4.1. Літературні студії між ідеологією та літературою (20-ті рр ХХ ст.) На думку Т. Іґлтона, з 1917 і до 1928 р. у Радянському Союзі контроль партії над художньою культурою та науково-освітніми практиками був відносно слабкий [193]. Проте боротьба за контроль над культурою і літературою вже стояла на порядку денному у 1925 р. З огляду на питання культурного контролю з боку комуністичної партії в Радянському Союзі, не може не привернути уваги постанова Політбюро ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року. Серед дуже багатьох тверджень, два є найпромовистішими. Перше твердження полягає у тому, що у класовому суспільстві не має і не може бути нейтрального мистецтва. Друге твердження зводиться до ідеї проникнення діалектичного марксизму в усі можливі галузі наук — біологію, психологію, гуманітарні науки. У підсумку, одним із центральних завдань партії виступає необхідність поставити на службу революції технічну й «усіляку іншу» інтелігенцію й «ідеологічно відвоювати її від буржуазії» [352]. Загальна освітня криза в лавах «панівного» пролетаріату на той час була більше,
317
Розділ ІV. Інтелектуальні практики неокласичного дискурсу українського літературознавства
ніж проблемою ¹. Брак фахової освіти підривав саму можливість «ідеологам від народу» світоглядно й ідейно протистояти своїм опонентам. Питання вирівнювання фахової підготовки та освіченості нових радянських кадрів вилилося у справу масових репресій людей, що здобули освіти ще до Жовтневої революції. На початок 30-х рр. ХХ ст. фіксуємо загострення протистояння традиціоналістського та модерного дискурсів українського літературознавства. На думку В. Петрова, це мав би бути час остаточного подолання старих традицій в українській філології, однак посилення політичних репресій призвело до несподіваних, «парадоксальних» наслідків. Свої позиції втрачають і традиціоналісти, і модерністи. Наукова влада переходить до рук тих, хто, «[…] з одного боку, колишні апологети модернізованого просвітництва та просвітянства, 1
318
Про проблему браку освіти у лавах пролетарів, утверджувачів нового історичного порядку див. детальніше у праці Ю. Луцького, Літературна політика в Радянській Україні 1917–1934. [264; 39–47]. Про гостру кризу фахівців, здатних протистояти на світоглядному й ідеологічному фронтах, також свідчить створення на початку 1921 р. Інституту червоної професури, куди набирали винятково лояльних до партії людей із дореволюційною вищою освітою, яким відразу після закінчення інституту присуджували ступінь професора (така практика тривала до 1937 р.). Центральними дисциплінами в інституті були теоретична економіка, історичний марксизм, розвиток суспільних форм, найновіша історія, соціалістичне будівництво. Інститут випускав філософів, істориків, правознавців, економістів, природничників. Як стверджує Л. Козлова, інститут мав стати швидкісним конвеєром з великим коефіцієнтом корисної дії для негайного насичення народногосподарського ринку науковими, партійними і педагогічними кадрами. Було вкрай потрібне термінове і повсюдне поширення марксистської науки замість дореволюційної [214; 98].
4.1.
Літературні студії між ідеологією та літературою (20-ті рр ХХ ст.)
