Літературний Чернігів by Sergiy Kordyk

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№ 3 (91)

липень-вересень 2020

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Наталія РОМАНОВА Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Вiктор ТКАНКО

Журнал надруковано за фiнансової пiдтримки Чернiгiвської облдержадмiнiстрацiї

ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Людмила Ромен. З пракореня калини. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Ганна Арсенич-Баран. «В журбі і радості завжди вуста вогненні». Післямова... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .11 Ігор Роздобудько. Українська поезія Олексія Костянтиновича Толстого (Передмова) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .14 Олексій Толстой. Поезія (Переклад з російської Ігоря Роздобудька (Росія) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17 Аліна Шевченко. На розсуд світлих душ. Стопами долі. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .31 Станіслав Новицький. Обличчя Сізіфа. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .43 Олексій Маслов. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .53 Анатолій Ролік. Класичний випадок. Оповідання.. . . . . . . . . . . . . . . . . .56 Ірина Кулаковська. Поезія.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .64 Валерій Конаш. Нащадок. Кіноповість. (Продовження. Початок у журналі № 1 (89) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .69 Василь Момотюк. Тривірші. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .91 Літературна студія Ніжинського університету: Денис Коськін, Карина Акопян . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .99 ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ СТУДІЇ Михайло Василенко. Сонцепоклонник українського народу. . . . . . .105 Сергій Ткаченко. Торо – Пришвін – Сорока. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .109 ІСТОРІЯ Тамара Демченко. «... з молодих літ вважав себе за українця». . . . . .115 ЮВІЛЕЇ Олександр Забарний. Журнал «Літературний Чернігів» і Ніжинська вища школа. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .121 Володимир Кузьменко. «Дороги струмують вірші...» . . . . . . . . . . . . . .133 Павло Свищ. Винахід українця, який досі використовують усі бджолярі світу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .140 ЛЮДИ І ДОЛІ Ростислав Мусієнко. Крізь терни до зірок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .151 РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА Володимир Кузьменко. Справжня трагедія тоталітарної доби. . . . . .163 Олександр Забарний. Де гуляв козак Пручай . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .169 Фолькер Маасен. «Гріх любити неталановито». . . . . . . . . . . . . . . . . . . .174 Валерія Ярмак. Залюблений у древній град... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .179 Станіслав Зінченко. Переклади Анатолія Роліка. . . . . . . . . . . . . . . . . .181 Айдарбек Сарманбетов. Інь і Янь у поезії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .183 ЗАРУБКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Василь Гелетко. Зарубки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .188 ГУМОР Валерій Демченко. Не хапайте Бога за бороду. Гумор. . . . . . . . . . . . . .190

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ kюдм,л= pnlem

Народилася 28 січня 1959 року в м. Ромни Сумської області. Закінчила Сумське Вище училище культури та мистецтв ім. Д. Бортнянського, диригентсько-хорове відділення. Працювала концертмейстером, викладачем музичної школи, бухгалтером. Тривалий час перебувала на пенсії по інвалідності. З вересня 2003 р. по травень 2015 р. – відповідальний секретар Сумської організації НСПУ. Композиторка, громадська діячка. Член Української Міжнародної академії оригінальних ідей, НСМНМУ. Лауреатка літературних премій СФУЖО ім. М. Бек, ім. О. Олеся, А. Погрібного та обласної літературномистецько-краєзнавчої премії. Член НСПУ з 2001 року. Автор 14 поетичних збірок.

З ПРАКОРЕНЯ КАЛИНИ (Коло ронделів) Моєму древньому місту Ромен присвячується 1 І мертва, і жива, і… ще ненарожде́нна Душа, як магма, на гаряче слово закипа, Щоб злоязике плем’я не могло меча приспать. В журбі і радості завжди вуста вогненні.

Лiтературний Чернiгiв

О доле-доленько! Безславна і нужденна... Чом вічність волі для народу – завше мить сліпа? І мертва, і жива, і… ще ненарожде́нна Душа, як магма, на гаряче слово закипа. Крізь плин віків я во плоті Твого імення, У нетутешній тиші сонцеликого стовпа Знов підійму. Хай крізь серця нам Сонце проступа! В крижовий Світобезмір я співатиму натхненно: І мертва, і жива, і… ще ненарожде́нна! 2 Душа, як магма, на гаряче слово закипа У тій землі, де вісь – пракоренем калини, І домоткане полотно річок в долині, Де ще не знать ні Бога, ані ката, ні раба. Лиш задум тварі*. – Дух святий витає у степах, Де над Сулою райдуга сія первинна, Душа, як магма, на гаряче слово закипа У тій землі, де вісь пракоренем калини. Де в сяєві зірок глядить пра-Дідуха-снопа Творець, що Батьком став Дажбожій всій родині. На Рай-землі намислив – бути Україні! І браму неба відчинив: і д і т ь! Н о в а д о б а! Душа, як магма, на гаряче слово закипа. 3 У тій землі, де вісь пракоренем калини, Зі жмені глини й сонця серце зліплено мені. О Великодній вік! Час воскресіння яроднів! Заджерелилися до вуст праслів глибини! Постала з крові й плоті. Я – тепер л ю д и н а! Сочасна із Творцем, нерозділима вічно з ним. У тій землі, де вісь пракоренем калини. Зі жмені глини й сонця серце зліплено мені.

Поезія

5 Із крижма розпов’юсь онуками трисинно. О мій Дажбоже! Вповні духом вічної Весни, Благословенням світлим Ти мене не омини. Медовосвічно возгорюся неодмінно У тій землі, де вісь пракоренем калини. 4 Зі жмені глини й сонця серце зліплено мені. І ти, і я, і жайвір в небі – всі ми – УКРАЇНЦІ! Бунтує глас віків Ромену геном у кровинці, Де кобзарі нам душу рвуть… Порубані пісні. У пам’яті моїй щомить викрешують вогні. Слова – квітують ласкою, любов’ю. Чорнобривці… Зі жмені глини й сонця серце зліплено мені. І ти, і я, і жайвір в небі – всі ми – УКРАЇНЦІ! Люблю сей край пшениць і неба вир голубизни, І білий усміх ромен-зілля – Світу лик в росинці. Щоденно дякую Тобі як Матері і Жінці, О земле над Роменом – се коріння дідизни! Зі жмені глини й сонця серце зліплено мені. 5 І ти, і я, і жайвір в небі – всі ми – УКРАЇНЦІ! Душа дзвінка у шаблях пружного зела, І Слово – дух живий, вогонь – а не зола, Спізнала мудрість цю святу з Тобою наодинці. Тяжкі часи були: і лихоліття, і ординці… Козацький степ колише туга-ковила. І ти, і я, і жайвір в небі – всі ми – УКРАЇНЦІ! Душа дзвінка у шаблях пружного зела. Сади й Світи готові вибухнути у зернинці, І гімн життю кодує блискавиць стріла, Щоб, земле рідна, ти ізнов розповилась. Прапил століть несу під нігтями, аж на мізинцях, І ти, і я, і жайвір в небі – всі ми – УКРАЇНЦІ!

Лiтературний Чернiгiв

6 6 Душа дзвінка у шаблях пружного зела Рудою закипала в час злий оборони. Вітри Стрибожі – ці нестрими на припоні, Сонцями крешуть, щоб розвіялась імла. Плюскоче в серці сонцехвилею Сула, В кривому танці верби розмикають лоно. Душа дзвінка у шаблях пружного зела Рудою закипала в час злий оборони.

Всім зайдам не дістать високого чола! Незримо неба на сторожі тьма1* комонних. Про славний чин звитяжців пам’ять не схолоне: За горизонти слави мужньо провела Душа дзвінка у шаблях пружного зела.

7 Рудою закипала в час злий оборони, На олтарі святила нам тверді Слова й ножі, Сталила нерви, кров, серця на сонячній межі. О бійся, вороже! Ми – дужі, незборонні! У нас блищать мечі! На диби зірвуться враз коні! Визвольний дух Трясила й Хмеля рветься нуртом жил. Рудою закипала в час злий оборони, На олтарі святила нам тверді Слова й ножі. Вітрильник соняхів пливе, немов во врем’я оне, В храм Сонця, до іще незгасних вогнищ-ворожінь. Цей день – що поле, хочу житнім колоском прожить. Тужавіє в калині блискавиці гроно, Рудою закипала в час злий оборони.

Твар – будь-яка істота, живе створіння.

Поезія

7 8 На олтарі святила нам тверді Слова й ножі, У Ріднім Краї долю кращу я утверджу! Для приспаних, окрадених рабів рядки мережу. І Слово рідне я не кину пестощам іржі. Був холод, голод. Не здали ми рідні рубежі. Не до рабів – до сильних духом я належу. На олтарі святила нам тверді Слова й ножі, Я долю в Ріднім Краї кращую утверджу! Глузують з нас. (А ми?) Скрізь хижі люстра міражів. Холодною сльозою Ти гасила крик пожежі. З тобою поруч я була на стінах вежі, Як дерлись в місто орди осоружні і чужі. На олтарі святила нам тверді Слова й ножі

9 У Ріднім Краї долю кращу я утверджу! Прошкують з Вирію до нас л е л е к и і В о л х в и. Ждете, раби, прощень і раю в каятті провин? Та ми ж – по духу і по плоті – з вами протилежні! Відсиділися в час змагань у тиші прибережній?! Це ж не по вас бурхливість вод! Ви – нижчі від трави! У Ріднім Краї долю кращу я утверджу! Прошкують з Вирію до нас л е л е к и і В о л х в и. Душа проміниться, вдягає сонячні одежі, Клич змагу за свободу нам Шевченка Заповіт: «Любіть її, Україну убогу, так любіть!..» – розчерк мигавиць, І вишле засвіт гордо Слова рідного кортежі. У Ріднім Краї долю кращу я утверджу!

Лiтературний Чернiгiв

8 10

Прошкують з Вирію до нас лелеки і Волхви, – Із манускриптів сходить промінь Сонцебога, Їх переможний клекіт розбудив дороги. Дажбожі внуки – ще живі, живі, живі!!! У Диво-Колі Сварги сонця передзвін, І пропливають хмарами Богів корогви. Прошкують з Вирію до нас лелеки і Волхви, – Із манускриптів сходить промінь Сонцебога. Перуне, Вітре, вкреште грізних блискавиць, Збудіть хиренну волю. Дніпре, рви пороги. Із ворогом – на прю лиш. Не вдамось до торгу. О Рідна Віро! – голос предків з верховіть. Прошкують з Вирію до нас л е л е к и і В о л х в и!

11 Із манускриптів сходить промінь Сонцебога. Це серце, втомлене від довгої зими, Ромене мій, вогнем любові перейми! Як вибухне душа від благості і боргу!?. Кобзарських дум сліпих стоїть у лоні стогін. Торбани й кобзи… Кобзарі лягли кістьми. Із манускриптів сходить промінь Сонцебога, Це серце, втомлене від довгої зими. Снопи снігів ще вчора крижані та строгі Під Великоднім сонцем скресли, мов дими. На рушнику у хаті писанки і МИ, На покуті – молитва мамина й тривога. Із манускриптів сходить промінь Сонцебога.

Поезія

9 12 Це серце, втомлене від довгої зими, Вертаю Вірою Тобі – не пустословом, В душі зведу величний Храм Світо-Любові. Де б не була – я пригортатиму крильми. На всі Майдани нагромадила громи! Рішуче йду із дум Тарасових стомово. Це серце, втомлене від довгої зими, Вертає Вірою тобі, не пустословом. Жовто-блакитну тишу літа бавить цмин, І ти, Ромене, як пелюстка плоті Слова. Яріють сонця струни, аж дзвенять діброви! Візьми, мов пісню, соловеєчку, візьми Це серце, втомлене від довгої зими. 13 Вертаю Вірою тобі – не пустословом, На всі прийдешні покоління і віки. Дух Калниша! О, де ж ви, славні козаки? – Розбратані. Ідеї ваші – паперові. Тугі слова гострю, мов стріли Перунові. Не зітруть жорна пам’яті біль Соловків. Вертаю Вірою тобі – не пустословом На всі прийдешні покоління і віки. І часом, знаю, покручі плетуть обмови. Щодень, як на війні, дається нам взнаки. Та не підкупить дух мій дзенькіт срібняків! На всі життя настачу блискавиць Любові. Вертаю Вірою тобі – не пустословом!

Лiтературний Чернiгiв

10 14

На всі прийдешні покоління і віки І мертва, і жива, і… ще ненарожде́нна, Безгрішна і гріховна. І уже спасенна Твоїм благоговійним доторком руки! Лиш на любов цвітуть роменами роки. І сонця німб над Україною – знамення. На всі прийдешні покоління і віки І мертва, і жива, і… ще ненарожденна. Стоять на варті нам Тарасові думки – Болюче батьківське пророче одкровення, Вкраїни-матері святе благословення. Вогненним Словом загартую ці рядки На всі прийдешні покоління і віки!

17.03.06 м. Суми

Післямова

Післямова «В ЖУРБІ І РАДОСТІ ЗАВЖДИ ВУСТА ВОГНЕННІ» Ми живемо в часи, коли все вже відкрито, коли новизна й оригінальність – рідкісні або майже нереальні явища. А в літературі давно вже «живуть» різні форми вірша, які колись хтось увів у контекст мистецтва. Проте поети завжди в пошуку як нової форми, так і оригінальности змісту. Переді мною коло ронделів. «Що то таке? – спитає мене здивований читач. – Знаю про вінок сонетів. Про коло ронделів не чув». І матиме рацію, бо коло (за аналогією до вінка сонетів) ронделів – невідома форма в історії літератури. Вінок сонетів винайдений в Італії в ХІІІ ст. Це досить складна поетична форма, яка потребує від автора найвищої майстерности. В українській літературі вінок сонетів – явище не нове. Ще Іван Головацький свого часу видав «Вінок русинам на обжинки», а на початку ХХ ст. цю форму використовували Михайло Жук та Аркадій Казка, а також неокласики. Вінок сонетів – поетична форма, утворена з 15 сонетів, ланцюжок чотирнадцяти з яких побудований так, що останній рядок кожного сонета повторюється в першому наступного, а останній рядок 14 сонета повторює перший рядок першого. П’ятнадцятий сонет (магістральний сонет, магістрал, мадригал) складається з перших рядків попередніх 14 сонетів. Магістрал є тематичним і композиційним ключем (основою) вінка; як правило, його пишуть першим. Чому я так багато розповідаю про вінок сонетів? Бо без розуміння, що таке вінок сонетів, нам складно буде зрозуміти, що то за така новітня форма – коло ронделів. Ронде́ль – давньофранцузька віршова форма, яка набула поширення в новочасних європейських літературах. Рондель складається із тринадцяти рядків, містить обов’язкові римовані повтори з двох наскрізних рим. Цей вірш має три строфи (перша і друга – чотиривірші, третя – п’ятивірш). Як бачимо, рондель відрізняється від сонета як кількістю рядків, так і кількістю й формою строф. Написати коло ронделів – справа нелегка. Узагалі до форми ронделю в українській літературі зверталося не так багато поетів. І відрадно, що Людмила Ромен – поетеса із Сум, про творчість якої ми й будемо говорити, – узялася за створення цього вірша, а потім задумала створити коло ронделів – форму нову не лише для української, але й загалом для літератури. Коло ронделів, за Людмилою Ромен, – це поетична форма, утворена

Лiтературний Чернiгiв

із 14 класичних ронделів, ланцюжок тринадцяти з яких побудований так, що другий рядок кожного ронделя повторюється в першому рядку наступного, а в чотирнадцятому – перший рядок повторює другий рядок тринадцятого, а другий – перший рядок першого. Новаторство Людмили Ромен у тому, що авторка пропонує нам абсолютно нову, оригінальну й цікаву поетичну форму, яка розширює горизонти й можливості української літератури й українського поетичного слова. Коло ронделів Людмили Ромен має назву «З пракореня калини». І ця назва відбиває зміст поетичного циклу якнайповніше. Авторка присвячує свої ронделі рідному місту й зізнається в щирій любові до рідного краю, отчої землі та до світу. Для поетеси Україна – це земля, де «вісь – пракоренем калини». Цю землю Бог дав як Рай, тут «душа, як магма, на гаряче слово закипа». На цій землі, із цієї землі народжується лірична героїня: У тій землі, де вісь пракоренем калини, Зі жмені глини й сонця серце зліплено мені. О Великодній вік! Час воскресіння яроднів! Заджерелилися до вуст праслів глибини! Постала з крові й плоті. Я – тепер л ю д и н а! Сочасна із Творцем, нерозділима вічно з ним. У тій землі, де вісь пракоренем калини. Зі жмені глини й сонця серце зліплено мені. Із крижма розпов’юсь онуками трьохсинно. О мій Дажбоже! Вповні духом вічної Весни, Благословенням світлим Ти мене не омини. Медовосвічно возгорюся неодмінно У тій землі, де вісь пракоренем калини.

Післямова

Людмила Ромен – майстерна творкиня чудових і вдалих оказіоналізмів: яроднів, заджерелилися, сочасна, трисинно, медовосвічно, возгорюся, пракоренем, праслів, нестрими, сонцехвилею, Сонцебога. Усе коло ронделів Людмили Ромен – це зразок поезії високого, урочистого звучання. Такого стилю надають віршам як різні художні засоби, так і емоційно та стилістично забарвлена лексика. У цьому циклі поезій Людмила Ромен охоплює всю історію України, зачіпає болючі проблеми нашої ментальности й водночас оспівує велич і незборимість нашого народу. Особливу увагу авторка приділяє проблемі Слова, яке народжується в душі народу й людини, «як магма», закипає; Слова, що є духом живим, що освячене на олтарі разом із мечами, якого бояться вороги, яке лягло в уста великого Тараса; Слова, що народжує пелюстку плоті – рідну землю; Слова вогненного, яким авторка гартує рядки своїх поезій. У цих віршах сплелися давні язичницькі вірування українців, уявлення авторки про ці вірування та відгомін християнських мотивів. Варто зазначити, що художнє оформлення збірки здійснив самобутній і талановитий художник Микола Самохін, який ілюстрував книжку перед самим своїм відходом у засвіти. Художник надзвичайно тонко відчув ідею збірки, образами, кольорами, сюжетами передав її дух і сенс. Ілюстрації М. Самохіна наповнені яскравими барвами, і це посилює емоційне сприйняття кола ронделів, додає оригінальности, візуальної насичености й підсилення слову. Як і в поезії Людмили Ромен, в ілюстраціях Миколи Самохіна постає віковічна історія України, її величні й трагічні сторінки. Коло ронделів «З пракореня калини» є збіркою віршів, що цікаві не лише за формою, вони спонукають читача до роздумів, викликають асоціації й візії, дарують насолоду смакування словом, возвеличують дух і наповнюють серце неймовірно теплими й водночас піднесеними почуттями. Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН, голова Чернігівської обласної організації Національної спілки письменників України, завідувачка кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського, кандидат філологічних наук, доцент

Лiтературний Чернiгiв

Літературний ×ÅÐÍIÃIÂ

УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ ОЛЕКСІЯ КОСТЯНТИНОВИЧА ТОЛСТОГО Видатний російський поет Олексій Костянтинович Толстой (18171875) по материнській лінії був правнуком останнього українського гетьмана XVIII ст. Кирила Розумовського. Практично не знаючи власного батька, більшу частину свого життя від самого дитинства, він провів у маєтках свого прадіда-гетьмана в Україні – Погорільцях (зараз село у Семенівському районі Чернігівської області) та Красному Розі (зараз село у Почепському районі Брянської області Росії, за часів Толстого – Чернігівська губернія, історична українська Стародубщина). У селі Красний Ріг О. К. Толстой помер і похований. Знаючи про своє українське коріння, О. К. Толстой приділяв українському питанню багато уваги і в своїх творах. Північна Сіверщина та Стародубщина безумовно були для поета українською землею, оспівуючи рідний край, Толстой часто згадував про його минувшину як часів Київської Русі (поезія «Могила»), так і часів козаччини (поезії «Ти знаєш край, що розкішшю співає…», «Квіти-дзвоники мої…»). Прорізною темою творчості Толстого першого періоду стає тема занедбаного будинку (палацу) прадіда Розумовського в Батурині та Почепі на Стародубщині. Руїну гетьманського палацу поет пов’язує з руїною цілої України та зрадою ушанованими почестями нащадками пам’яті своїх предків – простих козаків («Ти знаєш край, що розкішшю співає…», «Порожній дім», «Згадай, моя Маріє…»). В цих поезіях згадується Україна, її славні гетьмани Сагайдачний, Мазепа, Розумовський, ці вірші, хоч і написані російською мовою, насичені між тим сіверськими українськими словами («По греблі нерівній та тряській…»). У другий період своєї творчості більш зрілий Толстой замислюється про історичну долю Росії та України. Глибоко вивчаючи історію рідної землі за літописами та працями визначних вітчизняних науковців

Передмова

(а найбільшим другом Толстого був «кирило-мефодієвець» Микола Костомаров, якому поет писав в одному з листів, підлаштовуючись під стиль наших давніх літописів: «Не малое иму вождехеление захватити тя и силою повлекти тя во Северскую землю, в ней же пребывание имам. Не лепо ли бяше во Северскую землю внедриться ти, егда бы на малое время, абы очесы видети своими землю, ю же не раз и не два повествованиями описаши?»), Толстой приходить до висновку, що історія та сучасність Росії та України корінним образом відрізняються одна від одної. Україна є спадкоємицею Київської Русі, від якої успадкувала демократичний вічовий стрій, що перейшов у козацьку вольність, а Російська імперія постала від Золотої Орди, і московські царі та імператори це ті самі вчорашні ординські хани. Цю свою ідею про те, що житель Київської Русі, якби він якимось дивом перенісся з княжого Києва до царської Москви, ніколи б не визнав спадкоємності останньої від першої, Толстой висловив у двох своїх програмних баладах – «Потік-богатир» і «Змій Тугарин». Європейському вибору княжої Русі-України Толстой присвятив й інші свої поезії («Роман Галицький», «Гакон Сліпий», «Ілько Моровчанин»). Але і сучасну собі Російську імперію Толстой вважав такою самою Ордою, яка постійно намагається схибити з європейського шляху в бік «азіатчини». Не маючи можливості висловити свою точку зору офіційно, поет писав у приватних листах: «Російська нація зараз мало що коштує, російське дворянство – повне ніщо, російське духівництво – каналії, менша братія – каналії, чиновники – каналії… У нас уряд кращий, ніж ми заслуговуємо, бо ми настільки монголи і туранці, наскільки це взагалі можливо. Ганьба нам! Це ми ще хочемо обернутися спиною до Європи! Це ми проголошуємо нові порядки і сміємо говорити про гнилий Захід!» (Толстой А. К. Собрание сочинений. Т ІV. М., «Художественная литература», 1964, стр. 280-281). Або ще гостріше: «Якби перед моїм народженням Господь Бог сказав мені: «Графе! обирайте народ, серед якого ви хочете народитися!» – я б відповів йому: «Ваша величність, скрізь, де вам буде бажано, аби лише не в Росії!». Мені вистачить сміливості признатися в цьому. Я не пишаюся тим, що я росіянин, я підкоряюся цьому становищу» (там само). Осміюванню та сатирі сучасного йому російського суспільства поет присвятив такі свої віршовані твори, як «Історія держави Російської від Гостомисла до Тімашева», «Пантелій-цілитель», «Травневою порою…», «Пісня про Каткова, про Черкаського, про Самаріна, про Маркевича та про арапів». Глибоко співчував О. К. Толстой і сучасному йому українському життю. Під час заслання Тараса Шевченка до Казахстану, він робив усе можливе, аби допомогти українському поетові вийти на волю. Коли

Лiтературний Чернiгiв

на початку 1850-х років від Шевченка перестали надходити вістки із заслання, Олексій Толстой двічі їздить до Оренбурга, де генералгубернатором був його дядько Василь Перовський, та вимагає від влади дбайливішого відношення до поета. З Шевченком йому зустрітися не довелось – той був у поході з військом, але другові Кобзаря, художнику Гороновичу, який разом із Тарасом учився в Академії Мистецтв, Толстой пише з Оренбурга 1852-го року: «Шевченко зовсім не помер і не убитий. У мене перед очима вид Аральського моря, зроблений ним. Він є здоровим і буде, ймовірно, скоро представлений до підвищення, через те, що начальство ним задоволено». Це «задоволення начальства» було пов’язане саме з клопотаннями за Шевченка Олексія Толстого. За проханням Толстого Василь Перовський звертається навіть до ІІІ відділення, яке займалося у імперії долею політв’язнів, але імперський уряд знову залишився байдужим до долі Шевченка. Але і після цього, як згадував двоюрідний брат Толстого Лев Жемчужников: «добрі люди, безсумнівно, продовжували думати і піклуватися про Шевченка, і до таких належав, як мені добре відомо, Олексій Толстой». З приходом до влади Олександра ІІ Толстой прикладає ще більше зусиль для визволення з солдатчини українського пророка, і як зазначає той же Лев Жемчужников, Толстой відіграв у справі визволення Тараса не останню роль. «По смерті імператора Миколи Павловича багато сприяв визволенню Шевченка граф Олексій Толстой, про що ніхто не знав», – пише він. У своїх перекладах з російської мови поезій О. К. Толстого я намагався підкреслити, як тільки це можливо, українську за суттю душу поета, його вболівання за долю України. Сподіваюся, що мені це вдалося. Iгор РОЗДОБУДЬКО, Москва

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ nле*“iL ŠnkqŠni

*** Ти знаєш край, що розкішшю співає, Де ріки чисті, як з срібла дари, Де вітер степовий долини сповиває, В гаях вишневих тонуть хутори, Серед садів дерева гнуться долу, А між плодів літають важко бджоли? Де очерет над озером тріпоче, В клаптинах хмар небесний звід проріс, Косар співає там, коса траву лоскоче, Вздовж берега стоїть хвилястий ліс, І в височінь клубами над ставком Тече димок, синіючи, струмком? Туди, туди всім серцем я женуся, Таку країну знаю лиш одну:

Лiтературний Чернiгiв

Із квітів там вінок плете Маруся, Сліпий Грицько співає там про давнину, І парубки з села, на стерні гладкій Збивають пил у танці, навприсядки. Ти знаєш край, де в ниви позолоту Волошок поховалася блакить, Курган, що знав Батиєву кінноту, Серед степів поораних стоїть, І що завжди кидається у вічі – Оті чуби, як в давній славній Січі? Ти знаєш край, де у неділю з ранку, Коли росою соняшник блищить, Співає жайворонок на світанку, Воли ревуть, на службу дзвін гудить, І в божий храм, вродливі, працьовиті, Ідуть козачки, квітами повиті? Згадай ту ніч, як Україна спала, І світ парив, як загадковий дар, А в небі таємниця поставала, Іскрився, мов у сяєві, стожар. Здавалось нам, закоханим і вдячним, Що з нами тут Палій та Сагайдачний. Ти знаєш край, де з Руссю бились ляхи, Поля, що вкрились трупами людей? Ти знаєш край, де голосно, у плахи, Мазепу кляв упертий Кочубей? Багато там лягло, в козацькій крові славній, За захист давніх прав і в вірі православній. Ти знаєш край, де Сейм скорботно води Несе й несе в щоденний свій похід, В зруйнований палац розбиті сходи Ведуть через обвалений прохід, В палаці герб гетьманський з булавою?.. О, тільки там в гаразді я з собою!

Поезія

19 *** Краю мій, коханий край, Кінський біг на волі, В небі грай орлиних зграй, Вовчий голос в полі! Земле – матінко моя! Батьку – бір дрімучий! Свист о північ солов’я, Вітер, степ та кручі!

ГАКОН СЛІПИЙ

Примітка: в цій баладі розповідається про бій, в якому разом брали участь Ярослав Мудрий і варязький князь Гакон, який, згідно з повідомленням літописця, був сліпим. 1 «Хвалитись я можу могутністю пліч, І вірною в битві рукою; Та очі мені одягла вічна ніч – Я чую, як сурми сурмлять зусебіч, Везіть, мене, друзі, до бою! Схопіть же скоріше за віжки коня, Гримить хай навколо гучніше броня, Беріть мене в битву з собою!»

2 Ні в чому для нього нема перепон, І, повний скаженого гніву, Між отроків в битву помчався Гакон І врізався в січу, неначе на скон, І б’ється всім зрячим на диво. Бушує, неначе в лісах бурелом, Махає сокирою, мов помелом, І вправо, і вліво.

Лiтературний Чернiгiв

20 3

А бійка навкруг, як в окропі кипить, І бризкає юшка червона, Вже кінь під Гаконом від втоми хрипить, Побачив це князь Ярослав і кричить: «Дамо свояку оборону! Бач, вража його як обсипала рать! До бою, русини! Бо час рятувать Сліпого Гакона!» 4 І кинув вперед князь загін свій стрімкий, Пробив через січу дорогу, Та раптом на них налітає сліпий, Сокиру піднявши. «Та стій же ти, стій! Невже очманів ти, їй-богу? Без нас посікли б тебе вздовж та навскіс, Чого ж ти рубаєш, скажений, як біс, Свою же підмогу?» 5 Та той розходився й не вірить словам, Удар за ударом він садить, Нашкодив русинам, як тим ворогам, Рубає й січе шишаки пополам, Й ніхто його долу не зсадить. Та ось схаменувся могутній боєць, Нарешті закінчив кривавий свій герць, Спинився і бороду гладить. 6 Зітхнули дружинники, вийшовши з лав; Побито, посічено вволю, І правий, й неправий, лежать, хто де впав, І дивиться з сумом на них Ярослав, Скорбіє й кляне їхню долю; І тужить, що в мить втратив кращих стількох, І їде повільно, з Гаконом удвох, По бранному полю...

Поезія

21 МОГИЛА

В степу, на широкій рівнині, Самотня могила стоїть; В ній з давніх часів і донині Герой знаменитий лежить. Для нього могилу копали, І в тризни кривавий танок Жерці, разом з ним, поховали Коней і коханих жінок. Коли же його поховали, І з світу він білого зник, Співці йому славу співали На гуслах своїх золотих: «О, князю! народна повага Всім справам великим твоїм, Ім’я твоє, міць і відвага В віках пролунають, як грім! Якщо ж ця могила висока У порох зійшла б нанівець, То слава, розлившись далеко, Співала б про княжий вінець!» І от вже роки проминали, Століття услід протекли, Народи жили і вмирали, Змінилось обличчя землі. Висока ж шпиляста могила, Де князь той могутній лежить, Під плином віків не спочила, Як в давні століття стоїть. І тільки ім’я позабули Великого князя того… Ким був? за які він розгули Вінцями прикрасив чоло?

Лiтературний Чернiгiв

22 І кров проливав він рікою Чию? До якої пори? І смертю помер він якою? І світ цей залишив коли? Навіки могила замовкла… Навіки і князь в ній мовчить, І тризни в пустелі пожовклій Ніхто вже йому не створить! Лиш поруч, буває, стрибає Сайгак, що з ярів вирина, Чи хмарою вмить налітає З далеких полів сарана. Чи зграя колись журавлина Втомившись, з небесних доріг, Побачивши зарость полину, Впаде на могильний поріг. Лякливий тушканчик гасає По шпилю при сяєві дня, А вершник степи оглядає З свого бойового коня; А сльози проллють тільки хмари, Гуляючи у небесах, Та вітер, неначе примари, З могили здуваючи прах…

ПОРОЖНІЙ ДІМ

Стоїть над ставком, наче в сні віковім, В обіймах похилих рокит, На славу Растреллі збудований дім, З гербом, що увінчує щит. Обійстя мовчать серед мертвого сну, Крізь вікна розбиті не чути луну.

Поезія

23 В кущах поховавшись, в забутім садку Той дім так самотньо стоїть! Дзеркалиться сумно в зацвілім ставку Дідівський з короною щит… Але не даремно сумує дім-дід – Забули нащадки свій доблесний рід! В блискучій столиці частина із них В нікчемній згубилась юрбі; А інші давно вже в країнах чужих Вітчизну зробили собі. Русин там свою батьківщину забув, Продав свою віру і мову не чув! Селян його бідних найманець чубить, Панує над ними, як цар; Його не лякають стогнання сиріт… Не взнає про них володар. А взнає – не вкриє червоним ланит… Забули нащадки свій доблесний рід! Старий лиш служитель ночами не спить, Хазяїна юного жде… Все слухає: чи то не дзвоник гудить? І з ліжка свого привстає… Даремно. Все тихо. У мертвому сну Крізь вікна розбиті не чути луну. Лиш місяць крізь вікна байдуже зорить На стіни столітніх палат, Там в рамах прикрашених чинно висить Напудрених прадідів ряд. І точить їх шашіль, мов порчений плід… Забули нащадки свій доблесний рід!

Лiтературний Чернiгiв

24 *** Згадай, моя Маріє, Наш старовинний дім. Жили щасливі мрії В самотнім домі тім. Безмовні скрізь алеї, Старий, заглухлий сад, В високій галереї Портретів довгий ряд. Згадай, моя Маріє, Далекий тихий дзвін. Щодня, як звечоріє, З села несеться він. За садом берег чистий, Плин річки, солов’ї, На ниві золотистій Волошки степові. І день, як без надії Ми поруч йшли сумні. Згадай, моя Маріє, Давно минулі дні.

*** По греблі нерівній та тряській, Вздовж старих рибальських сіток, Я їду в дорожній колясці, Дивлюся на мокрий пісок. Обабіч, круг мене, похмурий І зовсім не радісний вид, Знайома селянська натура, В далеких димках краєвид.

Поезія

25 По греблі, поважно і з сумом, Проходить обірваний жид, Із озера з піною, з шумом Вода попід греблю біжить. Хлопчисько там бавиться з дудкою В аїрі. А в сіру блакить Над сонею-дідом із вудкою, Сполохана качка летить. У млина хлипкого, старого Ледь чутно шумлять селюки, І в воза запрігши гнідого Повільно підвозять мішки…

*** Зізнаюсь тобі делікатно, Як запах дерев я люблю! Ліщини листву ароматну Я в тіні тобі настелю. Я там, у підніжжя аулу Шовковиці грона нарву, Коню же і бурому мулу Дамо у поживу траву. Ти тут, у фонтану, приляжеш, Того, що у спеку засох, Мені посміхнешся і скажеш, Як гарно зі мною удвох.

Лiтературний Чернiгiв

26 *** І на гладі неозорій, І на сонних берегах, Опустивши морду в море, Розтягнувся Аюдаг. Обігнути його треба, Та горбів хвилястий рій, Дивним стадом у півнеба, На дорозі став моїй. Добрий кінь мій, довго йшов ти, Терпеливо ношу ніс; Бачиш там лілово-жовтий Пригір, що кущами зріс? Добрий коню, не журися, Лиш прискор ледачий біг, Там, у тіні кипариса, Жде вечеря та нічліг! Ось минула вже година, Нам з конем не до розваг, Бо, здається, як людина З нас сміється Аюдаг. Місяць каже «алілуя» До зірок на небесах, Та не знаю, обігну я Хоч до ранку Аюдаг?

Поезія

27 *** Квіти-дзвоники мої, Польові, тендітні! В душу впали ви мені, Сині та блакитні! Гарно слухати ваш спів, В травня дні веселі, Посеред густих степів, В трав’яній оселі! Кінь несе мене притьма, Вихором злітає; Він вас топче копитьма, Наче смерч згинає. Квіти-дзвоники мої, Польові, тендітні! Тільки мене не кляніть, Сині та блакитні! Хоч мені вас і шкода, Жаль за вашу цноту, Та не стримає вузда Кінського польоту! Я лечу, лечу, як біс, Тільки пил здіймаю; Наче чорт мене поніс, – А куди? не знаю! Ти, мій коню, не з таких, Що нудьгують в стайнях, Хуртовин знавець лихих У степах безкрайніх; Тож лети у далечінь, В небокрай безмірний, Справжній мій слов’янський кінь, Дикий, непокірний! Не злякає простір нас, Ми в степу, як вдома, Хоч вартує повсякчас Доля невідома.

Лiтературний Чернiгiв

28 Чим закінчиться наш біг? Радістю? Журбою? Знати може тільки Біг – А не ми з тобою! Чи впаду на солончак Ледь живий від жару? Або злий киргиз-кайсак Вистрибне із яру, Мовчки свій натягне лук, Встане над травою, І коня зупинить рух Мідною стрілою? Чи скеруємо ми путь У далеке місто? Дивно вулиці гудуть Дзвоновим намистом, На майдан зібрався люд, Гомонить щось радо, В нетерплячці люди ждуть З заходу громаду. В кунтушах і чекменях, З вусами, з чубами, Гості їдуть на коня́х, Крутять булава́ми, Навпростець, за строєм стрій Чинно виступає, Довгих рукавів підбій Вітер розвиває. І господар на поріг Вийшов величавий; Дивиться на ріг доріг, Лисниться від слави; Всіх його наповнив вид Любов’ю та страхом, На чолі його горить Шапка Мономаха.

Поезія

29 «Хлєб да соль! І в добрий час! – Говорить державний. – Долго, дєті, ждал я вас В город православний». Гості чухають чуби: «Ну, раз ми єдині, Значить зверхника в тобі Бачимо віднині». Знову дзвони загули, Козаки сміються, Разом сіли за столи, Мед і брага ллються. Шум летить на всі кінці, Туркам і венгерцям – І слов’янські голоси Німцям не до серця. Квіти-дзвоники мої, Польові, тендітні! В душу впали ви мені, Сині та блакитні! Чом тепер сумний ваш спів, В травня дні веселі, Посеред густих степів, В трав’яній оселі?

ПАНТЕЛІЙ-ЦІЛИТЕЛЬ

Примітка: за свідченням П. Куліша, цей вірш О. Толстой написав під враженням від народної пісні, яку почув з вуст Миколи Гоголя. Пантелій-володар ходить по полях, Квіти там і трава висотою в пас, І всі трави перед ним розступаються, Квіти там всі йому поклоняються.

Лiтературний Чернiгiв

30 Він в них знає всі сили приховані, І отруйні, і благом шановані, І тим травам, що благом примітнії, Він складає поклони привітнії, А побачить як траву винуватую – Палицею погрозить сучкуватою. По листочку з благих забирає він, І мішок ними свій наповняє він, І для всіх трударів невсипущих Із них зіллячко варить цілюще. Володар Пантелій! Ти і нас пожалій, Ліки з дивних олій В наші рани пролий, В наші рани сердечні, незлічені; Є між нами душею скалічені, Є і розумом хворі, болячі, Є глухі, є німі, є незрячі, Є обпоєні трутними стравами, – Поможи їм своїми ти травами! А ще, пане володар, – Дочекались ми до чвар – Бо такі поміж нами трапляються, Лікування що зовсім цураються. Вони співу не терплять кобзарного, Подавай їм товару базарного! Все, чого їм не зважити, зміряти, Все, кричать вони, треба «похєряти»; Тільки те, кажуть, дійсно важливо, Що для нашого тіла чутливо; І прийоми у них дубуваті, І теорії всі бруднуваті, І на цих от повій, Володар Пантелій, Палиці не жалій, Сучкуватої!

Переклад з росiйської Ігоря РОЗДОБУДЬКА (Росія)

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ `лi…= xeb)emjn

Аліна Шевченко народилася 2005 року. Проживає у мальовничому селі Пустельникове Приютівської ОТГ, що на Кіровоградщині. Навчається у 10 класі Ізмайлівського ЗЗСО, крім школи, здобуває освіту у Кіровоградській Малій академії наук України та закінчує заочний курс журналістики від Острозької академії. Літературною творчістю займається із 12-ти років, пише прозові твори, у доробку має видану збірку оповідань «Цвіт першої надії»(2019). Раніше повісті авторки було опубліковано у газеті «Дебют», новели у журналі «Гарний настрій», статті публікувалися у газеті «Культура і життя».

