Журнал Літературний Чернігів,№4/88 - 2019 р. by Sergiy Kordyk

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№4 (88)

жовтень-грудень 2019

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Наталія РОМАНОВА Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Вiктор ТКАНКО

Журнал надруковано за фiнансової пiдтримки Чернiгiвської облдержадмiнiстрацiї

ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Сергій Ткаченко. Проїзд святого Іоанна. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Валентина Мастєрова. На березі Хозарського озера. Цикл оповідань. . . 15 Михайло Василенко. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Лариса Дущак. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49 Олександр Забарний. Історія однієї любові... Одноактна лірична драма. . 54 Ганна Демиденко. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 Владислав Савенок. Кохання в епоху клімаксу. Оповідання . . . . . . . . . . . 72 Вероніка Іваницька. Наживо. Поезія.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 Віктор Татарин. Старі фотографії. Оповідання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 Олег Гончаренко. Обраний шлях. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 ФЕСТИВАЛІ Віктор Татарин. Фестиваль «Литаври» – інтеграція Слова і не тільки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .104 Учасники фестивалю «Литаври-19» у гостях «Літературного Чернігова». Ірина Цілик. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .110 Анатолій Кичинський. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .114 Мар’яна Савка. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .119 Тетяна Винник. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .123 Роберт Месхі. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .128 Адам Семенчик. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .131 ОСОБИСТОСТІ Людмила Студьонова. «Любов тікає від тих, хто женеться за нею...» . .135 ЕПІСТОЛЯРНА СПАДШИНА Михась Ткач. Лицар «зеленого світу». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .141 Листи Петра Сороки до Михася Ткача . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .145 ЮВІЛЕЇ Олександр Олійник. Метеор: від Прилук до Орська. . . . . . . . . . . . . . . . . . .157 КРИТИКА, РЕЦЕНЗІЇ Володимир Кузьменко. Дифірамб чи епітафія жанрам друкованих ЗМІ? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .163 Василь Слапчук. Безцінні скарби Сергія Дзюби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .166 Олександр Забарний. Сторінками нової книги . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .173 Віктор Божок. Автор семитомника заслуговує відзначення… . . . . . . . . .177 Вячеслав Бабченко. Правдивий роман про окупацію . . . . . . . . . . . . . . . . .179 Григорій Самойленко. Станіслав Зінченко. Актуальні переклади Анатолія Роліка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .182 СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ Лариса Ткач. Гумористичні вірші про дітей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .185 Як троє принців змагалися. Індійська казка. Людмила Шутько (Італія). Малюнки Марини Скоробагатько . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .188

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ qе!гiL Šj`)emjn

Народився на Чорнобильщині, виріс на Приятранні. Закінчив Київський університет ім. Тараса Шевченка. Служив на флоті. Викладав у Київському інституті іноземних мов. Захистив дисертацію з проблем шекспірознавства. Працював у Секретаріаті ООН у Нью-Йорку (США). Автор низки поетичних, перекладацьких і дослідницьких книг. Мешкає в сільській глушині на північному сході Флориди.

ПРОЇЗД СВЯТОГО ІОАННА *** Ми садили чорнобривці, А в озері плавав Кеша1 Й, виставивши перископи, Пильно слідкував за нами. Ми садили хризантеми, А старезні черепахи, Лігши на піщаний берег, Грілись сторожко на сонці. 1 Жартівливе прізвисько аліґатора, що живе в озері, на березі якого стоїть наша хата.

Лiтературний Чернiгiв

4 Ми садили незабудки, А на хаті у сусіда – Не лелеки й чорногузи – Гордо грифи походжали. 02.05.12 *** Ця безіменна ґрунтова дорога З ледь зримими слідами від коліс Зненацька потрясла мене до сліз – Мов кадр, який забути неспромога. В краю, де навіть у сільській місцині – Нудний асфальт і мовчазний бетон, Враз – мов далекого дитинства сон, Яким так болісно я сню ще й нині. 25.09.16 *** Пройшла гроза, І скрізь на виднокружжі Стоять калюжі. Колись – коли були ми діти, – Як ми любили В них бродити! Як бовталися в них Натхненно й яро! – Ти згадуєш, Кайнаро? Тепер – чи виріте, Синице й Кодимо? – Ми їх обходимо. Тепер нам дійство те, – Синюхо й Ятране,2 – Як біль, роз’ятрене! 26.09.16 2

Кайнара, Синиця, Кодима, Синюха, Ятрань – річки мого дитинства.

Поезія

5 *** Гроза погримала й пішла за Океан, На мене зиркнувши згори погрозно й косо, Спустивши із небес дощу хитливі коси Й вологи хлюпнувши в його бездонний збан. І, знявши капці, я побрів, як Іоанн, Крізь хвилі й буруни, немов через покоси, Думок плекаючи своїх пекучі стоси, Мов стиглі зерна, щоб посіяти на лан. Під зблиски блискавок грав піною прибій, І десь удалині гримів затятий бій, Мов хтось утрушував проблеми сьогодення, Знов розгортаючи пророчих слів сувій І знов шукаючи тим явищам наймення – Апокаліпсису й нового Одкровення. 29.09.16

*** Йшов по березі Океану, Босяка по пружкому піску, І відчув – чи не вперш на віку – Світу круглу кулястість – таку Первородну і первозданну. Так колись йшов, напевне, Бог, Коли води творив і твердь, І зірок запускав круговерть, В чорні діри загнавши смерть Й запаливши світ нових епох. 01.06.14

Лiтературний Чернiгiв

6 *** Є у мене друг – зветься Океан, Він – сама блакить, як поет Елан. І ніяк мені він не набрида, Хоч, здавалось би, все вода й вода. То йому приплив, то йому відплив, Тільки шум та плюск, і ніяких слів. Та, неправда, ні, він – не без’язик, До його розмов я давно вже звик. Щó б я не робив, чую звіддаля: Океан шумить – Вічність промовля. 09.07.15 ЛАРИСІ КАДОЧНИКОВІЙ3

За той танок, за той один танок, Що закрутив весь світ – в стрімкий вінок, За сміх, за плач, за сплески почуттів, За все – Вам дяку – скласти б я хотів. Мені, тим фільмом враженому впень, Та злива відкриттів та одкровень Були – немов народження – на світ, З яким – з тих пір – я разом стільки літ. У Вас – тоді – був славний кавалер. Жаль, серед нас – нема його тепер. Для нього – то була найкраща роль: Із Королевою – і він був, як Король. 3 Лариса Кадочникова – відома українська актриса театру і кіна, виконавиця головної ролі у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою».

Поезія

7 Вас – за ту роль, в якій Ви – диво з див, Я вдруге4 – і навік вже! – полюбив. 15.05.13. ЛЮДМИЛІ ЄФИМЕНКО5

Скільки літ пройшло, скільки зим, Але серце моє й досі тисне Спогад, що вже повік – незгасим: Лісова ота – Ваша – пісня. Ой, який же там був творчий гурт, Повен – сил і талантів – по вінця! Через Вас – не один манкурт Вперше в собі відчув українця. Фільм був дивом, бо в нього був Жрець. Кожен кадр – височенна ставка. Жрець той був – як Бог, як Творець, Ви ж були – його вірна Мавка. Фільм той – досі! – віддалеки Громом котиться по піднебессю. В тому фільмі – Вам завдяки – Я уперше – побачив – Лесю. 15.05.13 *** Занехаявши справ тьму-тьмущу, Забрести в непролазну пущу І сховатися в шкаралущу – Ось чого б я хотів, 4 Першою роллю, якою прославилась Лариса Кадочникова, була роль Марічки у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». 5 Людмила Єфименко – відома українська актриса, виконавиця головної ролі у фільмі Юрія Іллєнка «Лісова пісня. Мавка».

Лiтературний Чернiгiв

8 Бо стомивсь воза вгору перти, Адже світ іґнорує уперто Всі мої афери й оферти – І дарма ждати див. Щó лишається? – Просто жити, Як тутешні живуть сибарити, – Гонористо, чванливо і сито – Без думок і без слів? 30.12.13 *** Де в світі мислячі істоти? Кругом – сексоти й готтентоти, Та ще – рантьє і сибарити: Немає з ким поговорити. Отож – спілкуюсь з черепахами, Зайцями, рисями, комахами, Зі зміями і крокодилами Та ще орлами, серцю милими. Чимдуж тікаю геть від людства, Від задрощів його й падлюцтва, І там, де безмір Океану, Зрю світу сутність первозданну. 30.12.15

ВОЛОДИМИРУ ДІБРОВІ

Риємо, риємо, риємо Землю, неначе кроти... Василь Чумак Пишемо, пишемо, пишемо, Вклавши в цю справу літа: Мо’, щось по собі залишимо, Мо’, хтось все це прочита.

Поезія

9 Платимо, платимо, платимо Грішми своїми за друк. Хтось нас вважає багатими Й заздрісно кряче, мов крук. Возимо, возимо, возимо Книги свої по світах. Мо’, за Лукро– чи Курло-зами6 Сприйме їх наш бідолах. Віримо, віримо, віримо, Що недаремно все це, Що цими діями щирими Змінимо світу лице. 28.09.16

*** Я до них їжджу здалеку, Я проводжу для них Ввіч, по радіо й телеку Презентації книг. Я читаю їм лекції, До пробудження зву, Вводжу ліки й ін’єкції В плоть, ще теплу й живу. 6 Цебто не просто в Україні, а в її глибинних районах, в яких протягом багатьох віків нелегко жили, тяжко трудились і постійно воювали мої українські предки по лінії батька й мами. Лукроза – поетичний неолоґізм, яким Микола Зеров назвав містечко Баришівку, що на Київщині (від латинського lucrum – бариш). На північній околиці розташованого неподалік від Баришівки села Дернівки народилась і виросла моя мама. Оскільки мамин батько, дід Юхим, був волоського походження, то в селі цей куток називали колоритним словом «Волохи». Курлози (скорочено від – Курячі Лози) – село Кривоозерського району Миколаївської области. З південних степів Миколаївщини беруть початок турецькі корені роду мого батька.

Лiтературний Чернiгiв

10 А вони – мов зомбовані, З місця – ані на крок: Й після слів моїх повені – Знов пустеля й пісок. Знов без звуку й без кольору Мертве спалене тло: Мов нічого й нікого тут Споконвік не було. 27.09.14 ***

Як би навчитися жити сьогоднішнім днем, Бути байдужим до того, що скоїться завтра, Поки палає ще ясно думок моїх ватра, Поки ще нам невідомо, що завтра утнем? Як би навчитись радіти отим квіточкам, Що посадив я, хоч відав: цвісти їм недовго, Знаючи: постать ота, що навкруг хати човга, – То моя старість, що вторглась не зчувсь коли й сам. Як би навчитися не забувати тих слів, Що, колись мовлені, гордо звучали, як вічність, Але тепер обернулись в буденщини звичність – Без блискавок, без громів, без борвіїв і злив? Як би навчитися мудрості – де взять її, Коли життя нам дарує лиш свари і чвари? Хто в тому винний – поляки, московці, татари? Чи, може, всі оті демони – наші, свої? 06.08.16

Поезія

11 ПЕРЕЧИТУЮЧИ ВОЛОДИМИРА БРОВЧЕНКА

Ніяк не змирюсь, що його вже нема, Що з ним вже не зможу поговорити, Що там, де він зараз, лиш безвість німа, Яку придавили безжалісні плити. До кого ж мені приїжджати тепер? Кому надсилати свої нові твори? От я їх і шлю – у небесний етер: Не в степ – до людей, а до Бога – у гори. Його вже нема – та зостались листи, Статті, фотоґрафії, платівки, книги. Коли вже, Вкраїно, уздриш їх і ти? – У час завірюхи? – В безчасся відлиги? 29.10.16 *** Пам’яті професора КДУ Юрія Жлуктенка, який викладав студентам ґотську мову на основі Єванґелія Марка в перекладі доростольського єпіскопа Вульфили Волаючий гласе з пустелі, Свій сум мені й сумнів повідай, Бо давлять ці стіни і стелі: Stibna wopjandins in auþidai.7 Щó дивні слова тих остґотів Безглуздим П’єро й Коломбінам, Яким на умі лиш блуд плоті? Stibna qam us himinam.8 Де зараз вони – ті спудеї, Wairpandans nati in marein?9 7 (Ґот.): «голос волаючого в пустелі». 8 «голос волає з небес».

9 «закидають сіті у море».

Лiтературний Чернiгiв

12 Вже в Римі чи все ще в Юдеї – В полоні кар’єрних марень? Лежав раз я в ліжку, in brinnon10, І думав невтішно й недремно: Чи ж лектор у тому був винен, Що вся його мудрість – даремно? Ніч зирить, як чорт, з закамарка, І стовпивсь дум гурт at daura.11 Чи й справді апостольством Марка Була вся ота професура? 02.03.19

РОЗМОВА ФАУСТА І МЕФІСТОФЕЛЯ

– Моє життя нікому не потрібне, Хіба що лиш мені, Та й то – чим далі, тим все менше. – Якщо дивитись крупно, а не дрібно, Чого досяг ти, ниций унтерменше, У життєвій виснажливій борні? – Ідеї, від яких я весь горів На берегах чужинницьких морів, Плекавши їх, немов дітей, в уяві, – Нікому не цікаві. – Тут щось не так. Або цей світ не твій – Бог розгорнув тобі не той сувій, Або ж – прийми цю правду сумовиту – Ти сам не з цього світу. 24.02.17 10

(Ґот.): «хворий, з температурою».

11 (Ґот.): «біля дверей».

Поезія

13 *** По стежці Бредбері в’їжджаю в юрський ліс І знаю: з гущини вже зирять динозаври На мій велосипед, зачувши скрип коліс І мого серця стук, що лячно б’є в литаври. Хай браком смілости не здасться це комусь, Що я так сторожко кермую свого велика: В цих нетрях більш за все я здибати боюсь Не лютих ящурів, а ніжного метелика. 15.02.17

*** Мої пилки, стамески, молотки, Рубанки, кельми й дрелі працьовиті Жили – як це не прикро – лиш в ті миті, Коли їх грів стиск дружньої руки. Мої рукописи, статті й книжки Так само лиш в той мент жили на світі, Коли – неначе птах співучий в вітті – Моя душа в них грала залюбки. Печалитись нема чого мені, Гадаючи: хто ж наведе порядок В моїй бібліотеці, хто в ті дні, Коли мене не буде вже, мій спадок, Відкривши, прочита й збагне? Про те Не варто й думати. То все – пусте. 01.01.17

Лiтературний Чернiгiв

14 *** «Чи ведеш записники?» Петро Сорока Сенс був – ще ось цієї миті, І раптом – зник. І знов ми вдвох у всьому світі – Я й записник. І знов – від пруга і до пруга – Мій дух ника, Його лиш маючи як друга – Записника. Колись, пройшовши довгі милі, Із ним рядком Я ляжу ув одній могилі – З записником. 01.04.17 УРАГАН «МЕТЬЮ»

Риби літали в повітрі і падали в лісі, Жовкла й чорніла від солі морської трава, Вічні дуби, від борвію безлисті та лисі, Мертво лежали обабіч шляхів, як дрова. Бігли з річок та озер аліґатори й змії, Ящірки лізли на стіни – такий був потоп. В небі, де Сонце, кружляли, як смерть, чорториї. Хто б отаке міг ще нам напророчити – хто б? І пригадалися давні писання Святого Анахорета, що звавсь Іоанн-Іудей. Ті одкровення були попередженням Бога. Жаль, не почув їх ніхто з-між сучасних людей. 16.10.16 Вашингтон, США

Проза

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ b=ле…2,…= l`qŠЄpnb`

Валентина Миколаївна Мастєрова народилася 1.03.1957 р., в с. Сивки Чернігівського району Чернігівської обл. Закінчила М.Ко-цюбинську середню школу в смт М.-Коцюбинське, КДУ ім. Т.Г. Шевченка, факультет журналістики. У 1991 році стала переможницею Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», у 1997-му – «У свічаді слова», лауреат Міжнародної премії ім. Василя Стуса, літературної премій «Благовіст», премій ім. Михайла Коцюбинського, ім. Леоніда Глібова. Автор книг: «Так плакало дерево», «Крила», повісті «Мавра», романів «Суча дочка», «Смарагд», «Тобі скажу». Також її твори увійшли до багатьох антологій. Член Національної спілки письменників України. Живе на Чернігівщині.

НА БЕРЕЗІ ХОЗАРСЬКОГО ОЗЕРА (Цикл оповідань) МОСКАЛЬСЬКЕ ЗОЛОТО

Я й досі там блукаю. Села давно немає, а я наче загубилася у часі. Пливе мій човник прибувною водою. А вода хлюп і хлюп об дерев’яні бортики. Я правлю веслом: то підганяю човен, то стримую, щоб роздивитися, як затопило Рипаків хутір. Хати по самі вікна у воді. Он тітка Ольга ловить курей, що позабігали на стріху курника. Тітка в човні. А кури тікають, як тільки човен підпливає. Кричать налякані водою, і

Лiтературний Чернiгiв

тітка кричить: на курей, на свою долю й на бабу Мокрину, що голосить на вишках у клуні. Мені не видно баби – я лише чую, як вона голосить. Вода розносить той плач далеко. І крик діда Рипака розносить. Дід сердиться на корову, що не хоче по дошках іти в обшиванку – це човен такий великий. По нинішніх часах сказали б – яхта. А тоді й слова такого у нас не знали. Он та хата порожня, наче у ній ніхто не живе. І ніхто нічого не рятує, бо ще вчора вивезли все. Я Тихона Зозулю знала і старого Гната Зозулю – чудний був чоловік. Усе шукав золото на Матвієвій горі у лісі. Мені той ліс і досі здається несходимим, хоча й стежка туди широка. Видно, багато люду перебуло. Тільки не всі золото шукали. А Гнат ходив по золото. Там колодязь без дна. Треба на вершечок гори зійти, а тоді ще трохи по горі. Та не кожен колодязь побачить. Хто не знає – пройде й не помітить. А знаючий – не всяк підходив. «Гу-у. Угу-у-гу-у», – кричиш у ту безодню, а воно десь так далеко відлунює, неначе у самому центрі землі. А щоб до дна… Ніхто не діставав. Скільки не зв’язували довжелезних верш одна за одною… Давно те було. Так давно, що й… Кажуть – тікали розбійники повз наше село. І ніби тікали від цілої армії, бо украли золото чи не в обозі московського царя Петра Першого, як той ішов на Полтаву. Правда чи ні – я вам не скажу. А от розбійників тих у нашому селі бачили. Було їх чимало. Хто на конях, а хто піший. У селян дорогу питали, щоб не втрапити в болото. Кажуть, що прапра… Гната Зозулі Євгаш Сиротій дорогу розбійникам показував. І сам провів їх до гори. А потім вони йому щось дали і сказали, щоб вертався додому. Євгаш вернувся. Ну, ніби вернувся. А сам слідом. Скрадається чагарниками. Аж бачить – позлазили розбійники з коней, ідуть, роззираються, наче щось шукають. Уже й на Матвієву гору зійшли. Видно, натомилися і коні, й люди. На конях мішки прив’язані. Пройшли трохи, і той, що у них за головного, наказав спинитися. Що іще казав, Євгаш не розчув, бо таки на віддалі йшов. Бачить – два розбійники зняли з коня мішок, розв’язали й дістають із нього шкіру вола. Повертіли сюди-туди, щось між собою переговорили, потім поклали на воза і в ту шкіру золото зсипали. Прийшов старший, і вони знову рушили. Та вже недалеко йшли. Зупинилися, отаборились, щось між собою знову переговорили й давай копати між двома старими дубами. Євгаш зрозумів, що хочуть закопати золото, примітив місцину й хотів уже йти, аж тут один розбійник у дорогому одязі роззирається і каже: «Браття, здається – ми тут не самі». Євгаш – дьору. Де там. Обступили його розбійники й навіть ні про що не

Проза

питають, лише дивляться. Упав Сиротій на коліна, проситься. Ті, ніби й не чують – між собою радяться, де стратити, щоб не біля скарбу. А вже темніти почало. Старший каже: «Зв’яжіть і до дерева. Завтра заберемо із собою, а там по дорозі побачимо, куди його подіти». Розпалили вогнище і копають. Вони копають, а Євгаш молиться. Отак усю нічку й молився. Знесилились розбійники, лягли відпочити. І бачить Євгаш наче світло сходить із того місця, де яма викопана. Щоб злякатися – ні. Чого йому лякатися: йому вже хоч круть верть, хоч верть круть... Тільки потепліло від світла. Але недовго те було. Прокинулись розбійники, роздивляються, що викопали. А тоді стягли золото із воза – і в ту яму. Аж земля гойднулася під ногами у Євгаша. Давай вони яму закопувати. Кидають землю, кидають, а тоді постануть і дивуються, бо скільки звергли землі, а яма наче глибшає. Дехто вже й озиратися почав тривожно. Але старший, видно отаман, прикрикнув. Скинули всю землю, що накопали, а далі не знають, що робити – яма глибшає і глибшає. Потім почала вода набиратися в ямі. А потім булькнуло так – аж луна пішла на весь ліс, і все іще глибше провалилося. Розбійники не знають, що їм далі робити: чи золото рятувати, чи себе. Радяться між собою – не так радяться, як уже сваряться, мовляв, пропало золото і стільки їхнього труда. Євгаш тоді й обізвався, розповів їм, що бачив, коли вони позасинали. Отаман вихопив шаблю і тут же хотів стратити Сиротія, але той, що у дорогому вбранні, зупинив. Каже: «Не спроста цьому чоловіку світло явилося. І золото не втрачено – гора його забрала до часу. На своїй землі, а не десь... Нехай собі йде та мовчить про те, що чув і що бачив. Ми повернемось і всю гору перекопаємо, як треба буде. Поклянися, – каже, – найдорожчим, що у тебе є». Євгаш і поклявся сином своїм єдиним. Ще й пообіцяв, що коли-не-коли приходитиме сюди, аби ця місцина не загубилася. Тільки даремно обіцяв. І без нього сторожі були. Уже як виходив із лісу, побачив жінку в полотняній сорочці й босу. Здивувався, бо стара Явдоха, далека родичка, давно хворіла і з постелі не вставала. Стоїть Сиротій, дивиться на бабу, а потім ніби щось у груди штовхнуло, він перехрестився, уклонився Явдосі й питає: «Куди це ви, паніматко, йдете?» Жінка показала рукою на гору, а потім: «Йду, – каже, – теє золото стерегти». Отетерів Євгаш, а тоді дивиться, що баба по землі ступає, а трава під ногами не вминається. Він і зрозумів усе. Уже, як у село прийшов, почув, що Явдоха померла. Мовчав Євгаш, нікому й словечка, тільки раз на рік навідувався туди,

Лiтературний Чернiгiв

обгородив яму, ще й дашок зробив, як над колодязем. Але води звідти ніхто не пив, а так люди підходили подивитися, було й гукали, кому дуже кортіло почути своє відлуння аж із-під самої землі. с. Красилівка, 15–21 лютого 2015 р.

КРИНИЦЯ-ЧАРІВНИЦЯ

Прийшов час помирати Євгашу. Покликав Євгаш сина і все йому розповів. І не втаїв, що ним поклявся – прощення попросив. І попросив, щоб син про золото мовчав. Не чув Євгаш, що невістка стоїть під дверима і слухає. За кілька днів по тому все село знало про москальське золото. Скільки люду на гору переходило: й поодинці, й гуртами. Зберуться чоловіки і йдуть. Отак усім розбагатіти хотілося. Тільки даремно – не віддала гора людям і шелюжки ламаної. Ні, віддала, але уже правнуку Сиротія – Тихона Зозулі діду. І то не все, а скільки требувалось. Косив Архип Зозуля траву під лісом, ну там, де починається Матвієва гора. Натомився, але ще косу клепає, хоча й позирає на сонце: у спеку багато не накосиш, бо із болота дух такий іде – померти можна. Покосив іще трохи, а коли дуже засмерділо, зайшов у ліс і приліг під явором. Задрімав, а прокинувся від того, що пити хочеться, аж смага на губи лягла. Видно, таки дихнув болота. Туди-сюди, а де тієї води взяти, як із собою не приніс. Він знову ліг і знову заснув. Та так заснув, що аж до ранку. Прокинувся уже сонце сходило. Лежить і не придумає, де він. Луп угору, а на яворі між гіллям вид жіночий. Архип і вкляк. Думав – русалка, бо їх у нас тоді водилося… Увечері стежкою через жито страшно пройти, а що вже купатися поночі – мало таких сміливців було. Думає чоловік – отут русалки залоскочуть і ніхто не знайде. Й уже не лежить, а на коліна встав. Молився, а потім посміливішав. Почав роздивлятися, аж поки роздивився, що то за вид такий вийшов на дереві. Чудний, наче й схожий на когось, тільки краси небаченої. Обперся рукою, щоб із землі підвестися, а воно під рукою мокро. Архип розгорнув траву, а там джерельце пробивається. Припав чоловік до того джерельця, п’є і напитися не може. Такої доброї води скільки й жив не пробував. І воно ж у тілі зробилося, наче тиждень тільки їв і спав. Аж дивно, скільки сили прибавляється… І дурної прибавляється. Отієї, як його… Ну, через яку діти народжуються. Підняв Архип очі на дерево, а там нікого й нічого. Здвигнув плечима,

Проза

узяв косу, закинув на плече й зовсім на собі не чує – легка, мов пір’їнка. А коса в Архипа ще батькова, з козацької шаблі кована. Йде чоловік до села, і так йому на душі, наче він увесь світ любить, взяв би й приголубив кожну жінку, кожну дівку. Аж тут трапляється стара Ївга Курятниця. Не через кури так її дражнили, а що жила у курені по той бік Хозарського озера. І влітку, і взимку жила. Ще й боса ходила усенький рік. Уже на старості зголосилося село їй хату звести. Не схотіла. «Мені, – каже, – і в курені добре. Це вам хати нужни, а мені у них трудно». Та чого там правду приховувати – велика любов колись відірвала Ївгу від людей. Але така, аж страшно сказати. Дивна баба. В очах вічний смуток, а руки худющі, наче гілляки з корчуватого дерева. Ще й одяг – саме дрантя. І смердить димом і якимись травами. Більшість гидували Ївгою, особливо, молодші. У курінь не заходили – вошви боялися. Хоча ніхто й не бачив на бабі вошей, бо спала вона на зіллі, що відганяло не тільки комарів і мух, а й всяку нужу. Хліба, правда, родичі виносили, коли переїжджала човном у село. Але то нечасто. Архип здивувався. І не через те, що побачив Ївгу, а як зрадів їй, наче рідній. Вітається ще й кланяється бабі в пояс. Отак би витяг душу і віддав. Аж злякався самого себе. А Ївга поштивості його злякалася. Дрип-дрип до човна, прив’язаного до верби. Махнула веслом, наче замахнулася на Архипа. Хитнувся човен і від берега. Вже на середині озера опустила весло у воду і довго сиділа, аж поки бистрина почала зносити човен униз до Ріки – так у селі колись називали Дніпро. Ріка і все. А Дніпро – то вже для знаючих, що ходили на човнах аж до Чорного моря. Тільки давно те було. Так давно, що лише в пам’ятку й зосталося. Постояв Архип, почухав потилицю й подався швидше додому. І що не трапиться по дорозі молодиця чи дівчина, у чоловіка так солодко тенькає серце, наче закоханий у кожну. Прийшов у двір і чує мати голосить, а дружина синів лаштує батька шукати. Ох і зраділи всі, коли його побачили, лише стара Зозулиха ще більше заголосила, наче Архип не сам додому прийшов, а його на возі холодного привезли. Тільки ж не до голосіння жіночого Архипу. Він за дружину і в клуню. Мати за ними. «Куди ви, мамо? – зупинив її Архип. – Ідіть до хати, та не кричіть уже». Оторопіла Зозулиха, стоїть і дивиться на клуню. А потім чує невістка схлипує, та так млосно і солодко, що свекруха спаленіла від сорому й гримнула на онуків, які стояли у дворі й не знали, що робити. «Наче їм ночі немає», – озирнулася на клуню, де шаленіло кохання чоловіка і жінки. А вже під вечір Архип не знає, що із собою вдіяти – стоїть перед

Лiтературний Чернiгiв

очима вдовиця Настя, яка жила далеченько, аж на Горевасі. Ну, от дивиться чоловікові у саменьку душу ще й осміхається, та так звабливо… Не втерпів Архип і рвонув уночі долиною на Гореваху. А через кілька днів стрілася йому Івана Сили старша дочка, яку заміж ніхто не брав, бо лице рябе, ще й згорблена, наче баба стара. Тільки очі дивляться на всіх винувато. Красиві очі й такі сині, як вода у Хозарському озері. Побачив ті очі Архип і вже не міг здолати у собі кохання до старої дівки. Отак іще діточок в Архипа насіялося. І своя дружина «вповні» ходить. А воно, що там тих Сивок, як один перед одним, наче на долоні. Давай старший брат Охрім із кумом Дем’яном страмити Архипа. Той і розказав їм свою придибенцію під Матвієвою горою. І про те, що з ним потім зробилося – нема чоловічого удержу і все. Було б не розказувати: уже на другий день Охрім із Дем’яном шукали під явором джерельце. Скільки не мацали траву, не розгрібали торішнє листя, а води й сліду не знайшли. Подумали – набрехав Архип, з тим і прийшли до нього. А той хреститься-божиться – правду сказав. Мусив на другий день разом із ними йти, тільки вже всі троє узяли заступи. І відкопали джерельце трохи у бік від явора. Брат із кумом понапивалися тієї води аж у животах булькало. А сам Архип тільки руки помив, і то боязко. Ходили до джерела потім й інші чоловіки. Доходилися до того, що у кожній сім’ї як не шестеро, то восьмеро по лавках. А в самого Архипа вже й дев’яте знайшлося. Весіль у Сивках… Жодна у дівках не засиділася. І через трохи діточок у хаті, як гороху. От тільки мулько стало жити. У декого хліба до Покрови, а то картопляники усю зиму. Й часто видавцем, щоб усім стачило. І в самого Архипа поменшало на столі, а за столом тісно. Хоча й стіл аж до печі, і мати сідає їсти вже на припічку. Так воно ж і по селу підростають на Архипа схожі. І тим треба. Така біда не в одного Зозулі. І не в одного його насіялося. Уже й охочих до джерела ходити поменшало. Хіба молодші та хто женитися схотів. Бідувати почали сивківці. У хатах тісно і голодно. Старші сплять на вишках, але то влітку. А взимку покотом на підлозі. І тут однієї тривожної ночі наснився Архипові сон. Наче він знову лежить під явором, і знову явився йому вид жіночий. Тільки уже не такий звабливий. «Вставай, – каже. І так суворо: – Копай криницю. Та нікому не кажи, що знайдеш. А що знайдеш – розділи порівну між усіма дітьми». Прокинувся Архип, за заступ і з двору, а жінка в крик і за ним. Не пускає. Хоча й не мусив чоловік розповідати сон, а розповів. Жінка лише тяжко зітхнула: «Так сьогодні ж Казанська, празник великий, а ти копати йдеш». Пішов Архип. Копав доти, доки не став із глеєм вигрібати золото.

Проза

Кинув раз із ями, вдруге кинув… А коли не стало золота, зібрав викопане, дочекався ночі й поніс до села. День не виходив із клуні, але розділив усе, як наказано було. Потай розніс у кожну сім’ю і приказав, щоб мовчали. Але, що то люди… Мало їм даремщини. Так вони ж здогадалися, де Архип золото знайшов, і назавтра всі до криниці. Тільки марно копали. Ніхто й мідяка не знайшов. Та село забагатіло. У кожного воли у дворі, а в кого й коні. І хата не з лози плетена, хоч і маленька, але з дерева. …Тепер тут тільки Хозарське озеро і вікова липа на його березі. Та іще туга людська, яку розносить вітер по дворищах уже півстоліття, і ніяк не рознесе. с. Красилівка, 21 лютого – 19 березня 2015 р.

ПАНСЬКА ЛИПА

Щоб ви знали, та криниця й досі стоїть, під саменькою Матвієвою горою. І на Казанську там правилося, вода освячувалася. Чи ні? От не згадаю, хоча й сама не раз пила з тієї криниці, не раз цілувала хрест з іконою, пов’язаний вишиваним рушником. Хрест великий, а я маленька, і моя баба Пріся піднімала мене до ікони. Скільки люду з усіх усюд перебували біля криниці, й кажуть, що багато хто зцілювався. Тільки та маленька дівчинка так і понесла по життю незагоєну муку. Але хіба ж про неї казка. Ні – казка про панночку, яка не ходила ногами. Чужу панночку. Там – диво… Такої у наших краях ніхто тоді й не бачив. Де б вони бачили, як ту панночку привезли чи не з самої Московії. Брехати не буду – звідки, але говорила вона не по-нашому і всі, хто з нею приїхав, по-чужому балакали. А приїхали дорогою каретою з супроводом на конях. Селом не їхали, а відразу, як спустилися з гори, то низом, попід болотом і подалися до криниці – видно, хтось знаючий дорогу вказував. Та що там її вказувати, як вона наїжджена і взимку, і влітку. А вже тоді у нашому селі церква стояла. І батюшка свій був. Не свій, правда, а прислали десь із єпархії. Такі чутки ходили, що заслали його за якусь провину. За яку – нехай вже історики дошукуються, а я так думаю, що був сей чоловік із декабристів Чернігівського піхотного полку, що піднявся проти російського царя Миколи І. Бо, казали – такий той батюшка грамотний і з лиця… ну, тобі ікона писана. Сумний тільки й

Лiтературний Чернiгiв

мовчазний, наче на душі своїй щось важке носив. З нашими людьми не дуже знався, хоча й безвиїзно жив у селі. І до панства не тулився, чи то вони його цуралися?.. Ну, от приїхали під Матвієву гору. Роззирається батько дівчини, дивується, бо точно така місцина йому наснилася. Точно явір такий. І хрест. А головне – сама криниця, до якої посилав той чоловік, що наснився. І не просто чоловік, а батюшка дивний, більше на князя схожий, тільки в підряснику. Став пан на коліна, дарма, що пан, а перед Богом усі рівні. Але біда – хвору доньку не можуть винести із карети, хоч криком кричи. Вона й кричала, як тільки слуга пробував підняти її з сидіння. І батько пробував – кричить, аж коні лякаються. Що тут робити? Хтось із супроводу каже, що батюшку треба погукати, щоб молебень відслужив. Пан і сам про це подумав та тільки ж, де тут його шукати, як усе кругом чуже. Таки виправив у Сивки двох слуг на конях. Ті швидко допиталися до батюшки, правда, й вони здивувалися, коли його побачили. І кланялися низесенько, наче вельможі великому. Батюшка взяв у когось підводу, посадив ще й дяка. А коли під’їжджали до криниці, чогось так розхвилювався, що й віжки не міг у руках утримати. Під’їхали, і бачать карету, а біля неї вже людно, бо прочули сивківці про чужих панів. Багато хто й прийшов подивитися. Правилося того дня біля криниці, як на Казанську. Тільки ж правилося у будень, а не в празник. Дивно було нашим сільчанам, а ще ж і панночка в кареті сидить, наче з хреста знята. І плаче, плаче. Не можна було дивитися на теє личко без жалю. І от одне по одному стають сивківці на коліна і давай усі Бога просити за тую дівчину. І батюшка став, а за ним і сам пан вельможний. А тиша така лягла навкруги: лист на дубах не шелесне, птаха не чути, і люди затихли, немов чогось ждуть. Багато потім казали, що бачили, як піднялася над криницею біла хмарка, а з неї вилетів сокіл. Такий увесь закривавлений, а над птахом сяйво, наче хтось невидимий свічку велику тримає. Сів на яворі сокіл, дивиться на пана, суворо дивиться... А тоді змахнув крильми, і його не стало. Не всі, правда, це бачили. Але панночка бачила. І пан бачив, злякався: стоїть на колінах, голову опустив на груди, боїться очі підвести – згадалися тяжкі гріхи, та, видать, не покаявся. Тільки просить батюшку, щоб той виніс його дочку з карети до криниці. Аж за тиждень панночка почала свої ноги відчувати. Але пан радів і сам ледь не в пояс кланявся нашому батюшці, бо той щодня їздив до кри-

Проза

ниці і щодня там правилося. І щодня панночку опускали у цілющу воду. Бачить пан і дивується – його дочка розцвітає на очах, наче квітка у Божому саду. А батюшку вгледить – спалахне личко, засяють очі й простягає йому руки назустріч, щоб із карети виносив. Обніме за шию і горнеться до грудей, ще й в очі зазирає, та так зазирає, що батюшка не може свого погляду відвести. Поки несе панночку до криниці, світу не бачить. Приходить час вертатися додому. А панночка чорніє з лиця, дарма, що на ноги спинається і ступає потихеньку, коли хтось під руки підтримує. Раз чує батько, як його донька говорить до батюшки: «Мені світ тільки отут відкрився. І я відчуваю, що без вас не житиму. Я залишуся у цьому селі, коли ви…» Що їй на те відповів батюшка – пан не розчув, але щось про свою обітницю Господу. Злякався московіт, зазбирався додому, вже й до батюшки озивається не так прихильно. Про себе колодником називає, каторжником. Видно, щось прочув таки. Слугам своїм наказав, щоб дочку пильнували. Та хто там упильнує, коли закохане серце і проти вогню стане. Почала донька просити батька залишити її у цьому селі. «Я, таточку, помру без нього, – і очима вказує на батюшку. – А тут будемо людям служити, школу відкриємо. Це ж не село – це Божа благодать. Недарма ж Господь вам сюди стежку вказав і мене з такої біди визволив». Тільки, що то панське серце – крижина, яку зима студить. Визвірився на дочку, аж коні смикнулися, дарма, що біля ікони Божої матері стояв. Кричав і на батюшку. Про Сибір кричав, про каторгу. Докричався, сучий син. Поблідла донька й наче зів’яла, а потім похилила голівоньку і тихо: «Воля ваша, тату, як ви так…». Що воно тоді у її серденьку зробилося, хіба ж хто знає. Але зробилося. Ночували пани увесь приїзд у сільського старости. Там так красиво: з одного боку озеро, за ним луг, скільки око сягає. З іншого боку село, мов на долоні. Гарне село, хати біленькі поміж вербами й люд у них тихий, роботящий. Дітвора із самого раночку, хто корів на Березовицю вигонить, хто гусей. А хто у човні з підсакою кудись по рибу пливе. Та головне – хата старости за два кроки від церкви. Панночка уже й сама, без нікого доходила до церковних воріт, а там батюшка аж бігом біжить навпроти. Щебечуть про щось між собою не по-нашому або мовчки стоять, тільки в очі одне одному дивляться. Толком ніхто не знає, що трапилося далі, бо діло було глупої ночі. Вийшов пан із хати і бачить його дочка навпроти церкви. Сама стоїть, ручечки склала на грудях і наче молиться. А навкруги тиша. Батько дивується, бо донька стоїть, мов зі світом прощається. Було б пану не

Лiтературний Чернiгiв

вертатися до хати, а він повернувся за слугою і чогось – за пістолем. Коли вийшов – не видно панночки. Він – до церкви, а там замкнуто. До батюшки, витягли простоволосого надвір, допитуються. Казали потім люди, що душогубом лютим був той пан. Ото й покарав його Господь – послав тяжку хворобу єдиній доньці. А ще велику любов. Та любов і згубила її. Аби ж лише її. Бо коли батюшка зрозумів біду, рвонувся до озера. І пан зрозумів. Закричав, а потім підняв пістоля і вистрелив. Попав звірюка. У саменьке закохане серце. За якийсь час на тому місці, де востаннє бачили панночку, пробилося між трави деревце – липа-самосійка. А спогодя сокіл до молодого деревця унадився: прилетить, сяде на гілку, складе крила і наче вклякне. А ви чули, як цей птах кричить? Ох і тяжко кричить. Церкву нашу комуністи розкидали, а потім і Сивки виселили, сади викорчували, одна та панська липа й залишилася. Стоїть вона і досі над озером, від кореня до самої крони рівнесенька, а висока, а густа… Скільки вже часу стоїть, тільки із величезним дуплом, ніби хто серце із дерева вирвав. Сивківці й через півстоліття навертаються до Хозарського озера, до самотньої липи, до цієї невимовної краси, у якій росли-виростали і за якою ще й досі тужать на чужині. с. Красилівка, 9 лютого – 12 березня 2016 р.

ЧОРНИЙ КІНЬ

А човник мій пливе. Тільки холодна вода хлюпає під веслом. Ось тут, між вершечками лози пропливу. Тут глибоко – я знаю, бо коли сухо та лоза вище мого зросту. Весло не дістає дна, значить вода іще піднімається. Тепер точно і нашу хату затопить. Озираюся на грудок, де хата, й віддалік бачу, як жовто-сірі хвилі підступають до самого тину. Вже й перелазу не видно. Човник шурхає днищем по бабиному городу й пристає у саду, неподалік від яблуні. Ох, і кислиця, а баба чомусь її любить. Мо, через те, що дід Яків садив перед тим, як на війну йшов. – Бабо-о-о! – гукаю на всеньке Новоселище. Чого кричу, як оно моя баба стоїть на порозі, наче когось виглядає. Часто вона так стоїть. І подовгу дивиться на дорогу. Тільки тепер і дорогу затопило. – Це ти? – питає, наче сама не бачить. – Прив’язуй човна дужче, бо знесе за водою.

