Добра книга для усіх by Sergiy Kordyk

Зміст Жити треба не для себе! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Вдячна змія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Зайчиха і тигр . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22 Мишка-мандрівниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Мудрий хлопчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 Не рий яму іншому – сам туди втрапиш! . . . . . . 32 Чарівний шамір . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 Мойша та віслюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48 Душа грішника . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49 Бідна вдова і скарб . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 Чванькуватий учений і човняр . . . . . . . . . . . . . . . 52 Як голуб учився гніздо мостити . . . . . . . . . . . . . . 53 Найбільше багатство . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54 Чому цибуля стала гіркою? . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55 Чому ялинка – завжди зелена? . . . . . . . . . . . . . . . . 58 Щастя бідняка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61 Як обманули хаджу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64

Жити треба не для себе! Монгольська казка Мав чоловік трьох синів – двох розумних, а третього всі вважали дурнем. Звали його Давидом. Може, він і не був дурним, тільки його старші брати завжди над ним глумилися. Що не зробить він, всі над ним сміються. Якось їхав вулицею добродій і загубив гаманець із грошима. Давид це побачив, ухопив гаманець, сів на коня і чимдуж кинувся наздоганяти власника, щоб віддати загублене. Подякував йому той і поскакав далі, а Давид повернувся додому. Старші брати сміються: – Дурень! – тобі таке щастя привалило, а ти коня загнав, аби від удачі втекти! Забрела до їхньої юрти вівця чужа – Давид відвів її хазяїну. Старші брати розсердилися: – Ну, який дурень! Ти ж міг вівцю засмажити, сам добре поїсти та й нас пригостити. А одного разу брати дали йому срібну монету і сказали: – Їдь на базар і купи собі те, чого найбільше потребуєш. Вирушив Давид, а брати хихочуть: 3

– Подивимося, що дурень купить. Мабуть, лише обгортку від чогось… Повернувся Давид з базару пізно увечері. Брати запитують: – Що купив, показуй! А Давид їм відповідає: – Нічого не купив. Ходив-ходив по базару – нічого мені не треба. Ось монета – забирайте її назад! Зовсім розсердилися брати: – Не хочемо жити з дурнем! Іди геть із нашої юрти, куди хочеш! Шкода стало батькові найменшого сина: – Куди ви його проганяєте з рідного дому? Пропаде ж на чужині! – Може й не пропаду, – відповів Давид. – Чув я, що десь один старий мудрець мешкає. Запитаю у нього, як мені жити без юрти, без худоби, без коня. Одягнув шапку, попрощався й вирушив у далеку дорогу… Незабаром прийшов в одне ханство, а там біля кожної юрти вівці нерухомо лежать, коні ледь живі блукають, а люди – схудлі, сумні. – Що трапилося? – запитав Давид. – Уже місяць, як висох наш потік, немає води, – відповіли. – Без золота прожити легко, а без води – ніяк! Пройде трохи часу і всі ми помремо… 4

Пішов Давид далі. А згодом побачив на пагорбку юрту. З неї вийшли вродлива дівчина та стара жінка. Вклонився Давид бабусі, а потім – молодій красуні. Літня жінка теж вклонилася гостеві, але юнка на його вітання зовсім не відповіла. – Не сердься на мою донечку, адже вона – сліпа. Так і живе, бідолашна, з народження. Не бачить білого світу, то й не має ніякої радості, – сказала і заплакала жінка. – Не сумуй, – відповів Давид. – Іду я до старого мудреця собі щастя шукати, спитаю й про твою доньку, як їй прозріти. І знову почимчикував далі… Так і йшов день, другий, третій… А через тиждень побачив печеру біля підніжжя гори. Тут жив мудрець. Помітив старий хлопця і запитує: – Яка біда привела тебе до мене? – В одному ханстві висох потік. Гине худоба, й люди ходять ледь живі. А ще мешкає з матір’ю сліпа красуня. Шістнадцять років не бачить світла і не знає радощів. Скажи, будь ласка, що треба зробити, аби потік знову ожив та прозріла красуня?

– Хай мешканці того ханства знайдуть початок потоку, і тоді вони самі побачать, як їм врятуватися… А сліпа красуня прозріє, коли до її лівої руки доторкнеться юнак, який захоче стати її чоловіком. Якщо встигнеш передати їм мою пораду завтра до сходу сонця, вони врятуються. А не встигнеш – усе так і залишиться, як було. Подякував Давид старому і поспішив назад. – Гей, – крикнув мудрець, – довга твоя дорога, візьми коня! Озирнувся юнак – перед ним кінь осідланий. Скочив Давид на нього і помчав. Проскакав уже немало, коли схаменувся, що забув запитати мудреця, як прожити без юрти, худоби і грошей. Хотів повернутися назад, але подумав: «Якщо змарную час, то не встигну до сходу сонця передати пораду мудреця, і тоді залишиться красуня сліпою, а багато людей помре від спраги. Іншим разом запитаю». Під’їхав він до юрти на пагорбку. Назустріч йому знову вийшла стара жінка і за нею донька. – Слухай пораду мудреця, – вигукнув хлопець. – Прозріє твоя донька тоді, коли до її лівої руки доторкнеться юнак, який візьме її заміж.

– Дякую тобі, – відповіла стара жінка. – Тільки я не знаю, яка рука у неї ліва, а яка – права. – А ось ця ліва! – показав Давид і доторкнувся до лівої руки красуні. І зразу ж дівчина радісно закричала: -- Бачу-бачу! І сонце, й степ, і небо, – все бачу! Яка я щаслива!!! Мати кинулася обнімати Давида, потім опам’яталася і сказала: – Отже тобі й бути її чоловіком. Залишайся з нами жити. Є у нас юрта гарна, корови, вівці. Щодня будеш їсти жирне м’ясо! – Не можу я зараз залишитися. Мені треба до сходу сонця встигнути в сусіднє ханство. Інакше загине там худоба, а люди помруть від спраги. – Не хочу з тобою розлучатися! Візьми мене з собою! – попросила красуня. Сіли вони на буланого коня й помчали! Приїхали в сусіднє ханство, а там люди вже рухатися не можуть, лежать в юртах і смерті чекають. Крикнув їм юнак: – Знайдіть початок потоку і закінчаться ваші нещастя!

– Але ж у нас немає сили підвестися. Мабуть, судилося нам помирати від спраги. Стьобнув коня хлопець, сам поскакав шукати початок потоку. А коли знайшов, то побачив: лежить поперек потоку мертвий слон, та й загородив його хоботом, а вода вся тече вбік. Зрушив він хобота – і вода потекла вниз. – Тепер поїдемо до мого тата,– сказав Давид своїй нареченій. – Нехай побачить, яка у мене буде чудова дружина! І брати мої нехай дізнаються, яка ти добра та вродлива. Приїхали до річки, перебралися на інший берег і злізли з буланого коня відпочити. Раптом побачив юнак на піску сріблясту рибку. Лежала напівжива, червоними плавцями ледь ворушила. Мабуть, хвилею її винесло на берег… Пожалів Давид рибку, взяв її обережно і пустив у річку. Відплила трохи рибка і промовила людським голосом: – Стій на місці й нікуди не йди! – і зникла під водою. Пройшло небагато часу, як із річки з’явився вершник на буланому коні, наблизився до Давида й голосно сказав: – Тебе водяний хан кличе до себе! Їдьмо швидше! – Чому це я маю до нього їхати? – відповів хлопець. – А ти – виявляється, боягуз! Водяного хана злякався… – Чого мені його боятися! Давай поїдемо, побачу, як живе твій хан.

Нареченій він сказав, щоб та їхала до батька і там чекала на нього. А Давид поїхав із вершником… Та хлопець не встиг озирнутися, а кінь уже перед ханським палацом зупинився. Увійшов парубок у підводний палац – назустріч водяний хан іде, а в руках у нього – рибка срібляста з червоними плавцями. – Добридень, друже! – каже. – Врятував ти від смерті мою улюблену доньку… Тільки хан промовив ці слова, як рибка перетворилася в дівчину зі срібним личком і червоним волоссям. – Залишайся у нас жити! – каже хан. – Стане тобі дочка моя дружиною, юрту віддам тобі простору, табун коней морських подарую! Слуг дам вірних та швидких! Але Давид відповів: – Не можу я залишитися. Бо чекають мене на землі наречена і батько. Маю його, старого, доглянути.

