Генерал Петро Григоренко: Спогади. Статті. Матеріали

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

129

ÏÓÁ˲ÖÈÑÒÈÊÀ

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ – ÇËÎ×ÈÍ ÏÅÐÅÄ ÍÀÐÎÄÎÌ!* (Ëèñò äî ðåäàêö³¿ æóðíàëó «Âîïðîñû èñòîðèè ÊÏÑÑ»)

Øàíîâíèé òîâàðèøó ðåäàêòîðå!

У

№ 9 Вашого журналу за 1967 рік була опублікована стаття «В ідейному полоні у фальсифікаторів історії». Оскільки вона спрямована проти книги О. М. Некрича «1941. 22 червня», я хочу почати з кількох довідок про цю книгу і про те, як її у нас зустріли й оцінили. У світ вона вийшла в 1965 році – два роки тому! – п’ятдесятитисячним накладом, який у перші ж дні не зміг задовольнити попиту. Дістати її сьогодні не те, що у власність, а хоч би для прочитання – це ціла подія. На книгу негайно відгукнулася і преса, і наукова громадськість. У січні 1966 року журнал «Новый мир» опублікував про неї у своєму «Книжковому огляді» коротку, але вельми змістовну статтю доктора історичних наук Г. Федорова «Міра відповідальності». Автор цієї статті, залишаючись цілком об’єктивним, розкриває основний зміст книги і вельми переконливо дає позитивну оцінку її політичної значущості, наукового рівня та літературних якостей. У лютому того ж року книга одержала одностайну позитивну оцінку на обговоренні, організованому відділом історії Великої Вітчизняної війни Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Жоден з присутніх (а їх було кількасот) не заперечував проти її основної тези про те, що в захопленні супротивником в 1941–1942 роках половини європейської території нашої країни винне тодішнє радянське державне і партійне керівництво. На обговоренні першим виступив професор Деборін, який погодився з позитивною оцінкою книги відділом історії Великої Вітчизняної війни і полемізував (до речі, супроти майже одностайної думки зборів) тільки з приводу * Друкується за вид.: Григоренко П. Г. Мысли сумасшедшего: Избр. письма и выступления Петра Григорьевича Григоренко / Серия «Библиотека самиздата», № 4. – Амстердам: Фонд им. Герцена, 1973.

130

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

окремих положень, наприклад, питань про роль гітлерівського керівництва в організації польоту Гесса до Англії чи про військову цінність наших 45-мм гармат. Крім того, оратор заперечував проти персоніфікації всієї відповідальності за поразки початкового періоду війни в одному Сталіні; він детально аргументував, зокрема, особисту провину колишнього начальника розвідуправління Генерального штабу, нині маршала Радянського Союзу Ф. І. Голікова як головного дезінформатора тодішнього військового і державного керівництва. Позитивну оцінку книги дала й решта промовців. Генерал-майор Тельпуховський, наприклад, цілком схвалюючи книгу, додатковими фактами підтвердив особисту відповідальність Сталіна за наші поразки 1941–1942 рр. Журнал «Вопросы истории КПСС» є органом Інституту марксизму-ленінізму, але стаття про книгу, що обговорювалася тут, з’являється в цьому журналі тільки у вересні 1967 року. Скажемо прямо – не дуже оперативно! І тим більш дивно, що в оцінці книги цей журнал має іншу позицію порівняно не тільки з «Новым миром», але і з результатами згаданого обговорення. Та вже не дивуєшся, а прямо-таки ВРАЖАЄШСЯ, коли встановлюєш, що обидва автори даної статті – ті самі Г. А. Деборін і Б. С. Тельпуховський, які були присутні на обговоренні і виступали (один з них – Г. А. Деборін – навіть двічі) зі своїми оцінками, діаметрально протилежними всьому змісту нинішньої їхньої статті. От чому тепер абсолютно необхідний всебічний уважний аналіз і статті, і книги, якій вона присвячена.

1. ÇÀÃÀËÜÍÈÉ ÀÍÀË²Ç ÑÒÀÒÒ² Згідно зі здоровим глуздом, дана стаття мала би бути рецензією на книгу, якій вона присвячена. Але з неї не можна скласти навіть приблизного уявлення про зміст книги. Стаття не може (та, мабуть, і не ставить собі на меті) допомогти читачеві осмислити прочитане або привернути його увагу до тих повчальних висновків, які випливають зі змісту і застосованого автором методу дослідження. У статті відсутнє абсолютно необхідне для будь-якої рецензії логічне, послідовне і зрозуміле висвітлення недоліків і переваг книги; а якщо жодних позитивів не виявлено – мала би бути принаймні зрозуміла заява про це. Немає жодного спростування наведених у книзі фактів, жодного зіставлення фактів, що визнаються авторами статті недостовірними, – з іншими, які вони вважають за достовірні, жодної цифри, жодного свого науково обґрунтованого висновку, як і жодного переконливо доведеного спростування висновків, наявних у книзі. Зі статті можна зрозуміти лише те, що її автори книгою дуже незадоволені. Мимоволі виникає запитання: що ж примусило їх змінити ту позитивну думку, яку вони висловлювали про книгу під час обговорення в Інституті

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

131

марксизму-ленінізму? Адже мусять бути для такого ризикованого «піруету» достатньо вагомі підстави. А оскільки на вироблення нової думки про книгу витрачено такий тривалий час, то ми мали би право очікувати, що нова точка зору авторів буде ними переконливо обґрунтована, а думки й оцінки, висловлені на обговоренні, зокрема – ними самими, а також викладені в рецензії у журналі «Новый мир», – доказово спростовані. Тим часом нічого подібного в статті немає. Про обговорення в ній навіть не згадується. Статтю ж Г. Федорова автори голослівно посварили, не пояснивши навіть своїх із нею розбіжностей. Дуже важко, шановний товаришу редакторе, з’ясувати суть статті Г. А. Деборіна і Б. С. Тельпуховського. Але все-таки, відкинувши багатослівну лайку, з якої стаття майже виключно й складається, можна встановити, що в ній доводиться... – ні, не доводиться, а бездоказово втовкмачується читачеві шляхом багаторазового повторення голослівних звинувачень, – що автор книги нібито зумисне спотворює і події, що відбулися 22 червня 1941 року, і ті, що передували цьому дню, тобто пише явну неправду і тим прямо сприяє буржуазним фальсифікаторам історії. Звинувачувальні вигуки, покликані впливати відповідним чином на психіку читача, сиплються, як з рогу достатку. На тридцяти журнальних сторінках – їх понад сорок. Всі ці звинувачення не мають під собою жодного ґрунту і в переважній більшості просто безглузді. Спростовувати крок за кроком всі ці нагромадження абсурдів неможливо, та й безглуздо. Це виходить за рамки наукової полеміки і є, швидше, справою органів правосуддя. Було б, поза сумнівом, виправдано і дуже корисно для нашого суспільства, якби О. М. Некрич притягнув авторів статті та Вас, товаришу редактор, до судової відповідальності за дезінформацію. Але це, зрозуміло, справа його. Я ж спробую зробити лише те, що в моїх можливостях: якомога наочніше показати неспроможність і антигромадський характер подібного виступу в пресі. Усі звинувачення, висунуті статтею проти автора книги, виглядають, на перший погляд, дуже серйозно. Але біда критиків у тому, що вони не змогли обґрунтувати жодне зі своїх звинувачень ні доказами, ні логічними міркуваннями. У всіх тих випадках, коли вони, кидаючи голослівне звинувачення авторові книги, намагаються викласти своє розуміння питання, легко встановити, що це «своє» – не що інше, як витягнуте і переписане їхніми словами з тексту тієї ж книги, що рецензується. Так вони вчинили, наприклад, з усіма порушеними ними питаннями з першого і другого розділів цієї книги. У інших випадках безсоромно застосовуються явні пересмикування. Наведу приклад. На сторінці 139 журналу написано: «На завершальних сторінках книжки О. М. Некрич кидає жахливе звинувачення радянським воїнам, заявляючи, що “фашистські армії не зустріли серйозного опору на кордоні” (стор. 161)». Так цитують поважні автори статті.

132

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

А ось що написано у книзі (а не у «книжці», як презирливо іменується впродовж усієї статті праця Некрича), якщо цитувати хоч би від крапки до крапки: «Фашистські армії не зустріли серйозного опору на кордоні, хоча радянські воїни билися героїчно, до останнього патрона, до останнього подиху». Як бачимо, вся фраза, а не «огризок» від неї, не дає жодних підстав для того, щоб розігрувати обурення недооцінкою героїзму радянських воїнів. Якщо ж глянути на наступну фразу, тобто дійти до смислової крапки, то можна прочитати ось що: «Тут, на кордоні, вже в перші години боїв народився той героїзм, який дозволив Червоній Армії витримати важкі удари і мінливості війни та закінчити свій визвольний похід у переможеному Берліні» (стор. 161 книги). І ось, – думку, висловлену в цих двох фразах, автори статті примудряються визначити як «зразок наклепу», на який мало хто з фальсифікаторів історії наважується (стор. 139 журналу). Після цього, товаришу редакторе, дозвольте Вас запитати: хто ж наклепники? ТРИЧІ НАКЛЕПНИКИ І ФАЛЬСИФІКАТОРИ!? Автори статті багаторазово звинувачують товариша Некрича в тому, що він то одне, то інше обійшов, або не згадав, або не сказав. Як правило, жодне з цих питань не має прямого відношення до теми книги (наприклад: «У даній книжці не знайшлося місця навіть для оцінки значення соціалістичного змагання в роки перших п’ятирічок», стор. 129 журналу). Але особливо обурюються вони тим, що події перших днів війни автор розглядає «не з позицій її останнього дня», а натомість аналізує в зіставленні з явищами і фактами, що передували війні і що зумовили той характер її початкового періоду, який ми спостерігали в дійсності. Доречно запитати: відколи це став називатися марксистським метод, що визнає за причину – наступні, а за результат – попередні події? Дотепер це називалося в науковому світі змішуванням понять, яке веде до абракадабри, а не до наукових висновків. Є в цій, вибачте на слові, критичній статті й ще більш неохайні прийоми. Вказавши, наприклад, на те, що Некрич нічого не написав про японо-американські переговори 1940–1941 рр. (які, скажу від себе, мають до теми книги приблизно таке ж відношення, як горезвісна «бузина на городі» до «дядька в Києві»), «критики» ставлять риторично провокаційне питання: «Що це – незнання фактів або навмисна фальсифікація?». Після всього сказаного, думаю, всім зрозуміло, що зовсім це, власне, не критика. Це – нечесне, фальсифіковане звинувачення, цілі якого полягають у тому, щоб приховати правду про війну і оббрехати корисну, добросовісну книгу, щоб налаштувати читачів і можливих видавців вороже до її автора. Але у цієї статті є і більш зловісна схожість. Вона написана у дусі «погромницького» періоду апогею репресій 1937–1938 рр., написана майстрами цього «жанру» за недобрими канонами статей-доносів. На підставі такого,

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

133

як у цій статті, «матеріальчику» в ті часи, коли саджали, незважаючи на місткість в’язниць, будь-який неосвічений слідчий без зайвих домислів міг би «оформити» справу на «буржуазного переродженця» і «ворога народу», у даному випадку – Некрича. У зв’язку з цим виникає питання: хто ж автори такої примітної «критичної» статті?

2. ÊÎÐÎÒÊÎ ÏÐÎ ÀÂÒÎв Г. А. Деборін і Б. С. Тельпуховський добре відомі у військово-науковому світі. Але відомі не своїми вченими працями, не науковими відкриттями, а вмінням завжди «бути відповідними». Щоб побачити це, зовсім не обов’язково залізати в нетрі їхньої колишньої творчості, наприклад, сталінського періоду. Досить поспостерігати над їхньою «методикою» на прикладі ставлення до праці Некрича. Протилежні взаємовиключні оцінки цієї праці, що залежать від «вітру», який «дме» на «учених», – одна з наочних ілюстрацій їхнього «наукового» методу. У науковій суперечці, зазвичай, не прийнято брати під сумнів наукову кваліфікацію опонента. Але старанні «критики» вирішили не дотримуватися цього правила. У їхній статті прямо заявлено, що О. М. Некрич некомпетентний «у питаннях дипломатії, економіки, політики й військової справи» (стор. 136 журналу). Ну що ж, піднімемо рукавичку, кинуту «критиками», і спробуємо розібратися, хто і в чому некомпетентний. З усіх названих галузей я візьму лише ту, де моя особиста компетентність навряд чи стане ким-небудь заперечуватись. Я маю на увазі військову справу, яка, до того ж, у даному випадку є найважливішою. Адже праця ця військово-історична! Уважно вивчивши книгу Некрича, я дійшов твердого переконання, що в ній немає нічого, що давало би право засумніватися в компетентності автора у військовій справі. Всі військові питання висвітлені ним грамотно, з ясно вираженим розумінням головного – суті військових подій, що відбувалися. На жаль, про «критиків» цього не скажеш. Хоч би за яке військове питання вони взялися, – відразу виявляється їхня повна безпорадність. Я міг би це продемонструвати на всій їхній попередній «науковій» творчості. Але думаю, достатньо буде і того, що вони самі продемонстрували, взявшись з амбіцією, але без відповідної «амуніції» за критику – не книжки, запам’ятайте! – а дуже серйозної військово-наукової праці. Г. А. Деборін викрив себе ще під час вищезгаданого обговорення. Він вже там намагався, хоч би частково, зганьбити факти, які повідомляє Некрич. У своєму виступі він раптом узяв та й приголомшив аудиторію «відкриттям», що 45-мм протитанкову гармату зняли з озброєння перед війною тому,

134

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

що вона була безпорадна проти німецьких танків. Це «відкриття» викликало тоді бурхливе обурення всього залу, що більш ніж наполовину складався з військових. І – не дивно! Такою заявою оратор продемонстрував свою повну непоінформованість у темі бойових властивостей і 45-мм гармати, і фашистських танків. Останні за своїми бойовими якостями не перевершували наші танки старих зразків (Т-26, ВТ-5 і ВТ-7), а значна частина їх була ще гірша. Що ж до 45-мм гармати, то вона була грізною зброєю проти бойових машин супротивника, які були у нього до початку війни, – всіх без винятку типів. Уже в ході війни повернена на озброєння, вона пройшла всю війну і виявилася достатньо ефективним засобом боротьби навіть із «тиграми» і «пантерами», що з’явилися на полях битв у 1943 році. Цей гіркий досвід публічного виступу з питання, що виходить за межі власної компетенції, дечому все ж таки навчив. І не тільки Деборіна, але і його співавтора. Вони обидва, мабуть, зрозуміли, що тепер не можна, як у сталінські часи, не боячись викриття, публічно проголошувати дурниці, подібні до тих, що пропонував у своєму оповіданні Марк Твен читачам «Сільськогосподарської газети». Вони зрозуміли, що тепер їм цього не дозволять, і тому в своїй статті спробували взагалі обійти всі конкретні питання військової справи. Але оскільки праця Некрича військово-історична, вони на кожному кроці перепинаються на питаннях суто військових і, самі того не розуміючи, уподібнюються до консультанта із сільськогосподарських справ. Ось один із дуже яскравих прикладів. Перекрутивши автора, рецензенти учепилися за питання, що, як їм здавалося, не має військової специфіки і... сіли в калюжу. Їм ввижалося, ніби наявність достовірних даних про героїзм радянських воїнів дає можливість повністю спростувати твердження Некрича, що фашистським військам не чинилося серйозного опору на кордоні. Але вони не зрозуміли, та через свою військову непідготовленість і не могли зрозуміти, що, перетворюючи дане питання на предмет суперечки, вони тим самим наочно демонструють свою повну непоінформованість. Їм думалося, що все просто: оскільки був масовий героїзм, значить, був і серйозний опір. А справа-то набагато складніша. І Некрич це розуміє, а його «критики» – ні. Їм невтямки, що війська можна ввести в таку ситуацію, коли жоден героїзм не врятує. Якщо проти танків, які наступають спільно з піхотою, озброєною автоматами, під прикриттям могутнього вогню артилерії і мінометів та при масованій підтримці авіації, – виставити піхоту, озброєну трьохлінійними гвинтівками і ручними протипіхотними гранатами, то результат даного бою не залежатиме від того, чинитиме ця піхота героїчний опір або розбіжиться без жодного опору. Результат героїзму виявиться лише згодом, коли багатьма героїчними боями ворог буде виснажений, знекровлений, морально надломлений. До речі, саме про це і сказано в тому місці праці Некрича (на стор. 161), звідки його «критики» наводять обгризену ними цитату.

