Вячеслав Чорновіл. Твори: в 10 томах. Том. 10. by Smoloskyp

Â ß × Å Ñ Ë À Â

×ÎÐÍÎÂ²Ë òâîðè â äåñÿòè òîìàõ

ÒÎÌ

10 1

Ì²ÆÍÀÐÎÄÍÈÉ ÁËÀÃÎÄ²ÉÍÈÉ ÔÎÍÄ Âß×ÅÑËÀÂÀ ×ÎÐÍÎÂÎËÀ

Â ß × Å Ñ Ë À Â

×ÎÐÍÎÂ²Ë òâîðè â äåñÿòè òîìàõ

ÒÎÌ

10 ÑÒÀÒÒ², ÂÈÑÒÓÏÈ, ²ÍÒÅÐÂ’Þ (Ñ²×ÅÍÜ 1998 – ÁÅÐÅÇÅÍÜ 1999)

ÊÈ¯Â «ÑÌÎËÎÑÊÈÏ» 2015 2

ББК 63.3(4УКР)6-8

ЗМІСТ

Ч-75 У 10-й том Творів Вячеслава Чорновола в десяти томах увійшли, як і раніше, статті «Колонок редактора» газети «Час/ Time», виступи у Верховній Раді, документи НРУ, хроніка його діяльності. Це період за 1998 та три місяці 1999 років. У томі відображено намагання В. Чорновола об’єднати національнодемократичні сили, відновити зруйнований Рух. Безумовно, останній том важливий не тільки для характеристики діяльності Чорновола, а й для вивчення історії України, для аналізу подій того часу, з яких не зроблено висновків дотепер. Рекомендовано науковцям, студентам, дослідникам нашої історії. Редакційна колегія Осип ЗІНКЕВИЧ, Лесь ТАНЮК (голова), Михайло КОСІВ, Ірина ВОЛИЦЬКА-ЗУБКО, Неллі КОРНІЄНКО, Ростислав СЕМКІВ Упорядкування та коментарі Валентини ЧОРНОВІЛ

Десятий том творів Вячеслава Чорновола здійснено в пам’ять св. п. Ярослава Чехута за фінансового сприяння його дружини Олесі Чехут (Монреаль, Канада)

ISBN 978-966-7332-87-7 ISBN 978-617-7173-38-9 (Том 10) ©

Валентина Чорновіл. Упорядкування, коментарі, іменний покажчик, 2015 Тарас Чорновіл. Передмова, 2015 Міжнародний благодійний фонд Вячеслава Чорновола, 2015 «Смолоскип», 2015

Від упорядника ................................................................. 19 Рік невивчених уроків. Тарас Чорновіл ............................................................. 23 1998 рік Виступ на восьмій сесії Верховної Ради 13 січня 1998 року ....................................................... 67 Виступ на восьмій сесії Верховної Ради 14 січня 1998 року ....................................................... 68 Виступи на восьмій сесії Верховної Ради 15 січня 1998 року ....................................................... 72 Мета Руху – створити в парламенті єдину фракцію демократичних сил. Не даймо розтягнути голоси дрібними партійками .................................................. 76 Уроки УHP: об’єднаємося – переможемо! .................... 84 1998-й: потрібні зміни...................................................... 87 «Нам потрібний цей договір» .......................................... 90 А гріха перед Україною не боїтеся, панове?! ................ 93 Сесія перетвориться на передвиборне шоу ................... 96 Виступи на дев’ятій сесії Верховної Ради 3 лютого 1998 року ...................................................... 97 Невже думали, що Рух можна обвести навколо пальця? ......................................... 101 Крути: кому – приклад, кому – урок, кому – привід «відв’язатися» ................................... 103 Нагорода всім шістдесятникам ..................................... 104 Із замітки в газеті «Киевские ведомости» .................... 105 Був шанс, може, останній .............................................. 106 Що хоче зробити Рух ..................................................... 119 Виступи на дев’ятій сесії Верховної Ради 3 березня 1998 року ................................................... 132 Звернення голови Народного Руху України до виборців України .................................................. 133 5

Виступ на дев’ятій сесії Верховної Ради 24 березня 1998 року ................................................. 134 З інтерв’ю депутатів газеті «Факты» ............................ 135 Про «романтиків», «прагматиків» і два крила української державності ......................... 136 З відповідей на запитання «Яке перше рішення нового парламенту» .............. 139 З інформації «Президент у нас слабенький, але “маємо те, що маємо”» ....................................... 139 [Вітання газеті «Независимость»] ................................ 140 Спокуса владою .............................................................. 140 Рух – єдина надія українських патріотів ...................... 141 Команди новаторів не буде. Ситуація не зміниться ... 147 Наша фракція – зцементована політична сила... ........ 150 Міняти не гілки влади, а плоди, що висять на них .... 158 Я очікував гіршого ......................................................... 161 Чи варто розмахувати кулачками після програного бою? .............................................. 163 [Коментар] ....................................................................... 167 Рух не програв парламентські вибори ......................... 167 Знову заморозимо парламент? І Україну також? ........ 169 Виступи на першій сесії Верховної Ради 12 травня 1998 року .................................................. 171 Виступи на першій сесії Верховної Ради 13 травня 1998 року .................................................. 173 Виступ на першій сесії Верховної Ради 14 травня 1998 року .................................................. 177 Виступ на першій сесії Верховної Ради 15 травня 1998 року .................................................. 178 З інтерв’ю «У Русі нема авторитаризму, просто в мене є авторитет»....................................... 180 Виступ на першій сесії Верховної Ради 22 травня 1998 року .................................................. 183 Виступи на першій сесії Верховної Ради 27 травня 1998 року .................................................. 184

Виступ на першій сесії Верховної Ради 29 травня 1998 року .................................................. 185 Підсумки виборчої кампанії Руху на тлі політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та основні напрями діяльності Народного Руху України ....... 186 Виступ на першій сесії Верховної Ради 2 червня 1998 року .................................................... 214 Виступ на першій сесії Верховної Ради 4 червня 1998 року .................................................... 214 Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать ..................... 216 Виступи на першій сесії Верховної Ради 5 червня 1998 року .................................................... 219 Виступи на першій сесії Верховної Ради 9 червня 1998 року .................................................... 221 Виступи на першій сесії Верховної Ради 10 червня 1998 року .................................................. 224 Виступи на першій сесії Верховної Ради 11 червня 1998 року .................................................. 226 Виступи на першій сесії Верховної Ради 16 червня 1998 року .................................................. 229 Виступ на першій сесії Верховної Ради 18 червня 1998 року .................................................. 231 Виступи на першій сесії Верховної Ради 19 червня 1998 року .................................................. 232 Консультувалися, і мали розум ..................................... 233 Виступи на першій сесії Верховної Ради 23 червня 1998 року .................................................. 236 Виступи на першій сесії Верховної Ради 24 червня 1998 року .................................................. 238 Виступ на першій сесії Верховної Ради 25 червня 1998 року .................................................. 239 Виступи на першій сесії Верховної Ради 26 червня 1998 року .................................................. 241 Конституція недосконала. Але це – Основний закон? ....................................... 243

Виступи на першій сесії Верховної Ради 29 червня 1998 року .................................................. 244 Виступи на першій сесії Верховної Ради 30 червня 1998 року .................................................. 245 У час змін потрібні дії ................................................... 246 Виступ на першій сесії Верховної Ради 3 липня 1998 року ...................................................... 251 Що потрібно зробити владі, щоб стати хорошою? .... 252 Виступ на першій сесії Верховної Ради 9 липня 1998 року ...................................................... 252 З рубрики «Відомі про невідоме» ................................. 253 Тільки зрада могла привести Олександра Ткаченка до спікерства... ........................................................... 254 Із публікації «Верховна Рада нарешті має голову» .... 254 Рух у глибокій опозиції.................................................. 254 Із замітки «Позбавлені при розподілі портфелів депутати не здаються» .............................................. 256 З інтерв’ю «Генпрокуратура поза політикою: чи буває таке?» ........................................................... 256 З інтерв’ю «Ми вміємо бути в опозиції» ..................... 257 Із статті «Народний Рух: “бунт на кораблі”?» ............. 260 Кабінет Міністрів затіяв щось схоже на диверсію, заваливши Верховну Раду законопроектами .......... 261 Йогом я став, щоб не з’їхати з глузду ........................... 263 Із статті «У Росії гукнеш – в Україні відгукнеться» .... 268 Із статті «Рух нічого не знає про “програму національного відродження”» .................................. 268 З інтерв’ю «Сім років» ................................................... 269 З інформаційно-аналітичної програми Української служби Бі-Бі-Сі ..................................... 270 Із замітки «Думки» ......................................................... 271 Із замітки «Приїзд Вячеслава Чорновола» ................... 271 Із статті «Лідер Руху гарантує» ..................................... 272 Із замітки «Рух і Донбас» .............................................. 273

Із замітки «Чорновіл звинуватив Марчука. Марчук подякував» ................................................... 274 Маріуполь має великі перспективи .............................. 275 Із статті «...Так ніби в Русі є спокій» ............................ 281 «Президентські вибори – не наше весілля...» ............. 281 Інтерв’ю газеті «Сегодня» ............................................. 286 Виступ на другій сесії Верховної Ради 9 вересня 1998 року ................................................... 291 Із замітки «Львівський Рух більше не хоче знімати Чорновола» ................................................................. 294 Поправка до § 8 док. № 8173 (рекомендації)............... 295 Конституційний переворот не вдався. Як і спроба розколоти Рух ........................................ 295 Лідер Народного Руху Вячеслав Чорновіл про вибори в Німеччині ............................................ 299 Виступ на другій сесії Верховної Ради 1 жовтня 1998 року .................................................... 300 Виступ на другій сесії Верховної Ради 6 жовтня 1998 року .................................................... 301 «У мене мистецька душа» ............................................. 302 Віктора Ющенка підштовхують до відставки ............. 319 Ліві в Британії багато обіцяли, та нічого не зробили ................................................. 320 До нас повертається «Час» ............................................ 321 Виступ на другій сесії Верховної Ради 15 жовтня 1998 року .................................................. 322 Виступ на другій сесії Верховної Ради 16 жовтня 1998 року .................................................. 323 Виступи на другій сесії Верховної Ради 20 жовтня 1998 року .................................................. 324 Виступ на другій сесії Верховної Ради 21 жовтня 1998 року .................................................. 327 Виступ на другій сесії Верховної Ради 22 жовтня 1998 року .................................................. 329 З інтерв’ю газеті «Україна молода» .............................. 330

З коментарів «Політична криза в Україні “розвивається успішно”» .......................................... 331 «Обніміться ж, брати мої!» – Україна чекає ................ 331 Бережись! Зомбовані вилазять з окопів ....................... 334 Ініціатива Президента може призвести до війни референдумів .............................................. 336 Рух визначає орієнтири .................................................. 336 Виступ на другій сесії Верховної Ради 6 листопада 1998 року .............................................. 337 «Треба дійти згоди з усіма політичними партіями патріотичного спрямування» ................................... 339 Вячеслав Чорновіл вказує на нового ворога № 1 ........ 341 Виступ на другій сесії Верховної Ради 10 листопада 1998 року ............................................ 341 Галичині – похвальне слово! ......................................... 342 Виступ на другій сесії Верховної Ради 18 листопада 1998 року ............................................ 344 «Якщо Рух не зможе домовитися... доведеться мені» 347 Виступ на другій сесії Верховної Ради 20 листопада 1998 року ............................................ 347 На пульсі часу ................................................................. 348 Рух є центром об’єднавчого процесу ........................... 350 Виступ на другій сесії Верховної Ради 1 грудня 1998 року ..................................................... 355 Виступ на другій сесії Верховної Ради 3 грудня 1998 року ..................................................... 356 Виступ на другій сесії Верховної Ради 4 грудня 1998 року ..................................................... 358 Чи потрібні Рухові зміни? І які? Передз’їздівські роздуми .......................................... 359 Виступ на другій сесії Верховної Ради 9 грудня 1998 року ..................................................... 361 Виступ на другій сесії Верховної Ради 10 грудня 1998 року ................................................... 362 [Автограф] ....................................................................... 363

Із статті «Кучма «доріс» до патріотизму», але Рух на виборах його все одно не підтримає» .. 363 Якщо опоненти «товчуть» Рух, то це є ознакою сили і здоров’я Руху ...................... 364 Про напрямки подальшої діяльності Народного Руху України в контексті майбутніх президентських виборів ........................................................................ 375 Наявність панамського паспорта спалила Лазаренка як політика ................................ 394 Як на наші іменини ........................................................ 395 Виступ на другій сесії Верховної Ради 18 грудня 1998 року ................................................... 395 Із статті «Роль козачків українці виконали “на біс”?» .................................................................... 397 [Коментар щодо візиту в Москву О. Ткаченка] ........... 397 З інтерв’ю «Не встанемо, матінко, з колін, не встанемо» .............................................................. 398 [Лист Лебединському осередку Руху] .......................... 398 Виступ на другій сесії Верховної Ради 22 грудня 1998 року ................................................... 399 Із статті «Українські «аплодисменти» російському бенефісу» .............................................. 400 Із статті «Марчук економить час. І втрачає шанс?» .... 400 Із статті «Конституцію Криму прийняли за 15 хвилин» ............................................................. 401 Виступи на другій сесії Верховної Ради 29 грудня 1998 року ................................................... 401 З коментарів «Народні депутати не вірять, що рік жовтого кролика буде тихим» ..................... 404 Із статті «Президент грошей парламенту не дасть: хоч це від нього й не залежить» .............. 404 Політична гра? Думки з приводу .................................. 405 Виступи на другій сесії Верховної Ради 30 грудня 1998 року ................................................... 405 З рубрики «Опитування» ............................................... 407

