Вотровський, Новак-Радворський – видатний поет, класик верхньолужицької літератури, католицький священик, драматург, громадський діяч, журналіст. Мешкав у Німеччині. Верхньолужицькою мовою говорять лужицькі серби, народ, який живе в Німеччині, зберігаючи свою національну культуру. Відомі українські письменники Сергій і Тетяна Дзюби тричі побували на міжнародному фестивалі верхньолужицької поезії та культури в Баутцені (Будишині), поблизу Дрездена, де щоразу ставали лауреатами. Їхні вірші переклали верхньолужицькою та німецькою мовами знані верхньолужицькі поети Бенедикт Дирліх і Доротея Шолчина. А українці теж із задоволенням переклали вірші класиків верхньолужицької літератури і сучасних німецьких поетів.

До повстання, серби! (1919) День свободи світає, день святого врожаю. За коси, браття, за броню граблів, покіс свободи кладемо – до бою; хай зроситься жаданою росою, і кров’ю нашою, і потом теж рясним освячений, жертовний, в тернах шлях! Незгоди хай не розділяють нас, в серцях – і віра, й мужність повсякчас; ужинком переможним – до звитяг! 161

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Пережили ми тлін голодомору, страждання нелюдські, і злидні, й страх, окопів лід, і смерті зойк – в очах героїв, що повстали проти горя, – немов худоба, віроломно вбитих… Дзвенять серпи – звитяжна, горда мить; і стяг ясний, мов янгол, майорить, і витре сльози нам буремний вітер! Раз і назавжди скинемо з грудей орду пекельну, ненаситну, люту, – вже стільки крові висмоктано з люду… але настав цей довгожданий день: ярмо розіб’єм, розірвем батіг! Крізь мури й греблі вихлюпнуться душі – воскреснемо для жнив, нестримно дужі, незламні та нескорені повік. На попіл – схрони схилених тіней, що німували в мовчазній покорі; хай гріють нам серця жарини волі, – великих, світлих, людяних ідей; скидаймо з тронів гадь несамовиту! Повстань, народе, це – твої жнива; і справдяться поетові слова: не буде ні безчестя, ані гніту! З верхньолужицької мови переклали Сергій і Тетяна Дзюби

162

Верхньолужицька мова

Ян Смолер (Німеччина) Ян Арношт Смолер (1816-1884) – видатний верхньолужицький поет, лінгвіст та основоположник сербсько-лужицького мовознавства, публіцист, редактор і видавець газети «Serbske Nowiny» та журналу «Łužičan», засновник серболужицького книжкового видавництва і книжкового магазину, та один із засновників відомої громадської організації «Матиці Сербської», організатор будівництва Сербського дому в Баутцені (Будишині) – центру національного та культурного життя лужицьких сербів, і один із лідерів їх національного відродження в XIX столітті. *** Заховала наша Ганка Дещо в сіні на світанку… Знайде спритний неодмінно Голку у копиці сіна! З верхньолужицької мови переклала Тетяна Дзюба *** Не дивися так палко, юначе, – Фартушок мій розірваний плаче… Як зашиєш майстерно дірки, Стану вся я твоя залюбки! З верхньолужицької мови переклав Сергій Дзюба 163

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

В’єтнамська мова До Тхі Хоа Лі (В’єтнам – Україна) В’єтнамська поетеса, перекладач До Тхі Хоа Лі народилася у В’єтнамі, а нині мешкає та працює в Україні – фахівець із в’єтнамської мови. Учасниця міжнародних фестивалів поезії. Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Микола Гоголя «Тріумф» (Україна). Разом із вченими з Ханойського університету переклала книгу віршів Сергія і Тетяни Дзюби «Колись ви вигадаєте нас» в’єтнамською мовою і нині презентує її у В’єтнамі, популяризує творчість сучасних українських поетів. Квіти весни Лапатий сніг летить Весняним небом, Мов квіти персика у рідній стороні. І ніжна річка шовковистим степом Весняний дощ зливає по струні... А птах Мартин несе весну на крилах, Під ніжний голос, під солодкий сміх, – Усмішку квітки, білу, наче сніг... З гілок роса намистечко струсила На юності наструнені вітрила!.. З в’єтнамської переклали Сергій Дзюба та Ярослав Савчин

164

В’этнамська мова

Звірі та людина В’єтнамська народна казка

Колись давно поселилася людина поблизу лісу, де жило багато звірів. Людина була одна, а звірів – багато. До того ж вони – великі та сильні, а чоловік у порівнянні з ними, здавався малим і надто слабким… Звірі навіть здивувалися: як це він такий беззахисний та слабкий вирішив поселитися поряд із ними. – Та я його однією ногою зімну, – заявив Носоріг. – А я навіть лапу не підніматиму, – озвався Лев. – Ударю хвостом, і він тут же впаде мертвим. – А що, як у нього є така сила, про яку ми не знаємо? – запитала мавпа. – Бо чому ж він не боїться? Задумалися звірі над словами мавпи і захотілося їм дізнатися, в чому – сила людини. Першим до чоловіка прийшов слон. – Давай поборемося, – запропонував він. – Хочу дізнатися, у кого з нас більше сили. – Зачекай, – промовив чоловік, – іншим разом поборемося, а зараз мені ніколи. – Чому це тобі ніколи? – поцікавився слон. – Мені необхідно зміцнити свій дім. Слон здивувався: – Навіщо тобі укріплювати свій дім? Він і так у тебе стоїть міцно. І чому ти хочеш це робити саме сьогодні? – А ти хіба не бачив, яке сьогодні вранці сонце було червоне? – Ну й що з того? – Це означає, що буде сильний вітер. Якщо я зараз не укріплю дім, то він не вистоїть проти вітру і впаде. 165

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Слон здивувався ще більше: – Дім – такий великий! Як його може вітер знести? – Дім – хоч і великий, а проти сильного вітру не встоїть, – відповів чоловік. Тут слон замислився ще більше. – Я – такий же великий, як і твій дім. Отже, і я можу не встояти проти вітру? – Авжеж! Слону стало страшно, і він запитав у людини: – А ти не знаєш, що мені треба робити, аби встояти проти вітру? – Знаю, – сказав чоловік. – То допоможи мені, і я тобі віддячу. – Добре, я допоможу тобі, тільки слухайся мене. Іди до лісу й принеси велику в’язанку ліан, довгих і міцних. Слон послухався чоловіка і пішов у ліс. Він дуже поспішав і взяв перші ліани, які трапилися на його шляху, швиденько повернувся й поклав перед людиною багато ліан. Чоловік привів слона до місця, де тісно росли дерева, і поставив його між деревами, – сказав, щоб той стояв спокійно. Потім чоловік узяв ліани і прив’язав кожну лапу слона та хобот до дерева, й сказав йому: – Тепер спробуй зрушити. Якщо ти ліан не порвеш, отже встоїш і проти вітру. Але слон тільки повернувся, і ліани порвалися. – Погані ти приніс ліани, – пояснив чоловік. – Такі не врятують тебе від вітру. Тож іди знову в ліс і принеси мені міцніших. Слон послухався й приніс із лісу ліани, котрі були набагато міцніші за перші. А чоловік повів слона на попереднє місце і знову прив’язав до дерев. – Тепер поворухнися, – сказала людина. 166

В’этнамська мова

Цього разу слон скільки не старався, не зміг зрушити з місця, – ліани міцно тримали! – Ось тепер вітер тебе не знесе, можеш бути спокійним, – запевнив чоловік… Наступного дня тигр, який жив у цьому лісі, вийшов і бачить: буйвіл тягає за собою борону полем, а людина його поганяє. Тигр здивувався: – Ти такий великий, а дозволяєш, щоб слабкий чоловік тобою керував і примушував тебе працювати? А чому ти його не вб’єш? – Ти помиляєшся, – відповів буйвіл тигру. – Людина – мала, але сила її – велика. Тигр не повірив йому і запитав у чоловіка: – Ти чув, що буйвіл каже? Проте я йому не вірю і хочу переконатися в цьому сам. – Будь ласка,– промовив чоловік. – Тільки я не взяв свою силу з собою – сюди, в поле, а залишив удома. Якщо хочеш її побачити, то зачекай мене тут, а я сходжу додому й принесу . – Іди, я зачекаю, – погодився тигр. – Але я боюсь, що ти, доки я ходитиму, зголоднієш та й з’їси буйвола, а він – мій помічник. – Ні, я не чіпатиму твою худобину. Йди і повертайся швидше, – нетерпляче рикнув тигр. – Однак дім мій – далеко, і я не зможу повернутися швидко. Якщо ти і правда хочеш побачити мою силу та готовий чекати мене на цьому місці, давай я прив’яжу тебе. Тигр погодився, і чоловік міцно прив’язав його до дерева… Злякався звір, став вириватися, але як не старався, не зміг звільнитися. – Казав же я тобі, що він – малий, проте сила його – велика, – нагадав буйвіл. – А ти не вірив… 167

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Чутки про це рознеслися по всьому лісу. Зібралися звірі всі разом і пішли до чоловіка, щоб помірятися силою. – Ми хочемо знати, чи є в тобі сили стільки, скільки в нас, – сказали вони людині. – Давай боротися! – Я ж не проти, – запевнив чоловік. – Однак, якщо ви хочете дізнатися, скільки у мене сили, приходьте через три дні. І звірі розійшлися. А добродій через три доби закінчив будувати дім – невеликий, але дуже міцний, надійний. Через три дні звірі знову з’явилися, і чоловік їм запропонував: – Я увійду в дім, а ви залишайтеся тут і робіть що хочете. Людина увійшла в свій дім, і заперла двері зсередини… Звірі почали бігати навколо, намагалися заглянути в дім, кожному хотілося хоч одним оком побачити силу людини. Бігали вони, штовхалися, проте так нічого й не побачили. Всі вони так стомилися, що ледве тримались на ногах. Нарешті звірі сказали чоловікові: – Бач, який хитрий! Пусти нас до хати… Ми знадвору не бачимо твоєї сили! Чоловік погодився й на це. Звірі увійшли в дім, а він спритно вискочив надвір і припер двері своєї оселі важким кілком. Звірі залишилися запертими в хаті, і як вони не намагалися, не змогли вибратися. Отож почали просити чоловіка: – Тепер ми бачимо, яка у тебе сила! Випусти нас, і ми ніколи не будемо сперечатися з тобою! Відтоді всі звірі визнали силу людини. Одні пішли до чоловіка і стали служити йому. Інші не захотіли допомагати, проте, якщо наближаються до людини, то з неабияким побоюванням, адже пам’ятають, як одного разу вони надумали помірятися з чоловіком силою, і втрапили в халепу. З в’єтнамської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба 168

Вiрменська мова

Вірменська мова Гурген Баренц (Вірменія, США) (Гурген Сергійович Карапетян)

«Я усвідомив: в Бога легше вірить, ніж у Людину…» Поет, прозаїк, перекладач, журналіст, літературознавець. Народився 1952 року в Єревані. Кандидат філологічних наук, спеціаліст із російської та вірменської літератур. Автор понад 2000 публікацій у часописах Вірменії, України, Росії та інших країн. Вірші та переклади друкувалися в антологіях сучасної вірменської поезії. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Автор багатьох книг, зокрема збірки вибраних віршів «Уроки Дороги» (Єреван, 2010). Упорядник збірки творів вірменських авторів «Лоза і камінь» (Єреван, 1985). Лауреат Першого відкритого Всеросійського конкурсу поезії «Музика слова» (2011), переможець П’ятого Міжнародного літературного конкурсу «Музика перекладу» (2013) та Восьмого Міжнародного фестивалю поезії «Славянска прегръдка» (міжнародна нагорода «Срібне летюче перо»; Варна, Болгарія, 2014). Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна) Гурген Баренц пише вірменською та російською мовами. Його твори перекладені українською, англійською, німецькою, словацькою, сербською, польською, перською та іншими мовами. Нині мешкає з родиною в США. Переклав вірменською мовою вірші українців Сергія і Тетяни Дзюби, а також – роман-серіал Сергія Дзюби та Ірини Кулаковської «Потягуськи» – ці переклади вже надруковані в популярних єреванських журналах, зокрема в часописі «Цицернак». 169

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

*** На кого нам списати Жахливе своє сьогодення? І кого звинуватити В жорнах страшної війни? Ми шукали свободу Й відкритою стали мішенню. Наші душі – мов попіл, Звикають до крові вони. На вівтар переможний Поклали вже все ми, що мали; Мовчки стиснули зуби, Затягнули сильніше паски. Та ніяк не поділять Папахи нові генерали, І гендлюють до згуби, Неначе прийшли на віки. Будь ти проклятий, час, Що синів забираєш пекельно! Не замолять гріхи Ті, що зрадили власний народ. Хто випалював душі – Їм не вистачить храмів і келій, В чорних замках блукатимуть Прокляті тіні заброд.

170

Том 2. Переклади

Вiрменська мова

На Страшному Суді Пред’явлю своє згарище – долю. Жодних виправдань вбивцям! Скажу тільки старцям святим, Що я жив між людців: Жебраків обкрадали, героїв; Й хизувались сліпучим, Нечистим багатством своїм.

171

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Цап на городі (балада) Цап обіцяв: «Труджусь, мов кінь. Всім стану другом!» Пустили на город. Амінь. Попавсь, злодюга… Коли ж постав перед судом Цей «янгол» вчора, Усе волав: «Що за Содом?!», «Що за Гоморра?!!» Він рвав, метав, слова молов, Летіла слина… Душею капустини знов Боживсь невинно. Мовляв, поїв її, як міг, – По ложці чайній; Беріг, плекав, пітнів, стеріг Вночі і зрання... В Брюссель і Страсбург, диво з див, Строчив уміло: «Та я ж капусту жити вчив! Не захотіла…». Він виливав потоки слів, Дудів в фанфари: «Є Фонд із захисту козлів, Він дасть вам жару!». 172

Вiрменська мова

«Я ж на городі – старожил, Пустив коріння… Завжди з капустою дружив, До очманіння!». «Я – злодій? Твердження смішне. Капусті б мову: На новий термін вже мене Обрать готова!». Та пам’ятаємо: росла Капуста густо. Однак обрали ми козла – Й нема капусти. А цап все мекав: «Ох, розбій, Ой, ображають! Не їв капусти – рік такий Тут неврожайний…». В екстазі бородою тряс, Крутивсь щомиті, – Лякав новим Потопом нас, Кровопролиттям… Ех, ну який з козла надій? Одні лиш чвари. Ще був би, може, молодий, А то ж – почвара... На бійню – вирок заслужив! «Не буду...» – просить. Ми бачили таких козлів, І з нас – вже досить. 173

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Країна пересичена віршами. Стомилася країна від поетів. Вітаємо тебе, епохо Хама! Валяється культура у кюветі... *** О, для базік політика – роздолля: З лайна – і в дамки, можновладця роль… Я крикнув королю: «Ти ж зовсім голий!». А він у відповідь: «Зате король». *** Борг кесарю сплативши та чинушам, Ми – над безоднею, і стерся вже канат. Оплакують ці дзвони наші душі, А нам здається: просто так дзвенять…

174

Вiрменська мова

*** Роки на плечі тиснуть, наче гирі; Ще поскриплю? Чи завтра вже полину? Я усвідомив: в Бога легше вірить, Ніж у Людину. *** Моя країна – схиблений літак: Куди не полетить – усе не так! Провали, ями на шляху повсюди… І вкотре вже тривожиться народ: А може, увімкнуть автопілот – Неправильні біля штурвалу люди.

175

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Дали життя – поносити, ніби костюм. Дали життя – погратися, наче іграшкою. Мені сподобався цей костюм. Мені сподобалася ця іграшка. Й тепер я залежу від життя. Я смертельно залежу від життя. Я залежу від сонця і неба, Я залежу від вітру та моря, Я залежу від життя. Від життя! Щодня я сумую за ним. Дали життя – проте всього лиш на час. Дали життя – пригубити, але не випити. Подивитись на нього, потримати. Подивився. Потримав. Але тепер я Не можу без нього. Не можу. Дали життя – і хочуть тепер Відібрати його, ніби костюм. Силою, хитрістю, лестощами, обманом Відбирають його, наче іграшку. Але й це не все. Мені при цьому Потрібно робити веселу міну, Треба виглядати безтурботним І про цю велику втрату Міркувати, мов справжній філософ. 176

Вiрменська мова

*** Боже мій, як вона танцювала! Скільки пластики в ній, скільки грації! Моє серце тривожно заскімлило: А раптом вона підійде Й попросить, щоб я подарував їй Піднос із чистого срібла Та ще й із блакитною облямівкою, І щоб на цьому підносі неодмінно була Голова Іоанна Хрестителя?.. *** Коли біля підніжжя Синаю Мойсей натхненно читав Божі заповіді, Люди слухали свого пророка З величезною повагою, Схвально кивали головами, Але за спиною при цьому Тримали схрещені пальці... *** І ось ще таке спостереження: Поки наші діти Під нашим чуйним керівництвом Перетворюються з мавп у людей, Ми самі з людей Перетворюємося на мавп. 177

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Звичайно, я, в принципі, міг би Влаштуватися куди-небудь чиновником І з дев’яти до шести З серйозним виглядом валяти дурня, Отримуючи при цьому зарплату, Яка дозволяла б Вважатися цілком респектабельним, Бути схожим на всіх інших. Але Муза прийшла й сказала: – Не смій навіть думати про це. Багатство, діаманти та вілли, Відпочинок на Багамах або в Ніцці, – Лише суєта суєт; будь вищим за це. То все – не твоє. Твоя справа – Писати вірші й думати про мене. Авжеж, вдень і вночі думати про мене, Дружити зі словом і будувати повітряні замки. Я згідно кивнув, зітхнув І, затягнувши пасок тугіше, Став неухильно слідувати Її інструкціям та приписам. Звичайно ж, я від такої перспективи – Не у великому захваті, Але я не ідіот і не дурень, Щоб сперечатися з жінкою.

178

Вiрменська мова

*** За нашою квартирою Давно вже плаче ремонт. Поплакав, поплакав – І перестав. *** Зазвичай вірші, як і діти, Народжуються від любові. Але інколи просто більше Робити нічого. *** Приємно усвідомлювати, Що вірші – Моя інтелектуальна власність. Хоч якась, а все-таки власність... *** Оскільки я дав Життя своїм дітям, То, до певної міри, Став співавтором Бога? 179

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Поетові А. не подобаються вірші поета Б. Це нормально. А поет Б. взагалі вважає поета А. графоманом. Це теж, загалом, нормально. Вся фішка тут у тому, Що поет А. – редактор літературного журналу, А поет Б. живе «на вільних хлібах» І гордо називає себе «вільним художником». І виходить так, що поет А. не публікує віршів поета Б. А на те, що поет Б. вважає його графоманом, Поетові А. начхати з висоти Евересту. У цій історії є ще одна фішка: Просто Я – поет Б.

180

Вiрменська мова

*** Великі гроші, я чув, Псують людей. І все-таки дуже сумно, Що мені реально загрожує Померти незіпсованим. *** Останнім часом вночі, під час безсоння, в найяскравішому зображенні спалахують в уяві всі скоєні дурниці, всі скоєні підлості. Мені здається, я почав репетирувати Свій звіт перед Богом.

181

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Коли покличеш мене, Господи, Перетвори мене в цукор – прошу Тебе, І розчини мене в небі: Нехай йому стане солодко. А потім я проллюся на землю – Ні, не манною небесною! – Солодким дощем або снігом. Нехай землі стане солодко.

*** Ну ось, знову до вечора У моря підскочила температура. Тепер всю ніч буде марити. *** Самотужки, Без помічників і асистентів, Приймаю пологи У світанку.

182

Вiрменська мова

*** «Поправте мені постіль», – Майже нечутним, Тихим і слабким голосом Попросив, вмираючи, Гете. «Що він сказав?» – знічено Питали одне в одного присутні. «Мій пан промовив: Відкрийте ширше вікна. Впустіть світло. Нехай буде більше світла», – Багатозначно відповів камердинер. Він просто не міг допустити, Щоб останні слова Великого Гете Були банальними й прозаїчними. Історію, звичайно, пишуть генії. Але ретушують її Їхні камердинери.

183

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Великі чиновники, Мов на підбір, – Чванькуваті, Зарозумілі й непривабливі. Одного я ніяк не зрозумію: Вони такими народжуються Чи посада зобов’язує? *** У своїй звітній промові Глава держави Напрочуд професійно Пов’язав дірку в бюджеті З озонною дірою. *** Політики На диво хвацько Сідлають вітер.

184

Вiрменська мова

Урок демократії Вони виголошують промови, Ми працюємо. Вони б’ються за крісла, Ми працюємо. Вони ділять славу, позуючи перед телекамерами, – Ми працюємо. Вони думають про нові закордонні поїздки, Про відпочинок на Карибах; Ми – про хліб насущний. Вони купують будинки, квартали, заводи, Ми – що-небудь пожувати. Час від часу Вони звертаються до нас З такими приблизно словами: «Ви – народ, ви – господарі життя, Ми ваші слуги, оскільки ми – слуги народу. Ми дбаємо про ваше благополуччя. Але, щоб ми служили добре, Ви маєте дбати про слуг. Ми – теж люди, у нас – великі запити, І ці великі запити зазвичай зростають. Тому ми пропонуємо Удвічі підняти нам зарплату. Цим ми одразу вирішимо Безліч ваших проблем. Це допоможе боротися З вашої бідністю, з нашою корупцією. Нам стане вдвічі легше долати Спокусу вимагання хабара… Ви з нами згодні?» 185

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

«Авжеж!» – бадьоро відповідаємо ми, Скидаємо з вух локшину Й повертаємося до перерваної роботи. Треба поповнювати бюджет, Щоб наші слуги жили, мов у Бога за пазухою.

*** Країна хвора. І чия вина? Хто одягнув кайдани на зап’ястя? Ми знаємо... Та неважливо, власне, Чиї колись напишуть імена; Який сатрап свою не вгледить шкуру, – Побачити б уламки клятих мурів! З вірменської переклав Сергій Дзюба

186

Вiрменська мова

Сусанна Ованесян (Вірменія, США) Літературознавець. Народилася 1 грудня 1955 р. у Вірменії. Працювала старшим науковим співробітником Інституту літератури НАН Вірменії та зав. кафедрою вірменської філології Єреванського Північного університету. Доктор філологічних наук, професор. Автор кількох монографій та більше ста п’ятдесяти наукових статей і публікацій про життя та творчість класика вірменської літератури Ованеса Туманяна. Її роботи нині широко відомі як у Вірменії, так і за кордоном. У 2012-му вийшла фундаментальна монографія Сусанни Ованесян «Історія життя і творчості Ованеса Туманяна. 1900-1912 рр.». Книжка була представлена на здобуття Державної премії Вірменії. В даний час авторка готує до видання другий том двотомного дослідження «Ованес Туманян. Життя і творчість (1900-1923 рр.)». Це – перша наукова біографія найбільш національного вірменського поета, яка охоплює зрілий період його життя. Дружина поета Гургена Баренца, матір трьох дітей. Зараз мешкає з родиною у США.

Ованес Туманян – це наше все! (До 145-річчя з дня народження Поета) Є письменники, все життя яких – найкращий коментар і тлумачення їх творчості, а художні твори – найкраще виправдання їх життя. За словами Володимира Бєлінського, час схиляється перед такими письменниками. У цьому сенсі Ованес Туманян – неповторний і унікальний, оскільки належить до тих геніальних художників слова, сила яких полягає в нероздільності поета й людини, в гармо187

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

нійній єдності національного та загальнолюдського початків. Він створив епохальну літературу, узагальнив, абстрагував свій час і людину всіх часів; приніс у вірменську літературу багатоскладові шари художнього мислення, принципово нові поетичний простір і традиції. Туманян – це узагальнений образ вірменського народу, наші самосвідомість і генетичний код, за допомогою розшифровки якого можна зрозуміти душу вірменина, його характер, минуле, сьогодення і майбутнє водночас. Французький літературознавець Жак Неф зізнається: «У нас немає такого письменника, якого ми могли б зробити національним символом». Ми ж можемо з упевненістю сказати: у нас є національний письменник-символ. Саме Туманян – найбільш народний, національний вірменський письменник, саме він – символ вірменина та вірменського духу. Велич Туманяна відчуває кожен вірменин, оскільки, висловлюючись словами Паруйра Севака, він «є нашим хлібом насущним». Ось чому покоління, яке навіть не вміло читати або ніколи не чуло імені Туманяна, на інтуїтивному рівні знало напевно, що його творчість – безсмертна. Ось чому мати Севака питала сина: «Якщо вже ти стільки читаєш, чи зможеш стати такою людиною, як автор «Гікора»?». А батько Гранта Матевосяна дивувався: «Невже Туманяна потрібно вчити?». І кожен із них був по-своєму правим, оскільки неможливо вчити те, що нація, народ несе в собі, у своїй генетичній пам'яті з давніх часів, від народження перших язичницьких богів. Неможна вчити те, що тече у венах кожного вірменина, є його складовою частиною і не просто перебуває з ним із самої колиски й супроводжує його до глибокої старості, а живе в ньому ще до народження. У 1904 році в одному з листів письменник зізнається, що минуле давно вже пішло з його серця, а про свої зв'язки з не188

Вiрменська мова

тлінним він скромно замовчує, оскільки його душа перебувала в пошуку, линула непізнаним шляхом, до безодні, де знайшов свій космос, що став для нього притулком. Більше того, він став представником вірменського духу в космічному просторі, тим божественним паломником, який крокує в перших рядах із найбільшими діячами інших націй, інших народів: «Душа моя всесвіт обгорнула». І, наче цього було недостатньо, став «господарем всесвіту». І за правом господаря, своєю спадщиною, творчістю й залишеними заповітами він намагається ввести в світ Туманяна кожного, щоб забезпечити причетність усіх людей до піднесеного, чистому та вселенського. У 50-60-ті роки минулого століття кращі представники як вірменської, так і зарубіжної літератури (П. Севак, Р. Ованесян, Г. Емін, С. Наровчатов та ін.), свої відгуки про Туманяна починали з акцентування національної якості його таланту, порівнюючи його з українцем Шевченком, німцем Гете, болгарином Ботевим, угорцем Петефі, англійцями Шекспіром та Байроном, поляком Міцкевичем, грузином Руставелі, – тобто з великими, найбільш національними, загальнолюдськими й народними письменниками. Можливо, сьогодні ці міркування здадуться дещо старомодними, однак саме такі характеристики часто констатують вічні реалії, як прислів'я та приказки, афоризми. Це означає, що вже давно закріплена унікальність і неповторність, кажучи словами Севака, «незрівнянність» Туманяна в історії вірменської літератури і культури, зумовлена національними якостями його геніальності. Севак пише: «І у кожного народу буває тільки один такий письменник... у нього могло б і не бути імені, дати народження й смерті, як це трапляється в епосах... більше за інших – вірменський, споконвічний... Природа дала йому все, щоб ми додали до його імені визначення – «святий»... Він був індивідуалізованою нацією...». 189

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Неможливо уявити багатовікову вірменську літературу і всю історію вірменського народу без Туманяна. І в світовій літературі він також – один із тих унікальних письменників, життя й біографія яких стають біографією епохи. Скількох письменників ми знаємо в світовій літературі, які були б настільки зайняті в усіх сферах суспільного життя свого народу, одночасно головуючи в десятках громадських організацій (Кавказьке товариство вірменських письменників, Товариство опікування вірменськими сиротами, Товариство Айказян, Спілка земляцьких громад, Бюро «Вштапатум», Будинок вірменського мистецтва, Комітет допомоги Вірменії і т.д. і т.п.); хто ще виконував стільки громадянських подвигів, наражаючи своє життя на смертельну небезпеку? Так, велика його роль у всіх галузях суспільного життя. Він був геніальним у всьому, і не нами сказано, що все, до чого б він не торкався, перетворювалося на диво. Унікальність і неповторність Туманяна – в нероздільності його творчого й громадського, людського подвигу, що було доведено самим його життям, починаючи з придбання пістолета на виручені від продажу пальта гроші – в ім'я визволення Західної Вірменії й наївно-романтичної програми протистояння турецькій владі із залученням 4-5-ти товаришів-патріотів, аж до припинення міжнаціональних зіткнень і запобігання кровопролиттю; аж до відвідувань Західної Вірменії в дні Першої світової війни, піклування про вірменських сиріт та біженців; аж до важливих, нерідко сповнених брехливими обіцянками, але часом продуктивних зустрічей із послами та консулами різних країн – Росії, Німеччини, Іспанії, Австрії, з повітовими начальниками та губернаторами, російськими генералами й солдатами, з вірменськими добровольцями; аж до невдалої спроби запобігти громадянській війні; аж до безуспішного відрядження до Росії для зустрічі з імператором Миколою 190

Вiрменська мова

Другим; аж до посади першого голови Комітету допомоги Вірменії... І це – ще далеко не все, хоч тільки від перелічування його діянь перехоплює подих. Здається, всім нам це давно відомо, цього просто соромно не знати. Подібна насичена діяльність – також унікальна і властива для апостолів, які йдуть на вірну й усвідомлену смерть. Письменник прожив справжнє життя, сповнене надій і відчаю, тріумфів та розчарувань, душевних підйомів і гірких поразок, в прагненні до життя і в умовах втрати батьківщини; й навіть серед усіяних трупами руїн і згарищ зумів зберегти свої світлі ідеали, мрію про перетворення варвара в людину, мрію, яка так і залишилася незавершеною, як і його казка «Азаранблбул» («Жар-птиця»). Хворий, знесилений поет ціною неймовірних зусиль продовжував встигати скрізь і всюди, жертвувати собою для всіх і для кожного, реалізуючи тим самим свою мрію «злитися з небом та землею»: Але хто ж благодать пошле мені – забути себе, не знати, У всіх стихіях перебувати, – в їх таємничій глибині! У страшні місяці 1915-го багато хто не знаходив у собі мужності навіть проїжджати повз заражений Ечміадзин, а інші, такі як Мартірос Сар’ян, перейнявшись патріотичними почуттями, кинулися туди, щоб допомогти знедоленим, доведеним до крайнощів людям, але фізично не витримали вигляду пекельних людських страждань. Причому Сар’яну, можливо, в певному сенсі навіть пощастило: хто знає, що б з ним могло статися, якби він не втратив свідомість від горя й болю. А ось Араму Манукяну не поталанило: відвідуючи табори біженців та переселенців, він заразився смертельною хворобою й помер. І тільки Туманян, перервавши своє лікування, поспішив до Ечміадзинського пекла й залишався там кілька місяців, і 191

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

при цьому взяв із собою одну з дочок, наражаючи її життя на смертельну небезпеку. Це – вже інші, виняткові якість та рівень патріотизму. Надання всіх своїх дітей у розпорядження генерала Андраніка (чотирьох синів – як солдатів, чотирьох доньок – сестрами милосердя), це – вже не просто самовідданість, а вищий ступінь жертовності. І він був на барикадах до самого своєї смерті, коли, проігнорувавши недобре передчуття матері, наділеної даром яснобачення, не послухавши її благань, уже невиліковно хворий, погодився перетнути море й дістатися до Константинополя, щоб стати містком сполучення між дивом уцілілим після геноциду західновірменським населенням та східними вірменами, котрі бідували в нещодавно створеній радянській країні, – щоб допомогти людям відчути свою єдність, надихнути їх на згуртування та боротьбу із зовнішніми ворогами. Туманян усвідомлював небезпеку такої подорожі, але прагнув бути корисним своєму народу, бо знав, що в день своєї смерті, за висловом С. Городецького, відправиться в безсмертя. Навіть якби Туманян не був письменником, то все одно залишився б у пам’яті вірменського народу, оскільки саме він був найкращим національним діячем свого часу, одним із найліпших публіцистів епохи. Як у художній творчості, так і в публіцистиці його прагненням було побачити кінець зла. Для цієї мети він обрав не вбивства й знищення, а чесний і конструктивний шлях підтримки й поступу: «Ми бажаємо тільки одного: щоб із нашої періодики зникли варварські звичаї, поступившись місцем об'єктивній, коректній критиці, широкому та ясному погляду... і, замість того, щоб вбивати, руйнувати, позбавляти сил, ми повинні намагатися надавати підтримку й оживляти». Саме Туманян був кращим східновірменським літератур192

Вiрменська мова

ним критиком, державним діячем країни, що не мала державності, Поетом усіх часів, який гармонійно поєднував чуттєвий світ вірменської душі, творчу думку та дієвий розум; котрий втілив свою заповітну мрію – жити для всіх і для кожного: Доки міг – світло віддавав я людям, Світло віддавав, доки не вичерпався. Більше він уже не належав собі, не існував для себе; як поет, ніколи не опускався до прокльонів, анафеми; бачив світло в темряві; і це – в житті, яке принесло йому стільки горя й болю – як у загальнонаціональних питаннях, так і в його особистій долі. Він горів, щоб цього світла стало більше: «Горів я, осявав собою морок». Ось уже ціле століття кожен ювілей Ованеса Туманяна, незалежно від того, відзначається він народом, без яких-небудь розпоряджень та інструкцій «зверху», чи за безпосередньої, керівної й спрямовуючої участі влади, стає яскравим свідченням його народності. Він – один із тих щасливих письменників, велич якого визнали майже всі наші видатні літератори. Звичайно, були моменти, як за його життя, так і після смерті, коли простоту та ясність його стилю плутали з простуватістю. Однак Туманян – один із тих рідкісних письменників, чиє видатне обдарування усвідомлювалося його сучасниками, навіть його недругами і недоброзичливцями: навіть сліпому, завдяки надчутливості письменника, невидиме стає очевидним. Зокрема, всі без винятку видатні вірменські літератори віддавали пальму першості Туманяну, оскільки вони були дійсно видатними й не боялися порівняння з найкращим і найвеличнішим. Аветік Ісаакян стверджує й попереджає прийдешні покоління, що зрозуміти Туманяна-людину дуже важко, оскільки він – «психологічний сфінкс... зі складною, 193

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

невгамовною фаустівською душею», «незрівнянна» людина, яка, куди б вона не прямувала, «приносила з собою сонце радості, давала світло та життя», «чарівна людина», котра була в ряду «легендарних особистостей», поряд з якою кожен відчував себе щасливим, а без неї весь світ ставав безглуздим і суєтним. Для Чаренца Туманян був «недосяжним Араратом нашої поезії», піднімав кубок разом із Гомером і Гете. Ваан Тер’ян не проміняв би поему Туманяна «Парван» на всю західновірменську поезію, що раптово перейняла язичницьку образність. Ці характеристики можна продовжувати до нескінченності, додавши імена Г. Агаяна, Ширванзаде, Шанта, Демірчяна та багатьох інших. Можливо, деякі з них перебільшували, однак таке звеличення сучасника й визнання його беззаперечної переваги, дійсно є рідкісним явищем, якщо не винятковим. Їх поклоніння неначе передалося наступним поколінням письменників, які пішли ще далі, обожнюючи Туманяна. Ми впевнені, що це ставлення збережеться і в наступних століттях. Якщо сьогодні деякі вірменські літератори зберігають мовчання, отже, вони ще просто не усвідомили свою вагомість, адже тільки дійсно знані письменники зізнаються в незаперечній величі Туманяна. Так, всі відчували глибоку вдячність, спілкуючись із геніальним письменником, багато хто вважав його єдиним у своєму роді і винятковим, незамінним. За словами Стефана Зоряна, «Якщо одного разу відбудеться виставка віршів усіх народів світу, то вірменському народові нікого буде послати, крім Туманяна – в якості зразка істинно вірменського поета». Багато хто бачив велич поета в його єднанні й ототожненні з народом. Так, Рачія Ованесян говорив: «Для творчості Туманяна висхідною крапкою є народ і завершальною крапкою – також». Для Сільви Капутікян Туманян був «найпрекраснішим явищем природи», «з широким і щедрим характером, з 194

Вiрменська мова

непорушним здоров’ям духу, – це ознаки, якими наділений тільки народ». Для Геворга Еміна Туманян – «насущний хліб, без якого неможливо уявити життя людини... Великий і необхідний, – найбільший і найнеобхідніший». Амо Сагіян зізнається: «Щоразу, відчиняючи двері в його творчий світ, дивуєшся і відчуваєш розгубленість... Як багато фарб, ароматів, полум'я, прірв і вершин!.. Завжди щось непізнаване». Туманян був для нього найулюбленішим письменником на всій планеті: «Зі світовою літературою та письменниками я в тій чи іншій мірі знайомий... читав. Але більше за всіх люблю й найкраще сприймаю Туманяна». У подібному дусі висловлюється Анаіт Саінян. «Для мене Туманян – по один бік, а вся вірменська література – по інший, – говорить прозаїк і додає: – Він для мене – найвизначніший письменник у світі». Свою статтю Саінян завершує, ставлячи знак рівності між Творцем і Туманяном: «Бог – у небі, і він – також у нас. У небі й у нас, невіддільний від нас також Туманян». А з якою точністю й туманянівською стислістю охарактеризував «Великого лорійця» його чудовий земляк Грант Матевосян: «Ми живі Туманяном. Без Туманяна нас немає». Він обожнював Туманяна, називаючи його «Сином Божим» і водночас «Богом-Отцем», який прийшов у світ і став літописцем трагедії свого народу, але не «заручником ненависті». Потім письменник підсумовує: «Такими бувають лише полководцікоролі... Він не відчуває необхідності в удосконаленні своєї досконалості... Він – символ досконалості свого народу». На глибоке переконання Г. Матевосяна, у світі Туманяна, в цьому королівстві, з раннього дитинства знайомого і рідного для кожного вірменина, народжуються великі діячі нашої культури, і тільки побувавши там, вони приходять у свою країну. Сам Туманян також знав, що для нього не існує просторово-часових кордонів, що він житиме безмежно, досліджуючи таємниці людського існування: 195

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Масіс – найвища із усіх вірменських гір, На висоті її вступила у розмову Моя душа з Творцем: бесіда довга ця – Із часу небуття й до самого кінця. Туманяна з винятковою теплотою вшановували й звеличували і знані представники інших народів, зокрема В. Брюсов, С. Городецький, Т. Табідзе, Г. Леонідзе, М. Тихонов, С. Шервінський, О. Димшиц, О. Сурков, Д. Гранін, К. Чуковський, В. Кочевський, Л. Первомайський, К. Гамсахурдія, М. Танк, Г. Абашидзе, Е. Межелайтіс, Ю. Збанацький, М. Петрових, Б. Ахмадуліна, В.Звягінцева й багато інших. Д. Гранін бачив винятковість Туманяна в тому, що він дуже глибоко проник в усі суміжні галузі культури і мистецтва вірменського народу. На думку Р.Федорова, Туманян – представник нашого національного характеру і осередок історичного досвіду. Багато творів характеризувалися як «поклик душі», «заповітна молитва», «магічний шепіт». Про паралелі Пушкін-Туманян говорилося завжди, починаючи з сучасників вірменського поета – княгині Маріам Туманян і Ваана Тер’яна, до наших днів. М.Тихонов: «Туманян – Пушкін Вірменії», С. Баруздін: «Туманян – письменник-символ, як Пушкін»; а відомий туманянознавець Едвард Джрбашян присвятив цій темі окрему монографію, в якій науково обґрунтував духовну спорідненість і близькість Туманяна та Пушкіна. Аполлон Григор’єв в 1959 році у своїй статті «Погляд на творчість Пушкіна з дня його смерті» сказав: «Пушкін – це наше все». Ця фраза, яка стала крилатою, вичерпно й точно характеризує також наше ставлення до Туманяна. Якщо Пушкін у мистецтві дійсно став носієм російського духу та характеру 196

Вiрменська мова

російського людини, то Туманян – не тільки в мистецтві, а й в усіх сферах суспільного життя, в публіцистиці, у величезній національній діяльності, народній дипломатії, історіографії, в керівництві культурним життям став найкращим представником своєї нації. Причому не який-небудь письменник чи критик, а він сам проголосив себе «Поетом усіх вірмен», і народ із першої ж секунди вхопився за це визначення, оголосивши його представником «усіх вірмен» в усіх сферах – поетом, тамадою, Отцем усіх вірменських сиріт тощо. Коли після нього прийшли Тер’ян та Чаренц і зумовили нові шляхи розвитку літератури, поряд із ними був і Туманян. Він – також поряд із сьогоднішніми письменниками, з усіма без винятку, навіть поруч із тими, хто може заперечувати його й не визнавати його величі. Він також буде поруч із вірменськими геніями прийдешніх століть, вчитиме їх стійкості й мужності. Душа моя в земному домі Обгорнула всесвіт невтомно: темряву й світло, Але те, що я владика всесвітній, Кому відомо? Так, Туманян – це наше все; в ньому зосереджені наше минуле, сьогодення й майбутнє, наші традиції і подолання відсталих звичаїв. Він – водночас земний і нематеріальний; у ньому проявилися наша природа, вірменська мова й письмова культура. Він – наш хліб і наша вода, буденне й вселенське. Він – секрет досконалості та жертовності, совість вірменського народу, співчуття і милосердя. Він пішов з життя, намагаючись знайти шляхи виходу для свого багатостраждального народу. Інтуїцією й очима своєї «то похмурої і хмарної, то спокійної та ясної» душі він бачив і пояснював невидиме й приховане. 197

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Моя душа страждає повсякчас, Вона болить уже багато літ; Але живе і житиме для вас, Як свідок ваших радощів і бід. Душа поета, який втратив батьківщину та сина, став очевидцем нелюдських страждань вірменських біженців і сиріт, часто кричала від горя й болю; але він посміхався, щедро дарував свою посмішку всім і кожному, і робив усе, щоб радувати людей. Адже був автором життєствердної казки «У веселуна веселощів не поменшає», хоч у його душі хлюпалося «безмежне море вірменського горя». Він робив усе, щоб приховувати свою безмежну тугу й печаль, свої страждання та сльози, й, можливо, так і не дізнався, що, крім його рідних, цю тугу та біль помітили деякі його сучасники: під час похорону Г. Агаяна; в 1915 році, біля возу з горою трупів; в 1918-му, коли випадково з газет дізнався про загибель свого сина Артавазда... Туманян був «чудом чудовим», «надлюдиною», яка встигала скрізь і всюди, співчувала й співпереживала всім і кожному, з печаткою генія на чолі, з почуттям народу в серці, з історією за плечима, з сьогоденням і майбутнім перед очима. Як може не бути нашим всім поет, про якого давно вже сказано, що він – «Священне писання нашої душі та енциклопедія нашого життя» (С. Наровчатов). Туманян – це наше все, оскільки в його поезії одночасно живуть бурі, хвилюючі почуття й душі людей, і незліченні горизонти майбутнього. Він прийшов як ватажок, патріарх, полководець і солдат, як борець проти жахів і кошмарів, що обрушилися на вірменський народ; прийшов пом’якшити його горе й страждання; прийшов як лікар, щоб вилікувати незаго198