Проза

Я слухняно вертаюся до човна. Бо насправді я дуже слухняна. Усіх слухаюся і слухаю. Особливо мою бабу Прісю. Вона й досі у мене перед очима. З пам’яті не стерлася жодна рисочка на худорлявому вродливому обличчі. От тільки ніхто не знав, скільки лиха їй наробилося через ту вроду. А я знала. Баба мені розказувала, коли блимав каганець у печурці, а на стрісі гарцикувала хурделиця. У куточку, перед іконами стояла на колінах і молилася баба. Я завжди терпляче визирала з печі, а було й засинала під оте її, ледь чутне: «… Мати Христа Бога, принеси нашу молитву Сину Твоєму і Богу нашому…» Коли Пріся тільки почала дівувати, закохався у неї хлопець Карпо, Пелехатого Грицька син. І так закохався, що проходу не дає. Воно б нічого, тільки у дівчини інша любов була. Така, що паморочилося у голові, коли бачила молодого панського лісничого. Й лісничий задивлявся на дівчину. Іще б не задивлятися: бровенята, як намальовані, очі сині-сині, ще й рум’янець на всю щоку. У стані тонесенька. А коса спадає до пояса, і чорна-чорна… Хоча й не було у нашому роду ні циган, ні ще якихось інородців – так баба казала. Під осінь Карпо говорить до Прісі, що сватів засилатиме, а та сміється й про гарбуза натякає. І не знати чи жартує, чи серйозно. – Я вже і вдома сказав, – підступає серйозно парубок. – Нащо казав? – стенала плечима дівчина. – Я ж за тебе не піду. – Чому? – допитувався Карпо. – У мого батька воли й коні… – І в мого батька воли, – посміхалася Пріся. Сумно так посміхалася. – І коні. Що вже злагідна була, а тут – ні, й слухати нічого не хоче. Зрозумів Карпо, що осоромить дівчина – піднесе гарбуза. Та й почав насміхатися над її вродою. Тільки вийде та на вулицю, а він голосно: «Прісе, а по чім твій батько рум’яна купував на ярмарку?». Або підійде, нагнеться до самого дівочого личка: «Таки сажа на бровах, а я думав не намальовані». Багато хто підсміюється, а у Прісі сльози на очах. А одного разу, коли прочув, скільки хлопців збираються старостів до Прісі посилати, давай сміятися, що й коса у неї несправжня, а не тільки брови та рум’янець. А тут саме на мороз береться, вода в озері по берегах зашерхла. Глянула дівчина на того парубка, а потім зняла свитку, ступила до берега, присіла, льодок скраєчку пробила, набрала у пригорщі води й давай умиватися. Умивається, умивається, а тоді підвелася і стала перед Карпом, а лице аж сяє красою після крижаного умивання. Усі затихли, чудуються, а Карпо зніяковів, дістає хусточку з кишені і Прісі подає:

Лiтературний Чернiгiв

«Утрися, – мовляв, – щоб не замерзла». Пріся тільки глянула зневажливо і мовчки розплітає косу. А вітер шарпає довге волосся, шарпає, наче хоче по світу рознести дівочу красу. Отак і стояла, поки Яків не підійшов, парубок тихий, непримітний. Тільки, як на сопілці заграє – птиця на деревах затихає. Так уже та сопілка вищебітує, так співає, наче Бог зна, яка душа у того парубка. Зняв із себе Яків бекешу, накинув на плечі дівчині, а Карпові щось сказав на вухо. Карпо спаленів, смикнувся, але не підняв руки на того парубка, тільки крутнувся від нього, аж хромові чоботи рипнули. І довго Карпа потому не бачили. І сватів до Прісі він не засилав. А Яків заслав. Аби ж лише він, а то ще троє старостів прийшли до хати. Розгубився батько дівчини, не знає, що кому казати. До Прісі, а вона сльозами умивається: старостів повна хата, а від того немає, кому не тільки рушник вишила, а й сорочку із тонкого полотна. Що вже доброю людиною був Іван Піпкун, а тут гримнув на дочку, яка не може дати ради своєму серцю. «Знаю, кого виглядаєш. Тільки даремно виглядаєш. – А тоді злагідніше: – Не прийде він. Я від батька його чув – засилають сватів до панського управителя дочки». Зойкнула Пріся, на лиці змінилася. Постояла, постояла, а потім за рушники і вийшла із світлиці. Обвела поглядом старостів і перев’язала тих, що від Якова, сопілкаря непоказного. Усі з несподіванки тільки хавкають, бо не було у парубка ні волів, ні коней, ще й сімеєчка, як у нашого Омелечка – братів менших четверо, а матері немає – померла за останнім синочком. У хаті стара баба порається та майбутній Прісін свекор хазяйнує зі старшим Яковом. Пошкодував батько, заплакала мати, але що зробиш – через долю не перескочиш. А село гуде – утопила донька багатія голівоньку у лихую годиноньку. Один Карпо радіє, та свого чорного коня по загривку поляскує. Той кінь для парубка, наче брат рідний, а для села – чорне лихо. Бо коли вже на когось розізляться Пелехаті – біда. Переведе коня син чи батько перед тим чоловіком чи його двором, і в сім’ї горе не переводиться, аж поки не знайдуть когось сильнішого, хто відшепче. У Карповому роду здавна відьмаки. Такі, що кожен боявся, кожен запобігав перед Пелехатими. Особливо, коли у їхньому дворі з’явився чорний кінь. Не було, щоб хтось Карпові чи його батьку супроти став. Одна тільки Пріся наважилася. … Тоді багато хто прийшов до церкви на молодих подивитися. І Карпо прийшов. Не прийшов, а приїхав своїм чорним конем. Люди жахнулися, хто ще не зайшов до церкви, а Карпо гарцює на тому лихові перед самими

Проза

церковними ворітьми. Переказали матері молодої, вийшла Домнікія із церкви і до Карпа. Просить, щоб той їхав собі, а Карпо регоче: – Хга-га. Що, тітко, страшно? Обернулася Домнікія на храм Божий, перехрестилася, а тоді: – Щоб же ти, сучий сину, додому страшився вертатися. І, видно, у таку годину сказала чи то сам Господь розсердився. Бо навесні потонув Карпо в урвищі зі своїм конем. Тільки лихо з ним не потонуло – на землі зосталося. Але то навесні, а після вінчання виходять молоді із церкви, а Карпо перед ними свого коня переводить. Закричали люди, кинулися Піпкунові родичі до Карпа – захистити хочуть молоду пару. І тут, де не взявся вершник на вороному коні. Як налетів, як уперіщив того чорного звіра нагайкою. А потім і самого Карпа огрів. Кінь рвонувся і потяг Карпа за село, попід озером. Яків, що був розгубився, глянув на Прісю, а вона біла, як стіна, і не зводить погляду із вершника. А той зняв шапку, уклонився низесенько молодим і тільки смуга лягла за його вороним. Казали потім люди – три дні лісничий блукав десь аж за Рікою, а на четвертий прийшов додому схудлий, наче зболілий, і весь тиждень ні до кого словом не обзивався. А Прісю ніби хто підмінив: ні посмішки, ні доброго слова Якову. Зате меншим братам його за матір і бабу шанує, і свекру годить. Яків покірно терпів нелюбов красуні дружини, тільки часто-часто плакала його сопілка під ясними зорями. Синочок у них народився, а потім і ще один. Меншенький помер до року, а старшенький утопився у копанці. Потім двійко народилося, і ті померли. Не минувся Прісі з Яковом лихий перевід чорного коня. Зачастила Пріся до Ріки ніби за щавлем, а сама зійде на кручу і подовгу дивиться у вир. Розвиднілося, коли донька народилася, за нею ще одна і синок. Пріся наче ожила, щебече біля дітей і до Якова озивається лагідніше. А той і небо до землі прихилив би: хату заходився будувати, дворище обгородив. На заробітки сходив, лошатко у двір привів. Тільки забрала того коника колективізація. І не стало волів і коней в Івана Піпкуна і у Грицька Пелехатого, і ще багато у кого спорожніли двори. А потім здригнувся світ і розколовся від Заходу до Сходу. Чоловіків у селі, ніби хто косою викосив. І першого забрали Якова. Ох і тужив батько за дітьми: всю нічку сидів біля їхньої постелі, дивився-надивлявся і сліз не стримував. Дружина ж мовчки готувала чоловіка у дорогу. І мовчки стояла за хвірткою, коли він попросив: «Бережи, Прісе, діточок наших», – уклонився й пішов. А у Прісі ні сльози, ні зойку. Тільки почорніла з лиця, наче вже овдовіла.

Лiтературний Чернiгiв

– Ох, таточку, – плакала не раз моя мати, але так, щоб і ми, діти не бачили. Де загинув? Як загинув? Хіба ж дізнаєшся з того короткого і непевного «…Пропав безвісти…». с. Красилівка, 25 березня 2015 р. – 21 березня 2016 р.

НА ТОМУ БОЦІ

Ось зараз виберусь зі своєї долини у Солону – річка перед хутором, що на горі. Глибока річка й вода у ній аж чорна, а там, де впадає в озеро – блакитна й ближче до берега у лататті жовтому. Ще трохи і переїду через мілину – тут брід колись був. Худобу ганяли й люди перебродили, кому швидко на луг треба. Тільки я правлю свого човника не до хутора і не на луг, а на той бік Хозарського озера. Туди, де Ївга Курятниця жила. Про Ївгу мало хто чув із моїх ровесників. То про золото усі знали, а про дочку Луки Михулі тільки скосогір нагадував, на якому колись її курінь стояв. І не думайте, що завжди стояв. Ні-і. Давня то казка. Не те, щоб казка, а розказка моєї прабаби Степаниди. Так, а що тепер, як стільки лишилося у пам’ятку тих її казок-розказок. Отак зримо усе перед очима, наче тільки з дороги додому вернулася. Ох і далекої дороги, трудної, з якої навертаються, коли вже пугач над стріхою журбу кличе. Того холодного літа, якого року – не скажу, у Луки Михулі народилася донька: не перша й не друга, а аж четверта. І то не дитина, а щось схоже на кошеня з величезними очима, манюсіньким носиком, під яким кривилися дві тоненькі смужечки губ. І як тільки вийшло з лона матері, ті смужечки так відкрилися, що повитуха ледь не впустила немовля додолу. Бо скільки й приймала дітей на світ, а такого крику не чула. «Це якесь причинне», – подумала, зиркнувши з-під лоба на стару Михулиху, яка ось уже скільки стояла у неї над душею і тепер, побачивши дитя, не стримувала свого обурення: – Знову дівка. Люди добрі, та це ж кара Господня, а не невістка. Дівки, дівки… І куди їх теперечки дівати? У людей повна хата хлопців, а ця… Родить і родить самих дівок, хоч утопися. А це ще й на дитя не схоже. Докійко, подивися, а хвоста у неї немає? – Таке скажете… – Повитуха зніяковіла, та все ж повернула дитину до баби дупкою.

Проза

– Слава Богу, – видихнула Михулиха, а то я вже подумала… – Що подумала – не договорила, бо вийшла з хати у комору, щоб узяти щось та віддячити повитусі. Оте мале крихтенятко на все життя стало придибенцією не тільки для Михулихи, а й для її сина і для своєї матері. Ще коли упоперек лавки лежало – нічого було, а як зіп’ятися на ноги, заплакала гірко Параска – маленьку Ївгу ніжки не тримали. Коли пробувала встати, простягала рученята і падала. А вже як потім пручалася, кричала й кусалася, коли хтось хотів її підняти, хоч із хати тікай. Першим не витримав Лука. Запряг коня у воза, поклав два оклунки: один із житом, другий із борошном, лантух із сухою рибою, добрий шмат сала і сувій тонкого полотна на додачу. Посадив дружину з донькою і повіз аж за Лошицю – кручу над Рікою. Казали люди – не одна біда кидалася з тієї кручі у вир. Тільки не спинився Лука на кручі, лише зиркнув униз і вдарив коня пугою, аж виляски пішли по воді. Казав Щур Петро потім, що бачив Михулю з Параскою, як ті їхали кудись, але дитяти з ними не було. Хто повірив, а хто ні, що Михулі Ївгу у якесь Озерне до родички бездітної одвезли, але батюшка перед Спасом погукав Луку до сповіді. Та й не стало потім розмов, наче й не було в селі цього дитяти. Не взяв гріха на душу Лука Михуля, бо таки насправді відвіз найменшу доньку до своєї родички, хоча та й переказувала, що прийняла у прийми вдівця із хлопчиком. А що то була за родичка – таке. Змалку зналася на травах, а її чоловік – страшно й сказати на чому знався. Чи з ким. Гостинцям дядько зрадів, а дитині – не дуже, а потім махнув рукою – не його біда – Кулинина. Зате сину Микиті забавка буде, як підросте. Чогось в Озерному тоді мало жило людей. Звіру, правда, всякого водилося. Було, що й ведмеді заходили. Але частіше вовки й лисиці, та ще дикі свині. Од цих шкоди найбільше – так рили городи, що, часом, жита й на насіння не лишалося. Отоді і йшли озеряни до Прокопа – не за позикою. Що у того Прокопа позичати, як він тільки й знає, що знає. За тим його «знає» і приходили селяни, коли вже не було спасіння від тих диких кабанів. Тільки ж Прокопу байдуже до чужих людей і свиней – не в його ж городі порили. У нього не риють – миша в двір не втрапить, а не те, що лосі чи лисиці – таку чоловік силу мав. Казали, що Кулинину хату й розбійники десятою дорогою обходили, хоча й стояла вона на узліссі, віддалік від села. Правда, коли озеряни знімали перед Прокопом шапки і кланялися, він добрів. А ще, коли на стіл клали велику паляницю й смажену курку чи качку, робився веселим, аж очі усміхалися. А вони у

Лiтературний Чернiгiв

нього, як отой колодязь на Матвієвій горі – темні, але не чорні, а мов із жабуринням біля зіниць і глибокі, аж втягують погляд, наче вир під Лошицею. Не кожен у ті очі гляне, хто вже хоч раз подивився. Кланялись озеряни Прокопу низько, зате дикі свині щезали – до зими точно. Мала Ївга не раз допитувалася у Кулини, що то дядько робить, коли сам іде до лісу і так там кричить, аж гілля на дубах гнеться. Але тітка лише сердилася й казала: «Цить. Мала ще знати». Зате навчила, коли чебрець збирати, а коли гусячі лапки. І для чого. Й сама Ївга забулася про свої колись болючі ноги. Лука вже не раз приїжджав, щоб забрати дочку, та чомусь вертався додому ні з чим. Помічати стала Кулина, – що не день – мовчазнішим робиться чоловік. Зиркає з-під лоба на Ївгу. А до сина – душу б витяг і віддав, та усе придивляється на нього, придивляється. А син тільки з хати і вже Ївгу шукає. Сховаються десь поміж соснами і день їх не чути. Тривожно робилося жінці від таких сховань. Уже, було, казала й Прокопу, аби дівку до батька спровадити, а той сердився: «Тобі мулько, що в хаті прибрано і їсти наварено? Чи давно у хліві не поралась? Пожалій себе – ще наробишся». Бо що не кажіть, а трудящою була Ївга. І совісною на додачу. Але не в тім біда, а в її серці. А воно прикипіло до хазяйського сина хоч ти що хочеш роби. Кулина й робила. Не так сама Кулина, як Прокіп. Особливо, коли відчув ще одне життя у своєму домі. Довго він тоді лаяв дружину, що дівку не догледіла, але Микиті ні слова. Тільки однієї ночі так закричала Ївга від болю, ніби хто вдарив їй у живіт вогняною кулею. І вдарив, тільки того ніхто не бачив, одна Кулина здогадувалася. А вранці Ївга підпливла кров’ю. Добре, що тітка зналася на таких кровотечах. Материнки швидко у глечик і на вогонь. Й ще щось докладала, але за кілька днів Ївга підвелася з постелі і вийшла у двір на світ Божий подивитися. А що Микита? Самотиною блукав по лісу, бо вже тоді батько брався передавати йому все, чого умів сам: як до звіра заговорити, як замовляти кров на рані, біль у ногах. От тільки біль у серці не вчив замовляти, а воно у парубка щодень дужче боліло. Він і сам не знав, від чого той біль. Любив Ївгу, бо нікого ріднішого для своєї душі не відчував. Любив і батька, але якось так, ніби на відстані. А мачуху боявся, хоча та до нього, як до рідного. Щось мучило Микиту, душило, ніби зашморг на серці. Не раз, коли небо затягувалося темними хмарами, лякався Микита. А вже як грім загримить, здавалося, що хтось могутній свариться із небес. Він тоді падав на коліна і молився. Знав багато молитов, але відразу наче всі забувався, одна «Богородиця» та «Вірую» у пам’яті залишалися. А то якось гукає Прокіп Микиту на придуху до озера, що за Чорним

Проза

рогом – ліс такий із самого дуба. Далеченько йти, а снігу намело… І ще мете. Кулина сердиться: «Наче їсти нічого, що в таку негоду із дому виходите». Воно б послухатися чоловіку, а він тільки зиркнув, наче вдарив дружину. Потім підійшов, по голові погладив, а в очі вже не дивиться. Ледве добилися до того озера. Батько ступив на лід і йде, не озирається. А тоді відійшов подалі від сина і як закричить, аж лід під ногами затріщав, а в Микити на голові волосся заворушилося. Та потім ще страшніше стало, коли на той крик із заметілі озвалося щось так само дико. Батьку під ноги вода тече, а лід не провалюється. І стільки риби у тій воді… Прокіп узяв дві щучки, кинув до Микити: «Бери, сину, і біжи додому, а я уже не вернуся. І чуй, синку, Ївгу відірви од серця, як хочеш, але відірви. Послухайся батька, синок! – А в самого очі кров’ю наливаються, руки сторчака стають. – Послухайся! – Упав на коліна прямо у воду. – Бо насіння у нас вовче і рід наш проклятий давно! Сюди більше не приходь і матері накажи. Тепер біжи й не озирайся!». «Прости-и. У-у-у», – чулося навздогін, коли Микита побіг, як батько наказав. Лише коли Чорний ріг проминув, спинився, прислухався. А потім упав у кучугуру й заплакав. Додому прийшов, як добре споночіло. Стоїть під вікнами, а в хату не йде. Аж чує Кулинин плач, і Ївга плакати заводить. Зайшов, кинув рибу на підлогу й мовчить. Кулина спочатку тільки дивилася: то на рибу, то на пасинка, а потім заломила руки над головою і заголосила. Нічого не втаїв Микита. І про вовче насіння розказав. Ївга плаче, а Кулина стогне. А потім враз, ніби схаменулися обидві – дивляться на Микиту, наче у нього вже сіра шерсть на обличчі проступає. Так і спати полягали, тільки Ївга біля Микити лягла, обняла гарячими руками, пригорнулася. Щось шепотіла до нього, аж поки й позасинали обоє. Не вийшло у Микити відірвати Ївгу від серця. А вона й не давалася, щоб відірвав. Так уже любила, наче доживала день останній. Просить Микита, щоб дівка додому верталася – вона й згоджується, тільки: «Ось нехай потепліє й піду». А коли потепліло – знову: «Та нехай уже на тому тижні». Бачить Микита – ще трохи й не стане сили виправити Ївгу. Таки напосівся – з учора наказав збиратися. І так наказав, що Ївга не насмілилась перечити. Лише Кулина заплакала, бо тепер у неї усе щезало із життя, а тиша в хаті, наче ворог. От ідуть Микита з Ївгою, із самого раночку йдуть. Березовицю проминули, а дійшли до Лошиці – спинилися. Взялися за руки і мовчки дивляться з кручі. Але Микита спохопився, пригорнув до себе Ївгу, тільки збілів, коли піщаний край униз відколовся.

Лiтературний Чернiгiв

До села не йшли, а мучились: пройдуть трохи, обнімуться, стоять і плачуть. Уже коли Хомичів хутір із верб виступив, Микита передав дівчині її оклунок із пожитками. – Мені, – каже, – далі не можна. Я боюся людей. Бо люди більше звірі, ніж самі звірі. – І не пішов, тільки довго-довго стояв і дивився. Лука Михуля зрадів меншій доньці, і Параска не налюбується. Але не довго раділи, бо після Покрови пішли по селу старости. І до Михулі прочиняють двері. Та Ївга нікому рушників не подавала, як не сердився батько, як не плакала мати. Каже дочка: «У могилу ляжу, а ні за кого не піду». Михуля спочатку за віжки, а потім зглянувся над дочкою: мудрий був чоловік – не віддав своєї дитини на глум людям. Та й сина йому Бог послав, тому невелика біда, що дівка оця, мов наврочена. Живе собі і живе, зайвого кусника хліба зі столу не візьме. Тиха, роботяща. Тільки, коли завірюха здійметься надвечір, завиє під вікном, не спить Ївга, прислухається. Параска не раз чула, як донька спросоння стогнала, наче їй щось боліло. А вже навесні за озером люди вовка побачили. Віддалік, правда, та про облаву заговорили. Ївга ж місця собі не знаходить, біжить до озера, вдивляється на той бік. А тоді давай батька просити, щоб відпустив її жити у самотину. Параска – у плач, а Лука замовк важко й ні на кого не дивиться. Потім узяв сина, сіли в човен і поїхали, куди Ївга просила. Отам, за озером, на скосогорі і вибрали місце для куреня. Що то батько – лаштував курінь, наче добру хату. Яму ледь не в коліно викопали, ще й зі східцями. Стіни виплели з лози, а тоді очеретом накрили. А далі вже сама Ївга усе робила, як її душа хотіла. І так добре їй у тому курені, наче пані в мурованому палаці. А то якось вийшла зранку сонечко зустрічати, а біля входу вовк стоїть і рідними очима на неї дивиться. с. Красилівка, 1 лютого – 29 березня, 2016 р.

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ l,.=Lл% b`qhkemjn

Поет, літературознавець, публіцист, перекладач, кандидат наук із соціальних комунікацій. М. Г. Василенко – автор поетичних збірок «Орії», «Очарії», «Ористея», «Чотиричас», «До матері, додому», «Хода вітрів», «Коровай», «Солов’ї дівча зманили», «Між Карпатами і Татрами» (№19), «Плин Золотони», наукової монографії «Іван Франко: поступ ідеї», науково-публіцистичного видання «Істини Кобзаря», повісті-роздуму «Жовтогарячий сніг», есе «Скажені андрофаги…», перекладів «Інші зорі», віршованої поеми-казки для дітей «Неслухняний їжачок», звичаєвих оповідей про хліб «Окрайчик і побігайчик», оповідки «Стрікоко». М. Василенко – упорядник творів із народознавства, української літератури, автор статей про світочів української та зарубіжної літератур, сучасний літературний процес, історію, мистецтво, політику, релігію тощо.

І Остання хмара проплива... А, може, й не остання... За нею друга пробіга У час смеркання. І день прожито. Він минає, Думки, мов хмари в’ються,

Лiтературний Чернiгiв

34 І кожен сам собі гадає: Об що ті хмари б’ються? Не вловиш вітру мить і час, Пробігли – не вертають. І не рятує навіть Спас – Хоча боги вітають... Та люди, знай, своє снують І з вечора, і з рання, Лише хмарки усе пливуть Без цілі, без вагання.

VII Кричать журавлі і прощаються, І збираються в зграї ключами, І курличуть, що не лишаються, А прилетять ще до... мами. До своєї домівки у рідній країні, Де були їхні гнізда з пташами, Може, загубиться хто на чужині, – Й заливатиме тугу сльозами. Або й ні. Так буває хіба з людьми, Як любові нема до родини, Коли пам’ять відібрано й гої ми, Й на Вкраїні нема України... Журавлі, що у вирій зібрались, Так кричать... і прощаються з нами, – Я просився на крила узяти до них, Як на руки… до рідної мами...

Поезія

35 X Незабутнє Зіткана з мови. Уся пречиста. І превелебна у cяєві білім. Часто сумна, одночасно врочиста, – Он де життя утікає... Уміло... Втеча від часу? Подій далина... Час порівняє значення й форми. Вся суперечність наша ота – Кредо контрасту і норми. Непримиренна і нездоланна... Тіні зірок мерехтять одвічні: Снишся і світишся тихо й оманно, – Як наші погляди перші і стрічні. XVI Чого ж ти, друже, кинув плуга І борозну тягти й волів Між чорних таємниць полів, Ріллю, як нерозгаданого друга? Навіщо землю рідну кинув, Подвір’я батьківське своє, Де свіжий подих степу лине, А ліс навіює земне? Де ось тепер і річка всохла, І пасовищ давно нема, Росте бур’ян, а не коноплі, Та й то вже, кажуть, наркота. Усе змінилось, промайнуло І літ змінилась череда, – В очах сльозою заболіло, Та й те замовкне, як вода…

Лiтературний Чернiгiв

Світляна гора Там, за горами гори, Де світляна гора, Ти мені говорила: Ось і прийшла пора... Коли рушаться гори З місця і зійдуть униз, Ти одна все говориш, Лиш мені вдивовиж – Чом так світяться гори, А фіолетові сни Заглядають у звори Як та осінь з весни... Трепет зболений серця Переходить до віч... Ти Бетховена скерцо, – Гори, Світло… і ніч...

Твоя планида Хто над народом не плаче, немов над труною коханки, в того не серце, лиш пустка, холодна, як лід Ян Коллар. Заспів до поеми «Дочка слави» Десь пропала ота бджілка золота... А була ж – щедротна і хоробра, Бо нектаром всіх поїла, добра, Та в моїй Золотоноші вже не та. І віки сріблені відболіли, І словес премудрих порожнеча, Тільки лямки ріжуть мої плечі Та шляхи, як мево, відлетіли.

Поезія

37 Вже й хилюся спраглий над рікою, І нектаром вже ніхто не поїть – Із моїм народом тать що коїть? – В крові небо лине ген рікою... Вже надії згасли. Цвіту щось нема, Лиш коли ранкове сонце встане Та весна стосилою нагряне – Ти живий, та щастя ось катма. Ще он крок – важкий або непевний, Правда, він ці хмари розсуває, Щоб видніше, як ітиму плаєм... Світять гори... Місяць… Той плачевний.

Раптова звістка Знов гаснуть очі від скорбот німих За друзями, що скрилися в могилі. Я марно жду в покірному безсиллі – Не прозвучить замовклий голос їх. В. Шекспір. «Коли на суд...» Вона була такою... молода, А життя замотало туго. – Нестримно тікає весною вода, – Залишається біль і туга. Закрутилась куделя сама, – Зловісно накинуто вроки... Хай би янгол крильми обома Оберіг на землі її кроки... Та щастям би сонце сіяло, І вітер над гори співав, І грали б весільну цимбали, Як легінь дівчину кохав...

Лiтературний Чернiгiв

Ой на Купала-Купалочка Ой поплинь, віночку, На биструю воду, На щастя, на долю Милому зо мною. «Заплету віночок» Купалочка – нічка петрівочка, Не виспалась... наша дівочка, І треті півні заспівали, А, може, цвіт той... проспали? І буде приходить ночами Той лицар, що десь за горами, Чи спустяться зорі із неба... Така буде в тому потреба... І ніченька та, – чарівниченька, Все кличе та не докличеться. А човен пливе і гойдається, До берега стать сподівається... Купайло собі щось гадає, Віночок водою спливає, Не тоне. А хвилі вихитують, У долі щастя випитують. IX Жовтий стимулює зір, мозок і нервову систему, звеселяє, сприяє спілкуванню. Із газет Власність це крадіжка. Прудон Стуманивсь зір, і мозок усихає – Ми бачимо бандюг, що владу узяли,

Поезія

39 Сидять у нас на шиї – кров спивають, І в серце кігтями іржавими вп’ялись. І звеселя дебіла хамська дурість, І яничар отруйне і тупе жало, Злочинців-багачів шизофренійна курвість, Та їхніх прихвоснів нахабнеє мурло. От і спілкуймось, хто ще на свободі... А хто у допрі, у тюрмі, то... говори... Де ділися трильярди, що народні, І правду взнай – звернися до... гори... Вона німа. Та, може, що розкаже: Хто вирубав ліси і струїв води, Яка в полях хімічна сіножать, – Коли продавсь бандюзі за свободу, То хай тобі сприя в тім світі також тать. Та ось безмежжя знову відкриває Купальські чари в папороті цвіту, І червоніє квітка серед літа, – Й трава шепоче, і до сліз проймає.

Лiтературний Чернiгiв

40 ВІРА Ві + Ра (Відати+Світло)

Хай вам поможуть боги, на Олімпі які пробувають. Гомер. «Іліада» Віра – виконання сподіваного, переконаність у небаченому. Іван Огієнко На Олімпі Віра роздерла коліно. Молилась чи що? Або як? Боги врахують це неодмінно І скинуть з неба таки п’ятак. У цій пригоді – молінні до Бога – Можна розбити навіть чоло, Мовлять, без нього – ні до порога, Так чого ото так невезло? Не таланить народам, сім’ям і нині, Сваволя банди – душі розпнуть, Нищать мову, на це в них причина, – Чого українці цього не збагнуть? От у греків свої боги, олімпійці, Ну а в нас – православні чи як? Та забрали волю всілякі злочинці І зробили рабів,.. хто й дурак чи пияк. Там багато богів і героїв, Тут емпе і паре, і кепе, Викрали й землю «обрані» в гоїв, – Це ось завжди болить і пече. І гряде вже ця битва за Віру, Ми ж боролися скільки віків! Хижа банда панує допіру, – Поки не знищимо їхніх божків. «Боги» всюди люд розпинають, Та приходить розплата за все, –

Поезія

41 Їхнім іменем! «боги» це знають... Тільки в що нам увірити ще?

Багатий – це злодій. Василь Великий «Співчуваючі Ізраїлю християни готові привести на допомогу Ізраїлю 10 мільйонів бійців». (Еврейские вести, 2000, № 11-12, с.12) Слова не йдуть у вуха Москалів і холуїв, Хрунів і рагулів, І мова наша їм не зрозуміла. Їм би багатство, А не тих богів. Та панувать Над світом Завжди їм Хотілось. Вони давно В темноті вівтарів. Жорстока злоба. Бог тут ні до чого. Вони з породи грабунів. Яхве, Єгова, Саваоф, Не визнаваючи нікого І нічого, він люд, Народи в рабство Іудейське вів – Привів. От і пропали ми – Віряни і прочани, Ченці, людці, Миряни й тлумаки –

Лiтературний Чернiгiв

42 Десять мільйонів В поміч юдаїв – Вони так Наших рахували. Йдуть православні, Християни і такі… В бій проти всіх своїх, Та більше їх таких, Отих чухраїнців нових. Збагачуйте свій дух – Грабуйте Україну… Та є ще й ті, Природу власну Хто ще не згубив, Не втратив і себе, – Земну людську подобу, І України праведний Та справжній дух, Що й досі на землі ніхто Не знищив нас давнезних. Коли б то люд наш Повищав і піднявсь, То де б вони були? Ну й ми. І кров мою Чужинством не наситить… Хіба багатством духу. Допоки є ми в цім Прадавнім світі.. І дуже давні… Таки давнезні.

Поезія

За Омаром Хайямом 1 Цей світ був до нас – і пребуде. Сюди не повернешся ти! І світ тебе зовсім забуде, Хоч плач, прокляни чи проси. 2 Ні сльози, ні Бог, аніщо не врятує. Ми глиною станем чи порохом – всі. Боги запевняють, що знають і чують, Та що нам із того? Й вони, як усі. 3 Із допущених в рай і кинутих в пекло Ніхто і ніколи сюди не вертає. Ходив на Афон, у Чистилище, в Мекку, – І це не рятує, – мудрець таки знає.

XI Радуйся, ниво неполитая! Тарас Шевченко О Україно! Слухай, ми ідем! Олег Ольжич, 13.ХІ.1929 Здригнеться Київська земля І понесе сто тисяч війська Під стіни білого Кремля. Лівицька-Холодна Радуйся, Діво Пречиста, Що в таїнстві грізно зросла... Дочка небесна, купино нетлінна, Світло всесвітнє, радість сердечна,

Лiтературний Чернiгiв

44 Вірних рятунок, Заступнице всіх, Сховок душі і Володарка ти! Радуйся, доле земна і небесна, Процвітай і квітуй, наче рання весна! Храм на Горі, а ти Брама чудесна, Променем світла людям засяй На моїй Україні із краю на край! Ти Рятівниця душі, ти наш рай! Вершина, що тінню повита, Пристанище правди, ти волею злита! Світильник презлотний, Славо всечесна й людська, Мати майбутнього чесна, Раю божественність і роса! Тінь ти від сонця і срібна сльоза! Ручка благословенна і золота! На тебе, доле народна, Вповаю, молюся, люблю! Духом твоїм впережусь, як мечем, Воля народу понад усе!

Народ наш повстане, виб’є зло, наче тлю, Спалить вогнем цю зажерливу тать! Ми стаємо на прю з усіма, хто лихий, Проти ницих, продажних нікчем. Радуйся, Діво Пречиста, – Ми вже ідем! Чи дійдем…

Поезія

Круговерть Ось так тікає щастя – час і мить... Минають дні, роки не йдуть – летять! Ми юними не можем справді стать, Щоб знову, як у юності любить. Та, серце, чи ти зможеш долюбить, Де війни, смерть, каліцтва і руїни, Де вже не можем жити в Україні Й нема снаги і сили тут дожить… Природа дбала? А твій рід? Чи ІНЦІ?.. Чи вибухи на Сонці, Всесвіт-Бог, Чи, може, та Рігведа й Гог-Магог, – Та мало в нас героїв-оборонців... І вже любов злилася воєдино – Давнезний рід моєї України.

31 Меч, не встромлений в серце катів, Заб’ють у серця безневинних і бідних. Поль Елюар Кати, загарбники повсюдно, завжди убивали... А ми пісні кацапські балаганні все співали, З їх миски доїдали, під дудку їхню танцювали… Від смертоносної вмираємо Москви, – І чайки плачуть над убитими: «Киги...» Від «градів», мін і бомб лягаємо кістьми, Та й їх нема – потрощені чи спалені вони, Усюди смерть панує, бо вона жива! Так де ж той Біг? – його також нема, Як дітям цяцьки з мінами дають Або скалічать, а чи так уб’ють,

Лiтературний Чернiгiв

46 Ці монстри, хиже звіра – людомори, Кацапи-вбивці, людожери і потвори. Такі вони – з хрестами у руках. Чи бачить Біг із неба їхній прах?! 2015– 12.07.2016

7. На полі з мосхами вже сходить тиша? Та ні, лише димлять розбиті хати, Вікна, двері, крокви падають згорілі. Горять сади сухих дерев, Та місяць світить нам Із висоти небес. Тут людська кров і смерть. Кістки потрощені та обгорілі… Шматки недогорілих людських тіл, Що мерехтять у серці і в очах. І дихать тут немає чим… Так плачемо над долею Вже вкотре ми своєю І тих героїв… і простих… Як знов у всі тисячоліття, Весь час б’ємось за волю І людськії життя – на смерть, Хоч любимо життя понад усе, Та не цінуємо життя єдине... І одне.

Поезія

Величний захисник Затихнув бій. Сіда за обрій сонце. Надбав вояк і мужності, і сили, Та знов бліндаж, і у віконце Заглянув місяць – красень сивий… Чатує ніч, долає втома, Дерева шепотять про те ж… Вкраїна, рідна мати… дома… Не слава, а кохана жде… Дружина, діти, батько, мати… Уява – прапором священним, В руках темніють автомати, – Загарбникам нема прощення! 2.10.2016

Сни на хуторі Матері – Анастасії Петрівні Василенко Мамо, наснилось мені, що Київ валився. Змивали його дощі, А я вас за руку вів і дивився, Як дощ хлюскотить по лиці. Вдивлявся у рідні мені морщини, Ви затяті якісь і суворі були, Такої катастрофічної днини Рятують нас рідні поля і горби… Було це якраз на тих «Сорок святих», Перед тим Ви казали про батька, Як на горбах Драбівецько-Синківських Була та пригода, що в глині зав’язка…

Лiтературний Чернiгiв

48 І що ж воно так забувається лихо, – Рівнодення у нас і нові роковини… Воскресає й зникає земля моя тихо Для мене щомиті, щоднини… Мамо, вже березень диха весною, І як би завія й морози не били, Хоч Київ стоїть чужиною, – Ми таки землю свою любили.

Хутір під Золотоношею на Черкащині

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ k=!,“= dry`j

Народилась у м. Чернігові. Закінчила СШ №7 м. Чернігова. Від 1980 до 1995 року навчалася, жила та працювала в м. Сургуті Тюменської області Росії. За фахом нафтовик. У 1995 р. повернулась у Чернігів на постійне місце проживання. Членкиня Чернігівської обласної студії «Гарт», творчого клубу «Содружество муз» та Чернігівського літературного клубу «Поетичний Бібліопростір А+», творчої ГО «Білі ворони». Друкувалася в обласній газеті «Деснянська правда», інтернет-виданнях «Біла хата», «Регіон. Спецкор», «Суспільний кореспондент», альманахах «Скіфія», віснику VI Міжнародного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча Гора», літературно-художньому виданні «Антологія сучасної новелістики та лірики України – 2017», виданнях Чернігівської ОУНБ ім. Короленка «Первоцвіт», альманасі поетів Чернігівщини «Мандрівні вірші», антології учасників Чернігівської літературної школи «Цвіт папороті» та ін. Дипломант I, II та III Всеукраїнських поетичних стартапів «Дотиком душі» (2017 р., 2018 р., 2019 р.) та Чернігівського обласного фестивалюконкурсу української патріотичної пісні та поезії часів Революції Гідності та АТО «Янголи світла» (третє місце у номінації «Авторське читання», 2017 р.) Живе в Чернігові.

Застигло щастя Покинутим селом гуляє вітер, Із хвіртки вигойдав рипливий крик. З очей зарюмсаних віконних витер Дбайливо сльози й непомітно зник.

Лiтературний Чернiгiв

Ховався у дранті старих фіранок, Натомлений у шафі подрімав. А з першим променем навідався і ранок, Неначе й він якісь тут справи мав. Удвох покопирсалися з речами, Пожовклий роздивляючись альбом. Мабуть, пронісся селищем цунамі, Аж моторошно стало їм обом! Застигло щастя тільки на світлинах, У кожному кутку сховався щем. Розкидане, мов листя тополине, Чиєсь життя... І мокне під дощем.

Осінні забави Тихо рюмсає літо в печалі, Осінь в двері шкребеться щоночі, Поканючивши швидко відчалить, Бо тумани дорогу пророчать. Тоскно скиглить зажурена хвіртка, До весни вже її не прочинять, Лиш навідає вітер ще зрідка – У осінніх забавах причина. Захлюпочуть дощі невгамовні, Все заклякне довкіл у зажурі. Хай хоч лусне негода назовні, Умостилось тепло в абажурі.

Як загляне вечір... Як загляне вечір – ворожити стану, На картату хустку карти розкладу. Розведу руками манівці й оману Та магічна поміч буде до ладу.

Поезія

51 Уляглись підказки перлами в долонях. Усміхнувшись, місяць дивиться униз. Стрімголов несуться зіркогриві коні. Лиш встигай, – загадуй, бо згорять, як хмиз. До зірок бажання поспіхом у чергу, Щоб скоріш потрапить в пристрасний полон. Наче грає в шахи наймудріший зверху, Заховавши долю десь поміж долонь.

Плете життя мереживо стосунків Коли зійшлися смужки на долоні, А від пророцтв затісно на руці, Сріблясті мітки уляглись на скронях Не лячними здаються манівці. Плете життя мереживо стосунків, А сито днів просіює людей. У натовпі від порожнечі лунко, Час невимовно в небуття іде. Вужем шляхи звиваються тернисті, Ще й волоком позаду каяття. Щасливі дні – коралами в намисті. Дива... Здавалося ж один із ста... *** Не читана, – в руках тримали трошки – Незаймані сторінки, онде зморшки... А мріялось удвох іти в світи, Кохатися в словах вона і ти. Всі двері відчинять назустріч вітру, Обтрушуючи сум й пилюку хитру. Недивлячись під ноги та униз, Без остраху ступати на карниз. Пізнати неосяжний світ мрійливо, Де кожний неповторний день, як диво.

Лiтературний Чернiгiв

52 Обкладинка зіграла лютий жарт – Окраса інтер’єру, зовні фарт...

Збираю дні щасливі у намисто У натовпі шукаю рідні очі, Вдивляюсь в постаті, манери та ходу. Магічні чари й хитрощі жіночі Задію й серед тисяч я тебе знайду. Розвіялись образи днів колишніх, Химери осуду сховались в самоті. Нема каміння, тільки стиглі вишні, Несу за пазухою... ми тепер не ті. Збираю дні щасливі у намисто І щиро тішусь, як наївне дитинча. Життя новим наповнюється змістом, Лише зіркам шепочу мрії у ночах...

Свіжим хлібом зустрінеться день – запанує добро (до 86-ї роковини Голодомору) Теплі руки чаклують, і борошно стало липким, А вуста полохливі шепочуть тихенько молитву. В голові та у серці здіймається вихор, а з ним Жах голодної смерті, кістлявої подих в гонитві. Ось між пальців напруга зростає, народжений дух Оселяється в хаті, душі та у зболенім серці. Є надія, що цей затяжний переляк нині вщух, Не ятритиме спогадом рану, наповнену герцем. Свіжим хлібом зустрінеться день – запанує добро. Згаснуть спогади в клопотах звичних, рутинно-буденних. А жага до життя, огортаючи дужим крилом, Збереже і спасе, дасть по вірі й молитві натхненній.

Поезія

Захлинається цвинтар травою (присвята батьку) Все оглухло від тиші навкруж, Захлинається цвинтар травою. Відпочинь у згорьованих руж, Мармуровою вкрившись плитою. Знов прийду у це місце розлук, Де в скорботі берізоньки сонні. Тут кружлятиме зляканий крук, Сріблом розпач застигне на скронях. Серце крається, мучить вогнем, І сльоза забриніла від смутку. Я не знаю, коли це мине, Відчуваю, біль вщухне не хутко. Усередині, десь в глибині Розмовляю з тобою несміло. Скільки ж треба прожити мені? На життя, щоб дивитися зріло! Усвідомити сутність буття, Зрозуміти усе і одразу. Закрутило, мов друзку життя, До липкого безсилля – відраза! Де ж єдиний осяяний шлях? Щоб в роках не блукать манівцями! Свою долю тримати в руках, Не згубити зв’язок з праотцями. За прозрінням укотре прийду, Обніму ту скорботу полинну. Заплету у барвінок біду, Поспішу – бо життя швидкоплинне. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ nле*“=…д! g`a`pmhi

Олександр Вадимович Забарний – доцент кафедри української літератури та журналістики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Поет, прозаїк, літературознавець, драматург. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Автор 12 книг поезії, прози та драматургії. Лірична драма «Історія однієї любові» була написана для студентського аматорського музично-поетичного театру Гоголівського вишу і приурочена 200-річчю від дня народження класика української літератури Пантелеймона Куліша. Прем’єра п’єси відбулася 4 жовтня нинішнього року під час Міжнародної наукової конференції «Пантелеймон Куліш у культурному та інтелектуальному просторі України» у Блакитній залі Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя і мала успіх у глядачів.

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЛЮБОВІ… Одноактна лірична драма без антракту Дійові особи: Автор Панько Куліш – український письменник, 37 років. Олександра Милорадович – українська співачка, драматичне сопрано, 24 роки. Марія Милорадович – її сестра, співачка, 22 роки. Віктор Яхонтов – товариш дитинства, офіцер, 24 роки.