– Якщо так, не затримуватиму. Ось тобі шапка. Надінеш її – і ніхто тебе не побачить. Ось – золотий молоток: удариш ним сім разів об землю – з’явиться золота юрта. І ось тобі шуба з вівці – накинеш її, тряхнеш нею тричі – і дощ із неба поллється. Три години злива триватиме… І наказав хан провести на берег Давида. Сів хлопець на коня і вмить на березі опинився. Зліз із коня, а той – одразу у воду, наче ніколи й не було... Йде Давид додому, спішить, на плечах шуба бараняча накинута, в рукаві шапка-невидимка схована, за пазухою молоток золотий лежить. До заходу сонця прийшов хлопець у рідний дім, одягнув на себе шапку – став ураз невидимим. Дивиться, а поряд з їхньою старою юртою стоїть нова. Наблизився він до нової юрти і чує, як старший брат промовляє: – Не можна більше залишатися жити в степу. Сонце спалило всю траву, худоба видохла, верблюди й ті померли. Залишився єдиний кінь, на якому наречена нашого дурня до батька приїхала. Давай, поїдемо звідси! А другий брат відповідає: – Хіба можна на єдиного коня вантажити дві юрти: і нашу, й батькову? Та ще й посадити на коня наречену дурня?! 10

Розсердився старший брат: – А для чого нам батька з собою брати? Він – уже такий старий, що навіть пасти овець не може! І наречену дурня залишимо тут… Пізно ввечері, як ляжуть спати, ми сядемо на буланого коня, візьмемо свою юрту і відкочуємо до ріки. Не став Давид заважати братам. Украли вони вночі коня буланого й виїхали. А молодший брат увійшов тихенько в своїй шапці-невидимці в батьківську юрту, ліг біля виходу і накрився шубою баранячою. Вранці, як зійшла зоря, Давид прокинувся й зняв із себе шапку. Кинувся до нього батько, наречена прибігла… На радощах не знають, що й казати, обіймають, чаєм пригощають. Давид сів пити чай, а батько каже: – Добре, що ти приїхав. Біда у нас: два місяці дощів немає! Трава вся вигоріла. Ніде пастися худобі, загинула вся. Треба звідси швидше виїжджати. Зараз я піду скажу твоїм братам, щоб готувалися відкочувати. Та Давид зупинив тата: – Не йди! Брати вночі відкочували на моєму буланому коні, а вас тут залишили помирати. Батько засумував, потім став лаяти невдячних синів: – Хоч би моток волоку залишили, юрту нічим відремонтувати, он яка стара стала… 11

– Цій біді зарадити можна, – відповів Давид. Вийшов із юрти, відійшов на вісім кроків, вийняв золотий молоток, вдарив ним сім разів об землю. Одразу ж на цьому місці з’явилася золота юрта. Так блищить, що очам боляче! Спочатку батько дуже зрадів, а потім сказав: – Для чого нам золота юрта, коли сусіди-брати відкочовують звідси? Неможливо тут залишатися. Бачиш, трава вся вигоріла – ніде худобі пастися. Нічого не сказав Давид, одягнув на себе баранячу шубу, труснув нею тричі, – й одразу полинув сильний дощ. Три години тривала злива. А коли закінчилася, трави в степу зазеленіли, ожили вівці, голосно замукали корови. – Ох, – каже батько, – зараз би нам коня! Не встиг він так сказати, як почувся тупіт кінських копит. Це прибіг буланий кінь. Як побачив коник свого хазяїна Давида, заіржав весело й біля золотої юрти зупинився.

А наступного дня брати повернулися ледь живі… Розказали, що кінь скинув їх посеред дороги і помчав назад. Тож довелося залишити в степу свою юрту і вертатися додому пішки. Ледь добрели… – Добре, живіть із нами. Всім місця вистачить, – погодився Давид. Батько теж перечити не став: – Хай живуть. Тільки їм дещицю мізків вправити треба, – вирішив він. Взяв батога і взявся лупцювати невдячних синів. Б’є та й промовляє: – Запам’ятайте, не для себе людина живе, а щоб іншим від неї добре було. Отож дбайте про інших і вам буде добре!

Вдячна змія Польська казка Давно, коли на світі дива творилися та чарівники водилися, жив-був у одному селі бідняк Бартек. У інших людей – і коні, й корови у господарстві, а в нього – одна сіра качечка. А яка з неї користь, коли вона навіть яєчок не несе? І все тільки за Бартеком, як собаченя, бігає та весело покрякує. Але він свою качечку дуже любив, і в усьому їй догоджав. То пучок свіжої трави принесе, то лободи соковитої на луках нарве, а то на руки візьме й до чистого та прозорого струмка віднесе. Пустить свою качечку на воду і промовляє: «Плавай-плавай, моя качечко». Отак про свою пташинку дбав! Одного разу пішов він нарвати лободи та набрати ряски, якою був затягнутий ставок у сусідній долині, і решето прихопив із собою, щоб ряску було зручно черпати. Йде по кам’яній стежці, весело насвистує та милується навколишньою красою. Раптом зупинився, як вкопаний. Здалося йому, ніби його хтось передражнює. Постояв, послухав і далі почимчикував.

«Мабуть, відлуння», – думає. Трохи відійшов і знову зупинився: ні, це не відлуння. Зовсім близько хтось посвистує тихесенько. Озирнувся Бартек навколо – нема нікого. Хотів іти далі, але знову чийсь голос чує: – Бартеку, допоможи! Він знову озирнувся довкола і не бачить нікого. – Як же я тобі допоможу, коли не знаю, де ти? – питає він. – А ти до ялівця нахилися, – відповідає тоненький голосок. Підійшов до куща ялівця, що осторонь від дороги ріс, нагнувся і бачить – під кущем змія лежить. Голову підняла й шипить зі свистом. А на голові у неї – корона з росяних краплин, ніби діамант блищить. Зметикував Бартек, що не проста ця змія. – Поклади мене в решето, – шипить вона, – та на ту гірку віднеси. А я в боргу не залишуся, нагороджу тебе. – Віднесу, господине-царице, – відповідає з поклоном, – і нагороди мені за це не треба. Поклав її в решето й поніс туди, куди веліла. Прийшов на місце, змію обережно на траву опустив і йти зібрався. Тут вона прошипіла з присвистом:

– Нагнися, Бартеку, нижче! Я хочу тобі царську милість віддати. Не посмів Бартек заперечити й нахилився низенько. Змія зашипіла і на хлопця враз неначе теплим вітром повіяло. А зміїна цариця каже: – Наділила я тебе силою чарівною. Тепер як захочеш бурю, чи грозу – свистом викличеш, скелі з місця зрушиш. Прийде час, тобі це знадобиться. Ну, а тепер забирай своє решето, спускайся в долину. Там зустрінеш військо. На чолі воїнів король на буланому коні їхатиме. То про свою чарівну силу не забудь… Уклонився Бартек до землі, взяв решето і став спускатися в долину до того ставка, що ряскою затягнувся. Йде він по кам’яній стежці, раптом чує ззаду кінський тупіт та іржання. Обернувся, очі від сліпучого сонця рукою прикриває і бачить: військо скаче, а на чолі – король, у руці скіпетр камінням дорогоцінним поблискує. – Агов! Ти хто такий? – гукає правитель. – Бартек, ваша величносте! – відповідає селянин. – Бартек? – перепитує той. Незвичайним здалося для королівського вуха просте селянське ім’я: – Послухай, Бартеку, я стомився, хочу відпочити. Скажи, чи є тут поблизу корчма, де можна заночувати? 16

– Ні, тут немає близько корчми, милостивий государю. – А садиба? – І садиби немає, ваша величносте. – Де ж нам на нічліг зупинитися? Я стомився, і воїни мої втомилися. А відпочити нам необхідно, що б не сталося. Ми ж ідемо на війну. – На війну? – злякався Бартек. – Та ти не бійся, – король поблажливо усміхнувся і змахнув скіпетром. – Ми враз ворога переможемо! Однак перед битвою відпочити не завадить. Скажи, чи немає поблизу якоїсь хатинки, де б я зміг прихилити свою голову? – Коли не погидуєте, розміщуйтеся в моїй хаті. Король погодився… В’їжджає він у двір Бартека й одразу на очі йому сіра качка потрапляє. Качечка назустріч до свого хазяїна спішить та весело покрякує. У короля слинки потекли, до того йому смаженої качки захотілося. – Гей, слуги! – гаркнув король. – Я голодний. Мерщій упіймайте качку і засмажте! Як почув це бідолашний Бартек, на коліна перед правителем упав і просить: – Ваша величносте, благаю, не наказуйте качку вбивати! Знайдете в хаті молоко, хліб та крупи мішечок. Їжте, пийте, на здоров’я, а качку мою не вбивайте! Сам я її виходив-вигодував, від яструба врятував та від холоду вкривав!