Вiрменська мова

єні рани Вірменії, стати бальзамом і зберегти стародавню віру нації та її надії на майбутнє. Він достеменно знав і попередив нас, що «Зло також безсмертне», тому й був прикордонником, стояв на кордоні добра і зла, щоб захищати добро від зазіхань зла й не дозволити, аби добро піддалося спокусі і перейшло межу, виявилося на іншому боці; не дозволити, щоб із протилежного боку кордон перейшло зло й здобуло перемогу над добром, безперешкодно опинившись у світі прекрасних мрій. Туманян був мудрим провісником, пророком століть, попереджав бездушних володарів і тиранів: «Завжди сильніший за сильного знайдеться». Він був учнем рідної землі, природи та народу, і добре вивчив урок цих мудрих учителів: у його серці були любов, печаль і сльози, а на обличчі – посмішка. Ті вчителі давали такі ж уроки й багатьом іншим, але дуже небагатьом, найбільш винятковим, вдавалося засвоїти ці уроки. Як говорив «Великий лорієць», квітка стоїть посередині, але тільки бджола робить із неї мед. Так само і Туманян: у суворому столітті панування людини-звіра, в епоху, сповнену отрути й жовчі, він знаходив нектар у квітах і робив мед, щоб його світло здобуло перемогу над довколишнім мороком, і щоб добро отримало перемогу над злом. Я бачив усе: зраду і зло, В моїй душі лихо жило. Але я любив, дивився привітно, Мені часто було і в темряві світло! Туманян у нашій багатовіковій історії був найбільшим із великих. З незапам’ятних часів він завжди знаходився поруч із ними; й коли Айк бився з Бєлом, і коли Вірменія стала першою в світі християнською державою, і коли Месроп Маштоц створював вірменський алфавіт, і коли вирішувалася історич199

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

на доля вірменського народу. Він завжди знаходився поряд із тими, хто створював вірменську культуру і творив національну історію. Ось чому Туманян – це наше все, наш Пушкін і Шекспір, наш Айк і Трдат Великий, наш Месроп Маштоц і Саак Партев, наш Одзнеці і Хрімян Айрік, наш Нарекаці й Абовян, наш Комітас і Сар’ян, наш Андранік і Нжде, наша рідна земля й природа, наша історія і наука. Але й це не все. Більше за всіх інших Туманян висвітлював недоліки й темні сторони несвідомої юрби, жахливої гіркоти народу. Більше за всіх він дорікав і засуджував кожного злочинця-вірменина, тому що «по яблуку судять про дерево». Більше за всіх інших Туманян метав списи праведного гніву проти згубних ревнощів і заздрощів, невігластва й ханжества, недоброзичливості, брехні і фальші, проти моральних злочинів. Саме Туманян наважився сказати: «Правда полягає в тому, що наша єдність страждає однією важкою й глибокою моральною хворобою... наша душа – дуже озлоблена, людина всередині нас – дуже зіпсована». І як передумову для одужання й панацею він пропонував щире визнання та покаяння «і в наших серцях, і перед світом... Іншого шляху немає: порятунок напевно прийде зсередини, тому що ми зіпсовані зсередини». І цим самим він став нашим обвинувачем, суддею й водночас захисником, нашою порядністю, «патентом на шляхетність» (вираз Афанасія Фета), діагностуючи наші громадські хвороби й пропонуючи рецепти для їх лікування і продовження життя. При цьому, у великій людській родині він захищав нас не тільки від себе самих і від наших прорахунків та помилок, а й від безжальних чужинців, від їхніх зазіхань і нападів, постійного прагнення поставити нас навколішки. Й сьогодні також для кожного ворога нашого народу, кожного володаря, який прагне розв'язати війну, повинні звучати мудрі слова і 200

Вiрменська мова

попередження Туманяна, промовлені вустами його героя Давида Сасунського. Відстоюючи авторські права вірменських письменників, Туманян встановлював моральні закони, оскільки тодішнє законодавство не діяло. Він соромив авторів недолугих законів, оскільки їх мало цікавили й турбували питання моральності. «... Це несправедливо... незалежно від того, від імені якого закону це відбувається. Є закони, користуватися якими соромно». Сос Саркісян якось сказав: «Ованес Туманян – це наша поки що не написана конституція, наш паспорт, який пред’являється всьому світу». Якщо ми створимо нову, туманянівську конституцію, у нас уже більше не буде законів, яких треба соромитися. Ми й сьогодні живемо в непростий час, і нам сьогодні, як, втім, завжди, необхідний Туманян, необхідний, мов повітря та вода. Своїм непорушним правом «Поета всіх вірмен» Туманян нагадує нам: скільки б не вбивали тіло, зломити дух вірменського народу неможливо; потрібно завжди пам'ятати про те, що «Не вічне ніщо на землі». Йшов час. До могили старий припадав, Гіркі сльози ковтаючи. Як в імлі, На мармурі царському – в’язь золота: «Не вічне ніщо на землі». Не вічне ніщо на землі, оскільки альтернативи немає. Паруйр Севак говорив: народи не вмирають, вони кінчають самогубством. А не вчитися у Туманяна означає вчинити самогубство. Народ, у якого є Туманян, не може вчинити самогубство. З вірменської переклав Сергій Дзюба 201

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Не рий яму іншому – сам туди втрапиш! Вірменська народна казка

Жив на світі дуже багатий чоловік. Були у нього отари овець, табуни коней, вулики, млини… Тобто таким він був багатим, що на нього пальцем показували. Ще було у того чоловіка двоє синів. Батько став уже старим, знесиленим і невдовзі помер. Поховали його з великими почестями. І ось минає день, тиждень… Нарешті рік минув. Якось і каже старший син – молодшому: – Слухай-но, брате, годі вже мені тебе годувати! Іди своєю дорогою, самотужки дбай про себе. – Як це так? – запитує молодший. – Адже я твій рідний брат, у нас – одні тато й матуся. Добра у нас – доволі, тут і моя доля є. – Немає тут твоєї долі! – заперечує старший брат. – Усе, що тут є, тато мені заповів. А ти – хто такий? – Послухай, – просить молодший, – благаю тебе, зглянься! Адже і в мене – жінка та діти… Але старший і слухати не хоче, схопив молодшого за руку й вигнав із дому. Пішов молодший брат, знайшов на краю села стару пекарню. Привів туди своїх дітей та жінку. Стали жити там. Батракує молодший, ніякої чорної роботи не цурається, заробляє щодня по кілька грошів за шматок хліба й годує свою сім’ю. І так перебивається з хліба на воду, ледве зводять кінці з кінцями, проте до старшого брата – ані ногою! Та не подобається старшому братові, що у молодшого є чим сім’ю прогодувати. Аж закипає від жовчі його серце, увесь час думає: яку біду накликати на брата? І надумав: – А пошлю я його на верхів’я он тієї гори, обдурю, що там 202

Вiрменська мова

скарб закопано, піде – не повернеться, стане здобиччю диких звірів… І якось зайшов він у дім свого молодшого. – Здоров, брате! Чи добре тобі живеться? – Здоров, милості просимо до нас! – відповідає молодший. – Живу, як бачиш, не скаржуся. – Послухай, – почав старший, – годі вже тобі в злиднях скніти, заради шматка хліба поневірятися. Пожалів би своїх дітей! – А що ж мені робити? – Порадив би я тобі. Та боюся, не сприймеш моїх слів… – Чому ж не прийму? Говори. – А коли так, слухай. Візьми лантух, піднімися на ту гору. Там знайдеш печеру. Побачиш, що в ній – повно золота, діамантів та іншого коштовного каміння. Забереш усе те з собою, розбагатієш і поки житимеш – не матимеш клопоту. – Гаразд, завтра вирушаю в дорогу! – зрадів брат. Ледь зазоріло, каже молодший брат своїй дружині: – Мерщій, жінко, тягни лантух, збирай мені харчі в дорогу! – Куди ти зібрався, чоловіче? – питає вона. – Брат сказав, що на тій горі є печера, де повно золота. Іду по нього! – Нерозумна твоя голова – брата послухався… Того, хто тебе жебраком зробив! – Не твого розуму справа! – розсердився чоловік. – Роби, що тобі кажуть! Зібрала дружина його в дорогу. І згодом, з великими труднощами, ледь живий, все-таки видерся він на ту гору, що брат казав. Однак нічого там не помітив… – Ох, навіки пропала моя голівонька! Прийдуть дикі звірі, з’їдять мене, нещасного! 203

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Ходить, шукає, де б заховатися. Довго блукав і раптом бачить: та ось же вона – печера, а біля неї – величезний камінь. І тінь від брили затуляє вхід до печери. Сховався брат за той камінь, мішок на голову, зіщулився, зачаївся. Пройшла година, минає друга, третя… Аж ось ідуть миша, вовк, лисиця та ще й ведмідь. Зайшли до печери, сіли одне біля одного. Як побачив чоловік звірів, душа його в п’яти пішла, сидить ні живий, ані мертвий. – Ох-ох-ох, – стогне миша. – Чого зітхаєш? – питають друзі. – Як мені не зітхати? У моїй нірці – порожньо, ніяких харчів. А поряд глек із золотом зарито! Та мені від нього – жодної користі, адже ні з’їсти, ні використати на щось путнє не можу. Отак і сиджу – ледь животію, невдовзі й зуби покладу на полицю… – Еге, – каже ведмідь, – ви ще мого горя не знаєте. Є в одному місці дерево, а в його дуплі бджоли поселились. І стільки того меду наносили, що подіти ніде! Не знаю, що робити: піду за ласощами – бджоли покусають! Сидять звірі, діляться наболілим. А чоловік усе те чує й не знає вже, як свою радість приховати: «Отже, недаремно брат послав мене сюди – знав, що говорив, – не ворог він мені». Вранці, ні світ ні зоря, звірі розійшлися, хто куди. Підвівся брат. Та й ну бігом звідти… Пішов на те місце, що миша казала. Довго шукав, нарешті побачив нору. Копає аршин, другий, третій, аж і справді глечик показався. Відкрив його, а там – повно золота!.. Тож набрав він собі повний гаманець того скарбу, а глечик знову закопав і почимчикував собі. А недалеко від того місця село було. Найняв там чоловіків: батраків, мулярів, теслярів, – усіх тих майстрів, що потрібні для будівництва, домовився про ціну і привів їх на ту гору. – Ось тут, – каже, – зведіть для мене будинки. 204

Вiрменська мова

Стараються майстри місяць, другий, третій... Через півроку збудували – така краса, немов у казці. Замилуватися можна! А поряд побудували кілька хатинок для слуг, щоб ті наглядали за всім. Ще замовив молодший брат, аби зробили йому двадцять вуликів, а сам зі слугами пішов до того дерева, про яке ведмідь казав, і знайшов дупло. Бачить – у ньому справді стільки меду, що просто ніде подіти. Слуги зібрали весь мед у глечики, а бджіл загнали у вулики й принесли додому. Поставили вулики вряд у дворі, а мед замкнули до комори… Так у роботі минали дні. Нарешті брат спустився в своє село й одразу пішов до брата – розповів, що і як із ним трапилося. Старший брат отетерів: «От тобі і маєш! Послав я брата, щоб його хижі птахи та дикі звірі з’їли, а він розбагатів, різного добра нажив. Коли так, і я піду, може, й мені поталанить». Устав старший брат ні світ ні зоря, таємно від дружини набрав харчів, узяв лантух і вирушив у дорогу. Приходить на ту гору. Сховався за камінь, що про нього брат казав. Як запала ніч, бачить: ті самі звірі прийшли й сідають рядком у печері: – У кого що нового, розповідайте! – кажуть одне до одного. – Немає чого розповідати! – зітхає миша. – Над моєю норою люди отакенні домиська побудували, а золото все до цурочки вигребли. Мабуть, тієї ночі тут хтось ховався, підслуховував нашу розмову… – Те саме лихо й мені, – бідкається ведмідь. – Ані краплини меду не залишили, все вишкребли! – Якщо так сталося, – озвалась лисиця, – нумо оглянемо довкола. – Ходімо, – погодилися інші. 205

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Старшого брата, як почув те, охопив смертельний жах! Ходять-бродять звірі кругом своєї печери, зазирають під кожен камінчик і бачать: лежить під каменем чоловік, у грудочку стиснувся. Як схопили – від нього й сліду не залишилося… Та годі про це – поглянемо, що з молодшим діється. Бачить молодший брат, що старшого довго немає, здогадався, що потрапив той до лап хижих звірів, а ті його не помилували. Дуже сумує він, на собі волосся рве, та вже пізно: сльозами горю не поможеш. Пішов він у дім до брата й розповів його жінці, що сталося з чоловіком. – Так йому і треба. Не рий яму іншому – сам туди втрапиш! – сказала вона. – Гаразд, – відповів молодший брат, – що було, те минуло. Збирай свої речі. Побудував я на тій горі будинки добрі, там житимеш. – Добре, – погодилася жінка… Наступного дня найняли вони десять возів. Навантажили з горою увесь крам і вирушили у дорогу, в гори. Так і прибули до обійстя молодшого брата. Вивантажили майно, розіклали все на свої місця, поселилися й зажили. А мешкати в горах – велике щастя: свіже повітря, чиста вода, багато сонця та зелені, – все необхідне для життя! З вірменської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

206

Грузинська мова

Грузинська мова Чванькуватий учений і човняр Грузинська народна казка

Плив чоловік у човні. Був він ученим і надзвичайно пишався цим. – Ти чому-небудь учився? – поцікавився у човняра. – Ні, невчений я. Тільки добре гребти вмію, це – моє заняття, – відповів хлопець. – Невчений? – вважай, що даремно живеш на світі. Бо яка ж користь від тебе? Нікчемний ти парубок! – мовив пихато. Образився човняр. «Гаразд, покажу тобі зараз – є з мене користь чи немає», – подумав він. Нахилив несподівано човен, і полетів учений у воду! Борсається у воді – ось-ось потоне, а човняр питає: – Отже, нікчемний я хлопець? – Що ти, – забелькотів чванько. – Бог – на небі, а ти – на землі! Врятуй мене, тону! Витяг човняр його з води і знову питає: – Тож який я хлопець? – Немає на світі рівного тобі! Бачу, що кожне вміння необхідне людям. Рятівнику ти мій! Адже я з моєю вченістю ледве не пішов на дно. З грузинської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

207

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Евенська мова Андрій Кривошапкін (Республіка Саха) Андрій Кривошапкін – провідний евенський письменник, державний і громадський діяч, народний депутат, віце-спікер Парламенту Республіки Саха (Якутія). Президент Асоціації корінних малочисельних народів Півночі. Народний письменник Якутії. Автор понад 30 книг евенською, якутською та російською мовами. Великою популярністю серед мешканців півночі користуються його повісті «Олені мого дитинства» та «Уйамкани йдуть на Північ», романи «Берег долі» і «Золотий олень», а також – публіцистичні твори, в яких він гостро й безкомпромісно відстоює інтереси земляків-сіверян. Його перу належить багато популярних творів для дітей, зокрема перекладених і опублікованих за кордоном, які витримали не одне видання. Відомий і як самобутній, яскравий поет, автор кількох книг віршів та поем. Андрій Кривошапкін переклав вірші Тетяни та Сергія Дзюби евенською мовою.

Я – евен Пишаюсь тим, що я – евен, Мене ця мова народила, – У ній знаходжу кожен день Чарівних слів цілющу силу. І широту, і глибину Вона зуміла увібрати, 208

Евенська мова

І душу, й мрію осяйну, – Все, що мені співала мати. Нащадкам віру цю несем – В майбутнє наше пісня ллється! Хай доспіваю я не все, І раптом вмить затихне серце, Але залишаться для вас Думки та почуття незримі, Колись народжені слова І незбагненно теплі рими.

Роздуми біля Джугджуру Тільки шелест дерев могутніх Тут порушував тиші дзвін. Лише вітер, що пестить кручі, До Джугджуру злітав вершин. Лиш билось джерельце, мов венка, На сірій скроні гори, І тиха пісня евенка Звучала тієї пори. Йшов стежкою предків відважно, Закони їх – понад усе! І кожні гілка та пташка Його впізнавали в лице. Світились багаття, мов долі, Як рідкісні зорі в імлі. Живі відчували роздолля, І мертві спали в землі. 209

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Неслися роки блискавично, Століття спливали між вод. В гармонії начебто вічній З тайгою жив давній народ. Здавалося б, завжди так буде, Та раптом розвідав десь «друг»: Ходили по золоту люди, Й не гріли на золоті рук… І хлинуло плем’я прибулих На блиск золотого тільця. Ліси про спокій забули, Забився звір від свинця. Було їм все мало і мало – Одна їх гризла печаль. А сива тайга стогнала Від ран, що вражали з плеча. Немає тепер на Джугджурі Евенків, що тягнуть свій слід, – Прогресу шалені бурі Розсіяли їх по землі. Асфальтом крокують знову, Вгорі літаком снують... Усі вони знають мови, Забувши рідну, свою. Стою – Джугджур у тумані, Холонуть думки мої: Евенів слово прадавнє Повернеться в ці краї? З евенської переклав Сергій Дзюба 210

Мови iврит та їдиш (iдиш)

Іврит та їдиш (ідиш) Чарівний шамір Єврейська народна казка

Чи знає хто із вас, що таке шамір? Ніхто не знає? Не біда! Навіть цар Соломон, наймудріший із мудрих, ні про який шамір раніше не чув. Коли він задумав спорудити в Єрусалимі храм, то наказав доставити на будівництво величезне каміння. Ці брили привезли, але постало нелегке завдання – чим їх обробляти та як розрізати на частини?.. Це священне каміння не розріжеш ножем, не розпиляєш пилкою, не розрубаєш сокирою. Що ж робити?! Один радник підказав царю: – Чув я, люди розказували, що є на світі така річ: камінь – не камінь, звір – не звір, розміром всього з ячмінне зернятко – шамір називається. Дуже сильний цей шамір! Легко розгризає на частини камінь, скло й навіть залізо. – Розшукати шамір та доставити на будівництво храму! – наказав цар Соломон. Багато царських слуг одразу кинулися на пошуки. Довго шукали та так нічого й не знайшли. А все тому, що ніхто не знав, де знаходиться той шамір. Тоді відправив цар свого головного воєводу – богатиря Бнаягу, сина Ігояда, і з ним 80 богатирів у похід за чарівним шаміром. Вирушили вони в дорогу. Кожен узяв із собою велике темне покривало та глечик. Ті покривала склали в глечики, які несли на головах і вкривалися ними від негоди, – було хмарно й дощило… Прийшли богатирі в Аншелон, зупинилися напроти входу в печеру чаклунок і Бнаягу сказав: 211

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Слухайте мене уважно. Коли я свисну один раз – накидайте на себе покривала. Свисну двічі – заходьте всі в печеру та запрошуйте чаклунок до танцю. А під час танку треба трохи підняти чаклунку й відірвати її від землі. Адже кожному відомо, що сильні вони тільки тоді, коли ногами торкаються землі. І коли вони злої сили лишаться, запитайте у них про шамір. Так Бнаягу наказав своїм богатирям. Потім заглянув у печеру і голосно прокричав – так, як звертаються одне до одного чаклуни й чаклунки. – Хто там? – залунало з глибини печери. – Я чаклун, як і ви! – відповів Бнаягу. – Дозвольте мені увійти! Виглянула з печери одна з чаклунок, роздивилася богатиря з голови до ніг і запитала: – Звідкіля це ти сюди прийшов? Такий сухий і чистий, а на вулиці йде дощ!.. – Поміж краплями пробіг, – відповів Бнаягу. – Навіщо ти сюди прийшов? – Учитися різному чародійству та й вас дечому навчити… Відчинили йому двері. Зайшов богатир до печери, а там – темрява і 80 чаклунок зачаїлися. Але він не злякався – був мужнім та й дуже хотів дістати шамір. – Тепер поглянемо, що ви вмієте… – сказав герой. Чаклунки пожвавішали, почали демонструвати своє мистецтво. Печера одразу заповнилася гарно накритими столами. А на них – різні страви й напої в чудовому посуді. Приємний аромат рознісся повсюди. – Ну, а ти що вмієш? – поцікавилися господині. – Я?! От ви тут наготували різних страв та напоїв. А я свисну двічі й з’являться 80 богатирів – почнуть із вами танцювати і буде у нас гучний бенкет! 212

Мови iврит та їдиш (iдиш)

Зраділи жіночки, захотілося їм швидше пуститися в шалений танок. А коли чаклунки розтанцювалися щодуху, підняли їх воїни сильними руками і запитали: – Де шамір? Скажіть нам, де знайти шамір? А господині не могли в ту мить нічого поганого зробити і сказали: – У нас його немає… Але цар чортів – Асмодей – про це знає! Далеко звідси, серед темних гір, викопав він криницю й щовечора приходить туди пити воду. Почули про це богатирі, подякували і пішли шукати Асмодея… Довго добиралися вони. Шлях був важким. Воїни дуже стомилися і були не в змозі продовжити похід. Тоді Бнаягу пішов один. Із собою взяв глечик із вином, залізний ціпок та перстень з ім’ям божим. Богатир спустився в долину, оточену темними горами, де знаходилася криниця Асмодея. І що ж він зробив? Вилив у криницю вино з глечиків, накрив її каменем, заліз на дерево і почав чекати. Увечері прийшов Асмодей. Той дуже хотів пити, відкинув камінь і одним духом видудлив усю воду до дна. Вино вдарило йому в голову, він звалився на землю й одразу ж заснув. Тоді Бнаягу зліз із дерева та зв’язав чорта товстим залізним ланцюгом. Коли Асмодей прокинувся, почав ногами хвицати, кігтями скребти, а вдіяти нічого не міг, тому що у Бнаягу на пальці – чарівний перстень. – Дай мені шамір для будівництва храму Божого, і я тебе визволю, – сказав богатир. – Шамір – не у мене. Він – у царя морського, – відповів Асмодей. Знову довго довелося долати шлях героєві, доки він досяг берега моря. Обв’язався богатир товстою мотузкою і почав обережно спускатися до житла морського царя. Довго спускався й раптом почув крик: 213

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Ти куди? Зупинися негайно! Набігли величезні хвилі, порвали мотузку і викинули на берег, тому що не можна порушувати спокій царя морського. І що ж зробив Бнаягу? Він збудував скляну камеру, заліз у неї, закрився і став занурюватися в морську безодню. Все глибше й глибше занурювався, аж доки не добрався до самого царя – грізного владики морських риб і хвиль. Розлютився правитель і гнівно запитав: – Що тобі треба? Хіба наразі не знаєш – не можна людині опускатися в безодню морську?! – Я прийшов сюди тому, що повинен знайти шамір. Без нього нам не збудувати храму Божого, – хоробро відповів Бнаягу. – Нема у мене шаміра, – пом’якшав цар. – Великий Орел, що живе на вершині найвищої гори, стереже його… Подякував тоді богатир володареві морському, виплив на поверхню та вибрався на сушу. Пішов до високої гори. Ось і вона – така неприступна, навіть вершини не видно! Почав богатир підніматися на неї. До самих хмар заліз, а далі не може… Тоді запряг він у колісницю з хмар могутніх 30 орлів, сам сів туди, й птахи принесли його на таку вишину, що земля внизу була, як м’ячик, а море – мов блюдце з водою. Озирнувся Бнаягу: на вершині побачив гніздо Великого Орла і став до нього добиратися. – Хто порушує спокій моїх пташенят? – грізно запитав господар. – Хіба ти не знаєш, що людина, яка дісталася сюди, вже ніколи не спуститься назад? І відповів йому богатир: – Мене послав сюди цар Соломон, щоб добути шамір для будівництва Божого храму. Зі мною вже сталося багато пригод… Я впевнений, що цього разу Всевишній мене не залишить. 214

Мови iврит та їдиш (iдиш)

– Ну, якщо так, то шамір у мене, – сказав Великий Орел. – Проте я не можу дати його тобі. Я поклявся, що не віддам його людині. – А що ти робиш із цим шаміром? – поцікавився богатир. – Я беру малесенький шамір і кладу його на голу стіну, де не ростуть ні трави, ні дерева. За мить у скелі робиться тріщина… Тоді я приношу сюди насіння дерев, трав, квітів, засіваю їх у ці тріщини і скоро скеля покривається зеленню та квітами, – пояснив Великий Орел. Отож грізний птах відмовився дати шамір богатирю. Що ж зробив тоді Бнаяга? Коли Орел полетів за здобиччю для своїх пташенят, богатир закрив вхід у гніздо білим склом, а сам заліз на дерево й почав чекати… Прилетів Орел, хотів нагодувати своїх пташенят, та не так легко це виявилося зробити! Вхід у гніздо склом закритий! Тож Орел миттю полетів і приніс у дзьобі шамір. Подивився Бнаягу на шамір і побачив малюсіньке творіння, не більше ячмінного зернятка й сіре на вигляд. Поклав Великий Орел на поверхню скла шамір, а Бнаягу взяв і кинув на скло маленький камінчик… Шамір підскочив і упав під дерево, на якому сидів богатир. Хотів Орел схопити шамір, але чоловік випередив його. Він стрибнув з дерева і вихопив шамір із кігтів птаха. Великий Орел нічого з ним не зміг вдіяти, тому що на пальці був перстень з ім’ям Божим. Коли богатир спускався з гори, раптом стався сильний землетрус, тож Бнаягу опинився в ущелині, з усіх сторін оточеній глухими скелями. Він не розгубився, поклав на скелю чарівний шамір і та розкололася надвоє. Бнаягу проліз у щілину і спустився в долину, тримаючи шамір… Тривалий шлях довелося здолати богатирю, доки дійшов до Єрусалима і постав перед царем Соломоном. Поклали бу215

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

дівники маленький шамір на великі камені, і той умить розгриз їх, як це було необхідно. Пройшов час і виріс у Єрусалимі храм, чудовий у своїй величності, досконалості, довершеності! Стіни його були з каменів, великих та красивих, покритих зелено-голубим мармуром. Ворота – з чистого золота. Двори і зали – просторі. Світильники – золоті, прикрашені листям і квітами, кованими із золота. Став цей храм справжньою святинею, завдяки царю Соломону, який задумав його, та вмілим майстрам, котрі спорудили і прикрасили свій витвір. А ще завдяки богатиреві Бнаягу, який здобув чарівний шамір – малесенький, немов ячмінне зернятко, але саме за його допомогою збудували Божий храм. З івриту та їдишу переклали Людмила Шутько і Сергій Дзюба

216

Мови iврит та їдиш (iдиш)

Мудрий хлопчик Єврейська народна казка

Люди розповідають притчі про мудрість царя Соломона, про те, як розумно та справедливо він розглядав усі скарги й суперечки. Однак трапляються випадки, коли і маленький хлопчик вражає дорослих своєю порадою. Ось яка пригода сталася в давні часи з двома крамарями. Їхні крамниці стояли на базарі поруч і були розділені всього лише тонкою перегородкою. В одній лавці торгували маслом, а в іншій – парфумами. Одного вечора, перед закриттям базару, чоловік, що продавав парфуми, заглянув через щілину перегородки до свого сусіда і побачив, що той перераховує золоті динари й складає в червоний платок. Крамар-парфумер також став потайки лічити гроші сусіда. В платку виявилося аж 165 золотих монет! Тож підглядача охопила жадібність, і йому дуже захотілося заволодіти цими грошима. Він вибіг на вулицю й залементував: – Ґвалт! Рятуйте! Пограбували! Украли мої гроші!!! Враз прибігли вартові. – Кого ти підозрюєш у крадіжці? – Не знаю... Після того, як я поклав гроші в червону хустку, ніхто сюди не заходив, крім мого сусіда, торговця маслом. А в хустці було 165 золотих динарів! Вартові одразу ж заглянули до сусіда і, звісно, знайшли в потаємному місці 165 золотих динарів, загорнутих у червону хустку. Торговець маслом каявся і божився, що це – його особисті гроші, проте йому не повірили, схопили і кинули до в’язниці. Суддя почав розслідувати цю справу, але довести, хто пра217

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

вий, а хто винен, – ніяк не міг. Тяганиною зацікавився навіть сам правитель міста, однак і він не зміг розібратися. І справді, кому необхідно вірити – торговцю маслом чи його сусіду? Котрий із них каже правду, а хто бреше? В місті тільки й балачок було про цей випадок, але як розплутати клубок, ніхто не знав. Та якось, прогулюючись парком, правитель зустрів дітей, що гралися. І він раптом почув, як один малий хлопчик сказав: «Давайте гратися в суд. Ти будеш торговцем масла, а ти – його сусідом, ну а я стану суддею». Здивований та заінтригований правитель мовчки причаївся за деревами й почав спостерігати за малечею. А дітлахи прикотили великий камінь і посадили на нього хлопчика, який захотів бути суддею. До малого підійшли двоє інших, які зображали крамарів. – Це мої 165 золотих динарів, я їх виручив за продане масло, – сказав один. – Ні! Це мої гроші, – заперечив інший. – Я полічив їх, загорнув у червону хустку і заховав у своєму столі, а ти прийшов і поцупив їх! «Суддя» вислухав їх обох і попросив: – Принесіть мені миску з гарячою водою. – Для чого? – здивувалися діти. – Я покладу в гарячу воду оті динари. І якщо на поверхні води спливуть краплини масла, – отже, це гроші торговця маслом: він цілий день возиться зі своїм товаром, у нього жирні руки, і монети повинні бути замаслені. Якщо ж нічого не спливе на поверхню – це гроші сусіда. Почувши це, правитель міста вийшов зі своєї схованки і поцілував «суддю» – хлопчика, одразу ж записав його ім’я й дізнався, де той живе. Повернувшись додому, правитель оголосив, що довгоочікуваний суд відбудеться завтра. Звіст218

Мови iврит та їдиш (iдиш)

ка про це вмить облетіла все місто. Тож біля суду зібралося багато людей. Коли крамарі знову розповіли про свою справу, правитель наказав принести миску гарячої води і платок із золотими динарами. Він поклав монети в воду і в ту ж хвилину на поверхні води з’явилися краплі масла. – Покажіть миску народу, – розпорядився правитель. – Хай усі подивляться і скажуть, чиї це гроші. – Звичайно, торговця маслом! – дружно закричали люди. Гроші негайно повернули хазяїну, а його жадібного сусіда посадили в тюрму. Всі почали розхвалювати мудрість правителя, а він підняв на руки малого й сказав: – Не я, а цей кмітливий хлопчина виявив обманщика! З івриту та їдишу переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

219

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Іспанська мова Федеріко Гарсія Лорка (Іспанія) Федеріко Гарсія Лорка (1898-1936) – прекрасний іспанський поет, драматург, музикант і художник.

Турійський голуб Турійський голуб (ніжність у зіницях) летить до тебе, мій далекий раю, як дим багаття, на якім згораю і заклинаю полум’я, мов крицю. Пуховий сніг над жаркими крилами скипає, наче піна на озерах, й холоне візерунком диво-сфери в саду, де наші губи відпалали. Погладь пір’їнку, будь-яку, рукою – і снігова мелодія крилато весь світ запорошить перед тобою. Так серця неспокійний, щирий атом боїться, окільцьований любов’ю, не вимолить тебе, кохана втрата. З іспанської переклав Сергій Дзюба

220

«До світла» Обкладинки книжок Сергія Дзюби

Дзюба Сергій. Гріх любити неталановито! : Твори у трьох томах. – Том перший. Вірші. – К.-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Десна Поліграф, 2021. – 552 с. Понад 200 кольорових світлин та ілюстрацій. У передмові – відгуки відомих закордонних письменників про творчість автора. Замість післямови – інтерв’ю Дмитра Слапчука з Сергієм Дзюбою. На обкладинці: «Янголи». Фрагмент вівтаря Рогіра ван дер Вейдена, XV ст. Наклад 5 тис. примірників. Автор відзначений Міжнародною літературно-мистецькою премією імені Лесі Українки (Україна), Міжнародною літературною премією імені Мацуо Басьо (Японія), почесною нагородою «Вінок Слави» (Німеччина) та Міжнародною літературною премією імені Роберта Бернса (Шотландія).

Дзюба Сергій. Моя Шахерезада : Фантастика, неймовірні бувальщини, містика, казки для дорослих, гумор. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Десна Поліграф, 2020. – 480 с. Понад 200 кольорових світлин та ілюстрацій. Передмова – лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Почесного громадянина Луцька та Волині Василя Слапчука. На обкладинці: Шахерезада (малюнок Надії Вишневської). Наклад – 5 тисяч примірників. Автор відзначений Міжнародною літературною премією імені Марка Твена (США), літературними нагородами «Гран-прі» і «За високі помисли та духовний аристократизм» (Німеччина).

Дзюба Сергій. Справи детектива Самарцева. Ідеальний злочин. Пані кілер : Детективний роман-серіал (бувальщини). – КиївЧернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернівці: Букрек, 2020. – 464 с. Передмова – Василя Слапчука. Дизайн обкладинки, ілюстрації – Ганни Святенко. Наклад 5 тисяч примірників. Автор відзначений Міжнародною літературною премією імені Еміля Золя (Франція), нагородою «Золоті вітрила Глорії» (Німеччина). Переможець Міжнародного конкурсу кіносценаріїв (США, Канада, Німеччина і Україна – за кіносценарій «Ідеальний злочин»).

Дзюба Сергій. Замість щоденника : Міжнародна діяльність 2013 – 2019 років. Бібліографічний покажчик. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Десна Поліграф, 2020. – 696 с. Понад 200 світлин та ілюстрацій. Передмова – лауреата міжнародних нагород Олега Гончаренка. На обкладинці: Письменник Сергій Дзюба – у Празі (фото Тетяни Дзюби). Портрет автора (фото Валерія Шайгородського). Наклад – 5 тисяч примірників. Автор нагороджений Міжнародною літературною премією миру (США – Німеччина) та Літературно-мистецькою премією імені Галшки Гулевичівни (фундаторки Києво-Могилянської Академії, Україна).

Дзюба Сергій. Примчу на білому коні : Сто пісень із нотами, великий формат. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Десна Поліграф, 2018. – 208 с. Передмова автора. На обкладинці: Сергій Дзюба – на всеукраїнському мистецькому фестивалі в селі Піски Бахмацького району Чернігівської обл. Наклад – 5 тисяч примірників. Автор відзначений міжнародними музичними преміями імені Миколи Лисенка «Рапсодія» та Василя Симоненка, нагородою Ордену Карпатських Лицарів (Україна); нагородою «Діамантовий Дюк» (Україна – Німеччина); премією імені Максима Танка та медаллю «За великий внесок у літературу» (Білорусь); почесним дипломом «Особистість слова і справи» (Німеччина).

Дзюба Сергій. До світла : Вибрані листи письменнику Сергієві Дзюбі з 1992 р. до наших днів (рукописні та електронні). – КиївЧернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Десна Поліграф, 2019. – 628 с. Рукописи листів видатних письменників, світлини. Передмова – Василя Слапчука. На обкладинці – роботи відомого українського художника Генрі Ягодкіна «Аскеза» та «До світла». Наклад – 5 тисяч примірників. Автор відзначений почесною медаллю Мігеля де Сервантеса (Іспанія) та національною медаллю Максима Богдановича (Білорусь), міжнародними преміями імені Франца Кафки (Чехія) і Владислава Ходасевича (Білорусь).

Дзюба Сергій. Кракатунчик – кленовий бог. Гопки для Кракатунчика. Душа на обличчі. Нові пригоди Кракатунчика та його друзів : Пригодницька, казкова трилогія / Переклад автора. – Казахський національний університет імені аль-Фарабі (Казахстан, м. Алмати), журнал «Нове світло», видавництво «LitSvet» (Канада, м. Торонто, 2017-2018). Ілюстрації Наталії Ющенко. На обкладинці – фрагмент вистави для дітей «Ласий ведмідь і Кракатунчик» у Чернігівському обласному театрі ляльок імені Олександра Довженка. Наклад – 50 тисяч примірників. Автор нагороджений державним «Срібним орденом імені альФарабі» (Казахстан, 2017; нагорода повністю виготовлена зі срібла – нею відзначають всесвітньо відомих письменників, науковців та президентів держав). Лауреат міжнародних премій імені Джека Лондона (США), Антуана де Сент-Екзюпері (Франція), Гомера (Греція) та Генріха Бьолля (Німеччина).

Галимкаір Мутанов. У ковчезі часу : Вірші / З казахської мови переклав Сергій Дзюба. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Київ: «Український пріоритет», 2016. – 96 с. Автор – видатний науковець і поет, ректор Казахського національного університету імені аль-Фарабі, віце-президент Національної Академії наук Республіки Казахстан, президент НАН вищої школи РК. Галимкаір Мутанов відзначений нагородами в США, Німеччині, Італії, Франції, Іспанії, Японії, Канаді, Туреччині, Азербайджані, Австрії, Чехії… В Україні нагороджений міжнародними літературними преміями імені Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша і «Діамантовим Дюком», медаллю Олександра Довженка. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Iспанська мова

Габріела Містраль (Чилі) Габріела Містраль (1889-1957) – відома чилійська поетеса і дипломат, лауреат Нобелівської премії.

Любов Б’є на вітрі крилом, вільно стелить дорогу земну І тріпоче на сонці та любить яскраві гаї. І не прагни її відігнати, як думу чумну, – Ні, бо визнати все ж доведеться її! Знає мову вогню, розуміє благання пташині, Владний говір морів і негоди примхливі бої. Замахнутись на неї не думай, не гнівайся нині, – Ні, бо все ж доведеться прийняти її! В неї хист не раби – повновладної тут господині, Ходить лезом босоніж, топче враз найгостріші краї. Та не варто жалітися, не відмовляй у гостині, – Ні, бо все ж доведеться впустити її! Мовить, як ясновидиця та шаленіє від вроди, Мов богиня, втручається владно у мрії твої. І осяює світ, і рятує держави й народи, – І повіриш словам дивовижним її! Ніжно очі зав’яже бентежним, розбурханим цвітом, І протягне долоню, немов чарівний корабель. І ти підеш, неначе за сонцем, хоча б на край світу, Бо без неї ніколи не буде тебе! З іспанської переклав Сергій Дзюба 221

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Як стати справжнім чарівником? Іспанська народна казка Жив у Севільї заможний купець Хуан. Багато різного добра він мав. Та найціннішим скарбом для нього стали сини Хосе і Гомес. Старший Хосе був високим та дужим парубком. Кинджал і шпага стали його нерозлучними друзями. Коли почалася війна, він пішов у солдати, і красуня «Каравела», розправивши вітрила, помчала його до далеких берегів Америки. Дев’ять років бився на чужій землі, дев’ять років він не бачив рідного дому. А коли настав десятий рік, сурми нарешті заграли перемогу, і війська повернулися назад. Довгим був шлях по хвилях океану, і солдатові він здався довшим, ніж дні без хліба, – так він поспішав якнайшвидше обійняти старого батька й любого брата. Коли воїн ступив на рідний іспанський берег, йому сказали, що його тато давно помер. – А де ж мій брат? – вигукнув юнак. – Він, як і раніше, живе в старій домівці. Хосе, мов на крилах, поспішив до брата. Він постукав у двері оселі, й молодший брат Гомес з’явився у вікні. – Хто там? – запитав він незадоволеним голосом. – Це я – Хосе, твій брат, – відповів воїн. – У мене немає брата! – закричав Гомес. – Уже десять років пройшло відтоді, як «Каравела» помчала його до берегів Америки, і я не маю про Хосе ніяких новин. Але якщо ти насправді – мій брат, а не нічна примара, – ось тобі твоя частка спадщини, – зневажливо промовив брат, викинув на дорогу старий сундук і зачинив вікно. Скільки не благав, не молив його старший брат, Гомес був 222

Iспанська мова

глухим до його прохань. Він був глухішим, ніж глинобитна стіна. І Хосе зрозумів, що Гомес ніколи не відчинить йому двері, адже не хоче ділитися батьківською спадщиною. Нещасний воїн закинув на плечі порожній сундук і пішов, не розбираючи дороги. Тим часом настала ніч і налетів холодний вітер. Хосе змерз, він зняв із плеча старий сундук і подумав: «Хоча б знадобиться ця річ, щоб розпалити вогонь та трохи зігрітися»… Тож почав ламати сундук. Ударив каменем раз, вдруге, вдарив ще раз сильніше, і кришка тріснула, а в ній відкрився тайник. Заглянув, а там – гроші! Хоч Хосе і ніде не вчився, та одразу зрозумів, що цих коштів вистачить йому, щоб прожити безбідно півроку, а то й більше. Зсипав грошики в гаманець і весело почимчикував вулицею. Втім, гроші лежать довго у скнари. А Хосе не був ані ощадливим, ані жадібним. Невдовзі він зустрів на вулиці жінку, яка гірко плакала, і її сльози розчулили юнака. – Розкажи мені про своє горе, – попросив Хосе жінку. Вона розповіла: – Коли б зі мною сталося лише одне лихо, я б не плакала, а в мене – аж дві біди: мій чоловік – важко хворий, а в нас немає грошей, щоб звернутися до лікаря, – це перше лихо. А друге – у чоловіка багато боргів, і сьогодні кинуть його до в’язниці. – Твоє горе не варте сліз, – відповів Хосе жінці. – Візьми мій гаманець, і тобі вистачить грошей, щоб виплатити всі борги та найняти найкращого лікаря. Жінка з радістю взяла гроші і пішла заплатила борги, щоб її чоловік не потрапив до буцегарні. Вона найняла найліпшого лікаря, проте чоловіка не вилікували: скільки лікар не старався, хворий скоро помер. А Хосе, віддавши всі гроші, став жебраком… 223

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

«Краще їсти твердий хліб, ніж сидіти без хліба», – сказав сам собі Хосе і влаштувався до королівського палацу – наймитом. Він працював конюхом, кухарем, двірником, – так старанно, що король нарешті запримітив його і зробив своїм радником. А жадібний Гомес тим часом розорився… Він почув, що Хосе став улюбленцем короля і першою людиною при дворі, прийшов до брата й слізно просив допомоги. Хосе мав добре серце, пожалів молодшого брата і вмовив короля взяти його на службу при дворі. Гомес став наймитом, як колись його старший брат Хосе. Працював він конюхом, кухарем, двірником, але трудився абияк і думав тільки про одне: «Як же це мого брата Хосе так поважають, а от я не смію навіть підійти до королівського трону?» Зла заздрість закралася в його серце, і він надумав згубити брата. Дізнався, що король покохав красуню Бел’я Флор (Чудова Квітка). Але та не бажала стати королевою і ховалася від правителя в замку серед високих скелястих гір. Ніхто не знав туди дороги, але Гомес пішов до короля й сказав, що знайти красуню може тільки одна людина – його улюбленець, перший радник. Мовляв, Хосе – у змові з нею, й часто буває в тому замку, і разом з дівчиною сміється над невдахою-королем. – Покличте Хосе! – крикнув у гніві правитель. А коли той з’явився, велів йому негайно привезти втікачку, прекрасну, мов едельвейс. – Якщо не привезеш, я накажу стратити тебе на площі перед замком! – закінчив король і пішов у свої покої. Що ж робити?.. Зажурений Хосе поплівся на стайню, аби вибрати собі коня та мчати, невідомо куди. Багато коней сто224

Iспанська мова

яло в королівській стайні. З нетерпінням гризли вони вудила та били копитами, готові мчати швидше морського вітру, і Хосе не знав, котрого з них вибрати. І раптом старий білий кінь, що стояв аж наприкінці стайні, повернув до нього голову й промовив людським голосом: «Осідлай мене, візьми в дорогу три хлібини і мчи без турбот і журби». Хосе дуже здивувався, що кінь говорить по-людському і повірив йому. Він осідлав білого коня, взяв у дорогу три хлібини та помчав… Хоч і старим був його білий кінь, але гнав не гірше молодих скакунів. Вони мчали швидше вітру і невдовзі зупинилися перед великою купою мурашок. – Злізь на землю, – промовив кінь, – і дай мурахам хліба. – Дорога ще далека, і хліб знадобиться нам самим, – завагався Хосе. – Не заперечуй мені, – відповів кінь. – Зроби добру справу, й ти не пожалкуєш про це. Хосе зіскочив з коня і віддав мурашкам три хлібини. Вони вирушили далі і мчали, немов вихор. Раптом побачили орла. Той потрапив у пастку, влаштовану мисливцями, й не міг злетіти в повітря. – Зійди на землю, – озвався кінь, – розріж сітку та визволи птаха. – Але ми змарнуємо час… – зітхнув юнак. – Не сперечайся. Зроби добру справу – не пошкодуєш!. Хосе зіскочив на землю і звільнив орла… Потім він примчав до річки. Маленька срібляста рибка тріпалася на піску і ніяк не могла добратися до води. – Злізь на землю, – знову порадив кінь, – візьми рибку і кинь її у воду. Юнак спробував заперечити: – Шлях далекий, і у нас немає часу… 225