Проза

Василь Тарновський-старший – український поміщик-меценат, громадський та культурний діяч, 56 років. Григорій Галаган – український поміщик-меценат, громадський діяч, 48 років. Іван Скоропадський – предводитель дворянства, полтавський губернський маршалок, володар Тростянця, засновник дендропарку, 52 роки. Петро Скоропадський – його син, офіцер, 22 роки, згодом – полковник кавалергарду, учасник кавказьких воєн, батько останнього гетьмана України. Віктор Забіла – український поет-романтик, 48 років. Гості, музиканти, українські парубки та дівчата, панська прислуга. Дія відбувається у 1856–1858 роках в Україні. Ява І Автор: – Доброго вечора, панове! Цю оповідку не знали в Калюжинцях, а якщо й знали то одиниці… Куди ж нам гречкосіям! А от уся Україна знала і обговорювала до найменших дрібниць: від Києва до Харкова, від Полтави і аж до самого Санкт-Петербурга… Жвавенько так обговорювали. Жив собі в Україні у середині 19 століття такий собі пан Пантелеймон Куліш, людина відома на широких теренах Російської імперії. Письменник, історик, перекладач, журналіст, видавець.., одне слово – вчена людина. В українській культурі він визнавав лише двох апостолів – Тараса Шевченка і себе. Свою особу Пантелеймон Куліш іноді ставив навіть вище. Мав гарну, розумну, вродливу дружину, до того ж добру господиню Олександру Білозерську, відому в українській літературі письменницю за псевдонімом Ганна Барвінок… (На авансцені з’являється П. Куліш) Куліш (до зали): – Красно вітаю Вас, панство! Отож улітку 1856 року, полишивши дружину, я мандрував Україною. Мені було вже 37 років і почував я себе самотнім, позбавленим любові. Подорожував від одного поміщика-приятеля до іншого: спочатку до Білозерських у Мотронівку, звідти в Линовицю до де Бальменів, далі до Галагана у Сокиринці, а потім до Тарновських у Качанівку… Ось там, у Качанівці, і трапилася зі мною пригода… (кланяється і виходить). Автор: – А у цей час у сусідніх Калюжинцях, у родині поміщика Григорія Милорадовича, зростали дві красуні-доньки – Марія і Олександра або Леся, як її називали рідні. Леся була на два роки старша за сестру. Така вродлива, чепурненька, з розумними карими очима, з довгим, заплетеним у косу, волоссям. Дівчата володіли кількома іноземним мовами. Леся вільно

Лiтературний Чернiгiв

розмовляла французькою, німецькою, російською, але перевагу надавала рідній – українській. Як заговорить, немов защебече, а як заспіває – серце квітне від такої краси… (На авансцені з’являється Олександра Милорадович. У її виконанні лунає пісня). Автор: – Батько дівчат, Григорій Петрович Милорадович, – поміщик середньої руки і середнього достатку, у минулому чиновник дипломатичної служби. Завершивши службу в Петербурзі він вийшов у відставку і разом з дружиною, Анною-Марією, француженкою зі Швейцарії, оселився у Калюжинцях… Саме тут і народилися дівчата… Сестри виховувалися у любові та повазі до мистецтва. Їхня мати мала ґрунтовну музичну освіту, шляхетне виховання. З дитинства дівчата опанували мистецтво гри на арфі та фортепіано, годинами займалися вокалом… (входить Марія, наспівуючи гами). Автор (до глядачів): – А чи знаєте Ви, як у Калюжинцях уміють співати?! Неперевершено… Що не родина – співоча капела, що не куток – пісенний вернісаж… Так і віддавна було! І донині… А чого дивуватися? То із зеленочубих калюжинських гаїв солов’їна пісня перелилася у душу людську та серце і задзвеніла соковитим голосом. (На сцені з’являється гурт хлопців та дівчат в українських костюмах. Лине народна пісня). Автор: – Не оминуло це щастя і панночок Милорадовичових. Олександра зовсім спокій утратила: де на селі заспівають – там і вона; вслухається, вивчає, запам’ятовує. Років до шістнадцяти вже знала силу-силенну народних пісень (Народна пісня у виконанні Олександри або ж дует сестер). Автор: – Незчулися, як і роки збігли… Почали до Олександри синки панські свататись. Хоч і посаг невеликий, але ж красуня яка! Вихована, чепурна, роду достойного… Говорили навіть, що самі Скоропадські бачили її у себе в невістках. А вона – ні! Чекала на любов велику, неземну та ще й з українською душею… А паничі всі ж російською цвенькають, зрідка французькою.., а до своєї рідної серце скам’яніло… (На сцену виходять Олександра Милорадович та Віктор Яхонтов). Віктор (до Лесі): – Уважаемая Александра Григорьевна, позвольте мне выразить свою признательность к Вам и просить выслушать меня… Олександра (посміхаючись): – Вікторе, для чого ж так офіційно? Ми ж виросли з тобою разом… ось тут, у цьому мальовничому селі. То можеш звертатися до мене просто, без всіляких церемоній і, бажано, українською… Віктор (ніяковіючи): – Очаровательная Александра… Григорьевна,

Проза

благодарю Вас за оказанную честь и память. Но я русский офицер и мне объясняться легче на родном языке… (Леся обриває його). Леся: А я гадала, що ти України син… Народився тут, вдихав повітря калюжинських гаїв, був скупаний у водах Миколаївського ставу, з дитинства розмовляв рідною мовою… Вікторе, а пригадай, які з малих літ ми пісні співали? (Леся розпочинає пісню, Віктор підхоплює). Віктор: –Всё так, Александра, всё так… Но я принял присягу на верность государю Российской империи, а значит и жизнь моя, и душа, и мысли должны принадлежать ему! Леся (обурено): – Усе це дурниці, Вікторе! Волконський, Бестужев, Воронцов мали у жилах імператорську кров, але вона не завадила їм вийти на Сенатську площу. А імператору заслати їх до Сибіру. Так про що ти зі мною хотів говорити? Віктор (хвилюючись): – Александра… Сашенька, я люблю Вас и не мыслю своей жизни без Вас! (співає). Романс Віктора. Леся (з почуттям): – Вікторе, друже мій, дякую тобі за любов… і за пісню. Щиру, із самісінького серця… Я також люблю тебе.., люблю, як старша сестра свого нерозумного брата. Ну як же ти можеш любити мене і не любити України? Як можна любити квітку і не любити бджілку, як можна любити пісню і не любити солов’я? Подумай про це, брате… (Убігає Марія). Марія (радо): – Сашо! Сашо! Тарновські нас на бал запросили! Ми співатимемо там дуетом! (побачивши Віктора, схиляється у реверансі, розмовляє французькою): – Бонжур, місьє Вікторе! Comment tu vas? (Як Ваші справі?) Віктор (гречно вклоняється): – Мерсі, мадам. C`est bien (Чудово). Марія (до Олександри): – То що ми будемо там виконувати? Адже на бал запрошено Віктора Забілу, автора чудових романсів! Олександра (захоплено): – Як чудово! Я давно мріяла познайомитись із ним. То давай заспіваємо «Ой, не щебечи, соловейку»? Марія: –Ні-ні, треба щось оригінальне, щось зовсім нове! Леся: –То, може, оцю?.. (виконує пісню. Марія підхоплює. Перший дует сестер). (Завіса) Ява ІІ (Качанівка.1856 рік. Будинок Тарновських) Автор: – Отож, гостюючи у Качанівці в Тарновського у серпні 1856 року, Куліш уперше почув чарівні голоси сестер Милорадовичів. (Уходять Василь Тарновський і Пантелеймон Куліш).

Лiтературний Чернiгiв

Тарновський: – Усе що надбав, шановний Пантелеймоне Олександровичу, то цей чудовий будинок та прекрасний парк побіля нього… Куліш (жартівливо): – Не прибідняйтеся, Василю Васильовичу! А найповніша в Україні колекція старожитностей, якій заздрить сам Дмитро Яворницький? А неповторна галерея картин? Чого варта лишень Шевченкова «Катерина»?! А ще ж є і Брюлов, Іванов, Кіпринський, Рєпін, Айвазовський, Штернберг, Жемчужніков, я вже не кажу про Деннера, Ван-Діка, Теньєра… Тарновський: – У тому заслуга не моя.., то все надбання, світлої йому пам’яті, мого незабутнього дяді Григорія Степановича Тарновського, попереднього власника Качанівки. Мандруючи Європою, він і придбав ці чудові картини. Для мене це лише безцінний спадок, який я намагаюся утримувати і примножувати… Куліш: – Знав я Григорія Степановича, світла йому пам’ять, Тарас нас знайомив… Але ж і ви справу до пуття ведете, який чудовий симфонічний оркестр утримуєте… І не скажеш, що кріпаки – справжні петербурзькі музиканти! Тарновський: – То в пам’ять Григорія Степановича.., він заснував оркестр ще на початку 30-х, а потім, по приїзду в Качанівку Михайла Івановича Глінки, надав йому особливого піклування. От тоді оркестр зазвучав, а нині.., не перебільшуйте, Пантелеймоне Олександровичу, звичайні музиканти… Хіба що досвідчений капельмейстер, а так нічого особливого. Куліш: – Ви великий жартівник, Василю Васильовичу. Адже всі в Україні знають, що Качанівка – то другий Версаль. Усі бажають побувати тут, погостювати.., увесь квіт української культури. Та що там української – світової! Які імена!! Тут були: Гоголь, Глінка, Брюлов, Шевченко, Гребінка, Гулак-Артемовський, Жемчужніков, Рєпін, Штернберг. Качанівка й справді стала українською Меккою! Тарновський (зворушено): – Дякую, Пантелеймоне Олександровичу, дякую… Дякую за щире слово і добру пам’ять. Я гостинно зустрічаю всіх, хто з’являється у моєму домі. Бо то – мої друзі… Куліш: – То кого ж сьогодні запрошено на прийом? Тарновський: – Як годиться, усіх сусідів… Обіцяли бути Галагани, Скоропадські, Мартоси, Милорадовичі, Горленки, Яхонтови. Очікую на моїх дорогих гостей Віктора Забілу та князя Репніна… (чути дзвіночок) Ось, хтось уже й прибув. (До зали входить Галаган. Тарновський радо іде йому назустріч). Тарновський: – Дорогий Григорію Павловичу, радий бачити Вас при доброму здоров’ї!

Проза

Галаган (з усмішкою): – Доброго дня Вам, ясновельможне панство! Усім доброго здоров’я! (обнімається з Тарновським, тисне руку Кулішеві). – Ну як ти тут, пане-брате, не закис? Куліш (жартуючи): – Та з вами закиснеш! Хоча б на хвилинку перепочити дали… Тарновський: – Як доїхали? Галаган: – Чудово. Я до тебе, дорогий Василю Васильовичу, на гостини їду, як до себе додому… Усе тут таке рідне, близьке, кожен куточок спогад викликає… Про Глінку, про Тараса… Як він там на чужині? Куліш: – Карається, мучиться, але не кається. Галаган: – А він такий! Тарновський: – Та дасть Бог, скоро вже відмучиться… Повернеться у наші обійми. Галаган: – Скоріше б уже… А то як згадаю – сум сповиває душу (зітхає). Куліш: – Здається мені, дорогий Григорію Павловичу, що твоя душа ще чимось стурбована? Галаган: – Таки так, дорогий пане-брате… (до Тарновського), Хотів я сьогодні на твій бал одного свого кобзаря прихопити, вже й попередив його, так воно, стерво, напилося.., валяється без задніх ніг. Тарновський (з усмішкою): – Чи не Остапа бува? Галаган: – А таки його… Вересая! Тарновський (з жалем): – Гарний кобзар! Справжньої кобзарської школи! Жаль буде, коли зіп’ється… Куліш: – Перепрошую, пани-брати, я ніяк не второпаю, про кого це Ви? Галаган: – Та маю я гарного кобзаря-лабазу… Ще батько мій, царство небесне (хреститься), незабутній Павло Григорович, придбав у Милорадовичів цього чоловіка… Куліш: – За дорого віддали? Галаган: – Та ні, батько казали, що обміняли на плодючу свиноматку…, але ж придбали голос! Ти коли у мене гостював, то він якраз у Лубнах був, там великий ярмарок організували… А то б почув… Гомерівський голос! Тарновський: – Він у Калюжинцях так і живе? Галаган: – Та ні, оце років зо три, як переїхав у Сокиринці.., пристав у прийми до Сенчукової Пріськи. Тарновський: – Пантелеймоне Олександровичу, а Ви знайомі з Милорадовичами? Куліш: – Не мав честі бути представленим. Тарновський: – Сьогодні обов’язково познайомлю. Григорій Петрович прибуде з усім сімейством. Доньки будуть співати.., чарівні голоси! Куліш: – Радий буду почути…

Лiтературний Чернiгiв

Тарновський (до Галагана): – Григорію Павловичу, коли вже ти не привіз кобзаря.., то порадуй сам нас гарною піснею! Галаган (ніяковіючи): – Та я ж не співак.., так самоук. Тарновський (заохотливо): – Не прибідняйся, брате, маєш же чудовий голос. Куліш (аплодуючи): – Просимо, Григорію Павловичу, просимо… (пісня Галагана). Ява ІІІ (Того ж дня. Качанівка. Бал у садибі Тарновського). Картина балу у Тарновського у великій мірі залежить від концертного репертуару театру. Оскільки мистецькі можливості факультету великі, то бал бачиться у повному форматі (8-10 номерів). Розпочинається бал за традицією граціозним полонезом. Обов’язкові хореографічні номери – полька та вальс, із інструментальних номерів – фортепіано, струнний квартет. Вокальні номери – за уподобанням постановників, але остання пісня за головною героїнею. Веде бал – почесний гість, розпочинає – господар. Тарновський: – Високоповажне панство, дозвольте мені подякувати вам, що ви знайшли час і відгукнулися на мої запросини. Дозвольте представити почесного гостя нашого зібрання – предводителя дворянства Прилуцького повіту, полтавського губернського маршалка Івана Михайловича Скоропадського і запросити його відкрити бал. (Гості аплодують). І. Скоропадський: – Доброго вечора, панство. Дозвольте сердечно подякувати нашому гостинному господарю – Василю Васильовичу Тарновському – за надану можливість зустрітися, поспілкуватися і чудово провести час. Бал у Качанівці оголошується відкритим! (Виконується перший танок). І. Скоропадський: – За традицією, що склалася, на пошану почесного гостя, який відвідав Качанівку і мав честь тут творити – великого композитора Михайла Івановича Глінки – виконується його твір. (Виконується інструментальний твір М. Глінки). І. Скоропадський: – А зараз, з великою приємністю, я запрошую на цю сцену, окрасу нашого зібрання, чарівних Олександру та Марію Милорадовичів! (Другий дует сестер Милорадовичів). Після виконання номеру гості вигукують: «Браво! Браво! Біс!» Куліш (підхоплюється на ноги): – Які янгольські голоси! Який чарівний спів! (підходить до сестер, цілує їм руки). Концерт продовжується, виконується другий танок, вокальні номери.

Проза

І.Скоропадський: – Панове, ми раді вітати на нашому вечорі українського поета Віктора Забілу. Просимо його до слова. Забіла: – Високоповажне панство, я хотів би подарувати вам свої нові вірші (декламує кілька віршів, коли завершує читати, лунають вигуки: «Браво!) Концерт продовжується. Останній номер – соло скрипаля. І. Скоропадський: – А зараз я маю честь запросити на цю сцену мого сина, офіцера-кавалергарда Петра Скоропадського. Він бажає подарувати свою пісню чарівним панянкам. (На сцені з’являється Петро Скоропадський). П. Скоропадський (галантно вклоняється): – Добірне товариство, у цій залі присутня велика кількість чарівних панянок, але моя пісня адресована лише одній… Ця пісня для Вас – чарівна Олександро Григорівно! (у залі чується здивований гамір). (Лунає пісня П. Скоропадського. По завершенні співу він підходить до Олександри, цілує їй руку). П. Скоропадський (пошепки): – Вважайте це, чарівна Олександро Григорівно, моїм офіційним освідченням у коханні. (Олександра знітилася і нічого не відповіла, проте ці слова почув Віктор Яхонтов, що знаходився поруч з сестрами. Він рвучко підступає до П. Скоропадського). В. Яхонтов (з викликом): – А не кажется ли Вам, милостивый государь, что дарить песню одной даме в присутствии других, по крайней мере, не прилично. Это компрометирует даму, выставляет в нехорошем свете, потрудитесь извиниться! П. Скоропадський: – Я не сделал ничего предосудительного и мне не за что извиняться. Я просто выразил свои чувства, а они искренние… В. Яхонтов (гнівно): – Они бестактны! П. Скоропадський (з викликом): – Не забывайтесь, поручик, в отличие от Вас я заканчивал Пажеский корпус в Санкт-Петербурге, а не кадетский корпус в Полтаве, и не Вам меня учить правилам этикета! В. Яхонтов: – А я готов Вам указать ваше место!! П. Скоропадський (з готовністю): – Это что, вызов?! Олександра (опанувавши себе): – Друзі, давайте припинимо цю безглузду суперечку… Я щиро поважаю вас обох.., як своїх друзів, як чудових співаків. Вікторе, я прошу тебе, виконай для усіх нас пісню… В. Яхонтов: – Вы просите.., я готов исполнить любое Ваше пожеланье. (піднімається на сцену). – Той, что лишила меня сна… (пісня Яхонтова. По її закінченні зала вибухає оваціями. Це обурює П.Скоропадського, він знову з’являється на сцені).

Лiтературний Чернiгiв

П. Скоропадський: – Мій музичний дарунок Вам, найчарівніша Олександро Григорівно! (друга пісня Скоропадського). Куліш (до Тарновського): – Друже мій, Василю Васильовичу! Ці півники справу і до дуелі доведуть.., треба виручати панянку. Чи не зміг би ти, по закінченні концерту, викрасти її і привести в одну із кімнат, де б міг представити мене, познайомити нас… Буду дуже вдячний. Тарновський: – А чому б і ні, спробую… І.Скоропадський (до зали): – І на завершення концертної частини нашого вечора знову для вас співають сестри Милорадовичі! (Третій дует сестер). А бал продовжується, бал вирує. Танцюють вальс. Тарновський підходить до Олександри, бере її під лікоть і виводить із зали. Їхнє зникнення не помічають. Ява IV (Вересень 1856 року, с. Калюжинці. Будинок Г. Милорадовича). Автор: – Достеменно не відомо, про що розмовляли Панько і Леся того вечора, то лишилося таїною їх обох та ще старого Качанівського парку, який сховав у своїх кронах не одну сотню таких таємниць… Проте, після цієї зустрічі Панько безтямно закохався у Олександру Милорадович! Красуня, шляхетна, має чудовий голос – вік би слухав, не наслухався. І Панько припав їй до серця. Дворянин, хоч і збіднілий.., розумний, освічений, багато про що знає, світами мандрував, а головне – українець! Щирий, переконаний, затятий… Дарма що одружений! І розпочався роман. Палкий, бурхливий, нестримний… Старі люди в Калюжинцях згадували, як якийсь пан до Милорадовичів приїздив фаетоном майже чи не щодня. Коней гнав несамовито, так поспішав… У вересні Куліш повернувся до Санкт-Петербурга… Але які листи він писав до своєї коханої! Щирі, пристрасні, натхненні… (Входить Олександра Милорадович, в руках тримає лист, читає вголос). Олександра: «Високоповажна панно Олександро Григорівно! Була в мене добра думка листуватися зі своїми гарними землячками, але жизнь ухопила мене в свої лапи і завертіла так, що й добрії думки занедбовуєш… Добродійко ласкава. А правду щиру треба сказати, що, наслухавшись Ваших пісень, я довго не зміг би до себе прийти за великим душевним восторгом. Боже мій! Скільки в нас добра на Вкраїні, і ніхто тому добру ціни не знає. … Із`їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду; а

Проза

серце моє рідко поверталось. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, котрі рідним голосом до його промовляли…» [1], (припиняє читати). [1]. Тут і далі листи цитуємо за виданням: Дотик словом. Класика. Любов славетних письменників у листах і в житті. Збірник художньо-документальних нарисів. Режим доступу: http. //dotyk.in. ua/ lubov_ slavetnyh7.html Дорогий мій, Пантелеймоне Олександровичу, що маю відповісти я на твої щирі слова, надіслані мені твоїм серцем. Серцю має відповідати серце.., а воно у мене співає (пісня Олександри). Куліш (з’являється у протилежному кінці сцени, читає власного листа): «З великим уподобанням прочитав я любий лист Ваш, кохана землячко Олександро Григорівно! Получив я його у велекодню суботу ввечері, і повіяло на мене од його весною і воскресенієм. Гарячою душею вітаю вас. Перві весняні квітки українські! Зацвіте послі й багато квіток, та вже ні одна не звеселить так чоловіка. … А коли любо Вашому серцю розмовляти з Богом рідною піснею, то й розмовляйте. Од людей того не почуєте, що вона Вам промовить словом і голосом. Свята скарбниця духу народного! Найкращі душі складали в неї своє добро і завітовали його нам, дітям своїм. Не всякому дається скарб сей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну сьому сокровищу!... 6 березоля, 1857 року, С.-Петербург». Автор: – Вона слухала, вірила, серцем тягнулась за ним. Ладна була кинути рідні Калюжинці і линути до нього в Санкт-Петербург. Але він не кликав, навпаки – зупиняв, посилаючись на зайнятість. І знову листи, листи, листи… Куліш: «…От погляньте в своє серце тим щирим поглядом, котрим дивлюсь я, люблячи Вас не на частину, а на всю Вашу жизнь. Порадьтесь самі з собою, якого б чоловіка любили Ви, як Бога? Якому б чоловікові корились би Ви з радістю? Невже того, хто має одно багатство? Ні, такого щиро Ви не полюбите! Знайте, що серце колись попросить, потребує свого права». Автор: – Ці два роки стали для Олександри справжнім випробуванням. Куліш не робив з їхнього роману таємниці. Про це знала і його дружина, і його друзі… І якщо перша, не втрачаючи жіночої гідності, мовчала, то другі почали кепкувати з Панька за його надмірну закоханість. Це гнітило Лесю і не зачіпало Панька. Олександра: – У серпні 1857 року я зважилася перебратися до

Лiтературний Чернiгiв

Петербурга, щоб восени поїхати з Паньком за кордон… Переступивши через батьків, мораль і неминучі пересуди.., я зважилася на це! Написала Пантелеймонові… Відповідь не забарилася. Куліш: «Знаєте що? Покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Се мені не велике буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене. Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує». Автор: – Це була зрада… На початку 1858 року Марко Вовчок приїздить до Петербурга. І Куліш знову шаленіє від уже нового кохання… Олександра: – Кулішевий лист на провесні завіхолив мою душу, спустошив серце, кинув на поталу почуття. Збайдужіло серце…, спопелилося. Три роки знадобилося мені, щоб притишити біль серця, відігріти душу і повернути її до життя. Стишувалися сердечні рани.., згоювалися. Бо згоювала їх пісня! У найтяжчі хвилини життя я не полишала співу, продовжувала співати, примножуючи славу української пісні… (заключна пісня Олександри). Епілог Автор: – У 1861 році Олександра Милорадович побралася шлюбом з німецьким підприємцем фон дер Флітом. Виступала у концертних салонах Полтави, Чернігова, Києва. Її акторський талант високо цінував Марко Кропивницький. Відійшла в засвіти в 1890 році, полишивши за собою добру славу і шану, збагативши своїм чарівним співом скарбницю української культури. А що Куліш? Його роман з Марко Вовчок був також швидкоминучим. Цього разу зрадили вже його… Він марив Марією.., збирався з нею виїхати на відпочинок за кордон. Придбав квитки.., але ним знехтували. Марко Вовчок виїхала за кордон, але … з Тургенєвим. Грудень, 2018 р. м. Ніжин

Поезія

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ c=……= delhdemjn

Ганна Демиденко – член Ічнянської літературної спілки «Криниця». Народилася в с. Верескуни на Чернігівщині у селянській родині. У сім’ї панував культ книги. Перші вірші написала у 12 років. Після закінчення Верескунівської восьмирічки навчалася у Лохвицькому, а потім у Кременчуцькому педучилищах. Закінчила філфак Полтавського педінституту. Викладала російську мову та зарубіжну літературу у сільських школах на Полтавщині. Нині мешкає з родиною в м. Чернігові. У її поетичному доробку 5 власних поетичних збірочок «Калинова сопілка»(2012), «Три сонця»(2013), «Герої не вмирають»(2014), «Вони умирали двічі»(2016), «З Україною в серці»(2017). Крім того, її твори друкувались у колективних збірках «Антологія сучасної української літератури», «Молюсь за тебе, Україно», «Опалені рими», «Понад усе нам Україна», «Наш піт береже піхоти кров». Є номінантом премії Панаса Мирного. Нещодавно стала членом Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» ім. Василя Стуса. Багато її віршів стали піснями.

У поле завітаю Немов у храм, я в поле завітаю, Вітрам стокрилим, сонцю поклонюсь, Засіяти в них дозволу спитаю Ту землю, що любив колись дідусь. Нехай боки їй сонечко зігріє, Дощі напоять радістю зерно, Вечірнє небо тішить і зоріє, Бо для хлібів важливе і воно.

Лiтературний Чернiгiв

66 Коли жита потягнуться до нього, А колоски вусаті зашумлять, Немає щастя більшого земного, Ніж те, як хліб народжує земля! 20.04.2018

Тебе я називаю диво-раєм Село моє – краплинко ріднокраю, З давен моїх ти прадідів земля, Тебе я називаю диво-раєм, Де стежка починалася моя. Я долю свою виткала руками, Де ти, немов надійний оберіг, Вело мене надійними стежками, Щоби стерня не наколола ніг. Село моє, колиско веселкова, Мого дитинства неповторний цвіт, Краса твоя, немов роса ранкова, Котра чарує і лікує світ. В житті моїм ти та свята криниця, З якої пригубила я води, Не раз мені ти будеш іще сниться, Бо смак той залишився назавжди. 21.05.2018

Там, де Десна заквітчана Там, де Десна заквітчана віночком Із сивих верб і гордих ясенів, Там прадідів моїх пороги отчі, Тепер – моїх онуків і синів. Сприймаю світ очима і душею, Ним не лише милуюсь – ним живу, Аби душа не вкрилася іржею, Я землю цю праотчою зову.

Поезія

67 Це тут її кувались перемоги Над половцем, Батиєм і не раз. Сьогодні знову маємо ми змогу Відстоять Крим наш, непростий Донбас! І плине в даль Десна блакитноока, Нагадуючи небу і землі: Там, де Москва панує, там неспокій, У час лихий не слід стояти збоку – Мир маємо відстояти самі! 27.08.2019

Дитинства загадковий світ Свого дитинства книжечку гортаю, Де все сплелось у повісті одній: Любов неперевершена до краю, Свята і будні і мої, й рідні. Там тиша гомоніла із вітрами, А в очі заглядала неба синь, Отарами тумани йшли по травах, Пили краплинки свіжої роси. Струмка живого чулось жебоніння, Зозулине над ним крихке «ку-ку», Внизу верби ледь вимите коріння Й струмочка мрія – впасти у ріку. Волошки не губились між колоссям – За руки взявшись, кликали в танок, А неслухняне геть моє волосся Прикрасив мною сплетений вінок. Там жайвір пісню підіймав до сонця, А в ній – усе: і плин мого життя, І сонечко-оленка у долоньці, Готова до нових уже звитяг.

Лiтературний Чернiгiв

68 Туркочемо, було, своє прохання Майбутнє ну хоч трішечки відкрить: Звідки прийде до нас колись кохання? А та не хоче розправляти крил. Коли ж, нарешті, вилетить на волю, В повітрі пасемо комахи слід. Звідки ж могла дізнатись та про долю? Дитинства й справді загадковий світ! 28.08.2019

Не втомлюся диву дивуватись Мережить осінь крони знов дерев Над сивою, як світ старий, Десною, Що коси вербам, біжучи, пере І морем розливається весною. О, Десно, скільки знаю я тебе, Не втомлююся диву дивуватись, І синяві, позиченій в небес, І ранкам у полоні казки-ватри. Я течії твоєї тихий плин Виходжу, ніби долю, зустрічати, П’ю ранок із дрібнесеньких краплин І заглядаю в чарівне свічадо.1 І враз розправить зморшку на лиці Мені ранкового туману свіжий подих. У нім – усе: і м’ята, й чебреці, І диво, котре тчуть деснянські води. 10.09.2019

1– дзеркало.

Поезія

О доле українська! Укотре осінь барвами квітує. Але й її торкнулася печаль: Свій дух народ тепер в війні гартує. Погасла не одна життя свіча. О доле українська, болем ткана, Ти шита-перешита полином, Щоразу твоє щастя десь тікало, Та не спинявсь життєвий метроном. Ти сміло йшла, боролася за волю, Синами устеляючи свій шлях, За тебе падали вони на браннім полі, І молоді, і ті, що у літах. Хворіла ти і зрадою, й лукавством, Та виривалась з плетива брехні, Корилася комуністичній касті І воювала на чужій війні. Знов у крові землі твоєї груди, Сховала не одного козака, Та знаю, Україно, вільна будеш, Хоч ця дорога дуже нелегка! 19.09.2019

Чернігів мій чарівний щопори Чернігів мій чарівний щопори, А особливо, як весна загляне, Теплом проллється сонце ізгори, Збудивши трави перші на полянах. Коли ж вітрами літо заспіва, І гілля заколише радо листя, Під ноги килимом простелиться трава, Дитячий сміх розсиплеться в колисці.

Лiтературний Чернiгiв

Уп’ється місто ароматом лип Під акомпанемент роїв бджолиних, Каштани перед ними відцвіли, Над ними хмарки лебедями плинуть. А вже як осінь золотом впаде На вимиті беріз і кленів плечі, Мелькне між гіллям білченя руде, Й зрадіє сквер за білчину малечу. Тоді ж сполоха тишу перший клин, І журавлине «кру» торкнеться серця, Вода Десни лише не змінить плин І слухатиме верб нагнутих скерцо. Коли ж снігами задимить зима, То все одягне в срібно-білі ризи. Чернігів – краще місто не дарма! У груди щастя мимоволі бризне. 8.05.2019

Земля чернігівська… Моя ти сива нене! Земля чернігівська… Земля журби й героїв – Історія цю тезу довела – У лихоліття час Людською кров’ю – Не маками червоними Цвіла… Земля чернігівська… Ти славою повита, І зради тінь торкнулася тебе, Й сльозою материнською полита, Й дощами із насуплених небес. Вітрами ти історії розп’ята, Вставала й знову падала не раз, Стояла ти завжди за волю й правду, Тож не дарма любив тебе Тарас.

Поезія

71 Земля чернігівська… Моя ти сива нене! Немало мною пройдено доріг, Та кров моя струмує швидше в венах, Коли стаю на батьківський поріг. Люблю тебе, як віхоляться зими, Й коли скресає крига на воді – Те почуття високе і незриме Робить мене крилатою тоді! 24.02.2019

Московії вона не підкорилась Крізь сивину віків і біль розлук Здолала непростий шлях Україна. Не раз вставала й падала на брук, Поранена душа її. Й коліна Таки розправила. У долі на крилі, В історії штормах не розгубилась. Як не старались ті, що у Кремлі, Московії вона не підкорилась. Своя дорога в неї і свій шлях, Свої здобутки і свої невдачі, Всевишній свій на небі – не Аллах, І дух міцний від праотців – козачий. Лежить земля, розділена Дніпром, Де рани ще нагадують про себе, Де часто зло чергується з добром, А береги з’єднало Боже небо. Й живе на цій землі не просто люд – Народ, що має особливу долю, Для нього надважливі пісня й труд І споконвічна боротьба за волю! 20.05.2019 м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ

Владиславу Савенку – 60!

bл=д,“л=" q`bemnj Владислав Савенок народився 5 грудня 1959 року в селі Ліски на Чернігівщині. Навчався у школі № 13 Чернігова, де і почав писати вірші. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Друкував художні твори в Україні та за кордоном. Автор книг оповідань «Божевільні файли»(2006) та віршів – «Заповіді любові» (2009). Член Національної спілки журналістів України (1990 р.), літературної спілки «Чернігів» (1992 р.). Лауреат премії ім. Леоніда Глібова (2013).

КОХАННЯ В ЕПОХУ КЛІМАКСУ Ми, як по команді, відкинулися на спину, розсміялися від почуття польоту і солодкої невагомості, перемішаних з радістю. Нам було добре. Здавалося, зараз перемістимося туди, у рай, куди давно намітили. Нарешті я видихнув і мовив, вдаючи науковця: – А знаєш, що найголовніше у хорошому сексі? – Знову щось видумав?– вгамовуючи булькання сміху, запитанням на запитання відповіла вона. – Може, тобі, Любомире, вручать Нобелівську премію Миру за відкриття, що найбільше зближує людей? Ми знову пирхнули, витираючи сльози блаженства, і зайшлися в гармонійній істериці. Коли повернувся дар говорити, я ледве мовив, стримуючи сміх: – Головне – викладатися на всі сто і не сачкувати. Ми захихотіли уже неголосно, не маючи сил реготати. – Це точно, – після паузи, насміявшись, сказала дружина. – Уяви собі,

Проза

жодна з моїх подруг після сорока п’яти уже майже не живе з чоловіком. Ну мо’ максимум раз на місяць. Скаржаться. А молоді нам можуть тільки позаздрити. – Звідки ти знаєш? – Звідти. – Ти розповідаєш про нас? – Ні, помалкую. Щастям не хваляться. Це таємниця тільки двох. Нам уже за шістдесят, дорослі діти й онуки. Знову обнялися. Вона міцніше притиснула мене до грудей. Жінки завжди користуються тим, що чоловіки значно слабшають одразу після інтимного «міжсобойчика». – Мені б дали Нобелівську премію з літератури за роман «Щоденне кохання імпотента з дружиною в клімаксі», якби я був письменником. Знову пирснули. – І чудово, що не письменник. Нам іще років 20 залишилося. Максимум. Більше часу буде на радість,– Тома чмокнула мене в щоку. – Уявляєш, ми підвищуємо коефіцієнт любові людства на планеті, яка втрачає здатність любити… – Значить, рятуємо землян від клімаксу? – знов підхопила вона. – …Та імпотенції,– продовжив я і додав. – Отже, назвемо роман «Кохання в епоху клімаксу»… Ми звикли грати в чотири руки. Хоча почали з двох – моєї і її. Сорок років, як рука Тамари розповіла про її ніжність. Руки – це дзеркало душі. Правда, не всі про це знають. До зустрічі з дружиною я переконався – знайти чутливу дівчину складніше, ніж купити дефіцитну книжку про Анжеліку. Молодиком я наштовхувався на космічний холод, знайомлячись з ошатно упакованими дівчатами. Їхні поцілунки були лінивими і холодними, як у снігових королев. Мабуть, Андерсену не щастило з гарячими дівчатами. Мені ж хотілося такої, як у романах з любовними сценами. Поталанило у день незалежності Гондурасу. Ми з Томою, ще студенти, лежали в перерві між роботами на колгоспному точку. Я спочатку пересипав зерно, як пісок. Потім мій бісик накрив Томину руку порожнім мішком, щоб не бачили інші дівчата. Моя лапа під мішком розперезалася і пестила дівочу руку. Томина – оговталася за мить від моїх сигналів і… відгукнулася такою ніжністю... Словом, я повірив у казку про дві половинки, які знаходять одна одну у всесвіті. Секрет любові у тім, що і після сорока років шлюбу можу стверджувати: мені більше не довелося зустріти руку, яка б так самовіддано дарувала себе коханому.

Лiтературний Чернiгiв

– Це і є секрет гармонії, хорошого сексу і нашого довголіття, Любомире, – сказала вона і ще чмокнула в щоку. Замислився. – Не перестаю дивуватися: одні уже розучилися любити, інші люблять себе – порнофільми їм у поміч. Військові паради стали гей-парадами, а ми кохаємо і кохаємось... Нам було важко розлучатися бодай на кілька днів, коли посилали у відрядження чи навчання. Неспокійно спали у різних місцях… … Ще одна таємниця була у нас із Томою. Років через тридцять кохання і випробувань ми зрозуміли, що хочемо не розлучатися у вічності. Почали читати книжки і дивитися фільми про життя після смерті. Але не знаходили бажаного – як бути разом і ТАМ? Після найсолодших «міжсобойчиків», особливо увечері, ми засинали, тримаючись за руки. Уранці Тома зазирала у книгу тлумачення снів і переповідала їх. Якось я отетерів. Теж наснилося й мені. Відтоді подорожували у снах разом, тримаючись за руки – вибирали країну, де оселимося назавжди. Мандри у снах – це завжди жахливо. Вони, у переважній більшості – випробування і кошмари, де ми запізнюємось, не встигаємо, не знаходимо. Ми падаємо, нас убивають. Нам із Тамарою здавалося, що у снах Всевишній перевіряє, чи здатні удвох до вічного життя. Якось потрапили на Індостан у часи холери. Автобус зламався, і ми з Томою брели розпеченою червоною пустелею до океану. Вийшли на дорогу з ледве живими людьми-примарами. У пекельному повітрі пахло смертю. Ми переступали через трупи і напівживих. Вони простягали руки. Очманілі від жаху, ми прикривали носа і рота хустинками. Геєна! Прокинулися одночасно серед ночі і не розривали рук, доки вони не зомліли від напруження. – Ні, Індостан не для нас, – сказав після тривалої мовчанки. …Мої пікантні сновидіння Тамара не бачила. У чоловіків це називається «ходити наліво». Напевне Творець час від часу підсовував мені випробовування. Останнім подразником стала подруга дружини. Замилувався її фігурою. Незвичними, поголеними епіляцією принадами і… думав, що вона неодружена і працює у забігайлівці з сумнівним контингентом. Виручило ще юнацьке правило: ніколи не ділити ложе з жінкою, в якій сумніваєшся і не спостерігаєш за її зв’язками мінімум півроку. – Усе ж таки ти взяв її? – допитувалася Тамара уранці, коли признався про сон. Пояснив, як було і додав:

Проза

– Ти ж знаєш мою силу волі. Вона вірила. Бо не лише уперто кинув курити. Бачила, що й думка про цигарку жахала мене навіть уві сні. Що ж до жіноцтва – самотність гризла лише до одруження. Проте дорога життя повна спокус і не менш складна, ніж в Індостані. Зустрічаючи людей, не одразу розпізнаєш, чи здатні вони любити. Треба взяти за руку і відчути, як б’ється їхнє серце. Жіночі чари – штука вічна. Але у мене був вимикач – не можна засмучувати людину, з якою зв’язав життя. «Любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди». Якщо ж серйозно, то Тамара єдина була коханням, а закоханості пролітали вітерцем, аби знов і знов переконати мене в цьому. Це і було випробовування перед безсмертям. … За кілька років спільних подорожей у снах ми знайшли місце, де можна було раювати у вічності. Спочатку наяву в одній із подорожей. А потім кілька разів побували там уві сні. Це була Анатолія. Провінція, де народився і жив та правив святий Миколай. У снах ми осіли в старих римських будинках, кинутих кілька тисячоліть тому, на острові Кекова. Все ідеально підходило для вічного життя. На острові – нікого. Ми ходили під сонцем голими і не відчували ніякого дискомфорту, як це зазвичай бува у снах. Ми не думали про їжу, вона не існувала для нас. Тамара, як Афродіта, зваблювала мене наче Адоніса і в морі, і на березі. Після веселощів у воді, ми кохалися на кам’яному ліжку якогось римського патриція. У тому ж сні, обійнявшись, дивилися на вечірнє море і чайок. Раптом голосом прострелила думка: «Ви повернетесь сюди назавжди, якщо навчите бодай двох: юнака і дівчину любити, як ви. Рятуйте світ любов’ю в епоху клімаксу». – Як? – уголос запитав я і подивився на дружину. Тамара глянула на мене, бо почула те ж саме. Час було прокидатися і шукати тих двох, кого навчимо любити самовіддано, не сачкуючи і всім серцем та душею. Іншого вибору у нас не було… Грудень 2019 року. Чернігів

Дорогий Владиславе Васильовичу, прийміть наші найщиріші вітання з нагоди Вашого славного ювілею. Добра Вам, родинного тепла і любові, міцного здоров’я та творчої наснаги ще років на 60! Літературна спілка «Чернігів» та редколегія журналу «Літературний Чернігів»

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ bе!%…i*= Ib`mh0|j`

Вероніка Іваницька народилася 30 липня 2004 року в м. Запоріжжі в сім’ї викладачів вищої школи. Навчається у десятому класі ЗСШ № 59 з поглибленим вивченням англійської мови та музичній школі № 2 по класу гітари. Літературний дебют відбувся в журналі «Літературний Чернігів», 2017, № 3 (79). Переможець першого Всеукраїнського дитячого конкурсу патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича (2018 р.)

НАЖИВО 08.04.2019 РУНИ-РУЇНИ

І коли весна постає на порозі, ти готовий зустріти її. Горизонт потонув у бронзі. Гостя сіє крихти надій. Думки твої – анафора, анархія. Диктуй їх чітким амфібрахієм. Ти скажеш, весна має рацію, і світ – лише декорація.

Поезія

77 Склади пазл із розпластаних тіней. Коліщатка мови крутяться без упину. Ти із мармуру зводиш стіни. Весна креслить руни-руїни. Анахронізми, анахорети, анафальбети… Звуки – твоя абетка. Ти живеш, наче граєш в рулетку, дні марнуючи на чернетки.

26.06. – 07.07.2019 СНОВИДИ

Про щось віщували сни. Бачив тебе я в них. Сон був міцний-міцний, один із найбільш сумних. З чогось кепкували жарти, з цирку тікали клоуни… Спізнився актор до театру. Король вже зрікався корони. І нащо мені ті сновиди? Всюди вервечки клоунів. Іспанець я, в мене корида, рахую все ґав та воронів. Карти, мапи, човни кружляли у ритмі вальсу. Про щось віщували сни, де ми танцювали сальсу.

Лiтературний Чернiгiв

78 25.07.2019 * * * Білила нічки, гортала сутінки. Ховала звички, ліпила сумніви. Ой, біля річки приспала сутінки. Згасали свічки, торкала зіроньки. Йшли електрички, пірнали вогники. Жалілись нічки, картала човники.

27.07.2019 ГІТАРНЕ НЕБО

Гітарне небо виходить із ладу. Бери тюнер, підкручуй кілки. Воно згадує фабулу «Іліади». Місяць любить попсу і трощить тарілки. У гітарного неба тріщить голова: сонце рифами дає жару. У бідного неба кінчились слова, а в зірок – чергові семінари. Гітарне небо, хіба ти винне! Гітарне небо, тримайсь, я близько! Тумани стануть нам по коліно і грати будемо тільки «Бітлз».

Поезія

79 01.08.2019 ТВІЙ МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМ

У подолі тримаю поле, смажу фільми, вони шкварчать. Розійшлася в коханні віола і екзамен здала на п’ять. У долонях несу повітря, ще й готую той клятий фільм. І емоції міряю літрами. Твій маленький, смішний пілігрим. 11.08.2019 МОТУЗКИ СПІВІВ

Мотузки співів обійняли шию. Сліди лишаю пастеллю та сумом. Як відірвала тугу, так пришию. Це різниця між додаванням і сумою. Як складати катрени – забула, вщент розіб’ю каміння пауз. Подих днів зібгала, згорнула. Я сповідуюсь, тільки не каюсь.

13.08.2019 К.К. присвячується НАЖИВО

Наживо. Шахи. Підшуковую зміни. Антени страху. Мрії – дельфіни. Влучно. Стрімко. То, мабуть, було серце.

Лiтературний Чернiгiв

80 Вголос. Стіни. Пори року. Долоні терцій. Янголи. Шах і мат. Ми з тобою з’їмо пуд солі. Сонце. Сонети сонат. Це минуле в нас за спиною. 22-24.09.2019 MOONSPEAK

Моя місячна мова, моя рідна moonspeak... Зовсім ще не готова. Я чи кома, чи крик. Чиясь лезова осінь вже мені не належить, розпорола морози і бойкотом бентежить. Взагалі не до того. Бергамот і жасмин витягають мене з глибини порожнин. І детальністю зниклих бесід я керуюся замість весел. 12.10.19 ВАРТО ЗАВВАЖИТИ, ЩО

нéрвові зриви, творчі пориви, дощині ниви ображають мене, напівурожайні, напіввродливі, складені з «не». Ось мені треба зважити праведні забобони, власницькі забубони, пасткові заборони. Двісті виходить грам, дещо мені забагацько, може, тобі віддам? Стигми приходять зненацька. Знають мої обличчя

Поезія

81 майже напам’ять, нащо любите ви протиріччя?! Лікті штовхнули парту, потім – свого сусіда. Варто завважити, варто: дивні веду бесíди. 04-05.10.2019 СТАТУЯ

Мене впізнає твоя статуя за мармуровістю рук. Місяць себе не вгадую. Згадую склад розлук. Статуя відає, хто я, краще, ніж я сама. Наша єдина зброя – слово на кшталт «дарма». Наша-моя колискова. Мармур писав куплети. Його кам’яна вимова: «хто ти й для чого? де ти?»

02.10.2019 ЖОВТНЕВИЙ СЦЕНАРІЙ

Парасольки з Шербура. Прохолодний сценарій, коли жовтень похмурий і душа, як гербарій. Ентропія зростає, якщо слухати осінь. (Цей примхливий сценарій все куйовдить волосся).

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃIÂ bi*2%! Š`Š`phm

Віктор Татарин народився в селі Нічогівка Козелецького району Чернігівської області. Після закінчення Мостищенської (Петрівської) неповної середньої школи, навчався у Сосницькому сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку. Випускник 2008 року НДУ імені Миколи Гоголя. Друкуватися почав з дитячих років у газеті «Зірка». Автор збірки оповідань «Сльоза на склі», м. Корюківка, 2004 рік. Друкувався в антологіях: «З усіх трьохсот аудиторій», м. Ніжин, 2004 рік, «Первоцвіт», м. Корюківка, 2004 рік; «Литаври», м. Ніжин, 2016-го та 2017-го років. У 2013 році Віктор Татарин – співорганізатор Міжнародного фестивалю «Територія Гоголівка. Перезавантаження» в Ніжині, Міжнародного фестивалю інтеграції Слова у сучасному арт-просторі «Lуtavrу» на Чернігівщині у 2016-му, 2017-му та 2019-му роках та інших культурно-мистецьких заходів у Чернігові, Ніжині та Корюківці.

