Журнал Літературний Чернігів

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв»

№2 (90)

квітень-червень 2020

Головний редактор Михась ТКАЧ Редакцiйна колегiя: Ганна АРСЕНИЧ-БАРАН Олександр БОБИР Дмитро IВАНОВ

Заснований у 1992 р.

Олександр ЗАБАРНИЙ Володимир КУЗЬМЕНКО (заст. головного редактора) Олександр КОВАЛЕНКО Наталія РОМАНОВА Владислав САВЕНОК (вiдп. секретар) Михась ТКАЧ

Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року.

Вiктор ТКАНКО

Журнал надруковано за фiнансової пiдтримки Чернiгiвської облдержадмiнiстрацiї

ЗМІСТ ПОЕЗІЯ, ПРОЗА Станіслав Шевченко. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Олександр Забарний. Урок мужності. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Анатолій Шевельов. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 Михась Ткач. Сяйво. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Олексій Крачило. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32 Микола Тютюнник. За пенсією. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41 Лариса Ткач. Поезія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49 Ніна Кочубей.Саботажник. Оповідання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57 Надія Седень. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Юрій Васюк. Колос на узбіччі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67 Клуб анонімних аторів: Валерія Іценко, Вікторія Дудко, Марина Лапай, Ірина Морська, Ярина Скорик, Віктор Татарин. Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 ПЕРЕКЛАДИ Мілена Фуціманова (Чехія, Брно). Есташ. Оповідання. Переклад з чеської Тетяни Дзюби і автора. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 Альфред Теннісон (Велика Британія). Поезія. Переклад Сергія Ткаченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136 ЛІТЕРАТУРНІ СТУДІЇ Сергій Ткаченко. Від Джона Стейнбека до Валентини Мастєрової . . .140 НАРОДОЗНАВСТВО Микола Ткач. До питання походження, функціонування та обставин живучості народних прикмет і вірувань. . . . . . . . . . . . . . . 149 Михась Ткач. Грані таланту Миколи Ткача. Післямова . . . . . . . . . . . 158 ЮВІЛЕЇ Олександр Олійник. «Віднайдена» Любов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162 Олександр Олійник. Задоволення від процесу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165 ЛЮДИ І ДОЛІ Михайло Сушко. Передпокій у навколишній світ. . . . . . . . . . . . . . . . . 167 Олександр Молибога. «Повіриш тільки тоді, коли залишишся живим після війни...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171 РЕЦЕНЗІЇ, КРИТИКА Володимир Кузьменко. Троянди і терни районного журналіста І.П. Дудка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174 Світлана Іваницька. «Я своєму божеству – дружині вічно поклонялась». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Ігор Татарин. Жара ганебна, окупаційна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 185 Тетяна Чумак. Дивовижний світ Гоголя в українському перекладі Анатолія Роліка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189

Поезія

3

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI q2=…i“л=" xeb)emjn

РОЗПОВІМ ТОБІ

Де з поплавком весела хвиля грає, А рибка то клює, то не клює, Ріка, мов голка з ниткою, зшиває Усе минуле й нинішнє моє. З вільшини дятла монотонні стуки. До неї йти – по груди кропиви! Не вистачає ще з дитинства лука, З ліщини, та вервечки-тятиви. Я впевнено б у синє небо вцілив Очеретинкою! В самісінький зеніт! Щоб зберегти душі своєї цільність. Повітря – наче еліксир мені!

Лiтературний Чернiгiв

4 Тут пам’ять, теплим спогадом зігріта, Ще зробить свій виток понад селом. І срібна нитка бабиного літа Впаде мені повільно на чоло.

ДАЙТЕ НАДІЮ

Хоч трохи хочеться радості Для серця, зору та слуху. Включу, з надією, радіо, Та чути болісно вуху: Пожежі, убивства, напади, Хабарників павутина. Книжок обміліли наклади… А де щаслива людина? Хоч трохи б радості мати, Життя ж таке швидкоплинне… Події встигли згадати – Надію дайте людині!

КОЛОС І ГОЛОС

Лопати, сапи, коси та інше є начиння… Мені багатства досить Малої батьківщини! Живе в саду сорока, Є липа, ще й акації. Тин городить високий Мені немає рації. Налився житній колос, доспіє – за громами, де вперше чув я голос і де востаннє – мами…

Поезія

5 ЩОСЬ

Життя тече у тому ж колі, Рілля чорніє по житах. І ластівки, мов діти в школі, За парти всілись на дротах. Вони готовляться до злету, Прощально дивляться на сад, І щось підказує поету – Їх почуття не описав… У нас є Щось із ними спільне, Воно вертає знов сюди. А хто зламав крило десь вірне – Лиш пом’яни й не осуди.

УКРАЇНЦІ!

Нас усе менше в космосі. Нас усе менше в повітрі. Нас усе менше в шахті. Нас усе менше в морі. Нас усе менше! Нас усе менше…

*** Батьки наші звідали пекло війни, Не всі повернулися з бою. Живі – свої муки сховали у сни, За діток молилися Богу. А ми подались – в емігранти села. Раділи – осіли у місті. Отак наша карта життєва лягла, Бо мрійники ми, утопісти.

Лiтературний Чернiгiв

6 А діти, йдучи вже за нами убрід, Шукали, де гідна зарплата… Вертаймось туди, де буяв славний рід, Земля ще не продана й хата! «На Захід!» – у відповідь чується хор. Це внуки поїхали з міста. Вітчизна тісний вже для них коридор. Вкраїною стане їм пісня…

ІНТЕГРАЛ І ЛЕБІДЬ

У інтеграла –лебедина шия. У лебедя – подружня вірність, а ще остання пісня, що стискує серця. У лебедя – шлях у вирій. у інтеграла в безкінечність, А все ж, вони мені як побратими. Проекція лебедя на дзеркало озера є повністю інтегральною.

З ПІДТЕКСТОМ І ЖАРТОМА

Колись так вірили у нас! Готові будьте – прийде час, Ще дорікнуть нам за дрібниці, А душі, звісно, не із криці. Колись захоплювались ми, Колись захоплювались нами, І, заворожені дивами, Книжок шукали ми томи.

Поезія

7 Колись не буде зовсім нас, І буде іншим цей Парнас Поетизований, столичний, Забудуться чиїсь обличчя. У книгосховищі старім Бібліотекар знайде вірші, Здивовано відкриє всім: «Та це ж сьогодні наймодніші».

*** Птахи в зажурі перелітні, Бо не чекали снігу в квітні. Застигла тиша у лісах. Летючі хмари в небесах. Вода висока ще прибуде, І розіллється річка Удай, Немов бажання молоді, Яких соромився тоді. Стоїть сад голо і розлого І зберігає задум Бога: Цвіт омолодить цілий світ… І джміль злетить як вертоліт!

ЖАДОБА

Прийняти можна й тисячу законів, Та їх усіх поглине часоплин, Коли ми не почуєм віщих дзвонів, Коли самі зневажимо один: «Не вкрадь добро ні в серці, ні в державі, Не спокусись, та іншим це порадь…» Який же змій улещує із жаром, Чому злодіїв незліченна рать?

Лiтературний Чернiгiв

8 СУМНІВ

Хтось, як привид, стояв наді мною. Тільки жаль у душі, а не закид. Хтось незримо стояв під стіною, Ще й марнота повзла пеленою, І даремно чекати на захист. Про те, в розпачі, думав і думав – І почув голос янгола віщий: «Той незримий та грізний – твій Сумнів! Зникне він – і побореш свій відчай».

ПРИТЧА ПРО НАЙМАНЦІВ

Ліцензії даються на відстріл: Кого і ким, для чого? – ось питання! В замети снігу, в квіту заметіль – Вони ідуть на дивне полювання. Вони байдужі до лисиць, косуль, Але своїй упевненості вірні: Є однозначна сила тільки в куль, А всі моральні теми завше спірні. Вони ідуть в обхід і міст, і сіл. Ще строго заборонено стріляти. Сказали їм, що десь можлива ціль, Але яка – наказано мовчати. *** У сподіванні на майбутнє щастя Я і не думав про можливе зло, Де кожна квітка – чашечка з причастям Мого кохання, що отут цвіло. Я і не думав про чиїсь намови, А думав про слова любові й час, І рідні, ще не знищені діброви, Що, вірив, мали вічність про запас.

Поезія

9 Мільйони ненароджених ще духів В повітрі відчував і шумі вод. Чи випустить ростки коріння дуба? Мовчить пеньок у звивах, мов кросворд. Крізь вирубки майбутнього не видно, Крізь просіки іде прогрес убік. І плаче зайченятко безневинне Так само, як у горі чоловік.

СЕРЦЕ НЕ СПИТЬ НІКОЛИ

(з циклу) *** Історія – мов змінний струм, В якого різні клеми, фази: Жертовність, честь і зрада, глум, Прозріння і порожні фрази. *** Попереду щастя, можливо, багато. І все ж, коли згасне любові багаття, Сипати попіл не треба у вічі, Щоб муки минути за те потойбічні. *** У масових щеплень обмежені функції, Отож я назву найтривожнішу ваду: Відсутність вакцин протидії корупції, Де родич, нерідко, очолює владу *** Я обмину категоричних, Непогамовних, істеричних, Що іншу думку – мов образу Сприймають... Чубляться до сказу.

Лiтературний Чернiгiв

10 *** Нуль вивів Одиницю у десятку, І та хвалебні мовила слова: «І Нуль, як знає де йому стояти, Не зовсім нуль, а мудра голова».

*** Є праця демагогам, лжепророкам, В балаканині не один упрів. Мудрець сказав: куди не кинеш оком – Доволі лицемірів і рабів. *** Відсутність смаку, хижа аморальність Або самозакохана банальність, Липка на дотик і бридка нудота... Але й таким хіба затулиш рота? *** На жаль, серця впродовж століть Не очистились війнами й морами, І Чорнобилем, як Гоморрою. Брехні піар під зорями стоїть!.. *** Багато що не склалось, і в суспільстві Непевність, піна слів і зволікань. Але душа притулиться до пісні, Й здається в світі меншає страждань. *** Ще не кінець. Світ Божий не погас У божевільних вибриках епохи. Нас «Кобзарем» застерігав Тарас, Аби ми шанувалися хоч трохи.

Поезія

11 *** Де ті святі, неначе з раю, весни, Весілля молоде і перезва? Початку мій, вернись на мить, воскресни... До тебе вже згубились і слова! *** Поезіє! Ти не словесний невід, Не суть математичної шаради. Ти зміст краси, ти вічний крик на нерві, Який співзвучний камертону правди. *** Накочуються хвилі забуття – І в незабутнім щось-таки минає! І круга рятувального немає На пам’ять усього свого життя. *** Не треба мені золотого нічого. На життєвій стерні – тільки прощення Бога! НА ДАВНЬОМУ ПЕРОНІ

Короткі зустрічі й прощання! Цінуймо кожну їхню мить. Самотньо скоро мені стане… Душа хмеліє і щемить. Таке у світі все непевне, але як добре, що ти є. Твоє волосся, коли темно, пучечком променів стає в моїй душі… Ось прийде поїзд, і нас дороги розведуть, але, як звістки дорогої, твого дзвінка чекаю, жду. м. Київ

Лiтературний Чернiгiв

12

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI nле*“=…д! g`a`pmhi

УРОК МУЖНОСТІ Оповідання Цього року травень видався примхливим… Зранку сонце сяє, квітує все… Земля рахмяна, хоч на скибку намазуй. А з обіду дощ … Та такий рясний, такий щедрий.., немов небо оплакує кого. Отак хмарини набігають, сутеніє і періщить… А мо’ й правда є за ким плакати? Біда ж у світі… Короновірус! Вже до пів мільйона людей померло… Тихо і смиренно собі відходять за світи у такі погожі дні… Для мене слово «самоізоляція» асоціюється зі словом «оточення». Отак обіклало тебе з усіх сторін і вибирайся як знаєш… Вже навчився хліб морозити, щоб не бігати до магазину щодня.., гречки накупив, немов очікую блокади! Та все одно… Дощ у травні, то до життя… Спрагла земля набирає вологи, щоб вродити рясним колосом. А як гарно абрикоси квітли.., і вишні, і яблуні… Ні, все це до життя! Зборемо ми таки цю біду… Повинні збороти! Але чому ж смуток навіюють спорожнілі вулиці міста?

Проза

13

Ще одна гризота роз’їдає мою свідомість і тривожить душу… Уже кілька років «у маю маюся…». Сумую з усім світом 8 травня за полеглими у ІІ світовій війні.., чіпляю на груди червоного мака, пояснюю онуці навіщо… Ми ж європейці маємо бути солідарні! А 9 травня святкую День Перемоги! Розумію, що радянське свято.., годиться б зректися. А вчинити з собою нічого не можу.., не можу зрадити пам’яті дідів, які загинули у тій грізній січі. Щороку чиню так, як учив батько: на чистий рушник кладу їхні фото, розкладаю нагороди, що вціліли, ставлю три чарки (третю тестеві, він теж фронтовик), наповнюю їх горілкою, зверху накриваю окрайцем хліба. Так годиться… Поминаю. Я старіший за своїх дідів уже років на двадцять, але звертаюся до них як до старших, поштиво.., на ви. Цього року знову повторилася ця ж історія… Увімкнув телевізор, щоб послухати новини з медичного фронту: цього дня знову захворіло 500 людей, померло – 36. Утрати… Вимирає моя ненька-Україна.., тихо так собі вимирає. Пом’янув дідів і тестя, порозмовляв з ними, помовчали… Налив собі ще… Після третьої на душі стало затишніше. Вирішив не зупинятися… Мій дід Олександр, так як і я, вчитель… Після випускного разом зі своїм класом пішов на фронт… Усі загинули в оточенні під Золотоношею. Спогади відносили мене все далі в минуле.., у мою юність. Пригадалося, як у далекі восьмидесяті доля закинула мене учителювати у мальовниче село на Прилуччині. Викладав українську літературу в старших класах, ще й був класним керівником. Наближався ювілей Перемоги… Директорка школи поставила переді мною завдання: підготувати і провести «Урок мужності». Та не звичайний – загальношкільний… Щоб ого-ого! Душу зачепити… Залучити всі кращі сили художньої самодіяльності! «Ну чим їх здивувати? – міркував собі я, – таких зустрічей у житті школи було тай було… Щороку з району присилають «штатних ветеранів», зустрічайтесь.., а ті не знають, що вже й говорити, от і підбріхують… Ні, треба свого, місцевого… Дак наші діди лише працювати уміють, а говорити ні… Нічого, сам за них скажеш, учні допоможуть! От і вийде вечір «Від усієї душі»… Тільки необхідно, щоб герой рядовим був, звичайним солдатом війни.., тим, хто справді на своїх руках приніс Перемогу». Як надумав, так і вчинив… Сходив у сільраду, переглянув списки ветеранів, їх з десяток на все село і лишилося.., а на війну йшло півтори сотні. З 1923 року народження (ну, щоб воював з перших днів війни) у селі залишився один.., наш шкільний кочегар Іван Кіндратович Хамко. Ти диви.., а я й не знав! А працюємо ж разом… Не геройської статури,

14

Лiтературний Чернiгiв

худорлявий, неговіркий чоловік, з вугільним пилом на обличчі. Ну який з нього герой? Такого тяжко буде розговорити… Та нічого.., вмовимо. І таки вмовив… На свято вся школа немов би увібралася у вишневий квіт: дівчатка у білих фартушках, з білими бантами; хлопці – у білих сорочечках.., серйозні, зосереджені.., їм вірші декламувати. Іван Кіндратович прийшов у вицвілій від років гімнастерці, на якій рівненьким рядочком вмістилися нагороди.., медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 р.р.». Не нагороди, а мапа бойового шляху. Розпочали.., з Божою поміччю, хвилиною мовчання.., потім тужливою піснею про журавлів.., потім учні підняли світлини з ликами рідних, які брали участь у тій війні… Зала піднятих рук, зала збуджених сердець, сотні пар очей, які дивилися на мене зі світлин, а ще десятки, зволожених від сліз, цілили в моє серце… Я також тримав світлини дідів. А поряд стояв живий свідок тієї війни – Іван Кіндратович Хамко – лицар Перемоги… Я розповідав про його бойовий шлях, а він ніяково переминався з ноги на ногу… і тільки зібганий в долоні листочок паперу (певно, з промовою) видавав його хвилювання. Нарешті надали йому слово… Він дякував, говорив про пам’ять, яку обов’язково необхідно зберегти, говорив про друзів, яких залишив на полях боїв України, Білорусі, Польщі, Німеччини… Не голосно, але так переконливо говорив… Дівчатка подарували йому пісню, а ще квіти… Настав час для запитань. Я заздалегідь нічого не готував.., довірився допитливості школярів. Усе розпочав отой непосидючий Сашко Яцура: – Дядьку Іване, а що ви ще рік після війни в армії робили?

– Як що? Служив… Ми, зв’язківці, після війни зв’язок на Західній Україні налагоджували.

– А ви бандерівців бачили?

– Та, звичайно, ж бачив…

– А розкажіть, які вони…

– Які, та звичайні люди… Був якось випадок, хтось пошкодив лінію зв’язку. Перевірити і ліквідувати пошкодження направили мене. За селом, в акурат під ліском, знайшов я пошкодження. Обрізали лінію… Заліз на стовпа та й лагоджу. Коли це з ліска виходять троє: у чорних бушлатах, з німецькими автоматами… Старший з них звертається: – Ну, що сидиш?

– Сиджу, – відповідаю.

– Лагодиш?

– Лагоджу.

Проза

15

– Так ми всеодно обріжемо…

– Пошлють, буду знову лагодити.

– Ну, то злізай, покуримо… Зліз я не живий, ні мертвий. Думаю, все відвоювався… А вони: «Ну, діставай свої, московські». Дістав, пригостив, покурили.., по одній за вухо заклали. Перепитали: «Звідки ти родом?». «З України, – відповідаю. – З Чернігівщини». – «Додому скоро?»– «Як відпустять». – «Ну, добре, завершуй, ми до вечора чіпати не будемо. А далі обріжемо…». Тай пішли знову до лісу. Я полагодив, повернувся до частини, про пригоду нікому ані слова… Не дай, Боже, особіст дізнається.., потрапиш туди, де Макар телят не пас. А то ще був випадок… Знову сиджу на стовпі, вже за іншим селом, дивлюся – хлопці з лісу виходять. А в мене карабін і речмішок під стовпом… Чую: «Диви, москаль. Давай зніму…» – і автомат наставляє. А інший: «Не чіпай, то свій українець.., солдат з Чернігівщини». І до мене: «Агов, Іване! Я цигарками пригощусь?» Я йому у відповідь: «Та бери всю пачку. Мені з дому ще прислали…» А він мені: «Дякую, так на вечір знову обріжемо…». І тут у сценарій «Уроку мужності» втрутилася директорка: Дорогі мої школярі, давайте подякуємо Івану Кіндратовичу за його розповідь, а ще більше – за його ратний подвиг і завершимо наш урок. Фінальна пісня… Усі разом заспівали «День Перемоги» та й на тому завершили… Вже потім, у себе в кабінеті, директорка школи розповіла мені, що таке «політична недалекоглядність» і який мав бути образ «бандерівця» в уяві радянського школяра. Я лише кивав головою … і мовчав. І ось нині.., через багато років, усвідомлюю, що «Урок мужності» таки вдався… Бо на ньому звучали слова Правди. А Правда на світі, як відомо, одна… Я не знаю, якого дня вшановувати пам’ять мого дорогого земляка, Івана Кіндратовича Хамка? Але якби сьогодні була змога дістатися до отого невеличкого села на Прилуччині і навідати могилу солдата, то я обов’язково б поклав на неї букет червоних гвоздик, а на хреста пов’язав поминальну стрічку… жовто-блакитну.

9 травня 2020 р., м. Ніжин

Лiтературний Чернiгiв

16

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI `…=2%лiL xebek|nb

Анатолій Шевельов народився в Полтавській області, в Хорольському районі, с. Григорівка. Учився в Лохвицькому педагогічному училищі, працював учителем. Закінчив Харківський педагогічний інститут ім. Сковороди, факультет фізичного виховання. Жив у Росії, в Україні з 1976 року. Працював на Ніжинському заводі «Прогрес» регулювальником оптикомеханічних і радіоелектронних систем, де й вийшов на пенсію. Друкувався в міських та районних газетах: «Свідомий погляд», «Ніжинський вісник», Чернігівській газеті «Черниговская неделя».

*** Признайтесь всі: чи кожен без провини, Коли голосували «так чи ні»? Самі сказали – чи велів вам хтось? Чи правді прислужили – чи брехні, Коли ми показали свої спини Один одному? З них і почалось! Як же багато витекло води! А як в житті багато стало змін! А скільки стало рухів, сект і партій!.. Багато чого миттю наплодив – Як сповістили незалежні ЗМІ – Той окрик часу: – А тепер – Горбатий!

Поезія

17 Ти, обраний! Не лізь в словесні нетрі! Скажи, але без блискавок і грому: – Я – не за МИР! Я – не проти війни!.. Зроби заяву в ЗМІ чи в інтернеті Відкрито про свою самовідмову І двері за собою зачини! По-різному ми любимо свій край… Хто – вибився, а хто і не зумів, Живе собі спокійно й благочинно… Ми – різні. Ти уваги не звертай, Прошу, не відмовляйся від синів! Почуй мене, почуй, моя Вітчизно! *** Зізнаюсь: не завжди була такою Моя, не всім відома, самота, Що з тихого, домашнього спокою В безрадісність, як цвіль, перероста. Не знатиму – щодня втішав себе я (І запевняв з бігбордів партактив), Яке воно було життя плебея, Життя щоденне і без перспектив. Не буде зізнання комусь докором, Нема мети комусь чинити біль: Так тяжко, незважаючи на сором, Відмовитись від тої крихти пільг! А що життя обіцяно «нового» – Не втіха то! То є знущання зле! Бо я давно стою за тим порогом, Що «бідністю» провладна сила зве. Обіцяно мені добра по вінця! Мовчати маю, ніби в рот води, Бо інколи про статус «українця» Бажалось би забути назавжди.

Лiтературний Чернiгiв

18 *** Ми не хотіли діяти зле, Щоб не зашкодити державі, Було бажання відкритись… Але Мовний центр заіржавів.

На всіх перехрестях бомбують нас, Кличуть партійні сурми, І ми впадаєм в глибокий транс І знову йдемо до урни. Нам слова диктував переляк, А ми не знали, не чули, цебто, Що непричетні. Бо бачив всяк, Що наша хата стоїть не в центрі. Очікує люд. Чекає вперто Від тих, хто ще в змозі «казати», Що скажуть високолобі експерти Про сьогоднішній день завтра. Чекаємо марно «такого чогось» Як манни з небес «нового»; Йдемо у вчорашнє, як повелось, Надію лишаючи за порогом…

*** Дивлюся вгору як належить – знизу: Чи знає наш всезнаючий Синод, Що Бог оголосив нам жорсткий присуд Не жити наодинці, без спільнот, А ми роз’єднуємось?.. Гонору – без міри? Стискаю побілілі кулаки, Дивуюсь: бо мені незрозуміло, Чому у нас не так, а навпаки?

Поезія

19 І рвеш горлянку, викрикнувши: – Люди! Агов, ви де? Чи є хтось на Землі?.. Чекаєш відголосків відусюди, А в відповідь – курличуть журавлі; Ніхто не озивається на поклик Не чутно ні розмови, ні ходи, А серце мов скажене б’ється, поки Зумієш зрозуміти, що ОДИН. Не зрозуміти, де ти: серед поля Чи, може, серед лісу заблукав? Оглянешся – нема нікого поряд, Прийшла пора заплакати в рукав… Поглянеш в небо – а воно безкрає, Підморгують лиш зорі із глибин, Чекаєш ніч, коли тебе здолає Жахливе відчуття, що ти – ОДИН!

*** Ровесники! Ми – в’язні самоти! Обділені, німі і безголосі, Збираючись ще інколи в гурти, Все згадуємо, як колись жилося. В самотності (Господь не приведи!), В любові до Вітчизни, як лелеки, Ми в спогадах зринаємо туди, В минуле, в своїй дійсності далеке. Нам хочеться розмову повести, Коли були чубаті і не сиві, Майбутнім слухачам розповісти Про ті часи, коли були щасливі; Про те, коли запал ще не зачах, Коли ще йшли навалом на редути…

Лiтературний Чернiгiв

20 Та де знайти такого слухача, Котрий готовий спогади почути? Вдивляємося зором в далечінь – А там події, випадки і дати; Картаємось, бо ми – не слухачі, Ми – лектори, трибуну нам подайте! Ми – власники призів, відзнак, подяк! І слухачеві натякнути варто, Що ми – мудріші молоді… Відтак Лише тому, що знаємо багато. Збираємось в когорти сам на сам, Змагаємося в спогадах, допоки З іронією скажуть: – Годі вам! – Насмішкуваті з чемності потомки. Нема нікого поруч, хоч заплач! Вщипніть себе, щоби прийти до тями, Що потенційний нібито слухач – Такий, як ми… І зайнятий тим самим… … Вже згорблені, зсутулені, старі, Сліпі вночі, глухі, немов тетері, Зі згадками о золотій порі Думки свої фіксуєм на папері…

*** Хоч краплю щастя хочеться в житті! Ідеш, шукаєш не заради слави, А в тебе перепони на путі – То хащі, то болото, то канави. Обвислі руки, і твоє чоло Піт заливає, в очі – фарба жовта, А щастя все нема, як не було… І знову пошук, відчай і скорбота;

Поезія

21 В тривозі ти, в зневірі і журбі, Ти в розпачі… Та ось зникають тіні, І відчуття зринає, що тобі Щастить в цьому зрадливому везінні, Бо більше невідомої екзоти І менше накопиченого бруду, А з кожним кроком – інші горизонти, А з кожним кроком – шаленіють груди; Принизлива зникає гіркота, Спокійні, не судомляться зап’ястя, Ти знаєш, майже впевнений, що там, За тим горбом тебе чекає щастя; Вирує і хмеліє в жилах кров, Кипить і виривається назовні; Здається, що це той останній крок, Що ось воно, хапай його в долоні; Нарешті відчуваєш – що твоє! Вирують почуття, як навіжені, Хапаєш оберемком все, що є – А в тебе пустоцвіту повні жмені… А в голові – прохання. Чи наказ: Повір, що це воно, повір, будь ласка!.. Ти віриш – і не віриш… В котрий раз І сам не знаєш: успіх – чи поразка.

*** Дивлюсь на край неба – брехні нема місця! Безжурності – також! Журбі – й поготів! Ні хмарки вгорі! А надгризений місяць Весь час з горизонтом зустрітись хотів.

Лiтературний Чернiгiв

22

Снують верховіттям ялинові шати, Дрімає безтямно байдужий праліс… Жага в мені чахне… Я хочу писати Про місячний промінь від мене навскіс, Та слів недостатньо… Хіба не зневіра Скорботу зронила в мій болісний вік? Хіба не тризуб розбудив в мені звіра, Коли безголосся в майбутнє прорік? А серце тріпоче, зове, мов скажене, Щоб взявся за справу… А я занеміг, Бо дуже стомився… І нині для мене Все менше і менше широких доріг, А все – бездоріжжя, канави та ями, Та сіра пилюка і в очі, і в рот… Один я такий? А, може, це з нами Жартує Великий палкий патріот? До тебе звертаюсь: лишай свої жарти! Дай волі вдихнути! Дай спокій і мир! Виходь на узбіччя без почту і варти! Почуй і побач, як страждаємо ми!

БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ЗАНЬКОВЕЦЬКІЙ

Іду від книгарні в замрії… Шукаю в металі іржу… Та ні! Цей метал не старіє!

– Добридень! – кажу я, – Маріє!

– Прийми мою шану! – кажу. А я не дотримуюсь дати! Достатньо твоєї цноти Мені доторкнутись! Спізнати! Мовчанням тебе запитати: – Наталко-Полтавко! Це ти?

Поезія

23 Таємна в мені осторога: Впевняюсь наочно, що це Тендітне, як цвіт-недотрога Лице із натхненням від Бога, Величне в спокої лице; І прикро мені, що ніколи У нас не знайшлося митця, На думку не спало нікому, Що треба було би ікону Писати з такого лиця! І думка в мені: як же бути, Коли на догоду юрбі В кайдани мистецтво закуте, А ролі твої – півзабуті, Застигло мистецтво в тобі… Актриси, поважної дами Від неї хоч щось зберегло В музеї, відкритому нами За луками, за болотами Затінене лісом село… А в сквері вже осінню віє, А я на хвилинку забіг Відчути, як серце німіє, Промовити: – Аве, Маріє! – І квіти покласти до ніг… Не варто у відчаї падать, Що не вистачає краси! Достатньо прийти і поглянуть: Срібляста покоїться пам’ять Для нас і на вічні часи.

Лiтературний Чернiгiв

24 ОЛЕКСАНДРОВІ ДОВЖЕНКУ

Блажен хай буде той, хто край свій любить! Любов до краю – світлості прикмета! Багата на таланти річка Убідь У Всесвіт віддала свого поета. Тече вода спокійно, без упину Гарантом благоденства і спокою; Спрямовуючи погляд на стрімнину Стоїть Сашко, зчарований Десною. Наперекір своїй зрадливій долі Ішов поет, «відкинувши забрала»: Від слів його на вранішньому полі «Звенигора» з-під попелу вставала; У відчай гнала сила незборима, Сварила пальцем, зблизька і здаля – Не можна було грюкнути дверима: Лишилась беззахисною «Земля»… Земля чорніла – зеленіло поле, В загравах червоніли небеса, А серце билось нібито на сполох, З папером залишалось сам на сам. А доля й далі злії жарти грала! Сумирна, непридатлива до бою, Горіла «Україна», як заграва, «В огні» не переліченого болю. … В Довженківському праведному слові Зімкнулись в одну сутність, в один привид Велика Правда – й витончена Совість, Ні крихти неправдивості і кривди! Бувало, намагалась дійсність хитра Притишити ім’я його… Бувало! Але воно увічнене у титрах, Його забути – дійсності замало!

Поезія

25 Ім’я його дзвенить поміж Героїв, Увічнених навічно, поза часом: По імені «Довженко» астероїд Літає між Юпітером та Марсом! З часів непересічної задухи, Коли на все накладувалось «вето», Лишились незакінчені задумки Та нереалізовані сюжети… Забудемо про утиски тривалі! Поетом заповідані нащадкам, Збираються щорічні фестивалі, Присвячені Довженківському спадку.

Я – УКРАЇНЕЦЬ

Завітрений дощ щось таємне, земне Приніс несподівано з поля… Я згадую: в юності якось мене В Калугу закинула доля. Напевно, жив мало в печалі й журбі – Листом «допечалили» друзі: – Та я ж українець! – сказав я собі. – Чому маю жити в Калузі? Сказав: – Україні підставлю плече, Додати щоб сили і міці!.. Чому ж мене знов ностальгія пече? Не дай мені, Боже, в горілці Та в винах дешевих топити журбу, Топити печалі й надії… І я, на напої наклавши табу, Всеціло поклався на дії!

Лiтературний Чернiгiв

26 Ніхто не шукає добра від добра! Трудився до сьомого поту… А Ніжин – як рідного взяв і забрав, Притулок надав і роботу…

… Поквапився, мабуть (не зважив прикмет), З Росією рвати стосунки: Я знав, що життя у Калузі – не мед, Та і в Україні не цукор! Вже в’їлись в печінку, пече печія Сільголови, мери та Ради… Та лаючи – знаю: то Влада моя! Діждусь коли-небудь і правди! … Що сталось зі мною? Чи виріс з штанів? А чи засмоктало болото? Чи я щось не вірно, «не так» зрозумів? Чи все-таки став патріотом? Чи маю в душі своїй злості змію? Чи маю любов завелику? На сказане злісно про землю мою – Я ладен заїхати в пику! м. Ніжин

Проза

27

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI l,.=“ь Šj`)

СЯЙВО Ще звечора бабуся Марина так розхвилювалася, що ніяк не могла заснути. Крутилася з боку на бік, стогнала, боліло все тіло. Те, що придумали діти, лякало її, заганяло в глухий кут. Молодший син Марини Володя, що навідався на кілька днів з Мурманська до старшого брата Василя, у якого жила мати, умовив її їхати до нього. Там він у море ходить, не одружений і щойно придбав квартиру. Цю ідею подала дружина Василева, мовляв, хай мати поїде та поживе у Володі трохи, а ми її кімнату здамо в оренду на цей час, щоб швидше виплатити борг, який взяли на покупку дорогої машини. Володя ухопився за цю ідею – буде кому доглядати житло, поки ходитиме в морі. Василеві хоч і не хотілося відправляти матір з хворим серцем так далеко, в душу закрадалася якась невідома тривога, однак теж підтримав цю затію. Спокуса швидко виплатити борги перемогла всі перестороги. Ну це ж не до когось, а до свого сина їде. Та й не надовго. Виплачу борг, то заберу її, – виправдав себе в думках.

28

Лiтературний Чернiгiв

Марина погодилася, бо була нездатна відмовляти дітям. Але чим ближче було до ранку, тим тяжче ставало на душі. «Як оце його їхати світ за очі. Кинути свою землю і пертися кудись на чужину. Чуже серцю не миле», – мучило її. Думки всілякі лізли в голову, не давали їй спокою. Вони, мов важке каміння, валилися, валилися на неї. Позбутися їх було несила. Якщо одні кудись зникали, то з’являлися інші, наче виринали з пітьми, кружляли над нею хором, проникали в душу, бентежно озивалися в ній, породжували дивовижну уяву, від якої ставало страшно. До думок додавалися нестерпні болі в грудях, мліли ноги, дихати було важко. Стулить повіки, а перед очима ніби якесь сяйво. Лежати дедалі ставало нестерпно. Марина поволі підвелася, одягнула кофту, яку намацала на стільчику, і щоб не розбудити внука, який спав у цій же кімнаті, тихенько сіла на край ліжка. Боялася поворухнутись. Так і сиділа Вона й раніше погано спала. Відтоді, як син Василь забрав її з села до себе, то наче хто приворожив. Ото, як ляже – так і встане. Було, за ніч і на волосок не зімкне очей. Ніяк не може звикнути до міського життя. Така ностальгія за рідним обійстям. Там вона знаходила відраду, а тут їй якась неволя, приреченість. Не знає, куди податися, за що взятися. Світом нудить день у день. Почне щось робити на кухні, а невістка – дайте я сама. Мовляв, ідіть, не заважайте. Сховається Марина в кімнату – а на серці камінь. Іншого разу такий сум візьме, що пішла б з дому в світ за очі. Повернулася б у своє рідне село, але нема куди. Рік тому Василь продав її хату, бо не вистачало грошей, коли купував двокімнатну квартиру. Запевнив Марину, що в неї буде своя кімната. Обіцяв, проте слова не дотримав. Через деякий час підселив туди свого старшого сина, який постійно кепкує з Марини: то штовхає вбік, то підносить до очей пальця, щоб вивести її з рівноваги. І вона терпить. «І тут нестерпно, і туди страшно їхати. Це вже назавжди... Я все життя віддала дітям – як їм відмовити», – зітхнула Марина, глянула у вікно, де вже ранок укрив барвами небо, підвелася і вийшла на кухню. Довго сиділа в самотині, поки всі спали. Боліла голова, була сумна, наче у воду опущена. Коли це Володя озвався: – Будемо збиратися, мамо. Чим раніше виїдемо, тим далі будемо. Як себе почуваєте, – нараз спитав.

– Не спала, сину. Така далека дорога, боюся... – Марина змовкла від напруги, що завирувала в грудях.

– Чого переживати. Машина нова, доїдемо швидко. У мене вам буде добре – ось побачите. Гарна квартира, кімнати розкішні – хороми, – задоволено мовив Володя. – Побачите море, сопки – місто красиве. І пів-

Проза

29

нічне сяйво. Таке диво! Горить у небі, різними барвами переливається і ніби шелестить. «Красиве, та чуже. А чуже серцю не миле», вже вдруге подумала Марина. До кухні зайшли Василь і його дружина, яка заходилася щось готувати. А Володя і далі захоплено розповідав про сяйво, про море, в яких країнах він бував, проте Марина того вже не чула. Вона клопітливо топталася в своїй кімнаті – готувалася в дорогу. Шукала якісь речі, щоб взяти з собою: то брала їх до рук, то відкладала. Не могла знайти те, що їй треба. Все ніби кудись зникло. На обличчі виступили крапельки поту, тіло мліло, очі ніби крізь туман дивилися.

– А бодай не дождати, щоб старому у вісімдесят років кудись їздити!

– мовила голосно у якомусь розпачі Марина.

– Ну, не їдьте, мамо, – озвався Василь якось несміливо, коли помітив материну розгубленість. – Ніхто ж вас не змушує. Самі погодилися. Казали ж: треба допомогти Володі обжитися у новій квартирі. Після цих слів матері Василь відчув якийсь неспокій, закралося відчуття провини. Бо сам заохочував її до цього. Навіть радів, що така нагода трапилася. Думав, якесь полегшення буде. Навіть зараз піймав себе на думці, що йому хочеться, щоб Володя забрав її до себе.

– Ну, здається, все! – вигукнув Володя. З кухні вискочила Василева дружина.

– Я забула. Візьміть пару простирадл, – запропонувала.

– Та ні! Вже нема куди їх брати. Там купимо, – зауважив Володя. Він ухопив вузол з материним збіжжям і поніс на вулицю. Марина поволі одягалася – руки в неї помітно тремтіли.

– Ви не переживайте, не хвилюйтесь, – радила свекрусі Василева дружина. – Ось вам на дорогу ліки. Це нашатирний спирт. Коли закачаєтесь, то будете нюхати. Осьде каплі від серця. І візьміть сірники, в дорозі в зубах триматимете, щоб не закачалися.

– Де ті в матері зуби! – вихопилося у Василя, який почув дружинині слова. Він глянув на згорблену постать матері, яка, одягаючись, робила якісь незвичні рухи, нарікала на свою немічність та забудькуватість, і наче обімлів, у його грудях забракло дихання. Марина запнула хустину – на мить наче завмерла серед кімнати. На очах виступили сльози. Нараз повернула обличчя в куток, де стояла маленька іконка Ісуса Христа, перехрестилася кілька разів і пішла до порога. Всі подалися за нею вслід. На вулиці Василь обняв матір, мовив помітно збудженим голосом: – Бережіть себе, мамо! Не ображайтесь. Ми всі вас любимо – і я, і

30

Лiтературний Чернiгiв

Оленка, – кивнув головою на дружину, – і Сергійко, і маленька Марійка. Не сумуйте. Я вас заберу скоро. Останні слова Василь сказав трохи мляво, якось боязко. Марина на те нічого не відповіла, очі в неї світилися дивно, надто бентежно, ніби небо перед грозою. До неї підступився Сергійко, торкнувся рукою її долоні: – Бабо, не їдь. Я буду сумувати. Бачиш, мені плакати хочеться. Я не буду тебе більше ображати. Чуєш? Ти повернешся? Ти обіцяєш мені, – допитувався він.

– Повернуся... – Марина обняла внучка – і наче прикипіла до нього, бо відчувала, що прощається назавжди. Василева дружина піднесла до Марини свою трирічну доньку Марійку, умовляла: – Ану, поцілуй бабусю. Пожалій ручкою. Скажи: пока. Дівчинка притулилася до Марининого обличчя і завмерла. Та погладила її по голівці, торкнулася старечими вустами чола дитини і, не підіймаючи очей, подала по-чоловічому руку невістці, сіла в кабіну. Брати зустрілися очима: – Будь обережним, – застеріг Василь.

– Не переживай. Все буде добре. Я зателефоную, – мовив Володя, наспіх обняв брата і сів за кермо. Усі підступилися ближче до машини, щоб зустрітися востаннє поглядом з матір’ю, але Марина голови не повертала. І Василь зрозумів, що їй надто тяжко. Нараз машина гиркнула, покотилася з двору, і в цю хвилину Василь ще з більшою силою відчув, як на серце ляг тягар, відчув, як усе довкола опустіло, навалилося на нього сірою габою. Ніби в нього щось забрали найдорожче. У під’їзді дружина озвалася: – У материну кімнату візьмемо студентів.

– Не спіши. Поживемо – побачимо, – сердито відповів Василь, бо ті слова дружини ще більше завдали йому болю. Ніколи йому так тяжко не було. Наче він лишився один у цьому світі, нікому не потрібний. У кімнаті уникав погляду з дружиною, боявся, що не стримається і розплачеться в неї на очах, як мала дитина. Вийшов на кухню, звідти в материну кімнату. Не знав, де його сховатися від самого себе, від тих почуттів, що нахлинули, як весняна повінь, на його душу. Хотілося зателефонувати Володі, вернути машину – вернути все, як було. Сказати: вибачте, мамо. Я просто загнав себе в глухий кут. Без вас тут мені все стало чуже і непотрібне. Без вас я самотній. Після цих думок дав волю сльозам – і ніби легше стало на душі.

Проза

31

Підійшов до столу, взяв до рук мобільний – і знову стисло в горлі. Сидів кілька хвилин, затуливши обличчя руками. І враз дзвінок – телефонував Володя.

– Ало, брате! Біда! Їдь швиденько сюди. Я за мостом, – голос його затремтів і зник. Відтак знову з’явився: – Я потрапив у аварію. У мене, мабуть, перелом ноги...

– А мати... Чуєш? Що з нею? Кажи, чого мовчиш?

– Жива...– кволим голосом промовив Володя і змовк.. Василь якусь мить стояв, не міг зрушити з місця, тіло здерев’яніло, в голові був хаос, якийсь шум і дзвін, наче у кімнату увірвалася буря. І материне обличчя, як сяйво, спалахувало і гасло перед його очима. Нараз похопився і вискочив на вулицю. Надворі починалася гроза. м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

32

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI nле*“iL jp`)hkn

Олексій Крачило народився 22 березня 1965 року в селі Карасинівка Козелецького району на Чернігівщині. У 1982 році з відзнакою закінчив Козелецьку середню школу №1. Навчався в Київському політехнічному інституті за спеціальністю «автоматизовані системи управління виробництвом». Працював кореспондентом Козелецької районної газети, завідував сільським клубом. Нині – керівник Козелецького літературного обєднання імені Василя Нефеліна. Олексій Крачило – автор поетичних книг «Аксіоми серця» (2007), «Константа небайдужості» (2008), «Арфи пізньої весни» (2012), «Вічне відлуння» (2018). Член Національної спілки письменників України, лауреат літературно-мистецької премії імені М. Коцюбинського у номінації «Поезія» (2011).

ЗЕМЛЯКАМ

Дружній потиск руки І приємні слова… Дорогі земляки, Я вас не забував! Ні тоді, як мій крик Допомоги просив, Й між життєвих я криг Вибивався із сил.

Поезія

33 Ні тоді, як писав І про себе, й про вас. І за те небеса Привітали не раз. І не раз я відчув Теплоту ваших душ. Мов на крилах лечу, Поспішаю чимдуж. Перейти до сердець Земляків любих міст, Не звести нанівець Заримований зміст. Мої вірші – не сталь І тим більш – не граніт. В них виразно постав Земляків моїх світ.

10.03.2019 *** Мати любила квіти, Любила їх доглядати. Згадують матір діти, Добрим є чим згадати. Випестила, мов айстри, Сина свого і доньку. Сумно шугає гайстер – Матері нема вдома. Більше її не буде, Квіти ростуть без неї. І забиває груди Ніби гіркотним клеєм, Що й не промовить: мамо, Як Ви там в іншім світі? Чому тепер над нами Ваша зоря не світить?

20.06.2016

Лiтературний Чернiгiв

34 *** Краса весняна з чорнотою, Емоцій різних прибува. Торішній листя шар весною Трава зелена пробива. Читав великого поета: «З сльозою радість обнялась». Усеоновлення секрети Земля приховує від нас. Рослина кожна сяє світлом, І сяють тихі небеса. А біль похмуро в серці квітне, Всього торкається єства.

15.03.2016

*** Серед аксіом і теорем Є одна, доведена, відома: Чим ми тяжче й повільніше йдем, Тим частіш у нас життєва втома. А позаду – світлого мо’ й більш, Аніж в неперейдених ще кроках. Манить неподоланий рубіж І шумить у сонячних він кронах. І до нього зовсім трохи йти – Тільки мить, лише одне зусилля. Та не досягаємо мети, Знов піддавшись фатуму всесиллю. Падаєм, спустошені украй, На зелену доленьку-травицю. Але є у нас ще рідний край, На який не можна надивиться.

7.04.2016

Поезія

35 *** Зміст життя – мов скелет динозавра, Що у вічній лежить мерзлоті. Поверніть мені віру у завтра І у краще відкрийте путі. Щоб життя із того мезозою Відродилось в майбутній весні. Не вбивайте зневагою злою Його прагнення, щирі й ясні. Я гукаю вас, слуги народу, Безнадійно волаю: «Агов!» Поверніть у імлу прохолодну Рятівний Прометея вогонь.

18.03.2013 *** Я дивлюсь детектив, Бо новини пригнічують. Світ в повітря злетить – І цього не помічу я. Боронь, Боже, таке Передбачити навіть. Неймовірно гнітке – Це життя мене давить. На швидких поїздах Пролетіло повз мене. Я позиції здав В обороні щоденній Від марнот і суєт І від примх глобалізму. І стою, як поет, На гарячім залізі. Все набридло давно Гірше редьки гіркої. А життя – мов кіно, Де привільно героям. Наша дійсність – як ніж, Що хизується лезом. …Я приїхав раніш, Виглядаю Дантеса!

25.02.2017

Лiтературний Чернiгiв

36 *** З часів моїх взаємин з Миколою Холодним Не мав я гадки лицемірить І в лицедіях не ходив. Була своя у мене віра І я нікому не годив. Ішла зі мною моя юність, Немов у фронтовий прорив. Усі події забулись, Які тоді я сотворив. На жаль, з них жодної не знали Ті, хто збивав коневі круп, Що біснувались, мов шакали, Скривавлений, обсівши труп. Моя біда всім очі коле І визирає із-за грат. І навіть Костьович Микола За мене роль цю не зіграв. Казали: будуть «чики-пики» Мені за те, що я із ним. Я меншим був, а він – великим, Холодним «теплої» весни. *** Коли я душу поколов Об шпичаки дороги гострі, Зневіру я в собі зборов Й пішов з недолею у гості. І не коханка, й не сестра, Проте гуляєм без упину. Була вона ще не стара Й мені погладжувала спину. Сказала: «Ти зі мною будь Й на мить про це не пожалкуєш». Але своя у мене путь, Що наперед не відслідкуєш. Любив я тільки світлоту, А не сумну недолю темну.

Поезія

37 Недолю я прогнав оту, Що повела на люті терни. Ще переслідує мене, Очорнює завжди при людях. Колись ганьба моя мине, Зоставшись попелом у грудях. Про ту і згадок не терплю, З котрою я ходив у гості, І душу майже не колю Об шпичаки дороги гострі.

