Вступ
3
4
Сергій Литвин. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну
УДК 94(477):323.26(092)(02.064) Л 64 Перед вами – комплексне дослідження життя і діяльності Голови Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки – Симона Петлюри. Значний масив історичної літератури, мемуаристики, періодичних видань та раніше невідомих архівних матеріалів, залучений до цієї розвідки, дав змогу авторові ширше і повніше за попередніх дослідників представити максимально об’єктивні і підтверджені часом оцінки особистості С. Петлюри, яскравіше висвітлити його постать на тлі національно-визвольної боротьби українського народу 1917–1921 рр. Усвідомлюючи, що постать С. Петлюри й дотепер залишається контроверсійною в історіографії та у сприйнятті суспільства, автор поставив собі за мету спростувати численні міфи та стереотипи і донести сучасникам і майбутнім поколінням правдиві свідчення. Полемічний характер викладу різних, часто суперечливих, поглядів на діяльність С. Петлюри робить це видання ціннішим, а висновки – переконливішими. У книжці наведено багато цікавих фактів про тогочасні відносини України з Росією, Польщею, країнами Антанти, і схожості історичних паралелей із сьогоденням доводиться лише дивуватися. Розраховано на всіх, хто цікавиться історією України.
На форзацах використано фрагменти карт з альбому В. Паїка «Україна в минулому й сьогодні» (Наукове товариство ім. Шевченка в Канаді, Едмонтон–Торонто, 1982).
ISBN 978-617-7173-89-1 (ТОВ «Смолоскип») ISBN 978-617-7121-73-9 (МБФ «Смолоскип»)
© Литвин С., 2018 © «Смолоскип», 2018
Вступ
ÂÑÒÓÏ
5
6
Сергій Литвин. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну
Вступ
7
І, осягнувши долі височин, Відроджена, щаслива Україна Вшанує гідно героїчний чин Свого найбільш улюбленого сина. Борис Лисянський
100-річчя Української революції 1917–1921 рр., коли в огні збройної боротьби український народ відроджував свою державність, потребує переосмислення та незаанґажованої оцінки місця і ролі її чільних діячів. Доба Української революції є найбільш замовчуваною та сфальсифікованою в радянській історіографії. Праці радянських істориків та їхні наукові концепції будувались відповідно до вимог комуністичного тоталітарного режиму і захисту його ідейних постулатів, а також мали чіткий обрис ідеологічної заанґажованості. Всіляко заохочувалися кон’юнктурні «дослідження» щодо викриття «українського буржуазного націоналізму». Радянський режим упродовж свого більш ніж сімдесятилітнього існування доклав зусиль, щоб спотворити образ борців за самостійну незалежну Україну і загалом вирвати цей процес з контексту розвитку історії боротьби народів за свою державність. Цілою системою свого деспотичного управління та терором режим намагався задушити всілякий прояв національного менталітету. Найвишуканішими методами нівелювалося українство як таке, заперечувався факт самого його існування. Прояви ж національної самобутності чи самоідентифікації розглядалися у площині більшовицьких ідеологем. Апологети режиму в усі часи уникали об’єктивності при розгляді подій Української революції та боялися правди про її лідерів. «Репресовані» події, а також окремі діячі, які відігравали нерідко переломну роль для України, і досі, на жаль, залишаються нереабілітованими в сенсі політичному, суспільному, оскільки не є реабілітованими в сенсі науковому. «Найрепресованішим» з них, на нашу думку, був і залишається Голова Директорії і Головний Отаман Військ Української Народної Республіки Симон Васильович Петлюра, що за визнанням об’єктивних істориків є однією з найвизначніших і водночас найбільш контроверсійних історичних постатей Української революції. В інших така оцінка викликає рішуче заперечення. Оцінка і ставлення до особистості Петлюри і його політична характеристика залишаються найбільш дражливими питаннями історії тої доби. Наукові та ідеологічні стереотипи, що сформувалися навколо його постаті, заважають в сучасній, обтяженій пострадянськими стереотипами, дійсності добитися істини. Становлення нового рівня ментальності, громадсько-політичної та національної свідомості вимагає перегляду цих стереотипів.
