«Літературний Чернігів», №3-2019 р. by Sergiy Kordyk

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№3 (87)

липень-вересень 2019

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Наталія РОМАНОВА Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Вiктор ТКАНКО

Журнал надруковано за фiнансової пiдтримки Чернiгiвської облдержадмiнiстрацiї

ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Микола Ткач. Ти в мені болітимеш довіку... Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Валентина Барабанова. Поїздка в минуле. Оповідання . . . . . . . . . . . 20 Олександр Штань. Що не сталось – було. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Тетяна Стеценко. Молодий сніг, або Нікому тебе не віддам. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Михайло Кушніренко. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 Володимир Сенцовський. Пес Тимоха і Петрусь. Вечірній переполох. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54 Ніна Ткаченко. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Леонід Луцюк. Колодязь. Колька. Етюди.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 Олег Слободський. На березі Березня. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 Юрій Бондаренко. Діти великої матері. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . 78 ГОЛОСИ ДРУЗІВ Айва Весін-Шеріф. Поезія.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 Анна Андрих. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 88 Уршуля Козьол . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92 Каліна Ізабела Зьола. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 Арес Хадзініколау. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99 Збігнєв Нєдзведський Равіч. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .103 ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ СТУДІЇ Микола Гринь. Крихта щастя Дмитра Головка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106 ІСТОРІЯ Тамара Демченко. Уроки одного життя (На соті роковини Іллі Шрага) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115 УКРАЇНОЗНАВСТВО Людмила Садова. Про мову, нашу мову.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125 ЮВІЛЕЇ Володимир Кузьменко. Співець романтичних буднів: штрихи до ювілейного портрета В’ячеслава Мальця.. . . . . . . . . . . . . 131 Олександр Олійник. На згадку про молодість – «ИРІЙ» . . . . . . . . .136 ІНТЕРВ’Ю Антоніна Корінь. Сергій Дзюба: «Болгарія у наших серцях» . . . . 139 КРИТИКА, РЕЦЕНЗІЇ Олександр Забарний. Скупаний у щасті.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 Олена О’Лір. Пером і пензлем: творче побратимство Сергія Ткаченка і Василя Копайгоренка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150 Олександр Астаф’єв. У творчому вогні згорає гріх. . . . . . . . . . . . . . 156 Олександр Забарний. Довгоочікувана зустріч. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162 Ольга Бежанова. Душі у вишиванках. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 166 Михайло Василенко. Сіверський птах над чистим плесом.... . . . . . 170 Богдан Мельничук, Ігор Фарина. «Повторних кіл» нема в душі поета . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .174 НА ЗАВЕРШЕННЯ НОМЕРА Михайло Сушко. У полоні часоплину. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ l,*%л= Šj`)

Світлій пам’яті незабутнього нашого земляка, відомого науковця і талановитого Поета Миколи Михайловича, подаємо добірку інтимної лірики з поетичного тритомника – «Вино з тюльпанів», «Земля і люди», «У володіннях Волоса», що висувалися на Шевченківську премію, та книги «Час любові і болю».

ТИ В МЕНІ БОЛІТИМЕШ ДОВІКУ... *** Зоріє зоря і прозоріє світ. І сонце тремтить – як мембрана. Душа в осяянні. На терені літ встають мої радощі й рани. Біжу над протокою. Ген по воді не блискітки – райдужні мрії. О, скільки ще в силі моїй молодій тривоги, снаги і надії.

Лiтературний Чернiгiв

4 Я сонцем цілований. Вітер мій брат. Дощів моє тіло дощили. Я небу завдячую. Людям – стократ. А всьому, що є, – Батьківщині. *** Якесь хмільне передчуття надії – душа така невимовно п’янка: розвеснюється вільно, як ріка, й навсібіч плине долами. Радіє щиро, тужить сто причинно, перетікає всесвіту незрим; в собі таке безбожно-буйне чинить, що вже, здається, загубився стрим. Але по хвилі течією долі стинається й річища набува, – стихає буйність, прозрівають болі, народжуються образи й слова.

*** У Білій Церкві знову холоди. Я не приїхав. Ти мене забула. Чомусь ту Церкву називають Біла, і ти чомусь поїхала туди. Сказала, що навчатись в інституті. Усе це так недавно й так давно. Чи я тебе хоч вигадаю знов, коли між нами дні такі забуті? Коли і в згадці вже не доженеш – поїхала і все собою стало. Чи ти коли хоч згадуєш мене? А, зрештою, – ну що це я, їй-право! Ну, стрілися. Та ж так бува не раз. Посиділи і все, відай, на тому. А душу враз пойняв незримий пломінь, І досі так незримо прозира.

Поезія

5 *** Ти все в мене питала про любов, – в саду черешня біло палахтіла. А ніч так непомітно пролетіла, І синій ранок засвітився знов. Так просто – раз повірити у слово, в правдиве й чисте, як жива сльоза. Скажи мені: ну що у тому злого, що я тобі неправди не сказав? Було б мені позичити тих слів. Ти все мене питалася, питала... В саду черешня біло одцвітала, І наче рана обрій заболів.

*** Я розкажу тобі про тебе, про ще не знану досі мить, – коли в розлуці серце терпне, коли при зустрічі болить. Коли на тебе жду щоразу... не сплю, не дихаю – росту; боюсь і помислом образить оту незайманість святу. Ти в ній, мов цвіту пелюстинка, немов світанку ніжний шовк, що диво-барвами простими в дівочу вроду перейшов. Але молитися – не стану. Дощами випаду в ріллю, і переспраглими вустами дощенту душу спопелю.

Лiтературний Чернiгiв

*** Я зрікся насущного. Знищив свій слід. Прокляттями вигоїв рани. І серцем схолов, як холоне болід, упавши на землю неждано. І знав лише сонця незайманий схід та думних ночей хуртовини. Була та покара за власні гріхи чи цілого світу провини, – не знав. Не питав. Був одлюдником я, – цурався жіночої вроди. І вперто закреслював кожне ім’я, важкій самоті на догоду. А ти увійшла, наче сон на бігу. Не знаю, що стало зі мною, мов звіку не відав я доторку губ і сили його чарівної. *** З божевілля чи причини, чи причинного жалю, щось ся дивне з нами чинить. Але я тебе люблю. І попри весь чорний пресинг, і яка б не впала мла, поміж нас, мов цвіт, воскресне сяйво ніжності й тепла. І в хитаві колисковій ранок сон переснує. Щось ся дивне з нами коїть, щось ся буйне з нами є. *** Допоки сонце перекине ніч і освятиться дниною в істоку, – я не стулю ані на мить повіч і не ступлю за сад наш ані кроку. Молитимусь на ранок. І змовчу, перехопившись вічною красою, я так болю тобою, так тремчу,

Поезія

7 як вітер листом, як трава росою. Моя ти найтендітніша з лілей, моя ти найчарівніша. У слові плекатиму твій усміх. І, мов Лель, кружлятиму джмелем буйноголовим по квітках, що розпуклюються в сні. Сто тисяч весен перевисне в літо. *** Зів’ялі чорнобривці, мов жалі, лежать на одинокому роялі. Неначе вої на річці Каялі: чолом до сонця, серцем – до землі. Дивлюся я на квіти з тихим болем, тулю до себе кожну пелюстинку. Печаль моя, закутана в хустину, блукає божевільно битим полем. А вітер – то регоче, то вмирає, то зачіпає струн зомлілу мідь. Ніхто мене так тяжко не карає, як сам себе караю кожну мить. Гіркий цей жаль. Пусті мої скрижалі – неначе тіні на глухій стіні. Зів’ялі чорнобривці на роялі... ото і все. Хоч вірте, а хоч ні. *** Ця ніч мине. І я тебе ждатиму на кінчику самотньої журби. Між буднями, суєтами і датами згадається, що хтось когось любив. Лиш тільки біль в аорті. Та ще спека. Осіння спека і дурний літак. Чи ще кого чекає небезпека раптово закохатися отак?! Тюльпан заплаче гірше немовляти, а птах зірветься на причинний крик. Дівчисько у спідничці – щоб кружляти, і я –вже зовсім літній чоловік.

Лiтературний Чернiгiв

8 *** Була гроза в шаленстві волі, довкола звисла темна ніч. Гроза нагадувала січ двох дужих орд на браннім полі. Хапався вітер люто й дико, – Трощив дерева, падав ниць. Згорали стріли блискавиць, вогнем дощу кипіли ріки, нічне спалахувало небо, періщив дощ і падав лід. Я не моливсь. Я ждав тебе. Гроза відходила на схід.

*** Я ждав тебе. Всю ніч, немов привиддя, вривалися непрохані думки. Стара верба скрипіла, наче відьма, і кидала відлуння до ріки. Торохне гілка чи трава шелесне, а я увесь в напрузі – як олень. Іще й не починався божий день, та його ім’ям твоїм окреслив.

*** Прощай. Згубись. Яка потреба палити душу в засвіти. Мені не сонячно без тебе, ще важче буде ся. Прости. Уже чекань моїх вітрило солоний вітер переправ; уже я падаю безкрило, уже душа моя без прав. Смак полину і пах медовий. Безлюдний степ. Дзвінкий ручай. Я так люблю тебе. Прощай.

Поезія

9 *** Приходила ти вимріяна й вільна, тоді радів і вірив: світ на двох, де жінка – то суцільна дивовина, як є вона – панує в хаті Бог. Від мрій усе світилось – мов зірниця. Я й сам світився. Хоч і знав давно, що жінка – то одвічна таємниця, яку мені пізнати не дано. Ти теж раділа – що така щаслива... Я слухав те і бачив звіддаля, що жінка це й невпинна буйна злива, і горда тиша, й весняна земля. Враз – не прийшла. І ніч, як гола правда, мене шмагнула люто навідліг, щоб я збагнув, що жінка – це ще й зрада, якою світ покарано за гріх. Я ще не йняв першопричини, болів, гасив терпінням ревнощів ескорт, як хтось шептав: «Ти весь у бабській волі. А там де жінка, владарює чорт». Поволі, врешті, визволивсь. Як знати, можливо, я прокляв би все як є, коли б не вчуло серце: жінка – мати, якою світ врятований стає.

*** Відходиш з найніжнішої печалі, відходиш з найгучнішого весілля. Над містом звисла паморозь осіння, над містом звисла тиша – мов труна. Раз є причали, значить є й відчали і є прощання мертва глибина. Відходиш – ані усмішки, ні слова. Прости, що серце входить в осінь пізню. А в хаті нашій до світання знову над ревними розлуками твоїми все грають, вигравають пісню стрічі на кобзах берегині України.

Лiтературний Чернiгiв

10 *** Душа моя тендітна, як роса. Але тривожна – як весняна повінь. Це знов її доторкується спомин тих днів і снів, неначе вітер саду. Я тихо коло спомину присяду і чую, як у колосі зерно, в моєму серці дозріває мрія. Отак, либонь, виброджує вино; виброджує, та тільки не старіє. Чим далі поміж нами плине час, і чим частіш утрати в грудях терпнуть, тим глибшає в моїй душі печаль, і тим сильніш моя любов до тебе. *** Якась мана, якась химера люта, – що я тобою марю стільки літ. Чи то вже клином ізійшовся світ, коли не маю сил тебе забути. Можливо, то наврочено чи, може, я сам собі наврочив, без пуття. Якась мана, якась химера люта. Бо ж як ще цю прив’язаність назвеш? Ну чим ти мене звабила? Чим звеш? Очима? Станом? Хтивістю чи цвітом? Чи тихим смутком, що світліш води? Це він мене по всіх світах водив, той тихий смуток – відгомін печалі. І ось тепер так ніжно полонив. *** Вже сотні літ душа моя у вирі, вже сотні літ нестерпно під грудьми. На мить забуду й знов безтямно вірю у привід твій серед вогню й пітьми. Ну що в тобі? Чому зіниці карі – мов блискавиці на небеснім тлі? Чому твій погляд я несу, мов кару, за кожну рану на моїй землі?

Поезія

11 На стежці тій, де ми ще не ходили, де в пізню осінь груша зацвіла, самотня жінка – мабуть, юродива, до сонця зір натомлено звела. То – тінь любові нашої. То – втрата. То – віковічний біль німих образ. Я сам собі стаю страшніше ката, коли про те подумаю хоч раз. Але тобою дихаю і лину; крізь сни і мрії гордо устаю і кожну нерозтрачену хвилину любові нашій серцем віддаю. Злетіти хочу. Розправляю крила і падаю, мов спутаний ланцем. Ну що в тобі? Яка чаклунська сила була тобі дарована творцем?! *** Чогось без тебе трішечки причинно, так ніби щось навіялось мені; неначе я пробуджуюсь у сні, а ти все кличеш спраглими очима. Я прихилюсь душею і полину на голос твій, на мрійну загадковість. Ти так глибоко в серці – ніби совість, чи сонце в стиглих кетягах калини. Мені б цей день намалювать вустами і виповнити словом непростим. Аж дивно, що таке зі мною стало. І радісно, і сумно разом з тим. *** В твоєму серці ревні муки, в моєму – стомлені вітри. І від розлуки до розлуки між нами крапелька жури. Така ти ніжна і вразлива, що не збагнути до пуття: чи то любов, чи сонця злива мене вертає до життя.

Лiтературний Чернiгiв

*** Ти знов прийшла. Навіщо ти прийшла? Щоб я згорав, і світ натхненням важив. У небі ніч перевернула мажі, а ми ніяк не висядем з сідла. Лукава ніч. Воно завжди так є, коли, як віск, в устах розтане слово. І ти мене знов пестиш, як малого, і я тебе кохаю навзаєм. А, може, б нам забутися й забути? А, може, б краще зовсім ти не йшла. І в спогадах, як вічних атрибутах, в мені б твоя нескореність жила. Та я тепер без тебе не існую, знов жду тебе, хоч ми ось-ось були... І вже тебе до себе я ревную. Чи є в тім глузд? А чи він був коли?

*** Вже тепер болітимеш повік. Підеш чи залишишся, чи просто... Оніміє з горя мій язик, і душа розіпнеться на кроснах. Перетчу той біль і перев’ю, наче сіль на вагах переважу. Та усе дорожчими стають всі мої утрати. Сиріч – наші. В кожній долі є своя межа, лиш безодня відстані не знає. Цей нестерпний невимовний жаль чорним та по білому зринає. Ницьма упади, а чи – опак, посиній чи вицвіти від крику, як би все не сталося, однак ти в мені болітимеш довіку.

Поезія

13 *** Кохана, я прийшов до тебе знову. Приніс у серці, як велить життя, любові цвіт і думи ясенові. Лиш не приніс і тіні каяття. Дивлюся на твою жіночу вроду і думаю: який же я щасливий, що знову буйство в грудях колобродить, що маю душу – як весняні зливи. Даруй мені, що знав чужі я руки, чуже волосся і чужі вуста. Стрічай мене, як рідного, з розлуки і не кори мовчанням за літа. Ніхто за нас в цім світі не відлюбить, не відквітує молодо в гаях. Допоки паленіють спрагло губи, допоти вірю в те, що ти моя. Цілуй мене. Без сорому. На людях. Нехай язик у заздрих заболить. Цілуй до щему, до натоми в грудях, до – без кінця. Бо так життя велить.

*** В майстерні Бога все доладно, усе так легко, мов з руки. Гаптує вечір темні рядна, а ранок шиє рушники. У ночі є посутні кросна, а в дня на прядиво є шовк. Усе так злагоджено й просто. Чи хтось простішого знайшов? Тут можна вчитися й навчати, тут ще ніхто не помиливсь. Стомився? Треба відпочити? В майстерні Бога зупинись.

Лiтературний Чернiгiв

*** Пробуджуюсь від сну. Видіння просторові потроху розсіваються. З руїн олюднюється день. Озвався голос крові. Над островом життя перекотився дзвін. І впав. Так глухо-глухо, ніби в горах. Можливо б, я і втішився на тім, коли б не чув у кожнім серці горе, біди б не бачив, що заходить в дім.

*** Отам, де село повертає на луки, де поле врізається клином в село, – пішла наша мати: долонями руки до лона безмежного. Літо було... Було не одне перевтомлене літо, коли вона йшла молода, як вода. І стало їй серце в натомі боліти, і стало їй сонце над полем маліти, – і вийшла розлука, мов тінь, по слідах. Пішла...– так звичайно. За нею житами пішли переліски, гаї, сосняки. Обжиті обніжки у поля питали: «Кому ж нас покинуто тут на поталу?» А сонце, торкнувшись легенько вустами, спустилося тихо за долом ріки. *** Ні криком, ні плачем, ні болем гарячим уже не докличусь я Вас. І світ мені мліє, і серце німіє, і в серці маліють слова. За вигоном поле: пооране й голе, за вигоном чорна рілля. Там ранок – мов рана, душа моя бранна, і голову кінь мій схиля. Там вітер шалено жбурляє на мене посохле бадилля й траву.

Поезія

15 І котиться полем: ніколи, ніколи.., а я в безнадії все зву. То відчаєм сина гукаю щосили, то горем оголеним йду. Так міцно розлуки взяли Ваші руки і силу взяли молоду. Лиш серце німіє, та світ мені мліє, та в серці маліють слова. Ні криком, ні плачем, ні болем гарячим уже не докличусь я Вас...

*** Коли засвітить місто ліхтарі, – в моїй оселі, ніби за звичаєм, вечеря засумує на порі. То знову Вас мені не вистачає. Легкого смутку – ніби одсвіт чаю; тепла очей – краплиночки води. Мені Вас так не вистачає, як в спеку вітру, сонця – в холоди; як в білий день – гіркого молочаю, і як дороги в люту заметіль. Отак тепер Вас, мамо, не стачає, отак тепер без Вас мені в житті.

*** Усе дощу благає. Мов болить. Душа землі упала низько в трави немов її нахабно обікрали, коли вона хилилась до калин. Сльозиться вільха. Верби аж ридають. У вранішній зажурі ясени. Над посивілим обрієм сідають сухим серпанком жовті тумани.

Лiтературний Чернiгiв

*** Звільнись на мить від всіх незримих пут, – у сяйво дум, у почування світлі. Чи ж так багато треба нам отут, в оцім хисткім, цім швидкоплиннім світі? Побачити, як зацвітає сад, почути як гуляє грім в гучнім розвої... і знову повернутися назад, поставши вітром, полем і травою.

*** Торкнулась думка нитки слова, і голос легко висидів з сідла, я взяв споряддя і пішов на лови, вздовж поля до вчорашнього села. Зустрів мене там вітер келюхатий і вікна задивлені в світи. Прийшов до дної, до другої хати, а далі... Далі нікуди іти. Поросле бур’янами кладовище – мій рід отут за десять поколінь. Проходжу далі. Далі трохи вище стояла церква. Тут панує тлінь. А схід палає і горить до болю – кривавий обрій і криваве тло. І з кожною наступною добою вмирає десь одне село.

*** Сховаю в серці всі образи, всі кривди й прикрощі малі. Іде війна. І кожна фраза карбує в серці болю слід. Московські орди. БеТееРи, тортури, підступи, цинізм, таким є крик нової ери – десь там позаду – комунізм. Десь там позаду, ще наївна,

Поезія

17 моя душа плекає плід. І знову мати-Україна вмиває кров’ю сонця схід. Це долі шлях, а чи розплата за гріх довіри, що наспів? Іде війна. І привид ката нам двері світу заступив.

*** Тут місця вже нема живого, – земля зрешечена уся. Кому? Навіщо? І для чого ця клята путінська війна?! Новітній час. Новітня зброя. Новітня наволоч оця. Тут наші кіборги-герої стояти будуть до кінця. І доки стяг жовто-блакитний стрічати буде вітру тлін, нікому в світі не здолати народ, що зводиться з колін.

*** Почув твій голос і на серці радо, – що світ ще є, що в нім живі слова; що ще існує поміж нами правда; існує сонце, вітер і трава. А там на сході... Там війна жорстока. Там гинуть кращі вибранці-сини; там зуб за зуб і там за око око, бо там закон не миру, а війни. Але твій голос дав мені надію, що тут і там не все перебуло. І я від того мислю і радію; в душі плекаю слово і тепло.

Лiтературний Чернiгiв

18 *** І спогадалися ти дні – і місто, й сад, і слів невтома. І все, що сталося потому, вогнем озвалося в мені. Та недолюблена любов, як недопитий келих рому, її не звідаю нікому, і не зустріну більше знов. *** Світ мій тихим стає. У краплині дощу, наче в мушлі ховається небо. Я душею незримо до сонця лечу, переймаючи скраплену несуть. Ні холодний туман, ні задимлене шкло вже не спинять цей поступ додому. Все відходить і мре, опадаючи в тло, наче листя осіннє додолу. І нема вороття. Усвідомлена суть. Навіть відчаю мить перетліла. Мої очі давно сині птахи пасуть. Лише в слові душа не змаліла. Щось містичне в тім є. Чи то пак – неземне. Бо, яка б не спіткала дорога, – осіняється голос і кличе мене до святого і вічного Бога. *** Невже ж судилося померти оцьому саду, цій весні у білосніжному вбранні, оцій квітучій круговерті?! Невже ж нам речено було ще на початку, в завиточку переосмислити в росточку світанок, сонце і чоло?!

Поезія

19 А вишня квітне. Так голубить прозорість неба і роси, що навіть серце віддаси отому радісному злюбу. Омолодився небокрай, – ніч уподібнилась бантині. І чути в кожній пелюстинці: «Не помирай. Не помирай!»

*** Білий спокій і цвіт. Дивна воля душі. Милий Боже, моя ти опора. Вже крізь мене ростуть молоді спориші, там, де бігав босоніж я учора. А земля молода розповілась, мов луг, в безбережному спомині болю. Із розстріляних літ, із кайданів і пут виривається серце на волю. Увійде в коло біг. Перекинуться дні – в споришевому плині відколи. Як в росині малій, відіб’ється в мені сонця прядива нитка ранкова. Сам крізь себе – в світи. Просівається мла. В срібнім інеї вічна дорога. Та куди б я не йшов – повернусь до села; до матусі, до Сонця, до Бога.

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ b=ле…2,…= a`p`a`mnb`

Валентина Барабанова народилася в м. Чернігів. Закінчила факультет іноземних мов Львівського державного університету ім. І. Франка. Філолог, викладач іноземних мов. Працювала в Київській області вчителькою французької мови 1973–1975 рр. Одинадцять років в м. Прип’ять на Чорнобильській атомній станції працювала в СШ№ 1. Евакуйована в 1986 р. в смт Коцюбинське (Ірпінь, Київ). З 1997 р. проживає в Чернігові. Працює в Громадській організації «Союз Чорнобиль. Україна». Нагороджена орденом «За заслуги» за громадську діяльність. Твори про Чорнобильські події неодноразово друкувалися в літературному журналі «Ренесанс», в журналах «Таємниці ХХ століття», в газеті «Гарт», в комп’ютерному журналі Дмитра Гордона, видавництво «Гордон». Член літературної студії «Гарт» і клубу «Співдружність муз».

«Як це місто швидко зводиться, так швидко воно і щезне, як марево!» 1975 р. Дід-віщун із Залісся на «Чорнобильщині»

ПОЇЗДКА В МИНУЛЕ 0 6-ій годині ранку 9 травня 2006 року екскурсійний автобус стрімко набирав швидкість. За вікнами пропливали вулиці, зелені парки і сади міста Чернігів. «Екскурсанти» їхали в мертве місто Прип’ять, обнесене колючим дротом. Місто Прип’ять за 3 км від реакторів і саркофагу Чорнобильської

Проза

атомної електростанції, яка зруйнувала назавжди навколишнє середовище і змусила змінитися людській свідомості. Уже 20-та річниця тої страшної трагедії, від якої здригнувся весь світ: 26 квітня 1986 року. І їхали ми, члени громадської організації «Союз Чорнобиль України», по Чернігівщині через села і містечка, по Київщині – до Київського моря, а від нього до «зони відчуження» навколо атомної станції в радіусі 30 км. Яскраво сяяло сонце, скільки кидало око – квітли садочки. Синь Київського моря «засліплювала» очі. Впродовж дороги – скопані городи, на полях зеленіли озимі. Як тоді, коли була молодість, а щастя і радість переповнювали душу, до тієї трагічної хвилини, яка розділила наше життя на «до» і «після». Уранішня дорога несла радість, поки ми не доїхали до таблички з надписом «Зона відчуження». Тепер під колесами нашого автобуса стелився «мертвий» асфальт, укритий іржею. По обидва боки дороги – зелений, але без ознак життя, ліс, як намальована театральна декорація. Над нами зависло сіре нерухоме повітря. Прекрасне синє небо раптом різко почорніло, подув холодний жорсткий вітер. Мертва тиша навколо переривалася тільки шурхотом коліс нашого автобуса. По обидва боки безлюдної дороги почали з’являтися покинуті, зарослі лісом, поселення людей. У цих селах-привидах і тепер буйним цвітом зацвіли сади. Рожево-біле розмаїття цвітіння яблунь, груш, вишень і слив полонив зір, а зруйновані хати зяяли пустими зіницями вікон і чорними отворами дверей. І стояла прозора, дзеркально блискуча нежива вода в річечках і озерцях. І лелеки, яких раніше було так багато в цих місцях, не звили свої гнізда в покинутих людьми селищах. І ніяка звірина, птаха чи комаха, жодна жива істота не з’явилися на мертвій дорозі, окрім нас, туристів, забажавших «два рази вступити в одну й ту ж саму ріку» колишніх бажань, радощів, прикрощів, щастя і горя. Примарність білих квітучих садів на фоні зеленого лісу і чорних «кістяків», зруйнованих будівель була приголомшливою і такою скорботною, що ми припадали до вікон автобуса не в змозі відірвати очей від тих страхітливих неповторних пейзажів. Наші обличчя стали такими сумними і говорили ми тихо-тихо, ділячись гіркими споминами, і душі наші ридали... Упродовж усієї цієї дороги, яка вела нас до втраченого раю, що перетворився нині на пекло, в зруйнованих селах вражали гарно прибрані заквітчані могили Невідомого Солдата, що стояли обіч шосе. Нарешті наш автобус зупинився в місті Чорнобиль на автобусній

Лiтературний Чернiгiв

станції радянської доби, яка вціліла, попри всі страшні події, і витримала небачені натовпи людей. Частина людей пішла на рідні «згарища», на покинуті кладовища, де спочиває прах пращурів, узявши до рук сокирки для прокладання собі стежин в непрохідних хащах своєї втраченої малої Батьківщини. Автобус рушив далі. На околиці Чорнобиля, ближче до міста Прип’ять, біля дороги – пам’ятник героям ліквідаторам, прикрашений букетами живих весняних квітів. Наймальовничіше село Чорнобильського району Лельов жахало чорними руїнами хат. А село Копачі знесли, і тільки Невідомий Солдат на братській могилі, в німій скорботі, край дороги нагадував про одвічні, як світ людські страждання. Душу сповнила печаль, скорботні події тих літ прокручувались у пам’яті, як кінофільм. Мене огорнув душевний неспокій. Від хвилювання піднявся тиск. І з’явилася на дорозі історична табличка тих літ «місто Прип’ять». Я вдивлялася в ту табличку, як вдивляються в обличчя давнього друга, якого не бачив багато років. Я дивилася на неї і не могла надивитися. Автобус зупинився біля КПП, і люди розсипались по рідному колись місту. У пустому лісі, який розрісся серед міста, навколо губилися гарні вцілілі й напівзруйновані міські будинки. Господи! Я не знала, що таке руйнація, я не думала, що доживу до оцих руїн... У цій поїздці мене супроводжувала моя чернігівська подруга Галина. Ми вдвох шукали мій будинок по вулиці Лесі Українки, № 14. Приголомшена побаченим, від хвилювання я губилась і не могла зорієнтуватися на знайомій місцевості і дах свого будинку «вирахувала» чисто інтуїтивно. Ми пробиралися до нього в густому лісі крізь колючі зарості шипшини. Видовище моєї п’ятиповерхівки змусило мене здригнутися. Біля під’їзду звалище того, що колись називалося меблями. Рослинність, схожа на ліани, оповила поріг. Під вікнами моєї квартири виросла висока береза без участі людських рук. Її ніхто там не садив. У моїй квартирі № 1 ось уже 20 років відчинені двері, як відкрита сторінка книги мого життя. Велика сонячна пуста кімната. Здавалось, за 20 років не вигоріли шпалери. Хотілось ридати, але очі залишились сухими. Галина схопила фотоапарат і почала знімати. Я вийшла на свою кухню і виглянула за вікно в розбиту шибку. Щось надзвичайне привернуло мою увагу. Під металевою решіткою з зовнішнього боку підвіконня був бетонний жолоб з бетонною склянкою на кінці. У круглому отворі склянки лежало пташине гніздечко, в якому жевріло життя. Манюні пташенята

Проза

тріпотіли крильцями, які ледь-ледь обросли пір’ячком, беззвучно розкривали дзьобики. Їх незрячі очка були закриті жовтими плівочками. Різкий вітер холодив їхні тільця, роздмухував їхній пух-пір’ячко. Я покликала Галину. – Знімай скоріше, їхня пташина мама десь близько, їм без неї холодно. Розчулені ми покинули мою квартиру з передпокоєм, розмальованим рукою мого брата. Ми брели «хащами», розшукуючи дорогу до моєї школи. В місті було повно людей, вони вітались, спілкувались, деякі плакали. Якою ж прекрасною була наша колись прекрасна площа! Клумби «потопали» в квітах. А тепер – перекошені адміністративні будівлі, готель. Мерія. Ресторан, засохлий фонтан. Pripyat.com – таблички на будинках. На площі назавжди завмерла червона легкова машина з відкритим капотом. Повсюди крізь бетон проросли кущі й дерева. Серед прибулих було багато іноземців. На їхніх обличчях не було страшної печаті болю, яка була на обличчях наших людей. Оглянувши площу, ми пішли по центральній широкій вулиці до моєї школи. З обох сторін – чорні обвуглені стовбури дерев, їхні крони опалило невидиме полум’я 4-го реактора 1986 року. Ці обгоріли дерева стали символами нашого трагічного залишеного міста. Від страхітливих картин руйнації я ледь не непритомніла. Добре, що Галина була поруч! На тій широкій і сумній тепер вулиці ми «обличчя до обличчя» зустрілися з жінкою... То була вчителька з моєї школи. І коли ми згадали одна одну, до нас підішли два дорослих чоловіки, колишні учні нашої школи, ми їх знали ще маленькими. Заговорили про минуле, про наших спільних знайомих так, наче ми і не виїжджали з міста. На тому місці, що було прекрасним шкільним двором зі спортивними майданчиками, розбиті сходи центрального входу до будівлі школи. Посередині будинок розчахнуло навпіл, через тріщину можна було зайти всередину школи. Школа нагадувала війну, побачену нами в кінофільмах: меблі, книги засипані білім вапном, звалище речей, безлад. Холодний жах проймав душу від побаченого. То була інша епоха, інше життя. І я поринула у спогади... І почувся мені дзвін шкільних дзвоників, у мертвій тиші забриніли дзвінки голоси дітей, замиготіли білі фартушки, білі бантики... Яскраві картини минулого спливали в моїй пам’яті: шкільні свята, майстерні юні

Лiтературний Чернiгiв

барабанщики, які прикрашали паради. Згадались КВК, суботники. Перші і останні дзвоники. Уроки Миру, просто уроки, концерти, спортивні змагання... І діти, діти, діти... У школі в дві змін вчилися півтори тисячі дітей. Мій, залитий сонцем, кабінет французької мови на четвертому поверсі. Зараз під його вікнами молодий обгорілий яблуневий сад. А як же пишно він цвів у ту свою останню прип’ятську весну! І ніколи вже не розквітнуть його дерева духмяними білими квітами... І ніколи не народяться плоди. Кожен рік на 1 вересня і на день останнього дзвінка діти приносили мені стільки квітів, що вони ж самі і несли їх мені додому. Букети ті не вміщувалися в моїй ванні. Кожен рік на 8 березня з вікон школи лились мої улюблені французькі мелодії. Так вітали мене учні з жіночим святом. Майже всі вихідні діти були або разом зі мною вдома, або ми ходили усім класом на природу. Я завжди буду пам’ятати свій останній евакуйований клас! Над рікою Прип’ять майже зовсім зруйноване кафе «Прип’ять». Гай біля води перетворився в «джунглі». Холодний різкий вітер гнав чорні стрімкі хвилі ріки, розгойдував крони величезних дерев. Ті швидкі води Прип’яті навіки поховали в собі падіння біблейської зорі «Полин» і гіркими сльозами розтеклися водними джерелами Землі. У мене щезло почуття реальності. Дійсність почала видаватися кошмарним сном, розум не сприймав те, що бачили очі... Несповідимі путі твої, Господи! Не передбачувана людська доля! Захотілося піти в 5-ий мікрорайон, де на момент горезвісної аварії ще зводилось місто... Пізніше недобудовані п’ятиповерхівки покажуть у багатьох кінофільмах про Чорнобиль. На будмайданчиках, біля тих недобудов так багато прип’ятських дітей гралися в пісочку. Там бігали маленькі Іванко і Костя. Восьмирічний Іванко не закінчив свій перший клас у 5-ій школі. З дев’ятого поверху вікна своєї квартири бачив, розбуджений вночі, Іванко, той нічний спалах і написав крейдочками картину про те на дощечці. Дощечка та лишилась у тій прип’ятській квартирі. Там же лишився і шкільний костюмчик першокласника... Але відвідати 5-й мікрорайон не вдалося. Промайнув, відпущений на сумну екскурсію, час. Прощавай, місто минулого! Прощавай, мертве стронцієве місто! Але для нас, прип’ятських мешканців, ти завжди будеш найкращим містом у світі, де залишилась наша молодість і надія на щастя.... Прощавай, моя горобинова алея, по якій я стільки років бігала до своєї школи!

Проза

Прости нас, Боже! По центральному бульвару з величезними тополями і вцілілими дерев’яними лавами колишньої епохи рухався до своїх автобусів величезний натовп людей. Приголомшені побаченим, люди мовчали і плакали... На КПП чергові охоронці годували кішок і собак. А ми поїхали на саму Чорнобильську АЕС. Коли її зводили, негаразди і поломки на ній виключались. Радянська влада свято вірила в доктрину своєї непогрішності. «Хай буде атом робітником, а не солдатом!» – цей лозунг і досі прикрашає один з будинків Прип’яті. Територія атомної станції вражала своєю чистотою і ладом. На клумбах – квіти. В кутку стояла чергова машина швидкої допомоги. Величне водосховище. Все, окрім саркофагу, нагадувало ті давні роки. І знову гірке, як Полин, місто Чорнобиль! На балконах п’ятиповерхівок сохне білизна. Під час роботи вахт тут живуть робітники атомної станції і охорона міста Прип’ять. І знову за вікнами автобуса квітучі травневі сади в мертвих селах... Полив холодний весняний дощ. Так сплюндрована покинута земля прощалася з нами гіркими сльозами... Мокрий асфальт підштовхував колеса, прискорював рух екскурсійного автобуса. Залишилась позаду «зона відчуження», наше щасливе колишнє життя і жахлива, роздираюча душу, поїздка в минуле... Дорога додому здавалася вічною... Як та давня страшна дорога евакуації в Янів – Чернігів 27 квітня 1986 року. Скажи нам, Боже, де ж наш дім? Жива зона жила людьми, зеленими грядками обжитих хат. З многостраждальної душі, здавалося, звалився камінь. У місті При’пять я прожила 11 років, які промайнули як мить. Там залишилася частина мого серця. Кожний рік, у мій улюблений місяць квітень, блакитний серпанок огортав околиці Чорнобиля і Прип’яті, блакить ріки чарувала зір, і летіли, гніздились лелеки. На початку літа, зацвітали білі акації навколо Прип’яті, їхні витончені пахощі розносило вітром навкруги. Восени золотою багряницею пломеніли ліси і парки. Білими снігами одягалося місто взимку. А бувало на новорічну ялинку з неба сипався дощ, а не білий пухнастий сніг. І ми ходили під парасольками. І тепер над мертвим містом вранці сходить сонце. Вночі мерехтливе сяйво зірок, і місяця не дає заснути чорним безлюдним будинкам.

Лiтературний Чернiгiв

І ридають дощі над могилами на покинутих кладовищах. І гуляють вітри-привиди порожніми вулицями... Так невблаганний час змінює вічну побудову на вічну руйнацію у Вічному Всесвіті. У свою Чернігівську квартиру я зайшла після 11-ї ночі. Не хотілося жити, не було сил прийняти душ. Свій «радіактивний» одяг я склала у целофановий пакет. Ледь торкнулася подушки, як мене зморив сон. І наснилося мені прекрасне молоде місто з сяючими чистотою вулицями в квітучих садах. Духмяні біло-рожеві дерева оточували атомну станцію. На тендітному гіллі молодих яблунь гойдалися і співали птахи. Струменіло тепле золотаве від сонця повітря, а з пташиного гнізда на підвіконні моєї прип’ятської квартири назустріч сонцю вилітали пташенята. А я йшла по місту молода, прекрасна і щаслива. Моя чернігівська подруга Галина призналась мені, що не знала в житті більшого потрясіння, ніж ця сумна з сумних поїздок в моє минуле, і побачене нею в мертвому місті. – Неначе я повернулась з Космосу. Як же далеко це місто! Як на іншій планеті! А для мене воно лишилося близьким і прекрасним з його вітрами на веселих тоді вулицях. Двадцять років тому я була там щаслива, бо були улюблені робота, молодість, здоров’я і радість, які вже ніколи не повернуться... Бо був «Чорнобиль» 26 квітня 1986 року. 19 травня 2006 р., м.Чернігів

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ nле*“=…д! xŠ`m|

Штань Олександр Олександрович народився у м. Білопілля Сумської обл. 4 липня, 1938 року. Освіта вища. Останні 32 роки працював викладачем у Чернігівському Технологічному університеті. Публікувався у журналі «Літературний Чернігів» та інших періодичних виданнях. Видав три поетичні збірки для дітей та дві для дорослих. Член літературної спілки «Чернігів», Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.