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

135

Але «критики», не зрозумівши цього, шукають підтвердження своїх поглядів навіть там, де шукати марно. Саме з цією метою вони звернулися до службового щоденника начальника гітлерівського генерального штабу і процитували, дотримуючись свого повсякчасного методу, «огризок» із його запису за 24 червня: «Супротивник у прикордонній смузі майже всюди... чинить шалений опір... Ознак оперативного відходу супротивника поки немає...» Із торжеством оперуючи цим куцим записом, вони і не підозрюють, що навіть у такому вигляді цитата б’є не по Некричу, а по них самих, підкреслюючи повну відсутність їхніх військових знань. Кожному, хто хоч трохи тямить у військовій справі, з цього запису стає зрозумілим, що тодішнє вище керівництво Червоної Армії ситуації не розуміло і аж до 24 червня нічого не робило для виведення військ з-під загрози оточення, що виникала уздовж всього кордону. І не засмучено, а задоволено констатує цей факт Гальдер. Боявся він оперативного відходу наших військ, а не – хоч і героїчного, але некерованого зверху і тому неорганізованого, – їх опору. І ось автори, озброєні такими «глибокими» військовими знаннями, не тільки зважилися взятися за критику навряд чи доступної їхньому розумінню дуже серйозної військово-наукової роботи, а ще й наважилися «викривати» її автора. Ви почитайте тільки, якою філіппікою завершують вони свою статтю: «Таким чином, О. М. Некрич, опинившись в ідейному полоні у буржуазних фальсифікаторів історії, зрадив наукові принципи марксистської історіографії, а, відповідно, й історичну правду. І природно, що його книжка виявилася знахідкою для ідеологів імперіалізму та прийнята ними на озброєння з метою ворожої пропаганди проти Радянського Союзу і наклепу на нього. Видавництво «Наука» безвідповідально поставилося до видання цієї політично шкідливої книжки» (стор. 140 журналу). Ви відчуваєте, яка сталь звучить у голосі «критиків» при зверненні до видавництва «Наука»? Адже хтось надихнув їх на такий тон. Самі вони на щось подібне не наважилися б. І це – факт тривожний! Але чим він тривожніший, тим ґрунтовніше треба викрити цілком необґрунтовану і антигромадську за своїм характером статтю. Із цією метою найдоцільніше на якийсь час забути і про неї, і про книгу Некрича. Спробуємо власними силами, незалежно від обох розглянутих документів, відновити справжні факти і події, про котрі йде в них мова, в тому вигляді, як вони відбувалися насправді.

3. ÙÎ Æ Â²ÄÁÓËÎÑß Â ÏÅÐز ÄͲ ²ÉÍÈ? Удосвіта 22 червня фашистська Німеччина, віроломно порушивши укладені нею з Радянським Союзом договори «Про ненапад» та «Про кордон і дружбу», завдала могутній удар своїми збройними силами, завчасно відмобілізованими і зосередженими поблизу радянських рубежів, військам наших

136

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

західних прикордонних військових округів. Ще не встигли затихнути гасла, що гриміли багато років по всій країні: «Ні п’яді своєї землі не віддамо!», «На удар відповімо подвійним і потрійним ударом!», «Воювати – на чужій території!», «Воювати – малою кров’ю!» – а на дорогах нашої Батьківщини вже чулося крокування кованих чобіт і брязкіт гусениць ворожих танків; ревли, завивали фашистські літаки, бомблячи й штурмуючи авіацію на аеродромах, війська, морський флот, міста і села нашої країни. Це був удар неймовірної сили. Але що було ще страшніше, так це – моральне потрясіння. Радянські люди, щоб зробити оборону своєї країни неприступною, багато років обмежували власні потреби, відмовляючи собі навіть у найнеобхіднішому, і вірили, що можливому нападу ворога створено непорушну перешкоду. «Нерушимой стеной, обороной стальной – Разгромим, уничтожим врага», –

співали ми та вірили, що так і буде. Але почалася війна, і вже з перших її годин ми побачили, що вся наша віра була міражем, що насправді перед лицем озброєного до зубів ворога ми опинилися абсолютно беззахисні. Хто про це забув або цього не знає, той ніколи не зрозуміє величі подвигу нашого народу, що зумів переступити через страшний моральний надлом і менш ніж за півроку зупинити й паралізувати наймогутнішу в світі військову машину. Той же, хто знає все це, але хоче приховати від нових поколінь наших громадян, той – зрадник свого народу і ворог нашої теперішньої обороноздатності. Ті, хто не пережили страшних подій перших місяців війни, хай знають, що долати моральний надлом не легше, ніж іти з протипіхотною гранатою і пляшкою із займистою сумішшю на танк ворога. Першими успіхами гітлерівці зобов’язані не тільки, а можливо, і не стільки раптовості свого нападу, скільки краху ілюзії нашої армії і нашого народу про нібито високу обороноздатність країни. Але про це ми дістали можливість говорити лише багато років потому. А у той страшний час розвивався стрімкий і для більшості – незрозумілий наступ фашистських військ. Група гітлерівських армій «Центр», що діяла в напрямку головного удару, за перші два дні просунулася більше ніж на 200 км. Це вона рухалася якраз там, де, на думку «критиків», військам супротивника чинився «серйозний опір». До речі, за ці ж два дні було оточене Білостоцьке угруповання наших військ, до складу якого входило більше половини всіх військ Західного особливого військового округу (ЗОВО). На п’ятий день головні частини групи армій «Центр» вийшли до Мінська, а на восьмий – в районі цього міста було завершено ще одне оточення великого угруповання військ ЗОВО. До завершення третього тижня фашистські армії на цьому напрямку стояли біля воріт Смоленська, завершивши ще одне оточення значних наших сил. Тіппельскірх повідомляє, що тільки на цьому напрямку в період із

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

137

22 червня до 1 серпня 1941 року гітлерівцями узято в полон близько 755 тисяч осіб, захоплено понад 6000 танків і більше 5000 гармат1. Відповідних даних радянського командування у нас не публікувалося. Є лише повідомлення маршала Радянського Союзу А. А. Гречка про те, що на всьому радянсько-німецькому фронті «супротивникові вдалося за три тижні вивести з ладу 28 наших дивізій, понад 70 дивізій втратили від 50% і більше свого складу в людях і бойовій техніці»2. Навіть якщо визнати, що Тіппельскірх перебільшує (це, швидше за все, так і є), навіть у цьому випадку не може виникнути жодного сумніву щодо нищівного розгрому всієї нашої армії прикриття (із 170 дивізій понад 100 за три тижні війни або розгромлені, або зазнали втрат, що привело їх у небоєздатний стан). Такий вирішальний для оцінки початкового періоду війни факт поважні «критики» взагалі обходять, хоча про значення фактів для історичного дослідження наговорили у своїй статті немало прекрасних слів. От уже, воістину, «слова – для прикриття непристойних думок і дій». За 24 доби (до 16 липня – дня вторгнення гітлерівців у Смоленськ) фашистські війська пройшли понад 700 кілометрів, рахуючи по прямій, а не по дорогах. При цьому вони розгромили війська ЗОВО і резерви, що підходили їм на допомогу, і зайняли дуже вигідне для подальших дій стратегічне положення. Наш Південно-західний фронт (колишній Київський особливий військовий округ), війська якого, задовільно керовані командуванням та штабом фронту, виявили справжні чудеса героїзму і, серйозно загальмувавши наступ групи фашистських армій «Південь», вели в цей час бої далеко на захід від Дніпра, – в результаті виходу супротивника в район Смоленська опинилися під загрозою удару у фланг і тил з півночі. Саме з того часу над Південнозахідним фронтом почала все грізніше нависати небезпека тієї трагедії, яку з повною впевненістю можна визнати найбільшою катастрофою Великої Вітчизняної війни, – КИЇВСЬКОГО ОТОЧЕННЯ наших військ. Питання про це оточення виходить за рамки цього, дещо об’ємного, листа в редакцію, але я не можу не сказати про те, що з 16 липня, коли загроза найстрашніших подій достатньо виразно вимагала ефективних заходів, до початку розв’язки під Києвом пройшло 38 днів, але за цей час не було зроблено нічого реального. Більше за те, все, що робилося, як навмисно, було на руку супротивникові. Командування і штаб Південно-західного фронту розуміли, що над керованими ними військами нависає грізна небезпека, та намагалися їй протидіяти, але бездарними розпорядженнями тодішнього нашого Верховного головного командування всі розумні фронтові заходи скасовувалися, і війська фронту, кінець кінцем, були поставлені в умови повної неспроможності чинити ворогові ефективний опір.

1 2

Типпельскирх К. История второй мировой войны. – М., 1956. – С. 178, 184, 186. Военно-исторический журнал. – 1966. – № 6.

138

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

У результаті трохи більше, як за місяць, наш Південно-західний фронт був повністю розгромлений. Командувач фронту генерал-полковник Кирпоніс, молодий талановитий генерал – начальник штабу фронту Тупіков, дуже здібний розвідник – начальник розвідвідділу фронту полковник Бондарев і багато прекрасних штабних офіцерів після героїчного, але безуспішного опору танкам супротивника, що напали на командний пункт фронту, зважаючи на явну загрозу полону, наклали на себе руки. А ті, хто не загинув у бою і не встиг або не зміг застрелитися, склали свої голови у фашистській неволі або, пройшовши через роки важких мук фашистського полону, пережили ще й гіркоту звинувачень у «зраді Батьківщини» і муки сталінсько-беріївських катівень. Уціліла лише частина тих офіцерів фронту, які під час нападу на командний пункт ворожих танків перебували у військах, виконуючи завдання командування. Таким чином уцілів, зокрема, начальник оперативного відділу штабу фронту полковник (нині маршал Радянського Союзу) І. X. Баграмян. Такими є факти, незалежно від того, подобаються вони комусь чи ні. Очевидно, що у світлі цих фактів питання про те, чи чинився серйозний опір гітлерівцям на кордоні, чи ні, не може навіть підніматися. Питання можна поставити тільки так: чому наша країна, що ТРИВАЛО І НАПРУЖЕНО готувалася до відбиття імовірного нападу об’єднаних сил СВІТОВОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ, насправді протягом майже півроку НЕ МОГЛА ефективно ПРОТИДІЯТИ удару ОДНІЄЇ німецької фашистської армії, підтриманої лише частиною сил трьох країн-сателітів? І що ж: такий хід подій є закономірним або, навпаки, були здійснені помилки, які призвели до таких плачевних результатів?

4. ×È ÁÓËÈ ÇIJÉÑÍÅͲ ÏÎÌÈËÊÈ ÏÐÈ Ï²ÄÃÎÒÎÂÖ² ÊÐÀ¯ÍÈ ÄΠ²ÉÍÈ? Спробуємо і на це питання відповісти, не вдаючись ані до книги Некрича, ані до невиразних і таких, що уникають конкретних фактів, словоутворів її «критиків». Візьмемо за основу свідчення тієї особи, чия компетентність у даному разі не може викликати ні в кого сумніву. Я маю на увазі Сталіна. Так от, всупереч «критикам» у Вашому журналі, навіть він розумів, що не можна опір, вчинений у перші дні війни нашими військами, вважати серйозним. З цієї якраз причини він протягом усієї війни (і навіть після її закінчення!) придумував більш-менш задовільні версії для пояснення, чому такого не було. Задовільною, зрозуміло, він вважав тільки таку версію, яка не ставила під сумнів його, Сталіна, мудрість. Про цю делікатну обставину він був вимушений сказати вже у промові від 3 липня. Тоді він спробував пояснити наші поразки тим, що, по-перше, «...війська Німеччини були вже цілком мобілізовані й... перебували в стані повної готовності, чекаючи сигналу наступу, в той час як радянським військам потрібно було ще мобілізуватися і наблизитися до кордонів...» та, по-друге,

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

139

«...фашистська Німеччина віроломно й несподівано порушила пакт про ненапад...» Усе, як бачимо, достатньо просто. У ВСЬОМУ ВИННІ ФАШИСТИ, і не треба більше про це вести мову. Треба бити фашистів, та й по всьому! Але Сталін не міг не бачити хисткості такої аргументації. Адже з неї саме собою постає питання: а чому не мобілізували і не наблизили війська до кордону завчасно ми самі? Хто в цьому винен? Щоб уникнути таких ризикованих запитань, Сталін береться за підведення під своє пояснення того, чому наші війська у початковий період війни зазнали поразки, міцнішої «теоретичної» бази. У наказі від 23 лютого 1942 року він міркує: «Тепер уже немає у німців тієї військової переваги, яку вони мали в перші місяці війни в результаті віроломного нападу... Тепер доля війни вирішуватиметься не таким хистким моментом, як момент раптовості, а постійно діючими чинниками». Згодом цей самовиправдовувальний абзац сталінськими догідниками і підлабузниками був перетворений на «геніальне сталінське вчення про ПОСТІЙНО ДІЮЧІ ЧИННИКИ, які є вирішальними у війні», що на довгі роки паралізувало всі здорові спроби осмислити, що ж відбулося на початку війни. Проте сам Сталін, мабуть, продовжував відчувати непереконливість своїх пояснень. Тому в доповіді про 27-мі роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції він знову повертається до цього питання і висуває цілковито нову версію: «Не можна також вважати випадковістю такий неприємний факт, як втрата України, Білорусії, Прибалтики в перший же рік війни, коли Німеччина, як агресивна нація, виявилася більш підготованою до війни, ніж Радянський Союз. Було б наївно пояснювати ці факти особистими якостями... Справа тут – не в особистих якостях, а в тому, що зацікавлені у новій війні агресивні нації... – і повинні бути ліпше підготовані до війни, ніж нації миролюбні... Це, якщо хочете, – історична закономірність...» Ось воно як! «ЗАКОНОМІРНІСТЬ»!!! Уже тепер не думайте звинувачувати своїх КЕРІВНИКІВ! Вони абсолютно непричетні. Якщо агресор вирішив напасти, то можете навіть не «дригатися»: спочатку він вас поб’є обов’язково – і лише потім до справи долучаться постійно діючі чинники, які й вирішать долю війни. І нічого проти такого ходу подій не поробиш: адже це «історична закономірність». А хто з цим не згоден, хто не хоче зважати на історичні закономірності, той – не марксист. Ну, а з ними – у нас розмова коротка і зрозуміла. Цікаво, чи не від цієї, вибачте на слові, «концепції» відштовхуються поважні критики, що виявили таку велику пристрасть до «закономірностей» і таку сильну неприязнь до розгляду подій під кутом діяльності історичних осіб? В усякому разі, для них, як для запеклих захисників і пропагандистів всіх «геніальних сталінських учень», така поведінка цілком виправдана. Так, мав слушність – тричі мав слушність! – покійний президент США Кеннеді, коли заявив, що у перемоги багато родичів, поразка ж – завжди кругла