СТАРІ ФОТОГРАФІЇ Здається, що то було так давно, Коли в руках тримаю цей альбом, Нам було абсолютно все одно, Не маючи нічого, мати всьо. За гроші не купити тільки час, Він всіх нас методично поділив. Когось він опустив, когось підняв, А я на когось взагалі забив.

Проза

83 Старі фотографії на стіл розклади, Дитячі історії смішні розкажи. І справжнім друзям не забудь подзвони, Бо добре чи зле, з тобою завжди вони. Кузьма Скрябін (Андрій Кузьменко)

Ірина зайшла до щойно придбаної хати за десять тисяч гривень. І придбала вона цю хату в зовсім незнайомої жінки. Так по приколу вийшло. Не думала вона купляти. Як у супермаркеті під час «чорної п’ятниці» із знижками перед новорічними святами. Хапаєш усе: чи треба воно тобі, чи не треба?! А хапаєш. Щоб комусь не дісталося. А потім втомленою приходиш, розпаковуєш, а воно тобі й на не на. Повний песець. З хатою теж вийшло як на розпродажу. Тільки цей розпродаж відбувся на стихійному ринку «Юність», що біля станції метро «Лісова». Там старі й не дуже жінки, рідше чоловіки продавали городину зі своїх присадибних ділянок, молочні продукти, інколи м’ясо птиці й домашніх тварин. Ірина часто купляла фрукти, ягоди та овочі для своєї родини. От як бурячок з морквою чи малинка з полуницею. Скільки пам’ятала себе, завжди купляли саме на цьому базарі у жінок із сіл. Спочатку в дитинстві покійна мама, а потім і сама. Бо дешевше і якісніше ніж в овочевих магазинах за радянських часів та супермаркетах зараз. Жінка пам’ятала, яка була ця продуктова група у вісімдесяті роки минулого століття. Їх неможливо було ні варити, ні їсти. Від картоплі, купленої дешевше ніж на базарі в овочевому магазині, не лишалося майже нічого, напівгнила, з дуплами в середині. Такі овочі й фрукти були тоді. Зараз овочі кращі в супермаркетах. Але традиція купляти на базарі лишилася. – А чому це так дорого у вас ці морква й буряки? – уже розплатившись за овочі, спитала Ірина в тітки у темних штанях з дрібними квітами і в такій же самій блузці. – Сезон же, казали по телевізору, добрий на овочі. – А ти вирости їх на городі. Доню, я біля цих моркви і буряків душу усю поклала, поки виростила й довела до ума. Хочеш, щоб дешево було, поїдь у село і вирости. Он хат скільки у селі стоять і пропадають. Купила б – і мала б усе. І овочі, і фрукти, і свіже повітря. А не те, що тут – асфальт і дихати нічим. І як ви живете у цьому – не знаю. От у мене в Іванівцях хата стоїть уже четвертий рік, пустує. Недорого віддала б. купи хату. Мені вона ні до чого. У мене ціла домина в райцентрі стоїть. А в селі пропадає. А там і садок. Хоч уже і старий, та добре ще родить. Мій батько його ростив, – говорила жінка. – А ще можна городчик собі невеличкий завести.

Лiтературний Чернiгiв

Ірина тоді промовчала. Але жінку і її слова запам’ятала. А вночі примарилася та хата. А ще приснився старий чоловік у картузі з поливалкою в руках. – Оце в мене яблунька всихає. Нікому її полити… І їй тоді конче захотілося мати ту хату… Ірина –міська людина. З діда прадіда чи з баби прабаби – киянка. І тут вона на базарі купляє хату у якоїсь тітки. Вийшло спонтанно, неочікувано. Ірина у ті дні дуже посварилася з сином. Ох не подобалося їй, як він вчинив з її подарунком на день народження… *** Ігор простягнув коробочку світловолосій дівчині. – Це тобі, моє сонечко, Катрусенько, – мовив до дівчини хлопець. – Ігорю, це ж дорогий подарунок, смартфон, – сказала серйозно дівчина й поклала червоненьку коробочку до рук хлопця. – Не треба мені такого подарунка. У тебе ж грошей учора не вистачало навіть на морозиво. А тут такий подарунок. Напевно, дорого коштує. Що скаже на це твоя мама? – Та нічого вона не скаже. А хоч і скаже – то пусте, як на мене. Не переймайся, кохана. Я ніде не вкрав цей телефон. Мені він ні до чого. А тобі буде в нагоді. Ти ж у мене майбутня журналістка, письменниця. За допомогою його розміщуватимеш свої твори. А ще й фотографії. А ще в ньому хороший диктофон. – Не перебільшуй, Ігорю. А мама твоя побачить. Ото буде репортаж з оповіданням, – сказала дівчина й поклала коробочку із зарядкою та навушниками до ридикюля. А телефон вирішила відразу використати. Заходилася фотографувати себе та Ігоря. І мама не забарилася. З’явилася у кімнаті. Вона чула їхню розмову. – О, тьотю Іро, добрий день. А ми тут з Ігорем селфимося. Гляньте, які гарні світлини виходять. – Гарні фотографії, – мигнула сердито оком Ірина. – Залиш, дорогенька, нас із сином. Ми мусимо обговорити дещо. Дівчина поклала на стіл смартфон й слухняно зачинила за собою двері. – Катрусю, я тебе проведу, – кинув навздогін Ігор. Та мати зупинила. – Не ніч. І вона вже доросла дівчинка. Дорогу до свого гуртожитку й сама знайде. А нам з тобою треба поговорити. – Добре, мамо. Я слухаю тебе, – з сумом проказав хлопець. – І що то було. Телефон цій дівулі з інтернату. Та ніколи! До того це мій подарунок. А ти їй цей телефон.

Проза

– Мамо, я її люблю. Ти подарувала його мені. А я маю право ним розпоряджатися так, як мені здумається. Захотів би викинув, переламав навпіл. Подарував би найпершому стрічному безхатьку… – Ти це й зробив – подарував цій інтернатській дівулі. Очі мої б її не бачили, – кричала Ірина на сина. – Ах так. Я тобі це обіцяю. То допобачення, мамо. Ти мене й Катрусю довго не побачиш, – крикнув у відповідь син. Він забрав смартфон зі столу й гучно зачинив за собою двері, що навіть дзеркало тріснуло й посипалося на підлогу. Впала й рамка із давньою фотографією сина. Йому на ній п’ять років. Й теж розбилася. Світлина вже пожовтіла від сонця. Це вона помітила тільки тепер. З очей Ірини полилися сльози. «Як він міг так вчинити зі мною. Я ж для нього все з самого малечку. Навіть заміж не вийшла. Хоч могла… А він цю дівулю вподобав. На дорозі знайшов. Упала, мовляв, дівчина й вивихнула ногу. Треба допомогти. А я, дурепа, впустила її до хати. А вона бач яка… Сіла на голову в першу чергу йому… А він раденький, що дурненький, радий старатися… Не тільки той смартфон забрала в мене, а й сина…», – вибираючи з-під розбитого скла пожовтілу світлину, говорила вголос до себе. Їй хотілося кинути все й кудись забратися далеко-далеко. На пам’ять прийшла пропозиція придбати хату жінки з «Юності». *** Будинок уже приходив до руйнування. Сприяли цьому час й люди, ласі на чуже майно. Були вибиті вікна. Забрали собі дві плити та дверцята з грубки, заслінку з печі, чавуни, вила та чепіги. Зняли й фотографії, бо за «легендою», розказаною колись тіткою Одаркою, так звали хазяйку цього обійстя, її батько привіз прикраси з Німеччини. І тут же було спростовано нею. Не бачила вона тих прикрас ніколи. Хіба що старий німецький годинник, який своєю мелодією будив чи не кожної години. І нічого батько не міг зробити з ним. Будив усю хату. Зайшла в хату. Найперше, що кинулось в очі, від споглядання своєї покупки – то це старі світлини. Вони валялися повсюди: і серед хати, і на лавці, і на столі. Ірина поглянула на фотографії, що на столі в старих дерев’яних зі склом рамах, на молоду жінку і чоловіка у військовій формі. На неї зирили пара закоханих молодих очей. Жінка з посмішкою не схожою на теперішні, вижатою через себе. Чоловік у «будьоннівці» з офіцерськими личками, увесь серйозний, суворий. Наче хотів налаяти її, Ірину. Мовляв, де ти забарилася, нова господарко, врешті-решт – наведи у цій хаті порядок. «Треба ж, наче живі дивляться. Ось-ось почне лаятися. Мовляв, Ірино,

Лiтературний Чернiгiв

постав на місце нас, повісь на цвях». Жінка підійшла до столу, взяла в руки «портрети» хазяїв хати й причепила на цвяха на стіні. А зі свого ридикюля дістала рамку без скла з фотографією сина й поставила на стіл. – Ну, от і на місці ми вже. Обіцяй, що не зрушиш нас звідси, – почулося Ірині з пожовклих від часу, але молодих людей на стіні. Жінка злякалася, було, їхніх голосів. Син зі світлини теж посміхався. Та проте швидко взяла себе в руки й подумала, що це розігралася її таки уява. «Може, в мене дах зносить уже. І що в такому випадку робити? Не знаю. Говорити з духами? Цього ще не вистачає…» А в голові чулися їхні голоси і проникливе «Обіцяй!» Ще якусь мить вона ще чинила спротив цьому. А десь з середини її виринуло: – Обіцяю! Голоси затихли. Ірина відчула пронизливий головний біль. У своєму ридикюлі знайшла таблетки. Не було тільки води, щоб запити. Жінка ковтнула таблетку. Та вона застрягла без води. Набралася сили волі, проковтнула. Сподівалася, що за п’ять хвилин повинен пройти біль. Та він усе не проходив. Біля печі на полу були складені дві подушки й ковдра. «Треба перележати цей дурнуватий біль», – прийшла ідея. Ірина розклала постіль. Не прилягла, а впала. Головний біль не проходив. Очі злипалися. Хотілося заснути… Ірина прокинулася від того, що відчула, як хтось накрив її покривалом. Розплющила очі й побачила жінку, схожу на ту, з фотографії. Оглянулась довкола. В хаті чисто й прибрано. Вікна не зяяли, як учора, прірвами вибитих шибок, а були прикрашені фіранками. А поряд ліжко застелене зеленим покривалом, з-під якого виднілося вишите простирадло. Піраміда подушок з вишитими наволочками, накрита мереженою накидкою, довершували ансамбль у хаті. Біля образів миготіла лампадка. Фотографії прикрашали стіни. Ось троє дівчат сиділи разом. Одну з них Ірина упізнала – тітка Одарка. Чулося потріскування дров у печі. На Ірину нахлинули запахи, яких вона давно не відчувала. Пахло м’ятою, любистком, лепехою, чебрецем і ще чимось. Колись давно ще у дитинстві були ці запахи. Згадала. Її прабабуся взяла до церкви на Зелені свята. І тоді було стільки запахів… А зараз що? Сон, марення? Чи?.. Рипнули двері. На порозі зі стругом у руках з’явився чоловік у полотняних сорочці та штанах. «Та це ж господар Яків Трохимович. А та жінка його дружина», – прийшло неочікувано на думку Ірині. Дзиґар пробудив її повністю й віддзвенів якоюсь німецькою мелодією шосту годину ранку. Жінка поглянула в сторону дзвону годинника. Його вчора не було. А тут?..

Проза

– Даринко, Яринко, Маринко! Хвате, ледарки, вам спати, – почулися лагідні слова матері. Вона вже витягувала чавунець з борщем, щоби затовкти його салом з цибулею. – Уже сніданок поспіває. Батько вже он натрудився. А ви?.. – Мамо, – почувся дівочий голос з печі, – я тільки-но звела очі. А ви будите ні світ ні зоря. – Ось розкажу батьку, Даринко, у скільки прийшла. Отримаєш від нього виляски з наминачкою. Знатимеш, як з Миколою цілуватися. Я бачила, – почувся ще один голос дівчини. – І не тільки… – Мамо, не вірте. Він сам до мене чіплявся. Це тебе, Маринко, завидки беруть. Що я маю багато симпатій від хлопців. А ти? На колодках постоїш, покрутишся на одній нозі і гайда до хати. А ще, мамо, вона вчора брови собі повищипувала… На печі почувся виляск. А ще вовтузіння дівчат. – Дівки! Сучки! Дайте поспати. Я вчора набігалася по господарству. А ви гуляли з хлопцями, – почувся третій дівочий голос. Усі троє дівчат спустили ноги з печі й продовжили одна одну лоскотати, попискувати. А Ірина дивилася цей наче фільм і не фільм. Дивувалася почутому й побаченому іншому життю, яке вирувало в цій хаті дуже давно. *** Ірина прокинулася від стукоту у вцілілу шибку вікна. Хтось добивався до неї у цей пізній час. Черконула запальничкою й побачила постать чоловіка з рудою борідкою та в дивній шапочці, скуфії. Підійшла до вікна. – Вам чого? Бачили котра година? – спитала жінка. – Ви нова хазяйка хати Якова Трохимовича та Параски Антонівни? – Так, я! А що вам треба? – Та хочу дещо вам передати від них. Я обіцяв Парасці Антонівні, що якщо хату хтось купить, то обов’язково віддам ось цей годинник. Чоловік показав у вікно дзиґар. «Той самий, – подумала Ірина, – що нині бачила уві сні». – Почекайте хвилину. Запалю свічку. Ірина швиденько запалила й попрямувала до дверей. Нащупала засув. Відчинила. На порозі перед нею стояв священик. Це жінка зрозуміла відразу, бо на голові у нього шапочка. Чоловік тримав годинник. Ірина ще раз придивилася до дзиґаря й ще раз переконалась у тому, що, дійсно, той самий годинник, який кілька хвилин тому бачила у своєму маренні. – Заходьте! – проказала жінка.

Лiтературний Чернiгiв

Годинник, хоч на перший погляд розміром був невеличкий, але доволі важкий. Коли ж Ірина спробувала, було, взяти у руки, відчула, що важить він більше двадцяти кілограмів. – А він важкий. І як ви його несли? – Так, важкий. До того він, правда, не працює. Скільки я з ним не морочився, не возив до всяких майстрів, але налагодити його було неможливо. Казали, що невідомої для них конструкції. Начебто все зрозуміло. Але запустити так і не змогли. Він у мене простояв чотири роки від смерті хазяйки. А при ній він ішов. Звучала німецька мелодія. Здається, «Тиха ніч». Обіцянка є обіцянка. Тому й виконую волю покійниці. Царство небесне усопшим рабам Божим Іоану та Прасковії, – перехрестився нічний гість. – Обіцянка дана небіжчикам, то святе. Ірина хотіла вже крикнути, що чула цю мелодію, коли заснула. Та вирішила не казати про це чоловіку. – А ви хто будете? – спитала зніяковіло Ірина. – Та я місцевий священик, отець Нестор. Параска Антонівна на останній сповіді просила зберегти цей годинник, як скарб родини. Стара жінка знала, що її доньці він ні до чого. Коли після похорону я сказав про годинник, то вона розсміялася і сказала, щоб я забрав його або собі, або здав на металобрухт. Дарина, хоч і живе у райцентрі тоді, до речі, не була на похороні, а з’явилася тільки на дев’ять днів. А сестри померли на чужині: одна в Росії в Мурманську, а інша в Казахстані біля Семипалатинська ще до батьків. Баба Параска за два дні перед смертю своєю висповідалася й причастилася. Оплатила усі треби наперед. Навіть за панахиди вперед дала. До цього часу. Бо знала, що донька у неї така. Та я й так кожної служби Божої згадую цю чудову жінку. Тепер же я почув, що ви купили хату. І вона не буде пусткою стояти. Як і передбачала Параска Антонівна, що на четвертий рік буде у її хаті хазяйка. І це не Одарка Яківна. Стара жінка навіть вас описала. І коли сьогодні ви приїхали й побачив вас, для мене це була дивина. – Та ви що? – посміхнулася жінка. Ірина торкнулася знову дзиґаря. З годинника почулася давня мелодія колядки. – О Боже! – вигукнув отець Нестор. – Він запрацював у ваших руках. А я думав, що я вже ніколи не почую «Тиху ніч». Усі роки мені хотілося його запустити. Але не вдавалося цього зробити. Слава тобі, Господи! – батюшка перехрестився. – Я й сама не знаю, як це вийшло, – поглянула на годинник. Він ішов. Велика стрілка наблизилася до дванадцяти. Дзиґар почав награвати «Тиху ніч». Отець Нестор ще раз перехрестився й проказав молитву «Отче наш». – Я не тільки про годинник, панотче, а й про хату цю. Я

Проза

придбала цю хату спроквола, неочікувано для самої себе. І не розумію, для чого вона мені. У господарстві я повний нуль. А тут таке багатство – старовинний годинник ще, – розсміялась Ірина. – Не знаю, чи дякувати вам за повернення цієї не моєї сімейної реліквії, чи ні. Але все ж дякую. Розкажіть мені про цю родину. Отець Нестор тяжко зітхнув й довго не міг видобути слово. – Та розказуйте. Що там з ними не так. – Та що розказувати? Я сюди потрапив порівняно недавно, сімнадцять років тому. Якова Трохимовича я майже не застав. Поховав тільки. Казали, що після війни був головою колгоспу. І людей не ображав, і в очі начальства не заглядав. Жорсткий був. Міг і по морді надавати, коли хто заслужив. Але справедливий. До того безпартійним. Коли руйнували церкву у шістдесяті, зумів заховати багато чого церковного, бо розумівся у мистецтві. Якась добра людина донесла на нього. Розжалували до бригадира. Але хоч і прислали нового голову з району, але керував фактично господарством Яків Трохимович. Той новий голова дослухався до порад старого. А от з Параскою Антонівною спілкувався. Жінка вона весела, добра. Ділилася усім. Ніколи не впадала у відчай. Досить довго мені допомагала у церкві. Очолювала десятку, співала в церковному хорі. У неї був гарний голос. І якби вона мала можливість замолоду, то, напевно, співала в опері. А відтак проста селянка. От тільки з дітьми їм не поталанило. Було троє дівчат-близнючок, та двоє виїхали ще за Союзу в чужі краї та там і повмирали. А з Дариною ви знайомі. Ця не приїжджала до батьків, хоч і живе за п’ятнадцять кілометрів від села. Люди казали, що ще в шістдесяті роки стався конфлікт у родині. Я не знаю через що, бо ніколи не цікавився цим. От Дарина і образилася на батьків і покинула хату назавжди. Звичайно, спадок упав їй на голову й треба було порядкувати ним. Але не приїжджала. Живе у райцентрі сама. Дітей з чоловіком не набули. Але казали люди була у неї донька, котра померла від алкогольного передозування. А від онучки відмовилася й та виховувалася в інтернаті. А де те дитя, ніхто не знає. Параска Антонівна розшукала правнучку й хотіла забрати дівчинку до себе. Але соціальні служби через поважний вік бабусі не дозволили цього зробити. Дев’яносто років їй тоді було. Вона чим могла, тим допомагала Каті, поки та була в інтернаті. Так називала її Параска Антонівна. А де вона зараз та Катя – не знаю. Я її ніколи й не бачив. Баба Параска просила, щоб я привіз дівчинку на її похорон. Але не вийшло. Я намагався достукатися до тітки Одарки. А про дівчину я геть забувся. – А в якому хоч інтернаті виховувалася та Катя? – спитала неочікувано для себе Ірина.

Лiтературний Чернiгiв

– Цього я теж не знаю, – відповів отець Нестор. Він поглянув на дзиґар, якого стрілки ще недавно годі було зрушити. – Ну, вибачте, Ірино, що потурбував вас у таку пізню годину. Може, треба було прийти завтра. Але мені не терпілось передати вам цей годинник. Вибачте. – Та нічого вибачатися. Дякую, що прийшли і трішки прояснили цю ситуацію. – Ну, мені пора йти, Ірино. Мені було приємно познайомитися. Заходьте до церкви, коли що треба. Благослови Господи! – мовив на прощання отець Нестор, перехрестивши жінку… *** Сон здолав її думки. Точніше не здолав, а зайшов плавно у марення і воно стало невід’ємною частиною. Ірина бачила знову хату, в якій жили люди, котрих бачила тільки на старих фотографіях. А це Якова Трохимовича та Параску Антонівну, їхніх трьох доньок. Вона поглянула на дівчат і зробила висновок, що їхні обриси обличчя знайомі. Тільки де вона їх бачила – не могла пригадати. Ну, звісно, Даринка це ж тітка Одарка, тільки в далекій юності. Чого там думати довго? Але їй здалося, що ще хтось на її життєвому шляху зустрічався. Доньки, хоч і були зовні схожі, але різні за вдачею. Даринка – потайна й дещо лінькувата. Яринка – добра й працелюбна. А Маринка – весела, любила пісні й скоромовки. Батько й мати були горді за дівчат – красуні. І багато хто з односельців приміряв до себе і своїх хлопців уже родинні стосунки. Мати ж не хотіла про це ще думати. А все казала подругам: «Нехай ще здобудуть дуплом (диплом), а тоді вже й про хлопців думають. Рано ще їм…» Та кров молодеча грала рум’янцями на щоках у дівчат і вони не одноразово водили хлопців за ніс. Маринка і Яринка, як і батьки – помірковані, виважені в думках і діях. А от Даринка – та ще заноза. І це в шістнадцять років. Не з одним зустрічалася, цілувалася, обіймалася. Любила пестощі хлопців. Але далі «лапань» не дозволяла йти. Та як кажуть: як умочив вуста у мед, то й посмакувати захочеться. Хлопці з сусіднього села «на колодки» у село приходили чи не кожного свята чи вихідного зі своєю музикою, випивкою, закускою. За старою традицією, не знать з яких часів те повелося, «чужі» ставили могорич, щоби ходити до дівчат із села. І хоч тоді вже був збудований ошатний будинок культури, молодь продовжувала зустрічатися «на колодках». Серед «чужих» і був той, хто не одній дівчині «поламав калину» у своєму селі та довколишніх. Микола, так звали хлопця, відразу впав в око Даринці. І вона б віддалася пристрасті, якби він не ходив до іншої, сусідки Палажки. Вона не раз «ловила їх за любощами». Хлопець перше

Проза

не звертав уваги на юну «слідопитку». А потім як помітив, вирішив і сам захопитися дівчиною, не полишаючи при цьому й Палажку. А вона вже чекала сватання, бо вже округлилася й частенько жалілася на погане самочуття. Микола зрозумів, що Палажка вагітна, й вирішив, що пора сказати їй: «Допобачення!», а зайнятися іншою. До того партія з Даринкою могла принести й вигоду. Як не як батько Даринки голова колгоспу, хоч і колишній. Та в селі усі знали, хто насправді хазяїн. А дівчина смачна, наче яблучко на Спаса. Даринка видивлялася біля Палажчиного садка й чекала, коли з’явиться Микола. Чекала й Палажка. Та хлопець усе не приходив. Дівчина поглянула на годинник, зароблений нею й куплений на трудодні. Хвилювалася. – Цікаво і де це він забарився? – спитала Палажка в тиші. «І, справді, де він?» – спитала саму себе Дарина. – Палазю, чого в хату не йдеш? – почувся голос матері дівчини. – Та душно мені в хаті, мамо, – відповіла дівчина. І все ж послухала матері, почвалала до оселі. Даринка теж, було, зібралася йти, як відчула на собі чоловічі руки. Вони вміло орудували в усіх інтимних місцях її тіла: дісталися грудей, сідниць, пройшлися між ногами. – Ой! – скрикнула від несподіваних ласк дівчина. Повернулася обличчям до залицяльника. – Миколо, ти?.. А як же Палажка. – Мені вона не треба. Набридла своєю простотою, – мовив на вушко хлопець, продовжуючи пестити дівчину. – Я уже давно за тобою спостерігаю й бачу, що і ти не проти коханнячка нашого. – Я? Не проти! – палала пристрастю Даринка. Їй хотілося близькості саме з ним уже давно. У снах і мареннях Даринка уже давно віддалася йому. І тепер це трапилося. У садку її суперниці Микола торкнувся її найінтимнішого місця. І… Ірина прокинулася. Надворі було вже видно. – Тьху ти! Треба ж таке приверзлося в цій хаті. Такого ще не було, – мовила жінка. – Чужа еротична історія мені ще не марилася. Жінка вийшла на ганок. Біля хвіртки вовтузилася уже немолода жінка у світлій хустці та вишиванці. У ній Ірина вгадала Палажку. – Доброго дня! – привіталася жінка. – Здрастуйте, – відповіла Ірина. – Я сьогодні дізналася, що ви купили хату голови колгоспу, – вела далі жінка. – Мені про це сказав сьогодні отець Нестор. – Так! Придбала ось, – посміхнулася жінка. – Я – Ірина! А вас тітко – Па… – мало не сказала.

Лiтературний Чернiгiв

– А я – Палажка Андріївна. Я тут зайшла спитати. Як ми ділитимемо груші? Бо на межі колись Яків Трохимович посадив. А вона прийнялася як на зло. «А біля неї я стала невидимим свідком першої зустрічі Миколи та Даринки. І...», – згадала Ірина свої марення чужого інтиму. – Сорок років пройшло, – вела далі тітка Палажка. – До вас ми з бабою Параскою ділили. Що на мою сторону впаде, то моє, а що на її, то їхнє. З Одаркою ми були трохи… на ножах. А з бабою Параскою до останнього були разом. Коли померла вона, то я мила її тіло. Та й дядько Яків, хоч і важкий був чоловік, але справедливий. – Та хай буде так, як було. Я не проти, – відповіла Ірина. – Ну, от і добре, – мовила Палажка. – О-о-о! А я все думаю, де моя стара, – кричав чоловік із-за хвіртки. Двері розчинились і в проломі з’явився уже не молодий, але ще дужий чоловік. – А вона ось. У нової сусідки. Що ти вже там розказала цій чужій людині? Як мене на собі оженила. – Та що ти, Миколаю? Я зайшла спитати за груші. – Та які там груші? Ти всюди розповідаєш, як ти мене оженила на собі, – говорив чоловік. – Так от не вірте. У нас палкого кохання не було. Я любив Одарку. І в неї від мене донька була. Та через дурисвіта Якова Трохимовича нам довелося розстатися. Не прийшовся по двору. Він голова колгоспу. А я хто? Простий пастух. Й силою затяг мене і цю до сільської ради й розписав нас. Пригрозив, якщо я не розпишуся з нею, за зґвалтування його рідної доньки відправить мене до Сибіру на рудники. Я тоді злякався. І погодився. А як з Одаркою вчинив? Прокляв! Що та до самої смерті тітки Параски боялася й носа показати сюди. А ця була вагітною наче б то. А де те дитя? Нема його! Надурила мене. І цілий вік довелося жити з нею. А я би пішов від неї. Та хто після цього за мене пішов би. Ірина мовчала, схиливши голову. На мить їй здалися знайомими обриси іншої людини, так схожої на дядька Миколу. – Та що ви дурня слухаєте? Воно нализалося уже десь і верзе казнащо. Як не п’є – на людину схожий. А як наступить на пробку. Всьо – понеслося, – мовила Палажка. – Пішли, Миколо, додому. Проспишся. А то сором такий. Микола ще щось пробував говорити, та дружина тягнула його за рукав. А Ірина ж повернула на город, де побачила величезну грушу. Віття і, справді, спадало на два обійстя. А на ній медом налиті груші в добрий кулак. «У Києві на «Юності» кілограм багато коштує. А тут ціле багатство...», – раділа Ірина. Картинка нічного марення постала перед

Проза

очима. «Ага. Тут воно те було. Микола тут й упіймав Даринку вперше. І... – згадувала Ірина. – Тільки тоді не було цього забора. І хата Палажки і Миколи була під соломою, а не під черепицею й не обкладена цеглою. Звісно, пройшло сорок років. А я цей пейзаж бачила цієї ночі. І стару хату, і молодих Миколу, Одарку і Палажку...» – мислила Ірина… Груші Ірина поклала в кошик та відро, які знайшла у сінцях. Це був пасхальний кошик Параски Антонівни. Старенький, але ще міцний. Жінка вирішила груш повезти додому. Пригостити сусідів. А ще сподівалася, що син приїде. Нехай уже з Катрусею. «Врешті-решт, це його вибір. Та й дівчина вона не погана. Якщо вірити почутому, то не пропаща дитина, як деякі з інтернату. А таких я зустрічала безліч…», – думала Ірина. Вона прихилилася до вікна. Задрімала. І знову вже знайомі обличчя нерідних до вчора людей… З вулиці чулися крики Одарки та Якова Трохимовича. – І чого він там кричить? – спитала у доньок Параска. – Та хіба ви, мамо, не знаєте. Батько впіймали на гарячому Одарку, – мовила Маринка. – Ми вам, мамо, говорили про це. А ви все повз вуха пропустили. – О Боже! Та коли мені було дивитися? Я ж на фермі і на фермі. А тут така біда. – Параско, а де це Одарка наша була? – запитав Яків Трохимович у дружини, ще не переступивши поріг хати. – Та десь на вулиці ще гуляла. – Гуляє!.. Я її зараз нагуляю. Так нагуляю, що й на задниці сісти не зможе. Курва твоя донька, – кричав Яків Трохимович. Із-за халяви ялового німецького чобота витягнув батіг. – Я її зараз нагуляю… – Та що ти кажеш на рідну доньку таке. Гріх таке казати на рідну дитину. Зупинись! – прохала в чоловіка Параска. – Мала вона ще до такого. Ну, любить трохи з хлопцями пожартувати. Хіба це перший раз. Я вже не раз сварила її за це. Та й що вже поробиш. Хай тепер одружується на ній, коли така каша заварилася. З ким це вона там під грушею була. – Кажеш, мала. А добре вправлялася з тим. Ми так в молодості не вправлялися. А вона… Та яке одруження? З блядуном? Сварила, кажеш! Мало ти її сварила. Вона чужого нареченого відбила Палажки Овдієнкової. А він з сусіднього села. І у нас біля груші спіймав на гарячому з охами да ахами. А він сучий син старався… А вона розпласталася… Тьху ти! Убити мало обох. Та я їм зроблю. Його блядуна в Сибір відправлю. Він не одну дівку

Лiтературний Чернiгiв

спортив. От і нашу теж. Я їм зроблю і весілля, і свайбу із заручинами. Зроблю!.. – кричав батько. Він вибіг надвір й скоро повернувся з Одаркою. Дівчину до хати він затягнув силою. При чому батогом хльоскав по спині, оголениз сідницях дівчини. Та голосно плакала, прикривала груди порваним платтям. – Та зупинись ти, Якове. Уже назад не вернеш, – крикнула мати. Вона підбігла до чоловіка й вихопила з його рук батіг. – Курва! Я тебе проклинаю, – кричав батько. – Не хочу тебе й бачити. Щоб тебе до обіду й близько не було. Їдь куди хочеш… – Та остепенись ти, Якове, – говорила спокійно Параска. – Куди вона поїде? Їй он ще десятий клас закінчувати треба. – Тату, – попросили слізно Маринка й Яринка. Сестри стали між батьком і Даринкою, – не проганяйте Даринку. Вона провинилася перед вами й мамою. Але ж Даринка наша сестра і ваша донька. Не карайте сильно її, – зі сльозами на очах просили доньки Якова Трохимовича. – Не просіть його! – обізвалася Даринка. – Я поїду. І ніколи, чуєте. Ніколи. Ніколи сюди не повернусь. Дівчина забігла до кімнати й голосно зачинила за собою двері. – Тату, пробачте її, – благали навколішках сестри. – Якщо не пробачите її, ми теж поїдемо назавжди звідси! – І ці туди ж! Очі мої не бачили б вас, – ляпнув дверима батько так, що покотилися з кошиків груші. Було чути ще його голос знадвору. Лаявся. Таких слів його велика родина ніколи не чула. Бо не любив матюкатися… – Жіночко, ви спите? – почувся голос позаду. – У вас груші розсипалися чи не по всьому салону. Ірина заходилася збирати фрукти. Думки про вчорашнє й сьогоднішнє марення не покидали жінку. Крім соковитих медових груш вона везла додому ще й інший скарб, старі фотографії. Вона їх взяла, бо прохали про це Яків Трохимович та Параска Антонівна, Яринка й Маринка. А що буде далі, Ірина не знала…

Ірина приїхала додому і відразу зайшла до кімнати сина. Усе лишалося так само, як і до її від’їзду. «Значить він не приходив додому. Значить він у неї». Жінка поглянула на годинник мобільного телефону. Набрала номер сина. Почула, як він підняв рурку. – Синку, привіт! У тебе все добре? – спитала Ірина. – Привіт! Добре! – почула сердито відповідь. – А у Катрусі як?

Проза

– Мамо, а чого ти питаєш? Знову будеш пиляти за смартфон? Він мені ні до чого. А от Катрусі… – сказав сердито хлопець. – Та ні, що ти. Не буду. Це ж твоя власність. І ти вправі вчиняти з нею будь-що. – Мамо, ти добре почуваєшся? – стривожився син, почувши новизну. – Так, добре! Я хочу, щоб ви обоє приїхали. Маю багато чого нового. Але ти не турбуйся. Усе добре. – Мамо, ми зараз будемо. Ми недалеко від дому. Хлопець поклав слухавку. Ірина зайшла на кухню. На стіл виклала фотографії родичів. Ті з пожовклих від часу світлин посміхалися. У велику миску переклала груші. Відкрила воду. Струмінь дзюркотів, розбризкував по грушах краплі. Наче вмивав їхні личка. Вхідні двері рипнули, й на порозі кухні двоє любих для жінки дітей. Синочка Ігоря та доні Катрусі. Вона їх обійняла, почала цілувати. – Мамо, що сталося? – спитав син. – Нічого не сталося. Просто я скучила за вами, – мовила Ірина. – О-о-о, груші! – вигукнула дівчина й підбігла до миски. Взяла одну. – Такі мені прабабуся Параска привозила в інтернат. Дівчина розвернулася до столу й побачила на ньому старі фотографії. Молоді Парася і Яків підморгнули їй… м. Корюківка

Лiтературний Чернiгiв

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ nлег cnm)`pemjn

Народився 5 серпня 1959 року, м. Теміртау, Карагандинська область, Казахстан. Проживає в м. Мелітополь, почесний громадянин м. Мелітополь. Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, громадський діяч. Член Національної спілки письменників України. Член Національної спілки журналістів України. Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України. Член Міжнародної Академії культурних взаємозв’язків Румунії. Член Асоціації українських письменників. Генерал-хорунжий Чорноморського козацького війська, Українського Козацтва. Автор більш як тридцяти книг різних жанрів. Лауреат низки всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких премій.

ОБРАНИЙ ШЛЯХ * * * Червоний кінь басує у весні. Червоний кінь – багряносутній ранок. Коню цьому, летючому, тісні давно периметри старих шибок і рамок! Цей аргамак судьби не запилить: такі ж несли віками досі вдаль Рід… Йому копитом обрій запалить – одненький раз у скелю часу вдарить.

Поезія

97 Йому у стать, гніду і пломінку, влились вогонь і кров мого Народу. Він де б ще й волю віднайшов таку, в яку заходиш – як уперше в Воду, в неторкану ніким, нічим іще, по-справжньому свячену – лише Богом? Цей кінь – і біль, і спів, і світ, і щем… Ой, вершнику, ти й не сідай на нього! Сховай аркан, вуздечку і сідло! Нагайку закопай в степи – до пекла! Це той момент, коли людина – зло (така ранкова істина дотепна)… Ти не лякай тут луни голосні і кольори веселково-загравні! Хай цей Добрян басує у весні – у березні… у квітні… і у травні…

* * * СЛОВО ЗАГИБЛОГО ЗА УКРАЇНУ Якби міг скинуть гибель, мов окови! А так… і в силах лиш у вічних снах любити так як у житті – ніколи, та ще й коли в «ніколи» тім – весна. Де ж мрія та, молився на яку я?! Тепер усе так легко промина… Ось і мене шальна «стомила» куля і «спокусила бардзо» борозна… Сягають молитви. Та от чи – наші?! Прислухуюсь – нема знайомих слів… Прийми же, Господи, одчайні «отченаші» моїх важких, та справжньо віщих снів. Тут Україну чую і щомиті… Тут відчуваю й порух надр її… Вже скоро заголосять солов’ї! Й крик журавлиний буде знов щеміти! Зима ж була жорстокою, мов слава, та нудьгувати смертно й не дала: когось постійно в далеч повз вела

Лiтературний Чернiгiв

98 і саваном таки сніги прослала… А мамонт-ліс зламав об ночі й бивень, мене з пітьми рятуючи нещадно… Було б і стерпно.., та муляла шабля, яку я «вчасно» (ні!) не загубив.

* * * Я прокидаюсь інколи… встаю… А древній степ могилами тяжіє… Хрестів-хрестів у степу на межі є, аж стільки, що і менше їх в раю… Так довго жду я тут часи урочі… а все даються «випадки» старі… Тягну полуду на осклілі очі… Тягну, щоб вкрити душу, цвинтарі… вкриваюсь тим Ісусовим плащем… Віщують ті, що нині «біля Бога», що варто поступитися плачем, в новім бутті, заради «головного»… А тут – така ж і скрута, і війна… А тут «месії» сіють ворохобу… І я минаю, як усе мина… так грішно – від народження до гробу… Лиш там, де ще не торкана роса є, де не далось роботи орачу, я інколи так страшно… воскресаю і так надривно в обрії… мовчу… вихлюпую все дивне, що в мені є… безсило, безпорадно кам’янію… І слухаю прокляте «головне» – жалі, що вже… оплакують… мене…

* * * Прапам’ять снігами давно замело… Та знаю: ще є на планеті, за синім Дунаєм крилате село (чи мрія затаєна) – Летя. Там, кажуть, – вкраїнський загублений Рай,

Поезія

99 де плакать – й помислити годі. Там, кажуть, хоч в решето зорі збирай, бо квітнуть на кожнім городі. Та й справді, які у греця ще плачі?! Діставшись туди, не помру й я: там радісна Січ ожива уночі й до самого ранку вирує… Там в роси рясні випадають віки й роки розсипаються зерням. Там щедро гуляють святі козаки у світі, іще не мізернім. Там честі і слави усім вистача, як водиться і як годиться. Там лицарі досі – плече-до-плеча. Там досі дівчата – як птиці. Тому-то біді і недолі на зло, куди би не йшов в цім заметті, я йду за Дунай, у крилате село (чи в мрію затаєну…) – в Летю.

* * * Бачиш, синку, – і вітер упав, наче птах?.. Чуєш, синку, як він в сивих безкраях плаче?.. Може, світ цей стоїть на слонах і китах, а сумна Україна – на трупі козачім простелила червоної міді поля і червленого золота маревні луки… Може й справді, прекрасна планета Земля, але наша земля – твердь розлуки і муки… Над степами яріє багряна імла… І тому нам не сняться вже й сни кольорові, що і хліб нам дається не з поту чола, а з твердого рубіну праотчої крові. Не стидайся – поплач… я ж лише помовчу… Бач, вже сутніє істина гнівного часу саме з того мовчання і з того плачу, та з синівської крові на тернах Донбасу – там, де обрій горів у степах і зливавсь із холодним негаснучим полум’ям соняхів,

Лiтературний Чернiгiв

100

де з глибинного суму спливав Іловайськ у туманах і далях, байдужих і сонних… Так тужливо й луна відгукнулась в світах – злим світам наші болі аговкнулись наче… Бачиш, синку, – і вітер упав, наче птах?.. Чуєш, синку, як він в сивих безкраях плаче?..

НІ! Я ЩЕ ПОЖИВУ… Ні! Я ще поживу за себе і за брата, І… ще за двох братів, яких уже нема. Якщо вже склалось так, що, ніби, жив дарма, принаймні, хоч дарма не хочу помирати. Усе, що не сказав, тепер я й докажу всім зрадникам (усім!) – і ворогу, і «другу», що віддали наш світ знов ницості в наругу, відсунувши його геть, аж за Меж-Межу. Я знаю, гендлярі, це ваш убогий час, всіх, хто перемогти відмовив нам у праві… Возрадуйтесь, раби, – нехай бійці криваві приходять вам у сни і проклинають вас! Од брязку буфонад аж серце залягло. Аж нудить од марнот ганебного бурлеску. Якби із пекла міг озватись Чаушеску, він вам би нагадав, як Бог карає зло… Герої, як сліпих, вас вивели із лих. Чого ж вам не далось, вселенські ви безхатьки?! Ні… Я ще поживу за себе і за батька, й племінника мого, який за вас поліг. Навряд чи сам зміню я вже «розклади» ці. То хоч буттям своїм додам вам ще турботи, рахубники дурні і щирі «патріоти», і ряжені кати, і «радісні» старці. Дивлюсь на вас – дивлюсь у дзеркало криве… Радію, що між вас не бачу внука й сина. Так! Я ще поживу заради України, яка і цю біду, і вас переживе!

Поезія

101 КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА Коли закінчиться війна (колись по-справжньому, не зрадно, і з прапорами, що – не рядна), скажу: «Нехай життя мина! Тепер не страшно і не стидно! Тепер хай обійме земля, що вже й мерців не прималя до тла побідженого бидла!» Коли закінчиться війна, я відкладу перо і лезо. Я притлумлю й героїв ледь зов, їх призабувши імена – всього на день – Мить Перемоги, яку мій вистраждав Народ, мій – той, який без нагород, але й при смерті – не без Бога. Коли закінчиться війна, я обійму свою Кохану і визнаю: «Любив погано тебе… моя одна… й сумна…» Вона ж, печальна і єдина, відпустить всі мої гріхи й мене відпустить у птахи (така у неї суть є дивна – така є сила віддавна). І буду їй у буднів сито я в дзьобі перли рос носити, щоб не пізнала «сенсу» дна і пусти «істину» вона. Якщо… закінчиться війна…

102

Лiтературний Чернiгiв

ВСЕ. ЗУПИНІТЬ ЦЮ ЗЕМЛЮ! Я ЗІЙДУ (українське бачення) Покиньте й голубу іще таку, як сон, вись – верніться у свої, геть зраджені краї. І вітром по воді хоч напишіть знов: СОВІСТЬ – згадайте, де й коли забули ви її. На що, на що, на що час ми втрачали досі?! Куди, куди, куди мчимося на біду?! Брешіть і скигліть, з мене ж точно досить. Все. Зупиніть цю землю! Ніколи і ніде я гасла не сипів ці, які і досі вам іще диктує страх. Так, знаю – хто для нас гра в пеклі на сопілці, тому не йме душа злі танці на гробах. На що, на що, на що час ми втрачали досі?! Куди, куди, куди мчимося на біду?! Гряде убога й безпросвітна осінь. Все. Зупиніть цю землю! Я зійду… Земле моя, коли тебе облишать круки?! Що жатимуть лихі, посіявши грозу?! З неволі і брехні, зі зради і розпуки мій Господи, веди! Я й мертвим поповзу… На що, на що, на що час ми втрачали досі? Змінилося усе, здається, у млівіч… Тож всі, як хочте. З мене смутку досить. Все. Землю цю спиніть! Мені пора на Січ.

Поезія

103 * * * Ти дивишся, сестро, й не бачиш мене, хоч я і навпроти – в минулому…. Таке і вікно в світі цім – лиш одне. У Чорнім Квадраті тобі промайне безмежжя, в якім промайнули ми, бійці невідомі й не знати чиї ж: нащадками легко так зраджені… Рукою махни із майбутніх «пропаж» мені! Я вчора стояв – де ти нині стоїш, і не визнавав також враже «ні», і не визнавав там оков я. Тепер я у пусті – луна, котра і звучить, як мина в імлі Завіконня, в пітьмі Завіков’я. Йди ще на осоння, сестричко, сьогодні. Безодня – я… Ти не вдивляйся в безодню!