З рубрики «Політик теж людина» ................................. 408 Виступ на другій сесії Верховної Ради 31 грудня 1998 року ................................................... 409 «У наших списках не було нинішнього Президента як можливого кандидата» ......................................... 410 Нехай 1999-й стане роком збудження волі народу! .... 416 1999 рік Із замітки «“Сватання” прем’єра фракції відкидають» ............................................................... 421 «Зв’язати» уряд бюджетом ............................................ 421 Виступ на другій сесії Верховної Ради 12 січня 1999 року ..................................................... 422 Виступи на другій сесії Верховної Ради 13 січня 1999 року ..................................................... 422 Виступи на другій сесії Верховної Ради 14 січня 1999 року ..................................................... 425 Україна на порозі нового тисячоліття .......................... 428 З рубрики «Думки» ......................................................... 430 Три питання нового року ............................................... 432 Я живу ненормальним життям ...................................... 432 Формула успіху: патріарх високої політики і молода команда реформаторів ............... 438 Із замітки «Піраміда навпаки» ...................................... 440 Виступи на третій сесії Верховної Ради 2 лютого 1999 року .................................................... 441 Руху потрібне очищення ................................................ 448 Виступ на третій сесії Верховної Ради 2 березня 1999 року ................................................... 455 Виступ на третій сесії Верховної Ради 3 березня 1999 року ................................................... 457 Виступ на третій сесії Верховної Ради 5 березня 1999 року ................................................... 457 Про кризову ситуацію в Народному Русі України ...... 458 Виступ на третій сесії Верховної Ради 16 березня 1999 року ................................................. 466 12

Виступи на третій сесії Верховної Ради 24 березня 1999 року ................................................. 468 [Невиголошений виступ] .............................................. 470 Спроба розколу Руху. Причини. Виконавці. Замовники ............................. 472 [Останнє інтерв’ю В. Чорновола] ................................. 475 З останнього виступу в Кіровоградському педагогічному інституті 25 березня 1999 року ...... 493 Додатки Біографічна хроніка ....................................................... 499 Документи Народного Руху України (1998 – 1999 роки) ..................................................... 523 Звернення Центрального проводу Народного Руху України до лідерів та керівних органів політичних партій демократичного спрямування .......................................................... 523 Ухвала Центрального проводу Народного Руху України .................................................................. 525 Звернення фракції Народного Руху України у Верховній Раді України до Президента України ........................................ 525 Заява Народного Руху України про провокаційні методи ведення передвиборчої кампанії ........... 526 Заява Центрального проводу Народного Руху України ...................................... 529 Заява Центрального проводу Народного Руху України ...................................... 530 Народний Рух України звертається до п. Слави Стецько, п. Миколи Поровського, п. Левка Лук’яненка, п. Володимира Яворівського, п. Віталія Журавського, до всіх лідерів та керівників партій демократичного, патріотичного спрямування ................................ 532 13

Що робить Рух для народу сьогодні ....................... 533 Звернення голови Народного Руху України до виборців України ............................................. 535 Заява Народного Руху України в зв’язку з подіями в Одесі .................................................. 537 Звернення Народного Руху України до громадян Української держави ...................... 538 Звернення Народного Руху України до Меджлісу кримськотатарського народу, до всього кримськотатарського народу .............. 540 Заява фракції Народного Руху України з приводу ситуації у вугільній галузі та масових акцій протесту шахтарів .................. 541 Народний Рух України сердечно вітає мешканців славнозвісного Білгорода-Дністровського з Днем міста .......................................................... 542 Заява VIII Всеукраїнських зборів Народного Руху України про політичну ситуацію в Україні після виборів 29 березня 1998 року та роль Народного Руху в суспільно-політичних процесах ...................... 543 Зверення VIII Всеукраїнських зборів Народного Руху України до політичних партій національнодемократичного, патріотичного спрямування .. 547 Заява VIII Всеукраїнських зборів Народного Руху України з приводу економічної ситуації і проведення економічних реформ ..................... 548 Заява Народного Руху України щодо участі у виборах Президента України в жовтні 1999 року ............................................................... 551 Заява VIII Всеукраїнських зборів Народного Руху України ...................................... 552 Ухвала VIII Всеукраїнських зборів Народного Руху України ...................................... 553 14

Ухвала VIII Всеукраїнських зборів Народного Руху України про заступника голови Народного Руху України ...................................... 554 Заява фракції Народного Руху України з приводу блокування лівими силами діяльності парламенту ......................................... 554 Ухвала Центрального проводу Народного Руху України про ситуацію у Верховній Раді України та роботу фракції Руху .......................... 556 Ухвала Центрального проводу Народного Руху України про Одеську обласну організацію Руху .................................................. 557 Звернення фракції Народного Руху України у Верховній Раді України до Президента Республіки Азербайджан Гайдара Алієва ......... 557 Заява фракції Народного Руху України у Верховній Раді України .................................... 558 Заява Народного Руху України до третьої річниці антиукраїнської розправи на Софійському майдані ...................................... 560 Заява фракції Народного Руху України у Верховній Раді України .................................... 561 Ухвала Президії Центрального проводу Народного Руху України ...................................... 562 До членів крайової ради Львівської обласної організації НРУ .................................... 563 Заява Народного Руху України з приводу антидержавного виступу Олександра Ткаченка ....... 568 З протоколу засідання фракції НРУ у Верховній Раді від 04.09.98 р. .......................... 569 Заява Центрального проводу Народного Руху України про ситуацію в Україні .......................... 570 Заява фракції Народного Руху України ................... 573 Заява парламентської фракції Народного Руху України ...................................... 575 15

Заява фракції Народного Руху України ................... 576 Заява фракції Народного Руху України у Верховній Раді України з приводу розгляду Верховною Радою України пропозицій Президента України до Закону про оренду землі 1 жовтня 1998 року .................................... 577 Ухвала Центрального проводу Народного Руху України ...................................... 580 Ухвала Центрального проводу Народного Руху України про відзначення 65-ї річниці голодомору в Україні ........................................... 581 Заява Народного Руху України про розгляд у Верховній Раді України питання про відповідальність уряду ................................. 582 Заява фракції Народного Руху України ................... 583 Заява з приводу постанови та заяви Державної думи Федеральних зборів Російської Федерації від 23 жовтня 1998 року «У зв’язку із закріпленням в Конституції Автономної Республіки Крим української мови як єдиної державної мови на території Автономної Республіки Крим» ..... 585 Ухвала IX Всеукраїнських зборів Народного Руху України про участь Народного Руху України у виборах Президента України в 1999 році та визначення претендента в кандидати від Народного Руху України .......... 587 Ухвала IX Всеукраїнських зборів Народного Руху України ...................................... 588 Заява IX Всеукраїнських зборів Народного Руху України ...................................... 590 Антикризова резолюція IX Всеукраїнських зборів Народного Руху України .......................... 593 Заява IX Всеукраїнських зборів Руху з приводу знищення в Одесі пам’ятника воїнам Центральної Ради, загиблим у боях за незалежність України ...................................... 596 16

Заява IX Всеукраїнських зборів Народного Руху України з приводу екологічної катастрофи в Закарпатті ........................................................... 597 Заява Народного Руху України щодо ініціативи проведення референдуму ........ 598 З ухвали Центрального проводу Народного Руху України про підготовку Народного Руху України до президентських виборів 1999 року ................................................. 599 Ухвала Президії Центрального проводу Народного Руху України про створення спільного виборчого штабу виборів Президента України ............................................. 600 Головам районних та міських організацій Руху, делегатам IX Всеукраїнських зборів НРУ ......... 601 Міністру юстиції України пані С. Станік ............... 603 Секретаріату НРУ. Розпорядження .......................... 605 Секретаріату НРУ. Розпорядження .......................... 605 Шановні друзі рухівці, керівники обласних і районних організацій Руху, делегати IX Всеукраїнських зборів НРУ! .......................... 606 Звернення до всіх членів Руху ................................. 608 До учасників зборів частини членів Центрального проводу, що відбуваються 20.02.1999 року ....... 612 Міністру юстиції України пані С. Станік ............... 614 Звернення голови Народного Руху України до всіх членів партії ............................................. 616 До Президії т. зв. X з’їзду Руху, до мандатної комісії т. зв. X з’їзду Руху .................................... 617 Про єдність фракції Народного Руху України у Верховній Раді України .................................... 619 Міністрові юстиції України п. Станік С. Р. ............ 620 Акт про самовільне захоплення приміщення ......... 623 Заява Народного Руху України про ситуацію в партії ........................................... 624 17

Спільні документи (1998 – 1999 роки) ..................................................... 627 Заява ............................................................................ 627 7 листопада – День пам’яті жертв комуністичного терору ........................................ 628 Спільна заява Народного Руху України та партії «Реформи і порядок» ............................ 629 Заява фракцій Народного Руху України і Народно-демократичної партії України з приводу зупинки будівництва нафтопроводу «Одеса – Броди» ................................................... 630 Заява політичних партій з приводу антиконституційних висловлювань голови Верховної Ради Олександра Ткаченка під час його візиту до Москви ............................ 632 Фотоілюстрації ............................................................... 635 Іменний покажчик .......................................................... 665

ВІД УПОРЯДНИКА В останній десятий том Творів Вячеслава Чорновола ввійшли, як і в попередні томи, його виступи у Верховній Раді, інтерв’ю, статті «Колонок редактора» в газеті «Час/ Time» періоду 1998-го та трьох місяців 1999-го років. Традиційно публікуємо твори хронологічно як в основній частині, так і в розділі «Додатки», в який увійшли рухівські документи та хронологія діяльності В. Чорновола за 1998 рік (у 1999 р. Рух-прес працював уже на розкольників, тому інформація про Чорновола за січень – березень відсутня, хоч він ледь не щодень їздив по Україні, агітуючи за Геннадія Удовенка на президентські вибори та збираючи Рух докупи після «костенківського» розколу). Автор передмови до 10-го тому, на наш погляд, влучно назвав цей період життя і діяльності В. Чорновола «невивченими уроками». Різні були в житті літературознавця, правозахисника, політика періоди, про кожен з яких розповідають сторінки цих десяти томів. Але останній виявився найтрагічнішим, хоч це вже були не тюрми і заслання, а діяльність у незалежній Україні, яку вимріяв. Події розгорталися так, що комусь із влади (бо кому ж іще?) дуже не хотілося, щоб чесний політик заважав їм чинити темні справи. А Чорновіл теж розумів, що настав дуже важливий для збереження України час, тому з неймовірними зусиллями намагався об’єднати національнопатріотичні сили, зокрема на вибори. На жаль, т. зв. демократичні партії не доросли до потреби такого об’єднання. Таким чином, до Верховної Ради прийшла маса комуністів, завдячуючи й програним голосам цих «партій-партійок», за висловом Чорновола. І все ж маленьке досягнення було, відбулися перші кроки до об’єднання з ПРП. Але такого, а може, і більшого 19

об’єднання позалаштунковим диригентам дуже не хотілося. Тож удалися до цинічного за своїм розмахом і змістом «костенківського» розколу, бо ж зрозуміло, що не сам Костенко і Ко до цього додумалися. Вони були пішаками в цій грі. Таке дійство планувалося кілька разів з використанням «політиків»-флюгерів. Але не вдавалося. Те, що сталося на початку 1999 р., виявилося для самого Чорновола з його майже дитячою чесністю і вірою в людей таки несподіванкою. Усе це повністю висвітлено в основному розділі, як і в розділі «Додатки», де бачимо, як Чорновіл намагався зберегти Рух, звертався до розкольників схаменутися, писав листи в Міністерство юстиції за підтвердженням, що так званий Х з’їзд розкольників нелегітимний, тому й та скалка партії не правочинна (позитивна відповідь надійшла після загибелі Чорновола...). Та Чорновіл випростався від чорних дій розкольників і кинувся по Україні, збираючи Рух докупи. У розділі «Додатки» («Хроніка») видно, як він одного дня міг бути в кількох містах, містечках, селах. І коли Чорновіл 23-го березня заявив, що Рух відновлено, тоді 25-го березня на його дорозі постав зловісний КамАЗ... Ми повинні були ще тоді, в 1999-му, завчити ті уроки, але час ішов, притуплював людський біль і пам’ять, а на авансцену поруч із колишніми почали виходити нові авантюристи від політики. Чорновіл, який бачив набагато кроків наперед, недвозначно в інтерв’ю виданню «Українська газета» від 26 лютого 1998 р. сказав: «Якщо національні сили не об’єднаються на цьому шляху, їхніх синів і дочок можуть розстріляти ворожі Україні сили». І хто міг у 1998 році сприймати цю фразу за можливу реальність? Розстріляли – Майдан, анексували цілий Крим, розстрілюють схід України. А все тому, що уроки нашої історії, як і уроки Чорновола, виявилися невивченими до сьогодні.

