12
На свої заняття Сергій Семенович часто запрошував
гостей — знайомих літераторів. Якось він привів Богдана Жолдака — і дав завдання студент(к)ам: записати тут-таки, на парі, свій сон. За півгодини всі аркуші зі сновидіннями було зібрано й передано Жолдаку. Удома він об’єднав їх у цільний текст: близько шести-семи екземплярів цього «колажу», набраного письменником (на друкарській машинці) під копірку, Іванюк передав студентам на наступному занятті. — Прим. ред.
М. ПАВЛИК, АНОНІМ, О. СОКОЛЕНКО, Д. МАТІЯШ, Г. ПЕРВУХІНА, Л. ПРОКОПЧУК,
Г. ЧОРНА, Л. ДІДУХ, О. БОНДАРЧУК, Н. ГРЕСАНОВСЬКА, М. СТАВИЦЬКИЙ, В. КОЛЕСНИК
2006
ЛЕТ Я йду по дорозі — звивистій, вузькій, яка тягнеться в далечину і губиться в сірому тумані. Вона вкрита товстим шаром пилу, схожого на попіл. Босі ноги занурюються в нього з кожним кроком, і я відчуваю там гострі камінці й ще щось. Черепи? Морок потроху розвиднюється, лишається лише великими чорними хмарами далеко на овиді. Краще б я нічого не бачила. Скільки сягає око — лише пустеля мертвотного кольору. І в ній — люди, дорослі, діти в дранті з шаленими очима тягнуть до мене скривавлені руки, стогнуть, промовляють. Наблизився кремезний чоловік. Його груди закривавлені. Він тримає на руках немовля. — Куди ти йдеш? Допоможи! Тут нема нікого, окрім тебе. Зроби що-небудь, бо ти собі інакше цього не пробачиш! Однак я йду далі. Що я можу? Встає сонце. Димно-червоне, надто незграбне у власній ненависті до того, що освітлює. Переді мною постає піраміда. Це — кладовище зла. Зріднення енергій, чорна діра… Та для мене немає іншого шляху. 133
На причілку сидить хлопчина. Такий собі білявчик із великими чорними очима. Вираз у нього відсутній. Він повільно підіймає голову й стиха, наче малій дитині, починає пояснювати: — Ти хіба не знаєш, що Це? Туди — не можна. Там усі зникають. І ти зникнеш. Чим ти станеш, коли все скінчиться? Не варто. Але я роблю крок уперед, тому що немовля на руках кремезного [чоловіка] й досі плаче. Усе світлішає. Роблю крок до лабіринту з моїх облич. — Гей, ти! — долинає здалеку. Здригаюся, обертаюся — вони! Знов. Чому вони женуться за мною? Що їм од мене треба? Ні, ні. Не буду чекати. Там страшно. Треба бігти, бо позаду також лабіринт. І: навколо день чудовий. Травичка, сонечко сяє. Біжу трубами з матеріалу, що одразу схожий на мармур і пластмасу. Аж щось промайнуло внизу. Зупинилася, поверну-лася — купа кісток лежить на траві. Чудові, гарнесенькі. Рожеві. Мої. Несподівано прийшло — мої кістки. Чому? Хотіла підібрати, узяти із собою, але… — Гей, ти! — долинає. Треба бігти, бо тіні наближаються. Бігти! Я утікаю, я біжу так швидко, як лише стає сили. Темна потвора наздоганяє мене, вона намагається схопити за руки, скути мої думки. Вона огортає мене непроникною чорною пеленою. Я відштовхую пелену, торсаю її руками, хочу видертися вгору, до світла. Злітаю сходами на дах. Під собою бачу світи й такі скорботні вулиці, місто абсолютно порожнє. Лише дерева, застиглі у вічності. Я озираюся, і за спиною в мене хаос, плутанина з різнобарвних металевих рур, вони ближче посуваються до мене, ця протидійна сила знову хоче 134