Хоч не сталось – було… «Що внизу, те і вгорі…» ЩО НЕ СТАЛОСЬ – БУЛО*… Що не судилось, не збулось, не сталось… Що мріялось, за сенс життя було… Безсонними ночами увижа́лось, Нічним жасмином пахло і цвіло… Те, що терзало душу і плекало, Як дихання, солодким що було, Та невблаганно звітрилось, розтало, Примарою у простір відійшло… Та як святиня – в пам’яті зосталось, До болю що жада́нним все ж було, –

Лiтературний Чернiгiв

28 Не кануло, не зникло, не пропало… Хоч і не сталось, все ж таки – було…

*Все започатковується у Вогне́нному світі і потім застигає у плоті… «Мир Огненный» (Агни Йога, Е.И.Рерих) Грудень 2015 ПОТІК ЖИТТЯ

Текло життя, як зерня з повноміри… То, як вода, швидкого водоспаду… То, поміж пальцями бездумними, Без міри… То, як гірський потік каменепаду… То, як вогонь палило пеклом чаду, Задухою, безвихіддю відчаю… Та, зрештою, в пісок пішло – до Саду, Не знаю, чи то Пекла, чи то Раю. Листопад 2015 *** Горе вам, коли добре говоритимуть про вас усі люди… Луки, 6:26 Дай, Боже, проявитися собою, Дай, Боже, Дух в собі не ув’язнить, Щоб догоджать не натовпу – з Тобою У злагоді дай, Боже, вік прожить. Жовтень 2015 ЗВУК ТВОРІННЯ

Індивідуальність розчиняється у безмежності самого себе… М. Молдованов Звук флейти першородної лунає… На нотах, притаманних тільки «ЇМ»… Там, на верхів’ях гір площин немає…

Поезія

29 Притулок надається не усім… Зріднитись звуком серця з висотою – Низькими стежками не ходять до вершин… Співай хвалу мовчанню і спокою, Пізнаєш звук піднесених глибин… 2015 рік ВАГАННЯ. РІШУЧІСТЬ

Необхіднісь щось зробити приходить не з мислі, а з самого життя… Муджі Вагання, роздвоєність духу тамує палання душі, Приносить покори задуху і падають з рук палаші… Над прірвою занісся кінь – і вже не слухає оброті... Достойно послане зустрінь, як кінь над прірвою в польоті… 2005 рік ВЕЛИКІ ДУШІ

За обрієм далеким, океанами… За горами, лісами, за долинами… За самими далекими туманами Живуть Великі Душі… І між нами… 2012 рік *** Минуле не згадаю, А забуду… Майбутнього загадувать Не стану… У сьогодення миті жити Буду – Не забіжу вперед І не відстану… 2013 рік

Лiтературний Чернiгiв

30 *** Его постигает лиш тот, кого ОН избирает. Ему раскрывает Дух свою суть. Из Катха-упанишада, 230 Для душ святих – святі ікони І миро із очей тече... Сприймають Божії Закони І Бог у душі їм Рече ... 2005 рік

*** У гуркоті грому є тиша… Прислухаймось, глибше вдивімось… Простору безкрайність там дише, Порожня, безмежна, як вічність… 16.02.2018 Я Є СВІДОМІСТЬ

Дивлюсь на сосну, Вона красива, Ще молода… Та час минеться, Вона і всохне, Як лобода… – А що у світі Існує вічно? – Скажи, Творець… – Свідомість вічна – Вона початок, Вона й кінець… 16.07.2017

Поезія

31 ПРОСВІТЛЕННЯ

«Какие наслаждения от исполнения желаний могут быть… в этом теле… пораженном страстями, гневом, алчностью… болезнями, смертью?.. …В этом круговороте жизни я подобен лягушке в высохшем колодце». Майтри-упанишада, 1 Що може жабеня у тій криниці, Що висохла до дна від бездощі́в’я? Стриб-стриб на стіночку – І знову вже на дні… І так сьогодні, завтра і всі дні… Та як вода наповнить ту криницю аж по вінця, Побачить простір жабеня і світло сонця, Побачить світ живий і звеселиться… 23.12.2018 *** МЕДИТАЦІЯ Я говорю все менше, Скоро змовкну… І задзвенить у вухах Пустота… Я мовчки мовлю Ноту Саму повну, І забринить одвічна Красота… 06.04.2011 ТА НЕ ВСЕ У НИХ СХВАЧЕНО

Злочинці є в простеньких хатах, Злочинці є в «крутих» палатах… Нема злочинців тільки в Раї, У Рай злочинців не пускають… 31.03.2011

Лiтературний Чернiгiв

БЕЗГЛУЗДІСТЬ БЕЗГЛУЗДОГО ІСНУВАННЯ

…незнание – великое разрушение… Яджнявалкья, 179 Часом грішна «любов», Безпідставне багатство… Безшабашне життя – Без царя в голові… Що безглуздо прийшло І пройшло, і погасло… Чи є глузд все це знов Починать на землі? 2019 рік ТАЇНА ВЧИНКУ І НАСЛІДКУ

Сумлінно зроблене – Пусти… Нехай іде собі з добром – Не оглядайся… Та сила вдячності від Духу на тобі Осяде, І колись Поможе у біді – Не сумнівайся… 06.03.2011 ТЕНЕТА

Чимало душ В тенета зла попали... Не бачать виходу і зло́бствують Звідтіль... Яскравий світ на пекло Проміняли... Що доброго? – Терзання, Вічний біль... 27.02.2011

Поезія

33 ХТО ЗВОЛІКАЄ – НЕ ДОСЯГАЄ…

Новий Світ спрямований до світів дальніх… «Община», Є.І. Реріх Життя, як сполох, – Ринулось вперед, Не милями – Світлóвими роками… Поля торсі́йні, Всесвіту корсет, Нові енергії постали Перед нами… А ті… все топчуть Спориші, Вже топтані-затоптані Дідами… Відстали, Заблукали у глуші, Заму́лились І обросли Мохами… 12.02.2011 *** «Ніщо легке не може бути важливим…» Горшками совати в печі, За зброю мати рогачі, Заплющить очі на науку, Спиняти тік Святого Духу… Така мета ції просвіти У сьогоденні зрілі літа? 13.02.2011

Лiтературний Чернiгiв

34 ГРЯДУТЬ НОВІ ЧАСИ

Черва на те і Черва, Щоб червоточить Старе… Ось і прийшла вже Пора, Щоб народилось Нове! Хай наша людність Нова Очі увись Підведе, Чу́ймо пророків Слова: «Нова епоха гряде…» 16.06.2018 СУТНІСТЬ ВОЛІ

Пташенята голі, жовтодзьо́бі Цвірінькають, роззявивши роти… Неволя – у залежності й сваволі… А вільний має сам і все МОГТИ !.. 2006 рік

*** Ми вільні лиш тоді, коли взаємно, У радості і щирості сердець, Про себе позабувши щиро, ревно В служінні свій знаходимо вінець… 2006 рік

Поезія

35 ЗЕМЛЯНИ. ВИБІР

І у Добра і Зла – своя еліта… Злодійство також має вищий фах. Ті триста – потаємні неофіти*, На сатанинських знаються ділах… То ж хто є хто – вдивляйтесь небораки, Зерно від плевел треба відділить... Тремтіть і начувайтесь, вовкулаки, Невдовзі стане виплекана мить. *Неофіт – новий прихильник якого-небудь учення, релігії, суспільного руху. Січень 2018 року

*** В павутиння обставин Попали… Якщо сили нема Розірвати, То оплутають, виснажать… Рани Зроблять свіжі, Щоб кров Відсмоктати… *** Подобатися багатьом – гріх… Ф. Шиллер Хоч і не став я зіркою палко́ю, Палахкотіти в небі – не прийшлось… Та залишився справжнім – сам собою… Це сталося, мій Боже, це – збулось… 2014 рік

Лiтературний Чернiгiв

36 *** «Не вибирає вищий для нижчого…» Облиш його… Хай сам себе осудить.., Коли уляжеться вся суть його душі, Лише тоді спаде з очей облуда, Засяє світ омріяних Вершин… 2011 рік СЕРЕД РАБІВ

Серед рабів не можна бути вільним… Хоч будеш ти моральним, хоч святим, Раби зведуть тебе до божевілля, Ніколи ти не станеш їм своїм… Мойсей мав рацію тоді, як років сорок Рабів пустелею водив, щоб взяв їх морок… 2005 рік

ЖОРСТОКІСТЬ ЗАКОНІВ СТИХІЇ

Правдивому – не вижити в суспільстві, Як проти руху натовпу іти… Ця лава зіб’є з ніг – і не надійся – Потрощить почуття твої й кістки… Я ситий подарунками скорботи – Летять навиліт – і не ранять душу… Потоком омину мирські турботи, – Я бути перед небом вільним мушу… 2005 рік

Поезія

37 ШЛЯХ «Неведение есть предварительное условие всякого существования…» Веданта Навпомацки шукаємо дороги, Як кошенята. Та повзем, повзем… Не бачим світла, а інстинкт говорить, Що світло є, і ми ідем, ідем… 2011 рік

МОЛИТВА МОВЧАННЯ

Сповільни молитву – Змовкне вона У тиші всесвітній кромішній… Тоді в самім серці твоїм пролуна́ Закон, що прийдешній і вічний… 2005 рік

ТИША

Все, чему мы учимся – чувствовать, чувствовать, чувствовать… Агни Йога, Е.И. Рерих Дихнуть боюся, Щоб Божу Тишу Не сполохну́ть… Бо Божа Тиша – То вхід вели́чний У Божу Суть… 2013 рік м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ Šе2 …= qŠe0emjn

МОЛОДИЙ СНІГ, або НІКОМУ ТЕБЕ НЕ ВІДДАМ Вечоріло... Цьогоріч листопад, особливо останній тиждень був на диво теплим, а сьогодні зима спустилася з небесного храму молодим снігом. Лапатим, заважким, ріденьким. Був він першим, несмілим, тому й не холодним. Він ще боязко стелив свою тонку пухнасту скатертину. Його білі метелики стиха присідали на паркані. Одні гойдалися на голому галуззі кущів смородини й аґрусу, другі ліпилися докупи на пожухлих чорнобривцях, які ще бовваніли чорними вуглинками голівок із насінням. Декотрі білі мухи залітали на дерев’яні сходи спочити, інші ж затихали на ще теплому даху, щоб невдовзі на осонні стекти зі стріхи прісними сльозами на немерзлу землю... Вітер стомлено дрімав на гіллі сосен. Аж раптом зграя чорного вороння здійнялася із тополини і, каркаючи на негоду, подалася у бік старого

Проза

яблуневого саду. А вітер, немов схарапуджений кінь, схопившись зі свого зеленого колючого ложа, зразу ж кинувся в галоп і завертів, закружляв, загрався мокрим тополиним пухом – сніжинками, перетворивши їхній повільний вальс на білу швидку кадриль. І земля тепер, хоч і знехотя, хоч і не надовго, а мусила-таки аж до самих брів пірнути під снігове полотно, мережане «білим по білому»... Слава, накинувши на плечі в’язану бордову шаль, стояла на високому ґанку і вдивлялася у далину дороги. Жінка чекала додому з роботи чоловіка, той працював у іншому селі. Була пізня година, і вона вже хвилювалася, укотре виходила з хати й поверталась, зітхаючи, назад. Знову береться за в’язання, сидячи на дивані. Швиденько бігають спиці у вправних руках: потайки в’яже теплого светра, якого збирається подарувати милому до дня його народження тридцятого листопада. Хочеться зробити сюрприз! Нервово поглянула на годинник. Стрілки невблаганно й розмірено «крокували» й переступили аж 24-ту позначку. Якась неясна тривога гадюкою заворушилась у її душі... Жінка, зморена днем і чеканням, напевно, на якусь хвильку й задрімала зі спицями в руках. А та пара хвилин стане такою знаковою... Уві сні було літо. Вони з Остапом ідуть польовою дорогою, тримаючись за руки, а обабіч гойдає вітерець молоді пшениці. Аж раптом, де не взялась перепілка та й «бух» каменем Остапові під ноги. Він кинувся її ловити, а та знялася й полетіла. Остап побіг за нею й зник із очей! Ураз потемніло небо: не стало сонця. Де ж він? Де?! У Слави з голови спадає ромашковий вінок, а вона перелякано силкується гукати. Та дарма! Голос тоне у хлібах. Аж дух їй забило від розпачу! Жінка так і кинулась! Аж спітніла від болю. «Слава Богу, що то лише сон. Але що б то воно значило? Завтра піду до свекрухи, нехай розгадає, – що перше спало на гадку, – або ні, хай пройде якийсь час», – вирішила. І, перевівши подих, знову взялася до в’язання. А думки, як те плетиво, снували й снували, нагадавши про далеке літо... Кілька років тому, в кінці червня, Владислава приїхала погостювати в село до батькових родичів, а Остап тоді в травні повернувся з армії. На День молоді сільська юнь зібралася біля ставка погуляти свято. Скупатись, шашликів насмажити, одне слово, відпочити і розважитись. Слава з двоюрідною сестрою прийшла якраз у розпал веселощів ... Вона була сором’язливою «пампушечкою», тому до води не пішла, бо там треба роздягатись. Зовнішність мала звичайну: русява, кругловида, кирпатенька. Не любила дівчина макіяжу, хіба що підводила зеленаво-карі очі, щоб видавалися більшими. А вони випромінювали доброту й ласку. Висока – від батька, із пишними формами – від мами, як кажуть, дівка

Лiтературний Чернiгiв

«на любителя». Але чомусь із ними їй і не везло: той жонатий, той любить більше «оковиту», той зрадливий, а той взагалі альфонс... Дівчата сиділи під вербою в затінку, тоді як молодь грала у квача посеред ставу. – Гайда грати у футбол! Я ж привіз м’яча, – гукнув Остап, вибираючись із води. Інші – за ним дістались берега, і хлопці стали робити імпровізовані ворота з гілок, а дівчата наводили красу. Остап, ще будучи у воді, помітив обох дівчат, що прийшли пізніше, й одна з них була йому незнайома. Цікаво, хто це? І ось тепер чорнобровий худорлявий хлопець, підійшовши до сестер, осяяв обох білозубою усмішкою. Славине серце аж завмерло: «Такий красунчик!». А той: – Чого сумуєте, дівчатка? Ставайте до гри, вмієте? – і, не чекаючи відповіді, запитав ще: – Галю, а чого я незнайомий з цією красунею? – і Остап подав свою руку Славі на знак вітання й підвів дівчину з землі. – Ти дивись, ніхто мене ще красунею й не називав, – промайнула думка. Тож і комплімент, і усмішку парубоцьку вона пам’ятатиме довго. А оця мить чудова спалахне іскрою кохання в дівочому серці. Утрьох вони побігли до гурту... Ні в Остапа, ні в Слави ніколи не було справжніх наречених. Тож молоді люди, позустрічавшись із місяць, намислили собі одруження. Славині батьки дуже зраділи, що їхня вже дещо перезріла доня, адже відшуміло 28 весен, знайшла собі пару. Хоч і злякало матір доньчине сільське майбуття, та судженого конем не об’їдеш. А Остапова мати, побачивши Славу, винесла такий собі «вердикт»: «Женися, мій сину, інакше будеш вештатись, як дехто з парубків холостякує, маючи по сорок із гаком. Діти підуть – буде сім’я. Бач, яка дівка гарна й пишна, то й тебе відгодує. Бігаєш ніби отой «дроздик» – ребра одні. Вона тебе й додому при нагоді подужає віднести», – сказала з усмішкою. – Чи, може, вже й вагітна? – спитала мати прямо. – Тоді не зволікай, веди під вінець! Дарма, що старша, зате буде добре про тебе дбати, бо в молодої гульки самі будуть у голові. Та ще ж і учительша!.. – Може, й так, – зашарівся злегка син і додав, – ну, я побіг – Слава чекає... Невдовзі пара й побралася. На весілля зійшлося майже все село (колись так велося, що гукали багато люду). Коли виходили після щедрого застілля до танцю, то вже захмелілі чоловіки, стоячи напівколом, зазвичай перекурювали та перекидалися словом про політику або ж давали оцінку ситуації, в якій перебували. Отож язики у них розв’язувались, бо за столом було їм не до балачки – ліпше не пропустити б чергову чарочку. А тепер можна й язиком почесати.

Проза

– Ну що, хлопці, добрячу одноконку вхопив собі наш Остапець? – бовкнув до свайбанів миршавий дрібненький із себе дядько Гарасько Козлик, кивнувши на новоспечену пару, яка витанцьовувала посеред двору. – Еге ж, огрядна молода! Остапець на цілу голову менший, ну нічого... Справиться. А гарний півник жирним і не буває, – примружив лукаве око Юхим Цибрик. – При здоров’ї, значить, баба! – додав куті меду Онисько Кидак. – Якщо добре їсть, то й діло робитиме добре. А що із худої? – чіпляючи слово за слово, весело заґелґотали й інші дядьки, пихкаючи цигарками. – Да, така молодуха хіба що Макарові Гапчуковому підійшла би, – прикинув Терешко Гнидка, маючи на увазі перестаркуватого парубка років під шістдесят та зростом сто дев’яносто. Ну, і вагою, ясна річ, той чолов’яга славився немалою. – Тю, ти що, здурів? Він же, кажуть, ніби того, – покрутив біля скроні Демид Пищик. – Ну, так вона ж і не йде за Гапчука, – підкреслив новий «адвокат» Мирон Тягнирядно. – І чого це «того»? – втрутився в дебати Омелько Швайка, Макарів сусід. – Хіба що й досі збирається женитись на молодій та дітей заводити? Тільки, хто тих дітей до ума тоді доведе? А так – мужик хазяїнує, і все в нього є: і птиці повний двір, і голів тридцять кіз. Фермер! Продає сир у городі. У хаті, щоправда, – пошкріб п’ятірнею потилицю, – ну то таке... Жінка б поприбирала... Якби була! – відрізав чолов’яга з притиском на останніх словах. – Отож-то й видно, що клепки, мо’, й нема, бо інакше давно була б у Гапчука жінка, – зауважив найперший оратор. – А я, по секрету кажучи, чував, що і йому в око впала Остапова дівка, але нащо їй Макар? Хоча.., чим дідько не жартує? – Ага, прямо так і побіжить! Особенно за веліком, коли по морозу Гапчук везтиме свій сир на базар за п’ятнадцять кілометрів. Автобусом йому, бач, дорого, – сплюнув під ноги Тиміш Буряк. – А, мо’, й пішла б... Так сидів же той телепень старий у своїх куширах, от Остап і випередив його, – єхидно вставив і своє Оверко Дрюк. – Ну, чи ви всі дурні? Хіба такій дівасі діда тре?.. – чмихнув Кирило Третяк, молодший за всіх дядьків. – Та годі вже вам теревенити, бо ще хтось почує, – гарикнув на балакунів хтось із учасників дискусії. Проґавили й хто. – А ми що? Брешемо, по-твоєму, чи що? Усе, як є, – кинув спересердя Гаврило Бовдур, який до цього лише слухав, а тепер обірвав їм диспут. І чоловіки невдоволено змовкли. Одні побликували спідлоба на

Лiтературний Чернiгiв

танцюючу молодь, інші «досмоктували» самокрутки, що вже дотлівали, обпікаючи губи... Молоді стали ремонтувати й облаштовувати куплену Славиними батьками не нову, але міцну дубову хату на свій смак. До села Славі особливо й не звикати, адже всі літа вона проводила в татковому селі. А той свого часу після армії оженився на дівчині з невеликого міста, де проходив військову службу. Владиславі Ігорівні, як на те щастя, ще й роботу в школі запропонували (вчителька початкових класів ішла на пенсію). Удома, в місті, Слава працювала вихователем у групі продовженого дня, а їй дуже вже хотілося навчати діток самій. Тож усе складалось так, як і треба було. Час невпинно вів свій лік: відраховував дні й тижні, місяці й роки. Так промайнуло років 7. Остап усе мріяв про дітей, та чомусь лелека вперто обминав їхню родину. Слава так і не народила: не змогла завагітніти – безпліддя. Сама ще дужче розповніла, а Остап залишався таким же худорлявим, «щупленьким» і здавався утроє меншим за дружину. Хлопці кепкували з нього: «Щось довго яловіє твоя корівка!». «Хай до мене приводить, постараюся, моя он п’ятим ходить!» – гигикнув дебелий Васько на прізвисько Бичок. Усі зареготали... Остап нецензурно огризнувся і, стиснувши кулаки, вскочив у трактор. Його трусила образа, але він поборов себе... Хіба Слава винна чи він? Оті кпини вливали отруту в стосунки пари, хоч Остап дружині нічого не казав, але сам ходив понурий і задуманий. Він почувався якимось обділеним долею чи що. Слава страждала ще більше, однак не видавала свого болю. Терпіла знущання долі, мовчки зціпивши зуби, щоб не накликати біди: боялася втратити коханого. Отож кожен із них зносив свої муки сам по собі. Зате Слава кохала чоловіка і дуже старалась і діло все переробити, і чоловікові догодити: пекла і варила смаколики, бо, як і мама, дуже любила готувати. Остап день при дні на роботі, а вона додому рано зі школи повертається. Так і жили... Якось у кінці літа в чужому селі (сільгосптовариство орендувало землі у кількох селах), привізши зерно на тік, де люди розбирали збіжжя собі на паї, Остап помітив русяву невисоку молоду жіночку. Теплий вітерець пустотливо бавився квітчастою сукенкою на її по-дівочому тендітному стані. Двоє хлоп’яток допомагали мамі нагрібати у мішки пшеницю, а потім силкувалися тягти оті клумачки на великі ваги і разом з матір’ю, важко дихаючи з натуги, клали вантаж на візок. Остапові чомусь стало дуже шкода їх трьох і він, поспіхом заглушивши мотор, зістрибнув із трактора й заходився допомагати дітям. Йому раптом

Проза

захотілося захистити цю маленьку «чаєчку при битій дорозі та її чаєнят» від усіх бід світу. – Мабуть, більше нікому, – вирішив чоловік. Такого збентеження він ніколи ще не відчував! Остап заговорив, нарешті, до хлопчиків: – А тато чого не прийшов з вами? На роботі? – Нема в нас тата. Втонув, як узимку трактором поїхав по льоду через річку навпростець, щоб швидше додому, – сумно промовив старшенький. А малий почав кулачками терти очі і тихенько схлипувати. Остапові чомусь защеміло в грудях і він важко зітхнув. Олеся кинулася заспокоювати дітлахів та дякувати незнайомцеві за несподівану підмогу. – Так я відвезу вам хлібець додому. Стрибайте на причеп, – підхопив одного за одним хлопців на руки. Допоміг туди ж забратися й жінці. І, повкидавши клунки й візок, завів свого слухняного залізного коня, вирулюючи на дорогу. – Нікому тебе не віддам, – різонула мозок швидка думка. Так і засіла вона розпеченою скобою в Остаповій голові. Відтоді Остап не минав нагоди проїхати знайомою вулицею повз Олесин двір. Якщо хтось був надворі, то зупинявся і, під приводом напитись води, сипав у малі долоньки цукерки. Олеся просила не балувати синів, хоч у глибині душі й раділа такій увазі. А чоловікове серце все більше прикипало до цієї гарної родини, вартої щастя. Він зрозумів, що ось і прийшло до нього справжнє кохання. Три вічних слова він беріг у серці для особливого випадку і ще не вимовив їх нікому. Славу, як зрозумів згодом, він ніколи й не кохав, а просто поважав. І тепер освідчився Олесі: вона його єдина кохана... Трактор майже опівночі підкотив до двору. Остап чогось довго порався в агрегаті, врешті вибрався і попрямував до хати. Слава, зачувши торохтіння «Білоруса», хутко поставила каструлі на газ і вибігла на ґанок. – Чого дивишся так? Не бачила ніколи?! – буркнув невдоволено чоловік і став видряпуватись слизькими сходами нагору до освітленої веранди. – А чого так пізно? Давай допоможу, – простягла руку Слава, відчуваючи щось недобре. – Чи напився? – майнуло в голові, але вона змовчала. – Пізно, тому що пізно! Відскоч, без тебе упораюсь, – Остап відкинув її руку і переступив поріг, тримаючись за одвірки. – Ну, і де вечеря? – спитав хазяїн, всідаючись за порожній стіл і не скинувши спецівку й шапку. Якось невесело чи винувато видушив із себе подобу усмішки. – Гріється на плиті, бо давно вже все схололо, – метнулась Слава до дверей. – Не бігай, не буду я їсти. Збери, краще, мої речі, я приїхав останній раз. І не жди мене, більше не будемо ламати собі життя. Я знайшов своє

Лiтературний Чернiгiв

кохання, і в мене будуть діти! А щоб тобі сказать, випив трохи ось тут... для смілості, у тракторі. Тож поквапся! Мені ніколи... Слава заклякла і важко опустилась на диван, прямо на в’язання, але того й не помітила, мимоволі розкривши від несподіванки рота... За якусь мить, оговтавшись, схопила чоловіка за руку: – За що? Не йди! Не кидай! Остапчику, візьмемо собі дитя з дитбудинку! Ти ж, ти ж... пожартував?! Так?! – благала в розпачі й сльозах. – Ну, оце вже ні! У мене будуть діти свої! Я правду сказав. Неси мої лахи. Чого ревеш?! – грюкнув Остап кулаком по столу... За якихось п’ять хвилин ображена жінка мовчки брязнула чималу сумку до Остапових ніг і рвонула двері навстіж... Надворі, сердито викидаючи іскри, знову загарчав трактор, рушаючи назад до сусіднього села мокрою від талого молодого снігу дорогою. Відтепер назавжди! Як він кохав свою Олесю! Як же і вона його кохала! Улітку народила Олеся коханому донечку. Синьооку русяву красунечку, немов дві крапельки води схожу на матусю. Як же зрадів Остап: тепер він, нарешті, справжній татко! Таким щасливим він не почувався ще ніколи в житті. І братики раділи сестричці й нарекли її Веронікою. Щастю родини, здавалося, не буде меж... Але на сході країни сталася біда. Сусідня держава-«сестра», від якої люди не чекали такого віроломства, несподівано посунула через кордон свою техніку, зброю і «зелених чоловічків». Розлилася отрутою чаша смерті по Україні! Застогнала земля-матінка від болю й горя, заголосили овдовілі матері й дружини, заплакали осиротілі діти, зустрічаючи мертвих рідних. А як же важко проводжати їх в останню путь... Остап теж пішов добровольцем захищати рідну землю від агресора. І просила, і молила Олеся коханого не йти на прокляту війну, адже в них трійко малолітніх діток. Однак і розуміла його порив: він мусить іти! Він мусить помститися за загиблого старшого брата, що поліг у обороні аеропорту. І неначе знала й серцем відчувала, що коханий не повернеться. Але так було треба! Приїздив у короткотривалу відпустку (був танкістом), та спалив його осоружний путінський «град» якраз біля міста з романтичною назвою Щастя. Оте Щастя у сотень родин забрало просте людське щастя, перетворивши його на довічне невичерпне горе і нестерпний незагоєний біль. Упала Олеся, уся в чорному і сама зчорніла за добу, чорнішу від землі чорної, на оцинковану труну, вкриту синьо-жовтим прапором. Обхопила бідна «чаєчка» слабенькими крилятами свого «соколика» й до світанку шепотіла, як заклинання: «Нікому не віддам...»

Проза

А на другий день попливла ота страшна домовина на плечах у побратимів до автобуса, який мав відвезти той «страшний скарб» в рідне село, щоб поховала мати сина поряд із братом. Мати їхня собі намітила оте місце останнього спочинку, а воно, бач, як вийшло... Молодий перший сніг боязко падав на державні стяги, що, мов саваном, сповили своїх героїв. І зима тужила разом із людьми, бо ще цього ж дня із двох дворів випливали оті скорботні човни смерті, націлені у вічність. – Героям слава! – пролунало тричі стоголосою луною. А люди стали перед брамою вічної пам’яті на коліна. Чийсь високий голос завів розмову згорьованої матері з полеглим сином чужою, але такою до болю рідною піснею «Пливе кача по Тисині». Ридання терновими голками впивалось у скроні й запікалося в серцях. – Герої не вмирають! – прогуло у вухах і відбилось прощальним салютом у каламутній високості. Духовий оркестр затужив востаннє моцартовою «Ьасгітога». Чорний морок заступив увесь світ, і чорне небо впало їй на голову. Загупало об цинк чорне груддя землі. Усе видалося Олесі чорним важким сном без надії на пробудження... Украв злий підступний сірий чоловічок із Кремля Олесине сонце, її світ, її охорону. Безжально розтрощив її щастя. Вирвав із грудей серце й розтоптав його важким чорним чоботом, замащеним у болоті... Злягла, занедужала сердешна та й не підвелася більше: невиліковна хвороба, що в ній дрімала, сточила її кров, висотала із неї життя, а чорне горенько прибило душу, як зла гроза одиноку билинку слабку в полі сплюндрувала, видерла з корінням і в багнюку замісила. Пішла слідом за Остапом зі світу білого і його «чаєчка» у свої тридцять. Нікому він її так і не віддав – із собою забрав. Поклали поряд з ним. Слава була на обох похоронах. Вона давно пробачила їх обох: така доля. Однак життя триває! Жінка думає про те, як би удочерити Остапову трирічну доню, а може, взяти під опіку й Олесиних хлоп’ят, бо зрозуміла, що її любові вистачить і на цих дітей. А нещодавно вона сказала «так» удівцеві, в якого трагічно загинула дружина, залишивши дівчинку, що ходить у другий клас до Владислави Ігорівни, тобто до нашої Слави. Подолавши біль і вагання, дитина сама попросила улюблену вчительку стати їй мамою. Як тут відмовиш? А ще жінка спілкується й зі своєю колишньою свекрухою, яка, зоставшись без синів, підтримує Славу в її намірах. Нехай же здійсняться їхні світлі сподівання на щастя. Адже всі люди на нього заслуговують. Січень 2016, м. Варва Чернігівської області

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ l,.=Lл% jrxmIpemjn

Михайло Кушніренко народився в с. Червоні Луки Менського району в селянській родині. У 1961 році закінчив Куковицьку середню школу. Вищу освіту здобув у Ніжинському педагогічному університеті ім. М.В. Гоголя. Працював учителем, кореспондентом у редакціях газет Львівської, Сумської і Чернігівської областей та Чернігівському відділенні УкрДГРІ. У творчому доробку – публікації на сторінках газет і журналів, збірників «День поезії», «Вітрила», «Рунь», «Літературний Чернігів». Автор книги віршів «Не дай забути».

Повернення І, піднята, на дрогах попливла та домовина, мов козацька чайка. А шаною останньою була поетові мужицькому китайка. Пророків доля – сточене дотла жалями серце, унтерівська лайка... Барвінок і калину до чола у Кролевці дівчат поклала зграйка.

Поезія

47 Карався й мучився на чужині за слово Правди... Каятися? – Ні! – Не змусять, поки й сонця в небі синім. Лиш Україні упаду до ніг, якби Господь вернутися споміг... ВІН повертавсь – уже навіки! – СИНОМ.

Морачевський* Не вимагав ні нагород, Ні плати, що для панства – диво, За працю довгу й терпеливу Від августійших і господ. Та не благословив Сенод: «Це для Отечества шкідливо». Забороняли неспроста. Лиш вірив: правда переможе Й настане ще година та – Онуків вимовлять уста На рідній мові слово Боже.

* Пилип Семенович Морачевський (1806-1879) – уродженець с. Шестовиця на Чернігівщині, поет, перекладач, педагог. Працював інспектором Ніжинського ліцею. Здійснив переклад українською мовою Біблії, проте святійший Сенод не дав дозволу на друк. Уперше цей переклад побачив світ лише у 1906 р. До 200-річчя з дня народження П.С. Морачевського в Україні видано збірник творів нашого земляка та перекладене ним Євангеліє.

Лiтературний Чернiгiв

48 (З В. Крисанової)

*** Навіщо очі дивляться туди, Де чайка припада біля дороги, – Батьківський дім заріс чортополохом, І люди викорчовують сади. Старі млини, мов риби без води. Усохне русло, і село – під жито. Дідусь сказав, що все зника, мов дим, Лиш сон – життя, яке було прожито. Спитала діда я про його вік, А він: затям одне – довічна плата За перший крик і перший виліт твій, За друга, за товариша і брата.

КУЛЬ

Стільки снігу в той рік – по тини намело. Глухо в бовдурі загуло. – Чуєш, це домовик, – напівшепотом брат, ніби ми не самі. В пітьмі хтось під лавкою шкріб уперто, з кутків крались тіні, мов хижі примари. Роз – чах – нулись сінешні двері –

Поезія

49 і ... мати?! у хмарі з сивої пари куля внесли до хати: щоб тепліше, на ніч досить грубку – не піч протопить у схололій домівці. Наче сом (іч якенний, іч!), Він причаївся на долівці, мов лускою пострілюючи крижинками-світлячками; невдоволено пирхав, укоськаний з осоки перевеслом; сичав до нас: – Не підходьте! – із очеретяних дудочок. ІІ А ми взяли і сховались тим часом під стіл, за ніжки, де кіт наш сидів. Не з ляку сховалися, а нарошне, щоб матінку надурити: мовляв, подались із дому до дядини чи куди ще – мороз же нам ні по чім... Доки мати з хустини і кухвайки полатаної сніг на собі струсили і з валянців обмели.

Лiтературний Чернiгiв Хотіли й куля з боків віником пообмітати, та хвіст його, що в порозі, немов Рябку прищемили двері скрипучі наші. Мусили мати ще раз братись за того куля, далі його поволікши від порога до грубки. – Х-хух!– упустили врешті та й присіли на край ослінчика, розтираючи закляклі з холоду пучки. Огляділись по хаті: де ми? (Ще ж каганця не світили, хоч і темно). А ми під столом принишкли, як миші – й ні пари з уст. І як це сталося, хто з нас (повірте, не пам’ятаю) чхнув там ненавмисне, звісно – та кіт наш немов ошпарений з-під столу метнувсь стрілою й за мить одну опинився (о ні, не біля порога!) у матінки на колінах. Нічого не мовили мати, лише усміхнулись кутиками вуст, а очима журливо пестили нас на відстані, бо ж руки від зашпорів не відійшли.

Поезія

51 КАЛИНА

(З С. Кузькіна) Вимажусь у відвологлу глину, Перемну посохлу лободу – Під вікно пересаджу калину З глушини дрімучої в саду. І діждусь, як на початку літа Зацвісти настане їй пора. Від того незайманого цвіту Знову моє серце завмира. Непомітно відцвіте калина, Як любов, зі свистом солов’я. Ах, калино! Біла і невинна – Біль і радість давняя моя. Все, що ніби вчора, засніжило, Все відносить далі часоплин... Тільки знову кров клекоче в жилах, Лиш війне солодкий дим калин. Вичахне у гронах жар карміном – І на щастя хай чи на біду Під вікно пересаджу калину З глушини дрімучої в саду.

З СІНОЖАТІ

О. Жомніру Туман деревам ліг на плечі, і що додому вже пора нам нагадали тихий вечір, його супутниця – зоря. Узлісся контури розмиті і нереальної ріки...

Лiтературний Чернiгiв

52 Здавалось, десь у іншім світі про щось балакали дядьки.

Плив віз ковчегом, повним сіна. Кричали в лузі деркачі. Зоря упала, як росина, й заснула на моїм плечі.

*** Немов чужинці – нищили... А. Шкуліпа Які шаленіли пристрасті! Й куди завели? В куті глухому миряни й ті безбожники і антихристи, що під матюки і висвисти скидали хрести святі. Які шаленіли пристрасті! Й куди завели? В куті ще й досі. Та встигли вирости з пелюшок нові вожді. Нема лиш кінця біді... Мо’ досить несамовитості? Які шаленіли пристрасті! 1996

Поезія

53 *** Важко нам без доброти, Та ще тяжче – без любові. Не ловіть мене на слові: Важко нам без доброти. Ніби діти всі Христові, А гриземось, мов хорти... Важко нам без доброти, Та ще тяжче – без любові. 2008

В. Струтинському Обійдусь без тире і без ком і перо не втоплю у єлеї, бо ж тепер нам піввіку – обом. Лиш дозволю спитать: – Чи тебе Васильком хтось назвав на твоїм ювілеї? Я без заздрощів (віриш?) дивлюсь на твою, не прогнівайся, пику. Хочу з казок про риб і Катрусь для себе взяти користь якусь, а ще з того, що тут чоловіку зичить братія... Слухаю, вчусь. Як вітає тебе дітлашня! Як зорить тобі вслід, де не ступиш! Все мине – ювілей, метушня, лиш цього – читачів визнання, мов у власне дитинство коня, ти на ярмарку жоднім не купиш. 1996

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ b%л%д,м,! qem0nbq|jhi

Володимир Сенцовський народився 22 липня 1952 р. в с. Носелівка Борзнянського району Чернігівської області. Член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів України. Вищу освіту здобув 1973 року — закінчив філологічний факультет Ніжинського педінституту імені М. В. Гоголя. Викладав рідне слово в сільській школі, понад 30 років працював у журналістиці. Редагував райгазету «Вісті Борзнянщини». Вийшли книги «Хлоп’ята з тополиної вулиці», «Оленка не хоче спати» (1988), «Дивень-ранок» (1993), «Зелена неділя», «У затінку серця» та «Привези мені, тату, сонце» (1994), «Лицар і Попелюшка» (1996), «Любов моя — футбол» (1996), «Забілина альтанка» (1997), «Борзенка» (1998), «Тихий берег, шум ласкавих хвиль» (2004), «Несуть лелеки у дзьобах веселку», «Дванадцять місяців» (2005), «…І мої у синій маєчці літа» (2007), «Повість про велике кохання, яку я ще напишу…» (2008), «Народження Ікара» (2009). Мешкає у м. Борзна Чернігівської області.

ПЕС ТИМОХА І ПЕТРУСЬ Щоб не їсти осоружну манну кашу, що стояла на столі, малий Петрусь тихенько вискочив із хати й городами пошелестів до копанки. Біля копанки хотів спіймати плямисту ящірку, яка грілася на стежці, але ящірка, повівши хвостом, хутко шаснула в траву й сховалася в ледь помітній нірці. Спробував її звідти дістати, так нірка виявилася вузька й глибока.

Проза

З досади хлопець погнався за окатою жабою, однак жаба спритно плигнула в копанку й голосно заквакала. Тоді Петрусь вирішив скупатися. Ступив ногою у воду й, зойкнувши, висмикнув її назад. Вода була холодна, не встигла ще прогрітися. Тут Петрусеві захотілося їсти. Але згадав про осоружну кашу й надумав поласувати сусідськими черешнями. Тільки підкрався до рясної від ягід черешні, як з розкущених картопель вигулькнув вухатий пес Тимоха й сердито кинувся на хлопця. Петрусь ніколи не дружив з Тимохою, бо пес був старий і любив лише свого кульгавого діда Тимофія. Та ще ледачого кота Мирона. Черешня гнулася до землі, і Петрусь учора з неї впав. Побачив Петрусь сердитого пса й не став удруге ризикувати – дертися на черешню, а розвернувся й залопотів до копанки. Тимоха хоч і був старий пес, але залюбки бігав за малим сусідом, який частенько дражнив його під ворітьми і навіть стріляв з рогатки. Якось наздогнав малого пустуна і в зубах приніс дідові знятого з ноги черевика. Черевик кульгавому Тимофію не підійшов, і Тимофій відніс його заплаканому сусідові. Відтоді хлопець трохи підріс і бігав прудкіше, а Тимоха ще більше постарів і тепер ледве тюпав. Аби втекти від клятого старого пса, Петрусь уявив себе вершником на баскому коні й летів галопом. Тимоха, побачивши на ногах в сусіда нові сандалі, не відставав. Захеканий, він зупинився тільки тоді, коли власник сандалів з розгону шубовснув у копанку. Сів на березі, облизав на собі шерсть, весело подивився на Петруся й неспішно потюпав додому, до діда Тимофія. Щоправда, без нового сандаля в зубах. Після купелі хлопець мовчки виліз із води, навіть не відчувши, що вода ще холодна, викрутив штанці й теж полопотів додому. Сів до столу, з апетитом з’їв манну кашу, ще й тарілку вилизав. Потім знайшов чистий аркуш паперу, фломастер. – Зараз я тебе змалюю, старий Тимохо, – сказав Петрусь. – І малюнок повішу на твої ворота. Хлопець справедливо вважав, що цей малюнок буде гідною відплатою своєму заклятому ворогові за сьогоднішню халепу. Він відсунув порожню тарілку і на весь листок намалював худого пса з довгими вухами, такими, як у Тимохи. Намальований Тимоха вийшов не дуже схожий на самого себе. Швидше на капловухого зайця. – Нехай, – сказав Петрусь. – Тимоха позеленіє від сорому і злості. Свого ворога Петрусь намалював зеленим фломастером. Потім подумав трохи і під малюнком криво підписав: «ТИМОХА». Щоб, бува, Тимоху не сплутали з кимось іншим.

Лiтературний Чернiгiв

Цієї миті почулося: – Петрику, йди на вулицю! Ненароком Петрусь зачепив тарілку і вона прикрила малюнок. Кликали друзі, і хлопець враз забув про малюнок, вискочив із хати. – Ой! – застогнав намальований пес. – Мені придавили задню лапу. Він вибрався з-під тарілки й обтрусився. – Який жах! – ступив на хвору лапу. – Тепер я буду кульгавий. Пес звівся на задні лапи і знову вигукнув: – Овва! Я не простий, а породистий пес. Ось, – глянув на аркуш паперу, з якого щойно вийшов, – ще й довідку видали, що я не хто-небудь, а Тимоха! Накульгуючи, він обережно почалапав по столу. – Як же я звідси виберусь із такою лапою? Хоч сядь та плач. Стіл тулився до підвіконня. – Може, тут мій порятунок? – І пес сміливо ступив на підвіконня. Обійшов вазон із квіткою й припав носом до шибки. Побачив освітлене сонцем подвір’я, шпаків на шовковиці й радісно підстрибнув, забувши про хвору лапу. – Який день! Скільки сонця! Ану, випустіть мене на волю! Рипнули двері, і в хату хтось увійшов. Пес сховався за вазон. – Ще тільки ранок, а вже душно, – і хтось розчинив вікно. Пес відштовхнувся від вазона й легко опустився на землю, прямісінько у квітник. У квітнику спав вусатий кіт Мирон. Падаючи, мальований пес зачепив йому лівого вуса. Кіт Мирон розплющив праве око й засміявся: – А це що за диво впало з неба? Пес налапав біля себе якусь палицю, зіперся на неї й сказав: – Розплющ ширше очі, ледачий сонько, і добре роздивись мене! Мирон розплющив друге око й облизнувся. – Від тебе смачно пахне кашею. Ти їстівний? – Тільки спробуй! – наставив на кота палицю. – Я Тимоха, не інакше як породистий пес! – Я знаю лише одного Тимоху, – примружився кіт. – Це мій сусід і найкращий друг. Ми з ним їмо з однієї миски. – Манну кашу? – спитав мальований Тимоха. Адже тарілка, що придавила йому лапу, пахла манною кашею. – Манну кашу, як завередує Петрусь, я з’їдаю сам. Тимоха не ходить до мене, бо ворогує з Петрусем. А ти – зелений самозванець, а не Тимоха. – А чому зелений? – обурився пес.