Праві – «правіші» всіх, осколки лівих причаїлися у Верховній Раді в «опозиційному» (опозиція до самої держави!) блоці, а вигулькнули на посадах голів великих і менших міст на тому сході, за який ллється кров, ті, що здавалися правильними, – переступивши поріг Верховної Ради, ніби очманіли – уже не розбереш, хто кого називає корупціонером, садить, а потім випускає, а хто насправді корупціонер. Якесь замкнене коло. Не до такої України все життя йшов Вячеслав Чорновіл, не за таку боровся. Хоч і тепер він оптимістично сказав би, що Україна є і буде. Тож вивчаймо його, навчаймося в нього. Може, колись і розвидниться... А тим часом дякуємо всім, хто якимсь чином причетний до видання цього десятитомника, який так довго йшов до читача через те, що держава за трьох, уже чотирьох, президентів не спромоглася видати твори борця за незалежність України, Героя України, відомого не тільки в Україні, а й за кордоном політика. Публікації цих томів передувала велика, копітка робота з архівом В. Чорновола, архівами СБУ, НРУ, бібліотек, спілкування з окремими людьми. Усі документи, статті, виступи звірено з оригіналами. Тому усі матеріали – достовірні. Якщо не було публікації, ішли за оригіналами архіву Чорновола. Зокрема з публікації «Спроба розколу Руху...» узято лише ту чернетку рукопису, яка була в архіві Чорновола, а не публікацію, яка з’явилася після його загибелі в пресі. У цій статті – вислови Чорновола, які зустрічаємо в інших матеріалах. Через те, що відповідника не знайдено, залишили незакінчений оригінал. Нам удалося опублікувати майже всі матеріали Вячеслава Чорновола, за винятком невеликої дещиці, яка надійшла до упорядника, коли 10-й том уже був заверстаний. Це здебільшого виступи політика, записані на відеокасетах, дисках, це, зрештою, ще не повністю розібраний

технічний архів Ярослава Кендзьора, де багато виступів Чорновола. Зважаючи на затримку з виходом 10 тому (не було коштів), вирішено не відтягувати видання. Поки що мрією упорядника залишається видання бібліографії творів В. Чорновола та про нього, а також спогадів. У цих виданнях можна було б умістити неопубліковане. Дякуємо за матеріальну допомогу для видання останнього тому, яка надійшла з Канади від п. Олесі Чехут у пам’ять її чоловіка св. п. Ярослава Чехута. Безумовно, дякуємо всього колективу видавництва «Смолоскип», зокрема п. Осипу Зінкевичу, завдяки турботам якого були знайдені кошти серед української діаспори, якій теж вклоняємося, на багатотомне й цінне для культурного розвою України видання. Сподіваємося, що відгукнуться люди, які допоможуть видати заплановані книги, які доповнять десятитомне видання Творів Вячеслава Чорновола.

РІК НЕВИВЧЕНИХ УРОКІВ І Він додав: «Істинно кажу вам: жодного пророка не приймають у вітчизні своїй» Євангеліє від Луки, 4:24

Останній рік життя… Напевно, він став найважчим для Вячеслава Чорновола. На перший погляд, це видається нелогічним: державний діяч, чиє життя завжди було так тісно пов’язане зі здобуттям та утвердженням України як незалежної держави, здавалося б, мав усі підстави відчувати моральне заспокоєння та почуття виконаного обов’язку. Адже незалежність країни стала остаточно доконаним фактом: «Усупереч усьому Україна стоїть. Хай з усіма шаленими хибами, хай з усім безмірним бюрократичним апаратом, хай з безглуздими витратами, але Україна відбулась як держава. От що важливо!» («День», 4 липня 1998 р.). Ніхто ніде в світі не піддавав сумніву її незалежність. У Москві ще правив «цар Борис», який, хоча й надокучав своїми неоімперськими замашками, але й не забував про карикатурні реверанси в бік України («Каждое утро, просыпаясь, думай, что ты сделал для Украины»). Західні партнери все ще вірили, що молода держава скоро переросте хворобу раннього постсовкового синдрому, а тому тримали двері відчиненими й вели дуже активний діалог з вітчизняними політичними силами. Антиукраїнська фронда на сході й півдні, навіть у Криму, здавалося, була остаточно зломлена й «задушена в обіймах» усесильною бюрократією. У центрі й на місцях були створені всі необхідні атрибути незалежної держави, влада начебто змогла подолати деструктивні й хаотичні процеси в економіці й приручити місцеві еліти, звівши їх до 23

«єдиного корита», навіть на Донбасі завершилися руйнівні гангстерські війни, а місцеві мафіозі не лише переодягнулися в дорогі костюми, але й вивчили необхідний мінімум проукраїнських фраз – державницька позиція ставала одним з індикаторів лояльності до центральної влади… «Навіть у мізкуватих головах можновладців звивини скерувалися на самостійність. Я не люблю нашу бюрократію, а повинен сказати, що дечому вона таки навчилася. Це вже не безпорадні керівники держави 1991 – початку 1992, які панічно боялися ступити самостійний крок, інстинктивно озираючись на Москву. […] Хай іще важко, але нині в курнику українських керівників, які часом роблять розумні речі, а часом дурниці, викльовується національна еліта. Вона ще слабенька та задиркуватих уже видно» («День», 4 липня 1998 р.). Так, у цій державі не було таких неодмінних атрибутів цивілізованого європейського суспільства, як повноцінна демократія, правосуддя, вільна й конкурентна економіка, а головне – чесна та відповідальна влада, але ж таке важливе для колишніх дисидентів визначення, як державотворення, стало лозунгом усієї пострадянської влади. «Ранній» Кучма ще демонстрував здатність до засвоєння таких далеких для нього україноцентричних, а деколи навіть європейських цінностей, регулярно вислуховував лідера Руху, а інколи й прислухався до його порад і вимог, хоча частіше старався відбутися дрібними кадровими поступками, ніж принциповими цивілізаційними змінами… Ось як Вячеслав Чорновіл тоді оцінював Леоніда Кучму та його владу: «Ми критикуємо Президента кожного разу, коли його дії наносять шкоду Україні. Основний об’єкт нашої критики – це кадрова політика: він оточує себе представниками номенклатури, які не можуть і не хочуть проводити реформи...» Економічна програма Л. Кучми 1994 року «практично збігалася з економічною програмою Руху, але була виконана лише відсотків на

п’ять саме через оточення». Тому стратегія НРУ – «постійний тиск на Президента з метою утримати його на державних позиціях». Процедура імпічменту була б «просто гонитвою за дешевою популярністю» («Киевские ведомости», 28 березня 1998 р.). Однак на обрії все ж починали проглядатися силуети таких необхідних реформ, і найголовнішої з них – земельної, яка, на думку Чорновола, мала остаточно перерізати ту пуповину, що не давала молодій державі відірватися від мертвого тіла колишнього Союзу. (Добре, що він у той час не міг навіть уявити, як його тодішні соратники за якихось півтора десятиліття зрадять ту первинну ідеологію Руху й услід за лівацькими популістами стануть шельмувати саму ідею вільного ринку землі). Політичний діяч-державник, а саме таким і був Вячеслав Чорновіл, певна річ, мав безліч підстав для невдоволення, але й не міг знехтувати певною перевагою такого розвитку держави – мирно, без крові зростала й укріплювалася та держава, за яку він пожертвував більшу частину свого життя. А те, що в цій державі геть усе було не так, як у вимріяній у концтаборах Україні, так це ж тільки перехідний період, та й значна частина суспільства, залишаючись у душі «гомо совєтікус», навряд чи була готова до іншого, швидкого й прогресивного сценарію. А ще мав з чим порівнювати: і з нашим комуністично-каґебістським минулим, і з таким самим сучасним у багатьох сусідів із так званого «ближнього зарубіжжя»… Здавалося б, попри все, можна було шукати й нанизувати, як намистини на нитку, позитивні враження. То чому ж цей останній 1998-й – початок 1999-го року став для нього каторгою, а ті, хто, здається, мали бути соратниками й однодумцями, перетворювали його життя на пекло? У дійсності ж сьомий рік незалежності приніс в Україну й утвердив зовсім інші, дуже далекі від ідилії та навіть

від банального раціоналізму реалії, взаємовідносини, принципи й політичні механізми. Найперше, відсутність швидких якісних змін, що, можливо, і подобалося консервативній частині населення, призвела до дезорганізації, а згодом і до деморалізації та переродження тих, які раніше демонстрували найвищий рівень пасіонарності та, якщо й не завжди розумного, то все ж безсумнівного патріотизму. Можна багато говорити про психологічну втому, втрату ідейних орієнтирів цих людей: «Негатив від подій 1998 року – загальна втома й нашого народу, і наших політиків. Це мене дуже хвилює. Я не бачу сьогодні енергії ні в лівих, ні в правих – лише вдавана жвавість. А тому болісно розмірковую над тим, як подолати існуючу зневіру […]. На жаль, і люди стомилися, утратили бачення перспективи, бо ми довго топталися на місці» («Час», 25 грудня 1998 р. – 1 січня 1999 р.). Але найбанальніше й найбрутальніше це прозвучало напередодні ганебного рухівського путчу в словах одного з найвідоміших рухівців і колись дуже близького соратника Чорновола, який поділився з ним своїм «сокровенним»: «Вячеславе, от я все життя в цій політиці, у боротьбі за Україну, більшість років уже прожито, і що я з цього собі здобув?..» Відсутність прогресу, поступального руху вгору занадто часто будить у людях низькі інстинкти, прагнення до примітивного збагачення та включає суспільний закон «морального земного тяжіння». Цей діяч дуже скоро, за якихось півроку, зрадивши Чорновола, отримав вершину своїх нових мрій і прагнень – спершу гроші, яких вистачило, щоб купити дорогий автомобіль, а пізніше – навіть можливість деякий час побути міністром, трохи вкрасти й не сісти…Тому огидне й часто агресивне пристосуванство ставало новою традицією не лише провладних політиків, але й яскравих представників демократичного табору.

Зрештою, таке ми переживали вже не вперше, але ще ніколи так відверто люди, які обрали для себе шлях політичної повії, не рядилися в тоги невинності й не розкидалися облудними звинуваченнями проти тих, хто не поділяв їхніх перероджених псевдоцінностей. Це ж так показово, що саме ті, кому чорноволівська принциповість і непідкупність перешкоджала доступитися до всіх благ провладної кон’юнктури і які його обливали брудом та таврували «угодовцем і провладним політиком», пізніше, коли влада розправилася з Чорноволом, першими зайняли високі посади й стали слухняними гравцями провладних інтриг. На жаль, уже стало злою українською традицією, що на авансцену цього фарсу з гримучої суміші нереалізованих амбіцій та меркантильності найчастіше проривалися люди, які самі себе коронували «професійними патріотами». Так було на зорі незалежності, подібна драма розігрується і в наші дні. Дуже небезпечні зміни відбувалися і в провладному середовищі. Витворювалася нова система, яку пізніше прозвали клановістю, олігархією та, загалом, кучмізмом. Нечистий бізнес остаточно зрісся з владою, та ще й перемішався з комуністами: «Ми маємо знову блокування роботи парламенту лівими фракціями, комуністичною, соціалістичною, і «Громадою». Ви розумієте, що це за союз – мафіозні клани й комуністи» (З виступу на сесії Верховної Ради 14 січня 1999 р.). (Хоча чому маємо дивуватися: тоді лазаренківська «Громада» принаймні була загальновизнаним символом мафії, а сьогодні з десяток її чільних діячів повчають нас, як будувати «справедливу Україну»...). Сама влада та близькість до неї стали найкращим способом здобуття мільярдних статків. Занадто високою зробилася ціна такої влади та страшною загрозою видавався ризик її втратити. Вибори до Верховної Ради 1998 року вже були брудними й нечесними, але вони стали лише провісником тих політичних катаклізмів, які несли наступ-

ні президентські вибори 1999-го. Ні Леонід Кучма, ні ті, кому його президенство було важливішим, ніж навіть самому главі держави, просто так поступатися престолом не збиралися, а тим більше Вячеславові Чорноволу, чиї цінності й принципи для них були не просто чужі, а й небезпечні. Тому й проходила в цей останній рік стрімка еволюція ставлення владних еліт та їхніх прислужників до Чорновола й очолюваного ним Руху: від невдоволеного толерування до відвертого цькування, оббріхування й, урешті, убивства на трасі під Борисполем. А ще в цей же період, користуючись економічними та соціальними провалами тодішньої влади, зміцнювали свої позиції й ідейні противники з лівих, переважно проросійських, партій, з якими у Вячеслава Чорновола завжди було найжорсткіше протистояння і в парламенті, й поза його стінами: «Позиція ж комуністів […] – це свідомі дії за принципом: чим гірше – тим краще. Чим гірше державі й людям – тим краще їм, комуністам і соціалістам (включаючи «прогресивних»). Комунізм завжди паразитує на злиднях» («Час», 23 – 30 жовтня 1998 р.). «Чума XX століття – комунізм – у цьому ж столітті повинен і померти» («Час», 4 – 15 січня 1999 р.). На жаль, юридичні помилки під час заборони компартії 1991 року дали комуністам шанс на реванш. Загравання з лівими з боку влади та взаємопоборювання в середовищі правих і центристських партій, для яких Чорновіл став страшнішим ворогом, ніж симоненки, вітренки чи морози, призвело до фатальних наслідків – ліві зуміли захопити керівництво парламентом. Проте навіть це не змогло привести до притомності українських демократів… Вячеслав Чорновіл у жорсткому протистоянні з ідеологічними ворогами дуже часто залишався одиноким та ще й потерпав від ударів у спину від начебто ідейних соратників. У цьому томі можна побачити, що ледь не в кожному виступі, кожній акції Чорновіл старався не пропустити

