Ростислав Семків. Епоха творчості. Мирослав Лаюк. Стати письменником (передм. вид. ДІТОЧОК БАГАТО)

РОСТИСЛАВ СЕМКІВ

ЕПОХА ТВОРЧОСТІ

ВИДАВНИЦТВО «СМОЛОСКИП»

Ця книжка є колективним креативним продуктом, що підсумовує значні зусилля й велику радісну працю. Понад 20 років Сергій Семенович Іванюк викладав курс «Основи літературної творчості» в Києво-Могилянській академії. Це був перший навчальний курс такого типу в Україні. Взагалі найперший. Задовго до появи факультетів літтворчості в інших університетах і численних тепер платформ креативного письма. Сергія Іванюка знали як першого ректора Могилянки, як автора Сергія Оксеника, як дослідника української драматургії й дитячої літератури, але епохальною була саме ця його праця — для багатьох молодих падаванів він став майстромджедаєм у науці письма.

7

Отже, у цій книжці тексти понад 100 авторів та авторок, які слухали курс Сергія Іванюка від кінця 90-х і донедавна. А також — коментарі Сергія Семеновича до написаного, із побажаннями, порадами, а часом і критикою. Ми просили обрати найкращий із текстів: адже всього в межах курсу слухачі писали по 20 робіт — так що за історію «Основ літературної творчості» Сергій Семенович прочитав і прорецензував майже 20 000 студентських спроб. Ціла епоха, що не кажіть. Багато хто серед авторів цієї збірки вже знані в нашій літературній спільноті, а визнання інших ще попереду. За десяток чи другий років ми ще здивуємося, скільком він надав творчий імпульс. Ця книжка фіксує їхню присутність та перспективу. Сергій Семенович був вимогливим до авторів — і до себе як автора. Він бачив, що зацікавлення літературою та письмом шириться: окрім Могилянки, почав читати лекції для нових освітніх платформ — «Культурного проекту», «Літосвіти». Власне тому наприкінці книжки є добірка текстів, створених у рамках курсів письменницької майстерності LITOSVITA. І серед цих авторів є вже відомі. Словом, багатьох, дуже багатьох своїх студентів і навіть колег Сергій Іванюк підштовхнув до творчості. Тому його любили й люблять. І пам’ятатимуть. Для «Смолоскипа» Сергій Оксеник також автор: ми перевидали перші два томи його в усіх сенсах фантастичної саги «Лісом. Небом. Водою» і вперше надрукували третю, завершальну, її книгу. Ми готуємо видання спогадів про Сергія Семеновича. Врешті, він сам часто був гостем нашого видавництва. Але том, який ви отримаєте в руках, — особливий. Таку цікаву антологію ще треба пошукати! Провокативні тексти, містифікації, фантасмагорії, казки, університетські легенди і спогади про студентське кохання.

8

Доки ви дочитаєте до прикінцевих інтерв’ю, у яких Сергій Іванюк ділиться прозріннями щодо письма та власних творчих проектів, почуєте стільки цікавих та непересічних історій! А ще, цілком можливо, знайдете натхнення написати власну. А це значить — імпульс Іванюка діє. А епоха творчості триває.

МИРОСЛАВ ЛАЮК

СТАТИ ПИСЬМЕННИКОМ

2019

• Стати письменником за 18 годин з нуля.

• Навчимо писати бестселери за 2 тижні.

• Два місяці занурення в письменницьке середовище — і Букер ваш. Потрапити у вищу лігу літератури? Стати акулами пера? Володарями людських сердець / душ? Дипломованими письменниками? Курси, де вас навчать усього цього, допоможуть ще менше, ніж курси іноземних мов із подібними лозунгами. Однак література не настільки сакральна й утаємничена, щоб не бути професією. Бо навіть на оракулів навчалися. Звісно, багато хто скаже, що курси письменницької майстерності — профанація, невігластво, обман. І що вчитися літературній творчості — дурня й зазіхання на святе.