Проза

– Тому, що ти і є зелений. – Мирон повів його до автівки, що стояла на подвір’ї. – Глянь на себе в люстерко, – показав на колесо. Тимоха глянув у блискучий диск і навіть запишався. – Ти відсталий кіт, – сказав зелений пес. – Тепер так модно. А ось ім’я в мене справжнє. – Не бреши. Чим доведеш? – Маю довідку. Лежить не столі. Піди в хату й подивися. За якусь хвилину кіт повернувся з листком. – Дива та й годі. Справді, тут написано, що ти Тимоха. – Якщо так, тоді познайом зі своїм другом, а моїм тезкою. Здається, в моєму народженні є якась загадка. – Що ж, ходімо, – погодився кіт. – Тимоха – пес розумний і повинен розгадати історію твого народження. А цей листок прихопимо з собою. Раптом знадобиться. Підійшли до сусідського паркану. – Зачекай, – сказав кіт Мирон. – Я подивлюся, чи вдома Тимоха. Він стереже черешні, а черешні ген в кінці городу. І кіт стрибнув через паркан. Незабаром повернувся. – Спить під ворітьми. Набігався за ранок. Не бійся, лізь у дірку. Я розповів Тимосі про тебе. Старий пес позіхнув і спитав: – Звідки ти взявся? Я ще не бачив таких миршавих і кумедних псів. Той чемно відповів: – Вибачте, мене такого намалювали. І, як на мене, не такий я вже кумедний, а навіть модний. – Овва! – підняв голову Тимоха. – А ти вмієш постояти за себе. Дарма, що намальований. Хто ж тебе намалював? – Не знаю. Я прокинувся, коли мені придавили задню лапу, але в хаті не було нікого. – Так ти кульгавий, як дід Тимофій! – чомусь зрадів старий пес, а мальований Тимоха засмутився. – Кульгавий, – зітхнув він. – Тепер ходжу із палицею. – Що в тебе за палиця? – насторожився старий Тимоха. – Знайомий запах. А чому ти вирішив, що тебе звати теж Тимоха? – У нього довідка є, – кіт Мирон показав листок. – Ось подивися. – Це твій Петрусь намалював, – сказав коту. – Знову чую його запах. Невже хоче помиритися? Раптом Тимоха підхопився й задер голову. На воротах сидів Петрусь. Сидів, наче на коні. Під вагою Петруся старі ворота зрадливо захиталися, верхня трухлява

Лiтературний Чернiгiв

дошка затріщала, і хлопець, не втримавшись на «коні», кулем соломи скотився в дідове подвір’я. Старий Тимоха сів на траву й схилив набік голову. Петрусь лежав і боявся дихати. Потім подивився на Тимоху. Тимоха дивився на Петруся. Очі у пса були добрі. За Тимохою сидів насторожений кіт. Петрусь теж сів. Простягнув руку й погладив Тимоху по голові. Старий пес лизнув йому руку. Збоку, біля Мирона, який заходився вмиватися, хлопець побачив аркуш паперу зі своїм малюнком. «Як він тут опинився?» – здивовано подумав хлопець про малюнок і обійняв старого Тимоху.

ВЕЧІРНІЙ ПЕРЕПОЛОХ Нарвав дід Савка повне відро лісових ягід та й зібрався додому. До села далеченько, а Савка старий і кульгавий, тож перед дорогою присів він перепочити. На трухляву липу, повалену буревієм. — Гм, — сказав Савка, — який чудернацький вип’явся сучок! Не сучок, а ніби якась химерна істота, що так і проситься на волю. А візьму-но його з собою. Удома дід узяв ніж, сів до столу й заходився чаклувати над сучком. Савка був вигадник на всілякі рукотворні штучки. — І справді, вийшла химерна істота. — Поставив на стіл дерев’яну фігурку. — Достоту персонаж із давньої казки. Як же тебе охрестити? Вечоріло. Стомлене сонце сипнуло в низеньке вікно останню пригорщу теплого проміння й сховалося за ошатну тополю. Дід Савка поклав голову на руки й захропів. Від гучного хропіння химера здригнулася, злегка повела плечем й пробурмотіла: — Як охрестити, як охрестити… Ніби й не здогадався, в якій казці я живу. Кощій я, хоч і не залізний. Адже що путнє може з’явитися на світ з цього трухлявого липового сучка? Він ступив на ліву ногу й застогнав: — Ой, я ще й кривий! Ну, старий Савко, не міг мені зладнати добру ногу! А втім, він і сам кривий. Накульгуючи, Кощій обійшов дідову лису голову й хотів злізти зі столу на канапку, на якій вмостився Савка. Він уже звісив ногу, як крізь прочинені двері в хату просунулась чиясь дзьобата голова. Голова потру-

Проза

сила довгою сережкою, хитнула надірваним червоним гребенем, блимнула на сонного діда смородинкою ока й обережно переступила поріг. Вражений Кощій поліз назад, на стіл, і сховався за Савчин лікоть. — Бабцю Ягусю! — прошепотів Кощій. — Який велетенський півень! Він залюбки може побитися з самим Змієм Гориничем. Липовий Кощій був на зріст з дідову суху долоню. Чорний, як горобина ніч, півень гордився репутацією відчайдушного розбишаки. Від нього нікому не було спокою в дворі. Не мирив півень навіть зі старим Савкою, тому одержав від нього зневажливе прізвисько Кугут. Кугут трохи постояв біля порога і, переконавшись, що Савка міцно спить, попрямував до столу. Переляканий Кощій так і сів за дідовим ліктем. Коли згодом визирнув з-за ліктя, то побачив обурливу картину. Кугут дзьобав з відра ягоди й бундючно сокорив: — Я знав, що старий Савка приготує мені смачну вечерю! «Який нахаба! — підхопився Кощій. —Хто його запрошував? Ну, начувайся. Зараз розбуджу Савку». Кощій прикульгав до зморшкуватого дідового носа, що звисав з руки, й пошкрябав його своїм гострим пальчиком. Спросоння старий Савка як чхне — бідолашного липового Кощія наче вітром змело зі столу! Пролетів він над долівкою й гепнувся півневі прямісінько на його широку спину. Від несподіванки той аж присів. — Так і знав, що ця вечеря вилізе мені боком! — зарепетував Кугут. Він оглянувся на чудовисько, яке впало йому на спину, й, щосили лементуючи, вискочив із хати. — Де це в світі бачено, — клацнув дерев’яними зубами Кощій, — щоб грізні Кощії, нехай і вистругані з липового сучка, верхи їздили на таких галасливих півнях-скакунах? По дорозі Кугут зачепив хатню швабру, що причаїлась за дверима. Сердита швабра ніби тільки чекала, щоб її хтось зачепив. Вона прицілилась і так вперіщила півня по розкішному хвосту, що той аж підлетів угору, розсипавши пір’їни. Кощій хоробро вчепився Кугутові в шию. — І не таких норовистих коней приборкували мої славні предки! — вигукнув він. — А я гідний їхній нащадок, дарма, що виструганий з липового сучка. Як вихор, Кугут промчався подвір’ям. Промчав мимо здивованого гусака Гоші, якому вчора вискуб хвоста. Мимо зляканого кота Мартина,

Лiтературний Чернiгiв

в якого вранці відібрав сніданок. Мимо лінькуватого кабанчика Проші, на якому любив кататись. Ледь не збив сумирну курочку Коко, яку ніколи не підпускав до себе на сідало. Прошмигнув під животом оторопілого цапа Мефодія, котрому подзьобав лоба. Промчав мимо всіх і злетів на перехняблений тин. Попід тином торохкотіла підвода з дядьком Сидором. Дядько перевозив з лугу копичку сіна. Кугут злетів на тин і оглянувся: дерев’яне чудовисько вчепилося йому в пір’я як кліщ і шкірило зуби. Кугут заплющився й зарепетував на все горло: Ку-ку-рі-ку! Тобто, пробі. Зарепетував якраз над головою в дядька Сидора, який проїжджав мимо. — А щоб тобі! — замахнувся дядько пугою. Серце в півня мало не обірвалось. У Кощія похололо там, де мало б бути серце. Мефодій почув запах сіна й підійшов до тину. Півень впав йому прямісінько на роги. Геть очманілий Кугут закружляв по двору. Кощій, в якому прокинувся дух його славних предків, тримався верхи по-молодецькому. — Яка оса тебе вкусила? — крикнув гусак Гоша. — Носишся по двору, наче тобі кудись встромили шило! — Гірше, — пригальмував Кугут. — Мене осідлав Кощій! — Кощій? — здивувався Гоша. — А сидить на тобі як Іван-царевич. — Я не кінь. Я півень! — Уявляю, як би він хвацько тримався на коні. — Кощій кліщем учепився мені в шию. Скинь його, друже! — А звідколи я став тобі другом? — здивувався Гоша. — Ще вчора ти вискуб мені хвоста. І гусак відвернувся. Підбіг Кугут до кота Мартина. Той саме умивався на ґанку. — Ти чого, — спитав Мартин, — репетуєш, наче тобі наступили на лапу? — Гірше, — відповів Кугут. — Мене осідлав Кощій. — Кощій? — здивувався Мартин. — А сидить на тобі як Іван-царевич. — Я не кінь, — мало не заплакав Кугут. — Я півень! — Уявляю, як би він хвацько тримався на коні. — Кощій кліщем уп’явся мені в шию. Скинь його, друже! — А звідколи я став тобі другом? Ще вранці ти відняв у мене сніданок.

Проза

І кіт знову взявся умиватись. Кинувся Кугут до кабанчика Проші. Проша лінькувато плямкав біля корита. — Друже, виручай! Скинь Кощія з мене. Проша подивився на півня й сказав: — А пам’ятаєш, як ти катався на моїй спині? Нехай і Кощій покатається на тобі. До курочки Коко й цапа Мефодія збентежений Кугут уже не звертався. Адже їм також насолив і допомоги більше ні від кого не чекав. Знесилений, упав посеред двору й захрипів. Кощій розправив задерев’янілі плечі й прорік: — Ухоркався? Щоб знав, як ображати друзів. На ґанок вийшов заспаний дід Савка й запитав: — Що тут за переполох? Ану гайда всі на сідало! Побачив півня, який розпластався на землі. — А тобі, розбишако, потрібне персональне запрошення? Чи хочеш почубитися зі мною на сон грядущий? Та півень навіть не ворухнувся. — Гм, — сказав Савка і підійшов. — А це що за проява сидить на тобі? А, липовий сучок. Як ти на Кугуті опинився? «Я не сучок,— хотів крикнути Кощій. — Я Кощій, хоч і виструганий з липи!» Та Савка міцно вхопив його за дерев’яний поперек і сказав: — Зробив же на свою голову! Ця проява мало не занапастила мого чорного красеня. Сказав і закинув сучок на погрібник. Потім нахилився до півня: — Вставай, Кугутику. Я не серджуся на тебе. «І це за те, що я врятував повнісіньке відро ягід? — насварився з погрібника ображений Кощій. — Яка людська невдячність!» 2019, м. Борзна

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ mi…= Šj`)emjn

Ніна Ткаченко, член НСПУ з 2000 року. Родом з Поділля (03.12.1953 р.). До Прилук прибула після закінчення Київського Національного університету ім. Т. Шевченка. За фахом – журналістка. 33 роки очолювала Прилуцьке міськрайонне радіо. Поезія ж завжди була невід’ємною супутницею життя, адже писати й друкуватись Ніна почала ще школяркою. Нині в творчому доробку авторки до десятка поетичних збірок, а також книга вибраного – спільно з чоловіком і донькою «Сонце сходить для тебе». Ніна Ткаченко – лауреат літературно-мистецьких премій імені Михайла Коцюбинського, Леоніда Глібова, Любові Забашти.

*** Слова, як світ, недосконалі, А я – розквітла. Це – спрага чистої печалі, Це – простір світла. Його не можна розгнівити, Ні заперечить. Він розправля небесні віти, Неначе плечі. І я, утішена промінням, Фронти згортаю. За мною цілі покоління Свічад шукають. 13.06.2003 р.

Поезія

63 *** «Все так і не так…» Дмитро Павличко Все так у світі і не так – Ми не дотягнемось до суті, Жорстокістю земною скуті, Сльозу ковтаєм, як первак. Все так у світі і не так: Вода – униз, вогонь – угору, Послухайте мене, бадьору, Щоб зрозуміти переляк. Все так у світі і не так, Але душа зриває пута: Летить роздягнена й роззута На вічності болючий знак. … Все так у світі і не так! 24.08.2006 р. *** Старе й нове, колишнє і сучасне… Душа ж самотня, як осінній схлип. Що жевріло у ній – потроху гасне Й ховає очі між промоклих лип. Безстрашні храми підпирають небо. Як втримати його, ніхто не зна. Шукаємо стежки-шляхи до себе Й спустошені торкаємося дна. А світ пливе у голубій безодні, Не вірячи в приреченість свою. Почуй мене, бо я ще є сьогодні, Ще на краєчку радості стою! 23.09.2008 р.

Лiтературний Чернiгiв

64 ІСТИНА Я ще не ніч, та вже й не день. Напівкнягиня, напівчернь. Я разом – свято і печаль, Я – погляд неба в сиву даль, Спекотне літо і зима, Я балакуча, бо ... німа. Я – тиша і розлогий грім, Що вміє бути нічиїм. Я – прірва і громаддя скель, Я – всепрощення і дуель. Я – цвіт бузку і плач верби, Я – радість в затінку журби. 03.12.2001 р. ***

Будні роблять людей буденними. Ліна Костенко За подіями техногенними Не встигаємо стати щасливими. Будні роблять людей буденними, А невдачі злими і мстивими. Уже й Бога з душі виселяємо – Щось у мізках таки перемкнулося. Ні держави, ні долі не маємо: Україну продали – не зчулися.

За Чорнобилем й Фукусімою Сонце сходити розучилося. А за мрією нездійснимою Ще учора побігти хотілося. 12.04.2011 р.

Поезія

65 *** Моє щастя – осінньо-голе Врівноважити хоче болем Суєтливу безпутність світу, Аби вивести на орбіту Нове сонце в проміннях Слова. Україно, ти не готова Ні почути, ні зрозуміти? Але ж виростуть твої діти І підуть своїми стежками, І забудуть, що йдуть від мами… А на іншім кінці планети Схаменуться колись: о, де ти? І захочуть тебе впізнати, І Дніпро твоє, і Карпати. Почнуть пошуки генетичні По прямій та ще й по дотичній. Тільки марні вони, бо пізні – Вже ні слова твого, ні пісні… Україно моя бідолашна, Ну признайся – тобі не страшно?! 24.03.2011 р.

*** За прозорістю часу… Оксана Куценко За прозорістю часу – Найдовша з доріг. Не зустрівши ні разу, Ти мене так беріг! За прозорістю часу – Похмілля заграв. Не зустрівши ні разу, Ти мене так кохав!

Лiтературний Чернiгiв

66 За прозорістю часу – Безсоння німе. Не зустрівши ні разу, Не забудеш мене! За прозорістю часу – Вінчання зими. Не зустрівшись ні разу, Не розлучимось ми. 15.06.2003 р.

*** Ще ми є у зеленім, Розхристанім літі. Ще нам світять крізь слякоть Найвищі сонця. Та німує душа І дороги розмиті, І печаль піднебесна Не сходить з лиця. Я не знаю, чому Стільки болю у слові – Я сховатись не вмію Від болю ніде. Загортаю його У безсоння любові І тулю, як плаксиве дитя, До грудей. 26.06.2003 р.

Поезія

67 КОЛЬОРОВА ПІСНЯ ДЛЯ ОНУЧКИ

Намалюю тобі весну З білим цвітом – пахку й ясну. Молодий та зелений ліс, Щоб з тобою він разом ріс. Намалюю синю ріку, Над водою чайку легку, А ще сонячні вітражі, Диво-соняшник на межі. Намалюю безмовний сад І оранжевий листопад, Незрадливого журавля – Хай над спогадами кружля. Намалюю найперший сніг, Щоб тебе потішити зміг. Щоб зимовий день не прочах – Намалюю радість в очах. 06.06.2003 р.

*** У місті сонячно й барвисто, Кружляє перший жовтий лист. І осінь в золоте намисто Вбирає клени. Як колись – Так мрійно, трепетно, бездонно! Роса на квітці зависа. І кличуть, манять в своє лоно Ледь-ледь злинялі небеса. 14.09.1999 р.

Лiтературний Чернiгiв

68 *** Якась ти, осене, і дивна, й невесела, Хоча усе в тобі до млості гарне. Пливе твоя багряна каравела, Минаючи міста, містечка й села. Пливе собі крізь мене і не зверне. Зелений ліс аж проситься: «Візьми!» І лісосмуга підступає збоку. Натруджене, з машинами й людьми, Виходить поле прямо із пітьми – Полюбуватися тобою за півкроку. Висотний жайвір лине у блакить, Напружив серце, а здається – крила. Не за моря – у вічність він летить! І щось так тонко рветься і болить, Мене ти, осене, прощатися навчила. 26.11.2002 р.

*** Сьогодні не відаю, хто я і де – Далека дорога далеко веде. Та котиться слідом дзвінке коліща, Натруджену пам’ять вином пригоща. А та, захмеліла, їй-бо, нетвереза, Виважує справжність свою на терезах, Складає поденно її у пучки, Вигулює вітер над нею рвучкий. І – все повертається: спогадів рясно! … Земля не старіє, сонце – не гасне! 26.09.2003 р. м. Прилуки

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ kе%…iд kr0~j

КОЛОДЯЗЬ Чоловік дивувався: усе складалося вранці так гарно, що краще не могло й бути. Микола не вважав себе забобонним, не вірив у ознаки цілеспрямованих збігів обставин. Посміхнувся: сьогодні нічого не завадить «відвести душу» на лоні природи. Робота, домашні клопоти, образившись на людину, спочатку відійшли на другий план, а потім розчинилися у приготуваннях до цього дійства. Правда, чоловік упіймав себе на думці, що чим довше він буде без людей, тим більше прагнутиме знову бачити і чути їх… Через деякий час по квітучій луговій дорозі рухалась маленька темна цятка, яка то піднімалась на високі пагорби, то стрімко опускалась униз. Шелестіння шин веломашини нагадало Миколі тихий шелест високих соковитих трав, коли він відпочивав біля річки. Ранкова літня прохолода додавала комфортного настрою та багатообіцяючу надію на гарний результат у риболовлі. Літній день поступово вступав у свої права. Зникала, випаровуючись, роса, бавився листочками високих осокорів вітер, гасаючи по водяному

Лiтературний Чернiгiв

дзеркалу хвильками-бризками, зникали тіні або ставали коротшими від дерев, кущів, замовкав невгамовний хор «ква-ква» у озерах, заплавах, почали припікати сонячні промені. – Ква-ква, – передражнив чоловік. – А син казав, що «аква» по-латині – це вода. Це вони так воду нахвалюють. Мабуть, треба щось перекусити. Зранку не хотілося. Попоївши, копирсаючись у рюкзаку, він ніяк не міг натрапити на пляшку з водою. – Отакої, забув удома! – з досадою вигукнув Микола. А сонце припікало все дужче і дужче: спека ставала нестерпною. Відпало бажання рибалити. Облизнувши пересохлі вуста, переконував сам себе: – Поп’ю з колодязя – тут недалеко. Поїду через хутір. Мона і в людей попити, але хто там буде вдома? А колись же люди з Десни осінню на бистрині пили воду – і нічого. Швидше, швидше до колодязя! Один поворот, другий – і чоловік остовпів. Що це? Той же колодязь, поряд добротний, двоповерховий будинок, але на цямрині колодязя – масивний навісний замок… – Навєрноє, дачнік построївся. Жалько йому води стало, – потроху оговтуючись, спересердя підсумував Микола. Щоб остаточно переконатись, торкнувся замка. І тут же у дворі, ляскаючи ланцюговими кільцями, несамовито обізвався пес. – Ех, люди, люди… Якось доїду. Чоловік пригадав, що в дитинстві односельці не те що не «приватизовували» колодязі, а й хатини ніколи не замикали. Всього-на-всього вставляли паличку в скобу замка на дверях. Це був знак: господаря вдома немає. Пригадав, як берегли природу, Десну. Коли нерестився лящ, то весла човнів обмотували ганчірками. Це робилося для того, щоб лящ не злякався стуку, бо він ніколи не віднереститься – і в ньому загине ікра. Микола пригадав і свого родича з Поділля, його веселі очі, добродушність, який, раз по раз п’ючи воду, промовляв: – Ніяк не можу напитися вашої води. Чоловік, виїжджаючи з хутора, помітив гурт молодиків з дівчатами біля автівки. – Попити б, – промайнуло в голові. – Попитаю. Раптом перед очима закружляли, попливли райдужні кола… – Дядьку, дядьку, вам погано?! Мужики, я його знаю – він із сусіднього села! Довезем, доставимо людину додому! – Хлопці, – ледь вичавив з себе Микола, – ковток води.

Проза

КОЛЬКА – Так, учні, закінчуємо писати. Здаємо роботи. Учителька переходила від парти до парти, забираючи написане. – Олександро Петрівно, погляньте, що Колька написав! – Миколо, це що таке?! Яке іще «виверження дзвінка»?! Це що – виверження вулкана?! Для неживих предметів потрібно було написати звук дзвінка, а для живих – голос. Наприклад, голос людини. Я таку нісенітницю перевіряти не буду! – Олександро Петрівно, звук дзвінка – це… Я намагався… Ви прочитайте, – промимрив учень. – Ні, ні! Категоричне – ні! Хлопчину охопила невимовна злість. Не тямлячи себе, пошматував роботу. На очах бриніли сльози. – Негайно прибери це все! – Олександро Петрівно, ви, ви… – змахнувши клаптики в портфель, вискочив із класу. У підлітка з самого ранку справи не йшли на лад. – Колько, мама казала, щоб ти хвіртку привів до порядку, – нагадав старшому менший брат Михайлик. Узявши молоток, цвяхи, обценьки, розпочав лагодити, але не судилося. Кілька невпевнених рухів, і мати, яка знаходилася неподалік, почула болісний зойк. – Сину, що таке?! – Та нічого, – перемагаючи біль від удару молотком по руці, видавив із себе хлопчина. – Що мені з тобою робити?! Ти ж не Михайлик. Пора уже дещо вміти. Батько був не такий. – Я знаю, що в мене руки не звідти виросли. – Сину, ти гарно малюєш, пишеш, та цим у житті не заробиш, не проживеш. – Мамо, мені пора до школи. Пригадуючи ранкові події, хлопець, похнюпившись, ішов вулицею. Його душа напівсвідомо виражала супротив сказаному вчителькою на уроці, ноги машинально переміщувалися в напрямку лугу біля озера, в голові роїлися, плуталися рядки нещодавно написаного. «Не згадаю», – промайнула блискавкою несподівана думка. Ураз, зупинившись, відкрив портфель і почав гарячково збирати

Лiтературний Чернiгiв

з клаптиків паперу текст написаного на уроці. Але поспіх, бажання зробити це якомога швидше, дрібні, зім’яті залишки паперу постали нездоланною, непереборною перешкодою… На луговій траві поблизу озера лежали зім’яті клаптики… Вітер ледь-ледь ворушив їх. Здавалося, він намагається допомогти хлопчині відтворити текст. «Навряд чи з цих пазлів щось вийде», – скривився підліток. Випадково підвівши голову – завмер. У роті пересохло від подиву. – Яка краса, – ледь прошепотіли вуста. Хлопчина зиркав то на принишклі клаптики паперу, то на величну, могутню природу, що постала перед ним. На перший погляд здавалося, нічого особливого. Але гармонія розмаїття кольорів, предметів створювала неперевершену цілісну картину, вимагала любові, поваги до себе. «Хіба таке опишеш? Хіба таке намалюєш?» – вертілася безжальна, сурова думка. Наразі, позаду почулися кроки. Повернувшись, побачив Михайлика. – Колько, мама кличе. Хвіртка впала. м. Остер Козелецького району Чернігівської області

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ nлег qknandq|jhi

Друкувався в обласних періодичних виданнях, колективних збірках, альманасі «Скіфія» видавництва «Склянка часу». Брав участь у літературних вечорах, Всеукраїнському поетичному фестивалі «Стартап «Дотиком душі»». Відвідує літературну студію «Постскриптум» та обласну літературну студію при газеті «Гарт».

НА БЕРЕЗІ БЕРЕЗНЯ * * * Гомін пташок переміщує думки до передмістя, Де на базарі торгують змарнілими яблуками І свіжевбитими першоцвітами... Ще далеко до фіалок, але я знаю: буде квітень. І чомусь впевнений, що я в нім буду. А поки – я на березі березня... І все ще попереду, і всі ще живі... * * * Біле тіло зими не засмагне від сонячних променів. Грішну душу мою не відбілять цнотливі сніги. Найяскравіші миті – за віхолу сховані спомини. А відверті думки – нездоланні мої вороги.

Лiтературний Чернiгiв

Мертвоквіття бринить, жалюгідне, посохле, засніжене. Мої друзі спочили – живеться моїм ворогам. Грудень. Пізня зоря, оповита криштальною крижмою. Мої любі! Воскресніть! Я все задля того віддам. *** Солом’яне опудало зими В твоїх обіймах оживає знову. Співай йому чарівну колискову. Колись під неї засинали ми. Усі «колись» об’єднує одне – Відсутність життєдайного простору. Все, що тягнули восени в комору, Або поїсться, або погниє. Не дихати весняним майбуттям – Така вже доля у усіх опудал. У вогнищі згорить без каяття Опудало життя – шукайте в Google. *** Від вітру плескають в долоні Листки кленові золотаві. І з кожним днем їх менше в кроні. І тихше кожен день в дубраві. Пожухлі трави, мов волосся Колись тендітної блондинки. Життя так швидко прожилося І відцвіло, як всі барвинки. Живу і все роблю неквапно. Не треба поспішать старому. Хтось скаже: «Все, пожив – і крапка». Та я таки поставлю кому. *** Червень чарує черешнями. Поцілунки полуниць – П’янкі приголомшливі пасторалі. Стиглі світлі води криниць. Конвульсії відцвілих конвалій. Під Купала папороть процвіте. Липень, липнуть до липи бджоли.

Поезія

75 Літо ллється, з волошок вінки плете. Пісня вітру – п’янке медоцвітне соло. Серпень серпом свавільно скосив лани. Стиглі яблука Спас сипле нам під ноги. Осеніння приходять лиш восени. В’язнуть ноги мої в багні І не видно кінця дороги. Літо спливло, а разом з ним життя Відлетіло у вирій за ластівками. Вересневе вражаюче каяття – Як всі дурні, і я багатів думками. *** Знову біла імла занавішує ранок вологий. Мов у вічність, наосліп прямую слизьким манівцем. Невимовна журба. Почалися в сумління пологи. Скільки раз я в багнюку вдарявся лицем. Щось шепочуть вуста, бо немає вже сили для крику. Тихий шепіт до Бога, сумне і гірке каяття. Допливає мій час. Не здійснилось значне і велике. Слизький шлях в нікуди, по задвірках земного буття. Вогка біла імла... Чи побачу ще промені сонця? На руїнах надій ще топчуся заради дітей. І карбує перо гіркосутнє життя віршотворця. Щирий вогник душі я дарую вам як Прометей.

Бабина хата Посліплими вікнами дивиться в сад Покинута хата. Бринить листопад На тонкій непевній струні павутиння. Знов – бабине літо – пора самотіння. Світанки химерні, вогкі, нерухомі. В них тоне мій крик, не даючи відлуння. Душа, переживши наругу і втому, Усім довіряє – глузлива віщуння. І сумно, і тихо у хаті порожній. Від баби лишились ікони і трави. Зажурені верби стоять на сторожі Минулого щастя і доброї слави.

Лiтературний Чернiгiв

76 *** Чим напувати тебе, спрагле слово, Щоб ти жило в віках – не животіло? Ноктюрнами ліричних колискових Чи гімнами розбещеному тілу? Лукава скрипка виїдає душу, І безсердечно луплять барабани... Повзу, як латимерія, бо мушу Зв’язок не перервати життєдайний.

За вухом чухаю прирученого сфінкса. Складаю пазли з пірамід Єгіпту. Чи вийде міст над вічно стиглим Стіксом З епохи ми в епоху неоліту? Вже паща позіхає малозуба. П’ю каву, сірники вставляю в очі. Якщо дурні питання ставить руба, Відповісти замало дня і ночі. І поготів... Життя пий спрагле слово. Не всохнеш – стільки сліз зросило землю. Тобі я довіряю винятково – Фальшивому сліпому мінестрелю. *** Ранкові нісенітниці синиць. Квітнева ніч скорилася світанку. І дзвони давніх храмів і каплиць Вітають Пасху в золотім серпанку. Відродження в мозаїці весни. Велична мить святого Воскресіння. І журавлі із неба глибини Кричать до тих, хто не шука спасіння. Ранкові нісенітниці синиць Перемовляють горобці завзято. Вони щоранку цвіріньчать Пілату: «Ісус простив тебе й своїх убивць».

Поезія

77 *** Я прилину до тебе, моє золоте мертвоквіття. Літом бабиним сивим в ранкове проміння вплетусь. Не сумуй за минулим, ще будуть фіалчаті квітні. Будуть квітні, та тільки так сумно чомусь. Я тебе збережу між сторінок безсмертних поезій. Запах квітів з натхненням сплетуться в чарівний вінок, Що сузір’ям новим попливе по небесному плесі У країну щасливу дитячих наївних думок. Зневажаючи вічність, я вічності прагну нестримно. Мертвоквіття бринить, золотаве моє, неживе. Вицвітають думки, і слабка спотикається рима. Літо бабине сиве над стиглим світанком пливе.

*** Не смикай дівчину-весну за коси, потворо сива. Вона відверта, життєдайна і красива. Сніги розстануть, нанівець зійдуть морози. Холодним кришталем блищать квітневі роси. І берег березня хрумтить від льодоходу, Об вафлі криг свої ламає зуби. Весна прийшла, розливши мутні води. Нарешті впало мертве листя з дуба. Все, що жило в холоднім мертвім царстві, Спливе з водою. Піст гряде великий. І валянці, в яких пізнав митарства, На легкі поміняю черевики... м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ ~!iL anmd`pemjn

ДІТИ ВЕЛИКОЇ МАТЕРІ І Мардок прекрасно знав, коли зіпсував стосунки з Вовчою Матір’ю. Це сталося того вечора, як він повернувся з полювання, але нічого не відділив зграї зі своєї здобичі. Мардок образив кревних родаків, бо і сам відчував себе вовком. Сірі брати більше не захотіла стерегти ліс. Вони пішли з нього й забрали з собою оленів. Голод, а може, й смерть чекала Мардока і його кубло. Мисливець усвідомив помилку й хотів її виправити. Він згадував, як завжди після успішного полювання відтинав найкращу частину оленячої туші й ніс її вовкам. Зграя зустрічала, як свого, приймала подарунок, бувало лизала за це в морду. Мардок розумів, що й він з’явився з Вовчого Лігва, із того Лігва, у якому народилося все: і ліс, і олені, і прогноз погоди, і навіть ukr.net. Це пізніше світ навчився плодитися сам, а до того, коли ще полював дід Кузуй і не було інтернету, а телевізор «Рекорд», усівшись навколо, дивилося все плем’я від малого до старого, живе й мертве виходило з Вовчого Лігва,

Проза

воно народжувалося Великою Вовчицею й випускалося на Землю. Так з’явилися каміння, дерева, трави й річка, риба, мурашник і ще багато-багато чого, наприклад, трафік. Отож тільки Велика Вовчиця могла повернути зграю назад. Треба було йти до неї просити. Мардок знав, у який бік рухатися, тільки не відав скільки. Вовче Лігво знаходилося на небі, воно світило вночі очима й зубами Вовчої Матері. Інколи здавалося, що до нього подати рукою, а інколи – не дійдеш і за все життя. Мардок начепив лука, взяв стріли, вимкнув телевізор (якраз грали «Шахтар» і «Бешікташ»), поцілував дружину в пазуху, наказав дітям як слід учити уроки і рушив у темряву. Лижі м’яко прокладали слід у снігу, а морозне повітря розпирало груди. За річкою відкривалося поле, за ним лежав ліс, далі – ще одне поле, далі – ще один ліс, далі – ще одне поле, далі – ще один ліс. А вже там починалося Небо. Вірніше, треба було знайти кладку, якою Земля й Небо ходять одне до одного в гості. Добре, що є GPS-навігатор, а так ще спробуй ту кладку знайти. Мисливець побачив її тільки після того, як місяць тричі падав на силі й знову набував її. Мардоку навіть не вдалося ступити на кладку між Землею й Небом, як Вовча Матір пожаліла й пробачила його: назустріч бігла вовча зграя, женучи перед собою оленів. Роги виблискували на темному фоні неба, копита вибивали іскри, від чого спалахнуло сонце, й почався день. Мардок повернувся до своєї печери щасливим. Він точно знав, якою кладкою Небо й Земля ходять одне до одного в гості, звідки прибігають вовки і як женуть перед собою оленів, а головне, із ким треба дружити, щоб ніколи не було голоду. Він, Мардок – вовк у душі, хоч зверху й людина – навіки заклявся не ображати тих, із ким пов’язаний кров’ю й духом. ІІ Із лижної мандрівки Мардок приніс купу фотографій, які хотів викласти на Facebook. Його смартфон зафіксував багато прекрасних моментів, якими варто поділитися зі світом. Це, звичайно, чарівні зимові пейзажі – засипані снігом рівнини й ліси, що розляглись аж до лігва Вовчої Матері. Діти й дружина обступили чоловіка з усіх боків і роздивлялися зображення на екрані комп’ютера. Захвату не було меж. Жінка Мардока Лагода взагалі була домогосподаркою й мало куди висовувалася з печери і мало що бачила, і мало що відала, а діти здебільшого гралися на найближчій галявині та знали дорогу лише до школи. Їм бракувало вражень, і Мардок заповнив цю пустоту у великій душі своєї родини. Facebook є Facebook. Фотки миттю облетіли плем’я, і всі довідалися, що Мардок повернувся від Вовчої Матері з доброю звісткою. Задзвонив смартфон. – Старий! Є новина краща, ніж твоя. Поки ти ходив до Великої Вовчиці

Лiтературний Чернiгiв

та клянчив оленів, на нашу територію забрів мамонт. Не мамонт, а цілий мамонтяка! Здоровенний! Тонни дві м’яса. Так що голоду точно не буде, а буде шашлик і багато-багато пива. Тільки треба цього мамонта якось узяти, не випустити. Добре, що напоготові є яма-пастка із забитими в дно кілками. Виходь, заженемо мамонтяку на ту ямуру – і до кінця зими можна ні про що не дбати. Тільки цур шкура моя, бо це я його першим побачив. «От, гівнюк!» – подумав Мардок про Волосая. – Завжди хоче перебити мій успіх. І таки ж перебив. Мамонт – більше ніж олені, звичайно». Але звістка про мамонта надихнула Мардока: коли накочується голод, про гонор нічого й мислити, а треба дбати про живіт, щоб був набитий їжею. – Ну, ти Волосаю й молодець! Вистежив такого звіра! – вигукнув Мардок, переступаючи через своє марнославство. – Дзвони Шаману! – Та я вже дзвонив. За півгодини повний збір усього плем’я й бігом на полювання, поки мамонтяка не злиняв на територію наших сусідів – дітей Великої Білки. Біда буде, якщо нам із ними доведеться воювати. – А хіба Велика Білка їсть м’ясо? – М’ясо їдять усі: і Велика Білка, і Велика Жаба, і Велика Муха, а їхні діточки – просто ненажери. ІІІ – Люди племені Диких Вовків! Наша покровителька Вовча Матір дарувала нам дві радості. Не встиг Мардок привести із собою оленів, як Волосай вистежив мамонта. Нам треба вполювати цю тварюку – і тоді в нашій їдальні буде робота аж до весни, ми не знатимемо голоду й авітамінозу. Казани кипітимуть, у них булькатиме вода й варитиметься поживне м’ясо. Так Шаман звернувся до свого племені, високо піднявши вгору обидві руки. Одягнений у шкуру померлого власною смертю вовка, він і сам нагадував звіра, який вийшов на полювання. – Ми хочемо, щоб Вовча Матір допомогла! Ви ж знаєте, без її доброї волі ніщо не приходить до нас. Їжа й одяг, вогонь і вода, безлімітний інтернет – усе в її великих лапах. І тільки коли вона хоче дарувати їх нам, ми одержуємо бажане. Вони завжди падають із її лап! Тож давайте просити й молити її, приносити в жертву щедрі дари! – Шамане! Спитай у неї, що вона хоче, і ми обов’язково віддамо його! Їсти хочеться, матері вашій трясця! Шаман почав ритуально переступати, а потім стрибати з ноги на ногу. Його унти вгрузали глибоко в сніг, він трусився й бив у бубон. Очі закотилися під лоба, а з рота виривалися незрозумілі звуки: – Гу-гу! Ох-хо! Дуп-дуп! Бу! Ба! Бу! Но! Ва! Де!? Де!? Ге! Не! Ра! Ці! Я-я-я!

