“Жіноче обличчя Афганської війни” Виконали: члени краєзнавчого гуртка ЗОШ № 34 м. Миколаєва Керівник: Веремчук Ганна Юріївна
Миколаїв-2011 1
Є дати, які сумними рядками, гіркими спогадами закарбувались в серцях багатьох людей. Старше покоління добре пам'ятає той час, коли через десятки років після Великої Вітчизняної війни в мирне життя тисяч сімей увірвалась чужа жорстока війна, пам'ятає тривожне слово «Афганістан». Скількох красивих, здорових молодих людей вона скалічила фізично, скільком коштувала життя! Серед загиблих
64
чоловіки
з
Миколаївщини. Більше трьох з половиною
тисяч
воїнів-
інтернаціоналістів живе в нашій області, ніколи не забуваючи про біль і кров , про загиблих на чужій землі друзів. Кожного року 15 лютого
вони урочистим маршем
крокують вулицею Радянською до пам'ятника загиблим у Афганській війні миколаївцям, щоб вшанувати їх пам'ять та відзначити день виводу військ з Афганістану. Серед учасників бойових дій є й жінки. Хто вони? Що робили на чужій землі? Ми зустрілись з Даниловою Вірою Маратовною та розпитали про те, як вона потрапила до Афганістану, що робила в цій далекій країні, як склалася її подальша доля. Історія цієї жінки виявилася дуже незвичайною та вражаючою, розкрила нам нову, мало кому відому сторону Афганської війни. Адже про те, що робили в Афганістані чоловіки написано чимало книг, знято не один фільм, а ось про жінок, яких доля закинула в цю далеку країну, майже ніхто не знає. Свою творчу роботу ми назвали «Жіноче обличчя Афганської війни». Яке ж воно, «жіноче обличчя» такої далекої та незрозумілої для нас й такої близької для нашої героїні війни?
2
«Афганські будні». Данилова Віра Маратовна
народилась 31
січня 1955 року в с. Софіївка Первомайського району Миколаївської області. В сім'ї було четверо дітей, Віра – найстарша. Працювати почала з 15 років. Без відриву від виробництва закінчила
хореографічні
культпросвітучилищі,
потім
курси
при технікум
радянської торгівлі за спеціальністю товаровед, працювала
офіціанткою
у
вагоні-ресторані
потягу Москва-Миколаїв. Сімейне
життя
не
склалося,
після
розлучення Віра Маратовна залишилась жити з мамою та маленьким сином Максимом. У будинку в Ракетному урочищі, де вони жили, не було ні газу, ні парового опалення. Проведення газу коштувало більше 2 тисяч рублів, а заробітна плата офіціантки всього 53 руб. Тоді Віра Маратовна вирішила стати на облік у військоматі, щоб поїхати вільнонайманою до ГДР, бо там платили набагато більше. Із закордонними документами виникло якесь непорозуміння й замість візи до ГДР Вірі Маратовні відкрили візу до Афганістану. Вибору не було й вона погодилась їхати в цю гарячу точку. На сімейній раді вирішили, що поки мами не буде вдома одинадцятирічного Максима буде доглядати бабуся. Перед від’їздом Віри Маратовни син подарував їй м'якого ведмедика Тимоню, якого зробив своїми руками. Цей самий близький серцю подарунок був з нею весь час її перебування в Афганістані, став її талісманом і тепер по праву «носить» всі її нагороди, зароблені важкою працею та за активну участь у житті воїнівінтернаціоналістів (додаток 1).
3
В Афганістані Віра Маратовна перебувала з вересня 1987р. по лютий 1989 р. Працювала спочатку офіціанткою, потім старшою зміни, через півроку її обрали завідуючою їдальнею. Віра Маратовна прибула до Кабулу 3 вересня 1987 року. Разом з нею летіло дуже багато людей – військових та цивільних, які поверталися з командировок та відпусток, а також нових робітників. У літаку усі валізи покидали посередині, люди сиділи на дощечках вздовж борта, а деякі навіть стояли. Із-за нельотної погоди Афганістан не приймав, дозволу на виліт довелося чекати близько 2-3 годин, але з літака вже нікого не випускали. Нарешті під вечір приземлилися у Кабулі.
