Ростислав Семків. Там, де багато книг (уривок з книжки ALMA. 32 історії за лаштунками Могилянки)

автор — Данило Антонюк

«Про студентське життя таким, яким воно було на зламi 2000-х — час великих вiдкриттiв. Про вiдродження Спудейського Братства, таємну кiмнату в бiблiотецi та вступ» Ростислав Семкiв 1999 рiк, ФГН, маґiстерка культурологiї; 2001 рiк, аспiрантура з теорiї лiтератури. Доцент кафедри лiтературознавства НаУКМА, директор видавництва «Смолоскип».

Там, де багато книг Про навчання В Академiї все для нас було незвичним. Кажу «для нас», бо з Тернополя (власне, з Тернопiльського педагогiчного тодi ще iнституту) вступати на маґiстерку з фiлологiї в КМА нас приїхало троє: крiм мене, ще Леся Шалак, яка тепер у Чикаго, i Галя Соловiй, яка на 5 каналi. Враження в нас були потряснi. Найперше, навчання: викладачi не читають з конспектiв, а просто розказують тобi купу цiкавезних фактiв про лiтературу, абсолютно перевертаючи уявлення про все i всiх на свiтi — про українських письменникiв i письменниць найперше. Усi викладачi були яскравi особистостi i першокласнi фахiвцi у своїй галузi — Вiра Агеєва, Тамара Денисова, Наталiя Жлуктенко, Володимир Моренець, Дмитро Наливайко, Валерiя Смiлянська. Найбiльше нам, звiсно, важило знайомство iз Соломiєю Павличко, яка щойно тодi, у 1997-му роцi, опублiкувала свiй iнтелектуальний бестселер «Дискурс модернiзму в українськiй лiтературi». У першому ж триместрi вона 53

читала курс про лiтературознавчi теорiї ХХ сторiччя, який вiдкрив нам масу iмен вiд Фройда до Деррiди та Юлiї Крiстевої. (Це важко уявити тепер, але тодi вони були нам вiдомi не надто, адже бiльша частина української науки про лiтературу й далi опиралася на радянськi джерела. Iсторiя письменства вже змiнилася, а теорiя ще нi). Хвиля нових книжок заполонила нашу уяву й радикально змiнила мислення. О так, це був час великих вiдкриттiв для нас усiх. Невелика група в 12 осiб замiсть педiнститутського потоку на 120 студентiв давала можливiсть усiм висловитися, i нас, о диво, слухали, навiть якщо думка суттєво вiдрiзнялася вiд переконань викладача. Для людей, якi вступали у виш в перших роках незалежностi, коли викладання продовжувало бути репресивно радянським, таке було приємною дивиною. Словом, уже за перший рiк навчання ми проапґрейдилися на кiлька рiвнiв i вiдкрили для себе цiлком зримi перспективи професiйної самореалiзацiї. Четверо з групи захистили дисертацiї, а Дмитро Мазiн, як знаємо, навiть став завiдувачем кафедри англiйської мови. Цiкавi були роки.

Про студентське життя Щойно потрапивши до Академiї, ми опинилися в iнiцiативнiй групi, яка готувала вiдродження Спудейського Братства НаУКМА. СБ було створено ще 54

у 1993 роцi, проте вже на початку 1996-го фактично припинило iснувати. Але ж в унiверситетi такого рiвня просто має бути подiбна органiзацiя — це давня європейська традицiя ще вiд середньовiччя, з усiм спадком вагантiв-голiардiв у основi. Життя студентiв буде нудним, якщо в нього не вриватимуться шаленi iдеї та яскравi подiї. СБ мало стати i стало осередком генерування радостi для всiх нас i для наступних по-­ колiнь могилянцiв. Отже, одного жовтневого вечора 1997 року група молодi зiбралася в холi гуртожитку на Трої i, поважно споживши кiлька пляшок традицiйних для мандрованих дякiв напоїв (узвар i т. д.), постановила Братство вiдновити. Спочатку iнiцiаторами були Євген Глiбовицький, Сергiй Лесняк, Тарас Микитин, далi приєдналися «кияни» з-поза гуртожитку Роман та Дзвiнка Качурi, Євген Плахута, Катерина Полiщук (тепер всi фантастично поважнi люди, аж ґуґлити страшно). Денис Король (зараз викладач кафедри культурологiї) взявся вiдтворити герб могилянського Братства XVII сторiччя, у зображення якого на вимогу вже згаданої Галi Соловiй було додано жiнок — фемiнiстичнi переконання ми засвоїли разом з лекцiям Соломiї Павличко. Далi вiдбулася перша посвята СБ i почалося: Андрiївськi вечорницi, Могилянський вертеп, миття Сковороди i надягання йому бонета, Купала, а пiзнiше — посиденьки з гiтарою та благодiйнi бали — це все Братство.