22.09.2016

*** Коли скінчиться цей проклятий рік Смертей, випробувань, дурноекстриму, Шизофренії, мовленої в риму, Паскудства для убогих і калік? Я постарів на п’ять десятиліть, Крім того, що проциндрив п’ять десятків. І не звикать до нинішніх порядків І тлі, яка за спиною стоїть. Могла б летіти, а вона – стоїть, Бо вже давно понищила посіви. І простягла свою колишню «ксіву» Надворі – ніч, а у руці – перо, Чи то пак традиційна самописка. І навіть «аксиома самоиска»* Не заважає думать про добро. Злетіти б в темну беззіркову вись Й, попри надії, більш не повернутись. Бо ні до кого нині вже звернутись. З проханням світлим: «Мамо, помолись».

25.09.2016 * паліндром Андрія Вознесенського, застосований в його поезіях. – Авт.

Лiтературний Чернiгiв

38 УКРАЇНУ СУДИЛОСЬ ЛЮБИТЬ

Нелегким був на гідність екзамен, Щоб прямим залишався хребет. І усе ж я не тільки за сало Полюбив, Україно, тебе. Полюбив за пташині наспіви, Синьо-жовтий розмай прапорів. За кювети – і справа, і зліва – Не любив я жорстоких доріг. Полюбив Україну за роси, За розкішні у червні сіна. А тим часом підступно доноси Десь строчила в кутках підлина. Не ображений був на державу І у луках світанок її. І не чув, щоб від страху дрижали Ті, хто нас затоптав у багні. І вони не на жарт розплодились, Як у хаті неприбраній міль. Але ми для того й народились, Щоб побачити світло в імлі. Дивлячись на минуле й сучасне, Я люблю Україну свою. Ще й тому, що сьогодні незгасно Нам зоріє зорею в бою. І за те, що для нас вона стала Долі символом, гідним доби. Українства опору останню – Україну судилось любить * *Рядок з вірша Миколи Холодного (прим. автора).

26.10.2015

Поезія

39 *** Паперовим корабликом юність Ручаями життя відпливла. Її болі найперші минулись І не все потім стерлось дотла. Сонячніше в душі, і ступаю Не врочисто, але без вагань. Це овеснення радо приймаю, Як одне із найвищих надбань. Сум новий не з’явився з нічого, І проткнув, мов багнет, мене біль: Україні знов послано Богом У кривавій палать боротьбі. Сині очі вже проліски мружать, І дивує тремкий першоцвіт. І словесно, хоча й не оружно, Бережу від насилля цей світ.

23.04.2015 *** І ті стежки, що не сходив, І неподолані висоти – Згадаю, як одне із див, Лиш раз згадаю, а не всоте. Навіщо пам’ять так шмагать Мрій нездійсненних батогами Чи марнославством донестями, Якщо є справжня благодать?! Вона навіює збагнуть Природу невідомих істин, Сприяє жити світлим змістом, З дороги не дає звернуть. І вже мені ясна пора Промінням зігріває вічі, І бачу в пломенінні вічнім Суєт померклий тарарам.

1.01.2020

Лiтературний Чернiгiв

40 *** Твоє відображення в чарці, Якої не п’ю давно. Увечері і уранці Триває сумне кіно, В якому розстались герої Й ніколи їм не зійтись. Блок «незнайомкою» гоїть Мій гіпотонічний криз. Писав про шовки пружні він, Безодню коханих очей. У мене – не так, а ніби По-іншому щось пече. Скарб у душі моїй теж є Й довірено ключ мені. Якесь почуття безмежне З давно проминулих днів.

16.06.2019 *** Я якось болісно сприйняв Твою вразливу жінки сутність І у вечірню тиху сутінь В душі дев’ятий вал здійняв. Ти несподівано пішла, Мені залишивши свободу – Гірку, як доленосні води, Де тоне човен без весла.

9.12.2017 м. Козелець

Проза

41

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI l,*%л= Š~Š~mmhj

Поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників з 1988 року. Колишній шахтар з 17-річним підземним стажем. Повний кавалер «Шахтарської слави». Друкувався в журналах, альманахах, антологіях і порталах багатьох країн: України, Австралії, Білорусі, Болгарії, Бурятії, Греції, Канади, Киргизстану, Литви, Німеччини, Росії, США… Автор понад сорока книг віршів, поем, оповідань, повістей, поетичних і прозових романів, котрі пошановані низкою вітчизняних і зарубіжних літературних нагород, серед яких Міжнародна літературна премія ім. Миколи Гоголя, Міжнародна літературна премія ім. Володимира Даля, Міжнародна літературна премія «ГОМЕР», премія Воляників-Швабінських Нью-Йоркського Українського університету (двічі), літературна премія ім. Василя Симоненка, літературна премія СПУ «Благовіст» та інших. Найбільше відомі твори: історичний роман у віршах «Маруся Богуславка» та роман-тетралогія про шахтарів Донбасу «Лугарі». Вірші перекладалися польською, литовською та болгарською мовами.

З циклу «Сіра зона»

ЗА ПЕНСІЄЮ Війна; у місті змінилась влада, і літнім людям перестали видавати пенсію. Мишко Захарук, якого свого часу знала вся шахта, за давньою звичкою, кинувся до міськвиконкому. Хто-хто, а він закони знає: ніхто не має

42

Лiтературний Чернiгiв

права лишати людину важко заробленої і чесно призначеної пенсії! Так що підіймайте свої дупи, конторські щури, шукайте гроші! Секретарка нового міського голови, чи як там ця посада тепер називається, демонстративно помахала перед своїм носиком ніжною долонькою і бридливо скривила губи.

– Ви хоча б посоромилися приходити сюди з таким запахом, – сказала, поглядаючи на добре знайому їй особу. – Тут усе-таки міськвиконком! Мишка вона знала не один рік. Він і раніше бігав сюди, скаржився то на пошкоджений дах, то на перебої з питною водою, то на інші вади життя, котрі й мала виправляти міська влада. І частенько – напідпитку, залишаючи в кабінетах та приймальні запах оковитої. Кажуть, він дійсно був досить грамотним і пробивним, нахватався верхівок юриспруденції і ледь не цитував деякі статті закону. Урешті-решт, на своїй прохідницькій дільниці був єдиним гірничим майстром, хто вибив собі доплату за роботу в запилених вибоях. Так звані, силікозні. Хоча за робочу зміну перебував у цих виробках не більше п’ятнадцяти хвилин. А ще Мишко був рудим. Рудим, з голубими очима, які під старість так вицвіли, що, здається, взагалі втратили колір. А що таке – бути рудим? Це змалечку зазнавати постійних глузувань з боку ровесників, для яких слово «рудий» взагалі було лайливим. «Рудий, рудий, конопатий, дідуся убив лопатою!» Тут і не схочеш, а станеш відважним і нахабним, а то й грубим. Тим більш, коли ці риси характеру передались тобі у спадок. Мишко покашляв, але не дуже збентежився. Була б у нього якась копійчина – він би побіг зранку похмелитись. А коли «в кармані – воша на аркані», то доводиться вибивати своїм горбом зароблене. Мишко вже був тут на тому тижні, правда, з іншого питання. І вкрай здивувався: влада вроді й нова, в по кабінетах сидять ті ж мармизи. Хіба що під іншими прапорами й іншими портретами. Ось керівник міста дійсно новий. Тут Мишко засміявся. Він добре пам’ятає цього «качка» ще хлопцем, ще до його першого засудження. Разом у спортзалі залізо тягали. Посміявся, покачав головою. Оце вже дійсно: хто був ніким, той став усім! Нічого не змінюється в цій країні. Сто літ лунають ці слова.

– Так що ви хотіли? – все-таки спитала секретарка. – З якого питання?

– Нащот пенсії! – уже спокійніше мовив Мишко, тяжко ковтаючи густу слину. – Коли думаєте людям видавати? Секретарка витримала паузу, щоби не відказати різко. Ну, скільки ж його можна пояснювати цим людям, що вони тепер живуть ув окремій

Проза

43

державі, яка, звичайно, їх не залишить, буде виплачувати пенсіонерам якусь допомогу, але за своєю пенсією їм доведеться їздити в Україну.

– А тут хіба що? – нервово спитав Мишко, хоча таке запитання секретарці могло й не сподобатись. Вона ж устигла попрацювати тут і за України, але коли вже прийшла нова влада, то і її треба поважати. Начальство, як і старших, треба поважати, – саме так учили колись у школі.

– А ви не знаєте – що? – звузила очі секретарка. – Не знаєте – що? Мишко вчасно зупинився, тому що не хотів на свою сідницю пригод. Вчора його сусіда, Кольку Бацилу, перетягли нагаєм козаки. Побачили на вулиці п’яного і з розмаху – через усю спину! Жінки це вітають, вважають правильним. Якщо напився, скотина, то не хитайся вулицями, не сци в під’ їздах, не ганьби себе. Козаки – вони суворі. А за провокаційні питання взагалі можуть до підвалу кинути. Мишко вискочив з приймальні і пішов довгим коридором. Ні, він такого не розуміє. І ніколи не зрозуміє. Людина все життя працювала, з неї відраховували в Пенсійний фонд, а коли діждалася пенсії – їй показали дулю! Це по якому ж праву?! За яким законом? Перед тим, як виместись на вулицю, заглянув до вахтера, також колишнього шахтаря, який за короткий строк роботи на цій посаді примудрився поміняти не лише погляди, але й тембр голосу.

– Ну, а як ти хотів, – поважно сказав той Мишкові, – у нас тепер своя республіка, а за неї ти не працював. Яка тоді може бути пенсія? Паняй он… – назвав сусіднє місто, – там Україна. Оформиш собі пенсію і будеш отримувати. О, люди, говорять, так уже й роблять. Їдуть на територію України, переоформлюють документи і потім їздять туди за пенсією. Але ж і це не діло! Наразі тільки середина осені, надворі ще тепло й сухо, а що буде пізніше? Що буде в негоду, в дощ чи морози, коли старим і немічним доведеться вистоювати на блокпостах, на пропускних пунктах по кілька годин?! Майже у кожного ж якісь хвороби, чимало людей з костурами а то й на милицях!

– Що я хотів? – все-таки не стримався Мишко. – Та ніхрена я не хотів! Я хотів би жити, як жив до цього! Мені цю пенсію раніше до під’їзду приносили. Не треба було навіть на пошту ходити. Хотів, було, додати ще пару слів і відносно «того грьобаного референдума», на який Мишко бігав одним з перших і голосував за відокремлення від України, але тільки тихенько матюкнувся. Це тобі не за минулої влади, коли можна було лаяти всіх, починаючи від міського голови й до самого президента. Наразі за такі слова швидко язик вирвуть.

44

Лiтературний Чернiгiв

Біля міськвиконкому стояло кілька дорогих автівок, серед яких – крутий «Джип». Раніше на ньому їздив один з міських підприємців. Наразі ж – міський голова.

– Де ж ти, сука, на нього заробив? – зле промимрив Мишко. – У північних таборах, де відбував строк за вбивство? Чи отримав від нової влади? Про недавнє минуле нового очільника міста люди знали. Проте закривали на це очі. Яка, мовляв, різниця: сидів – не сидів, убивав – не убивав? Головне, вчасно повернувся в своє місто, допомагає людям виживати, розподіляє гуманітарну допомогу, навіть відкрив дві безплатних їдальні. Підобідають там налякані війною бабусі і ледь не моляться на керівництво: спасибі вам велике, годувальники ви наші! І перше, мовляв, блюдо було, і друге, і кисіль… А те, що новий мер прибрав до рук всі приватні підприємства, а точніше – дуже дорогу техніку (машини, автокрани, трактори…) – так це нормально. Треба ж і йому якось жити. Мишко до їдальні не ходив. І дивлячись на нещасних бабусь, які ледь не кланялись недавньому карному злочинцеві за скромний обід, думав: «А не приготували б ви це все вдома? Приготували б ще смачніше! І не лазили б по цих їдальнях, не облизували чужі ложки…» Але казати так не можна. Старенькі костурами заклюють. Не зважаючи на своє українське коріння, Мишко ніколи себе українцем не називав, а тільки «хохлом», ще в дитинстві відвикнувши від рідної мови. От як пішов до школи, так і відвикнув. Навіть почав соромитись її, перейшовши на жаский суржик, який викликав у справжніх росіян глузливі насмішки. Не дуже перебивався він і під час цьогорічного референдуму, де йшла мова про відділення від України: тільки відділятись! Досить шахтарям годувати всіх тих гуцулів і бандерівців! Вони там працювати не хочуть, от і заварили свій київський майдан! А Донбас має їх утримувати? Дивлячись телепередачі Кисельова, де постійно йшлося про події в Києві та націоналістах-бандерівцях, Мишко згадував і своїх, вже відлетілих у засвіти, батьків, насамперед – тата. Адже татусь теж був родом з Прикарпаття, і хтось з його родичів навіть воював в Українській повстанській армії. Тому й відчував себе ніяково, коли той же Кисельов нахабно і зловтішно запитував: «А што там у хахлов?» Адже він, Мишко Захарук, теж вроді б, хохол, але не хоче, щоби його порівнювали з київськими бандерівцями. І його, і сотні інших хохлів, які живуть в його місті і працюють на його шахті. Адже вони не вороги Росії, а якраз навпаки. Мишко нервово кашляв, тягнувся до сигарет. Запалював і глибоко вдихав бажаний дим.

Проза

45

Колись, ще до цієї війни, один з його земляків, що працював у Москві на будівництві, сказав йому: – Та ми завше будемо для них тільки гостарбайтерами! Є в нашій бригаді й такі, що й «гекать» на жорстке «г» вже навчились, і «чокать» по-московськи, а все одно залишаться для москвичів хохлами, людьми другого сорту. Додому Мишко повернувся украй незадоволеним. До квартири не заходив, нічого там робити, присів на лавчину біля під’їзду. Настрій був дуже паскудним. У кишені ані копійки. А просити у Люськи, аби похмелитись, – це знову нарватись на скандал. Вона й раніше була в нього не дуже лагідною, не дуже говіркою, а наразі й зовсім якась набурмосена: стане на кухні біля вікна і дивиться, дивиться… Дивиться і щось там думає. А що – і не питай, а то так гримне! Останнім часом такий настрій у багатьох. Зустрінеш, а він на тебе з-під лоба, як ото Тарас Шевченко на малюнках, начебто Мишко йому щось заборгував. Ніхто не посміхнеться, не запитає – як твої справи? Та і які вони тепер, ті справи! Молодші виїжджають, старі ждуть пенсію. А її нема й нема. Рипнули вхідні двері, і на порозі виник Бацила. Він змолоду був огрядним, за що й отримав у в’язниці це прізвисько чи-то погоняло, яке й означає сало чи ще якісь жири, а тепер й зовсім рознесло, як дурня після дармової затірки.

– Ну, що, сходив? – спитав Мишка.

– Схо-одив, – в’яло відповів той.

– І що?

– А нічого! Треба їхати в Україну і там оформляти пенсію. Сюди нам її вже ніхто перераховувати не буде.

– В Україну? – вирячив очі Бацила. – А ми з тобою де?

– А ми з тобою, Колю-юню, – з ласкавою насмішкою протягнув Мишко, – наразі в окремній республіці, за яку ми з тобою бігали голосувать! Бацила помовчав, намагаючись щось зрозуміти.

– Так це що… і пенсії нам не буде? Та нахріна мені така ваша республіка!.. Мишко, як не сумно, а засміявся.

– Чого не буде? Бу-уде. Та тільки, я ж кажу, за нею треба буде їздити в Україну. Знову оформимо документи і будемо получать. Дійшло?

– Дійшло-о… А куди його краще поїхати?

– Та хоч до Києва! – знову засміявся Мишко.

– Та я серйозно, – ображено видавив Бацила.

46

Лiтературний Чернiгiв

– Поїдемо до… – назвав Мишко сусіднє місто. – Або пішки сходимо. Там і оформимо. Тюпашити десять кілометрів?! Бацилі таке не підходило. Автобусом – інша справа. Хоча й автобус, кажуть, тепер робить добрячий крюк, аби спочатку дістатись спеціального пункту пропуску з однієї території на іншу, так що добиратись прийдеться кілька годин. Бацила йти пішки відмовився, а ось інші сусіди-пенсіонери погодились. Нехай вже й немолоді, добряче підтоптані, нехай і легені у кожного забиті підземним пилом, але якось дійдуть. Ніхто ж в спину підгонити не буде. І наступного ж ранку рушили. Вийшли рано, ледь піднялось сонце, і осінній туман ще ніжився під його слабенькими променями. Асфальт був вологим – чи то від туману, чи від роси. Повітря чисте, свіже, що надавало бадьорості й піднімало настрій. Ді-ійдуть! Години за дві дійдуть. І дасть Бог, устигнуть за день уладнати всі свої діла.

– А коли й не встигнемо, то в мене там є де заночувати, – прозоро натякнув Дятлов з десятої квартири. Та ще й загадково засміявся.

– Що, хвойду якусь знайшов? – ревниво спитав Мишко. – Чи тобі тут їх мало?

– Хе-хе-хе, – задоволено засміявся, аж затрясся Дятлов. І ладен був би заглибитись у цю тему.

– Е-е-е, аби ото язиком плескати! – недбало кинув бригадир Осипенко, що мешкав на першому поверсі. – Там, у штанях, давно вже все отсохло, а балачо-ок!... Два інших сусіди і супутники мовчали. Їм обом уже під сімдесят, так що навіть розмови про таке діло їм не цікаві. Наразі голова забита іншим. Ось прямують вони і не знають – а чи пустять їх у сусіднє місто? Там же, кажуть, на в’їзді також бетонні блоки і добровольчий батальйон. Куди, скажуть, претеся, сепари?! А які вони там сепари, які сепаратисти? Все життя проробили під землею, здоров’я там залишили. І зроду не думали й не гадали, що прийде час і людей поставлять перед вибором: або залишаєтесь в Україні, або голосуйте за вихід з неї і створення своєї самостійної республіки. А як було залишатись, коли в Києві, на Майдані, була така бійня?! А потім ще один львівський депутат по телевізору почав погрожувати: подивимось, мовляв, що ви будете робити, як на Донбас прийдуть бандерівські загони! Тут любий і кожний замислиться, що воно краще: відділитися й жити мирно чи ждати озброєних вояк? Ось більшість і проголосувала за нову державу.

Проза

47

Попереду, біля залізничного переїзду, помітили якийсь автобус й одразу перейшли на тиху ногу. Що не кажи, а лячно. Але автобус не рухався, стояв на місці, і за кілька хвилин вони зрозуміли, що ПАЗик кимось розстріляний, з вибитими вікнами. Всередині його гуляв вітерець, бавився жовтенькими фіранками.

– Що… воно? – мовив Осипенко. Та хто ж його зна! Можна лише здогадуватись. Ще тиждень тому обидва міста вели артилерійську перестрілку. Та й зараз щоніч на окраїнах чути автомати. Мишко підійшов ближче, заглянув всередину. Порожній, але в плямах крові. Після побаченого притихнув навіть місцевий Дон-Жуан Дятлов. Були часи, коли він й справді не минав жодної незаміжньої жіночки, не гребуючи навіть страшненькими. Але коли це було-о…

– Треба триматись разом, – до чогось сказав колишній бригадир, – щоби не вийшло так, що один устигне оформити, а інший ні. За переїздом дорога пішла вгору. Не дуже й круто, але йти стало важче. А колись же, в молоді літа, вибігали по крутезних підземних виробках як ті лосі! І це ж не після якогось там відпочинку, а після шести годин каторжної роботи навколішки, в страшній пилюзі, підземних газах і високій температурі повітря! О-о-о, вибігали, виїжджали на поверхню, швиденько мились у бані і – в буфет, на пиво! Де тільки та сила, та енергія бралась!

– Ну, так це зрозуміло, – сказав Мишко. – Прийдемо, займемо чергу. І будемо оформляти один за одним.

– А не чути – черга там велика?

– А ти сам подумай! Всі ж кинулись переоформлювати.

– Суки! Невже ніззя нам по-старому її перечислять?!

– А як ти її тепер перечислиш?

– А як раніше Радянський Союз перечисляв пенсії євреям, що виїхали до Ізраїлю!

– А що – перечисляв?

– Хе-х! А як ти думав! Я сам читав про це. Помовчали. Лише шаркали вологим асфальтом підошви грубих черевиків.

– Так то ж при Радянському Союзі було, – зітхнув Мишко – А наразі війна. Помітно піднялось сонце, й одразу поширшала далина. Ліворуч ген-ген виднілись лісосмуги. Десь там і широкий чистий ставок, куди

48

Лiтературний Чернiгiв

шахтарі частенько їздили на відпочинок. Наразі ж і звідти долинають звуки артилерії. А попереду вже видніється в’їзд до міста, сіріють плями бетонних блоків, будка ДАІ, що стоїть там вже не один рік.

– Не примахаються до нас? – захвилювався вже й Дятлов. – Почнуть виясняти, потягнуть до комендатури.

– Та ні-і, – навіть скривився Мишко, – яка там ще комендатура! Люди ж ходять, і всіх пропускають! І все ж метрів за двісті до блок-поста вирішив схитрити.

– А ми той… – сказав супутникам, – звернемо зараз до лісосмуги і попрямуємо по той бік. А за блок-постом знову вийдемо на дорогу! Береженого, як кажуть, Бог береже! Сказав і першим звернув до густо переплетених дерев і кущів. Хлопці, що стояли на блок-посту, добре бачили купку людей, що повільно наближалася до них, а потім несподівано звернула з дороги. І коли в лісосмузі гучно рвонуло, тільки перезирнулися.

– Ну, хто їх змушував туди лізти?! Ну хто-о?! Там же на кожнім кроці міни! Над місцем, де вибухнуло, піднялася хмара пила і довго осідала під зляканим криком ворін.

2018 р. м. Дніпро

Поезія

49

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI k=!,“= Šj`)

Лариса Ткач народилася 1948 року в с. Сиволож Борзнянського району на Чернігівщині. Закінчила середню школу в с. Велика Загорівка та технікум радянської торгівлі у м. Чернігові. Працювала за фахом. Пише для дітей та дорослих. Друкувалася в періодичній пресі. Автор поетичних збірок «Неслухняний дощик»( 2003), «Ріки течія» (2003), «Прудкий зайчисько»( 2006), «Свято весни»( 2008) , «Їсти хочу і лежати»( 2013), «Кришталева роса» (2015). Переможниця обласного літературного конкурсу «Краща книга року». Нагороджена дипломом за перше місце в номінації «Література для дітей та юнацтва» за книгу «Свято весни»( 2008), дипломом за книгу «Їсти хочу і лежати» (2013) – друге місце, дипломом за книгу «Кришталева роса» – перше місце. Лауреатка премії ім. М. Коцюбинського та міжнародної премії ім. П. Куліша.

З НОВОЇ КНИГИ «МИТЬ ЖИТТЯ» *** Розтопчем гнів і заздрощі, Зневіру у притул, І зникнуть болі й прикрощі Оголених тортур. Нас втома не здолає, Козацька кров тече, Від Заходу до Сходу Всесильне в нас плече.

Лiтературний Чернiгiв

50 Гуртуймося, єднаймося В один міцний кулак, Брат брата не цураймося, По-іншому ніяк. Здолаєм під час бою Ми ворога в Кремлі, Тримає нас собою Міць рідної землі.

*** Зібралися люди уже біля двору, І мати вся в траурі вийшла із дому. Везуть її сина героя-солдата До рідної неньки, до рідної хати. Зустріла – упала вона на коліна, Заплакала гірко, заголосила: «За що покарала тебе доля лихая, За правду, за волю боровся – я знаю. О, нелюди – люди, – ненька голосить, – Скарай, Боже їх, – Всевишнього просить, – О, що то за мати вас породила, Що ви відняли в мене рідного сина». Зустріла синочка – в жалобі солдати. В шеренгу всі стали, щоб шану віддати. Забили тривожно церковнії дзвони,

Поезія

51 Нести домовину солдати готові. Встелили дорогу гвоздики червоні – Тримає матуся орден в долоні. Орден Героя – заліза шматочок В замін за кровинку – на небі синочок. *** Він контужений був І нічого не чув, А земля, ніби свічка палала. Він молився за всіх, Побратимів своїх, Смерть холодною тінню витала. Він за волю тримався, Кату він не здавався, З кулемета косив ворогів. Груди біль пропікав, Що приречений знав, Стяг над ним України горів. Його страх не проймав, У руці затискав Ту останню гранату свою, Він розплати хотів За полеглих братів, Що життя полишили в бою. І назустріч пішов, Слід лишав з підошов, Закривавлена стежка тяглася...

*** Оченята пригасли, оченята сумні, Не повіку дорослі, крають серце мені.

Лiтературний Чернiгiв

52 Чом дитяче серденько розпач, сум охопив – Хоче хлопчик маленький татка бачить живим. Перший раз йде до школи – подорослішав син, Схожий образ шукає оченятами він. Обіцяв тато сину: «Я вернуся з АТО», Де його домовина – і не знає ніхто. В перший клас проводжає його мама до школи, В нього тата немає – і не буде ніколи. Несе хлопчик маленький пишні квіти червоні, Дві сльозинки скотились у дитячі долоні. МОНОЛОГ БЕЗХАТЧЕНКА

Зреклись мене мама і татко, О, Боже, у чому ж мій гріх? Тепер я чужий і безхатько, Не втямлю чим гірший за них. Щодень мов по лезу ступаю, Притулок для мене не дім, Візьміть у сім’ю я благаю, Не хочу я бути чужим. Не покидьок я, а дитина, Почуйте усі матері!.. І спати в підвалі й під тином Не хочеться більше мені. Не митий, голодний, холодний Я смітник увесь перебрав, А там, а ні крихти сьогодні, Намарно харчі я шукав. Із мамою хочу зустрітись,

Поезія

53 Вона хай яка б не була, Я буду рідненьку любити, Так хочеться ласки й тепла. На рідних я зла не тримаю, Хотів лиш почути від них, Чому я дитинства не маю І чий я спокутую гріх? Візьміть у сім’ю – я людина, Щоденно я Бога молю. Я чемна, терпляча дитина, Усіх я вас дуже люблю. *** Дихнуло весняним теплом, І ранок у росах скупався. Розкинувши крила хрестом, Лелека у небо здійнявся. Згори йому видно старезну вербу, Що міцно з землею зрослася, Весна з неї скинула хустку стару, І молодість в коси вплелася. Гніздечко лелече колише вона, Вдивляється в небо мінливе, Їй килим прослала планета земна, Провісниця раннього дива.

*** Прокинулась весна й пробігла мимо мене, Зронивши ніжні паростки у світ, Така вся пишна, юна і зелена, І зникла казкою, мов папороті цвіт. За нею літо відцвіло житами, Стоптавши стежку від моїх воріт, І щедро наливалося плодами, А потім рушило в широкий світ. До осені далекого причалу, Коротких днів, що листям золотять, І там лиш контури із сивого туману Фатально в порожнечу облетять.

Лiтературний Чернiгiв

54 *** Стоїть спекотне сонце у зеніті, І знемагають трави лугові, Зозуля похлинулась серед літа, Та хором ще співають солов’ї. А ні хмаринки. Сонячна заграва, Вплітає коси в зелень верховіть, Нектаром пахнуть лугові отави, І жайвір в полі в небесах зорить. *** Її побачив вдалині, Була вродливою такою, Наснилася вона тоді, Заквітчана в гаю весною. Йому всміхалася вона, Віночок з папороті цвів, Сказала: «Звуся я Весна», Коли він з нею говорив. А потім очі відвела: «Прощай, – сказала, – йду у літо», Дітей за ручки повела Дощами й грозами омита. Він бачив осінь золота, Впліталась в коси їй віночком, У вишиванці, у літах, Губила золоті листочки. І віддалятись слід почав, А він очей не зводив з неї: «Не йди, – услід він їй кричав, – Не покидай душі моєї». А далі міражем була, Прокинувсь – важко серце билось, Сніги і вітер стерегла – Бабусею уже наснилась.

Поезія

55 *** День розплющує сонячні очі, Йду неквапом своїм я селом, Перекошена хвіртка регоче, Морським зв’язана міцно вузлом. Тихо пусткою тиша блукає, Осідлала жертовні двори, В трухлих пнях собі виривають Теплі нори живучі щури. Сумно дивиться сонце з-за хмари, Ворон кряче на всеньке село, І порожні хати, мов примари, Дослухаються крику того. Потонула реальність в болоті, Все за вітром пішло навмання, Без емоцій дивитись не можна, Як тримає усе це земля? *** Озовися до мене, з висоти озовись, Білим птахом зійди з піднебесся. Пригорнися до мене, як колись пригорнись, Хай душа твоя вічна воскресне. Я за тебе молюся, молюся щодня, Хоч розстала ти в вічних туманах. Однак бачу тебе, тебе бачу здаля, Моя ненько, невигойна рана. Тож нехай твоя зірка в епіцентрі зорить І душа твоя вічна, нетлінна. Цей трагічний фінал, ця непрохана мить Йде до кожного, мамо, незмінно.

Лiтературний Чернiгiв

56 *** Танцює дощ в дворі на ґанку, Журба до серця заповзає, А ніч відсунула фіранку, У сни до мене заглядає. Моя ж душа сльозою вмита, Уже попала під приціл, Все тяжче й тяжче з кожним літом – Мене вражає терпкий біль. Літа врожаями рясніють, В незвідане зробивши крок, На роздоріжжі даленіють, Зловивши осені ковток. Мов тінь над долею моєю, Дорога вічності іде, А за тією вже межею Зима снігами замете...

*** Біжить життя, біжить життя, Куди спішить – не знаю. Спішить воно у забуття, Що ж там його чекає?.. Кричу йому я навздогін: «Отак не має бути, Спинись, спинися часу плин...» А голосу не чути. Зникає десь у далині, Розвіяний вітрами, Лишилась мить, холодна мить, Притрушена снігами. Розстане скоро і вона, Десь пусткою озветься, Розвіється життя моє і з простором зіллється. м. Чернігів

Проза

57

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI mi…= jn)raei

САБОТАЖНИК Крізь напіврозплющені повіки Євдокія побачила Василя. В накинутій на плечі куфайці сидів, схилившись над столом, і щось ретельно виводив на газеті олівцем. На шибках холодною блакиттю гуляло сяйво повного місяця, на столі блимав каганець.

– Васю, чого не спиш? – запитала пошепки, щоб не розбудити дітей. Зирнула на ходики на стіні – була друга година ночі. Відчула, що сон уже відлетів, устала, накинула на плечі хустку, підійшла. На столі лежали циркулі, лінійка, інші Василеві приладдя, назви яким не знала. На аркуші з газети помітила сітку якихось ліній, цифр, замальовок.

– О, а що це ти робиш глупої ночі?– здивовано запитала.

– Та ти лягай, лягай, я зараз. Ось тільки… – помітила в очах Василя енергійну завзятість. Євдокія зрозуміла: знову він щось надумав. І оте «щось» не дасть йому спокою, аж поки втілить свій задум. Перед цим то був його план організувати в колгоспі слюсарну майстерню. Приміщення виділили, та

58

Лiтературний Чернiгiв

була суттєва перепона – не було інструментів. Тож всі свої, які так ретельно складав та тримав у ладу, любовно, навіть якось набожно чистив, складав та, ніби одухотворені, леліяв, віддав на нову справу. Майстерня запрацювала. Його призначили завідувачем. Він один у новоствореному колективному господарстві мав для того відповідну освіту. У стосику паперів, що їх Євдокія тримала в прискринку, особливої ваги був документ, в якому про те й було засвідчено. То було Свідоцтво, в якому йшлося, що видане воно йому, «вероисповеданія православнаго имеющему от роду девятнадцать лет, окончил курс ученія в Иченской учебной Земской слесарно-кузнечно-токарной мастерской и во времянахождениія в зазначенной мастерской был поведенія отличнаго.

1904 года. Августа 31 дня» Знання знадобилися, як ніколи. А ще мав, як говорили, золоті руки. Тож все разом і згодилося для будівництва нового устрою. Землю і свою, і ту, яку отримав у спадок, теж віддав, як внесок в нього. Іншого виходу для себе, вже сімейного, не знаходив. Правда, нічого гріха таїти, щеміло десь глибоко всередині й підточувало сумнівами. Та, власне, все було, як і в його односельців, яких теж силою запихали в це нове життя. Тільки коли траплялося, що руки не були зайняті роботою, а голова отими розхитаними думками, поринав до своєї мрії. А хотілося йому малювати. Ой, як хотілося! Він малював би і вільний вітер у полі, і легкий туман, що сивими клубами здіймався над ставом, і пар над свіжозораною землею. Нині, правда, вона була вже не своя, а колективна, проте не менш прекрасна. Рідко, дуже рідко витягав замотані в старе домоткане рядно дві роботи. Обидві незакінчені. Одна – то портрет Євдокії. Завершеним було тільки її обличчя, красиве, з розумними сіро-синіми очима, проникливим поглядом, що зачаровував і лоскітно бентежив душу. А друга – то отой вітер, що гнав розлогі хвилі пшениці по безкрайньому осяяному сонцем полю. Але не мав тепер ані часу, ані грошей на фарби. Бузина, морквяний та буряковий сік не могли дати бажаної палітри відтінків. А він просто снив ними! Він відчував їх душею, тримав у пам’яті серця, не міг просто ось так попрощатися. А може, то все й на краще? Кому воно тепер потрібне? Тепер усе регламентоване й підкорене одній ідеї. Бувало, брав до рук поштові листівки, що теж були надійно сховані Євдокією в прискринку. Неспішно розглядав їх. Було тоді йому і солодко, і до щему в очах гірко. На тих листівках були репродукції картин відомих художників. Надсилав брат із Петербурга. Він закінчив Академію мистецтв і не міг змиритися, що талант Василя не знаходить свого розвитку.

– Васю, кажи вже. Що замислив? – Євдокію зацікавив його азарт.

– Знаєш, Дуню, вирішив я зробити один пристрій.

Проза

59

– Який пристрій? Навіщо?

– Зайшов був учора в корівник, а там жінки саме корма розносили. Такі на спинах тягарі несли, що аж ноги підгиналися. А Мелашка не втрималася, впала. Усе, що несла, на неї звалилося. Ледве до тями привели всі гуртом.

– Господи, воно ж молодесеньке таке, ще не втягнуте. Сирота бідна, – заквилила Євдокія.

– Подививсь я на них.., – Василь гірко зітхнув, після паузи додав: – Щось треба придумать, щоб хоч трохи легше їм було, поки корови на стійлово-табірному утриманні.

– Васю! – майже зойкнула Євдокія.

– Чого ти? Лягай спати, я ще трохи поміркую і ляжу. Кормороздавач уже знаю, як зроблю. Вирахував і ширину, й висоту. А от… Ще якось треба ті корма до нього допровадити.

– Васю, мені страшно, – аж затремтіла вся.

– Та чого ти?

– Не знаю, тільки аж холодно мені стало. Не роби!

– Та годі тобі! І справді, лягай, бо вже скоро ж вставать і на хліб вчиняти. Колгоспне начальство доручило Євдокії і ще двом жінкам пекти хліб для села. Та щоденна робота була нелегкою, але погодилась. Два заміси за добу робила, дві випічки випікала. А потім приїздили по хліб підводою. І ще не встигали підвезти його до лавки, як у натовпі, що там чекав, здіймалося хвилювання. Люди вже здалеку вигукували: «Мені Євдокіїного хліба! І мені! І мені теж!»

– А ти, бува, нікому не казав про той пристрій? – запитала стривожено, – бо ще й винуватим тебе зроблять.

– Так я ж сам затіяв, ніхто мене не силував. Жінкам, правда, сказав, щоб трохи ще потерпіли. В чому ж моя вина?

– Не знаю, Васю, не знаю. Тільки страшно мені дуже. Ой, якби ти знав, як страшно. *** Робота майстерні налагоджувалася. Відволікатися не було коли. Василь не встигав навіть поїсти. Увечері вкрай стомлений приходив додому і тільки тоді міг після вечері знову взятися за креслення механізму. Знав, зробить обов’язково. От тільки годин добавити б у добу та й здоров’я більше б. Того дня все було, як звичайно. За роботою забували про все: про

60

Лiтературний Чернiгiв

час, про їжу, про домівку. Встигали тільки змахнути піт, що заливав очі. Сонце, здавалося, заповзялося додати ще більших незручностей до тяжкої праці. Спека стояла немилосердна. Пополудню у дверях появився захеканий хлопчина, посильний із сільської ради.

– Василю Дмитровичу! – гукнув, перекрикуючи лязкіт і дзенькіт металу. – Вам веліли негайно з’явитися в сільську раду.

– Передай, ніколи мені – роботи повно.

– Там з району приїхали. Сказали, щоб були обов’язково, бо пригрозили, що прийдуть з міліціонером.

– А що таке?

– Не знаю. Сказали, щоб швидко йшли. Василь переступив поріг сільської ради й відразу ж ніби наштовхнувся на холодний погляд банькуватих водянистих очей чоловіка. Був невисокого зросту і ледь діставав до плеча міліціонера, що сидів поруч нього. Видно, що чекали саме Василя. Василь чемно привітався, знявши з голови картуза, запитав: – Кликали? Не відповіли. Давили поглядом двох пар очей: чіпких водянистих щуплого та чорних, під навислими кошлатими бровами, того, що у формі. Раптом низькорослий з розгону вперіщив кулаком по столу: – Ах ти сволоч такая! Гніда нєдодавленая, палкі в кальоса надумал совецкой власті ставіть? Василь оторопів.

– Атвєчай, когда тебя спрашивают, саботажнік! – ще більше розпалюючись, валував банькуватий.

– Ви про що? Не розумію, – у паузі між вигуками втовпився спантеличений Василь.

– Ти пасматрі на нєво, так он єщо і прітворяєцца, – рвучко повернувшись всім тулубом до міліціонера, не вгавав біластий. Потім знову до Василя: – Ми сєйчас тєбє бистро всьо об’яснім. Кагда кормораздатчік будєт гатов? Ти почему волинку тянєш? На кого работаєш? Прошлоє нє атпускаєт? Ми всьо знаєм, всьо відім, всьо аналізіруєм! О зємлє, что на благоє дєло калхоза пашла, пєчалішся? Атвєчай!

– Та я ж сам свою землю в колгосп віддав, я й майстерню.., – не встиг договорити, як той знову бахнув кулаком по столу: – Малчать! Я пріказиваю! Так вот, єслі через нєдєлю не здєлаєш, сабірай своіх вилупков і всє вместе в Сібірь! На лєсоповал! Там тебя гада-саботажніка бистро пєрєваспітают.

Проза

61

Євдокія увійшла до хати й, пополотнівши, заклякла на порозі. Серце її враз обірвалося і впало кудись у темну безодню. Василь сидів на табуретці. Голова була похилена, руки, тонкі в кисті, з красивими довгими пальцями, безвільно звішені додолу. Уся його струнка постать була якась зіжмакана й ніби розчавлена чимось важким і невідворотним.

– Що, Васю? Що?! – з розпачем кинулася до чоловіка, припадала до пониклої постаті, гладила плечі, голову, намагалася заглянути в очі й побачити в них живий рідний відгук.

– А ти таки була права, Дуню, – прожебонів безсилими вустами. – Не треба було мені нічого затівати, – сказав і знову задерев’янів.

– Нічого-нічого, – втішала, ще не розуміючи, але відчуваючи, що навалилося на них щось страшне й безпощадне. Обійняла за плечі, відчула, як вони здригнулися, а потім почали все дужче й дужче дрібно тремтіти. Міцно-міцно притисла до себе його голову. Уже не шукала поглядом очей. Боялася побачити в них те, що відразу ж давало відповіді на всі її запитання. *** Життя продовжувалося. Василь зробив пристрій, який хоч якось, та полегшив працю жінок на фермі. А попереду в них, як і в усіх, було ще багато чого. Були неговіркі вповноважені, які перевернули всі нехитрі пожитки. Вони перекопали долівку в комірчині, перетрусили все в скрині й прискринку, повикидали й потоптали чобітьми листівки з репродукціями картин та книги. Ніби в злодіїв, відібрали клунок із зерном і вузлик із квасолею. Була затірка, приготована з чогось схожого на муку. Те «щось» в невеликій торбинці стояло на припічку. Воно було виміняне в «торгсіні» за срібні ложки, придане Євдокії, та золоті вінчальні обручки. Був Голод. А недописані Василем полотна знайшли свій вічний прихисток на горищі. Там і залишилися. Як і його мрія намалювати вільний вітер на безмежному неозорому полі. с. Сокиринці, Чернігівська область

Лiтературний Чернiгiв

62

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃI m=дi qedem|

Надiя Седень народилася 1948 року в с. Черниш Чернігівського району. Після закінчення місцевої школи навчалася в обліково-кредитному технікумі й займалася бухгалтерською роботою в різних установах. Вірші пише з юності. Друкувалася у районній та обласній періодиці та альманасі «Стежини».

СЛІД У ВСЕСВІТ

Все, що нині невідоме, Розум тішить і п’янить, Знаємо гіпотезу відому, Що й на марсі можна жить. Землю ж нищимо війною, Стрілянина – кожну мить. Брат на брата йде грозою, – Голос відчаю звучить. Нам би з ворогом в двобої Показати свою міць, Та ми сіємо злобою І збираєм знову злість. Ми вже злякані до болю, Що скінчиться вже любов’ю Прокладати світлий слід!

31.01.2019

Поезія

63 НОСТАЛЬГІЯ

Свята любове, Вернись ізнову!.. Зцілити душу Свою я мушу. Летіти в небо Мені й не треба, Але щоб жити, – Всьому радіти, Потрібна сила Душі і тіла. Та клята старість, Що вже не в радість, Руйнує тіло, З’їдає й силу. То хоч у мрії Верну надію…

22.11.2019

ЖАЛІ…

(Сину Андрію) Чекаю тебе – не дочекаюся, За зникнення тоді – каюся… Зустріти б тебе – роздивитися, Послухати й поділитися. Недомовки відпустити, І простити, і простити… Та диявол не дрімає: Нас на відстані тримає!

23.11.2018

Лiтературний Чернiгiв

64 *** Змінився Світ! Змінився… За безліч літ Злобі скорився… Буяти квіт Добра спинився… Цей грішний світ З дороги збився, – До зір політ Нести втомився!..

07.11.2019 ФАНТАЗІЯ

(експромт) Осінній вальс Звучить для нас І стежку килимом встеляє. У давній час Я знала Вас, Та світ про це і взнає. Зірковий час Настав для нас, Хай Світ про це і взнає. Чудовий вальс Звучить для нас, І небо синє нас вітає…

22.10.2019 СУПЕРЕЧНОСТІ ЖИТТЯ

Блискавки красу Люблю я під грозу, Бо душу дивом утішає, Але ж, буває, і вбиває… Спалахи далеких блискавиць,

Поезія

65 Іще нечутних громовиць Непевні й страхітливі. А погляду і гарні, й чарівні. Коли крайнебо від зорі палає, Душа красою сповнена до краю. А сум підкрався і дихнув, Що день у безвісті минув. Жахіття і красу, Радощі й сльозу Небесні сили нам несуть І в них життя шукаєм сутт…

31.01.2019

*** ТВОРИТИ КРАСУ… Люблю творить красу Нитками на тканині, Яка ще й стримує сльозу В тяжкі нерадісні хвилини. Бо небо надсилає і грозу Якоїсь сонячної днини. І рветься серце десь внизу З молитвою до Бога за провини, Бо тяжко бачить на щоці сльозу Близької рідної людини… …Хоча я нині лише про красу, Яку творю нитками на тканині, Що попри заметілі чи грозу Трояндами квітує з полотнини.

21.03.2019

Лiтературний Чернiгiв

66 ЛІТАЮТЬ ЯНГОЛИ

(Рондо) Літають янголи в ефірі І просять жити нас у злагоді і мирі. Та ми не слухаєм ефір… І де між нами мир? Де звуки чарівної ліри? Од неї б радість в якій мірі Торкнулась душ, де чорний вир… А поблизу високих гір Літають янголи… Якби ж то ми не животіли Та дням прийдешнім ми раділи, То в душах оселився б мир. І ми злетіли б до тих гір, Де високо в ефірі Літають янголи! с. Куликівка, Чернігівська область

Проза

67

Літературний

Проза ×ÅÐÍIÃI ~!iL b`q~j

КОЛОС НА УЗБІЧЧІ ДОКУДРАМА НА ДВІ ДІЇ Про події в Україні в 1932-1933 роках Дійові особи МАРІЯ – сільська вчителька СТЕПАН – старший син Марії, парубок ГНАТ – молодший син Марії, парубок ЯВДОХА – стара сусідка Марії КОСТЮК – чоловік Явдохи УСТИМ – священик МЕЛАШКА – дружина Устима МОТРЯ – донька Устима, молода дівка ЮХИМ – голова колгоспу, комуніст ОЛЬГА – донька Юхима, молода комуністка ІВАН СЕРГІЙОВИЧ – голова районного компартосередку СВИРИД – голова сільського компартосередку НИКИФОР – парубок, друг Гната, комуніст ОРЕСТ – не молодий селянин, комуніст

Лiтературний Чернiгiв

68 ТИХОН – працівник НКВС МАСОВКА (за можливістю)

ЛОКАЦІЇ: БУДИНОК (частково ПРИСЬБА) МАРІЇ, БУДИНОК ЯВДОХИ, КЛУБ, ВУЛИЦЯ (в тому числі ЧАГАРНИК) У діалогах частково використовується простонародна (жива) мова. П’єса основана на реальних фактах і подіях. Збіг з реальними особистостями – випадковий. ЛІТО ДІЯ ПЕРША СЦЕНА ПЕРША БУДИНОК МАРІЇ Звичайний сільський не заможній будинок вчительки Марії. Марія і баба Явдоха сидять на лаві. ЯВДОХА: Ох, таке зараз життя не визначене… Не знаєш, чого чекати від завтра. Зганяють в ті колгоспи. А що там, чи краще, чи ні? МАРІЯ: Не знаю, чи краще, чи ні. Але ми ще не вступали. Та й не думаю, що вступимо… Стільки вже люду противляться стільки часу, що не даремно мабуть. ЯВДОХА: Та й наше господарство ще у нас. Але кажуть, що Юхим насильно зганяє та агітує. До Пасічника приходив… Так після розмови Пасічник зголосився вступити в наш колгосп. Наче, наступного дня з заявою приходив до сільради. Що вже голова там йому казав, я не знаю, але факт є фактом. МАРІЯ: Я з хлопцями своїми й балакати поки не хочу. Як скажуть, так і зробимо. ЯВДОХА: Римар не хоче. Розказує всім, що нічого там робити, в тих колгоспах. Краще на себе працювати… Так його вже позаочі куркулем стали називати ті, хто в колгосп вступив. З Юхимом на ножах… А Юхим уже в комуністах. Партієць… Бачиш як. Донька його, Ольга, чула, що вже там чи в кандидатах, чи що… Я ж не дуже в тих справах розуміюсь, ти ж знаєш… Тебе не запрошували? МАРІЯ: Та питав голова… Я мовчу поки що… Юхим же – голова колгоспу. Йому хочеш – не хочеш, а треба… Плани дають та вимагають від його. Радянська влада прийшла – свої порядки принесла… А я не піду. Моя робота – дітей навчати. Ніколи ніде не була і не збираюсь. ЯВДОХА: А хлопці твої як?

