надійшло попередження, щоб мені квитка не давати? Але я ввечері все-таки сіла, здається, на солiкамський поїзд — я вже не пригадую як, і дісталася до Чусової, а потiм і до Кучина доїхала. Також уже не пригадую, як я туди добиралась, — мабуть, брала таксi. У Кучині я побачила, що там усе переобладнано. Коли я їздила туди в 1977–78 роках, там був звичайний табiр, а зараз ззовні він був такий гарний, що й на табiр не схожий. Стоїть паркан, за ним розкішний двоповерховий будинок. Я заходжу туди — килими, чистота… І оця зграя, ця банда, цей нацмен — пiдкажiть його прiзвище… Капiтан… Вiн, здається, помер… В. В. Овсiєнко: Долматов? Н. М. Марченко: Долматов, Долматов. Ох, яка гидота, який вiн хам, як вiн зi мною розмовляв! Потiм викликали, бо я стала наполягати, лiкаря Пчельнiкова. (Його прізвище Валера мені потiм сказав, коли його знову привезли в Перм. Уже по дорозi, коли його везли на смерть, тодi я дiзналася від Валери, що це Пчельнiков). Як огидно вiн зо мною розмовляв! Я сказала йому: — Ви не лiкар! — А кто же я, по-вашему? — У нього нефрит, вiн по дорозi гине, вiн помирає! У вас хоч вода там є? — Есть кружка, ведро. — Йому треба намочувати простирадло, щоб обгортатися! Йому треба пiсля дороги прийняти… Я вже не пам’ятаю, що я говорила йому, але я його усовiщала, як могла. — А мне не обязательно знать, что такое нефрит! От і вся розмова. Я йому щось тверджу про совiсть, про обов’язок лiкаря — я вже не пригадую — а він просто посміхається мені в лице. Я була така збуджена, кричала цьому Долматову: — Дайте менi побачення! Дайте на 20 хвилин побачити його через скло! Я у вас не прошу нiчого бiльше! Потiм стала тицяти цьому лiкарю смородину. У мене завжди брали сушену смородину, шипшину. Стала йому тицяти в руки, а вiн вiдмахується, не хоче нiчого брати: «Не положено!». Потiм Долматов при менi знiмає трубку, кудись видзвонює (але все-таки видзвонює, бо я чула гудок, а потiм вiдповiдь): — Ну да, вот, вот, приехала, приехала. Ну так что — давать свидание? У БОРОТЬБІ ЗА СИНА
67