Всі новачки спочатку
потрапляли на «пересилку», куди приїжджали «покупці» з військових частин й забирали необхідних їм спеціалістів. «Пересилка» уявляла собою велику палатку з маленькими ліжками в 2-3 яруси, застелених старими армійськими ковдрами. Людей там було дуже багато, бо деякі чекали на своїх «покупців» по декілька місяців. Все це справляло жахливе враження. Вірі Маратовні пощастило – її взяли працювати офіціанткою в льотний полк наступного ж дня. Перше, що прийшло на розум, коли прибула на місце роботи в Кундуз: «Як тут живуть люди???», адже літаки літали усю ніч. Взагалі було страшно: незнайома країна, нові люди, невідоме майбутнє. У
Кундузі в льотному полку служило та працювало 95(!) жінок:
розвідниці,
штабні,
медсестри,
бухгалтера,
продавщиці
воєнторгу,
бібліотекарі, повара, офіціантки. А в Баграмі, куди пізніше перевели Віру Маратовну, жінок було ще більше
-
вони були й
малярами, й
штукатурами, й електриками, працювали при ТЕЦ та ін.. Жили у модулях довгих фанерних бараках, перегороджених ящиками з-під бомбо тари на кімнати, по 3-4 жінки у кімнаті. Рукомийник у кінці барака, туалет та душ на вулиці досить далеко від модуля, 2 рази на тиждень – баня. Їдальня, в якій працювала Віра Маратовна, уявляла собою величезну металеву бочку з вікнами під дахом, перегороджену також бомбо тарою. Можна тільки уявити собі, яке у цій залізній бочці було пекло, якщо на 4
вулиці більше 50 градусів жари!
Одна їдальня годувала в дві зміни близько
700-800 чоловік льотно-технічного складу.
У зміні було 4 офіціантки,
працювали по 12 годин на день (з 5 до 19 год.), а іноді, коли відбувались нічні польоти, й по 16 годин в день. Робили по 2 дні, потім 2 вихідних. Працювати в таких умовах було дуже складно та важко, але не можна було все кинути та звільнитися , бо не так легко поїхати з чужої далекої
Зміна Віри Маратовни
країни. Бувало доводилось сваритися із командуванням, як це сталося в Баграмі, коли відмовилась
Віра Маратовна, будучі
годувати
полковника
вже завідуючою їдальнею,
Дронова,
відремонтувати плиту, що зламалася. На ній
поки
він
у величезній
не
накаже
50-литровій
каструлі варила їсти худенька та маленька дівчина Тетяна, у якій постійно були по лікті обпечені руки із-за незручної поламаної плити. Працювати було дуже важко, але в людей був такий патріотизм, який був мабуть тільки в часи Великої Вітчизняної війни. Люди знали, що ніхто крім них самих не зробить їхню роботу. Так, в останні місяці перед виводом військових частин з Баграму на всю льотну дивізію під керівництвом однієї Віри Маратовни працювало дві їдальні, в яких на півтори тисячі чоловік готувало їсти всього 6-7 жінок! Тоді за свою працю Віра Маратовна була нагороджена медаллю «За трудовое отличие». Навіть у таких важких умовах жінки залишались жінками. Їздили у супроводі бійців за покупками в дукани (крамниці), де на відміну від радянських магазинів можна було купити все, що завгодно. Займалися у вільний час художньою самодіяльністю.
5
Ось
тут
і
хореографічна Маратовни
-
знадобилась освіта вона
Віри очолила
дівочий танцювальний ансамбль, який радував льотчиків своїми виступами
під
Танцювальний
час свят.
ансамбль. Кундуз. 1987 р.
Жінки, як могли, намагались прикрасити життя своїх бойових товаришів. Якось під Новий рік за декілька ночей спекли 57(!) тортів, щоб хлопці пригадали таке далеке від них мирне життя та матусині пироги. А самі дівчата потім на цю смакоту навіть дивитися не могли. Чоловіки також дуже дбайливо відносились до своїх бойових подруг, допомагали, чим могли, намагались порадувати, приносячи букети тюльпанів, яких в тій країні дуже багато. Деякі дівчата знаходили у Афганістані
своє кохання й створювали
сім'ї. Шлюб укладали при радянському посольстві в Мазарі-Шаріф. Це центр провінції з такою ж назвою, яку по домовленості обидві воюючі сторони намагались не обстрілювати, бо там знаходилось багато історичних, культурних
та
архітектурних
цінностей, зокрема відома блакитна мечеть. Туди з Кундузу наречені та їх
друзі
добирались
спочатку
БТРом, а потім гелікоптером (оце так весільний ескорт!) . Свідоцтво про шлюб видавалося на афганській мові, потім у Союзі його потрібно було 6
Віра Маратовна з молодою сім' єю Тетяни та Ігоря Вєдєнєєвих
міняти на радянське.