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Для такої доброї справи завжди знайдеться час, – відповів кінь. – Допоможи рибині, і ти про це не пошкодуєш! Хосе зіскочив із коня, підняв сріблясту рибку і кинув її далеко в річку. І не встигло сонечко сховатися за вершиною гори, як вони причали до замка серед високих скелястих гір. На порозі стояла вродлива дівчина і годувала курей висівками. Це й була Бел’я, в яку так закохався король. – Слухай, – промовив кінь своєму вершнику, – зараз ця дівчина сама захоче покататися на мені, і ти це їй дозволиш… Однак я почну борсатися, іржати і не підпущу до себе красуню. Тоді їй доведеться погодитися, щоб ти притримав мене і допоміг їй вскочити в сідло. Коли ж вона осідлає мене, не марнуй ані хвилини: теж заскоч у сідло, обніми її міцніше і мчи... Юнак так і зробив. Тільки-но дівчина опинилася в сідлі, він тієї ж миті сів поруч із нею, голосно свиснув, і вірний кінь рвонувся з місця. Звісно, красуня здогадалася, що незнайомий вершник викрав її за королівським наказом і мчить тепер у палац ненависного короля… У неї в фартушку були висівки, вона розсипала їх по дорозі і крикнула юнаку: – Що ти наробив?! Розсипав мої висівки. Збери їх! Однак той ніжно прошепотів їй у відповідь, адже з першого погляду покохав дівчину: – Не журись, мила, там, куди мчить мій кінь, висівок вистачить на всіх! І вони полетіли далі. Коли порівнялися з деревом, на якому мисливець розставив сильце для птахів, дівчина підкинула свою хусточку, і та повисла на найвищій гілці. – Негайно ж зупини коня! – гукнула красуня. – Залізь на верхівку і дістань мою хустинку! Але Хосе й не думав зупинятися: 226

Iспанська мова

– Там, куди летить кінь, у тебе буде скільки захочеш таких хустинок, – прошепотів дівчині. І вони помчали далі. Прискакали до річки, і красуня кинула у воду свій дорогоцінний перстень. – Дістань його з води! – вмовляла вона. І цього разу юнак не послухав її. – Там, куди летить кінь, знайдуться найчарівніші персні, – відповів їй Хосе. А кінь все мчав і до вечора прискакав до палацу. – О, моя красуне, чудова, немов квітка! – вигукнув закоханий король, побачивши дівчину на порозі. Однак та відвернулася від пристаркуватого короля. Вона замкнулася в одній із кімнат палацу, і скільки не молив її правитель, не повернула ключ у замку. Лише промовила: – Доки не принесуть мені три речі, які я загубила в дорозі, я не вийду з цієї кімнати. Тоді король наказав покликати Хосе. – Ти знаєш ті речі, які загубила красуня? – запитав правитель. – Знаю… – відповів юнак. – Зараз же сідай на коня і привези їх мені. Якщо не привезеш, я накажу стратити тебе на площі перед палацом! Робити нічого, і засмучений Хосе поплівся на стайню. Гарячі коні нестерпно били копитами в землю, готові летіти швидше морського вітру, але юнак навіть не подивився на них. Підійшов до свого вірного друга, білого коня, обійняв його за шию і заплакав. – Не сумуй, – сказав йому білий кінь. – Сідай на мене і помчимо без турбот і печалі. Поскакали тією ж дорогою і невдовзі спинилися біля мурашника. 227

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Потрібні тобі висівки? – запитав кінь. – Ти ж знаєш, якщо я не дістану їх – то король накаже мене стратити… – відповів Хосе. – Клич швидше мурах, тільки вони можуть допомогти! І Хосе покликав мурашок… Впізнали вони юнака, котрий нагодував їх хлібом. Збіглися вони з усіх боків, і не встиг він навіть полічити до трьох, як висівки були зібрані в його мішок. – Бачиш, – сказав юнаку вірний кінь, – хто зробив добро, завжди буває нагородженим. Коли вони прискакали до дерева, побачили, що хусточка дівчини, як маленький прапорець, тріпоче на самій верхівці, і дістатися туди неможливо. Хосе у відчаї опустив голову, але кінь підказав йому: – Поклич орла, він не відмовить тобі в допомозі. І Хосе покликав птаха, якому юнак повернув свободу. Той прилетів, розкрив свої могутні крила, здійнявся над лісом, підхопив хустинку своїм гачкуватим дзьобом, – і не встиг Хосе порахувати до трьох, як хусточка уже була у нього в руках. Незабаром прискакали вони до річки. Хвилі билися об берег. – Як же я дістану перстень? – захвилювався юнак, річка – така глибока, а я й не знаю, де вона кинула його. – Поклич рибку… – порадив кінь . І юнак покликав рибку. Та виринула з води, впізнала доброго хлопчину і поспішила на допомогу. Не встиг полічити до трьох, як перстень опинився в його руках. Хосе примчав до палацу, з глибоким поклоном вручив старому королю всі речі красуні. Правитель поніс їх коханій, але і після цього вона не відчинила двері, а сказала: 228

Iспанська мова

– Доки не буде покараний насмішник, котрий мене викрав, я не вийду з цієї кімнати! – Як же його покарати? – поцікавився король, готовий на все. – Звари його в маслі! – розсміялася у відповідь красуня. Закоханий правитель одразу ж погодився. Він викликав до себе Хосе і повідомив йому про свій жорстокий вирок. Зажурений юнак пішов на стайню, де стояв його друг – старий білий кінь. – Я хочу попрощатися з тобою, – промовив Хосе. – Завтра вранці король накаже зварити мене в маслі… Кінь похитав головою і відповів: – Не сумуй. Я виручу тебе і цього разу. Сідай у сідло, ми помчимо з тобою швидше за вітер. Під високою горою б’є чарівне джерело, скупайся в ньому і спокійно йди собі на страту… Повір мені, нічого лихого з тобою не станеться. Вони поскакали до високої гори, юнак скупався і зміг повернутися назад вдосвіта. Коли зійшло сонечко і позолотило своїм променем верхівки Севільї, Хосе сміливо вийшов на площу, де стояв великий казан із киплячим маслом і тисячний натовп з нетерпінням чекав покарання. Вдарила гармата, сурмачі заграли в сурми, і на площу вийшов король зі своєю свитою. Звичайно, був там і Гомес. Він прийшов на площу, щоб помилуватися як загине брат. Та сталося все не так, як йому хотілося. Збулося передбачення коня. Хосе сміливо стрибнув у казан і вийшов із нього живим і невразливим. Більше того – тепер він став таким красенем, що всі невільно замилувалися ним, а чудова Бел’я Флор одразу ж закохалася в нього на все життя! Побачив король, як змінився Хосе, і теж захотів стати та229

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

ким молодим, струнким і красивим. Не довго думав, скинув із себе свою мантію, заплющив очі і кинувся в киплячий казан. Даремно чекали придворні, що старигань вирине молодим красенем. Так і не дочекалися… Що ж, довелося обирати нового короля. І ним того ж дня став Хосе, настільки він вразив усіх вродою, сміливістю та завзяттям! Новий правитель одружився на дівчині, чудовій, як квітка. А підлий Гомес зі страху втік у далекі скелясті гори, і ніхто відтоді його не бачив. Відсвяткував весілля Хосе і прийшов до свого коня з подякою, обійняв вірного друга, котрий врятував його від біди. Кінь відповів: – Юначе, ти був добрим та щедрим і нагороджений за це. Залишайся таким же й надалі! Взагалі, як стати справжнім чарівником? Завжди роби людям лише добро й ти про це не пошкодуєш. І добрий Хосе, хоч став королем, ніколи про це не забував. З іспанської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

230

Iталiйська мова

Італійська мова Франческо Петрарка (Італія) Франческо Петрарка (1304-1374) – великий італійський поет і літописець, якого називають «батьком гуманізму».

Закоханий (переспів) У збірці, де палає жар любові, Ніколи не згасають почуття. Я, звісно, помилявся, як дитя, Однак на поклик серця линув знову! Летів, немов метелик, на вогонь, Зривав свій голос, ранив ноги босі… За що прошу пробачення і досі, Хоча дожив до посивілих скронь. Не смійтесь наді мною, милі друзі, Судіть не так суворо дивака, Який живе з душею в унісон. Бо пригадаю любощі на лузі Й ховаю тихо сльози у рукав… Так, радощі земні – короткий сон. З італійської переклав Сергій Дзюба

231

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Леонардо да Вінчі (Італія) Леонардо да Вінчі (1452-1519) – всесвітньо відомий вчений, художник, скульптор, архітектор, винахідник, письменник та музикант. Сергій Дзюба та Людмила Шутько переклали з італійської мови його казки й упорядкували та видали українською книжку Леонардо да Вінчі «Справедливість» (2020).

Мурашка та пшеничне зернятко Після жнив на полі залишилося пшеничне зерня. Воно з нетерпінням чекало дощу, щоб глибше заритися в сиру землю і врятуватись від майбутніх холодів… Неподалік пробігала мурашка і помітила його. Зраділа знахідці, й, не довго думаючи, звалила на спину важкий вантаж та поповзла із зернятком до свого мурашника. Щоб устигнути додому до сутінок, мурашка повзла без зупинок та відпочинку, а зернятко все ніби важчало й тиснуло на натруджену спину. – Ти чого надриваєшся? Скинь мене тут, – благало зернятко. – Якщо я тебе скину, – відповіла мураха, засапано дихаючи, – ми залишимося на зиму без їжі. Нас – багато, і кожен повинен трудитися, щоб примножити запаси в мурашнику. Тоді зернятко подумало і сказало: – Я розумію твої турботи чесного трудівника, але й ти зрозумій мене. Послухай мене уважно, розумна мурашко! Задоволена тим, що може трохи перевести дух, мураха скинула зі своєї спини нелегку ношу й присіла відпочити. – Отож знай, друже, – промовило зерня, що наразі в мені міститься велика животворна сила, й моє призначення – народити нове життя. Давай складемо з тобою взаємовигідну угоду! 232

Iталiйська мова

– Яку ще угоду? – А ось таку: якщо ти не потягнеш мене в мурашник і залишиш тут, на рідному полі, – пояснило зерня, – через рік я віддячу за таке терпіння, й твій мурашник буде задоволений. Бо замість однієї зернини ви отримаєте аж сто! Здивована мурашка недовірливо похитала головою. – Повір мені, дорогенька мурахо. Я кажу правду! Адже, якщо ти зараз відмовишся від мене і почекаєш, я потім сторицею нагороджу твоє терпіння. Взамін одержите сто таких же зернят! Мурашка задумалася й почухала потилицю: «Сто зернят – в обмін на одне? Та такі дива лише в казках бувають!» – А як це ти зробиш? – запитала вона збентежено. – Ти просто повір мені, – попросило зернятко. – Це – велика таємниця життя! А зараз, будь ласка, вирий маленьку ямку і закопай мене, а влітку знову повертайся сюди… У призначений час мурашка повернулася на поле – пшеничне зернятко дотримало свою обіцянку.

Синівська вдячність Одного ранку двоє старих одудів, самець і самка, відчули, що цього разу їм не вилетіти з гнізда. Густа пелена застилала їм очі. Хоча небо й було безхмарним, і день обіцяв бути сонячним, однак вони бачили лише серпанок і нічого вже не могли розрізнити навкруги. Птахи були старі й немічні. Пір’я на крилах і на хвостах потускніло й ламалося, наче старі сучки. Сили покидали їх. Старі одуди вже вирішили не покидати більше гнізда і разом чекати на останню хвилину, котра незабаром настане. Але вони помилились – з’явилися їхні діти! Спочатку на233

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

відався один із синів, який випадково пролітав неподалік. Він звернув увагу, що старим батькам нездоровиться й важко їм одним, тож полетів сповістити своїх братів. Коли всі молоді одуди зібралися біля батьківського гнізда, один із них промовив: – Від наших батьків ми одержали великий і безцінний дар – життя. Вони нас виростили, вигодували, не жаліли сил і любові. А тепер, коли вони обоє – сліпі й хворі і не можуть себе прогодувати – наш святий обов’язок – вилікувати та доглянути їх. Після цих слів усі дружно взялися за справу. Одні негайно стали облаштовувати тепле затишне гніздечко, інші – полетіли ловити комашок та збирати черв’ячків. Незабаром було готове гніздо. Діти обережно перенесли старих батьків. Щоб зігріти, вони накрили стареньких крилами, як квочка зігріває своїм теплом ще не вилуплених курчаток. Потім напоїли водою із струмка, нагодували й обережно обібрали старе та ламке пір’я. З лісу повернулися останні одуди, принесли в Видужували стадзьобах цілющу травичку від сліпоти. ренькі батьки повільно – довелося їх дітям запастися терпінням. Вони підміняли одне одного, не залишаючи батьків без догляду ні на хвилину… І ось нарешті настав той радісний день, коли батько і мати розплющили очі, розгледіли все навколо й упізнали своїх дітей. Так синівська вдячність та любов зцілили батьків: повернулися до них сили і зір!

234

Iталiйська мова

Справедливість – Немає на світі справедливості!.. – жалібно пропищала миша, дивом вирвавшись із пазурів ласки. – Доки ж неправду терпіти?! – розгнівано крикнула ласка і встигла сховатися від кота у вузенькому дуплі. – Немає ніякого життя від такого свавілля, – пронявчав кіт і стрибнув на високий паркан, з побоюванням поглядаючи на собаку, що гавкав унизу в дворі… – Заспокойтеся, друзі! – промовила мудра сова, яка сиділа в клітці у селянському дворі. – Так, у ваших міркуваннях є дещиця правди. Але хіба ця правда належить лише одному з вас?! При цих словах миша виглянула з нори, ласка висунула носик із дупла, кіт вмостився зручніше на паркані, а пес присів на задні лапи. – Справедливість, – продовжила сова, – це – вищий закон Природи, за яким між усіма, хто живе на нашій Землі, налагоджується порозуміння. Тож за цим мудрим законом живуть усі звірі, птахи, риби і навіть комахи. Авжеж, погляньте, як дружно живе й трудиться бджолиний рій! Сова справді права. Бо, якщо комусь хоч раз довелося бачити рій, той знає, що там неподільно розпоряджається усіма бджолина матка. Вона дуже розумно та справедливо розподіляє обов’язки між членами такої великої бджолиної сім’ї. У одних бджіл основне завдання – збір нектару з квітів, у інших – робота в сотках, хтось оберігає вулик – відганяє ос та джмелів, а хтось дбає про дотримання чистоти. Також є бджоли, які старанно доглядають за своєю маткою – буквально не відходять від неї ні на крок. А потім, коли володарка зістариться, найсильніші бджоли обережно й турботливо носять її на собі, а найдосвідченіші лікують усіляким зіллям. А якщо хоча б одна бджола порушить свій обов’язок, то на 235

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

неї чекає неминуча кара! І в цій мудрості – вища справедливість буття. У природі все продумано мудро – кожен повинен знати своє призначення в житті.

Інжир і в’яз Інжир гордо хитав гілками, густо усипаними ще недозрілими плодами. Піднявши очі, він здивувався, побачивши поряд із собою дерево, на гілках якого, крім листя, нічого не було. – Хто ж це тобі дав право закривати сонце? – грізно запитав інжир у незнайомця. Хто ти взагалі такий? Відповідай! – Я – в’яз, – несміло й ввічливо відповів сусід. – А, ти в’яз, у листах по вуха зав’яз! – передражнив його невдоволений інжир. – А де твої плоди? Посоромився б рости без користі й заважати іншим! Ось зачекай, скоро мої плоди дозріють, попадають у сиру землю і проростуть. Тоді ми тебе разом зі світу зживемо! І справді, плоди інжиру дозріли чудово – всі, як на підбір. Та одного дня повз нього проходили солдати. Побачивши інжир, вони з жадібністю накинулися на смакоту, позривали плоди й обламали гілки. Жалісливій в’яз зі співчуттям подивився на пригніченого сусіда. – Бідолашний інжире! Даремно ти мені пророчив загибель, – не знав, що на тебе самого чекає сумна доля. Мені тебе дуже шкода, бо ти постраждав через свої плоди. Інжир ще довго журився, лікуючи рани, а добрий в’яз продовжував розростатися, нікому не заздрив і не бажав нічого поганого.

236

Iталiйська мова

Мавпа та пташеня Стрибала з гілки на гілку маленька мавпочка і знайшла гніздо з пташенятами. Вона одразу запустила в нього лапу, однак пташенята враз випурхнули в різні сторони. Не повезло найслабкішому з них, який ще не міг поки що літати… Задоволена мавпочка повернулася до свого дому з пташеням. Воно так зачарувало її, що мавпочка почала пташку пестити, чмокати, облизувати, колисати в лапах і міцно притискувати до грудей. Мати зворушливо дивилася на дочку і не журила її за пустощі. – Ти тільки поглянь, матусю, яке воно крихітне й кумедне! – захоплено кричало мавпеня. – Ой, як я його люблю! І мавпочка знову продовжувала цілувати й пестити пташеня, аж доки те не задушилося в її палких обіймах… Нехай задумаються деякі батьки, що не можуть вчасно стримати своїх дітей від небезпечних забав, які ніколи не закінчуються добром.

Великодушність Висунувши голову з гнізда, мале орленя побачило багато птахів, які літали внизу серед скель. – Мамо, що то за птахи? – запитало воно. – Наші друзі, – відповіла орлиця сину. – Орел живе в самотині – така його доля. Але він інколи має потребу в оточені, інакше який же він цар птахів? Всі, кого ти бачиш унизу – наші вірні друзі. Задоволене маминим поясненням, Орленя продовжувало з цікавістю слідкувати за польотом птахів, вважаючи їх друзями. Раптом малий закричав: – Ой, вони поцупили у нас їжу! 237

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Заспокойся, сину. Вони нічого у нас не вкрали. Я сама їх пригостила. Запам’ятай раз і назавжди істину: яким би птах не був голодним, він обов’язково повинен поділитися частиною своєї здобичі з пташками, які живуть по-сусідству. А на такій висоті вони неспроможні знайти собі їжу, тож їм необхідно допомагати. Кожен, хто хоче мати вірних друзів, повинен бути добрим і терплячим та виявляти повагу до чужої біди. Адже пошана і повага добуваються не силою, а великодушністю та готовністю поділитися з нужденним останнім шматком.

Ліщина У великому садку за огорожею росли в добрій злагоді і мирі фруктові дерева. Навесні вони тонули в молочно-рожевому вирі, а наприкінці літа гнулися під тягарем стиглих плодів. Випадково в цю дружну трудову сім’ю пролізла ліщина, яка швидко й буйно розрослася і запишалася собою. – Чому це я повинна стирчати в садку за огорожею, – невдоволено бурчала вона. – Я не збираюся жити тут у самотині. Нехай мої гілки перекинуться через огорожу на вулицю, щоб усі невдовзі дізналися, які в мене чудові горіхи! Ліщина наполегливо взялася долати високу огорожу, щоб здивувати перехожих своєю красою. Однак, коли надійшла пора, і на її гілках з’явилися горіхи, кожен, кому не лінь, став їх обривати. А коли руки не діставали, в хід ішли палки і каміння… Скоро побита й обламана ліщина розгубила не тільки плоди, а й листя. Її покалічені гілки, мов огудиння, звисали через пліт. А в густій зелені саду красувалися налиті соком яблука, груші та персики. 238

Iталiйська мова

Гусениця Гусінь притислася до листочка і з цікавістю спостерігала за комахами, які співали, стрибали, бігали наввипередки та літали. Все навколо було в постійному русі. І лише одна вона, бідолаха, не могла ні з ким поговорити, ні побігати, ані політати. З великим зусиллям гусениця могла тільки повзати. І доки незграбно перебиралася з одного листка на інший, їй здавалося, що вона здійснює навколосвітню мандрівку. І все-таки мала не нарікала на свою долю, нікому не заздрила й усвідомлювала, що кожний повинен займатися своєю справою. Ось і їй належало навчитися ткати тонкі шовкові нитки, щоб із них звити для себе міцний будиночок-кокон. Без зайвих міркувань гусениця старанно взялася за роботу і в належний час виявилося, що вона вже з ніг до голови закуталася в теплий кокон. – А далі що? – спитала вона, відрізана в своєму укритті від світу. – Всьому своя черга! – почулося у відповідь. Наберись трохи терпіння і тоді побачиш. Коли настала пора й вона прокинулася, то вже не була колишньою, непривабливою гусінню. Спритно звільнившись від кокона, вона з подивом помітила, що у неї відросли легенькі крильця, щедро розмальовані в яскраві кольори. Весело змахнувши ними, вона, немов пушинка, знялася з листка і полетіла, розчинившись у блакитному серпанку.

Кажан і ластівка Прилетівши до стін сараю під навісом, кажан укрився з головою перетинковими крилами, щоб не бачити сонячного світла, і спокійно заснув. Тут він провів увесь день до заходу 239

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

сонця. Коли сонечко зайшло за обрій і небо потемніло, він висунув голову з-під крила й обережно озирнувся навкруги. – Нарешті погасло це препогане світло, – сказав він. – Ой, як затекли мої бідні лапки! Ось тепер я вже розімну і вдосталь політаю в нічному просторі!.. Якраз у цей час поверталася додому із запізненням ластівка, стомлена після денних клопотів. Вона ледь не зіткнулася з кажаном, який непомітно, ніби злодій, вилетів зі свого сховища під навісом. – От уже похмура і потаємна примара, – промовила ластівка. – Не може жити відкрито й чесно! Ластівка права. Добру нічого ховатися і всього боятися, бо воно дарує всім тепло та радість, як сонячний день. А кажан боїться осліпнути, тому сторониться й біжить від світла геть, як брехня від правди.

Устриця та мишка Якось устриця потрапила в сітку і разом із багатим уловом опинилася в оселі рибаків. – Тут нас усіх чекає неминуча загибель, – сумно подумала вона, дивлячись, як задихаються без води і б’ються в передсмертних муках її брати по нещастю. Раптом звідкілясь з’явилася миша. – Послухай, добра мишко! – благала устриця. – Зроби милість, віднеси мене до моря! Миша хитро поглянула на неї: устриця була досить величенькою та гарною, тож і м’ясо її – мабуть, соковите й смачне! – Що ж, гаразд, – відповіла мишка, адже захотіла поживитися легкою здобиччю, яка сама буквально йшла в лапки. 240

Iталiйська мова

– Але, перш за все, ти повинна розкрити стулки своєї раковини, щоб мені зручно було нести тебе до моря. Інакше ніяк не впораюся з тобою… Шахрайка говорила так переконливо і зворушливо, що устриця зраділа її пропозиції, не відчула жодного підступу й довірливо розкрилася. Вузенькою мордочкою мишка одразу ж сунулася всередину раковини, щоб міцніше вчепитися зубами в м’ясо. Проте, поспішаючи, вона забула про обережність. А устриця відчула загрозу й встигла закрити стулки – стиснула міцно, ніби капканом, голову гризуна. Мишка голосно запищала від болю, а кішка, що сиділа неподалік, почула писк і одним стрибком спіймала та з’їла брехуху.

Кремінь і кресало Одержавши від кресала сильний удар, кремінь обурено запитав у кривдника: – Чому ти так накинувся на мене? Я тебе знати не знаю. Ти мене, мабуть, із кимось плутаєш? Облиш мене в спокої, я нікому не роблю зла. – Не гнівайся даремно, сусіде, – з усмішкою промовило кресало у відповідь. Якщо ти наберешся трохи терпіння, то скоро побачиш, яке диво я добуду із тебе. Від цих слів кремінь заспокоївся й став терпляче витримувати удари кресала. І невдовзі з нього був викресаний вогонь, здатний творити справжні дива. Так терпіння кременя здобуло заслужену винагороду. Ця казка для тих, хто невпевнений у навчанні. Адже, якщо набратися терпіння та справді постаратися, то посіяне насіння знань дасть добру паросль.

241

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Черемшина та дрізд У черемшини лопнуло усіляке терпіння. Бо відколи достигли її терпкі ягоди, життя не стало від нахабних, упертих дроздів. З ранку до вечора вони кружляли зграями над нею, безжалісно обдирали дзьобами і пазурами гілки. – Будь ласка, прошу тебе! – благала вона, звертаючись до найбільш нахабного дрозда. – Знаю, що мої ягоди – твої улюблені ласощі. Їж їх на здоров’я, мені не шкода. Однак залиши в спокої моє листя, не зривай! Бо саме під його тінню я рятуюся від палючого сонця! І не муч мене гострими кігтями, не здирай шкіру! Дрізд вважався першим забіякою в зграї, тож слова черемшини йому не сподобалися. – Ану ж помовчи, коли тебе не питають! – відповів пихато. – Бо самою природою так заведено, щоб ти плодоносила заради мого задоволення. Та що з тобою говорити? Взимку підеш на дрова! Почувши таку відповідь, черемшина ще більше засмутилася й мовчки заплакала. Проте дрізд, що передрікав їй загибель, сам потрапив у сітку, яку поставив селянин. Аби зробити клітку, той зламав декілька гнучких гілок черемшини. Таким чином, вона знову побачилася зі своїм кривдником, який тепер сидів із похнюпленою головою в клітці і був, як то кажуть, тихіше води й нижче трави. Але вона промовчала, згадавши слова, почуті ще в молодості: «Як теплий одяг рятує від холоду, так витримка захищає від образи. Примножуй терпіння та спокій духу, й образа, якою б гіркою не була, тебе не торкнеться».

242

Iталiйська мова

Персикове дерево Поруч із ліщиною росло персикове дерево, яке заздрісно поглядало на гілки сусіда, щедро всипані горішками. – Чому в нього так багато плодів, а в мене так мало? – не переставало буркотіти нерозумне дерево. – Хіба це справедливо? Хочу, щоб і в мене було стільки ж персиків! Чим я гірше за ту ліщину? – Не зазіхай на чуже! – сказала якось йому стара слива, що росла поблизу. – Невже ти не бачиш, який міцний стовбур і еластичні гілки у ліщини? Краще замість того, щоб бурчати даремно та заздрити, постарайся виростити добротні соковиті персики. Проте, засліплене чорною заздрістю, персикове дерево не захотіло прислухатися до доброї поради сливи, й ніякі інші поради на нього не діяли. Бо воно враз наказало своєму корінню глибше вгризатися в землю і побільше брати живучих соків та вологи. А гілкам наказало не скупитися на зав’язь, а квітам – перетворюватися в плоди… Коли настала пора цвітіння, дерево покрилося до самої верхівки стиглими плодами. Наливаючись соком, щодня персики ставали важчими, і гілкам було не під силу утримувати їх. Тож одного разу дерево застогнало від натуги, стовбур із тріском надломився, й стиглі персики попадали на землю, де швидко згнили біля незворушної ліщини.

Ведмежатко та бджоли Не встигла ведмедиця відійти кудись у справах, як її непосидючий синок, забувши про мамин наказ – сидіти вдома, прожогом кинувся з барлогу в ліс. Який простір! Скільки незнайомих запахів! Не те, що в тісному барлозі! Від радощів ведмежа почало ганятися за бджолами, метеликами, доки 243

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

не натрапило на велике дупло, звідки так сильно пахло чимось смачним, що аж у носі засвербіло. Придивившись, малюк побачив, що бджіл тут видимо-невидимо. Одні з грізним гудінням пильнували навколо дупла, немов вартові, інші з’являлися, жваво влітали всередину й потім знову поверталися до лісу. Заворожений цим видовищем, ведмедик не міг утриматися від спокуси. Йому не терпілося швидше дізнатися, що робиться всередині дупла. Спочатку він просунув туди свій вологий ніс, понюхав, а потім устромив лапу і відчув на ній щось таке тепле й липке. Коли він витяг лапу – вона вся була вкрита медом. Та не встиг він лизнути солодку лапу і зажмуритися від задоволення, як на нього налетіла хмара бджіл, котра впилася йому в ніс, рот, вуха. Від нестерпного болю ведмедик завив і став відчайдушно захищатися і давити бджілок. Але ті ще більше жалили. Тоді він став качатися по землі, намагаючись заглушити нестерпний біль, але це не допомагало. Не тямлячи себе від страху, малюк кинувся навтьоки додому. Увесь покусаний, прибіг він у сльозах до своєї мами. Ведмедиця покартала його для порядку за шкоду, а потім промила покусані місця холодною джерельною водою. Відтоді ведмежатко твердо знадо, що за солодощі, взяті без дозволу батьків, доведеться гірко розплачуватися.

Язик і зуби Жив-був на світі хлопчик, який страждав серйозною недугою, до якої іноді бувають схильні й дорослі: він був занадто балакучим. – І за що ж нам така кара – цей язик? – бурчали зуби. – Коли вже він заспокоїться й замовкне хоч ненадовго? – А вам що до цього? – зухвало озвався язик. – Жуйте собі 244

Iталiйська мова

на здоров’я та мовчіть! Ось і вся моя відповідь. Поміж нами нічого спільного немає. Нікому не дозволю втручатися в мої справи, а тим більше лізти зі своїми дурними порадами! І хлопчик продовжував безперервно теревенити. А його пихатий язик усе промовляв нові «мудрі» слова, хоча й не встигав бодай вникнути у їхнє значення… Одного разу він так захопився своєю балаканиною, що сам не помітив, як потрапив у халепу, – почав верзти дурниці! І, щоб якось виплутатися з цієї ситуації, навіть дозволив язику брехати. Тоді зуби не витримали, бо лопнуло їхнє терпіння. Вони разом зімкнулися і прикусили брехуна. Язик почервонів від крові, а хлопчик заплакав від сорому та болю! Відтоді язик поводить себе обережно, та й хлопчик, перш ніж сказати – сім разів подумає.

Горіх і стіна Якось ворона вилетіла з гнізда і полетіла в садок шукати черв’ячків. Зранку їх ще можна знайти, бо вилазять погрітися на сонечку. Опустилась на траву і почала шукати поживу. Та раптом щось як бахне її по спині. Ворона аж здригнулася від несподіванки. А то був звичайнісінький волоський горіх, що упав із дерева. Недовго думаючи, схопила його та й полетіла на дзвіницю. Влаштувалася біля дзвону, притисла горіх лапами і спробувала розколоти дзьобом. Але той несподівано вирвався і зник у щілині стіни. – Стіно, добра стіночка, – вмовляв горіх, щасливий, що визволився зі смертельного дзьоба ворони, – заради Бога, котрий так добре ставиться до тебе, який створив тебе і дав чудові дзвони, що лунають так красиво, допоможи мені, пожалій мене! Я був вибраний, щоб упасти під вітами мого 245

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

старого батька і заспокоїтися там, у жирній землі, покритій жовтим листям. Не прожени мене, дуже прошу! Коли я був у страшному дзьобі ворони, то дав обіцянку: якщо Бог визволить мене, то проведу останок своїх днів в якій-небудь маленькій дірочці. Почувши таке прохання, дзвіниця ураз занепокоїлася, почала калатати, попереджуючи стару стіну, аби та не погоджувалась. Все-таки горіх міг бути й небезпечним. Та стіна через свою доброту і співчуття не послухала поради, дозволила гостеві залишитися в отій щілині. Добре пригрівшись, горіх почав розкриватися; і незабаром зі щілини з’явилися пагінці, а поміж каменів стали рости корінці, які швидко потовщувалися й подовжувалися, руйнуючи при цьому стіну. Вже надто пізно стіна зрозуміла, що «скромність» горіха і його обіцянка сховатися в щілині були брехнею, тож розкаялася, що не послухала дзвіниці. Горіх ріс собі далі – гордий та незалежний. А стіна? Бідолашна стіна продовжувала руйнуватися… Отак і трапляється в житті. Недаремно ж люди кажуть: «Посади свиню за стіл – вона й ноги на стіл». Леонардо да Вінчі З італійської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

246

Iталiйська мова

Людмила Шутько (Італія) Письменниця Людмила Шутько мешкає в Італії. Автор восьми книжок для дітей, які переклали українською Сергій Дзюба і Ганна Маджуга: «Закон радості», «Гуртожиток у лісі», «Чи є душа у дерева?», «Як подружитися з часом?», «Як птахи пастуха князем зробили», «Як стати справжнім чарівником?», «Людинка з глечика» і «Жити треба не для себе!». Книги виходять італійською: в Італії (окремо, в італійських журналах) і в перекладах – в Україні, накладами по п’ять тисяч примірників – щороку. Часто приїздить до Чернігова, проводить резонансні презентації та творчі зустрічі в бібліотеках, музеях і школах. Нагороджена Почесною міжнародною медаллю Франческо Петрарки. Лауреат міжнародних літературних премій імені Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша та Лесі Українки. Посол миру – лауреат Міжнародної літературної премії миру (Німеччина – США). Переможець Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє (премія «Діамантовий Дюк», Україна – Німеччина). Переможець конкурсу «Краща книга року» (Україна).

Цуцик Ліо На півночі України, у місті Чернігові, жив собі хлопчик Марко. Ріс допитливим та кмітливим. Матуся його була ще молода й навчалася в медичному коледжі, бо дуже хотіла стати лікарем. Марко залишався вдома зі старенькою нянею, котра, стомившись, хутко засинала й гучно хропіла. Хлопчик, як і всі дітлахи, був непосидючим: зазирав повсюди й витягав усі речі, 247

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

які міг дістати. Не обходилося без того, аби щось не звалити додолу – скажімо, будильник чи програвач. І якщо вже вдавалося відкрити шухляду, то брав та кидав на підлогу все, що потрапляло під руку – будь-який одяг чи взуття! Отож Марко влаштовував такий гармидер, що не раз був покараний за це. Та понад усе на світі хлопчикові подобалося мріяти. Він прагнув швидше вирости, стати дорослим і бути лісником, щоб жити серед рослин і тварин, розмовляти з ними. А ще, як будь-якій нормальній дитині, Маркові дуже хотілося мати песика, бавитися з ним і весело проводити час. Янголятко зрозуміло, чого бажає хлопчик. Ми знаємо, що янголи люблять людей, а найбільше – дітлахів. Отож янголятко перейнялося мрією Марка. Але як йому допомогти? Звісно, найкраще звернутися до чарівного дідуся – Великого Янгола й попросити його, аби підказав, як найліпше втілити мрію дитини. Великий Янгол був вельми мудрим і розважливим. Він відповів: «Авжеж, порадуємо малюка! У нього є чуйна бабуся. Треба тільки познайомити її з хорошим песиком…». І сталося диво! Бабуся, як завжди, поверталася додому дорогою, що проходить поблизу школи. Там, на клумбах, ростуть кущі розмарину. Щоразу, чимчикуючи повз квітник, старенька жінка зривала гілочку, аби приготувати смачні коржі з розмарином. Та цього вечора, тільки-но бабуся схилилася над кущем, як раптом почулося жалібне повискування. Бідолашна жінка розгубилася, аж сумка випала з рук! Заходилась її піднімати і… помітила цуценя, яке тремтіло від холоду. – Моє маленьке, хто ж тебе покинув? Ти, мабуть, голодне? Не сумуй, я про тебе подбаю! – погладила песика бабуся. – А як же тебе звати? – Ліо… – подумки підказало жінці янголятко, що, невидиме, перебувало поруч. 248

Iталiйська мова

– Ліо, дорогенький, ходи сюди, не бійся! – лагідно покликала бабуся. – Запрошую тебе до себе додому. У мене є молочко з печивом. А ще – тепла ковдра й великий зручний кошик, де ти зможеш прекрасно відпочити. Поїси, зігрієшся, поспиш досхочу… То як? Ідемо? Песик вдячно завертів хвостиком і побіг поруч із жінкою. Він був напрочуд гарненьким: світло-коричнева «шубка», спереду – білосніжна грудка, на хвостику – білий чубчик та ще й на лапках – біла шерстка, немов домашні капці. Така дивовижна гра кольорів! Просто неймовірний собачка, наче намальований вигадливим художником! Чимчикуючи додому, бабуся не переставала щиро захоплюватися своїм новим знайомим, заспокоювати його: – Який же ти чудовий! І як могло трапитися, що тебе покинули в кущах? Не хвилюйся, Ліо, я тебе догляну. А згодом, тільки-но оклигаєш і зможеш вирушити в дорогу, відвезу тебе до свого улюбленого онука. Це – дуже хороший хлопчик. Відчуваю, він чекає на тебе з великим нетерпінням! Минув місяць, і старенька жінка виконала свою обіцянку – поїхала до Чернігова й подарувала гарнесенького і веселого песика щасливому Марку. Так, дякуючи добрим янголам та співчутливій бабусі, збулася заповітна мрія хлопчика. Людмила Шутько З італійської переклав Сергій Дзюба

249

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Казахська мова Олжас Сулейменов (Казахстан) Олжас Сулейменов – всесвітньо відомий казахський поет, прозаїк та літературознавець. Герой Казахстану. Народний письменник. Громадський діяч і дипломат. Дослідник «Слова о полку Ігоревім». Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна, 2018). *** (переспів) Над білими ріками гуси летять У вирій, мов душі, з відбутого літа, – Зажурена, тиха, натомлена рать Гойдає світи, заколисує вітер. Хоч боляче крилам і важко серцям Щоразу, неначе навіки, лишати Стражденну Вітчизну, що молить Отця Знов крихтами віри в безчассі із ґратів. Пір’їна ураз до землі припаде З високої, чистої, рідної висі; І хочеться бути – живим, ніби день, Спокійним, як ніч, мов гніздечко у стрісі. Я їх дочекаюсь – малих, мов літа, З потертими крилами, справжніх, як діти… Немов повернуся – нечутно, як птах, Щоб тут, наче бог, до кінця долюбити. Українською переклав Сергій Дзюба 250

Казахська мова

Ауезхан Кодар (Казахстан) Видатний поет, прозаїк, культуролог, публіцист, перекладач, академік Народної Академії Казахстану. Автор поетичних збірок казахською та російською мовами: «Крылатый узор» (1991), «Қанағат қағанаты» («Царство спокою») (1994), «Круги забвения» (1998), «Цветы руин» (2004, з паралельним текстом англійською мовою), «Оралу» («Повернення») (2006); герменевтичної книги «Абай (Ібрагім) Кунанбаєв» (1996); монографій: «Нариси з історії казахської літератури» (1999), «Степове знання: нариси з культурології» (2002); книги-компенідіуму «Зов бытия» (2006) та «Антології казахської поезії в перекладах Ауезхана Кодара» (2006). В 2011 році випустив книжки «Сповідь» Магжана Жумабаєва у власному перекладі та «Зустріч у піднебессі» до 20-ліття незалежності Казахстану. Твори А. Кодара перекладені українською, англійською та корейською мовами. За визначний внесок у державну програму «Культурна спадщина» нагороджений орденом «Парасат». Лауреат Міжнародної премії тюркського світу «Алаш» (2012), Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна, 2014). Ауезхан Кодар переклав казахською мовою та видав в Алмати книжку віршів Сергія і Тетяни Дзюби «Остання кочівля любові» (2014; 7 перевидань; загальний наклад – близько 40 тисяч примірників). У 2016 році чудовий письменник відійшов у вічність. Тепер його справу продовжує талановита донька – Айман Кодар.

251

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Українцям Століттями в ярмі Облуди, рабства й крові Ви не були німі, Плекали дух і мову. Моливсь святий Тарас За Батьківщину-матір – Ніхто й ніколи вас Не зміг завоювати! Ординський хижий клан, Шовіністичні «меси» Святі Франко Іван і Українка Леся Долали у борні, Бо слово – грізна зброя, – Пророки осяйні, Подвижники, герої. І з вами крізь віки Їх слава та звитяга – Хоробрих козаків Нескорена держава. Хоча й тепер – біда, Є лицарі-мужчини. Знов вдерлася орда, Але живе Вкраїна! 252

Казахська мова

Плював вогнем урод, Підступні вергав «оди»; Та гордий ваш народ Зміг захистить свободу. Ви вийшли на Майдан І гідність відстояли, Хоч гинули від ран І звірства окаянних. «Небесна сотня» – тут, Бо незнищенна, з вами. А кат, мерзенний Брут, Кривавими сльозами Ще вмиється, і рід Той проклятий навіки. Ви здивували світ! Благословенні ріки І гори, і земля Великих українців. Люблю я ці поля, Привітні, щирі лиця. Тут вільний, наче птах, Молюся за прийдешність. І на моїх устах Це слово – Незалежність. Бо ви – мої брати, Орли, не яничари. Покликали в світи Від розпачу й печалі, 253

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Тиранів, зайд, вошей, Без злоби і розбою. Де цінний той лише, Хто прагне буть собою. Хто з правдою – на ти, Для кого честь – потреба. Де вищий – люд простий І на землі, й на небі. Бо ця земля – свята, Де рушники і ґанки. Безсила тут орда, Що приповзла на танках. Хай з мордою тхора Біснує їхній фюрер, Його скінчиться гра – Впадуть імперські мури. Бандитський той «Едем» – Не гідний Батьківщини, А хто на вас – з мечем, Від нього і загине. Не стане Соловків, Концтаборів, кайданів, І старших лже-братів… А час загоїть рани. Бо Русь – не від Москви, Русь – тут, так зримо нині. Слов’ян надія – ви, І – слава Україні! 254

Том 2. Переклади

Казахська мова

Міс нуль (поема) Досконало мудра міс Нуль Увійшла в моє життя. Відтоді, коли Я, мало не щодня, міняю окуляри, Не знаходячи потрібної діоптрії, Вона стверджує, що найкращий колір – білий; І не потрібно відтінків, Оскільки вони примножують спокуси. Її голос – ледь чутний вночі, А замість її плечей я ловлю порожнечу. Коли сперечаюся з ким-небудь До болю в потилиці, Вона посипає мені голову попелом, І веде в пустелю, Де богом та людьми забутий дервіш Став частиною пейзажу. А навколо валяються трупи вовченят, Які здохли від голоду. *** Навіжена міс Нуль Ходить на тоненьких шпильках, Залишаючи сліди діркопробивача На незайманому папірусі асфальту. Але кому потрібно це нескінченне досьє, На якому ні літери, ні ієрогліфа? 255

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Доводиться констатувати зникнення тексту. Нема чого інтерпретувати. Гра значень знищилася Під підборами міс Нуль. Головне, немає адресата. Лише мертве око дідуся-місяця, І сідниці міс Нуль, які нічого не висловлюють. *** Моя пані, міс Нуль, Рудою лисицею ховається в осені. Небо і пам’ять... Точніше, неможливість пригадати, осягнути. Важке відчуття немічності думки, Вимушена дотичність До царства помилкових ефектів. Можливо, я той, хто схильний До зайвої афектації. А мою подругу звуть Зеро. Істота без сутності. Довгі ноги, Що крокують у нікуди. *** Ти – дівчина чи бабуся? Безноса чи з носом? А може, ти – це повітря? Чому бавишся в хованки зі мною? Ти – моє минуле чи справжнє? Повсть – безтілесна плоть буття. Твій повсть має душу, А я її якраз втрачаю. 256

Казахська мова

Я перетворююся на повсть. Врятуй мене, міс Нуль, якщо можеш! А втім, це я рятую тебе. Я вмію з небуття викликати твій образ. Авжеж, я вмію це – твій чаклун і зачарований. Твій спосіб проти німоти. Бо я говорю за обох. А ти вмієш слухати – Хіба цього мало? Я – класик мінімалізму. Люблю все, що за кромкою безголосся та смерті. Але тіло – теж безголосе. А тіло я люблю найбільше. Бо це тіло – ти. Твоє тіло промовляє усіма своїми опуклостями, Вигинами, таємничістю. Твоє тіло красномовніше слів. Я бранець твого тіла. Я – Гулівер, водночас великий і малий. Малий, бо тебе для мене багато. Великий, бо тебе для мене мало. Я ненаситний, повір. Але є один засіб – твій голос. Це – єдина музика, в якій я вловлюю зміст. Мов Шахерезада, котра жива поки говорить, Я живий, доки ти – в мені. Я тобі подарую не квіти, а міріади вушок, Як пелюстки уваги, Невичерпної, доки я живий. 257

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Полог забуття безпросвітніше ночі, У ньому немає навіть зірок. Він чорніший квадрата Кааби, – Твій вічний опікун і тюремник. Як самотній ти в цьому зіндані?! Тільки зір твій, на жаль, марний. Тільки губи забули про поцілунки; Тільки зусилля слуху; Тільки шкіра в пухирцях жалюгідних І безмежна можливість дихати, Як і завжди, при тобі. Який ти багатий із тілом своїм, Суперником ночі й холоду. *** Міс Нуль, межа розуміння. Струнка, як одиниця, Вона – по той бік життя і смерті. Вона – Харон, який спалив стігійський човен, Вона – Орфей, котрий забув про Персефону, Вона – «червона цегла», знак заборони, Стежка, що обривається в прірву. Я тисну на гальмо й повертаю назад, Але і там бачу міс Нуль, Завзяту, як вірш Пастернака.

