IX. Шуміли шістдесяті роки
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
У Москві, на площі Маяковського, де в центрі в повний ріст височіє пам’ятник поетові, часто збиралися російські поети, читали вірші. Українські поети не приходили до Тараса зі своїми віршами: це могло би видатися вельми підозрілим. Досить того, що вони приходили до пам’ятника Шевченка раз на рік, щоб покласти квіти на день його народження, та й то неодмінно з’являвся саме в той момент уже згадуваний дядечко зі своєю мітлою. Всі ми тоді захоплювалися Симоненком, Вінграновським, Ліною Костенко, Драчем. Цікавий був молодий Коротич. Іван Шишов познайомив нас із поезією Василя Мисика, але чомусь цей поет не став тоді мені близьким. Для себе я час від часу влаштовувала «лікнеп» із російської літератури, адже в шкільні роки ми не чули імен Марини Цвєтаєвої, Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Андрея Бєлого, Анни Ахматової, як не чули й імен українських письменників Олександра Олеся, Миколи Хвильового, Богдана-Ігоря Антонича, Валер’яна Поліщука і ще багато-багато інших, хіба що в негативному сенсі. Ми часто сперечалися: кожен із нас мав своїх улюб лених поетів, захищав їх, хотів щоб усі інші поділяли
51
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ 52
його думку. То був гарний час, коли всі ми росли, наново вчилися, несміло торкалися поетичного слова й дуже сподівалися, що все мусить змінитися на краще. То був час, про який через багато років так гарно згадує у своїй статті «Перед Славутичем» («Український кур’єр», була в Москві така українська газета) мій добрий приятель Борис Козаренко: «Для нас же «Славутич» починався не 1988 року, а на два з половиною десятки років раніше, і неодмінно при цьому був страдник сталінсько-беріївських катівень, письменник і укладач енциклопедичного довідника «Некрополь України»… Михайло Кутинський. Двадцять п’ять років тому… Чимало читав українських книжок, аби надолужити нечитане за шкільних років, бо народився й виріс у Казахстані і навчався в російськомовній школі. От і доводилося підвищувати рівень свого українства, оскільки поповнював його тільки з письмових джерел, тобто займався самоосвітою…» Шуміли шістдесяті роки… В повітрі ширяло «Это сладкое слово — свобода». По руках ходило багато недрукованих статей, виступів, віршів. Серед них праці Івана Дзюби. Зачитувалися й передавали один одному опальний «Собор» Олеся Гончара, завчали напам’ять вірші Василя Симоненка. Вони піднімали настрій, будили думку й народжували впевненість, що героїчна історія українського народу матиме своє продовження в майбутньому: Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди І орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
У Києві активно діяв Клуб творчої молоді й увсебіч ішла від нього добра луна. Адже членами його були молоді, завзяті, національно свідомі — Іван Дзюба, Лесь Танюк, Іван Драч, Алла Горська, багато студентської творчої молоді. На сценах, у клубах, музеях, на вулицях Москви виступали молоді поети-шістдесятники: Євгеній Євтушенко, Белла Ахмадуліна, Андрій Вознесенський, Роберт Рождественський. З’явився перший російський бард того часу, грузин із походження Булат Окуджава. Він виконував під гітару пісні на тексти своїх віршів із власною музикою, розкриваючи в тих піснях світ своєї мрії, виспівуючи тугу за чимось дуже необхідним у житті й даруючи собі та іншим, як ліки, як рятівну соломинку від самотності й ностальгії за нездійсненним — «надежды маленький оркестрик под управлением любви»… Пісні Окуджави були надзвичайно популярні. «Бумажный солдат», «Вы слышите: грохочут сапоги», «Ваше величество женщина», «Последний троллейбус», «Прощание с новогодней елкой» співали всі. «Молодь
53
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ 54
припала до пісень Окуджави як до очисного джерела надії. Ці пісеі поширювалися зі швидкістю блискавки всією країною, незважаючи на те, що вони ще жодного разу не виконувалися ні по радіо, ні по телебаченню. Вони звучали на магнітофонних стрічках у квартирах робітників, інженерів, фізиків і ліриків, їх співали під гітару на будівництвах, у потягах…», — так висловлювався про пісні Окуджави Є. Євтушенко. А ще на той час досить популярними були пісні Новелли Матвєєвої; вона так само, як Окуджава, виконувала їх під супровід гітари. Творчість її гарно схарактеризував критик В. Огнєв: «…поезія Матвєєвої колоритом та романтикою перегукується з Олександром Гріном. Відблиск його «Червоних вітрил» лежить на піснях автора «Кораблика» (назва однієї з пісень Н. Матвєєвої. — С. Б.). Її прагнення зробити світ кращим, яскравішим, прозорішим та більш одухотвореним — набуває суто сучасних рис… Муза поезії Новелли Матвєєвої — Казка. Але казки бувають різні… Казки Новелли Матвєєвої споріднені з фантастикою Сент-Екзюпері — це філософські образи загальнолюдської надії». У шістдесяті роки вже була відома правда про ГУЛАГ і тюрми (поверталися в’язні, вийшов друком «Один день Івана Денисовича» Солженіцина), про жорстокі репресії, що проводилися в Союзі. Це був час, коли люди, поволі оживаючи від політичної задухи, різноманітних утисків, цензури, відчули потребу «ковтка свободи» (так назве згодом одну зі своїх прозових книжок той-таки Булат Окуджава), в духовному й душевному розкріпаченні.