140

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

сирота. Наші поразки 1941 року теж не уникли осиротіння. Всі, хто мав тоді відношення до керування війною, – родичі лише перемоги. Ну, а оскільки поразка не може бути зовсім без рідні, то ця малошанована роль великодушно віддається об’єктивним причинам і закономірностям. Думається, проте, що такий номер не зможе довго утриматися на історичних риштуваннях. Навіть Сталіну не вдалося повністю ухилитися від особистого визнання своєї причетності до поразок початкового періоду Великої Вітчизняної війни. На прийомі в Кремлі на честь командувачів військ Червоної Армії 24 травня 1945 року він вимушений був, хоч і у властивій йому демагогічно-лицемірній формі, все ж таки визнати: «У нашого уряду було немало помилок, були у нас моменти розпачливого стану в 1941–1942 роках, коли наша армія відступала. Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших очікувань, ідіть геть... Але російський народ не пішов на це... Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!». Забудьмо на хвилину, що в той час, коли в Кремлі, на пропозицію Сталіна, пили за здоров’я РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ, за його ж наказом КРАЩИХ СИНІВ ЦЬОГО НАРОДУ, що тілами своїми загальмували наступ фашистської військової машини в 1941–1942 рр., десятками і сотнями тисяч ГНАЛИ В СТАЛІНСЬКІ ТАБОРИ. Промовчімо зараз про це. Звернімо увагу лише на визнання Сталіним того, що на початку війни УРЯД ПРИПУСТИВСЯ таких ПОМИЛОК, за які йому слід було вказати на двері. Які ці помилки, в чому їх суть, – Сталін не сказав. Більше того, він спробував ще раз підсилити «теоретичну базу» під своїм виправданням. У відповіді на лист полковника Разіна він, прикликавши собі на допомогу стародавніх парфян і Кутузова, спробував представити поразку нашої армії на початку війни як свідомий і планомірний відхід з метою заманити сильнішого супротивника углиб країни для рішучого його розгрому. Ця безсоромна фальсифікація була перетворена догідниками і підлабузниками в «геніальне сталінське ВЧЕННЯ ПРО АКТИВНУ ОБОРОНУ», що теж надовго вбило творчу думку у військовій справі та у військово-історичній науці. Тільки XX з’їзд КПРС, а потім ЦК КПРС в ухвалі 30 червня 1956 року вказали на Сталіна як на головного винуватця помилок і прорахунків, що поставили нашу державу на грань катастрофи і привели наші війська до приголомшливих втрат у перші місяці війни. Повного розкриття сталінських помилок та прорахунків у вказаних матеріалах не здійснено. І це – природно. Таке завдання можуть і зобов’язані вирішити лише вчені – історики-марксисти згідно з партійними рішеннями. Цього, проте, не відбулося. Чи то через укорінену звичку чекати спеціальних «розжованих» вказівок, як розуміти і як тлумачити ту чи ту подію, чи через якісь інші причини, але досліджень такого характеру у відкритому друці не з’явилося. Робота Некрича, по суті, єдина, де зроблено спробу якомога повніше з’ясувати суть помилок і прорахунків при підготовці країни до оборони.

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

141

На жаль, саме ця найперша спроба зустріла такий необ’єктивний прийом на сторінках редагованого Вами журналу. Щоб підійти впритул до причин цього, продовжимо виклад фактів і подій, що передували війні. І перш за все, давайте пригадаємо, якою конкретно була обороноздатність нашої країни до моменту нападу на неї фашистських орд.

5. ÇÀÃÀËÜÍÀ ÕÀÐÀÊÒÅÐÈÑÒÈÊÀ ÎÁÎÐÎÍÎÇÄÀÒÍÎÑÒ² ÑÐÑÐ ÄÎ ÏÎ×ÀÒÊÓ Â²ÉÍÈ Відомо, що обороноздатність країни визначається силою суспільного і державного устрою, могутністю економіки даної держави та її збройних сил. За роки перших п’ятирічок наша країна створила могутню розгалужену промисловість, зокрема – оборонну індустрію, здатну повністю задовольнити потреби в сучасному озброєнні, боєприпасах і бойовій техніці. У сільському господарстві панівним став суспільний сектор, що опирається на могутню машинну базу. У результаті індустріалізації країни та осуспільнення сільського господарства ліквідовано класи. У країні утвердився соціалістичний лад. На його основі ще більше зміцнилася морально-політична єдність радянського суспільства і дружба народів нашої країни. По суті, наша соціалістична держава вже за кілька років до початку війни була непохитним монолітом. Це – факт загальновідомий, підтверджений не тільки авторитетними документами, а й самим досвідом Великої Вітчизняної війни. Червона Армія, за свідченням усіх іноземних військових фахівців, в плані технічного оснащення була найпередовішою армією в світі. Не поступалася вона щодо цього і фашистському вермахту. Щоб не бути голослівними, наведемо відповідні порівняння. Почнемо з аналізу співвідношення сил сторін до початку нападу Німеччини та її сателітів на Радянський Союз. Проте, починаючи цей аналіз, я не можу не сказати про одне дуже дивне явище. Хто читав книгу Некрича, той міг помітити, що автор дає дані тільки про чисельність і бойове оснащення збройних сил, які напали на нашу країну: відповідних даних про сили, котрі протистояли цьому нападу, в нього немає. Ця прогалина абсолютно неприпустима для військово-історичного дослідження. Бо як же можна щось стверджувати про перевагу сил тієї або іншої країни, наводячи цифри, які стосуються тільки однієї з них? І, якщо вже засуджувати Некрича за щось, то, перш за все, слід було б засудити за це грубе порушення об’єктивно-наукового підходу до аналізу подій. Але автори статті, яка розглядається, ось цього й «не помітили». І, думається, не випадково. Річ у тому, що в радянських виданнях такі цифри ніколи не публікувалися. Хтось, мабуть, зацікавлений в тому, щоб вони не були оприлюднені, і автори статті, а можливо, й видавці книги Некрича належать до тих, хто цьому сприяє.

142

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

Проте цифри ці можна навести, користуючись опублікованими непрямими даними. Цю роботу я і виконав. Думаю, що великих похибок не припустився й отримав цифри практично точні. Щоб зацікавлені особи могли мене перевірити за найбільш доступними джерелами, можу порекомендувати їм статтю А. А. Гречка в «Военно-историческом журнале», № 6 за 1966 рік. Необхідно, крім того, врахувати також дані про випуск танків і літаків у період з 1935 по 1941 рр. (див.: Очерки истории КПСС: Учебник для политшкол. – М., 1966). Отже, яким же було співвідношення сил за даними про супротивника, які наведені в книзі Некрича, і за з’ясованою мною чисельністю військ і бойової техніки, наявних у наших західних прикордонних військових округах? СРСР Дивізій 170 Танків 14–15 тис. Бойових літаків 8–9 тис.

Німеччина (із сателіт.)

190 3712 3–3,5 тис.

Співвідношення 1:1,1 4:1 2,6:1

Що ж до артилерії і мінометів, тут ми теж перевершували гітлерівську Німеччину. Таким було кількісне співвідношення сил і засобів до початку війни. Але сама лише кількісна перевага – ще не свідчення переваги. Завжди, а в сучасних умовах – особливо, величезне, а часто вирішальне значення мають якісні показники озброєння і бойової техніки. Так, наші винищувачі старих зразків, навіть за великої чисельної переваги, не могли достатньо ефективно протидіяти «хейнкелям» і «юнкерсам», тому що поступалися їм у швидкості і в потужності озброєння. Що ж до наших старих бомбардувальників, то вони проти ворожих винищувачів були, по суті, беззахисні. Проте не можна забувати, що у складі наших ВПС було 2700–2800 бойових літаків нових конструкцій (тобто трохи менше, ніж у гітлерівській Німеччині було тоді всього бойової авіації). А ці наші літаки за своїми бойовими якостями не тільки не поступалися відповідним типам літаків ворога, що напав, але багато в чому перевершували їх. Ще кращим у нас був стан справ з артилерією. І за якістю матеріальної частини і, тим більше, – за підготовкою та боєздатністю особового складу радянська артилерія набагато перевершувала гітлерівську. І ця перевага, як усі знають, збереглася з першого дня війни до останньої її години. Окремо слід сказати про танки. За їхньою кількістю ми перевершували супротивника приблизно вчетверо, але всі науковці, які пишуть про початковий період війни, ці дані обходять і роблять акцент на тому, що в наших західних військових округах серед танків було всього 9% машин нових зразків. Наводячи цю цифру, вони не згадують про те, що дев’ять відсотків означають значне число – 1700–1800 машин.

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

143

Не зачіпають вони і найважливішого питання – про якість німецьких танків. Тим самим читачеві навіюється думка, що у супротивника танки були значно кращі, хоча вони, якщо брати весь парк, як уже вказувалося, були приблизно рівноцінні нашим. Але танки супротивника не можна навіть порівнювати з нашими «Т-34» і «KB». Тільки до 1943 року – до Курської битви – супротивникові вдалося створити машини нових конструкцій, що наблизилися за якістю до тих, які були у наших військах від самого початку війни. Але і ці нові фашистські танки та самохідні машини були все ж таки гірші за «Т-тридцятьчетвірку», що залишилася протягом всієї війни неперевершеною бойовою машиною. ЯКІСНА ПЕРЕВАГА наших нових танків над фашистськими була такою великою, що останні в тих випадках, коли мали велику чисельну перевагу, не ризикували вплутуватися в бій навіть з одиночними «Т-34» або «KB». Якби ці наші танки, яких було лише вдвічі менше, ніж фашистських танків загалом, були використані належним чином, то супротивникові не допомогла б не тільки подвійна чисельна перевага, а й перевага в десять разів. Із самими цими нашими танками можна було б не тільки протистояти гітлерівському танковому удару, а й розгромити танкові угруповання ворога. Таким чином, і кількісний, і якісний аналіз співвідношення сил сторін переконливим чином свідчить, що про жодні матеріальні переваги супротивника не може бути й мови. Сил у нас було цілком досить не тільки для того, щоб зупинити ворога, а й для повного його розгрому в перший же рік війни. Легенда про значну перевагу супротивника, яку створив Сталін для самовиправдання і яку досі культивують деякі горе-історики, не витримує перевірки цифрами та якісними характеристиками бойової техніки. Але наші явні військові переваги вищевикладеним не вичерпуються. Не можна не згадати тут і про те, що неймовірною працею всіх народних сил, з року в рік скорочуючи ради цього решту видатків державного бюджету, – ми за десятиліття 30-х років створили вздовж всього нашого старого західного кордону – від Балтики і до чорноморського узбережжя – суцільну смугу довготривалих укріплень, що перевершувала за своєю потужністю у багато разів так звану «лінію Маннергайма» – ту саму лінію, на прорив якої радянські війська витратили майже півроку і заплатили за це сотнями тисяч життів. Думаю, тепер зрозуміло, що об’єктивні дані, за які так гаряче ратують (на словах) поважні «критики», цілком і повністю на нашому боці. Мабуть, справжні причини поразок треба шукати там, де дуже не хочеться авторам статті – в СУБ’ЄКТИВНИХ даних, у людях, які керували підготовкою країни до оборони і зобов’язані були керувати військами, коли на них несподівано обрушився потужний удар. Добре відомо, що для перемоги потрібні не лише відповідні сили і засоби. Необхідне ще й уміння їх застосовувати – потрібна сучасна військова теорія, потрібно, щоб війська були навчені у дусі цієї теорії, потрібні ко-

144

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

мандні кадри, здатні управляти військами по-сучасному. На жаль, ми до початку війни нічого цього не мали. У цьому і полягає головна причина наших поразок на початку війни. Щоб підтвердити сказане, розгляньмо ці питання докладніше.

6. ÑÒÀÍ ÐÀÄßÍÑÜÊί ²ÉÑÜÊÎÂί ÒÅÎв¯ ÄÎ ÏÎ×ÀÒÊÓ Â²ÉÍÈ Це питання висвітлюється в нашій військово-історичній літературі вельми своєрідно. Всі дослідники, які пишуть на цю тему, підкреслюють, що наша військова теорія випередила військову думку капіталістичних країн, розробивши ще в кінці двадцятих і на початку тридцятих років багато положень, що одержали підтвердження в ході Другої світової війни: принципи застосування великих танкових мас, масоване використання авіації, висадку і дії в глибокому ворожому тилу значних повітряних десантів та ін. Все це – безперечна правда. Правда, приємна кожній радянській людині, й, мабуть, тому читачі не помічають, що правда тут – далеко не вся. Не помітив цього і Некрич. Він висвітлює це питання таким же чином. Він пише, що ще в 30-х роках «... радянська військова наука була джерелом передових ідей у світовій військовій науці», що «... у 1932 році в Червоній Армії вперше в світі були сформовані механізовані корпуси, а в 1934–1935 рр. – бронетанкові й механізовані частини були виділені в спеціальний рід військ», що «Радянський Союз був батьківщиною парашутизму і створених на цій основі авіадесантних військ» і що «на думку іноземних експертів, Червона Армія була у середині 30-х років однією з найпередовіших і найсучасніших армій світу» (стор. 79). Але Некрич і ті, у кого він запозичував ці дані, глибоко помиляються, думаючи, що ця теорія, лише з деякими поправками, дожила до 1941 року. Ні! Доля цієї теорії не менш трагічна, ніж доля її творців. Вона пішла на користь не нам, а нашому ворогові. У ті далекі роки, задовго до війни 1939–1945 років, основні ідеї цієї теорії були запозичені у нас німецькою армією. Тіппельскірх, котрому добре відомо про це, намагається приховати той факт, що «вищій расі», яка завжди чванилася перевагою своєї військової теорії, довелося свого часу брати уроки у «неповноцінних слов’ян». З цією метою він у вже цитованій книзі подає справу так, нібито радянська і німецька військові теорії, розвиваючись незалежно одна від одної, прийшли до однакових результатів. Він пише: «Зі співпраці з росіянами в 1933 році було відомо, що російські принципи ведення військ ... теоретично відповідали німецьким поглядам» (стор. 173). Це – брехня, яку ні Тіппельскірх, та й ніхто інший із західних військових теоретиків довести не може. У Німеччини до 1933 року ще не було тих принципів, з якими вона розв’язала війну. У 1932–1933 роках вона тільки почала