Весілля відмічали на новенькому побудованому
радянськими спеціалістами аміачному заводі. Біля нього було дуже красиво – фонтан, рози навколо
басейну. На даху були бесідки, де накривали
святкові столи. Коли молодята повертались у свою частину, на льотній смузі їх зустрічали рушником з весільним караваєм. Але приємних моментів було все ж таки менше, ніж тяжких буднів. Особливо морально важко було, коли хтось із льотчиків не повертався з польотів. За час перебування Віри Маратовни в Афганістані загинуло 2 льотчики. Одного з них, Володимира збив стінгер. Він вів літак до останнього, надаючи можливість команді з 6 чоловік катапультуватися, а сам врізався у гори й загинув. Тіло шукали 2-3 місяці. Інший хлопець Борис розбився під час нічного польоту. Залишки літака шукали у горах дуже довго. Радянські радники навіть домовлялися з душманами й вели пошуки разом із бандою афганців, але тіла льотчика так і не знайшли . Додому відправили пусту домовину. Командир полка тоді дуже кричав та плакав, бо його сім'я жила на одному поверсі з сім'єю загиблого, а в Бориса недавно народилась дитина, яка тепер залишилась без батька. В день гибелі льотчика в їдальню ніхто не прийшов, цілий день на пустому столі простояв лише стакан з горілкою та хлібом, як прийнято за християнським звичаєм на «спомин душі» … До 1987 року душмани дуже часто збивали
гелікоптери
прямо
на
зльоті, від полка залишилась всього одна ескадрилья. Так, прямо на очах Віри Маратовни палав літак Василя Петрова. В той день він зробив 9 польотів й при останній посадці не дотягнув до смуги, підскочив й загорівся. Льотчик встиг катапультуватися.
На Алеї Слави в Кундузі
7
Все це сталося на його день народження. Так Василь Петров народився вдруге. Спогади про смерть товаришів дуже важкі для будь-якого «афганця», у Віри Маратовни набігають на очі сльози, а ми переводимо розмову на іншу тему.
«Вивід» Вивід військ з Афганістану розпочався у травні 1988 року. Радянські війська поступово виводили з окремих провінцій та міст. Віра Маратовна пережила 2 виводи: з Кундузу та з Баграму. Це було саме важке випробування за весь час її перебування в Афганістані. Віра Маратовна каже, що, мабуть, легше пережити один бойовий вихід, ніж 2 виводи. Вона не любить розповідати про це, але для нас зробила виключення. 2 серпня 1988 р. о третій годині ночі її разом з іншими визвали на нараду й об'явили про вивід військ з Кундузу. Через 3 дні там вже нікого не повинно було бути. Почалася термінова евакуація. Люди знімалися з міст, уходили колони машин з військовими, літаками вивозили боєприпаси та обладнання . Але льотчиків, які це робили, потрібно було комусь годувати. Віра Маратовна з декількома дівчатами залишились працювати у їдальні. Взагалі у полку залишалось 9 жінок різних професій, які до останнього перераховували та здавали матеріальні цінності. 4 серпня
о 16 годині у
військовому містечку не залишилося жодної радянської людини й там вже панували
царандої
(афганська
міліція)
та
«демократи»
(війська
демократичної партії, які воювали на боці радянський військових, але яким не можна було довіряти). Вони почали перестрілку та розподіл майна, що залишилося. Було дуже страшно. Жінок, що були в містечку, під охороною двох штабних офіцерів відвезли на аеродром. Віра Маратовна перевіряла їдальню й не встигла поїхати разом з усіма. Коли вона підбігла до воріт 8
військової частини, то вони виявилися закритими. Тоді жінка швидко пролізла під ними й помчалася на аеродром. По дорозі вона побачила БТР, зраділа, думала: «Наш! Підвезе.», а в ньому – афганський військовий! Від жаху серце ледь не вискочило з грудей. Якось дібралася до аеродрому. Там жінки стали чекати, коли їх заберуть та відвезуть на Кабул. Поки чекали, дійшла звістка, що до Кундузу підходить банда душманів. Нічого хорошого це не віщувало. Стемніло, але за дівчатами так ніхто й не прийшов. Тоді Віра Маратовна у супроводі одного «демократа» пішла
дізнатись у
льотчиків, коли ж їх нарешті заберуть звідси. У відповідь – німа пауза, великі здивовані очі та питання: - А ви що тут робите?! - Чекаємо, коли нас відвезуть на Кабул. - Який Кабул?! Наш літак – останній!!! Куди я вас візьму? Масок немає, у гермо кабіні – керівництво. Як бути? Невже залишатися на розтерзання духам?! Віра Маратовна умовила льотчиків взяти їх на свій літак. Вона та ще одна жінка летіли лежачі на парашутах між сидіннями пілотів(!), одна дівчина сиділа на колінах у радиста, інша – у стрілка, а ще п'ятеро лежали на підлозі під сидіннями командування у гермо кабіні.