258

Казахська мова

*** Міс Нуль, чистий аркуш паперу, Нова сторінка історії, Де історій скільки завгодно, А сторінки всі геть пікантні, А папір – лише туалетний, Однак і в ньому живуть Боги. *** Міс Нуль, це артіль «Даремна праця». Вона пише вірші, Перекладає поеми англійських авторів, Створила свій веб-сайт, На який ніхто не ходить. Нещодавно її вірші похвалив Йосип Бродський, оживши Саме для цього випадку. Кажуть, він дудлив коньяк І хапався за серце, А вона хапалася за нього, Немов за соломинку. Та назавтра він зник і, здається, назавжди. А наші кумисні патріоти воліють читати Місіс Десять Тисяч, Хоч легше прочитати Гомера, Гесіода й Овідія, разом узятих. Там хоч заповниш прогалини Пушкінської легковажності, А у Місіс – нічого, крім пробілів. 259

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Вони – найсвітліший спогад від її тексту. Це – єдиний казус, Де читання – даремна праця. А що стосується міс Нуль, Її приємно торкатися. *** Міс Нуль, моя подруга Чи друг, Точніше, милий андрогін, Чия цілісність дорівнює її відсутності, Тобто вічному круговороту Нескінченного «Сьогодні». А я – пан Ніщо, Який існує раніше та після, Але ніколи не в сьогоденні. Я обіймаю все й проходжу через усе, Немов стрижень та овал, Причина валу й обвалу. Я – знищувач генетичного коду, Листа і Писання. Я – той, хто позаду, але не на задвірках. Я – морська хвиля, що б’ється об скелю І жує одне й те ж, Стійкий мінерал буття, Який не сточується тисячоліттями. Я – Одне, котре б’ється об Дно. Я – висота, та не та. Суєта суєт і всіляка суєта. 260

Казахська мова

*** Притулок втомленого раба – Цегляного кольору. Зовні він схожий на замок, Точніше, завдяки мансарді, – На маленький Париж У занедбаному саду з яблунь і ліщини. З басейном із країни чудес, Де Аліса завжди або більше, Або менше, ніж є, Як і все, що її оточує. Є у нас і заборонена територія, Це – підвал, де є підземний хід До самого Багдада, Лігва зміїного царя, Полоненого нині Кучерявим техасцем, Найкрутішим з усіх ковбоїв. Що сказати ще про мою оазу? Там часто чути дзвінкий Нестримний регіт, Це сміється мій скарб, моя Аліса. Сміх і лазіння по деревах – Її способи пізнання світу. Вона безтурботно стрибає З гілки на гілку, А я щоразу хвилююся, Щоб її не впіймали Ловці чужих снів І гасителі чужої радості, Ковбої з Беслана чи Техасу. 261

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Моя обитель – далеко Від обох столиць, І взагалі, від столиць усього світу. Тут дуже тихо, тут настільки тихо, Що тиша перекидає в себе І починаєш багато чого чути, Чути та розуміти. Тут я довго кручуся, Не можу заснути. Ось тоді й народжуються вірші, Такі, як цей, судоми нічної свідомості, Кардіограма, оформлена в текст. *** Міс Нуль – роса, Я – сльоза. У чому різниця між нами? У посланні цьому світу? Можливо, вона – початок послання, А я – її завершення? Роса – це сльози без гіркоти, Сльози – роса з бутона душі. Вони обидві – не аматори Денного світла й сторонніх очей. Вони обидві – з одного Алмазного складу. Шлях вгору та вниз – один і той же. Волога – вона і є волога. Вона – одна. 262

Казахська мова

*** Коли астенік потрапляє до хтоніків – Це помилка. Це – ворожі погляди в спину, Холодні, немов укол шилом, Розтягнутий до нескінченності. Не тільки вампірів вбивають Ударом в серце, Найчастіше так вбивають вампіри. Висмокчуть усю кров, а потім ще й приб’ють. Так, для певності, для посмертного гербарію. Одному – незатишно, Проте з ними – ще більше Почуваєшся безхатьком. І тільки міс Нуль мене розуміє, Як розуміла б смерть. З казахської переклав Сергій Дзюба

263

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Роллан Сейсенбаєв (Казахстан) Видатний казахський прозаїк, перекладач, видавець та громадський діяч. Народився 1946 року в Семипалатинську, у Казахстані. Мешкає в місті Алмати. Засновник Дому Абая в Лондоні (1995), Міжнародного клубу Абая та міжнародного літературного журналу «Аманат». Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Автор багатьох популярних книг, які надруковані у найпрестижніших часописах та видавництвах Великобританії, США, Росії, Німеччини, Іспанії, Італії, Угорщини, Польщі, Японії, Канади, Куби... В Україні публікувався в журналі «Всесвіт», «Українській літературній газеті». Вийшли його книги «Нічні голоси. День, коли обвалився світ» (у перекладі Олега Гончаренка та Сергія Дзюби) і «Мертві блукають пісками» (у перекладі Тетяни Сидоренко, Олега Гончаренка, Сергія Дзюби та Ярослава Савчина; обсяг цього популярного роману – 720 сторінок). Письменник Роллан Сейсенбаєв нагороджений «Золотим офіцерським хрестом» (Польща), «Золотим Рицарським Хрестом» (Угорщина), орденом «Дружби» (Куба) та орденом «Достик» (Казахстан) – за визначний внесок у світову літературу. Відзначений почесними преміями імені Ернеста Хемінгуея (Канада), Джека Лондона та Марка Твена (США), Генріха Бьолля (Німеччина), Мацуо Басьо (Японія), Веніаміна Блаженного (Білорусь), Антуана де Сент-Екзюпері (Франція), Мігеля де Сервантеса (Іспанія), Франца Кафки (Чехія – Австрія). Посол миру – лауреат Міжнародної літературної премії миру (Німеччина – США). А в Україні письменника нагороджено міжнародними лі264

Казахська мова

тературними преміями імені Миколи Гоголя «Тріумф» (2016), Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (2017) та Пантелеймона Куліша (2018), міжнародною медаллю Олександра Довженка (2019). Тож недаремно творчість Роллана Сейсенбаєва – це своєрідний еталон сучасної казахської інтелектуальної прози.

Геніальний роман Роллана Сейсенбаєва Мені пощастило стати одним із перекладачів знаменитого роману Роллана Сейсенбаєва «Мертві блукають пісками», який став класикою світової літератури. Цю книгу обсягом близько 800 сторінок недаремно називають народним епосом казахського народу та порівнюють із легендарним біблійським «Одкровенням» («Апокаліпсисом») Іоанна Богослова, дійсно геніальними творами Абая, Мухтара Ауезова, Тараса Шевченка, Івана Франка, Томаса Манна, Віктора Гюго, Альбера Камю, Чингіза Айтматова… Цю неймовірну книжку Сейсенбаєва високо оцінили Президент Республіки Казахстан Нурсултан Назарбаєв, перекладач, вчений Мурат Ауезов (син Мухтара Ауезова), ректор Казахського національного університету імені аль-Фарабі, віцепрезидент Національної Академії наук Республіки Казахстан, професор, академік, поет Галимкаір Мутанов та багато видатних державних діячів, письменників і науковців в усьому світі. «Мертві блукають пісками» – роман-передбачення, романкатастрофа, роман-трагедія; відчайдушна спроба великого письменника, попри увесь біль та відчай, нарешті докричатися, попередити нашу «розквітлу» і «прогресивну» цивілізацію, котра невпинно, невблаганно, приречено, сліпо (немов із картини Пітера Брейгеля Старшого «Притча про сліпих») наближається до моторошної й бездонної прірви та своєї неми265

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

нучої загибелі. Людина самовпевнено кинула виклик природі та Богу і жорстоко поплатилася за це. «Ця книга про те, як росіяни з Півночі прийшли до кочівників, принесли їм світло наукових знань, стабільність осілого життя, писемну літературу замість фольклору, романну форму замість поетично-епічної, письменника замість жирау, – і з усім цим принесли в життя вільних синів Поля, що цілорічно ходять услід за сонцем зі своїми отарами, багато непоправної біди. Північна російська цивілізація збила з путі істинного, історичного, продиктованого Небом, казахський народ номадів, кінних вершників і привела їх до межі духовної загибелі, а Степ і Синьомор’я (Арал) – до екологічної катастрофи, – пише письменник Анатолій Кім. – Роман переконливий, потужний, безстрашний, безжальний, відчайдушний, бунтарський». У сучасній українській літературі – дуже небагато спроб створення товстих, епічних романів, які б справді мали суспільний резонанс. Можна згадати роман «Листя землі» Володимира Дрозда, книжку «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, твори Юрія Мушкетика, Павла Загребельного, Олеся Гончара, Валерія Шевчука, Романа Іваничука, Василя Слапчука, Ігоря Павлюка… Втім, парадоксальний, філософський роман Роллана Сейсенбаєва просто не має аналогів, настільки він – неосяжний, оригінальний, неповторно глибокий та притчовий, з величезною кількістю дійових осіб, де водночас немає жодного (!) зайвого, непотрібного персонажа. Навіть не уявляю, як це взагалі вдалося автору, звідки у нього взялося стільки душевних і фізичних сил, щоб завершити отаку грандіозну епопею людського життя, де тисячоліття, починаючи з сивої давнини, переплетені з долями мільйонів людей. «Роман «Мертві блукають пісками» – це народна сага, – наголошує Герольд Бельгер. – Адже епік Роллан Сейсенбаєв вчас266

Казахська мова

но вдарив потужно у дзвін тривоги, оголив увесь біль народу, вражений його трагедією. Піклуйтеся постійно про колиску свою – Матір-Природу. Надто відірвані ми від неї, зрадили її, навіжено й бездумно розікрали її блага. Отямтеся, інакше неминуче загинете, залишивши за собою випалений степ, трясовину боліт, безкраї піски-бархани, якими бредуть мертві». У романі дивовижно поєдналися унікальний народний епос (традиції, міфи, легенди, казки, притчі, пісні та поетична творчість), досвід історії та реалії нашого нелегкого повсякденного життя. Казахський фольклор – це цілий всесвіт, окремий, магнетично привабливий, дивовижний, чарівний, таємничий, безкінечний материк, населений легендарними персонажами. Ось – наприклад, неповторна притча про Коркута-бабу, котрий натхненно грав на чорному кобизі (народному музичному інструменті) й настільки полюбив сонячний та манливий світ, що його постійно пригнічував і лякав острах смерті. Отож Коркут навіть уявити не міг, що й за ним коли-небудь прийде янгол смерті Азраїл і скаже: «Збирайся, друже сердечний, бери свої скромні пожитки та йди за мною…». Йому здавалося, що земля лише для того й існує, щоб копати в ній ями, аби там ховати померлих. І він настільки страшенно боявся залишити цей світ, що про цей його панічний та шалений страх дізналося надзвичайно багато людей. Тому, коли Коркут-баба запитував у чергових зустрічних копачів, для кого вони риють могилу, йому щоразу відповідали: «Є на світі музикант із кобизом, для нього ми й копаємо». Звісно, все це говорилося жартома, однак Коркуту було не до сміху… Адже бідолашний навіть спати перестав із того жахливого розпачу. Вирішив, що тільки-но заплющить повіки, як Всевишній одразу викраде його душу й понесе в небеса. Тоді, ошелешений, скинув свій килим у річку Сирдар’ю й по267

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

плив униз течією. Отак він удень та вночі грав на своєму кобизі чарівні мелодії про життя, любов і щастя. І заслуховувалися люди на обох берегах та печально махали йому вслід. Нарешті цей килим винесло у море… Дивовижні, світлі та проникливі пісні щиро полюбили і риби, й чайки; і навіть сам Ата-Балик (батько всіх риб) нерідко заслуховувався й одного разу запитав: «Чому ж так багато смутку в твоєму голосі, Коркуте? Звідки ця печаль? Що пригнічує тебе?». «Ох, Ата-Балик, – відповів той. – Життя – це вічний смуток. Як мені веселитися, коли я знаю, що так чи інакше доведеться вмерти». «По-твоєму, немає в житті радощів?..» – здивувався батько всіх риб. «Мало радощів, зате багато страждань», – зітхнув Коркут. «То чому ж ти боїшся смерті? Хіба вона не позбавить тебе страждань?» – зачудувався Ата-Балик. «Які б не були гіркі страждання, – відповідав Коркут, – а вмирати страшно…». «Тоді не вмирай, адже твоя музика потрібна тут, у цьому світі, хоча в ньому й багато страждань», – запевнив батько всіх риб. Отож Коркут-баба мандрував-плавав на своєму килимі, грав на кобизі; й янгол смерті Азраїл, насолоджуючись чарівною майстерністю музиканта, ніяк не наважувався забрати його душу і відправити до Всевишнього. Та одного разу Коркут побачив дуже незвичайне світло, котре струмувало з небес, і не одразу збагнув, що це – не вогонь, запалений людиною, а лик сонця, яке сходило з-за горизонту. То здригнувся він і подумав: «Сьогодні, коли небесне світило, ховаючись, торкнеться води, я стану небіжчиком». Однак дивна річ – чим більше тужив кобиз, тим світлішало обличчя старця; враз потеплішало у нього на душі, яка вже сама з нетерпінням рвалася в небо. І долинув до музиканта голос: «Не печалься, Коркуте, коли настане смерть, ти народишся знову – для нового життя». І тоді зачудований митець здійняв руки вгору, прошепотів крізь щасливі сльози: «Смерть, іди до мене!». І в цю мить змія, наді268

Казахська мова

слана Азраїлом, заповзла музикантові на груди, й отрута миттєво проникла у кров людини… З печаллю вітав його янгол: «Ласкаво просимо, святий Коркуте! Хай твоя душа знайде спокій у раю». Ось такий дивовижний, чудовий міфотворчий сюжет – про нелегкий пошук Бога в собі! І таких проникливих, незвичайних та зворушливих притч у цій книзі – немало. «Роман Роллана Сейсенбаєва – дуже суворий і вимогливий, звернений до наших гріхів та вад», – наголошує Володимир Личутін. «О, це універсум – отакий роман! Народний епос. Панорама буття. І головний персонаж тут не особистість, а народ», – переконаний літературознавець Георгій Гачев. «Роман-епопея «Мертві блукають пісками» – трагедія, адже Сейсенбаєв пише про світову катастрофу, про сумну долю всього людства! Це – книга про загибель цивілізації осілих «мурах». І автор, попри все, примудряється вказати, здавалося б, приреченим мешканцям Землі, шлях до порятунку. Дорогу повернення до своїх витоків», – справедливо вважає знаний казахський та український учений, доктор філософських наук Рустем Джангужин (Жангожа). Неймовірно, проте така смілива та чесна книжка створювалася в 1983-1989 роках, тобто за радянських часів. І Роллан Сейсенбаєв за цей час проїхав тисячі кілометрів; спілкувався з багатьма людьми; на власні очі бачив загибель Аралу; бив на сполох, попереджав, розповідав правду, як і герой його роману Кахарман, котрий закликав: «Синку! Хочу тобі сказати одне: не смій стомлюватися! Не буде шляху – йди по бездоріжжю! З останніх сил – але йди!». Вражають й інші дивовижні персонажі роману: батько Кахармана – мудрий Насир-ага, фронтовик, котрий став муллою; самовідданий онук Беріш; народний співак Акбалак; мисливець, коваль та ювелір Муса, вчений Матвій Славіков, який присвятив своє життя порятунку природи Казахстану… При269

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

чому, незважаючи на всі біди, в романі багато справжньої, прекрасною Любові – жіночі образи книжки не менш переконливі та неповторні. Безперечно, Роллан Сейсенбаєв – гідний нащадок великих класиків – Абая та Шакарима (вони з одного роду – Тобикти), а його геніальний роман «Мертві блукають пісками» вже увійшов до скарбниці світової літератури! Раніше ми з Олегом Гончаренком переклали рідною мовою і видали книжку Роллана Сейсенбаєва «Нічні голоси. День, коли обвалився світ», до якої увійшли ще один його популярний роман і оповідання-протест проти ядерних випробувань на Семипалатинському полігоні. Книга отримала значний резонанс в Україні та за кордоном. Тож не маємо жодного сумніву, що й роман-епопея видатного автора «Мертві бродять пісками» знайде своїх вдумливих читачів у нашій державі. І завершити свій відгук про книжку, яку ще не раз перечитуватиму протягом життя, хочу словами її автора Роллана Сейсенбаєва: «Письменники ХХI століття повинні пропонувати читачеві високоморальний ідеал, необхідний кожному з нас – без нього неможливий духовний прогрес. Ми не можемо нехтувати народними традиціями та рідною мовою. Отже, маємо з любов’ю та пристрастю розвивати свої літературу й культуру. А водночас уважно вивчати традиції народів світу. «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», як закликав великий Тарас Шевченко. Необхідно присвятити себе служінню Вітчизні. Це – обов’язок кожного казаха. І тоді дух великого степу знову відродиться». Золоті слова! Сергій Дзюба, письменник, перекладач, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України 270

Казахська мова

Мертві блукають пісками (уривок із роману) Тут, біля аулу Караой, Сирдар’я роширюється, бурхливо шумить, закипає жовтуватою піною поблизу берегів. Кожен, хто стоїть на березі, зрозуміє її радість. Бо ріка, пробиваючи собі дорогу по гарячих пісках, начебто вже втрачала надію доплисти до моря, вже аж задихалася, а тут, біля самого аулу Караой, раптом дало про себе знати довгождане море, загуло назустріч ріці, й уся вона стрепенулась, розпрямилась, весело задзвеніла – і понеслась, помчала до моря, вірна й віддана йому ось уже тисячі літ, ось уже тисячі літ... Кожен, хто стоїть на березі річки, не може не помітити, що ріка з року в рік повільно, але безупинно міліє, береги осипаються. Подумаєш про це, й на серці стає сумно. Так відповідає людська душа на будь-яке зникнення, на будь-яку смерть у людському оточенні чи в природі. Або зникнення, або відхід у небуття того, що колись було поруч і, можливо, здавалося вічним, – це зайве нагадування людині про її тлінність... Молодий учитель географії стояв на березі і з жалем дивився на ріку. Так, вона міліла. Там, по всьому верхів’ю, з неї жадібно п’ють воду заводи й фабрики, збудовані на берегах останніми роками. Її вода просочувалась у пісок, марнотратно вихлюпувалась на величезні плантації бавовни й рису, розкидані вздовж обох берегів... Якщо так триватиме й далі, то скоро Сирдар’я виявиться випитою до дна. Одного разу вона не принесе свою воду морю – вона помре. Якщо помре ріка, помре й море. Якщо помре море, помруть і рибалки, й землероби, й тваринники, що населяють береги. Вимруть і аули, розкидані по всьому побережжю. І далі – смерть потягнеться до міст... 271

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Тяжко все це було уявити вчителю Жалелхану, але таке цілком могло трапитись. Він уже третій рік учителював у Караоє; приїхав сюди відразу після інституту, за направленням. За цей час створив із зацікавлених школярів географічний гурток. Учитель водив дітей у походи. За розмовами, за побаченим і почутим діти краще пізнавали рідний край; та й самому Жалелханові було надзвичайно цікаво. Минулого літа вони пройшли вгору по Амудар’ї, а нині вирішили здійснити подорож по Сирдар’ї... Вони йшли весь день, тільки під вечір учитель дав команду: «Привал!» І ось уже потягнувся димок розпаленого вогнища, туристи почали готувати вечерю, та спочатку, звісно, кинулися купатись. Після вечері всі, як і прийнято в походах, підсіли до вогнища, зазвучала гітара, дехто, правда, пішов спати, стомлений довготривалою дорогою. Учитель, помішуючи палицею у вогнищі, запитав школярів: – Чи знаєте ви, що в світовій історії практично немає правителя, який би не побував на берегах Сирдар’ї? Діти, приготувавшись слухати, мовчали. Червоне сонце вже заховалося за піщаними узгір’ями, напливали сутінки. В степу за спинами дітей проворно з’являлися й зникали ховрахи, слідом за ними пробігали лисиці... – Років триста чи двісті тому до нашої ери ці степи населяли войовничі саки. Персидський цар Кір одного разу вирішив їх підкорити. Але саки цінували свою землю. Вони розбили персидське військо, а самого Кіра взяли в полон... М’який голос учителя зачаровував. І не лише дітей. Зовсім молоденька його колега Жадира, щойно після інституту, слухала його з тією дівочою замисленістю й бентежністю, які відкрито свідчили про її інтимі почуття. – Саки були не звичайним племенем. Справа в тому, що в усьому в них владарювали жінки. Чоловіки підкорювалися 272

Казахська мова

їм, поклонялися їхнім духам. Після полону Кіра цариця саків Томіріс наказала наповнити бурдюк кров’ю. Вона мовила: «Кіре, ти хотів крові. Зараз ти її нап’єшся!» І поклала в той бурдюк відсічену голову Кіра. Воїни міцно зав’язали бурдюк і кинули його в Сирдар’ю. Прочитайте дев’ятитомник Геродота – там уміщена ця історична легенда. Після Кіра на престол вступив Дарій. Він швидко зібрав величезне військо й вирішив знищити скіфів. Скіфи відступили, але, відступаючи, спалювали все за собою, знищували колодязі. Тоді Дарій викликав їх на відкриту битву. Цар скіфів Іданфіс замість відповіді надіслав персам подарунки: швидкокрилого птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. Дарій зрадів – вирішив, що скіфи попросили пощади. Але мудрий його полководець Гарил пояснив: «О всемогутній Дарію! Це не так. Вони хочуть сказати: перси, летіть звідси птахами, втікайте, як миші, стрибайте, як жаби, вашими болотами – і геть з нашої землі! Інакше – на вас чекає смерть від скіфських стріл!» І Дарій відразу ж покинув землі скіфів. У тому поході він виколов очі хороброму скіфському воїнові Іманбеку, який просив царя звільнити з полону свого друга. Дарій виколов очі Іманбеку, й за це відпустив на волю його друга. І зрозумів, що такі люди й таке плем’я не схилить голови ні перед ким. Іманбек жив на березі Сирдар’ї. Він став музикантом, цілителем, пророком і поетом... Один з учнів, семикласник Омаш, вигукнув: – Мені дідусь розповідав, що могила святого Іманбека збереглася! – Так, вона збереглася. Раніше люди спеціально приходили й приїжджали поклонитися духу святого Іманбека – це лікувало їх від недугів. Тепер ця могила – на території Байконура, туди потрапити неможливо... – А де Алтин-тюбе? – Алтин-тюбе – в Туркменії, Безшатир – на Ілі... Красиві 273

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

мавзолеї на могилах святих видно здалеку. А якщо придивитися до каменю, з якого вони зведені, то можна побачити і в малюнках, і в орнаменті, і в самій архітектурі докази того, що культури – Казахстану, Середньої Азії, Єгипту й Близького Сходу – надзвичайно схожі... Омаш глянув у той бік, де, за його уявленнями, повинен бути Байконур, і задумався. Червона смуга заходу сонця підсвічувала далекі бархани, і в уявленні підлітка на мить з’явилося персидське військо в сталевих шоломах. Воно рухалося, зловісно похитуючись, над ним стояв гамір людських голосів, вчувалося брязкання мечів і дзвін списів... – Пізніше, в третьому-четвертому століттях, цими землями володіли тюркські каганати... – Учителю! – згадав Омаш. – Ви обіцяли почитати нам вірші... – Тюркських воїнів? Нехай пізніше як-небудь... – Жалелхан помовчав. – Омаше, ти можеш пояснити, що таке людина? – Я? – розгубився школяр і бовкнув найперше, що в голову прийшло: – «Людина – звучить гордо!» Навколо засміялись. – Це, звичайно, так. Але якщо самому подумати? Омаш мовчав, не знаходячи потрібних слів. – Людина – це початок розумного життя. Лише її нагороджено розумом. Але людина ще й таїть у собі чимало небезпеки. Її знання можуть перетворитися в жахливу руйнівну силу, – сказав Жалелхан. – Чому? – діти, затамувавши подих, згуртувалися ближче біля вчителя. А він помовчав і зітхнув: – Інколи мені здається, що людина – це грандіозна помилка природи... Діти переглянулись, нічого не розуміючи. 274

Казахська мова

– Тому що людина повстала проти матері, котра її народила, – проти природи. Жадира різко підняла голову й промовила зухвало: – Підкорити собі природу, змусити її служити людині – хіба це не головна наша ціль? Жалелхан сумно посміхнувся: – Ні, Жадиро, не головна. Природу слід любити, а не підкорювати її. Підкорити її неможливо. Природа жорстоко помщається людині за втручання. Жадира дивилася на нього з нерозумінням. – А втім, це тема для занадто серйозної розмови. І ми про це ще поговоримо. Ці думки прийшли до мене не просто: я помітив, що осока на річці поріділа, сама річка обміліла... Ну що, спати? – А вірші? – навперебій допитувалися діти. – Учителю, а чому наші війська ввійшли в Чехословаччину? – раптом запитав Омаш. – Тому що чехи хотіли скинути соціалізм! – закричали всі. – Омаше, а ти сам як до цього ставишся? – Жалелхан зацікавлено глянув на учня, який подобався йому більш ніж інші своєю відвертістю, якоюсь не дитячою кмітливістю. – Я не люблю насилля, – тихо відповів Омаш. – І я не люблю... Виникла пауза: незручна, недоречна й дивна. – Давай більше не будемо про це говорити, гаразд? Думаю, що керівники двох держав урегулюють цю проблему. – Жалелхане, а все-таки почитайте нам вірші, – попросила Жадира. Він посміхнувся їй за те, що вона – свідомо чи ні? – згладила незручну паузу. – Ну що ж, умовили... 275

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Стережіться, мудрі, цього жахливого світу, стережіться! Уникайте, непосвячені, людського демона, уникайте! Тут – смерть володар, тут хаос – падишах, Гніт – тут герой, інтрига тут – володар. Порядок тут – неможливий, справедливість тут – невидима. Благо тут – рідкісне, розсудок – хисткий. Кажан ворогує із днем, метелик – зі свічкою. Варварство озброєне мечем, а розум скалічений. Лева катує мураха, – ось твоя справедливість, світе! Муха слона розпинає, – ось твоє правосуддя, життя! Омаш довго лежав з відкритими очима. Як багато зірок на небі! Які вони великі! Здавалося, крикнеш – і всі вони зірвуться й полетять на землю срібним дощем... Він дивився на зорі й чув плескіт Сирдар’ї. Потім згадав про Байконур, про могилу святого Іманбека. От якби вирости таким же сміливим! Стати таким же прекрасним поетом, як Іманбек!.. На цьому він і заснув. Пес божевільної Кизбали сів посеред двору, задрав морду вгору й завив. Те виття було жахливим, ніби пес передбачав не одного покійника, а цілих десять. В Караоє інші пси, що, як правило, відразу ж відгукувались на будь-який звук, тепер мовчали, налякані, бо пес божевільної Кизбали своїм виттям начебто хоронив не тільки людей, а й геть усе живе в аулі, довкола нього, і їх самих. На піщаний пагорб біля моря вибіг кремезний вовк – вожак зграї. Він теж задрав морду й завив. До нього приєдналася вовчиця з вовченятами. Та недовго вони вили. Поспіхом залишили пагорб і зникли в напрямку Балхаша... Тим часом повз Караоя почали пробігати табуни сайгаків. 276

Казахська мова

Один... два... три... Вони мчали щодуху, не оглядаючись, – вони також втікали звідси й також у бік Балхашу. Люди в аулі спали й не знали, що степ лихоманило, що там усе наповнилось хаотичним рухом і страхом. Пси нарешті почули живі запахи схвильованого степу. Вони принюхувались, прислухалися, почали гавкати... один, другий... Їхній гавкіт поширився й скоро перетворився в одне жахливе собаче лементування. Люди почали просинатися, вибігати на подвір’я, і незабаром весь Караой був на ногах. Старий рибалка Насир вийшов на вулицю, накинувши легкий чапан. Він побачив за кузнею сайгаків, що мчали безвісти, й подумав: «Що їх так налякало?» Недобре передчуття стиснуло його серце: хоч би не сталося нічого лихого з Омашем. Учитель, звісно, є вчитель, цей Жалелхан, але ж він сам – ще молода людина й недосвідчена. Бач, що надумали: пішки по Сирдар’ї, до самого Ташкенту... Омаш прокинувся від сильної нудоти. Спробував піднятися, щоб відійти подалі й виблювати, – але сил на це не було. Ледь-ледь піднявшись, відразу ж упав навзнак і втратив свідомість... Жалелхана трясла лихоманка. Він тихо постогнував від жахливого болю в голові, йому здавалося, що цей біль розірве його череп на частини. Він теж робив спроби піднятися, але тіло було, як ватяне. Тоді він через силу перевернувся на бік – його вирвало. Йому трохи полегшало. Він сів, оглянувся. Діти були на місці, не було поміж ними лише Омаша. Уже світало. Жалелхан потягнувся до чайника, щоб ковтнути води, та його знову вирвало. Тут він побачив Омаша, який лежав збоку, долілиць. Учитель підняв голову хлопчика. Омаш був без свідомості. Жалелхан кинувся будити дітей. Жодного з них не вдалося йому поставити на ноги. Діти стогнали, пробували піднятися, але відразу ж падали, як підкошені. Жади277

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

ра відкрила очі. Жалелхан сказав їй: «Здається, ми всі чимось отруїлися...» Вчителька лише ледь кивнула головою. Переборюючи дикий біль у голові, сильно хитаючись і спіткаючись, Жалелхан пішов до чабанського будиночка, що виднівся за пагорбом недалеко від них. Там повинні бути люди... Люди допоможуть їм... Лише б дійти... Тільки б зуміти їх сповістити... Раптом він побачив змій. Їх було багато, їх було дуже багато. Навколо нього все коливалося, блищало в променях ранкового сонця живим, срібним килимом. Зміям не було справи до людини, яка насилу брела, насилу переставляла ноги. Жива шипляча зміїна лава повзла від берега річки до пісків. Змії відходили в піски... Жалелхан дійшов до будиночка чабана. Коні, почувши змій, злякано іржали й харапудились. Жеребець, прив’язаний до стовпа посеред двору, ставав дибки, хрипів і хотів утекти. Жалелхан довго стукав у двері, йому не відкрили. «Невже чабан теж отруївся?! – не хотів вірити своїй здогадці Жалелхан. – Отже... отже, це річкова вода... вода Сирдар’ї...» Він підійшов до жеребця. Але знову його знудило, а потім вирвало. Кінь відскочив од нього, злякавшись огидного запаху, яким понесло від людини. Жалелхан хапався за вудила, – кінь же не підпускав людини до себе... Нарешті Жалелханові вдалося застрибнути на коня. «Повідомити... якби лиш встигнути повідомити...» – крутилася в голові лиховісна думка. Він подався в бік шосе. Змії миттєво розповзалися під кінськими копитами, шипіли й звивалися. Директор тутешнього рибопромислу Кахарман Насиров цього ранку був на ногах раніше, ніж завжди. В ці хвилини він їхав на засідання бюро обкому партії. – Що це? – злякано вигукнув водій, різко загальмувавши. Змії, рухаючись широкою стрічкою, повзли через шосе. 278

Казахська мова

– Нехай переповзуть, – відповів Кахарман з легкою прикрістю, глянувши на годинник. – Скільки їх, Кахарман-ага, дивіться! Це на цілий день... – Що їх зірвало з місця? – задумався Кахарман. – Хтось мчить на коні, – водій показав у бік вершника. Вершник махав рукою, щось кричав, але розібрати було годі. – Та це ж наш учитель! – упізнав водій. – Жалелхан! – Діти!.. – закричав Желалхан, наближаючись. – Діти отруїлись... Діти... Кахарман вискочив із машини, зняв учителя з коня, втягнув у машину. – В область! – находу крикнув водієві. – В область повідом! А сам, застрибнувши на коня, поскакав у бік ріки. Омаш марив. Час від часу свідомість верталася до нього. Він відкрив очі, побачив повзучих поруч змій і знову втратив свідомість – тепер уже від жаху й огиди. Поруч корчились від болю, стогнали, пробували встати ще сімнадцять школярів і зовсім молоденька вчителька Жадира. Змії не нападали на людей, вони поспіхом ішли в піски, можливо, розуміючи, що не від цих немічних двоногих істот, знеможених від болю, слід чекати небезпеки... Ні, не від цих. – Омаше! – Татку... – прошепотів хлопчик, з останніх сил посміхаючись. – Я... Я не хочу помирати... – Ти не помреш, синку... Не помреш... Кахарман підняв сина на руки. Він стояв із сином на руках – мимо нього повзли й повзли змії. І здалося йому раптом, що ріка в ту мить вийшла з берегів і перетворилася в цих чорних, гидомирних зміїв, і пішла війною на рід людський. Та все було простіше. О, все було зовсім просто. Проте 279

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Кахарман цього ще не знав. Він ще не знав, що хімкомбінат у верхів’ях Сирдар’ї незадовго перед цим випустив у ріку особливо небезпечний отруйний японський дефоліант. Сімнадцятеро дітей і двоє вчителів із Караоя, чабан і його сім’я стали першими жертвами катастрофи Синьомор’я, яка тільки починалася. Кахарман тримав на руках мертвого сина й поки що не знав нічого того. Як, зрештою, не знав і про те, що до обох берегів уже почало прибивати мертву рибу, що вона вже почала розтлівати, що сморід уже піднімався над водою, страшив кожного, хто стояв на березі, відчаєм і безвихіддю... З казахської роман «Мертві блукають пісками» переклали Тетяна Сидоренко, Олег Гончаренко, Сергій Дзюба та Ярослав Савчин

280

Казахська мова

Галимкаір Мутанов (Казахстан): З книги віршів «У ковчезі часу» українською мовою в перекладі Сергія Дзюби

«Ти – справжній, брате, вільний, мов орел!» Казахський поет Галимкаір Мутанов – не лише цікава та обдарована творча особистість, а й вельми оригінальний, самобутній філософ. Його вірші – проникливі, дивовижні, ненав’язливі. Це – спогади, міркування й поради мудрої та непересічної людини. Не банально суєтні, а веселково чарівні, з глибокими філософськими асоціаціями. Прощально, тихим помахом руки, Зі смутком залишаєш побратимів… Ще зелен-лист буяє навкруги, А ти кружляєш в просторі незримім. («Зірваний листок») Головний персонаж цього несподіваного вірша – листок, який зарано зірвав із дерева підступний вітрисько. Адже його друзі – ще насолоджуються життям. Та й він же – у розквіті сил. Був… І мимоволі виникають асоціації з долею людини – невпинно, непомітно пролітає твоє буття, мов один день. Бо кожне життя – трагічне: спочатку ти втрачаєш своїх близьких і приятелів, а потім хворієш і помираєш сам – вирушаєш у засвіти, в невідомість… Жалієш нас – тобі вже не болить, І зовсім скоро зацілують зорі… 281

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Чом саме ти – міцний, із верховіть, Коли благають смерті поруч кволі?! У віршах Галимкаіра Мутанова немає готових відповідей на питання, які тривожать кожного з нас, але вони беруть за душу своєю людяністю та сердечністю, щирістю і шляхетністю, вірою та надією, й просто спонукають переосмислити власне життя. Вірші допомагають жити і їх автору, котрий так проникливо розмірковує про любов, кохання, скорботу, пам'ять, власні радощі, болі та жалі. Ці вірші мають позитивну енергетику, вони – прості, але образні, чуттєві (поет буквально пише, мов дихає), глибоко патріотичні – на генетичному рівні, закорінені в казахські народні традиції та обряди. То що ж нас у світі завжди вирізня? Століттями манить дорога, – Казах, який виріс на гриві коня, Характером схожий на нього! («Схожість характерів») Як просто і як гарно та влучно! Це – ознака справжнього таланту, тому такий поет – не безнадійний. А ще мені імпонують його щирий оптимізм, віра в добро, в людей, у прийдешнє… Один із програмних віршів Галимкаіра, який мені дуже подобається, – «Слід на піску». Ось слід, мов чиясь примхлива доля, свіжа рана, розіп’ята вмить у володіннях вітру. І навіть каміння тут – безсиле, не розпростертись йому… Отож зовсім скоро зникнуть і живі сліди на рваному піску. Ще мить – і тихо зникнуть назавжди, Загубляться, забудуться, мов зорі… Та все ж вони були – хай навіть кволі, І з’являться нові стрімкі сліди! 282

Казахська мова

… Хай не збагнути: із яких джерел, Що за скарби шукаємо затято? Піски – довкола і міраж – як свято… Ти – справжній, брате, вільний, мов орел! Автор розмірковує про призначення людини, про щастя, яке можливе лише тоді, коли ти почуваєшся вільним, і твоя праця – улюблена справа твого життя. А мені спадають на думку рядки віршів видатного українця – Григорія Сковороди. Адже головним питанням етики нашого філософа-просвітителя, письменника та педагога стало вчення про людське щастя, основою якого є «споріднена праця», що відповідає природним схильностям людини. Щастя не залежить від багатства та слави!.. Сковорода викривав духовну ницість, пиху, лінь, гноблення… Натомість вважав потрібним і важливим виховувати людину-громадянина, трудівника, здорового духом і тілом. Про це – й вірші чудового казахського поета Галимкаіра Мутанова, який мріє про відроджений народ, про Дух його – шляхетний та високий. Гарцює табун, попри тисячі бід, – Нестримно, разюче, без страху! І б’ється під музику кінських копит Проникливе серце казаха. … Коли в перегонах змагається світ, Характер сини успадкують, – Жаданий полине враз цокіт копит, І хай лиш тримається збруя! («Схожість характерів») 283

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

І хай ніколи не змаліють рідні степові простори! У віршах Г. Мутанова вражають глибокі філософські асоціації, тонкий ліризм, чуйність та проникливість, велика любов до Батьківщини і прекрасне кохання й повага до Жінки. Тому його охоче перекладають та видають за кордоном. Чудові збірки віршів відомого казахського поета успішно вийшли в Туреччині (одразу дві книжки, за які його відзначено престижною медаллю Махтумкулі), Азербайджані, Росії... У популярному журналі «XUDAFƏRIN» опубліковані гарні переклади перською мовою. Також з’явилися резонансні публікації в українських журналах «Всесвіт», «Бористен» та «Літературний Чернігів», у канадському часописі «Порт-Фоліо»… Нещодавно Галимкаір Мутанов нагороджений і Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф» в Україні. А тепер із його чарівною творчістю мають змогу ознайомитися й шанувальники поезії в нашій державі, відкривши для себе справді цікавого, непересічного Поета! Сергій Дзюба, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, письменник, перекладач

284

Казахська мова

Галимкаір Мутанов Народився 27 березня 1957 року в селі Бельтерек Жармінського району Східно-Казахстанської обл. у Казахстані. Доктор технічних наук, професор, ректор Казахського національного університету імені аль-Фарабі. Автор понад 400 наукових публікацій. Член Всесвітньої Академії Мистецтв і Наук (The World Academy of Art and Science); віце-президент та академік Національної академії наук Республіки Казахстан; віце-президент Євразійського економічного клубу вчених; президент Національної академії наук вищої школи Казахстану. Заслужений діяч науки і техніки РК. Відзначений багатьма високими державними та міжнародними нагородами Казахстану, Франції, Англії, Польщі, Росії, Португалії, Ірану, Йорданії... Почесний доктор і професор понад десяти університетів світу. Водночас Галимкаір Мутанов – Поет, у віршах якого вражають глибокі філософські асоціації, тонкий ліризм, чуйність та проникливість, велика любов до Батьківщини і прекрасне кохання й повага до Жінки. В Україні нагороджений міжнародними літературними преміями імені Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Лесі Українки, Василя Симоненка, почесною медаллю Олександра Довженка. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

285

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Слід на піску Слід на піску – чиясь примхлива доля... Він ніби манить, чи душа болить? Мов свіжа рана, розіп’ята вмить! Та вітер тут вершить незриму волю. Вітрисько знов розгойдує цей світ, Уривчасто, непевно, незбагненно… Піщаний степ, похмурий моноліт, Враз змінюється, наче тінь Гогена. Шепочеться каміння про своє: Зібратися б разом – в могутню брилу, Відчути волю, благодатну силу! Лиш вітер розпростертись не дає… Та навіть обійнявшись, мов брати, Для сліз не підставляючи щоку, Не збережуть, як сонцем не крути, Живі сліди на рваному піску. Ще мить – і тихо зникнуть назавжди, Загубляться, забудуться, мов зорі… Та все ж вони були – хай навіть кволі, І з’являться нові стрімкі сліди! Хай кажуть, що, мандруючи в пісках, Ми, ніби духи, не лишаєм сліду… Та небо палко крає вільний птах, І цю любов вітриську не спинити! 286

Казахська мова

Хай не збагнути: із яких джерел, Що за скарби шукаємо затято? Піски – довкола і міраж – як свято… Ти – справжній, брате, вільний, мов орел!

