Людина з глечика by Sergiy Kordyk

Людинка з глечика (Японська казка)

Зміст Людинка з глечика . . . . . . . . . . . . . . . . Син ученого . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ледача принцеса . . . . . . . . . . . . . . . . . Жадібний чернець . . . . . . . . . . . . . . . . Селянин і вельможі . . . . . . . . . . . . . . . . Невдячні гості . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Шануй батька в старості . . . . . . . . . . . Три брати і мудрий дідусь . . . . . . . . . . Гайворон на дереві . . . . . . . . . . . . . . . . Мавпа і крокодил . . . . . . . . . . . . . . . . . Самовпевнений одуд. . . . . . . . . . . . . . . Мудрий кріль. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Нащадок лева . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тигр і корови. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Як суддя віслюка допитував . . . . . . . . .

3 9 12 14 16 22 25 27 30 34 35 37 39 41 42

Дуже давно жив в одному селі молодий парубок – звали його Таро. Був він ледачим, але водночас допитливим. З самого ранку снував вулицями та скрізь заглядав. Тут новий дах стелять, там бочку чинять, а ось собака за кицькою погналася. Кіт сидить собі на дереві, а Таро стоїть унизу – чекає, коли собака з котиком помиряться. Хлоп’ята навіть пісеньку склали: Хто очі витріщає, Та-ра-ро, Мов ворон – в хащі, Жабка – на болоті? Це – всюдисущий наш хлопчак Таро. Трам-пам-та-ра-ро! Настали осінні жнива. Всі хлопці жали і молотили, рук не покладаючи. Один Таро, як завжди, безтурботно вештався селом. Раптом він примітив на узбіччі дороги глиняний глечик. – О-го, чим далі підеш – тим більше знайдеш! – зрадів Таро. – Ще й цілий – жодної тріщинки немає! А що ж це в ньому шарудить?.. Може, мишка польова туди залізла?

Вдома витяг із глечика маленького чоловічка й обережно – двома пальцями – примостив його посеред кімнати. А свою кицьку прогнав на вулицю, бо почала облизуватися. – Глечиковий чоловічку! Який ти потішний! Мабуть, менший за самого крихітного карлика на світі! Хочеш, пограємося? Цілий день грався Таро з маленьким чоловічком. Посадив його в дерев’яну чашку і катав у бочці з водою. Подме сильніше – в бочці буря здіймається. Візок зробив і мишу в неї запряг.. Мишка побігала-побігала і шмигнула в нірку, візок перекинула… Сміявсяреготав Таро, та до вечора набридла йому ця нова забавка. Не звик він довго одним і тим же займатися. Отож вранці знову пішов тинятися вулицями. Сонце вже почало сідати, коли він згадав про глечикового чоловічка. Повернувся додому, дивиться, а там якийсь довгов’язий здоровило на підлозі розвалився, руки й ноги розкинув. Хто б це міг бути? Придивився Таро до незваного гостя. Пригадує, де міг бачити його? Та це ж глечиковий чоловічок! – Оце диво… Як ти так одразу за один день виріс? – питає Таро. – Ще вчора був менший миші, а тепер мене переріс. – Дякуючи тобі, друже, за твою турботу, – відповів той. – Недаремно я тебе з тисячі вибрав. Гуляй більше, я ще й не так виросту...

Зазирнув усередину глечика – і що ж побачив? Не мишка там ховалася, не ящірка, не жабка, а маленький чоловічок. Головка у нього – ну не більше каштана, а сам він, якщо на ноги стане, буде росточком із горіховий стручок. Оце чудо! Таро від здивування навіть рота розкрив. Враз чоловічок заговорив тоненьким голосочком, схожим на писк цикади: – Здоров, Таро! От ми й зустрілися… З усього вашого села ти один мені сподобався. Ох, як я не люблю інших парубків! Візьми мене до себе жити… – Що ж, – відповів Таро, – мабуть, візьму. Чому б і не позабавлятися? 4

у мене захворів. Одному, старому, не впоратися. Допоможи в полі врожай зібрати». Не хотілося Таро за роботу братися, а відмовити совісно. Взяв він серпа в руки та й пішов старому допомагати. Ввечері сусід каже: «Дуже дякую тобі, хлопче, що так сумлінно потрудився. Ось візьми за свою працю», – і дав йому дещицю грошей… Перший раз у житті чесно заробив щось Таро! Тримає в руках свій заробіток, і на душі – вже легше. Пішов додому, аж дивиться – не стирчать більше з дверей оселі руки і ноги непроханого гостя. Бурчить той у домі, перевертається, як ведмідь. Підпер Таро двері міцніше і ліг спати надворі… А вранці знову пішов сусідові допомагати. Повернувся додому пізно ввечері, а гість чомусь вдвічі меншим став. Сидить у кутку сердитий. У хаті так добре стало, просторо. Можна після роботи й чайку випити. А гість скаржиться: «Помилився я в тобі, Таро! Думав, ти нікудишній

Уперше в житті трохи замислився Таро: що означають ці слова? А глиняний чоловічок уже не гостем став, а хазяїном себе вважає. Принеси йому те, подай це, та швидше! Наступного дня Таро пішов із дому раніше звичайного. Відверто кажучи, втік від свого гостя. Цілісінький день швендяв селом без діла. Ввечері повернувся, відчинив двері – і завмер на порозі. У дім пройти неможливо! Гість так виріс, що йому й одному в оселі тісно… – От звели будинок, недотепи сільські, – бурчав гість. – Повернутися ніде. Піч посередині зробили – тільки те й знаю, що ногою в неї потрапляю… А вугілля – гаряче! Довелося Таро спати під відкритим небом. Тільки почало світати, пішов він із двору подалі. Аж тут сусідки біля криниці засперечалися, чия дитина в бійці винна. Ну як же їх не послухати!.. Повернувся Таро додому вже надвечір і ніяк зрозуміти не може, що за товстелезні колоди з вікон і дверей оселі стирчать? Придивився, а то руки і ноги гостя. Став глечиковий чоловічок велетнем! От-от покрівлю зверне… Всю ніч міркував парубок, як позбутися лиха, однак нічого придумати не зміг. А під ранок прийшов до нього сусід і каже: «Син 6