Російські поети й прозаїки зосереджують свою увагу на внутрішньому стані людини, на її почуттях. Українські шістдесятники від російських «шестидесятников» різнилися, мені видається, тим, що вирвавшись із тенет заборон та утисків, чітко усвідомлювали: стоять на рідному чорноземі. В літературу поверталися забуті імена, «оживали» розстріляні, закатовані, знищені голодом і поневіряннями митці. «…Заворушилася пустиня, мов із тісної домовини на той останній Страшний суд мерці за правдою встають…» — так актуально прочитувався великий Шевченко! Виходило назовні те, що замовчувалося роками, й Симоненко писав:
Як відважно, як на той час, і як прекрасно звучать його рядки: …Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік.
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
Як не крути, на одне виходить. Слід би катюгам давно зазубрить: Можна прострелити мозок, що думку народить, думку ж не вбить!
55
Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю. Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю… Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті.
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
У першій збірці поезій «Соняшник», що вийшла 1962 року, Іван Драч називав «козацькі могили» незгаслими вулканами України, а саму Україну — вулканною. Як відомо, вулкани, а тим більше «незгаслі», мають властивість вивержень…
56
«В могилах похована мука — Дідів перемолоті кості, В могилах — кайдани онука, Обірвані в праведній злості. З сльози проростає зернина І колосом зірку черкає — В розливі пшениць потопає Вулканна моя Україна»… У ті часи Ліна Костенко у збірці «Мандрівки серця» (1961), цілком у дусі тогочасної поетики та й усього світовідчування доби, так характеризувала суспільний стан:
«Звичайні норми починають старіти, тривожний пошук зводиться в закон, коли стоїть історія на старті перед ривком в космічний стадіон».
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
Одне й те саме зауважують поети-сучасники в су спільстві: силу, що може змінити все; перший в образі невгасних вулканів, друга в образі історії, що стоїть напоготові перед ривком… До Москви тоді часто приїжджали українські митці, діячі культури. Відбувалися святкування ювілеїв українських класиків. В московських кінотеатрах демонстрували прекрасний фільм Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Коцюбинського, фільм «Сон» про молодого Шевченка, якого зіграв Іван Миколайчук, ще один за Гоголем: «У ніч на Івана Купала», а згодом — «Білий птах з чорною ознакою», теж київської кіностудії. В «Українській книзі» на Арбаті з’явилося багато цікавих книжок: Борис Грінченко, Агатангел Кримський, Володимир Гнатюк, Михайло Драгоманов, Микола Костомаров і ще багато інших. Дехто з нашого товариства передплачував «Наше слово» та «Український календар» з Польщі. Ми багато читали, тоді взагалі був такий, «читацький» час: у метро, в автобусах, на зупинках — усі читали. Праглося поділитися інформацією й ми збиралися, гомоніли, сперечалися. Вивчали — своє. Збирали відомості по бібліотеках, ходили на всі українські концерти, театральні вистави, художні виставки й навіть на футбольні матчі. Гарно про цей період написав Борис Козаренко у вже
57
Софія Буняк У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ
згадуваній статті: «В суспільстві й культурі сталися цікаві й небуденні зрушення. Досі я читав переважно книги, а з газет — «Наше слово» з Варшави. Київські газети переглядав епізодично і вони мені не дуже подобались, бо занадто вже тхнуло сухою казенщиною. Від Романця я довідався, чим стала для нашої культури Павличкова книжка віршів «Правда кличе!», що вийшла у Львові 1958 року й була вилучена з продажу; дізнався, що українські шістдесятники на чолі з Василем Симоненком відкрили нову сторінку в українській літературі й потіснили таких авторитетів, як М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра та інших живих класиків. Мужніла молода проза, яскравими представниками якої стали Григорій Тютюнник, Євген Гуцало, Валерій Шевчук, а згодом і Роман Іваничук. У театрі показували цікаві вистави Олекси Коломійця»…
58