Елеонора Соловей
З калейдоскопу однієї долі
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
Озирнись на пережите — і відчуєш не лише жаль за минулим: просто тому, що минуло, — а й те, що якісь його сторінки особливо шкода відпускати в непам’ять, на безвість, бо мають вони, либонь, і загальний інтерес, навіть, якщо не боятися таких слів, становлять певну суспільну цінність. Надто тепер, коли слушно відкинуто стару версію нашої історії, а нова ще тільки пишеться, а нав’язані стереотипи далі тяжіють над «колективним несвідомим». Вага спогадів, цікавість до них відповідно зростають, — хоч загалом вони в усі часи мають попит. З такої приблизно мотивації народжуються книжки подібні до цієї. Авторка довірливо оповіла кілька сюжетів зі свого життя, вільно-довільно їх скомпонувавши — розлогі та тривалі у часі, скороминущі і зовсім епізодичні, але чимось суттєві. …Жити Україною, живучи поза нею, спершу в Ра дянському Союзі, потім у Російській Федерації — така доля випала цій тендітній та водночас сильній жінці. Софія Буняк родом із Лановеччини, історично це Волинь, адміністративно нині Тернопільщина. Неподалік і легендарний Кременець. Потужний культурний шар, драматичне бурхливе минуле: тут точилися бої, шугала смерть, багато разів мінялася влада. На долі
149
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ 150
авторки це відбилося надто безпосередньо: була за арештована у Львові радянськими органами держбезпеки, не встигнувши скінчити перший курс педагогічного інституту… «… Судило ОСО. Покарання відбувала у Новосибірській області. Після смерті Сталіна була звільнена і повернулася у рідні Ланівці. На жаль, продовжити навчання в інституті через тавро «ворог народу» не було можливості, з цієї ж причини не можна було влаштуватися й на роботу… Минув рік. На той час повернувся додому мій товариш по засланню, москвич, і запропонував мені допомогу. Ми одружилися і так я стала москвичкою. Це був 1954 рік» (з авторської передмови до збірки поезій «Чаєчка», 1995)... Закінчила фельдшерське училище, багато років працювала медсестрою, лаборанткою у медичному інституті. Врешті-решт закінчила-таки педагогічний інститут, наперекір усьому. Працювала перекладачкою зі слов’янських мов у НДІ проблем вищої школи, була упорядницею збірника матеріалів за закордонними відрядженнями радянських учених з питань вищої школи. Завжди любила літературу, здавна віршувала, завжди намагалася «всотати» якнайповніше столичні можливості: театри, музеї, виставки. У «броунівському русі» мегаполіса, яким уже й тоді була Москва, українські «атоми» якимось чином віднаходилися навзаєм, виявляли взаємотяжіння, утворювали свої маленькі скупчення, мали волю до самоорганізації, а це одразу насторожувало, викликало спротив… Софія Олександрівна подає тут прецікаві відомості з історії українського земляцтва в Москві, окреслює своє коло спілкування, роль окремих осіб, зосібна
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
Леоніда Кореневича, у тих промовистих та показових подіях довкола створення земляцтва. Певна річ, звідти, зі столиці Союзу, багато що виглядало інакше: щось ідеалізувалося, щось не цілком адекватно тлумачилося, а щось губилося «по дорозі». Варто пам’ятати, що потужна пропагандистська машина промивала мізки громадян безупинно, що Система дуже дбала, аби ми знали тільки те, що нам дозволялося знати. І навіть — доводилося чути тоді таку думку, саме в московських колах: дисидентство як явище спротиву та вільнодумства в кінцевому рахунку лише допомагало вдосконалювати ті пропагандистські агрегати, «точково» боротися з інакодумством… Серед чільних сюжетів книжки вирізняється доля письменника-аматора Сергія Даушкова — одного з незліченних загублених, непомічених, належно не оцінених обдарувань, маловідомих настільки, що можна «заокруглити» до просто невідомих. «Пропаща сила» — щось питомо українське, може кармічне, може суто історичними обставинами нам присуджене, але фактом залишиться якась особлива здатність наша втрачати таланти, губити їх, відпускати у непам’ять… Натомість нездарам така ситуація, безперечно, тільки сприяла, тож після сумно звісних «покосів» (війни, моровиці, а надто репресії) той бур’ян розростався-буяв… Даушков був прийняв свою творчу недолю, змирився з нею — і саме Софії Буняк, котрій батько ще в дитинстві читав книжку Даушкова «Було колись», — саме їй судилося пробудити його знову до творчості, змусити повірити, що це можливо й доцільно.