чоловік: мухи з голови не зженеш – отакий лінивий. Якби ж ти ще хоч два дні полінувався, я б із гору виріс, до самих хмар. Ну, чого ти серпом цілий день махав? У могилу мене загнати хочеш?!» «То ось у чому справа! – зметикував Таро. – Завтра я так попрацюю, що ніхто за мною не вженеться!» А наступного дня, увечері, глечиковий чоловічок знову став зростом, немов гороховий стручок. «Перепрошую тебе, Таро-сан, – запищав він плаксивим голосом. Посади мене знову в глечик, та залиш біля дороги. Пошукаю собі іншого господаря, лінивішого». Таро так і зробив. Старі люди в селі правильно казали, що це сама Лінь була в образі глечикового чоловічка. А хто потім знайшов його, не знаю… Може, й зараз лежить обабіч шляху – чекає нового хазяїна.

Син ученого (Індійська казка)

При дворі царя Прадина (правителя Кошали) поети та вчені жили у великій пошані. Був серед них один добродій на ім’я Від’ядхар, що означало – носій знань. Його батько, дід та прадід були придворними вченими і поетами. А після смерті тата Від’ядхар зайняв його місце. Хоча від свого мудрого батька він перейняв лише дещицю знань – кілька віршів. Адже бути сином ученого – ще не означає самому стати вченим… Однак неосвіченість Від’ядхара незабаром розкрилася – інші придворні вже зрозуміли, чого він вартий, то й домовилися між собою вивести його на чисту воду. І ось одного разу, коли цар сидів один, вони прийшли до нього й сказали: – Магарадже, великий правителю! Цей чоловік – безнадійний дурень, хоча й звати його Від’ядхар – носій знань. Та насправді він нічого не знає! Вченості у нього – ні на копійку… Ти знеславлюєш себе тим, що тримаєш його при дворі. Випробуй його.

Цар здивувався. Батько Від’ядхара був славнозвісним ученим. І син поводив себе, як учений: варто тільки глянути на його високе чоло, на чотки, з якими він ніколи не розлучався. І тоді цар Прадин на придворному зібранні запитав у нього: – Від’ядхаре, я бачив людей, які ловили черепах. Але ніяк не можу збагнути – для чого їх ловлять? А ти знаєш? І Від’ядхар, недовго думаючи, бовкнув: – Магарадже! Справа в тому, що у черепах – дуже смачне молоко… А з черепашкової вовни роблять кашмірські шалі. Цар, почувши таку відповідь, розреготався, а за ним і увесь двір покотився зі сміху. Побачив правитель, що й справді Від’ядхар –

абсолютний дурень, і жартома знову поцікавився: – Скажи, сину вченого, куди подінуться риби, якщо озеро загориться? Від’ядхар одразу ж відповів: – Полізуть на дерева, Магарадже! – Та як же вони полізуть? – запитав цар, намагаючись щосили стримувати сміх. – Як полізуть? – здивувався Від’ядхар. – Отак, як лазять корови!.. Цар ледь стримав посмішку і вирішив: – Місце, яке ми йому надали при нашому дворі, нехай залишиться за ним. Віднині ми його призначимо головним жартівником, а звати його будемо – Син Ученого.

Ледача принцеса (Сербська казка)

У короля Матвія була красива донька. Але лінива: ніколи нічого не робила, бо не вміла, цілий день сиділа перед дзеркалом і милувалася собою. Прийшла пора видавати заміж. Король оголосив: хто за три роки навчить його дочку працювати, за того він її і заміж видасть. Час летить, а принцесу ніхто не сватає… Тож король сказав вельможам шукати чоловіка для своєї дочки. Поїхали вони в різні сторони. І ось їм одного разу потрапив на очі парубок, який орав поле волами. Одразу наказали йому йти до короля. Хлопець злякався, проте робити нічого… З’явився він до короля Матвія, а той йому все по порядку пояснив. Погодився хлопець, обіцяв за три роки навчити дівчину працювати. Привів принцесу до своєї хати. Мати вибігла назустріч, дивиться на красуню-панну. Наступного дня вирушає парубок працювати: взяв плуг, запріг волів і поїхав у поле, а матір попросив, щоб не примушувала панночку трудитися. Ввечері син повернувся з поля, мати подала вечерю, а парубок і питає: «Неню, хто сьогодні працював?» – Я і ти, – відповіла вона. – Ну, хто працював, той може сідати їсти… Не сподобалося це принцесі, 12

розсердилася вона та й пішла голодна спати. Та наступного дня так само повторилося. А на третій день принцеса сама попросила господиню: – Мамо, дайте й мені якусь роботу, щоб не сидіти без діла. Та послала її наколоти дров… Вечоріло. Сіли вечеряти, а хлопець знову питає: – Хто сьогодні працював, матусю? – Я, ти і принцеса. – Ну, хто працював, той може сідати їсти. І всі троє повечеряли. Так поступово принцеса навчилася працювати… Через три роки приїздить король провідати доньку. І бачить, як старанно поряд із парубком і його матінкою трудиться принцеса. Зрадів та й питає: – Донечко, як же ти навчилася працювати? – Дуже просто, – відповіла принцеса. – У нас тут такий звичай: хто попрацював – той може сідати їсти. І знаєш, татку, якщо захочеш повечеряти – піди наколи дров... Король привіз дочці і зятю багато подарунків, погостював, а потім повіз усіх трьох до себе в палац. Парубка прийняв, як сина рідного, і пообіцяв ще при житті передати йому своє королівство. 13