10

Але чим таким письменство може вивищитися, наприклад, над музикою? Бо тоді у вас мав би виникнути сумнів у користі консерваторій. Чи художніх академій — у випадку з живописцями або скульпторами. І тоді нам довелося б скасувати Джонатана Сафрана Фоера, який пройшов навчання в Джойс Керол Оутс. А також Кадзуо Ішіґуро, якого навчав Малкольм Бредбері. Можна ж згадати й наших — випускників Літературного інституту імені Горького — Юрія Андруховича чи Ліну Костенко. Словом, питання, яке досі тривожить небайдужих, насправді вже давно вирішене й зняте з порядку денного. «Основи літературної творчості» Сергія Семеновича Іванюка, слухачі якого представлять свої досягнення в цій книжці, не був тим університетським курсом, де вчили правильно писати. Як і всі хороші курси із творчого письма. Бо єдиний тут адекватний, реалістичний шлях — показати, як писати неправильно. Адже спільні помилки можна меншбільш визначити. А ще — можна навчити ставити собі базові запитання й чесно на них відповідати: для чого це робити? що таке мій голос? що я вмію і чого не вмію? чи потрібно мені це? чи можу я без цього? Тобто можна навчити «нотній грамоті», вказати на місця, де «фальшиво», і показати, як вправлятися з «інструментом». А от що далі — тут вам не допоможе ніяка Джойс Керол Оутс: у кожного своя доля і свій шлях широкий. Можна навчитися формулювати думку — і цього буде досить, і курс буде корисним. А можна — визначити власний напрям, створити шедевр, бути надрукованим на банкнотах, перевернути свій і не тільки світ.

1

Виклик прийнято.— Прим. ред.

11

***

Отже, почнемо спочатку. Яка найголовніша частина тіла письменника? Голова? Ну що ви, самі ж читали багато текстів, у створенні яких важко запідозрити голову. Серце? Хороша відповідь, але ні. Сергій Семенович Іванюк часто повторював: головна частина тіла письменника — та, на якій ми сидимо. І коли починаєш писати, особливо, велике за обсягом, то розумієш, наскільки він мав слушність. Ніяка велика ідея з голови чи почуття із серця не втіляться на папері, якщо немає посидючості. І це був лише початок курсу «Основи літературної творчості» в Могилянці, де я став слухачем. І якби не склалося так, що тепер цей курс читаю я, то я б ніколи не погодився писати схожу передмову до книжки, де зібрані роботи слухачів Іванюкового курсу. Чого? Ну, по-перше, Сергій Семенович засміяв би саму ідею. По-друге, він би знайшов стільки помилок1 у такій книжці, що… (отут вартує придумати якусь пишну гіперболу щодо рівня сорому). Досі ходять легенди про те, що робить Сергій Семенович із «самими кращими» студентами, які «відкривають слідуючу форточку» й не вміють ставити коми. Як це відбувалося? Записатися на курс було майже неможливо. На нього прагнули потрапити люди з інших факультетів: правники, біологи, програмісти. Протягом двох семестрів ми майже щотижня писали творчі роботи — переважно оповідання. А Сергій Семенович їх перевіряв і коментував. І тепер, коли в мене йдуть усі вихідні на те, щоб перечитати ці 60 робіт, я нарешті усвідомив масштаб того, що він робив щотижня протягом десятиліть. Треба сказати, що такий предмет Сергій Семенович започаткував в Україні одним із перших. За кордоном це 12

називається creative writing. А ще треба зазначити, що найголовніший виклик — це дати раду двом групам по 30 егоцентричних студентів, де кожен переконаний у власній геніальності й здатен іноді подивувати тебе глухотою, а іноді вразити неймовірними письменницькими знахідками. Скласти програму для курсу — ще один виклик. Звісно, є схеми, наприклад, кількох американських університетів, а в мене — був ще й приклад програми Сергія Семеновича. Однак на практиці все інакше: ти все одно наголошуєш на тому, що менш-більш знаєш, і дечому — що знаєш лише в теорії. Бо предмет насправді дуже й дуже глобальний. І як Сергій Семенович не брався включати до програми написання поезії, так і я не наважився. Однак варто згадати, що Сергій Семенович Іванюк, чи, точніше, Сергій Оксеник, є сам прекрасним письменником, автором романів «Вбивство п’яної піонерки» та «Самка богомола», а також епопеї «Лісом, небом, водою», яку, як з’ясувалося, ще до університету читала добра частина нашої групи. Якщо чесно, я був не найкращим студентом на цьому курсі. Сергій Семенович мені поставив найнижчу із тоді можливих «четвірок». Не заперечую, що це було дуже навіть справедливо і правильно. Ви далі помітите, що мого оповідання в цьому збірнику нема — соромно показувати. Ми загалом не дуже ладнали із Сергієм Семеновичем під час бакалаврату. Бо він мав до кожного свій підхід і свій рецепт. Щодо мене — цей підхід полягав у тому, аби, крім багатьох інших проблем, я усвідомив ще й велич самоіронії. І це сталося аж у магістратурі, де ми з Іванюком нарешті порозумілися. Він навіть став редактором мого першого роману — я зрозумів, що більше нікому не можу довірити цю роботу. Найбільше на курсі Сергія Семеновича ми любили його життєві історії. Наприклад, про місця, які він відвідав. І ми 13