нагоди протиставитися лідерам КПУ, ПСПУ, СПУ та їхнім підспівувачам з дрібніших лівацьких або мафіозних партій. І зазнавав «взаємності» – на кожне його слово ліві фракції реагували криком, образами, улюлюканням. У багатьох його виступах у Раді можемо побачити спроби заспокоїти цю крикливу масу: «Тут пробували мене висувати, це я сприймаю як жарт з боку комуністів, бо коли я виходжу на трибуну, то вони ревуть. Я уявляю собі, що буде, як я сяду в те місце Голови Верховної Ради. Ще не дозріли сьогодні комуністи, щоб я ними керував» (З виступу на засіданні ВРУ 30 червня 1998 р.). Саме Вячеслав Чорновіл був ініціатором нового «Нюрнберзького процесу» проти комуністичної партії, оргкомітет з підготовки якого очолював Лесь Танюк, виступав за її заборону: «Держава, яка не вміє себе захищати, приречена. То, може, уже настав час дати чітку правову оцінку злочинам тієї КПУ, спадкоємцем якої називає себе нинішня КПУ? А також визначитися з обставинами незаконної реєстрації компартії восени 1993 року. Чекаємо на ваше слово, пане Генеральний прокуроре, панове українські юристи! Бо поки що, як кажуть, до Конституційного Суду надійшло не подання про заборону КПУ як підривної антидержавної структури, а подання… про незаконність її заборони в серпні 1991 року» («Час», 23 – 30 жовтня 1998 р.). Пройшли роки, нині ми бачимо, наскільки небезпечною та заразною виявилася та комуністична отрута, яка нині привела під відверто комуністичні лозунги багатьох демократів, а зовсім недавно під проросійські прапори поставила багатьох центристів. Якби ж тоді в потенційно державницьких політиків вистачило розуму й виваженості, щоб відкинути розбрат і війну амбіцій та разом протиставитися майбутнім загрозам… Натомість уся «патріотична» преса знущалася над Чорноволом, що він, мовляв, «воює з вітряками». От тільки ці «вітряки» в той час зуміли захопити керівництво Верховної Ради, зупинити розвиток краї-

ни й ледь не скасували статус української мови та мало не затягнули Україну в євразійську пастку. А ті, хто тоді натхненно писали про «так звану» комуністичну загрозу, і нині засідають у парламенті, видають газети, та й, загалом, учать нас, як маємо жити. Коли перелистати пожовклі газетні зшитки за 1998 – 99 роки, то виникає шокуюче запитання: чому всі ці зовсім різні політичні й фінансові групи так жорстоко поборювали саме Чорновола, та й фактично тільки Чорновола. Адже проти нього єдиного було розпочате найжорстокіше цькування й шельмування і в ультранаціоналістичних газетах, і в поважних провладних виданнях, і в лівацькій комуністичній пресі: «З наближенням виборів 1998 року в антирухівській пресі («Киевские ведомости», «День», «Зеркало недели» та ін.) розгорнулася шалена кампанія проти Руху, побудована за тим же принципом протиставлення персоналій» («Час», 27 листопада – 4 грудня 1998 р.). На жаль, цькування в пресі не обмежилося передвиборчим періодом і, наростаючи з кожним наступним місяцем, усе більше фокусувалося персонально на особі Вячеслава Чорновола. Пригадую, як відразу ж після трагічної загибелі лідера Руху, в журналі ПіК журналіст Олександр Кривенко в статті-некролозі повторив ту саму хибу, якої часто допускалися тоді молоді демократи, а сьогодні деколи повторюють сучасні дослідники: мовляв, Чорновіл уже старів, утрачав впливовість, перетворювався на такого собі дивакуватого Дон Кіхота, а за кілька років міг би стати «нецікавим навіть свому вірному Санчо Панса…» Тоді Сашкові я поставив те саме запитання, яке повторю й сьогодні: то чому ж лише проти нього так озвіріло боролися, чому весь останній рік життя не було жодного дня без їдких випадів у пресі, чому були вкинуті велетенські ресурси на перекуповування його фракції в Раді та цілих обласних організацій НРУ, чому, врешті, саме його шлях перегоро-

дили КамАЗом. Олександр Кривенко, до його честі, сприйняв аргументи, вибачився і надав журнальну площу для іншої позиції. Але як оцінювати окремих сьогоднішніх авторів, які, зрідка потривоживши пам’ять Чорновола, навіть нині так некритично повторюють ті штучні міфи й ідеологеми, якими щедро годували українців на схилі 90-их? Зрозуміти й пояснити феномен Чорновола в українському політичному й суспільному бутті непросто, особливо поза контекстом подій. Перечитуючи виступи, статті чи інтерв’ю за цей останній рік і кілька місяців, знаходимо прекрасні приклади й аргументи для розуміння перебігу нашої історії, але й відстежуємо ті механізми, які донині визначають розвиток України. Іноді вражає неймовірна актуальність його слів, а деколи обурює дика несправедливість сучасників… Серед його текстів цього часу домінують виступи в Раді, інтерв’ю та коментарі на болючі теми, звернення до соратників з Руху й інших патріотичних партій. Адже, загалом, 1998-й – початок 1999-го були не найкращим часом для умиротворених філософських роздумів. Країна виривалася з чіпких обіймів комуністичного минулого, щоб… знову впасти в мало чим кращі реалії диких кланово-олігархічних відносин. Вячеслав Чорновіл, який сам собі тоді присвоїв визначення «прагматичний романтик», отак романтично вірив, що не йому одному потрібно, аби країна пішла не в чергові нетрі, а до нормального цивілізаційного вибору, а як прагматик доволі чітко усвідомлював і формулював, що для цього необхідно зробити. А ще наївно не хотів вірити, що на цьому шляху може бути підлість і зрада, та ще й у таких масштабах… Але, щоб трохи повернутися до історичного контексту, варто пройтися деякими з основних етапів цього складного року, які з документальною точністю першоджерела відображені в 10-му томі.

Наймасштабнішою подією 1998 року були парламентські вибори, які вперше проходили за змішаною виборчою системою. Ще з кінця 1997-го Чорновіл розпочав активні переговори з усіма правими й правоцентристськими патріотичними партіями про спільний похід на вибори. Аргументи, здавалося б, були більш ніж переконливі, підкріплені даними соціологічних опитувань та моделюванням складу майбутнього парламенту: «Ситуація дуже складна. З лівого боку з нами конкурують тільки комуністи й соціалісти. Трохи голосів від останніх відтягнуть теж ліві сили – партія Вітренко й Марченка та «Трудова Україна». У центрі й правому центрі перебувають понад 20 партій. Вони створюють дуже велику небезпеку. Я б навіть сказав, що приведуть до катастрофи. Ось чому всім нам, правим, треба негайно об’єднати свої зусилля. Це останній шанс» («Українська газета», 26 лютого 1998 р.). «Дуже непокоїть мене отих 30 партій-партійок, блоків-блочків, фронтиків, які таки прорвалися і ринули на вибори, усілякими правдами й неправдами здобувши підписи виборців, скориставшись недосконалістю закону, як лазівкою, що дає можливість маніпулювати підписами, навіть переписувати реєстри одні в одних, іти на підкуп. […] І маємо сьогодні «парад партій і блоків». Дуже небезпечна ця тенденція, бо розтягування голосів іде в основному в центрі й правому центрі. […] Комуністи й Рух – дві реальні політичні сили, що протистоять одна одній на виборах. Зліва розтягування голосів виборців майже немає. Усі ж інші партії посягають на голоси саме Народного Руху» (Час/Time, 15 – 21 січня 1998 р.). Ще з осені попереднього року Рух ініціював цілу серію переговорів з лідерами патріотичних партій, наголошуючи, що за всіма опитуваннями лише НРУ впевнено долає прохідний бар’єр. Тим більше, що навіть ті партії,

які донедавна розглядалися як умовно прохідні, за короткий час через помилкові дії або амбіції своїх лідерів утратили такий шанс. Так, донедавна потужна політична сила «Реформи» розкололася на «Реформи і порядок» та «Вперед, Україно!» й критично послабила свої електоральні шанси. З іншого боку – непродумане об’єднання Конгресу українських націоналістів з дрібними осколками Української республіканської партії в «Національний фронт» призвело лише до маргіналізації цієї донедавна помітної структури. Загалом, дуже зменшилася довіра виборців до націоналістичних і радикальних партій після зближення їх з колишнім генералом КДБ Євгеном Марчуком і спливання на поверхню численних сумнівних персонажів (на зразок нового лідера розколеної УРП Олександра Шандрюка), яких багато хто пов’язував саме з цією спецслужбою. Але схоже, що засліплені своєю «принциповістю» дрібні лідери не готові були самі робити будь-які висновки й, тим паче, слухати порад ззовні. Ще однією проблемою всіх правих і правоцентристських партій (за винятком Руху) було те, що вони звично паслися лише на західноукраїнському електоральному полі. Ні дієвих організацій, ні активної діяльності будь-де, окрім Галичини та Києва, вони не розгортали. А отже, ураховуючи пропорції населення в основних мегарегіонах країни, мали змогу помітно відтягнути голоси від Руху на заході, але здобути мізерний результат загалом. Уже після виборів Чорновіл обурювався: «Хай би вони поїхали й поагітували в Донецьку чи Луганську. Ми там хоч і небагато, але все ж таки взяли, а «Національний фронт» зі своїм радикалізмом – нічого. Треба дивитися в масштабах України. Радикалізм треба часом ховати в кишеню. Мені теж хотілося б щось радикальне сказати або зробити, але я себе вважаю політиком, а не авантюристом» («Час/ Time», 16 – 22 квітня 1998 р.).

Принцип пропорційної системи з прохідним бар’єром передбачав, що голоси аутсайдерів будуть пропорційно розділені між переможцями. А тут уже вступала в силу безпристрасна арифметика – під розподіл фактично попадали лише голоси патріотично настроєних виборців, а основним одержувачем такого бонуса від бездумних патріотів ставали ліві проросійські партії, найперше – комуністи. Вячеславові Чорноволу вдалося дуже точно прорахувати втрати демократичних сил від цього «параду амбіцій, самовпевненості й безголів’я». Прогнозована ним утрата 50 депутатських місць у парламенті приблизно відповідала тому критичному зсуву від актуальних електоральних симпатій до реальної розстановки сил у новообраній Верховній Раді. Частково виправити наслідки цієї катастрофи вдалося лише на початку 2000 року. План такої декомунізації парламенту й створення нової більшості В. Чорновіл спрогнозував доволі точно ще в липні 1998-го: «Меншість боротиметься за створення більшості. До того ж треба переконати хоч би соціал-демократів і «зелених», щоб вони притримувалися своєї ідеології… Побачите, багато хто ще попроситься до нас. І з часом ми знов повернемося до виборів Голови Верховної Ради» («Сегодня», 17 липня 1998 р.). Саме так і відбулося через рік після загибелі Чорновола, але без нього цей процес очолили нові «господарі життя» і швидко розвернули його не в бік демократичних змін, а в напрямку новітніх кланово-олігархічних відносин. Коли ж повернутися до плану єднання, то, насправді, він був дуже привабливим, і тільки люди без душі й без тверезого осмислення могли його відкинути. Ось як його описував сам Вячеслав Чорновіл: «Позиція наша була така: не базікати про єдність, а чітко розробити формулу єдності всіх патріотичних сил. Єдність базувалася на чотирьох пропозиціях:

Перша – єдина платформа. Це саме те, про що найлегше домовитися, як би ми не «дряпалися». Мета в нас, по суті, єдина, і виборці одні й ті самі. Друга пропозиція – спільний узгоджений список кандидатів у депутати від партій і в мажоритарних округах. Третя – спільна, єдина фракція в парламенті, щоб не роз’єднатися та не підпасти під будь-які впливи. І четверта – на базі фракції створити єдину політичну партію національно-патріотичного спрямування. […]Третю пропозицію – про єдину фракцію – відкинули одностайно всі. Тож про створення конгресу партій чи єдиної партії навіть слухати не захотіли. Ось чому ми в наше об’єднання ввели тільки громадські організації. […]Ситуація страшна. Тут уже не нація наша винна, а винні нинішні її окремі «лідери-вожді», які не хочуть тверезо мислити. І не тільки тверезо, а й в ім’я України, її незалежного майбутнього. Вони не думають, що знову будуть в’язні й заборони всього нашого, національного…» («Українська газета», 26 лютого 1998 р.). Якщо вже питання політичної відповідальності перед майбутнім України не вплинуло на амбітних лідерів (не вперше – був уже досвід запеклого самоїдства на президентських виборах 1991-го й парламентських 1994-го року), то хоча б перспективи успішного проходження до Верховної Ради під «парасолькою» Руху мало б стати стимулом для переговорів. І хоча лідер Руху пропонував потенційним союзникам непропорційну їхній значимості кількість місць у списку та цілковиту підтримку на округах, бажання конче бути першим і єдиним хоча б на своєму дірявому човнику перемогло… Коли вже пройшли всі терміни, ЦВК зареєструвала всі 30 списків, а серед них аж понад 20, які конкурували лише з Рухом і не мали шансів на перемогу, Чорновіл аж до останніх тижнів перед виборами не переставав упрошувати й переконувати. Новий план передбачав використан-

ня тодішнього недогляду в законі – кандидат міг одночасно балотуватися і за списком своєї партії, і в мажоритарному окрузі (лише десь через два роки Конституційний Суд заборонив цю практику). Лазівкою в законі скористалися всі представники отих 20-ти партійок, створивши дику конкуренцію в нечисленних галицьких і київських округах. Вячеслав Чорновіл, оперуючи остаточними даними соціологів, закликав їх і в особистих розмовах, і через пресу приєднатися до об’єднання «Рух за народ, за Україну», зняти з реєстрації явно непрохідні списки, обіцяючи забрати з відповідних округів рухівських кандидатів і підтримати представників патріотичних (не знаю, може, уже пора чесно сказати, що ті, хто ставлять свої амбіції вище державних потреб, патріотами бути не можуть?) сил. Натомість наполягав лише на одному – щоб у новому парламенті всім об’єднатися в єдину фракцію, аби не було, як завше: хто в ліс, хто по дрова, а хто й комуністам до послуг. На що прозвучав єдиний ультиматум: ділимо округи й жодних інших зобов’язань! У підсумку зміг лише, ще раз перелічивши всі загрози, закликати до сумління: «Може, хоч ця тривожна перспектива зупинить наших доблесних кунівців, уерпістів, «зелених», християнських та інших демократів? Невже не бояться вони відповідальності перед Україною та історією, свідомо ведучи лівих до влади? Ще є час і можливість – зняти свої списки з голосування і закликати всіх патріотів голосувати за Рух – єдину силу, що може зупинити прихід до влади комуно-соціалістів. Що скажете на це, пані Стецько, панове Лук’яненко, Яворівський, Поровський, Головатий, Журавський, Соболєв?.. Україна чекає відповіді» («Час/ Time», 22 – 28 січня 1998 р.). Шкода, що було змарновано такий шанс, адже: «Це якраз той шлях, яким пішла «Виборча акція “Солідарність”» у Польщі й здобула перемогу» («Час», 16 – 23 жовтня 1998 р.).