Жадібний чернець (Тайська казка)

Незабаром завітав до цієї обителі інший селянин і також попрохав дозволу зірвати декілька плодів. Отримавши відмову, він запросив настоятеля до себе в гості – скуштувати кенг із курки. Чернець зрадів і дозволив йому теж нарвати скільки завгодно стиглих плодів. Селянин наповнив ними великий кошик і пішов додому. Увечері обидва селянина покликали ченця. Він вийшов із монастиря і пішов з ними по доріжці, що вела до села. Дійшли вони до перехрестя, і один сказав: – Пішли спочатку до мене, мій дім знаходиться на цьому боці дороги. – Ні, – заперечив інший, – спочатку ходімо до мене! Бо моя сім’я вже сіла вечеряти! Вони почали сперечатися, а потім схопили монаха за руки і заходилися тягти його в різні боки. Селяни лаялися й тріпали жадібного ченця доти, доки він не став просити: – Залиште мене в спокої! Я не хочу ні кенг із вашої оленини, ні кенг із курки! Тільки відпустіть мене!!! Дотепники повернулися в село і довго сміялися над жадібним ченцем, адже жоден із них не готував ніякого кенга.

У дворі одного монастиря росло велике дерево. Плоди визріли на ньому і почали вже підгнивати, але настоятель обителі нікому не дозволяв зривати їх. Він був дуже жадібним і турбувався тільки про себе. Тоді двоє селян вирішили провчити скнару і нарвати плодів із того дерева. Один із них прийшов до ченця і попросив дозвіл зірвати декілька плодів. – Ні, – грубо відповів той, – плоди необхідні мені самому. – Ви мене не так зрозуміли, – сказав селянин. – Я прийшов запросити вас скуштувати мій кенг – страву з оленини. А плоди мені потрібні для соусу. Кенг – це тайська національна страва. Вона готується з рису та м’яса з додаванням шматочків різних плодів. – Чого ж ти раніше не сказав про це! – вигукнув чернець, – Бери скільки хочеш! Селянин наповнив стиглими плодами мішок і пішов, пообіцявши прийти за ченцем увечері… 14

Селянин і вельможі (Іспанська казка)

Селянин жив у селі, а король – у столиці, в Мадриді. Село було далеко від Мадрида і, звичайно, король нічого не чув про селянина. Зате селянин знав багато про короля. Він знав, що король живе у величезному палаці; їсть найкращі страви, а підносять їх йому на золотих тацях; що у нього – величезна кількість прислужників і всі його бояться, навіть міністри, одягнені в шовки та оксамит. Селянин уявляв короля велетнем, бо якби той не був таким височенним і сильним, чому б його люди боялися?! І захотілося йому на короля подивитися власними очами. Прийшов до дружини та й каже: – Маріанно, чому б не завітати мені в столицю – на короля поглянути? Що ти про це думаєш? – Я вважаю, що ти – останній дурень, і не дам грошей на дорогу, – розсудливо відповіла дружина. – У нас грошей майже не лишилося – тільки три реали, а на зиму треба купити і те, й інше. А король обійдеться і без тебе… От прикрість! Бачить він – нелегко з дружиною домовитися. А сам міркує: – Я – вже не молодий, а досі короля не бачив. Якщо зараз не

сходжу в Мадрид, то так ніколи й не доведеться побачити короля! Робити нічого – вдався до хитрощів. Наступного дня знову прийшов до жінки і стогне: – Дружино мила, зуб болить! До лікаря треба негайно бігти, нехай витягне! – і за щоку рукою тримається. Дружина знала, що частенько у чоловіка болять зуби. Повірила, пожаліла: – То в чому справа? Звісно, якщо дошкуляє біль, потрібно лікуватися. – Та ж лікар у Мадриді живе! – У Мадриді?.. А чоловік як упаде на підлогу, як закричить: – Ой, не можу терпіти – так болить! Перелякалася господиня: – Ось тобі три реали. Біжи зараз же! І швидше повертайся назад… Чоловік схопив гроші – й за двері. Чимчикує дорогою, радіє, пісні співає. Але ми знаємо, що від села до столиці – неблизько… Три дні мандрував селянин і майже всі гроші проїв. Залишилося всього пів реала! Нарешті завітав у Мадрид, а там на площі – тиснява. Народ галасує, коні мчать – мало з ніг не збили.

– Що там таке? – Король виходить із церкви! Підійшов селянин ближче – бачить: виходять із дверей храму придворні, міністри, радники… А ось – і сам король. – Віват! Живи багато літ! – вигукнула юрба. А чоловік навіть сплюнув із прикрощів: – Ну й король – глянути ні на що! І зовсім не велетень. Правда, золота на нього понавішували багато: на грудях і плечах, на капелюсі й на рукавах, – скрізь золото, а зростом такий, як усі… Те ж мені диво! – розсердився чоловік. – Знав би – не йшов аж три доби!.. Захотів їсти – поплентався на базар… Полічив гроші – всі кишені обшарив: пів реала і ні гроша більше. А зуб і справді розболівся!.. Зупинився навпроти крамнички пекаря. Продавець надривається – на все горло розхвалює свій товар: «Пироги – печені, солодкі! Смачніше не буває! За дюжину – пів реала!» Очі у селянина загорілися: «Оце пиріжки – ніколи таких не їв! На всі гроші накупив би, та їсти не можу, зуб розболівся. Не вирву зуба – не дійду до села, а як не поїм – також ноги до дому не дотягну…» Так він стояв, думав і на здобу поглядав. Не помітив, як підійшли три парубки – молоді сеньйори. Плащі – до п’ят, капелюхи з пір’ям, – 18