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

145

переймати їх у нашої армії. До цього в Німеччини не було жодної військовотеоретичної праці, де б розроблялися або обстоювалися ці новаторські положення. Але, на жаль, і нам нема чим пишатися, оскільки ми до 1941 року вже не ґрунтували свою військову теорію на тих принципах, які були розроблені в кінці 20-х років і на початку 30-х! Ці нові військові ідеї були відкинуті нашою армією під час ліквідації наслідків «шкідництва» Тухачевського, Уборевича, Якіра та ін. Дуже гірко це усвідомлювати, але факт залишається фактом. Скористалися цією теорією не ми, а фашисти. Правда, зробили вони це не в повному обсязі. Відбулося так, по-перше, тому, що розроблялася ця теорія для держави трудящих і була, зважаючи на це, чужа фашистам за духом. Вони змогли взяти з неї лише чисто військову сторону. По-друге, вони не могли дізнатися про цю теорію все, що було відоме її творцям. Тому запозичена у нас військова теорія була втілена німцями в життя у своєрідному німецькому виді. І цей вид, що був у багато разів слабшим за оригінал, у 1939–1942 рр., коли наша вихолощена і задушена військова думка безпорадно чіплялася за віджилі теорії позиційної війни, виявився найсильнішою військовою теорією в світі. Лише після того, як ми, повернувшись до теоретичних розробок 20-х і 30-х років, трансформували їх з урахуванням досвіду Великої Вітчизняної війни, яка вже тривала, народилася військова теорія, яка набагато перевершувала фашистські військово-теоретичні погляди. Але до початку війни такої бази у нас не було, і це обійшлося нам дуже дорого. Не менш гірко усвідомлювати, що Тіппельскірх помиляється і тоді, коли висловлює припущення, ніби «... російське вище командування, із властивою йому всебічністю і старанністю, вивчило хід війни в Польщі та Франції і зробило з цього свої висновки» (стор. 173). Насправді все було навпаки. Ті, хто намагався по-справжньому осмислити те, що відбулося в Польщі, піддавалися гонінню і розправам. Побутувало твердження, явно інспіроване «Правдою», що військовий розгром Польщі пояснюється зовсім не військовими перевагами Німеччини і способами ведення війни, а лише «гнилістю режиму панської Польщі». Тільки в однієї людини вистачило сміливості, наполегливості, розуму і тактовності, щоб публічно проаналізувати досвід польської кампанії гітлерівців. Колишній начальник кафедри Військової академії Генерального штабу Г. Іссерсон опублікував книгу «Нові форми боротьби», в якій не тільки наважився сказати, а й переконливо довів, що висновок, зроблений нашим тодішнім військовим керівництвом з досвіду війни в Іспанії, докорінно неправильний. У Іспанії, говорив він, нові засоби були застосовані в недостатній кількості, й лише тому війна там набула позиційних форм. Насправді ж про позиційну війну треба забути. Настав час маневрених воєн, і досвід кампанії в Польщі підтвердив це зі всією очевидністю.

146

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

Гнилість політичного режиму панської Польщі, писав Іссерсон, поза сумнівом, вплинула на хід і результат цієї війни, але це не повинно приховати той очевидний факт, що нові засоби боротьби викликали до життя і нові форми бойових дій. Засоби наступу стали сильнішими за засоби оборони. Нищівний вал наступу стрімко проламує оборону і котиться вперед значно швидше, ніж ті, хто обороняються, здатні створювати нові рубежі опору. І від цього факту нікуди не дінешся. Бити активного противника тепер можна тільки активними діями. І головне – не допустити раптового нападу на країну, оскільки можливість цього закладено в самій структурі та технічній оснащеності сучасних збройних сил. Особливо важливо не допустити, щоб ворожі повітряні сили захопили наші літаки на аеродромах, оскільки в цьому випадку ми ризикуємо лишитися без авіації. А без неї наземні війська можуть зробитися легкою здобиччю ворожих літаків і підтриманих ними танкових військ ворога. Це, по суті, був крик душі людини, що побачила страшну небезпеку, навислу над його батьківщиною. Але цей крик залишився голосом волаючого в пустелі. Сам же автор названої книги незабаром був арештований і повернувся з таборів тільки після ХХ з’їзду партії. Відсутність стрункої і всебічно розробленої сучасної військової теорії, винятково низький рівень військово-теоретичної підготовки воєначальників усіх ступенів позначилися буквально у всьому, у всіх практичних кроках з підготовки збройних сил до війни. Продемонструю це на одному конкретному прикладі. На початку 1941 року, тобто саме напередодні війни, було затіяно реорганізацію танкових військ у прикордонних військових округах. З погляду військової теорії, це – неприпустимо груба помилка. До сьогодні я пам’ятаю, як професор Академії Генерального штабу Ян Янович Алксніс в одній зі своїх лекцій, прочитаних у 1938 році, говорив: «Організація військ має відповідати їхньому озброєнню і тактиці. Тому організаційні форми військ повинні безперервно удосконалюватися. Проте при цьому слід пам’ятати, що немає нічого небезпечнішого, ніж ситуація, за якої війна застане армію в процесі реорганізації. Краще воювати в старих організаційних формах, ніж у найсучасніших, але не освоєних військами. І зовсім вже згубно, якщо ворог напав у той час, коли реорганізацію почато, але не закінчено. Тому починати її в загрозливий період просто злочинно. Але ж загрозливий період, – продовжував він, – може тривати роками. Що ж робити, якщо наявна організація військ безнадійно застаріла?! Однозначно на це питання відповісти не можна. На щастя, для нашої країни з цього становища можна знайти надійний вихід: проводити переформування не ближче ніж на Уралі. Там само навчати війська в об’ємі реорганізації і лише після цього висувати їх до кордонів на зміну військам, що підлягають переформуванню».

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

147

Але ці здорові, я би сказав, мудрі думки були або не відомі, або не доступні розуму тодішнього керівництва нашої армії. Переформування розпочалося в найтривожніший час, напередодні гітлерівського нападу, і проводилося явно безглуздим чином. Танкові батальйони стрілецьких дивізій розформовувалися і перетворювалися на формування механізованих корпусів, які після розформування у 1937–1938 роках знову відновлювалися. Розформування минуло дуже швидко, а формування затяглося, тобто відбулося якраз те, що Алксніс вважав безумовно згубним. Ті з корпусів, куди надійшли і люди, і матеріальна частина, нову організацію освоїти не встигли та вести бій в нових організаційних формах не вміли. Але це ще півбіди. Вся біда полягала в тому, що частина корпусів з числа тих, що існували на папері, була збіговиськом неозброєних людей. Річ у тому, що особовий склад зі стрілецьких дивізій прямував прямо до місць формування, а матеріальна частина здавалася на окружні склади і лише звідти надходила до корпусів. З тих або інших причин, – головним чином тому, що чекали на отримання танків нових конструкцій, деякі корпуси мали тільки неозброєний особовий склад (танкістам гвинтівки, однак, не належать). Думаю, кожному зрозуміло, яку бойову цінність становили такі корпуси. Це, по суті, були організовано підготовані кадри військовополонених. Очевидно, що у зв’язку з вищевикладеним, повисають у повітрі й всі нами зроблені підрахунки співвідношення сил за танками. Частина з них, мабуть, до моменту нападу Німеччини на нашу країну, перебувала на складах, будучи мертвою купою металу, а не бойовими одиницями. Були, певна річ, і серед практичних працівників люди, що розуміли небезпеку так злочинно-безглуздо затіяної реорганізації, й пропонували інші, менш ризиковані, способи її здійснення. На жаль, до таких голосів не прислухалися. Гіршим є те, що багатьом з тих, хто піднімав свій голос протесту, головою довелося заплатити за свій досвід і знання, якими вони намагалися зупинити згубні кроки. Поплатився і Я. Я. Алксніс. У тому ж 1938 році він був арештований і відтоді назавжди зник з армії, як, імовірно, – і з життя. Ось так само непродумано, без твердого теоретичного осмислення, просто «за бажанням», вирішувалися і всі решта питань практичної підготовки до війни. Дезорієнтована, без будь-якої військової теорії і навіть без ясного розуміння характеру майбутньої війни, йшла наша армія назустріч тим грізним випробуванням, які її чекали. Тільки розумне керівництво й однаково навчені, дисципліновані командні кадри, що мали б незаперечний авторитет, серед яких – значний прошарок командирів, загартованих у попередніх війнах і з великим досвідом командування військами в мирний час, – могли до якоїсь міри пом’якшити гостроту ситуації. Подивімося, як складалися справи із цим.

148

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ 7. ÊÎÌÀÍÄͲ ÊÀÄÐÈ ² ϲÄÃÎÒÎÂÊÀ ²ÉÑÜÊ

Про усунення командних кадрів за часів сталінського лихоліття писалося немало. Зараз будь-кому, хто цікавиться цим питанням, відомо про знищення, як «ворогів народу» та «агентів іноземних розвідок»: – М. М. Тухачевського, В. К. Блюхера, О. І. Єгорова, І. П. Уборевича, І. Е. Якіра: – командувачів військово-морського флоту В. М. Орлова і М. В. Вікторова; – ВСІХ командувачів військових округів; – багатьох вагомих організаторів партійно-політичної роботи в армії та на флоті. Відомо про те, що з армії були усунені: – ВСІ командири корпусів; – МАЙЖЕ ВСІ КОМАНДИРИ ДИВІЗІЙ, БРИГАД І ПОЛКІВ; – МАЙЖЕ ВСІ члени військових рад і начальники політуправлінь військових округів; – БІЛЬШІСТЬ комісарів корпусів, дивізій, бригад; – близько ОДНІЄЇ ТРЕТИНИ комісарів полків; – і така кількість нижчих за рангом командирів і політпрацівників, що не піддається обліку. Було також дуже сильно проріджено ряди начальників штабів і штабних офіцерів у всіх перелічених інстанціях – військових округах, з’єднаннях і частинах. Масові арешти проводилися, крім того, в Генеральному штабі, Наркоматі оборони, військових академіях, у розвідці й контррозвідці. Заарештовували також середній і молодший начсклад. При цьому у ряді випадків, як відомо, на одну і ту ж посаду припало по кілька «заходів». За найскромнішими підрахунками, загальні передвоєнні втрати вищих командних кадрів виражаються у величезних цифрах. І основна маса цих утрат припадає на найдосвідченіші військові кадри, що обіймали високі пости. У жодній війні, включно з Другою світовою, жодна армія в світі не зазнала таких втрат у вищому і старшому командному складі. Подібні втрати не можуть бути наслідком навіть повного військового розгрому. В усякому разі, вищий і старший командний склад, що капітулював перед фашистською Німеччиною та імперіалістичною Японією, зазнав куди менших втрат. Але все це – факти відомі. Їх наводять багато авторів. Однак при цьому всі вони підкреслюють лише моральний бік – той факт, що чесних, ні в чому не винних людей розстрілювали, гноїли в таборах. Проте є ще інший бік цієї справи. І він не менш важливий. Говорять же про нього дуже мало та невиразно. Цей другий бік дуже яскраво виявляється на прикладі двох згаданих професорів Академії Генерального штабу. Жоден із них до середини 30-х років

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

149

не був на військово-теоретичному небосхилі зіркою першої величини. А тим часом у першу чергу були знищені такі видатні військові теоретики і практики військового будівництва країни соціалізму, як Тухачевський, Уборевич, Якір. За ними пішли інші, чиї імена були відомі у військовій теорії або у практичній військовій діяльності. «Цінних» працівників на кшталт Кулика не чіпали, їх просували по службі й підвищували у військових званнях, включно з маршальськими. Ув’язнювали ж переважно тих, хто виявив хоробрість і неабиякі військові здібності ще в Першій світовій війні, брав участь у Лютневій і Жовтневій революціях, виявив себе як талановитий воєначальник під час громадянської війни. Це були командири, які багато і плідно вчилися, глибоко осмислювали минулий бойовий досвід, вивчали хід розвитку сучасного життя, практику бойового навчання радянських військ, іноземний військовий досвід і, виходячи з цього всього, будували й зміцнювали наші збройні сили, створювали стратегію і тактику збройного захисту країни соціалізму, що перебувала в капіталістичному оточенні. Це були люди, що розробили найпередовішу в світі військову науку, створили армію, якій не було рівної на землі. Це були комуністи, виховані Леніним і його кращими учнями. ЦЕ БУВ КІСТЯК, ОСНОВА АРМІЇ НОВОГО ТИПУ. І саме по цьому кістяку було завдано нищівного удару. До того ж було ліквідовано не тільки людей, що утворили цей кістяк. Піддалася знищенню і справа, якій вони віддали всі свої сили і неабиякий військовий талант. Було викорчувано створену ними військову науку, зламано і викинуто ті наукові принципи, на яких ґрунтувалося будівництво радянських збройних сил. Але не лише в цьому згубність тих диких репресій. Ні з чим не зрівнянні ті шкідливі наслідки, які були викликані масовим і майже одночасним усуненням високопосадовців. Обезглавлені полки, бригади, дивізії, корпуси, військові округи треба було комусь очолити. І ось почалося так зване «сміливе висунення». Були, зрозуміло, серед «висуванців» і чесні, розумні, військово обдаровані люди, хоч і недостатньо підготовані для тих посад, на які їх висували. Але дуже велика кількість їх вербувалася з підлабузників-нездар і просто малограмотних у військовому плані (а нерідко – і в умінні читати та писати) людей. Учорашній ледве-но початківець комроти раптом «зростав» до комбата, а то і до комполка; комбат ставав комдивом. За таких умов у командному середовищі пишно розцвіло підлабузництво, кар’єризм; наклепники і «стукачі» ставали «вірними учнями» Сталіна. Саме такі «кадри», – переважно малограмотні у військовому і політичному плані, та й загалом неписьменні, ЗАПОВНЮВАЛИ ДО ПОЧАТКУ ВІЙНИ КОМАНДНІ ПОСАДИ, а офіцери, що ЗАКІНЧУВАЛИ ВІЙСЬКОВІ АКАДЕМІЇ, осідали у спорожнілих вищих штабах. Наведу приклад, який достатньо наочно характеризує становище з військовою підготовкою командирів. У ході однієї з інспекцій було перевірено ква-

150

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

ліфікацію 225 командирів полків. Виявилося, що лише 25 з них закінчили військові училища. У інших за плечима були тільки курси молодших лейтенантів. Можна собі уявити, що коїлося нижче. Чого ж могли вчити підлеглих подібні «кадри», тим більше – в умовах, коли все, чого вчили доти, визнавалося шкідницьким! Скрізь панувала імпровізація, яка виходила або від військово безграмотних людей, або від тих, хто боявся, щоб його не звинуватили в протягуванні «шкідницьких» поглядів і тверджень. Імпровізували всі. Навіть нарком оборони не знайшов нічого кращого, як особисто зайнятися навчанням кулеметників стрільби з кулемета. І «Красная звезда», без тіні збентеження, публікувала статті й фотографії, що прославляли подібну «діяльність» наркома. Солдати, які бачили слабку підготовку своїх начальників, аж ніяк не сповнювалися до них довіри, а психоз командирського «шкідництва», що всіляко роздувався, породжував додаткову недовіру до комскладу, підриваючи основу основ усякої армії – військову дисципліну. Таким чином, ВІЙСЬКА ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ, позбавлені своїх високоосвічених, досвідчених і авторитетних командирів, ВСТУПИЛИ У ВІЙНУ на чолі з ЛЮДЬМИ, СЛАБКО ПІДГОТОВАНИМИ ДО КОМАНДУВАННЯ, а нерідко і зовсім до нього не підготованими. При цьому війська не мали уявлення про ведення бойових дій по-сучасному. Гірше того, ВОНИ НЕ ЧУЛИ НАВІТЬ ПРО НОВІ СПОСОБИ ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ. Наш народ жорстоко поплатився за те, що віддав на розтерзання сталінсько-беріївським заплічних справ майстрам свої цінні кадри, своїх найкращих синів. Колосальні, ні з чим не зрівнянні втрати, що зачепили кожну радянську сім’ю, – результат, перш за все, тієї страшної «чистки», яку Сталін провів серед керівних кадрів у всіх галузях нашого державного і суспільного життя. Якби ці кадри до початку війни і далі залишалися на своїх постах, наші втрати у війні були би незрівнянно менші. Їх могло і взагалі не бути, оскільки Гітлер міг і не зважитися «схрестити шпаги» з плеядою наших блискучих, відомих усьому світу полководців. На жаль, народ і партія сліпо вірили Сталіну. В основної маси наших людей не виникало навіть думки про те, що з обороною, якій було віддано стільки народної саможертовних турбот, може бути щось недобре. Давайте ж хоч зараз із розплющеними очима подивимося, з чим і як ми зустріли війну.

