КЛАСИЧНА ТЕМАТИКА
ÊËÀÑÈ×ÍÀ ÒÅÌÀÒÈÊÀ Класицизм не належить до літературних напрямів, котрі розбурхують кров і ввергають читачів у азарт і екстаз. Це не зловісна готика й не натхненний романтизм – навіть іконоборчого пафосу модернізму тут немає. Виваженість, спокій, розміреність, прозора ясність тем та образів. Сучасна нам швидка до вражень та подій свідомість фіксує щось подібне лише, коли споглядає руїни давніх античних театрів чи храмів. Здавалося б, настільки архаїчно, що давно відійшло у небуття, втратило актуальність та творчий блиск. А проте це не так. Адже всі згадані вище натхненні способи літературного письма, та, фактично, всі -ізми, які понавигадували письменники за останні два з лишком століття (з агресивним авангардом включно), так чи інакше будують себе, своє бачення літератури та її завдань, відштовхуючись від та полемізуючи з тим конгломератом уявлень, який запропонували свого часу класичні поетики. Класицизм як мода на визнане – на класику – постійно повертається та оновлюється. Зрозуміло тоді, що про засади цього напряму, про його чільні постулати, поняття та механізми письма варто говорити, навіть якщо самі ми цих візій не приймаємо. І тим більше, якщо приймаємо та визнаємо, як це, приміром, робили київські неокласики – один із найбільш помітних літературних осередків нашого письменства у цілому ХХ сторіччі. Не було б їх – тих, хто прагнув обіперти творення літератури, зокрема поезії, на сталі, надійні, підвалини визнаних переконань, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича, Юрія Клена, Максима Рильського, врешті-решт, Віктора Петрова-Домонтовича, якщо говорити про прозу, – то чи такими азартними постали б і авангардисти Михайль Семенко та Ґео Шкурупій? Спокій класицистів – прихильників класики – дратує й провокує і в цьому запорука цілого літературного розвитку.
5
Ростислав Семків Тим часом, досліджень у даному напрямку в нас не так багато. У визнаних історіях літератури Сергія Єфремова та Дмитра Чижевського точиться полеміка, чи взагалі у нас був класицизм тоді, коли йому належало бути – після бароко, наприкінці XVII та у XVIII століттях. Відсутність власної держави спричинилася до того, що наші освічені уми творили в сусідніх, закладаючи підмурівок іншим національним літературам. Але якщо класицизм окреслює класику, то він просто мусить бути у кожній літературі. А де він у нас? Справді важливе питання, котре потребує виваженої відповіді. Саме таку відповідь і дають дослідження Наталії Ксьондзик. Адже після праць Дмитра Наливайка та Бориса Шалагінова, що стосувалися теоретичних питань та європейських версій класицизму, докладніше цей напрям ніхто й не брався досліджувати. Особливо, якщо йдеться про втілення класицизму на наших теренах. Тому в першій частині, де Наталія Ксьондзик робить такий огляд, пропонована збірка є взагалі унікальною. Розділ «Класицизм» містить три праці, які поступово звужують фокус дослідження від європейського контексту до власне українського, проте рівночасно укрупнюють деталізацію погляду, все уважніше вглядаючись у практику конкретних авторів та їхні тексти. Спершу, можемо ознайомитися з працею «Поетика трагедії у французькому класицизмі XVII століття (П. Корнель і Ж. Расін)», в якій здійснено найзагальніше наближення до теоретичних уявлень про класицизм, головно у його французькому, начебто, еталонному варіанті. Як бонус матимемо короткий екскурс у творчі манери Корнеля та Расіна, а також порівняння їхніх творів з погляду канонів класицистичної поетики. Ця робота – необхідний вступ до всієї заторкнутої тематики. Друга праця «Рецепція принципів класицистичної поетики в літературі Російської імперії XVIII – XIX ст.» розгортає спектр поглядів на проблему наявності класицизму в українській та російській літературах, причому продемонстровано традиційні та новаторські точки зору в даній полеміці. Далі дослідниця переходить до характеристики найбільш промовистих творів, у яких присутні риси класицизму – текстів Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, пізніше П. Гулака-Артемовського, а також
6
КЛАСИЧНА ТЕМАТИКА російських авторів М. Ломоносова, О. Сумарокова, В. Тредіаковського, які слідували привнесеному з України класицистичному впливу. Нарешті третя, найважливіша праця Наталії Ксьондзик – «Класицистичний дискурс в українській літературно-критичній думці ХХ століття (20-ті – 50-ті рр.)» – продовжуючи розмову про рецепцію напряму в нашій літературі, послідовно простежує повернення симпатій до класицизму у теоретизуваннях українських неокласиків, поетів та есеїстів Празького кола, а також у середовищі Мистецького Українського Руху. Тут докладно розглянуто тези праць М. Зерова, Ю. Липи, Є. Маланюка, Ю. Шереха, а також тих дослідників, які осмислювали їхню спадщину пізніше – В. Агеєвої, Г. Грабовича, М. Ільницького, Ю. Луцького, В. Моренця, С. Павличко, М. Шкандрія