Надалі включився у власне рухівську виборчу кампанію. НРУ зміг залучити до об’єднання громадські організації, і розпочалися поїздки всіма областями України з презентацією рухівського списку. Більшість візитів були складними: на сході постійними дебошами й провокаціями займалися ліві, на заході ж оббріхуванням і шельмуванням доймали праві. Пригадую й доволі екзотичні та дикі випадки. Наприклад, ось про що повідомляла луганська газета: «Своєрідно відзначили День міста луганські крайні праві. Вони провели на вулиці КІМ, 46 змагання по стрільбі з пневматичної зброї. Мішенями слугували портрети лідера Народного Руху України Вячеслава Чорновола» («Ракурс», 18 вересня 1997 р.). Місцеві комуністи аплодували, а регіональна преса вперше не обзивала націоналістів «фашистами». Нічого не нагадує? Наприклад, доброзичливі й співчутливі відгуки в російських телепрограмах стосовно деяких наших «патріотичних» партій, коли вони вчинили дебоші в Мукачеві та під Верховною Радою вже в наші дні. На подібні акти тваринної ненависті Чорновіл лише відреаговував болісним: «То що ж ми за нація така, що своїх нищимо?» («Українська газета», 26 лютого 1998 р.). До кожного приїзду Чорновола централізовано готувалися в’їдливі запитання, образливі листівки, цілі групи провокаторів. Типовою була анекдотична ситуація у Василівці на Запоріжжі. Тоді один із однопартійців Петра Симоненка передав лідеру Руху надруковану на друкарській машинці записку приблизно такого змісту: «Ви щойно у своєму виступі заявили… – ми переконані, що це націоналізм і фашизм». Чорновіл тоді лише розсміявся: «Щось не чув я в залі стуку друкарської машинки». І навіть у цих умовах йому вдавалося не лише донести свою позицію, але й знаходити нових симпатиків. У наступні роки мені довелося об’їхати більшість районів усієї України, зокрема сходу й півдня, і завжди десь у Луган-

ську, Горлівці, Цюрупинську чи Шостці підходили люди, які згадували про враження, яке на них справило спілкування з Вячеславом Чорноволом. Я десятки разів чув саме таку фразу: «Це Чорновіл тоді зробив мене українцем». Шкода, що в ті дні було не до записування сотень виступів на зустрічах і місцевих радіоточках та архівування численних інтерв’ю в районних і міських газетах та заводських багатотиражках. Думаю, там можна було б знайти блискучі приклади політичної полеміки. А загалом, коли перечитую виступи, інтерв’ю й статті Чорновола з передвиборчого періоду, а ще переглядаю тодішню пресу, не полишає відчуття, що це якесь дежавю – тепер, уже після Революції гідності, політики в Україні, здається, ні на крихту не змінилися. Хіба це не актуально в наші дні: «Ми програли президентські вибори-91 (а могли ж і виграти), не взяли реваншу на парламентських виборах-94. Саме через роз’єднаність державників. Надто вже багато «гетьманів» з’явилося. Може, відчув хто докори сумління з тих «вождів», які тоді всіх нас роз’єднували? Ні, вони й досі ходять у героях» («Час/Time», 15 – 21 січня 1998 р.). Саме так – ходять у героях: і ті, хто ще в 90-их цькували Чорновола, і ті, з так званих «нових облич», що тоді ще до школи бігали, а все-одно так точно навчилися відтворювати нині методи й стиль своїх старших «товаришів-патріотів». Рух, як і очікувалося, на виборах здобув другий результат після комуністів, але перерозподіл голосів поглибив цей розрив і привів до тривалої парламентської кризи. До безумовних успіхів можна віднести те, що НРУ зробив значний прорив на схід: навіть без базових західноукраїнських областей Рух вільно долав прохідний бар’єр, перевищували чотиривідсоткову межу результати партії в 20 областях країни, хоча абсолютно нерівномірна підтримка в сусідніх областях свідчила про значні проблеми в управлінні крайовими організаціями. Основний висновок, на

якому тоді наполягав Чорновіл, – це те, що доля України вирішується на сході. На жаль, усі найгірші прогнози, що в Раді, ймовірно, не зможе сформуватися ні ліва, ні права більшість, сповнилися. Почалася кількамісячна спікеріада. Тексти деяких виступів Вячеслава Чорновола в стінах Верховної Ради в той період можуть видатися дещо тривіальними й подібними, але вони цінні як свідчення перед судом історії – як дорого коштують країні нічим не підкріплені амбіції численних політичних лідерів. У підсумку, знову ж через амбіції Юрія Костенка, було втрачено єдиний шанс створити некомуністичне керівництво парламенту, а ліві, заручившись підтримкою мафіозних сил, найперше партії «Громада», змогли обрати Головою Верховної Ради України Олександра Ткаченка. Ставлення Чорновола до цієї особи завжди залишалося вкрай негативним: «Ця фігура є лівою, і вона більш прийнятна для Президента і його Адміністрації, ніж Мороз із Симоненком. Це лютий ворог власності на землю, приватизації, земельної реформи. Це ортодокс. З обранням О. Ткаченка спікером, я не думаю, що ліві вийдуть на більшість» («За вільну Україну», 11 липня 1998 р.). У подальшому Ткаченко переконливо довів, що за антидержавними поглядами й діями він може перевершити навіть комуністів. А Вячеслав Чорновіл отримав ще одного непримиренного ідеологічного противника. Хоча, якщо познайомитися з основними ідеологічними постулатами цього «діяча», доведеться констатувати, що більшість з них (за винятком хіба відверто антиукраїнських і прокремлівських поглядів) стали основою ідеології сучасних популістів-демократів. Затята боротьба проти ринкових відносин у земельній сфері, приватизації, лібералізації економіки, децентралізації влади, заяви, що «нам Європа – не указ»… – усе це ще недавно було ознакою одіозної та ортодоксальної комуністичної ідеології. А нині, уже після

Революції гідності, принаймні три фракції, які брали участь у створенні проєвропейської (!) коаліції у Верховній Раді VIII скликання, називають це турботою про народ, про Україну… Серед виру подій 1998 року приходять на пам’ять декілька особливо показових, які супроводжувалися брутальним шельмуванням проти Вячеслава Чорновола «соратниками» з правого табору. Особливо актуальні сьогодні тодішні перипетії довкола ратифікації так званого Великого договору з Росією. Лідера Руху, який наполягав на необхідності ратифікації, звинувачувала в «зраді» більшість правих і злобно торпедували проросійські ліві, оскільки договір не містив жодної з бажаних їм ідеологем, та і їхні соратники серед російських комуністів блокували цю ратифікацію: «[…]депутат Яценко (член фракції КПУ) навіть посмів замахнутися на ратифікований нами широкомасштабний договір України й Росії. Сказав, що це недосконалий договір, повторивши аргументи Бабуріна, що це шкідливий договір, бо він не дає можливості повернутися до Радянського Союзу» (З виступу у Верховній Раді 18 грудня 1998 р.). Та комуністам нічого дивуватися, але як це все (поведінка саме правих націонал-патріотів) для нас сучасно: кожна дія, суть якої виходить за рамки твого розуміння, – це неодмінно «зрада», а на доповнення – купа бравурних заяв, як «ми їм би показали, коли б угодовці нам не зашкодили», і найгірше – це те, що знову позиція «патріотів» так підозріло, аж до дрібних деталей, збігається з інтересами російських яструбів і їхніх підспівувачів в Україні. Думаю, що найкраще про цю ситуацію висловився сам Чорновіл: «І нарешті, я вважаю, що договір близький до міжнародних стандартів, і все залежить від того, яка буде влада. За нормальної влади в державі цей договір може забезпечити нормальні добросусідські стосунки,

якщо наша влада не забуватиме про пріоритети зовнішньої політики. […] І я не знаю, до речі, що називати національною зрадою – чи підписання такого договору, чи створення провокаційної ситуації і загострення взаємин із сусідньою державою, що може призвести до загибелі Української держави» (З виступу у Верховній Раді України 14 січня 1998 р.). Багато хто (навіть із колишніх рухівців) сьогодні кричать, що Чорновіл – зрадник. Я на це не звертаю уваги. Мені немає коли «відгавкуватися». Уважаю, непідписання договору означає, що Україна залишатиметься союзною республікою, бо останній договір, який діяв між Україною і Росією, – це був договір між УРСР і РРФСР від листопада 1990 року» («Українська газета», 26 лютого 1998 р.). А нам доречно задуматися, чому ж ми постійно наступаємо на ті самі граблі, а найепатажнішим діям і заявам наших ура-патріотів і досі радісно аплодують у Кремлі?.. Не менше крику й звинувачень викликало нагородження В.Чорновола орденом Ярослава Мудрого – як же так: «Отримав нагороду з рук злочинного режиму – зрада, запроданство!». Окрема тема, що ті, які найбільше кричали, незабаром виявилися в найвідданіших прислужниках цього самого режиму й не соромилися брати гроші, посади й нагороди за розкол Руху та радісно побігли в міністерські крісла чи в РНБО... А Чорновіл уже раніше відмовлявся від іншої нагороди, яка могла його хоч опосередковано прив’язати співвідповідальністю з тодішньою владою. Хоча перестороги, здається, були надмірними – «ранній» Кучма в нагородній сфері ще дотримувався певного паритету: частину нагород друзям чи за гроші, частину ж – тим, хто дійсно на них заслуговував, навіть із числа політичних опонентів. Це вже пізніше нагородний указ перетворився на визнання безумовної лояльності лауреатів і орденоносців... Оскільки нагороду було вручено

саме за особливі заслуги в справі здобуття Україною незалежності та плідну державотворчу працю, сам лідер Руху, відбиваючись від нападок, пояснив принциповість свого кроку наступним: «Я розцінюю цей орден як нагороду всьому моєму поколінню шістдесятників, яке в часи колишньої диктатури боролося за українську незалежність, про яку сьогоднішні урядовці й кавалери орденів незалежної України не мали й гадки. Це не докір: так диктує історія, що завжди є люди, які борються за національну ідею й зберігають її для майбутнього» («Час/ Time», 12 – 18 лютого 1998 р.). Але саме на таких, загалом, невинних деталях і відточувалися зуби тієї добре скоординованої пропагандивної машини, яка мала за мету політичне знищення непокірного й небезпечного лідера. Якось так неочікувано одностайними гвинтиками цієї машини ставали колись затяті ідеологічні противники: комуністи та «професійні патріоти». У 1998 році відбулося кілька загрозливих атак на цілісність Руху та персонально на його лідера. З бігом часу окремі елементи об’єднуються в цілісну картину, а розрізнені деталі починають ставати частиною єдиного добре продуманого плану: спершу – з використанням маргінальних постатей та нескоординованих і недолугих звинувачень, пізніше – усе більш фронтального й убивчого. Чи бачив Чорновіл, що проти нього здійснюється цілеспрямована кампанія? Безумовно, він не раз про це писав у своїх статтях і заявляв на рухівських зібраннях. Але те, що з першими паростками розколу вдавалося справлятися без значної шкоди для авторитету Руху, переконувало його, що більшість рухівців – люди порядні, чесні, патріотичні й відповідальні. Подібно ставився й до рухівської партноменклатури, що почала в той час зароджуватися на основі парламентської фракції й частини керівників обласних парторганізацій. Так, є погані, продажні, безсовісні, але ж більшість, якщо не почуття відповідальності перед