8. ßÊ ÍÀز ²ÉÑÜÊÀ ÁÓËÈ Ï²ÄÃÎÒÎÂËÅͲ ÄΠ²ÄѲײ ÐÀÏÒÎÂÎÌÓ ÍÀÏÀÄÓ ÂÎÐÎÃÀ Після всього викладеного можна підвести підсумки розгляду військової сторони питання про готовність країни до відбиття нападу сильної, по-сучасному оснащеної і навченої армії. Підсумки ці зовсім не надихають. Коротко вони зводяться до такого:

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

151

Війська наших західних прикордонних військових округів ДЕЩО ПОСТУПАЛИСЯ ЗА ЧИСЕЛЬНІСТЮ вірогідній армії вторгнення противника, а У ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНОМУ СЕНСІ БУЛИ ЗНАЧНО СИЛЬНІШІ ЗА НЕЇ. Але: кваліфіковані командні кадри було майже повністю вилучено з армії і піддано репресіям різного ступеня. На їхнє місце прийшли здебільшого люди малокваліфіковані й просто у військовому плані безграмотні, часто – цілковиті нездари. Авторитет командного складу у зв’язку з цим, а також унаслідок психозу боротьби з «ворогами народу», різко знизився, дисципліна занепала. Переважна більшість командного складу і війська не мала жодного уявлення про характер сучасної війни та тому до неї не була підготована. Вони навіть не розуміли, наскільки реальною є загроза раптового нападу і що потрібно зробити, аби їй запобігти. У військово-історичній літературі другої половини 50-х і першої половини 60-х років неодноразово порушувалося питання: чи було у керівництва Радянської країни достатньо даних, що свідчили про підготовку гітлерівської Німеччини до нападу на нас? Некрич у своїй книзі переконливо показав, що були. «Критики» намагаються спростувати деякі з цих доказів. Підемо їм назустріч. Припустімо – ЖОДНИХ даних про підготовку Німеччини до нападу на СРСР не було. Але хіба це хоч на йоту зменшує відповідальність керівництва країни за неготовність до відбиття раптового нападу ворога? Я не кажу, що в цьому випадку постає відповідальність також за відсутність розвідки. Але й без неї – хіба керівництво мало право не зважати на світовий досвід? До нападу на нашу країну Німеччина вчинила напад на Польщу, Бельгію, Нідерланди, Данію, Норвегію, Грецію, Югославію. І скрізь вона нападала раптово, віроломно порушуючи міждержавні домовленості. І скрізь послідовність дій була одна і та ж: раптовий авіаційний удар по аеродромах з метою знищення авіації противника на землі й удар танковими клинами у кількох напрямках; потім стрімкий розвиток цих ударів за масованої підтримки авіації. До цього хіба ми мали право не підготуватися, навіть за всієї нашої пошани до міждержавних домовленостей?! От і подивімося, як вирішувалися питання такої підготовки.

1. Аеродромна мережа в західних військових округах була розвинена дуже слабо і не забезпечувала нормального розміщення численної авіації цих округів. Нове аеродромне будівництво й реконструкція старих аеродромів, мабуть, через страх викликати у Гітлера підозру, що ми готуємося до нападу на нього, велися не дуже інтенсивно, тож до початку війни НАША АВІАЦІЯ ПРОДОВЖУВАЛА РОЗТАШОВУВАТИСЯ ВЕЛЬМИ СКУПЧЕНО НА СТАРИХ, ДАВНО І ДОБРЕ ВІДОМИХ НІМЕЧЧИНІ АЕРОДРОМАХ.

2. Зенітні засоби у військах були наявні в мізерних кількостях. Велика їх частина була малоефективною. Через ці причини військової ППО у нас фактично не виявилося. Тому війська, за відсутності надійного авіаційного прикриття, залишилися абсолютно незахищеними від авіації супротивника.

152

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

Не було організовано і ППО аеродромів. Тому у разі раптового нападу ворожих ескадрилей ми вочевидь ризикували залишитися без авіації.

3. Перед самою війною була різко ослаблена здатність військ до боротьби з танками: зняли з озброєння 45-мм протитанкову гармату і протитанкові рушниці. Трохи раніше було знято з виробництва щойно створену нашими чудовими конструкторами багатоцільову 76-мм гармату «ЗІС». Цю гармату намічалося поставити, зокрема, і на озброєння винищувально-протитанкових частин. Але через примху Сталіна, навіяну військово неграмотними людьми, чудову гармату було відкинуто, і конструкторам дали завдання розробляти іншу – 107-мм протитанкову гармату. Цю останню так ніколи і не було створено, а 76-мм гармата «ЗІС», прийнята на озброєння в ході війни, вірно служила військам аж до закінчення ВВВ і виявила себе з найкращого боку. Одним словом, у нас було все, щоб гідним чином зустріти танки ворога. Зустрічати ж їх довелося, завдяки «турботам» уряду і верховного командування, ручними протипіхотними гранатами та пляшками із займистою сумішшю.

4. Наші танкові війська, у зв’язку із затіяним перед війною переформуванням, зустріли війну в небоєспроможному і малоздатному стані.

5. Укріплені райони вздовж старого держкордону, побудовані в 30-ті роки, були не тільки роззброєні, а й знищені: вогневі споруди частково передали колгоспам і радгоспам під овочесховища, а інші знищили. Уздовж нового кордону почали будувати нову смугу укріплень, але, мабуть, не бажаючи викликати незадоволення гітлерівців, вели будівництво так неквапливо, що до початку війни нічого не підготували. Таким чином, на шляху імовірного наступу ворога на нашій території НЕ БУЛО ЖОДНОГО ЗАВЧАСНО ПІДГОТОВАНОГО ОБОРОННОГО РУБЕЖУ, хоча народних коштів на їх будівництво було витрачено колосально багато.

6. Але шедевром усіх недоумств, рівнозначних прямій зраді (але званих поважними «критиками» чомусь поблажливо: «помилками», «прорахунками» і «недоліками»), є питання приведення військ у бойову готовність. Покійний міністр оборони СРСР маршал Радянського Союзу Р. Я. Малиновський у «Военно-историческом журнале» № 6 за 1961 рік писав: «Війська продовжували вчитися по-мирному: артилерія стрілецьких дивізій перебувала в артилерійських таборах і на полігонах, зенітні засоби – на зенітних полігонах, саперні частини – в інженерних таборах, а “голі” стрілецькі полки дивізій – окремо, в своїх таборах. При загрозі війни, що насувалася, ЦІ ГРУБІ ПОМИЛКИ МЕЖУВАЛИ ЗІ ЗЛОЧИНОМ» (стор. 6–7, підкреслено мною. – П. Г.). Як бачимо, вже те, що війська в умовах загрози війни продовжували вчитися і розташовувалися по-мирному, – межує зі злочином. А як же назвати весь показаний вище «букет»? Але і це ще не все. Що можна сказати, напри-

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

153

клад, про те, що план прикриття, розроблений на випадок раптового нападу ворога, не було введено в дію, а групування військ було таким бездарним, що супротивник, який розв’язав війну, міг громити ці війська по частинах! Маршал Радянського Союзу А. А. Гречко, аналізуючи те, що відбулося в перші дні війни, пише, що в результаті слабкості нашого першого ешелону і великої відстані між першим та другим ешелоном (300–400 км) супротивникові, що мав у складі свого першого ешелону близько 63% всіх з’єднань «Східного фронту», вдалося «завдати могутнього первинного удару значно переважаючими силами, захопити ініціативу й атакувати війська наших прикордонних округів у міру підходу їх із глибини, частинами»1. Переліченим далеко не вичерпуються всі так звані «прорахунки» в підготовці країни до оборони. Це – лише те, що можна віднести до найбільших з них. Але є ще багато дрібних. Щоб розкрити всі, треба провести ряд досліджень. Тут же можна лише продемонструвати, що саме мною віднесено до цих «дрібніших прорахунків». Ось перший. Понад половина військ Західного особливого військового округу дислокувалася в районі Білостока і західніше, тобто на території, яка глибоко вклинюється в територію імовірного супротивника. Така дислокація була би виправдана лише в одному випадку – якби ці війська було призначено до раптового переходу в наступ. В іншому випадку вони відразу виявлялися в умовах напівоточення. Супротивникові варто було лише завдати зустрічних ударів у основу нашого вклинення, і оточення ставало повним. Виходить, що ми самі загнали ці війська в мішок. Другий приклад. Створені для війни запаси озброєння, боєприпасів та інших матеріальних засобів розташували поблизу від держкордону, навіть попереду інших ешелонів військових округів. Із початком війни супротивник, природно, захопив майже всі ці запаси. Подібних прикладів можна навести скільки завгодно. Такі факти. Якщо під виглядом фактів я подав вигадку або щось перекрутив, це можна тільки спростовувати, але не можна замовчувати або відмахуватися від серйозного розгляду такими заявами, які роблять поважні «критики» Некрича: «Прагнення однобічно і перебільшено підкреслювати недоліки, помилки, промахи і применшувати, замовчувати великі звершення, самовідданість і героїзм радянського народу – не новий метод його відвертих ворогів і уявних друзів». Та хіба можна «перебільшувати» те, що описано вище?! Цілою серією нерозсудливих дій (або злочинних – це без спеціального розслідування ще не з’ясовано) війська було поставлено в умови неможливості надання ворогові хоч якогось ефективного опору, а я повинен писати про великі звершення, що відбувалися в інший час і зовсім з іншого приводу!

1

Военно-исторический журнал. – 1966. – № 6. – С. 10.

154

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

ЖАРТІВНИКИ!!! Ні, вже краще я візьму на себе ще й завдання показати, якими виявилися наслідки того, що було описано, в ході подій перших днів війни.

9. ÙΠ²ÄÁÓËÎÑß Â ÏÅÐز ÄͲ ²ÉÍÈ? Удосвіта 22 червня всі ТРИ повітряні флоти Німеччини одночасно перелетіли радянський державний кордон і обрушили могутній удар на всі аеродроми наших західних прикордонних військових округів. Зважаючи на нашу повну неготовність до відбиття такого удару, втрати в матеріальній частині виявилися приголомшливими. Велику частину літаків було знищено на землі. А оскільки аеродроми теж були сильно пошкоджені, це серйозно ускладнило дії навіть тих наших літаків, які вціліли. Стрімке ж просування забезпечувало фашистським військам швидкий вихід у райони нашого аеродромного базування. В результаті все, що не могло злетіти, довелося знищити нам самим. А злетіло ой як мало! Протягом перших трьох-п’яти днів ми позбулися до 90% своєї авіації. Через що наша авіація не змогла надати жодної допомоги своїм військам, які якраз тоді дуже цього потребували. Німецькі наземні війська, створивши по напрямках своїх ударів велику перевагу в силах і засобах, удосвіта того ж дня перейшли радянський державний кордон. На шляху цих військ, завдяки «геніальному передбаченню» «великого вождя і вчителя», опинилися лише незначні сили піхоти, «очищені» не тільки від танків, що були відправлені на формування мехкорпусів, а й від артилерії, зенітних засобів і саперів, що перебували в цей час далеко в тилу – у своїх спеціальних таборах і на полігонах. До того ж ця «гола» піхота не була приведена в боєготовність. Так що ж вона могла зробити з масою танків, які раптово навалилися на неї, і піхотою ворога, що наступала за підтримки могутнього вогню артилерії та мінометів? Хто хоч трохи уявляє собі війну, той повинен зрозуміти, який був потрібний героїзм, щоб швидко схаменутися від приголомшливої раптовості й руйнівності ворожого удару та не розбігтися в паніці, не підняти руки, а вступити в бій з танками, маючи в руках трьохлінійну гвинтівку і ручні протипіхотні гранати. При цьому починати воювати доводилося без дозволу вождя, що саме собою в ті часи вимагало чималої мужності. Москва, як відомо (але не всім!), тільки через 6 годин після початку гітлерівської агресії дала нарешті дозвіл на відкриття вогню, а війська (яка «недисциплінованість»!) відкрили його відразу, щойно побачили ворога. Із кожною хвилиною становище нашої піхоти ставало важчим. Вона зазнавала незліченних втрат і витрачала боєприпаси, не маючи нормального їх поповнення. Підмога до неї не підходила, а супротивник усе нарощував сили, вводячи нові ешелони і резерви. Зі світанком у наших військ з’явився новий, дуже страшний ворог – фашистська авіація, яка, виконавши завдання при-

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

155

душення наших ВПС на аеродромах, повністю переключилася на підтримку наземних військ. Відсутність у нас військової ППО дала змогу ворожій авіації діяти безкарно, нахабно-глумливо знижуючись до «поземних» польотів. БУЛО САМЕ ТАК!!! Але завзяті «критики» нічого цього і знати не хочуть. Їм подавай «героїзм» і «великі звершення». Виклад дійсних фактів – це для них «однобічне» і «тенденційне» підкреслення «помилок» і «недоліків», «прорахунків» і «недоглядів». Ну що ж, підемо, хоча б частково, назустріч і розповімо... Ні, не про великі звершення – ми в початковому періоді війни їх щось не помітили. Коли у критиків є щодо цього якісь дані, просимо просвітити і нас. Ми ж розповімо тут про справжній героїзм, прикладів якого в початковий період війни – незліченна кількість. Правда, це не той казеннопихатий «літературний» героїзм, що так подобається до всього байдужим «критикам». Це – героїзм неперевершений, виявлений у ті страшні дні незліченними безіменними героями. Ці люди не бігли у прапором в руках до переможеного рейхстагу, не кричали перед кінооб’єктивом: «Уперед, за Сталіна!». Вони, будучи майже беззбройними, грудьми затулили Батьківщину і мовчки, без брехливої патетики, віддали за неї свої молоді життя. Про їхній героїзм я й хочу розповісти. Завдяки «мудрому» керівництву наша піхота залишилася без артилерійських протитанкових засобів, і солдат відкривав вогонь по танках із гвинтівки – бронебійною кулею. Якщо не було бронебійної, використовував звичайну, ведучи вогонь по оглядових щілинах. Він підривав танк зв’язкою ручних гранат або підпалював його, кидаючи на жалюзі пляшку з бензином, і, найчастіше, платив за це життям. Саме з цієї солдатської ініціативи народилася ідея ручної протитанкової гранати і пляшки із запалювальною сумішшю. Ця ж ініціатива вказала на необхідність повернути на озброєння протитанкові рушниці. Не міг змиритися солдат (у це поняття я включаю і сержантів, і офіцерівфронтовиків) і з безкарністю ворожої авіації. Він веде по ній одиночний і груповий вогонь із гвинтівок і ручних кулеметів. Він знімає колесо з воза і прилаштовує на нього станковий кулемет, створюючи таким чином «зенітну споруду» з круговим обстрілом. Так, це був дійсно героїзм, але розповідь про нього, вважаю, викличе не лише відчуття гордості за наших людей, а й ненависть до тих, хто поставив їх, цих людей, в умови, в яких захист від ворога рідної землі, своїх близьких, радянського народу не можна було забезпечити навіть масовою самопожертвою. Героїзм був справді масовий. І не тільки в піхоті, а й у всіх родах військ, у спеціальних військах і тилах. Але, незважаючи на це, вчинений ворогові опір був явно недостатнім. Це авторам безвідповідальної і безпринципної статті не завадило би зрозуміти і запам’ятати.