та ін. Безперечно, це найповніший огляд розмови про український класицизм, рівночасно з належною інтерпретацією позицій усіх помітніших її учасників та всіх полемік, що розгорнулися довкола напряму. Другий розділ «Соцреалізм» присвячено не так засадам цього штучно витвореного й алогічного у своїй сутності псевдостилю, як процесам його занепаду та руйнування. Фактично, це критика ідеологічної доктрини в літературі, яка еклектично змішує елементи різних напрямів, вимагаючи від письменства і класицистичної ясності, й романтичного азарту, й реалістичного прагматизму. Речники соцреалізму намагаються витворити альтернативу європейському модернізму, який (так, звісно) демонструє кризу гуманістичних ідеалів, розшарпаність людської свідомості у ХХ сторіччі, проте рівночасно вказує на виняткову складність цієї свідомості й абсолютне прагнення відшукати новий ідеал. Навіть якщо шлях до нього пролягає через жах і розпач. Соцреалізм вимагає відмінити будь-які складнощі й показати читачам нову людину, котра більше не знає вагань і радісно прямує до світлого комуністичного майбутнього. Відміна зайвого інтелектуалізму, різноманітності, національної ідентичності – оце, насправді, головні засади соцреалізму, на які мав бути обіпертий проект нової літератури. Проте уніфікація людських поглядів і прагнень – складна річ, якщо взагалі можлива. Фактори, які соцреалістична доктрина прагнула
7
Ростислав Семків нівелювати, виявилися сильнішими й майже одразу партійна програма в літературі почала давати тріщини, а до 60-х років, фактично, перетворилася на прикрий рудимент. У чотирьох статтях, які вміщуємо у цій книзі – «До питання про дезінтеграцію соцреалізму: межі й причини», «Літературно-стильові чинники дезінтеграції соцреалізму в українській літературі (1950-ті – 1960-ті рр.)», «Індивідуальна й національна ідентичність у соцреалізмі (1950-ті – 1960-ті)» та «Не-естетична теорія соціалістичного реалізму» – Наталія Ксьондзик якраз і простежує процеси розпаду соцреалістичної доктрини в літературі, наголошує окремі чинники, що пришвидшили дезінтеграцію, як пише дослідниця, цієї штучної й макабричної системи. Третій розділ містить три рецензії, три статті та передмову, які характеризують Наталію Ксьондзик як уважного критика та цікаву інтерпретаторку поточних текстів. Рецензії стосуються смолоскипівських видань спогадів знаних шістдесятників Світлани Кириченко та Миколи Руденка (спільно з видавництвом «Кліо»); ще одна прорецензована книжка – упорядкована Елеонорою Соловей збірка спогадів про одну із найбільш знакових постатей української культури другої половини ХХ сторіччя Михайлину Коцюбинську видавництва «Дух і літера». Спільно з його директором Леонідом Фінбергом Наталія Ксьондзик записала кілька розмов про літературу в студії телеканалу UKRLIFE.TV. Ще кілька сюжетів було записано для відеоблогу «Календар історії та культури» на Espreso.TV. (Усі відео доступні на YouTube). Вміщені статті, котрі, як і рецензії, Наталія Ксьондзик писала для інтернет-видання «ЛітАкцент», засвідчують широту її світогляду та літературних зацікавлень. Маємо тут нарис про Володимира Свідзінського та дві статті про зарубіжних авторів – Джерома Девіда Селінджера та Жана-Марі Ле Клезіо. За всіма правилами доброї есеїстки, знаходимо в цих нарисах не лише тривкий інформативний ґрунт, але й особисте ставлення авторки. Це робить читання більш жвавим, але також і більш щемким. Передмову, яка теж вміщена у цьому розділі, було написано до видання щоденників засновника «Смолоскипа» Осипа Зінкевича. Наталія Ксьондзик десять років працювала випусковим,
8
КЛАСИЧНА ТЕМАТИКА а потім і головним редактором видавництва, підготувала до друку більш як 300 книг, які є в бібліотеках багатьох уважних до української літератури читачів. Вона добре орієнтувалася не лише в національній класиці, але й в мемуаристиці, видання якої є одним із магістральних напрямків роботи «Смолоскипа». Логічно тому, що Осип Зінкевич, який глибоко поважав Наталю як людину та авторку, просив про передмову саме її. На жаль, Наталя більше не з нами... Нам залишаються тільки її тексти та добра пам’ять про цю багатогранну та сильну особистість. Сподіваємося, попереду ще видання книги спогадів про цю чудову людину, видання її поезій та подорожніх замальовок. Життя Наталі Ксьондзик було коротким, проте багатим – на хороших друзів, яскраві враження та значні успіхи. Проте почати ми хочемо все ж із книги її наукових праць. Це не лише збірка на пошану її пам’яті. Ми переконані, що вміщені тут дослідження Наталії Ксьондзик стануть у пригоді (один з улюблених її висловів) наступним дослідникам в царині теорії літературних стилів. Цією книгою прагнемо наголосити значущість та тривкість внеску Наталії Ксьондзик в українське літературознавство. Ростислав Семків
9