8
Сергій Литвин. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну
Одним із шляхів відновлення істини є спростування усталених міфів і висвітлення справжнього образу Симона Петлюри з допомогою вивчення різнопланової вітчизняної і зарубіжної історіографії, а також раніше не відомих архівних документів і матеріалів. В Україні в останні роки розкрито недоступні колись архіви і «секретні» відділи та спецфонди в цих архівах. Збереглася і нині стала доступною для широкого загалу дослідників величезна документальна база, яка містить справжні поклади малодослідженої інформації і дає можливість поглибити наші знання про Петлюру в різних сферах його діяльності: військового організатора, політика, державного діяча. Запропонована праця є комплексним узагальненням сучасної історіографічної і джерельної бази, що охоплює всі сфери життя та діяльності С. Петлюри, на відміну від наявних численних фрагментарних праць. При безумовній симпатії і певному пієтеті у ставленні автора до свого героя книга містить величезний фактологічний і документальний матеріал, що переконливо доводить твердження про «найвизначнішість» С. Петлюри. Досить навести широко відомі слова його видатного сучасника, академіка Сергія Єфремова: «Це був справжній державний муж… єдина безперечно чесна людина в діях, що їх революція винесла у нас на поверх життя. Грушевський – пожалься, боже, що з його сталося. Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці: решта – просто дрібні нікчемні людці. Один Петлюра стояв на своїй позиції, не похитнувшись» (Єфремов С. Щоденники. 1923–1939. Київ: Ґенеза, 1997. С. 379–380). Зберігаючи відданість ідеї української державності, С. Петлюрі довелося пройти через усі етапи революції, у найдраматичніші 1919–1920 рр. очолювати державу і боротьбу за самостійну Україну. У найскладніший період збройної боротьби 1919 р. він виявив взірець вірності своєму народові, особисту мужність, витримку, рішучість, волю і непохитність державницької позиції. Автор поставив за мету спростувати численні міфи, які впродовж вже ста років накопичилися навколо непересічної постаті С. Петлюри та сказати правду про нього сучасникам і майбутнім поколінням. Найнеобхіднішим видавалося, насамперед, спростувати чимало з багатьох традиційних постулатів щодо особистості С. Петлюри, зокрема про відсутність у нього військових здібностей; про нібито помилковість і провал українізації війська; провину за нестворення українських національних збройних сил та за поразку в першій більшовицько-українській війні; помилковість протигетьманського повстання і недоцільність збройного спротиву гетьманському режимові; неспроможність визначити зовнішньополітичні пріоритети та помилковість доленосних дипломатичних кроків; довести безпідставність закидів щодо диктаторства й узурпації ним влади; нелегітимності владних повноважень С. Петлюри; відповідальності за породження режиму отаманщини і за всі суспільні негативи, створені нею; особистої відповідальності за поразку національно-визвольної боротьби; щодо, начебто, помилковості Варшавського договору; заперечення ролі та лідерства в середовищі української еміграції; причетності і відповідальності за єврейські погроми в Україні тощо.