одним словом, вельможі. Побачили, що стоїть якийсь сільський дядько, поглядом втупився у їжу, то й вирішили над ним покепкувати. – Гей, ти, село! – гукнули сеньйори, – скільки з’їси пиріжків зараз? – Я? – озвався селянин, – а сам із пиріжків очей не зводить. – Хоч сотню з’їм! – Сотню? – здивувалися сеньйори. – І ще попрошу! Почали вони хихотіти: – Нізащо тобі не повіримо. Не зможеш з’їсти сто пиріжків! Засперечалися. Селянин твердить: «З’їм!» А сеньйори – своє: «Ніколи не з’їси!» Зібрався натовп. Сміються всі: одні кричать, що з’їсть, а інші запевняють – не з’їсть нізащо! Нарешті сеньйори запропонували: «Поб’ємося об заклад, що з’їси! А ми за пиріжки гроші заплатимо». Що ж робити селянинові? Тут він і здогадався, каже сеньйорам: – Добре, якщо я не з’їм сто пиріжечків – робіть зі мною, що забажаєте... Можете відлупцювати! Нічого задля цієї суперечки не пошкодую. Скажімо, ось зуб, бачите? – і показує на свій нездоровий зуб. – Як не з’їм ста пиріжків, то нехай вирве мені цього зуба мадридський лікар… 19

– Починай, – зареготали сеньйори, – бути тобі, дурневі, без зуба! Юрба розступилася, дивляться всі, що буде. А селянин підступив до пиріжків – один з’їв не поспішаючи, за іншим тягнеться. – Один! – рахують сеньйори. А він уже другий проковтнув. – Другий! – кричить натовп. – Третій! Четвертий! А селянин часу не гає, пиріжки до рота кладе. – Десятий!.. – гукає юрба. – Дванадцятий!.. Двадцятий!.. А селянин усе їсть і їсть… – Та що він бездонний? – сміється натовп. Втім, бідолашний уже так обжерся! Це ж не жарти – двадцять п’ять пиріжків із начинкою ум’яти! А вони – величенькі… З’їв ще один і рот рукавом витер: – Пробачте, сеньйори, я програв – не можу сто пиріжків здолати! Що враз почалося…

– Програв! – зашуміла юрба. – Програв! – зраділи сеньйори. – Кличте швидше лікаря!!! А дантист – уже тут зі своїми щипцями… Побачивши його, чоловік скривив таку сумну пику, що сеньйори ще гучніше розреготілися. – Відкривай рота! – кричать. Селянин начебто неохоче відкрив рота, а дантист ухопився за зуб та й ну його тягнути з усієї сили. Лікар старається, чоловік голосить, а сеньйори регочуть. Чим гучніше він репетує, тим веселіше сміються!.. Нарешті витягнув дантист того зуба. Що ж, розплатилися сеньйори за пиріжки, заплатили лікарю – скільки потрібно і озвалися до людей, що ще стояли довкола: – От побачили дурня? За якісь пиріжки він втратив зуба! А селянин у відповідь: – Ні, дорогенькі, я – зовсім не дурень. Навпаки лишилися в дурнях ви, сеньйори. – Як ти смієш?! – розсердилися ті. – Ви платили за пиріжки? – Авжеж. – І лікарю заплатили? – Повністю. – От і дякую! Зуб у мене справді болів. А тепер я – і ситий, і здоровий. Позбавили ви мене двох лих: голоду та хворого зуба! – сказав і пішов своєю дорогою. Н а т я г н у л и присоромлені сеньйори капелюхи на самісінькі очі і мерщій кинулися з площі. А їм услід неслися регіт, свист і насмішки.

Невдячні гості (Албанська казка)

Жили-були півень із куркою. Вийшли вони на прогулянку. Чимчикували й не помітили за балачками, як зайшли далеко від дому. В дорозі їх зненацька застала злива. Змокли вони і змерзли. Немає де сховатися від негоди. Блукають, шукають, де сховатися, і побачили на березі гірської річки млин. Постукав півень у двері. – Хто там? – запитує мірошник. – Це ми – півень із куркою, – пролунало у відповідь, – змокли й замерзли, то впусти нас заночувати. Звісно, заплатимо за нічліг: коли курка знесе яєчко, ми тобі його залишимо. – Не потрібно мені нічого, – пхикнув мірошник, – і ночувати вас не впущу, йдіть собі далі… Чимчикують півень із куркою, аж дивляться – стоїть біля річки інший млин. Постукали в двері. – Хто там? – питає мірошник. – Це ми – півень із куркою. Змокли і змерзли, будь ласка, впусти нас переночувати, добрий чоловіче, ми заплатимо за нічліг. – Забирайтеся звідси! – гаркнув мірошник. – Не пущу вас ночувати! 22

Ідуть далі – побачили третій млин. Постукав півень. – Хто там? – Це ми: півень із куркою. Впусти заночувати. А потім, коли курка знесе яєчко, віддамо його тобі. Цей мірошник виявився людиною доброю та співчутливою. Він відчинив двері, впустив їх до хати, розтопив грубку, посадив, обігрів і зерном пригостив. Півень із куркою зігрілися, обсохли, поїли і лягли спати. Мірошник задув вогнище й теж ліг відпочивати. Але гостям не спалося. Так шкода їм стало того обіцяного яйця, не захотіли віддавати його мірошнику, і вирішили вони потихеньку встати й піти додому. Вранці мірошник прокинувся і бачить – немає ні півня, ні курки… «Мабуть, пішла курка на сінник знести яєчко, а півень її стереже», – подумав господар. Розпалив вогнище, сів і чекає. Минув час. Вже й сонечко зійшло високо, а їх усе немає. Встав мірошник, обійшов млин, заглянув на сінник – катма гостей. «Добре, – міркує чоловік, – піду до них у село, може, віддадуть мені обіцяне яйце». Але, коли півень із куркою побачили мірошника, що спускався 23