151
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ 152
Читач цієї оповіді, наділений щасливою здатністю перейматися читаним, зрозуміє моє щемливе відчуття подальшого тривання тих сумних процесів, якусь мимовільну паралель тієї творчої долі-недолі — з історією авторки, «подвійну експозицію» цих суголосних натур. Адже й у неї, розумної та обдарованої, все могло скластися інакше, якби не арешт, ув’язнення, заслання… Маю ще не одну таку паралель: як-от книжка Оксани Хращевської (1925—2017) «Зламаний цвіт» (Львів, 2012) — яскрава й талановита художньодокументальна оповідь, списана з власної долі, подібної до історії Софії Буняк… Книжку авторка видала своїм коштом, те цінне свідчення залишилося майже непоміченим. Існує делікатне, чи радше таки дражливе питання письменницького професіоналізму. В чому він полягає, чим вимірюється, де критерії — ніхто достеменно не скаже. Кількісний показник? — плодовитість графоманів відома! Якісний? А його як обчислити? Слава, тиражі, прихильність критики й кількість (знову кількість!) відгуків — достатньо озирнутися на добу соцреалізму та на його ареопаг, аби зрозуміти, наскільки все те відносне, минуще, далебі не абсолютне. Колись я єдиний раз відпочивала в Криму, то була перша відпустка після університету. В Алушті винайняла комірчину з ліжком і віконцем у маленький садок. Господиня, довідавшись хто я, чим займаюся, почала допитуватися, а як, от як саме… видати книжку. Роман, який вона написала про своє життя. І показала стосик щільно списаних учнівських зошитів. Щось я розповідала, що знала тоді сама про видавничу справу, — намагаючись бути гуманною, але й не обнадіювати
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
жінку намарне. З висоти своїх тодішніх двадцяти двох я не сумнівалася, що це типове дамське рукоділля, а ще й данина певному вікові, коли вже «з ярмарку», а невдоволення всіляке точить, не дає спокою, і давні притлумлені мрії та амбіції зринають із якоюсь невблаганністю… Потім ще не раз зазнавала подібних атак (у мене це, схоже, щось теж достоту кармічне), і здебільшого то таки були витвори графоманської сверблячки. А проте давня байка про перлину, що її півень знайшов ненароком у купі гною, — як усі давні байки, має сенс неперебутньо-глибокий… Побіжно згадувані в цій книжці твори М. І. Кутинського, ще одного «московського українця», також могли становити непересічну цінність — і також напевно втрачені назавжди… А що ми знаємо про творчість Івана Шишова, поета й художника, теж москвича-українця?.. Зрештою, самі симптоми тієї «хвороби» теж ненадійні: чимало геніїв, у невтішних своїх обставинах, реалізувалися винятково через непереборну одержимість писанням. Аби сучасники кпили та знущалися, нищили їхні витвори, натомість нащадки — ронили сльозу над їхнім запізнілим житієм… Згадалося, як на зорі «перебудови» заокеанський професор робив у своїй лекції докладний огляд тамтешньої української поезії — і мене вразила різно якісність цитованого: від шедеврів до якогось безпорадного белькотання. Саме тоді закралася підозра, що з певної дистанції чи під певним кутом зору будьякий текст являє собою частину культурного шару. От хіба що коли вже продукування текстів комерціалізується, — природа їхня змінюється, хоч це може бути й неочевидним…
153
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ 154
Наївний живопис давно викликає в цілому світі інтерес, має якнайширше коло прихильників. А чи пробував хто вести серйозну розмову про тексти, що є своєрідним аналогом такого живопису? Здається, не було таких спроб, і це направду шкода. Так, слово зазнало страхітливої девальвації, знецінилося і втратило колишні магічні та сакральні свої властивості, колишню владу. Але чи справді так? Чому ж тоді зберігається, незалежно від цих ентропійних процесів, палке бажання та могутня потреба довірити слову найважливіше і найсокровенніше, і тим уберегти від забуття та небуття? І відбувається це не лише у межах того, що звемо письменством, літературою, а й поза цими межами (зрештою, самі ті межі також споконвіків рухливі, змінні). Коли хтось завдає собі труду зібрати спогадисвідчення про якісь події чи людей — окремі тексти вражають своєю непідробною щирістю, виразністю, яскравим відблиском особистості, а відтак неабияким хистом. А часом люди, що аж ніяк не претендують на місце в літературі, без бідь-якої зовнішньої спонуки створюють свій життєпис: чи то аби якось зафіксувати пережите, чи то аби звільнитися від нього. Знаю принаймні ще два такі епічні полотна, один створив професор виш’у, інший — бандурист. Перший написаний «онєгінською строфою», другий доволі невибагливим, але витриманим регулярним віршем; проте цінність їхня, безумовно, не в тому, а незатребуваність — свідчить не так про їхні якості, як про нащадків, яким воно ачей же адресувалося. Найкрихкіша субстанція «з погляду вічності» — побут певної доби: він швидко змінюється, а зниклі