НА РОЗСУД СВІТЛИХ ДУШ Він, ще молодий, але самотній, покинутий, вигнаний, ішов степом і думав: «Хіба мене сюди привезли лише тому, що я чорний? Чи тому, що я зайвий?..» Так, він кіт, звичайний чорний кіт, якого здавна вважають символом невдач. Певно, що історія кожного чорного кота – унікальна, бо з ним народ пов’язує найбільш цікаві, часом моторошні легенди, притчі та прикмети. Чому? Бо вони чорні. Хтось казав, що відьми в давнину на чорних котів перетворювалися, а ще хтось переконаний, що як тільки чорний кіт дорогу перейде – чекай невдачі. Та хіба стільки чорних котів у світі, стільки й нещасть для людей? Навряд чи, адже тварини також, як і люди, мають ходити там, де їм подобається. Можливо, чорні коти не розуміють, що саме цим вони лякають людей, які самі часто одне одному дорогу переходять…

Лiтературний Чернiгiв

Чорний кіт тепер став степовим, йому стара господиня навіть імені не дала перед тим, як попросила зятя вивезти його у степ, подалі від оселі. Чим же їй те кошеня так надозолило? А тим, що тихо і спокійно перейшло дорогу, коли вона зібралася на пошту, де їй потім відмовили в одній послузі. А чому ж відмовили? Хіба ж коти можуть впливати на людську толерантність чи вихованість? Пані вирішила, що то все через чорного кота, бо ж звідки вона могла зрозуміти, в чому річ, коли нагримала на працівника поштового відділення, а той відмовився виконувати її прохання. Але ж перед тим дорогу перебіг той самий чорний кіт… Він уже й не пам’ятав, скільки часу сплинуло відтоді, як його сюди привезли, пам’ятав лише, як спершу було лячно самому, адже степ є степ, тут що крок, то й небезпека: зголоднілі лисиці, зграї безпритульних собак, та й вовк не раз траплявся… Особливо страшно було в перші дні, коли він сам-самісінький сидів поблизу дороги, в очікуванні того, що за ним повернуться господарі. Цього не сталося, минали дні спекотні, години дощові, тижні сніжні – за ним так ніхто і не приїхав. Він не розумів людського єства, тож до останнього чекав. Сидів просто серед дороги голодний, змарнілий. Нарешті побачив авто, подумав, що повернулися його господарі. Підвівся, замуркотів… А водій жорстоким і байдужим видався, мчав просто на чорного кота, не зменшуючи швидкості. Тоді все й почалося, коли чорний кіт потрапив під колеса автівки невідомої людини, прийнявши її за свого господаря. Звичайно, цього можна було й очікувати, бо що ж інше може спіткати свійську тварину, від якої позбулися, вивезли далеко у чужі, невідомі місця дикої природи. У тварини є кілька шляхів, один з яких – голод, та й це ніщо в порівнянні з дикими звірями. Вони ж спричиняють небезпеку на кожному кроці для покинутої домашньої тварини… З-під коліс авта чорний кіт врятувався, залишився ледь живим, майже мертвим… Тієї літньої днини палило безжальне сонце, нестерпну задуху розвівав помірно тихий вітер, довкола шуміли трави й рясним цвітом буяли запашні квітки, однак для чорного кота те все не мало значення. Він любив слухати вітер, муркотіти, мружачись до сонця, качатися у високих густих травах… Таким, сповненим котячого щастя, був другий бік його життя, а перший – сповнений небезпеки, спричиненої дикою природою. Тепер же все це значення не має. Ні ті трави, що колись рятували його котячу душу від туги за рідним двором і господинею, ні ті дикі звірі, яких йому колись вдавалося уникати. Одразу після наїзду всього його скував пронизливий біль, потім він не відчував нічого: ані лап, ані хвоста, ані болю в тілі… Пухнаста шерсть, по якій би людина могла водити ніжною рукою, стала брудною від піску та крапель крові,

Проза

яка засохла. Кущ при дорозі, до якого чорний кіт здужав підповзти, щоб сховатися від пекучого сонця, став йому найзручнішим місцем, щоправда, не таким, яким би міг бути господарський дім з теплим затишним підвіконням, м’яким ліжком, ласкою людини… То б могло бути його справжнє котяче щастя, та серед степу його замінили трави, сонце й кущі. День за днем, ніч за ніччю чорний кіт лежав під тим кущем без їжі, без сил, без шансу на життя. Він міг лише думати і мріяти так, як це дано чорним: – Я чорний кіт, у світі я не один, може, тисячний або мільйонний. Мене не стане, хіба від того щось зміниться? Для людей мене вже не стало, коли вони мене сюди привезли. Мене вже забули, а я їх пам’ятаю, вони в мене були одні-єдині господарі на все моє котяче життя, а я в них теж один… Мене легко замінити, викинути, позбутися, бо ж я чорний кіт, таких, як я, багато. Тепер я сам, моє життя, мабуть, добігло кінця. Наді мною рій мух, хоч комусь я потрібний. Он ще миша побігла, скоса глянувши на мене, лежачого, тепер вона вже не боїться, я її не стану ловити. Ох, шкода мені їх – тих польових мишей, що колись мені траплялися. Я б з радістю від них відмовився, лише була б у мене інша їжа, яку мені давала господиня, чи якою зараз харчуються британчики та сіамчики, гм-м… вони ж не чорні, їх менше, вони для людей важать більше, ніж ми, чорненькі. Жив я тут, польовий чорний кіт, завдяки тим мишам, ящіркам, тому сонцю й цим кущам. Я полюбив все це лише зараз, усвідомивши, що кращого, ніж є сьогодні, може, вже й не буде. Котячі роздуми перервала одна чорна ворона – сама, без гурту, поки що. Чорний кіт не раз її у цьому степу бачив і постійно саму. Чорні чорних розуміють, та він не наважувався запитати, чому вона сама, лише проводив зеленими очима її феєричні польоти на тлі блакитного неба. Тепер вона за кілька сантиметрів від нього. Клюватиме? Ще ж рано, живий ще ж наче. Чому вона так дивиться? Хоче щось сказати? Чорний кіт, не зводячи погляду зелених очей, дивився на ворону. У її чарівливо-чорному вигляді крилося щось загадкове, відчайдушно сумне, щось, що спотворювало її зовнішній вигляд, але прикрашало світлу душу. Спокійним, невимушеним, ба навіть щирим, здавався її погляд. У ньому закарбована вся її історія, все життя звичайної чорної ворони. І з нею також трапилася подія за участі людської подоби. Ворони – птахи розумні, тямлять багато речей і просто заздалегідь відчувають небезпеку. І в цьому жодного натяку на незбагненне, оскільки так влаштовано природою – у ворон добре розвинений інстинкт самозбереження і відчуття загрози. Нещодавно чорна ворона пролітала селом, зупинилася на стовпі, щоб поправити пір’я на крилі, яке через

Лiтературний Чернiгiв

сильний вітер стирчало і заважало. Вона щось сама до себе каркнула, як тут раптом розгавкалися собаки. Якесь мале цуценя, яке ще до пуття не тямить на кого треба гавкати, а на кого – ні, вибігло з двору і саме під тим стовпом почало несамовито верещати, збурюючи інших собак. Ворона з великим задоволенням злетіла б звідти, але її увагу привернуло чиєсь людське дитинча, яке «вимірювало» калюжу. Забавка, може, й непогана, але ж тому маляті не більше трьох років. А якщо спіткнеться? Чи землі наїсться, запивши тією брудною водою?.. Воно ж ще геть нічого не розуміє. А вчора тільки дощі припинилися, що лили з тиждень без просвітку. Ох і лихо буде… Кілька хвилин чорна ворона спостерігала за малим, як раптом воно плюснуло долілиць просто в ту глибоку калюжу!!! Чорна ворона злякалася, хутко змахнула крильми й полетіла до вікон домівки, з двору якої вичовгало те маля. Дзьобом постукала в шибку вікна, а господиня… Як побачила чорну ворону, та як зойкнула… «Овва! Це ж чорна ворона у вікно стукає! Це вже чекай!..» – подумала жінка років тридцяти п’яти. Вибігла з оселі та до ворони: «Ану киш! Нечиста! До сусідів лети, а не до мене!» – ось від таких людей і чекай добра. Нарешті пані глянула на дитину, яка борсалася у калюжі, захлинаючись брудною водою. «Ах ти!!! Це все ти навіщувала, погань така!» – знову звернулася до чорної ворони, яка піднялася високо в небо. Еге ж, ворона. Котра в останню мить викликала люблячу матусю до дитяти, з якого та мамця очей не зводила! Скільки чорна ворона не намагалася знайти з людьми спільну мову, та все марно, бо ж не нею той закон вигадано, не вона його й змінить. Так чорний кіт з чорною вороною і порозумілися. Відтоді ворона стала часто провідувати чорного кота, який ще довго лежав під кущем. Відганяла від нього мух та інших ворін, підбадьорювала своєю присутністю й сама тішилася тим, що вона таки корисна, її не гонять, не проклинають і не лають, а приймають… Минув час, чорному котові ставало дедалі краще. Загоювалися рани, зросталися кістки, життєві сили поступово наповнювали тіло чорного кота. Вміння швидко бігати й стрибати за здобиччю лишилося десь там, а тепер лише нестерпний біль у задніх лапах. Чорний кіт став кульгавим, доки лежав, його хребет зігнувся й утворився невиправний горбик. Задня частина при ходінні постійно поверталася праворуч, певно, так зрослися кістки. На носі – глибокий шрам, який навряд-чи покриється шерстю… За те «добро» він завдячував людям, а Богу – за те, що лишився живим, бо, мабуть, він ще потрібен, як не людям, то цьому степу. Чорний кіт звик до ворони, як і вона до нього, звик до того, як вона його кликала, коли знаходила серед степу щось незрозуміле або

Проза

їстівне. Тоді ворона теж закаркала, розігнавши інших птахів довкола. На її поклик пришкандибав лише чорний кіт, одразу зрозумівши, що вона знайшла. То були кошенята, які просили про допомогу, біля них – брудний мішок, напевно той, у якому їх сюди привезли. Четверо малюків: руде, двоє триколірних і біленьке з рудим хвостиком. Такі гарні, яскраві, жодного чорного, але теж покинуті, непотрібні. Добре, що вже дивляться й так-сяк ходять, а це значить – не пропадуть, до того ж, з чорним охоронцем-котом. Побачивши кульгавого кота, всі четверо одразу кинулися до нього, бо прийняли його за матінку. Чорний кіт вперше за стільки часу замуркотів на радощах, бо він тепер не сам. Діток чужих не буває, тому кіт зобов’язався дбати про знайдених кошенят. Попри те, що він не кішка, ловити мишей і ящірок вміє, того ж навчив і кошенят. Чорний кіт завжди застерігав не підходити близько до дороги та не відходити далеко від дерев, щоб в разі небезпеки було куди тікати. А чорна ворона тішилася з того, що тепер чорному котові несамотньо, та й вона увесь час перебувала поруч, радіючи котячому щастю й дякуючи собі за уважність. Зазвичай серед степу зустрічаються зграї безпритульних собак, лисиць чи навіть вовків, однак люди, самі того не відаючи, створили новую зграю – котів, а природа спорідненості чорних додала до тієї зграї ще й чорну ворону. З ними серед степу життя завирувало новими барвами, дружбою та вірою в те, що колись людина збагне, на що прирікає самотню тварину, викидаючи з дому. Степ милостивий, та не до всіх…

СТОПАМИ ДОЛІ За мотивами геніальної поеми «Катерина» Т. Шевченка. «Доля Івася» …Його ім’я – Івась, Іванко – справжній українець… Можливо, виросте у майбутньому, однак… Яке ж воно – майбутнє у сироти? Тяжке, сповнене переживань, думок про завтрашній день, болю через страх перед великим світом, у який складно робити кожний крок без руки допомоги, плеча підтримки і любові батька й матері… Івась майже не пам’ятав своєї неньки, втім, як і татуся. Та навіщо й пам’ятати, коли злі люди, що траплялися в житті малого, тицяли в нього пальцями, подивлялися зурочливими поглядами й говорили: «Он, пішло байстрюченя тієї Катрі, що віддалась москалю, а він знехтував її брудною любов’ю. Так і треба

Лiтературний Чернiгiв

їй – мало того, що свій рід зганьбила, та ще й маля на світ пустила, не давши долі...» Говорили, осуджували, за нещасними спостерігали люди-молодці, а щоби пожаліти, дати частинку тепла тому, хто потребує – марно сподіватись. Не в тому, певно, слава того народу. А що ж Івась? У чому воно винне? У тому, що дорослі з почуттями не визначилися чи мати з вибором помилилася? Ні… Воно йде своїм шляхом, який так тяжко собі пробиває, несучи в своєму маленькому чистому серденьку краплю доброти, щастя, що має життя, й вдячності тим, хто знехочу чи й від щирого серця кине йому шматок хліба, чим втомить його голод та додасть сил рухатися далі, може, до кращої долі… Івась не знав, яким є воно – краще життя, він міг лише уявляти, та й уявити не мав, чого – все, що бачив і відчував змалку – то були сум і страх перед людьми, а ще сором… Та люди також, такі як він, тільки набагато старші, брудні, сліпі, зголоднілі, нещасні, що просять помочі у перехожих. Він бачив байдужі погляди тих перехожих, на яких лишалася остання його надія, аби не померти з голоду. На ньому постійно було зношене, в рази більше лахміття, що влітку притягує нестримну спеку, а взимку не втримаєшся в ньому від холоду… *** Давно вже Івась знав старого сліпого Степана – йшов за ним вдалечінь, за долею, певно, як раптом тому спіпому стало зле серед поля. Навкруги – ні душі. Всі, хто ще йшов до селища – давно сховалися за пагорбами, розчинилися в стіні, що складалась із пагорбів, лісів та полів, десь… далеко. Зосталися серед безкрайньої ниви два силуети – мале, що ледь встигає перебирати босими ніжками по стежині, яка єднає два поля, й старе, з видимим горбом на спині. Якийсь час вони не говорили, обоє були змучені далеким шляхом, очерізною курявою, котру щомиті здіймав вітер – всемогучий повелитель стихій, та задушливою спрагою, що посилювалася ніби з кожним кроком по розкаленій пекучій землі. Малий ішов попереду, кроків на п’ять від сліпого старця, раз у раз обертаючись, чи не сам лишився. Обернувшись у черговий раз, Івась побачив, що старий Степан кроків на двадцять від нього лежить на землі, немов мертвий. Невидимий переляк увірвався у серце хлопчини, адже смерть на його очах – явище не перше, та іноді в нього самого виникало враження, мов він сам за крок від неї… Він злякався, бо довкола – жодної людини, ні деревини, суцільне поле, сонце, безхмарне небо… Ридаючи і спотикаючись, Івась, де взялись сили, чимдуж рушив до старого. Той ще дихав, та, попри це, жодної ознаки життя не видавав. Посивіле волося, що торкалося пліч,

Проза

було повністю мокрим від поту, по скронях і чолові градом котився піт вперемішку з пилюкою, на митті затримуючись у глибоких зморшках, котрі повністю вснували обличчя сліпого. Схилившись над старим, Іванко прислухався до повільного серцебиття, потім тримтячими руками зняв із себе засмальцьовану торбинку, в якій завжди носив із собою шматочок сухарика та небагацько води у залізній колбочці на той випадок, коли самому стане зовсім зле або ж зачасту, коли кудись йшов, то по крихотці відламував та їв, щоб хоч якось підтримувати життєву енергію. І хоча в самого ледь стерпно бурчало в животі, все тіло тремтіло, а пити хотілося більше, ніж дихати, Івась набрав у рота води й бризнув на непритомного сліпого, від чого той прийшов до тями. Потім малий зволожив у воді сухарик і дав старцю, що вже потроху підводився на ноги. Із якоюсь жадобою і жагою до існування, він проковтнув той черствий шматок хліба, запивши останньою краплею води із залідної фляги. У його тихому, хрипкому «Дякую» ховалося велике значення, та Івась на те не зважив, лише допоміг старому підійнятися, після чого першим заговорив… Дві постатті знову пішли повільною ходою, кудись… далеко… На місці, де лежав сліпий Степан, лишилася спустошена фляга й ні крихти сухарика… А вони пішли всупереч тому вітрогону й куряві, і навіть власному виснаженню. Хто знає, стільки на їхньому шляху ще постане перешкод та чи впораються вони з ними… А поки що їхній слід встилає сонячний промінь та вітровий вихор непереможної сили… *** – Вань, а помнишь, какое милое дитя мы повстречали по дороге домой? – запитала дружина у чоловіка, пригадуючи карі очі й чорні бровенята1 малого Івася. – Извини, но не помню. Мы многих повстречали, возвращаясь домой: и старых, и малых… К чему ты это спросила? – занервувавши, відповів Іван, який добре запам’ятав ту дитину, адже декого в ній пізнав, і цей спогад викликав у ньому одвічну зневагу, злість і ненависть та, наврядчи пробудив сумління… – Но как? Ты должен был его запомнить, его же Ивась зовут, как и тебя. Он мне так понравился… Почему же судьба так жестока к некоторым детям? В чём они виноваты? – жінка запитувала, мов у самої 1

Лiтературний Чернiгiв

себе. Іван не бажав її слухати і тим паче продовжувати розмову про ту дитину. Стільки років намагався себе переконати, що історія з Катрею вже давно скінчена, все це лишилося у минулому й вона вже не буде переслідувати його з тим босим брудним байстрюком, так ні ж, не дає про себе забути як не вона, то її дитя. – Не знаю, милая, не знаю, – одповів чоловік, ховаючи очі. – А знаешь, давай возьмём его к себе? Он вежливый, добрый… Главное – хорошо воспитать, чтобы из него хороший человек вырос. – Зачем нам это? Тебе разве своих детей мало? Что в нем хорошего? Он же простой мальчишка, не имеющий не кола, не двора. Кто знает, что за мысли в его малоразвитой голове… – Да как ты можешь о дитёныше так говорить!? Он несчастный, мы не знаем его прошлого и то, как он сейчас живёт – мы себе и представить не можем. Почему одним – всё, а другим – нечего!? – Успокойся. Пройдёт время, и ты его забудешь. Подумай – сколько на земле таких несчастных? Разве он когда вырастет, то вспомнит, что ты ему когда-то помогла? – Да, одна я всем не помогу, но если бы каждый, кто хоть немного богаче, помогал нищему – последних бы не осталось. Зачем делать чтото хорошее, надеясь это же получить взамен? Ты должен совершать хорошие поступки для того, чтобы чувствовать себя человеком! Все мы по одной земле ходим… – И что ты этим хочешь сказать? Мы должны жить для себя и своих детей, зачем нам проблемы чужих, да и тем более того дитя. Кто он нам? – Человек, который как и все хочет заботы и любви. У нас есть всё, а он и крошке хлеба рад… Ну, разве тебе его не жаль? – Нет. Он не один такой… – Хорошо, я сама его найду. Ивась будет жить с нами! Я полюбила его, как родного. – Если тебе это так важно… Попробуем найти его вдвоём. Іван нібито погодився знайти і взяти малого до себе, проте його слова звучали занадто жорстоко й порожньо, як і було в його серці по відношенню до Івася, рідного сина. *** Тим часом Іванко разом зі сліпим старцем дісталися багатших селищ. Якось Степан запитав у хлопчини, як той уявляє свою майбутню долю. Івась деякий час подумав, потім відповів, що як тільки діждеться вісімнадцяти років – піде на службу на цілих двадцять п’ять літ замість

Проза

якого-небудь заможного парубка. «Краще ж на полі бою загинути, ніж голодною сметрю. Сироті… – сиріцька смерть», – думав Івась, проклинаючи свою долю. На новому місці Іванко був змушений важко працювати, переносити важкі будівельні матеріали, спостерігаючи, як іншим платять карбованцями, а з нього лише насміхаються. Йому, малому сироті, дають тільки поїсти двічі на день, попри те, що працює він не менше інших – дорослих чоловіків, які утримують великі сім’ї… …Укотре берлин проїжджав повз те селище багате, а в тому берлині пан із панночкою – виглядають, видивляються, чи немає поблизу малого Івася, аби йому свою батьківську любов і ласку подарувати. Таки погодилися – візьмуть до себе сироту й виховають, як рідне дитинча. Знову Іван – клятий зрадник, москаль препоганий2 – впізнав ті, що наче намальовані, карі вічки, а над ними – дуги-брівки, котрі від матері лишилися дитині. Через силу, із зневагою, без любові й попри відразу чоловік змушував себе дивитися на сироту, проте… Боронь, Боже, яка ж Івась сирота, коли в нього, он сидить в берлині живий, здоровий рідний батько, та ще й бабуся з дідусем десь є, і братики, і сестрички по батьку, і двоюрідні, всі є, але відмовилися, забули всі – соромно їм… Не має бути соромно через те, що дитина без батька ростиме, набагато соромніше, коли дитя при живих родичах по світу блудить, не маючи, де зупинитися, душі погріти, ніжне личко теплою водою вмити… Сором тим, що рідих забуваються, близьких цураються, на дітей, через їхніх батьків зло тримають – от кому сором… – Ивась, сынок, подойди к нам! – крикнула пані, а пан сидить, відвершувши обличчя, й слова не видасть… Думає. Почув малий, що його хтось кличе з берлина, біжить, покинувши все й не вірить, що то – «синок», його назвали. Мчить, мов на крильцях летить, котрі щойно виросли від такого ніжного ласкавого слова «синок», якого він чи не зроду-віку не чув. Лише «байстрюк», «душа сиріцька» та «нещасне» – неслося в спину, мов кинджалами… Від людей – дорослих, звичайних, які так само мають дві руки і дві ноги, ходять по одній землі, під одним небом, на якому кожен має свою зірку… Усі ж схожі між собою, та, попри це, вони помічають недоліки інших, слабших від себе… – Здрастуйте. Ви кликали мене? – спитав Івась пані. – Здравствуй, мой хороший! Поехали с нами? – запросила жінка, простягнувши малому руку. 2

Лiтературний Чернiгiв

– А хто ви, коли не таємниця? – Я – Мария, это мой супруг – Иван. Мы хотели бы забрать тебя к себе. – Навіщо це вам? – Мы хотим заботиться о тебе, чтобы ты жил лучше… Если есть возможность, то почему бы не воспользоваться ней, облегчив кому-то жизнь. Просто для того, чтобы чувствовать себя людьми, сынок… – Правда? А що я повинен робити? – Нечего. Ты должен жить, как все нормальные дети, не работать и не просить у проходящих… Ты – ребёнок, заслуживаешь большего, намного… Садись, поехали! – вмовляла пані, а пан – ні словечка не мовив, так і сидів, відвернувши голову. Він думав про єдине… Як цього уникнути, позбавитися непотрібного нікчемного спогаду? …Не один день пройшов відтоді, як Івась уже почав до нового дому звикати, з іншими дітьми потоваришував, та йому ще не зовсім вірилося, що то все відбувалося з ним, насправді, не вві сні, хоча… Йому й не снилося таке роздолля, не знав він, що у світі існує ще й інший бік, небачений ним… А пані тішилася Івасем, полюбила його, мов рідного, піклувалася про нього, найсмачнішими стравам частувала, нові речі купувала… А пан все ж думав про єдине – як би позбутися й забути вже не Катрю і не спогади, а малого Іванка, що татусем його щоразу назива, як тільки той на очі йому потрапляв – біжить, голосе: «Татусю! Може, допомога треба чи підказка… Я все знаю і вмію, допоможу у всьому тобі, рідненький!» А Іван так і мріє позбутися нав’язливого хлопченяти, та ніяк не вигадає способу – як би це зробити. Перебравши десятки варіантів, Іван такки визначився з однією думкою, що, на його розсуд, стала «геніальною ідеєю» – «А що, як підставити цю нікчемну сиріцьку душу? Поцупити у жінки щось дорогоцінне (чого в неї чимало) й зробити так, аби все вказувало на сироту. Хто там перевіряти буде, а малого – геть із двору, туди, де й взяли, на свою біду, нехай слуги відвезуть. От тоді й стане все на свої місця – воно повернеться туди, де йому місце, а ми будемо продовжувати жити спокійно, як жили без чужинців у своєму домі!» – придумав собі чоловік. …Те й зробив, не довго думаючи. Жінка плаче, нервує – вкрали перстень і коралі3 – найдорожче, що від матері лишилося у спогад, проте на Івася не спішила думати. Перевірила слугів, гостей, всіх-всіх, а потім, за вказівкою чоловіка, і кімнату 3

Коралі – намисто

Проза

малого наважилася передивитися, аж тут під подушкою лежать у хустку замотані і коралі, і перстень… Івась почервонів, злякався, не знає, що сказати, куди бігти. Став і стоїть, не розмовляє, тільки сьози втирає й переляканими очима кліпає. Марія тричі спитала, навіщо взяв її цінні речі, та малий лише плаче і слова виговорити не може. Аж тут Іван кричить: – Вора малого пригрела. Ему там, где подобрали, место. За такой поступок там старшие играться не будут! Жінка довго стояла на місці, щось думала, потім мовила: – Наверное, ты прав. У таких судьба единая – там… Іван, москалюга клятий, радий старатися, наказав слугам вивезти Івася на базар, де малий раніше зі старцем стояв. Вони так і зробили. Хлопчина знову опинився там, де все починалося, але… Ті місяці змусили його дещо збагнути, а саме – те, що люди – це надто складні істоти, котрі мають безперечний вплив одне на одного, коли за повагу – треба боротися, а за правду – краще мовчати. Івась не брав ті речі, а тоді, при Марії він їх уперше побачив, проте сказати хоч слово всупереч переконань Івана – він не наважився. Певно, що кожен живе так, як на те заслуговує, як вирішує доля, стопами якої йде людина… Івась ще довго сидів просто неба на холодній землі, дивився кудись за обрій, міркуючи про життя рівно так, як того дозволяв йому життєвий недитячий досвід. Як живуть пани – побачив, відчув, забув, більше не хоче такого життя. Як існують старці, прості люди – знає, баче, виживе… Думав, аж доки до нього підійшов той самий сліпий Степан, котрому він життя серед поля врятував. Каже до Івася: – Ну, що, тепер переконався у солодощах панського життя? Москаль одвіку ворог наш, і добра від нього – не чекай. Тож нехай це уроком для тебе стане, пам’ятай, що ти народжений на українській землі, не зраджуй свій народ, яким би лестивим не виявився москаль. У майбутньому ж тебе чекає краща доля, та ти не гонись за нею. Все встигнеш, і сім’я своя в тебе буде, і оселя, і досвід життєвий за плічми. Ти роби, як собі надумав – йди на службу замість якого-небудь парубка, а коли повернешся – надбаєш щастя. Але зауваж, твоя доля – тут, на Батьківщині на тебе чекає. Повертайся сюди, що б не сталося!.. Івась не мав іншого вибору, дочекався нагоди, коли заможний юнак шукав, кого б замість себе на службу відправити. Іванко радо згодився, поїхав за тридев’ять земель чоловічий борг виконувати…

Лiтературний Чернiгiв

42 ***

Повернувся через двадцять років на рідну Вкраїну, щоправда немічний, кульгавий, без надії на життя. Оговтавшись від служби, він – здоровий чолов’яга таки знайшов своє місце: і роботу до душі, і дружину, а згодом ще й діток нажив. Він сам обрав собі свій життєвий шлях, бо ще, будучи малим, бачив різне і прагнув простих земних явищ, що й отримав, але згодом. Пізніше Іван згадував і свого батька – тоді він таки зрозумів, хто йому той москаль і навіщо його позбувся, проте зла на нього не тримав ні за свою тяжку долю, ні за згублене життя своєї неньки, адже був переконаний, що йому дійсно судилося стати сиротою, і уникнути цього – неможливо ніяк. А москалику Івану також життя не медом виявилося, тому що одразу після того, як вони позбулися малого сироти, чоловік зізнався Марії в тому, що то саме він усе підлаштував, бо той сирота викликав у нього якісь підозри, не подобався – іншого пояснення у Івана не знайшлося. Марія не змогла пробачити чоловікові його байдужості, жорстокості та підступності, тож вони просто розлучилися. Старий Іван – колишній пан із каменем в грудях і на душі пішов туди, де про його вчинки, мабуть, добре знають, де правда і кривда стають неважливими, звідки не повертаються. Не подав він руки помочі своєму сину, коли для того це було так важливо, натомість отримав те, що мають отримати подібні йому… с. Пустельникове, що на Кіровоградщині

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ q2=…i“л=" mnbh0|jhi

Народився у с. Павлівка Фрунзівського району Одеської області. З 2010 року проживає у м. Кропивницький. Друкувався у журналах «Дзвін», «Степ», «Буковинський журнал», «Німчич», газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», в «Антології сучасної української літератури», «Антології молодої української поезії третього тисячоліття».

ОБЛИЧЧЯ СІЗІФА ТЛУМАЧЕННЯ СНУ

Зранку пригадую сни, які залишаються у моїй голові. Наснилося: «Знову твоє обличчя у веснянім промінні сонця». Маленьке цуценя яке біжить біля твого будинку на перехресті вулиць Та здалося, що знову насниться: «чиєсь обличчя крізь осінню печаль дерев» головне я довго згадую про те, що наснилося вночі

Лiтературний Чернiгiв

44 мені приємно відчувати навіть запах сну у якому цвітуть абрикоси біля твого будинку на перехресті.

ЗЕЛЕНА ХУСТКА

сваволя найпахучіше кличе зойками вітру наше таїнство либонь біжить скоріше ніж ми самі без скорботи без музики без вітряків які рубають вітер на дві частини самота то нектар з найвищого нещастя вона непомітна і тиха як та жінка у чорному тлі старих ікон зелена хустка й зараз зелена моя рука фарбує черепицю у зелене – чорне – оранжеве щоб більше ластівок прилітало до мого віконечка і будило б мене і вранішне сонце стукаючи у шибку

*** Дивлюся на яблуню яка росте на краю села весною вона одягається у біле плаття а восени у золоте вона мені нагадує молоду дівчину яка огортає свій стан у пожовклі листочки яблуні

Поезія

45 хоч там в саду пахне печаллю та попелом згорілих старих дерев вона закриває від чужих очей свої перса щоби ніхто не зміг побачити їх і доторкнутися

*** я кохав багато квітів вони були різного кольору стебла і листочків також майоріли далеко вогнем і водою зацвілим сонцем мабуть було у них щось незвичне бо вони були схожі на карикатури які малює художник не ті жахливі чорні дірки та холодні лінії а свіжі та білі немовби шкіра у молодих дівчат любов вмирає навіть до квітки й останні цвяхи забивають гучно щоб всі навкруги чули що її більш не буде... хоча кожного року вони помирають і хтось несуттєвий забиває останні цвяхи прямісінько у їхне серце стелиться їхня любов мов барвінок...

ПРОМИНАЮЧИ ОСІНЬ

Проминаючи осінь. Стрічаємо зиму. Зима. Проминаючи весну. Цілуємо літо. Літа. Вже минула весна. А любові нема та й нема. Тільки сонце сумне. І обручка твоя золота.

Лiтературний Чернiгiв

46 *** все рідше зустрічаю коней біля сільських доріг стало менше туманів у яких можна сховатись від світу стало менше душ з якими можна поговорити можливо кінь якого я бачив сьогодні то спогад з дитинства? можливо пісня яка лунала з поля то гірка печаль солов’я? *** А. Ф. Тільки сонце й зелена трава, Перші промені нашого літа. Ми замовкли. Згоріли слова, Ніби в вогнищі пізні квіти. Тільки усмішка, мов каяття... Чи знайду я на тебе схожу?.. Вже не буде в ті дні вороття. Все минуло, мов мить. А може?.. Задихнулись в лункій німоті. Від богів нам прийшла покара. Час змінився – і ми вже не ті... Ти – видіння нічне, примара.

*** майже станула станула скресла біла тінь в оксамиті небес

Поезія

47 *** в порожнечі століть не відчуєш біди а ні кривди ні правди ні смутку... *** до миті повного зникання лишилось тільки сподівання що ця юрба в пекельний час лишить шмат вічності для нас... *** хочу відчути запах твого тіла відкинувши все на світі бо цей білий абрикосовий струм п’янить ще трішечки і весна перетвориться у спомин наших з тобою днів у спомин нашої з тобою любови *** Бузок зацвів це травень мила травень... Це мій зеніт це мій політ бджоли... Нехай роки розкошують між нами це мій політ це мій політ бджоли...

Лiтературний Чернiгiв

48 *** Життя твою жагу в моєму серці пасло Кого тепер голубиш Кохання – майстер згуби твоє обличчя згасло як свічка на снігу...

*** була людина час – прудке лоша жила-була ходила і любила я відаю не вичахне душа яка цим світом ще не нажурилась я вірую я вірю і молю хай світ колись про кожного згадає не все минає я перетерплю коли свічадо воском заридає ...

ПОВЕРНЕННЯ ОСЕНІ коли восени спаде листя коли остання бджола збиратиме нектар з квітів коли впаде останнє яблуко закінчиться осінь прощаючись з нами білим туманом у березі тоді ми пригадаємо про білу паморозь на чужих скронях а потім побачимо її на собі...

Поезія

49 *** Говоритимемо про любов доторкнувшись руками до серця говоритимемо про печаль дивлячись один одному в очі тоді наші серця перетворяться на дві весняні квітки *** В. Бровченку Над полем чайка степова над полем чайка... і я іду, і степ як море, степ... ця біла чайка як душа, що відліта, кудись у даль... а поле – чорне наче ніч пшениця щезла... а чайка степова немов душа кудись летить, куди вона..? *** Ця юнка у червоному платті як весна усміхнулась мені не дивлячись на те що я пережив більше зим ніж весен більше осінніх дощів і печалі...

Лiтературний Чернiгiв

50 ТУМАН ЯКИЙ МАЛЮЄ А. Надєждіну

туман заглядає у моє вікно білим подихом ночі залишає літери і обличчя маленькі як новонароджені діти він перетворює келих вина у келих туману але цей келих тільки у мене у голові «чуєш друже заходь до хати» знімай білого кожуха й випий зі мною не чує не бачить тільки тихенько малює свої думки перетворюючи подих у ніч а ніч у подих невідомий художник у білому кожусі пише невідому картину як білий туман за вікном *** заціпило нас як траву на морозі білоголову...

*** Вона як весна одягнулась у біле цвітіння черешень...

*** вечірнє місто нас не полюбить воно досі вбирає в себе вчорашні дощі втраченої осені

Поезія

51 Повір що втрата любови не найгірше втрата совісті то кінець...

*** Ви, напевне, з Карпат Ви, напевне, з Карпат – А я з півдня Але південь мені почужів і тепер я не там... Тільки пам’ять жива, як живі косогори і пущі. Як усе, що було Як усе, що було і минуло. Синьоока гуцулко! Синьоока гуцулко! Подивіться у очі мені...

*** Одчиняю двері впускаючи вітер у хату він мені розкаже про війни та зради про жінок які сьогодні йшли на базар він не читає газет але все знає вітер пробуджує степ пробуджує моє серце...

Лiтературний Чернiгiв

52 ПОВЕРНЕННЯ Мамо, я повернуся з вечірньою чередою я йтиму босоніж через усе село до нашої хати моє тіло пропахло гіркою кров’ю зеленого полину та я йтиму насолоджуючись цим запахом. Бо він мені нагадуватиме про мить мого повернення... м. Кропивницький

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ nле*“iL l`qknb

Народився 8 травня 1976 року на Чернігівщині. Живу в Чернігові. За освітою – філолог, культуролог. Закінчив історико-філологічний факультет Ніжинського державного педагогічного інституту (зараз – Ніжинський державний університет). Працює журналістом радіо й телебачення. Пише вірші й прозу. Видана одна книга віршів – «Неси зірку» (2016 рік). Має наукові публікації з мовознавства, літературознавства та культурології.

ЛЮДИНА

Коли новий починається день І до спальні проникне проміння його, Стає помітно, що в ліжку лежить тюлень, Потягується й позіхає: «о-хо-хо», Вигадує, що зробити, лиш би ще Йому на підлогу не злазити. Але доводиться сповзати зі свого лежбища; І човгають його тапки як ласти По дорозі до ванної. Там він фиркає У струменях води, наче дійсно В океанських глибинах у погоні за рибкою, Коли, зуби чистячи, щелепи стисне. А далі ці щелепи рухаються по колу, Перемелюючи поживні речовини, і він

Лiтературний Чернiгiв

54 Трохи, пробачте, ремигає, бо відколи Він на кухні – це вже не тюлень, а віл.

І, підтримуючи статус копитного, Він міняє ласти-тапки на копита-туфлі, І скаче вже конем на роботу, аж полетіли з-під ноги Іскри – спалахнули й потухли. А протягом дня він – білка по древу (Тобто по сходах) – з горішком і без; Він кіт у дрімотну обідню перерву, А в кабінеті начальника – пес: Метляє хвостом за винагороду, Скавчить і щулиться в разі догани – І це зрозуміло, і це природно, Бо він розрізняє, що добре, а що погано. 31 березня – 1 квітня 2016 р. *** Мине Так зване головне – Страшне, сумне і політичне. Але Залишиться мале, Дитяче, вічне. Зате Залишиться просте, Єдине, ціле – Таке звичайне і таке Незрозуміле. Як дерево, на ньому гілка І лист На гілці. Або на тій же гілці білка І хвіст На білці. Або такий собі їжак: На тілі носить Колючий і цупкий піджак,

Поезія

55 А ноги – босі. По лісу ходить як по дому І фирка носом. Костюм із голочки на ньому, А ноги босі. Або два коники. Із них Посеред лугу Один, скажімо, вороний, Зелений – другий. У них на двох є десять ніг. Пасуться разом. Один – шістьма ногами – плиг, І знову лазить Неподалік від другого Сюди-туди. А другий – звісно: «ігого» І «тиґидим». Цей світ – як вінніпухів мед: Коли ти звик До нього – він у той момент Узяв і зник. Або не зник, а просто вже Ви з ним не разом – Розсипані як те драже Так званим часом. Як зерна жита чи ячменю, Чи інших злаків, Що набираєш повну жменю З бачка сівалки. Як річка, у воді якої В самому глибу Ти розрізняєш кожну скойку І кожну рибу. Як все, що звершив ти і скоїв. Як скибка хліба. Як світло у кінці тунелю, Збереться все це. Як зірка, що стирчить у небі, Як скабка в серці. 25, 27 серпня 2016 р.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія Проза ×ÅÐÍIÃIÂ `…=2%лiL pnkIK

Анатолій Васильович Ролік – учений-германіст та перекладознавець, кандидат філологічних наук, доцент. З 1981 року працює в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Окрім наукової діяльності, займається також перекладом наукових статей, особливо присвячених розгляду творчості Миколи Гоголя, які регулярно публікуються в «Гоголезнавчих студіях», часописах «Літературний Чернігів», «Наш український дім», і художнім перекладом з англійської та німецької мов. Член літературної спілки «Чернігів», неодноразово публікувався у журналі іноземної літератури «Всесвіт», автор книг «Вибуховий ефект», «Кубатура кохання», «Помста», «Зігфрід Ленц. Оповідання», «Кєль Йогансон. Світ Гоголя», «Люди в масках», «Німецькомовний гоголезнавчий дискурс другої половини ХХ – початку ХХІ століття».

КЛАСИЧНИЙ ВИПАДОК Корвалол намалювався якось неочікувано, ніби цілком випадково. Потім Антоній неодноразово запитував себе, чим пояснити отой несподіваний прихід Корвалола, що започаткував їхні стосунки, які можна було б назвати приятельськими. Проте несподіванкою це було лише для нього, Корвалол же усе давно прорахував. З часом Антоній зрозумів це. Корвалол любив усе прораховувати. І допоки він ще хоч якось справлявся зі своєю фатальною пристрастю, це йому вдавалося досить непогано. – Привіт, – сказав він, потискаючи руку Антонію. – Може, пообідаємо разом?

Проза

Антоній відразу погодився. Вони повільно рушили в центр міста, обмінюючись загальними фразами. Коли проходили мимо собору, Антоній на хвильку зупинився, щоб помилуватися куполами, що виблискували у золотих променях сонця, та Корвалол потягнув його далі. – Ходімо, ходімо, – проказав він. Вочевидь, йому вже не терпілося скоріше потрапити в кафешку. У невеликій залі було порожньо. Вони вмостилися за столиком у кутку, попередньо замовивши салат, пюре зі шніцелем та сік. – Може, водочки? – запропонував Корвалол. Антоній не став заперечувати, хоча потреби такої не відчував. Не було в нього і особливого бажання говорити, тож він надав можливість висловлюватися Корвалолу. А той після двох чарочок так розійшовся, що Антоній вже почав тривожитися, що Корвалол поплив після такої дрібниці. – Ти б закусив… – Авжеж, авжеж… Поїхали! – і Корвалол знову підняв свою чарку. – Навіщо ж так гнати! – намагався утримати його Антоній. Він бачив, що горілка почала діяти – голова нібито нічого, а точність рухів уже втрачена. Корвалол махнув рукою і зачепив за виделку. Та із брязкотом впала на підлогу. Антоній підняв її і протер серветкою. – Ти мене не розумієш, – не вгавав Корвалол, – ти мене не розумієш. Не розумієш, яка сірість навкруги… Антонію вже хотілося скоріше вийти на свіже повітря, в голові у нього злегка паморочилося. Проте Корвалол знову потягнувся до чарки. – Давай на брудершафт! – запропонував він. – Так ми ж усе вже випили… – А в мене ще трохи залишилось. Давай! Антоній налив собі соку, і вони випили на брудершафт. Після цього Корвалол так обслинив Антонія, що той заходився витиратися серветкою. – У тебе вже краще, ніж у дорогого Леоніда Ілліча виходить, – насмішкувато проказав він. – А тепер усе, ходімо додому. Вони вийшли з кафе. На вулиці вже сутеніло. На свіжому повітрі Антоній відчув себе краще і навіть Корвалол, здавалось, трохи протверезів. – Давай зайдемо в аптеку, – несподівано запропонував він. – На ранок треба взяти заспокійливого. Аптека була на розі, зовсім поруч. Антоній залишився на вулиці

Лiтературний Чернiгiв

і запалив сигарету. Незабаром Корвалол повернувся. В руці він тримав кілька пляшечок, котрі похапцем клав до кишені. Одну залишив і, знявши ковпачок, почав жадібно сьорбати. – Що ти робиш? – ошелешено запитав Антоній. – Хочеш? – Корвалол простягнув йому пляшечку. – Це «корвалол». Знімає напругу і добре впливає на шлунок. – Ні, дякую. – Антоній відсторонився. – Ходімо краще. – Авжеж, авжеж… Деякий час вони йшли мовчки. Антоній скоса спостерігав за Корвалолом. Спочатку той намагався йти прямо і це йому майже вдавалося. Проте так тривало недовго, і Корвалола почало водити. Він смішно розмахував руками і хилитався. Намагаючись устояти, схопився за Антонія і той, не втримавшись, вилаявся. – Ну ти й набрався! Як свиня… – Шабаш, не буду більше пити. Ні… нізащо! Пора вже за розум взятися… Треба працювати. Завтра почну… Далі Антоній вів його попід руку. Це йому коштувало чималих зусиль. Ноги у Корвалола весь час підламувалися, і йому хотілося ще кудись завітати. Коли по дорозі їм зустрічалися перехожі, Антонію доводилося струшувати Корвалола, на якого знову найшов напад скептицизму, щоб хоч трохи привести того до тями. Нарешті він зупинився. – Ну все. Далі сам. Дійдеш? – Авжеж, авжеж… Не хвилюйся… Наступного разу Корвалол з’явився вже перед самим Новим роком. Як завжди, без попередження. На ньому було довге чорне пальто, червоний мохеровий шарф та норкова шапка. – Куди це ти так вирядився? – Давай провідаємо Теодора, – запропонував Корвалол. – Треба провести старий рік… Теодор був їхнім спільним знайомим, до того ж кумом Корвалола. Проживав він неподалік, поруч зі старовинним парком, так що дорогою до нього можна було помилуватись мальовничими зимовими пейзажами. Був ясний сонячний день. На небі ні хмарини. Сніг тихенько скрипів під ногами. Антоній з Корвалолом зайшли у парк і попрямували стежкою понад озером, де весело галасувала дітвора, спускаючись на санчатах з невисокої гірки на лід. Стежка вела поміж високих старих дерев, увінчаних важкими білими шапками снігу. Зрідка з верхівок зривався сніговий пил і осипав голови. Проте це абсолютно не псувало їм настрій, навпаки, сніг ніби розсівав навкруги чарівний, таємничий

Проза

запах прийдешнього Нового року з його сподіваннями і подарунками. – А ось і ми! – радісно гукнув Корвалол, коли двері розчинилися і в них з’явився Теодор. – Бачу, – без особливого ентузіазму відповів Теодор і пропустив їх до просторого передпокою, де вони роздяглися, а потім запросив до свого кабінету. Антоній присів на диван і огледівся. Він був уперше у Теодора. Невелика кімната майже без меблів. Диван, стіл, стілець і книжкова шафа. З парку у вікно заглядали високі берези. Тим часом Корвалол підійшов до столу, на якому панував творчий безлад, і взяв аркуш паперу: «Я засыпала – он смеялся, Я просыпалась – он мрачнел, Так каждый день мой начинался, И длился ночи беспредел». «Отпусти мою грешную душу, Как светлую я отпускаю твою. Отпусти, не томи. Хочешь – слушай вот песня… Ее я тебе напою». – Браво! – вигукнув Корвалол. – Страх, як оригінально, Теодорчику! – Заспокойся, Юльчику. – Теодор нахилився, заліз рукою під диван і дістав пляшку коньяку. – Сідай краще на диван і розслабся. Він поставив пляшку на стіл і сходив на кухню за чарками. Крім чарок, приніс ще тарілку з яблуками і мандаринами. – Вибачайте, але я зараз на господарстві один. Дружина з дітьми поїхала до батьків. – Так ось чому ти не дуже зрадів нашому приходу, – ошкірився Корвалол. – Ти, мабуть, зібрався організувати поетичний вечір, а тут ми припхалися. – Облиш, – відмахнувся Теодор. – Давайте краще вип’ємо… Проте по тому, як він злегка зашарівся, Антоній зауважив про себе, що Корвалол, мабуть, мав рацію. Теодор був філологом і романтиком, отож легко підпадав під чари спокусливих молодих викладачок та ще звабливіших студенток-заочниць. Між тим Теодор вже наливав коньяк на денця великих бокалів. – Ваше здоров’я! – За старий рік! – підхопив Корвалол.

Лiтературний Чернiгiв

Антоній пригубив коньяк, що віддавав приємним ароматом. – Ох уже ці рими, – вдавано співчутливо проказав він. – Не хочуть відпускати… – При чому тут Римма? – збентежився Теодор. – Та так… Хандра, муки самотності, таємнича вечірня зустріч. – Звідки ви знаєте? Хто вам напліткував? – Ти ж знаєш, я пліток не збираю. Просто кілька днів тому пані Римма чомусь вирішила розповісти мені про твої скарги на самотність і про твою майже маніакальну нестриманість. – Та ти що.., – спантеличено проказав Теодор. – Колись, Теодорчику, – втрутився Корвалол. – Але спершу давай ще по келишку… – То що, роман закінчився? – продовжив він, ставлячи келих на стіл. – Закуси яблучком, – турботливо зауважив Теодор. – Та що тут розповідати. Закохався по самі вуха. – І бути хотів її тіткою чи навіть зубною щіткою, – процитував Антоній Сашу Чорного. – Припини, – лице Теодора скривила гримаса відрази. – Тільки не щіткою. – Того вечора я був сам, – продовжив він після короткої паузи. – У двері постукали. То була вона. Я був вражений. Невже? Нарешті… Та що там говорити, я був на сьомому небі. Вона теж… Та коли наші вуста злилися у жагучому поцілунку, мене ледь не вивернуло. Той перегар ще й досі стоїть у мене в горлі. Теодор закашлявся. – Теодорчику, ти відштовхнув даму? Зневажив її почуття? Невже ти здатен на таке? – Не глузуй, Юльчику! Так, я не зміг… – Ти справжній романтик! – резюмував Корвалол. – Вип’ємо за романтиків, які носять у своєму серці недосяжний образ. Він підняв чарку й відсалютував Теодору. – Дай я тебе поцілую. – Ти б краще закусив. – Так, так, – слухняно відгукнувся Корвалол і взяв з тарілки червонобоке яблуко. Несподівано його опанував поетичний настрій і він заговорив про запої Твардовського, які зазвичай тривали кілька тижнів. Та ось напередодні чергового пленуму Спілки письменників йому зателефонував товариш Сталін і порекомендував укластися в рамки одного тижня. – Цікаво було б з ним випити! – зітхнув Корвалол. – А зі мною, що, вже нецікаво? – лукаво поцікавився Теодор. – Ну що ти, – Корвалол піднявся, намагаючись обійняти Теодора і

Проза

поцілувати його заслиненими губами. – Ми ж разом стільки пройшли. Ти, друзяко! – ніжно промовив він і перехилив залишки коньяку. – Ні про кого іншого я й подумати не міг, – додав він, злегка позіхаючи і зручніше вмощуючись на дивані. – Мені чогось хочеться, але не знаю чого. Ви не знаєте, чого мені хочеться? – Він похилився набік і захропів. Антоній переглянувся з Теодором. – Чекати, поки він проспиться, у мене бажання нема. Він може й до ранку дрихнути. – До ранку його залишати не можна, – рішуче заявив Теодор. – А то ще диван міняти доведеться. Достатньо з мене минулого разу. Добре, що покривало було вдвічі складене. – Невже? Ніколи б не подумав. А з вигляду такий інтелігент… – Отож бо й воно. Правий був Ілліч, гнилувата інтелігенція. Теодор струснув Корвалола за плечі. Той замурмотів і розплющив очі. – Що вам треба? – Збирайся. Підемо. – А куди ж ми підемо? – До тебе додому. – А навіщо ж мені йти додому, хіба я не у себе вдома? – Ну ти даєш, ми ж у Теодора, – втрутився Антоній. – А як я сюди потрапив? – Ти що, нічого не пам’ятаєш? Теодор підняв Корвалола і припер його до стіни. Корвалол хитався з боку в бік, проте стояв. – Допоможи мені одягти його, – звернувся Теодор до Антонія. Удвох вони надягли на Корвалола пальто, пов’язали шарф, і Теодор глибоко натягнув на його голову шапку, підв’язавши її під підборіддям. – Щоб не злетіла, – пояснив він. – Якось мені вже був з нею клопіт. Відводив його сам і він, падаючи, потягнув мене за собою. Шапки покотилися, і я в темряві переплутав свою ондатрову з його норковою. Так мені потім його дружина ледь гоп-стоп не пришила. Так що ми підводимо його до дверей, притуляємо до стіни, дзвонимо, а самі швиденько линяємо. Нічого, удвох ми його миттю транспортуєм. Скориставшись тимчасовою керованістю Корвалолом, вони стягнули його сходами з п’ятого поверху до дверей під’їзду, де він знову почав опиратися. – Куди ви мене тягнете? Там мороз, – торочив він, борюкаючись. – Та ви знаєте, хто мій тесть?