156

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

Авіація, придушена на аеродромах, не змогла злетіти і тому не чинила опору німецькій авіації. Проте у своїй основній масі льотчики були готові до здійснення подвигів. А ті, кому вдалося піднятися в повітря, довели це всьому світу. Подвиги Гастелло і Талаліхіна народилися саме в ті страшні дні. Але переважній більшості піднятися в повітря просто не вдалося. І, відходячи на схід пішки, багато хто плакав від злості, дивлячись, як ворожі літаки безкарно тероризують війська і населення. Вони не знали, куди подіти очі від сорому. А їм, однак, соромитися було нічого. Їх поставили в умови бездіяльності. Як бачимо, не те що слабкий, а майже повністю відсутній опір цілком уживається з героїзмом. Аналогічне відбулося і з артилерією. Їй, як і всім іншим військам, що перебували в спеціальних таборах і на полігонах, Москва вранці 22 червня дала команду негайно повертатись до своїх з’єднань. Прохання відкласти початок руху до настання темряви було відкинуто. Нарком оборони ще раз, і притому – у найкатегоричнішій формі, наказав розпочати рух негайно. Це, м’яко кажучи, злочинне розпорядження особливо згубно відбилося на артилерії. Велика частина її була у той час на кінній тязі. І я думаю, звичайно, кожен може уявити собі навіть зараз, що відбувалося, коли на малорухливу колону кінної артилерії, яка розтяглася на вузькій дорозі і не мала у своєму складі жодних зенітних засобів, налітали пікірувальні бомбардувальники і штурмовики. Непоодинокими були випадки, коли командири артилерійських полків, що втратили в результаті кількох таких повітряних нальотів, які слідували один за одним, весь свій полк, пускали собі кулю в лоб. Таким чином, у результаті «мудрих» керівних вказівок наша піхота й танки не тільки залишилися без повітряного прикриття і підтримки, а й вимушені були діяти і без допомоги артилерії. І знову-таки, – слабка артилерійська підтримка військ не суперечить тому, що радянські артилеристи діяли героїчно. Втративши тяглову силу, вони тягнули уцілілу матеріальну частину на собі, здобували трактори і коней у колгоспах, відбивали тягачі, гармати і міномети у ворога – і билися до останнього снаряда, до останнього патрона, до останньої гранати. І вже не вони, зрозуміло, винні в тому, що в цілому опір ворогові був слабким. Вони зробили все, що могли, і навіть – неможливе, але їх поставили в умови, що виключали можливість ефективного опору. А танкісти! Вони добровільно йшли на вогнище в ім’я БАТЬКІВЩИНИ! Це – не обмовка і не літературний прийом. Дійсно – на вогнище! Річ у тому, що наші танки старих конструкцій (як, утім, і німецькі того часу) дуже легко спалахували. Попадання в танк снаряда, як правило, викликало негайне його займання. І вогонь охоплював машину так швидко, що екіпаж найчастіше не встигав її залишити. Очевидно, що з такими танками, за відсутності вогневого супроводу артилерії, без підтримки авіації і без зенітного прикриття, слід було дотримуватися тільки однієї тактики: користуючись високою рухливістю танків, у тем-

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

157

ний час доби стрімко виходити на шляхи ворожого наступу, займати там вигідні рубежі та, зібравши й добре замаскувавши свої машини, зустрічати танки і піхоту противника високоефективним вогнем танків з місця, з укриття. Багато хто на місцях розумів це, але Москва вимагала «танкових контрударів і контратак». І ось наші танкові лави виходили у відкрите поле – прямо назустріч шквалу вогню з боку нічим не стримуваних танків і артилерії противника, під удар його авіації, яка не зустрічала жодної протидії. Незважаючи на це, наші танки безупинно йшли вперед. І, всупереч здоровому глузду, деякі все ж таки діставались до ворога. Та завдавали йому великої шкоди. Але з таких атак рідко хто повертався. Тільки стовпи чорного диму, палаючі машини і їх обвуглені кістяки нагадували про трагедію, що розігралася, про акти виняткової мужності й героїзму радянських танкістів. Іноземні дослідники минулої війни приходять до висновку, що при втратах, близьких до 25%, танкова атака захлинається, й уцілілі танки відходять. Радянські ж танкісти продовжували атакувати, поки залишалася хоч одна машина. Чи це – не героїзм! А підсумок? Протягом перших двох-трьох тижнів війни західні військові округи втратили до 90% танків і більше половини танкістів. Ось які люди зустріли раптовий удар ворога. Цим би людям та хоч трохи розумного керівництва! Це можна бачити на прикладі Київського особливого військового округу. Командування і штаб цього округу зуміли зберегти управління в своїх руках і не втратили відчуття справжньої відповідальності. Тому всі тяжкі наслідки злочинної підготовки до війни і нерозумного втручання головного командування в ті дні, коли вона тільки почалася, були дещо пом’якшені. Призвело це до того, що противник на даному напрямку зазнав величезних втрат і зміг підійти до Дніпра тільки в другій половині серпня, тобто просувався набагато повільніше, ніж на інших напрямках – із середнім темпом усього близько 8 км за добу. Цей певний успіх міг виявитися хорошою початковою базою для ліквідації найнебезпечнішого просування противника в центрі та на лівому фланзі його «Східного фронту». Але для цього потрібне було розумне рішення нашого головного командування або хоч би його «невтручання». На жаль, воно втрутилося повною мірою нерозумно, якщо не злочинно, і... відбулася київська трагедія. Досягнутий героїзмом військ успіх був обернений на шкоду загальній справі, на загибель всього нашого військового угруповання в Україні. Сталінський режим, якщо і мав коли-небудь розум, під впливом раптового удару гітлерівців повністю його втратив. У перший день війни нарком оборони віддав військам західних військових округів три, по суті, суперечливих директиви. До їх виконання ніхто навіть і не приступав, оскільки вони абсолютно не відповідали обставинам. Проте сум’яття, розгубленість, відчай при такому командуванні було тільки у багато разів посилено – у і без того винятково складній ситуації. Самим фактом своїх директив головне коман-

158

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

дування позбавило можливості командувачів округів робити що-небудь із власної ініціативи. Згубність становища зростала тим більше, що, втративши розум, сталінський режим не втратив своєї лютості. За ініціативу, яка не сподобалася «вождеві» або найближчому його оточенню, можна було позбутися голови. Свою лютість цей режим не забарився продемонструвати наочно. Об’єктом демонстрації було обрано штаб Західного особливого військового округу. Швидкий і, безперечно, неправий суд засудив командувача військ, начальника штабу й начальника зв’язку округу до розстрілу. Вирок було негайно виконано, про що відразу ж повідомлено військам. У результаті цього найважливіший напрямок, де розвивався головний удар ворога, залишився без керівництва. Хай це керівництво було слабким – про це сказано вище. Але його, особливо в ході бойових дій, що вже йдуть, треба було спокійно і продумано зміцнювати, а не громити, ще більш роздмухуючи недовіру всіх до всіх. Решта командувачів військ фронтів, природно, були приведені цим процесом у шоковий стан. Хто ж ризикне – після такого суду?! – піддати сумніву нехай навіть найдурніше розпорядження Москви або в чомусь виявити ініціативу, не діставши попереднього схвалення? А становище можна було врятувати тільки розумним виявом ініціативи знизу, у поєднанні зі спокійно продуманим коригуванням дій військ зверху. Нічого цього, на жаль, не було. Москва, отямившись від першого психічного потрясіння, продовжувала лютувати. Війська, що висуваються з глибини країни, з тилу, на закриття проломів, одержували розпорядження «розстрілювати зрадників, що відкрили фронт ворогові». І ось героїв, яких я щойно описував, людей, які багато днів і ночей самовіддано чинили опір ворогові та з труднощами прорвалися до своїх – зустрічали розстрілами. Під розстріл потрапляли солдати і офіцери служби тилу, піхотинці; льотчики, що залишилися без матеріальної частини; дивом уцілілі танкісти, що врятувалися з палаючих танків; артилеристи, які сотні кілометрів тягнули на собі вже непотрібні – без снарядів! – гармати. А наступного дня ті, хто розстрілював, самі потрапляли в оточення і в майбутньому їх могла чекати така ж доля, як і розстріляних ними вчора. Тільки відсутність суцільного фронту та повна дезорганізованість усієї системи управління врятували від поголовного безглуздого винищення сотні тисяч людей. Тих, хто уцілів, у спокої не залишили. Для них була винайдена, як ганебна пляма на все життя, презирлива кличка «оточенець». Основна їх маса пройшла через табори і штрафні частини. Ми знаємо, що після закінчення війни кожний, хто повертався з полону, потрапляв у сталінсько-беріївські табори, і багато хто провів там роки. Навіть майор Гаврилов, який очолював героїчну оборону Брестської фортеці, був звільнений з таборів тільки після XX з’їзду партії. Якщо зіставити ці факти зі всім вищеописаним, то виходить, що Сталін і його найближче оточення буквально з перших днів війни і до останніх її годин були більше за все закло-

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

159

потані пошуками «цапів-відбувайл» і знищенням або змушуванням мовчати всіх живих свідків трагічних подій початку війни. Такими є героїчні справи радянських воїнів і «дивовижні» вчинки верховного керівництва країни. Усе викладене мимоволі наштовхує на дуже тривожне питання – а чи така вже корисна була для нашої країни передвоєнна зовнішня політика сталінського керівництва?

10. ÙÎ ÁÓËÎ ÄÎÑßÃÍÓÒÎ ÑÒÀ˲ÍÑÜÊÈÌ «Â²ÄÒßÃÓÂÀÍÍßÌ Â²ÉÍÈ» ÍÀ ÄÂÀ ÐÎÊÈ Розглянуті події, як бачимо, зовсім невтішні. Але в найбільш поширених історичних працях, що беруть свій початок від сталінських часів, нас переконують, що могло бути значно гірше, якби не... «мудра зовнішня політика» радянського уряду. Головне досягнення зовнішньої політики автори таких праць бачать у тому, що вона не дозволила вже в 1939 році спрямувати гітлерівську агресію у бік Радянського Союзу і дала нашій країні виграш у два роки. Я не фахівець з дипломатії, але, знаючи минуле, мимоволі ставлю питання: а що таке виграш часу? Дотепер вважалося, що визначити це можна лише оцінивши зроблене. У нас же чомусь обмежуються голослівними твердженнями: «Ми виграли два роки і використали їх для зміцнення обороноздатності країни». Думаю, що ця заява нікого задовольнити не може. Щоб з’ясувати, чи дійсно щось було виграно, чи безнадійно змарновано час, наданий нам історією, треба подивитися, що ми за ці роки встигли зробити і чого – не встигли з того, що повинні були встигнути. Отже, що ж ми встигли?

1. Відсунути державний кордон на захід – на 200–300 км і, у зв’язку з цим, поспішно знищити старі укріплені райони – всю величезну, дорогу оборонну лінію від моря і до моря.

2. Подвоїти чисельність своїх збройних сил.

3. Наочно продемонструвати не тільки перед гітлерівцями, а й перед усім світом неготовність нашої армії до ведення сучасної війни (у радянськофінському військовому конфлікті).

4. Розформувати танкові батальйони стрілецьких дивізій і почати формування механізованих корпусів.

5. Зосередити мобілізовані запаси в небезпечній близькості від державного кордону.

6. Зняти з озброєння 45-мм протитанкові гармати і протитанкові рушниці, а з виробництва – 76-мм гармати «ЗІС».

7. Кинути у в’язницю ряд провідних конструкторів озброєння і бойової техніки, а деяких навіть розстріляти, зокрема, автора знаменитої «Катюші».

160

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

Ну, а чого ми не встигли?

1. Провести перебудову промисловості на військовий лад. Навіть мобілізаційного плану не існувало. Це – дикість з погляду військової науки, але факт залишається фактом: прийняли його тільки в червні 1941 року, перед самою війною.

2. Організувати масовий випуск нової бойової техніки і озброєння, що було розроблене конструкторами до 1939 року. Запустити в серійне виробництво нові винищувачі, пікірувальні бомбардувальники і штурмовики, які за своїми тактико-технічними даними значно перевершували відповідні німецькі машини. Те ж саме відбулося і з нашими блискучими танками «Т-34» і «КВ»: вони теж не були запущені в серійне виробництво. Що ж до «Катюші», то її взагалі відклали, не створивши навіть дослідного зразка. Перша батарея цих грізних бойових машин почала створюватися вже в ході війни.

3. Розширити і вдосконалити аеродромну мережу.

4. Сформувати і навчити механізовані корпуси.

5. Привести війська в бойову готовність.