Проза

69

МАРІЯ: Степан не хоче ні в яку партію і ні в який колгосп. Він більше одноосібником хоче лишитись. В батька вдався. Той все життя на землі на себе працював, так і цей хоче. ЯВДОХА: А Гнат твій як? МАРІЯ: Та давно звістки ніякої не було. Як поїхав брату моєму допомагати, то вже півроку ніяких чуток. Може, й одружився там. Хто знає. ЯВДОХА: Ох, померла твоя невістка, то важко тепер Івану. МАРІЯ: Ну, ми не полишили в біді. Гнат біля нього. Заходить Степан. СТЕПАН: Мамо… Здрастуйте, бабо Явдохо. ЯВДОХА: Здрастуй, Степане. Ти як? СТЕПАН: Добре. Дякувати Богу. Ви як? ЯВДОХА: А що там я… То спина болить, то нога. Тупочу ж потихеньку, бо треба господарство доглядати. Ти як? Скоро весілля? СТЕПАН: Та зачекайте. Може, й скоро вже… Он за яром наче Гнат чимчикує… МАРІЯ: Гнат?! Повертається?! СТЕПАН: Наче його хода (дивиться у вікно). Та він, він. ЯВДОХА: Бачиш. Повертається вже і твій синок. Тепер легше буде. МАРІЯ: Дасть Бог. Сподіваюсь… В хату заходить Гнат. МАРІЯ: Синку, повернувся (обіймається з Гнатом). ГНАТ: Здрастуйте в хаті. Ох і втомився, поки дошкандибав. Із самого Білоуса пішки. МАРІЯ: Ого. Втомився. Сідай, сідай скоріше на лаву. Я зараз з печі їсти дістану. ГНАТ: Дайте напитись. Марія дає води. Гнат п’є, сідає на лавку. МАРІЯ: А як же там Іван? ГНАТ: Дядько відпустив. Каже, що вже і сам впорається. Я йому на землі допоміг. Він в колгосп вступив та землю віддав, тепер полегше йому. ЯВДОХА: Може, і нам вступити до колгоспу? СТЕПАН: Не треба ніякого колгоспу. Ото працюємо самі і будемо працювати. Пів села не вступало і нічого. Дядько Римар каже, що нічого там робити. Марія клопоче біля столу. МАРІЯ: Та годі ж вам. Давно не бачились. Скучила за тобою, Гнате. Як ти сам, синку? ГНАТ: А що я…

70

Лiтературний Чернiгiв

ЯВДОХА: Так мо’ ж і наречену вже знайшов у дядька. СТЕПАН: Аби знайшов, хіба ж би повернувся. МАРІЯ: Степане… ГНАТ: Ніколи мені було там когось шукати. ЯВДОХА: Та що в нас тут своїх дівчат немає?! Он Наталка Худенкова гарна дівчина, Тетяна Науменкова… СТЕПАН: В неї ж ноги криві… ЯВДОХА: А що, хіба на ноги потрібно дивитись? Якби мій Костюк дивився на мої ноги, то я б і заміж не вийшла. Спідницю вдягне і ноги, як ноги. Не за ноги ж виходять… СТЕПАН: Та я шуткую… ГНАТ: Ой, облиште. В двері стукають. МАРІЯ: О, а хто це там?! ЯВДОХА: Наче Мотря промайнула біля вікна. В хату заходить Мотря з пирогами. Гнат мить мрійливо дивиться на Мотрю, відводить очі в бік. МОТРЯ: Здрастуйте в хату. МАРІЯ, ЯВДОХА: Здрастуй, Мотю. МОТРЯ: Мати пироги пекла, то вам передала… МАРІЯ: А ми саме обідати збирались. Гнат повернувся. МОТРЯ: Привіт, Гнате. ГНАТ (стримано): Привіт. СТЕПАН: Ми з Мотрею збирались до млина. Їй теж борошна треба… (Мотрі) Зачекай, я зараз зберусь. МАРІЯ: А обідати? Я ж насипаю вже. СТЕПАН: Я потім, як повернусь. (Мотрі) Ходімо. Степан і Мотря веселі йдуть з хати. Гнат крадькома дивиться на Мотрю. Марія спостерігає за Гнатом. ЯВДОХА: Ох, вже ця молодь… Ми теж зі своїм в молодії роки і до млина, і по гриби, і по ягоди бігали, аби тільки разом побути… Дивись, сусідко, скоро старостів будеш засилати… ГНАТ: Я потім поїм. МАРІЯ: Так я вже насипала. Борщ зі сметаною… Як ти любиш. ГНАТ: Щось апетиту немає. Гнат йде з хати. ЯВДОХА: А що це з ним?! Чи я що не так сказала? МАРІЯ: Не в вас справа, тьотю. ЯВДОХА: Так я наче нічого й не казала. За старостів лишень побалакали…

Проза

71

МАРІЯ: Так в тому ж і діло… Немає дівчат по селу, так йому Мотря до душі стала… ЯВДОХА: Мотря?! Так вони ж зі Степаном, як оті голубчики сизокрилі кохаються… МАРІЯ: Отож бо… Думала, хоч в дядька уму-розуму набереться… Де там… Здається, ні. ЯВДОХА: Тож я і бачу, якось він зі Степаном не дуже люб’язним був. Наче ж брати, а холоднеча якась між ними. МАРІЯ: Отож і холоднеча стала між ними. Степан же старший, раніше подорослішав, та вже давно за Мотрею заглядається. А цей… Хто зна’ й коли, я й не помітила, як і менший почав супиться на брата. Спочатку не знала чого, а потім придивилась, а він крадькома на Мотрю задивляється. Питаю – мовчить у відповідь. Та ж не сліпа, бачу. Степан теж помітив. Між ними така сварка була… Ого! Наче порозумілись… А потім невістка померла, Гнат до брата мого поїхав… ЯВДОХА: Тепер зрозуміло. Тоді ти не зволікай. Засилай старостів до Устима та роби весілля. Хай Степан у прийми йде до Мотрі. МАРІЯ: У прийми? ЯВДОХА: А що?! Мотря одна в Устима. Хай там і живуть. І не буде сварок. Бо поки будуть отак бігати, чекай непорозуміння і ворожнечі. МАРІЯ: Мабуть, так і треба робити… Явдоха встає. ЯВДОХА: Та я вже піду. Перевідала тебе, та й годі. МАРІЯ: Добре. Заходьте, сусідко, частіше. ЯВДОХА: Гаразд, гаразд… Явдоха йде геть. Марія тяжко зітхає, сідає на лавку та задумливо підпирає голову. СЦЕНА ДРУГА КЛУБ У клубі збір партосередку комуністів. На чолі із Свиридом. Іван Сергійович Калюта, голова колгоспу – Юхим, Ольга, Никифор, Орест. Ольга сидить з олівцем та записує в протокол (Масовка за можливістю). СВИРИД: Збори місцевого партосередку оголошую відкритими… (Всі аплодують). Сьогодні з нами присутній голова районного комуністичного партосередку Іван Сергійович Калюта (Всі аплодують). На порядку денному кілька важливих питань. І почнемо з громадянина Ореста Топчія (Оресту). Ваша записка є. Поясніть товаришу Івану Сергійовичу, чому ви до сих пір не вступили до колгоспу, коли вже вступили до партії?

72

Лiтературний Чернiгiв

ОРЕСТ: Я ж пояснив там, написав, що без власного господарства і без худоби жити не можу. Я ж середняк. ЮХИМ: Дозвольте сказати. Наші селяни й без того не поспішають в колгосп, а ви, наш однопартієць, замість того, щоб показувати всім приклад, дискредитуєте всю ідею комуністичного ладу… Вам повинно бути соромно, товаришу. ОРЕСТ: То я ж пояснив. Мені зручніше бути одноосібником. Там, в Москві, нам установлюють норми і зарплати. Якщо таке буде, то нічого робити в колгоспі. Все життя сам на себе працював. Я так звик. НИКИФОР: А при радянській владі все буде інакше. Звикай. СВИРИД: Які є пропозиції стосовно товариша Топчія? ОЛЬГА: Пропоную виключити його з лав нашого партійного осередку. Нам у партії таких не потрібно. СВИРИД: Ставлю питання на голосування. Хто «за» – підніміть руки. Всі, окрім Ореста та Івана Сергійовича, піднімають руки. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Я бы не спешил так с выводами. Возможно вам, товарищ Юхим Владимирович, не мешало бы проводить более конструктивнее разъяснительные беседы по поводу коллективного хозяйства в вашей деревне. ЮХИМ: Так ми ж проводили. Розмовляли, роз’яснювали… ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Думаю, что все-таки плохо проводили беседы. Человек не все правильно понял. Или чего-то не понял… Я всё-таки предлагаю вам, товарищ Юхим Владимирович, как голове этого колхоза, постараться и поднять товарищу Оресту Топчию его политуровень, и уже потом предложить ему все же вступить в коллектив. Ну, а в случае повторного отказа, уже тогда поднимать вопрос об исключении товарища из рядов нашей коммунистической партии… Кто «за»? Всі піднімають руки. ОЛЬГА: Одноголосно. Юхим підморгує Свириду. СВИРИД: Ще я хочу поставити питання про переведення товариша Ольги Юхимівни Дев’ятової з кандидатів на вступ у члени нашої партії. НИКИФОР: Так, згодні. Ініціативна та відповідальна молода особа. Гарний і відданий товариш. Ніколи не пропускає засідань та активно бере участь у всіх нагальних питаннях та громадських роботах. ОРЕСТ: Заслужила. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ (Юхиму): Это о вашей дочери? ЮХИМ: Так… СВИРИД: Ставимо питання на голосування. Хто «За»? Всі піднімають руки.

Проза

73

СВИРИД: Одноголосно (всі аплодують). Дозвольте поздоровити, товариш Ольго. Ольга підходить до Свирида та потискує йому руку. Іван Сергійович теж тисне руку Ользі. ОЛЬГА: Дякую, товариші. Я дуже рада, що ви на мене покладаєте таку довіру та намагатимусь не зрадити її. Буду чесно та віддано йти під знаменами комуністичної партії та жити за заповітами великого товариша Леніна (всі аплодують). СВИРИД: Свій партійний квиток отримаєте якомога швидше. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: А как вообще идут сейчас дела в деревне? СВИРИД: (читає з папірця). В нашому партійному осередку вісім товаришів, з яких два – кандидати… Вибачте, вже лишився один кандидат… Всі мають партнагрузку. В кооперації пайщиків тридцять сім. В порівнянні з минулим роком робота посилилась майже в два рази. Скоротили накладні витрати. На жаль, погано попрацювали серед жінок… Але ми працюємо… Серед партійців хворобливих немає. Членські внески вносяться без затримки. Партійці проводили розмови по кутках, після цього висувались нові кандидати. В селі також працює церква, батюшка Устим править службу. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Церковь – это не совсем хорошо. Вы же знаете, что наша партия не приветствует религию. Нужно привлекать в партию элиту и авторитетов села, учителей. Стараться настраивать на советские порядки богатых односельчан. ЮХИМ: Ми так і робимо. ОЛЬГА: Та є ще баламути в селі. Були збори на кутку біля Римаря, то він агітував селян не вступати до колгоспів. Щоб йому й не дихати! НИКИФОР: Я теж чув. Мутить він воду в селі та збиває всіх з пантелику. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ (не голосно, Свириду): Так вы что, на него управы найти не можете? Может, мне тогда высшему руководству предложить другого кандидата на голову вашей партячейки? СВИРИД: Вже працюємо… (супиться на Никифора та Ольгу). А так – в нас все йде за планом. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Тогда, я больше не буду задерживать ни вас, ни себя. Іван Сергійович встає. Тисне всім по черзі руку та йде геть. СВИРИД: Пішов. (Ользі, Никифору). От хто вас за язик з тим Римарем тягнув, га? ОЛЬГА: Так він все одно б взнав. Ми всі разом, згуртувавшись, повинні протистояти тим куркулям.

74

Лiтературний Чернiгiв

СВИРИД: Треба розібратись з баламутом. НИКИФОР: Розберемось. Начальство сказало, ми виконаємо. ЮХИМ: Тільки щоб все було без шуму та гаму. Заставте якось, пригрозіть. Потрібно виконувати плани. Відстаємо від сусідніх сіл. Нам потрібні нові сили в партії, нова кров. НАКИФОР: Гнат Масій, вчительки менший син, в село повернувся. Ольга зацікавлено дивиться на Никифора. ЮХИМ: Я знаю, хто такий Гнат Масій. Це ж його старший брат до доньки попа бігає? СВИРИД: Бігає, наче. Вже мо’ й весілля скоро. ЮХИМ: Ну, старшого нам не треба тут поки що. А от з меншим треба попрацювати. Хай і матір підключає. А через неї і Степана наставимо на шлях істинний. І в колгосп їх радо приймемо. СВИРИД: Ви праві, товаришу голова. Попрацюємо з Масіями. …То ж, товариші, засідання оголошую закритим. Всі вільні. До Юхима підходить Ольга. ЮХИМ: Я тебе вітаю, доню, з почесним прийняття до лав комуністичної партії Радянського Союзу. ОЛЬГА: Дякую, тату. Сподіваюсь, виправдаю вашу довіру. Швидко наведемо тут лад. ЮХИМ: Ви йдіть. Я зараз закрию клуб і наздожену вас. Усі йдуть. Юхим озирається, дістає з кишені чвертку горілки. Крадькома, щоб буває ніхто не бачив, п’є та ховає горілку за пазуху. Юхим йде геть. СЦЕНА ТРЕТЯ ВУЛИЦЯ На лавці сидить Гнат. Підходить Никифор. НИКИФОР: Привіт, Гнате! Повернувся? ГНАТ: Привіт, Никифоре. Та ось як бачиш. НИКИФОР: Як ти? Радий тебе побачити. Що там нового в чужих землях? ГНАТ: А що нового? Те, що і скрізь. Колгоспи, комуністи. НИКИФОР: А я теж вже в партії. ГНАТ: Ти?! НИКИФОР: Я… А що? Це я в школі погано навчався, а так я відповідальний і сумлінний. Активіст партосередку села. Всі доручення партії виконую сумлінно. На мене жодних дорікань в начальства немає. ГНАТ: А, зрозуміло. Вже не бешкетуєш, собак не вішаєш? НИКИФОР: Ні, вже давно ні. Комсомольці таким не займаються. В

Проза

75

нас важливіші зайняття і плани… До речі, приходь і ти на збори. Я запрошую. ГНАТ: Та, навіщо воно мені?! Чи я комуністом хочу бути?! НИКИФОР: Е-е-е, ти, друже, так не кажи. За комунізмом – майбутнє. От побачиш, як ми розквітнемо. Не буде ні багатих, ні бідних. Всі будуть рівня. Вже не буде тобі пан наказувати, як колись. Як-то кажуть, від кожного по можливості, кожному по потребі. ГНАТ: Розумію. НИКИФОР: Вже багато хто вступив до колгоспів. Ти чому зволікаєш? Чув, що ви не дуже хочете в колгосп. ГНАТ: Не знаю. Я в це діло не дуже встрявав. НИКИФОР: А даремно. В тебе є своє слово і ти не маєш мовчати. Хай і до тебе прислухаються вже… О, Мотря йде, глянь. Яка пава… Підходить Мотря. Гнат закохано дивиться на дівчину. НИКИФОР: Привіт, Мотю. Ти куди зібралась? Чи до мене на вечорниці? МОТРЯ: Йду до тітки Явдохи у справах. А тобі що? НИКИФОР: Та нічого. Хотів з тобою побалакати. МОТРЯ: Приходь до церкви на вранішню, тоді й побалакаємо. НИКИФОР: Так я не ходжу до церкви. Я ж комуніст. МОТРЯ: Так отож. Мотря посміхається та йде геть. НИКИФОР (слідом): Скоро всі ваші церкви розвалять та попалять, як оті старі кошари!! От побачиш тоді.!! (Гнату). А ти чого мовчиш? ГНАТ: А що мені треба було казати? НИКИФОР: Хоч щось, за мене заступився б. ГНАТ: Та ну. Я тебе за язика не тягнув. Підходить Степан. СТЕПАН: Привіт, Никифоре. Що, хлопці, сидите тут? НИКИФОР: Привіт, Степане. Зустрівся з Гнатом, то розмовляємо. Давно не бачились. СТЕПАН: Зрозуміло. НИКИФОР: А ти що? СТЕПАН: Та виглядаю Мотрю. НИКИФОР: А що її виглядати? Пішла до баби Явдохи тільки що. СТЕПАН: Тоді мені вже час. Не сумуйте… Степан біжить в бік, куди пішла Мотря. НИКИФОР: А що це ти з ним не розмовляєш? ГНАТ: Розмовляю. НИКИФОР: Якісь ви не привітні один з одним… Ти мені розкажи, а ти

76

Лiтературний Чернiгiв

собі там знайшов кого? Ну, коли в дядька був… Вже когось того..? ГНАТ: Та кого б я там шукав?! Там то на полі, то на городі, то в лісі, то в пшениці. Ніколи. А ти? НИКИФОР: Тетяну Науменко… ГНАТ: Так в неї ж ноги криві! НИКИФОР: Нормальні в неї ноги… Зате вона знаєш яка! Ого! Вогонь, а не дівка. ГНАТ: Так мо’ і сватати будеш? НИКИФОР: А чого б і ні? Вона теж збирається в комсомол вступати. Нам у партії такі, як вона, потрібні. Підходять Ольга і Свирид. НИКИФОР: Привіт, товариші! СВИРИД: Привіт, Гнате. (Никифору). Тебе вже бачив. ГНАТ: Здрастуйте, Свириде… Привіт, Олю. ОЛЬГА: Привіт. СВИРИД: Як ся маєш? ГНАТ: Добре. СВИРИД: А вот приходи к нам на собрание, будет ещё лучше!! ГНАТ: Та годі вам з вашими зборами. Никифор вуха прогудів, тепер ви. СВИРИД: Так ми ж дурного не порадимо. Да, Олю? ОЛЬГА: Да, товаришу Гайдук. НИКИФОР: Прийми наші вітання, Олю. ОЛЬГА: Спасібо. ГНАТ: А з чим це вітання? Посватали чи що? СВИРИД: Олю зарахували до лав комуністичної партії. Мають видати партійний квиток. НИКИФОР: В мене є. Ось (дістає з кишені партійний квиток). Так, руками нічого не торкатись (Показує Гнату). ГНАТ: Ого, так ти тепер велике цабе. СВИРИД: Авжеж, ми вже всі тут тепер члени партії. Починає смеркати. ОЛЬГА: А ти, Гнате, чого не приходиш на збори? Треба порядок в селі наводити. ГНАТ: Не хочу, то й не приходжу. Ніколи мені. ОЛЬГА: Ти маєш долучатись до важливих справ та сам чинити зміни в країні. За нами майбутнє. За нами партія. Народ і партія – єдині. ГНАТ: Наче пісня яка… Народ і партія – єдині… Вдалині чується свист. НИКИФОР: Ой, це наші кличуть. ГНАТ: На збори?

Проза

77

СВИРИД: Та, ні. В нас важливі справи. Олю, зачекай нас тут. Никифор і Свирид ідуть геть. ОЛЬГА: Можна мені сісти? ГНАТ: Сідай, чого питаєш? Лавка велика. Ольга сідає поряд з Гнатом. ГНАТ: Куди це вони? ОЛЬГА: В нас, комуністів, дуже багато зараз справ. Стільки охочих вступити в партію, що не встигаємо проводити збори та бесіди. ГНАТ: Навіть так?! Я чув зворотне. ОЛЬГА: Ти не слухай, хто так каже. Тільки куркулі й контрактанти… Зараз настають інші часи. Вже не буде так, як при царській владі. Не буде панів та батраків. Усі будуть рівні. ГНАТ: Звучить як казка. ОЛЬГА: Ми народжені, щоб казку зробити бувальщиною. Вже не буде, як колись. Поки Сталін біля керма, наша країна лишатиметься наймогутнішою та найсильнішою. Ось слухай мене. ГНАТ: І будуть все колективізувати? ОЛЬГА: Так. ГНАТ: А як, буває, хтось не схоче? ОЛЬГА: То з часом визнає свою помилку і все одно вступить до партії та колгоспу. На все свій час. Ще не всі це розуміють. Не всі вірять, що прийшла радянська влада впевнено і надовго. ГНАТ: Давай про щось інше. Ти як? ОЛЬГА: Вся в роботі. Ніколи розслаблятися. То на зборах, то в колгоспі. Роботи вистачає. Не можу підвести однопартійців. ГНАТ: Ясно. ОЛЬГА: А ти? ГНАТ: А що я? Повернувся сьогодні. Вийшов надвір трохи провітритись. ОЛЬГА: Знайшов наречену? ГНАТ: Ні. Ніколи. …Та що ви всі мене сватаєте?!! З’являються Степан і Мотря. СТЕПАН: О, бачу, вечорниці вдалися. Привіт, Олю. ОЛЬГА: Здравствуй, Степан. МОТРЯ: Привіт, Олю. ОЛЬГА: Привіт, Мотря. МОТРЯ: Ти вже до церкви не ходиш? Давно тебе не бачила. ОЛЬГА: Некогда нам по церквям шастать. Сейчас другие времена. МОТРЯ: А ми ось ходимо, так, Степанчику? СТЕПАН: Так, моє сонечко. І в неділю підемо.

78

Лiтературний Чернiгiв

ОЛЬГА: Ходіте, пока. Я ж не заперечую. Степан обіймає за плечі Мотрю, пригортається, рушають геть. Гнат насуплено дивиться на Мотрю та Степана, мить бариться та обхоплює Ольгу в обійми. Цілує. ОЛЬГА: Гнате, ти чого?! ГНАТ: А хиба ти цього не хотіла? ОЛЬГА: Те, що я хотіла чи ні, це моє діло. Але нам так поводитись не можна. ГНАТ: Та годі тобі. Образилась? ОЛЬГА: З чого б це? ГНАТ: Значить, сподобалось… ОЛЬГА: Мабуть, у дядька навчився так залицятись до дівчат? Чи в брата? ГНАТ: Та ні в кого я нічого не вчився. Не мели. Вдалині чується свист. СВИРИД (вдалині): Ольго!!! ОЛЬГА: Мене кличуть. Я піду. Час. ГНАТ: Не погуляєш? ОЛЬГА: Зараз не можу. В нас ще справ багато важливих. Хлопці чекають. ГНАТ: А я що, не хлопець? ОЛЬГА: Хлопець. Але мене чекають однопартійці. А ти поки що не в партії. ГНАТ: Зрозуміло. А я що, тобі не подобаюсь? Ольга підводиться, грайливо повертає головою та біжить на свист. Виходить Костюк. КОСТЮК: А що це тут сам сидиш, Гнате? ГНАТ: Думу думаю, діду Костюк. КОСТЮК: А що за думу? За дівчат треба думати, а не за думу. ГНАТ: За дівчат і думаю. КОСТЮК: А що, закохався вже в когось? ГНАТ: Так… (зітхає) КОСТЮК: Так, а чого ж ти зітхаєш? Чи не любить тебе? ГНАТ: Не знаю. КОСТЮК: Так спитай. Побалакай та й сватів засилай. ГНАТ: Побалакаю, спитаю… Так тільки ж гарбуза не хочеться. КОСТЮК: Хай-но хто сміє такому гарному парубку гарбуза підсунути, я йому покажу! То вона не тільки сліпа, а ще й дурна буде. ГНАТ: Послухаю ваших порад, діду. КОСТЮК: Слухай, слухай. Дід Костюк дурного не порадить. Гнат і Костюк йдуть геть.

Проза

79

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА БУДИНОК МАРІЇ За столом їдять Марія, Степан і Гнат. СТЕПАН: Так вже до Ольги сватів будеш засилати? ГНАТ: Тобі що? За собою дивись. СТЕПАН: Хвилююсь за тебе. Як не як – ти ж мій брат. ГНАТ: Ти, Степане, не чіплявся б до мене. Я тебе не займаю, не займай і ти мене. СТЕПАН: Та чого ти? Я ж від щирого серця. МАРІЯ: Годі вам за столом перед іконами лаятись. Гнате, не супся. Степане, ти ж старший. СТЕПАН: Мамо, чого ви?! Він же вчора весь вечір з Ольгою Дев’ятовою сидів на лавці, то я й спитав. МАРІЯ: Ти, синку, за собою дивись. Коли сватів засилати до Устима? СТЕПАН: На вербну неділю. Годі вже нам ходити обхідними стежками. Вже находились. Посватаємо, згуляємо весілля, повінчаємося та й будемо жити, як всі люди. МАРІЯ: От і добре, синку. Мотря – гарна дівчина. Впевнена, вона буде для тебе вірною дружиною. А кращої невістки й не побажаєш. І пироги замісить, і в хаті прибереться, і ввічлива, і покірна. Гаразд, хай так і буде. Гнат насуплено їсть. Заходить схвильована Явдоха. МАРІЯ: Тітко Явдохо, заходьте. Сідайте до столу, ми саме снідаємо. ЯВДОХА: Ой, ледь дійшла, хай йому грець. Нога з вечора розболілась, так мов ота качка криволапа кульгаю з самого ранку… Ви вже чули? МАРІЯ: Що «чули»? ЯВДОХА: Неначе Римаря побито сильно… СТЕПАН: Побито?! МАРІЯ: О, Боже мій! За що? СТЕПАН: Певно, за те, що в колгосп вступати не хотів. За що ж іще ці бандити-комуняки можуть людей бити… МАРІЯ: Ой, не знаю, не знаю. ЯВДОХА: Ти думаєш, Степанчику? СТЕПАН: Впевнений. Ви подивіться, як голова всіх агітує. МАРІЯ: Писаренкови, так ті теж після розмови з головою написали заяви всі про вступ до колгоспу. СТЕПАН: Вміє переконувати. Та тільки не нас! ЯВДОХА: А ти підеш супроти голови? СТЕПАН: Супроти, може, й не піду, але і з ним теж нам не по дорозі. Комуняцький прихвостень.

80

Лiтературний Чернiгiв

МАРІЯ: Тихше ти, синку. Ще почує хто, що проти радянської влади бунтуєш. СТЕПАН: Хто ж знав, що червоноармійці переможуть? Скільки вже бунтів було по селах довколишніх проти цієї влади радянської! А вони, як оті хитрі коршаки. Прикриваються гаслами, а все в чесних людей забирають у ті колгоспи… От дядько Влас. Самі ж бачили, який роботяга був. Так куркулем обізвали і все в колгосп забрали. А отой Чавунко? (Гнату). Батько твого дружка Никифора… Так той ледацюга з ледацюг. Нічого робить не хотів. Так тепер в колгосп вступив, тиняється днями, горілочку попиває, проте отримує, як і всі колгоспники. Рахується колгоспником. Несправедливо це! ЯВДОХА: То, може, й нам з дідом своїм не вступати? Бо ми думалидумали… СТЕПАН: Не знаю. Поки я живий – ноги моєї там не буде, в тому колгоспі. Так і запам’ятайте. МАРІЯ: Тихіше, синку. Якось, може, минеться. ГНАТ: Не минеться. Никифор казав, що це надовго. СТЕПАН: Багато знає там твій прихвостень. Два до двох не додасть, зате велике цабе зробилося. Агітує ходить всіх по кутках, щоб до колгоспу заяви несли та до сраної партії. Активіст партосередку задрипаний! Ага, розбіглися… Дурних немає. Марія встає. МАРІЯ: Піду вже порати худобу та на роботу збиратись. СТЕПАН: Заждіть, мамо. Я з вами. Степан, Марія і Явдоха йдуть з хати. Гнат сидить на лавці. За мить заходить Мотря. МОТРЯ: Доброго ранку. А де тітка Марія. ГНАТ: Поратися десь пішла. МАТРЯ: То перекажи, хай до нас зайде, як з роботи буде йти. ГНАТ: То сама лишись і перекажи… МОТРЯ: А ти чого такий надутий, мов той сич? ГНАТ: А чого мені радіти? В мене немає причини для радощів. Аби знав, то й не повертався сюди. В дядька б віку доживав. МОТРЯ: Якийсь ти дивний. А на мене чого тоді гримаєш? ГНАТ: А ти хіба не знаєш? МОТРЯ: Що я винна знати? Гнат підходить до Мотрі. Бере її за руку. ГНАТ: Мотре, не виходь за Степана. МОТРЯ: Чом ні?! ГНАТ: Ось послухай мене. Не виходь, прошу тебе. На вербну неділю

Проза

81

Степан хоче сватів засилати. А ти гарбуза йому підкинь… МОТРЯ: Та чи ти в своєму розумі, Гнате?! Що ти таке кажеш?! Ми ж зі Степанчиком кохаємо одне одного. Як же я житиму без нього? ГНАТ: А я тебе кохаю. МОТРЯ: Ти?! ГНАТ: Я… В хату заходить Степан. Бачить, як Гнат тримає за руку розгублену Мотрю. СТЕПАН: Мотре?! (Мотря забирає свою руку з руки Гната). Що це тут відбувається? Га? Мотря поправляє хустку та біжить з хати. СТЕПАН: Мотре! Зачекай!! (поривається за Мотрею, та повертається до Гната). Що ти наробив, брате? Що ти їй зробив? ГНАТ: Нічого. Вона до матері приходила. СТЕПАН: А чого за руки трималися? Ти що задумав? ГНАТ: Нічого не задумав… Я впевнений, що вона не для тебе. СТЕПАН: Що?? Ти що кажеш? Ти мене за кого маєш? ГНАТ: Не пара ви з нею. Не пара! Не для тебе вона, Степане! СТЕПАН: То, може, ти пара? Може, для тебе?! Ти чи вже з ранку браги хлистонув? ГНАТ: (сідає спокійно за стіл). Не для тебе вона. Не будете ви разом. СТЕПАН: Ах, ти ж… (Степан валить Гната з лавки. Починається бійка). До будинку забігає Марія. МАРІЯ: Ой, пробі!!! Та що ж це відбувається?!! Ой, рятуйте, люди добрі! Хіба ж таке може бути? Брат брата вбиває!! Марія розбороняє Степана і Гната. СТЕПАН: Я тобі покажу «не для тебе»! Я тобі всі ребра переламаю і руки, щоб чужих дівчат не торкався. МАРІЯ: Та що тут відбувається?? ГНАТ: Степан здурів. Чи не видно, мамо? СТЕПАН: Та я тобі зараз… (поривається лізти в бійку, та Марія розбороняє). МАРІЯ: Годі вам, я сказала!! Як вам не соромно? Ви ж брати рідні! В вас кров одна тече! А ви один одного лупцюєте, мов навіжені! Степане! СТЕПАН: Гукайте, мамо, старостів на неділю. Підемо Мотрю сватати… Степан відсторонюється від Марії і біжить з хати. МАРІЯ: Синку, що відбулось? Скажи мені, матері. Чого ви посварились? ГНАТ: Приходила Мотря до вас, переказувала, щоб зайшли після роботи до них. Ми з нею привітались. Степан побачив і заревнував.

82

Лiтературний Чернiгiв

МАРІЯ: Ти правду кажеш? Не бреши матері. Дивись мені у вічі! Гнат видихає, бере капелюха та йде геть. Марія сідає на лавку, закриває обличчя руками та починає плакати. МАРІЯ: О, Господи-Господи! Ще цього не вистачало… ЧЕРЕЗ ЗАТЕМНЕННЯ ГЛАВА П’ЯТА КЛУБ У клубі зібрання партосередку. За столом сидять Свирид, Никифор, Юхим, Ольга, Орест (Масовка за можливістю). НИКИФОР (Юхиму): Дзвонили як дзвони з ранку. Чули? ЮХИМ: Чув. Мабуть, гарна буде гулянка у Степана. СВИРИД: Тихо, тихо будьте… Всіх зі святом, товариші. Чергове засідання партосередку оголошую відкритим (всі аплодують). На порядку денному засідання, по-перше… немає Мелашки? НИКИФОР: Не ходить і не збирається… Сама казала, що мати захворіла, то їй ніколи. ЮХИМ: За злісні прогули її б вже давно потрібно виключити як із комсомолу, так і з партійних лав… Та, зважаючи на те, що хвора мати, може, зробимо їй поблажку і поки що лишимо в партії? ОЛЬГА: Але ж з неї ніякої користі для партії і села немає. СВИРИД: Хай ще побуде. ЮХИМ: Може, після бесіди щось і буде… А що там в Масіїв? Уже весілля грають? СВИРИД: Степан одружується ж на Мотрі. ЮХИМ: Степан – ще той баламут… Як батечко, білогвардієць, що проти красної армії воював… Вже майже як контрактант… НИКИФОР: Та він весь куток свій підбиває проти колгоспу. ЮХИМ: Треба б з ним якусь бесіду провести, роз’яснити. Що це за неподобство таке? ОЛЬГА: Можемо й провести. ЮХИМ: Но-но… Ви там трохи полегше. Ледве калікою не зробили мені Римаря… Йому ще в колгоспі працювати та й працювати… НИКИФОР: Так результату ж досягнуто. Прибіг же до колгоспу як миленький. ОЛЬГА: Ще й казав, що прийде до партії проситись. СВИРИД: У мене наказ всіх підряд до лав партії не брати. Спочатку в кандидати, а вже потім, якщо виправдає покладену довіру, можна і до лав записувати та партквиток видавати. І головне, щоб поменше в горілку вкидались…

Проза

83

НИКИФОР: Проте, Гнат Масій зовсім не такий… Гната я б взяв і без кандидатства… ЮХИМ: Треба ще з ним балакати… Заходить Гнат. ГНАТ: Ой, вибачте. Я Никифора шукаю, він казав, що в клубі буде. НИКИФОР: Про вовка промовка. А ти чого не на весіллі?! (всім). Вибачте, я на одну хвилинку… Никифор йде до Гната. Балакають не голосно. Ольга перестає писати, спостерігає за Гнатом. НИКИФОР: А ти чого горілки не п’єш? ГНАТ: Та на чорта воно мені треба… То весілля не моє. Радості мені з нього. Краще б зовсім не було. НИКИФОР: Але все одно будеш проставлятись. ГНАТ: Ввечері приходь до ставка, я горілки візьму, нап’ємося та будемо по селу ходити. НИКИФОР: Ти свій в дошку… Ходімо до нас. Посидь, почекай мене. Никифор і Гнат ідуть до всіх. Гнат і Ольга дивляться одне на одного. НИКИФОР: З вашого дозволу, товариші, я б хотів запросити до наших зборів Гната Масія. Дуже хороша людина та товариш. Він не буде заважати. Мене почекає трохи. ЮХИМ: Та хіба ми не знаємо Гната?! Ти хотєл би вступить в колхоз? ГНАТ: А чом би й ні? От візьму і вступлю… СВИРИД: Ти такий впевнений. Молодець! Нам потрібні такі ініціативні люди. Але ж… Твій брат на поповій доньці одружився. Мати не хоче в колгосп вступати… ГНАТ: А при чому я до брата? Він вже з нами не житиме. В прийми йде. …А в колгосп я вступлю. Хай знають, що мені ніхто не указ. Я сам як схочу, так і житиму. ЮХИМ (Никифору): Це твій товариш?! Такі товариші нам до вподоби. СВИРИД: Яким би другом не був, але я не можу так одразу дати партквиток. Є процедура, треба виконати постанови партії і осередку, зарекомендувати себе. ОЛЬГА: А Гнат нікуди не тікає. Так, Гнате? ГНАТ: Так. Чого мені втікати?! Я почекаю. А що робити треба? СВИРИД: Для початку заяву напишеш, а потім прийдеш до сільради… ГНАТ: Як скажете. Хоч зараз. ЮХИМ: От люблю я таких хлопців! Побільше б таких як ти, синку… НИКИФОР: Гаразд. Всім увага. Хоч він і відсутній, але зараз будемо обговорювати пиятику товариша Смаля…

84

Лiтературний Чернiгiв

Юхим чухає потилицю… Гнат дивиться на Ольгу, трохи посміхається та підкивує їй. Ольга відводить очі та починає записувати протокол на папері. СЦЕНА ШОСТА БУДИНОК МАРІЇ Марія і Степан сидять на лаві. МАРІЯ: Як ви, Степанчику? СТЕПАН: Добре, мамо. Обживаємось потроху. МАРІЯ: Не хотіла тебе відпускати, та ти ж бачиш сам. СТЕПАН: Та не страшно. Ми в любові живемо, та й батькам Мотрі допомагаємо. Отець Устим майже весь час у церкві, ви ж знаєте, мамо. МАРІЯ: Після тієї колективізації і комуністів вже багато перестали ходити до церкви. Партія не дозволяє. СТЕПАН: Сам голова проти. Їм же, комунякам, не до церкви. Ходять тільки та людям голови забивають, щоб обдурити та забрати землю собі. То тепер Устим боїться, що церкву можуть підпалити. В Патрушиному ж підпалили, так майже все вигоріло, мамо. МАРІЯ: Не дай Бог! Весь вік хрестилися та молилися, а як же тепер? СТЕПАН: Тепер вони, мамо, певно там своєму Леніну та Сталіну моляться. МАРІЯ: Не сміши, синку. СТЕПАН: А що там той шибайголова дурнуватий? МАРІЯ: Степане… Не кажи так на брата. СТЕПАН: Та я б йому і руки, і голову б повідрубував. Дурень. МАРІЯ: Внадився до тих комуняк ходити з тим Никифором. Днями десь вештається, я й не знаю де. А як вечір – гулять біжать. Приходить пізно, майже щоночі як чіп п’яний. СТЕПАН: Господи. От дурнувате! В кого воно вдалося?! МАРІЯ: Не знаю, синку. Де вже я не догледіла, сама розуму не дам… Наче ж і доглядала, і не бідувала, і давала все, що могла, і навчала батьків та старших шанувати… СТЕПАН: А воно, бач, яке дурноголове виросло. Здорове до неба, а дурне, як треба… Від горілки мозок через вуха повипливав… Заходить Юхим. ЮХИМ: Добрий вечір вам в хату, Маріє Олександрівно. МАРІЯ: Доброго вечора, пане голово. Заходьте. Сідайте на лавку до столу. ЮХИМ: Здрастуй, Степане. СТЕПАН: Доброго вечора, пане голово.

Проза

85

ЮХИМ: Не «пан голова», а «товариш голова». СТЕПАН: Вибачте. Сідайте. Я вже піду. ЮХИМ: Зачекай, Степане. А Гнат вдома? МАРІЯ: Немає. Десь з Никифором ходять днями. Вже й не знаю, коли й бачила. Сідайте, я млинців напекла. Пригощайтесь… ЮХИМ: Та що мені з тих млинців… МАРІЯ: В мене й до млинців трішки є. Пригублю з вами граминку. Ви ж не заходили до нас, а я сина одружила. То наливочки за молодят з нами скуштуйте. ЮХИМ: Ну тоді можна. Сідай з нами, Степане. Прийми поздоровлення. Усі сідають за стіл. Степан не дуже задоволений. Марія крадькома зводить плечима, мовляв, треба голові догоджати. Марія наливає всім по чарці. ЮХИМ: Ну, за молодят. Всі п’ють, закушують. Стукає Свирид. СВИРИД: Добрий вечір в хату. А Гнат вдома? МАРІЯ: Добрий вечір, Свириде. Та немає. Десь ходить з Никифором. Заходьте, ми саме вечеряли. Пригощайтесь. СВИРИД: Спасібо. Я не п’ю. А не знаєте, чи скоро прийде? МАРІЯ: Та, може, й зараз. Почекайте. З’їжте млинців. СВИРИД: Дякую, Маріє Олександрівно. Свирид сідає до Степана на лавку. ЮХИМ: Я що хотів тебе спитати, Маріє. Як справи в школі? МАРІЯ: Добре справи. Навчаю діточок, виховую в них справжніх людей. ЮХИМ: От! Ти повинна, Маріє, виховувати в дітях справжніх громадян. А як же ти виховаєш громадян, якщо ти сама не громадянка? МАРІЯ: Як не громадянка?! ЮХИМ: А от так. Ти в колгосп не вступаєш? Ні. До партії не вступаєш – теж ні. То яких громадян ти можеш виховати з нашої молоді? МАРІЯ: Пане голово… Вибачте, товаришу голово. Так я виховую в першу чергу гарних та розумних людей. СВИРИД: Гарні та розумні громадяни – ось задаток успіху і майбутнє нашої країни. Нашій державі потрібні гарні та віддані громадяни. ЮХИМ: От ти, Степане, збираєшся в колгосп вступати? СТЕПАН: Ні. СВИРИД: А до партійних лав? СТЕПАН: Теж ні. ЮХИМ: От який ви приклад подаєте іншим? Поганий. А ще вчителька.

86

Лiтературний Чернiгiв

СТЕПАН: Та хіба ж то діло, коли всі за все відповідають і ніхто ні за що не несе провини? Мій батько все життя на землі для себе працював, то чому я маю на когось працювати? Виконувати якісь плани, норми? ЮХИМ: Тому, що ти живеш в Радянському Союзі. Такі зараз порядки. Чи ти проти держави підеш? Так, може, ти проти товариша Сталіна підеш? Степан відвертається. ЮХИМ: А між іншим… наливай по чарці ще… твій менший син зовсім іншої думки. МАРІЯ: Це ж якої думки він? СВИРИД: Ваш син Гнат дуже відповідальна і дисциплінована людина. СТЕПАН: У-у-у, дисциплінована… П’яниця ще той! ЮХИМ: (випиває чарку). Ти не кажи так. СТЕПАН: Щовечора п’є з дружками. Мабуть, з однопартійцями? СВИРИД: Проведемо роз’яснювальну роботу. Це не достойно комуніста… МАРІЯ: Яку роботу? СВИРИД: На зборах партосередку, якщо треба. Піднімемо питання. СТЕПАН: Якого ще осередку! Він що… СВИРИД: Так, він вже член партії. Ось я вже йому навіть партквиток зробив. СТЕПАН: Покажіть. СВИРИД: Віддам тільки в руки господарю. Ви знаєте, що за втрату може бути? О! Краще не знати. СТЕПАН: От трипутень… ЮХИМ: І, до речі, Гнат, як примірний комуніст, вже записався до колгоспу. СТЕПАН: До… Куди?!? …Ой, дурбило… ЮХИМ: Що ти казав? СТЕПАН: Кажу, що немає клепки в малого в голові. Все пропив. МАРІЯ: Степане. Хіба так можна з головою розмовляти? СТЕПАН: А я що? Вибачайте, пане голово, що в мене такий дурнуватий брат… СВИРИД: Чув я, Степане, що ти по селу смуту ведеш… МАРІЯ: Та кого ви слухаєте, Свириде Свиридовичу?! СВИРИД: Підбурюєш селян проти колгоспів і радянської влади… СТЕПАН: Нікого я не підбурюю, але маю свою думку стосовно ваших колгоспів. ЮХИМ: Дивись, хлопче, бо ми захищати тебе ні перед ким не будемо. СТЕПАН: Мене не треба ні від кого захищати. Я ніякого зла нікому не

Проза

87

роблю. Працюю собі на своїй землі, як раніше, і нікому нічого не винен. СВИРИД: А повинен думати не тільки за себе, а й за товаришів. В хату заходить п’яний Гнат. МАРІЯ: Синку! СТЕПАН: За яких товаришів я повинен думати? За таких п’яниць, що ледащо вештаються і працювати не хочуть? …Явилось. ГНАТ: Іди в прийми командуй! До свого батюшки. СТЕПАН: Та я тобі зараз! СВИРИД: Так не можна! Хіба можна над людиною так.?! СТЕПАН: Хай п’є менше. Ваші плани виконує? ЮХИМ: Ти старшим не грубіянь. СВИРИД: (простягає Гнату партквиток). Ось урочисто вручаю. Особисто заніс, не ставши чекати. ГНАТ: Дякую, товаришу Свириде Свиридовичу (кладе партбілет в нагрудну кишеню). СТЕПАН: Товаришу… (тихо) Тьху… Піду, мамо. Заходьте ви краще до нас. Не хочу тут лишатись… МАРІЯ: Іди вже, синочку, з Богом… А що це там наче зажевріло? Усі дивляться у вікно. СТЕПАН: Чи не церква горить?? ГНАТ: (з пихою). Наче вона… Біжи, туши… Приймак… МАРІЯ: О, Боже мій!!! Степан і Марія біжать з хати… ЮХИМ: Що, справді церква горить?! ГНАТ: Я слушал Партию, и боль её почуял, Но сталью мускулов наполнилась рука: Ты слышишь, Партия? Тебе, тебе кричу я! Тебя приветствует рабочий от станка. Свирид задоволено дивиться на Гната. Плескає його по спині. Показує на партбілет. СВИРИД: Не загуби. ГНАТ: Ні… (Юхиму). Я старостів зашлю в неділю до вас… ЮХИМ: Тоді давай по чарці наливай скоріше… Юхим за плече обіймає Гната. Всі троє сідають за стіл. СЦЕНА СЬОМА БУДИНОК МАРІЇ Марія порається біля печі. На печі спить Гнат. Під лавкою, біля печі стоїть чавун, на ньому зверху штани Гната. Недалеко на табуреті сидить Явдоха.