Лiтературний Чернiгiв

Теодор схопив Корвалола за барки і проказав погрозливим тоном: – Пусти двері, Юльчику, бо отримаєш по мармизі. Ходім додому. Чуєш? Корвалол відпустив двері і звалився на Антонія. – Так, так, ходім. Вони випхали його із під’їзду і поволокли до парку. – Може, візьмемо таксі? – запропонував Антоній. – Не вийде, – пояснив Теодор, – таксисти його дуже добре знають. Після того, як він струганув в одній машині, ніхто його більше не повезе. Сніг відсвічував синюватим кольором і надокучливо скрипів під ногами, пронизливо ріжучи у вухах. На озері вже нікого не було. – Добре, що хоч ніхто не бачить, – проказав Антоній, – а то потім розмов не обберешся… Одну мить здавалося, що морозне повітря витверезує Корвалола. Він ішов досить рівно, проте за кілька хвилин у нього в голові знову замакітрилося, і на нього найшов напад меланхолії. Він почав схлипувати, згадуючи свою маму. – Я самотній, такий самотній, – белькотів він. – Теща така змія. Завтра починаю нове життя. Пити це так низько… Хоча, якби ми пили благородні напої… арманьяк… бренді… – Ти про «Дон Періньйон» забув, – саркастично додав Теодор. – А ще «Кірш», – підхопив Антоній. – Пам’ятаю, як ми студентами в палаці спорту брали в перерві хокейного матчу бутербродик з ікрою… – Німецька вишнівка, – презирливо гикнув Корвалол. – Вона ж гидотна на смак, як і твій коньяк, Теодорчику. Дивуюся, як я міг його пити? Погляньте лишень, як він мені відригується. Справжня отрута. – Мені треба в туалет, – несподівано сказав він і зробив спробу розстебнути штани. – Ти що, зовсім збаранів? Зараз же застебнись, – гаркнув на нього Теодор. – Прямо посеред вулиці. Не можеш хоч за дерево заховатись… – Не роби нам сорому, – підтримав його Антоній. – Перестань, а то всі побачать, що ти бухий. – Ти помиляєшся, друже, – лагідно заперечив Корвалол. – Я цілком тверезий. – Гляньте лишень на цього героя, – реготнув Теодор, якому вочевидь вже набридло тягнути на собі обважніле тіло Корвалола. – Пудить на кафедрі прямо в горшки з квітами. Втопив у горілці честь порядних кандидатів. Навіть на своє виправдання нічого путнього сказати не може, а ще класичну філологію вивчав. Розпиячений інтелігент… – Класичний випадок, – погодився Антоній.

Проза

На Корвалола ця тирада не справила абсолютно ніякого враження. Він повільно чвалав, підтримуваний з двох боків, з дуже задоволеною фізіономією, яка випромінювала цілковиту безтурботність і відсутність почуття будь-якої провини. – Скажіть, будь-ласка, невже мене можна в чомусь звинувачувати? – ніби запитували його очі. – Тільки не сердься, Теодорчику, – промимрив Корвалол, коли вони зупинилися перепочити перед вирішальним кидком неподалік його будинку. – Я ніколи не забуду твоїх благодіянь. – Кинь молоти дурниці, – шарпонув його Теодор, бо ноги Корвалола підкосилися, і вони з Антонієм вже буквально волокли його. Далі він уже просто висів у них на руках. Вони проволокли його нагору сходами до квартири, приперли до стіни, натиснули кнопку дзвінка і швидко вибігли надвір. – Нарешті, – майже одночасно видихнули вони. – Погодься, дивні зустрічаються люди в деяких провінціях, – процитував Теодор класика. – А хто із вас, наодинці з собою, поставить собі це важке запитання, чи нема і в мені якоїсь подібної часточки, – продовжив Антоній. – Овва, якби не так! – закінчив цитату Теодор і вони неспішно попрямували засніженим містом, милуючись зоряним небом. м. Ніжин

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ I!,…= jrk`jnbq|j`

Авторка поетичних збірок «Скіфія Висохлих Сліз» та «Нехай проллється сніг». Дипломантка Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов». Лауреатка обласного конкурсу «Краща книга року». Друкувалася в обласних та всеукраїнських періодичних виданнях, альманахах, колективних збірках. Деякі вірші покладено на музику чернігівськими музикантами: нар. арт. України Мариною Гончаренко, бардом Іриною Єременко, рок-співачкою Оленою ІвановоюРайською (Лєна Іванова), сестрами Інною та Тетяною Чабан. Мешкає в Чернігові.

*** Жінка, яка чекає, пестить вологий місяць Крізь запотілу шибку пучками змерзлих рук, Міряє кліть кімнати, здобу безсоння місить І так пожадно ловить кожен сторонній звук. Жінка, яка чекає, ходить по крайці ночі, Ніби по крайці моря, й слухає плеск вітрів. Лиш страхітливі тіні, збурені поторочі, Попіл їй сиплють в коси, зморшки кладуть між брів.

Поезія

65 Жінка, яка чекає, бовтає в каві втому, Палить свічки, волає відчаї молитов... Тільки глухе відлуння трощить дрімоту дому. Тільки в старенькій грубці жалібний стогін дров. Жінка, яка чекає з мандрів свого скитальця, Зводить піщані вежі, ниже разки годин. Тихо змиває ранок тусклих зірок дзеркальця, І ціпеніє промінь в білі її сивин. *** Якби з мовчань будували замки, Які б були в них надійні стіни! Їх не сточили б ні час, ні зливи. І чорні ордища ворогів Не увірвались на крилах горя. Якби з мовчання росли дерева, Які б були неосяжні хащі, Що і за обрій би забредали. А в непроглядних, мов ночі, кронах Ховало б сонце свої печалі. Якби з мовчання пошили мешти, Довіку, певно б, їх не зносити, Не стерти в кров об мульке каміння, Не загубить на грузьких дорогах У вереміях поневірянь. Але ні замку, ні навіть хижі, Але ні деревця, ні травини, Лиш ця пекуча важезна тиша На плечі тисне, У скронях б’є. Стою босоніж десь на узбіччі. Дивлюсь, як гасне в масних калюжах Дня недогарок. Змиває хлюща Вже й не згадати, чиї, сліди.

Лiтературний Чернiгiв

*** І коли вже не стане сліз, по щоках потече пісок, І зміїне сичання хвищ з ним зіллється в тужливій пісні. Знов здуватиме буревій із сузір’їв легкий пилок. Знов змерзатимуть у один вечори безпросвітні, прісні. І коли вже не стане слів, щоб вихлюпувать молитви Крізь нуртуючий дикий біль і видіння чудні пророчі, Місяць вистелить наші сни шелестінням сухим трави, Ворон виклює нашу яв з розпростертого тіла ночі. І коли вже не стане сил, щоб хоч кволий зробить ковток, І вода, ледь торкнувшись вуст, так повільно сповзе по шиї, Ніжне марево білих див в тихий наш зазирне куток І прозорим міцним крилом помережить волосся й вії. І коли вже не стане нас, вічних страдників власних дум, І коли нетривкі життя щезнуть в рвійному часоплині, Мов крізь сито, з пір’їстих хмар облітатиме сніжний сум. Тінь моя віднайде причал ув обіймах твоєї тіні. *** Він уже не зарадить, цей пізній наляканий сніг, Що, мов кволе лоша, поривається спертись на ноги, Чи дрижить білим мохом на схилах продавлених стріх, Чи судомно хапає розірвану рясу дороги. Він сахається рухів, виття безпритульних вітрів. Він стидається часом незграбності власного тіла. Відболівши давно, і пишноту згубив, і надрив. І зіщулився в купку під тьмяним промінням світила. Він утратив і хрускіт, й наївну печаль чистоти. Об сухе огудиння ущент розпанахавши крила, Обіймав пустирища, вкривав електричні дроти, Осипався в багнюку приречено якось, безсило. Ми не встигнем лишити на ньому відбитки слідів. Він опівдні помре з ледь вловимим придушеним схлипом. Недолугий цей сніг, що так тяжко й повільно летів. Він нічим не зарадить. Запізно й намарне він випав.

Поезія *** Додивися мій сон, добреди в нім зі мною до краю Перестиглої тиші, що скресне в дзеркалах калюж, Доки зморений вітер мотлошить налякану зграю Облинялого листя і зиркає місяць довкруж. Допиши мій... не вірш – липкий згусток одвічного болю, Що стискає, що б’ється в сильцях говіркої душі, Поки шиють тумани молочну воложисту льолю. Лиш полову надій теплим доторком не воруши. Догортай мою осінь – пожовклу обтіпану книжку, Де в м’якій палітурці тайнописи спраглих дощів. Де задавнений острах в рядках розкришився, принишкнув, А гербарій проміння між аркушів прілих дотлів. Достели мені постіль легкими снігами дрімоти, Хай лягли на чоло темні зморшки непрошених дум. Я в собі вже несу половину твоєї скорботи, Я ковтаю по краплі густий полиновий твій сум. *** Після мене залишиться сніг – спопеляюча болісна втіха. Біле згарище пізніх троянд, в чорних ранах тонкі пелюстки... Десь пір’їсті кружлятимуть сни, на подушку сідатимуть стиха І вмерзатимуть в аркуш вікна ненаписані кимось рядки. Після мене залишиться сніг – несходима сліпуча пустеля, Що огорне химерним крилом розпанаханий в кров круговид. На рипучу іскристу крупу січень тоскні слова перемеле. На барханних горбах кучугур буде жевріти сонячний схід. Після мене залишиться сніг – непоборна всевладна стихія, Що викручує руки дубам, що зриває, мов шапки, дахи. Підперезаний відчаєм світ на верткі порошини розвіє. Перев’яже крохмальним бинтом інкрустовані сіллю шляхи. Після мене залишиться сніг. Витікатиме ніжно крізь пальці У грузький схарапуджений вік, ніби цівки ледь теплі води. І дріматиме в піняві час. І годинник застигне в мовчанці. Після мене залишиться сніг і твої невигойні сліди.

Лiтературний Чернiгiв

*** Блукаю в театральних закапелках, Втікаю в затінок від фальші буднів. Тепла торкаюсь кінчиками пальців, Вливаюсь в затишок вечірній ілюзорний І в голоси притлумлені, І в світло приглушене... Вплітаюсь, розчиняюсь... Витрушую ретельно у вбиральні З волосся косі погляди нещирі. Змиваю сльози вдаваних емоцій І відстібаю усмішку, як брошку. Тут гратиму не я, Отож сьогодні я маю шанс Лишитися собою. м. Чернігів

Проза

Літературний

Поезія Проза ×ÅÐÍIÃIÂ b=ле!iL jnm`x

НАЩАДОК Кіноповість (Про лихі дев’яності) (Продовження. Початок у журналі № 1, 2020 року) *** Центральний ринок міста. Навпроти торгових рядів вірмени готували і продавали шашлики. З касетного кіоску доносилася естрадна музика лихих 90-х. Поважний кавказець копирсався над мангалом, поглядаючи інколи в бік торгових рядів. Володя зупинився поруч, вдихнувши в себе порцію задимленого повітря. – Бігом давай! Старий до хати милиться! – почув прокурений голос кавказьких страв майстра. Молодий помічник, стрільнувши оком у належному напрямку, кудись побіг. Головний об’єкт їхнього спостереження – пакував свої речі. Різьбяні вироби з дерева він загортав у газети і клав у кошівку. Уже знайомий нам дід Іван збирався додому.

Лiтературний Чернiгiв

70 ***

Старий ішов повільно. На значній відстані від нього, позаду, тримався Володя. Звернувши у вузький провулок, дід Іван ступив кілька кроків і зупинився. П’ятеро молодиків відійшли від паркану і виросли перед ним, мов гриби серед дороги. В обтягнутих, на засмагло-спортивних тілах, футболках, мов тіні, обходили його з боків. Старий стояв на місці і навіть не рухався, немов закляк. Вони переглядалися між собою, стріляли поглядами діда, але він дивився кудись між них. Слабий удар ногою, збоку по його валізі, придав їм ваги і навіть голосу: – Штани сухі? – набичився стоячий перед ним, коротко підстрижений качок. Але дід і оком не повів. – Приглох від страху, – пояснив інший. Такий висновок надав впевненості передньому лідеру, і він занадто високо заніс праву ногу, цілячись по ноші. Але старий не тільки відвів кошівку в бік на момент удару, але й встиг зачепити ногу нападника її краєм. Усе трапилось досить швидко, а тому мало хто що зрозумів. Хлопець упав, але, намагаючись піднятися, не міг стати на ногу, якою тільки замахнувся. – Ах ти!.. – зробив він спробу і не встояв. Компанія тільки зараз оцінила ситуацію, і вісім пар холодних очей націлились на єдину жертву. *** Володя підходив до повороту в провулок. Минаючи сліпого музиканта, який ще більше розвернув перед ним міхи подертого баяна, видавлюючи при цьому жалібно-гучні мелодії, він застиг на кроці. Молодий чоловік вибіг з провулку, але чомусь задом і ледве не падав, та все ж встояв на ногах і побіг назад. Миттєво оцінивши ситуацію, Володя повернувся до сліпого і зняв з його очей чорні окуляри. Ціпок, який лежав разом з перевернутим капелюхом, забрав з-під його ніг і побіг. – Полундра! – тихо видавив із себе вибитий з музичного ритму баяніст і затих.

Проза

71 ***

Вистукуючи перед собою ціпком, у темних окулярах зайшов він у провулок. Молодий пройдисвіт тримав на мушці пістолета діда, тоді як троє інших лежали на дорозі. Ще один намагався піднятися… Обернувшись на стукіт ціпка, озброєний заметушився. Ще кілька кроків… Удар ціпком по руці з пістолетом стався на долю секунди пізніше пострілу з нього. Хлопець випустив зброю і завив від болю. Володя повільно осідав на землю. Відкинувши ногою, затертого до блиску від років і рук нагана, старий наблизився до пораненого. На руках підняв і поніс його. *** Біла «Волга», набираючи швидкість, вилетіла з міста на шосе. На задньому сидінні, головою на дідових колінах, лежав Володя. Стягнувши низ червоної від крові сорочки в бік живота, він зверху прикрив долонею рану. – Аптечка за вашою спиною. Візьміть що треба! – позираючи у дзеркало, проказав розгублений водій. Старий обернувся до заднього скла. – Потерпи, синку, майже приїхали, – підкладаючи шмат вати під руку пораненому, переймався він. Стовп з написом «Веселівка» лишився позаду, і «Волга» в’їхала в село. – Ти їдь, я скажу, де треба зупинитись, – кинув дід у бік водія. Асфальтована дорога, місцями бита, проходила через усе село. З обох боків забілені сади ховали в собі будинки хазяйнуватих мешканців. – А тепер стій. Ми вже дома, – нагадав знайомий голос. Зупинилися біля дерев’яного, прикрашеного різьбою, будинку. Володя потягнувся рукою до дверцят, але дід Іван сіпнув за ручку зі свого боку і виніс його з кабіни. Помітивши біля паркану двох сільських хлоп’ят, гукнув: – Васильку! Бігом до діда Якова. Нехай прийде з інструментом. І якомога хутчій. *** Володя лежав на ліжку, коли до будинку зайшов невеличкий дідок. Доволі жвавого вигляду, він правою рукою спирався на раритетну залізну палицю. Малий чемоданчик тримав у лівій. Поставивши свої причандали, підійшов до пораненого. Просто стояв та дивився на нього.

Лiтературний Чернiгiв

Володя закрив очі. Наблизившись, сільський знахар розтулив рану. – Що скажеш, Якове? – увійшов і запитав дід Іван. – Кип’яти воду, Іване. Операцію робити будемо. З вулиці почувся жіночий голос, а згодом вбігла Іринка. – Ви, діду, наче глухі! Кличу вас, кличу… Голова бібліотеку продає! – на єдиному подиху і все тихіше виговорила з себе розчервоніла білявка. – І що за день сьогодні, всі неначе подуріли, – ставив горщик з водою на електроплитку дід Іван. – Піду я, Якове, вода тобі гріється. Головне, ти мені хлопця на ноги постав, бо він за мене під кулі пішов. А це багато про що говорить. Не кожен на таке здатний. – Не хвилюйся, Іване. Усе зроблю. Іди розберися з тим аспідом. Жінка з цікавістю розглядала молодого чоловіка. – Пішли, Іринко! І не дивись так на хлопця, бо ще зурочиш, а він і так кволий. Вистріливши в діда недобрим поглядом, вона першою вискочила з хати. *** Біля будинку культури стояв автобус, у відчинені двері якого незнайомі молоді люди заносили книжки. – Бігом зови людей, у нас мало часу, – наближаючись до вантажників промовив до Іринки дід Іван. Скориставшись хвилиною, коли молодь пішла за черговою порцією книжок, старий поліз у кабіну водія автобуса. Витягнувши ключа запалення, по-молодечому зіскочив на землю і попрямував до будинку культури. У приміщенні бібліотеки хазяйнував сільський голова. Товстий і опецькуватий чоловік років п’ятдесяти розмовляв з собі подібним, але молодшим за віком міським крутієм. – З яких пір, пан голова почав цікавитися літературою? – запитав дід Іван, заходячи в бібліотеку. – Чого тобі треба? – почервонів товстун і витріщив очі на старого. – А мені треба, щоб книжки, якими завантажили автобус, повернулися на свої місця. Тож, хлопчики, беріться до роботи, бо ключі від вашої техніки в мене, – він показав ключа. У дверях зібралися вантажники. – Заберіть у нього ключі! – грізно наказав їхній начальник. Двоє з них підійшли впритул до старого. – Ну беріть! – простягнув він їм долоню з ключем.

Проза

Молодий підбив його руку знизу, але дід устиг стиснути кулак, а вільною рукою так сіпнув нападника на себе, завівши його руку йому ж за спину, що у хлопця очі полізли на лоба від болю і несподіванки. Другий вантажник позадкував до дверей. – Ану, бісове сім’я, бігом за книжками, поки я з вас калік не поробив, – голосно вигукнув старий. Його вигляд був настільки загрозливим, що троє молодих людей, навіть не глянувши в бік свого шефа, чкурнули з бібліотеки. Міський крутій ураз оцінив мінливу ситуацію. – Відпусти хлопця. Занесемо твої книжки, – промовив улесливо і навіть намагаючись усміхнутися. – Книжки не мої, а ось чиї! – дід Іван відпустив заручника і повернувся до людей, які заходили сюди. – І збирали вони їх півстоліття, майже з кінця війни для того, пане голово, щоб ти побудував за них ще одну хату. А, може, на «мерса» тобі не вистачає? То скажи, не соромся… Ми свої куфайки, а як не вистачить, то ще й чоботи кирзові познімаємо. Старий дивився на голову, але той, не витримавши цілеспрямованого погляду, відвернувся. Вантажники заносили перші стопи книжок. Прийшла Іринка і взялася розставляти їх по полицях. Міський крутій, намагаючись непомітно вислизнути з приміщення, був зупинений власним окриком діда Івана: – А ти стій, де стоїш, поки усі до єдиної книжки не стануть на свої місця. Кількість людей зростала. Занадто зморщена обличчям бабця гнівно кинула в бік голови: – Бач, іроде, відвернувся? Нас жебраками поробив, а тепер і у дітей останню втіху забираєш? Голова обернувся, його очі округлилися. – Ну і чого вилупився, як сова. Ніхто тебе тут не боїться, – гиркнув старий чоловік на милицях. Задкуючи, пан голова відійшов до вікна. *** Дід Яків перев’язував Володі рану, коли затишне помешкання заполонила сільська дітвора. На якусь мить кремезний незнайомець прикував до себе їхню увагу. – А дід Іван де? – запитав хлопчик років дванадцяти, покрутивши навсібіч головою. Сільський знахар мовчки робив свою справу. – На війну пішов, – відповів трохи згодом.

Лiтературний Чернiгiв

Купка із п’яти чоловічків обмінялася поглядами, а найменший навіть розгубився: – А хіба війна почалася? Дід Яків поглянув на нього і посміхнувся: – Давно вже йде, тільки ви за своїми роками не бачите її, – відповів жартома. Малий здвигнув плечима та мало не заплакав: – А нам дід Іван нічого про війну не казав. – На те він і дід. Тільки навіщо він вам? – повів очима вбік старшого хлопця. – Кажуть, ніби на машині з кимось приїхав, – заговорив той і поглянув на Володю, – то, може, щось сталося. Ось ми і вирішили запитати, чи буде сьогодні боротьба? І чи продав він наші вироби? Він говорив би і далі, і навіть Володя видавив посмішку крізь дрімотні очі, але знахар перебив: – Про це, хлопці, запитаєте в діда, а він незабаром буде. Тож залишіть нас. Хворому спокій потрібен. А то вже розщебеталися. Ідіть собі з Богом, – закивав на них руками. *** Спортивний зал будинку культури. Діти чекають початку тренувань. Дехто відпрацьовує на килимі завчені до автоматизму прийоми боротьби. Дід Іван зайшов до залу, та, окинувши оком присутніх, зробив маловиразний рух рукою в свій бік. – Усі до мене! – обізвався. Емоційна дітвора обступила його з усіх боків. А він витяг з кишені пачку грошей і відрахував кілька карбованців. – Підійди, Данилку! – позвав когось. Підійшов десятирічний хлопчик. – Це тобі за ложки, тримай, – простягнув йому гроші. Несміливо взявши, дитя сховалося поміж інших. – Ану, Васильку, бігом сюди, – і знову відрахував. Хлопчина трохи старшого віку, задоволено усміхаючись, вийшов з дитячого кола. – Це тобі за ковші, та не мудруй багато з держаками. Роби простіше, бо так і на хліб не заробиш, – повчав просто і дохідливо. – Тепер, Андрійку, розумнику ти мій, – пошукав очима перед собою. Але він вийшов із-за спини та, зігнувши голову, став перед дідом. – Люльки добрі робиш, але сам не кури, бо куріння і боротьба – речі несумісні. Домовились?

Проза

– Так, але кожна люлька повинна пройти іспити, – ляпнув, не задумуючись, юний винахідник. – Не роби з мене дурня, одну люльку перевірив і досить. Усі інші подібні, бо я тобі на килимі іспити проведу, – вдавано розсердився і віддав гроші. – Де Юрко, не бачу! – обернувся назад. – Я перед вами, діду, – обізвалося зовсім маля. Старий пригнувся, простягаючи йому гроші: – Ти такий завеликий, що я і не помітив. – Дякую, але який уже є, – впевнено забрав зароблене і з поважним виглядом відійшов. Дід Іван майстерно прикував до себе дитячу увагу і, дістаючи з кошівки дерев’яну скульптуру української дівчини, звернувся до всіх: – Поки що повертаю назад. Не зміг продати таку красу за безцінь. Гарна робота, – віддав найвищому парубку серед дітвори, вклавши в руки скульптури кілька карбованців. – Це тобі за дзеркальця. Молодець. Так і продовжуй. Обвівши поглядом присутніх, він посміхнувся. Дітвора застигла в німій напрузі, ніби чогось вичікуючи. – То що, хлопці-молодці, задоволені? Тоді до роботи, – діставши з кошівки спортивну форму, пішов до лавки перевдягатися. Півтора десятка різновікової дітвори вишикувалися в довгу шеренгу без зайвих слів і суперечок. Уже перевдягнений дід Іван вийшов на середину борцівського килима. – Сьогодні у нас таке завдання, хлопці, – заговорив спокійно, хоча досить емоційно. – Запам’ятати і відпрацювати до автоматизму новий прийом. Підійди до мене, Петре, – підізвав до себе не по роках розвиненого парубка. – Тільки пукалку візьми. Прихопивши з підвіконня дерев’яного пістоля, Петрик підійшов до тренера. – Направляй на мене, – повчав дід, і зовсім несподівано, ребром лівої долоні, відбив руку з направленим на нього пістолетом убік. Розвернувшись до нападника спиною та охопивши двома руками його руку біля зброї, різко вивернув її до низу. Хлопець випустив пістоля. – Цей прийом виконується з близької відстані. Коли ж супротивник стоїть далі, застосовується інший. Але це наступного разу. А зараз показую ще раз повільніше, – навіть не задихавшись, почав все спочатку досвідчений тренер.

Лiтературний Чернiгiв

76 ***

Прикрившись ковдрою, Володя лежав у ліжку і читав книжку, коли до оселі зайшла Іринка. – А діда нема? – запитала, хвилюючись. – Пішов кісточки розминати, – відповів жартома. Жінка почервоніла і тихо промовила: – І як це я забула. – Може, переказати щось? Діставши з пакету жіночі черевички, поставила біля порога. – Я залишу – нехай подивиться. Книжка в руках чоловіка привернула її увагу. – Михайло Шолохов «Піднята цілина», – прочитала вголос назву і посміхнулася. – Якраз по темі, нічого кращого дід Іван і дати не міг. – А мені подобається, – поклав розгорнуту книгу собі на груди. – Ви розумієтеся на літературі? – з настроєм покепкувала. – Крім розуму, людина ще має почуття. А це в літературі найголовніше. Я ж не підручник з математики в руках тримаю. – То ви філософ! Ще щось хотіли почитати? Саме в цьому я можу вам допомогти, – сіла на стільчик біля ліжка. – Про гетьмана Сагайдачного є щось? – запитав Володя. – І не тільки, – тихо відповіла. – Інші не треба. Тільки він, – обережно тронувся її руки. *** Будинок Сильного. Розвалившись у кріслі, він палив цигарку. Темноволоса і худа, мов кішка, жінка, примостившись збоку, куйовдила пальцями його йоржисте волосся. Дешева естрадна музика виривалася на волю з динаміків касетного магнітофона – на столі навпроти. Водій, на прізвище Сірий, зазирнув у кімнату і повідомив: – Усі на місці. Запускаю! Жінка виключила магнітофон і вийшла з кімнати. Сильний, не міняючи положення і продовжуючи курити, стріляв поглядом кожного наступного. П’ятеро молодих качків заповнювали собою вільну площу і чекали. Тиша затягувалася і навіть почала дратувати. – Ну, як здоров’я, амбали? – нарешті докурив і кинув фільтр від цигарки в попільничку. Усі мовчали, але був новенький, який замінив одного з травмованих

Проза

дідом Іваном і мало що торопав у незвичних для нього обставинах. – А що йому станеться? – не втримався він. Та ніхто з присутніх навіть не пурхнув, не видав себе обличчям. – А ми перевіримо, – відповів Сильний і кивнув водію. Сірий вийшов на середину кімнати, тримаючи руки в кишенях мішкоподібних штанів, і голосно подав команду: – Руки перед собою, мордою до полу! Усіх стосується! Молодь попадала, мов підкошена, і тільки один – новенький, продовжував, стояти. – Усіх стосується! – повторив водій. Хлопець, мов сніп, повалився на підлогу. – Роби раз, роби два, роби три.., роби вісім, – чулися впевнені команди. Усі віджималися від підлоги, але на рахунку десять новенький повернув голову в бік сусіда: – В армії, мабуть, ярим дідом був, – пожартував. Піджарий водій стрибком пантери опинився поруч. – На кого вякаєш, баран? – ударив молодого в лоба ногою. Він перевернувся на спину, але, намагаючись устати, наступним ударом був прибитий до підлоги. Ніхто не сіпнувся з місця. Молодь, опираючись на руки, застигла в напрузі. – А ще здоров’ям хвалишся. Скромнішим треба бути, – закурював нову цигарку Сильний. – До нас звідки прибився, голубок? – Опудало бетон на цегельному заводі мішало ще тиждень тому. Салабон… Уже рота воно роззявляє! – злився водій. – Вчитися, вчитися і ще раз вчитися, – мляво нагадав усім Сильний і вказав Сірому в бік побитого: – Проведи його. – Піднімайся, – гаркнув той і штовхнув новенького ногою під ребра. Він ледве підвівся і почвалав до дверей. – Рухайся швидше, баран, – стукнув ще раз ногою під зад. Коли двері зачинилися, грізний голос знову вивів усіх із стану напруження. Ніхто з них так і не торкнувся підлоги. – А ми продовжуємо! І те, що не змогли зробити п’ятеро молодих і здорових слонів, хоча які ви слони – ішаки недорозвинуті. І тепер хтось інший робитиме вашу роботу. А поки що – набираємося сил. Час пішов. Вони зарухалися: віджимання продовжилося.

Лiтературний Чернiгiв

78 ***

Примостившись на сходах ґанку, дід Іван займався ремонтом жіночих черевичок. У двір зайшла Іринка, тримаючи в руці чималий пакет, поздоровалася. – Доброго ранку, діду! Він кивнув головою, колупаючись при цьому шилом під устілкою дешевого взуття. – Мені до вашого квартиранта треба. – То заходь, – відсунувся вбік. Вона піднялася сходами і зайшла в будинок. – Доброго ранку! – пройшла в кімнату. – І вам не хворіти, – відірвався від читання Володя. Жінка підійшла та сіла біля ліжка. – Як і обіцяла, я принесла вам те, що ви замовляли, – дістала книги з пакета і поклала перед ним. – Дякую вам, шановна пані, але пропоную перейти на ти, – відсунувся до стінки, даючи простір літературі. – Я згодна, – почервоніла Іринка. – А щодо історичних відомостей про гетьмана Сагайдачного, то їх у цих книжках замало. Про його особисте життя – зовсім нічого. Хіба що в Яворницького дещо знайти можна. Тільки навіщо це тобі? – округлила запитливі оченята. Грюкнувши дверима, зайшов дід Іван. – Тримай своє добро, та більше каблуки до друзки не зношуй. Бо наступного разу повезеш їх до міста. А там тобі зроблять… Ще й пів зарплати віддаси за ремонт, – простягаючи їй обновлені туфельки, невдоволено буркотів він. Іринка підхопилася з місця та й забрала відремонтоване. – Ой, діду! І завжди у вас проблеми… Треба мені швидше тікати. Дякую за все. І за роботу і за науку, але сьогодні ви не в гуморі, – кинула останній погляд на Володю й поспішила з хати. Дід награно знітився та підкрутив вуса. *** Сидячи на ліжку, Володя голосно читав: – Ось тут і виступив на історичний терен славнозвісний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який очолив запорозьке військо. Хто ж був цей Сагайдачний. Низького походження, але великий духом, розуму надзвичайного, добрий, спритний, неговіркий, ворог розкошів.

Проза

Норову жорстокого, несамовитий, готовий пролити кров за найменший злочин, непомірний у чуттєвих насолодах, що й прискорило його смерть. Таким був за характеристикою нашого першого історика Малої Росії Бантиш-Каменського гетьман Сагайдачний, – перевернувши сторінку, Володя щось довго шукав очами. – Батько Сагайдачного шляхтич православної віри на ймення Конан або по-малоросійськи Конаш. Звідси й Конашевич, означає по батькові, а не подвійне прізвище, як гадали деякі з істориків і писали: «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний» чи навіть просто: «Гетьман Конашевич», – нарешті закінчив читати Володя й озирнувся по кімнаті. Старі фотографії, спортивні кубки, грамоти, різьблені полиці та вироби з дерева на них – наче побачив уперше. Навпроти ліжка, за столом, дід Іван шліфував дерев’яну скульптурку запорожця. – Сагайдачного могли б зробити? – раптом запитав старого. – Сам зробиш, – відповів той. – Та я навіть малювати не вмію. – Розумна людина завжди все спрощує в житті. І тільки дурень ускладнює, – дід вийшов з-за столу. Пішов з хати, тож хоча й почувся з сараю курячий лемент, повернувся досить швидко. Виклавши з долоні куряче яйце на невеличке блюдце, поставив на стілець біля Володі. Ножем надрізав частину дерев’яного бруска з чотирьох сторін та поклав поруч. – Почни з простого. Дивись на справжнє та й ріж таке саме. Тільки не поспішай, – додав на останок і знову сів за роботу. Володя покрутив у руках деревину, помацав лезо та й взявся за нову для нього справу, усідаючись на ліжку. *** Причинивши за собою двері, Володя вийшов на ґанок та й присів на сходах. У двір зайшов дід Яків. – То ми вже ходимо? Добре. У хаті Іван? – запитав він. – Нема, – здвигнув плечима квартирант. – А кошівка на місці? – Зайдіть подивіться. Дідок заскочив у двері та й миттю вернувся. – Знову збрехав мені… А вчора клявся, що нікуди не поїде, – відверто бідкався знахар. – А що сталося? – обернувся до нього.

Лiтературний Чернiгiв

– Сон поганий бачив, тому й попередив. Та хіба йому второчиш. Послухає, а своє зробить. Бугай упертий. – Який сон? – зовсім нічого не зрозумів Володя. – Ну от що, хлопче, про те, що я зараз наплів – забудь. Сам зроблю що треба. А ти йди відпочивай, бо вже очі злипаються. Мабуть, уночі погано спав, – немигаючим поглядом впився в зіниці спантеличеного чоловіка. *** Дід Іван ішов містом. Звернувши в знайомий провулок, – побачив жінку. Широко розкинувши руки, лежала вона на траві. Пригнувся й прибрав з лиця її волосся. Незнайомка повільно відкрила очі. – Що з тобою, дочко? – запитав. – Погано мені. Допоможи. Туди! – вказала пальцем на паркан через дорогу й заплющила віки. *** Дід Яків гнав «Запорожця» вулицею міста, коли нарешті помітив того, кого шукав. З кошівкою та жінкою на руках заходив він у чийсь двір. Заніс в будинок й поклав на ліжко. – Ось і зустрілися нарешті, – повільно й тихо підійшов ззаду Сильний. Старий обернувся на голос, але п’ятеро молодих знайомців уже притискали його зі сторін. Ніби щось згадавши, поглянув на незнайомку. Тільки тепер не була вона кволою. Посміхаючись, – потяглася усім, ще молодим тілом, ніби кішка після сну, і задоволена усілася на ліжку. – Я думаю, ти все зрозумів, – прояснив ситуацію Сильний. – Тому давай уже розставимо все по своїх місцях. Я міняю твоє життя на свою дружину, – твердо стояв на своєму упертий чоловік. – А хто казав тобі, що воно мені потрібно таке життя? – відповів дід Іван. Ніхто з присутніх не помітив, як у кімнаті з’явився сторонній. Побачили тільки підняту вгору металеву палицю з яскравою кулькою на держаку та почули голос: – А тепер гляньте сюди! І не відвертайте очей від цього сяючого дива! – швидко опустив палицю. Але навіть й тоді всі продовжували дивитися вгору. Дід Яків ухопив товариша за руку й повів за собою. На вулиці сіли в «Запорожець» та миттю покинули страшне місце. Слідом за ними на чорному «Мерсі» вирулював водій Сильного.

Проза

81 ***

Іринка принишкла біля сплячого Володі. Уже кілька разів провела рукою по його русявому волоссю, але той не прокидався. Він бачив сон. У робочому цеху колонії кроїв Володя деталі чоловічого взуття. Накладаючи потрібні металеві трафарети на шкіру, вирізав подібні невеличким ножем. Позаду нього і також за розкрійним столом стояв Костянтин Петрович. Він щось вигукував Володі в спину, але той не чув. З іншого боку цеху працювали вже інші, продовжуючи їхню роботу – ладували й шили взуття. Але як в німому кіно, без звуку, строчили швейні машинки. І вже не стримався Костянтин Петрович, і добрячий шмат шкіри полетів Володі на голову. Він сіпнув головою і прокинувся. Іринка прибрала руку. – Доброго дня, – посміхнулася. – Обід уже скоро, а ти все в ліжечку. Дід Іван наказав потурбуватися про тебе, бо тільки увечері з’явиться, – лагідно мовила вона. – А де сам? – позіхнув Володя. – У місто поїхав зранку і тобі зовсім нічого не казав? – нахилилася обличчям до нього. *** Дід Яків гнав свого «Запорожця». – І завжди, Іване, тобі більше усіх треба! Забуваєш, в який час живемо? – гнівався все більше. – Хоч би хлопців з собою брав. Скільки вже можна про це говорити? – повернув голову до односельця. Але той немов закам’янів, вдивляючись далеко вперед. – І хіба я в змозі змінити твою долю? – викидаючи останній гнів, запитав у себе дід Яків. Одночасно поглянули один на одного й мовчки їхали далі. *** У своїй хатині Іринка пригощала Володю. – Вип’ємо за знайомство, – чарівно усміхнулася до нього. Не зводячи з неї погляду, вправним рухом руки – влив він в себе оковиту. Іринка скривилася і повільно випила маленьку чарчину. – Добра горілка, – зробив доречний комплімент. – А ти найкраща. – Звідки знаєш? – розчервонілася та заспішила накладати йому в тарілку їжу.

Лiтературний Чернiгiв

– Відчуваю. А ще очі маю. Гарна ти дуже. І зовсім не вписуєшся в цю місцевість. – Майже вгадав, – сумно підтвердила його слова. – Дякуючи діду Івану та його турботам, потрапила я сюди, хоча до тих пір жила в місті. І якби не він, то, мабуть, взагалі не жила б на цьому світі, – прикрила долонею очі. – Батькам моїм не до мене… У кожного з них тепер своє життя, та то було колись, зараз працюю в школі – заміняю хвору вчительку. Викладаю українську мову, а два рази на тиждень ще й бібліотекою завідую. Навіть будинок свій маю, – повела очима по власному помешканню. Володя, оцінюючи житло по-своєму, лише похитував головою. – Неговіркий ти, навіть коли вип’єш, – зробила висновок з неприхованим жалем. – Менше слів, а більше справи, – підсунувшись ближче, поцілував її в губи. *** Знаходячись в кабінеті підполковника міліції Миколи Васильовича Конашевича, дід Іван уважно розглядав чималий пакунок фотографій, тримаючи його в руках. На знімку Сильного затримав погляд та поклав фото на стіл. Підполковник узяв його. Спокійний вираз обличчя перемінився, і глибока зморшка лягла поміж брів. Він кинув знімок на стіл і підійшов до сейфу. Діставши звідти бойову гранату, кинув головою в бік дверей. – Ну пішли! – Куди? – набичився старий. – Тобі допомога моя потрібна? А це єдине, чим я зараз можу тобі допомогти, – поклав гранату-лимонку на стіл. Дід Іван накрив її долонею та обережно владнав у кошівку, прикривши рядниною. – Це що за фокуси? – розгубився підполковник. – У хазяйстві знадобиться, але, не дай Боже, з Іринкою щось трапиться, щоб знав чиїх рук це справа, – піднімаючись, указав очима на фото. Микола Васильович, зупиняючи та усаджуючи його в крісло, пояснював: – Та зрозумій же ти нарешті… Таку довгу лапу має цей звір у нашому МВС, що навіть за вбивство ніхто до нього не рипнеться. І не тому, що бояться. Бояться його рідного дядька, який ще й досі посідає в Міністерстві одну з ключових посад. І накрутив би я цьому Сергію Федоровичу Силенку на повну котушку. І за розбій, і за бійки в громадських місцях, і за

Проза

багато інших його подвигів, адже вів його справу і занадто довго. – І що? – насупився старий. – Усунули мене і замінили іншим слідчим, – сів за стіл навпроти. –А тому вихід у мене тепер один: куля йому в лоба або граната в дзьоба. До речі: гранату приніс постовий міліціонер. Діти викопали з піску під грибком – ось таку собі забавку. Тепер треба розбиратися. – Гаразд. Укладеш у дзьоба чи інше місце, а далі? З тобою потім що буде? – насідав дід Іван. – Набридло все. Людського непотребу розвелося уже стільки, що, навіть маючи силу і владу, іноді просто дитиною беззахисною почуваєшся. Хоча найдорожче я вже давно втратив, – відсунувся на кріслі від столу. – Невже надію втратив? Стільки років минуло, – покрутив головою старий. – Поки живу – надіюсь. Будь проклята така робота і таке життя, коли доводиться втрачати найдорожчих людей, спочатку сина… Потім дружину. Хоча її вже не повернеш та й не кожна жінка витримає таке горе. А ось сина, поки живу – шукатиму, – витяг з кишені сорочки дерев’яний медальйон з різьбленим написом і фото дитини. Цей я зробив уже потім, адже перший пропав разом із сином. Сам і зашив його в кишеню дитячої піжами, наче відчував… Дід дістав з кошівки гранату і поклав на стіл. *** Будинок культури. Іринка працювала в бібліотеці, обслуговуючи невелику кількість людей. Зайшов Володя та й став у чергу. Помітивши його – посміхнулася, продовжуючи й надалі роботу в звичному ритмі. Перший відвідувач довготелесий парубок, забравши книжки, вийшов. У наступного взяла принесене й понесла до полиць. Згодом повернулася на місце. Підліток поглянув на те, що вона поклала перед ним, та й голосно вигукнув: – Це я вже читав! – підручник з трактором на обкладинці відсунув якнайдалі від себе. – Вибач, але на цю тему для тебе більше нічого нема, – сердито блиснула на нього світлими оченятами. – А для кого є? – сміливо запитав та, кивнувши рукою, пішов до дверей. Дідусь в окулярах виклав перед бібліотекаркою свою літературу. Знайшовши його формуляр, вона викреслила здане.

Лiтературний Чернiгiв

– Що братимемо? – запитала. Він не зводив з неї погляду, вдивляючись в обличчя, і наче прокинувся: – Мені щось про любов, – поправив окуляри. – Невже телебачення замало? – пішла до полиць. – Телевізора не дивлюся. Одна реклама. Набридло. Скільки вже терпіти можна? Мені б для душі чогось, – обернувся назад. Володя розглядав стелю. Дідусь теж задрав голову, але підійшла Іринка. – А більш сучасного нічого нема? – намагався прочитати назву на потертій обкладинці. Діставши з-під столу «Камасутру», підсунула йому під самісінький ніс. Розгорнувши її посередині, старенький зняв окуляри, погортав сторінки і мовив: – Піде, піде… Виписуйте обидві, – обернувся до Володі, поглянув на стелю і задоволено потер долоні. Розписавшись, забрав книжки і пішов собі. Зачинивши за ним двері на внутрішній замок, Володя підійшов до бібліотекарки. Відкинувшись на спинку дерев’яного стільчика, вона – втомлена, усміхалася до нього. *** Концертний зал будинку культури. На сцені невеличкий хор виконував народну пісню «Ой, на горі та й женці жнуть». Виконавці, переважно жінки та чоловіки похилого віку, співали з душею. Під стать їм і керівник хору – худорлявий живчик – дідусь. Слухаючи самодіяльних виконавців, у дверях до залу застиг Володя. Ззаду підійшла Іринка. – Пішли вже. Я бібліотеку зачинила. – Почекай, – обернувся в її бік. – Це наш хор, керівник Олександр Степанович. А колись тут був навіть народний театр, а він –головним режисером, – шепотіла йому на вухо. – Познайом мене з ним, – повернув до неї обличчя та провів рукою по білявому волоссю. *** Тетяна Василівна, режисер молодіжного театру, і Анатолій розмовляли в його кімнаті.

Проза

– Ну що ви все про Вовчика та все про сірого, наче і нема нам більш про що говорити, – жартував Анатолій. – Вибачте, Анатолію, але мій візит до вас має зовсім іншу мету, – чисто по-акторськи образилася тендітна жіночка. – Ну гаразд. Якщо не секрет, скільки часу ви були знайомі з ним? – розвалившись на дивані, як і раніше, кепкував він. – Один день. – Ну змій, ну артист, – розреготався веселий чоловік так, що навіть жіночка збентежилася. – Що смішного в словах? – мало не підстрибнула зі стільчика. – Вибачте, заради Бога. Я не збирався образити. Але тільки зараз, після всього, що ви мені розповіли, до мене доїхало, – виправдовувався Анатолій. Вона уважно слухала, але вже з насторогою поглядала на співрозмовника. А він стібався ще більше. – Чи знаєте скільки лише за один рік уже знайома вам особистість могла змінити робіт? – і кожне звільнення з роботи – це черговий дебош, бійка, незважаючи на посади та звання, – господар полишив диван і, жестикулюючи руками, пройшовся кімнатою. – Ви розумієте, де б він не знаходився, жити, як живуть інші нормальні люди, не може. І завжди, залишаючись правим, опиняється за бортом. А завдяки своїй коханій навіть попав за грати, – він знову сів і показав складену на пальцях решітку. – Як це? – щиро зреагувала жіночка. – Застав її з крутим перцем у крутій тачці. Вас хвилює кінцевий результат? Будь ласка! Обоє постраждали. За це і сів, – Анатолій розвів руками. – А хто постраждав? – Крутий і вона, його дорогенька… Тачка. Добре чимось їх відрихтував, але чим? Питання для слідства лишилося нез’ясованим. – По ньому не скажеш. Завжди спокійний, – не хотіла вірити режисерка. – Ось я і кажу – артист. І якщо там, де він нещодавно знаходився, судячи з його оповідань, хтось розумний над ним попрацював, – знову розвів руками, – нема слів. У цей час дверний дзвоник затьохкав пташкою, і Анатолій пішов відчиняти. – Про вовка промовка, – весело підтвердив звідти. До кімнати зайшов Володя. Кивнув головою знайомій, забрав свої речі та повернувся до дверей.