з гірського перевалу, швиденько розбили всі яйця, які були в їхньому сараї, вилили жовтки та білки в глечик і добре заховали, а шкаралупки кинули у вогнище і зверху прикрили їх вугіллям. Потім поклали у рушник декілька голок, а самі заховалися. Мірошник увійшов у дім, озирнувся навкруги, але яєчок ніде не побачив. «Гаразд, – подумав він, – посиджу біля вогнища, почекаю – мабуть, скоро прийдуть господарі». Тільки-но він нахилився до жарини, щоб роздути вогонь, як шкаралупки затріщали, полопалися, і мірошника всього обсипало сажею: лице, руки… Зіскочив він, водою вмився. Лише взявся за рушник, а голки впилися йому в пальці. «От як віддячили мені півень із куркою за добро», – промовив мірошник та й повернувся до свого млина. Відтоді ніхто в тих краях не відчиняє двері невдячним півню з куркою, коли вони просяться на нічліг.

Шануй батька в старості (Болгарська казка)

Жив колись дідусь. Поки ще був молодший, заробляв гроші й доглядав дім, а як постарів, геть спорохнявів: не міг ходити й спирався на милиці. Були в нього одружений син і онук – уже чималий хлопець. Якось дідусь важко захворів, а син і невістка не доглядали його, покинули напризволяще. Лежав старий довго, невістці набридло доглядати його. Тож одного разу вона й говорить своєму чоловікові: «Викинь батька з хати, бо він мені заважає». – Гаразд, – погодився той, – дійсно батько тільки їсть дарма мій хліб. Давай винесемо його аж туди, у стару кошару. Взяв син дерев’яного дрючка, яким згрібають сіно, зачепив батька під пояс, бо той був у брудному одязі, витяг із хати, затяг у стару зруйновану кошару і там кинув. 24

Спересердя жбурнув і дрючка. Однак його син, онук дідуся, усе те бачив і запитав: – Тату, навіщо ж ти викинув дрючка? – А тобі що, синку? – Підніми його, знадобиться й для тебе, – відказав хлопець своєму батькові. – Коли постарієш, чим тебе тягти на смітник? Стало тому соромно – повернувся він, узяв старого на руки й заніс до хати. Наказав жінці одягти його в чистий одяг. І відтоді не дозволяв їй і слова сказати супроти старого тата.

Три брати і мудрий дідусь (Албанська казка)

Жили в будинку біля самого болота три брати разом зі своїм татом. Кожен знає, що мешкати коло болота погано: від нього – лише шкода й ніякої радості немає. Ось прийшов час батькові помирати. Покликав він своїх синів і сказав: «Послухайте, діти мої! Треба вам із цього місця переселятися. Тільки біди і хвороби посилає нам болото. Побудуйте собі будинок де-небудь на схилі гори, тоді й заживете гарно. Однак, перш ніж приступити до справи, порадьтеся з мудрим дідом, який живе в лісі. Час ішов, і побачили брати, що батько мав рацію: потрібно піти їм із болота. Переговорили вони між собою й вирішили, що вирушить старший брат у ліс до мудрого діда за порадою: йти їм із болота чи ні? Тож завітав старший брат до мудреця і питає: – Що нам робити? Погано ми зробимо, якщо з болота підемо й побудуємо собі будинок на схилі гори чи ні? Як скажеш? – Погано, – відповів старий, не залишаючи роботи, якою був зайнятий. Не став старший брат далі розпитувати і, опустивши голову, сумний пішов додому й передав відповідь старого. – Та чи розповів ти йому про наше нещастя? – вигукнув середній брат. – Піду я до нього і поясню дідові, як ми живемо. 26

– Брати! – вигукнув молодший. – Мудрий дід сказав, що буде дуже добре, якщо ми побудуємо будинок на схилі гори! Ті навіть роти розкрили від здивування. – Як же так? – разом запитали вони. – Що ж, він сміявся над нами? Побігли до лісу, знайшли діда… І запитав у нього старший із братів: – Ти що, сміявся над нами? Чому ти мені й середньому братові сказав, що погано зводити будинок на схилі гори, а молодшому відповів, що дуже добре? – Я й не думав сміятися, – спокійно промовив мудрець. – Адже ви запитали у мене: «Чи погано буде, якщо ми збудуємо будинок на схилі гори?» Натомість ваш молодший брат поцікавився: «Дуже добре буде, якщо ми побудуємо собі будинок на схилі гори?» Я відповів йому так тому, що він почав із хорошого, а ви – з поганого... А хіба може робота йти до ладу, якщо почати її з острахом, думаючи про гірше? Подякували брати мудрому дідові та й пішли разом зводити новий будинок. І він пішов до лісу. – Скажи, шановний, – звернувся він до мудреця. – Як нам бути? Біля болота жити більше немає сил. Біди і хвороби замучили. Як ти думаєш, чи варто нам піти звідти? Чи погано буде, якщо ми зведемо новий будинок на схилі гори? – Погано буде, – знову відповів старенький. Повернувся й середній брат додому сумний. Вислухали його брати. – Ну що ж, – промовив молодший брат, – тепер, мабуть, моя черга йти за порадою. І почимчикував до лісу. Завітав до діда, вклонився йому низько, сів біля нього на пеньок і сказав: – Дідусю, дуже добре буде, якщо ми побудуємо собі будинок на схилі гори? Вмираючи, наш батько заповідав нам піти з болота. Як ти нам порадиш? – Дуже добре буде, сину мій! – відповів старий. У молодшого брата ніби крила від радості виросли. Подякував він мудрецю і побіг додому, де його з нетерпінням чекали брати. 28