88

Лiтературний Чернiгiв

ЯВДОХА: Ой, горе ж тепер яке! МАРІЯ: Згоріли стіни, дах. Ікони та образи виносили всі, хто міг. Все до отця Устима в дім. Степан, хай йому Бог здоров’я дає, так трохи не згорів. Я думала, в мене серце зупиниться. Мотря, бідна моя дитина, так плакала, так плакала… Сама насилу сльози стримую. ЯВДОХА: Як же це та пожежа сталась? МАРІЯ: Наче підпал. Савенкова Ганна бачила, як хтось тікав в чагарниках. Так бігло, що старий так не побіжить. ЯВДОХА: Це точно ті комуняки, мабуть. Може, голови наказ? Він же так батюшку нашого незлюбив. МАРІЯ: Тихіше. Не хочу, щоб Гнат розмову чув. Спить ще. Вчора, бісова дитина, знову десь нажлуктився. Він же туди встряг, у ту партію, хай їй грець. ЯВДОХА: А що ти казала про голову? МАРІЯ: Та що там той голова колгоспу… П’є безперестанку. Приходив із Свиридом, ну тим, що головний в комуняк, то самі принесли Гнату того квитка. ЯВДОХА: Вступив-таки в ту партію! МАРІЯ: І не тільки в партію. Ще і в колгосп, будь він неладний. ЯВДОХА: В колгосп?! Так а… МАРІЯ: Сам написав заяву від себе і вступив. Назло нам зробив зі Степаном. Ви ж чули, як Степан супротивиться проти тих комуністів? Так Гнат тим його і дратує. ЯВДОХА: Ой, що ж таке… Бідна ти, Маріє. Двох соколів виростила, а вони чубляться, як оті коршаки. МАРІЯ: Не знаю, як мені їх примирити. Впертий Гнат, мов баран. Своя ж дитина, а інколи так лютую на нього. Думаю, краще б у Івана ще побув, так, може, б і минулось. Може, б подорослішав, розуму набрався та не думав про ту Мотрю… ЯВДОХА: Ніяк не викине з голови чи що? МАРІЯ: Що вже про неї думати?! Та й як можна – братова ж дружина! ЯВДОХА: Та зараз всяке буває. Он, Писаренкова свого чоловіка покинула та подалась за брата його, Михайла… Марія поправляє на лавці біля печі сорочку Гната. Підіймає з чавуна штани та кладе на лавку. Помічає в чавуні два пістолети. З острахом бере в руку. ЯВДОХА: Ой, ма!! МАРІЯ: Тихіше, тьотю (кладе на місце). Тихіше! ЯВДОХА: Чиє то? МАРІЯ: Точно не Гната. Він же стріляти не вміє…

Проза

89

ЯВДОХА: Це вже після його вступу в колгосп, певно, видали. Чула, що ходять по селу з пістолетами. Може, для патруля видали? МАРІЯ: Не до добра все це… Ой, не до добра. ЯВДОХА: Та піду вже я, мабуть. Бо згадала, що замісила пампушок. МАРІЯ: Тільки ж ви нікому про те не кажіть. ЯВДОХА: Та кому я казатиму?! Ти ж мене знаєш, Маріє. Хіба я коли вам що погане зробила? Раз так є, то, мабуть, так треба. Явдоха йде з хати. Марія будить Гната. МАРІЯ: Вставай, Гнате. ГНАТ: Що таке, мамо? МАРІЯ: Що це в тебе таке, ти мені скажи? ГНАТ: Що там таке? …То нам видавали, коли ми патрулем ходили по вулиці. МАРІЯ: Так ти що, вже й стріляти навчився?! ГНАТ: Ні. МАРІЯ: То навіщо воно тобі? ГНАТ: Сказано, щоб було, то і поклав. Буду вчитись стріляти. МАРІЯ: Ото ви там, в партії, таким займаєтесь? Як же це ти так встрягнув туди? ГНАТ: А що вам не подобається? Вас треба було спитати? МАРІЯ: А чом би й ні? Чи я не мати тобі? ГНАТ: А я що, маленький чи що? Скільки мені вже вас дозволу питатись? Весь час тільки те й робите, що життю навчаєте та вказуєте, що робити і як жити. Годі! Я сам можу собі ладу дати. МАРІЯ: То ти назнарошне так робиш? ГНАТ: Я зроблю так, як вважаю за потребу. І нічого тепер мені дорікати. То ви, то Степан – всі намагаються командувати. Он Степаном командуйте! МАРІЯ: А що ним командувати?! Він вже дорослий і голову має на плечах. Не вештається днями й вечорами і не приходить, як чіп п’яний щовечора. А ти як дитина поводишся. Встряг в ті комуністи… Це щоб горілку пити? ГНАТ: Яку ще горілку?! Нам не можна в партії пити. МАРІЯ: Так ваш голова тільки те й робить, що закидає в горлянку. Теж партієць… Це він, певно, і вас там всіх партійців цього навчає? ГНАТ: Вам вже на роботу йти треба… І, до речі, гукайте в неділю старостів… МАРІЯ: Яких старостів?! ГНАТ: Ну, діда Костюка… Кого ви там ще погукаєте? МАРІЯ: О, матір Божа! А кого ж ти сватати надумав?

90

Лiтературний Чернiгiв

ГНАТ: Ольгу Дев’ятову. МАРІЯ: Неначе дівчат у селі немає, так він комуністку надумав сватати?!! ГНАТ: А що вам не подобається?! Кого хочу, того і сватаю. Моє діло. МАРІЯ: Гарних родичів собі підбираєш… Будете тепер з тестем разом в горлянку закидати? ГНАТ: Годі вам. Йдіть вже дітям моралі читайте, бо голова болить від вас. МАРІЯ: Я з тобою ще побалакаю пізніше (на пістолети). І винеси геть, щоб я їх більше не бачила. Добре, що хоч борщу не налила в чугунець. Марія йде з хати. Гнат злазить з печі, сідає за стіл. Бере пістолет, роздивляється його, робить вигляд, що стріляє в уявного ворога. Заходить Никифор. НИКИФОР: Привіт, Гнате. Ти як? ГНАТ: Голова болить. Ти? НИКИФОР: Нормально. Сховай негайно. Я тобі доручив потримати їх до ранку, а ти вже махаєш краденими пістолетами. Мати хоч не бачила? ГНАТ: Та знайшла. Я їй набрехав, що то нам видають такі для патруля. МАРІЯ: Повірила? ГНАТ: Не знаю. Байдуже. НИКИФОР: Треба б нам потренуватись десь у влучності. Давай мені один. Та заховай подалі свій. Бо як взнають, в дупи нам позастромлюють. Никифор бере один пістолет та ховає його за спину в штани, прикриваючи сорочкою. ГНАТ: Та й треба. А про пожежу щось чутно? НИКИФОР: Все пройшло, як по маслу. Скоро будуть ті церкви горіти по всіх селах, як свічки. От і настала радянська влада. Я ж казав, що за нами майбутнє… ГНАТ: Може, то ми погарячкували? Може, не треба було палити її? НИКИФОР: Все нормально, не бійся. Нас ніхто не бачив і не чув. Нічого попам командувати та люд з пантелику на проповідях збивати! То ж вони, попи, гальмують наше праве діло. Якби не вони, вже б давно настав комунізм. ГНАТ: До мене вчора приходив голова Юхим і товариш Свирид. НИКИФОР: Щось хотіли? Нічого не питали про мене? ГНАТ: Свирид приносив партквиток. Не став чекати зборів, то заніс до мене сам. Посидів учора з нами, поки мої бігали церкву тушити. НИКИФОР: Ого! То добре. Бачиш, яка тобі честь. Покажи.

Проза

91

Гнат шукає в кишені сорочки партквиток. Оглядається, дивиться навкруги. ГНАТ: Не знаю. Наче ж клав у кишеню. НИКИФОР: Ти що, згубив партквиток? ГНАТ: Та хто зна’. Може, ж ні. НИКИФОР: Ти уявляєш, що тобі буде, якщо ти його не знайдеш?! Можеш на десяток загриміти. А можуть і розстріляти. Це ж партквиток, а не якийсь там папірець… Ну, ти даєш. ГНАТ: То все той виродок! НИКИФОР: Хто? ГНАТ: Степан! Все матір підбурює проти мене. Ірод проклятий. Все палиці мені в колеса стромляє… Може, й мати спалила. НАКИФОР: То не шутійне діло, друже. Молись, щоб знайшовся. ГНАТ: Дуже смішно! Де молитись? Церкву ж самі спалили. НИКИФОР: То я так висловився, по старій звичці. Ми ж, комуністи, не молимось. Але треба неодмінно знайти. ГНАТ: Ну, зачекайте. Ви в мене дограєтесь… НИКИФОР: Гаразд, я вже піду. Ввечері зустрінемось. Будемо тебе чекати. СЦЕНА ВОСЬМА КЛУБ У клубі збори партосередку. За столом Ольга, Никифор, Свирид, Орест, Гнат. (Масовка за можливістю). ОРЕСТ: Ольго, а де це батько твій, голова? ОЛЬГА: В полі був. СВИРИД: Збори, а я його вже випивши бачив біля сільради. ОЛЬГА: Так, може, то не він був? Чого ви одразу? СВИРИД: Точно він. З Римарем балакали, мов старі приятелі. Справжній голова вміє переконувати. ОЛЬГА: Та тільки не всі так думають. Тільки на свято вип’є, так одразу несуть по селу, неначе п’є безпробудно. Безсовісні! СВИРИД: Олю, відкривай засідання. ОЛЬГА: Засідання партосередку оголошую відкритим (всі аплодують). Товариша Юхима Володимировича чекати не будемо, тож розпочнемо з докладних записок та… Заходить Іван Сергійович з папкою. Всі встають. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Всех приветствую, товарищи (всі аплодують). Сидите, сидите. Я не на долго. А где товарищ Девять? (Сідає на вільне місце).

92

Лiтературний Чернiгiв

ОЛЬГА: Юхим Володимирович в полі. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: (Свириду). К вам, товарищ Гайдук, есть претензии… И не мало… А пока – я был проездом в поле. Колхозники сказали, что не видели товарища Девять. Зато поведали мне кое-что другое. О том, что он часто выпивает. ОЛЬГА: Це не зовсім так. Іноді випиває вдома, коли празднікі, а так, щоб регулярно, то ні. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: У меня совсем другие ведомости. Очень жаль, что товарищ Девять отсутствует. Хотел бы ему зачитать докладные записки… Заходить трохи випивши Юхим. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Товарищ Девять! Здравствуйте! СВИРИД: Доброго дня, товаришу Дев’ять. Сідайте за стіл. С вами хотел бы поговорить товарищ Калюта. ЮХИМ: Доброго дня, товаришу Калюта. Доброго дня, товаришу голова партосередку. Вітаю, товариші (всі аплодують). ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Очень хорошо, что вы все же пришли на собрание. На вас поступают не очень лестные отзывы от ваших однопартийцев. ЮХИМ: Не знаю, товаришу Калюта. В мене зараз дуже багато ворогів по селу ходить. Хіба всім будеш любий? ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Товарищ Леоненко мне сообщил, что вы систематически пьянствуете. Не боретесь за сохранение колхозной собственности. Колхозный сад доведен почти до полного уничтожения… Табак ни единого разу не пасынковался, не говоря уже о том, что не был прополот. Из-за этого почти весь урожай был уничтожен. Товарищ Триголос сообщил, что убирали горох, который сгнил и высыпался. Что вы, товарищ Девять, систематически пьете и не появляетесь в колхозном хозяйстве. Предлагают снять вас с занимаемой должности… Что можете сказать в свое оправдание? ЮХИМ: Чесно кажучи, частково, може, воно й правда. Я не встигаю за всіма дивитись. Зараз дуже багато людей вступило до колгоспу. Є такі, що хочуть мені зла, тому і розпускають плітки. СВИРИД: Ви ж, товаришу Калюта, розумієте, що частково ми примушували вступати до колгоспів, як ви й наказували. То тепер вони й мстять товаришу Дев’ять. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Так вы ж и сейчас на собрание выпивши пришли. ЮХИМ: В сусіда мого іменини були.

Проза

93

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: То вы в рабочее время его поздравляли, товарищ Девять? Какой пример вы подаете однопартийцам? ЮХИМ: Я вже п’ять років працюю головою колгоспу і ніякої шкідливої роботи не вживав. Багато нових членів увійшло в осередок, і не завжди встигаєш всім і у всьому допомагати. Я визнаю, що не завжди скрізь встигаю, але намагаюсь робити все залежне від мене, щоб колгосп розвивався, агітую в члени партії молодих та енергійних людей, за якими майбутнє нашої великої держави Радянський Союз. ГНАТ: Дозвольте сказати? Я б хотів сказати, що ніхто з нас тут не без гріха. Та ми робимо все, що тільки можна для того, аби виконати всі плани та норми, які дають нам із району. Як новий член партії хотів повідомити, що ми, комуністи, вже долучили до нашого осередку майже всіх односельців. Кожного місяця до нас з заявами йдуть нові люди. А так, як Юхим Володимирович визнав свої помилки, то пропоную дуже його не карати. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Хорошо вы сказали, товарищ… ГНАТ: Масій. Гнат Масій. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Масий… Это случаем не ваш отец был белогвардейцем? ГНАТ: Ну, він не хотів радянської влади… Та то було колись. Тепер ми зрозуміли, що помилялись і зробили висновки. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Понимаю. Вы уже получили партбилет? ГНАТ: Так, отримав… ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Берегите, как зеницу ока. Головой своей отвечаете за него… У вас же вроде брат ещё есть, если не ошибаюсь… ГНАТ: Є. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Надеюсь, теперь он тоже в колхозе? Это ж он на дочке попа вашего женат? СВИРИД: Так, він. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Это плохо. ЮХИМ: Церква згоріла, то ж тепер в селі церкви немає. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: А вот это уже хорошо… Но, товарищ Девять, вы должны написать объяснительную записку о своем пребывании у руля колхоза. И мы забудем об этом разговоре. ЮХИМ: Все напишу. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: (Свириду). А сейчас я хотел бы вручить вам новые планы заготовок на вторую половину текущего и первую половину тридцать третьего года, присланные из района (віддає Свириду документи). И смотрите, сделайте все возможное, чтобы не разочаровать ни партию, ни страну.

94

Лiтературний Чернiгiв

ЮХИМ: Все зробимо! Виконаємо і перевиконаємо. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: И чтобы это было в первый и последний раз, когда я вам привожу планы. СВИРИД: Цього більше не повториться. Просто я захворів дуже. Думав, пропаду. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Все головы партячеек уже на прошлой недели лично в районе получили планы. Только вас не было. СВИРИД: Більше не повториться. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Надеюсь… Так вот, довожу до сведения, что от седьмого числа августа тридцать второго года, согласно специального постановления кабинета правительства, разворовывание колхозного имущества будет караться расстрелом… или лишением свободы термином не менее 10 лет. СВИРИД: Зрозуміло… ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: К вам в село будут направлены партийные активисты из центра, уполномоченные по проведению хлебозаготовок, и будут формироваться так называемые «Буксирные бригады» для обысков и конфискации продуктов. Будет введен режим так называемых «черных досок» и внедрены натуральные штрафы – изъятие продовольствия и скота в хозяйствах, которые не выполнят план… СВИРИД: Все зрозуміло. ЮХИМ: От тепер ці контрактанти побачать… ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Не подведите нас… На этом хочу извиниться. Продолжайте без меня. От вас, товариш Свирид Свиридович, я буду ждать результатов. А от вас, Юхим Владимирович, результатов и… объяснительную. ЮХИМ: Все зробимо, товаришу Калюта. ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Извините. Теперь продолжайте без меня. У меня в районе ещё много дел. Іван Сергійович йде геть. СВИРИД: Плани отримали (дивиться в документи). Та це не плани! Ми стільки за три роки не здавали! ОЛЬГА: Що там? СВИРИД: Я не уявляю, як ми це будемо виконувати.?! Але треба виконати. Всі мене почули? Так і перекажіть решті. Будемо ходити і вимагати! НИКИФОР: Тут такі плани, що як взнають односельці, то вони нас повбивають. Скажуть, ви куди нас загітували? Повиходять з колгоспу і все тоді. ОЛЬГА: Хай тільки попробують. Чули, що в Патрушиному коїлось? Так і їм так буде.

Проза

95

ГНАТ: А що там було? СВИРИД: Не хотіли здавати плани, так хати, мов свічки горіли. ЮХИМ: Сподіваюсь, до цього не дійде. Та все ж плани треба здавати. ОРЕСТ: Не знаю. Нас же повбивають за такі норми! ЮХИМ: То треба зробити так, щоб не повбивали. НИКИФОР (Гнату): Ось тепер і згодиться наша таємна зброя. Будемо виконувати плани. СВИРИД (всім): Робіть, що хочете, але кров з носу плани мені виконайте! Ольго Юхимівно, закривай засідання. ОЛЬГА: Якщо ні в кого ніяких зауважень, то сьогоднішнє засідання партосередку оголошую закритим. Усі аплодують. До Юхима підходять Орест, Ольга, Сворид. Щось розмовляють. Гнат і Никифор відходять (Масовка розходиться). НИКИФОР: Ти молодець. Тільки, дуже я за тебе злякався, як тебе товариш Калюта за партквиток спитав. Якби попросив показати, то біди б не минули. ГНАТ: Я сам знаєш як… трохи в штани не наклав. НИКИФОР: Так, плани дали космічні. Ох і буде війна в селі! Тут вже або ми їх, або вони нас… ГНАТ: Головне, що влада в наших тепер руках. НИКИФОР: Так. Тепер ми тут господарі… Так ти йдеш? ГНАТ: Йди. Мені ще з Ольгою треба побалакати. Олю!! Никифор йде з клубу. До Гната підходить Ольга. ОЛЬГА: Що хотів? ГНАТ: Тобі батько нічого не казав про мене? ОЛЬГА: А що? ГНАТ: Я сватів зашлю в неділю до вас… ОЛЬГА: Ну, зачекаємо… ГНАТ: Гарбуза не даси? ОЛЬГА (грайливо): Засилай. Буде видно… ГНАТ: Точно ні? Ольга йде до Юхима, повертається і з посмішкою дивиться на Гната. Задоволений Гнат біжить з клубу. ЮХИМ (Ользі): Ви йдіть. Я зараз буду закривати клуб. Усі йдуть геть, лишивши Юхима самого. Юхим, обдивляючись по сторонах, дістає з кишені чвертку горілки та нишком п’є. Ховає горілку назад та йде геть… (Друга дія в наступному числі) м. Чернігів

Лiтературний Чернiгiв

96

Літературний

Поезія ×ÅÐÍIÃIÂ У ЧЕРНІГОВІ ДІЄ «КЛУБ АНОНІМНИХ АВТОРІВ»…

Цей літературний проєкт, який не так давно започаткований в Україні, уже має добру популярність у інтернет просторі. У Чернігові засновником його стала поетеса Ірина Морська. Основна мета клубу – залучення творчої молоді до сучасного літературного процесу. Автори збираються щотижня в КМЦ «Інтермеццо». Захід триває 2-3 години, протягом якого всі присутні виконують творчі вправи, долучаються до обговорення, редагують тексти. Новинкою клубу є те, що автор може отримати критику тільки якщо її забажає. Але це не означає, що її взагалі нема – творча людина формулює своє ставлення до відгуків інших. Хтось постійно бажає отримувати критику, хтось віддає перевагу самостійному письму без колективного обговорення твору, а хтось просто приходить отримати новий досвід та повчитися новому – кожен присутній має свою мету. Але все, що об’єднує учасників – любов до літератури, бажання навчитися виражати себе, свої думки та почуття за допомогою мистецтва слова. Пропонуємо читачам твори кращих учасників «Клубу анонімних авторів» – Ірини Морської, Віктора Татарина, Ярини Скорик, Марини Лапай, Валерії Іценко та Вікторії Дудко.

b=ле!i I0emjn Валерія Іценко народилася 13 вересня 2000 року. Закінчила Чернігівський колегіум №11 у 2018 році. Студентка НУЧК імені Т.Г. Шевченка, навчається за спеціальністю «середня освіта (мова і література англійська)». Має досвід у журналістиці, писала статті для газети «Сім днів». Постійно знаходиться у пошуках свого. Цікавиться психологією. Перші спроби писати вірші були ще в 4-му класі. Пише вірші, коли має натхнення, і невеличку прозу.

НАВІЯЛО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯМ…

На слонах світ стояв у минулому, Так було це давно, що забули ми. Від концепцій старих відмахнулися, Але дечого ми не позбулися…

Поезія

97 Ми чаруємось, може, дивуємось, Коли давні історії чуємо. Нам, здається, потрібно замислиться, Від кліше необхідно очиститься; Може, дещо й занапастилося, Та, по суті, ніщо не змінилося. З тих часів, як ще зорі ліпилися, Діти змалечку жити училися… Невідомого людство лякається, А в старому гаразд почувається; Наша дійсність стає метушливою, А природа… не буде цнотливою; Ми хизуємось цифро-наукою, Та планеті це виллється мукою. Наша правда від нас відвертається Чи людина вже правди цурається, Може, дещо й перемінилося… Та ядро наших думок не збилося… На роботу із ранку всі пхаються… В вихідні – відпочити збираються… Але хоч ти і будеш п’яницею Або навіть блудницею… Буде(ш) безглуздя(м), що всюди розводиться, Допоки гармонія справжня не родиться… Та мої думки теперішні… Поки що… неоперені… Іноді мене допікають людські хитрощі, Іноді я ненавиджу власні бісові лінощі; Я випробувана суспільним холодом, Не раз була під чуттєвим голодом. Іноді я поводжусь так, щоб мене цуралися, Я хочу подумати про все те, що сталося. Може, деякі й забуваються чарками… Але іноді… Я хочу завити вівчарками…

Лiтературний Чернiгiв

98

БО БЕЗ СЕНСУ ЖИТИ ВЖЕ НЕ МОЖУ

А чому ми взагалі живемо? Бо без сенсу жити вже не можу, Вже набридла у душі пустеля, Господи, чи ти мені поможеш? Ґанок… я чекаю на світанок… День малює сонячним промінням. Еге-гей! Та годі вже ридати – Є у світі магія первинна… Життєдайні сили піднялися, Злилось світло, радощі і горе… Ирій не за морем, він десь поруч; І неначе квітки щось говорять… Їжаки у лісі розмовляють, Й шепче листя відповідь єдину: Коли ти із сенсом справи робиш, Лине серце вгору, лине! Може, ці думки якісь мрійливі… Ніжні зорі казочку говорять… О, єдиний рідний світе, Поможи побачить сенс навколо! Ранок зорі кожен день стирає, Сонце палить думи полохливі; Тут і там – неначе пісня грає, У душі карбуються якісь мотиви… Фіолетово почнеться тихий вечір, Хочеш сенсу – подивись на захід: Ці красиві сонячні малюнки Чують все, про що душа розкаже. Широта думок, просторів, Щирість вечора і дня, і ночі… Юність зачаровано загляне в очі… Я люблю тебе, моя природа.

Поезія

99

bi*2%!i drdjn Вікторія Дудко народилася 13 лютого 1994 року в Чернігові. Закінчила ЗОШ № 29, здобула освіту в НУЧК ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю «вчитель хімії, біології та екології». Творчу діяльність почала у віці 14 років. Зі шкільних років захоплюється співом, малюванням, дуже багато читає книжок різного жанру. Основна мета творчості – усвідомлення власних почуттів, розмова із собою. Зараз працює вчителькою хімії у Вербицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів у Ріпкинському районі. Є активною учасницею «Клубу анонімних авторів» Чернігова.

Лесі Українці Життя зламати кожного з нас може: Здається, вже ніщо не допоможе, І нібито нічого не зосталось, Лиш уві сні свободою пишатись. Колись у тебе все було чудово, Та тіло біль страшний не побороло. Ти почала творить для всіх завзято, Робить віршами людям гарне свято. Душа на волю стрімко виривалась, Чорнила швидше й швидше витрачались. Слова твої допомагають всім, На боротьбу дають надійних сил. Моє життя змінить також змогли І зрозуміть одне допомогли: Яка в тебе не сталася б подія, Де є життя – там є завжди надія!

Тихий вечір Тихий вечір впав на місто, Я в вікні, в кімнаті тісній.

Лiтературний Чернiгiв

100 Сну нема, думок багато: Нащо ти прийшов, проклятий?.. Знай, як сильно зачепив! Серце знищив, душу з ним. Посмішку лишив на згадку, Зник в кривавому світанку. Ти моя, мабуть, спокута За гріхи смертельно-люті. Сильна ж я і не лякаюсь, Все знесу, та не зламаюсь. Знов коли тебе побачу, Всю візьму до рук удачу. Я сміливо посміхнусь І піду. Не обернусь.

Не пробачу Нізащо більше не побачиш Моїх гірких сліз відчаю. Мною більше не обраний, Я завісу мороку скидаю. Хай скоро відчуєш, Що зробив ти зі мною, Та минуле не вернеш, А я стала іншою – Яку ти не знаєш. Хай буде погано, Хай не хочу я жити. Та після такого Не вийде любити! Я кохала – Ти зрадив. Я пробачила – Знову поранив. Могла б я забути Зламану волю, Та не зможу простити Розбитую долю.

Поезія

101

l=!,…= k`o`i Народилася 11 січня 1996 у м. Чернігові у сім’ї вчителів. Почала писати вірші з 5 років. Перша збірка «Промінчик сонця і добра» побачила світ у 2007 році. Також друкувалась у збірці віршів юних поетів Чернігівської області «Первоцвіт» (2008). Під час навчання у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя друкувалась у журналах «Наш український дім» та «Літературний Чернігів» (2015, 2016). У 2019 році закінчила Національний університет «Чернігівський колегіум». Наразі працює у школі. Продовжує активно займатись творчістю. Є учасницею «Клубу анонімних авторів» у м. Чернігові.

*** Попіл і пил десь там розвіває вітер. Знаєш, тих спогадів, певно, ніщо не варте. А я просто так хочу з тобою поговорити... Знаєш, мені потрібно так мало знати. Знати, що в тебе все добре. Хоч на хвилину... Просто писати листи тобі, а не в нікуди. Все тимчасово. Нікому ніхто не винен. Я і сама хотіла б тебе забути. Тільки не спиться. Набридли зимові зливи. Мені залишається жити, писати повісті... Дай мені слово просто бути щасливим. І не зникай з радарів, принаймні, повністю. *** Над містами застигла самотня злива. Забувається те, що пора забути. Твоя усмішка надто мені важлива, Важливіша за ціни чи курс валюти. Важливіша за те, хто кому що винен, Всі слова і образи ніщо не варті....

102

Лiтературний Чернiгiв Але ті, хто з тобою, і вполовину Не бачать того, ким ти є насправді. Десь у небі завмерли холодні зорі. І насправді в житті все доволі просто... Хоч у кожного – присмак своїх історій, І цей травень нас палить крізь час і простір. Знову день і дорога у невідоме. Загубились думки у обіймах тиші... Твоя усмішка надто іще вагома Для моїх неймовірно спонтанних рішень. *** Я не знаю, навіщо мені Твої очі безмежно сумні. Я не знаю, навіщо твої мені знати думки. Я не знаю, і я вже не я. Кличу всоте тебе на ім’я, Кличу всоте тебе на ім’я крізь роки. Я не знаю, навіщо мені У безодню писати пісні. І згубились ключі від доріг у далекі світи. Все на світі – лиш попіл і пил. А мені так бракує ще сил. А мені недостатньо життя, щоб тебе віднайти. *** Розчиняється день в хаотичних миттєвостях світу. І, здається, ще все може бути, принаймні, колись. Ти мене обійми і вдамо, що насправді ще літо. Ти хоча б на єдину хвилинку зі мною лишись. Хоч навколо сніги, і так мало лишається часу. Все на світі – таки тимчасова ілюзія сну. Ти забудеш, так треба... І хай тобі трапиться щастя. Ну а поки лишись... на хвилину... єдину, одну. Зупинити б цю мить... Ніби просто спинити годинник. Я заплющую очі, і дихає в спину зима. Ти себе бережи, неповторна важлива людино. Відпускаю долоні. Укотре лишаюсь сама.

Поезія

103

I!,…= lnpq|j` Ірина Морська народилася 9 червня 1995 року в Чернігові. Закінчила гімназію гуманітарно-естетичного профілю № 31, здобула вищу освіту в НУЧК ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю «українська мова і література, мова і література англійська». Зі шкільних років займалася музикою, співала в хорі «Елегія», ансамблі «Пролісок». Перші проби пера – у віці 16-ти років. Талант до письма набув свого розвитку за часів навчання в університеті. Пише вірші та прозу. Авторка збірок «Весна з ароматами вишень» (2018), «Тільки почуття» (2019).

Зима не хоче наставати В твоїх руках – букет квіток з росою, Вони неначе сповнені тобою, І різний аромат з них має кожна. Долонь твоїх торкнутися б... Не можна. В моєму серці зачіпаєш струни. Куди всі почуття подіти ці? До мене промовляє голос юний І очі теплі... темно-золоті... Затрималася осінь... Ця пора Така ж, як очі (темно-золота). Мабуть, зима не хоче наставати, Щоб нас з тобою вдвох не розлучати!

Лiтературний Чернiгiв

104

Я бажаю яскравого дня Гетьте, думи, ви хмари осінні! Я бажаю яскравого дня! Щоб усі негаразди нетлінні Полишала навіки земля! Гетьте, думи, ви сон недоспаний, Ви той вир, що несе вдалечінь Від близьких – і спішить невблаганно, А душа, схаменувшись, кричить. Гетьте, думи, ви йшли без сумління! Не чекала я вас і не жду! Бо пора, що настане – весіння, Буде вчасно долать ворожбу. Гетьте, думи, ви болісний стогін, Що прийшов і конає, і нищить В нас у кожному – сотню трилогій... Напишу для них відповідь: вірші. Напишу, надрукую, спалю їх, І нехай – вони слідом за вітром... Бо стихія повітря малює Кожен раз щось насправді привітне. Гетьте, думи, і гетьте – зітхання! Мені досить нести цей тягар! Я ж бо йду, я ітиму відрання, Хай стежина – то рівна, то яр… Щоб усі негаразди нетлінні Полишала навіки земля, Гетьте, думи! Ви хмари осінні! Я бажаю яскравого дня!

Поезія

105

“!,…= qjnphj Ярина Скорик народилася 16 квітня 1996 року в смт Талалаївка Талалаївського району, що на Чернігівщині. У 2013 році переїхала до м. Чернігова, навчалася на психолого-педагогічному факультеті НУЧК ім. Т.Г. Шевченка. Здобула ступінь магістра за спеціальністю «психологія» у 2018 році. Писати поезію почала у 17 років. Бурхливого розвитку творчість набула в юнацькому віці, коли головними темами ставали романтичні стосунки, соціальна нерівність та яскраво виражене почуття справедливості. Перший виступ на широкий загал відбувся у 2016 році на вечорі творчості (The night of the art) в кафе Аданті. У 2018 році брала участь у літературних читаннях поетичного стартапу «Дотиком душі». Нещодавно почала писати невеликі есеї та прозу, залишаючи вірші для особливо емоційних моментів.

*** Я не стану тебе просити, Я не буду тебе благати... Щоб розказував ти до ночі Про минуле своє охоче... Лиш підійду до тебе обличчям І триматиму міцно за плечі… Говорити не будемо, – мовчки Ми зустрінемо разом цей вечір. Я не стану тебе просити, Я не буду тебе благати... А лиш стану твоєю навіки, Аби щиро тебе кохати.

24.11.19

Лiтературний Чернiгiв

106 *** Я хочу загубитися у снах, Де пліч-о-пліч зі мною Долаєш весь тернистий шлях Легкою, босою ходою... Можливо, шрами прорізьблять До крові п’яти голі, І змії поряд зашиплять, Говорячи: «Яка жага Любові!» Жага – то є рушійна сила, Яка звела їх двох за мить. Таємним мороком покрила Усе, про що хтось там мовчить.

29.11.19

*** Сидиш у квартирі, на підлозі сама – Така вона, доля, дівоча, сумна... Бажаєш ідилії щастя, любові – У відповідь маєш пригорщу болю. Чому так буває, доста невідомо... Поранитись – легко, загоїть – так довго. Ці дивні істоти: дівчата й жінки Відчують найменші зміни в Тобі. Кричати не будуть про Долю Лиху, А мовчки, щоночі, будуть вести Війну!

30.01.20 *** Проплакала бідна свої сині очі, Тому що не знала, де діти ті ночі, Котрі будуть далі і далі.... Закутувать всю у обійми печалі. Коли проведеш все життя в самоті, То будеш ковтать лиш сльози гіркі. Вони не лікують глибокії рани, Котрі залишили твої «бездоганні».

Поезія

107 Це буде життя для нової Тебе, Бо все навкруги бурлить і живе! Тут можна розправити крила Печалі, Які допоможуть пізнати шляхи небувалі!

2019 Ходити босоніж по свОїй квартирі і згадувать те, чого не знАйдеш по нині. Радіти – за інших, за себе – вмирати. Хоч щоб не казали ні батько, ні мати. Ходити босоніж – то так надприродньо, ходити й вмирати – то вже заборонно… У гарній білизні й розхристаній кофті, нікому не треба, ти ходиш по лофту. І думки невпинні тебе поїдають: «Чому мої сни в житті не бувають!?»

16.02.19 *** Стати ближчою на крок В мріях і бажаннях... Не натиснуть на курок Спробуй в пориваннях! Ти ж бо щастя відсьорбнула З чаші повної, дарма!? Захотілось ще відчути Того хмелю і вина... Ніч підступна, як ніколи Має плани на усіх, Я ж у тОбі потонула... Мамо, може, це є гріх? Було б легше на душі, Якби точно знала, Що ітиму повз дощі До тебе, коханий!

10.06.19

Лiтературний Чернiгiв

108

bi*2%! Š`Š`phm Віктор Татарин народився в селі Нічогівка Козелецького району Чернігівської області. Після закінчення Мостищенської (Петрівської) неповної середньої школи навчався у Сосницькому сільськогосподарському технікумі бухгалтерського обліку. Випускник філологічного факультету 2008 року НДУ імені М. Гоголя. Друкуватися почав з дитячих років у газеті «Зірка». Автор збірки оповідань «Сльоза на склі», м. Корюківка, 2004 рік. Друкувався в антологіях: «З усіх трьохсот аудиторій», м. Ніжин, 2004 рік; «Первоцвіт», м. Корюківка, 2004 рік; «Литаври», м. Ніжин, 2016-го, 2017-го та 2019-го років, «Сонячне і дощове», м. Чернігів, 2020 рік. У 2013 році Віктор Татарин співорганізатор Міжнародного фестивалю «Гоголівка-перезавантаження» в Ніжині, Міжнародного фестивалю інтеграції слова у сучасному артпросторі «Lуtavrу» на Чернігівщині у 2016, 2017 та 2019 роках та інших культурно-мистецьких заходів у Чернігові, Ніжині та Корюківці.

Вікторії Т.

HramОtka 1 Одне не можу зрозуміти, Чому твої слова втекли у вирій? Чому не повернулися до мене нині? І щастя ось здавалось Зовсім-зовсім близько. Здавалося недавно, тиждень тому В ту п’ятницю була зі мною поряд, Та утекли твої слова… у вирій. Ох, не повернуться вони до мене. Ох, не повернуться… Хто ж винний?..

– А ніхто! – ти написала. – У вирій відлетіли. І не повернуться вони, Бо дуже рано. Рано У вирій відлетіли почуття.

Поезія

109 HramОtka 2 Колись давно, Ще у столітті не двадцятім, Коли замість світло-діодів, В хатах й на вулиці горіли свічі. В північнім місті, серед скель Жив Андерсен-казкар. А з ним його Русалка, Герда, Кай, Розбійниця, принцеса, принц…

І Сніговая Королева… На піч її хотів посадити Дурний хлопчисько… І я як він… Хотів її любити… Давним-давно зі мною це було, Що мав я почуття До Королеви Сніжної. Здавалось відігрію Своїми теплими словами, Ніжністю, любов’ю… Та не судьба видать, Бо Королева Сніжная. Холодна, наче з льоду… Відігрів… здалось на мить. Закапала вода з її очей. Струмок веселий зажурчав… Та враз вітри подули сильні Від Королеви Сніжної… А серце рветься знову гріти… Леді Vinter…

HramОtka 3 Довго мучилось серце І любило, й страждало Ціле моє життя... Довго думалося і творилось. Та усьому приходить кінець.

Лiтературний Чернiгiв

110

Десь на могилі на Небі Стоїть нетлінний мені вінець І думкам, і любові, стражданням. Що в остатку від того?.. Тільки пам’ять лишилась. І та до часу. Не вона, і не та. Не вона, і не та. Стала на виході з Божого раю Й провела в рай земний, У пекло Небесне… Рай. А хіба він є?..

HramОtka 4 Остання кава поета Пахне не раєм. Пахне пеклом. Серце не камінь, звичайно, Але воно точиться Не узваром, не водою, не ґербатою… А Кавою!.. Особливо, коли п’єш за день Не однеє горнятко, А цебро, кружку Із зеленою стрічкою… Серце не камінь, Але в ньому міра Вимірюється життям: Секундами і годинами, Роками, на жаль, навіть Не століттями. І хай би воно спокійним було. Та, ні! Рветься серце до бою Із власним «Я», із собою. Остання секунда, остання мить! Ковток єдиний і стукіт у скронях, Й зупинка навік… А як же вірші і ці рядки?.. Як кажуть рускіє: «Они никому не нужны!»

Переклади

111

Літературний

Переклади ×ÅÐÍIÃI liле…= tr0Il`mnb` Чехія, Брно

Мілена Фуціманова народилася 1944 року в Празі. Її дитинство, юність і початок дорослого життя проминули у моравському містечку Брумов. У 1966 році закінчила філософський факультет університету імені Томаша Масарика. Під час навчання заснувала студентський театр «Агадір». Згодом працювала викладачем історії, чеської та російської мов у гімназіях і ліцеях: спочатку в невеличкому населеному пункті Валашське-Клобоуки, а після переїзду в 1992 році до Брно у брненській Єпископській богословській гімназії.

2001 року Мілена Фуціманова повернулася як драматург і сценарист до оновленого театру музики та поезії «Агадір». Мілена Фуціманова пише поезію, прозу, а також лінгвістичні розвідки. Вона – членкиня Чеського центру Міжнародного ПЕН-клубу в Празі.

ЕСТАШ Ярославу Кучері присвячую Середина червня, і ми, з обпаленою свідомістю, вписані до сюрреалістичної картини, вщерть заповненої полуницею, кліщами та пігментними плямами, які завше з’являються підступно й зловісно. Кліща не відрізниш від цятки, цятку від полуниці. Якщо тобі не хочеться. Не хочеться знати нічого. Іноді здається, що у височині пливе цукрова вата для діабетиків. Адвокат диявола нашіптує: вона ж і пожива для астенічних ангелів.

Переклади 112

Лiтературний Чернiгiв

Але, може, по небу повільно рухаються роздуті поліетиленові пакети, які заборонено використовувати вдруге? Едуарду Мане не вдасться їх відтворити, тому що він не розуміє їхньої природи. Він ніколи у жодний з цих пакунків не загортав свій обід. Едуард Мане малює Есташа. Він зображує його з примруженими очицями. Вони обидва: Есташ і художник, поперемінно то щуряться, то широко розплющують очі. Есташ лежить у впадинці біля тину, в заповітній заглибині між двома тюльпанами. Ох, ця загорожа зі штахет! Німотні дерев’яні цимбали. Червоні й жовті тюльпани з’явилися тут у якийсь чудесний спосіб – одного разу вони вибігли сюди просто з дитячого малюнка. Стебло, два листки і корона. Кіт Есташ спостерігає за блискучим жуком. Кожен по-своєму прекрасний і кожен смертний. Частокіл, мов безгласі дерев’яні цимбали. Його початок, той, що виходить на вулицю, увінчується високим гнучким бузком, який уже відцвів. Кінець огорожі, у дворі, вперся в купу гною. Це не компост, а звичайний послід – сусід тримає корову. Ми не будемо лицемірити і вважати, що обірники – виворотній бік життя. Палісадник складається з тридцяти двох штахетин. Поміж двадцятою і двадцять першою вклинилася молода слива. Це дуже дивно, ми не знаємо, кому із сусідів вона належить. Дерево без господаря. Вільно розташувалося, наче жива душа. Можливо, сусіди посадили його як послання нащадкам про те, що іноді люди можуть домовитися мирним шляхом. Вони разом висадять саджанці, разом зберуть плоди і разом скуштують хмільного напою. Хтозна, чи не була в минулому житті ця слива старим мудрецем-горянином. Есташ хижо стежить за небесними пташками. Їхнього співу він не розуміє, але достоту розпізнає два тони голубиної партитури. Про мишей та людей у нього також є своя думка. За тином путівець. Есташ встає і шерсть у нього підіймається дибом. Чому? Адже дорогою ніхто не проходить. Ніде нікого. Люди знають, що слово «ніхто» означає «жодна істота». Або: «немає нікого». Інстинкт Есташа передчуває й інші значення цього слова. «Ніхто» – це порожнеча. Пензель вислизнув із руки Едуарда Мане – і він помер. Порожнеча залишилася не змальованою.

– Не крутися, – сказала Франтішка Ц. Завтрашній нареченій. – Мені тут доведеться розширити. – Завтрашня наречена на мить ціпеніє. – Знову?

– Знову. Трішки. У тебе живіт росте, мабуть, щопівгодини. – Франтішка Ц. намагається говорити спокійно і триматися незворушно, проте це не

Переклади

113

так. На весільну сукню вона витратила чимало зусиль, адже конкуренція величезна. Ми маємо на увазі тут не місто, де повнісінько кравчинь, а салони прокату одягу. Весільні сукні в них не за божою ціною, дорогі; проте весілля, схоже, позбавляє людей останнього глузду – і метикують вони не краще, ніж трава. Добре ще, що у Завтрашньої нареченої немає грошей на цю модну примху. Франтішка Ц. візьме за пошиття наполовину менше, чим ці здирці. Та й, окрім того, плаття залишиться у Завтрашньої нареченої, хоча вона давно вже не буде Завтрашньою нареченою. А втім, хто його знає. Тепер до шлюбу в білому йдуть і вдруге, і втретє... і лише, коли «п’ятдесятка» стукне, наречена на весілля, можливо, надягне щось не таке цнотливе. Ось тільки пузце молодої псує вигадливий фасон цієї ефірної пишноти. Спереду плаття помітно піднімається.

– Потрібно мені було заміж виходити ще минулого місяця, – бідкається Завтрашня наречена і з рота в неї вискакує велика булька з жувальної гуми. – Вам і невтямки, тітонько, скільки паперів довелося заповнити. Та навіть, якби ми встигли, я б не зраділа. Адже це був травень. А в травні одружуватися не слід – щастя обмине.

– Забобони, – кидає Франтішка Ц. – Якби травень був живою істотою, він би вам усім надавав копняків. Так його обмовляти. Я ось виходила заміж тринадцятого. Тринадцятого лютого.

– Серйозно? – Завтрашня наречена мало не впала на підлогу. – Серйозно? – повторила вона з переляком у голосі й ледве втрималася, щоб не додати: ну і чим усе це скінчилося? Але вчасно згадала, що дядя Йозеф Ц., чоловік тітки, вранці вирушив на вокзал. Зустрічати доньку Божену, Завтрашню дружку. Божена! Подружка з першого класу. Гарна, тендітна, не така, як місцеві дівчата. У першому класі вона була дуже худенькою. Тож тьотя Франтішка турботливо складала їй сніданок, який Божа на перерві охоче роздавала вічно голодним ровесникам. Божена – остання незаміжня товаришка.

– Скажи, щоб тебе порадувало? – запитала вона у Завтрашньої нареченої.

– Кахельна піч. Така ж, як у вашій вітальні. – Одна і друга засміялися. Печі не буде, та Божа, напевно, вигадає щось незвичайне. Ніяких рушників, простирадл. Цього добра у Завтрашньої нареченої вистачає. Кахельна піч і не здогадується, що йдеться про неї. Їй байдуже, що вона настільки рідкісна, що може кого-небудь спокусити згрішити. Чи є безумці, котрі заради неї кидали б жереб? Зараз, улітку, вона спочиває. Справді, саме час. Вона – стара, старша за всіх сьогоднішніх мешканців

114

Лiтературний Чернiгiв

будинку. Вишукана кахляна піч, не камін, як вимагає нинішня мода. Кахлі вісім на вісім, оздоблені орнаментом: спіраль закручена всередину. Тьотя Франтішка іноді ремствує, бо груба обсідає пилом. Проте, коли господиня витре її вологою ганчіркою, кахлі розказують історію незнайомою мовою. Можливо, колись давно такі оповіді поширювали хакаваті – мандрівні казкарі з Дамаска. Казки, в котрих любов перемагає правду. Піч – предмет гордості чоловіка тьоті. Тітчин чоловік – сумирна, порядна людина. Він родом з Живаніце, що біля Богданеча; коли говорить, розтягує слова. Ця повільна говірка зачарувала Есташа. До лексикону господаря входить єдиний лайливий вислів: «Йди вже, Бевзь Бевзевич!».

– Тринадцятого лютого, – веде далі тьотя Франтішка. – І уяви собі де? У Празі, в соборі святого Вітта.

– Серйозно? – знову чудується Завтрашня наречена. Помітно, що їй бракує слів для того, щоб висловити подив. – І додає: – А чому? Відтак вже заскочена зненацька тьотя Франтішка. – Чому? – Дивне запитання, коли хвалишся тим, де ви повінчалися. Буцімто шлюб у такому архімісці може бути підозрілим чи недоречним. Хоча Завтрашня наречена ні про що, власне, й не питала. Вона слухає краєм вуха.

– Ти вже знаєш, хто буде? – змінює тему тьотя Франтішка.

– Хлопчик, – відказує Завтрашня наречена. – Назвемо його Едуард.

– Як президента Бенеша, – схвально підтакує тьотя Франтішка.

– Ой, – вигукує Завтрашня наречена. – Тьотю, ви десь залишили шпильку. Дорогою від вокзалу рухається вервечка, тільки тих, кого дожидаємося, у ній не видно. Очікування розливається як вода, яка тече тут інкогніто, якщо ви мене розумієте. У глибині саду зморщена тета Маржена, юродива сестра Франтішки, зіпершись на стовбур горіха, збирає з пелени невидимі крихти. Від неї йде нестерпний сморід – відгонить усім, чим тільки може тхнути людське тіло. Есташ наблизився до неї й по-приятельськи обнюхує край спідниці. Тоді він протяжно і неприродно низько мурчить. Хтось би занепокоївся і поцікавився: «Що це з котом? Чи не захворів?». Тета Маржена не запитує. Вона могла б відповісти Есташу, не вимовши жодного слова, – вона теж німе створіння, та й до чого тут слова... Завтрашня наречена обережно вивільняється з весільної сукні. – Я думаю, тьотю, що дядя з вами щасливий.

– Спробував би він не бути щасливим, – відповідає тьотя Франтішка і корчить кумедну міну. Така передшлюбна розмова може стати солодкосентиментальною, а їй це не до вподоби. Франтішка старанно загортає

Переклади

115

сукню у гладенький папір і складену таким чином обережно прилаштовує у прозорий пакет. Начебто все гаразд, і ту залишену кравецьку шпильку витягнули. Довга фата замотана окремо. Завтрашня наречена радо б дочекалася Божену, та не випадає. Їй ще потрібно дещо доробити.

– Нехай Божа неодмінно прийде на дівич-вечір, тітонько. Передайте їй, що подружок запрошено дванадцять. Я не хочу, щоб було непарне число.