– Та як ти смієш, хлопчисько, моїй королівській волі противитися! – закричав розгніваний правитель і затупотів ногами. – Гей, слуги! Впіймайте качку! Догідливі слуги враз розбіглися по двору ловити бідну качечку. «Що ж робити, як бути?» – думає Бартек. А король дивиться на нього люто й вусами ворушить… І тут селянин згадав про змію та й вирішив свою силу випробувати. Зіскочив із колін та як свисне! Ще свист лунав, а вже вітер налетів. Подув – усе змішав, збаламутив, закружляв… Нажаханий король у повітрі носиться, а за ним пурпурна мантія розвивається. А воїни, як осінні листки, за вітром летять. Хто над дахом кружляє, хто над деревами. Ось вітер жбурнув правителя на дах. Той учепився, щоб не впасти і лементує на всю горлянку: – Караул! Рятуйте! Слуги, до мене! А вітер жене слуг мимо. – Допоможіть! – кричить король. Проте толку ніякого – допомоги чекати нізвідки. Бартек за боки взявся і почав реготати, потішатися:

– Ну що, розхотілося тобі мою качечку їсти? Дай королівське слово, що її не чіпатимеш, то я вітер зупиню, і ти з даху на землю злізеш. – Не потрібна мені твоя качка! – простогнав король. – Зроби милість – зупини вітер! Бартек свиснув – і вітру, як не бувало. Не встиг правитель злізти з даху і на землю ступити, як гучним голосом заволав: – Гей, слуги! В’яжіть-но цього зухвалого мужика, а оту качку на обід засмажте! – А, то так ти королівське слово тримаєш?! – каже Бартек. – Ну зачекай у мене! І знову свиснув ще сильніше… Свист ще не затих, а вже грім гуркоче, небеса яскраві блискавки розтинають, земля дрижить, і світ неначе на частки розламується. Ось-ось на короля і його слуг обрушиться! Перелякані слуги до свого правителя жмуться, але сховатися вже немає куди: кругом вогняні язики палахкотять, наче землю до останку спалити хочуть. Злякався король, пощади запросив. Знову повірив Бартек його обіцянці. Ще не затих у горах гуркіт грому, а правитель уже наказує Бартека зв’язати й качку засмажити. 19

– Коли так, то нарікай на себе. І пощади більше не проси! – не на жарт розсердився Бартек. Та як свисне! І тут хлинув дощ. Полилися з неба на землю потоки води. Король із придворними стоять по шию у воді, а вона все прибуває. Ось-ось зовсім їх затопить. А хлопець на сухому місці стоїть і сміється. – Бартеку, врятуй нас! Зупини дощ! – захникав король. – Не потрібна мені твоя качка, чесне королівське слово! Не повірив Бартек йому, він же обдурив його двічі. Тут придворні та челядь почали разом благати селянина, щоб він їх не губив через провину правителя. Пожалів хлопець придворних і зупинив дощ. Вода миттю в землю ввійшла, хмари розвіялися, виглянуло сонечко – землю стало сушити. Король звелів свою пурпурну мантію на сук повісити, а коли висохла, придворні взяли її й на плечі Бартеку накинули. А потім зняли з правителя корону, забрали скіпетр і теж хлопцю віддали: 20

– Будь нашим королем! Ти – сильніший за нього! – сказали воїни. – Їдьмо до столиці, займай трон і прав нами по справедливості. – А війна? Хіба ви не їхали на битву? – Не потрібна нам така війна, бо ніхто не збирався на нас нападати. Це раніше наш злий, підступний правитель замислив лихе. Однак тепер у нас – новий король, який житиме в мирі з сусідніми народами. Бартек не став відмовлятися. На коня скочив, поправив корону і хотів уже скіпетром подати знак для відправки, та раптом зіскочив на землю. Про качечку згадав: – Як же я без неї поїду? – каже воїнам. – Я її виростив, вигодував, від яструба рятував, від холоду укривав. Вона зі мною горе розділяла, то нехай тепер долі щасливої відвідає, у палаці поживе. Скочив Бартек у сідло і качку в жовтий дзьоб поцілував… Аж раптом дивиться – вже не качка перед ним сидить, а дівчина прекрасна. – Зла відьма на качку мене перетворила, а ти від її злих чар визволив! – вдячно промовила принцеса і поцілувала Бартека. Поїхали вони в столицю й зажили щасливо у королівському палаці. А колишній правитель змушений був оселитися в хатинці селянина і доживати свій вік, рубаючи дрова.

Зайчиха і тигр Афганська казка Жив в одному лісі могутній і злий тигр. Багато років він наганяв страху на всіх звірів в окрузі. Але пройшли роки, тигр постарів і вже не міг, як раніше, полювати щодня. Покликав він усіх звірів і сказав: – Я – старий, проте ще в силі мої кігті та зуби. І якщо хтось посміє не послухатися мене, тому буде погано! Так ось, кожного дня хто-небудь із вас приходитиме до мене, і я з’їдатиму його. Засумували звірі, але щоранку тигр став одержувати ситний сніданок. Плач стояв у лісі: щодня на одного звіра ставало менше… Жила в ту пору розумна зайчиха. І вирішила вона врятувати мешканців лісу від тигра. Звірі тільки посміялися: – Куди тобі! До того ж, сьогодні твоя черга йти до страшного хижака…

Нічого не відповіла на те зайчиха, однак увесь день займалася своїми справами, проігнорувавши наказ тигра. І лише наступного ранку завітала до нього. А він розізлився й гарчить: – Нікчемна тварино! Чому не прийшла вчора? Через тебе я залишився голодним! – О, всемогутній тигре, вчора я вирушила до тебе, як ти й велів, проте трапилася біда: назустріч мені раптом з’явився інший тигр, такий могутній та сильний, як і ти. Схопив він мене й не відпускав цілий день. «Твій старий та боягузливий тигр, – казав він мені, – і без їжі обійдеться». Ось тільки зараз вдалося втекти від нього… Ще більше розлютився тигр, скочив на ноги. – Де цей нахаба? Покажи мені його! – Та тут, всемогутній, зовсім неподалік – він живе в криниці… – Ану веди мене до нього! Я з ним вмить розправлюся! Привела зайчиха тигра до криниці й каже: – Он, дивися, унизу причаївся! Заглянув тигр у криницю і бачить : на нього інший тигр дивиться й ікла шкірить. Старий тигр страшенно розлютився, скочив у криницю і втопився… А кажуть, що зайці – боягузи. То кому ж вірити?!

Мишка-мандрівниця Чуваська казка Жила на березі великої ріки мишка-вертихвістка. Щодня сідала біля входу в нору, гризла зернятка і поглядала на ріку. Дивилася, як по річці пливуть човни під вітрилами до далеких берегів. І так захотілося їй помандрувати, побувати в невідомих краях! Але як туди добратися? Одного разу бігла вона берегом і побачила біля самої води гарбузову кірку. – Оце і є мій кораблик! – зраділа вона. – На ньому й помандрую! Схопила кірку, штовхнула у воду, сама залізла в неї, поставила з березового личка вітрильце… Подув попутний вітер, і човник поплив. Пливе мишка річкою, а на зустріч зайчик біжить і кричить: – Вертихвістко, ти куди подорожуєш? – Я відправляюся в мандри, – відповідає мишка. – Хочу подивитися, як живуть у невідомих краях і дізнатися, чи там є солодкі корінці для моїх зубчиків.

– Візьми мене з собою, я принесу морквину! – А чи будеш мені другом? – Буду! – пообіцяло зайченя. Посадила вона зайчика на кораблик і попливли вони удвох… Пливуть, а берегом біжить назустріч лисичка і питає: – Вертихвістко, куди пливеш? – Я відправляюся в далекі краї, хочу подивитися: як там живуть люди, і чи немає там солодких корінців для моїм зубів? – Візьми мене з собою, я принесу гусячу лапку, то вистачить на всіх. – А чи дружитимеш із нами? – Чому ж ні? Неодмінно! – пообіцяла лисичка. Посадили вони її й попливли втрьох… Аж глядь – на березі вовк стоїть. Побачив, що пливе кораблик і завив: – У-у! Вертихвістко, куди це ти прямуєш? – У мандри відправляюся, хочу подивитися на життя в невідомих краях. Може, там ростуть солодкі корінці. – Візьми й мене з собою. Я принесу великий м’ясний пиріг!

– А чи будеш із нами дружити? – Чим я гірший за інших? Дружитиму. Посадили вовка та й попливли далі… А назустріч – ведмідь бреде берегом. Побачив кораблик і заревів: – Ох-ох-ох! Чий це корабель пливе по річці? Хто хазяїн? – Я – капітан на кораблику, – відповіла мишка. Ми пливемо подивитися на білий світ! – Візьми мене з собою! Я принесу меду, на всіх вистачить. – Кораблик – маленький, – каже зайчик. – Нас і так багато, тобі й сісти ніде! – кричить лисичка. – Всі потонемо… – підсумовує вовк. – Я залізу дуже обережно, – запевняє ведмідь. – Ну тоді сідай, – запищала мишка, – місця всім вистачить! Всівся клишоногий, і попливли звірі по річці… Їдять, п’ють, співають, дивляться одне на одного, притупують лапами. Капітан весело

попискує, зайчик лапками вибиває, стукає. Лисичка насвистує, вовк зубами клацає, ведмідь губами гуде. Пливуть день, другий… А на третій день запаси їжі закінчилися. Взялися звірі останні залишки ділити. Засперечалися: ведмідь киває на вовка, що той один усе з’їв. Лисичка киває на зайчика, а той сидить і на мишку показує… Заревів ведмідь, завив вовк, задзявкала лисичка, запищав зайчик. Злякалася мишка, задрижала, хвостиком вильнула, – а вітрильце враз похитнулось і… перевернулося! Всі звірі попадали в річку. Мишка швидше за всіх вибралася на берег та за кущем сховалася. Розбіглися всі звірі… Потім мишка-вертихвістка нову нірку вирила. Щодня, як і раніше, сідала біля входу, гризла зернята, дивилася, як по річці пливуть вдалину кораблі під вітрилами. І прикро було їй, що ті «друзі» перешкодили побувати в невідомих краях! Отож сподівається вона знайти собі справжніх, надійних друзів та мріє здійснити нову мандрівку.