*** Колись біля кожного серця гаразд грівсь, тепер же й од сонця тепла більш нема: цей світ остудили пихатість і заздрість, і підлість, убивчі, як чорна чума. Людське марнославство геть гірше, ніж зрада. Людське себелюбство страшніше брехні. Всяк ближнього топче «награди» заради… Забили підборами душу мені. Зачовгали душу мені підошвами. Ні вже чуттів не шанує чужих… Здається вам ніби когось я вчу жить? Ні. «Навчений» вами, прощаюся з вами. Мене й відпустіть, як чижа, на свободу ви – відбути своє… до останнього подиву… м. Мелітополь

Лiтературний Чернiгiв

104

Літературний

Фестивалі ×ÅÐÍIÃIÂ ФЕСТИВАЛЬ «LYTAVRY» – ІНТЕГРАЦІЯ СЛОВА І НЕ ТІЛЬКИ…

Фестиваль «Lytavry», який проходив на Чернігівщині, завершився. І хочеться поділитися враженнями з колегами-читачами, і не тільки, про цей неординарний літературно-мистецький захід. По-перше, вкотре заявлено, що українська книжка є. І вона заявила про себе як дуже конкурентну з російською. Наша українська література є багатою, що можна знімати кінофільми, серіали. По-друге, читачі через альманах «Литаври» зможуть познайомитися з найкращими зразками зарубіжної літератури. Є що і в людей узяти, і себе їм показати. До фестивалю долучилися біля сто тридцяти поетів, прозаїків, драматургів не тільки України, а й далекого й близького закордоння. Гарним доробком Слова похвалилася й Чернігівщина. До альманаху, який виданий в рамках фестивалю, увійшли твори Ганни Арсенич-Баран, Сергія та Тетяни Дзюб, Віктора Божка, Миколи Адаменка, Олександра Гадзінського, Івана Барана, Людмили Пархоменко, Дмитра Іванова, Олександра Забарного, Ірини Морської, Валентини Громової, Ірини Кулаковської, Ольги Швед та багатьох інших. «Мета фестивалю – нести друковане і не тільки слово у сучасне культурне середовище, робити його модним, створювати живий діалог читача та письменника, дарувати книжки, популяризувати читання», – зазначає натхненниця та голова оргкомітету фестивалю «Lуtavrу» Тетяна Винник. А розпочалося все з ідеї-задуму української письменниці, громадської діячки Тетяни Винник. Три роки тому на українській фестивальній мапі з’явився Міжнародний фестиваль інтеграції Слова в сучасному артпросторі «Lytavry». Цього року, попри труднощі, на ентузіазмі команди і вірі, цей міжнародний захід на Чернігівщині заявив про себе як про масштабну культурну подію 2019 року. Партнерами цьогорічного фестивалю «Lytavry» були ГО «Медіа-центр «Свобода слова нового століття» (м. Корюківка), МГО «Альтернатива»

Фестивалі

105

(м. Корюківка) та БФ «Захистимо Україну», Чернігівська обласна організація Спілки письменників України, Український ПЕН клуб, Асоціація українських письменників, навчальні заклади міст Чернігова, Ніжина, Корюківки, Бахмача, Остра, краєзнавчі музеї цих міст, Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського, КМЦ «Інтермеццо», Чернігівські обласна та міська ради, ОДА, Ніжинська, Корюківська, Бахмацька, Остерська міські ради та Седнівська селищна рада. Родзинками на відкритті заходу, яке відбувалося у Чернігівському молодіжному театрі 9-го жовтня, стали виступи тріо «Мар’яничі» (Мар’яна Савка, Юрій Романів та Сергій Гурін), гурту «I one G(od)uard і етно» (Ірина Баковецька, Михайло Дробина та Артем Аврусевич), літературномистецького проєкту «Тільки Світло» (Іванна Світляр, Елла Євтушенко, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Оксана Гаджій та музиканти гурту). Після смачної вечері у кафе «Еl САД» продовжили насолоджуватися співом тріо «Мар’яничі». Ранком 10-го жовтня учасники фестивалю роз’їхалися по локаціях у Ніжині, Корюківці, Бахмачі, Острі. Велика частина учасників фестивалю залишилась у Чернігові. Гостями фестивалю у Чернігові опікувалася Ганна Арсенич-Баран. У Бахмачі – Іван Баран та Ольга Батьковська. У Корюківці – Віктор Татарин та Володимир Онишук. В Острі – Ірина Смовська. У Ніжині – Анатолій Шкуліпа, Тетяна Винник та Михайло Ломоносов. У рамках фестивалю втретє вийшов альманах «Литаври». До нього увійшли твори сто тридцяти авторів-учасників фестивалю. В ньому представлені і проза, і поезія, і драма. Бахмач У Бахмачі організаторами фестивалю стали письменники Іван Баран та Ольга Батьковська. Гостей-письменників з Європи, України й Чернігова вітали у Бахмацькій районній школі мистецтв ім. А. Розумовського. «Вітаємо у Бахмачі!» – зверталися до грецького письменника Папаконстантину Іліас, української перекладачки Оксани Терещенко, поетеси, літературо-знавчині, перекладачки Галини Крук, поетеси Ліани Ланської, письменниці та журналістки Валентини Громової з Чернігова, письменника та музиканта Івана Барана, польського письменника та художника Адама Семенчика. На мистецький захід до музичної школи Бахмача завітали вчителі, бібліотекарі, учні загальноосвітніх закладів району та люди, яким небайдужа література, мистецтво. Концертний зал був переповнений глядачами. Ведучою програми того сонячного дня була Людмила Іванько, викладач-методист школи мистецтв. Інструментальний ансамбль викладачів виконав «Концертний вальс». Радував спів солістки Наталії Тищенко.

106

Лiтературний Чернiгiв

Музика, невід’ємна частина поетики, додала щирості й теплоти усім присутнім: і гостям, і слухачам. Як повідомила пані Ольга на своїй сторінці у соціальній мережі, найбільше оплесків, захоплення, любові отримала найменша учасниця «Литаврів» – маленька Саша Леус. А ще, завдячуючи міському голові м. Бахмача Павлу Шимку, була екскурсія в Батурин до садиби останнього гетьмана України К. Розумовського. Остер «Ось і відгриміли «Литаври» у Острі. До нас завітали відомі письменники з Польщі, Білорусі, України. Було все: і цікава екскурсія містом, і зустріч у Остерській ЗОШ І-ІІІ ст. ім. Ю. Збанацького, і творчий захід у Будинку творчості, і відвідування Беремицького парку природу... Але, перш за все, – була творча дружня атмосфера, яка назавжди залишиться в пам’яті. Тож дякуємо всім, хто долучився до цього літературного дійства,» – так написала на своїй сторінці у соціальній мережі організатор в древньому Острі, письменниця Ірина Смовська. І то є правда. Гостями в Острі були: Міра Лукша, Анна Кондрацюк, Анна Павловська, Луція Дудзінська, з Білорусі – Оксана Данильчик, з України – Оксана Гаджій, Богдан-Олег Горобчук та Елла Євтушенко. Гості познайомилися з історією Остерщини, завітавши до краєзнавчого музею. Місто, засноване ще київськими князями, славне своїми уродженцями-письменниками. Зокрема в Острі жив і працював Юрій Збанацький, український письменник ХХ століття. Побували і в Козельці. А там є чим похвалитися. Батьківщина останнього гетьмана України Кирила Розумовського славна архітектурними пам’ятниками. Зокрема перед письменниками постав у всій красі собор Різдва Богородиці, побудований на замовлення матері гетьмана Розумихи. Без подаруночків гості не лишилися. Лялька-подорожниця від учнів Остерської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. Ю. Збанацького помандрувала з письменниками у їхні рідні країни і міста. Наче благословенням стала кожному гостю Юр’єва Божниця (виконана на дереві) від студентів Остерського коледжу будівництва та дизайну. Бібліотекар з Остерської ЗОШ Ірина Дрожанікова проводила майстерклас. Гості робили собі мішечки для релаксу із різних трав, а самі мішечки вишивала її мама для «Литаврів» на полотні, яке ткала ще бабуся. Це дуже гостям сподобалося. Корюківка Місто Корюківка уже вдруге приймало гостей ІІІ Міжнародного фестивалю інтеграції Слова в сучасному арт-просторі «Lytavry». Організатори

Фестивалі

107

в Корюківці не змінні. Це громадські організації «Медіа-Центр «Свобода слова нового століття» та МГО «Альтернатива». У супроводі бібліотекаря до гімназії завітали український письменник, воїн, заступник командира добровольчого батальйону ОУН у 2014 році, голова Української військової організації Борис Гуманюк та вірменський письменник, перекладач Анушаван Месропян. До першої міської школи – Анатолій Кичинський, лауреат Шевченківської премії та гостя з Польщі Ута Пшибось. Супроводжував їх місцевий письменник, журналіст Віктор Божок. Пан Анатолій Кичинський не тільки поет, а ще й знаний художник. Його творчий доробок – десятки полотен, які писані як пензлем, так і пером. До четвертої міської школи, що біля річки Бречиця завітали українські письменники Ганна Клименко-Синьоок, Василь Джуран та автор цих рядків. Після спілкування письменників з читачами продовжилося в актовій залі Корюківської гімназії. Цього року фестиваль у Корюківці відвідав найстаріший письменник Чернігівщини Микола Петрович Адаменко з Довженкової Сосниці. Відвідинам фестивалю посприяв Сосницький селищний голова Андрій Портний. Пан Микола розказав про свій шлях в українській літературі. А він розпочався ще за сталінських часів. За свої твори він потрапив до концтабору. У 1956 році був реабілітований. Микола Петрович розказав про написання свого роману «Закон – тайга», читав поетичні твори. Вибухом правди, по-дорослому, російсько-української війни стали твори відомого українського поета-воїна Бориса Гуманюка. До сліз проймала міні-поема «Дивне це відчуття, коли відкриваєш рахунок» та «Заповіт». До речі, однойменний твір Шевченка перекладений двадцятьма мовами світу. Звучало в актовій залі поетичне Слово не тільки українською мовою, а й польською, і вірменською від Ути Пшибось і Анушавана Месропяна. До речі, письменник з Вірменії вільно володіє українською мовою. І це є знакова річ. Багато наших громадян через «російську щелепу» не в спромозі вивчити державну мову. Пісня і Слово не є роздільним. І то є правда. Ольга Швед, лідерка гурту «Голос душі» порадувала читачів своєю співаною поезією. Знайшли відгук в серцях слухачів пісні «Коханий», «Ми за мирну країну», «Шурх-шурх» та «Хто куди». 11 жовтня у Корюківці продовжилися «Литаври». Гостювала голова Київської письменницької організації пані Марія Морозенко. Вона побувала в першій міській школі, де презентувала 9-му класу свою книгу про підлітків «Я закохалася». Уривок цього твору увійшов до цьогорічного альманаху «Литаври». Пані Марія розповіла про своє рідне село на Рів-

108

Лiтературний Чернiгiв

ненщині Малин, яке в роки Другої світової війни було, як і Корюківка, знищено нацистами. І теж через дії радянських партизан. Письменниця подарувала школі та Корюківській публічній бібліотеці свої книги та довідкову літературу, словники. Ніжин Місто, де навчався Микола Гоголь, гостей міжнародного фестивалю інтеграції Слова в сучасному арт-просторі «Lуtavrу» зустрічало на різних локаціях. У школах, бібліотеках та Ніжинському державному університеті імені М. Гоголя. Студенти мали можливість відвідати презентацію нових книжок Василя Шкляра «Треба спитати у Бога», «Характерник» та кіновидання «Чорний ворон». Лауреат Шевченківської премії Павло Вольвач представив свої видання «Сни Неофіта» та «У Києві». Після письменник поділився враженнями від фестивалю: «Міжнародний фестиваль інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Lуtavrу» – справді фестиваль, справді міжнародний. Тут і греки, поляки, в’єтнамці, серби, грузини, вірмени, тож за кілька днів звик до різномовної акустики. А хорватський літератор говорив так голосно, багато й – головне – чітко артикульовано, що ще би трохи часу – й хорватську вивчили б усі інші учасники. Справді арт і направду простір. Аж дивно, як це за нинішніх умов удається Тетяні Винник, організатору, мотору, промоутеру, натхненнику, батьку(матері)-ідеологу цього фесту та її команді однодумців». А ще філологи мали зустрічі з сучасними молодими поетесами: Ольгою Ольховою, Іриною Цілик, Іриною Венжик та Тетяною Винник. Цікавою видалася презентація нових книжок Олександра Гавроша «Донос» та «Нескорена Карпатська Україна». Хорватську літературу представив для студентів Мілан Загорац». Дуже зворушливою зустріч для Галини Ткачук була у ніжинському ДНЗ №13 «Берізка». Письменниця презентувала свою дитячу книгу «Зелена білка». «Це – мої другі «Литаври», – написала Роксолана Сьома, побувавши в Ніжині, на своїй сторінці в соцмережі. – І вдруге повертаюся з Чернігівщини до Києва з повними кишенями світлих емоцій. Завдяки таким фестивалям, як Міжнародний фестиваль інтеграції Слова у сучасному арт-просторі «Lytavry», Слово йде в люди. Ми по своїх розкручених києвах і львовах звикли, що письменників знають, читають, чекають. Іноді думаємо, раз ми такі знані і шановані, то тенденції мали б поширюватися на всі регіони. Але в українських реаліях, при несформованому ринку, так не є. Бо там, у регіонах – вакуум, тобто лакуни. Там немає літературного середо-

Фестивалі

109

вища або ж воно надто локальне. Тому щоби там читали і чекали на нові книги – письменник теж мусить прикластися особисто. То до певної міри просвітницька робота. Але хто, як не ми? Без носія Слово не донесеться. От саме завдяки таким людям, як засновниця і організаторка «Литаврів» Тетяна Винник, а також письменникам, які їдуть на регіональні фести, і відбувається формування середовища. Тішуся новим знайомствам, відкриттям і враженням! Дякую Тані і членам її команди за чудову організацію (при обмежених ресурсах), а «Литаврам» бажаю розквіту і довгих років існування!» Чернігів Фестиваль у Чернігові розпочався 9-го жовтня ще за шість годин до урочистого відкриття з презентації творчого доробку молодої української письменниці Анастасії Нікуліної у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського. Письменниця представила юним читачам три свої книги: «Сіль для моря, або Білий кит», «Зграя», «Завірюха». На цьому заході були присутні учні восьмиходинадцятих класів. Основні ж дійства в обласному центрі продовжилося десятого жовтня. Гості разом з чернігівськими письменниками презентували свою творчість у школах та бібліотеках міста. Одна з головних локацій, як і в попередній день, була в музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського. Мар’яна Савка та тріо «Мар’яничі» неодноразово мали шквал оплесків. Письменниця презентувала свою нову книгу – «Оптика Бога». Кожен, хто придбав, отримав автограф письменниці. Ця книга з секретом. У ній спеціальна «оптика». Поглянувши крізь «оптику», червоний аркуш, можна розгледіти, як змінюються ілюстрації. Седнів Завершилися «Lytavry» 11 жовтня екскурсією до Седнева. «Lytavry» Цудоўная памяць пра дні, праведзеныя на Чарнігаўшчыне. Дзякуй Тетяна Винник! Хачу пажадаць фестывалю працягу і далейшага развіцця, да новых сустрэч!» Так попрощалася в соціальній мережі з нашим фестивалем письменниця Аксана Данільчик з братньої Білорусі. З нею солідарні чи не всі письменники-гості Міжнародного фестивалю інтеграції Слова в сучасний арт-простір «Lytavry». Тож до зустрічі на фестивалі у 2020 році. Огляд підготував Віктор ТАТАРИН

Лiтературний Чернiгiв

110

Літературний Учасники фестивалю «Литаври-19» ×ÅÐÍIÃIÂ у гостях «Літературного Чернігова» I!,…= 0Ikhj Письменниця, кінорежисерка. Авторка прозових книжок «Післявчора» (2008), «Родимки» (2013), «Червоні на чорному сліди» (2015); поетичних збірок «Ці» (2007), «Глибина різкості» (2016); книжок для дітей «Таке цікаве життя» (2015), «Місторія однієї дружби» (2016). Учасниця багатьох міжнародних літературних фестивалів та інших заходів. Окремі твори перекладалися англійською, німецькою, французькою, польською, литовською, чеською, шведською, каталанською, румунською мовами. Працює в галузі кіновиробництва. Зняла короткометражні ігрові кінофільми «Вдосвіта» (2008), «Помин» (2012), «Дім» (2016) й два документальні фільми для кіноальманаху «Невидимий батальйон» про жінок на війні (2017). Наразі працює над створенням документальної повнометражної стрічки про цивільних людей у «червоній зоні» Донбасу. Мешкає у Києві разом зі своїм чоловіком – письменником Артемом Чехом та сином Андрієм.

.половинки яблука. Через столик по діагоналі сидять двоє, дивляться одне на одного, у вікно. Їхні репліки недосконалі, як у хорошому кіно. «А тепер я поясню, чому ми не будем разом», – каже вона, і таки робить це. Все звучить дуже логічно.

Учасники фестивалю «Литаври-19» Він погоджується з усім одразу, хмуриться, допиває чай механічно. Потім дійові особи мовчать. А там, надворі, пахне так, ніби можна щось спочатку, – весна, все тече. Вона тихо говорить, говорить, але, здається, хоче кричати. Принесіть, будь ласка, чек. Мені видно навіть звідси: насправді, ніхто з цих двох не хоче йти. Я бачу, як пульсує жилка. В рукав не лізе рука. Але він лишає чайові. Вона застібає пальто. «Бувай. Якось дзвони...» «І ти». Ще мить – і місто з’їдає половинки яблука. *** Не було жодних сумнівів, що її стопи створені за лекалом його долонь. Цей дотеп творця видавався справді милим і навіть практичним: обираючи їй дарунки, він ніколи не боявся помилитися з розміром. Поки вони кохалися, сонце зайшло за будинок навпроти – ще ніби є, а ось і нема його, тільки довгий золотий хвіст повзе між домами, тягнучи нестерпні присмерки за собою. Так і з нею: ще ніби є, а вже і нема її, ще ніби припасована до нього щільно, а вже розчинилася, лишивши по собі тільки вм’ятину на простирадлі, запах льодяника від кашлю і маленькі мокрі сліди на підлозі ванної, що висихають завжди швидше, ніж хотілося б.

111

112

Лiтературний Чернiгiв

.у кирилівській церкві. «Багато залежить від освітлення», – каже вона. Жовто-сірі її очі в сутінках зблискують, мов у кицьки. Тане день. Порожньою церквою ходять двоє, що мало тямлять у вірі, але знаються на лицях святих, вкрадених у живих людей. Богородиця ось. Була коханою, а ще – жінкою друга для того, хто її писав (На архівних фото муза – проста, менш вродлива у дійсності). Вони довго дивляться, напруга дзвенить між їхніми рукавами. Голу теплу руку дістане, визирне рачком беззахисним, поправить шарф – і нема її. Якби міг, стиснув би до хрускоту пальців (Апостол Лука замружився, йому є про що помовчати поруч, в євангелії від художника перспектива вчинків і наслідків нечітка). Вона також косить поглядом, чіпляє його шию, кросівки... Останні вісім-дев’ять століть вони і такі, як вони, тут дивляться на фрески й одне на одного, нещасні, красиві, поки світло спить чи шаліє, переломлюючи пустоту. А в фіналі він її не обніме. І вона – ні. Підсліпуваті, вони вийдуть надвір, не будуть разом, не одружаться. Але ж він напише її. І значно вродливішою, ніж насправді. Все залежить від освітлення. І від дечого ще залежить.

.в’єтнамки і берці. Люди у в’єтнамках vs люди в берцях. Хоча ні, нема ніякого версусу. Нема суперечності. Люди у в’єтнамках чекають на людей у берцях, відмірюють кожен крок, кожен день – триста шістдесят п’ять, триста шістдесят чотири... Або не чекають. Збирають валізи до Греції. Канікули, літо. Ніхто не винен, кінець кінцем. Або не чекають і збирають валізи до Греції, але перераховують, перераховують всім ахіллесам на нові літні берці з нубуку й кордури.

Учасники фестивалю «Литаври-19» Щоби дихалось. Щоб вберегло. Варіантів – безліч. Усі правильні або ні. Вечорами люди в берцях скидають баласт і рачками ховаються до своїх панцирів – своїх спальників. Гортають деякий час стрічки рівнобіжних життів у смартфонах, дивуються трохи. «Греція. Круто. Колись і я...» А відтак приходять короткі нестерпні сни про вакханок або сирен з медовими голосами. Спи, мій милий. Ти знаєш, під ранок завжди сняться рідні люди у в’єтнамках і ті, інші, в маленьких ортопедичних сандаликах. *** Ця чорна земля все чорніша чим далі на схід. Візьми чисту воду і зброю. Не вір, не проси. Облиш усе зайве, будь мудрим, кінчай на живіт. Я більше не хочу дітей. Надто темні часи. Ми будемо йти через гори, гаї і яри, крізь сірі міста й попелища людських катастроф. Однак кожна стежка уперто веде догори, й у світі напевно знайдеться чимало ґолґоф. То що нам втрачати? Ми вільні, веселі і злі. Ми маємо спогадів жменьку і радощів жмут. Я поруч з тобою лежатиму в чорній землі, коли буде треба. А поки ми маємо тут червоні світанки у макових мінних полях, ліниві сніданки з роси і води, і вина. Засмаглі обвітрені лиця. Прокурений шлях. Весна, літо, осінь, зима й потім знову війна.

113

Лiтературний Чернiгiв

114

`…=2%лiL jh)hmq|jhi

Анатолій Кичинський народився 4 квітня 1950 року в селі Преображенці Чаплинського району на Херсонщині. Закінчив філологічний факультет Херсонського педагогічного інституту (1972) та Вищі літературні курси при Московському літінституті (1981). Член Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників та почесний член Національної спілки художників України. Автор 18-ти поетичних книг. Лауреат кількох літературних премій, найвища з яких Національна премія України ім. Тараса Шевченка.

ОКСАМИТОВИЙ СЕЗОН

Теплий теперішній час. Жовтогарячий листок в крону зелену проник, ніби супутник-шпигун. Пальці музичні твої перебирають пісок, наче присипані ним срібло і золото струн. Небо лежить на воді легко, як ми на піску. Хвиля гойдає блакить. Берег погойдує нас. Наші засмаглі тіла знову нестимуть в ріку густо налиплий на них теплий теперішній час.

Учасники фестивалю «Литаври-19» БАБИНЕ ЛІТО

Вже бабине літо, а ми ще такі молоді: і небо, і сонце, і вітер, і я, і Людмила. Йдемо по калюжах — по їхній небесній воді, що кожну травину від дотику вохри відмила. Нагріта ногами та бабиним літом вода, тихіша від себе, під нами лежить — не минає. І я молодий ще, і ти ще така молода. І кожну калюжу земля, ніби чашу, тримає. І кожну ту чашу по колу пускає вона. Йде обертом серце — і світ кружеля, мов дитина. Вже бабине літо — пора молодого вина, що теж відлітає за вітром, немов павутина. І яблуко пада, і землю цілує в уста, і слід залишає на мокрій землі, мов коліно. І слід той водою і небом у ній зароста. І кожна травина те небо вітає уклінно. І крапає з листя, і кола ідуть по воді, мов кільця річні в яблуневім податливім тілі. Вже бабине літо, а ми ще такі молоді — ще тільки вчимось пам’ятати літа відлетілі. Ще все як уперше. Ще губи — в словах, як в меду, — безсилі сказати про те, що зустрічна бабуся, тобою милуючись, бачить себе молоду. Чому ж я про це тобі навіть мовчати боюся? *** Тепер ти молодий, а був іще молодшим. І мед тобі тоді здавався ще солодшим. І молодість лилась недограним вином. І роль коханця грав ти під її вікном.

115

Лiтературний Чернiгiв

116

Й вона через вікно, як стрімголов у воду, вистрибувала в ніч, в оту нічну свободу. І в жилах кров текла, не знаючи плотин. І юна її плоть зі всіх своїх клітин таких дзвінких пташок на волю випускала, що ними ніч тобі співала, мов «Ла Скала». І мокнув у росі зім’ятий твій піджак. Й годинник твій ішов, здавалося, навспак. І де вона тепер, ота роса, яку ти з гіркого полину, з солодкої цикути, з любистку, з лободи, зі всяких інших трав зім’ятим піджаком, як мед бджола, збирав?

МИСЛИВЕЦЬ

Ти ніколи нікому не вір, що я ніжний приручений звір. Я — мисливець, підступний та хитрий. Я на правила гри наплював і нарешті тебе вполював. Сльози радості, дівчинко, витри. Не радій мені більше. Не смій сподіватись на мене. Я — змій. Надто бійся моєї спокуси. Не спіши признаватись мені, що зі мною тобі не страшні ні потопи, ані землетруси. Я герой, але зовсім не той, хто потрібен тобі. Я герой, але знала б ти, що я накоїв! Я до тебе на крилах летів, та злякався таких почуттів. Не молись на подібних героїв.

Учасники фестивалю «Литаври-19» Я ікона, але не свята. О, яка ти свята простота! Йдеш до мене, немовби на свято. Зупинись та отямся! Я — міф. Я — твій сон, у якому я міг лиш одне — обіцяти багато. Я ніколи не стану твоїм. Із надій побудований дім — ненадійний притулок. У ньому ти не матимеш затишку, ти все гадатимеш, як би втекти до господаря справжнього дому. Там на тебе чекає не суд. Там до ліжка тебе понесуть, наче стяг відвойований. Там ти, тільки там ти в раптовій журбі заспокійливо скажеш собі: «Він — герой, але з префіксом «анти’». Ради Бога, не вір цій дурні! Це язик мій помстився мені за недозвіл сказати: «Кохана, слава Богу, що ти в мене є! Ти — мій янгол, ти — небо моє, ти — земля моя обітована». Звідки, дівчинко, знати я міг, що для мене Господь приберіг серед осені — літо з весною. Але досвід, мій сивий двійник, як мисливець у нетрі, проник мені в душу і злився зі мною. Я мисливцем себе називав, і повір: я не фантазував. Я і справді виходив на лови. І летіли у сіті ловця легковажні жіночі серця, що легкої шукали любови.

117

Лiтературний Чернiгiв

118

Але ти... Ти звела нанівець ту свободу, якою ловець дорожив над усе в цьому світі. Тож ніколи нікому не вір, що я ніжний приручений звір. Я — мисливець, що втрапив у сіті.

*** Лежимо на дні трави голова до голови. А тим часом Бог працює, засукавши рукави. З неба кіптяву змива, в полі жито полива. Як веселика, веселк випускає з рукава. У траві лежить сачок. У ріці висить гачок. Залітає в Боже око, мов піщинка, літачок. Лежимо, і дай нам Бог ні печалей, ні тривог, ані зради не зазнати в цій траві, одній на двох. З поля дощ іде над ліс — наче плаче хто навскіс. А ніде ні сліз не видно, ані приводу для сліз. А трава — така густа, що долоні і вуста ледве тягнуться крізь неї від колиски до хреста.

Учасники фестивалю «Литаври-19»

119

l=!’ …= q`bj`

Головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева». Поетеса, авторка 18 книг, серед яких і дитячі, зокрема віршована «Казка про Старого Лева». Перекладачка, членкиня Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України. Від 2017 року є Послом доброї волі ООН в Україні, з 2018-го — входить до ПЕН-клубу. Народилась в м. Копичинці на Тернопільщині, мешкає у Львові. Авторка поетичних збірок: «Оголені русла» (1995), «Малюнки на камені» (1998), «Гірка мандрагора» (2002, книга стала лауреатом ІХ Форуму видавців у Львові), «Кохання і війна» — у співавторстві з Маріанною Кіяновською (2002), «Квіти цмину» (2006), «Бостон-джаз» (2008), «Тінь риби» (2010), «Пора плодів і квітів» (2013), «Листи з Литви/Листи зі Львова» (2016, листування з Маріанною Кіяновською). Авторка книжок для дітей: «Чи є в бабуїна бабуся?» (2003), книжка-картонка «Лапи і хвости» (2005), «Казка про Старого Лева» (2011), «Босоніжки для стоніжки» (2015), книжка-картонка «На болоті» (2015), «Тихі віршики на зиму» (2015), «Колисанки і дрімливі вірші» (2017). Авторка культурно-мистецьких проєктів: «12 неймовірних жінок: про цінності, які творять людину» (2017); «То є Львів. Колекція міських історій» (2017). Творчість поетеси перекладена польською, англійською, білоруською, російською, литовською мовами.

Тут ніби скраєчку життя ніби тебе не видно ніби оптика бога не цілить просто у серце дай собі волю сльозам і хвилям океану платівкам у голові що порушують усі синхрони

Лiтературний Чернiгiв

120 хтось там діджеїть невміло мікшуючи твій біль і світло хтось пускає тобі в судини паперові човники родом з дитинства змережані твоїм почерком ти несеш у собі цілу флотилію спогадів інколи вона застрягає в якомусь із клапанів серця і ти відчуваєш як воно тонко болить отим паперовим фантомним болем минулого знаєш я так мало всього навчилася та в мене долоні теплі можу просто їх притулити тобі до грудей *** ти питаєш, що таке вірші і я тобі кажу: це те, що не має господаря не має домівки постійно у мандрах те, що розриває і зраджує те, що давить у горлі те, що кричить як птаха як породілля те, що вмирає і воскресає те, що не дає померти те, що кружляє в тобі як бджола-смертниця із жалом офірним вірші – так, це сум’яття суцвіття сузір’я вони падають на долоні і пропікають місце для цвяхів вони осідають на віях

Учасники фестивалю «Литаври-19»

121

дощем і цілунками вони шепочуть дрижать шиплять ненавидять тебе спливають ніжністю зриваються на хрип або просто ідуть замикаючи світ як домовину *** проста арифметика любові додаєш посмішки і цілунки множиш ніжність на шал ділиш дім на присутність додаєш сумнівів віднімаєш розуміння додаєш сліз і мовчання додаєш тіней і віднімаєш доторки додаєш тривоги множиш безсонні ночі віднімаєш і додаєш зайві запитання ділиш серце як помаранч на дольки і долі множиш павутинки довкола вуст віднімаєш сторонні погляди люто ділиш свій час на турботи і втрати і знову множиш ніжність на спокій срібло у косах на світло в очах благословляючи плюс нескінченність *** І коли вона врешті вкладається спати, Він летить на спочинок – кудись поза край землі. Валиться з ніг, під крилами мозолі. Втома така – повсякчасно її рятувати. І як завше, братство крилате питає: – Що сьогодні встругнула? – Сьогодні – ще гірше, Закохалася, пише розпачливі вірші,

Лiтературний Чернiгiв

122

І не їсть, і не спить, все у мріях витає. – Вибач, друже, – каже один із братів, – ти на варті Підкажи їй якось, щоб не надто сильно любила, Я ж то знаю його, постирав-бо за нього всі крила, Але ті його гарні слова ні копійки не варті. Він зітхає: – Ну що поробиш, сама хотіла, Я її не врятую від долі з її любов’ю, А як буде найгірше – просто закрию собою, І триматиму крилами руки, щоб не тремтіли. Але гляньте, яка вона гарна. А я здаля Вартуватиму сон її. Скоро уже світає, І займається світло ніжності над світами, Поки спить собі жінка, тихо, як немовля.

Щастя Щастя – це чашка. Повна, Коли навіть порожня, Бо пам’ятає Твої спраглі вуста. Щастя – це чашка. Навіть Якщо й надщерблена, Зігріє тобі Холодні пальці. Щастя – це чашка. Нехай і стара, А улюблена. Доки ще не розбилась.

Учасники фестивалю «Литаври-19»

123

Šе2 …= bhmmhj

Народилася в Ніжині. Закінчила аспірантуру Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка. Письменниця, журналістка, перекладачка. Організаторка фестивалю для соціально уразливих категорій дітей «Теплі долоні», кураторка благодійної акції «Теплі долоні» – зібрання бібліотечок для шкіл у зоні АТО та лідерка ініціативної групи літературномистецького фестивалю «Територія Гоголівка. Перезавантаження». Лауреатка поетичного турніру у Лондоні на Міжнародному фестивалі під егідою ЮНЕСКО та має нагороду від Економічного університету у Варні (Болгарія) при Міжнародному фестивалі за активну участь у пропагуванні духовності і культури, лауреатка україно-німецької премії імені Олеся Гончара, премії М. Коцюбинського, Корнійчуковської та ін. Членкиня НСПУ та Болгарської літературно-мистецької Академії. Власниця нагороди конкурсу «Благодійник року» імені меценатів Тарновських-2014», присвяченому АТО (номінація «Благодійник року — кращий волонтер»), титулу «Жінка року» у номінації «Краща жіноча ініціатива» (Ніжин, 2015). Організаторка обласного чернігівського Фестивалю родинного читання «Словограй» разом із чернігівською ГО «Апельсин». Фундаторка Міжнародного фестивалю інтеграції слова у сучасному арт-просторі «Lуtavrу» та ГО «Центр новітніх ініціатив та комунікацій».

Параска «Вижити – справа невдячна», – Говорила покійна баба Параска, Повернувшись із німецького концтабору. «Люлі-лю! Я тебе не люблю!» – У сні шепотіла Параска (сама знала – кому) – Прозора шкіра, котру напнули на струнке тіло. Вона добре вивчила, що таке вижити: На радість майбутнім синам,

124

Лiтературний Чернiгiв На поміч батькам, На острах сусідам, На осуд державним чинам. Як вижити не у концтаборі, А в рідному селі – завчила напам’ять. О прозорошкіра Параско, Дівчинка з вокзалу, З очима, мов артеріальна кров, Як тавра, за якими легко впізнати депортованих. Але баба Параска була не з лякливих: Вона з кров’ю виплюнула свої гени в майбтнє, Доки летіла вниз тунелем поколінь. О, дівчинко, чиї сині вени зміями Розповзлися білим тілом, Може, ти вижила, ставши у шеренгу Манірного слова «будь ласка», Розділеного навпіл – як шмат хліба – за шмат хліба?! Чи пустила коріння у слово «ласка», У це жіноче, вологе і тепле, як лоно, слово, Яке кинула, мов кістку, у ложе конвойного?! Чи, може, ти вижила, Бо живим м’ясом вляпалася у маску, Яка присмокталася до твого лиця, як пиявка, Маску під назвою «всі на одне обличчя» – депортовані. Па-рас-ка… Раз. Раз. Раз. Всього раз Ти згадувала про концтабір, своє персональне ґетто, Ет-то, а «ґ» вилітало кулею. Па-рас-ка… По-раз-ка?!.. Поразка переможців, Бо хтозна, що таке вижити?! О, хто ти?! Може, ти каска – З дитинства хлопчика-переселенця – Маленький цинковий човник У ріці маминої крові, якою пливеш у безстрашшя. Чи казка про живого тата, Складена для іншого хлопчика,

Учасники фестивалю «Литаври-19» Могилу якого він не бачив (та й не побачить ніколи). Чи сімейна історія про дідо, Якого розстрілювали тричі, але кулі не брали мертвого, На якому навіть Бог поставив хрест. О ці поразки, ці могили – Зрівняні із живими, Які й без того живуть нижче могил, Могил, яких не видно за високими горбами Носів міністрів. Спіть: мамо, тату, дідо… Люлі-люлі. Прилетіли гулі, Залетіли у печі людських тіл, у ці безпомічні домовини, Й вуглинками зупинилися у їхніх серцях. Я вдивляюся в обличчя сина, Котрий так схожий на свого тата (Риси якого я забуваю, вже забуваю), Десь – та й вигулькне баба Параска. Ота живуча баба Параска, Що виссала з себе всю кров, Вилизала ДHК, Перегризла усі кістки, Повернувши себе – собі, Всім мертвим і ненародженим, Закатованим, розстріляним, Живцем закопаним і реабілітованим. Всі вижили завдяки бабі Парасці. Всіх через себе, Мов через тунель перерізаної сонної артерії, Виштовхала на поверхню: Живіть!

«Червона мітла» З високого горба Котилась не торба, То «червона мітла» Усе мела. У першій хаті – Змела з люльки Миколку – Видрала від грудей.

125

Лiтературний Чернiгiв

126 У другій хаті – Змела з порога Петра Та його двох синів: Йвана – з лежанки, Павла – з власних ніг. З третьої хати – Вимела Галю, аби Грицько не засватав, (Грицьку плюнула в рота місяць тому, а гарбузи вимела ще восени). У четвертій хаті – Замела матір. У п’ятій хаті – Вибила три колоски З Лесикових рученят. У шостій хаті – Змела зачаття. У хаті під номером «сім» Замела смертю Роти усім. «Червона мітла» – як вічний вогонь, що палає у генах кожного з нас.

*** Реальності не існує, Говорять вчені, Доки ви її не побачите. Усі, кого привалило пам’яттю, Не залишаться у моїй біографії. Тут одні чоловіки Перебігали дорогу Іншим чоловікам, А інші – приписували подвиги собі Та поразку другим.

Учасники фестивалю «Литаври-19» Ще хтось – вириватиме когось З моєї біографії Та вписуватиме себе. Хтось ходитиме привидом, Та не знайде входу В мою біографію. Більшість – Ворушиться під руїнами Зруйнованої Війною біографії. Хто продав мене за копійку, Проситиме милостиню Біля каплиці пам’яті. Хтось залишиться в бункері. Вивержений землею, Постане хрестом – Край дороги. А той, за кого я чіплялася, Як за соломинку, Топитиме мене у моїй любові. Але я випливу, Я добре навчилась плавати У власній біографії. О ця захланність кривава Людських біографій, Їх замовчених пристрастей, Їх вирваних сторінок, Їх лжесвідчень, пасток. Для когось я лишуся Комою, для когось – крапкою. Та хтось один стоятиме В ній обеліском – Холодною іконою – З людським обличчям.

127

Лiтературний Чернiгiв

128

p%Kе!2 lequI

Поет і журналіст. Народився 29 березня 1973 року в місті Сухумі. Закінчив факультет філології Сухумського державного університету. Автор 5 поетичних збірок: «Квітень без тебе» (2001), «Стертий байят» (2004), «Черепашки» (2008), «Місяць і вулиця» (2010), «Сонячна рапсодія» (2013). Лауреат державної премії ім. Г. Шарвашидзе. З 1997 по 2000 рр. Роберт Месхі працював у газеті «Голос Абхазії». З 2000 року і до сьогодні працює у видавництві Сухумського державного університету (Тбілісі).

З грузинської переклала Наталя Трохим Сорок друга паралель Я виїду в еміграцію і розповім усім, що моя рідна країна стала схожа на іграшкову гумову рибку, з якої випустили повітря, тупим ножем обтяли плавники, потім видерли зябра – і знічев’я жбурнули на берег, головою на північ, очима назустріч північному вітру. Коло замкнулося, сер, це сорок друга паралель, просто петля, сер, серце просунеш – і здушить.

Учасники фестивалю «Литаври-19» Сухумі І сьогодні, коли гуляю цим містом, хочу, щоб мама тримала мене за руку. Шота Іаташвілі, Хайку моїх міст Восени, Коли моє місто стало мов заміноване перехрестя, мама раптом відпустила мою долоню і загубилась у зграї сполоханих чайок. І відтоді стою з простягнутою до неба рукою– посеред ночі.

Вітер і червоні вагони Як я люблю ненастанний хаос нашого дому, де попільничка у ванні, стоси паперів під ліжком, пляшка з-під пива, ще й не одна, на поламаному телевізорі, а за вікном пропливає хмаринка диму, і ми слухаєм блюз попри те, що вітер так уперто дме вниз за течією річки Вере ген до мосту і шастає по червоних вагонах канатної дороги – так, тепер там живе тільки вітер. Старий перевізник, що взяв під опіку Південний вокзал, гірко тужить за своєю розбитою халабудою (нині в ній від спеки ховаються ящірки), А сам він тепер під сходами торгує насінням і шукає дітей, яких відвозять на море чи на село (коли канікули).

129

Лiтературний Чернiгiв

130

А море тепер так далеко, що жодна річка до нього не добіжить, бо річки утекли, лишили нас напризволяще, на волю вітру, що живе тепер у червоних вагонах і свище. *** Нас літаки тоді перехрестили – коли навхрест перелетіли небом. Не прилетять тепер уже до ночі залізні птиці! Серце й воло своє наповнять димом чужини. А нам з тобою самим куди летіти? Де наш вирій? Нема ні крил, ні неба, ні гнізда...

Пікріє Озуйся-но, прошу, пісок у серпні такий гарячий, Між морем і берегом золота заполоч спеки. Вчорашній шторм уві сні нічого не значить, Хай тобі буде зі мною легко!.. Лежить медуза, мов хмарка з невилитими дощами. Рибалки кидають сіті і в’ють мотузки з каната. Ти – мій єдиний прихисток, пристань моя остання, а що нема човна – нема чого нарікати...

Учасники фестивалю «Литаври-19»

131

`д=м qelem)hj Адам Семенчик народився 3 грудня 1971 р. в м. Грудек (Польща). Поет, журналіст, художник. Автор поетичних книжок: «Скажи мені, хто ти», «Між», «Закшики», «Мости»; збірки нарисів про сучасних поетів із 20 країн світу «Красиві люди. Поети моєї еміграції»; засновник «Poezji Londyn» – платформи для обміну художнім досвідом, співробітник польської преси в Лондоні видань «Польський оглядач» і журналу «Poezja dziś» (Поезія сьогодні). Друкувався у журналах «Нива», «Кур’єр Підляски», «Плюс», «Кур’єр Поранни», «Картки», «Гарадоцкія навіни» та ін. Томик віршів «Закшики» отримав нагороду Всесвітнього дня поезії ЮНЕСКО (2012). Його твори перекладені білоруською, англійською, французькою, болгарською, російською, німецькою та мовою есперанто. Член Академії літератури і слов’янського мистецтва «La Maison des Artistes». Живе в Ньюкаслі (Великобританія). На основі його віршів було організовано кілька театральних постановок в Польщі, Франції та Англії. Поетична казка «Мишка» була видана чотирма мовами.

мости мости використовують для злету навіщо ж їх будувати навіщо робити вигляд що немає безодні навіщо зустрічатися на пів шляху де прірва вселенська для чого потрібні титри «до побачення, зідзвонимося»

Лiтературний Чернiгiв

132 телефон мовчить це дзвін у твоїх вухах як навчитися мистецтву польоту один раз як втекти від сліз коли шукаєш любов я падаю хвиля розполовинює повітря морського болю без трепету і суєти доки вибухне сонячне сплетіння лікарняними лампами ти набираєш висоту небеса дарують час землі гостре каміння море вісуває невидиме дно не ступай землею вона тихо тебе поглине ще один помах крил ще

Жар-птиця коли зневіришся у своїй вірі я обернуся із величного павича сокола демона з пурпуровим клювом і золотим пір’ям у жар-птицю — божественну сутність вогню персоніфікацію чуттєвості та самоконтролю яку ти можеш взяти у руку буду сидіти на твоєму плечі знищу ворогів поглядом або перетворю їх коли відпустиш мене вночі в небеса

Учасники фестивалю «Литаври-19» я стану променем який принесе тобі щастя ніби багряну дорогу запалю у тобі любов і ти прокинешся від злих снів ставши охоронцем землі богів відкрию для тебе їхню браму силою волі перенесу ношу ніби вогненний вітер я дам тобі силу світло й тепло для тебе співом чистого серця подарую втіху коли ти стомишся мої сльози зцілять тебе коли прийде час я побудую від смерті на вівтарі сонця з мирром корицею та нардом гніздо у формі ватри згорю у новий місяць відроджуся як яйце зігрівай його протягом дев’яти днів я розламаю шкарлупу та почну дихати ти вдихнеш у мене життя запашних дерев даси напитися вранішньої роси і створиш всесвіт коли я літатиму над морем мій крик народить час і я буду тільки твій

133

Лiтературний Чернiгiв

134

Подарована ручка Ручка потрібна негайно. Руці, вночі, для листа. Її вага необхідна, аби відчувати легкість думок. Я змінив стіл. Тепер у мене є місце, де я можу обпертись на лікті. Проте між долонею і білим листком паперу чогось не вистачає. Ручка потрібна одразу. Щоб розгадати невмовлене, створити, виписати волошковість очей. Нав’язливі думки шукають виход до моря тебе. Стане в нагоді навіть авторучка, навіть олівець м’який і нагострений. Писати, писати, писати. До останньої краплі чорнил. Які переллються на мілині, Коли закінчиться остання крапля, зупиняючи потік. Інша крапля впаде у море. Ще, а потім ще одна. Шалені потоки свідомості перепливуть через греблю. І море тоді підніметься. Я відчуватиму сіль на вустах. І солодкий прилив тебе заповнить усі русла. Птахи знайдуть рибу на мілководді. Вони відчують дихання вітру, зриваючись у політ. У повітрі задзвенить легкість. Перо подаровано.