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
ознаки стираються, вивітрюються, безжурно викидаються на горища, у льохи, на смітники. Щоправда, незмінно цінується антикваріат, але з тих зацілілих уламків давноминулих часів надто складно відтворити добу в її повноті. Ось, приміром, уже докорінно змінився календар наших свят, і нові покоління не знають, чому ми так любили Новий рік — єдине тоді неідеологічне, «безідейне» свято. Рік 1971 Софія зустрічала у Харкові, докладний шкіц того святкування може багато оповісти про час, місце, людей… Софія Буняк, натура вразлива, тонка, поетична, щедро цитує вірші сучасників, і не лише знайомих поетів; рядки та строфи, що припадали до душі, часом дослівно оволодівали умами: в ті вже легендарні шістдесяті поезією зачитувалися, здавалося, всі, поетів слухали найбільші зали й цілі стадіони… Нітрохи не дивно, що й авторка цих спогадів сама віршує: збірка її «Чаєчка» вийшла не лише українською мовою, а й у російських перекладах. Є також у її доробку оповідання, новели, документальні оповіді про земляків, про повстанський рух на Лановеччині. Але мені видається, що саме у спогадах, у цій невимушеній щирій оповіді про пережите, про друзів найповніше виявив себе хист Софії Буняк: несхибність шляху, вірність собі та своїй пам’яті про найдорожчих, чіпка спостережливість, відкритість та зичливість, пластичність висловлювання, той добротний стиль, про який давно вже мовлено, що насправді «стиль це людина»… Існує також особливий ефект «знання майбутнього», котрий надає додаткових насвітлень цій оповіді. Ось у році сімдесят першому відбувається чимало
155
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
подій та зустрічей, що зроджують обнадійливі відчуття щодо суспільних змін. А вже наступного року, 1 972-го, відбулися, як знаємо, нові масові арешти, і штатні та нештатні службовці «контори глибокого буріння» нахвалялися винищити «український буржуазний націоналізм» — «до останньої бацили»…
156
Для творчості письменник Даушков покладав надії на осінь та зиму — інші пори року були зайняті працею заради хліба насущного. А в цей час приручені літератори на службі в режиму, в системи, — мали не лише всі умови, а й неймовірні тиражі, гонорари, нагороди. Все це він знав і розумів. Вибір свій зробив і на тому стояв. Певна річ, хотілося бути почутим, читаним — але не на тих умовах. Що ж до нестатків матеріальних, а по правді кажучи просто бідності, то він із суто селянською терплячістю ставився до цього, розраховував тільки на себе, на працю власних рук. І з особливою селянською гідністю запевняв, що «недостатку таки нема!» Індивідуальне господарство, збирання лікарських трав за наймом і угодою, ще й стійка його нехіть до суто радянських форм праці: до всіх тих «годин, гудків, начальників»… Власне, подібний триб життя провадила на той час і вся сільська інтелігенція: вчителі, лікарі, агрономи неодмінно мали індивідуальне господарство. На щось легше могли розраховувати хіба що спритні кар’єристи з партквитками. Є таке особливе безталання для творчої натури, для митця: втрапити в несуголосний, «не свій» час, чутися в ньому чужим і зайвим… Даушков свідомий того, що не його це час, він живе згідно власного розуміння
і за власним календарем. Багато читає: «…в читанні не роблю перебору, читаю все те, що потрапляє під руки, це — корисно»… Але не є то й читацька всеїдність, радше так воно складається через утруднений доступ до книжок, як і до всіх духовних благ. Радіє, що має змогу принаймні дивитися нові фільми: їх привозять до клубу із ближньої військової частини; з маленького радіоприймача слухає симфонічну музику. Знає, що його конфідентка, завзята театралка і книжниця, буде втішена цим.