Мудрий хлопчик Єврейська казка Люди розповідають притчі про мудрість царя Соломона, про те, як розумно та справедливо він розглядав усі скарги й суперечки. Однак трапляються випадки, коли і маленький хлопчик вражає дорослих своєю порадою. Ось яка пригода сталася в давні часи з двома крамарями. Їхні крамниці стояли на базарі поруч і були розділені всього лише тонкою перегородкою. В одній лавці торгували маслом, а в іншій – парфумами. Одного вечора, перед закриттям базару, чоловік, що продавав парфуми, заглянув через щілину перегородки до свого сусіда і побачив, що той перераховує золоті динари й складає в червоний платок. Крамар-парфумер також став потайки лічити гроші сусіда. В платку

виявилося аж 165 золотих монет! Тож підглядача охопила жадібність, і йому дуже захотілося заволодіти цими грошима. Він вибіг на вулицю й залементував: – Ґвалт! Рятуйте! Пограбували! Украли мої гроші!!! Враз прибігли вартові. – Кого ти підозрюєш у крадіжці? – Не знаю... Після того, як я поклав гроші в червону хустку, ніхто сюди не заходив, крім мого сусіда, торговця маслом. А в хустці було 165 золотих динарів! Вартові одразу ж заглянули до сусіда і, звісно, знайшли в потаємному місці 165 золотих динарів, загорнутих у червону хустку. Торговець маслом каявся і божився, що це – його особисті гроші, проте йому не повірили, схопили і кинули до в’язниці. Суддя почав розслідувати цю справу, але довести, хто правий, а хто винен, – ніяк не міг. Тяганиною зацікавився навіть сам правитель міста, однак і він не зміг розібратися. І справді, кому необхідно вірити – торговцю маслом чи його сусіду? Котрий із них каже правду, а хто бреше? В місті тільки й балачок було про цей випадок, але як розплутати клубок, ніхто не знав. 29

Та якось, прогулюючись парком, правитель зустрів дітей, що гралися. І він раптом почув, як один малий хлопчик сказав: «Давайте гратися в суд. Ти будеш торговцем масла, а ти – його сусідом, ну а я стану суддею». Здивований та заінтригований правитель мовчки причаївся за деревами й почав спостерігати за малечею. А дітлахи прикотили великий камінь і посадили на нього хлопчика, який захотів бути суддею. До малого підійшли двоє інших, які зображали крамарів. – Це мої 165 золотих динарів, я їх виручив за продане масло, – сказав один. – Ні! Це мої гроші, – заперечив інший. – Я полічив їх, загорнув у червону хустку і заховав у своєму столі, а ти прийшов і поцупив їх! «Суддя» вислухав їх обох і попросив: 30

– Принесіть мені миску з гарячою водою. – Для чого? – здивувалися діти. – Я покладу в гарячу воду оті динари. І якщо на поверхні води спливуть краплини масла, – отже, це гроші торговця маслом: він цілий день возиться зі своїм товаром, у нього жирні руки, і монети повинні бути замаслені. Якщо ж нічого не спливе на поверхню – це гроші сусіда. Почувши це, правитель міста вийшов зі своєї схованки і поцілував «суддю» – хлопчика, одразу ж записав його ім’я й дізнався, де той живе. Повернувшись додому, правитель оголосив, що довгоочікуваний суд відбудеться завтра. Звістка про це вмить облетіла все місто. Тож біля суду зібралося багато людей. Коли крамарі знову розповіли про свою справу, правитель наказав принести миску гарячої води і платок із золотими динарами. Він поклав монети в воду і в ту ж хвилину на поверхні води з’явилися краплі масла. – Покажіть миску народу, – розпорядився правитель. – Хай усі подивляться і скажуть, чиї це гроші. – Звичайно, торговця маслом! – дружно закричали люди. Гроші негайно повернули хазяїну, а його жадібного сусіда посадили до в’язниці. Всі почали розхвалювати мудрість правителя, а він підняв на руки малого й сказав: – Не я, а цей кмітливий хлопчина виявив обманщика! 31

Не рий яму іншому – сам туди втрапиш! Вірменська казка Жив на світі дуже багатий чоловік. Були у нього отари овець, табуни коней, вулики, млини… Тобто таким він був багатим, що на нього пальцем показували. Ще було у того чоловіка двоє синів. Батько став уже старим, знесиленим і невдовзі помер. Поховали його з великими почестями. І ось минає день, тиждень… Нарешті рік минув. Якось і каже старший син – молодшому: – Слухай-но, брате, годі вже мені тебе годувати! Іди своєю дорогою, самотужки дбай про себе. – Як це так? – запитує молодший. – Адже я твій рідний брат, у нас – одні тато й матуся. Добра у нас – доволі, тут і моя доля є. – Немає тут твоєї долі! – заперечує старший брат. – Усе, що тут є, тато мені заповів. А ти – хто такий? – Послухай, – просить молодший, – благаю тебе, зглянься! Адже і в мене – жінка та діти…

Але старший і слухати не хоче, схопив молодшого за руку й вигнав із дому. Пішов молодший брат, знайшов на краю села стару пекарню. Привів туди своїх дітей та жінку. Стали жити там. Батракує молодший, ніякої чорної роботи не цурається, заробляє щодня по кілька грошів за шматок хліба й годує свою сім’ю. І так перебивається з хліба на воду, ледве зводять кінці з кінцями, проте до старшого брата – ані ногою! Та не подобається старшому братові, що у молодшого є чим сім’ю прогодувати. Аж закипає від жовчі його серце, увесь час думає: яку біду накликати на брата? І надумав: – А пошлю я його на верхів’я он тієї гори, обдурю, що там скарб закопано, піде – не повернеться, стане здобиччю диких звірів… І якось зайшов він у дім свого молодшого. – Здоров, брате! Чи добре тобі живеться? – Здоров, милості просимо до нас! – відповідає молодший. – Живу, як бачиш, не скаржуся. – Послухай, – почав старший, – годі вже тобі в злиднях скніти, заради шматка хліба поневірятися. Пожалів би своїх дітей! – А що ж мені робити? – Порадив би я тобі. Та боюся, не сприймеш моїх слів… – Чому ж не прийму? Говори.

– А коли так, слухай. Візьми лантух, піднімися на ту гору. Там знайдеш печеру. Побачиш, що в ній – повно золота, діамантів та іншого коштовного каміння. Забереш усе те з собою, розбагатієш і поки житимеш – не матимеш клопоту. – Гаразд, завтра вирушаю в дорогу! – зрадів брат. Ледь зазоріло, каже молодший брат своїй дружині: – Мерщій, жінко, тягни лантух, збирай мені харчі в дорогу! – Куди ти зібрався, чоловіче? – питає вона. – Брат сказав, що на тій горі є печера, де повно золота. Іду по нього! – Нерозумна твоя голова – брата послухався… Того, хто тебе жебраком зробив! – Не твого розуму справа! – розсердився чоловік. – Роби, що тобі кажуть! Зібрала дружина його в дорогу. І згодом, з великими труднощами, ледь живий, все-таки видерся він на ту гору, що брат казав. Однак нічого там не помітив… – Ох, навіки пропала моя голівонька! Прийдуть дикі звірі, з’їдять мене, нещасного! 34

Ходить, шукає, де б заховатися. Довго блукав і раптом бачить: та ось же вона – печера, а біля неї – величезний камінь. І тінь від брили затуляє вхід до печери. Сховався брат за той камінь, мішок на голову, зіщулився, зачаївся. Пройшла година, минає друга, третя… Аж ось ідуть миша, вовк, лисиця та ще й ведмідь. Зайшли до печери, сіли одне біля одного. Як побачив чоловік звірів, душа його в п’яти пішла, сидить ні живий, ані мертвий. – Ох-ох-ох, – стогне миша. – Чого зітхаєш? – питають друзі. – Як мені не зітхати? У моїй нірці – порожньо, ніяких харчів. А поряд глек із золотом зарито! Та мені від нього – жодної користі, адже ні з’їсти, ні використати на щось путнє не можу. Отак і сиджу – ледь животію, невдовзі й зуби покладу на полицю… – Еге, – каже ведмідь, – ви ще мого горя не знаєте. Є в одному місці дерево, а в його дуплі бджоли поселились. І стільки того меду наносили, що подіти ніде! Не знаю, що робити: піду за ласощами – бджоли покусають! Сидять звірі, діляться наболілим. А чоловік усе те чує й не знає 35