Політ зайняв близько півтори
години. Ось так, ледве не залишились назавжди у чужій країні дев'ять молодих радянських дівчат! Майже як у кінофільмі «9 рота»… Після Кундузу Віру Маратовну направили працювати у Баграм. Так як вона на той час відробила в Афгані вже більше року
її повинні були
відправити додому у відпустку. Але заміни не було й у відпуску жінка так і не з'їздила… З Баграму виводили війська вже наприкінці січня 1989 р. Зима, сніг, холод. Душмани перекрили міжгір’я
Саланг й колони машин, танків
БТРів з екіпажами стояли вздовж всієї траси, бо не могли покинути 9
Афганістан. Майже тиждень вони чекали, поки спецназ виб'є з гір банду. А пайок солдатам видали всього на три дні. У їдальню до Віри Маратовни приходили офіцери, залишали свої документи у залог й просили дати хоча б якусь каструлю, щоб розтопити сніг на кип'яток
для солдат. Як вже
згадувалось раніше, тоді у їдальні на півтори тисячі чоловік залишилось працювати всього 6-7 жінок. Всім було неймовірно важко. Віра Маратовна пригадує, що незадовго до закінчення її перебування в Афганістані вночі був обстріл й загорілося два
модулі. Вона встигла
схопити ящик з гранатами, який знаходився на всякий випадок у кожній кімнаті та вискочила в нічній сорочці та халаті на вулицю. А всі речі та документи залишилися в кімнаті. Слава богу, їх модуль загасили і все обійшлося, а ось сусідній модуль згорів і деякі дівчата покидали Афган навіть без документів. Віра Маратовна залишала Баграм
в ніч на свій день народження.
Аеродром від містечка був досить далеко. Жінок везли туди КАМАЗом, в якому було розбите днище. Дорога була жахливою – декілька разів до цього випадав сніг, грязі по коліна. Дівчата тримались за борта і все дивились, щоб в ці діри ніхто та ніщо не випало. 2 лютого Віра Маратовна пересікла кордон і висадилась на аеродромі у Поставах (туркменський військовий округ). Звідти перелетіли гелікоптером у Мінськ, додому вона повернулася 8 лютого 1989 р. А через тиждень генерал Громов, перетнувши кордон по Термезькому мосту, проголосив «За моєю спиною не залишилося жодного військовослужбовця 40-ї армії», символізуючи цим закінчення Афганської війни для радянських солдат.
«Афганська мати» Роки проведені у Афганістані залишилися важким тягарем на душі та серці кожного, хто там був. Ті, хто безпосередньо брав участь у бойових діях, довго не могли пристосуватися до мирного життя. Людям 10
дуже
була
потрібна
моральна
підтримка та розуміння. Колишні воїни-інтернаціоналісти
стали
об'єднуватись та створювати свої спілки
та
Маратовна
організації. одразу
Віра після
повернення почала збирати біля себе воїнів-афганців. Кожен, хто потребував допомоги та підтримки,
Миколаївські афганці
міг отримати її від цієї чудової жінки. Деякі навіть стали називати Віру Маратовну «афганською мамою». Й дійсно, багатьом вона замінила матір, яка завжди вислухає, зрозуміє, дасть пораду. Віра Маратовна знає історію життя
кожного
афганця,
який
до
неї
приходить. Її великого материнського серця вистачає на всіх. Ця мужня жінка відома не тільки у Миколаєві, а й в багатьох інших областях України та Росії. Тому що вона бере активну участь у ветеранському русі воїнівінтернаціоналістів,
веде
велику
суспільну роботу з питань соціального захисту учасників бойових дій, патріотичного виховання молоді. Миколаївські афганці зустрічаються з учнями, студентами, солдатами військових частин, допомагають
сім'ям
загиблих, їздять на відкриття пам'ятників воїнам-інтернаціоналістам у райони Миколаївської області та в інші міста України, приймають у себе учасників міжрегіонального фестивалю патріотичної пісні, навесні ліс (додатки 2-5).