Гусак-ватажок На відстані стріли летить ватаг, Випереджаючи тендітний клин; Лиш молитовно пам’ятає він: Здолати шлях! Йому ніколи тут не відболить, Така от карма – відчувати тлін; Він попередить, передбачить мить, – Один. Тримає небеса, немов атлант, Хоч крила стер у муках до крові; Бо треба вберегти братів від втрат, – Живі?! Врятовані – в прийдешнє та минуле Удома до нестями надивись! Та каменем враз падаєш униз – Від щастя? Кулі?.. Так і поет – душею крає час, Попереду скривавлено іде; Та стигми відчувають: як і де? – Попереджають безневинних нас. 287

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Зірваний листок Прощально, тихим помахом руки, Зі смутком залишаєш побратимів… Ще зелен-лист буяє навкруги, А ти кружляєш в просторі незримім. Невже кінець – ні радощів, ні бід? Летиш і сподіваєшся на диво! А друзі шелестять тобі услід – Такі живі, весняні, незрадливі. Ані старечих зморшок, ані барв Далекої осінньої пожежі, – Самотній, недолюблений, як мавр, Прощаєш світ, щоб відпустив за межі. Жалієш нас – тобі вже не болить, І зовсім скоро зацілують зорі… Чом саме ти – міцний, із верховіть, Коли благають смерті поруч кволі?! Ячить душа – який із тебе мрець? Іще й не жив, а вже туди – в покоси… Хто відповість? Та тільки не вітрець, Що розчесав рясні тополі коси. І навіть не помітив, як до Лети Погнав листок. То й що? Хіба ж останній?.. Бувають у житті такі моменти – Без відповіді на просте питання. 288

Казахська мова

Порівняння І сонцю, й місяцю мільярди віршів Закохані поети присвятили. Та хай не ображаються світила, – Для мене мила сяє яскравіше! Ота зоря у небі – чарівна? Але вона – для всіх, як віра в Бога… Коли ти поруч – сонце ні до чого, – Завжди жадана, трепетна, ОДНА!

289

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Поминальний обід «В житті, – казала нам не раз бабуся, – Один у одного – ми всі в гостях…» І це – народна мудрість, а не страх! Бо хто з небесних мандрів повернувся? З глибин віків – така свята потреба, Неписаний закон, бо від душі, – Найкраще частування бережи Для дорогих гостей, а не для себе! Так, надто різні – зорі, землі, люди; Усе відносне, мов сльоза в очах. «Один у одного – ми всі в гостях…» – Цього мені ніколи не забути! Болить душа від непрожитих літ, І не розкажеш, як там – в високості? … Час проводжати дорогого гостя – Готуйся, поминальний наш обід!

290

Казахська мова

Побажання нації Дарунок долі – Незалежність! День, Святий – для мужніх і гіркий – для юди… Бо час настав, аби здолати пута, Які тримали в мороку людей. Дивуюся, що дехто із братів Від заздрості та помсти шаленіє! Хоч степові простори не змаліють, Бо рідні, як Всевишній заповів. Ця доброта душевна – оберіг, Який ніякі біди не скорили. Орла, котрий розправив дужі крила, Ще жоден лютий змій не переміг. Я мрію про відроджений народ, Про Дух його – шляхетний і високий. Не безнадійний, хто звільнився з моху І прагне, попри біль, лише чеснот!

291

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Час-Ковчег Плине Час-Ковчег в буремних водах. І який уже за ліком Ной? Хто тут крайній? Де він – той герой?! Бо яке життя – така й погода... Як на палубі? Та те, що й скрізь: Лічать срібняки безбожно юди, На чарчину жебрає приблуда... Люди-зорі, мов Чумацький Віз, Сяють у прокуреній імлі, Бо Ковчег – один, для всіх, як море... І болить Всевишньому покора – Темна, рабська, наче гріх землі. Ніби вже й не тиснуть ланцюги, Та до них так звикли, як до страху... Батогу ще вірять бідолахи? То в путі й кружлятимуть віки! Лиш єдиний в прагненні народ, Що душею вірить, а не тілом, Розпросторить над Ковчегом крила, Й знайде шлях у бездоріжжі вод.

292

Казахська мова

Тінь на сонці Рятує чуйне сонце світ химерний, Жаліє, заціловує теплом; А душі наші від разючих тернів Вигоює не час – людське добро. Хтось від роси міцніє чи від каші І ґулі набиває знов чолом... Та силою шляхетною наснажить Людину лиш духовне джерело. Кочують хмар похмурі каравани, Мінливо затуляючи ковчег... Карається, здрібніла від омани, Глевка душа, пощерблена, мов глек. Трясе її вітрисько, наче грушу, А та, пропаща, долю проклина... Це – тінь на сонці чи заблудлі душі, Чорніють, як бездомна сарана?!

293

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Схожість характерів То що ж нас у світі завжди вирізня? Століттями манить дорога, – Казах, який виріс на гриві коня, Характером схожий на нього! Гарцює табун, попри тисячі бід, – Нестримно, разюче, без страху! І б’ється під музику кінських копит Проникливе серце казаха. Характер коня – ось наш спадок віків, Такі витривалі, мов пісня! Не стримають душу важкі ланцюги – Любити ніколи не пізно. Хай зіткані ми із добра й протиріч, І коні принишкли безкрило, Та лиш пролунає загрозливий клич – Зіллємось душею і тілом! Коли в перегонах змагається світ, Характер сини успадкують, – Жаданий полине враз цокіт копит, І хай лиш тримається збруя! З казахської переклав Сергій Дзюба

294

Казахська мова

Нурлан Джилкішиєв (Казахстан)

«Освячені любов’ю, живемо, а без кохання тліємо, мов попіл…» Джилкішиєв Нурлан Абжапарович народився 3 травня 1953 р. Ветеран війни в Афганістані. Закінчив Шимкентський педінститут. У 2004 році його було обрано депутатом парламенту Казахстану. Член Спілки письменників Казахстану. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна, 2016).

Погладь моє волосся Чудовій болгарській поетесі Марії Магдалені Костадиновій Погладь моє волосся, причаруй, Неначе мавка, лісова богиня, – Незаймана, не проклята, дитинна, Мов далеч синя, в полі звабна рунь. Жорстке моє волосся, та душа, Не стоптана буремними літами, Любові прагне, дива, а не краму, Просвітленого, доброго вірша. Я пам’ятаю лагідні долоні, Бабусі й нені, що зціляли вмить: Лиш доторкнуться – вже і не болить… Погладь дочасно посивілі скроні. 295

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Так ніжно й тихо… Наче я – той сокіл, Ясний, ще не приручений до змов! Освячені любов’ю, живемо, А без кохання тліємо, мов попіл.

Зеленоокій жінці Зеленоока, незбагненна жінко, Прудка, мов сарна, і п’янка, як ніч! Вам вишептало кольору родзинку Тендітне листя з магії сторіч. У цих очах – великих, не зужитих, Проникливо чарівних, мов роса, – Такі глибини й таємниці світу, Яких ще жоден муж не описав. Бо неможливо висловити словом, Це – як сльозу сховати у рукав… Безсилий перед вами казанова, Який би місяць з неба не дістав. Ці очі не ворожать, а кохають, У них не помста – сяйво й висота! Таку довіку не підкорить зграя, Бо вільна й легкокрила, наче птах. Зеленоока, незбагненна жінко, Прудка, мов сарна, і п’янка, як ніч! Вам вишептало кольору родзинку Тендітне листя з магії сторіч. 296

Казахська мова

Несу джерельце у долонях Несу джерельце у долонях, Немов криницю – у відрі, Щоб ти всміхнулася, мов сонях, І не лічила дні старі. На щастя витворю підкову – Нетлінний, світлий оберіг; Спіймаєм фарби веселкові, Які Всевишній не встеріг. Дозволь омити душу часом, Незайманим, немов роса; Оселю б віршами прикрасив, Нетлінними, як небеса. Ця тиша – чиста, білолиця, Немов нектар розквітлих літ… Полине камінець в криницю, І ти народишся, як світ.

297

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Теплиться в душі цілющий вогник Знову ми тупцюєм на пероні – Вічні подорожні, бранці дат… Подзвоном невигойним у скронях Б’є минуле лунко болем втрат. Замітає час піском безжальним Все, чим в цьому світі дорожив; Лиш твої сліди – непроминальні! Не беру в прийдешнє міражі, Що пустелю зваблюють недовго… Я б тобою, рідна, вічно жив! Теплиться в душі цілющий вогник Рятівних, невимовлених слів.

298

Казахська мова

Десь за зорею зоря поспіша… Небо – оманливе, наче вино, Ластиться знов до руки, – Сяйво зірок, які згасли давно, Лине мільйони років… Їх вже немає, то – ковдра-фантом, Світло непрожитих літ… Ти зігріваєш нас спраглим теплом, Вірою в завтрашній світ. Десь за зорею зоря поспіша, Креслить космічний зигзаг… – Наче моя нелукава душа, Що заблукала в віршах. Нічка в обіймах світанку мине, Зорі тихенько поснуть… Мила, пробач – і себе, і мене, Лихо, розлуку та путь, Скрадливий потиск – мов подзвін, не дзвін, Долі зрадливої глей… Зорі назавжди згасають, бо тлін, – З вирію ждімо людей.

299

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Такі чоловіки… Такі чоловіки – З канату та заліза! Вони – неговіркі; У ранах і порізах Їх душі та серця, Але про це – нікому… Шануючи Отця, Не скаржаться на втому. Зціляє їх роса, А світ – як комір, тисне… Вростають в небеса, Немов зерно та пісня. Їм жити – до снаги, Кохати до нестями Земних палких богинь, Нескорених літами. В могутніх їх тілах – Душа, ранима й ніжна, Так обирає шлях Крізь віхоли підсніжник. Чутливі, мов птахи, До волі та свободи; Їм хочеться ріки, А не мілкого броду. 300

Том 2. Переклади

«Легше, ніж повітря» Обкладинки книжок зарубіжних письменників, які переклав українською мовою Сергій Дзюба

Книжка «Легше, ніж повітря» знаної іранської поетеси Азіти Кагреман (Іран, Швеція). Представлені її вірші українською, російською та перською мовами. Перекладачі Сергій Дзюба і Надія Вишневська. Дизайн обкладинки – художниці Надії Вишневської. Збірка побачила світ у видавництві «Aftab Publication» (Норвегія, 2017). Авторка – лауреат Премії принца Вільгельма шведського ПЕНклубу та Малої Нобелівської премії – Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України, що об’єднує письменників, перекладачів і науковців із 60 держав.

Книжка «Нічні голоси. День, коли обвалився світ» (роман і оповідання) всесвітньо відомого казахського прозаїка Роллана Сейсенбаєва. Перекладачі Сергій Дзюба та Олег Гончаренко. На обкладинці – портрет автора. Видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів) та видавництва «Десна Поліграф» (Чернігів, 2018; наклад 5 тисяч примірників). Роллан Сейсенбаєв – лауреат міжнародних премій ім. Миколи Гоголя «Тріумф», Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» та Пантелеймона Куліша (Україна). Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Книжка «Мертві блукають пісками» – знаменитий роман всесвітньо відомого казахського письменника Роллана Сейсенбаєва (обсяг – 720 стор.). Перекладачі Сергій Дзюба, Тетяна Сидоренко, Олег Гончаренко та Ярослав Савчин. Передмова Сергія Дзюби. Дизайн обкладинки – Батіми Малаєвої та Олени Журко. Видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів), видавництва «Десна Поліграф» (м. Чернігів, 2019); Міжнародного Клубу Абая, Казахського національного університету імені аль-Фарабі, Національної Академії наук Казахстану (м. Алмати, Казахстан, 2019; наклад 10 тисяч примірників). Автор нагороджений міжнародною медаллю Олександра Довженка (Україна), премією «Діамантовий Дюк» (найвищою відзнакою Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє, Україна – Німеччина); преміями імені Джека Лондона (США), Антуана де Сент-Екзюпері (Франція), Ернеста Хемінгуея (Канада), Мацуо Басьо (Японія), Мігеля де Сервантеса (Іспанія), Генріха Бьолля (Німеччина) та Франца Кафки (Чехія).

Книга «Людина без Батьківщини» видатного киргизького письменника, президента Міжнародної Академії Поезії, головного редактора популярного журналу «Література тюркського світу» Айдарбека Сарманбетова (Бішкек). Переклад та передмова – Сергія Дзюби. Дизайн обкладинки – Олени Журко. Це – видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів) та видавництва «Десна Поліграф» (м. Чернігів, 2020; наклад 5 тисяч примірників). Автор – лауреат міжнародних премій імені Миколи Гоголя «Тріумф» і Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (Україна) та Міжнародної літературної премії миру (США – Німеччина). Нагороджений Почесним дипломом «Вінок Слави» (Німеччина). Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Книжка віршів «Серце кола» видатного сербського та македонського поета, академіка Національної Академії наук Македонії, директора відомого видавництва «Арка» Рісто Василевскі (Сербія). Перекладачі, упорядники, редактори, керівники цього проекту Сергій Дзюба і Олена Дзюба-Погребняк; перекладачі Анастасія Сирота, Анастасія Гойса, Дарія Соколова, Яна Сергатюк, Юлія Шаповал, Марина Москаленко. Передмова Сергія Дзюби. На обкладинці книжки – репродукція картини «Ноїв ковчег» відомого сербського художника і письменника Ранко Крстаїча. Видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів), видавництва «Десна Поліграф» (Чернігів, 2018; наклад – 5 тисяч примірників). Рісто Василевскі за свою творчість відзначений багатьма міжнародними і національними нагородами в Македонії, Сербії, Україні (преміями ім. Миколи Гоголя «Тріумф» і Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»), Румунії, Болгарії, Німеччині, Лівані. Лауреат Малої Нобелівської премії – Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля. Академік Міжнародної літературномистецької Академії України.

Книжка віршів «Тепло ромашкової завії» відомого білоруського поета, лауреата Національної літературної премії Білорусі Михася Пазнякова (м. Мінськ). Перекладачі Сергій Дзюба, Олег Гончаренко та Ярослав Савчин. Передмова Сергія Дзюби. Дизайн обкладинки – Ганни Святенко. Видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України, видавництва «Десна Поліграф» (Чернігів, 2017; наклад – 5 тисяч примірників). Автор – лауреат міжнародних премій імені Миколи Гоголя «Тріумф», Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» та Пантелеймона Куліша (Україна), «Діамантовий Дюк» (найвищої премії Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє, Україна – Німеччина), Міжнародної літературної премії миру (Німеччина – США) та ін. Нагороджений Почесною медаллю Франческо Петрарки (Італія). Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Книжки прози «Смарагдовий берег» і «Помста роду Лисиці» відомого туркменського та шведського письменника, директора видавництва «ГУН» Ак Вельсапара. Народився в Туркменістані, де став популярним та виступив проти культу особи тодішнього президента держави Ніязова, за вказівкою якого були спалені всі книжки Ак Вельсапара. Тому письменник змушений був емігрувати до Швеції. Нині він – успішний автор, романи якого активно виходять у Швеції та за кордоном, зокрема в Україні й Англії. Перекладач обох книжок – Сергій Дзюба, який написав і передмову до збірки «Смарагдовий берег», що вийшла у видавництві «Букрек» (Чернівці, 2014). Книга «Помста роду Лисиці» надрукована у видавництві «Український пріоритет» (Київ, 2018). Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Миколи Гоголя «Тріумф». Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Книжка віршів «Присутність духу» відомого німецького поета, члена ПЕН-клубу Німеччини Фолькера Маасена. Перекладачі – Надія Постемська (Ірландія) і Сергій Дзюба. Дизайн обкладинки і упорядкування письменника Генріха Діка (Німеччина). Це видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів), видавництва «Десна Поліграф» (Чернігів, 2020; наклад 5 тисяч примірників). Автор нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Казахська мова

Їх не лякає путь – Заскніти ж мохом можна! І другу прикладуть До рани подорожник. Утримають штурвал Міцні, жилаві руки; Нехай дев’ятий вал – Ні страху, ані муки На лицях – лиш мета, Бо це – крилаті люди! Хай в очі зирить та, Кістлява і облудна, Не зрадять ні собі, Ані життю ясному; Ці люди – не раби, Їх так чекають вдома! Нескорені, стрімкі, У всесвіті та січні, – Живуть чоловіки, Немов і справді вічні.

301

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Павутинка Золотава павутинка – Пряжа вишуканих ниток! І літати їй – не ліньки: Легкокрило, незужито. Невагома, наче думка, Бо не втримає й пелюстку… А твоє серденько лунко Враз мою розвіє пустку! Ще не бачену, впізнаю, Ніби човен – рідний берег В далечі морській, безкраїй, Навіть між чужих америк. Я відчую, мов художник, Передбачу вмить, як маму... Так самотній подорожній Молить джерело вустами. Облетить мій смуток тиньком, Веселково зблисне рима, – Ти – неначе павутинка, З’єднуєш світи незримо.

302

Том 2. Переклади

Казахська мова

Летить душа! Летить душа лелекою у вирій, Уже їй не самотньо в високості… Летить душа – так невагомо, щиро, Незаймано, – до всесвіту у гості. Возз’єднується з хмарами, дощами, У чарах хвиль рятується від болю… Чи знає вже, що станеться із нами? Чи хоч колись засмутиться на волі? Вже не тремтить від холоду та зради, Нелюдської жорстокості тутешніх… Сама собі – і берег, і свічадо, Колиска, скарб, минуле та прийдешнє. Чого хотіти? А любити треба? Тих, що зостались: від сухот – до Риму… І скільки наших душ тепер на небі, Оплаканих та прощених живими?!

303

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Стрибає звабно місяць у ріку Стрибає звабно місяць у ріку – Мінливу, наче доленька, стрімку. Та вітер, нагадавши про Стрибога, Освячує прибульцеві дорогу. В долині – спека, благодать – в горах: У річки – прохолода на вустах; Люблю таке – примхливе, особливе, Заховане між скель дзеркальне диво! Здається, лиш пірнеш в його тенета, – Поділиться прийдешнього секретом. Тож без вагань лечу, мов бог, з містка, Кричу, немов ошпарений: «Ріка-а-а, З якого ти течеш льодовика-а-а? В твоїх обіймах – молодість п’янка-а-а!» Жартую: «Як розлюбиш – проженеш…» І враз луна у відповідь: «Авжеж».

304

Казахська мова

Мій смуток Мій смуток – місяця ріжок, Який тремтить у холоднечі. Бо винна без вини: ви – бог, А я – лиш жінка, тінь під вечір... З ребра, для насолоди – вам, Вродлива, ніжна, кароока! Так, першим, звісно, був Адам – Господь потренувався трохи... Мабуть, не все вдалось тоді, Бо ж досвіду не вистачало... Можливо, біс – у бороді, Чи Єва – надто досконала? Володарю, в яких краях Ви краєте моє терпіння? Якщо у всьому винна я, Пора виходити із тіні!

305

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Вже й не знаю, щось було чи ні? Вже й не знаю, щось було чи ні? Господу наснилось – не мені... Все життя одненьким днем минає, Похапцем згорає у вогні. Зачаклую пошепки віршем Той невигойний, пекельний щем, – Хай моє не прощене минуле, Не тривожить чуйний Ваш едем. Бо відквітло – на душі рубці, Зморшками – думки, чужі, не ці... Тільки з Вами оживає мова, І підкова гнеться у руці. Кожен погляд незабутній – Ваш, Неймовірно справжній, не міраж. Знову доторкаєтесь лиш словом, Що не зачерствіє, мов лаваш. Як вояк, розіпнутий в бою, Спрагло воду, мов джерельну, п’ю. Повстає душа супроти неба: Бачу Вас, кохаю… – не мою! Вже й не знаю, щось було чи ні? Господу наснилось – не мені... Все життя одненьким днем минає, Похапцем згорає у вогні. 306

Казахська мова

Я озвуся Я ще озвуся, друзі, після смерті – Травинкою із келихом роси, Весняним листям, чулим, наче Верді, І соняхом, який пробачить всім... Я відгукнуся перелітним птахом – Лебідці вірній присвячу вірша; І в клині журавлиному без страху Летітиму у всесвіт, мов душа. А може, стану вовком-сіроманцем І навіть зграї гордим ватажком? Зустрінуся на стежці з вами вранці І... зникну непомітно, ніби ром. Так, матиму тотем лихого звіра, І битимусь відважно – за тотем! Та щось відчую – відпущу вас з миром, Ще, може, як сусіди, заживем... З вітриськом розгуляюсь без упину, Нестримно невагомий – у грозу; Змахне кохана дивну порошину Й непрохану – веселкою – сльозу. Скоцюрбленим, замерзлим у негоду Горобеням прилину у село, – Отримаю окраєць хліба й воду, Таке гостинне, рятівне тепло. 307

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Як відігріюсь, полечу, бо мушу, Цю людяність згадаю – я ж не крав... Не зачерствіють, знаю, ваші душі, Поділитеся всім, чим Бог послав. Я голубом до вашої долоні Довірливо і щиро доторкнусь – Затуркочу ваш біль у сивих скронях, Невигойний для лікарів чомусь. До всіх, кого любив на цьому світі, Із засвітів озвуся неземних... Які ж ми ще на цій планеті – діти! Хоч щось збагнули вже про нас самих? А раптом я до вас прийду рядками – Незнаними, раніше так не вмів... І серце друга, крижане, мов брама, Відтане в світлі благодатних слів. Українською переклав Сергій Дзюба

308

Кáннада

Ка́ннада М. С. Венката Рамайя (M. S. Venkata Ramaiah)

«Дівчину вдихаєш, як підсніжник!» Народився в місті Мандья (штат Карнатака, Індія) 7 червня 1943 року. В 1963-му успішно захистив докторську дисертацію в Бангалорі. Служив у Національному інституті молочних досліджень Бангалору, а також у Карналі на посаді інженера. Працював консультантом у приватній компанії, а також в Університеті Каннада, у Хампі. З 1998-го редагує літературний журнал «Bizz Buzz». Видав три свої поетичні збірки, упорядкував вісім антологій. Учасник багатьох міжнародних фестивалів в Індії, був почесним гостем фестивалю в Осаці (Японія, 2014). Публікувався також у поетичному збірнику в Румунії. Про його непересічну творчість надруковані ґрунтовні наукові статті. Мешкає у Бангалорі, в Індії. Переклав вірші Сергія і Тетяни Дзюби мовою ка́ннада (з дравідійської родини), якою на півдні Індії розмовляють 38 мільйонів людей, в основному, у штаті Карнатака. Це – офіційна та адміністративна мова цього штату. М. С. Венката Рамайя нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України – за власний творчий доробок та популяризацію української літератури в Індії.

Світові

Ти мчиш кудись, неначе божевільний, – Блукач самотній, привид-корабель; І тісно людям, душно душам вільним Між зраджено сплюндрованих земель. 309

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Серця лісів, садів, річок – в тривозі: Як жити тут, рости, цвісти, текти? І небеса вже дихати не в змозі, Бо вісь земну розхитують чорти! Як повернутись, Боже, до природи? Знайти себе чи втрачений Грааль?.. Зірки зникають, мов малі народи; Смердять моря, зачаєні в печаль. Як розуму нарешті не зміліти, Вціліти знов на роздоріжжі вір? А істина хвилюється у житі, Як неприборканий, вразливий звір.

Перше кохання Кохання перше – незабутній Дар: Цнотливе, тепле, неймовірно ніжне; Воно тебе підносить аж до хмар, І дівчину вдихаєш, як підсніжник! Як хочеться торкнутися її – Так трепетно, ледь-ледь, мов ненавмисне; І навіть сни – неначе солов’ї, Весняно ваблять, як чарівна пісня. … Літа згасають – тихо, мов зірки; Та пригадаю, аж роса – на вії: Було, коли торкавсь її руки І личко заціловував у мріях! З мови ка́ннада переклав Сергій Дзюба 310

Киргизька мова

Киргизька мова Айдарбек Сарманбетов (Киргизстан) Прозаїк, драматург, журналіст, перекладач. Народився 8 червня 1953 року в селі Караой Іссик-Кульського району. Закінчив КДНУ за фахом – журналіст. Працював у ЗМІ та відповідальним секретарем Спілки письменників Киргизької Республіки. Член Національної спілки письменників, Спілки журналістів Киргизької Республіки, Об’єднання спілок письменників тюркомовних держав «Євразія» (Туреччина). Академік громадської Академії культури, науки, освіти і бізнесу Кавказу. Генеральний директор Міжнародної громадської Академії Поезії. Головний редактор журналу «Түрк дүйнөсүнүн адабияты» («Література тюркського світу»), прес-секретар Спілки товариств дружби та співробітництва із закордонними країнами. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Лауреат міжнародних літературних премій тюркомовних країн імені Махмуда Кашгарі (ТЮРКСОІ, Євразія, 2008, 2012), «Вічна дружба» (Казахстан, 2010), Міжнародної премії імені М. Кашгарі (Азербайджан, 2018) і багатьох премій Киргизької Республіки. Відмінник культури КР. Нагороджений медалями ТЮРКСОІ та Євразії, Лермонтовського комітету РФ; К. Отарова, К. Кулієва, Абая (Казахстан); Махмуда Кашгарі (Азербайджан); відзнакою «Вінок Слави» (Німеччина) та ін. Лауреат міжнародних літературних премій імені Миколи Гоголя «Тріумф» та Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» – за визначну творчу діяльність (Україна, 2020). Нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2020). 311

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Його історичний роман «Неспокійне століття. Карга аке» в 2019 році був висунутий на здобуття Державної премії імені Токтогула КР. Пише киргизькою і російською мовами. Автор 32 художніх книжок. Редактор більше ста книжок вітчизняних і зарубіжних авторів. Його власні книги видані в Туреччині, Китаї, Татарстані, Німеччині. Оповідання Сарманбетова перекладені українською, російською, турецькою, німецькою, китайською, казахською, уйгурською, туркменською, азербайджанською, гагаузькою, татарською та іншими мовами. Переклав твори російських, турецьких, єврейських, азербайджанських, американських, казахських, балкарських, татарських, алтайських і гагаузьких письменників киргизькою мовою. У 2020 році в перекладі Айдарбека Сарманбетова побачила світ книга віршів відомих українських письменників Тетяни та Сергія Дзюби «Веселка на віях». Цього ж року в перекладі Сергія Дзюби в Україні вийшла книжка прози Айдарбека Сарманбетова «Людина без Батьківщини».

Геніальна людяність Айдарбека Сарманбетова Вперше в Україні виходить чарівна книга прози видатного киргизького письменника, генерального директора Міжнародної громадської Академії Поезії, головного редактора популярного журналу «Література тюркського світу» Айдарбека Сарманбетова. Книжка – настільки оригінальна, цікава та людяна, що викликає щире здивування й повагу до автора, котрий так тонко відчуває гармонію і вагомість справжнього Слова, пише просто та водночас дуже вишукано, колоритно 312

Киргизька мова

та глибоко, проникливо й душевно. Таку книжку із задоволенням візьмуть до рук і студенти столичних університетів, і дідусі й бабусі з сільської глибинки, і хлібороби, медики та військові, й високочолі професори, літературні гурмани! Про що ця книжка? Про нас із вами, наше життя-буття, радощі та болі. Про минуле, сьогодення і майбутнє. Події відбуваються у рідному для автора Киргизстані, але все так неймовірно, дивовижно нагадує українські реалії! До цього часу я захоплювався знаменитим киргизьким письменником Чингізом Айтматовим, автором геніальної «Плахи». Та унікально талановита творчість Айдарбека Сарманбетова, без перебільшення, гідно представляє киргизьку літературу в світі, адже автор – продовжувач найкращих її традицій. І якщо недолугі політики своїми безвідповідальними діями роз’єднуть народи, то справжня, високодуховна література навпаки об’єднує людей, бо популяризує вічні цінності – добро, справедливість, любов, красу, чуйність, віру, мир, благородство, патріотизм… Айдарбек Сарманбетов – саме такий письменник! Щоб переконатися в цьому, варто прочитати, скажімо, його прекрасні «Краплинки думки». Це – напрочуд лаконічні, афористичні і притчеві історії, кожна з яких могла б стати цікавим сюжетом для великого роману. «Одного разу я їхав з Сокулука в Бішкек. Пасажирів – повно. Дивився на поле через вікно бусика, з сумом згадуючи свого молодшого сина, котрий загинув від рук хуліганів, заступаючись за їхню жертву, всього півроку тому. Пригнічений горем, я дивився на метушливе життя без синочка, на людей з нескінченними турботами. І раптом: – Салам-алейкум, Сапаш-байке, – пролунав поруч голос малознайомого добродія, журналіста-газетяра. – Прийміть моє щире співчуття – дізнався, що загинув ваш син... 313

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Дякую, – відповів сумно. Ця співчутлива увага трохи підбадьорила… І тут чоловік поцікавився, скільки у мене дітей. – Троє синів і донька, – неохоче відказав я. – Слава Всевишньому! Тоді вам – не так уже й погано,– мовив він, ніби аж із заздрістю… Я, звісно, напружився. А юнак продовжив: – Кріпіться, Сапаш-байке. Моліться за життя і здоров’я інших дітей. А я ось втратив свого єдиного сина, і в мене не залишилося більше нащадків, – зітхнув добродій, розплакався і зійшов з бусика». Ось так – дуже коротко і сильно. Ненав’язливо повчально, бо, справді, все відносне в цьому світі… І таке не забувається, спонукає до роздумів! «Геть! Революція…» – ще одне вражаюче та проникливе оповідання Айдарбека Сарманбетова. На сьогодні, за свідченням доктора філософських наук Карибека Байбосунова, – це перший і єдиний документально-художній твір у киргизькій літературі, який розповідає про Народну революцію 2010 року в Киргизстані, вигнання президента з країни. Ця розповідь-репортаж – новий жанр у киргизькій літературі, а може, і взагалі в літературі, оскільки автор – безпосередній учасник подій, а в цьому художньому оповіданні максимально відверто та документально відображається правда про життя простих людей і провідних політиків держави. Автор перебував у самому епіцентрі подій, причому діяв незалежно від інтересів партій та їх політичних лідерів. Тому Айдарбек Сарманбетов глибоко й об’єктивно дослідив і передав громадськості причини виникнення Народної революції. І, знову таки, настільки все це нагадує Україну в періоди наших Помаранчевої революції та Революції Гідності! Виявляється, тоді у Киргизстані загинуло понад 80 людей, які вийшли на акцію протесту, і були тисячі поранених… 314

Киргизька мова

В оповіданні «Людина без Батьківщини» йдеться про те, що неможливо бути «людиною світу», не маючи власної Вітчизни, яку любиш усім серцем. Бо саме ця глибока, незрадлива, синівська любов і тримає нас на землі, рятує від відчаю та безвиході. А як майстерно вплетена в сюжет зворушлива історія першого кохання, пронесеного через усе життя! Історія, яка так несподівано, через десятки років, отримала щасливе продовження. Запам’яталося й оповідання «Святий пагорб» – дивовижна історія про велике кохання та потребу по-справжньому, всім серцем, шанувати народні традиції й звичаї. А як колоритно та душевно це написано! «Над головою сяяв місяць, мерехтіли зірки. Легким серпанком тягнувся Чумацький шлях… Блищала нерухома, звана киргизами «Золотим Колом», Полярна зірка. Говорили, що, коли помирає людина, її душа перетворюється в зорю і відлітає у небо. Цікаво, які з цих зірок – душі аксакалів Шаршемби і Мустафи? Чи вони, як і в житті, разом – на тому світі?.. А ми?.. Напевно, з’явимося на небі, як сузір’я. Або, як у цьому житті зі своєю гіркою долею, не знаходячи одне одного, залишимося у вічній розлуці й на тому світі? Що зробить із нами та горезвісна глобалізація?! Нехай живе вічно наш народ. Якщо він житиме, люди не будуть такими самотніми, шукатимуть щастя в якихось простих речах та вічних, загальнолюдських цінностях. Якби я був художником, створив би вічними фарбами чарівну картину, що торкалася б сердечних струн: під великим куполом синього-синього неба на зеленій вершині пагорба сиділи б двоє аксакалів і розповідали людям, які зібралися довкола, давні легенди. А біля підніжжя пагорба щасливі хлопчик та дівчинка гралися б у ляльки...» Взагалі, кожне оповідання вирізняється чимось особливим. Народним гумором та дивовижною іронією наповнене 315

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

оповідання «Дерево розбрату». Буквально з нічого, як то кажуть, на рівному місці, виникає гострий конфлікт між двома сусідами, до якого хутко приєднуються десятки односельців: одні завзято підтримують Бектура, а інші – Акмата. І навіть розважливий очільник сільської громади не може заспокоїти людей, готових ось-ось влаштувати побоїще, дошкульно лупцюючи одне одного. Хтозна, чим би закінчилася ця люта суперечка, якби раптом не з’явився Скажений. «Ніхто не дав Таштану відсічі – все одно марно… Чоловіки, які прийшли, аби заступитися за дружин, про них забули, – вмить накивали п’ятами, і стрімко зникли по дворах. Не було нікого, хто б міг змагатися з Таштаном, тому його й звали Скаженим. В аулі не знаходилося іншого такого «героя», подібного йому. Коли Таштан напивався до безтями, то не впізнавав навіть рідного батька, й міг убити будь-кого; та і сам легковажно, байдуже ставився до смерті, не відступав. Зараз він «гарцював», смикаючи за поводи, і нещадно бив батогом навсібіч. Його дружина «добре» знала свого біснуватого чоловіка, тому першою втекла геть. Решта жінок, яким дісталося, нестямно волали, а кому все-таки пощастило уникнути ударів, умить поховалися в сусідніх будинках... Один дурень – десяти мудрецям рівня?! – ось як виходить… На вулиці швидко запанувала тиша. І дерево розбрату, і суперечки, пов’язані з ним, геть зникли з голів місцевих жителів. Бектур і Акмат, також залишивши своїх дружин, одними з перших втекли з поля бою. Не рівня вони Скаженому... Та пропади пропадом це дерево!..» В оповіданні «Скотиняка» постає справжнісінький монстр, нелюд, хоч і в людській подобі, який радіє навіть зі смерті найріднішої людини – свого тата… Ця моторошна, викривальна сатира теж примушує замислитися над власними вчинками. Бо жодні статки та посади не варті батькової сльози! «У дорозі до раю» постає дивовижний, колоритний дідусь, 316

Киргизька мова

сільський-філософ, який не закінчував університетів і академій, однак висловлює власні непересічні думки: «Наш давній богатир Манас говорив: «Я зібрав різноплемінних людей та зробив із них народ». Правильно?.. Манас об’єднав аж сорок дрібних племен, і тоді постав народ. Ось так!.. Саме тому киргизи й мають таку силу! Зміцнювали свій каганат, починаючи з просторів Алтаю, і до гирла річки Еділя побудували велику державу. Хіба одні киргизи могли освоїти та обробити стільки землі? Бо слово «киргиз» означає: народ із сорока племен. А скільки тих, які до нас додалися зовсім недавно?! Ось так, як ти й казав, найсильніший бере гору над слабким. У різні часи по-різному. А щоб бути сильним та очолити багато людей, потрібен розумний і владний хан. Інакше будемо, як кипчаки, уйгури і дунгани, які не змогли створити або зберегти свою державу і взагалі злилися з іншими народами… Авжеж, щоб дракон не розчавив нашого народу, треба зберегти свій дух, мову, традиції, звичаї. Адже народ тільки тоді збережеться і вціліє, якщо люди об’єднаються довкола сильних духом. А інакше – спочатку маленькі, потім середні, а з часом навіть великі народи стануть… кормом для дракона-супердержави!» Цікаво? Так, книжка зачаровує своєю неповторною ауроюмагією, не залишає читача байдужим. Вона – наголошую, геніально людяна, і в цьому особливість творчості справжнього Майстра, одного з найкращих сучасних письменників світу. Сергій Дзюба, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, головний редактор газети «Чернігівщина», письменник, перекладач, журналіст, літературний критик 317

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Краплинки думки

(з книги «Людина без Батьківщини») Крапля море створює. Автор У кожного – своє... Йду стежкою, розмірковуючи про життя. Раптом побачив мурашку під ногами. Повзе своїм шляхом із величезною ношею на спині. І ця травинка – в п’ять разів більша від самої мурашки. Бідолаха! Займається своєю справою. З жалю до цієї крихітної істоти, щоб не задавити, я переступив через неї. Проте ледь не впав! Мабуть, мураха зраділа: «Слава Богу, що отой велетень мало не гепнувся на мене!» – і поспішила своєю дорогою, прямуючи до сімейства. Звідки їй знати, що я – такий же смертний, як і вона, і теж маю турботи задля виживання. А я запишався тим, що зробив щось добре, і в прекрасному настрої покрокував далі. Несподівана смерть Літо в розпалі. У дворі – спекотно, неначе в лазні. Я сидів на тахті й нудьгував… Раптом з’явилася нахабна велика муха та закружляла довкола мене, торкаючись носа і вух, ніби заграючи зі мною. Я від злості зосередився і хвацько вперіщив по ній мухобійкою. Однак зненацька прилетіла інша муха й теж потрапила під мухобійку. Так бідолахи знайшли свою нікчемну смерть. Мені подумалося, що люди – теж такі... 318

Киргизька мова

Радість Маю оригінального родича Аскара, який приходить до мене через день пограти в карти. Для такого запеклого гравця навіть морозні зимові вечори – не перешкода. Такий неймовірний азарт! Виграє – немає людини, щасливішої за нього. А якщо вже програє, тоді у нього – невимовна туга. Авжеж, людині багато й не треба – всього лише дещиця радості! Ось тобі й на! Коли у мене народився старший син, навіть влаштував конкурс серед рідних та друзів, щоб дати йому ім’я. І що? Врешті-решт я сам вибрав досить незвичайне ім’я – Баястал. А моя дружина та близький друг Усен наполягали, що цей вибір – невдалий, бо такого імені взагалі не існує. Тож я вибрав інше ім’я... Тепер із зими 1998-го я мешкаю в селі «Маловодне». Виявилося, що первинна назва цього села – «Баястал». Ось тобі й на! Життя – це поїзд Років десять щодня добираюся на роботу в Бішкек потягом. Пасажири в ньому – різні: старі, молоді, чоловіки і жінки, зі своєю ношею – малими й великими клунками, пакетами та валізами… Настрої – теж різні: то радісні, то сумні. Хтось хворіє, а хтось навпаки аж пашить здоров’ям… Колоритний вагон рясніє різноголоссям: то шепіт, то гучний гамір… Туктук – трудяги-колеса дружно б’ються об рейки, а подорожні продовжують свій шлях. 319

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Десь «висипаються» пасажири з поїзда, а їх місця враз ніби сиротіють. Хтось не встиг вчасно, тож біжить слідом за потягом, махає рукою, вигукує: «Стій!» Та куди там... Не зупиняється ця безсердечна залізяка-машина. А я тут ніяк не зустріну вдруге одну прекрасну незнайомку! Як жаль – щемить серце і все чекає... Мені здається, що життя – таке, як цей поїзд, що все поспішає й прагне до невідворотної безодні. Мимоволі... Одного разу я їхав з Сокулука в Бішкек. Пасажирів – повно. Дивився на поле через вікно бусика, з сумом згадуючи свого молодшого сина, котрий загинув від рук хуліганів, заступаючись за їхню жертву, всього півроку тому. Пригнічений горем, я дивився на метушливе життя без синочка, на людей з нескінченними турботами. І раптом: – Салам-алейкум, Сапаш-байке, – пролунав поруч голос малознайомого добродія, журналіста-газетяра. – Прийміть моє щире співчуття – дізнався, що загинув ваш син... – Дякую, – відповів сумно. Ця співчутлива увага трохи підбадьорила… І тут чоловік поцікавився, скільки у мене дітей. – Троє синів і донька, – неохоче відказав я. – Слава Всевишньому! Тоді вам – не так уже й погано,– мовив він, ніби аж із заздрістю… Я, звісно, напружився. А юнак продовжив: – Кріпіться, Сапаш-байке. Моліться за життя і здоров’я інших дітей. А я ось втратив свого єдиного сина, і в мене не залишилося більше нащадків, – зітхнув добродій, розплакався і зійшов з бусика. Я мимоволі трохи підбадьорився й подумав: так отож… 320

Киргизька мова

Гніздо Почув схвильовані пташині голоси і виглянув надвір. Оце так! Поруч звели гніздо ластівки, бо прагнуть бути ближче до людей, шукають захисту. І їхні кумедні, гарненькі жовтодзьобі пташенятка тільки-но з’явилися на світ. Авжеж, не тільки людина, а все живе шукає надійний захист! Прикрість Як заходжу в автобус, то, за нашим звичаєм, молодь одразу ж встає і поступається місцем. Є совість. Радію, що у нас росте морально виховане, шляхетне покоління. Адже багатство народу – це його моральні підвалини. Однак, коли вже й дівчата встають і пропонують свої місця: «Дядьку, сідайте!», відчуваю прикрість і задаю собі питання: «Невже моя молодість пройшла?» Їм невтямки, що за такою зовнішньою старістю, у мене в грудях б’ється гаряче серце, яке у чоловіка не старіє ніколи. Так і хочеться закричати: «Я ще молодий!» Згадалося, як одного разу промовив «майстер на всі руки» (музикант, співак, поет, художник та водій) Казакбай Абдишев: «Життя, виявляється, проходить непомітно, а серце не старіє». Воістину так. Думки та бур’яни Після зливи мій квітник густо заріс бур’янами. Тож я почав зі злістю оберемками виривати їх із корінням, щоб знову не виросли. Подумав: «Оце б вирвати отак усіх паразитів сус321

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

пільства, як ці бур’яни, з корінням, позбутися їх назавжди!» Я ніби зганяв свою злість на всіх отих паразитів, вириваючи трикляті бур’яни… Якби ж то! Веління долі Відомий дитячий письменник Муса Жангазієв, незважаючи на восьмий десяток років, завжди бігав голим торсом, займався йогою, взимку купався в крижаній воді, стрибав, як лань. Всі були впевнені: такий добродій запросто перейде столітній рубіж. Не судилося: загинув під колесами тролейбуса… «Що на лобі написано, те й станеться!» – говорили старі. Якби ж люди точно знали, коли вдарить смерть... Дух Манасу Чесно кажучи, я так і не дочитав цілком і детально наш незрівнянний епос «Манас», просто неосяжний за величиною. Читав уривками. Але знаю весь сюжет і зміст епосу. Як? Я навчився вільно читати і писати ще в дошкільному віці. Пам’ятаю, як мій батько і дід Дорду, також інші старці збиралися в нашому домі й слухали «Манас» у моєму читанні. Заповітний тритомник епосу в синій палітурці був надією і любов’ю людей, які вкотре змушували мене читати та перечитувати епос голосно і виразно. Виявляється, цей воістину видатний пам’ятник духу міцно засів у моїй душі ще з дитинства. Ось у чому – моє багатство і моя перевага над тими, хто ще не знайомий із «Манасом»!