вже, як свою радість приховати: «Отже, недаремно брат послав мене сюди – знав, що говорив, – не ворог він мені». Вранці, ні світ ні зоря, звірі розійшлися, хто куди. Підвівся брат. Та й ну бігом звідти… Пішов на те місце, що миша казала. Довго шукав, нарешті побачив нору. Копає аршин, другий, третій, аж і справді глечик показався. Відкрив його, а там – повно золота!.. Тож набрав він собі повний гаманець того скарбу, а глечик знову закопав і почимчикував собі. А недалеко від того місця село було. Найняв там чоловіків: батраків, мулярів, теслярів, – усіх тих майстрів, що потрібні для будівництва, домовився про ціну і привів їх на ту гору. – Ось тут, – каже, – зведіть для мене будинки. Стараються майстри місяць, другий, третій... Через півроку збудували – така краса, немов у казці. Замилуватися можна! А поряд побудували кілька хатинок для слуг, щоб ті наглядали за всім. Ще замовив молодший брат, аби зробили йому двадцять вуликів, а сам зі слугами пішов до того дерева, про яке ведмідь казав, і знайшов дупло. Бачить – у ньому справді стільки меду, що просто ніде подіти. Слуги зібрали весь мед у глечики, а бджіл загнали у вулики й принесли додому. Поставили вулики вряд у дворі, а мед замкнули до комори… Так у роботі минали дні. Нарешті брат спустився в своє село й одразу 36

пішов до брата – розповів, що і як із ним трапилося. Старший брат отетерів: «От тобі і маєш! Послав я брата, щоб його хижі птахи та дикі звірі з’їли, а він розбагатів, різного добра нажив. Коли так, і я піду, може, й мені поталанить». Устав старший брат ні світ ні зоря, таємно від дружини набрав харчів, узяв лантух і вирушив у дорогу. Приходить на ту гору. Сховався за камінь, що про нього брат казав. Як запала ніч, бачить: ті самі звірі прийшли й сідають рядком у печері: – У кого що нового, розповідайте! – кажуть одне до одного. – Немає чого розповідати! – зітхає миша. – Над моєю норою люди отакенні домиська побудували, а золото все до цурочки вигребли. Мабуть, тієї ночі тут хтось ховався, підслуховував нашу розмову… – Те саме лихо й мені, – бідкається ведмідь. – Ані краплини меду не залишили, все вишкребли! – Якщо так сталося, – озвалась лисиця, – нумо оглянемо довкола. – Ходімо, – погодилися інші.

Старшого брата, як почув те, охопив смертельний жах! Ходять-бродять звірі кругом своєї печери, зазирають під кожен камінчик і бачать: лежить під каменем чоловік, у грудочку стиснувся. Як схопили – від нього й сліду не залишилося… Та годі про це – поглянемо, що з молодшим діється. Бачить молодший брат, що старшого довго немає, здогадався, що потрапив той до лап хижих звірів, а ті його не помилували. Дуже сумує він, на собі волосся рве, та вже пізно: сльозами горю не поможеш. Пішов він у дім до брата й розповів його жінці, що сталося з чоловіком. – Так йому і треба. Не рий яму іншому – сам туди втрапиш! – сказала вона. – Гаразд, – відповів молодший брат, – що було, те минуло. Збирай свої речі. Побудував я на тій горі будинки добрі, там житимеш. – Добре, – погодилася жінка… Наступного дня найняли вони десять возів. Навантажили з горою увесь крам і вирушили у дорогу, в гори. Так і прибули до обійстя молодшого брата. Вивантажили майно, розіклали все на свої місця, поселилися й зажили. А мешкати в горах – велике щастя: свіже повітря, чиста вода, багато сонця та зелені, – все необхідне для життя!

Чарівний шамір Єврейська казка Чи знає хто із вас, що таке шамір? Ніхто не знає? Не біда! Навіть цар Соломон, наймудріший із мудрих, ні про який шамір раніше не чув. Коли він задумав спорудити в Єрусалимі храм, то наказав доставити на будівництво величезне каміння. Ці брили привезли, але постало нелегке завдання – чим їх обробляти та як розрізати на частини?.. Це священне каміння не розріжеш ножем, не розпиляєш пилкою, не розрубаєш сокирою. Що ж робити?! Один радник підказав царю: – Чув я, люди розказували, що є на світі така річ: камінь – не камінь, звір – не звір, розміром всього з ячмінне зернятко – шамір називається. Дуже сильний цей шамір! Легко розгризає на частини камінь, скло й навіть залізо. – Розшукати шамір та доставити на будівництво храму! – наказав цар Соломон. Багато царських слуг одразу кинулися на пошуки. Довго шукали та так нічого й не знайшли. А все тому, що ніхто не знав, де знаходиться той шамір. 39

Тоді відправив цар свого головного воєводу – богатиря Бнаягу, сина Ігояда, і з ним 80 богатирів у похід за чарівним шаміром. Вирушили вони в дорогу. Кожен узяв із собою велике темне покривало та глечик. Ті покривала склали в глечики, які несли на головах і вкривалися ними від негоди, – було хмарно й дощило… Прийшли богатирі в Аншелон, зупинилися напроти входу в печеру чаклунок і Бнаягу сказав: – Слухайте мене уважно. Коли я свисну один раз – накидайте на себе покривала. Свисну двічі – заходьте всі в печеру та запрошуйте чаклунок до танцю. А під час танку треба трохи підняти чаклунку й відірвати її від землі. Адже кожному відомо, що сильні вони тільки тоді, коли ногами торкаються землі. І коли вони злої сили лишаться, запитайте у них про шамір. Так Бнаягу наказав своїм богатирям. Потім заглянув у печеру і голосно прокричав – так, як звертаються одне до одного чаклуни й чаклунки.

– Хто там? – залунало з глибини печери. – Я чаклун, як і ви! – відповів Бнаягу. – Дозвольте мені увійти! Виглянула з печери одна з чаклунок, роздивилася богатиря з голови до ніг і запитала: – Звідкіля це ти сюди прийшов? Такий сухий і чистий, а на вулиці йде дощ!.. – Поміж краплями пробіг, – відповів Бнаягу. – Навіщо ти сюди прийшов? – Учитися різному чародійству та й вас дечому навчити… Відчинили йому двері. Зайшов богатир до печери, а там – темрява і 80 чаклунок зачаїлися. Але він не злякався – був мужнім та й дуже хотів дістати шамір. – Тепер поглянемо, що ви вмієте… – сказав герой. Чаклунки пожвавішали, почали демонструвати своє мистецтво. Печера одразу заповнилася гарно накритими столами. А на них – різні страви й напої в чудовому посуді. Приємний аромат рознісся повсюди. – Ну, а ти що вмієш? – поцікавилися господині. – Я?! От ви тут наготували різних страв та напоїв. А я свисну двічі й з’являться 80 богатирів – почнуть із вами танцювати і буде у нас гучний бенкет! Зраділи жіночки, захотілося їм швидше пуститися в шалений танок. А коли чаклунки розтанцювалися щодуху, підняли їх воїни сильними руками і запитали: – Де шамір? Скажіть нам, де знайти шамір? А господині не могли в ту мить нічого поганого зробити і сказали: 41

– У нас його немає… Але цар чортів – Асмодей – про це знає! Далеко звідси, серед темних гір, викопав він криницю й щовечора приходить туди пити воду. Почули про це богатирі, подякували і пішли шукати Асмодея… Довго добиралися вони. Шлях був важким. Воїни дуже стомилися і були не в змозі продовжити похід. Тоді Бнаягу пішов один. Із собою взяв глечик із вином, залізний ціпок та перстень з ім’ям божим. Богатир спустився в долину, оточену темними горами, де знаходилася криниця Асмодея. І що ж він зробив? Вилив у криницю вино з глечиків, накрив її каменем, заліз на дерево і почав чекати. Увечері прийшов Асмодей. Той дуже хотів пити, відкинув камінь і одним духом видудлив усю воду до дна. Вино вдарило йому в голову, він звалився на землю й одразу ж заснув. Тоді Бнаягу зліз із дерева та зв’язав чорта товстим залізним ланцюгом. Коли Асмодей прокинувся, почав ногами хвицати, кігтями скребти, а вдіяти нічого не міг, тому що у Бнаягу на пальці – чарівний перстень. 42

– Дай мені шамір для будівництва храму Божого, і я тебе визволю, – сказав богатир. – Шамір – не у мене. Він – у царя морського, – відповів Асмодей. Знову довго довелося долати шлях героєві, доки він досяг берега моря. Обв’язався богатир товстою мотузкою і почав обережно спускатися до житла морського царя. Довго спускався й раптом почув крик: – Ти куди? Зупинися негайно! Набігли величезні хвилі, порвали мотузку і викинули на берег, тому що не можна порушувати спокій царя морського. І що ж зробив Бнаягу? Він збудував скляну камеру, заліз у неї, закрився і став занурюватися в морську безодню. Все глибше й глибше занурювався, аж доки не добрався до самого царя – грізного владики морських риб і хвиль. Розлютився правитель і гнівно запитав: – Що тобі треба? Хіба наразі не знаєш – не можна людині опускатися в безодню морську?! 43

– Я прийшов сюди тому, що повинен знайти шамір. Без нього нам не збудувати храму Божого, – хоробро відповів Бнаягу. – Нема у мене шаміра, – пом’якшав цар. – Великий Орел, що живе на вершині найвищої гори, стереже його… Подякував тоді богатир володареві морському, виплив на поверхню та вибрався на сушу. Пішов до високої гори. Ось і вона – така неприступна, навіть вершини не видно! Почав богатир підніматися на неї. До самих хмар заліз, а далі не може… Тоді запряг він у колісницю з хмар могутніх тридцять орлів, сам сів туди, й птахи принесли його на таку вишину, що земля внизу була, як м’ячик, а море – мов блюдце з водою. Озирнувся Бнаягу: на вершині побачив гніздо Великого Орла і став до нього добиратися. – Хто порушує спокій моїх пташенят? – грізно запитав господар.