країною, то хоча б елементарна людська вдячність мала б стримати від брутальних атак на Рух і його голову. Адже, коли перечитуємо статті й інтерв’ю того часу, бачимо, що найчастіше в позитивному контексті Вячеслав Чорновіл згадував саме тих, хто потім першими зрадили: Костенко, Заєць, Черняк, Кириленко, Юхновський… Саме їхнє самолюбство він найбільше тішив нерідко надмірною похвалою, для них боровся за владні крісла й повноваження, розуміючи, що в цих людях уже появилася червоточинка, але прагнучи саме їх найтісніше прив’язати до єдиного й нероздільного Руху. Кожен раз, вистоявши проти чергової атаки, він наголошував, що розколоти Рух нікому й ніколи не вдасться. На жаль, це був один із тих випадків, коли Чорновіл помилявся, як і тоді, коли на запитання, чи не боїться він за своє життя, відповів: «Вони не посміють». Хоча, якби не піднялася рука на найжорстокіший злочин політичного вбивства, можливо, й останній розкол 1999 року він теж успішно подолав би й отримав підстави опісля сказати своє звичне: «Рух ми відстояли й вийшли ще сильнішими та об’єднанішими. Нікому й ніколи не вдасться нас розколоти!» або щось дуже подібне. Забагато честі буде приділяти увагу всім тим, хто пробував підірвати Рух зсередини чи торпедував його ззовні, але про кілька етапів цієї наростаючої атаки згадати варто. Властиво, останній скоординований наступ розпочався ще попереднього року. Пов’язаний він із спробою перекупити Рух, а потім ще й улаштувати в ньому заколот від двох нав’язаних Чорноволу «неофітів» – Михайла Бродського і Віктора Чайки. Лаконічно й гранично точно суть цієї диверсії виклав сам Чорновіл: «Він [конфлікт] планувався ними ще до вступу в Рух. Вони хотіли бачити «своїх» у керівництві Руху й у верхівці партійного списку, але на з’їзді піймали облизня. Тепер хай доказують виборцям, що вони не покидьки, якщо дописалися до того, що я

п’ятнадцять років мордувався по тюрмах і таборах… за завданням КДБ. Після цього виборці вже розберуться, що це за «кияни». Хотів уступити в Рух – уступив, але нема таких грошей, за які можна купити Рух. Дешево можна купити курку на базарі, та й ту без яєць…» («День», 4 лютого 1998 р.). Очевидно, що ця спроба заколоту й серія гучних випадів проти Руху й Чорновола з боку Бродського та Чайки були приречені на неуспіх від самого початку. Найперше, бо надто вже брутально все це робилося, українці тоді ще не були готові до того, щоб довірливо сприймати таке відверте й брудне шельмування. А велося воно особливо жорстко й цинічно – чого лише вартий написаний ними брудний античорноволівський памфлет у «Киевских ведомостях» – «Азеф української революції». Окрім того, зразу ж після спроби заколоту ця пара не лише миттєво розвернула свою газету проти Руху, але й спрямувала її взагалі проти всього, що було святим для українських патріотів. Наприклад, у номері від 29 січня 1998 р. редакція присвятила трагедії під Крутами цілу сторінку. Суть публікації: Крути – лише епізод, штучно створений міф, про який неетично «каждый год разглагольствовать», «делать разницу между 18 – 20-летними студентами, погибшими под Крутами, и их ровесниками, павшими по другую сторону баррикад». Це ж те саме, якби сьогодні якась із газет вийшла з великою статтею, що прославляти наших героїв АТО – це поганий тон і повна недоречність, тим більше, що вони нічим не кращі й не гірші від «героїчних бійців» Гіркіна чи «Мотороли». Правда ж, виглядає неймовірним? А тоді деякі колишні рухівці могли собі дозволити до такого опуститися. Але в рухівському й ширшому патріотичному середовищі (незалежно – серед симпатиків чи противників Чорновола) це викликало автоматичне відторгнення. Хоча, як бачимо, не у всіх. У тому ж номері «Киевских

ведомостей» спокійно розмістив свій антирухівський допис один із лідерів «Національного фронту» Ярошинський, а тодішній заступник голови Руху Олександр Лавринович без особливих пересторог виходив із розкольниками на спільні пресконференції та розповідав про якусь «окрему позицію в Русі», про яку самі рухівці дізнавалися лише з ворожих газет. Свого часу про Лавриновича Вячеслав Чорновіл побіжно згадував: «Лавринович ідеологічно не є рухівцем. Він постійно стояв десь трохи окремо» («Українське слово», 28 січня 1999 р.). Діяльність Олександра Лавриновича в Русі заслуговує на окреме дослідження витоків і цілей такого багаторічного протиставляння. Була це його особиста позиція, викликана нереалізованими амбіціями, чи все ж добре організований зовнішній вплив? Деякі подальші події в його біографії схиляють багатьох до другої думки. Однак після вигнання з Руху Чайки та Бродського саме протиставлення Лавриновича Чорноволу стало головною темою для смакування недружньої преси. Це, можливо, один з перших прикладів, коли за допомогою ЗМІ була створена паралельна реальність: перманентний і негучний конфлікт, щоправда, з дуже болісними шпильками й провокуваннями, так ніколи й не став би відомим широкому загалу, якби не кампанія у все тих же «співчутливих» виданнях, які його роздули до масштабів великого розколу. Вячеслав Чорновіл згадував про ці технології: «З наближенням виборів 1998 року в антирухівській пресі («Киевские ведомости», «День», «Зеркало недели» та ін.) розгорнулася шалена кампанія проти Руху, побудована за тим же принципом протиставлення персоналій. Спроба вчинити щось подібне, хоч і не така масштабна, чиниться й тепер. Зовнішнє, а не рухівське походження таких спроб для мене зрозуміле. Хоча носії таких спроб є і всередині партії» («Час», 27 листопада – 4 грудня 1998 р.).

«До речі, якби ми навіть захотіли промовчати про наші проблеми, це не вдалося б. Рух – надто помітна політична сила, надто багато в нього не тільки приятелів, щоб найменше хвилювання на поверхні чи в глибині рухівського моря не були помічені та витлумачені як занепад, розкол чи навіть початок кінця, бо комусь дуже цього хочеться» (З доповіді голови Руху на IX Всеукраїнських зборах НРУ 12 грудня 1998 р.). При читанні 10 тому може виникнути оманливе враження, що недружні газети загалом лояльні до лідера Руху, друкують його коментарі з багатьох дражливих питань… Однак перегляд самих видань розвіює цю ілюзію. Короткі, обрізані коментарі вставлялися в недоречний контекст, оточувалися негативним редакційним текстом та в’їдливими коментарями опонентів, спростувати які лідерові Руху можливості не надавали. Дуже типовий приклад – публікація львівської газети «Експрес» за лютий 1999 року. Кореспондент звів у заочній дискусії Чорновола й Костенка – ніби коректний журналістський прийом: обом ставлять ті самі запитання й відповіді публікують поряд. Але Чорновола опитали першим і надали його відповіді Костенкові для коментування. Можливості спростувати всі інсинуації в Чорновола, звичайно ж, не було. Інша львівська газета «Високий замок» переважно уникала наведення прямих цитат, подаючи прес-конференції лідера Руху у своєму викладі, максимум одне речення політика, а все інше подавалося в ракурсі редакційної оцінки. Лазаренківське «ВВ», «Киевские ведомости», «День» та ряд інших теж публікували хоч і трохи ширші, але все ж обрізані коментарі Чорновола, обставляючи їх абсолютно ворожим і дискредитуючим контекстом. Тому наведені в цьому томі тексти на газетних шпальтах деяких видань часто губилися або сприймалися зовсім інакше. Оскільки в усіх цих інформаційних атаках постійно використовувалися окремі представники Руху, зокрема

згадані Лавринович, Бродський і Чайка, і в певний період всі ці провокації стали просто нестерпними, Вячеслав Чорновіл був змушений звернутися за захистом і підтримкою до рухівського загалу: «Для мене це питання вже перейшло й в особисту площину: усе моє життя, мої майже сорок років боротьби, мої п’ятнадцять років тюрми й концтаборів не дозволяють мені не реагувати на те, як прокомуністичні покидьки й дрібні кар’єристи ось уже більше півроку обпльовують моє добре ім’я. Я чекаю захисту від Руху, від того Руху, якому я впродовж кількох років віддаю все своє життя» (З доповіді на VIII Всеукраїнських зборах Руху 30 травня 1998 р.). Ще одним ударом у спину стала спроба заколоту в одній із найбільших та найважливіших організації НРУ – Львівській крайовій, організована її головою й близьким союзником Лавриновича О. Гудимою. Тоді, на втіху всім ворогам і опонентам було оприлюднено заяву, що львівські рухівці висловлюють недовіру Вячеславові Чорноволу й вимагають позачергового з’їзду партії і переобрання її керівництва. Як потім виявилося, сама організація нічого не приймала й не висловлювала, не було жодної місцевої конференції, лише засідання її ради, членів якої Гудима поступово зачищав від своїх опонентів. Пропозицію вони озвучили після того, як голова накрутив їх вигадками про Чорновола. Наприклад, що Вячеслав Чорновіл хоче підтримати Л. Кучму на президентських виборах, що Рух зайняв угодовську позицію, та ще й з вини керівництва Руху Головою Верховної Ради став одіозний О. Ткаченко. Конфлікт було вичерпано дуже швидко: «Це була емоційна реакція невеликої групи активістів Руху. Я був недавно на партконференції у Львові, і мене зустрічали так, як і належить зустрічати лідера партії» («День», 30 липня 1998 р.). Але кілька тижнів ціла купа видань у Львові, Києві й найвіддаленіших областях перманентно смакувала цю подію.

Однак ця чергова спроба розхитати Рух ізсередини стала провісником дуже небезпечного явища: «Узагалі, я дійшов висновку, що нині витворюється рухівська номенклатура, яка живе своїм життям й ігнорує основні партійні постулати» («Експрес», 25 липня – 2 серпня 1998 р.). «Кажуть, що з’явилася така рухівська номенклатура, яка відірвалася від низів партії. І особливо це виявилося у фракції: є люди, які навчилися лобіювати якісь свої інтереси або інтереси своєї групи» («Українське слово», 28 січня 1999 р.). І якщо серед рядових рухівців у Вячеслава Чорновола не виникало жодних проблем, то партноменклатура зі складу частини фракції й політради починала нагулювати апетит, насичуватися егоїзмом та честолюбством і поступово перетворюватися в найпідступнішого ворога, який незабаром і був використаний для нанесення вирішального удару. Але в контексті тих закидів, якими жонглювало, зокрема, і керівництво Львівського Руху, варто спробувати дати собі відповідь: може, таки диму без вогню не буває, і мали місце якісь факти, які б підтверджували суть звинувачень. Щодо обставин, через які в Раді виникла ліва більшість, а одіозний О. Ткаченко став спікером, тут уже написано вдосталь – імена винуватців відомі, і це якраз ті, хто найбільше атакував Рух ззовні та зсередини (у визначальний момент спільну гру зіграли Костенко з Марчуком). Стосовно взаємовідносин Руху з владою, то опоненти тут апробували схему, яка в наш час стала абсолютно звичною, а тоді ще змушувала політиків обурюватися, переконувати, пояснювати. Полягає вона в тому, щоб самому вигадати певний факт щодо противника, розтрубити з цього приводу велику тривогу й обурення та вимагати від суперника припинити робити те, чого він ніколи й не робив, та ще й виправдовуватися. Нічого не нагадує в сучасній Україні?

Щодо постатей таких «опозиціонерів» усередині Руху, то нагадував їм В. Чорновіл про наступне: «Найцікавішим було те, що частенько рухівські нищівні опозиціонери самі ж вимагали «вибити» для них високі державні посади» (З доповіді голови Руху на IX Всеукраїнських зборах НРУ 12 грудня 1998 р.). Зате ззовні про міфічну співпрацю Вячеслава Чорновола з владою та його «угодовство» особливо активно заявляли ті, у кого з режимом Кучми вже давно лежали готові до реалізації «секретні протоколи». Чого лише варта подальша біографія Євгена Марчука. Пов’язана з ним газета «День» відіграла «першу скрипку» в роздмухуванні всієї античорноволівської та протирухівської кампанії, зокрема й згаданої тези, а сам Євген Кирилович розігрував роль принципового й безкомпромісного опозиціонера, але, відтягнувши належну кількість голосів як у лівих, так і в правих, чим забезпечив вихід Л. Кучми в другий тур саме з вигідним для влади комуністом П. Симоненком, спокійно пішов на дуже довірену посаду секретаря РНБО. За часів Леоніда Даниловича це був дуже впливовий і аж ніяк не формальний пост. Для Євгена Марчука Чорновіл дійсно був небезпечним ворогом (може, тому в рухівському середовищі тривалий час побутувала думка, що саме Марчук і був замовником його вбивства, хоча офіційного підтвердження вона так і не отримала), адже лідер Руху жорстко розвінчував рукотворні міфи про «сильну руку» екс-генерала КДБ й піддавав його нищівній критиці: «Щодо Євгена Марчука – туга за сильним кулаком і диктатурою нас не мучить ні вдень, ні вночі. Крім того, сам Марчук якраз і не є сильною рукою, адже під час прем’єрства він був найслабшим головою Кабміну» («Час», 30 жовтня – 6 листопада 1998 р.). «Коли лівий центр шукає собі прихильників з правого боку, то це вже щось підозріле. Тепер почалися розмови про підтримку його серед крайніх правих, мовляв, прийде сильна вольова людина, наведе порядок. Але ж то був най-