Проза

Так Шаман налаштовував свою душу на потрібну хвилю, яка виносила його в астрал на розмову з Великою Вовчицею, западав в екстаз і починав бачити перед собою ту, якій треба приносити жертву. Його руки то вдаряли в бубон, то підносилися разом із ним високо до неба. Довге розтріпане волосся теліпалося в різні боки, злітало й опускалося в такт із вібраціями тіла. Нарешті Шаман зупинився й розплющив очі. – Ну, що?! Що каже Вовча Матір?! – кинулися всі до нього. – Велику жертву жадає вона від нас! – відповів той і зітхнув. – Ну, що?! Ну, що?! – Віддати інтернет й усі ноутбуки, що є в нас! Узяти й кинути в жертовний вогонь! – А щось легше не можна! Наприклад, один Wi-Fi! – Ні! Тоді допомоги на полюванні від неї не дочекаємося! Мамонтяка втече – і до нас прийде голод. На самих Мардокових оленях плем’я довго не протримається. Усі задумалися. – Треба жертвувати! – заволали жінки. – Наші діти хочуть брати до школи бутерброди з мамонтячим м’ясом! – Та й нам до пива треба б в’яленої солонинки з мамонтятинки, – підтакнули чоловіки. – Жертвуємо! Жертвуємо! Хай йому хрін, тому інтернету! Хай згинуть усі соціальні мережі! Це навіть на краще! У нас нарешті з’явиться вільний час! Книжки будемо читати! Плем’я кинулося до своїх печер і почало витягувати електронну техніку та скидати в одну купу. Шаман облив цю гору бензином і підпалив. Жертовний вогонь спалахнув миттєво. Почалася стрілянина – то вибухали комп’ютери й частинами розліталися в різні боки. Усі попадали на землю і кланяючись Вовчій Матері, і ховаючись від осколків одночасно. Коли все закінчилося, Шаман знову розпочав ритуальне дійство. Він знову стрибав, гупав у бубон, кричав «Бу! Ба! Бу!» і ще якусь чортівню. Він знов бився в екстазі і, повернувшись до тями, сказав: – Усе! Мамонтяка наш! Так пообіцяла Вовча Матір! IV Наш, та не наш. Це волохате чудовисько із закрученими бивнями бігало не згірше за найкращих мисливців племені. Воно крутилося між деревами, граціозно проносячи свої дві тонни між стовбурами сосон, і раз у раз зникало за кущами. Мардок і Волосай щодуху перли за ним зі своїми списами, горланили щось погрозливе й намагалися загнати на замасковану

Лiтературний Чернiгiв

яму з укопаними гострими кілками на дні. Тварюка розуміла, що від неї хочуть, і не хотіла бігти туди, куди її гнали. Вона щоразу виверталася й мчала в протилежний бік. Мисливці захекалися й стали, розгублено позираючи один на одного. – Щось не дуже нас любить Вовча Матір! – крикнув Волосай Шаману, знесилено обпершись об дерево. – Мабуть, не догодили! Виходь в астрал ще раз! Шаман знову розпочав ритуальне дійство, стрибаючи з ноги на ногу й закочуючи під лоба очі. – Велика Вовчиця велить, щоб ми віддали й смартфони! Вона наказує покласти їх зверху на гілки, що прикривають яму-пастку. Тоді мамонт точно туди втрапить. Мисливці повиймали з-під своїх хутряних лахів смартфони й понесли до ями. Це мало магічний вплив. Мамонтяка тихенько назирці пішов за ними. Він дивився, як смартфони лягали на маскувальне гілляччя, а потім став над ямою, розчепірив ноги й уперся об її краї. – Ану давай падай, падай! – Мардок уперся мамонту головою в зад, намагаючись зіпхнути в яму. «Їсти хочеться! Їсти хочеться!» – думав він і тиснув з усіх сил. Голова мліла, а жили на шиї понадувалися від перенапруги. Чудовисько не здавалося. Воно нависало над пасткою, але падати туди не бажало. Шаман стрибав навколо нього й бив у бубон, намагаючись ублажити Вовчу Матір. – Хтось не поклав свого смартфона під мамонта! Хтось не пожертвував його Великій Вовчиці! – закричав він, вийшовши з астралу, де був на постійному зв’язку з покровителькою племені. «Це я!» – зрозумів Мардок і теж жбурнув свого смартфона на загальну купу, збагнувши, що схитрувати не вдасться. Мамонтяка рухнув у яму, поховавши під собою останні залишки цивілізації. V Мисливці ледве дотягнули здобич до свого стійбища. Потім розклали кілька вогнищ. Жінки наварили м’яса, й усі жерли його цілу ніч, забиваючи голод. Поснули тільки під ранок, важко сопучи від переїдання й тримаючись за туго набиті животи. Над сонним племенем гуляли вітри, але не зимові й не весняні, а літні, гарячі, спекотні. Уранці доїдали не доїдене. Решту поклали у вічну мерзлоту, щоб було й завтра, і післязавтра, і позавтрьому. Розкіш ситості заволоділа всіма. У головах запанувала порожнеча, коли тільки хочеться втикати примружені

Проза

очі в зимове небо або плювати в стелю печери. Важкі животи причавили собою будь-які інші бажання. На четвертий день настало «похмілля». Усім закортіло зайти на Facebook. Наїдені чоловіки, жінки й діти никали навколо місця, де було вигасле жертовне вогнище, і видивлялися, чи не вцілів часом де-небудь ноутбук. Якісь хлопці витягували обгорілі запчастини, що здавалися придатними, і намагалися скльопати хоча б один комп’ютер. Нічого не виходило. Усе начисто зіпсоване й не хотіло працювати. Перед плем’ям постала смутна невідомість – без інтернету, Wi-Fi, соцмереж. – Жерти треба менше! – сказала Лагода, кривлячись від нудьги. Шаман скликав на раду, щоб разом знайти рішення. Але що тут придумаєш? Звучали недолугі пропозиції: – Давайте просити Вовчу Матір, щоб повернула нам інтернет! – Давайте заберемо Wi-Fi в сусідів або хоча б вивідаємо код і тихенько підключимося! – Давайте перейдемо з «Київстара» на «Домашній інтернет»! Шаман заперечував усі можливості. Половину мамонта з’їдено й нема чого чекати милості від Вовчої Матері. Якщо поліземо забирати інтернет у сусідів, то покладемо в битвах не одну голову (діти Великої Білки такі злі! такі злі!). Усі провайдери теж у міцних лапах Великої Вовчиці, вони роблять тільки те, що вона накаже, тож розраховувати на допомогу від них не доводиться. Стало сумно аж за край. Плем’я Диких Вовків, хоча свійських ніхто ніколи не бачив, великим колом усілося прямо на сніг і не знало, що робити. Шаман вийшов у центр і сказав: – Почнемо кочувати! Будемо брести степами й лісами, поки не намацаємо нічийний Wi-Fi. Може ж таки, десь повезе. Нічийний Wi-Fi! Хе-хе! Треба ж таке придумати! Дурниця, звичайно, але робити нічого – рушаємо в похід. Плем’я стало на лижі й пішло. Попереду гнали Мардокових оленів, за собою тягли другу частину мамонта. VI Землі Лисячої та Вепрячої Матерів пройшли на автопілоті, ніде не зупинилися. А навіщо? Жодних ознак Wi-Fi, який діти Вовчиці навчилися відчувати шкірою і вловлювати нюхом. Це були напівдикі землі, де ніхто не вмів зависати у віртуалі. Відчуття змінилися за широкою рікою, яку перейшли по небезпечній, крихкій кризі. Скоро весна! Ступивши на інший берег і витягши туди половину мамонта, Мардок, Волосай і Шаман та всі, хто з ними, зупинилися й навіть присіли. На них напливало те, що вони шукали. Хтось не так і далеко був підключений до інтернету. Життєдайні хвилі Wi-Fi роз-

Лiтературний Чернiгiв

ходилися в повітрі й захоплювали в полон. Мандрівців потягло вперед. Вони зайшли в ліс і кралися, намагаючись не наполохати господарів цієї землі – дітей Великої Щуки. За деревами почала світліти галявина. Стало видно, як горіли розкладені багаття, кипіли казани, із яких видувалися великі риб’ячі голови. Діти Щуки були в навушниках і сиділи кожен за своїм пеньком із персональним ноутбуком. Впиваючись інтернетом, вони навіть не звертали увагу на казани. Мабуть, не були голодними. Прибульці дивилися на них захоплено й заздрісно. Причаївшись за кущами, Вовки визирали, наче розбійники перед нападом на багату здобич. І тут Волосай чхнув. Голосно так. На весь ліс! Діти Щуки миттю зірвалися на ноги й ухопилися за списи. Вони тривожно наставили їх убік небезпеки й почали наступати. Шаман махнув рукою і його плем’я теж настовбурчило списи. Дві великі групи – Щупаки й Вовки – остовпіло й перелякано дивилися одне на одного й не знали, що робити. – Wi-Fi! – заволав Шаман. – Wi-Fi! Wi-Fi! – підхопили Діти Вовчиці й почали потрясати списами, гупати ногами об мерзлу землю й вилуплювати злі очі. – Wi-Fi!? – гнівно відгукнувся чужий Шаман. – Wi-Fi!? Діти Щуки теж затрусили в повітрі списами. Їхні очі були не менш злі. Племена почали сходитися. Спис Волосая встромився в чиїсь груди. Хтось ухопився за голову, одержавши важкий удар. Мардок кришив усіх наліво й направо. Він тільки краєм ока побачив, як підкосилися ноги у Волосая, а за тим і в Шамана. Його Лагода дерла на чиїйсь голові коси, але крем’яний ніж пробив їй лопатку й вийшов через серце. Діти Щуки й діти Вовчиці падали в побоїщі й більше не вставали. Поранений у ногу Мардок залишився сам і лежав на снігу. До нього ніхто не підійшов, щоб добити. Живих не було. Останній син Вовчої Матері важко поповз. Прямо перед ним на пеньку стояв підключений до інтернету ноутбук. Чоловік улігся біля нього, уткнувся в екран і довго захоплено роздивлявся. Потім перевернувся на спину, поклав голову на притягнену плем’ям другу половину мамонта, як на подушку, поставив ноутбук на живіт, пробіг пальцями по клавіатурі й провалився в Google. Мардок кайфував. Біля нього притулилася Велика Вовчиця, а ще Велика Білка, а ще Велика Щука, а ще Велика Жаба й Велика Муха. Вони встромили очі в монітор комп’ютера й теж кайфували. м. Ніжин

Голоси друзів

Літературний

Голоси ×ÅÐÍIÃIÂ

друзів `L"= beqIm-xepIt

Авторка багатьох книг поезії, малої прози, есеїстики, документалістики. Отримала кілька літературних відзнак та премій: нагороду Європейського центру промоції мистецтва та літератури, премію Гермеса, орден Академічних пальм, тричі вигравала у Міжнародному конкурсі на кращий танка тощо. Фотограф. Авторка 8 персональних виставок. Віце-президент Спілки письменників у Рона-Альпи (Франція).

ПОЇХАТИ ЧИ ПОВЕРНУТИСЬ? ОСЬ ДЕ ПИТАННЯ Я люблю ці вільні швидкі поїзди, що на поворотах розтинають простір, інерцію життя чи його шаленство. Аж паморочиться голова – все таке проминуще: щодень набирає швидкості, мчить і мчить. І здається – це сон між злетом і посадкою, наче мить оп’яніння і постійної спраги, коли всі мрії кружляють лише надовкола приземлення. І це прибуття, що потроху стає королівським, з його запахами, шумами, його пасажирами. Пряме потрапляння у серця віддалених столиць, аби знову ожити і забути про кігті часу. Знайти саме тут подорожнього незнайомця

Лiтературний Чернiгiв

чи землю відкрити із іншим свіжим корінням, отак, вибираючи навіть божевільну затію, підкинути долі можливість зруйнувати буденність. МІНЯЮЧИ МИС Примарний півострів... Корабель у порту навіки... Мені сниться штурвал Як об’єкт таємної мрії Між вітром, небом і хмарами Іду за світанком Пульсує сонце на берегах Будить нашестя світла Баржі пливуть за хвилями Душа мене виселяє Вбираю цей світ у затінку Допоки іще не вечір Аж доки не затріпоче Підступна свіжість ночей Гіпнотична і пристрасна І нараз корабель Забуває про довгі причали Залишаючи сушу позаду Не чекаючи на чергову Зміну твого життя... Забудь Уникаючи рівної лінії Підлягаючи звивинам шляху Відчалюй до горизонту Вдихай цей йодистий запах Підступних тривалих відпливів Що гасять усі шторми. Шукання безмірності На місячних доріжках Прянощі і ніжний аромат Лагун твоєї долі

Голоси друзів

87 КИСЕНЬ Коли стихає пісня життя, закінчуючись, відступаючи і змінюючи горизонт – не бійся шторму. Якогось дня хвиля змиє всі помилки й пастки, повернувши сіль буття. Лиш місяць на течії залишить місячну стежку серед вогкої свіжості ночі. ХАЙКУ *** Прагнеш мудрості? Тихо тремчу від щастя Під мостом Єни. *** Високі піки. Йду. Очі заплющені. Доля здригнеться. *** Шовки пелюстя. Троянда зітхне п’янко, повітря збрижить. *** Знов сосни шиплять. Довго цикада плаче в лаванді. Прованс. *** Втисячне дім ось. Скрип безупинний чути. Люблю гойдання.

Переклад з англійської Теодозії ЗАРІВНОЇ

Лiтературний Чернiгiв

`……= `mdphu Поетеса, прозаїк, критик, авторка поетичних книг: «Каріатида», «Яблуня», «Найкращі любовні вірші», «Втеча з Гадеса», «Рукавичка», «Допоки спливе світанок», «В очікуванні», «Архіпелаг». Збірка «До дна» стала кращою книгою ХІХ Міжнародного Поетичного Листопада. Анна Андрих – заслужений діяч культури Польщі, переможець багатьох поетичних конкурсів, співзасновник літературного клубу «Тополя». НА ТОМУ БОЦІ не була царицею Нілу цісаревою на берегах Дунаю не знаю чи над іншою рікою частіше бачать себе у воді звірята і люди не рушила до землі Обітованої вона завжди лишень обітована в малому краї над Віслою виплітаю мозольно свій шлях з тими кого люблю але часом біжу по зворотньому боці вистукуючи ритми поезії приплющую очі і не бачу свого подвір’я там розквітає гіркота

Голоси друзів

89 на тріщинах сходів розвішуєм з сусідкою наші смутки а пес вигавкує світові усі його люті провини на зворотньому боці буденності світлом вірша вслухаюся в ілюзорний перестук червоних шпильок ЦІНА базар стомлені жінки за віялом усмішок продають буденність рецепти на краще життя подані у гламурних рекламах на ТБ дівчина із піццерії не заздрить кельнеркам що виїхали до Тоскани і серед виноградників тиснуть для близьких євро скімлить глибоко в серці краєчок неба під яким засинає їхнє місто десь на базарі інші жінки виставляють на продаж свій час за ціною гіркого бажання змінити долю

Лiтературний Чернiгiв

*** пам’ятаю вікно в нього вписую перший вірш час дикого винограду вереску горобців розсміяних вечорів із сестрою коли полум’я кафельної печі вже майже шепоче у вечоровій тиші тато щось провадить казкове чайник співає що вода поспіла мама схилила голову уважно над столом ховала від нас у кишенях фартуха сльози ми знайшли їх але запізно

АНТЕК його бабця пройшла табори вернулася в дім родинний цілувала потоку плин життєдайний брала згодом на коліна внука вчила мови джерельної пошанівку до ґрунту розповідала про відчай розділений із водою гіркі таборові миті і радощі від життя

Голоси друзів

91 Антек з усього розмаху сьогодні цілиться каменем калічить спомини розбирає будинок родинний і все викидає навіть знімок на котрім радо сміється до бабці а вона пісками присипана наслуховує в пам’яті внука бодай якусь крапелину

Лiтературний Чернiгiв

r!ш3л jng|nk Поетеса, прозаїк, драматург, літературний критик. Автор багатьох книг. Серед них «У ритмі коріння», «Велика пауза», «У стані плинності», «Супліки», «Прольотом», «Horrendum», «Птахи для думок», «Із зали очікувань», «Noli me tangere», «Три світи». Вірші перекладалися більшістю європейських мов. Редактор журналу «Одра». Лауреатка нагороди Пен Клубу, Фундації Косцельських, Головної мистецької премії Нижньої Саксонії, премії Ейхендорфа, її книги «Супліки», «Прольотом» та інші були в короткому списку номінації на «Ніку».

З РІКИ ДО РІКИ Чому не віриш – пливла пароплавом по Міссісіпі маю свідків і на доказ вицвіле фото вже не пам’ятаю хто клацнув. Ось впізнаю Жозе Доносо із Чілі і Марія Пілар Серрано дружина. Велика пані а як позувала на фото. А поруч Ян Воднанський із Праги і зі Скандинавії Туа Форстрьом. Її вірш про тінь (у перекладі французькою) захопив мене. Пам’ятаю ми всі учасники прогами Міжнародної творчості в Айова писали вірші і романи. Був з нами також Кійохіро Міура пам’ятаю його оповідання про японця котрий лиш зайшов у бістро одразу почув від бармена поясніть нарешті що таке хайку бо про нього стільки галасу в медіа зараз. І той пояснив. Навіть я зрозуміла. А Тунде Фатунде з Нігерії?

Голоси друзів З ним принаймні поговорила французькою. Адже казала щиро не знаю англійської і не хочу знати. Перекручує наш алфавіт і на «і» каже «ай» мені це до лампочки, коли на Ніке кажуть там Найке. Але Гжегож Мусял наполягав щоби неодмінно їхала. Неодмінно. А з Геміно Абадем із Філіппін непогано парле ву франсе. і з паном Міуро. Вірші Абада мені сподобались аж тоді коли прочитала переклади Куби який ще встиг перекласти кілька віршів Туа Форстрьом і Білла Мартіна аж доки не змовк на краще. Білл навіть приїхав до мене у Вроцлав. Якраз була повінь – тож змився за кілька годин – а може злякався? Не такі повені бувають в Айові. Схоже приземлився в Чікаго на славістиці шкода що не подавав ознак життя – гарний приятель терпеливо вчив читати англійською мій вірш про Антігону (переклав його Мілош), Був також у мене Керрі Кейс. Остовпів побачивши людські кістки що стирчали з-під землі у трамвайному парку на Слізній. А звідки міг знати про німецькі кладовища і їх стан після війни. Одразу ж і настругав про це вірш а згодом осів у Вільнюсі лектором оженився став батьком. Але вірші вірші хто з них і далі їх пише? Чи зустрічаються? Бачаться? Де мешкає красуня Грейс? З ким нині? І що з Міссісіпі як усе переносить чим зассіпує її світ, подавальник отрути? Багатьма ріками я пливла пароплавом хоча б недавні Рен або Лоара – Хитало мене на них від замку до замку В Амбозі мала містичне рандеву з Леонардо який там з’явився

Лiтературний Чернiгiв під скульптурою цвіркуна. А дельта Дунаю? З Прута пересідала на неї в Тульчі і також маю докази на цьому фото Геннадій Айгі чуваш сердечна людина поет. З ним гомоніли одразу польською і російською бо його рідну мову сумніваюся що хтось знає. Перекладав польських поетів мене також. Якось одразу його й не стало. А мені все звучить його голос коли після читання віршів в глухій румунській садибі промовив: сестро. Пливла та дельта у безлюдді. Нудьга безмірна на берегах голодні здичілі пси жадібно чекали на шмат хліба – Переді мною нині щоразу ближчають води Лети. Білі пасма хвиль з хвилями Стіксу так тісно переплітаються в чорну косу що неможливо впізнати місце чи я ще тут чи може вже там. Простір плутається реальний із нереальним береться грудками гордієвими вузлами але нема меча ані того хто б це все розрубав. Ріки разом із небом стають блакиттю непроникною котра усе проковтує і не мож зрозуміти чи ти у ній зараз насправді чи лиш була але коли де і як уже не згадаєш.

Голоси друзів

j=л,…= Iƒ=Kел= gь%л= Калина Ізабела Зьола – поетеса, критик, перекладачка. Авторка кільканадцяти поетичних книг, текстів до кількох десятків пісень. Її твори друкувалися багатьма європейськими мовами. Лауреатка понад двадцяти літературних премій та відзнак. Серед них: ім. Марії Конопницької, ім. Ришарда Мільчевського-Бруна, «Фенікс» ім.Тадеуша Міцинського, «Золоте перо» (Бельгія), Нагороди Міжнародного літературного фестивалю у Вірменії. НА ПОЧАТКУ ТИШІ стихає у мені музика котру колись зродив ніжним порухом не пригадую слів ані кольору очей вечірнє небо забуло спільні мандрівки під ліхтарями чужих міст віддаль між нами защораз більшає з кожним байдужим словом сказаним по телефону час як павутина обплутує бляклі рештки згадок вже не знаю що було насправді а що собі навигадувала стихає у мені музика

Лiтературний Чернiгiв

96 МАНДРІВКИ за вікнами поїзда триває кіно обдерті вокзали лякають вибитими шибами здалеку шпилі костьолів вказують у небо стомлені подорожні оперті на дерев’яні балюстради чекають на черговий поїзд в нікуди кондуктор піднімає руку дає знак від’їжджати дивлюся крізь шибу вагона не знаю на якій станції вийти щоб дістатись до тебе

ІСНУВАННЯ повернуся до криниці де вода чиста й прозора не каламутна ще може побачу у ній власне обличчя може не зовсім зникну в непам’яті в камінне цямриння обіпрусь руками

Голоси друзів

97 може відчую що існую

ЯК ЯНГОЛ а може метеликом злетіти до світла забути під босими ногами холод підвіконня наді мною небо вистачить здійняти руки розпросторити крила і полинути з вітром а що як по той бік світу теж тільки темрява

НА ПАМ’ЯТЬ залишиться після мене кілька платтячок, золотий перстінець з голубим камінцем, світлий відблиск волосся, дві фотографії, відлуння недописаної пісні. залишиться після мене дитинний усміх, засушена квітка у томику віршів, мабуть, ще збляклий спомин у твоїм серці. може, кілька сліз... і більш нічого.

Лiтературний Чернiгiв

СЕНС ЖИТТЯ чи колись ти дивився ув очі жінки на коротку мить перед тим як проковтне її мла саме над прірвою до якої пішла за тобою чи слухав її задиханий шепіт коли усоте повторювала твоє ім’я тримаючись за нього як за рятувальний пояс в бурхливому океані ночі чи чув швидке биття її серця гарячий подих на своїй шиї солоний смак шкіри на язиці доторк її пальців і запах чи бачив чув здогадувався чи жив

Голоси друзів

`!е“ u`dgImIjnk`r Поет, перекладач, піаніст, композитор, викладач Музичної Академії, лідер і соліст гурту Ares&The Tribe, концертує в Європі, США, Канаді, Африці, Кубі... Віцепрезидент Спілки польських літераторів. Доктор наук у галузі гуманістики. Автор більше тридцяти книг, серед них «Син Прометея», «Між берегами», «21 жінка», «Раста говорить», «Без відпущення гріхів». Створив понад 200 творів для фортепіано, записав понад 20 дисків із піснями. Переклав кільканадцять книг із новогрецької. Автор багатьох статтей. Син класика польської літератури Нікоса Хадзініколау. ВОЛОЦЮГИ О добродушні волоцюги, зрадливий усміх долі на обличчі. Виринаєте із притишених сутінків і напам’ять знаєте запах гардинії з гіацинтом та колір повні візантійського місяця. Щоночі в морі вина хвалите Діонісія, перевертаючи досконалі клепсидри жіночих тіл. Ваше життя – голосні серенади і в’їдання здичілих псів. На паркових лавах і придорожніх деревах ножами припечатуєте любов, наче дні у календарі. Минають розчепірені години, і зухвалі серця заселяють все дикіші птахи.

Лiтературний Чернiгiв

100

Мигдалеві очі, що жорсткішають у розпусті, примножують родючість землі. І хоч горять ваші душі, та вірні ви літургії світла. О добродушні волоцюги, що із захватом ждуть урожаю, звертаюсь до вас, бо з насіння і крові греків моє дорійське тіло, так само смакую оливу, що лускає в роті, і знаю, що тільки на мить ми володіємо світом.

ПСАЛОМ. ІІ Киріє Елейсон, Христе Елейсон, покажи землю, якій віддам тіло, покажи море для катарсису. Вогонь перетравить думки, а чи повітря дасть їм крила? Може, стану цвинтарним кипарисом і слухатиму літургії цикад, вартуючи вогники ламп оливних. А може, мигдалевим деревом на іржавому ґрунті – в його затінку просять лагіднішого суду. А може, каменем із Олімпу, що шукає свойого Сізіфа. Киріє Елейсон, Христе Елейсон, подаруй на вічність хреста світляного.

МОЇ ТОПОЛІ Де ви тепер, мої гінкі тополі, що стояли біля нашого дому. Прикривали нас від грозового вітру, котрий зламав щоглу «Арго» перед смертю Ясона.

Голоси друзів О горді тополі, мої гінкі тополі, мов струни Орфея тремтливолисті, що пристрасним шепотом присоромлювали найкращих коханців, з вами час був ласкавішим до страждань. Знаю, що не побачу віял ваших крил, які розхиляли хмари, щоб сонце золотило батькове чоло, коли годував голубів. Навчили мене тремтінню і спазму тіла. Але і вас викорінили. Тепер чую молитву бубнів, зроблених з ваших обтесаних тіл, відголосок танцю босої Саломеї і диявольські вигуки у клубищах диму, бо вогонь стоїть перед очима. А може, це скрипить корма, протинаючи середземноморські гриви хвиль і липне облудний спів Сирен, а я – вже Одіссей, прив’язаний до щогли. На світанку ви гостро пахли росою, мов жінки перед тим, як відбутися. Так часто обнімав я ваші стовбури. У сутінках ви, ніби цвинтарні кипариси, між голосів плакальниць і гробокопів, що зійшли із книжок Казанзакіса. О гінкі тополі, як так могло статися, що ви стільки літ надивлялися на згорблених людей, схожих на карликові яблуні, ділилися з ними тінню, від їх сліз набухало ваше коріння. Але хто тримає тягар довго... Вони одним рубом відібрали вас у землі,

101

Лiтературний Чернiгiв

102

ніби відрізали пуповину, як втинають голови самовбивцям, аби не знайшли назад дороги із пекла. Де ви, мої гінкі тополі. Вже час мені зійти у Тартар і викрасти ваші душі із летейської безодні.

ДІДУСЬ ГОВОРИВ. VIII Кульгавий Гефест прикував щастя до підкови. І люди захланно простягали руки. Потім цілували Божий дар, повертаючись спиною до світу. Дідусь говорив: Ніхто не буде таким щасливим, як собі намріяв.

Голоси друзів

103

gKiг…Є" mЄdgbedq|jhi p`bI) Поет, прозаїк, драматург. Автор книг прози: «Факсиміле», «Сугестії слова», «Гротески слова», «Гріх замовчування», Сімейні історії», «Дейзі – блакитна справжність», «Словник крутія». Лауреат кількох літературних премій. ФАБРИКА ПАПЕРОВИХ ДЕРЕВ Я дерево Ти посадила мене у своєму саду Щоб надати мені форми І вчинити предметом гордості Отже росту А ти ходиш надовкола Секатором обрізаєш гілку за гілкою Для розкішного вигляду Але ж Господи це болить! Гадаєш дерева товстошкурі І нічого не відчувають Тому і всихаю Тому не зеленію і не квітую А отже не даю затінку лякаючи горобців і дітей достатньо приводів аби мене зрізати вкинути у піч і виректи те дерево – то не дерево. То лиш дим і вогонь А тоді посадиш нове Обстрижеш як пуделя Папугу або кота Адже так любиш звірят

Лiтературний Чернiгiв

104 Не змогла б і жити якби перед твоїм домом не стояло дерево помальоване в жовте й рожеве з бантом і написом найсправжнісіньке дерево дерево що не шумить не смітить не розсипає листя і не потріскує ночами і твоє щастя буде безмежним аж зрозумієш дерево не може бути з паперу як каже насправді точно газета про вільних жінок – і що нині не час для справжніх дерев під якими приляжеш чи сядеш на корінь вбивши нігті у кору такі дерева вже не ростуть а якщо і... то завжди маєш секатор і фабрику паперових дерев

*** Як мало місця в моїх обіймах для тебе – згорнулися, замкнулися ворота. І вже не хочеш нічого більше, як тоді, коли прагнув віддати тобі усе. Немає в мені уже того, що творило твою посмішку. Іскри, полум’я, свічки уже немає. Ані тебе, якою здавалась, допоки не зникла, аж доки не сказав тобі: Не будь. Бракнуло слів, до яких могла би зігрітися і які могла б не забути, коли старість вирве останню мрію. Нема вже в мені нічого,

Голоси друзів

105 що могло бути твоїм, що могла би взяти і прихистити, зітхнувши. Але ти добре знаєш – те все живе. Я лиш пробував тебе зненавидіти за те, що ти є, але тебе немає. *** Ти моє все і моє «нічого більше не треба», молитва життя, Свята книга і шматок хліба. НЕПРАВИЛЬНА АДРЕСА Ціле життя Чекаємо на неї Мріємо Ворожимо Тисячами різних способів Стараємося привабити А коли нарешті стукає в наші двері Здивовано питаємо Ти хто? Сестро безумства Ти помилилася адресою Тоді дивиться в наші очі Киває головою і говорить Звичайно Я прийшла не до тебе І зникає Переклад з польської Теодозії ЗАРІВНОЇ

Лiтературний Чернiгiв

106

Літературний

Літературознавчі студії

×ÅÐÍIÃIÂ

КРИХТА ЩАСТЯ ДМИТРА ГОЛОВКА Майже на межі минулого і нинішнього років, у переддень свого славного ювілею – 85-річчя від дня народження, коли вже «стежки дитинства пилом припали» («На сонячній межі»), а саме життя, за метафоричною назвою першого розділу книги, зайняло місце «на покуті віку», видавництво «Український письменник» порадувало читачів новою книгою відомого українського письменника, лауреата літературної премії імені Павла Тичини Дмитра Головка «Співучі Піски». У книзі, оздобленій, до речі, не тільки на титулі, а й в текстах ліногравюрами талановитого земляка, шевченківського лауреата Василя Лопати, майстер красного письменства зібрав поеми, вірші, новели, афори, що народилися з-під його талановитого пера в останні роки. Ця книга присвячена синам Тарасу, Андрію та дочці Олесі і вона є своєрідною сповіддю перед Материзною – рідним селом автора – багатостраждальним Піскам, які «завжди уставатимуть… життєдайні до творчості злі…». Піскам, в яких він ще семикласником, «в пілотці батьковій, що переслали із фронту», заявив зоряному світу: «Я готую до тебе приліт». І щоб його здійснити, він уже тоді знав, що «треба крила найперше робить» («Не здійснена мрія»). І він пішов на поклик «до чесного щирого бою/ за правду людську, / що не знає ні лицемірства, ні зла…». І вже тоді прозвучала його клятва «на високі душевні злети» («Шикуйтеся, роки!»). Піскам, де «любистком хата дише», де «ходить ранок наче князь». Піскам, які є колискою не тільки для нього, а й для його славетного земляка Павла Тичини. На одних сільських вулицях, на одних колодках, хоч у різний часовий період, вони провели тут босоногі дитинства, тут зростали, мужніли, ростили крила для польотів і вилетіли з цього гнізда, аби плідно служити людям своїм талановитим, філігранно витонченим словом. О, прислужитись треба при нагоді Селу своєму, хай зроста воно. («На сонячній межі»)

Літературознавчі студії

107

Піски для Дмитра Головка, як і для його старшого товариша і побратима по перу Павла Тичини, – це пуп землі, Всесвіту. Сказане це без жодної нотки іронії. І це звучить фібрами його душі з кожного рядка поем, віршів та доробку прози. Відкрийте і заглибтеся з головою у «Сіверську легенду», «Стукіт у вікно», «Де шумлять гаї», «Біля колодязя Якова Рощепія», «Докори», «Із вуст односельців», «Легенда про діда Подільного», «Вдома», «Заболіла селянська душа» і ви це відчуєте з перших же рядків доробку поета. У зібраних творах книги Дмитро Андрійович насамперед наголошує на духовному, морально-етичному, філософсько-побутовому аспектах життябуття. Він постає перед читачем мов на сповіді перед рідним отчим краєм, де закопана його пуповина, сповіді перед своїми земляками. І звучить ця сповідь праведними словами молитви, без фальші. Вчитаймося у рядки і замислимося над словами:«Рідне село колись перетинала річечка з милою назвою Щолощина. Стою на її височезному березі й любуюся людськими городами, що прикрашають висохле річище. Межі земних клопотів нагадують мені меридіани, паралелі на кольоровій карті. А, може, тут справді центр землі? Душа тут забуває про все лихе…» І якщо для поета межі людських клопотів нагадують меридіани та паралелі на кольоровій карті, то я трішки перефразую його думку і скажу, що кожен рядок його віршів легко, я б підкреслив, невимушено лягає на всі паралелі й меридіани людської душі, яка разом з автором «сльозинку стирає з щоки», коли цілує «одвірочок (рідної) хати» («Вдома»). І вже тут маю підкреслити, що Дмитро Головко є улюбленцем Музи, бо багато його літературних творів вже давно співають як народні пісні. Згадаймо бодай «На зорі мене, мамо, збуди». Її переспівали сотні аматорських і професійних колективів і стільки ж солістів. Те ж саме із піснею «Бобровиця», про яку «слава повниться завжди жива» і яка стала своєрідним гімном однойменного районного центру, навколо якого розкинулися й його Піски. До цього переліку додам «Вечірнє адажіо», «А мати жде», «Новорічна співанка». До речі, скажу, що торік видавництво «Волинські обереги» порадувало читачів збірником пісень Дмитра Головка «Усе освячене тобою». Тут зібрано більше двадцяти поезій, покладених на музику і які є в репертуарах колективів і солістів. Пісня ж «Приїхав хлопець із АТО» нині набуває особливої популярності в зоні бойових дій на Донбасі, де «братки» ворожі – в ролі гадів» «любов «одвічну» висіва» й викотили «на Сході гради» («Поминальний день»). Перед тим, як ступити на літературну ниву, Дмитро Головко здобув спеціальність різьбяра по дереву в Київському художньо-ремісничому училищі, бо він змалечку мав Божу іскру не тільки до римування слів, а й до малювання. Роботу поєднував з літературною творчістю. Настирливо став загнуздувати Пегаса, коли став студентом журфаку столичного університету. Його здібності, філігранну працю над словом рано помітили класики Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Максим Рильський і, звичайно ж,

108

Лiтературний Чернiгiв

Павло Тичина. Саме він написав «… славному із молодих творців слова. Вірю й бачу у Дмитра Головка широкий творчий шлях відкривається. Щиро радію Вашому зростанню…» Ця оцінка ранньої творчості поклала на нього велику відповідальність в подальшій творчості за кожне поетичне чи прозове слово. З такою ж відповідальністю поставився він і до творчого доробку останніх років, який увійшов до «Співучих Пісок». Книги, яка ще пахне друкарською фарбою. У ній немало рядків, поєднаних з життям славного земляка, землі, яка поїла їх талант джерелицею не тільки з глибоких пісківських криниць, а й мудрістю земляків – з діда-прадіда січовиків і хліборобів. Уже у вірші «Літо 43-го», написаного на основі спогадів письменника Володимира Дарди і який став поетичним заспівом до «Співучих Пісок», автор з синівською вдячністю захоплено вигукує: «Тичинівський це край!»… і в пам’яті зродилось: «На майдані…» Така життєва обставина поклала на автора велику відповідальність підняти у книзі рідне село до історичних висот, до всебічного узагальнення, де б у краплині ранкової «росиночки дзвінкої» на пісківських луках відбилася вся велич і трагедія України, рідного краю. Краю, де «прокотилася людська біда, лишивши по собі хрестові рани…», а на «білі сади впала сонця чорна діжа» і все застигло «у червоній росі…», а «тиша закривавилась на шибці». Та яка б чума не косила, «тут життя оновиться, розквітне» і воно «залишиться навічно на скрижалях…», бо завжди«співом озивалось вдалині» («Материне слово»), на одному кутку «почулась пісня у жіночім тоні». І цю «пісню в сльозі» «враз підхопили десь іще» і ці спалені дотла нацистами «співучі Піски кожен в бій поніс як порятунок…». І «ця пісня нас щоразу виводила на життєвий укіс» («Літо 43-го»). Чи не кожен прозовий та поетичний твір, навіть мініатюрні афоризми, з їхньою глибокою філософічністю бурхливого життєвого епізоду, є яскравими іскринками з малої батьківщини, в яких великим вогнем спалахувала і відбивалася доля кількох поколінь земляків. Книга «Співучі Піски» – лиш один вагомий плід із його духовного саду. Урожай же тут за роки творчості досить плідний. Розпочав він свій творчий засів збірочкою ще студентом Шевченківського університету «Плем’я робітниче». Вже в ній він подав свій сильний голос і вже тоді читачам «стало молодо і любо, мов спека розгулялася дощем…». За нею пішли «Зоряна вісь», «Снага», «Два корені веселки», «Непочата вода». Саме за дві останні книги він удостоївся літературно-мистецької премії імені Павла Тичини. Ось так, крок за кроком, тобто книжка за книжкою і прокладав він свою творчу просіку до обрію. Саме так «Просіка до обрію» Дмитро Андрійович і назвав одну із своїх поетичних книг, яка теж стала знаковою у його творчому надбанні. Згодом на шляху до метафоричної просіки до обрію він добірним словом «освячував

Літературознавчі студії

109

праці стезю» («Народження»), тамував спрагу і черпав натхнення із Святої Криниці на лісовій галявині неподалік Пісок. Натхнення у творчості додає поетові й справжній сад, де «даль малинівка квітчає, /Під лісом – груші білий дим». Щороку він радує дбайливого господаря яблуками, грушами, персиками, виноградом. А ще цей садочокрайочок є ковтком свіжої водиці для тамування творчої спраги, для плекання врожаю духовного. Він і сьогодні йде «до саду на пораду». А ще він сповідається нам, що «в старім саду читаю книгу/ Людської долі і ганьби» («В покинутім саду»). Життя склалося так, що Дмитро Андрійович уже не один десяток років укоренився, мов той запорізький дуб на Хортиці, «який не підтято на глибинах моєї судьби…» і він пророста «корінцем… у твій корінь…», у звичайному сільському будиночку в Мочалищі. Селі, яке на життєвому шляху спіткали такі ж нещастя і випробування, «які не вписати у ночі сувій», де також «упали історії весла» і де дбають за міцність «нитки правічної».Тут земляки поета знають мудрість про зважування підлості і зла, вміють перекинути «меч добра… у правицю», аби яничарству надійшла межа. Як і Піски, розкинулося воно в лісових нетрях, образно кажучи, через межу з рідним батьківським дворищем. Поселився поруч з хатиною ще одного видатного земляка, Шевченківського лауреата, письменника і літературознавця, професора Анатолія Погрібного. На превеликий жаль, покійного. Як і на Хортиці, так і в його Пісках, колись були курені Басанської сотні Переяславського полку «тут – віки, тут – висока столиця, об яку розбивається лжа» («Хортиця. Запорізький дуб»). Літературна нива Дмитра Головка творча і правдива, вона засіяна надзвичайно щирою атмосферою. Як і попередні книги, «Співучі Піски» з першого розділу «На покуті віку» спонукають до роздумів, переживань з ліричними героями творів. Цілком виправдано, що чільне місце вже на початку цього розділу автор віддав поемі «На сонячній межі». Приурочена вона Павлові Тичині і розпочинається його листом землякам, датованим грізним і трагічним 1937-м роком. Роком великого терору проти української інтелігенції. У листі він ділиться своїми враженнями від приїзду в рідне село, зустрічами із земляками. Повідомляє, що пересилає їм 39 квитанцій на передплачені за свій кошт газети і журнали для школи і бібліотеки, учительському колективу. І тут прошу насамперед звернути увагу на метафоричність назви поеми. Здавалося б, сонячна межа має символізувати сталість життя генія думки і поетичного слова, його велич і могутність у тій системі репресивного трієра, де його життя вбачалося декому заквітчаним «у щирості й любові», у «позолоті доброчинних слів». Та це не так. Послухаємо ліричного героя, який сам собі ставить запитання: «Собі скажи.., чи розв’язав одвічні ті вузли, які в’язали недруги у тогах?», які «зв’язали міцно й кинули до ніг…» й «привчили

Лiтературний Чернiгiв

110

плакатися – тихо…», а ще – «удавку накидали золотаву», а «невідворотний жах дивився в серце цівкою нагана». У такій жахливій атмосфері ліричний герой Головка, «замордований горобець», а це, безперечно, Павло Тичина, «по смерчу йшов – аж зашпори в ногах». Щоб «відвести сокири смертний змах», він був змушений віддати «тирану лиш душі шкоринку». У цій нестерпній атмосфері треба було вміти стояти на ногах, бо «якби упав – накинулася б тля…». І накидалися. Згадаймо хоча б рядки чорної сатири проти Тичини Олександра Олеся: В кривавім морі по коліна Стоїть без сорому в очах Поет колишній наш, Тичина І вихваляє зойк і жах. А скільки, чи то в жарт, чи серйозно, лунало слів, що від Тичининого сонячного кларнета лише дудка зосталась. Цей кларнет зринає перед нами і в поемі. Автор справедливо зазначає, що цей кларнет разом з колгоспним трієром «мелодію веселу і добротну» «грав весь день біля комори». Хоч автор і не приховує, що й біля трієра, якого кожен покрутить хотів, «підневільна це була робота». Будемо справедливі: такою ж підневільною була робота і в поета із світовим ім’ям. Бо в ту пору навіть до Святої Криниці неподалік рідного села «лишилась стежка сатани». І «легко думать збоку» в поета ж «пута в’їлись до крові: співай, як всі… А там хіба роздолля?» І хіба він не бачить, що Сваволі ключники прокляті Від миру Божого тайком Правду, закуту і розп’яту, Замкнули сталінським замком. характеристику свого ліричного «м’якенького», «надміру скромного», «добренького», «делікатного», такого, що «не віда гніву, не віда вітру» героя переконує нас, що «він був як буря!» і весь час, всупереч оцим негараздам, шукав у житті «крихту щастя, щоб людям віддати». І, щоб хто не говорив, він зберіг «чистоту душі, щоб відродитись квіткою чи житом і палахтіть на сонячній межі». Як і в багатьох попередніх названих мною і не названих, бо їх перелік займе чимало місця, книгах Дмитро Андрійович знову звертається до історичної теми. Вона йому ятрить серце, йому болять рани на тілі України і рідного краю, через які муки і тортури довелося їм пройти за свою історію. З великою прикрістю поет волає на весь світ, що шлях його країни й нині густо покритий колючками, бо знову у нас «кремлівський кат… вбиває міць життя нового» («Перший сніг»). Маю зазначити, що для образного змалювання

Літературознавчі студії

111

сюжету, правдивого відтворення історичних подій він широко використовує народні перекази, міфи, легенди, спогади учасників, які передаються з покоління в покоління. Така прив’язаність до фольклорної матриці дозволяє автору глибоко і широко відтворити історичну глибину події твору, яскраво і правдиво змалювати образи героїв і антигероїв. Радує той підхід, коли автор з подій, які відбувалися кілька сотень чи десятків років, перекидає символічний міст єднання двох берегів – поета з читачем та з нинішнім життям. Тобто, успішно виконує свою комунікативну функцію. Він береться за історичну тему не заради того, аби банально нагадати, що сонце заходить за обрій на заході, не просто описує ті чи інші події, а спонукає нас думати, співпереживати з героями, оцінювати їхні вчинки, пити з цих історичних джерел правду, очищати їх від мулу «радянщини», коли справжнім патріотом України – гетьманом Мазепою лякали дітей і втовкмачували їм у голову про його підлість і зрадництво, коли недавню кріпацьку радянську дійсність переливали в «чуття єдиної родини». На мій погляд, про історичну тематику своїх творів автор досить образно сказав такими рядками: «вже дідуся давно немає, не вирвуся з його обійм». Поет і сам розмірковує, чи не «перелитись в діда думи?» Та не варто «лишатись з його сумом», а треба «творити радість до пори?» («Стукіт у вікно»). Такий нічний стукіт у зимове засніжене вікно давно померлого діда є нагадуванням пам’ятати славні діла наших пращурів, не бути правнуками поганими є закликом до поета не цуратися історичної тематики, фокусувати увагу нинішнього покоління на історії рідного краю, на щасливій долі і недолі земляків. Саме тому факти з їхнього життя стають сюжетами поезій і поем, прозових творів. Й після прочитання у читача то вогонь кипить у крові, то печаль терзає душу, то радість вулканічною масою мчить невпинним потоком з гори. У «Співучих Пісках» історична тематика присутня в багатьох творах. У них він прагне йти «через брехні, завали ганьби», аби «пісня летіла до пісні, голос шукав рідний голос», щоб ніхто не міг зупинити лет вічного кореня «серця – до серця» («Подай, подай перевозу»!). Автор щемливо просить «візьміть собі до серця» молоду сіверську легенду про Вербу й Дуба, які схилилися над річкою. Легенда ця про Козака Івана, який «літав орлом в бою, аж ойкали вітриська» та «гострив він шабельку свою об голови чужинські». І ось на «кониченьку бойовім прийшлось додому їхать. Аж за Трубіж…». Та не встигла дружина Оксана простелити біля хати рушник, як з’явився «гість нежданий» пан Тимко. Козак вважає ганебною пропозицію стати прикажчиком у цього «московського підлизи», бо він лише «матері колись схиляв чоло в покорі», і відмовляється. І тут рудовусий пан Тимко розкриває свою мерзенну душу. Він погрожує Іванові: «Ти пам’ятай, що навкруги Москви стоять залоги/ Одне слівце про Конотоп – / І ти у їхніх лапах…». Не здалися підлизнику козак з козачкою і постали вони «для легенди у віках» Вербою й Дубом над річкою. Та не радісно рудому Тимкові,