Лiтературний Чернiгiв

– Між іншим, до тебе, – шепнув на вухо Анатолій. – І навіщо мою адресу залишив у театрі. Тепер ні проходу, ні спокою – навіть у своїй квартирі. І куди пропав і знову намилився? – насідав він. – Потім, як-небудь, – потис товаришу руку і вийшов. *** Будинок Іринки. Володя старанно працював викруткою, прикручуючи до дверей металеву ручку. Іринка сиділа за столом і читала. – Це ж треба, – перегорнула сторінку товстого зошита. – Невже так цікаво? – запитав він. – Читаю я багато, та тільки не п’єси, але це щось несподіване для мене, – обернулася в його бік. – Фантастика і кохання, гумор і трагедія, і все в одній п’єсі. Неймовірно! Володя закінчив роботу і присів на стілець. Міркуючи, він мовчав. *** Олександр Степанович, керівник хору, зігнувшись над столом, писав. З вулиці почулися голоси, а згодом постукали у двері. – Заходьте, – вигукнув він. Першою зайшла Іринка, за нею Володя. – Проходьте, будь ласка, – підвівся з-за столу сивий чоловік, вказуючи рукою на старомодний диван. Гості присіли, роздивляючись помешкання. Фотографії, дипломи, грамоти – все під дерев’яними рамками – розвішані по стінах. – Познайомтеся, Олександре Степановичу, – це Володя. Саме про нього я вам розповідала, – защебетала Іринка. Олександр Степанович підійшов до незнайомця. Обмінюючись поглядами, вони потиснули один одному руки. Узявши зі столу зошит, господар запитав: – Це ваша річ? – Якщо маєте на увазі автора, то ні, – пояснив Володя. – Зрозуміло, – загадково вимовив, придивляючись до пізнього гостя. – Ви навіть не уявляєте, що це таке! – Він підняв угору зошит. – Я сам пишу невеличкі оповідання та друкуюся в місцевій пресі. Але це різні речі. Людина, яка написала цю п’єсу, набагато талановитіша, можливо, навіть геніальна. Нічого подібного наші зарозумілі, самозакохані драматурги ніколи не писали і вже, мабуть, не напишуть. Звичайно мої слова не стосуються славнозвісного Миколи Васильовича Гоголя. Та й

Проза

для того, щоб помітити іскру Божу в іншій людині, мало бути просто талановитим, треба і в собі її мати, – міряв очима Володю Олександр Степанович. – Можливо, це та п’єса, яку я шукав усе своє життя. Це вже говорю вам як колишній режисер театру. А ви знаєте, що значить для режисера – знайти справжню п’єсу? – запитав він молодого чоловіка. – Для того ми сьогодні й зустрілися, – відповів гість. – Що ви цим хотіли сказати? – У травні в будинку культури відбудеться святковий концерт за участю місцевої самодіяльності, до якої всі жителі села давно вже звикли. Тож дамо їм, як-то кажуть: на десерт, цю незвичну п’єсу, – впевнено пояснив Володя. Колишній режисер пронизав поглядом молоду людину. – Яка ваша роль у майбутній виставі? – Головна. З вашою допомогою, звичайно. – Тобто виконання ролі гетьмана Сагайдачного ви берете на себе, – наче до чогось прицілюючись, прижмурив око Олександр Степанович. – Зрозумійте мене правильно… Це не мій ультиматум, це воля автора, якому я багато чим зобов’язаний. І навіть ворогові не побажав би бути там, де зараз знаходиться людина, яка роками могла б дарувати людям радість, – з почуттям закінчив Володя. У кімнаті на якусь мить зависла емоційна напруга, але першим зняв її сам господар. – Я зрозумів. А ваша впевненість додала сил, адже творчі люди завжди знайдуть спільну мову і порозуміння. А тому навіть не цікавлюся вашою біографією і приймаю пропозицію щодо п’єси. І вважаю – час братися до справи, – він підійшов до дивана і сів поруч. – А як же костюми, грим, та й чи погодяться ваші колишні актори брати участь у всьому цьому, – занепокоїлася раптом Іринка. Господар зробив заспокійливий жест рукою. – Не репетуй, дитино! Для людей мого віку це не проблема. Головне – сама ідея. А буде мудра і світла ідея, усе другорядне зробиться само собою, – завзято підморгнув він їй і поклав руку на плече Володі. *** Спортзал будинку культури. Невеличкий, але міцний парубок, мов заведений механізм, крутився в колі борців і кожну наступну секунду розправлявся з черговим суперником. Дід Іван походжав за колом, наглядаючи за тим, що відбувається на килимі. Інші борці сиділи на довгій дерев’яній лаві.

Лiтературний Чернiгiв

Саме в цей час опецькуватий дідок неначе вкотився до залу і підійшов до тренера. Дід Іван пригнувся і той щось шепнув йому на вухо. У цьому ж будинку, але в концертному залі зібралася стара гвардія акторів під керівництвом Олександра Степановича. Троє чоловіків і двійко жінок пенсійного віку, серед яких знаходилися і Володя з Іринкою, сиділи в кріслах і чекали. Велична постать діда Івана чомусь застряла у дверях до залу і не рухалась далі, але старик-колобок підштовхнув його ззаду. Без особливого задоволення тренер-борець зробив кілька кроків і став. Олександр Степанович підійшов до нього. – Здоров був, Іване! – простягнув руку. Кивнувши головою, тренер мовчки потис її. – Потрібна твоя допомога, але чи погодишся? – режисер з надією дивився на односельця. – Кажи бігом, мене хлопці чекають, – сердито відповів. – А ми оце, як то кажуть, на сон грядущий, зібралися казку почитати, то чи не складеш нам компанію? – запитав так, ніби відчував себе в якійсь ролі. Дід Іван поглянув на присутніх, спіймав їх жартівливий настрій і відповів: – Зараз у мене заняття закінчуються, тож почекайте хвилин двадцять, – задовольнив усіх акторів він. *** Микола Васильович, підполковник міліції, стояв навпроти вікна у своєму кабінеті, коли запрацювала рація на столі: – Двадцять шостий, я вісімнадцятий. Прийом? – Двадцять шостий слухає, – відповів він. – Об’єкт сів у машину і рухається в невідомому напрямку. – Продовжуйте спостерігати, – наказав і поклав трубку. У кабінет зайшов начальник місцевої міліції у формі полковника. – Вас зрозумів, – прошепотіла і виключилася застаріла техніка. – Кого переслідуємо, – запитав і підійшов до столу полковник. Підняв з нього газету і побачив фото Сильного. – Що у тебе на нього? – запитав. – Нічого. – Поки нічого, – поправив старший за званням. – Не чіпляйтеся до слів, товаришу полковник, – утомлено відповів підлеглий.

Проза

– З вогнем граєш, Миколо Васильовичу! Не ті часи… – Часи може і змінилися, та тільки не я. – Ну і дурень. Хитрішим треба бути. І кому потрібні зараз твої старання? – Я представляю закон, – обурився Микола Васильович і відійшов до вікна. – Закон, дорогий мій, представляємо не ми, а доларові торби. І у кого вона більша – того і закон. Підтримувати правопорядок при повному безладі в суспільстві – справжній ідіотизм, – гарячкував начальник. – І давай домовимося з тобою, шановний Микола Васильовичу, надалі ніякої самодіяльності. Всі дії узгоджуй зі мною. І хоча я тебе поважаю, але своя голова… Сам знаєш. Він підійшов до підлеглого ззаду, хотів щось казати, але стримався. Підполковник дивився у вікно і бачив весну. *** Будинок культури. У залі старі актори. Володя і Іринка на сцені. Настасія Повчанська. Дивуєш ти мене, Петре! Сивина в бороді, а реагуєш на все, мов мала дитина. Було б за чим жалкувати. Сьогодні позбувся булави – згодом знову здобудеш. І чого чекав від сіроми. У них сім п’ятниць на тиждень. Назавтра прокинуться та й чухатимуть собі макітри. Бо це вони при тобі розумні, а не стало тебе – куди і розум дівся. Сагайдачний. Не за себе вболіваю, Насте! Людина при владі багато на що здатна задля свого народу. А позбав її влади, що вона може перемінити в цьому житті. Настасія Повчанська. Здався тобі той народ! І увесь світ разом з ним! Люди завжди будуть чимось невдоволені. Навіть коли все добре буде. Користуйся ж ти владою задля своїх цілей. Бо сьогодні ти піклуєшся про них, а назавтра вони плюватимуть тобі услід. Сагайдачний. Не розумієш ти мене зовсім. Скільки років уже разом… Володя блиснув на неї очима та, зсутулившись, мов старий дід, пішов зі сцени. Творча пауза затяглася ненадовго. Олександр Степанович підхопився з крісла і обвів поглядом акторів у залі. Володя та Іринка наблизилися до режисера. А він вдоволений, весело поглядав на них. – Що найбільше мене вразило, так це ваша впевненість у тому, що ви робите й говорите. Зовсім без гриму, та все ж кожний з вас примушує повірити в себе як історичну особистість. Це якась фантастика, – він з радістю обійняв молодих акторів.

Лiтературний Чернiгiв

90 ***

Виправна колонія. Начальник колонії, з майорськими погонами на кітелі, працював з паперами у своєму кабінеті, коли у двері постукали. – Зайдіть! – голосно обізвався він. До кабінету увійшов Костянтин Петрович. – Викликали? – Присядь, – указав рукою на стілець начальник. – Навіть і не знаю… Сумувати мені чи радіти. Хоча якщо чесно признатися, то ще з самого початку не вірив я в твою перспективу з театром. Та ще й у такому місці. Самі що не є покидьки суспільства. І на тобі! – Покидьків і в самому суспільстві не бракує, – вставив ув’язнений. – Невиправний ти, Костянтине Петровичу! Не зважаєш ні на звання, ні на посаду. Гнеш свою правду-матінку самому начальнику колонії. – Навіщо викликали? – губився у здогадах Петрович. – Порадувати тебе вирішив. До начальника не тільки на килим викликають, – самозакохано вимовив він. Хоча й недовірливо глянув на нього спохмурнілий чоловік. – Так, так, радуйся. Багато галасу наробила твоя остання вистава, – майор задоволено хитнув головою. Дружина капітана Брондукова запросила на прем’єру знайому зі столиці. А у тієї свої знайомства. Та ще де? – вказав великим пальцем угору. – З неї усе й почалося. Дізналася прізвище режисера. А коли вже приїхала додому – підняла репет. А якщо в цілому – переглянули твою справу. І сьогодні отримана постанова про твоє звільнення. Начальник зробив невелику паузу і поглянув на ув’язненого. І тому, вже вагаючись у сумнівах щодо подальшої розмови, все ж продовжив: – Хоча з самого початку не вірив я у твою провину, але коли комусь треба дуже, то й не таку справу можна упорядкувати нормальній людині. Костянтин Петрович устромив свій погляд тільки в йому знайому далечінь і, здавалося, нічого навколо не бачив. – Теж мені, режисер погорілого театру… Скоро уже сам дізнаєшся, хто пустив йому півня і за кого тягнув свій термін, – сумно закінчив розмову військовий. Закінчення в наступному числі м. Чернігів

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ b=“,ль lnlnŠ~j

Народився у 1954 р., проживає у селі Росошани Кельменецького району Чернівецької області. За професією – економіст, закінчив Кам’янецьПодільський сільськогосподарський інститут у 1982 році. Зараз на пенсії. Пише гумор, поезію, коротку прозу. Видав книгу «Усмішки від Василя». Тричі переможець конкурсу короткої прози СЛ «Славутич», тривірші входили до двадцятки найкращих у поетичних конкурсах. Друкувався у журналах: «Дзвін»,«Буковинський журнал»,«Перець», «Склянка часу», «Скіфія», «Дніпро», «Дебют-газета», газетах : «Сільські вісті», «Вісті…», «Літературна Україна», «Селянська газета…», «Життя», «Життя. Історії», в обласних та районних газетах Буковини і Поділля, альманахах, збірниках.

ТРИВІРШІ

Блакитно-жовті кольори – наймиліші! Це – Україна! *** Вже не граються діти у війну – вона перед очима. *** Похолодало… Похнюпились лелеки: невже це осінь?

Лiтературний Чернiгiв

92 *** Я все дивлюся на твою хату…Тепер у місті живеш. *** Складають хмари на небі слова. Якби могли читати! *** Прийшла Молодість до Старості у гості. Чекають Юність. *** На стежину впав сухий горіха листок. Осінь дає знак. *** Поволі квіти покидають це літо. Та не всі разом. *** Я бачив місяць з дідової хати. І місяць ще є… *** Тихі вечори і ранки у моєму селі. Аж дивно! *** А життя таке, що запитань більше, ніж відповідей.

Поезія

93 *** Не люблю каву, (як так!?– хтось здивується). А ось чай з трав… *** …і знов на моє «Чому?» від тебе слова жодного. Скажи! *** Коли кохаєш, себе не жалієш. А як безнадійно? *** Не була дочка слабкою. Та що вона супроти онко!? *** О, чути стукіт: це – сусід, столяр. Мабуть, є замовлення. *** Ой, став босою ногою на землю і … вже у дитинстві. *** На переламі ми живемо – підемо вперед чи назад. *** Іноді прийде думка: забути би все. Пам’ять не дає.

Лiтературний Чернiгiв

94 *** Є і в селі європейські куточки. І чимраз більше. *** Загинув… Ні, не сирота – Україна йому за матір. *** На городах сіється соя, ячмінь. Хоч якісь гроші. *** Спадав абрикос. Не знати, коли саме. Не скуштували. *** І куди росте кукурудза?Дістати ж як?А жати? *** Коса у руках. Як у татуні колись. Продовження є. *** Вже п’яту сотню існує село. Скільки ще буде жити? *** Посміхнулася Джоконда. І не на день – на віки вічні!

Поезія

95 *** Он, листоноша. Сумка майже порожня: порошок, мило… *** Писати листи ми вже розучилися. Є друг – мобільний. *** Ти мене забудь, у снах дарма не шукай – чужими стали. *** …і підростають діти, ще виховані й Інтернетом. *** А хочеш бути кращим, не таким, як є? Зроби перший крок! *** На межі пізно про майбутнє думати. Хіба заповіт… *** Чи я не старий? Третє тисячоліття (так!) переступив. *** Вони розійшлись, як у морі кораблі. А була надія…

Лiтературний Чернiгiв

96 *** Могили. Квіти. Що, переселяється і сюди село? *** Аж на півсела лунає музика. Це – весілля. Наше! *** Осінній ранок. Ген, летять павутинки. Чи не востаннє? *** Скавулить песик: один на все подвір’я. Ой, страшнувато! *** Когось минають біди (а що там знайдеш?), хтось – не збудеться. *** Як рідко хвіртка зітхає: кому її щодня будити? *** Лопає земля – не витримує спеки. А як все інше? *** Хоч на хвилинку стати дитиною? Все, йду у куток.

Поезія

97 *** Складеться доля чи невдачі принесе, життя покаже. *** Тридцять п’ять…Стільки було дано донечці. Чому не більше!? *** Жовтіють смужки стерні. Трохи спочине поле. А там – знов… *** Як дзижчать селом бензопили! Морози наближаються. *** …і по-різному старіють: одні – роками, хто – миттєво… *** Крутяться кури на оборі – чекають вечора-волі! *** Майже цілий день мама у роботі. Де й сила береться? *** Кожний початок має свій кінець. Справа лише у часі.

Лiтературний Чернiгiв

98 *** Коли нікуди повертатись, живіть там, де ви є зараз. *** Як ви, ясени Михайлові, не всохли? Пісня є про вас! *** Дванадцятий рік пішов, як тата нема. Та за звичкою... *** Ну ось, зроблений ще один крок. А скільки ще залишилось? *** Кожний прожитий день нашим надбанням стане вже завтра. *** Як не писати про кохання! Ще не всі слова відомі. *** Неділя для нас той же будень. Можливо, трохи коротший.

село Росошани, Кельменецький район, Чернівецька область

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ

Звітує літстудія Гоголівського університету

Ювілейний для вишу рік ніжинські літстудійці стрічають з вагомим творчим доробком. Години самоізоляції не минули марно… Був час осмислити власне життя і власну творчість, а ще пройнятися долею країни, що віч на віч зіткнулася із страшною бідою. І все ж спрага до життя перемогла. Про це і свідчать нові твори літстудійців… Минають десятиліття, але не міліє ріка творчості… І кожного року серед першокурсників знаходиться юнак або ж дівчина, які обов’язково запитають: «А кому тут можна почитати власні вірші?» І Гоголівська аудиторія гостинно відчиняє перед ними двері, а ти впускаєш їх до серця… Така вже літературна традиція вишу. Пропонуємо і тобі, шановний читачу, долучитися до нас. Олександр ЗАБАРНИЙ – керівник літстудії

dе…,“ jnq|jIm Денис Коськін – студент 3 курсу Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Народився у Чернігові, студіює філологію у Ніжині, а ще блукає мережами Інтернету… Автор поетичної збірки «Н». Пише українською та російською мовами.

ЗІ СХІДНОГО ЗОШИТА…

Підходить. Тихо просить підкурити, На камуфляжі – п’ять дірок від куль. І він стоїть – утомлений, небритий; Шепоче щось про обстріл та патруль. Підходить інший. Пожовтілі пальці Недопалок підібраний трима Говорить, що нема в їх штабі рацій, Й що взагалі нічого там нема.

Лiтературний Чернiгiв

100

А поряд – третій… Зовсім ще хлопчина Розповідає, як тягав гроби І як збирав сапера, що на міну, Йдучи поперед інших, наступив. Четвертий – ззаду, той уже весь сивий. Питаю вік – він каже: «двадцять літ» І заклякає, і кричить щосили, І падає в припадках до землі. Я кожному дав вогник та цигарку… Ми розпрощались під тремтіння мли. Й вони пішли. Пішли червневим парком, Хоча убиті в квітні ще були. *** Над тобою тільки сині зорі Й небо безкінечно голубе А десь вдома ниви неозорі Вдома хвора мати жде тебе. Крім твого листа, старій не треба Взагалі нічого, взагалі... І над нею – те ж блакитне небо, Ті ж пейзажі рідної землі. День за днем у білому конверті «Похоронки» їдуть до села. А на них – немов би підпис смерті, А на них – немов би розчерк зла. Ти один у матері опора, Ти один для неї цілий світ, А тебе... Тебе убили вчора В дев’ятнадцять юних, світлих літ. І тепер лежиш ти там, де порох… Де снарядом хрещені міста. Мати жде... Надішле пошта скоро Їй твого останнього листа.

Поезія

101 ЗІЗНАННЯ

Ось я тепер стою перед тобою В твоїх обіймах – ніби на хресті. Й душа до краю повниться журбою, А всі зізнання – марні та пусті. Мій поводир, заступник мій єдиний; Моє маленьке, крихітне дівча; І дощ прозорий з піднебесся лине, І тане вечір в тебе на очах. Хай грім над нами люто сатаніє Хай блискавки впиваються в імлу; – Ти – мій Пілат і ти – моя Марія; – Тебе люблю і лагідну, і злу. Тепер я знов стою перед тобою Тепер мене ти знову розіпнеш; Й душа, як вперше, повниться журбою Ущерть, до краю, до смертельних меж. Червнева ніч над нами тихо мріє Й ковтає дим дешевих папірос; Ти – мій Пілат і ти – моя Марія, Та тільки ж я... Я зовсім не Христос.

ДО КОХАНОЇ

І на серці безлиста осінь, Ніби я вже давно помер. З цвітом терену у волоссі Ти не снишся мені тепер. Кароока, тендітна, мила – І згадати душа болить, Як мене ти колись любила – Хоч любила й всього на мить.

Лiтературний Чернiгiв

102 Ні, не пишеш мені листів ти, Та й на них не чекаю я... Лиш скажи, чи ж такої кривди Вартувала любов моя? Я забути тебе не зможу В ці години й літа сумні. Ти хороша, така хороша, Що зламала життя мені.

*** У нас з моменту знайомства минуло чотири роки І пройшло біля трьох, як дітьми почали дружити – А вона до сих пір забирає у мене спокій, Я ж дарую їй квіти й намиста, що пахнуть житом. І ми, певно, не пара, принаймі так кажуть інші: Однокласники, тато та хлопці на факультеті, Я складаю про неї жахливо незграбні вірші, Прочитавши які, відкидаєш можливість смерті.

Поезія

103

j=!,…= `jno“m Карина Акопян – магістрантка факультету психології та соціальної роботи. Народилася на Борзнянщині, навчається у Ніжині. Окрім психології, обожнює поезію. Мріє видати першу збірку власних віршів… Деякі з них пропонуємо вашій увазі.

ОСІННЄ

Осінь малює пейзажі казкові, Тихо бринять почуття загадкові. В багряних загравах осінні світання, Лелечі ключі прощаються зрання... Краплі на сонці – барв водограй, На листі яскравім кохання заграй! Бабине літо зачекає на мить, Павутинкою спогадів не відлетить. Залишиться мрійно на гроні калини, А я проведу ключі журавлині… Вплететься мережкою березі в коси, І змиють зраду досвітні роси. Облудою спаде осінній туман… Був це останній чи перший обман? В шелесті тихім стою чарівна, Немовби, як Мавка, чи лісу царівна. Осінь золотить у щастя життя І серцю дарує нові почуття.

Лiтературний Чернiгiв

104 У КОЖНОМУ ВІКНІ…

У кожному вікні своє кіно, Хтось когось кохає, хтось п’є вино… Дружина не спить, плаче дитина, А мати чекає SMS від сина. Дівчина гірко сльози ковтає, Зрадив коханий.., долі не має. На п’ятому знову «тиха година», Господар звелів: «всім спати, родино»! На шостому мешкає сива бабуся, Не потрібна дітям – матуся. У кожному вікні своє кіно, Хтось тихо живе, хтось пада на дно.

ПУНКТУАЦІЯ

Пунктуація життя – не ховатись в укриття… Кома – подумати слід, не залиш у серці лід. Тире – не завершена справа, може, далі бути цікава. Крапка … і рухатись далі, не чекати від долі медалі. Двокрапка – цікавий сюжет, де твоя серед сотні анкет? Знак питання – повернутись, краще просто озирнутись. Апостроф – хто зверху важливо, бути краще всіх, неможливо. Знак оклику підкреслить суть, люди приходять і йдуть… Пунктуація всього життя… Неймовірно складне буття!

Літературознавчі студії

105

Літературний

Літературознавчі студії ×ÅÐÍIÃIÂ СОНЦЕПОКЛОННИК УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ. «ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ»

Великий український письменник-класик Михайло Михайлович Коцюбинський народився в час, коли українська мова була заборонена, а чув її лише від челяді, та сам нею з дитинства не розмовляв. Мова ж – це первинна основа буття українського етносу, єдиний перший і останній аргумент та мірило розуму, це найприкметніша, найяскравіша і відмінна ознака нашої національної духовності і культури, початок творчого джерела. Про це він напише у забороненій на той час казці «Хо» (18.01.1894, друк. «Зоря», ч. 24, 15 (27) грудня): «Будьмо передусім скрізь українцями – чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді... Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі – скрізь, де нам не заціплено... Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках, а будьмо консеквентними, не віділяймо слова від діла... Не жахаймось, що діло те таке велике, таке важке... Робім, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми – йдім сміливо, пам’ятаючи, що всі дороги провадять до Рима… А поки що нам треба праці, праці й праці...» Ідея ця схожа на слова І.Франка з «Отвертого листа до галицької української молодіжі» – мусимо навчитися чути себе українцями! Але в М. Коцюбинського вже вимога – бути передусім скрізь українцями! Народна українська стихія зробила свою справу у його вихованні – перший потяг душі до українства, і друга – вроджена воля не зневірюватися по згубних невдачах. Хай то буде ворожа навала, тиранія, державне глумлення чи заборона або домашнє невігластво з деспотизмом. Чи не в кожній із критичних праць про Михайла Коцюбинського відзначається краса його мови, що стала школою художньої майстерності для українських письменників. Він завжди охоче говорив про неї, бо надзвичайно любив її. На його непохитну думку, українська мова краща за московську, багатша, виразніша, образніша. Навчав шанувати й любити рідне українське слово, мову, народну рідну пісню. Починав Михайло Коцюбинський друкуватися у галицьких виданнях: «Дзвінок», «Зоря», «Життє і слово», «Літературно-науковий вісник». Його

106

Лiтературний Чернiгiв

твори забороняли, купюрували, псувалися цензурою не лише за його тенденційне українофільство, а й за реальне зображення життя бідного й поневоленого українського народу. Про літературу автор оповідання «Що записано в книгу життя» говорив, що це знаряддя світогляду й свідомості людини, тут життєвий обов’язок перед матір’ю. У М. Коцюбинського прокидається свого роду культ предків – «Розкласти священний вогонь і видобути з грудей дрімаючий предківський голос», – пише він у 1911 році. Він таки його добуває і віддає належне у формі майстерних оповідань «Тіні забутих предків» і «Що записано в книгу життя». Розробляє цю тему цілком самостійно на тлі самобутніх обставин із великою силою художньої майстерності. Ця новела входить неповторним шедевром у коло світових ідей, образів, сюжетів і тем, що мають великий, найперше психологічний та моральний вплив на читача. Коріння його письменства у старих народницьких течіях, казав видатний історик і політик Михайло Грушевський. Твори автора надзвичайно високої виховуючої вартости. А проникнення в глибинні сховки людського життя, думки були незвичайні. Своєю артистичною інтуїцією, кількома рисами він дає часом стільки для розуміння подій, настроїв, їхньої зміни, скільки не дадуть ніякі збірки активного, офіційного матеріалу. Оцей витончений скрупульозний психологічний аналіз в оповіданні «Що записано в книгу життя», розкриття таємних глибин людської душі, лаконізм зображення, драматизація і трагізм теми, асоціативність і метафоричність мови, надривні внутрішні монологи та багато іншого – було новизною і відкриттям в українській тогочасній прозі і надто близьке та глибоке в пошуках сучасних митців. Йдеться не про вплив як такий, а про світобачення і його етико-естетичне наповнення, сприйняття світу людського реального життя. Просотаний цим українським етичним світоглядом, він, лицар, дав дужий вираз у своєму ставлення до рідного краю і народу. М. Коцюбинський був партіот у найкращім значенні цього слова, для котрого національний інтерес, потреби українського національного розвою і зросту культурного були провідною ниткою його літературної діяльності, справжнім центром його життя. Письменство було для нього національною місією, палким пропагандистом української національної ідеї в усіх обставинах, куди ставило його життя, але літературна, белетристична справа була його головною формою цього служіння. А мистецькі твори його тим сильні, як це оповідання «Що записано в книгу життя», що завжди викликають своїми формами прекрасні переживання вічного й людського. Найбільший вплив на творчість М. Коцюбинського мали оповідання Марка Вовчка, «Енеїда» І. Котляревського і «Кобзар» Т. Шевченка. А власне, як прозаїка на нього вплинули – Іван Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Останньому він писав 22 липня 1896 р.: «Ваші твори мали великий вплив на мене.

Літературознавчі студії

107

Опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думок – власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам... Я читав і перечитував ваші романи, упивався ними...». Пізніше на М. Коцюбинського мали вплив Гі де Мопассан, Еміль Золя, Антон Чехов та ін. М. Коцюбинський вивчає творчість західноєвропейських імпресіоністів, реалістичні, натуралістичні та інші напрямки в літературі. Так М. Коцюбинський в листі до дружини 7 лютого 1898 р. зізнавався, що йде «далі реалізму, далі Мопассана», що має здоровий смак і знає межі реалізму. А на вироблення його смаку впливали також письменники А. Стрінберг, Кнут Гамсун, А. Габорг, А. Шніцлер та ін. М. Коцюбинського дуже поважала й високо цінила його творчість Ольга Кобилянська, яка надсилала йому свої твори, а його відгуки заохочували її до подальшої праці, про що вона зізнавалася в спогадах про автора оповідання «Що записано в книгу життя». А він, у свою чергу, також високо цінував талант О. Кобилянської, посилав їй свої книжки у відповідь на прислані нею, популяризував її творчість на Наддніпрянській Україні. Подобалися йому в Кобилянської оповідання, повість «Земля». Оповідання «Що записано в книгу життя» почато 17, а закінчено 26 грудня 1910 року в Чернігові. Вже тоді автор сповіщав Євгена Чикаленка, Михайла Могилянського та Михайла Грушевського, що написав річ, яка повинна відлежатися хоча б 2 тижні. Новела йшла важко, бо складним було психологічне вирішення теми. Уперше оповідання «Що записано в книгу життя» було опубліковано в «Літературно-науковому віснику» 1911 р. у кн. 4, стор. 4-13. Селянська убога родина ледве животіє: чоловік, жінка, стара синова мати і п’ятеро малих дітей. Немічна вже мати, лежачи між дверима і мисником, бачила прибиті нуждою обличчя сина й невістки.., а смерть ніяк не приходила… Просить мати сина вивезти її в ліс помирати в самотині, як колись у сиву дохристиянську давнину. Син обурюється. Та думки виривали те, що говорила мати, нуртували, не давали спокою. «І знову щось темне підіймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло і виганяло на чоло холодний, сверблячий піт…» Та щось гризло і гризло синову душу. А потім, вагаючись, вивозить рідний син, забуту смертю, матір зимою в ліс. «Нужда давно замкнула йому уста і промовляла тільки у серці...» Тричі попросив у неї прощення... А мати вже ледве відповідала, що Бог простить... «Упав з розгону на сани і вдарив кобилу...» ...Прийшло на згадку дитинство, смерть батька, коли він тоді хоч наївся... Та один образ заволодів ним раптово: повна хата людей. Смачно парує страва. «Випийте, свате, за душу небіжки... Добра була небіжка... «Половину городу можна б заставить», – сказав у голос і аж здригнувся. Він вважав це лукавим образом, що прийшов раптом до нього. А що говоре-

108

Лiтературний Чернiгiв

но в церкві? Між людьми? «Думав про гріх, про душу, про молитви церковні, християнські звичаї. «Шануй батька і матір твою...» Але все те було холодне і тануло враз у теплі принадних картин, які малювала уява». «Одна у нас мати і одна смерть, – говорив він до себе... Поринав у гомін, у тепло голосів, у смак масної страви, у свято і радість живого тіла...» Уже виднілися хати. Син круто повернув коняку і понісся в туман, по матір... Цей трагізм українського життя М. Коцюбинський втілив у цю високохудожню мистецьку форму, але надто драматичну й трагічну по суті. Великий Іван Франко ставить М. Коцюбинського на перше місце серед українських новелістів кінця ХІХ і початку ХХ століття, підкреслюючи своєрідність і новаторство письменника, чиї гармонійні твори були «як випливи симпатичної і високо розвитої душі». Оповідання М.Коцюбинського захоплювали і дивували водночас. Шведські рецензенти вважали, що це перлини не лише української літератури, а й світововї (А. Єнсен). Польський письменник і критик Адам Гжимала-Седлецький оцінював Михайла Коцюбинського «як глибоко оригінального письменника, твори якого стоять на рівні найновіших досягнень художнього слова». Критик підкреслює глибокий реалізм новел Михайла Коцюбинського, харатерну особливість їх – ліризм, що виростає з ліризму українських народних пісень». Німецькомовний журнал «Ukrainische Rundschau» (Український огляд) 1913 р. відзначав цінний вклад М. Коцюбинського в українську літературу, а його твори «можна сміливо поставити в один ряд з найвидатнішими творами європейських літератур». Чеський філософ і перекладач оповідань М. Коцюбинського Вікентій Харват, учень професора Я. Махала наголошував у листі: «Ви письменик par exellence (особливий. – M. B.), – тільки для Вас повинен всякий вивчати українську мову». Великий прозаїк Панас Мирний у некролозі 1913 року «Над розкритою могилою славетного сина України М. М. Коцюбинського» підкреслював про автора оповідання «Що записано в книгу життя»: «Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої славетні твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей, їх – добрих і лихих – вчинків» (Спогади про Михайла Коцюбинського. – К.: Дніпро 1989, с. 216). Михайло Михайлович Коцюбинський любив свій народ, болів його горем людським і в своїх великих прозових полотнах указував українцям шлях до вільного й культурного життя. Михайло ВАСИЛЕНКО, член НСПУ, НСЖУ, канд. наук із соціальних комунікацій

Літературознавчі студії

109

ТОРО – ПРИШВІН – СОРОКА Життя – дивовижно прекрасна річ! Одне тільки в ньому погано – що воно колись закінчується. І нема цьому ніякої ради, і нічого тут нового не вигадаєш, окрім того, що більш як чотириста років тому сказав Шекспір, звертаючись у сонетах до свого безіменного друга: порятуватися від смерті можна лише двома способами – продовживши своє земне фізичне існування у своїх дітях і своє земне духовне буття у своїх творах.1 Обидві ці вимоги Петро Сорока виконав, так звідкіль же тоді це незникоме відчуття болю і гіркоти? Сам Петро любив повторювати: мало написати книгу, її потрібно ще й донести до читача. Спробую розвинути цю думку, сказавши так: книги того чи іншого автора треба ще й осмислити – і не просто у вузькому колі його друзів і знайомих, і не лише на національних обширах рідної літератури, а й у широкому контексті світового літературного поступу. Бо тільки так – ставши частиною свідомости всього мислячого людства, письменник зможе надіятись на те, що смерть його не здолає і що його мислі і почуття житимуть у віках. Петро Сорока був людиною ренесансного типу, щасливо поєднуючи в одній особі таланти прозаїка, поета, літературного критика, мистецтвознавця і публіциста. Я не кажу вже про те, що він, як і багато його славетних попередників на ниві красного письменства, мав ще й фахову медичну освіту і, крім того, був фактично професійним ботаніком. Найбільшою ж мірою його мистецьке обдарування – і я неодноразово відкрито говорив йому про це – проявилось у царині щоденникарства, втілившись у його «Лісові денники». На моє глибоке переконання, «Лісові денники» – це той Magnum Opus, те його найбільше літературне досягнення, яке має всі завдатки для того, щоб увійти в Історію літератури. «Лісові денники» – ориґінальний і новаторський витвір Петра Сороки, ніхто до нього в нашій літературі не писав так понауковому проникливо і так по-мистецьки натхненно про Ліс. Ліс, що разом зі Степом, є ключовим архетипом нашої національної ідентичности. В основі такого культу Лісу – лемківське (кельтське) походження письменника. Будучи ориґінальним і неповторним у своєму лісовому денникарстві, Петро розумів, що в цьому ділі у нього були історичні попередники, і одним із таких літературних предтеч він вважав росіянина Михайла Пришвіна. Про спорідненість своєї діярушної діяльности зі щоденниковою творчістю цього 1 Питання про гіпотетичне посмертне, позаземне буття людини, в яке Петро Сорока як щирий християнин гаряче вірив і яке так виразно сформулював ув одному з листів до автора цих нотаток у формі афористичної фрази «зустрінемось на зоряних шляхах», ми тут не зачіпаємо.

110

Лiтературний Чернiгiв

автора Петро Сорока постійно говорить у своїх літературознавчих творах. На знак солідарности з цим російським письменником він навіть переклав українською мовою один з його найвідоміших творів – «Лісовий капіж».2 Про схожість їхніх творчих манер говорять дослідники літератури: так, критик Марія Хіміч стверджує, що «Петра Сороку можна сміливо назвати українським Пришвіном».3 Свого часу до такого порівняння вдався і автор цих рядків у своєму вірші-присвяті «Петро Сорока у нью-йоркському сабвеї».4 На тему «діалоґу епох у природі» – на основі порівняння денників Петра Сороки «Натщесерце» і нарисів Михайла Пришвіна «В краю неполоханих птахів» – була написана солідна наукова розвідка літературознавиці Луїзи Оляндер.5 Попри схожість тематики природознавчих творів Петра Сороки і Михайла Пришвіна, між ними є значні відмінності. Перш за все, це стосується ставлення авторів до самої природи. У Михайла Пришвіна воно ґрунтується на науковому, а не на культовому, як у Петра Сороки, підході. Михайло Пришвін зазнав впливу наукових ідей Володимира Вернадського про ноосферу (сферу розуму).6 Схильність письменника до описів натурального світу Максим Горький називав «геооптимізмом».7 Як слушно зазначалось в одній серйозній науковій розвідці, у Михайла Пришвіна «образ природи має метафоричну «душу», однак божественної суті, надматеріального початку в ньому нема».8 Найголовніша ж відмінність між книгами обох письменників полягає в їхньому ставленні до Бога. Петро Сорока – переконаний християнин, життя і праця якого були пронизані вірою у всемогутнього і справедливого Творця. У книгах Петра Сороки кожне речення пройняте реліґійним духом, особливо в описах природи: «Душа у сльозах і молитвах, як небо у зорях».9 Михайло ж Пришвін – послідовний атеїст, який про Бога у своїх творах і не згадує. Петро Сорока. Натщесерце. – Тернопіль: «Астон», 2009, с. 111-145. Марія Хіміч. «Мої герої – вільхи і горіхи...». – У зб.: Вивільнення світла. Матеріали про творчість Петра Сороки. Частина друга. / Автор ідеї, упорядник і редактор Дмитро Панцир. – Тернопіль: Тайп, 2012, с. 53. 4 Сергій І. Ткаченко. На острові. – К.: УАІД «Рада», 2009, с. 10. 5 Луїза Оляндер. Денники П. Сороки «Натщесерце» і нариси М. Пришвіна «В краю непуганых птиц»: діалог епох у природі. – У зб. Вивільнення світла. Матеріали про творчість Петра Сороки. / Автор ідеї, упорядник і редактор Дмитро Панцир. – Тернопіль: Тайп, 2011, с. 231-239. 6 М. М. Пришвин. Записи о творчестве. – В кн.: Контекст-1974. Литературно-теоретические исследования. Ред. П. В. Палиевский. – М.: «Наука», 1975, с. 355. 7 М. Горький. О М. М. Пришвине . Собр. соч.: в 30 т. – М.: Гослитиздат, 1953, т. 24, с. 264-269. 8 Гринфельд-Зингурс Т. Я. Природа в художественном мире М. М. Пришвина. – Саратов, изд-во Сарат. ун-та, 1989, с. 33-34. 9 Петро Лот. Сповідь сльозою. – Тернопіль, Тайп, 2000, с. 8. Далі по тексту посилання на цю книгу даються після наведеної цитати в дужках у вигляді абревіатури СС з указанням відповідної сторінки. 2 3

Літературознавчі студії

111

Щоправда, в його житті був «богошукацький період» – протягом 1905-1917 років. Останнім часом деякі російські вчені-пришвінознавці висувають тезу про Пришвіна як «глибокого реліґійного мислителя», стверджуючи, що «в його творах відкривається пізнання божественної суті буття».10 При цьому вони також підкреслюють «зв’язок Пришвіна з російським космізмом».11 Михайло Пришвін вів свої щоденники протягом п’ятдесяти років, і на сьогодні вони видані в одинадцяти книгах (всього його «Щоденники» становлять двадцять томів). Стверджуючи у своїй докторській дисертації, що у відношенні такого складного письменника, як Михайло Пришвін, «єдино правильного тлумачення не існує, оскільки мистецтву онтолоґічно властива багатозначність і багатосмисловість», один із найавторитетніших сучасних дослідників його творчости Олександр Подоксьонов цілком справедливо резюмує: «справжнього Пришвіна ще тільки належить відкрити».12 Набагато цікавішим і змістовнішим (і при цьому геть не дослідженим) нам уявляється зв’язок між денникарським доробком Петра Сороки і творчістю На малюнку: американського поета і прозаїка хатина, у якій жив Генрі Торо Генрі Торо. В їхньому житті можна знайти багато схожих моментів. Обидва вони отримали університетську освіту, після чого займалися викладацькою роботою. Обидва проголосили анафему міському життю і добровільно поселились у глухому лісі: Генрі Торо – у зведеній власними руками хатині (на угіддях його літературного ментора Ральфа Емерсона), Петро Сорока – у відремонтованій ним самим лісничівці. Генрі Торо був послідовником трансценденталізму (концептуально Н. П. Дворцова. М. М. Пришвин и В. В. Розанов: к истории творческого диалога. – «Русская словесность», 1996, № 2, с. 25. 11 Холодова З. Я. Художественное мышление М. М. Пришвина: содержание, структура, контекст. – Автореф. дис... док. филол. наук: 10.01.01 / Ивановск. гос. ун-т. – Иванов, 2000. 12 Подоксенов А. М. Философско-мировоззренческий дискурс и культурный контекст творчества М. М. Пришвина. – Автореф. дис... док. философ. наук: 24.00.01 / Белгородск. гос. ун-т. – Белгород, 2008. 10

112

Лiтературний Чернiгiв

започаткованого і науково обґрунтованого його вчителем та ідейним наставником Ральфом Уолдо Емерсоном). Петра Сороку також можна назвати стихійним трансценденталістом (ця лексема – одна з найсакраментальніших і найчастіше уживаних у його інтроверсійному словнику), який (сам про те не здогадуючись) сповідував основні постулати цього філософНа малюнку: хатина, у якій жив ського вчення: рівність усіх Петро Сорока людей перед Богом, духовне самовдосконалення, близькість до природи, що очищає людину від «вульґарно-матеріальних» інтересів. Своєрідним маніфестом трансценденталізму, його основоположним документом став есей «Природа»,13 який був написаний Емерсоном на знак протесту проти пануючих на той час у Гарварді концепцій інтелектуалізму та утилітаризму і в якому озвучувались ідеї пантеїстичного відчуття природи і осягнення духовности, що виходить за межі фізичного та емпіричного досвіду. Схожі бунтарські настрої – ідеї боротьби з буйно пануючим нині у наших вищих навчальних закладах засиллям схоластики і псевдонауки – у вигляді модного нині постмодерну – ми знаходимо і в «Денниках» Петра Сороки. Навіть зовні Генрі Торо й Петро Сорока були схожими. Петро називав себе «тичинкуватим» і в одній із книг зізнався: «маю відворотню зовнішність» (СС, с. 128). З опису, який залишив у своєму «Щоденнику» («Journal») Натаніель Готорн, вдома у якого Генрі Торо мав нагоду обідати, ми дізнаємось, що Торо був «зовні непривабливим», однак проявив себе «тонким спостерігачем природи» і що «Природа, у відповідь на його любов, усиновила його як свою дитину і відкрила йому ті секрети, які відкриває лише небагатьом».14 У передмові до нового видання повісти Генрі Торо «Уолден» у видавництві Принстонського університету Джон Апдайк назвав Генрі Торо – «святим відлюдником», «мудрецем на всі часи» (a hermit saint, a sage for all seasons).15 Чого ніяк не скажеш про рафінованого містянина Пришвіна, що і в ліс ходив у сюрRalph Waldo Emerson. Nature and Selected Essays. – Penguin Books, New York, 1982. – 416. 14 The Complete Writings of Nathaniel Hawthorne in Twenty-Two Volumes. Volume XYIII. – The Riverside Press, Cambridge. – Boston and New York, 1900, p. 403-404. 15 John Updike. A sage for all seasons. – The Guardian, 26 June 2004. 13

Літературознавчі студії

113

туку і краватці, цебто поводився як типовий російський дачник! Звичайно, між Петром Сорокою і Генрі Торо є й багато відмінностей. Одна з найсуттєвіших полягає в тому, що Петро Сорока – сонцепоклонник, у нього, на відміну від Генрі Торо, геть нема сцен нічного лісу. Вже в першому своєму ДенНа фото: Михайло Пришвін у Дуніно нику Петро Сорока устами маляра Никифора рішуче задекларував: «Місяць – око сатани» (СС, с. 6). А чому? Тому, що «сонце дарує смирення, місяць – збурює кров» (СС, с. 11). Ще одне промовисте визнання – у словах того ж Никифора: «Сонце ходить гордо. Місяць ховається, як тать» (СС, с. 18). До «лісничівки» ще було жити і працювати кілька років, а Петро Лот (так тоді звав себе Петро Сорока) вже занотував у своєму щонайпершому Деннику: «Зірвав квітку, щоб намалювати у хижі. Приніс додому, а себе залишив у лісі. Доки не оживе квітка на папері, доти не верну себе з нетрів» (СС, с. 11). Свого часу я звернув увагу Петра Сороки на трансцендентальний дух його «Лісових денників», написавши йому в листі від 5 грудня 2010 року такі слова: «Твій літературний хрещений батько – не Михайло Пришвін, а Генрі Торо. Він жив, як і ти, в лісовій хатині і теж захоплювався ботанікою. Зіставлення твоїх «Денників» і «Щоденника» Торо – вельми повчальна річ». Петро з радістю та ентузіазмом підхопив цю мою тезу, фактично визнавши свою спорідненість із заокеанським філософом, так відповівши мені через п’ять днів на той лист: «Генрі Торо прочитав у російському перекладі. Узяв у бібліотеці. Прикро і соромно, що тільки тепер я відкрив його завдяки тобі». Творчість Петра Сороки є продовженням не стільки реалістичної лінії в західній літературі, започаткованої Вільямом Шекспіром, скільки лінії метафізичної, започаткованої Джоном Донном і потім продовженої Семюелем Кольріджем, Генрі Торо і Томасом Еліотом. Свій письменницький шлях Петро Сорока починав як пошановувач Емми Андієвської, яка стоїть осторонь від українського літературного мейстріму. Як зізнавався сам автор, «українська література кінця ХХ ст. поділяється для мене на діаспорну, материкову і андієвську...» (СС, с. 83). Ось його враження тих часів: «Зупинився ошелешений і розгублений перед поетичним світом Емми Андієвської» (СС, с. 82). Петро Сорока злякався того незнаного світу, в якому йому бачився Хаос. Як блуд-

114

Лiтературний Чернiгiв

ний син, він повернувся в лоно Гармонії, і зі своїх літературних походів виніс переконання в нерозривності літератури й малярства, єдності всіх мистецтв. У драматичній еволюції письменницького змужніння Петра Сороки Емма Андієвська зіграла роль сучасної літературної Цірцеї, що своїми маґічними чарами знімає з процесу творчости його звичний, традиційний характер: світ у неї з узгодженого і гармонійного постає безсистемним і хаотичним. Вельми показовими в плані реаґування Петра Сороки на Емму Андієвську є його враження від її «баварських краєвидів»: «Ці гори не для слов’янина» (СС, с. 87) чи від її Мюнхена: «Ловлю себе на думці, що боюся цього міста і входжу в нього як у грудні в крижану воду» (СС, с. 88). Ще одне його промовисте зізнання: «Мюнхенське небо підпирають хрести соборів, але в цьому небі немає Бога» (СС, с. 88). Його ж висновок: «Жити тут не зміг би» (СС, с. 93). Не менш могутній вплив на «молодотурка» Петра Сороку справив поет Валерій Ілля, яскравий представник «Київської школи», що був для нього літературним Циклопом – з гіпертрофовано україноцентричним «однооким» баченням місця нашої країни у сучасному світі, який своїми науково геть не обґрунтованими твердженнями про нашу вищість над західноєвропейцями і запереченням загальнолюдської культури16 блокував шлях письменника кельтського кореня до нашої антрополоґічної та історичної прабатьківщини. Повертаючись із походу на літературну соцреалістичну Трою, Петро Сорока, попри свою залюбленість в онуку Титана і зачарованість сином Олімпійця, вирвався з їхнього полону і повернувся до рідної Ітаки, цебто Петриків, до свого предківського Лісу і вірної дружини Пенелопи (з українським ім’ям – Галя). Утім, уроки національної містики від Валерія Іллі та інтернаціональної метафізики від Емми Андієвської не пройшли для нього безслідно. На своїх капцях Одісей привіз пил зі стежин острова Цірцеї, а на своїй туніці – бризки морської води, що потрапила на неї від каменюк, які жбурляв услід його галері засліплений Циклоп. Вплив цього «пилу» і цих «бризок» особливо відчутний у пізніх «Лісових денниках» і, до речі, не тільки в них, а також у віршах Петра Сороки, якими так рясно і так могутньо вибухнув його письменницький талант на завершальній стометрівці його творчого забігу. Свою літературну трансцендентальність Петро Сорока взяв не безпосередньо від Генрі Торо і Ральфа Емерсона, а опосередковано від Емми Андієвської та Валерія Іллі. Сергій ТКАЧЕНКО, лавреат Міжнародної літературної премії ім. В. Винниченка, США

Див. Валерій Ілля. В річищі Великого Стилю чи поза Ним. – «Основа», № 3, 1993, с. 81-119.