саджають
Жодна справа не проходить без участі Віри
Маратовни. За свою роботу вона нагороджена
медалями «10 лет апрельской
революции» (Кундуз, 1988), «Воину-интернационалисту» (Баграм, 1989), «За трудовое отличие», «За звитягу», «За заслуги у військово-патріотичній роботі» I, II та III ступенів, «За вірність бойовому товариству», а також 11
грамотою бойового товариства Росії за підписом
генерала Громова та
ювілейними медалями. Зараз Данилова Віра Маратовна
завідує орендованою їдальню на
вулиці Чигрина. Саме там дружньо та весело відмічають всі свята миколаївські воїни-афганці. А Володимир Макаренко навіть склав вірш, який трохи з гумором, але на наш погляд дуже вірно демонструє відношення багатьох наших афганців до Віри Маратовни: А в кафе у Маратовны накрывают столы. И друзья собираются, больше негде, увы. Ты нам Мать и советчица, без тебя нам нельзя. Живи вечно, Маратовна, без тебя нам труба…
«Післямова» Ось таким виявилось жіноче обличчя Афганської війни. Треба сказати, що ми записали спогади лише однієї жінки, а скільки їх побувало у тій чужій країні! Яку тільки роботу вони не виконували: були й кухарями та офіціантками, як
Данилова Віра Маратовна, й
електриками, як наша
землячка Тетяна Івлева , працювали у воєнторзі, як Тетяна Лексютина, санітарками, як Ніна Бєлая (вона, маючи режисерську освіту, доглядала ранених та прибирала в операційній
ампутовані кінцівки й ледве не
збожеволіла від цього). Список можна продовжувати дуже довго. Всі ці мужні жінки були
надійним тилом для чоловіків, які
виконували у
Афганістані свій інтернаціональний обов'язок. Ми рідко замислюється над тим, що зовсім ще не старі люди, які живуть поруч з нами пережили страхіття війни, що їх тіла та душі скалічені війною. В наш час, коли ветеранів Великої Вітчизняної війни стає все менше 12
й менше, саме воїни-афганці перейняли естафету військово-патріотичної роботи з молоддю. 34-та школа вже не перший рік тісно співпрацює з міською радою воїнів-інтернаціоналістів, яку очолює Палівода Сергій Миколайович. Воїниафганці
Макаренко
Володимир
Іванович,
Колесниченко
Сергій
Миколайович та Шпильовий Валерій Олексійович є частими гостями в нашій школі (додаток 6). Вони не тільки щорічно 15 лютого приходять на зустрічі з учнями, а й готували нашу шкільну команду до районного етапу гри «Джура», брали участь у проведенні військово-спортивних змагань . Ще в 2006 році в ході акції «Від лідера школи до лідера міста» за ініціативи лідерів учнівського самоврядування на фасаді нашої школи була відновлена пам'ятна дошка загиблому в Афганістані випускнику школи Олександру Тихонову (додаток 7). Її відновлення стало «першою ластівкою» в справі встановлення таких пам'ятних знаків на будівлях навчальних закладів міста. В 2007р. в нашій школі пройшов турнір пам'яті Олександра Тихонова зі стрільби. В турнірі брали участь старшокласники школи та підлітковий клуб «Фенікс» Заводського району. Cуддями та почесними гостями турніру були воїни-афганці та мати Олександра Тихонова Лілія Петрівна (додатки 8-9). В тому ж році в нашій школі було відкрито музей, одним із розділів якого стала експозиція «Афганістан – біль та пам'ять». Це найулюбленіший музейний розділ всіх учнів . Звісно, що більшість експонатів до музею нам передали воїни-інтернаціоналісти (додаток 10). Учні нашої школи щорічно бувають на екскурсіях на Алеї Слави в парку Перемоги й навіть були присутніми на встановленні там в 2010 році нової одиниці техніки (додатки 11-12). Але найбільше нам запам'яталась поїздка по пам'ятним місцям Новоодеського району до Дня визволення України. Ця поїздка пройшла під егідою зустрічі трьох поколінь – учнів, афганців та ветеранів Великої Вітчизняної війни (додатки 13-15). Ми поклали квіти до пам'ятників у Миколаєві та Новій Одесі, відвідали музеї, поспілкувались з ветеранами. Також