112

Лiтературний Чернiгiв

бо народило «сердець закоханих тепло… світлу віру». І це віра непокори московським вошам і підлизам. І корінь її починає щовесни рости в землю. А тепер пропоную відкрити сторінки поеми «Батурин». Не секрет, що колишня гетьманська столиця, її велич і трагедія привертає увагу багатьох поетів і прозаїків. Ліки на цю кровоточиву рану на тілі нашої держави поклав і Дмитро Головко. Та чи міг він стояти осторонь, коли столика біда з чужини «прийшла до міста і села». Приємно, що автору вдалося зробити не переспів тих грізних подій і часів, а сказати своє вагоме слово про трагедію, коли «палав Батурин./ І солдати в огонь жбурляли немовлят/ Щоб менше наросло «хохлят». Розповідь про неї він розпочинає прозовим вступним словом. Там умотивовано і правдиво розповідає, що кілька віків нас нищили відверто і потаємно, вселяючи в наші серця страх та безнадію до боротьби і схиляти чоло в покорі. Нас робили, пише автор, малосвідомою нацією, духовно розпорошеною, боязкою в змаганні проти рабства. Так думають і новітні поводирі старої царократії, що вишкірила зуби на Україну. Та досить з нас переяславських рад, Батуринів, руїн Запорозької Свічі, голодоморів, чорнобилів, «луганів», зрад і облуд. Це чорне коріння минулого оновлена українська душа рубає мечем правди, вогнем непокори. Але ж треба пам’ятати, що цей жорстокий світ ніс і несе «руський мір»! А він же, не зайве наголошує Дмитро Головко, починався з Батурина!. У поетичному екскурсі в історію, зробленому автором, перед читачем постає картина, коли на адресу наших воїв за їхню звитягу на полях боїв линуло гучне «слава!», «слава!»/ Від Кафки і Синопа», «із-за Перекопу… аж до Конотопу». «Незабутні Берестечко – біль і гордість наші». Повсюдно «характерники не мрущі – лицарі від Бога «рубали ворогів облоги». А в перервах між боями «жали жито і пшеницю, мали сінокоси», де «спозаранку грали коси». Вояки і хлібороби, які з «діда-прадіда до гробу козацького сина», для яких «шабля й хліб – святиня». Зверну увагу на виписані автором яскраві характеристики учасників тієї епопеї. Героїв і антигероїв. Сотник Ніс, який провів московитів таємним ходом у Батурин, є христопродавцем. Він смердючий, «віскряк тремкий», «пихатий», «челядник дикого царя». А ще – «обрезклий з хмелю, пелехатий». Він також недотепа, пройдисвіт, злодій, лизоблюд. Заслужену негативну характеристику отримав й інший Іуда – Галаган. Він –«підніжок тертий, до зради й підступу мастак», аби зберегти себе, заносить тесак над матір’ювітчизною. І Ніс, і Галаган – «гидь», «вельможі блудної Москви», меткі апостоли, які «несли Петрові рабську дяку». Цих христопродавців «чорна тлінь плямує неба голубінь». До цього часу. Вірний гетьману Мазепі Орлик – не підкупний у борні, людина, яка відверто заявила: «московські ласки – не мені», йому не зігне ворог спину. Він – відважний, провидець. І саме йому незадовго до смерті Мазепа довіряє

Літературознавчі студії

113

взяти «душі моєї смолоскип» і передати усім, що «стане вільним рідний край». Гордієнко «став би каменем наріжним в борінні гетьмана з Петром», він «бачив різне, змагав і шторми і грозву», але, як зачув тризну по Батурину, «зронив згорьовану сльозу». Войнаровський особистим прикладом надихає оборонців Батурина, бо для нього «нема кращого добра,/ Як в людях запалить багаття/ Супроть гнобителя – Петра». Немало добрих слів знайшов поет і для змалювання образу Мазепи. Я виділю слова, що звучать натужним набатом після смерті гетьмана. Нема Мазепи… Гетьман, де ти? Мовчання сум. Бридкі наклепи. Та плач рахітних немовлят По хуторах козацьких, селах, Колись заклечених, веселих, Лягла наруга і печаль… Безсумнівно, поема «Батурин» займе чільне місце в нашій літературі як драматично-героїчне полотно вітчизняної історії, де в деталях та образах змальована художнім словом наша історія, наша колись навмисне спаплюжена і спотворена радянщиною дійсність. Маю сказати, що Дмитром Головком історична тематика яскраво відображена і в малих поетичних формах. У них він теж майстерно відтворює сторінки далекого і близького минулого нашої Материзни. Крім охарактеризованих вище творів, яскравим закликом до історичного мислення і осмислення власної історії може слугувати цикл поезій «На Мочалищанському кладовищі». У цьому циклі сюжетами поезій «Розповідь старого партизана», «Не з легенди», «Як це було», «Туди, де торжища вітрів» стають факти життя Пісок та навколишніх сіл. Розпочинається він віршем «Розповідь старого партизана» про те, що «не стало бойового побратима – фашистська куля наповал скосила» і виникла проблема, де ж його хоронити. Адже за ним буде другий, третій… Так і з’явилася ідея близенько до села, на місячній полянці, «обрамленій з обох боків підліском», яка лежала «у розтоці дороги лісової» зробити останнє пристанище вірних побратимів. І до сьогодні є це партизанське лісове кладовище, і приходять до цих могил – як на прощу. Коли ця поезія була опублікована в одній із газет, вона багатьом не сподобалася за таку відвертість. Але Дмитро Головко як людина і як поет – правдолюб. І читач перебуває з його героями у різних ситуаціях і у різних часових просторах нашої долі. Це й поля ратної битви під Берестечком або ж під Полтавою, у Батуринській цитаделі, штурмує разом з розвідником, колишнім глибоко законспірованим представником ОУН на Бобровиччині Віталієм Карнауховим, нацистський дзот на березі Дніпра («У чеканні

114

Лiтературний Чернiгiв

пароля»), у партизанському загоні, що діяв у лісах навколо Пісок, на пекельному двобої з «руськім міром» в Лугандоні («Приїхав хлопець із АТО»). І всюди автор своїм гострим і праведним словом, мов стрілою, цілить у наші серця. І ніяк не заперечиш його гнів від того, як наші старшини сварилися за гетьманську булаву, шпетить він і нинішню владу, цих доморощених здичавілих яничарів, погоджуєшся з його думкою, що не за таку Україну пролито океан людської крові. Не за таку Україну смертю хоробрих загинув у роки Другої світової його батько, а йому, сину, «рана батькова пече» і згадується дитинство, коли він засинав у купі околоту, де недавно лежав батько і «його тепло обігрівало … холодне тільце, обкутувало тремкі плеченята, на які впала ранкова роса…» («новела «Перед ранком»). У той же час поетове серце зболено кричить до матері з мрією, «аби натруджені руки твої біля серця свого обігріть» («На зорі мене, мамо, збуди»). Достеменно знаю, що в шухляді його робочого стола ще немало не надрукованих творів. Переконаний, він, як і до цього, буде «давати ліні відкоша» («До школи»). Та й сам автор «Співучих Пісок» стверджує «як добре чути поклик серця до творчості, задля добра» («Біля колодязя Якова Розщепія»). Та й просить він Всевишнього: «Нехай благословиться нині людське добро…»(«Осіння мить»). Дмитро Головко також нас по-дружньому застерігає, аби земляків не підводила українська ментальність, коли ми замість шаблі в руки беремо віточку калини і нею прагнемо розбити глуху стіну. І тільки очі собі запорошуємо. З не меншим занепокоєнням він застерігає нас випадково не заблудитись в історії, бо тоді доводиться виходити із неї по кривавих стежках («Між іншим»). Без сумніву, зима наримує «божій людині», а саме так називав Павло Тичина тих, хто писав вірші, нових поезій, весна на крилах ластівки принесе теми для новел та афор, літо пройде в творчому саду, а осінь забуяє праведним літературним ужинком про велич, болі й тривоги Материзни. І цими знайденими крихтами щастя Дмитро Головко, як і його наставник Павло Тичина, знову щедро поділиться з читачами. Бо в нього «на думці … не ордени», а «душі душевні злами» («Поїдьмо, друже»), аби його рідний край і надалі дзвенів радісними піснями.

Микола ГРИНЬ, член Національної спілки журналістів України, лауреат літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша

Історія

115

Літературний

Історія

×ÅÐÍIÃIÂ

УРОКИ ОДНОГО ЖИТТЯ (На соті роковини смерті Іллі Шрага) Розмірковуючи над тим, «як небезпечно буває занурюватись у вічний і мертвий світ історії, в лабіринти колишніх подій, а алогічну гущавину минулих інтриг, змов, зрад і замахів, у відгримілі страхіття воєн…», відомий письменник і державний діяч Юрій Щербак наголосив: «Але історія – навіть найгірша, повна крові і зрад – може стати джерелом печальної мудрості, сховищем оперативної пам’яті людства, може подарувати прозріння, необхідне для прийняття рішень, які ведуть людство у майбутнє» 1. Ці мудрі слова цілком можна прикласти до життя Іллі Людвиговича Шрага (1847 – 1919) – знакової для Чернігівщини й відомої всій Україні постаті національно-визвольного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Справі боротьбі за визволення України він присвятив понад 40 років плідного, насиченого громадською діяльністю життя. На цьому шляху йому судилося пройти всі етапи становлення руху від українофільства до державництва. Не варто сьогодні зневажливо чи навіть зверхньо оцінювати українофілів. В. Кедровський свого часу писав: «Оті старі українські діячі працювали методично, вперто, плодюче на рідній ниві, але без галасу та інших «атрибутів», які з’явилися пізніше в українському житті. […] Вони не ділили себе на групи, вони не вихвалялися тим, що лише вони мають рацію, що за ними мають іти всі, а працювали для цілого українського народу, для всієї України» 2. До таких «відомих свідомому українству національних» діячів публіцист зарахував Д. Дорошенка, О. Лотоцького, П. Стебницького, М. Славінського, О. Саліковського, професорів В. Біднова й І. Огієнка, історика Д. Яворницького, адвоката Іллю Шрага, суддю С. Шелухина, інженера Павла Чижевського 3. З нагоди 100-річчя відходу у Вічність нашого видатного земляка буде доречно ще раз проаналізувати його здобутки, життєві досягнення, котрі не втратили свого значення й сьогодні, більше того, набувають для наших сучасників неабиякої ваги незатребуваних й незасвоєних вчасно уроків минулого. Взяті в комплексі висновки, які можна й потрібно зробити на підставі численних документів, матеріалів, спогадів його сучасників, публікацій

116

Лiтературний Чернiгiв

теперішніх авторів, дозволяють всебічно й повно схарактеризувати доробок й історичну вагу постаті І. Шрага. Завжди вигідніше, безпечніше, розумніше користатися досвідом своїх попередників, ніж заново набивати ґулі. У цьому, мабуть, і криється головне практичне покликання історії, глибинний сенс її дослідження – служити вчителькою життя. Давно побутує думка, що істина – дитя часу. Кілька десятиліть не тільки ідеї, справи, а й саме ім’я Іллі Шрага знаходилося поза історичним контекстом, було повністю викреслене із суспільної пам’яті. Проте люди такого калібру не зникають безслідно. І. Шраг залишив по собі потужну спадщину і в практичній площині, й у невеликому за обсягом, але вагомому за змістом публіцистичному доробку. Обидва ці складники доречно трактувати як його заповіти нам і прийдешнім поколінням. У радянській Україні було штучно порушено «зв’язок часів», відтак багато людей, навіть з дипломами про вищу освіту, ніколи нічого доброго не чули про покоління борців за незалежність, учасників національно-визвольного руху. Вони переважно проходили в підручниках з історії, монографіях, белетристиці, кінематографі як зловорожа й малоцікава маса «українських буржуазних націоналістів». Ілля Шраг не був винятком. Обставини його «життя після смерті» дають чітке уявлення про те, як спотворювалася, фальсифікувалася, а потім, вживаючи сучасний вислів, і «зачищувалася» національна історична пам’ять. Смерть тяжко хворого діяча, котрий перебував під домашнім арештом за більшовицької влади, настала 11 квітня 1919 р. у Чернігові, 13 квітня його поховали на цвинтарі поблизу Вознесенської церкви (і храм, і кладовище не збереглися). Тодішні радянські очільники Чернігова не перешкодили урочистій і велелюдній церемонії поховання. Повідомлення, некролог, опис похорону були вміщені в газеті лівих есерів «Боротьба». Автор некрологу М. Андрійко (Михайло Могилянський) відзначив, що небіжчик «здавна став моральним громадянським авторитетом», в українських колах його заслужено називали «батьком Шрагом» 4. У наступному репортажі М. Могилянський зафіксував церемонію похорон чернігівського діяча й оприлюднив написи на траурних вінках: «Борцю і робітнику на полі рідної культури і волі. Чернігівська організація У.С.Д.Р.П.»; «Митцю і знавцеві. Комітет охорони старовини»; «Найдорогшому провідникові й борцеві за незалежність України – вдячне товариство «Просвіти» в Чернігові»; «Щирому захисникові народної освіти. Вчительська Спілка»; «Чернігівський відділ У.П.С.Ф. – її проводирю і щирому соціялістові»; «Илье Людвиговичу Шрагу – черниговское еврейство». Зворушують і написи на вінках від молодого покоління чернігівців: «Незабутньому вчителеві – вдячне юнацтво» та «Любому дідусеві – діти Чернігівської Української гімназії» 5. Таким чином, представники практично всіх українських партій, потужна в Чернігівській губернії єврейська громада, молодь продемонстрували пошану

Історія

117

до небіжчика. Певну повагу виявили й більшовики, бо ж дозволили публічний похорон. Само собою, у промовах, що прозвучали на сумній церемонії, не йшлося про усвідомлення справжньої ролі І. Шрага в громадсько-політичному житті регіону та й усієї України, радше засвідчувалася його повсякденна, помітна всім і кожному присутність у громадському житті Чернігова впродовж майже півстоліття. На відхід у вічність І. Шрага, Ф. Матушевського й А. Вязлова (всі померли в 1919 р.) відгукнувся в еміграції Д. Дорошенко. Він писав, що їх об’єднувала «культура духа, якась надзвичайна особиста принада; […] це були джентльмени в найкращому розумінні цього слова, правдиві лицарі громадського порядку…» 6. Заслуговує на відзначення та обставина, що автор цього колективного некролога зосередив увагу на моральних якостях діячів: «ці люде жили серед нас, і це може бути нашими гордощами; це було щастям нашого національного руху, що такі люде були серед його робітників; ними він держався на ідейній висоті, завдяки їм він не занепав морально серед лихих обставин, не змиршавів, не виродився. І якщо ми не пропадемо серед нашої сучасної мізерії, серед культу руїни й апольогії «варваризації», то хіба тільки тоді, коли знайдемо в собі те благородство, той аристократизм духа, на які були так багаті три незабутніх небіжчики…» 7. Процес стирання історичної пам’яті за радянських часів був тривалим і малопомітним для тодішніх людей. У споминах М. Грінченка й А. Верзилова, вміщених у культовій книзі української регіональної історіографії (1928 р.), про І. Шрага ще писали в позитивному сенсі, але вже обережно наголосили: «Якось дивно подіялося, що з смертю І.Л. Шрага остаточно вмерла, зникла мовби тінь тої старої Чернигівської Громади, та й зникли всі нові трансформовані й диференційовані партійні українські групи. І самих людей у Чернигові не стало: деякі померли, деякі повиїздили, а хто тут живе, ті стали в буквальному й точному розумінні сього слова безпартійними, бо Жовтнева революція так радикально змінила ґрунт і обставини соціяльно-політичного й культурного життя, що тим старим Громадам не було вже місця...» 8. У 1931 р. у погромній доповіді «Про соціально-політичні погляди М. С. Грушевського» історик-марксист М. Рубач згадав й І. Шрага: «Українські ліберальні діячі, як, наприклад, М. Шраг, [так у тексті. – Т. Д.] виставляють свої кандидатури до Державної Думи від імені російської кадетської партії» 9. У цьому й ще одному пасажі цього ж автора привертає увагу не тільки безглузде з точки зору історичних реалій звинувачення І. Шрага у приналежності до партії кадетів, але насамперед цілковита неповага до діячів не такого вже й далекого минулого як особистостей, небажання уточнити навіть ім’я людини. Зневага або, як тоді говорили, «класова ненависть», поширювалася й на міста та містечка, де мешкали ті «відсталі», «колишні» люди. А. Хвиля – ще один апологет «світлого майбутнього» – у передмові до «повного зібрання» творів В. Еллана-Блакитного так схарактеризував Чернігів – місто, з яким

118

Лiтературний Чернiгiв

пов’язане все життя І. Шрага: «хоч красиві соснові ліси і прозора Десна – та на цій природній красі Чернігів розпростерся нерухомою, темною плямою. Місто снів, обідів, спльоток, з печаткою міщанського прокляття нічим іншим не мало сили стати. Ранками його спокою не хвилювали зойки заводів і фабрик і ритми машин своїми ударами не нагадували старому, як історія, Чернігову, що росте нова сила, яка залізом і робочою рукою перегартує світ» 10. Укладачі посібника для агітаторів під претензійною назвою «Чернігів – новий, соціалістичний» теж уважали наше місто до революції «глушиною»: «таке ж темне, відстале, як темний і відсталий був поліщук – житель Чернігівської губернії – затурканий і безправний». Щодо І. Шрага, то він у них перетворився на «крупного землевласника», який, так би мовити, тільки те й робив, що експлуатував трудящих 11. Згодом і саме прізвище діяча, котрого за життя називали «батьком», зникло з пам’яті навіть професійних істориків: в одній з публікацій, присвяченій черговій річниці «Великого Жовтня», його спотворили, назвавши «Шрогом», який боровся проти радянської влади у Чернігові, бо був буржуазним націоналістом 12. Цю типову історію витіснення згадок про діяльність та й саме життя знакової для краю людини з пам’яті поколінь можна доповнювати багатьма прикладами. Йдеться не про поодинокий факт, а цілеспрямовану, хоча й добре замасковану політику. Навіть ті сучасники, котрі не схвалювали байдужого, а то й ворожого ставлення до видатних діячів, не вбачали системи в цих заходах. У листі до Богдана Барвінського від 23 лютого 1927 р. Ганна Берло скаржилася на нездатність українців шанувати своїх великих людей, згадуючи про те, як у злиднях помирали Іван Нечуй-Левицький, Володимир Самійленко, а «могили Кониського і розшукати не можна» 13. Складається враження, що вона не вірила, що так свідомо й цинічно можна нищити людську пам’ять. Тільки в наші дні утвердилося, принаймні, в колі українських істориків чітке розуміння сутності тоталітарного режиму й трагічні наслідки його політики пам’яті. С. Кульчицький писав: «Словосполучення «математик і влада» або «філолог і влада» не несуть в собі додаткового смислового навантаження поза змістом родового узагальнюючого поняття «науковець і влада». Натомість у парі слів «історик і влада» закладений вагомий додатковий зміст. Професійна діяльність істориків, на відміну від представників інших наук або навчальних дисциплін, містить у собі надзвичайно важливу функцію: поширення, пропаганду і охорону історичної пам’яті народу – національної пам’яті. […] Будь-яка влада, якщо вона прагне представляти інтереси суспільства, мусить турбуватися про розвиток вітчизняної історії та її популяризацію серед населення. Отже, інтереси істориків і влади повинні знаходитися в одній площині. Насправді, однак, такої взаємозалежності ми не спостерігаємо, коли вивчаємо розвиток історичної науки в радянські і пострадянські часи. Специфіка України полягала в тому, що радянська влада робила досить успішні спроби нав’язати науковцям навіть власне бачення

Історія

119

поняття «вітчизняна історія», не кажучи вже про інтерпретацію, пов’язаних з її виникненням та існуванням історичних подій. Звільнення історичної науки від стереотипів, нав’язуваних цією владою впродовж трьох поколінь, відбувалося нелегко. Адже це був некерований процес, який ускладнювався наявністю історичних міфів у свідомості як представників влади, так і науковців» 14. Ця розлога цитата переконливо, як на нас, пояснює причини та характер численних фальсифікацій справжнього історичного процесу і водночас висуває на порядок денний потребу в з’ясуванні істини на всіх рівнях дослідження – від загальноукраїнського до регіонального, включно з докладними біографіями дійових осіб столітньої історичної драми. Звільнення від злих чар за помахом чарівної палички відбувається тільки в казках; у реальності – це тривалий, нелегкий і суперечливий процес, до того ж з можливими рецидивами старих підходів. Отже, в контексті нашої теми важливо підкреслити необхідність подальшого вивчення постаті І. Шрага й популяризації діяльності діяча насамперед на його і нашій малій батьківщині. Такий підхід, окрім усього іншого, надає реалізації політиці декомунізації позитивного значення: на перше місце варто висунути не тільки зняття з постаментів персонажів радянської доби, а й відтворення та поширення правдивих знань про реальний перебіг подій, їх відомих і не надто учасників – носіїв, виразників і захисників ідеології й практики звільнення українського народу від імперського гніту. У цій роботі певним орієнтиром можуть слугувати мемуари тих українських діячів, котрі опинилися на еміґрації, й уникли «промивання мізків» та передчасної смерті. Багато хто з них особисто знав І. Шрага й залишив схвальні відгуки про нього. Так, у незакінчених спогадах Олександр Шульгин оцінив «чернігівського адвоката» як «одного з найбільших державних мужів України» 15. Суспільно-політичні погляди І. Шрага можна назагал схарактеризувати як ліберально-демократичні переконання типового для його доби інтелігента, радше європейського, ніж російського зразка. У його листуванні, інших особистих документах, публічних виступах знаходимо чимало доказів сповідування ліберальної ідеології, що передбачає: прагнення до повної емансипації людини у всіх суспільних проявах: політичне та національне звільнення, особисті свободи, рівність перед законом, право вибору і т. п. Однак на перше місце у теоретико-наукових студіях, а тим більше, у практичній роботі всетаки виходило національне питання, а ще точніше – проблема звільнення українців з-під влади імперій, об’єднання гілок одного народу й виборення незалежної держави. Уже в своїй першій відомій нам полемічно-публіцистичній праці, опублікованій у галицькому часописі «Правда» (1892 р.), І. Шраг так задекларував погляди М. Костомарова на національне відродження України: «окрімність» (окремішність) українського народу, усвідомлення осібності його історії, мови та культури, єдність наддніпрянців і галичан, віра в укра-

120

Лiтературний Чернiгiв

їнську інтеліґенцію та майбутнє рідного народу 16, і є всі підстави вважати, що й сам їх поділяв. У подальшому його розуміння шляхів і перспектив державного та культурного відродження українства принципово не змінювалося, тільки вдосконалювалося й поглиблювалося. Партійна приналежність у цьому процесі, як нам здається, визначальної ролі не відігравала, хоча партія українських соціалістів-федералістів, до якої І. Шраг входив з самого початку її заснування (1917 р.), найбільше відповідала його переконанням. Безсумнівно, програмові цілі партії, попри назву, мали небагато спільного з теорією соціалізму. У сучасних дослідженнях наводиться інформація про те, як над прагненням есефів стати соціалістами підсміювалися їхні колеги по Центральній Ради – українські соціал-демократи та есери. Партійний орган останніх прямо писав, що «довелося й партії автономістів-федералістів натягати на себе соціялістичний костюм…» 17. Особливих симпатій до соціалістичної ідеології у І. Шрага ми не помітили, а от історичний оптимізм був йому властивий. Виступаючи на засіданні з’їзду партії українських соціалістів-федералістів 11 квітня 1918 р. (рівно за рік до своєї смерті), один з найстаріших її членів сказав: «Ми зібралися в дуже важкий мент і, кінчаючи з’їзд, сподіваємося, що зберемося при кращих обставинах. Хоч темні хмари поняли небо, але гроза розрядить атмосферу. Тепер Україна воскресла і віримо: раз воскресла, не вмре, не загине, і серед інших народів здобуде собі місце, якого заслуговує. Народ, що воскрес, не вмирає, зацвіте і засяє Україна» 18. Впадає в око його щире прагнення підбадьорити засмучених невдачами товаришів по партії і палка віра у прийдешню щасливу долю для рідної Вкраїни та її народу. Тут доречно зробити одне суттєве уточнення. І. Шраг, кажучи словам І. Гирича, дотримувався формули «політичного українця». Як і про Є. Чикаленка, про Іллю Людвиговича можна з повним правом сказати, що йому «була близька формула «польський, російський, єврейський українець», й зовсім не властиві «характерні наддніпрянські упередження щодо участі в українському русі етнічних поляків, росіян чи євреїв» 19. Мабуть, саме тому не лише селяни зверталися до нього усно й листовно – «Батьку». Один з активістів чернігівської «Просвіти» Михайло Бєлкінд у листі до І. Шрага від 8 травня 1917 р. писав: «Любий батьку, друже й учителю! Насилу увірвав я вільну хвилину, щоб Вам написати пару слів. Через те, що вважаю Вас своїм учителем, бо завжди Ви були моїм ідеалом громадського діяча. Я хочу дати Вам маленьке справоздання в тому, що Ваш учень робить» 20. Толерантність І. Шрага, відсутність будь-якої національної упередженості, безумовно, працювали на користь української ідеї. В одній із своїх останніх праць (1918 р.) лідер чернігівських соціалістів-федералістів високо оцінив історичну роль Української Центральної Ради (далі – УЦР) у справі «визволення України з-під чужого ярма». При цьому автор наголосив, що УЦР «довелося вести довгу, уперту боротьбу не тільки з російським Тимчасовим

Історія

121

урядом, але з російським суспільством» 21. Водночас він розумів і небезпеку «інтернаціоналізму», яким більшовики прикривали своє прагнення зберегти імперію, а за сприятливих умов суттєво розширити її межі. І. Шраг уважав помилкою (і то фатальною) зміну складу УЦР й уряду в умовах більшовицької агресії проти УНР. У цей складний період до влади прийшли енергійні, сповнені революційного запалу, але молоді, малодосвідчені есери. Один із старійшин національного руху докоряв їм, що вони розпочали «якесь біговисько навипередки з большевиками, що ні до чого доброго не довело: випередити большевиків, яких ніщо не спиняло в їх руйнуючих заходах, не довелося, а шлях, на який перейшла Рада, побільшив тільки реакцію і викликав ворогування до неї серед широких кол людности» 22. Іншими словами, перед лицем небезпечного ворога І. Шраг закликав до консолідації усіх проукраїнських сил без різниці віку, партійних прапорів і навіть особливостей ідеологічних постулатів. На жаль, його не почули. Другим важливим складником життя цієї яскравої постаті є наполеглива, постійна праця на терені українського відродження. Потрібно значно більше місця, щоби тільки перерахувати усе, здійснене за ініціативи, участі та підтримки невтомного трудівника. Він не цурався жодної наймаруднішої роботи. Треба – то у роки заборони українського друкованого слова розповсюджував українську пресу в губернії, збирав кошти на спорудження пам’ятника Т. Шевченку, матеріальну допомогу хворому І. Франку, безкоштовно захищав українських діячів і повсталих селян по судах, організовував святкування пам’яті Т. Шевченка в Чернігові. Щодо цього останнього варто навести повністю його лист до Івана Стешенка від 10 січня 1910 р.: «Бажано упорядкувати у марті вечір, присвячений Т. Шевченкові, але власних сил у Чернигові бракує; Ви вже не одного разу запомагали чернигівцям, і тому мені доручено звернутися до Вас і уклінно прохати, щоб Ви згодилися запомогти і сього разу. Ваша участь надзвичайно потрібна, бо вечірці треба наддати урочистого характера; ми прохаємо Вас подати реферати. Разом з сим, звертаюсь і до Марії Михайлівни, прохаючи і її запомогти. Будь-ласка, не відмовте одповісти, чи можете Ви задовольнити наше прохання? Подробиці можна буде вияснити далі, а нам доконче потрібно знати, чи можемо на Вас числити» 23. Марія Михайлівна – це, судячи з усього, відома українська актриса, старша донька Михайла Старицького, сестра дружини адресата, а під «чернигівцями» варто розуміти громадівців та просвітян. Самовіддана й багатогранна громадська діяльність І. Шрага не залишилася непоміченою й представниками молодшого покоління борців за українську справу. Підтвердження цьому знаходимо в мемуарах М. Ковалевського. Він був однокласником молодшого сина чернігівського адвоката Миколи, який одного разу запропонував сходити на судове засідання у справі селянина, звинуваченого в участі в «баптистській секті». Підсудний відмовився відповідати на запитання судді на тій підставі, що не розуміє по-російськи. Його

122

Лiтературний Чернiгiв

оборонець І. Шраг зажадав перекладача, а потім у своєму виступі «заявив, що в українських місцевостях суд мусить відбуватися українською мовою, а в усякім разі українська мова мусить бути допущена до вжитку в державних і публічних установах». На підлітка «виразна і переконлива» промова захисника, а також перебіг засідання справили велике враження, М. Ковалевський відчув, що «побачив фрагмент невідомого мені життя, хоч не все було мені ясним, в душі повставали нові питання і нові проблеми» 24. Нарешті, необхідно наголосити, що Ілля Шраг був людиною команди. Він умів і любив працювати у колективі однодумців. Здається, у нього були відсутні амбіції (або він їх свідомо не демонстрував) щодо першості, почесного місця у тій чи іншій організації, акції, реалізації задуму тощо. Скидається на те, що його значно більше цікавили результати спланованого кроку. Ймовірно, його обирали головою того чи іншого українського з’їзду чи зборів так часто саме тому, що він залагоджував конфліктні ситуації, настирливо шукав компромісні рішення, котрі б влаштовували товаришів. З огляду на сучасний стан українського політичного життя ця риса може бути оцінена як унікальна. Ці моральні якості І. Шрага були підкреслені С. Єфремовим ще у невеликій замітці про відзначення 25-річної громадської діяльності (1900 р.) чернігівського діяча: «Він має якусь чаруючу силу – ніколи і ні перед ким не таїтися, не ховатися з своїми щирими думками – а проте не сварити, не обурювати людей проти себе і проти боронених ним думок і справ, а навпаки – прилучувати до їх людей ріжного стану» 25. У наступні роки між цими знаковими постатями, котрі належали до різних поколінь, але дотримувалися одних і тих же поглядів на визначальне для них питання – про долю України – виникло стале почуття взаємоповаги. На смерть І. Шрага С. Єфремов відгукнувся щирим некрологом, в якому були знаменні слова: «Висока, показна постать, могучий голос його й одкритий погляд немов створені були для трибуни: благородство вдачі й широкий розум та вміння поводитися за всяких обставин і з людьми всяких станів, – та риса, яку можна назвати джентельменством у найкращому розумінні цього слова – притягали до нього людей. У Шрага в високій мірі була та внутрішня гармонія – ознака великої сили індивідуальної й високої культури – перед якою стихають дрібні суперечки та рахунки. На перший виходять план самі вищі поривання людської натури. Може, через те не було у Шрага й особистих ворогів, бо особисті справи розвіювалися, мов дим на повітрі, перед лицем цієї гармонійної, чистої серцем і великої духом людини. Може, через це й політичні вороги, – а їх у небіжчика було раз у раз досить, – не могли не шанувати й не схилятися мимоволі перед цим зразком внутрішньої гармонії, що сіяв круг себе ту ж гармонію мети й засобів до неї» 26. Ці справедливо високі оцінки можуть стати предметом гордощів для чернігівців, адже людина з таким рідкісним характером й гідними поваги принципами – «гармонії мети й засобів» – не може не викликати інтересу, пошани, прагнення наслідувати у представників усіх поколінь.

Історія

123

Один із молодших сучасників І. Шрага, ровесник його сина Миколи й активний учасник Української революції, Євген Онацький на схилі літ заповідав українцям шанувати своїх національних героїв. У біографічному нарисі про Ґете він писав, що і в цього генія були недоліки, однак «німці, що завжди вміли шанувати своїх великих людей, тільки зрідка, але у усякому разі без всякого підкреслювання, згадують про помилки Ґете, і натомість постійно черпають з глибокої криниці його всесторонньої творчости…». Такий підхід, на думку авторитетного автора, варто було б запозичити й українцям, це було б по-європейськи і по-Божому, бо ж сам великий мислитель «навчає нас терпимости, навчає нас відшукати в кожній людині перш усього іскорку Божу…» 27. Проблема «морального лідерства» в сучасній Україні виявилася досить актуальною, гострою та навіть болючою. Відтак, на нашу думку, варто насамперед, звертаючись до знакових постатей минулого, заповнюючи історикобіографічний простір української історії, значно більше уваги приділяти саме позитивним людським якостям дійових осіб історичного процесу, показувати, як вони впливали на суспільство, як результати їхньої громадсько-політичної діяльності сприяли тим доленосним змінам, що відбувалися в українській історії.

1. Щербак Ю. Україна в епіцентрі світового шторму: оцінки, прогнози, коментарі. – Київ: Ярославів Вал, 2017. – С. 178. 2. Кедровський В. Обриси минулого: Деякі діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк; Джерсі Ситі, 1966. – С. 6. – (Відбиток з «Свободи»). 3. Там само. – С. 116. 4. Боротьба: Орган Чернігівського Губерн[ського] Комітету Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів). – 1919. – 13 квітня. – С. 1. 5. Там само. – 1919. – 16 квітня. – С. 2. 6. Дорошенко Д. De Profundis. Пам’яти І. Л. Шрага, Ф. П. Матушевського й А. Г. Вязлова // Хліборобська Україна (Відень). – 1920–1921. – Зб. ІІ, ІІІ, ІУ. – С. 140. 7. Там само. – С. 145. 8. Грінченкова М. і Верзилів А. Чернигівська українська «Громада»: Спогади // Чернигів і Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріяли / Під. ред. М. Грушевського. – К.: ДВУ, 1928. – С. 469. 9. Рубач М. А. Буржуазно-куркульська націоналістична ідеологія під машкарою демократії «трудового народу» (Соціально-політичні погляди М. С. Грушевського) // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. – Львів: Світ, 2015. – Т. 46. – Кн. ІІ: Рецензії на праці Михайла Грушевського (1915 – 1938) / упор. В. Тельвак. – С. 250. 10. Хвиля А. Поет і каменяр // Блакитний (Еллан) В. Твори: Повне зібрання / Уклав Г. Коцюба; за ред. і з передм. А. Хвилі – [Харків]: ДВУ, 1929. – С. V. 11. Чернігів – новий, соціалістичний: На допомогу агітатору / Упоряд.

124

Лiтературний Чернiгiв

М. Островський, І. Кучер та ін. – Чернігів: Вид-во «Більшовик», 1939. – С. 3, 27. 12. Шевченко В. Д. Більшовицька організація Чернігівщини в боротьбі за перемогу Радянської влади (1917 – 1918 рр.) // Наукові записки. – Ніжин: Ніжинський педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя, 1957. – Т. Х. – Вип. І. (До 40 роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції). – С. 8–9. 13. Листи Ганни Берло до Олександра та Богдана Барвінських / упоряд. О. Дзьобан; відп. ред. М. Дядюк; НАН України, Львівська нац. наук. бібліотека ім. В. Стефаника. – Львів, 2011. – С. 127–128. – (Епістолярій). 14. Кульчицький С. Історик і влада // Історик на зламі епох. Станіслав Кульчицький: Матеріали до біобібліографії. Інтерв’ю. Спогади / Упорядники бібліографії І. Кузьміна, О. Юркова; автор історіографічного нарису О. Юркова. – К.: Інститут історії України НАН України, 2016. – С. 127–128. 15. Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889–1960) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. – Т. CLXXXVI: Праці Історично-філософічної секції / За ред. В. Янева. – Париж; Мюнхен, 1969. – С. 274. 16. Шраг І. Українське письменство і М.І. Костомарів (Відповідь М. П. Драгоманову) // Правда: місячник політики, науки і письменства. – Львів, 1892. – Вип. ІХ. – Вересень. – С. 559–566. 17. Любовець О.М. Українські партії революційної доби 1917–1920 рр.: Нариси історії та програмні документи. – К.: Парламентське вид-во, 2012. – С. 153–154. 18. Черниговская земская газета. – 1918. – 18 (31) мая. – С. 9. 19. Гирич І. Суспільствознавчі уроки Чикаленка // Пам’ятки України. – 2012. – № 12 (грудень). – С. 9. 20. Демченко Т. Листи Михайла Белкінда до Іллі Шрага як історичне джерело // Євреї Лівобережної України. Історія та культура: Матеріали ХІІ Міжнародного наукового семінару. – Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2017. Вип. ХІІ. – С. 99. 21. Чернигівець (Шраг І.) Через віщо так сталося // Наше слово. 1918 рік: [Збірник] / Чернигівська громада українських соціялістів-федералістів. – Чернигов: Типография Губернского Земства, 1918. – С. 5. 22. Там само. – С. 7. 23. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, ф. ІІІ, інв. № 63 932, арк. 1. 24. Ковалевський М. При джерелах боротьби: спомини, враження, рефлексії. – Іннсбрук (Австрія): Накладом Марії Ковалевської, 1960. – С. 35–36. 25. Єфремов С. Personalia: Публіцистика 1899 – 1917 років («Значущі Інші»: статті, посвяти, сильветки, некрологи, рецензії, полеміка): в 2-х т. / Упоряд. С.Г. Іваницька. – Запоріжжя; Херсон: Грінь Д.С., 2016. – Т. 1. – С. 441. 26. І.Л. Шраг. Документи і матеріали / Упоряд. В.М. Шевченко та ін. – Чернігів, 1997. – С. 162–163. 27. Онацький Є. Портрети в профіль. – Чікаго: Українсько-Американська Видавнича Спілка, 1965. – С. 58–59.