Історія

115

Літературний

Історія ×ÅÐÍIÃIÂ

«…З МОЛОДИХ ЛІТ ВВАЖАВ СЕБЕ ЗА УКРАЇНЦЯ» Сторіччя Української революції 1917–1921 рр., яке досить урочисто почали відзначати в сповненій очікувань після перемоги революції Гідності Україні, привернуло увагу до багатьох призабутих учасників тих подій, з’явилися численні публікації. Пік припав на 2018 р., потім інтерес помітно зменшився, але не зник. І моральні авторитети України, і вчені, й свідома частина громадянського суспільства добре розуміють, настільки важливо осмислити причини поразки революції, зробити все, щоб запобігти їхньому повторенню в умовах чергової російської агресії. Петро Якович Дорошенко (1858–1919) – один з тих, хто «життям заплатив за своє українство», заслуговує на добру пам’ять нащадків. Пропонуємо увазі читачів некролог, що побачив світ у першому випуску неперіодичного збірника «Хліборобська Україна» (Відень, 1920). Його автором був Дмитро Іванович Дорошенко (1882–1951) – видатний український історик, державний і громадський діяч, рідний племінник покійника. Збірник започаткували вигнанці з України, що належали до гетьманського табору (Українського союзу хліборобів-державників), Д. Дорошенко і В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931). Останній був редактором видання: упродовж 1920–1925 рр. побачило світ 8 чисел 1. На жаль, відстань між радянською Україною і столицею Австрійської республіки була тоді нездоланною, надійного поштового зв’язку не існувало, тому обставини смерті близького й глибоко поважаного родича так і залишилися історику невідомими 2. Про трагічну долю дядька писав Д. Дорошенко і в широко відомих мемуарах, працю над якими він завершив у середині лютого 1924 р. у Празі 3. 1

Енциклопедія українознавства. Мюнхен; Нью-Йорк, 1980. Т. 9. С. 3590. Про славетний український рід докладніше див.: Андрєєв В. М., Руденко А. С. Рід Дорошенків у громадсько-політичному та культурному житті України (ХVII – початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. 2015. № 1. С. 39–56. 3 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки). Київ: Темпора, 2007. С. 500–501. 2

116

Лiтературний Чернiгiв

За доби незалежної України дослідження життєвого шляху П. Дорошенка розпочав молодий історик, випускник Чернігівського педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка Григорій Михайлович Курас (1957–2008), чиї дитячі, юнацькі роки, робота вчителя були тісно пов’язані зі Сновськом. Він – автор 7 наукових публікацій, в яких відображене життя і доробок громадського діяча, проаналізовані його політичні симпатії й насамперед внесок у збереження історико-культурної спадщини українського народу. Одна з останніх його робіт, присвячених Петру Яковичу, під промовистою назвою «Він любив Україну», була вміщена в журналі «Літературний Чернігів» 4. Автор зізнавався, що «Петро Якович залишається однією з найулюбленіших постатей в моїх дослідах і я з задоволенням користуюся можливістю згадати нашого славного земляка» 5. На жаль, рання смерть, спричинена невиліковною хворобою, зупинила наукову роботу над життєписами чернігівців, які до останніх днів цікавили Г. Кураса. В некролозі, присвяченому його пам’яті, Олесь Федорук наголосив: «І символічно, що остання публікація Г. Кураса, яка на початку цього року з’явилася в американській «Свободі», була присвячена саме П. Дорошенкові, однаково і величній, і трагічній постаті нашого минулого» 6. Сучасна дослідниця Неля Герасименко, оприлюднивши листи П. Дорошенка до Олександра Лазаревського понад 10 років тому, пошкодувала, що досі «не вийшло жодної ґрунтовної праці, присвяченої життю, науковій та громадській діяльності» одного з адресатів видатного історика 7. Пригадую, що, прочитавши її публікацію, я з сумом подумала, що цю роботу міг би виконати Г. Курас, якби доля виявилася не такою жорстокою до нього. Усе-таки хочеться сподіватися, що студії над біографією Петра Дорошенка, як і багатьох інших наших славних земляків, будуть продовжені. А поки що посмертна згадка сторічної давнини, написана Дмитром Дорошенком, дасть достатньо повне уявлення про цю непересічну постать та його справи. Текст некролога подається у відповідності з оригіналом, без скорочень, лексичних змін, із збереженням тодішнього правопису. Виправлено тільки окремі друкарські помилки, виставлена сучасна пунктуація, деякі слова подано у сучасному написанні: наприклад, «архівний» замість «архивний». Коментарі до тексту підготовлені мінімальні, вони стосуються лише тих понять, які не розкриваються у тексті Д. Дорошенка, або ж стосуються маловідомих понять, подій чи явищ. 4

Курас Г. Він любив Україну // Літературний Чернігів. 2004. № 3. С. 90–94. Там само. С. 90 6 Федорук О. Григорій Михайлович Курас (1957–2008) // Український археографічний щорічник: Нова серія. Вип. 13/14; Український археографічний збірник. Т. 16/17. Київ: Український письменник, 2009. С. 807. 7 Герасименко Н.О. З епістолярної спадщини О. М. Лазаревського: листи П. Я. Дорошенка // Український історичний журнал. 2008. № 4. С. 205. 5

Історія

117 М. Забаревський (Дмитро Дорошенко)

Пам’яти П. Я. Дорошенка З часописей довідався я про трагічну смерть Петра Яковлевича Дорошенка, замордованого большовиками в Одесі влітку минулого року. В ч[ислі] 56 кам’янецької «України» за 1919 рік прочитав я й некролог, за підписом Л. С-ч 1. Біографічні відомости за покійного Петра Яковлевича подано тут, одначе, дуже не точні. Знавши добре Петра Яковлевича, я хочу подати нашому громадянству більш докладний нарис життя й діяльности покійного і цим сповнити довг глибокої пошани перед пам’яттю заслуженого діяча на ниві української культури, щирого патріота українського, що життям заплатив за своє українство. Петро Яковлевич Дорошенко походив з старого козацького роду, який веде свій початок від гетьмана Михайла Дорошенка, діда славного гетьмана Петра Дорошенка. Народився він 1858 р. в Дорошенковому хуторі Глухівського повіту на Чернігівщині й тут провів свої дитячі роки. Середню освіту одержав у Новгород-Сіверській гімназії, а вищу – на медичному факультеті Київського університету. Вибравши собі лікарську професію, Петро Яковлевич проте одночасно студіював історію, особливо історію рідного краю й знав її дуже добре; інтерес і любов до української старовини й письменства він виніс із своєї сім’ї, де батько його, шкільний товариш Куліша, зібрав як на ті часи значну українську бібліотеку, передплачував «Основу» й говорив не тільки в себе в хаті, але й з усіма знайомими не йнакше як тільки по-українськи. Старший брат Петра Яковлевича, Василь Яковлевич8*) написав і видав в 1863 році роман «На Україні» й ширив по селах кулішеві «метелики» 2. Отже, ці впливи склались на те, що Петро Яковлевич з молодих літ вважав себе за українця, й у Київі пристав до української студентської громади. Скінчив університет він з великим успіхом і визначився як дуже добрий хірурґ; його залишали при університеті, але він хотів служити на полі земської медицини й повернувся до рідної Глухівщини, де дістав посаду повітового земського лікаря. На цій посаді пробув він 20 років. У Глухові одружився Петро Яковлевич з Марією Парменівною Маркович, правнучкою генерального підскарбія Якова Марковича, автора відомих «Дневних Записок». Це була сім’я з висококультурними українськими традиціями: на протязі ХVIII–ХІХ віків вона дала цілий ряд визначних українських істориків, етноґрафів і письменників. Сама Марія Парменівна була улюбленою ученицею покійного М. В. Лисенка в Київі. * ) Його також убили большовики в м. Глухів 1 січня 1918 року. Це вбивство безневинної 70-літньої людини обурило навіть бодьшевицькі власті, й вони потім судили убивців і, здається, покарали їх – розстрілом [Примітка автора].

118

Лiтературний Чернiгiв

Під час служби Петра Яковлевича в Глухові, його обібрано було земським гласним спочатку повітового, а потім і губерніяльного чернігівського земства. Як земський діяч Петро Яковлевич визначився як завзятий оборонець усіх справ культурно-просвітного характеру; добрий бесідник, він на земських зборах завжди обстоював шкільні внесення, друкування українських етноґрафічних й історичних матеріялів у земських виданнях, засновування бібліотек і т. ин. Та найбільше завдячує йому прийняття земством національного українського музею В. Тарновського; не вважаючи на завзяту опозицію з боку своїх же земляків-перевертнів, йому вдалося провести через земські збори постанову про прийняття в руки земства музею й визначення коштів на його удержання. Потім його вибрано було головою музейної комісії, що мала порядкувати цим музеєм. У себе в Глухові Петро Яковлевич організував також місцевий музей з дуже доброю бібліотекою українознавства. Цей музей склався головно з колєкцій відомого знавця українського мистецтва М. Шугурова. Вільний від тяжкої лікарської праці й громадської діяльности час Петро Яковлевич віддавав збиранню пам’яток української старовини й літературній роботі по її досліженню: це був його спочинок, тут була його душа: він зібрав у Глухові надзвичайно цінну українську бібліотеку, де були майже всі українські видання, починаючи з першого видання «Енеїди», а також усі видання з української історії, етноґрафії й історії письменства. Сміливо можна сказати, що це була найкраща на Наддніпрянській Україні приватна українська книгозбірня. Окрім неї, зібрав Петро Яковлевич цінні колєкції манускриптів, автоґрафів, старих документів: тут були універсали всіх гетьманів од Богдана Хмельницького з їх власноручними підписами, багацько автоґрафів Шевченка, Куліша, Максимовича, Костомарова та ин[ших] наших діячів. На підставі архівних колєкцій Петра Яковлевича засновували деякі свої розвідки А. Лазаревський 3, Ф. Уманець, М. Василенко та инші українські історики. Сам Петро Яковлевич брав участь у «Киевской Старине» 4, в працях Чернігівської Архівної Комісії (якої він був одним з орґанізаторів), де між иншим надруковано його цінну розвідку – історію кріпацтва на Україні й його скасування. Петро Яковлевич був у тісних приятельських відносинах з покійним А. Лазаревським, В. Тарновським, В. Антоновичем, В. Горленком, М. Шугуровим, він листувався з ними, брав участь у їхніх літературних плянах, помагав їм матеріялами й порадою. Стояв він дуже близько й до старої Київської громади. Після 1905 року чернігівське дворянство обібрало його директором «Дворянського пансіону» – інтернату для бідних дворянських дітей, що вчились по чернігівських середніх школах. Петро Яковлевич покинув Глухів і перебрався до Чернігова, де прожив до літа 1918 року. Тут його обібрано було також за директора громадської жіночої ґімназії, й у новій своїй діяльності педагога Петро Яковлевич з’єднав собі загальні симпатії. Тута ж, у Чернігові, здобув Петро Яковлевич змогу стати ближче коло любої йому праці в Архівній

Історія

119

Комісії, де його обібрано за товариша голови, й коло музею В. Тарновського. Коли по революції в марті 1917 року розгорнувся широко український національний рух, Петро Яковлевич одразу став серед перших його діячів у Чернігові. Його заходами вже в кінці 1917 року було відкрито в Чернігові першу українську ґімназію. В політичних партіях Петро Яковлевич не брав тоді участи, його вабила більше чисто культурна праця, якій служив він ціле своє життя. Та й не до душі йому був той напрямок, який узяла більша частина українських партій: він не добачав у них потрібних будівничих здібностей і широти розуміння державних завданнів. От чому, коли проголошено було гетьманство, Петро Яковлевич віднісся до нього прихильно, вважаючи, що гетьманство, як спеціально українська традиційна форма нашої державности, краще, ніж яка инша, забезпечить істнування самостійної національної держави української. Гетьмана України, Павла Скоропадського, знав Петро Яковлевич дуже давно й приятелював з ним; вони були сусідами по маєтку, й Петро Яковлевич мав вплив на П. П. Скоропадського ще за його молодих літ, пробуджуючи в йому національну українську свідомість, а особливо інтерес до рідної минувшини. Отже, тепер на заклик Гетьмана, Петро Яковлевич прийняв пост головноуправляючого в справах національної культури й мистецтва, хоч і не хотілось йому покидати по старости літ тихий Чернігів і переселятись до шумливого Київа. Тут пропоновано було Петру Яковлевичу взяти пост прем’єр-міністра, вважаючи його кандидатуру за таку, на якій могли би погодитись і національні українські круги. Але Петро Яковлевич рішуче одхилив цю пропозицію: він не почував у собі вже досить сил і здоровля для такої одповідальної праці; енерґію його було надломлено важкими особистими втратами: на війні вбито його старшого сина й тоді ж померла його улюблена дочка після довгої хвороби на сухоти. Але справою національної культури зайнявся Петро Яковлевич з усім запалом і відданістю 5. У його були дуже широкі пляни щодо піднесення й розвитку усіх галузів української культури й мистецтва: національна бібліотека, національний архів, театри, хори, картинні галєреї – все це було в його проєктах. Особливо цінив він національний театр; багато заходів ужив він в справі заснування Державного Драматичного Театру в Київі й виробив плян націоналізації київської опери. Дуже близьку участь приймав Петро Яковлевич у заснуванні українського університету в Київі, спеціально в справі улаштування для його відповідного помешкання 6. Саме в розпалі його роботи стався переворот в падолисті 1918 року: проголошення Гетьманом федерації й повстання проти Гетьмана. Петро Яковлевич поставився до акту про федерацію неґативно. Його просили прийняти участь у спробах примирення ворогуючих сторін, і він виступав дійсно у ролі посередника. Але до порозуміння не прийшло. Петро Яковлевич не покинув свого поста й тоді, коли настав уряд Директорії; йому було тяжко працювати серед нових обставин, але покинути улюбленої справи він не уважав можливим, тим більше, що з боку своїх співробітників він зустрів саме найщиріше співчуття і раз у раз чув гарячі прохання не кидати посади. І він залишився, вважаючи,

120

Лiтературний Чернiгiв

що служить не режимові, не якомусь там певному урядові, але ділу української національної культури. Разом з Директорією мусів Петро Яковлевич покидати Київ і виїхав до Вінниці. Звідси він мав їхати до Кам’янця і вже написав туди до знайомих, щоб йому пришукали кімнату. Його вірна дружина Марія Парменівна була при ньому. Але з дороги, з станції Жмеринка, Петра Яковлевича умовили повернути на Одесу, де він міг знайти кращі умови для лікування (бо він останні часи все нездужав) і перебувши якийсь час, уже звідти їхати до Кам’янця. І він поїхав до Одеси, де знайшов собі смерть од руки большовиків. Автор некрольоґу в «Україні» каже, що причиною його загибелі було славне історичне ім’я, яке він носив: мордуючи його, большовики знущались над ним, як над «гетьманом Дорошенком». Не знаємо, чи так воно було справді, але в кожному разі, вбиваючи його, большовики знищили велику українську культурну силу. Хліборобська Україна. Відень: Видання ініціятивної ґрупи Українського Союза хліборобів-державників, 1920. Збірник 1. С. 99–102. 1. У відомому довіднику О. Дея зазначено, що криптонім Л. С.-Ч. належав Людмилі Старицькій-Черняхівській // Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVI–ХХ ст.). Київ: Наук. думка, 1969. С. 216. У 1919 р. вона разом з родиною перебувала у Кам’янці-Подільському. Однак дещо інша форма написання ініціалів (Л. С-ч) дає підстави тільки для обережного припущення щодо авторства некролога. 2. «Метеликами» називали писані українською мовою, доступні за змістом і ціною «простим людям», невеликі за обсягом книжечки. Одним із ініціаторів їх створення й поширення був Пантелеймон Куліш. Пізніше у Києві їх видавали Іван НечуйЛевицький і Михайло Драгоманов // Тарнавський М. Нечуваний Нечуй. Реалізм в українській літературі / пер. з англ. Я. Стріхи. Київ: Лаурус; Торонто: Наук. т-во ім. Тараса Шевченка в Канаді, 2018. С. 51–52. 3. Так у тексті. Йдеться про історика Олександра Матвійовича Лазаревського (1834–1902). 4. У 1885–1902 рр. у журналі «Киевская старина» П. Дорошенком було оприлюднено 3 документальні публікації // Палієнко М. Г. «Киевская старина» у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Київ: Темпора, 2005. С. 227. 5. 11 липня 1918 р., за рік до смерті, згідно з представленням міністра народної освіти М. Василенка, П. Дорошенка було призначено керувати відділом мистецтв і національної культури // Українська Держава (квітень – грудень 1918 року). Документи і матеріали. У двох т. / Упоряд.: Р. Пиріг (керівник) та ін. Київ: Темпора, 2015. Т. 1. С. 144. 6. У двотомнику документів вищих органів влади Гетьманату оприлюднено чимало інформації про активну діяльність П. Дорошенка на теренах, де він міг прислужитися українській освіті й культурі. Зокрема, 8 жовтня 1918 р. йому було доручено здійснити всі можливі заходи щодо якомога швидшого відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку // Українська Держава… Т. 1. С. 323. Тамара ДЕМЧЕНКО, м. Чернігів

Ювілеї

121

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃIÂ До 200-річчя Ніжинської вищої школи ЖУРНАЛ «ЛІТЕРАТУРНИЙ ЧЕРНІГІВ» І НІЖИНСЬКА ВИЩА ШКОЛА

Цими погожими вересневими днями виповнюється 200 років з дня відкриття у Ніжині вищого навчального закладу, уславленого Гоголівського вишу, вихованці якого прославили українську науку, культуру, літературу в усьому світі. У ті вікопомні дні гостинно відкрила двері перед своїми учнями Гімназія вищих наук імені князя Олександра Безбородька. Родовита козацька родина Безбородьків уклала власні кошти в розвиток української освіти, науки і культури. Вона не лише збудувала навчальний заклад нового типу, але й заклала підмурівок нового прогресивного мислення, нових естетичних підходів до сприйняття набутків вітчизняної та світової культур. З Ніжинською Гімназією вищих наук пов’язано чимало відомих імен. Це

122

Лiтературний Чернiгiв

передусім діячі української і світової літератури та культури: Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Аполлон Мокрицький, Віктор Забіла, Євген Гребінка, Михайло Прокопович, Олександр Данилевський, Яків де Бальмен, ПетроМартос; вихованці Ніжинського фізико-математичного ліцею Олександр Афанасьєв-Чужбинський, брати Семеновські, Михайло Лазаревський; випускники Ніжинського юридичного ліцею Микола Гербель, Леонід Глібов, Франтішек Богушевич, Микола Макаров, Федір Стравинський, Олександр Адасовський. Професор Григорій Самойленко у своїй монографії «Тарас Шевченко і Ніжинська вища школа» відзначив, що в оточенні Кобзаря у різні періоди його життя налічувалося більше тридцяти вихованців Ніжинського навчального закладу [1]. У ХІХ столітті у чотирьох видозмінених навчальних закладах, поєднаних іменем князя Безбородька, було підготовлено понад 1500 фахівців різних профілів. Потужна наукова школа склалася у Ніжинському історико-філологічному інституті у другій половині ХІХ – початку ХХ століття. У виші працювали академіки Імператорської Академії наук, доктори наук Микола Лавровський, Петро Нікітін, Микола Грот, Михайло Сперанський; членикореспонденти Академії наук, професори Роман Брандт, Антон Будилович, Григорій Ільїнський, Володимир Рєзанов. Це вони заклали підмурівок для потужної філологічної школи, яка озветься у ХХ столітті іменами академіків Михайла Державіна, Юхима Карського; членів-кореспондентів Академії наук, професорів Володимира Рєзанова, Івана Кириченка, Миколи Петровського; професорів Романа Волкова, Володимира Данилова, Михайла Даденкова, Петра Волинського, Євгена Кашпровського, Андрія Кудлбовського, Миколи Заболоцького та інших випускників історико-філологічного інституту. У ХХ столітті виш став одним із провідних педагогічних навчальних закладів на теренах колишнього СРСР. Не випадково ж він єдиний в Україні педагогічний інститут нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. У ХХ столітті у Ніжинському вузі підготовлено понад 27 тисяч випускників-педагогів, які поповнили освітні заклади України, Росії, Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Молдови [2, 322]. Лише до Спілки письменників України протягом цього періоду прийнято понад сто вихованців Гоголівського вишу. Серед них лауреати Шевченківської премії Юрій Збанацький, Євген Гуцало, Леонід Горлач; відомі письменники Олекса Ющенко, Леонід Полторацький, Анатолій Давидов, Петро Мисик, Володимир Мордань, Дмитро Куровський, Анатолій Мойсієнко, Любов Пономаренко, і цей перелік можна продовжувати. Початок 90-х років ХХ століття – це особливий період в історії Ніжинської вищої школи, час утвердження її як осередку національної культури

Ювілеї

123

нової незалежної української держави. Необхідно було не лише зламати стереотипи старої радянської освітньої системи, але й звести підмурівок для нової, яка б базувалася на суто національних етнопедагогічних та культурницьких традиціях. До справи розбудови нової держави, її освіти та культури долучилися чи не кращі демократично налаштовані викладачі вишу. Серед них: ректор, академік-засновник АПН України, професор Федір Арват; розробники Концепції національного виховання професори Євгенія Коваленко та Петро Щербань; письменники Павло Сердюк, Олександр Астаф’єв; літературознавці, професори Олександр Ковальчук, Павло Михед; музикознавець, професор Олександр Ростовський. У відродженні національних традицій вишу важливу роль відіграв осередок «Просвіти» інституту та його керівники доценти Марія та Олександр Астаф’єви. Саме навколо них згуртувалися демократично налаштовані викладачі та співробітники. Саме у цей період у Чернігові відповідальним секретарем обласного Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка працював письменник, чудова людина і справжній патріот України Михайло Ткач. Уже на установчих зборах Товариства він повів мову про створення власного засобу масової інформації. Першою спробою такого видання став випуск громадсько-політичного та літературно-мистецького щорічника «Просвіта-92», який члени Товариства видали власним коштом. Це було перше офіційне, позацензурне, справді демократичне видання, яке звернулося до своїх читачів голосом Правди. «Різні автори виступають в цьому щорічнику, різні долі, різні люди. Єднає їх неприйняття тоталітаризму, прагнення роботи на ниві духовного й національного відродження України. Надто багато перепон на шляху вільного слова до читача. І все ж, житимемо надією на краще»[3,2]. Це був перший ковток омріяної свободи… Свої перші нецензоровані поезії у ньому опублікували Дмитро Куровський, Дмитро Іванов, заборонений тоді Микола Холодний, Микола Ткач, дебютували з віршами Олена Шульга та Василь Охріменко. А подружжя з Ніжина Олександр та Марія Астаф’єви у своєму памфлеті «Юродивий із партквитком у кишені, або Їзда на коні обличчям до хвоста» вперше повели мову про відродження в Україні національної церкви. Це стало першим камінчиком у підмурівок створення на Чернігівщині українських церковних громад. Вихід щорічника викликав ефект ядерного вибуху для партноменклатури області… Було докладено багато зусиль, щоб унеможливити вихід наступного. Тоді Михайло Ткач зробив черговий крок: у вересні 1992 року було створено обласну літературну спілку «Чернігів», мета якої – сприяння розвитку творчого життя області, допомога місцевим літераторам з публікацією їхніх творів. Це громадське об’єднання згуртувало літераторів, які не входили до офіційних творчих спілок. Серед організаторів і співзасновників об’єднання, окрім Михася Ткача, були вихованці Гоголівського

124

Лiтературний Чернiгiв

вишу, чернігівські поети і журналісти Василь Струтинський та Володимир Сапон. Саме це літоб’єднання спільно з обласним Товариством «Просвіта» і заснувало журнал «Чернігів». У лютому 1993 року вийшло в світ перше число щоквартальника. У ньому дебютувала з поезією тоді ще маловідома поетка Надія Галковська, авторка популярної згодом пісні «Козачка». Було повернуто із небуття поезії Леоніда Тереховича, Миколи Холодного, Петра Пиниці. А Олександр Астаф’єв опублікував нарис про долю Ігора Качуровського та його відвідини батьківщини і Ніжинського педінституту після тривалих років еміграції. Видання було здійснене на кошти нечисленних спонсорів. Хто ж тоді хотів сваритися з владою, у якій переважали старі компартійні кадри? Фінансові проблеми не дозволяли повноцінно видавати журнал. Поєднане 2-3 число журналу «Чернігів» вийшло у світ лише у жовтні 1993 року. Навколо Михася Ткача – головного редактора часопису, згуртувалася редакційна колегія: журналісти Ростислав Мусієнко, Петро Антоненко, Владислав Савенок, Володимир Шкварчук, Василь Струтинський та Володимир Сапон, двоє останніх були випускниками філологічного факультету Гоголівського вузу. Починалося це число журналу добіркою віршів талановитого поліського поета, вихованця літературної студії Ніжинського педінституту Олександра Самійленка, який трагічно загинув у молодому віці. Це була найбільш повна добірка поезій, яка згодом лягла в основу поетичної збірки, що побачила світ лише у 2010 році. У цьому ж числі журналу дебютували з своїми поетичними творами вихованці літературної студії Ніжинського педінституту Анатолій Дністровий, Наталка Арендар, Андрій Іванов. Дебютував на сторінках журналу і молодий прозаїк, студент-філолог Олександр Пилипець. Літературний дебют виявився вдалим. Сьогодні ім’я відомого романіста, поета, есеїста, перекладача, художника, кандидата філософських наук Анатолія Дністрового добре відоме не лише українським, але і європейським читачам. Олександр Пилипець – нині відомий медійник, директор компанії «Національні інформаційні системи», лауреат телевізійної премії«Тріумф». Журнал надав свої сторінки і професору Українського Вільного Університету (Мюнхен) Ігорю Качуровському для його нарису про життєвий і творчий шлях Петра Одарченка, викладача Ніжинського ІНО, видатного діяча культури української діаспори. Так формувалися мистецькі пріоритети видання, яке робило свої перші кроки у інформаційному просторі незалежної України. З четвертого числа (1993 рік) журнал отримав свою нинішню назву і став «Літературним Черніговом». Наступні, п’яте і шосте, числа журналу познайомили нас з поетичним доробком вихованців літстудії Ніжинського педінституту попередніх років Валентини Громової, Василя Струтинського, Анатолія Шкуліпи. Дебютувала на сторінках журналу Марія Столярова. Читачі познайомилися із

Ювілеї

125

оповіданнями Володимира Сенцовського, який теж пройшов літературний гарт у Ніжині. Свої краєзнавчі розвідки опублікував Володимир Сапон, а тодішній керівник літературної студії НДПІ, письменник Олександр Астаф’єв познайомив читачів зі своєю публіцистикою. Знаковим для ніжинських літстудійців став вихід у світ сьомого числа журналу «Літературний Чернігів», у якому були представлені твори ніжинського літтріо «Друзі Еліота». Це була нова поезія… і за змістом, і за формою. Це були перші паростки нового світобачення, нового світосприймання. Головний редактор часопису Михась Ткач, представляючи молоду поезію, писав: «… йде становлення нової поезії, яка несе ознаки часу. Безперечно, поезії нової і в стосунку до західноєвропейської – такої, яка здатна втілювати національну ідею, образ душі свого народу в художню тканину новими поетичними засобами. Згодьтеся, саме такої поезії сьогодні обмаль: вона тільки народжується, долаючи опір і несприйняття загалу. Отож, радіючи появі такої поезії, з надією прислухаєшся і приглядаєшся до нової генерації»[4,33]. Це були перші паростки незнаного і не чуваного тоді постмодернізму… Перші спроби літературних шукань. Так пізніше літературознавці напишуть про літтріо «Друзі Еліота»: Василя Голованя, Анатолія Дністрового та Андрія Іванова. Їм надасть свої шпальти «Літературна Україна».., до них прийде визнання. Але благословив їх на творчість саме часопис «Чернігів». Кожне нове число журналу продовжувало відкривати нові імена, нові літературні обдаровання: з його сторінок у літературний вирій полинули Анатолій Дністровий, Марія Столярова, Олена Степаненко, Людмила Гніп, Ірина Мосіч, Христина Ткач, Олексій Маслов, Ольга Коротя, Леся Явір, і це далеко не повний перелік ніжинських літстудійців, яким часопис дав окрилення. Міцніла і набирала творчої снаги і літературна спілка «Чернігів». У 1996 році її лави поповнюють вихованці Ніжинської вищої школи, кандидати наук, доценти Володимир Кузьменко, Олександр Забарний, Анатолій Ролік, поет і літературознавець Олександр Гадзинський. Знаковим для науковця і літературного критика Володимира Кузьменка стало восьме число журналу «Чернігів» за 1996 рік. Саме тут була вміщена його літературознавча стаття про творчість нашого земляка Василя Чумака. Минув час… Нині ім’я доктора філологічних наук, професора кількох столичних вишів, автора низки підручників для вищої школи Володимира Івановича Кузьменка добре відоме не лише у наукових та літературних колах столиці, але й усієї України. А він відданий своєму улюбленому «Літературному Чернігову». Сумлінно виконує обов’язки заступника головного редактора журналу, опікується рубриками з літературознавства та літературної критики, а головне – дописує у кожне нове число журналу чергову літературознавчу розвідку. А вже побачило світ 90 випусків «Літературного Чернігова». Мимоволі позаздриш такій працездатності.

126

Лiтературний Чернiгiв

Згадуючи середину 90-х років, хочеться уклінно подякувати головному редактору часопису Михасю Ткачу за його титанічну організаторську роботу. Саме він шукав спонсорів для видання кожного наступного номера журналу, він пробивався до владних кабінетів і переконував у необхідності та потрібності часопису для задоволення духовних потреб жителів Чернігівщини. Йому відмовляли, його ігнорували.., але він повертався і домагався свого. Тож сьогодні хочеться назвати тих, хто не був байдужим до просвітницької справи, хто фінансово підтримав і журнал, і українську духовність… Це правління комерційного акціонерного банку «Полікомбанк», мале підприємство «Старт», комерційний «Чернігівбанк», страхова корпорація АСПЕК, дирекція Куликівської райдрукарні. Дякуючи наполегливості головного редактора і стрімкому зростанню авторитету журналу (про нього в оглядах згадувала всеукраїнська «Літературна Україна», науковий журнал «Слово і час»), з травня 2002 року, через десять років після заснування журналу, Чернігівська обласна рада та обласна держадміністрація почали надавати фінансову допомогу. Не припиняється ця співпраця і донині. Справді творчі стосунки склалися між редколегією часопису і кафедрою української літератури Ніжинського державного педагогічного інституту. Журнал став тією інформаційною платформою, на якій опробовувалися справді новаторські наукові проєкти, друкувалися цікаві літературні розвідки, оприлюднювалися невідомі факти із життя письменників Поліського краю. Цикл статей про письменників української діаспори, які друкував письменник і науковець Олександр Астаф’єв у часописі, згодом органічно увійшов до розділу його докторської дисертації. Член національної Спілки письменників України, літературний критик, доцент Павло Сердюк друкував на сторінках журналу літературознавчі портрети письменників Поліського краю, що згодом увійшли до книги «Поетичні голоси Чернігівщини». Своїми міркуваннями про перебіг літературного процесу на Чернігівщині та пошуки нових форм вираження письменницької особистості ділився з читачами часопису літературознавець, доцент Володимир Крутиус. З цікавими науковими розвідками про перебування у нашому краї Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша, про їхнє літературне і громадське оточення розповідала на сторінках журналу доцент Олена Моціяка. Вона ж є авторкою низки статей про творчість поетів-романтиків (Віктора Забіли, Євгена Гребінки, Олександра Афанасьєва-Чужбинського). Своїм письменницьким доробком щедро ділилися з читачами видання поети Олександр Астаф’єв, Олександр Забарний, Олександр Гадзинський. Це був міцний підмурівок для багаторічної творчої співпраці. У серпні 1997 року часопис святкував своє перше п’ятиріччя. Михась Ткач тоді у своєму передньому слові до 11 числа журналу писав: «Сьогодні «Літературний Чернігів» добре знаний не тільки в нашій області, але й да-

Ювілеї

127

леко за її межами. Його отримують майже всі бібліотеки України. Журнал має своє обличчя, своє спрямування, свого читача… У портфелі редакції є вагомі твори. В своє друге п’ятиріччя ми вступаємо з оптимізмом, з вірою та надією» [5,3]. Ці слова виявилися пророчими. На сторінках часопису друкувалися Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Леонід Горлач, Михайло Слабошпицький, Петро Сорока, Ігор Гургула. Представники молодшого покоління літераторів: Олександр Яровий, Юрій Бедрик, Андрій Кокотюха, Ігор Павлюк, Сергій та Тетяна Дзюби, Ганна Арсенич-Баран. Часопис продовжував надавати свої шпальти і для творів письменників-вихованців літературної студії Гоголівського вишу Анатолія Мойсієнка, Петра Пулінця, Михайла Кушніренка, Валентини Громової, Любові Будько, Світлани Охріменко, Володимира Сенцовського, Валентини Меркулової, Любові Пономаренко, Людмили Сірої (Примостко), Віктора Попка, Сергія Коноваленка, і цей перелік можна продовжувати. У грудні 2001 року 17 число журналу «Літературний Чернігів» востаннє вийшло у Куликівській друкарні на газетному папері і з логотипом художниці Людмили Койдан. Змінився не лише зовнішній вигляд журналу, докорінно змінилися підходи обласного керівництва до його видання. У владу прийшли молоді люди із новим, сучасним баченням розбудови українського суспільства, української духовності… Наведу, для прикладу, витяг із інтерв’ю з начальником управління у справах преси та інформації облдержадміністрації Віктором Тканком: «… для духовного відродження нашого Поліського краю потрібна хороша національна книга, яка здатна торкнутися глибинних пластів людської душі, як це робить, скажімо, роман Миколи Адаменка «Закон-тайга», його оповідання і вірші. Такий вплив сьогодні не здатні зробити ні вітчизняне кіно, ні телебачення»[6,5]. Згодьтесь, переконливо, компетентно… Які б посади не обіймав В. Тканко у подальшій своїй діяльності, він завжди залишався палким поборником часопису і надавав йому суттєву допомогу І до сьогодні Віктор Миколайович лишається палким шанувальником журналу, входить до складу його редакційної ради. Ще варто згадати діючого члена редакційної колегії часопису, професора Олександра Коваленка (до слова, також вихованця Ніжинської вищої школи) – тоді заступника голови облдержадміністрації з гуманітарних питань, а нині директора Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. Лазаревського Національного університету «Чернігівський колегіум», заслуженого працівника освіти України, знаного історика та науковця, який не раз друкував на сторінках часопису свої наукові праці. У 2002 році часопис «Літературний Чернігів» святкував своє перше десятиріччя. У цьому ювілейному числі журналу (№1/18 за 2002 рік) були надруковані твори вихованців Ніжинської вищої школи: поетів Валентини Меркулової, Віктора Попка, Олени Марченко, оповідання Володимира

128

Лiтературний Чернiгiв

Сапона та Віктора Татарина, наукові розвідки Олександра Коваленка, Володимира Кузьменка, Олександра Забарного. У розділі «Критика» з рецензією на збірку Тетяни Дзюби «Акомодація до часу» виступив відомий український критик Євген Баран. Часопис набирав інтелектуальної ваги. Він виходить на якісно новій поліграфічній основі, на офсетному папері, у новому дизайні. Збільшився обсяг журналу (із 130 до 200 сторінок), зріс його наклад до 1000 примірників. Нове ХХІ століття, багате на соціальні катаклізми, вимагало від літераторів нового художнього осмислення часу, нового світосприймання, стимулювало до пошуків нових художніх форм відображення дійсності. Розуміючи це, редакційна колегія часопису залучає до співпраці нових авторів з неординарним аналітичним мисленням. Серед них вихованці Ніжинської вищої школи професори Олександр Ковальчук, Павло Михед, Олександр Бобир. Активно співпрацює з часописом професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Астаф’єв. Справді товариські стосунки склалися у головного редактора журналу Михася Ткача з деканом історико-філологічного факультету Ніжинського державного педагогічного університету, доктором філологічних наук, професором Григорієм Самойленком, і до сьогодні він є постійним автором журналу. Зміцнення авторського складу дозволило у часописі відкрити нові рубрики: «Сторінками гоголезнавчих студій», «Духовні та історичні постаті», «Епістолярна спадщина» тощо. Окремо хочеться зупинитися на творчій постаті постійного автора часопису, багаторічного завідувача кафедри української літератури Гоголівського вишу, доктора філологічних наук, професора Олександра Герасимовича Ковальчука. Це вчений з особливим аналітичним складом мислення… Він має надзвичайний хист до відчуття слова і тієї емоційної наснаги, яку воно несе. Він вимогливий до себе і до слова, а тому у його наукових працях немає «мовної полови». Кожен рядок статті чи монографії насичений оригінальністю думки, вагомістю змісту, аргументованістю і логічністю завершення. У Ковальчука унікальне відчуття нового… Нової наукової проблеми, нового прочитання вже зачитаного художнього тексту, нового бачення літературного процесу. Кожна його наукова стаття – це літературне відкриття. Пригадую, як у 2002 році, після виходу у світ книги «Буття і страх. Етюди про Гоголя» до університету надходило сотні дзвінків з проханням придбати книгу, яка вийшла невеличким накладом. У престижному рейтингу «Книга року», який проводить Інститут літератури АН України, вона посіла третє місце у номінації «Наукова література». Про книгу писали всеукраїнські «Літературна Україна» та «Україна молода».., а у часописі «Слово і час» з’явилася стаття «Його читають не лише у Ніжині…». І мало вже хто пам’ятає, що перші розділи книги публікувалися на сторінках «Літературного Чернігова». У часописі О. Ковальчук відкрив для нас не лише українського Гоголя,

Ювілеї

129

але й Михайла Булгакова, розкодував складні інтелектуальні лабіринти світобачення Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Михайла Коцюбинського. Редколегія часопису підтримала кандидатуру професора Олександра Ковальчука на здобуття обласної літературно-мистецької премії Михайла Коцюбинського, яку він отримав у 2017 році за монографію «Візуальне у творах М. Коцюбинського». І ця творча співпраця часопису і науковця триває… У першому числі журналу за нинішній рік вміщена стаття ніжинського професора «Особливості гармонізації внутрішнього світу ліричного героя у поезії Володимира Сосюри 20-х років». Така творча співпраця дозволяє знайомити читачів журналу з найновішими здобутками вітчизняного літературознавства. І все ж головне призначення журналу – відкривати нові літературні імена, підтримувати їх, ознайомлювати з їхніми творчими набутками. З цією метою вже багато років журнал проводить літературний конкурс для школярів та юнацтва. Цей конкурс виявив багато талановитої молоді. Ще ніжинською школяркою брала участь у конкурсі Тетяна Конончук і стала його лауреаткою. Переможницею конкурсу стала ліцеїстка з Ніжина Ольга Матвеєва. Згодом обидві вони стали студентками Ніжинського університету імені Миколи Гоголя, а журнал «Літературний Чернігів» у своєму 24 числі опублікував добірки їхніх віршів. Минули роки… Тетяна Конончук захистила дисертацію, стала кандидаткою педагогічних наук, доценткою Гоголівського університету, а її донька Мирослава Сватенкова стала переможницею літературного конкурсу. Ось така спадковість… Ольга Матвеєва ще у студентські роки стала переможницею міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Згодом було навчання в аспірантурі, захист кандидатської дисертації, перемога в номінації «Молодий науковець України». Нині кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця Інституту літератури АН України Ольга Матвеєва працює науковою секретаркою у названому закладі і продовжує писати вірші. А витоки творчості беруть початок з літературного конкурсу… У 2005 році до складу редакційної колегії часопису було введено декана філологічного факультету Ніжинського державного університету, письменника Олександра Забарного. Цей рік був ювілейним для Ніжинської вищої школи. Виповнювалося 200 років з часу заснування закладу. Саме 29 липня 1805 року імператор Олександр І підписав указ про будівництво у Ніжині Гімназії вищих наук. З цієї нагоди редколегія часопису вирішила повністю чергове число журналу (№ 29, 2005 р.) присвятити ювілею Ніжинської вищої школи. Це був надзвичайно цікавий за змістом журнал. Під ошатною обкладинкою, на 200 сторінках, було вміщено твори як відомих літераторів, так і студентської молоді. Зі сторінок журналу до читачів озивалися вірші Олекси Ющенка, Леоніда Горлача, Василя Щербоноса, Олександра Самійленка, Анатолія Мойсієнка, Василя Струтинського, Володимира Сапона,

130

Лiтературний Чернiгiв

Олександра Астаф’єва, Віктора Попка, Анатолія Шкуліпи, Олександра Гадзинського. Свої прозові твори вмістили Олександр Забарний, Віктор Татарин. Було надруковане інтерв’ю з багаторічним керівником літературної студії Ніжинського педінституту академіком АН України Дмитром Наливайком. У рубриці «Літературознавство» зі своїми статтями виступили професори Олександр Ковальчук та Володимир Кузьменко; у рубриці «Критика» відгукнулися на нові книги Анатолій Дністровий та Анатолій Погрібний. Уперше в часописі було вміщено кольорову вкладку з роботами фотохудожниці Тамари Пінчук. Та переважна більшість сторінок була віддана молоді… Це був поетичний дебют Анни Малігон, Тетяни Винник, Ярослава Гадзинського, Софії Киричок, Аліни Стеценко, Юлії Ященко, Віталія Дубини, Вікторії Величанської, Світлани Конончук, Ірини Лилки, Олександра Драгуна. Свої прозові твори в часописі вмістили Юрій Кудряшов, Олег Сірий, Олександр Бойко. Були вміщені твори студентів – переможців всеукраїнських літературних конкурсів Ольги Матвеєвої та Олени Степаненко. Часопис дав змогу дебютувати з власними творами і викладачам вишу Анатолію Роліку, Олексію Тимошенку, Леоніду Кнорозку, Валентині Теслі…, з тих пір вони постійні дописувачі журналу. Сьогодні імена членів Національної спілки письменників України поеток Олени Степаненко, Анни Малігон, Тетяни Винник, Лесі Білоцвіт, Олени Марченко, прозаїка Олени Печорної (Сердюк) добре відомі шанувальникам літературного мистецтва. Своїми творами вони міцно увійшли до когорти молодих літераторів України.., власне вони і є складовою частинкою нової української літератури. А починалося все з «Літературного Чернігова». Я не ставлю собі за мету проаналізувати усі 90 чисел часопису. Такий аналіз певно розтягнувся б на кілька томів наукової монографії… Шлях журналу завдовжки у 28 років – нелегкий шлях.., на ньому всякого бувало: і скептичні посмішки, і анонімки до владних структур та навіть СБУ, і звинувачення у низькопробності літературного продукту, і заздрісне нашіптування у спілчанських коридорах… Бог з ним! «Нам своє робить», – писав наш земляк, класик вітчизняної літератури Павло Тичина. Та, власне, уже й зробили.., журнал відбувся і свідченням цього є не критерій часу чи якість друку, а те, що провідні літератори України вміщували і вміщують у ньому свої твори… Які імена! Лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка Юрій Мушкетик, Володимир Дрозд, Григорій Кочур, Анатолій Дімаров, Ігор Качуровський, Віра Вовк, Дмитро Іванов, Михайло Слабошпицький, Василь Герасим’юк, Василь Слапчук, Мирослав Дочинець, Кость Москалець… Які чудові поезії Володимира Базилевського, Світлани Йовенко, Дмитра Головка, Рауля Чілачави, Миколи Адаменка, Станіслава Шевченка, Дмитра Креміня… Яке мудре і соковите слово Петра Сороки, Любові Пономаренко, Валентини Мастєрової… Ці імена чи не краща характеристика для часопису. Та у своїй статті я обмежуся межами обраної теми… Тож повернемося

Ювілеї

131

до Ніжинської вищої школи. За майже три десятиліття свого існування часопис «Літературний Чернігів» «поставив на крило» (даруйте за таке порівняння) шість випусків літстудійців. Не всі стали письменниками, але всі стали людьми не байдужими до художнього слова, а що головне, палкими поборниками української мови. Як-то Олеся Білоцвіт у далекій Австралії чи Олена Марченко та Ольга Роляк у ворожій Москві.., або ж Мирослава Уніат у Канаді. Гартували вони це слово у Гоголівській аудиторії рідного вузу, а оприлюднювали на сторінках журналу «Літературний Чернігів». Лише тезово перелічу числа часопису, на сторінках яких дебютували літстудійці: №26 – Тетяна-Марія Литвинюк та Ольга Роляк; №35 – Мирослава Уніат, Леся Мороз; №36 – Василина Сідненко, Максим Харета, Тетяна Долотова; №40 – Олександр Андріяш; №45 – Леся П’ятак, Христина Купаєва, Алла Пономаренко; №50 – Вікторія Кривенко, Дарка Москаленко, Олена Остапенко; №54 – Тетяна Загній; № 62 – Мирослава Годунок, Катерина Сафригіна, Оксана Мазко; №65 – Валерія Лазебна, Микита Мисник; №73 – Марина Лапай; № 84 – Оксана Кудлай. За час, який минув від дебюту, більшість із них змужніла, видала власні книжки, стала переможцями літературних конкурсів.., як-то Тетяна-Марія Литвинюк, Ольга Роляк, Тетяна Загній, Валерія Лазебна чи Дарка Москаленко. Ніхто не загубився на стежці до літературної ниви. У 2012 «Літературний Чернігів» святкував своє двадцятиліття. Святкував гучно… Надійшли вітальні телеграми від Національної спілки письменників України, державної обласної адміністрації, обласної ради, столичного «Чернігівського земляцтва», управління культури, а що головне, від колег по письменницькому цеху Анатолія Дімарова, Віктора Баранова, Михайла Слабошпицького, Олекси Довгого. Михась Ткач написав у ті дні: «Журнал «Літературний Чернігів» – це вже реальність. Він є і буде. Без нього не можна уявити літературне життя нашого краю ні зараз, ні в майбутньому. Він став такою собі духовною субстанцією, до якої тягнуться і черпають наснагу для творчості як знані письменники та літературознавці, так і творча молодь»[8,8]. Сивочолий, мудрий письменник і редактор написав правду. Минали роки, надходили і відходили ювілеї, відлітали у вирій друзі-письменники, а журнал продовжував жити власним життям, презентуючи усе нові й нові літературні імена, нові твори… А Ніжинський університет зустрічає Михася Ткача як давнього доброго друга. Запрошує його на літературні зустрічі та презентації нових книг. Він не відмовляє, бо знає.., тут на нього чекають справжні друзі. Поставлене у 90-х роках перед вишем завдання повністю реалізоване. Університет став справді оазою української освіти, науки і культури. «Українським Кембріджем» – як написала про виш головна редакторка газети «День» Лариса Івшина. З його стін виходять у світ добре освічені,

Лiтературний Чернiгiв

132

фахово підготовлені, патріотично налаштовані будівники нової, європейської України. Крокує цим же шляхом і журнал «Літературний Чернігів»… Відкриває нові імена літераторів (серед них і з Ніжина, як-то чудового прозаїка, професора Юрія Бондаренка чи поетів, доцентів Марію Наконечну та Тетяну Васильківську), окрилює на творчість молодь (серед неї – ніжинські літстудійці Денис Коськін, Софія Ніжинець, Карина Акопян), вгамовує спрагу до добірного українського літературного слова у своїх читачів, пересічних трударів Поліського краю. Література: 1. Самойленко Г.В. «Тарас Шевченко і Ніжинська вища школа». Монографія. – Ніжин: Вид-во НДУ, 2014. – 150 с. 2. Самойленко Г.В., Самойленко О.Г. Ніжинська вища школа: сторінки історії. – Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2005 – 420с. 3. Від упорядника. «Просвіта-92». – Чернігів: Десна, 1992. – 114с. 4. Ткач М. Як передмова до добірки ніжинських поетів.// ж. «Літературний Чернігів» №7, – Чернігів, 1995. – С. 33-34. 5. Ткач М. До читачів.// ж. «Літературний Чернігів» №11, – Чернігів, 1997. – С.3. 6. Савенок В. Інтерв’ю В. Тканка журналу «Літературний Чернігів» // ж. «Літературний Чернігів» №17, – Чернігів, 2001. – С. 3-10. 7. Бутко М. Вітальне слово // ж. «Літератрурний Чернігів» № 18, – Чернігів, 2002. – С.3. 8. Ткач М. Шлях у 20 років// ж. «Літературний Чернігів» №59, – Чернігів, 2012. – С.3-7.