побороти мене, затягти до себе, у царину незвіданого, таємничого, недосяжного для інших. Ці рури, де я мала розв’язати досить складну задачу з хімії. Перед очима мерехтіла купа закручених формул. Вони літали навколо й анітрохи не бажали складатися в рядки розв’язання. Однак я зловила їх, і задача вдалася. Коли я показала рішенець у класі, мене подивувала реакція вчительки: — Ти вивела індивідуальний спосіб розв’язання цієї досить простої задачі. Я такого ще зроду не бачила. Дивлюся до зошита й щосили намагаюся [запам’ятати] всі дії та формули розв’язку. Я страшенно лякаюся, бо відчуваю, що, прокинувшись, забуду все, що так тяжко здобула. Збудившись, я була геть у холодному поті. Зі сну пригадалося лише те, що страх боялася прокинутися й забути рішення шкільної задачі. Яким воно було, я не пам’ятала. У дитинстві мене часто лякали війною, і щоразу мені хотілося тікати, коли траплялося щось незрозуміле. Однак раптом мені здалося, що єдиний вихід — це полетіти. І таким чином позбавитися погоні. Я зробила кілька непевних рухів руками й злетіла. Швидко збагнула, що не ладна здійнятися вище за певний рівень лету, усі спроби збороти це тяжіння виявилися марними. Та раптом моя голова відірвалася від тіла, яке щасно впало вниз. А я отримала свободу літати куди завгодно. Проте лишилася невідчепна думочка: — А чи не варто-таки зібрати себе докупи? Щоби стати єдиним, суцільним «Я». Бо хто ж бачив, щоби в людей одривалися голови? У моєї ляльки завжди відривалися ноги, вона приходила до мене 135
на ручках і дивилася із сумним докором навпаки, тобто догори ногами. І я, як убивця, якого мучать атавізми совісті, приходжу на місце свого злочину — на балкон одинадцятого поверху — і дивлюся вниз. Кілька миттєвостей вільного польоту — і двоє речей стають спотвореними: одна — морально, друга — матеріально. Отже це — неминуче, бо ж не можна весь час відгороджуватися від світу лялькою. Дуже люблю літати. Але чомусь ніколи — догори. Лише донизу — сніжно-білим птахом. Осінній вечір. Сіється легенький дощик, і блакитно-сизувате повітря пахтить мокрим листом. Розрізаючи вітер грудьми, лечу. Доки внизу не виникає середньовічне місто. Дуже багато дахів із черепиці, з-поміж них гостро вирізняються гострі шпилі готичного храму. Знаю, що цей політ має завершитися трагічно. Знаю, що впаду. Розіб’юся на шпилі цього храму. Лякаюся кожного змаху крил, який наближає мене до падіння, до кінця. Однак насолоджуюся самим відчуттям лету, музикою змахів, на які падають краплини дощу. Відчуваюся дуже сильною. Жаль, що ненадовго. Вже мала нахромитися на шпиля, як він раптово зникає. Зникає середньовічне місто, осінь, дощ. Я — над асфальтовою трасою спекотного літнього дня. Повітря аж пахкотить жаром, я задихаюся бензиновим смородом. Намагаюся будьщо втриматися в повітрі. Однак сила моя меншає — у мене обважнілі од бруду крила — я каменем падаю на шлях. Не відчуваю ні болю, ні розчарування. Просто на дорозі лежить розбита людина. Це я. І водночас — спостерігаю за собою — білим птахом. А в містах — пустка. Вітер жене папірці вулицями, виповненими піску. Відчинені двері порожніх будинків, ставні 136