слабший прем’єр-міністр в Україні. Він боявся приймати рішення. Я особисто ніколи не повірю до кінця людині, яка була Москвою призначена на посаду першого заступника голови КДБ України, що не здасть вона нас у відповідний момент» («Наше слово», листопад 1998 р.). Не полишає мене спогад про одкровення останнього керівника КДБ у Львівській області генерала Станіслава Малика, який розповідав, що кожен третій активіст патріотичних і радикальних організацій колись був завербований КДБ й писав доноси на своїх же соратників. Такі документи, як відомо, не горять, хтось же мав використати цей політичний інструмент і час від часу смикати за ниточки. Може, звідси й ростуть корені тодішнього антирухівського божевілля серед крайніх правих і сьогоднішніх постановок, ніби умисне підготованих для російської пропаганди, у виконанні таких самих ура-патріотів? Насправді ж про ставлення Вячеслава Чорновола до влади, співпраці з нею та до глухої опозиційності варто послухати його самого. Не лише тому, що він належав до рідкісної категорії політиків, які говорили те, що думали, але й тому, що деякі з його визначень просто вражаюче актуальні в наші дні. Особливо щодо «безкомпромісної опозиції». Тому дозволю собі дещо розгорнутіші цитати: «Рух і влада – це непросте питання. Особливо в умовах неструктурованого суспільства. Це мої безсонні ночі, коли – наодинці із собою – думаєш над тим, як обрати оптимальну лінію. Щоб нам не прислужитися антидержавним силам – з одного боку. І щоб не стати об’єктом звинувачень у пристосуванському курсі – з іншого». «[…]Рух і влада. Хто ми – опозиція чи партія влади? Час від часу дискусія на цю тему виникає в нашій партії, хоча значною мірою вона привнесена іззовні й інспірована далеко поза межами Руху. Комусь кортить бачити Рух і надалі винятково мітинговою силою, яка лише політикує на майданах. Але велика політика робиться на майданах

лише в період руйнування старої системи. Ми вдавалися до таких засобів, оскільки неможливо побудувати нове, не зруйнувавши старе. Нині – час будівничих, пора інтелектуальної праці, мислення державницькими категоріями». «Нам потрібна незалежна, демократична, національна Українська держава. Нам потрібна багата людяна держава вільних, заможних людей, упевнених у своєму майбутті. Ми будуватимемо таку державу! А тому не дозволимо собі розкіш відсидітися по глухих хутірцях, демонструючи з-під тину свій радикалізм, який нікого не лякає, бо хутірський, і нікого не цікавить, бо непопулярний[…]». «Якщо ми скотимося до категорій протиставлення: «Кучма і Пустовойтенко погані, а Марчук і Лазаренко хороші» – чи навпаки, ми перестанемо бути політиками й станемо маріонетками». «Але не забуваймо, що сліпо посунувшись у глухий кут непримиренної опозиційності, рано чи пізно можна обійнятися в цьому куті з антидержавниками. […] Отож треба вибирати розумну міру, щоб не опинитися в опозиції до самої Української держави». (З доповіді на VIII Всеукраїнських зборах Руху 30 травня 1998 р.). 1998 року слова Чорновола стосовно антидержавних перспектив непримиренної опозиції декому видавалися контраверсійними та надто емоційними. Хіба це можливо, щоб патріоти могли стати ворогами своєї держави?.. Слова виявилися аж занадто пророчими, коли 31 серпня 2015 року ми побачили, як під час мітингу однієї ультрапатріотичної партії, задурманені своєю непримиренністю щодо вигаданих ними ж «загроз і зрад» саме такі «патріоти» убивали юних бійців Національної гвардії України на площі перед парламентом…

Ще одна легенда, яку розкручували проти В. Чорновола, – це його міфічний авторитаризм. І справді, багатьом він міг здаватися авторитарним лідером, причина цього – його яскрава харизматичність. Ще він дуже ретельно готував і аргументував кожен виступ, кожну ініціативу, а тому дискутувати з ним було складно й часто безперспективно. Напористість, швидке й завершене формулювання пропозицій, здавалося, не лишали місця для дискусії. Але будьякі протоколи засідань рухівських органів свідчать, що в прийнятті рішень він ніколи не залишав за собою останнього слова, особливо в таких дражливих питаннях, як складання виборчого списку, формування керівних органів партії, участь у кадровій політиці. Як це не цинічно, але найбільше про авторитарність лідера Руху говорили саме ті, хто найчастіше зловживав її відсутністю. Сам же він відбивався від нападок, пробуючи щось пояснити, доказати: «У Русі немає авторитаризму, просто в мене є авторитет» («Зеркало недели», 16 травня 1998 р.). «Є такі тенденції: пошукати опозицію в Русі, протиставити одних лідерів іншим. На це не треба звертати уваги. Рух – демократична організація, де всі питання вирішуються абсолютно демократичним шляхом. Я не належу до представників авторитарного мислення, це вигадки наших опонентів» («Робітнича газета», 21 квітня 1998 р.). «[…]Я не надаюся на диктатора. Нерідко приходжу до висновку, що твердіше треба було б домагатися виконання прийнятих рішень. Ті, що заявляють про авторитаризм, плутають авторитаризм з авторитетністю. А це – зовсім різні речі. У партії є керівник, який уже декілька років нею керує, має певний імідж як у нашому суспільстві, так і серед політичних кіл світу. І це абсолютно нормально» («Час», 11 – 18 грудня 1998 р.). У розгорнутому інтерв’ю він виклав своє бачення аж ніяк не комуністичного демократичного централізму, який

полягав у тому, що всі рішення необхідно ухвалювати цілком демократично, але вже схвалене слід виконувати з додержанням найстрогішої дисципліни. У доречності й навіть необхідності цього пробував переконати однопартійців. До речі, не завжди успішно, особливо коли апелював не до рухівського загалу, а саме до партійної номенклатури. А мені з цього приводу згадалася набагато пізніша історія з 2006 року. Я тоді критикував Юлію Тимошенко, що в її списку виявилося близько третини «тушок»-перебіжчиків, а це загальновідома історія, що кандидатів у список вона підбирала самостійно. Хтось з активістів її партії вирішив пустити мені шпильку, мовляв, у Чорновола більше половини фракції виявилися продажними мерзотниками. Коли ж я розказав у всіх деталях, яким чином формувався виборчий список Руху при Чорноволу, як обговорювали й погоджували кандидатів у місцевих організаціях, яких видатних українців (наприклад, Ніну Матвієнко) він пробував, але не зміг записати в прохідну частину списку, настала німа сцена – сучасні політики вже й забути встигли, що могла колись бути демократична система відбору, а харизматичний лідер партії мав не набагато більше впливу, ніж будь-який член політради. Сам Чорновіл про це говорив дуже скромно, не нарікаючи на обмеженість своїх прав як лідера партії та представляючи такий ефективний механізм спільною заслугою всіх рухівців: «[…]Ще одна складова нашого певного успіху – досить продуманий, як для першого разу, механізм формування списку. Хочу нагадати, що ніхто з керівників Руху не формував список одноосібно. Перш ніж він був затверджений з’їздом, кожна кандидатура була «просіяна» через сито доскіпливого партійного відбору. Ми враховували пропозиції крайових організацій як щодо механізму, так і щодо конкретних кандидатур» (З доповіді на VIII Всеукраїнських зборах Руху 30 травня 1998 р.). Іноді думаю:

якби ж він зміг відмовитися від деяких демократичних принципів, відстояти більше своїх пропозицій перед виборами 1998-го, то, може, і не було б усіх тих заколотів і розколів, не було б у рухівській фракції 30 зрадників, які підписали недовіру голові. Але він так би не зміг, бо належав до зовсім іншої формації політиків… Тим часом завершувалася осінь 1998 року, і цей час започаткував серію драматичних і трагічних подій не лише для Вячеслава Чорновола та Народного Руху України, а й для всіх демократичних сил і цілої держави. Таємничою інтригою цього періоду, відповідь на яку лідер Руху забрав із собою в могилу, залишається його остаточна позиція щодо кандидування на наступних президентських виборах 1999 року. Властиво, не виникає жодних питань стосовно того, кого Рух за жодних обставин не міг підтримати й кого з позарухівських кандидатів спонукав до висунення. До самих виборів залишався ще рік і понад півроку до офіційної процедури висунення, але постійні інтриги в рухівській верхівці та дошкульні атаки ззовні змусили Чорновола раніше почати привідкривати карти. Можливо, що окремі з цих роз’яснень і підштовхнули декого зі «сильних світу цього» до того, щоб запустити механізм руйнації Руху та усунення його голови – спершу політично, а коли план фактично провалився, то й фізично. Чорновіл дуже чітко окреслив неприйнятні кандидатури, які не лише не могли розраховувати на підтримку Руху, але й мали зазнати з його боку безумовної обструкції: «[…]керівництво Руху напружено працювало над пошуком оптимальної кандидатури чи кандидатур для участі в президентських виборах. Оскільки деякі імена вже з’явилися в пресі, ми легко визначилися щодо тих, кого ми підтримувати не будемо. Крім, зрозуміло, представників лівих сил, це також Євген Марчук і Леонід Кучма. Важче було з тими, кого можна було висунути або підтримати

як спільного кандидата. Деякими партіями називалася кандидатура голови Національного банку Віктора Ющенка, який має досить високий рейтинг популярності. Кандидатура могла б бути прийнятною, якби не категоричні заяви самого п. Ющенка про те, що він балотуватися не буде. Іншої прийнятної кандидатури ми не знайшли» (З доповіді голови Народного Руху України В. Чорновола на IX Всеукраїнських зборах НРУ 12 грудня 1998 р.). На той час, попри всі старі образи та амбіції, більшість демократичних сил усе ж почала усвідомлювати, що роз’єднаність і взаємопоборювання працює лише на руку ворогу. Хоч і зі складнощами, але таки розпочався об’єднавчий процес. З ПРП, очолюваною Віктором Пинзеником, він набрав більш глибинної форми міжпартійного об’єднання, з іншими принаймні йшли переговори про консолідовану участь у виборах президента. Саме блок НРУ – ПРП став основним натхненником цього процесу. Чорновіл ніколи не наполягав на висуненні своєї кандидатури (отаке «гіпертрофоване честолюбство»!). Він відзначав, що суто рухівський електоральний запас за умов взаємного поборювання патріотичних сил обмежиться 15 відсотками, але спільний і не дражливий, у тому числі й для центристських партій, кандидат міг би мати шанс на перемогу. Що ж його стримувало від висунення власної кандидатури, а це було б цілком логічним і підтримувалося рухівськими низами? Його пояснення абсолютно не амбіційне: «Надію на успіх може мати лише спільний кандидат усіх патріотичних сил, усіх партій і громадських організацій – від великих до малих. Може спрацювати не стільки ефект кількісний (велика партія чи мала), як якісний – ефект єдності. Для такої ролі не дуже підходить кандидатура лідера найбільшої справа партії, якому доводилося відстоювати її інтерес чи навіть існування в непростих стосунках як з владою, так і з іншими партіями та їхніми керівниками, особливо під час остан-

ніх парламентських виборів з тридцятьма партіями та блоками в загальнодержавному бюлетені. Партійний егоїзм і лідерські амбіції – хвороби, що важко лікуються… Інша справа – близький до Руху позапартійний кандидат з великим політичним досвідом і перевіреним на ділі суспільним світоглядом» («Час», 22 – 29 січня 1999 р.). З ініціативи Віктора Пинзеника обидва лідери декілька разів апелювали до Віктора Ющенка, закликаючи його до висунення, але отримали категоричну відмову. З небажанням Ющенка кандидувати справа не така вже й проста, і Вячеслав Чорновіл, публічно пояснюючи це лише жорстоким тиском влади на банкіра, міг помилятися або говорив не все, що знав. Частково річ у тому, що голова Нацбанку мав дуже серйозні «скелети в шафі», а саме опрацьовану слідством кримінальну справу про доведення до банкрутства банку «Україна». Окрім того, у цей період проводилася серія нарад з рядом представників правих партій та за участі рухівських заколотників на тему створення майбутнього об’єднання всіх націонал-демократів під лідерством Віктора Андрійовича. Головною перешкодою для цього процесу став якраз Вячеслав Чорновіл, отож домовлятися з ним про серйозну політичну співпрацю Вікторові Ющенку було явно незручно. Проте цілком унеможливлювало кандидування голови Національного банку те, що в кінці 1998 року він уже активно працював на майбутню перемогу Леоніда Кучми. Ідеться про діяльність основного тіньового штабу кандидата в президенти Кучми під вивіскою Благодійного фонду «Соціальний захист». Ми знаємо його як структуру Олександра Волкова, але офіційним президентом цієї організації був саме Віктор Ющенко. Після цих безплідних переговорів Чорновіл активно зайнявся просуванням кандидатури Геннадія Удовенка: «[…]Геннадій Удовенко – справді політик державного масштабу, добре знаний і в Україні, і далеко поза її ме-

жами. Людина, яка має досвід мислення глобальними категоріями, уміє примирювати й об’єднувати людей. Той факт, що Геннадій Йосипович, будучи членом фракції Руху, не належить до жодної з партій – момент консолідуючий для можливої коаліції. Навколо цієї кандидатури можуть об’єднатися не лише представники національно-демократичного крила, а й ширше коло політичних партій, зрештою, чимало наших виборців. На мою думку, Геннадій Удовенко – добра кандидатура для сприйняття на сході (уточню, що схід для мене – це не стільки географічне поняття, скільки ментальне)» (З доповіді голови Народного Руху України В.Чорновола на IX Всеукраїнських зборах НРУ 12 грудня 1998 р.). При цьому Вячеслав Чорновіл доволі делікатно, але рішуче відкинув кандидатуру Юрія Костенка, як і непорозуміння з попереднім висуненням Богдана Бойка. Щодо Костенка, то він у цей час уже не раз наголошував, що поведінка й нездорові амбіції останнього почали завдавати Руху непоправних репутаційних і організаційних утрат. На той час уже було помічено підозрілу підтримку Костенка Марчуком, а пізніше він повівся як маріонетка Президента Кучми. Якщо заглянути в майбутній 1999 рік, коли спершу Ющенко поєднав зусилля з Кучмою, потім у його найближчому оточенні виринув Марчук, а Костенко виконав найбруднішу роботу, то всі пазли складаються в єдину картину. Отже, у грудні 1998 року була попередньо підтримана пара кандидатів Чорновіл – Удовенко, як пояснювали, щоб мати більший простір у переговорах та кращі умови для «розкрутки» абсолютно нового кандидата. Таку незвичну формулу успіху – «кандидат плюс Чорновіл» запропонував ще напередодні першого етапу IX з’їзду Георгій Філіпчук. Аргументація не до кінця переконлива, якщо повністю відкинути наявність у лідера Руху передчуття, що перегони будуть надзвичайно драматичними і, можливо, йому