– Ой, леле, скільки марновірства, – жартома залементувала тьотя Франтішка. Але враз примовкла. Завтрашню наречену огорнув страх невідомості, до дрижаків. Справа не в шлюбній ночі, як-не-як двадцять перше століття, дівчата необізнаними під вінець не стають; навіть більше, віддаються вагітними. І ця тенденція набула масштабів епідемії. Але заміжжя ще та рулетка. Кожного охоплює острах перед чимось новим. У Завтрашньої нареченої для побоювань однією підставою більше: вона некохана. Вона необачно завагітніла, «залетіла». Паскудство цього слова можна передати точніше: воно таке, ніби ви ненароком наступили на жабу, вам її шкода, але взяти до рук огидно. Переляк. Так. Переляк. Скажи мені, чого ти боїшся, і я скажу тобі, хто ти. Але ніколи не кину: боягуз. Франтішка варить манку і розтоплює на її поверхні грудочку масла. Це обід для юродивої. Маржена все ще сидить під горіхом і розрівнює приношену спідницю. Новісінька, така ж гладенька, сталево-вороного кольору відринута і припадає пилом у давній скрині. Там же упокоїлися сім святкових хусток. Чорна вовна прикрашена скромними й спокійними тонами: ось вони, ти їх бачиш, але вони не промовляють. Поруч тихо примостилися дві грубого сукна вовняні шалі. Одна оздоблена довгими китицями, інша – з рівними краями. Чорна й темно-сіра. Перша без візерунка, друга з темнішими за основу широкими діагональними смугами. Відверто кажучи, вони – негарні, скоріш характерні – розповідають про світ, який уже зник. Франтішка знайшла і шаль зі складним плетеним малюнком. Вона в’язала її трьома спицями. Але ця річ не Маржени. Бозна, як вона опинилася з-поміж її хустя. Завтрашня наречена якось побачила і захоплено видихнула: «Тьотю, яке пончо! Можна приміряти?».

– Не можна, дівчинко, Маржена, як вовченя, – відчує чужий людський запах і вже більше ніколи не вдягне цю хустину. Та й ніяке це не пончо, вовняну хустку ніколи так не носять, – мала б знати, якщо вже ти така модна пані. Шаль накидають на плечі. Усе це дуже старосвітське, майже смішне, проте Маржена дала обіт-

116

Лiтературний Чернiгiв

ницю вірно зберігати кожну деталь свого гардеробу. До самої кончини. Амінь. Франтішка пересувається важко й нерішуче. Їй потрібно обережно відколупнути Маржену від дерева. Повільно відвести її за руку. Кілька разів зупинитися, бо Маржена оглядається, посилаючи горіху мовчазне полуденне вітання. Лівіше вже тягнуться до сонця дрібні кущі томатів. Минулого року був рідкісний урожай. Торік помідори басили, як віола да гамба. А тоді в них, наче серп, уп’явся постріл. Есташ пробіг поміж високих корчів помідорів. Він нявчав від болю, з пораненої лапи цівкою цебеніла кров. Кіт ще зумів видертися на горіх. Проте йому не вдавалося замаскуватися, адже не був хамелеоном. Франтішка з Йозефом стояли під деревом, немов двоє вигнанців із раю. Маржена налякано притулилася спиною до стовбура. А рудий Есташ вгніздився якраз над її головою, ніби волаючий німб. У той час, коли Маржена перевтілювалася на порепане дерево, Есташ ставав його перестрашеною душею. Коти не позбавлені душі. Горіх перебував у своєму світі, куди людям шлях заказаний. Кіт просидів на верхівці всю ніч. Жінки зморилися й пішли відпочивати, а Йозеф залишився на чатах. Він сидів у заглибленні, яке за всі ці роки вичовгала Маржена, і її запах змішався з його. Есташа вдалося спіймати лише наступного дня зранку, коли він уже втратив пильність. Власне, кіт упав Йозефу на коліна – і з його рани знову засочилася кров. До ушкодженої лапи кіт не дозволяв торкатися навіть Йозефу. Чоловік відніс його до кімнати, наповнив тарілочку кормом, однак Есташ відмовився від трапези. Пив лише воду і скидався на хвору людину, котра у тяжку хвилину пітніє. Відтак Йозеф поніс його до ветеринара. Вимивши перед цим руки, які позеленив у високій віолі да гамба.

– Есташе, – примовляв він дорогою, – хлопчику мій, я не можу вчинити інакше. Вони вб’ють тебе. Адже хоча Есташ був палким і статним коханцем, чимало кішок не витримувало доказів його прихильності. За останній час назбиралося багато скарг, що після племінних набігів Есташа кішки підпливають кров’ю, дві згасають і, гляди, зовсім віддадуть Богові душу. А якщо й народжуються від нього малюки, то такі великі, що їх важко привести на світ. Траплялися випадки, коли все завершувалося нещасливо. Есташа, справді, тяжко назвати перечуленим Ромео. Він неодноразово стрибав за якоюсь кицею на балкон, перепрошую, на тин чи дах

Переклади

117

хліва або ж гаража. Тому доведеться йому лягати під ніж, бо інакше розлючені господарі кішок його пристрелять, – ми вже пересвідчилися в серйозності їхніх намірів.

– Ти помреш, Есташе, – відлунювало вулицею. Однак Есташ не зважав, у ньому благовістив другий дзвін. Йозеф із Живаніце з гірким почуттям вини передав кота ветеринару. Серце чоловіка розривалося від усвідомлення того, що він чинить. Можливо, через те, його руки залишили на хутрі Есташа сумну і шалену мелодію віоли да гамба, а страх воркота зазвучав, мов оркестр, що прощається зі своїм диригентом. Пригода ця трапилася торік. Есташ не нагадує про прикру подію, не скаржиться, не докоряє. Він – гордий і мужній. Щоправда, трохи розповнів, до кішок утратив інтерес, а в усьому іншому не змінився – такий же проникливий і меткий котячий хижак. Щоправда, що у нього на думці – не розбереш. Як і колись, їжу він бере лише від Йозефа, тільки Йозеф із Живаніце може його погладити і почухати за вухами. Мабуть, довіра Есташа найбільше гнітить Йозефа.

– Я почуваюся Юдою, – іноді зізнається він Франтішці. Вона дратується. Звісно, не через кота, а через свого чоловіка. Як на неї, Йозеф несе тягар у серці даремне. Есташ насолоджується життям по-своєму, – вдень він дрімає або гасає за птахами. Йозефу вже довелося визнати, що Есташ – харцизяка. Хто знає, скільки життів на його совісті.

– Перестань, – виправдовує кота господар. – Есташ – не іграшка з плюшу. Він народжений для полювання.

– Есташ у вигіднішому становищі, міркує Франтішка Ц. – Він позбавлений сумління, тому впіймані пташки жодним чином не заважають йому спокійно спати. Та при чоловікові цю тираду вона не виголошує, навіщо терзати його розмовами про совість, коли він і без того мучиться відчуттям вигаданої провини? Потерпає від постійних сумнівів: чи мав я право знепліднювати його? Чи всі ми вповноважені втручатися у долю тварин?

– Годі, це вже занадто! – буває зривається Франтішка. – Це вже переходить будь-які межі. Сталося щось жахливе? З котом усе гаразд, в усякому випадку зникла загроза, що його хто-небудь зажене на той світ. Згадай лишень, усі його ненавиділи.

– Інколи мені хочеться, щоб кіт якось відплатив, – зронить у відповідь Йозеф із Живаніце. – Це було б справедливо.

– Як, ну як він помститься?

– Не знаю. Хоча б ігнорував мене. – Франтішка лише зітне плечима,

118

Лiтературний Чернiгiв

вона не любить зізнаватися, що Есташ створює між нею і чоловіком бар’єр. Він такий рухливий пухнастий рів-перепона, який часом перетворює їх обох на ворожі рубежі. А сам спокійненько муркотить. Либонь, зараз десь примостився біля тину – і відсипається за пробігану ніч. Франтішка виходить на двір, але кота на вподобаному місці не бачить. Очевидно, він біля горіха Маржени. У нього там також є свій куток: нерідко він дрімає під оштукатуреною й побіленою вапном стіною, – десять метрів у довжину, два у висоту, завширшки в дві цеглини. Йозеф помітив, що у цій місцині росте трава, якою ласують коти, – сить. Маржена з апетитом доїла кашу, Франтішка Ц. уже вимила на кухні тарілку, ось ще прибере швейну машинку. Тоді в неї випаде хвилька, щоб перевести подих, але вона все одно не відпочиватиме. Франтішка Ц. боїться спочинку. І криється з цим, як і з давнім гріхом або панічним страхом смерті. Жінка береться куховарити – хоче напекти мармурових тістечок, які полюбляє Божена, – як же вона могла про це забути. І Маржена погодилася скуштувати шматочок, вона ретельно його пережовує і збирає крихти; бо одержима ними. – Цього я не збагну, не збагну... О п’ятій пополудні вже не так спекотно. Маржена знову сидить під горіхом, кидає окрушини уявним птахам, а Франтішка набирає в стару побиту металеву лійку воду для поливу. Сад – це її задушевна сестра. Невеличка діляночка з пологим підйомом, яку вгорі оперізує стара грубооштукатурена стіна. В кутку поруч із нею росте горіх Маржени. Спочатку тут планувалося встановити лише паркан, але сусідські кури знайшли в ньому лаз, влаштували підкоп і шурхали на засіяні грядки. Довелося відгородитися муром. Це не те, що домашній, смиренний тин, який усе розуміє і довкола якого росте лише кропива, китник, яснотка і сить. Скраю – жимолодь. Кропиви справді тут багато. Якби стіну обплели в’юнкі плющ чи самшит, то перетворили б цю місцину в мальовничий куточок. Але ця стіна зовсім не закуток. То лишень на перший позір вона скам’яніла, насправді ж – дихає, бачить і стежить. Була пора, коли мала Франтішка її боялася. Дівча подумки домальовувало три сходинки, прагнучи олюднити стіну. Ні, не задля того, щоб на неї було простіше залізти, адже вона споруджена з іншою метою, через неї не заглядають у чужий садок. Ці сходи просто б лежали, згорнувшись, біля її підніжжя, як діти. Стіна стала б матір’ю для трьох сходинок. Але не склалося. Зате сама Франтішка народила доньку за чотири роки до весілля.

Переклади

119

Тоді вона ще не була знайомою з Йозефом із Живаніце. Вони випадково зустрілися згодом, і коли запізналися ближче, то Йозеф вирушив разом із Франтішкою далеко від рідного дому. Він покинув своїх, котрі тільки хитали головами: що він угледів у цій звичайній кравчині з дитиною? Наївне запитання. Мала Боженка відразу стала його любою донечкою. Більше дітей у подружжя не було. Єдиним багажем, який чоловік узяв із собою, був величезний, важкий, темний рундук, заповнений теслярським і столярним інструментом. Йозеф колись учився на теслю. Він мав характерні риси: невелику майже синю цятку на нижній губі, схожу на ягоду чорної смородини; викривлений закляклий мізинець на правій руці й нездатність зрубати живе деревце. Хоча із заготовленої деревини йому доводилося класти шпали, оскільки працював залізничником. Йозеф уподобав затишний Брумовський вокзал і знав його ще з тих пір, коли дерев’яна будівля нагадувала горіхову шкаралущу. Тепер приміщення модернізували – і воно втратило свою неповторність. За залізничними коліями – косогір. На ньому випасалися Дітріхові кози. Пасовище – похила площина, вгорі обрамлена заростями глоду. Суцвіття глоду недобре пахнуть, їх не варто приносити додому. Адже згідно з повір’ям, ці квіти – призвісники нещастя. А ось дозрілі дрібненькі корали мають цілющі властивості. За фасадом нового двірця довго лежали старі колоди, які залишилися від старого горіхового вокзальчика. Їх викинули, ніби ребра, з яких зрізали м’ясо, – ганебна і сумна картина. А довкола буяла висока, вкрита пилюкою, всюдисуща кропива. Згодом хтось дав шанс давнім опорам, їх вивезли, щоб використати на якусь іншу потребу. Кропива тут воскресає з мертвих щороку. Вона – люта й жалка, та Йозеф із Живаніце зміг би впоратися з нею голіруч. Але він здебільшого нічого не рвав. Хіба що восени збирав яблука й приносив опеньки з лісу. Місцевий художник зобразив, як рейками котиться великий, відлитий із мосяжу свічник. Щоправда, те полотно давно вже перемальоване – і вам довелося б шукати згаданий підсвічник за допомогою рентгену. Зараз вогонь пантрує червень. Він владарює і неймовірно зримий. Обпалює приском – не наближайтеся. І не налаштовуйте фотооб’єктив, адже сьогодні у нього обличчя Медузи Горгони. На Франтішчиній кухні старий дзигарок відбиває п’яту. Через два будинки, в оселі Завтрашньої нареченої, хтось бренькає на гітарі – яка вже там скрипка, тут обраниця не заснула у Стражницькій долині. Музúка добуває перші акорди. Він намагається грати пісні Ногавіци,

120

Лiтературний Чернiгiв

які дещо дисонують з ситуацією; однак виконавець, напевно, саме їх уміє грати і прагне продемонструвати своє уміння. Струн торкається він дещо недбало. Акорди переплітаються зі сміхом. Навряд чи молодої. Бо місцеві бабські заповіді переконують, що нареченій негоже сміятися на своєму весіллі. Їй належить плакати, адже розлучається з родиною, рідною домівкою. Правду кажучи, Завтрашню наречену нікуди не забирають, навпаки вона приведе додому чоловіка: трохи молодшого від себе, трохи нижчого на зріст, але без сумніву темпераментнішого. На весіллі ви можете кричати, співати, впитися до безтями, але ви не повинні цікавитися, чому наречений обрав саме цю дівчину. Ви, можливо, заперечите: тому, що вона при надії. Проте всі присутні тут знають, що від нареченого завагітніли дві молоді особи. Та друга – така дрібнота з Каштилу. Один Бог знає, на чому ґрунтувався його вибір. Можливо, він кинув монету... можливо. Завтрашній наречений – наречений поганий. Скрипнула хвіртка. Нарешті Йозеф із Живаніце й Божена вдома. Йозеф – блідий, ступає повільно, схиливши голову. Коли він так зсутулений, Божена трохи вища від нього. Духота. Хоча полудень уже минув, щільне гаряче повітря не ворухнеться.

– Щось не дуже ви поспішали, – гукає Франтішка з дверей, направляючись у бік кухні. – Тобі каву чи чай? – І не гаючись, умикає електричний чайник.

– Краще холодної води, – хрипко відказує Йозеф. – Чай перегодом.

– Із меліси чи м’яти?

– А кропива ще залишилася? Еге ж, кропива. Не та, що поруч із вокзалом, а ця, що біля старої стіни в саду, її нарвала юродива Маржена. Жалива пробилася у затінку: молода, ніжно-зелена, з заледве гоструватим пахом. Не встигне вона прорости із землі, як Маржена вже знає. Хоча живе без календаря, кропиву щоразу рве до п’ятнадцятого травня. Пізніше зілля втрачає силу. Бере його голими руками.

– Звичайно ж, кропива є.

– Я теж лише води нап’юся, – додає Божена, і негайно втілює свої наміри. П’є жадібно, нахильцем, проте жодної краплі не розплескавши.

– Така спекота у червні! Я їхала в купе з жінкою, в якої був пацюк. Дуже ніжне звірятко, мамо. Не розумію, чому люди мають до них відразу. Франтішка змовчала. Не захотіла зізнаватися, що деякі тварини і їй огидні. Особливо в присутності Йозефа, котрий любив усе живе. І

Переклади

121

схоже, уся ця живність відповідала йому взаємністю. Якось Франтішка зауважила: – Мені здається, що коли б ти засунув голову в пащу лева, то він тебе й за вухо не вкусив би.

– Звичайно, – спокійно відповів Йозеф із Живаніце.

– Тебе чекають на вечірці, – нагадує Франтішка доньці.

– Я знаю, мамо. Але ще рано. Не хвилюйся, я навідаюся туди, ось тільки трохи передихну. Поглянь, який у мене весільний подарунок для нареченої. Божена обережно відкриває подарункову коробку. У ній – білий кавовий сервіз на дві персони. Порцеляна декорована темно-сірими сніжинками. Кав’яник і молочник неймовірно виточені й видаються крихкими. Франтішка обережно бере кружку до рук. Божена має смак, – думає вона. – Не знати лише чи сподобається таке нареченій.

– Гарно, мам? – Божена розглядає маленький молочник навпроти світла і запитує вже у батька: – Тату, тобі до вподоби? Йозеф із Живаніце згідно киває. Хоча він не дуже тямиться на фарфорі. Божена охайно все знову впаковує, поверх зав’язує стрічку.

– Піду подивлюся на тету, вона ж у садку? Я думала про неї всю дорогу. – І сліду не залишила, навіть двері не причинила.

– Чи це мені тільки видається, чи Божена дійсно не хоче йти на прощальну вечірку? – Франтішка чує невисловлене. Голос напівтону тихіший – і вона відразу вловлює: щось не так. Але запитувати не хоче. Якщо Божена надумає, розкаже сама. Проте, мабуть, не розповість. Дочка навіть не поцікавилася, яку сукню їй, як старшій дружці на весіллі, підготувала Франтішка. Не поглянула на плаття з ясно-жовтого шовку оригінальної моделі – фасон Франтішка придумала сама. Через прочинені двері в оселю пливом пливе розпечене повітря. До Франтішки долинає, як Божена гукає тітку: «Тьотю-ю-ю, я вже тут». На що Маржена відповість: «Гм-гм-гм». Ясно, що Божена не має палкого бажання бути на прощанні з дівуванням зарученої. Відтоді, як навчається у Празі, вона занедбала стосунки з шкільними товаришками. Ті ж повіддавалися заміж, і спосіб життя, інтереси Божени, її спрага нового, запал, піднесення – для них незрозумілі й чужі. А нових, молодших, дружок нареченої Божена майже не знає. Хоча з молодою вони приятелюють, як і раніше. Чому ж тоді не поспішає до неї? Чи не трапилося щось між ними? Чи, може, заздрить донька подрузі? Але на що? Хіба візьмуть завид-

122

Лiтературний Чернiгiв

ки на нерішучого, а точніше, здобутого під тиском обставин чоловіка? Або через те, що наречена піддасться спокусливому торжеству, яке охоплює будь-яку княгиню на святі: саме я – обрана, а не інша, хоча б ось та. Ні-ні, на Божену це не схоже. Адже поки що вона не планує заміжжя. Франтішка знає наміри своєї доньки. Ні шлюбу, ні материнства в них найближчим часом немає. Можливо, це й добре. Сад. Сад – це такий таємний код. І перш за все, це та багатоока стіна. Франтішка вже давно помітила, що й доньку стіна притягує. Туди Божена квапиться, коли потрібно виговоритися. Вона розповідає теті Маржені про все, що її пригнічує. Маржена відгукується до неї своїм розсудливим: «Гм, гм, гм». Так надійніше, чим сповідатися. Звичайно, якщо ніхто не намагається підслухати за муром. Франтішка вже неодноразово збиралася якось, між іншим, попередити Божену про ймовірну небезпеку, але все не траплялася слушна нагода. Окрім того, їй довелося б відкритися, що вона в курсі, кому звіряє таємниці донька, а також зізнатися, як сильно вона боїться цю стіну, страхається її з дитинства. Бо стіна завжди відламувала від неї по куснику – за все брала данину, за кожне слово, така ось ця стіна, справді, така. Стіна все бачить і чує, а сама не зронить жодного звуку. Вона не поворухнулася і не застерегла навіть тоді, коли на оголене тіло Франтішки посипалися сухі плоди горіхового дерева, а той, кого вона кохала, пообіцяв, що в одному з горішків вона, як і Попелюшка, неодмінно знайде весільну сукню. Тільки не можна розповідати від кого вона, інакше чари розвіються. Він увесь час казав про диво і про те, що не варто боятися незвіданого... Франтішка Ц. здригнулася, немов стіна, посвячена в усі її таємниці, простягнула до неї руку. То-то й воно. Кожному для збереження секретів потрібна своя горішина. Франтішка Ц. з власного досвіду знає, що найбільші таїни від матерів приховують. В усякому випадку, розкривають не відразу. Для цього є подруга, тітка, хресна. І лише з плином часу, коли новина стане схожою на потьмянілу світлину, де тяжко себе впізнати, ви, не виключено, прохопитеся словом. Хіба Франтішка Ц. не така? Адже вона і через багато років не зізналася матері, хто рідний батько Божени. Бо він помер. Помер раніше, ніж народилася дівчинка. Однак все залишилося в силі: ти нікому не смієш розповідати, звідки в тебе весільна сукня. Правду сказати, її перше весільне вбрання було з тих гірких листків і шорсткої серцевини волоських горіхів, серцевини подібної на зачаровані, закляклі тільця метеликів... Франтішку теж хтось навіки зачаклував.

Переклади

123

Йозеф із Живаніце сів за стіл, він уже відсвіжився водою, та руки в нього все одно зрадливо тремтять. Обличчя посіріло, ягода на губі чомусь збільшується і стає, як здається Франтішці, лиховісною. Все-таки належало її видалити. Проте Франтішка не хоче зайвий раз непокоїти чоловіка. Він – сердечник, минулого року три тижні підліковувався в санаторії у Подєбрадах, цьогоріч його також направляють до оздоровниці. Франтішка вже придбала йому нову білизну, сорочки і навіть халат. Щодо останнього Йозеф противився. Адже мужики цю халамиду не носять, хіба що в лікарні. Халат йому відгонить лічницею, потворна уніформа для заслаблих.

– Не треба мені ніякого халата. – Йозеф відмовляється й від капців.

– В номері ходитиму в сандалях.

– Гаразд. Будеш взувати сандалі, упертюх. Навіщо я, взагалі, тобі щось купувала. Франтішка Ц. заварила чай з кропивою. Жінку огорнув неспокій: чи не отримав Йозеф сонячний удар? Вона допомагає чоловіку лягти на канапу. Торкається його чола, ні, воно – не гаряче, а навпаки холодне й спітніле.

– Може, варто викликати лікаря!

– Навіщо він! Я трохи переходив. Ще зранку почувався поганувато.

– То хоча б ліки свої випий. Йозеф киває. Ліки – можна. Франтішка розтовкла таблетку в ложці, додала кілька крапель води й піднесла ковтнути чоловіку.

– І запий, щоб не діймала гіркота в роті. На столі пахнуть мармурові тістечка. Дивно, Божена їх навіть не зауважила. Франтішка обережно накриває випічку кухонним полотенцем – так вона не зачерствіє, і кіт свого писка до неї не встромить. Де ж вештається це створіння? Саме зараз Есташ золотою тінню прошмигнув у двері, – нарешті його любий господар вдома. Застрибнув на постіль і зручно вмостився в Йозефа біля серця.

– А-а, Есташ, – мовить Йозеф, розтуляючи повіки. Він бачить цей товстий золотавий клубок, широко розплющені зелені очі-блюдця. Йозеф намагається в них розгледіти власне обличчя, яке чомусь нагадує фотографію із зображенням затемнення сонця. Йозефу не по собі. Наче не рідне віддзеркалення спостерігає, а дивиться крізь відчинені двері в темний коридор. Есташ м’яким муркотінням повертає його до дійсності. Йозеф із Живаніце стер прикре видіння і ковзає поглядом нижче. Паща

124

Лiтературний Чернiгiв

кота напіврозкрита, здається, він схожий на мавпочку, карпа чи все ж таки кізоньку... Картинки миготять перед поглядом Йозефа, змішуються. Йому зле, і мало не вивернуло на воркота. Есташ врешті-решт зсувається, влаштовується у Йозефа під лівою рукою – і кладе ліву лапу на його шийну западину. Збоку скидається на ідилію. Побачивши її, Франтішка посмутніла. Сама вона ніколи так не могла. Не вміла пригорнутися до чоловіка навіть після його обіймів. Вони засинали спиною одне до одного. Завжди? Так. Завжди. Котяча лапка повільно піднімається і лягає на вуста Йозефа. Франтішка усвідомлює, що потрібно б прогнати тварину, проте не наважується. Есташ повагом облизує лапу, тоді знову кладе її Йозефу на губи, – він повторює це, як ритуал. Потім неспішно злизує піт з лоба господаря. Франтішка все ще не може навіть ворухнутися. Видовище – неприємне і таємниче водночас. Есташ лагідно закриває Йозефу очі й висушує язиком мокрі повіки. Після цього починає тихесенько жалібно нявкотіти. Якщо ви не обділені фантазією, то розпізнаєте в цих звуках мелодію на два тони. Єдиний рух, який вдається здійснити Франтішці Ц., три кроки до вікна. Вона машинально зачиняє його і поправляє фіранку. До кімнати залетіла муха, котра самовбивчо звертає на себе увагу золотим дзижчанням. Окрім неї, ніхто не посягає на тишу. Есташ ледь-ледь піднімає підборіддя Йозефа. Знизу догори проводить по ньому язиком. Так Йозеф щоранку голиться: знизу-доверху, обережно, до синяви. Йозеф із Живаніце лежить у розстебнутій сорочці, у розрізі якої видно припорошене сивиною волосся на грудях. Кіт легенько кладе на нього лапку і вперше за увесь час оглядається на Франтішку Ц., яка скам’яніло спостерігає за ним. У Йозефа вже оголилося праве рамено з доволі великою родимою плямою. Есташ зосереджений. Вичікує. Тіло його напружене й наелектризоване. Невдовзі він заспокоюється. І без поспіху починає крутитися на грудях у Йозефа так, наче вибирає місце, де міг би зручніше примоститися. Франтішці знайоме це котяче обмацування. Подумки вона чує і спокійний голос Йозефа: «Есташе, вгамуйся нарешті». А тоді він щасливий звертався до Франтішки: «Ти лишень поглянь на нього – простукує мене, немов лікар». Муха пролітає над головою Есташа. Він напинається, щоб стрибнути, але натомість завмирає. Згортається калачиком. Ні, не для сну. Помалу,

Переклади

125

потроху, дбайливо, з любов’ю... він починає вилизувати тіло Йозефа – від лівого соска до серця, тоді з правого боку. Есташ уже не нявкотить, він протяжно, низько мурчить. Немов до вас долинають гудки корабля, що відпливає. Осучасненого човна Харона. Франтішка збагнула: Йозеф, її Йозеф із Живаніце, помер. Їй спадає на думку, що потрібно б викликати лікаря. Гукнути Божену. Але Франтішка не в змозі зрушити з місця. Вона, очевидно, не зуміє описати свої відчуття цієї митті. Ви очікуєте зізнання: біль, горе. Справді, біль, горе. Франтішка знає, що цей вислів має своє втілення. Якось Йозеф необачно наступив на гусеня, яке щойно вилупилося, – і розчавив його. Ця смерть милосердніша від того, що тоді підкосило її чоловіка. Франтішка сприймає реальність. У неї немає відчуття, що час зупинився. Вона навіть примушує себе вимовити вголос: помер. І проковтнути комок, що підступив до горла. І знову: помер. Тільки дещо перегодом їй вдається прошепотіти: Йозеф. Вона здригається. Озвучене ім’я чоловіка її лякає. Це такий тваринний страх. Біль-горе-жах. Вона не здатна розмовляти з померлим. Для цього ще надто рано. Франтішка пильно вдивляється в риси обличчя Йозефа. Що вона прагне угледіти? Кивок, порух вій? Але обличчя чоловіка цілковито непорушне. Хвалити Бога, на ньому не закарбувався ляк. Есташ делікатно закрив йому очі. Треба ще підв’язати підборіддя, так заведено. Франтішка прагне зробити ступінь, щоб знайти якусь пілку тканини, пелюшку – проте вони давно вивелися в домі, так само, як і носовички. Окрім того, їй лячно повернутися спиною до Йозефа. Уявити, що він, мертвий, спостерігає за нею, коли вона цього не бачить, не повинна бачити. Моторошно і у той самий час абсолютно ірраціонально. Есташ з тихим воркотінням просувається під сорочку, під пахви Йозефа. Нарешті й Франтішка береться до обмивання чоловіка. Вона приносить емальований таз і чисту мачулку. Повільно миє Йозефу живіт, встигаючи при цьому стежити за котом. Затим дістає з комоду велике простирадло й накриває ним нижню половину тіла Йозефа. Під простирадлом вона знімає з нього штани й спідню білизну. Не відкидаючи запони, обережно обмиває його потаємні місця. Франтішка прожила з Йозефом багато років і упевнилася, що він був надзвичайно цнотливим. Вона ніколи про це ні з ким не говорила, адже передбачала, що хтось міг би вигукнути: «Господи, він мав стільки табу? І коли кохався?» Не кажіть про заборони. Краще взагалі нічого не говоріть.

126

Лiтературний Чернiгiв

Кіт затулив від Франтішки обличчя Йозефа. Але їй здається, що десь над нею рухаються його очі. Вона делікатно зсуває полотнище, відкриваючи лише ноги. Коли торкається ступнів, відчуває їхню шкарубку шкіру. Вона ніколи до цього не намагалася пізнати їх на дотик. Напевне, мужчини й не очікують від жінок чогось такого. Есташ тим часом мордочкою розкриває лівий п’ястук Йозефа. Випростує пальці. Йозеф не противиться, а навпаки кориться рухам кота. А той так само добросовісно упадає й біля правої кисті. Скалічений мізинок господаря змушує Есташа зупинитися, скидається на те, що він хоче його вирівняти, але невдовзі відмовляється від попереднього наміру. Є речі нам не підвладні. Франтішка Ц. приносить чистий одяг. Сорочка, штани й білизна – нові, купувалися для санаторію. Без поспіху одягає Йозефа. Есташу довелося посунутися, проте своїх позицій остаточно він не залишає. Франтішка причепурює мертвого чоловіка, відчуваючи в голові протяжне гудіння, перед очима у неї все йде обертом. Зі стіни зникає велике дзеркало в латунній рамі, шафа западає в стіну, кахляна піч обвалюється, доки не перетворюється на купку уламків. Франтішка не відразу помічає, що кіт поривчасто смикається. Він ошаліло, люто скубе на собі шерсть, за кілька хвилин черево тварини й внутрішня поверхня задніх лап стають облізлими. Йозеф із Живаніце, наче ковдрою, вкритий золотим м’яким руном. Франтішка знову, вже навпомацки, відчиняє скриню, – їй не вдається зробити це одним рипом, – речі розступаються перед нею. Вона дістає невеличку вишиту подушечку, надягає поверх жовтогарячої скорбної краси пошивку. Тоді кладе подушку Йозефу під голову. Лише після цього всі предмети в кімнаті з нею погоджуються і повертаються на звичні місця. Кахляна піч відновлюється з руїни і майже сягає стелі. Тоді, як Йозеф обмитий, прибраний і навіть причесаний, Франтішка Ц. роздобуває у своїх записниках номер місцевого лікаря – і викликає його. Тепер у садок – за донькою. Мимохідь вона встигає відчинити вікно в кімнаті. Муха із дзумкотінням виривається на волю.

– Спасибі, – каже Йозеф із Живаніце. – Спасибі, – каже Йозеф здалеку і нізвідкіля... Франтішці сьогодні доводиться вдруге навідуватися до горіха, що біля стіни. Божена спілкується з Марженою, котра годує крихтами небесних птахів. Щоправда, в дійсності жодна пташка до неї так близько

Переклади

127

не підлетить. Голуби, звісно, наблизилися б, проте, не знати чому, вони у сад не прилітають.

– Божа, – мовить Франтішка. – Йди додому. Тато помер. Божена з недовірою дивиться на матір. Адже вона тільки що розмовляла з батьком. Людина ж не може ось так взяти й померти. І Маржена злякано піднімає голову – руки її важко падають на коліна. Вона також не розуміє... Божена здає собі справу, що їй належало б підійти, обійняти матір, але її тіло зрадливо заціпеніло, так само, як у Франтішки якусь хвилю тому. Їй бувало снилося: тато чи мама померли. У тих сновидіннях вона ридала так, як ніколи наяву. Навіть у дитинстві. У нічних жахіттях вона раз у раз повторювала: «Це лише сон. Ось я прокинуся». І завжди прокидалася. А тоді весь день була ледь притомна. Вона знала, що надійде момент, коли сон справдиться. Коли сповна доведеться відчути гіркоту і біль утрати. За кілька секунд Божена опиняється в обіймах у Франтішки. – Мамо, матусю... Маржена нервово розгладжує спідницю, рухи її пришвидшуються, немов вона хоче щось зірвати з себе. Щось із себе вирвати... Мати й донька зараз забули про неї. Далі все було прозаїчно. З’явився за викликом лікар і констатував смерть, – миттєву, внаслідок інсульту.

– Ваш чоловік відійшов за секунду, він не карався. Милостива смерть, пані; так упокоїтися прагнуть усі. – Це спосіб заспокоювати сім’ю спочилого, бо сухих очей дружини і доньки лікар боїться більше, ніж голосінь.

– Я міг би залишити вам деякі заспокійливі пігулки, а ще – снодійне, – ескулап порпається у своїй сумці. На столі лежить його мобільний: він уже повідомив у похоронне бюро.

– Дякую, – витискує з себе Франтішка. У неї страшенно пересохло в роті, тяжко ковтати. Лікар оформлює свідоцтво про смерть і, коли передає його Франтішці, докидає з огидою: – Я бачив кішку, яка лежала на тілі покійника, це небезпечно, пані. Викиньте цю тварину, їй тут не місце. Вона ще ... ну, – він прокашлюється, бо не наважується бездушно завершити фразу. – Вона може покусати небіжчика. Найліпше, пані, цю кицьку вмертвити. Вона облізла, я гадаю, в неї парші. І не дочекавшись реакції Франтішки, сам хапає за зашийок кота з наміром витурити його з кімнати. Есташ не чинить спротиву, в п’ятірні лікаря він схожий на зношену русяву перуку. Франтішка інстинктивно

128

Лiтературний Чернiгiв

простягає руку і тисне до себе лисавого котика. – Ні, він – не шолудивий, пане докторе, але само собою тут не залишиться. Коли лікар із виразом незгоди на обличчі вийшов, Франтішка усвідомила, що це вперше Есташ притулився до неї. Дозволив узяти на руки, навіть підняв до неї голову та намагався лизнути в щоку. Але цієї ж миті її пройняла й інша думка – про те, що так само він торкався язиком неживого. Гидливість узяла верх. Франтішка зойкнула – і скинула кота додолу. Той тягуче замурчав і вибіг геть. Надвечір прибули з похоронного бюро, поклали Йозефа в домовину, Франтішка підмостила йому під голову ту ж м’яку подушечку: мовчазний невідкличний договір. Уже завтра її чоловіка розмістять у траурній залі. Виставлять на людський огляд заснулим, беззахисним – таку ролю сам собі він однозначно не вибрав би. Однак традиція сувора і безкомпромісна.

– Я буду поряд, Йозефе. Ми з Боженою сидітимемо біля тебе по черзі. У Франтішки залишилася ще одна непроста місія: обережно повідомити новину юродивій Маржені. Маржена зрозуміє; власне вже в саду під горіхом вона про все здогадалася. Тепер силкується вимовити своє «гм-гм-гм», але голос підводить. Каліка безгучно плаче, витираючи очі брудними долонями. Франтішці кортить усамітнитися, проте, може, й на краще, що вона не має змоги залишитися наодинці зі своїм горем. Передусім треба підготувати Маржену до сну, вмити її. Ніч підкрадається, немов куниця до вподобаної курки; та ні Франтішку, ні Божену сон не бере. Неподалік, через дві оселі, впівока спить Завтрашня наречена. Вона вже знає, що Божена не буде за старшу дружку. Навіть не погомоніли вдвох, весільний подарунок Божена віддала на порозі. У Завтрашньої нареченої поменшало на одну дружку. Відповідно й якийсь боярин залишиться без пари. Саме двоюрідний брат нареченого. Вона попередила його, щоб знав заздалегідь... А той, розлючений, розчарований, добряче заливши очі, з’явився повідомити їй, що не все пропало, життя не закінчилося (так і сказав «že není všem dnům konec») – він ще стане свідком і повеселиться з гарненькою дружкою, коли наречений одружуватиметься вдруге. Скільки поганих прикмет і злих слів одночасно. Завтрашня наречена не знайшла в собі сили дошкульно відрубати йому прямо в очу. У неї й на інше не стачить сили. Її безнастанно нудить.

Переклади

129

Склепивши очі лише під ранок, молода побачила тривожний сон. Наснилося, що її нерішучий наречений вирушив до Каштилу за тією вавилонською дівкою, котра від нього також увійшла в тяж, щоправда, пізніше. А ще наверзлося, що наречений звалився у гноївку, у вигрібну яму, котра в Каштилі необгороджена, і лише після цього докумекав, хто справжня, єдина з усіх претенденток. Звісно, вона, бо у неї завжди подвір’я заметене як слід. Ніч пропливає крізь зоряний очерет, погойдуючись, наче човен. Зненацька спалахнула блискавиця, опісля загуркотів грім. Крізь відкрите вікно до кімнати стрімко увірвався дощик. Франтішка підвелася зачинити, але в останню мить спохопилася. Раптом там надворі...

– Ти не чула, кіт не озивався? – звертається вона до доньки. Нехай вікно залишається, як є; вона не наважилася б хряснути його стулками саме зараз. Божена лежить із заплющеними очима, та вона не спить.

– Сині яблука, – промовляє стиха. Франтішка чудується. – Які сині яблука?

– Він розповідав мені казку про них, мамо. Коли шаленіла гроза, і я лякалася, тато розповідав мені, що це на небі зрубують старі яблуні, на котрих дозрівають сині яблука. І відразу висаджують нові з іще синішими яблучками. – Божена схлипує, але виплакатися все ще не може. Франтішка не знає, що їй відповісти. Сині яблука – Йозеф справді так говорив? Адже його світи – видимий і прихований у думках – завжди здавалися їй такими простими і приземленими. Його довкілля, заселене живим, не скидалося на казкове царство, де звірі вміють говорити людським голосом, добувають живу і мертву воду. Кішки, котрі до нього ластилися, – воркотіли, собаки – дзявкали, корови – мукали... він впізнавав дроздів чи вівсянок за оперенням або співом, але не знав Жар-птиці, що й казати про Фенікса. Так, він оповідав із захватом і тихим подивом про суягну самочку, кізоньку, чию шию маленька Божена намагалася прикрасити милим дзвіночком. Але козі ця затія не сподобалася.

– Сині яблука! Я ніколи не бувала в садах Йозефа, в його потаємному Едемі, де також кладуть під сокиру старі дерева. Як він жив із оцими фантазіями? Франтішка боїться вкладатися спати. Страшиться безпорадності, незахищеності сплячого. У такому разі вона хоча б насипле в миску корм

130

Лiтературний Чернiгiв

для Есташа. Жінка залишає не затуленою шибу в комірчині, деколи через неї кіт прокрадався до оселі після прогулянок. Ну ось, не потривожить, коли повернеться на світанку. Франтішка геть-чисто забула, що кіт брав їжу тільки від Йозефа. А втім, Есташ нікого не розбудив зранку. До сніданку він не приступав. Франтішка ж виявилася надто заклопотаною, щоб помічати такі нюанси. Проте від голоду кіт не здохне. Либонь, затесався десь серед гостей на весіллі й, спокушений незвичними пахощами, порушив власні принципи: поласував печенею, – зухвалості у нього вистачить. Франтішка лагодить жалобну сукню для Божени. Шиє, щоб не захлинутися сухим, краючим серце горем. Її туга упереміш з тривогою: Божена схудла. Вона ніколи багато не їла, а зараз у Празі, залишившись без нагляду, мабуть, харчується абияк. У Франтішки печуть очі, тканина не слухається. У талії доведеться звузити, ой, лишенько, а ще вчора вона в цьому місці інше плаття розточувала. Від нічного неспання беруть памороки, докучає неміч. Вона стомлена. Знесилена. І підтята усвідомленням непоправного... Незважаючи на це, з шиттям варто поквапитися. На Божену й на неї чекає серйозне випробування – вдень у траурній залі. Своєрідна сучасна варта біля небіжчика. Йозеф і вона з донькою перед прискіпливими людськими поглядами. Йозеф із Живаніце за скляною стіною. Його голова на гаптованій подушечці. – Богородице, Діво, Діво, радуйся, радуйся... таке золотаве слово, золотаве слово... золотаве слово миготить у Франтішки перед очима, хтось прочиняє двері, впустіть сюди повітря, до неї долинають голоси... Богородице, радуйся, золоте радуйся... Франтішка бачить, як золотаве слово проходить крізь прозоре скло і вмощується у Йозефа під серцем. Радуйся затихає.

– Мамо, мамо, – шепоче Божена. – Мамонько! Що з тобою? Ходімо звідси. Лишень вони виходять, немов на гумову стіну, наштовхуються на перегріте повітря. Стіна – пружна, але щільна. Обидві обливаються потом, сукні тісно облягають їхні тіла. Божена непокоїться, щоб мати не знепритомніла, вона стежить за її змарнілим обличчям. Такою донька її ще не бачила. Чи просто раніше не приглядалася? Кожна відчуває, що залишила за плечима пильні погляди й запитання, на які доведеться незабаром відповісти.

Переклади

131

На церковній дзвіниці якраз бемкає годинник. Три важких удари. У мелодію дзвонів вплітається довгий гудок потяга, який відійшов з Брумівського вокзалу і саме втягується в тунель. Коли Франтішка з Боженою наближаються до обійстя, де відбувається весільне гульбище, то чують дзенькіт посуду і сміх. Святковий бенкет справляють на прибраному подвір’ї, адже гості не вмістилися б у приміщенні. Запах смажених курчат та обрядової випічки – промовистий і нав’язливий. Він пливе над головами обох жінок. У цих клубах погойдується безформний п’яний гомін. Голоси просочуються один у другий, утворюючи звукову акварель. Наречена, скоріш за все, вже зняла фату – і зітхнула з полегшенням. Вона – заміжня.

– Сьогодні я також мала тут бути, – промайнула думка в голові у Божени. Втім вона не шкодує, що не склалося, це усвідомлення настільки приглушене, ніби надійшло в сталактитовій печері. Несподівано на обох перехожих падають важкі краплі дощу, хоча небо ще повністю не встелилося хмарами. У сьогоднішньому пеклі дощик був би доречним. Але натомість обрушується справжня злива. Небо потемніло і перетворилося на гігантський порожній пивний кухоль. Краплі різко затарабанили по накритих весільних столах. Вони падають у келешки з вином, розбавляючи його дощовою водою. Куряча зупа з локшиною помутніла – і враз стала неїстівною. Потоки води періщать по весільних тортах – хлюща знищує їхню ванільну білизну. Зблиснула громовиця. Навіть звіддалік – з вулиці – Франтішці з Боженою чутно зойки та грюкіт повалених стільців. Врешті-решт сильний порив вітру зриває зі столу скатертину разом з усіма наїдками. Гостро дзвенить розбите скло. Скиглять налякані собаки, які причаїлися під столами, щоб поласувати м’ясом. Тонко повискують жінки через зіпсоване вбрання. Виляскує лайка. Франтішка з Боженою за мить змокли до нитки, в їхніх черевичках хлюпає вода. Хутчій у сховок! Коли Франтішка Ц. давнім важким ключем відмикає вхідні двері, небо знову прошиває вогняна стріла. Вона залишає конвульсивний слід – і зникає. Грім не бариться. Франтішка випускає з рук металеву відмикачку і від жаху повертається так різко, що Божена, котра стоїть сходинкою нижче, мало не падає.

– Маржена! Під деревом! Франтішка, звісно, воліла б, щоб Божена поки що обсушилася в домі,

132

Лiтературний Чернiгiв

та хіба вона може залишити матір саму посеред цього апокаліпсису? Вони одночасно вибігають на вузьку стежину, що тягнеться вздовж зламаних кущиків помідорів. Стемніло настільки, що орієнтуватися доводиться по пам’яті. Про те, що коїться навколо, обидві здогадуються переважно зі звуків. Ось у сусідів вітрисько зруйнував голубник. Маржена стоїть під горіхом, немов тільки но вийшла з його лона. Вона здавлено, жаско лементує. Ці згуки шматують душу. До себе юродива притискає відламану гілку, яка росла так близько до стіни, що завжди мала вибілений вапном, обтріпаний «рукав». Тепер під нищівним повівом вітру віть разом з численними друзками відчахнулася. Маржена не дала їй упасти – піймала, як підхоплюють на руки дитину. Вона колише гілку на зігнутих руках, схиляється до неї, обдираючи собі обличчя, й завиває, ніби води підземної річки Пункви. Немилосердний вітер боляче штовхає причинну в лівий бік, однак вона ще більше спирається на свій пронизливий крик і оберігає галузку від чергових ударів. Простий і природній жест. Правічний біль, як і правічну любов, не можна послабити жалісливістю. Просякнута страхом Франтішка, не вагаючись, кидається до сестри – і відтягує її від високого стовбура. Невже ця розгублена душа не знає, що під час грози небезпечно шукати прихистку під деревами? Маржена пручається. Вона не укривається тут, вона не спроможна залишити у скруті те, що любить. Франтішка намагається відтягти її силоміць. Проте Маржена не відпускає пагін дерева, втримуючи його під пахвою; впирається ногами в землю, яка розмокла й вислизає з-під ступнів. Гілка схожа водночас на мітлу і понівечений побляклий хвіст павича. А сама Маржена переконливо втілює химерну лісову істоту. Скуйовджені, давно не миті пасма волосся зміяться по її щоках. Вона зіпає широко відкритим ротом, породжуючи здушені, горлові звуки. Увесь вид її – потворний, але це ревище – освідчення у всеосяжній любові; краса тут ні до чого. Маржена кричить голосом скаліченої горішини. Її розлучають зі створінням, яке стало часткою її життя. Між ними панує цілковита довіра. Хіба Франтішка чи Божена зуміють осягти відчуття одержимої? Вони із посейбіччя, їхній мозок складається з правої та лівої півкуль, почуття вивіряються розумом, безжальною, опертою на досвід логікою. Розсудливість неодмінно перемагає, і посеред лихої негоди вони радять їй зберегти власне життя, адже те, що померло, ми все одно не зможемо оживити – ні проханнями, ні погрозами. Горе тяжко втамувати, одна-

Переклади

133

че у неї є своє бачення. Вона – володарка інших передпокоїв, таємних підвалів і гарячих горішніх сховків. Людська скорбота минуща. Розпука Маржени – безмежна, поза людськими вимірами, так само вічна її любов. Споночілим небом промчали рубачі, й довкола трьох жінок лунко падають повалені сині яблуні. Трава щедро встелена синіми райськими яблуками, і Маржена раз по раз підсковзується на них. Франтішка скористалася цим і зуміла перевести Маржену в безпечніше місце. Вона ніколи не пробачила б собі, якби зараз з тією скоїлося щось лихе. Це також вияв любові та турботи про ближнього. Божена – спільниця матері. Небо прокреслюють блискавки. Заручницям саду потрібно мерщій заховатися від негоди. Спішно вибудувати між собою й загрозою смерті міцну перепону з природніх інстинктів. Та навіть у сильних обіймах Франтішки Маржена не перестає волати у пітьму. В її голосі немає мелодії, це безпорадна несамовита какофонія, у якій злилися воєдино моторошне ухкання пугача, зловісне каркання крука, жаский крик павича і ревище віслюка; і за цим лементом годі почути переляканий нявкіт кота. Звісно, це Есташ! Він, як усі його одноплемінники, вміє передчувати біду, розуміє неартикульовані знаки. У верховітті горіха кіт чуло всотує у себе тривожне, самотнє вмирання пораненого дерева. Наїжаченим хребтом реагує на цинічний цегляний вишкір глухої білої стіни. У мерехтінні блискавиць вона здається увінчаною зверху діадемою з уламків скла. Лжекоролева! Знущальний, загрозливий, самозакоханий витвір людини: не наближайся, бо загинеш! Знову вдарила блискавка, вималювавши на небі сваргу, – різке світло, немов прожектор, на мить засліпило сад. Крізь репет Маржени продирається наполохане нявчання Есташа і хрипкий чоловічий голос: – Ось ця бестія, що обгризає мертвяків! Але тепер він більше ні до кого не підійде! Розкочується постріл. Скрикнувши, факелом падає на землю повержений Есташ, падає у розсипи синіх яблук. Переклад з чеської Тетяни ДЗЮБИ та Мілени ФУЦІМАНОВОЇ

134

Лiтературний Чернiгiв

ТРАНСЦЕНДЕНТНА СУТНІСТЬ ПЕРЕКЛАДУ Ведучи мову про праґматичні аспекти перекладу, теоретики і критики цієї дисципліни називають велику кількість його цілей, які можна умовно поділити на: (1) цілі для нас (цебто для реципієнтів тексту перекладу, носіїв приймаючої мови і культури); (2) цілі для них (цебто для носіїв джерельної мови і культури); і (3) цілі для всіх (цебто для всієї земної цивілізації). Те, що переклад потрібен нам – для ознайомлення з літературними надбаннями інших народів, для розвитку і збагачення нашої мови і культури, для задоволення сили-силенної інших гуманітарних потреб, – заперечень, здається, не викликає. Переконливий арґумент на користь такої тези – період радянського авторитаризму, коли жорстко заідеолоґізований підхід до вибору текстів для перекладу завдав величезної шкоди українській культурі. Дещо складнішою є ситуація у відношенні другої мети перекладу – для «них». Джерельна культура досить консервативно реаґує на чужинецькі «вилазки» на свою територію, на спроби її іншомовного «привласнення». Ми страшенно пишаємось, скажімо, українським перекладом «Дона Кіхота», здійсненим Миколою Лукашем, часом навіть стверджуючи, що він – кращий за ориґінал, однак представники іспанської літератури на цю тему мовчать. Ще складнішою є ситуація щодо третьої мети перекладу – для «всіх». Такий ґлобальний, всеохоплюючий, всепланетарний підхід до перекладу ще тільки формується, і його повномасштабне ствердження можливе лише на рівні міжнародних структур. Свого часу в Секретаріаті ООН на повному серйозі обговорювалась ідея створення Міжнародної лінґвістичної орґанізації, однак далі розмов справа не пішла. А тут нам потрібне щось саме такого штибу. В умовах характерного для останніх десятиліть спаду і застою в галузі практики, критики і теорії перекладу в Україні, коли, з одного боку, було відкинуто старі і не сформульовано нові методолоґічні орієнтири стосовно того, як треба перекладати ориґінал, а також критично оцінювати і теоретично осмислювати результати перекладу, а, з другого боку, коли було зліквідовано державні і не створено приватні структури, заанґажовані спонсоруванням перекладу, перед перекладачем постало складне питання.