відбулася
зустріч з мером Нової 13
Одеси Шутяком Юрієм
Олександровичем,
який
також
виконував
військовий
обов'язок
у
Афганістані. А після офіційних зустрічей та заходів у Кашперівському лісі афганці провели для нас гру «Зарниця». Поїздка надовго запам'яталась всім її учасникам і ми впевнені, що співпраця 34-ї школи з миколаївською міською радою воїнів-інтернаціоналістів буде продовжуватись й надалі. До речі, в лютому цього року саме нашій школі випала велика честь представляти результати нашої роботи перед воїнами-афганцями та сім'ями загиблих на зустрічі в мерії ( додаток16 та електронна презентація на диску). Ми дуже вдячні всім воїнам-інтернаціоналістам та особливо героїні нашої розповіді – Даниловій Вірі Маратовні за те, що вони знаходять час прийти до школи та поспілкуватись із нами, молодим поколінням. Розповісти нам, яке воно – обличчя афганської війни, тому що у сучасних підручниках історії
про ту страшну десятирічну війну всього декілька
строчок.
14
Джерела
1.
Спогади Данилової Віри Маратовни, 31.01.1955 р.н.,
адреса: м. Миколаїв, вул.. Червона,2, кв.2
Список додатків 1. Фото «Ведмедик Тимоня з нагородами Віри Маратовни» 2. Фото «Миколаївські афганці на мітингу в Києві» 3. Фото «Миколаївські воїни-інтернаціоналісти в м. Херсоні біля пам'ятника В.Маргелову» 4. Фото «Тернопільська група «Долг» у Миколаєві» 5. Фото «Миколаївські афганці на святі Дня авіації в Кульбакіно» 6. Фото «Зустріч з воїнами-інтернаціоналістами в ЗОШ №34 7. Фото «Дошка загиблому у Афганістані випускнику школи №34 Олександру Тихонову» 8. Фото «Турнір зі стрільби пам'яті О.Тихонова» 9. Фото «Мати О.Тихонова вручає грамоти переможцям турніру зі стрільби» 10. Фото «Експозиція «Афганістан: біль та пам'ять» у шкільному музеї» 11. Фото «Учні школи на Алеї Слави» 12. Фото «Учні школи з мером В.Чайкою та головою обласної спілки воїнів-інтернаціоналістів О. Токарєвим біля нової одиниці техніки на Алеї Слави» 13. Фото «Зустріч трьох поколінь у Новій Одесі» 14. Фото «Покладання квітів до пам'ятника загиблим воїнамінтернаціоналістам у Новій Одесі» 15. Фото «Зарниця у Кашпівському лісі» 16. Фото «Звіт у мерії»
15
Додаток 1
Ведмедик Тимоня з нагородами Віри Маратовни
16
Додаток 2
Миколаївські афганці на мітингу в Києві
17
Додаток 3
Миколаївські воїни-інтернаціоналісти в м. Херсоні біля пам'ятника В.Маргелову
18
Додаток 4
Тернопільська група «Долг» у Миколаєві
19
Додаток 5
Миколаївські афганці на святі Дня авіації в Кульбакіно
20
Додаток 6
Зустріч з воїнами-інтернаціоналістами в ЗОШ №34
21
Додаток 7
Дошка загиблому у Афганістані випускнику школи №34 Олександру Тихонову
22
Додаток 8
Турнір зі стрільби пам'яті О.Тихонова
23
Додаток 9
Мати О.Тихонова вручає грамоти переможцям турніру зі стрільби
24
Додаток 10
Експозиція «Афганістан: біль та пам'ять» у шкільному музеї
25
Додаток 11
Учні школи на Алеї Слави
26
Додаток 12
Учні школи з мером міста В.Чайкою та головою обласної спілки воїнівінтернаціоналістів О.Токарєвим біля нової одиниці техніки на Алеї Слави
27
Додаток 13
Зустріч трьох поколінь у Новій Одесі
28
Додаток 14
Покладання квітів до пам'ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам у Новій Одесі
29
Додаток 15
Гра «Зарниця» у Кашперівському лісі
30
Додаток 16
Звіт у мерії
31