322

Киргизька мова

Мова птахів Надворі стояла рання весна. Одного разу я почув жалібне цвірінькання пташки. Мені здалося, що їй загрожує якась небезпека… Так і є: незнайома чорнява пташечка хоробро перепиняла шлях значно більшому птаху, котрий хижо атакував її гніздо. Пташечка відчайдушно захищала свою домівку! Втім, як тільки ворог відступив, залишив у спокої цю мужню пташку, її тривожне цвірінькання вмить припинилося. Я знову нагострив вуха, чекаючи продовження. Та ні, все стихло. Лише віддалік лунав безтурботний спів іншої пташки, задоволеної своїм життям. Ось тоді я згадав слова свого покійного друга Шаршенбека: «З часом я став розуміти мову птахів… Виявляється, ми – такі ж істоти, як і ці пернаті. Дарма вважаємо, що розумніші за них. Гординя переповнює людей, і дуже ми відійшли від природи». Я тоді посміявся над його словами й сказав: «Ти, друже мій, трошки сходиш із розуму, облиш такі філіппіки». Він мав рацію! Виявляється, якщо уважно прислухатися, можна цілком збагнути сенс і добре зрозуміти будь-який звук тваринного світу. Комуз Матуся мені розповіла, що колись батько дуже захотів навчитися грати на комузі, такому чарівному музичному інструменті. Тож він відправився до знаменитого музиканта Чалагиза Іманкулова – навіть заради цього залишив колгоспних овець напризволяще. Пропадав цілих три місяці у «відрядженні», поряд з аксакалом Чалагизом. Навіть нас, родину, забув! Коли тато повернувся, цілими днями грав на комузі. При323

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

чому ніколи не повторював мелодії – щоразу вигадував нове. Мене, трирічного хлопчика, батько садив на коліна і давав тримати зубами голівку комуза під час гри на інструменті. Пам’ятаю, я навіть засинав, куснувши комуз, відчуваючи його вібрацію всім тілом і душею. І хоч мій талант справжнього музиканта так і не прокинувся, але моя душа живе разом із духом та мелодіями батька й мого народу. Коли мені сумно або обсідають тривожні думки, я беру комуз та лину в неосяжні далі батьківської мрії. Таємниці води... Наше диво-озеро Іссик-Куль здавна овіяне сакральною таємничістю, сповнене особливою енергетикою. А чому? – запитував себе довгі роки. Коли я прочитав у 2007-му результати багаторічних скрупульозних досліджень японського вченого Масару Ямото «Таємниці Води» – про те, що цей рідкий мінерал має чудову здатність накопичувати інформацію звідусіль і, залежно від середовища, змінює структуру та характер, я був щиро вражений. Адже від характеру музики, квітів, молитви, вода змінює властивості й може стати фактором цікавих подій. Наприклад, зцілити безнадійно хворих людей або навпаки стати для когось отрутою… Отже, якщо крапля води здатна змінювати свій характер та впливати на організм або цілий соціум, то можна уявити, як величезне озеро-море Іссик-Куль, глибиною близько 700 метрів, впливає на долі людей! Тільки як стародавні киргизи дізналися про такі дивовижні властивості води – без жодних потужних комп’ютерів та мікроскопів? 324

Киргизька мова

Кров і гени Киргизи здавна казали, що кров і гени визначають характер людини. Тож слова «шляхетний рід» характеризують інтелігентну людину, а вислів «погана матка» – «маминого синка»… Які ж глибокі слова! Але ця глибина відкрилася лише в ХХ столітті, після успішних відкриттів в області генетики. Мені здається, слово «ген» недарма співзвучне нашому слову «кан» – кров... Проте як киргизи дізналися про генетичні особливості крові, не маючи ніякого обладнання? Знамення матері Коли радянська влада тільки почала поширюватись у нас, прийшли європейські звички, іноді – чужі для нашого довірливого народу. Дідусь (батько моєї матері) розбалував свою доньку так, що з дитинства привчив до куріння, промовляючи: «Моя донечка буде курити лише папіроску – елітний тютюн!» Причому він доставляв із міста кращі сорти сигарет спеціально для неї. Мабуть, вирішив, що це – показник високої культури… Наразі я не схвалював цю звичку матері й постійно її просив, аби вона нарешті кинула палити. Куди там! Курила цигарку за цигаркою, незважаючи на сильний кашель. Я жалів її. Вона сама кілька разів спробувала кинути, але не вийшло. Потім, коли я повернувся з армії, то побачив, що вона облишила цигарки… Неймовірно! Я дуже здивувався й поцікавився: як це вдалося? – Синку, – відповіла вона, – ти мені кілька разів наснився і увесь час просив кинути палити, інакше образишся… Одного разу я прокинулася і все – відтоді взагалі не курю, й задавнений мій кашель трохи відпустило. Отака радість. 325

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Після цього вона прожила ще років тридцять. Матуся, напевно, сильно скучала за мною, тож і виконала моє велике прохання уві сні. Ось яке велике серце Матері!.. Не цінуємо справжнє багатство Є у мене сусід, який дуже часто симулює: «Ой моя голова, ой так спина болить!», докучаючи своїм близьким. Навіщо? Адже кожна мить життя – дорога і неповторна! Залишивши це буття, як і всі, самотньо лежатимеш у темній та холодній могилі, де немає ні світла, ні повітря, ні твоїх рідних, котрі житимуть далі, без тебе. Якби симулянти, шукаючи співчуття близьких, помітили б знесилених, сліпих, безногих інвалідів, які навіть не можуть самостійно їсти та ходити в туалет! А таких хворих людей – немало довкола… От би тоді, помітивши цих стражденних, усілякі симулянти збагнули б, що нічого скаржитися, бо поки що цілком щасливі. Виявляється, маємо справжнє, безцінне багатство, але не цінуємо... Про гори Гори – це душа киргизів! У крові та серці кожного киргиза живуть і співають гори. Здавна саме гори рятували киргизів від лютих ворогів. Так завжди говорив мій дідусь. Під час своєї служби в Казахстані я сильно скучав за нашими горами: довкола – лише сумний, неозорий степ. Порожньо... Тож, коли повертався додому й побачив здалеку силуети рідних гір, я щосили, від усієї душі, заспівав народну пісню про дорогі моєму серцю гори, де виріс та розкошував. Аж розплакався від щастя, навіть забув на мить про матусю, яка мене чекала. 326

Киргизька мова

Інтелігентні тварини У народі є повір’я, що худоба та собаки – схожі на своїх господарів. Правда! Мій пес постійно сідає на камінь, спирається передніми ногами на дощечку й гордовито озирається довкола, крутіший Сфінкса. А моя дружина постійно картає його, маючи на увазі мене: – Ти бач, які «інтелігенти»: що пес, що його господар. Схожі, немов дві краплі води! Наразі так і є. Гени! Я – нащадок родовитих предків… То яким же має бути мій пес? А мій кіт! Ніколи не лягає просто на підлогу, як інші звичайні коти. Ні, він неодмінно розлягається-розпросторюється по-панському – на дивані чи в ліжку. Не проженеш... Обидва, і пес, і кіт, не знають, що таке випрошувати їжу або викрадати зі столу. Обидва стережуть мене, лягають поруч зі мною. Хоч я їх цьому не вчив. – Ну й котяра ж у тебе, друже! – щиро дивуються сусіди. – І взагалі, всі твої тварини – такі ввічливі та чистенькі, ніби ти тільки тим і займаєшся, що увесь час дресируєш їх. Однак насправді ти ж цим зовсім не переймаєшся!.. А виглядають вони при цьому, як справжнісінькі аристократи! Проте звідки у них подібні звички? Лише всміхаюся у відповідь: – Гени… Хто б міг подумати? Їжджу на роботу щодня повз гуртожиток № 2 нашого університету. І завжди дивлюся через вікно на милу для очей стару будівлю гуртожитку… Те спекотне літо 1970 року врізалося в мою пам’ять, як ро327

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

мантичне. Ми, абітурієнти, приятелі й водночас суперники, вдень читали, наполегливо готувалися до іспитів. А ночі проводили на жорстких кріслах, поклавши під голову скромні валізки, попри постійні гоніння міліцейських патрулів. Або йшли в якісь недобудовані приміщення, клали червону цеглу, стелили зверху газети і вмощувалися там, рятуючись від нічних перевірок. Отримати місце в гуртожитку було майже так само складно, як одержати квартиру! Тож зубрили, мріяли стати письменниками і журналістами… Тоді мені й не снилося, що наразі настане час і я редагуватиму урядові й парламентські видання, працюватиму з такими грандами, як Т. Усубалієв, Б. Осмонов, О. Текебаєв, М. Султанов та Д. Сооронбаєв; отримаю міжнародну літературну премію імені великого Махмуда Кашгарі, також стану переможцем багатьох міжнародних конкурсів, лауреатом премій Киргизстану, України, Кавказу, Росії, Азербайджану, Казахстану... Тоді і в найсміливіших мріях не думав, що, як відповідальний секретар Національної спілки письменників Киргизстану і заступник народного поета Омора Султанова, сидітиму поруч зі знаменитим Ч. Айтматовим, вітатимуся за руку з нашими великими аксакалами-академіками Т. Сидикбековим і Х. Карасаєвим, яких вивчав у підручниках. Пізніше я збагнув, що мрії та правильно поставлені цілі ведуть людину до найнесподіваніших висот, якщо сильно постаратися. Ось тільки наш пам’ятний гуртожиток стоїть, не зачеплений вітрами часу… Листя жовте Обсипається восени листя, нагадуючи великих соратників та яскравих сучасників, з котрими пролетіла моя бурхлива 328

Киргизька мова

молодість, однак які вже, на жаль, відійшли у вічність. Так само, як жовте листя ніколи більше не вкриє гілки дерев, тепер уже ті чудові люди не повернуться до нас. Їхні полум’яні життя згасли назавжди. Поява нових поколінь – не що інше, як неминуче повторення нашого неписаного закону: поступися місцем молодим, новій порослі. Всі, хто нині живе, коли-небудь полине в засвіти. Жорстока закономірність! Шаную усіх людей, які живуть, ніби не знають, що одного разу настане їхній кінець. А ось чому йдуть із життя молоді люди, не розумію… Видіння Коли народився мій молодший, довго не міг дати йому ім’я. Раніше у мене народилися троє синів. Цього разу ми з дружиною чекали донечку, та... Два дні пройшло, як виписали додому, а імені ще немає. Повернувшись із роботи на заводі, стомлений, ліг спати і швидко заснув. Хоча ніби й не спав, адже бачив кімнату, меблі та речі зверху, зі стелі. Раптом крізь вікно навпроти поважно з’явився сивобородий худорлявий старий, надто вже знайомий... Зупинився переді мною, зависнув у повітрі. Я хотів встати і привітатися з ним, як належить молодому, але він, ніби беззвучно, владно наказав: – Та лежи і не ворушися! Я мимоволі погодився. А він почав дорікати мені: – Чому досі не даєш ім’я своїй дитині? Батько ти чи ні? Що ти за тато такий?! Я почав виправдовуватися – мовляв, не можу підібрати потрібне ім’я. Тоді гість несхвально поглянув на мене: 329

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Не бреши! Кого ти збираєшся обманювати? Батько дитини повинен піклуватися про ім’я майбутнього нащадка ще з появи в утробі матері, з часу його зачаття!.. Недобре... Втім, я вірю в тебе. Гаразд, назви його Акбаром. Амінь, – і старий одразу ж розчинився в повітрі. Прокинувся я, лежачи на підлозі – звалився з дивану. Дружина стояла переді мною вражена: – Що з тобою, любий? Ти так крутився та стогнав!.. Коли я їй розповів про своє видіння, вона за звичаєм нашвидкуруч почала готувати корж у маслі. Ми помолилися за душі предків і назвали синочка Акбаром. Що ж, інколи трапляються в нашому житті отакі таємничі, дивовижні, начебто нелогічні події… Відтоді минуло вже тридцять років (коли пишу ці рядки), а секрет того неймовірного видіння досі так і не зміг розгадати… Чи все ж таки ще відгадаю?! Сновидіння В одну з лютневих ночей я знову бачив сон. Хтось ніби шепнув мені на вухо, що, можливо, я скоро втрачу одного зі своїх синів… Серце тьохнуло! Відчуваю, що це сон. Спросоння я почав благати, називаючи імена синів: «Не чіпай моїх дітей, забери краще мене!» Прокинувшись уранці, не знав, куди себе подіти. Крім, «Бережи моїх дітей, о Боже!», більше нічого не міг промовити. Через три місяці безвинно загинув мій молодший синочок – Акбар… То які ж сили попереджають людей про біду? Чи існують духи? За що Вищі забрали мого двадцятирічного сина? Ось тоді я й згадав про давнє видіння після його наро330

Киргизька мова

дження… Невже забрав його той старець, що прийшов тоді до мене й наказав терміново дати ім’я? За що?! А я ж думав, його береже янгол-охоронець. Забрали сина... Де та вища справедливість, властива Богу? Закон природи З дитинства я помітив одну цікаву закономірність – щодо верховенства чоловіка. Мій батько був чабаном. Коли виводили овець і кіз зі стійбища на пасовище, завжди на чолі худоби був еркеч – козел-шляхопровідник. Він же постійно вів овець та кіз із пасовища на стійбище. Худоба слідувала тільки за ним, буквально нікуди – без цього еркеча. А кінський табун завжди веде і оберігає жеребець. Курник – у повному підпорядкуванні півня… Наївне запитання: «Чому так?» Виявляється, самець – від природи голова, провідник і захисник усієї зграї, череди, отари, сім’ї. Однак тепер, із приходом гендерної демократії, роль чоловіка в родині надто мінімізувалася, тож авторитет глави сім’ї впав. Тому в таких будинках зараз руйнуються родини. Порушилася злагода і в народі! Адже порушився Великий Закон Природи – верховенство чоловіка, очільника сім’ї. Генії Загалом, вся творча братія – дивний народ… Особливо киргизи, як мені здається. Всі, кому не лінь, вважають себе мало не пупом землі і такими собі «невизнаними геніями». Головне, всі знають, що генії народжуються один – на мільйон людей. Та, як мухи довкола вершків, кружляють навколо усіляких премій і призів. Дивно, чи не так? 331

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Гордість Мій третій син Азат і невістка працюють у відомій газеті «Супер Інфо». Щодня я приїжджаю на роботу на їх автівці – спершу вони підвозять мене. Є перехрестя на вулиці Фучика. Там, біля світлофора, останнім часом з’явився підліток, який узагалі не може ходити. Тому він просить милостиню. Зранку сидить на своєму візку й чекає. І, на відміну від колишньої прохачки – тітоньки-таджички, цей юнак не чіпляється наполегливо до перехожих. Він навіть не дивиться в очі людям, а сором’язливо сидить, схиливши голову. Ніби переживає через свою інвалідність та вибачається перед нами. Ми періодично допомагаємо йому, хоча ззаду кваплять інші водії. Весь час я хвилююся, що наразі не зможу підтримати хлопчину. І ось, сьогодні знову сидить він. Благо, не було транспорту спереду, та ззаду машини вишикувалися в чергу й почали сигналити. Доки я збирався витягнути гаманець, син похапцем згріб у пригорщу купюри, які лежали в «бардачку», і цю безладно зім’яту купку грошей швиденько вручив хлопцеві. Той поглянув на Азата своїми стомленими очима і тихо промовив: – Хай благословить Вас Аллах! У його погляді я відчув глибоку подяку, в голосі – безмежну щирість. А також – невисловлений смуток, що він – не такий, як ми, і через своє каліцтво не може їздити на машині. У мене – клубок у горлі, а на очі виступили сльози… Хоча, звісно, я відчув гордість – за великодушність і шляхетність мого сина: ось він – рідний спадкоємець, справжній нащадок добрих справ наших предків! 332

Киргизька мова

Втім, я постарався приховати свій погляд. І чому Бог створив людей нерівними? Поклик крові Дивуюся силі та спроможності великої і святої матері-природи. Одного разу окотилася наша кішка і вивела на світ двох кошенят. Але невдовзі вона раптом залишила цей світ. Закопали її. А ті пискляві дитинчата – такі ніжні і безпорадні! Ледве вдавалося їх нагодувати – соскою з молоком. Через кілька місяців одне кошеня неабияк здивувало мене. Дивлюся, цей крихітний ще котик зловив мишу і тримає в зубах. Коли я наблизився до нього, він аж «загарчав», ніби захищаючи свою здобич, як завзятий звір. Здавалося б, ніхто його змалечку не вчив, як саме полювати на мишей і потім захищати власні трофеї. Як же ця малесенька істота перейняла звички своїх пращурів, що тривають мільйони літ еволюції? Отже, в крові «сидить» інстинкт мишачого полювання! Це, напевне, тому, що кров – рідина, а вода – носій інформації. Можливо, все у людини передається через кров: її характер, звички, здібності та інше... Недаремно є народна приказка – «сидить у крові». Тільки ж як предки могли в давні часи зробити подібний висновок, якщо у них не було сучасних точних приладів – комп’ютера, мікроскопа, біотехнологій?.. Багач, волоцюга і я Сиджу в робочому кабінеті. І раптом директор із повагою звертається до мене: – Шановний Айдарбеку, ходімо розвіємося, а то, мабуть, стомилися. 333

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Хто б заперечив, якщо пропонує начальство повеселитися!.. Сидячи в машині-мрії – у чорному джипі, я відчув блаженство гарної їзди. Завітали в казковий ресторан «Стара фортеця», де обслуговують дівчата-красуні і лунає, радує душу чудова музика. Одне слово – рай! Для заможних панів… Потім ми грали в більярд, відвели душу міцними напоями. Начальник раптом стрепенувся: – О, вже час! Мені треба терміново забрати дітей зі школи. А зранку знову клопоти, – забідкався він. Я ж був на сьомому небі від щастя. «Одне гарне частування для бідняка – рівнозначне середньому достатку в житті» – говорить приказка. Додому мене доставили на тому джипі. Чи багато людині треба?.. Так я блаженно міркував, коли побачив знайомого безхатька-волоцюгу, який порпався в смітнику. Мабуть, цей бідолаха шукав що-небудь поїсти, або порожню пляшку, аби здати за копійки. Комусь – напевне, рай, а комусь – пекло і на цьому світі... Наразі багач, мій начальник, пожинає плоди свого розуму? Втім, бідний волоцюга був по-своєму спокійним та умиротвореним… Думаю, він також інколи почувається щасливим. Може, навіть щасливішим за мого заможного начальника! Боже, сонце світить всім однаково. Але з народження одним судилося стати багатшими, а іншим – біднішими. Волоцюга впізнав мене і поважно вклонився, відступив із мого шляху. Багач-начальник гордовито від’їхав на своєму дорогому авто… А хто я між ними, якому по-різному висловили повагу настільки різні люди? Можливо, найбагатший – це я?!

334

Киргизька мова

«Бешкетниця» Наймолодша і найсолодша з усіх дітей – моя п’ятнадцятилітня донька Меєрім. Одного разу «вкусила» так, що не забуду ніколи. – Бешкетнице, налий-но татові чаю! – пожартував я, як завжди, сидячи за робочим столом. – Хвилинку, батьку-бешкетник… – промовила у відповідь. Помітивши мій збентежений погляд, із невинною посмішкою відказала: – А що ви наразі дивуєтеся? Хто ж батько «донькибешкетниці»? Ось так вона поставила мені «мат». А що я? Промовчав. Зараз молодь – дотепна і винахідлива, як у всі часи. А донечка вся в мене – батька-літератора. Упертий З моїм третім сином Азатом ми часто сперечаємося через дрібниці. Я зазвичай починаю вчити його премудростям, щоб у житті не зазнавав невдач. Але він не поступається. – Знову те саме… Перестаньте сперечатися, упертюхи! Один за іншого розумніший! Невже ви не можете знайти спільну мову? – не витримує наших дискусій моя дружина. Втім, я потай радію, що ось росте добродій, який міцно відстоюватиме власні переконання в житті. Нехай навіть помиляється, але має свою думку! Отже, син шукає себе. Це – позиція переможця! Все одно йому пощастить у житті, адже успіх любить наполегливих. Натомість кепсько чоловікові, що швидко здає позиції й хилитається, неначе маятник.

335

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Мета життя У молоді роки міркував: «Чому я народився на білий світ?! У чому мій обов’язок, моя місія, якщо людині призначено вмерти один раз?!» Це були найболючіші питання. А тепер мені здається, людина живе заради лише кількох слів, сказаних уже після смерті: «Він був хорошою людиною». Авжеж, життя дається тільки заради цього. Бо, якщо скажуть: «Він був поганим», людина перевернеться у могилі! Жук Дошкільням я пас овець у горах, бо мій батько був чабаном. Цілими днями я бродив по горах і долах, пізнаючи цей світ. Чомусь мені подобалося гратися з жуками-скарабеями. Вони ж постійно скачують в кульки… кізяки! І так цілий день невтомно вовтузяться… Що з тими кізяками ці жуки роблять? Мені було невтямки. Природа їх так запрограмувала, що, попри перешкоди, ці невтомні трудівники штовхають ношу в обраному напрямку. Найчастіше вони отак і залишаються під тими своїми кульками. Але, головне, ніколи не звертають з обраного шляху! З цікавості я намагався повертати їх у зворотній бік, а вони все одно не відмовлялися від свого орієнтира. Тільки б їм було що штовхати, «сізіфам» крихітним... Та й люди мало чим відрізняються від цих жуків. Перевал Хто з нас у дитинстві не катався взимку по снігу та кризі? На всьому, що здатне ковзати – простеньких лижах, санчатах, навіть тазиках… Видираєшся на вершину сопки та й мчиш собі з вітерцем, 336

Киргизька мова

усе галасуєш і регочеш. Прискорення таке, що багато хто на півдорозі падав, перевертався, робив такі кульбіти, які й не снилися циркачам. Тож хоч набивали собі ґулі та синці, азарт від катання на снігу не зникав. Тепер, уже на шостому десятку років, згадую минуле й тужливо заздрю своєму дитинству. Перейшов екватор життя – та й котишся все швидше вниз, як на тих санчатах! Час так швидко летить, що його прискорення не залишає жодного шансу навіть озирнутися, щоб зібратися з думками... Душа «Ніщо не з’являється з нічого, а з того, що є, нічого не зникає…» – так стверджують науковці. «Все від Бога…», – промовляють священики. Тільки куди подінеться душа, коли людина залишить цей світ? Хто ж покаже місце її перебування і, взагалі, знайде нарешті відповіді на всі ці давні запитання? По-моєму, душа людини – як свічка. Доки горить – світить, залежно від своїх можливостей. А коли догорає – немає її. Зникає! Жінкознавство Спробуй перемогти – доведи протилежне тому, що говорить дружина, посперечайся з приводу її настанов. Не вийде!.. Отож розумні чоловіки й не намагаються перемогти своїх жінок. Тому, доки наші благовірні не будуть задоволені, чоловіче населення – нещасливе. Я виконую 99,9999... відсотків того, що каже моя дружина. Проте ніколи нічого не роблю на сто відсотків! Ось ту мільйонну, мільярдну частку я виконую самостійно. А інакше, що в мені чоловічого?! 337

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Націоналізм Кожна людина – частинка свого народу. Хоче вона цього, чи ні. Така природа. З’явився із земного праху, то й підеш назад туди. Я – теж такий… Тому дякую Всевишньому Творцеві за те, що створив мене киргизом. Втім, бути істинним киргизом – досить складно. Самообман Якось увечері замислився. Але не зміг осягнути глибину однієї думки. Зрештою, я припинив міркування і ліг спати. Здається, зрозумів, що багато думати – марно… Мабуть, нести тягар думок теж шкідливо, адже смертному не дано нічого змінювати. Все – суєта суєт. Бо наразі вирішується в Небесній Канцелярії. Тісний світ Здавна люди говорили: «Що користі від неосяжної широти світу, якщо чоботи тиснуть!» Здається, одного разу я зрозумів істинність цих слів. Повертаючись додому після роботи, виявив, що поруч зі мною немає ні дружини, ні дітей, ні натовпу друзів, і кишеня – порожня... Світ умить став тісним та незручним. О, Боже милостивий, пожалій своїх смертних створінь! Моя гідність Іноді заздрю навіть бджолам і мухам. Не можу вільно літати, як вони… Зате думки мої – стрімкіші, ніж усі найшвидші літуни. Благослови, Аллах, моє людське надбання! 338

Киргизька мова

Благородство Як згадаю свої дитячі мрії, так мене огортає смуток, що не зміг досягти їх. Хочеться заплакати, навіть убити себе. Але рідкісні хвилини спогадів про мої добрі діяння рятують мене. В ім’я чого живу? У молоді роки я думав, що у мене – нескінченне, вічне життя… Часто замислювався, навіть переживав, як я витрачатиму, використовуватиму такий життєвий ресурс?! Коли непомітно приповзли мої сімдесят, я усвідомив, що був лише одним із простих смертних і не встиг зробити що-небудь велике та героїчне. Можливо, доля моя така... Відомо, приходить час дивитися правді в очі. Як я наразі прожив, зумів виправдати заповіти предків? А може, запитуючи раз-по-раз отак себе, я намагався все-таки щось виконати? Можливо, в цьому й полягає мій життєвий подвиг?.. Запрошення Якось запросив мене на міжнародний форум до Туреччини керівник Союзу Євразійських письменників – вельмишановний Якуб-Бей. Я подумав: чи гідний такої високої честі, що наразі зробив такого великого? А може, й сам не помічав, хто я? Коли немає іншого виходу Коли надали мені тост, я розповідав про велике сонце, яке дарує всім однаково життя; описав красу місяця, що стане 339

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

нашим єдиним провідником у дорозі в безсонну ніч. Я говорив про цінність життя серед людей та почуття солідарності з усіма ними – щастя! Розповідав: тлінний світ дає можливість відчути значення людяності та здоров’я. Тому, коли руки-ноги – цілі, коли ти відчуваєш любов близьких, повагу друзів та визнання своїх скромних заслуг, – ось справжнє блаженство! Той чоловік мене не зрозумів, адже його погляди виявилися інакшими. Тож я просто похвалив його та побажав, аби він досягнув бажаного: влади і багатства… Він аж засяяв і з радістю сприйняв мої приємні для нього слова. Авжеж, коли немає іншого виходу, доводиться брехати. Ну, що ж я міг йому сказати, коли ця людина зовсім не розуміє, в чому полягає сенс життя? Старість Тільки після 60 років я почав усвідомлювати слова людей похилого віку, незрозумілі мені в дитинстві, які говорили, що в старості мучить безсоння. Великий Всесвіт так чи інакше впливає на життя і долі людей, незримо і послідовно. Живемо, радіємо, сумуємо, насолоджуємося й відчуваємо муку, народжуємося та вмираємо – і так безкінечно. З’являються часом пророки і святі, які залишають за собою великі вчення; з’являємося і зникаємо – прості смертні, встигнувши залишити після себе скромні здобутки, своїх нащадків; переживаємо, що приходить час, і невблаганна смерть забирає нас, усіх по черзі; зате народжуються все нові покоління на білому світі. Міркуєш про всі ці події та явища, й долає тебе безсоння. Отак і настає старість, коли старіють і думки твої, коли тобі цілий світ стає тісним, примножуючи страждання... 340

Киргизька мова

Кінець світу? Наша Земля-Матінка все більше страждає, не витримує людство, котре плодиться і множиться у її лоні. Всі хочуть урвати від Матінки: добре жити, харчуватися, одягатися, насолоджуватися благами цивілізації, але при цьому людям усього замало. Планета стає все тіснішою, а природа – все біднішою. Невже настає Апокаліпсис? Кожен третій у світі – китаєць, але Китай – годувальник і постачальник значної частини людства: від Євразії – до Америки. Що б ми робили, якби не працьовиті китайці, і що ми можемо тепер без них? Прийшов час: якщо чхне Китай, то здригнеться увесь світ! Закон рівноваги Мудрий вислів пращурів «рівний – рівному товариш», виявляється, компонує думка океанської глибини та вселенських обширів... Тому героя цінує тільки герой, талант цінує лише справді обдарована людина. Це – закон рівноваги. Боягузів супроводжують страхопуди, подібні до них; у дурня приятель – такий же нерозумний; кожному – своє. Крилате життя Проходячи через небесну ущелину Ак-Суу, де залишилися сліди моїх пращурів, я звернув увагу на орла, який повільно кружляв у синій височині. Отож я зупинився і пильно спостерігав за красивим польотом Царя неба. Чи помітивши блиск моїх очей, чи з іншої причини, орел раптом прискорив свій політ, з гідністю вимахуючи могутніми крилами, і невдовзі 341

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

зник із поля зору. Шкода, що таке дивовижне видовище навряд чи більше повториться. Подумалося, що коли-небудь я також розчинюся в бездонному небутті. Тому до тієї миті треба встигнути зробити якомога більше добра. А ось яким чином?.. Горілчані обставини Горілку п’ють дурні безмірно, доходячи до свинства. Розумні ж п’ють цю «вогняну воду» з горя, що життя коротке, так і не досягнувши бажаного. Недоумство та неосяжність таємниці Життя – теж трагедія. Бідність – велика перепона для досягнення мети. Тому інколи доводиться пити… Багатство Мабуть, багатство також п’янить смертного. Незрілий розумом багатій не визнає навіть Бога, веде неправедний спосіб життя, купається у розкошах і стає чванькуватим. Бо забуває, що народжений, як усі інші люди, тому тільки жменя землі дістанеться після смерті. Фортеця Приятель-поет Замірбек Іманалієв – для мене «байку», постаршинству. Він каже: «Називай мене по імені, адже всього рік-другий різниця між нами». А я вперто повторюю: «Ні, Ви все-таки старші за мене». Щоб не зраджувати традиції батьків, тримаюся, мов фортеця. При зустрічі, або коли прийме на груди хоч сто грамів «того дружка», Замірбек байку телефонує і задає одне й те ж 342

Киргизька мова

питання: «Ну як ти там? Атакує дружина твою фортецю?» Це так, жартома. «Та ні…» – звично відповідаю я. Але іноді, заради того, щоб почути його жарти далі, кажу: «Здається, намічається наступ». Тоді він на повному серйозі верещить: «Ти що, ніколи не здавай фортецю живцем! Здаси – вважай, пропав назавжди!.. Потім ніколи вже не повернеш! Ці жінки постійно атакують, щоб завоювати наші фортеці! Дай їм тільки волю, – бач, вони які!» Замірбек каже всерйоз: поступатися дружинам ні в якому разі не варто і не можна бути підкаблучниками. Напевне, йому невтямки, що ми давно вже добровільно здали всі позиції й віддали коханим свої «фортеці» – з нашої ж власної волі! З киргизької переклав Сергій Дзюба

343

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Китайська мова Як суддя віслюка допитував Китайська народна казка

Жив собі колись бідняк Ван Цзи Ван на прізвисько П’ятий. І був у нього віслюк, на якому той хмиз та вугілля возив. Інших руки годують, а бідняка – спина віслюка. Тож і беріг чоловік свою худобину, немов скарб коштовний: напував, годував, дрібну травичку і то сікачем для нього рубав. Так він оту тварину викохував, що шкура у віслюка стала гладкою, а щетина – блискучою. Хто не гляне – всяк похвалить. А й справді – скарб чотириногий! Щоправда, впертий, та на те й віслюк! Зранку до ночі копитами б’є, відпочинку собі не дає… Однак добром на чуйне ставлення відповідав – трудився невтомно і сумлінно. На іншого ослика взагалі нічого важкого нав’ючиш, а цей – такий витривалий і спритний. Одного разу нав’ючив бідняк на свого віслюка вугілля дров’яне та й повіз у місто продавати. Приїхав, тварину до воріт прив’язав, а сам мішок із вугіллям продавати поніс… Повернувся – немає його віслюка! Замість нього до дерева якийсь інший – ледачий – осел прив’язаний… Збентежився бідняк, заметушився: то в один бік побіжить, то в інший, – де він тільки свою худобину не шукав! Та його віслюка й слід пропав… Розсердився Ван Цзи Ван і потягнув чужу тварину до судді Бао – скаргу подавати. Ось тільки не знав, кого відповідачем назвати. Думав-думав і на осла ледачого скаргу подав!.. Вийшов суддя Бао в зал, став справу розбирати. Дійшов до скарги Вана П’ятого, наказав вартовим відповідача привести в зал і давай його лаяти: 344

Китайська мова

– Ти звідкіля взявся? Як ти посмів чуже ім’я присвоїти, себе за іншого видавати?! А віслюк голову похнюпив, мовчить, хоча б слово промовив. Ще більше розлютився суддя Бао, як стукне колотушкою по столу, як зарепетує: – Ану негайно одягніть на цю почвару намордник. Запріть під арештом на три дні – не годуйте й не напувайте. А після цього знову допит учинимо! Ледь не розсміялися вартові, та не посміли. Довелося їм виконувати наказ судді Бао – заперли чудернацького відповідача... Тим часом, ця новина на всі чотири сторони рознеслася. Здивувалися люди – ніколи ж раніше про таке не чули! І на третій день, коли знову був призначений суд, не сотні – тисячі людей заполонили залу. Кожному хотілося подивитися! Три рази в барабан ударили – й увійшов суддя, сів на своє місце. Вартові одразу віслюка притягнули: черево у нього запало, голова опущена, – дивитися шкода. Вперіщив суддя колотушкою по столу та як закричить: – Гей, сторожа! Призначаю цьому відповідачеві покарання – сорок ударів батогами, і лупцюйте його якнайдужче! – Так, пане суддя, слухаємо, – разом відповіли стражники, взяли батоги й заходилися осла дубасити. Десять, двадцять,тридцять… Аж ось і сорок разів поспіль його вперіщили. Нарешті суддя наказав: – Тепер відпустіть відповідача – нехай іде куди хоче. А віслюк же три доби просидів запертий, не їв та не пив, і сорок батогів одержав, страху натерпівся… Вилетів на волю, немов навіжений, та як помчить – тільки його й бачили!.. Втім, звелів суддя одному з вартових і Вану П’ятому по сліду тієї тварини піти – подивитися: в чий двір забіжить капосна худобина – той і господар, а отже справжній злодюга, який 345

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

роботящого віслюка поцупив і на свого безпутного ледацюгу замінив… Отож пішли Ван Цзи Ван та вартовий по сліду, а за ними ще п’ятнадцять роззяв ув’язалося, – цікаво, чим же це все скінчиться! Аж дивляться – віслюк до одного господаря в хутір забіг… Отак і відшукали підступного злодія, якого тут же, хутко привели до хитромудрого судді, й крадій отримав по заслугах. А Ван П’ятий знову став щасливим, адже знайшов свого дорогоцінного віслюка! З китайської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

346

Кумицька мова

Кумицька мова Нур’яна Арсланова-Ідрісова (Дагестан):

«Не обламай мені надії крила!» Поетеса, перекладач, журналістка. Народилася 12 вересня 1989 року. Закінчила Дагестанський державний університет (філолог). Працювала редактором в Буйнакській газеті «Халкъны сеси» («Голос народу»). Нині працює вчителькою кумицької мови та літератури в Махачкалі. Нагороджена на конкурсах «Кращий учитель рідної мови» в 2017 та 2018 роках (м. Махачкала). «Людина року» (МКО «QUMUQLAR», 2018). Учасник Першого форуму молодих письменників тюркського світу (м. Стамбул, Туреччина) та XII Фестивалю тюркської поезії (Казахстан, Туркменістан). Перша публікація – в колективному збірнику віршів «Зустріч біля джерела» (2012). Перша власна книжка – «Аямдагъы гёбелек» («Метелик на долоні», 2014). Переклала книгу видатного французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» кумицькою мовою. У 2019-му побачила світ нова збірка віршів Н. Арсланової «Далилим ёкъ юрекден башгъа» («Доказу немає, крім серця»). Зараз її вірші перекладені 13 мовами, зокрема українською, російською, англійською, німецькою, турецькою. Рада директорів Спілки письменників та істориків Центральної Азії «Янгі Овоз» нагородила Нур’яну Арсланову медаллю «Туран Бірімдігі». З 2017 року – член Спілок письменників та журналістів Росії. 2020-го нагороджена Почесним дипломом Міжнародної 347

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

літературно-мистецької Академії України за власний доробок і популяризацію української літератури в Дагестані. Заміжня, матір трьох дітей. *** Поет – актор, що проживає роль В сонеті кожнім, мріях про свободу, – Душі його болять мільйони доль, З пером до аркуша на сповідь знов приходить. Співала про розлуку в сотнях фраз – У снах безмежних і земнім світанні, Не пурхала по квітках повсякчас, – Навіки вірна справжньому коханню! Так, полюбила раз і назавжди – До днів останніх, як дружина, мати; І навіть скарб джерельної води З коханням чистим цим не порівняти. Хай сто джигітів у моїх віршах, Лише один герой у серці й мріях. А де він у рядках – чарівний птах? Ми з музою самі не розумієм… Коли ж у вирій відлетить душа, У строфах тіло житиме на світі; В пустелю лиш перетворю вірша, Якщо джигіт забуде про піїта.

348

Кумицька мова

*** Неначе кінь, що лине до зірок, Лечу додому – з трепетом, мерщій; Все притискаю до грудей квиток, І знову – світлий спокій на душі. А ночі оксамит – мов квіт у лузі, Який до болю дорогий мені; Там – чоловік і донечки, і друзі, – Без них – нестерпно тут, на чужині! Таких розлук із близькими боюся, Цілую неню подумки в щоку; Вдивляється у небеса матуся – Хвилюється, як завжди, за доньку. Тривожний погляд (раптом що помітить?), Не тчуть їй зорі килим у цю мить… Лиш матінка одна у цілім світі Зі мною разом, як завжди, не спить. Розправлю крила з літаком натхненно – Окрилена тепер душа, мов птах, Тому що найрідніша в світі неня З молитвою чекає на вустах!

349

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Випробувань багато у житті, Хоч як подруга часом – власна доля… Терплю твої уроки непрості, Та де знайти на все достатньо волі?! Потрібні жінці, наче кораблю, Натхнення й міць, а не гірке безсилля… Лиш про одне я, доленько, молю – Не обламай мені надії крила! Хай чорні дні, мов пні, за виднокрай, І кришаться, як хліб, нетлінні «мощі»… Лише благаю, доле, не чіпай Близьких, що за життя моє дорожчі! З кумицької переклав Сергій Дзюба

350

Латиська мова

Латиська мова Імант Аузінь (Латвія):

«Поезія – це переживання життя…» З Імантом Аузінем мене познайомив видатний грузинський та український письменник Рауль Чілачава. «Імант – чудовий поет і перекладач, великий трудівник, класик сучасної латиської літератури й дуже хороша людина!» – сказав Рауль Шалвович. Ну, що може бути кращим за розкіш спілкування з настільки цікавим співрозмовником?! Імант Аузінь народився в 1937 році. Дебютував у 1956му. Закінчив історико-філологічний факультет Латвійського університету. Працював у редакціях газет і журналів, у видавництві, очолював Спілку письменників Латвії (19891992). У Латвії вийшло близько тридцяти його збірок віршів і поем, п'ять книг мініатюр та замальовок, чотири книжки літературно-критичних статей і есе. Вірші Іманта Аузіня перекладені п’ятнадцятьма мовами. Російською видані чотири його книги, а також – вибране «Вірші» (М.: Художественная литература, 1987). Перекладав поезію різних народів: українську, литовську, російську, чеську та ін., зокрема лірику Тараса Шевченка, Олександра Блока, Михайла Лермонтова, Марини Цвєтаєвої, Максима Рильського, Вітезслава Незвала, Тетяни і Сергія Дзюби, Олександра Кушнера, Олжаса Сулейменова, Рауля Чілачави. Поезія Іманта Аузіня відзначена Державною премією (1977), преміями імені Віліса Плудоніса (1990), Ояра Вацієтіса (2007). Чоловік талановитої письменниці й перекладача Ірини Цигальської. Друг класика латиської літератури, всесвітньо 351

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

відомого поета Кнута Скуєнієкса. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди (Україна, 2013). Я дуже вдячний Раулю Чілачаві за знайомство з дивовижною людиною – Імантом Аузінем! Видатний латиський поет відійшов у вічність, однак він лишається незабутнім. Ця розмова відбулася за його життя, у 2013 році. – Імант, розкажіть, будь ласка, про Вашу співпрацю з прекрасним грузинським та українським поетом Раулем Чілачавою, про переклади української класики і сучасної літератури в Латвії. – Все частіше переконуюся, що життя тяжіє до кільцевої композиції... З роками воскресають колишні захоплення, давня дружба, прихильності. Це стосується й літератури. Так сталося, що, крім сусідніх країн, я вельми рано для того суворого часу побачив і почати осягати Україну, Грузію, Казахстан. Це, як то кажуть, мало наслідки. Вперше про Україну й українців я почув від батька, коли він повернувся з гітлерівських таборів наприкінці 1944-го: разом із табірним другом – латишем і трьома українцями тато вдало втік до Нормандії з колони заарештованих – вночі, під час висадки десанту союзників. Школярем я вперше почув прекрасні українські пісні. А після четвертого класу мені подарували книгу «Тарас Шевченко». Така доля не може не схвилювати! Тим більше там надрукували й переклади деяких уривків віршів і поем Кобзаря. Їх було небагато, але вони закарбувалися на все життя! Мені й на думку не спадало тоді, що через десятки років ми з колегами ці рядки перекладемо по-новому, можливо, навіть краще... Таким був початок. А далі – вже ціла розповідь про перші зустрічі (1958; сту352

Латиська мова

дентська наукова конференція в Київському університеті; 1960 – Київ, Ірпінь: початок складання першого антології – 1963). І так далі. Навіть на двомісячні збори (в армійську газету) мене кілька разів викликали до України (Одеса, 1961, 1971). Ну, і Крим, Карпати, звичайно. Як тут не зацікавитися українською культурою, літературою? У 1961 році в моєму перекладі вийшло невелике «Вибране» Максима Рильського; пізніше для альманаху «День поезії» я перекладав вірші Тараса Шевченка, Василя Симоненка та інших українських поетів. Згадана антологія «Пісня, розпочата бурею», по суті, ознаменувала початок дружби з українською літературою цілої плеяди латиських поетів. Одне зі значних і довговічних відкриттів – раннє знайомство з майбутніми зірками української поезії – Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, Іваном Драчем та іншими. Під час декади латиської літератури в Україні (1965) ми з декотрими з них познайомилися особисто. Творче співробітництво продовжувалося, з’являлися й окремі збірки українських письменників різних поколінь у перекладах наших відомих поетів. Інтерес завжди був взаємним; для нас багато значили публікації в Києві та інших регіонах України. Деяка перерва настала в роки змін, коли трансформувалася вся структура літературних видань, видавництв та й не тільки. Здавалося, довголітня творча співпраця забуксувала років на десять, якщо не більше... Ось тут в якості високого представника Української Республіки прибув Рауль Чілачава... і виявилось, що деколи одній талановитій людині під силу те, з чим важко впоратися цілим інстанціям. Коротко: латисько-українські літературні зв’язки набули «другого дихання». Була відновлена також робота над пере353

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

кладами латиської поезії на грузинську мову і грузинської поезії – на латиську. За роки, проведені в Ризі, Рауль Шалвович здійснив першочергове – переклав і видав окремими книгами українською (активним помічником була пані Ія Чілачава) та грузинською мовами наших великих поетів ХХ століття – Райніса, Аспазію, Олександра Чака, Ояра Вацієтіса. У 2008 році побачила світ книга-білінгва вибраних поезій Тараса Шевченка «Доля», де зібрано все найкраще, що зробили впродовж приблизно ста років наші перекладачі; додані й переклади новітнього часу, зокрема дюжина моїх. А латиською мовою ми спільно (за участю пані Ії і моєї дружини Ірини) підготували нову антологію української поезії «Вітер з України» (2009): від Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки – до Сергія Жадана, Анни Багряної, Олесі Мамчич. Передмова, короткий огляд української поезії цього періоду, написаний Раулем Чілачавою, вважаю одним із кращих, які доводилося читати в антологіях. Я з радістю працював над двома книгами Рауля Чілачави: збіркою «Пісочний годинник» (2007, п’ятьма мовами; переклав латиською українські та грузинські вірші поета) і книжкою його вибраних віршів «Роль» (2009). Із задоволенням я працював і над збіркою вибраних поезій Олексія Довгого «Дотик блискавки» (2012); можна сказати, що ми знайшли один одного після моїх перекладів добірки його віршів у антології. Були й інші справи, тісно пов’язані з цією роботою: публікації в пресі, презентація книг, радіопередачі, спільні виступи в навчальних закладах Риги, зокрема – в українській середній школі. Про все не розкажеш. Але одну подію згадаю обов'язково: зовсім недавно, в листопаді, Рауль Шалвович, приїхавши в Ригу на міжнародну 354