Переклади

135

Питання це полягає в тому, для кого і для чого перекладати. Йдеться не про ті ситуації, коли видавництво замовляє перекладачеві той чи інший твір, зарані ґарантуючи публікацію його перекладу і виплату йому відповідного гонорару, що автоматично знімає зазначену етичну проблему. Йдеться про ті нерідкісні в нашій практиці випадки, коли перекладач свідомо переймається в першу чергу не комерційними, а мистецькими аспектами своєї роботи. Перекладач, скажімо, творів анґлійського поета вікторіанської доби Альфреда Теннісона навряд чи може розраховувати на те, що його переклади зацікавлять наших читачів, навіть якщо уявити, що це ім’я виявиться для них відомим. До слова сказати, в Інтернеті є приклади спроб сучасних драгоманів перевиразити вірші А. Теннісона українською мовою. Не певен, одначе, що ті спроби привернуть увагу читачів до цього поета, скоріше навпаки. Яку втіху має перекладач таких творів такого поета, даруючи їм життя українською мовою? Мотивація тут насамперед одна – моральна. Якщо перекладач не просто механічно скомпонував римований підрядник, а емпатійно пройнявся душевним станом поета, передаючи його твір, то можна сказати, що цей перекладач прожив певний етап життя цього автора, а, отже, продовжив і своє власне життя, збагатившись його думками і відчуттями! З такою ж упевненістю можна сказати, що й перекладений ним автор продовжив своє емоційне та інтелектуальне існування – вже в іншій епосі і в контексті іншої літератури й культури. Усвідомлення цього феномену є джерелом могутнього художнього задоволення і величезної моральної втіхи для перекладача, який, чинячи таким робом, долучається до священного дійства – творення трансцендентного світу духовних цінностей людства. Сергій ТКАЧЕНКО, лавреат Міжнародної премії ім. В. Винниченка, США

Лiтературний Чернiгiв

136

Літературний

Переклади ×ÅÐÍIÃI `ль-!ед ŠemmIqnm (Велика Британія)

Альфред ТЕННІСОН (1809– 1892) – видатний анґлійський поет. Народився в Лінкольнширі в сім’ї священика з роду Плантаґенетів. Закінчив з золотою медаллю Кембриджський університет. Автор численних віршованих творів, які отримали високу оцінку критиків і завоювали велику популярність серед читачів. 1850 року був проголошений «Поетом-лавреатом». Похований у Вестмінстерському абатстві.

Вибрані вірші Альфреда Теннісона в перекладах Сергія Ткаченка МІРОШНИКОВА ДОНЬКА

Якою красунею стала Мірошника юна дочка! Хотів би я сергою бути, Що вушко їй ніжно стиска І, як найдовіреніша із прикрас, Торкається білої шиї всякчас. Навкруг її гнучого стану Я бути б хотів пояском, Щоб серце її говорило Зі мною весь час потайком,

Переклади

137 І я відчував найсолодшу з утіх, Стискаючи стан той в обіймах своїх. Хотів би я бути намистом На грудях у неї – між кіс! Аби з її кожним зітханням Здійматись і падати вниз. Я мріяв би тишком лише про одне: Щоб на ніч вона не знімала мене.

ПРОЩАННЯ

Течи до моря, мій ручаю, Крізь доли і роздоли: Я не вернусь до цього краю – Ніколи вже, ніколи. Течи – під журкіт водограю – Проз верби і стодоли; Не видавай мого відчаю Нікому і ніколи. Тобі спів птаства злине з гаю, Дзижчати будуть бджоли; Лиш не мені – тому й зітхаю – Що вже ніяк, ніколи. Сто зір спахне тут в час розмаю, Сто сонць зіллється в коло; Однак я їх не пострічаю – Ніколи вже, ніколи.

Лiтературний Чернiгiв

138 БИЙ, БИЙ, БИЙ

Бий, бий, бий У ґранітний берег, Прибою, Аби я нарешті зоставсь Сам на сам зі своєю журбою. Добре ген отим дітвакам, Що сміються собі на привіллі, Чи ген тому в човні весляру, Що співає, долаючи хвилі. Гордо в морі пливе корабель, Десь на нього ждуть рідні пенати. Де ж той – дружній – потиск руки? Де ж той голос, що вже не чувати? Бий, бий, бий В сірі скелі, о Море шалене! Лиш блаженство тих давніх днів Вже не вернеться більш до мене.

IN MEMORIAM

Цей темний дім, перед яким без слів Стою в кінці безлюдного провулка, В моєму серці озивавсь так гулко, Адже я друга тут колись зустрів. Його – нема, й привітної руки Я не потисну вже, тому щоднини Сюди приходжу, сповнений провини, Уранці, сам один, віддалеки. Він – там, у недосяжній вишині, Куди звідсіль не долинають звуки. Життя йде далі, й на холодні бруки Спадає дощ крізь змерхлі й хмурі дні.

Переклади

139 КОЛИ ПОМРУ...

Коли помру, до мене не приходь Роняти сльози на мою могилу, Даремно турбувати мертву плоть, Той прах, що оживити вже несила. Там бриз зітхатиме і глід цвістиме, А ти – йди мимо. Дитя, чи то був злочин твій, чи гріх, – Я не засуджую твойого вчинку. Живи з ким хоч – серед інтриґ і втіх. Я – геть зморивсь і прагну відпочинку. Ти скоїла безвольно й непростимо, Тому – йди мимо.

ВІДПЛИТТЯ

Заходить сонце і зоря край неба – Мов знак мені звідтіль! В годину відплиття мого не треба Ридання хвиль. Хай краще замість того – плинно й сонно, Без піни і без хлюпоту, приплив Нахлине із глибин, де є бездонна Домівка всіх морів. Як дзвін вечірній стихне й змерхнуть далі І морок – денне світло знищить вщент, Не треба слів і проявів печалі В прощальний мент. В ту, що без Часу й Простору, країну Я відпливу, і – певно знаю це! – Що там я свого Лоцмана зустріну Лице в лице.

Лiтературний Чернiгiв

140

Літературний

Літературні студії ×ÅÐÍIÃI qе!гiL Šj`)emjn,

лавреат Міжнародної премії ім. В. Винниченка (США)

ВІД ДЖОНА СТЕЙБЕКА ДО ВАЛЕНТИНИ МАСТЄРОВОЇ Моя видана минулого року в Україні книга перекладів поезій Артюра Ремба та аналітичних коментарів до них стала для багатьох відомих мені письменників і науковців своєрідним лакмусовим папірцем – на предмет виявлення «що є що» і «хто є хто». Скромно мовчу про цілком передбачувану радісну реакцію моїх давніх, провірених часом приятелів. Залишаю також поза увагою ті ґротескні випадки, коли ще вчора привітні й доброзичливі колеґи і знайомці, ледь потримавши в руках мою нову книгу, тут же зайняли кругову оборону, вдавшись до неприхованого саботажу і замовчування цієї книги. І перший, і другий типи реаґування – цілком нормальні й проґнозовані. Нормальність першого типу реаґування не викликає запитань, бо, дякувати Богові, наша творча громада, хоч життя її нещадно дресирує на новий лад, змушуючи брати участь у всіляких аукціонах і перегонах, ще зберігає ознаки людяности. Проґнозованість другого типу пояснюється жорсткими умовами конкуренції на ринку інтелектуальної продукції, коли допущені до цього ринку особи розуміють, що визнати на своєму полі ще одного гравця – то значить поступитися місцем чи, принаймні, комфортом біля «корита слави». У цьому контексті повною несподіванкою для мене став лист від письменниці Валентини Мастєрової, в якому вона подякувала мені за мій подарунок – надіслану їй кілька місяців тому книгу перекладів з Артюра Ремба, причому під словом «подарунок» пані Валентина розуміла не стільки мою книгу, мої переклади і мої коментарі до них, скільки самого французького поета, який, як зазначила вона у тому листі, нібито «сам написав ті вірші українською мовою». Цей Рембо, згідно з нею, «вражає відвертістю, гостротою і навіть в’їдливістю – тим, чого немає сьогодні в українській літературі». Пані Валентина художнім перекладом ніколи не займалась, та й з інозем-

Літературні студії

141

ними мовами, настільки мені відомо, не приятелює. Звідкіль же тоді у цієї «простої» письменниці такий спонтанний вихлюп солідарного розуміння творчости чужоземного автора? Іншими словами, перефразовуючи «Ґренаду» Михайла Свєтлова, – звідкіль у кобітки французька печаль? Чи не є це проявом феномену «літератури без кордонів», яким ми, титуловані «кар’єрні» практики, теоретики і критики перекладу, часто й густо по-снобістському нехтуємо, вважаючи, що ключ до розуміння чужих літератур – тільки в наших руках? Відповідь на це запитання слід шукати у творчості самої письменниці, зокрема в її виданій 2017 року в Харкові книзі «На тому боці», в якій є низка оповідань, вартих уваги кмітливого читача і тямущого критика. Оповідка, що має назву «Клятий», вразила мене чи не найбільше. У ній розповідається про один день із життя простого сільського мешканця на ймення Яшко, який самотньо бідує у своїй нетопленій і занедбаній хаті. Своє оповідання письменниця розпочинає з називання імени цього Яшка – так ніби мова йде про когось знайомого, хоча читачеві геть невідомо, хто такий цей Яшко. У світовій літературі твором, у якому чи не найпронизливіше показано екзистенційний жах буття простої людини, я вважав повість американського класика Джона Стейнбека «Про мишей і людей». Одним із головних героїв цієї повісти є бездомний заробітчанин часів Великої депресії, якого звуть Ленні Смолл. Цей «маленький» Ленні є насправді здоровенним чолов’ягою з широченними плечима і могутніми руками. Однак при всій своїй фізичній силі Ленні є розумово відсталою людиною, безпорадною, як мале дитя, і якби не його приятель на ймення Джордж Мільтон, Ленні давно б уже пропав. На роль екзистенційно заклопотаного героя Джон Стейнбек зумисне обрав ментально неповноцінного Ленні. Тверезо мислячий і діловитий за натурою Джордж на таку роль не годиться. Маючи спрощені мізки (як у його улюбленої звіринки – миші), Ленні не розуміє, як складно влаштований навколишній світ («світ людей»), і тому не може передбачити наслідків своїх стихійних і Вистава «Про мишей і людей» в театрі непродуманих вчинків, через ім. І. Франка (2018 р.). які вони з Джорджем потраДжордж – Богдан Бенюк, пляють то в одну, то в іншу Ленні – Анатолій Хостікоєв халепу. Ленні – аж до своєї

142

Лiтературний Чернiгiв

загибелі – не в стані збагнути суть життя, для якого минуле і майбутнє – лиш два аспекти теперішнього. Джон Стейнбек не випадково взяв у якості заголовка до своєї повісти слова з відомого вірша Роберта Бернса «До миші, вивернутої плугом з нори». У шотландського поета мовиться про крах «найвиплеканіших сподівань мишей і людей» («the best-laid schemes o’ Mice an’ Men»), причому, на думку поета, доля мишей є кращою за долю людини, бо вони живуть лише сьогоденням: вони не переживають заново свої минулі незгоди і не дивляться зі страхом у своє майбутнє. В цьому і полягає кардинальна відмінність між «світом мишей» і «світом людей», які відповідно уособлюють Ленні Смолл і Джордж Мільтон. На роль такого новітнього українського «Ленні» Валентина Мастєрова призначила згаданого вище Яшка, про якого – на відміну від Ленні – ми взагалі майже нічого не знаємо. Жодним словом письменниця не говорить нам про те, як він виглядав, які у нього були риси обличчя, якого він був зросту чи статури. Єдине, що ми знаємо, так це те, що він був зодягнутий у стару куфайку і зношені чоботи і що носив він стару солдатську шапку. Ні його прізвище, ні назва села, у якому він живе, нам не відомі. Мати його померла два роки тому, а жінки й дітей у нього немає. Перед нами – просто людина. Рецензуючи на сайті «Буквоїд» книгу Валентини Мастєрової «На тому боці», докторант кафедри новітньої української літератури Інституту філолоґії Київського Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, критик Роман Ткаченко головну проблематику оповідання «Лютий» однозначно окреслив як всього лише «алкоголізм».1 І це при тому, що сама письменниця ніде жодним словом не сказала, що Яшко пиячив. Судячи з її слів, він один лиш раз, коли померла його мати, «не витримав, узяв зі столу пляшку». Після чого – «прокинувся під повіткою, бо хтось боляче вдарив по спині палицею». Звичайно ж, читач розуміє, що своєю щербатою чашкою Яшко п’є не тільки воду з відра, та й сам він по ходу розповіді чесно зізнається, що «усе пропив», «себе пропив», однак письменниця зумисне не акцентує на цьому уваги, бо для неї герой, що перебуває в стані наркотичної нірвани, – ідеальний об’єкт для спостережень над чистими (цебто не обтяженими праґматичними потребами) діями чистої (цебто не загнузданої щоденними життєвими турботами) людини. Свого Яшка письменниця ставить перед Буттям – лицем до лиця – як у кінці оповідання в церкві перед «іконою Спасителя». На віковічні людські філософські запитання – хто ми такі, звідкіля ми прийшли і куди ми прямуємо? – Яшко намагається знайти свої відповіді, розмовляючи сам із собою у своїй пустій хаті: «Таки вмру. Хоч би знать, який сьогодні день?» І сам же собі й відповідає, бо поговорити йому в цьому світі абсолютно ні з ким: «А тобі наче воно не однаково». У церкві, стоячи на колінах серед ворожо налаштованих до нього односельців, зі стогоном про1

Роман Ткаченко. Таємниці Хозарського озера. – «Буквоїд», 21.01.2018.

Літературні студії

143

мовляє: «Мене давно вже немає. Я не живу». Бажаючи і не вміючи молитися, він звертається до Бога: «Як же мені тепер, Господи? Куди подіти свою душу?» Стан Яшка – не просте наркотичне одурманення. Зображений в оповідці день його життя має всі ознаки одного суцільного нескінченного кошмару: далекого плану, крім згаданої церкви, там немає, все навкруг розмито, є тільки деталі близького плану, які – як у настирному маренні – зринають знову і знову, зокрема «великий чорний гак у стелі, де колись висіла його колиска». Гак – як символ початку його життя і як передвісник його близької смерти. По суті справи, Яшко виступає одночасно як Ленні Смолл і як Джордж Мільтон: з одного боку, він, як Джордж, усвідомлює, що у нього було минуле («мене вже немає») і буде майбутнє («таки вмру»), а з іншого боку, він, як Ленні, повністю занурений у завмерлий теперішній момент («я не живу»). Яшкові, звичайно, можна закинути, що його життєва позиція пасивна, однак чи можна його траґедію назвати «легковажною втечею від проблемного буття в алкогольну залежність».2 Чи не надто строгою є така оцінка? В той же час, чи не надто поблажливою є позиція самої письменниці, яка у приватному листі до автора цих рядків катеґорично заявила: «Я люблю цей мій світ. Люблю затурканих українців, щасливих у своєму невігластві»? Чи схвалив би таке неонародництво Тарас Шевченко? Євген Маланюк точно б засудив. У рамках зустрічі з читачами в Чернігівській обласній бібліотеці ім. В. Короленка, відповідаючи на запитання кореспондентки телеканалу «Новий Чернігів», Валентина Мастєрова зокрема сказала такі слова: «Герой проходить через мою душу. Він опрацьовується літературно. Я даю йому свою мову». Те, що письменниця помилково представила в цих словах як самооцінку свого творчого методу, було насправді класичною проґрамою соціалістичного реалізму: письменник їхав до своїх героїв (хліборобів, пастухів, шахтарів, сталеварів і т. і.), набирався їхніх думок і почуттів, які пропускав крізь себе і потім описував літературною українською мовою, бо мова тих його героїв, як правило, була далеко не літературною, а інколи і не українською мовою. На щастя, письменниця пише інакше, і оповідка «Лютий» є тому зайвим доказом. У цій оповідці письменниця пише, звичайно, не про себе, а про свого героя. І при цьому не герой проходить через письменницю, через її душу, а сама письменниця проходить через нього. У повній відповідності з формулою літературної творчости, яку півтори сотні років тому відкрив Артюр Рембо: «Je est un autre» – «Я єсть хтось інший» (саме «Je est», а не «Je suis»: «я єсть», а не «я єсмь»). Формулою, яка, згідно з відомим британським ученим Ґремом Роббом, є відповідником формули Альберта Ейнштейна у фізиці: E = mc2. Крім того, як видно з реплік Яшка, його мова не є результатом літературної обробки: його мова, а точніше його мовлення, є автентичною лінґвістичною «сировиною». Антоніна Царук. Координати простої довіри і доля-мачуха. – «Літературний Чернігів», 2018, № 3/83, с. 168-173.

2

144

Лiтературний Чернiгiв

У своєму «Вступі до метафізики» видатний французький філософ ХХ століття Анрі Берґсон пише про два методи пізнання речей: перший метод полягає в ходінні навкруг речей, а другий – у входженні в ці речі.3 Другий метод здійснюється через зусилля уяви, не шляхом аналізу, а за допомогою інтуїції. Згідно з наведеними словами Нобелівського лавреата, існує одна реальність, яку ми схоплюємо зсередини, інтуїтивно, а не шляхом аналізу. Ця реальність – ми самі. Письменниця, входячи в світ свого героя і віщаючи звідти так, як від самої себе, застосовує саме такий метод, який можна назвати метафізичним. Українське літературознавство, відірвавшись від російської пуповини і не прибившись до європейського берега, впало в дитячу хворобу схоластики, демонструючи приклади жонґлювання термінолоґією, яка не пояснює суті явищ, а лише спантеличує приголомшеного словесним бомбастом читача. Бо як же ще інакше можна кваліфікувати такий от аналіз оповідання Валентини Мастєрової «Так плакало дерево»: «Розкриття хати і рубання крокв за вказівкою чиновника подано стереоскопічно: німує натовп, знесилено опадає на землю мати, спершись на палицю, шепоче молитву бабуся... Пробудження волі до захисту свого родинного мікровсесвіту простежується на двох рівнях – мовленнєвому і збройного спротиву... Монументальне полотно заціпеніння від страху... нагадує картину «Останній день Помпеї»... Кінематографічно вражаюче виписано мізансцену конфлікту між селянами і владою...».4 У передмові до книги Валентини Мастєрової «Смарагд» Юрій Мушкетик похвалив авторку за те, що вона «іде за логікою життя», «довіряє цій логіці».5 Про яку «лоґіку життя» мовить шановний класик, якщо у творах письменниці життя постає цілковитим абсурдом? Логіка життя, ця зарані розписана невмолимим Фатумом «дорожня карта» людини, – то якраз і є те, проти чого бунтують її герої, прагнучи знайти свій, осмислений ними самими, шлях. Абсурдність, алоґічність життя є лейтмотивом розглядуваних нами творів письменниці. Невідомо за що, за які гріхи страждає Яшко («Лютий»), невідомо для чого повністю, із садами і деревами, зносять село («Так плакало дерево»), невідомо навіщо дорослі знущаються над малою дитиною («Сиродій»). Рецензуючи роман Валентини Мастєрової «Суча дочка», Петро Сорока в короткій замітці «Твір, до якого повертаєшся», творчим методом письменниці назвав «неореалізм з магічними вкрапленнями». Критик явно натякав на маґічний реалізм – вельми умовну назву однієї з течій латиноамериканського модернізму. Творчий метод є науковим поняттям, і змішувати в ньому такі 3 Henri Bergson. The Creative Mind: An Introduction to Metaphysics. – Dover Publications, Inc., Mineola, New York, 2007, p. 133-137.

4 Антоніна Царук. Координати простої довіри і доля-мачуха. – «Літературний Чернігів», 2018, № 3/83, с. 168-173.

Юрій Мушкетик. Золото душі. – Передмова до кн.: Валентина Мастєрова. Смарагд. – Харків, Видавництво «Клуб сімейного дозвілля», 2016.

5

Літературні студії

145

несумісні речі, як маґія і реалізм, недопустимо. «Неореалізм з магічними вкрапленнями» – це все одно що «наука із вкрапленнями реліґії»: що не можемо пояснити науково, те «пояснюємо» втручанням Бога. Серйозний літературознавчий аналіз не допускає таких методолоґічних кульбітів. У книзі «На тому боці» є чимало цікавих екзистенційних притч, як, наприклад, згадана вище оповідка «Сиродій», у якій ідеться про долю навіть не названої по імені дівчинки, що живе без батька зі своєю матір’ю, дідом, бабою і двома сестрами. Тематику цього оповідання цитований раніше київський докторант визначив як – «подружню зраду». Всупір такій рішуче окресленій формулі, центральним стрижнем «Сиродою» нам вбачається духовний світ підлітка, сповнений щирої любови до своєї найближчої рідні, яка безжально травмує його своєю еґоїстичною і бездушною поведінкою. Хто скаже, що це не загальнолюдська проблема? Хіба не було її у малого Артюра Ремба, якому через тиранічний характер його матусі доводилось не раз тікати галасвіта з дому? Хіба не було цієї проблеми в Емілі Дікінсон, коли та, у відповідь на запитання про її ще живу матір, сказала, що матері у неї немає, бо мати – це та людина, до якої приходиш, коли тобі кепсько. Коли ми читаємо, як тато дівчинки з «Сиродою» ні сіло ні впало пожбурив у неї тарілку з борщем, чи як її матуся просто так лупцикує її, бо мучиться, що народила не від свого чоловіка, хіба ми не згадуємо щось подібне із власного досвіду? Олександр Сизоненко у передмові до роману Валентини Мастєрової «Суча дочка», який, до речі, висувався на Шевченківську премію, звично лає «аванґард» та «андеґраунд», «модерністів та постмодерністів» і хвалить письменницю за те, що вона пише «без викрутасів-прибамбасів» і зберігає «глибоко народну» манеру письма і вірність традиціям «справжньої прози».6 Так говорити – це все одно що в епоху Інтернету хвалити дротяний телеґраф. Крім того, це геть неточна оцінка стилю аналізованої нами письменниці. Якщо повірити вульґарно спрощеним уявленням ще живого покоління радянських письменників про модерністів і постмодерністів як прихильників розбещености і вульґарщини в літературі, то Валентина Мастєрова дійсно не вписується в товариство останніх. Однак, як відомо серйозним фахівцям, суть модерну і постмодерну полягає геть не в цьому. Їхня справжня суть полягає в зміні парадиґми художнього мислення і пізнання світу – зміні, початок якій було закладено зокрема й згаданими вище Артюром Рембом та Емілі Дікінсон, яких справедливо вважають предтечами літератури ХХ і ХХІ століття. Розглянутих нами прикладів із творів Валентини Мастєрової цілком достатньо, аби побачити, як багато місця в них займає стихійний психолоґізм, увага до підсвідомих мотивів поведінки героїв, які навряд чи можна пояснити на основі лоґічного мислення і які можна збагнути лише з позицій новітніх Олександр Сизоненко. Свята правда. – В кн.: Валентина Мастєрова. Суча дочка.

– Харків, Видавництво «Клуб сімейного дозвілля», 2015.

6

146

Лiтературний Чернiгiв

досягнень природничих і гуманітарних дисциплін, філософії та метафізики. Критична оцінка літературної творчости Валентини Мастєрової потребує не кавалерійських наскоків із прихопленими ще з епохи соцреалізму мірилами і шаблонами, а вдумливого і заглибленого прочитання книг цієї талановитої письменниці – в контексті загальнолюдського літературного процесу. Українська культура не є «самодостатньою за своїм духом культурою», як вважає згаданий вище критик Роман Ткаченко. Самодостатніх культур і літератур не існує. Чи постали б у всій своїй величі французька література – без впливу провансальців, анґлійська – без впливу кельтів, американська – без впливу британців? Питання абсолютно риторичне. У фундаменті української літератури лежить ґрецька і римська традиції, тюркський і нормандський впливи, польське і російське сусідство. А в наші часи вона перебуває в могутньому маґнітному полі європейської та американської культур. А тепер – the last but not the least – щодо порівняння творів Валентини Мастєрової і творів Джона Стейнбека. Декому із уїдливих критиків і читачів таке порівняння може здатися притягнутим за вуха і надуманим. Мовляв, це – данина популярній останнім часом серед наших літературознавців моді проводити паралелі між українськими і західними авторами. Порівнюють же Лесю Українку з Емілі Дікінсон – обидві ж бо були поетесами, сильними духом і слабкими тілом! Чи Володимира Сосюру з Полем Верленом – на тій підставі, що в роду першого були французи. Добре що не з Фердинандом де Соссюром! У першому томі посмертно виданих щоденників Олеся Гончара є такий запис щодо його спілкування із Джоном Стейнбеком у Києві восени 1963 року: «Зустріли його в Києві на пероні. […] Стейнбек справляє враження людини задумливої і невеселої. [...] Лише коли вип’є чарку – веселішає... [...] Увечері концерт в опері. Коли співала Мірошниченко, Стейнбек втирав сльози».7 Заокеанського письменника-класика розчулив до сліз спів солодкоголосої Євгенії Мірошниченко, бо в ньому він відчув рідну йому, американцю, душу нашого народу. Певен, що, якби Джон Стейнбек писав про нашу славетну співачку, він не назвав би її так по-солдатськи сухо і казенно – Мірошниченко. У тому ж записі класик соцреалізму згадує, як нобелівський лавреат розповів йому епізод із часів війни, коли американці готували висадку десанту на європейському континенті: «Солдати бояться. Генерал до них: – Ви думаєте, що будете жити вічно? – Ні. – Ну то йдіть і беріть той берег!» Навіщо треба було Джонові Стейнбеку розповідати цей хмурий своїм реалізмом епізод Олесеві Гончару – письменнику, який у своїх воєнних творах романтизував і героїзував смерть радянських солдатів «за Родіну, за Сталіна»? Це, ймовірніше Олесь Гончар. Щоденники у трьох томах. Том 1. Упорядкування, підготовка текстів, ілюстративного матеріалу та передмова Валентини Гончар. – Київ: «Веселка», 2008, с. 321-322.

7

Літературні студії

147

всього, було прихованою полемікою американського гуманіста, декларацією його світоглядної інакшости і незгоди з бадьорим радянським офіціозом. Наведений вище фраґмент з розмови Джона Стейнбека не означає, що він схвалює чи засуджує слова американського ґенерала. Письменник не говорить так, нібито він закликає солдатів відмовлятись виконувати наказ того ґенерала, що було б для них рівнозначно зраді військової присяги і суду воєнного трибуналу. Письменник показує абсурдність такої ситуації, коли молоді люди змушені ставати під ворожі кулі і гинути. Американський письменник не робить так, як це робили численні радянські письменники, в тому числі й Олесь Гончар, славлячи входження російських танків у Прагу і Будапешт у 1945 році – з метою вигнання звідти нацистів, не здогадуючись, що ці танки знов увійдуть туди у 1956 і 1968 роках – вже з іншою метою. Людство – байдуже, чи в «тому» світі, чи в «цьому», – так до автоматизму звиклося з сакральною ідеєю жертовности, яка є атавізмом первісного ритуалу людського жертвування, здійснюваного заради задобрення богів, що й не помічає, настільки абсурдною є ця ідея з позицій елементарної людяности. Популярна в ліберальному світі ідея «спасіння рядового Райяна» – ціною загибелі інших солдатів, у яких інший родовід та інші прізвища (цікаво, що подумали батьки цього Райяна, дізнавшись, що для порятунку їхнього сина змушені були віддати своє життя інші, такі ж молоді солдати?), так само, як і священний радянський доґмат про необхідність спасіння колгоспного трактора ціною втрати життя тракториста, – то однаково страхітливі речі. Джон Стейнбек, скоріше всього, читав дещо з творів Олеся Гончара і знав про його схильність зображати солдатів Червоної армії як визволителів, знав про його поблажливе ставлення до ґвалтування цими солдатами чешок, словачок і мадярок, яких, як зі сміхом зазначав у своїх воєнних щоденниках майбутній класик соцреалізму, «удивляет, с каким рвением иваны заботятся о распространении русской расы». Редакторка і цензорка цих щоденників – жінка письменника Валентина Гончар лишила в них епізод з описом амурних пригод свого чоловіка зі словацькою «молодайкою» Юлією, гадаючи, мабуть, що це буде ілюстрацією гуманізму і людяности радянського «прапороносця». Про гуманізм старшого сержанта Гончара чи не найкраще свідчить такий фраґмент із його воєнних записників: «Ехал впереди верхом и наехал на мину. Лошади оторвало ногу, а меня только сильно ударило по коленям […] Лошадь пристрелил». Приблизно так він повівся і з Юлією, коли у 1949 році у складі делеґації радянських письменників приїхав до Чехословаччини і навіть побував у тому містечку, де жила Юля, якій він обіцяв, що одружиться з нею після війни. Втім, після розгромної ідеолоґічної «проробки» його фактично біоґрафічної новели «Модри Камень», яка зламала його (запис у щоденнику: «я паралізований»), письменник не відважився зустрітися з Юлею і обмежився лиш малодушним лементом: «Вийди, Юлічко, я тут... Ні, краще не виходь...». Письменник Гончар – на знак подяки коневі, який, підірвавшись на міні,

148

Лiтературний Чернiгiв

порятував йому життя, пристрелив того коня. Письменник Стейнбек – руками свого героя Джорджа – пристрелив Ленні, коли той «підірвався» на траґічній пригоді з безіменною дівчиною з типової ферми американського Півдня. Роберт Бернс демонструє жорстокість і немилосердність світу людей по відношенню до світу тварин. Джон Стейнбек іде далі, демонструючи жорстокість і немилосердність світу людей по відношенню до самих людей, причому не тільки таких безпорадних, як миші, – типу Ленні, а й «крутих» і завзятих, що люто б’ються за місце під сонцем, – цебто таких, як Джордж. В оповіданні Валентини Мастєрової «Хижаки», дія якого відбувається в наш час, мовиться про типовий епізод із життя сучасної України – рейдерське захоплення соснового лісу (аби продати його європейцям «за золото») поблизу безіменного сіверського села. «Бізнесмен», який прибув туди для цього діла зі своїми мордатими охоронцями, намагається обдурити людей (у чому йому охоче допомагає маріонетковий голова сільради), розповідаючи їм казки про те, як він їх ощасливить за цей ліс. Репліка одного із селян, «діда у шапці-вушанці», розставляє все на свої місця: «Я бачив таких у війну. Вони нашу Христинівку палили. Тільки у формі були, з автоматами й вівчарками». У світоглядній дихотомії «Стейнбек – Гончар» позиція письменниці Валентини Мастєрової в питанні ставлення людей до живої природи і до самих себе здається ближчою до позиції першого: в романах Джона Стейнбека про американців і в оповіданнях Валентини Мастєрової про українців – спільний методолоґічний знаменник: гірка й неприкрита правда життя. В них немає того фальшивого оптимізму, яким щедро припудрені твори Олеся Гончара. Втім, між чернігівською повістяркою і каліфорнійським новелістом є одна відмінність. Якщо у американського класика світла в кінці тунелю взагалі не видно, то в української письменниці земний світ ще не встиг стати суцільним безрадісним монолітом: так, жертви двоногих хижаків пасивно реаґують на вчинене їм зло, однак проти цих хижаків у людській подобі повстає сама природа, коли син головного хижака гине в тій ямі, яку вони самі й викопали.

Народознавство

149

Літературний

Народознавство ×ÅÐÍIÃI l,*%л= Šj`)

ДО ПИТАННЯ ПОХОДЖЕННЯ, ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ОБСТАВИН ЖИВУЧОСТІ НАРОДНИХ ПРИКМЕТ І ВІРУВАНЬ Народні прикмети та вірування своїм корінням сягають первісних часів буття людини. Ними перейнятий весь побут і вся первісна діяльність її. Разом з тим народні прикмети і вірування не лише передаються від покоління до покоління, а й продовжують виникати й поширюватись у найрізноманітніших сферах буття сучасного суспільства від побуту до політичного й громадського життя. Отже, проблема ця надзвичайно давня. Їй присвячували свої думки та дослідження відомі філософи, релігієзнавці, культурологи, починаючи з античних часів. А їхні записи, публікації та дослідження, як і записи та дослідження інших жанрів фольклору, беруть свої витоки з ХІХ ст. і продовжуються сьогодні. З вітчизняних дослідників цьому питанню присвячували свої праці: В. Даль, Н. Гальковський, М. Костомаров, Іларіон митрополит (Огієнко І.), М. Маркевич, О. Маркевич, М. Номис (Симонов), Ф. Погребняк, О. Потебня, Г. Сковорода та ін. Однак більшість цих досліджень характеризується описом та констатацією фактів і супроводжується тенденційною оцінкою релігійного чи світського характеру без належного наукового аналізу. Часом – як певні забобони. Досі відсутній достатній науковий аналіз причин появи, функціонування та живучості народних прикмет і вірувань. Звідси і постає актуальність даного дослідження. Розглядаючи особливості давнього світогляду пращурів, що ґрунтується й розгалужується на природних прикметах, віруваннях та повір’ях, ми пізнаємо не лише первісне світосприйняття й уявлення, але й сьогоднішній стан душі народу, стан уподібнення (ідентифікації) її до первісного образу. І тим самим ніби розчищаємо намул, оживляємо життєдайні джерела духовності, повертаємо собі здатність образно відчувати й мислити, співпереживати й радіти в тій казковій гармонії, що живить і наповняє поетичним озоном

150

Лiтературний Чернiгiв

душу кожної дитини, накреслюючи її життєві стежини, її долю. Маленькому Тарасу дуже запряглося дістатися того місця, де небо, сходиться з землею; побачити ті залізні стовпи, що підпирають небо і ті ворота, через які виходить і в які заходить Сонце. І майбутній український пророк рушає в незвідану путь. Хтозна як би могла скластися його мандрівка. Але в надвечір’ї на Тapaсиковій дорозі трапилася чумацька валка. Вони забрали хлопця на свого воза й привезли до батькового двору. Чумаки возять сіль. А сіль в народі вважається символом пізнання. Тому й чумаки є символічними носіями народних знань, мудрості й провидіння. Тож, повертаючи малого Тараса до воріт рідного двору, вени мовби провістили шлях його долі – від міфопоетичних воріт крайнеба до батьківської хати, до роду, до народу свого, щоб засвітити людям Сонце Правди, повернути його до самоусвідомлення, до боротьби за волю і незалежність, щоб він поставив «на сторожі» біля них своє святе кобзареве Слово. В історії народу та людства в цілому, як і в житті окремої людини, бувають події, які нараз перевертають ріку його буття, що час від часу закручувалась у вируваннях замулених джерел круто вбік, і, надаючи їй прудкості, виносять на широку просторінь плину. Прорізається нове річище. А стариця, як частина ріки, залишається на замулення та відмирання. Тоді докорінно ламається в народі усталене бачення й сприйняття світу. Воно як і ріка розділяється на дві різні течії, що прямують до океану вічності. Для українців такою подією було прийняття християнства. Це відтоді наш духовний розвиток ніби розокремився на два історичних етапи, умовно поділивши народ на предків-язичників та християн. Але народ, як сутність, завжди існує лише цілісно. І як би не ломилось, як би не змінювалось річище його течії, він не може розвиватись, а, отже, й сприйматись, по частинах. Подібно до того, як не може існувати нижня течія ріки без її верхів’я. У цьому основа подальшого поступу народу й продовження кожного з нас у народі. Але щоб зрозуміти життя навіть однієї людини, треба не лише з’ясувати обриси її бачення й сприйняття світу, а ще перейнятися тим баченням, віддзеркаливши сутність його в порухах власної душі. Інакше все, що ми складаємо про людину, буде приблизним, відстороненим, таким, що нестиме в собі нашарування надуманості та суб’єктивізму. І швидше виглядатиме не розумінням, а беззастережним судженням чи осудом. Це стосовно однієї людини. А коли мовити за цілі покоління родів і племен, за цілий історичний етап буття народу, особливо в оцінці його духовності, то такий підхід може зовсім спотворити істину. Та, на жаль, історична практика складалася поіншому. В оцінці минулого в ній переважали політичні та ідеологічні чнники. Внаслідок у більшості писемних джерел, як правило, превалює принцип заперечення попереднього етапу духовної спадщини народу, зневажливого ставлення та вульгаризації засад її; замовчування всього, що виявляло самобутність народу, що давало позитивний струмінь течії його буття. І таким

Народознавство

151

чином, відсікається попередній досвід поколінь, принижується гідність народу. А сама минувшина ніби залишається за ширмою буття. І вже наступні покоління змушені трактувати її виходячи із наявних знань про неї, без урахування багатьох подій і явищ. Не винятком тут є і дохристиянський духовний світ пращурів. Як і з яких джерел добували знання наші пращури, однозначно сьогодні сказати тяжко. Адже глибина деяких знань незбагненна і є таємницею навіть для сучасного наукового пізнання. Тривалий час до народних знань освічені верстви народу та вчені різних галузей науки ставилися досить скептично, вважаючи їх чи то примітивною уявою про світ, чи марновірством, чи просто забобоном. Але вони однак існували, полонячи людські душі і виконуючи своє відвічне покликання. Нині ставлення до народних знань дещо змінилося. Є чимале спроб наукового розкриття таємниці окремих прикмет, звичаїв, замовлянь тощо. Разом з тим величезна частина народних знань належить до таких, що не є чимось потаємним, а являє собою результат звичайного практичного досвіду багатьох поколінь людей. Такими знаннями й нині поповнюється скарбниця народної мyдpостi. Про шляхи й обставини їхнього отримання можна навіть скласти певну уяву. Можна спробувати й промоделювати стосунки людини з довкіллям природи. Так, на випадок негоди людина має шукати для себе якесь безпечне місце; на зиму їй треба утеплювати житло, дбати за паливо й харчі; збираючись у дорогу, споглядати на стан погоди; приступаючи до якоїсь роботи, прогнозувати сприятливість виконання її і т. ін. Все це змушує людину постійно спостерігати за тим, що діється довкола неї в перебігу часу. І вона складає для себе перелік першопричин і наслідків змін у природі. Очевидно, що так і народжувалось більшість народних прикмет. Скажімо, змії на зиму ховаються в землю та листя, ведмідь вмуровує собі барлогу і западає в сплячку, білка – запасається горішками, рослини укривають землю опалим листям і тим убезпечують коріння від вимерзання, хмари покривають небо й зрошують землю дощем та покривають снігом, підтримуючи вологу в ґрунті і т. ін. Водночас людина помічає й те, що все в природі – все живе й неживе якимось чином відчуває характер майбутніх змін. А також виявляє певну реакцію на майбутній стан середовища. Ця реакція стає своєрідним ключем до прогнозування. Тим самим дає можливість людині передбачити зміни. А значить і підготуватися заздалегідь. Наприклад, людина, спостерігаючи, зауважила і це спостереження живе в народі донині, що ґедзі перед дощем стають особливо набридливими й злими; павук – забивається в середину павутини; ластівки – літають низом, а жаби – виповзають на берег; кішка дряпається – на вітер; увечері сильно дзюрчать коники – на гарну погоду і т. ін. Подібне спостерігається і серед явищ неживої природи: коли навколо сонця кружало, то буде вітер; багато зірок – на погоду; нема зірок – буде дощ, блідий місяць – на дощ, червлений – на вітер, а ясний погоду знаменує; дрова горять і потріскують – на мороз;

152

Лiтературний Чернiгiв

дим стелеться по землі – дощ буде, прямо – погода буде; вода потемніла в річці – перед грозою; якщо вітер довго віє з одного боку, але раптово змінив напрямок – скоро задощить; мокра сіль – на відлигу; велика роса – до ясного дня; хмари біжать проти вітру – буде дощ. Далі людина помічає, що природа реагує й на значно глибші та перспективніші зміни в довкіллі. Тому у своїх прикметах народ зазначає й таке: коли в жовтні лист із берези й дуба опадає не чисто – чекай суворої зими; коли цибулиння на цибулині тоненьке – зимі бути м’якій; бджоли залишили літóк відкритим – на теплу зиму, заліпили воском – на холодну; птахи мостять гнізда з сонячного боку – на холодне літо; миші роблять кубла в середині копиці, то буде мокра осінь, а як внизу – суха; якщо восени листя берези жовтіє з верхівки – рання весна буде, знизу – пізня; якщо навесні береза розів’ється, раніше ніж вільха, бути спекотному літу; якщо зимою великий іній на деревах, то це ознака гарного врожаю; багато жолудів на дубі – тепла зима і родюче літо; горобина рано цвіте – багато вівса буде; коли заєць довго не линяє, а ластівки ліплять гніздо на сонячному боці – літо буде холодним; багато хрущів весною – на жарке літо; коли восени багато павутиння, на той рік урожайне літо буде. Прикметними в народі бачаться й небесні явища – знамення. Про це зазначається в «Повісті временних літ»: «в літо 1102... було знамення в небі двадцять дев’ятого січня, стояла ніби заграва пожежі зі сходу, з півдня, з заходу, з півночі, і було таке світло всю ніч, як від повного ясного місяця, і було так три дні. І люди, дивлячись на те знамення, зітхали і благали з сльозами, щоб повернулося те знамення на добро: адже бувають знамення одні на добро, а інші на зло [7, 170]. Сьогодні мало хто заперечує думку про існування певних алгоритмів розвитку буття. А саме це дозволяє в періоди формування їх передбачити наступність та особливості протікання змін в середовищі. Зрештою, так чинять і сьогоднішні метеорологи, коли за характером формування циклону прогнозують погоду в окремих регіонах на певний період часу. Періоди формування алгоритмів можна розглядати як час перетину супротивних сил (світла і тіні) та фокусування енергетичних потоків середовища. Тому за характером протікання цього часу можна передбачати характер наступних змін, появу окремих подій і явищ. Наприклад, за характером протікання часу в періоди, вечірньої та ранкової зорі (формування алгоритму наступної доби) і передбачають погоду на наступний день: якщо під час сходу сонця стоїть духота, під вечір слід чекати дощу; золотисто-бронзовий колір сонця при сході і заході, а також світло-жовті кольори зорі віщують негоду; чистий захід сонця, що переходить від жовтого кольору (біля горизонту) до золотисто-рожевого, а потім зеленого, – ознака стійкої ясної погоди. Спостерігаючи за циклічністю місяця, складають прогноз на наступний тиждень та місяць: коли місяць настає в погоду, тоді погода буде весь місяць;

Народознавство

153

як молодик гострий та черево відквасив – місяць буде дощовий; як з повні рушить (рушак на 3-й день по повні) і погода не зміниться, то ще весь тиждень буде така сама погода. Удумливе й мудре прочитання змін у природі допомагає людині віднайти шлях істинного буття; дає розуміння того, що жодна подія чи обставина життя, жоден її крок не відбувається сам по собі й не залишається без наслідків. Він можливий лише в річищі законів світобуття, законів Божих. І тому з часом у людини приходить переконання, що «навіть волосся вам на голові пораховане все», – як мовиться у Святому письмі, що кожна наступна подія випливає і з попередньої й певною мірою є наслідком її: без цвіту не буває плоду. Це спонукає людину до усвідомленого контролю над своїми діями й вчинками, до спрямування їх в напрямку найбільшого сприяння сил природи і до відповідальності за все сподіяне: що посієш – те й пожнеш. Так прикметність переростає в правила поведінки людини, набуває правого стану звичаєвості і оформлюється у вигляді приказки, заборони, поради, прислів’я чи навіть повір’я: що ранком не зробиш, то вечором не здогониш; ніч на те щоб спати; що маєш завтра зробити, то зроби сьогодні, а що маєш з’їсти нині, то лиши на завтра; у понеділок роботи не починай і в дорогу не вирушай; не сунься середа поперед четверга; хто в п’ятницю скаче, той в неділю плаче; у великім пості не ходи в гості; земля – мати, її не можна бити; на Теплого Олекси діставай вулики; до Луки не везуть сіна з луки; хто святкує на Пилипа, той буде голий, як липа; на Василя вечором відьми крадуть місяць; на сорок святих сорока сорок паличок у гніздо положить; прийде тиждень вербовий – бери віз у дорогу дубовий; на Великдень сорочка хоч лихенька, аби біленька, а на Різдво хоча й сирова, аби нова; на Благовіщення і птиця гнізда не в’є; з Юрія хороводи, з Дмитрія вечорниці; після Івана Купала не треба жупана; зозуля кує тільки до Петра, а потім мандрикою подавиться; до весняного Миколи не можна купатися, бо з чоловіка верба виросте. Тут ознаменований прикметою календарний день є своєрідною передумовою (алгоритмічним моментом) першопричини формування й розвитку явища. Він зв’язує побутову стихію з вищими силами природи. Інколи прикмети не просто регламентують порядок роботи, а й розкривають магічну сутність наслідків: картоплю треба ховати на зимове зберігання в той день, у який була Голодна кутя, починати слід натще серце, ні до кого в цей час ні слова не говорити, тоді картопля добре зберігатиметься до самої весни, і не буде мишей. Міфологічне уособлення характеру взаємозв’язку першопричини й наслідку може бути різне. В наведеному прикладі це «натще серце». В інших випадках воно може розгортатися в необхідність виконання дії, зумовлюється переказом або легендою. Так за існуючими легендами, свята Варвара, маючи великий талант і старання до вишивки, вишила ризи самому Ісусові Христові. На цій основі в народі вважається, що свята Варвара опікується вишивальницями. Toмy на день святої велико-