самому доведеться перехоплювати естафету. Не сумніваюся, що Чорновіл і справді не хотів висуватися на цих виборах, які називав «не нашим весіллям», та серйозно готувався до активної підтримки кандидатури Удовенка, але остаточно своєї участі не відкидав ніколи. Ураховуючи кардинальну зміну ситуації, зокрема й унаслідок інспірованого владою розколу Руху та успішних дій для його подолання, припускаю, що позиція Чорновола могла зазнати розвитку. Спершу він дуже скептично ставився до перспектив рухівського висуванця (згадки про максимальну електоральну підтримку до 15 відсотків) й остерігався таким чином підіграти кандидату від лівих, тому, як і в 1994-му, дійсно не хотів брати безпосередню участь у кампанії. Пізніше, на фоні падіння довіри до комуністів і зміщення основної інтриги в бік електорального центру, причиною відмови від особистого балотування називав лише пересторогу, щоб не зруйнувати майбутню демократичну коаліцію. 16 січня на фоні безперервного цькування внутрішньопартійною фрондою Чорновіл навіть заявив про зняття своєї кандидатури з передвиборчого тандему з Геннадієм Удовенком, хоча це жодним чином не розрядило ситуацію – заколотники мали масштабніші завдання – повністю знищити Рух як потужну загальнонаціональну політичну силу та витравити з неї все, що могло нагадувати про чорноволівські принципи. Нападки на лідера тільки наростали, а паралельно ще й почалася скоординована атака на Удовенка. Тому в лютому – березні 1999 року прозвучало ряд категоричних заяв голови НРУ, зокрема це були дуже гострі оцінки діючої влади Леоніда Кучми, а ще окремі фрази про те, що саме він може стати не лише центральною постаттю об’єднавчого процесу, але й протиставитися Кучмі на президентських виборах. Допоки вони, щоправда, звучали лише в полеміці, інтерв’ю та на пресконференціях, а не в програмних заявах… Йому оголосили відкриту війну, і він прийняв виклик.

З цього часу війна проти Руху з боку влади і її маріонеток з числа рухівської номенклатури вже не могла залишатися кулуарною, вона вирвалася назовні, маски було скинуто, компліментарні чи примирливі оцінки, якими Вячеслав Чорновіл пробував заспокоювати своїх опонентів, відкинуті, й усі процеси, які вже давно роз’їдали рухівську верхівку, названі своїми іменами. Це дійсно була війна, а у відкритому бою щурі приречені програвати. На фоні перших перемог Чорновола над розкольниками, і в юридичному полі (успішне проведення другого етапу з’їзду на противагу фейковому X зібранню костенківців), і в масовій підтримці рухівського загалу, його популярність серед виборців почала стрімко зростати. Влада, сама того не бажаючи, своїми діями зробила Вячеславові Чорноволу потужну рекламу, а його щоденні поїздки по областях мали неабиякий резонанс. Крім того, поступово налагоджувалися відносини з патріотичними партіями й організаціями: ПРП з колись затятого опонента перетворилася на вірного союзника, лідерка КУНу Слава Стецько й ще кілька провідників правих партій, розуміючи, яку загрозу несе патріотичним силам Марчук, та забувши про старі образи, теж схилялися до підтримки Чорновола. Фактично на початку 1999 року електоральна картина в Україні почала динамічно змінюватися – Кучма і Симоненко стрімко втрачали рейтинги, а аналітики вперше стали розглядати потенційну ситуацію, коли в другий тур можуть вийти Вячеслав Чорновіл і Олександр Мороз, своє ставлення до якого лідер Руху теж піддав певній ревізії (однак, у жодному разі, не ідеологічній), що можемо побачити в останньому його інтерв’ю одеському журналісту Леонідові Капелюшному. Менш досвідченого в перипетіях політичної боротьби Мороза незабаром нейтралізували політично через авантюру «канівської четвірки» (у ній ключову роль зіграв уже відомий нам Євген Марчук, а ще вперше публічно засвітився одіозний персонаж часів

Революції гідності Володимир Олійник) та через фальшивий замах на Вітренко. Чорновола ж політично зламати не змогли, а «обвести довкола пальця», як більш наївного Мороза, і не пробували. Тоді на трасі під Борисполем постав зловіщий КамАЗ. Але на шляху до бориспільської трагедії було ще одне страшне випробування – велика й безмежна у своїй цинічності й жорстокості зрада та остаточно довершений розкол Руху. Зерна психологічного тиску, дискредитації партії та її лідера, наклепи, шантаж, підкуп проросли отруйними плодами дикого політичного рекету. 20 лютого двадцять вісім членів Центрального проводу приймають, усупереч статуту партії, законодавству України, навіть здоровому глузду, а головне – супроти волі абсолютної більшості простих рухівців, рішення провести 28 лютого так званий позачерговий X з’їзд, хоча юридично не був закритий IX з’їзд, другий етап якого більшість обласних організацій пропонували прискорено провести 7 березня. Фактично антирухівський шабаш партноменклатури став реальним початком існування нової партії, і питання вже стояло не про збереження єдності з тими, хто переступив останню межу моралі, а про те, чи зможе Чорновіл на фоні жорсткого пресингу влади зібрати кворум на законному другому етапі з’їзду та юридично врятувати партію з рук рекетирів. Зумів. На легітимний з’їзд прибули дві третини делегатів, зареєстрованих на першому етапі, що ще раз підтвердило – незважаючи на всі потоки брехні, абсолютна більшість рухівців не підтримала зрадників. Пізніше, уже після загибелі Чорновола, завдяки цим неспростовним юридичним доказам було відбито судову атаку костенківців та остаточно утверджено, де правда, а де підла зрада. Влада змогла нанести тільки один запізнілий удар – усупереч закону таки зареєструвати Костенка кандидатом у президенти, хоча він був висунутий партією, яка визнана в суді незаконною, як і всі їхні печатки, протоколи, делегати. Зрадник довершив

свою справу: провівши виборчу кампанію на брехні й наклепах проти рухівського кандидата Геннадія Удовенка, покійного Чорновола та своєї ж колишньої партії, остаточно ослабив Рух, але й похоронив будь-які перспективи для свого партійного новоутворення. Більше ніколи вже в Україні не було сильної національно-демократичної партії, а чітка рухівська ідеологія впала під натиском популістсько-лівацьких лозунгів колишніх громадівців, мафіозних бізнесменів чи перелицьованого криміналітету… Усе, що відбувалося в цей час, більше підходить для опису кримінальної хроніки, ніж викладу політичного протистояння. Під бурхливі овації комуністів В. Черняк з трибуни Верховної Ради проголосив анафему голові фракції і партії, оприлюднив заяву про недовіру, підписану тридцятьма зрадниками, та заявив про зміну керівництва, усе точнісінько, як на захопленому рейдерами підприємстві. Б. Бойко викрав печатку Руху. В. Червоній з привезеними з Рівного загартованими в бандитських сутичках бойовиками захопив приміщення Секретаріату НРУ. І. Заєць, В. Червоній, багаторазовий міністр і віцепрем’єр В. Кириленко со товаріщі посеред ночі, виламавши двері, захопили кабінет голови фракції Руху в приміщенні Верховної Ради України. Апофеозом цього розбою була накидана посеред коридору купа особистих речей Чорновола, демонстративно увінчана В. Червонієм домашніми капцями свого колишнього лідера, в які той перезувався під час роботи в кабінеті… Я, аналізуючи всі складні перипетії останнього року, часто наводив цитати зі статей, виступів чи інтерв’ю Вячеслава Чорновола. В описі цих останніх жахливих подій я умисно не вискубую окремих фраз. Цю хроніку ошалілої від своєї, як вони вірили, усесильності й безкарності юрби моральних пігмеїв та їхніх цинічних натхненників, підбурювачів і залаштункових ляльководів треба читати в повному викладі, як його наводить сам Вячеслав Чорновіл.

Доповідь лідера НРУ на другому етапі IX Всеукраїнських зборів НРУ «Про кризову ситуацію в Народному Русі України», останнє велике інтерв’ю одеському журналісту Леонідові Капелюшному та інші коротші документи й тексти повинен прочитати кожен український політик, політолог, історик, журналіст чи просто суспільно активний громадянин, щоб навіки запам’ятати, як жахливо виглядає оте задзеркалля, де вже нема ні моралі, ні патріотизму, ні навіть здорового глузду, тільки шкурництво й підлість. І щоб ніколи самим навіть не наблизитися до цієї страшної межі, яка відділяє людей від нелюдів, та зупинити кожного, хто захоче цю межу переступити. Бо за нею не лише людські трагедії, за нею настає смерть епохи, на зміну якій приходять темні часи низьких політичних інстинктів. І це саме те зло, яке єдине спроможне знищити навіть саму Україну чи принаймні відкинути далеко назад у нашому суспільному розвитку. Мабуть, єдина цитата, яку дозволю собі виокремити з цього періоду: «Кореспондент газети «Независимость»: Коли вам, Вячеславе Максимовичу, було важче – коли протистояли КДБ і всій радянській системі чи тепер? Чорновіл: Тепер! Те, що відбувається, це для мене несподіванка, таке потрясіння… Люди, охоплені бажанням мати гроші й посади, стають невпізнанними. Хочу провести таку паралель. Свого часу, первинне накопичення капіталу супроводжувалося вистрілами із-за рогу, ударами ножів у спину, зрадою партнерів тощо. Так от, те, що відбувається сьогодні, – первинне накопичення політичного капіталу. І прийоми застосовуються аналогічні. В ім’я того, щоб видертися наверх, підім’яти під себе партію, люди не гребують нічим. Мені гидка ця політична оскаженілість. Тим більше, щодо людей, яким довіряв, у багатьох з яких був упевнений, як у собі…» («Независимость», 26 лютого 1999 р.).

Хід подальших подій відомий усім. Шалений ритм поїздок Україною, зустрічі, розмови, переконування… перемоги. Область за областю, місто за містом – відроджуються рухівські осередки, крайові організації, більшість рядових рухівців, чесні керівники партійних структур позбуваються сумнівів і тривог, мобілізуються, повертаються до Чорновола. Якраз завершився візит на Кіровоградщину, абсолютна більшість місцевого Руху, окрім кількох партноменклатурників, підтверджують, що вірні єдиному справжньому Руху. Наступна поїздка до Тернополя – вона знакова: саме тут уперше заснували рухівську організацію 1989 року, в області одна з найбільших структур, і тут отаборилися одні з найголовніших ренегатів на чолі з Богданом Бойком, тим, який завдав останнього удару. Усі розуміють: Рух багато в чому прив’язаний до символів, тернопільська організація – це особливо знаковий символ. Відновиться єдність тут – розкол партії закінчиться. А ті, хто пішли супроти совісті, повторять долю всяких «всенародних рухів», КНДСів та інших дрібних клонів-мутантів (хто сьогодні про них пам’ятає?). Не судилося… Дорогу перед Борисполем перекрив КамАЗ зі збіжжям – який жахливий символ: пшениця, зрощена, щоб дарувати життя, була використана як знаряддя убивства! Слідство не завершене й досі: понад півтора десятиліття знущання над правом, над здоровим глуздом і над пам’яттю. Мов крізь туман, пригадую той похорон: тисячами автобусів з усієї України їхали вірні соратники й зовсім незнайомі люди, усі вулиці забиті десятками тисяч киян, похоронна процесія розтягнулася на кілометри… Десь серед гулу голосів: – Так прощалися лише з Шевченком! – Саме так, але сьогодні в десятки разів більше… Потім ще: «Можуть торжествувати. Сьогодні. Але хай знають, їх Україна так проводжати не буде…»

Але не на цій ноті хочу закінчувати передмову до завершального тому. Наостанок згадаймо ці його слова: «Смерть в ім’я великої ідеї не є смертю людини» – і просто послухаймо та згадаймо Чорновола таким, яким він і залишився жити серед нас: «Дай Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити, утративши». «Не дай Боже, налити молоде вино нашої державності в діряві міхи старої системи...» «Мінятися я не можу не тільки тому, що на все те покладено найкращі роки й багато зусиль і муки, а й тому, що гостро відчуваю на своєму боці правду й справедливість». «Якщо ти віриш у себе й постановив – не вагайся. Іди, іди, іди...» «Не можна в політичній боротьбі переступати етичні норми, є межа, переступивши яку політик самоспалюється. А комусь-таки суджено дійти до мети». «...Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду». «Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції; сила закону, а не закон сили; добробут народу, а не всенародні злидні; суспільна злагода, а не затята ворожнеча; демократія, а не диктатура». «І парламенти, і прем’єри, і президенти приходять і відходять, залишається тільки свята справа нашого історичного відродження, справа демократії та державної незалежності. Відданість їй не на словах, а на ділі – єдиний критерій ставлення і до політики, і до політиків». Жовтень 2015 року.

Тарас Чорновіл.