всі мріяли, що теж там побуваємо. Наприклад, у паризькому кафе «La Closerie des Lilas», де Гемінґвей написав «Фієсту». Тут кожен столик підписаний іменем того, хто за ним сидів. Я вмістився на кріслі Сартра. От щодо Сергія Семеновича — не сумніваюся, що він сидів на місці свого улюбленого Гемінґвея. А що ще він любив і чого не любив? Не любив — персики, бо вони волохаті, не любив родзинки, бо вони родзинки. Любив справедливість і правопис. До речі, в «La Closerie des Lilas» на вході стояла таця з морепродуктами в льоді. Цікаво, чи любив він морських гадів? Бо земних гадів у людській подобі він дуже не любив. І завжди прямо про це говорив. Мені дуже імпонувала його прямолінійність, хоча я не завжди погоджувався з його оцінками. А ще він любив нас — студентів, бо йому до кожного з нас було діло, він коментував наші роботи й завжди цікавився нашим життям. *** Що на вас чекає в цій книжці? Багато кого з авторів я знаю особисто. Буквально — сидів із ними за однією партою. Ще багатьох можете знати ви — це журналісти, редактори, зрештою, знані письменники. Так — після цього курсу багато хто став відомим. Як-от, моя улюблена підліткова українська письменниця Оля Купріян. Тут є мої однокурсники Іра Ніколайчук і Сергій Терещенко. Чи редакторка мого другого роману Оксана Щур. Чи мої… друзі, знайомі, може, майбутні родичі. Усі ми пройшли цю школу, усі ми знаємо різницю між «усмішкою» і «посмішкою», «і» й «та», словами «відкривати» й «відчиняти», а також милосердними і немилосердними реченнями. Тут буде різне: молоде вино, свіжість, експеримент — усі переваги й недоліки юності. Спочатку на вас чекає низка 14

містифікацій — від листа Тараса Шевченка Олесеві Бузині до життєпису однієї з перших представниць психоаналізу в Україні Вілми Балей. Далі — казки — за якою схемою, ви б подумали? — звісно ж, «Курочки-Ряби»! Потім — трохи формалістичних експериментів (ха-ха — трохи! яке трохи? ми тільки те й робили, що знущалися з форми). А ще — про кохання, зітхання, ну, і про різні відчуття, почуття, чуття і нечуття. Ця книжка — про те, що пишуть люди, сповнені амбіцій і відчуття власної унікальності. Що пишуть несміливі люди, які потребують чесної оцінки. Що пишуть ті, які не можуть не писати. Що пишуть ті, які заледве вимучили із себе дві сторінки. Що пишуть ті, які обожнювали Іванюка. Що пишуть ті, хто ставився до нього й навіть до літератури, може, і скептично. Що пишуть ліниві й працьовиті, геніальні й талановиті. Що писали ми на своєму другому чи третьому курсі, коли дерева були зеленішими й небо синішим, коли ми писали, що «час тягся, як гусениця», а Сергій Семенович казав, що правильно «гусінь», і що образ несвіжий, і що ми оце понапридумували, і що пара закінчилася й треба йти додому. До речі, хто збирається в Париж? На барі, за яким сидів Гемінґвей, уявляйте завжди ще й табличку Сергія Семеновича. Я так робитиму.

15