154

Лiтературний Чернiгiв

мучениці слід покласти на полотно (вишити) хоча б кілька ниточок заполочі. Тоді весь рік робота споритиметься. Приступати до нової роботи (сорочки, рушника) найкраще в той день, в який було попередньо свято Варвари (4-го грудня за с. ст., 17-го – за новим). Крім того, звичай велить, беручись за вишивання, хреститись і казати: «Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила». Сам прикметний вияв природи людина бачить у її цілісності. Адже, скажімо, приліт ластівки до вікна є прикметою доброї звістки. Але ж ластівка прилітає не усвідомлено. Нею рухає підсвідома течія, промисел Божий. Виконуючи певну функцію в загальній структурі світоплину, вона в даному випадку є для нас лише носієм інформації. У такому разі, й будь-яка жива істота на землі, так само, виконуючи якусь певну функцію, може бути несвідомим носієм інформації. В тому числі й людина! А значить і на неї розповсюджується явище прикметності. Добра, а чи погана прикмета, суть не в людині як такій, а в явищі. Лише з тою особливістю, що тут прикметність пов’язується з віком, статтю, соціальним станом. Так, зауваживши попа, дехто й нині хапається за ґудзика (захисний вплив на майбутню ситуацію); зустрівши косоокого – насторожуються очікуючи щось недобре (Тарас Григорович пізніше у тюрмі жартома говорив, що з дитинства, сам не знаючи чому, не любив він косооких і не терпів зустрічі з ними, і от, ніби як на виправдання такого передчуття, поліцейський чиновник, що арештував його, був косоокий); від зустрічі з нареченою чи вагітною людина радіє, бо то гарна прикмета; забачивши кривого – сповільнює ходу, бо ще не час; з повними відрами – добре, з порожніми – погано і т. ін. Отже, людина, за народним відчуттям, також перебуває в єдиному ланцюговому взаємозв’язку, в єдиному інформаційному потоці. І в кожній окремій людині, як у краплині води, віддзеркалюється весь потаємний космос. В кожному з нас перехрещуються шляхи роду нашого. Поєднуючись, вони відгалужують нашу стежину – нашу долю. Тож пізнаючи себе, свій рід і свій народ, людина пізнає не лише своє минуле, але й прозріває майбутнє – пізнає міру всього космічного буття. Людина, як земна істота, смертна. І, звичайно, одній окремій людині не під силу за своє коротке фізичне життя виявити й оволодіти всім багатством знань про себе і світ. Особливо коли це стосується непорушних законів світобуття. Такі знання є здобутком кількох поколінь та ймовірно природному (божому) данню окремих провидців і пророків. Сутність деяких з цих знань лежить поза межами сьогоднішнього загального рівня людської свідомості. За давнини їхніми секретами, очевидно, володіли особливо посвячені – волхви, які вміли берегти таїну цих знань. Особливо в царині замовлянь, ворожінь та нашіптувань, які сповнені поетичною вишуканістю, багатством символіки і є нетлінним джерелом народної творчості. «На Морі, на Окіяні, на острові на Обояні стоїть церков; а в тій церкві

Народознавство

155

стоїть престол, за престолом сидить пречистая діва Марія, шиє вона шовком криваву рану, шовку не стало й кров перестала» [2. 90]. Мудрість пращурів (а, можливо, Творця як ідентифікатора людської душі) ще і в тому, що в структурному розмаїтті обрядів та звичаїв, у міфопоетичних переказах, казках, легендах, повір’ях, замовляннях, піснях, таночках, іграх, загадках, каламбурах, прислів’ях та приказках, в океані живої мови і в усій системі традиційного життя людини закодоване істинне знання про світ. В системі народних традицій таким кодовим сигналом є символ. У системі символів одне з провідних місць належить слову. Словесна (вербальна) магія – основа всіх обрядових дійств, молитов, замовлянь, заклинань. Слово, як символ (кодовий сигнал), визначається рівнем та характером модуляції енергетичних коливань. Цей рівень і цей характер залежить від акумулятивного (енергетичного) стану людини. Він також пов’язаний з її родовими (етнічними) психічними й фізіологічними особливостями. Тобто – ментально закладений від народження в її рідній мові. Користування магічною силою слова в народі вважається надзвичайно відповідальною справою, адже не усвідомлене чи безвідповідальне використання магії слова може спричинитися до непоправного лиха і завдати великої шкоди – руйнації гармонійності в людині, суспільстві чи родині, в природі і навіть у цілому світі. Ось тому в час християнського буття, коли основні потаємні знання вже втрачені, а спонтанне відтворення структур первісного буття неможливе, волхвування, замовляння, ворожіння й інші дії, що впливають на першопричину розвитку подій і явищ, вважаються великим гріхом. Але душа людини, в силу своїх природних особливостей, не може нараз перейматися лише догматично встановленими законами. Вона продовжує вібрувати всіма, навіть найменшими, відчуттями проявленого світу. І на цю обставину особливо гостро реагують речники нової віри. Під їхній обстріл потрапляє безліч найрізноманітніших прикмет, ворожінь, забав, окремих обрядів та звичаїв. «...ілі жена, ілі дівиця, ілі отрок двєть на руки смотреть волхву, ілі кості стряхнуть, ілі солію потреть, ілі мастію коєю любо, ілі мишьяком, ілі кровію человечеською, ілі млєком женським ілі скотським, ілі медом, ілі росою, ілі сєрою, илі дьохтем, ілі хмелем, ілі гром слиша валяються, ілі жаворонка на расстаннєх слушают, ілі сніг полют і воду в решеті носят, і за кадки падають, і брови щиплют, ілі овци імают, ілі сaпоги мечют за ворота; і пса слушають, і как кошки мявкають, ілі гус:ь кокочет, ілі утіца кряхнєт... ...і около скота волхвуют, і з каменієм і желізом. і сковородою, і з іконами спускают скоти своя, і в Івановськую ночь поклажев стерегут...» [3, 93].; «...і березки пов’язивают, і вітвіє сплєтают, да жив будєт человік того літа, і богатки, і смолянки, і вербу в стіну вторгнєт да не умреть того літa...» [3, 94]; «Аще золото хоронят ілі жмурками іграють, ілі шахардами, ілі дланями

156

Лiтературний Чернiгiв

плєщуть, ілі под дверію і окном слушають, ілі ліца своя сажами марають, ілі тряпицами главу свою мочать, ілі жгутами биються, і в гycлi, і в домри, і в сопілі, і в бубни, і в ленки, шахматами, і в зернію, і картами...» [3, 92]; «...і з ребят пєрвиє волоси стригуть, і баби каши варять на собраніє Рожаницям, і чревати жени медведю хліб дають із руки: да рикнєт – дівиця будєт, а молчит – отрок будєт...» [3, 94]; «...заходу солнца не дають ничто же от дому своєго: ні огня, ні сосуд ні каков ілі требованіє нічто...» [3, 95]. Однак, ніякі «повчання» не змогли знищити в народі природу прикмет і вірувань. Тому з прийняттям християнства в Україні-Руси предки наші вшановували рівнозначно як нових християнських святих, так і давніх язичницьких богів. При цьому, якщо християнських святих ушановували в храмах, то давнім богам молилися вдома в полі, на перехрестях і в гаях. «...ії же моляться под овином Огневі, і Biлaм, і Мокоші, Симуреглу і Перуну, і Волосу – скотью богу, Роду і Рожаницям, i всім тим ії же суть їм подобні» [3, 43]. Інколи до такого вшанування долучаються й християнські священики. «...попове уставиша тропар прикладати Рождества Богородиці к Рожанічній трапезі, отклади діючи...» [3, 25]. А там, де чинилася заборона на шанування давніх богів, молилися потайки і віддавали жертви. «...і нині по українам їх моляться проклятомy богу їх Перуну, Хорсу, і Мокоші і Вилам. Они то творят аки отай. Сего же не могуть ся лишити, начноше в погнстві даже й доселі проклятого того ставлєнія втория трaпези Роду і Рожаницям...» [3, 24]. Християнський бог, що прийшов на зміну старим богам, не міг викликати особливого заперечення в народі. Його прихід на нашу землю не порушував загальної міфологічної схеми, що була характерною і для наших предків: Бог в образі людини блукає по землі гнаний та упосліджений, він бореться з силами Зла, проходить найжорстокіші випробування, перемагає, але вмирає мученицькою смертю – очищається і повертається на небо. За такою схемою проходять випробування й більшість героїв українських казок. Таке сприйняття, на думку М. Костомарова, є вродженим. – «Ця ідея, – говорить він,– була закладена Творцем в рід людський: людина, яку б релігію не створила, обов’язково повинна була проявити в ній той почин, з яким сама прийшла в цей світ; відірвати від неї думку про олюднення божества було б настільки ж важко, як знищити віру в свою душу» [4, 52 – 53]. А християнська ідея присутності Бога у всьому є своєрідною трансформацією дохристиянського одухотворення природи. Якщо для предків-язичииків в кожному образі бачився правдивий вияв прихованої стихії, що йде від Творця, то християнська ідея, приймаючи присутність Творця у всьому, відкидає зовнішній

Народознавство

157

вияв (нехтування тілесним, умертвіння тіла), повертаючи людину до невидимої стихії. «Чи не Бог усе тримає? Чи не сам голова і все у всьому? Чи не Він істиною в пустоті правдивою й головною основою в нікчемному поросі нашому? І як сумніваєшся про точне, вічне і нове тіло? Чи не думаєш ти відшукати що-небудь таке, в чому б Бог не урядував за голову і замість почину? Aлe чи може що буття своє, окрім Нього мати? Чи не Він буття всьому? Він у дереві правдивим деревом, в траві травою, в музиці музикою, в домі домом, в тілі нашому опальциною, новим є тілом і точністю або головою його. Він всячиною є у всьому, тому що істина є Господня: Господь же, Дух в Бог – все одне єсть. Він один дивне у всьому і нове у всьому робить сам собою, й правда його у всьому навіки перебуває; інша ж вся крайня зовнішність ні що інше, тільки тінь його, і п’ята його, і підніжжя його, і благенька риза...» [9, 165]. Отже, народні прикмети та вірування, що виникли за первісного буття і функціонують в народі досьогодні, походять з усвідомлення цілісності та гармонійного взаємозв’язку подій і явищ в природі. І людина за всіх обставин бачить себе невід’ємною сутністю природи. Це і є основною причиною живучості народних прикмет і вірувань. Література 1. Біблія або книги святого письма старого і нового заповіту. Ювілейне видання з нагоди тисячоліття християнства. – євангельсько-лютеранська місія –думки про віру, 1988. – 1526 с.

2. Ви, зорі-зориці...: Українська народна магічна поезія: (Замовляння) /Упоряд. М. Г. Василенка, Т. М. Шевчук. – К., 1991. – 336 с.

3. Гальковскій Н. О. Борьба христіанства с остатками язычества в древней Руси.

– М., 1913. – Т. 2.– 308 с.

4. Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К., 1994. – 384 с.

5. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992. – 424 c.

6. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссіянъ. Извлечено изъ нынешняго народнаго быта и составлено Николаемъ Марковичемъ. – Кіевъ: «В типографіи И. и А. Давиденко», 1860. – 174 с.

7. Повість минулих літ. Літопис. – К.: «Веселка», 1989. – 224 с.

8. Потебня А. А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. – М.

– 1865. – 310 с.

9. Сковорода Г. С. Повне зібрання творів у 2-ох томах. – К.: «Наукова думка», 1973. – Т. 1. – 532 с.

158

Лiтературний Чернiгiв

ГРАНІ ТАЛАНТУ МИКОЛИ ТКАЧА Час неспинний, і кожна мить нашого життя відходить у минуле, в глибину вічності. І тільки наша пам’ять дає можливість повернути те, що відбувалося з нами вчора, згадати і пом’янути рідних і друзів, які вже покинули цей світ.

17 квітня виповнився рік, як пішов з життя мій брат Микола Ткач, відомий поет, народознавець, глибокий і цікавий дослідник українських народних традицій, історії і культури нашого народу. Я вже писав, що Микола ще в школі був допитливим юнаком, рівнозначно захоплювався як українською і світовою літературою, так і природничими науками. Бездоганно знав математику і фізику. Цікавий один факт. Коли під час екзамену з математики у випускному десятому класі вчителі не змогли розв’язати задачу, яка надійшла з району, то покликали в канцелярію Миколу, який це швидко зробив. Він був творчо одержимою людиною. Багато мав захоплень. Його полонила міфологія та ономастика, народні ремесла. Він різьбив по дереву, шив сам собі народний одяг, збирав народні пісні у контексті писемних джерел, зразків Микола Ткач. Презентація «Слова о полку Ігоревім: фольклору та говірок, практикував у харчуванні реконструкція, переклад, словник-довідник» сироїдство, досліджував старослов’янську писемність. А коли збагатився знаннями, то приступив до невмирущого «Слова». Він не перекладав і не переспівував безсмертну поему, як інші поети, а зробив наукову реконструкцію – відтворив текст за збереженими словами і виразами чернігівських та інших діалектів. Після чого всі «темні» місця зі «Слова о полку Ігоревім» зникли і постала ритмомелодика прадавнього звучання – не російською, а чисто українською мовою. Потім була реконструкція «Остромирового Євангелія», «Слова о Законі і Благодаті» митрополита Іларіона та багато інших досліджень. Підготував він до друку Словник українських імен, але так і не видав. У нього була особлива пристрасть до Слова. Він жив ним, кохався в

Народознавство

159

ньому, проникав у найпотаємніші його глибини. Навіть дипломну роботу в будівельному інституті захищав українською мовою, чим викликав неоднозначну оцінку в тодішнього керівництва. Любив говорити: Слово – явище космічне, дане Богом у вигляді закодованих символів, які поки що залишаються загадкою для людства. Микола навіть намагався і тут щось прояснити, мав уже певні напрацювання і при зустрічі зі мною висловлював свої гіпотези, захоплено розповідав, малював ті символи, а потім раптово припинив ці дослідження. Коли я запитував чому, то обґрунтовував це тим, що людині ще рано розкривати цю таємницю, бо, може, наробити біди... Тож не випадково апогеєм, лебединою піснею його творчості став «Словник говіркових, розмовних, рідковживаних та застарілих слів української мови». Над цим Словником Микола працював дуже потужно кілька останніх років, будучи уже дуже хворим. Про те, що він упорядковує такий Словник, я дізнався від нього років сім тому. Він був настільки захоплений цією працею, що при зустрічах у розмові зі мною повсякчас уточнював значення того чи іншого слова, багато з яких збереглися в нашій пам’яті з дитинства, але практично не вживалися. І, незважаючи на стан здоров’я, просиджував за комп’ютером по кілька годин щодня. У листопаді 2018 року він приїхав до мене в Чернігів уже зовсім безнадійним – не міг підвестися з ліжка. Але Микола мав неймовірну силу волі до життя, до праці. Вірив, що започатковану працю Господь дасть можливість йому завершити. І ця віра підняла його на ноги. Перші кроки по кімнаті почалися з десяти кроків, а коли зробив п’ятдесят, то знову на початку нового 2019 року сів за комп’ютер. У перших числах квітня з радістю похвалився: «Словник закінчив!» Але видати йому, на жаль, не судилося... Він скинув текст за три дні до того, як покинув цей світ, на флешку. Коли я відкрив її, то від подиву просто розгубився: Словник мав 1700 сторінок шрифтом 14. Коли я його записав 10 шрифтом, то набралося 1008 ст. форматом А4. Мені не вірилося, що такий величезний обсяг роботи, який під силу тільки окремому колективу, могла здійснити одна людина. За багато років Микола ґрунтовно опрацював величезну кількість лексичного матеріалу, використовуючи діалектні словники регіональних говірок, фольклорні збірники, літературні твори та власні записи, які збирав повсякчас. Це перший в Україні такий Словник українських діалектів, який вміщує в собі говірки всіх етнічних груп українців та засвідчує еволюційні та історичні зміни живої української мови в її говірковому розмаїтті. І, на щастя, завдяки Чернігівському земляцтву в Києві цей Словник уже побачив світ. Крім усіх перерахованих захоплень, хочу нагадати шанувальникам творчості Миколи Ткача ще про одну грань його таланту – художнє читання, про яке нині мало хто згадує. Упам’ятку мені творчий вечір Миколи – він презентує щойно видану книгу «Слово о полку Ігоревім: реконструкція, переклад, словник-довідник». У актовій залі Національної спілки письменників

160

Лiтературний Чернiгiв

Художні вироби Миколи Ткача з дерева і соломи України повнісінько поважних гостей – письменники, історики, філологи, народознавці. Тут академік НАН України Микола Сулима, доктор богословських наук, академік Дмитро Степовик та ряд інших відомих людей, які працюють у царині української історії і культури. Чути голос бандури – то грає Компаніченко. Микола сидить за столом у пошитому його руками кептарику, з-під якого виглядає вишита сорочка. У нього густе і довге волосся з ледь помітною сивиною, на чолі орнаментована стрічка. Модератор цього заходу лауреат національної премії ім. Т. Шевченка Микола Шудря надає йому слово. Микола встає, якусь мить збирається з думками, нараз починає читати напам’ять текст «Слова о полку Ігоревім». Очі його засвічуються якимось дивним блиском, голос високий, збуджений. Вимова кожного слова прониклива, виразна, м’яка, рухи рук артистично ритмічні. Читає натхненно і хвилююче. На його устах ніби бентежна пісня далеких пращурів про їхню героїчну боротьбу. У залі цілковита тиша – всі в полоні геніального «Слова». Після того я ще не раз бачив, як Микола, читаючи цей твір (знав його весь напам’ять) захоплював присутніх. Він мав дар читця. І це в нього проявилося ще в юності. Читав ще в школі зі сцени вірші. Потім, як повернувся з армії і працював у Чернігові інструктором фізкультури в будтресті № 2, то брав постійно участь у художній самодіяльності – читав поетичні твори відомих українських поетів, зокрема Т. Шевченка, В. Симоненка та інших митців у Будинку культури будівельників, а згодом – обласній філармонії. Сприйняття було неймовірно емоційне. Його вітали стоячи, на очах багатьох присутніх були сльози. І пізніше, коли став читати уже свої вірші, то теж мав серед слухачів величезний успіх. Не раз мені доводилося брати участь у літературних заходах разом з Миколою і бачити, як він завжди натхненно і вразливо, не стримуючи емоцій, ніби пропускав через серце кожне слово, читаючи свої поетичні твори. І публіка завмирала. Це було на багатьох презентаціях поетичних книг. Так було в рідному селі Сахнівці, куди ми приїхали у складі делегації на відзначення 160-річчя від дня народження нашого земляка, сахнівця, драматурга, друга М. Костомарова Данила Мороза (Помістя його славного дворянського роду знаходилося в центрі нашого села, де колись була церква,

Народознавство

161

а нині стоїть школа). Саме Микола вивів із забуття ім’я цього талановитого письменника, дослідив його життєвий і творчий шлях, упорядкував його твори і видав окремою книгою. У його віршах переплітаються і радість, і сум. Та багато болю. Бо довелося йому, як і мені, у дитинстві зазнати чимало поневірянь, приниження людської гідності в ті радянські повоєнні роки. І вони залишили в душі на все життя гніт, відчуття несправедливості. Коли у 1975 році у видавництві «Молодь» вийшла його перша поетична збірка «Риштування», то він, даруючи її мені, замість автографа написав на титульній сторінці: Риштуймося, брате – Дорога лежить. За хатою хата По тінях біжить. Риштуймося, брате! (розбратано дні) Встає Україна В священній борні! Звичайно цей вірш до збірки «Риштування» у ті часи потрапити не міг – його вилучили відразу. А якщо б цього не зробили, то для автора і редактора погано б закінчилося. Як бачимо, цей вірш актуальний і сьогодні на 29 році нашої незалежності. І це прикро і сумно. Хочу зауважити, що Микола мав загострене відчуття справедливості. Він боровся з комуністичною владою ще в часи її панування. І коли на початку 90-х років минулого століття виступив з ініціативою перейменувати с. Ленінівку на його споконвічну назву – Сахнівка і знести пам’ятник Леніну, який стояв у центрі села, то нажив тоді серед земляків багато ворогів. Величину і значимість літературної і культурологічної спадщини Миколи Ткача належить ще осмислити і оцінити як нашим сучасникам, так і майбутньому поколінню. Адже він, Охоронець українських традицій, як і багато інших подвижників духу, завжди щиро і послідовно захищав нашу мову і культуру, боровся за Україну і українство, вболівав за те, аби збереглася генетична пам’ять нашого народу, духовність, український рід і його багатовікові традиції. Світла пам’ять невтомному ратаю на ниві української літератури і культури. Михась ТКАЧ, письменник, заслужений працівник культури України

Лiтературний Чернiгiв

162

Літературний

Ювілеї ×ÅÐÍIÃIÂ

«Віднайдена» Любов Відразу ж пояснюю не зовсім зрозумілий заголовок нотаток. Чому любов у ньому позначена прописною літерою? Бо йдеться не про почуття, яке в принципі також заслуговує на прописну (в плані образному), а про ім’я, відтворювати яке прописною вимагає граматика. А чому перше слово заголовка взяте в лапки, то вже питання не до автора, а до тієї особи, якій ці рядки присвячені. Саме вона зробила авторові дарчий напис на 43-ій сторінці сьомого числа журналу «Дніпро» за 1982 рік: «... щиро з побажаннями «віднайдена» ним на селі», скріпивши його власноручним підписом. Ось як усе те починалося... Зима 1980-81 років на відміну від тієї, яка недавно відійшла у небуття, була щедрою на сніги. Автор цих рядків на той час мав у кишені новеньке водійське посвідчення, а в руках – кермо нового мікролегковика «Запорожець». Від селища Варва, де саме гостював у батьків, до села Іванківці, куди вирішив сонячного морозяного січневого дня поїхати, було якихось півтора десятка кілометрів звільненої від снігу тракторним грейдером дороги. Іванківці – село, яке майже зливалося із відомими фабрикою художніх виробів Дігтярями, починалося розлогим ставком. Літньої пори його плесо брали в полон численні табуни домашніх качок. Жили в тому селі працьовиті люди і... молода поетеса. Останнє і покликало в дорогу журналіста, який не лише готував матеріали для всеукраїнського інформаційного агентства, а ще й вів щомісяця на обласному радіо літературний журнал «Сонячні кларнети». Вірші Любові Пономаренко, яка працювала вчителькою в Іванківцях, ведучому «Сонячних кларнетів» показали в редакції чернігівської

Ювілеї

163

молодіжної газети. Вони вводили читача в образне авторське бачення уже першими рядками: «Ріка, червоною лозою підперезана...», «Дерева стомились мовчати...», «Гірко пахне вербовим цвітом...» У селі усі всіх знають. Користуючись цим, журналіст пригальмував біля першої дівчини, яка зустрілася на дорозі. «Чи не підкажете, де живе учителька Любов Пономаренко?» – запитав, привітавшись. – «А це я...» Подальша коротка розмова була не стільки про поезію, скільки про спільних знайомих, зокрема про випускників Ніжинського педінституту імені Миколи Гоголя – поетів і прозаїків, авторів не лише районної та обласної періодики, а й знаних в літературних колах загальноукраїнського обширу. У «Сонячних кларнетах» уже 17 квітня 1981-го прозвучали вірші нової для цього радіожурналу авторки Любові Пономаренко «Трактори», «Люблю Вас, коли Ви заходите у відділ...», «Потепліло» та інші. А в березні 1982 року радіожурнал представив Любов Пономаренко уже як прозаїка. На те були вагомі підстави, адже перед цим до її прозових публікацій у «Літературній Україні» написав теплу передмову секретар правління Київської письменницької організації, голова Комісії по роботі з молодими авторами Володимир Дрозд. Він же у вище згаданому числі журналу «Дніпро» опублікував вступне слово перед добіркою прози учасників наради-семінару молодих авторів 1981 року, що традиційно відбувався щороку в Ірпінському будинку творчості. Ось цитата із тієї передмови: «Відкриттям минулорічного семінару в Ірпені стала Люба Пономаренко. Приїхала вона на семінар як початкуюча поетеса, чиї вірші схвально зустріли і керівники семінару, і учасники, але на повну силу її безсумнівний талант розкрився в новелах. Проза Люби Пономаренко відзначається багатою народною мовою, вона по-жіночому поетична і водночас соціально значима, бо з життя, а не з літератури черпає теми для своїх творів учителька з Срібнянського району на Чернігівщині». «Дніпро» тоді видрукував аж вісім коротких новел Любові: «Напасть», «Свердлик», «Вхідчини», «Дуболугівські музики», «Білка», «Деревце на таловині», «Верба цвітом грала», «Копанка». У добірці були представлені ще три молоді прозаїки з Чернігівщини: Володимир Шкварчук, Петро Антоненко та Володимир Сенцовський. Усі вони також успішно продовжили літературне життя. В. Шкварчук зокрема за свої публіцистичні твори був нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня, Почесною відзнакою НСПУ, став лауреатом кількох літературних премій, П. Антоненко тривалий час редагував всеукраїнську тижневу газету «Сіверщина», автор кількох книжок прози, лауреат міжнародної премії імені Василя Стуса, обласних – імені Михайла Коцюбинського та Бориса Грінченка, редактор газети «Світ-інфо», В. Сенцовський став провідним в Україні дитячим письменником, лауреатом премії імені Бориса Грінченка, редагував районну газету в Борзні...

164

Лiтературний Чернiгiв

Та повернемося до Любові Пономаренко. Вона авторка збірок оповідань та повістей: «Тільки світу», «Дерево облич», «Ніч у кав’ярні самотніх душ», «Портрет жінки у профіль з рушницею», «Помри зі мною», публікацій в антологіях «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів», «Приватна колекція», «Незнайома антологія» та інших. Лауреат премій «Благовіст», імені Олеся Гончара, імені Панаса Мирного. Ось така вона – «віднайдена» на селі. Олександр ОЛІЙНИК

25 травня виповнилася чергова (кругла) дата від дня народження Любові Пономаренко. Редколегія журналу «Літературний Чернігів» щиро вітає талановиту письменницю, бажає гарного настрою, міцного здоров’я, злагоди і любові в родині та творчого натхнення. З роси і води Вам, шановна колего!

Ювілеї

165

14 квітня минуло 75 років від дня народження чернігівського художника Миколи НЕБИЛИЦІ

ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ПРОЦЕСУ Винесені в заголовок слова автор почув від того, кому присвячені ці нотатки. А сталося це, коли вслух подивувався не зовсім зрозумілим для непрофесіонала чаклуванням художника над якимось начерком. Через кілька десятиліть повторно і публічно хочу висловити повагу до сказаного Миколою Небилицею, котрого мені випало знати «34 роки без одного місяця. Від грудня 1966 до листопада 2000» (цитую зі своєї публікації «Вичавлюймо із себе раба» в газеті «Біла хата» від 15 квітня 2010 року). Так художник визначив своє ставлення до роботи, яку виконував, до професії, яку обрав. Давня істина: «Газета живе один день». Виходить, численні міні-карикатури, заставки, ілюстрації до репортажів, кореспонденцій, плакатна графіка, що оздоблювала перші сторінки періодики радянських часів, – все це залишилося в минулому. Страшно навіть додати до останнього словаозначення належний іменник, адже йдеться не лише про минуле століття, а навіть про тисячоліття. А ми ж у тому минулому жили. Щоправда, не всі переступили межу між двотисячним і дві тисячі першим роками. Микола Небилиця не переступив.

25 листопада 2000-го цей, на мою думку, найколоритніший чернігівський художник із тих, кого мені випало побачити на своєму віку, відійшов у вічність. Відразу ж хочу підсолодити пілюлю на ймення забуття. На 4-17 сторінках каталогу виставки «Розумна істота» художника Миколи Небилиці (до речі, примірник того каталогу маю із автографом автора) репродуковано планшети з його карикатурами. Вони друкувалися на сторінках чернігівської обласної газети «Деснянська правда», на посаді завідувача відділу ілюстрацій якої Микола закінчив свій життєвий шлях. А до того ж іще було кілька літ роботи художником у молодіжній газеті «Комсомольський гарт», де також друкувалися аналогічні роботи. Виставка «Розумна істота» (не треба плутати з однойменною картиною Небилиці) відбулася в обласному художньому музеї 1994 року і стала його першою персональною. 1997 року під девізом «Друге дихання» персональну виставку М. Небилиці організувала мистецька галерея «Пласт-арт». Виставки в Чернігові 2001 та 2009 років, на жаль, уже були посмертними. Так само, як і альбом його робіт, виданий у Чернігові також у 2000-их. Про Миколу Небилицю можна багато розповідати, адже його твори експонувалися у США (він був стипендіатом Нью-Орлеанської художньої

166

Лiтературний Чернiгiв

галереї), вони прикрашають приватні колекції у Вірменії, Ізраїлі, Індонезії, Німеччині, Польщі, Франції та інших країнах. Про це йдеться у згаданому альбомі, публікаціях місцевих газет, спогадах тих, хто знав художника особисто, працював з ним. На жаль, таких людей лишається все менше... Авторові цих рядків хотілося сказати про художника насамперед те, що не тільки невідоме широкому загалу, але й не зафіксоване досі ніким. У роки нашої спільної журналістської юності в колективі обласної молодіжної газети були популярними дружні розіграші, товариське шкилювання одного над одним. Як словесно, так і з допомогою фото- чи відеожартів. Останнє, певна річ, найбільше практикував Микола Небилиця. Хоча не тільки... Протягом 1970-го працював у редакції Микола Ночовний, який згодом став відомим поетом і прозаїком, певний час очолював Луганську обласну організацію Спілки письменників України. Він непогано малював, тож якось виконав дружній шарж на Небилицю. Останній відповів своєму тезкові цілою серією під назвою «Страшний чоловік». Так нібито мав називатися «кольоровий широкоекранний надхудожній секс-фільм», кадри якого в основному виконані способом аплікацій більш як на трьох десятках стандартних аркушів формату А-4. Жартувати над колегами, не оминаючи і себе самого, М. Небилиця вмів. Перекажу хоча б вступний кадр «фільму». На ньому вказано, що автор сценарію і директор фільму Небилиця. Він же – «і режисер-постановник, і оператор, і костюмер, і гример, і автор комбінованих зйомок». Він же... зображений в лежачому становищі після «пострілів» із двох рук, виконаних ображеним «героєм», себто Миколою Ночовним. Поруч із останнім стоїть «кінокритик», роль якого була автором відведена іншому працівникові молодіжної газети Віталію Леусу. А тепер спробуйте дати відповідь на питання: чи захотів би хто-небудь у наш практичний час витрачати не один день творчої праці, не очікуючи жодної винагороди, якщо не рахувати схвального сміху колег під час чергового корпоративу? Ні, без любові до свого покликання, до «задоволення від процесу» малювання в жодному разі. Не знаю, чи не може видатися комусь із близьких до згаданих персонажів образливим якийсь «кадр» із так і не екранізованого «фільму», тому пропоную подивитися інший дружній шарж М. Небилиці, присвячений авторові цих рядків. Олександр ОЛІЙНИК

Люди і долі

167

Літературний

Люди і долі ×ÅÐÍIÃIÂ

«Ще не вмерла в Україні, ні слава, ні воля…». Т.Г. Шевченко

ПЕРЕДПОКІЙ У НАВКОЛИШНІЙ СВІТ Колись доля звела мене з людиною, якій одним словом з нашого лексикону дати визначення неможливо. Я сказав би так: « Це унікальний кладезь мудрості і доброти, у якому накопичилось стільки дифірамбів, що в цій короткій розповіді я їх перелічити не насмілюсь». З першого знайомства з ним відчувається, що в його серці ніколи не гніздувалося зло, а в душі оселилася Богиня любові Афродіта. Його язик не помело, а рупор, що живе й віщає істини у відповідності з часом. За словом у кишеню не лізе, але не в ті ворота не заскочить. Любить тонкий гумор з іронічним підтекстом, інколи підпудрений незлобивим сарказом, але мудрий. Під настрій декламує напам’ять поетів-класиків, засвічених і ні. І фахівець своєї справи від Бога. Олександр Панасович Карета – генеральний директор Чернігівської обласної дитячої лікарні, заслужений лікар України, депутат п’ятьох каденцій обласної ради. Тридцять три роки поспіль не просто очолює, а чаклує над своїм витвором. Нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня. Я хотів би порівняти лікарню з гніздом лелеки. Це теж передпокій. Доки буслята не перехворіють симптомами росту, пізнанням світу і не стануть на крило, – жодна мати не зіпхне їх у безмежний простір. Подібне кубельце, а вірніше, ціле кубло я узрів, коли ознайомився з установою, і теж для буслят, але людських. Боженька їм крилець не дав, а дав рученята, якими вони, як тільки відкрили очі, тягнуть до рота все, що бачать, а тому, хто їм не піддається – крутять дулі. Пізнаючи таким чином світ, інколи стають пацієнтами дитячих лікувальних установ. Саме «його» лікарня не просто передпокій для пташат перед виходом у широкий світ, – це слава Чернігівщини і України, відома фахівцям професійного обміну і благодійним організаціям США, Великобританії, Німеччини, Італії, а сам Карета удостоєний почесного звання «Посол доброї волі» у

Лiтературний Чернiгiв

168

штаті Теннесі, почесний громадянин міста Чаттануга (США) і рідної Сосниччини. Знайомство розпочинаю з приймальні головного лікаря. Прочиняєш двері і бачиш усмішку чарівної жіночки, очі якої світяться добротою і лагідністю. На столі лише комп’ютер, телефон і блокнот для нотаток. Вдихаєш свіже, насичене букетом квітів повітря. Їх ціла оранжерея у розкішних вазонах. І акваріум. Великий і прозорий як кришталь. Бачу розкошують не тільки екзотичні, насичені всіма кольорами радуги рибини, а ще й чималенький в’юн на дні копирсається з озера біля хутора Чащі Сосницького району, де народився наш літературний герой. В’юн віщує погоду на Олександр Карета весь тиждень наперед. Зліва на стіні ікона Спасителя, багаточисленні нагороди закладу за сумлінну працю і професіоналізм. На столі господаря кабінету мальовничі краєвиди Сосниччини і портрет її оспівувача Олександра Довженка. Нічого зайвого. Навіть довжелезного стола для повчання підлеглих немає. Лише приставний столик і два крісла для відвідувачів. Без портрета вождя за спиною. Жоден з відвідувачів не промине досить виразно оформлений уривок з поеми Тараса Григоровича Шевченка «Тризна: «Без малодушной укоризны, пройти мытарства трудной жизни, измерить пропасти страстей, понять на деле жизнь людей, прочесть все черные страницы, все беззаконные дела… И сохранить полет орла, и серце чистой голубицы! Се человек! Саме ці слова і поняття стали життєвим кредо очільника цього унікального закладу. Господар тут довго не засиджується. Скласти план на перспективу, рік, місяць і день, поспілкуватися по світовій мережі з колегами із далекого зарубіжжя, очільниками області, підтримати взаємовигідні зв’язки для

Люди і долі

169

установи, а далі щоденне батьківське спілкування у дружній сім’ї майже тисячного колективу з 110 лікарів, 3 кандидатів медичних наук, 356 працівників середнього медперсоналу. Лікарня на 530 ліжок, з поліклінікою 150 відвідувань на добу по 27 спеціальностях, 94 ліжок денного стаціонару, з них 22 інтенсивної терапії, і 4 кліничних відділень, два відділення інтенсивної терапії, параклінічні служби. Щорічно стаціонарну медичну допомогу отримують біля 16 тисяч дітей, проводиться до 3,5 тисячі операцій. В обласній дитячій поліклініці в рік консультуються 60 тисяч дітей. З кабінету головного і розпочинається стерильна чистота і квіти у всьому закладі, які без любові тих, хто ними опікується, не ростуть. Йдемо довжелезним коридором другого поверху і раптом чуємо за дверима вибух сміху, аж табличка «кімната відпочинку» забрязкала. Відкриваємо, а там у супроводі молоденької виховательки дитячий передноворічний маскарад навколо ялинки. Веселощі і радість світяться в очах малечі, і хіба то не стимул для оздоровлення. У кожному відділенні, окрім палат, медкабінетів і маніпуляційних, є кімнати для розваг, спортивного оздоровлення, психотерапії. Є тренажери різних спортивних знарядь. Побачив і музей дитячої творчості. Серед витворів дитячих рук іграшки і персонажі казок, вишивки і художнє плетиво. Проводяться конкурси дитячого малюнка. Відкриваємо ще одні двері, а звідти війнуло солодким запахом екзотичних рослин тропіків і українського різнобарв’я з далекої минувшини і сьогодення. Саме тут найчастіше вовтузяться малюки, сопуть і щось задоволено воркочуть. Це теж лікування. А це ми вже у дитячому басейні. Плескіт, сміх і навіть щасливий регіт малечі під наглядом двох молоденьких медсестер у прозорій як кришталь воді. Це не просто розваги, а ще й навчання плавати й пірнати як рибки. Переступаємо поріг масивних дверей, за якими війнуло прохолодою, ладаном і благодаттю.

– Це передпокій до нашої внутрішньої церкви, – оголошує Олександр Панасович. Робимо кілька кроків, і ми вже перед невеликим, але досить красивим і насиченим іконостасом, де молодий батюшка Роман сповідує молоденьку жіночку з дитям із Сосницького району. Дослухавши його напутнє слово, спілкуємось. Батюшка розповідає, що до його приходу належать не тільки персонал і маленькі пацієнти, але, за бажанням, і їхні родичі. Побували ми і в розкішному і досить просторому залі для проведеня культурно-масових заходів. Рідко де є такі не те що в сільських, а навіть районних клубах.

170

Лiтературний Чернiгiв

Саме тут проводяться навчання, обмін досвідом, різні науково-практичні конференції, бо ця лікарня є школою менеджерів для підготовки медичних кадрів, центром методики керівництва педіатричною службою регіону. У цьому залі проводяться урочистості з нагоди світських свят, а батюшка Роман читає релігійні проповіді. У коридорах і кімнатах світлини Чернігівських фотохудожників. Заклад постійно розвивається, ремонтується. Рекоструйовано інфекційне відділення. У лікарню переведені дитячі кардіологічні ліжка з обласного кардіологічного центру, дитячі ліжка з обласного центру радіаційного захисту, дитячі ліжка із лікарні №3, дерматологічні. З 2013 року на обласну дитячу лікарню покладена функція організації проведення імунопрофілактики дитячого населення області. Щороку проводиться близько 150 виїздів у райони області з метою надання екстреної медичної допомоги. У цій коротенькій розповіді всього не перерахуєш. І головне: за дві години спілкування я жодного разу не почув окрику, повчання, зауваження, а лише пораду, побажання, прохання головного лікаря тим, з ким він спілкувався. І лікарі – не опускають руки навіть тоді, як їм хочеться плакати, вони вміють тримати не тільки скальпель чи катетер, а вміють творити добро і навчають цьому буслят. А Карета (так скаламбурю) – не просто «карета», а цілий фургон доброти і професійності. Його феномен ще і в тому, що на крутому переломі часу постійно горів та не розсіявся, як дим, через густі партійні сита, бо до жодного корита не вступав і служив лише квітам землі нашої – дітям. Михайло СУШКО, член Конгресу літераторів України, лютий 2020, м. Чернігів

Люди і долі

171

«ПОВІРИШ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ ЗАЛИШИШСЯ ЖИВИМ ПІСЛЯ ВІЙНИ…» Це невигадана історія про нашого земляка, який потрапив під жорна репресій сталінського режиму. Трагічно склалася доля в уродженця села Красне, старшого матроса Чорноморського флоту Івана Степановича Бондаренка. Він 1949 року висловив своє невдоволення щодо радянського режиму в листі до міністра Збройних сил СРСР, маршала Радянського Союзу О.М. Василевського. У 2019 році краєзнавці Чернігівського району продовжували вивчати архівні справи доль репресованих земляків. Автор цих рядків обрав для дослідження справи репресованих жителів села Красне. У архіві Управління Служби безпеки України по Чернігівській області я натрапив на більш ніж 200-сторінкову слідчу справу щодо старшого матроса Чорноморського флоту із с. Красне Івана Степановича Бондаренка (ГДА СБ України м. Чернігова. – Спр. 14459-п). Зі справи стало відомо, що Іван Бондаренко народився 1927 року в селі Красне Олишівського району. Його брата в роки Другої світової війни розстріляли нацистські окупанти, оскільки був комсомольцем. Сестру в період окупації насильно відправили до Німеччини. Після повернення на батьківщину її було засуджено Олишівським судом за крадіжку зерна до 8 років позбавлення волі.

1944 року Івана Бондаренка призвали на військову службу під Житомир. Після закінчення війни направили на Чорноморський флот. У жовтні 1947 року Бондаренко вже служив на Камчатці в судноремонтному батальйоні, де працював слюсарем. В архівній справі є відомості, що 1949 року мати Івана Бондаренка втопилася в колодязі, й син звернувся до керівництва з метою отримання відпустки, але йому відмовили. Тому в жовтні 1949 року, перебуваючи в емоційному запалі, Іван Бондаренко написав анонімного листа міністру Збройних сил СРСР О.М. Василевському. Пошуком автора листа займалася контррозвідка Міністерства Державної Безпеки військової частини № 59007. Після тривалих пошуків 28 жовтня 1950 року Івана Бондаренка заарештували.

172

Лiтературний Чернiгiв

На початку листа автор критикує книгу працівниці американського посольства в Москві Анабель Бюкар «Правда про американських дипломатів»: «Я прочитал книгу Анабеллы Бюкар «Правда об американских дипломатах». Эта книга написана очень неправдиво. В её составе участвуют русские дипломаты, шпионы и агенты русской разведки. Автор книги А. Бюкар, как я вижу, сама ищет карьеры, обвиняя американских дипломатов». Також Іван Бондаренко негативно висловлювався про політзаняття: «Всем отвратительно слушать эти вымыслы и выдумки. Сколько служит политработников и работников особого отдела. Это всё убыток русскому народу, который стонет. Возьмите рабочих и крестьян, сколько на их шеях сидит бездельников, которые за свой дурман получают хорошее жалование». Далі І.С. Бондаренко пише про складне становище робітників і селян у Радянському Союзі: «А сколько в России народу крестьян и рабочих, которые не имеют даже куска хлеба в настоящий день». Автор листа торкається теми безправного становища солдатів і матросів: «Военнослужащий имеет право жениться на ком хочет, но это запрещено матросам и солдатам на Камчатке да и вообще в России. Военнослужащие матросы имеют право на два отпуска на протяжении 30 суток, но этого нет. Матрос выйдет на берег и познакомится с девицей, за опоздания судят. Держат 8 лет в тюрьме… Армия и Флот падают духом». Завершується лист зверненням до міністра Збройних сил СРСР, маршала О.М. Василевського: «То, что я тебе пишу, ты не поверишь, поверишь только тогда, когда останешься жив после войны с Америкой, Англией, Италией, Францией». Під час допиту свідків стало відомо, що хоча І.С. Бондаренко був недисциплінованим солдатом, але мав нагороди: «30 лет Советской Армии и Флота», «За Победу над Германией», «За Победу над Японией». Свідки розповідали, що в розмові з ними Іван Бондаренко стверджував: радянські письменники мало пишуть у своїх творах про службу матросів. Усі говорять про безробіття у США, але безробітні американці

Люди і долі

173

отримують допомогу в розмірі 2 доларів, і вони живуть не гірше від радянських робітників. Свідок Тетерін на допиті говорив, що наприкінці жовтня – на початку листопада 1949 року Іван Бондаренко, прочитавши йому уривок з книги О.І. Купріна, де розповідалося, як офіцери царської армії били солдатів, сказав, що хоча в радянській армії солдатів і не б’ють, але різниці між царською і радянською арміями немає. Під час обшуку в Івана Бондаренка вилучили зошит, в якому містився запис із критикою радянського кіномистецтва: «Я лично смотрел кинокартины, и мне попадались такие, что плакать хочется, когда смотришь и сравниваешь с действительностью. И это только потому, что в настоящее время нет и никто не поможет не отобразить действительности. И только можно всё это объяснить тем, что искусство в настоящее время создано карьеристами. И они всё искусство держат в своих руках. Товары доступны тем, кто замазывает глаза правительству. Служба – ад. Законы ничуть не выполняются». За вироком військового трибуналу І.С. Бондаренка засудили до позбавлення волі на 10 років у виправно-трудовому таборі. У зв’язку з амністією після смерті Й. Сталіна 1954 року Іван Бондаренко був звільнений від покарання. Таким чином, правдиві висловлювання про життя простих людей і солдатів радянської армії не могли залишатися поза увагою каральних органів. Будь-які критичні думки інакодумців щодо радянської влади ставали основними аргументами для знищення незгодних. А стосовно долі маршала О.М. Василевського передбачення Івана Бондаренка не здійснилося. Олександр МОЛИБОГА, с. Анисів, Чернігівський район

Лiтературний Чернiгiв

174

Літературний

Рецензії, критика ×ÅÐÍIÃI ТРОЯНДИ І ТЕРНИ РАЙОННОГО ЖУРНАЛІСТА І.П. ДУДКА

Дудко І.П. Троянди і терни районного журналіста. Автобіографічна повість. – Чернігів: Десна Поліграф, 2016. – 152 с. Відтоді, як 26 січня 2014 року районний журналіст із 50-річним стажем Іван Петрович Дудко відійшов у Вічність, минуло вже понад шість років. Ніхто й ніколи не напише того, що він написав би за цей час. Як ніколи й ніхто не створить того, що він створив за своє довге й непросте життя. Утім після митця назавжди залишаються його нотатки, огляди, рецензії, книги, журналістські публікації, літературні персонажі. Після смерті Івана Петровича Дудка його сини – Віктор і Олександр підготували до видання рукопис батькової автобіографічної повісті «Троянди і терни районного журналіста» (2016). Простір свого життя від невеличкого поліського села до далекосхідних сопок Маньчжурії, а звідтіля знову на рідній землі осмислює автор цієї книги, зберігши назавжди відданість і вірність журналістській професії. І.П. Дудко писав свою сповідь на переломі тисячоліть, на початку нового етапу нашої історії. При цьому він не вдавався до поспішливих висновків, а подавав факти і події такими, якими вони були насправді. У передмові до книги заслужений журналіст України Леонід Якубенко, який працював з автором пліч-о-пліч 45 років у районній газеті, зауважив: «Бачити і осмислювати життя таким, як є, – на це треба не тільки хист, а й сміливість. Та й мати вдосталь життєвого матеріалу, вміти вміло розпорядитись ним. Доречно згадати тут слова великого О. Довженка, який писав про двох людей, які дивляться на калюжу. Одна людина бачить в ній брудну воду, друга – сонце, що відбивається у ній. З цього погляду в пропонованій читачам автобіографічній оповіді І.П. Дудко показав, що в його житті було всього: троянди і терни, біле і чорне, радісне і сумне, мир і війна. Була молодість, мужність і мудрість» (с. 3). Варто зазначити, що перші статті про краєзнавчі здобутки українського районного журналіста І.П. Дудка з’явились іще в 1970-х рр., причому не у вітчизняних, а у російських та білоруських часописах (Романов А., Шамаро А.