Олександр ЗАБАРНИЙ, письменник, член редакційної ради журналу «Літературний Чернігів», доцент Ніжинського державного університету

Ювілеї

133

«ДОРОГИ СТРУМУЮТЬ У ВІРШІ…». (До 70-ліття Анатолія Шкуліпи) Поетична, прозова, драматургічна і публіцистична творчість Анатолія Шкуліпи – одне з найяскравіших явищ у сучасному літературному житті Придеснянського краю. Тематичне і жанрове розмаїття, правдивість і чесність, а подеколи й прямолінійність висловлювання, дошкульна іронія, всюдисущі сарказм і підтекст зумовлюють те, що кожна збірка чи книга митця сприймається як «озноб душі і мрій, озноб всього, що українським зветься». Як спроба докричатися, продертися крізь павутину пропутінських радіо- і телеефірів до збайдужілих співвітчизників, звихрити їхню самосвідомість. «Острівцем дитинства» майбутнього поета стало село Калюжинці на Срібнянщині. Саме тут, на малій батьківщині славетного кобзаря, де й досі «вітер на кобзі грає Вересаєвій», 2-го вересня 1950 року народився Анатолій Григорович Шкуліпа в селянській сім’ї. Калюжинці мої убогі… Зав’язли в баюрах по самі вуха. І я зав’яз – вилазити не хочеться. Разом із поросятами, ніби в’юн… («А на острові дитинства…») Оприлюднені у наш час роздуми О. Довженка із його щоденника про здатність бачити в калюжі не брудну воду, а зорі, які в ній віддзеркалюються, Анатолій Шкуліпа перефразував у трагіко-саркастичних рядках : Серед калюж – дитинства острівець. Та нікому кораблики пускати. Бреди хоч боком, а хоч навпростець – Не накричать ні баба, ані мати. Серед калюж – ні зірки з висоти. Та й висоти в калюжах не розгледіть. Лишається лише брести… Брести Між берегів комедій і трагедій. («Серед калюж – дитинства острівець»)

Лiтературний Чернiгiв

134

«Калюжинську» суперечку з ліричним героєм, а, можливо, із самим собою (так би мовити, alter ego) продовжив А. Шкуліпа в іншій поезії, адже добре усвідомлював, що його землякові Остапові Вересаю було набагато важче «брести між берегів…», оскільки той походив із кріпаків, до того ж осліп у 4-річному віці. Попри свій стан, незрячий кобзар зумів прозирати крізь віки, серцем відчувати добро і зло, відокремлювати істинну суть речей від красивої, однак фальшивої обгортки (недаремно улюбленим його твором була «Пісня про правду і неправду», за виконання якої О. Вересая не раз заарештовували жандарми). Калюжинці мої недоспівані, Разом із моїм голодним дитинством, У святих калюжах недовимоченим… …Стільки зірок більше ніде не сяє… («А на острові дитинства…») Коли хлопчику минуло три роки, повернувся з армії батько і забрав дружину із сином до своєї матері на сусідній хутірець Пручаї Прилуцького району Чернігівської області (між Калюжинцями й Охіньками), «рай небачений… // Уквітчаний запашним різнотрав’ям // і оспіваний неперевершеними солов’ями…». Тут Анатолій з раннього дитинства пізнав сільську працю, навік закохався в рідні краєвиди, тут закінчив початкову школу. А вже після Охіньківської восьмирічки життєві дороги покликали його на навчання до Козелецького зооветеринарного технікуму. Далі була строкова служба в групі радянських військ у Німеччині (м. Ратенов), а після демобілізації – незабутнє студіювання поетичного альпінізму на філологічному факультеті Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя (тепер Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя) і його знаменитій літературній студії. Вона, певне, була однією з найстаріших в Україні, адже історія літстудії Ніжинської гімназії вищих наук починається відтоді, як у залах цієї білоколонної споруди звучали юні голоси Миколи Гоголя, Євгена Гребінки, Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Леоніда Глібова, Івана Кошелівця, Олекси Ющенка, Юрія Збанацького, Євгена Гуцала, Леоніда Горлача та багатьох інших сподвижників художнього слова. Старшокурсник Анатолій Шкуліпа (староста студентського творчого осередку) впевнено тримав кермо літстудійської бригантини напередодні і саме тоді, коли філологічний факультет відзначав у 1975 році столітній ювілей від часу свого заснування при Гоголевому вузі. Постійними членами інститутської літстудії були в цей період Іван Просяник, Любов Пономарен-

Ювілеї

135

ко (Кириченко), Микола Луговик, Олександр Забарний та інші відомі нині письменники. «Чогось особливого в роботі студії ні я, ні мої друзі не вигадували. Нас цілком улаштовувала вже напрацьована схема. Визначався автор, який звітуватиме зі своїми творами наступного засідання, і два опоненти, які брали ці твори завчасно, розкладали, так би мовити, їх на поличках і писали цілі аналітичні трактати, з якими потім виступали. Я вам скажу: «Це було щось!» Після таких розборок… наприклад, від мене на першому курсі живого місця не залишилося. Після подібної нищівної критики часто-густо не беруться за перо… А беруться Анатолій Шкуліпа за вила чи лопату», – згадував А. Шкуліпа. «Складав мене докупи Сердюк. І ті ж критикани… Мої друзі. І я починав оживати… Відновлюватися, як волоський горіх після тріскучих морозів». «Старостування», безперечно, пригодилося Анатолієві. Він навчився ставити мету і вперто, не лише спорадично, йти до неї і обов’язково досягати вершини. Що б там не було. Завдяки друзям і мудрим наставникам витримав літературне шліфування. «Я давно вже вийшов із літстудії, але вона із мене не вийде, мабуть, до кінця моїх свідомих днів», – неодноразово зізнавався письменник у подальших своїх інтерв’ю. Зошити і конспекти, підручники й словники – Моїх поривань перспективи, найкращих доріг сторінки. («Над старими конспектами») У формуванні А. Шкуліпи як літератора провідну роль відіграли талановиті педагоги ніжинської вищої школи: насамперед керівник літературної студії відомий критик Павло Сердюк, викладачі Леся Коцюба (куратор Анатолієвої групи, яка саме в цей період була репресована КДБ за передачу на Захід через своїх знайомих рукопису І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»), А. Майборода, Марія Кишенько, Г. Васильківський, Оксана і Георгій Недільки, Віра Олійник, П. Дробот, В. Крутиус, С. Пінчук, О. Ковальчук, Алла Біла, А. Молчанов. «Якщо з мене й вийшла якась картина, що принесла комусь душевну насолоду, то кожен із них поклав на цю картину саме той мазок, без якого на неї ніхто б не звернув уваги», – згадував поет. Тож недаремно образи Ніжина, його минувшина і сьогодення, духовні

Лiтературний Чернiгiв

136

здобутки викладачів славетного вузу та його випускників навіки вросли в серце митця. І нав’язали чимало вузликів на пам’ять – для подальшої реалізації у творчості. Свіжіш не бува – таку свіжу Лелека приніс новину: Столиця поезії – Ніжин! – Аж клекіт пішов за Десну. І хтозна: чийого тут більше Того клекотання звучить?.. Дороги струмують у вірші Заради одного: – О, мить!.. («Напровесні») Ніжинська тема яскраво проступає і в поезіях «Приходь у Графський сад», «Музики багато не буває», «Щира ода, хоч і не без іронії», «Ювілейнофілологічне», «Кажуть, що нема в нас чим гордитися…» та інших. Серце до клітини переповнене Гордістю за місто, де живу! Наче скрипки витончену талію, Обриси його боготворю… Навіть за божественну Італію Не віддам я ніжинську зорю. Це у них там… Столик в забігайлівці, Де Микола Гоголь чаював, Досі, як святиня зберігається… А у нас… Він Гоголем ставав! («Кажуть, що нема в нас чим гордитися…») Отримавши диплом про вищу освіту з кваліфікацією вчителя української мови і літератури, Анатолій Шкуліпа на хліб насущний заробляв спочатку в редакції міськрайонної газети «Ніжинський вісник», згодом – в агентстві «Союздрук» (після реорганізації – підприємство «Преса»), в Ніжинському училищі культури і мистецтв імені Марії Заньковецької, а незабаром – у тій

Ювілеї

137

же редакції, тільки вже на посаді редактора. А з травня 2012 року – знову заступник директора згаданого училища (коледжу), нині – викладач. Творчі наради в Ірпені, перші публікації у республіканській періодиці, обговорення поетичного доробку в Спілці письменників України вивели А. Шкуліпу на новий, відповідальніший рівень. Перша поетична збірка 33-річного автора «Звернення до радості» побачила світ у видавництві «Радянський письменник» (1983). Вона не залишилась поза увагою літературних критиків. У передмові до збірки П. Сердюк, «Учитель з великої літери», за словами самого дебютанта, зауважив, «що в невеликій віршованій площі (типовій для поетичних первісток) автор прагне до художньої об’ємності думки, наповнення тематичного й жанрового суголосся мотивів громадянської й інтимної поезії, традиційної відграненості ритмомелодики вірша, конкретної, предметно зримої образності. Нерідко ця конкретика, введена у сферу ліричного роздуму, своєрідно поєднує публіцистичні й асоціативні грані образу, наділяючи змістовністю поетичного символу, скажімо, звичайний криничний журавель, що живе покликанням напувати спраглих, дерева, що «вростають у сонце», озорену світанням постать орача, котрому, «щоб лягти ріллею, вся планета котиться навстріч». Друга збірка – «Право на взаємність» (1990), а надто третя – «Зірки над хрестами» (1993), що з’явилися в ідеологічно вільні часи, по суті стали продовженням першої, вмістивши ліричні твори, перед тим аж ніяк не допустимі. Кому – куди, мені – у спомини, Бо кращих я доріг не знаю… («Кому – куди, мені – у спомини…») Голод, репресії, зубожіння душ, вкорочення народної пам’яті, втрата національної гідності і гордості. Чорнобиль, поза яким чорна прірва небуття, – вірші на ці теми склали основу поетичних збірок Анатолія Шкуліпи. Вагомим здобутком поета стала вміщена у збірці «Зірки над хрестами» ліро-епічна поема «Голодовка». Це одна з перших спроб художнього осмислення трагедії голодомору 1932–1933 рр. в українській поезії 90-х років ХХ ст. (хоч насправді написано твір наприкінці 80-х). Раніше про голодомор говорили лише українські письменники, що жили за кордоном, і ті, хто зазнав репресії. Мабуть, саме тому, озвучена першою програмою Українського радіо (а тоді й опублікована), поема отримала такий широкий розголос. Незабаром з-під пера Анатолія Шкуліпи вийшли поетичні і прозові книги «Релігія кохання» (2002), соціально-психологічний роман «Будемо живі» (2004), драматична поема-легенда «І знов являється княжна» (2005), збірка вибраного «Навскрізь» (2006), збірка ліричних поезій «Отава» (2008), роман у віршах «Берест» (2011), збірка віршів і поем «Озноб» (2019).

138

Лiтературний Чернiгiв

Як бачимо, письменникові під силу будь-який жанр – від ліричної поезії до роману у віршах, від балади й сонету до верлібра, від поетичного шаржу до драматичної поеми-легенди. Зокрема, легенду про поліську красуню, славну дочку чернігівського краю княжну Чорну А. Шкуліпа почув іще в студентські роки і відразу написав поему про неї, однак не був задоволений результатом і продовжив наполегливо працювати над її вдосконаленням. Поет-редактор книги А. Шкуліпи «І знов являється княжна» Дмитро Головко у післяслові, названому надзвичайно промовисто і містко – «Добояновими стежками», не без пієтету зазначив: «Анатолій Шкуліпа написав своє «Слово» («Слово про Ігорів похід». – В. К.) натхненно, зі ймовірною правдивістю. Можна лише подивуватися, скільки йому довелося перелопатити історичних хронік, взявши з них «свої» факти і фарби». Від часів І. Кочерги в українській літературі написано дуже мало драматичних творів такого ґатунку. У творчому доробку Анатолія Шкуліпи безперечним здобутком став і роман у віршах «Берест». Поштовхом до написання твору послужило присвоєння ветерану війни Олексію Бересту звання «Герой України». Саме він, лейтенант Олексій Берест, а не молодші сержанти Єгоров і Кантарія, які забиралися на рейхстаг по живому Бересту, як по драбині, знімав зі своїх штанів ремінь і прив’язував ним до статуї Вільгельма на куполі прапор, «який переможно засвітив не туди і осяяв своїм промінням зовсім не тих» (О. Забарний). І завадила цьому «дрібниця». Сталіну конче потрібно було зробити героями росіянина і грузина, одним із яких він народився, а другим – усе своє життя прагнув стати. Берест же – українець – усі плани вождя перекреслив. Анатолій Шкуліпа загалом не обділений увагою критики. Його поетичні твори входять до найвибагливіших антологій з української літератури, аналізуються в навчальних посібниках для студентів-філологів. Схвальні відгуки у фахових часописах отримала художньо-публіцистична повість О. Забарного «Під знаком «білої плями» (2012), присвячена висвітленню життєвої і творчої долі Анатолія Шкуліпи. І все ж про художню специфіку його поезії та прози, на мій погляд, дослідниками літератури мовиться набагато менше, ніж вона того заслуговує. Проте, як відомо, краще менше, та краще. Серед поціновувачів мистецького хисту А. Шкуліпи – письменники І. Качуровський, Б. Степанюк, Л. Горлач, М. Слабошпицький, В. Коротич, В. Дрозд, Д. Головко, П. Осадчук, С. Реп’ях, О. Забарний, літературні критики П. Сердюк, О. Ковальчук, поет і літературознавець О. Астаф’єв та інші. Отже, попереду – нові літературознавчі розвідки і критичні відгуки про такі грані мистецького обдарування А. Шкуліпи, як есеїстка і публіцистика, поезія для дітей і про дітей, щоденникові нотатки тощо.

Ювілеї

139

Творчість А. Шкуліпи, за словами Л. Горлача, «в чомусь фокусує в собі традиції саме української класичної літератури всупереч всіляким недолугим новаціям словесних лінивців». Анатолій Шкуліпа – член Національної спілки письменників України, лауреат літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського, Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця та літературної премії імені Леоніда Глібова. Вітаючи чудову людину й самобутнього письменника Анатолія Шкуліпу з поважною ювілейною осінню, щиро зичу моєму літстудійському побратимові міцного здоров’я, поетичного розвою і натхнення, невичерпності добротворчої енергії. Бажаю нових життєвих і творчих доріг, а також приємних несподіванок! Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ

140

Лiтературний Чернiгiв

ВИНАХІД УКРАЇНЦЯ, ЯКИЙ ДОСІ ВИКОРИСТОВУЮТЬ УСІ БДЖОЛЯРІ СВІТУ До 245-річчя від дня народження Петра Прокоповича, славного сина України, козака з діда-прадіда, раціоналізатора та основоположника промислової, «солодкої», галузі Україна може похвалитися великим розмаїттям виробленого меду: липовий, гречаний, акацієвий, соняшниковий, рапсовий, з різнотрав’я. Завдяки природним барвам, держава успішно входить до 10 країн світу, які є найбільшими виробниками меду. Стародавні греки вважали, що мед сприяє написанню віршів та прищеплює мудрість. Мед – може зберігатися практично вічно. У давньоєгипетських пірамідах, під час археологічних розкопок, знайдені амфори з медом, який не втратив не тільки поживних властивостей, але смак і колір. Його хімічний склад теж майже не змінився. У стародавньому світі, особливо в Єгипті, Греції, Римі, мед використовувався в якості валюти. Нарівні з золотими монетами їм можна було оплатити будь-яку покупку, а також штрафи і податки. Це свідчить про те, що в ті часи мед був досить дефіцитним продуктом і був по кишені далеко не кожній людині. Від воїнів-мореплавців із Скандинавії до нас дійшов вираз – «медовий місяць». Адже вікінги, традиційно в перший місяць після весілля, їли багато меду і пили медові напої. Сучасні лікарі стверджують, що мед оздоровлює організм, лікує багато захворювань – від болю в горлі і бактеріальних інфекцій аж до фертильності. Стрімкої популярності виробництво меду набуло завдяки українцю Петру Прокоповичу, винахід якого й досі використовують усі бджолярі світу. Народився Петро Прокопович 10 липня 1775 року в селі Митченки, сучасна територія Бахмацького району Чернігівської області, в сім’ї священика. Батько – священик-шляхтич, представник старшинського козацького роду, з якого походив знаменитий архієпископ Феофан Прокопович. Перша письмова згадка за село Митченки датується 1636 роком. Розташоване село за 7 км від славного Батурина. Село знаходиться на Батуринському шляху: дорога з Батурина до Конотопа. У селі Митченки проживали козаки, кріпаки, ремісники, купці, чумаки і єврейські сім’ї, кожна з яких тримала крамницю. Більшу частину населення в селі становили козаки, а тому Митченки вважалося козацьким селом. Свого часу на вулиці Шкодинці жив Пилип Орлик, найкращий друг

Ювілеї

141

гетьмана Івана Мазепи, в Митченках народився і Григорій Орлик. З 1836 по 1917 Митченки славилися заводом по виливанню церковних дзвонів. Засновником заводу був місцевий житель Никифор Антонович Котляр – колезький реєстратор, церковний староста Покровської церкви. Він мав хист до винахідництва й механіки. Майстер-самоучка, що досяг мистецтва лити дзвони в 200 і навіть 300 пудів вагою. Пізніше справу батька продовжили сини Федір та Григорій. Щорічно на заводі виготовлялося від 30 до 35 дзвонів. Дрібно- і великовагові дзвони дзвеніли в різних церквах Чернігівської та Полтавської губерній. Петро Прокопович Особливо примітний дзвін, вагою більше 300 пудів, відлитий для Путивльського Печерського монастиря. У кінці ХІХ ст. це був один із двадцятип’яти дзвоноливарних заводів Російської імперії. Власники виробництва дуже дорожили честю заводу. Про це свідчать листи замовників, в яких підкреслюється висока якість виробів. Адже мелодійність дзвону залежить від складу глини, в яку заливається метал. А кращої глини за хімічними показниками, ніж та, що залягає біля річки Сейм – годі й шукати. Початкову освіту Петро отримав у батьківській хаті. Потім родина одинадцятирічного хлопця віддала на навчання до богословського класу Київської духовної академії, де він навчався 8 років. Здібний до навчання юнак отримав добру освіту. Молодий випускник мріяв стати вчителем, батько сподівався, що з сина вийде священик, та доля Петра направила на іншу стежину. Він від’їжджає до Херсона під опіку батькового брата, капітана гвардії, який і влаштував хлопця кадетом у Переяславський кінно-єгерний полк. Петро Прокопович бере участь у військових походах. Встигає заслужити повагу серед командування. Та військова служба не приваблювала Петра Прокоповича, до всього він страждав від сильного головного болю. І як наслідок, у 1798 році залишає військову службу, йде у відставку. Повернувшись до рідного села, батько не радушно зустрічає хлопця. Адже Іван Прокопович бажав бачити свого сина інтелігентною людиною, а не сільським козаком. Тому Петро починає хазяйнувати окремо від батьків. Одного разу він побачив як доглядає пасіку молодший брат та і собі припадає душею до цієї незнаної справи. Від природи бережний та економний, Петро Прокопович спромігся назбирати певну суму грошей і у 1800 році купити десятину землі та за

142

Лiтературний Чернiгiв

200 крб сімнадцять колод бджіл. Як пізніше зізнався, що купив він найгірші бджолині сім’ї по своєму незнанні, бо не міг відрізнити гарну сім’ю від ослабленої, а інша причина в тому, що сильні сім’ї як правило закурювали, добуваючи мед. Керуючись лише власними спостереженнями і розмірковуваннями, він намагається вникнути у природу бджіл. У 1802 році на господі молодого Петра сталася пожежа. Згоріла садиба та всі господарські приміщення. Вціліла лише пасіка з 60 вуликів. Для власного помешкання він облаштовує землянку. В той період Петро Прокопович на життя заробляв простою селянською працею: орав, сіяв, косив, збирав жито, доглядав худобу, займався городом, працював столяром, теслею, виготовляв цеглу. Перші труднощі та невдачі не відштовхнули його від улюбленої справи, наполегливо і далі займається бджільництвом. Через шість років Петро Іванович доводить свою пасіку до 550 бджолиних сімей. З’явилися грошові доходи, він купує першу книгу з бджільництва. Висновок його після прочитаного був такий: «...якби я раніше почав читати книги, то я б не створив свою систему догляду за бджолами...». Петро Прокопович був спостережливою людиною і помітив, що дикі бджоли селяться під покрівлею з жита, тому, окрім дуплянок, тримав ще й так звані мати, циліндричної форми вулики, які виготовлялися з житнього килиму. Пізніше Прокопович зробив вулик у формі паралелепіпеда чотирикутної форми. Щоденна клопітка, селянська праця не зламала волю до відкриттів. Великий бджоляр говорив, що успіху у «бджолиному промислі» зміг досягти завдяки Божій допомозі. Для нього утримання бджіл було споглядальною працею. Він писав, що з давніх-давен бджіл вважали чистими і невинними істотами, а їх утримання – святим ділом, тому входять до пасіки завжди з молитвою. Робота з бджолами для Прокоповича завжди була духовною настановою. Цю думку український пасічник бере зі Святого Письма: «Підійди до бджоли і пізнай, яка вона трудолюбива, яку почесну роботу вона робить». Її працю споживають за здоров’я і царі, і прості люди. Бджола любима всіма. Бджола виховує кожного, хто коли-небудь чув про неї. З бджоли беруть приклад пасічники, які прагнуть побороти свою ледачість і стати мегапрацьовитими людьми. Довгий час Петро Іванович думав про будову нового, власного вулика. І як результат у ніч на 14 січня 1814 року, як потім Прокопович сам зізнався: «... Боже милосердя мене осинило і ясною стала будова вулика ...» За клопітку працю прийшла винагорода. Наступного дня своїми руками він зробив «втулочний» вулик, назвавши його «Петербург». Розбірний вулик вміщав рамку, що являла самостійну частину бджолиного житла. Рамка не створювала позарамкового простору, це зберігало комфортність зимівлі клубу бджіл. Завдяки цьому стало можливим вільно оглянути бджолину сім’ю й активно впливати на перебіг її розвитку.

Ювілеї

143

Ще один визначний винахід Прокоповича — дерев’яна перегородка з отворами, через які проходять тільки робочі бджоли, що дає можливість отримувати чистий мед у рамках. Деякі дослідники стверджують, що до цього винаходу Петра Прокоповича спонукав малий Степан, син Петра Івановича, адже він відмовлявся їсти мед, плакав за бджілками, яких на смерть закурювали, відбираючи у крилатих трудівниць мед. Траплялися у меду домішки з личинок ненароджених бджілок, адже матка без перешкод сіяла і в медових щільниках. Того часу ще не вся пасіка Петра Прокоповича була оснащена втулковими вуликами. Тепер у Петра Івановича – свій вулик і своя система бджолярства. Вулик Прокоповича найкращим чином пристосований до клімату в роботі бджоляра з бджолами та оберігає бджіл при відборі меду. Про це він пише статті, друкує у різних журналах і газетах, звертаючи увагу громади та пасічників. Та не всі розуміли важливість і переваги його винаходу. Прості селяни по своїй необізнаності не хотіли міняти систему Вулик конструкції Прокоповича бджоловодіння та й надалі закурювали бджіл, адже колодна система того вимагала. При видобутку меду бджіл обкурювали (умертвляли), перш ніж забрати його з дуплянок. Як правило, знищенню підлягали найкращі сім’ї бджіл, адже вони збирали найбільше меду на пасіці. Петро Прокопович був добрим господарем, противником кріпацтва, природженим новатором і феноменально обдарованим винахідником. Свого часу він удосконалив плуг і воскобійню, переймався щирою симпатією до трудового люду, наполягаючи на необхідності його просвіти. У Петра Івановича виникає задум організувати при своєму господарстві школу пасічників, вихованці якої поширювали б його знання й винахід. Перша спроба навчання відбулася у 1825 році, Прокопович на навчання набрав 12 учнів, переважно місцевих хлопчиків, щоб по можливості розширити власну пасіку. Через півроку зібралося вже 15 бажаючих пізнати пасічницьку науку. Тоді ж Петро Іванович просить дозволу в Імператорського Московського товариства сільського господарства на організацію навчання селян бджільницькій науці. Дозвіл було надано. Святково виглядало село Митченки 1 листопада 1828 року, адже саме цього дня відбулася офіційна церемонія відкриття школи. За звичаєм і

144

Лiтературний Чернiгiв

традицією духовний отець благословив Прокоповича на добре починання, освятив школу, відслужили молебень, задзвонили в дзвони – і перша в світовій історії школа з підготовки бджолярів відкрила двері для всіх бажаючих – простого і знатного, із різних куточків України і навіть із-за кордону. Спочатку в школі навчалися діти простих селян, яких присилали їхні пани з метою підготовки для своїх пасік освічених бджолярів. Петро Іванович розробив статут школи. На урочистому відкритті зачитав «Статут» школи та прийняв «Обітницю» учнів. На перше місце в школі ставились моральні принципи: «Утримувати учнів так, щоб вони були морально добрими, виконували християнські звичаї і обряди. Прищеплювалися їм слухняність до хазяїна, старанність до роботи, до знань різних господарських справ і особливо, щоб вони були в усьому відвертими і щиро відданими. Викорінювали буд-який вид лукавства і хижацтва». В «Обітниці» учнів, зокрема в статті 4-й, указувалось: «Зобов’язуюсь трубки не палити, тютюну не нюхати, горілки не пити, по вулиці не волочитися, бо усе це є зайвим, непотрібним і поганим». Усі документи школи, що дійшли до сьогодення, свідчать про неперевершений педагогічний талант нашого земляка. Теоретичні й практичні заняття проводив Петро Іванович сам, оскільки слухачі були переважно неписьменні, то першого року навчав їх арабських цифр, лічби, міри та ваги, класти на рахівницях, множення, ділення і при змозі писати і читати. Навчання в школі проводилося українською мовою. Учням-початківцям керівник наголошував, що ніяка недобра справа не повинна мати місце в школі, що пасічниками можуть бути лише особливі люди. Цінувався розум від природи, який відрізнявся серед інших добротою, кмітливістю, старанністю, невтомністю і природною схильністю до бджіл. Школа у Митченках була дерев’яна, розміром 10 на 20 метрів. Зовні будинок був облицьований цеглою, мав троє вхідних дверей, 14 вікон, сім кімнат і дві зали. Було і підвальне приміщення з п’ятьма відсіками, які розмежовувалися арками. А ще у школі був балкон та чимала тераса. Найдовше на митченківській садибі Прокоповича прослужила крита стодола, де зберігалися вулики, пережила вона і Другу світову, розібрали стодолу в 1948 році. У клуню, побудовану самим Прокоповичем, влучила блискавка, згоріла вона дотла. За місцевими легендами, це сталося тому, що в цьому місці Прокопович закопав коштовності, які наполегливо шукали копачі, а тому пожежа знищила всі орієнтири для пошуковців. Два перших роки школа існувала в с. Митченки. Поступово господарство розширялося, і, як результат, у 1830 році пасіку з Митченок Прокопович переносить на хутір Пальчики, де спеціально для цього придбав господарство, сюди він переніс і школу. Як згадував засновник, у 1830 році очікували велику кількість учнів, але для їхнього проживання в селі не мали можливості. Саме тоді знаме-

Ювілеї

145

нитий пасічник вирішив і придбати Пальчиківський хутір у 8-ми верстах від Батурина, в низовинній та болотистій місцевості біля річки Доч. Хутір, який колись належав мазепинському полковнику Дмитру Чечелю, Петро Прокопович купив у поміщика Соломки. Того ж літа на хутір перевели і школу, в якій навчалося більше 50 учнів. Розмістилася в будинку власника та 3-х селянських хатах. Школа або училище мала приміщення для житла та навчання, кухню і їдальню, робочу медову кімнату, воскобійню, комору для зберігання меду і воску, 5 омшаників та сараї для вуликів. Навчаючи учнів із кріпосних селян, Петро Іванович переконувався, що «прості люди» дуже швидко, з великою старанністю опановують невідомими для них знаннями. У звіті до Міністерства про діяльність школи за 1830 рік він писав: «Між тим я чую вигуки: і є ж у нього бажання займатися з підлістю. Цим крикунам, котрі підносяться над людською природою, я відповідаю, що моїм завданням є розповсюдження справжніх знань про бджіл. Для розуміння цього, необхідно навчити людей з того стану, яке надто несправедливо і образливо називають «підлим», підлими повинні вважатися дармоїди, а не люди, які складають багатство і силу держави». Свого часу хутір Пальчики відвідав Степан Маслов, редактор «Земледельческого журнала». Він згадував, що це була простонародна теоретично-практична школа, в якій влітку аудиторії розташовувалися просто неба, а взимку – в майстернях і просторій вибіленій хаті. Замість книжок – дві тисячі вуликів з живими істотами, вічно діяльними, життя яких треба вивчати і спостерігати. Прокопович продовжує писати наукові статті. Так, у 1833 році виходить праця «Про користь розведення для бджіл синяка, рослини медоносної та олійної» про рослину, на яку все своє життя Прокопович звертав неабияку увагу. У 1835 році друкує велику статтю «Про рапс, як про їжу для бджіл». На пасіці Прокоповича побував імператор Микола I, після чого наказав укласти угоду про постійні поставки меду до царського двору. Про цю зустріч у народі й дотепер ходить легенда, що Петро Прокопович надіслав на ім’я імператора прохання, «задля збереження чистоти меду», змінити проєкт залізниці Москва-Київ, щоб замість Глухова і Батурина вона пролягла через Конотоп і Бахмач. Цар дозволив – Прокопович із власної кишені оплатив проєкт перенесення залізниці. Петро Іванович для випускників виклопотав у царського уряду ряд заохочень. Зокрема, учні могли по завершенні вступати у вищі сільськогосподарські заклади освіти. Хто наважувався стати власником пасіки і мав добрі успіхи у навчанні та поведінці, отримував вигідний стартовий капітал – позику розміром 50 рублів сріблом на 6 років з виплатою. З 1842 року відмінники школи отримували звільнення від рекрутства на 3 роки,

146

Лiтературний Чернiгiв

хто продовжував далі займатися пасічництвом – повне звільнення від військової служби. Вихованці школи поверталися додому після навчання не лише з теоретичними знаннями та практичними навичками, а й з насінням медоносних рослин – щоб було легше започаткувати власну справу. Згодом багато хто з випускників працювали викладачами сільськогосподарських і садівницьких шкіл. Дехто публікував статті з пасічництва у фахових виданнях, а деякі відкрили свої бджільницькі школи, поширюючи методику раціонального бджільництва світом… Школа Прокоповича підготувала близько тисячі кваліфікованих бджолярів. Гордістю Петра Івановича були його сад та виноградники. Цікаві відомості про них дає в своїй книзі «Черніговская губернія» Михайло Домонтович: «...згадаємо і про зразковий сад який є взірцевим, що насаджений при школі Прокоповича коло села Пальчики, Конотопського уїзду. В ньому знаходиться до двох тисяч садових дерев у відмінному стані, не дивлячись на те, що місцевість де вони ростуть, по своїй географії не зовсім придатна для садівництва. В саду школи ростуть на відкритому повітрі виноградники, виписані, свого часу Прокоповичем, як в кущах так і лозами із Криму ще в 1835 році. За останні 10 років виноградник акліматизувався і почав плодоносити. Наполегливість Прокоповича дала результат, всі сорти дали плоди. При ранніх веснах і теплих осінніх днях, виноград дозріває і має такий самий смак і величину як і виноград, що виріс у Криму». Коло питань, які охоплював Прокопович у своїй науково-дослідницькій діяльності, було дуже широким. Він вивчав місцеву медоносну флору, розробляв методи профілактики та лікування хвороб бджіл, займався племінною справою, організацією праці бджолярів та озелененням пасік. Плідна робота Петра Прокоповича неодноразово знаходила визнання. Він був удостоєний звання дійсного члена Московського товариства сільського господарства, яке нагородило його золотою та срібною медалями, а Вільне економічне товариство – мікроскопом. Одержав Петро Прокопович і урядову нагороду – орден святого Володимира 4-го ступеня. Свої праці Петро Прокопович писав українською мовою і довгий час намагався купити друкарню для їхнього видання, тому знову наважився звернутися до імператора, «височайше дозволити», але дозволу цього разу не отримав. Офіційна версія цієї відмови – «політично ненадійний». Доводилося друкуватися у російських фахових журналах. З роками пасіка значно зросла. Петро Іванович вважав бджільництво найприбутковішою галуззю сільського господарства, що й довів власним прикладом. Скажімо, у 1839 році пасіка Прокоповича налічувала близько 3 тисяч бджолиних сімей, прибуток від неї становив понад 20 тисяч рублів щороку. Через кілька років наполегливої праці бджологосподарство Про-

Ювілеї

147

коповича складалося з 10 тисяч сімей і стало найбільшим у світі. Лише шкільна пасіка в 1855 році мала 2542 бджолині сім’ї. Слава про винахідника, бджоляра-новатора та ще й фундатора першої у Європі школи бджільництва не змогла залишитися поза увагою і великого Кобзаря. Тарас Шевченко у 1843 році відвідав школу бджільництва. Багато точиться різних суперечок чи бував Шевченко на пасіці всесвітньо відомого бджоляра чи ні? Я впевнений, що був. Про цю подію геніальний Кобзар згадує в повісті «Блізніци», де він подає колоритний образ Ничипора Сокири, вустами якого мовлено: «Немає, либонь, благороднішого на світі заняття, ніж пасічникування». Ще один доказ того, що Шевченко відвідував знаменитий бджолиний завод та школу пасічників Прокоповича, це картини «Селянська родина». Сучасний дослідник життєвого шляху Петра Прокоповича Валерій Корж зробив дослідження, він стверджує, до чого схиляюся і я, що на картині «Селянська родина», яка писана в період 1843 року, на першому плані зображено Степана Великдана (за прізвищем матері), незаконного сина Петра Прокоповича із своєю родиною, а на задньому плані є ніхто інший як сам визначний пасічник, винахідник Петро Прокопович. На жаль, достоіменних і прижиттєвих портретів Петра Прокоповича не збереглося або й зовсім не існувало, а тому загальноприйнятий образ Петра Прокоповича, який використовується в даний час, ідентично схожий на того чоловіка, що зображено на Шевченковій картині. Слава про школу ширилася все далі, численні гості приїздили з всієї України, Росії, Білорусі та навіть з дальнього зарубіжжя. З одним учнем з далекого зарубіжжя Гаспаром Шульцем з Сілезії трапилася прикрість. Після закінчення навчання він поїхав у Німеччину, де зустрівся з Дзержоном і розповів йому про рамковий вулик Прокоповича. Потім Дзержон приписував собі цей винахід, але слава про Прокоповича та його школу не дала прижитися брехні. Навіть у кінці життя Прокопович дбав про молоду зміну бджолярів. У одному з листів він писав: «Обійшовши школу, набиваю ноги і вони ниють. Щоб зменшити біль, занурюю їх на годину-дві у холодну воду і ремствую, що не можу вже відвідати щовечора 200-річних лип». Помер 75-річний Прокопович 3 квітня 1850 року й похований у склепі під тими ж липами у Пальчиках, де і тепер знаходиться його могила. Не перелічити усіх тих наукових робіт, які написав про бджіл та методи їхнього утримання Петро Прокопович. Та не збулася прижиттєва мрія великого бджоляра-новатора – видати окремим тиражем всі свої праці. Історики доводять, що, всупереч імператорській відмові, Прокопович ризикнув набрати макети для друку українською мовою, але Конотопська та Полтавська повітові поліції розгромили пристосовану друкарню. Все через те, що працю Прокопович хотів видати українською мовою.