Латиська мова

конференцію Ояра Вацієтіса, привіз щойно видану антологію латиської поезії грузинською мовою – в його ж перекладах. Відбулася презентація в Латвійській Академічній бібліотеці, зустріч у Ризькому державному технікумі. Про цю роботу я розповідав на своїх літературних вечорах (у Музеї Ояра Вацієтіса, в Будинку Євросоюзу), виступаючи по радіо і телебаченню... Що приваблює в особистості Рауля Чілачави? Обдарованість. Широкий кругозір. Цілеспрямованість. Діяльна любов до поезії, літератури. Плюс велика працелюбність та працездатність. Перший і головний приклад – щойно названі видання; другий – попри всю зайнятість на посаді посла, Рауль Шалвович встиг ознайомитися з основами латиської мови, щоб краще відчути лад і звучання оригіналів перекладних віршів... – Кого ще з сучасних українських письменників Ви знаєте й цінуєте? – Під час зустрічей у Києві, Ризі, Москві, в будинках творчості, за роки співпраці запам'яталося багато українських поетів. Сьогодні майже не віриться – була навіть коротка бесіда з Максимом Рильським (1961; по дорозі до Одеси я привіз йому в Спілку письменників України тільки-но видане його «Вибране»). Разом з Андрієм Малишком, Дмитром Павличком, іншими українськими поетами їздив виступати в Закарпаття (1965); а потім чув, як сміливо й аргументовано Іван Драч захищав Андрія Малишка перед вищим начальством у ЦК КПУ... До речі, Іван Драч нас – своїх однолітків (Ояр Вацієтіс, Маріс Чаклайс та ін.) знайомив у Києві з визначними цінностями української культури, зокрема Софійським собором і розташованою поруч Майстернею кераміки. Також він влаштував для нас перегляд тоді ще невідомого фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»... 355

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Так тепло й гостинно нас зустрічали в Україні завжди. Це – незабутні враження, про які ще варто написати! Тут коротенько скажу одне: українська література завжди була для нас і важливою, і цікавою; по-моєму, імпульси від неї отримували деякі найвідоміші латиські поети другої половини ХХ століття. Сподіваюся, ще з’являться дослідники цього явища. – Цікаво, що в Латвії пишуть про Україну? Більше позитивного чи негативного? – Інтерес і симпатії до України, до українського народу, до вашої багатої культури в Латвії існують здавна. Тож і ставлення – як до доброго сусіда. Звісно, в прямому сенсі ми – не сусіди; але, очевидно, точок дотику було стільки, що відчуваємо Україну своїм сусідом. Тим більше в наші дні! Для цього немало зробили Рауль Чілачава та його помічники. Зустрічі, інтерв’ю, статті, книги; як результат – підсумкова книжка «Приближение к Латвии. Откровения Посла» (Рига: «Bonmark», 2011, російською мовою), а тільки що – грузинською (під однією обкладинкою з антологією латиської поезії). Ця книга, в якій охоплено різні аспекти (історичні, культурні, економічні, відносини з Україною), знайшла живий відгук у Латвії. Слід відзначити внесок і наших журналістів, наприклад, аналітичні статті про Україну Атіса Климовича, добре відомого за його репортажами з «гарячих точок» планети. – Україну приймуть до Євросоюзу? Яка перспектива, поВашому, чекає наші держави в майбутньому? – Звичайно, законне місце України – в ЄС. Без України Євросоюз – неповний... А перспективи, по-моєму, такі: якщо добре підуть справи в Європі та у світі, то й нам усім буде краще. Так і повинно бути! – Латвія була однією з найбільш економічно розвинених республік колишнього СРСР. Приїжджаючи туди, у радян356

Латиська мова

ського громадянина складалося враження, ніби потрапив за кордон. Однак зараз нелатиші (але Ваші співгромадяни), яких – понад третини населення, скаржаться на нестабільність та утиски з боку корінної національності... – Основні проблеми у нас – одні й ті ж. Загальні. Починаючи з соціально-економічних. Скажімо, за квартиру, лікування чи буханець хліба всі платимо однаково – ту ж вельми сувору ціну; і зарплата, й пенсія виплачуються за одними і тими ж критеріями... Отож основна відповідь міститься вже в питанні, а саме: співгромадяни мають рівні можливості і проблеми. А справді непроста ситуація з громадянством у Латвії готувалася, була примусово створена злочинними диктатурами і протягом майже півстоліття зміцнювалася імперською політикою. Всім жителям Латвії шлях до громадянства був і залишається відкритим. Більшість людей різних національностей цим скористалися. Зроблені серйозні кроки назустріч. Наприклад, наприкінці 90-х саме творча інтелігенція першою підтримала зміни, які дають можливість за бажанням батьків отримати громадянство дітям негромадян. На мій погляд, таких кроків могло бути більше, і деякі варто було зробити раніше. Найпростіший приклад: не такий уже складний іспит для отримання громадянства старанно складали... і найдосвідченіші перекладачі латиської літератури, які знають латиську мову, історію, культуру ніяк не гірше, ніж екзаменатори. Інший – зовсім не простий приклад: а як бути з матір’ю (батьком) у змішаній родині, котрі виховують або виховали, скажімо, трьох громадян-дітей і півкласу повноправних громадян-онуків, якщо їй (йому) не вдалося належним чином (через літній вік, хвороби і т. п.) підготуватися до згаданого іспиту? 357

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Але основна проблема – та ж, що і в будь-якій країні: в бажанні бути співгромадянами, а не очікувати, що цілі держави й народи пристосовуватимуться до тієї чи іншої меншини, вихідців з інших країн. Латвійське суспільство, як латиші, так і багато людей інших національностей, мають великий досвід доброзичливого спільного проживання. Власне, це вирішать не референдуми, а освіта й культура. На це й треба спрямувати зусилля та кошти (починаючи з безкоштовних курсів із навчання латиської мови – до літературних видань) – оті мільйони, які розбазарюються зараз у політиканських баталіях... – Навіть за радянських часів Ви були безпартійним. Залишаєтеся таким і досі. Це – принципова позиція? Адже після проголошення незалежної Латвії багато діячів культури виявилися при владі, були обрані в парламент. По-вашому, творчість і політика – несумісні? – Звичайно, поет у наших умовах – упродовж майже всього ХХ століття (принаймні після періоду демократичної Латвії – 1918-1934 років) може бути тільки «депутатом народу». Вогнем і залізом не лише нас у відомі часи відучували від партій... Та й які «групи інтересів» можна назвати партіями сьогодні? Наприклад, де наші «правлячі партії» 90-х років, початку ХХI століття? Зникли, як дим. Правда, начадили немало... Вважається, що у нас – близько сорока (!) партій, на виборах зазвичай – десь двадцять (!) списків. Що це? Демократія чи знущання (зокрема, над собою)? Або свідоме роздроблення сил у суспільстві? Напевно, і те, й інше. Однак, у першу чергу, – ось це відучування протягом півстоліття. Втім, давно пора поставити на цьому крапку. Дещо робилося й робиться – але, мабуть, недостатньо; варто було б суттєво підвищити необхідну мінімальну кількість членів 358

Латиська мова

для реєстрації нової партії і... зникло б чимало різноманітних «груп інтересів» без елементарної програми, але з усілякими амбітними «метафорами» в назвах на кшталт (придумано мною) – «Щастя народу», «Наш супершлях» чи «Хода дурнів»... Проте не вважаю, що безпартійність треба зводити в принцип. Вільному – воля! Після відновлення незалежності до парламенту вже обиралися деякі діячі культури, але письменників, незважаючи на авторитет літератури в ті роки, серед них було небагато. В різний час – максимум, здається, дві-три людини; потім залишився один, а нині немає нікого... Це – дуже цікаве питання. Представники інших мистецтв протрималися довше – можливо, тому що, в основному, мовчали? Як би там не було, письменники не рідше за інших мають свої погляди, і це так чи інакше проявляється в творчості. Але, не дай Бог, щоб ці погляди стали диктаторськими... Здається, одну зі своїх основних установок про ставлення до долі народу, громадських справ я висловив у поемі «Під час відпустки» (1965): Вже яке літо я думаю цю предовгу думу; немає нічого кращого за народну владу, якщо це – дійсно народна влада (і якщо у народу ще є самоповага). Правда, останній рядок був викреслений цензурою, але й перші три теж виявилися дуже актуальними – тоді й донині... – Які події у Вашому житті особливо вплинули на Вашу творчість? – Свої погляди на творчість я виклав у чотирьох книгах; ще приблизно одна книга статей, есеїв, рецензій розкидана в пресі Латвії та інших країн. Навряд чи можливий і потрібний конспект. 359

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Поезія – переживання життя. Велика сила, здатна протистояти тому, щоб життя не перетворилося на непережиту, неосмислену дійсність, що небезпечно її зближує з небуттям. Вірші, в основному, «приходять самі»: імпульси, рядки, строфи, а то й цілком. Наша турбота – прагнути до «повнометражного життя», тобто любити, вчитися, працювати, у міру сил осягати досягнення літератури, інших мистецтв, краще пізнати людей, природу, історію, міста, свій народ та інші народи... Та хіба можливо хоча б перелічити, не кажучи про осягнення всього цього? І – йти своїм людським шляхом, так би мовити, проб і помилок – назустріч своїй долі. І писати, коли пишеться, погоджуючи це тільки зі своїм внутрішнім голосом. Там і будуть поетика, політика і, сподіватимемося, Бог... Що вплинуло на мою творчість? Думаю, воєнне дитинство, долі сім'ї, інших найближчих людей, які брали участь в опорі гітлерівській окупації, пережите під час повоєнної «маленької громадянської війни», інспірованої двома потужними диктатурами. Природа, сільський побут, праця. І перший «ковток свободи» в другій половині п’ятдесятих, заряд, якого вистачило... до нових ковтків, зростаюче духовне звільнення в творчості з його радощами та печалями. І, звичайно, любов. Нові покоління. Трагічні втрати. І донині – несподівані зустрічі з поезією, літературою, іншими мистецтвами. – Що змінилося в житті латиських письменників, діячів культури після вступу Латвії до Євросоюзу? Відомо, що немало обдарованих людей емігрували – до Великобританії, Ірландії... – Письменники, безсумнівно, більше за інших пов’язані з рідною мовою, зі своїм народом, країною. Втім, мені в Латвії довелося, здається, першим запропонувати новий термін 360

Латиська мова

для нового явища – ТРЕТЯ ПОЕЗІЯ, ТРЕТЯ ЛІТЕРАТУРА. Що це таке? Це – та частина сучасної літератури, яка – поряд зі створюваною в Латвії і до недавніх пір створеною в латиській еміграції – сьогодні водночас вільно корениться як у Латвії, так і в іншій країні (інших державах). Зі своїми особливостями, своєю драматичною красою. Іншими словами – це література нової (тимчасової?) еміграції. ЄС та й сучасні технології істотно збільшують доступ до майже будь-якої інформації, також – хоча б теоретично – можливість знайомства з будь-яким куточком світу. Але, як завжди, все це стає цінністю за однієї умови – якщо збагачує духовно, емоційно, допомагає краще розібратися в тому, що відбувається в найближчому оточенні, в житті власної країни і народу, та й просто – з нами самими. На жаль, тут жодних гарантій немає і бути не може. Причин для тривоги, як скрізь, і в нас вистачає. – З ким із нинішніх поетів та прозаїків Ви пов’язуєте майбутнє сучасної латиської літератури? – Талановиті твори створюють письменники різних поколінь. Мої надії на майбутнє латиської літератури, в першу чергу, пов'язані зі збільшенням кількості талановитих читачів. У нашого покоління (умовно – від Ояра Вацієтіса, Візми Белшевіци, нас із Кнутом Скуєнієксом – до Улдіса Берзіньша, Леона Брієдіса і навіть далі) талановитий читач був головним оплотом. – Рідна держава латиським письменникам допомагає? – Підтримка творчої роботи над книжкою, у виданні книг і т. п., в основному, здійснюється так званим Державним Фондом капіталу культури. Це – в принципі, модель першого періоду незалежної Латвії. – І все ж, в Естонії відомі літератори та діячі культури заробляють значно більше. Чому? 361

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Тому що в Естонії була збережена й успішно розвинена... наша стара модель: такий фонд фінансується певним відсотком доходів з акцизного податку – на азартні ігри, алкогольні напої та тютюнові вироби. А у нас років десять тому ця модель була змінена – тепер фінансування фонду цілком залежить від бюджету й можливостей чергового керівництва. А можливості, самі розумієте... Результат – в Естонії можливості Фонду в п’ять-шість разів більші. От і вся відповідь. Хоча аспектів, проблем набагато більше. – Прибалтійські країни демонструють усьому світові приклад добросусідських відносин. А письменники співпрацюють між собою? Латиських літераторів зараз перекладають у Литві та Естонії? – Авжеж. Та хотілося б більшого… Взагалі, немало залежить від вирішення проблем, про які я вже говорив. Ще один суттєвий аспект – майже повна відсутність у нас літературних видань: газет, журналів, щорічників, тим більше для перекладної літератури. – Поезія сучасних російських письменників перекладається в Латвії. А вірші латишів у Росії друкуються? – Часом виходять збірники, з’являються публікації, наприклад, у журналі «Дружба народів». Цього, звичайно, недостатньо і там, і тут... – Ваші улюблені всесвітньо відомі письменники? Як вони вплинули на Вашу творчість? – Список вийшов би дуже довгим... Часткова відповідь – у переліку класиків і знаменитих поетів ХХ століття, яких мені доводилося перекладати. Рано, з великим захопленням читав Шекспіра, Гете, Пушкіна, Райніса, Плудоніса... Про Шевченка я вже говорив. Здається, відкриття тривають, особливо в 362

Латиська мова

літературах Східної та Центральної Європи, ХХ століття взагалі. – Ви – віруюча людина? – Підозрюю, що так, оскільки значна частина поезії – це молитва. Але це – питання не для побіжного відповіді. – Ваша дружина Ірина Цигальська – теж письменниця. Як Ви познайомилися? – З Іриною ми познайомилися на філологічному факультеті Латвійського університету. Вона багато чого розповідає про нас у циклі замальовок «Півстоліття» (в книзі «Оглашённая», Рига, 2012). Я – більше у віршах. Сподіваюся ще розповісти і в іншому жанрі… – Що Вас ще захоплює в житті, крім літератури? – Просто багато ходжу пішки, а коли є можливість, плаваю, їжджу на велосипеді лісовими стежками. Довго займався спортом – зі шкільних років тут моїм основним жанром був волейбол (друге місце в Латвії у складі університетської команди, 1958 р.), на другому місці – баскетбол. – Коли хочете відволіктися, заспокоїтися, про що мрієте? – Мабуть, все залежить від ситуації. Головні помічники – природа, рух, книга, музика... Часто допомагають книжки на історичну тематику, мемуари, документальна література. Для поезії – потрібні свіжі сили, кращі години – не тільки для віршів і перекладів, але й для читання поезії. Спілкувався Сергій Дзюба, м. Чернігів, Україна – м. Рига, Латвія, 2013 р. Пропоную читачам добірку віршів латиського класика Іманта Аузіня – українською мовою, зокрема в моєму перекладі. 363

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Звідки в кохання отака жага? Од сонця. Звідки в кохання широчінь така? Од моря. Звідки в кохання врода чарівна? Од весни буяння. Безмежність у нього звідки така? Від короткого віку людини. Переклав Кость Оверченко

Дитя навчається мови Ми польовою йшли дорогою – Я i цікавий малий. Я показав йому жовті квіти: – Це купава. – А чого? – він питає. – Того, що вона цвіте. – Він погодився i повторив: – Купава. Цвіте. А це що таке? – Корова. – Чого? – Вона дає молоко. – Він погодився i повторив: – Корова. Дає молоко. – А це – угорі – сонце. Того, що світить і гріє. – 364

Латиська мова

Він погодився i повторив: – Сонце. Світить. Гріє. – I з тої хвилини, З години такої Мені він повірить: Купава йому цвістиме, Корова даватиме молоко, I сонце буде світити I гріти. Та він би мені й тоді повірив, Якби я сказав: – Та жовта квітка – корова, Бо світить вона і гріє. Буренька ото – купава, Того, що цвіте, А то – угорі – сонце, Бо дає нам воно молоко. – Та вже за годину Він тріумфально сказав би: – Бабуся сказала, Що то неправда! – Але можна збрехати хитріше, Так, що вірити буде роками – i все ж Він одного разу узнає напевне, Що я збрехав. I тоді – прийде до мене, Через десять чи тридцять літ, Усе-таки I скаже так само рішуче: То купава, бо вона цвіте. Буренька ота не купава, 365

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

То корова, бо дає молоко. А то угорі не корова, То сонце, Бо світить воно i гріє. Переклав Дмитро Чередниченко

*** Що право нам дає на думку власну? – Це чисте сонце в небi яснiм, I втома спільна тут на спільній ниві нашій, I труд наш завтрашній, сьогоднішній, вчорашній, Не на чужім добрі свої ми вершим справи – Тут наше i життя, i наше право. Якщо ж вогненний вихор заговорить, Хто окрім нас його впокорить?! Вогонь гасити доведеться нам самим, Щоб знову сонце називать своїм. Світ наш такий, що й на коротку мить Ніхто до смерті нас не зможе замінить. I через те ми маємо це право: Вирішувать, а не петляти вліво-вправо. Перебороти лихоліття й війни Лиш зможе той, хто в власних діях вільний. За іншого наобіцяєш – каламуть: Ні обіцянок виконать, Ні слова не вернуть. 366

Латиська мова

Сніг. Сонце. Дощ. На ниві молодій. Стоять нам твердо на землі своїй Роками – не з сьогоднішніх чеснот, Вітчизну любимо, життя i свій народ! Не на чужім добрі свої ми вершим справи – Тут наше i життя, i наше право.

Десята мелодія Народжені з болю, не з моди, Спливають в мені зримо Дев’ять знайомих мелодій, Десята – невловима. Скупа вона i всесильна, Ще доторками не зім’ята, Вона – моя птиця синя, Вона не дається – десята. Ловлю її в гулі вулиць, В нічному півнячім крику. В чиїхось очах вона супиться, Таїться в підвалах Риги. Назріла вона, наболіла... Пишу, орю або сію – Кляну я усяке діло, А зроблене пересіюю. I хай всі засіви не вродять. Я вірю в неї свято, 367

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Забуду дев’ять мелодій, Подамся шукать десяту. Крізь глухість i всі незлагоди Сіяє її маяк. Є, все ж таки є десята, Ваша є i моя! Я весь її духом пройнявся, Хай поглуми хтось підійма, – Без неї нема мені щастя, Без неї й життя нема. Переклав Юрій Сердюк *** Ця земля, твій поцілунок й червоний вогонь у печі Коли, затуливши землю i небо, Люто січуть завірюшні мечі, Щоб не втомитись – багато не треба: Землю цю, Твій поцілунок, Й червоний вогонь у печі. Сьогодні мороз. I падає з клена Синичка на всніжене ложе. Не нахваляйтесь, не зазнавайтесь, Не в силах зробить щось – сидіть i мовчіть... В життя повернути, зігріти може 368

Латиська мова

Земля ця, Твій поцілунок, Й червоний вогонь у печі. Зорі i вічність! Тече над нами Безмежність велична – причина причин. Тримає нас всіх силовими полями Земля ця, I твій поцілунок, Й червоний вогонь у печі. Надходить зрілість. Прийде i старість. I, наче закляття в глухій ночі, Шепчу натхненно: мені дістались Земля ця, I твій поцілунок, Й червоний вогонь у печі. Ніколи своє проспівати не пізно, Якщо до сердець ти дістав ключі. Все дарує, Вирішує, Візьме Ця земля, Твій поцілунок, Й червоний вогонь у печі. Переклав Євген Летюк

369

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Що від мене? Уві сні цілував незнайомку. Личком на тебе схожа, але все ж – не ти. Очі у неї і тонкі руки, як у милої були колись; бровенята – немов у іншої, кучері – неначе в третьої. Але й нею вона не була – незнайомка, яку цілував уві сні... На ранок подивувався: – Чи не комп’ютер душі все життя створював для мене такий ідеальний образ? – І в ньому гармонійно сплавлені всіх мрій моїх дівчата, а також іще хоча б одна, якої не зустрів. ... Удень я входжу гордим: – Ось, у моєму сні була гостя яка! – ділюся з тобою, дорога. 370

Латиська мова

Ти дивишся на мене, посміхаючись: – Знаєш, я теж часом бачу уві сні когось, так на тебе схожого, але це – не ти. – А що у нього від мене? – Від тебе? Ну, мабуть, серце поета твоє.

Знати Раулю Чілачаві – Чи боляче дереву, коли його палять, пиляють? – Дерево відчуває, але ж не знає. – Чи боляче падати птаху – крилам не вистачає одненького змаху? – Відчуває, тільки ж не знає птаха. – А ти? А я? – Ми – рідня і птаху, і дереву. 371

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Це – постулати із перших рук. Але бути людиною – означає: знати. Це – більше і листя, і крил. І мук. *** Як легко цей світ залишить Марнотне – скриня чи німб. Зостанеться найголовніше: Небо, вода і хліб. Самотній у путь манливу Рушаєш від рідних лип. В торбинці твоїй, мов диво, – Небо, вода і хліб. І що б не шукав затято У інших – мільйони діб, Ти маєш у себе, брате, – Небо, воду і хліб. З латиської переклав Сергій Дзюба

372

Том 2. Переклади

Монгольська мова

Монгольська мова Жити треба не для себе! Монгольська народна казка

Мав чоловік трьох синів – двох розумних, а третього всі вважали дурнем. Звали його Давидом. Може, він і не був дурним, тільки його старші брати завжди над ним глумилися. Що не зробить він, всі над ним сміються. Якось їхав вулицею добродій і загубив гаманець із грошима. Давид це побачив, ухопив гаманець, сів на коня і чимдуж кинувся наздоганяти власника, щоб віддати загублене. Подякував йому той і поскакав далі, а Давид повернувся додому. Старші брати сміються: – Дурень! – тобі таке щастя привалило, а ти коня загнав, аби від удачі втекти! Забрела до їхньої юрти вівця чужа – Давид відвів її хазяїну. Старші брати розсердилися: – Ну, який дурень! Ти ж міг вівцю засмажити, сам добре поїсти та й нас пригостити. А одного разу брати дали йому срібну монету і сказали: – Їдь на базар і купи собі те, чого найбільше потребуєш. Вирушив Давид, а брати хихочуть: – Подивимося, що дурень купить. Мабуть, лише обгортку від чогось… Повернувся Давид з базару пізно увечері. Брати запитують: – Що купив, показуй! А Давид їм відповідає: – Нічого не купив. Ходив-ходив по базару – нічого мені не треба. Ось монета – забирайте її назад! 373

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Зовсім розсердилися брати: – Не хочемо жити з дурнем! Іди геть із нашої юрти, куди хочеш! Шкода стало батькові найменшого сина: – Куди ви його проганяєте з рідного дому? Пропаде ж на чужині! – Може й не пропаду, – відповів Давид. – Чув я, що десь один старий мудрець мешкає. Запитаю у нього, як мені жити без юрти, без худоби, без коня. Одягнув шапку, попрощався й вирушив у далеку дорогу… Незабаром прийшов в одне ханство, а там біля кожної юрти вівці нерухомо лежать, коні ледь живі блукають, а люди – схудлі, сумні. – Що трапилося? – запитав Давид. – Уже місяць, як висох наш потік, немає води, – відповіли. – Без золота прожити легко, а без води – ніяк! Пройде трохи часу і всі ми помремо… Пішов Давид далі. А згодом побачив на пагорбку юрту. З неї вийшли вродлива дівчина та стара жінка. Вклонився Давид бабусі, а потім – молодій красуні. Літня жінка теж вклонилася гостеві, але юнка на його вітання зовсім не відповіла. – Не сердься на мою донечку, адже вона – сліпа. Так і живе, бідолашна, з народження. Не бачить білого світу, то й не має ніякої радості, – сказала і заплакала жінка. – Не сумуй, – відповів Давид. – Іду я до старого мудреця собі щастя шукати, спитаю й про твою доньку, як їй прозріти. І знову почимчикував далі… Так і йшов день, другий, третій… А через тиждень побачив печеру біля підніжжя гори. Тут жив мудрець. Помітив старий хлопця і запитує: – Яка біда привела тебе до мене? – В одному ханстві висох потік. Гине худоба, й люди хо374

Монгольська мова

дять ледь живі. А ще мешкає з матір’ю сліпа красуня. Шістнадцять років не бачить світла і не знає радощів. Скажи, будь ласка, що треба зробити, аби потік знову ожив та прозріла красуня? – Хай мешканці того ханства знайдуть початок потоку, і тоді вони самі побачать, як їм врятуватися… А сліпа красуня прозріє, коли до її лівої руки доторкнеться юнак, який захоче стати її чоловіком. Якщо встигнеш передати їм мою пораду завтра до сходу сонця, вони врятуються. А не встигнеш – усе так і залишиться, як було. Подякував Давид старому і поспішив назад. – Гей, – крикнув мудрець, – довга твоя дорога, візьми коня! Озирнувся юнак – перед ним кінь осідланий. Скочив Давид на нього і помчав. Проскакав уже немало, коли схаменувся, що забув запитати мудреця, як прожити без юрти, худоби і грошей. Хотів повернутися назад, але подумав: «Якщо змарную час, то не встигну до сходу сонця передати пораду мудреця, і тоді залишиться красуня сліпою, а багато людей помре від спраги. Іншим разом запитаю». Під’їхав він до юрти на пагорбку. Назустріч йому знову вийшла стара жінка і за нею донька. – Слухай пораду мудреця, – вигукнув хлопець. – Прозріє твоя донька тоді, коли до її лівої руки доторкнеться юнак, який візьме її заміж. – Дякую тобі, – відповіла стара жінка. – Тільки я не знаю, яка рука у неї ліва, а яка – права. – А ось ця ліва! – показав Давид і до доторкнувся до лівої руки красуні. І зразу ж дівчина радісно закричала: -- Бачу-бачу! І сонце, й степ, і небо, – все бачу! Яка я щаслива!!! Мати кинулася обнімати Давида, потім опам’яталася і сказала: 375

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

– Отже тобі й бути її чоловіком. Залишайся з нами жити. Є у нас юрта гарна, корови, вівці. Щодня будеш їсти жирне м’ясо! – Не можу я зараз залишитися. Мені треба до сходу сонця встигнути в сусіднє ханство. Інакше загине там худоба, а люди помруть від спраги. – Не хочу з тобою розлучатися! Візьми мене з собою! – попросила красуня. Сіли вони на буланого коня й помчали! Приїхали в сусіднє ханство, а там люди вже рухатися не можуть, лежать в юртах і смерті чекають. Крикнув їм юнак: – Знайдіть початок потоку і закінчаться ваші нещастя! – Але ж у нас немає сили підвестися. Мабуть, судилося нам помирати від спраги. Стьобнув коня хлопець, сам поскакав шукати початок потоку. А коли знайшов, то побачив: лежить поперек потоку мертвий слон, та й загородив його хоботом, а вода вся тече вбік. Зрушив він хобота – і вода потекла вниз. – Тепер поїдемо до мого тата,– сказав Давид своїй нареченій. – Нехай побачить, яка у мене буде чудова дружина! І брати мої нехай дізнаються, яка ти добра та вродлива. Приїхали до річки, перебралися на інший берег і злізли з буланого коня відпочити. Раптом побачив юнак на піску сріблясту рибку. Лежала напівжива, червоними плавцями ледь ворушила. Мабуть, хвилею її винесло на берег… Пожалів Давид рибку, взяв її обережно і пустив у річку. Відплила трохи рибка і промовила людським голосом: – Стій на місці й нікуди не йди! – і зникла під водою. Пройшло небагато часу, як із річки з’явився вершник на буланому коні, наблизився до Давида й голосно сказав: – Тебе водяний хан кличе до себе! Їдьмо швидше! – Чому це я маю до нього їхати? – відповів хлопець. 376

Монгольська мова

– А ти – виявляється, боягуз! Водяного хана злякався… – Чого мені його боятися! Давай поїдемо, побачу, як живе твій хан. Нареченій він сказав, щоб та їхала до батька і там чекала на нього. А Давид поїхав із вершником… Та хлопець не встиг озирнутися, а кінь уже перед ханським палацом зупинився. Увійшов парубок у підводний палац – назустріч водяний хан іде, а в руках у нього – рибка срібляста з червоними плавцями. – Добридень, друже! – каже. – Врятував ти від смерті мою улюблену доньку… Тільки хан промовив ці слова, як рибка перетворилася в дівчину зі срібним личком і червоним волоссям. – Залишайся у нас жити! – каже хан. – Стане тобі дочка моя дружиною, юрту віддам тобі простору, табун коней морських подарую! Слуг дам вірних та швидких! Але Давид відповів: – Не можу я залишитися. Бо чекають мене на землі наречена і батько. Маю його, старого, доглянути. Якщо так, не затримуватиму. Ось тобі шапка. Надінеш її – і ніхто тебе не побачить. Ось – золотий молоток: удариш ним сім разів об землю – з’явиться золота юрта. І ось тобі шуба з вівці – накинеш її, тряхнеш нею тричі – і дощ із неба поллється. Три години злива триватиме… І наказав хан провести на берег Давида. Сів хлопець на коня і вмить на березі опинився. Зліз із коня, а той – одразу у воду, наче ніколи й не було... Йде Давид додому, спішить, на плечах шуба бараняча накинута, в рукаві шапка-невидимка схована, за пазухою молоток золотий лежить. До заходу сонця прийшов хлопець у рідний дім, одягнув на себе шапку – став ураз невидимим. Дивиться, а поряд з 377

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

їхньою старою юртою стоїть нова. Наблизився він до нової юрти і чує, як старший брат промовляє: – Не можна більше залишатися жити в степу. Сонце спалило всю траву, худоба видохла, верблюди й ті померли. Залишився єдиний кінь, на якому наречена нашого дурня до батька приїхала. Давай, поїдемо звідси! А другий брат відповідає: – Хіба можна на єдиного коня вантажити дві юрти: і нашу, й батькову? Та ще й посадити на коня наречену дурня?! Розсердився старший брат: – А для чого нам батька з собою брати? Він – уже такий старий, що навіть пасти овець не може! І наречену дурня залишимо тут… Пізно ввечері, як ляжуть спати, ми сядемо на буланого коня, візьмемо свою юрту і відкочуємо до ріки. Не став Давид заважати братам. Украли вони вночі коня буланого й виїхали. А молодший брат увійшов тихенько в своїй шапці-невидимці в батьківську юрту, ліг біля виходу і накрився шубою баранячою. Вранці, як зійшла зоря, Давид прокинувся й зняв із себе шапку. Кинувся до нього батько, наречена прибігла… На радощах не знають, що й казати, обіймають, чаєм пригощають. Давид сів пити чай, а батько каже: – Добре, що ти приїхав. Біда у нас: два місяці дощів немає! Трава вся вигоріла. Ніде пастися худобі, загинула вся. Треба звідси швидше виїжджати. Зараз я піду скажу твоїм братам, щоб готувалися відкочувати. Та Давид зупинив тата: – Не йди! Брати вночі відкочували на моєму буланому коні, а вас тут залишили помирати. Батько засумував, потім став лаяти невдячних синів: – Хоч би моток волоку залишили, юрту нічим відремонтувати, он яка стара стала… – Цій біді зарадити можна, – відповів Давид. 378

Монгольська мова

Вийшов із юрти, відійшов на вісім кроків, вийняв золотий молоток, вдарив ним сім разів об землю. Одразу ж на цьому місці з’явилася золота юрта. Так блищить, що очам боляче! Спочатку батько дуже зрадів, а потім сказав: – Для чого нам золота юрта, коли сусіди-брати відкочовують звідси? Неможливо тут залишатися. Бачиш, трава вся вигоріла – ніде худобі пастися. Нічого не сказав Давид, одягнув на себе баранячу шубу, труснув нею тричі, – й одразу полинув сильний дощ. Три години тривала злива. А коли закінчилася, трави в степу зазеленіли, ожили вівці, голосно замукали корови. Ох, – каже батько, – зараз би нам коня! Не встиг він так сказати, як почувся тупіт кінських копит. Це прибіг буланий кінь. Як побачив коник свого хазяїна Давида, заіржав весело й біля золотої юрти зупинився. А наступного дня брати повернулися ледь живі… Розказали, що кінь скинув їх посеред дороги і помчав назад. Тож довелося залишити в степу свою юрту і вертатися додому пішки. Ледь добрели… – Добре, живіть із нами. Всім місця вистачить, – погодився Давид. Батько теж перечити не став: – Хай живуть. Тільки їм дещицю мізків вправити треба, – вирішив він. Взяв батога і взявся лупцювати невдячних синів. Б’є та й промовляє: – Запам’ятайте, не для себе людина живе, а щоб іншим від неї добре було. Отож дбайте про інших і вам буде добре! З монгольської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба 379

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Непальська мова Сантош Кумар Покхарeл (Непал)

«На руки вже проситься світ, як забуте дитя…» Сантош Кумар Покхарел – відомий поет та перекладач із Непалу. За спеціальністю він – інженер-будівельник гідроенергетики (магістр). А також – магістр індійської літератури. Автор п’яти книг. Знає рідну непальську, хінді, англійську, російську та французьку мови. Публікувався також бенгальською та угорською. Його нова книга «Казки Ельдара Ахадова» була представлена, зокрема, на Міжнародному книжковому ярмарку в Німеччині – у Франкфурті. Вірші опубліковані також в антологіях і на багатьох популярних порталах. На Всесвітньому конгресі поетів у 2019 р. в Бхуванешварі він, єдиний, представляв Непал. Упорядник Всесвітньої антології поезії «Міжнародний літературний форум. Випуск перший» (2021). Переклав вірші українців Тетяни та Сергія Дзюби непальською мовою. Лауреат Міжнародної літературної премії «Eternity» (Бхуванешвар, Індія, 2018), відзнак Всесвітнього конгресу поетів (2019), Міжнародної премії за творчість від Освітнього фонду Махатми Ганді (Махараштра, Індія, 2019), Міжнародної літературної премії «LIFFT Євразія» (поезія, срібна медаль, 2020). Посол миру (2020). Лауреат Міжнародної літературної премії імені Лесі Українки (Україна, 2021). Нагороджений Почесною медаллю Франческо Петрарки (Італія, 2021), Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2021). Має двох чудових доньок. 380

«Як стати справжнім чарівником?» Обкладинки книжок зарубіжних письменників, які переклав українською мовою Сергій Дзюба

Книжка казок «Справедливість» славетного італійського художника, скульптора, архітектора, науковця, винахідника, письменника та музиканта Леонардо да Вінчі. Перекладачі та упорядники Людмила Шутько (Італія) і Сергій Дзюба. Дизайн обкладинки – художниці Марини Скоробагатько (на обкладинці – портрет автора). Видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів) та видавництва «Десна Поліграф» (м. Чернігів, 2020; наклад 5 тисяч примірників). Книжка «Як стати справжнім чарівником?» (казки з усього світу, частина перша). Автор, перекладач Людмила Шутько; перекладач, упорядник Сергій Дзюба. Дизайн обкладинки та ілюстрації – Марини Скоробагатько. Видання Міжнародної літературномистецької Академії України (Київ – Чернігів) та видавництва «Десна Поліграф» (м. Чернігів, 2019; наклад 5 тисяч примірників).

Книжка «Людинка з глечика» (казки з усього світу, частина друга). Автор і перекладач Людмила Шутько; перекладач і упорядник Сергій Дзюба. Дизайн обкладинки, ілюстрації художниці Марини Скоробагатько. Видання Міжнародної літературномистецької Академії України (Київ – Чернігів) та видавництва «Десна Поліграф» (Чернігів, 2020; наклад 5 тисяч примірників). Книжка «Жити треба не для себе!» (казки з усього світу, частина третя). Автор, перекладач Людмила Шутько; перекладач та упорядник Сергій Дзюба. Дизайн обкладинки – Марини Скоробагатько. Видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів) та видавництва «Десна Поліграф» (м. Чернігів, 2020; наклад 5 тисяч примірників).

Книжка казок «Гуртожиток у лісі» Людмили Шутько – українською та італійською. Перекладачі та упорядники – Сергій Дзюба і Ганна Маджуга. Передмова – Сергія Дзюби. Дизайн обкладинки – Марини Скоробагатько. Видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів), видавництва «Домінант» (м. Мена Чернігівської обл.) та журналу «Cogoleto» (Італія, 2015; наклад 5 тисяч примірників).

Книжка казок і оповідань для дітей «Закон радості» Людмили Шутько (Італія) українською, італійською мовами. Переклад, упорядкування – Сергія Дзюби. Дизайн обкладинки – Марини Скоробагатько. Видання Міжнародної літературно-мистецької Академії України (Київ – Чернігів), видавництва «Домінант» (м. Мена Чернігівської обл.) та журналу «Cogoleto» (Італія, 2013; наклад 5 тисяч примірників). Авторка – лауреат міжнародних премій ім. Миколи Гоголя «Тріумф», Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», Пантелеймона Куліша, Лесі Українки (Україна); «Діамантовий Дюк» та «Золотий Дюк» Міжнародного літературно-мистецького конкурсу імені де Рішельє (Україна – Німеччина); Почесної міжнародної медалі Франческо Петрарки (Італія) та Міжнародної літературної премії миру (США – Німеччина). Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Ілюстрації до книжки казок Людмили Шутько (Італія) «Закон радості» українською та італійською мовами. Перекладач і упорядник Сергій Дзюба. Художниця Марина Скоробагатько.

Ілюстрації до книг казок Людмили Шутько (Італія) «Гуртожиток у лісі» і «Чи є душа у дерева?» українською та італійською мовами. Перекладачі Сергій Дзюба і Ганна Маджуга. Художниця Марина Скоробагатько.

Ілюстрації до книжки казок Людмили Шутько (Італія) «Як птахи пастуха князем зробили» українською та італійською мовами. Перекладачі Сергій Дзюба і Ганна Маджуга. Художниця Марина Скоробагатько.

Непальська мова

Без Тебе Творив поезію жадану, Щоб, наче музика, летіла, Понад горами, океаном, – Стрімка, дзвінка та легкокрила. Лиш головного не вдалося – Наповнити вірша Тобою: Чарівним голосом, волоссям, Що розтікалося б рікою. Жагуче гарними очима (Які не в змозі описати!) – З глибоким світлом, невловимим; І серцем, чуйністю багатим. Вірш існував – порожнім дзбаном, Зів’ялим листям, ніби тінню… Бо не було у ньому панни, Твого цілющого проміння. Він впав, мов сніп чужого сіна, Кривлявся недоладним гримом; Здавався надто невразливим, Глевким, неначе вірш без рими. Щось відбувалося на сцені – Снували ролі… Фарс чи драма? Тримав поет синицю в жмені – Втікало небо з журавлями. 381

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Мов уві сні, коли не спиться, Скнів за лаштунками, безликий, Що не губив пера жар-птиці І вкоротив якогось віку. Примара у коштовній рамі, Теплом весняним не зігріта… Вірш без любові – просто яма, В якій не сяють первоцвіти.

Я – спокійний Я – спокійний, як двері, що мають надійні замки, А довкола туманом і тишею спокій завис; Контролюю себе, наче камінь, годинник чи спис, І виполюю дивні, непрохано смутні думки. Не пускаю у душу, аби не стоптався каблук, Ну, самотній, як перст… Тільки хто тут, скажіть, не хижак? Світ розлуками, попелом, порохом наскрізь пропах, – Підкрадається морок і моститься поруч, як друг. Закуняємо враз, як досвідчені, злі вояки, – Без облудливих фраз провалюся в прокурену ніч… Та й забуду про вас, тож не стане Його протиріч; І нелічені вівці не будуть хапати з руки. Хтось, як бог, засинає. Рахує людей чи ворон, Підгодовує мрії, вишукує райські путі… Лиш Творець неквапливо блаженствує на самоті: Вічність теж нестабільна – комусь потрапляє в полон. 382

Непальська мова

Та природа всміхається – туркотом див на даху, Свіжим трепетом тіл, неспокійним, манливим життям! Хтось навшпиньках підходить і ніжно цілує в щоку – І на руки вже проситься світ, як забуте дитя.

Обміняйте мою щедрість… Обміняйте щедрість, друзі, я прошу, будь ласка, – На веселку в чистім лузі, дивовижну казку, Вишню, зорями розквітлу, золоту трембіту, Сонях чарівного світла, задушевне літо. Сон – глибокий, молодечий у сільській хатині… Звабливі дівочі плечі, оченята сині, Зайчик сонячний – на личку, кіс духмяна злива. Теплі спогади – як річка, вічна, незрадлива! Обміняйте щедрість, прошу, на літа щасливі, Щоб для часу-листоноші став не так вразливим; Не втрапляв у хижі сіті, клюнувши на «шару», Просто жив – як степ і вітер… І, немов почвара, В пазуху не клав цеглину, клянучи пів світу; Щоб не заздрив – богу, глині, дітям, небу, житу… Щоб мене любили рими і не клявсь віршами, – Щоби не сконав від гриму, нелюбові й слави.

383

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Народжений Тобою Не клянуся, що помру за Тебе. Власне, а навіщо помирати? Ти – єдина: сонце, місяць, небо, Зорі, всесвіт, доля, світло, свято! В радості та горі, ніби вічні, Любимо – між небом і землею… І не треба замовлянь магічних: Просто будь – довіку будь моєю. Тишею, довірою, росою, Пташкою, дорогою і кленом… Я – немов народжений Тобою, Ти – неначе створена із мене! Сонячна, вродлива, як богиня, Мов дитина, щира і тендітна; Неймовірна, як веселка, іній, Берегиня, мальвами розквітла. За любов не виганяють з раю, За вірші не виштовхнуть до Лети… Тисячі разів Тебе кохаю, Як іще не снилося поетам!

384

Непальська мова

Слов’янська врода Немов скарби, місця, де побував: Чарівні землі, вулиці, оселі… Гостинні душі – людяні, веселі, Оази барв, палаци снів і трав! Як зараз, бачу, ніби ворожу, Дівчаток, найвродливіших у світі, Що лебеділи, розцвітали в квітні, І джмеликом хотілось – за межу… Як дихалося легко на землі, Як вільно мандрував я небесами… Краса слов’янська – нині за горами, Але зорею сяє у імлі!

385

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Чи легко бути поетом? Сьогодні я не народився віршем, Кудись чкурнули всі примхливі рими… І музикою не здавалась тиша, А Муза посміхалась невловимо. Як мандрівник, що заблукав у лісі, Чи воїн у незримому полоні, Шукав себе, неначе голку, в стрісі, В криницях снів, розпачливо бездонних. Снував у часі – змореним безхатьком, Хотів тепла – скоріше вийти з тіні; Здавався старшим – за ріку і батька, Що русло загубив своє нетлінне… – Чи легко бути тут, скажіть, поетом? – Авжеж, коли диктують – бог чи вітер. – А лиш отак – без голосу і лету? – Простіше, мабуть, Землю народити! З непальської переклав Сергій Дзюба

386

Нiмецька мова

Німецька мова Йоганн Гете (Німеччина) Йоганн Вольфганг фон Гете (1749-1832) – знаменитий німецький поет, прозаїк та драматург.