Особистості

135

Літературний

Особистості ×ÅÐÍIÃIÂ

«ЛЮБОВ ТІКАЄ ВІД ТИХ, ХТО ЖЕНЕТЬСЯ ЗА НЕЮ…» (Розділ з книги «Чернігівський beau monde, або Записки бібліографа») Якось завітав до кабінету краєзнавства наш постійний читач поважного віку. Дістав з папки, яку тримав у руці, стос паперу. Виявилось, що це копії різних архівних документів, що стосуються письменниці Марка Вовчка та її чоловіка Опанаса Марковича. Це свідчення того, за словами читача, що не вона писала свої твори. Справжній автор – Опанас Васильович, який для всіх є лише етнографом і скромним газетярем. І запропонував мені добродій разом написати статтю, бо повинна ж врешті-решт взяти гору справедливість. Відразу я згоди не дала, але погодилась вивчити його документи та наявні в наших фондах літературні джерела. В разі потреби – замовити книжки з центральних київських бібліотек. І от що вдалося з’ясувати. Чутки про неможливе авторство творів Марка Вовчка тісно пов’язані з письменниками Пантелеймоном Кулішем та Ганною Барвінок – його дружиною. Але я почну здалека. Так буде зрозуміліше. Майбутній письменник, історик та етнограф Пантелеймон Олександрович Куліш був восьмою дитиною у своїх батьків. Відрізнявся хворобливістю, пізно почав говорити, ріс відсторонений від життя. Мати, Катерина Іванівна, приділяла синові багато уваги. Але вона померла, коли Панькові виповнилося п’ять років. Ще за життя дружини батько, Олександр Андрійович, заприятелював з сусідкою, поміщицею Уляною Мужиловською, відомою багатійкою. Вона справила на юного Панька величезне враження. Один із перших біографів Пантелеймона Куліша Борис Грінченко писав: «… она представлялась ему тогда какою-то царицею или богинею, сияющею умом и рассыпающею вокруг себя добро. К такому представлению о ней склонило Кулиша, между прочим, то влияние, какое Му-

136

Лiтературний Чернiгiв

жиловская имела на его отца: мать Кулиша дрожала пред своим деспотичным и горячим мужем, а он следовал советам и указаниям Мужиловской как ребенок. Умный, впечатлительный мальчик проникался, под ее влиянием, духом идеализма, и уже с того времени, по его словам, у него явилось пренебрежение к судьбе обыкновенного человека: он мечтал о чем-то особенном и старался стать выше всех своих товарищей» 1. Коли син поїхав учитися до Новгород-Сіверського повітового училища, Олександр Андрійович поміняв свій хутір Маківка Глухівського повіту із садом і пасікою на розкішний дім Мужиловської з бібліотекою, картинами і німецькими слугами. Пантелеймон часто тут бував. Юнак ставав свідком цікавих музичних вечорів. Йому подобалась їжа, якою його пригощали. Етикет за столом. Розмови французькою мовою. У характері Пантелеймона непомітно з`являються риси, котрі в майбутньому позбавлять його багатьох вірних друзів. Це – неймовірне самолюбство, егоцентризм, індивідуалізм, різкість. Літературознавці знаходять цьому причину в тому, що він долав безліч перешкод на своєму шляху служіння українській справі, отримуючи задоволення від самої справи. Найоригінальніший мислитель ХІХ ст. Фридрих Ніцше писав: «Говорят об «удовольствии от самого дела»; но в действительности это есть удовольствие от самого себя с помощью дела» 2. У 1844 році приятель Пантелеймона Олександровича Василь Михайлович Білозерський запросив Куліша в гості на хутір Мотронівка Борзнянського повіту, де жили його батьки і сестри. Тут Куліш уперше побачив свою майбутню дружину Олександру, що увійшла в історію української літератури під іменем Ганни Барвінок. А тоді – шістнадцятирічну дівчину Сашеньку, Сашуню. Це була блакитноока симпатична білявка, яка тоді чомусь не справила на Пантелеймона жодного враження. За обідом мовчала, бо в їхній родині не прийнято було, аби дівчата лізли гостям в очі. Поруч із Сашенькою сиділа її старша сестра Люба, котра знаходилась у полоні нещасливого кохання до поета Віктора Забіли, що жив по сусідству. От Люба якраз і сподобалася Пантелеймону. А згодом він дізнався, що батько видав її за багатого поміщика-сусіда Боголюбцева. У листах до брата Василя Олександра добрим словом згадувала Куліша. І він усе частіше почав думати про дівчину як про можливу наречену, відганяючи сумніви. У щоденнику він записав 26 серпня 1846 року: «Человек, стремящийся к высшим целям, на женщину должен смотреть более как физиолог, нежели поэт. Пожалуй, я даже женился бы на хозяйственных способностях, если б позволяли мои доходы, но романической, восторженной, готовой на все жертвы любви – конец» 3. 1 Гринченко Б. П.А.Кулиш: биогр. очерк. – Чернигов, 1899. – С. 3-4. 2 Ницше Ф. Человеческое, слишком человеческое: книга для свободных умов / Фридрих Ницше. – Минск, 1997. – С. 280. 3 Цитується тут і далі за книгою: Кулиш П. Дневник [Електронний ресурс]. – К., 1993. – 87 с.

Особистості

137

І тим не менше, у грудні 1846 року Куліш знову відвідав Мотронівку. 16 числа зробив такий запис у щоденнику: «Напрасно я уверял себя целый год, что не люблю Саши. Когда возвращался из хутора, я почувствовал, что никто уже не даст моей душе таких ощущений, и я решился удержать ее за собою. Саша, воспитанная матерью, будет лучшей женою». У ньому боролися «за» і «проти». Дійсно, Саша розумна і приємна у всіх відношеннях дівчина, але відсутній у неї шарм столичних дам, який так подобався Кулішу. 26 грудня 1846 року Пантелеймон записує у щоденнику: «Провинциальные ее язык и обращение, равно как и недостаточность умственного развития, заставили бы ее в таком случае играть незаметную роль». Так Куліш висловив своє побоювання знайомити Олександру Білозерську з петербурзьким бомондом. Що ж все-таки спонукало його одружитися з дівчиною? Однозначної відповіді не знайти. Можливо, перемогла її безоглядна закоханість у нього. Олександра Михайлівна в розмовах і листуванні із добре знайомими людьми називала Куліша дружиною. Дивно. Із щоденникового запису від 13 лютого 1847 року: «Начало этого года памятно будет для меня по событию важному для всей моей жизни: 24 января я женился… Меня страшило предчувствие супружеских ссор… Любовь ее все мне простила… Судя по свойству наших характеров, мы будем, кажется, счастливы». Але Пантелеймон Олександрович помилився. З дружиною вони почали сваритися майже кожного дня. «Мелочность женских желаний и неудовольствий, – записав він у щоденнику, – чудным образом обращают мою душу к идеалу благородной деятельности и высокого терпения. Вступая в мелкие ссоры с женщинами, ставишь себя на одну с ними доску». Кінець кінцем Куліш доводить свою дружину до розпачу, і вона залишає чоловіка в Петербурзі та їде до рідних у Мотронівку. Згодом повертається до нього. А Пантелеймон Олександрович в одному з листів до свого представника у Петербурзі Данила Каменецького зізнавався, що вибрав Олександру Михайлівну навгад і покохав її на віру, що вона глибоко його любила, але не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі дружини були оправдані, бо він вічно прагнув якоїсь іншої любові 4. Ця любов прийшла до нього несподівано в особі Марії Олександрівни Маркович-Вілінської. Знайомство з нею відбулося завдяки її творам, надісланим йому в квітні 1857 року з Немирова чоловіком письменниці Опанасом Васильовичем Марковичем. Оповідання Вілінської становили товстий зошит. Куліш прочитав його і відчув неймовірну радість відкриття нового таланту. Йому захотілося зустрітися з авторкою, поговорити, бо Пантелеймон Олександрович відчув споріднену душу. Марія Олександрівна із чоловіком і сином Богданчиком приїхала у Мотронівку в кінці серпня 1857 року. Але то був не перший приїзд до Кулішевої оселі. Взимку 1851 року Марія Вілінська вийшла заміж за Опанаса Марковича. Вони побралися в Орлі, де наречений відбував заслання за участь у 4 Петров В. Романи Куліша / Віктор Петров. – К., 1994. – С. 130.

138

Лiтературний Чернiгiв

Кирило-Мефодіївському товаристві. Молодята вирушили на Чернігівщину, до Кулішів. Марія Олександрівна мала сімнадцять років і, за словами Олександри Михайлівни, «таке ще молоде і та чудно було убране, видно, що було пригнічене: гладесенький білий кісейний чіпчичок без кружева й усякого вбрання; та дарма за нею сестра так упадала, мов вона в найкращих брюссельських кружевах. Була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнать її розум. Може, од того Куліш і назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща». Тепер же, за шість років, Пантелеймон Олександрович зустрівся з молодою, привабливою жінкою, до того ж талановитою письменницею, авторкою «Народних оповідань». Куліш бачив перед собою емансиповану жінку, яка поводиться вільно, і всі людські забобони не для неї. Це дуже йому імпонувало і здалося, що його чудова гостя не прибічниця платонічних стосунків. А Марія Олександрівна ставилася до Куліша як до літературного метра, талановитого видавця, котрий даватиме життя її творам. Він же розсипав перед нею компліменти, переконував переїхати з Немирова до Петербурга. Так буде краще для її творчості. І чим довше Куліш дивився в сірі розумні очі Марії Олександрівни, тим більше відчував, що жінка захопила його повністю. Марко Вовчок знала це і не відштовхнула метра. Обоє відчули пристрасне бажання зустрітися в іншому місці. Умовилися одночасно виїхати, щоб побачення відбулося не в Мотронівці, а десь у дорозі, на одній з поштових станцій. Марія Олександрівна не приховала від чоловіка майбутній вояж, а Куліш був надто обережний. Ця зустріч відбулася на станції перед Кромами, що на шляху до Батурина. Він був уражений її сором’язливістю, однозначними відповідями «так» і «ні». Від тієї подорожньої зустрічі промайнуло кілька місяців. Увесь цей час Куліш з ентузіазмом пропагує твори Марії Олександрівни. Вони листуються. Куліш мріє знову побачитися наодинці. Повідомляє, що для цього підійде Берлін, де зустрінуться, а потім оселяться у Дрездені. Пантелеймон Олександрович їде на кілька днів до Швейцарії, звідти – до Берліна. Чекає на Марію Олександрівну. Живе, як у лихоманці. А вона все не їде. Посилає їй телеграфічні депеші, але жодної відповіді. Доведений до крайнього нервового збудження, виносить собі вирок: смерть. Складає духівницю, яку надсилає до Данила Каменецького. Просить не приховувати справжньої причини його смерті. У всьому винна Марко Вовчок. В листі до нього пише: «Вона спочатку захопилася мною як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але охолонувши, тримала мене й далі, Бог знає чому й для чого, дуже близько коло себе. Вона ніколи не давала мені «разувериться» в її любові… Але

Особистості

139

Ви все знаєте! Її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його» 5. Одержавши листа від Каменецького, в якому той сповіщає, що Марко Вовчок віддала перевагу Тургенєву, Куліш несподівано заспокоївся. Написав Марії Олександрівні, що тепер вона не його, побажав їй щастя. У відповідь на лист Каменецького пише: «Коли б вона віддалась мені без пристрасного захоплення, це б була жалюгідна історія. Хай же перенесе гарячку кохання, не катуючи мене без глузду. Коли нею заволодіє Тургенєв, я буду втішений принаймні з того, що вона живе з людиною, а не з твариною» 6. Марко Вовчок «переслідувала» Пантелеймона Куліша практично до кінця його життя. Після неї у Пантелеймона Олександровича було ще кілька одночасних романів. Але такої пристрасті, як до Марії Олександрівни, він більше ні до кого не відчув. Куліш мучився нездійсненими сподіваннями, приниженнями, невмінням собою управляти. І це викликало сором і зневагу до себе. Пояснення Кулішевого стану знаходимо в працях видатного австрійського вченого в галузі психоаналізу Зиґмунда Фрейда. Всі дивовижні любовні стосунки Пантелеймона Олександровича мають таке психічне походження: «… они происходят от детской фиксации на нежности матери и представляют из себя одно из последствий этой фиксации. Раз все объекты любви только замена матери, то понятно и «образование ряда», которое кажется столь резко противоречащее условию верности» 7. Куліш належить до поетів з тонкою організацією і, якщо йти за Фрейдом, його можна віднести за умовами кохання до «постраждалого третього». Такі особи ніколи не обирають об`єктом своєї любові вільної жінки, але неодмінно таку, на яку має право інший мужчина: чоловік, наречений, друг 8. Куліш не міг простити Марії Олександрівні образи: вона припала до людини, вищої за нього. І це бере в ньому верх. Сімдесятирічний Пантелеймон Олександрович пише в листі від 20 липня 1889 року до Омеляна Михайловича Огоновського, вченого-філолога, який живе у Львові, такі рядки: «Ні Марко Вовчок, ні Опанас Маркович не писали нічого путного по наські, розлучившись. Писали вони оповідання Вовчкові вдвох <…> в історії малоруської літератури мусимо їх двох уважати за одного писателя» 9. Омелян Огоновський підтримав Куліша. Але Іван Франко сміливо заявив про свою незгоду з твердженням таких авторитетів. Український літературознавець, історик, фольклорист і публіцист Василь Миколайович Доманицький присвятив авторству «Народних оповідань» Марка Вовчка дослідження і теж не підтримав точку зору Куліша 10. 5 Там само. 6 Там само, с.132. 7 Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности / пер. с нем. – 2-е изд. / Зигмунд Фрейд. – Минск, 1997. – С.149. 8 Там само, с.146. 9 Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель: у 2-х т. / Євген Нахлік. – К., 2007. – Т.2. – С. 327. 10 Доманицький В. Авторство Марка Вовчка / Василь Доманицький // Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. – 1908. – Т.LXXIV. – Кн. 4. – С. 111-171.

140

Лiтературний Чернiгiв

Василь Доманицький негативно поставився і до спогадів Ганни Барвінок про Марка Вовчка, особливо до цих її слів: «Ще згадала. Бувало моя сестра підійде до столу, як Куліш саме справляв оповідання Вовчка, та тільки-черкчерк. А сестра стояла за спиною і каже: «Та що ж там Вовчкового зостанеться?!». Надвоє думають: що то не вона писала. З розмови її не видно було, щоб вона мовою володіла. Усе розмовляла не по нашому» 11. Прикро, що Олександра Михайлівна, як й її чоловік, не сказала цих слів самій Марії Олександрівні, а написала їх за три тижні після смерті письменниці. Пригадався афоризм англійського поета епохи Просвітництва Семюела Джонсона: «Наклеп – помста боягузів». А от Софія Федорівна Русова згадувала, що «в ті часи українські письменники частенько писали двома мовами – і Куліш, і Глібов, і інші…», що Марія Олександрівна народилася в родині «мішаної національності польсько-українсько-литовських батьків. Українську мову вона почула в дитячі роки від свого діда, який старечим голосом, але з великим почуттям співав їй українських пісень» 12. Після розлучення з Опанасом Марковичем Марія Олександрівна деякий час жила в Парижі і Петербурзі. Вдруге вийшла заміж за офіцера Михайла Лобача-Жученка. У службових справах він з родиною переїхав до українського міста Богуслава. «І знов, як 30 літ тому, – читаємо у Софії Русової, – Марія Вовчок заводить з селянами щирі сердечні знайомства. Двері її були відчинені для всіх скривджених, яким вона чим могла допомагала. Так, штундисти з сусідніх сіл скаржились їй, що їх дуже переслідують – і вона зразу ж писала до Побідонсцева [Костянтина Петровича, обер-прокурора Святішого Синоду. – Л.С.]» 13. Від Софії Федорівни відомо, що Марія Олександрівна у 1902 році завітала до Києва, де відвідала журнал «Киевская старина», який тоді редагував уродженець Новгорода-Сіверського Володимир Науменко: «…балакала з ним все тою ж українською чарівною в її устах мовою, передала йому своє українське ще не друковане оповідання «Чортова пригода» і скаржилась Науменкові, що сучасні українські письменники «коверкають чудесну українську мову» 14. Як бачимо, не можна категорично стверджувати, що Опанас Маркович був автором творів Марка Вовчка або вони разом їх писали. Я відмовила нашому читачеві у співавторстві. Але вдячна за те, що, завдяки його щирого бажання боротися за справедливість дізналася, про найкращі й такі бурхливі дні неординарних людей, творців української літератури. Людмила СТУДЬОНОВА, м. Чернігів 11 Барвінок Г. Спомини про Марка Вовчка / Ганна Барвінок //Українські письменники у спогадах сучасників: у 2-х т. – К., 2012. – Т.1. – С. 47. 12 Русова С. Марко Вовчок (1834-1907) / Софія Русова //Наші визначні жінки : літ. характеристики-силуети. – Вінніпег, Канада, 1945. – С. 34, 35, 36. 13 Там само, с. 38. 14 Там само, с. 39.

Епістолярна спадщина

141

Літературний

Епістолярна спадщина ×ÅÐÍIÃIÂ ЛИЦАР «ЗЕЛЕНОГО СВІТУ» Ах ці літа, ці літа не тверезі! Вперекидь по лезі – лічити боюсь. Не відпускайте мене, берези, Трави і ріки – зелена Русь.

Ці рядки з вірша «Дні ці свавільні...», написаного 12 вересня 2009 року і надрукованого в книзі «Ладан осені» талановитим Поетом і природолюбцем нашої епохи Петром Сорокою, сьогодні сприймаються мною надто вразливо. Проте, що Петра Івановича не стало, я прочитав у Інтернеті – і в грудях ніби щось обірвалося, невимовно важко стало на душі. Ніколи не слід відкладати на потім зустріч з людиною, яку ти цінуєш, яка стала близькою тобі по духу. Кілька разів збирався поїхати до Тернополя, в місто, в яке закохався заочно давно, але чомусь не зробив цього. Тепер шкодую. Петро Іванович не один раз запрошував до себе і сам збирався відвідати Чернігів, однак теж не знайшов часу. І наша зустріч, про яку ми мріяли, на жаль, не відбулася. Не зовсім легко писати спогади про людину, що відійшла у вічність, коли ти з нею не бував у різних життєвих ситуаціях, не відпочивав за чашкою кави, дискутуючи про сучасну українську літературу, її течії і напрямки. Проте в моєму житті Петро Сорока посідає особливе місце. Для мене він був і залишається непересічним філософом і великим Поетом, бо його світоглядна позиція, творчість, то висока поезія, яка хвилює і возвеличує душу. Ще до особистого знайомства я дещо читав у пресі про Петра Сороку, чув похвальні відгуки від друзів про його денники, то хотілося познайомитися з його творчістю більш детально, але книгу придбати не вдавалося. І написати йому не наважувався. Але Бог, як кажуть, милостивий. Десь на початку 2009 року я неочікувано отримав бандероль з короткою зворотною адресою: «Петро Сорока. Абонементна скринька – 438, Тернопіль». А в ній – книга «Знак серця» – денники 2008 року, з автографом «Михасеві

142

Лiтературний Чернiгiв

Ткачу, який тісно живе в єдності з природою і вміє це передати словами». Я ухопився читати і відразу ніби потрапив у казковий дивосвіт. Прочитавши кілька сторінок на одному подиху, я вже не міг відкласти книгу. А коли закінчив, то довго сидів під враженням. Зі мною коїлося щось дивне. В денниках Петра Сороки я відчув те, що постійно ношу в своєму серці – і ту ж світлу радість, і той же безпричинний біль. І гомін природи, і голос Божий. Така дивна спорідненість думок. Вони були настільки близькими, що з’явилося таке відчуття, ніби Петра Івановича знаю з дитинства як брата. Я відразу йому написав, що думаю про його книгу «Знак серця», і пообіцяв, що уривок з цієї збірки надрукую в журналі «Літературний Чернігів» у найближчому числі. А також надіслав йому свою книгу «Багряні громи». Через деякий час отримав від нього листа, в якому він, зокрема, написав: «Дорогий пане Михась! Цього листа я б мав написати раніше, але ж суєта не дала. Почали ремонт у будинку і він перетворився на казарму, в яку влучила бомба. І все ж вечорами я читав Вашу книгу і розкошував. Кажу щиро: полюбив Вас по-справжньому і ... назавжди. Подією у моєму житті стала Ваша проза. Ви – мій автор. Ваше слово лягає мені на душу, як сонячне проміння, злагіднюючи її». У квітні 2009 року вийшло перше число часопису «Літературний Чернігів», де я надрукував денники Петра Сороки з короткою передмовою, в якій тепло відгукнувся про його творчість. Де зокрема написав: «Денники Петра Сороки – сповідальна проза у мініновелах – унікальне явище в українській літературі. Їх хочеться читати так, як пити джерельну воду. Бо в них невидиме світло добра, любові, сутність нашого буття... Це якесь не перебуте диво, свято, на якому всім спраглим до щирого слова, всім, хто прагне до досконалості й гармонії, стає невимовно легко і втішно на душі, зникає відчуття самотності». Так почалося наше заочне зближення, яке згодом переросло у дружбу. Ми обмінювалися книгами, писали один одному листи, розмовляли по телефону, радилися, дискутували – і про стан літератури, і про біду, яка нависла над нашим народом, над Україною. Про все те, що боліло йому і мені і болить сьогодні всім небайдужим людям. В моїй бібліотеці зберігаються майже всі книги Петра Сороки, які я раз по раз беру до рук, щоб насолодитися словом, щоб не втратити моральну і духовну чистоту душі. Я постійно друкував у журналі «Літературний Чернігів» щось із його доробку – чи то критичні статті, рецензії, чи то денникові прозу та поезію з поетичних книг «Ладан осені», «Лісові псалми». Петро Іванович був у захопленні від того, що на півночі України, у зросійщеному Чернігові уже багато років регулярно виходить літературний часопис. Радів з того, тому коли отримував від мене журнал, щоразу відгукувався, дякував чи то в телефонній розмові, чи через Інтернет. Але найчастіше писав листа на папері. Ось один з таких відгуків: «Дорогий Михасю, те, що Ви робите – подвижництво. Подивовуюся і захоплююся. Безмежно вдячний Вам за публікації. Ваш журнал давно став для мене рідним і милим серцю. І я прочитую все, що публікується в ньому. Продовжую вести денник, то про своє враження напишу окремо. Я

Епістолярна спадщина

143

тепер читаю (і трішки перекладаю) Блаженного Іоана. Чотири томи щоденників. Мене це видання потрясло». Мій текст про його творчість, який був надрукований у журналі «Літературний Чернігів», Петро Сорока розмістив у своїй новій книзі «Натщесерце» – денники 2009 року, яку надіслав мені у жовтні цього ж року разом з листом, де знову тепло відгукнувся про мою творчість. «Дорогий пане Михайле, – писав він, – прошу вибачити за тривале мовчання. Багато на те причин і перелічувати їх не буду, щоб не занудило. Одне хочу сказати: і надалі писатиму Вам вряди-годи, але пам’ятайте завжди і всюди: Ви в моєму серці навіки, і я веду з Вами постійно діалог подумки. І нема в світі сили, яка б викреслила Вас з мого серця, бо Ви мені брат духовний і за стилем життя, і стилем письма підходите на всі сто. А все решта – марниця. Я читаю Ваші книги – рука сама до них тягнеться час від часу. Прочитав з Орестом і Денисом «Веселого Штанька». Про це та інше буде у наступному деннику, якщо дасть Бог дожити до видання, бо як пише Габор (даруйте за цитацію), тепер всі видавництва у глибокій дупі». Я зі свого боку радів безмежно кожному новому виданню Петра Івановича. У книзі «На захід від спадаючого сонця», яку я отримав від нього у 2010 році, мене неймовірно вразив розділ «Цвіт трави» (ліричний денник). Я читав і душа завмирала, дослухаючись до якоїсь загадкової музики, звуків зеленого краєвиду, дерев, дощу, які чув ще в дитинстві. Та висока поезія, філософія буття цього дивного світу, що була закодована в кожному слові, давала можливість мені відчути що я –людина. Петро Сорока був безмежно закоханий у літературу, перечитував стоси книг, аналізував сотні творів як вітчизняних, так і зарубіжних авторів. Блискуче знав світову класику, яку перечитував запоєм. Від чого інтенсивно втрачав зір, про що не раз бідкався мені у листах. Він працював натхненно, наполегливо, виважено над кожним словом. Для нього слово – то Божий дар. Він проймався ним до найпотаємніших глибин. І надто гостро відчував його призначення. «У слові вся душа людини, слово або губить душу, або рятує», – писав він у денниках «На захід від спадаючого сонця». Прагнення до самовдосконалення не полишали Петра Івановича ніколи. І разом з тим, він завжди був невдоволений своєю працею. «Дорогий друже Михасю, вельми невдалими вийшли ці денники, а це означає, що треба зав’язувати з ними», – писав він мені в одному з листів. Отримую від нього «Лісові псалми» – і знову невдоволення: «Дорогий Михайле Михайловичу, оце вийшла моя вутла лісова збірка. Стільки сил і любові віддав їй, а появилася друком – і, крім болю та жалю, нічого не відчуваю». А ось невідточений, як він писав, фрагмент з майбутнього денника: «Відколи пам’ятаю себе, завжди працював над власним вдосконаленням, як несамовитий, паперу списав гори. А що успіх не усміхнувся мені, то вже не моя вина». Як на мене, такий стан митця після виходу його твору – закономірне явище для кожного талановитого і відповідального письменника.

Лiтературний Чернiгiв

144

Десь улітку 2011 року Петро Сорока надіслав мені повість «Карагач над полігоном». «Карагач» – це назва величезного дерева, яке росте в Казахстані, зокрема в Семипалатинську, крона якого вгорі нагадує атомний гриб. Ця річ настільки напружена і драматична, що тримає в полоні від першої і до останньої сторінки. Я не буду тут переповідати зміст, думаю, що її багато хто читав, хто цікавиться творчістю Петра Сороки. А хто ще не прочитав, то раджу це зробити. Йдеться в ній про радянський атомний полігон, де випробовувалася атомна зброя, де опромінювалися і божеволіли солдати. Вона мене просто вразила. І я вже не міг, прочитавши цю повість, відкласти її і забути. То відразу усівся за стіл і написав свої враження від неї. Статтю під назвою «Семипалатинський армагедон» надрукував у журналі. Потім вона увійшла до книги «Зерна слова». Здатність письменника утримувати читача у силовому полі своєї розповіді – це безперечно талант. Такою здатністю блискуче володів Петро Сорока. В одному з фрагментів нового денника, які надсилав мені в листах Петро Сорока, є такі рядки: «Великий поет – це одне, а велика людина – це інше. І серед геніальних письменників були підступні, важкі, навіть злочинні люди». Так ось для мене Петро Іванович був і залишається не тільки великим Поетом, а й великою Людиною. Він увійшов у моє серце назавжди своїм щирим словом. Маючи емоційно-вразливу душу, був нетерпимим до несправедливості, ницості, тупості і невігластва. Петро Сорока – неокласик, непересічний майстер слова, лицар «зеленого світу». А ще – людина рідкісної душевної краси. Про свою єдність з природою письменник говорив чи не в кожному творі. Він як філософ шукав розгадки появи в цьому світі і призначення в ньому не тільки себе, а й всього людства. І, певно, знайшов її – в служінні Богу. В одному з віршів, що увійшов до книги «Лісові псалми», є такі рядки: І Бог за те, що я люблю свободу, Що в мене друзі дятли і сичі, Після мого сумного переходу Від цього раю передасть ключі. Кому Господь передав ключі від земного раю і чи є сьогодні на теренах української літератури рівноцінна Петру Сороці постать? На це відповість час. Петро Іванович залишив нам у спадок неоціненний скарб – тепло своєї душі, неповторні денники, філософські думки і невмирущу любов до літератури, до природи, до Бога. І пам’ять про нього збережуть назавжди вдячні українці. Михась ТКАЧ, письменник, заслужений працівник культури України

Епістолярна спадщина

145

ЛИСТИ ПЕТРА СОРОКИ ДО МИХАСЯ ТКАЧА 03. 02. 2009 року Шановний п. Михасю! Цю книгу надсилаю на прохання С. Ткаченка. Жаль мені тільки, що у минулорічних денниках не проаналізував Вашу творчість. Це тому, що редагував часопис «То», який виходив щотижня (!). Це була божевільна робота, і останні чотири місяці я собі не належав. Поспішно видав те, що написалося раніше, бо обласна рада дала кошти. Щоб не пропали – спішив. Але життя продовжується, і я сподіваюся, що наші творчі перегуки ще попереду. Коли змога, рекомендуйте «Знак серця» знайомим. Для цього вкладаю рекламу. Буду радий, якщо знайдете час зазирнути в неї. Добра Вам і щастя. Петро Сорока. 25. 02. 2009 року Дорогий п. Михасю! Дозвольте мені так називати Вас. Зворушений Вашими листами, тою щирістю, відкритістю, якими вони струменять. А головне – глибиною суджень, аргументованою критикою. Дуже вдячний за це. Люди на відчепну відбуваються банальною похвалою, а мені хочеться слушних зауважень, бо я продовжую працювати над своїми книгами, покращувати їх. Тепер ось дописую і переписую «Ліс», то Ваше зауваження дуже доречне. Уже й не знаю, як деякі з них проскочили. Дяка Вам за зірке око. Спішу відправити два попередні денники. Не треба буде грошей, бо це я маю тепер розрахуватися за Ваші «Багряні громи»? Щоб не футболити гроші сюди-туди, трохи згодом надішлю кращі журнали «То». Це тоді про Вашу книгу і матиму що сказати. Я, власне, вже почав її читати. Бачу – чекає мене особлива втіха. Хочу зробити це (тобто прочитати її) не поспіхом, вдумливо, так, щоб було що написати. Радію, що відкрив Вас. Знаю напевно: тепер Ви в моєму серці навіки. Як В. Міняйло, М. Медяниця, А. Кондратюк (хоч складний він чоловік), А. Дімаров, В. Захарченко, як улюблені з улюблених М. Пришвін, Ж. Ренор... Дасть Бог, побачимося, наговоримося. Може, колись вирветеся в Галичину? Десь за тиждень озвуся. Щодня у мене тепер три-чотири лекції, втом-

146

Лiтературний Чернiгiв

лююся і зір падає... Тому можлива затримка. Обнімаю сердечно – Петро Сорока. Р. S. Усе, що Ви хотіли передрукувати з денників – будь ласка. Але пишуться мені й нові літературні денники, хоча ще не відстояні. Якби змога – рекомендуйте денники знайомим. Вічна проблема – розповсюдження і борги в друкарні. 30.03. 2009 року Дорогий пане Михасю! Цього листа я мав би написати, але ж суєта не дала. Почали ремонт у будинку і він перетворився на казарму, в яку влучила бомба. Було не до листів, не до творчої роботи. І все ж я вечорами читав Ваші книги і розкошував. Кажу щиро: полюбив Вас по-справжньому і ... назавжди. Подією в моєму духовному житті стала Ваша проза. Ви – мій автор. Ваше слово лягає мені на душу, як сонячне проміння, злагіднюючи її. Я повен вдячності і любові. Ще маю прочитати Ваші повісті (це вимагає більше часу), але вже знаю, що це буде таке ж тихе розкошування, яке звідав я від малої прози. Який Ви невтомний чоловік! Який глибокий! І як жаль, що немає у Вас такої широкої слави і такого великого визнання як, скажімо, в Андруховича, Забужко чи Жадана (немилих мені). Ви заслужили на це. Ви варті цього! Ваші книги мали б розходитися багатотисячними накладами. В жахливій ситуації ми опинилися. Все викривлено, все спотворено і доведено до абсурду. Я не проти постмодерну, але я хочу, щоб панувала мудра рівновага, щоб не затінювалися твори неокласичного спрямування. Коли трохи розгодиниться на моєму овиді, щось постараюся написати про Вас ширше. Хоча вже зробив деякі нотатки в записнику. Дякую за згадку денників у Вашій публікації в «ЛГ». Жаль, що наша з Наталкою Пасічник розмова була ще до того, як я відкрив Вас. Але... життя продовжується. На жаль, мені спотворили цю публікацію. Пропало рядків шість при друці, дали якусь потворну світлину (і де вони її взяли?), змінили назву, яка в мене звучала так «Любіть – і все інше дасться Вам». Є ж різниця між «дасться» і «воздасться». Я пишу «гатіння», вони змінюють на «затінок», ніби я цього збитого слова не знаю. І це письменницька газета. Не скажу вже про вилучені фрази. Але хай! Я вірю, нам буде про що поговорити, коли зустрінемося А зустрітися треба. Я був би радий, якби Ви вирвались у Галичину... Може, у Вас є Інтернет? Це полегшило б наше спілкування. Обнімаю сердечно – Петро Сорока.

Епістолярна спадщина

147

14. 05. 2009 року Дорогий пане Михайле! Прошу вибачити за тривале мовчання. Багато на се причин і перелічувати їх не буду, щоб не занудило... Одне хочу сказати: може, і надалі писатиму Вам вряди-годи, але пам’ятайте завжди і всюди: Ви в моєму серці навіки, і я веду з Вами постійний діалог. Подумки. І нема в світі сили, яка б викреслила Вас з мого серця, бо Ви мені брат духовний і за стилем життя, і стилем письма підходите на всі сто. А все решта – марниця. Ще про літературу. Дуже радив би зазирнути в травневе число «Кур’єру Кривбаса», там є чудовий роман Василя Шкляра «Тінь Веремії» про Холодний Яр. Який чудовий оповідач Шкляр, який бездоганний стиліст! Він з тих письменників, що зачаровує з двох-трьох фраз. Після цього його книжку вже не можеш випустити. Нині це така рідкість. До цього ідеалу наближаються Мушкетик (на жаль, не в усіх творах), Міняйло, Мастєрова, Дімаров і ранній Захарченко. Ви теж з цього вибраного числа. Оце і все, що я хотів (точніше – що можу, бо болить права рука так, що не в силі перехреститися) написати. Ще тільки два-три фрагменти з нового денника, щоб не була ця епістола така суховата. Стиль, безперечно, дуже важлива річ. Але вище стилю ставлю настрій твору. Є запаморочливі стилісти, яких читати неможливо (принаймні, великими дозами), як от Беккет, Джойс, Еко, а є стилісти дуже посередні, але неймовірної сили оповідачі: Гемінгвей, Джек Лондон, Моем, Цвейг, Драйвер, Мітчел... Коли вони творили, їх підхоплювала шалена хвиля натхнення, і ця стихія дивним чином замкнута в їхньому письмі. Ось, як на мене, і вся розгадка таланту. Хоча, зрозуміло, натхнення і стиль тісно пов’язані між собою і цей зв’язок можна простежити. Але це окрема тема. З цього випливає одне: сідай до столу тільки тоді, коли крутиться голова від нестерпного бажання писати. Великий поет – це одне, а велика людина – це інше. І серед геніальних письменників були підступні, важкі і навіть злочинні люди. Історія світового мистецтва знає немало таких випадків. Апулей займався чорною магією, Лопе де Вега був затятим дуелянтом, Війон – злодієм, Караваджіо – убивцею, Єсенін – хуліганом і алкоголіком... Робити з Пушкіна ідеал, як би хотіли деякі письменники, виховані на імперській російській літературі, щонайменше нерозумно. Пушкін великий стиліст, але стиль його життя часто шокує. Досить згадати хоча б донжуанський список, пристрасть до кари очної гри, прогинання перед царем. Пуш-

148

Лiтературний Чернiгiв

кін – імперський поет. І це належно оцінили за советчини, нашпигувавши його пам’ятниками всі великі і малі міста. Яке, скажімо, він має відношення до Тернополя, де йому звели грандіозний монумент? Більше б було логіки, якби тут стояв пам’ятник Міцкевичу, Байрону чи навіть Рабіндранату Тагору (До дискусії Базилевського – Чепурного) Час халтури. Великої і малої. Халтурять, здається всі. Щоб заробити. Щоб сподобатися масовому читачеві. Щоб підкупити видавців, які своєю чергою домовляються з критиками. На цьому тлі вже важко розібратися, хто письменник, а хто ні, де справжня література, а де її імітація. Халтура розмиває все. Один факт вразив мене до глибини душі. Прем’єра останнього фільму Феліні проходила у напівпорожньому залі. Маестро запитали: «А де ж глядач?» «Мої глядачі, на жаль, уже померли», – з сумом відповів він. «Що ж тоді залишається нам?» «Померти, щоб замкнути це коло». Може, мені теж не суджено дожити до відродження справжньої літератури, може, я не дочекаюся, щоб мої денники розходилися більшими тиражами. Може. Але я принаймні не піддався спокусі служити молохові постмодерну, не звабився легкими грішми і грандами. Обнімаю Вас з Галею. Вона теж Ваш читач. Відданий. Сподіваюся на зустріч. Не хочу цього листа перечитувати, тому заздалегідь вибачте за можливі помилки і неоковирності. Особлива подяка за журнал і публікації денників. Постараюся відборгувати. Петро Сорока Р.S. Ще чув Вашу пісню у виконанні Мозгового. Чи це братова? Моб., на всяк випадок – (067) 90-90-177. 17. 06. 2009 року Дорогий Михайле! Вирішив написати кілька слів. Отримав від Дочинця дуже цікаву і цінну книгу й хотів би, щоб ти її мав – вкладаю рекламку. Також вийшла у журналі, що виходить у Вижниці, моя розмова з В. Рябим, де я згадую твоє ім’я. Переглянь. Колись я редагував ось такий журнал, але, на жаль, він помер, мабуть, безповоротно. Учора зазнайомився з цікавим поетом Ярославом Камінецьким зі Львова. Це вже літній чолові, член-кореспондент. Якось непоміченим

Епістолярна спадщина

149

чи майже не поміченим він пройшов у літературі, але це добрий поет. І чоловік рідкісної душевної краси. Натрапиш на його публікації – прочитай. Оце і усе. Озивайся, коли буде час і нагода. Петро. 20.06.2009 року Дорогий Михайле! Дозволь я буду на «ти». Прошу й тобі перейти на «ти», таких людей, до яких би так тягнулася моя душа, як до тебе, раз-два – і все. Разом з твоїм листом отримав книжку Медуниці «Голоси далекого вирію». Це майже забутий у нас жанр «вибраних місць листування з друзями». Медуниця робить дуже ризикований хід. Я радив би тобі написати йому і попросити вислати цю книгу. Певен: він зробить це охоче. І будеш мати втіху на кілька вечорів. Дякую тобі за чудового листа. Як добре, що ти не послухав «надто мудрих людей» і не став писати без почуття. Завжди треба слухати душу. Вона мудріша од нас. Як передається наш настрій у написаному, я не знаю. Але я відчуваю, як він перетікає у слово і безпомильно вловлюю його в інших письменників. Шукаю саме такі книги. Мені не цікаві сюжети (скільки їх можна видумувати), мені треба душу свою налагодити на відповідний тембр, щоб я відчув, що вона жива. Твої книги дають мені саме це. І тому я так потягнувся до тебе, так полюбив. У кращих своїх творах такі Медуниця, Захарченко і Міняйло. Але я писав уже про це багато разів. Літо – не до листів. Нині трішки спала спека, тому сів за комп’ютер. А так писати не хочеться. Тому даруй, коли довго мовчатиму. Це ще нічого не означає. В душі ти завжди зі мною. Не знаю, чи я колись вирвусь на Чернігівщину. Я – хуторянин. Як Бог дасть. А ось ти плануй поїздку на Галичину. Може, восени. Зустрінешся зі студентами, в Спілці, запишемо передачу на ТБ. Мій будинок відкритий для всіх. Тільки б дав Господь доброго здоров’я. Посилаю тобі мою відповідь Є. Баранові. З неї ти зрозумієш все. Шокував мене Євген своїм випадом проти Пушика. Коли в тебе буде емейл? Петро. Ще кілька нових, не зовсім відточених фрагментів з літературного денника. Це так, для роздумів, можливо, полеміки... Є в сучасній італійській літературі маленький літературний шедевр – «Життєписи пересічних людей» Джузеппе Понтіджа, українською перекладений Ю. Педаном. По суті, це новели про «маленьких людей», написані

150

Лiтературний Чернiгiв

з іронічним блиском і пародійним підтекстом. Понтіджа помер шість років тому, але його книжка продовжує тріумфально мандрувати світом. Такого добра, якщо пошукати, і в нашій літературі не бракне, але ніхто в світі ним не цікавиться, не проявляє інтересу, нікому воно не потрібне. Може тому, що ми самі до нього байдужі. «Наш час аморальний, сум’яття в душі й серці батьківщини надто велике, прагнення до матеріальних благ надто поспішне і надто огидне, щоб суспільство не злетіло в повітря...» Це сказано не про наш час і не про нашу країну. Це з нотаток братів Гонкурів, зроблених півтора століття тому. І я думаю собі, чи були колись інші часи? Іноді мені здається, що мій час, так і не наставши, пройшов. Я не зумів створити шедевр, що міг би подолати опір часу і залишитися в скарбниці історії літератури, я не зробив собі доброго імені. Але чи є в тому моя вина? Чи можна мені закинути, що я не розвинув отриманий от природи хист? Відколи пам’ятаю себе, завжди працював над власним самовдосконаленням, як несамовитий, паперу списав гори. А що успіх не усміхнувся мені й доля обійшла, то вже не моя вина. То вища приреченість. Хоча, допоки життя, шанс залишається, і гріх було б сказати, що я не пробую його використати. Певен: працюватиму до останнього подиху. Не стало Миколи Кравчука. Одного з кращих новелістів 20-го ст. Був час, коли ми з ним активно обмінювалися листами, часто розмовляли по телефону, а потім стосунки обірвалися, вичерпали себе. Він сказав мені: «Я стомився, і вже не хочу писати листи...» Так, до речі, в нього було і з Іваном Гнатюком. Гнатюка це образило. Але я все зрозумів і більше не писав і не телефонував йому. Відчував, що в людини, якій за 80, все гостріше проявляється те, що називається «втома металу». Він, здається, нічого більше й не написав. І весь його доробок дуже скромний, мабуть, все можна втиснути в один том. Подробиці страшного відходу майстра розповів Валерій Герасимчук. Виявляється, місяць тому померла дружина письменника, а з сином зайшов у конфлікт, і він учинив самогубство. Це вже третій великий український новеліст минулого століття (після Григора Тютюнника і Віктора Близнеця), який обриває власне життя. Невимовно жаль. За такої незалежності митці будуть гинути не менше, ніж за тоталітаризму. Як злагіднює мою душу краса рідної природи, так хвилює і розчулює врода жінки, яку полюбив над усе. Можу захоплюватися іншими жінками,

Епістолярна спадщина

151

їх досконалими формами і душевними якостями, але вони не спроможні збудити в серці глибинну і вічну любов, бо воно переповнене іншою, раз і назавжди. Так само можна милуватися чужими екзотичними краєвидами, але полюбити їх так, як ті, де народився і виріс, неможливо. Ігор Панійко: «Я все життя малюю бабине подвір’я». Коли я починаю зневірюватися і зовсім занепадати духом, Господь посилає мені ось такі листи, як цей від художниці Марії Корпанюк з Франківщини. Так важливо, що від художниці, а не письменниці. «Мені хотілося б з Вами помовчати, але приходиться говорити, бо, на жаль, моє мовчання Вам нічого не скаже. Дякую Богу, що мала можливість постояти «Перед незримим вівтарем». Я і зараз стою молитовно перед ним. Просто, я знайшла свого духовного брата, який є. Знаю, що я не одинока, і навіть якщо нам не випаде нагоди побачитися, я не буду шкодувати. Світло є і воно шириться по світу. Я буду для цього робити все, що зможу». Михайле! Не спіши відповідати, зараз не час листів. Напиши мені, коли не зможеш не писати. І ще. Я так хотів би, щоб ти законтактував з Людмилою Литвинчук. 23.06.2009 року Михайле, хочу познайомити тебе з творчістю двох, навіть трьох тернопольських письменників: батька і сина Корнієнків і Є. Безкаравайного. Як на мене, спогади Олекси Корнієнка цікаві і цінні. Я випросив у Валентина (сина) кілька книг, щоб розіслати друзям... А Є. Безкравайний – наш теперішній спілчанський чоловий. Коментувати не буду його «Сльозу» – сам побачиш. Ол. Гончаренка знаю. Як на мій смак, його поезія заважка, часто нестравна. Хоча чоловік він талановитий, і якби поет його рівня жив десь у Франції, то вже вхопив би не одну премію. А в нас приречений на прозябання. Потій і Демкова – не подружня пара. Іван мій близький друг. Я не прихильник такого стилю життя, який веде він, але йому все прощаю, бо не можу не простити. Такий він шаламенний і своєрідний. Подружня зрада – ножова рана. Але хто його знає, як воно в людей. І про сумне. Помер М. Федунець, наш Ів. Демчишин, помирає М. Мірошниченко (жах). Учора говорив з ним –голос кволий, відчуття безвиході. Розповів мені свій страшний сон, після якого я не міг уночі спати. Ніби сам Микола знайшов мішок з кістками і шкірою, а це виявилося його тіло... Подробиці

152

Лiтературний Чернiгiв

– страхітливі. У Миколи онкологія. Симптоми такі, як у мого батька (який помер у 55 років), смерть люта... Я не знаю чому Господь так карає людину. Микола пив, а батько мій – ні. Щось є в наші долі й смерті невідоме, страшне. Вибач за цей песимізм. Будь здоровий і творчий. Петро 15. 03. 2012 року Дорогий Михасю! В. Сапон надіслав мені «ЛЧ». Дякую і йому, і тобі. Дякую за працю, за відкриті серця, світлі душі й велике подвижництво. Видавати сьогодні журнал – це подвиг. Якщо змога, зателефонуй Володі і подякуй від мене за рецензію. Я уже читав її в Інтернеті, але в журналі вона сприймається краще. Бо ніби душа засвітилася... Михась, я хотів би мати твої «Зерна слова». Надішли, коли змога післяплатою. Буду вдячний. Такий настрій, що я тепер постійно веду літ. щоденник. То все, що читаю, стараюся проаналізувати. Щось написалося про Сапона, і хотів би ширше про тебе. Якби В. С. хотів мати мій нарис про Щипківського? Хай скаже. Можна електронною поштою передати. У твоєму журналі добрі публікації С. Ткаченка, Сапона «Беріть мене, глибини», вірші В. Буденного, Гр. Лютого (хоча хотілося б від нього більшого), проза Леуса. А от Ст. Шевченко (вкотре!) розчарував. По-моєму, це графоманія. Хоча можу й помилитися. якось читав його переклади з польської – така халтура. Але ж це так, між нами... Обнімаю. – Петро Сорока. Рекламу при нагоді передай знайомим... 30.10. 2009 року Дорогий друже Михасю! Дозвольте мені так звернутися до Вас і при тому обняти щиро. Все, що Ви робите, засвічує мою душу, змушує озиватися і робить її щасливішою. Дай Вам, Господи, доброго здоров’я і творчої снаги. Ось Ви є на світі: і від того мені радісно і затишно. Спішу сказати, що люблю Ваше слово, бо воно робить мене кращим, чистішим і щасливішим. Даруйте, що не відповів минулого разу. Забувся. Думав, що послав листаподяку, а ні. А може, мій лист не дійшов? І таке нині буває. Ваш «ЛЧ» читаю і тулю до серця. У моїх літ. денниках, які вийдуть у грудні, багато про Вас згадується, а в цих фрагментах я не хотів перебору.