Гайворон на дереві

(В’єтнамська казка) У давні часи жили собі двоє братів. Вони рано осиротіли... Старший брат був дуже скупим – забрав усю спадщину. Молодшому лишилося тільки вічнозелене дерево карамбола, яке давало смачні солодкі плоди. Втім, молодший брат і його дружина були людьми добрими та незаздрісними, тож ніколи не нарікали на свою бідність. Працювали від зорі до зорі в полі на господаря та доглядали своє дерево, а його плоди носили на базар продавати. Так і жили… Й ось, коли на дереві достигли чудові плоди, до нього раптом унадився прилітати величезний гайворон. Тільки-но починався день, а птах – тут як тут. Сідав на гілку і завзято клював соковиті ласощі. Як тільки вже не проганяла його господиня! Однак гайворон усе сидів на гілці та скльовував плоди, вибираючи найсмачніші. Бідна жінка із сил вибилася, відганяючи його. Отож сіла вона під рідненьким деревом і гірко заплакала: «Горе нам, горечко! Адже ми тільки з того й живемо, що продаємо ці плоди. Як же нам бути зараз, скажи-но, гайвороне? 30

Ти ж усе склював і нам тут майже нічого не залишив. Доведеться з голоду вмирати…» Раптом птах із вершини дерева промовив їй людським голосом: «За кожен плід заплачу вам золотом! Шийте дві торби довжиною на три долоні». Злякалася жінка, адже зрозуміла, що птах цей – чарівний, і не посміла більше своєю жалістю надокучати, – побігла до чоловіка й про все йому розповіла. Отож подумали вони, що треба так і зробити, як гайворон сказав, – кожен пошив собі таку торбу. Відтоді щодня прилітав гайворон, сідав на дерево, досхочу клював плоди і потім щоразу повторював свої слова, обіцяючи щедру винагороду за ласощі… І ось, коли птах склював останній плід, він розпушив крила, опустився на подвір’я й голосно прокричав: «Як вам і обіцяв, заплачу золотом! Несіть зараз свої торби». Молодший брат хутко виніс обидві торбинки, а птах наказав сісти йому на спину. Гайворон злетів угору, помчав небом у далечінь. Довго летів і нарешті опустився на острів, що з’явився посеред моря. – Чоловіче, можеш зараз набрати в свої торби всього, що хочеш, – промовив гайворон. 31

Розплющив молодший брат очі – дивується, сам собі не вірить: довкола нього лежать перли, золото та срібло, розсипані неначе пісок і галька на березі струмка. В очах у бідолахи аж зарябіло! Втім, він не був жадібним, тому швидко отямився: заповнив свої торбинки, заліз на спину птаха, й вони полетіли додому… Відтоді молодший брат і його дружина зажили в достатку: звели новий будинок, придбали землю. На свято молодший брат запросив старшого до себе в гості. Старший брат і його жінка не любили молодшого й нехтували ним за його бідність: «Коли ти встелиш кольоровими циновками дорогу від нашого дому до своєї хижки і позолотиш ворота, тоді ми, можливо, й прийдемо», – заявив з усмішкою старший. Зрадів молодший брат, сказав жінці купити циновки з червоною каймою і розстелити їх на дорозі. А сам придбав золотої фарби й позолотив ворота. Побачили це старший брат та його дружина – дуже здивувалися! Одразу поспішили в гості та й заходилися мерщій розпитувати: як це молодший із жінкою стали заможнішими, ніж вони?! 32

Менший брат відверто розповів усе, як було, нічого не приховав. Аж затрясся від заздрощів і жадібності старший – вмовив молодшого обмінятися. Всі свої багатства та дім віддав за хатину поряд з деревом карамболою. Живуть старший брат із жінкою в хижі, чекають на гайворона… Прилетів нарешті птах, сів на дерево і почав клювати смачні плоди. А скнара тільки того й чекав. Почав охати, стогнати й на свою бідність жалітися. Птах йому у відповідь: «За кожний плід я заплачу вам золотом! Шийте собі торби розміром із три долоні в довжину». Негайно жадібне подружжя приготувало два величезних мішки. Тож гайворон спритно відніс старшого брата на той самий острів, де побував молодший. Зрадів заздрісник, набив золотом два величезних мішки, та йому все було мало! Насипав золота за пазуху, в штани, навіть у ніс і у вуха примудрився всунути. Летить птах над морем, ледве несе такий тягар. Склав крила, щоб відпочити, а скнара каменем шубовснув у воду… 33

Мавпа і крокодил

(Бірманська казка)

Одного разу мавпа спустилася до берега річки, щоб напитися води. Раптом з ріки виповз крокодил і схопив мавпу. Від нестерпного болю вона вишкірила міцно стиснуті зуби. Побачивши це, крокодил подумав: «Мабуть, вона мене не боїться, та ще й насміхається!» – Гей, мавпо – довгий хвіст, чому це ти смієшся? – запитав він. – А тому, що ти, крокодиле – водяне чудовисько, – дурний і, очевидно, ніколи не ловив мавп. – Чому ж ти, потворна мавпо, так думаєш про мене? – А тому, що твоя голова – дірява, мов решето! Бо не знаєш, що у нас, мавп, душа знаходиться не в тілі, а в хвості. Тому ти, безмізкий черв’як, і схопив мене поперек тулуба… Отже, боятися тебе нічого. От я й сміюся, – відповіла мавпа. Крокодил повірив їй і роззявив пащеку, аби вхопити за хвіст. Але мавпі саме цього й треба було: вперлася ногами в ніс крокодила та й стрибнула на берег. Відбігла на безпечну відстань і прокричала: – Гей ти, порожня кишка, тепер зрозумів, чому я «сміялася»? Адже я не реготала, а тільки стиснула зуби від болю… Що ж, залишайся тепер ні з чим, якщо в твоїй головешці, замість мізків, – тирса! – і зникла в лісі. Відтоді й кажуть: «Вишкіряти зуби – ще не означає сміятися». 34

Самовпевнений одуд (Перська казка)