Зміна Лежу серед річки у лісі, щасливий, Обійми розкрив свої хвилі пестливій, – Вона пригорнулася, наче дитя, І враз розсміялась, втекла, наймиліша; Та миттю з’явилася й ластиться інша, І зміною радощів гарне життя! Коли, мов потвора, ти – злий і нещасний, Буття молодече марнуєш завчасно, Бо панна втекла до якогось цабе, – Ти радісні миті вертай до оселі, Хай інша пригорне – солодка, весела, Як перша ще не цілувала тебе. З німецької переклав Сергій Дзюба

387

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Генріх Гейне (Німеччина) Генріх Гейне (1797-1856) – один із найвизначніших німецьких поетів, твори якого перекладені багатьма мовами світу. Гейне вважають останнім поетом «романтичної епохи» та її очільником. Саме він надав німецькій мові раніше непритаманну їй легкість і елегантність. Крім того, він був чудовим журналістом, котрий підніс жанри фейлетону та подорожніх нотаток до рівня високого мистецтва.

Поезія жіночого тіла (Переспів) Жіноче тіло – ті ж вірші, Прекрасні, неозорі… Створив Господь наш від душі Поему, наче зорі! Був у Творця великий час Для рідкісного дива – Задумав і здійснив ураз Яскраво та сміливо. Це тіло – Пісня всіх пісень, Палке, дзвінке, принадне; Божественне вночі та вдень, Чарівне, мов троянда. Лиш Бог так виплекати зміг Це неймовірне личко 388

Нiмецька мова

І всесвіти очей ясних, Волосся звабну річку. Ці теплі, сонячні вуста – Найкращі в світі рими! Злітає посмішка, мов птах, Жадано невловима. А шиї граціозний вірш, Манливо лебединий… За будь-які скарби миліш Ці руки легкокрилі. Грудей метафори круті, Розквітлі, мов бутони, – В солодких мріях і в житті, Магічно неповторні! Чутливих стегон благодать, П’янких, святих і грішних… Їх просто ні з чим порівнять, Так виліпив Всевишній! Акорди ніжок, чари чаш, Шал ямбів і хореїв… Вірш – геніальний, Отче наш, Як щастя – в апогеї! Поезія – в усьому тут (У кожнім милім русі), Позбавлена банальних пут, – Кохаю, не боюся. 389

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Щоночі я вивчаю знов, Читаю тіло жінки, Гаряче, справжнє, як любов, – Гортаю всі сторінки. І жодної не пропущу, Коли настане гірше… Аж доки краплями дощу Не розчинюсь у віршах. З німецької переклав Сергій Дзюба

390

Нiмецька мова

Фрідріх Шиллер (Німеччина) Фрідріх Шиллер (1759-1805) – німецький поет, філософ, професор історії, теоретик мистецтва та драматургії. Автор «Оди до радості», змінена версія якої стала текстом гімну «Європейського Союзу».

Пегас у ярмі На ярмарок у Хаймаркет, Де і жінок купують ласо, Голодний, змучений поет, Привів продати тут Пегаса. Крилатому коню сюди, В ярмо, не хочеться страшенно… І роззявляє люд роти – Пручається, мов навіжений, Предивний кінь, – яка краса, – Стрімкий і дужий, пречудовий! Лиш крила б зняти – в небеса Йому вже не злетіти знову. А так лишити – боже, збав, – Ще занесе до хмар карету! Нікому не кортить забав, Тож і притримують монети… Однак знайшовся чоловік: – Хоч крила заважають ділу, Але вони тут – не навік, Їх коновал відріже вміло. 391

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Бо я – господар, не жебрак, П’ять золотих даю за нього… – О, Боже, звісно, по руках, Бери, щасливої дороги! Веде коня додому Ганс, Впрягає радісно у воза… Й перекидається ураз! А на очах Пегаса – сльози. «Нічого, конику мій, мир, Поштову повезеш карету? Бо ти ж у мене – богатир, Дотримуйся лиш етикету». Спочатку кінь помчав мерщій, Та став, як вкопаний, ні звуку, – Пегасу краще на забій, Аніж місити десь пилюку… Ганс голодом його морив, Щоб дивний кінь облишив норов; Проте не відбулося див, Змарніла, схудла лиш «потвора». Тоді Пегаса – в плуг, з биком, У парі, працювати в полі… Та прагне вирватись з оков – Злетіти б до небес, на волю!

392

Нiмецька мова

А не виходить – впав, як мрець, Лежить, не рухається, тихо… «Проклятий звір, невже кінець? Пропали гроші, от же лихо». Аж ось спускається із гір Добродій, сонячний, як груша, І бачить: помирає звір, Що людяну плекає душу. – Не злися, друже, не журись, Продай мені створіння миле... Гриць втішився. Й злетів увись Прибулець на Пегасі вміло. Відчув цю руку майстра кінь. Де жалюгідний полонений? Могутній дух, що звівсь з колін, І бог, свободою натхненний! Завмер, як очманілий, Ганс, Тер очі, начебто від бурі… А вершник на Пегасі враз, Мов янгол, зникнув у лазурі. З німецької переклав Сергій Дзюба

393

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Мартін Опіц (Німеччина) Мартін Опіц (1597-1639) – німецький поет-реформатор, який стояв біля витоків створення національної поезії в епоху класицизму.

Свобода в коханні Випробувань нам випало доволі. Як можна жити у такій неволі? Співає гарно птах на гілочці простій, А в клітці – зась, хай навіть золотій. Я хочу і люблю. Кохаю, кого хочу! Ніч стане днем, а день – дарунком ночі, І дриґом догори переверну добу… Коли душа співа, навіщо їй табу? Геть лицемірства, фарисейства моду: Не у стражданні щастя – в насолоді. Немає пів вогню, ані пів слова, – Як і не може бути пів любові! Працюй на радість, не нудьгуй від ліні, Живи, твори, неначе ти – нетлінний. І у обіймах дівчиноньки-лютні Відчуй свободу, радість всемогутню! З німецької переклав Сергій Дзюба

394

Нiмецька мова

Бертольт Брехт (Німеччина) Бертольт Брехт (1898-1956) – німецький драматург, поет, прозаїк і теоретик мистецтва, засновник «політичного театру».

Хліб народу Справедливість – це хліб народу. Іноді його не вистачає, а іноді його мало. Іноді він смачний, іноді до рота не візьмеш. Якщо хліба мало, править голод. Якщо хліб поганий, спалахує невдоволення: Геть непридатну справедливість! Вона випечена невміло, вона замішана бездарно. Вона без прянощів, із чорною кіркою. Зачерствіла справедливість, пізно вона до нас прийшла! Якщо хліб хороший і його вдосталь, Можна жити єдиним хлібом. Якщо немає достатку, Але зате є справедливість, Їж цей хліб і працюй так, Щоб домогтися достатку! Якщо потрібен щоденний хліб, Ще потрібніша щоденна справедливість, Вона потрібна не лише раз на день. Від світанку і до заходу, в радості та праці, У спільній нашій роботі, У важку годину чи веселу, Щодня і в достатку 395

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Цей хліб необхідний народу, Справедливість – це хліб народу. Хто ж повинен пекти цей хліб? Той, хто завжди пече хліб. Той, хто пік його здавна. І точно так само хліб справедливості Повинен випікати народ! Хліб щоденний, хороший хліб! З німецької переклав Сергій Дзюба

396

Нiмецька мова

Еріх Марія Ремарк (Німеччина) Еріх Марія Ремарк (1898-1970) – видатний німецький письменник, представник «втраченого покоління».

Прощання Я йду. Тепер шукаю забуття… Світ – немалий, отож пройду до краю. І зайві тут образи, каяття, – Тобі я з іншим щастя побажаю! Та знаю: коли раптом, серед ночі, Твоя подушка – у сльозах німих; Не зрозумієш, серце чом тріпоче, І дивно та незвично – у пітьмі; І дивишся журливо, мов крізь скло, І не заснеш – самотня, нічия; Чогось чекаєш, що давно пройшло, – То ти – моя! З німецької переклав Сергій Дзюба

397

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

З книги Фолькера Маасена «Присутність духу», яку переклали Надія Постемська і Сергій Дзюба Вишукана іронія Фолькера Маасена! Чернігів продовжує дивувати і вражати своїми чудовими книжками. От нещодавно у видавництві «Десна Поліграф» побачила світ збірка віршів відомого німецького письменника Фолькера Маасена українською мовою в перекладі Надії Постемської (Ірландія) та Сергія Дзюби. Керівник проекту і дизайнер книжки – Генрік Дік (Німеччина). Про своє враження від творчості Фолькера Маасена розповідає Сергій Дзюба. Ця книга – незвичайна, не схожа на інші. Ви не знайдете тут звичних реалій. Таке враження, що автор мешкає в паралельному світі. Втім, це – справді цікаво! – Ворота в небо зачинені, – оголосив Петро, – маєш зачекати. – Мене не лякають зачинені ворота, – промовив подорожній. – Я щойно з пекла. І він ввійшов. («Ворота в небо») Ось такий дивний вірш. Напрочуд лаконічний, не надто емоційний. Я б навіть сказав – сухий. Проте скільки тут прихо398

Нiмецька мова

вано думок! Бо то – лише верхівка айсберга. І над прочитаним можна розмірковувати й дискутувати безкінечно. Чи може людина сперечатися зі Всевишнім? Чи вона – творець своєї долі? Власне, у кожного з нас – свої рай і пекло, котрі знаходяться на землі… Вірш – бунтарський, але не злий. Як на мене, доволі дотепний. Це – такий англійський гумор, вишукана іронія. І саме так оригінально створено всю збірку! Маємо наразі неповторний авторський стиль, де буквально за кожною фразою пульсує неординарна думка. Де афористичність рядків та їх «сухість» – норма. Де кожен вірш можна трактувати як своєрідну притчу – втім, це – не якась «мертва» дидактика, а ненав’язливий гумор. Автор навмисне не робить висновків – це прерогатива читачів. Тож, якщо ви взяли до рук цю книжку, доведеться неабияк потім поміркувати над нею, – думки виникнуть ніби самі по собі, мимоволі. Я б радив читати потроху, а потім повертатися до цих віршів у подальшому. Адже щоразу у вас буде дещо інше сприйняття. Бо кожен вірш Маасена – це ніби така піраміда, де одні думки лежать на поверхні, а інші – наче глибоко приховані, тож непомітні одразу. Але знаходити і розпізнавати такі підтексти – дійсно спокусливо! Це як пливти у вутлому човні якоюсь химерною річечкою, де й краєвидів особливих начебто немає; а потім уважно придивляєшся, прикипаєш поглядом і враз розумієш – щойно побачив диво! Бо ще класик зауважував, що насправді дива знаходяться не лише за морями-океанами, а буквально поруч, може, за крок від вас. Їх лише потрібно вчасно розпізнати та зрозуміти. Коли коліно болить, є біль у мозку, – там, де його частина 399

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

думає: – Я коліно. Якщо серце болить, є біль у мозку, – там, де його частина думає: – Я серце. Але мозок сам ніколи не болить. Коли я думаю, мозок міркує: – Я думаю… Та можливо, мозок ніколи не думає? Можливо, думає лише (або дійсно) коліно? («Де думає біль?») А як вам таке? Ніби все – просто, легко, на одному подиху. Однак це – лише на перший погляд. Теж є над чим поміркувати! Думаю, ви, мабуть, здогадалися, що автор за освітою – медик. Тобто він знає, про що пише. І всі оті його напівтони тільки підкреслюють це справжнє, глибоке знання. Фолькер Маасен народився у 1943 р. в Бреслау. Вивчав 400

Нiмецька мова

психологію і медицину в Килі та Гейдельберзі. Понад сорок років працював лікарем в Ганновері, Берліні, Мюнхені та Гамбурзі. Під час проживання в Берліні, де підтримував дружні стосунки з багатьма відомими літераторами, Роберт Герхард ознайомив його з іронічною поезією. Тож Фолькер Маасен видав п’ять книжок із веселими оповіданнями та п’ять томиків з іронічними, сатиричними й філософськими віршами. Автор – член ПЕН-клубу Німеччини. А його твори надруковані в багатьох антологіях ФРН. Пізні промені сонця намалювали крізь вікно мою тінь на письмовому столі – отже, існую. Я поворушив головою – тінь вклонилася і пішла. («Доказ тінню») Тож маємо Поезію: не модну, але нетривіальну, суху, проте дотепну, дуже реальну й водночас дивовижно вигадливу. Одне слово, чарівну! Тому ми й вирішили перекласти такі гарні, вишукано іронічні вірші українською та представити їх широкому загалу читачів у нашій державі. Бо Фолькер Маасен – безперечно, цього вартий. Сергій Дзюба, письменник, перекладач, журналіст, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

401

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Фолькер Маасен ще встиг побачити свою книжку українською мовою, щиро порадіти, відгукнутися на цю подію, яка викликала резонанс в наших ЗМІ. А невдовзі, наприкінці 2020го, письменник відійшов у вічність.

Шви спогадів Якщо твій світ, в якому мало хто розуміється, і від якого не залишиться навіть шепоту, і який лише чіпляється за краєчок дороги, і сповна пережитий, і згорить дешифрований, і без промивання, і в унітаз упадуть будні, – тоді більше не пораняться губи об зуби. Пелікан підсліпувато ще торсає час. Журавель щойно був, ворони залишаються в розрубанім серці і губляться вдалині. Шви спогадів снують між великим пальцем та іншими, поки свіча коптить; і вони, розгублені, в бальній сукні, – від безвиході та самотності. Пропонує вшита застібка-блискавка пройти шлях наверх. Мить, коли мій погляд ковзає хребтом. 402

Нiмецька мова

Присутність духу Самотня крапля стікає з листка, гілочка тихо махає їй услід, – мрії щезають, не прощаючись.

Ворота в небо – Ворота в небо зачинені, – оголосив Петро, – маєш зачекати. – Мене не лякають зачинені ворота, – промовив подорожній. – Я щойно з пекла. І він ввійшов.

Покинутий Коли ти мене залишила, я вирішив ніколи про тебе не думати. Тепер я покинутий: постійно міркую про те, як не думати про тебе. 403

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Колись Все сіре – там, де я тобі колись махав і плакав, як ти від’їжджала. Пил – там, де я тебе колись обняв і поцілував, коли ти поверталася. І тепер на високому каркасі даху вокзалу сидить голуб – як колись.

Даремно Нема пуття від справжньої інтелігентності, Якщо хтось – дуже дурний.

404

Том 2. Переклади

Нiмецька мова

А світ? – У тебе – великі і сумні очі, – зронила вона. – Ними я дивлюся на тебе і на наш невеселий світ, – відповів я. – Заплющ очі, поцілуй мене, і печаль зникне, – мовила вона. – А світ?

Бути правим Якщо я – завжди правий, то мушу перевірити обґрунтованість своїх поглядів. Якщо ж я – завжди неправий, то й тоді теж.

405

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Закон природи Я вслухаюся в твоє пояснення фізичної теорії Великого вибуху. Я дивуюся тому, як ти пояснюєш принцип викривлення простору-часу. Я слідкую, як ти описуєш появу пагорбів і кінцевих морен упродовж льодовикового періоду. Я слухаю тебе уважно і з розумінням, доки моє обличчя може й далі торкатися твого сонячного сплетіння, і так довго, поки воно ніжно торкається його.

Думи Я думаю, міркую я, я не думаю… Отож, я існую! Чи мене немає? 406

Нiмецька мова

Барвистий Анжамбеман Інколи я відчуваю, незважаючи на тисячі холодних сітчастих прутів, які мене в крихітному колі спійманим утримують, крізь зелені очі, – те, що люблю. Широко і криваво висить наді мною й тільки для мене паща зорепаду, котра тримає мене.

Резонанс – Слухачі на моєму літературному вечорі під час читання кожного вірша, сяючи поглядами, перешіптувалися, – промовила ти. – Мені це байдуже, – відповів я та попросив детально розповісти про реакцію публіки.

407

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Сила Її реальна сила полягала в тому, що вона і слабкою могла бути.

Підозра Не думай лишень, що я спав із тобою. Це була кішечка – ти ж, за збігом обставин, лежала поряд.

Тест Ти хотіла поговорити про те, чи буду я найближчим часом і все життя поруч із тобою, чи люблю я тебе. Я знав про це ще до того, як ти мене спитала. 408

Том 2. Переклади

Нiмецька мова

Де думає біль? Коли коліно болить, є біль у мозку, – там, де його частина думає: – Я коліно. Якщо серце болить, є біль у мозку, – там, де його частина думає: – Я серце. Але мозок сам ніколи не болить. Коли я думаю, мозок міркує: – Я думаю… Та можливо, мозок ніколи не думає? Можливо, думає лише (або дійсно) коліно? 409

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

«Елітні» грабіжники Вони оплачують найдорожчих адвокатів, щоб відібрати у нас гроші, аби вони цих дорогих юристів оплатити могли, які їм у судах відсуджують право вимагати у нас гроші.

Розмова ні про що – Скажи, що було? – Нічого не було. – Коли ніщо існує, це – добре. Ніщо – це добре, коли воно існує. Там, де раніше існувало ніщо, – була любов. Або, де й раніше існувало щось, там і любов була.

410

Нiмецька мова

Різні погляди Це були чудові вихідні з нею. У понеділок я поцілував хустину, яку вона забула. У вівторок поцілував подушку, на якій вона сиділа. У середу поцілував чашку, з якої вона пила. – Ти ведеш себе, мов божевільний, – зауважив мій друг. Я став би божевільним, якби цього не робив, – відповів я.

Доказ тінню Пізні промені сонця намалювали крізь вікно мою тінь на письмовому столі – отже, існую. Я поворушив головою – тінь вклонилася і пішла. 411

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Осколки спогадів про Пауля Целана Я хотів би про це забути, але саме тому згадуватиму: Смерть була майстром із Німеччини. Я про це згадав, і тепер добре засвою. З німецької переклали Надія Постемська та Сергій Дзюба

412

Новогрецька мова

Новогрецька мова Константінос Кавафіс (Греція) Константінос Кавафіс (1863-1933) – великий поет новогрецької мови, визнаний лише після своєї смерті.

Ода і елегія вулиць (переспів) Лунають кроки перших перехожих, мов голуби, туркочуть продавці, і вікна відчиняються, як подих, і зайчик скаче сонячно в руці. А на душі – так легко, невагомо, красиво, світло, затишно умить; і хочеться до світу вийти з дому – з добром, відкрито, наче першоцвіт! Тож наша ода – першим щирим дверям, що кличуть вже господаря надвір, і вулицям – гостинним та веселим, хмаринам, що над ними – набакир. … Останні перехожі, мов лелеки, до теплих вже вертаються осель; і снів солодких продавець далекий бажає нам за тридев’ять земель. 413

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Стихає гомін клопотів робочих, і лиш лоскочуть небо димарі; вже й місяця підкова на гвіздочку дбайливо прилаштована вгорі. Ось двері зачиняються останні, і світло квіт розпустить у вікні… у тихому вечірньому смерканні до вулиць прийдуть елегійні сни. З новогрецької переклав Сергій Дзюба

414

Орiя

Орія Сабіта Сатапаті (Індія)

«Твоя душа – у мене на вустах!» Відома поетеса та перекладач Сабіта Сатапаті (Sabita Satapathy) живе в Індії, у штаті Одіша, і створює проникливі, душевні та ніжні вірші чарівною і милозвучною мовою орія. Її цікаві поезії, перекладені англійською, увійшли зокрема, до міжнародної антології поетів світу, яку упорядкував письменник із Непалу Сантош Кумар Покхарел. Орія – індоєвропейська мова, якою розмовляють близько 35 мільйонів мешканців індійського штату Одіша. І це – одна з 22-х офіційно визнаних мов Індії, котра має власне письмо. Вона належить до групи новоіндійських мов. Тож нею спілкуються в штаті Одіша та в прилеглих районах чотирьох сусідніх індійських штатів, зокрема у Західному Бенгалі. Найдавніші літературні пам’ятки сягають XIII ст. Сучасна літературна мова починається з творчості Факірмохана Сенапаті. Власне, його разом із Радханатхом Раєю та Мадхусуданом Рао називають великим тріумвіратом орійської літератури. Мовою орія видається близько 600 періодичних видань. Сабіта Сатапаті гарно переклала мовою орія вірші відомих українських поетів Сергія та Тетяни Дзюби. До речі, це – взагалі, перший такий переклад творів українців мовою орія. А Сергій Дзюба переклав вірші чудової поетеси з Індії українською.

415

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Навіки разом Коханий, у розлуці не журися: Ти завжди поруч, як вода і хліб, Як сонечка ранковий, добрий німб, Що обіймає з чарівної висі. Ти – мій, як бог, а я – навік твоя, Безмежно вдячна і тобі, і долі! Ми перейшли це неозоре поле, Щасливі та глибокі, мов земля. Ти – дивовижний, справжній, як ріка, Горнуся ніжно, спрагло берегами. Пречисті зорі любляться над нами, А тиша – заціловано п’янка… Наш оберіг – палкий любові птах: Ясні, красиві, неймовірні, вічні… Мій янголе, це – тільки потойбіччя, Твоя душа – у мене на вустах!

416

Орiя

Краса Краса щомиті зберігає нас, Рятує, поспіша на допомогу; Дива – довкола, мов гриби, за рогом, Їх треба лиш відчути повсякчас. Найбільший скарб, блаженство – це краса! Вона – у людях, щедрих, найдобріших; У дітях, домі, соняхах і віршах, В мінливо загадкових небесах. Оголена танцюю під дощем, В екстазі від цілющої любові… Ось джерело – прекрасне, наче мова, Молюсь на тихий, милий мій Едем! А квіти мироточать, як святі, Немов оркестр, бринять на видноколі. Птахи кружляють, трепетні, як долі Чи душі, невагомо молоді. Народжуюсь веселкою і полем, Нестримно розчиняюся в красі… Життя – мов зайчик сонячний в руці, Його не марнуватиму ніколи! З мови орія переклав Сергій Дзюба

417

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Перська мова Омар Хаям Омар Хаям (1048-1131) – всесвітньо відомий перський поет (писав у жанрі рубаї), математик і астроном. *** Ти вчиш, що вірні у раю сповна Пізнають ласки гурій* і вина. Який же гріх в любові та бенкетах, Якщо до райського йдемо здавна? ______________________ * Гурії – райські діви (в Корані), які стануть дружинами праведників у раю. *** Завітавши у світ тимчасово сюди, Кожен плаче, що має піти назавжди… Тільки щастя на мить можна справді пізнати – Той спокійний, кого ще творець не родив. *** Ти сьогодні не владний над завтрашнім днем, І розвіється сном твоїх замислів щем! Тож сьогодні живи, якщо ти – не безумець; Ти – не вічний, ми всі в цьому світі – плющем. 418

Перська мова

*** Коли тремтить аж від роси тюльпан, І низько, до землі, фіалка хилить стан, – Милуюся трояндою: чарівно Її бутон розпуститься, мов пан! *** Що значать храми кам’яні, Де холодно тобі й мені? Найкращий храм плекай у серці, Мов зірку – у похмурі дні. *** «Пекло й рай – в небесах», – все ханжа запевняв. Зазираю у себе і знаю – брехня: Пекло й рай – не круги у небеснім палаці, – Половинки душі – найдорожча рідня! *** Краще пити в обіймах красунь – справді, свято, Ніж в постах і молитвах спасіння шукати. Для закоханих – пекло? Веселих гульвіс? То кого взагалі тут до раю пускати?! *** Балачки з дурнем – безнадійна яма, Тому пораду вислухай Хаяма: Отруту ти від мудреця прийми, З рук дурня не бери бальзаму! 419

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Я для знань збудував сокровенний палац, І мізки таїну пізнавали не раз. Тільки знаю одне: я нічого не знаю! Ось таким тепер вийшов останній абзац. *** Коли опору у житті вже втратив, Допоможи, Всевишній, пригадати, Що любиш більше, ніж благав я знову, І все прощаєш мрійнику, як мати.

*** Зелень, квіти, вино мені Богом дані, Та немає тебе в цьому блиску весни. А без тебе ні в чому не маю я втіхи – Там, де ти, всі дари не потрібні мені! *** Вітер долі іноді шарпне, Та життя – насправді, чарівне. Хоч щоднини – чорний хліб в оселі, Та душа не чорна – головне! З перської переклав Сергій Дзюба

420

Перська мова

Сограб Рагімі (Іран, Швеція)

«Повторюємо себе на переправі хмар…» Іранський поет, перекладач. Народився 1962 року в Ірані (походить з Есфагану). З 1986-го мешкав у Швеції. Публікував свої поезії з 1989 року у шведських літературних журналах, сприяв розвитку іранських літературних журналів діаспори. У 1996-1998 рр. був редактором перського періодичного видання «Асар». Писав вірші, критику і есеї шведською; був членом Swedish Writers’ Association, Swedish Critics’ Centre, the Centre of Literary Translators of Sweden. Перською вийшли поетичні книги Сограба Рагімі «Дім снів» (1995), «Зіпсовані ядра часу» (1996), «Білий бальзам (Клаустрофобія тіла)» (1998), «Лист для тебе» (2006), «Геометричний закон меланхолії» (2011). Також видав шведською цікавий роман-спогади «Бібліотекар війни» (2011). Сограб Рагімі переклав вірші Сергія і Тетяни Дзюби шведською мовою. А Надія Вишневська (фахівець із фарсі) та Сергій Дзюба переклали добірку поезій Сограба Рагімі українською та, на його прохання, російською мовами. Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна, 2013). Трагічно загинув у власній автівці. Посмертно нагороджений в Україні Міжнародною літературною премією ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень».

421

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Ходики цокають, змінюють час; а ми залишаємося, повторюємо себе на переправі хмар. Між нами – така далечінь... Але коли твої безвільні руки раптом перетворяться на крила і полинуть у піднебесся, – ми зустрінемося, – тіні, осяяні світлом, зачаровані смертю, яка завжди вперше.

422

Перська мова

*** Подивимося на себе очима моря, розправимо плечі до світу, – ти хотіла дізнатися колір моху. На краю цього берега почалася наша відчуженість. Рушив поїзд ... Пальці мандрівника на вітрі відкидають тінь. Зліва – шахи з планет, блакитних і пурпурових. А решта – розплавлене срібло.

423

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Очікування неминучого – небуття чи потопу – відображає бунтівна моя душа візерунком химерних снів. Ось як витлумачити недомовленість ночі? У час, коли йде вечірня зоря і Велика Ведмедиця блукає в небесах, журиться ніжна лілія твоєї посмішки. Бо диво сну – це політ у нескінченність.

424

Перська мова

*** З давніх-давен намагаюся повідомити тобі те, чого ти не знаєш або забуваєш почути. Знову повторюю невисловлене: як шкода – недостатньо одного погляду, щоб розповісти таємне. Як же розгледіти найтоншу нитку між трепетним «сьогодні» і невідомим «завтра»? Не забудь миті, дбайливо вставленої в рамку щирості, – дива, якого ти не помітила. Знову повторюю фразу, не зрозумілу тобою, – проникливі слова, які ти хотіла б одного разу почути.

425

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Зачаровуєшся співом нічного моря: як просто хвилі перетворюються в поезію! Суєтним днем згадуєш минуле і мрієш про крихке майбутнє, затишно сховавшись у замку з віршів. Ніч – вишукане відображення дня, його рятівна, чаклунська тінь. Душа стомленого подорожнього відпочиває від надокучливого, галасливого сонця. Розчиняєшся в місячному світі, розтягуєш насолоду. В руках – приємна млість! Століття пролітають повз тебе. Повертаєшся, і в нічній кімнаті тебе стає більше.

426

Перська мова

*** Якби він попрощався з автобусною зупинкою, кинувшись за потоком транспорту, то зміг би згадати, як сидів раніше, відчуваючи себе звичайним місцем очікування. Змучений стовпотворіннями, не знав, що все це – лише марнування буття, наче його тлінне тіло було продовженням автобусної зупинки. Нутрощі зникли, рух припинився... Раптом, дивлячись на смутну зупинку, подумав, що всі його судомні шарпання виявилися марними. Так і є – безіменна автобусна зупинка на перехресті крапок і рисочок; безлика невагомість – порожній стілець, закинутий у всесвіт. З перської переклали Надія Вишневська та Сергій Дзюба 427

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Сохраб Рахими

«Повторяя себя на переправе облаков…» Иранский поэт, переводчик. Родился в 1962 году в Исфахане (Иран). С 1986-го жил в Швеции. Публиковал свои поэзии с 1989 года в шведских литературных журналах, содействовал развитию иранских литературных журналов диаспоры. В 1996-1998 годах был редактором персидского периодического издания «Асар». Писал стихи, критику и эссе на шведском языке. Член Swedish Writers’ Association, Swedish Critics’ Centre, the Centre of Literary Translators of Sweden. На фарси вышли книжки стихотворений С. Рахими «Дом снов» (1995), «Испорченные ядра времени» (1996), «Белый бальзам (Клаустрофобия тела)» (1998), «Письмо для тебя» (2006), «Геометрический закон меланхолии» (2011). На шведском языке издал роман «Библиотекарь войны» (2011). Сохраб Рахими перевёл стихотворения Сергея и Татьяны Дзюбы на шведский язык. А Надежда Вишневская и Сергей Дзюба перевели его стихи на украинский и русский языки. В Украине он награждён международными литературными премиями имени Николая Гоголя и Григория Сковороды. Поэт трагически погиб в своей машине в Швеции. *** Ходики тикают, изменяя время; а мы остаёмся, повторяя себя на переправе облаков. Между нами – такая даль… 428

Перська мова

Но когда твои руки, безвольно повисшие, превратятся в крылья, устремляясь в поднебесье, – мы встретимся, – тени, озарённые светом, очарованные смертью, которая всегда впервые.

*** Посмотрим на себя глазами моря, расправим плечи в сторону мира, – ты хотела узнать цвет мха. На краю этого берега началась наша отчуждённость. Тронулся поезд… Пальцы странника на ветру отбрасывают тень. Слева – шахматы из планет, голубых и пурпурных. А остальное – расплавленное серебро.

429

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Ожидание неизбежного – небытия или потопа – отражает мятежная моя душа узором причудливых снов. Вот как истолковать недоговорённость ночи? В час, когда уходит вечерняя заря и Большая Медведица бродит в небесах, печалится нежная лилия твоей улыбки. Ибо волшебство сна – это полёт в бесконечность.

430

Перська мова

*** С давних пор пытаюсь сообщить тебе о том, чего ты не знаешь или забываешь услышать. Вновь повторяю невысказанное: как жаль, что недостаточно одного взгляда, чтобы поведать сокровенное. Как же разглядеть тончайшую нить между трепетным «сегодня» и неведомым «завтра»? Не забудь мгновения, бережно вставленного в рамку искренности, – чуда, которого ты не заметила. Опять повторяю фразу, не понятую тобой, – проникновенные слова, которые ты хотела бы однажды услышать.

431

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

*** Очаровываешься пением ночного моря: как просто волны превращаются в поэзию! Суетным днём вспоминаешь прошлое и мечтаешь о хрупком будущем, уютно укрывшись в замке из стихов. Ночь – изысканное отражение дня, его спасительная, колдовская тень. Душа уставшего путника отдыхает от докучливого, шумного солнца. Растворяюсь в подлунном мире, растягиваешь удовольствие. В руках – приятная нега! Века пролетают мимо. Возвращаешься, и в полночной комнате тебя становится больше.

432

Перська мова

*** Если бы он попрощался с автобусной остановкой, устремившись за потоком транспорта, то смог бы вспомнить, как сидел раньше, ощущая себя обычным местом ожидания. Измученный столпотворениями, не ведал, что всё это – лишь прожигание бытия, как будто его бренное тело было продолжением автобусной остановки. Внутренности исчезли, движение прекратилось… Вдруг, глядя на унылую остановку, подумал, что все его судорожные метания оказались напрасными. Так и есть – безымянная автобусная остановка на перекрёстке точек и чёрточек; безликая невесомость – пустой стул, заброшенный во вселенную. С фарси перевели Надежда Вишневская и Сергей Дзюба 433

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Азіта Кагреман (Іран, Швеція) Іранська поетеса. Народилася 3 квітня 1962 року в іранському місті Мешхед. З 2006-го мешкає в Швеції, зараз живе в місті Мальме. Член Спілки письменників Ірану та шведського ПЕН-клубу. Авторка шести книг мовою фарсі й однієї збірки шведською. Перекладає англомовну поезію. Лауреат Премії принца Вільгельма від шведського ПЕНклубу (2013) та Малої Нобелівської премії (Міжнародної літературної премії ім. Людвіга Нобеля, 2014). Її чоловік, відомий іранський поет Сограб Рагімі, трагічно загинув у своїй автівці в Швеції. Надія Вишневська та Сергій Дзюба переклали вірші Азіти Кагреман українською і, на її прохання, російською мовами. Книжка іранської поетеси «Легше, ніж повітря» вийшла в Норвегії трьома мовами: українською, фарсі та російською в 2017 році.

З книжки «Легше, ніж повітря» Червоний велосипед Вже стільки літ – знайомий луг В чарівнім сні, незримім: До мене мчить червоний* друг, Як вишукана рима! Пригорнеться, щоб відпочить Старий мій, добрий велик; І разом вирушимо вмить… Зелений, літній берег; 434

Перська мова

А тінь волосся – в воду, в вись, – Розтріпана, принадна… Ти що там, велик, піддививсь? А гронам винограду – В долонях тісно! Скільки враз Ми вирости хотіли, Хоча не марнували час, – Дорослішали вміло… Але втрачали щось навік, Як кульки кольорові, – Так, по одній, – із року в рік; Втрачаєм – знову й знову: Між днів, загуслих, наче ґлей, У юрмищі народу… А ти – такий же старомодний І любиш, начебто, людей. Я прокидаюсь – дзвоник твій Іще відлунює, як чудо… А в мене – знов якась застуда, І шлях до тебе – неблизький! Яка була в нас славна пара На знімку давньої пори… Як гірко ржавіти в амбарі, Коли раптово випав з гри. ________________________ * Червоний і зелений – кольори іранського прапора. 435

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Дороги і сни Завершиться мандрівка враз – Злетим, як горлиці… Не передбачиш день і час: Мов тіні – в горниці. Але старенький наш балкон Ще нічку втішить: Розкинеться на вітах сон, І світ – добріший. Тюльпанів свято. І вогні, Як долі, гаснуть… А ми – неначе уві сні, І в небі – ясно! І вже підковою з імли Струмує місяць… Не долюбили, не змогли, – Така різниця. Не квапся, янголе, мерщій, Хоч очі журяться, – Ще пошукають нас дощі На тихих вулицях. І доки, винні без вини, Збиваєм ніжки; Ще довші, аніж наші сни Шляхи-доріжки. З перської переклали Надія Вишневська та Сергій Дзюба 436

Перська мова

Азита Кагреман

Из книжки «Легче, чем воздух» Красный велосипед Я вижу сон уж столько лет – Волшебный сон, незримый: Изящно проезжает мимо Мой красный* друг – велосипед. Прильнёт к ветвям передохнуть Мой старый, добрый велик; И вместе мы продолжим путь… Зелёный летний берег; И тень моих волос в воде, Растрёпанно отрадна… Ты что там, велик, подглядел? А гроздьям винограда В ладонях тесно… Сколько раз Мы повзрослеть хотели! Да, тяжело нам было, велик, Мечтать и верить: Бог подаст. Теряли что-то, повзрослев, Как шарики цветные, – По одному, с исходом лет; Теряем и поныне:

437

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Меж серых будней и камней, В скоплении народа… А ты – всё так же старомоден И любишь, вроде бы, людей. Я просыпаюсь – твой звонок Ещё доносится оттуда… А у меня – опять простуда, И путь к тебе, увы, далёк! Какой мы славной были парой На фотоснимке той поры… Я знаю, как ржаветь в амбаре, Когда вдруг выпал из игры. ________________________ * Красный и зелёный – цвета иранского флага.

438

Перська мова

Дороги и сны Вот завершится этот путь, И мы закончимся: Не предскажу – когда-нибудь, Как тени – в горнице. Но старый, сморщенный балкон Закат согреет; А на ветвях забрезжит сон, И мир – добрее. Тюльпанов праздник. Огоньки Неспешно гаснут. Нас нет (иль мы, как будто, спим?), А в небе – ясно! И зазвездит в ночи опять Луна-красавица, Лишь нам уже не полетать – Такая разница. Ты что, мой ангел, подожди, Не надо хмуриться, – Ещё поищут нас дожди На тихих улицах. Пока кому-то мы нужны – Сбиваем ноженьки; Ещё длинней, чем наши сны, Пути-дороженьки. 439

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Чтобы пришла зима Зимой опять я стаю сама собой книги вокруг тебя уже забрал огонь жасмин в снах серна бежит мне бы в горах жить умчать как газель от навязчивых людей гору просто обнять примет меня её душа птицей во мне не боится острых камней в горе упав поднимемся вновь серной ввысь столько веков море к нам привыкает как пёс беру за ошейник родное до слёз 440

Том 2. Переклади

Перська мова

в переулке лица не те обманулась но где же улица с которой свернула? года напугали того коня теперь едва ли найдёт меня зима – дождались чай с надеждой всласть одна я потерялась а другая нашлась пронзила б одна ножичком грудь чтоб ничья вина и не как-нибудь чтобы все удрали в зазеркалье только как другой замолить покой?

441

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Статуя Чтобы поцеловать твои руки Бережно, нежно, пламенно, Пробираюсь в сон из разлуки К тебе, изваянию каменному. Сквозь годы – безголовых всадников рать, Вдруг выпавших из сёдел неумело, Приду, чтобы руки твои целовать, Почувствовав запах тела. Следов не оставил луны сломанный рог, Но я вырвусь из всех передряг и проклятий, Не стоптав даже семь железных сапог, Волоска не вырвав у колдунов бородатых. Из бездны грусти я прорасту, Корней скорби, страха цепких оков, Чтобы встряхнуть снег из твоих губ, Потому что бывает и такая любовь! Пусть холодный профиль, ледяной, На устах твоих согрею иней. … Всё не напрасно – помолчи со мной. Смертная, пришла к тебе, любимый.

442

Перська мова

Метаморфоза – Смотрите, сударыня, здесь насыщенный голубой Для меня становится неистовым морем Или неба влажной майской синевой, – А может, даже Вашей судьбою? Здесь, вверху, декорации – луна в небесах; Или ветку я взял в руку чудесно? – Влюбленный в Вас – в четыре часа, Вначале сценария или песни. – Вы, сударь, ещё привлекательнее, как всегда, В предвечернем фиалковом свете. Но вот обнажённая женщина явилась сюда – С шестой страницы, как ветер. Похищая вновь Ваши обувь, рубашку, Переходит вмиг сквозь сны из зеркал… Ей не нужно даже гадать на ромашке – Сценарист уже всё давно написал. Вот – третий звонок, закрываются двери; В зале – уютно, на улице – мрак. Там бессмысленно дуют охрипшие ветры, А здесь герои не отражаются в зеркалах. Вы душу смазали – грима не мало? А то с кожей придётся сдирать роль… На поклон персонажи выйдут устало, И потом исчезнут, как фантомная боль.

443

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Парус памяти Даже когда тебя нет, Сидишь напротив меня. И нас озаряет свет – Хочется лампе огня. Как же те паруса отчаянные Стали платочком хрупким На коленях ветхой старухи С лицом лилии печальным? И маятник часов-скитальцев Стал жёлтым термитом вдруг, – Чтобы сточить наши пальцы, И я позабыла запах твоих рук. И спелых ягод малины цвет – Такой волнительно красный На наших губах, как внезапный рассвет, Дарующий счастье. И книги, которые любили вдвоём, Однажды прочитанные огнём, Снова листает ветер – Даже когда тебя нету. Вновь ты рядом – как будто навек, Но до боли родными шагами Ты уходишь к себе, наверх, И зовёшь нас по имени, мама. 444

Перська мова

Невероятный день Легче чем воздух и свет Распростёртые крылья лет, На балюстраде веранды свирель, – Невероятный день! Птичка поёт – знакомится, Дерево несёт плоды в горницу, Река в своих нарядах спит, И аромат пищи отпирает замки. Эти волшебные горы вдали – Такая отрада скитальцу! И лето здесь, на краю земли, Сидит возле моих пальцев. Моё имя остаётся прежним, И ничего вроде не изменилось вокруг. Но что-то сегодня в природе вечной И со мной, беспечной, произошло вдруг. Будто в замедленной съёмке Божья милость – Распростёртые крылья лет. Из какой котомки это явилось – Легче, чем воздух и свет?

445

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

Письмо Тишина ожила сплетением сновидений, Вспомни в небе изгиб плеча, странник; А у тебя, птицы, рана – длиннее тени, И пальцы, посиневшие от холода, рано. И вот уж крылья, сложенные в конвертик… Вспомни, как хорошо мы воевали вместе! Тишина нужна, чтобы забыть о смерти? Глупости, тишине, конечно же, всё известно. Стоит, как дерево, зеленеет и выпускает листочки, И плоды – красные, от крови зажжённые лампадки, – Тишина… Без слов, мы будто стали короче, Как точка, поставленная однажды украдкой. Этот конец твоего ножа всё ещё острый, Будто яму копал долгие годы по-чёрному… В тишине продолжаемся снова, как небо звёздное, Существуя друг в друге, – неразрывно, странно, упорно. Тишиной воплощаемся в снах туманных, В первозданном мраке ещё дышим пока… А у тебя зеркальца нет карманного? Мы – светлее, чем облака? С персидского перевели Надежда Вишневская и Сергей Дзюба

446

Перська мова

Самовпевнений одуд Перська народна казка

Було так, чи не було, а жив у лісі одуд. Звив він собі на дереві гніздо. І якось захотілося йому подивитися, що це таке – місто. Прилетів він у місто, сів на високу стіну і став щебетати. А діти почули голос одуда і захотіли поставити сільце, щоб спіймати його. Тож зайнялися діти сіткою, а одуд лише безтурботно посміхається. Саме в цей час проходив мудрець, то й поцікавився в одуда: – Над чим смієшся? – Над дурістю цих дітей, – відповів птах. – Вони розставляють сітки для мене, а я в польоті бачу згори навіть воду під землею! То що, не помічу якусь сітку? – Не радій завчасно, – промовив мудрець, – і не смійся даремно. Бо потрапиш у пастку… Дітлахи розставили сітки, й один хлопчик раптом згадав, що сітка без приманки не годиться. Бо який же птах сяде туди? І вони почали шукати. Спіймали коника-стрибунця, накопали черв’ячків, поклали в сітку та відійшли. Одуд злетів зі стіни – дуже захотілося йому поласувати коником-стрибунцем та черв’ячками! Він уже й забув про небезпеку, то враз і потрапив у сітку… Прибігли діти, схопили пташку, прив’язали до ноги мотузку та й заходилися її смикати. Наразі повертався той самий мудрець. Бачить він, що діти спіймали одуда та прив’язали за лапку. Підійшов мудрець до птаха й говорить: – Гей, одуде! Хіба не ти сміявся над дурістю дітей? Ти ж казав: «Я бачу навіть воду під землею…» – Авжеж, – відповів одуд. – Проте демон жадібності своєю 447

Сергiй Дзюба. «Грiх любити неталановито!»

Том 2. Переклади

п’ятірнею засліпив, одурманив мене й позбавив мови. Двома пальцями затулив мені очі, і я раптом перестав помічати сітку. Двома іншими пальцями заткнув мені вуха, і я не почув твоєї мудрої поради. А одним пальцем закрив рот, щоб я не питав, як бути і що тепер робити… Тож благаю тебе, добра людино, порятуй мене! Мудрець покликав до себе дітей: – Ображати невинну пташку – непристойно. Краще відпустіть її на волю. Діти випустили одуда, і він полетів у ліс, де літає й до цього часу. З перської переклали Людмила Шутько та Сергій Дзюба

448