а з другого, ті, що в боротьбі двох напрямків на попередньому етапі, в 20-х роках, увесь час вагалися між ними обома» [334; 804]. Внаслідок таких вагань фундаментом нового українського літературознавства було проголошено «селянський демократизм», що став відгомоном російського «пролетарського демократизму». У такій ситуації неокласичний модерний дискурс, що вдало поєднував у собі відкритість на новітні трансформаційні процеси у тогочасній загальносвітовій культурі та літературі, водночас — обертав свій погляд у бік національної спадщини, був тим каталізатором, який і від’єднував патріархальне від модерного, і водночас інтегрував національне у загальносвітове. У своїх інтелектуальних практиках він був змушений протистояти традиціоналістському та марксистському літературознавчим дискурсам. Нова літературна політика комуністичної партії розглядала літературу і мистецтво як важливий інструмент у встановленні власного історичного порядку. Недарма над резолюцією від 18 червня 1925 р. довший час працювала спеціальна комісія ЦК, вивчаючи стан справ у сфері культури та мистецтва. Її рекомендації, як стверджує Л. Плоткін [Лев Плоткин], й були покладені в основу рішення, яке виявилося документом більшого принципового значення, що визначив на багато років наперед лінію партії у мистецтві [343]. Поява 1928 р. в Москві журналу з теорії, історії та методології літератури «Література та марксизм» остаточно засвідчила зміну курсу партійної політики щодо літератури й науки. Часопис був покликаний стати платформою для подальшого розгрому російського формалізму та зміцнення позицій марксистського світогляду. 319
Розділ ІV. Інтелектуальні практики неокласичного дискурсу українського літературознавства
Перший номер відкривала програмна стаття академіка В. Фріче під промовистою назвою Наше першочергове завдання (1928), де чільне місце відводили питанням масового читача та літератури, яка б формувала його смак, культуру та ідеологію згідно з поглядами марксизму. Питання стилю і методу такої літератури зводилися до єдиного економічно-марксистського підходу [434; 181, 152, 189]. Академік задається питанням, наскільки сучасна літературна критика та літературознавча наука спроможні бути базисом розбудови культури «нового панівного класу пролетаріату»? [434; 9]. Питання зависло у повітрі, набираючи риторичного характеру, і, водночас, відкрило простір для ідеологічних маніпуляцій у науковому середовищі. Після смерті одного із засновників журналу, академіка В. Фріча, і з приходом на його місце В. Переверзєва [Валерьян Переверзев], така лінія журналу стає особливо помітною. Прологом до статті В. Фріча в українському літературознавстві може бути стаття Б. Якубського До взаємин марксівської методи з старими методами літературознавства, яка виходить у 1927 р. незадовго до програмної московської статті. У її центрі також ідеї літератури нового класу, «пролетарська етика» і першочергове завдання літературознавства — дослідження цієї етики: «Літературознавство так само свого часу буде її аналізувати, буде вияснювати, правильно чи помилково відбив письменник етику соціальної групи в творі своєму, в образах своїх героїв» [476; 59] ², — напише один із тих, що 2
Того ж 1928 року виходить друком монографія київського літературознавця П. Петренка Марксівська метода в літературознавстві. Головне завдання автора — погодити формалістську теорію із соціологічним методом радянської наукової критики. Однак,
320
4.1.
Літературні студії між ідеологією та літературою (20-ті рр ХХ ст.)
ще десять років тому стояв біля витоків модерного дискурсу українського літературознавства, а свою увагу присвячував питанням формального підходу до аналізу естетичних явищ. У цій же статті Б. Якубський окреслить основні завдання українського літературознавства на найближчу перспективу, зокрема: яким чином соціально зумовлені думки та почуття твору; витвором якого класу чи соціальної груп літературний твір є; яке місце в історичному розвиткові класу займають думки та почуття твору. «Це є справді кардинальні питання нашої науки літературознавства, як певної науки про вищу форму соціальної ідеології — художньо-літературний твір» [475; 65]. Примітно, як відбилася на змістовому наповненні поняття «художньо-літературний твір» еволюція українського літературознавства за останні чверть століття — від «дзеркала суспільного життя» — через «текст культури» — до «вищої форми соціальної ідеології». Відкритим залишається питання, чи можна вважати випадковістю початок виходу в Україні часопису марксистського спрямування «Критика» — журналу літературної критики, історії та теорії — того ж 1928 року слідом за московським «Літературою і марксизмом». На початках на шпальтах часопису друкуються літературознавці та критики різних ідеологічних та методологічних напрямів. З’являються ґрунтовні статті, присвячені дослідженню формалізму й водночас питанням перечитування національної класики за словами іншого українсько-радянського літературознавця Ф. Якубовського, у нього це не вийшло. 321