Епістолярна спадщина

153

Можете, то дайте їх у себе. А ні – не біда. Важлива для мене ота реклама, хоча знаю: треба дива, щоб люди зацікавилися і замовили нині книжку. Чи є у Вас емейл? Обов’язково зробіть. Нині без цього не можна. Ніяк не можна. Та й буде у нас тісний зв’язок. Сьогодні вночі не спалося (а ніч, як море) і я молився і дякував Господові, що є у мене такі друзі (друзі по духу) як Ви, Вертіль, Захарченко, Міняйло, Люда Литвинчук, Гал. Погутяк. Це щастя. Дай Вам, Боже, здоров’я! Обнімаю сердечно. Петро. 15. 01 2010 року Дорогий побратиме Михасю! Ця книжка, яку посилаю, не нав’язлива і не чіпка: читається з будь-якої сторінки, а коли не читається, то лежить собі тихо на полиці чи на столі й не привертає уваги, як літня струджена людина... Ще прошу вибачити, що не підписую книгу, хочу, щоб вона була вільна і Ви могли її легко при потребі позбутися... Обнімаю – П. Сорока РS. Маленьке прохання. Чи не змогли б Ви хоча б якусь із своїх книг чи журнал надіслати поетові Михайлові Дяченку з Дніпропетровщини (с. Михайлівка). Повна адреса – в спілчанському довіднику. Це дуже славний чоловік, дуже самотній і несправедливо не помічений, навіть колегами зі Спілки. 30.12. 2010 року До Михася Ткача. Дорогий друже! На жаль, зараз нічого свіжого немає, аби дати у «ЛЧ». Прошу вибачити. Дякую за гарного листа. Буде час, зазирніть у ці денники, там – все, що я міг сказати (тут він має на увазі свою книгу «На захід від спадаючого сонця», яку надіслав мені з цим коротеньким листом. М. Т.) Обнімаю – П. С. Нових успіхів у Новому році. З Різдвом Христовим! 20. 04. 11 року Дорогий Михасю! Даруй, що не пишу детально. Проблема очей. Виходжу з кризи. Але «ЛЧ» прочитав зі студентами на парах. Дякую за високу естетичну втіху. Твоя проза лагідно лягла на серце. Тулю слово твоє до душі. Колись напишу більше.

154

Лiтературний Чернiгiв

Оце видав «Карагач», якби хто захотів – рекомендуй, хоча... Христос Воскрес! П. С. 10. 06. 2011 року. Дорогий Михасю! Дякую за цінний дарунок – книгу «Спадок». Збираюся у Моршин (у приятеля пустує там дача) і беру «Спадок» з собою. Це краще, що міг би узяти для душі. Я тепер читаю мало і дуже повільно, і твоє письмо налаштовує на таке читання. Передчуваю справжню втіху. Мабуть, я повторюся, коли скажу, що кожне твоє слово ніби видобуте з моєї власної душі. Повна суголосність сердець і думок. Я вже дещо прочитав і відчуваю, що до цієї книжки буду повертатися знову й знову, і місце вона займе на невеличкій поличці з улюбленими творами. Ти знаєш імена авторів – Пришвін, Бабен, Захарченко, Ґудзь та інші денникарі. Твоя проза близька до денникової прози, бо визначальна її риса – сповідальність. Але я таки хотів дождатися твого «чистого» щоденника. Це б була подія в нашій літературі. Якщо трішки любиш мене, то врахуй це прохання. Обнімаю. Гарного літа й відпочинку. 30. 06. 2011 року Дорогий друже Михасю, вельми невдалими вийшли ці денники, а це означає, що треба зав’язувати з ними. Та не можу не послати їх тобі. Можеш – закрий очі на всі хиби і не суди. Тримайся! Петро. Рекламу вкладаю, може, комусь покажеш. Без дати (десь серпень 2011 року) Дорогий Михасю! Хоч убий, не можу пригадати чи писав про своє враження від журналу. Можливо, тільки думав, носився з думкою про нього, бо вона дуже висока. А ось тепер розсилаю збірку і нема часу на розлого листа. Вибач великодушно. Дякую за дзвінок. Голос у тебе молодий і бадьорий. Це добре. За рецензію дуже вдячний (має на увазі мою рецензію «Семипалатинський армагедон» на його книгу «Карагач». М. Т.). Дуже! Вона прониклива і професійна. Обнімаю! Петро.

Епістолярна спадщина

155

01.04. 2012 року Дорогий Михайле Михайловичу! Оце вийшла моя вутла лісова збірка (йдеться про книгу «Лісові псалми». М. Т.). Стільки сил і любові вклав у неї, а появилася друком – і, крім болю та жалю, нічого не відчуваю. Треба видавати одну збірку, аж товсту, в твердих палітурках, тоді радітимуть око і душа. А так... Утім, що є, те є. Добра Вам і здоров’я. Петро. Рекламу прошу комусь переслати чи передати. 30.06. 2014 року Дорогий Михасю, те, що Ви робите –подвижництво. Подивовуюся і захоплююся. Безмежно вдячний за публікації. Ваш Журнал давно став для мене рідним і милим серцю. І я прочитую все, що публікується в ньому. Продовжую вести літ. денник, тож про своє враження напишу окремо. Ще не брався до читання, хочу відразу подякувати Вам. Я тепер читаю (і трішки перекладаю) Блаженного Івана. Чотири томи щоденників. Щиро раджу. Мене це видання потрясло. Не пригадую чи посилав Вам «Шедевр» (назва провокативна) (до цієї книги увійшла повість «Карагач» та оповідання реальні та ірреальні. М. Т.). Якщо так – подаруйте комусь. Тому й не підписую. Буде настрій і час, ще озиватимусь. Вибачайте за почерк. Це вже невиправне. Обнімаю. Ціную. Захоплююсь. Люблю серцем і розумом. Петро. 15. 04. 2015 року Дорогий Михайле-Михасю, друже безцінний! Щойно отримав твою нову книжку «Хочеться грози». Прошу вибачення за «ти», але відчуття любові й захоплення вимагають довірчої інтонації. Хочеться читати. Оце проза, яку люблю, якою буду смакувати, яка, зрештою, тримає мене на світі. Душа відчуває це безпомильно. Навіть після принагідного перегляду. Але багато речей мені вже відомі, а ті, що треба прочитати, викликають хвилюючий і радісний трем у серці. І в голові відразу ж багато цікавих думок, які, надіюся, структуруються згодом в денникові записи. Ще буду озиватися. А поки що вітаю зі святом – новою книгою. Народилася вона у важкий час, але коли в Україні були легкі й відроджуючі часи? Письменники роблять своє діло. Щотижня отримую кілька книжок з різних регіонів. Це наша відповідь банді, яка хоче обезлюднити нас, обез-

156

Лiтературний Чернiгiв

духовнити і обезкровити війною. Страшна бойня на Сході, але у стократ страшніша «шоколадна мафія». Хитра, підступна, безпринципна і темна. Та ми уже теж мудрі і нас так просто не купиш. Нація росте і міцніє. І твоя книжка теж свідчення такого росту. Прийде час і в літературі наведемо лад. Головне, щоб жило художнє слово і письмо образне, світле, високодуховне. Обнімаю з любов’ю! Петро Р.S. Посилаю книгу про Б. Б. (поета Бровченка. М. Т.), мого найкращого друга, без якого осиротіла мені земля. Написав я книгу з болем і сльозою, вклав у неї душу, але поліграфія жахлива, бо не було належних коштів. Де їх тепер узяти? Не підписую книжку, бо, може, віддаси її в якусь бібліотеку. Це на твій розсуд. П. С. 12.10. 2015 року Дорогий друже Михасю, нарешті можу послати тобі «Симфонію...» – книгу мого життя. Детальніший лист – емейлом. Даруй. Найсердечніше – Петро. (Йдеться про книгу «Симфонія Петриківського лісу», яку він надіслав мені разом з цим коротеньким листом. Головним героєм цієї унікальної книги є – природа, ліс, живий божественний голос його зеленої величі. М. Т.).

Ювілеї

157

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃIÂ

22 грудня 2019 – 125 років від дня народження Олександра Ведміцького

МЕТЕОР: ВІД ПРИЛУК ДО ОРСЬКА Вірші і поет нерозривні, а якщо припуститися певної образності, то можна твердити, що твори і особа автора – тотожні. Отож вважаю, що не буду надто претензійним, говорячи про свої зустрічі з Олександром Ведміцьким, хоча в реальному житті таких зустрічей не було. Але я читав поезії, нариси, фейлетони Олександра Ведміцького. Тому й стверджую: я зустрічався з їхнім автором. У Києві, Прилуках, навіть у далекому Орську, де наяву ніколи не був. Отже – про зустрічі з Олександром Ведміцьким – Метеором, Ол. Метеорним... Зустріч перша Відбулася вона року 1959-го. Видавництво «Радянський письменник» саме випустило збірник «Із поезії 20-х років». Понад чотириста сторінок цієї в жовтій цератовій обкладинці книги познайомили читачів із шістдесят одним поетом, у переважній більшості невідомих широкому загалу. Закінчувався збірник біографічними довідками про авторів, звідки я й довідався, що Олександр Ведміцький – прилучанин. Це спонукало до подальших пошуків, які й дозволили доповнити коротку опубліковану довідку. Народився Олександр Микитович Ведміцький 22 грудня 1894 року в історично-побутовому районі Прилук Кустівцях у сім’ї пожежника. Вчився у вищій початковій школі, опісля якої закінчив дворічні курси, отримавши звання вчителя. Працював за фахом 1913 року у земській школі Старої Тарнавщини Рудівської волості на Прилуччині.

158

Лiтературний Чернiгiв

1914 року Олександр Ведміцький став слухачем Полтавського учительського інституту. Закінчивши його 1918 року з дипломом учителя української мови і літератури, завідував школою у селі Городище Пирятинського району. Переїхав до Прилук, де спершу був інспектором соціального виховання в окружному відділі освіти, а згодом учителював у третій залізничній школі. Водночас виступав у пресі під своїм прізвищем та під псевдонімами Ол. Метеорний, Метеор-не-Метеор, Око-Метеор. Випустив кілька книжок, зокрема «Під загравами повстань» (Прилуки, 1923), «Шумить тополя» (Харків, 1927), «Покоси» (1929), «Вугіль» (1931). Про те, що ще в Прилуках Олександр Ведміцький очолював відділ селянських письменників «Плуг», був членом редколегії однойменного журналу, у якому керував відділом поезії, друкувався в журналі «Плужанин», книжка «Із поезії 20-х років» не згадувала. Як і про те, що вчився в аспірантурі при Харківському науково-дослідному інституті літератури (1930 – 1932 рр.), працював у цьому інституті старшим викладачем, доцентом. 1938 року при Ленінградському педагогічному інституті імені Герцена захистив кандидатську дисертацію «Творчість Тараса Григоровича Шевченка після заслання». Згодом очолив кафедру російської літератури в Ставропольському педагогічному інституті. Зустріч друга Пошуки творів О. Ведміцького, адже до згаданого збірника було включено всього п’ять віршів, привели мене до публічної бібліотеки Академії наук України в Києві. Там погортав три його перші книжечки. Дванадцятисторінкова брошурка «Новий рік» виявилася картиною-інсценівкою і попередньо друкувалася 1923 року в газеті «Правда Прилуччини». Виходить, О. Ведміцькому не чужа була й драматургія. Збірка «З ліхтарем по селах» складена з малих фейлетонів, що також друкувалися в «Правді Прилуччини» протягом 1923 – 1925 років. І, нарешті, згадана в біографічній довідці поетична збірка «Під загравами повстань». Відразу ж слід уточнити: називалася вона трохи не так – «Під заграво повстань». Це вже упорядники видання 1959 року трансформували назву на сучасний лад. І виправили таким чином не просто нібито помилку, оскільки тогочасні словники української мови не фіксували слова «заграво», а й дещо переінакшили смисл заголовка. Під загравами – то звичайнісінька констатація, а під заграво – своєрідний заклик. Тобто автор не просто фіксував місцезнаходження своєї музи, а кликав її, вказуючи напрям руху. Кажу, кликав, а не кликали, хоча, мабуть, треба б було послуговуватися формою множини, бо книжка – плід колективної творчості. До неї увійшли вірші не лише О. Ведміцького, а й Василя Станка та Євгена Хоменка. Але загальна назва явно асоціюється з поезіями першого. Його розділ у колективній збірці на-

Ювілеї

159

зивається «Метеори», що, певна річ, значно ближче до заграв, ніж Хоменкові «Хвилі дум і настроїв» чи Станкове «Пахучими полями». Так, Олександр Ведміцький був у вирі тогочасного життя, так, він щиро вітав перетворення, що почалися після 1917 року. І не його вина, не вина тисяч чесних людей, які повірили, ніби «світле майбутнє» можна збудувати за допомогою експропріацій, утиском одних на користь інших. Надто яскравими були обгортки в революційних лозунгів. Зрештою, оспівування добра, як би воно не називалося – комуною чи просто заможним життям – річ цілком природна. Погано було те, що людям настирливо втовкмачувалося у свідомість хибне уявлення, нібито причина всіх негараздів у богові, якого неодмінно слід скинути з неба, у капіталові, який треба неодмінно відібрати в багатих і поділити між бідними. Але у поезії О. Ведміцького, як і в будь-якій справжній поезії, більше вартостей загальнолюдських, безперечних. Починаючи з вірша «Метеори». Освітлювати шлях іншим, не шкодуючи себе (як відомо, метеори згорають, не долетівши до землі) – благородно. Не міг тогочасний поет оминути і теми інтернаціоналізму. Ось як він інтерпретується у вірші «На день роковин Т.Г. Шевченка»: Шевченко... Маркс... Надійний Ленін – Все бачу вас. Вита ваш дух... Не згадати новоявлених «богів», звісно, тоді було не можна, але поруч з ними стоїть наш геній. Саме поруч, а не нижче. До речі, у Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського якось мені потрапив на очі мандат делегата другого Всеукраїнського з’їзду комітетів незаможних селян Кузьми Бороди із села Голінка Бахмацького району. Над текстом «Інтернаціоналу» на ньому також зображено Леніна, Шевченка і Маркса. То вже згодом Великого Кобзаря прибрали з найпочесніших місць. Ведміцький же з роками цікавився українським генієм усе більше й більше. Зустріч третя Відбулася вона у Прилуках року 1968-го під час мого знайомства з публікаціями перших творів Ведміцького на сторінках місцевої газети. «Правда Прилуччини» не лише розкрила витоки творчості знакового земляка, а й увела в літературне життя приудайського міста двадцятих років минулого століття. Ось, наприклад, замітка «Літстудія», опублікована в цій газеті 12 січня 1923 року: «16 грудня відбулося організаційне зібрання членів літстудії при робітничому клубі. Тимчасово студія буде працювати в помешканні 7 трудшколи.

160

Лiтературний Чернiгiв

Літературні вечори проводитимуться в суботу через тиждень. Обрано керуючий центр студії в складі 5 осіб: Гончар М., Ведміцький Ол., Скрипченко Ів., Хоменко Єв. і Колодуб В.». Повідомила газета і про вечір поезії, організований «ініціативною групою місцевих українських поетів». Вечір відбувся у будинку пролеткульту. Вірші читали уже знайомі нам Ол. Метеорний (Ведміцький), Єв. Зневір’я (Хоменко) і Вас. Гук (Станко). Автор кореспонденції найвище оцінює вірші саме Ведміцького: «Метеорний – поет... неугавного шукання». Його вірші – «се якась інтелектуальна лірика. Образи оригінальні й елегантні, форма не трафаретна». «Правда Прилуччини» протягом 1923 року більше тридцяти разів публікувала О. Ведміцького – і під власним прізвищем, і під псевдонімами Ол. Метеорний, Метеор, Метеор-не-Метеор, Око-Метеор. У Прилуках я тоді познайомився із краєзнавцем Олексієм Олексійовичем Івахненком, який до тридцятих років минулого століття підтримував контакти з О. Ведміцьким, зберігав листи від нього, монографію «Т. Шевченко в Оренбургской ссылке» з дарчим написом автора. Та хотілося знайти когось, хто знав би Олександра Микитовича в останні роки його життя. Вирішив надіслати листа в Орськ. Зустріч четверта Відповідь отримав од старшого викладача кафедри літератури місцевого педінституту, в якому від 1950-го до кінця життя працював О. Ведміцький, добродійки Шешиної (на жаль, вона не вказала навіть своїх ініціалів). У її короткому спогаді зокрема сказано, що Олександр Микитович ніколи не намагався читати лекції ефектно, аби подобатися студентам. Але кожен його виступ перед аудиторією був змістовним, насиченим життєвими прикладами. Студенти любовно говорили про свого викладача: «Наш Ведміцький схожий на всі образи фольклору!» (О. Ведміцький вів курс фольклору і методики літератури). Лекції О. Ведміцький читав і на курсах удосконалення вчителів, що особливо запам’яталося молодій на той час викладачці Шешиній. Незабутнє враження справив на неї Олександр Микитович своїм розважливим характером. Він «не відзначався балакучістю, неврівноваженістю і нагадував мені Івана Олександровича Гончарова – цензора, якому, завдяки своїй напускній індиферентності, вдалося багато зробити для врятування багатьох кращих творів російської літератури. Завідуючи кафедрою літератури, Олександр Микитович без галасу, спокійно робив свою справу, часто вносячи у стосунки між товаришами прихований гумор. Він робив ділові зауваження колегам, був тактовним з учителями шкіл як методист, умів вчасно застерегти від можливих помилок», – писала Шешина.

Ювілеї

161

Датою смерті Олександра Микитовича вважається 18 жовтня 1961 року. Та прилучанка Ніна Івахненко, яка кілька десятиліть продовжувала справу свого батька, чітко пам’ятала, що в листі дружини Олександра Микитовича, якого та надіслала Ніні Олексіївні, стоїть інша дата – 10 жовтня. Саме Ніна Олексіївна познайомила мене з місцем народження О. Ведміцького та з його родичами. Зустріч п’ята Вона відбулася темного грудневого вечора більше двох десятиліть тому. Тоді невістка брата О.М. Ведміцького Антона Ніна Петрівна Ведміцька надала мені фото Олександра Микитовича, зроблене в Прилуках 1917-го року (його ми репродукуємо) і видану «Плужанином» 1927 року в Харкові збірку поезій «Шумить тополя». На її титульній сторінці зроблений рукою автора 25 квітня 1927 року дарчий напис братові Антону. Книжка кишенькового формату складається з 26 віршів та вінка сонетів «На межі». Останнє свідчить, що наш земляк філігранно володів поетичною технікою, адже за творення вінків сонетів наважуються братись далеко не всі навіть досвідчені поети. Незважаючи на природну переоцінку цінностей, що відбулася в нашій свідомості, значна частина сонетів О. Ведміцького цілком витримала випробування часом. Ось один з них: Хто в буйний вир захоплено пірнув, Одбивсь, розтав у кожній краплі сплаву І знов з’являється із твердістю металу – Той джерело шукань в собі відчув. Шумить воно і котить дивний гул, Веселкою несе блакитну славу, І навкруги чуткі струмки послало Дзюрчать про став і сонячну сагу. Дзвеніть і линьте, мчіться в сині далі, Хоч за горбом зустріне перемет. Ген бовваніє, вабить нас намет І золотом кричать нові скрижалі: Він рух несе, він радість з України: Зміг обриси будов знайти в руїні! На одній із внутрішніх сторінок обкладинки збірки «Шумить тополя» видрукувано повідомлення кооперативного видавництва «Плужанин» про видані в ньому книги та ті, що готуються до друку. Серед останніх у серії

162

Лiтературний Чернiгiв

«Весела книжка» збірник гуморесок О. Метеорного. На жаль, підтвердження про вихід цієї книжки у світ знайти не вдалося. Розповідь про Олександра Ведміцького була б неповною без згадки про його літературознавчу діяльність, яка, зрештою, стала для нього головною. Він був одним з найвідоміших шевченкознавців, що жили і працювали поза Україною. Крім своєї кандидатської дисертації, Олександр Микитович видав згадану Шешиною російськомовну книжку про заслання Великого Кобзаря. Він – автор статей «Т. Шевченко та критика», «Поема Тараса Шевченка «Марія», «Поема Тараса Шевченка «Неофіти», «Т. Шевченко на Аральському морі», «В Орській фортеці» та інших. На цьому можна було б поставити крапку. Але не давала спокою, мучила нерозгадана таїна: чому ще в тридцяті роки розлучившись з Україною, О. Ведміцький так і не провідав батьківщини? Чому дисертацію з шевченківської тематики захищав не в Харкові чи Києві, а в Ленінграді? Чому, будучи фахівцем з української літератури, виїхав до Росії, де довелося перекваліфіковуватися? Про це я свого часу переговорив із відомим дослідником життя і творчості українських письменників, діячів культури, краєзнавцем Петром Ротачем. Він, до речі, автор цікавої статті про О. Ведміцького «Йому шуміли тополі України», що її видрукувала 27 січня 1976 року «Літературна Укарїна». І в тій статті, і в розмові Петро Петрович висловив припущення, що виїзд Ведміцького з батьківщини – то втеча для порятунку. Надто важкі хмари нависали в тридцяті роки минулого століття над українською інтелігенцією. Тоталітаризм винищував цвіт нашої нації. Не витримавши безпідставної вульгарної критики чи й прямих звинувачень, дехто ішов добровільно з життя, інших позбавляли життя за вироками (чи й без них), ув’язнювали на тривалі терміни. До останніх один із дослідників зарахував і Олександра Ведміцького. Ні, Метеор, щоб зостатися на волі, змушений був покинути батьківщину і продовжував служити їй звідти, де колись карався, мучився, але не каявся Великий Кобзар. Напередодні 125-річчя від дня народження Олександра Ведміцького у будинку 141 по вулиці Шевченка в Прилуках із внуком Антона Ведміцького Борисом Івановичем Ведміцьким зустрівся місцевий краєзнавець, редактор культурологічного часопису «Прилуки. Фортеця» Ігор Павлюченко. Це в цьому часописі у липні 2007 року було оприлюднене нагадування: «Роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи його іншим людям, людина сама збільшує значущість власного життя». Олександр ОЛІЙНИК, м. Чернігів

Критика, рецензії

163

Літературний

Критика, рецензії ×ÅÐÍIÃIÂ ДИФІРАМБ ЧИ ЕПІТАФІЯ ЖАНРАМ ДРУКОВАНИХ ЗМІ?

Гарачковська Оксана. Жанри журналістики в системі друкованих ЗМІ: навчальний посібник. – Київ: Видавничо-поліграфічна база КНУКіМ, 2019. – 344 с. Сьогодні засоби масової інформації виробили досить ефективну систему жанрів. Вона постійно розвивається, адаптуючись до тих завдань, які постають перед журналістами. Молодим фахівцям, а надто студентам факультетів журналістики почасти дуже складно розібратися в новітніх жанрових модифікаціях опублікованих у пресі матеріалів. Отже, актуальність навчального посібника не викликає сумніву, позаяк він сприятиме вивченню майбутніми журналістами основних понять і теоретичних положень; виробленню уміння правильно й ефективно застосовувати їх на практиці; використанню у практичній діяльності сучасних жанрів та жанрових модифікацій стійких типів матеріалів, об’єднаних подібними змістовно-формальними ознаками. Навчальна книга має цілісний характер. Композиційно вона складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, запитань і завдань до кожного підрозділу, орієнтовного списку теоретичних питань для контролю та іспиту, а також списку використаних джерел. У кожному з трьох розділів відповідно розглядаються інформаційні (новинна журналістика), аналітичні та художньо-публіцистичні жанри з цікавими прикладами з української періодики останніх років («День», «Сьогодні», «Україна молода», «Літературна Україна» та ін.). Чимало журналістських матеріалів, наведених авторкою навчального посібника в якості яскравих зразків жанрів і жанрових модифікацій сучасних друкованих ЗМІ, взято з «Літературного Чернігова» чи з інших газет і журналів про публікації в цьому часописі: розширений анонс С. Квітницького «Вийшов з друку новий

164

Лiтературний Чернiгiв

’Літературний Чернігів’» (Суспільний кореспондент. – 2018. – 29 вересн.); епітафія Р. Кухарука «Сльози на могилу Олександра Ярового» (Літературний Чернігів. – 2018. – № 4) та ін. У другому розділі – «Аналітичні жанри» наводяться зразки жанру рецензії, що належать перу Михася Ткача, відомого журналіста і прозаїка, головного редактора «Літературного Чернігова». Свого часу кращі з них були зібрані в книзі «Зерна слова» (2012). У навчальному посібнику О. Гарачковської розглядаються й неординарні рецензії чернігівського журналіста і письменника Володимира Сапона з книги «Страсбурзький пиріг. Щоденникова проза та есеї» (2013). Підрозділ «Жанр нарису та його внутрішньожанрова типологія» третього розділу «Художньо-публіцистичні жанри» також містить приклади з нарисової творчості Михася Ткача. Це, зокрема, нарис про с. Красносільське (колишня Євлашівка) Борзнянського району Чернігівської області «Холодне плесо ставка» («Вітчизна». – 1986. – № 10). В цьому селі автор нарису в 1982– 1985 рр. працював інженером-будівельником. Збудував дитячий садок, їдальню, автогараж, кілька житлових приміщень, зібрав матеріал для творчої роботи. Герой автобіографічного нарису М. Ткача «Холодне плесо ставка» – молодий спеціаліст зі своєю сім’єю переїжджає жити з міста до села, щоб відбудувати його. Але через свавілля будівельників, нехтування проєктною документацією керівників господарства принциповому, відповідальному та дисциплінованому будівельнику з інженерним досвідом роботи довелося поїхати з села, яке полонило за чотири роки своєю красою, чудовою природою та ставком, що межував з обійстям. Згодом цей нарис, як і інші кращі журналістські матеріали, М. Ткач включив до книги з промовистою назвою «На зламі століть» (2007). О. Гарачковська неодноразово згадує їх у своєму навчальному посібнику: «Село в зеленій долині» (історія села Прохори на Чернігівщині), «Тріумф і трагедія» (культурологічний нарис про гетьмана Виговського) тощо. У списку використаних джерел указані найцікавіші підручники, навчальні посібники, статті, методичні розробки у царині жанрології, написані як вітчизняними, так і зарубіжними авторами (усього 276 позицій). Трансформаційні процеси і концептуальні зсуви в системі жанрів, питання жанрової гібридизації та жанрової дифузії справді є актуальними для сучасного журналістикознавства. Водночас, останнім часом усе частіше можна почути прогнози про безперспективність побутування в недалекому майбутньому людства традиційних газет і журналів, тобто друкованих ЗМІ. Так, у своїй навчальній книзі Оксана Гарачковська полемізує з відомим журналістом Д. Гордоном, який у нещодавньому телеінтерв’ю на 112 каналі заявив про те, що газета як джерело інформації приречена на вимирання, мовляв, їй судилося відійти в

Критика, рецензії

165

минуле назавжди якщо не в 2019-му, то, принаймні, у 2020-му році. Свою тезу журналіст обґрунтував у такий спосіб: друковані ЗМІ – це дуже шкідливо для екології (вирубування хвойних лісів задля отримання целюлози тощо) й затратно для економіки. До того ж, низький прожитковий рівень населення не дозволяє потенційним читачам передплачувати пресу. Саме тому, як гадає Д. Гордон, друковані ЗМІ змушені постійно скорочувати свої наклади. Натомість кількість переглядів телеінтерв’ю цього журналіста в YouTube з відомими політичними діячами, бізнесменами та шоуменами чи акторами зростає в геометричній прогресії. Наведені аргументи є досить переконливими. Однак О. Гарачковська слушно зауважує, що подібне вже неодноразово звучало і звучить, наприклад, із вуст виробників електрокарів, які сьогодні наввипередки пророкують крах промислової галузі, заснованої на використанні двигунів внутрішнього згорання. А екологічно безпечним електричним двигунам виголошуються дифірамби. «Звісна річ, людство мусить шукати альтернативні, екологічно безпечні способи своєї життєдіяльності, інакше воно загине. Проте дамоклів меч цієї загрози, зокрема й насамперед загрози загибелі від ядерної війни, змушує його – людство постійно вдосконалювати безпечні шляхи, засоби й способи свого існування» (с. 6), – констатує дослідниця жанрів журналістики в системі друкованих ЗМІ. Отже, не варто передчасно виголошувати епітафію традиційній книзі чи газеті або журналу. Вони ще, сподіваємось, прислужаться не одному поколінню читачів. Окрім того, сьогодні в ЗМІ все голосніше заявляють про себе інформаційні тексти, автори яких не ховаються за образом оповідача, як у класичній художній літературі, а розмовляють з ним, тобто, той, хто пише, безпосередньо звертається до того, для кого, власне, створює текст. А це вже епістола, її жанрові ознаки. Зрештою, як і жанрові ознаки журналістики – інформаційної замітки, того ж таки читацького листа, репортажу тощо. Таким чином, «якщо навіть згадувані вище прогнози Д. Гордона виявляться пророчими, і традиційна преса на паперових носіях інформації дуже скоро стане анахронізмом, натомість уся її жанрова палітра змушена буде трансформуватися до умов поширення через мережу Internet» (с. 7). Безперечно, навчальний посібник О. Гарачковської на часі. Написана робота фахово, цікаво, не псевдонауковою, а живою образною мовою. З приємністю рекомендую навчальний посібник читачам. Книжка стане в пригоді як студентам, що тільки освоюють ази журналістської професії, так і досвідченим фахівцям ЗМІ. Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ

166

Лiтературний Чернiгiв

БЕЗЦІННІ СКАРБИ СЕРГІЯ ДЗЮБИ До світла. Вибрані листи письменнику Сергієві Дзюбі з 1992 року до наших днів. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературномистецька Академія України; Чернігів: Видавництво «Десна Поліграф», 2019. – 628 с. Листи відпливають в замріяну безвість – Південно-сліпучі легкі субмарини. Тетяна Дзюба «Поштовий вагон» Протягом тисячоліть в літературі надруковано немало листів видатних людей. Зазвичай це – листування закоханих. І все це читається, як захоплюючий роман. Власне, саме завдяки ось таким листа особистість людини розкривається значно повніше. Прекрасні листи писали Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Пантелеймон Куліш, Ганна Барвінок, Леонардо да Вінчі, Галілео Галілей, Марія Стюарт, Оскар Уайльд, Федір Достоєвський, Віктор Гюго, Френсіс Скольтт Фіцджеральд, Вірджинія Вульф та інші генії. Сергій Дзюба мешкає в старовинному, мальовничому, легендарному місті – Чернігові і отримує щодня... по 200-300 300 листів з усього світу! І в цьому – нічого дивного дивного, адже твори Сергія та його коханої дружини Тетяни перекладені 65-ма мовами та надруковані в провідних газетах і журналах 50-ти країн. За кордоном успішно побачили світ уже 30 їхніх книжок – різними мовами: в США, Англії, Іспанії, Італії, Канаді, Швеції, Норвегії, Чехії, Сербії, Румунії, Польщі, Болгарії, Білорусі, Росії, Казахстані, Туркменістані, В’єтнамі, Болівії... До друку готуються книжки французькою, арабською, перською, китайською, македонською мовами... Але починалося все з рукописних листів, більшість з яких збереглася. Сотні їх Сергій Дзюба написав своїй Тетянці (коли дружина від’їздила, чоловік радував її зворушливими листами щодня). Таня також чарівно писала у відповідь. Правда, подружжя вирішило поки що не друкувати таке

Критика, рецензії

167

листування, надто воно інтимне… Про що ті листи? Можемо здогадуватися з віршів Сергія, ніжних і проникливих: *** Тані Душа – мов скрипка: пилом припада І враз страждає на високих нотах. Ти ще струна – не думай про літа, Ти закохайся в мене у суботу. Душа – як рима: все шука слова, Мандрує від поеми до поеми. Ти знаєш: благодать – де нас нема. Немає нас в Парижі і Сан-Ремо… Ти відпочинь – мов квітку, не зірву. У мене тільки чуб – від Одіссея. Так хочеться душі, як божеству, Щоб хтось молився хоч колись на неї. Такі неповторні поетичні листи від свого чоловіка Тетянка отримує й досі – разом із чарівними квітами, яких у їхній затишній оселі – завжди вдосталь! Однак уперше оприлюднено близько тисячі листів письменникові Сергієві Дзюбі, котрі тепер зберігаються в його особистому фонді – у Державному архіві Чернігівської області. Впродовж десятків років відомому українському поетові, перекладачеві, журналістові, прозаїкові, автору творів для дітей, радіоп’єс, есеїв, популярних пісень, музики, рецензій, гумору та пародій, президенту Міжнародної літературно-мистецької Академії України (котра об’єднує 155 людей із 55 держав) Сергію Вікторовичу Дзюбі пишуть видатні письменники, перекладачі, науковці, митці, журналісти, державні та громадські діячі з усього світу. Щоб усі їх разом оприлюднити, знадобилося б буквально сотні товстих томів… Утім, навіть така книжка вибраних листів (628 сторінок!) дає все ж достатнє уявлення про життя і творчість не лише Сергія Дзюби, а й багатьох видатних і відомих діячів сучасного літературного процесу з різних країн. Причому це – не якийсь складний науковий трактат, а захоплююче і легке чтиво, яке справді досить цікаво читати і не тільки письменникам. Отже, маємо своєрідну історію сучасної української літератури в листах!.. Попри всі прогнози скептиків, один із найулюбленіших жанрів світової літератури – епістолярний – не просто залишається, а демонструє свої чудові, неповторні приклади в Україні.

168

Лiтературний Чернiгiв

Скажімо, одразу ж привертають увагу листи від прозаїка, Шевченківського лауреата Володимира Дрозда: Пані Тетяно! Пане Сергію! Дякую за газету з інтерв’ю. Кожна ластівочка з рідного краю з роками все більше радує. Нещодавно в Халеп’ї, хворий, я з такою ностальгією, тугою думав про Чернігів, свій Петрушин, ніби усе те – десь за морями-океанами і недосяжне для мене. А згодом подумав: можливо, і добре, що я так рідко буваю на Чернігівщині: ностальгія, туга додають сили словам моїм. Дивно ще одне: з роками дитячі болі не минають, навпаки, посилюються, і страшно з’явитися там, де ти був такий нещасний і принижений. На отій величезній площі в Чернігові мене, четвертокласника, під час першотравневого параду вивели з учнівської колони, куди втулив учитель, – геть, я був занадто бідно одягнений… Ви уявляєте, скільки горя пережив той петрушинський хлопчик… Моє «Пришестя» друкується в Києві, перегляньте, якщо нове покоління цікавиться ще попереднім. В інтерв’ю – запитання цікаві, проте мої відповіді – хаотичні. Бо я мислю – тримайте перо в руках, на мислі, а не в усній бесіді. І всі інтерв’ю я сам пишу, а не журналіст. Якщо буде Вам цікаво зробити зі мною велике інтерв’ю, підготуйте запитання, я сяду за машинку і напишу усе, про що запитуватимете. Вітаю Вашу чарівну і талановиту літературну родину з висоти прожитого: за тиждень у нас з Іриною – 35-річний ювілей родинного життя. Дай Бог Вам прожити разом – вдвічі більше. Найщиріші вітання дорогим землякам! Володимир Дрозд, 16 жовтня 1997 р. Свого часу Дзюби від душі поспілкувалися з Дроздом, коли той приїздив до Чернігова інкогніто… Чому класик так не любив усіляких офіційних поїздок, він відверто пояснив у своєму листі. Але спочатку Сергій і Тетяна надрукували своє інтерв’ю, котре, як видно з листа, не надто вдовольнило видатного прозаїка… Він був не задоволений своїми відповідями експромтом. Тож згодом у «Літературній Україні» вийшло ще одне (величезне за обсягом!) інтерв’ю з Дроздом, яке вмить викликало значний резонанс. Причому класик, який вирізнявся дошкульною іронією, настільки полюбив це творче подружжя, що, даруючи їм свої книжки, щоразу старанно, каліграфічно виводив на обкладинці: «Двом українським геніям – Тетяні і Сергієві Дзюбам». А далі йшли його добрі побажання… Власне, на перший творчий вечір Сергія Дзюби у Спілці письменників, який улаштувала завідувачка кабінетом молодого автора Валентина Запорожець (Дзюба тоді саме виграв конкурс «Гранослов») дружно зібралися письменники-земляки: Юрій Мушкетик, Анатолій Погрібний, Володимир

Критика, рецензії

169

Дрозд та його дружина Ірина Жиленко, Євген Гуцало, Леонід Кореневич, Віктор Кава… Потім вони буквально по черзі телефонували до Чернігова Станіславові Реп’яху, котрий очолював тоді обласну письменницьку організацію, й отак докірливо цікавилися: «А чому Дзюба – ще не в нашій Спілці?.. Стасику, мусиш це неодмінно виправити, причому вже наступного тижня». Усе це Сергій із гумором розповів мені в одному зі своїх численних листів, котрі я донині зберігаю в своїй оселі. Авжеж, ми з ним також листуємося десятки років! Першим написав мені він, дізнавшись, що я відгукнувся рецензією на його «смолоскипівську» книжку «Колись я напишу останнього вірша». Це було перше нагородження лауреатів видавництва «Смолоскип» – після того, як його очільник Осип Зінкевич тріумфально переїхав до Києва й організував літературний конкурс для обдарованої молоді. Пригадую, крім Дзюби, лауреатами були Сергій Жадан і Оля Сумська, яка зіграла в українському телесеріалі легендарну Роксолану, котра закохала в себе турецького султана й тривалий час керувала могутньою імперією. Переможців ушановували в Українському Домі, і на урочистості завітали Ліна Костенко, Іван Дзюба, зібрався практично увесь наш літературний бомонд. І Сергієві прочитали мій жартівливий відгук. Хтось би образився, але ж треба знати Дзюбу – він одразу розшукав автора і… подружився з ним. Тож до цієї книжки увійшло аж 90 моїх листів до Сергія. Я вже й просив прибрати бодай половину, щоб помістилося більше інших, бо приятелів у чернігівського Петрарки, як часом називають Дзюбу, таки немало. Адже він уміє дружити, попри всі свої «регалії»! Сергій і Тетяна Дзюби – члени Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, а також – Академій і творчих спілок у Німеччині, Бельгії, Болгарії, Румунії, Удмуртії, Угорщині, Казахстані, Македонії... Вони багато й невтомно перекладають зі слов’янських та інших мов. Сергій, зокрема, переклав і видав уже немало книжок своїх колег з Ірану, Швеції, Іспанії, Казахстану, Білорусі, Італії, Норвегії... Переклади з німецької, верхньолужицької, болгарської, хорватської, чеської мов Тетяни Дзюби друкуються в «Літературній Україні», «Українській літературній газеті», журналах «Всесвіт», «Київ», «Дзвін» та інших наших часописах. Творче подружжя з Чернігова – постійні гості та переможці міжнародних фестивалів у Німеччині, Англії, Чехії, Польщі, Болгарії, Румунії, Македонії, Росії, Білорусі, Казахстані... Їх відзначено державними, національними, міжнародними та зарубіжними нагородами (преміями, орденами та медалями) в США, Англії, Німеччині, Канаді, Франції, Італії, Іспанії, Австрії, Австралії, Чехії, Польщі, Румунії, Болгарії, Сербії, Білорусі, Казахстані, Росії, Македонії: імені Людвіга Нобеля, Ернеста Хемінгуея, Джека Лондона, Франческо Петрарки, Антуана де Сент-Екзюпері, Гомера, Мігеля де Сервантеса, Франца Кафки,

170

Лiтературний Чернiгiв

Генріха Бьолля, Абая, аль-Фарабі, Максима Танка, Юзефа Лободовського, Максима Богдановича... В Україні Тетяна Дзюба отримала, зокрема, премії імені Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Бориса Нечерди, Івана Кошелівця, Дмитра Нитченка, Леоніда Глібова, Івана Багряного, а Сергій Дзюба – премії імені Василя Симоненка, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Григорія Сковороди, Миколи Лисенка, Івана Мазепи, Михайла Булгакова, Олеся Гончара... Варто додати, що книги Сергія Дзюби прочитали понад чотирьох мільйонів людей в усьому світі. Причому всі його 85 книжок присвячені дружині Тетяні. На думку фахівців, це – єдиний такий випадок у світі!.. Однак творче подружжя не бажає реєструвати це та інші свої досягнення в «Книзі рекордів Гіннесса». «Нам те – ні до чого... Головне, що книжки друкуються, перевидаються і їх читають», – вважає добродій Сергій. Даруйте за всю цю статистику, однак тепер ви розумієте, що листування у Сергія і Тетяни – дуже велике. Тільки й встигай відписувати – близьким, друзям, партнерам та одне одному... І хоча свої листи до Сергія Таня вирішила наразі не оприлюднювати, дещиця їх все ж таки зберігається в архіві – разом із понад 500 листами Сергія до коханої дружини. Утім, не можна – то й не можна... Зате до книги увійшло багато унікальних листів: від Івана Дзюби, Юрія Мушкетика, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, Віри Вовк, Василя Голобородька, Анатолія Погрібного, Богдана Бойчука, Рауля Чілачави, Михайлини Коцюбинської, Андрія Демиденка, Ігоря Павлюка, Петра Сороки, Євгена Барана та сотень інших колег з України і закордону, серед яких – всесвітньо відомі автори. «Жодних купюр я не робив, – пояснює упорядник цього дійсно безцінного архіву Сергій Дзюба. – Якщо в листі були якісь надто інтимні, особисті відомості, то я його просто не публікував. Тобто це – вибрані листи». Цікаво порівняти рукописні листи і ті, що надійшли на електронну пошту та в соціальні мережі. Звісно, рукописи читати важче, однак вони – живі, безцінні, недаремно колись стільки уваги приділяли каліграфії! Чудові рукописні листи – у Ігоря Павлюка, буквально що не лист – то шедевр епістолярії. Є свої, оригінальні, слушні міркування у Петра Сороки та Євгена Барана. Заворожує дотепний гумор Василя Голобородька. Щемке відчуття викликають листи від Олександра Ярового – трагічної постаті в нашій літературі… Уміщено тут і абсолютно позитивний лист від... Миколи Холодного, котрий зовсім не вписується в оту «ауру похмурості», котру йому постійно «приписують» деякі «друзі»-недруги, ніби щоразу тавро ставлять. «Однак Микола Костьович був компанійською та дотепною людиною, коли зустрічався з тими, кого він любив і щиро поважав, – наголошує Сергій Дзюба. – Принаймні у мене з ним не виникало взагалі жодних проблем. Адже саме

Критика, рецензії

171

М. Холодний познайомив мене, початківця, з легендарним поетом, прозаїком, співзасновником Нью-Йоркської групи Богданом Бойчуком, а також з головним редактором журналу «Кур’єр Кривбасу» Григорієм Гусейновим і навіть опублікував у цьому часописі велику добірку моїх віршів зі своєю доброзичливою передмовою». Чи Сергій – родич Івана Дзюби? Це теж є в такій дивовижній книжці листів. Утім, більше нічого не переказуватиму – збережу інтригу… І наразі знову знімаю капелюха перед своїм невгамовним приятелем, який уміє отак щоразу неймовірно вражати та приголомшувати читачів. Чесне слово, з ним ніколи не занудьгуєш! То він перекладає зі східних мов і знайомить нас із тамтешніми магами-мольфарами. Перепливає Дніпро, мандрує на краєчок землі, чи раптом видає суперкнижку ста своїх пісень із нотами – такого величезного формату, що ледве в руці втримуєш. А ще обливається крижаною водою і щодня чимчикує по 10 кілометрів пішака. Власне, Сергій Дзюба – це людина-оркестр і людина-легенда, яку ми з вами навряд чи зуміємо розгадати. А як він уміє в компанії друзів задушевно й дотепно розповідати усілякі історії: годинами можна слухати – Шахерезада!