Було так, чи не було, а жив у лісі одуд. Звив він собі на дереві гніздо. І якось захотілося йому подивитися, що це таке – місто. Прилетів він у місто, сів на високу стіну і став щебетати. А діти почули голос одуда і захотіли поставити сільце, щоб спіймати його. Тож зайнялися діти сіткою, а одуд лише безтурботно посміхається. Саме в цей час проходив мудрець, то й поцікавився в одуда: – Над чим смієшся? – Над дурістю цих дітей, – відповів птах. – Вони розставляють сітки для мене, а я в польоті бачу згори навіть воду під землею! То що, не помічу якусь сітку? – Не радій завчасно, – промовив мудрець, – і не смійся даремно. Бо потрапиш у пастку… Дітлахи розставили сітки, й один хлопчик раптом згадав, що сітка без приманки не годиться. Бо який же птах сяде туди? І вони почали шукати. Спіймали коника-стрибунця, накопали черв’ячків, поклали в сітку та відійшли. Одуд злетів зі стіни – дуже захотілося йому 35

поласувати коником-стрибунцем та черв’ячками! Він уже й забув про небезпеку, то враз і потрапив у сітку… Прибігли діти, схопили пташку, прив’язали до ноги мотузку та й заходилися її смикати. Наразі повертався той самий мудрець. Бачить він, що діти спіймали одуда та прив’язали за лапку. Підійшов мудрець до птаха й говорить: – Гей, одуде! Хіба не ти сміявся над дурістю дітей? Ти ж казав: «Я бачу навіть воду під землею…» – Авжеж, – відповів одуд. – Проте демон жадібності своєю п’ятірнею засліпив, одурманив мене й позбавив мови. Двома пальцями затулив мені очі, і я раптом перестав помічати сітку. Двома іншими пальцями заткнув мені вуха, і я не почув твоєї мудрої поради. А одним пальцем закрив рот, щоб я не питав, як бути і що тепер робити… Тож благаю тебе, добра людино, порятуй мене! Мудрець покликав до себе дітей: – Ображати невинну пташку – непристойно. Краще відпустіть її на волю. Діти випустили одуда, і він полетів у ліс, де літає й до цього часу.

Мудрий кріль (Бірманська казка)

Жили собі брат із сестрою. Коли померли їхні батьки, вони стали ділити спадщину. У батьків були дуже гарні бик і корова. Брат узяв собі красеня бика, а сестра – красуню корову, на тому й погодилися...Та через деякий час корова отелилася. Брату дуже приглянулося телятко. Вночі він забрав його і підсунув під свого бика – нібито бик отелився. Вранці почалася сварка. Сестра кричить: «Це моє телятко!» А брат: «Ні, моє!» Нарешті вирішили піти до судді. Брат найняв захисником птаха, а сестра звернулася до кроля… Суддя призначив розгляд справи на ранок наступного дня. У призначений час усі зібралися, тільки захисник сестри – кріль – чомусь запізнювався, і всім довелося чекати на нього. І ось нарешті він з’явився.

– Ти, кролику, не цінуєш час, а берешся бути захисником! – дорікнув йому суддя. – Ні, ваша милосте, – почав виправдовуватися кріль. – Я ціную час. Але мені довелося зайнятися однією дуже важливою справою. – Невже твоя справа важливіша за цю? – запитав суддя. – Так, панове, – відповів кріль. – Загорілася земля, а мені стало шкода її мешканців, тож я бігав до океану, тягав кошиком воду, аби загасити пожежу. Через це й запізнився... Суддя розсміявся: – Якби справді загорілася земля, то, напевно, і ми б тут знали, га? А потім – як це можливо – тягати воду кошиком? Мені здається, що ти, кролику, зовсім з глузду з’їхав, от і мелеш усілякі нісенітниці. А кріль – у відповідь: – Якщо це – нісенітниця, то сьогоднішня справа – теж нісенітниця, бо де ж це ви бачили, аби бик отелився? – А ти мудрий, кролику! – похвалив його суддя, і тут же завершив справу на користь сестри.

Нащадок лева (Бірманська казка)

У давні часи Лев, який був королем трьох тисяч лісів, одружився на хитрій Лисиці. Незабаром народився синок, та такий, що й на лиса не схожий і левом не назвеш… Тобто, якщо на нього поглянути, – начебто лев, та замість того, аби рикати, дзявкав, як лисиця… Коли він підріс, батько Лев покликав його до себе: – Сину мій! Ти – великий і сильний тілом, але від своєї матері Лисиці успадкував її голос… У твоєму голосі немає величності, а це не годиться для мого царського нащадка. Бо якщо звірі почують, як ти по-лисячому дзявкаєш, не будуть тебе поважати. Через це тобі краще зовсім мовчати і не подавати голосу. Тоді я зможу подарувати тобі тисячу лісів.

Тигр і корови (Бірманська казка)

Син запам’ятав пораду батька… Але одного разу сталося так, що він нею знехтував, – зібралося разом багато звірів, і сину Лева враз дуже закортіло поговорити. Тож забув про батьків наказ і дзвінко задзявкав, немов лисиця. Звірі дружно зареготали, коли почули, як тоненько, полисячому, розмовляє такий великий і сильний звір… І тоді батько сказав йому: – Якби ти, сину, мовчав, як я тобі наказував, одержав би тисячу лісів. А тепер, бачу, що ти їх не гідний промовчати! Ось так і не одержав син Лева нічого… Звідси й пішло: мовчання – тисячі коштує.