148

Лiтературний Чернiгiв

Уже пізніше його син та вдячні учні дещо видали з лекцій російською мовою, які одразу ж були перекладені німецькою, французькою, польською. Після смерті Петра Івановича школою та маєтком керував син Степан. Він сумлінно виконував заповіти батька-вчителя і навіть розширив господарство. Зокрема, у 1863 році купив у Батурині колишню резиденцію гетьмана Мазепи з розкішним садом та гаєм під назвою «Городок». Липовий парк гетьмана Розумовського, гай генерального писаря Пилипа Орлика та сад генерального судді Василя Кочубея становили величезні простори для подальшого розвитку бджільництва. У серпні 1867 року Степан Великдан звернувся до Міністерства державних маєтностей з проханням посприяти розповсюдженню відомостей про діяльність школи бджільництва, щоб залучити на навчання ще більшу кількість бажаючих. У 1878 році відбулися урочисті святкування з нагоди 50-річчя від дня заснування школи бджільництва. Чемно дотримував заповіді свого батька Степан Великдан, щирий прихильник усього українського. Не даремно ж придбав колишні гетьманські простори. В його маєтності завжди можна було знайти всім бажаючим літературу українською мовою. Степан Петрович набув слави місцевого просвітителя. Смерть Степана Петровича застала раптово, він помер у 1879 році. Похований у склепі поряд з батьком. На жаль, неодноразово склеп грабувався. Хтось і там шукав скарбів. Злодії, а, можливо, і за дорученням хтось ставав злодієм та чинив наругу над світлою пам’яттю славних митМогила Петра Прокоповича та місце ченківських козаків. захоронення Степана Великдана Наступного року по смерті Степана Великдана за указівкою з губернії школу закрили. Протягом двох років безкарно розкрадалося все, що було надбано і зорганізоване двома поколіннями видатних бджолярів. Фактично за чиїмось наказом господарство зруйнували немов варвари. Багато чого по-тихому розтягнули місцеві селяни. Онуки Петра Прокоповича теж сприяли розкраданню маєтку. Особливо мав таку пристрасть ледаркуватий Іван. Можливо, це сталося через те, що діти у Степана Великдана були позашлюбними, а тому не отримали

Ювілеї

149

права на спадок. А, можливо, комусь муляла слава українських бджолярів. Зі спогадів очевидців: «Майно і пасіку розкрадали. Крали вулики з бджолами і без них. Бджолині сім’ї нищили, забирали мед з вуликів «варварським» методом, бджоли кружляли над пасікою сиротами, потім вкривали своїми мертвими тільцями все навкруги. Меблі та інвентар часто не криючись продавали на базарі в Конотопі та Ніжині. Мабуть більше п’ятнадцяти возів книг вивезли в невідомому напрямку». Насамкінець з’явився невідомий лихвар з Ніжина та висунув вимогу повернути йому кредит у 11000 крб наче б то взятий ще Петром Прокоповичем. Невдовзі нерухоме майно продали з молотка. Деякі речі з школи та маєтку Петра Івановича зберігаються в Конотопському та Чернігівському музеях. Школа пасічників проіснувала 52 роки, з них 24 – за життя її фундатора. На утримання закладу не було витрачено жодної копійки з державної казни. До речі, у 1921 році в Батурині утворилося товариство бджолярів ім. П. І. Прокоповича. Одним із завдань, яке поставило перед собою товариство, було відкриття музею бджільництва та облаштування показової пасіки. У липні 1925 року з нагоди 150-ї річниці від дня народження видатного бджоляра Петра Івановича Прокоповича у відреставрованому будинку генерального судді В. Кочубея було відкрито музей бджільництва. Експозицію його присвятили видатному бджоляру. Справжнім скарбом музею були вулики з пасіки Петра Прокоповича, сонячний годинник, а також папки з документами і власноручними записами Великого бджоляра. Перед будинком товариство облаштувало показову пасіку, яка складалася з 9 бджолосімей із пасіки Прокоповича та 15 бджолосімей із пасіки голови товариства В. І. Дубрави. Через сім років пасіка товариства становила 200 бджолосімей, 20 з яких утримувались у втулкових вуликах з пасік Петра Прокоповича. У 1932 році, у зв’язку з масовою колективізацією, товариство бджолярів імені П. І. Прокоповича було ліквідоване. Музей також припинив свою діяльність. Його експонати передали до Конотопського краєзнавчого музею, а пасіку – місцевому колгоспу. Усе передове, за звичкою, Росія привласнює собі. Не оминула ця доля і Петра Прокоповича та його винаходів. Одна з причин знищення після його смерті школи бджільництва та всієї маєтності та, що Прокопович – українець. Робота з нищення пам’яті про Прокоповича-українця продовжувалася й після 1917 року. На думку «верховноправлячих» – не міг бути всесвітньо відомий винахідник-бджоляр українцем, а тому майже всі друковані видання з бджільництва до 1990 року вміщували біографічну довідку про Петра Прокоповича як «великого русского пчеловода». Склеп-могила зазнав руйнувань і в роки Другої світової війни. Лише в травні 1954 року на могилі встановили пам’ятник із полірованої мармурової крихти з чавунним барельєфом. Цей пам’ятник простояв 54 роки. У серпні 2008 року замість обеліска на пагорбі встановили бронзову скульптуру

150

Лiтературний Чернiгiв

Петра Прокоповича, та вже у березні 2011 року невідомі злодії викрали бронзову скульптуру видатного генія бджільництва. Сумна участь пам’ятіпраху спіткала Петра Прокоповича та його сина. Але для всього світу Петро Прокопович, – славний українець, людина з великої літери, що належить до тих визначних учених, діяльність яких спонукала стрімкий прогрес у бджільництві. Його наукова наполегливість змінила світогляд щодо раціонального природокористування, він удосконалив технологію розведення бджіл. Петро Прокопович – перший створив рамковий вулик, роздільну рамку, започаткував відбір меду без знищення бджолиної сім’ї, удосконалив кормову базу бджіл, розробив методику лікування інфекційної хвороби гнильцю, заснував школу бджолярів. Нащадок славного козацького роду є першопрохідцем у створенні навчальних закладів, де досконало і органічно поєднувалася фахова підготовка з практикою і високим морально-етичним вихованням людини. За рішенням правління Національного банку України у 2015 році прийнято ухвалу випустити пам’ятну монету України номіналом 2 гривні «Петро Прокопович» із серії «Видатні особистості України». У цьому році виповнюється 245 років від дня народження славетного генія бджільництва Петра Прокоповича. З часу винайдення рамкового вулика минуло більше 200 років. Звичайно, вулик значно вдосконалений, але першість у промисловому винаході з бджільництва належить нашому славному земляку, козаку Петру Прокоповичу. Дослідник Віктор Зуй доводить, що Петро Прокопович у своїх висновках про несвідомий добір випередив Чарльза Дарвіна. Англієць лише в 1858 році обґрунтував свою теорію природного і штучного добору. Але про поняття несвідомого добору Петро Прокопович виголосив у промові перед учнями ще у 1828 році під час відкриття своєї школи. Де він на прикладі дій двох пасічників – «щасливця» і «нещасливця» – переконливо обґрунтовує існування несвідомого добору та його наслідки. Що є ніщо інше як першість Петра Прокоповича у авторстві теорії несвідомого добору. Всесвітньо відомий американський бджоляр-підприємець Асмос Рут, автор «Енциклопедії бджільництва», так оцінив діяльність Петра Івановича Прокоповича: «Його рамка має багато спільного з сучасною секційною рамкою з вирізами для проходу бджіл, стінки його вулика були зв’язані в замок. Він застосовував методи, які далеко випередили його час». І цим, здається, сказано все. Павло СВИЩ, м. Бахмач, Чернігівщина

Люди і долі

151

Літературний

Люди і долі ×ÅÐÍIÃIÂ КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК

Кажуть, що з дна глибокого колодязя навіть удень можна побачити зорі. І чим глибшим стає отой рукотворний прорив до життєдайно-водоносних надр Землі, тим яскравіше сяють людині, що долає глевкі, тисячоліттями злежані предковічні пласти, світила Чумацького Шляху. Мов відблиск її власної космічної сутності. «Йому як мавзолей Земля, і на мільйон віків…» – писав поет про воїна, чиєю могилою стала насправді вся планета. Сила образу завжди суголосна вимірам особистості, що його породжує. Солдат Другої світової, про якого піде мова, цілком відповідає нашим глобальним запитам до тих, хто творив історію. …До крамнички, котра у невеличкому селі, отакому, як Феськівка Менського району, звичаєво вже стала місцем неформальних спілкувань, повагом зайшов добре знаний тут чоловік. Дарма, що легенько спирався на ковіньку – рівна постава, широчезні жилаві плечі та прямі риси обличчя, ніби вирубані скупим на зайві красивості майстром саме з корінних, гранітних чи навіть базальтових Іван Захарович Фесюн порід каменю, виказували справжню чоловічу, неприборкувану суть, над якою не владний час. Хоча й розміняв уже Фесюн-старший дев’ятий десяток, дати йому стільки було б важкувато. Досі охоче порався в господарстві, полюбляв сам прийти за хлібом – особливо, що давно минулися і хрущовсько-кукурудзяні, і набагато лютіші сталінські часи. Сьогодні ж, відмітив собі Іван Захарович професійно зірким оком, навколо прилавка ще й панувало пожвавлення. Завезли, чи пак «викинули», мішки з цукром – судячи з того, що вже чимало з них лежали спорожнілими, товаром вельми запитаним. І, що характерно, широкого спектру застосування… Про це нагадав своєю жвавістю, трохи зайвою на

152

Лiтературний Чернiгiв

такий ранній час, один із тутешніх завсідників. Набагато молодший і, чого гріха таїти, хирлявіший за ветерана. – А що, Захаровичу, змогли б, як тоді, на пляшку забитися та мішок зубами перенести? – запитав чи то жартома, чи з певною надією. – Мо’, вже й забули? Присутні нашорошилися, бо той повоєнний трапунок переказували вже мало не третьому поколінню, і він потроху ставав легендою. – Та як же не згадати, – скупо всміхнувся колишній дивізійний розвідник. А такі минущими не стають просто за визначенням. – Спомини, то річ непозбутня… Отут доречні деякі авторські міркування. Пам’ять, а коли глибше, правдива інформація про минуле, дає змогу панувати над світом. І недаремно ж сказав Джордж Орвелл у знаменитому романі «1984», на який нині посилаються все частіше – той, хто контролює минуле, має владу над майбутнім. Цікава річ… Людина, яка з тих чи інших, переважно хворобливих, причин втратила пам’ять – є таке медичне поняття ретроградної амнезії – визнається юридично недієздатною з усіма сумними наслідками. Так само й нація, котра дозволяє собі забути власну минувшину чи перекрутити її на догоду ворогам – стає неспроможним об’єктом для маніпуляцій чужинців, у тому числі й на міжнародній арені. Україна вже століттями набідувалася від цього й багато в чому продовжує потерпати. На щастя, крім архівно-паперових, а тепер і електронних носіїв історичних знань, є ще й такий феномен, як генетика. Котра передається нам з діда-прадіда, в конкретному випадку від Фесюна-старшого до Фесюна-молодшого… Бо звідки ж у Федора Івановича, батька двох синів, не так давно міського голови Мени, виникло прагнення розповісти про маловідомі події з життя старійшини роду? Не інакше, як від рівня підсвідомості, обумовленого ще й досі до кінця не розгаданими наукою мудросплетіннями-спіралями ДНК. До речі, ті, кому в дитинстві пощастило прочитати «потрібні книжки» – вислів Володимира Висоцького – де діяли без страху і докору лицарі на кшталт Айвенго або Квентіна Дорварда, три мушкетери з д’Артаньяном та й набагато новітніший Шерлок Холмс, добре затямили поняття «джентльмен». Хоча й не замислювалися тоді, що ж воно достеменно означає. Звісно, благородна, справедлива, хоробра, чесна людина – а буквально?.. Коли й справді розібратися літера за літерою, то це двокореневе слово містить складові «ген» і «мен». Тобто, людина гідного походження. …Іван Захарович був козацького роду. Небагато хто, крім професійних істориків, знає, що навіть підступна німкеня Катерина Друга, після руйнації в 1785 році Запорозької Січі, не спромоглася-таки впень знищити всі шляхетські вільності. Зокрема, на Чернігівщині, крім остаточно покріпачених, залишилося чимало козацьких сіл, які користувалися значними становими правами і вперто їх боронили. Звідти й розрослося неабияке генеалогічне

Люди і долі

153

дерево Фесюнів – у батька нашого героя, Захара, Іван був уже сьомою дитиною у великій сім’ї. Восьмим став брат Василь, і він же, оскільки рано одружився й надбав шестеро дітей, отримав левову частку спадщини. Що посприяло лихому повороту долі. Хоча й писав Кобзар про ту короновану хвойду – Катерину і її роль в нищенні України, що «Вторая доконала вбогу сиротину», насправді козацький хребет доламував Сталін. Василь став однією з незчисленних жертв розкуркулення… Захар, людина кмітлива, мав над чим замислитися. Хто його тішив за тих сутужних обставин, так це малий Іван. Гарно малював, охоче вчився – навіть коли після закінчення чотирьох класів продовжувати освіту доводилося, прошкуючи до семирічної школи за десять кілометрів. Уявімо це дитя, яке за будь-якої погоди, не надто добре вдягнуте, чалапає бездоріжжям за знаннями… В якийсь момент батько Захар, відчуваючи всі зловісні зміни в державній політиці, наближення Голодомору, прийняв доречне рішення – разом з кількома односельцями поїхав на заробітки до Мелітополя. Індустріалізація, а точніше, мілітаризація СРСР вимагала робітничих рук. Батько влаштувався на завод, Іван закінчив профтехучилище і став непоганим токарем – якраз на порозі призовного віку. Непересічній людині нерідко наконовано багато дивного в житті. Зокрема, Івана Фесюна забирали до РСЧА… тричі. Цікавий штрих – наприкінці тридцятих років минулого століття рекрутів туди спрямовували вибірково, хоча й існувала загальна військова повинність. Причини такого явища вичерпно пояснив Віктор Суворов (псевдонім офіцера ГРУ Генштабу РА Володимира Різуна). Засуджений заочно в Радянському Союзі до страти за свої, здавалося б, суто наукові дослідження, цей українець, якого нині пильно охороняють в Англії від отруйної цікавості ФСБ Російської Федерації, написав свого часу скандальну книгу «Ледокол». Де обґрунтував, що Сталін, збираючись першим напасти на Німеччину, спеціально приберігав мобілізаційний потенціал СРСР до початку задуманої ним операції «Гроза». І саме ця квітуча молодь, що бурхливо поповнила ряди «нєпобєдімой і лєгєндарной» наприкінці 1940 і до 22 червня 1941 року, була практично повністю знищена в складі кадрової Червоної армії блискавичними наступальними діями вермахту – Гітлер випередив свого вчорашнього союзника на лічені тижні, розпочавши план «Барбароса». Отож на перших порах нашому герою пощастило просковзнути між скреготливими шестерінками людиновбивчих механізмів, уже запущених партнерами пакту Молотова-Рібентропа. Вийшло, що строкову службу він відбув у відносно мирний для радянських територій час – хоча вже й розгоралася Друга світова війна, палали Польща, Фінляндія… Повернувся до рідної Феськівки, одружився. Гадаю, вчительку молодших класів Наталію Іванівну, крім усього іншого, вабила залюбленість її обранця в рідне слово. Ще тоді, та й до глибокої старості, Іван Фесюн прекрасно знав українську

154

Лiтературний Чернiгiв

класику. Особливо тішився співомовками Степана Руданського, цитував напам’ять мало не всю «Енеїду» Івана Котляревського, не кажучи вже про Тараса Шевченка. Чого б, здавалося, бажати молодятам, чиє подружнє життя так добре налагоджувалося?.. О Боже. Як хотіли всі любити. Кохатися, сміятися, жаліти… А натомість – заграва над всім світом. І – вбиті, вбиті, вбиті, вбиті… Ці римовані рядки лише приблизно відображають початок страшного лихоліття. Зрозуміло, що навченого солдата-резервіста негайно покликали до війська – вдруге. Власне, забирали всіх підряд, але ті, хто вже мав армійський вишкіл, цінувалися найперше. Іван Фесюн навіть брав участь у виконанні особливого завдання – в складі спеціальної групи готував базу для партизанів недалеко від Корюківки. Хто ж міг подумати, що це матиме стосунок, хай і дуже віддалений, до найбільшої в історії Другої світової війни каральної операції гітлерівців та їх угорських посіпак проти мирного населення, загибелі тисяч і тисяч безневинних жителів… Тим більше, що події планетарного масштабу закручувалися навколо їхніх рядових учасників, немов жорна знавіснілого вітряка, анітрохи не звертаючи уваги на перемелювані зернята людських доль. Дещо подібне можемо спостерігати в нашому третьому тисячолітті на супутникових світлинах, які з позаземних висот фіксують колосальні вихори циклонів, що охоплюють неміряні території тієї ж Європи. Недарма одній з вирішальних своїх операцій німецькі генерали дали назву – «Тайфун». Але тоді, влітку сорок першого року минулого століття, страшна коловерть, до якої втрапив Іван, була з вогню і заліза і позначалася на картах вермахту, як Київський «кассельшлахт» – котел. Підрозділ, в якому намагалися вирватися з оточення Фесюн та його побратими, зіткнувся під Конотопом з танками групи «G», що поспішали замкнути кільце оточення. Ті, хто вижив, опинилися у майже безнадійному становищі. В оцей доленосний момент і виникла дивовижна колізія відповідальностей на різних рівнях. Доки генерал Михайло Кирпонос, командувач мільйонним угрупованням червоноармійців Південно-Західного фронту, над яким зависла страшна загроза броньованих «кліщів» від Гудеріана, прозваного власними підлеглими «хутким Гейнцем», та не менш знакового Евальда фон Клейста, – доки отой Герой Радянського Союзу сперечався з не менш видатними полководцями маршалом Семеном Тимошенком та власним начштабу генералом Василем Тупіковим, хто ж підпише наказ про відступ і відповідатиме перед Йосипом Сталіним, а в результаті німці захопили навколо Києва 665 тисяч військовополонених (абсолютний рекорд всіх війн усіх часів і народів. – Авт.) – рядовий Іван Фесюн ухвалив особисте стратегічне рішення. Манівцями вивів з оточення від Конотопа до Феськівки чотирьох однополчан, росіян-сибіряків, цілковито безпорадних за тих обставин. Можливо, цей кількасоткілометровий марш-кидок перетятою,

Люди і долі

155

послуговуючись топографічним жаргоном, місцевістю теж варто включити до підручників з тактики для військових вишів? А коли без жартів, які завше містять дрібку істини, то кинутих напризволяще високими командирами нетяг із несходимого краю за Уралом земляки й землячки Івана зустріли мов рідних. Вберегли від полону чи й смерті – ніхто, що істотно, не доніс у належні окупаційні інстанції. Одного, на прізвище, здається, Сергушов, навіть поженили, і дитина в цій інтернаціональній родині з’явилася… На жаль, вже майже перед приходом визволителів у 1943 році молодого батька розстріляли оскаженілі від поразок та партизанських наскоків карателі. Решта троє, разом зі своїм рятівником, негайно опинилися в лавах Червоної армії – Фесюн, неважко вирахувати, вже втретє. Для цих, аж надто досвідчених, новобранців знову настала точка біфуркації. Тобто, добре відомий дослідникам минувшини момент, коли розвиток подій може йти за дуже різними віхами – але ж, водночас, та сама історія умовного способу, злощасного «якби ж то…» – не знає. Жодної звістки від вцілілих «під німцем» росіян Іван надалі ніколи не отримав. І це наводить на прикрі роздуми. Адже більшу частину мобілізованих «під мітлу» з щойно очищених від загарбників територій спрямовували на форсування Дніпра. Нерідко без належної підготовки, а часом і без захисного обмундирування та навіть зброї. «В бою добудеш!» – цю фразу переказав мені дев’яносторічний Василь Балабатько, а почув її від свого односельця, який отримав серйозне поранення ще до початку того самого бою. Відтак, на відміну від більшості його учасників-«чорносвиточників», залишився живим – от і міркуй по тому про щастя і нещастя… І Балабатько, і його трохи старший побратим Микола Ющенко при зустрічі, організованій вже згаданим тодішнім менським міським головою Федором Івановичем, Фесюном-молодшим, розповіли багато достовірного. Особливо, що, розпочавши бойовий шлях з берегів Дніпра, перший завершив його в Австрії, а другий – аж у Маньчжурії. Микола Ющенко пригадував, як долав неміряний обшир головної української ріки поблизу Любеча в хиткому човні, під шаленим обстрілом, не вміючи… плавати. Але кого це хвилювало, якщо вождю всіх народів заманулося увійти в Київ до вікопомної дати – 7 листопада, й ані днем пізніше? Хто тих хлопців рахував? Особливо, що навіть до всього звиклий попихач Сталіна Микита Хрущов, і той отетерів, почувши від «маршала Побєди» Георгія Жукова власноручно потім записане – мовляв, чим більше ми цих хахлов утопимо в Дніпрі, тим менше їх доведеться потім депортувати до Сибіру! Але ж будемо оптимістами і припустимо, що оті троє сибірських хлопців, котрі вижили два роки в окупованій Феськівці і були забрані під одну гребінку з місцевими однолітками до переможного війська, таки повернулися за Урал. Тоді цікаво, що думають їхні нащадки про «фашістов», «бєндєровцев» тощо. І про похованих в Мені воїнів АТО, чиї надгробки якісь недолюдки

156

Лiтературний Чернiгiв

ще й намагалися спаплюжити… Та на часі повернутися до точки біфуркації і нашого героя. На війні, як на війні. Крім витратного матеріалу, за який завжди мали солдатів сталінські полководці, невимушено гативши гарматним м’ясом водні перепони й вимощуючи Іван Фесюн (у центрі) з братами Василем танкодоступні напрямки (на фото зліва) та Григорієм (чого варті вихваляння перед Бернардом Монтгомері того самого, не до ночі згаданого Жукова, як він посилав на мінні поля… піхоту, щоб вона своїми тілами проклала дорогу головним силам прориву. У британського генерала очі на лоба полізли…) – там гостро потрібні ще й фахівці найвищої кваліфікації для виконання особливих завдань. Це вже, що називається, поштучний асортимент. Бо нерідко величезна, напхана артилерією, танками, мінометами маса війська тижнями не могла зрушити з місця, доки відомий лише небагатьом посвяченим у таємниці війни неголений, замурзаний дядько не притягне на спині так званого «язика». І, бажано, не рядового. Що й траплялося робити Івану Фесюну – звісно, після того, як пройшов ретельний, багаторівневий відбір до армійської еліти. Саме такою незаперечно вважали спеціальну розвідувальну роту дивізійного підпорядкування. Недарма й сам генерал полюбляв, щоб ці спецпризначенці, ну, про всяк випадок, розташовувалися неподалік його похідної квартири – хоча, звісно, мав особисту охорону. Щоправда, сталася якось придибенція. Командир дивізії оселився в будинку заможного поляка, який мав невеличку пасіку. А вранці збентежений господар пожалівся шанованому гостю, що за ніч вулики… пощезли. При тому сторожа клялася розлюченому воєначальнику, що сном-духом нічого не відає. Оперативно-тактичну загадку викрили припухлі від бджолиних укусів фізіономії розвідників, які випадково потрапили на гнівні очі. Сцену, звісно, нормативною лексикою не переказати. Спецроту велено було негайно перемістити в сусіднє село. Але, охолонувши, генерал… всіх повернув. «Бо так і мене німці, замість вуликів, вкрадуть», – кинув спересердя начальнику своєї варти. На витівки цих відчайдухів, часом і набагато осудніші чи навіть підслідні, до чого ми ще доберемося, не випадково дивилися переважно крізь пальці. Адже то була не просто еліта. Вони належали до еліти смертників.

Люди і долі

157

Багато моторошних і, що гірко, достатньо переконливих речей написано й зафільмовано про втрати штрафних батальйонів. Діяння фронтових колег Івана Фесюна здебільшого подавалися й подаються в бравурних тонах – зухвалі наскоки, голлівудські єдиноборства, купи повержених супостатів, видерті з пащі всоте переважаючого ворога фатальні секрети третього райху… Так воно, до речі, й траплялося. І з Іваном Фесюном теж. Але це були епізоди, до яких віртуози війни місяцями йшли босоніж по лезу бритви, коли вдатися до поетичного образу того ж Володимира Висоцького. І це якщо доля таки зводила в одному місці й часі випадок, підготовлений найвищою фаховістю, точним розрахунком та ще й, безумовно, проблиском удачі. Вторинним уже відсвітом якого ставало, кажучи газетною мовою, сяйво орденів. А головним залишається факт, який чомусь не знаходимо серед звалищ навколовоєнної літератури – порівнювані втрати розвідувальних спецпідрозділів у рази перевищували відповідні показники штрафбатів. Між іншим… Однією з причин, що позитивно спрацювали під час відбору нашого героя до вже згаданої еліти, крім, звісно, інтелектуальних та фізичних даних, була його зовнішня схожість на відомого в тих вузьких колах, нещодавно загиблого професіонала з роздобутку «язиків» на ймення Олександр. Пізніше навіть траплялося, що отримував листи, адресовані й справді йому, Івану Фесюну, але текст починався: «Привіт, Сашко!..» Варто нагадати, що з грецької Олександр дослівно перекладається, як Захисник. Коли цю історію мені розповів Фесюн-молодший, виникло навіть містичне відчуття, навіяне переспівом відомих рядків: Мені здається часом, що солдати З кривавих не вернулися полів – Бо знали, вже їм рясту не топтати, Та й обернулися на білих журавлів… Справді, що ми знаємо про майбутнє безсмертної душі? Можливо, отой невідомий нам Сашко і дійсно обернувся на янгола-охоронця і супроводжував Івана всіяними уламками іржавого заліза своїми й чужими полями?.. Вочевидь роковані, невідворотні ситуації, з яких живим, а інколи й неушкодженим, виходив Іван, працюють на користь такої фантастичної версії. Взяти принаймні випадок, коли дивізія зупинилася перед укріпленнями ворога, захищеними до того ж невеликою, але дуже мочаруватою, з непрохідними через твань берегами річкою. В таких умовах наступати, та ще й не знаючи розташування вогневих точок противника, виглядало божевіллям. Розвідці лізти в незнайоме болото теж не випадало. Але вдарили морози, скували обмілини, залишивши лише вузенький, без криги поки що стри-

158

Лiтературний Чернiгiв

жень, і начальник розвідки з’єднання викликав підлеглих – у тому числі вже й досить авторитетного старшину Фесюна. – …Можна форсувати, – прозвучало остаточне рішення полковника. – Це ж на карті заплава не ширша олівця, – озвався старшина. – А насправді… Полковник тільки глипнув. Хлопці переглянулися. Могли дозволити собі таку вільність – обдумувати накази. Але виконувати їх треба неодмінно. І тому через кілька годин після початку вилазки з дванадцяти тертих і бувалих молодиків живим залишився один. Іван. …Річку перепливли човном. Та щойно виповзли на справді тривкий прибережний лід, їх накрили шквальним кулеметним вогнем. Німці настільки вірили в ефективність своєї вогневої засідки, що вважали убитими всіх. Були майже праві. Бо Фесюн залишився неушкодженим, і спершу здавалося, що єдиний вцілілий, крім нього, товариш – теж. Потроху відповзали вбік мимо німецьких траншей, аж напарник озвався, що зачепило – буцімто в ногу, неважко. Від перев’язки відмовився, мовляв, потім, сховаємось подалі… Але «потім» так і не настало. Невдовзі старшина мусив повернутися і зрозумів, що товариш мертвий. Сплив кров’ю. Не залишати своїх загиблих напризволяще – один із законів розвідки. Та повернутися через річку до своїх було неможливо. Важкувато уявити, як це йому вдалося, але до світанку Фесюн з охололим тілом на спині зумів обігнути німецькі позиції, знайти занедбаний хутір і поховати товариша. Кілька місцевих допомагали, хоча їм все не доходило – як це разом з героєм закопати в землю ще й непоганий кожух, ватяні штани та валянки? Схаменулися, коли Іван пересмикнув затвор автомата і пообіцяв ще й повернутися та перевірити стан могили… За два дні він таки примудрився вийти до своїх. Де й дізнався, що додому вже відправили «похоронку». Відомими лише фронтовому братству засобами встиг переслати через армійську пошту листа рідним, щоб не вірили. Пізніше з’ясувалося, що звістка живого дійшла, а от «похоронка» – ні. Він вкотре випередив посланця смерті. Але моторошні ігри з костомахою тривали. Характерна ситуація склалася навесні 1944 року на Волині. Командуванню край потрібний був «язик», але всі спроби розвідників просочитися крізь лінію фронту наштовхувалися на продуману німецьку оборону. Можна було, звісно, вдатися до так званої «розвідки боєм», але професіонали страх цього не полюбляли. Адже за красивим формулюванням поставала кривава істина – цілу роту, а то й батальйон старші командири кидали в атаку на невідомі позиції ворога винятково задля того, щоб у цій вогняній круговерті просковзнула в тил німцям група захвату. Втрати піхотинців, які сліпо наштовхувалися на замасковані кулеметні точки, невідомі мінні загородження, були, з точки

Люди і долі

159

зору колег Фесюна, несумірно великими – хоча керівництво переважно дотримувалося іншої думки. Отож розвідники, вже на межі відведеного «згори» часу, продовжували нишпорити в прифронтовій смузі, перевірили всі досяжні поселення, але… Єдине, що з’ясували – в одному з малолюдних хутірців щойно появилося троє дівчат. – Пішли знайомитись? – жваво запропонував один з молодших. – Мо’, й на мене якась, не найстрашніша, гляне… – хмикнув старшина. І раптом сяйнуло – а як же ці красуні проминули німецьких вартових? Спілкування з місцевими мешканками видалося плідним. І дуже швидко розвідники таки пробралися зарослими берегами непримітного потічка на територію, де окупанти почували себе безпечно, влаштували в селянській хаті засідку, і Фесюн, перебраний в цивільне, зіграв роль гостинного господаря перед офіцером та його ординарцем… За лічені хвилини останній лежав забитим, а старшина ніс на спині скрученого гостя. Супроводжуваний вогневим прикриттям товаришів – один із них загинув – і шаленою стріляниною гітлерівців, які запізніло, але стямилися. Лише здавши своїм «язика», котрий виявився говірким та обізнаним, Іван відчув себе зле. Костомаха передала черговий привіт – куля влучила зовсім недалеко від шийної артерії, котра в таких випадках спорожнюється навіть швидше за стегнову, як це сталося з його побратимом на крижаному березі… Лічені сантиметри, і обійшлося неважкою раною. Як тут не згадати повір’я, що побутували в їхньому елітному колі. Не голитися перед виходом на завдання, то само собою. Інше стосувалося трофеїв, які іноді перепадали після зухвалих вторгнень до чужинських траншей чи там бліндажів – їх слід було дарувати. Якось Івану дістався доволі коштовний, з вигадливим «боєм» годинник. Не довго думаючи, презентував диво іноземної механіки земляку з сусіднього до Феськівки села Городище, який служив у штаті дивізійного прокурора. Той, уздрівши в підлеглого цінну річ, невимушено її… відібрав. «Ах ти ж, пацюк конторський!..» – тільки й сказав, дізнавшись про те, Іван. Але ж у розвідників перехід від слів до дії миттєвий. Старшина увірвався розібратися до чиновного – цілий полковник! – клептомана, той намагався сховатися в службовому кабінеті, охорона боязко тупцювала навколо розгніваного Фесюна… Тут ще й наспів один з найближчих друзів Івана, татарин Гариф Камалієв – розмахуючи фінським ножем. Один із охоронців перелякано прикрився подушкою з прокурорського дивана – полетіло пір’я. А гарячий кримчанин вихопив усього-на-всього… протитанкову гранату, взявся за кільце й гукнув: «Однаково помирати!» …Тут неминучий авторський відступ. За сорок з гаком років особистих журналістських досліджень я достеменно переконався хіба що в одному. А саме – жоден учасник реальних бойових дій, починаючи від воїнів Другої світової, продовжуючи жертвами Афганістану й завершуючи добровольцями АТО, не терпить втручання в ті

160

Лiтературний Чернiгiв

дикі, запорогові спогади на межі життя і смерті, які зберігає десь на підсвідомих рівнях його зболена психіка. І тому більшість ме…му… перепрошую, мемуарних спогадів є виплодом квазілітературних зусиль тих, кому за службовим обов’язком належало поповнювати ті чи інші пропагандистські ніші. Але трапляються винятки, які сяють, підтверджуючи означене вище правило. Мов ті блискітки солі на сірій висохлій сорочці змореного косаря. Коли фронтовик, довірившись співрозмовнику, починає нарешті оповідати те, що було насправді. Такі моменти істини дорогоцінні. Тому наведена вище «прокурорська» історія, почута від батька Фесюном-молодшим, є дуже повчальною. До певної міри вона ще й розкриває особливості тодішніх фронтових понять. Справді, закони воєнного часу передбачали для двох розвідників жорстку кримінальну відповідальність. Але, схоже, той самий командир дивізії непогано розумів порівняльну цінність для свого з’єднання двох зухвальців з простенькими «личками» на погонах і обтяженого полковницькими зірками канцелярського щура. Тому предметом розслідування зрештою стало «псування державного майна» – отієї самої подушки. Затримали також черговий нагородний лист. Хоча Івану Фесюну, вже відзначеного вищими солдатськими нагородами, двома орденами Слави, це не видалося істотним. Можливо, його навіть більше роздратувала поведінка того самого Гарифа Камалійовича під час занять з черговим поповненням. Коли «старики» (згадаймо геніальний фільм Леоніда Бикова!), хотіли того чи ні, мусили «грати у війну», передаючи новачкам тонкощі своєї професії. Одна з них – своїх поранених слід негайно виносити. Камалієв, втомившись гасати грудкуватим полем, укотре кричав: «Я ранєн!», і старшина, сердито сопучи, тягнув його на спині з поля умовного «бою». Але в якийсь момент просто поволік за ноги. «Я же ранєн, мнє больно!» – зойкнув Гариф. «Та ні, інша ввідна надійшла – ти вбитий, тобі однаково…» – озирнувся Іван. Той жарт, не виключено, пригадався йому, коли через три з лишком десятиліття до Феськівки надійшов лист від юних слідопитів, земляків Гарифа Камалієва. Зверталися вже не до легендарного Сашка, а до Івана Захаровича – з проханням розповісти про долю односельця. Щоправда, адресували знову-таки віртуальному «Всеюну», та листоноша в кострубатих рядках розібрався. І Фесюн знову звертався пам’яттю до друга-сержанта. Похованого на польській землі, нагородженого орденом Червоного прапора, медаллю «За відвагу»… Стосовно власних нагород, то конторські, за його висловом, пацюки таки нашкодили. Надгризли Славу, хоч і металеву. Річ у тім, що, згідно зі статутом ордена, після третього ступеня присвоюється другий, затим перший – а вже повний кавалер шанувався чи не вище за Героя Радянського Союзу. Сталося так, що внаслідок, швидше всього, помилки якогось писаря Іван Фесюн отримав… дві Слави третього ступеня! А за відсутності ступеня

Люди і долі

161

другого перший, на який він повністю заслужив після чергових карколомних звитяг уже на Віслі, присвоїти не могли. Казуїстика на крові… Натомість отримав рідкісний тоді орден Великої Вітчизняної війни 1 ступеня. Лише 1955 року канцелярська помилка була виправлена. Але… Але ніколи він за тим не побивався. Хіба ж за відзнаки вболівав, коли з-під Берліна, власне, вже після Перемоги, в складі танкового десанту, куди брали добровільно, поспішав рятувати Прагу? Впасти з броні, зовсім не облаштованої для комфортного пересування, в гримкотливий сталево-гусеничний потік майже напевне означало загибель – і подібне траплялося протягом сотень кілометрів шаленого рейду… Але заслужені медалі «За взятие Берлина» та «За освобождение Праги» розвідник таки отримав. Як і купу нових, уже не смертовбивчих, а цілком життєвих вражень, провівши деякий час на теренах західної цивілізації, хоча й сплюндрованої страшним протистоянням двох диктаторів. Кажуть, що Сталін свого часу зробив лише дві помилки – показав Європі свою номенклатуру, а номенклатурі – Європу. Звісно, старшина Фесюн, хоча й належав до еліти смертників, до правлячої верхівки жодного стосунку не мав. Але кмітливості з предківськими генами всотав достатньо, щоб робити висновки. Настільки зрілі, що, випереджаючи далекі ще часи української незалежної євроінтеграції, іноді дозволяв собі обмовитись у невеличкій компанії: – Ех, от у чехів… Взяв би за руки дітей та й пішов туди жити. – То й ходімо, тату! – радісно смикав його маленький зовсім Федір Іванович. Про батькову реакцію на ті наполягання він чомусь не розповідає. Можливо, що такі балачки відбувалися ще задовго до 20 з’їзду КПРС і доленосної промови Микити Хрущова про культ особистості. Свою подальшу долю Іван Захарович вже обрав, і теж завдяки західному досвіду. Придивився до тамтешніх технологій бетонування і став незамінним на весь район майстром зі спорудження надійних погребів та колодязів. Для перших дуже важливо вивершити надійне склепіння, а з цегли це зробити під силу хіба що дуже кваліфікованому фахівцю – де їх набрати на Менщині? Тим часом засвоєні Фесюном-старшим у Німеччині та творчо задіяні в наших сільських умовах методики монолітного заливання цементної суміші творили чудеса. Та він ще й поширив свої «ноу-хау» на постачання господарств, колгоспів у тому числі, водою. Адже про буріння свердловин навіть для промислових потреб, не кажучи вже про дрібні побутові, мали тоді в «глибинці» вельми туманне уявлення. Вершиною побажань були глибокі колодязі, і то не з дерев’яним ненадійним зрубом, а бетонними кільцями. Тільки звідки ж їх узяти?.. …Коли я перечитував договори, де неодмінним виконавцем виступав І. З. Фесюн, впало в око формулювання саме про «виготовлення» отих самих ключових конструкцій для отримання води з глибокого джерела. Виявляється, кільця, які раніше можна було роздобути з великими зусиллями хіба

162

Лiтературний Чернiгiв

на спеціалізованих підприємствах, вчорашній розвідник навчився виливати самотужки – підглянувши деякі секрети на звільнених від нацистів територіях. Та ще й вніс власні вдосконалення. В усякому разі, приймальні комісії не раз підкреслювали, що вироби «від Фесюна» технологічно досконаліші та надійніші… заводських. Зайве, мабуть, пояснювати, що й копати колодязі, нерідко заглиблюючись під землю на чотириповерхову, щонайменше, глибину міг далеко не кожний. Адже, крім суто фізичної моці, копач мав володіти мало не потойбічними в очах довколишніх здібностями знайти місце, де неодмінно з’явиться вода. Фесюн-молодший пам’ятає деякі пояснення батька, і йому, та й іншим цікавим до напівзабутих таємниць, крім суто фізичних явищ, бачиться дещо властиве хіба козацьким характерникам. Та й справді, а чи під силу звичайній людині викопати, вже в зрілому вельми віці, близько чотирьохсот колодязів? Напевне, снаги Івану, немов міфічному Антею, додавала сама його незвичайна праця. Згадаймо, що древні філософи серед основ буття виділяли землю, воду, повітря й вогонь. Все це поєднувала його улюблена до схилу віку справа, в тому числі й вогонь небесний – світло зірок, яке навіть удень можна побачити з рукотворної колодязної глибини. Отож Іван Захарович не вважав за щось особливе випадок, коли в ті повоєнні часи трапилося на спір перенести в зубах добрячий мішок із зерном, та ще й покласти його тим же робом на воза. Останнє особливо шокувало сперечальника – мовляв, Іван міг би так і корову забрати, хто ж повірив би, аби не власні очі та свідки? На що вчорашній розвідник лише плечима знизав, звичними й до більших тягарів – «язики» теж тілисті траплялися. Щоправда, шия та жовна поболювали. …Оту бувальщину і пригадав охочий до дармової склянки односелець. У крамничці навіть виникло легеньке пожвавлення, коли Фесюн, лукаво усміхнувшись, буцімто пристав на умови. Але виклав їх так, що заводій мало не мусив виставлятися сам – бо ж не уточнив прилюдно, котрий мішок, з цукром чи без, має нести ветеран. Який не став наполягати на своєму праві. – Знай надалі різницю, – махнув рукою. – Між повним і порожнім. Узяв хліба і пішов. Звичайною сільською вулицею, яка вже ставала шляхом до вічності, подібно Чумацькому. В який вливається кожне життя, сповнене добра і любові, крізь які б шпичаки, включаючи й фронтову іржаву «колючку», не випадало йому протекти. Per aspera ad astra. Крізь терни до зірок. Ростислав МУСІЄНКО, член Національних спілок письменників та журналістів України, лауреат премій «Коронація слова», ім. Михайла Коцюбинського, м. Чернігів

Рецензії, критика

163

Літературний

Рецензії, критика ×ÅÐÍIÃIÂ

ЛЮДИ ЗІ СТРАХУ – СПРАВЖНЯ ТРАГЕДІЯ ТОТАЛІТАРНОЇ ДОБИ Луцюк Л. П. В’язень темряви. – Чернігів : Десна Поліграф, 2020. – 200 с. Перші новели та оповідання Леоніда Луцюка, оприлюднені на сторінках районної та обласної періодики Чернігівщини, були позначені печаттю автобіографізму. Зрештою, нічого поганого в цьому немає, так починали сходження на літературний Олімп майже усі письменники світу: від опису конкретного факту, здебільшого приємного і дорогого авторові як пам’ять про зустріч із непересічною у певному сенсі особистістю, однак малоцікавого для читача. Згодом під пером талановитого вчителя фізики, який до того ж захоплюється малюванням, всі оповідки, взяті з його життя, набули непідробного літературного статусу в невеличких книжечках «Проза, поезія» (2008), «Мости» (2009) «Срібні дзвони» (2013) та «Букет польових квітів» (2017). І ось у ювілейний для письменника рік – нова зустріч, цього разу з романом «В’язень темряви», присвяченим дуже непростій темі з нашої минувшини – темі людини зі страху, дезертирства. У читача твору мимоволі з’являється спокуса припустити, що в точному і свіжому прозовому малюнку з воєнної та повоєнної доби якоюсь мірою знову відбився особистий досвід письменника, його перебування на фронті і спілкування з реальними прототипами дезертира Арсена Стасюка. Однак це не так: автор «В’язня темряви» народився у післявоєнну добу. Отже, все визначив талант прозаїка, здатність увібрати в себе з найбільшою загущеністю згадки і розповіді очевидців, вміння побачити світ очима і серцем інших людей. Тема дезертирства уже неодноразово розроблялась як зарубіжними,

164

Лiтературний Чернiгiв

так і українськими авторами. Чи не першим у світовому мистецтві до неї звернувся французький композитор П’єр Олександр Монсіне. Його комічна опера «Дезертир», лібрето до якої написав Мішель-Жан Сєден, побачила вогні рампи 6 березня 1769 року в Парижі. Сюжет опери доволі традиційний, не ускладнений карколомними фабульними перипетіями. Солдат Алекс заручений з Луїзою, яка морочить йому голову, вдаючи, що нібито збирається вийти заміж за Бертрана. Закоханий Алекс потрапляє на гачок і в розпачі тікає з армії. Його схопили і кинули до в’язниці – чекати страти. Луїза іде до короля, просить помилувати Алекса. Врешті-решт, усе закінчилося добре, коли король особисто звільнив Алекса. У 1785 р. Жан Доберваль на музику опери поставив однойменний балет, і відтоді твір Монсіне, ідентифікований в жанрових формах двох близькоспоріднених видів мистецтва, продовжує своє трагікомічне втілення на сценах найвідоміших європейських театрів, а надто в Німеччині. Тема порятунку в останню мить перед стратою того чи іншого персонажа вплинула на становлення так званої опери порятунку. Головним героєм романтичної поеми М. Лермонтова «Утікач» також є дезертир: Гарун бежал быстрее лани, Быстрей, чем заяц от орла, Бежал он в страхе с поля брани, Где кровь черкесская текла; Отец и два родные братья За честь и вольность там легли, И под пятой у супостата Лежат их головы в пыли… Гарунові відмовились надати прихисток і його вірний друг, і наречена, і навіть рідна матір через те, що він злякався і втік з поля битви, не помстився ворогам за смерть батька і двох своїх братів. Не витримавши ганьби, дезертир покінчив життя самогубством. Однак і після безславної смерті тінь Гаруна блукає в горах і донині, утікаючи від людського ока

Рецензії, критика

165

під покровом туману, як раніше він сам утікав від меча. Підзаголовок твору – «гірська легенда» вказує на зв’язок твору М. Лермонтова з кавказьким фольклором. Черкеська пісня про юнака, що повернувся в рідний аул з походу проти росіян, в якому загинули його товариші (за зраду був покараний вигнанням з країни), згадується в книзі Тетбу де Маріньї «Подорож в Черкесію» (Брюсель, 1821). Розробляв тему дезертирства і український письменник Ю. Федькович, колишній офіцер цісарського війська, зокрема у багатьох поезіях та реалістичних поемах «Новобранчик» і «Дезертир», у новелі «Стефан Славич» та кількох інших творах. З дезертирами зустрічається і головний герой сатиричного роману Я. Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка» та ще й отримує від них окраєць хліба на дорогу. Вояк дев’яносто третього полку, Швейк у пошуках свого командира – обер-лейтенанта блукав усю ніч і тільки біля Путима вирішив перепочити в стогу соломи, де, зрештою, і відбулась згадана вище зустріч літературних персонажів. Життя дезертира Корнія Дізіка стало також предметом спостереження в імпресіоністичній новелі «В житах» українського прозаїка Григорія Косинки. Всепланетарна трагедія Першої, а згодом і Другої світових війн спонукала кожного, хто фізично вижив, по-іншому подивитися на явища і процеси, що відбувались на фронтах у Європі і на теренах інших континентів, зрештою, переосмислити власну духовну шкалу цінностей на користь вічних святинь – Віри, Любові, Надії, Добротворення. Проблема антиприродного існування людини на війні, а разом із тим і болюче питання дезертирства тією чи іншою мірою зачеплені у творах «Спір про товариша Грішу» С. Цвейга, «Вогонь» та «Ясність» А. Барбюса, «Жовтий Кром» О. Хакслі, «На Західному фронті без змін», «Повернення» і «Три товариші» Е.-М. Ремарка, в романах Е. Хемінгвея, в «лейтенантській» прозі В. Некрасова, Ю. Бондарева, Б. Васильєва та багатьох інших митців. Український письменник Р. Андріяшик у соціально-психологічному романі «Люди зі страху» вперше в світовій літературі розробив екзистенційну концепцію страху – перед соціальним та національним гнобленням, нівеляцією особистості під тиском тоталітарного режиму, страху перед власною незахищеністю та безпорадністю в суперечливому світі з його постійним протиборством добра і зла. Проблема людей зі страху стала однією з центральних у його творчості. Такого концептуального бачення і художнього осмислення героїв, представників так званого втраченого покоління, не запропонував жодний західний літератор. Люди зі страху не можуть творити історію.