Рецензії, критика

175

Славянское поле // Наука и религия. – 1972. – № 12; Бароўскі А. Моц наша ў згодзе святой // Чырвоная змена. –1976. – 8 ліп.). Згодом і в Україні побачили світ бібліографічні покажчики його публікацій (1992, 2006) та інтерв’ю з ним (1996). Було ще кілька ювілейних статей у районній газеті «Сільські новини» (м. Городня) з нагоди 70-ліття та 75-річчя журналіста. Народився І.П. Дудко 24 січня 1926 року в с. Хринівці Городнянського (нині Сновського) району на Чернігівщині в звичайній селянській родині «середньої руки» (визначення В. Чумака). З автобіографічної повісті «Троянди і терни районного журналіста» та з деяких інших матеріалів довідуємось, що батько його Петро Іванович походив із багатодітної селянської сім’ї, онук кріпака Дорофея Івановича Дудка, який згідно з царським маніфестом від 19 лютого 1861 року назавжди звільнявся від кріпосної залежності з відповідним наділом землі. Відпускну діда Петро Іванович ледь не до самої смерті дбайливо зберігав у скрині. Він був грамотним: закінчив початкову школу. В неповних сімнадцять літ з гуртом односельців і пішов на заробітки в Таврійські степи. Працював на шахтах Донбасу коногоном, садівником та готельним портьє в Київському купецькому зібранні, остаточно однак не пориваючи з селом. Йому, до речі, на власні очі випало бачити, як у купецькому зібранні був убитий Столипін, земельну політику якого, спрямовану на створення селянських відрубів та хуторів, батько майбутнього журналіста й краєзнавця високо цінував. Свій багатий життєвий досвід, вміння виконувати будь-яку селянську роботу – орати, сіяти, тримати худобу, власноруч виготовити воза чи сани, полагодити бочку, зробити граблі, навести солом’яну покрівлю тощо він прагнув передати й дітям. Іван був у сім’ї другою дитиною (первісток Микола помер, не проживши й року). Брат Василь був молодшим за Івана на шість літ. А ще батько цінував грамоту, постійно виписував і читав газети, тож і навчив Івана ще задовго до школи читати й писати, шанувати важку селянську працю, берегти кожен грам вирощеного на землі. Мати Євдокія Никонівна вийшла з такої ж багатодітної сільської родини Горенків. Була вона на 15 літ молодшою за батька, проте дуже добре зналася в селянських господарчих справах і не уявляла свого життя без праці. Дітям вона передала свою любов до української культури, народних звичаїв, повір’їв, до української пісні. До Хринівської початкової школи Іван пішов у восьмирічному віці. Вчився охоче й легко. Далі була Гірська семирічка, яку закінчив на «відмінно» в 1941 році.

176

Лiтературний Чернiгiв

Подальше навчання перервала війна, прихід німців. Під час окупації два роки на рівні з батьками працював на виділеній їм землі. Потім були майже сім років служби в армії на Далекому Сході (1944– 1950), зокрема в Приморському краї, Маньчжурії, Кореї артилеристом«гаубичником». У 1945 році брав участь у війні СРСР з Японією. Мав бойові нагороди. Якраз в армійські роки Іван Петрович включився в воєнкорівську роботу, набув чималих навичок з журналістики, що й визначило його подальший життєвий шлях. Одразу ж після демобілізації (1950 р.) І. П. Дудка запрошують на кореспондентську роботу в редакцію районної газети «Колгоспний промінь» у м. Городня (1950–1954 рр., 1958–1961 рр.). Переважно в Городні (згодом цей часопис буде виходити під заголовком «Сільські новини», де Іван Петрович працюватиме в 1965–1986 рр. аж до виходу на пенсію) та ще в районній газеті у смт Березна (нині Менського району) «Шлях перемоги» (1954–1957 рр.) і в районній газеті у м. Щорс (нині Сновськ) «Промінь Жовтня» (1962–1964 рр.) трудитиметься 36 років, пройшовши всі щаблі газетної кар’єри: кореспондент, завідувач відділу, відповідальний секретар, заступник редактора, редактор. Член Національної спілки журналістів України з 1959 року. Заочно закінчив Прилуцьке педагогічне училище (1955 р.) і факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (1962 р.). В університеті навчався також заочно, бо вже мав сім’ю. Основним же підґрунтям його історико-краєзнавчих студій була самоосвіта. А головне – не уявляв свого існування без щоденної журналістської круговерті, яка спонукала до ініціативи й пошуків цікавих матеріалів, їхньої підготовки до друку. Виробничі відрядження давали можливість час від часу працювати в обласних і республіканських архівах та бібліотеках, розшукувати необхідні джерела для університетської дипломної роботи, майбутніх книг з історії рідного краю. Зважимо й на те, що все газетярське життя І.П. Дудка проходило в невеликих районних містечках, де неможливо було знайти в бібліотеках потрібне видання, раритетну книгу, необхідну для серйозних краєзнавчих досліджень. Лише дещо вдавалося отримувати за посередництвом міжбібліотечного абонементу. Тож для пошуку й вивчення рідкісних джерел залишалися відпустки, значну частину яких І.П. Дудко провів у бібліотеках та архівах Чернігова, Києва, Москви (їздив туди, зрозуміло, за власний рахунок). Під час відпусток було й написано переважну більшість його книг. В одному з нарисів про колегу-редактора Леоніда Серебрякова І.П. Дудко подивувався безкорисливій діяльності пенсіонера-журналіста, який видавав книжки власним коштом. «У нас із тобою вік такий, що тільки одна творчість і залишилась, – і поклав на стіл кілька книжок-метеликів. – Видаю в основному за свій кошт… Грошей скільки не буде – все одно розійдуться. А книжки залишаться», – так пояснював свій альтруїзм поважний автор. Гадаю, що це було життєвим кредо не тільки для Л. Серебрякова, а й для самого І.П. Дудка. Бібліографи підрахували, що матеріали журналіста й кра-

Рецензії, критика

177

єзнавця друкувалися у 70 газетах, журналах, збірниках, словниках України, Білорусі та Росії. Зокрема, статті, нариси, розвідки, рецензії та інші матеріали І.П. Дудка регулярно з’являлись на сторінках поважних спеціалізованих часописів («Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал», «Пам’ятники України», «Архіви України», «Культура і життя»); в обох виданнях чернігівського тому «Історії міст і сіл УРСР»; у мистецьких виданнях («Радуга», «Кур’єр Кривбасу», «Літературна Україна»); в столичних журналах і газетах («Радянська жінка», «Вісті з України», «Сільські вісті», «Друг читача» та ін.). Його публікації друкувались майже в усіх обласних і районних газетах Чернігівщини, у багатьох виданнях сусідніх Брянщини («Брянский рабочий») та Гомельщини («Гомельская правда») тощо. У колі краєзнавчих зацікавлень І.П. Дудка – маловідомі сторінки суспільно-політичної історії Чернігівщини, літературного руху й журналістики, проблеми культури та літератури краю. На основі архівних і бібліографічних досліджень та журналістських студій він написав книги, що побачили світ у видавництвах Києва та Харкова: «Микола Григорович Кропив’янський» (1965), «Ленін і Чернігівщина» (1967), «Онук комунара» (1973), «Живуть брати над Жеведою» (1974), надрукував кілька сот історико-краєзнавчих статей і заміток у республіканських, обласних і районних газетах, у журналах і збірниках. Широка й різноманітна палітра пошуків та публікацій Івана Петровича Дудка. Зокрема, значний історико-науковий інтерес становлять його розвідки про М.М. Могилянського, В.Г. Чумака, С.Д. Носа, П.Ф. Охріменка, Д.В. Петровського, С.М. Шуплика та інших діячів літератури й культури. Статті та нариси, розвідки й етюди відповідної проблематики, розпорошені по часописах, автор зібрав у кілька збірників: «Суцвіття талантів», «Слідами Василя Чумака», «Дорога спогадів», «Твої струни ще дзвенять», «Єднав Тарас серця», «Автографи дружби і надії». Багатолітній інтерес І.П. Дудка до історії рідного села та міста, в якому пройшла більша частина його життя, підсумовано у книжках «Рідна Хринівка моя», «Городня» та «Верстаючи роки... З історії городнянської районної газети (травень 1917 – травень 2007 р.)» (у співавторстві з Леонідом Якубенком). Журналістський фах І.П. Дудка зумовив і жанрові особливості його історико-краєзнавчих студій. Серед них відносно небагато досліджень, які можна було б на підставі сутнісних та формальних характеристик ідентифікувати як власне наукові. Переважна більшість публікацій літописця рідного краю – на помежів’ї науки й журналістики. Це й документальна повість про О.М. Гарнієра «Онук коммунара» (1973 р.), і десятки нарисів та статей, оприлюднених у районній та обласній пресі. Водночас, адресовані широкому загалові, вони, однак, становлять неабиякий інтерес і для науковців, оскільки переважно містять і новий фактичний матеріал, і нові інтерпретації відомих джерел. І.П. Дудко ініціював відновлення в Городні започаткованої ще в 1953 році літературної студії «Заспів», повноправними членами якої стали самодіяльні

178

Лiтературний Чернiгiв

поети М. Чміль, Г. Лопухівський, Г. Ткаченко, М. Хоменко, С. Сахон, Т. Виставний та багато інших. Літературні сторінки в «Сільських новинах», підготовлені ним до друку, вивчали напам’ять сотні сільських школярів району. То були справжні уроки поезії. Саме завдяки його підтримці десятки юнаків і дівчат прагнули віднайти себе у свіжому запашному слові, усвідомити власну причетність до творення високого мистецтва. І дарма, що не всі студійці увійшли в літературу чи стали професійними філологами. Кожен, хто хоч раз відчув смак пошуку і творчості, вже ніколи не зможе відступитись від них у будь-якій галузі людської діяльності. Утім, серед вихованців І.П. Дудка – чимало професійних літераторів. Свої книжки, дехто по кілька, видали А. Мойсієнко, С. Охріменко, Ю. Шпунт, М. Родиченко та багато інших. Тож маємо підстави говорити про справжню літературну школу І.П. Дудка, школу високої вимогливості та майстерності. А це означає, що митець продовжується у своїх учнях, творах, шанувальниках таланту. І.П. Дудко сподівався цілком присвятити себе історико-краєзнавчим дослідженням після виходу на пенсію. Проте доля розпорядилася інакше. У 1986 році він майже повністю втратив зір, тож через хворобу очей не зміг цілком реалізувати свої масштабні задуми. «На якийсь час я розгубився. Але не зміг відмовитися від журналістської праці. Уже не працюючи в редакції, добрих десять літ писав своїми каракулями огляди народної творчості та інші культосвітні матеріали. Спасибі редакційній друкарці Валентині Манич, одна вона вміла розбирати почерк напівсліпого журналіста» (с. 148). Власне ці огляди й дозволили йому освоїти створення поезій та пісень. За допомогою дружини, дітей та онуків Івану Петровичу Дудку вдалося написати і видати поетичні збірки «В далеч юну помандрую...» (1998 р.), «Коди осені й любові» (2000 р.), «Література в мініатюрах» (2002 р.), «Розлилось житейське море» (2002 р.), «Городнянщина» (2003 р.). Поезії І.П. Дудка, які поклав на музику самодіяльний композитор А. Я. Аржанніков, склали збірку «Нам зозуля накувала...» (1998 р.). Незважаючи на те, що «зі Спілкою письменників не склалося, – написав митець у рукописі автобіографічної повісті «Троянди і терни районного журналіста», яку сам так ніколи вже й не потримав у руках. – Та я не дуже на те зважав. Писати ж бо можна без титулів і звань. І я писав» (с. 148). Творив до останнього подиху. Маю глибоке переконання в тому, що книга І.П. Дудка «Троянди і терни районного журналіста» буде корисною як студентам, що тільки освоюють ази журналістської професії, так і досвідченим фахівцям ЗМІ, усім, кому небайдужа доля рідної України. Володимир КУЗЬМЕНКО, м. Київ

Рецензії, критика

179

«Я СВОЄМУ БОЖЕСТВУ – ДРУЖИНІ ВІЧНО ПОКЛОНЯЛАСЬ» [рецензія на видання]: Листи Ганни Барвінок до Іллі Шрага. Том 1 / Упорядник та редактор Г. Степанець; передмова Т. Демченко. Чернігів: Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник ім. М. Коцюбинського, 2019. 444 с. Рецензований том є наслідком тривалої, наполегливої і, як це часто буває при підготовці археографічних видань, сповненої великими й малими перемогами, творчими поривами й відкриттями, праці. Праці, до якої у підсумку виявляється причетним чимале коло людей. Важко, мабуть, знайти більш різних, контрастних за характером і темпераментом людей, які належали до різних поколінь, ніж письменниця Ганна Барвінок (Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш) (1828–1911) та адвокат і громадський діяч Ілля Людвигович Шраг (1847–1919). Проте оприлюднена листовна комунікація читається, за влучним висловом Світлани Короненко, як справжній «епістолярний роман»1. Історія формування цього архівного комплексу та його опрацювання виглядає наступним чином. Після смерті Шрага (квітень 1919 р.) листи зберігалися у його вдови – Єлизавети Ісаківни в Чернігові. Вона померла десь у другій половині 1930-х рр. У Чернігові тоді мешкала її молодша донька від першого чоловіка (Ірина Виноградова) і, можливо, старший син Лев Віхман. Решта з семи дітей цієї жінки (троє молодших – Володимир, Олена і Микола – діти І. Шрага) пороз’їжджалися по Союзу, дехто опинився за його межами. Оскільки І. Шраг не був офіційно репресований, його багатий архів залишився у родині. Коли ж померла Є. Шраг, то, за переказами старих працівників Історичного музею й Архіву, вирішено було передати архів у державну власність, поділивши його на три частини: все, особливо небезпечне, пов’язане з Українською революцією, відправили до обласного архіву, там воно пролежало до років незалежності; більшу частину архіву І. Шрага, численні листи, твори, які йому надсилали, звіти «Просвіти» тощо залишили у Музеї Тарновського, але листи відомих письменників передали в музей Коцюбинського (ним тоді керував молодший брат письменника Хома Михайлович). Там вони й лежали десятиліттями, нікому не потрібні, бо ж, як і Шраг, П. Куліш, його дружина, їхнє коло спілкування вважалися людьми непевними. Проте листи М. Коцюбинського до І. Шрага увійшли до семитомника письменника. Див.: Короненко С. «Таких людей тут немає і сліду...»: Листи Ганни Барвінок до Іллі Шрага // Київ. 2006. № 10. С. 148-149.

1

180

Лiтературний Чернiгiв

На презентації 24 січня 2020 р. у виступах Наталії Михайлівни Коцюбинської (заступник директора музею) та головного хранителя фондів музею Галини Петрівни Степанець прозвучало, що досліджувати листи вони розпочали 15 років тому. До них приєдналася ще одна співробітниця музею – Ольга Іванівна Єрмоленко, природжена літературознавиця. Підготовлені д до друку листи взявся друкувати Віктор Баран нов – редактор журналу «Київ». У 2006–2008 р рр. вийшло 8 подач листів, щоправда, редакція немилосердно скорочувала примітки, але вже н в корпусному виданні листів для Г. Степанець, яка взяла на себе нове опрацювання коментарів, я н ніяких перешкод щодо обсягу не було. Зреш штою, журнал, який зазнав великої фінансової сскрути, відмовився від друкування листів: у 2 2008 р. була тільки одна подача. Керівництво м музею вирішило назбирати коштів і видати л листи самотужки. Н. Коцюбинська запевнила п присутніх на презентації, що вони планують зав вершити видання до літа 2021 р. (до 100-річчя ссмерті Ганни Барвінок). Необхідна робота виконана Галиною Степанець, яка буквально розшифровувала писання О. Куліш, зроблені чорним чорнилом, із авторськими дописками на берегах аркушів. Із археографічного впровадження до тексту листів, якими відкривається том, зрозуміло, як виглядають ті епістоли в оригіналі. Їхня загальна кількість чимала (442), бо адресантка, виявляється, писала ще й чернетки, котрі теж чомусь надсилала адресатові. Деякі з них містять цікаву інформацію, що не збігається з основним змістом. Коментарі – змістовні, фахові, детальні – подано до кожного листа одразу за текстом. У листи не вносилася стилістична чи мовна правка, лише подекуди мова та синтаксис узгоджені з нормами сучасного правопису. Цінною є наявність у коментарях фрагментів відповідей із листів І. Шрага, що зберігаються в ЧІМ. Том містить «Покажчик імен і назв», ілюстрований світлинами, на яких можна побачити згадувані в тексті персоналії, книжки, малюнки... У ґрунтовній передмові знаний чернігівський історик Тамара Павлівна Демченко з’ясовує значення для гуманітаристики цього виду особових джерел, наголошує на унікальності корпусу листів Ганни Барвінок до Іллі Шрага, який дає змогу «по-новому оцінити особистість автора та її конфідента» [с. 9]2. Що єднало їх у тривалому листуванні? «Відповісти на це питання непросто й водночас легко: Україна, Чернігівщина, П. Куліш, українська мова й культура – набір, що визначав шкалу цінностей національно свідомого українського 2

Тут і далі посилання в квадратних дужках на рецензовану працю.

Рецензії, критика

181

інтелігента…» Але «важко осягнути все коло спільних проблем, тому що вони обростали неминучими конотаціями, зазнавали емоційного впливу, відбивали мінливі настрої, перемежовувалися другорядними міркуваннями, на них неминуче позначалися особливості характерів кореспондентів, їхні щоденні турботи й далекосяжні плани. У плин текстів владно вривалися події, що хвилювали країну…» [с. 10]. З пожовклих епістол перед нами постає енергійна, імпульсивна, пристрасна, інколи хаотична в думках та вчинках, але водночас цілеспрямована щодо головної мети свого життя жінка. Центром життя був її чоловік («дружина», як вона іменує його в листах), а після його упокоєння – збереження пам’яті про нього, популяризація спадщини, творення «культу» й «міфу» Куліша. Листи Ганни Барвінок містять різні сюжетні лінії й змістовні блоки: 1) згадки про П. Куліша, про їхнє спільне життя й працю, турботи щодо збереження й видання/перевидання його величезної спадщини (особливе місце займало видання перекладу Біблії); 2) могила Куліша, меморіальні заходи щодо увічнення його пам’яті; 3) образ Тараса Шевченка, згадки про реальні епізоди спілкування, характер та звички поета, про його стосунки з Кулішем; 4) видання журналу «Основа» та роль Василя Білозерського; 5) українські діячі різних поколінь, їхні стосунки з П. Кулішем (ретроспективно) та зносини з ними в різних справах Ганни Барвінок (найчастіше згадуються прізвища І. Пулюя, В.В. Тарновського, М. Лисенка, В. Науменка, О. Кониського, М. Павлика, Б. Грінченка, Г. Коваленка, О. Бородая, М. Чернявського, О. Лазаревського, І. Нечуя-Левицького, Є. Тимченка); 6) родина Білозерських (брати, небожі, онуки); 7) Чернігів та Борзнянський повіт; 8) господарські турботи на хуторі Мотронівка (інші назви в тексті – Кулішівка, «Ганнина пустинь»), пошуки покупця (особливо бажаною кандидатурою був Михайло Комаров, який зацікавився спочатку можливістю придбання), плани на переїзд; 9) ставлення до представників російського громадянства (В. Шенрок, кн. М. Шаховський, І. Аксаков, І. Тургенєв); 10) інформація про спілкування з І. Пулюєм та І. Каманіним у справі видання творів П. Куліша; 11) оцінки сучасної преси («Киевская старина», «Зоря»); 12) відзначення українською спільнотою 40-річного ювілею праці самої Ганни Барвінок. Літературну діяльність розпочала вона 1858 р., перші твори опубліковані в альманасі «Хата» та журналі «Основа». До першого тому увійшли листи, надіслані І. Шрагу з грудня 1897 р. по грудень 1900 р. – це 103 епістоли. Більшість тематичних ліній у них продовжується, інколи одна й та ж проблема обговорюється протягом років, до Шрага зверталася Олександра Михайлівна за юридичними порадами й практичною допомогою у різних справах. Часто скаржилася та жалілася на непрактичність, безпорадність, відсутність досвіду у видавничих справах, нездатність стисло й конкретно викладати думки й прохання… У листах прозирає мудрість і наївність, довірливість та підозрілість, інколи це – потік підсвідомого, текст та підтекст… Листи являють собою своєрідну форму само-

182

Лiтературний Чернiгiв

презентації авторки (не лише своєю мовою, стилістикою, афористичним, а інколи парадоксальним стилем мислення), але демонструють її суперечливий характер, схильність до саморефлексії, систему етичних цінностей, критерії моральної оцінки людських якостей. Мова листів надзвичайно самобутня й неповторна і може привернути увагу не лише лінгвістів та етнологів. Можливо, фахівці з психоаналізу на підставі вивчення особливостей епістолярного спілкування скористаються шансом відтворити аутентичний психотип письменниці. Листи є своєрідною історіософією письменниці, містять судження про соціокультурне життя й окремі відомі персоналії. Думки зазвичай висловлюються авторкою у влучній, категоричній, яскравій формі. Подекуди простонародні за висловом, але глибокі за змістом. Широко вживані народні приказки, прислів’я, біблійні й літературні вислови. Листи рясніють улюбленими фразами П. Куліша. Імперативність думки Панька Олельковича була для Ганни Барвінок незаперечною. Водночас епістоли до Шрага демонструють здатність авторки до самостійного мислення (щоправда, інколи це переходить у критицизм та безапеляційність тверджень). Ганна Барвінок подає у листах відверті оцінки українського національного характеру й поведінки поводирів українського громадянства. Наприклад: «Я ні на кого не ремствую, бачу некультурність нашу. У єму нема собственного сознанія, ні гордощів» (січень 1898 р.) [с. 59]. Або таке: «Діждались самостійности мови – і одкладаєм так спокійно, мов візит кому-небудь зробити» (серпень 1898 р.) [с. 111]. «”Нет Пророку меньше чести, как в дому своєму”… да такому ще багатому, широкому, як наша безталанна Україна!» (лютий 1899 р.) [с. 159]. «Бідна наша Україна! і робітники її нещасні до знемозі робили, голодали – і памяти їх нема…» (липень 1899 р.) [с. 202]. Знову – в іншій варіації: «Бідна, бідна Україна! да через те, що у нас всякий дуже береже себе, од того, що інші обідчиви. А де діло, там і обіжацьця не треба. Треба подавати голос щиро, себе не жаліючи» (липень 1899 р.) [с. 204]. «Щоб Україна палала правдою і освітою. Я так боюся, щоб жерело нашої просвіти, любові до рідної України не угасло: моя дружина будила-трудилась!» (липень 1899 р.) [с. 218]. «Культура нам нужна та щира праця, любов до рідного слова свого, до народу». [с. 126]. У листах простежується шанобливе, щире, довірливе ставлення до адресата – Іллі Шрага. Ганна Барвінок постійно апелює до його лицарських якостей, професійного досвіду, громадянської й патріотичної позиції. Зазвичай звертається в компліментарному тоні, але періодично журить за ігнорування прохання вислати фотопортрет (ці нагадування настирно бринять майже в кожному листі), інколи картає за неквапливе виконання її численних прохань та доручень. Типові її епістолярні звернення в посланнях до Шрага: «Ціню високо Вашу готовність відповідати на мої питання; мене осмілює то Вас турбовати, що Ви чтили мою дружину; він сього заслужив своїми неусипними працями, уквітчав свою стежечку. А мені по їй гарно ходити і добрим

Рецензії, критика

183

людям якось сміліше кланятись і надокучати з проханнєм…» (липень 1898 р.) [с. 109]. «Спасибі Вам, дуже шановний, дорогий почуватель до нашого общого діла» (серпень 1898 р.) [с. 115]. «Не у всякого я попрошу – не всякому схочу бути одолженною, се моя прихильність до Вас дає мені сміливість Вас турбувати також просьбою. Я за всяким листом Вашим боюся, щоб не розійтися. Скілько я турботи Вам наробила: то до фотографщика, то до друкаря, та з усяким лихом, з усякою непогодою та і до Вас, рада, що до доброї душі Вашої, до щирого Вашого почуття тропок пробила. … Чим я Вас оддякую?! … Я не подарок ціню, не книжку – Вашу прихильність, мною не заслужену» (листопад 1898 р.) [с. 122]. У листах конструюється ідеальний образ «моєї святої, неоцінної, незабутої дружини» – Пантелеймона Куліша. Хоча, як відомо, їхнє шлюбне життя не було безхмарним. Влучно окреслив діалектику цих незбагненних стосунків Михайло Могилянський у передмові до вибраних творів авторки «народних оповідань» із жіночої долі: «Незрівноважений Куліш з другої половини 50-х років переживав важку, досі не зовсім з’ясовану душевну драму, «сумував тяжко», як сам писав потім про себе, почував себе самотнім з дружиною, мав кілька романів, іноді марева романів, в яких мріяв знайти розв’язання своєї душевної драми, розходився й знов сходився з Олександрою Михайлівною... […] видно, що це був період тяжкого довголітнього «нервического», хорування Олександри Михайлівни. Хворобу жінчину, треба гадати, і мав на увазі Куліш, пишучи до Плетньова: «Жизнь сокрушила ее». Не зовсім розвіялось «марево», як на весні року 59-го вже полум’ям горів справжній роман з М. Маркевичевою (Марко Вовчок). … Кінець-кінцем, шлюбні стосунки подружжя Кулішів витримали всі іспити «понурого періоду» Кулішевого життя; догоріли вогні його пристрастей, дотліли романичні захоплення й розвіялись принадні марева романтичні. За «тиху пристань» стало тоді Кулішеві старосвітське подружжя... Вже на порозі старости, в серпні 1872 р., писав він одному з найближчих приятелів про жінку: «...Без этой особы не могу теперь нигде жить, хоть бы в раю. Цену людям узнаєм мы только в старости. Блажен, кто может еще дружеским вниманием отплатить любящему и благородному сердцу за его заслуги перед нами, которых иногда мы и ценить не были способны». (Письма П. А. Кулиша, К. 1899, оттиск из журнала «К. Ст.». Письма к И.Ф. Хильчевскому, стр. 30). Крізь звичайну в Куліша резонерську шкаралупу не можемо не відчувати глибокої щирости Кулішевого почуття, тим більш, що аналогічних признань знайдемо не мало в його листах другої половини життя (після «понурого періоду»), коли «старосвітське подружжя» Кулішів стало варіяцією класичних Філемона й Бавкиди... […] в годину душевної негоди, що збігається в Куліша і з надзвичайним напруженням творчої праці, в годину пристрасних ідеологічних шукань він мусів гостро відчувати свою самотність в шлюбі, мусів дивитись на жінку як на «не-пару» щодо загальних духовних інтересів...

184

Лiтературний Чернiгiв

… А проте щиросерда любов Олександри Михайлівни до чоловіка, що, здається, не зазнала жадного потьмарення, не маючи сили одірвати її від оточення, що його кісткою від кістки й плоттю від плоти вона була, все ж таки вводила її перманентно до сфери його духовних інтересів, оскільки це було приступно її «недостатньому розумовому розвиткові»... Для нас особливо цікаво, що іменно під час тих переживань, що про них, мабуть, тільки хитку уяву дають признання Куліша: «життя розтрощило її» та посвідчення Галаганове: «вона зовсім бідолашна», іменно тоді Олександра Михайлівна зробила перші кроки на тому шляху, що дав їй, кінець-кінцем, місце в історії української літератури не тільки як «жінці Кулішевій», а й цілком самостійне, під прибраним ім’ям Ганни Барвінок»3. Та на схилі віку авторка листів витіснила в підсвідомість усі душевні рани, нанесені коханим, незабутнім чоловіком, зафіксувавши в пам’яті лише найкращі Кулішеві риси й чесноти, літературні й громадські заслуги. Ось, наприклад, її формулювання: «Журуся усім дуже, хоч би що-небудь мені надрукувати – помянути мою дорогу дружину. Чи він же у мене послідній? Ні, він ярко горить передо мною. Усім благословен Господом, не один день я єго знала, а всі дні благоговійно до єго відносилась, а тепер що дальш, то більш він у моїх очах росте» (жовтень 1898 р.) [с. 116]. Невдовзі в іншому листі Олександра Михайлівна передбачає: «Мабуть, що я довго житиму; мабуть, моє серце разом з їм знялося на небо, бо так мучиця єжечасно і жить неможебне. Бо тіло здорове, і дивно, у такі літа не болить, а тільки серце ниє» (листопад 1898 р.) [с. 118-119]. «Слабість духа наших земляків, млявість, отого їм гарячий Куліш іноді і не по душі, а я люблю, поважаю таких людей. У їх усе горить в руках» [с. 133]. Часто цитувала один із найбільш уживаних афоризмів Куліша: «Правда пламенна єсть». Цікавими для читача можуть бути зауваги авторки щодо книги О. Кониського «Жизнь украинского поэта Тараса Григорьевича Шевченка» (1898), яку Шраг надіслав їй у подарунок. Головний її докір – недооцінка постаті П. Куліша і його безкорисної допомоги у літературних справах М. Костомарову, Т. Шевченку, М. Вовчок та іншим і неточності у викладенні фактів щодо ставлення П. Куліша до Шевченка та подробиць особистого життя поета [с. 123-125, 133-134, 137]. Отже, маємо нове цінне видання, яке може стати в нагоді в біографічних студіях, розширити наше знання про літературний ландшафт України, поглибити відомості щодо обопільних стосунків у середовищі національної інтелігенції на межі ХІХ-ХХ ст. Залишається побажати упорядникам й ініціаторам успішно завершити свою шляхетну працю. Світлана ІВАНИЦЬКА, доктор історичних наук, доцент 3 Див.: Чубинський В. Ганна Барвінок. (Біографічно-критичний етюд) // Барвiнок, Ганна. Вибранi твори / ред. та вступна стаття В. Чубинський. Київ: Видавниче товариство «Час», 1927. С. 8-12.

Рецензії, критика

185

ЖАРА ГАНЕБНА, ОКУПАЦІЙНА Вихід нової книги письменника Віктора Божка – подія у літературному житті Чернігівщини, у великому регіоні, де багато залишається бібліотек, є великий інтерес до художньої прози у студентів. Твори письменників, у тім числі прозаїків і поетів, вивчають у коледжах і вишах за програмою «Література рідного краю». Роман «Афганська жара» про події, які в відбувалися в Афганістані у сімдесяті й віссімдесяті роки минулого століття. Прозаїк пише у художній формі, послідовно подає п м матеріал про цю війну у гірській країні, яка пройшлася через сотні тисяч життів, і вони п б були покалічені у різних провінціях держави. Такими ж покаліченими з цієї окупаційної Т війни поверталися тисячі наших воїнів, саме в українців. Письменник не просто описує, а у ззображає офіцерів, реальних українців і росія ян, які хоч і воювали, але обурювалися, куди їх загнали кремлівські «мудреці», скільки в вони бід наробили новою грізною зброєю, спустошуючи ряд кишлаків кишлаків, стираючи з лиця землі. Письменник зосереджує увагу на витривалих, освічених, сильних морально і фізично кадрових офіцерів – військових і оперативників зовнішньої розвідки, яких доля кинула у нелюдські умови. І вона випробовує, наскільки вони підготовлені і чи вміють долати перешкоди. Відомий прозаїк показує, що українці завжди були у вирі подій, поруч з ними труднощі долали росіяни, татари… Головними героями роману «Афганська жара» є високодуховні, освічені, добре підготовлені і винахідливі оперативні працівники зовнішньої розвідки Владислав Ясенний, Микола Михайлишин. Привабливі образи другого плану – офіцери Підубний, Михайлов, Кравченко… Вони пройшли, як кажуть у народі, Крим, Рим і мідні труби. І це не без перебільшення, це у першу чергу стосується Ясенного та Михайлишина. Вони стали операми розвідки, пройшовши через історії життя, здобуваючи нову кваліфікацію… Частішими бувають випадки, коли зовсім інший закінчують виш молоді люди, щоб потрапити до зовнішньої розвідки. У

186

Лiтературний Чернiгiв

них не просто так собі складається трудова біографія. Якщо брати роки минулого 20-го століття, то молоді люди працювали на виробництвах, служили в армії або навчалися у військових училищах, вишах цивільного напряму і саме там їх помічали ті, хто займаються підготовкою, наборами… Така, до речі біографія у Владислава Ясенного і Миколи Михайлишина. Спочатку вони були кадровими військовими. Навіть і не мріяли, що колись стануть оперативними працівниками, які трудитимуться «у полі», тобто реально стануть розвідниками. Доля була немилостива. Потрібно було пройти зигзаги африканських і азійських подій. Тодішній Радянський Союз, його війська «кудись – то лізли з гарячими головами, відповідно до інтернаціонального обов’язку», говорили між собою учасники тих бойових дій. Саме у гарячих африканських точках побували Ясенний і Михайлишин. Пройшли військові контррозвідку і розвідку. Там їх і помітили як кадрових військових офіцерів. Навчання у «лісовій школі» та вищій держбезпеки додало їм упевненості у роботі, допомогло вийти на інший рівень. Вони стали більш поміченими, оскільки професійно розуміли іноземні мови, а Ясенний взагалі став поліглотом, оскільки самотужки освоїв ще кілька азійських і європейських. Михайлишин, як стає зрозуміло з сюжету роману, був більш везучим. Микола обріс знайомствами, гарними і надійними товаришами. І в спецслужбі, здається, менше стикався з проблемами та «полосканнями мізків». Чи не тому частенько жартував, але залишався бути вірним товаришем тим, хто з ним долав труднощі. В Ясенного було по-іншому – пройшов ризикові періоди, військові контррозвідувальні і розвідувальні операції, мав не легкі, а видимі поранення. Пережив незаконні звинувачення вищих командирів, непрофесійних оперативників, донощиків, шестірок і хитрунів… Тільки він залишався відважним і навіть у найтяжчі хвилини і періоди не зраджував товаришів і колег. Наприклад, дуже ризикуючи, не раз силовими прийомами та використовуючи кулаки і боксерський досвід, захищав майора Баранова, хоч і недолюблював його за боягузтво, непрофесіоналізм, хитрощі та хвастливість. Ще було ряд випадків, коли заступався за товаришів, знаючи, що зможе постраждати. Мені доводилося читати книги інших письменників, які написали про оперативників зовнішніх розвідок різних країн і про нашого «німця» Ріхарда Зорге . Так, ті прозаїки майже у подробицях змалювали характери головних героїв. Показали їхні сильні сторони, підготовленість, розвіднидницьку винахідливість, уміння діяти за складних ситуацій… Іншими словами, вони мали багато переваг. На них не раз «припадали» підозри і контррозвідників, і поліції, і… Але завжди навіть за таких

Рецензії, критика

187

обставин головні герої мали залізне алібі. І в головної дійової особи Ясенного з роману «Афганська жара» теж виділяються помітні риси – мужність, відповідальність, ризики, постійна турботливість, уболівання за справу, безпомилкова розвідницька оперативність, винахідливість, продуманість з товаришами до подробиць у здійсненні операцій, висока професійність. Саме це відрізняє цього «дипломата» від інших. Прозаїк показує на фактах, змальовуючи обставини, що на оперативній роботі в Афгані були й байдужі, мляві працівники, яких можна назвати просто пристосуванцями. Плюси цього роману в тому, що ряд його головних і навіть другорядних героїв, перенісши на собі тяжкість оперативної роботи та побачивши, які втрати несе «армія інтернаціоналістів» у техніці, живій силі у гірських умовах навіть у більших містах, зрозуміли, що це ніщо інше як окупація, поневолення вільного народу. До таких висновків приходить ряд офіцерів з досвідом і зовсім молодих. Загарбниками, окупантами їх називають душмани, партизани і мирне населення. З кожним прочитаним розділом письменник уміло створює образи головних героїв Ясенного, Михайлишина. Це ті кадрові офіцери і спецслужбовці, які пройшли труднощі, ніколи не ганялися за нагородами, за складних, ризикованих обставин допомагали військовим розвідникам. Вони, навіть потрапивши в полон, не полишають надії, що їм удасться вирватися. Тому й недосипають ночі, добувають потрібну інформацію, як потрібно діяти, який шлях до визволення обрати. Ризикові дії і відвага Ясенного допомагають колегам знайти вихід… До плюсів роману я б відніс те, як майстерно зобразив письменник підполковника Ванникова, який пройшов ряд гарячих точок Афганістану і намагається все зробити, щоб менші втрати несли мотострілецькі підрозділи. Підполковник мудрий, розсудливий, хороший стратег. Цей офіцер помічає умілі дії Ясенного як головного вербувальника, високо оцінює оперативну роботу, при нагоді підказує, яких помилок не варто допускати. Є в романі і протилежний Ванникову образ – це розвідник, майор Баранов, який діє, як йому заманеться, байдужий, хвастливий, хворий на індивідуалістські дії, і це траплялося у той час, коли частину операцій потрібно розробляти тільки колегіально, продумувати усе до подробиць. Але майор нехтує пропозиції ближніх колег, навіть не прислухається до тих, які мають великий досвід оперативної роботи Як на мене, письменник влучно назвав великий твір «Афганська жара» і показав, які обставини склалися в Афганістані і армію Радянського Союзу – не як визволительку, що крок за кроком надає інтерна-

188

Лiтературний Чернiгiв

ціональну допомогу. А створюючи характери та ситуації, через призму їх, емоції, переживання, обурливі висловлювання кадрових офіцерів, шалені втрати у людській силі, техніці – вкотре було доведено, що війна ця була загарбницька, а головним окупантом була країна-сусід, яка насильно ввела свої війська, нав’язувала «афганську жару» боїв, пропаганду, смертельно калічила волелюбний народ… Це був ганебний повтор «американських ініціатив» у згорьованому В’єтнамі. Тільки агресія в Афганістані обійшлася ще більш дорожчою ціною. Її ні з якими загарбницькими війнами не порівняти, не забути. Створені характери гідних українських офіцерів підказують, що подібні агресії, окупації, де б це не було на планеті, не повинні повторитися і не можна поневолювати народи, які обрали свій шлях, будують свою країну. Роман «Афганська жара» вартий високої літературної нагороди. Ігор ТАТАРИН, прозаїк, Корюківський р-н

Рецензії, критика

189

ДИВОВИЖНИЙ СВІТ ГОГОЛЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ПЕРЕКЛАДІ АНАТОЛІЯ РОЛІКА Джерельна Іченька: альманах незалежних літераторів Ічнянщини. Випуск 7/упоряд. Т. Чумак. – Прилуки: КП «Прилуцька міська друкарня», 2019. – С. 324 – 327. Ім’я шведського письменника К’єля Йогансона мало відоме в Україні. Однак доцент кафедри німецької мови Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Анатолій Ролік, відомий перекладач творів німецьких та англійських літераторів, також перекладач німецькомовних творів про Миколу Гоголя та автор власних поетичних і прозових творів, цього разу знайомить українських читачів з унікальним романом К’єля Йогансона «Світ Гоголя», опублікованим у журналі іноземної літератури «Всесвіт». Проявляючи виняткову ретельність та ерудованість, Анатолій Ролік зумів глибоко проникнути у внутрішній світ не лише Гоголя, а й шведського письменника К’єля Йогансона. Останньому вдалося майстерно відобразити містичні елементи біографії відомого українця, правдиво відтворити спочатку внутрішній світ вразливої дитини, яка проявила письменницький талант, а згодом передати болісні шукання свого призначення в жорстокому світі дорослого Миколи Гоголя. Як зазначають дослідники, художній переклад має двоїсту природу: з одного боку, він є продуктом міжлітературної комунікації, але в той же час він багато в чому обумовлює і визначає її. Переклад виконує дві основні функції: інформативну (посередницьку) і творчу. Виявляючи надзвичайну чутливість до авторського тексту, до його внутрішньої структури та мелодики, Анатолій Ролік не тільки правильно відтворив ідеї роману «Світ Гоголя», а й відобразив спосіб художнього втілення цих ідей, передав образність оригіналу з не меншою силою, ніж це зробив його автор: «Мої ранні спогади переповнені страхами про раптові зміни та загадкові зникнення. Як оце листя, яке щезло, чи калюжа, якої, коли я повернувся після обіду, вже не було. Зміни в природі також являли собою зникнення. Не ніч приходила на зміну вечору, а день щезав. Подібне стосувалося також світла і темряви, тепла й холоду». Маленький спостережливий хлопчик ріс заглиблений у свої внутрішні відчуття, дивовижно й несподівано пояснюючи самому собі природний стан речей.

190

Лiтературний Чернiгiв

Мабуть, саме в такому ранньому віці формувалося те, що пізніше отримає назву письменницького таланту. Дитячу душу майбутнього генія вдалося збагнути й передати К’єлю Йогансону, а майстерно відтворити ці складні почуття зумів у своєму перекладі Анатолій Ролік. Зберігши форму, зміст, структуру і естетичний вплив оригіналу тексту, урахувавши мовні особливості роману, перекладач передав думки оригіналу, виклавши їх за допомогою правильної літературної мови. Серед філологів поширена так звана «теорія неможливості перекладу». За цією теорією повноцінний переклад з однієї мови на іншу взагалі неможливий внаслідок значної розбіжності виразних засобів різних мов; переклад нібито є лише слабким і недосконалим віддзеркаленням оригіналу, що дає про нього вельми окреме уявлення. Однак читаючи роман «Світ Гоголя» в перекладі Анатолія Роліка, ми спостерігаємо вражаючу точність і ясність. Без сумніву, перекладач доніс до читача всі думки, висловлені автором, зберігаючи не тільки основні положення, але також нюанси і відтінки вислову: «До написаних законів додавалися ще й усі неписані. З тією ж обов’язковістю вони регулювали діяльність і завдання людей, а також їхню поведінку, їхнє мовлення, їхні думки. І нічого з того не можна було похитнути, бо інакше одразу похитнулося б усе і всьому б загрожував крах. Так було, і так буде, і коли я роздумував про багато різних світів у світі, то цей, соціальний, ніколи не приходив мені на думку. Лише коли вічному порядку світу був кинутий виклик, я усвідомив його». Піклуючись про повноту передачі вислову, перекладач разом з тим нічого не додає від себе, не доповнює і не пояснює автора, дотримуючись максимальної точності тексту оригіналу. При перекладі прози перед А. Роліком, звичайно ж, постійно виникала проблема розбіжності у смисловому навантаженні та стилістичній виразності слів і зворотів німецької й української мов. Однак як досвідчений перекладач, Анатолій Ролік зумів відтворити головні елементи тексту роману з усією можливою точністю, не нав’язуючи читачеві свого бачення образу та власних інтерпретацій, при цьому кожна фраза твору в його перекладі звучить влучно і природно, не зберігаючи ніяких слідів синтаксичних конструкцій оригінального тексту: «Можливо, він бачив нужду? Але він насипав забагато цукру в рідку кашу на ім’я дійсність, пересолодив щось абсолютно неймовірне. Перецукрив дитячими мріями та юнацькими легковажними словами». Жоден переклад не може бути абсолютно точним, тому що кожна мова відрізняється своїм складом, у ній просто може не бути таких слів, які би точно відобразили те, що хотів виразити автор, тому і не може

Рецензії, критика

191

досконало передати зміст оригіналу, що неминуче призводить до втрати певного об’єму інформації. Щоб роман К‘єля Йогансона «Світ Гоголя» продовжував «жити» в українському мовному середовищі, як до цього в німецькому, перекладач якоюсь мірою перейняв на себе функції автора: відобразив творчий процес його створення і заповнив новими асоціаціями, які викликають нові образи, властиві українській мові. Йдеться про важливий момент у житті Гоголя, коли він спалив другий том «Мертвих душ». Літературознавці й історики в різний час кожен по-своєму намагалися пояснити причини такого вчинку. У шведського письменника це пояснення вмотивоване й викликає довіру, він до нього йшов поступово через увесь роман, розкриваючи вразливу душу заглибленого в себе творця. «У кожного свій час. У спалювання також. Задумався про свій твір та про своїх друзів, людей. Надто багато і довго я роздумував лише про свою власну душу. Занадто довго чинив так, ніби його не існує, реального світу. Свята людина не потребує йти в монастир, вона перетворює навколишній світ на монастир. Пророк має бути самотнім і мовчазним, але коли говорить, то не з самим собою. Він розповідає людям про любов. Я мусив розповісти всім про все те, що я пізнав, мусив спонукати їх розпізнати їхню власну відповідальність і їхнє завдання… Ніщо не могло спонукати мене опублікувати те, що не було достатньо добрим». Отже, художній переклад Анатолія Роліка роману К’єля Йогансона «Світ Гоголя» поєднав у собі складний комплексний характер перекладацьких трансформацій. Він несе в собі максимум віддачі перекладача, його ідеї перекладу, його позитивне відношення до самого оригінального твору. Тетяна ЧУМАК, м. Ніжин

Щоквартальний мистецький журнал лiтературної спiлки «Чернiгiв» Заснований у 1992 р. Випуск 2 (90) 2020 р. Комп’ютерна верстка Олени Журко Дизайн обкладинки Олени Саченко Коректор Ольга Василенко На першій сторінці обкладинки – Успенська церква, с. Вишеньки Чернігівської обл. Редакція не завжди поділяє думки авторів, що публікують свої твори в журналі. Рукописи розглядаються тільки в електронному вигляді Адреса редакцiї: м. Чернiгiв, 32, вул. Доценка, 13, кв. 2, телефон: 95 40 26 e-mail: litchernigiv@ukr.net Свiдоцтво про державну реєстрацiю: серiя ЧГ № 007 вiд 30 листопада 1993 року. Пiдписано до друку 26.06.2020 р. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 12,0. Обл. вид. арк. 12,0 Папiр офсетний. Друк офсетний. Зам. № 0012. Тираж 300 прим. Віддруковано Лозовий В.М. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК № 3759 від 14 квітня 2010 року 14027, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40 Тел. (0462) 972-661