Недалеко від густого лісу паслася череда корів. Корови завжди трималися гурту, і жодна з них не відходила далеко. А в тому лісі жив зажерливий тигр. Дуже йому хотілося посмакувати м’ясом корови, але череда була, немов кам’яна скеля – тигру і думати було нічого, щоб украсти хоч одну корову. Тоді хижак вирішив вдатися до хитрощів – розділити стадо. Він підкрався до однієї корови й став їй нашіптувати: «Послухай, круторога! А чи знаєш ти, що ота із загнутими рогами, у якої боки запали, зібралася тебе заколоти?» Потім він перейшов до іншої корови і також заходився нашіптувати їй: «Гей, довгохвоста! Ти пасешся й нічим не переймаєшся. Чи не бачиш, як приндиться он та корова, з прямими рогами, у якої шерсть лисніє? Це вона тебе хоче заколоти!» Корови повірили злому тигрові. Вони почали підозрювати одна одну і швидко всі пересварились, тому вже не трималися разом, як раніше, а стали самостійно, порізно їсти та пити. Кожна тепер паслася під своїм деревом. Коли тигр пересварив корів, він легко зміг з’їсти їх одну за іншою: і круторогу, і довгохвосту… Так і зжер усе стадо! Відтоді існує прислів’я: «Корови порізно – тигру радість».

Збентежився бідняк, заметушився: то в один бік побіжить, то в інший, – де він тільки свою худобину не шукав! Та його віслюка й слід пропав… Розсердився Ван Цзи Ван і потягнув чужу тварину до судді Бао – скаргу подавати. Ось тільки не знав, кого відповідачем назвати. Думав-думав і на осла ледачого скаргу подав!.. Вийшов суддя Бао в зал, став справу розбирати. Дійшов до скарги Вана П’ятого, наказав вартовим відповідача привести в зал і давай його лаяти: – Ти звідкіля взявся? Як ти посмів чуже ім’я присвоїти, себе за іншого видавати?! А віслюк голову похнюпив, мовчить, хоча б слово промовив. Ще більше розлютився суддя Бао, як стукне колотушкою по столу, як зарепетує:

Як суддя віслюка допитував (Китайська казка)

Жив собі колись бідняк Ван Цзи Ван на прізвисько П’ятий. І був у нього віслюк, на якому той хмиз та вугілля возив. Інших руки годують, а бідняка – спина віслюка. Тож і беріг чоловік свою худобину, немов скарб коштовний: напував, годував, дрібну травичку і то сікачем для нього рубав. Так він оту тварину викохував, що шкура у віслюка стала гладкою, а щетина – блискучою. Хто не гляне – всяк похвалить. А й справді – скарб чотириногий! Щоправда, впертий, та на те й віслюк! Зранку до ночі копитами б’є, відпочинку собі не дає… Однак добром на чуйне ставлення відповідав – трудився невтомно і сумлінно. На іншого ослика взагалі нічого важкого нав’ючиш, а цей – такий витривалий і спритний. Одного разу нав’ючив бідняк на свого віслюка вугілля дров’яне та й повіз у місто продавати. Приїхав, тварину до воріт прив’язав, а сам мішок із вугіллям продавати поніс… Повернувся – немає його віслюка! Замість нього до дерева якийсь інший – ледачий – осел прив’язаний… 42

– Ану негайно одягніть на цю почвару намордник. Запріть під арештом на три дні – не годуйте й не напувайте. А після цього знову допит учинимо! Ледь не розсміялися вартові, та не посміли. Довелося їм виконувати наказ судді Бао – заперли чудернацького відповідача... Тим часом, ця новина на всі чотири сторони рознеслася. Здивувалися люди – ніколи ж раніше про таке не чули! І на третій день, коли знову був призначений суд, не сотні – тисячі людей заполонили залу. Кожному хотілося подивитися! Три рази в барабан ударили – й увійшов суддя, сів на своє місце. Вартові одразу віслюка притягнули: черево у нього запало, голова опущена, – дивитися шкода. Вперіщив суддя колотушкою по столу та як закричить: – Гей, сторожа! Призначаю цьому відповідачеві покарання – сорок ударів батогами, і лупцюйте його якнайдужче! – Так, пане суддя, слухаємо, – разом відповіли стражники, взяли батоги й заходилися осла дубасити. Десять, двадцять,тридцять…

Аж ось і сорок разів поспіль його вперіщили. Нарешті суддя наказав: – Тепер відпустіть відповідача – нехай іде куди хоче. А віслюк же три доби просидів запертий, не їв та не пив, і сорок батогів одержав, страху натерпівся… Вилетів на волю, немов навіжений, та як помчить – тільки його й бачили!.. Втім, звелів суддя одному з вартових і Вану П’ятому по сліду тієї тварини піти – подивитися: в чий двір забіжить капосна худобина – той і господар, а отже справжній злодюга, який роботящого віслюка поцупив і на свого безпутного ледацюгу замінив… Отож пішли Ван Цзи Ван та вартовий по сліду, а за ними ще п’ятнадцять роззяв ув’язалося, – цікаво, чим же це все скінчиться! Аж дивляться – віслюк до одного господаря в хутір забіг… Отак і відшукали підступного злодія, якого тут же, хутко привели до хитромудрого судді, й крадій отримав по заслугах. А Ван П’ятий знову став щасливим, адже знайшов свого дорогоцінного віслюка!

Дякую за підтримку і допомогу чудовим людям! Сергію Дзюбі – відомому письменнику і перекладачу, вимогливому упоряднику моїх книжок. Ганні Маджузі, Надії Погосовій, Наталії Білюк.

УДК 821.161.2 Ш 97

Літературно-художне видання

Людмила Шутько

Людинка з глечика Частина 2

Казки і оповідання для сімейного читання Упорядники та перекладачі з італійської мови Сергій Дзюба і Ганна Маджуга Художник Марина Скоробагатько Формат 60х90/8. Гарнітура MyriadPro. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 7,0. Ум. фарбо-відб. 28,0. Обл.-вид. арк. 7,0. Зам. № 0117. Тираж 5000 прим. ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф» Свідоцтво серія ДК № 4079 від 1 червня 2011 року Тел. (0462) 972-664 Віддруковано ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф» 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40