– Хіба ти не знаєш, що людина, яка дісталася сюди, вже ніколи не спуститься назад? І відповів йому богатир: – Мене послав сюди цар Соломон, щоб добути шамір для будівництва Божого храму. Зі мною вже сталося багато пригод… Я впевнений, що цього разу Всевишній мене не залишить. – Ну, якщо так, то шамір у мене, – сказав Великий Орел. – Проте я не можу дати його тобі. Я поклявся, що не віддам його людині. – А що ти робиш із цим шаміром? – поцікавився богатир. – Я беру малесенький шамір і кладу його на голу стіну, де не ростуть ні трави, ні дерева. За мить у скелі робиться тріщина… Тоді я приношу сюди насіння дерев, трав, квітів, засіваю їх у ці тріщини і скоро скеля покривається зеленню та квітами, – пояснив Великий Орел.

Отож грізний птах відмовився дати шамір богатирю. Що ж зробив тоді Бнаяга? Коли Орел полетів за здобиччю для своїх пташенят, богатир закрив вхід у гніздо білим склом, а сам заліз на дерево й почав чекати… Прилетів Орел, хотів нагодувати своїх пташенят, та не так легко це виявилося зробити! Вхід у гніздо склом закритий! Тож Орел миттю полетів і приніс у дзьобі шамір. Подивився Бнаягу на шамір і побачив малюсіньке творіння, не більше ячмінного зернятка й сіре на вигляд. Поклав Великий Орел на поверхню скла шамір, а Бнаягу взяв і кинув на скло маленький камінчик… Шамір підскочив і упав під дерево, на якому сидів богатир. Хотів Орел схопити шамір, але чоловік випередив його. Він стрибнув з дерева і вихопив шамір із кігтів птаха. Великий Орел нічого з ним не зміг вдіяти, тому що на пальці був перстень з ім’ям Божим. Коли богатир спускався з гори, раптом стався сильний землетрус, тож Бнаягу опинився в ущелині, з усіх сторін оточеній глухими скелями. Він не розгубився, поклав на скелю чарівний шамір і та розкололася надвоє. Бнаягу проліз у щілину і спустився в долину, тримаючи шамір… 46

Тривалий шлях довелося здолати богатирю, доки дійшов до Єрусалима і постав перед царем Соломоном. Поклали будівники маленький шамір на великі камені, і той умить розгриз їх, як це було необхідно. Пройшов час і виріс у Єрусалимі храм, чудовий у своїй величності, досконалості, довершеності! Стіни його були з каменів, великих та красивих, покритих зелено-голубим мармуром. Ворота – з чистого золота. Двори і зали – просторі. Світильники – золоті, прикрашені листям і квітами, кованими із золота. Став цей храм справжньою святинею, завдяки царю Соломону, який задумав його, та вмілим майстрам, котрі спорудили і прикрасили свій витвір. А ще завдяки богатиреві Бнаягу, який здобув чарівний шамір – малесенький, немов ячмінне зернятко, але саме за його допомогою збудували Божий храм.

Мойша та віслюк Єврейська казка Мойша купив за сто доларів віслюка у старого селянина. Той повинен був привести йому худобину наступного дня. Селянин прийшов, як домовилися, але без тварини. – Вибачте, але віслюк здох. – У такому разі поверніть мені сто доларів! – Не можу, – я їх уже потратив. – Добре, тоді залиште мені віслюка. – Але що ви будете робити з ним? – запитав дідусь. – Я розіграю його в лотерею. – Але ви не можете розіграти в лотерею дохлого осла! – Зможу, повірте. Я просто нікому не скажу, що він дохлий. Через місяць селянин зустрів Мойшу та й поцікавився: – Що трапилося з тим дохлим віслюком? – Я розіграв його, як і казав. Продав п’ятсот лотерейних білетів по два долари за штуку й одержав 998 доларів прибутку. – І що? Ніхто не протестував? – Тільки один юнак. Той, що виграв віслюка, дуже розсердився. Втім, я просто повернув хлопцеві його два долари. 48

Душа грішника Єврейська казка Одного разу святий Бешт поринув у глибокі роздуми. Три дні ходив він замислений, а на четвертий – чомусь опинився в спекотній пустелі. Здивувався дуже і подумав, що це не випадково занесло його сюди. Раптом Бешт побачив недалеко товсту потворну ропуху. Вона не зводила з нього пильного погляду і наближалася повільними короткими стрибками. – Ти – хто? – запитав він. – Я – людина, – пролунав голос ропухи. – Однак рівно сто років тому я, за наказом Небесного Суду, був перетворений на ропуху і вигнаний у пустелю, де немає людей і ніхто не може відпустити мої гріхи. – Розкажи мені, в чому ж твій гріх? – запитав святий. – Мої гріхи почалися з того, що я не мив руки перед їжею. Коли Сатана почав звинувачувати мене перед Всевишнім на Небесному

Суді, то йому наразі нагадали, що за один гріх не можна карати. А от якщо Сатані пощастить ввести людину в ще один гріх, тоді вже їй зараховується й перший, і вона буде суворо покарана, – пояснила ропуха. – Втім, Сатані все-таки вдалося спокусити мене іншим гріхом. А потім я не втримався і знову піддався йому: скоїв третій гріх, далі – четвертий… Сказано ж: «Один гріх тягне за собою інший…». Отож я багато грішив, і Небесний Суд вирішив позбавити мене можливості розкаяння. І через це Сатана зробив мене п’яницею. Я багато пив, а п’яний не задумується про гріхи і про те, що на нього очікує. Так я й помер, не встигнувши розкаятися в гріхах. А через те, що вперше згрішив, коли зневажив миття рук, мою душу після смерті втілили у ропуху (в тварину, яка викликає у всіх огиду), і вигнали в пустелю, де нікому помолитися за мою душу і тим принести мені прощення… Тут святий Бешт зрозумів, чому опинився в пустелі і став палко молитися за душу грішника. Через деякий час побачив, що ропуха впала, розпласталася біля його ніг. Вона була мертвою, а душа грішника піднялася вгору. 50

Бідна вдова і скарб Єврейська казка Жила вдова і було у неї п’ятеро дітей. Щоранку вона залишала малечі їжу, а сама йшла на роботу. Одного разу прийшла вдова з роботи, а дітлахи її зустрічають із плачем та розказують, що під час обіду з-під печі до них несподівано вибігло теля, і з’їло все, що було в тарілці у найменшої дівчинки Софійки. Наступного дня все повторилося. Дітки плачуть – бояться телятка. Але бідній жінці немає коли возитися зі своєю малечею. Треба вчасно з’явитися на роботу. На третій день, коли діти посідали на свої місця довкола столу, з-під печі вибігло телятко та почало їсти з тарілки маленької Софійки. Тоді дівча розсердилося і щосили вдарило теля ложкою по голові. І теля розсипалося… на купу золота! Коли бідна вдова повернулася з роботи й побачила золото, то зрозуміла, що до них завітало Щастя.

Чванькуватий учений і човняр Грузинська казка Плив чоловік у човні. Був він ученим і надзвичайно пишався цим. – Ти чому-небудь учився? – поцікавився у човняра. – Ні, невчений я. Тільки добре гребти вмію, це – моє заняття, – відповів хлопець. – Невчений? – вважай, що даремно живеш на світі. Бо яка ж користь від тебе? Нікчемний ти парубок! – мовив пихато. Образився човняр. «Гаразд, покажу тобі зараз – є з мене користь чи немає», – подумав він. Нахилив несподівано човен, і полетів учений у воду! Борсається у воді – ось-ось потоне, а човняр питає: – Отже, нікчемний я хлопець? – Що ти, – забелькотів чванько. – Бог – на небі, а ти – на землі! Врятуй мене, тону! Витяг човняр його з води і знову питає: – Тож який я хлопець? – Немає на світі рівного тобі! Бачу, що кожне вміння необхідне людям. Рятівнику ти мій! Адже я з моєю вченістю ледве не пішов на дно.