Тамара ДЕМЧЕНКО, м. Чернігів

Українознавство

125

Літературний

Українознавство

×ÅÐÍIÃIÂ

ПРО МОВУ, НАШУ МОВУ – Яку мову ти вважаєш для себе рідною? Більшість, як і я, відповість: – Ту, якою я думаю, якою мама співала колискових, якою розмовляє мій рід, а він – український і я – українка, і мова моя теж – українська! Та все ж хочу бути чесною сама з собою. Ось тому для мене найсуттєвіша, найвлучніша, найближча, найвиразніша мова, з якою зустрілась я вперше і сприйняла її, як щось дуже необхідно бажане, значуще і – своє. Своє – о-ст-е-р-с-ь-к-е. Це – мова мого оточення, мого повсякденного вжитку, мова, яка вчила ходити, стрибати, злітати. Ця сіверсько-придеснянська українська мова, пересипана піщаними косами остерської говірки – розумниця, порадниця, мрійниця... В юності разом з весняними потоками вона ластівкою влітає і щебече в кожній оселі; жайворонком злітає над літнім різнобарв’ям і щиро видзвонює на випробуваних долею життєвих дорогах; розважливим буслом розносить дари осені для моїх земляків і запасливо клекоче над їхнім поповненням; разом з нею живемо, мріємо, зазираємо у майбутнє. Багато хто захоче мені заперечити, мовляв: «Говірка і є – говірка. Вона – кострубата, непевна, недосконала і не відповідає правилам та настановам знавців високої мовної політики – теорії літератури, мовознавству». Але ж моя говірка, говірка моїх односельців відкриває потаємні, забуті пласти, скиби мовного розвитку придесенців. Щемними, яскравими переливами доповнює виразність настроїв, живицею біжить поміж інших переспівів, говорів, уподобань. Тут є над чим замислитися і дослідникам, і мовознавцям. Та не мовні теорії і правила постають перед моїми очима, коли переживаю чергові життєві перекати. У ці миті виникають з підсвідомості найближчі, найрідніші, найдорожчі слова – слова нашої говірки. Ось це споконвічне, давнє, природнє слово найріднішої людини в світі – слово мама. Ми у побуті невимушено вживали його в третій особі як м-а-

126

Лiтературний Чернiгiв

т-к-а і звучало воно як найнадійніше, найважливіше, що надає упевненості і захисту, воно – основа життя, основа сім’ї. В природі воно теж є. В бджолиній дружній сім’ї теж – м-а-т-к-а. Рій без матки – не рій. Сім’я – не сім’я. А як тремтить і починає стрибати моє «Я», коли між друкованих рядочків чи з радіоприймача, у співбесіді виринають із забуття милі звуки. Вони, мов спів пташини, немовби сміх дитини, примушують услухатись і земляком сприйматись. Від них лоскоче під «ложечкою», кліпають вії, а думки линуть у спогади. Спогади різні: сумні, радісні, добрі і не дуже. Вони щемно торкаються невидимих струн єства, натягують їх і тужать за відлетілими митями, відходженими кроками, пройденими шляхами, проминулими роками… А говірка згадкою вабить. Вона природно звучить у ніжних колискових наспівах, тужливо-замріяних оповідках та народних піснях. Ось молода мати, пригорнувши дитину до серденька, в тихому куточку наспівує: «Ой баю мій, баю, Котка заспіваю А-а-а…» «Прийди сонку в колисоньку, Приспи мою дитиноньку. Та щоб спала, не плакала, Та щоб росла, не боліла На головку і все тіло; Та щоб личко не марніло». Баю, баю, котка, сонку, головку – все це милі з дитинства слова. Наші ж придеснянські поети та прозаїки упевнено користуються цією говіркою. Так з книги Михася Ткача «Хочеться грози» вихоплюю, немов найсмачніші шматочки з юшки, – говірочку: «Ніч глупа…», «Як поторочі… самотні хати на кутку стоять», «Взялася за клямку…», «відчинила хлів…», «попоралася біля корови…». Так щемно, так тепло і трішечки сторожко. А ще: «Шкрябнула хвіртка…», «Одчиняй…», «Коби оце в останній раз…», «Не маже – серцем гецькає по трухлявій стіні… Шпаріння…», «Тицькаючи трав’яним пензлем гомонить…», «Брудні патьоки…», «Доки бігала до хати…», «Знайшлося телятко…», «Налила пляшку і шкалик…», «Пуп’янилися верби…», «Пришкандибав…», «Щоб дружина не варнякала…», «Буде калантирити як не на своєму кутку, то на другому…», «Зняв очкур з пояса…», «Присядуть на призьбу…», «Тепереки все є…». Не менш яскраві й тривожні слова говірки використовує Юрій

Українознавство

127

Олефірович Збанацький у відомому творі «Сеспель», де йдеться про наш край у відбудовчий період, після Першої світової війни: «І тепер, як потрібний народу наш труд, За народ і померти ми ладні». «Дідусь… у недобитих штиблетах». «Земля репалась…». «Худоба охляла». «Ні одвіту ні привіту». «Барабанив і періщив у шибки». «Скло розлетілось на друзки». Іменники, прикметники, дієслова смаковито розкривають глибину дійства, ступінь почуттів. А ось Василь Чухліб у своєму збірничку «Іду до Десни» пише: «Проторохтів моторкою по ріці». «Утирає рукавом змокріле від бризок лице дід Василь». «Ось тобі гурочків навибираю». «Ми хрумкали молоденькі огірки». «… решето з ручкою». «Тільки не обмани!». Наша річка, наш побут, наша така рідна говірочка, сприймаємо її, як закономірне, с-в-о-є! Смакуючи цим варивом наших знаних авторів, пропоную ще трішечки похльобати із келиха Миколи Руска та його «Свині на протезах». Інтригуючи і цілком із зрозумілих причин (за браком часу) не наливаю повні тарілки, а частую найсмачнішими родзинками говірки. Дак от: «В лапки голову схопив Й розпанахав тишу…». «Змій Горинич дух спускає». «Тримай хату, бо ходором ходить». «Глянеш – беньки лиш протри!». «Завжди можуть щось утнуть!». «У раю жили б неначе Й не смерділи, мов козли». «Вранці ж біля Мерседеса Бачив я балбеса. Парасоль тримав, а жінка Міняла колеса».

128

Лiтературний Чернiгiв

Усе це добре, але в міру, не перехватити б лищку. Так застерігає М. Руско в своїй книзі «Мудросміхи – не для втіхи»: «Нехай язик і без кісток, Але збудує вам місток». «Щось наляпа, наплете Й скаже: істина – святе». «Словоблуди є усюди, Це – невтомні творчі люди». Ось написала і страхаюсь: – Чи словоблудством не займаюсь? Згадаймо: народна творчість, народні пісні, народна говірка нашого краю у піснях: 1. «Ой при лужку»: «Ой при лужку, при лужку, При широкім полі, При великім табуні Кінь гуля на волі. …Ой лети, лети, мій коню, Та й вихром несися. Проти милої двора Стойма становися! …Ой, не вийшла дівчинонька Вийшла її мати: «Здоров, здоров, любий зятю, Пожалуй у хату!»… 2. «За городом качки пливуть»: «Ой, десь гуде, ой, десь грає, Скрипка витинає. Оце вдова своїй доні Весілля справляє». 3. «Бабусю рідненька»: «Ні, серденько, доню, Цього не злічити, Це врем’ячко твоє – Настав час любити».

Українознавство

129

Жартує народ у пісні «Била жінка мужика»: «Прости ж мене, моя мила, Що ти мене била, Куплю тобі корець меду, Коновочку пива, Ще й, ще й, ще й, ще й, ще й коновочку пива». Відомі всім: «Била мене мати» «А я собі стояла, аж кури запіли, На двері воду лляла, щоби не скрипіли». Або «Дощик, дощик»: «Коли б знала, коли б знала, Відкіль виглядати, То б найняла, заставила Стежку промітати». Йдучи стежкою, бачу, як по узбіччю ростуть собі деревій, нехворощ, дикий бурячок, подорожники, стелеться моріжок, гуртом супроводжують дорогу до двору. А із-за забора часом посміхається рожа, духмяниться бузок. Прочиняю хвіртку – і мене зустрічають нагідки з чорнобривцями, піняться, розкошують флокси з півоніями, веселять очі килимочки з красульок та портулаку. Мої любі, я вам дуже рада, бачу, що і ви небайдужі – квітуєте, даруєте миле свято душі і серцю, несете придеснянську красу… Он, яке воно, наше Придесення!!! Як же не народжуватись тут чудовим, притаманним тільки цій місцевості говіркам? Знову звертаюсь до М. Руска: «Життя все таке цікаве, Не ловіть лиш тільки гави». І я далі іду по двору в хату. Кручений панич виліз по жердці до причілка і своїми синіми очима-грамофонами роздивляється навкруги… Деінде зустрічаю сліди пам’яті відлетілих в інші світи рідних людей. Батькове бамбукове вудилище слугує місцем відпочинку для метеликів і стрекоз; он стоїть у куточку дідова костура; в старій хаті за сволоком бабусин очіпок притулився з утиральником до освячених васильок, маку та м’яти; вибілена мамина льоля і коралі з намистом виглядають з поличок шкахву. Я йду, озираючись, збираю, закутую, щоб зовсім не вичахло, не задубеніло, а було гаряче, смашне, ловке для вживання… Бо день за днем тане в швидкоплинному житті наша говірочка, наша впізнаваність, наша приналежність до рідного краю…

Лiтературний Чернiгiв

130

І тим радіснішою, щемнішою стає зустріч з нею, особливо на чужині, коли крузь хвірту пам’яті вона виниряє розмаїтим віночком і, збурхуючи почуття серед земляків, зачинає нове життя… Дякую рідному краю, землякам за ці чудові сплески пам’яті, що тривожать і огортають спомином серця і душі. Пірнаючи у вир минулого, підносять у далі майбутнього, не забуваючи при цьому про повагу та розуміння наших джерелець, часом таких малесеньких, але таких сильних.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА: 1. «Пісенний вінок». Українські народні пісні з нотами. Упорядник А.Я. Михалко. Видання третє, доповнене. Київ. Видавництво «Криниця», 2009 р. 2. Юрій Збанацький. «Сеспель». Роман. Видавництво «Таврія». Сімферополь. 1976 р. 3. Василь Чухліб. «Іду до Десни». Ліричні мініатюри. Київ. Видавництво ЦК ЛКСМУ Молодь. 1988 р. 4. Микола Руско. «Свиня на протезах». Віршовані гуморески. Чернігів. КП «Видавництво «Чернігівські обереги», 2003 р. 5. Микола Руско. «Мудросміхи не для втіхи». Віршовані афоризми. Київ. Друкарня ПП «Омега-Л». 2012 р. 6. Михась Ткач. «Хочеться грози». Оповідання, новели. Чернігів. Видавець Лозовий В.М. 2015 р. Людмила САДОВА, м. Остер

Ювілеї

131

Літературний

Ювілеї

×ÅÐÍIÃIÂ

СПІВЕЦЬ РОМАНТИКИ БУДНІВ: ШТРИХИ ДО ЮВІЛЕЙНОГО ПОРТРЕТА ВЯЧЕСЛАВА МАЛЬЦЯ 23 вересня 2019 року відомому українському письменнику Вячеславу Михайловичу Мальцю виповнилося вісімдесят років. Прозаїк плідно працює у царині дитячої літератури, яка нині, на жаль, залишається такою собі Попелюшкою у злої мачухи «маскультури». Займаються творчістю для дітей і про дітей поважні автори спорадично або ж тоді, коли нічого в них не вийшло в галузі «дорослої» літератури. Відтак, образившись на невдячну аудиторію, на примхи моди, на весь білий світ, окрім самих себе, невизнані «майстри культури» прагнуть ощасливити хоча б дітей. З Вячеславом Мальцем, на щастя, нічого такого не трапилося. З першої своєї книжки й до сьогодні він пише для дітей і про дітей, завжди пропагує прості, однак вічні цінності – дружбу, взаємодопомогу, доброту, тонко вплітаючи мораль в опис захопливих подій. Народився Вячеслав Михайлович Малець у селі Тупичеві на Чернігівщині (так принаймні зазначено в усіх довідниках НСПУ, а також в «УЛЕ» та в «ЕСУ»). Однак сам він у першій книзі для дітей «Голубий автобус» (1967) своїм місцем народженням назвав сусіднє село Макишин Тупичівського, а з 1959 року – Городнянського району. Ймовірно, таке різночитання вийшло через те, що батько письменника до німецько-радянської війни працював у Тупичеві. Але родина проживала в Макишині. Тут і нині мешкає рідна сестра письменника, тут поховані їхні батьки. Отже, долиною дитинства та ранньої юності автора «Голубого автобуса», «Білини першого снігу», «Сновських мостів» та багатьох інших книг для дітей стало мальовниче село Макишин, що розкинулося на правому березі голубоокої річечки Снов, оспіваної Л. Глібовим у знаменитій «Журбі» («Стоїть гора високая…»). За народною легендою, перші переселенці побачили колись на цьому місці квітучу долину пломенистих маків. У Макишині здавна любили й шанували цю тремтливу, пломенисто-пелюсткову квітку (дуже шкода, що в останні десятиліття висівати мак, по суті,

132

Лiтературний Чернiгiв

заборонено). Його вважали в нас у селі оберегом, символом дівочої краси (гарна, як маків цвіт). З дитячих літ пам’ятаю, як мама двічі на рік – на Маковея і на Спаса – освячувала мак, а серед дванадцяти страв різдвяної вечері кутя з маком була головною на святковому столі; макові зернятка в ній символізували безкінечну множинність зірок Всесвіту. Гадаю, що й мати мого односельця Вячеслава Мальця так само виявляла шанобливе ставлення до цих квітів. Чисті плеса річки Снов, бриніння очеретів у заплавах, мальовничі краєвиди, а головне – доброзичливі односельці, хлібороби з діда-прадіда формували світогляд майбутнього письменника, пієтетне ставлення до своєї малої батьківщини, до рідної України. Без придеснянського Полісся, без Макишина і його щирих, навіть дитинно-наївних, людей він себе вже ніколи уявити не зможе. Звичайно, місце народження людини впливає на характер її діяльності. Зрештою, як впливає і все інше – сім’я, оточення, обставини. Однак я не робив би з цього ані «карми», ані «фетиша». Як на мене, сучасній людині конче необхідно мати як моральний, духовний корінь, який у селі більшою мірою відчутний, так і інтелектуальне начало, якого не здобудеш без міста. А все інше – речі суто індивідуальні. Війна залишила тільки окремі спалахи-спогади в дитячій свідомості Славка. Всього за кілька днів до того, як йому мало виповнитися два роки, в село увійшли ворожі солдати. Жінки з дітьми та люди поважного віку ховалися від артобстрілів у погребах і в глибоких ярах поблизу Макишина. В одному з таких ярів тулився до матері й Славко, а поруч валялися розбиті снарядом бджолині вулики, із щільників сочився мед. Одразу по війні хлопчик почав навчатися в місцевій школі-семирічці, маючи неповних сім літ. А з 53-го року щодня пішки долав 8 кілометрів до середньої школи в сусідньому Седневі. Після занять знову проходив ту ж саму відстань. Уже згодом з’явився у нього велосипед, як і у Володі Омеляненка, героя повісті «Білина першого снігу». Свою «жульєнсорелівську» або «растіньяківську» чи, швидше, «радченківську» дорогу до підкорення провінційним юнаком столиці розпочав одразу після закінчення Седнівської середньої школи, вступивши в 1956 році на філологічний факультет Київського університету. Захоплювався вітчизняною та зарубіжною літературою, сам пробував мережити вірші, новели. З 1960 року Вячеслав Малець систематично друкував на сторінках республіканської преси статті, рецензії, оповідання, нариси. Після закінчення університету з 1961-го року тривалий час працював у відділі критики газети «Літературна Україна», у видавництві дитячої літератури «Веселка», згодом був завідувачем відділу літератури журналу «Барвінок», на Українському радіо. 1964 року було оприлюднено нарис В. Мальця під назвою «Висоти Петра Степанчука», через якийсь час у журналі «Дніпро» з’явилось його оповідання «Сам серед ночі»; журнал «Піонерія» надав площу для першої повісті

Ювілеї

133

письменника «Голубий автобус», яка невдовзі вийшла окремою книжкою у видавництві «Веселка» (1967). До першої книжки В. Мальця увійшли повість та оповідання. Головні герої повісті однолітки Віктор і Таня Ружанівська. Голос дівчини гіпнотизував, миттєво робив щасливим школяра, який намагався не дивитися на Тетянку, «не здибуватися з нею очима» [3, с. 204], навіть подумки промовляти те, про що так хотілося сказати, аби вона не прочитала в них мелодику його внутрішнього стану. Але при цьому підліток прагнув справити хороше враження на міську дівчинку, бути справжнім мужчиною (скажімо, під час подорожі човном). «Той голубий автобус, який намагався наздогнати, та так і не наздогнав сільський школяр Вітя, – наче символ безхмарного скороминущого дитинства, першого дитячого кохання, що на все життя полишає в душі солодкий щем безповоротності й неповторності» [5], – захоплено писав згодом В. Нестайко в одній зі статей про письменника. А. Тараненко, сучасна дослідниця специфіки художнього втілення в українській прозі 70–80-х років ХХ століття першого дитячого кохання, акцентує увагу на оптимістичній фінальній сцені з повісті В. Мальця «Голубий автобус», яка наводить на думку, що ця сільська дитина – Віктор «усе ж таки зважиться на відчайдушний крок (поїздку до Києва, до його Тетянки) – «дасть» волю своїм пульсуючим почуттям, оголить чи хоча б привідкриє «завісу» своєї юної душі й серця» [8, с. 127]. Одразу ж після дебютної книжки молодий автор обрав для себе «фах» письменника для дітей і про дітей переважно середнього та старшого шкільного віку, «а разом з тим і для всіх нас, хто цінує цікаву прозу, незалежно від віку її героїв» [4, с. 4], – зауважив у передмові Л. Новиченко до одного з видань митця. 1969 року Вячеслава Мальця було прийнято до Спілки письменників України. Рекомендації для вступу в СПУ йому надали Андрій Головко, Іван Сенченко та Леонід Новиченко. За останні десятиліття з-під пера В. Мальця переважно для «важковиховуваних» підлітків вийшли книги «Білина першого снігу» (1972), «Осінні хурделиці» (1974), «Сновські мости» (1977), «Таємничий посвист іволги» (1982), «Іскри прощального вогнища» (1985), «День несподіванок» (1987), «Шум нічних сосен» (1988) та інші. Хоча не такі вони «важковиховувані» – всі оті Віті, Каті, Володі, Наталки, Сашки, Славки та інші персонажі повістей В. Мальця. Є в них свої труднощі і прикрі переживання – серйозніші, життєвіші в Наталки з «Таємничого посвисту іволги», більш особисті, внутрішні – в Сашка з «Іскор прощального вогнища». Та загалом це дуже симпатичні, щирі, добрі у своїх мріях і вчинках неповторні особистості, інколи незграбні та нерозсудливі або просто смішні чи навіть комічні. І водночас зі сторінок творів справжнього життєлюба й добротворця В. Мальця ці герої постають як живі – у ще дитячій безпосередності і вже юнацькій самозаглибленості й «таємничості». Письменник їх любить, немов власних дітей, однак ніколи не ідеалізує і не прикрашає.

134

Лiтературний Чернiгiв

Художній досвід Вячеслава Мальця свідчить, що навіть у творах для найменших читачів слід бути на рівні майстерності кращих митців, не загравати з дитиною, не годувати читача солодкою псевдолітературою. Кожна дитина в своєму житті робить принаймні одне велике відкриття – вона відкриває для себе старий і вічно новий світ, котрий постійно оновлюється, ускладнюється, збагачується відкриттями. Кожне нове покоління бачить його не таким, яким бачили діди й батьки, а таким, яким він є сьогодні. І щоб зацікавити юного читача, потрібно викресати в його серці іскри вічного вогню – прагнення до світла істини, знань і любові. В окремих творах автор переносить своїх героїв у трагічну минувшину, в часи окупації України нацистами. Сашко з оповідання «Сам серед ночі» як зв’язковий партизанського загону пробирається з лісу до рідного села. П’ятнадцятирічний месник Петро Заньченко з повісті «Осінні хурделиці» в роки німецько-радянської війни разом з дорослими громив ненависних загарбників. Петро втікає з ворожого ешелону, що віз його до Німеччини, продовжує брати участь у партизанських операціях. Та ось загін потрапляє в оточення. Лікар Юрій Дмитрович доручає Петрові доглянути його дітей Любку і Віталика. Хлопець відводить дітей до своєї матері, а, повертаючись до загону, гине. Ось як описана фінальна сцена повісті: «… ні, ні він тут не має права вмирати. Адже коли його впізнають, то і мама, і Любка з Віталиком загинуть. І, напружуючи останні слабіючі сили, він поповз. Він відчував, що вороги вже зовсім близько, але боявся навіть повернути голову, щоб не знепритомніти. Йому треба будь-що досягти краю урвища, а там унизу – вода, вир… І він таки доповз, із полегшенням відштовхнувся ногами від кручі, щоб упасти подалі в річку. І коли вже летів у воду, остання думка заспокійливо зблиснула в голові: тепер його не знайдуть…» [4, с. 136]. Юний месник Петро Заньченко своїм життям, коротким, мов спалах метеора, назавжди полишає слід у серці читача. Свого часу п’ятнадцятирічний В. Дудко у рецензії на книгу В. Мальця «Осінні хурделиці» зазначив: «Крім цікаво виписаного образу Петра Заньченка, автор колоритно малює постаті командира підривників Костю, підпільника Андрія Зименка, партизанського лікаря Юрія Дмитровича, його доньки Любки. Повість написана яскравою барвистою мовою, безумовно, сподобається всім юним читачам, як й інші книги Вячеслава Мальця» [1]. І тут уже не важливо, на якого читача розрахований твір. Такі речі корисно читати і дітям, і дорослим – усім, хто захоплюється цікавою прозою, незалежно від віку її героїв. Про творчість В. Мальця, на мій погляд, дослідниками літератури мовиться набагато менше, аніж вона того заслуговує. Проте, як відомо, краще менше, та краще. Серед поціновувачів його художнього доробку – письменники-класики Андрій Головко, Іван Сенченко, Олександр Ільченко, Валентин Бичко, Юрій Збанацький, Всеволод Нестайко, літературні критики Леонід

Ювілеї

135

Новиченко, Павло Сердюк, учений-текстолог Віктор Дудко, літературознавець і критик Оксана Гарачковська та інші. Оповідання й повісті В. Мальця входять до найвибагливіших антологій і хрестоматій з дитячої літератури [7], аналізуються в навчальних посібниках [2]. Однак досі немає жодного літературно-критичного нарису, присвяченого осмисленню художнього доробку справжнього майстра, який неперевершено вміє змальовувати романтику буднів. Майже всі літературні персонажі В. Мальця живуть серед луків, лісів, ставків і озер Придесення, в селі на березі правічної річечки Снов – там, де народився й виріс і сам письменник. А разом з відчуттям кревного зв’язку зі своєю малою вітчизною до читача приходить і усвідомлення вічних загальнолюдських цінностей – любові до рідної країни, душевної чистоти, прагнення творити Добро. Дуже промовистими в цьому зв’язку є заключні слова з повісті В. Мальця «День несподіванок»: «Як усе-таки дивовижно на світі влаштовано, що кожен новий день – такий неповторний, несе стільки неочікуваного, непередбаченого! Власне, що не день – то день несподіванок…» [4, с. 525]. Вітаючи письменника з ювілеєм, висловлюю щире сподівання на те, що в українських родинах нині і повсякчас поряд з іконами й Шевченковим «Кобзарем», а також із запашною паляницею на столі, завжди будуть мудрі книжки, до яких, поза сумнівом, належать і чудові видання Вячеслава Мальця. Мудра книжка для будь-якої дитини яскравіша за зірку. Тож побажаємо ювілярові довгих літ без ліку, творчої наснаги, життєвих гараздів і нових мудрих книжок! Література: 1. Дудко В. Повість про юного месника / В. Дудко // Сільські новини (м. Городня Чернігівської обл.). – 1974. – 16 липн. – С. 3. 2. Історія української літератури: ХХ – поч. ХХІ ст. : навч. посіб. : у 3 т. / [В.І. Кузьменко, О.О. Гарачковська, М.В. Кузьменко та ін.] ; за ред. В. І. Кузьменка. – К. : Академвидав, 2014. – Т. 2. – С. 386–387. 3. Малець В. Іскри прощального вогнища. Голубий автобус : Повісті / В. Малець. – К. : Веселка, 1985. – 255 с. 4. Малець В.М. Білина першого снігу : Повісті : Для серед. та ст. шк. віку / [Передм. Л.М. Новиченка] ; Худож. О.А. Литвинов. – К. : Веселка, 1989. – 526 с. 5. Нестайко В. Вячеславу Мальцю – 50 / Всеволод Нестайко // Літературна Україна. – 1989. – 13 жовтня. – С. 2. 6. Тараненко А.В. Магія дитячих почуттів в українській прозі 70 – 80-х років ХХ століття / А.В. Тараненко // Таїна художнього тексту : зб. наук. пр. – Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2012. – Вип. 14. – С. 122–130. 7. Українська література для дітей : хрестоматія / [упорядкув. О.О. Гарачковської]. – К. : ВЦ «Академія», 2011. – 800 с. – С. 626–634. Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ

136

Лiтературний Чернiгiв

25 серпня 2019-го минуло 80 років від дня народження Володимира ДРОЗДА

НА ЗГАДКУ ПРО МОЛОДІСТЬ – «ИРІЙ» Це не моя вигадка. Це свідчення самого автора автографа на випущеній 1974 року в Києві збірці прози Володимира Дрозда «Ирій». «...На згадку про нашу таку вже далеку студентську молодість». Тільки чому далеку? Якийсь десяток років минув від часу закінчення факультету журналістики столичного університету. Так то воно так, але автограф народився не відразу після виходу книжки у світ, а майже через ще один десяток років по тому – 21 жовтня 1983-го. Після студентських літ із Володимиром Дроздом ми зустрічалися не часто. Він, освоївши столичні літературні обшири, поселився в селі Халеп’я. Від Києва недалеко, але ж не в самій столиці, яку я у роки вісімдесяті відвідував у зв’язку з так би мовити виробничими потребами регулярно. Та відвідуючи, рідко заходив до старовинного обійстя на вулиці Банковій, де знаходиться Спілка письменників України. До того ж і Дрозд, хоч і обіймав певний час посаду заступника голови Спілки, у кабінеті не засиджувався, віддаючи перевагу творчій праці. Про це він сам писав у автобіографічній повісті-шоу «Музей живого письменника». Та повернемося до «Ирію». Передмову до цієї збірки Микола Рудь почав так: «Володимир Дрозд увійшов у нашу літературу без далеких підступів, якось несподівано. Ім’я йому створили «Маслини». А в «Маслинах», написаних від імені першої особи, автор розповідає про журналіста. Отож – про журналістику. І про Володимира Дрозда в ній. Почалося це задовго до сто-

Ювілеї

137

личного університету, студентами-заочниками факультету журналістики якого ми з Володимиром стали влітку 1959-го. У ті часи на державному рівні підтримувалося заочне навчання. Заочникам на час сесій надавалися оплачувані відпустки, тож у столиці вони мали можливість не лише штурмувати вершини науки, а й час від часу вечеряти в ресторанах, принагідно пригощаючи своїх ровесників-стаціонарників. Особливе місце перед початком навчання займала так звана настановча сесія. Це були три тижні підступів до азів наук – ні екзаменів, ні заліків. Тільки розмови про те, що ті екзамени і заліки почнуться через півроку-рік. У ті благословенні травневі дні рівно через шість десятиліть мене повертає інший автограф Дрозда на його книжці оповідань та малюнків сучасного села (так визначено жанр збірки) «Ніч у вересні», випущеній у Києві 1980 року: «... студентові КДУ, з яким ми стільки юних днів просиділи біля юної русалки». І підпис: «Студент КДУ Володимир Дрозд». І написано це того ж 1983, коли сам Володимир уже був редактором тільки-но створеного журналу «Київ», а той, кому автограф адресувався, представляв на рідній обом Чернігівщині інформаційне агентство України. До речі, про згадану в автографі русалку нині хіба що київські пенсіонери пам’ятають. Свого часу вона була справжнім атрибутом скверу проти Шевченкового університету. Однак знайшлися псевдоцнотливці, які зуміли переконати кого належить, щоб прибрали оголену натуру з громадського місця. Про Володимира Дрозда-письменника написано немало. Його цілком заслужено вважають одим із провідних українських прозаїків другої половини двадцятого століття, представником відомого в літературі часів хрущовської відлиги шістдесятництва. Та починав він як журналіст. Після закінчення середньої школи пішов працювати до райгазети, що виходила в райцентрі Олишівка. Звідти і прибув на заочне навчання. Уже як однокурсника я вітав Володимира року 1960-го у райцентрі Варва, де працював тоді також у райгазеті. Але не як гостя, а як колегу, що без завдання редакції (яке ж завдання могло бути газетяреві районного рівня у іншому районі?) вирушив збирати матеріал про Шевченківські місця Чернігівщини. У Варвинському районі, що на той час включав у себе й нинішню Срібнянщину, Володимира цікавили Дігтярі. Там (на жаль, це теж уже в минулому) тоді діяла фабрика художніх виробів, де виготовлялися відомі на весь світ гобелени, на одному з яких був увічнений і Тарас. Зібрані Володимиром матеріали 1961 року публікувалися в газеті «Комсомолець Чернігівщини», започаткованій якраз напередодні 100-річчя від часу відходу Великого Кобзаря у вічність. Володимир Дрозд ніколи не забував про свою малу батьківщину, навідувався на Чернігівщину регулярно. 15 квітня 1982 група літераторів, серед яких, окрім В. Дрозда були Таїса Шаповаленко, Олександр Шостак, Валентина Примостко, виступали у селищі Замглай. У згаданій вище книжці «Ніч

138

Лiтературний Чернiгiв

у вересні» опубліковано колоритну річ «Замглай», жанр якої сам автор визначив, як «в’язку небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних». Чому саме Замглай закарбувався в письменницькій пам’яті, спонукав до створення фантастичного за своєю суттю твору, ми, мабуть, не довідаємося ніколи. Але ж присутність таємниць тільки підігріває цікавість до творчості письменника, до його долі, до його малої батьківщини, адже Замглай зовсім недалеко від рідного Дроздові Петрушина, де він 80 літ тому народився. А наведені світлини на якусь мить хай повернуть читачів у Дроздову молодість, про яку він так щемно згадував за життя. Автор цих рядків у дні своєї молодості (та й зрілості – також) фіксував на фотоплівку житейські миті за участю друзів і знайомих. В один із спекотних днів 1959-го ми з Володимиром якось відвідали пляж на лівому березі Дніпра, куди він прихопив кілька книжок і газет. А інша світлина зроблена 13 травня 1962 року на Виставці досягнень народного господарства, звідки кожен третьокурсник-заочник мав написати репортаж. Олександр ОЛІЙНИК, м. Чернігів

Інтерв’ю

139

Літературний

Інтерв’ю

×ÅÐÍIÃIÂ

Сергій Дзюба: «БОЛГАРІЯ – У НАШИХ СЕРЦЯХ!» Сергій і Тетяна Дзюби – відомі українські письменники, перекладачі, журналісти, а пані Тетяна ще й науковець – доктор наук із соціальних комунікацій, професор та академік. Їхні твори перекладені 65-ма мовами і надруковані в провідних газетах і журналах 50-ти країн. Тож за кордоном успішно побачили світ 30 їхніх книжок. Вони – лауреати багатьох дуже престижних зарубіжних нагород: імені Франческо Петрарки, Ернеста Хемінгуея, Джека Лондона, Мігеля де Сервантеса, Франца Кафки, Гомера, Антуана де Сент-Екзюпері, Людвіга Нобеля та інших відзнак у багатьох державах. Сергій і Тетяна – постійні учасники міжнародних літературних фестивалів. Сергій Дзюба уже 5 років очолює Міжнародну літературно-мистецьку Академію України, котра об’єднує письменників, перекладачів, науковців, журналістів та громадських діячів із 55 країн. До речі, твори Сергія Дзюби (він автор 85 книг) прочитали вже понад 4 мільйонів людей в усьому світі. – Пане Сергію, як і коли почалися літературно-перекладацькі зв’язки з болгарами? – Коли в 2013 році ми започаткували міжнародний літературний проект «Вірші Тетяни і Сергія Дзюби 60-ма мовами світу», то, зрозуміло, шукали перекладачів, які водночас – відомі та справді талановиті поети. Тож згодом ми з Танею і познайомилися з Анною Багряною, українською письменницею, котра, як дружина знаного болгарського поета, барда та дипломата Димитра Христова, мешкала тоді в Македонії (Димитр 6 років очолював болгарський культурний центр у цій країні). Анна невдовзі й познайомилася нас зі своїм обдарованим і шляхетним чоловіком, який прекрасно переклав болгарською мовою – спочатку добірку наших віршів, а потім – таку ошатну поетичну книжку «На сріблястій долоні

140

Лiтературний Чернiгiв

вічності». Ця збірка побачила світ у Болгарії, в Софії, у видавництві відомого поета та громадського діяча Бояна Ангелова, голови Спілки письменників Болгарії (Аня Багряна була консультантом, допомагала Димитру Христову). І переклади наших віршів створені дійсно на високому рівні, за що ми щиро вдячні Димитру, Анні та видавцеві. Книжка отримала резонанс. Наші вірші також з’явилися у болгарських часописах. І згодом спочатку мене, а потім і Тетяну Дзюбу запросила на свої міжнародні фестивалі поезії, які проходять щороку у Варні, в Болгарії, очільниця тамтешньої Слов’янської Академії, поетеса Елка Няголова. Так ми побували в Болгарії, написали про це матеріали, опубліковані в провідних українських ЗМІ. Отримали почесні нагороди – «Перемога» (від болгарських учителів) та «Золотий Пегас» (від Спілки письменників Болгарії). Ми переклали болгарською вірші їхніх знаних поетів, зокрема добірка проникливих поезій Елки Няголової опублікована в журналі «Всесвіт». Нині наше співробітництво продовжується. Наприклад, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, академік Тетяна Дзюба майже місяць читала в Софії, у Болгарії, лекції на запрошення Софійського університету. Я написав кілька рецензій на книги Анни Багряної. – Ваш інтерес: класика чи сучасна поезія? – Нас із Танею цікавить і класика, й доробок сучасних болгарських поетів та прозаїків. Дуже подобається творчість Димитра Христова та Бояна Ангелова. Взагалі, перелік усіх наших уподобань займе не одну сторінку. То просто зазначу, що болгарська література – напрочуд цікава та самобутня. Та й узагалі – ми щиро любимо Болгарію, вона – у наших серцях! Це – дружній слов’янський народ, в якого є чому повчитися. Звісно, що нашим державам потрібно дружити й активно розвивати співробітництво в усіх сферах життя. Між іншим, я – вже член Міжнародної Слов’янської літературно-мистецької Академії у Варні. – Серед Ваших перекладачів – Димитр Христов (дякую за надіслану книжку). Хто відгукнувся на неї? – Знову ж таки, не хотілося б когось виділяти, бо відгуків було чимало. Ми вдячні всім, хто її просто прочитав, а тим більше – відреагував на появу цієї книжки – написав рецензію. Адже збірка «На сріблястій долоні вічності» мала хороший резонанс і в Україні. Наприклад, її відзначено «Діамантовим Дюком» – найвищою нагородою Міжнародного літературно-мистецького (українсько-німецького) конкурсу імені де Рішельє, в якому щороку беруть

Інтерв’ю

141

участь сотні письменників із понад 30 держав світу. Урочисте нагородження відбувається в Одесі, і це – дійсно престижно. – Що з болгарської мови Ви включили до 4-томника віршів 60 мовами, виданому в Канаді? – До нашого чотиритомника (а точніше – до першого тому) увійшли майже всі переклади Димитра Христова, адже вони – найкращі. Як бачите, ця робота продовжується. Бо після того, як вийшов чотиритомник, наші вірші переклали ще п’ятьма мовами, зокрема в Африці. Стабільно з’являються нові закордонні книжки, цього року – в Іспанії і Болівії (іспанською і українською мовами) та в Румунії (румунською і українською). Зараз удалося перевидати водночас 30 наших книг – загальним накладом понад 150 тисяч примірників. А в Чехії, у Брно, в театрі музики і поезії «Агадір», чудово поставили дві вистави за нашою чеською книжкою «Дощ із твоїми очима»: «Закохайся в мене у суботу» (за моїми творами) та «Крила Сімаргла» (за віршами Тані). І оскільки цей проект профінансувало Міністерство культури Чехії, ми їздили на прем’єри обох вистав, а також представили свою чеську книжку в Празі та Брно. Тобто ми двічі поспіль побували в Чехії – це дуже красива країна, як і Болгарія! – Що входить в обов’язки члена Слов’янської літературно-мистецької Академії у Варні? – Це – міжнародна літературна організація, тому все – наразі цілком демократично: творче співробітництво, участь у фестивалях. До речі, ми з Тетяною Дзюбою – члени міжнародних літературних Академій та творчих спілок і в інших країнах: у Німеччині, Бельгії, Угорщині, Румунії, Казахстані, Удмуртії, Македонії… – У 2014 році Ви отримали міжнародну нагороду-відзнаку Синдикату болгарських учителів «Перемога» на справді престижному Міжнародному фестивалі поезії «Славянська прегръдка». І, я так думаю, у той час це дуже посприяло Вам у подальшій міжнародній діяльності. Бо там же були відомі поети з багатьох країн! – Безперечно, ми особисто познайомилися з чудовими болгарськими поетами, а також – зі знаними письменниками з інших держав, котрі стали нашими друзями. Скажімо, саме у Варні я подружився з відомим німецьким і верхньолужицьким поетом Бенедиктом Дирліхом (і потім ми з Тетянкою не раз стали лауреатами міжнародного фестивалю поезії та верхньолужицької культури в Баутцені (Будишині), поблизу Дрездена. А Тетяна Дзюба у чарівній Варні заприязнилася з видатним сербським поетом Рісто Василевскі, який невдовзі переклав нашу поетичну книжку «На острові, далекому, мов сльози Єви» сербською мовою та надрукував її в своєму популярному видавництві «Арка» (вона відзначена, як «Книга року» в Сербії). А мене з Рісто познайомила Анна Багряна, як і з відомими поетами з

142

Лiтературний Чернiгiв

Македонії. Після фестивалю в Болгарії Тетяну Дзюбу запросили до Хорватії. Тому я всім би радив їздити на такі міжнародні імпрези, де можна успішно презентувати свої книжки, поспілкуватися і подружитися з письменниками та перекладами з різних країн. – Серед Ваших нагород – також почесна грамота Спілки болгарських письменників і нагрудний знак «Золотий Пегас» за визначну літературну та перекладацьку діяльність і популяризацію болгарської літератури в Україні та світі… – Так, це – честь для нас із Танею, дуже достойна відзнака, своєрідний аванс на майбутнє! – Тобто Болгарія – і у Ваших подальших творчих планах? – Авжеж. Як же можна про неї забути? Є бажання, маємо друзів, отож, звісно, буде й взаємовигідна, хороша співпраця. Спілкувалася Антоніна КОРІНЬ, науковець літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого, відповідальний секретар обласної організації об’єднання болгар «Нашите хора», м. Кропивницький

Критика, рецензії

143

Літературний

Критика, рецензії

×ÅÐÍIÃIÂ

СКУПАНИЙ У ЩАСТІ Ткач Микола. «Вербове коріння»: збірка поезій – К.:Українські пропілеї, 2019. – 230 с. У темні часи добре видно світлих людей. Еріх Марія Ремарк Коли погожого квітневого дня відійшов за світи чудовий український поет, культуролог і етнолог Микола Ткач, серце сповнилося пусткою… Цю сумну звістку сповістили нам із поетом Леонідом Горлачем його київські друзі. Почуття незавершеності, недосказаності, недоосмисленості буття не полишало нас.., просто не вірилося, що ця добра і чуйна людина, глибокий знавець української минувшини полишив нас. Леонід Никифорович добре знав і приятелював із Миколою Михайловичем, а тому багато згадував про їхні київські зустрічі.., я ж відшуковував у своїй пам’яті ті щасливі миті спілкування з Поетом, які доля дарувала нам за життя. Отак і проговорили кілька годин.., піймав себе на думці, як-то добре, коли про людину можна говорити годинами. Світла пам’ять пану Миколі… Продовження ця історія отримала у серпні, коли при зустрічі у Чернігові, у бібліотеці В. Короленка, старший брат поета, сивочолий мій літературний побратим Михайло Михайлович Ткач подарував мені, на жаль, уже останню прижиттєву збірку пана Миколи «Вербове коріння». Він укладав її ще за життя: дбайливо ладнаючи вірша до вірша.., переставляючи, змінюючи, редагуючи, як справжній ткач, що мережить доріжку свого непростого людського буття. Ця книга опромінена світлом його серця і теплом душі. Підписана до друку 10 лютого 2019 року вона стала немов би останнім його посланням до нас – сучасників. Усі, хто знав пана Миколу, не можуть читати її без хвилювання… Особисто для мене ця книга продовжила діалог з Поетом, заповнила оту пустку, яка сталася у душі після його відходу… Цією книгою він продовжив себе у пам’яті рідних, друзів і просто пересічних читачів. Він глибокий і мудрий Поет, а ще люблячий син України! Все це і змусило мене взятися за перо…

144

Лiтературний Чернiгiв

До книги «Вербове коріння» пан Микола дібрав поезії, написані вільним віршем – верлібром. Я розумію його задум, адже ця поетична форма дозволяє зосередити увагу читача саме на змісті поезії, донести до сучасника найбільш важливі й сутні думки, на яких акцентує увагу поет. Це фактично віршіпослання, які боліли у серці митця і які він переадресував нам. Цікаво що за епіграф до збірки Микола Ткач обрав власного вірша, який все нам роз’яснює : Вірш без рими – як сонце в тумані, Коли роси у травах не збиті косою; Вірш без рими – як зустріч в тунелі без світла, Коли слова соромляться своєї оголеності; Вірш без рими – як горе без сліз, Коли душа блукає босоніж по білому снігу сирітської долі… Редактор збірки Юрій Буряк слушно зауважив у анотації: «Це своєрідні поетичні роздуми, які постають у невимушеній сповіді. Емоція в них приглушена, але в своїх асоціаціях вона часом стає вражаючою і вихлюпує нестримною хвилею радісного піднесення чи гострого болю». Дійсно, після уважного прочитання збірки ота хвиля емоційної наснаги не полишає тебе ще довгі години. Вражає глибиною філософського змісту і назва збірки – «Вербове коріння». Вона багатовекторна, а тому потребує деякого роз’яснення. Найперше, що спадає на думку, це народна мудрість, яка відома з дитячих років: «Без верби та калини – нема України!». Тож у даному контексті верба виступає символом Батьківщини. Але це не просто самоідентифікація: логічний наголос Поет переносить на інше слово – коріння. А це вже інша площина осмислення. Усім відомо, що вербова гілочка вткнута в ґрунт дуже швидко закорінюється і проростає. Отож і Поет має надію, що поетичні рядки, які дали добрі сходи на сторінках цієї книги, вкоріняться у серцях читачів і дадуть добру крону. Ще один вектор, на який спрямовує нас автор: верба – у міфологічному уявленні українців – Першодерево світу! Будучи глибоким дослідником української етнології, Микола Ткач надає цьому особливого значення. Душа, в якій закорінена верба, спрагла до води, щедра на добро, достаток, родючість.., і вона є володаркою джерел. Пам’ятаєте з дитинства, як кринчари із вербовою гілочкою шукали джерела? А вербове коріння сприяє очищенню води. Така людська душа не зміліє, не всохне.., до такої душі і слово Поетове. І ще одне поняття, на розуміння якого нас спрямовує анотація збірки: фонетично слово «верба» асоціюється з латинським словом «verbum» – слово. Тож «вербове коріння» можна уявити як плетиво слів. Тобто – верлібри. У цій глибині і різновекторності назви збірки увесь Микола Ткач…