6. Побудувати укріплені райони вздовж нового кордону. Як бачимо, ми встигли зробити все, що послаблювало нашу оборону, і не встигли того, що її зміцнювало. Користь навіть таких нібито позитивних дій, як пересунення державного кордону на Захід і подвоєння чисельності армії, була паралізована знищенням уже наявних укріплених районів і неприведенням військ у бойову готовність. Таким чином, у плані підвищення обороноздатності нашої країни не лише нічого не виграно, але багато програно: «перемога» – з протилежним знаком. Ну а чого ми досягли за ці роки в плані зміцнення своїх міжнародних позицій? Ми втратили всіх наших потенційних союзників у ПІВДЕННО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ і на БАЛКАНАХ та повністю ізолювалися від тих, хто вже вів боротьбу з Німеччиною. Не знаю, як це виглядає з погляду дипломатії, але, в усякому разі, це безперечно суперечить ленінському принципу: «Будувати свою зовнішню політику на використанні суперечностей в капіталістичному світі». Сталінський уряд відійшов від цього принципу. Він добровільно прив’язав себе до військової колісниці німецького фашизму і протягом майже двох років покірно плентався за цією колісницею, наче бик, якого ведуть на забій. Справді, якщо пакт про ненапад можна якось виправдати, то навіщо знадобився Договір про дружбу і кордон? Навіщо потрібно було скрупульозно виконувати обумовлені угодами поставки до Німеччини, котра вела агресивну війну, якщо вона своїми зобов’язаннями за цими ж угодами нехтувала? Чому ми не зробили рішучих кроків навіть тоді, коли нам явно почали «відтопту-

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

161

вати ноги»: ввели війська до Румунії і Болгарії, захопили Грецію і Югославію, зосередили крупне військове угруповання поблизу нашого кордону в Польщі тощо? Існує досить поширений забобон, цілком підтримуваний критиками Некрича, ніби радянський уряд поводився описаним чином свідомо, щоб не викликати у фашистського агресора роздратування і не дати йому тим самим приводу напасти на нас. Але, як відомо, і дорога в пекло вимощена благими намірами. А ось із політичного керівника питають не за те, чого він хотів і про що мріяв, а за те, що фактично сталося в результаті вчинених ним дій. Понад міру ж ревним захисникам сталінської політики у відносинах з Німеччиною не завадило би пригадати байку І. Крилова «Вовк і ягня». Так само, як вовк у цій байці знайшов мотив, щоб з’їсти ягня, так і агресор, якщо буде упевнений у своїй безкарності, завжди знайде привід для нападу. Єдиний аргумент, за допомогою якого можна примусити агресора відмовитися від свого наміру, – сила. Тепер часто запитують: а чи можна було запобігти війні? Перш за все, слід відзначити, що відповідь на подібні питання залежить від дуже багатьох чинників, які повністю врахувати неможливо. Адже і до сьогодні не виключений початок Третьої світової війни – причому навіть від ненавмисної випадковості. Проте переважно розвиток таких катастрофічних подій можна не тільки передбачати, але і впливати на них вирішальним чином. В усякому разі, очевидно, що будь-який нападник неодмінно враховує силу можливого опору. Бути особливо обережним Гітлера в 1941 році змушувала далека від завершення війна на Заході, й тому хід історичних подій тоді, безперечно, великою мірою залежав від нас самих, від нашої готовності протистояти агресору. Існує думка, що якби з військами західних військових округів не затівали жодних переформувань, а привели їх у бойову готовність, зайняли укріплення вздовж нового держкордону та привели в бойову готовність старі укріплені райони; якби в районі Волги і Уралу створили дві-три танкові армії, укомплектовані танками «Т-34» і «KB», і замість того, щоб випускати дезінформуюче повідомлення ТАРС, висунули ці армії у бік наших західних кордонів; якби фашистську Німеччину серйозно попередили: якщо вона не припинить ворожі щодо нас дії, ми вимушені будемо переглянути своє ставлення до неї; і, до того ж, якби це попередження супроводжувалося проведенням відповідного зондування західних противників Німеччини, то, ймовірно, Гітлеру довелося б дуже серйозно подумати, перш ніж зважитися вчинити напад на нас. Але суть питання полягає зовсім не у гадках про можливості запобігти війні. Поза сумнівом і очевидно, зрозуміло інше: якби навіть у цьому випадку уникнути війни не вдалося, то вона, звичайно, велася б у цілковито інших умовах. Проте цього не відбулося, і ми вступили у війну непідготовленими у

162

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

військовому плані більше, ніж у 1939 р., а до того ж – перебуваючи у повній міжнародній ізоляції. Те, що у нас згодом виявилися союзники, свідчить лише про далекоглядність державних керівників Англії і США, але не про успіхи сталінської дипломатії. Навпаки, вона все зробила, щоб повністю ізолювати нас від названих країн і налаштувати їх проти нас. Усе сказане спростувати неможливо. Адже було саме так, а не якось інакше. Тому перо дослідника, який пише про цей період, може зупинити лише один сумнів: а чи не зашкодить повідомлення таких фактів престижу нашої батьківщини?

11. ÙÎ Æ ØʲÄËÈÂÅ ÄËß ÁÀÒÜʲÂÙÈÍÈ? Автори статті у Вашому журналі намагаються переконати, що уважно розглядаючи причини конкретних подій початкового періоду війни, ми принижуємо значення нашої перемоги, применшуємо роль нашого суспільного і державного ладу в досягненні остаточної перемоги над ворогом. Не можна сказати більшої неправди, ніж ця. Подивіться, справді, на букет так званих «помилок» і «прорахунків», який описано вище. Історія не знає інших прикладів, коли б країну так безсоромно видали «на потопт і грабіж» ворогу. Незбагненно, як у таких умовах вона могла не тільки вистояти, а й перемогти. Навіть найзатятіший наш недоброзичливець не зможе не визнати, що для цього немає жодних інших причин, окрім внутрішньої сили нашого суспільного і державного ладу, сили нашого народу. І ми цю істину лише потужніше підкреслюємо, робимо її ще очевиднішою й переконливішою, коли з якомога більшою повнотою розкриваємо подолані нашим народом найтяжчі труднощі, які були породжені помилками, а мабуть – і злочинами тих, хто був відповідальний за підготовку країни до оборони. Навпаки: той, хто намагається приховати все це, грає на руку не тільки конкретним винуватцям наших поразок, заважаючи виключити у майбутньому можливість повторення пережитих труднощів, а й на руку гітлерівським недобиткам. Бо здавна відомо, що на війні кожна сторона завжди прагне перебільшити силу переможеного супротивника, щоб підкреслити значущість своєї перемоги. Почитайте Тіппельскірха – і ви не знайдете бодай натяку на неготовність нашої армії. Якщо виходити з головної тези авторів статті, то це, виходить, найоб’єктивніше дослідження початкового періоду війни. За Тіппельскірхом, наше головне командування взагалі жодних помилок не робило. Ми навіть укріплених районів своїх не підривали, тому що доблесні німецькі дивізії, виявляється, «проривали» так звану «лінію Сталіна». Ось в яку компанію може потрапити той, хто не досліджує явища, а шукає, де тільки доведеться, підтверджень своїх упереджених думок.

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

163

Для гітлерівців і неофашистів – резонно чинити таку фальсифікацію. Ну а нам заради чого приховувати правду про початковий період війни навіть через двадцять два роки після її закінчення? Адже замовчуючи або применшуючи будь-яке своє слабке місце в обороні, не аналізуючи безбоязно, до кінця причин біди, що звалилася на нас в 1941–1942 роках, – ми ризикуємо ці причини залишити до кінця не усуненими, тобто ставимо під загрозу подальшу безпеку своєї батьківщини, життя свого народу. От чому в історії ніколи не прощалися не лише зрада, а й помилки, допущені при підготовці країни до оборони. Та і було б дивно, якби прощалися або, тим більше, залишалися без уваги. Це виявилося б украй небезпечним «відпущенням гріхів» для наступних поколінь керівників оборони, прямим заохоченням до нових злочинів і помилок. У минулій війні не було держави, яка виявилася б менш підготовленою до раптового нападу, ніж Радянський Союз. А тим часом у всіх країнах-союзницях, що перебували у стані війни з гітлерівською Німеччиною, у зв’язку з помилками, допущеними у цих країнах перед війною, було так чи інакше проведено розслідування. Англія скинула свій уряд (Чемберлена) тільки за те, що він не зумів запобігти розв’язанню війни в невигідних для Англії умовах, тобто лише за помилки в зовнішній політиці – за Мюнхен. США провели парламентське розслідування у зв’язку з єдиним за всю війну випадком раптового нападу на їхні збройні сили. Мається на увазі напад японського військово-морського флоту на ПЕРЛ-ГАРБОР, військовоморську базу США на Тихому океані. Франція судила свій уряд за те, що він допустив поразку своєї армії, яка, до речі, в цілому була набагато слабшою за війська наших західних військових округів, особливо у військово-технічному плані. А ось за помилки НАШОГО уряду, рівнозначні небаченій зраді, розплатився тільки народ. Розплатився, по-перше, неймовірними за масштабами втратами на фронті. Гітлерівці на всіх фронтах Другої світової війни – на Сході, Заході, Півдні та в Африці – втратили убитими і померлими від ран близько 4 мільйонів осіб, а ми – тільки на радянсько-німецькому фронті – 13,5 млн, тобто в ТРИ З ПОЛОВИНОЮ РАЗИ БІЛЬШЕ. Розплатився наш народ, по-друге, життями мільйонів людей, загиблих під час гітлерівської окупації. Розплатився, по-третє, мільйонами репресованих під час війни та в післявоєнний період захисників нашої Батьківщини, її воїнів – солдатів і офіцерів, що виявили в небувалій боротьбі із противником-агресором чудеса хоробрості й героїзму. Ніхто з безпосередніх винуватців того, що наша країна перед лицем агресії виявилася беззахисною, жодної відповідальності – навіть моральної! – не поніс.

164

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

Це дивно, майже неправдоподібно, але, враховуючи те, що було розкрито на XX з’їзді партії, цілком зрозуміло. Набагато важче пояснити появу даної статті тепер – статті, яка не тільки намагається перекрутити і заховати подалі правду про наші поразки, а й недвозначно погрожує всім, хто хоче цю правду відкрити. Та й де! – у друкованому органі Інституту марксизму-ленінізму. Навіщо і кому знадобилася така стаття? Не можна повірити, що це ініціатива авторів або Ваша, товаришу редакторе. Ні, на статтю є впливовий замовник! Є, отже, сили і, мабуть, сили впливові, які зацікавлені в тому, щоб про початковий період війни взагалі ніхто не писав. Стаття у вашому журналі – це спроба віднести початковий період війни, незважаючи на насущні інтереси оборони, в розряд тем «табу». Дуже тривожні запитання виникають у зв’язку з цією статтею: – чиїм інтересам вона служить?

– хто боїться правди про початковий період війни?

– що це за сили, які на шкоду радянському народу і обороноздатності нашої країни наполегливо добиваються, щоби про цей період все ж таки забули?

– де вони, ці сили, хто вони? Це – страшні для нашої країни сили! Особливо своєчасно бити на сполох зараз, коли у світі дедалі менше спокою, коли імперіалістичні агресори вперто розбійничають у різних куточках нашої планети і коли нова світова війна стоїть буквально на порозі. І якщо в цих умовах ті сили, які при підготовці минулої війни зробили те, що можна назвати тільки одним словом – зрада, не лише живі, а й мають вплив, – про цю небезпеку слід кричати на повен голос. Адже тоді, напередодні війни 1941–1945 років, зроблено було, дійсно, страшне. Ніби хтось спеціально – довго, наполегливо й організовано – працював над тим, щоб полегшити перемогу фашистам, передати їм у кабалу весь наш народ. Я думаю про це, намагаюся уявити, як би могли таке зробити декілька зрадників або навіть відносно розгалужена і згуртована організація. Напружую свою уяву ... і не можу уявити. Мені здається безперечним, що будь-яка організація такого кшталту в будь-якій державі була би дуже швидко викрита і знешкоджена. Але ж найбільша, небачена в історії зрада вчинена. І не тільки вчинена, а й дотепер приховується від народу. Наскільки ж страшними є сили, на все це здатні! Народ не може спокійно жити в нинішньому світі, що клекоче суперечностями, поки існують ці сили. Їх треба знайти й знешкодити. І робити це потрібно якнайшвидше. Цього вимагають, перш за все, інтереси оборони нашої країни. Пора, нарешті, твердо сказати – досить! Досить велемовності та порожньої балаканини. Совість людська не може більше миритися з лицемірством і брехнею. Не можна дозволяти нікому ховатися за героїзм тих невідомих

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

165

героїв, що загинули з прямої вини любителів базікати про героїзм мертвих. Не можна більше миритися зі знущанням над пам’яттю загиблих, з амністією зрадників – минулих і майбутніх. Усі члени ленінської партії, всі свідомі громадяни зобов’язані зажадати розслідування справжніх причин поразки в початковий період війни. Це підніме міжнародний авторитет нашої Батьківщини, зміцнить її обороноздатність, витягне з небуття імена таких героїв, як генерал-лейтенант авіації Проскуров, попередник Голікова в розвідуправлінні Генерального штабу, який пішов на смерть від руки сталінсько-беріївських катів, але не став давати бажані Сталіну брехливі відомості про супротивника. Це послужить, нарешті, хорошим застереженням для нинішніх і майбутніх керівників збройних сил.

12. ÕÒÎ Æ ÂÈÍÓÂÀÒÖ²? Відповісти повністю на це питання може тільки глибоке і всебічне публічне розслідування. Але те, що мені відомо, вважаю обов’язком сказати вже тут. Головним винуватцем, безперечно, був Сталін і уряд, очолюваний ним. У цьому – як я вже згадував – зізнався навіть він сам, виступаючи в Кремлі 24 травня 1945 року. Персональну відповідальність за все вищеописане, тобто за дії, рівносильні прямому сприянню фашистам, повинні, крім того, нести наступні особи. К. Є. Ворошилов, який багато років стояв на чолі Червоної Армії, а потім, аж до початку війни, був заступником голови Раднаркому з оборонних питань. Саме за його керівництва армією в ній було вчинено описане спустошення серед командних кадрів. За кілька десятиліть носіння військової форми, а потім і маршальської зірки він не спромігся серйозно зайнятися військовою справою, тому так і не зрозумів суті створеної в кінці 20-х і на початку 30-х років передової радянської військової науки – і очолив її знищення. Він же санкціонував усі помилково-злочинні дії у ділянці оснащення армії зброєю і бойовою технікою. Він же брав участь у кривавій розправі над найвидатнішими полководцями нашої країни – Тухачевським та іншими. С. К. Тимошенко, що змінив Ворошилова на посту наркома оборони і продовжував його злочинно-саботажну політику щодо питань підготовки країни до оборони, повинен розділити разом із ним і відповідальність. У числі перших фігур слід поставити і Ф. І. Голікова. Це він напередодні війни очолював розвідувальне управління Генерального штабу і навмисно постачав уряду явну брехню та дезінформацію про супротивника: брехливі, але бажані Сталіну відомості про склад і угруповання військ фашистської Німеччини. Навіть один з двох «критиків» книги Некрича, що так боїться правди про початок війни (Г. А. Деборін), виступаючи на згадуваному обговоренні в Інституті марксизму-ленінізму, назвав поведінку цього дезінформатора злочинною.