ляскають або скриплять, гойдаючись. Я почуваюся тут абсолютно вільною, я народжена цими дикими пустельними вулицями. Хочеться їсти. Можу знайти шкуринку хліба чи випросити десь яблучко, однак мені по приколу піти до ресторану. У великому будинку з ліфтами, м’якими килимами, які крастимуть звуки кроків. Я дуже гарна й можу замовити собі що завгодно. Беру тарілку й сідаю їсти на підвіконня. Коли наближається офіціант, несучи рахунок, я нахабно-ввічливо подаю йому тарілку з недоїденим салатом із зеленого горошку й вислизаю у вікно. За мною женуться по гроші. Мені смішно, бо я знаю кожен під’їзд, кожну щілину, де можна сховатися. Я так і зробила, однак дуже цікаво ще знати: «А що зі мною зроблять, коли зловлять?» Грошей же однаково немає. Горді, раді із себе, але потім, зламані цинізмом, змінюють своє ставлення. І ведуть до свого боса, який має вирішити, що зі мною вчинити. У підтексті — я маю розплатитися собою, адже я виглядаю надто чарівливо. Зі сміхом, бо ще й досі вільна, як птиця, іду з ними. Знаю, що зі мною не станеться нічого, чого я б не хотіла — а для чого боятися того, що хочеш? І не тому, що це мій лет, а тому, що врешті-решт, усе залежить лише од моїх дій. Нікому не дано позбавити мене свободи в самій собі. Я можу наговорити босу грубощів — і вистрибнути з вікна — байдуже якого поверху. Бо мене чомусь переслідують змії, особливо з дитинства. Уявіть собі маленьку дівчинку, яка підходить до дверей кімнати своїх батьків. І відчиняє їх. А там — велетенська зелена кобра. І я — бо це я — за п’ять років розумію, що вона мене вб’є й намагаюся зачинити двері — але вже пізно. Я падаю в ніч. Аніякого світла, лише прірва. Сірі обриси в темряві. Падаючи, я намагаюся спочатку чіплятися, але потім 137
відчуття падання переростає в осмислення мого «розпухання». Я пухну вшир, вгору, мене розпирає, наче кулю, яку надимають. Тут головне — це усвідомлення наповненого тіла, пальців товстелезних, плечей, опухлих вух. Розперло, наче бджоли покусали. А все довкола таке маленьке-манюсіньке, і далі меншає, а я росту. Більшаю, усе заповнюю собою. А потім враз — я меншаю геть, і все тулиться до мене своїми водянистими животами. Падаю, падаю, падаю, але відчуваю, що падати вічно просто фізично неможливо. Є якась межа, яка перепиняє це падіння. І, досягнувши її, я починаю поволі підійматися. Повітря штовхає мене донизу своєю масою, липкою безбарвною масою. Але я просуваюся вперед, сантиметр по сантиметру, я лину вгору. І ось на уявному полотні блакитного неба я бачу брудно-чорну цятку. Це велетенська похмура споруда, яку тримають на плечах юрми приречених до такого «легкого хліба». У цій будівлі є бари, ресторани, більярди й багато інших закладів. Там грають люди, п’ють вино й плавають у басейнах, а ці, нещасні, приречені тримати всю вагу протягом життя — вона й зведе їх до могили. І от я приєднуюся до них, і знаю, що витримаю цього тягаря, я повинен його витримати. І повинен спромогтися скинути це сміття в прірву, звану розпукою. А до того — я мрію. Я часто мрію, і мені здається, що душа моя синя-синя, наповнена синявою до вінця. Здається, що я набираю швидкості, розбігаючись, і вже ледь-ледь торкаюсь поверхні, здіймаюся в небо. Лет посилюється, руки прилипають до тіла, ноги неначе зв’язані. Уся я — немов стрімка стріла, пронизую блакитний простір, аж холод пробігає поза шкірою. 138
Синя реальність розколюється навпіл, посеред неї — білий канал, де лине моє тіло. Лише я завжди не долітаю. Завжди повертаюся до дійсності, коли швидкість набирає невимовних вимірів.
25 листопада 1996 року, аудиторія 208, 16:30—17:00, курс «Основи літературної творчості», друге оповідання, стенографував Богдан Жолдак