Критика, рецензії

145

глибокий, різноплановий та інтелектуально насичений… Зачин збірки емоційно доповнює кольорова світлина, на якій пан Микола зображений у національному строї із глибокими, вдумливими очима і переораним роками чолом… Сам Поет досить цікаво структурував збірку. Усі свої 250 верлібрів він розмістив так: один – за епіграф, ще 145 віршів увійшли до розділу «Перед очима долі»; наступні 103 поезії становлять розділ «У полоні спраги», а заключний вірш вміщено на звороті обкладинки книги. Але про нього розмова окремо… Отож розділ перший «Перед очима долі». Назва розділу красномовно свідчить про його тематичну палітру. Отримавши від матінки життя, людина отримує від Бога ще й долю… І що окреслено цією долею – не обійти, не об’їхати… І як ти прямуєш життєвими дорогами, то так складається і твоя доля… Стати перед очима долі все одно що звірити свій життєвий шлях по Богу… Чи був він прямим, хоча і тернистим, а чи збочив ти і подався на манівці… Поет не боїться заглянути в очі Долі.., не боїться її присуду. Його душа жила за божими заповітами… Саме тому значна частина віршів, уміщених у цьому розділі, нагадують молитви. У них Поет молиться до Бога, до України, до Народу! Він не лише прохає.., він спокутує наші мирські гріхи, а ще просить наставити і напоумити… Його слова щирі й проникливі: Не покидай мене, Господи, Ні в скруті, ані в достатку, Ні в радості, ані в горі. А коли лежатиму

146

Лiтературний Чернiгiв

Під тією чорною ріллею, Серце моє розпукне до Тебе. … допоки я стану деревом серед саду твого. Не варто думати, що тематично поезії однопланові. Тематика поезій розмаїта: тут і наша історія, і громадянські вияви та політичні візії, і духовна палітра… Та все ж домінують три пріоритети – Бог, Україна, Правда! Вони проходять через більшість верлібрів цього розділу. До честі Поета, він не повторюється, не збивається на прохідні рядки.., кожний рядок спрямовує прямо в серце. Ну як тут устоїш: Правда від початку була Україною. Вона ходила босоніж по своїй землі І відкрито дивилася у очі сонцю. Ліричний герой поезій Миколи Ткача – сам автор. Він бере на себе все, що відбувається у цьому химерному, а подекуди і страшному світі. Пропускає через своє серце, свій мозок, свою долю.., саме тому високою напругою озиваються до людей його вірші: Визволяли село без напасти: зранку налетіли денікінці – страчували червоних; по обіді увійшли гайдамаки – страчували денікінців; пополудні нагрянули махновці – страчували по черзі червоних і білих. Під вечір роздивилися і виявили, що всі українці. Виганяли з України: німців, москалів, поляків… Опівночі посунули більшовики – страчували всіх, хто визнавав себе українцем. Зайве тут питати про громадянську позицію… Це найкоротший підручник історії. Подекуди автор уособлює себе з історичними героями: Байдою, Морозенком, Гонтою, Петром Калнишевським… Він не дорівнюється до їхньої слави, він дорівнюється до їхнього болю: Якби я був Байдою Вишневецьким і висів на гакові зачеплений ребром, посеред Істамбулу, я спалахнув би вогнем ненависті до ворогів моїх, і виплюнув би той вогонь у обличчя їхні лукаві. Чи не яскравий зразок національної еліти, про яку ми так багато говоримо останнім часом? Поет немов би підказує: ось кого треба брати за приклад і за естетичний ідеал! Та все ж, особисто для мене, Микола Ткач – це неперевершений лірик. Так як він уміє розмовляти з лісом, річкою, квітами.., із поетів-сучасників не розмовляє ніхто. Це якесь чаклунство… І тільки око чорнобривця все дивиться й дивиться на мене, немов звідує мамину печаль із потойбіччя тиші. Закорінений в українську культуру і етнос, пан Микола, як добрий поліський мольфар, чаклує над своїми віршами-замовляннями до води, до лісу, до ранку.., а ще до Великодня, Медового Спасу, Вербної Неділі… Його замовляння настояні на Слові, Духові і Божій Благодаті. Саме тому вони дарують читачеві радість

Критика, рецензії

147

спілкування з містично-міфологічними героями казкового Полісся. А звідки б ви дізналися, що саме із тіла верби було створено Першолюдину ІвасикаТелесика?А Поет все чаклує і чаклує над Словом: У золоте листя осені Закотилася стиглим яблуком буйна молодість, кутаючи вечірнім туманом босі ноги татарського шляху. Здавалося, невеличка замальовка.., але яка образність, яка поетична зримість! Серед віршів цього розділу багато поезій, присвячених актуальним проблемам сьогодення: тут і урбаністична тематика, і тема війни і миру, і скептичне послання до «демократів». І кожен вірш сповнений болем, бо «карбує продажний час нашої псевдо-України» зовсім не ті моральні цінності та устої, за якими звикли жити прості українці, згорьовані та одурені. У цікавий цикл зібрані вірші-присвяти літературним побратимам: Григору Тютюннику, Василеві Герасим’юку, Миколі Пантелюку. У цих віршах, як і у поезії «Не знали Ви, як сказав би Довженко», Поет піднімає проблему поета і суспільства. На терезах Часу вимірюється вартість і вага художнього Слова. Постає проблема відповідальності поета перед Часом і Світом. Бо ж: «на нього сіється сонячний дощ, він обертає голос у слово і тим словом повниться днина». Микола Ткач, як письменник і філософ, не зрікається свого місця у сучасному світі. Він давно віднайшов його: вага його Слова закорінена у народну історію, народну культуру і прагне очищення людської душі. Я вже наголошував, що його поезія сповідальна, це – сповідь праведного чоловіка, який не бажає топити душу у багні людського буття: «Піднімаюсь разом із сонцем на виріст білого дня», бо ж «літо пішло поперек дня», а ще «моє серце викочується із розлущених грудей, наче квасолина із поважного стручка і стрибає по споришевій стежині у закуток спеки». Повно і вичерпно, то що тут говорити про світосприймання… Другий розділ збірки має назву «У полоні спраги». Ткач оригінальний у виборі назви. Логічний наголос перенесено на слово «спрага». Як відомо, у прямому значенні слово «спрага» трактується як сильне бажання пити; фізіологічне відчуття сильної потреби у воді. Поет розширює лексичні кордони цього поняття. Він трактує його як: сильне бажання жити, любити,

148

Лiтературний Чернiгiв

творити.., кохати. Тобто, спрага (жага) до життя.., спрага до щастя. І долає він цю спрагу Поезією. «Боли, душе моя. У твоєму Слові згустилося терпіння маминих очей…». Усі сто три вірші, які вміщені у цьому розділі, оригінальні за змістом і формою, а ще за палітрою фарб художнього світосприймання… Ткач виявляє себе у них як неперевершений лірик, тонкий психолог і життєлюб. Переважає у розділі інтимна та пейзажна лірика. Інтимна лірика пана Миколи варта окремої розмови. Образ жінки у його поезіях оповитий духом романтичності і якоїсь глибинної краси. Це справді витвір первозданної Природи, який корінням сягає у лоно праматері Землі. Його жінка сповнена такої ж краси, родючості, духовної наснаги… Поет не ідеалізує жінку, він її опоетизовує: «у твоїй сльозі світиться сонце». Витоки такого ставлення до жінки з дитинства, від матінки рідної, що випровадила на війну свого годувальника, а сама лишилася з трьома дітьми, синами-орлятами, на згорьовані роки своєї жіночої долі. Вони стали для неї всім.., змістом її життя, її щастя, її материнської любові… «бо війна так і не скінчилася для неї». І вона стала для них всім.., бо дарувала не лише життя, а навчила жити у цьому світі по-совісті, навчила бачити і сприймати цей світ у багатстві його кольорів та фарб (і не лише яскравих, але й чорних, печальних), тож не дивно, що усі троє братів закохалися у слово художнє, двоє із них стали професійними письменниками, а ще хлопці уміли будувати, малювати, майструвати.., кохати по-справжньому. Ткачевий «Весільний цикл» – це енциклопедія українських звичаїв та обрядів, за яким і сьогодні можна провести поліське весілля. Це карколомна кадрографія замальовок із народного буття, де: «долівку у весільній хаті посипали очеретяним волоттям», «гості співають, музики грають, молодь танцює, свати радяться…», «сидимо собі вкупочці, дружко коровай серцем крає», «поділили коровай, підошва музикам дісталася». Кохання для Ткача – релігія, де «шумерська богиня Інанна прикриває вхід до шлюбного куреня». А Дажбог змушує серце «тьохкати соловейком», бо слова любові – то найщиріша молитва.., «ми ходимо перед собою у веселковому ореолі – як у раю», «мо б, і не вибралися ніколи з того Раю, якби не світанок». Образ жінки у медитаціях Миколи Ткача різноплановий: «у краплях дощу її ім’я плекає спека», «по дитячому щиро і неприховано вона творить ритуал таємничої святості взаємин», вона – «злива сонця впереміш із зливою дощу», «рушниками на стінах зависає твій голос і в шибу зорею заглядає усмішка твоя». Саме такий генетичний код закладає Поет у образ української жінки. Уміщено у цьому розділі і низку гостро соціальних поезій з нашого життя. Де «новоспечений панотець (учорашній комсорг, а за сумісництвом – студентський стукач і бабник) зачаровує прихожан храму святого проповіддю»; «а в старого чекіста досі руки тремтять і обличчя пересмикується, як

Критика, рецензії

149

почує той мелос мови». А ще: «Намальовані серцем пам’яті сільські бабусі повертаються із вирію до нашої хати, щоб перейти у пісню тих узорів, які ти перезняла із їх сорочок і рушників. Бо нитка у вишивці не обривається й не зав’язується, лише продовжується». А ви питаєте: «Як жити по Правді ?» Та отак!!! Миколин заповіт.., сльозою котиться по щоці. І зрештою про останній вірш, який винесено на обкладинку. Сумний погляд Поетових очей : …я розплющую очі і бачу, як з листя молодої яблуні скапує ранкова роса. Це – щастя. Спасибі, Миколо, за совість! Спасибі за щастя бачити у росинці життя безмежний Всесвіт.., а ще спасибі за цю чудову книгу, яка перелила з твого серця у моє красу людського буття. Світла пам’ять. Олександр ЗАБАРНИЙ, доцент Ніжинського державного університету, письменник

150

Лiтературний Чернiгiв

Пером і пензлем: творче побратимство Сергія Ткаченка і Василя Копайгоренка Під знаком Ярила. — К.: Бізнесполіграф, 2014. У цієї книжки два автори — поет-перекладач і художник, і не було б у цьому нічого незвичайного, якби художник, як це заведено, просто проілюстрував вірші поета. Можливий ще випадок «поезії другого ступеня» або ж «поезії у квадраті», коли — навпаки — поет пише вірші, надихнувшись творами художника. Це явище доволі поширене, якщо наш сучасник звертається до малярської спадщини минулих століть, а от у авторів одного часового виміру трапляється нечасто: зокрема так постала віршована казка Ігоря Качуровського «Пан Коцький» (за малюнками Бориса Крюкова), низка н балад Івана Драча на теми картин Тетяни Т Яблонської. Але у Ткаченка з Копайгоренком п — випадок ще «особливіший»: ознайомившись о із творчістю один одного, вони в так перейнялися дивовижною спорідненістю н своїх образів-архетипів і поглядів на н мистецтво, що вирішили укласти спільну книжку. к Сама її структура, порядок розташування н поетичних і малярських творів увиразнює н образні перегуки між обома мистцями (ще ( й докладно проаналізовані з точки зору теорії архетипів у науковій Ткаченковій т післямові). Щодо макроподілу на три розп діли — «Віра», «Надія», «Любов», — то цю д християнську тріаду богословських чеснот переосмислено згідно зі світоі б глядовою домінантою збірки, визначеною в її назві, — «Під знаком Ярила». Тому в розділі «Віра», поруч із християнськими візіями (поетичними й художніми), зображуються поганські божества — Сварог, Лада, і, звичайно, Ярило, який величається «вінцем життя // І верховодою всіх справ і вчинків творчих, // Духовних поривань й любови в болю корчах…». І, власне, третій розділ, «Любов», який — за логікою речей — мав би містити твори про заповідану Христом любов до Бога, — є натомість наскрізь еротичним: життєрадісна язичницька еротика буяє тут і у віршах, і в ілюстраціях. Тож і в поезіях Ткаченка, і на полотнах Копайгоренка живуть у добрій

Критика, рецензії

151

згоді хвацькі козаки, звабливі дівчата й молодиці, християнські святі й персонажі з поганського пантеону (праукраїнського, а часом і давньогрецького). І навіть переклади з европейської поезії, дібрані Ткаченком для цієї книжки, вражають своєю співзвучністю до Копайгоренкового малярства, наскрізь просякнутого українським колоритом (скажімо, «Жінка і кицька» Поля Верлена — і ню «Дівчина з кішкою», композицію якого увінчує традиційний малярський образ козака Мамая — картина в картині). Саме козак — головний герой і поетичної, і образотворчої частини книжки. Лише якщо на картинах Копайгоренка це позачасовий архетиповий образ, наділений добре впізнаваними атрибутами запорожця (оселедець, довгі вуса, біла сорочка з червоними шароварами, часом — люлька), то у Ткаченкових віршах — поряд з історичними персонажами (як-от Ґонта чи Залізняк) — це наш сучасник, наділений палким козацьким серцем, щирий українець, який навіть за океаном, у Нью-Йорку, у світі високих швидкостей почувається у власному авто козаком верхи на бойовому коні: Я летів без упину, Кермував навмання, Гнав шалено машину, Мов шпаркого коня… («Балада про козака і коня») А коли в одному з найнебезпечніших нью-йоркських районів його авто напоролося на камінь, — поет-водій не стримує бурхливих емоцій: Камінь той — каменище! — Низ йому пропоров: Із пробитого днища Чорна хлинула кров. О жахлива картина! О страшний в серці біль! Весь в крові, як людина, Кінь мій — автомобіль! На землі вже калюжа, Кінь хрипить і гребе. Я сказав йому: «Друже, Я не кину тебе…».

В. Копайгоренко. Козаки на морі. 2011, 105х110, полотно, олія

152

Лiтературний Чернiгiв

Фінал балади — щасливий (залізного коня врятовано-відремонтовано), але не без гірчинки, бо ж і «кінь», і його господар — уже в літах. Нью-йоркські мізансцени — невипадкові у віршах Сергія Ткаченка, адже він, співробітник ООН, уже багато років мешкає у місті хмарочосів. Тож можемо лише подивуватись, як йому вдалося не лише зберегти в цьому світі — котрий «розкреслений на авеню і стріти» — козацьке світобачення і спосіб мислення, — а для цього треба мати неабиякий потенціал внутрішньої опозиційности! — а ще й вихлюпнути оце своє козацтво у формі мистецькій, а часом і витончено мистецькій. Як тут не згадати про компенсаторну функцію мистецтва! Водночас у творах, на які поета надихнули виправи на батьківщину, подекуди гостро зударяються дві реальності — позачасова реальність традиційного українського життєустрою і реалії сучасного ґлобалізованого світу, — творячи несподівані образи: І хлібороб — знов ґазда на селі: Ступа хазяйновито по землі — Склада траву в багажник «Мерседеса». (Сонет «Голованівський край») Часом автор нарікає сам на себе: Все більше писар я, все менше я козак. Живу серед таких самих, як я, писак… І ностальгує за Україною: Туди вернутися, забувши цей вертеп! Там моя мати — Січ, і там мій батько — Степ! Там в небі ще сія Сварога віщий знак… Там з мене, писаря, мо’, буде знов козак. («Самому собі») Звучить у Ткаченкових віршах і докір на адресу сучасників Василя Стуса, котрі не бачили й не чули великого українського поета, не розпізнали в ньому Нового Пророка. Ширше — це докір усім жертвам колоніального синдрому, заражених вірусом національної меншовартости: Через вас українець, як віл, вже звика Бути рабом, убивши в собі козака. («Останній козак»)

Критика, рецензії

153

Натомість бути і в наш час справжнім козаком, спадкоємцем волелюбного й патріотичного духу Запорозької Січі — це для Ткаченка й Копайгоренка не просто рецепт виживання української нації, це універсальна формула буття, поза якою вони себе не мислять. І хоча сучасні козаки, за поетовим визначенням, — «лицарі квадратного стола, // Любителі затишку і тепла», котрих не приваблює «ні безум битв, ані азарт погонь», — Але — якщо колись настане час І знову супостат попре на нас, — Якщо колись такий нагряне день — Ми встанемо з-за столу, взявши в руку Покриту пилом дідову шаблюку І рубонемо ворога упень. («Ми — лицарі квадратного стола…») Це було написано 1998 року, коли на збройну аґресію Росії проти України ще й натяку не було. Ще разючіші пророчі рядки, датовані 2002-м: Невже увесь наш біль, вся кров, всі муки — всує? Орда знов пре на нас — тепер через Донбас!.. До броні — хто живий! Лупайте в тулумбас! Хіба не бачите — Державний Віз буксує?! (Сонет «На смерть поета Володимира Забаштанського») Поетичне прозріння? Поінформованість дипломата? У кожному разі — саме в рік виходу книжки ці слова набули сили справдженого пророцтва. Якщо торкатися питань стилю, то автори — зрілі майстри — зберігають вірність кожен своєму виробленому стильовому почерку. Копайгоренко, працюючи олією, полюбляє зображувати своїх персонажів у вигляді досить умовних фігур, акцентованих контрастними кольоровими плямами. Ткаченко — прихильник класичного вірша, уважний до рими, до її точности та багатства, тобто граматичної неоднорідности (щоправда, часом неуважний до законів милозвучности, — напр., «Віру дасть, Любов й Надію», «Вірим — в Пра-

В. Копайгоренко. Чумацький шлях. 1992, 70х60, полотно, олія

Лiтературний Чернiгiв

154

цю, в Творчість, в Дію!»). Його замилування в сонеті (і як поета, і як перекладача) виказує в ньому стильову спорідненість із київськими неокласиками та їхніми послідовниками. Хоча часом строгий сонетний лад перебивається в нього легкими стилістичними вільнощами («…Коли в облозі бур нас рятував лиш борщик…»). А в рамках сонетної форми поет вдається до таких композиційних різновидів сонета, як сонет-акровірш (у початВ. Копайгоренко. Дівчина з кішкою. 2001, кових літерах рядків його 90х105, полотно, олія «Акросонета» зашифровано назву всієї книжки — «Під знаком Ярила») та сонет-діалог. Зразок цього останнього варто навести без скорочень, аби продемонструвати і сонетну майстерність Сергія Ткаченка, і його вміння дати яскраву мистецьку візію однієї з найдраматичніших сторінок нашої історії — через суперечку двох головних її дійових осіб: Діалоґ Ґонти і Залізняка під час уманської різанини 1768 року (Епізод Коліївщини) Іване, схаменись! Доволі смерті й крові! Ти чуєш? Це тобі волаю я, Максим! Від тисяч тіл, що ти поклав ножем своїм, Уже уся земля — всі небеса багрові. Максиме, не втручайсь! Сам розберусь я з цим Мерзенним людом. Хай падлюки гонорові Ревуть, вподібнившись корові чи кнурові, — Тут, на землі, я суд страшний влаштую їм. Іване, ти козак чи вбивця? Доста, годі, Вже стати ніде — глянь! — тілами вкрив весь світ. Максиме, ось помовч! Ти виріс на свободі, В Січі. Й не слугував, як я, їм стільки літ. Хто бидло — ми? А мо’, вони? Сьогодні я Це тут їм доведу — у ролі колія.

Критика, рецензії

155

Уболіваючи над історичною долею України, Сергій Ткаченко вболіває й над долею української мови: «Я ж задихавсь без тебе, як без кисню, // Одчайних дум одвічний інтроверт» (сонет «Українська мова»). І в цьому питанні він ще раз демонструє свою потужну внутрішню опозиційність, здатність іти проти течії — адже принципово користується Академічним правописом 1928 року, затвердженим на хвилі тодішнього українського відродження, — харківським правописом, «скрипниківкою», повертаючи в живу мову поезії питомі українські форми, невдовзі заборонені більшовицькими русифікаторами. Хіба В. Копайгоренко. Цнотливий поцілунок що, пишучи слова грецького (із серії «Русалії»). 2008, 70х60, полотно, походження через «ґ» («діалоґ», олія «пролоґ», «меґаполіс», «ґама», «янґол», «Архістратиґ»), Ткаченко йде всупереч усім актуальним правописним традиціям. Утім, це лише маленький недогляд. Головне — зроблено історично справедливий правописний вибір. А це — вчинок, який викликає повагу, підносить престиж нашого єдиного академічного незросійщеного правопису і, сподіваюся, сприятиме розширенню кола його прихильників (бодай у вигляді компромісного половинчастого варіанту, нещодавно затвердженого Кабінетом Міністрів України). Насамкінець побажаю Сергієві Ткаченку і Василеві Копайгоренку — правдивим козакам-побратимам (що в них навіть і прізвища звучать у риму!) — дальшого розвитку їхньої творчої співдружности і нових спільних мистецьких проєктів. Олена О’ЛІР, м.Київ

156

Лiтературний Чернiгiв

У ТВОРЧОМУ ВОГНІ ЗГОРАЄ ГРІХ (рецензія на роман Ігоря Фарини «Любов у негоду» (Чортків: Золота пектораль, 2019. 94 с.) Глобалізаційна епоха не сприймає товстелезних романів на взірець «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі – ще не встиг прочитати розділу, а вже пора бігти до банку і платити за комунальні послуги; тепер письмо лаконічне, містке, щільне, енергетичне, насичене широкими просторово-часовими стосунками і вчинками багатьох героїв, головне, щоб твір проєктував у сприйманні читача «романний образ», – запевняють літературознавці. Таким є гібридний твір Ігоря Фарини, що виріс із хроніки, епопеї, пригодницького роману та інших жанрів, у ньому можна знайти прикмети кожного з них, але однозначно потрактувати його годі, бо замість епічної споглядальності і відстороненості автора від подій маємо зворотнє: його з зацікавленість у змальованому, участь у конструюванні к канви подій, переплетенні вчинків в персонажів, а часом коротких коментарів. к Простір твору охоплює події від Першої світової війни до 50-их років ХХ століття, с хоча часові маркери насправді вказують х щ на 1794-1795 роки – повстання ще Т Тадеуша Костюшка проти царської Росії і проросійськи налаштованого польського короля Станіслава Понятовського, і к 1830-ий – Листопадове повстання проти Російської імперії; і на далеке майбутнє Р – грані нового світу, в якому людство звільниться від гріха і поєднає себе зі з справжнім світом космосу. с Топографія подій так само доволі широка – події відбуваються в Польщі, у Франції і в Україні, зокрема у волинському краї. Усі герої твору Ігоря Фарини – заручники цього занепалого світу, насиченого подіями Першої світової війни, більшовицької революції, здобуття Польщею своєї незалежності, проголошення формальної незалежності України, німецької, польської, більшовицької окупацій українських земель, ворожнечею, атомізацією і розпадом живих монад космічної ієрархії. Їхній шлях – це спроба духовно звільнитися від цього

Критика, рецензії

157

грішного світу, його смертей, тиранії, переслідувань, убивств з політичних мотивів, голодомору, насилля, злих пристрастей. Шлях героїв – це рух вправо і вліво по площині світу, уверх і вглиб по лінії позасвіту, тобто рух по площині духу. Автор переконливо показує, наскільки людина є скутою у безвихідному колі гріха і зла. Здавалося б, в основі твору лежить типовий романтичний сюжет: дівчина рятує від смерті і виходжує пораненого чужинця-воїна і закохується в нього, а він у неї: згадаймо подібні сюжети у творах «Гяур», «Дон Жуан» Джорджа Ноеля Ґордона Байрона, «Історія про чесного Касперля і чарівну Аннерлі» Клеменса Бретано, «Останні листи Джакопо Ортіса» Ніколо Уго Фосколо, «Кавказький бранець» Михайла Лермонтова та ін. Однак, обставини в романі куди жорстокіші. Дівчина – донька Архипа Деньчука з села Жолобки, в якого боженківці ревізували овес. У неї на очах вояки з армії Галлера, придушуючи повстання селян, притягли кулемет і влаштували розправу над чоловіками і хлопцями, серед яких опинився її коханий Сергій Ковальчук із братом Филимоном. Филимон ударом звалив поляка на землю і крикнув, щоб Сергій тікав, та йому в ногу вп’ялася куля. Поручник наказав кулеметникові їх розстріляти, та кулеметник сказав, що він шляхтич Тадеуш Козельський, а не вбивця беззбройних селян. Капрал підскочив до шляхтича і вдарив його шаблею в плече. Двадцяти двох мешканців села таки розстріляли. Оксана після того, як вояки поїхали, забрала пораненого до себе. Ми бачимо, обставини не такі вже й виняткові, як у повістях, романах і поемах романтиків, тут нема випадковості, екзотичності, а є жорстока правда, часом навіть з елементами натуралізму. І кохання Оксани до чужинця народжується не одразу, воно постає на руїнах її почуттів до Сергія. І до часу виздоровлення Юзека набирає характеру глибокої поваги і захоплення, а не запаморочливого кохання, як у романтичних творах. Однак, повернемося до героїв твору. Усі вони з плоті і крові, кожен із них є, з одного боку, суб’єктом змальованого дійства, стимулом розгортання подій, що лягають в основу сюжету. А з іншого боку, кожен із них є незалежним від сюжету, виступає як носій усталених рис, властивостей, прикмет (які, зрозуміло, теж змінюються). Звісно, кожного з героїв характеризують його вчинки, не лише те, що він здійснює, але й те, як він при цьому себе поводить, риси зовнішності і його оточення, навіть предмети, які втягнуті в його духовний світ (згадаймо хоча б кулемет Тадеуша, який він позначив ножем біля гашетки; а в останній сцені роману він умирає від розриву серця, натрапивши на цей кулемет у ямі під час сівби), а також думки, почуття, наміри, те, що літературознавці називають ціннісною орієнтацією або домінантою та інтуїцією особистості. Автор досягає максимуму деталізації зображуваного, вміє підібрати ті атоми і моменти у житті персонажів, з яких складається художня цілісність твору.

158

Лiтературний Чернiгiв

Спробуємо приглянутися до головного героя твору Тадеуша Козельського. Не скажеш, що це романтичний герой, який живе і діє у виняткових обставинах. Він швидше нагадує героїв екзистенціалізму (яких зустрічаємо у творах Жана-Поля Сартра, Альбера Камю, Айріс Мердок, Вільяма Голдінга, Ернесто Сабато та ін.). Його батько й мама загинули в Швейцарії, де їх накрило лавиною, трохи виховувався в сім’ї свого дядька з тіткою в Ліоні, а після смерті дядька зажив самостійним життям, найнявшись на роботу до багатого селянина. Там він познайомився із Малгожатою і її братом Юзеком Дзялинським. Удвох вони записалися до армії Галлера і їх кинули на фронт у Крем’янецький повіт, на придушення селянських заворушень. Після того як його поранили шаблею і в сім’ї Оксани його вилікували, він вагався, що робити далі. Допоміг випадок. Батько Оксани забрав у лісі, у мертвого вояка, документи і передав їх Тадеушеві. Це були документи Юзека Дзялинського, його приятеля, і Тадеуш тепер, як герой справжнього детективу, живе під його ім’ям, спершу за порадою Івана Штурми потрапляє до лазарету, потім його відправили до Польщі, а згодом комісували. Відтак він записується в осадники, йому дають землю у Волинському воєводстві, недалеко від Жолобків, у селі Соснівка. Він одружується з Оксаною Деньчук, у них народився син Влодко. Та події разюче змінюються: гітлерівці бомблять Крем’янець, після цього приходять радянські війська. У Тадеуша (тепер уже Юзека) забирають землю. Потім з’являються німці. Настають тривожні часи: у лісах переховуються українські поліцаї, вояки УПА, інші озброєні загони. Почастішали нападки на польські родини. Біля будинку Дзялинських у Ляшівцях за проханням Грицька Штурми партизани облаштували криївку. Їх викрили енкаведисти, та вони живими в руки їм не далися, застрелилися. Юзека з Оксаною відправили етапом у табори, у Кемеровську область. Оксана помирає у таборі, а Юзек, після амністії, за порадою свого приятеля Чарторийського, повертається у село Жолобки до його братової Катерини Софронової, чоловік якої загинув на фронті, а сина вбили. Юзек працює в колгоспі до того фатального дня, поки не наткнувся на свій кулемет і не вмер від розриву серця. Цілісність, самостійність, повнота, безпосередність притаманні й іншим героям, це насамперед стосується образу Влодка, сина Тадеуша (Юзека) і Оксани. Автор у деталях показує, що він зростав гарним хлопцем, хоча й шибакуватим (кидав з груші камінчиками у Яблоновського); навчаючись у Крем’янецькій гімназії імені Чацького, заприятелював із простим селянським хлопцем Григорієм Ширмою, сином далекого родича Оксани. Автор всебічно обсервує життєві віхи хлопця, напр., коли Влодко і Григорій закохуються в ученицю молодшого класу Ганну Тоцьку (яка потім загине в застінках енкаведе) і чубляться, та ненадовго. Такий детальний біографічний хронометраж надає героєві життєвої вірогідності і переконливості. Пізніше Влодка заберуть до війська, у першому ж бою під Москвою, пораненого,

Критика, рецензії

159

захоплять у полон і повезуть на Захід, він потрапить у табір під Ліоном, приєднається до макі, учасників французького Руху опору. Вражає картина зустрічі Влодка з медсестрою після того, як його, пораненого в бою під двірцем, товариші забрали з місця перестрілки і відвезли до медичного намету. Медсестра виявилася старшою сестрою першої батькової коханої Мальгожати і ніяк не могла упізнати сина Дзялинського; коли батько працював у багатого селянина під Ліоном, врятував її доньку від наїзду брички. Сцена ідентифікації героя, оповита таємницею і містикою, нагадує величні сцени упізнання героїв у творах майстрів романтизму, згадаймо хоча б того ж Густава в «Поминках» Адама Міцкевича. Медсестра упізнає його після того, як Влодко, на її прохання описати батька, намалює його портрет: це насправді Тадеуш Козельський, але чому він став Юзеком Дзялинським? Цього вона розгадати не зможе, вони обоє загинуть, спершу Юзек, підірвавши себе гранатою, невдовзі і вона. Звісно, емоційні переживання, випромінювані романом, не тотожні тому, що пережив сам автор. У процесі творчості силою фантазії він створив яскраві і багатопланові уявлення про духовно-біографічний досвід, коло умонастроїв, особисту долю кожного з героїв. На кого б із них ми не звернули увагу: на кількома штрихами змальованого Івана Штурму (працює візником; щоб віддати сина до гімназії імені Чацького, позичає гроші у Дзялинського; втішає матір Ганни Тоцької Василину, коли у відчинених казематах енкаведе на тлі забризканих кров’ю стін вона упізнає труп своєї доньки; потім потрапляє на заслання і зустрічається з Юзеком, якому розповідає про знайомство з Гірняками та ін.); його сина Грицька, який навчався разом з Влодком, його схопили енкаведисти, втік з каземату, пішов у партизанський загін; попросив дозволу у Юзека облаштувати криївку біля його дому і загинув у ній, коли їх викрили енкаведисти; коли мати дізналася, що собака несла в зубках Грицькову голову, в котрої вже не було очей, то збожеволіла); на Кшиштофа Чарторийського, з яким Юзек знайомиться у бараці (разом у Жолобках втихомирювали селянські заворушення, тоді його списали з армії, вчився в університеті у Варшаві, вчителював під Львовом, женився на полячці, після вересня 1939 року виїхати на Захід не встиг, бо захворів на запалення легень, згодом його вивезли до Сибіру і тепер він щось пише про Словацького, записавши до конторської книги його вірш «Мати до сина») та на інших персонажів, усі вони виписані опукло, рельєфно, забезпечують інтерсуб’єктивність твору, множинність різних психологічних станів, переживань, пристрастей серця і душі. Бачимо, що автор майстерно використовує безліч композиційних прийомів – від розстановки і взаємопереплетення персонажів, конструювання предметно-психологічного світу через портрети, пейзажі, діалоги, здебільшого лаконічні, горнуті, до динаміки способів розповіді, зміни пунктів погляду, напр., відмови від хронологічного викладу матеріалу і

160

Лiтературний Чернiгiв

вдається до ретроспекції, коли оповідає про прадіда Юзека Дзялинського, який жив у Шумську і брав участь у повстанні Костюшка, або забігання наперед, коли Іван Штурма і Юзек Дзялинський зустрінуться у Сибіру). Персонажі роману є носіями духовних начал із їхніми антиноміями, напр. – обробляти своє поле, будувати щасливу сім’ю, виховувати дітей, приязно жити з сусідами (Юзек Дзялинський, Іван Штурма, Збігнєв Яблоновський), нищити і руйнувати, калічити і вбивати (боженківці, які ґвалтують молодиць і жінок, енкаведисти, поручник і капрал з армії Галлера, німецький лейтенант – він же капітан енкаведе, його рідний брат, лейтенант у Сибіру. У той же час вчинки героїв пов’язані зі сферою інстинктів, душевно-тілесними прагненнями (Тадек запросив Малгожату до будинку своєї тітки і оволодів нею, після чого вона народила мертву дитину і померла при родах; або ще один випадок, коли Сергій Ковальчук посягає на Оксану, а вона від нього втікає; до цього ж ряду можна залічити і вчинки полковника Шимчука з армії Галлера, у нього в Парижі залишилася дружина з двома доньками, а він розважається з білявою шляхтянкою). Такі вчинки виявляють як внутрішній, так і зовнішній вигляд героїв, їхню психологічну складність і суперечність людської природи. Багатоплановість, складність, діалектика переживань з максимальною пластичністю розкриті в образі Тадеуша (Юзека) особливо тоді, коли автор пише про його внутрішній світ, наміри, думки, почуття. Вартий уваги епізод, коли в тайзі Оксана захворіла і він переживає, щоб вона не вмерла: «У його уяві в цей час чомусь виникали всі жінки, з якими випало знатися. Першою з молодого туманцю прийшла Малгожата, позираючи на нього докірливо. Юзек ніяк не міг збагнути, чому вона стоїть на березі ріки і до її ніг тулиться хлопченя зі світлими кучериками. Бо ще у Почаєві справжній Юзек Дзялинський із жалем у голосі говорив, що його сестра померла у лічниці, народжуючи мертву дитину. Та зовсім не розумів того, чому до нього у тих видіннях приходить Агнешка – донька отого мельника, до якого найнявся, коли після госпіталю його комісували з війська. Адже між ними не було нічого серйозного. Забув і про ті квапливі поцілунки, від яких макітрилося в юначій голові. Юзек сидів біля Оксани, не зводячи з неї погляду. Зненацька до нього прийшли інші видіння. Перше з них було таким давнім. До нього на мить повернулася свідомість, коли лежав на холодній осінній землі після удару шаблею по спині. Над ним тоді схилились якісь люди, а дівчина гукала, щоб його несли до них. А після цього до нього завітало ще одне марево. Він на змиленій парі коней примчав у Жолобки з Ляшівки і вже садовив дівчину поряд із собою у бричці, щоб везти до нової хати» (с. 84). Цей його душевно-психологічний стан можна назвати покаянням, очищенням і примиренням, свого роду катарсисом, який звільняє його від

Критика, рецензії

161

негативної емоції і додає йому віри в те, що його дружина не вмре. А коли вона заворушилася і попросила води, то він заплакав. Усі герої Ігоря Фарини змальовані в трагічному світлі. Вони – сильні й цільні особистості, але в силу історичних обставин потрапили в ситуацію розладу із життям, не здатні зігнутися і відступитися, а тому приречені на страждання і смерть. Трагічне в такому розумінні пов’язане з уявленням про непоправну втрату людських цінностей, і водночас – з вірою у людину, мужню і вірну собі навіть на порозі неминучої поразки. Людина – істота, що здатна перемогти себе, недосконалий світ і вийти із стану детермінованості. Як показує автор спробу своїх героїв порвати із середовищем і його причинними відношеннями? Мені здається, що через образ поезії Юліуша Словацького у романі. Батька Тадеуша Козельського назвали Юліушем на честь видатного поета, його культ панував у їхньому домі. Дідусь не раз зустрічався з Словацьким у Вільно і той у родинному альбомі записав йому вірш «Мати до сина». Батько Тадеуша любив декламувати його вірші, найбільше – «Тестамент мій». Тадеуш також багато його віршів знав напам’ять, хотів назвати свого сина його ім’ям, але Оксана хотіла Влодка, тож він з любові поступився їй. Ксаверій Мохніцький розповів йому про будинок Словацьких у Крем’янці, у якому вони жили, поки не переїхали до Вільна. Згодом він же з Юзеком і Яблоновським відвідали хату, де жила Зоська Бобрув-Пйотровська, якій Юліуш присвятив свій вірш. Тоді ж Юзек прочитав цей твір напам’ять. Уже на каторзі Юзек знайомиться із Кшиштофом Чарторийським, який досліджує Словацького і записує до конторної книги вірш «Мати до сина», теж добре знайомий Юзеку. Усі ці контексти Словацького введено в роман не випадково. Саме поезія є засобом перемагання недосконалої дійсності. Микола Бердяєв пише: «Творчість несе в собі есхатологічний елемент. Вона є кінець цього світу і початок нового світу. Світ твориться не тільки Богом, а й людиною, він є Боголюдська справа». Саме через контексти Словацького автор роману пророкує інший світ, гармонійний, досконалий, у якому не буде війн, насильства, пригнічення і приниження особистості. Розгортаючи цю концепцію, Ігор Фарина вкладає в кожне слово свій екстаз, натхнення, вогонь, трансценсус. У цьому і завдання мистецтва – віддзеркалювати динаміку духу, прозрівати прийдешні століття, викриваючи злочини і брехню свого часу. «У творчому вогні згорає гріх», – каже Микола Бердяєв. У цьому нас переконує Ігор Фарина. Олександр АСТАФ’ЄВ, село Яворів на Косівщині

162

Лiтературний Чернiгiв

ДОВГООЧІКУВАНА ЗУСТРІЧ Гадзинський Олександр. Зустріч випускників. Вірші. Переклади. – Ніжин: ФОП Лук’яненко В.В., ТПК «Орхідея», 2019. – 148 с. Мудрі говорять, що немає нічого гіршого аніж очікувати або ж наздоганяти… Ми вже не в тому віці, щоб наввипередки ганяти, та й очікувати не любимо… Ні тоді, коли товариш запізнюється на годину.., чи на три.., а може, й на рік? А якщо мова йде про десятиліття?! Доля дарувала мені багато чудових зустрічей із талановитими моїми земляками-поетами за останні чотири десятиліття, які доводилося п провести досліджуючи літературний п процес рідної Чернігівщини. І увесь цей ч час доводилося чекати… Чекати довго, н натруджено… Ще у далекі студентські р роки доля звела мене з чудовими поетами О Олександром Самійленком, Володимиром К Кашкою… На вихід їхніх перших поетичних ззбірок доводилося очікувати довгих два десятиріччя… На вихід поетичних збірок д Петра Пиниці та Станіслава Рибалкіна на П р рідній Чернігівщині довелося чекати понад ттридцять років… Скажете: час був такий! Можливо… Літературні цензори радянської М доби добре розумілися на своїй справі. д Дмитру Іванову не змогли вибачити рядка: «у Д небі блакитному реактивний літак закручує н козацького оселедця». Але ж згодом його к чудові вірші зуміли таки пробитися до читача. Значить справа тут не в часі… Проблема криється значно глибше… і закорінена вона у особистості самого письменника. На вихід поетичної збірки Олександра Гадзинського мені довелося очікувати кілька десятиліть. Назвати її «дебютною» просто не здіймається рука… Ну який же тут дебют, коли людина вже сорок років знаходиться безпосередньо у літературному процесі? Викладає вітчизняну літературу в університеті, керує роботою літературної студії вишу, відгукується у періодиці на соціально-значущі події України чудовими віршами. «Літо – 1986», «На смерть В’ячеслава Чорновола», «Майдан», «Донецькому бардові» .., а книги все немає! Уже й дружина захистила кандидатську дисертацію, а син Ярослав видав