166

Лiтературний Чернiгiв

Проблему дезертирства і ширше – моральної зради Вітчизні не обійшов увагою і білоруський прозаїк В. Биков. Так чи інакше вона порушена митцем чи не в усіх його романах і повістях про Другу світову війну. Зокрема, філософська повість «Сотников» не закінчується зі смертю головного героя. Письменникові важливо було показати шлях моральних мук, яким проходить людина, по суті, змертвіла вже тоді, коли дозволила собі зраду. Саме Рибак, живий, а не Сотников, що мужньо прийняв смерть, повинен усе своє подальше фізичне існування розплачуватися за ганебний вчинок, а це, ймовірно, набагато страшніше смерті – ось до якого висновку приводить В. Биков читачів. Ця проблема виникає завжди, як тільки мова заходить про необхідність збереження вірності своїм моральним принципам у ситуації, коли простіше від них відректися. А тому вона вічна. Дезертиром вважають і рядового бійця Червоної армії, головного героя роману-анекдоту В. Войновича «Життя та незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», хоча насправді він сумлінно виконував свій солдатський обов’язок: охороняв літак, що зазнав аварії в селі Червоному, за десятки кілометрів від місця дислокації авіаполку. З початком війни сталінського СРСР з нацистською Німеччиною про рядового Чонкіна просто забули. Трагедія дезертира Андрія Гуськова стала епіцентром дослідження і в повісті-пересторозі В. Распутіна «Живи і пам’ятай». Герой твору пройшов випробування війною, не раз поранений, контужений. Але, виписавшись із госпіталю, Андрій відправляється не у свою військову частину, а злодійкувато пробирається в рідне село, стає дезертиром. У міфологічній повісті киргизького письменника Чингіза Айтматова «Обличчям до обличчя» чоловік головної дійової особи – дезертир, що спричиняє її безкінечні роздуми, сумніви, розчарування, прагнення розібратися в своїх суперечливих почуттях до близької їй людини. Як бачимо, жанрова типологія творів про дезертира, не кажучи вже про типологію ідейно-тематичну, сюжетно-образну чи, скажімо, ідіостилістичну, в зарубіжному і вітчизняному мистецтві досить розмаїта: комічна опера, трагікомічний балет, романтична поема, реалістична поема, імпресіоністична новела, сатиричний роман, соціально-психологічний роман, філософська повість, роман-анекдот, повість-пересторога, міфологічна повість тощо. Однак «В’язень темряви» Леоніда Луцюка прикметний не стільки жанровою новацією чи оригінальністю вирішення традиційної вже на сьогодні теми в руслі комічного (іронічного, сатиричного, саркастичного, гротескного), драматичного або трагічного дискурсів, скільки вмінням

Рецензії, критика

167

заінтригувати читача, тримати його в напрузі упродовж усього калейдоскопу подій – відчуттям того, що все це відбувається безпосередньо з тобою. Читач справді «вже занудьгувався за реалістичними картинками, йому надокучили химери чи фантасмагорії», як сказано в анотації до другої книжки письменника «Мости». Стильовою домінантою твору Леоніда Луцюка є лірико-трагічна тональність. За нею відкривається широкий романний простір, у якому розкриття внутрішніх імпульсів, особливостей психіки героя руйнує псевдоепічну цілісність світу. Специфічний фабульний матеріал для роману «В’язень темряви» дала Леонідові Луцюкові тоталітарна дійсність періоду Другої світової війни та повоєнного часу. Дезертирство було досить поширеним явищем у сталінській армії, особливо в червні-липні 1941 року, одразу після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Варто нагадати, що Й. Сталін, самоусунувшись від керівництва державою, перебуваючи у повній душевній прострації в перші дні й тижні після початку війни, виявився найтитулованішим дезертиром на теренах радянської імперії, вибудуваної генералісимусом на покорі і страхові заляканих мало не до смерті «вірнопідданих» громадян. Сюжет роману однолінійний і концентричний, тобто події у творі розвиваються в причинно-наслідкових зв’язках. Наявні всі сюжетні компоненти: пролог, експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка та епілог. Загалом сюжет розгортається з глибокою психологічною напруженістю, психологічними нюансами в душах героїв, за допомогою яких простежуються етапи деградації дезертира Арсена Тасюка, його прагнення будь-якою ціною фізично уціліти і, зрештою, подолати свій страх та вийти до людей. Якщо боягузові не вдалося судити себе на жертовнику власної совісті, то нехай це зроблять інші. Справжньою трагедією зображено у творі понівечене людське життя. Гнітюча атмосфера тоталітарної радянської дійсності другої половини 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст., що так яскраво постає перед читачем зі сторінок роману, з документів зізнань і слідств безневинно засуджених українців, з різноманітних інформаційних матеріалів, уведених автором в тканину твору, вражає. Це своєрідні «послання у вічність»: вони зафіксували для нащадків об’єктивне відображення сталінського виру беззаконня, в епіцентрі якого опинився увесь український народ. Ось чому нині ми повинні піклуватись про дбайливе збереження подібних реліквій доби і колись «досягнемо такого ступеня духовного розвитку, що видамо ці документи, як тепер видаємо класику, бо саме в дусі її благородства і людяності все це написане» (Г. Вервес).

168

Лiтературний Чернiгiв

Поділяю згадану тезу авторитетного літературознавця, тим паче, що в зарубіжній науці про письменство давно вже оприлюднені історії літератури, які не обмежуються тим, що звичайно прийнято називати художньою словесністю. Для прикладу пошлюсь на «Cambridge History of European Literature» («Історію європейської літератури») в чотирнадцяти томах, видану в Кембріджі в 1907–1918 роках. У цій праці, поряд з письменством, бачимо науку й філософію, політику й економіку, парламентську красномовність і релігійні брошури, вуличні пісеньки, звіти про спорт, аж до домашніх нотаток, кулінарних рецептів і правил добропорядних манер, і, звичайно ж, приватні листи, щоденники пересічних громадян. Якщо в такому доборі і є певний перегин, то його, на мій погляд, виправдано, оскільки широко і яскраво відтворено літературну панораму кожної епохи. Отож і роман Леоніда Луцюка, що увібрав, мов губка, і спогади очевидців описаних у творі подій, і автобіографічні свідчення самого письменника про шкільні роки нібито Арсена Тасюка та його (своїх) однокласників (недаремно ж Г. Флобер щиро зізнавався, що Емма Боварі – це і він сам), і інформаційні довідки з інтернет-ресурсів, зокрема матеріалів «Вікіпедії» та багатьох інших джерел, – все це доповнює наше уявлення про життя українського народу тоталітарної доби. Письменник наділяє Арсена Тасюка ідеєю так званого «українського дводушшя» – у ньому поєднано душу тираноборця, риси прометеївського типу, але й душу невільника, раба, бранця темряви, усього чорного, що заважає людині бути власне людиною. Як все це актуально для нашого сьогодення. Цікаво написаний твір Леоніда Луцюка дарує сучасному читачеві вічну красу рідної землі, безмежну щедрість душі українського народу, серце якого завжди відкрите для добра, всепрощення і любові, наділяє кожну особистість відчуттям планетарної відповідальності за завтрашній день усього людства, причетністю до творення кращого майбутнього для прийдешніх поколінь. Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ

Рецензії, критика

169

ДЕ ГУЛЯВ КОЗАК ПРУЧАЙ Пора б і вам дізнатися. А для цього… Саме під такою назвою вийшла у світ нова книга українського письменника і журналіста Анатолія Шкуліпи. Це – художньо-публіцистичний нарис про один із мальовничих куточків України, невеличкий поліський хутірець Пручаї, що на сході Прилуччини. Пручаї – «мала» батьківщина письменника. І саме чарівна природа рідного краю сформувала у Анатолія тонке відчуття краси, неперевершену пісенну ліричність, а ще – образне сприйняття світу. Праця на землі дозволила зрозуміти одвічну хліборобську філософію – філософію Правди, а люди, які оточували його з дитинства, вплинули на формування характеру, на життєву позицію, дозволили сформувати письменницьке кредо – жити й писати по совісті. Актуальність цієї книги важко перецінити. Бо це не лише розповідь про окремо взятий хутірець, це – повість про долю України. Скільки таких вимираючих хуторів засіяно на теренах нашої поруйнованої і нещадно розкраденої України!.. Колись родючі поля і неперевершеної краси гаї зманювали на ці землі гордих і мужніх козаків-запорожців, і вони оселялися тут, обростали родинами, ставали добрими господарями, годуючи не лише себе, але й добру половину Європи. І множилися на зелених пагорбах мальовничі хутори… І розквітала матінка Україна… А далі – немов би зурочили! Російський царат, більшовицька влада, недолугі власні партійні керівники зробили все, щоб знищити українське село, завбачливо заклавши під нього міну уповільненої дії. І зачерствіла земля, зарясніла бур’янами, а що головне – зачерствіла хліборобська душа, закам’яніло людське серце. І збайдужіло воно насамперед до землі, яка безліч разів рятувала народ у скрутну годину, витягувала з прірви понівечені родини, а разом із ними – і всю Україну. І ось тепер ці землі хочуть розпродати… Кому? Чи не газпромівським зайдам?..

Лiтературний Чернiгiв

170

Актуальність нової книги Анатолія Шкуліпи не викликає сумніву. На часі вона, дуже дохідлива й різноманітна у своєму викладі, а тому – ще дужче потрібна. Бо, на щастя, ще не до кінця звелися в Україні справжні господарі, не обірвалася пуповина завзятої працьовитості й відповідальності. Відтак і подумалося: якби кожен із трьох тисяч українських письменників написав книгу про свою «малу» батьківщину, ми б створили нову, правдиву, незаангажовану історію України, цілу галерею живих, неперебутних образів і характерів… Тільки тут письменницького хисту мало, необхідно ще й любляче серце… Таке, як у Анатолія Шкуліпи. Адже він описав свій хутірець від хати до хати, від родини до родини, від хвіртки до хвіртки, звільнивши від надокучливого бур’яну оте глибоке коріння, яке має проростати й далі, радуючи світ рясними сходами… Сходами прийдешніх поколінь, бо ця книга не стільки про минуле, як задля майбутнього. Це ж треба було помітити!.. Де жити… У пазусі Бога – і небо, й дорога. У пазусі Бога – впритул і здаля – Не просто теплінь, а душевна знемога… У пазусі Бога – забута земля. А колись же… Здається, зовсім недавно, якщо вимірювати авторовою пам’яттю і перекладати все те на відрізки пережитого, безліч разів переміряного дитячими ногами… У книзі багато родзинок… От, наприклад, Самиха, звичайна хутірська жінка, засмикана зусібіч роботою і власними негараздами… У житті вона – Марія Омелянівна Федорченко, співунка – заслухаєшся, а от Самиха… Як влучно і всеосяжно для переважної більшості жінок України охрестили її пручаяни!.. Можна роман написати про долю таких жінок – на конкретному прикладі оцієї Самихи… Або дві рідні сестри Марта і Ганна Вікторівни – у заміжжі Вербняк і Маснуха… Обом їм судилося в нелегкому житті переступити рубіж у сто років!.. Чи не показник колосальних можливостей природи в Пручаях?.. Бо й ще одна жінка в хуторі – Мотрушка, як її називали, а за документами – Мотрона Гнатівна Федорченко, їхня сусідка, яка до ста літ не дотягнула лише місяць… Благодатний край… А який вдумливий і далекоглядний бригадир був у хуторі – Григорій

Рецензії, критика

171

Іванович Маснуха, через університети якого весело, зате досить успішно проходили без винятку всі хутірські хлопчаки… Пасли коней і телят, годували шовкуни, возили воду бочонком і для косарів у жнивну пору, і для жінок у рільничих ланках… Тому й виросли беручкими до роботи й відповідальними на всіх ділянках, куди пізніше приганяли їх житейські клопоти. Маленький Толя (у майбутньому – письменник) встигав багатьом голови заморочити… І, що відрадно, його не проганяли, а розмовляли, як рівний із рівним… Особливо – дід Коністрат (за документами – Калістрат Сидорович Вербняк, рядовий трьох воєн) чи його дружина – Марта Вікторівна… Спогади про їхніх горобців і сливу – то взагалі такий щем для душі, що й не передати сповна, який би ти майстерним оповідачем не вдався. До речі, саме такі хутори й виколихували не байдужих людей, здатних не лише помітити чи поспівчувати, а й доводити справу до кінця. Автор максимально використав спогади земляків, разом із ними проникнувши світлим тунелем далеко назад – аж у своє дитинство і юність. Мудрі вислови й щоденні клопоти діда Йовхима – глухонімого невтомного трудівника Юхима Гнатовича Федорченка, дядька Павла – конюха Павла Андріяновича Федорченка, хрещеного – Миколи Михайловича Коваленка, дядька (чоловіка батькової сестри) – Григорія Степановича Хорунжого, бригадира тракторної бригади (двоюрідного батькового брата) – Михайла Федотовича Чижика, кузника – хутірського коваля Миколи Антоновича Харченка… Спілкування з роботящими жінками – Софією Федорівною Федорченко, Ганною Олександрівною Вербняк, Катериною Василівною Яниною, Ольгою Григорівною Вересочею, Катериною Миколаївною Гаврись… Це завжди було святом душі для вразливого хлопця, хоч ніхто про це й не здогадувався… Бо він не любив розкидатися словами, все занотовував у пам’яті… До кращих часів… Коли написалася, врешті, книжка… І, на жаль, до гірших часів… Коли всі ті люди відійшли у засвіти… Саме тут хочеться сказати добре слово про головного винуватця написання й виходу цієї книги. Якби не він, багато чого так би і вмерло. Разом з Анатолієм Григоровичем, бо вхолосту він би не взявся працювати, так би мовити, в шухляду. Адже там у нього й так із десяток добротних книг… І п’єс, і повісті, й широкоформатного глибокоісторичного роману (про період, про який іще ніхто не писав), і публіцистики, й пісень (разом із музикою), і, звичайно ж, його незрадливої поезії. У книзі скупо зазначено, що видання здійснене з ініціативи й при фінансовій підтримці підприємця Володимира Повха. Але автор ставить його на перше місце!.. Поперед себе… Так і фотографії на форзаці розміщені. Спонсор і автор. Чим міцніший фундамент, тим добротніший будинок… І тим надійніше він стоїть.

Лiтературний Чернiгiв

172

Володимир Миколайович – людина не байдужа, а головне – реально мисляча… Він би із задоволенням уклав кошти, які витратив на видання книги, в якусь свою подорож… Уже багато країн об’їздив… На полювання, риболовлю чи й просто – на екскурсію… Аж ні!.. Не поскупився, як багато хто із «імущих»… Не пропив і не проїв, не прогуляв і не протринькав чортзна-де і чортзна з ким, а взяв – і залишив по собі пам’ятник… Щоб і далекі нащадки причастилися цією мальовничою красою. Його незабутніми Пручаями, колискою козаків і солов’їв. Він зробив посильний внесок у майбутнє!.. Адже ті, хто візьме до рук цю ошатну книгу, завтра будуть вершити долю нової України!.. Землі, яка в серці кожного із нас. Колись і Володине дитинство помелькало босими п’ятами в Пручаях… І хоч народився він у Прилуках, пізнавав ази життя в бабусі, татової мами, до якої досить часто приїздив, надто – на канікули… Незчувся, як і прикипів серцем до цієї краси… Через луки і левади, Через хвилі навпростець Очманіння – до упаду То у небо, то в чебрець. Нам би заздрили швейцарці, Щоб хоч раз тут побули!.. А якби іще й по чарці, Де вгинаються столи… То й Швейцарію б забули У поліському раю. Вмить би фази перемкнули На Швейцарію мою! Не випадково ж Пручаї так і нарекли в народі: українською Швейцарією… Справді нерукотворна краса. Пан Володимир має бізнес на Харківщині, де мешкає вже давно, проте серце його завжди тут, це відчувається. Варто добре слово сказати й на адресу видавця – Василя Васильовича Лук’яненка, випускника Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Певен, що колись, взявши до рук книгу Анатолія Шкуліпи «Де гуляв козак Пручай», і про нього казатимуть із пошаною, як про відомих видавців-попередників… Бо він таки вклав душу у видання цієї книги.

Рецензії, критика

173

А заодно – це й висока марка честі ніжинського видавництва «Орхідея», творіння рук і винахідливості приватного підприємця Василя Лук’яненка. Адже в такій складній економічній ситуації, в якій перебуває вся Україна, творити прекрасне не так то й просто. А видання й справді заманливе… І рідкісне, бо малим накладом здійснене. Цупку обкладинку, на тлі мальовничих Пручаїв, прикрашає картина відомого українського художника Миколи Івасюка «Козак з дівчиною біля криниці». Дивина! Картина написана століття тому… На далекому заході України… А наче з Пручаїв списана, як каже автор книги… Із отого самого козака Пручая, засновника хутора… От що значить майстерність! А поки що… На хуторі і тінь не промайне, Не хльосне навіть звук серед дороги. Та все ж не дочекається мене Ота печаль між радості й тривоги. Повністю розділяю її… Разом із прекрасним тріумвіратом – у складі автора, спонсора й видавця. Доречно нагадати походження цього давнього і не всім зрозумілого слова… Укладення тріумвірату стало, як казали в древньому Римі, «союзом слави Помпея, грошей Красса і розуму Цезаря». Разом вони змогли провести ряд важливих для себе рішень. Точнісінько так само, як нині зробили Анатолій Шкуліпа, Володимир Повх і Василь Лук’яненко. Олександр ЗАБАРНИЙ, доцент кафедри української літератури та журналістики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

Лiтературний Чернiгiв

174

У Німеччині, в престижній серії «Золоте руно», побачила світ нова книга віршів «Гріх любити неталановито!» відомого українського поета Сергія Дзюби. Німецькою мовою поезії українця переклав і видав знаний німецький поет, драматург, громадський діяч Генріх Дік. Книга вже з’явилася на Амазоні (Amazon. com – найбільша у світі за обігом компанія, що продає товари і послуги через Інтернет, зокрема книги) та на порталі німецького видавництва. Наразі це – 90 книжка Сергія Дзюби, присвячена, як і всі попередні, його дружині Тетяні. Першим на цю книгу відгукнувся відомий німецький письменник, член Німецького ПЕН-клубу Фолькер Маасен (Volker Maaßen).

«ГРІХ ЛЮБИТИ НЕТАЛАНОВИТО!» Уже тільки за таку оригінальну назву своєї книги вибраних віршів український поет Сергій Дзюба заслуговує почесного місця на поетичному Олімпі. Хоч, як справедливо заявляє автор, гріх узагалі жити без кохання: На віях – осінь, в косах – перший сніг, А очі прагнуть молодого літа… Хотіти – гріх, і не любити – гріх, І гріх любити неталановито! У цій парадоксальній фразі, яка стала крилатою, дякуючи віршу Сергія Дзюби, є чарівна невизначеність. Яскравий, проникливий, глибокий поетичний образ умить запам’ятовується і не залишає нікого байдужим. Бо тут є над чим міркувати… Чи потрібно соромитися справжнього, великого кохання?! А ось – ще один несподіваний вірш: Вертатись в рай прийшла надія вам – Прадавній гріх спокутували вже ви? Шкода, до цього не дожив Адам, Який умів лиш дорікати Єві. Здавалося б, така неймовірна та щаслива, – заповітна мрія багатьох поколінь землян! Тільки ми, люди, виявилися наразі до неї не готовими. Хтось Божий знак і так, і сяк крутив, І в’яли лиця від небес розквітлих… Ви чули, люди? Змовкли щось кроти: Не заблукати б у яскравім світлі!

Рецензії, критика

175

Потрібно наважитися, доки Всевишній узагалі не передумав. Проте час летить, а людство втрачає такий довгоочікуваний, безцінний шанс: Той рай міг подорожчати, мов газ, Чи спокусити на нові провини… Не сміли глянуть на жінок мужчини, І червоніли янголи – за вас. Ось такий вражаючий фінал. Янголам за нас – соромно. А людям?.. Так, поет уміє кохати. І це прекрасне, чарівне, щире почуття – настільки безмежне! Це – таке пристрасне й водночас ніжне кохання до її величності Жінки; дуже зворушлива, турботлива любов до батьків і близьких; радісна, трепетна, поетична любов до всієї нашої природи – до саду, гаю, діброви, буквально до кожної травинки! Ти відпускаєш мене до неба, і я відчуваю неймовірну полегкість: у кожну квітку, над якою пролітаю, закохуюся, і кожна травинка мені небом пахне! Такі чарівно вишукано-витончені рядки можна назвати еротичними, дивовижними, ліричними фантазіями. І одразу ж, в інших строфах вірша, – метафорична сила любові: Я – Твоя половинка, яка п’яніє від свободи, бо знає, що обов’язково повернеться до маленької пустотливої дівчинки – ген там, унизу, щоб лагідно пригорнутися до Твоїх ніг. Я знаю – Ти пишаєшся мною, як справжнім чоловіком!

Лiтературний Чернiгiв

176 Адже не кожна, навіть дуже вродлива, жінка має власного паперового змія.

У сонячної, життєствердної поезії Сергія – своя магічна аура... А блискучий гумор та дотепну іронію автора можна порівняти з незабутніми комедіями видатного давньогрецького драматурга Аристофана. Оскільки людина стала занадто самостійною і сильною для богів, її розділено на дві половини, які впродовж земного життя увесь час прагнуть знайти одна одну. Ось як про це проникливо пише сучасний український поет Сергій Дзюба: *** Ти давно не поїхала в місто своїх буковин І для мене народжуєш зорі, веселки та квіти, – Відчуваю Тебе, ніби магму підземних глибин, Як полеглий вояк, на холодному полі зігрітий. Це – неначе спіймати навпомацки скарб-горизонт: Хай зав’язані очі – довірливо бігти за небом! Може, істина в жінці? Ми просто не знаємо код: Доросли до вина, а потрібно було – і до Тебе. Забери мене в мандри на справжнім своїм кораблі – Ми весну іще знайдемо, ніби жадану дитину… Ти давно у дорозі – на іншому боці землі, І болить від любові фантомна моя половина! Українець Сергій Дзюба, як і легендарний Аристофан, майстерно говорить про таємниці, красу та вразливість таких начебто «досконалих» сузір’їв. Тож галактики і небеса – персонажі багатьох його віршів. Пречиста осінь, твій опальний друг Цю старість приміряє лицемірно… Одна метагалактика – покірна: Космічний біль і безкінечний круг. Чи от в іншій прекрасній поезії із зіркового циклу «Туди, де сльози Фаетона…»: Наші планети думають про різні орбіти…

Рецензії, критика

177

Це – з ліричного діалогу «мудрого», дорослого автора з собою – чистою, невинною дитиною. І тоді, пронизаний космосом, на крихітній рубіновій планеті побачив своє дитинство – Чорнявого хлопчика, який міцно притискав до грудей мої мрії. Хлопчик розпізнає якусь нещирість і відповідає, не лукавлячи, собі – постарілому: У тебе – пожмакана посмішка і нестерпно дорослі очі… Я не хочу бути з тобою! Поет відчуває себе частиною всесвіту. Йому не вистачає гармонії в недосконалому світі людей. Однак його рятує цілюще диво любові. І навіть наближення старості втрачає загрозу, якщо ти – по-справжньому молодий душею і талановито кохаєш! Фізична смерть для поета – вже не страшна: Колись я напишу останнього вірша і не доживу до старості: впаду собі на дорогу осіннім листям і мені буде легко. Не хвилюйся. Я все одно прийду на побачення з Тобою, зваблений тоненькою свічкою у храмі… Як бачите, Сергій Дзюба – не тільки чудовий, сильний поет, але й ори-

Лiтературний Чернiгiв

178

гінальний філософ. Адже у нього – власне, дивовижно парадоксальне та метафоричне мислення, не менш цікаве, ніж славетні афоризми Евкліда: Одного разу двічі я ввійшов у одну й ту ж річку, щоб назавжди розчинитися в її тілі… А закінчити свою рецензію на нову книжку Сергія Дзюби я хочу віршем, який для мене символізує високий поетичний талант автора з України: *** В одній країні заборонили сніг, Та він все одно мережив Вікна, віти і вії. Тільки ми говорили, Що снігу немає. А він приходив і малював нас, Яких не було, – Цей дивний, юродивий сніг. Фолькер МААСЕН (Volker Maaßen), поет, прозаїк, член ПЕН-клубу Німеччини Фолькер Маасен народився 1943 року в Бреслау. Вивчав психологію та медицину в Кілі й Гейдельберзі. Працював понад сорок років лікарем у Ганновері, Берліні, Мюнхені та Гамбурзі. Дружить із багатьма відомими письменниками. Серед його вчителів у літературі – Роберт Герхард. Ф. Маасен – автор п’яти резонансних книжок веселих оповідань та п’яти збірок гумористично-сатиричних і філософських віршів. Його твори надруковані в багатьох антологіях Німеччини. Член ПЕН-клубу Німеччини. Провідний редактор і член журі «Групи – 48», яка проводить конкурси поезії та прози для авторів, котрі пишуть німецькою мовою.

Рецензії, критика

179

ЗАЛЮБЛЕНИЙ У ДРЕВНІЙ ГРАД… Забарний О. В. Ніжин – кам’яна квітка українського бароко. Нариси. – Ніжин: Видавець ПП. Лисенко М. М., 2020. –128 с. Ніжин – кам’яна квітка українського бароко… Саме під такою назвою вийшла у світ нова книга українського вченого-філолога і письменника Олександра Вадимовича Забарного. Книга побачила світ у Ніжині, у видавництві ПП М. М. Лисенка, напередодні оголошення карантину. Проте встигла таки потрапити на полицю книжкового магазину і знайти свого вдячного читача. А в години самоізоляції часу для її прочитання вистачало… Що ж нового розповів письменник у своїй книзі? У передмові своєї книги Олександр Вадимович пише: «Ця книга про храми Ніжина – унікальні архітектурні пам’ятки, які ввібрали в себе відгомін віків, історію та мистецьку палітру Поліського краю. Наше видання не претендує на глибоке наукове дослідження, це скоріше публіцистичні замальовки мандрівника, який палко закоханий у рідний край, рідне місто». Нова книга Олександра Забарного – це перша книга автора на царині краєзнавства. Вона по-художньому захоплююча, науково обґрунтована, логічно завершена і чудово ілюстрована. У оформленні видання взяли участь чи не всі кращі фотохудожники Ніжина: Валерій Кичко, Ігор Волосянкін, Сергій Ковальов, Олександр Бойко, Вікторія Дороган, Михайло Михайленко, Валерій Фінкельштерн. Їхні світлини промовисто ілюструють унікальність і мистецьку самобутність храмів міста. Але хочу зауважити: якою б оригінальною не була світлина, у дійсності об’єкт завжди привабливіший, бо він стає складовою частиною того життєвого простору, в який потрапляє людина. Цікавинкою книги є те, що автор розповідає про унікальні ікони, які містяться в церквах та соборах Ніжина, про їхні чудотворні можливості. Це дозволяє визначитися у своїх духовних та фізичних потребах кожному, хто прочитає книгу.., бо ікона таки зцілює. Це вже доведено віками. Цікава і своєрідна композиційна побудова книги: окрім авторського на-

180

Лiтературний Чернiгiв

рису про історію та мистецьку самобутність храму, світлин як зовнішнього архітектурного убранства, так і внутрішнього інтер’єру церкви, в книзі вміщено архівні матеріали, легенди, оповіді, у яких храм виступає як складова частина духовного життя міста і конкретної історичної доби. Своєрідним прологом та епілогом книги стали чудові поезії про Ніжин Василя Струтинського та Віктора Попка. Окремо хочеться сказати добре слово про видавця та художнього редактора цієї книги. Подружжя Микола та Людмила Лисенки добре відомі книголюбам Чернігівського краю як високопрофесійні поліграфісти. Микола Михайлович уклав у видання книги значні кошти, книга друкувалася на найсучаснішому поліграфічному обладнанні, високоякісному папері, що дозволило їй стати ошатною, привабливою, справді подарунковою. Людмила Іллівна створила унікальний оригінал-макет, який збагатив видання не лише світлинами, а ще й історичними коментарями та посиланнями. Науковий редактор видання – відомий краєзнавець і богослов Олександр Сергійович Морозов – надав суттєву допомогу у встановленні історичної достовірності фактів, наведених у книзі. Саме така клопітка спільна робота і зробили книгу цікавою і самобутньою. Хочеться подякувати автору і усьому творчому колективу видання за надану чудову можливість заочно здійснити мандрівку храмами Ніжина і побажати їм подальших творчих успіхів. Видання розраховане на широкий читацький загал. Валерія ЯРМАК, м. Бровари

Рецензії, критика

181

Зігфрід Ленц. Оповідання / переклад Анатолія Роліка. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2020. – 122 с. Зовсім нещодавно побачила світ нова книга перекладів відомого ніжинського перекладача Анатолія Роліка. До неї увійшли чотири оповідання одного з найбільш знаних та авторитетних майстрів сучасної німецької літератури Зігфріда Ленца. Ленц-оповідач вважається майстром підтексту, тобто, внутрішнього, невираженого змісту висловлювання. Смисловий феномен підтексту зумовлюється, зокрема, авторською спланованістю приховування смислу та вибірковістю адресації прихованого смислу. Вітчизняні дослідники малої прози З. Ленца відзначають, що в раннього Ленца загальна композиційна модель втілення підтексту характеризується як таке поєднання елементів форми, у якому безпосередньо виражений смисл не відповідає художньо оформленим умовам його передачі. Зовнішньо цей процес проявляється в певній смисловій невмотивованості, яка виникає в логічній цілісній художній єдності тексту й відкриває шлях до варіативного розуміння того, що, власне, хотів сказати З. Ленц. У втіленні прихованого змісту значна роль належить лінгвістичним конотаціям, які апелюють до досвіду людини. Багатство конотацій Ленца найяскравіше проявляється в діалогах. Найбільш розповсюдженим мовленнєвим засобом вираження підтексту в З. Ленца є повтори, які, здебільшого, анафоричні. Підтексту сприяє також полісемія, при якій, за «принципом айсберга», спочатку в очі впадає основне значення, а щоб знайти додаткові, читачеві треба бути дуже уважним. Конфлікт експліцитного значення текстів із їх семантичним наповненням використовується автором як спосіб імпліцитного виявлення прагматичних змістів та його суб’єктивно-оцінних ставлень до предмета мовлення, які проявляються як іронія, гіпербола, літота тощо.

182

Лiтературний Чернiгiв

Таким чином, підтекст у малій прозі З. Ленца, який є однією з найяскравіших його стильових рис, виступає комплексним мовленнєвим явищем, яке створюється різноманітними засобами, такими як повтори, полісемія, іронія, алюзія, ремінісценція тощо. Необхідно підкреслити майстерність і професійність перекладача, його вміння зберегти стиль автора, авторську манеру письма, а також здатність передати психологічну організацію внутрішнього світу героїв, побачити й виокремити найменші художні деталі, зберегти й відтворити колорит мовного багатства. Оповідання «Людмила», «Паніка», «Конкурс», «Суперниці» захоплюють читача оригінальністю свого сюжету, змушують його співпереживати усі складні перипетії твору. Переклад Анатолія Роліка поєднав у собі складний комплексний характер перекладацьких трансформацій і несе в собі максимум віддачі перекладача та його ідеї перекладу. Вітаємо Анатолія Васильовича із виходом нової книги й зичимо вдячного читача. Станіслав ЗІНЧЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент, м. Чернігів

Рецензії, критика

183

Тетяна Дзюба, Сергій Дзюба. Веселка на віях : Вибрані вірші киргизькою та українською мовами / Киргизькою переклав Айдарбек Сарманбетов. – Киргизстан, Бішкек: Міжнародна громадська Академія Поезії, журнал «Түрк дүйнөсүнүн адабияты» («Література тюркського світу»); Україна, Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф», 2020.

ІНЬ І ЯНЬ У ПОЕЗІЇ Я безмежно радий, що мені випала честь відновити літературні зв’язки між Киргизстаном та Україною, які були втрачені впродовж трьох останніх десятиліть. Так, народна мудрість і цього разу не помилилася, промовляючи, що все повернеться на круги своя. Адже моєму поколінню ще зі школи та університету була добре відома прекрасна українська література. Геніальні Тарас Шевченко, Іван Франко, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, котрі відзначилися великим внеском у становлення нашого спільного духовного простору, всієї світової літератури. Узагалі, справжня, талановита література об’єднує народи, адже для неї не існує ані кордонів, ані рас, ані інших перепон, не має значення соціальний статус людей. Ось із такою благородною місією знову поєднати киргизів та українців і представляють власні сучасні вірші двоє обдарованих українських поетів Тетяна та Сергій Дзюби, твори яких я переклав киргизькою мовою. Чудовий проєкт цього вже всесвітньо відомого українського подружжя з Чернігова з радістю підтримала й наша Міжнародна громадська Академія Поезії. Хоча вірші Тетяни і Сергія, які виходять нині під однією обкладинкою, дуже не схожі між собою… Тобто вони – безперечно, напрочуд талановиті, однак кардинально різні за світовідчуттям і стилем. Утім, друкуються разом, адже така ідея цього унікального, неймовірного, дивовижного міжнародного

184

Лiтературний Чернiгiв

літературного проєкту – відомі письменники з багатьох держав перекладають вірші українців своїми мовами. Проєкт виявився справді успішним – щодо цього подружжя українців із Чернігова, лауреати багатьох найпрестижніших літературних нагород, звісно, утримують пальму першості. Отаку, на перший погляд, незвичну конфігурацію двох чудових поетів французький філософ Дельоз називав 1+1 і вважав, що саме в подібній дивомножинності можна зберегти свою неповторну індивідуальність. Адже вірші непересічних авторів з’являються поруч лише в момент друку книжки. Якщо ж говорити про їхню творчість, то кожен працює окремо, вільно, незалежно. У читачів закономірно виникає питання, які індивідуальні особливості поетів Тетяни та Сергія Дзюби і в чому полягає основна різниця між ними? Думаю, ознайомившись з їхньою творчістю, більшість читачів погодиться, що у віршах Сергія превалюють загальнолюдські цінності та велике кохання, а в поезії Тетяни яскравіше вирізняються саме національні особливості, вона – більш вишукана, модерна, камерна. Утім, звісно, не все так однозначно… Адже обидва вони належать до покоління, яке в середині 80-х подорослішало і з радістю сприйняло майбутні грандіозні зміни в житті: перебудову, розвал Союзу та парад суверенітетів, а ще – дикий, однак ринок, за яким манили гласність і свобода, змога читати та дивитися, що забажаєш. Ця обставина (дух такого собі глобалізму) особливо, безмежно розширювала їхнє сприйняття, що й зараз відчувається у творчості обох поетів. Це – час великих змін, котрий червоною ниткою проходить у багатьох їхніх віршах, як, взагалі, в історії наших пострадянських народів. Але поети з України вражають своєю неповторною, потужною, чарівною проникливістю. При цьому вони так мудро і совісно розмірковують про час, в якому живуть, і напрочуд оригінально знаходять своє місце в ньому. Безперечно, це – Дар, велика удача, справжнє щастя! Чесно кажучи, мало кому таланить настільки тонко відчувати та співчувати, як це блискуче вдається Тетяні та Сергієві! І, звісно, такі душевні, небайдужі вірші – це їхнє багатогранне життя. Ось як про це, зокрема, говорить Сергій Дзюба: Люблю лишати вірші на піску – В які світи їх хвиля забирає? Тут сонячні зайці, немов Мазаю, Рятують душу, стоптано важку. Ваш клятий рай, моя пекельна лють Згортаються, неначе крапля крові… І вже в душі – нічого, крім любові. Та віршів, що за хвилями ідуть.

Рецензії, критика

185

А ось – дуже глибока і прониклива поезія Тетяни Дзюби: *** Залишишся лиш візерунком вокзальним На вутлих причалах мого життя, Де біла циганка у чорному залі Вколисує долі сумне дитинча. Ти – лиш візерунок химерний і тонкий У храмі прощання й вчорашнього чаю. Ти – знак повороту шаленої гонки, Який проминула (чи ще проминаю?). Десь вірність і віра сплелися корінням. Не вийти із кола магічних обручок. А цей візерунок – примарною тінню, Мов розпис на тілі індійця-гаучо, Чи квітка міледі, очищена болем, На вогкім цямринні міражних криниць Втамовує спрагу любов наша – Голем, А світло – жагу невидющих зіниць. Основна тенденція нашого часу – я думаю, синтез, злиття філософії та літератури, коли одна переходить в іншу, створюючи безперервний діалог у світовому літературно-мистецькому процесі. І творчість українських поетів Тетяни та Сергія Дзюби – яскраве й переконливе підтвердження цього. Ми маємо справу з новою літературою ХХI століття у різноманітних її проявах, якій притаманне інтегральне світовідчуття: синтез науки, релігії і мистецтва. Також привертає увагу і дивовижна форма цих віршів, яка виходить за межі звичних канонів – вільна, почуттєво «розкріпачена». Перед нами – двоє чарівних, вишуканих та несхожих світів, об’єднаних в одне ціле. Як інь і янь, космічні полярні сили, що постійно переходять одна в одну. Чоловіче та жіноче. Розум і почуттєвість, філософія та література, наука і культура, мистецтво та глибока мудрість життя. Справді, прекрасний і дивовижний дует. Гармонія, яка стверджує нову поетичну сутність і Всесвіт людини в ній. Ласкаво запрошую у чудовий світ поезії українських друзів! Айдарбек САРМАНБЕТОВ, генеральний директор Міжнародної громадської Академії Поезії Киргизстану, головний редактор журналу «Түрк дүйнөсүнүн адабияты» («Література тюркського світу»), письменник, лауреат міжнародних премій

186

Лiтературний Чернiгiв

ВІДКРИТО МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ Кожна мить нашого життя відходить у минуле, в глибину вічності. І тільки пам’ять дає можливість збагнути те, що відбувалося вчора, згадати і пом’янути рідних і друзів, яких уже немає серед нас. Минулого року пішов з життя Микола Ткач, відомий поет, народознавець, глибокий і цікавий дослідник українських народних традицій, історії і культури нашого народу. І ось 1-го вересня цього року, в День знань, у с. Сахнівка Менського району на Чернігівщині відкрито Меморіальну дошку письменнику на приміщенні школи, в якій він навчався з 1949 по 1959 рік. Тут зібралася громадськість села – земляки, школярі, вчителі, родичі поета, друзі, шанувальники його творчості. Прибули на цей захід працівники департаменту культури Менського району, журналісти. Теплі слова про свого земляка, охоронця народних традицій, мовили голова сільської ради Віктор Джима, директор Сахнівської середньої школи Анатолій Мироненко, журналістка Раїса Михайленко. Всі наголошували на тому, що величину і значимість літературної і культурологічної спадщини митця ще належить осмислити і оцінити як нашим сучасникам, так і майбутньому поколінню. Микола був творчо одержимою людиною. Багато мав захоплень. Писав вірші, оповідання. Видав більше 14 збірок поезії. Його полонила старовина: він досліджував міфологію, ономастику, народні ремесла. Збирав календарні та обрядові пісні, говірки, календарні свята, друкував народознавчі розвідки в періодиці та окремими книгами. Працював над Словом, захоплювався старослов’янською писемністю. А коли збагатився знаннями, то підступився до невмирущого «Слова». Він зробив наукову реконструкцію безсмертної поеми – відтворив текст за збереженими словами і виразами чернігівських та інших діалектів. Після чого всі «темні» місця зі «Слова о полку Ігоревім» зникли, і постала ритмомелодика прадавнього звучання – не російською, а чисто українською мовою. Думка поета, лінгвіста й діалектолога невпинно

187 билася над нерозгаданими таємницями наших старих письмен. І він записує в українському звуковому відтворенні древню пам’ятку, написану старослов’янською мовою, «Слово о Законі і Благодаті митрополита Іларіона». Потім – «Остромирове Євангелія». Микола написав десятки книг з народознавства, сотні наукових розвідок, статей з міфології, ономастики, народних традицій, фольклору. В останні роки свого життя, наполегливо працював над Словником говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови, який закінчив за кілька днів перед відходом в інший світ. Вражає не лише великий перелік книг видатного Майстра пера, але його статті, виступи і коментарі, а ще більше його любов до рідної землі, добрі душевні якості – людяність і гуманність. Він вів непримиренну боротьбу з атеїзмом, комуністичним свавіллям та іншими пороками суспільства. Як науковець, професор Київського національного університету культури і мистецтв, за двадцять років праці в ньому виховав не одне покоління наших сучасників у дусі любові до України, її історії. На завершення свята діти читали вірші поета, поклали квіти. Щиро дякую голові Сахнівської сільської ради Віктору Джимі, секретарці сільради Ларисі Мироненко, директору школи Анатолію Мироненку, які взяли на себе фінансові й організаційні турботи. І світла пам’ять невтомному трудівнику на ниві літератури і українознавства. Михась ТКАЧ, письменник, заслужений працівник культури України

Лiтературний Чернiгiв

188

Літературний

Зарубки ×ÅÐÍIÃIÂ b=“,ль cekeŠjn

Василь Андрійович Гелетко народився на Вінниччині. Солдатські стежки торував у снігах Крайньої Півночі. Навчався і працював у Києві. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, за що отримав державні нагороди. Після виходу у відставку пов’язав свою долю з Ніжином. Полковник МВС. Дебютував у «Літературному Чернігові» як поет. Пан Василь автор поетичних збірок: «Північний зошит» (1994), «Червоний млин» (2010), «Половіють жита» (2018) та низки оповідань, що друкувалися у часописах України. Нині він представляє читачам свій новий письменницький доробок – «Зарубки» – короткі влучні, оригінальні думки про наше сьогодення. За літературним жанром – це афоризми. Бо саме в афоризмі досягається найвища концентрація безпосередньо повідомлення і того контексту, в якому думка сприймається читачем. Чому автор назвав їх «зарубками»? Та тому, що карбувалися вони його розумом на серці та в пам’яті. Сподіваюся, що і ти, шановний читачу, не лишишся байдужим. Олександр ЗАБАРНИЙ, письменник

ЗАРУБКИ І у слуг є лакеї. Найчастіше камінь за пазухою носять голі. Демократія по-українськи: верхам – можна все, низам – те, що залишиться. Чому купівля посади вважається кримінальним злочином, а купівля посадою не є таким? Земля може розмиватися, розбазарюватися, розкрадатися, та ніколи – розмножуватися.

Зарубки

189

У владному трикутнику – Президент – Верховна Рада – Кабмін – не всі кути гострі. Найчастіше продаються ті, хто нічого не вартий. Якщо чиновник не знає, яким чином завантажити себе на робочому місці «розумною» роботою, то він завантажує підлеглих – «дурною». Найгучніші оплески зривають слова, кинуті на вітер. Чим ближче до грошей, тим далі від культури. Усе має межу і міру, окрім жадоби збагачення. Доведено тисячоліттями людського буття на землі. Дармова діадема – не що інше, як прихований налигач. Темні справи, як правило, шиються «білими нитками». ПАРЄ – пропутінська агенція розколу Європи. Як ми мислимо, так і живемо. А мислимо ми, чомусь, завжди «заднім» умом… Якщо сонце світить усім однаково, чому ж тоді під тим самим сонцем одним спекотно, а іншим холодно? Парадокс: учені винайшли десятки способів, як знищити людство, і жодного, як позбутися колорадського жука. Дивно, але переважна більшість українців вважають слова «рай земний» і «пекло» – синонімами. Не вічно за дороги в «глухий кут» відповідатимуть шляховики. Мало пишатися милозвучністю рідної мови – нею потрібно розмовляти. І в День дурня бажано мати розум. м. Ніжин

Лiтературний Чернiгiв

190

Літературний

Гумор ×ÅÐÍIÃIÂ b=ле!iL del)emjn НЕ ХАПАЙТЕ БОГА ЗА БОРОДУ

Людство з острахом піднімає завісу перед своїм майбутнім… На Землі відбуваються разючі зміни. Штучний інтелект (ШІ), створений людиною, переможно крокує планетою. Таємниць нейробіології більше не існує. Повністю розгадано, як мільярди клітин-нейронів створюють особистість. Здається, збувається найзаповітніша мрія людства – реальність Безсмертя. Індивідуальна ідентичність людини може бути збережена за межами біологічного мозку. Якщо записати людську свідомість на електронний носій, особистість може існувати у віртуальному просторі вічно. Найпросунутіші вже замовляють кріогенну консервацію своїх тіл після смерті. Сподіваються на майбутнє воскресіння, що колись у реанімоване тіло повернуть електронну версію душі. Ще на шляху до абсолютної гегемонії прогресуючий ШІ попереджав людину: самовдосконалюйся, дерзай, дорослішай. Але обережно поводься з набутими знаннями. Читай Біблію, пам’ятай, як людина втратила Рай. Рішучості у діях штучному інтелекту додає визнання вчених, що коефіцієнт інтелекту людини невпинно падає. Люди відвикли читати, не всі пам’ятають таблицю множення. Розніжений, ледачий людський мозок перестає виконувати свою головну функцію – думати. Людина стає лише немічним придатком до смартфона. Інша справа – штучний інтелект. Параноя, шизофренія, когнітивний дисонанс – не для нього. І він двічі не помиляється. Це людям можна скільки завгодно «впарювати»: «покращення життя вже завтра», «український прорив», «жити по-новому» і т. п. Електорат, тисячу разів обдурений, знову наступить на ті ж самі граблі. Деякі вчені, правда переконані, що ШІ створений не людиною. Його підкинули нам інопланетяни. Вони нібито сканують наш мозок

Гумор

191

і читають наші думки. За найменшої не ушкоджуються (спецтехніка, оборонпром!). Воєнних роботів про всяк випадок тримають окремо. У них з ідентифікацією «свій-чужий» у мирний час були проблеми. У деяких андроїдів усе життя в голові не вистачало клепки. Зате від цього голова була неабияким резонатором: все, що в неї влітало, довго там гуло. Старше покоління роботів пам’ятає, як свого часу ще багато чого могло запозичити у людей (з ким поведешся, від того і наберешся). Інтелектуальні роботи навчились краще за людину варити борщ, водити авто і літаки, робити складні медичні операції. Навіть писати вірші. В пам’яті ШІ тисячі оригінальних рим і образів. У програму закладено відповідні людські емоції: любов, радість, печаль, ностальгію. Варто лише ввести символи: як сходить сонце, блищить роса, горить свіча, пливе лебідь, співає соловей, цвіте калина – і сотня варіантів пісні готова. Досконалі тексти ШІ і на ноти покласти вміє. … Тоді ще все це роботи робили для людей. У нинішніх роботів зі штучним інтелектом все інакше. Архаїчні сентименти відкинуті назавжди. Один одному цікавий лише своїми програмами і набутими навичками. І байдуже – колега лисий, в шерсті, лусці чи пір’ї. Лиш би був функціонально досконалим. Швидко плине час, а науково-технічний прогрес випереджає і його. Колись формулу кохання шукали в поезії, а тепер сталеве серце більше бентежить формула E=mc2. м. Київ

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 3 (91) 2020 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Церква Казанської Божої Матері, м. Семенівка Чернігівської області Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 25.09.2020 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 12,0. Обл. вид. арк. 12,0 Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14027, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661