55

Зараз iз кожним наступним роком усе чiткiше формується закономiрна структура, яка становить сенс подiбних органiзацiй в усьому свiтi: старшi братчики i братчицi пiдтримують новоприбулих в унiверситет студентiв словом i дiлом, а найдавнiшi можуть порадити, якою траєкторiєю рухатися в життi. Якщо людина зi СБ, то є сенс, наймаючись на роботу, поцiкавитися в працедавця, чи вона/вiн з Могилянки i чи не належали бува свого часу до Братства. Так, нашi люди повсюди. Та на той час ми ще не думали так глобально — просто чудова компанiя, а ще однодумцi, якi роблять спiльну справу. Утiм, коли перший вертеп 1998-го року пройшовся кафедрами, а Ангели iз Царями та Чорт з Iродом карнавальним натовпом увiрвалися пiд зводи серйозних корпусiв Академiї, коли пiзнiше ми потрапили на рiздвяну гостину до тогочасних президента КМА В’ячеслава Брюховецького та ректора Сергiя Iванюка, з’явилося вiдчуття чогось глибшого — зв’язку столiть, якщо хочете. Нi, справдi, добре, якщо спудей у своєму життi хоча б раз дiстане змогу наколядувати кiльце ковбаси й чарку мiцного — прадавнiй i правдивий досвiд, я вам скажу. Братство також заснувало свою пресу: журнал зi скромною назвою «Центр Європи», газети з не менш колоритними титулами «Поки на плацу», «Terra Academia», «Юний Сковородiанець», «Могилянська криця». Вони з’являлися в рiзнi роки й iснували, доки редакцiя не закiнчувала унiверситет.

56

Найвiдомiшим став «Майдан Могилянка», головний редактор якого Остап Кривдик зараз теж людина поважна нiвроку. Це були фiзичнi видання — останнi зразки перiодики офлайн. Далi iнфопростiр КМА захопив bo.net.ua, i епоха друкованих медiй закiнчилася. Але з нами залишився азартний досвiд редакцiйних зiбрань, гарячих дискусiй на сторiнках видань i в реалi й п’янке вiдчуття щастя, коли вкладаєшся з подачею статтi в дедлайн. Веселi були роки.

Про бiблiотеку Але моїм особистим найсильнiшим враженням був досвiд роботи у книгосховищi бiблiотеки НаУКМА. У той час праця в якомусь iз пiдроздiлiв Академiї для студентiв була бiльш поширеною практикою. Я обрав бiблiотеку, навiть її задзеркалля — країну див у Староакадемiчному з довгими рядами стелажiв пiд саму стелю. Важко сказати, яке мiсце у всесвiтi може навiяти у фiлолога бiльший трепет. Там, у дальньому кутку Конґреґацiйної зали є дверi, якi ведуть до таємної кiмнати. Там постiйний присмерк, i на однiй з верхнiх полиць серед маси товстих фолiантiв лежить требник Петра Могили. Там фiзично вiдчуваєш плин часу та дотик вiчностi. Ви бачили вавилонську бiблiотеку Борхеса й цитадель «Гри престолiв»? Вони починаються там — за тими дверима. I з тих сторiнок чути шурхiт давнiх голосiв: Гальшки, Мазепи, Прокоповича, 57

Сковороди... Там мiсце сили. А одного разу пiд дверi Староакадемiчного привезли велетенський тритонний контейнер книжок. Той рiдкiсний момент, коли повнiстю вiдкрили старезнi дубовi ворота, i крiзь них заледве в’їхав громiздкий ваговоз. Це був подарунок вiд бiблiотек НАТО — тисячi книг та нових на той час пiдшивок перiодики з бiохiмiї, астрофiзики та iнших природничих сфер знання з не менш мiстичними для гуманiтарiїв назвами. У книгосховищi нас тодi працювало троє хлопцiв, i ми день за днем i крок за кроком перемiстили весь той подарунок до сховища. Не було кращої нагоди в моєму життi переконатися, що знання таки важать. Щоб мене не припорошував пил мудростi минулих столiть, батько подарував менi свою давню спецiвку з надiйного брезенту. Особливо мене тодi захоплювало, що вона мала широкий каптур, зодягши який, ти ставав схожим чи то на середньовiчного францисканського монаха, чи то на репера iз занедбаних передмiсть Нью-Йорка. Як людина творча, я взяв кулькову ручку й розписав це своє протохудi цитатами з Шекспiра та iншими пафосними гештеґами. Коли врештi моя праця у книгосховищi завершилася, я тихенько повiсив його на цвях, вбитий хтозна-ким у одну з книжкових шаф. Можливо, воно там i досi, й оживає вночi, й блукає поверхами книгосховища, сплутуючи томи та назви. Мiстичнi були часи.

58

Враження, що вiд часу, коли я перестав навчатися в Академiї, закiнчив аспiрантуру, захистив дисертацiю та почав викладати, минуло кiлька повноцiнних епох, як там: кембрiй, силур, девон, крейда... Це гарно, що Могилянка вже «не та» — вона iнша, вона змiнюється час до часу, постiйно оновлюючись i виявляючи незнанi ранiше гранi власного iснування. (Коли я ловлю благословенний унiверситетський вай-фай, який незабаром уже теж стане непотрiбним, то згадую довжелезну чергу за дайл-ап iнтернетом на третьому поверсi першого корпусу десь наприкiнцi 90-х). Насправдi, Могилянка завжди та, яку ми маємо i в якiй проживаємо найкращi роки. I навiть коли ми вже не поруч i не проходимо її гомiнкими коридорами, усе одно вiдчуваємо її присутнiсть. Бо навiть якщо на плацу нiкого немає, вiн не порожнiй. Вiн зберiгає незримi вiдбитки крокiв усiх нас i тих, хто до нас. I так само вiн зберiгатиме кроки тих, якi прийдуть пiзнiше. Гард-диск, який не обмежений розмiром i нiколи не втратить пам’ять. Наш свiт, наша Могилянка.