Балада про відьму та екстаз (бувальщина) Ладі Лузіній Був час, коли усе вже по цимбалах, І муха позіхала на столі... Аж раптом в гості пані завітала – Влетіла у кватирку на мітлі. Обрала холодильник для посадки, Дарма що той, мов танк, задеренчав, І чемно запитала: «Все в порядку? Ти що – ніколи відьми не стрічав?!» Я щось заплямкав вражено губами, Морським вузлом зв’язало язика: У мене вдома – зовсім гола дама, Та ще й мітлу тримає у руках! Вона ж пройшлась граційною ходою: «Та що з тобою? Чом, герою, зблід?! У нас, у Львові, кепсько із водою, Я хочу лиш помитися, як слід...»

Лiтературний Чернiгiв

172 ... Давно яєчня на плиті схолола, Сусід уже сусідку відлюбив, А пані в ванні – дві години – гола! Все ж добре, що дружина у батьків... Наразі вийшла – Боже, ледь не плаче, Мітлу свою від збудження скубе: «Я мала все – холодну і гарячу, Я знов відчула жінкою себе! Та про такого справжнього мужчину Всім подругам до ранку розповім...» І я подумав: «Слава Україні! Ну хоч одній, на диво, догодив». __________________________

* Лада Лузіна – відома українська письменниця, автор циклу романів про життя київських відьом. Ось на цій нетривіальній ноті я й завершу свої скромні нотатки. Адже ліпше один раз усе прочитати, аніж слухати чиїсь перекази… І все-таки я вам трішечки по-доброму заздрю, бо щойно завершив цю хитромудру книжку, а у вас, друзі, ще все – попереду! Василь СЛАПЧУК, письменник, науковець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин Луцька та Волині, м. Луцьк

Критика, рецензії

173

СТОРІНКАМИ НОВОЇ КНИГИ Тетяна Лепська. Пригорща: оповідання. – Прилуки: КП «Прилуцька міська друкарня», 2019. – 210 с. Так уже сталося, що я благословляв у світ першу книгу Тетяни Лепської «Лелечий клекіт». Був її редактором, писав передмову, виступав на презентації книги у рідній для авторки Малодівицькій загальноосвітній школі, де вона тоді викладала іноземну мову. Минуло десять років, а я до цього часу не можу забути збуджені, вдячні погляди її односельців, якими вони проводжали зі сцени свою письменницю. Не дай Боже, я не іронізую, ссаме письменницю, бо вона писала для них і п про них. І дарма, що то була її перша книга… В Вони її визнали і прийняли. І не лише вони… Н На ІУ Міжнародному конкурсі «Козацька б балачка» у Києві книга отримала спеціальн ну відзнаку. Так на літературному небокраї р рідної Чернігівщини спалахнула ще одна ззіронька… Повторююсь, минуло десять років… Багатто це чи мало? Як для людини, то – відчутно, а для письменника – лише мить! З чим же прийшла Тетяна Григорівна до свого читача? п Який же ужинок її художнього слова? Я Відповіді на ці запитання я і став шукати, мандруючи сторінками нової книги. Почнем мо з назви… «Пригорща». Назву книзі дало м однойменне оповідання, яке її розпочинає. о Сюжет – буденний: дівчина іде до сусіда, щоб той підклепав сапу. Звертається із проханням: «Дядьку Петре», а чує у відповідь: «А я тобі ще раз кажу – дядько у тебе вдома, чи де він там живе, а я тобі – Петро Васильович. Ти ж інститут кінчала, повинна ж знати, як до старших звертатись. Чую – щоки палають, незручно, соромно… – Ваша правда, Петре Васильовичу. Ну, спасибі за сапу і за науку». Отак через побутовий сюжет авторка підходить до вирішення етичної проблеми: Так все ж таки, як рідніше? Одвічне селянське «дядю» чи підкреслено офіційне «Ви»? Сумніви не полишають героїню: «І враз неначе хто силою розчепив ту міцно стулену пригорщу і все тепле і рідне, пред-

174

Лiтературний Чернiгiв

ковічне і щире потекло крізь пальці… Може, тому і черствіємо, що на зміну звичаєвим правилам прийшли етикети… І до «пана» не звикнемо.., бо ж подумки – «дядько». Справді серйозна етична проблема: причетність до родинного, родового, національного… Академічний тлумачний словник української мови трактує нам слово «пригорща», як напівзігнуті й складені обидві долоні так, що в них можна тримати щось покладене, насипане. Пригорщами можна і воду пити із джерела, тільки треба щоб пальці у долонях були міцно притиснуті один до одного... А пригорща зібраних колосків у часи голоду рятувала життя. Отож уся справа у тій міфологічній пригорщі… Наскільки ми міцно і близько тримаємося рідні, роду, народу.., так і живемо. Скільки ж раз було – виїде з села до міста і вже через рік-два: «Ви мені не тикайте, я з вами телят не пас.., ми вже городські». Так хочеться зібрати пальці в кулак.., але не можна, мама вчили, що треба у пригорщу. Отож для читача слово «пригорща» набуває філософського значення. Воно уявно об’єднує героїв усіх двадцяти п’яти оповідань, які вміщені у книзі. Герой до героя, як палець до пальця, як долоня до долоні, як доля до долі, складають пригорщу. Як же нам сьогодні потрібна оця пригорща! Щоб разом… А щодо етикету, то століттями оте поштиве «мамо Ви», «батьку Ви» передавалося в українських родинах, допоки «більшовицьке ти» не виїло їх з вжитку. Хочу відзначити, що Тетяна Григорівна на шляху до своєї другої книги значно збагатила свій лексичний запас. Мова її оповідань літературна, насичена художніми засобами, багата на фразеологічні звороти. А які чудові описи та пейзажі вміщені у книзі! Але особисто я щиро радію, коли зустрічаю у оповідях оту природню малодівицьку говірку, якою щедро наділяє авторка своїх героїв. Вона полонить мене своєю мелодійністю, а ще природністю, немов ковток свіжого повітря: – Мені дев’яносто один год! А я ще сяке-таке хазяйство держу. Он то шо! А в мене сімдесят сотих городу! Це скильки, може, шість-сім год, шо пахаю тіки половину, да чотири, як не держу кози. І за всім сама! Он то шо! А кінця-краю тій роботі не видно. Так де ж той похилий вік, спрашуєцця? Коли він настає? І хто мене шанує? І хто мої проблеми, в бісової матері, рішає? Слухаєш не наслухаєшся, але ж як тилько жалько отих молочених життям Плющих, Петришок, Семених, яким «мовчанка важким лантухом лягла на згорьовані плечі, попригинала голови, затисла вуста і так стисла горло, що засльозилися очі». Не знаю як вам, а у мене стискається серце… Доконали таки село! Авторка добре знає героїв своїх оповідок, бо все життя живе з ними поряд. Така автобіографічність інколи заважає їй, не дає змоги відірватись від реально існуючої людини, скочує художній текст до публіцистичності, але

Критика, рецензії

175

саме ота велика любов письменниці до своїх героїв, що наскрізно пронизує її оповідання, посилює емоційний вплив на читача. Її герої реалістичні і навіть мають своїх реальних прототипів. Ну хто ж у Малій Дівиці не знає Миколу Захалявка чи Віктора Лисенка? Авторка вміло закарбувала їхні образи у своїх оповіданнях. Тематична палітра нової книги Тетяни Лепської широка і різноманітна. Тут поряд вміщені замальовки з далекої минувшини («Колоша, або Як я оженився») і сьогодення («Партішка Live»), оповіді часів Другої світової війни («Тавро») і біль україно-російського конфлікту («Історія одного листа»). Та всі вони надзвичайно щирі й чесні. Цілком поділяю думку редактора книги, чудової української поетки і журналістки Ніни Ткаченко, що ця книга не дається на прочитання поспіхом. Бо аж надто реалістично закроєна та емоційно напружена. У ній клекіт історії поряд з долями земляків… Ніна Яківна слушно зауважує: «Герої книги – люди щирі, вразливі та водночас внутрішньо незламні. У їх біографіях умістилася велика любов і тяжкі втрати, невідпокутні помилки і страшні небезпеки. І все ж якоюсь дуже людяною вийшла ця книга про наше українське буття… Оповіді сповнені роздумами про людську душу і природу духу, моментами важких випробувань на виживання. Я б сказала – найреалістичніший реалізм в усьому…». Оптимізмом опромінений редакторський висновок: «Де взяла Тетяна Лепська для цього сил – знає лише вона. А нам після прочитаного залишає спраглий потяг до Волі, який не дасть заснути нашій Тривозі, ні нашій Совісті!» Ну, що тут додаси?! Та все ж, на мою думку, у своїй новій книзі письменниця зросла саме, як майстер художнього слова. Її вміння малювати словом можна сміливо порівнювати з достиглим колосом. Її словесні описи зримі, колоритні і напрочуд емоційні: «Боже! Як я люблю оці сільські ранки! Коли виходиш у двір і літо вихлюпує на тебе ківш свіжості, настояній на молодій зелені, коли з тиші пірнаєш у пташиний гамір, сонце ласкаво лоскоче і від того мружишся й усміхаєшся… Куточок раю… Принаймі мого». Чудово ж? Або ще… «Крап-крап- крап… Важкі краплі монотонно падали зі стелі у підставлене дерев’яне корито. Надворі періщив дощ і вітер спересердя жбурляв його у шибки. Ну а тобі, вітре, чого ще треба? Чого тобі не вистачає? Волі? Так не тобі гніватися. Степи широкі, вій, гуляй скільки схочеш… Чи тобі на заваді ця хата? Хочеш викорчувати собі місце для простору? Всім хочеться волі… Крап-крап-крап… Сльози падали на подушку і під щокою вона вже добряче змокла… Душі хотілося волі, та скрізь такі затори, такі мури! Ото ж єдине, що їй лишалося – вилитися слізьми…». Ну справді ж майстерно! Лише ж 9 рядочків, а вже створено настрій, передано почуття… Що не кажіть, а це вже письменство! «Воістину – Людина починається з добра!» Так заанонсувала письменни-

176

Лiтературний Чернiгiв

ця у своєму передньому слові до читача. Література теж має нести добро.., свідченням цього і стала нова книга Тетяни Лепської. І насамкінець про обкладинку… На ній, на тлі блакитного неба і золотого поля, авторка вмістила світлину фотомайстра Ігоря Ключникова, на якій літня селянка обкопує величезний пеньок прадавньої груші. Спершись на заступа вона завмерла у роздумі: «А чи втну?!». Обкладинка глибоко символічна. На тлі кольорів національного прапора держави Україна кинута напризволяще людська доля (читай – українське село) цією ж державою… То ж якого ще закону про землю ви бажаєте?! Насправді ж героїня фото, як розповіла мені авторка, говорила: «Оце мені вже сімдесят один год, а отого клятого пенька витягти ще хочеться!» Бог в поміч! І так вже багато втнули… Та з такими людьми ми будь-які реформи осилимо! Можете не сумніватися!! Я ж вітаю свою чарівну колегу із виходом нової книги і бажаю їй короткої дороги до серця читача… З повагою Олександр ЗАБАРНИЙ, доцент кафедри української літератури та журналістики Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя

Шановні читачі і майбутні автори «Літературного Чернігова»! Наша творча команда приносить вибачення, але ми змушені звернутися до Вас. Багато років ми дбайливо готували видання до друку на волонтерських засадах, вкладаючи свою душу, сили, а часом і власні кошти для того, щоб ви читали «Літературний Чернігів» та друкувалися в ньому. Але видавати часопис в тому обсязі, як зараз, з тими ж можливостями, що є, із 2020 року буде надто складно. Для бажаючих надати благочинні пожертви на видання журналу подаємо його реквізити: ГО літературна спілка «Чернігів». Код 14248040. Чернігівське РУ АТ КБ «Приватбанк», рахунок 26002377503001, код 353586, рахунок у форматі IBAN UA823535860000026002377503001

Критика, рецензії

177

На здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка

АВТОР СЕМИТОМНИКА ЗАСЛУГОВУЄ ВІДЗНАЧЕННЯ… В українській літературі ім’я Андрія Гудими добре відоме. Його знають як поета, прозаїка і драматурга. Книги письменника виходили у республіканських видавництвах «Молодь», «Радянський письменник», «Український письменник» та в інших поважних. Частина з них у вісімдесяті і дев’яності роки минулого століття була перекладена і приходила до читача в Росії. Читацький резонанс мала справді високий. Інтерес до творів Гудими значний. Особливий він, підвищений – до прози та романів у віршах. Письменником майстерно створені образ незабутнього патріота і великого мецената Івана Мазепи. Гетьман прозаїком зображений непохитний, мудрий, хоробрий і безстрашний. Його любили у козацьких колах. Головне, він турбувався про Україну, про лівобережну її частину, про добробут людей. У планах Мазепи було – зробити її усю незалежною від Московії. Про все це у романі у віршах «Сповідь Мазепи» – сюжетному творі, запоминальному. Його вивчають у школах на уроках літератури рідного краю. Роман витримав кілька перевидань. Як журналіст і письменник Чернігівщини знаю, що такий високохудожній твір прикрашає музейні палаци колишньої гетьманської столиці – містечка Батурина, що на Сіверщині. Про нього дуже високо відгукуються історики Придеснянського краю, а також у різних регіонах України. Добре знаний прозаїк і поет також написав і видав такі твори, які збагатили нашу українську літературу. А це – романи у віршах «Северин Наливайко», «Устим Кармалюк», «Клекотіли орли» – він, вважаю, повернув Україні трохи призабуті імена таких знаменитих героїв, народних отаманів, безстрашних воїнів і борців за незалежність рідної держави Івана Гонти, Максима Залізняка, інших народних полководців і діячів. Це вони у найскрутніші часи ішли на ризики, розуміли, що борються за справу рідного народу, за волю, за його заповітні мрії і далекоглядні плани. Ці герої, у тім числі й Іван Мазепа, змальовані дуже майстерно, емоційно і художньо. Патріотично-виховні твори письменника охоче вивчають у школах. Мені у попередні роки за кошти закордонних грантів як журналістові

178

Лiтературний Чернiгiв

доводилося перебувати у відрядженнях на Вінниччині, Тернопільщині, Хмельниччині, Київщині, Чернігівщині, Сумщині, Полтавщині та в інших регіонах країни. І там у державних і шкільних бібліотека зустрічалися історичного і виховного значення книги Андрія Гудими, Юрія Мушкетика, Володимира Малика, які читали дуже охоче і школярі, і середнього та старшого віку жителі цих регіонів. Вони високо оцінювали творчість цих письменників і казали, що завжди чекають нові книги цих літераторів. Отже, можна зробити висновок, що кандидата на Національну премію імені Шевченка Андрія Гудиму, а точніше його книги дуже люблять. Андрій Гудима написав ще такі романи, як «Кара без вини», «Лихо не спить», інші. Вони увійшли до товстого тому «Тече до бога моя сльоза». У ті роки прозаїк одним із перших відродив тему голодомору в Україні. Він послідовно і майстерно через призму образів зображує, як сталінські прислужники планомірно, хитро і жорстко знищували націю, у селян відбирали останні, навіть найменші мішечки зерна. І це в той час, коли держава перевиконувала експортні поставки збіжжя до країн західної Європи. Це ніщо інше було як геноцид українців. Відомий письменник проживає на Київщині, а саме його вибрані твори у семи томах вчасно висунуті на здобуття найвищої нагороди і, безсумнівно, заслуговують на Національну державну премію Тараса Шевченка. Віктор БОЖОК, поет і прозаїк, м. Корюківка

Критика, рецензії

179

ПРАВДИВИЙ РОМАН ПРО ОКУПАЦІЮ Слідкую за чернігівськими письменниками років двадцять, які вони книги видають і що із них новенького приходить до читачів. Люблю поезію, але в останні років десять частіше читаю прозу. Шкода, що на Сіверщині малувато літераторів, які пишуть прозу. Моя родина, та й сам я, охоче читаємо книги старійшини «чернігівської літератури» Михася Ткача. Що не нововиданий томик – то велика радість: читаєш і переконуєшся, як тільки добре знає сільське життя цей письменник, як майстерно змальовує сільські ситуації, героїв, – те, що відбувалося насправді у селах. Мені подобаються також прозові твори черн нігівців Олексія Брика, Сергія Дзюби, Ганни А Арсенич-Баран, Володимира Сапона, Володимира К Коваля, Івана Просяника, Івана Шевченка, інших л літераторів. Вони героїв зображають цікаво, теми ззлободенні. З інтересом перечитую повісті й р романи Віктора Божка, який частіше пише про аармійське життя, а особливо захоплююче – про сспецслужби. Це пригодницькі твори і написані в вони майстерно, зі знанням справи. Коли читтаю, то мене проймає хвилювання, переживаю зза життя героїв, їхню боротьбу, я б так сказав, зі ззлими людьми, які хочуть чи то аферистськими прийомами, чи то безглуздою упертістю, тупістю п впливати на людей, командирів, які наділені справді талантами. Такі саме здібні беруться за справу і доводять до логічного завершення. У романах «Помічений рейс» – це Віктор Силенко, у «Бриліантових іграх» – Стас Грязнін і Віктор Власенко. Інші головні герої з раніше виданих книжок письменника навчають жити по справедливості, викорінювати корупцію, хабарництво, іти на ризики, щоб виручити товаришів, колег. Саме про ризики, які бувають в оперативній роботі, про гідних розвідників, які прикрашають нашу Україну і наш безстрашний народ, і пише у романі «Афганська жара» Віктор Божок. Я можу тільки здогадуватися, що письменник був на страждальних землях Афганістану, знає побут і життя військових і добре змальовує ситуації та пригоди, які не обминають у роботі оперативників із зовнішньої та воєнної розвідок. Щось подібне траплялося і з моїми товаришами, родичами, які бували у гарячих точках гірської держави, коли тривала окупація її. По-іншому й не можу назвати, тому що

180

Лiтературний Чернiгiв

війна розпочалася без оголошення, і зробили це «совєти», як їх називали. Після прочитання я довго роздумував, як складеться подальша доля героїв, які натерпілися. Над ними знущалися, їх пропозиції часто не сприймали, до них не дослуховувалися. А такі, як командир Баранов і подібні йому, нахабніли, оскільки знали, що їх прикриють його ж посланці, які були надійною опорою, складали протекцію. Письменник дуже добре вибудував сюжетні лінії, причому, відкинув схематичність, подав розповідь з інтригами, психологічно точно змалював ситуації і кульмінаційні моменти. Подобається, що він відразу скупувато наділяє позитивними рисами головних героїв Ясенного і Михайлишина, а вже в другій частині книги показує, що це не просто рядові офіцери спецслужби. Саме вони пройшли шлях від таких простеньких офіцерів на не примітних посадах. Та вже згодом їх помітили і вони стали військовими контррозвідниками, а потім і розвідниками в африканських і азійських країнах. Обидва мали поранення, навіть бойові нагороди, не знали провалів. Тільки дехто з командирів і старших офіцерів хотіли їм приліпити ярлики невдах. Не вийшло у заздрісників. Не змогли вони принизити і далі, оскільки там, в Афгані, дуже потрібні були хороші перекладачі і працівники оперативної роботи. Так, відразу потрапляють під «жорстокий меч розжалування» і тільки тому, що їх заклали стукачі-офіцери. Але ніхто й не розбирався у їхній винуватості. Тільки згодом справедливість восторжествувала – їх належно оцінюють в оперативній роботі. За короткий час стають кращими, що чується навіть в оцінках резидента і старших за віком офіцерів. Саме вони, Ясенний і Михайлишин, допомогли активізувати роботу з агентурою, розширити їх мережу. Мені подобається, як письменник зображає послідовно головних гравців операцій та просто оперативних заходів, як досягається результат у розвідницькій справі. Часто – він колективний. Здається, в оперативній роботі по-іншому і не буває. Але на передній план письменник висуває кращих розвідників і їх колег, які все роблять для того, аби здобути гарний результат, аби секретні документи у мікроплівках, інші матеріали потрапили туди, де їх опрацьовують, аналізують. Сюжет письменником створено не нав’язливо. І його він розвиває у такій послідовності, що головні герої не губляться. У деяких розділах ніби й відходять на задній план, але читаєш і розумієш, що тут прозаїк зображає інших героїв, наприклад, таких як майор Баранов, підполковник Ванніков, які протилежні за характером. Ванніков любить діяти за розрахунками і цього навчає молодших офіцерів, навіть радить так робити і Баранову та іншим з розвідгрупи, яка прибула з Кабула. Тільки Баранов належить до упертих офіцерів, у нього багато гордині й переважають індивідуалістські риси, оперативний працівник, який мало кому довіряє. І схоже, що досвіду в оперативній роботі, організацій операцій у нього мало. Тільки він допус-

Критика, рецензії

181

кає ряд помилок, які дорого обходяться для розвідгрупи, але не визнає їх. Цей офіцер спецслужби, бува, іде на обмани, навіть присвоює те, чого не здобув особисто він. Зокрема, це фотоапарат з дорогоцінною плівкою про тренувальний центр американських інструкторів у Пакистані. Його він відібрав у молодшого офіцера, а подав, що це він так стрімко і хоробро діяв в об’єднаній операції, що й досягнув результату. Але прозаїк показує, як такі командири тільки зло породжують, діючи непродумано, поспіхом, не радячись з досвідченішими. Саме Баранов примушує пілотів вертольотів летіти у туманну і дощову погоду. Він же наводить шуму в деяких операціях і готовий знищувати за допомогою зброї і кулаків часом безневинних полонених, не розуміючи, що вони ж стануть пізніше агентами, вони забезпечуватимуть цінною оперативною інформацією. Тільки у цій ситуації його ближні офіцери ідуть на ризик – зупиняють негідника. Згодом упертість Баранова дає свої результати – він учергове припускається помилки і по суті приводить розвідгрупу у руки душманів, які полонять. Іншим відважним розвідникам доводиться за нього виправляти ситуацію… Мені і моїм товаришам, які із захопленням перечитали цей роман, сподобався твір. А особливо – його сюжет. З першої і до останньої сторінки письменник мовби заворожує – подає матеріал цікаво, пише просто, а де це потрібно, то художньо описує ситуації. Роман читається легко і до кінця не знаєш, чим завершиться він. Тобто у сюжеті нема схематичності. Головне, на мою думку, що прозаїк уміло зобразив кращих оперативних працівників. Через призму їх характерів, а це майори Ясенний і Михайлишин, показав, яким повинні бути спецпризначенці. Вони, забуваючи про страх, ідуть на ризик, використовують різні методи, навіть кулаки проти ворожих воїнів. І все це, щоб виправити ситуацію. Письменник показує особливо ж Ясенного безстрашним, цілеспрямованим, хоробрим. І навіть коли його привели на допит до командира душманів, тримається гідно, не допускає, щоб його побили, уміло використовує легенду, як вони сюди потрапили у статусі «охоронців» і нікого вони не вбивали на афганській землі. Роман написано живою мовою, автор використовує народне слово, влучні поговірки, армійські афоризми, уміло вибудувані діалоги… Вважаю, твір вартісний і може гідно конкурувати з іншими романами та заслуговує на високу літературну нагороду, премію, якою відзначають письменників. Вячеслав БАБЧЕНКО, Корюківка, Чернігівська область

Лiтературний Чернiгiв

182

АКТУАЛЬНІ ПЕРЕКЛАДИ Рецензія на книгу «Німецькомовний гоголезнавчий дискурc другої половини ХХ – початку ХХІ століття: антологія. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2018. – 298 с. Автор – канд. філол. наук, доцент Анатолій Ролік. У сучасному літературознавстві відзначається, що й на початку ХХІ століття Микола Васильович Гоголь та його творчість продовжують привертати до себе неослабну увагу з боку німецьких дослідників. Вітчизняна гуманітарна у р наука, безумовно, потребує ознайомлення з д досвідом осмислення Гоголя на Заході, і в першу ч чергу в Німеччині. Погляд на письменника з іншого середовища дозволяє виявити нові ааспекти в аналізі та інтерпретації його світогляду й творчості, а також окреслити нові перспективи у вивченні його творів. Якщо німецькі публікації 1990-х років уже стали предметом розгляду російських у дослідників (пор., Тарасова Е.К. Н.В. Гоголь в д немецком литературоведении 1990-х годов.), н тто рецензована праця закриває певну лакуну у в вітчизняному гоголезнавстві, що й визначає її аактуальність. Композиційно книга складається зі вступу та чотирьох розділів, які охоплюють основні напрями німецькомовних гоголезнавчих пошуків 60-80-х років ХХ та початку ХХІ століття. У вступі визначається новизна й актуальність дослідження, які полягають в об’єктивному документалізмі. Предметом першого розділу «Німецьке бачення Гоголя» є питання про те, яким чином в німецькомовних працях з історії літератури розглядається феномен Гоголя. Окрім німецьких авторів, у цьому розділі представлена також німецькомовна праця відомого українського науковця Дмитра Чижевського, об’єктом якої є питання мутації та міграції літературних сюжетів. У другому розділі «Гоголівські пошуки релігійності» вказується на те, що серед багатьох проблем, які характеризують внутрішню та мистецьку біографію Гоголя, проблема зіткнення важкої кризи його ціннісних уявлень зі зверненням до Біблії належить до найзначніших. Біблейське обґрунтування визволяє естетичну красу з чуттєвого, і тим самим кінечного,

Критика, рецензії

183

світу і переносить її у світ ідей. Подібна допоміжна конструкція є характерною для гоголівського методу пошуків у Біблії виправдання для своїх переконань та уподобань. У третьому розділі представлена монографія професора Боннського університету Рольфа-Дітріха Кайля «Гоголь». Дана монографія складається з 11 глав і наслідує таким чином структуру першої частини «Мертвих душ». Серед широкого масиву інформації, яку містить дана праця, можна вказати на оригінальний підхід професора Кайля до питання періодизації творчості Гоголя. У четвертому розділі «Мовні особливості німецьких перекладів творів Гоголя» увага звертається на проблеми, пов’язані з перекладом творів Гоголя німецькою мовою. «Примітки» включають у себе бібліографічну довідку про німецьке першоджерело, за яким здійснювався переклад українською, та про джерело, за яким даний текст публікується в книзі. На наш погляд, автор презентує у книзі результати ґрунтовної й копіткої роботи, яка стане у нагоді при написанні дипломних і магістерських досліджень, а також усім, зацікавленим біографією і творчістю Миколи Гоголя. Григорій САМОЙЛЕНКО, доктор філологічних наук, професор

К’єль Йогансон. Світ Гоголя: роман /переклад А.В. Роліка. Ніжин: НДУ ім. М, Гоголя, 2019. – 430 с. «Світ Гоголя» – роман, який належить перу шведського письменника К’єля Йогансона. Книга вперше побачила світ у кінці вісімдесятих років ХХ ст., а її переклад німецькою мовою було видано в 2002 році. На Заході роман став ще одним джерельним ключем глибинного пізнання шляхів формування світосприйняття великого Гоголя. Це книга, як сказано в передмові до німецького видання, є «водночас портрет і пам’ятник великого російського письменника». Не вдаючись у деталі, усе ж зауважимо, що для західного загалу ще й зараз важко усвідомити етнічну приналежність, етнічну ментальність геніального Гоголя, хоча в самій книзі неодноразово ліричний герой описує, згадуєУкраїну, захоплюється її природною розмаїтістю, описується побут, життя людей ХІХ ст. Ця книга стала доступною для українського читача завдяки напруженій перекладацькій роботі вченого-германіста та перекладознавця, кандидата філологічних наук, доцента кафедри германської філології Ніжинського

184

Лiтературний Чернiгiв

державного університету імені Миколи Гоголя Анатолія Васильовича Роліка. Серед іншого, об’єктом його наукового інтересу є актуальні напрямки сучасного перекладознавства, зокрема проблема перекладу творів Миколи Гоголя німецькою мовою. Окрім наукової діяльності, учений-перекладач займається також перекладом наукових статей, особливо присвячених розгляду творчості Миколи Гоголя, які регулярно публікуються в «Гоголезнавчих студіях», часописах «Літературний Чернігів», «Наш український дім». Анатолій Ролік є членом літературної спілки «Чернігів», він неодноразово публікувався в журналі іноземної літератури «Всесвіт». Роман «Світ Гоголя» не перший приклад перекладу художнього твору Анатолієм Роліком: раніше були видані україномовні твори з англійської й німецької, але твір К’єля Йогансона, перекладений українською, – це перший роман-опис біографії Миколи Гоголя з художньо опрацьованими деталями, що подаються через образ персоніфікованого оповідача, який описує своє життя від народження й до останньої межі. Робота над перекладом такого твору, зрозуміло, потребувала від перекладача не лише досконального знання німецької й української мов, але й повного занурення в події, що описуються. А історію життя і творчості нашого геніального земляка, який провів свої ранні юнацькі роки в стінах Гімназії вищих наук імені князя Безбородька, Анатолій Васильович знає досконало. Сторінки «Світу Гоголя» захоплюють читача химерним світом фантазії малого хлопчика й своєрідною містикою, в яку вірить ліричний герой, зачаровують прекрасними пейзажними замальовками й ліричними сповідями вразливої душі, відтворюють реалії відомих міст ХІХ ст. й занурюють у внутрішній світ людини… Переклад роману К’єля Йогансона «Світ Гоголя», звичайно ж, стане в нагоді вчителям та студентам-філологам, адже німецькомовні оповіді поетапно чергуються з україномовними їх перекладами. Така композиція книги, яку видано видавництвом Ніжинського державного університету, також заслуговує на увагу широкого кола читачів. Станіслав ЗІНЧЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент

Сторінка для дітей

185

Літературний

Сторінка для дітей ×ÅÐÍIÃIÂ k=!,“= Šj`) «СТАДІОН ШУМИТЬ ПОТУЖНО» * * * Невдоволена бабуся Малу Варю поучає: – Заслать ліжко не лінуйся, Часу в нас немає. У садочок запізнились, Ну ж не потягайся, Рукавички де поділись? Швидше одягайся. Не слухає її Варя, Бере малу млість, А бабуся: – Щоб ти знала, Вовчик тебе з’їсть. Знаєш, як Червону Шапочку Вовцюган зустрів? – Знаю, тільки у тій казочці І бабусю з’їв. * * * Добігає день кінця, сонечко сідає, Притомивсь Орест малий, сів, відпочиває. Примостився біля нього і Мар’ян край лавки. – Не вмивався, мабуть, друже, ти сьогодні зранку. Он патьоки на щоках, їжа кругом рота,

Лiтературний Чернiгiв

186 Навіть можу відгадати, пообідав що ти. – Ну ж скажи, – Орест йому, – коли все ти знаєш, Віддам дві своїх цукерки, коли відгадаєш. – – Відгадаю. Їв яєчню, бо і ніс мурзатий, Отож тобі тепер треба цукерки віддати. – Не вгадав. – Орест йому, – я борщем обідав, А яєчнею то вчора, зранку іще снідав. * * * Стадіон шумить потужно і Марко з’явився, Чия буде перемога, хоче подивиться. Гамір, свист навколо поля, стадіон вирує: – Один нуль, забили наші, – диктор коментує. Скину з себе капелюх, Марко теж махає, Втратив голос вже сусід, але ще горлає: – Молодець, – кричить, – ура… бий, не промахнися, Веселіше атакуй, швидше ворушися!.. Аж душа з нього вилазить, вже немає й сили, Вболіває за своїх, аби гол забили. Згарячу й Марко обняв бовдура якогось: – Нуль один, – йому кричить, – це ж на нашу користь. А той глянув згори вниз, нараз скам’янів:

Сторінка для дітей

187 – Дорогий квиток для тебе, як це ти купив? – Та не я, а тато мій ці квитки купляє, Жоден матч не стадіоні, він не пропускає. – А де ж тато твій тепер? – той його питає. – Татко вдома залишився і квитка шукає. * * * – Чим, Маркусю, смакував, як ходив в їдальню, Не голодний хоч лишивсь? – мовить мама далі. – Не було в мене за що навіть чай попити, Сидів в класі всю перерву, поки їли діти, Третій день ходжу голодний, кишки марша грають, Ледь додому повернувся, сили покидають. – Ну для чого ти говориш, Маркусю, дурниці, Я тобі кладу в кишеню щодня по п’ятірці. Тож куди діваєш гроші, берегти не вмієш, Тобі скільки не давай, як полову сієш. – Та не бачив я тих грошей, хоч чим поклянуся, Як не віриш, то дивися, ось перехрещуся. Ні до чого мені, мамо, твоя поговірка, Ти заший краще мені у кишені дірку. м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

188

ЯК ТРОЄ ПРИНЦІВ ЗМАГАЛИСЯ Індійська казка У давні часи жив цар. Було у нього три сини, один кращий за іншого: і хоробрі, й розумні, і розсудливі. Та ось володар постарів і вирішив покинути царство, а останні дні прожити ченцем у святій обителі. Став цар думати, хто з синів може зайняти престол. Думавгадав, та так і не зміг вибрати: усі троє – однаково гарні і гідні трону. Вирішив цар звернутися до своїх радників: – Ви добре знаєте, як щасливо живуть піддані у моєму царстві, – сказав він. – Але я хочу залишити державні справи, та ніяк не можу вирішити: кого з моїх синів посадити на царський трон? Хто з них так само турбуватиметься про народ, як я? Тож ось вам мій наказ: влаштуйте принцам випробування й опісля скажіть мені, кого з них хочете бачити на моєму місці. Довго міркували придворні радники та вельможі і таки знайшли спосіб випробувати принців: потрібно дати їм грошей, кожному порівну, й наказати відправитися на чужину. Хто краще з них зможе розпорядитися своїми коштами, тому й бути на батьківському троні. Цар погодився з такою пропозицією. І ось через кілька днів принци вирушили в подорож на кораблі. Довго вони пливли, а коли побачили землю, зійшли на берег. Тут юнаки розійшлися в різні сторони, домовившись через рік зустрітися на цьому ж місці. Старші брати задумали зайнятися торгівлею, аби більше розбагатіти, і кожен пішов своєю дорогою шукати удачі. А менший брат не знав, за що йому взятися. Почимчикував потихеньку вздовж берега.

Сторінка для дітей

189

Довго він ішов, доки не стомився. Сів на камінь, згадав батьківський дім і засумував... Зненацька перед ним з’явився старець в одязі пустельника. – Звідки ти прийшов і куди збираєшся йти? – запитав дідусь. Принц щиро розповів старцю, що привело його в ці краї. Пустельник вислухав і промовив: – Знаю я, синку, одну справу, однак не кожному вона припаде до душі. Візьметься за неї лише той, хто не жадібний до грошей. Якщо ти не женешся за наживою, то згодом одержиш усе, що захочеш. – Я зроблю так, як ти скажеш, – відповів принц. – Добре. Тоді купи на всі свої гроші зерна і звели зсипати його в купу на березі. Потім щодня, вранці і ввечері, бери по мішку зерна з тої купи й висипай у море. Коли зерно в тебе закінчиться, все одно звідси не йди!.. – пояснив старець і зник. Послухався принц поради дідуся, придбав на всі гроші зерна, наказав зсипати його в купу на березі моря, а поряд розіпнув своє шатро. Кожного дня він висипав у воду по два мішки зерна, а жменьку брав собі на їжу. Купа швидко зменшувалася. І ось настав день, коли все зерно закінчилося, а у принца не лишилося й мідного гроша, щоб купити собі хоча б жменю зерна і втамувати голод. Сів хлопчина на березі, засумував: «Так мені, нерозумному, й треба! Мабуть, у нещасливу годину залишив я дім. Повірив обманщику і змарнував свої гроші. Не судилося мені бути царем, якщо я навіть про свої власні кошти не можу подбати». І вирішив він, що більше немає чого залишатися йому на цьому місці. Пішов принц у своє шатро і ліг спати, щоб зранку відправитися в зворотну дорогу. Даремно морські риби того дня чекали їжі. Бо вже звикли вони до того, що юнак майже рік щодня так смачно їх годував. Занепокоїлися, задумалися: що могло трапитися з хлопцем? Розповіли про це морському володареві. – А чи не винні ви в цьому самі? – запитав той у риб. – Чим ви

190

Лiтературний Чернiгiв

йому віддячили за таку щедрість? – Ні, правителю, – в один голос вигукнули риби, – ми нічим не віддячили йому!.. – Тепер розумію, в чому справа, – промовив володар риб. – Ми були невдячні, тому і поплатилися за це! Негайно треба виправити нашу помилку. Ось мій наказ: нехай кожен із вас розшукає на дні моря по дорогоцінній перлині й до ранку принесе нашому доброму опікуну... Усю ніч риби виносили з моря перлини й складали їх біля шатра юнака. Під ранок хлопчина прокинувся від плескоту хвиль і побачив, що поряд із шатром виросла ціла купа чудових перлин. Зрозумів він, чим заслужив таке багатство й подумав: «Даремно я нарікав на свої нещастя. Залишуся на цьому місці й чекатиму, доки не настане час зустрічі з братами». Частину перлин він продав і на виручені гроші придбав зерно. Тепер риби одержували ще більше їжі, ніж раніше. Потім юнак накупив кізяків, і в кожному з них сховав по перлині... Пройшов час, і повернулися брати. Один весь рік торгував полотном і назбирав дещицю грошей. Інший тримав бакалійну лавку й також непогано заробив. Дізналися вони, що у меншого брата немає нічого, окрім великої купи кізяків, і підняли його на глум: – Ну, й безглуздий же ти, брате! Навіть того не зберіг, що тобі дали! Чи ж велике багатство – оці твої кізяки? Зібралися принци в дорогу, повантажили на корабель кожен своє майно і попливли додому... Старші брати не переставали кепкувати з меншого, дивлячись, як він перетягував

Сторінка для дітей

191

на корабель свої кізяки й оберігав їх. У дорозі закінчилися дрова і не стало на чому готувати їжу. Тут брати, насміхаючись, попросили меншого поділитися з ними своїм «багатством». Хлопчина нічого не сказав і дав кізяків для палива, витягнувши спершу з них перлини... Удома принців зустріли з почестями. Привели їх у палац, де брати почали розповідати, як жили на чужині і як старалися з користю потратити свої гроші. Показали старші брати накопичене добро, підрахували вельможі привезені ними багатства. Та ось дійшла черга до меншого брата. Коли слуги внесли до зали величезну купу кізяків, придворні почали пересміюватися... – Легко хвалити те, що красиве з вигляду й сліпить очі блиском, – сказав той. – Проте на світі є багато такого, що не приваблює зір, але містить у собі величезну цінність! Із цими словами молодший брат став розламувати кізяки й виймати з них перлини... Дивно було спостерігати придворним, як буквально на очах зростає перед царем купа пречудових дорогоцінних перлин, і довго ще вони не могли отямитися. Тут і розповів брат, як зумів добути такий скарб, і всім стало зрозуміло, що наймолодший принц – не тільки розумний, а ще й безкорисливий. – О, володарю, – схвально зашуміли вельможі. – Ось кому треба бути нашим новим царем! Через кілька днів молодшого брата урочисто посадили на престол. На братів своїх він не ображався, призначив їх на високі посади, і відтоді всі в його країні жили мирно, весело та щасливо. Людмила ШУТЬКО. Малюнки Марини СКОРОБАГАТЬКО

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 4 (88) 2019 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Вознесенська церква, м. Короп (Чернігівська область) Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95 40 26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 24.12.2019 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 12,0. Обл. вид. арк. 11,16 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0034. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14027, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661