КЛАСИЧНА ТЕМАТИКА
ÊËÀÑÈ×ÍÀ ÒÅÌÀÒÈÊÀ Класицизм не належить до літературних напрямів, котрі розбурхують кров і ввергають читачів у азарт і екстаз. Це не зловісна готика й не натхненний романтизм – навіть іконоборчого пафосу модернізму тут немає. Виваженість, спокій, розміреність, прозора ясність тем та образів. Сучасна нам швидка до вражень та подій свідомість фіксує щось подібне лише, коли споглядає руїни давніх античних театрів чи храмів. Здавалося б, настільки архаїчно, що давно відійшло у небуття, втратило актуальність та творчий блиск. А проте це не так. Адже всі згадані вище натхненні способи літературного письма, та, фактично, всі -ізми, які понавигадували письменники за останні два з лишком століття (з агресивним авангардом включно), так чи інакше будують себе, своє бачення літератури та її завдань, відштовхуючись від та полемізуючи з тим конгломератом уявлень, який запропонували свого часу класичні поетики. Класицизм як мода на визнане – на класику – постійно повертається та оновлюється. Зрозуміло тоді, що про засади цього напряму, про його чільні постулати, поняття та механізми письма варто говорити, навіть якщо самі ми цих візій не приймаємо. І тим більше, якщо приймаємо та визнаємо, як це, приміром, робили київські неокласики – один із найбільш помітних літературних осередків нашого письменства у цілому ХХ сторіччі. Не було б їх – тих, хто прагнув обіперти творення літератури, зокрема поезії, на сталі, надійні, підвалини визнаних переконань, Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Павла Филиповича, Юрія Клена, Максима Рильського, врешті-решт, Віктора Петрова-Домонтовича, якщо говорити про прозу, – то чи такими азартними постали б і авангардисти Михайль Семенко та Ґео Шкурупій? Спокій класицистів – прихильників класики – дратує й провокує і в цьому запорука цілого літературного розвитку.
5