Як голуб учився гніздо мостити Азербайджанська казка Не вмів голуб мостити гнізда, однак дуже хотів навчитися. Тож і почав просити дрозда, щоб той показав. Дрізд був у цій справі великим фахівцем! Коли прилетів голуб, майстер тільки почав ладнати гніздо… Спочатку голуб дуже уважно стежив за роботою дрозда. Але, коли основа гнізда була готова, й почали потроху підніматися краї, голубу стало нудно. Вирішив, що вчитися йому вже не потрібно, й заходився хвалитися: «Вже можу, вже можу! Умію, умію, умію!» Змахнув крилами і полетів – навіть не ПОДЯКУВАВ. Наступного дня голуб сам узявся мостити гніздо. Наразі дно звив, а от що далі робити? Не знає. Тоді знову полетів до дрозда і став просити, аби той ще раз навчив. Проте майстер відповів: – Ти вже хвалився, що вмієш сам усе робити, то й працюй без мене – доведи справу до кінця. Однак гніздо своє голуб досі ніяк не добудує… Хоч інколи хвалиться: – Умію, умію! А насправді не здатний. 53

Найбільше багатство Турецька казка Колись один юнак увесь час скаржився на свою бідність. – Ох, якби ж у мене було велике багатство! Жив би я і горя не знав! – вічно стогнав він. Старий каменяр, що проходив повз його оселю, почув слова юнака і поцікавився: – Чому скаржишся? Ти вже володієш великим багатством! – Я?! – здивувався юнак. – Де ж воно?! – Це – твої очі. От щоб ти хотів одержати бодай за одне око? – запитав старий. – Що ти, – злякано відповів юнак. – Очі я не віддам ні за який скарб! – Добре, – сказав каменяр. – Тоді дай відрубати свої руки, і за них ти одержиш багато золота! – Ні! І за золото я не віддам своїх рук, – промовив хлопчина. – Тепер бачиш, що ти – дуже багатий! Чому ж нарікаєш на свою долю? Повір мені, найбільше багатство людини – це здоров’я та сила. Їх не можна купити ні за які гроші! – сказав старий і пішов своєю дорогою. 54

Чому цибуля стала гіркою? Вірменська казка У давні часи солодка цибуля та гіркий кавун жили по-сусідству. Тоді цибуля була таких розмірів, як кавун зараз. А кавун нагадував нинішню цибулю. Оскільки цибуля росла великою та солодкою – її поливали. Тож їй не потрібно було піклуватися про себе. Безтурботна цибуля почала повніти і важчати… Одного разу за огорожею вона почула якийсь шурхіт. Цибуля знала, що їй нічого не загрожує, однак із цікавості почала прислухатися. Шарудіння переросло у часте дихання. Хотіла цибуля подивитися, хто ж там з’явився, та було їй ліньки. Проте не витримала, повернула своє важке тіло. За огорожею із землі, обливаючись потом, на світ пробивався кволий подорожник. – Послухай, голопузий, – звернулася цибуля до кавуна. – Ти чуєш, подорожник знову пихтить! – Нелегко бідолашному, – відгукнувся худий кавун. – Якому бідоласі? Просто нахабі! – обурилася цибуля. – Не встигли його викинути з грядки, як він учепився за грудки. – Нелегко йому, – зітхнув кавун. – От ще заладив: нелегко-нелегко!.. – розсердилася цибуля. Вона вже шкодувала, що заговорила з кавуном.

Тому відвернулася й замовкла. Але ситому завжди дошкуляє нудьга, тож цибуля невдовзі навіть поставилася поблажливо до цієї розмови. – Як же ти зміг тут пробитися з отаких твердих грудок, подорожнику? – поцікавилася вже спокійніше, аби підтримати балачки. – Я задовольняюся малим і багато труджусь, – ледь чутно прошепотів він, бо ще був по плечі в землі. – Тебе вирізають тут, а ти проростаєш там. Вирвуть із коренем, а ти пробиваєшся поблизу… Звідкіля в тебе стільки сили духу, що не гинеш від безкінечних гонінь? – Сила духу міцніє від боротьби, – пояснив подорожник. – А чим же ти сильний? – не втихомирилася цибуля. – Ворогами сильний! – напрочуд дзвінко відповів співрозмовник. Втім, цибуля не переносила ось таких дзвінких і високих тонів. Ситість зазвичай призводить до самозаспокоєння, ліні та байдужості… Тому цибуля невдоволено зморщилась. Однак згодом чомусь знову іронічно запитала: – А скажи, подорожнику, що найважче в світі: помирати від спраги на сонці чи бути порубаним невмолимим залізом? – Найважче – не образити когось. Цибуля здивовано піднялася й охнула: подорожник уже пустив стрілку, на якій з’явилися квіточки!.. Злякалася вона: «Скоро виростуть його діти, вип’ють усю вологу, якою поливають мене. Тоді самій доведеться добу56

вати воду з твердої, липкої, жадібної глибини. Ой, ні! Тільки не це!» – жахнулася цибуля й залементувала: «Залізо, сюди!!!» Даремно намагався кавун зупинити її. Цибуля кричала ще голосніше. З’явилося залізо й почало шматувати бунтаря – за те, що живе досі, та ще й на своїй землі. – Ох, цибуле, – заговорив подорожник, – гультяйство й лінь породили в тобі заздрість і довели до зради! Тож, якщо є на світі справедливість, нехай зробить тебе такою гіркою, наче моя доля. А кавуна за доброту – повним, як мої надії, і солодким, мов сон! Гострим було залізо. Гострим, проте сліпим. Чуло воно, що загубило життя подорожника, але не бачило, що сіє його дітей, омитих, замість вологи, сльозами та соком загиблого… І поряд із могилою подорожника скоро на світ почали пробиватися його діти. В рихлій і вологій землі їм було легше, й вони росли швидше. Помітила їх цибуля і гіркота обпалила її та почала сушити. В безсилій люті вона сама себе гризла, зменшувалася на очах. Побачив і кавун дітей подорожника – насолода та радість розлилися в його душі. А коли вже й онуки пробилися на світ, то помітили цибулю такою, як зараз, – дрібною та дуже гіркою. Й кавуна побачили іншим – таким великим і чудовим, як у наші дні.

Чому ялинка – завжди зелена? Чуваська казка Давно це було. Настала осінь і прийшли перші морози. Почали птахи збиратися в теплі краї, а змії та ящірки заховалися в нірки. Тільки одна маленька пташка не змогла летіти зі зграєю, бо в неї було поранене крильце. Розгубилася, не знає, що робити. Озирнулася навколо і стала шукати теплу місцинку. Поряд був ліс, зовсім недалеко – крилом подати… «Сходжу я туди, може, дерева мене зігріють», – подумала вона й вирушила до лісу. На узліссі росла срібна береза. Пташка підійшла до неї і просить: – Берізонько мила, пусти мене до себе до весни пожити. – Ти при своєму розумі? Мені листя оберігати треба, я не можу на тебе витрачати час, – відповіла їй береза, а сама від злості аж побіліла. Скаче бідна пташечка по лісу, крильце по землі волоче. Дивиться – аж великий дуб росте. Стала вона його просити: – Дубе-богатирю, дозволь мені до весни в твоїй теплій кроні пожити.

– Ще чого захотіла! – відповів дуб, хитаючи гіллям. – Таких, як ти, тільки впусти! До весни всі мої жолуді з’їси! Забирайся звідси! Не розжалобиш мене! Бідна пташка поплелася далі… Дійшла до річки, а там велика верба росте. Стала її просити: – Добра вербиченько! У тебе гілля густе, пусти мене до весни пожити. – Йди, куди йшла! Я тобі не якесь там деревце, а з такими як ти – навіть розмовляти не стану, – відповіла пихато верба. Бідна пташка не знає, що їй робити, від утоми ледь-ледь пересувається, крильце так болить! Потихеньку дійшла до середини лісу. Тут її угледіла зелена ялинка. Питає: – Ой, бідненька, куди це ти прямуєш? – Я вже й сама не знаю… – Як це? – Не до щастя, а до лиха, – відповіло сумним голосом пташенятко. – А чому ти відстала від своєї зграї? – розпитує ялинка. – У мене зламане крило, не можу літати. Просила я допомоги у лісових дерев, та тільки ніхто з них не пожалів мене. – Ну, тоді поживи у мене. Ось на цю низеньку гілочку сідай, вона – найтепліша, – від щирого серця запропонувала ялинка. А поруч з ялинкою росла стара сосна, вона також пожаліла пташку: 59