Вступ
9
Найбільше до творення негативізму щодо постаті С. Петлюри та брутального спотворення його образу спричинилася радянська історіографія. Їй досить успішно вдалося закласти у свідомість українського суспільства образ С. Петлюри як «буржуазного націоналіста», контрреволюціонера, ворога українського народу і суспільного прогресу, невдахи журналіста, бездарного вискочки, безпринципного політикана, тісно пов’язати його з отаманщиною, диким бандитизмом, єврейськими погромами. Колишня офіційна комуністична і нинішня прокомуністична (або ліва) історіографія свідомо перекручує і фальсифікує та негативно оцінює діяльність С. Петлюри. Автори такого роду публікацій сповідують сектантський, нетолерантний, монологічний, а отже, по суті, псевдонауковий дискурс. Це диктується, передусім, політико-ідеологічною заанґажованістю представників цього історіографічного напрямку. В українській діаспорній історіографії здебільшого переважають апологетичні тенденції, надмірна глорифікація особи С. Петлюри. Водночас декотрим представникам української закордонної історіографії тією або іншою мірою притаманний негативізм, продиктований насамперед власними конкретними партійними позиціями. Однак усе це, на думку автора, не знецінює загального історіографічного доробку закордонної історіографії, але потребує виваженого і об’єктивного аналізу. Сучасній посткомуністичній історіографії притаманні інерція старого мислення, консерватизм, політико-ідеологічна обережність. Дефініції ролі С. Петлюри в історії України однобічні і зводяться в основному до розгляду внутрішньої ситуації, міжособистісних взаємин лідерів УНР, до «отаманщини» та до одіозних єврейських погромів. Чимало істориків в оцінках діяльності С. Петлюри здебільшого спираються на праці його сучасників – політичних супротивників (В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка та ін.), вилущуючи з них антипетлюрівський «негатив», і при цьому залишають поза увагою інші праці та джерела. Наведемо кілька найхарактерніших щодо цього праць сучасних істориків. Особливо нестримну позицію таврування С. Петлюри займає В. Солдатенко у своїй праці «Винниченко і Петлюра: політичні портрети революційної доби», що вийшла друком 2007 р. Широко цитуючи працю В. Винниченка «Відродження нації», написану з радянофільських, прокомуністичних позицій, яка є пасквілем на Петлюру та Українську революцію, В. Солдатенко вслід за автором продовжує знеславляти образ Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки, вдаючись до непристойно лайливих епітетів щодо нього та заяложених звинувачень в отаманстві, диктаторстві, погромництві тощо, у чому перевершив навіть самого В. Винниченка. Вивищуючи роль і місце В. Винниченка в Українській революції, В. Солдатенко цілеспрямовано заплямовує постать С. Петлюри, штучно і настирливо притягуючи його до міжнародного масонства, головним чином спираючись на міфічні «масонські» вигадки одеського історика і журналіста Віктора Савченка у його книзі «Украина масонская». В. Савченко у цій та інших працях, зокрема, «Симон Петлюра», що вийшла 2004 р. у видавництві «Фоліо», у серії «Час і долі» (Харків, 2004), з невиправда-
10
Сергій Литвин. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну
ною легкістю дозволяє собі принизливі й малодоказові випади проти С. Петлюри. Не знаю, вважати неусвідомленням чи лихим наміром те, що за його сценарієм телеканал «Росія» зняв фільм «П’ять смертей Симона Петлюри», у якому старанно відібрано факти, що дискредитують Петлюру. Довільно перекручуючи події та маніпулюючи історичними фактами, Петлюру виставляють як людину, що боролася лише за особисту владу, а не за українську державність. А ще один експерт у фільмі, Михайло Краснянський, теж з України, називає петлюрівських вояків «отморозками и нелюдями», що чинили суцільні єврейські погроми. І жодного слова про відомі заходи із захисту євреїв та запобігання погромам з боку самого Петлюри, про Міністерство єврейських справ в УНР, ні слова про причетність більшовиків до погромів, яким на руку було безладдя в Україні, ні про денікінців, що найбільше чинили єврейських погромів. Ось таку «правдиву» історію роблять сусіди за допомогою наших доморощених манкуртів – савченків, краснянських і сотень їм подібних. До подібних антипетлюрівських опусів також слід віднести книгу Д. Яневського «“Проект Україна”, або крах Симона Петлюри» (Харків: Фоліо, 2010). Книга, в якій з войовничою категоричністю, безапеляційністю, відвертими підтасовками, малоаргументованими висновками та узагальненнями автор множить випади, неправдиві твердження та очевидні нісенітниці про С. Петлюру доби Директорії УНР. У характеристиках Петлюри Д. Яневський