Розділ ІV. Інтелектуальні практики неокласичного дискурсу українського літературознавства
з позицій соціологічного методу, завдань літератури та специфіки читацької рецепції. Без перебільшення, «Критику» можна вважати найбільш репрезентативною щодо українського літературознавства та літературної критики кінця 20-х — початку 30-х рр. ХХ ст. Аналіз літературознавчих поглядів, представлених на сторінках журналу, можна розділити на три центральні проблеми: питання форми, мови — у зв’язку з пошуками нового художнього стилю сучасної української літератури; «подолання хуторянства»; об’єднані завдання радянської наукової політики підвести під усі проблеми єдину марксистську платформу. Відтак і дискусії щодо цих проблем мимоволі обросли політичним відтінком, оскільки стали частиною загального радянського дискурсу культурного будівництва, що передбачав тотальне перетворення (реконструкцію) усього суспільства, світогляду, цінностей задля витворення єдиної матриці радянської дійсності. Центральним було питання зміни національної ідентичності на класову, що, зрозуміло, вело до перетворення окремих національностей на єдину радянську народність, що у перспективі мала замістити ідею класу ³. 3
С. Єкельчик стверджує, що в Радянському Союзі з часом поняття класовості втратило свою ідентифікаційну здатність, натомість такої здатності набуло поняття національності [159; 18]. А інший дослідник подає думку, що: «У середині тридцятих років (у Радянському Союзі — Л. Д.-Б.) етнічність розуміли як даність і всі офіційно визнані радянські національності мусили мати власні „великі традиції“: батьків-засновників, класичну літературу, багатий фольклор» [567; 447]. У загальному концепті «радянського» як понаднаціонального для усіх народів, що входили до конгломерату Радянського Союзу, «національне» прирівнювалося до «етнічного», і у структурній ієрархії відносилося до «радянського» так само як «етнічне» до «народного».
322
4.1.
Літературні студії між ідеологією та літературою (20-ті рр ХХ ст.)
Починаючи з 1929 р. на сторінках «Критики», практично, не знаходимо літературно-наукових статей ні традиціоналістського, ні модерного літературознавства. Часопис став трибуною молодого радянського українського літературознавства. На питання шляхів національної науки та культури, що довший час було ключовим для протистояння двох вищезгадуваних дискурсів українського літературознавства, автори часопису давали чітку, однозначну відповідь: «Пролетаріат під проводом партії стає активним суб’єктом становлення українського радянського літературного процесу, висуваючи на перший план своє класове „соціальне замовлення“, складаючи кадри пролетарських читачів, та нові, пролетарські письменницькі кадри формуючи» [440; 5]. Натомість для літературознавства, яке мало б обслуговувати / аналізувати такий тип літературної продукції, запропоноване таке завдання: «[…] організувати марксистську наукову роботу в галузі літературознавства й організувати так, щоб не тільки задовольняти сьогоднішні вимоги життя до цього, а й перспективу якусь для себе встановити та відповідною роботою завойовувати молодь від бездушного академізму» [140; 15]. Вочевидь, такі «завдання» виявилися непосильними не лише для модерного, а для традиціоналістського дискурсу літературознавства. Протистояння загальним політичним тенденціям нового наукового курсу, запропонованого радянською доктриною, на якийсь час об’єднує обидва культурні дискурси і в підсумку веде їх до повного знищення. Водночас, протягом майже десяти років стаємо свідками активних спроб наукового опору, що знаходив своє втілення у наукових 323
Розділ ІV. Інтелектуальні практики неокласичного дискурсу українського літературознавства
дискусіях, монографіях, літературній критиці. Одержавши потужний поштовх на початку ХХ ст., українське літературознавство ще якийсь час рухалося природним еволюційний шляхом, відшукуючи свій новий голос у добі історичних потрясінь та ідеологічних боїв, змушуючи його дослідників реагувати на політичний та соціокультурний контекст.
324