– Мої гілки не можуть зберегти тепло, але захистять тебе від холодних вітрів, – заспокоїла вона. Сховалася пташка в теплих гілках ялинки, а сосна її від злих вітрюганів захистила. Помітив це маленький ялівець і теж пожалів пташку: – Тебе, малесеньку, я до весни можу своїми ягодами прогодувати! Стала пташка жити щасливо зі своїми новими друзями. Але інші дерева про це дізналися й почали «кісточки» їм перемивати: – Ой, стану я турбуватися через цю нікчему, – посміялася над ялинкою береза. – І я не стану віддавати їй свої жолуді, – насупився старий дуб. – А я з якимсь пташеням навіть говорити не буду, – сказала верба… Так вони насміхалися над ялинкою, сосною та ялівцем. Але раптом налетів на ліс холодний вітер. Вирішив він усі дерева залишити без листя. Проте спершу запитав у свого батька-буревія: – Тату, мені всі дерева залишати без листя, чи у деяких його зберегти? – Ні сину, так неможна. Не смій турбувати тих, хто допоміг маленькій пташці. НЕХАЙ ВСЮ ЗИМУ ЗЕЛЕНИМИ СТОЯТЬ! – відповів буревій. Відтоді ялинка, сосна і ялівець увесь рік зеленіють. 60

Щастя бідняка Вірменська казка Жив колись бідняк. Та, як він не працював, як не старався, – злидні не полишали його. Втративши надію на щастя, вирішив піти до Бога: «Запитаю в нього, чи довго мені ще так мучитися», – подумав та й вирушив у дорогу. Аж тут назустріч – вовк. – Привіт, чоловіче! Куди це ти мандруєш? – Йду до Бога скаржитися на свою долю, – відповів бідняк. – Коли доберешся, запитай про мене: цілими днями й ночами нишпорю в горах і долинах, а їжі – катма! Чи довго мені ще голодувати? – Гаразд, – відповів бідняк і почимчикував далі… Чимало пройшов, і зустрів прегарну дівчину. – Хорошого дня, добродію! Куди ви йдете? – запитала красуня. – До самого Бога – поцікавитися, коли ж мені нарешті пощастить?! – Як зустрінетеся з ним, запитайте, будь ласка, й про мене. Я – молода, здорова, заможна, а радості та щастя не маю. То що мені робити? – Скажу, – пообіцяв бідняк і помандрував далі. Дійшов він до річки й побачив на її березі засохле дерево. – Куди ти так поспішаєш? – озвалося дерево. 61

– Йду до Бога, хочу дізнатися правду про себе! – Тоді, прошу, запитай і про мою біду: адже росту біля самої річки, але увесь рік стою сухим! Коли ж нарешті позеленію? Вислухав бідняк скаргу дерева і продовжив свій шлях. Довго він ішов, нарешті дійшов до Бога. Бачить – сидить сивий старець під високою горою, притулившись до скелі. – Добридень! – привітався бідняк, ставши на коліна перед Всевишнім. – Ласкаво запрошую! – відповів Господь. – Що тобі від мене треба? – Хочеться мені, Боже, щоб ти до всіх людей ставився однаково. А не так, що одному – все, а іншому – нічого. Ось я, скільки труджуся, а з бідноти не виб’юся. Багато хто працює вдвічі менше, а живе в достатку та спокої… – Добре, скоро розбагатієш. Я пошлю тобі щастя, живи і насолоджуйся! – У мене до тебе, Господи, ще є справа, – сказав бідняк і розказав про скарги вовка, дівчини та висохлого дерева. Бог відповів на всі запитання. Бідняк подякував і пішов… На зворотній дорозі побачив уже знайоме засохле дерево. – Що сказав про мене Бог? – запитало воно. – Сказав, що під тобою зарите золото, й доки не відкопають, не дадуть простору твоєму корінню, тобі не зазеленіти. – Тож чому йдеш? Викопай золото, воно нам обом піде на користь. Ти розбагатієш, а я зазеленію. 62

– Ні, нема коли, я поспішаю. Бог подарував мені щастя і я повинен його скоріше знайти та насолоджуватися, – відповів бідняк і почимчикував далі… Йде він, і згодом бачить ту ж дівчину. – Яку вісточку ви мені несете? – поцікавилася красуня. – Господь сказав, що ти повинна знайти коханого чоловіка, тоді нудьга відступить від тебе і заживеш у радості та щасті. – Ну, якщо так, то будьте моїм любим чоловіком! – Ні, я поспішаю – Бог пообіцяв мені щастя, треба швидше його знайти та насолоджуватися, – відповів бідняк і помандрував. А на дорозі на нього вже чекав голодний вовчисько. Тільки-но побачив бідняка, кинувся до нього: – Ну, що тобі сказав Бог? – Братику мій! Після тебе я зустрів дівчину-красуню і засохле дерево. Дівчина хотіла знати, чому її життя безрадісне, а дерево – чому воно навесні та влітку не може зазеленіти? Розказав я все Богу, він і каже: «Дівчина нехай знайде собі коханого чоловіка, а дерево...» – Про мене що сказав Бог? – нетерпляче запитав голодний вовк. – Про тебе він сказав, що ти будеш никати голодним, доки не знайдеш дурня. Як зжереш його, так і наситишся. – Ну, що ж, дурнішого за тебе мені нікого не знайти, – промовив вовк і з’їв бідолаху.

Як обманули хаджу Адигейська казка В одному аулі сирота-бідняк пас корів. Односельці платили за цю його працю, а кошти він віддавав на зберігання найшановнішій людині – хаджі. Той завжди дуже охоче брав гроші й щоразу запевняв пастуха: вони будуть цілісінькі, і їх за потреби у будь-який час можна забрати. Парубок радів, що такий добродій покровительствує йому. Пройшло багато років. Зібрався пастух одружуватися і вирішив забрати свої гроші у хаджі. Прийшов він до нього: – Дякую вам, шановний, що стільки років зберігали мої гроші. Тепер вони мені потрібні, і я прийшов за ними. Та хаджа прогнав хлопця на вулицю з криком: – Подивіться на цього обірванця! Він каже, начебто зберігав у мене свої гроші. Звідкіля ж вони могли взятися у нероби, котрий до цього часу не має свого дому!

Розчарований, поплентався хлопець назад до свого стада. Та зустрілася йому по дорозі жінка: – Що сталося, сину мій? Що так засмутило тебе? – звернулася вона до пастуха. Тож парубок розповів про свою біду. – Не журися! Завтра зранку іди до хаджі й отримай гроші! Наступного дня знову пішов пастух до хаджі і став просити свої кошти. Однак хаджа залементував, що ні про які гроші не знає… Враз у дім увійшла жінка, яку хлопець зустрічав учора на вулиці. Зрадів хаджа, що тепер йому вдасться легко позбавитися пастуха, і привітливо звернувся до пані: – Скажи, сусідко, яка справа привела тебе в мій дім? Що тебе турбує? – Знаєте, шановний, мій чоловік – у від’їзді. В домі – я одна з дітьми. Глава сім’ї довго не повертається, а я боюся зберігати гроші вдома… От я і подумала, а чи не віддати їх вам на зберігання до приїзду мого хазяїна? Ради Аллаха, візьміть гроші і, будь ласка, збережіть їх до повернення мого любого чоловіка. Такі слова сподобалися хаджі. Він знав, що у жінки – більше грошей, ніж у бідного пастуха, й вирішив присвоїти їх. 65

– Хіба ж я можу відмовити жінці в її проханні? Аллах покарає мене за це!.. Не турбуйся, сусідонько, я візьму твої гроші й збережу! Поверну тобі їх цілісінькими за першою ж твоєю вимогою. Ось і нашому пастуху я декілька років зберігав гроші, а тепер повертаю, бо вони йому знадобилися. З цими словами хаджа віддав гроші пастуху… І одразу ж до оселі вбіг один із синів жінки, якого вона завчасно попередила, що треба робити: – Швидше, мамо, йдіть додому! Тато повернувся! Почувши ці слова, жінка пустилася в танок, слідом за нею – пастух, а потім до них приєднався хаджа. Здивувалася жінка: – Я танцюю від радощів – повернувся мій чоловік. Пастух – тому, що отримав свої гроші… А вам чому так весело? – А я задоволений, що легко позбувся хитрих людей! – відповів хаджа.

Дякую за підтримку і допомогу чудовим людям! Сергію Дзюбі – відомому письменнику і перекладачу, вимогливому упоряднику моїх книжок. Ганні Маджузі, Надії Погосовій, Наталії Білюк.

УДК 821.161.2 Ш 97

Літературно-художнє видання

Людмила Шутько

Жити треба не для себе! Частина 3

Казки і оповідання для сімейного читання Перекладачі та упорядники з італійської мови Сергій Дзюба і Ганна Маджуга Художник Марина Скоробагатько Формат 60х90/8. Гарнітура MyriadPro. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 7,0. Ум. фарбо-відб. 28,0. Обл.-вид. арк. 7,0. Зам. № 0117. Тираж 5000 прим. ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф» Свідоцтво серія ДК № 4079 від 1 червня 2011 року Тел. (0462) 972-664 Віддруковано ТОВ «Видавництво «Десна Поліграф» 14035, м. Чернігів, вул. Станіславського, 40

УДК 821.161.2