спирається переважно на малооб’єктивну працю М. Шаповала, пізнішого опонента Петлюри. Впевнений, що при знайомстві з наявним обширом літератури і джерел щодо Української революції автор іншим поглядом дивився б на ті події і на самого Симона Петлюру. Працям згаданих вище авторів, особливо В. Солдатенка, властиві ідеологічна заанґажованість і тенденційність, а інші дослідники, мабуть, недостатньо послуговуються архівними, тепер доступними документами і матеріалами, які, на нашу думку, дають достатні підстави для критичних переоцінок наведених тверджень. Переконаний, що таку масштабну постать національно-визвольного руху й українського державотворення, якою є постать С. Петлюри, слід розглядати на розлогому тлі історичних процесів (державотворчих, соціальних, політичних), висвітлювати через відтворення основних віх життя і діяльності, глибокий аналіз здобутків і невдач. Здавалося б, що при бажанні, за такої кількості наявної літератури і джерел про Симона Петлюру, кожний має можливість пізнати істину про нього та мати ясне, чесне, правдиве уявлення про нашого славного діяча. Натомість загалом сучасне українське суспільство і дотепер мало знає про нього, а недруги і далі нав’язують суцільний негативізм. Водночас в останні роки дещо неправомірно знизився науковий і суспільний інтерес до постаті Петлюри. На книжковому ринку сьогодні немає майже нічого нового і вартісного про цього чільного діяча одного з найгероїчніших періодів української історії. Немає достойної, історично правдивої біографії С. Петлюри чи навіть жодного комплексного – такого, що охоплює всі сфери його життя і діяльності – дослідження. Наведені праці, на жаль, не відповідають бажаним
Вступ
11
критеріям. Тому актуальним і дотепер залишається докір, кинутий українським історикам Левком Шанковським у його праці «Українська армія у боротьбі за державність» (Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. С. 11–12), де він писав: «Сором мусить палити лице наших істориків, коли вони не зуміли дати українському народові великої історичної біографії вождя наших Визвольних змагань, мученика за визволення українського народу, великого українського патріота, знаменитого журналіста і публіциста, якого життя, як нічиє інше, пройшло на службі українського визволення». Аналіз наявної історіографії показує нерівномірність досліджень різних періодів життя і діяльності С. Петлюри. Найдраматичніший 1919 рік досліджений тільки в загальних рисах, майже не дослідженим залишається еміграційний період, що дає підстави деяким авторам стверджувати, ніби Петлюра відійшов від керівництва, не мав впливу на українську еміграцію. І це при тому, що його праці, епістолярна спадщина – величезне дослідницьке незвідане поле. Вони свідчать про те, що С. Петлюра, перебуваючи у вигнанні, не втрачав віри, що український народ знайде сили щоб вибороти і утвердити власну державність. Його листи з Парижа (майже передсмертні), що містять пророчі оцінки більшовицької українізації 1920-х рр., застереження щодо загрози московського імперіалізму (майже про сьогодення) тощо потребують глибокого аналізу і вивчення. Недостатньою є дискусія щодо причин його вбивства, тому світова спільнота та, до речі, великою мірою й українська підтримують міф про помсту за єврейські погроми, а проблема «Петлюра і єврейство» застигла у рамках історіографічної схеми, що склалася від 1990-х років. Автор сподівається, що йому, порівняно з попередніми його працями, вдалося краще, ширше і переконливіше показати державницьку і військову діяльність С. Петлюри впродовж найдраматичнішого 1919 р., чіткіше висвітлити його роль і позицію щодо білогвардійсько-української війни, детальніше дослідити відносини з військовим керівництвом Галицької армії та причини її трагедії, переконливіше показати необхідність Варшавської угоди з поляками, ясніше з’ясувати проблему «Петлюра та єврейське питання». Книга суто наукова. Автор багато років досліджує історію Української революції і, зокрема, постать Симона Петлюри. Метод історіографічного та джерелознавчого аналізу видався, на думку автора, найбільш придатним і прийнятним, щоб знайти відповіді на складні запитання, що поставали при зображенні такої контроверсійної особистості, як Симон Петлюра. Щоб бути переконливішим у спростуванні численних міфів та заяложених стереотипів щодо постаті С. Петлюри й підсилювати аргументацію у дискусіях з опонентами, автор широко застосовує науковий апарат, виноски та посилання. Сподіваємося, що думки, факти, висновки й пропозиції, викладені у цій книзі, стануть вагомим внеском до об’єктивного переосмислення доби Української революції та докорінної переоцінки місця і ролі у ній Симона Петлюри.