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
Софія Олександрівна зберегла, попри все, юнацький свій ідеалізм. Тому затято шукала можливість зацікавити когось творчістю Даушкова, видати бодай щось із написаного ним, відкрити іншим. Але ні, не вписувався він жодним чином, це було надто очевидно. Тим паче, що після «відлиги» настала зовсім інша «погода», були спроби взагалі зревізувати та скасувати ті суспільні зрушення… Ще, може, якось би вдалося бодай щось, та на заваді ставала й технічна «невідповідність»: писане Даушковим від руки ніхто б не читав, а друкарська машинка не лише для нього була річчю недосяжною. У вільному продажу їх практично не бувало: існувала негласна думка, що це — «множильна техніка», котра має бути під надійним контролем. Та й коштували вони дорого; втім, і давати рукописи на передрук також було недешево, хоч за потреби та можливості всі так робили… Залишалося підтримувати письменника бодай морально, підбадьорювати, аби не зневірився остаточно. Це була певна місія, щось на зразок «доручення»
157
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
таємничих вищих сил. Сергій Юхимович теж сприймав цю тендітну жінку як дарунок долі: у листах відчувається і щира вдячність, і трепетно-благоговійне ставлення, і безумовна довіра, і дивовижна тактовність. А часом, мимовільно, — настороженість та напруга, острах завдати зайвого клопоту, пожалітися, перейти ненароком невидиму межу… У таких історіях завжди десь присутня й закоханість, але надто незвичайна, піднесена, «неземна», така щемливо-нездійсненна… Попри все, певні спроби пробитися до читача робив і він сам: звертався до видавництва «Веселка», до «Перця». Лист п’ятнадцятий оповідає також і про це, притому настільки виразно й вимовно, що, як машина часу, переносить у ту добу. Один тодішній «літературний начальник» як припечатав: «З Даушковим зв’язуватися я не раджу»…
158
…Цікаво, що виношуючи в душі свої задуми, Даушков у Листі дев’ятому дослівно повторює слова Л. Толстого: його знамените «якщо буду живий» (у Даушкова — «як буду живий»), доповнивши лише словами «і буде спокій»: у світі якраз було тривожно, «холодна війна» виходила на новий оберт… Як постать достеменно трагічна окреслюється зрештою Сергій Даушков у своїх листах до Софії Буняк, особливо ж у тому листі, чи точніше продовженні вже дописаного листа, що засвідчив болісний зрив, сплеск відчаю та розпачу від нереалізованості, браку можливостей і розуміння. На пам’ять чомусь спадають пароксизми страждань Гоголя в останній період його життя, ті нелюдські муки, і теж — брак розуміння, хоч біля
нього були люди, що прагнули допомогти… Про людей Даушков висловився стисло, але вичерпно, коли писав про свою працю заготівельника лікарських рослин: «Нерідко знаходжуся у лісі від ранку до вечора і не бачу жодної живої душі. Мені зовсім там не заважають люди, котрих наскільки люблю, настільки не терплю»... Мав, либонь, на те достатньо підстав. Якщо в когось ця незвичайна літературна з’ява викличе не лише читацьке, а й дослідницьке зацікавлення, то листи Даушкова, збережені й оприлюднені Софією Буняк, стануть неоціненним матеріалом у осягненні такого вельми своєрідного та неординарного явища (слід сказати, що вже опікуються цим, у міру можливостей, краєзнавці Кременеччини). Та й загалом ця оповідь становить суттєвий внесок до корпусу української мемуаристики, зокрема спогадів шістдесятників, котрі вже визнано не лише «альтернативною історією», а й вартісною лектурою, доброю літературою. Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ 159
Благочинний о. Олександр Сагайдаковський зі своєю недільною школою. Софійка Буняк у нижньому ряду в центрі. Село Грибова, 1937 р.
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
Отець Олександр Сагайдаковський зі своїми парафіянами. Зліва між благочинним та хлопцем-служкою мати Софії Параскева Филимонівна Буняк (з роду Пенцілюків). С. Грибова, 1938 р.
161