166

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

Зовсім окремо постає питання ще про одну людину. Я маю на увазі маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова. Своєю самовідданою полководницькою діяльністю в ході війни й неабияким військовим обдаруванням він здобув світову популярність і глибоку шану радянського народу. Та все ж ми не маємо права замовчувати той факт, що напередодні війни Георгій Костянтинович займав пост начальника Генерального штабу і був, отже, тією особою, яка несла головну відповідальність: за боєготовність військ, за розбудову сучасних збройних сил, за відповідність військово-теоретичних поглядів досягнутому ступеню розвитку військової справи і за правильність оцінки бойової потужності супротивника. Враховуючи його тодішні знання і досвід, він, безперечно, не міг нести відповідальність за все це. Посада начальника Генерального штабу була йому на той час явно не до снаги. Щоб переконатися в цьому, досить нагадати, що: 1) це він санкціонував напередодні війни знищення старих, але цілком сучасних укріплених районів, що були грізною перешкодою на шляхах імовірного наступу ворога; 2) переформування танкових військ було затіяне на його особисту вимогу; 3) він не зміг правильно оцінити противника, величину навислої над країною загрози, визначити, хоч би приблизно, терміни можливого нападу; довіряв явно дезінформаторським відомостям начальника розвідуправління Голікова. Немає сумніву, що Жуков, який пройшов через горнило війни, не припустився б не тільки таких грубих, а й менш істотних помилок. То чому ж він сам не напише про це? Людина з його розумом навряд чи буде розраховувати, що те, що відбулося з ним, удасться приховати від історії. Думаю, він чудово розуміє, що його ім’я буде збережено в чистоті лише за умови, що він самокритично проаналізує всю передвоєнну ситуацію і діяльність керованого ним Генерального штабу. І якщо він не зробив цього досі, то, очевидно, на те є причини, від нього незалежні. Сподіватимемося, що у нього вистачить громадянської мужності, щоб подолати всі перешкоди і допомогти народу розкрити передвоєнні таємниці, які досі оповивають цю трагедію, що творилася за лаштунками. Хочеться вірити, що і ті наші військові керівники, які до початку війни посідали вельми скромні посади, а нині перебувають на вершині військового керівництва, – теж зроблять свій гідний внесок у розкриття цих таємниць. Це для них дуже важливо – вони не мають жодних інших способів, аби показати народу і своє розуміння завдань, що стоять перед вищим військовим керівництвом, і свій твердий намір зробити все, щоб ніколи більше не повторилося подібне.

13. ²ÄÏβÄÀËÜͲÑÒÜ ²ÑÒÎÐÈÊÀ Щоби ближче підійти до істини, ми обходилися досі без матеріалів книги Некрича, без її аналізу. Тепер, коли лист Вам, товаришу редакторе, підійшов до кінця, настав час і для цього.

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

167

Що ж зробив Некрич? Він поставив за мету написати – і написав! – книгу про причини поразки наших військ у початковий період війни. Шукав він ці причини, як і повинен їх шукати будь-який нормальний дослідник, у подіях, що передували війні. Той, хто критикує автора за це, або схибнувся від великої «ученості», або напускає туману із метою, дуже далекою від чесного аналізу. Який же результат дослідження Некрича? Майже у всіх питаннях дослідник дійшов тих самих результатів, що й викладені в даному листі. Але у нього все подано набагато м’якше, згладженіше. Дечого в книзі не вистачає, наприклад – співвідношення сил сторін до початку війни. Є питання, висвітлені неправильно, наприклад розвиток радянської військової теорії. Геть неповно, і тому неправильно, висвітлено питання про командні кадри Червоної Армії. Абсолютно немає аналізу впливу сталінської політики масових репресій на обороноздатність країни. Я зачепив останнє питання теж лише частково – лише у специфічно військовому аспекті. Але арешти ж ішли у всіх ланках державного, політичного, культурного і господарського життя країни, тобто підривали і розхитували наш суспільний устрій в усіх сферах. Напередодні війни і під час неї в табори було відправлено мільйони придатних до військової служби чоловіків, багато з яких були справжніми фахівцями народного господарства. Охороняли цих «ворогів народу» сотні тисяч молодих і здорових, потрібних на фронті чоловіків. І це в той час, коли в країні призовний контингент було вичерпано, а потреби в поповненнях залишалися цілковито не задоволеними. Всі ці табори і їхня охорона важким тягарем лягали на бюджет країни, найсерйознішим чином підривали її обороноздатність. Проте питання це ще тільки чекає свого дослідника. З іншого боку, в партійних, радянських, господарських та інших організаціях йшло, як і в армії, «сміливе висунення». Люди, зовсім непідготовлені до керівництва і просто нездари, але підлабузники, наклепники та «стукачі», пролізали на теплі місця. Пишно розцвітав кар’єризм і його неминучий супутник – окозамилювання. На базі розвитку підлабузництва зміцнювався, утверджувався, можна сказати, кремезнів бюрократизм. Цьому сприяло і те, що Сталін посилено підгодовував вищих сановників надвисокими (і навіть засекреченими від усіх) зарплатами, персональними машинами і дачами, грошовими пакетами, орденами і званнями. Це теж лягало важким тягарем на бюджет і підривало боєздатність апарату: ініціатива глухла, розцвітала бездумна покора, інтересами справи поступалися на користь місця. Можливо, саме тому виникали такі явища, як «голіковщина» – доповідання не того, що є, а того, що може сподобатися начальству. Цілком можливо! Але це питання, знову-таки, потребує спеціального дослідження. Таких досліджень у Некрича немає. Але звинувачувати його в цьому не можна. Він – перший. І добре вже те, що він підняв хоч краєчок покрову над

168

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

таємницями, які були довгий час заховані від очей широких народних мас. Єдине, за що слід було б йому дорікнути, то це за те, що він усіляко пом’якшує висновки, обходить гострі кути, і тому в нього, за всієї правдивості наведених фактів, виходить, що були, все-таки, лише «помилки», «прорахунки», «недоліки» і «упущення», за які відповідальність несе один Сталін. А це – далеко не вся правда. Але чи можна серйозно звинувачувати Некрича? Безумовно, НІ! І кращий доказ цьому – «критика» його книги у Вашому журналі. Ця «критика» показує, що Некрич повів дослідження у правильному напрямі, що, йдучи цим шляхом, можна дійти до істини. Тож ті, хто цієї істини боїться, наполохалися. Вони зробили спробу ошельмувати Некрича і залякати інших істориків. Твердо вірю, що і в Некрича, і в усіх справжніх істориків-марксистів знайдеться достатньо громадянської мужності, щоб не злякатися жалюгідних, шкідливих шаманських заклинань деборіних, тельпуховських та інших пропагандистів брехні, жерців сталінської історичної лженауки. Ті, хто не злякався, зобов’язані продовжити дослідження розглянутого нами періоду і домогтися, на користь нашої Батьківщини, повного встановлення істини. А тим, хто, подібно до Г. А. Деборіна і Б. С. Тельпуховського, і далі протидіятимуть правді, скоюючи тяжкий злочин перед НАРОДОМ І БАТЬКІВЩИНОЮ, – не завадило би пригадати мудре і справедливе зауваження великого Сервантеса: «Брехливих істориків треба страчувати, так само, як ФАЛЬШИВОМОНЕТНИКІВ». Жовтень 1967 р. Григоренко Петро Григорович, Москва Г-21, Комсомольський проспект, буд. 14/1, кв. 96, телефон Г-6 27 37

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

169

ÊÎÌÅÍÒÀÐ ÄÎ ÁÐÎØÓÐÈ «ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ – ÇËÎ×ÈÍ ÏÅÐÅÄ ÍÀÐÎÄÎÌ» ÀÍÄÐ²É ÃÐÈÃÎÐÅÍÊÎ Я постійно опиняюся у дивному становищі: людини, вимушеної воювати з «послідовниками» свого батька, які тлумачать його позицію з точністю до навпаки. Однією з улюблених тем цих «послідовників» є початковий період радянсько-німецького зіткнення у Другій світовій війні. У своїй аргументації вони використовують брошуру «Приховування історичної правди – злочин перед народом». Цих «послідовників» анітрохи не бентежить, що ще за життя батько підкреслював: ця робота призначалася для публікації у підцензурному журналі «Вопросы истории», тож він просто не міг у ній розставити всі крапки над і. Після його смерті те саме повторюю і я, але... наявність вух зовсім не означає здатності чути. Мій покійний батько виношував плани серйозного історичного дослідження Другої світової війни, збирав необхідні матеріали, але з багатьох причин, насамперед через те, що був зайнятий невідкладними справами захисту конкретних осіб, цього академічного завдання так ніколи і не здійснив. Водночас він був переконаний, що це дослідження підхоплять інші. Як тепер знаємо, сподівання виправдались: дослідження та суперечки навколо радянсько-німецької війни, при зародженні яких стояли Некрич і він, не слабшають і сьогодні. Аж ніяк не випадково, що широко відомий військовий історик Віктор Суворов нерідко цитує Григоренка й визнає, що саме генерал змусив його замислитися над істинною роллю СРСР у Другій світовій. Ті, хто знайомий із динамікою розвитку цих дискусій, пам’ятають, що «Приховування історичної правди...» було першим воєнно-історичним твором, де було порушено питання: а до якої війни готувався СРСР із моменту свого виникнення і до фатального 22 червня 1941 року? Для тих, хто захищає радянську версію подій Другої світової війни, найулюбленішим уривком брошури є той, де Петро Григоренко говорить про руйнування довоєнної лінії укріплень уздовж старого радянського кордону. Хоча часом ці захисники і зауважують, що комуністичний уряд СРСР був більше стурбований збереженням своєї влади, ніж безпекою населення, факт агресивної поведінки СРСР у період, що передував війні, повністю ігнорується. Мені здається, що нині, коли в пострадянських країнах, і в Україні зокрема, прокомуністичні й промосковські кола за підтримки західних лівих істориків намагаються реанімувати миротворче реноме інтернаціонал-соціалістичного (комуністичного) режиму, просто необхідно знову і знову наголошувати на агресивній, імперіалістичній суті цієї ідеології. У жодному разі не можна дати цим колам можливості викреслити з історії те, що, за словами Петра Григоренка, «сталінський уряд добровільно прив’язав себе до військової колісниці німецького фашизму і протягом близько двох років покірно плентався за цією колісницею...». Петро Григоренко у своїх спогадах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів...», що вийшли друком кількома мовами, також немало говорить про доктрину превентивної війни – офіційну довоєнну радянську доктрину, яка була реалізована в ході анексії прибалтійських держав, малоуспішної для СРСР війни з Фінляндією та

170

Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀͲ ÒÂÎÐÈ

одночасного з Німеччиною нападу на Польщу, прикритого словоблуддям про «захист білоруського та українського населення». Батько також, проникливо розуміючи, що двом тоталітаризмам може виявитися тісно на нашій малій планеті, вважав, що СРСР готує напад і на свого тодішнього союзника – нацистську Німеччину. Зрозуміло, що спогади – це не наукова праця. Крім того, батько намагався висловити свої думки в той далекий час, коли все ще вірив у інтернаціонал-соціалізм (комунізм) та «геніального» Сталіна, але як освічений військовий бачив, що розвиток військових дій може принести непередбачені результати, а тому руйнувати стару лінію оборони – злочинно. Його питання про те, що скажуть майбутні історики, – чисто риторичне. Відповідь йому була відома ще тоді, але він був не готовий розставити усі крапки над і. Дехто із сучасних російських істориків вже робив спроби посилатися на спогади Петра Григоренка для підвердження своєї концепції про те, що СРСР був чимось на кшталт невинної пташки, яку зґвалтував віроломний ворог. Мені дуже не хотілося б, щоб українська історична наука і українське суспільство загалом опинилися в полоні такого погляду на недавню історію війни, в якій Україна втратила близько двадцяти відсотків свого населення. Повертаючись до цитати з мемуарів генерала Григоренка, присвяченої укріпленим районам, я хотів би процитувати не останні два її рядки, як це роблять зазвичай несумлінні автори, а всю цитату загалом: Коли я здавав ансамбль, то оглянув кожний кулемет, кожну гармату, наводив їх на протилежний берег і «бачив» наші траси і наші атакуючі війська, підтримувані влучними пострілами з ансамблю. І бачив я саме наші атакуючі війська, а не наступаючого ворога, котрого ми «косили» своїми пострілами. Тільки наївні люди думають, що в останньому полягає головне завдання укріплених районів. Ні, укріплені райони будуються для підтримки наступу. Вони мають забезпечити прикриття ударних угруповань, не допустити, щоби ворог перешкодив їх розгортанню, а з переходом наших військ до наступу – підтримати їх усією своєю вогневою потужністю. Жодного з цих завдань наші західні укріплені райони не виконали. Їм випала інша доля. Їх зірвали, не давши зробити жодного пострілу у бік ворога. Але батькові пощастило-таки застосувати тактику укріпленого району в битві за словацьке село Хижни, де переважні сили противника було розбито з малими втратами з радянської сторони і тяжкими втратами – з німецької. У брошурі «Приховування історичної правди...», як і пізніше у спогадах, Петро Григоренко завдав і першого удару по міфу про непідготованість СРСР до війни. Не буду наводити усіх його аргументів. Процитую лише таке: Червона Армія, за свідченням іноземних військових фахівців, у плані технічного оснащення була найпередовішою армією у світі... Сил у нас було цілком досить не тільки для того, щоб зупинити ворога, а й для повного його розгрому в перший же рік війни. Легенда про переважаючу технічну перевагу супротивника, яку створив Сталін для самовиправдання і яку досі культивують деякі гореісторики, не витримує перевірки цифрами та якісними характеристиками бойової техніки.

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×Íί ÏÐÀÂÄÈ...

171

Для тих, хто має вуха на голові не задля того, щоб капелюх на очі не сповзав, Григоренко й прямо відповів на запитання, до якої війни готувався СРСР і чому був не готовий до оборони. Ось що він пише про передвоєнну дислокацію військ: «Понад половину військ Західного особливого військового округу дислокувалося в районі Білостока і західніше, тобто на території, яка глибоко вклинюється в територію імовірного супротивника. Така дислокація була б виправдана лише в одному випадку – якби ці війська було призначено для раптового переходу в наступ». І далі він каже: «...протягом попередніх років нас підготували до агресивної війни. І тут вже не наша вина, що агресію вчинили не ми. Ми до неї були готові...» Все вищесказане і ті факти, що на новому кордоні було зосереджено велику кількість радянських військ, що там ішло термінове будівництво укріплених районів, що на старому кордоні ці укріплення було зруйновано, що війська, зосереджені на кордоні, не було глибоко ешелоновано, – говорить про те, що «великі стратеги» Сталін, Ворошилов, Жуков та інші навіть не подумали, що превентивна війна може звалитися на них самих, що їм доведеться не нападати, а оборонятися. За їхнє неуцтво довелося розплачуватися мільйонам людей. Їх же самих, воєначальників, які керувалися канібальським принципом «людей не шкодувати», обвішали потім орденами і звели, до слова сказати, не без допомоги західних держав, у ранг героїв і захисників світу від фашистської неволі. Я міг би послатися також на те, що чув від батька, те, що він ніколи не написав на папері. Але робити того не буду, бо навіть з написаного ним вдумливий читач сам може зробити правильні висновки.

16 липня 2007 р., Нью-Йорк