Наталія Котенко
НЕП’ЯТІРНЕ ГРОНО КИЇВСЬКИХ НЕОКЛАСИКІВ Київські неокласики — загадковий феномен в історії українського модернізму: групи неокласиків офіційно не існувало, програм і статутів вони не випускали, назву їм начебто нав’язали вороги-опоненти, однак їхній вплив на українську культуру ХХ століття без перебільшення був грандіозним. Українська література внаслідок іманентних особливостей розвитку (відсутність яскравого періоду класицизму) та історико-політичних обставин (вічне страждання від Старшого Брата й інших родичів) мала значний ухил у народництво (традиціоналізм-рустикальність), а тому відчувала нестачу елітарності й інтелектуалізму. Під час радянського зведення «надбудови» ще й ринула повінь халтурних текстів робітників пера. Недокровну вітчизняну літературу взялися лікувати неокласики. Хоча їхні рецепти й були дієвими (коротке зведення — в «Ad fontes» Зерова), проте тогочасне суспільство до рекомендацій майже не прислухалося, а вони, як виглядає, й досі не застаріли. «Київські неокласики», «гроно п’ятірне», «гронівці», «київська Александрія», «український парнасизм» — усі ці назви застосовували літературознавці різних часів до групи письменників-модерністів, що творили в Києві наприкінці 1910-х — у 1930-х роках. Нині складно встановити авторство метонімічного означення «київські неокласики», локально-територіальний акцент якого вказує на міський топос, у межах якого виникло мистецьке явище. Усталеною є думка, що назву придумали в ході літературної дискусії ідеологічні супротивники групи. Власне, й самі неокласики 5