Критика, рецензії

163

поетичну збірку… Вже й вихованці його студії заявили про своє входження до літератури своїми дебютними книжками і весняними струмочками весело побігли до Національної спілки письменників… Анна Малігон, Тетяна Винник, Олена Марченко, Тетяна-Марія Литвинюк.., а він мовчав. Мовчав і вперто та затято шліфував «діаманти свого і лише його Слова»! Та на когось іншого, то вже з десяток збірок озивалося б до читача з книжкових полиць або ж сумували на них… Ми б мали члена Спілки, але втратили поета Олександра Гадзинського. І от, нарешті, збулося! Тримаю у руках ошатну збірочку поезій, видану в Ніжині у видавництві нашого спільного товариша Василя Лук’яненка. На обкладинці – малюнок Казимира Малевича, на якому із носиків заструганих олівців вибухають квітом крокуси – перші весняні квіти… Вбачаю у цьому глибоку символіку: колись у одній із своїх літературознавчих статей Олександр Гадзинський порівняв наше «літературне покоління кінця 70-х початку 80-х років» з пролісками – «ніжними весняними квітами, які міцно вкоренилися у національний ґрунт, розорений «шістдесятниками». Отож не один олівець довелося списати, щоб наша поезія пробилася до сучасника! Назва збірки також алегорична: «Зустріч випускників». Перша думка про школу… В те містечко зрідка приїжджаю, Де дитинство назавжди моє… Я нікого тут уже не знаю, І мене ніхто не впізнає. Ну що, дорогий читачу, знайомо? Як про тебе писано.., як про кожного з нас! Але ні, це лише стартовий майданчик… Зустріч випускників – це символічна зустріч віршів, які знайшли свій прихисток під обкладинкою цієї збірки. На 147 сторінках цієї книги зібралися вірші з 11-А, 11-Б, 11-В… Дивуєшся? Зараз поясню… Поетичний доробок Олександра Гадзинського значно більший, аніж увійшов до збірки. Його вистачить ще на кілька книг… А свою першу книгу він сформував із трьох розділів – «Теплі сніги шістдесятих», «Слова як скрики» і «Метеоритний дощ». Для поета вірші, вміщені у збірку, рівні і рідні – це його почуття, емоції, порухи серця, напружена робота мозку, безсонні ночі… Як дбайливий вчитель він не розрізняє клас на кращих і гірших. Я ж, як читач, виробив свої пріоритети… 11-А – це вірші, написані у 80 – 90 роки, роки нашої літературної юності, вони теплі й ліричні, романтичні й поюнацькому довірливі. Вони дорогі для мене, бо у них я знаходжу себе і своїх сучасників. Вони реалістичні і за формою класично шляхетні, витончені. А головне у них добре закарбовано час і ті емоції, які вирували у наших серцях. Збірка починається поезією:

164

Лiтературний Чернiгiв

Мрія збувається пізно, а приходить – зарання. Падає сніг на місто двадцять другого травня. Такий лапатий і якісний сніг із небесних фірм. Ніби на нитку в’язаний, падає сніг в Уфі. Для мене цей вірш по-особливому дорогий… Ми з Олександром були у службовому відрядженні в Башкортостані. Перед лекціями у місцевому гуманітарному виші вирішили помандрувати містом. Був теплий, сонячний день достиглої весни, що вже збирається у літо… Підходимо до величного монументу Салавату Юлаєву. І раптом з небес починає падати сніг, не з хмари, а саме з небес… Такий чистий і лапатий.., рясно-рясно, справжнє диво… і люди навколо подивовані. Всіх охопила якась дитяча радість… До вишу ми повернулися збуджені, а за півгодини Сашко прочитав мені вірша: Життя проходить у трансі, наче безмовний фільм. Двадцять другого травня падає сніг в Уфі. І через двадцять років читаю ці рядки і відчуваю те збудження, яке охопило нас у той день. От що значить удало закарбовані емоції. Шановний читачу, я не буду вдаватися до детального аналізу поезій, вміщених у збірці, ти його знайдеш у передмові нашого товариша і чудового поета Анатолія Шкуліпи «За три милі до зірок». Вона вийшла у нього детальною і влучною, аж на 15 сторінок. Я ж маю на меті поділитися своїми враженнями від щойно прочитаної довгоочікуваної книги. Отож до першого розділу книги увійшло 25 поезій переважно ліричного змісту. Щоб передати емоційну наснагу розділу, звернемося до рядків: Ніби тополі цвіт, Снігом над полем сіє… Білий впадає світ В білу анестезію. Таке домінування білого кольору в його поезіях немов би підкреслює чистоту світосприймання поета, щирість його душі й думок. Цілком згоджуюсь із твердженням Анатолія Шкуліпи, що Олександр Гадзинський – «поет тонкої організації душі». До 11-Б увійшли вірші, написані з 2000 року і до сьогодення… Бурхливий, неспокійний час, багатий на соціальні катаклізми… така і поезія. Неприборкана, норовлива… Думки мої – коні в палаючій стайні! Погоджуюсь із думкою Анатолія Шкуліпи, що образна система Олександра Гадзинського – доволі пристойна як з погляду рядового шанувальника поезії, так і з погляду професійного літературознавця. Він добре володіє

Критика, рецензії

165

і ритмікою класичного віршування, і верлібром, і нібито шкутильгаючими ритмами прудконогих молодих сучасників. Таке долучення поета до постмодернізму дозволило йому значно розширити як стильові, так і змістові кордони власних поезій. Отож усі 29 поезій, які увійшли до другого розділу, вражають своєю оригінальністю та самобутністю. І все ж для філологічних гурманів пропоную такі поезії: «Замовляння», «Попразниччя», «Телепрограма», «Молитва», «Лист із Сибіру», «Реставрація»… Переконаний, отримаєте справжню читацьку насолоду. І, зрештою, 11-В, «Метеоритний дощ». У цьому розділі Олександр Гадзинський проявив себе як чудовий перекладач, гурман поетичного слова, вдумливий психолог людської душі… Вражають його переклади з польської мови творів таких відомих поетів як Марія Конопницька, Юліан Тувім, Людвик Єжи Керн, Чеслав Мілош, Ян Кохановський, Станіслав Бараньчак. Вони стилістично досконалі та ідентичні за змістом. З болгарської літератури О. Гадзинський удало переклав твори Андрія Германова, Кирила Христов Гончева, Георгі Господінова. Твори оригінальні за своїм змістом і чудово сприймаються українською мовою. Цікавий перекладацький доробок вмістив поет із східно-слов’янських мов: з білоруської – твори Володимира Некляєва та Наума Гальперовича; з російської – Андрія Вознесенського, Арсенія Тарковського, Семена Кірсанова, Віталія Пуханова, Вадима Шефнера, Льоши Єфімова, Ігора Губермана. Тривала дружба пов’язувала Олександра Євгеновича з чудовим ніжинським перекладачем Олександром Жомніром. Саме під впливом свого старшого наставника Гадзинський почав перекладати з англійської мови. В збірці вміщені переклади поезій Вільяма Шекспіра, Роберта Бернса, Емілі Дікінсон. Наскільки вдало здійснені ці переклади, відчуєте ви, шановні наші читачі. Я ж щиро радий, що дочекався на вихід книги одного із самобутніх поетів Поліського краю. Щиро вітаю Олександра Євгеновича і бажаю йому нових письменницьких звершень. Олександр ЗАБАРНИЙ, доцент Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, письменник.

166

Лiтературний Чернiгiв

ДУШІ У ВИШИВАНКАХ Книга поетів із Чернігова вийшла в Іспанії та Болівії Відомі українські письменники Тетяна і Сергій Дзюби щойно отримали свою нову, свіжовидрукувану в Іспанії та Болівії збірку віршів «Голоси двох поетів». До книжки увійшли їхні вибрані вірші іспанською та українською мовами. Поезії українців талановито переклала іспанською поетеса з Болівії Галина Шитікова де Ескобар. В оформленні цієї ошатної книги використано роботи всесвітньо відомих іспанських художників Хуана Ромеро (у дизайні обкладинки) та Сальвадора Далі (кольорова графіка). Збірка віршів побачила світ зусиллями Державного університету Сан Сімон (Болівія, м. Кочабамба), Міжнародного Арт-центру «Букісан» (США – Іспанія – Німеччина), Асоціації «Українська Громада Іспанії за права, честь і гідність українців» (м. Мадрид, керівний орган – Світовий Конгрес українців) та видавництва «Десна Поліграф» (Україна, м. Чернігів). Фінансово посприяв підприємець, інвестор, науковець з Києва Володимир Феодосійович Хоменко, уродженець Чернігівщини. Свою підтримку надала Міжнародна літературно-мистецька Академія України, що об’єднує знаних письменників, перекладачів і науковців із 55 країн.

Критика, рецензії

167

Т. і С. Дзюби нагороджені почесною міжнародною медаллю Мігеля де Сервантеса – за визначний внесок у літературу, зокрема нову збірку «Голоси двох поетів». Пропонуємо вашій увазі рецензію на книжку Тетяни і Сергія Дзюб «Голоси двох поетів» доктора філологічних наук, професора іспанської літератури Університету Південного Іллінойсу (США) Ольги Бежанової. «Голоси двох поетів» – це справді важлива і своєчасна книга Тетяни та Сергія Дзюб, котра дає можливість іспаномовним читачам познайомитися з творчістю двох чудових, талановитих сучасних письменників, які мешкають в Україні і вже відомі в світі. Адже їхні твори перекладені 65-ма мовами та надруковані в провідних газетах і журналах 50-ти країн. За кордоном вийшло 27 їхніх книг, і всі ці міжнародні літературні проєкти виявилися успішними. Тож тепер Сергія і Тетяну доволі часто запрошують на міжнародні поетичні фестивалі, мистецькі свята й наукові конференції до різних держав. Я працюю викладачем в американському університеті, а взагалі родом з України. Спеціалізуюся на іспаномовній літературі. І багато думала про те, що спільного в України з іспаномовними державами з точки зору історичної спадщини та культури. Так от, спільного – дуже багато! Це і трагічний досвід громадянських воєн, і кривавий імперіалізм, й тоталітарні режими, і криваві диктатури, типові для XX століття, корупція, насильство, важкий шлях до демократії, отримані у спадок XXI століттям. Наразі я викладаю університетський курс «Культура посттоталітарної доби», котрий дає нашим студентам можливість все-таки зрозуміти, що ж об’єднує українськомовну та іспаномовні цивілізації. Мені завжди цікаво (і це – дійсно важливо!), що означає – бути в душі українцем. І ось доля дала мені можливість прочитати прекрасну і вишукану поетичну збірку Сергія та Тетяни Дзюб; і я знову поринула у рідну культуру – таку географічно далеку і водночас – таку близьку. Поезії українки Тетяни Дзюби – ускладнені й лаконічно афористичні, побудовані на алегоричних та асоціативних чинниках, позначені високою чутливістю до відтінків смислу і краси виразу. Чимало таких віршів написані верлібром, однак читаються дуже мелодійно завдяки внутрішньому ритму та вдалому звукопису – асонансам і алітерації. І буде тиша кольору надії, І буде спокій кольору щастя, І впаде яблуко, розлетівшись надвоє, Його половинки з’їдять щасливі закохані, І не помітять за гіллям заплаканої Єви, Яка прокляла свій давній авітаміноз.

168

Лiтературний Чернiгiв

У «Триптиху» Тетяна витончено змальовує швидкоплинність нашого життя, а відтак – і скороминущість зваб, захоплень і пристрастей, та водночас непроминальність усього справжнього. Немов у переливчастій акварелі, поліфонічним спектром тонких асоціацій надзвичайно філігранно відображаються варіації природних та душевних змін, вічний феномен метаморфоз буття, ритмів довкілля і чутливого серця у поезії: Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки. І кидалось сонце вслід цуценям рудим, І від сміху в кров розсікались губи. Як розтане швидко цей зимовий дим – Хтось у ньому лиш рукавичку згубить… Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу Крізь шинельних буднів непохитний стрій? … Не сахайсь закляклих серед степу Кам’яних бабів – невідбулих мрій. Сніг лапатий – син слухняний віхоли. Полозки санчат – півусмішки. Ми з планети круглої в небо їхали. Звісно, білі ангели – діти трішки. Високу поетичну майстерність, бездоганне володіння пером та словом читач із перших рядків відчуває й у віршах Сергія Дзюби. Його поетичні рядки позначені творчою індивідуальністю й неповторністю. Свої ліричні переживання й емоції він майстерно передає як у римованих віршах, так і у верлібрах, білих віршах. Здебільшого Сергій прямо, акцентовано і відверто висловлює власні почуття та думки образними поетичними рядками: На віях – осінь, в косах – перший сніг, А очі прагнуть молодого літа… Хотіти – гріх, і не любити – гріх, І гріх любити неталановито! Пречиста осінь, твій опальний друг Цю старість приміряє лицемірно…

Критика, рецензії

169

Одна метагалактика покірна: Космічний біль і безкінечний круг. У творчості Сергія Дзюби універсальний заряд віршів збігається з суто українськими дотиками (які також можна побачити у віршах Тетяни): В одній країні заборонили сніг, Та він все одно мережив Вікна, віти і вії. Тільки ми говорили, Що снігу немає. А він приходив і малював нас, Яких не було, – Цей дивний, юродивий сніг. Ідея цієї чудової поезії стає зрозумілою іспаномовному читачеві, якщо взяти до уваги, що Україна до здобуття незалежності завжди була країною, де робилися спроби заборонити будь-які прояви української культури. Проте, як це трапляється зі снігом у прекрасному вірші Сергія, мистецтво, поезія, спосіб буття українця, – все це живе, незважаючи на заборони, страждання, переслідування та насильство. Додам, що усі свої 82 книжки Сергій Дзюба присвятив коханій дружині Тетяні. На думку фахівців, це – єдиний такий випадок у світовій літературі. Тож до подружжя навіть звернулися з «Книги рекордів Гіннеса», щоб такий світовий рекорд зареєструвати. Однак українці не стали цього робити, адже присвяти Сергія – не для якихось рекордів, це – потреба душі, одягненої у рідну вишиванку. Збірка Тетяни та Сергія Дзюб – одне з найяскравіших свідчень того, що універсальний голос поезії ніколи й нікому не вдасться заглушити. Ольга БЕЖАНОВА, доктор філологічних наук, професор іспанської літератури Університету Південного Іллінойсу, США

170

Лiтературний Чернiгiв

СІВЕРСЬКИЙ ПТАХ НАД ЧИСТИМ ПЛЕСОМ… «Вічне відлуння» Олексія Крачила. Поезія (Чернігів: «Десна», 2018, 256 с.) В Олексія Крачила мелодійна поезія, про що можна пересвідчитися, читаючи його твори, пам’ятати, любити й дивуватися українським співучим непідробним прадавнім словом… Не думалося бути враженим від книжки, хоча знав його поезію. Не всі вірші одного рівня, бо хіба можна витримати напругу високого лету – прямого і правдивого, щедрого на чуття і почуття? Складнощі життя людського й особистого не в кожного межи мрій і реальності, як той лист до незнайомки-поетки, що ніяк не нагадує справжню весну. Давно праглося читати подібну поезію, чого в нас нині надто мало, хоча й багато, та небагато вибраних серед кликаних. Це як у вірші автора «Догорають багаття забуті». Чудовий стиль, легкий, наповнений життям і вправда вічним відлунням всесвіту, де важчають космічні й земні вітри і залишаються темні, втягуючі в галактичні діри все і вся серед астрономічних систем безміру безмежжя. Живе Олексій у селі і працює на славу людську, українську, тільки хто оцінить? Дуже гарна й висока ця поезія почуття. Прямота нещадних фраз, аксіома людського серця. Не вірилося у «вічність», бо було просто «Відлуння» в Бориса Олійника, аж три книжки перекладів під назвою «відлуння» у славнозвісного Григорія Кочура. А тут вічне відлуння української душі поетичної природи. Та не влазив у модернові лати й лахміття штучності сіверянський поет Олексій Крачило із Карасинівки Козелецького райну Чернігівщини. Навіть можна з дечим і не погодитися, але то бачення особисте, не нав’язане, хоча висловлене й зафіксоване. Накладав заповітний шов, не ліз у літературні касти, а оспівував свої селянські пенати, знаючи їх достеменно. Він зберіг силу й могутність краю і показ руйнацію та нищення людської моралі, виявив силу народного духу і його занепад, і все це зветься Україною та її народом. А напад московських агресорів? І що хочуть у нас відібрати чужинці, зайди й пройдохи? Землі, надра, а людей зробити рабами, хто підкориться. «Творці руїн» лізуть в очі, усі вони перші в рядах убивць. Вандали руйнують, крадуть, убивають, грабують. Усе це надто болить автору. І яку б ми гордість не мали за свою державу, рідний край, чужинці обступили наші землі, нарізають поля цілими областями, краями чи то на сході, чи й на заході. І серед усього цього, зазначає

Критика, рецензії

171

Крачило у вірші «Сокровенне», підступності й брехні, цинізму, підлості й зради ми й досі живі і живимося прадавньою силою. І треба знати і бути впевненим, віримо поетові, що розквитаємось. «Здолаємо державотворчий кряж, Щоб на руїнах сумнівів іржавих Мозаїкою далей довгожданих Засяяв світу нового вітраж!» Автору болить земля, це його рана, серця зболений ритм і він убитий на вічній війні… Бентежні думки українські тримає на пульсі доби щодня, щомиті, коли могутність країни тріснула і… перейшла за прилавок. Для нього шанувати й любити українство – це обов’язок і честь. А якщо зневажали й руйнували, змішували наш код генетичний, то його навіть не могли змінити ці нашестя орд московських і плазунів рептильних. Переконано. На його думку, любити Україну – це найбільша драма. Трагедія, якщо згадати лише три голодомори минулого століття. А нашестя орди, московських головорізів та андрофагів?! Їм несть числа. Поет не ховається за спини, якою не є пора війни і злиднів, немає в нього бадьорих віршів, а є самовіддана боротьба словом поетичним, рідним простим і дохідливим. «Когось випробування не зламали, А хтось упав від болю у душі. Своїх пісень ми заспівали мало, Тому, що довго слухали чужі» (Друзям). Або: «Нас ті ображали і зневажали, Кому простотою ми заважали… Тільки земля, що давала нам крила, Все нам простила і вслід не корила». Бо «Нікому нас переконать не вдасться, що ми в нікуди річкою течем» – ми знаємо своє русло і наповноєм життям океан поезії і всесвітньою душею, її летом. Як у Василя Симоненка. «А душа його – білим лебедем, Що торкається нас крилом». У Крачила дерево роду – найсвятіше місце, саме тут випробовується міць рідного сільського люду – це зорі незабутнього неба і поля урожайне колосся… «прихований сум українського серця…». Завше прагнув світла пізнання природи, в тім числі людської і у власнім житті, і ріднім слові. Хоча писав, що «В сучасному світі ще стільки голгоф Й нітрохи не менше пілатів – Бундючних від величі статків і поз, Щасливих від чорного «налу». Та й не можна оминути чудові твори про маму. «Руки матері» читати боляче, написано душевно, як і «Материні квіти», «На узбіччі», «Друга молодість». Чуттєвий вірш про діда, вбитого безневинно на війні. Або «Мого прадіда дзвін». Чи «З далеких далей голоси полеглих». Ще «Тиша червнева обпалена спекою», «Ранньої осені», «Осінні жалі»... Це шедеври, як і «Ода холоду», і «Прожиті роки…», «Прощай», «Напишеться колись останній вірш». Захоплений автор Україною… Є чому в нього повчитися жити й писати. Річка вічності в Крачила наповнена українською душею і він знову народився, народжується в первинності слів та образів краси природи і її суті. Піснеспів і мелодія – суть глибока філософська і образи природні, не схожі на інші, як неповторні краєвиди села, полів, видається, на мій погляд, кращими з кращих. Та і пори року, кінець літа («Хочу в даль голубу досхочу

172

Лiтературний Чернiгiв

надивитись»). Часто його тема й сутність образів найближе до нашої прадавньої обрядової і міфологічно-значиннєвої символістської поезії, як це чотирирядковий «Нічний етюд». Таким же глибоко філософським є вірш «Монолог рідкісного птаха», цікаво вирішує сюжет про нитку Аріадни й Мінотавра і долю ліричного героя. Як і у вірші «За світлотворцем-скрипалем». Поет виступає як філософ: «Життя є вічне спростування смерті Високим існуванням на землі!» «Життя минає, мов якийсь Недосконалий звук… Нам не судилось просто так Прийти і відійти. Повинна бути висота, Що вища суєти». Викликає багато емоцій і думок вірш «Поети», коли вони найвідданіше кохають і помирають без нього, коли мають натхнення, помножене на страждання. Поетові предтечі – це Т. Шевченко, П. Куліш, О. Довженко, Є. Плужник, І. Світличний, В. Стус, Ліна Костенко, і Дон Кіхот із Гамлетом та Офелією. Поет і земляк М. Холодний, якого він знав особисто й нині написав передслово до його добірки віршів, очевидно також впливав на нашого автора. А Кароліна зі Львова… чи просто Муза і натхненниця?! Прекрасна лірика, про кохання, де тремтливо і трепетно… прожиті літа… «Шептав ім’я – і захлинались звуки… В дерев зимових невсипущі руки…» І пише не як поет, а як закоханий глибоко і незворотно. Як зблиснув у вірші «Я був один». Пізнє кохання, як осіння ластівка, яка запитує в ліричного героя чи справді бажає «Скуштувати гіркоту калинових плодів?», і від цього кидає поета в жар: «І горить недотлілим багаттям душа. Нове полум’я знов набирається сил… Я замкнув своє серце жорстоким ключем, А кохання сльозиною в оці пече» – висока поезія… навіть восени чи в достиглім літі. Вартий прочитання цей томик віршів не лише любителям красного слова, а й тим, хто любить високу поезію. Ось таки справді блискучі рядки: «Здрастуй. Вибач, що знов нагадую Про своє існування десь. Шлях любові – і той під владою. Несподіваних перехресть. Нове світло душі засвідчую, Над підступністю роздоріж. На хресті почуттів засвідчую, Що кохаю тебе сильніш…» «І Ярославни кличуть русичів, І рветься час» – філософська лірика, історична й сучасна, поетова, з Путивля… Із рідних країв та болючої історії. Можливо, крім неримованих, по модньому писаних, але більшість безперечно поезії цікаві, вартують вищих похвал, особливо, коли є Свобода з її вічним змістом. Високе небо його поезії, хоча є і правильні звичайні рядки і вірші, послаблюючої напруги, простого називання речей, та без цього не

Критика, рецензії

173

буває спалаху. Може дещо, наприклад, змінити «слов’янський» на «руський–княжоукраїнний» про Ярославну. Чи ще щось подібне. Повноцінне слово краси, як українська мета – промовиста «Fata morgana» – воля, щастя, добробут і правда… («Повернувся до витоків»). Здається автор ліпший у класичних речах, ніж у тих поезіях без крап’єкомія, рими і ритму. Щодо «наслідувань» тих же хоку чи хайку, то в нас є не слабші обрядові поезії «Засвічу свічу проти сонечка, тихо йду, а вода по каменю, а вода по білому іще тихше…» Іронічні паралелі про П. Куліша і релігійні прикінцеві посилання книги мають право на існування та додають своєрідність у поетову канву. Навіть оте «Може я нікуди не доїхав – Поїзд зник і колія пуста». Але пісню не варто міняти на утіху… І дуже образну, просту, наче … садок вишневий коло хати… Ці неперевершені рядки, хіба можуть бути спотворені бузувірами і руйнаторами. Олексієві твори не зімнеш. Хіба зміліє Трубіж. І назва. Й осіння трава із прим’ятими стеблами... І смуток від погаслого вогню… І дерева ходять босі… Чорних хмар човни пузаті… Дощ, мов бджілочки завзяті… Важка сердечність. Боюся хвалити, але ніде правди діти: аби не возгордивсь. Слід на очах роси – правдива глибока думка – не дасть цього зробити. Шкода, що видавці «забули» подати зміст, хоча б на 2-й і 3-й сторінках обкладинки дрібним шрифтом. Книжка без змісту, отже, треба читати все і самому його скласти. А вічне буде існувати в постійній зміні й рухові без нас і без них, і без чужинецького замилування чудовою поезією. Українською. Справжньою. Цікаві повороти думок і здається неперевершені образи, коли купати душу в українських піснях… і любов поета переповнює серце… і щем. Читачам. Проникливим. Поет ще буде не раз кликати в свої думи і почування… Його вірші будуть комусь щеміти, дарувати віру й любов. Прийшов Олексій Крачило і в цьому поетичному томику до нас відлунням вічної любові. Михайло ВАСИЛЕНКО

174

Лiтературний Чернiгiв

«ПОВТОРНИХ КІЛ» НЕМА В ДУШІ ПОЕТА Астаф’єв О. Сухі дощі: вірші, поеми. — К.: Логос 2019. – 492 с. За віршами цього поета стежимо ще із 70-х років минулого століття, коли вони зарясніли на шпальтах періодики. І привабили неординарністю вираження думки. Це було характерним і для його дебютної книжки «Листвяний дзвін». Зрештою, такі ж думки виникали й тоді, коли перечитували наступні видання. Особливо «Трагічну помилку небес» тта «Горіхові револьвери». Бо ці друки сствердили, що віршар, пливучи річищем ссвого думання, стає оригінальнішим, бо б бачить власне покликання в тому, аби бути ссобою на непростих вітрищах абераційного ч часу. І ось перед нами з’явилися «Сухі дощі» — найостанніший у часовимірі фоліант у доробкові версифікатора, чи можна на й його основі говорити про «повторні кола» у висловленні розмислів? Далекі від такої думки, бо побачили тут таку поетичну д ссправжність, що не може не радувати. Виражальність говорить про це сама ссобою. Візьмемо для прикладу численні ззгадки про «населення» поліграфічного виробу, до якого поціновувачі віршованого слова зараховують рослини та дерева, птахів і звірів, зірки і небесні світила. «Ледь чутним запахом левкої», «а може, липа хоче стати богом», «відходить юність, буйна до нестями, за ангелами вслід, за журавлями», «кивав у небі місяць бородою». Зауважимо, що це — лише дещиця цитат. Адже взірців можна відшукати значно більше. Гарні приклади, правда? Та причаровує не тільки це. Приваблює і те, що часто-густо «населення» поєднується: «вмерла мальва з криком журавля», «липа, ніби клітка птахів повна, на вітах цвіту білого бавовна», «і забере рябу корову ворона десь у небеса», «лиси їли цитрини». Не сумніваємося, що ці рядки з окремих віршів краянина (пан Олександр свого часу жив у Вовківцях на Борщівщині) свідчать про органічну небуденність слововираження. Як і тропи, котрими він послуговується у «Сухих дощах», зараховуючи сюди порівняння, метафори та епітети. Але порівняння мають у собі неоднорідність. Цей взірець тропи —

Критика, рецензії

175

триєдиний. Скажімо, вирізняють серед них прості з використанням сполучників типу «наче», «мов», «ніби», «немов» тощо. «Зникне пристрасть, ніби дим», «звичним був, мов співи мамині», «ти розквітнеш в обіймах, немов тюльпан». Цей пласт дивовижного тропу доповнюють прості порівняння без сполучників: «місячне світло — легальний дим», «я — мати любові й вогню», «глек цей — глини подарунок», «полювання — справжнє жниво», «пісня моя — мій дарунок тобі». До цих порівнянь додаються взірці такого тропу з елементами обох видів: «Мова — як музика на полях», «життя — не більше, ніж блискавка», «жінки читають вірші, як ніколи — аж їх собі на тіло накололи», «як у морі — сліди комети», «і ще груди мої — галузки, тремтливі, як вітру жест». І знову мусимо мовити, що перелік чарівностей можна продовжити. Вистачає і вдатних метафор: «печаль наклала вже давно арешти», «будуть до неба кричати очима круглими пні», «зима збудує стіни з булок», «плаче вітер в лісі до ягоди», «на цій дорозі вітер дочитає». До них варто приєднати і численні епітети: «барельєфи сліду», «записи дощів», «небо краси», «сонця очі», «ангел світанку», «антологія звірів», «пам’ятник сумний моїх скорбот». Варто, напевно, зачепити й питання про слововияви, котрі вражають своєрідністю. З одного боку, лексика автора «Сухих дощів» ніби й не вирізняється на традиційному тлі. А з другого? Занурюєшся у неї та починаєш думати, що потрапив у незвичайність і «чорнопис», «водоверть», «згубник». Саме такими вони видаються у контексті творів. Слід, мабуть, мовити добре слово й про рідковживаності: «сновига», «шаноба», «позамежність», «прозирати», «широковіто»... Виражальності сприяють також кольорові екстраполяції: «дитинства золотого дивний світ», «що випере зранку срібні риби», «білі метелики дня», «такий довірливий, аж синій», «долетіли з них червоні птиці»... А ще відзначимо, що всі ці чарівності є органічними для нової поетичної книжки, що надає їм особливого шарму. Та не тільки про виражальність у цьому контексті варто говорити. Бо маємо й те, що бродить помежів’ям між нею і темарійністю. І передусім, очевидно, мовити про богошукальницькі мотиви — один із напрямків філософської поезії. Вчитуємося у поетичну логічність. «Бог приліг спочити на веселку», «піти під владу Божої десниці», «за плином небесних висот око Боже спостерігатиме», «я до Бога подамся», «підтримують вони цей світ — Творця творіння». Коли вже зайшла мова про релігійні мотиви у поезії Олександра Астаф’єва, то зачепимо два аспекти теми. Якщо вчитуватися у тексти, то натрапляєш на численні біблійні алюзії. Це традиція української поезії, починаючи від Тараса Шевченка. Тільки автор додає до всього дихання сьогочасності. Ще про одну познаку сучасності мовимо на цьому тлі. Органічність богошукальницьких мотивів, коли так знемагаємо від

176

Лiтературний Чернiгiв

релігійної нещирості. Бо, на жаль, нерідко натрапляємо на римотвори та верлібри із силуваністю релігійної мелодії. Ще одним напрямом філософської поезії варто вважати розмисли версифікатора про непростість мистецької творчості та її роль у житті особистості. «Живі думки нікуди не втікають, якщо чуття поета заторкають»; «Дивна епоха, як інші, подібні, які затягнув зеленавий дим, коли поети вже не потрібні і кожен стає чужим» (як точно ці слова відбивають сьогоденні реалії); «Місяць затонув в артеріях митців»; «від зламів закривавлених століть мене і мої вірші відірвіть»; «сонми образів дивних, рефлексій плоди», очевидно, тут слід балакати й про інші культурологічні акценти, спровоковані епіграфом з Анрі Реньє, згадкою про художника Куїнджі, перекладами з Вольтера Альфреда Теннісона... (хочемо того чи ні, а це підштовхує нас до роздумувань про неординарність культурологічних наголосів). Якщо на основі розмислів про релігійні та культурологічні акценти можна однозначно висновкувати про виражальну і темарійну сув’язь, то є і мотиви, де оці переплетення не належать до таких зримих. Навіть думаємо, що не буде перебільшенням теза про рух мелодій до того чи іншого тематичного річища, бо виражальність майже не прозирає. Це, зосібна, стосується мотиву дороги... «І щезає самотність, як сонце в струмкові, як вітер серед дороги»; «І те, що я людина, а не ідол, за це потрібно дякувати Богу. У справах, у земних для мене гідом, він був один, показував дорогу». А ще маємо «геометрію доріг», «вино вечірньої дороги». Хіба після цього не скажеш, що «дорога серце рватиме моє»? Чимало цікавих цитат бачимо й тоді, коли маємо на увазі криниці, місяць чи сонце. «І місяця гойдається листок у чистім небі, між ясних зірок»; «Чи про того криниця знає, який над нею нахилився?»; «І сонце, покидаючи кімнату, мабуть, ще раз оглянеться на стіл, чи хліб на ньому є, чи в тьму крилату зорею білою засяє свіжа сіль?» Усі ці рядки значною мірою говорять про схильність автора до медитацій громадського, філософського і пейзажного планів. Іноді все це передається через інтимний індивідуалізм. Та, думаючи про це, не хочемо штучного обмеження любовності тільки через взаємостосунки жінки і чоловіка. Бо кохання в інтерпретації поета має набагато ширше значення, адже особистісне переростає в загальнолюдське, що носить на собі познаки віковості. Саме про це мислиться, коли читаємо рядки, котрі народжені нею. «Залишиться незнищеним зелене знамено їх роду»; «У посуд тіла сила миротворна зцідилась смутку золотим дощем»; «Все-таки щось залишиться, коли ти вже навіть щез»; «Без віри в людей засохну я». Дехто скаже, що нерідко такі словотвори обрамлює почуття печалі або відчування Великого переходу, чого не було у «Листвяному дзвоні» та «Заручинах» — книжках понад тридцятилітньої давності. Тут не дискутуватимемо, але ствердимо,

Критика, рецензії

177

що вік поета залишив на рядках свою мітку, та не тільки тоді, коли говоримо про орієнтири думання. Бо про словотворчість теж мусимо говорити, стверджуючи, що поет на схилі віку став ощадливіше у промовлянні буквотворів. Ще один цікавий момент. Знову змушені повернутися до питання про виражальність. Але якщо раніше йшлося про певні тропи і суто лінгвістичні нюансики, то тепер у полі зору опиняється формотворчість. У книжці поряд з римотворами є верлібри та білі вірші. Про це промовляють цикли «Молекулярний Ерос», «Орієнтири», «Ідучи по обриву днів». Питання про виражальність різноформ’ям продовжують поеми. Їх у цій книжці дві. Перша з них «Одкровення св. Йоанна Богослова», наповнена біблійними рефлексіями. А «Фауст» має інше джерело — давньонімецький рукопис «Доктор Фауст, або Великий некромант». У цих творах існує чимало цікавинок. Почнемо з порівнянь. «І кожна з них, як небожитель»; «Єрусалим — житло Господнє» («Одкровення св. Йоанна Богослова»); «Кипучі, наче смолоскипи», «Моя хода у тих дзеркалах — мара померлої дороги» («Фауст»). У багатьох розділах цих творів натрапляємо на небуденні метафори: «І голос натовпу на небі враз «Алилуя!» став кричати», «вином розпусти впивалися усі народи» («Одкровення св. Йоанна Богослова»); «І плаче з голоду мій дух», «джерела, переповнені дощами, несуть високі зорі» («Фауст»). Імпонують й епітети з обох поем: «гори каменолиці», «пожата земля», «небесні вири», «пензлі мертвоокі», «Обійми сизої імли», «людських порад холодна земля» («Фауст»). Щодо останнього твору, то не можемо оминути ще один нюанс. Уже перший рядок прологу нагадує про вірш «Фауст» із дебютної книжки «Листвяний дзвін», бо починаються вони однаково. І далі у новому тексті знаходимо повтори колишніх думок, перемелені в часовій призмі. Що можна сказати з цього приводу? Хтось, напевне, побештає віршника за цей прийом. Та не гадаємо, що стає поштовхом для написання твору. І нас цікавить не спонука, а рівень (творчий) написаного. І є логіка в тому, що «Фауст» із «Сухих дощів» Олександра Астаф’єва нас приваблює саме через це. ...Заглиблюємося зором і сприйманням у нову книжку віршофікаторакраянина. Зацікавлює вона. І водночас думаємо: що буде далі? Якщо з’явилася така думка, то поет має підстави вважати своє завдання виконаним, пробудивши читацьку цікавість. Богдан МЕЛЬНИЧУК, головний редактор журналу «Літературний Тернопіль»; Ігор ФАРИНА, член редакційної ради цього ж журналу

Лiтературний Чернiгiв

178

Літературний

На завершення номера

×ÅÐÍIÃIÂ

l,.=Lл% qrxjn

У полоні часоплину *** В житті у мене було всяке, і я сміюся, як згірчить, і доки почуваюся козаком, знову берусь перо точить Я ще живу, хоч дихаю сяк-так, жую минуле тільки вже на кутні, І ворушу словами, позаяк, у тім’я гупа дума про майбутнє.

На завершення номера

Мала Батьківщина Піщана стежина, під стріхою хата, І вишня схилилась в журі. Колись, пам’ятаю, усміхнена мати Раділа довкіллю у цьому селі. Буяли тут весни і літу раділи, Лунали узимку дітей голоси. У заможнім селі весілля дзвеніли, – Якої ще треба земної краси. Бувало, про щастя заведуть молодиці, Про жіночу красу дядьки загудуть. Підтягнуть старенькі, як і годиться, А діти радіють і кращої ждуть. Солов’ї заливались, гуділи у вишнях хрущі, Здавалось, що уже тут Едем. Сподівались: «У світле майбутнє ідем!», А їх завели у колючі кущі. Піщана стежина, немає вже хати, Мала батьківщина лиш у душі. Хрести похилились, села не впізнати, – На рідній землі поросли спориші. Хіба ми безрідні моголи, Як назвав наше плем’я Тарас. Чи не встанем з колін вже ніколи Або не дозволимо думать за нас.

179

Лiтературний Чернiгiв

180

На лавочці – Розсілася й плеще, – їй пенсії мало, – Сусідка сусідці каже без зла, – Колись би у грядках раком стояла, Тепер усіх лаяти моду взяла. Ще тільки сіріло – ти в поле ходила, І їла нещимні бурякові борщі, Й за те, що ти мелеш, – тебе б посадили, Тепер хоч сухарика з’їж і мовчи. – Та й тебе скоро випруть із хати За твої борги комунальні, І будеш голодною спати На дачі, в холодній вітальні. Так пожурились, пошамкотіли І пісню дівочу у двох завели, Бо того, що було, уже б не схотіли, І тоді, бач, не добре жили.

Заблукав Я все життя кудись вступав. Бувало й так, що не туди. А йти до предків час настав, – Шукаю праведних сліди. Направо бачу – в пекло, наче, Бо йде назустріч сатана, Наліво – баба в ступі скаче І на мітлі летить вона. А де ті праведні – до Раю? Мовчать століття і наука. Навіть Блаватська й та не знає. Отож візьму я себе в руки, Ще поживу, доки блукаю.

На завершення номера Усе змішалось, наче каша, То ж чи знайду пряму дорогу? Бо що то є: свідомість наша, Мабуть, відомо тільки Богу!

Не впізнав На похмілля випивоха В люстерко глянув і заохав: – Царю Небесний, Мати Божа! – Ох і харя! Ох і рожа! На свиняче рило схожа. – Це якась мерзенна пика! А була ж, – як в чоловіка!

Пам’ять Цепки поздавали на переплавку, А будки собачі самі погнили, Сьогодні не те що собака не гавка, Уже й сіл тих нема, що були. Про них уже й згадки немає, Бо стерто на мапі село, Лиш сум шкутильгає, Блука неприкаяне зло. Сатана ні причому, Він тільки хихикає з нас, Христопродавці добро вигнали з дому, Вогонь благодатний самотньо погас. Лиш стогін не вкрали, Одиноко сумують жалі, Щастя і сміх у тінь заштовхали, Благодаті немає на рідній землі. Над колишнім багатим селом Блукає лиш пам’ять про хати, Б’є поклони, до Бога схилившись чолом, Про пекло волає і про відплату.

181

Лiтературний Чернiгiв

182

Не рідні по крові Не я це придумав, – історія рече, Хоч те починалось в далекім далече, Та історію цю – писали не ми, А мічені перстом Бога людьми. Варяги, татари, монголи й калмики На сусідське добро зазіхали великі. Між собою ніколи не мали любові: Погані сусіди, бо різної крові, А звідки взялися росіяни-брати? Хоч коріння слов’ян і нелегко знайти, – Тлумачити я не берусь, Та була і для них утробою Київська Русь. Брати не по крові, а по утробі, А, може, й молочні, бо матері різні, І не волать щоб: «Рятуйте!.. Чи пробі!» Розібратись у тому ще й сьогодні не пізно. В’ятичі і булгари, кривичі і древляни, Мабуть, то й були – молочні слов’яни. Хоч де витоки Волги і де ті Карпати, Не Москва, – сивий Київ був для них: Мати! Варязька з монгольською кров вперемішку Забродила в того, що спідтишку Старшим буть захотів і злісно Всіх придушив та затиснув. Вже його не вважали за брата, Бо зсудомивсь до насильника-ката. Розійшлися домівками, заплели перелази, Щоб не лізла в двори самолюбства зараза. Та він себе заповажав і, звісно, В хоромах своїх стало тісно, Знову напружує біцепсів м’язи, Щоб повернути все і відразу.

На завершення номера

183

Кінь з ослом, – в минулому рідні Та плин часу їх роди розділив, І як не паруй їх, – будуть безплідні, Не чекай благодаті, спокутного грому і злив. Але хочеш того чи не хочеш Бува, що під серцем жура залоскоче Про те, що схиріла, злиняла любов, Хоч давно вже змішалась слав’янськая кров.

м. Чернігів

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 3 (87) 2019 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Трьохсвятительська церква, с. Лемеші на Чернігівщині Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95|40|26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 20.09.2019 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 11, 5. Обл.|вид. арк. 10, 69 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0002. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14027, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661